📖 Енн у Домі Мрії | Люсі-Мод Монтгомері 👁️ 98

Розділ 1. НА ГОРИЩІ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ

– Прощавай, геометріє! Більше я не муситиму ані вивчати, ані викладати її, – дещо мстиво мовила Енн Ширлі, кидаючи пошарпаний том Евкліда у велику скриню із книжками. Тріумфально грюкнувши кришкою, дівчина сіла на неї, поглядаючи в протилежний кут горища на Діану Райт очима сірими, немов досвітнє небо.

Горище в Зелених Дахах було достеменно таке, як мало бути кожне горище – затишне, тінисте й загадкове. У відчинене вікно, попід яким сиділа Енн, лилося тепле духмяне повітря, напоєне сяйвом серпневого сонця, а надворі шелестіло й танцювало з вітром листя тополь, поміж яких виднів ліс, де чарівливо звивалася Стежина Закоханих, і старий яблуневий сад, що й досі вгинався під вагою свого щедрого рум’яного врожаю. А над усім цим у ясно-синьому небі на півдні білосніжною грядою купчилися хмари. З іншого вікна виднілося далеке синє море в білих баранцях – прекрасна затока Святого Лаврентія, понад якою, мов коштовний камінь, лежить Ебігвейт, чию ніжну, мелодійну індіанську назву давно вже замінили прозаїчним словосполученням «Острів Принца Едварда».

Діана Райт за три роки, що минули від останньої нашої зустрічі з нею, набула рис істинної матері сімейства, проте очі її були так само чорні й усміхнені, щоки так само рум’яні, а ямочки так само чарівні, як того пам’ятного вечора, коли вони з Енн присягнули на вічну дружбу в саду побіля ферми Баррі. На руках у неї спало крихітне чорняве створіння, уже два щасливих роки знане в Ейвонлі як мала Енн-Корделія. Звісно, ейвонлійці знали, чому Діана назвала доньку Енн, проте друге ім’я Корделія їх неабияк спантеличило, бо ж поміж родичів та знайомих Райтів чи Баррі жодної Корделії ніколи не було. Пані Ендрюс припускала, що Діана, імовірно, взяла його з котрогось негодящого роману й дивувалася, як то Фредові забракло глузду це заборонити. Та Енн і Діана лиш усміхалися на те. Вони чудово знали, чому Енн-Корделія дістала саме це ім’я.

– Ти ніколи не любила геометрії, – ностальгійно всміхнулася Діана. – І взагалі ти, мабуть, рада, що не мусиш більше вчителювати.

– О, вчителювати мені завжди подобалося… коли не зважати на геометрію. Три моїх роки в Саммерсайді були дуже приємні. А щойно я приїхала додому, як пані Ендрюс застерегла, буцім, попри всі очікування, подружнє життя напевне здасться мені ледь не важчим за роботу в школі. Пані Ендрюс, вочевидь, поділяє думку Гамлета, що ліпше зносити нам звичні лиха, ніж боятися нових і невідомих.

І старим горищем розлігся сміх Енн – веселий і нестримний, як колись, проте й з новою ноткою зрілої ніжності. Унизу на кухні Марілла, що варила варення зі слив, почула його й усміхнулася, та вже за мить зітхнула, подумавши, як рідко тепер лунатиме цей сміх у Зелених Дахах. Ніколи за ціле життя ніщо не тішило Маріллу так, як звістка про те, що Енн виходить за Гілберта Блайта – але все ж кожна радість незмінно приносить із собою легку тінь печалі. Упродовж трьох саммерсайдських років Енн часто приїздила додому на вихідні та канікули, а тепер, опісля весілля, два візити на рік – це все, на що можна буде сподіватися.

– Хай тебе не тривожать слова пані Ендрюс, – мовила Діана спокійно та впевнено, як і належить заміжній дамі із чотирирічним досвідом. – У подружнім житті є, звісно, свої злети й падіння. Не чекай, що все завжди йтиме гладенько. Але запевняю тебе, Енн, – це щасливе життя, коли тільки вийти саме за того, хто потрібен тобі.

Енн притлумила усмішку. Її завжди трохи смішило, що Діана вдає із себе таку досвідчену пані.

«Може, за чотири роки по весіллі я й сама так мудруватиму, – подумала вона. – Хоча мене, мабуть, убереже від цього моє почуття гумору».

– Ви вже вирішили, де оселитеся? – запитала Діана, пригортаючи малу Енн-Корделію тим неповторним материнським жестом, що завжди викликав трепет у серці Енн, повнім ніжних потаємних мрій і сподівань, – трепет невимовної насолоди, проте й дивного, ледь відчутного болю.

– Так. Саме це я й хотіла розповісти тобі, коли зателефонувала нині й попросила зайти до Зелених Дахів. До речі, я ніяк не можу звикнути, що у нас в Ейвонлі тепер є телефони. Для такого милого тихого куточка це аж до безглуздя модно й сучасно.

– За це ми дякуємо Спілці вдосконалення Ейвонлі, – відповіла Діана. – У нас так і не з’явилося б телефонної лінії, якби вони за це не взялися. Проте їм так затято суперечили, що тут би хто завгодно зневірився. І все ж вони довели справу до кінця. Енн, ти зробила розкішний дарунок усьому селу, заснувавши цю спілку. Як гарно ми проводили час на зборах! А хіба можна забути синій клуб чи намір Джадсона Паркера здати свій паркан в оренду під рекламу аптекарських засобів?

– Не знаю, чи щиро я вдячна Спілці за встановлення телефонної лінії, – мовила Енн. – Хоча це й зручно – далеко зручніше за наш давній спосіб сигналити одна одній спалахами свічок. Та ще, як то каже пані Лінд: «Ейвонлі мусить наздоганяти прогрес, будьте певні». Але чомусь я не хочу, щоб Ейвонлі було зіпсоване тим, що пан Гаррісон, коли прагне бути дотепником, називає «новомодними незручностями». Це нерозумно, сентиментально… і неможливо! Тож я негайно стану мудрою, практичною й реалістичною. Телефон, як визнає сам пан Гаррісон – «то збіса добра штука», навіть коли на лінії тебе напевне підслуховує із півдесятка пліткарів.

– Оце найгірше, – зітхнула Діана. – Страшенно дратує, коли в розмові чути, як іще хтось піднімає слухавку. Подейкують, що пані Ендрюс наполягла, щоб їхній телефон висів у кухні – так вона чутиме його щоразу, як той задзвонить, і водночас варитиме обід. Сьогодні, коли ти мені дзвонила, я добре чула той химерний бій годинника у Паїв. Отож нас, вочевидь, підслуховувала Джозі чи Герті.

– То ось чому ти запитала: «У вас новий годинник у Зелених Дахах?» Мені геть невтямки було, що це ти кажеш. А після цього щось так сильно клацнуло. Певно, то хтось із Паїв розлючено кинув слухавку. Але нехай. Як то каже пані Рейчел: «Паями вони були, Паями завжди й будуть, на віки вічні, амінь». Я хочу обговорити дещо приємніше. Ми вже знаємо, де буде наш новий дім.

– Ох, Енн, розкажи, де? Сподіваюся, що десь недалечко.

– Hi-і, і це найсумніше. Гілберт хоче облаштуватися в гавані Чотирьох Вітрів – це за шістдесят миль звідси.

– Шістдесят! Для мене це однаково, що шістсот, – зітхнула Діана. – Я тепер ніде не можу вибратися далі Шарлоттауна.

– Але ти неодмінно мусиш приїхати в Чотири Вітри. Це найкрасивіша гавань на нашому острові. Там у невеличкому селі, що називається Глен Святої Марії, п’ятдесят років практикував старий лікар Девід Блайт. Це брат Гілбертового діда. Тепер він облишить свою практику, а Гілберт посяде його місце. Проте старенький лишиться жити у своєму будинку, тож нам доведеться шукати собі житло. Я ще не знаю, яке воно буде, але подумки вже звела маленький повітряний замок – невеличкий умебльований дім моєї мрії.

– А куди ви поїдете у весільну мандрівку? – запитала Діана.

– Нікуди. Не дивися на мене так, найдорожча Діано. Твоє нажахане обличчя нагадує мені пані Ендрюс. Вона, без сумніву, зверхньо завважить, що люди, котрі не можуть дозволити собі весільної мандрівки, чинять дуже мудро, відмовляючись від неї, і так чи так докине, що Джейн після весілля їздила до Європи. Але я хочу провести медовий місяць у Чотирьох Вітрах – у новім ріднім домі моєї мрії.

– І в тебе не буде жодної дружки?

– Жодної. Ти, Філ, Прісцилла та Джейн – усі випередили мене з весіллями, а Стелла вчителює аж у Ванкувері. Більше я не маю рідних душ, і не хотіла б мати дружку, що не буде такою душею.

– Але ж серпанок ти надінеш? – занепокоїлася Діана.

– О, звісно. Без нього я не почуватимуся справжньою молодою. Пригадую, як я сказала Метью того вечора, коли він привіз мене до Зелених Дахів, що й не надіюся колись вийти заміж, бо з такою потворою, як я, ніхто не захоче побратися, хіба якийсь чужоземний місіонер. Я думала тоді, що їм не годиться бути надто вибагливими, коли вже вони хочуть, щоб дівчата ризикували життями, їдучи в якусь глушину навертати там людожерів. Але бачила б ти місіонера, за якого вийшла Прісцилла! Він був достоту такий загадковий красень, як ті, про яких ми колись мріяли з тобою, Діано. Я не зустрічала ще чоловіка, вбраного краще, ніж він. І він захоплювався «неземною, золотою вродою» Прісцилли. Хоча в Японії немає людожерів, певна річ.

– Та хай там як, твоя весільна сукня – просто мрія, – щасливо зітхнула Діана. – Ти в ній, наче справжня королева – тендітна й висока. Як це ти лишаєшся такою стрункою, Енн? А я дедалі гладшаю… скоро вже зовсім не матиму талії.

– Мабуть, стрункість – це одне з тих питань, що цілком залежать від долі, – припустила Енн. – Та й пані Ендрюс не скаже тобі того, що сказала мені, коли я приїхала із Саммерсайда: «А ти й досі така ж сухоребра, Енн». Краще вже бути «тендітною», ніж «сухореброю» – це бодай романтично звучить.

– Пані Ендрюс таке каже про твій посаг! Навіть визнала, що він незгірший, ніж був у Джейн, хоч вона вийшла за мільйонера, а ти – «всього-на-всього за бідного сільського лікаря».

Енн засміялася.

– Так, плаття в мене чудові. Я люблю гарний одяг. Пам’ятаю першу свою гарну сукню – із коричневої глорії. Метью подарував її мені перед шкільним концертом. А доти я носила все таке потворне. Того вечора я мовби переступила поріг нового світу.

– Тоді на концерті Гілберт декламував «Бінґен-на-Рейні» і дивився на тебе, промовляючи: «А інша, не сестра…» І ти так лютувала, коли він підняв твою трояндочку й поклав собі в нагрудну кишеню! Ти й подумати не могла, що колись вийдеш за нього заміж.

– Це ще одне питання, яке розв’язала доля, – засміялася Енн, спускаючись із Діаною сходами з горища.

Розділ 2. ДІМ МРІЇ

Ніколи ще за всю історію Зелених Дахів тут не панувало таке радісне збудження. Навіть Марілла так хвилювалася, аж не могла цього приховати, що було вже й геть нечувано.

– Тут іще ніколи не відбувалося весіль, – вибачливо пояснювала вона пані Рейчел Лінд. – У дитинстві я чула, як один старий пастор казав, що дім не є справжнім домом, доки не освячений народженням, смертю й весіллям. Смерті тут були – у цьому домі вмерли Метью та мої батьки. І народження тут було – колись давно, щойно ми тут оселилися, у нас був одружений наймит, і в його жінки тут знайшлося маля. Але весілля в Зелених Дахах буде вперше. Так дивно думати, що Енн виходить заміж. Для мене вона в чомусь і донині лишилася дівчинкою, котру Метью привіз сюди чотирнадцять років тому. Я досі не можу збагнути, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчула того вечора, коли вздріла поряд із Метью дівчинку. Цікаво, що стало з тим хлопцем, що його ми взяли б, якби не ця помилка. Хотіла б я знати, як склалося його життя.

– То була щаслива помилка, – підсумувала пані Лінд, – хоча колись я вважала інакше. Згадай, як я зайшла поглянути на Енн, і яку сцену вона нам влаштувала. Багато, дуже багато відтоді змінилося, от що.

Пані Лінд зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли попереду маячіло весілля, пані Лінд була готова поховати минуле в безодні, «що ні дна їй, ні кінця»^[1].

– Я подарую Енн дві моїх бавовняних ковдри, – заявила вона. – Одну в тютюнову смужку, а другу – у листя яблуні. Вона каже, що ці ковдри тепер знову в моді. Ну, та байдуже, в моді чи ні, а я певна, що для гостьової кімнати нічого кращого немає, аніж ковдра в листя яблуні, от що. Але мушу добре їх відбілити. Вони в мене лежали в полотняних мішках іще від смерті Томаса, тож напевне потьмяніли й пожовкли. Хоч до весілля цілий місяць, а відбілювання росою творить дива.

Лише місяць! Марілла й собі зітхнула, та потім з гордістю відказала:

– А я дарую Енн оті півдюжини плетених килимків, які лежать у мене на горищі. Я й не думала, що вона захоче їх узяти – вони такі старомодні, а тепер, здається, килимки усі в’яжуть гачком. Та вона попросила їх у мене – сказала, що у своєму домі хоче мати саме їх. Вони справді гарні. Я взяла для них найкращі клапті й переплела так, що різні кольори чергуються. Робила це, коли останніх кілька років часом бувало самотньо. А ще я наварю їй варення зі слив – на цілий рік стане! Так дивно – ці сливові дерева не квітнули вже років зо три, і я думала, що їх можна зрубати. А цієї весни вони стояли всі білі, – я й не пригадую такого врожаю слив у Зелених Дахах.

– Добре, що Енн і Гілберт усе-таки одружаться. Саме про це я завжди молилася, – відповіла пані Рейчел тоном людини, безперечно певної того, що її молитви дуже зарадили. – Я була втішена, коли почула, що вона не збиралася вийти за того хлопця з Кінгспорта. Хоч він і був заможний, а Гілберт бідний – щонайменше зараз, – зате він з нашого острова.

– Він Гілберт Блайт, – удоволено кивнула Марілла. Вона радше померла б, аніж висловила думку, яка зринала в неї від найперших років життя Гілберта при погляді на нього, – думку про те, що якби не колишня її свавільна гордість, це міг би бути її син. Марілла відчувала, що якимось незбагненним чином шлюб Енн і Гілберта покладе край цій багатолітній несправедливості. Давнє гірке лихо все-таки вийшло на добре.

Сама ж Енн була така щаслива, що це майже лякало її. Богам, як учить старий забобон, не до вподоби надто щасливі смертні – як, безперечно, і деяким людям. Двоє з них зайшли якось до Енн у фіолетових сутінках із непохитним наміром зробити все, щоб луснула райдужна бульбашка її сподівань. Якщо вона вважає, що в особі молодого лікаря Блайта здобуде безцінний скарб, чи то уявляє, буцім Гілберт так само закоханий в неї, як у дні його зеленої юності, їхній обов’язок – явити суть речей в іншому світлі. Утім, ці дві ласкавих добродійки не були їй ворогами: навпаки, вони любили Енн і боронили б від чужих прискіпувань, наче рідне дитя. Людська вдача не зобов’язана бути послідовною.

Пані Інгліс – уроджена Джейн Ендрюс, цитуючи газету «Дейлі Ентерпрайз» – прийшла разом зі своєю матір’ю та пані Белл. Проте «надмір людяності»^[2] в Джейн не був зіпсований роками подружніх сварок. Доля зласкавилася над нею. Попри той факт – як заявила би пані Лінд, – що вона вийшла за мільйонера, шлюб її виявився щасливий. Багатство не засліпило її – це й понині була мила, спокійна, рум’яна Джейн із колишньої шкільної четвірки, яка щиро тішилася щастю давньої подруги й так жваво цікавилася усіма деталями посагу Енн, наче він міг дорівнятися до її власних діамантів і шовкових шат. Джейн не могла похвалитися видатним розумом і, вочевидь, за все життя не висловила жодної глибокої та цікавої думки, але все ж вона ніколи не сказала й жодного слова, що могло б скривдити чиїсь почуття – отже, мала талант нехай і пасивний, проте цінний і доволі рідкісний.

– Бач, Гілберт не передумав-таки, – із подивом у голосі мовила пані Ендрюс. – Ну, та це Блайти – вони, як дали слово, то вже дотримають, хай там що. Стривай-но, Енн… тобі двадцять п’ять? За мого дівоцтва двадцять п’ять уважали першим критичним віком. Але виглядаєш ти доволі молодо. З рудими воно завжди так.

– Руді коси тепер модні, – холодно відказала Енн, хай як силкувалася всміхнутися. Життя відточило в ній почуття гумору, що допомогло їй здолати безліч випробувань, проте незворушно слухати зауваження щодо колюру власних кіс вона так досі й не навчилася.

– Правда… правда, – згодилася пані Ендрюс. – Хтозна, яких дивних викрутасів нам іще чекати від моди. Ну, Енн, плаття в тебе дуже гарні й цілком відповідні твоєму становищу в суспільстві, так, Джейн? Надіюся, ти будеш дуже щаслива. Принаймні я тобі цього бажаю. Довгі заручини рідко призводять до щастя. Ну, та що ви могли вдіяти, звісно.

– Гілберт, як на лікаря, надто молодо виглядає. Боюся, пацієнти йому не довірятимуть, – понуро озвалася пані Белл, опісля чого міцно стисла вуста, начеб сказала те, що мусила сказати, і тепер знала, що її сумління чисте. Вона була з тих жінок, що завжди мають на капелюшку благеньке чорне перо, а на потилиці – розкошлані й неслухняні пасма.

Радість, яку відчувала Енн від гарного посагу, була на якийсь час затьмарена, проте глибин її щастя такі дрібниці не могли сягнути. Отож невдовзі, коли приїхав Гілберт, дошкульні зауваження сусідок геть забулися, а вони вдвох рушили до беріз понад струмком. Ці берези, що були молоденькими деревцями, коли Енн щойно вперше з’явилася в Зелених Дахах, тепер зміцніли й видавалися колонами зі слонової кістки у високім казковім палаці із сутінків та зірок. Там, сховавшись у їхній тіні, як то личить усім закоханим, Енн і Гілберт розмовляли про свій новий дім та нове спільне життя.

– Я знайшов гніздечко для нас, Енн.

– Ох, де? Надіюся, не в самому селі? Я зовсім не хотіла б жити там.

– Ні, у селі будинку не знайшлося. Це маленький білий будиночок на узбережжі, поміж мисом Чотирьох Вітрів і Гленом. Дещо віддалік, та коли ми встановимо телефон, це не матиме значення. Там надзвичайно гарна місцина. Дім стоїть фасадом на захід, а перед ним – широченна блакитна затока. Неподалік піщані дюни – на них дмуть вітри й летять бризки з моря.

– А сам будинок, Гілберте, наш перший дім – який він?

– Невеликий, та для нас цілком просторий. Унизу розкішна вітальня з каміном, їдальня з вікнами на море й маленька кімнатка – згодиться для мого кабінету. Будинку років шістдесят – найстаріший у Чотирьох Вітрах. Але він у пречудовому стані. Зо п’ятнадцять років тому його повністю відремонтували – покрівля, тиньк, нові підлоги. Він із самого початку зведений був як слід. Я чув, що із цим будинком пов’язана якась романтична історія, та чоловік, із яким я домовлявся щодо оренди, не міг її розповісти. Сказав лише, що ту стару оповідку знає тепер хіба капітан Джим.

– Хто такий капітан Джим?

– Доглядач маяка на мисі Чотирьох Вітрів. Ти полюбиш цей маяк, Енн. Він обертається й світло його мерехтить у сутінках, немов далека чарівна зоря. Його видно з вітальні та з нашого ґанку.

– А кому належить будинок?

– Тепер це власність тамтешньої пресвітеріанської церкви: я винайняв його в опікунської ради. Але доти в нім жила стара дама, така собі панна Елізабет Рассел. Минулої весни вона померла, а що близьких родичів не мала, то й заповіла будинок церкві. Її меблі досі стоять у будинку, і я купив їх майже всі – мушу сказати, за безцінь, бо вони такі старомодні, що опікуни вже й не надіялися їх продати. Гленці, певне, купують собі плюшеві крісла, парчеві стільці та буфети із дзеркалами й візерунками. Але меблі панни Рассел дуже гарні й сподобаються тобі.

– Поки що все добре, – обачно відповіла Енн, кивком висловлюючи схвалення. – Але, Гілберте, люди не можуть жити самими лиш меблями. Ти не розповів найголовнішого. Чи є поряд із домом дерева?

– О, дріадо, їх там не злічити! За будинком – сосняк, обабіч стежини – два ряди осокорів, а довкола прегарного саду – цілий танок білих беріз. Наші парадні двері виходять просто в сад, але є ще інший вхід – маленька хвіртка між двома соснами. Завіси на одному стовбурі, гачок на іншому, а над головою – шатро із переплетених гілок.

– Ох, я така рада. Я не змогла б мешкати там, де зовсім немає дерев – тоді щось дуже живе в мені просто всохло й померло б. Ну, після цього марно й питати тебе, чи є там поблизу струмок. Це буде вже надто зухвало.

– Але там є струмок – він навіть перетинає один із кутків нашого саду.

– Тоді, – відповіла Енн, глибоко й безмежно задоволено зітхаючи, – дім, який ти знайшов, – це справжній дім моєї мрії.

Розділ 3. КРАЇНА МРІЙ

– Ти вже вирішила, кого покличеш на весілля, Енн? – занитала пані Лінд, пильно підрубуючи столові серветки. – Настав час тобі розіслати запрошення, навіть якщо це буде звичайний дружній обід.

– Я не збираюся мати багато гостей, – відказала Енн. – Ми хочемо, щоб тільки найдорожчі нам люди побачили, як ми одружимося. Гілбертові рідні, пан та пані Аллан, пан та пані Гаррісон…

– Колись ти вряд чи могла б назвати пана Гаррісона близьким другом, – стримано докинула Марілла.

– Пан Гаррісон, можливо, і не дуже сподобався мені під час першої нашої зустрічі, – визнала Енн, усміхаючись давнім спогадам. – Але згодом він виявився кращим, ніж здавався, та й пані Гаррісон надзвичайно мила. Ще, звісно, панна Лаванда й Пол…

– То вони вирішили все-таки приїхати сюди? Я думала, вони збиралися до Європи…

– Вони передумали, коли я написала, що виходжу заміж. Сьогодні надійшов лист від Пола. Він пише, що мусить бути в мене на весіллі, хай що від цього станеться з Європою.

– Цей хлопчик завжди обожнював тебе.

– «Цей хлопчик» тепер – дев’ятнадцятилітній юнак, пані Лінд.

– Як швидко час біжить! – оригінально й дотепно відповіла пані Рейчел.

– I Шарлотта Четверта хоче приїхати з ними. Вона просила Пола написати, що приїде, якщо її відпустить чоловік. Цікаво, чи носить вона й понині свої велетенські сині банти, і як він її кличе – Шарлоттою чи Леонорою? Я дуже хочу бачити Шарлотту в себе на весіллі. Колись давно ми з нею вже були на одному весіллі. Наступного тижня вони будуть у Прихистку Луни. А ще Філ та превелебний Джо…

– Жахливо, що ти називаєш так пастора, Енн, – суворо урвала її пані Лінд.

– Так його називає дружина.

– Їй теж слід з повагою ставитися до його сану, – відказала пані Лінд.

– Я чула, як ви самі доволі вщипливо критикували пасторів, – піддражнила її Енн.

– Так, але я робила це поштиво, – відповіла пані Рейчел. – Хіба колись ти чула, щоб я називала пастора зменшувальним ім’ям?

Енн притлумила усмішку.

– Ну, а ще Діана із Фредом, маленьким Фредом і малою Енн-Корделією, та Джейн Ендрюс. Я хотіла б іще покликати панну Стейсі, тітоньку Джеймсіну, Прісциллу й Стеллу. Але Стелла – у Ванкувері, Пріс – у Японії, панна Стейсі вийшла заміж і тепер живе в Каліфорнії, а тітонька Джеймсіна подалася до Індії, щоб там, попри страх перед зміями, ознайомитися з місіонерською діяльністю своєї доньки. Лячно стає на саму думку, як люди розсипаються по земній кулі.

– Не вірю я, що такий був намір Господній, от що, – авторитетно заявила пані Лінд. – За моєї юності люди росли, одружувалися й селилися там, де були народжені, чи принаймні неподалік. Слава Богу, Енн, ти не зраджуєш нашого острова. Я боялася, що Гілберт після коледжу захоче їхати світ за очі, і тебе за собою потягне.

– Якби всі жили там, де народилися, їм невдовзі забракло б місця, пані Лінд.

– Я не сперечатимуся з тобою, Енн. Я не бакалавр гуманітарних наук. О котрій годині відбудеться церемонія?

– Ми хочемо опівдні – рівно опівдні, як то пишуть репортери світської хроніки. Так ми ще встигнемо на вечірній поїзд до Глена.

– Ви поберетеся у вітальні?

– Ні… ні, якщо не піде дощ. Ми хочемо побратися в саду – щоб над нами було синє небо, і сонце лило своє сяйво на нас. А знаєте, де і як я хотіла б вийти заміж, якби могла? Це був би світанок… червневий світанок із дивовижним сходом сонця та квітучими трояндами в садах. І я тихенько вислизнула б надвір, зустріла Гілберта, і ми вдвох пішли б у самісіньку гущавину букового лісу й там, попід зеленим шатром, мов у величнім старім соборі, побралися б.

Марілла зневажливо пирхнула, пані Лінд обурилася:

– Яке страхітливе дивацтво, Енн. До того ж, це не вважалося б законним. І що сказала б на таке пані Ендрюс?

– У тім-то й річ, – зітхнула Енн. – Скільки є в житті того, що ми не можемо зробити, боячись пані Ендрюс. «На жаль, це правда. Правда й те, що жаль».^[3] Скільки всього дивовижного ми могли б собі дозволити, якби не пані Ендрюс!

– Іноді я геть не певна, що розумію тебе, Енн, – дорікнула пані Лінд.

– Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, – вибачливо мовила Марілла.

– Думаю, сімейне життя швидко зцілить її від цього, – утішила пані Лінд.

Енн засміялася й вислизнула з дому. Біля Стежини Закоханих її зустрів Гілберт, і жодне із них, вочевидь, не боялося й не сподівалося, що сімейне життя зцілить їх від романтичності.

Наступного тижня приїхали Ірвінги, і Зелені Дахи повнились їхніми радісними голосами. Панна Лаванда майже не змінилася – так, мовби три роки, що минули від її останнього візиту, були одним-єдиним днем, – та глянувши на Пола, Енн охнула від несподіванки. Невже цей вродливий молодий чоловік на зріст у шість футів був тим самим колишнім малим учнем ейвонлійської школи?

– Поряд із тобою, Пол, я почуваюся зовсім старою, – мовила Енн. – Ох, я мушу закидати голову, щоб глянути на тебе!

– Ви ніколи не постарієте, дорога моя вчителько, – відказав Пол. – Ви із тих щасливих смертних, що відшукали джерело вічної юності й причастилися з нього, – ви і мама Лаванда. І знаєте, що? Після вашого весілля я не кликатиму вас «пані Блайт». Для мене ви назавжди лишитеся вчителькою, що дала мені найкращі уроки в житті. Я хочу дещо вам показати.

«Дещо» виявилося маленькою збіркою віршів. Пол убрав деякі свої фантазії в рими й рядки, а редактори журналів виявилися не такими черствими, як їх часом заведено уявляти. Вірші Пола Енн читала зі щирим захватом. Вони були чарівні й угадувався в них майбутній сильний поетичний голос.

– Ти ще будеш славним, Пол. Я завжди мріяла мати бодай одного знаменитого учня. Хоч мені він уявлявся ректором університету… але славетний поет – це навіть краще. Колись я зможу похвалитися, що шмагала указкою видатного Пола Ірвінга. Хай навіть я тебе ніколи не шмагала, правда, Пол? Яка можливість утрачена! Та все ж у класі під час перерви я тебе, здається, залишала.

– Ви й самі будете знамениті, дорога моя вчителько. За ці три роки я прочитав багато ваших оповідань.

– Ні. Я знаю, що я можу, – лиш писати невеличкі казочки, які так люблять діти й за які редактори охоче надсилають чеки. Але шедевру я ніколи не створю. Єдиний мій шанс на земне безсмертя – це місце у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта більше не носила бантів, та ластовиння в неї майже не поменшало.

– Не думала я, панно Ширлі, мем, що дійду до того, щоб вийти за янкі, – мовила вона. – Але хтозна, що чекає на тебе попереду, та й він у тім не винен. Такий уже вродився.

– Ти й сама янкі, Шарлотто, відколи вийшла за одного з них.

– Е ні, панно Ширлі, мем, я не янкі! І не стала 6 нею, навіть якби вийшла ще за дванадцятьох янкі. Том хороший чоловік. І я собі подумала, що краще не перебирати, – ану ж як не буде іншої змоги. Том не пиячить і не нарікає, що мусить від сніданку до обіду працювати, і мені, панно Ширлі, мем, зрештою, так і добре.

– Він кличе тебе Леонорою? – поцікавилася Енн.

– Ні, що ви, панно Ширлі, мем. Я й не збагнула б тоді, кому він це каже. Звісно, коли ми женилися, він мав промовити оте: «Беру тебе, Леоноро, за жінку», і мушу зізнатися, панно Ширлі, мем, у мене відтоді страшне відчуття, що він це казав не мені і я не вийшла заміж так, як треба. А ви теж віддаєтеся, панно Ширлі, мем? Я завжди думала, що гарно було б мати чоловіка-лікаря. Це зручно, коли в дітей кір чи круп. Том собі всього-на-всього муляр, але вдача в нього добра. Я кажу йому: «Томе, чи можу я поїхати на весілля до панни Ширлі? Я поїду все одно, та хочу мати твою згоду». А він мені: «Роби, як забажаєш, Шарлотто, і я буду радий». Такого чоловіка добре мати, панно Ширлі, мем.

Філіппа й превелебний Джо прибули до Зелених Дахів напередодні весілля. Радісна зустріч Енн та Філ невдовзі перейшла в довірливу розмову давніх подруг про все, що було і чому ще належало бути.

– Королево Анно, ви незмінно статечна. А я, бачиш, так схудла, відколи з’явилися діти. Тепер я вже й наполовину не така вродлива, але Джо, здається, радий. Розумієш, тепер між нами немає такого контрасту. Це прекрасно, дивовижно, що ти виходиш за Гілберта. Ти зовсім не була б щаслива з Роєм Гарднером. Нарешті я це розумію, хоч тоді так страшенно сердилася. І все-таки, Енн, ти дуже зле вчинила з Роєм.

– Я чула, він оклигав після цього потрясіння, – усміхнулася Енн.

– О, так. Він одружився з дуже милою дівчиною, і вони цілком щасливі. Усе співдіє на добро.^[4] Так кажуть Джо та Біблія, а вони непогані авторитети.

– Алек та Алонзо вже одружені?

– Алек так, а Алонзо – ще ні. Як зринають у пам’яті давні добрі дні в Домі Патті, коли я розмовляю з тобою, Енн! Як весело нам було!

– Ти буваєш у Домі Патті?

– О, так, буваю часто. Панна Патті й панна Марія незмінно сидять при каміні і в’яжуть. До речі, Енн, ми ж привезли тобі від них весільний дарунок. Угадай, який?

– Не знаю. Як вони довідалися про весілля?

– Я їм розповіла. Я була в них минулого тижня. Вони дуже зацікавилися. А позавчора панна Патті надіслала мені записку із проханням зайти – і попросила передати тобі їхній дарунок. Що ти, Енн, найбільше хотіла б одержати з Дому Патті?

– Невже панна Патті прислала мені своїх порцелянових песиків?

– Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку – я його витягну.

«Дорога панно Ширлі, – писала панна Патті, – Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією з ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог – ліворуч».

– Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, – заворожено мовила Енн. – Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.

Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво – і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, – на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов’ю.

– Як тішився б Метью разом з нами завтра, – прошепотіла вона. – Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі – не мертві, доки ми не забудемо їх.^[5] Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.

Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.

– Історія повторюється, – мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.

– То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти вийшов із хвіртки. Тоді я, припнувши гордість, уперше заговорила до тебе.

– I небеса розкрилися переді мною,^[6] – додав Гілберт. – Відтоді я з нетерпінням чекав на завтрашній день. Ми попрощалися біля вашої хвіртки, і я рушив додому найщасливішим хлопцем у світі. Енн мені пробачила!

– Хоча це ти мав би пробачити мені. Я була невдячною малою негідницею – і це після того, як ти, по суті, врятував мені життя того дня на ставку. Як обтяжував мене цей борг перед тобою! Ні, я не заслуговую на щастя, що прийшло до мене.

Гілберт засміявся й міцніше стис дівочу руку із перстеником на підмізинному пальці. То була каблучка з перлами – Енн не захотіла носити дошлюбний перстень із діамантом.

– Я розлюбила діаманти, відколи дізналася, що це зовсім не ті дивовижні фіолетові камені з моєї уяви. Справжні діаманти завжди будуть нагадувати мені про те колишнє розчарування.

– Але перли віщують сльози, як сказано в давній легенді, – заперечив Гілберт.

– Я не боюся сліз – адже це можуть бути й сльози щастя. У найщасливіші миті мого життя в очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що залишить мене в Зелених Дахах, коли Метью подарував мені першу мою гарну сукню, коли я почула, що ти одужаєш від тифу. Тож подаруй мені каблучку з перлами, Гілберте, і я охоче прийму від життя і радість, і горе.

Але того вечора наші закохані не хотіли думати про горе й снували радісні сподівання. Завтра вони одружаться, і дім їхньої мрії вже чекатиме їх на повитому фіалковим туманом березі гавані Чотирьох Вітрів.

Розділ 4. ПЕРША НАРЕЧЕНА В ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ

Уранці в день весілля Енн прокинулася й побачила, що в її кімнатку на піддашші ллється сяйво миготливого сонця, а вересневий пустун-вітерець бавиться з фіранкою на вікні.

«Як добре, що сонце посвітить на мене», – радісно подумала вона.

У пам’яті їй зринув найперший її ранок у цій кімнаті, коли сонце прокрадалося до неї крізь рясний цвіт старенької Снігової Королеви. Те пробудження не випадало назвати щасливим, бо з ним разом повернулося й гірке розчарування попереднього вечора. Але відтоді маленьку кімнатку освятили й зробили такою милою серцю Енн роки щасливих дитячих снів та дівочих мрій. Сюди вона весело поверталася опісля кожного від’їзду, при цім вікні стояла на колінах усю ту ніч гіркої муки, коли думала, що Гілберт помирає, при нім із невимовною радістю сиділа у вечір своїх заручин. Багато щасливих і не надто багато сумних безсонних ночей провела вона тут – а сьогодні покине свою кімнатку назавжди. Тепер, коли вона поїде, тут оселиться п’ятнадцятилітня Дора. Проте сама Енн і не хотіла, щоб було інакше: адже маленька кімнатка берегла у своїх стінах священні спогади юності й дівоцтва – минулого, останню сторінку якого належало перегорнути, перш ніж відкриється новий розділ дорослого сімейного життя.

Того ранку в Зелених Дахах панували веселі клопоти. Діана приїхала раніше, щоб допомогти, і з собою привезла маленького Фреда та малу Енн-Корделію. Деві й Дора негайно забрали дітлахів до саду.

– Тільки пильнуйте, щоб Енн-Корделія не забруднила платтячка, – стурбовано застерегла Діана.

– Можеш сміливо довірити її Дорі, – сказала Марілла. – Ця дівчинка розумніша й обачніша за більшість матерів, яких я знаю. У певнім сенсі вона – просто диво. Не те, що інша, вітрогонка, яку я виховувала.

І Марілла всміхнулася до Енн поверх миски із салатом. Виглядало на те, що вітрогонка їй усе-таки миліша.

– Гарні вони малі, ці двійнята, – підтакнула пані Рейчел, коли Деві з Дорою вийшли і вже не могли почути її слів. – Дора така працьовита й жіночна, і Деві став дуже тямущим хлопчиною. Це вже не той колишній халамидник.

– Ніколи в житті я не була така розгублена, як у ті перші півроку, що він тут прожив, – визнала Марілла. – А потім я, напевне, просто звикла до нього. Останнім часом його цікавить господарювання. Він просить мене з наступного року дати йому опікуватися фермою. Можливо, я так і зроблю: оскільки пан Баррі більше не братиме її в оренду, нам доведеться влаштовуватись по-новому.

– Енн, тобі випав такий гарний день для весілля, – мовила Діана, закриваючи широким фартухом свою пишну шовкову сукню. – Кращого не могло бути, навіть якби ти замовляла його за каталогом «Ітонз».^[7]

– Забагато грошей витікає з нашого острова в цей «Ітонз», – роздратовано озвалася пані Лінд. Будучи ревною противницею спрутоподібних універсальних крамниць, вона ніколи не втрачала нагоди публічно заявити про свої погляди. – А щодо тих каталогів, то це тепер – Біблія ейвонлійських дівчат, будьте певні. Вони сидять над ними щонеділі, замість читати Святе Письмо.

– Ними дуже зручно бавити дітей, – спробувала виправдатися Діана. – Фред і мала Енн-Корделія можуть годинами розглядати картинки.

– Я бавила десятьох дітей без каталогу «Ітонз», – відрубала пані Лінд.

– Годі вам, не сваріться через каталог «Ітонз», – весело мовила Енн. – Це ж найвизначніший день мого життя. Я така щаслива, і хочу, щоб усі довкола теж були щасливі.

– Я сподіваюся, дитино, твоє щастя триватиме довго, – зітхнула пані Рейчел. Вона справді щиро цього бажала й вірила, що так і буде, хоч і боялася, що так відверто виявляти своє щастя – значить кидати виклик Провидінню. Енн, заради її власного добра, слід було спустити з небес на землю.

І все одно старими сходами, укритими домотканим килимом, зійшла того вересневого полудня щаслива й вродлива наречена – перша наречена в Зелених Дахах – тендітна, з ясними очима й букетом троянд у руках, оповита невагомим туманом серпанку. Гілберт, що чекав у вітальні, дивився на неї з любов’ю і захватом. Нарешті він міг назвати її своєю, цю звабливу, кохану Енн, що її серце завоював після довгих років терплячого очікування. Це до нього вона йшла в білім весільнім вбранні. Чи гідний він її? Чи зможе зробити її такою щасливою, як сподівається? Що, як він не виправдає тих надій, котрі вона покладає на чоловіка?.. Але вона простягнула йому руку, їхні погляди зустрілися, і сумніви щезли, поступившись місцем радісній упевненості. Вони належать одне одному, і хай що чекатиме їх у майбутньому, це вже ніколи не зміниться. Вони звіряли одне одному власне щастя – і нічого не боялися.

Вони побралися в сяєві сонця, у старому саду, в колі давніх друзів та їхніх сповнених любові поглядів. Пан Аллан обвінчав їх, а превелебний Джо виголосив, як згодом заявила пані Лінд, найкрасивішу весільну молитву, яку вона чула в житті. Птахи нечасто співають у вересні, та доки Енн і Гілберт промовляли свої безсмертні обітниці, з якоїсь невидимої гілки долинала казкова мелодія. Наслухаючи її, Енн тріпотіла від щастя, а Гілберт дивувався лиш тому, що всі птахи світу не злилися хором у єдиній урочистій пісні. Пол також слухав її і згодом описав у вірші, одному з тих, яким особливо захоплювалися пізніше читачі його першої великої збірки. Шарлотта Четверта була блаженно певна, що це віщує добру долю її любій панні Ширлі. Птаха співала до самого закінчення церемонії, а потім завершила свою пісню чарівною стрімкою треллю. Ніколи ще в старім, оточенім садами сіро-зеленім обійсті не було щасливішого, веселішого дня, аніж цей. Усі вічні дотепи й жарти, що лунали на весіллях, мабуть, іще від часів Едему, були промовлені й видавалися такими свіжими та кумедними, немовби щойно з’явилися на світ. То було королівство радості й сміху; а коли Пол запріг бричку, щоб везти молодят на станцію в Кармоді, де вони мали сісти на поїзд, у близнюків були напоготові рис і старі туфлі, які особливо завзято жбурляли пан Гаррісон і Шарлотта Четверта. Марілла стояла біля хвіртки й дивилася, як бричка їде геть стежиною поміж заростей золотушнику. Перед самим поворотом Енн озирнулася й востаннє помахала їй рукою. Вона поїхала – Зелені Дахи більше не були її домом, і Маріллине лице здавалося дуже старим і сірим, коли вона повернулася в будинок, який Енн упродовж чотирнадцяти років, навіть під час своєї відсутності, сповнювала світлом і життям.

Проте Діана зі своїми дітлахами, Ірвінги й подружжя Алланів лишилися, щоб допомогти двом старим жінкам пережити самотність цього найпершого вечора. Вони дуже приємно провели час за тихою вечерею, обговорюючи всі деталі того дня, і все ще сиділи за столом, коли Енн і Гілберт вийшли з поїзда на станції в Глені Святої Марії.

Розділ 5. ДОРОГА ДОДОМУ

Старий лікар Девід Блайт прислав на станцію свого коня із бричкою, щоб їх зустріти. Малий шибеник, що був за візника, із розумінням усміхнувся й утік, лишивши їх самих їхати до свого нового дому в радісному світлі погожого вечора.

Енн назавжди запам’ятала той розкішний краєвид, що відкрився їхнім очам, коли вони виїхали на пагорб за селом. Їхнього будинку не було ще видно, проте гавань Чотирьох Вітрів виблискувала срібним і рожевим сяйвом, немов велетенське дзеркало. Далеко внизу Енн бачила вхід у затоку – пасмо піщаних дюн з одного боку й високий та похмурий стрімчак із червоного пісковику – з іншого. За дюнами у відблисках призахідного сонця дрімало непорушне, чисте море. Маленьке рибальське селище, притулившись до дюн у тому місці, де вони вливалися в берег моря, нагадувало великий опал у мерехтливім тумані. Небо над ними було, мов велетенська чаша, оздоблена коштовним камінням, із якої лилися сутінки, у повітрі ширився п’янкий аромат морських хвиль і все довкруж осявали чари прибережного надвечір’я. Кілька вітрильників неспішно линуло вздовж темних, обсаджених ялинами берегів. Звіддалік лунав ніжний і сонний дзвін маленької білої церкви, і плив над водою, зливаючись зі стогоном моря. Небо на півночі спалахувало теплим золотим світлом велетенського маяка, начеб то сяяла тремтлива зоря доброї надії. Понад виднокраєм, услід заклопотаному кораблю, тяглася в’юнка стрічка сірого диму.

– Краса, яка краса, – прошепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. А де наш дім?

– Звідси його ще не видно за тим березовим гайком. Він розташований за дві милі від Глена, і ще за милю – від маяка. Сусідів у нас небагато. Поруч є лиш один дім, і я не знаю, хто в ньому живе. Енн, тобі не буде там самотньо без мене?

– Ні, за друзів мені будуть цей маяк і прегарна околиця. А хто живе в цьому домі, Гілберте?

– Не знаю. Судячи з його вигляду, не схоже, щоб господарі могли виявитися рідними душами. Як ти гадаєш, Енн?

Будинок був великий і солідний, пофарбований у такий ядучо-зелений колір, що поряд із ним усі барви довколишньої природи здавалися бляклими. Позаду будинку був сад, а перед вхідними дверима – охайний, доглянутий газон, але чомусь усе вкупі свідчило про певну бідність і голизну. Можливо, причина полягала саме в надмірній охайності: дім, подвір’я, клуні й повітки, сад, город, газон та стежина були бездоганно, аж нестерпно чисті.

– Навряд чи той, хто любить такі кольори, може бути цілком рідною душею, – згодилася Енн. – Якщо це сталося не випадково, як із нашим синім клубом. Але так чи так, я певна, що дітей там немає. Цей дім охайніший навіть за обійстя панянок Копп на дорозі Торі, а я й не думала, що таке можливо.

Вони нікого не зустріли на вологій червоній дорозі, що в’юнилася вздовж берега, та під’їжджаючи до березового гаю, поза яким стояв їхній дім, праворуч від себе Енн раптом побачила дівчину, що гнала табун білосніжних гусей уздовж оксамитово-зеленого пагорба – там, де густо росли високі лапаті ялини. Поміж ними видно було смуги жовтих достиглих полів, проблиски золотих піщаних дюн та клапті синього моря. Дівчина, висока, у блакитній ситцевій сукні, мала пружну ходу й трималася дуже прямо. Вона та її гуси саме вийшли із хвіртки біля підніжжя пагорба, коли Енн і Гілберт проїхали попри них. Поклавши руку на засув, вона дивилася на них незмигно; погляд її навряд чи випадало назвати зацікавленим, та все ж не був він і зовсім байдужим. На одну коротку мить Енн здалося навіть, що вона помітила в нім затаєну ворожість. Проте Енн замилувалася вродою дівчини – вродою настільки явною, що вона будь-де неодмінно привернула б до себе увагу. Дівчина була без капелюха; важкі лискучі коси, на колір, як стигла пшениця, лежали короною довкруж її голови; сині очі сяяли, мов зорі; фігура, навіть у скромній ситцевій сукні, вражала величною поставою, а вуста багряніли незгірш за букет криваво-червоних маків, прив’язаний до її паска.

– Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно проминули? – тихенько запитала Енн.

– Я не помітив ніякої дівчини, – відповів Гілберт, котрий всю увагу присвячував лише власній молодій дружині.

– Вона стояла біля хвіртки… ні, не озирайся. Вона дивиться нам услід. Я в житті не бачила такого вродливого лиця.

– Не пригадую, щоб я бачив якихось красунь, доки був тут. У Глені є гарні дівчата, але я не назвав би їх вродливими.

– Ця дівчина дуже вродлива. Ти, мабуть, не зустрічав її, інакше не зміг би забути. Її неможливо забути! Такі обличчя я бачила, може, хіба на картинах. А її коси! Мені згадався Браунінг – «золоті низки» та «диво-змії».^[8]

– Може, вона із приїжджих – мешкає у тім великім літнім готелі над затокою.

– Вона була в білому фартуху, гнала гусей…

– Вона могла просто так бавитися. А онде наш будинок, Енн.

Енн поглянула туди, куди вказував Гілберт, і на мить забула дівчину із прекрасними, хоч і непривітними очима. Перше враження від нового дому стало їй насолодою для очей і душі – він так нагадував велику кремову мушлю, викинуту хвилею на берег. Обабіч стежини, що вела до ґанку, виструнчилися на тлі неба величні фіолетові силуети осокорів. Поза домом, затуляючи сад від надто гострого дихання морських вітрів, ріс оповитий туманами сосновий гай, у якому вітер награвав свої химерні, неземні мелодії. Як і кожен ліс, він мовби приховував у своїх закутках дивовижні таємниці, котрі відкриються лише тому, хто зайде в гущавину й буде терпляче шукати. Зовні ж темно-зелені лапи ялин оберігають їх від цікавих та байдужих очей.

Нічні вітри вже розпочинали свій нестримний танець поза дюнами, а рибальське селище по той бік затоки мерехтіло вечірніми вогнями, коли Енн і Гілберт їхали поміж двома рядами осокорів. Двері маленького будиночка відчинилися, і в сутінках затріпотіло тепле світло каміна. Гілберт зняв Енн із брички й повів крізь сад і хвіртку між двох ялин, що вже взялися осінньою рудизною, а тоді охайною червоною стежиною до ґанку з пісковику.

– Ми вдома, – шепнув він і, взявшись за руки, вони переступили поріг свого Дому Мрії.

Розділ 6. КАПІТАН ДЖИМ

«Старий лікар Дейв» із дружиною прийшли до маленького будиночка зустрічати молодят. Лікар Дейв виявився високим життєрадісним чоловіком з білими бакенбардами, а його дружина – елегантною рум’яною та сивокосою дамою, що прийняла Енн із відкритими обіймами, у прямому й переносному значенні.

– Я така рада вас бачити, дорогенька. Ви, напевне, дуже втомилися. Ми приготували вам вечерю, а капітан Джим приніс форелі. Капітане… де ви? Мабуть, пішов розпрягти коня. Ходімо нагору – там ви скинете пальто.

Піднімаючись за нею сходами, Енн роззиралася довкола радісним і вдячним поглядом. Новий дім їй дуже подобався. У нім панувала атмосфера Зелених Дахів, і навіть дух її власних давніх традицій.

– Мені здається, я відшукала б рідну душу в панні Рассел, – прошепотіла Енн, лишившись на самоті у своїй кімнаті. Там було два вікна: одне з них, мансардне, виходило на затоку, піщані дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

– «Вікно, з якого чути голос моря

В казкових і загублених краях»,^[9]

– тихенько процитувала Енн. У друге вікно, розташоване на фронтоні, видно було невеличку ще не скошену долину, через яку біг струмок. За півмилі далі, над струмком, виднів один-єдиний дім – старий, сірий і недоладно збудований, обсаджений велетенськими вербами, поміж яких вогники у його вікнах мерехтіли, ніби розгублені очі мандрівника на чужині. Енн думала про його мешканців і сподівалася, що вони виявляться добрими людьми, адже їм випало бути сусідами. Зненацька їй згадалася вродлива дівчина з білими гусьми.

«Гілберт каже, що вона нетутешня, – міркувала Енн, – але я думаю, що це не так. У ній є щось таке, що робить її частиною цього моря, неба й затоки. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн зійшла вниз, Гілберт стояв біля каміна, розмовляючи з якимось незнайомцем. На звук її кроків обидва озирнулися.

– Енн, познайомся, це капітан Бойд. Капітане, це моя дружина.

Уперше в житті, рекомендуючи Енн, Гілберт назвав її «моя дружина» й у цю мить замалим не луснув від гордості. Старий капітан простягнув Енн свою жилаву руку; вони усміхнулися одне одному й відтоді стали друзями. Рідні душі обмінялися спалахами сигнальних вогнів.

– Моє шанування, пані Блайт, дуже радий познайомитися з вами. Надіюся, ви будете щасливі, так само, як була щаслива перша юна дружина, що тут зажила. А ліпшого й бажати годі. Тільки мене ваш чоловік не зовсім правильно назвав. На щодень моє ім’я – капітан Джим, а що ви все одно будете кликати мене саме так, то можете просто віднині й почати. Ви гарна, дуже гарна молода, пані Блайт. Дивлюся я на вас і мовби як відчуваю, що й сам собі допіру одружився.

Усі розсміялися; тим часом стара пані Блайт почала вмовляти капітана залишитися на вечерю.

– Я вдячний. Мені то буде велика радість. Я ж за столом і товариства зазвичай не маю, крім одної незугарної парсуни в дзеркалі. Нечасто випадає повечеряти із двома такими милими, гарними дамами.

Можливо, компліменти капітана Джима на папері й здаються геть безбарвними, та він проказував їх із такою витонченою щирістю в тоні й погляді, що жінка, до якої він звертався, не могла не відчути – їй віддається шана, мов королеві, і віддається в манері, гідній короля.

Старий капітан Джим, простодушний і шляхетний чоловік, мав вічно юні очі й серце. Був він високий, дещо згорблений і незграбний; утім, уся постава його свідчила про велику силу й витривалість. Його чисто виголене, пооране зморшками лице було бронзове від засмаги; густе темно-сиве волосся спадало йому аж на плечі, а дивовижно сині, глибоко посаджені очі деколи іскрилися, деколи туманилися мрією, а деколи тужливо вдивлялися в морську далечінь, як у того, хто шукає давно втрачений скарб. Енн іще належало дізнатися, що так розпачливо прагнув побачити капітан Джим.

Безперечно було, що капітан Джим негарний. Його запалі щоки, кривий рот і масивне чоло не були створені за канонами вроди, а незліченні труднощі й скорботи лишили шрами як на його душі, так і на тілі. І все ж, відзначивши на перший погляд, що капітан Джим негарний, Енн більше ніколи про це не думала: дух, що прозирав з-під шорсткої оболонки, осявав її дивовижною красою.

Вони весело посідали за накритий до вечері стіл. Полум’я в каміні відганяло прохолоду вересневого вечора, проте легкі морські вітерці залітали в їдальню, коли заманеться, крізь навстіж розчахнуте вікно. Перед очима в господарів та гостей розгортався чарівний краєвид із затокою, поза якою гінким пасмом тяглися низькі фіолетові пагорби. Стіл угинався під вагою численних наїдків, приготованих старою пані Блайт, проте piece de resistance,^[10] поза всяким сумнівом, стала велика таця морської форелі.

– Я тут подумав, що після мандрівки вона вам мовби як смакуватиме, – сказав капітан Джим. – Свіжішої форелі й на світі нема, пані Блайт. Вона ще якісь дві години тому живісінька плавала в морі.

– А хто ж сьогодні наглядає за маяком, капітане? – поцікавився лікар Дейв.

– Небіж Алек. У цьому він незгірш за мене тямить. А я, мушу сказати вам, дуже радий, що ви запросили мене на вечерю. Голодний я добряче – обід мені сьогодні видався поганенький.

– Ви там у себе, на маяку, певне, увесь час недоїдаєте, – дорікнула стара пані Блайт. – Куховарити не хочете, от і їсте абияк.

– Я куховарю, пані Блайт, я куховарю! – запротестував капітан Джим. – І взагалі живу, мов король. От учора ходив собі в Глен, купив аж два фунти м’яса. Думав, буде в мене сьогодні шикарний обід.

– І що ж тоді сталося? – не вгавала стара пані Блайт. – Ви його загубили дорогою?

– Ні, – зніяковів капітан Джим. – Я саме вкладався спати, коли це приблудився до мене пес – такий змарнілий, обдертий – і попросився переночувати. Мабуть, живе десь там, у рибальському селищі. Я не міг прогнати бідолаху – лапу він собі десь поранив. То я замкнув його на веранді – кинув йому стару торбу, щоб він мав де лягти, – а сам пішов спати. Але чомусь ніяк не міг заснути. Крутився, думав – аж тоді згадав, що пес мовби як був голодний.

– І ви встали й віддали йому м’ясо – усе м’ясо! – вигукнула стара пані Блайт із переможним докором у голосі.

– Таж більше нічого й не було, що я міг би дати йому, – винувато пояснив капітан Джим. – Нічого, що пес міг би їсти. А він таки був негодований, бо враз його все й проковтнув. Я всю ніч проспав безтривожно, та обід у мене був після того скупий – ні юшки, ні петрушки. А пес утік додому зранку. Ото вже нітрохи не вегетаріанець.

– Треба ж оце голодувати через якогось нікчемного пса, – пирхнула стара пані Блайт.

– Ми не знаємо: для когось, може, він – найкращий друг, – заперечив капітан Джим. – Хоча так-то цього й не скажеш, але не можна судити про собаку лише з вигляду. Усередині він, може, як я сам, – справдешній красень. Хай навіть Перший Помічник не був від нього в захваті й лаявся просто-таки брутально. Але він упереджений – як усякий кіт, усякого пса сприймає кепсько. І все ж я залишився без обіду, тому такі смачні наїдки в цьому приємному товаристві – то для мене велика втіха. Добре діло – мати хороших сусідів.

– А хто живе в тім домі ген за вербами? – запитала Енн.

– Пані Мур, – відповів капітан Джим і, мовби замислившись, додав: – Та її чоловік.

Енн усміхнулася і з тону, яким говорив капітан Джим, в уяві склала собі портрет незнайомої пані Мур – то, напевне, була друга пані Лінд.

– Небагато у вас тут сусідів, пані Блайт, – вів далі капітан Джим. – По цей бік затоки всього кілька домів. Тут майже вся земля аж до самісінького Глена належить панові Говарду, то він здає пасовища в оренду. Зате по інший бік народу тьма – особливо Мак-Алістерів. Там хай куди поткнешся – неодмінно зустрінеш Мак-Алістера. Я був позавчора бачив старого Леона, він на тім боці все літо пропрацював. То він каже: «Вони там усі – Мак-Алістери. Там Ніл Мак-Алістер, а там Сенді Мак-Алістер, і Вільям Мак-Алістер, і Алек Мак-Алістер, і Енгус Мак-Алістер, і диявол у них, мабуть, теж Мак-Алістер».

– Еліотів та Крофордів там не менше, – мовив лікар Дейв після того, як сміх ущух. – Ми тут, Гілберте, на цьому боці, навіть приказку маємо: «Від зарозумілості Еліотів, пихи Мак-Алістерів та марнославства Крофордів спаси нас, Господи».

– Хоча й добрі люди між них є, – завважив капітан Джим. – Багато років плавав я на кораблі з Вільямом Крофордом, то нема йому рівних у силі й відвазі. Вони розумні – там, на тім боці. Певно, ми тому з них мовби як і глузуємо. Дивно, правда, – як то ми завжди ображаємося на тих, хто за нас бодай трошки більш тямковитий?

Лікар Дейв, що сорок років ворогував із «тим боком», засміявся, проте враз умовк.

– А хто живе в тім сліпучо-зеленому будинку за півмилі звідси? – поцікавився Гілберт.

Капітан Джим задоволено всміхнувся.

– Панна Корнелія Брайант. Вона скоро вас відвідає – не сумнівайтеся, бо ви пресвітеріани. А були б ви методистами, то вона й кроку у ваш бік не ступила б. Корнелія ненавидить методистів.

– Ексцентрична дама, – підсміхнувся лікар Дейв. – Запекла чоловіконенависниця.

– Виноград неспілий?^[11] – засміявся Гілберт.

– Ні, не в тому річ, – серйозно відказав капітан Джим. – Корнелія замолоду мала женихів, та й нині варто їй однісіньке слово мовити, як усі старі вдівці тут же й підскочать від нетерплячки. Але вона мовби як народилася із хронічною відразою до всіх чоловіків і методистів. У неї найзліший язик і найдобріше серце в Чотирьох Вітрах. Де тільки станеться лихо – вона вже там, і робить усе, щоб допомогти. Про жодну жінку вона нізащо й слова кривого не скаже, а коли вже любить шельмувати нас, пройдисвітів, – гадаю, наші товсті шкури здатні це витримати.

– Про вас, капітане Джим, вона завжди високої думки, – мовила стара пані Блайт.

– Боюся, що так, і це найгірше. Від цього в мене відчуття, наче я маю щось таке, мовби як неприродне.

Розділ 7. ДРУЖИНА ШКІЛЬНОГО ВЧИТЕЛЯ

– А хто була та перша молода дружина, що тут оселилася, капітане? – запитала Енн, коли після вечері вони посідали коло каміна.

– Чи не була вона дійовою особою тієї романтичної історії, що буцімто пов’язана із цим будинком? – озвався Гілберт. – Мені казали, що ви, капітане, могли б її розповісти.

– Так, я знаю цю історію. Може, тільки я один в усіх Чотирьох Вітрах і пам’ятаю тепер дружину шкільного вчителя – такою, як вона приїхала сюди. Вона померла вже тридцять літ тому, але такої, як вона, і не забудеш за ціле життя.

– Розкажіть нам про неї, – попросила Енн. – Я хочу знати все про тих жінок, що мешкали в цьому будинку до мене.

– Їх було три – Елізабет Рассел, а крім неї – ще жінка Неда Рассела та дружина шкільного вчителя. Елізабет була розумною, милою жіночкою, та й пані Рассел була дуже мила. Але жодна з них не була така, як дружина шкільного вчителя.

Учителя звали Джон Селвін. Я був шістнадцятилітнім хлопчиною, коли він приїхав зі Старого Світу вчити гленських дітлахів. Він був геть інакший, ніж ті покидьки, що приїздили тоді до нас працювати в школі. Ледь не всі вони були п’яниці: як протвережувалися, навчали дітлахів читати й лічити, а як ні – то тільки й знали, що указкою шмагати. Але Джон Селвін був надзвичайно приємний молодий чоловік. Жив він у домі мого батька, то ми з ним і подружилися, хоч він був од мене старший на десять років. Ми з ним читали, гуляли й говорили про все на світі. Він знав вірші – мабуть, усі вірші, котрі будь-коли хтось написав, і він читав їх мені вечорами на березі моря. Батько вважав, що негоже так час марнувати, але мовби як не забороняв – думав, наче це мені повибиває з голови усі думки про те, щоб піти в море. Ну, та цьому ніщо не могло завадити – моя мати була з роду мореплавців, тож із тим неспокійним духом я й народився. Але я так любив слухати, як Джон читає вірші! Вже замалим не шістдесят літ минуло, а я все ще можу їх усі повторити. Шістдесят літ!

Капітан Джим замовк, незмигно дивлячись на полум’я в каміні, мовби шукаючи там тіні давноминулих днів. Потім, зітхнувши, він продовжив оповідь.

– Пам’ятаю, одного весняного вечора ми зустрілися з ним на дюнах. Він був мовби як радісний – як оце ви, лікарю, що привезли сюди сьогодні пані Блайт. Я побачив вас і пригадав його. Він розповів мені, що там, удома, в нього лишилася мила, і тепер вона їде сюди. Я засмутився був – упертий юний егоїст. Подумав, що, коли вона приїде, Джон уже не буде мені таким другом. Але бодай мав гідність не показати йому цього. Джон розповів мені про неї. Її звали Персіс Лі, і вона приїхала б сюди одразу з ним, якби не її старий дядько. Він був хворий, а що в нього вона й росла, відколи померли батьки, то лишилася його догледіти. І ось по його смерті Персіс їхала сюди, щоб вийти заміж за Джона Селвіна. Тоді для жінки це було нелегко. Аби ви знали, що в ті часи ще не було пароплавів. «Коли ж ви на неї чекаєте?» – запитав я. А він мені й каже: «Двадцятого червня вона відпливає на судні „Принц Вільям“, тож десь посеред липня буде тут. Я велю теслі Джонсону збудувати мені дім до її приїзду. Сьогодні надійшов від неї лист. Я ще й не розгорнув його – а вже знав, що там добрі новини. Я бачив її кілька днів тому».

Я нічого не збагнув, що він каже, і він пояснив – хоча й тоді я зрозумів ненабагато більше. Він сказав, що це його дар чи прокляття – точнісінько так, пані Блайт, дар чи прокляття. Він і сам не знав, що це таке. Розповів, що в його прапрабаби воно теж було, і за це її спалили як відьму. Його часом охоплював дивний стан – транс, так він наче сказав. Є на світі таке, лікарю?

– Звісно, є люди, котрим час від часу потьмарюється свідомість, – відповів Гілберт. – Але про це більше знають дослідники психіки, ніж звичайні лікарі. Як воно виявлялося в Джона Селвіна?

– Снилося йому, та й годі, – скептично озвався лікар Дейв.

– Але він казав, що бачив усе насправді, – поволі заперечив капітан. – Я ж розповідаю вам лиш те, що він сам казав – мовби він бачив ті події, що вже сталися чи тільки мали статися. Джон казав, що ті видіння – часом утіха для нього, а часом – справжній жах. І от за чотири дні до того він знову був у трансі. Сидів біля каміна, дивився на полум’я, аж раптом побачив кімнату, яку добре знав в Англії, а там була Персіс Лі, така щаслива, і простягала до нього руки. Тому він знав, що матиме від неї добрі новини.

– Звичайний сон, – пирхнув лікар Дейв.

– Можливо… можливо, – поступливо проказав капітан Джим. – Я теж йому так сказав. Мені було зручніше так думати. Те, що він отак усе бачить – мене це дуже лякало. А він відповів: «Ні. Мені це не снилося. Але не говорімо про це більше. Ти вже не будеш мені таким другом, як досі, якщо забагато про це міркуватимеш». Я сказав йому, що моїх дружніх почуттів до нього не зруйнує ніщо. Але він лише похитав головою, та й каже: «Ні, хлопче. Я вже втрачав був друзів через це. Я їх не винувачу. Іноді мене й самого до себе охоплюють не надто дружні почуття. Такий дар має в собі щось неземне – чи добре, чи лихе. А ми, смертні, уникаємо надто близького знайомства як із Богом, так і з дияволом». Отак він сказав. Я пам’ятаю, наче то було вчора, хоч так і не збагну, що він мав на увазі. А ви можете сказати, лікарю?

– Сумніваюся, що він і сам це знав, – буркнув лікар Дейв.

– Здається, я розумію, – прошепотіла Енн. Вона слухала, як у дитинстві, із міцно стиснутими вустами й блискучими очима. Капітан Джим захоплено всміхнувся, глянувши на неї, і повів далі.

– І от уже невдовзі кожен у Глені й Чотирьох Вітрах знав, що до вчителя має приїхати наречена. Усі тішились, бо дуже його любили. Усі ходили дивитися на їхній новий дім – цей самий дім. Джон хотів будуватися тут, бо звідси видно море й чути голос хвиль. Він і сад посадив тут для неї, тільки без осокорів – їх уже висадила пані Рассел. Але там є подвійний ряд трояндових кущів, які посадили для Персіс дівчата із гленської школи. Джон казав, що рожеві були, як її щоки, білі – як її чоло, а багряні – наче її вуста. Він стільки віршів читав, що вже мовби як і звик потім завжди так говорити. Усі надсилали йому подарунки – різне хатнє начиння. Коли тут оселилися Рассели – вони були люди заможні, то й купили, бачте, гарні меблі, але всі найперші столи та шафи тут були дуже прості. Зате в них було стільки любові. Жінки шили клаптикові ковдри, рушники й скатертини, а один чоловік змайстрував їй комод, а ще інший – стіл, і так далі. Навіть сліпа стара тітонька Маргарет Бойд сплела їй духмяний кошичок із трав, що ростуть на дюнах. Пані Селвін багато років складала в той кошичок носовички.

Нарешті все було готове – навіть дрова в каміні лежали, тільки й треба було, що їх запалити. То був інший камін, не цей, що тепер, хоч і розташований тут-таки. Цей поставила панна Елізабет, коли ремонтувала дім п’ятнадцять років тому. А то був великий, старовинний камін, де й цілого бика засмажити можна. Часто сидів я тут і снував свої історії, як роблю це й нині.

І знову запала мовчанка: до капітана Джима ненадовго завітали гості, невидимі Енн і Гілберту, – ті, хто сидів з ним тут у давні дні; ті, чиї очі сяяли одвічним щастям і радістю молодят іще й тепер, коли самі вони давно вже спочили на цвинтарі а чи в темній морській глибіні. Вечорами тут лунав дитячий сміх. Узимку тут збиралися друзі. Тут були музика, танці й веселощі. Тут мріяли юнаки й дівчата. Для капітана Джима цей будиночок був повен тіней радісних спогадів.

– Першого липня дім був зведений. Відтоді учитель почав рахувати дні. Ми часто бачили, як він блукає попідбережжю й казали собі: «Скоро вона буде з ним».

Її чекали в середині липня, та вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Кораблі тоді часто запізнювались – на кілька днів чи аж навіть тижнів. «Принц Вільям» запізнювався на тиждень… тоді на два… тоді на три. Тоді вже ми почали боятися – і що далі, то більше. Тоді мені стало тяжко дивитися Джонові Селвіну в очі. Знаєте що, пані Блайт, – капітан Джим притишив голос, – я думаю, такі самісінькі очі були в його прапрабаби, як її на вогнищі палили. Він тоді ні слова не казав – уроки проводив, наче вві сні, і біг до моря. Стільки ночей там проблукав до світанку. Люди казали, що він геть божеволіє. Ніхто вже й не надіявся – минуло вісім тижнів, а «Принц Вільям» досі не прибув. Настала середина вересня, а наречена шкільного вчителя не приїхала… ми гадали, що вже й не приїде.

Потім сталася буря – і не вщухала три дні. А коли вона вляглася, я побіг на берег. Там був учитель, він стояв, схрестивши руки на грудях і, спершись на великий камінь, дивився в море.

Я покликав його, але він не озвався. Він мовби як бачив те, чого не бачив я, а лице йому застигло, як у мертвого. «Джоне, Джоне! – гукав я, отак, наче мале налякане дитя. – Прокиньтеся! Прокиньтеся!»

Той дивний жахливий погляд наче згас йому в очах. Він озирнувся на мене – ніколи не забуду я його лиця, ніколи, аж доки вирушу в останнє своє плавання! «Усе добре, хлопче, – сказав він. – Я бачив „Принца Вільяма“, він проминув Східний мис. Над ранок вона буде тут. Завтра я сидітиму з моєю нареченою коло свого власного каміна». Як ви гадаєте, він таки бачив його? – різко запитав капітан Джим.

– Хтозна, – замислився Гілберт. – Можливо, любов і сильна мука здатні творити незнані нам дива.

– Я певна, що він бачив корабель, – несхитно заявила Енн.

– Примарилося, – мовив лікар Дейв, хоч і не так переконано, як досі.

– Бо насправді, – урочисто мовив капітан Джим, – «Принц Вільям» наступного ж ранку зайшов у гавань Чотирьох Вітрів. І всі, хто жив тоді в Глені й на узбережжі, побігли його зустрічати. Як ми радісно вітали корабель, коли він плив через протоку!

Очі капітана Джима сяяли. У цю мить він бачив гавань, якою вона була шістдесят років тому, і бувалий в бувальцях корабель, що наближався до неї в розкішнім вранішнім світлі.

– І Персіс Лі була на борту? – поцікавилася Енн.

– Так – вона й дружина капітана. Жахливий був рейс – шторм за штормом, і провізія в них закінчилася. Але от вони нарешті прибули. Коли Персіс Лі зійшла на берег, Джон Селвін обійняв її міцно-міцно, а ми всі покинули кричати «ура» й заплакали. Я собі теж плакав, хоч, бачте, визнаю це аж тільки тепер. Кумедно, еге ж? – як хлопці соромляться сліз.

– Персіс Лі була вродлива? – запитала Енн.

– Не знаю, чи була вона красуня… ні, не знаю, – поволі відповів капітан Джим. – Мені чомусь ніколи про це й не думалося – красуня вона чи ні. Просто це було байдуже. Було в ній щось таке миле й гарне, що її обов’язково всі любили, та й квит. Але дивитися було приємно – великі ясні карі очі, коси каштанові, густі, і шкіра, як у всіх англійок. Джон і Персіс побралися в нашому домі надвечір, у сяйві свічок, і всі ближні й дальні сусіди зійшлися вітати їх, і всі проводжали їх аж сюди. Пані Селвін розпалила вогонь у каміні, і коли ми розійшлися, вони сиділи тут, як ото Джон бачив у тому своєму видінні. Дивно… дивно! Але я за життя достолиха всякого надивився.

Капітан Джим замислено похитав головою.

– Яка дивовижна історія, – мовила Енн, відчуваючи, що цього разу її потребу в романтичному було цілком задоволено. – Як довго вони тут жили?

– П’ятнадцять літ. Щойно вони побралися, я втік у море, малий пройдисвіт. Але з кожного плавання вертався сюди, навіть раніш, як додому, і все розповідав пані Селвін. П’ятнадцять щасливих літ! Вони, ці двоє, мали мовби як талант бути щасливими. Є такі люди, може, ви помічали. Вони не вміли довго бути нещасними, хай там що. Сварилися раз чи двічі, бо запальні були обоє. Але пані Селвін якось так гарно засміялася була, та й каже: «Мені було так зле, коли ми із Джоном посварилися. І все ж потай я була щаслива, бо знала, що в мене такий добрий чоловік, із яким після сварки й помиритися можна». Тоді вони переїхали до Шарлоттауна, а цей будинок придбав собі Нед Рассел і тут оселився з молодою дружиною. Такі веселі були молодята. Панна Елізабет, його сестра, за рік сюди до них приїхала – теж повсякчас була мовби як радісна. Тут і стіни, либонь, просочилися всі сміхом і веселощами. Ви третя молодичка, котру я зустрічаю тут, пані Блайт – і найвродливіша.

Капітан Джим спромігся надати своєму компліментові-соняху витонченість фіалки, і Енн відчула, що цю квітку носитиме з гордістю. Того вечора вона була чарівна як ніколи – із весільним рум’янцем на щоках та закоханим блиском очей; навіть суворий старий лікар Дейв дивився на неї схвально й дорогою додому сказав своїй жінці, що рудокоса Гілбертова дружина – таки дуже гарненька.

– Мушу я вже повертатися на маяк, – мовив капітан Джим. – Дуже, дуже славний був вечір.

– Приходьте до нас частіше, – озвалася Енн.

– Цікаво, чи сказали б ви це, якби знали, як охоче я прийму ваше запрошення, – загадково відповів капітан Джим.

– Тобто ви хочете знати, чи була я щира, – усміхнулася Енн. – Так, була. – Урочисто клянуся, – як казали ми в школі.

– Тоді я прийду. І, певне, буду часто вам набридати. Маю честь запросити й вас до себе в будь-яку годину. Нікого в мене зазвичай і немає, крім Першого Помічника, хоч той, на щастя, товариська душа. Слухач він добрий і знає чи не більш за всіх Мак-Алістерів, але неговіркий, бідака. Ви молоді, пані Блайт, а я старий, проте душі наші мовби як одного віку. Ми обоє із племені, що знає Йосипа,^[12] як сказала б Корнелія Брайант.

– Із племені, що знає Йосипа? – здивувалася Енн.

– Еге ж. Корнелія геть-чисто всіх на світі ділить на два види – тих, хто знає Йосипа й тих, хто не знає. Коли хтось мовби як має з вами однакові погляди, думає схоже й любить ті самі жарти, – тоді він належить до племені, що знає Йосипа.

– О, звісно, – мовила Енн, сяйнувши спалахом розуміння. – Це те, що я колись називала – і досі називаю, хоч тепер уже в лапках, – «рідними душами».

– Так-таки є, – погодився капітан Джим. – Як його не назви, це про нас. Коли ви зайшли нині в кімнату, пані Блайт, я поглянув на вас та й кажу собі: «Вона з племені, що знає Йосипа», – і дуже зрадів, бо інакше нам розмова одне з одним не принесла б жодної втіхи. Плем’я, що знає Йосипа – це сіль землі, я так собі думаю.

Місяць саме зійшов, коли Енн і Гілберт вийшли провести своїх гостей. Гавань Чотирьох Вітрів перетворювалася на диво, виткане із мрії та мерехтливого сяєва – зачароване місце, над яким не може здійнятися жодна буря. Сріблисте місячне світло барвило верхівки осокорів, високих і темних, мов силуети ченців якогось таємничого ордену.

– Я завжди любив осокори, – мовив капітан Джим, махнувши рукою в їхній бік. – То дерева принцес. Тепер вони більше не модні. Люди бідкаються, що вони засихають згори й від цього вигляд у них мовби як миршавий. Так-таки є, коли не ризикувати своїм карком щовесни й не лазити стригти їх по драбині. Я щороку робив це для панни Елізабет, то її осокори завжди були чепурні. Вона їх дуже любила. Вони з першим-ліпшим не знатимуться. Клени, пані Блайт, – то миле дружнє товариство, але осокори – дерева з вищого світу.

– Яка гарна ніч, – мовила стара пані Блайт, сідаючи в бричку.

– Ночі майже всі гарні, – відповів капітан Джим. – Але нині я дивлюся на це сяйво – і мовби як думаю собі, що ж лишилося для раю. Місяць – мій великий друг, пані Блайт. Я його завжди любив, відколи себе пам’ятаю. Я був малий, восьмиліток, і якось надвечір заснув у саду, а мене ніхто й не шукав. Прокинувся я сам-один серед ночі й мало не на смерть перелякався! Які тіні й дивні звуки шугали довкола мене! Я весь закляк, лише припав до землі й трусився, біднятко. Мовби як нікого не лишилося у світі, я один – а світ такий величезний. А тоді я побачив місяць – як він дивиться на мене поміж гілок яблуні, мов давній друг. І зразу втішився. Устав і пішов додому, відважний як лев, тільки й поглядав на місяць. Багато ночей я дивився на нього з палуби корабля, плаваючи в далеких морях… Чого ви всі не велите мені закрити рота і йти додому?

Нарешті змовк останній прощальний сміх. Енн і Гілберт, узявшись за руки, обійшли свій сад. Струмок, що розтинав один із його кутків, мерехтливо брижився між тіней беріз. Маки на його берегах здавалися чашами, налитими місячним сяйвом. Від квітів, що їх висадила пані Селвін, линув у тінисте повітря тонкий аромат, немов краса й благословення священних минулих днів. Енн зупинилася в темряві й зірвала стеблину.

– Люблю запах квітів уночі, – мовила вона. – Тоді можна пізнати їхню душу. О, Гілберте, цей будиночок – саме те, про що я мріяла. І я така рада, що ми не перші, хто прогулювався тут у вечір після весілля.

Розділ 8. ПАННА КОРНЕЛІЯ БРАЙАНТ ЗАХОДИТЬ У ГОСТІ

Той вересень у Чотирьох Вітрах був місяцем золотаво-бузкових туманів – місяцем днів, напоєних сонцем, і ночей, що купалися в місячнім сяйві та пульсували зорями. Ані буря, ані різкий порив вітру не затьмарили його. Енн і Гілберт вили своє гніздечко, гуляли узбережжям, плавали в човні вздовж затоки, їздили до гавані Чотирьох Вітрів і до Глена, а часом – каталися безлюдними, порослими папороттю стежками в лісі довкруж каналу; одне слово, проводили медовий місяць так, що їм могли би позаздрити всі закохані світу.

– Навіть якби наше життя обірвалося нині, прожити його було варто – заради цих останніх тижнів, – мовила Енн. – Хтозна, чи будуть у нас іще колись чотири таких гарних тижні – та вони в нас були. Усе – вітри, погода, люди, Дім Мрії – допомагало зробити наш медовий місяць дивовижно прекрасним. Відколи ми сюди приїхали, навіть жодного дня не дощило.

– І ми ні разу не посварилися, – піддражнив її Гілберт.

– Ну, та із цим «що довше зволікаєш – то більшу втіху маєш», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирішили провести наш медовий місяць тут. Наші спогади про нього будуть завжди пов’язані з Домом Мрії, а не безладно розкидані поміж чужих земель.

Атмосфера їхнього нового дому чаїла в собі присмак романтики та пригод, що його Енн ніколи не відчувала в Ейвонлі. Там, хоч вона й мешкала біля моря, її життя не було так тісно пов’язане з ним. А в Чотирьох Вітрах воно було повсюди й ненастанно кликало її до себе. Із кожного вікна свого нового дому вона бачила мінливий морський пейзаж. У вухах їй відлунював невпинний шепіт хвиль. Щодня в гавань заходили кораблі й ставали на якір у Глені, а потім, у призахіднім світлі, відпливали до портів, що могли бути на іншому боці земної кулі. Рибальські човни під білими вітрилами зранку пливли через протоку, а ввечері верталися з уловом. Щасливі й безтурботні мореплавці та рибалки прямували червоними дорогами вздовж берега. Тут повсякчас витав дух майбутніх мандрів і пригод. Тутешній триб життя не був такий усталений, як ейвонлійський – над гаванню віяли вітри змін, море вабило до себе мешканців узбережжя, і навіть тих, хто не міг відгукнутися на його поклик, поймав незвичний трепет, хвилювання й відчуття нових незвіданих можливостей.

– Тепер я розумію, чому деякі чоловіки не можуть не йти в море, – мовила Енн. – Це бажання, що деколи охоплює всіх нас – «пливти за сонцем ген до виднокраю»^[13] – воно, мабуть, стає нездоланним у тих, хто з ним народився. Не дивно, що воно змусило капітана Джима втекти з дому. Коли я бачу кораблі та чайок над дюнами, то й сама хочу опинитися на борту чи мати крила – не як голубка, щоби «полетіти й спочити»,^[14] а як чайка, щоб полинути в саме серце бурі.

– Ти лишишся тут, зі мною, моя дівчинко, – ліниво проказав Гілберт. – Я не дозволю, щоб ти линула від мене в серця бур.

То було раннє надвечір’я; вони вдвох сиділи на своєму ґанку з червоного пісковику. Великий спокій панував на землі, у небі й на морі. Високо над ними ширяли сріблисті чайки. Виднокіл узявся довгим і тонким мереживом рожевих хмар. У довколишній тиші лунала хіба невпинна гомінка існя хвиль та вітрів. Бліді айстри квітнули на зів’ялих туманних луках поміж обійстям і гаванню.

– Мабуть, лікарям, що мусять безсонними ночами доглядати хворих, не кортить пригод, – поблажливо озвалася Енн. – Якби ти нині добре виспався, Гілберте, то був би, так само, як я, готовий до польотів фантазії.

– Я добре попрацював нині вночі, Енн, – замислено відповів Гілберт. – Із Божою поміччю я врятував людині життя. Уперше я можу беззастережно це ствердити. В інших випадках я, можливо, допоміг своїм пацієнтам одужати, але нині, Енн, якби я не лишився в Аллонбі й не став на прю зі смертю, та жінка до ранку померла б. Я випробував новий метод, який іще ніколи не застосовувався в Чотирьох Вітрах. Сумніваюся навіть, що досі хтось наважувався вдатися до нього поза стінами лікарні. Навіть у кінгспортській клініці його вперше випробували щойно торік. Я й сам нізащо не наважився б на таке, якби не був упевнений, що іншого виходу немає. Я ризикнув – і мені вдалося. Тепер чудова дружина й мати врятована – і вона проживе ще багато щасливих та плідних років. Уранці, коли над гаванню сходило сонце, я їхав додому й дякував Богові, що обрав для себе цей фах. Я боровся й переміг – подумай, Енн, – я переміг Великого Руйнівника. То була моя мрія, відколи ми розмовляли з тобою про те, якій роботі хочемо віддати життя. Нині вранці моя мрія здійснилася.

– Це єдина твоя мрія, що здійснилася? – запитала Енн, яка, хоч і добре знала відповідь, усе ж прагнула почути її ще раз.

– Ти все знаєш, моя дівчинко, – усміхнувся Гілберт, дивлячись їй в очі. У цю мить на ґанку білого будиночка на узбережжі Чотирьох Вітрів сиділо двоє цілковито щасливих людей.

Аж раптом Гілберт проказав геть іншим тоном:

– Мені здається чи я справді бачу корабель, що пливе стежиною сюди, напнувши всі вітрила?

Енн глянула й звелася на рівні ноги.

– Це, мабуть, панна Корнелія Брайант чи пані Мур із візитом, – здогадалася вона.

– Я йду до свого кабінету, і якщо це панна Корнелія – попереджаю тебе, що буду підслуховувати, – мовив Гілберт. – Судячи з того, що я чув про панну Корнелію, розмова з нею щонайменше не буде нудна.

– Це може бути пані Мур.

– Ні, пані Мур не схожа за статурою. Днями я бачив, як вона працювала у своєму саду, і, хоч я дивився звіддалік і не розгледів добряче, вона здалася мені доволі стрункою. Але, певне, вона геть не товариська, якщо, будучи твоєю найближчою сусідкою, іще ні разу не зайшла до тебе.

– Тоді вона, мабуть, не схожа на пані Лінд, інакше цікавість неодмінно привела б її сюди, – мовила Енн. – А це, напевно, панна Корнелія.

Це й справді була панна Корнелія; до того ж, панна Корнелія прийшла не просто собі із коротким та чемним вітальним візитом до молодят. Під пахвою в неї був великий пакунок із рукоділлям, а коли Енн запросила її увійти, гостя охоче скинула крислатий капелюх від сонця, який, назло всім зусиллям вересневих вітрів, тримала в неї на голові міцна гумова шворка, протягнута попід білявою дулькою на потилиці. Капелюхи на шпильках – е ні, це не для панни Корнелії! Гумові шворки задовольняли її матір, отож вони цілком задовольнять її саму. Панна Корнелія мала свіже, кругле, рум’яне лице й веселі карі очі. Вона нітрохи не скидалася на традиційну стару діву, а в усьому її вигляді було щось таке, що вмить підкорило серце Енн, котра, із її вродженою здатністю розпізнавати рідні душі, відчула, що панна Корнелія їй сподобається, попри сумнівну екстравагантність суджень і безсумнівну екстравагантність убрання.

Ніхто, окрім панни Корнелії, не з’явився би в гостях у біло-блакитнім смугастім фартуху, попід яким виднів би капот у велетенські рожеві троянди на шоколадному тлі.

І ніхто, окрім панни Корнелії, не міг би мати в такому вбранні надзвичайно гідного й пишного вигляду. Якби панна Корнелія завітала в королівський палац, до молодої дружини якогось принца, вона й тоді була б так само велична й так само почувалася б хазяйкою становища. Достоту так само недбало протягла б вона свої розцяцьковані трояндами волани мармуровою підлогою й так само спокійно взялася б виводити принцесу з омани, буцім наявність чоловіка – байдуже, королевича а чи звичайного селянина, – це щось варте похвальби.

– Я принесла із собою шитво, пані Блайт, рибонько, – мовила вона, розгортаючи якусь дорогу й вишукану тканину. – Мушу якнайшвидше закінчити, і не маю ні хвилини зайвої.

Енн здивовано поглянула на білосніжну річ, розкладену на широких колінах панни Корнелії. Авжеж, то була дитяча льоля, невимовно гарна, із малесенькими брижами та зборками. Панна Корнелія негайно нап’яла окуляри й почала шити химерними стібками.

– Це для пані Проктор із Глена, – пояснила вона. – Днями в неї буде вже восьме дитя, а в домі для нього – ані пелюшки. Решта семеро зносили все, що зоставалося від першого, і тепер вона не має ані часу, ні сил, ні бажання пошити йому щось новеньке. Ця жінка – справжня мучениця, пані Блайт, повірте мені. Коли вона виходила за Фреда Проктора, я знала, як воно виявиться. Він був одним із цих ваших спокусливих негідників. А після одруження перестав бути спокусливим і лишився тільки негідником. Пиячить і не дбає про сім’ю. Хіба не типовий чоловік? Не знаю, як би пані Проктор і могла гідно вбрати своїх дітей, якби не поміч сусідів.

Як невдовзі дізналася Енн, панна Корнелія була єдиною сусідкою, яку турбувало гідне вбрання юних Прокторів.

– Тож я, коли почула, що буде восьме дитя, надумала й собі для нього щось пошити, – вела далі панна Корнелія. – Це остання одежинка, і я хочу закінчити її нині ж.

– Дуже гарна льоля, – мовила Енн. – Я принесу моє власне шитво, і ми з вами гарно проведемо час тут удвох. Ви чудова кравчиня, панно Брайант.

– Так, я найкраща з тутешніх, – відповіла панна Корнелія, спокійно констатуючи факт. – Інакше й бути не могло. Я пошила більше льоль, ніж якби мала навіть сотню власних дітлахів, повірте мені! Це, напевно, дурниця – робити вишивку на льолі аж для восьмої дитини. Але, пані Блайт, рибонько, дитя не винне, що воно восьме, і я дуже хотіла, щоб і в нього була гарна одежина, так, наче воно справді люблене й дороге. Нікому воно, біднятко, не потрібне – саме тому я так ретельно й вишивала для нього всі речі.

– Будь-яке дитя пишалося б такою льолею, – мовила Енн, іще сильніше, аніж досі, відчуваючи, що панна Корнелія їй сподобається.

– Ви, мабуть, гадали, що я вже ніколи до вас не зайду, – вела далі панна Корнелія. – Але я була зайнята, бачте, – збирала врожай, а всі ці наймити – вони більше їдять, аніж працюють; типові чоловіки. Я хотіла прийти вчора, але пішла на похорон удови Родеріка Мак-Алістера. Хоча зранку мене здолала мігрень, і я боялася, що коли піду, то зіпсую собі все враження. Але їй було сто років, а я дала слово, що прийду на її похорон.

– Церемонія минула успішно? – поцікавилася Енн, завважуючи прочинені двері Гілбертового кабінету.

– Що? О, так, похорон був розкішний. Рідні в неї дуже багато. Процесія налічувала понад сто двадцять екіпажів. Було й зо два кумедних епізоди. Я гадала, що помру від сміху на вигляд старого Джо Бредшоу, котрий сам ані в Бога не вірує, ані до церкви не ходить, а тут виспівував «Спасенний в обіймах Ісуса» із таким завзяттям і втіхою. Він аж упивається власним співом, тому й ходить на всі похорони. Його жінка, бідолашна, співати охоти не мала – вона геть змучена хатньою працею. Старий Джо вряди-годи обіцяє купити їй подарунок, а натомість купує щоразу якусь сільськогосподарську машину. Хіба не типовий чоловік? Але чого ще сподіватися від чоловіка, що не ходить до жодної церкви, навіть до методистської? Я була дуже рада найпершої ж неділі після вашого приїзду бачити вас із молодим лікарем у пресвітеріанській церкві. Лікар для мене – і не лікар, якщо не пресвітеріанин.

– Минулої неділі ми були в методистській церкві, – підступно мовила Енн.

– Так, певно, лікареві Блайту доведеться часом відвідувати методистську церкву, щоб до нього зверталися ще й пацієнти-методисти.

– І нам сподобалася проповідь, – відважно заявила Енн. – А молитва методистського пастора була однією із найкрасивіших, які я чула.

– О, безперечно, молитися він уміє. Я не чула нікого, хто молився б краще за старого Саймона Бентлі, котрий завжди був або п’яний, або охочий напитися, і що п’яніший він був, то краще молився.

– Методистський пастор дуже вродливий, – мовила Енн, зважаючи на прочинені двері кабінету.

– Еге ж, церкву він собою прикрашає, – визнала панна Корнелія. – Але ж який манірний! І думає, неначе кожна дівчина, щойно погляне на нього, то вмить закохається – так, мовби методистський пастор, котрий весь час світами швендяє – це бозна-який скарб. А ви з молодим лікарем послухайте моєї поради й не спілкуйтеся так часто з методистами. Моє гасло: якщо ти пресвітеріанин – будь ним!

– Ви не вважаєте, що методисти підуть на небеса так само, як пресвітеріани? – серйозно запитала Енн.

– Це не нам вирішувати. Все в руках Господніх, – урочисто відказала панна Корнелія. – Але я не знатимуся з ними на землі, хай що мені, можливо, доведеться робити на небесах. Цей методистський пастор неодружений. У попереднього жінка була – то я дурнішого створіння ще й не бачила. Якось я сказала йому, що, перш ніж побратися з нею, він мав би зачекати, доки вона виросте. Він відказав, що хотів виховати її сам. Хіба не типовий чоловік?

– Важко збагнути, коли саме люди дорослішають, – засміялася Енн.

– Свята правда, рибонько. Дехто вже народжується мудрим, а хтось і до вісімдесяти не дорослішає, повірте мені! Така сама була пані Мак-Алістер – за все життя не виросла. І в сто років була не розумніша, аніж у десять.

– Може, тому вона й прожила так довго, – припустила Енн.

– Цілком можливо. Утім, я воліла би прожити п’ятдесят розумних літ, ніж сто дурних.

– Але подумайте, який нудний був би світ, якби в ньому жили всуціль розумні люди! – вигукнула Енн.

Панна Корнелія не принизилася до легковажної суперечки.

– Пані Мак-Алістер була з Мілгрейвів, а Мілгрейви всі були дурні. Її небіж, Ебенейзер Мілгрейв, багато років був безумний. Він уважав себе мертвим і сердився на жінку, що вона його не ховає. Я на її місці зробила б це.

На обличчі панни Корнелії застиг вираз похмурої рішучості, аж Енн майже уявила її з лопатою в руках.

– Невже ви не знаєте жодних добрих чоловіків, панно Брайант?

– Та знаю багатьох – отам, – відповіла панна Корнелія, махаючи рукою у відчинене вікно в напрямку невеличкого цвинтаря на церковному подвір’ї по той бік затоки.

– А живих, із плоті й крові? – наполягала Енн.

– Є кілька таких – просто щоб засвідчити, що Господь усемогутній, – неохоче визнала панна Корнелія. – Я не заперечую, що де-не-де можна знайти певного чоловіка – якщо тільки захопити його, поки він молодий, і поводитися з ним, як належить, і якщо мати добряче шмагала його в дитинстві – і виліпити з нього щось годяще. Ваш чоловік, судячи з того, що мені доводилося чути, непоганий. Напевно, – панна Корнелія зміряла Енн чіпким поглядом з-над окулярів, – ви вважаєте, що іншого такого немає в цілому світі?

– Немає, – упевнено підтвердила Енн.

– Ох, я таке вже чула від іншої молодиці, – зітхнула панна Корнелія. – Дженні Дін, коли віддавалася, теж думала, що іншого такого, як її чоловік, у цілому світі немає. Іншого такого справді не було – і добре, що не було, повірте мені! Він улаштував їй страхітливе життя, і вже залицявся до своєї другої жінки, коли бідолашна Дженні вмирала. Хіба не типовий чоловік? Але сподіваюся, рибонько, ваша певність виправдається краще. Про молодого лікаря всі доброї думки. Спершу я боялася, що буде інакше, бо тутешня громада не знала рівних лікареві Дейву. Хоча лікар Дейв був геть нетактовний – завжди говорив про мотузки в домах повішеників. Ну, та люди забували всі свої кривди, коли в них боліли шлунки. Душевний біль усіх турбує менше, аніж біль у шлунку. Тепер, оскільки ми обидві пресвітеріанки, і поруч немає жодного методиста, скажіть мені відверто – що ви думаєте про нашого пастора?

– Я… тобто… ну… – завагалася Енн.

Панна Корнелія кивнула.

– Саме так. Я згодна з вами, рибонько. Ми зробили помилку, запросивши його очолити кафедру. Лице в нього – достоту наче один із тих довгих вузьких надгробків, ви згодні? Йому на лобі слід було б написати: «Пам’яті того-то». Ніколи не забуду першої проповіді одразу по його приїзді сюди. Він казав, що кожен мусить робити те, до чого найкраще вдатний. Тема чудова, та що за приклади він наводив! Він тоді сказав: «Якщо ви маєте корову і яблуню, і прив’яжете яблуню в оборі, а корову посадите в саду копитами догори, чи багато яблук ви матимете з корови? А чи багато молока з яблуні?» Чи ви колись таке чули, рибонько? Я так раділа, що того дня в нашій церкві не було методистів – вони, мабуть, і понині заходилися б реготом на згадку про це. Але що мене дратує в нім найбільше – то це його звичка погоджуватися з кожним, хай би що він сказав. Якщо йому заявити: «Ви негідник», він із тією своєю солодкавою усмішкою відповість: «Так, саме так». Пастор має бути твердіший у переконаннях. Словом, я вважаю, що він – превелебний осел. Але це, звісно, тільки між нами. Коли поруч є методисти, я хвалю його до небес. Дехто каже, буцім його жінка надто модно вдягається, але я на це відповім, що вона й без того щодня мусить бачити його обличчя, тож їй потрібно чимось утішитися. Ви ніколи не почуєте, щоб я судила якусь жінку за гарне вбрання. Я лише потішуся, якщо її чоловік не такий жаднюга, щоб дозволити їй вряди-годи купити сукню. Хоча своїми платтями я надто не переймаюся. Жінки вбираються, щоби сподобатись чоловікам, а я до цього нізащо в житті не принижуся. Я живу собі спокійним, щасливим життям, рибонько, і це лише тому, що я ніколи не зважала на думку чоловіків.

– Чому ви так ненавидите чоловіків, панно Брайант?

– Господь з вами, рибонько, я не маю до них ненависті. Вони того не варті. Я лише щиро їх зневажаю. Але ваш чоловік мені, напевне, сподобається, якщо продовжуватиме незгірш, ніж розпочав. А крім нього, єдині чоловіки, про яких я високої думки – це старий лікар Дейв і капітан Джим.

– Капітан Джим – просто диво, – сердечно згодилася Енн.

– Капітан Джим – добрий чоловік, та в нього є одна вада: його ніяк неможливо розгнівати. Уже двадцять років я намагаюся, а він завжди однаково спокійний і добродушний. Мене це дещо сердить. Певно, жінка, із якою він мав би побратися, зрештою вийшла за того, хто впадає в шал двічі на день.

– Хто була ця жінка?

– Не знаю, рибонько. Не пригадую, щоб капітан Джим за кимось упадав. Хоч я не знала його молодим. Йому вже сімдесят шість років. Але я не чула про жодну причину, з якої він так і лишився парубком – а вона мусить бути, повірте мені. Він усеньке життя плавав, крім останніх п’яти літ, і немає такого місця у світі, куди він би не поткнув свого носа. Вони з Елізабет Рассел завжди були добрими друзями, та ні про яке залицяння між ними не йшлося. Елізабет так ніколи й не віддалася, хоча можливостей мала багацько. Вона красуня була замолоду. Того року, як на наш острів приїздив Принц Уельський, Елізабет гостювала у свого дядька в Шарлоттауні. Той дядько був урядовим службовцем, то так її й запросили на великий бал. Вона була там найвродливіша з усіх дівчат, і танцювала із принцом. Інші дами, яких принц не запросив на танець, розлютилися, бо вважали, що мають більшу вагу в суспільстві, аніж Елізабет, тож він не мав би їх обійти. Елізабет завжди пишалася тим, що танцювала із принцом. Лихі язики твердили, буцім вона тому й не віддалася, що після цього не могла вже побратися зі звичайним чоловіком. Але це неправда! Якось вона сама назвала мені істинну причину – вона була така гнівлива, що боялася ні з ким в одному домі не зжитися. Вона таки була в окропі купана – часом, щоб заспокоїтись, мусила бігти нагору, хапати зі столу різні речі й щосили стискати зубами. Але я відповіла, що через це не варто відмовляти собі в тім, щоб вийти заміж, коли хочеться. Немає причин, із яких ми повинні віддавати чоловікам право на гнівливий характер, ви згодні, рибонько?

– Я сама легко гніваюся, – зітхнула Енн.

– То й добре, пані Блайт, рибонько. Отже, вами навряд чи хтось буде попихати, повірте мені! О, як у вас квітнуть гортензії! Ваш сад у чудовому стані. Сердешна Елізабет завжди так дбала про нього.

– Я вже люблю його, – мовила Енн, – і рада, що тут так багато цих старомодних квітів. До речі, про сади, – ми хотіли б найняти когось, хто скопав би клаптик землі отам, за сосновим гаєм, і посадив би нам суниці. Гілберт страшенно зайнятий – цієї осені в нього не буде на це часу. Ви не знаєте, хто міг би це зробити?

– Ну-у… Генрі Гемонд із Глена подекуди цим заробляє. Можете його найняти. Щоправда, платня його завжди цікавить більше, ніж робота – хіба не типовий чоловік? Та ще він геть повільний – може п’ять хвилин стояти непорушно, доки не збагне, що зупинився. Його батько якось пожбурив у нього поліном, коли Генрі був малий. Нічогенький спортивний снаряд, правда, рибонько? Типовий чоловік! Звісно, Генрі після того вже й не оклигав. Але він єдиний, кого я могла б рекомендувати. Торік він фарбував мій власний дім. Тепер він на колір став дуже гарний, як ви вважаєте?

Годинник, пробивши п’яту, визволив Енн із пастки.

– Ох, то вже так пізно? – вигукнула панна Корнелія. – Як час біжить у добрім товаристві! Але треба вже рушати додому.

– О, ні! Лишіться з нами на чай! – палко мовила Енн.

– Ви просите мене, бо відчуваєте, що змушені, чи тому, що справді хочете? – прискіпливо запитала панна Корнелія.

– Тому, що справді хочу.

– Тоді я залишуся. Ви належите до племені, що знає Йосипа.

– Я знаю, що ми будемо друзями, – відповіла Енн із усмішкою, котру бачили в неї тільки найближчі.

– Звісно, рибонько. На щастя, друзів ми можемо обирати собі самі. Родичів мусимо приймати таких, які вони є, і радіти, якщо серед них немає вже геть пропащих. Але в мене їх небагато – лише троюрідні кузени. Я самотня душа, пані Блайт.

Голос панни Корнелії затремтів від смутку.

– Прошу вас, кличте мене Енн. Це було б так по-домашньому, – поривчасто мовила Енн. – Усі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, кличуть мене пані Блайт, і від цього я почуваюся чужою. До речі, ваше ім’я – майже те саме, про яке я мріяла в дитинстві. Свого імені я не любила, тож в уяві називала себе Корделією.

– Мені подобається ім’я Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена – найкращі і найгарніші, як я вважаю. Доки ви будете заварювати чай, покличте, будь ласка, молодого лікаря на розмову зі мною. Він лежить на канапі отам, у кабінеті, ще відколи я прийшла, і душиться від сміху, слухаючи все, що я кажу.

– Як ви довідалися? – вигукнула Енн, надто вражена цією моторошною проникливістю панни Корнелії, щоб заперечувати із чемності.

– Я бачила, йдучи сюди, що ви сиділи разом, а чоловічі витівки я добре знаю, – відповіла панна Корнелія. – Ну от, рибонько, я закінчила цю льолю, тож восьме дитя може з’являтися на світ, коли захоче.

Розділ 9. ВЕЧІР НА МИСІ ЧОТИРЬОХ ВІТРІВ

Енн і Гілберт спромоглися завітати, як обіцяли, на маяк до капітана Джима аж наприкінці вересня. Вони часто збиралися відвідати його, проте щоразу їм ставали на заваді нові обставини. Натомість капітан Джим кілька разів «зазирав» до їхнього Дому Мрії.

– Мені до приписів байдуже, пані Блайт, – казав він Енн. – Мені велика насолода бути тут, і я не відмовлятиму собі в цій радості лише тому, що ви досі не відвідали мене. Не слід за це торгуватися племені, що знає Йосипа. Я прийду до вас, як зможу, і ви прийдете так само, і коли нам приємно погомоніти – то байдуже, чий над нами дах.

Капітанові Джиму дуже сподобалися Гог і Магог, які охороняли камін у будиночку з тією самою гідністю та апломбом, що й колись у Домі Патті.

– Хіба ж вони не гарні хлопаки? – зачаровано промовляв він, щоразу, серйозно й незмінно вітаючись і прощаючись із ними, так само, як із господарем і господинею. Капітан Джим не дозволяв собі ображати хатніх божеств неґречним чи безцеремонним ставленням.

– У вас тут усе майже бездоганно, – похвалив він Енн. – Ніколи ще цей дім не був такий гарний. Пані Селвін мала такий смак, як ви, і вміла творити дива, але тоді люди не мали таких фіраночок, картинок і оцих гарних милих дрібничок, як ваші. Щодо Елізабет – вона жила в минулому. А ви сюди немовби як принесли майбутнє. Я був би щасливий, навіть якби ми з вами ні про що й не розмовляли – а просто приходити сюди, сидіти й дивитися на вас, на ваші картини й квіти – то вже була б мені велика втіха. Красиво… дуже красиво.

Капітан Джим палко шанував красу. Усе прекрасне, що він бачив і чув, приносило йому тонку глибоку радість, яка осявала його життя яскравим світлом. Він болісно усвідомлював, що позбавлений вроди, і бідкався через це.

– Люди кажуть, що я добрий чоловік, – мовив він якось із жалем, – але я, бува, шкодую, що Господь не створив мене лиш наполовину таким добрим, а все решту не вклав в обличчя. Але він, напевне, знав, що робить, як і личить мудрому капітанові. Дехто з нас мусить бути негарним, щоби вродливі – як ви, пані Блайт, – засяяли на нашому тлі.

Якось надвечір Енн і Гілберт усе-таки рушили до маяка. День розпочався похмурим туманом і мрякою, проте закінчився багряно-золотою пишнотою. Над західними пагорбами за гаванню пролягли бурштинові безодні й кришталеві мілини, попід якими палахкотіло вечірнє сонце. Небо на півночі було помережане тонкими золотавими хмарками. Червоне призахідне світло паленіло на білих вітрилах корабля, що линув до південного порту, десь у далекім краю, де ростуть пальми. По інший бік гавані стриміли під багряними променями бліді голі дюни. Праворуч світло лилося на старий сірий будинок між верб над струмком і на коротку мить створювало йому у вікнах вітражі розкішніші, аніж у старовинному соборі. На тлі сірих непорушних стін вони палали, як пульсують гарячкові, поривчасті думки живої душі, котра нидіє в похмурій шкаралупі свого оточення.

– Цей будинок над струмком завжди мовби якийсь покинутий, – мовила Енн. – Я ніколи не бачу там гостей. Стежка від нього веде до битого шляху, проте нею ніхто не їздить. Дивно, що ми ніколи не зустрічали пана й пані Мур, хоч вони живуть за п’ятнадцять хвилин ходи від нас. Авжеж, я могла бачити їх у церкві, тільки тоді не впізнала. Шкода, що вони такі нетовариські – це ж наші єдині близькі сусіди.

– Вони вочевидь не належать до племені, що знає Йосипа, – усміхнувся Гілберт. – А ти вже знаєш, хто була та дівчина, що здалася тобі такою вродливою?

– Ні. Чомусь я щоразу забуваю поцікавитися. Але більше я її не бачила, тож, мабуть, вона справді нетутешня. Ох, подивися – щойно сіло сонце, і спалахнув вогонь на маяку.

Сутінки густішали й велетенський маяк розрізав їх своїм променем, окреслюючи коло над полями, гаванню, дюнами та затокою.

– Я відчуваю, наче воно може підхопити мене й закинути далеко в море, – тихенько проказала Енн, коли світло маяка впало просто на них. Їй стало краще й затишніше, коли вони так близько підійшли до мису, що опинилися далеко від сліпучих, мерехтливих спалахів.

Зійшовши на стежину, що вела до мису крізь поля, Енн і Гілберт зустріли чоловіка – такого чудернацького на вигляд, що попервах вони відверто витріщилися на нього. Був він явно вродливий: високий, широкоплечий, із правильними рисами обличчя, римським носом і прямим поглядом сірих очей; на ньому був святковий костюм заможного фермера – усе це свідчило про те, що він міг бути мешканцем Чотирьох Вітрів чи Глена. Але по грудях його майже до колін спадала рікою кучерява темна борода, а вниз по спині з-під простого повстяного капелюха каскадом бігло густе каштанове волосся.

– Енн, – пробурмотів Гілберт, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб чоловік не зміг їх почути, – ти ж не додавала того, що дядько Дейв називає «краплиною акту Скотта»^[15] до лимонаду, який ми пили перед виходом із дому?

– Не додавала, – відповіла Енн, тамуючи сміх, щоб він не сягнув слуху таємничої прояви. – Але хто ж це може бути?

– Не знаю, та якщо на мисі в капітана Джима є такі примари, мені доведеться про всяк випадок брати сюди із собою ніж. Він не мореплавець – інакше якось іще можна було б пояснити такий екстравагантний його вигляд. Мабуть, він належить до однієї з тих родин, що живуть по той бік затоки. Дядько Дейв каже, що в них там є чудила.

– Мені здається, дядько Дейв упереджений. Усі тамтешні мешканці, яких я бачу в церкві, дуже милі на вигляд. О, Гілберте, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був зведений на відножині стрімкої скелі із червоного пісковику, що випиналася в затоку. По один, протилежний її бік, звивалася на обмілині срібляста піщана гряда, по інший – довге пасмо червоних скель, що здіймалися над усипаними галькою бухтами. Тому берегові знані були чари й таємниці штормів і зір. Велике усамітнення панує тут. Такого усамітнення немає в лісі – там повсюди нуртує звабливе, дружнє, шелестке життя. Але море – могутня душа, що невпинно стогне від великої печалі, якої не може ні з ким розділити і яка довіку схована в її глибинах. Ніколи нам не збагнути його безмежної таємниці – ми можемо лише брести, зачаровані, по самому її краю. Ліси кличуть нас на сотні голосів, проте один-єдиний голос у моря – сильний голос, у музиці якого тонуть наші душі. Ліси нагадують людей, проте море належить до товариства архангелів.

Енн і Гілберт застали капітана Джима на лавці біля маяка, де він закінчував виготовляти прегарну, цілковито оснащену іграшкову шхуну. Капітан підвівся й привітав їх із тією м’якою, невимушеною ґречністю, що так бездоганно йому личила.

– Гарний день був нині, пані Блайт, – а тепер, насамкінець, усе показав, на що здатний. Ви не хочете посидіти тут, доки згасне це світло? А я саме зробив оцю забавку для Джо, сина свого небожа із Глена. Я був пообіцяв йому таку зробити, а тоді мовби як пожалів, бо його мати дуже розсердилася. Вона боїться, що малий так і в море втече, коли я буду його до витребеньок заохочувати. Але що ж я міг удіяти, пані Блайт? Я обіцяв йому, а я вважаю, що це мовби як підло – порушити обіцянку, дану дитині. Сідайте, прошу вас. Посидіти годинку – то недовго.

Вітер віяв з берега; море під його подихом бралося довгими сріблястими брижами, а мерехтливі тіні скель ширяли понад водою там і тут, наче велетенські прозорі крила. Сутінки опускали завісу фіолетової темряви на піщані дюни, де метушилися чайки. У небі де-не-де маяв шовковий серпанок туману. Уздовж видноколу на якорі стояли флотилії хмар. Над відножиною в море незмигно дивилася вечірня зоря.

– Хіба не варто подивитися на це? – мовив капітан Джим з любов’ю та гордістю власника. – Така місцина гарна й від ринку далеко. Ні тобі купівлі-продажу, ані прибутків. І не треба ні за що платити – оце небо й це море задарма, – без грошей, без ціни… А скоро й місяць зійде. Мені ніколи не набридає дивитися, який може бути схід місяця над цими скелями, над морем і гаванню. Щоразу це несподіванка.

І місяць зійшов; і вони споглядали його диво й чари в тиші, у якій не потребували ні цілого світу, ні одне одного. Потім усі піднялися у вежу, і капітан Джим показав їм маяк та пояснив, як він улаштований. Аж ось вони вийшли в їдальню, де хмиз у каміні ткав химерний візерунок із язиків полум’я, забарвлених у мінливі, невловимі, породжені морем кольори.

– Я сам поставив цей камін, – мовив капітан Джим. – Від уряду такої розкоші нам і чекати годі. Бачте, який кольоровий вогонь виходить із цього дерева. Коли хочете й собі такого хмизу для каміна, пані Блайт, я вам привезу. Сідайте. Зараз заварю вам чаю.

Капітан Джим подав Енн стільця, попередньо знявши з нього газету й велетенського рудого кота.

– Тікай, друзяко. Твоє місце на канапі. Треба десь покласти цю газету, доки я знайду час, щоб дочитати там повістину. Називається «Шалене кохання». То не мій улюблений вид літератури, я просто читаю, щоб подивитися, як довго авторка зможе її тягнути. Шістдесят другий розділ – а весілля, як я бачу, нітрохи не ближче, ніж у першому. Коли до мене приходить малий Джо, я мушу читати йому оповідки про піратів. Дивно, як то діти, невинні створіння, люблять ці страшні криваві історії?

– Геть як наш Деві, – мовила Енн. – Він теж тільки й воліє читати таке, де звідусюди ллється кров.

Чай капітана Джима виявився божественним напоєм. Капітан, мов дитина, тішився компліментам Енн, хоч і майстерно вдавав незворушність.

– Вся таємниця в тім, що я не шкодую вершків, – удавано байдуже мовив він. Капітан Джим не чув про Олівера Венделла Холмса, але вочевидь погодився б із думкою цього письменника про те, що «великі серця не люблять малих сметанників».

– На вашій стежині ми зустріли дуже дивного чоловіка, – мовив Гілберт, беручись до чаю. – Хто це був?

Капітан Джим усміхнувся.

– Маршал Еліот. Сам-то він добрий чоловік, але вряди-годи так і втне дурницю. Ви, напевне, думали, чого то він перетворив себе на дивовижу з тих, які на ярмарках показують.

– Він сучасний назорей^[16] чи юдейський пророк, що лишився тут від давніх днів? – запитала Енн.

– Ні те, ані інше. Політика – ось причина всіх його витівок. Усім тим Еліотам, Крофордам і Мак-Алістерам на політиці й світ зав’язало. Вони народжуються лібералами чи консерваторами, залежно від обставин, і так і живуть – лібералами чи консерваторами, і вмирають лібералами чи консерваторами, і що вони собі думають робити на небесах, де, певно, і політики немає, я не можу уявити. Маршал Еліот народився лібералом. Я сам, як то кажуть, поміркований ліберал, але в переконаннях Маршала й нітрохи поміркованості нема. П’ятнадцять років тому тут була геть запекла кампанія. Маршал бився за голоси для своєї партії не на життя, а на смерть. Певен був, що ліберали переможуть – аж виступив на мітингу й заприсягся, що не буде стригтися й голитися, доки ліберали не прийдуть до влади. Вони не прийшли до влади тоді – і так досі й не прийшли, а результат ви нині бачили самі. Маршал дотримує слова.

– А що думає про це його дружина? – запитала Енн.

– Він старий парубок. Хоча, якби в нього дружина й була, навіть їй не вдалося б змусити його порушити обіцянку. Ці Еліоти завжди були несхитно вперті. Александр Еліот, Маршалів брат, якось мав пса, котрого дуже любив. Коли той помер, Александр серйозно вимагав, щоби пса поховали на цвинтарі, «з усіма іншими християнами», як він заявив. Йому не дозволили, звісно, то він закопав собаку за цвинтарною огорожею й ніколи більше не з’являвся в церкві. Щонеділі він відвозив до церкви свою сім’ю, а тоді всідався коло могили свого пса й читав там Біблію, доки тривала служба. Кажуть, він, як умирав, то попросив дружину поховати його поряд із тим псом. Вона була смиренна душенька, а тут як зворохобилася, та й відказала, що вона нізащо не ляже в одну могилу із собакою, а коли Александр воліє спочити поряд із псом, а не із дружиною, то нехай так. Александр Еліот був упертий, наче осел, але він любив свою дружину, тож поступився й сказав: «Гаразд, ховай мене, де хочеш. Та коли пролунає сурма Гавриїла, мій пес постане з мертвих разом з нами всіма, бо душі в нім було не менше, ніж в усіх тих триклятих Еліотах, Крофордах і Мак-Алістерах, що колись топтали цю землю». То були останні його передсмертні слова. А щодо Маршала – ми до нього вже звикли, тільки незнайомців він мовби як іноді лякає своїм виглядом. Я знаю його з десятилітнього віку – зараз йому п’ятдесят – і ми з ним друзі. Сьогодні ми ото ловили тріску. Це все, що я тепер можу – ловити форель і тріску. А колись було не так – ох, не так. Чого я тільки не робив колись – ви й самі побачили б, якби прочитали мою «книгу життя».

Енн саме хотіла поцікавитися, що то за «книга життя», коли їй завадив Перший Помічник, вистрибнувши на коліна капітанові. То був лискучий вгодований кіт, із мордою круглою, мов повний місяць, допитливим поглядом зелених очей та великими, удвічі більшими, ніж звичайні, лапами. Капітан Джим ніжно погладив його оксамитову спину.

– Я не надто любив котів, доки знайшов Першого Помічника, – мовив він під акомпанемент гучного муркотіння. – Я врятував йому життя, а як ти комусь життя врятуєш, то прив’яжешся до нього неминуче. Це майже те саме, що дати життя. Стільки легковажних людей у світі є, пані Блайт. Деякі з городян, котрі тут мають літні будинки, легковажні аж до жорстокості. А бездумна жорстокість найгірша. З нею ніхто ради не дасть. Влітку вони тут мають котів, годують їх і пестять, і чіпляють їм стрічечки та комірці, – а восени забираються й кидають тварин на голодну й холодну смерть. Мені, пані Блайт, від цього аж в очах темніє. Торік узимку я знайшов на березі сердешну мертву кицьку-матір, і коло неї трьох кошенят, геть вихудлих, шкура й кістки. Вона померла, затуляючи їх від холоду. Її бідні закоцюблі лапи досі обіймали їх. Господи, я заплакав. Потім я вилаявся. Потім я відніс тих бідолашних кошенят додому й нагодував, і знайшов їм добрих хазяїв. Я знав жінку, що покинула ту кицьку, і коли цього літа вона повернулася, я пішов просто до неї і все їй сказав, що про це думаю. Я мовби як не в свою справу поткнувся, та я завжди потикаюся з добрими намірами.

– І як вона до цього поставилася? – запитав Гілберт.

– Заплакала й відповіла, мовляв, не подумала. А я їй кажу: «Хіба це виправдає вас у судний день, коли вам доведеться відповідати за життя цієї сердешної матері? І чи не для того нам дана голова, щоб думати?» Певно, більше вона не буде кидати котів напризволяще.

– Перший Помічник теж був із покинутих? – запитала Енн, намагаючись установити дружні стосунки з котом, що приймав її увагу ласкаво, хоч і дещо зверхньо.

– Так. Я знайшов його взимку, у лютий мороз. Він висів на гілці, у зашморгу з тієї дурноверхої стрічки, що хтось йому на шию почепив. Був ледь живий від голоду. А як він дивився, пані Блайт, якби ви бачили! Він був малим кошеням, але якось добував собі харчі, аж доки ото не повис. Коли я його звільнив, він так жалісно лизнув мені руку своїм червоним язичком. То ще не був такий сильний моряк, як тепер. Був такий «вельми тихий, понад усіх на світі».^[17] Це було дев’ять років тому, тож як на кота, він прожив довге життя. Добрий він товариш, Перший Помічник.

– Мені здається, вам слід було б мати пса, – мовив Гілберт.

Капітан Джим похитав головою.

– Колись у мене був пес. Я так його любив, що, коли він помер, сама думка про те, щоб узяти нового, здалася мені мовби як неприпустимою. Він був другом – ви ж розумієте, пані Блайт? Перший Помічник лише приятель. Мені він подобається – найбільше за ту диявольську перчинку, що є в ньому, як в усіх котах. Але свого пса я любив, і потай завжди розумів, як воно було Александрові Еліоту. У доброму собаці нічого від диявола нема. Мабуть, їх за те й люблять більше, аніж котів. Але хай мені всячина, якщо вони так само цікаві. Ну, от я розбалакався. Чого ви не велите мені замовкнути? Я, коли можу з кимсь поговорити, то й міри не знаю. А ви, коли вже допили чай, то чи не хотіли би поглянути на сякі-такі мої дрібнички? Я їх позбирав у різних закутках світу, куди був потикався.

«Сякі-такі дрібнички» капітана Джима виявилися прецікавою колекцією дивовижних, страшних, деколи химерних і дуже гарних речей. І чи не з кожною була пов’язана якась надзвичайна історія.

Енн назавжди запам’ятала той захват, із яким слухала ці старі оповідки місячного вечора, біля зачарованого вогню, коли знадвору в розчахнуте вікно було чути поклик сріблястого моря та його схлипи від ударів об скелі там, унизу.

Капітан Джим не промовив ані слова похвальби, і все ж неможливо було не завважити, яким героєм був цей чоловік – відважним, чесним, винахідливим та відданим. Тут, у своїй невеличкій кімнатці, він розповідав – і давні події оживали перед його слухачами. Вигином брови, порухом вуст, жестом, словом капітан Джим змальовував людину чи сцену так, що їх можна було цілком виразно бачити.

Деякі із пригод капітана Джима були такі дивовижні, аж Енн і Гілберт потай замислилися, чи не перебільшує він, зловживаючи їхньою довірою. Проте, як їм невдовзі довелось переконатися, тут вони були до нього несправедливі. Усі його історії були правдиві до останнього слова. Капітан Джим був природженим оповідачем, і «діяння днів минулих» поставали перед його слухачами в усій їхній первісній гострій та болючій ясності.

Енн і Гілберт сміялися й тремтіли, слухаючи його історії, а якось Енн усвідомила навіть, що плаче. Капітан Джим дивився на її сльози й сяяв від задоволення.

– Люблю, коли люди плачуть отак, – мовив він. – То для мене вишуканий комплімент. Проте не можу я добряче описати все, що бачив і робив. Я коротенько записав його був у свою «книгу життя», хоча мовби як кебети не маю, щоб викласти словами як належить. Якби я міг знайти годящі слова, ще й пошикувати їх на папері, то написав би добру книжку, багато кращу за те «Шалене кохання», і малому Джо вона сподобалась би більше за оповідки про піратів. Були, були в моїм житті пригоди, пані Блайт, і знаєте, сумую я за ними досі. Хоч я старий і ні на що не годен, а так часом страшно кортить попливти… далеко-далеко… назавжди.

– Ви хотіли б, немов Одіссей, «пливти за крайнебо, де зорі зіходять в купіль, зустріти останню годину»,^[18] – мрійливо проказала Енн.

– Одіссей? Я про нього читав. І так ото достоту почуваюся… так, мабуть, почуваються всі старі морські вовки. І все-таки помру я, певно, на суші. То вже як судилося. Якось жив у Глені старий Вільям Форд, то він ані разу в житті не плавав, так боявся втопитися. Йому ворожка напророчила смерть від води. А раз він зомлів, упав лицем у ночви та й захлинувся. Ви вже мусите йти? Ну, то приходьте знову – і приходьте частіше. Наступного разу хай лікар Блайт оповідає. Він стільки всього може розказати. А мені тут часом мовби як самотню. І ще гірше, відколи померла Елізабет. Ми з нею були добрі приятелі.

Капітан Джим говорив з гірким болем старих людей, котрі бачать, як один за одним ідуть від них давні друзі – ті, що їх ніколи не замінять молоді люди, навіть такі, які знають Йосипа. Енн і Гілберт обіцяли йому приходити частіше.

– Нечасто й зустрінеш такого, правда? – мовив Гілберт дорогою додому.

– Чомусь мені так дивно, що цей простий і добросердий чоловік мав таке бурхливе, сповнене пригод життя, – замислилася Енн.

– Ти не дивувалася б, якби побачила його днями в рибальському селищі, коли один з матросів Пітера Готьє сказав щось гидке про якусь дівчину із протилежного берега. Капітан Джим ледь не спопелив негідника поглядом. Він увесь перемінився. Промовив лише кілька слів – але як промовив! Так, наче самі лише слова мали переламати тому матросові всі кістки. Вочевидь, капітан Джим ніколи не дозволить, щоб у його присутності ганили будь-яку жінку.

– Цікаво, чому він не одружився, – мовила Енн. – Йому слід було б зараз мати синів, що вели б свої власні кораблі в море, і внуків, що всідалися б у нього на колінах і слухали його історії – він саме такий чоловік. Натомість він не має нічого, крім розкішного кота.

Проте Енн помилялася. Капітан Джим мав дещо більше. У нього був спомин.

Розділ 10. ЛЕСЛІ МУР

– Я йду на прогулянку до моря, – сказала Енн Гогові й Магогу одного жовтневого вечора. Більше нікого повідомити про це вона не могла, бо Гілберт поїхав на протилежний бік затоки. У її маленькому королівстві панував бездоганний лад, як то й личило вихованці Марілли Катберт, і вона відчувала, що може поблукати біля моря із чистим сумлінням. Енн часто ходила на такі прогулянки – інколи з Гілбертом, інколи з капітаном Джимом, а часом – наодинці з думками й новими щемко-солодкими мріями, що допіру починали осявати її життя своїми райдугами. Вона любила тихе й туманне узбережжя гавані та сріблисте пасмо дюн попід вітром, але найдужче вабив її до себе скелястий берег зі стрімчаками й печерами; берег, де громадилося відшліфоване прибоями каміння; берег із бухтами, на дні яких мерехтіла дрібна галька – берег, до якого вона помандрувала й нині.

Упродовж останніх трьох днів на морі лютував осінній шторм із сильними вітрами й зливами. Розкотисто гуркотіли хвилі, ударяючись об каміння, люто розліталися навсібіч клапті білої піни, розкішним віялом перекидаючись через дюни, туманним буревієм укрився доти ясно-блакитний спокій гавані Чотирьох Вітрів. Тепер усе те було позаду: берег лежав чисто вмитий опісля бурі, у непорушному повітрі не зривався жоден вітерець, і тільки величний прибій розкішним білим розсипом бився об дюни й каміння, невтомно й неспокійно – сам-один посеред великої, всеохопної та непорушної тиші.

– О, ця мить була варта цілих тижнів бурі й негоди, – вигукнула Енн, стоячи на вершечку однієї зі скель і захоплено вдивляючись удалечінь понад метушливими водами. Тоді стрімкою стежиною вона зійшла вниз, до маленької бухти, де зусібіч її оточили скелі, море й небо.

– Я хочу заспівати й потанцювати, – мовила вона. – Тут нікого немає, а чайки збережуть мою таємницю. Я можу зважитись на будь-яке безумство.

І, підсмикнувши спідницю, Енн полинула в танці вздовж смуги твердого піску, де хвилі в білих баранцях замалим не сягали їй стіп. Так, кружляючи й сміючись, мов дитя, вона досягла невеличкого мису в східній частині бухти, де зненацька спинилася, залившись густим рум’янцем. Вона була не сама: дехто споглядав її веселий танець.

Золотокоса дівчина із синіми, наче море, очима сиділа край мису на камені, півукрита виступом скелі від сторонніх очей. Вона дивилася просто на Енн із дивним виразом – дещо здивованим, дещо зацікавленим, а дещо – чи таке можливо? – заздрісним. Вона була без капелюха; її пишні коси, що більш, ніж будь-коли, нагадували Браунінгових «диво-змій», лежали, мов корона, у неї на голові, перев’язані червоною стрічкою. Дівчина була вбрана в дуже просту сукню з якоїсь темної тканини, проте на стані її, підкреслюючи витонченість фігури, яскрів багряний шовковий пасок. Руки, складені на колінах, були засмаглі й шкарубкі від хатньої праці, хоча шкіра на щоках та шиї сяяла молочною білизною. Промінь вечірнюго сонця вихопився з-поза хмари й упав на коси незнайомки. На мить вона здалася Енн утіленим духом моря – таємничим, пристрасним і невловно чарівним.

– Вам… вам, певно, здається, що я божевільна… – промимрила Енн, намагаючись опанувати себе. От лихо – щоби ця статечна дівчина вздріла її в такім пориві дитячості – її, дружину лікаря Блайта, котра мала би поводитися зі шляхетною гідністю заміжньої жінки!

– Ні, – відказала дівчина, – не здається.

Більше вона не промовила ані слова; тон її був рівний, незворушний і дещо ворожий, проте щось в її очах світилося таке – палке й сором’язливе, недовірливе й водночас благальне, – що змусило Енн відмовитись від наміру піти. Вона сіла на камені побіля дівчини.

– Я хочу познайомитися з вами, – сказала Енн із усмішкою, що незмінно й в усіх викликала приязнь і довіру. – Я пані Блайт… живу в маленькому будиночку над узбережжям.

– Так, я знаю, – мовила дівчина. – Я Леслі Мур… пані Мур, – неохоче додала вона.

На мить Енн заніміла від подиву. Їй і на думку не спадало, що ця дівчина може бути заміжня – у ній не було нічого, що нагадувало би про це. І щоб вона, до того ж, виявилася сусідкою, яку Енн уявляла собі звичайною та нічим не прикметною хатнюю господинею! Енн не могла так швидко осягнути цю дивовижну зміну.

– То… то ви мешкаєте в тім сірім будинку понад струмком, – пробурмотіла вона.

– Так. Мені давно вже слід було зайти до вас, – мовила дівчина, ніяк не виправдовуючись і не пояснюючи свого зволікання.

– Я була б рада, якби ви прийшли! – вигукнула Енн, трохи оговтавшись. – Ми з вами – найближчі сусіди, і просто мусимо бути друзями. Єдина вада Чотирьох Вітрів – це те, що тут небагато сусідів. А щодо всього іншого тут пречудою.

– Вам тут подобається?

– Подобається? Я обожнюю цю затоку! Найкрасивіше місце, що я бачила.

– Я бачила не так багато місць, – поволі відказала Леслі Мур, – але завжди вважала, що тут дуже гарно. Я… я теж люблю цю затоку.

Вона говорила так само, як поглядала на Енн – сором’язливо й водночас палко. Енн мала дивне враження, що ця дівчина – чомусь назвати її інакше було неможливо – багато що могла б розповісти, якби захотіла.

– Я часто приходжу сюди, – додала Леслі Мур.

– Я теж, – мовила Енн. – Дивно, що ми досі тут не зустрілися.

– Ви, напевно, приходите раніше, ніж я. Я буваю тут зазвичай пізно – майже в сутінках. І я люблю приходити сюди після шторму – як сьогодні. Не люблю моря, коли воно спокійне та погідне. Значно цікавіше воно в битві… гуркоті й піні.

– А я люблю його всіляким, – відповіла Енн. – Тут, у Чотирьох Вітрах, море для мене стало тим, чим удома була Стежина Закоханих. Сьогодні воно було таке вільне й дике… І в мені щось вивільнилося назустріч йому – от я й витанцьовувала так несамовито. Авжеж, я й не думала, що хтось мене побачить. Якби це вздріла панна Корнелія Брайант, вона змалювала б сумну перспективу для сердешного молодого лікаря Блайта.

– То ви знаєте панну Корнелію? – запитала Леслі, сміючись. У неї був незвичайний сміх: він задзвенів ураз і несподівано, і лунало в нім щось витончене й чисте, мов у сміхові немовляти. Енн і собі засміялася.

– Так! Вона кілька разів була в нашому Домі Мрії.

– У Домі Мрії?

– О, це миле дитяче ім’я, котре ми з Гілбертом дали нашому дому. Просто ми кличемо його так між собою. Воно вихопилося в мене – я й замислитися не встигла.

– Отже, білий будиночок панни Рассел – ваш Дім Мрії, – зачудовано мовила Леслі. – Я теж колись мала свій власний дім мрії… але то був палац, – додала вона зі сміхом, чистоту якого дещо потьмарила нотка гіркої іронії.

– Колись і я мріяла про палац, – відповіла Енн. – Так, напевно, усі дівчата мріють. А тоді ми селимося, задоволені, у восьмикімнатних будиночках, які здаються втіленням найпотаємніших наших бажань – бо там із нами наш принц. Хоча ви мусили б мати справжній палац – ви така вродлива. Дозвольте сказати вам це – у мене подих перехоплює від захвату. Пані Мур, ви найвродливіша з усіх, кого я бачила.

– Якщо ми будемо друзями, прошу вас кликати мене Леслі, – мовила пані Мур із дивним роздратуванням у голосі.

– О, звісно! А мої друзі кличуть мене Енн.

– Мабуть, я справді вродлива, – мовила Леслі, гнівно поглядаючи на море. – Я ненавиджу свою вроду. Краще б я була так само груба й потворна, як найогрядніша, найпотворніша дівчина з отого рибальського селища. Ну, то що ви думаєте про панну Корнелію?

Така різка зміна теми геть унеможливила подальші звіряння.

– Панна Корнелія – серденько, правда ж? – мовила Енн. – Минулого тижня вона запросила нас із Гілбертом до себе на святкове чаювання. Ви чули, мабуть, про столи, що вгинаються від наїдків?

– Здається, мені траплявся цей вислів у газетних репортажах про бучні весілля, – усміхнулася Леслі.

– У панни Корнелії стіл, може, і не вгинався, проте місця на ньому було мало. Неймовірно, що вона стільки наварила й напекла всього для двох людей. Ми завважили чи не всі види пирогів – окрім лимонного. Панна Корнелія розповіла, що десять років тому одержала за нього приз на шарлоттаунській виставці й відтоді ні разу його не пекла, щоб не затьмарити слави невдачею.

– Ви з’їли достатньо, щоб її потішити?

– Я – ні. Але Гілберт підкорив її серце, з’ївши… не скажу, скільки. Утім, вона запевнила, буцім нема такого чоловіка, що не любив би пирогів більше, ніж Біблію. Знаєте, я обожнюю панну Корнелію.

– Я теж, – відгукнулася Леслі. – Вона мій найкращий друг у всьому світі.

Потайки Енн здивувалася: чому, коли це так, панна Корнелія ні разу не згадала при ній пані Мур? Адже про всіх інших сусідів вона говорила охоче й беззастережно.

– Гарно, правда? – порушила коротку мовчанку Леслі, вказуючи на химерну гру світла в промені, що падав крізь розколину скелі позаду них і витанцьовував на поверхні води при її підніжжі. – Якби я прийшла сюди… і нічого більш не побачила, тільки це – я все одно пішла б додому задоволена.

– Гра світла й тіні тут, на березі, завжди прекрасна, – мовила Енн. – Кімнатка, де я шию зазвичай, виходить вікнами на море, і я сідаю при вікні й розкошую. Ці кольори й тіні постійно змінюються, і вже за дві хвилини стають не такі, як були.

– І вам ніколи не самотньо? – різко запитала Леслі. – Навіть, коли поруч нікого немає?

– Ні. Я, мабуть, ніколи й не була самотня, – відповіла Енн. – І на самоті я не сама – у мене є мрії, уявні співбесідники й забави. Я люблю часом побути сама – поміркувати про щось і відчути його смак. Але й друзів я люблю – і завжди тішуся теплій, веселій розмові. О, приходьте до мене в гості – якнайчастіше! Будь ласка! Надіюся, – додала Енн, сміючись, – я сподобаюсь вам, коли ми познайомимося ближче.

– Не знаю, чи сподобаюсь я вам, – серйозно відказала Леслі. Вона не напрошувалася на комплімент. Вона дивилася вдалечінь, на хвилі, оздоблені квітучими гірляндами піни, що ввібрала місячне сяйво, і погляд її був понурий.

– Я певна, що сподобаєтесь, – відказала Енн. – І, прошу вас, не вважайте мене порожнім бездумним дівчиськом лише тому, що бачили, як я танцюю в сутінках на узбережжі. Звісно, колись я навчуся триматися гідно. Бачте, я не так давно вийшла заміж, і вряди-годи почуваюся ще зовсім юною, навіть дитиною.

– Я дванадцять років заміжня, – мовила Леслі.

У це теж було неможливо повірити.

– Але ви ж не старші за мене! – мало не скрикнула Енн. – Ви, мабуть, вийшли заміж іще дитям!

– Мені було шістнадцять, – мовила Леслі, підводячись і беручи капелюха й жакет, що лежали біля неї. – Тепер мені двадцять вісім. Ну, я мушу вертатися.

– Я теж. Гілберт, напевно, уже вдома. Але я така рада, що ми обидві прийшли нині сюди, на узбережжя, і зустрілися.

Леслі змовчала, і Енн відчула розчарування. Вона щиро запропонувала їй свою дружбу, та ця пропозиція була, коли й не відхилена, то прийнята геть неласкаво. Мовчки вони видерлись на стрімчаки й рушили через луку, що її буйні, пір’їсті й побляклі трави скидалися на килим із кремового оксамиту. Дійшовши до стежини, Леслі озирнулася на Енн.

– Мені сюди, пані Блайт. Коли зможете, заходьте в гості.

Енн мала враження, начеб у неї жбурнули запрошенням.

На мить їй здалося, що пані Мур вимовила ці слова проти власної волі.

– Я прийду, якщо ви справді цього хочете, – дещо холодно мовила Енн.

– О, я хочу… хочу! – вигукнула Леслі з палкістю, що мовби проривалася назовні з-під удаваної стриманості.

– Тоді я прийду. Добраніч… Леслі.

– Добраніч, пані Блайт.

Додому Енн повернулася в тяжких роздумах і негайно переповіла все Гілбертові.

– То пані Мур не належить до племені, що знає Йосипа? – піддражнив він її.

– Ні-і-і, не належить… І все ж мені здається, що вона колись належала до нього, проте пішла чи була вигнана геть, – замислено мовила Енн. – Вона зовсім інша, не така, як більшість тутешніх жінок. З нею неможливо розмовляти про яйця й масло. І я ще вважала її другою пані Лінд! А ти, Гілберте, хоч раз бачив пана Мура?

– Ні. Бачив кількох чоловіків, що працювали на фермі, проте не знаю, котрий із них пан Мур.

– Вона ні словом його не згадала. Я певна, що вона нещаслива.

– З того, що ти кажеш, я припускаю, що вона вийшла заміж іще надто молодою та невпевненою у своїх бажаннях, і надто пізно збагнула, що помилилася. Це не рідкісна трагедія, Енн. Сильна жінка впоралася б із таким лихом, проте пані Мур, вочевидь, дозволила йому озлобити й занапастити свою душу.

– Не осуджуймо її, доки не знаємо, що призвело до цього, – заперечила Енн. – Мені здається, у її випадку все не так просто. Ти сам побачиш, яка вона чарівна, коли познайомишся з нею, Гілберте. І це геть не пов’язано з її вродою. Я відчуваю, що в неї багата душа, куди друг міг би ввійти, мов у неземне королівство. Але чомусь вона відштовхує кожного й не дає розвитку власним здібностям, які могли б дати щедрі плоди. Так, відколи ми попрощалися, я міркувала, як назвати те враження, котре вона справляє, і ці слова опишуть його найточніше. Я запитаю про неї в панни Корнелії.

Розділ 11. ІСТОРІЯ ЛЕСЛІ МУР

– Еге ж, два тижні тому народилося восьме дитя, – повідомила панна Корнелія холодного жовтневого надвечір’я, сидячи в кріслі-гойдалці біля каміна в Домі Мрії. – Це дівчинка. Фред від люті мало не здурів – казав, що очікував сина… коли насправді зовсім не хотів нових дітей. Зате якби народився хлопчик, Фред буркотів би, що це не дівчинка. Досі в них уже було три хлопчики та четверо дівчаток, то мені здається, тепер це не має жодного значення. Але Фред, звісно, мусив обуритися – хіба не типовий чоловік? Малятко, у своїй новій гарненькій льолі, просто чарівне. У нього чорні оченята й такі милі крихітні ручки.

– Неодмінно піду подивитися на маленьку. Я люблю дітлахів, – мовила Енн, усміхаючись власним думкам, надто потаємним і священним, щоб висловлювати їх уголос.

– Гарні вони, це правда, – визнала панна Корнелія. – Проте дехто явно має їх більше, ніж треба, повірте мені. У моєї сердешної кузини Флори із Глена їх одинадцятеро, і вона при них, як рабиня! Три роки тому їхній батько наклав на себе руки. Хіба не типовий чоловік?

– Що змусило його піти на це? – запитала вражена Енн.

– Не зміг узяти гору в суперечці – і плигнув у колодязь. Так йому й треба! Він був природжений тиран. Але колодязем стало неможливо користуватися, і Флора, бідолашна, після того так на це й не наважилася. Мусила копати новий – а це коштувало хтозна-скільки, ще й вода в нім виявилася жорстка, мов цвяхи. Коли вже він надумав топитися – хіба в затоці води недостатньо? Мене такі чоловіки дратують. Хоча тут більше самогубців не траплялося, крім нього й Френка Веста, батька Леслі Мур. До речі, Леслі ще у вас не була?

– Ні, та ми зустрілися на узбережжі кілька днів тому, і якось познайомилися, – відповіла Енн, нашорошуючи вуха.

Панна Корнелія кивнула.

– Я рада, рибонько. Я сподівалася, що ви зустрінете її там чи тут. І що ви про неї скажете?

– Мені вона здалася дуже вродливою.

– Еге ж. У Чотирьох Вітрах ніхто й ніколи не міг до неї дорівнятися. Ви бачили її коси? Вони, коли розпущені, стіп їй сягають. Але я мала на увазі, чи сподобалася вона вам?

– Я думаю, вона могла б мені сподобатись, якби дозволила, – поволі проказала Енн.

– Але ні, вона відштовхнула вас і тримала на відстані, бідолашна! І ви не дивувалися б цьому, знаючи, що в неї за життя. Це трагедія… трагедія! – виразно повторила панна Корнелія.

– Розкажіть мені про неї… звісно, якщо тут немає таємниць.

– Та що ви, рибонько, ніяких таємниць. Усі в Чотирьох Вітрах знають історію Леслі Мур – тобто знають її зовнішній бік. Про внутрішній не має гадки ніхто, крім самої Леслі, а вона нікому не звіряється. Я, мабуть, найкращий друг, який у неї є, і навіть я ні разу не чула її нарікань. Скажіть, ви зустрічали Діка Мура, її чоловіка?

– Ні.

– Ну, то я розповім вам усе від початку, щоб ви зрозуміли. Як я вже сказала, батьком Леслі був Френк Вест. Тямущий, але безпорадний – хіба не типовий чоловік? Так, розуму в нього було достолиха… та де ж йому це помогло? Він провчився був два роки в коледжі, а тоді здоров’я не стало. Вести схильні до сухот. Отже, Френк повернувся додому й став опікуватися фермою. За жінку собі взяв Розу Еліот із того боку затоки. Роза була найвродливіша в Чотирьох Вітрах – Леслі успадкувала її зовнішність, але духом вона в десять разів сильніша за свою матір, та й фігура в неї краща. Ви знаєте, Енн, я завжди стояла на тому, що ми, жінки, повинні захищати одна одну. Бачить Бог, ми стільки зносимо від чоловіків, тому я вважаю, що нам слід не гризтися між собою, і ви зрідка й почуєте, щоб я ганила якусь жінку. Але я ніколи не любила Рози Еліот. Вона була геть зіпсована, повірте мені – ледаче, байдуже, плаксиве дівчисько. Френк до роботи не годився, то вони були бідні, як церковні миші. Бідні! Та вони жили на самій картоплі, повірте мені! У них було двоє дітей – Леслі й Кеннет. Леслі зовні була викапана мати, а розумом вдалася в батька, та ще було в ній те, чого ані від кого з них узяти вона не могла. То була вдача її бабці, пані Вест – дивовижної жінки. У дитинстві Леслі була така кмітлива, товариська й весела. Усім вона подобалася, Енн. Батько любив її найдужче, і вона його теж. Вони були «сердечні друзі», так вона сама казала. Леслі жодних його вад не бачила – а він таки у певнім сенсі був хороший чоловік.

Ну й от, як Леслі виповнилося дванадцять, сталося перше жахіття. Вона обожнювала Кеннета, свого брата – той був на чотири роки молодший, такий гарний хлопчик. І він загинув – упав з великої копиці сіна, коли віз під’їздив до клуні. Колесо проїхало йому по грудях і роздушило його. А Леслі вздріла це на власні очі з піддашшя. Вона глухо скрикнула – їхній наймит потім сказав, що в житті не чув такого, і йому той крик лунатиме у вухах, аж доки покличе його сурма Гавриїла. Та більше вона не плакала й не кричала – просто скочила з піддашшя на віз, а з воза на землю й ухопила в обійми те маленьке тільце, що стікало кров’ю… Енн, її від нього відтягали силою, покликали мене… Ні, я не можу про це говорити.

Панна Корнелія втерла сльози з лагідних карих очей і кілька хвилин шила мовчки.

– Та зрештою, – продовжила вона, – і це минуло. Кеннета поховали на цвинтарі по той бік затоки, а Леслі повернулася до школи. Вона більше не згадувала братового імені – відтоді й донині я не чула, щоб воно прийшло їй на вуста. Їй, напевне, ця рана болить і досі… але тоді вона була дитям, а час милостивий до дітей, Енн, рибонько. Минали дні, і вона знову почала сміятися – у неї дуже гарний сміх. Тепер він лунає нечасто…

– Я чула його, коли ми з нею розмовляли, – мовила Енн. – Справді дуже гарний сміх.

– Після загибелі сина Френк Вест затужив. Він завжди був слабкодухий, і це його вразило, бо він таки любив малого, хоч і не так сильно, як Леслі. Його посіло горе й меланхолія, і він не хотів чи не міг працювати. І якось – Леслі тоді було чотирнадцять – він повісився, у власному домі, у вітальні, на гаку для лампи. Хіба не типовий чоловік? Та ще й завважте, Енн, – у річницю свого ж весілля! Непоганий, зі смаком вибраний час для самогубства, правда? А знайшла його там ніхто інша, як нещасна Леслі. Того ранку вона співаючи принесла у вітальню свіжі квіти й уздріла батька, що висів попід стелею з обличчям чорним, мов вугілля. Це було щось жахливе, повірте мені!

– Яке страхіття! – здригнулася Енн. – Бідна, бідна дівчинка!

– На похороні батька, так само, як на похороні Кеннета, Леслі майже не плакала. Зате Роза вила й голосила за двох, і Леслі, як могла, заспокоювала й утішала її. Мене, та й інших теж, Розина поведінка дратувала, проте Леслі була незмінно терпляча. Вона любила матір. Леслі віддана своїй сім’ї – для неї рідні завжди праві. Словом, вони поховали Френка поруч із Кеннетом, а Роза поставила йому велетенський пам’ятник – далеко більший за його особу, повірте мені. І коштував він більше, ніж Роза могла дозволити, аж вони мали заставити ферму. Але тоді невдовзі померла стара пані Вест. Вона лишила Леслі трохи грошей – на рік навчання в учительській семінарії. От Леслі й постановила собі – здобути диплом і вчителювати, щоб заробити на курс у Редмондськім коледжі. То був задум її батька – він хотів, щоб донька здобула вищу освіту, якої сам він так і не мав. Розуму й честолюбства Леслі не бракувало. Вона вступила в семінарію, за рік здобула диплом першого ступеня, приїхала додому й дістала посаду в гленській школі. Леслі була така щаслива, сповнена життя, мрій та завзяття. І коли я думаю, яка вона була тоді, а яка стала тепер, то кажу собі: хай вони згинуть, ті чоловіки!

І панна Корнелія так люто відрізала нитку, наче хотіла, мов Нерон, зітнути голову всьому чоловічому племені вкупі.

– Того літа в її життя ввійшов Дік Мур. Його батько, Ебнер Мур, мав у Глені крамницю, але Дік від предків матері успадкував любов до моря. Тож на літо він ходив у плавання, а взимку обслуговував покупців. То був кремезний і вродливий хлопець, але що за гидку дрібну душу він мав! Завжди прагнув недосяжного, та щойно здобував – то вже воно йому й не треба. Хіба не типовий чоловік? О, на погоду він не нарікав, доки сяяло сонце, і коли все було добре, ставав майже чемний і милий. Зате він пиячив, і ходили ці мерзенні плітки про нього й одну дівчину з рибальського селища. Словом, він не вартий був того, щоб Леслі й ноги об нього витерла. Та ще він був методистом! Але за нею гинув – по-перше, через її вроду, а по-друге – тому, що вона й розмовляти з ним не бажала. Він присягнувся, що одружиться з нею – і одружився!

– Як йому вдалося?

– О, то було дуже ницо. Ніколи не прощу цього Розі Вест! Бачте, рибонько, ті гроші під заставу ферми дав їй Ебнер Мур, і Роза не сплачувала відсотків, тож Дік почав її лякати, що, як Леслі за нього не вийде, батько позбавить її права на викуп ферми. Роза до чого тільки не вдавалася – зомлівала, ридала, благала доньку не дати викинути її з дому, де вона провела все життя після весілля, бо якщо це станеться, вона, мовляв, помре з горя. Я не судила б її за те, що вона так побивалася… але хто ж міг подумати, що Роза виявиться егоїсткою, здатною заради ферми принести в жертву рідну дитину? А вона виявилася. І Леслі поступилася, бо так любила свою матінку, що на все була готова задля неї. Вона вийшла за Діка Мура. Тоді ми гадки не мали, чому. Лише згодом я довідалася, як Роза її дійняла. Хоч я була певна, що в тій історії щось нечисто, бо знала, як вона раз по раз давала йому відкоша, а Леслі не з тих, хто так раптово змінює думку. Та й Дік Мур був не тим чоловіком, у якого могла б закохатися Леслі, попри всю його вроду й запал. Бенкету, звісно, не було, та мене Роза покликала до них на весілля. Я пішла й гірко пошкодувала про це. Я бачила обличчя Леслі на похоронах її брата й батька, а тепер, мені здавалося, вона стояла на власнім похороні. Зате Роза сяяла й цвіла, повірте мені!

Леслі й Дік оселилися на фермі Вестів – Роза, мовляв, не стерпіла б розлуки з донькою! – і прожили там першу зиму. Навесні Роза померла від запалення легень – шкода, що не на рік раніше! Леслі була вбита горем. Хіба не жахливо – як часом люди люблять тих, хто цього не гідний, а інші, котрі значно більше заслуговують на щастя, так і живуть без крихти доброго ставлення? Що ж до Діка, то йому швидко набридло тихе сімейне життя – хіба не типовий чоловік? Він сказав, що з нього досить, та й поїхав до рідні в Нову Шотландію – його батько був звідти родом. Написав Леслі, що його кузен, Джордж Мур, пливе з командою до Гавани, і він подасться з ними разом. Корабель називався «Чотири сестри» і плавати мав зо дев’ять тижнів.

Леслі, напевно, зраділа. Та вона про це й словом не прохопилася. Від дня свого весілля вона була достоту така, як тепер – горда й холодна, – і всіх, окрім мене, тримала на відстані. Я не дозволю, щоб мене тримали на відстані, повірте мені! Я просто завжди лишалася поряд із Леслі, так близько, як могла, попри все.

– Вона сказала мені, що ви – її найкращий друг у всьому світі, – мовила Енн.

– Справді? – утішено вигукнула панна Корнелія. – Я дуже рада це чути. Часом я думаю, чи легше їй від того, що я поруч – вона ж ніколи нічого не каже. Ви відігріли її душу – певно, більше, ніж самі гадаєте, інакше вона б і цього не сказала. Ох, бідолашна, зневірена дівчина! Щоразу, як я бачу Діка Мура, мені кортить проштрикнути його ножем!

Панна Корнелія знов утерла очі і, віддихавшись опісля кровожерливих думок, повела далі:

– Словом, Леслі залишилася сама. Перед від’їздом Дік засіяв поля, і старий Ебнер доглядав їх. Літо минало, «Чотири сестри» не верталися. Родичі в Новій Шотландії розпитували моряків, та й дізналися, що корабель прибув у Гавану, розвантажився, узяв новий вантаж і рушив назад. Це все, що було їм відомо. Діка Мура почали вважати мертвим. Майже всі так думали, хоча й не були певні, бо ці немовби покійники часто потім, через кілька років, поверталися додому. Леслі не вірила, що він загинув – і мала рацію, сердешна. І шкода, шкода тисячу разів! Наступного літа капітан Джим опинився в Гавані – це, звісно, було ще тоді, коли він не покинув мореплавства. От він і вирішив розвідати – капітан Джим завжди в чужі справи пхався, як типовий чоловік – і пішов по всіх тих кімнатах, що їх зазвичай винаймають моряки, і всіх випитував про ту команду «Чотирьох сестер». Про мене, краще не будив би лиха. Він тинявся там, аж доки в однім із таких місць не знайшов чоловіка, і враз не впізнав, що то й був Дік Мур, хоч і з довгою бородою. Капітан Джим поголив його й переконався остаточно – то був Дік Мур… принаймні то було його тіло. Розуму в нім не лишилося, а душі… я так собі гадаю, він її ніколи й не мав!

– Що з ним сталося?

– Цього ніхто достеменно не знає. Господарі розповіли, що з рік тому знайшли його на порозі власного дому в жахливому стані, з головою, мало не розтовченою на криваву кашу. Вони припускали, що він постраждав у якійсь п’яній бійці, і так воно, певне, й було. Вони забрали його до себе, хоч і не сподівалися, що він очуняє. Але він очуняв, і лишився після того, як дитя – ні пам’яті, ні глузду. Ті люди хотіли дізнатися, хто він, але так нічого й не вийшло. Він навіть імені свого не пам’ятав, а сказати міг лиш кілька найпростіших слів. У нього був із собою лист, що починався зі слів «Дорогий Діку» й за підписом «Леслі», і той без адреси й без конверта. Вони лишили його в себе – він навчився так-сяк поратись по господарству – і там капітан Джим його й знайшов. Він привіз його додому – я завжди казала, що на це його сам чорт напоумив, хоча іншого ж, мабуть, і не лишалося. Він гадав, що тут, коли Дік побачить знайомих і рідні місця, до нього повернеться пам’ять. Але ніщо не помогло. Так Дік і мешкає відтоді в сірому будинку понад струмком – як дитя, не більше й не менше. Часом у нього стаються напади люті, та загалом він – нешкідливе, добродушне ледащо. Коли за ним не стежити, він іноді тікає. Цю ношу Леслі тягне ось уже одинадцять років – і зовсім сама. Старий Ебнер помер невдовзі після повернення Діка, і з’ясувалося, що він був ледь не банкрут. Після його смерті Леслі й Дікові лишилася хіба стара ферма Вестів. Леслі здала її в оренду Джонові Ворду – от і весь її дохід. Часом улітку вона бере до себе пожильців – але майже всі приїжджі селяться на тому боці, де стоять усі літні будинки й готелі. Будинок Леслі задалеко від придатних до купання місць. Вона доглядає Діка й за одинадцять років жодного разу ніде не бувала – цей недоумок назавжди зав’язав їй світ. І це після всіх її колишніх мрій та сподівань! Ви уявляєте, як воно їй, рибонько – із її вродою, розумом, гордістю й честолюбством. Вона мовби похована живцем.

– Бідна, бідна Леслі, – повторила Енн. Її власне щастя здалося їй докором. Яке право мала вона бути такою щасливою, коли інша людська душа так невимовно страждала?

– Будь ласка, розкажіть мені, що говорила Леслі, як вона трималася тоді, коли ви зустрілися з нею, – попросила панна Корнелія.

Уважно вислухавши Енн, вона вдоволено кивнула:

– Ви думали, рибонько, що Леслі неприязна й холодна, але будьте певні – вона дивовижно відтанула. Леслі, мабуть, одразу до вас потяглася. Я дуже рада. Ви зможете їй так допомогти. Я була щаслива почути, що в домі панни Рассел оселиться молода пара, бо сподівалася, що ви будете друзями Леслі – тим паче, ви належите до племені, що знає Йосипа. Ви ж будете їй подругою, правда, рибонько?

– Авжеж, якщо вона дозволить, – вигукнула Енн з усією своєю палкою, милою щирістю.

– Ні, ви мусите бути їй подругою, байдуже, дозволить вона вам чи ні, – рішуче відказала панна Корнелія. – І не зважайте, коли часом вона буде колюча й ворожа – просто не помічайте цього. Пам’ятайте, яке в неї життя – було, є й вочевидь завжди буде, бо такі істоти, як Дік Мур, живуть, мені здається, вічно. Бачили б ви, як він погладшав за ці роки – а був же доволі худий. Просто змусьте її бути вашим другом – ви зможете, ви з тих, хто вміє. Тільки не ображайтеся. І не зважайте, коли вона не пускатиме вас до себе. Більшість жінок не зносять присутності Діка – самого вигляду його бояться. Просто вмовте її приходити до вас якнайчастіше. Вона зрідка може лишити Діка: бозна-що він утне – ану ж як візьме та спалить ферму. Вечорами, коли він засне, – от і весь її вільний час. Він завжди лягає рано й спить, як убитий, до світанку. Ось чому ви зустріли її біля моря. Вона часто блукає там після заходу сонця.

– Я зроблю для неї все, що зможу, – відповіла Енн. Жвава цікавість до Леслі Мур, що оселилася в її душі першого ж дня, коли Енн побачила її з табуном гусей, зросла в тисячу разів після оповіді панни Корнелії. Врода, горе й самотність Леслі вабили Енн до неї з нестримною силою. Досі вона не знала нікого, хто був би схожий на Леслі; усі її подруги були, як і вона сама, звичайними, веселими й щасливими дівчатами, на долю яких випадали звичайні втрати, клопоти й випробування, що смутили їх і затьмарювали їхні дівочі надії. Леслі Мур стояла осторонь – гірка трагічна жінка зі зруйнованою долею. Енн вирішила, що здобуде ключ від королівства цієї самотньої душі й відшукає там дружбу, яку Леслі могла б щедро їй дарувати, якби не жорстокі кайдани, накладені на неї не з її вини.

– І не забувайте, Енн, рибонько, – мовила панна Корнелія, котра не висловила ще всього, що мала на меті, – ви не повинні думати, що Леслі не вірить у Бога, бо майже не буває в церкві… чи навіть гірше – буцім вона методистка. Вона, звісно, не може привести до церкви Діка, хоч він і в найкращі свої часи не турбував церкви відвідинами. Але ви пам’ятайте, Енн, рибонько, що в душі вона справжня ревна пресвітеріанка.

Розділ 12. ЛЕСЛІ ЗАХОДИТЬ У ГОСТІ

Леслі Мур зайшла в Дім Мрії морозного жовтневого вечора, коли тумани в місячнім сяйві кошлатилися над затокою й звивалися сріблястими стрічками між прибережних долин. Судячи з виразу її обличчя, вона пошкодувала, що прийшла, коли двері на її стукіт відчинив Гілберт, але слідом за ним враз підскочила Енн, налетіла на неї й затягла всередину.

– Як добре, що ви прийшли нині, – весело проказала вона. – Я приготувала купу смачнючих ірисок, тож нам потрібен хтось, хто допоміг би їсти їх… коло вогню… розповідаючи різні історії. Можливо, і капітан Джим зазирне. Нині його вечір.

– Ні, капітан Джим лишився вдома, – мовила Леслі. – Це… це він змусив мене прийти, – дещо виклично додала вона.

– Я подякую йому за це при зустрічі, – сказала Енн, підсуваючи крісла до каміна.

– О, я не кажу, буцім не хотіла прийти, – зашарілася Леслі. – Я… я збиралася… але для мене десь піти не завжди легко.

– Авжеж, вам, певно, важко залишити пана Мура самого, – мовила Енн так, наче то було очевидно. Вона заздалегідь постановила собі говорити про стан Діка Мура як про загальновідомий факт, і не ятрити рану Леслі, змушуючи її переповідати деталі. То було правильне рішення, позаяк настороженість Леслі щезла. Гостя вочевидь уже міркувала, що знає Енн про обставини її життя, і втішилася, зрозумівши, що жодних пояснень давати не доведеться. Вона дозволила забрати своє пальто й капелюха й по-дівочому затишно вмостилася в м’якому кріслі біля Магога. Одягнена вона була гарно й охайно, зі звичним яскравим акцентом – багряною квіткою герані на сукні під білою шиєю. У теплім сяєві полум’я розкішні коси Леслі мерехтіли, наче щире золото, а сині, як море, очі променіли радістю й веселим сміхом. У цю мить, під впливом атмосфери маленького Дому Мрії, вона знову стала дівчиною, безтурботною та вільною від тягаря минулих літ. Тут, де все було освячене любов’ю, теперішньою й колишньою, а обабіч неї сиділо двоє молодих і здорових ровесників, Леслі піддалася чарам свого оточення. Капітан Джим і панна Корнелія не впізнали б її того вечора, і сама Енн чудувалася – невже це була та холодна, неприязна жінка, що її вона зустріла біля моря? Тепер на її місці була жвава дівчина, що говорила й слухала з палкою щирістю змарнілої душі. А як пожадливо дивилася Леслі на книжкові шафи поміж вікон!

– Наша бібліотека не надто велика, – мовила Енн, – зате кожна книжка в ній – це справжній друг. Ми збирали їх багато років і не купували жодної, не прочитавши заздалегідь, щоб упевнитися, що вона також із тих, котрі знають Йосипа.

Леслі засміялася – її гарний сміх так пасував до тієї радості, яка відлунювала поміж стін будиночка у давні дні.

– У мене є ще кілька татових книжок – зовсім трохи, – мовила вона. – Я перечитувала їх, доки не вивчила майже напам’ять. Я нечасто купую книжки. У Глені, звісно, є бібліотека, але комітет, що опікувався книжками для неї, гадки не мав, які з-поміж них знають Йосипа… чи й не цікавився тим. Мені так рідко випадало взяти там добру книжку, що я покинула туди ходити.

– Надіюся, наші книжкові полиці стануть і вашими теж, – відказала Енн. – Я щиро й беззастережно запрошую вас брати з них будь-які книжки.

– Ви ставите переді мною розкішний частунок, – усміхнулася Леслі. Невдовзі, коли годинник пробив десяту, вона поволі й неохоче підвелася.

– Мені час іти. Я й не знала, що вже так пізно. Капітан Джим завжди каже, що посидіти годинку – то недовго; а я просиділа дві – і, ох, які це були приємні години, – щиро додала вона.

– Приходьте якнайчастіше, – відповіли Енн і Гілберт. Вони теж підвелися й тепер стояли обіч у світлі камінного полум’я. Леслі дивилася на них – щасливих, молодих і сповнених надій, – на втілення того, чого їй завжди бракувало й бракуватиме. Світло в її очах та усмішці згасло, зникла юна безтурботна дівчина – тепер то знов була сумна, скривджена жінка, що відповіла на запрошення майже холодно й пішла до себе із прикрою поспішністю.

Енн дивилася їй услід, аж доки силует її розчинився в морозній, туманній і тінистій ночі, а тоді неквапно повернулася до власного світлого вогнища.

– Вона така вродлива, правда, Гілберте? Її коси зачаровують мене. Панна Корнелія каже, що вони сягають їй стіп. Рубі Джилліс мала гарні коси, проте в Леслі вони живі. Кожне пасмо – наче живе золото.

– Так, вона дуже вродлива, – погодився Гілберт палко, аж Енн закортіло, щоб його захват був бодай трохи стриманіший.

– Гілберте, мої коси подобалися б тобі більше, якби були такі золоті, як у Леслі? – сумовито запитала вона.

– Я нізащо у світі не хотів би, щоб вони змінили колір, – відповів Гілберт, підтверджуючи ці слова одним чи двома вагомими доказами. – Ти не була б Енн, якби мала інші коси – золотаві чи ще будь-які, крім…

– Рудих, – мовила Енн із відчуттям понурого задоволення.

– Так, рудих – щоби підкреслити теплоту цієї молочно-білої шкіри та ясних сіро-зелених очей. Золоті коси геть не личили б вам, королево Анно… моя королево Анно… королево мого серця, життя й дому.

– Тоді ти можеш вихваляти коси Леслі, як захочеш, – великодушно зглянулася Енн.

Розділ 13. ПРИМАРНИЙ ВЕЧІР

Тиждень потому Енн вирішила побігти крізь поля до будинку понад струмком і відвідати Леслі Мур. То був вечір сірого туману, що прокрався із затоки, огорнув собою гавань та долини, і важкою хмарою навис над осінніми луками. Десь поза туманом ридало й здригалося море. Енн побачила гавань Чотирьох Вітрів новою – загадковою, чарівливою й таємничою, – проте нині їй було самотньо. Гілберт поїхав аж до наступного дня на загальний з’їзд лікарів у Шарлоттауні. Енн відчайдушно хотілося провести кілька годин із подругою. Капітан Джим і панна Корнелія були чудовими людьми, та молодь прагне товариства молодих.

– Якби ж до мене могли забігти Діана, Філ, Пріс чи Стелла, – мовила собі Енн, – як то було б добре! Нині такий примарний вечір. Я певна, що, якби розсунути цю пелену туману, можна було б уздріти, як усі кораблі, що виходили будь-коли з гавані Чотирьох Вітрів у свій останній, фатальний рейс, нині вертаються до неї із загиблими командами на палубах. Здається, що за цим туманом чигають незліченні таємниці – наче всі тепер уже колишні покоління жителів затоки оточили мене й поглядають крізь сіру завісу. Якби милі померлі господині цього дому вирішили відвідати його, то прийшли б саме такого вечора, як нині. Якщо я посиджу тут іще трохи, то побачу одну з них навпроти мене в Гілбертовім кріслі. Нині тут незатишно. Навіть Гог і Магог нашорошили вуха, мовби слухаючи кроки невидимих гостей. Побіжу-но я до Леслі, поки ще не залякала себе власними фантазіями, як то було колись із Лісом Привидів. Нехай мій маленький Дім Мрії зустрінеться нині з колишніми своїми пожильцями. Моє хатнє вогнище перекаже їм вітання від мене… вони підуть, доки я повернуся, і мій дім знову буде моїм. Я певна, нині в нього зустріч із минулим.

Отак, підсміхаючись із власної бурхливої уяви, та все ж відчуваючи холодок уздовж спини, Енн послала повітряний цілунок Гогові й Магогу, і вислизнула за поріг, у туман, із журналами для Леслі під пахвою.

– Леслі гине за журналами й книжками, – сказала їй панна Корнелія, – та майже ніколи їх не бачить – не може собі дозволити ні купувати, ні передплачувати. Вона страхітливо бідна, Енн, рибонько. Не знаю, як вона живе на ту мізерну орендну плату за ферму. Леслі ніколи не нарікає на безгрошів’я, та їй, звісно, тяжко. Усе життя її мов переслідує нужденність. Їй було байдуже до того, коли вона була вільна й повна честолюбних сподівань, але тепер це мучить її, повірте мені! Я рада, що вона так гарно й весело провела вечір у вас у гостях. Капітан Джим сказав мені, що мусив ледь не силоміць надіти на неї пальто й капелюха й виштовхнути надвір. І ви зайдіть до неї теж, не зволікайте. Інакше вона вирішить, що ви не хочете бувати в неї через Діка й знову заховається, мов равлик, у свою мушлю. Дік – велике, нешкідливе дитя, але той його дурносміх часто діє людям на нерви. На щастя, у мене ніяких нервів немає. Дік Мур подобається мені тепер більш, ніж тоді, коли був у здоровому глузді – хоча різниця невелика, бачить Бог. Я була в них одного разу під час прибирання – допомагала Леслі й узялася смажити пончики. Дік крутився коло мене, щоб і собі вхопити попоїсти, як завжди – аж раптом поцупив пончика – страшенно гарячого, я щойно витягла його з олії – і впустив мені ззаду на шию, коли я нахилилася. А потім знай реготав. У ту мить, Енн, рибонько, я мусила прикликати всю свою істинну віру, щоб не вилити гарячу олію зі сковорідки йому на голову.

Квапливо пробираючись крізь морок, Енн і собі сміялася із гніву панни Корнелії. Проте цього вечора сміх її був вимушений і невеселий; отож, до будинку поміж верб вона добігла вже цілком серйозна. Усюди було тихо. Парадна частина будинку здавалася темною й безлюдною, тож Енн прослизнула до бічних дверей, що вели просто з ґанку до невеличкої вітальні, і завмерла, вражена.

Двері були відчинені. У глибині тьмяно освітленої кімнати сиділа Леслі Мур, поклавши руки на стіл, а голову на руки, і ридала – гірко, хрипко, здушено, немовби страшний пекучий біль намагався вирватись назовні з її серця. Старий чорний пес сидів коло її ніг, поклавши морду їй на коліна, і дивився на неї великими очима, повними німого болю, благального співчуття й відданості. Енн перелякано відсахнулася. Вона відчувала, що не має права втручатися в цей вияв горя. Серце їй боліло від співчуття, якого вона не могла висловити. Увійти в дім означало назавжди відрізати собі шлях до дружби й допомоги Леслі. Щось підказувало Енн, що ця горда зневірена жінка ніколи не пробачить тому, хто застане її у цьому нестримному відчаї.

Енн тихенько спустилася з ґанку й вислизнула на вулицю. Віддалік у темряві вона почула голоси й уздріла тьмяний промінь світла. До хвіртки підійшов капітан Джим із ліхтарем та ще один чоловік, у якім вона впізнала Діка Мура – високий, рум’яний, круглолиций, гладкий і з порожнім, відсутнім поглядом. Навіть у неяскравому світлі ліхтаря Енн помітила якусь дивину в його очах.

– То ви, пані Блайт? – запитав капітан Джим. – Дарма, дарма ви самотою вийшли в такий вечір. Ану ж заблукаєте – хіба важко в такому тумані? Заждіть, я проведу додому Діка, вернуся й буду світити дорогою вам. Не хочу, щоби лікар Блайт довідався, що ви пішли прямісінько за мис Лефорс.^[19] Так уже було з одною жінкою сорок років тому… То ви заходили до Леслі? – запитав він, коли знов повернувся до неї.

– Я не насмілилася, – відповіла Енн і переказала те, що вздріла мимохіть. Капітан Джим зітхнув:

– Бідне, бідне дитя! Вона так рідко плаче, пані Блайт – надто відважна для того. Певно, вже їй зовсім зле, коли заплакала. Такі вечори бувають важкі для жінок, що багато смутку в житті спізнали. Чимось вони мовби як нагадують нам про все, що ми вистраждали… усе, чого боялися.

– Цей вечір повен привидів, – здригнулася Енн. – Ось чому я прийшла. Захотіла потиснути людську руку й почути людський голос. Здається, нині довкола стільки всього нелюдського – навіть у моїм милім домі. Усі ці привиди просто виштовхали мене за двері. От я й побігла сюди, щоби провести час у товаристві собі подібних.

– Але ви правильно вчинили, що не зайшли, пані Блайт. Леслі б розсердилася – навіть і тоді, якби я зайшов разом з Діком, а я був би так і зайшов, якби вас не зустрів. Нині я забрав Діка до себе на цілий день. Я так роблю, коли тільки можу, щоб Леслі допомогти.

– У нього щось дивне в очах, чи не так? – запитала Енн.

– Ви помітили? Так-таки є, одне око синє, друге каре. Такі очі були в його батька. Це прикметна риса всіх Мурів. Вона й підказала мені, тоді вперше, на Кубі, що переді мною Дік Мур. Якби не очі, я був би його й не впізнав – так він погладшав, і борода з’явилася. Ви, певно, знаєте – це я знайшов його й привіз додому. Панна Корнелія каже, що я зробив це мовби як дарма – але я не згоден. То було правильне рішення – правильне й тим єдине. Тут я не сумніваюся. Та серце в мене, старого, за Леслі болить. Їй тільки-но двадцять вісім, а хліба на сльозах замішала вже більше, ніж інші за вісімдесят літ.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Енн проказала:

– Знаєте, капітане Джим, я чомусь не люблю ходити отак, з ліхтарем. У мене тоді виникає моторошне відчуття, буцім просто поза колом світла, на самім його краю, чигають лиховісні, хитрі створіння, що дивляться на мене з тіні лютими очима. Воно знане мені ще з дитинства. Але чому? Я ніколи не відчуваю цього в справжній темряві… коли вона огортає мене. Тоді мені зовсім не страшно.

– Я й сам собі теж таке відчуваю, – визнав капітан Джим. – Певно, коли темрява з нами поруч – тоді вона друг. А коли ми її немовби як відштовхуємо, відділяємося від неї ліхтарем, – вона стає ворогом. Але зараз туман розвіється. Чуєте – онде вже дме західний вітер. Доки ви повернетеся, у небі засяють зорі.

Вони справді засяяли, і коли Енн переступила поріг свого Дому Мрії, червоні жарини ще мерехтіли у вогнищі, а всі примари здиміли безслідно.

Розділ 14. ЛИСТОПАДОВІ ДНІ

Калейдоскоп яскравих барв, що впродовж кількох тижнів паленів на пагорбах уздовж гавані Чотирьох Вітрів, поступився місцем ніжним сіро-блакитним тонам пізньої осені. Надійшли дні, коли поля й узбережжя вкривалися завісою мрячних дощів, або тремтіли під подувом сумного морського вітру… і штормові ночі, коли Енн прокидалася й молилася, щоб жоден корабель не прибило до похмурих скель на північнім березі, оскільки тоді навіть великий, надійний маяк, світло якого так відважно мерехтіло в темряві, не допоміг би йому ввійти до безпечної гавані.

– У листопаді я часом боюся, що весна більше ніколи не настане, – зітхала вона, тужливо споглядаючи безнадійну злиденність своїх побитих морозом та обшарпаних дощами клумб. Веселий садок дружини шкільного вчителя тепер був тьмяний і жалюгідний, осокори й берези «скинули вітрила», як висловився про них капітан Джим. Проте сосновий ліс за будинком лишався незмінно зеленим, і навіть у листопаді й грудні випадали часом світлі, погожі дні сонячного сяйва та бузкових туманів, коли вода в гавані витанцьовувала й блискотіла весело, наче влітку, а затока барвилася в такий ніжно-синій колір, що всі шторми й буревії здавалися лиш давнім сном.

Багато осінніх вечорів Енн і Гілберт провели на маяку, завжди привітнім і веселім. У всіх його закутках мовби ховалися сонячні промені, навіть тоді, коли східний вітер виводив сумовитих пісень, а море лежало мертвотно-сіре.

Можливо, причиною тому був Перший Помічник у своїх пишних золотавих шатах. Він був такий осяйно-велетенський, що ніхто й не згадував про брак сонця, а його гучне муркотіння слугувало приємним акомпанементом сміхові й розмовам, що точилися коло каміна в капітана Джима. У капітана з Гілбертом відбулося тими вечорами багато довгих і жвавих дискусій на теми, недоступні пізнанню.

– Я люблю міркувати про всякі питання, хоч і не здатен відповісти на них, – мовив капітан Джим. – Батько мій стояв на тім, що ми не повинні думати про незбагненне, але якби ми, лікарю, таки не думали, то й поговорити ледве мали би про що. Певне, з тих наших розмов боги сміються, та нехай – треба тільки пам’ятати, що ми лише люди, і не уявляти й себе богами, що знають добро та зло. Ні нам, ані іншим ці наші міркування не зашкодять, тож поміркуймо нині, лікарю, іще про кілька «що», «чому» і «як».

Доки вони міркували, Енн слухала їхню розмову чи мріяла. Часом на маяку до них долучалася Леслі, і вони з Енн блукали вздовж берега в таємничих, моторошних сутінках або сиділи на скелях попід маяком, доки темрява не заганяла їх назад, до веселого вогню в каміні. Тоді капітан Джим заварював чай і розповідав їм:

Усе, що нам являє дивен світ

морів і суші, зникле й проминуле

у темряві забутих давніх літ.

Леслі, здавалося, завжди раділа цим посиденькам на маяку, під час яких розквітала й зачаровувала всіх присутніх жвавим розумом, веселим сміхом і ясними очима. Її товариство додавало розмові особливого присмаку й аромату, якого дуже бракувало без неї. Навіть не промовляючи ні слова, Леслі надихала й розкривала таланти інших. Капітан Джим іще цікавіше оповідав свої історії, Гілберт швидше знаходив аргументи в суперечці, Енн відчувала, як нуртує й виливається в слова її фантазія – і все це під впливом милої особистості Леслі.

– Ця жінка була народжена, щоб сяяти в інтелектуальних та світських колах далеко від Чотирьох Вітрів, – сказала Енн Гілбертові, повертаючись із ним додому після одного з таких вечорів. – Тут вона марніє… і марнує своє життя!

– Невже ти не чула, як твій покірний слуга днями докладно обговорював це питання з капітаном Джимом? Ми дійшли втішного висновку, що Творець, вочевидь, керує світом незгірше за нас, і що зрештою жодне життя не можна вважати змарнованим, коли тільки людина свідомо не розтринькує своїх талантів – чого Леслі Мур, без сумніву, не робить. А дехто міг би подумати, що й випускниця Редмондського коледжу, котра допіру почала здобувати визнання в редакціях журналів, марнує своє життя в шлюбі з молодим сільським лікарем у провінційних Чотирьох Вітрах.

– Гілберте!

– Якби ти вийшла за Роя Гарднера, – безжально вів далі Гілберт, – то й собі могла б «сяяти в інтелектуальних та світських колах далеко від Чотирьох Вітрів».

– Гілберте!

– Енн, ти знаєш, що була закохана в нього.

– Гілберте, це підло… просто підло. Але чого ще сподіватися від чоловіка, як сказала би панна Корнелія. Я ніколи не кохала Роя Гарднера – лише думала, що кохаю. Ти це знаєш. Ти знаєш, що я радше буду твоєю дружиною в домі наших утілених мрій, ніж королевою в палаці.

Гілберт відповів їй не словами; утім, боюся, у цю мить вони геть забули про бідолашну Леслі, що самотою брела крізь поля до будинку, якого не випадало назвати ні палацом, ані втіленою мрією.

За їхніми спинами над темним сумовитим морем сходив місяць і перемінював його. Сяйво його променів не досягало ще гавані, протилежний бік якої лишався замислено-тінистий, із туманним бухтами, густою пеленою темряви та вогнями, схожими на коштовне каміння.

– Як мерехтять домашні вогники вночі! – мовила Енн. – Онде низка їх понад гаванню, мовби намисто. А там, у Глені, їх цілий розсип! Дивися, Гілберте, – ось і наш вогник. Я така рада, що ми лишили його у вітальні. Не люблю вертатися в темний дім. Наш домашній вогник, Гілберте! Як радісно бачити його.

– Лише один з мільйонів вогників, моя дівчинко – але наш… наш маяк у цім грішнім світі. Коли маєш дім, а в ньому – юну чарівну рудокосу дружину, чого ще просити в життя?

– Можна попросити ще одного, – щасливо прошепотіла Енн. – О, Гілберте, я вже не можу дочекатися весни!

Розділ 15. РІЗДВО В ЧОТИРЬОХ ВІТРАХ

Спершу Енн і Гілберт хотіли поїхати на Різдво до Ейвонлі, та згодом вирішили залишитися в Чотирьох Вітрах.

– Ми відсвяткуємо наше перше спільне Різдво в нашому власному домі, – постановила Енн.

Отак і вийшло, що Марілла, пані Лінд і двійнята приїхали в Чотири Вітри на Різдво. Марілла мала вигляд жінки, що здійснила навколосвітню подорож. Досі вона ніколи не від’їздила на шістдесят миль від дому й не їла різдвяного обіду ніде, крім Зелених Дахів.

Пані Лінд приготувала й привезла велетенський сливовий пудинг. Ніщо не могло переконати пані Лінд у тім, що випускниця коледжу та ще й така молода, здатна приготувати різдвяний пудинг на славу, та все ж навіть вона схвально відгукнулася про новий дім Енн.

– Енн – вправна господиня, – сказала пані Рейчел Маріллі, розташовуючись надвечір у кімнаті для гостей. – Я зазирнула в її хлібницю й смітницю. Я завжди суджу з них про господиню, будь певна. У смітниці в неї немає нічого, чого не слід було б викидати, а в хлібниці – черствих окрайців. Звісно, її виховала ти – але ж вона після того навчалася в коледжі. Я бачу, тут у неї на ліжку моя ковдра в тютюнову смужку, а перед каміном у вітальні – твій круглий плетений килимок. Від цього я почуваюся геть як удома.

Перше Різдво для Енн у її власнім домі виявилося кращим, ніж вона могла бажати. День видався погожий і ясний: напередодні випав перший сніг і зробив світ прекрасним; гавань, вільна від криги, весело мерехтіла під сонцем.

До обіду в гості завітали капітан Джим та панна Корнелія. Леслі й Дік також були запрошені, проте Леслі сказала, що на Різдво вони завжди ходять до її дядька Айзека Веста.

– Так буде краще, – сказала панна Корнелія в розмові з Енн. – Їй неприємно брати Діка туди, де є чужі люди. Різдво – це тяжкий час для Леслі. Для них із батьком то завжди було надзвичайно важливе свято.

Панна Корнелія та пані Лінд не надто сердечно поставились одна до одної. «Нема двом сонцям місця в небесах». Проте вони майже не перетиналися між собою, позаяк пані Рейчел на кухні допомагала Енн і Маріллі готувати святковий обід, а Гілберт у вітальні мав розважати панну Корнелію та капітана Джима – чи то пак, вони розважали його, адже розмову двох цих давніх друзів і супротивників не випадало назвати нудною.

– Ох, і давно тут востаннє був різдвяний обід, пані Блайт, – мовив капітан Джим. – Панна Рассел на Різдво була їздила в місто до друзів. Але я був тут присутній на першому різдвяному обіді – у дружини шкільного вчителя. То було шістдесят літ тому, пані Блайт, і день був зовсім такий, як нині – трохи снігу, щоб лиш пагорби стояли білі, і затока синя, мов у червні. Я був іще жовтодзьобий хлопчак, і то мене вперше отак на обід запросили. Як я соромився поїсти досхочу! Але той сором дуже швидко минув.

– Як у більшості чоловіків, – відказала панна Корнелія, проштрикуючи голкою шитво. Навіть у різдвяний день панна Корнелія не сиділа склавши руки. Немовлята з’являються на світ навіть у свята, і одне з них саме чекали десь у бідняцькій хатині в Глені Святої Марії. Панна Корнелія вже приготувала смачний обід для тамтешньої зграї малих шибеників і тепер із чистим сумлінням збиралася з’їсти свій власний.

– Ну, та ви знаєте, Корнеліє: шлях до серця чоловіка лежить через шлунок, – завважив капітан Джим.

– Можливо… якщо в нього є серце, – відрубала панна Корнелія. – Тому, напевне, стільки жінок убивають себе куховарством, як-от сердешна Амелія Бакстер. Вона померла торік на Різдво, і перед смертю сказала, що це перше Різдво після її весілля, коли вона не мусить готувати обід на двадцятьох людей. То для неї, вочевидь, була приємна зміна. Так чи так, а вона вже рік тому померла, тож невдовзі ми почуємо, що Горацій Бакстер накинув оком на когось.

– Я чув, що він уже накинув оком, – мовив капітан Джим, підморгуючи Гілберту. – Хіба не заходив він до вас нещодавно в неділю в жалобному костюмі з накрохмаленим комірцем?

– Ні. Та й не треба мені, щоб він заходив. Я могла вийти заміж за нього давно, ще коли він був молодий. Але я не потребую вживаного, повірте мені! Що ж до Горація Бакстера, то він іще торік улітку був у скруту вскочив і молився Богові про поміч; а коли жінка його померла й він одержав її страховку, то сказав, що це була відповідь на його молитви. Хіба не типовий чоловік?

– А ви, Корнеліє, маєте докази, що він був саме так і сказав?

– Мені це розповідав методистський пастор – якщо, звісно, вважати його слова доказом. Роберт Бакстер теж розповідав, та мушу визнати, що це навряд чи варто сприймати серйозно. Роберт Бакстер, як усі знають, нечасто правду каже.

– Ну-ну, Корнеліє, я так собі гадаю, він зазвичай каже правду, тільки так часто змінює думку, що хто його добере, правду він каже чи ні.

– Надто часто він змінює думку, повірте мені! Але я чоловікам не вірю. І терпіти не можу Роберта Бакстера. Він перебіг до методистів лиш тому, що пресвітеріанський хор якось був заспівав «Ось іде наречений», коли вони з Маргарет ішли проходом у церкві на першу службу по своїм весіллі. Так йому й треба, щоб не запізнювався! Та він завжди був упевнений, буцім хор зробив це навмисне, щоб поглузувати з нього, наче він таке велике цабе. Але Бакстери всі завжди кирпу гнули. Його брат Ілайфалет уявляв, ніби диявол завжди поряд із ним, хоч я не вірю, що диявол став би гаяти на нього стільки часу.

– Не знаю… не знаю, – замислився капітан Джим. – Ілайфалет Бакстер так довго жив сам – ані пса не мав, ні кота, що помогли б йому лишитися людиною. А самотня людина часто заговорює з дияволом… коли не говорить із Богом. Певно, він мав вибір, із ким йому знатися. Якщо диявол завжди був побіля Лайфа Бакстера, це, очевидячки, тому, що Лайфові так подобалося.

– Типовий чоловік, – відказала панна Корнелія й мовчки продовжила заколювати вигадливі складки на льолі, проте капітан Джим знову піддражнив її, завваживши буденним тоном:

– Минулої неділі я ходив до методистської церкви.

– Ліпше б ви читали вдома Біблію, – відрубала панна Корнелія.

– Ну-ну, Корнеліє, я, бігме, шкоди не бачу в тім, щоби піти до методистської церкви, коли в нашій проповіді нема. Я сімдесят шість літ як пресвітеріанин, то навряд чи моя теологія зніметься так пізно з якоря.

– Ви подаєте поганий приклад, – похмуро буркнула панна Корнелія.

– Крім того, – вів далі підступний капітан Джим, – я хотів і гарний спів послухати. У методистів добрий хор, а навіть ви не заперечите, Корнеліє, що наш хор співає геть кепсько, відколи там сталася сварка.

– І нехай кепсько, то що з того? Вони співають, як можуть, а для Бога немає різниці між щебетанням соловейка та карканням ґави.

– Ну-ну, Корнеліє, – спокійно заперечив капітан Джим, – мушу сказати, я кращої думки про слух Усевишнього.

– Що зумовило сварку в нашому хорі? – запитав Гілберт, котрий весь цей час душився від тамованого сміху.

– Вона почалася три роки тому, коли ми ще тільки збиралися зводити нову церкву, – мовив капітан Джим. – Тяжкі часи були в нас тоді – і все через питання про те, де її будувати. Відстань між двома ділянками була зо двісті ярдів, але такі точилися сварки, що думалося, мовби там заледве не ціла миля. Ми розкололися на три фракції – одні хотіли будувати церкву на східній ділянці, інші – на південній, а треті – там само, де й стояла попередня. Сварилися в ліжках, за столами, у самій церкві й на ринку. Усі давні чвари за три покоління видобулися на білий світ. Три пари наречених відмовилися вінчатися. А збори, що ми скликали із цього питання! Чи зможете ви забути, Корнеліє, як старий Лютер Бернс підвівся й виголосив промову? Ото вже палко він сказав усе, що хотів!

– Називайте речі своїми іменами, капітане. Ви хочете сказати, що він розлютився й полатав їм боки. Вони на це заслужили – купка безпорадних упертюхів. Але чого ще чекати від комітету із самих чоловіків? Вони провели двадцять сім зборів і наприкінці останніх були не ближчі до мети, ніж на початку перших… а по суті, ще більше все ускладнили, бо, намагаючись покінчити із цим якнайшвидше, вони були взялися до роботи й знесли стару церкву, тож нам лишалося правити служби хіба що в клубі.

– Методисти пропонували нам свою церкву, Корнеліє.

– Церкви так би й не побудували, – вела далі панна Корнелія, не зважаючи на капітана Джима, – якби ми, жінки, не взяли справи у свої руки. Ми сказали, що нам церква потрібна, і якщо чоловіки воліють сваритися до судного дня, хай собі сваряться, а ми втомилися бути посміховиськом для методистів. Ми провели одні збори, утворили комітет і швидко зібрали пожертви. А коли чоловіки обурилися нашою зухвалістю, ми відповіли їм, що вони два роки намагалися звести нову церкву, і тепер наша черга. Ми припнули їм язики, повірте мені, і за півроку вже мали церкву. Звісно, коли вони побачили, що ми настроєні рішучо, то покинули сваритися й стали до праці, як і личить чоловікам. Вони збагнули, що мусять або зробити так, або припинити нам указувати. Нехай жінки не можуть проповідувати чи бути церковними старостами, зате вони можуть будувати церкви й діставати на це кошти.

– Методисти дозволяють жінкам проповідувати, – мовив капітан Джим.

Панна Корнелія сердито зиркнула на нього.

– Я не кажу, що в них немає глузду, капітане. Я лиш сумніваюся, чи достатньо в них істинної віри.

– Ви, напевно, прихильниця виборчого права для жінок, панно Корнеліє, – припустив Гілберт.

– Голосувати я не прагну, повірте мені, – зневажливо пирхнула панна Корнелія. – Я знаю, що це таке – прибирати за чоловіками. Ну, та невдовзі, коли чоловіки збагнуть, що заплутали геть усе у світі так, аж неспроможні самі розв’язати, вони залюбки нададуть нам виборче право й звалять усе на наші плечі. От як вони собі думають. Їхнє щастя, що жінки такі терплячі, повірте мені!

– А як же Йов? – поцікавився капітан Джим.

– Йов? Так рідко може трапитись терплячий чоловік, що коли один урешті-решт знайшовся, його поклали собі не забути, – тріумфально втяла панна Корнелія. – Та навіть ця чеснота ніяк не пов’язана з іменем. Онде хоч Йов Тейлор – іншого такого дратівливого в усій околиці немає.

– Так-таки є, але ви знаєте, скільки він мучився в житті, Корнеліє. Навіть ви не будете захищати його дружину. Пригадую, що сказав на її похороні старий Вільям Мак-Алістер: «Сама вона, звісно, була християнка, та норов мала істинно диявольський».

– Так, вона була злостива, – визнала панна Корнелія, – але це не виправдовує того, що сказав Йов, коли вона померла. Він їхав із цвинтаря додому разом з моїм батьком і мовчав аж до самих воріт. А тоді раптом зітхнув, та й каже: «Аби ви знали, Стівене, що це найщасливіший день мого життя!» Хіба не типовий чоловік?

– Боюся, зі старою пані Тейлор мовби як і справді життя було нелегке, – замислено проказав капітан Джим.

– Таж є на світі правила пристойності, хіба не так? Хай як він радів у душі, що дружина померла, немає потреби волати про це на всі заставки. І щасливий то був день чи ні, а Йов Тейлор, як ви помітили, невдовзі одружився знову. Його друга жінка вміла дати з ним раду. Перше, що вона зробила – це змусила його труснути гаманцем і поставити надгробок першій пані Тейлор, і щоб на нім було місце й для її власного імені. Вона тоді сказала, що ніхто не змусить Йова поставити надгробок їй.

– До речі, про Тейлорів, лікарю, як почувається жінка Льюїса Тейлора? – запитав капітан Джим.

– Одужує помалу – та вона забагато працює, – відповів Гілберт.

– Її чоловік теж багато працює – вирощує призових свиней, – мовила панна Корнелія. – Тих його дивовижних свиней усі знають, і пишається він ними явно більше, ніж рідними дітьми. Хоча, звісно, його свині – поміж свиней найкращі, чого не скажеш про дітей. Він обрав для них кволу матір, іще й тримав її надголодь, поки вона їх виношувала й ростила. Його свині отримували вершки, а діти – збиране молоко.

– Часом, хай як це боляче, Корнеліє, я з вами згоден, – мовив капітан Джим. – Те, що ви кажете про Льюїса Тейлора – щира правда. Як побачу тих його нещасних, жалюгідних дітлахів, котрі не мають нічого, що треба дітям, так мені власний шматок у горлі каменем стає.

Гілберт вийшов на кухню, куди його кивком покликала Енн. Вона щільно причинила двері й прочитала йому подружню нотацію.

– Гілберте, ви з капітаном мусите негайно припинити збиткуватися з панни Корнелії. О, я все чула – і я вам забороняю.

– Енн, ти ж знаєш, панна Корнелія сама із цього тішиться.

– Байдуже. Не варто так її дражнити. Обід готовий – і, Гілберте, не дозволяй пані Лінд розрізати гусей. Я знаю, що вона запропонує свою допомогу, бо вважатиме, наче ти не вмієш цього робити. Покажи їй, що це не так.

– Мушу впоратися – недарма ж я цілий місяць вивчав усі ці А, В, С, Д-діаграми розрізування птиці, – мовив Гілберт. – Тільки нічого не кажи й не заважай мені, Енн, бо тоді в мене все вискочить із голови, і я почуватимуся гірше, ніж ти колись у школі, на уроках геометрії, коли вчитель писав літери інші, аніж ті, що були в підручнику.

Гілберт розрізав гусей надзвичайно вправно. Навіть пані Лінд мусила визнати це. Гості частувалися із задоволенням. Перший різдвяний обід Енн удався дивовижно смачний, і вона сяяла гордістю доброї господині. Бенкет був веселий і довгий, а коли він закінчився, усі посідали біля каміна, і капітан Джим оповідав свої історії, доки червоне сонце не сіло низько над гаванню Чотирьох Вітрів, а на сніг упоперек стежини не лягли довгі сині тіні осокорів.

– Я мушу вертатися на маяк, – мовив зрештою капітан Джим. – Тільки й стане мені часу, що дійти до заходу сонця. Дякую вам за прекрасне Різдво, пані Блайт. Приводьте панича Деві якось надвечір до мене, поки він гостюватиме тут.

– Я хочу подивитися на ваших кам’яних божків, – захоплено відгукнувся Деві.

Розділ 16. ЗУСТРІЧ НОВОГО РОКУ НА МАЯКУ

Невдовзі по Різдві гості із Зелених Дахів подалися додому. Маріллу примусили дати врочисту обіцянку повернутися на цілий місяць навесні. Перед Новим роком випало багато снігу; гавань узялася кригою, проте вода в затоці за білими застиглими полями плюскотіла вільно й нестримно. Останній день старого року виявився одним із тих холодних, пломенистих, пишних зимових днів, котрі вражають нас своїм сяйвом і викликають захват, але не любов. Небо було ясно-блакитне; сніжні діаманти ненастанно мерехтіли під сонцем; закоцюблі дерева стояли оголені й безсоромні у своїй зухвалій красі; пагорби здіймали загрозливі крижані списи. Навіть тіні були неприродно різкі, чіткі, нерухомі. Усе гарне в цім сліпучім сяйві здавалося вдесятеро гарнішим, проте й менш привабливим, усе потворне – вдесятеро потворнішим, і все довкола було або гарне, або потворне. Пронизливий блиск не лишав місця ні для плавних переходів, ні для милосердної тьмяності, ні для туманної невловності. Єдиними, хто зберіг свою індивідуальність, були ялини, бо ялина – дерево тінисте й загадкове, що не піддається зазіханням яскравого світла.

Та зрештою день почав усвідомлювати, що старіє. Тоді певна тінь задумливості огорнула його красу, дещо затуманивши, проте й увиразнивши її. Гострі кути й мерехтливі точки поступилися місцем плавним вигинам та спокусливим спалахам тьмяного світла. Біла затока взялася рожевими й сірими відтінками, дальні пагорби забарвилися в аметистовий колір.

– Як гарно прощається з нами рік, – мовила Енн.

Вони з Леслі й Гілбертом ішли до мису Чотирьох Вітрів. Напередодні вони домовилися з капітаном Джимом, що зустрічатимуть Новий рік у нього на маяку. Сонце сіло, і з північно-західного боку в небі сяяла Венера, золота й велична, що підійшла до сестри-Землі так близько, як то було можливо. Уперше Енн і Гілберт бачили тінь, що відкидала ця сліпуча вечірня зоря – непевну, загадкову тінь, котру видно лише на білім снігу й лише бічним зором, бо вона зникає, щойно глянути на неї прямо.

– Це схоже на дух тіні, правда? – прошепотіла Енн. – Коли дивишся вперед, ясно видно, що вона лине з тобою поруч, та варто лиш озирнутися – і вона зникне.

– Я чула, що тінь Венери можна побачити раз у житті, і щонайпізніше за рік після цього ти одержиш найкоштовніший у житті дарунок, – мовила Леслі. Голос її звучав різко – певне, вона думала, що навіть тінь Венери не може віщувати їй ніякого дарунка. Енн усміхнулася в ніжних сутінках: вона не мала сумнівів у тому, що принесе їй загадкова тінь.

На маяку вони застали Маршала Еліота. Спершу Енн дещо обурилася вторгненням цього довговолосого й довгобородого чудила в їхнє затишне товариство. Проте невдовзі Маршал Еліот довів своє невід’ємне право на місце в колі тих, хто знає Йосипа. То був розумний, дотепний, ерудований чоловік, що своїм талантом оповідача міг дорівнятись до самого капітана Джима. Усі вони зраділи, коли він погодився зустріти Новий рік із ними разом.

Джо, малий небожів син, також прийшов до капітана Джима, щоб зустріти Новий рік зі своїм дідом, і тепер спав на канапі, де в ногах у нього велетенським золотим клубком згорнувся Перший Помічник.

– Гарне він хлоп’я, – зачудовано мовив капітан Джим. – Я люблю дивитися на сонних дітлахів, пані Блайт. Певно, більшої втіхи оку й на світі нема. Джо любить лишатися в мене тут на ніч, бо може спати зі мною. Удома він спить із двома старшими братами, а йому то страх як не подобається. Питає мене: «Чого я не можу спати з татом, дідо Джим? У Біблії всі сплять зі своїми батьками». Він, коли щось запитає, то й сам пастор не щоразу може втямити. Я в тих його питаннях мовби як потопаю: «Дідо Джим, а якби я не був мною, хто б я був тоді?», або: «Дідо Джим, що було б, якби Бог помер?» Оці два сьогодні він вистрілив і заснув. А вже уява в нього – то й ніколи не стає на якір. Він такі химерні оповідки вигадує, і тоді мати замикає його за брехню в комірчині. Але там він сідає й видумує нові казки, щоб розповісти їй, коли вона його випустить. Нині він і мені сюди казку приніс. Ото каже, так мовби солідно: «У мене, дідо Джим, була пригода нині в Глені». «Яка то?» – питаю я, і жду чогось такого дивного, а все ж не того, що він розказав. «Я, – каже він, – бачив нині на вулиці вовка, отакенного великого, із червоною пащею і страшно довгими зубами». Я йому відповідаю: «Не знав, що в нашому Глені живуть вовки». А він каже: «Ні, він прийшов із дуже, дуже далеких країв, і я думав, він хоче мене з’їсти й проковтнути». «І ти злякався?» – запитав я. «Ні, – каже, – у мене була велика рушниця, і я застрелив його на смерть, зовсім на смерть, і він тоді пішов на небеса й там укусив Бога, дідо Джим!» Знаєте, пані Блайт, я був мовби як заскочений.

Сидіти біля каміна, у якім палахкотів хмиз, ставало веселіше з кожною годиною. Капітан Джим оповідав свої історії, Маршал Еліот гарним тенором співав старовинних шотландських балад; аж ось капітан Джим зняв зі стіни свою стареньку коричневу скрипку й заграв. Він був доволі хвацький музика, що визнали всі, окрім Першого Помічника, який зіскочив із канапи, мов підстрелений, голосно й обурено нявкнув і несамовито помчав сходами вгору.

– Не спромагаюсь я в цьому котові розвинути слух, – мовив капітан Джим. – Завжди він тікає, так не любить музики, то й навчитися любити не встигне. Коли в нас у церкві з’явився орган, то першої ж миті, як органіст був заграв, старий пан Річардз, церковний староста, підхопився з лави та рвонув геть із церкви, аж п’яти губив. Мені це так нагадало Першого Помічника, як він тікає від скрипки, що я був замалим у церкві не розреготався вголос.

Веселі мелодії капітана Джима виявилися такими чіпкими, що ноги Маршала Еліота самі собою почали пориватися до танцю. У молодості він був знаним танцюристом. Аж ось він підхопився й простягнув руки Леслі, яка миттю відповіла на запрошення. Коло за колом кружляли вони освітленою полум’ям кімнатою з неперевершеною грацією. Леслі танцювала натхненно; у неї мовби вселився дикий, солодкий шал музики. Енн дивилася на неї, захоплена й заворожена. Вона ще не бачила Леслі такою. Усі барви, краса й питоме багатство її натури немов прорвали греблю й вихлюпнулися назовні яскравим рум’янцем, блиском очей та граційністю рухів. Навіть вигляд Маршала Еліота з його довгим волоссям і бородою не міг зіпсувати картини – ба навпаки, він додавав їй нових штрихів. Маршал Еліот скидався на вікінга з давніх епох, що танцював з однією із синьооких, золотокосих дочок Скандинавії.

– Це найгарніший танець, що я бачив, а бачив я багацько їх у житті, – запевнив капітан Джим, коли смичок урешті-решт випав із його втомленої руки. Леслі, задихана, присіла в крісло, сміючись.

– Я люблю танцювати, – звернулася вона до Енн. – Люблю, хоч і не танцювала із шістнадцяти років. Здається, наче музика біжить у мене в жилах, як ртуть, і я забуваю про все… про все, крім задоволення тримати ритм. Немає ні підлоги під ногами, ні стін довкола мене, ні даху над головою – я лину поміж зірок.

Капітан Джим повісив скрипку на місце, біля великої рамки з кількома банкнотами під склом.

– Чи є ще такі серед ваших знайомих, що можуть собі дозволити вішати гроші на стіни замість картин? – запитав він. – Ці-ото двісті доларів не варті й скла, що їх укриває. Купюри старого банку Острова Принца Едварда. Лишалися вони в мене, коли банк зазнав краху, то я був і повісив їх отак – нагадати собі, що не можна вірити банкам, та й щоб уряди-годи відчути себе мільйонером. А, Помічниченьку, це ти. Не бійся, заходь. Музика й галас на сьогодні закінчилися. Старий рік пробуде з нами ще годину. Я вже був, пані Блайт, бачив сімдесят шість нових років, що надходили із-за затоки.

– Ви побачите сто, – мовив Маршал Еліот.

Капітан Джим похитав головою.

– Ні. Та я й не хочу – бодай так собі думаю, що не хочу. Смерть стає нам дедалі кращим другом, як минають наші літа. Але бачте, Маршале, я не кажу, наче хтось із нас справді воліє померти. Теннісон мудро про це написав.^[20] От узяти хоч стару пані Воллес із Глена. Скільки горя вона в житті мала, та й рідні ледь не всі її померли. Вона щораз каже, буцім щаслива буде, як надійде її година, – не хоче, мовляв, більше жити в цій долині плачу. Та варто лиш їй захворіти, як і здіймається метушня! Кличуть із міста всіх лікарів, і доглядальницю, і ліків купують, аж ними собаку в гріб звести можна. Хай життя – і долина плачу, та є у світі люди, що плачуть мовби як з утіхою.

Вони провели останню годину старого року, мовчки сидячи побіля вогнища. За кілька хвилин до півночі капітан Джим підвівся й відчинив двері.

– Мусимо впустити до нас Новий рік, – мовив він.

А за дверима була прекрасна синя ніч. Мерехтлива смуга місячного сяйва гірляндою оповивала затоку. Гавань поза пасмом дюн блищала, наче мозаїка з перлів. Вони стояли на порозі й чекали – капітан Джим з його зрілим та всеохопним життєвим досвідом, Маршал Еліот у розквіті сил, проте з відчуттям марноти свого існування, Енн і Гілберт зі своїми безцінними спогадами й ніжно виплеканими надіями, Леслі з її окраденим минулим і порожнім майбутнім. Невдовзі годинник на поличці над каміном пробив дванадцяту.

– Ласкаво просимо, Новий роче, – мовив капітан Джим, низько вклонившись із останнім ударом. – Я вам бажаю, друзі, найщасливішого року в житті. Хай що принесе нам Новий рік – то певне буде найкращий дарунок Великого Капітана й так чи так – усі ми станемо на якір у добрій гавані.

Розділ 17. ЗИМА В ЧОТИРЬОХ ВІТРАХ

Після Нового року настала справжня сувора зима. Високі білі кучугури громадилися довкола будиночка, мороз прикрасив вікна химерними візерунками. Гавань бралася дедалі товщою й міцнішою кригою, аж доки жителі Чотирьох Вітрів розпочали свої звичні зимові мандрівки нею. Безпечні стежки були обгороджені за наказом дбайливого уряду, тож удень і вночі з них долинав веселий тенькіт санних дзвіночків. Місячними ночами Енн слухала його у своєму Домі Мрії, мов бій чарівних курантів. Маяк Чотирьох Вітрів більше не спалахував у темряві над закрижанілою гаванню. Упродовж тих місяців, коли навігація була закрита, посада капітана Джима ставала синекурою.

– Нам із Першим Помічником до весни й робити нема чого – тільки грітися та бавити один одного. Колишній доглядач маяка завжди на зиму їхав жити в Глен, але я краще тут лишуся. Першого Помічника там отруїти можуть чи собаки загризуть. Сумно тут і самотньо, як нема з тобою ні води, ні вогника, та коли друзі частіше заходитимуть нас провідати – якось ми й це подужаємо.

У капітана Джима був буєр,^[21] тож він часто брав із собою на захопливі прогулянки гладенькою замерзлою гаванню Енн, Гілберта й Леслі. Енн і Леслі вдвох ходили на снігоступах – полями, на протилежний бік затоки після снігопадів, а чи лісами поза Гленом. Вони стали одна одній добрими подругами. Кожна з них мала що дати іншій – і кожна відчувала, що життя стає багатшим завдяки їхнім дружнім розмовам і мовчанкам; кожна дивилася на засніжені поля між їхніми будинками з радісним усвідомленням, що там, за ними – друг. Та попри все це, Енн відчувала, що між нею й Леслі завжди є невидима межа – настороженість, яка ніколи не зникала остаточно.

– Не знаю, чому я не можу зблизитися з нею, – ділилася Енн якось надвечір своїми думками з капітаном Джимом. – Я так люблю її… і так захоплююся нею… я хочу прийняти її просто у своє серце й прокрастися в серце до неї. Але не можу перетнути цю межу.

– Ви у своєму житті надто щасливі були, пані Блайт, – замислено мовив капітан Джим. – Певно, тому ви з Леслі й не можете зблизитися навсправжки. Межа поміж вами – то всі її страждання й горе. Вона в тому не винна й ви не винні, але цієї межі жодна з вас не переступить.

– Моє дитинство зовсім не було щасливе до приїзду в Зелені Дахи, – відказала Енн, уважно споглядаючи з вікна непорушну, сумну, мертву красу безлистих тіней дерев на снігу, залитому місячним сяйвом.

– Може, і так – але то було хіба звичне лихо дитини, що лишилася сама незадбана. У вашому житті не було трагедії, пані Блайт. А в бідної Леслі життя – майже суцільна трагедія. Певно, вона відчуває – хоч мовби як і сама цього не усвідомлює, – що в її житті багацько такого, чого ви не зрозумієте, ото й тримає вас на віддалі, щоб їй мовби як не боліло. Ви ж знаєте, коли нам щось болить, ми сахаємося кожного, щоб не торкався там, де боляче. І з тілом воно так, і з душею, напевно. А в Леслі душа – суцільна відкрита рана, то й не дивно, що вона її ховає.

– Якби річ була справді в цьому, я б і не зважала, капітане Джим. Я зрозуміла б це. Але інколи – вряди-годи, нечасто – бувають миті, коли мені здається, що Леслі не… що вона неприязна до мене. Інколи, випадково на неї глянувши, я бачу в її очах дивну образу й ворожість – вона так швидко зникає, але я бачу її безсумнівно. І від цього мені так боляче. Я не звикла, щоб до мене ставились вороже… і я ж так хотіла стати подругою Леслі.

– Ви стали їй подругою, пані Блайт. І думати не думайте дурниць, буцім Леслі до вас неприязна. Якби то було так, вона б і розмовляти з вами не бажала, а що дружити, як тепер, то й поготів. Я добре знаю Леслі Мур, щоб так казати.

– Коли я вперше побачила її з гусьми в день приїзду в Чотири Вітри, вона дивилася на мене з тим самим виразом очей, – правила своєї Енн. – Я відчула це, хай як була захоплена її вродою. Вона дивилася на мене ображено – саме так, капітане Джим.

– То, певне, пані Блайт, вона за щось інше ображалась, а на вас воно окошилося мимохідь. У Леслі буває часом похмурий настрій – бідолашне дитя! Хто б її в тому винуватив, знаючи, як їй живеться. Не збагну, як воно так виходить. Ми з лікарем Блайтом багацько були міркували про походження зла, та ще мовби як не зовсім геть усе обговорили. Стільки всього незбагненного є в житті, правда, пані Блайт? Іноді все, здається, виходить правильно – як-от із вами й лікарем. А іноді мовби як і летить шкереберть. От Леслі – така розумна, вродлива: королевою б їй бути, а вона там собі нидіє, позбавлена всього, що так цінно для жінки, і не жде її в житті нічого, крім як до кінця своїх днів бути нянькою Дікові Муру. Хоча смію думати, пані Блайт, що навіть таке життя їй зносити легше, ніж те, що було в неї з Діком, доки він у море подався. Але то таке, чого старому морякові з його невипареним язиком не слід казати. Ну, та ви дуже помогли Леслі – вона змінилася, відколи ви приїхали сюди. Ми, давні друзі, бачимо цю зміну, хоч вам її не видно. Ми говорили про це днями з панною Корнелією, і це той рідкісний випадок, коли ми з нею повністю згодні. Тож викиньте за борт усяку думку, що Леслі до вас неприязна.

Проте Енн не могла цілком відкинути цю думку, позаяк, безсумнівно, час від часу вона відчувала – дивним порухом інтуїції, якого було не здолати тверезими роздумами, – що з якоїсь незбагненної причини Леслі на неї ображена. Подеколи усвідомлення цієї образи затьмарювало їхню дружбу, хоч зазвичай було майже невідчутне – та Енн завжди знала, що гостра колючка близько й може вжалити її в будь-яку мить. Її жорстокий укол вона відчула того дня, коли сказала Леслі про те, що, за її сподіваннями, мала принести в Дім Мрії весна. Леслі кинула на неї важкий, гіркий, ворожий погляд.

– То ви також чекаєте… – здушено сказала вона. Не промовивши більше ні слова, Леслі підвелася й вирушила крізь поля додому. Енн лишилася тяжко скривджена; у ту мить їй здалося, що вона ніколи вже не зможе приятелювати з Леслі. Проте, коли минуло кілька днів і Леслі знов завітала в Дім Мрії – весела, товариська та щира, – Енн була зачарована й відчула, що здатна забути й пробачити. От лише про свою ніжну мрію вона більше не згадувала в розмовах із Леслі, та й сама Леслі не говорила про це. Але якось надвечір, коли пізня зима наслухала перший поклик весни, Леслі зайшла в гості до маленького будиночка і, прощаючись, лишила на столі невеличку білу коробку. Енн помітила її тільки згодом і зацікавлено відкрила. У коробці виявилася льоля – біла, розкішна й надзвичайно майстерно пошита, з гарною вишивкою та складочками. Кожен стібок був виконаний вручну, а манжети й комірець – облямовані справжнім валансьєнським мереживом. Згори лежала листівка: «З любов’ю від Леслі».

– Скільки годин вона, певне, провела над шитвом, – мовила Енн. – І матеріал очевидно дорожчий, ніж вона може собі дозволити. Це так мило з її боку.

Утім, коли Енн прийшла, щоб їй подякувати, Леслі поводилася різко й дещо грубо – і знову Енн відчула прірву поміж ними.

Подарунок Леслі був не єдиний у маленькому будиночку. Панна Корнелія тимчасово припинила шити льолі для непотрібних, небажаних вісьмох дітей, і взялася невтомно працювати задля найпотрібнішого первістка, якому готувалася найкраща у світі зустріч. Філіппа Блейк та Діана Райт надіслали кожна по милій одежині, а пані Лінд – одразу кілька, у яких міцний матеріал та солідні стібки замінили вишивку й мережива. Сама Енн пошила багато льоль, яких не осквернила жодним доторком швацької машинки й над якими провела найщасливіші години тієї щасливої зими.

Капітан Джим став частим гостем у Домі Мрії, де нікого не чекали з такою радістю, як його. Із кожним днем Енн відчувала дедалі глибшу любов і симпатію до простодушного та щирого мореплавця. Його історії були свіжі, як морський бриз, і захопливі, немов якісь стародавні хроніки. Вони ніколи їй не набридали, і не менше, ніж їм самим, тішилася вона й оригінальним ремаркам та коментарям капітана Джима. Він належав до тих нечисленних цікавих людей, котрі вміли не лише «говорити», а неодмінно ще й «казати». «Надмір людяності» в ньому поєднувався з мудрістю змія в дивовижній пропорції.

Капітана Джима, здавалося, ніщо не могло засмутити а чи вивести з рівноваги.

– Я мовби як набув собі звичку тішитися життю, – пояснив він якось, коли Енн відзначила його незмінний оптимізм. – Не можу без неї, аж навіть кепським речам тепер тішуся. Кумедно думати, що вони закінчаться колись. «Чуєш-но, ти, старий ревматизме, – кажу я, коли він мене прихоплює, – а ти ж мусиш колись перестати крутити мені крижі. Що сильніше ти лютуєш, то скоріше попустиш. А я тебе здолаю все одно – у тілі чи поза тілом».

Якось увечері, сидячи біля каміна на маяку, Енн побачила «книгу життя» капітана Джима. Його не довелося вмовляти – він охоче й гордо позичив її для прочитання.

– Я написав був це, щоб лишити малому Джо, – мовив він. – Не хочу думати, що все моє життя стане геть-начисто забуте, коли я вирушу у своє останнє плавання. А так Джо все пригадає та й розповість своїм дітям.

То була стара книга в шкіряній палітурці, повна записів про мандри та пригоди капітана Джима. Енн подумала, що для письменника це стало б неоціненною знахідкою. Кожна фраза була золотим самородком. Сама по собі книга не мала художньої цінності: капітанів талант усного оповідача не виявлявся в словах, записаних на папері – він міг лише нашвидкуруч занотувати сюжети своїх славетних історій, і то зі страхітливою кількістю орфографічних та граматичних помилок. Проте Енн відчувала, що якби хтось із відповідним талантом узяв би це нехитре свідчення одного відважного й сповненого пригод життя, і прочитав би між рядків історії про небезпеки, подолані без страху, та обов’язок, виконаний мужню й незламно, він міг би створити на цій основі чудову книжку. Весела комедія й щемка трагедія лежали, сховані від сторонніх очей, у «книзі життя» капітана Джима, чекаючи на дотик руки майстра, що викликав би сміх, печаль і жах тисяч читачів.

Дорогою додому з маяка Енн поділилася своїми думками з Гілбертом.

– Чому б тобі самій не спробувати, Енн?

Вона заперечно похитала головою.

– Ні. Якби ж я могла. Але мені це не під силу. Ти знаєш, Гілберте, що вдається мені найкраще – фантастичне, миле, казкове. А щоб написати «книгу життя» капітана Джима так, як вона має бути написана, потрібно володіти тонким та енергійним стилем, бути проникливим психологом, природженим гумористом і автором трагедій. Тут знадобиться рідкісне поєднання талантів. Пол міг би це зробити, якби був старший. Я запропоную йому приїхати сюди влітку й познайомитися з капітаном Джимом.

«Приїзди на це узбережжя, – написала Енн Полу. – Тут ти не знайдеш Нори, Золотої Дами чи Братів-Мореплавців, зате познайомишся з одним старим капітаном, який розповість тобі багато дивовижних історій».

Проте Пол відповів їй, що, на жаль, не зможе приїхати влітку в Чотири Вітри. Наступних два роки він збирався навчатися за кордоном.

«Та коли я повернуся – неодмінно приїду в гості до вас, дорога вчителько», – писав він.

– А тим часом капітан Джим старіє, – журилася Енн, – і немає нікого, хто написав би його «книгу життя».

Розділ 18. ВЕСНЯНІ ДНІ

Під променями березневого сонця брезкла крига в гавані почорніла й покришилася; у квітні ж знову заблискотіли сині води в білих баранцях, над затокою повіяли свіжі молоді вітри, а сутінки, мов діамант, знову почав осявати вогник маяка Чотирьох Вітрів.

– Я така рада бачити його, – мовила Енн першого ж вечора, як уздріла в темряві спалах. – Узимку мені дуже його бракувало. Небо на північнім заході без нього було таке порожнє й самітне.

Земля під ясно-зеленими, тонкими й ніжними травинками здавалася надзвичайно пухкою. Ліси поза Гленом огорнув смарагдовий туман. Над прибережними долинами здіймалася казкова мла.

Живі й повнокровні вітри прилітали та відлітали, несучи у своєму диханні солоний присмак морської піни. Море сміялося, хизувалося собою, чепурилося й зваблювало, мов кокетлива красуня. Оселедець ішов косяками й рибальське селище прокинулося до життя. У гавані вздовж протоки юрмилися білі вітрила. Кораблі знов почали прибувати й відбувати.

– У такий весняний день як нині, – мовила Енн, – я знаю, що відчуватиме моя душа на ранок воскресіння з мертвих.

– Весною мені деколи здається, що я мовби як міг би стати поетом, якби в юності тим захопився, – відповів капітан Джим. – Я ловлю себе на тому, що пригадую всі ті рядки, які чув від Джона Селвіна шістдесят літ тому. Іншим часом вони не турбують мене, а тепер я мовби як мушу вийти на скелі чи в поля – і проказати їх усі, на повен голос.

Того дня капітан Джим привіз Енн цілий візок мушель для саду та букетик запашної чаполочі, яку він знайшов, блукаючи поміж дюн.

– Її тепер на нашому березі майже геть і немає, – пояснював він. – Багацько росло її тут, коли я був хлопчиськом. Але тепер зрідка й трапиться клаптик землі з нею, і то не тоді, коли хочеш його відшукати. Треба просто йти собі попри дюни, не думаючи про неї – і ось раптом уже в повітрі розлитий її аромат, і тоді бачиш її в себе під ногами. Я люблю її запах. Він мені нагадує матір.

– Ваша мати теж її любила? – запитала Енн.

– Цього я не відаю. Не знаю, чи вона колись і бачила її. Ні, то все тому, що в неї материнський запах – розумієте, не надто молодий, такий міцний, здоровий і надійний – правда, зовсім як мати. Дружина шкільного вчителя завжди клала віхтик чаполочі між носовичків. І ви так можете зробити, пані Блайт. Я не люблю купованих ароматів – але запах чаполочі нагадує про все належне до справжньої дами.

Спершу Енн без захвату поставилася до ідеї обкласти її клумби мушлями, котрі не видавалися їй гарними садовими прикрасами. Проте вона нізащо не хотіла скривдити почуття капітана Джима, тож удала втіху, якої не відчувала насправді, і сердечно йому подякувала. Утім, коли капітан Джим гордо продемонстрував їй клумби, по всьому периметру обкладені великими молочно-білими мушлями, Енн, на свій подив, виявила, що вони їй подобаються. У міському саду, ба навіть десь у Глені, вони були б геть недоречні, але цей старомодний приморський сад маленького Дому Мрії був просто-таки створений для них.

– Вони справді надзвичайно гарні, – щиро відгукнулася Енн.

– Дружина шкільного вчителя щорік свої клумби мушлями обкладала, – мовив капітан Джим. – Вона так гарно дбала за квітами. Дивилася на них і торкалася – отак – то вони й росли нестримно. Є люди, котрі мовби як уміють це робити. Ви теж така, пані Блайт.

– Не знаю, чи це так, – але я люблю свій сад і люблю працювати в нім. Дбати про все живе й зелене, що там росте, дивитися, як щодня з’являються нові малі бруньки та пагінці – це все одно, що брати участь у створенні світу. Зараз мій сад, як віра – «підстава сподіваного».^[22] Але заждімо ще трохи.

– Я завжди чудуюся, як дивлюся на малесенькі, зморшкуваті коричневі сім’ячка й думаю, які то райдуги лежать у них, приховані, – мовив капітан Джим. – Коли я міркую про ті сім’ячка, то геть неважко мені вірити, що наші душі житимуть в інших світах. Ви ж і самі не повірили б, що є у зерні життя – часом не більше за піщинку, та й навіть колір і запах, – якби самі не бачили цього дива, правда ж?

Енн, котра відлічувала дні, мов срібні намистини на вервиці, не могла тепер ходити на дальні прогулянки до маяка чи гленською дорогою. Проте панна Корнелія й капітан Джим часто приходили в її маленький Дім Мрії. У життя Енн і Гілберта панна Корнелія незмінно приносила радість. Опісля кожного її візиту вони за боки бралися від сміху на згадку про її промови. Коли їй випадало завітати в гості до Енн разом із капітаном Джимом, слухати їхню бесіду було неабияким задоволенням. Вони провадили запеклу словесну війну – він захищався, вона нападала, – аж якось Енн дорікнула капітанові Джиму тим, як безсоромно він дражнить панну Корнелію.

– Я люблю піддражнити її, пані Блайт, – усміхнувся непокаянний грішник. – Це найкраща з усіх розваг, які є у мене в житті. Язик у неї гострий, мов той ніж. А ви з молодим лікарем із неї смієтеся незгірше й за мене самого.

Якось надвечір капітан Джим приніс Енн букет пролісків. У веснянім саду розливалося вологе й запашне морське повітря.

Над узбережжям линув молочно-білий туман, місяць-молодик майже тонув у нім, а віддалік над Гленом радісно мерехтіли сріблясті зорі. З-над затоки долинав сонний виспів церковного дзвона. Його мелодія пливла в сутінковому повітрі, зливаючись із глухим стогоном моря. Проліски капітана Джима додали останній, завершальний штрих цьому чарівному вечору.

– Цього року я ще не бачила пролісків, а мені так їх бракувало, – мовила Енн, ховаючи обличчя в квітах.

– Їх понад морем і не знайдеш, хіба на пустищах там, за селом. Я помандрував сьогодні в «край бездіяльності» й зібрав їх там для вас. То вже, певно, останні цієї весни – вони ледь не всі відцвіли.

– Який ви уважний і добрий, капітане Джим. Ніхто, навіть Гілберт, – докірливо глянула на чоловіка Енн, – не згадав, що мені весною завжди хочеться пролісків.

– Ну, я мав собі там іще одну справу – хотів віднести форелі панові Говарду. Він любить часом поїсти форелі, а я тільки цим і спроможний віддячити йому за послугу, що він був мені зробив колись. Ми з ним аж до вечора проговорили – йому, бач, цікаво зі мною розмовляти, хоч він дуже освічений чоловік, а я – неотесаний старий моряк. Та він мовби як із тих людей, кому потрібно розмовляти з кимось, інакше геть їм зле, – а тут у нього мало слухачів. У Глені з ним ніхто не знається, бо вважають його безбожником. Насправді-то він так далеко не зайшов – і небагато хто заходить, – але, певне, можна його назвати єретиком. Єресь – то гріх, але єретики дуже цікаві люди. Просто вони мовби як заблукали в пошуках Бога, думають собі, що важко Його відшукати – хоча це зовсім і не так. І здається мені, що з них більшості виходить якось намацати до Нього шлях. Навряд чи це мені зашкодить, коли я вислухаю аргументи пана Говарда. Я вірю в те, у що мене навчили вірити. Це рятує від багатьох зайвих турбот, і зрештою, попри все – Бог добрий. Уся біда в тому, що пан Говард трішки занадто мудрий. Він гадає, що й жити повинен мудровано, і що ліпше він буде шукати до небес нового шляху, ніж іти протоптаною стежкою з більшістю невігласів. Ну, та зрештою, туди він потрапить, і тоді добряче із себе посміється.

– Почати з того, що пан Говард був методистом, – відказала панна Корнелія так, наче мала на увазі, що від цього зовсім недалеко й до єресі.

– Знаєте, Корнеліє, – серйозно мовив капітан Джим, – я часто собі думаю, що, як не був би пресвітеріанином, то певне став би методистом.

– Якби ви не були пресвітеріанином – байдуже, ким ви були б, – незлостиво мовила панна Корнелія. – До речі, лікарю, щодо єресі. Я принесла вам назад ту книжку, яку ви дали мені почитати – «Природне право в духовному світі». Я й третини не здужала. Я можу читати розумні книжки та маячню, але ця книжка – ні одне й ні друге.

– У певних колах її справді вважають єретичною, – відповів Гілберт. – Але я попереджав вас про це, панно Корнеліє, коли ви брали її в мене.

– Аби ж то вона була єретична й на тому все. Я можу стерпіти чужу гріховність, але не дурість, – утяла панна Корнелія спокійно та з виразом людини, котра сказала все, що могла сказати щодо «Природного права».

– До речі, про книжки. «Шалене кохання» таки скінчилося два тижні тому, – замислено мовив капітан Джим. – Дотяглося аж до сто третього розділу. А як вони одружилися, то й повістині кінець настав, і, мабуть, їхнім поневірянням теж. Добре, що в книжках завжди буває так, правда ж? – навіть коли воно й не так усюди, крім книжок.

– Я не читаю романів, – мовила панна Корнелія. – А ви не чули, капітане, як там нині Джорді Рассел?

– Так, я провідував його, йдучи додому. Одужує він мовби як незле, та, бідолашний – стільки в нього гризот, що й угору нема коли глянути. І хоч у тому він сам винен, але від цього йому не легше.

– Він жахливий песиміст, – мовила панна Корнелія.

– Е, ні, Корнеліє, він не песиміст – просто не може знайти, що його вдовольнило б.

– Хіба це не одне й те саме?

– Ні-ні. Песиміст – це той, хто вже й не сподівається нічого знайти. До такого Джорді ще не дійшов.

– Ви, Джиме Бойд, і самого диявола мали б за що похвалити.

– Ну-ну, Корнеліє, ви, певно, чули байку про стареньку, яка сказала, що він бодай наполегливий. Але ні, у мене для диявола немає добрих слів.

– Та чи вірите ви в нього взагалі? – суворо запитала панна Корнелія.

– Як ви можете питати, коли знаєте, який я ревний пресвітеріанин, Корнеліє? Де ж може пресвітеріанин жити без диявола?

– То ви вірите в нього? – не вгавала панна Корнелія.

Капітан Джим зненацька посерйознішав.

– Я вірю в те, що пастор якось назвав – мені самому випало це чути – «могутньою, згубною й розумною силою зла, що діє в світі», – урочисто мовив він. – Так-таки є, Корнеліє. Можете цю силу назвати дияволом, першоосновою зла, нечистим чи як вам іще заманеться. Вона існує, і всі єретики та безбожники не можуть довести, що її нема, так само, як не можуть довести, що нема й Бога. Але, бачте, Корнеліє, я вірю в те, що зрештою ця сила геть піде на дно.

– Я теж на це сподіваюся, – мовила панна Корнелія без особливої надії в голосі. – Та коли вже ми заговорили про диявола – я певна, що Біллі Бут зараз ним одержимий. Знаєте, що він утнув?

– Ні, а що?

– Узяв і спалив новий коричневий жінчин костюм, що вона купила за двадцять п’ять доларів у Шарлоттауні. Каже, мовляв, усі чоловіки надто захоплено дивилися на неї, коли вона вперше прийшла в ньому до церкви. Хіба не типовий чоловік?

– Пані Бут справді дуже вродлива, і коричневий їй до лиця, – неуважно зронив капітан Джим.

– Та хіба можна через це кидати жінчин костюм у грубу? Біллі Бут – ревнивий телепень, геть їй життя перевів нінащо. Вона за тим костюмом цілий тиждень плакала. Енн, рибонько, хотіла б я так уміти писати, як ви. Тоді я всіх тутешніх чоловіків пропекла би, повірте мені!

– Ці Бути – всі трохи чудила, – відповів капітан Джим. – Біллі, доки не оженився, був мовби як найрозумніший, а тоді все геть попсували ті його дивні ревнощі. І брат його Деніел теж був химера.

– Раз на кілька днів впадав у шал і тоді відмовлявся вилазити з ліжка, – підхопила панна Корнелія. – Його жінка мала сама в скотарні поратися, доки йому попустить. Коли він помер, усі співчували їй – натомість я воліла б її привітати. Їхній батько, Авраам Бут, був гидким старим п’яницею. Нажлуктився на похороні власної дружини, ходив туди-сюди й горлав: «Я трі-і-ішечки випив, а так у голові-і-і кру-у-утиться!» Коли він проходив повз мене, я штурхнула його в спину парасолькою, то він протверезився, доки труну винесли з дому. Молодий Джонні Бут мав учора женитися, та взяв і захворів на свинку. Хіба не типовий чоловік?

– Як же він міг би не захворіти, горопашний?

– Була б я Кейт Стернз, то вишпетила б цього «горопашного» як слід, повірте мені. Не знаю, як він міг не захворіти, але знаю, що в них була вже готова вечеря, а доки він одужає, всі страви зіпсуються. Жахливе марнотратство! Він мав би перехворіти на свинку в дитинстві.

– Ну-ну, Корнеліє, ви не гадаєте, що це вже дещо нерозумно?

Панна Корнелія не принизила себе відповіддю й звернулася до Сьюзен Бейкер – грізної з вигляду, добросердої старої панни із Глена, котру на кілька тижнів найняли, щоб вести господарство в маленькому Домі Мрії. Сьюзен допіру повернулася від своєї хворої тітки.

– Як там нині сердешна тітонька Менді?

Сьюзен зітхнула.

– Зле, дуже зле, Корнеліє. Скоро вона, бідолашна, піде на небеса.

– Не може ж бути все настільки зле! – співчутливо вигукнула панна Корнелія.

Капітан Джим і Гілберт перезирнулися, тоді зненацька підвелися й вийшли геть.

– Іноді, – мовив капітан Джим, тамуючи регіт, – грішно є не сміятися. О, ці дві дивовижні жінки!

Розділ 19. СВІТАНОК І ЗАХІД СОНЦЯ

На початку червня, коли піщані дюни вкрилися рясним квітом шипшини, а Глен стояв весь у тумані яблуневого цвіту, у Дім Мрії прибула Марілла з невеличкою валізою, оббитою кінським волосом та з візерунком із мідних цвяшків, що вже зо п’ятдесят років лежала неторкана на горищі Зелених Дахів. Сьюзен Бейкер, яка, опісля кількох тижнів життя в маленькому будиночку палко й сліпо обожнювала «молоду пані Блайт», спершу поставилася до Марілли недовірливо й ревниво. Та позаяк Марілла не втручалася в кухонний лад і не перешкоджала дбати про молоду господиню, добра служниця примирилася з її присутністю, і вже невдовзі запевняла своїх подруг у селі, що панна Катберт – гідна поважна дама й знає своє місце.

Одного вечора, коли із прозорої чаші неба лилося навкруги багряне світло, а вільшанки в золотавих сутінках співали радісну хвалу вечірнім зорям, у Домі Мрії здійнялася метушня. Телефоном негайно викликали старого лікаря Дейва й доглядальницю в білім чіпці, Марілла хапливо крокувала в саду поміж обкладених мушлями клумб і, майже не ворушачи вустами, шепотіла молитви, а Сьюзен сиділа на кухні з ватою у вухах, запнувши голову фартухом.

Леслі в домі понад струмком бачила світло в усіх вікнах маленького будиночка й не могла заснути до ранку.

Червнева ніч була коротка, та вона здалася вічністю тим, хто чував і чекав.

– Невже це ніколи не скінчиться? – проказала Марілла, проте, уздрівши обличчя лікаря Дейва й доглядальниці, вмовкла. Невже Енн… але Марілла не могла навіть подумати про таке.

– Не кажіть мені, – розпачливо скрикнула Сьюзен у відповідь на зболений погляд Марілли, – що Господь буде такий жорстокий і забере наше миле ягнятко, хоч ми всі так її любимо!

– Він забрав інших, так само любих, – здушено відказала Марілла.

І все ж на світанку, з першими променями сонця, що вихопилося з-поза туманів над дюнами, перетворивши їх на веселки, у Дім Мрії прийшла радість. Енн була жива, а поряд з нею лежала крихітна біленька дівчинка з великими очима, достоту як у матері. Гілберт, із сірим та змарнілим лицем опісля всіх нічних тривог, зайшов на кухню – повідомити новини Маріллі й Сьюзен.

– Слава Богу, – уривчасто прошепотіла Марілла.

Сьюзен підвелася й витягла вату з вух.

– А тепер – сніданок, – бадьоро мовила вона. – Усім нам не завадить добряче поїсти й попити. Скажіть, хай молода пані Блайт не переймається нічим. Сьюзен при стерні! Хай вона думає тільки про свою доню.

Проте Гілберт, виходячи, усміхнувся доволі сумно. Енн, чиє бліде лице здавалося вибіленим після хрещення болем, а очі палали священною жагою материнства, не потрібно було вмовляти думати про свою доню. Ні про що інше вона й не думала. Кілька годин Енн впивалася таким незрівнянним і глибоким щастям, аж питала себе, чи не заздрять їй янголи в небесах.

– Маленька Джойс, – прошепотіла вона, коли Марілла зайшла, щоб поглянути на дитину. – Ми домовилися так її назвати, коли народиться дівчинка. Тих, на честь кого ми хотіли б дати їй ім’я, було стільки, що нам не вдавалося вибрати. Тож ми постановили: хай вона буде Джойс, щоб кликати її Джой^[23] – це так гарно їй пасуватиме. О, Марілло, досі мені здавалося, що я щаслива, але нині я знаю, що то була тільки солодка мрія про щастя, а це – реальність.

– Ти не повинна стільки говорити, Енн. Зажди, поки оклигаєш, – застерегла Марілла.

– Ви ж знаєте, як мені важко не говорити, – усміхнулася Енн.

Спершу вона була надто квола й надто щаслива, щоб завважити тривожний вираз облич Гілберта й доглядальниці та сумний погляд Марілли. Проте згодом, непомітно, холодно й безжально, мов скрадливий туман із-над моря, серце її повив страх. Чому не радіє Гілберт? Чому не хоче говорити про дитину? Чому їй дали провести з донею лише ту першу годину, щасливу, мов у раю? Невже… невже сталося щось лихе?

– Гілберте, – благально прошепотіла Енн, – наша дівчинка… з нею все добре? Скажи мені… скажи…

Гілберт довго стояв, відвернувшись; тоді схилився до Енн і поглянув їй в очі. Марілла, котра за дверима боязко слухала їхню розмову, почула гіркий, розпачливий стогін і вибігла на кухню, де плакала Сьюзен.

– Ох, сердешне ягнятко… сердешне ягнятко! Як вона переживе це, панно Катберт? Боюся, це її вб’є. Вона була така щаслива, чекаючи цю дитину, з такою надією все готувала. Невже нічого не можна вдіяти, панно Катберт?

– Боюся, що ні, Сьюзен. Гілберт каже – сподіватися марно. Він з першої миті знав, що дитина не виживе.

– І така гарна дівчинка, – схлипнула Сьюзен. – Ніколи ще не бачила такого білого дитятка – інші ледь не всі червоні чи жовті. А вона розплющила свої очиська так, наче їй уже кілька місяців. Ох, сердешна крихітка! Ох, сердешна молода пані Блайт!

Надвечір маленька душа, що з’явилася в цей світ до схід сонця, пішла, лишивши по собі тяжкий біль непоправної втрати. Панна Корнелія взяла крихітну дівчинку з лагідних, але чужих рук доглядальниці й убрала тільце, схоже на воскову фігурку, у розкішну льолю, що пошила Леслі, котра сама й попросила її про це. Тоді віднесла та поклала маленьку Джой біля нещасної, вбитої горем, невидющої від сліз матері.

– Господь дав, і Господь узяв, рибонько, – мовила вона крізь власні сльози. – Нехай буде благословенне Господнє ім’я!^[24]

Потім вона пішла, залишивши Енн і Гілберта наодинці з їхньою покійницею.

Наступного дня тендітну біленьку Джой поклали в оббиту оксамитом труну, яку Леслі всипала цвітом яблуні, і віднесли на цвинтар коло церкви по той бік затоки. Панна Корнелія й Марілла прибрали всі маленькі, любовно вишиті одежинки та оздоблений мереживними зборками кошичок, що готувався для пухких ніжок, рученят і голівки в м’якому ореолі. Маленькій Джой не судилося спати в ньому: вона лягла в іншу колиску, вузьку та холодну.

– Яке жахливе розчарування, – зітхнула панна Корнелія. – Я так чекала на цю дитину… і так хотіла, щоб це була дівчинка.

– Я дякую Богу, що Енн залишилася жити, – сказала Марілла, здригнувшись на згадку про моторошні години, коли її дівчинка йшла долиною темряви.^[25]

– Сердешне ягняточко – у неї розбите серце, – мовила Сьюзен.

– Я заздрю Енн, – жагуче озвалася Леслі. – І заздрила б навіть якби вона теж померла! Вона була матір’ю цілий благословенний день. За таке я радо віддала б життя!

– Негоже так казати, Леслі, рибонько, – дорікнула панна Корнелія. Вона боялася, що статечна панна Катберт уважатиме Леслі жахливою й злою.

Енн одужувала довго й важко з багатьох причин. Сонячна квітуча гавань Чотирьох Вітрів дратувала її, проте й у зливу було не легше, бо ж Енн уявляла, як дощ батожить маленьку могилку на цвинтарі; а коли під дахом будинку навісніли вітри, їй лунали в них скорботні голоси, яких вона досі ніколи не чула.

Мучили її й візити друзів з їхніми доброзичливими банальностями, якими вони сподівалися огорнути наготу її втрати. А лист від Філ Блейк тільки погіршив цю муку. Філ чула про народження, та не про смерть дитини й написала Енн радісного, жартівливого вітального листа, котрий завдав їй тяжкого болю.

– Я так весело сміялася б із нього, якби в мене була моя доня, – плачучи, казала Енн Маріллі. – Але її немає, і всі ці жарти – наче зловтішна жорстокість, хоча я знаю, що Філ нізащо не бажала скривдити мене. О, Марілло, я не знаю, чи колись іще зможу бути щаслива. Усе болить мені й болітиме до смерті.

– Час допоможе тобі, – відказала Марілла, чиє серце розривалося від співчуття, хоч вона так і не навчилася висловлювати його інакше, ніж старими заяложеними штампами.

– Це несправедливо! – обурено скрикнула Енн. – Діти народжуються й живуть там, де їх не люблять… де вони небажані й самотні. А я так любила б мою доню… так ніжно дбала би про неї… і намагалася б дати їй усе, що потрібно для щастя. Та все одно мені її не залишили.

– На те була Божа воля, Енн, – відповіла Марілла, неспроможна збагнути цю загадку всесвіту – нащо дається нам незаслужений біль? – Маленькій Джой ліпше там, де вона тепер.

– Я не вірю в це! – крикнула Енн. Тоді, завваживши наляканий вираз Марілли, скрушно додала: – Нащо їй було народжуватися взагалі? Нащо будь-кому народжуватись… коли їй краще мертвою? Я не вірю, що дитині ліпше померти, ніж лишитися й прожити життя… щоб любити й бути любленою… і радіти, журитися… і працювати… і сформувати характер, що подарує їй вічну пам’ять. І як ви знаєте, що то була Божа воля? Можливо, Його намірам завадили Сили Зла. Не можна вимагати від людей змиритися з таким.

– Ох, не кажи так, Енн, – відповіла Марілла, перелякано споглядаючи, як її вихованка вдається до гріховних роздумів. – Ми не можемо збагнути, та мусимо вірити… вірити, що все на добре. Я знаю, тобі зараз важко думати так. Але спробуй бути мужнюю – заради Гілберта. Він так боїться за тебе. Ти одужуєш повільніше, ніж він гадав.

– О, я знаю, що була егоїстична, – зітхнула Енн. – Я кохаю Гілберта більше, ніж будь-коли, і хочу жити заради нього. Але здається, що частинка мого єства похована там, на цвинтарі, і це так болить, що я боюся жити.

– Цей біль не завжди буде такий сильний, Енн.

– Думка про те, що він може вщухнути, болить мені найгірше, Марілло.

– Так, я знаю. Мені самій доводилося відчувати це. Та ми всі любимо тебе, Енн. Капітан Джим і пані Мур щодня заходять, а панна Брайант безперестанку готує для тебе все найсмачніше, хоча це дратує Сьюзен. Вона запевняє, що куховарити здатна незгірше за панну Брайант.

– Мила Сьюзен! О, Марілло, вони всі такі добрі до мене. Ні, я не егоїстка, і, можливо… коли цей нестерпний біль хоч трохи вщухне… я збагну, що можу жити далі.

Розділ 20. ЗНИКЛА МАРГАРЕТ

І Енн збагнула, що може жити далі. У певну мить вона знов усміхнулася, слухаючи промови панни Корнелії. Проте з’явилося в цій усмішці щось, чого не знати було в ній раніше, і чому судилося лишитися в ній назавжди.

Першого ж дня, коли вона змогла виїхати на прогулянку в бричці, Гілберт відвіз її на маяк Чотирьох Вітрів і лишив там, доки сам подався за викликом до хворого в рибальському селищі. Жвавий вітерець віяв понад гаванню й дюнами, збиваючи воду в білу піну та омиваючи узбережжя довгими смугами сріблистих баранців.

– Я дуже тішуся знов бачити вас тут, пані Блайт, – мовив капітан Джим. – Сідайте… сідайте. Боюся, тут пилюки нині багато… але нащо дивитися на порох, коли така краса за вікном?

– Мені до пилюки байдуже, – мовила Енн, – але Гілберт уважає, що я мушу більше гуляти на свіжім повітрі. Тож, мабуть, піду я, посиджу на скелях, отам.

– Ви хотіли би піти туди самій чи в товаристві?

– Якщо ви маєте на увазі своє товариство, то воно втішить мене більше, ніж самота, – усміхнулася Енн. Потім вона зітхнула. Досі самота не видавалася їй чимось кепським. Тепер вона її страшила. На самоті їй ставало так страхітливо самотню.

– Ось, гарно тут, і вітер вас не дістане, – мовив капітан Джим, коли вони прийшли до скель. – Я частенько сюди захожу. Добре місце, щоб посидіти й помріяти.

– О… мрії, – зітхнула Енн. – Я більше не можу мріяти, капітане Джим… ніколи вже не буду мріяти.

– О ні, це не так, пані Блайт… ні, це не так, – замислено мовив капітан Джим. – Я знаю, як воно вам зараз, та коли ви просто будете жити далі, то якось неодмінно станете знову щасливою, знову почнете мріяти – і слава Богу за це! Якби не мрії, нас можна було б уже й ховати. Як би ми жили, якби не наша мрія про безсмертя? І це мрія, котра неодмінно здійсниться, пані Блайт. Колись ви знову побачите вашу маленьку Джойс.

– Але то вже не буде моя крихітка, – мовила Енн, і вуста її затремтіли. – Може, вона стане, як писав Лонгфелло, «мов діва осяйна в небесних шатах»,^[26] але вона буде мені чужою.

– Я думаю, Господь усе влаштує якнайкраще, – відповів капітан Джим.

Обоє трохи помовчали. Потім, дуже тихо, капітан Джим запитав:

– Пані Блайт, чи можу я розповісти вам про зниклу Маргарет?

– Авжеж, – лагідно мовила Енн. Вона не знала, ким була «зникла Маргарет», проте відчувала, що зараз почує історію кохання капітана Джима.

– Я часто хочу розказати вам про неї, – вів далі капітан Джим, – а знаєте, чому, пані Блайт? Бо я хочу, щоби хтось пам’ятав її, та й деколи згадав собі, як мене вже не стане. Тяжко мені думати, що про неї всі можуть забути. Уже й тепер ніхто не пам’ятає зниклої Маргарет – тільки я.

І капітан Джим розповів свою історію, стару й давно забуту, бо ж минуло вже зо півстоліття, відколи юна Маргарет заснула в плоскодонці свого батька й пішла за водою – принаймні так усі вважали, не знаючи достеменно, що з нею сталося, – ген поза піщану гряду, де загинула в чорному смерчі, котрий так зненацька налетів того літнього пообіддя. Проте для капітана Джима ці півстоліття минули, як один день.

– Я блукав там, понад берегом, кілька місяців, – печально мовив капітан Джим, – хотів відшукати її миле тіло, та море не віддало його мені. І все ж колись я знайду її, пані Блайт… я знайду її. Вона чекає на мене. Я хотів би розказати вам, яка вона була, але не можу. Часом я бачу легенький сріблистий туман понад дюнами на світанку й думаю про неї, чи білу берізку в лісі – достоту таку, як вона. Коси в неї були каштанові, а личко гарне, біле. І тонкі довгі пальці – як у вас, пані Блайт, лиш засмаглі, бо вона жила в рибальському селищі. Часом я, бува, прокинуся вночі, а море кличе мене, як колись, і я чую в гуркоті хвиль голос зниклої Маргарет. А коли буря й вони стогнуть і ридають, мені здається, ніби то вона плаче. А коли сонячного дня все довкола сміється – то її сміх, ніжний і лукавий сміх зниклої Маргарет. Море забрало її в мене, та колись я знайду її, пані Блайт. Воно не зможе тримати нас вічно в розлуці.

– Дякую, що ви розповіли мені про неї, – мовила Енн. – Я часто дивувалася, чому ви все життя прожили самітником.

– Я не міг покохати ніякої іншої жінки. Зникла Маргарет забрала моє серце – туди, із собою, – відповів старий закоханий, що п’ятдесят років зберігав вірність своїй загиблій милій. – Ви ж дозволите мені тепер часто розповідати про неї, так, пані Блайт? Тепер то втіха для мене – весь біль пішов зі спомину про неї, лишилося тільки щастя. Я знаю, ви ніколи її не забудете, пані Блайт. А коли нові літа, як я надіюся, подарують вашому дому ще дітлахів – дайте слово, що розповісте їм історію зниклої Маргарет, щоб її ім’я лишилося жити у світі поміж людей.

Розділ 21. ЗДОЛАНІ ПЕРЕШКОДИ

– Енн, – мовила раптом Леслі, порушуючи недовгу мовчанку, – ти не знаєш, як це добре, – знову сидіти з тобою тут… вишивати, розмовляти й мовчати вдвох.

Вони сиділи між блакитних ірисів на березі струмка в саду побіля Дому Мрії. Попри них, дзюркочучи й виблискуючи, линула вода, довкруж рябіли тіні беріз, а вздовж стежок квітнули троянди. Сонце сідало й у повітрі ширилася музика, у якій переплелися й мелодія вітру в ялинах за домом, і удари хвиль об піщаний берег моря, і подзвін, що долинав від далекої церкви, побіля якої на цвинтарі спочивала крихітна Джойс. Енн любила цей подзвін, хоча тепер він приносив їй скрушні, тужливі думки.

Вона з цікавістю поглянула на Леслі, котра відклала вбік своє шитво та говорила вільно, що нечасто траплялося з нею.

– Тієї найгіршої ночі, коли тобі було так зле, – сказала Леслі, – я все думала: а що, як більше в нас не буде ні прогулянок, ані розмов чи спільних клопотів? Тоді я зрозуміла, чим стала для мене твоя дружба… чим стала ти в моєму житті, і якою зміюкою я була.

– Леслі! Леслі! Я ніколи й нікому не дозволяю ображати моїх друзів.

– Це правда. Саме такою я й була – бридкою зміюкою. Я мушу дещо розповісти тобі, Енн. Можливо, після цього ти мене зневажатимеш, але я повинна зізнатися. Енн, цієї зими та весни були миті, коли я ненавиділа тебе.

– Я розуміла це, – спокійно відказала Енн.

– Розуміла?

– Так, я бачила цей вираз у твоїх очах.

– І попри це, ти любила мене й була мені подругою?

– Ти ж лише іноді відчувала цю ненависть, Леслі. А взагалі ти, напевне, також любила мене.

– Любила, звісно. Але те жахливе почуття гніздилося глибоко в серці й труїло всю мою любов. Мені вдавалося його притлумити… часом я забувала про нього… та все ж деколи воно зростало й оволодівало мною. Я ненавиділа тебе тому, що заздрила – іноді просто вмирала від заздрощів. Ти мала гарний дім… коханого чоловіка… щастя й радісні мрії – усе те, чого я так хотіла й чого ніколи в мене не було… і не могло бути. Не могло! Ось що гнітило мене найтяжче. Я не заздрила б тобі, якби мала бодай сподівання, що моє життя може змінитися. Та я його не мала й це здавалося таким несправедливим. Я лютувала… це було так боляче… тоді я часом і ненавиділа тебе. Я соромилася цього почуття… і соромлюся зараз… та не могла з ним упоратися.

А тієї страшної ночі, коли я боялася, що ти помреш… я думала, це кара за мою зіпсованість… а я ж так любила тебе тоді, Енн. Я не мала, кого любити в житті, відколи померла мама… крім старого Дікового пса. Це так жахливо – не мати, кого любити… життя тоді стає таке порожнє… а немає гіршого за порожнечу. Але я ж могла так сильно любити тебе… і все зіпсували ті мерзенні заздрощі.

Леслі тремтіла; слова її від хвилювання линули уривчасто й хапливо.

– Не треба, Леслі, – благально мовила Енн, – не треба, я все розумію. Не говорімо про це більше.

– Я мушу… мушу сказати все. Коли я довідалася, що ти житимеш, то присяглася, що розповім тобі про все одразу, щойно ти одужаєш… і не прийматиму твоєї дружби як належного, не зізнавшись, яка я негідна її. Але мені було так страшно, що ти відвернешся від мене після цього.

– Можеш не боятися, Леслі.

– Ох, Енн, дякую тобі… дякую! – Леслі стиснула засмаглі, шкарубкі від ненастанної праці руки, щоб угамувати тремтіння. – Та коли вже почала, я хочу розповісти все. Ти, мабуть, не пам’ятаєш нашої першої зустрічі – то було не того вечора на узбережжі…

– Ні, то було тоді, коли ми з Гілбертом щойно приїхали після весілля. Ти гнала гусей попід пагорбом. Хіба ж я можу забути! Ти була така вродлива – я ще кілька тижнів після того вмирала від бажання дізнатися, хто ти.

– Я знала, хто ти, хоч і вперше в житті бачила тебе. Я чула, що тут, у будиночку панни Рассел, оселиться наш новий лікар з молодою дружиною. І я… в ту ж мить зненавиділа тебе, Енн.

– Я помітила ворожість у твоїх очах, але подумала, що, мабуть, помиляюся – чого б тобі було злоститися на мене?

– Це було тому, що ти здавалася такою щасливою. О, тепер ти нарешті погодишся, що я бридка зміюка: ненавидіти іншу жінку лиш за те, що вона щаслива! Коли її щастя нічого не забирає в мене! Ось чому я не приходила з візитом. Я знала, що мушу відвідати вас – навіть наші прості звичаї вимагають дотримання правил. Але я не могла. Я часто дивилася з вікна, як ви удвох гуляєте надвечір у саду, як ти біжиш стежиною між осокорів зустрічати Гілберта… і мені так боліло. І все ж я хотіла прийти до тебе. Я відчувала, що якби моє життя не було таке жалюгідне, я могла б полюбити тебе й відшукати в тобі справжню, вірну подругу-ровесницю, котрої ніколи не мала. А пригадуєш той вечір на узбережжі? Ти боялася, що я вважатиму тебе дивачкою. Але ти, вочевидь, сама подумала, що я несповна розуму.

– Ні, та я не могла тебе зрозуміти, Леслі. Ти начебто підпускала мене до себе – а потім зненацька відштовхувала.

– Того дня мені було дуже зле. Я так утомилася. Дік був дуже… з ним важко було дати раду. Зазвичай він добродушний, тихий і нешкідливий, та подеколи стає зовсім інакший.

Мені було погано… я втекла на берег, щойно він заснув. Там була єдина моя розрада. Я сиділа й думала про тата… як він наклав на себе руки… і про те, чи не зважуся й сама колись на це. Чорні думки повнили мою душу. А потім ти з’явилася, танцюючи, мов радісна дитина. Тоді я ненавиділа тебе сильніше, ніж будь-коли – і все одно прагнула твоєї дружби. Мене охоплювало то одне, то інше почуття. Я прийшла додому й довго плакала від сорому – що ти, мабуть, подумала про мене? Але те саме було й тоді, коли я приходила сюди. Деколи я була щаслива й чудово проводила час. А деколи все знову псувало те бридке почуття. Було й таке, що мене дратувало все в тобі й у твоєму домі. У тебе було стільки гарних речей, яких я не могла собі дозволити. Знаєш, це смішно, та найбільшу злість викликали в мене ці твої порцелянові песики. Мені так хотілося вхопити їх і зіштовхнути зухвалими носами! Ти всміхаєшся, Енн – а мені було так боляче. Я приходила до вас і бачила ваш дім, книжки і квіти, ваші милі хатні дрібнички… і кохання, що виявлялося в кожнім вашім погляді та слові, навіть коли ви самі й не здогадувалися про це… а тоді поверталася до… ти знаєш, що чекало на мене вдома. Ні, Енн, мабуть, від природи я не лиха й не заздрісна. У школі я не мала багатьох речей, що були в моїх однокласниць, та мене це не турбувало… я не мала до них ворожості через це. Але тепер, здається, я стала така злостива…

– Леслі, мила, не винувать себе. Ти не лиха, не злостива й не заздрісна. Можливо, життя, яким ти мусила жити, дещо озлобило тебе, але воно геть занапастило б іншу натуру, не таку шляхетну й тонку, як твоя. Я слухаю все це лише тому, що певна: тобі краще розповісти про все й звільнити душу від гіркоти. Але прошу – не винувать себе ні в чому.

– Не буду. Я лише хотіла, щоб ти знала мене такою, яка я насправді є. Найгірше було того дня, коли ти розповіла мені, що при надії. Енн, я ніколи не прощу собі того, як повелася з тобою тоді. Потім я гірко каялася в сльозах. І коли шила ту гарненьку льолю, думала про тебе так ніжно й любовно. Але мені слід було знати – хай що я пошию, однаково то буде тільки саван.

– Годі, Леслі, не треба – це надто похмурі думки. Я так раділа твоєму дарунку; і коли вже судилося мені поховати маленьку Джойс, я вдячна, що на ній була та льоля, яку ти пошила, виявляючи свою любов до мене.

– Енн, я думаю, тепер я завжди буду любити тебе. Здається, те жахливе почуття геть відступило. Якимось чином, розповівши про нього, я позбулася його остаточно. Дивно – воно ж було таке сильне й справжнє. Це мовби відчиняєш двері в темну кімнату, де ховається страшна почвара, – а замість неї там лише тінь, що зникає зі спалахом світла. Більше його ніколи не буде між нами.

– Ніколи. Тепер ми справжні подруги, Леслі, і я дуже рада.

– Сподіваюся, ти зрозумієш, коли я додам іще дещо. Енн, я всім серцем співчувала твоїй утраті, і якби могла відтяти собі руку, щоб твоя доня лишилася жити, то зробила б це без жалю. Проте це горе зблизило нас. Твоє досконале щастя більше не стоїть нам на заваді. Ні, мила, я не радію, що тепер воно недосконале – та між нами вже немає цієї прірви.

– Я розумію, Леслі. Тепер не думаймо про минуле й забудьмо все, що було в нім лихого. Віднині все буде інакше. Ми належимо до племені, що знає Йосипа, і я вважаю, що ти чудова… дивовижна. І знаєш, Леслі, – чомусь я вірю, що життя ще принесе тобі щось добре та прекрасне.

Леслі похитала головою.

– Ні, – тужливо мовила вона. – Немає ніяких надій. Дік ніколи не одужає, а навіть якщо до нього повернеться глузд… ох, Енн, це буде гірше, значно гірше, ніж тепер. Ти, щаслива молода дружина, не зрозумієш цього. Енн, панна Корнелія розповіла тобі, як я вийшла заміж за Діка?

– Так.

– Добре. Я хотіла би, щоб ти знала, але не змогла б розповісти сама. Енн, мені здається, що моє життя завжди було гірким – із дванадцяти років. Доти дитинство було щасливе. Ми були бідні, та не зважали на це. Тато був чудовий – розумний, добрий і так нас любив. Ми все життя були друзями. А мама – така мила. Вона була справжня красуня. Я схожа на неї, хоч і не така вродлива, як була вона.

– Панна Корнелія каже, що ти набагато вродливіша.

– Вона помиляється… чи просто упереджена. Фігура в мене, певно, ліпша – мама була худенька, змарніла від важкої праці. Проте обличчя в неї було янгольське. Я дивилася на неї із захватом. Ми всі обожнювали її – тато, Кеннет і я.

Енн пригадала, що зі слів панни Корнелії в неї склалося геть інше враження про матір Леслі. Та хіба любов не бачить усього в правдивішому світлі? І все ж із боку Рози Вест то був жахливий егоїзм – змусити доньку вийти за Діка Мура.

– Кеннет був моїм братом, – вела далі Леслі. – Я не маю слів, щоб розказати, як я його любила. І він так страшно загинув… ти знаєш, як це сталося?

– Так.

– Енн, я бачила його лице в ту мить, коли його роздушив віз. Він упав на спину. Енн… Енн, я й тепер його бачу… і бачитиму завжди. Усе, про що я молю небо – щоб той спогад був стертий з моєї пам’яті. О Господи!

– Леслі, не треба. Я знаю, як це сталося, – не ятри собі душу деталями. Цей спогад буде стертий із твоєї пам’яті.

По хвилинній внутрішній боротьбі Леслі частково опанувала себе.

– Опісля цього татові погіршало… він дедалі більше гнітився… розум йому потьмарило – ти й про це чула?

– Так.

– Тоді мама лишилася єдиною, задля кого я могла жити. Але я була честолюбна. Хотіла вчителювати, відкласти грошей і вступити до коледжу… зійти на найвищу сходинку в суспільстві. Тепер і говорити про це не хочеться – марно. Ти знаєш, що сталося далі. Я не могла бачити, як мою милу, вбиту горем маму, котра все життя так тяжко працювала, викидають на вулицю з дому. Звісно, я могла б заробити на прожиття для нас обох. Але мамі несила було розлучитися з домом. Сюди вона приїхала після весілля… і вона так любила тата… усі її спогади тут. Навіть зараз, Енн, коли я думаю, що зробила маму щасливою в останній рік її життя, я не шкодую, що зважилася на цей шлюб. Щодо Діка – я не мала до нього ненависті, коли виходила заміж, – лише звичайні дружні почуття, як до більшості тих, із ким навчалася в школі. Я знала, що він любить випити, але ніколи не чула історії про дівчину з рибальського селища, бо якби чула – не могла б за нього вийти, навіть заради мами. А потім… я його зненавиділа, але мама не дізналася про це. Вона померла, і я геть осиротіла. Мені було сімнадцять, і я була сама в усьому світі. Дік вирушив у плавання з командою «Чотирьох сестер». Я сподівалася, що рідко бачитиму його вдома. Любов до моря була в нього в крові. Іншої надії я не мала. А потім капітан Джим привіз його додому з Гавани, і… решту ти вже знаєш. Енн, я розповіла тобі найгірше… між нами більше немає перешкод. І ти досі хочеш бути моєю подругою?

Енн поглянула вгору, крізь віття беріз, на блідо-пергаментний півмісяць, що поволі сходив у глибінь призахідного світла. Обличчя її сяяло великою любов’ю.

– Я твоя подруга, а ти моя – назавжди, – мовила вона. – Подруга, якої я ще не мала в житті. У мене було безліч милих, любих подруг, але в тобі, Леслі, є те, чого я не знаходила ні в кому з них. Ти, із твоєю багатою натурою, можеш стільки дати мені, і я здатна запропонувати тобі більше, аніж у часи мого безхмарного дівоцтва. Ми обидві – жінки й подруги довіку.

Вони взялися за руки й усміхнулися крізь сльози, що набігли їм на очі – сірі й сині.

Розділ 22. ПАННА КОРНЕЛІЯ ВЛАШТОВУЄ СПРАВИ

Гілберт наполіг, щоб Сьюзен Бейкер залишилася в маленькому будиночку на літо. Спершу Енн не хотіла цього.

– Нам було так добре тут удвох, Гілберте. Присутність іншої людини зруйнує нашу гармонію. Сьюзен дуже добра й хороша – але вона чужа. А мені зовсім не зашкодить хатня праця.

– Ти мусиш слухатися настанов свого лікаря, – мовив Гілберт. – Є стара приказка, що каже, буцім дружини шевців довіку ходять босоніж, а дружини лікарів умирають замолоду. Я не хочу, щоб так сталося в моїм власнім домі. Сьюзен залишиться тут, доки твоя хода знову стане пружна, а щоки візьмуться рум’янцем.

– Ви тільки не турбуйтеся, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, зненацька поставши у дверях. – Одужуйте собі, а кухнею не переймайтеся. Сьюзен при стерні. Нащо самому гавкати, коли є пес? Я буду щоранку приносити вам сніданок у ліжко.

– Е, ні, – засміялася Енн. – Я згодна з панною Корнелією в тім, що коли жінка, не будучи хворою, снідає в ліжку, це ганебно й майже виправдовує всі чоловічі нестримані капості.

– Корнелія! – відрубала Сьюзен із невимовним презирством. – Я так собі гадаю, пані Блайт, ви надто розумні, щоб зважати на те, що каже Корнелія Брайант. Не збагну, чого вона вічно ганить чоловіків – навіть коли вона й стара панна. Я сама собі стара панна, та щоб ображати чоловіків – такого ви від мене не почуєте. Мені вони подобаються. Я навіть радо вийшла б заміж, якби могла. Шкода тільки, що ніхто не хоче мене взяти, правда ж, пані Блайт, дорогенька? Хай я не красуня – та все ж незгірша за більшість заміжніх жінок. Але я ніколи жениха не мала. Як ви гадаєте, чому?

– Мабуть, веління долі, – глибокодумно припустила Енн.

Сьюзен кивнула.

– Я сама так часто думаю, пані Блайт, дорогенька, і це мене дуже втішає. Я не маю нічого проти того, щоб лишитися старою панною, коли на те воля Всемогутнього у Його власних мудрих намірах. Та все ж, бува, і сумнів посідає мою душу, пані Блайт, дорогенька, і тоді мені здається, що диявол має до цього більше стосунку, ніж хтось інший. Тоді я не можу почуватися вдоволеною своїм статусом. Хоча, можливо, – додала Сьюзен, підбадьорюючись, – мені ще трапиться нагода вийти заміж. Я часто пригадую віршик, який любила повторювати моя тітка:

І тихій сірій гусоньці годиться бути так,

Щоб їй за мужа трапився завважливий гусак.

Отож, доки жінка не спочила в могилі, пані Блайт, дорогенька, вона не може бути певна в тім, що ніколи не вийде заміж, – а я собі тим часом напечу пирогів із вишнями. Я помітила, як наминав їх лікар Блайт, а я люблю готувати для чоловіка, котрий віддає належне тому, що перед ним на столі.

Того ж дня в Дім Мрії прийшла засапана панна Корнелія.

– Небесне та диявольське мені байдуже, а плотське, на жаль, дошкуляє, – визнала вона. – А ви, Енн, рибонько, завжди як нова копійка. Я помиляюся чи у вас пахне пирогами з вишнями? Коли так, то запросіть мене на чай. Я за ціле літо й не скуштувала пирогів з вишнями. Мої вишні всі обірвали ті голодранці, сини Гілмана із Глена.

– Ну-ну, Корнеліє, – озвався капітан Джим, котрий увесь цей час читав роман про мореплавців у кутку вітальні, – не звинувачуйте горопашних сиріток Гілманів, коли не маєте певного доказу. Хай батько в них – не вельми чесний чоловік, але ж хіба лише за це їх можна кликати злодюжками? Мабуть, ваші вишні обдзьобали вільшанки – надто їх багато цьогоріч.

– Вільшанки! – зневажливо пирхнула панна Корнелія. – Двоногі вільшанки, повірте мені!

– Більшість тутешніх вільшанок саме такими й створена, – серйозно відказав капітан Джим.

Якусь мить панна Корнелія дивилася на нього, тоді відхилилася на спинку крісла-гойдалки й щиро та голосно розсміялася.

– Цього разу, Джиме Бойд, таки ваше зверху, я визнаю. Бачте, який він задоволений, Енн, рибонько, – усміхається, немов Чеширський кіт. Що ж до вільшанок, то коли їхні ноги – великі, засмаглі, босі й убрані в перелатані штани – такі, як я сама вздріла на власній вишні минулого тижня, – я перепрошую сердешних синів Гілмана. Поки я добігла до вишень, їх там уже не було. Я не могла збагнути, як то вони накивали п’ятами так швидко, але капітан Джим усе мені пояснив. Звісно ж, вони полетіли.

Капітан Джим розсміявся й відкланявся, із жалем відхиливши запрошення лишитися на пироги з вишнями.

– Я йшла до Леслі – запитати, чи не візьме вона пожильця на літо, – мовила панна Корнелія. – Учора я одержала листа від пані Дейлі з Торонто. Два роки тому вона винаймала в мене кімнату й тепер просить прихистити одного з її знайомих. Його звуть Оуен Форд, він журналіст і, здається, онук того шкільного вчителя, що мешкав у цьому домі. Старша донька Джона Селвіна вийшла була за якогось Форда з Онтаріо, і це її син. Він хоче побачити місця, де жили його дід і баба. Навесні він хворів на тиф і досі ще цілком не оклигав, тож лікар порадив йому провести літо біля моря. Він не хоче мешкати в готелі й воліє оселитися на тихій сімейній фермі. Я не можу його взяти, бо в серпні поїду – мене обрали делегатом на з’їзд жіночих благодійних комітетів у Кінгспорті. Не знаю, чи Леслі візьме на себе цей зайвий клопіт, та якщо вона не погодиться, більше ніхто не допоможе. Він муситиме оселитися в когось по той бік затоки.

– Коли поговорите з нею – вертайтеся й допоможіть нам з’їсти пироги з вишнями, – мовила Енн. – І запросіть Леслі й Діка, якщо вони можуть прийти. Отже, ви їдете до Кінгспорта? Як гарно ви проведете там час! Я попрошу вас передати лист моїй подрузі, що там живе – пані Філіппі Блейк.

– Я вмовила пані Холт поїхати зі мною, – самовдоволено повела далі панна Корнелія. – Їй віддавна вже час відпочити, повірте мені. Вона геть вимордувала себе працею. Том Холт уміє гарно плести гачком, та на прожиття для сім’ї заробити не здатен. Він ніяк не може встати настільки рано, щоб устигнути попрацювати, але – я вже помітила – на риболовлю підхоплюється до схід сонця. Хіба не типовий чоловік?

Енн усміхнулася. Вона вже знала, що не слід приймати на віру думку панни Корнелії про будь-якого чоловіка із гавані Чотирьох Вітрів. Інакше їй довелося б упевнитися, що всі вони – найбільші грішники й розпусники в цілому світі, які перетворюють жінок на рабинь і каторжних мучениць. Скажімо, той-таки Том Холт був знаний як дбайливий чоловік, люблячий батько й привітний сусід. А коли він доволі холодно виконував свої обов’язки фермера, на противагу риболовлі, для якої був народжений, і мав миле, хоч і нетипове захоплення рукоділлям, то ніхто, крім панни Корнелії, не докоряв йому цим. Його дружина була пильна господиня, що тішилася працею по господарству; його сім’я мала добрі прибутки з ферми, а здорові сильні діти, котрі успадкували завзяття й кмітливість своєї матері, усі заповідалися на те, щоб добре влаштуватися в житті. У всьому Глені Святої Марії не було сімейства щасливішого, аніж сімейство Холтів.

Панна Корнелія повернулася з дому понад струмком вельми втішена.

– Леслі візьме його, – заявила вона. – Так і вхопилася, сердешна, за цю нагоду. Їй потрібні гроші, щоб полагодити дах восени, та вона гадки не мала, де їх узяти. Певно, капітанові Джиму буде більш ніж цікаво дізнатися, що сюди приїде внук Джона Селвіна. Леслі веліла переказати вам, що дуже хоче пирога з вишнями, та прийти не зможе, бо мусить шукати своїх індичок – вони десь заблукали із двору. Та вона попросила залишити їй кавальчик у коморі, і тоді надвечір, знайшовши своїх утікачок, вона забіжить по нього. Ви не уявляєте, Енн, рибонько, як я зраділа, почувши, що Леслі переказує вам це, сміючись, наче в давні дні. Вона так змінилася останнім часом – сміється й жартує, мов дівчинка, і з її слів я розумію, що вона часто приходить до вас.

– Майже щодня – або я приходжу до неї, – мовила Енн. – Не знаю, що б я робила без Леслі, надто тепер, коли Гілберт так багато працює. Він майже завжди відсутній – додому приходить лиш на кілька годин відпочити вночі. Боюся, він себе замордує. Стільки людей викликають його.

– У них є власний лікар – було б його й викликати, – буркнула панна Корнелія. – Хоча, звісно, я не винувачу їх за це, бо їхній лікар – методист. А відколи ваш чоловік зцілив Роду Аллонбі, усі вони певні, що він може воскрешати мертвих. Певно, лікар Дейв трохи заздрить – хіба не типовий чоловік? Він уважає, буцім лікар Блайт надто захоплюється новомодними ідеями! «Еге ж, – відповіла я йому, – і саме одна з цих ідей допомогла врятувати Роду Аллонбі. А якби лікували її ви, вона б напевне померла й мала б собі надгробок із написом, що вона спочила з волі Божої». Я так люблю казати лікареві Дейву все, що думаю! Він стільки років верховодив у Глені й гадає, що всі розуми поїв. До речі, про лікарів – чи не міг би лікар Блайт піти й оглянути Діка Мура? У нього з’явився фурункул на шиї, а Леслі з цим самотужки ради не дасть. Бігме, я не розумію, нащо Дікові Муру знадобилися ті фурункули – наче й без того з ним клопоту мало!

– А знаєте, Дік прив’язався до мене, – мовила Енн. – Ходить за мною назирці й усміхається, як дитя, коли я звертаю на нього увагу.

– Вам від цього лячно?

– Зовсім ні. Мені навіть подобається бідолашний Дік Мур. Принаймні він викликає в мене жаль і співчуття.

– Навряд чи ви жаліли б його, якби побачили, як він лютує, повірте мені! Але добре, що він вам не бридкий – так краще для Леслі. Нелегко їй буде, коли приїде той пожилець. Сподіваюся, він виявиться гідним чоловіком. Він має вам сподобатись – він теж письменник.

– Цікаво, чому всі вважають, що коли двоє людей – письменники, вони мусять неодмінно сподобатись одне одному, – доволі холодно відказала Енн. – Ніхто ж не сподівається, що двоє ковалів матимуть один до одного приязнь лише тому, що вони ковалі.

А втім, вона чекала на приїзд Оуена Форда з радісним передчуттям. Якби він виявився молодим і приємним, то міг би доповнити собою коло їхніх друзів у Чотирьох Вітрах. Адже двері в маленькому Домі Мрії завжди зачинялися лише на клямку, яку одним порухом міг відчинити кожен, хто знає Йосипа.

Розділ 23. З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ОУЕН ФОРД

Одного вечора панна Корнелія зателефонувала Енн.

– Письменник щойно приїхав. Я привезу його до вас, а ви вже проведіть його до Леслі. Так буде швидше, ніж везти його битим шляхом, а я дуже поспішаю. Немовля пані Різ упало в цебро з окропом і ледь не зварилося на смерть. Тепер вони кличуть мене – певно, я мушу знайти йому десь нову шкіру. Пані Різ завжди така недбала, ще й надіється, що хтось інший виправлятиме її помилки. То ви не заперечуєте, рибонько? А його валіза прибуде завтра.

– Дуже добре, – мовила Енн. – А який він, панно Корнеліє?

– Який він зовні, ви побачите, коли я його привезу. Що ж до того, який він усередині – то це знає тільки Господь, що створив його. Більше нічого сказати не можу, бо зараз, певне, нас підслуховує цілий Глен.

– Очевидно, панна Корнелія не може знайти вад у вроді пана Форда, інакше вона заявила би про це, хай скільки людей підслуховувало б нас на лінії, – зробила висновок Енн. – Виходячи із цього, Сьюзен, я розумію, що пан Форд скоріше гарний, ніж негарний.

– Добре, пані Блайт, дорогенька. Я люблю дивитися на гарних чоловіків, – погідно мовила Сьюзен. – Може, приготувати йому попоїсти? У нас є суничний пиріг, що просто-таки тане в роті.

– Ні, Леслі чекає на нього з вечерею. А крім того, суничний пиріг потрібен мені для мого власного сердешного чоловіка. Він повернеться пізно, тож, Сьюзен, залиште йому пиріг зі склянкою молока.

– Неодмінно, пані Блайт, дорогенька. Сьюзен при стерні! Усе-таки годувати власного чоловіка ліпше, ніж чужого, котрий, може, тільки й шукає, де б натовктися. Та лікар Блайт і сам – такий гарний чоловік, якого нечасто й зустрінеш.

Коли Оуен Форд переступив поріг вітальні, куди його майже силоміць затягла панна Корнелія, Енн потай визнала, що він справді дуже вродливий – високий, широкоплечий, із густою каштановою чуприною, гарно окресленим носом і підборіддям та великими ясними темно-сірими очима.

– А ви звернули увагу на його вуха й зуби, пані Блайт, дорогенька? Він має найгарніші вуха, що я тільки бачила в чоловіка. Я добре знаюся на вухах. Замолоду я боялася, що муситиму вийти заміж за капловухого – та дарма, бо в мене досі не закохувався жоден чоловік із бодай якимись вухами.

Енн не звернула уваги на вуха Оуена Форда, проте помітила його зуби, коли вуста його розкрилися у щирій дружній усмішці. Коли він не всміхався, лице його набувало доволі сумного й відсутнього виразу – достоту як у меланхолійного героя дівочих мрій Енн; та з першими ж промінцями усмішки ставало ясно, що людина ця – весела, чарівна й із почуттям гумору. Безсумнівно, зовні – цитуючи панну Корнелію – Оуен Форд був привабливим чоловіком.

– Я невимовно радий опинитися тут, пані Блайт, – мовив він, роззираючись довкола спраглим і зацікавленим поглядом. – У мене дивне відчуття, мовби я повернувся додому. Тут народилася моя мати, тут минуло її дитинство – вона багато розповідала мені про ці місця, тож їхню географію я знаю незгірше за свій власний рідний край. Звісно, мати розповідала мені ще й про те, як був зведений цей будинок, і як дідусь щодня ходив на узбережжя виглядати «Принца Вільяма». Та я гадав, що такий старий дім мав би зникнути багато років тому – інакше приїхав би раніше, щоб подивитися на нього.

– Будинки не зникають так просто на цім зачарованім березі, – усміхнулася Енн. – Це «край, де все лишається незрушним»^[27] – усе чи майже все. Що ж до будинку Джона Селвіна – він навіть майже не змінився, а ці трояндові кущі, які ваш дідусь посадив для своєї милої, квітнуть і дотепер.

– Як сама думка про них пов’язує мене з давно спочилими рідними! З вашого дозволу найближчим часом я огляну дім і сад.

– Наші двері завжди будуть відчинені для вас, – пообіцяла Енн. – А чи знаєте ви, що старий доглядач маяка Чотирьох Вітрів, колишній капітан, у юності добре знав пана та пані Селвінів? Він розповів мені їхню історію, коли я приїхала сюди після весілля – третя молода, що оселилася в цьому будинку.

– Невже це правда? Як дивовижно! Я мушу з ним познайомитися.

– Це буде неважко. Ми всі – добрі друзі капітана Джима. Він буде радий познайомитися з вами не менше, ніж ви з ним. У його спогадах ваша бабуся сяє, мов зірка. Але, певно, пані Мур уже чекає на вас. Я проведу вас коротшим шляхом, знайомим путівцем.

Енн відвела його до Леслі дорогою крізь поле, біле, мов узимку, попід густим килимом стокроток. Із-поза гавані до них долинала пісня рибалок, розливаючись над водою, мов неземна, чарівна музика, принесена вітром із моря, осяяного розсипом зір. Спалахував і згасав вогонь на маяку. Оуен Форд задоволено споглядав усе, що бачив.

– Отже, це гавань Чотирьох Вітрів, – мовив він. – Попри те, як хвалила її моя мати, я не сподівався, що вона буде така розкішна. Які барви… який пейзаж… яка краса! Тут я швидко одужаю й стану сильний, мов кінь. А якщо із краси приходить і натхнення, тут я зможу розпочати свій великий роман.

– Ви ще не розпочали його? – запитала Енн.

– На жаль, ні. Я досі не знайшов годящої ідеї для нього. Вона вислизає від мене – заманює й прикликає, а потім розчиняється в повітрі, щойно я відчуваю, що от-от дотягнуся й зможу її вхопити. Але, може, тут, серед цього спокою й краси, я нарешті її вловлю. Панна Брайант сказала мені, що ви теж пишете.

– Лише невеличкі казки для дітей. Я мало пишу, відколи вийшла заміж і, – розсміялася Енн, – я не виношую думки створити шедевр канадської літератури. Це мені не до снаги.

Оуен Форд розсміявся вслід за нею.

– Гадаю, що й мені також. І все ж я хочу спробувати, коли тільки матиму достатньо часу. У журналіста на таке немає змоги. Я багато пишу для газет, і мені бракує часу, конче необхідного на те, щоб написати книжку. Але тепер, маючи три вільних місяці, я розпочну… якщо тільки знайду потрібний лейтмотив… душу роману.

Раптом у Енн – так несподівано, що вона замалим не підскочила – майнула ідея. Та говорити про неї було ніколи: вони з Оуеном саме дійшли до будинку Мурів. Коли вони були вже на подвір’ї, з кухні на ґанок вийшла Леслі, вдивляючись у сутінки в очікуванні гостя. Жовте світло лилося на неї із відчинених вечірніх дверей. Вона була вбрана в просту сукню з дешевого кремового серпанку й підперезана багряним паском. У її одязі завжди був яскраво-червоний штрих. Леслі казала Енн, що почувається невдоволеною без бодай чогось багряного, хай то навіть буде лише квітка. Для Енн то завжди символізувало пристрасну, закуту в кайдани обставин натуру Леслі, що не могла знайти собі іншого вираження, крім цих поодиноких вогненних спалахів. Сукня Леслі мала невеличкий виріз і короткі рукави. Її руки мерехтіли в теплому світлі, ніби мармур відтінку слонової кістки. Кожна витончена лінія її тіла виділялася м’якою тінню проти світла, а коси сяяли, наче полум’я. За її спиною квітнуло зорями фіолетове небо над гаванню.

Енн почула, як її супутник охнув. Навіть у густих тьмяних сутінках вона бачила захват і зачудування на його обличчі.

– Хто це прекрасне створіння? – запитав Оуен.

– Це пані Мур, – відказала Енн. – Вона дуже гарна, правда?

– Я… я ніколи не бачив нічого подібного, – відповів приголомшений Оуен Форд. – Я не думав… я був не готовий… Боже правий, але як можна бути готовим до того, що знайдеш богиню, котра здаватиме тобі кімнату? Та якби вона була вбрана у фіолетові шати й мала гроно аметистів у косах, я вважав би її царицею морів! А вона бере пожильців!

– Навіть богині мусять на щось жити, – усміхнулася Енн. – А Леслі не богиня. Вона просто дуже вродлива жінка, у якій людського стільки ж, скільки в нас усіх. Панна Брайант щось казала вам про пана Мура?

– Так… він утратив розум і пам’ять, якщо не помиляюся… Але вона нічого не казала про пані Мур, тож я сподівався зустріти звичайну заклопотану дружину сільського фермера, котра бере пожильця, щоб заробити копійчину.

– Леслі саме це й робить, – суворо відказала Енн. – Хоча їй це нітрохи не подобається. Надіюся, вас не дратуватиме присутність Діка. Та якщо дратуватиме – будь ласка, не показуйте цього Леслі. Її це дуже скривдить. Він – мов велике дитя, хоч іноді й надокучливе.

– Ні, я нічого не маю проти його присутності. Та й не думаю, що я багато часу проводитиму в домі, за винятком сніданків, обідів і вечерь. Але як усе це сумно. Їй, певно, тяжко живеться.

– Так. Але вона не любить, щоб її жаліли.

Леслі тим часом уже повернулася в дім і вийшла до них на парадний ґанок. Вона чемно, проте холодно привітала Оуена Форда й діловим тоном повідомила, що кімната й вечеря для нього готові. Дік із задоволеною усмішкою підхопив та поволік нагору саквояж, і з цієї миті Оуен Форд оселився в сірому будинку над струмком.

Розділ 24. «КНИГА ЖИТТЯ» КАПІТАНА ДЖИМА

– У мене є ідея. Поки що це всього-на-всього лялечка, та згодом, надіюся, із неї вийде метелик утіленого задуму, – сказала Енн того вечора Гілбертові, діставшись додому. Він повернувся раніше, ніж вона очікувала, і вже ласував суничним пирогом Сьюзен. Сама Сьюзен була присутня на задньому плані, як суворий, проте добрий дух-охоронець, і віднаходила в тім, що споглядала, як Гілберт їсть, не менше задоволення, ніж він у тім, що ласував пирогом.

– У чому полягає твоя ідея? – запитав він.

– Зараз не скажу – почекаю, доки із цього бодай щось вийде.

– Цей Оуен Форд – який він?

– Приємний у спілкуванні й доволі вродливий.

– І такі гарні вуха, лікарю, дорогенький, – палко докинула Сьюзен.

– Йому років тридцять чи тридцять п’ять і він хоче написати роман. Він гарно вбраний, із приємним голосом та усмішкою. Проте чомусь видається, що життя в нього нелегке.

Оуен Форд прийшов у Дім Мрії наступного ж вечора із запискою для Енн від Леслі. Вони провели надвечірню годину в саду, а тоді вирушили кататися попід місяцем уздовж затоки в маленькому човнику, який Гілберт тримав для літніх прогулянок. Оуен дуже сподобався їм обом: у них виникло враження, буцім вони знайомі вже багато років, котре завжди виразно свідчить про порозуміння між тими, хто знає Йосипа.

– Він добрий, пані Блайт, дорогенька, як усі, у кого гарні вуха, – заявила Сьюзен, коли гість пішов. Він зробив їй комплімент, сказавши, що в житті не куштував нічого смачнішого за її суничний пиріг, тож віднині серце вразливої Сьюзен належало йому довіку. – Такий привабливий чоловік, – міркувала вона, збираючи зі столу брудні тарілки. – Дивно, що він не женився – міг би ж узяти будь-яку жінку. Та, може, він – як я, що досі не зустрів своєї єдиної.

Миючи посуд, Сьюзен поринула в найромантичніші роздуми.

Два дні по тому Енн повела Оуена Форда на маяк Чотирьох Вітрів, щоб познайомити з капітаном Джимом. Над білими конюшиновими полями вздовж гавані віяв західний вітер, і капітан Джим міг похвалитися одним з найкрасивіших заходів сонця. Сам він щойно повернувся із протилежного боку гавані.

– Мусив поїхати туди, сказати Генрі Поллоку, що він умирає, бідака. Решта всі боялися йому казати – раптом він би роззлостився, бо так рішучо був затявся жити й стільки всього наміркував, що восени зробить. Його жінка так собі подумала, що час йому сказати, і що ліпше, аніж я, ніхто йому не розповість, що він уже не оклигає. Ми з Генрі давні друзі – багато літ разом на «Сірій чайці» плавали. Ну от, і прийшов я, сів коло нього та й кажу, отак просто, бо коли вже треба сказати щось, то краще взяти, сказати й по всьому: «Друже, – кажу я, – здається, тобі велено рушати в останнє плавання». Кажу, а сам мовби як трушуся всередині, бо то паскудне діло – казати чоловікові, що він помре, коли сам він про це гадки не має. Але – вірте чи ні, пані Блайт, – він раптом поглянув на мене тими своїми чорними веселими очима, усміхнувся, аж усе лице йому взялося зморшками, та й каже: «Коли хочеш щось новеньке мені розказати, Джиме Бойд, то скажи те, чого я не знаю. А це я вже знаю з тиждень». Я від подиву й слова не можу промовити, а Генрі – той собі сміється. «Заходиш ти сюди, до мене, – каже він, – а лице скорботне, як надгробок, складаєш руки на животі й розказуєш такі запліснявілі новини! Курям на сміх!» «Хто тобі сказав?» – відповідаю я, мовби як трохи безглуздо. «Ніхто, – каже він. – Минулого вівторка я тут лежав, а заснути не міг, і знав, що то вже так і є. Доти лише здогадувався, а тієї ночі знав. Тільки вдав, що не знаю – заради жінки. І я хотів би сам побудувати ту клуню, бо Ібен цього не зробить, як треба. А тепер, Джиме, коли ти зняв з душі тягар, усміхнися та й розкажи мені щось цікаве». Отак воно. Усі боялися йому сказати, а він увесь той час просто знав. Дивно, як то дбає про нас природа, еге ж? – сама каже нам, що треба знати, коли слід. Я не розказував вам, пані Блайт, про те, як Генрі прохромив собі носа риболовецьким гачком?

– Ні.

– Ми з ним добре посміялися нині з тієї історії. То сталося зо тридцять літ тому. Вийшли ми якось у море ловити макрель – він, я та ще кілька наших друзяк. Славний був день – ніколи я не бачив у затоці такого косяка макрелі! Усі раділи, а Генрі – той був геть здурів, і хтозна-як собі той гачок устромив збоку в ніс. І ніяк було його не витягти – з одного боку зубці, з іншого – великий шмат свинцю. Ми хотіли тут-таки й відвезти його на берег, але Генрі як затявся – каже, мовляв, він іще не геть зовсім дурний, щоб кидати такий косяк, тож нікуди він не піде, хай навіть його правець ухопить. І тягав рибу, як навіжений, тільки час від часу стогнав. Аж ось нарешті косяк минув, ми зійшли на берег із добрим виловом. Тоді я взяв напилок і почав пиляти той гачок. Я пиляв так обережно, як міг, але чули б ви Генрі… ні, вам не слід було б того чути. Добре, що дам не було поблизу. Генрі зазвичай не лаявся, але чув якісь прокльони на березі – і тут він пригадав їх усі, і так на мене й вивергнув! Кінець-кінцем він заявив, що більше не може терпіти, а я не маю в серці любові Божої.^[28] Ну, то мусили ми запрягти коня й повезти його до лікаря в Шарлоттаун – за тридцять п’ять миль, бо ж не було тоді поближніх лікарів, – а той клятий гачок так і стримів у нього з носа. А коли ми приїхали, старий лікар Креб так само взяв напилок і перепиляв той гачок, як намагався зробити я, тільки він нітрохи не дбав про те, щоб робити це помалу.

Відвідини давнього друга воскресили в пам’яті капітана Джима безліч спогадів, якими він тішився, не помічаючи нічого навкруги.

– Генрі запитав мене сьогодні, чи я пригадую, як старий отець Шиніки благословив човен Александра Мак-Алістера. Ще одна дивовижна історія – і вся до останнього слова правдива. Я сам був у тому човні. Якось вийшли ми на світанку до затоки – Александр і я. Та ще був із нами один француз – то, звісно, католик. А, бачте, старий отець Шиніки перейшов з католицької віри в протестантську, то його католики мовби як зневажали. Ну, отак сиділи ми до півдня на самому осонні, та нічого не могли вловити. Тоді зійшли на берег, а там був отець Шиніки, що вже ладнався йти геть, та й каже так собі дуже чемно: «Шкода мені, що я не зможу по обіді сам вийти з вами в море, пане Мак-Алістер, але я лишаю вам своє благословення. Ви вловите сьогодні тисячу рибин». Тисячі ми не вловили, зате вловили рівно дев’ятсот дев’яносто дев’ять – найбільше, скільки витримував маленький човник на всьому північному узбережжі. Дивно, так-таки є. Александр Мак-Алістер тоді запитав Ендрю Пітерса: «То що ти тепер скажеш про отця Шиніки?» «Теє, – відказав Ендрю Пітерс, – скажу, що в старого чортяки ще лишилися благословення». Добрий наш Боже, як то Генрі сміявся нині із цього!

– А чи знаєте ви, капітане Джим, ким є пан Форд? – поцікавилася Енн, завваживши, що потік спогадів на певний час ущух. – Подивіться на нього й угадайте.

Капітан Джим похитав головою.

– Я, пані Блайт, не вмію вгадувати… а все ж від найпершої миті сиджу та міркую собі: «Де я бачив ці очі?» – бо я їх напевне вже бачив.

– Згадайте давній вересневий ранок, – лагідно мовила Енн. – Згадайте корабель, що зайшов тоді в гавань – корабель, якого так чекали й уже не сподівалися діждати. Згадайте, як ви вперше побачили «Принца Вільяма» та майбутню дружину шкільного вчителя.

Капітан Джим зірвався на рівні ноги.

– Це очі Персіс Селвін! – мало не закричав він. – Але ви не її син… ви, напевне, її…

– Онук. Так, я син Еліс Селвін.

Капітан Джим кинувся до Оуена Форда і знову й знову почав тиснути йому руку.

– Син Еліс Селвін! Боже! Як я тішуся бачити вас! Часто я думав, де тепер живуть нащадки шкільного вчителя. Тут, на острові, нікого вже з них не лишилося. Еліс… Еліс… перше дитя, що народилося в їхньому домі. Жодне дитя своїм батькам ніколи не приносило стільки щастя! Я сотні разів чукикав її на колінах. І з моїх колін вона зробила перший крок. Я мовби зараз бачу, як мати на неї дивиться – а то ж було зо шістдесят літ тому. Чи вона ще жива?

– Ні, вона померла, коли я ще був малий.

– Несправедливо це, що я, живий, чую звістку про її смерть, – зітхнув капітан Джим. – Але я дуже тішуся, що ви тут. Це мовби як вертає мене в дні моєї юності. Ви ще не знаєте, яке то благо. Пані Блайт має цей дар, і часто робить таке для мене.

Капітан Джим розхвилювався ще понад те, коли почув, що Оуен – справжній письменник. Так він назвав його й відтоді дивився на нього, як на вищу істоту. Капітан Джим знав, що Енн також пише, але не сприймав цього серйозно. Він був певен, що жінки – то премилі створіння, яким треба надати право голосу й усе, чого вони хочуть – хай благословить їх Господь! – але жодна жінка не спроможна написати гідної книжки.

– Гляньте оно на те «Шалене кохання», – міркував він. – Його написала жінка – і ви погляньте лиш: сто три розділи, коли на все те стало б і десяти. Лихо в тім, що жінки не знають, коли вже слід зупинитися. А вся суть письменства в тому, щоб знати це.

– Пан Форд хотів би почути якусь вашу історію, – мовила Енн. – От хоча б ту, про капітана, що збожеволів та уявив себе Летючим Голландцем.

То була найкраща з історій капітана Джима. У ній поєдналося страшне й кумедне і, хоч Енн чула її вже кілька разів, вона сміялася з неї так само щиро й здригалася так само налякано, як Оуен Форд. За цією історією ринули й інші, позаяк капітан Джим мав того вечора слухачів собі до душі. Він розповів, як із його вітрильником був зіштовхнувся пароплав, як він жив у піратів на одному з островів Малайського архіпелагу, як на його кораблі сталася пожежа, як він допоміг політичному в’язневі втекти з Південноафриканської республіки,^[29] як одного разу восени його корабель зазнав аварії на Островах Мадлен, і він мусив провести там скрутну зиму, як на палубу корабля вдерся тигр, як команда здійняла бунт і висадила його на голому й безлюдному острові, та ще багато інших, трагічних, кумедних і неймовірних оповідок. Таїну моря, чари далеких земель, дух пригоди й радість світу – усе відчували разом із ним його слухачі. Оуен Форд сидів, зіперши голову на руку й гладячи Першого Помічника, що муркотів у нього на колінах, і не зводив захоплених очей з виразного, зморшкуватого обличчя капітана Джима.

– Чи не покажете ви панові Форду вашу «книгу життя», капітане Джим? – запитала Енн, коли капітан урешті-решт оголосив, що історій на сьогодні досить.

– О, та навряд чи він захоче перейматися таким, – відповів капітан, потай знемагаючи від бажання все ж показати Оуенові свою книгу.

– Я дуже хотів би поглянути на неї, пане Бойд, – мовив Оуен. – Якщо вона бодай наполовину така цікава, як ваші історії, вона варта того, щоб її прочитати.

Удавано неохоче капітан Джим витяг свою «книгу життя» зі старої скриньки й простягнув Оуенові Форду.

– Не схочете ви, певно, розбирати мої карлючки. Я чоловік неграмотний, – завважив він мимохідь. – А це так написав, для малого Джо. Він часто вимагає щось йому розповідати. Учора приходить сюди й каже мені, так мовби невдоволено – а я був витягав із човна двадцятифунтову тріску, то він каже: «Дідо Джим, хіба тріска – не звірина нерозумна?»^[30] Бачте, я казав йому, що слід бути добрим до всякої звірини нерозумної й ніколи її не кривдити. Я виплутався був, відказав, що тріска нерозумна, проте не звірина, але Джо тим не вдовольнився, і я мовби як теж посмутнів. З тими малими пронозами треба кожне слово пильнувати. Хто-хто, а вони – то вже бачать вас наскрізь.

Промовляючи все це, капітан Джим краєчком ока стежив за Оуеном Фордом і, побачивши, що гість поринув у читання, рушив усміхнений до буфета, щоб заварити чай. Оуен Форд відірвався від «книги життя» лиш на те, щоб випити чаю, так само неохоче, як скупар відводить погляд від золота, і, щойно зробив останній ковток – пожадливо кинувся знову до грубого тому в шкіряній палітурці.

– Можете взяти її з собою, коли хочете, – недбало мовив капітан Джим, наче «книга життя» й не була його найбільшою коштовністю. – А я мушу піти припнути човна до палі. Онде шторм насувається. Ви бачили, яке сьогодні небо? «Згортай вітрило, коли хмари нагострило».

Оуен Форд радо пристав на пропозицію капітана Джима дати йому книгу із собою. Дорогою додому Енн розповіла йому історію зниклої Маргарет.

– Який дивовижний чоловік цей капітан! – мовив Оуен. – Яке цікаве було в нього життя! Він за тиждень мав стільки пригод, скільки ми й за багато років не маємо. Ви гадаєте, усі його історії правдиві?

– Авжеж. Я певна, що капітан Джим не може збрехати; та й усі тутешні його знайомі переконують, що саме так воно й було. Колись тут жило безліч його товаришів, які могли підтвердити кожнісіньке його слово. Він – один з останніх капітанів старого гарту, що їх так багато було свого часу на нашім острові. Тепер їх переважно вже немає серед живих.

Розділ 25. СТВОРЕННЯ РОМАНУ

Наступного ранку схвильований Оуен Форд примчав до маленького Дому Мрії.

– Пані Блайт, це розкішна книга… розкішна! Якби я міг скористатися цим скарбом, я написав би роман року! Як ви вважаєте, капітан Джим дозволить мені зробити це?

– Чи дозволить? О, я певна, він буде щасливий! – вигукнула Енн. – Правду кажучи, я на це й сподівалася вчора, коли привела вас туди. Капітан Джим завжди мріяв про того, хто міг би гідно написати книгу його життя.

– Ви зможете сьогодні ввечері піти зі мною на маяк, пані Блайт? Я сам запитаю в нього дозволу написати роман, проте хочу, щоб ви сказали, що розповіли мені історію зниклої Маргарет і запитали, чи дозволить він мені ввести її в роман як основну сюжетну лінію, котра пов’яже між собою найрізноманітніші фрагменти «книги життя» в гармонійну єдність.

Капітан Джим невимовно зрадів, коли Оуен Форд розповів йому про свій намір. Нарешті його виплеканій мрії судилося здійснитися, а «книзі життя» – стати дарунком світу. Утішило його й те, що за лейтмотив роману Оуен вибрав історію зниклої Маргарет.

– Це вбереже її ім’я від забуття, – тихо проказав він. – Ось чому я хочу, щоб вона була в книжці.

– Будемо співпрацювати, – удоволено мовив Оуен. – Ви дасте романові душу, а я тіло. О, капітане Джим, удвох ми напишемо чудову книжку. І станемо до роботи негайно.

– Подумати лиш – мою книгу писатиме онук шкільного вчителя! – вигукнув капітан Джим. – Ваш дід був мені найдорожчим другом. Я гадав, що іншого такого в цілому світі нема. Тепер я бачу, нащо мусив стільки літ чекати. Мала з’явитися гідна для того людина. Ваше місце тут – у вас живе дух цих старих і суворих скель… Тільки ви спроможні написати мою «книгу життя».

Вони тут-таки й постановили віддати Оуену для праці маленьку кімнатку при вітальні на маяку – адже капітан Джим мав бути весь час поряд для консультацій із мореплавства, у якому Оуен був цілковитим неуком.

Сам Оуен наступного ж ранку став до написання книжки, у яку вклав усю свою душу. Що ж до капітана Джима – того літа він був найщасливішим зі смертних. Він дивився на кімнатку, де працював Оуен Форд, як на священну обитель. Оуен детально обговорював зміст роману з капітаном Джимом, проте не показував йому рукопису.

– Зачекайте, доки книжка вийде із друку, – незмінно повторював він. – Тоді ви прочитаєте одразу все й належно опрацьованим.

Оуен ретельно вивчав описані в «книзі життя» факти й творчо їх використовував. Він так багато міркував про зниклу Маргарет, що вона стала для нього реальною, живою особистістю й ожила на сторінках його роману. Що далі посувалася робота над книжкою, то з більшим задоволенням і палкішим завзяттям працював Оуен Форд. Він дозволяв Енн і Леслі читати рукопис і висловлювати зауваження, а в основу заключного розділу, що його втішені критики згодом назвали ідилічним, лягла ідея, котру запропонувала Леслі.

Енн тішилася й вітала себе зі своєю удачею.

– Я з першого погляду збагнула, що Оуен Форд – саме той, хто повинен зробити це, – розповідала вона Гілбертові. – В очах його було знати й почуття гумору, і пристрасну, тонку натуру, а саме це, вкупі з талантом добирати меткі й виразні слова, і потрібно для написання такої книжки. Йому судилося створити цей роман, як сказала би пані Лінд.

Оуен працював від ранку до полудня; пообіддя ж зазвичай присвячував веселим прогулянкам у товаристві Блайтів. Незрідка до них долучалася й Леслі, позаяк капітан Джим намагався частіше забирати до себе Діка, щоб дати їй змогу розважитися. Вони каталися на човні вздовж гавані й прегарних в’юнких річок, що впадали в неї; пекли на багатті молюсків, яких знаходили попідбережжю; збирали суниці на гряді піщаних дюн; рибалили з капітаном Джимом; полювали сивок на прибережних луках та диких качок у бухтах – принаймні полювали чоловіки. Надвечір вони блукали густими квітучими полями попід золотавим місяцем, або ж умощувалися у вітальні маленького Дому Мрії, де прохолодні морські вітерці вряди-годи змушували їх розпалювати вогнище в каміні, – і милувалися яскравим полум’ям від хмизу, розмовляючи про все, що лиш могло цікавити щасливих, завзятих і розумних молодих людей.

Леслі дуже змінилася, відколи розповіла Енн, що мала до неї ворожість. Не було ні сліду колишньої холодності й відчуженості, ані тіні смутку в її очах. Украдене дівоцтво мовби повернулося до неї в зрілі жіночі роки – її душа яскріла свіжими барвами, наче духмяна квітка. Під час тих сутінкових літніх розмов ніхто не жартував дотепніше й не сміявся веселіше, ніж вона. Коли часом Леслі не могла провести вечір із друзями, усі вони відчували, що їхній розмові бракує чарівного, витонченого присмаку. Її врода сяяла у світлі пробудженої душі, як сяяла б досконала, молочно-біла ваза з найтоншої порцеляни, якби всередині її палахтіла ясно-рожева лампа. Коли-не-коли Енн відчувала, що її сліпить ця невимовна краса. Що ж до Оуена Форда, то Маргарет зі сторінок його роману, хоч і мала м’які темні коси й принадливо-бліде обличчя дівчини, зниклої півстоліття тому «попід склепінням вод, де спочиває Атлантида», була наділена душевними рисами Леслі Мур, які розкрилися перед ним тими погідними вечорами в гавані Чотирьох Вітрів.

То було незабутнє літо – одне з тих, що рідко бувають у житті людини, проте лишають у розкішний спадок по собі коштовні спогади, і, повнячись ясною погодою, веселими розмовами й забавами та радісними усмішками друзів, так наближаються до бездоганності, як то лише можливо в цьому світі.

– Це було надто прекрасно, щоб тривати довго, – зітхнула Енн одного вересневого дня, коли знайомий ледь колючий вітерець і глибокий синій відтінок поверхні затоки вперше нагадали їй про те, що осінь уже зовсім близько. Того ж дня Оуен Форд оголосив, що завершив свій роман, а його відпустка добігла кінця.

– Звісно, я ще працюватиму над книжкою – перероблятиму, скорочуватиму, – казав він, – та загалом вона готова. Якщо мені вдасться знайти видавця, найімовірніше, вона побачить світ наступного літа чи осені.

Оуен не сумнівався, що знайде видавця для роману. Він був певен, що написав добру книжку, яка здобуде належне визнання… книжку, що житиме тривалим і повнокровним життям. Він знав, що вона принесе йому славу й багатство, – а втім, дописавши останній рядок, похилив голову на стіл, і довго сидів так, міркуючи не про те, як сумлінно вдалося йому попрацювати.

Розділ 26. ЗІЗНАННЯ ОУЕНА ФОРДА

– Шкода, що Гілберта немає вдома, – мовила Енн. – Він мав поїхати до Глена – Аллан Лайонз зазнав серйозної травми. Гілберт, вочевидь, повернеться пізно… проте він сказав мені, що завтра неодмінно встане раніше, щоб попрощатися з вами. Так прикро. Ми із Сьюзен хотіли влаштувати веселу прощальну вечерю.

Вона сиділа біля струмка в саду на невеличкій лавці, яку змайстрував їй Гілберт. Оуен стояв навпроти неї, зіпершись на стовбур жовтої берези, мов на бронзову колону. На його блідому лиці було знати сліди безсонної ночі. Енн поглянула на нього й замислилася: чи відпочив він за це літо так, як мав би, щоб оклигати після хвороби? Чи не перевтомився, працюючи над романом? Раптом вона згадала, що весь минулий тиждень вигляд у нього був не надто гарний.

– Я навіть радий, що лікаря Блайта немає, – поволі відказав Оуен. – Я хотів поговорити з вами сам-на-сам. Я мушу з кимось поговорити – інакше збожеволію. Ось уже тиждень я хочу поглянути правді у вічі… я намагаюся й не можу. Я знаю, що можу сказати вам… знаю, що ви зрозумієте. Жінка з такими очима, як ваші, завжди зрозуміє. Ви з тих, кому люди звіряють усе. Пані Блайт, я кохаю Леслі. Кохаю! Та самого цього слова недостатньо!..

Голос його урвався від вибуху тамованих почуттів. Він відвернувся, сховавши обличчя в зігнутій у лікті руці, і здригався всім тілом. Енн дивилася на нього, бліда й ошелешена. Вона й уявити цього не могла! І все ж… чому вона не змогла такого навіть уявити? Тепер це здавалося природним і неминучим. Власна сліпота дивувала її. Проте… проте… цього не могло статися в Чотирьох Вітрах! Будь-де у світі людські почуття могли кинути виклик законам моралі – та аж ніяк не тут! Леслі неодноразово приймала пожильців упродовж останніх десяти років, і нічого подібного не відбувалося. Але, вочевидь, ніхто з них не був такий, як Оуен Форд, та й жвава, жива Леслі цих останніх літніх місяців була вже не тією колишньою відлюдькуватою господинею сірого дому понад струмком. Ох, бодай хтось мусив це припустити! Чому панна Корнелія була така недбала? Панна Корнелія, завжди готова бити на сполох, коли йшлося про чоловіків! Енн відчула дивну лють на панну Корнелію. Потім вона тихо застогнала. Хай із чиєї вини, та шкоди було заподіяно. А Леслі… що буде з Леслі? Саме це найбільше хвилювало Енн.

– Леслі знає про це, пане Форд? – ледь чутно запитала вона.

– Ні… ні… якщо тільки вона сама не збагнула. Я ж не міг виявитися таким нікчемним мерзотником, щоб розповісти їй, пані Блайт. Але я не можу не кохати її… от і все… і не можу зносити цю муку.

– А вона теж кохає? – запитала Енн. Проте, щойно ці слова злетіли з її вуст, вона відчула, що казати їх було не слід. Оуен Форд у відповідь надто енергійно похитав головою:

– Ні… ні, звісно ні. Та я міг би стати гідним її кохання, якби вона була вільна… я знаю, що міг би.

«Вона теж кохає, і він це зрозумів», – подумала Енн; уголос же відказала співчутливо, проте несхитно:

– Але вона не вільна, пане Форд. І все, що ви можете – це мовчки піти, лишивши її наодинці із власним життям.

– Я знаю… знаю, – простогнав Оуен. Він сів на трав’янистім березі струмка й тужливо задивився на брунатну воду. – Я знаю, що нічого не можу… лише сказати: «На все добре, пані Мур. Дякую за вашу турботу впродовж цього літа», – достоту так, як я сказав би це уважній, присадкуватій, хазяйновитій господині, яку сподівався тут зустріти. Потім, як годиться, я сплачу за житло й поїду. Усе так просто! Без жодних сумнівів… і вагань… світ за очі навпростець. І я піду, пані Блайт… не бійтеся, що я цього не зроблю. Тільки легше було би пройти по розжарених плужних лемешах…

Енн здригнулася від болю, що лунав у його голосі. У цій ситуації вона не мала чого сказати. Про докори не могло йтися, поради були зайві, слова співчуття видавалися марним блюзнірством перед лицем страждання цього чоловіка. Вона могла хіба що мучитися, разом з ним заплутавшись у павутині співпереживання й жалю. Серце їй боліло за Леслі. Хіба мало випало горя на долю нещасної дівчини?

– Мені не так важко було б їхати звідси, від неї, якби вона лиш була щаслива, – зненацька палко мовив Оуен. – Але думати про її безрадісне існування… розуміти, як вона житиме тут… Ось що найгірше! Я готовий віддати життя, щоб зробити її щасливою – і я нічим не можу допомогти їй… нічим! Вона навіки прикута до цього хворого бідолахи, і їй нема чого чекати від долі… окрім старіння й довгої низки порожніх, беззмістовних, змарнованих літ. Мені нестерпна сама думка про це! Але я мушу поїхати й жити своїм життям, ніколи не зустрічатися з нею й завжди пам’ятати, що їй доводиться зносити… Це жахливо… жахливо!

– Це дуже тяжко, – зажурено відказала Енн. – Ми, її тутешні друзі, знаємо, як їй погано.

– Коли вона так щедро обдарована! – вів далі Оуен, не бажаючи миритися з несправедливістю. – Її врода – лиш найменша з її чеснот… а вона найвродливіша жінка, що я зустрічав. Який у неї сміх! Я все літо намагався раз по раз її розсмішити, щоб тільки мати щастя почути його. А її очі – так само глибокі й сині, як води затоки, отам! Я ніколи не бачив таких синіх очей… і таких золотих кіс! Пані Блайт, ви колись бачили її коси розпущеними?

– Ні.

– Я бачив… одного разу. Того дня я пішов на маяк – ми з капітаном Джимом збиралися на риболовлю, але на морі здійнявся шторм і я повернувся додому. Вона, вважаючи, що цілий день буде сама, вирішила скористатися з нагоди й помити коси. Я бачив, як вона стояла на ґанку й сушила їх на осонні. Вони струмували їй до самих стіп, ніби фонтан рідкого золота. Вона помітила мене й кинулася в дім, а вітер підхопив її коси й закрутив довкола неї – Даная в розсипах золотого дощу! Не знаю, чому, але саме в ту мить я збагнув, що кохаю… кохаю відтоді, як уперше побачив її на ґанку в яскравому світлі супроти вечірньої темряви. І вона мусить жити тут, доглядаючи Діка, заощаджуючи на всьому, щоб так-сяк провадити злиденне існування, доки я кохатиму її безплідно й саме тому не здатен буду навіть допомогти їй, як то міг би зробити друг. Нині вночі я ходив попідбережжю до світанку й міркував про це. Та хай там що, я не шкодую, що приїхав у Чотири Вітри. Хай як погано те, що є – а ще гірше було б ніколи не зустріти Леслі. Кохати її й покинути – це пекучий, виснажливий біль… але зовсім не покохати її – це неможливо собі навіть уявити. Певно, усе це звучить, як марення божевільного – наші страждання завжди лунають безглуздо, коли вбрати їх у порожні, недосконалі слова. Але страждання даються нам не для того, щоб говорити про них… лише для того, щоб відчувати їх і зносити. Дарма я, напевне, почав цю розмову… та вона допомогла… бодай трохи. Принаймні тепер я зможу чемно поїхати завтра, не влаштувавши сцени. Ви ж будете писати мені, пані Блайт, і вряди-годи розповідати, що нового у Леслі?

– Авжеж, – відповіла Енн. – Шкода, що вам час повертатися – ми стали такими добрими друзями й нам дуже вас бракуватиме. Якби не ваше почуття до Леслі, ви могли б іще колись приїхати сюди на літо. Можливо, потім… коли ви забудете…

– Я ніколи не забуду – і ніколи не повернуся в Чотири Вітри, – рішучо урвав її Оуен Форд.

Сад огорнули сутінки й тиша. Із-над моря долинав спокійний, розмірений гуркіт хвиль. Вечірній вітер між осокорів виспівував стару, химерну й тужливу пісню – давній спогад про розбиті мрії. Тендітна молода осичка здіймалася перед ними на тлі призахідного неба, смарагдово-рожевого й повитого тонким серпанком туману. Кожен листочок і кожна галузка видніли в усій своїй темній, тремкій, чарівній красі.

– Гарно, правда? – мовив Оуен, указуючи на осичку з виглядом і тоном людини, котра остаточно завершила попередню розмову.

– Гарно аж до болю, – тихо озвалася Енн. – Мені завжди боляче від досконалої краси. У дитинстві, пригадую, я називала це «дивним, але приємним болем». Я часто міркую, чому такий біль здається невіддільним від досконалості? Можливо, це біль довершення, коли ми усвідомлюємо, що понад створене вже не може бути нічого, крім розпаду?

– А може, – замислився Оуен, – це частка божественного в нас відгукується на близьке йому за духом, що зріє у видимій красі?

– У вас, очевидячки, нежить. Коли лягатимете спати, натріть носа свинячим жиром, – скептично завважила панна Корнелія, що з’явилася у хвіртці між двох сосон саме вчасно, щоб почути Оуенові слова. Панні Корнелії подобався Оуен Форд, проте вона принципово насміхалася з кожного чоловіка за надмірне «пишномовство». Панна Корнелія втілювала собою комедію, що завжди поглядає з-за рогу на трагедії життя. Енн, чиї нерви були ще доволі напружені, нестримно розреготалася, і навіть Оуен спромігся на кволу усмішку. Пристрасті й ніжні почуття щезали з-перед очей з появою панни Корнелії. Тепер ніщо не здавалося Енн таким безнадійним, моторошним і темним, як іще кілька хвилин тому. Але тієї ночі вона не склепила повік до світанку.

Розділ 27. НА ПІЩАНИХ ДЮНАХ

Наступного ранку Оуен Форд покинув Чотири Вітри. Увечері Енн побігла до Леслі, проте нікого не виявила. Будинок стояв замкнений, у жоднім вікні не було світла. Здавалося, що всередині немає ані душі. Наступного дня Леслі не зайшла в гості до Енн, для якої це стало тривожним знаком.

Надвечір Гілберта викликали до хворого в рибальське селище, і Енн зголосилася поїхати з ним до мису, щоб погостювати в капітана Джима. Проте за маяком, що спалахував у мрячній пітьмі осінніх сутінків, наглядав небіж капітана, Алек Бойд, а самого капітана Джима вони не застали.

– Що ти робитимеш? – запитав Гілберт. – Поїдеш зі мною?

– Я не хочу їхати в селище, тож, мабуть, перепливу з тобою на той бік затоки й погуляю там на узбережжі. Тут, на скелях нині надто слизько й похмуро.

Зоставшись сама на піщаних дюнах, Енн поринула в моторошну красу осіннього вечора. Вересень того року був теплий; довкола клубочився густий надвечірній туман, проте повня, визираючи з-поза нього, обернула затоку, гавань та поблизькі береги на дивний, фантастичний світ блідо-сріблястої мли, у якій усе видніло мигцем, наче тьмяні фантоми. Чорна шхуна капітана Джозайї Крофорда, що вийшла з гавані, везучи картоплю в один із портів Нової Шотландії, була кораблем-привидом, що линув до загублених земель, не позначених на мапі, недосяжних і вічно далеких. Крики мартинів, невидимих у високості, були стогонами душ зниклих безвісти мореплавців. Білопінні баранці, що кидалися із хвиль на пісок, скрадливо наздоганяли людей, мов чарівні охоронці морських глибин. Круглі, широкоплечі піщані дюни спали непробудним сном, наче велети з давніх скандинавських легенд, а вогні, що мерехтіли з-над затоки, здавалися невловними маяками на зачарованих землях. Як гарно, загадково й романтично блукалося самотою на цім чаклунськім узбережжі!

Та чи була вона сама? Щось майнуло перед нею в імлі… окреслилося чіткіше… ступило їй назустріч хвилястою поверхнею піску.

– Леслі! – вигукнула спантеличена Енн. – Що ти робиш… тут… такого вечора?

– Якщо вже на те, то що ти робиш тут? – поцікавилася Леслі, марно намагаючись розсміятися. Вона була дуже бліда й утомлена, проте золотаві кучерики, визираючи з-під багряної шапочки, осявали її лице, а сині очі палахкотіли, мов зорі.

– Чекаю на Гілберта – він поїхав у селище. Я хотіла провести вечір на маяку, але капітана Джима немає.

– Ну, а я подалася сюди, бо хотіла йти… і йти… і не спинятися, – задихано мовила Леслі. – Я не могла ходити нашим узбережжям – там зависокий приплив, а серед тих скель я нині, мов у в’язниці. Мені потрібен був простір… щоб не збожеволіти… і я перепливла сюди у плоскодонці капітана Джима. Я тут уже понад годину. Ходімо, Енн… ходімо, не можна стояти на місці. Ох, Енн!

– Леслі, мила, що з тобою? – запитала Енн, хоч і сама вже зрозуміла, у чому річ.

– Ні, не питай… я не можу сказати. Я не проти того, щоб ти знала… навіть хотіла би, щоб ти знала… але я не можу сказати… нікому не можу сказати. Енн, я була така дурна… а це так боляче – бути дурною. Нічого немає гіршого у світі!

Вона скрушно засміялася. Енн обійняла її за стан.

– Леслі, це означає, що ти закохалася в пана Форда?

Леслі рвучко озирнулася.

– Звідки ти знаєш? – скрикнула вона. – Енн, звідки ти знаєш? Ох, невже це написано в мене на обличчі, так, що будь-хто може прочитати? Невже це настільки очевидно?

– Ні… ні. Я не можу пояснити, звідки я це знаю. Просто це зненацька спало мені на думку. Леслі, не дивися так на мене!

– Ти більше не захочеш знатися зі мною? – тихо й спроквола запитала Леслі. – Ти думаєш, я негідна… бридка? Чи вважаєш мене просто звичайнісінькою дурепою?

– Нічого такого я про тебе не думаю. Годі, мила. Обговорімо це розважливо, як будь-яку іншу кризову ситуацію в житті. Ти надто довго карталася цими думками й тепер бачиш усе в похмурих тонах. Хоча ти знаєш про свою схильність діймати себе, коли виникають труднощі, і ти обіцяла, що будеш її долати.

– Але, ох, це так… так ганебно, – простогнала Леслі, – кохати його… безнадійно… коли я заміжня й не можу нікого кохати.

– Це зовсім не ганебно. Та мені шкода, що ти так прихилилася до Оуена, бо за теперішніх обставин тобі від цього буде тільки важче.

– Я не прихилилася, – палко заперечила Леслі, прискорюючи крок. – Якби це сталося поступово, я б загасила в собі почуття… Але я й не замислювалася про таке, доки тиждень тому він сказав, що завершив роман і невдовзі поїде геть. І тоді… я вже просто знала, що люблю його. Я почувалася так, наче хтось мене щосили вдарив. Я нічого не відповіла… не могла промовити ні слова… але хтозна, який вигляд був у мене в ту мить. Енн, я так боюся, що моє обличчя виказало все… Я померла б від сорому, якби він знав… чи здогадався.

Енн мовчала, обмірковуючи висновки, яких дійшла в розмові з Оуеном. Леслі ж вела далі – гарячково, наче в словах знаходила розраду:

– Я була така щаслива цього літа, Енн, – уперше в житті. Я думала, це тому, що між нами з тобою все з’ясувалося, що наша дружба зробила моє життя таким гарним і насиченим. І так воно й було – частково, – та це не все, ні… це далеко не все. Тепер я розумію, чому воно так змінилося. І ось більше нічого не буде… він поїхав… і як мені жити, Енн? Коли я провела його й вернулася додому, ця самотність вразила мене, наче ляпас.

– Із часом тобі полегшає, мила, – відповіла Енн, яка завжди так гостро переживала біди своїх друзів, що не могла невимушено й легко промовляти слова заспокоєння. До того ж, вона пам’ятала, яких тортур завдавали їй самій порожні підбадьорливі фрази, і боялася скривдити Леслі.

– Ні, я думаю, мені ставатиме дедалі тяжче – тужливо мовила Леслі. – Мені вже немає чого сподіватися. День минатиме за днем, а він не повернеться… ніколи більше не повернеться. Ох, коли я думаю, що вже його не побачу, у мене таке відчуття, ніби велика залізна рука стиснула моє серце й шарпає навсібіч. Колись, давно-давно, я мріяла про кохання… вірила, що це буде прекрасно, а тепер… це отак! Коли ми прощалися вчора, він був такий холодний і байдужий. «На все добре, пані Мур», – сказав, як сторонній… наче ми й не були друзями… наче я для нього ніхто. Звісно, я не хочу… не хотіла, щоб він теж мене покохав… але ж він міг бути трішечки лагідніший.

«Хай би Гілберт нарешті прийшов», – думала Енн. Серце її розривалося між співчуттям до Леслі й необхідністю уникати всього, що могло б зрадити Оуенову таємницю. Вона знала, чому він попрощався так байдуже, чому в його словах не могло бути сердечності, котрої вимагали добрі дружні стосунки, – знала, та не мала права сказати Леслі.

– Я не могла нічого вдіяти… нічого, – проказала бідолашна Леслі.

– Я знаю.

– Ти зневажаєш мене?

– Анітрохи.

– І ти… ти нічого не скажеш Гілбертові?

– Леслі! Невже ти думаєш, я здатна на таке?

– Ох, я не знаю… ви ж із Гілбертом найкращі друзі. Не уявляю, як би ти могла не розказати йому всього.

– Про себе – так. Але не таємниці моїх подруг.

– Я не хотіла би, щоб він знав. Але рада, що ти знаєш. Я почувалася б винною, якби соромилася щось тобі розповісти. Ох, надіюся, панна Корнелія не здогадається. Іноді в мене таке відчуття, що її лагідні карі очі читають просто в моїй душі. Якби ж цей туман ніколи не розвіявся! Я лишилася б у нім назавжди, невидима для всіх живих істот. Не знаю, чи зможу я жити далі. Це було таке щасливе літо. Я зовсім-зовсім не була самотня. Раніше, доки Оуен приїхав у Чотири Вітри, мені часом було так погано, коли я проводила дні з тобою й Гілбертом, а тоді ми прощалися. Ви йшли додому вдвох, а я – сама. А цього літа Оуен завжди повертався зі мною, і ми жартували й сміялися, геть як ви. Я більше не відчувала ні заздрості, ні самотності. А тепер!.. Яка ж я була дурна. Але не говорімо про це більше. Не хочу тобі набридати.

– Онде вже Гілберт. Повертаймося з нами, – сказала Енн, не маючи жодного наміру кидати Леслі на узбережжі саму такого вечора й у такому настрої. – У нашім човні стане місця для трьох, а плоскодонку прив’яжемо ззаду.

– Певне, я мушу примиритися з тим, що знов буду зайвою, – гірко всміхаючись, мовила сердешна Леслі. – Пробач мені, Енн. Я не мала цього казати. Мені слід бути вдячною – і я вдячна, – що маю двох щирих друзів, радих прийняти мене до свого товариства. Не зважай на мої злі слова. Здається, наче я вся – суцільна відкрита рана, і все довкола мучить мене.

– Леслі нині була така мовчазна, – мовив Гілберт, діставшись додому з Енн. – Що вона робила там сама, на тих дюнах?

– Вона втомилася… ти ж знаєш, вона часто тікає до моря, коли з Діком важко дати раду.

– Шкода, що вона в юності не зустріла когось такого, як цей Оуен Форд, і не вийшла за нього заміж, – розмірковував Гілберт. – Вони були б гарною парою, правда?

– Ох, Гілберте, не перетворюйся на звідника, – доволі різко вигукнула Енн, боячись, щоб він випадково не збагнув, у чому річ, коли продовжуватиме цю розмову. – Немає гіршої справи для чоловіка.

– На Бога, Енн, я й на думці не мав такого, – відповів здивований її тоном Гілберт. – Я лише припускаю, що могло б статися.

– Не треба. Нащо марно гаяти час, – мовила Енн, а тоді зненацька додала: – О, Гілберте, як би я хотіла, щоб усі довкола були такі щасливі, як ми.

Розділ 28. ПЛИН ЖИТТЯ

– Я читала некрологи, – мовила панна Корнелія, відкладаючи вбік «Дейлі Ентерпрайз» і знову беручись за шитво.

Гавань попід темним листопадовим небом лежала понура й чорна, мокрі жовті листки липнули до зовнішніх підвіконь, та в маленькому будиночку затишно мерехтіло полум’я в каміні й весело всміхалися декоративні папороті й герані.

– У тебе завжди літо, Енн, – сказала одного разу Леслі, і всі, хто приходив у гості в Дім Мрії, відчували достеменно те саме.

– «Ентерпрайз» останнім часом захопилася некрологами, – вела далі панна Корнелія. – У кожнім номері їх – ціла шпальта, і я пильно читаю кожен рядок. Для мене це неабияка розвага, надто коли їх супроводжує якийсь оригінальний віршик. От, наприклад:

Вона відійшла, щоби пребути в Творці,

Щоб не збиватися більше на манівці.

Життя прожила, як пісню легку й веселу

Про Милий Дім, про свою Небесну Оселю.

Хто каже, мовби на нашому острові немає поетичних талантів? Ви колись помічали, Енн, рибонько, скільки хороших людей умирає? Мені їх навіть шкода. Тут десять некрологів і, судячи з них, усі ці небіжчики – навіть чоловіки – були святі й праведні. От хоча б старий Пітер Стімсон, що «покинув численних друзів, гірко засмучених дочасним сконом давнього товариша». Бігме, рибонько, йому було вісімдесят років і зо тридцять із них усі, хто його знав, хотіли, щоб він помер. Читайте некрологи, як вам де-не-де стане сумно, Енн, рибонько, – а найперше некрологи ваших знайомих. Коли ви маете хоч якесь почуття гумору, вони вас розвеселять, повірте мені. Шкода тільки, що декому ті некрологи писала не я сама. Але ж яке гидезне слово – «некролог». У цього Пітера Стімсона, про якого я щойно казала, було обличчя достоту як «некролог». Щоразу, як я бачила його, то згадувала й це слово. Є лиш одне-єдине слово, гидкіше за «некролог» – і це слово «вдова». Бігме, Енн, рибонько, хай навіть я стара панна, у цьому є своя втіха – я ніколи не буду нічиєю вдовою.

– Це справді неприємне слово, – засміялася Енн. – На ейвонлійськім цвинтарі було так багато старих надгробків із написами: «Пам’яті такої-то, вдови того-то». Дивлячись на них, я завжди уявляла собі щось роздушене й розтовчене. Чому стільки слів, пов’язаних зі смертю, такі бридкі? Аби то ще вдалося викорінити звичку називати небіжчика «останками». Я просто-таки здригаюся, коли чую, як на похороні розпорядник оголошує: «Тих, хто хоче поглянути на останки, прошу сюди». У мене завжди виникає страхітливе передчуття, що зараз я побачу наслідки бенкету людожерів.

– Я сподіваюся лиш на те, – незворушно вела далі панна Корнелія, – що коли я помру, ніхто не назве мене «нашою покійною сестрою». Мені ця манера називати всіх братами й сестрами бридка, відколи п’ять років тому в нас проводив молитовні зібрання один мандрівний проповідник. Він мені одразу не сподобався. Я всім єством відчула в нім якийсь ґандж – і так воно й виявилося. Бачте, він лише вдавав пресвітеріанина – «пресвітаріанина», так він вимовляв це слово, – а насправді був методистом. У нього всі були «брати» й «сестри». Величеньку ж родину мав цей чоловік! Якось після зібрання він схопив мене за руку й жалібним тоном запитав: «Моя дорога сестро Брайант, ви християнка?» Я лиш поглянула на нього зневажливо й незворушно відповіла: «Мій єдиний брат, пане Фіск, помер п’ятнадцять років тому й інших я відтоді не мала. Що ж до того, чи я християнка, то я була нею, як я вірю й сподіваюся, ще тоді, коли ви пішки під стіл ходили». То був для нього нищівний удар, повірте мені! Але завважте, Енн, рибонько, мене дратують не всі проповідники. До нас приїздили й розумні, шляхетні люди, що зробили немало доброго й змусили не одного зашкарублого грішника скулитися від жаху на думку про власну неправедність, та не такий був цей Фіск. Одного разу я з нього добряче посміялася. Він тоді знову проводив молитовне зібрання й попросив усіх, хто вважає себе християнами, підвестися. Я й не ворухнулася, повірте мені! Я такі речі завжди вважала безглуздям. Але більшість із пастви таки підхопилася, і тоді він попросив підвестися всіх, хто хоче бути християнами. Цього разу ніхто не підвівся й Фіск на все горло ревнув церковний гімн. А переді мною на лаві Міллісонів сидів десятилітній Айкі Бейкер, сирітка, якого Міллісон замучив тяжкою працею ледь не до смерті. Бідолашний малий був завжди такий утомлений, що засинав одразу, у церкві чи будь-де, коли тільки міг кілька хвилин посидіти спокійно. Він проспав усе зібрання, і я тішилася, що горопашне дитя хоч трохи відпочине, повірте мені. Ну, та коли Фіск почав дедалі голосніше верещати й разом із ним загорлопанили інші, сердешний Айкі враз прокинувся. Йому здалося, що то був звичайний спів і що всі мусять підвестися, тож він зірвався на рівні ноги, щоб не дістати потиличника від Марії Міллісон за те, що спить на зібранні. Фіск уздрів його, закляк, а тоді вигукнув: «Іще одна душа спасенна! Алілуя!» – а це був усього-на-всього нещасний, переляканий, сонний Айкі, що й не думав про свою душу, бо не мав часу думати про що-небудь, окрім свого втомленого й виснаженого маленького тіла. А якось на одне з таких зібрань прийшла Леслі, то цей Фіск умить накинув на неї оком – він особливо переймався душами гарних дівчат, повірте мені! – і скривдив її почуття, аж вона більше ні разу не приходила. А він на кожному зібранні прилюдно молився, щоб Господь пом’якшив її зачерствіле серце. Кінець-кінцем я пішла до пана Левітта, нашого тодішнього пастора, і заявила, що, як він цього не припинить, я швиргону у Фіска Псалтирем наступного ж разу, як він скаже хоч слово про «ту вродливу, та непокаянну молоду жінку». І я б саме так і зробила, повірте мені. Пан Левітт наполіг, щоб таких молитов більше не було, але Фіск проповідував далі, аж доки Чарлі Дуглас поклав край його кар’єрі в Глені. Бачте, його жінка цілу тодішню зиму провела в Каліфорнії. Восени вона була смутна: релігійна меланхолія – то їхня сімейна біда. Батько в неї весь час боявся, що скоїв непростимий гріх, аж так, що вмер у божевільні. Тож коли Роза Дуглас і собі затужила на релігійному ґрунті, Чарлі відвіз її погостювати до її сестри в Лос-Анджелес. Там вона одужала й повернулася додому тоді, коли Фіскова кампанія «за відродження віри» була в самому розпалі. Вона вийшла з поїзда на станції, усміхнена й бадьора, і перше, що впало їй у вічі, був велетенський напис білими літерами на чорній стіні вантажної клуні: «Куди йдеш ти – у рай чи в пекло?» То була одна з дурних вигадок Фіска; він і звелів Генрі Гемонду виконати цей напис. Роза скрикнула й зомліла, а коли її привезли додому, вона була в чорній меланхолії, ще гіршій, ніж та, що допіру минула. Тоді Чарлі пішов до пана Левітта й пригрозив, що, коли Фіска негайно не виженуть, усі Дугласи покинуть церкву. А що від Дугласів йому надходила добряча половина платні, пан Левітт мусив поступитися й Фіск поїхав, а нам знову довелося шукати в Біблії настанов, як потрапити на небеса. Тоді й з’ясувалося, що Фіск був замаскованим методистом. Пан Левітт страшенно зажурився, повірте мені. Він був хай і небездоганний, але добрий і розважливий пресвітеріанин.

– До речі, я одержала вчора лист від пана Форда, – мовила Енн. – Він просив переказати вам вітання.

– Не треба мені від нього жодних вітань, – відрубала панна Корнелія.

– Чому? – здивувалася Енн. – Я гадала, що він вам подобався.

– Колись був подобався. Але я не прощу йому того, що він зробив з Леслі. Сердешна дівчина гине за ним – наче їй і без того мало в житті гризот, – а він, я певна, розважається там, як завжди, у своєму Торонто. Хіба не типовий чоловік?

– Ох, панно Корнеліє, як ви дізналися?

– Боже мій, рибонько, та хіба в мене очей нема? Я ж Леслі з дитинства знаю. Усю цю осінь в очах у неї був якийсь новий біль, і я ні на мить не сумнівалася, що то через цього письменника. І собі я не пробачу, що влаштувала його до неї. Але я ж не думала, що він так учинить. Доти Леслі вже брала пожильців на літо – і то були всі як один самовдоволені осли. Вона їх усіх зневажала. Якось один із них спробував позалицятися – то вона йому враз дала відкоша, ще й такого, що він, очевидно, і дотепер не отямився. Тож я й не замислювалася про жодну небезпеку.

– Тільки глядіть, щоб Леслі не зрозуміла, що вам відома її таємниця, – квапливо застерегла Енн. – Це може тяжко скривдити її.

– Не сумнівайтеся, рибонько, я не вчора народилася. Ох, хай вони згинуть, ті чоловіки! Спершу один занапастив життя Леслі, а тепер іще й другий виродок з’явився, щоб завдати їй гіршого болю. Енн, рибонько, цей світ – жахливе місце, повірте мені.

– У хибах світу тільки час

Нам допоможе дати лад, –

замислено процитувала Енн.

– Коли це й станеться, то лише у світі, де не буде жодних чоловіків, – похмуро відказала панна Корнелія.

– А тепер вони що накоїли, ці чоловіки? – запитав Гілберт, виринаючи на порозі.

– Лиха. Тільки лиха. Хіба колись вони робили щось інше?

– Яблуко з дерева пізнання з’їла Єва, панно Корнеліє.

– Її напоумив змій, а він був чоловічого роду, – зловтішно відповіла панна Корнелія.

Коли перший біль минув, Леслі відчула, що може жити далі, як то відбувається з більшістю з нас, які б не були наші муки. Деколи, у веселому колі друзів, що збиралися в маленькім будиночку, вона спроможна була навіть тішитися життю. Утім, коли Енн відчувала проблиск надії на те, що вона забуває Оуена Форда, її ілюзії легко розвіював вираз пожадливої цікавості в очах Леслі щоразу, коли в розмові спливало його ім’я. Це викликало співчуття в Енн, отож вона завжди намагалася переказувати капітанові Джиму та Гілберту новини від Оуена Форда в присутності Леслі. Рум’янець і мертвотна блідість, котрі заливали в ці хвилини щоки дівчини, красномовно свідчили про почуття, що сповнювали все її єство. Попри те, вона ніколи не говорила про нього з Енн, як і не згадувала вересневого вечора на піщаних дюнах.

Невдовзі помер її старий пес і вона дуже за ним побивалася.

– Він так довго був мені другом, – тужливо розповідала вона Енн. – Колись він належав Дікові – десь із рік до того, як ми побралися. Дік лишив його мені, коли пішов у море. Карло дуже мене любив, і це допомогло мені пережити той перший страхітливий рік після смерті мами, коли я була така самотня. А потім я почула, що Дік вертається додому, і злякалася, що Карло вже не буде тільки моїм. Але він, очевидно, геть збайдужів до Діка: так любив його колись, а тепер гарчав і кидався, мов на чужого. А я тішилася. Добре мати бодай якусь живу істоту, чия любов цілком належить тобі. Цей старий пес був мені такою розрадою. Восени він зовсім охляв; я боялася, що довго він не проживе, і все ж надіялася, що доглядом і турботою поможу йому дотягти до весни. Нині мені здалося, що він почувається краще. Я сиділа на килимку перед каміном; він підвівся й подибав до мене, поклав голову мені на коліна й подивився з такою любов’ю у великих лагідних очах… а тоді затремтів – і помер. Мені дуже його бракуватиме.

– Дозволь мені подарувати тобі іншого собаку, Леслі, – мовила Енн. – Я збираюся купити прегарного сетера Гілберту на Різдво. Дозволь мені подарувати ще одного тобі.

Леслі похитала головою.

– Дякую, Енн, але зараз не треба. Я не можу зараз прийняти іншого пса. У моєму серці не лишилося любові до інших собак. Можливо, потім… колись… я попрошу тебе подарувати мені цуценя. Мені справді потрібен пес – для захисту. Але в Карлові було щось майже людське… і здається негідним так швидко змінити його на когось іншого. Мій старий любий друг!

За тиждень до Різдва Енн поїхала в Ейвонлі й лишалася там до кінця свят. Невдовзі до неї долучився Гілберт, і в Зелених Дахах відбулося веселе святкування Нового року в товаристві Блайтів, Райтів та сімейства Баррі й за обідом, що коштував багатьох клопітких зусиль пані Лінд і Маріллі. Коли ж Енн і Гілберт повернулися в Чотири Вітри, їхній маленький будиночок стояв засипаний снігом, оскільки третя хурделиця впродовж тієї надзвичайно суворої зими нагорнула замети довкола всього, що трапилося їй на шляху. Проте капітан Джим відкинув сніг на ґанку та стежках, а панна Корнелія прийшла й розпалила веселий вогонь у затишнім каміні.

– Добре, що ви повернулися, Енн, рибонько. Але ж яка заметіль! Будинок Мурів тепер можна вздріти тільки з горішніх вікон. Леслі буде така рада вас бачити. Вона там ледь не живцем похована. Добре, що Дік може відкидати сніг лопатою і, здається, бачить у тім некепську забаву. Сьюзен просила переказати, що прийде завтра. А куди це ви, капітане?

– Спробую дістатися до Глена – хочу годинку побути в старого Мартіна Стронга. Скоро він, певне, Богу душу віддасть, то цими днями йому самотньо. Друзів у нього нема: він був завше надто заклопотаний, щоб їх мати, хоч і заробив купу грошви.

– Певно, він гадав, що як уже не можна водночас служити Богові й мамоні, краще буде обрати мамону, – ущипливо мовила панна Корнелія. – Тож хай не нарікає, що мамона тепер видається йому не найприємнішим товариством.

Капітан Джим вийшов надвір, але, пригадавши дещо, на хвилину повернувся.

– Пані Блайт, я був одержав лист від пана Форда – він пише, що знайшов-таки видавця, і мою книгу надрукують восени. Я так зрадів, коли дізнався про це. Ви уявіть – я нарешті побачу мою справжню книгу!

– Цей чоловік уже ледь не здурів від своєї «книги життя», – співчутливо озвалася панна Корнелія. – Що ж до мене, то я вважаю, що у світі й без того книжок забагато.

Розділ 29. ГІЛБЕРТ І ЕНН НЕ ДОХОДЯТЬ ЗГОДИ

Гілберт закрив солідний медичний том, який уважно читав цілий вечір, поки дедалі густіші березневі сутінки не змусили його відкласти книжку. Він відхилився на спинку стільця й замислено поглянув у вікно. Була рання весна – вочевидь, найнеприємніша пора року. Навіть захід сонця не міг прикрасити собою понурий, мовби наскрізь промоклий пейзаж і почорнілу, брезклу кригу в гавані, яку споглядав Гілберт. Ніде не було видно ознак життя, крім хіба чорної ґави, що самотою линула понад свинцевим полем. Гілберт ліниво замислився, дивлячись на птаха. Може, то був голова сім’ї, на якого в лісі за Гленом чекає гарненька чорнява дружина? А чи молодий жевжикуватий красень летів на побачення? Чи був то цинічний старий парубок, переконаний, буцім «той перший прибуде, хто вирушить сам»?^[31] Та байдуже, хто він був, невдовзі його поглинув морок, а Гілберт звернув увагу на приємніше видовище в кімнаті.

Полум’я в каміні, раз по раз сяючи яскравіше, вихоплювало з темряви біло-зелені шубки Гога й Магога, лискучу коричневу голову гарного сетера, який дрімав на килимку перед каміном, рамки з картинами на стінах, вазу з нарцисами, що виросли в невеличкім садку на підвіконні, Енн, котра сиділа при столику, відклавши шитво, обхопивши руками коліна й стежачи за полум’ям, що малювало повітряні замки з вежами, які пронизували хмару, освітлену місячним сяйвом, і надвечірні кораблі, що пливли з гавані Добрих Надій у Чотири Вітри з дорогоцінним вантажем на борту – адже Енн знову снувала радісні мрії, хоч моторошний привид страху мучив її вдень і вночі, затьмарюючи райдужні сподівання.

Гілберт уже звик називати себе «старим одруженим чоловіком». Проте на Енн він досі дивився закохано, не ймучи віри власному щастю й тому, що справді може вважати її своєю. А може, то був лише сон, частина великого марева, яким був і цей Дім Мрії? Душа його й досі мовби ходила навшпиньках перед нею, щоб не розвіялися чари й не зникло щасливе видіння.

– Енн, – поволі мовив він, – вислухай мене. Я хочу з тобою поговорити.

Енн поглянула на нього крізь тінистий морок освітленої полум’ям кімнати.

– Про що? – весело запитала вона. – У тебе страшенно серйозний вираз, Гілберте. Я сьогодні не бешкетувала. Чесне слово – запитай у Сьюзен.

– Це не про тебе… і не про нас. Я хочу… поговорити про Діка Мура.

– Про Діка Мура? – повторила Енн, випроставшись і насторожившись. – Що це таке ти хочеш сказати про Діка Мура?

– Я багато думав про нього останніми днями. Пам’ятаєш, торік я лікував йому фурункул на шиї?

– Так… так.

– Я скористався нагодою уважно оглянути шрами в нього на голові. Я завжди гадав, що з медичної точки зору це дуже цікавий випадок. Останнім часом я досліджую історію виникнення й успішного застосування такого методу як трепанація черепа. Енн, я думаю, що, коли Діка Мура відвезти до клініки й зробити йому операцію, його пам’ять і розумові здібності можна буде відновити.

– Гілберте! – вигукнула Енн із протестом у голосі. – Це неможливо!

– Але це так. І я вважаю, що мій обов’язок – розповісти про це Леслі.

– Гілберте, ти не зробиш цього! – несамовито скрикнула Енн. – Гілберте… ні… ти не зможеш… не зможеш бути такий жорстокий! Пообіцяй мені, що ти цього не зробиш.

– Енн, я не думав, що ти так це сприймеш. Будь розважлива…

– Не буду… я не можу бути розважлива… я надзвичайно розважлива! Це ти нерозважливий, Гілберте! Чи ти хоч думав, що буде з Леслі, якщо Дік стане такий, як був колись? Уяви собі! Зараз їй дуже тяжко, але для неї в тисячу разів краще буде лишитися Дікові нянькою, ніж знову стати його дружиною. Я знаю… я знаю! Ні, це немислимо. Не втручайся в цю справу, Гілберте. Облиш усе, як є.

– Енн, я думав і про це також. Але я переконаний, що лікар мусить брати до уваги стан тіла й розуму пацієнта, попри всі наслідки, до яких це може призвести. Я вважаю, що обов’язок лікаря – спробувати відновити фізичне й психічне здоров’я людини, якщо для цього є хоч найменша можливість.

– Щодо цього, то Дік – не твій пацієнт, – змінила тактику Енн. – Якби Леслі запитала, чи можна щось для нього вдіяти, тоді ти був би зобов’язаний усе їй розповісти. Але ти не повинен втручатися не у свою справу.

– Я не вважаю, що втручаюся. Дванадцять років тому дядько Дейв сказав Леслі, що Дікові нічим не можна допомогти. Вона, звісно, досі в це вірить.

– А чому він так сказав, якщо це неправда? – переможно вигукнула Енн. – Хіба він не знає про це так само багато, як ти?

– Я думаю, що ні, хай як самовпевнено й безапеляційно це прозвучить. Ти знаєш, як упереджено він ставиться до, як сам це називає, «новомодних ідей щодо розтинів і розрізувань». Він навіть проти операцій при апендициті.

– Він слушно каже! – правила своєї Енн, повстаючи проти власних поглядів. – Я сама вважаю, що ви, сучасні лікарі, аж надто захоплено ставите досліди на живих людях.

– Рода Аллонбі померла б, якби я не зважився поставити один із таких дослідів, – заперечив Гілберт. – Але я ризикнув і врятував їй життя.

– Мені до смерті набридли ці розмови про Роду Аллонбі! – вигукнула Енн. Це було найнесправедливіше щодо Гілберта, котрий і словом не згадав хвороби пані Аллонбі, відколи розповів Енн про свою удачу. І не його вина була в тім, що інші й понині невтомно обговорювали цей випадок.

Гілберт відчув себе ображеним.

– Я не сподівався, що ти так поставишся до цього, Енн, – сказав він холодно, підводячись і прямуючи до дверей. Уперше в житті вони були близькі до сварки.

Енн кинулася за ним і потягла його назад до крісла.

– Ні, Гілберте, ні, ти не підеш розгніваний. Сядь, і я ду-у-уже щиро перепрошу тебе. Мені не слід було казати так. Але… ох, якби ти знав…

Вона затнулася саме вчасно, ледь не прохопившись Гілберту про таємницю Леслі.

– Якби ти знав, як почувається жінка в такій ситуації, – незграбно виправдовувалася Енн.

– Я розумію це. Я обміркував справу з усіх точок зору й дійшов висновку, що мій обов’язок – повідомити Леслі про можливість відновити Дікові пам’ять і глузд. Щодо решти – вона мусить вирішити сама.

– Ти не маєш права покладати цю відповідальність на неї. Їй і без того тяжко живеться. Вона бідна – де їй узяти кошти на операцію?

– Це вона мусить вирішити сама, – уперто повторив Гілберт.

– Ти припускаєш, що Діка можна вилікувати. Але чи певен ти цього?

– Авжеж ні. Цього ніхто не може сказати напевне. Можливо, пошкоджений сам головний мозок, і наслідки цих пошкоджень незворотні. Та якщо, як мені здається, утрата пам’яті спричинена лише натисканням на мозкові центри окремих деформованих ділянок черепа, вилікувати його справді можна.

– Але це тільки припущення! – не вгавала Енн. – Звісно, ти можеш сказати про це Леслі. Та операція коштує дорого – якщо вона погодиться, то муситиме позичати гроші або ж продавати ферму. А що, як вилікувати Діка не вдасться? Як вона повертатиме борг? Як заробить на прожиття собі й цій нещасній безпорадній істоті, коли продасть усе, що має?

– О, я знаю… знаю. Але мій обов’язок – сказати їй. Я не можу відступитися від цього переконання.

– Ця славетна впертість Блайтів! – простогнала Енн. – Але не берися остаточно вирішувати сам. Порадься з дядьком Дейвом.

– Я вже радився з ним, – неохоче визнав Гілберт.

– І що він сказав?

– Загалом те саме, що й ти, – облиш усе, як є. Боюся, він не лише упереджений щодо «новомодної хірургії», а й міркує так само, як ти – не роби цього заради Леслі.

– Отож-бо, – наполягала Енн. – Ти ж не заперечиш, Гілберте, що думка того, хто прожив на світі замалим не вісімдесят літ, багато бачив і врятував десятки життів, повинна важити більше, ніж припущення недосвідченого хлопчака.

– Дякую.

– Не смійся. Це надто серйозно.

– Саме так я й уважаю – це надзвичайно серйозно. Перед нами безпорадний чоловік, тягар для інших. І коли є можливість повернути йому глузд і зробити його корисним…

– Адже доти він приносив так багато користі, – презирливо урвала його Енн.

– Він може отримати змогу виправити власні помилки. Його дружина про це не знає. Я знаю – і саме тому я повинен сказати їй, що така змога існує. Це моє остаточне рішення.

– Тільки не кажи, що воно справді остаточне, Гілберте. Порадься з кимось іще. Запитай думки капітана Джима.

– Гаразд. Але я не обіцяю взяти його думку до уваги. Це той випадок, коли людина мусить вирішувати сама. Мене гризло сумління, якби я й далі мовчав про це.

– О, сумління! – вигукнула Енн. – Очевидно, у дядька Дейва також є сумління, правда?

– Звісно. Але я не сторож його сумління, Енн. Визнай, моя дівчинко, – якби йшлося не про Леслі… якби то був цілком абстрактний випадок, ти ж погодилася б зі мною. Ти сама це знаєш.

– Ні, не погодилася б, – відказала Енн, щосили намагаючись повірити власним словам. – Ти можеш сперечатися хоч до ранку, Гілберте, та я не поступлюся. Запитай, що думає про це панна Корнелія.

– Ти терпиш поразку, Енн, коли вже прикликаєш собі в поміч панну Корнелію. Вона, звісно, розгнівається й скаже, буцім я «типовий чоловік». Та це не має значення. Не панна Корнелія мусить вирішувати, що робити. Це стосується тільки Леслі.

– Ти добре знаєш, яке буде її рішення, – ледь не плачучи мовила Енн. – У неї теж ідеальне уявлення про обов’язок. Не розумію, як ти можеш брати на себе таку відповідальність. Я не змогла б.

– Бо правий той, хто правий шлях обрав

І з наслідками стрітися готовий,^[32]

– процитував Гілберт.

– О, ти вважаєш, наче два віршованих рядки – це переконливий аргумент, – пирхнула Енн. – Це так по-чоловічому.

На ці слова вона засміялася, мимохіть нагадавши собі панну Корнелію.

– Що ж, коли Теннісон для тебе не авторитет, можливо, ти повіриш словам Того, Хто незрівнянно більший, – серйозно відказав Гілберт. – «І спізнаєте правду, і правда визволить вас».^[33] Я всім серцем вірю в це, Енн. Це найважливіший, найпрекрасніший вірш у Біблії – і взагалі в літературі, – і найправильніший, якщо існують різні ступені правильності. Найперший обов’язок кожного – казати правду, як він бачить її й розуміє.

– У цьому випадку правда не визволить Леслі, – зітхнула Енн. – Боюся, після цього вона опиниться в іще жорстокіших лабетах. Ох, Гілберте, як тяжко мені думати, що ти чиниш правильно!

Розділ 30. ЛЕСЛІ ВИРІШУЄ ДІЯТИ

Раптовий спалах епідемії грипу в Глені й рибальському селищі змусив Гілберта впродовж двох тижнів віддавати весь свій час хворим, тож він не мав ні хвилини, щоб порадитись, як обіцяв, із капітаном Джимом. Енн без надії сподівалася, що він облишив свої ідеї щодо лікування Діка Мура, і, щоб не будити лиха, оминала цю тему в розмовах – проте безперервно міркувала.

«Може, варто сказати йому, що Леслі кохає Оуена? – думала вона. – Він ніколи не дасть їй приводу запідозрити, буцім йому щось відомо, тож її гідність не постраждає, а я спробую переконати його, що Дікові не слід робити операцію. Варто сказати чи ні? Ні, я не можу. Обіцянка мусить бути непорушна, і я не маю права зраджувати таємницю Леслі. Та ще ніколи в житті мені не було так страшно, як тепер. Це труїть весну… труїть усе!»

Якось надвечір Гілберт запропонував удвох піти до капітана Джима. Енн уся похолола, проте погодилася, і вони рушили. Два тижні лагідного сонячного сяйва явили диво, геть видозмінивши понурий пейзаж із ґавою, яку з вікна вітальні споглядав Гілберт. Пагорби й поля лежали сухі, теплі й бурі, готові взятися вигадливим візерунком весняного цвіту; затока грайливо тріпотіла попід вітром; прибережна дорога в’юнилася звабливою червоною стрічкою, а на піщаних дюнах гурт хлопчаків, які ладналися знову почати ловити рибу, палив сухотрав’я, що лишилося там із минулого літа. Полум’я весело металося вздовж гряди, вимахуючи багряними прапорами на тлі темно-глибокого моря, освітлюючи спалахами протоку й рибальське селище. То була дуже яскрава сцена, що іншим разом неодмінно потішила б очі Енн, але нині вони з Гілбертом не могли радіти прогулянці. Звичний дружний дух і відчуття єднання в смаках і поглядах, властиве племені, що знає Йосипа, нині майже здиміли з їхньої розмови. Несхвалення, яке виявляла Енн щодо намірів Гілберта, було знати в гордовито скинутім підборідді й силуваній чемності коротких фраз. Гілберт стиснув вуста з усією блайтівською впертістю, та очі його дивилися занепокоєно. Він мав намір зробити те, що вважав своїм обов’язком, проте зіпсовані стосунки з Енн видавалися йому для цього зависокою ціною. Обоє вони зітхнули з полегшенням, коли зрештою дійшли до маяка, і обоє відчули за це сором.

Капітан Джим відклав убік рибальську сіть, яку саме плів, і радісно їх привітав. У яскравім світлі весняного вечора він здавався таким старим, яким Енн його ще ніколи не бачила. У волоссі в нього побільшало сивини, жилава рука, простягнута для потиску, ледь помітно тремтіла. Утім, сині очі його були так само ясні й спокійні, як завжди, і несхитна душа проглядала крізь них, шляхетна й відважна.

Капітан Джим мовчки вражено слухав Гілберта, який казав те, що прийшов сказати. Енн, знаючи, як сильно старий любить Леслі, була певна, що він підтримає її, хоч і не сподівалася цим переконати Гілберта. Тому вона була безмежно здивована, коли капітан Джим, поволі й сумовито, проте без жодних вагань відповів, що Леслі має знати правду.

– Ох, капітане Джим, я не чекала від вас такого! – докірливо заявила Енн. – Я думала, ви не бажатимете їй нових страждань.

Капітан Джим похитав головою.

– Не хочу я, щоб вона страждала, та й розумію добре всі ті ваші почуття. Мене вони й самого мучать. Але не почуття повинні змушувати нас повертати стерно в житті – ні, тоді наш корабель надто часто трощило 6. Є лиш один компас, за яким ми мусимо прокладати курс, і це відповідь на питання, як правильно буде вчинити. Я згоден з лікарем Блайтом. Коли є змога повернути Дікові глузд – Леслі треба сказати про це. Тут іншого вибору бути не може, так я собі думаю.

– Ох, – простогнала Енн у безнадійнім відчаї, – заждіть, коли до вас дістанеться панна Корнелія.

– Корнелія дасть нам прочуханки, так-таки є, – кивнув капітан Джим. – Ви, жінки, премилі створіння, пані Блайт, але зовсім трішки нелогічні. У вас є вища освіта, а в Корнелії ні, та щодо логіки ви схожі, як викапані. Ну, та вам це не шкодить. Логіка – сувора штука, і невблаганна. А тепер заварю-но я чаю, і вип’ємо з вами по чашці, та й погомонимо про добре, щоби стишити бурю в душі.

Чай і дружня розмова стишили бурю в душі Енн аж настільки, що дорогою додому вона вже не шпигала Гілберта докорами так, як хотіла це зробити попервах. У розмові вона не торкалася найболючішого питання, проте жваво й зацікавлено підтримувала інші теми, тож Гілберт зрозумів, що йому, хай неохоче, все-таки було даровано прощення.

– Капітан Джим здається таким змарнілим і кволим. Він дуже постарів за цю зиму, – сумовито мовила Енн. – Боюся, невдовзі він вирушить на пошуки зниклої Маргарет, і мені боляче від самої думки про це.

– Гавань Чотирьох Вітрів уже буде не та, коли капітан Джим «вийде в останнє плавання», – згодився Гілберт.

Наступного дня він пішов до сірого будинку понад струмком. Чекаючи на нього вдома, Енн снувала кімнатами, до краю схвильована й стривожена.

– Ну, то що сказала Леслі? – запитала вона, коли Гілберт повернувся.

– Майже нічого. Я думаю, вона була дещо спантеличена.

– Вона хоче, щоб Дікові зробили операцію?

– Вона сказала, що все обміркує й невдовзі вирішить як діяти.

Гілберт безсило впав у крісло перед каміном. Він здавався втомленим. Надто важко було йому говорити з Леслі, і жах, яким сповнилися її очі, коли вона збагнула суть його слів, не був приємним спогадом. Тепер, коли жереб було кинуто, його посіли сумніви у власній розважливості.

Енн поглянула на нього із жалем, сіла на килим біля крісла й оперлася своєю рудоволосою голівкою на Гілбертову руку.

– Гілберте, я неприпустимо бридко поводилася в цій ситуації. Більше не буду. Будь ласка, назви мене рудою й пробач мені.

Отож Гілберт упевнився, що, які б не були наслідки, він ніколи не почує на свою адресу: «Я ж тобі казала!» Та навіть це не заспокоїло його. Обов’язок, коли міркувати про нього абстрактно, – це одне, та зовсім інше – то обов’язок як щось конкретне, надто коли виконавця його зустрічають нажахані очі жінки.

Якесь внутрішнє відчуття змушувало Енн уникати Леслі впродовж наступних трьох днів. Надвечір третього з них Леслі сама прийшла до маленького будиночка й сказала Гілбертові, що відвезе Діка в Монреаль на операцію. Вона була дуже бліда; її мовби знов огорнула запона колишнього відчуження. Проте в очах її не було вже того виразу, що мучив Гілберта: вони були ясні й холодні. Вона сухо й по-діловому обговорила з ним усі деталі майбутньої поїздки. Здобувши бажані відповіді, Леслі підвелася; Енн запропонувала провести її додому.

– Не треба, – доволі різко відказала Леслі. – Нині дощило й земля ще волога. Добраніч.

– Невже я втратила мою подругу? – зітхнула Енн. – Якщо операція мине успішно й Дік Мур одужає, Леслі навіки сховається в потаємній цитаделі душі, де ніхто з нас уже ніколи не зможе її відшукати.

– Може, вона покине його, – припустив Гілберт.

– Леслі ніколи так не вчинить. У неї дуже сильне почуття обов’язку. Вона казала мені якось, що її бабуся, пані Вест, завжди вчила її не кидати жодної відповідальності, котру ти завдаєш собі на плечі, байдуже, які будуть наслідки. Це одне з головних правил її життя, хоч я вважаю, що воно вже доволі застаріло.

– Енн, зараз у тобі говорить образа. Насправді ти не вважаєш його застарілим, і в тебе самої достоту такі ж уявлення про непорушність обов’язку. І це правильно. Намагання уникнути відповідальності – це лихо сучасних людей і причина невдоволення та неспокою, що панують у нашому світі.

– Так каже проповідник, – насмішкувато зронила Енн. Проте в душі вона знала, що Гілберт має слушність, і серце їй нестерпно боліло за Леслі.

Наступного тижня панна Корнелія примчала, мов сніжна лавина, у маленький Дім Мрії. Гілберта не було, тож Енн мусила стати на герць самотужки. Панна Корнелія заговорила, ледь устигнувши скинути капелюх.

– Енн, рибонько, невже це правда, що лікар Блайт сказав Леслі, буцім Діка можна вилікувати, і вона збирається везти його на операцію до Монреаля?

– Так, панно Корнеліє, це правда, – відважно сказала Енн.

– Тоді це нелюдська жорстокість, от що це таке! – відповіла панна Корнелія, дедалі більше просякаючи гнівом. – А я ще вважала лікаря Блайта гідним чоловіком! Мені й на думку не спадало, що він здатен на таке!

– Лікар Блайт уважав своїм обов’язком сказати Леслі про можливість повернути здоров’я Діку, – мовила Енн і, відчуваючи, що мусить виявити солідарність із Гілбертом, додала: – Я з ним згодна.

– Не згодні ви з ним, рибонько, – відказала панна Корнелія. – Ніхто, маючи бодай краплину співчуття, не може бути згоден із цим.

– Капітан Джим також згоден.

– Не кажіть ані слова про цього старого дивака! – вигукнула панна Корнелія. – Та я й знати не хочу, хто згоден, а хто ні! Подумайте – подумайте, – що це означає для сердешної, згорьованої, вимученої дівчини!

– Ми думаємо про це. Але Гілберт уважає, що лікар мусить передовсім дбати про фізичне й розумове здоров’я пацієнта.

– Хіба не типовий чоловік? Але від вас, Енн, рибонько, я сподівалася більшого, – відповіла панна Корнелія радше сумно, аніж сердито, і почала засипати Енн тими самими аргументами, із якими вона сама допіру нападалася на Гілберта. Енн відчайдушно захищала свого чоловіка тією ж зброєю, яку використовував Гілберт для самозахисту. Битва була довга й виснажлива, та зрештою панна Корнелія капітулювала.

– Це нечесно! – заявила вона, ледь не плачучи. – Це просто… просто нечесно! Бідна, бідна Леслі!

– Вам не здається, що слід бодай трохи подумати й про Діка? – запитала Енн.

– Про Діка! Діка Мура! Йому й так добре. Зараз він – кращий і порядніший член суспільства, ніж будь-коли. Він пиячив, або ще й гірше робив. І ви хочете звільнити його, щоб він знову заливав баньки та горлопанив?

– Він іще може змінитися, – сказала нещасна Енн, борючись із ворогом зовні та демонами сумніву всередині.

– Змінитися! – пирхнула панна Корнелія. – Травми, через які Дік Мур опинився в такому стані, він дістав у п’яній бійці. Він заслужив на свою долю. Те, що відбулося, стало для нього карою. Я не вважаю, що лікар Блайт має право втручатися в наміри Господа.

– Ніхто не знає, що сталося з Діком, панно Корнеліє. Може, то й не була п’яна бійка. Його могли вистежити й пограбувати.

– Не було в зайця хвоста, та й не буде, – заперечила панна Корнелія. – Але суть ваших слів мені ясна: рішення прийняте й обговорювати його марно. Коли так, я більше не сперечатимуся. Не люблю товкти воду в ступі. Коли треба щось зробити – я роблю, хоча спершу волію пересвідчитися, що це таки неминуче треба зробити. Тепер я всі зусилля спрямую на те, щоб утішити й підтримати Леслі. І, зрештою, – пожвавилася панна Корнелія, – може виявитися й так, що операція Дікові не допоможе.

Розділ 31. ПРАВДА ВИЗВОЛЯЄ

Прийнявши остаточне рішення, Леслі взялася до справи негайно й із характерною для неї рішучістю. Однак, байдуже, які питання життя й смерті чекали попереду, спершу слід було закінчити генеральне прибирання. У сірому домі понад струмком усе сяяло й вилискувало після неоціненної допомоги панни Корнелії. Висловивши все, що думала, спершу Енн, а згодом – Гілбертові й капітану Джиму, панна Корнелія ніколи не зачіпала цієї теми в розмовах із Леслі. Майбутню Дікову операцію вона прийняла як неминучий факт, згадуючи про неї діловим тоном і лише тоді, коли в тім була нагальна потреба. Сама ж Леслі не виявляла бажання говорити про це. Упродовж тих розкішних весняних днів вона була дуже стримана й холодна. Леслі зрідка заходила до Енн і, хоч поводилася незмінно доброзичливо й чемно, сама її чемність поставала, мов стіна, між нею й мешканцями Дому Мрії. Колишні жарти, сміх та звичні дружні ритуали не могли розважити її. Проте Енн забороняла собі ображатися. Вона знала, що Леслі затиснена в лабетах пекучого страху, що не дозволяв їй насолодитися ані найменшими проявами щастя й радості. Коли душу захоплює одне сильне почуття, решта емоцій відсуваються вбік. Ніколи ще Леслі Мур не здригалася від нестерпнішого жаху перед майбутнім. Проте вона йшла вперед обраним шляхом, без жодних вагань, як ішли своїм обраним шляхом мученики давніх часів, знаючи, що наприкінці його на них чекає вогненна агонія смерті.

Фінансове питання було розв’язане значно легше, ніж того боялася Енн. Леслі позичила потрібну суму в капітана Джима і, на її прохання, він узяв у заставу її невеличку ферму.

– Тож на один клопіт сердешній дівчині менше, – підсумувала панна Корнелія, – та й мені теж. Тепер, коли Дік одужає й зможе працювати – він платитиме відсотки, а коли ні, я певна, капітан Джим усе влаштує так, щоб Леслі не мусила того робити. Він мені так і сказав: «Я, Корнеліє, вже старий, а ні внуків, ні дітей не маю. Від мене живого Леслі дарунка не прийме, та, може, прийме від померлого». Тому щодо цього все буде добре. Аби ж і решта влаштувалася так само легко. Що ж до Діка, то цей мерзотник останніми днями був геть нестерпний. У нього диявол вселився, повірте мені! Ми з Леслі через нього й прибрати як слід не могли. Якось він був узявся ганяти в хліві качок, і так ганяв, поки ледь не всі вони здохли. А нам нічим не хотів помогти. Часом, ви знаєте, він сяк-так дещо робить – носить дрова й тягає воду. Але цими днями, щойно він підходив до криниці, як хотів стрибонути в неї сам. Одного разу я навіть подумала: «Як би добре все вийшло, якби ти лиш там утопився».

– Панно Корнеліє!

– Не дивіться так на мене, рибонько. На моєму місці кожен подумав би те саме. Якщо монреальські лікарі зможуть повернути Дікові Муру глузд – вони чудотворці.

На початку травня Леслі відвезла Діка в Монреаль. Гілберт поїхав із нею, щоб допомогти їй попервах у клініці. Додому він повернувся зі звісткою, що монреальський хірург, до якого вони звернулися по консультацію, погодився з тим, що Дік має високі шанси на відновлення всіх розумових здібностей.

– Яка втішна новина, – зіронізувала панна Корнелія.

Енн зітхнула. Під час прощання Леслі трималася дуже холодно. Проте вона обіцяла писати, і за десять днів по Гілбертовім поверненні від неї надійшов перший лист. Леслі писала, що операція минула успішно й Дік швидко одужує.

– Що вона має на увазі? – запитала Енн. – Це означає, що в Діка справді відновилася пам’ять?

– Навряд… адже вона нічого про це не пише, – відповів Гілберт. – Леслі вживає слово «успішно» в тім розумінні, у якім його вживає хірург. Це означає, що операція минула без ускладнень і результати добрі. Але поки що рано говорити про те, чи відновляться – цілком або частково – розумові здібності Діка. Пам’ять, очевидно, повернеться до нього не скоро і, якщо це станеться, то відбуватиметься поступово. Це все, що вона пише?

– Так. Ось її лист – дуже короткий. Сердешна дівчина – вона, мабуть, перебуває в такій жахливій напрузі. Я стільки всього наговорила б тобі зараз, Гілберте, якби це не було нечесно й жорстоко.

– Панна Корнелія все каже за тебе, – сумовито всміхнувся Гілберт. – Виговорює мені при кожній зустрічі. Вона ясно дає зрозуміти, що вважає мене ледь не вбивцею, і шкодує, що дідо Дейв узагалі передав мені свою практику. Вона сказала навіть, що йому слід було запросити лікаря-методиста з того боку затоки. Більшого осуду годі й чекати від панни Корнелії.

– Якби захворіла Корнелія Брайант, то покликала б собі не лікаря-методиста, – гидливо завважила Сьюзен. – Вона витягла б вас, лікарю, дорогенький, з ліжка посеред ночі, не давши вам заслужено відпочити, якби тільки десь їй що закрутило, еге ж. А тоді ще й сказала би, що рахунок ви їй поставили здирницький. Та ви не зважайте, лікарю, дорогенький. Усякі люди на світі бувають.

Деякий час від Леслі не було жодних новин. Ніжні весняні дні минали один за одним, і береги гавані Чотирьох Вітрів зеленіли, багряніли й квітнули. Якось наприкінці травня, коли Гілберт повернувся додому, у стайні його зустріла Сьюзен.

– Боюся, пані Блайт чимось дуже засмучена, лікарю, дорогенький, – загадково мовила вона. – Пані одержала якогось листа нині вдень, і відтоді ходить і ходить по саду, й говорить сама до себе. А ви знаєте ж, їй зараз багато ходити не слід. Вона не каже, про що був той лист, а я не допитлива, лікарю, дорогенький, і допитлива ніколи не була – таж видно, що вона смутна. А їй смутитися зараз не можна.

Стривожений Гілберт квапливо вибіг до саду. Невже сталося щось у Зелених Дахах? Проте Енн, що сиділа на лавці побіля струмка, не здавалася смутною, хоч і була надзвичайно схвильована. Сірі очі її мерехтіли вогнем, щоки взялися багряними плямами.

– Що сталося, Енн?

Вона засміялася дивним коротким сміхом.

– Ти, мабуть, не повіриш, коли я розкажу тобі, Гілберте. Я й сама не вірю. Як сказала днями Сьюзен, я спантеличена, «ніби муха, що на сонці взяла собі й ожила». Це неймовірно. Я десять разів перечитала цей лист, і щоразу те саме – я не вірю власним очам. О, Гілберте, ти казав правду… таку правду! Тепер я розумію… і мені так соромно за себе… ти пробачиш мені колись?

– Енн, я візьму тебе за плечі й трусону, якщо ти чітко всього не поясниш. Редмонду було б за тебе соромно. Що сталося?

– Ти не повіриш… ти не повіриш…

– Я йду викликати лікаря Дейва, – мовив Гілберт, удаючи, що хоче повернутися в будинок.

– Сядь, Гілберте. Я спробую розказати. Я одержала цей лист… і, ох, Гілберте, це так надзвичайно… так неймовірно… ніхто з нас не думав… і уявити не міг…

– Напевно, – зітхнув Гілберт зі смиренним виглядом, – єдине, що можна тут удіяти – це терпляче розпитати про все підряд. Від кого лист?

– Від Леслі… і, ох, Гілберте…

– Від Леслі! Це цікаво! Що вона пише? Як там Дік?

Енн узяла лист і після невеличкої драматичної паузи простягнула його Гілбертові.

– Ніякого Діка немає! Той, кого ми всі вважали Діком Муром… кого всі в затоці Чотирьох Вітрів вважали Діком Муром – насправді його двоюрідний брат, Джордж Мур із Нової Шотландії. Вочевидь, вони завжди були разюче схожі між собою. А Дік Мур помер на Кубі тринадцять років тому від жовтої лихоманки.

Розділ 32. ПАННА КОРНЕЛІЯ ВИСЛОВЛЮЄ СВОЮ ДУМКУ

– То ви хочете сказати, Енн, рибонько, що Дік Мур виявився геть не Діком Муром, а кимось іншим? Для цього ви нині мені телефонували?

– Так, панно Корнеліє. Це дивовижно, правда?

– Це… це так по-чоловічому, – вражено простогнала панна Корнелія, тремтливими пальцями скидаючи капелюха. Уперше в житті панна Корнелія була безперечно ошелешена. – Мабуть, я не можу осягнути цього, Енн, – мовила вона врешті-решт. – Я чула, що ви сказали… і я вірю вам… але не збагну. Дік мертвий – і всі ці роки був мертвий – тож Леслі… вільна?

– Так. Правда визволила її. Гілберт слушно казав, що цей вірш – найпрекрасніший у Біблії.

– Розкажіть мені все, рибонько. Після вашого дзвінка в мене думки всі аж геть переплуталися. Ніколи ще Корнелія Брайант не зазнавала такого невимовного потрясіння.

– Тут майже нема чого розповідати. Лист від Леслі був короткий. Деталей вона не описувала. У цього чоловіка, Джорджа Мура, відновилася пам’ять, і він знає, хто він такий. Він каже, що на Кубі Дік захворів на жовту лихоманку й «Чотири сестри» мусили вертатися додому без нього. Джордж лишився, щоб доглядати кузена. Але Дік невдовзі по тому помер. Джордж не написав про це Леслі, бо мав намір повернутися й розповісти їй усе особисто.

– Чому ж він не повернувся?

– Певне, йому завадив той нещасний випадок із травмою голови. Гілберт каже, що Джордж Мур, найімовірніше, не пам’ятає ні самого нещасного випадку, ні того, що призвело до нього, і, мабуть, уже ніколи не згадає. Очевидно, це сталося невдовзі після смерті Діка. Думаю, ми дізнаємося більше, коли від Леслі надійде наступний лист.

– Чи пише вона про те, що робитиме далі? Коли вона повернеться додому?

– Вона залишиться із Джорджем Муром, доки того випишуть з лікарні. Леслі каже, що написала його рідним у Нову Шотландію. Здається, єдина близька Джорджева родичка – то заміжня старша сестра. Вона була жива, коли її брат пішов у море з командою «Чотирьох сестер», та хтозна, що могло статися впродовж тринадцяти років. А ви, панно Корнеліє, колись бачили Джорджа Мура?

– Так. Тепер я згадала. Він приїздив сюди, до свого дядька Ебнера, десь вісімнадцять років тому. Їм із Діком було тоді по сімнадцять. Вони двоюрідні і з материнського, і з батьківського боку: батьки в них рідні брати, а матері – сестри-близнючки, то й не дивно, що вони були такі подібні. Звісно, – недбало докинула панна Корнелія, – то не була та разюча подібність, коли двоє людей аж так між собою схожі, що заввиграшки вдають один одного і навіть рідна мати не збагне, котрий із них хто. Тоді майже кожен міг напевне сказати, хто Джордж, а хто Дік, коли вони були разом та поблизу. Проте коли перед вами був лиш один, іще й на відстані, сказати, хто це, було вже не так легко. Вони, шибайголови, любили дурити інших, мали таку забаву. Джордж був трохи вищий і кремезніший, ніж Дік, хоча гладкий аніжоден із них не був – обидва здавалися радше худими. Та ще Джордж був блідіший за Діка й чуприну мав темнішу. Але з лиця були дуже схожі, ще й обидва мали ті дивні очі – одне синє, друге каре. А щодо решти, то й зовсім вони були різні. Джордж був гарний, чемний хлопець, хоч і шибеник добрячий, і всі казали, буцім у ті часи він уже любив заглядати до чарки.

Проте всім він подобався більше, ніж Дік. Тут він провів близько місяця. Леслі ніколи його не бачила – їй було тоді вісім чи дев’ять років, і тепер я згадала, що цілу ту зиму вона провела по той бік затоки у своєї бабусі, старої пані Вест. І капітана Джима не було – того ж року його корабель розбився на Островах Мадлен. Я не певна, чи він або Леслі бодай колись чули про кузена з Нової Шотландії, такого схожого на Діка Мура. Ніхто й не згадав про цього кузена, коли капітан Джим привіз Діка – точніше, Джорджа – додому. Звісно, ми всі подумали, що Дік страшенно змінився – став такий гладкий і незграбний. Та ми вважали це наслідком травми, що він зазнав – і, безсумнівно, так воно й було, бо, як я вже сказала, Джордж і собі ніколи не був гладкий. І ніяк інакше збагнути ми теж не могли, бо йому ж геть-чисто пам’ять відбило. Не дивно, що ми так усі вважали. Але це казна-що. Леслі збавила найкращі роки життя на догляд за тим, хто й права жодного на це не мав. Хай вони згинуть, ті чоловіки! Байдуже, що вони роблять – це завжди не те, що треба. І хай ким вони виявляються – завжди це хтось, ким їм бути не слід. Як вони мене дратують!

– Гілберт і капітан Джим – чоловіки, і завдяки їм правда нарешті відкрилася, – заперечила Енн.

– Мушу визнати, це так, – неохоче кивнула панна Корнелія. – Я перепрошую, що нападалась на лікаря Блайта. Уперше в житті мені соромно за слова, що я наговорила чоловікові. Утім, не знаю, чи скажу я йому про це. Мабуть, усе ж, він муситиме просто прийняти це як належне. Яке ж то благо, Енн, рибонько, що Господь відповідає не на всі наші молитви. Увесь цей час я ревно молилася, щоб операція Дікові не помогла. Звісно, я не просила цього так відверто. Але ця думка була присутня в мене постійно, і я певна, що Господь знав про неї.

– Він відповів на ваше істинне прохання. Адже насправді ви хотіли, щоб Леслі не опинилася в тяжчих лабетах. Боюся, потай я сама плекала надію, що лікування не буде успішне, і тепер соромлюся цього.

– А як сама Леслі приймає те, що сталося?

– Вона ошелешена. Здається, Леслі, як і ми, ще не збагнула всього цілком. Вона пише: «Енн, усе це для мене – мов дивний сон». Це єдині її слова про себе саму.

– Бідолашне дитя! Мабуть, кожен в’язень, звільнившись від своїх кайданів, іще довго почувається без них розгубленим і неприкаяним. Але знаєте, Енн, що я думаю невідступно – як щодо Оуена Форда? Нам відомо, що Леслі була закохана в нього. Ви не припускали, що й він також міг закохатися в неї?

– Так… одного разу припускала, – визнала Енн, відчуваючи, що може сказати це.

– Я не мала жодних підстав уважати так, але тепер мені здається, що це, найімовірніше, правда. Енн, рибонько, бачить Бог, я не звідниця і зневажаю всіх, хто пхає носа в такі справи. Але на вашому місці, якби я писала цьому Форду, то згадала б мимохідь і про те, що тут відбулося. Ось як учинила б я.

– Авжеж я згадаю про це, – стримано відказала Енн. Чомусь їй не хотілося обговорювати цю тему з панною Корнелією. Та все ж вона мусила визнати, що достоту ця сама думка зринала й у неї, відколи вона почула, що Леслі вільна, хоч вона нізащо не осквернила б її, промовивши вголос і вбравши в звичайні, буденні слова.

– Звісно, рибонько, із цим не варто квапитись. Але Дік Мур уже тринадцять років як мертвий, а Леслі й так змарнувала на нього достатньо часу. Ми просто подивимося, як воно вийде. Що ж до Джорджа Мура, котрий узяв і, як типовий чоловік, ожив саме тоді, коли всі думали, що він давно помер, то мені його шкода. Боюся, він тепер собі ніде не знайде місця.

– Він іще молодий і, коли цілком одужає, то, певне, зможе якось влаштуватися в житті. Сердешний чоловік – він, мабуть, дуже дивно почувається. Вочевидь, усіх цих тринадцяти років просто не існує в його пам’яті.

Розділ 33. ЛЕСЛІ ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Два тижні потому Леслі Мур сама повернулася до сірого будинку понад струмком, де минуло стільки гірких літ її життя. У червневих сутінках вона прослизнула крізь поля до маленького Дому Мрії й білою примарою постала в духмяному саду перед Енн.

– Леслі! – скрикнула вражена Енн. – Звідки ти взялася? Ми й не знали, що ти приїздиш. Чому ти не написала? Ми зустріли б тебе.

– Чомусь я не могла писати, Енн. Так дивно було намагатися все пояснити в листі, за допомогою пера й чорнила. І я хотіла повернутися спокійно й непомітно.

Енн обійняла свою подругу й поцілувала. Леслі відповіла їй сердечним цілунком. Бліда й утомлена, вона тихо зітхнула, сівши на траву побіля великої клумби з нарцисами, що мерехтіли, мов золотаві зірки в тьмяному, сріблистому вечірньому тумані.

– Ти повернулася сама?

– Так. Сестра Джорджа Мура приїхала в Монреаль і забрала його до себе. Сердешний – йому так сумно було зі мною прощатися, хоча спершу, коли пам’ять щойно повернулася до нього, я була йому зовсім чужою людиною. Та він дуже прикипів до мене за ті найперші важкі дні, коли ніяк не міг усвідомити, що Дік помер не вчора, як він гадав. Це було дуже тяжко. Я допомагала йому, як могла. Коли приїхала його сестра, йому трохи полегшало, бо він був переконаний, що лиш недавно бачив її востаннє. На щастя, вона не дуже змінилася, і це теж йому допомогло.

– Ох, Леслі, це так незбагненно дивно. Здається, ніхто з нас досі ще цього не осягнув.

– Я не осягнула. Коли годину тому я зайшла до свого будинку, мені здалося, що це тільки сон… і що Дік десь тут, зі своєю дитячою усмішкою, як то було стільки років. Енн, я нічого не відчуваю – ані радості, ні смутку… нічогісінько. Це так, наче щось було видерто з мого життя й після нього лишилася чорна, моторошна порожнеча. Мені здається, що я не можу бути собою – ніби я перетворилася на когось іншого й не можу звикнути до цього. Звідси така страшна безпорадність, розгубленість і самотність. Як добре знову бачити тебе – ти немов якір для моєї заблукалої душі. Ох, Енн, я так боюся всього – пліток, запитань і здивованих поглядів. Щойно я про це подумаю, як хочу, щоб можна було ніколи сюди не вертатися. Лікар Дейв випадково зустрівся зі мною на станції – він і привіз мене додому. Бідолашний, як він картається тим, що колись казав, буцім Діку нічим не можна зарадити. «Я справді так думав, Леслі, – бідкався він сьогодні. – Але я мусив порадити вам не зважати лиш на мою думку, звернутися до фахівця. Якби я так і зробив, у вашім житті не було би стількох гірких літ, а в житті Джорджа Мура – стількох змарнованих. Я ніколи не пробачу собі цього, Леслі». Але я попросила, щоб він не журився, бо він робив те, що йому здавалося слушним. Він завжди так добре до мене ставився – мені тяжко було бачити, як він картає себе.

– А Дік… тобто Джордж? Його пам’ять цілком відновилася?

– Так. Хоча, звісно, є багато дрібних деталей, яких він досі не пригадав, але він згадує і їх – щодня дедалі більше. Після похорону Діка він пішов прогулятися. Він мав із собою Дікові гроші й годинник, хотів привезти їх мені разом із моїм листом. Він визнає, що був у заїзді, куди часто ходять мореплавці… і пам’ятає, як пив… а більше нічого. Енн, я ніколи не забуду тієї миті, коли він згадав своє ім’я. Я завважила, як він на мене дивиться – свідомо, проте здивовано – і запитала: «Ти впізнаєш мене, Діку?» А він відповів: «Я ніколи вас не бачив. Хто ви? І мене звуть не Дік. Я Джордж Мур, а Дік учора помер від жовтої лихоманки. Де я? Що зі мною сталося?» Я… Енн, я зомліла. І відтоді мені здається, наче я уві сні.

– Ти скоро звикнеш до нового порядку речей. Леслі, ти молода, у тебе все життя попереду – стільки прекрасних, щасливих років.

– Можливо, невдовзі я здатна буду сприймати це саме так. А зараз я надто втомлена й байдужа, щоб думати про майбутнє. І… і… Енн, мені самотньо. Мені бракує Діка. Хіба не дивно? Виходить, я справді любила сердешного Діка… Джорджа… любила, як безпорадне дитя, що в усьому від мене залежить. Я ніколи не зізналася б у цьому навіть собі… мені було соромно. Я ж так ненавиділа й зневажала Діка, доки він пішов у те плавання. Коли мені сказали, що капітан Джим везе його додому, я думала, що всі ті самі почуття оживуть у моєму серці. Але цього не сталося… хоча, згадуючи колишнього Діка, я відчувала й колишню ненависть. Та відколи він повернувся, мені було його тільки жаль, і це ятрило й мучило мене. Я гадала, що причина цього в травмі, яка змінила та скалічила його. Але тепер я думаю, так сталося тому, що переді мною була зовсім інша людина. Карло це знав. Так, Енн, – Карло це знав. Я завжди дивувалася, що Карло не впізнав Діка, адже собаки зазвичай такі віддані. Але він знав, що то був не його господар, хоча ніхто з людей нічого не збагнув. Розумієш, я ніколи доти не бачила Джорджа Мура. Тепер я згадую, як Дік одного разу прохопився, що в Новій Шотландії має кузена, з яким вони схожі, мов близнюки – але я швидко це забула й так чи так не надала б цьому факту великого значення. Я ніколи не замислювалася, що це міг бути й не Дік. Усі зміни в ньому здавалися наслідком травми. О, той квітневий вечір, коли Гілберт сказав, що Дікові можна допомогти!.. Енн, я ніколи його не забуду. Мені здавалося, що колись я була ув’язнена в жахливій клітці, де зазнала страшних тортур… а тоді дверцята відчинилися і я змогла вибратися назовні. Я ще була прикута до клітки, але вже не була в ній. І того вечора я відчула, як чиясь безжальна рука тягне мене назад – щоб знову катувати, навіть страшніше, ніж досі. Я не винуватила Гілберта – він чинив правильно. І він був дуже добрий до мене – сказав, що, коли з огляду на значні витрати й непевні результати лікування я вважатиму за краще не робити операції, він цілком зрозуміє таке моє рішення. Але я знала, що повинна зробити… і не могла себе змусити. Цілу ніч я ходила кімнатами, як навісна, змушуючи себе поглянути в обличчя неминучому… і не могла… думала, що не можу. А вранці я стиснула зуби й вирішила, що нічого не робитиму. Мерзенне рішення, я знаю. І якби я вчинила так, це стало б мені справедливою карою за зіпсованість. Увесь день я трималася цього рішення. По обіді мені довелося піти до крамниці в Глені. Дік того дня був спокійний і млявий, тож я лишила його самого. Мене довгенько не було, і, певно, Дік занудьгував без мене. Йому було самотньо. І коли я повернулася, він кинувся мені назустріч, як дитя, з такою радісною усмішкою. І знаєш, Енн, чомусь тоді я й здалася. Цієї усмішки на його нещаснім безтямнім обличчі я просто не могла бачити. У мене було відчуття, ніби я відмовляю дитині в змозі вирости й розвинутися. Я знала, що мушу дати йому шанс, байдуже, до яких наслідків це призведе. І я пішла до Гілберта й сказала йому, що згодна. Енн, усі ті тижні до мого від’їзду ти, мабуть, уважала, що я гніваюся на тебе. Я не хотіла цього… але думати могла хіба про те, що мушу зробити, а все й усі довкола були для мене, мов тіні.

– Я знаю, Леслі… я розумію. Але тепер усе позаду – ланцюг розірвано й клітки немає.

– Клітки немає, – неуважно повторила Леслі, тонкими засмаглими пальцями пестячи ніжні стебла трави. – Але… здається, що нічого іншого також немає. Ти пам’ятаєш, що я сказала тобі про свою маячню тоді… увечері на дюнах. Мабуть, швидко покінчити із цим нікому не вдається. А дехто, вочевидь, назавжди залишається дурним. А бути такою… такою дурепою боляче – наче собакою на ланцюгу.

– Усе буде інакше, коли минеться втома й розгубленість, – мовила Енн, котра, знала те, чого не відала Леслі, воліла не марнувати слова співчуття.

Леслі поклала свою розкішну золоту голівку на коліно Енн.

– Так чи так, а в мене є ти, – відказала вона. – Життя не може бути порожнім, коли маєш такого друга. Енн, погладь мене по голові, як маленьку… наче я – твоя крихітна доня. І, доки трішки відступила моя насторожена впертість, дозволь мені сказати, чим стали для мене ти й твоя дружба від того найпершого вечора на прибережних скелях.

Розділ 34. КОРАБЕЛЬ МРІЇ ЗАХОДИТЬ У ГАВАНЬ

Якось уранці, коли над розбурханою вітром затокою здіймалося золоте сонце, один знесилений лелека із Країни Вечірніх Зірок пролетів понад грядою піщаних дюн у Чотирьох Вітрах. Під крилом він дбайливо тримав нетутешню, сонну маленьку істоту. Лелека був утомлений і сумовито роззирався довкруж. Він був певен, що місце призначення зовсім близько, проте ще не бачив його. Великий білий маяк на відножині гори із червоного пісковику мав свої переваги, та жоден тямущий лелека не залишив би там новенького, оксамитово-ніжного немовляти. Старий сірий будинок між верб у квітучій долині понад струмком видавався доречнішим, але все ж не тим, що був потрібен саме цього дня. Про ядучо-зелену будівлю неподалік теж не могло бути й мови. Аж ось лелека зрадів. Він побачив те, що шукав – маленький білий будиночок на узліссі гомінкого соснового лісу, із круглим блакитним димком, що здіймався з кухонного комина, – будиночок, мовби створений для немовлят. Лелека вдоволено зітхнув і тихо приземлився на гребені його даху.

А півгодини потому Гілберт, пробігши передпокоєм, постукав у двері кімнати для гостей. Йому відповів сонний голос і з-за дверей визирнула перелякана бліда Марілла.

– Марілло, Енн веліла переказати вам, що до нас прибув один юний джентльмен – без валізи, та вочевидь, він хоче лишитися жити тут.

– Боже милий! – розгублено закліпала Марілла. – Гілберте, невже все позаду? Чому мене не розбудили?

– Енн не дозволила нам турбувати вас, коли в тім не було потреби. Лікаря викликали щойно дві години тому. Цього разу не було ніяких підводних течій.

– І… і… Гілберте… він… хлопчик житиме?

– Безперечно. Він важить десять фунтів і… та ви послухайте його! З легенями в нього все гаразд. Доглядальниця каже, що він напевне буде рудим. Енн розсердилася на неї за це, але я страшенно тішуся!

То був дивовижний день у маленькім будиночку.

– Здійснилася моя ніжна мрія, – мовила бліда й щаслива Енн. – О, Марілло, я ледь наважуюся повірити в це, відколи торік пережила той жахливий червневий день. Після нього мене мучив невідступний біль – але тепер він минув.

– Цей хлопчик займе місце Джой, – відповіла Марілла.

– О, ні, ні, ні, Марілло. Він не зможе… ніхто не зможе цього зробити. У нього своє місце – у мого милого, крихітного синочка. Та маленька Джой має й завжди матиме своє власне місце. Якби вона жила, зараз їй було б уже більше року. Вона дибала б на малесеньких ноженятах і лопотіла би свої перші слова. Я так виразно бачу її, Марілло. Тепер я розумію, як слушно сказав капітан Джим – Господь усе влаштує так, щоб моя дівчинка не була для мене чужою, коли ми зустрінемось на небесах. Я зрозуміла це за минулий рік. Я щодня й щотижня стежила за її розвитком – і завжди стежитиму. Я знатиму, як вона росте – рік за роком – і коли ми знов зустрінемося, я впізнаю її, вона не буде для мене чужою. О, Марілло, погляньте, погляньте, які в нього ніжки! Хіба не дивно, що вони такі досконалі?

– Було б дивно, якби вони такі не були, – сухо відказала Марілла. Тепер, коли всі тривоги щасливо минули, вона знову стала сама собою.

– Так, я знаю, – але здається, що вони не могли бути такі довершені, розумієте? А вони саме такі і є, аж до дрібнесеньких нігтиків. А рученята… ви погляньте на його рученята, Марілло!

– Цілком схожі на руки, – погодилася Марілла.

– Дивіться, як він хапається за мій палець! Я певна, він уже впізнає мене. Він плаче, коли доглядальниця забирає його. Ох, Марілло, ви ж не думаєте, що він… що волосся в нього буде руде?

– Я не бачу ще ніякого волосся, – відповіла Марілла. – І на твоєму місці не переймалася б цим, доки його не буде видно.

– О ні, Марілло, у нього є волосся – погляньте на цей м’якенький ніжний пушок. А ще доглядальниця каже, що очі він матиме карі, а чоло – достоту як у Гілберта.

– І вуха в нього гарнесенькі, пані Блайт, дорогенька, – озвалася Сьюзен. – Я найперше подивилася, які в нього вуха. Щодо волосся – хтозна, яке воно буде, очі й носи також змінюються, але вуха – то вже вуха, раз і назавжди. Бачите, яка в них витончена форма, і вони так щільно туляться до його благословенної голівки. Вам ніколи не доведеться соромитися його вух, пані Блайт, дорогенька.

Одужання Енн минало стрімко й щасливо. Друзі приходили з дарами для немовляти – так люди вклонялися новому життю ще задовго до того, як троє волхвів уклякли перед Новонародженим, що лежав у Віфлеємських яслах. Леслі, поволі віднаходячи себе в нових умовах життя, схилялася над малюком, немов Мадонна в золотій короні. Панна Корнелія бавила його вправніше за багатьох матерів. Капітан Джим тримав крихітне створіння у своїх великих засмаглих руках, дивився на малюка з ніжністю й бачив у ньому власних ненароджених дітей.

– Як ви назвете його? – запитала панна Корнелія.

– Ім’я вибирала Енн, – відповів Гілберт.

– Джеймс-Метью – на честь двох найдивовижніших джентльменів, яких я знала… з усією повагою, – додала Енн, лукаво поглядаючи на Гілберта.

Він усміхнувся.

– Я не надто добре знав Метью – він був такий відлюдько, що ми, хлопчаки, не могли добре з ним познайомитися.

Проте я згоден, що капітан Джим – це одна з найшляхетніших, найрідкісніших душ, які Господь будь-коли вбирав у тіло. Він так тішиться, що ми дали його ім’я нашому хлопчикові. Здається, на його честь іще не називали жодної дитини.

– Що ж, Джеймс-Метью – це надійне та міцне ім’я, – мовила панна Корнелія. – Добре, що ви не нагородили його якимсь пишним, романтичним іменем, якого він би соромився в старості. Пані Дрю із Глена назвала свого сина Берті-Шекспіром. Нічогеньке поєднання, правда? І добре, що ви змогли швидко вибрати ім’я для вашого хлопчика. Дехто має із цим такі труднощі. Коли в Стенлі Флегга народився старший син, вони із жінкою так сперечалися, на честь якого з дідусів його назвати, що бідне дитя мусило жити два роки без жодного імені. Потім у нього з’явився братик, то їх так і кликали – Старший хлопчик і Менший хлопчик. Зрештою вони таки назвали Старшого хлопчика Пітером, а Меншого – Айзеком, на честь двох дідусів, і хрестили обох одночасно, і кожен із двох малюків намагався перекричати брата. А знаєте ту родину шотландців, Мак-Небів із Глена? У них дванадцятеро хлопців, то найстаршого й найменшого звуть Нілами. Великий Ніл і Малий Ніл в одній сім’ї! Мабуть, у них просто скінчилися імена.

– Я десь читала, – засміялася Енн, – що перша дитина – це поема, а десята – найнудніша проза. Очевидно, пані Мак-Неб вирішила, що дванадцята – це лиш переказ давньої історії.

– Хоч насправді велика сім’я – то непогано, – зітхнула панна Корнелія. – Я вісім років була єдиною дитиною в батьків і страшно хотіла мати брата чи сестру. Мама казала, що я мушу просити цього в молитвах – і я просила, повірте мені! А якось прийшла до мене тітка Неллі та й каже: «Корнеліє, там нагорі, у маминій кімнаті, є для тебе братик. Можеш піти поглянути на нього». Я так зраділа й розхвилювалася, що просто-таки полетіла на другий поверх.

І там стара пані Флегг витягла з кошика немовля й показала мені. Боже правий, Енн, рибонько, я ще ніколи в житті не була така розчарована. Я ж у молитвах просила брата, на два роки старшого за мене!

– І скільки ж часу вам знадобилося, щоб примиритися з такою несправедливістю? – сміючись запитала Енн.

– Я довгенько сердилася на Провидіння, аж зо кілька тижнів і дивитись на малого не могла. Ніхто не знав, чому так, бо я нікому не казала. А тоді він став такий хороший, почав простягати мені рученята, і я помаленьку відтанула – та все ж не могла примиритися з ним до кінця, поки якось до нас не прийшла моя шкільна подружка й не сказала, що, як на свій вік, він занадто дрібний. Я розлютилася, скипіла й заявила, що вона нічого не тямить у дітлахах, і що наш хлопчик – найгарніший у світі. Відтоді я просто обожнювала його. Мама померла, коли йому не було ще трьох літ, і я стала йому й сестрою, і матір’ю водночас. Бідолашка, він завжди був кволий і помер, коли йому ледь виповнилося двадцять. Я зараз усе віддала би, рибонько, щоб тільки він був живий.

Панна Корнелія зітхнула. Гілберт вийшов із кімнати, а Леслі, яка при вікні тихо колисала маленького Джеймса-Метью, уклала його в кошичок і подалася до себе. Щойно вона відійшла достатньо далеко, панна Корнелія схилилася до Енн і змовницьки зашепотіла:

– Енн, рибонько, я вчора одержала лист від Оуена Форда. Він зараз у Ванкувері, але запитує, чи міг би згодом оселитися в мене на місяць. Ви ж розумієте, що це означає. Надіюся, ми все робимо правильно.

– Ми тут ні при чому. Ми ж не можемо заборонити йому приїхати в Чотири Вітри, коли він хоче цього, – хапливо відповіла Енн. Їй не подобалося відчувати себе звідницею – а саме таке відчуття викликав у неї шепіт панни Корнелії. Та потім, не втримавшись, вона додала: – Не кажіть Леслі, що він приїздить. Якщо вона дізнається, я певна – вона одразу поїде геть. Вона так чи так хоче поїхати восени – вивчитися в Монреалі на доглядальницю і якось облаштувати своє життя.

– Звісно, рибонько, – багатозначно киваючи, мовила панна Корнелія. – Усе буде так, як має бути. Ми з вами своє зробили, а решту мусимо передати в руки Всевишнього.

Розділ 35. ПОЛІТИКА В ЧОТИРЬОХ ВІТРАХ

Коли Енн знову почала спускатися у вітальню, Острів Принца Едварда, як і всю Канаду, шарпала передвиборна лихоманка. Гілберт, який був запеклим консерватором, виявився втягнутим у політичний вир і став бажаним промовцем на різного роду сільських зборах та мітингах. Панна Корнелія не схвалювала того, що він «уплутався в політику», і заявила про це Енн.

– Лікар Дейв ніколи не робив цього. І лікар Блайт іще збагне, як він помиляється, повірте мені, рибонько. Політика – то бруд, у який порядному чоловікові лізти не слід.

– Ви пропонуєте лишити управління країною самим негідникам? – запитала Енн.

– Так, якщо ці негідники – консерватори, – мовила панна Корнелія, хоч і відступаючи, та під бойовою хоругвою. – Чоловіки й політикани одним миром мазані. На лібералах його більше, ніж на консерваторах – ото й уся різниця… нехай і значно більше. Ну, та байдуже, ліберали чи консерватори, а я не раджу лікареві Блайту зв’язуватися з політикою. Бо ми не встигнемо спам’ятатися, як він і сам виставить свою кандидатуру на виборах і гайне в Оттаву на півроку, а хворі його тут змарніють, усі як один.

Ох, не будімо лиха, – відказала Енн. – Тим і без нас є кому перейматися. Краще погляньте на маленького Джема. Яке в нього солодке ім’я! Хіба він не прекрасне малятко? Дивіться, які в нього ямочки на ліктиках. Ми виховаємо його добрим консерватором – ви і я, панно Корнеліє.

– Виховайте його доброю людиною, – відказала панна Корнелія. – Вони тим цінніші, що зараз їх нечасто й зустрінеш; хоча, звісно, я не хотіла би, щоб він подався в ліберали. Що ж до виборів, то нам з вами пощастило не жити по той бік затоки. Повітря цими днями там аж бринить. Кожнісінький Еліот, Крофорд і Мак-Алістер вийшов на стежку війни, зарядивши рушницю, наче йде полювати ведмедя. У нас безтурботно й спокійно, а все тому, що тут так мало чоловіків. Капітан Джим – ліберал, та я гадаю, він цього соромиться, бо ніколи не говорить про політику. А я не маю жодного сумніву в тім, що консерватори знову переможуть абсолютною більшістю голосів.

Панна Корнелія помилилася. Уранці після виборів капітан Джим зайшов до маленького будиночка, щоби переказати новини. Вірус політичних пристрастей, навіть у погідній душі старого мореплавця, виявився такий чіпкий, що очі капітана Джима сяяли вогнем давніх днів, а щоки паленіли від хвилювання.

– Пані Блайт, ліберали перемогли – абсолютною більшістю! Після вісімнадцяти літ нищівного правління Торі наша змучена країна здобуде собі надію!

– Я ще ніколи не чула таких завзятих промов із ваших вуст, капітане Джим. Хто знав, що у вас так багато політичної отрути? – засміялася Енн, котру не надто хвилювали виборчі протистояння. Того ранку маленький Джем сказав: «Вау-га». Що були уряди й держави, злети й падіння династій, перемога консерваторів чи лібералів у порівнянні із цією дивовижною подією?

– Воно таки набирається часом, – вибачливо всміхнувся капітан Джим. – Я вважав себе лиш поміркованим лібералом, та коли стало відомо, що наша партія перемогла, я й сам здивувався, який я запеклий щодо політики.

– Як ви знаєте, ми з лікарем Блайтом – консерватори.

– Так, пані Блайт, і це є ваша однісінька вада. Корнелія теж прихильниця Торі. Я зайшов до неї, як вертався додому із Глена, щоби переказати новини.

– Хіба ви не знали, що важите власним життям?

– Знав, але не міг устояти перед лицем спокуси.

– І як вона прийняла вашу звістку?

– Порівняно спокійно, пані Блайт, порівняно спокійно. Каже мені: «Бог посилає часи приниження країнам, так само, як окремим людям. Ваша партія мерзла й голодувала багато років – тож глядіть, напихайтеся й грійтеся швидше, бо недовго вам бути при владі». «Ну-ну, Корнеліє, – кажу я їй, – може, Господь уважає, що Канаді час приниження потрібен немалий». А, Сьюзен! Ви вже чули новину? Ліберали прийшли до влади.

Сьюзен щойно зайшла до вітальні із кухні, оповита апетитними ароматами, що мовби завжди роїлися довкола неї.

– Невже? – відказала вона тоном, розкішним у своїй зневажливій недовірі. – Не пригадую, щоб тоді, як ліберали були при владі, тісто в мене сходило інакше, ніж тоді, як не були. А коли якась із партій влаштує нам дощ, пані Блайт, дорогенька, і тим порятує город від загибелі, – то буде партія, за яку Сьюзен голосуватиме. А доти чи не могли б ви піти зі мною й висловити вашу думку про м’ясо, котре в нас сьогодні до обіду? Боюся, воно занадто жорстке, і я вважаю, що нам слід змінити не лише уряд, а й нашого різника.

Тиждень потому Енн вирішила піти надвечір до мису Чотирьох Вітрів, щоб запитати, чи не має капітан Джим свіжої риби на продаж. Уперше вона мусила лишити маленького Джема під доглядом Сьюзен, і то була справжня трагедія. Що, як він заплаче? А що, як Сьюзен не знатиме, чим зарадити немовляті? Сама ж Сьюзен була спокійна та незворушна.

– У мене стільки ж досвіду в поводженні з ним, як у вас, пані Блайт, дорогенька, хіба не так?

– Із ним – але не з іншими дітлахами. А я гляділа три пари двійнят пані Геммонд, коли сама була ще дитиною, Сьюзен. Коли вони плакали, я холоднокровно пхала їм до рота льодяник чи ложку касторки. Цікаво нині згадати, як легко ставилася я до тих дітей та їхніх прикрощів.

– Ну, якщо маленький Джем заплаче, я покладу йому гарячу грілку на животик, – мовила Сьюзен.

– Тільки не надто гарячу, – схвильовано відказала Енн. Ох, може, їй усе ж не варто нікуди йти?

– Ви не бійтеся, пані Блайт, дорогенька. Сьюзен – не та жінка, що може спекти немовля. Та він зовсім не збирається плакати, благослови його Господь.

Зрештою Енн таки наважилася відірватися від маленького Джема й залюбки прогулялася до мису крізь довгі тіні на вечірніх стежках. Капітана Джима у вітальні маяка не було, одначе там сидів інший чоловік – середніх літ, вродливий, із чітко окресленим, гладенько виголеним підборіддям. Енн не знала його, проте, коли вона сіла, він заговорив до неї з усією невимушеністю давнього знайомого. У тому, що він казав чи як це робив, не було нічого недоречного, але Енн обурила така самовпевненість сторонньої людини. Вона відповідала йому дуже холодно й говорила так мало, як то лише дозволяли правила доброго тону. Нітрохи цим не спантеличений, її співрозмовник говорив іще кілька хвилин, тоді перепросив, підвівся й вийшов. Енн могла присягнутися, що бачила насмішкуваті бісики в його очах і занепокоїлася. Хто був цей чоловік? Чомусь він видавався їй знайомим, хоч вона була певна, що досі ніколи не зустрічалася з ним.

– Капітане Джим, хто це щойно вийшов звідси? – запитала Енн, коли в кімнату повернувся господар.

– Маршал Еліот, – відповів капітан Джим.

– Маршал Еліот! – вигукнула Енн. – О ні, капітане Джим, не може бути… так, це був його голос! Я не впізнала його… і розмовляла з ним, як зі стороннім. Але чому він не сказав мені? Він мав би збагнути, що я його не впізнала.

– Він ні слова про це не сказав, бо хотів пожартувати. Не хвилюйтеся, що він образиться – йому то все видалося страшенно кумедним. Тепер, коли нарешті ліберали прийшли до влади, Маршал поголився й підстригся. Я сам не впізнав був його, коли вперше побачив. Він разом з усіма надвечір після виборів чекав новин у крамниці Картера Флегга. О дванадцятій задзвонив телефон – перемогли ліберали. Ну, то Маршал пішов собі мовчки – не горлав, не радів, як ті решта, що своїми оплесками ледь із крамниці дах не знесли. Консерватори, звісно, усі подалися до Раймонда Рассела – там оплесків було не чути. Маршал прийшов до бічних дверей цирульні Огастеса Палмера. Той уже спав, але Маршал гупав у двері, доки він йому не відчинив, щоб дізнатися, що то за грюкіт. «Ходи у свою цирульню, Гасе, бо мусиш попрацювати, – мовив Маршал. – Ліберали прийшли до влади, і до схід сонця ти пострижеш і поголиш одного з ревних їхніх прибічників». Гас розлютився – і тим, що його витягли посеред ночі з ліжка, теж, але найбільше – тим, що сам він консерватор. Ну, то він заявив, що голити нікого не буде. «Ти зробиш те, що я велю тобі, синку, – відповів Маршал, – бо я покладу тебе на коліна й відшмагаю, коли вже твоя мати забувала робити це вчасно». Сердешний Гас, він знав, що Маршал так і зробить, бо сильний, як віл, а Гас – маленький чоловічок. Ну, то мусив поступитися. «Гаразд, – каже він, – я підстрижу й поголю тебе, але гляди, коли скажеш хоч слово про перемогу лібералів, я заріжу тебе оцією самою бритвою». Хто міг би подумати, що тихий скромний Гас виявиться такий кровожерний? От, що робить з людьми політика. Маршал за весь час ні слова не сказав, а коли позбувся бороди й волосся, пішов додому. Його стара економка почула кроки на сходах і визирнула зі своєї кімнати, поглянути, чи то він, чи наймит. А вздріла в передпокої чужого чоловіка зі свічкою, то закричала й зомліла. Їм довелося кликати лікаря, щоб допоміг їй отямитися, а на Маршала вона потому кілька днів дивитися не могла, щоб нею не почало трусити.

Риби в капітана Джима не було. Того літа він зрідка виходив на риболовлю у своїй плоскодонці й уже не здійснював дальніх прогулянок. Тепер він подовгу сидів при вікні й дивився на море, підперши рукою вже геть посивілу голову.

Того вечора він так само сидів, раз по раз змовкаючи, мовби вертаючись до свого минулого, і Енн не хотіла йому заважати. Аж ось він указав на веселково-мінливий колір призахідного неба.

– Як гарно, правда, пані Блайт? Та шкода, що ви не бачили сьогодні сходу сонця. То було прекрасно… прекрасно! Я вже стільки різних світанків понад затокою бачив. Я об’їздив весь світ, пані Блайт, і гарнішого ніде не стрів за схід сонця влітку понад затокою. Не можна обрати собі час на смерть, пані Блайт, – просто мусиш вийти в море, як Великий Капітан віддасть команду. Та якби я міг – пішов би тоді, як із-над моря приходить ранок. Скільки разів я дивився на нього й гадав собі, як то добре буде піти крізь цю білу пишноту до того, що чекає поза нею, і вийти в море, що його нема на жодній земній мапі. Я думаю, пані Блайт, що там я знайду зниклу Маргарет.

Капітан Джим часто говорив із Енн про зниклу Маргарет, відколи розповів їй давню свою історію, – і в кожнім слові його бриніла любов, що не здатна ні згаснути, ані забути.

– Так чи так, а я хочу, коли надійде моя година, умерти швидко й легко. Я не страхополох, пані Блайт, – я вже стільки був дивився в бридке лице смерті й ані раз не здригнувся. Та від думки про повільне вмирання мене посідає дивний, млосний жах.

– Не кажіть, що ви покинете нас, дорогий капітане Джим, – здушено проказала Енн, гладячи шкарубку засмаглу руку, колись таку сильну, але тепер зовсім кволу. – Як нам бути без вас?

Капітан Джим усміхнувся прекрасною, доброю усмішкою.

– Ви й без мене житимете добре… дуже добре… та ви не забудете старого, пані Блайт… ні, ви ніколи його не забудете. Ті, хто знають Йосипа, завжди пам’ятатимуть одне одного. І то буде добрий спомин – він не завдасть болю моїм друзям. Я надіюся й вірю, що їм завжди буде мовби як приємно згадати мене. Скоро вже зникла Маргарет покличе мене востаннє. Я піду до неї. А кажу про це лиш тому, що маю до вас прохання. Оцей мій старий Помічниченько, – капітан Джим простягнув руку й легенько штурхнув великий, теплий і м’який золотий клубок, що лежав на канапі. Перший Помічник потягнувся, наче відпущена пружина, із мелодійним горловим звуком – напівмуркотом, напівнявкотом, – випростав лапи, перевернувся на інший бік і знову скрутився клубком, – кепсько буде йому без мене, коли я вирушу в останнє своє плавання. Тяжко мені думати, що я покину його на голодну смерть, як його вже кидали раніше. Коли зі мною щось станеться, ви ж дасте йому теплий куточок і мисочку з їжею, пані Блайт?

– Авжеж.

– Ото й усе, що мене турбувало. Ваш маленький Джем дістане всі ті дрібнички, що я назбирав у мандрах, – я про те подбав. А нині я не хочу бачити сліз у цих прегарних очах, пані Блайт. Я, певно, ще трохи побуду тут. Я чув, як узимку торік ви читали вірш Теннісона – то я мовби як був би радий знову почути його, якби ви мені прочитали.

І доки у вікна до них залітали морські вітри, Енн м’яко й лагідно промовляла слова лебединої пісні Теннісона – «Пропливаючи між берегів». Старий капітан плавно вистукував такт своєю жилавою рукою.

– Так-таки є, пані Блайт, – мовив він, коли стихли останні рядки, – так-таки є. Кажете, він не був моряком… але ж дивно, як то він спромігся так описати почуття старого моряка, якщо сам не був моряком. Він не хотів «смутку прощань» і я не хочу теж, пані Блайт, бо все зі мною буде добре, коли я й собі «пропливу між берегів».

Розділ 36. ОЗДОБА ЗАМІСТЬ ПОПЕЛУ

– Що нового в Зелених Дахах, Енн?

– Нічого особливого, – відповіла Енн, згортаючи лист Марілли. – Джейк Доннел кладе дах. Він став теслею, тож, виходить, щодо справи всього життя зумів наполягти на своєму. А пригадуєш, його мати хотіла зробити з нього професора коледжу? Ніколи не забуду, як вона прийшла до школи й висварила мене за те, що я не кличу його Сен-Клером.

– Хтось іще кличе його так нині?

– Ні. Здається, тепер ніхто вже про це й не згадує. Навіть його мати поступилася. Я завжди думала, що хлопчина з таким підборіддям і вустами, як Джейкові, неодмінно досягне мети. Діана пише, що в Дори є кавалер. Подумай лиш – у цієї дитини!

– Дорі сімнадцять, – відказав Гілберт. – Чарлі Слоун і я гинули за тобою, коли ти була сімнадцятилітньою, Енн.

– Мабуть, ми старіємо, Гілберте, – ледь сумовито всміхнулася Енн, – бо діти, яким було шість, коли ми вже вважали себе дорослими, тепер виросли й мають кавалерів. Дорин жених – Ральф Ендрюс, брат Джейн. Я пам’ятаю його білявим опецькуватим гладунцем, що вічно пас задніх у класі. Проте, як я розумію, нині він доволі показний юнак.

– Дора, мабуть, рано вийде заміж. Вона належить до того самого типу дівчат, що й Шарлотта Четверта, які воліють скористатися з першої ж нагоди, боячись, що другої може й не трапитися.

– Якщо вона вийде за Ральфа, надіюся, він буде рішучіший, ніж його брат Біллі, – замислено мовила Енн.

– Сподіваймося принаймні, – засміявся Гілберт, – що він освідчиться їй самотужки. Енн, а ти вийшла б за Біллі, якби він сам попросив твоєї руки, замість доручити цю справу Джейн?

– Можливо, – і собі розсміялася Енн на згадку про перше своє освідчення. – Надто сильне потрясіння могло подіяти, як гіпноз, і підбурити мене до поспішних і необдуманих кроків. Тож будьмо вдячні, що він освідчився через третю особу.

– А я одержала вчора лист від Джорджа Мура, – озвалася Леслі з куточка, де сиділа із книжкою.

– О, як він почувається? – відгукнулася Енн зацікавлено, проте й із дивним відчуттям, що запитує про незнайому людину.

– Добре, хоч йому нелегко звикнути до змін у їхнім старім домі й колі друзів. Навесні він знову піде в море. Це в нього в крові, і він пише, що нічого не може вдіяти. Та він розповів мені ще дещо, і я дуже за нього, сердешного, втішилася. Ще доки пішов у той рейс на Кубу, він був заручений з одною дівчиною, про яку ні слова не сказав у Монреалі, бо думав, що вона його забула й давно вийшла за когось іншого. А для нього ж їхнє кохання й заручини досі були в теперішньому. Йому було страшенно важко, проте вдома він з’ясував, що вона так і не вийшла заміж і досі любить його. Восени вони поберуться. Я запрошу їх у гості – він пише, що хотів би поглянути на місцину, де прожив стільки років, навіть не усвідомлюючи цього.

– Яка гарна романтична історія, – мовила Енн, що незмінно любила все романтичне. – І подумати лиш, – додала вона, винувато зітхаючи, – що, якби я правила своєї, Джордж Мур ніколи не вибрався б із могили, у якій була похована його особистість. Як я тоді сперечалася з Гілбертом! От і кара мені за це – тепер із будь-якого питання я не зможу мати відмінної думки. Якщо я спробую заперечити, Гілберт відіб’є мій аргумент, нагадавши про випадок із Джорджем Муром.

– Наче це змусить жінку замовкнути! – піддражнив її Гілберт. – І все ж не ставай моєю луною, Енн. Невеличке протистояння додає життю пікантності. Я не хотів би мати дружину, як у Джона Мак-Алістера по той бік затоки. Хай що він скаже, вона тут-таки додає нудним монотонним голосом: «Правда, Джоне, правда, крий мене Боже!»

Енн і Леслі засміялися. У Енн був срібний сміх, а в Леслі золотий, і разом вони звучали, мов досконала гармонія в музиці. А коли сміх ущух, луною йому стало гучне зітхання Сьюзен, котра допіру зайшла в кімнату.

– Сьюзен, що сталося? – запитав Гілберт.

– Невже щось трапилося із Джемом, Сьюзен?! – вигукнула Енн, стривожено зриваючись на рівні ноги.

– Ні, заспокойтеся, пані Блайт, дорогенька. Хоча дещо таки сталося. Господи, цього тижня в мене все летить шкереберть. Я зіпсувала тісто, як ви добре знаєте, і підпалила праскою найкращу лікареву сорочку, ще й розбила великий таріль. І ось, на додачу, приходить лист від моєї сестри Матильди – вона зламала ногу й просить мене пожити в неї, доки оклигає.

– Шкода… тобто шкода, що з вашою сестрою сталося таке нещастя! – вигукнула Енн.

– Так, чоловік живе на смуток,^[34] пані Блайт, дорогенька. Це звучить, наче біблійний вірш, хоч мені казали, що то написав хтось на прізвище Бернс. І вже ж безсумнівно, що «людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти».^[35] А щодо Матильди, то бігме, не знаю, що про неї думати. Досі в нашій сім’ї ніхто собі ніг не ламав. Але хай що вона накоїла, вона моя сестра, і я відчуваю, що мій обов’язок – поїхати й доглядати її, коли ви знайдете собі помічницю на кілька тижнів.

– Звісно, Сьюзен, звісно. Я підшукаю когось, доки вас не буде.

– Якщо ви нікого не знайдете, пані Блайт, дорогенька, я не поїду, навіть попри Матильдину ногу. Я не дозволю, щоб ви непокоїлися, а благословенне малятко плакало, незважаючи на будь-чиї ноги.

– Ні, Сьюзен, ви мусите негайно поїхати до сестри. Я найму якусь дівчину з рибальського селища – на цей час вона мені допоможе.

– Енн, може, ти дозволиш мені пожити у вас, доки Сьюзен помагатиме сестрі? – вигукнула Леслі. – Прошу тебе! Із твого боку це буде справжній акт милосердя. Мені так самотньо в тім величезнім будинку, що радше нагадує клуню. Там геть нема чого робити… а ночами ще гірше – мені дуже лячно, навіть попри замкнені двері. Позавчора тут тинявся якийсь волоцюга.

Енн радо згодилася, і вже наступного дня Леслі облаштувалася в маленькому Домі Мрії. Панна Корнелія щиро схвалила це рішення.

– Здається, тут доклало руку Провидіння, – пошепки ділилася вона з Енн. – Мені жаль Матильду Клоу, та коли вже їй судилося зламати ногу, зараз для цього найліпший час. Доки Оуен Форд буде в Чотирьох Вітрах, Леслі житиме тут, і всі ті старі пронози із Глена не зможуть попліткувати про неї, як неодмінно зробили б, якби вона жила там у себе, сама, а Оуен приходив у гості. Вони й без того патякають, бо Леслі не носить жалоби. Одній із них я так і заявила: «Якщо ви гадаєте, буцім вона повинна носити жалобу за Джорджем Муром, то це радше його воскресіння, ніж похорон; що ж до Діка Мура – мушу зізнатися, я не бачу потреби вдягати жалобу за чоловіком, який помер тринадцять років тому, і дуже добре, що вона так вдало спекалася його». А коли стара Луїза Болдвін сказала, як то дивно, що Леслі за стільки років не здогадалася, що то був не її чоловік, я відповіла: «Навіть ви не збагнули, що перед вами не Дік Мур, а ви ж усе життя були його найближчою сусідкою, і за натурою в десять разів підозріливіші, ніж Леслі». Та всім язиків не поприпинаєш, рибонько, тож я рада, що Леслі житиме у вас, доки Оуен упадатиме за нею.

Оуен Форд прийшов у Дім Мрії серпневого надвечір’я, коли Енн і Леслі були зайняті поклонінням маляті. Непомічений, він зупинився на порозі вітальні, пожадливо вдивляючись у прекрасну картину. Леслі сиділа на підлозі з маленьким Джемом на колінах, захоплено гладячи то одну, то другу пухкеньку ручку, якими він вимахував у повітрі.

– Ти мій маленький, гарненький, любий хлопчику, – туркотіла вона, обціловуючи його крихітну долоньку.

– Ти мій манюсінький, – вторувала їй Енн, перехилившись через бильце свого крісла. – Які в тебе руценьки, солодкі руценьки, найкласці у світі, так, моє птасатоцко?

Упродовж місяців, що передували появі маленького Джема на світ, Енн ретельно вивчала зміст кількох солідних книжок, із-поміж яких її особливу увагу привернула одна – «Пан Оракул про догляд і виховання дітей». Пан Оракул благав батьків усім, що є для них святого, не говорити з малюками «дитячою мовою». До дітей від миті їхнього народження він радив звертатися чітко й грамотно, щоб із найперших днів життя вони вчилися говорити як слід. «Як може мати, – запитував пан Оракул, – сподіватися, що її дитя опанує правильну мову, коли вона постійно привчає вразливий юний розум до тих словесних покручів, що їх нетямущі батьки щодня насаджують беззахисним створінням, відданим під їхню опіку? Як може дитя, котрого незмінно кличуть „нізним галненьким малятком“, скласти гідне уявлення про себе самого, свої можливості та призначення?»

Ці роздуми справили враження на Енн, яка негайно повідомила Гілберта, що ніколи й нізащо не говоритиме зі своїми дітьми «дитячою мовою». Гілберт підтримав її й вони уклали угоду… котру Енн беззастережно порушила в найпершу мить, як маленький Джем опинився в її обіймах. «Ти моє нізне птасатко!» – вигукнула вона й відтоді ні разу не дотрималася угоди. Коли ж Гілберт спробував із неї покепкувати, вона підняла пана Оракула на глум.

– Він ніколи не мав власних дітей, Гілберте, – я певна, що не мав, інакше він не написав би такої дурниці. Просто неможливо не говорити «дитячою мовою» з немовлям. Це виходить природно – і так має бути. Жорстоко було би звертатися до цих ніжних, крихітних, оксамитових створінь так само, як до великих хлопчиків та дівчаток. Немовлятам потрібна любов, і пестощі, і якнайбільше милих слів «дитячою мовою», і маленький Джем усе це матиме, благослови Господь його маленьке селденько.

– Але ти найгірша з усіх, кого я бачив, Енн, – відповів Гілберт, що був не матір’ю, а лише батьком, і не міг одразу зректися настанов пана Оракула. – Як ти говориш з дитиною! Я в житті не чув такого.

– Цілком можливо, що не чув. Іди… іди геть. Хіба я не гляділа три пари двійнят пані Геммонд, коли не мала ще й одинадцяти років? Ви з паном Оракулом – просто черстві теоретики. Поглянь, поглянь на нього, Гілберте! Він усміхається мені… він розуміє, про що ми говоримо! І ти згоден, згоден з мамою, плавда, моє янголятоцко?

Гілберт обійняв їх обох.

– О, матері, – мовив він. – Матері! Бог знав, що робить, коли створював вас!

Отож, маленького Джема любили й пестили, і говорили з ним «дитячою мовою», а він квітнув, як то й личило дитині в Домі Мрії. Леслі обожнювала його не менше, ніж сама Енн. Коли всі хатні справи були завершені, а Гілберт ішов до когось із хворих, вони віддавалися бурхливим виявам захоплення й нестримної любові до малюка. Такими й застав їх того вечора Оуен Форд.

Леслі помітила його перша. Навіть у сутінках Енн побачила, як раптова блідість залила її вродливе лице, геть-чисто змивши рум’янець із губ та щік.

Оуен підійшов, не дивлячись на Енн.

– Леслі! – мовив він, подаючи руку. Уперше він назвав її на ім’я; утім, рука, простягнута йому для потиску, була холодна. Увесь вечір, доки Енн, Гілберт та Оуен жваво розмовляли й сміялися, Леслі просиділа дуже тихенько, і ще до кінця гостини перепросила й рушила нагору. Оуенів запал майже згас; невдовзі потому він і собі пішов зі смутним лицем.

Гілберт поглянув на дружину.

– Енн, що ти задумала? Я не розумію, що відбувається. Повітря нині в домі просякнуте електрикою; Леслі сидить, наче муза трагедії, Оуен Форд сміється й жартує, та очима серця невідривно стежить за Леслі; ти ледь тамуєш хвилювання. Зізнайся – що ти приховуєш від свого простодушного чоловіка?

– Не будь такий наївний, Гілберте, – пролунала подружня настанова Енн. – А Леслі поводиться геть нерозумно, і я негайно піду й скажу їй про це.

Енн знайшла Леслі при вікні в її спальні. Уся кімната повнилася розміреним гуркотом моря. Леслі сиділа, склавши руки на колінах, у тьмянім місячнім сяйві – прекрасна, докірлива постать.

– Енн, – запитала вона тихо й обурено, – ти знала, що Оуен приїздить у Чотири Вітри?

– Так, – мовила Енн без тіні каяття.

– Чому ти не сказала мені, Енн? – вигукнула Леслі. – Якби я знала, то не лишилася б тут… поїхала би, щоб не зустрічатися з ним! Чому ти не сказала мені, Енн? Це було нечесно із твого боку… нечесно!

Вуста Леслі тремтіли, уся фігура була напружена. Та Енн лише засміялася, схилилася й поцілувала смутне й ображене лице своєї подруги.

– Леслі, ти – маленьке наївне дівчатко. Оуен Форд промчав від Тихого до Атлантичного океану не для того, щоб зустрітися зі мною. Не послужило цьому причиною й палке нездоланне кохання до панни Корнелії. Скинь цей трагічний вираз, моя люба, згорни його й заховай у найдальшу скриню. Він більше ніколи не знадобиться тобі. Є люди, здатні побачити очевидне, навіть коли сама ти не можеш цього. Я не віщунка, та хочу зробити пророцтво: твоє життя більше не буде гірке. Відтепер у нього прийдуть радощі, сподівання і – наважуся припустити – печалі щасливої жінки. Тінь Венери стала добрим знаком для тебе, Леслі. Минулий рік приніс тобі найкоштовніший подарунок – кохання до Оуена Форда. А тепер лягай у ліжко й засни.

Леслі підкорилася – принаймні в ліжко вона лягла, та навряд чи їй скоро вдалося заснути. Не зважувалася вона й мріяти наяву: досі життя було таке жорстоке до бідної Леслі, стежка їй випала така терниста, що вона не могла звірити власному серцю своїх сподівань на майбутнє. Проте вона дивилася на маяк, що спалахами світла осявав короткі години літньої ночі, і в очах її з’являвся ніжний, молодий, щасливий вогник. І коли наступного дня Оуен Форд запросив її на прогулянку до узбережжя, вона не сказала йому «ні».

Розділ 37. ПАННА КОРНЕЛІЯ ПРИНОСИТЬ НЕСПОДІВАНУ ЗВІСТКУ

Одного дрімотного пообіддя, коли затока взялася блякло-синім кольором серпневих морів, а червоні лілеї попідворіттю в саду Енн здіймали до неба свої царствені чаші, щоб їх сповнило виливане золото сонця, на подвір’я маленького Дому Мрії впливла панна Корнелія. Того дня її не цікавили ані лілеї, ані водна блакить затоки. Незвично бездіяльна сиділа вона в своїм улюбленім кріслі-гойдалці – не шила й не робила взагалі нічого. Не проказала вона й жодного ущипливого слова на адресу будь-якої частини людства. Усі її фрази й зауваження були геть-чисто позбавлені гостроти, тож Гілберт, який відмовився від риболовлі й лишився вдома, щоб послухати її промови, був дещо розчарований. Що це сталося з панною Корнелією? Вигляд у неї не був ні смутний, ані занепокоєний. Навпаки, у ній вчувався дух затаєної радості.

– Де Леслі? – запитала вона так, мовби й це не мало ніякого значення.

– Вони з Оуеном збирають суниці в лісі за її фермою, – відказала Енн. – Повернуться аж на вечерю… коли не пізніше.

– Вони, здається, геть забули, що у світі існує така річ як годинник, – докинув Гілберт. – Я не можу збагнути суті всього, що діється, та певен, що це ваші, жіночі задуми. Проте Енн, свавільна дружина, не розповідає мені, у чому річ. Може, ви розкажете, панно Корнеліє?

– Ні. Зате, – відказала панна Корнелія, мовби наважившись поглянути у вічі небезпеці й покінчити з усім в одну мить, – я розкажу вам дещо інше. Я прийшла сюди нині саме для того, щоб розповісти це. Я віддаюся.

Енн і Гілберт мовчали. Якби панна Корнелія заявила про свій намір піти до гавані й утопитися, вони могли би повірити в це – але не в те, що вона може вийти заміж. Тому вони чекали. Звісно ж, панна Корнелія обмовилася.

– Бачу, ви обоє ошелешені, – мовила панна Корнелія з лукавим вогником в очах. Тепер, коли тривожна мить зізнання була позаду, панна Корнелія знову стала сама собою. – Ви думаєте, я занадто молода й недосвідчена для подружнього життя?

– Знаєте… це… доволі несподівана звістка, – відповів Гілберт, намагаючись опанувати себе. – Я багато разів чув, як ви казали, що не вийшли б за найкращого у світі чоловіка.

– Я й не виходжу за найкращого, – незворушно мовила панна Корнелія. – Маршал Еліот далеко не найкращий.

– Ви виходите за Маршала Еліота? – вигукнула Енн, знову спромагаючись заговорити, вражена цією другою несподіванкою.

– Так. Усі ці двадцять років я могла вийти за нього будь-якої миті, якби лише пальцем кивнула. Та ви ж не думаєте, наче я пішла б до церкви з тією живою копицею сіна?

– Ми, звісно, дуже раді й бажаємо вам усілякого щастя, – розгублено й невиразно промимрила Енн. Вона не була готова до цього. Їй і на думку не спадало, що колись вона вітатиме панну Корнелію з нагоди заручин.

– Дякую. Я знала, що ви будете раді, – відказала панна Корнелія. – Ви перші з моїх друзів, кому я розповіла про це.

– Шкода, що ми втратимо вас як сусідку, мила панно Корнеліє, – мовила Енн, стаючи дещо сумною й сентиментальною.

– Е, ні, – несентиментально відрубала панна Корнелія. – Невже ви гадали, що я поїду на той бік затоки, жити поміж усіх цих Мак-Алістерів, Еліотів та Крофордів? «Від зарозумілості Еліотів, пихи Мак-Алістерів та марнославства Крофордів спаси нас, Господи». Маршал переїздить до мене. Я втомилася від наймитів. Останній, Джим Гастінгс, якого я взяла на це літо, найгірший з усіх. Він кого завгодно до заміжжя доведе. Уявіть собі – учора перекинув маслоробку й розлив на землю велике цебро вершків. І навіть нітрохи не збентежився! Тільки зареготав, як недоумок, та й каже, що вершки, мовляв, корисні для ґрунту. Хіба не типовий чоловік? Я відповіла йому, що не маю звички вдобрювати своє подвір’я вершками.

– Що ж, панно Корнеліє, я теж бажаю вам усілякого щастя, – серйозно мовив Гілберт, – проте, – додав він, неспроможний устояти перед спокусою піддражнити панну Корнелію, попри благальний погляд Енн, – боюся, пора вашої незалежності скінчена. Як ви знаєте, Маршал Еліот дуже рішучий і несхитний.

– Я люблю наполегливих чоловіків, – відказала панна Корнелія. – Еймос Грант, що колись ходив за мною, був геть інакший. Справжній тобі флюгер. Скочив одного разу в ставок, щоб утопитися, а тоді передумав і виплив. Хіба не типовий чоловік? Маршал виявився би рішучим і втопився б до кінця.

– А ще кажуть, наче він гнівливий, – вів далі Гілберт.

– Інакше він не був би Еліотом. Я рада, що він такий. Цікаво буде часом роздратувати його. Зазвичай гнівливий чоловік багато що може зробити, коли надійде мить каяття. Але з тим, хто завжди погідний і незворушний, нічого не можна вдіяти.

– Як ви знаєте, панно Корнеліє, він ліберал.

– Так, – доволі сумно визнала панна Корнелія, – і немає ніяких надій зробити з нього консерватора. Але він бодай пресвітеріанин, тож доведеться мені втішитися цим.

– Ви вийшли б за нього, якби він був методистом, панно Корнеліє?

– Нізащо. Політика – для цього світу, але релігія – для обох.

– І ви, панно Корнеліє, можете все-таки стати вдовою.

– Ні. Маршал переживе мене. Еліоти живуть довго, на відміну від Брайантів.

– Коли ви одружитеся? – запитала Енн.

– Через місяць. Моя весільна сукня буде з темно-синього шовку. І я хотіла запитати вас, Енн, рибонько, – як ви гадаєте, чи доречно буде надіти серпанок із таким вбранням? Я завжди міркувала, що хотіла б надіти серпанок, якби колись надумала віддатися. Маршал каже, щоби я наділа, коли хочу. Хіба не типовий чоловік?

– Чому б і справді не надіти, якщо ви цього хочете? – запитала Енн.

– Бо так чи так, кожен воліє не відрізнятися від інших, – мовила панна Корнелія, не схожа геть ні на кого у світі. – Як я вже сказала, мені хотілося б надіти серпанок. Та, можливо, його не годиться вбирати із жодною іншою сукнею, окрім білої? Енн, рибонько, що ви мені порадите? Я зроблю так, як ви скажете.

– Я думаю, що зазвичай серпанок надівають з білою сукнею, – визнала Енн, – та це лише умовності, і я згодна з паном Еліотом. Я не бачу жодних причин відмовлятися від серпанку, якщо ви хочете його мати.

Утім, панна Корнелія, що ходила в гості у ситцевих фартухах, похитала головою.

– Якщо так не годиться, я не надіну серпанка, – зітхнула вона, прощаючись із нездійсненною мрією.

– Отож, коли ви напевне виходите заміж, – урочисто мовив Гілберт, – я повідомлю вам найважливіші правила поводження із чоловіком, які моя бабуся повідомила моїй матері, коли вона виходила за мого батька.

– Я певна, що дам раду з Маршалом Еліотом, – спокійно відказала панна Корнелія, – але послухаймо ваші правила.

– Перше – упіймайте його.

– Він упійманий. Далі.

– Друге – добре годуйте його. Щоб йому було достатньо пирогів. Що ще? Третє й четверте – не зводьте з нього очей.

– Я вірю вам, – виразно мовила панна Корнелія.

Розділ 38. ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ

Того серпня сад маленького будиночка був улюбленим місцем усіх довколишніх бджіл і справдешнім царством пізніх червоних троянд. Мешканці Дому Мрії проводили там багато часу, влаштовуючи пікніки в трав’янистому закутку поза струмком та споглядаючи оксамитові сутінки, у яких плавали великі нетлі. Якось увечері Оуен Форд застав там Леслі саму. Енн і Гілберта не було вдома, а Сьюзен, на повернення якої чекали того дня, ще не приїхала.

Північне небо над верхівками сосон було бурштинове й блідо-зелене. У повітрі вже вчувалася прохолода – серпень прямував до вересня, тож Леслі вбрала багряну шаль поверх білої сукні. Вони з Оуеном мовчки блукали вузькими привітними стежинами поміж квіткових заростей. Невдовзі Оуен мав поїхати – його відпустка добігала кінця. Леслі відчувала, як несамовито калатає її серце. Вона знала, що цей пишний сад стане свідком зізнань, яким судилося зміцнити їхнє ще не висловлене порозуміння.

– Інколи вечорами в цьому саду чути дивний повів, немовби дух аромату, – мовив Оуен. – Ніяк не вдається збагнути, з якої квітки він долинає. Він невловний і нав’язливий, і дивовижно солодкий. Я часто уявляю, що це дух моєї бабусі Селвін повертається до старих любих місць. Довкола цього будиночка, певно, блукає немало дружніх духів.

– Я прожила під його дахом лише місяць, – мовила Леслі, – та люблю його, як ніколи не любила того будинку, де минуло все моє життя.

– Цей дім був зведений і освячений любов’ю, – мовив Оуен. – Такі будинки неодмінно впливають на тих, хто в них живе. А цей сад – йому понад шістдесят років, і його квітами написана історія тисяч надій і радостей. Деякі з них посадила дружина шкільного вчителя, а вона ж померла тридцять років тому. І все одно щоліта вони квітнуть. Погляньте на ті червоні троянди, Леслі, – вони мов королеви цього саду!

– Я люблю червоні троянди, – відповіла Леслі. – Енн подобаються рожеві, а Гілбертові білі. Та мені потрібні багряно-червоні. Вони втамовують якусь жагу в моїй душі, як жодні інші квіти.

– Ці троянди дуже пізні – вони квітнуть опісля того, як усі інші вже відцвітуть. У них – тепло й уся душа літа, що підходить до пори врожаю, – мовив Оуен, зриваючи один із вогненних, напіврозкритих пуп’янків. – Троянда – це квітка любові. Світ проголошував це впродовж багатьох століть. Рожеві троянди – це любов, сповнена мрій та чекання, білі – любов зневірена чи згасла, а червоні… що таке червоні троянди, Леслі?

– Любов переможна, – тихо відказала Леслі.

– Так – любов переможна й досконала. Ви знаєте, Леслі… ви розумієте. Я покохав вас із першого погляду. І ви теж кохаєте мене, я знаю… я не маю потреби запитувати… але хочу почути це з ваших уст… мила… моя мила!

Леслі щось відповіла дуже тихим і тремким голосом, їхні руки й вуста поєдналися – то була найвеличніша мить їхнього життя, і там, у старому саду, що знав стільки років кохання, слави й журби, Оуен коронував її, заквітчавши їй коси багряною трояндою переможної любові.

Невдовзі повернулися Енн і Гілберт у товаристві капітана Джима. Енн розпалила вогонь у каміні, щоб можна було помилуватися казковим танцем полум’я, і всі разом вони провели ще годину за доброю дружньою бесідою.

– Коли я дивлюся на полум’я із хмизу, так легко повірити, що я знов молодий, – мовив капітан Джим.

– Чи можете ви читати майбутнє в полум’ї, капітане? – запитав Оуен.

Капітан Джим подивився на них усіх з любов’ю, а тоді звернув погляд до жвавого лиця та ясних очей Леслі.

– Мені не треба полум’я, щоби читати ваше майбутнє, – проказав він. – Я бачу в ньому щастя для всіх вас… усіх – для Леслі й пана Форда, для лікаря й пані Блайт, для маленького Джема й діток, які ще тільки згодом народяться на цей світ. Щастя… хоча зважайте, що я бачу для вас усіх і прикрощі, і хвилювання, і печалі – вони будуть напевне, бо жоден дім, хай то палац чи маленький Дім Мрії, не зможе геть від них замкнутися. Та ніякі біди не схитнуть вас, якщо долати їх разом, із любов’ю й довірою. Ви пройдете крізь усякий шторм, коли любов і довіра будуть вам за компас і за керманича.

Раптом він підвівся й поклав одну руку на голову Леслі, а другу – на голову Енн.

– Дві добрі, милі жінки, – мовив він. – Чесні, надійні, віддані. Ваші чоловіки хвалитимуть вас при брамі, ваші діти виростуть і назвуть вас благословенними в прийдешні літа.

Незвична врочистість була в цій маленькій сцені. Енн і Леслі вклонилися, мовби одержуючи благословення. Гілберт зненацька провів долонею по очах. Оуен Форд сидів захоплений, як ніби споглядав неземне видіння. Кілька хвилин усі мовчали. Дім Мрії додав іще одну важливу, незабутню мить до своєї низки спогадів.

– А тепер я мушу йти, – зрештою сказав капітан Джим. Мовби неохоче взявши капелюха, він поволі озирнув кімнату. – Добраніч вам усім.

Енн, заскочена й налякана незвичним смутком його прощального побажання, кинулася за ним до дверей.

– Ми чекатимемо на вас, капітане Джим! – гукнула вона, коли він вийшов із хвіртки між двома соснами.

– Неодмінно! – весело озвався він. Але того вечора капітан Джим сидів біля старого каміна в маленькому будиночку востаннє.

Енн неквапно повернулася до вітальні.

– Так гірко… гірко думати, що він вертається сам на той мис, де ніхто не зустріне його, – проказала вона.

– Капітан Джим – таке приємне товариство для інших, що неможливо уявити, щоб він не був приємним товариством і для себе самого, – відповів Оуен. – Та йому справді часом, напевно, самотньо. Нині в нім було щось від провидця – він говорив, як той, кому небом дано передбачити. Але мені теж уже час іти.

Енн і Гілберт непомітно вислизнули геть, проте, коли Оуен пішов, Енн повернулася до вітальні, де біля каміна досі стояла Леслі.

– О, Леслі, я знаю… і я така рада за тебе, мила, – мовила вона, обіймаючи подругу.

– Енн, моє щастя лякає мене, – прошепотіла Леслі. – Воно здається завеликим, щоб бути справжнім… я боюся говорити про нього… навіть думати. Я боюся, що це – тільки ще одна мрія цього Дому Мрії, і вона розвіється, коли я покину його.

– Ні, ти його не покинеш… доки Оуен забере тебе. Ти лишишся з нами до того дня. Невже ти думаєш, наче я дозволю тобі піти знову в той сумний і порожній будинок?

– Дякую, люба. Я збиралася запитати, чи можна мені лишитися. Я не хотіла повертатися туди – це було б ніби повернення до нескінченного безпросвітку й холоду колишнього життя. Енн, якою подругою стала ти для мене – «добра жінка, чесна, надійна, віддана» – так описав тебе капітан Джим.

– Він сказав не «жінка», а «жінки», – усміхнулася Енн. – Можливо, капітан Джим бачить нас обох крізь рожеві окуляри любові. Та ми можемо принаймні спробувати виправдати його віру в нас.

– Пригадуєш, Енн, – замислено мовила Леслі, – як того вечора, коли ми вперше розмовляли там, на скелях, я сказала, що ненавиджу свою вроду? Тоді я ненавиділа її… справді. Я думала, що Дік ніколи не звернув би на мене уваги, якби я була негарна. Я ненавиділа свою вроду, бо вона привабила його, але тепер… тепер я рада, що вродлива. Адже це все, що я можу дати Оуенові – його артистична натура черпатиме натхнення в моїй вроді, і я відчуватиму, що прийшла в його життя не з порожніми руками.

– Так, Оуен захоплений твоєю вродою. Хіба може бути інакше? Але із твого боку, Леслі, нерозумно вважати, наче це – все, що ти даєш йому. Я не пояснюватиму нічого – він сам тобі скаже про це. А тепер я мушу замкнути двері. Я чекала, що Сьюзен повернеться нині, але вона чомусь не прийшла.

– Я тут, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, зненацька надходячи з кухні, – і засапана, як хортиця. Далеченько із Глена сюди пішки тюпати.

– Рада бачити вас, Сьюзен. Як почувається ваша сестра?

– Вона вже може сидіти, та звісно, поки що не ходить. Ну, але тепер вона й без мене дасть раду, бо до неї приїхала донька. Ох, я скажу вам по правді, добре знов бути тут, пані Блайт, дорогенька. У Матильди зламана нога, але язик цілісінький. Вона кого завгодно забалакає до смерті, хоч і прикро казати таке про рідну сестру. Вона завжди була страшною цокотухою, пані Блайт, дорогенька, а проте саме вона першою в нашій сім’ї віддалася. Їй не надто подобався Джеймс Клоу, та вона нізащо не хотіла його скривдити. Не те, щоб Джеймс був кепським чоловіком… єдина вада в ньому, як на мене, – це те, що передобідню молитву він завжди читає з таким пекельним стогоном, що в мене, пані Блайт, дорогенька, від цього геть зникає апетит. До речі, про заміжжя, пані Блайт, дорогенька, – чи правда те, що Корнелія Брайант віддається за Маршала Еліота?

– Свята правда, Сьюзен.

– Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що це нечесно. От я – ніколи в житті не сказала кривого слова про чоловіків, але ніяк не можу вийти заміж. А Корнелія Брайант ганить їх повсякчас, і все, що їй довелося зробити – це простягнути руку й ухопити собі, кого душа забажає. Це дуже дивний світ, пані Блайт, дорогенька.

– Є ще й інший, як ви знаєте, Сьюзен.

– Це так, – скрушно зітхнула Сьюзен, – але там, пані Блайт, дорогенька, немає ні заміжжя, ні весіль.

Розділ 39. КАПІТАН ДЖИМ «ПРОПЛИВАЄ МІЖ БЕРЕГІВ»

Наприкінці вересня в Чотири Вітри надійшов роман Оуена Форда. Щодня впродовж того місяця капітан Джим регулярно ходив на пошту, сподіваючись одержати його. Та одного разу він лишився на маяку, і саме тоді Леслі принесла додому його примірник разом зі своїм і тим, що призначався для Енн.

– Ми сьогодні ж віднесемо йому книжку, – мовила Енн, схвильована, як школярка.

Того ясного, звабливого вечора прогулянка червоною дорогою до мису була дивовижно приємна. Потім сонце сіло між пагорбів у долину, повну згаслого призахідного сяйва, і білий вершечок маяка спалахнув яскравою зорею.

– Капітан Джим ніколи не спізнюється навіть на частку секунди, – мовила Леслі.

Обидві вони на все життя запам’ятали обличчя капітана Джима в ту мить, коли вручили йому книгу – його книгу життя, видозмінену й ошатно вбрану. Щоки його, бліді останнім часом, спалахнули юнацьким рум’янцем, очі засяяли молодечим вогнем, та руки тремтіли, перегортаючи сторінки.

Роман називався просто – «Книга життя капітана Джима», і на титульній сторінці імена Оуена Форда та Джеймса Бойда були надруковані як імена співавторів. На фронтисписі була розміщена фотографія самого капітана Джима, що стояв на порозі маяка, задивившись у далину понад морем. Оуен Форд «клацнув» його якось, доки роман іще писався. Капітан Джим знав це, хоч і не міг припустити, що фотографія з’явиться в книжці.

– Ви подумайте лиш, – мовив він, – старий моряк отут, у справжній друкованій книжці. Я, скільки віку, ніколи ще так не пишався. Мабуть, зараз чи не лусну від гордості. Не засну я нині вночі. До світанку я прочитаю мою книгу всеньку.

– Ми зараз підемо, щоб ви могли одразу взятися до читання, – відповіла Енн.

Капітан Джим, який тримав книжку, мов священну реліквію, рішучо закрив її й відклав убік.

– Ні, ви не підете, доки не вип’єте по чашці чаю зі старим, – запротестував він. – І чути цього не бажаю – а ти, Помічниченьку? Книга життя нікуди не дінеться. Я чекав на неї стільки літ, то можу почекати й іще трішки, доки побалакаю із друзями.

Капітан Джим поставив чайник на плиту, витяг з буфета хліб і масло. Попри хвилювання, рухи його були кволі й непевні, у них не відчувалося колишньої стрімкої вправності. Проте Леслі й Енн не запропонували йому допомоги, знаючи, що це скривдить його почуття.

– Ви слушний вечір вибрали, щоби до мене зайти, – мовив капітан Джим, витягаючи з буфета торт. – Мати малого Джо мені сьогодні надіслала повен кошик наїдків. Я завше кажу – хай Господь благословляє добрих куховарок. Гляньте-но, який гарний торт, весь у глазурі й горіхах. Нечасто я можу так-ото прийняти гостей. Призволяйтеся, дівчата, призволяйтеся! «Так вип’єм, друзі дорогі, за молоді літа».^[36]

Дівчата «призволилися» дуже весело. Чай капітанові Джиму вдався пресмачний, торт був достеменним витвором кулінарного мистецтва. Сам капітан Джим поводився, як справжній король усіх гостинних господарів, не дозволивши собі навіть мигцем поглянути в той закуток, де лежала його книга в сяєві зелено-золотої палітурки. Та коли двері за Енн і Леслі врешті-решт зачинилися, обидві вони знали, що старий пішов одразу до книжки, і дорогою додому в уяві змальовували захват капітана, що перечитує із друкованих сторінок повість про власне життя, зображене в усій красі та барвах самої дійсності.

– Цікаво, чи сподобається йому кінцівка – та, що запропонувала я? – мовила Леслі.

Їй не судилося дізнатися про це. Наступного ранку Енн прокинулася й побачила, що Гілберт схилився над нею, повністю вдягнений і зі стурбованим виразом.

– Тебе викликали? – сонно запитала вона.

– Ні. Енн, боюся, щось сталося на маяку. Сонце зійшло годину тому, а він досі горить. Ти ж знаєш, для капітана Джима завжди було справою честі вмикати маяк, щойно сонце сяде й вимикати точнісінько на світанку.

Нажахана Енн сіла в ліжку. Бліде світло маяка розпачливо зринало на тлі ясно-блакитного неба.

– Може, він заснув над книжкою? – розгублено проказала вона. – Чи захопився, аж забув про маяк?

Гілберт похитав головою.

– Це не схоже на капітана Джима. Хай там як, я піду й подивлюся, що сталося.

– Зажди хвилинку – я піду з тобою, – схопилася Енн. – Так, я піду. Маленький Джем іще годину спатиме, і я покличу до нього Сьюзен. Тобі може знадобитися жіноча допомога, якщо виявиться, що капітан Джим захворів.

То був дивовижний ранок, повний густих і ніжних барв та звуків. Затока сяяла, мов очі всміхненої дівчини; над дюнами ширяли білі мартини; за грядою мерехтіло велике, глибоке море. Прибережні поля були росянисті й свіжі в перших яскравих, чистих сонячних променях. Із-над затоки, танцюючи й посвистуючи, долинув вітер, обернувши прекрасну тишу на ще прекраснішу музику. Якби не лиховісна зоря на білій вежі маяка, ця вранішня прогулянка стала б насолодою для Енн і Гілберта. Проте вони йшли мовчки, охоплені моторошним хвилюванням.

На їхній стукіт не відповів ніхто. Гілберт штовхнув двері й разом з Енн зайшов досередини. У старій вітальні було дуже тихо. На столі стояли рештки невеличкого вчорашнього бенкету. На полиці в кутку досі горіла лампа. Перший Помічник спав на підлозі, у квадраті сонячного світла біля канапи.

Капітан Джим лежав на канапі, притискаючи до грудей свою книгу життя, відкриту на останній сторінці. Очі його були заплющені, а на обличчі застиг вираз безмежного спокою й щастя – вираз того, хто довго шукав і нарешті знайшов.

– Він спить? – несміливо прошепотіла Енн.

Гілберт підійшов до канапи й на кілька секунд схилився над капітаном Джимом. Потім випростався.

– Так, він спить… міцно спить, – упівголоса мовив Гілберт. – Енн, капітан Джим «проплив між берегів».

Вони не знали напевне, о котрій годині він помер, проте Енн завжди вірила, що його бажання було почуте й капітан відійшов у ту мить, коли з-над затоки здійнявся світанок. Із цим осяйним припливом дух його полинув над перлинно-срібним морем вранішнього світла до гавані, що не знає ні штилів, ні бур, де чекала на нього його зникла Маргарет.

Розділ 40. ПРОЩАННЯ З ДОМОМ МРІЇ

Капітан Джим був похований на невеличкім цвинтарі по той бік затоки, неподалік від місця, де спочивала крихітна маленька Джойс. Його родичі звели на могилі дуже дорогий, потворний «пам’ятник», із якого сам капітан добряче покепкував би, якби зміг уздріти його за життя. Та справжній пам’ятник йому був у серцях тих, хто знав його, і в книжці, якій судилося жити в наступних ПОКОЛІННЯХ.

Леслі журилася, що капітан Джим не став свідком гучного успіху «книги життя».

– Він радо читав би рецензії – майже всі вони такі доброзичливі. І побачити свою книгу на чолі списку бестселерів – ох, Енн, якби ж він тільки міг дожити до цього дня!

Проте Енн, попри власне горе, була мудріша.

– Сама книга – ось, що мало значення для нього, Леслі, – а не те, що про неї скажуть. І він одержав її. Він прочитав її всю. Та остання ніч була для нього, певне, однією з найщасливіших – зі швидким, безболісним відходом на світанку, про який він завжди мріяв. Я рада за Оуена й за тебе – рада, що книжка має великий успіх… але капітан Джим був задоволений, я знаю.

Зоря маяка так само невтомно несла свою нічну варту – на мис прибув тимчасовий заступник, що мав працювати, аж доки велемудрий уряд постановить, котрий з багатьох претендентів найкраще дасть раду з обов’язками доглядача – а чи має найліпшу протекцію. Перший Помічник жив у маленькім Домі Мрії, де його обожнювали Енн, Гілберт і Леслі, і терпляче зносила Сьюзен, яка геть не любила котів.

– Я можу примиритися з ним задля пам’яті капітана Джима, бо мені, пані Блайт, дорогенька, подобався був старий. І я стежитиму, щоб він мав собі кусень і на додачу – кожнісіньку мишку, що опиниться в мишоловці. Але більшого не просіть, пані Блайт, дорогенька. Коти – це коти і, повірте моєму слову, нічим іншим вони ніколи не будуть. Бодай не пускайте його до благословенного малятка, пані Блайт, дорогенька. Уявіть, який то буде жах, коли він висмокче подих із нашого милого дитятка.

– То буде справдешня котострофа, – мовив Гілберт.

– Смійтеся, лікарю, дорогенький, та глядіть, щоб на кутні не засміятися, коли одного разу це станеться.

– Коти не висмоктують подиху з немовлят, – заперечив Гілберт. – Це лише старий забобон, Сьюзен.

– Може, забобон, а може, і ні, лікарю, дорогенький. Я знаю лиш те, що воно трапляється. Кіт жінки небожа мого зятя висмоктав подих з їхнього хлопчика, і бідне невинне дитя було майже вмерло, як вони його знайшли. І байдуже, забобон то чи ні, пані Блайт, дорогенька, а щойно я побачу, як це жовте чудовисько нипає коло нашого янголятка, то певне почастую його коцюбою.

Пан та пані Еліот жили щасливо й дружно в яскраво-зеленім будинку. Леслі була зайнята вишиванням: вони з Оуеном мали побратися на Різдво. Енн міркувала, що ж вона робитиме, коли її подруга поїде з Чотирьох Вітрів.

– Зміни стаються повсякчас. Варто життю стати справді приємним, як щось у нім напевне змінюється, – зітхнула вона.

– Продається старий будинок Морганів у Глені, – мимохідь завважив Гілберт.

– Он як? – байдуже відказала Енн.

– Так. Тепер, коли пан Морган помер, пані Морган хоче переїхати до дітей у Ванкувер. Мабуть, вона продасть його задешево, бо на такий великий дім у такому маленькому селі важко знайти покупця.

– Там дуже гарна околиця, тож вона його, напевне, таки знайде, – неуважно мовила Енн, міркуючи, як буде краще – підрубити чи обметати шви на довгих сорочечках Джема. Її крихітний хлопчик уже за тиждень мав вирости з пелюшок, і Енн була готова плакати на саму думку про це.

– А що, як нам купити його, Енн? – поцікавився Гілберт.

Енн випустила шитво з рук і вражено поглянула на чоловіка.

– Ти жартуєш, Гілберте?

– Нітрохи, моя дівчинко.

– І покинути цей будиночок – наш милий Дім Мрії? – недовірливо запитала вона. – Гілберте, я й думати не хочу про таке!

– Вислухай мене терпляче, кохана. Я розумію й цілком поділяю твої почуття. І все ж ми обоє знали, що рано чи пізно будемо змушені переїхати.

– Але ж не так швидко… не зараз, Гілберте.

– Нам більше ніколи може не випасти така змога. Якщо ми не купимо будинку Морганів, його купить хтось інший, а в Глені більше немає ні житла, де ми могли б оселитися, ні годящої ділянки для забудови. Цей будиночок був і назавжди лишиться тим, чим жоден інший не зможе стати для нас, я визнаю це; та як на лікаря, ти знаєш, він надто далеко стоїть від села. Ми відчували цю незручність, хоч і мирилися з нею. Тим паче, він уже став замалий для нас усіх, а через кілька років, коли Джему знадобиться своя кімната, нам геть не вистачить місця.

– Я знаю, знаю… – очі Енн сповнилися слізьми. – Я розумію все, що свідчить проти нього… але я так люблю його, і тут так гарно.

– Тобі буде самотньо тут без Леслі… і капітана Джима більше немає з нами. Будинок Морганів теж дуже гарний, і з плином часу, я думаю, ми полюбили б його. Адже він завжди подобався тобі, Енн.

– Звісно, але… Гілберте, це все так несподівано й раптово. У мене голова йде обертом. Десять хвилин тому я й думки не мала про те, щоби покинути цей милий дім. Я міркувала, що зроблю тут навесні… які квіти висаджу в саду. А якщо ми поїдемо, хто тут оселиться? Будинок і справді надто далеко стоїть від села, тож його, очевидно, винайме якась непутяща, бідна, кочова сім’я… усе сплюндрує… і осквернить. Якщо так станеться – ох, мені буде страшенно боляче.

– Я знаю. Але не можна жертвувати власними інтересами із цих міркувань, моя дівчинко. Будинок Морганів відповідає всім нашим суттєвим очікуванням, і ми не можемо дозволити собі змарнувати цей шанс. Подумай про ту велику галявину між поважних старих дерев, і про кленовий гай за будинком – дванадцять акрів!^[37] Яке місце для дитячих ігор! А ще там є великий фруктовий сад, і тобі завжди подобалася цегляна стіна довкруж нього й двері в ній – ти казала, що це схоже на чарівний сад із казки. А затоку та піщані дюни там видно незгірше, ніж тут.

– Але не видно зорі маяка.

– Видно – з віконця на горищі. Це ще одна перевага того будинку, Енн, – ти ж любиш великі горища.

– У саду немає струмка.

– Немає, зате є струмок, що біжить крізь гай до великого ставу. І сам той став недалечко. Ти зможеш уявляти, що в тебе знову є власне Озеро Осяйних Вод.

– Гаразд, але поки що не кажи мені більше нічого про це, Гілберте. Я мушу подумати.

– Звісно. Час іще є. Тільки, якщо ми все ж його купимо, добре було б переїхати й обжитися там до початку зими.

Гілберт вийшов, а Енн відклала вбік сорочечки маленького Джема. Руки її тремтіли; більше вона не могла шити того дня. Зі слізьми в очах блукала вона своїм скромним маєтком, де була такою щасливою королевою. Будинок Морганів справді мав усі переваги, на яких наголошував Гілберт. Околиця була гарна, і сам будинок – достатньо старий, щоби мати традиції й статечну гідність, і достатньо новий, щоби бути сучасним та зручним. Енн захоплювалася ним, проте захоплення – це не любов, а вона так любила свій маленький Дім Мрії й усе в ньому – сад, про який дбала, як то робило ще стільки жінок до неї, сміхотливе сяйво струмка, що тихцем пробігав у дальньому його куточку, хвіртку між двома рипучими соснами, старий поріг із червоного пісковику, шляхетні осокори, дві крихітні скляні полички над каміном у вітальні, викривлену лиштву кухонних дверей, кумедні віконця на горищі, невеличку ямку на сходах. Усе це стало вже частиною її єства! Як вона зможе це покинути?

Цей будиночок, колись освячений любов’ю й радістю, освятили знов її власне щастя та горе. Тут вона провела медовий місяць, тут крихітна Джойс прожила свій єдиний короткий день, тут насолода материнством прийшла знову з появою Джема, тут вона чула солодку музику дзвінкого сміху свого синочка, тут біля каміна сиділи дорогі серцю друзі. Радість і смуток, народження й смерть зробили маленький Дім Мрії священним довіку.

А тепер вона мусить поїхати. Енн знала це навіть тоді, коли відхиляла Гілбертову пропозицію. Маленький будиночок став затісний для них, та й Гілбертові інтереси змушували їх переїздити. Його роботу, хай яку успішну, ускладнювало розташування їхнього дому. Енн розуміла, що так чи так їхнє життя в цьому любому місці мало невдовзі закінчитися, і знала, що мусить відважно дивитись у вічі фактам. Але як боліло її серце!

– Це буде, наче вирвати щось із мого життя, – схлипнула вона. – І, ох, аби ж лише знати, що тут оселяться добрі люди. Чи хай будиночок стоїть порожній – навіть це буде краще, ніж оселити тут якусь орду, яка нічого не знає ні про географію країни мрій, ні про історію, що дала цьому будиночкові його душу й індивідуальність. А коли сюди прийде таке плем’я, будиночок дуже швидко зруйнується – старі будинки швидко занепадають, якщо про них не дбати. Вони повисмикують усі троянди з мого саду, не стригтимуть осокорів… і огорожа буде, наче рот, у якому бракує зубів, а дах протече й тиньк обсиплеться… і вони затикатимуть вибиті вікна подушками й килимками… і все буде спаплюжене й брудне.

Уява Енн так послужливо змалювала майбутній занепад її маленького Дому Мрії, що завдала їй тяжкого болю, наче то вже відбулося в дійсності. Енн сіла на сходинці й гірко, нестримно заплакала. Там її знайшла Сьюзен і стривожено взялася розпитувати, що призвело до сліз.

– Ви ж не посварилися з лікарем, ні, пані Блайт, дорогенька? А як і посварилися, то не журіться. Для подружжів це звична справа – так мені казали, хоч сама я щодо цього й геть недосвідчена. Він перепросить вас і ви помиритесь.

– Ні, Сьюзен, ми не посварилися. Просто… Гілберт хоче купити будинок Морганів, і нам доведеться переїхати до Глена. А я цього не переживу!

Проте Сьюзен не поділяла її почуттів. Її помітно втішила перспектива оселитися в Глені. Щодо своєї посади вона нарікала хіба на те, що маленький будиночок був розташований так віддалік від села.

– Це ж буде гарно, ох, пані Блайт, дорогенька! Будинок Морганів дуже зручний і такий великий.

– Ненавиджу великі будинки, – схлипнула Енн.

– Ви не будете ненавидіти їх, коли у вас зо півдесятка діток знайдеться, – спокійно мовила Сьюзен. – А цей будинок уже нині замалий для нас. У нас немає кімнати для гостей, відколи пані Мур тут, і ця комора – найгірша з усіх, де я мусила працювати. Куди не поглянь – усюди куток. Та ще ми так далеко від світу. Бігме, тут нема нічого доброго, крім тих-ото морських виднокраїв.

– Можливо, далеко від вашого світу, Сьюзен, та не від мого, – кволо всміхнулася Енн.

– Я недобре вас розумію, пані Блайт, дорогенька, але, звісно, я не надто вчена. Та якщо лікар Блайт купить будинок Морганів – тут він слушно зробить, можете бути певні. Там є водогін, і просторі комори з буфетами, а льоху такого, кажуть, і на всьому острові нема. А тутешній льох, пані Блайт, дорогенька, як ви знаєте – не льох, а тяжкий смуток.

– О, Сьюзен, ідіть… ідіть геть! – розпачливо вигукнула Енн. – Комори, буфети й льохи – це ще не рідний дім. Чому ви не плачете з тими, хто плаче?^[38]

– Ну, плакати я завжди була невдатна, пані Блайт, дорогенька. Я волію розраджувати людей, а не плакати з ними разом. І ви не плачте, пані Блайт, дорогенька, бо ще спухнуть ваші гарні оченята. Цей будинок теж дуже добрий, і вам своє відслужив. Але час тепер мати кращий.

Майже всі друзі були згодні з думкою Сьюзен. Леслі єдина цілком розуміла Енн. Вона теж довго плакала, коли почула цю звістку. Потім обидві подруги втерли сльози й узялися готуватися до переїзду.

– Оскільки ми вже мусимо поїхати – зробімо це якнайшвидше, щоб усе лишилося позаду, – мовила сердешна Енн із виглядом гіркої покірності долі.

– Ти полюбиш і будинок Морганів, коли його для тебе освятять безцінні спогади, – сказала Леслі. – Там гостюватимуть друзі, як робили це тут… щастя зробить його рідним тобі, Енн. Зараз це просто помешкання, та із плином років воно стане твоїм справжнім домом.

Енн і Леслі ще раз пролили сльози наступного тижня, убравши маленького Джема в його першу довгу сорочечку. Енн переживала це як трагедію аж до вечора, коли в нічній льолі перед нею знову постало її дорогоцінне маля.

– А потім будуть коротенькі штанята… а потім довгі… а тоді він стане дорослий, – зітхнула вона.

– Та ви ж не хотіли би, щоб він назавжди залишився немовлям, пані Блайт, дорогенька, правда? – озвалася Сьюзен. – Він такий милий у своїх гарнесеньких сорочечках, із-під яких видно крихітні ніжки, благослови Господь його невинне серденько. І подумайте, що прасувати доведеться менше.

– Енн, я одержала лист від Оуена, – мовила щаслива Леслі, входячи у вітальню. – Такі добрі новини! Він пише, що збирається купити цей будинок у церковних опікунів, щоби проводити тут кожне літо. Енн, ти не рада?

– О, Леслі, «рада» – це не те слово, що може передати моє відчуття. Аж не віриться, що це правда. Тепер, коли я знаю, що цього будиночка не сплюндрує жодне плем’я вандалів, і що йому не загрожує руйнування, мені буде легше на новім місці. О, це дивовижно! Дивовижно!

І от одного жовтневого ранку Енн прокинулася й зрозуміла, що нині востаннє спала під дахом маленького Дому Мрії. Та часу на те, щоб журитися, не було – усі складали й перевозили майно, тож надвечір будинок стояв порожній і голий. Енн і Гілберт затрималися, щоб попрощатися з ним. Леслі, Сьюзен і маленький Джем уже поїхали до Глена з останньою фірою. Світло призахідного сонця линуло в кімнати крізь незашторені вікна.

– Як сумно й докірливо дивиться на нас дім, – мовила Енн. – Ох, як я тужитиму за ним цієї першої ночі в Глені!

– Ми були дуже щасливі тут, моя дівчинко, – з великою любов’ю мовив Гілберт.

Енн душили сльози; вона не могла проказати ні слова. Гілберт чекав на неї біля хвіртки між двох сосон, доки вона неквапно обійшла всі кімнати. Вона їде – але старий будинок стоятиме тут, дивлячись на море своїми химерними вікнами. Осінні вітри стугонітимуть довкола нього, сірий дощ батожитиме його, а білі тумани з-над затоки ховатимуть від сторонніх очей, і місячне сяйво линутиме на стежки, якими ходила дружина шкільного вчителя. І старе узбережжя буде повне колишніх чарів, і вітер звабливо свистітиме понад сріблястими дюнами, і гуркіт хвиль долинатиме із червоних скелястих бухт…

– …Але нас тут не буде, – крізь сльози мовила Енн. Вона вийшла на ґанок і замкнула за собою двері. Гілберт чекав її й усміхався. У небі на півночі спалахнула зоря маяка. Маленький сад, де ще квітнули хіба чорнобривці, вбирався в шати вечірніх тіней.

Енн уклякла й поцілувала вичовганий старий поріг, котрий уперше переступила в день свого весілля.

– Прощавай, дорогий Доме Мрії, – прошепотіла вона.

Примітки

1. Посилання на вірш Г. Лонгфелло «Псалом життю» (цит. за пер. В. Мисика; тут і далі – прим. перекл.).
2. Посилання на трагедію В. Шекспіра «Макбет» (цит. за пер. Бориса Тена).
3. Цитата із трагедії В. Шекспіра «Гамлет» (цит. за пер. Ю. Андруховича).
4. Цитата з Біблії, До Римлян, 8:28 (цит. за пер. І. Хоменка).
5. Енн посилається на роман «Адам Бід» англійської письменниці Мері-Енн Еванс, що творила під псевдонімом Джордж Еліот.
6. Біблійна цитата – див. Об’явлення, 1:15 та Єзекіїля, 43:2 (цит. за пер. І. Огієнка).
7. «Ітонз» – велика мережа універсальних крамниць, заснована у 1869 р. в Торонто. До банкрутства у 1999 р. лишалася найбільшою в Канаді.
8. Енн посилається на поему Р. Браунінга «У гондолі».
9. Цитата з вірша Дж. Кітса «Ода до солов’я».
10. Тут – коронна страва (франц.).
11. Гілберт посилається на сюжет байки Езопа «Ворона та лисиця».
12. Натяк на біблійний вірш (Вихід 1:8) «І став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосипа» (цит. за пер. І. Огієнка).
13. Натяк на вірш А. Теннісона «Улісс».
14. Натяк на біблійний вірш – «Казав я: Коли 6 я мав крила, немов та голубка, то я полетів би й спочив!» (Псалми, 54:7, цит. за пер. І. Огієнка).
15. Ідеться про Канадський акт тверезості 1878 p., названий так за іменем його автора сера Річарда Скотта – постанову, що забороняла продаж спиртних напоїв у Канаді.
16. У Біблії – людина, що присвячувала себе Богові. Однією з обітниць назорея було зокрема не стригтися й не голитися (див. Числа, 6:5).
17. Натяк на біблійний вірш (див. Числа, 12:3, за пер. І. Хоменка).
18. Цитата з вірша А. Теннісона «Улісс».
19. Натяк на однойменний вірш Л.-М. Монтгомері.
20. Ідеться про вірш А. Теннісона «Пропливаючи між берегів».
21. Вітрильні сани для поїздок по закрижанілих водоймах.
22. Біблія, Послання до євреїв, 11:1, цит. за пер. І. Огієнка.
23. Ім’я Джой (Joy) співзвучне з англійським словом joy – радість.
24. Біблія, Йов, 1:21 (цит. за пер. І. Огієнка).
25. Псалми, 22:4 (цит. за пер. І. Хоменка).
26. Ідеться про вірш Г. Лонгфелло «Смирення».
27. Цитата з поеми А. Теннісона «Лотофаги».
28. Йн., 3:17, цит. за пер. І. Хоменка.
29. Ідеться про державу, що існувала впродовж 1856–1902 pp. із перервою у 1877–1881 pp. Нині, щоб відрізнятися від сучасної Південно-Африканської республіки, отримала неофіційну назву Республіка Трансвааль.
30. Див. Біблія, 2Петра, 2:12, цит. за пер. І. Огієнка.
31. Цитата з вірша Р. Кіплінга «Переможці».
32. Цитата з поеми А. Теннісона «Енона».
33. Євангеліє від Івана., 8:32; цит. за пер. І. Хоменка.
34. Натяк на однойменний вірш Р. Бернса.
35. Екклезіяст, 2:10, цит. за пер. І. Огієнка.
36. Видозмінена цитата з балади Р. Бернса «За молоді літа» (за пер. М. Лукаша).
37. Приблизно 0,5 км2.
38. Натяк на біблійну цитату (див. Римлян, 12:15, за пер. І. Огієнка).

---

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»