Холодний, мов камінь, труп чоловіка лежав у льодяному цементному мішку сутеренів. Повітря бриніло невидимим дощем, і люди зібралися подивитись на небіжчика, геть ніби на якомусь порожньому пляжі, куди це тіло вранці вихлюпнули морські хвилі. Сила земного тяжіння наче вв’язувалася в цій єдиній підвальній кімнаті у якийсь фокус, до якого линули тепер всі погляди присутніх. Під її дією опускалися кутики вуст і випаровувалося життя із миршавих щік. Безвільно звисали руки, а ноги ледве пересувалися, немовбито рухались і справді під водою.
Загукав голос, але його ніхто не слухав.
Він загукав іще раз, і тільки через тривалий час люди озирнулися і глянули на певну мить у небо. Листопадове взмор’я, і це над ними в сірому досвітку квилить мартин. Сумно так квилить, ніби прямує у вирій, тікаючи від навали сталевої зими. То був голос океану з-над берегу, настільки далекий, що здавався не більш ніж шепотінням піску і відлунням вітру в мушлі.
Люди в підвалі перевели погляди на стіл і золоту, не більш як шістдесятисантиметрову коробку із написом «РЯБУШИНСЬКА», що лежала на ньому. Із-під віка цієї крихітної труни втретє і рішуче залунав голос, і на неї витріщилися всі люди, як не рахувати небіжчика, що й досі не зважав на тихий заклик.
– Випустіть мене, випустіть мене. Будь ласка, хто-небудь, випустіть же мене.
І нарешті містер Фабіан, черевомовець, нахилився над золотою коробкою і прошепотів до неї:
– Ні, Буші, це серйозна справа. Трохи пізніше. Будь ясочкою і поводься тихо. – Він заплющив очі і спробував хіхікнути.
Але голос із-під віка промовив:
– Прошу, не смійся. Після всього, що сталося, ти мав би подобрішати.
Слідчий лейтенант Крович торкнувся руки Фабіана.
– Якщо ви не заперечуєте, то вашу виставу ми переглянемо пізніше. Давайте спершу розберемося з ось цим. – Він зиркнув на жінку зі складаним стільцем: – Місис Фабіан, – а потім кивнув молодику поруч із нею: – Містере Даґлас, ви агент і антрепренер містера Фабіана?
Хлопець ствердно відповів. Крович перевів погляд на обличчя чоловіка, що лежав долі.
– Фабіане, місис Фабіан, містере Даґлас, ви всі стверджуєте, що не знаєте чоловіка, якого тут убили минулого вечора, і ніколи раніше не чули імені Окгем. Але ж раніше Окгем заявив помічнику режисера, що знайомий із Фабіаном і мусив з ним зустрітися, аби розповісти щось життєво важливе.
Із коробки знову тихо залунав голос.
– Хай вам чорт, Фабіане!
Голос із-під віка розреготівся. Склалося враження, ніби десь удалині глухо бив набат.
– Не зважайте на неї, лейтенанте.
– На неї? Чи на вас, Фабіане?! Що це в біса таке? Покиньте це роздвоєння!
– Тепер, після сьогоднішньої ночі, – тихо мовив голос, – нам цього роздвоєння не минути.
– Дайте мені ключа, – простягнув руку Крович.
У тиші клацнув маленький замок, зарипіли мініатюрні завіси, і віко впало на стільницю.
– Дякую, – сказала Рябушинська.
Крович завмер над коробкою, розглядаючи Рябушинську в її труні і не вірячи власним очам.
Її обличчя було білим, вирізьбленим із мармуру або найбілішого дерева, яке йому будь-коли траплялося на віку. Його навіть могли вирізати зі снігу. Шия, на якій трималася голова, також біла, здавалася тендітною, немов порцелянова чашка, що крізь неї прозирає сонце. Руки її тонкі, ніби виготовлені зі слонової кістки, мали крихітні нігтики, а на подушечках пальців видніли дрібні лінії візерунків.
Вона вся здавалася білокам’яною, і світло сочилося крізь її каміння та з її темних очей, у глибині яких палав підсинюватий вогник кольору стиглої шовковиці. Кровичу на думку сплив образ склянки молока чи навіть кришталевого кухля з вершками. Чорні тонкі дуги брів і щоки з ямочками, на скронях проступали слабкі рожеві венки, а над переніссям можна було розгледіти тьмяну синю жилку між ясних очей.
Вуста були наполовину розтуленими і виглядали ледве зволоженими. Ніздрі могли похвалитися ідеальними вишинами, власне так само, як і вуха. Справжнє чорне волосся хтось розчесав на проділ і відкинув назад – можна було розгледіти кожне її пасмо. Чорна сукня, підібрана в тон волоссю, відкривала плечі, також різьблені з дерева і білі, немов камінь, що довго пролежав на сонці. Вона була прекрасна. Крович відкрив рота, але так нічого і не сказав.
Фабіан дістав Рябушинську з коробки.
– Моя прекрасна панна, – промовив він. – Її вирізьблено з найрідкісніших ґатунків заморської деревини. Вона являлася в Парижі, Римі та Стамбулі. Всі на світі люблять її та мають за справжню людину, якусь таку неймовірно витончену карлицю. Ніхто й думати ніколи не хотів, що вона колись могла рости собі серед лісів, віддалених від міст і телепнюватого населення.
Алісія, дружина Фабіана, спостерігала за чоловіком, прикипівши поглядом до його вуст. Вона геть не кліпала очима, поки той вів неквапливу мову про ляльку в своїх руках. Фабіан платив тим самим – приділяв увагу тільки іграшці; підвал із людьми поглинув усюдисущий туман.
Урешті-решт дрібна фігурка ворухнулася:
– Прошу, помовч! Ти ж знаєш, Алісії не до вподоби, коли ти говориш про мене.
– Алісія ніколи цього не любила.
– Ц-с-с! Помовч! – скрикнула Рябушинська. – Не тут і не зараз. – А потім, повернувшись до Кровича, спитала, розтуливши свої крихітні губки:
– Як це все сталося? Пане Окгем, чуєте мене? Я до вас звертаюся.
– Буші, тобі краще зараз поспати.
– Але я не хочу, – заперечила лялька. – У мене стільки ж прав почути про все і розповісти, бо я така ж частинка цього вбивства, як Алісія чи… чи навіть містер Даґлас!
– От тільки втягувати мене в свої справи не треба, ти… – Антрепренер виплюнув сигарету на підлогу і поглянув на Рябушинську так, як ніби вона раптом виросла під стелю і дихала на нього тепер звисока.
– Я просто хочу, щоб усі почули правду, – Рябушинська обвела поглядом присутніх у кімнаті. – Якщо я буду замкнена в своїй труні, то істини ніхто не дізнається, адже Джон – просто невиправний брехун, і за ним треба добре пильнувати, правда, Джоне?
– Так, – погодився він, заплющивши очі. – Мабуть, правда.
– Джон обожнює мене і любить сильніше за будь-яку іншу жінку на світі. А я віддячую йому тим самим і намагаюся збагнути криві стежинки плину його думок.
– Та хай же вам грець! – Крович грюкнув по стільниці кулаком. – Хай вам грець, Фабіане!
– Я нічого не можу вдіяти, – відказав він.
– Але ж вона…
– Знаю-знаю, що ви скажете, – тихо правив далі Фабіан, дивлячись на детектива. – Її голос – це я, правда ж? Ні і ще раз ні. Не я її голос. Це інше. Навіть не знаю, як вам пояснити. Може, він тут, – він торкнувся своїх грудей, а потім голови, – а може, і тут.
Вона швидко ховається. Інколи я нічого не можу вдіяти. Інколи вона – це тільки вона, і поготів. Інколи вона наказує мені, що робити, і я мушу коритися їй. Вона стоїть на варті, вона ганить мене, вона щира, коли я кривлю душею, добра, коли я грішний та лихіший від усіх на світі. Вона живе окремішнім життям. Вона звела цілий мур у мене в голові і тепер мешкає в його тіні, нехтуючи мною, коли я намагаюся видобути з неї негодящі слова, і співпрацюючи зі мною, коли я говорю все так, як треба, і представляю правильну пантоміму. – Фабіан зітхнув: – Тому, якщо ви маєте намір продовжувати, боюся, Буші повинна залишатися з нами. Якщо ми замкнемо її в коробці, нічого путнього із цього не вийде.
Цілу хвилину лейтенант Крович просидів мовчки і нарешті зважився:
– Гаразд. Нехай лишається. Але бачить Бог, до вечора я так натомлюся, що навіть не зможу допитувати ляльку черевомовця.
– Отже, небіжчика ми не знаємо. Так, пане Даґлас? – Крович розмотав нову сигару, прикурив її і пахкнув димом.
– Його обличчя здається заледве знайомим. Може, якийсь актор?
– Годі вже брехати, як гадаєте? – вилаявся Крович. – Подивіться на черевики Окгема, на його одяг. Хіба не очевидно, що він прийшов сюди жебрати, позичити грошей чи навіть їх украсти. Можна я вас щось запитаю, Даґласе? Ви кохаєте місис Фабіан?
– Агов, ану заждіть! – скрикнула Алісія Фабіан.
Крович махнув їй рукою, щоб жінка вгамувалася:
– Тихо там, сидіть собі удвох і не виступайте. Я ще не геть осліпнув. Коли антрепренер сидить на місці чоловіка і розраджує його дружину, то, я вам скажу… Саме те, як ви дивитеся на труну маріонетки, як ви затамовуєте подих, коли вона являється… Ви ж руки в кулаки стискаєте від усіх вимовлених нею слів! Чорт забирай, та вас можна читати як чистий аркуш паперу!
– Можна подумати, я ревную до якогось цурпалка!
– А хіба ні?
– Ні, звісно ж, ні!
– Алісіє, розповідати все не обов’язково, – ворухнувся Фабіан.
– Ні, нехай говорить!
Усі різко смикнулися і витріщилися на маленьку дерев’яну фігурку, чий рот іще не встиг закритися. Навіть сам Фабіан прикипів до ляльки поглядом, наче вона завдала йому підступного удару.
За якусь мить Алісія Фабіан заходилася розповідати.
– Сім років тому я вийшла заміж за Джона, бо він казав, що кохає мене, і тому що я також кохала. І його, і Рябушинську. Принаймні, спочатку. Проте згодом до мене дійшло, що все своє життя він присвячував тільки їй, натомість я була лише тінню, що кожного вечора чекала на нього у флігелі.
Щороку на її гардероб він витрачав по п’ятдесят тисяч доларів. Сотня тисяч пішла на її ляльковий будиночок, обставлений іграшковими меблями із золота, срібла та платини. Щовечора він вкладав її спати в атласному ліжку і розмовляв із нею. Спершу мені здавалося, то все насправді хитромудрий жарт, який мене неабияк тішив. Та коли моя роль звелася до послуг асистента у його власному шоу, мене почали ятрити непевні почуття ненависті і недовіри. Ні, вони стосувалися не маріонетки, бо хіба ж то насправді її провина? Я почала його потроху недолюблювати, а потім і взагалі ненавидіти по-справжньому. Адже це все його провина! Зрештою, він усім цим заправляв, а ця вся вигадливість і природний садизм корінилися в його стосунках із дерев’яною лялькою.
Ну, а коли я розревнувалася не на жарт, це вже стало здаватися непрохідною тупістю з мого боку! Хіба ж це не найкраща плата, яку він міг отримати, вдосконалюючи мистецтво черевомовлення? Я була справжнісінькою ідіоткою. Все здавалося таким дивним. Однак я не могла позбутися враження, що в Джона хтось вселився. Знаєте, це так як у питущих людях ніби живе якась ізголодніла тваринка, якій загрожує смерть.
Мене кидало від ненависті до жалю, від ревнощів до розуміння. Моя ненависть до нього могла зникати на тривалі періоди. До нього і до того, що в ньому жила Буші, адже вона була його кращою половиною, його доброю половиною, а ще чесною, милою. Вона була всім, чим він не дозволяв бути самому собі.
Алісія Фабіан затнулася, і весь підвал занурився в тишу.
– Розкажи про Даґласа, – прошепотів голос.
Пані Фабіан навіть не глянула на маріонетку. Пересиливши себе, вона, закінчила історію:
– Минали роки, тому, гадаю, цілком природно, що через нестачу любові та розуміння з боку Джона, я звернула свій погляд на… містера Даґласа.
– Тепер усе стає помалу на свої місця, – кивнув Крович. – Містер Окгем, справжній жебрак, у якого ніяк не закінчувалася чорна смуга в житті, приплентався сьогодні ввечері до театру, бо знав щось про вас та містера Даґласа. Ймовірно, він погрожував розповісти все містерові Фабіану, якби ви відмовилися йому заплатити. А отже, у вас був мотив позбутися його.
– Ваша версія ще дурніша за мою розповідь, – утомлено проказали пані Фабіан. – Я його не вбивала.
– Зате Даґлас міг. Потайки від вас.
– Навіщо вбивати людину? – здивувався щойно обвинувачений. – Джон усе знав про нас обох.
– Це правда, – підтвердив Фабіан і розсміявся.
Він перестав реготати, його рука, захована в тендітних, немов сніжинка, нутрощах ляльки, смикнулася, і її рот відкрився і закрився, відкрився і закрився. Він намагався змусити її розсміятися до пари із собою, проте жодного звуку з її вуст не зірвалося. Маріонетка тільки прошепотіла щось беззмістовне і зітхнула, поки Фабіан так напружено вглядався в її дрібне обличчя, що в нього на щоках аж піт проступив.
Наступного дня лейтенант Крович, блукаючи в темряві за лаштунками, натрапив на залізні сходи, замислено піднявся ними, розмірковуючи мало не над кожним своїм кроком, і таким чином потрапив до гримерок другого поверху. В одні з тонких дверей він постукав.
– Заходьте, – ніби звіддаля почувся голос Фабіана.
Слідчий зайшов, зачинив за собою двері і прикипів поглядом до чоловіка, котрий розвалився у кріслі перед дзеркалом.
– Мені треба вам дещо показати, – сказав Крович.
На його обличчі не було жодних емоцій. Він просто відкрив картонну теку і дістав глянцеву фотографію, яку поклав на гримерний столик.
Джон Фабіан звів брови, хутко зиркнув на Кровича і сперся на спинку крісла. Обережно потер пальцями перенісся і помасажував усе обличчя, ніби в нього боліла голова. Крович перегорнув світлину іншим боком і прочитав машинопис на зворотній стороні:
– «Ім’я: Уляна Рямонова. Сорок п’ять кілограмів. Очі блакитні. Волосся чорне. Форма обличчя овальна. Народилася у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році в місті Нью-Йорк. Зникла безвісті у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Можливо, страждає на амнезію. Слов’янського (російського) походження»… І так далі.
Фабіан скривився.
Крович поклав перед ним фотографію і замислено промовив:
– Напевно, я ідіот, але відправився шукати фотографію маріонетки в поліцейський архів. Чули б ви, як реготав цілий відділок. Господи… але ж ось вона – Рябушинська. Не з пап’є-маше, не з дерева, не якась там лялька, а жінка із плоті і крові, що колись ходила по вулицях і… зникла безвісти. – Він не зводив погляду із Фабіана. – Напевно, звідси ви набралися цієї інформації?
– Це тут узагалі ні до чого, – ледве всміхнувся Фабіан. – Давним-давно я бачив обличчя цієї жінки. Воно мені припало до вподоби, тому свою маріонетку я зробив схожою на неї.
– Узагалі ні до чого, – Крович глибоко зітхнув і протер обличчя велетенським носовичком. – Фабіане, сьогодні вранці я перелопатив отакенний стос журналів «Біллборд». У номері за тисяча дев’ятсот тридцять четвертий рік мені трапилася цікавезна стаття про вистави, які давав другорядний театрик під назвою «Фабіан та Милий Вільям». Милим Вільямом звалася маріонетка, малий дерев’яний хлопчик. У театрику працювала дівчина-асистент на ім’я Уляна Рямонова. Фотографії у статті не знайшлося, але ж ім’я було реальним, і за нього можна зачепитися. Перевірка архівних даних і віднаходження цієї фотографії – справа техніки. А подібність між дерев’яною лялькою з одного боку та живою жінкою з іншого, м’яко кажучи, приголомшлива. Гадаю, Фабіане, варто вернутися до початку і ще раз переповісти цю історію.
– Вона була моїм асистентом. Це все. Я просто скористався нею як натурницею.
– І чого б мені ото впрівавти тут через вас? – Гнув своє слідчий. – Невже я схожий на блазня? Думаєте, я не здатний помітити закохану особу? Я ж бачив, як ви поводитеся з маріонеткою, як ви до неї говорите, яку реакцію ви зображаєте. Ви по-справжньому кохаєте ляльку, бо свого часу до смерті кохали її прототип. Мені досить багато років, щоб це зрозуміти. Хай вам грець, Фабіане, годі вже крутити!
Черевомовець підняв бліді тендітні руки, покрутив їх перед очима і дав їм мляво впасти.
– Ваша взяла. У тридцять четвертому році я справді виступав під вивіскою «Фабіан та Милий Вільям», маріонеткою малого хлопця з носиком-картоплиною, якого вирізьбив давним-давно. Я жив у Лос-Анджелесі, коли одного дня під сценою з’явилася та дівчина. Десять років вона стежила за моїми виступами. Була безробітною і сподівалася, що я найму її асистентом…
Він пригадав її в напівтьмі провулка за театром, пригадав, якою вражаючою йому здалася її свіжа врода та завзяття, з яким вона хотіла працювати на нього. Згадав, як тихо падав прохолодний дощ, укриваючи дрібними крапельками її волосся, танучи в теплій темряві та осідаючи намистинами на білій, порцеляновій руці, яка щільно стискала комір пальта навколо шиї.
Він бачив, як у споночілому провулку ворушилися її вуста, чув її голос, що, здавалося, лунав із паралельної звукової доріжки і промовляв до нього разом із осіннім вітром, і пригадав, як раптом, не відповівши ані «так», ані «ні», ані навіть «можливо», він уже уявляв її поруч із собою на сцені у сліпучому світлі рампи, і вже за два місяці Фабіан, котрий зроду-віку не втомлювався пишатись власним цинізмом та невірою, линув за нею на край світу, занурюючись у темну безодню.
Почалися сварки і трохи більше ніж сварки – речам вимовленим та речам скоєним бракувало здорового глузду, сенсу та щирості. Вона врешті-решт відмежувалася від нього, через що Фабіан шаленів та впадав в істерію. Одного разу в нападі ревнощів він спалив цілий її гардероб. Вона це сприйняла спокійно, зате він іншого вечора влаштував їй скандал тижня, обвинуватив її в жахливій невірності, кричав на неї, хапав її, бив по обличчю, задирався до неї і нарешті виштовхав за двері, грюкнувши їй ними в обличчя!
Тієї ночі вона зникла.
Коли наступного дня він не зміг її ніде знайти і зрозумів, що дівчина щезла насправді, йому здалося, він опинився в епіцентрі гігантського вибуху. Світ розпластався ниць під його ударом, і відлуння його бриніло ще опівночі і о четвертій ранку, і вдосвіта, і коли він встав, змучений від безсоння, його приголомшило шипіння кави у турці, чиркання сірників, потріскування прикуреної сигарети, шкрябання бритви по щетині, коли він намагався поголитися, і навіть власне криве відображення в люстерку, від якого аж нудило.
Він повирізав і поналіплював у спеціальному блокноті всі газетні оголошення з її описами та благанням повернутися до нього. Він навіть винайняв приватного детектива. Серед людей пішов поголос. До нього на бесіду явилася поліція. Поповзли чутки.
Та вона зникла, ніби клаптик білого і напрочуд крихкого папіросного паперу, підхоплений вітром і закинутий бозна-куди. Досьє на дівчину відправили поштою до всіх найбільших міст, і на цьому в поліції все закінчилося. Проте не для Фабіана. Вона могла вмерти, вона могла просто переховуватися, але він знав, що де б вона не була, він отримає її назад.
Одного вечора він повернувся до себе додому, принісши за собою пітьму, впав на крісло і перш ніж усвідомив, що робить, уже розмовляв із Милим Вільямом. У цілковито чорній кімнаті.
– Вільяме, це вже кінець. Я не можу так далі!
І Вільям відповів:
– Боягуз! Боягуз! – лунало десь із порожнечі над його головою. – Ти же здатний здобути її, коли тобі справді цього закортить.
Милий Вільям пищав і торохкотів до нього вночі.
– Так, ти можеш! Думай! – наполягав він. – Вигадай спосіб. В тебе вийде. Відклади мене вбік. Замкни мене. Розпочни все спочатку.
– Розпочати все спочатку?
– Так, – прошепотів Милий Вільям, і в темряві заворушилася темрява. – Так. Купи дерева. Купи доброго нового дерева. Твердої деревини. Нової. Прекрасної. Свіжої. І різьби. Різьби повільно, різьби акуратно. Стругай обережно. Нехай маленькі ніздрі справді будуть маленькими. Тонкі чорні брови нехай високо вигинаються, а на щоках нехай будуть невеличкі ямочки. Різьби, різьби…
– Ні! Це дурниця. В мене нізащо не вийде!
– Ні, вийде. Вийде, вийде, вийде, вийде…
Голос затих, ніби брижі води на підземній річці. Цей потічок набряк і поглинув його. Голова впала на груди. Милий Вільям зітхнув. Вони обоє були наче два камені, які водоспад накрив своєю хвилею.
Наступного ранку Джон Фабіан придбав найтвердішої, найдобрішої деревини, яку тільки знайшов, приніс її додому, вклав на стіл, але торкнутися ніяк не наважувався. Він сидів і годинами на неї витріщався. Неможливо уявити, що з холодного цурпалка його руки та пам’ять зможуть відтворити щось тепле, податливе та знайоме. Хіба ж можна бодай приблизно передати дощ, чи літо, чи перші сніжинки на чистій шибці вікна глупої грудневої ночі? Ніхто не в змозі, ніхто, зловити сніжинку і не дати їй при цьому швидко розтанути в грубезних людських пальцях.
Та все ж далеко за північ, зітхаючи і шепочучи, Милий Вільям дав зрозуміти:
– Ні, вийде. В тебе вийде…
Отак усе розпочалося. Цілий місяць він різьбив руки, які з кожним днем перетворювалися на щось абсолютно природне та прекрасне, як мушлі під сонячним промінням. Іще місяць, і з’явився кістяк, ніби відбиток викопних решток, захованих у нетрях лісу, які він так шукав. Майбутня лялька, здавалося, вже бриніла життям і виходила такою тендітною, що можна було розгледіти окремі прожилки, наче в якомусь соковитому яблуці.
І весь цей час Милий Вільям пролежав укритий шаром пилу в своїй коробці, яка дуже швидко перетворювалася на справжнісіньку домовину. Милий Вільям крехтів, кидав слабкі саркастичні жарти під власне чхання, висловлював гірку критику або ж намагався щось підказувати, допомагати, але все одно помирав, танув. Невдовзі його ніхто не торкатиметься, його шкаралупа, в якій гудів і дмухав вітер, танула, немовбито на літньому сонці.
Тижні минали, Фабіан надавав новій маріонетці форми, зачищав її деревину та шліфував. Милий Вільям лежав у приголомшливій тиші все довше і довше, аж поки одного дня, коли Фабіан тримав ляльку у своїй руці, Милий Вільям, здається, поглянув на нього спантеличеним поглядом і видав передсмертний хрип із горла.
Так він і помер.
Тепер, коли Фабіан працював, десь глибоко в горлі затріпотів слабкий звук, який лунав і відлунював, і тихо промовляв, наче легіт у сухому листі. А потім він уперше взяв ляльку в руки по-особливому, і пам’ять спустилася його передпліччями і дісталася самісіньких пальців, а звідти потрапила в пустотілу деревину. Дрібні рученята ворухнулися, а сама лялька стала м’якою і податливою, її очі розплющилися і позирнули на чоловіка.
На якісь сантиметри розтулилися крихітні вуста, і вона вже була ладна заговорити, а він знав геть усі речі, про які вона йому оповідатиме. Він знав, що стане першим, другим і третім сказаним нею з його волі. Шепіт, шепіт, шепіт.
Малесенька голівонька плавно крутнулася в один бік, потім – в інший. Вуста знову були наполовину розтулені і тепер промовляли. І поки вони говорили, він нахилився до них поближче і відчув теплий подих – звісно ж, йому це не примарилося! – який долинав від її губ. Коли він дуже уважно прислухався до неї, притиснувши ляльку до голови, заплющивши очі, хіба ж йому не чулося тихе, плавне биття її серця?
Цілу хвилину Крович сидів у фотелі по тому, як Фабіан скінчив свою оповідь. Нарешті промовив:
– Зрозуміло. А ваша дружина?
– Алісія? Звичайно ж, вона – мій другий асистент. Дуже старалася і, нехай мені пробачить Бог, кохала мене. Зараз уже важко сказати, чому я вирішив одружитися з нею. Це було нечесно.
– А небіжчик? Окгем?
– Учора, коли ви мені показали труп у підвалі театру, я побачив його вперше.
– Фабіане, – проказав слідчий.
– Це правда!
– Фабіане!
– Правда, свята правда, чорти б її забрали! Присягаюся, це правда!
– Це правда. – Слабкий шепіт пролунав, ніби хвилька морська лизнула сірий пляж удосвіта. На піску вода лишала по собі ажурні плетива. Небо здавалося холодним і порожнім. Людей на березі не було. Сонце вже сіло, і шепіт знову повторив: – Правда.
Фабіан випростався у фотелі і вхопився тонкими руками за коліна. Його обличчя нібито скам’яніло. Крович помітив, що несвідомо повторює власні рухи минулого дня: зведений у сіру стелю погляд, наче над ним розпростерлося листопадове небо із самотнім птахом, який ширяв у далечині, сірий на тлі холодної сірості.
– Правда, – голос згасав. – Правда.
Крович підвівся і обережно подибав у дальній край гримерки, де лежала відкрита золота коробка, а в ній щось шепотіло, говорило, інколи зриваючись на сміх та співи. Він приніс золотий короб до Фабіана і зачекав, поки той не встромив живу руку в делікатну рукавичку, що ховалася в нутрощах маріонетки. Заждав, доки не здригнулися дрібні вуста і погляд ляльки не набув зосередженості. Все відбулося досить швидко.
– Перший лист прийшов місяць тому. – Ні.
– Перший лист прийшов місяць тому. – Ні! Ні!
– У листі було написано: «Рябушинська, народилася тисяча дев’ятсот чотирнадцятого, померла тисяча дев’ятсот тридцять четвертого. Відродилася тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого». Пан Окгем був жонглером і працював разом із Фабіаном та Милим Вільямом на одній сцені упродовж багатьох років у минулому. І він пригадав, що до появи маріонетки була жінка.
– Ні, це все неправда!
– Так, – не погодився голос.
У хвилини тиші падав сніг, і ці хвилини щоразу ставали все більш моторошними в гримерці. Губи у Фабіана тремтіли. Він витріщався на порожні стіни, наче шукаючи нових дверей, через які можна втекти. Він майже підвівся з крісла.
– Прошу…
– Окгем погрожував розповісти про нас усім на світі.
Крович помітив, як тремтить лялька, як тріпотять її вуста, бачив, як розширилися та завмерли зіниці у Фабіана, як конвульсивно він ковтнув слину і напружив горло, немовбито намагаючись зупинити шепіт.
– Я… я була в кімнаті, коли прийшов пан Окгем. Я лежала у коробці і слухала, і почула, і я знаю. – Голос її геть розтанув, потім знову набрав сили і правив далі: – Окгем погрожував порвати мене, геть-чисто спалити, якщо Джон не заплатить йому тисячу доларів. Потім щось раптово впало. Пролунав крик. Напевно, Окгем ударився головою об підлогу. Джон щось вигукнув і вилаявся. Потім він засопів, захекав і закрехтів.
– Нічого ти не чула! Ти глуха! Ти сліпа! Ти дерев’яна! – волав Фабіан.
– Але ж я чую! – відказала вона і раптом змовкла, ніби хтось запхав їй кулака в рот. Щелепа ляльки клацнула раз, клацнула два, три рази, і нарешті з вуст зірвалися слова: – Крехтіння припинилося. Я почула, як Джон потягнув Окгема вниз по сходах, кудись униз, в старі гримерки під театром, якими ніхто не користувався багато років. Униз, униз, униз, я чула, як їхні звуки зникають унизу…
Крович зробив крок назад, так ніби він ось тільки-но дивився кіно, а екран перед ним взяв і страшенно виріс. Тепер постаті на ньому його лякали і вганяли в страх: які ж вони велетенські, які ж вони неосяжні! Вони загрожували охопити його собою. Хтось ввімкнув звук, і ці постаті верещали.
Він бачив зуби Фабіана, гримасу в нього на обличчі, спостерігав, як чоловік шепоче щось і стискає кулаки. Очі він заплющив з усіх сил.
Тихий голос звучав так високо і слабко, що майже не відрізнявся від гулу порожнечі.
– Я не створена для такого життя. Такого життя. Нам нічого не лишається. Всі про це дізнаються. Дізнаються всі. Навіть коли ти вбив його, а я лежала минулої ночі і не могла заснути, я бачила сон. І зрозуміла, усвідомила. Ми обоє знали, усвідомлювали, що це наші останні дні, останні години. Я мирилася з твоїми слабкостями, з твоєю брехнею, проте я не можу жити з тим, що вбиває і завдає болю. Нам більше немає на що спиратися. Як можна існувати, знаючи про таке?..
Фабіан тримав її проти світла, яке пробивалося крізь тьмяну шибку маленького вікна гримерки. Вона поглянула на Джона, і в її очах була помітна порожнеча. Рука чоловіка затремтіла, і разом із нею затрусилася маріонетка. Її вуста стулялися і розкривалися, стулялися і розкривалися, знову, знов і знов. Тиша.
Не ймучи собі віри, Фабіан підніс власну руку до рота. На його очі впала полуда. Він був схожий на людину, що загубилася на вулиці, намагаючись пригадати номер певного будинку, відшукати конкретне віконце зі своїм особливим освітленням. Він хитнувся в один бік, в інший, вибалушив очі на стіни, на Кровича, на ляльку, на вільну руку, покрутив перед собою пальцями, торкнувся шиї, роззявивши рота. Він слухав.
За багато миль звідти, в печері, на берег хлюпнула єдина морська хвиля і прошипіла пінними баранцями. Безгучно, не лопочучи крильми, пролетів мартин – не птаха, а сама тінь.
– Її вже немає. Її вже немає. Її не знайти. Вона втекла. Її не знайти. Не знайти. Пробую і пробую, а вона далеко втекла. Ви мені поможете? Ви поможете мені відшукати її? Ви поможете мені її знайти? Поможете знайти?
Рябушинська, як позбавлена кісток шматина, зісковзнула з млявої руки, перегнулася навпіл і безшумно впала на холодну підлогу. Очі її були заплющені, а вуста стулені.
Фабіан на неї і не глянув, коли Крович виводив його з кімнати.
Переклад: Богдан Стасюк