Коні плавно зупинились, і чоловік із дружиною подивилися під ноги, на суху піщану долину. Жінка виглядала в сідлі розгубленою; протягом от уже кількох годин вона не промовила жодного слова та й навіть не уявляла, які слова можна добрати в цій ситуації. Вона втрапила у пастку між гарячим та гнітючим грозовим небом Арізони і жорстким гранітом обвіюваних усіма вітрами гір. На її тремтячі руки впало кілька прохолодних дощинок.
Вона втомлено поглянула на чоловіка. Той легко і з непохитним спокоєм сидів на своєму вкритому порохом дороги скакуні. Жінка заплющила очі і подумала про те, яким тихим було її життя до сьогодні. Їй закортіло розсміятися в обличчя власному відображенню у люстерку, яке вона тримала перед собою, але цієї хвилини подібний вчинок міг здатися проявом божевілля. Зрештою, хіба такий стан не можна списати на похмуру негоду чи телеграму, яку їм вранці доставив верховий кур’єр, або ж тривалу подорож до міста.
Перед ними лежав широкий порожній край, який іще треба пересікти, крім того, їй було холодно.
– Не думала, що такій панні, як я, знадобиться релігія, – упівголоса проказала вона, заплющивши очі.
– Що? – перепитав, озирнувшись до неї, Берті, її чоловік.
– Забудь, – прошепотіла жінка, мотнувши головою. І якою ж переконаною в своїй думці вона була всі ці роки. Ніколи й нізащо вона б не потребувала церкви. Усі ці нескінченні бесіди хороших людей про релігію на вощених сидіннях церковних лав, білокрильники у великих бронзових відрах і неосяжні церковні дзвони, що в них відлунювався голос проповідника, їй доводилося чути і крикливі голоси з амвона, і запальні слова промов, і шепіт, – і всі вони здавалися однаковими. Знайти своє місце в храмі їй не вдавалося.
– Я ніколи не бачила потреби відвідувати церкву, – пояснювала вона людям. Ці страсті були не про неї. Вона просто ходила, жила і працювала руками, гладенькими, немов камінці річкової ріні, маленькими, немов камінці річкової ріні. Робота виплекала її нігті так, як не виплекає жоден лак із магазинної пляшечки. Дитячі доторки зробили ці руки м’якими, од виховання нащадків шкіра згрубіла, але кохання чоловіка повсякчас вертало їм ніжність.
Тепер через смерть вони тремтіли.
– Сюди, – гукнув чоловік. Піднімаючи куряву, коні рушили вниз по стежині до химерного цегляного будинку біля висхлого річища. У його вікнах зеленіли шибки, в очі кидалось устаткування блакитного кольору, червона черепиця і розмаїття проводів. Дроти тікали до опор високовольтної ЛЕП, а вже звідти – до самого обрію долини. Жінка мовчки дивилася їм услід, але думати продовжувала про синьо-зелені вікна та огненної барви цеглу.
Вона ніколи не залишала закладки в Біблії на сторінках із важливими віршами, адже попри те, що її життя в цій пустелі минало серед граніту, сонця і вологи, яка вивітрювалася з тіла, їй ніколи нічого не загрожувало. Все якось саме по собі вирішувалося, перш ніж нужда стрічала світанки безсонної ночі або мережила чоло першими зморшками. Життя складалося так, що його найотруйніші речі проминали її. Про смерть вона знала з непевних чуток, що так само розповідають про далекі бурі за горами.
Двадцять років пронеслися повз неї кулями перекотиполя від того самого дня, коли вона приїхала на Захід, вдягла золоту обручку цього самотнього мисливця і прийняла пустелю в свою сім’ю третім (і постійним) їхнім співмешканцем. Жоден із їхніх чотирьох дітей ніколи не хворів тяжкими недугами і не ставав на поріг смерті. Ні одного разу в житті їй не доводилося колінкувати, крім як під час вискрібання і без того чистої підлоги.
Тепер же всьому настав край. Вони їхали до віддаленого містечка через простий жовтий папірець із повідомленням про те, що її матір лежала при смерті.
У це неможливо було повірити, куди б вона не дивилася або під яким кутом не прагнула поглянути на проблему. Жодного щабля, щоб ухопитися чи зіпертися на нього. Вона втратила свій компас, який, ніби в піщаній бурі, розгубив усі свої позначки, що вказували на сторони світу, такі зрозумілі раніше, і його стрілка крутилася абсолютно безцільно. Навіть рука Берті на плечі не помагала. Це все скидалося на кінець хорошої п’єси і початок лихої. Людина, яку вона так любила, мала померти. Так не буває!
– Треба спинитися, – промовила вона до себе, не довіряючи власному голосу і додаючи йому дратівливих ноток, за якими намагалася приховати страх.
Але Берті знав, що взяв шлюб із геть не дратівливою жінкою, а тому показна емоція не захопила його і лишила байдужим. Він був схожим на глечик із накривкою: вміст лишався непорушним. Дощу не судилося його потурбувати. Берті пустив свого коня обіч скакуна дружини і взяв її за руку.
– Звісно, – примружився він, позираючи у східне небо. – Там хмариться. Треба трохи зачекати. Може піти дощ. Не хотілось би потрапити під нього.
Тепер вона дратувалася через власне роздратування, одне живило інше, і нічого з цим не можна було вдіяти. Та радше ніж знов про це забалакати і піти на новий цикл, вона впала на коня і захникала, доки той самостійно дибав у напрямку будинку з червоної цегли і не зупинився біля нього.
Жінка безвільно зісковзнула в руки Берті, немов якийсь лантух, і згорнулася в нього на плечі. Він посадив її на землю і проказав:
– Не схоже, щоб тут жили люди. Агов, є хто тут? – гукнув він і поглянув на табличку, що красувалася на дверях: «Небезпечно. Управління електроенергетики».
У повітрі гуділа велика комаха. Її невпинне, нерозбірливе дзижчання трохи мінилося в тональності, то піднімаючись, то падаючи, але приблизно на одній і тій самій висоті. Ніби жінка, яка, щось мугикаючи собі під носа і не розмикаючи при цьому вуста, готує на плиті в теплому надвечір’ї. В будинку нічого не рухалося. І тільки сильне гудіння не припинялося. Такий звук, напевно, могло би видавати сонячне проміння спекотного літнього дня, коли тепло піднімається з-поміж шпал розжареної колії, навколо стоїть бентежна тиша і повітря аж вирує, крутиться та зміїться так, що ви навіть чекаєте – ось-но воно все забринить, проте нічого не відбувається, і барабанні перетинки пружно впиваються натужною тишею.
Дзижчання проникло в неї через п’яти, піднялося майже стрункими ніжками і розлилося по всьому тілу. Дісталось і торкнулося самого серця, збудивши в ньому почуття, яке виникало в неї від споглядання Берті, коли той бувало мостився на верхній планці огорожі для худоби, мов на сідалі. Звук підібрався до голови і заповнив найменші пазухи черепа, де вгніздився своїм співом, як це інколи трапляється з піснями про кохання чи добротними книжками.
Гудіння все собою заполонило. Воно стало невід’ємною складовою і власне ґрунту, і кактуса, який у ньому зростав. Бриніло в повітрі і розносилося ним, ніби полуденний жар.
– Що воно таке? – трохи спантеличено поцікавилася жінка, розглядаючи споруду.
– Скажу тільки, що це, напевно, якась електростанція або силова установка. Більше мені нічого не відомо, – відповів Берті, посмикавши за ручку дверей. – Відчинено, – здивувався він. – Шкода, тут нікого немає. Двері розчинилися навстіж, і зсередини вирвалось уже голосніше дзижчання, промайнувши тремкою хвилею в них над головами.
Подружжя разом увійшло до врочистого співочого приміщення. Дружина міцно тримала чоловіка попід руку.
Вони потрапили наче в тьмяне підводне царство, з плавними обрисами, чисте і вигладжене, немовбито щось постійно вшановувало його своєю мінливою присутністю, залишаючись невидним, рухливим та невгамовним. Обабіч від входу, здалося їм спершу, один за одним у два ряди мовчки стояли люди. Але потім стало зрозуміло, що це округлі, зовні чимось схожі на артснаряди, машини. Це вони гуділи. Від кожного чорно-сіро-зеленого пристрою тікали золоті кабелі і кольору лайма дроти. Поруч знаходилися якісь срібні металеві сумки з малиновими ярличками і білими написами на них, а посередині розташувалася схожа на таз яма, що в ній на захмарній швидкості крутилася якась штукенція, ніби промиваючи невидимі речовини. Центрифуга так хутко оберталася, що, здавалося, стоїть, насправді, на місці. Мідні змії, яким кінця краю не було видно, звисали кільцями в сутінках під стелею, а вертикальне мереживо труб здіймалося із цементної підлоги до вогненної барви цегляних стін. Усе навколо здавалося чистим, немов розряд зеленої блискавки, і запах навколо стояв відповідний. Щось тут поруч тріщало, приплямкувало, наче за обідом, сухо шелестів незнаний папір. У місцях контакту дротів із фаянсовими котушками та ізоляторами із зеленого скла мерехтіли, перебігали, тріщали, іскрилися і шипіли сині вогники.
Надворі, в реальному світі, починався дощ.
Їй анітрохи не кортіло залишатися тут, серед людей, які виявилися не людьми, а непевними машинами, та поміж звуків музики, яку міг би видавати орган, якому заціпило на нижній і високій ноті водночас. Проте всі вікна вже полоскала злива, і Берті проказав:
– Схоже, це надовго. Можливо, доведеться тут заночувати. Та й пізно вже. Сходжу-но я за речами.
Вона промовчала у відповідь. Краще б вони їхали далі. Куди саме і як, жінка точно не знала. Але в місті, принаймні, вона простягла би гроші і купила квитки на поїзд, і міцно тримала би їх у руці, а потім неслася б уперед у вагоні, який би швидко тягнув за собою шумний локомотив, після чого пересіла би на нових коней або в машину у сотнях миль звідсіль і знову їхати, і стати врешті-решт біля матері, ще живої або вже мертвої. Все залежало від часу та рівного дихання. Їм судилося минути чимало місцин, яким і запропонувати було, власне, нічого, крім як землі твердої для ніг, повітря для носа, їжі для її знімілих вуст. А ці були гірші, ніж геть нічого. «Навіщо взагалі їй до матері? Щось казати, махати руками? – запитувала жінка у самої себе. – Яка з них користь?»
Підлога під її ступнями була чиста, немов затверділа річка. Коли йти по ній, вона тріщала, відлунюючи зусібіч дрібного слабкою канонадою по всьому приміщенню. Будь-яке промовлене тут слово верталося назад, немовбито з гранітної печери.
Позад неї було чутно, як Берті розв’ючував коней. Він розстелив сірі ковдри і розклав на них маленьку збірню бляшанок із харчами.
Стояла ніч. Дощ і надалі мережив потоками води зелені шибки у вікнах, що тепер ніби вбралися у сплутані м’які шовкові завіси. Вряди-годи гуркотіло, і звуки грому впереміш із холодною зливою та подувами вітру, що носив за собою жмені піску та жорстви, лавиною зрушувалися на подорожніх.
Собі під голову жінка підмостила складену ганчірку, та як би вона не крутилася вві сні, дзижчання вражаючої електростанції діставалося до неї крізь тканину. Вона крутилася, заплющувала очі, вертілася, але нічого-нічогісінько не помагало. Довелося підвестися, збити ще раз «подушку» і знову лягти.
Дзижчання нікуди не зникло.
Навіть не озираючись, внутрішнім глибоким чуттям вона знала, що чоловік теж не спить. Вона завжди знала. Всі ці літа, які вони прожили разом. Справа в малопомітних звуках його дихання. Точніше кажучи, в їх відсутності. Адже зітхання лунали в ретельно продуманих тривалих інтервалах. Вона була впевнена, що він спостерігав за нею в цій дощовій темряві, переживав за неї і пильнував своє дихання.
У мороці вона розвернулася:
– Берті?
– Так?
– Мені теж не спиться.
– Я знаю, – відповів він.
Вони лежали. Вона – витягнувшись, непорушно, він – трохи скрутившись у калачик, як розслаблена рука з напівзігнутими пальцями. Вона провела очима вздовж його темної невимушеної пози, і їх заполонило незбагненне зачудування.
– Берті, – пролунав її голос після тривалої мовчанки, – як… як тобі вдається ось так жити?
Він витримав паузу.
– Про що це ти?
– Як ти відпочиваєш? – Вона затнулася. Погано прозвучало. Складалося враження, ніби вона його в чомусь звинувачувала, попри те, що навіть не думала про таке. Він завжди про все турбувався. Чоловіки його породи бачать все у пітьмі, і їх це вміння не вводить в оману. Зараз він переживав за неї, за її маму, живу чи мертву, але його переживання здавалося якимсь байдужим та безвідповідальним. Хоч не було ні тим, ні іншим. Всі його турботи сиділи глибоко в ньому самому. Проте залишали поруч місце трошки для віри, трошки для переконання, яке її допускало, навіть радо вітало, не кажучи вже про те, щоб оспорювати. Щось у ньому спершу опанувало скорботою, потім представило її, спізнавши всі її візерунки, перш ніж передати вісточку про неї всім спраглим частинам тіла. Віра в його тілі розрослася лабіринтом, де ця скорбота взяла і довіку пропала, так не діставшись вразливого місця. Інколи від його віри можна було оскаженіти, піддавшись безглуздим мотивам. Щоправда, цей гнів швидко минав, адже марно було критикувати людину, спокійну як двері.
– Чому я не набралася цього від тебе? – нарешті вимовила вона.
– Набралася чого? – тихо розсміявся він.
– Усього іншого я набралася. Я повністю притерлася до тебе. У цьому житті ти навчив мене геть усьому. – Вона затнулася. Пояснення давалися важко. Їхнє життя скидалося на теплий кровоток живої людини, його тихий плин тканинами тіла в обидва боки.
– Усього, крім релігії, – пояснила вона. – З нею нічого так і не вийшло.
– Ось так взяти і набратися релігії не можна. Інколи просто розслабляєшся, і ось воно вже є.
Розслабляєшся, подумала вона. Як розслабляєшся? Можна розслабити тіло, а що робити з думками? Вона стисла пальці. Обвела недбалим поглядом величезне приміщення електростанції. Машини нависали над нею темними обрисами, по яких миготіли дрібні іскорки. Дзижчання, дзижчання і ще раз дзижчання пробиралося її руками.
Сонна. Втомлена. Вона куняла. Склепила повіки, розплющила очі, знову склепила, розплющила. Дзижчання і ще раз дзижчання пробирало її до мозку кісток, ніби в її тілі та голові за ниточки підвісили дзижчалок колібрі.
Вона провела поглядом ледве помітні труби аж до самої стелі, бачила машини і чула невидиме хурчання. Аж раптом жінка насторожилася в своєму напівсні. Вона квапливо крутила очима, а дзижчання й спів машин голоснішали і гучнішали, а очі все бігали, і тіло розслаблялося. На зелених шибках високих вікон вона побачила тіні ЛЕПу, чиї дроти прожогом тікали геть у грозову ніч.
Тепер гудіння сповнювало і її. Очі закотилися, а її саму ніби різко смикнули і підвели. Вона відчула, як її оповила хуркітлива динамо-машина, закрутила-завертіла у свій вир, пожбуривши в самісіньке осердя невидимого хурчання, згодувала її, віддала на поталу тисячам мідних дротів і в одну мить запустила в повітря!
Вона була зараз і повсюди!
У мить ока пронеслася над почварними опорами ЛЕПу, прошипіла між їх маківками, де маленькі скляні ізолятори розсілись кришталево-зеленими пташечками, що тримали дроти в своїх діелектричних дзьобиках, розщеплюючи їх на всі чотири сторони і вісім другорядних напрямків, сягаючи містечок, хуторів та мегаполісів та дотягаючись до ранчо, ферм та кожної асьєнди[9], і плавно спустилася багатолапим павуком на тисячі квадратних миль пустелі!
І земля раптом стала більш ніж простим набором окремих речей, більш ніж сукупністю будинків, скель, доріг-бетонок, окремого коня, що десь там приблудився, людини в неглибокій могилці із брилою-надгробком, колючого кактуса, огорнутого власним світлом міста в облозі ночі – мільйона окремих речей. Раптом це все опинилося в переплетіннях велетенського павутиння, що бриніло електричним вогнем.
Вона миттю пролилася водою в кімнати, де життя фонтаном здіймалося од ляпасу по голій дитячій спині, в кімнати, де життя витікало з людських тіл, немов світло, що покидає все тьмянішу електролампочку – і нитка розжарювання сяє, згасає і врешті втрачає всі барви. Вона потрапила до кожного міста, кожної оселі, кожного приміщення, малюючи світлом візерунки на сотнях квадратних миль землі. Бачила все, чула все, тепер вона була не сама, а однією з тисяч людей, кожна з яких мала власні думки і власні переконання.
Її тіло спочивало неживою тростиною, блідою і тремкою. Її свідомість, напружена та зелектризована, линула туди, линула сюди, розметалася по всіх усюдах широкою мережею приток електростанції.
Усе врівноважилося. В одній кімнаті життя в’януло на її очах, в іншій – за якусь милю – перед ними під дзвін келихів поставало віншування новонародженого немовляти, люди передавали одне одному сигари, всміхалися, тиснули руки і сміялись. Вона бачила, немов полотно, напружені білі обличчя, що схилялися над чистою, немов сніг, Божою постелею, вона чула, як люди розуміли та приймали смерть, помічала їхні жести, їхні почуття і розуміла всю їхню замкнуту самість. Врівноваження світу їм лишалося недоступним – вони його не бачили так, як тепер його бачила вона.
Вона спазматично ковтнула. Повіки її затріпотіли, а горло запекло від здійнятих пальців.
Вона не сама.
Динамо закрутило її, завертіло і відцентровою силою своєю закинуло аж на тисячі миль, заполонивши нею мільйони скляних колб, угвинчених в стелі, перетворивши її на світло одним смиком за шнурок, поворотом вимикача або клацанням рубильника.
Це світло могло осявати будь-яку кімнату: варто було тільки клацнути вимикачем. Спочатку в кожній кімнаті було темно. І ось вона являлася – водночас в усіх. І вона була не сама. Її скорбота – всього лишень частка неозорої туги, а її страх – частка більшого страху. Та журба – це тільки одна половина. Була ще й інша. В тій іншій живе диво народження, умиротворіння від обрисів немовляти, відчуття ситості в теплому тільці, кольору очей та набутого вміння чути звуки, а ще – дикий квіт напровесні, що радує маленький носик.
Варто було світлу десь мигнути і згаснути, як життя одразу ж клац! і вмикало новий рубильник: кімнати заливало нове світло.
Вона завітала до Кларків, до Ґреїв, до родини Шоу, гостювала в Мартінів, у Генфордів, Фентонів, Дрейків, Шеттаків, Габбеллів і Смітів. Бути на самоті ще не означає жити на самоті. Хіба що у власній уяві. Всередині голови завжди можна знайти чимало шпаринок. Дивна така, напевно, виходить дурниця, але шпаринок і справді багацько: в них можна підглядати і бачити, що світ навколо нікуди не дівся, в ньому є люди, яким так само непереливки та бентежно, як і тобі. Крізь ці шпаринки можна все почути, можна виговоритися і полегшити свій смуток або й позбутися його; крізь них по запаху збіжжя влітку, чи то криги взимку, або ж і багаття восени можна стежити, як одна пора року змінює іншу. Ці шпаринки і призначені для того, щоб ніхто не почувався самотнім. Самотність настає, коли ви заплющуєте очі. А віра приходить до тих, хто наважується ці очі розкрити.
Світляне мереживо вкрило весь пізнаний нею за двадцять років світ. І вона влилася в кожну його нитку. Вона сяяла, бриніла і стала своєю в цій великій та невагомій тканині. Вона вкрила собою весь навколишній край, ніби прихистивши кожну його милю під ніжною, теплою ковдрою, зітканою з гудіння. Вона була повсюди.
Усередині електростанції хурчали і дзижчали турбіни, на згинах електрокабелів та по шибках стрибали й гуртувалися електричні іскорки, схожі на маленькі вогники в лампадках. А машини стояли схожими на святих та церковні хори, і над ними знай спалахували німби, то жовті, то червоні, то зелені. Багатоголосий спів лунав попід дахом і відбивався внизу нескінченними хоралами та кантами. Знадвору вітер гучно шелестів дощем об цегляні стіни і деренчав шибками у вікнах; вона ж усередині лежала на своїй крихітній подушці і раптом ні з того ні з сього заходилася плачем.
Їй і самій було незрозуміло, що стало його причиною: розуміння, прийняття, радість чи то упокорення. Продовжував лунати спів, усе вищий і вищий, а вона й надалі залишалася повсюди. Жінка простягла руку, вхопилася за чоловіка, котрий досі не спав, прикипівши очима до стелі. Може, він також, цієї самої миті, зараз бігав скрізь і водночас? Мережею світла й електричного струму, сили? Та зрештою він і так постійно був усюди. Він відчував себе частинкою цілого, а тому лишався таким врівноваженим. Для неї ж ця єдність стала вражаючою новинкою. Раптом жінка відчула, як його руки пригортають її, вона міцно й надовго притислась обличчям до нього, поки дзижчання й гудіння не дісталися якомога вищої нотки, і аж тоді спокійно, майже до болю виплакалася йому в плече…
Уранці небо над пустелею здавалося напрочуд ясним. Вони тихо вийшли з будинку електростанції, осідлали коней, підтягли попруги і всілися верхи.
Вона вмостилася позручніше, під яскравим блакитним небом. І неквапом замислилася про свою спину, про свою випростану спину, вона поглянула на чужі руки на повідді, і ці руки не тремтіли. Вона бачила далекі гори, і вони не розпливалися в неї перед очима, не блякли на колір. Каміння твердо лежало на камінні, і каміння твердо лежало на піску, цей пісок упевнено торкався диких квітів, а ці дикі квіти впевнено торкалися неба у безперервному єднанні, потоці, всі складники якого були чіткі і цільні.
– Н-но! – гукнув Берті, і в прохолодному та запашному вранішньому повітрі коні поволі рушили з місця, геть від цегляної споруди.
Вона їхала прекрасна, чудово трималася, спокійна як двері, власне, була самим спокоєм. Стишивши ходу на підйомі, вона покликала чоловіка:
– Берті!
– Так?
– Можна… – почала вона.
– Можна що? – не розчув він.
– Можна ми сюди періодично вертатимемося? – кивнула вона в бік станції, що лишилася позаду. – Інколи? Може, якоїсь неділі?
Він поглянув на неї і розважливо махнув головою:
– Гадаю, так. Певно, що так. Мабуть.
І поки вони їхали до міста, вона гуділа-мугикала собі під носа, наспівувала дивний тихий мотив, а він озирався і прислухався до нього, і це був звук, який можна, напевно, чекати від сонячного проміння спекотного літнього дня, коли тепло піднімається з-поміж шпал розжареної колії, навколо стоїть бентежна тиша і повітря аж вирує, крутиться та зміїться; звук трохи мінився в тональності, то піднімаючись, то падаючи, але приблизно на одній і тій самій висоті, але незмінний, мирний і такий дивовижний для вух.
Переклад: Богдан Стасюк