📖 Гаррі Поттер і Напівкровний Принц | Джоан Ролінґ 👁️ 129

Моїй чарівній донечці
Маккензі присвячую
її друковану сестру

Інший міністр

Наближалася північ, а прем’єр-міністр усе ще сидів у своєму кабінеті, читаючи довжелезну доповідну записку, зміст якої прослизав крізь його мізки, не залишаючи й сліду. Він чекав дзвінка від президента однієї далекої країни, гадаючи, коли ж той сіромаха зателефонує, і відганяв прикрі думки про цей довгий, тяжкий і виснажливий тиждень, тож у голові вже не залишалося місця ні для чого іншого. Що дужче старався прем’єр-міністр зосередитись на сторінці з друкованим текстом, то чіткіше йому уявлялося зловтішне обличчя його політичного опонента. Цей опонент світився того дня у випусках новин, і не просто перелічував усі ті жахіття, що сталися за минулий тиждень (ніби комусь ще треба було про них нагадувати), а й пояснював, що єдина їх причина – помилки уряду.

Пульс прем’єр-міністра частішав від самої думки про такі звинувачення, бо були вони несправедливі й безпідставні. Ну як його уряд міг передбачити, що той міст обвалиться? Це просто обурливо припускати, ніби на утримання мостів не виділялося достатніх коштів. Та ж міст не простояв і десяти років, і найкращі фахівці не могли пояснити, чому він розколовся, кинувши на дно річки десятки автомашин. А як можна натякати на те, що оті два жахливі й скандальні вбивства були скоєні через брак поліцаїв? Або на те, що уряд мав якось передбачити той дивний ураган на заході країни, що приніс стільки лиха людям і майну? А хіба це його провина, що один його заступник, Герберт Чорлі, дозволив собі цього тижня вдатися до невідповідних дій, і тепер, звільнений з посади, значно більше часу проводитиме зі своєю родиною?

– В країні панує зловісна атмосфера, – сказав тоді на завершення опонент, ледве приховуючи вдоволену посмішку.

Так воно, на жаль, і було. Прем’єр-міністр і сам це відчував; люди справді здавалися сумнішими, ніж звичайно. Навіть погода була бридка; якась прохолодна мряка посеред липня… щось було негаразд, щось було не так…

Він перегорнув другу сторінку доповідної записки, побачив, яка вона довжелезна, і кинув цю дурну роботу. Потягся й похмуро обвів поглядом свій кабінет. Це було гарне приміщення з чудовим мармуровим каміном, розташованим навпроти високих вікон, наглухо зачинених через несподіване похолодання. Прем’єр-міністр ледь-ледь здригнувся, встав і підійшов до вікна, вдивляючись у мряку, що тиснула на шибки. І тоді, стоячи спиною до кімнати, почув ззаду легеньке кахикання.

Він завмер, опинившись віч-на-віч із власним переляканим віддзеркаленням у темній шибці. Він знав це кахикання. Чув його раніше. Повільно-повільно обернувся до порожньої кімнати.

– Агов? – сказав він, намагаючись надати голосові більшої сміливості, ніж відчував.

На якусь мить він майже повірив, що ніхто не озветься. Однак йому негайно відповів чіткий і рішучий голос – так, ніби хтось зачитував підготовлену заздалегідь заяву. І лунав він – а прем’єр-міністр знав це, щойно почув кахикання – з вуст схожого на жабу чоловічка у довгій сріблястій перуці, зображеного на маленькій брудній картині, написаній олією, що висіла в далекому кутку приміщення.

– Маґлівському прем’єр-міністрові. Терміново потрібно зустрітися. Прошу відповісти негайно. З повагою, Фадж. – Чоловічок на картині питально поглянув на прем’єр-міністра.

– Е-е, – озвався прем’єр-міністр, – послухайте… зараз не найкращий для мене час… розумієте, я чекаю телефонного дзвінка… від президента з…

– Це можна перенести, – миттю відповів портрет.

Серце в прем’єр-міністра стислося. Цього він і боявся.

– Але я справді волів би поговорити…

– Ми влаштуємо так, щоб президент забув подзвонити. Замість сьогодні – він зателефонує завтра, – пояснив чоловічок. – Прошу негайно відповісти панові Фаджу.

– Я… ох… добре, – кволо вимовив прем’єр-міністр. – Так, я зустрінуся з Фаджем.

Він поспішив до письмового столу, на ходу поправляючи краватку. Ледве встиг сісти й надати обличчю, на його думку, спокійного й безтурботного виразу, як за решіткою порожнього мармурового каміна спалахнув яскраво-зелений вогонь. Намагаючись не виказати ані найменшого подиву чи тривоги, прем’єр-міністр спостерігав, як у вогні з’явився тілистий чолов’яга, що крутився швидко, мов дзиґа. За кілька секунд той уже ступив на вишуканий антикварний килим, стріпуючи попіл з рукавів довгої в тонку смужку мантії. У руках прибулець тримав зеленого капелюха-котелка.

– О… пане прем’єре, – Корнеліус Фадж простяг руки у вітальному жесті, – радий знову бачити вас.

Прем’єр-міністр не спромігся щиро відповісти на це привітання, тому промовчав. Його анітрохи не втішила зустріч з Фаджем, чиї випадкові з’яви, достатньо тривожні самі по собі, найчастіше означали, що зараз він почує щось дуже неприємне. До того ж, вигляд у Фаджа був помітно виснажений. Він схуд, полисів, посивів, а його обличчя було якесь зіжмакане. Прем’єр-міністрові вже траплялося бачити політиків з подібним виглядом, і це ніколи не віщувало нічого доброго.

– Чим можу бути корисний? – поцікавився він, похапцем потискаючи Фаджеві руку і вказуючи на незручний стілець перед письмовим столом.

– Навіть не знаю, з чого почати, – пробурмотів Фадж, підтяг стільця, сів і поклав собі на коліна зелений котелок. – Що за тиждень, що за тиждень…

– І у вас він був поганий? – холодно запитав прем’єр-міністр, даючи зрозуміти, що йому цілком вистачає власних турбот і Фаджеві неприємності його не обходять.

– Звісно, що так, – зізнався Фадж, утомлено потираючи очі й похмуро зиркаючи на прем’єр-міністра. – Такий самий тиждень, як у вас. Брокдейльський міст… убивства Боунз і Венс… а що вже казати про хаос на заході країни…

– Ви… е-е… ваші люди були…. були пов’язані з цими… з цими подіями, так?

Фадж пронизав прем’єр-міністра суворим поглядом.

– Авжеж були, – підтвердив він. – Ви ж, напевно, зрозуміли, що відбувається?

– Я… – завагався прем’єр-міністр.

Саме через подібні манери він так не любив Фаджеві візити. Бо він же, зрештою, прем’єр-міністр, і йому не подобається почуватися якимсь неуком-школяриком. А саме так він почувався від найпершої зустрічі з Фаджем у перший же його вечір на посаді прем’єр-міністра. Пам’ятав її, ніби це сталося вчора, і знав, що згадка про ту зустріч переслідуватиме його до самої смерті.

Він стояв собі у цьому ж кабінеті, насолоджуючись своїм тріумфом після стількох років потаємних задумів та інтриг, коли почув, так само, як і сьогодні, кахикання за спиною. Обернувся й побачив, як до нього звертається цей огидний портретик, повідомляючи, що зараз прибуде й відрекомендується міністр магії.

Природно, він тоді подумав, що збожеволів через перенапруження довгої виборчої кампанії. Він був невимовно переляканий, коли до нього заговорив портрет, але то ще були квіточки порівняно з тим, що він відчув, коли з каміна вистрибнув чаклун-самозванець і потиснув йому руку. Він мовчав як риба, доки Фадж люб’язно пояснював про чаклунів з відьмами, що таємно живуть по цілому світі, і запевняв, що вони його не турбуватимуть, бо Міністерство магії взяло на себе відповідальність за всю чаклунську громаду і стежить, щоб немагічне населення нічого про них не дізналося. Це була, за словами Фаджа, непроста робота, яка охоплювала все – від інструкцій про користування мітлами до нагляду за популяцією драконів (прем’єр-міністр пригадав, як після цих слів він ухопився за стіл, щоб не впасти). А ще Фадж тоді по-батьківському поплескав ошелешеного прем’єр-міністра по плечу.

– Не журіться, – заспокоїв він, – скоріше за все, ви мене більше ніколи не побачите. Я можу вас потривожити лише тоді, як у нас станеться щось дуже серйозне – таке, що зможе зачепити маґлів, тобто немагічне населення. А так живіть собі й робіть свою справу. До речі, ви на все це реагуєте набагато краще за свого попередника. Він намагався викинути мене з вікна, думав, що я – провокація, спланована опозицією.

Тієї миті прем’єр-міністр нарешті здобувся на голос.

– А ви… хіба не розіграш?

Це була остання, відчайдушна надія.

– Ні, – лагідно озвався Фадж. – Мушу вас засмутити, але ні. Дивіться.

І він перетворив прем’єр-міністрову чашку на мишку.

– Але, – насилу пробелькотів прем’єр-міністр, дивлячись, як чашка гризе його наступну доповідь, – але чому… чому мені ніхто не сказав?..

– Міністр магії представляється тільки новому маґлівському прем’єр-міністрові, – пояснив Фадж, ховаючи чарівну паличку в кишеню мантії. – На нашу думку, так найкраще зберігати таємницю.

– Чому ж тоді, – забурмотів прем’єр-міністр, – чому мене не попередив колишній прем’єр-міністр?..

Тут Фадж просто розреготався.

– Шановний пане прем’єр-міністре, а ви комусь про це скажете?

І, пирхаючи зо сміху, Фадж кинув у камін дрібку порошку, ступив у смарагдове полум’я й зі свистом щез. Прем’єр-міністр стояв нерухомо, усвідомлюючи, що ніколи в житті не посміє сказати про цю зустріч жодній живій душі, бо хто ж на цілому білому світі йому повірить?

Той шок минув не відразу. Якийсь час він переконував себе, що Фадж йому просто примарився через недоспані ночі під час виснажливої виборчої кампанії. Даремно намагаючись позбутися спогадів про неприємну зустріч, він віддав мишку захопленій небозі і наказав секретареві зняти зі стіни портрет того гидкого чоловічка, що оголосив про Фаджеве прибуття. Проте виявилося, що портрет зняти неможливо. Коли бригада теслярів, двоє будівельників, мистецтвознавець та канцлер державної скарбниці зробили кілька марних спроб зірвати його зі стіни, прем’єр-міністр відмовився від свого задуму й просто заспокоював себе надією, що картина висітиме нерухомо й мовчки увесь термін його перебування на посаді. Іноді краєчком ока він помічав, як персонаж картини позіхає або чухає собі носа; навіть, раз чи двічі, просто йшов собі кудись, залишаючи в рамці тільки брудне коричневе полотно. Та він привчився не дуже часто поглядати на картину і завжди в таких випадках запевняв себе, що то все оптичний обман.

Та якось, три роки тому, такого самого вечора, як і сьогодні, прем’єр-міністр сидів собі сам у кабінеті, коли портрет знову оголосив про негайне прибуття Фаджа, що вистрибнув з каміна мокрий як хлющ і явно в стані паніки. Не встиг прем’єр-міністр запитати, чого це він забризкав йому дорогий килим, як Фадж почав верзти нісенітниці про в’язницю, назви якої прем’єр-міністр ніколи не чув, про якогось “Серверного” Блека, про Гоґвортс та хлопця, якого звали Гаррі Поттер. Прем’єр-міністр нічогісінько зі сказаного не второпав.

– …я щойно з Азкабану, – важко дихав Фадж, виливаючи собі в кишеню воду з крисів котелка. – Знаєте, посеред Північного моря, важкий переліт… дементори лютують… – здригнувся він, – це вперше хтось від них утік. Отож я мусив до вас звернутися, пане прем’єре. Блек – відомий убивця маґлів, який, мабуть, планує приєднатися до Відомо-Кого… та ви ж навіть не знаєте, хто такий Відомо-Хто! – Якусь мить він безнадійно дивився на прем’єр-міністра, а тоді сказав: – Сідайте, сідайте, я вам розповім… випийте віскі…

Прем’єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті, не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки з бурштиновим напоєм, вручив одну прем’єр-міністрові й підсунув собі крісло.

Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне ім’я, тож нашкрябав його на аркуші пергаменту, який тицьнув прем’єр-міністрові у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем’єр-міністр підвівся теж.

– То ви гадаєте, що… – він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, – лорд Вол…

– Той-Кого-Не-Можна-Називати! – сердито поправив Фадж.

– Вибачте… то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?

– Так каже Дамблдор, – відповів Фадж, зав’язуючи смугасту мантію, – але ми його не виявили. На мою думку, він не несе загрози, аж доки не здобуде підтримки, тому треба остерігатися Блека. То ви оприлюдните це попередження? Чудово. Сподіваюся, нам більше не доведеться зустрічатися, пане прем’єре! На добраніч.

Але вони зустрілися. Не минуло й року, як стривожений Фадж з’явився з повітря в кабінеті, щоб поінформувати прем’єр-міністра про заворушення під час Кубка світу з куїддичу (так це слово почув урядовець) та про кількох маґлів, які виявилися до цього причетні, але прем’єр-міністрові не було чого турбуватися, а те, що знову бачили Мітку Відомо-Кого, ще нічого не означало; Фадж був переконаний, що то тільки окремий інцидент, а доки вони розмовляли, бюро для зв’язків з маґлами вже працювало над видозміною їхньої пам’яті.

– І ще, мало не забув, – додав Фадж. – Ми імпортуємо з-за кордону для проведення Тричаклунського турніру трьох драконів та сфінкса, нічого особливого, але у відділі нагляду й контролю за магічними істотами мені сказали, що згідно з інструкціями ми повинні повідомляти вас про завезення в країну небезпечних істот.

– Я… що… драконів? – бризнув слиною прем’єр-міністр.

– Ага, трьох, – підтвердив Фадж. – І сфінкса. Ну, на все вам добре.

Прем’єр-міністр без надії сподівався, що вже не станеться нічого гіршого за тих драконів і сфінкса, але ж ні. Не минуло й двох років, як з каміна знову вигулькнув Фадж, цього разу з новиною про масову втечу з Азкабану.

– Масова втеча? – хрипким голосом перепитав прем’єр-міністр.

– Не варто хвилюватися, не варто! – вигукнув Фадж, вже ставши однією ногою у вогонь. – Ми їх негайно затримаємо… я просто подумав, що вам треба про це знати!

І не встиг прем’єр-міністр крикнути: “Стривайте, хвилинку!”, як Фадж зник у зливі зелених іскор.

Хай преса та опозиція кажуть, що хочуть, а прем’єр-міністр був аж ніяк не дурний чоловік. Він помітив, що, незважаючи на Фаджеві запевнення під час першої зустрічі, вони бачилися досить часто, і з кожним візитом Фадж був дедалі стурбованіший. Хоч прем’єр-міністрові й не подобалося згадувати міністра магії (або іншого міністра, як він називав Фаджа подумки), однак він побоювався, що наступна Фаджева поява буде пов’язана зі ще гіршими новинами. Тому сам вигляд Фаджа, що знову вийшов з полум’я, увесь розкошланий, роздратований і неприємно здивований, що прем’єр-міністр не знає, чого він тут опинився, став чи не найгіршою подією цього надзвичайно похмурого тижня.

– Як же мені знати, що діється в… е-е… чаклунській громаді? – огризнувся прем’єр-міністр. – Мені треба керувати країною, мені зараз вистачає турбот і без…

– Ми маємо ті самі турботи, – перебив Фадж. – Брокдейльський міст упав не від старості. То був не ураган. Убивства вчинили не маґли. А родині Герберта Чорлі було б безпечніше без Герберта. Ми зараз працюємо над переведенням його в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Це має відбутися сьогодні ввечері.

– Що ви… даруйте, я… що? – вирвалося в прем’єр-міністра.

Фадж набрав повні груди повітря й сказав:

– Пане прем’єре, з великою прикрістю мушу повідомити, що він повернувся. Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся.

– Повернувся? Ви кажете “повернувся”… то він живий? Тобто…

Прем’єр-міністр шукав у пам’яті подробиці тієї жахливої розмови, що відбулася три роки тому, коли Фадж розповів йому про чаклуна, якого боялися більше за всіх інших, чаклуна, який скоїв тисячі страхітливих злочинів перед тим, як п’ятнадцять років тому таємничо зник.

– Так, він живий, – підтвердив Фадж. – Тобто… я не знаю… чи живий той, кого неможливо вбити? Я не дуже це розумію, а Дамблдор до ладу не пояснює… проте він точно має тіло, ходить, розмовляє і вбиває, тож будемо припускати, що він живий.

Прем’єр-міністр не знав, що й казати, але звичка завжди вдавати добре поінформованого з будь-якого питання примушувала його пригадувати всі деталі попередніх їхніх розмов.

– А чи той Серверний Блек з… е-е… Тим-Кого-Не-Можна-Називати?

– Блек? Блек? – неуважно озвався Фадж, крутячи в пальцях котелок. – Маєте на увазі Сіріуса Блека? От Мерлінова борода! Ні. Блек мертвий. Вийшло так, що ми… е-е… помилялися стосовно Блека. Врешті-решт виявилося, що він невинний. І він не був у команді Того-Кого-Не-Можна-Називати. Тобто, – додав він, ніби захищаючись, і ще швидше закрутив капелюх-котелок, – усі факти свідчили… а ми мали понад півсотні очевидців… та все одно, він помер. Його, власне кажучи, вбили. У приміщенні Міністерства магії. До речі, буде проведено розслідування…

На превеликий подив прем’єр-міністра, йому на якусь мить стало шкода Фаджа. Та майже відразу це почуття змінилося самовдоволеною думкою, що попри невміння матеріалізуватися в камінах, в жодному урядовому департаменті за часів його керівництва не було скоєно жодного вбивства… принаймні досі…

Прем’єр-міністр нишком постукав по дерев’яному письмовому столу, а Фадж тим часом вів далі:

– Та не про Блека зараз ідеться. Річ у тому, пане прем’єре, що ми в стані війни і треба вживати певних заходів.

– У стані війни? – нервово перепитав прем’єр-міністр. – Мабуть, це певне перебільшення?

– Той-Кого-Не-Можна-Називати об’єднався зараз із тими своїми прибічниками, що в січні повтікали з Азкабану, – заговорив дедалі швидше Фадж, крутячи свого котелка так, що той перетворився на яскраво-зелену пляму. – Почавши діяти відкрито, вони вдаються до руйнації й спустошення. Брокдейльський міст… це він зробив, пане прем’єре, він погрожував масовими вбивствами маґлів, якщо я не зійду з його дороги і…

– О, Господи, то це через вас повбивали людей, а я повинен відповідати за іржаву оснастку, за роз’їдені шви, навіть не знаю, за що ще! – розлючено вигукнув прем’єр-міністр.

– Через мене?! – побагровів Фадж. – Хочете сказати, що ви на цей шантаж піддалися б?

– Може, й ні, – прем’єр-міністр підвівся й закрокував по кабінеті, – але я зробив би все можливе, щоб упіймати шантажиста до того, як він те все накоїв!

– Невже ви вважаєте, що я не зробив усього можливого? – розгнівався Фадж. – Кожнісінький аврор міністерства намагався… і далі намагається… знайти його самого й виловити його посіпак, але ж ми говоримо про одного з наймогутніших чаклунів усіх часів – про чаклуна, якого не можуть упіймати ось уже тридцять років!

– Ви ще, може, скажете, що то він спричинив ураган у західних регіонах? – запитав прем’єр-міністр, обурення якого зростало з кожним кроком. Він лютував від того, що з’ясувалася причина усіх жахливих катастроф, а він не міг її повідомити громадськості. Це було ще гірше, ніж визнавати помилки уряду.

– То був не ураган, – жалюгідно буркнув Фадж.

– Вибачайте! – гарикнув прем’єр-міністр, щосили тупаючи ногами. – Вирвані з корінням дерева, зірвані дахи, погнуті ліхтарні стовпи, жахливі травми…

– То були смертежери, – пояснив Фадж. – Посіпаки Того-Кого-Не-Можна-Називати. І… і ще ми підозрюємо втручання велетня.

Прем’єр-міністр зупинився, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну.

– Чиє втручання?

Фадж скривився.

– Щоб досягти грандіозного ефекту, він минулого разу залучив велетнів. Служба дезінформації працює цілодобово, команди забуттяторів видозмінюють пам’ять усіх маґлів, які бачили, що відбулося насправді. Відділ нагляду й контролю за магічними істотами мало не в усьому складі гасає довкола Сомерсета, але ми не можемо знайти велетня… це просто катастрофа.

– Та невже! – гнівно вигукнув прем’єр-міністр.

– Я не заперечую, що моральний дух у міністерстві зараз низький, – зізнався Фадж. – Усе це, а потім ще втрата Амелії Боунз…

– Втрата кого?

– Амелії Боунз. Голови відділу дотримання магічних законів. Ми гадаємо, що Той-Кого-Не-Можна-Називати міг її вбити власноручно, бо це була надзвичайно обдарована чаклунка, і… і все свідчить на користь того, що вона чинила йому серйозний опір.

Фадж прокашлявся, а тоді, як здалося, через силу перестав крутити котелка.

– Але ж про те вбивство писали газети, – миттю забув про свій гнів прем’єр-міністр. – Наші газети. Амелія Боунз… там повідомлялося, що це була самотня жінка середнього віку. Це було… жорстоке вбивство. Був великий розголос. Поліція просто збита з пантелику, ви розумієте.

Фадж зітхнув.

– Ясно, що збита. Її ж убили в замкненій зсередини кімнаті, правда? Зате нам достеменно відомо, хто саме її вбив, хоч ми анітрохи не наблизилися до того, щоб його зловити. А тоді ще й Емеліна Венс, про неї ви, мабуть, не чули…

– Ще й як чув! – вигукнув прем’єр-міністр. – Це сталося, між іншим, недалечко звідси, якраз за рогом. Газети цю подію смакували: “Порушення закону й порядку під носом у прем’єр-міністра…”

– І ніби цього було замало, – вів далі Фадж, майже не слухаючи прем’єр-міністра, – розвелося повно дементорів, їхні зграї нападають скрізь…

У добрі старі часи ця фраза здалася б прем’єр-міністрові якоюсь тарабарщиною, але тепер він був мудріший.

– Я думав, що дементори охороняють в’язнів Азкабану, – обережно уточнив він.

– Так було, – втомлено пояснив Фадж. – Колись. Тепер вони залишили в’язницю і приєдналися до Того-Кого-Не-Можна-Називати. Мушу зізнатися, що це був удар у спину.

– Ви начебто казали, – перепитав прем’єр-міністр, відчуваючи, як його охоплює жах, – що ці істоти висмоктують зі своїх жертв надію й радість?

– Саме так. І вони розмножуються. Ось чому стоїть такий туман.

Прем’єр-міністр відчув слабкість у колінах і впав у найближче крісло. Від думки про невидимих істот, що тиняються по містах і селах, сіючи серед виборців відчай і безнадію, він трохи не зомлів.

– Послухайте мене, Фадж… ви мусите щось зробити! Ви міністр магії й несете за це відповідальність!

– Мій любий пане прем’єре, невже ви вважаєте, що після таких подій я залишився міністром магії? Мене звільнили три дні тому! Уся чаклунська громада два тижні вимагала моєї відставки. Я за увесь термін свого перебування на посаді ще не бачив чаклунів такими згуртованими! – зробив відважну спробу всміхнутися Фадж.

Прем’єр-міністрові на мить забракло слів. Хоч він і був обурений ситуацією, в якій опинився, та не міг не співчувати цьому зіщуленому чоловікові, що сидів навпроти.

– Я вам співчуваю, – видушив він нарешті. – Чим можу допомогти?

– Це дуже люб’язно з вашого боку, пане прем’єре, але нічим. Мене прислали повідомити вас про останні події й відрекомендувати мого наступника. Я думав, що застану його тут, та йому, звичайно, зараз ніколи, бо стільки всього діється.

Фадж озирнувся на портрет гидкенького чоловічка в довгій і кучерявій срібній перуці, що кінчиком пера колупався у вусі.

Перехопивши Фаджів погляд, портрет доповів:

– Він зараз буде тут, тільки допише листа Дамблдорові.

– Бажаю йому успіху, – сказав Фадж з гіркотою, що вперше прозвучала в його голосі. – Минулі два тижні я писав Дамблдорові двічі на день, та він не реагував. Якби ж він був готовий переконати хлопця, то я, можливо, й досі б… може, Скрімджерові пощастить більше.

Фадж явно засмутився й замовк, але цю мовчанку одразу порушив портрет, заговоривши бадьорим офіційним тоном.

– Маґлівському прем’єр-міністрові. Прохання про зустріч. Терміново. Прошу відповісти негайно. Руфус Скрімджер, міністр магії.

– Так-так, добре, – неуважно відповів прем’єр-міністр і ледь помітно здригнувся, коли язики полум’я за решіткою знову стали смарагдово-зелені, шугонули вгору й закрутилися ще одним чаклуном, за мить вивергнувши його на антикварний килим. Фадж підвівся, прем’єр-міністр, трохи повагавшись, теж устав. Новоприбулий випростався, обтрусив довгу чорну мантію і роззирнувся.

Першою прем’єр-міністрові сяйнула дурнувата думка, що Руфус Скрімджер дещо нагадував старого лева. У гриві його рудуватого волосся й кошлатих бровах світилися пасма сивини; з-за темних окулярів у металевій оправі гостро зиркали жовтуваті очі, а рухи вирізнялися стрункістю та пружною грацією, хоч він трохи й накульгував. Прибулець одразу створював враження якоїсь проникливості й непохитності. Прем’єр-міністр навіть подумав, що розуміє, чому в такі грізні часи чаклунська громада, обираючи собі лідера, надала перевагу не Фаджеві, а Скрімджеру.

– Як ся маєте? – ввічливо привітався прем’єр-міністр, простягаючи руку.

Скрімджер похапцем її потис, окинув поглядом кабінет, а тоді вийняв з-під мантії чарівну паличку.

– Фадж вам усе розповів? – поцікавився він, підходячи до дверей і торкаючи замкову щілину чарівною паличкою. Почулося клацання замка.

– Е-е… так, – відповів прем’єр-міністр. – І якщо ви не проти, я волів би, щоб двері були незамкнені.

– А я волів би, щоб мені не заважали, – кинув Скрімджер, – і не стежили за мною, – додав він, спрямовуючи чарівну паличку на вікна, щоб їх завісили штори. – Я людина заклопотана, тому відразу до справ. По-перше, треба поговорити про вашу безпеку.

Прем’єр-міністр витягся на весь свій зріст і відповів:

– Мене цілком задовольняє моя нинішня охорона, дуже вам дя…

– А нас не задовольняє, – урвав його Скрімджер. – Нещасні будуть маґли, якщо їхній прем’єр-міністр потрапить під дію закляття “Імперіус”. Ваш новий секретар…

– Я не збираюся звільняти Кінґслі Шеклболта, якщо ви це маєте на увазі! – гаряче заперечив прем’єр-міністр. – Він надзвичайно працьовитий, виконує вдвоє більший обсяг роботи, ніж інші…

– Це тому, що він чаклун, – пояснив Скрімджер, не кліпнувши оком. – Аврор високої кваліфікації, якого призначили вас захищати.

– Стривайте! – заявив прем’єр-міністр. – Ви не можете вводити своїх людей у мій штат! Це я вирішую, хто в мене працюватиме!

– Мені здавалося, що ви Шеклболтом задоволені? – холодно перепитав Скрімджер.

– Я… так би мовити, був…

– Тоді все гаразд, чи як? – запитав Скрімджер.

– Я… ну, поки Шеклболт працює так… е-е… нехай, – непереконливо пробурмотів прем’єр-міністр, але Скрімджер його, здається, й не слухав.

– Тепер про Герберта Чорлі… вашого заступника, – провадив далі він. – Того, що розважав людей, наслідуючи качку.

– І що з ним? – запитав прем’єр-міністр.

– Це явна реакція на погано виконане закляття “Імперіус”, – пояснив Скрімджер. – У голові в нього все переплуталося, але він і далі може бути небезпечний.

– Він тільки крякав! – слабко заперечив прем’єр-міністр. – Трохи відпочинку… можливо, менше пити…

– Зараз його обстежує група цілителів з лікарні магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Він уже намагався трьох задушити, – повідомив Скрімджер. – Гадаю, буде краще, якщо ми на певний час ізолюємо його від маґлівської громади.

– Я… але… з ним усе буде гаразд? – стурбовано запитав прем’єр-міністр.

Скрімджер, уже йдучи до каміна, лише знизав плечима.

– Це все, що я мав сказати. Триматиму вас у курсі справ, пане прем’єр-міністре… Якщо не матиму змоги прибути особисто, то присилатиму Фаджа. Він погодився залишитися на посаді радника.

Фадж спробував усміхнутись, але це було більше схоже на напад зубного болю. Скрімджер уже нишпорив у кишені в пошуках таємничого порошку, від якого полум’я робилося зелене.

Прем’єр-міністр якусь мить безнадійно дивився на цих двох, а тоді з нього вирвалися слова, які він цілий вечір душив у собі.

– Заради всіх святих… ви ж чаклуни! Ви володієте чарами! Ви можете владнати… ну… все, що завгодно!

Скрімджер повільно обернувся й обмінявся недовірливим поглядом з Фаджем, котрий цього разу таки спромігся на усмішку, і лагідно відповів:

– Біда в тім, пане прем’єр-міністре, що протилежна сторона теж володіє чарами.

На цих словах обидва чаклуни один за одним ступили в яскраво-зелене полум’я і зникли.

Прядильний кінець

За багато миль звідти холодний туман, що тиснув на вікна прем’єр-міністра, стелився над брудною річкою, яка звивалася між зарослими бур’яном і засипаними сміттям берегами. Там стирчав величезний димар, похмурий і зловісний – усе, що залишилося від занедбаного млина. Не чути було ні звуку, окрім шепоту темної води, не видно було жодної ознаки життя, окрім худющої лисиці, що скрадалася понад берегом, сподіваючись винюхати у високій траві стару обгортку від риби з картоплею.

Аж ось з ледь чутним ляскотом біля річки постала з повітря струнка постать у каптурі. Лисиця завмерла, сторожко вдивляючись у цю дивну з’яву. Постать якусь мить роззиралася, а тоді рушила звідти легкими швидкими кроками, шурхочучи по траві полами довгої мантії.

Ляснуло вдруге, вже голосніше, і матеріалізувалася друга постать у каптурі.

– Стривай!

Різкий вигук налякав лисицю, що причаїлася в густій траві. Вона вистрибнула зі своєї схованки й помчала берегом. Спалахнуло зелене світло, почулося скавуління, й лисиця мертва впала на землю.

Друга постать перевернула тварину ногою.

– Звичайна лисиця, – пролунав з-під каптура байдужий жіночий голос. – А я було подумала, що то аврор… Циссі, зачекай!

Та особа, яку вона наздоганяла, зупинилася всього на мить, озирнувшись на спалах світла, а тоді почала дряпатися на берег, з якого щойно впала лисиця.

– Циссі… Нарцисо… послухай мене…

Друга жінка наздогнала першу, схопила її за руку, але та вирвалася.

– Іди собі, Бело!

– Ти повинна мене вислухати!

– Я вже все чула. І все вирішила. Відчепися від мене!

Жінка, яку звали Нарциса, видряпалася по схилу нагору, де річку від вузенької брукованої вулички відділяла огорожа зі старих рейок. Бела піднялася за нею. Вони стояли поруч і дивилися через дорогу на довгі ряди занедбаних цегляних будинків, що зяяли в темряві похмурими сліпими вікнами.

– Він тут живе? – зневажливо спитала Бела. – Отут? У цій маґлівській купі гною? Ми, мабуть, перші з наших, чия нога ступила…

Але Нарциса не слухала, вона вже прослизнула крізь прогалину в іржавій огорожі й бігом перетинала дорогу.

– Циссі, стривай!

Бела подалася за нею, а вітер ззаду полоскав її мантію. Вона побачила, що Нарциса біжить між будинками до іншої, майже такої самої вулички. Деякі ліхтарі були розбиті, тому жінки перетинали смуги світла і непроглядної темряви. Переслідувачка наздогнала свою здобич, коли та завертала за ріг, міцно схопила її за руку й повернула обличчям до себе.

– Циссі, не треба цього робити, не можна йому довіряти.

– Темний Лорд йому довіряє!

– Темний Лорд… думаю… помиляється, – засапалася Бела. Її очі блиснули з-під каптура, коли вона озирнулася, перевіряючи, чи немає тут нікого, крім них. – Так чи так, а нам наказали нікому про план не розповідати. Це була б зрада Темного Лорда і…

– Пусти, Бело! – огризнулася Нарциса й витягла з-під мантії чарівну паличку, погрозливо націливши її Белі в лице. Бела тільки всміхнулася.

– Циссі, на рідну сестру? Не посмієш…

– Нема такого, чого б я не посміла! – видихнула Нарциса і в її голосі почулися істеричні нотки. Вона махнула чарівною паличкою, наче ножем, і знову спалахнуло світло.

Бела як обпечена відсахнулася від сестриної руки.

– Нарцисо!

Але Нарциса вже бігла далі. Потираючи руку, переслідувачка знову подалася за нею, хоча трималася тепер на відстані. Вони заглиблювалися в безлюдний лабіринт цегляних будинків. Нарешті Нарциса побігла вгору вуличкою, що мала назву Прядильний Кінець, і над якою, наче велетенський вказівний палець, здіймався височенний димар млина. Її кроки відлунювали бруківкою, коли вона минала забиті дошками вікна з вибитими шибками, і стихли аж біля останнього будиночка, на першому поверсі якого мерехтіло крізь штори тьмяне світло.

Вона встигла постукати в двері до того, як підбігла Бела, пошепки все клянучи. Вони стояли й відсапувалися, мимоволі вдихаючи сморід брудної річки, що його доносив сюди нічний вітерець. Минуло кілька секунд, за дверима почувся рух і вони ледь-ледь прочинилися. У щілину визирнув чоловік з довгим чорним волоссям, розділеним на два пасма, що обрамляли його землисте лице з чорнющими очима.

Нарциса відкинула каптур. Вона була така бліда, що аж світилася в темряві; довге біляве волосся розсипалося по спині, від чого вона скидалася на потопельницю.

– Нарцисо! – вигукнув чоловік, прочиняючи двері ширше. Світло впало на жінок. – Яка приємна несподіванка!

– Северусе, – напружено прошепотіла Нарциса. – Можна з тобою поговорити? Це терміново.

– Аякже.

Він ступив крок назад, пропускаючи її в будинок. Сестра, не знімаючи каптура, увійшла слідом без запрошення.

– Здоров, Снейпе, – кинула вона, проходячи.

– Здоров, Белатрисо, – озвався він, різко зачиняючи двері, і його вузькі вуста насмішкувато скривилися.

Вони опинились у крихітній вітальні, більше схожій на темну палату для психічно хворих. Стіни були повністю заставлені книжками, оправленими здебільшого в старезну чорну чи коричневу шкіру; потертий диван, благеньке крісло й хиткий столик були зіставлені докупи в озерці тьмяного світла від уставленого свічками світильника, що звисав зі стелі. Відчувалася занедбаність, ніби тут ніхто постійно не мешкав.

Снейп жестом підкликав Нарцису до дивана. Та зняла мантію, відкинула її вбік і сіла, втупившись у свої білі тремтячі руки, зчеплені на колінах. Белатриса зняла з голови каптур значно повільніше. Була вона, на відміну від сестри-білявки, чорнява, з важкими повіками й міцним підборіддям. Не зводячи зі Снейпа очей, Белатриса підійшла до Нарциси й стала в неї за спиною.

– Ну, і чим же я вам можу прислужитися? – поцікавився Снейп, сівши в крісло навпроти сестер.

– Ми… ми тут самі? – тихо запитала Нарциса.

– Так, звичайно. Ще тут є Червохвіст, але ж ми хробаків до уваги не беремо.

Він націлив чарівну паличку на книжкову стіну в себе за спиною. Щось бахнуло, і відчинилися таємні дверцята, за якими на вузеньких сходах застиг дрібний чоловічок.

– Ти вже, мабуть, збагнув, Червохвосте, що в нас гості, – ліниво процідив Снейп.

Чоловічок, згорбившись, сповз на кілька східців униз і зайшов до кімнати. Він мав маленькі водянисті оченята, гострого носа й гиденьку дурнувату посмішку. Лівою рукою він погладжував праву, немовби сховану в яскраво-срібну рукавицю.

– Нарцисо! – вигукнув він пискливим голосом, – …і Белатрисо! Як приємно…

– Червохвіст приготує нам чогось випити, якщо бажаєте, – перебив його Снейп. – А потім повернеться у свою кімнату.

Червохвіст здригнувся, ніби Снейп чимось у нього пожбурив.

– Я вам не слуга! – пискнув він, уникаючи Снейпового погляду.

– Та невже? А мені здавалося, що Темний Лорд прислав тебе сюди, щоб мені допомагати.

– Допомагати, так… але не готувати вам напої і… і не прибирати у вашому домі!

– Я й не знав, Червохвосте, що ти прагнеш небезпечніших завдань, – солодко проказав Снейп. – Та це легко влаштувати. Я поговорю з Темним Лордом…

– Я й сам, як захочу, можу з ним поговорити!

– Можеш, – презирливо всміхнувся Снейп. – А тим часом принеси нам випити. Наприклад, домашнього вина від ельфів.

Червохвіст на мить завагався, наче хотів посперечатися, а тоді розвернувся й пошкандибав до інших таємних дверей. Усі почули грюкіт і дзенькання келихів. За кілька секунд він повернувся з запорошеною пляшкою та трьома келихами на таці, швиргонув це все на хиткий столик і чкурнув від них, з грюкотом зачинивши за собою приховані книжками двері.

Снейп розлив у келихи криваво-червоне вино і подав два келихи сестрам. Нарциса пробурмотіла щось на знак подяки, а Белатриса не мовила нічого, тільки сердито втупилася в Снейпа. Однак це його не турбувало – навпаки, він мав досить вдоволений вигляд.

– За Темного Лорда, – підняв він келих і випив до дна.

Сестри зробили те саме. Снейп знову наповнив келихи.

Коли Нарциса випила вдруге, то поспіхом проказала:

– Северусе, вибач, що я отак нагрянула, але я мусила тебе побачити. Думаю, що тільки ти можеш мені допомогти…

Снейп зупинив її, піднявши руку, а тоді знову спрямував чарівну паличку на двері з таємними сходами. Пролунав гучний ляскіт і писк, і всі почули, як Червохвіст подріботів сходами нагору.

– Прошу вибачити, – сказав Снейп. – Він узяв собі за звичку підслуховувати біля дверей, навіть не знаю, що він цим хоче показати. То що ти, Нарцисо, казала?

Нарциса набрала в груди повітря й почала спочатку.

– Северусе, я знаю, що не повинна тут бути, мені казали нікому нічого не розповідати, але…

– То тримай язика за зубами! – гнівно кинула Белатриса. – Особливо в такій компанії!

– У якій компанії? – саркастично перепитав Снейп. – І як я це маю розуміти, Белатрисо?

– А так, Снейпе, що я тобі не довіряю, і ти це добре знаєш!

Нарциса гірко схлипнула і затулила долонями лице. Снейп поставив келих на стіл і відхилився в кріслі, тримаючи руки на бильцях і посміхаючись Белатрисі просто в палаюче гнівом обличчя.

– Нарцисо, нам, мабуть, треба вислухати, що поривається сказати Белатриса, зате потім вона нас не перебиватиме. Продовжуй, Белатрисо, – сказав Снейп. – То чому ж ти мені не довіряєш?

– На це є сотні причин! – голосно вигукнула вона, вибігаючи з-за дивана, щоб з грюкотом поставити келих на стіл. – 3 чого почати?! Де ти був, коли Темний Лорд зазнав поразки? Чому не робив жодної спроби його знайти, коли він зник? Що ти робив усі ці роки, коли не розлучався з Дамблдором? Чому не дозволив Темному Лордові здобути філософський камінь? Чому не повернувся одразу, як відродився Темний Лорд? Де ти був кілька тижнів тому, коли ми вели битву за пророцтво для Темного Лорда? І чому Гаррі Поттер і досі живий, хоч він аж п’ять років був у твоїх руках?

Вона зупинилася, швидко дихаючи, щоки її пашіли. Нарциса в неї за спиною сиділа непорушно, ховаючи обличчя в долонях.

Снейп усміхнувся.

– Перш ніж відповісти… о, так, Белатрисо, я тобі відповім! Можеш передати мої слова тим, хто шепочеться в мене за спиною й доносить Темному Лордові плітки про те, що я його зрадив! Та перш ніж відповісти, дозволь і мені поставити тобі запитання. Невже ти думаєш, що Темний Лорд сам про все мене не розпитав? І невже ти думаєш, що я сидів би тут, розмовляючи з вами, якби не зумів дати на все задовільні відповіді?

Белатриса завагалася.

– Я знаю, що він тобі вірить, але…

– Ти думаєш, що він помиляється? Чи, може, я обвів його круг пальця? Обдурив Темного Лорда, найвеличнішого чаклуна, неперевершеного виманолога?

Белатриса нічого не відповіла, але вперше на її обличчі з’явилося збентеження. Снейп не наполягав. Він знову підняв келиха, ковтнув вина й повів далі:

– Ти питаєш, де я був, коли Темний Лорд зазнав поразки. Я був там, де він наказав мені бути – у Гоґвортській школі чарів і чаклунства, бо він забажав, щоб я шпигував за Албусом Дамблдором. Ти знаєш, мабуть, що я пішов на ту посаду за наказом Темного Лорда?

Вона ледь помітно кивнула і вже було роззявила рота, але Снейп її випередив.

– Ти питаєш, чому я не шукав його, коли він зник? Та тому ж, чому не шукали його Ейвері, Якслі, Керровзи, Ґрейбек, Луціус, – він легенько вклонився Нарцисі, – та багато інших. Я повірив, що його знищено. Я цим не пишаюся, я помилявся, але так було… якби він не пробачив нам – тим, хто втратив віру тоді, то в нього зараз було б дуже мало соратників.

– Була б я! – пристрасно вигукнула Белатриса. – Я стільки років відсиділа за нього в Азкабані!

– Авжеж, це похвально, – знудженим голосом сказав Снейп. – То нічого, що від твого перебування у в’язниці він мав мало користі. Усе одно це був шляхетний жест…

– Жест! – вона підскочила мов божевільна. – Поки я терпіла дементорів, ти байдикував у Гоґвортсі у зручній ролі Дамблдорового улюбленця!

– Не зовсім так, – спокійно заперечив Снейп. – Ти знаєш, що він не довірив мені посади вчителя захисту від темних мистецтв. Думав, очевидно, що це могло б… е-е… призвести до рецидиву… спокусити мене знову взятися за старе.

– Оце така була твоя жертва заради Темного Лорда – не викладати улюбленого предмета? – глумливо посміхнулася вона. – Чого ж ти там залишався, Снейпе? Шпигував за Дамблдором для хазяїна, якого вважав мертвим?

– Ба ні, – відповів Снейп, – хоч Темний Лорд і задоволений, що я не покидав свого місця: коли він повернувся, я передав йому інформацію про Дамблдора за минулі шістнадцять років, а це корисніший дарунок до його повернення, ніж нескінченні згадки про те, як неприємно було в Азкабані…

– Але ти залишився…

– Так, Белатрисо, залишився, – підтвердив Снейп, чи не вперше дратуючись. – Я мав вигідну роботу, і волів мати її, ніж сидіти в Азкабані. Ти знаєш, що тоді ловили смертежерів. Дамблдорове заступництво оберігало мене від в’язниці, це було дуже доречно, і я цим скористався. Повторюю: Темний Лорд не нарікав, що я залишився, тож я не розумію, чому висловлюєш невдоволення ти.

Здається, далі ти хотіла знати, – він підвищив голос, бо видно було, що Белатриса хоче його перебити, – чому я не підпустив Темного Лорда до філософського каменя. На це легко відповісти. Він не знав, чи може мені довіряти. Він, як і ти, вважав, що я перетворився з вірного смертежера на Дамблдорову маріонетку. Він був у жалюгідному стані, дуже слабкий, ділився тілом з посереднім чаклуном. Він не наважився відкритися колишньому союзникові, бо цей союзник міг його видати Дамблдорові чи міністерству. Я страшенно шкодую, що він мені не довірився. Він міг би відновити свою могутність на три роки раніше. А так я лише спостерігав, як жадібний і ниций Квірел намагався вкрасти камінь, і мушу визнати, я зробив усе, щоб йому завадити.

Белатрисині вуста скривилися, ніби від гірких ліків.

– Але ти не повернувся, коли він відродився, ти не помчав до нього відразу, як відчув, що пече Чорна мітка…

– Правильно. Я повернувся на дві години пізніше. Я повернувся за наказом Дамблдора.

– Дамблдора?.. – почала вона обуреним тоном.

– Подумай! – знову нетерпляче сказав Снейп. – Подумай! Зачекавши дві години, всього дві години, я здобув можливість перебувати в Гоґвортсі шпигуном! Дозволивши Дамблдорові думати, ніби я повернувся на бік Темного Лорда за його наказом, я міг передавати інформацію про Дамблдора і Орден фенікса! Зверни увагу, Белатрисо: Чорна мітка вже кілька місяців набирала сили, я знав, що він незабаром повернеться! Всі смертежери знали! Я мав час подумати про те, що робити, обміркувати свій наступний хід, зникнути, так само, як Каркароф, чи ж не так? Запевняю, незадоволення Темного Лорда через моє запізнення минуло остаточно, коли я пояснив, що залишаюся йому вірним, хоч Дамблдор і вважав мене своїм. Так, Темний Лорд думав, що я покинув його назавжди, та він помилявся.

– А яка від тебе була користь? – зневажливо спитала Белатриса. – Яку це корисну інформацію ми від тебе отримали?

– Моя інформація надходила безпосередньо Темному Лордові, – відповів Снейп. – Якщо він не захотів з тобою ділитися…

– Він зі мною ділиться всім! – вибухла Белатриса. – Він каже, що я його найвірніша, найвідданіша…

– Он як? – Снейпів голос видавав, що він їй не вірить. – Він і досі так каже – після провалу в міністерстві?

– Це не моя провина! – почервоніла Белатриса. – Темний Лорд у минулому довіряв мені свої найцінніші… якби не Луціус…

– Не смій… не смій звинувачувати мого чоловіка! – нещадно відрізала Нарциса, дивлячись на сестру знизу вгору.

– Немає сенсу ділитися провиною, – спокійно промовив Снейп. – Що зроблено, те зроблено.

– Але не тобою! – розлючено вигукнула Белатриса. – Бо тебе, Снейпе, знову не було, коли ми всі наражалися на небезпеку!

– Мені було наказано залишатися в тіні, – мовив Снейп. – Можливо, ти не погоджуєшся з Темним Лордом, можливо, ти гадаєш, що Дамблдор нічого б не помітив, якби я ув’язався в бій з Орденом фенікса на боці смертежерів? І… вибач… ти говорила про небезпеку… але ж ви билися з шістьма підлітками.

– До них приєдналась, як тобі відомо, добра половина Ордену! – злісно пробурчала Белатриса. – А якщо вже казати про Орден, то ти й досі не можеш розкрити розташування їхнього штабу!

– Я не тайнохоронець і не можу назвати це місце. Ти ж, мабуть, розумієш, як діє закляття? Темний Лорд задоволений тією інформацією про Орден, яку я йому надавав. Вона нещодавно допомогла, як ти вже, мабуть, здогадалася, захопити й убити Емеліну Венс, а також допомогла позбутися Сіріуса Блека, хоч я цілком визнаю в цьому твою заслугу.

Він схилив голову й підняв келих. Вираз її обличчя не пом’якшав.

– Снейпе, ти не відповів на моє останнє запитання. Про Гаррі Поттера. За п’ять років ти безліч разів міг його вбити. І не вбив. Чому?

– Чи ти розмовляла на цю тему з Темним Лордом? – спитав Снейп.

– Він… останнім часом, ми… я тебе питаю, Снейпе!

– Якби я вбив Гаррі Поттера, то Темний Лорд не зміг би скористатися його кров’ю, щоб відродитися, щоб стати непереможним…

– Ти хочеш сказати, що передбачив, як він використає хлопця! – глузливо мовила вона.

– Я так не кажу, я й гадки не мав про його задуми; я вже зізнався в тому, що вважав Темного Лорда мертвим. Я просто намагаюся пояснити, чому Темний Лорд не шкодує, що Поттер вижив. Принаймні, що дожив до торішніх подій…

– Але чому ти залишив його живим?

– Невже ти мене не зрозуміла? Тільки завдяки заступництву Дамблдора я не опинився в Азкабані! Ти, може, заперечуєш, що вбивство його улюбленого учня налаштувало б його проти мене? Та це ще не все. Хочу тобі нагадати, що коли Поттер уперше прибув у Гоґвортс, про нього переповідали багато різних легенд, ходили чутки, що він і сам видатний Темний чаклун, і що саме тому вижив після нападу Темного Лорда. До речі, дехто з давніх послідовників Темного Лорда вважав, що Поттер може стати прапором, навколо якого ми всі згуртуємося знову. Визнаю, що мене це зацікавило, і я не хотів убивати його відразу, щойно він опинився в замку.

Авжеж, дуже скоро я збагнув, що він не володіє жодними надзвичайними здібностями. Йому вдавалося уникати різних халеп лише завдяки сприятливому збігові обставин, несподіваній удачі та здібнішим за нього друзям. Він звичайнісінька посередність, хоч і самовдоволена й нестерпна, як і його батько. Я все зробив, щоб його вигнали з Гоґвортсу, з яким, на мою думку, його мало що єднало, – але щоб убивати його або дозволити, щоб його вбили на моїх очах? Я був би останнім дурнем, якби пішов на такий ризик, коли поблизу був Дамблдор.

– І ти хочеш, щоб ми повірили, ніби за увесь цей час Дамблдор тебе ні разу не запідозрив? – засумнівалася Белатриса. – Що він так і не знає, кому ти насправді відданий, що й далі тобі беззастережно довіряє?

– Я добре зіграв свою роль, – відповів Снейп. – І ще ти забуваєш про найбільшу Дамблдорову ваду: він вірить, що люди кращі, ніж вони є насправді. Коли я перейшов до нього одразу після перебування в лавах смертежерів, то вигадав казочку, ніби глибоко каюся, і він прийняв мене з розкритими обіймами… хоч і не підпускав до темних мистецтв. Дамблдор – видатний чаклун… це щира правда (тут Белатриса саркастично пирхнула), це визнає сам Темний Лорд. Проте я можу з радістю сказати, що Дамблдор старіє. Дуель минулого місяця з Темним Лордом виснажила його. Він тоді серйозно постраждав, бо реагує на все повільніше, ніж колись. Але всі ці роки він ніколи не сумнівався у своїй довірі до Северуса Снейпа, і в цьому полягає найбільша моя цінність для Темного Лорда.

Белатриса й далі мала невдоволений вигляд, хоч і не знала тепер, з якого боку ще напасти на Снейпа.

Скориставшись її мовчанкою, Снейп звернувся до її сестри.

– Отже, Нарцисо… ти прийшла до мене по допомогу?

Нарциса підняла очі. Її обличчя красномовно свідчило про відчай.

– Так, Северусе. Я… я думаю, що тільки ти можеш мені допомогти. Більше мені нема до кого звернутися. Луціус у в’язниці, а…

Вона заплющила очі, і на її віях забриніли дві великі сльозини.

– Темний Лорд заборонив мені про це говорити, – повела далі Нарциса, не розплющуючи очей. – Він хоче, щоб ніхто не довідався про цей план. План… надзвичайно таємний. Але…

– Якщо він заборонив, то ти не повинна говорити, – відразу попередив Снейп. – Слово Темного Лорда – закон.

Нарцисі перехопило дух, ніби він хлюпнув на неї холодною водою. Белатриса вперше, відколи увійшла до будинку, мала задоволений вигляд.

– От! – з тріумфом сказала вона сестрі. – Навіть Снейп це каже: тобі заборонено говорити, тому тримай язик за зубами!

Але Снейп устав, підійшов до віконечка, визирнув поміж шторами на безлюдну вулицю, а тоді знову їх рвучко заслонив. Спохмурнівши, він обернувся до Нарциси.

– Так сталося, що мені цей план відомий, – сказав неголосно. – Я один з небагатьох, кому Темний Лорд про нього розповів. Проте якби я не був утаємничений, тебе, Нарцисо, могли б звинуватити в серйозній зраді Темного Лорда.

– Я так і думала, що ти знаєш! – полегшено зітхнула Нарциса. – Северусе, він так тобі довіряє…

– Ти знаєш про план? – здивувалася Белатриса, і вираз задоволення на її обличчі змінився відразою. – Ти знаєш?

– Авжеж, – відповів Снейп. – Але яка тобі, Нарцисо, потрібна допомога? Якщо ти собі уявила, ніби я зможу переконати Темного Лорда змінити свою думку, то, боюся, що це безнадійно.

– Северусе, – прошепотіла Нарциса, і по її блідих щоках покотилися сльози. – Мій син… єдиний мій син…

– Драко повинен пишатися, – байдуже втрутилася Белатриса. – Темний Лорд виявляє йому велику честь. І я ще скажу про Драко: він не ухиляється від свого обов’язку, він радий нагоді себе випробувати, він захоплений такою можливістю…

Нарциса розридалася, благально позираючи на Снейпа.

– Йому всього шістнадцять років і він не розуміє, що на нього чекає! Чому, Северусе? Чому мій син? Це ж так небезпечно! Це помста за Луціусову помилку, я знаю!

Снейп нічого не відповів. Не дивився на її сльози, наче це було щось непристойне, але не міг прикидатися, що не чує її.

– Тому він і вибрав Драко, правда? – наполягала Нарциса. – Щоб покарати Луціуса?

– Якщо Драко зуміє це зробити, – мовив Снейп, і далі не дивлячись на неї, – то здобуде найвищі почесті.

– Він не зуміє! – ридала Нарциса. – Як йому зуміти, якщо сам Темний Лорд…

Белатриса зойкнула; Нарциса, здавалося, втрачала самовладання.

– Я мала на увазі… що ще нікому не вдавалося… Северусе… благаю… ти ж його улюблений учитель… ти давній Луціусів друг… благаю тебе… ти улюбленець Темного Лорда, його найдовіреніший радник… може, ти з ним поговориш, переконаєш його?..

– Темного Лорда не переконати, і я не такий дурний, щоб навіть пробувати, – рішуче відказав Снейп. – Не казатиму, що Темний Лорд не гнівається на Луціуса. Луціус мав нести відповідальність. Він дозволив упіймати себе разом з багатьма іншими, і не зумів здобути пророцтва. Нарцисо, Темний Лорд сердитий, дуже сердитий.

– То я не помилилася – він вибрав Драко для помсти! – ледь не задихнулася Нарциса. – Йому й не треба, щоб Драко виконав завдання! Він хоче, щоб його вбили при спробі!

Снейп знову не відповів, і Нарциса втратила рештки стриманості. Вона схопилася, хитнулася до Снейпа й учепилась у його мантію. Тоді наблизилася до його лиця, аж її сльози крапали йому на груди, і простогнала:

– Ти можеш це зробити. Северусе, ти це можеш зробити замість Драко. Ти виконаєш завдання, тобі це вдасться, і він тебе нагородить так, як нам і не снилося…

Снейп схопив Нарцису за зап’ястя і відірвав її від себе. Дивлячись на її залите слізьми лице, проказав:

– Думаю, він планує, щоб урешті-решт це зробив я. Але він переконаний, що Драко має спробувати перший. Бо якщо Драко пощастить – хоч і навряд – я зможу довше побути в Гоґвортсі, виконуючи корисну роль шпигуна.

– Інакше кажучи, йому байдуже, що Драко може загинути!

– Темний Лорд розгніваний, – тихо повторив Снейп. – Йому не вдалося почути пророцтво. Нарцисо, ти знаєш не гірше за мене, що він так легко не пробачає.

Вона обм’якла й упала йому до ніг, ридаючи і стогнучи на підлозі.

– Єдиний мій син… мій єдиний синочок…

– Ти повинна пишатися! – безжально мовила Белатриса. – Якби я мала синів, то з радістю пожертвувала б ними для служіння Темному Лордові!

Нарциса завила з відчаю і вчепилася у своє довге біляве волосся. Снейп нахилився, узяв її за руки, допоміг устати й відвів назад до дивана. Тоді налив вина й примусив узяти келих.

– Годі, Нарцисо. Випий. І послухай мене.

Вона трохи заспокоїлася; розхлюпуючи на себе вино, судомно сьорбнула.

– Можливо, я зумію… допомогти Драко.

Вона випросталася, широко розплющивши очі, обличчя мала біле, як папір.

– Северусе… ох, Северусе… ти йому допоможеш? Подивишся за ним, простежиш, щоб йому не було якої шкоди?

– Спробую.

Вона відкинула келих – той полетів через стіл, а вона зісковзнула з дивана, впала перед Снейпом навколішки, схопила його за руку й припала до неї губами.

– Якщо ти його захистиш… Северусе, поклянись! Дай Незламну обітницю!

– Незламну обітницю? – Снейпове лице було непроникне й незворушне, зате Белатриса з тріумфом загиготіла.

– Ти що, Нарцисо, не чуєш? Він спробує, авжеж… звичайні порожні слова, звичайне уникання дій… за наказом Темного Лорда, ще б пак!

Снейп навіть не глянув на Белатрису. Його чорні очі прикипіли до залитих слізьми синіх Нарцисиних очей. Вона й далі стискала його долоню.

– Так, Нарцисо, я дам Незламну обітницю, – тихо сказав він. – Можливо, твоя сестра погодиться бути нашою поручницею.

Белатриса роззявила рота.

Снейп опустився біля Нарциси на коліна. Прямо на очах у здивованої Белатриси вони міцно переплели праві руки.

– Белатрисо, тобі буде потрібна чарівна паличка, – холодно звернувся Снейп.

Белатриса, не приховуючи подиву, вийняла паличку.

– Підійди ближче, – додав Снейп.

Белатриса підступила на крок, ставши над ними, і торкнулася кінчиком палички їхніх сплетених рук.

Нарциса заговорила.

– Чи будеш ти, Северусе, стежити за моїм сином Драко, коли він спробує виконати бажання Темного Лорда?

– Буду, – відповів Снейп.

Тонесенький язичок яскравого полум’я вирвався з чарівної палички, обвивши їхні руки, наче розпечений до червоного дріт.

– А чи будеш ти з усіх сил захищати його від біди?

– Буду, – повторив Снейп.

Ще один язичок полум’я вистрілив з палички й зімкнувся з першим, утворивши гарний палаючий ланцюжок.

– А якщо виникне така потреба… якщо Драко зазнає невдачі… – прошепотіла Нарциса (Снейпова рука сіпнулася, але він її не висмикнув), – чи будеш ти завершувати справу, що її Темний Лорд наказав виконати Драко?

На мить запала тиша. Белатриса дивилася широко розплющеними очима, тримаючи чарівну паличку над їхніми сплетеними руками.

– Буду, – вимовив Снейп.

Белатрисине приголомшене обличчя відсвітило червоний спалах третього язичка полум’я, що вирвався з чарівної палички, переплівся з першими двома і щільно обв’язав їхні стиснуті руки, ніби канат, ніби вогняна змія.

Заповіт і заперечення

Гаррі Поттер голосно хропів. Ось уже майже чотири години він сидів на стільці біля вікна, вдивляючись у темну вуличку, і врешті-решт задрімав, притулившись лобом до холодної шибки. Окуляри в нього перекосилися, рот роззявився. Пара на шибці від його подиху іскрилася в помаранчевому сяйві вуличних ліхтарів. Штучне освітлення висмоктало з обличчя барви, тож під копицею розкуйовдженого чорного волосся він скидався на привида.

Кімната була захаращена різним добром та сміттям: совині пера, недогризки яблук і обгортки від цукерок на підлозі, підручники заклять, безладно розкидані на ліжку серед зіжмаканих мантій, цілий стос газет у промені світла на письмовому столі. Заголовок в одній з газет різав очі:

ГАРРІ ПОТТЕР: ОБРАНЕЦЬ?

І далі гуляють чутки про нещодавній загадковий бешкет у Міністерстві магії, під час якого знову бачили Того-Кого-Не-Можна-Називати.

“Нам не можна про це говорити, нічого в мене не питайте”, – схвильовано повідомив, виходячи вчора ввечері з міністерства, один із забуттяторів, який відмовився себе назвати.

Проте високопоставлені міністерські джерела підтвердили, що той бешкет був пов’язаний з легендарною Залою пророцтв.

Хоч речники міністерства й досі відмовляються визнавати існування такого приміщення, однак дедалі більше членів чаклунської спільноти вірять у те, що смертежери, які відбувають зараз покарання в Азкабані за спробу пограбування і вторгнення в закриту зону, намагалися викрасти пророцтво. Природа цього пророцтва залишається невідомою, хоч існують припущення, що воно стосується Гаррі Поттера, єдиної в світі особи, котра вціліла після “Смертельного закляття” і котра, як нам відомо, також перебувала тієї ночі в міністерстві. Дехто навіть починає називати Поттера “Обранцем”, вірячи, що, згідно з пророцтвом, він єдиний може позбавити нас від Того-Кого-Не-Можна-Називати.

Де поділося пророцтво, якщо воно існує, невідомо, хоча… (закінчення на стор. 2, колонка 5)

Біля цієї газети лежала інша. Там був такий заголовок:

СКРІМДЖЕР ЗАМІСТЬ ФАДЖА

Майже всю першу сторінку займав великий чорно-білий знімок чоловіка з лев’ячою гривою густого волосся і понівеченим лицем. Знімок був рухомий – чоловік махав рукою.

Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів у відділі дотримання магічних законів, замінив Корнеліуса Фаджа на посаді міністра магії. Чаклунська спільнота переважно з ентузіазмом зустріла звістку про це призначення. Та не минуло й кількох годин після Скрімджерового вступу на посаду, як поповзли чутки про непорозуміння між новопризначеним міністром та Албусом Дамблдором, поновленим на посаді головного мага Чарверсуду.

Скрімджерові представники визнали, що він зустрічався з Дамблдором одразу після отримання свого високого посту, але відмовилися коментувати вищезгадані теми. Албус Дамблдор відомий… (закінчення на стор. З, колонка 2)

Ліворуч від цієї лежала ще одна газета, складена так, щоб видно було статтю “МІНІСТЕРСТВО ГАРАНТУЄ УЧНЯМ БЕЗПЕКУ”.

Новопризначений міністр магії Руфус Скрімджер розповів сьогодні про нові суворі заходи, запроваджені міністерством, щоб гарантувати безпеку учнів, які повернуться восени до Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

“З цілком зрозумілих причин міністерство не вдаватиметься в деталі нових суворих заходів безпеки”, – сказав пан міністр, хоч наше джерело підтвердило, що ці заходи складатимуться із захисних заклять та заклинань, складної системи антизаклять і невеличкого спецзагону аврорів, призначених винятково для захисту Гоґвортської школи.

Переважну більшість громади, здається, задовольняє жорстка позиція нового міністра щодо безпеки учнів. Ось що сказала пані Авґуста Лонґботом: “Мій онук Невіл – до речі, друг Гаррі Поттера, який разом з ним чинив у червні в міністерстві опір смертежерам і…

Продовження статті затуляла велика пташина клітка, що стояла на газеті. У ній сиділа чудова полярна сова. Її бурштинові очі зверхньо озирали кімнату, а голова час від часу поверталася, щоб поглянути на хроплячого господаря. Раз чи двічі вона нетерпляче клацала дзьобом, але Гаррі спав надто міцно, щоб її почути.

Посеред кімнати лежала велика валіза. Була вона відкрита, ніби в неї мали щось пакувати, проте, окрім старої білизни, цукерок, пустих пляшечок з-під чорнила та поламаних пер на самому дні, у ній нічого не було. Поряд на підлозі лежала фіолетова листівка, прикрашена словами:

Опубліковано від імені Міністерства магії

ЗАХИСТ ВАШОГО ДОМУ Й РОДИНИ

ВІД ТЕМНИХ СИЛ

Чаклунській спільноті зараз загрожує організоване угруповання, члени якого називають себе “Смертежери”. Дотримання наведених нижче простих правил безпеки допоможе вам захистити себе, свою родину і свій дім від нападу.

1. Радимо не виходити з дому поодинці.

2. Особливо будьте уважні в темну пору доби. Намагайтеся завершувати усі свої подорожі до настання сутінків.

3. Перевірте всі засоби безпеки у вашому домі й переконайтеся, що всі члени вашої родини знайомі з такими аварійними заходами, як закляття “Щит” та “Розілюзнення”, а якщо в родині є неповнолітні – з “Явленням-пліч-о-пліч”.

4. Узгодьте питання безпеки з найближчими друзями та родичами задля виявлення смертежерів, замаскованих під інших осіб, за допомогою багатозільної настійки (див. стор. 2)

5. Якщо ви відчуєте, що член вашої родини, колега, приятель або сусід поводиться якось дивно, негайно зв’яжіться з загоном забезпечення магічного правопорядку. Ці особи могли потрапити під дію закляття “Імперіус” (див. стор. 4).

6. Якщо над чиїмось помешканням або над якоюсь іншою будівлею з’явиться Чорна мітка, НЕ ЗАХОДЬТЕ ТУДИ, а негайно зв’яжіться зі службою аврорів.

7. Непідтверджені свідчення вказують, що смертежери можуть використовувати інферіїв (див. стор. 10). Про будь-яке виявлення інферія або про зустріч з ним необхідно повідомляти міністерство НЕГАЙНО.

Гаррі щось забурмотів уві сні, голова його, притиснута до шибки, з’їхала нижче, від чого окуляри ще більше перехнябились, але він так і не прокинувся. Будильник, що його Гаррі відремонтував кілька років тому, голосно цокав на підвіконні, нагадуючи, що до одинадцятої залишалася всього одна хвилина. Біля будильника, привалений розслабленою хлопцевою рукою, лежав аркуш пергаменту, списаний навскоси дрібним почерком. Гаррі так часто його перечитував за ці три дні, які тут пробув, що пергамент, доставлений у вигляді щільно скрученого сувою, давно розправився.

Дорогий Гаррі,

Якщо тобі буде зручно, я завітаю цієї п’ятниці об одинадцятій вечора в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, щоб супроводжувати тебе до “Барлогу”, куди тебе запросили провести решту літніх канікул.

Я був би радий, якби ти міг допомогти в одній справі, якій я сподіваюся приділити увагу по дорозі до “Барлогу”. Детальніше поясню під час зустрічі.

Прошу надіслати відповідь цією ж совою. Сподіваюся побачити тебе в п’ятницю –

Щиро твій

Албус Дамблдор

Гаррі, хоч і знав уже послання напам’ять, нишком зиркав на нього щокілька хвилин, починаючи з сьомої вечора, коли вперше зайняв позицію біля вікна своєї кімнати, звідки Прівіт-драйв непогано проглядалася в обидва боки. Він знав, що не було сенсу постійно перечитувати Дамблдорові слова. Гаррі відіслав відповідь “так”, як його й просили, з тією ж совою, що доставила листа, і тепер йому залишалося тільки чекати: Дамблдор або прибуде, або ні.

Але речей Гаррі не складав. Не вірив, що його визволять від Дурслів усього лишень через два тижні перебування в їхньому товаристві. Не міг позбутися відчуття, що щось могло піти не так – наприклад, його відповідь на Дамблдорів лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те, що він надійно замкнув у клітці свою полярну сову Гедвіґу.

Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки “дванадцять”, і тієї ж миті згас ліхтар за вікном.

Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.

Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили.

У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:

– Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі?

Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати – саме вчасно, щоб почути низький голос:

– Добрий вечір. Ви, мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього прибуду?

Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, але різко зупинився, не добігши до кінця сходів, бо знав з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук. У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.

Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.

– Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив вас про мій прихід, – люб’язно промовив Дамблдор. – Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.

Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.

– Давненько ж я тут не бував, – з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона. – Мушу сказати, що ваші аґапанти прегарно розрослися.

Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро – пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, – але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.

– А, Гаррі, добрий вечір, – привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці. – Прекрасно, прекрасно.

Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже “прекрасно”, він ніколи не знайде спільної мови.

– Не хочу здатися грубим… – почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.

– …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, – серйозно закінчив за нього Дамблдор. – Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь, Петунія.

Відчинилися двері на кухню – за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.

– Албус Дамблдор, – представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. – Ми з вами листувалися. – (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) – А це, мабуть, ваш син Дадлі?

Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.

– Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?

Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.

– То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре? – занепокоївся Гаррі.

– Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, – пояснив Дамблдор. – І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.

– Он як? Позловживаєте?

Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.

– Так, – просто сказав Дамблдор, – позловживаю.

Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах – і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички – і диван від’їхав на попереднє місце.

– Посідаймо й ми зручненько, – люб’язно додав Дамблдор.

Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.

– Пане професоре… що з вашою…

– Потім, Гаррі, – зупинив його Дамблдор. – Сідай.

Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.

– Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, – сказав Дамблдор дядькові Вернону, – але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.

Третій помах чарівної палички – і в повітрі з’явилися запорошена пляшка та п’ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.

– Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, – пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи іґнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.

– Ну, Гаррі, – розвернувся до нього Дамблдор, – виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.

На дивані повернув голову дядько Вернон, але Гаррі на нього й не глянув. Він не міг придумати, що сказати, крім:

– О, добре.

– В основному все дуже просто, – вів далі Дамблдор. – Покладеш помірну кількість золота на свій рахунок у Ґрінґотсі й успадкуєш усе Сіріусове майно. Щодо спірної частини спадщини…

– Помер його хрещений батько? – голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. – Помер?.. Його хрещений батько?

– Так, – підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. – Річ у тім, – пояснював він далі Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, – що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.

– Йому залишили будинок? – жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.

– Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, – запропонував Гаррі. – Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. – Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на площі Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув’язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.

– Це щедро з твого боку, – сказав Дамблдор. – Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.

– Чому?

– Бо, – пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, – за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.

У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.

– Не сумніваюся, що так воно і є, – сказав він.

– Безумовно, – погодився Дамблдор. – А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів – тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.

Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги; телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?

– Ні! – видихнув він.

– Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, – спокійно промовив Дамблдор. – Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари, що ми самі наклали на будинок, наприклад, щоб зробити його знекартленим, діятимуть тепер, коли право на власність перейшло від Сіріуса іншому. Белатриса може там з’явитися будь-якої миті. Звісно, довелося будинок покинути, доки все втрясеться.

– А як ви дізнаєтесь, чи я можу ним володіти?

– На щастя, – пояснив Дамблдор, – існує простенький спосіб це перевірити.

Він поставив порожній келих на столик біля крісла, та не встиг ще нічого зробити, як закричав дядько Вернон:

– Та заберіть же від нас ці кляті штуки!

Гаррі озирнувся: усі троє Дурслів затулялися руками від келихів, що стрибали їм по головах, поливаючи медом.

– Ой, даруйте, – чемно перепросив Дамблдор і знову підняв чарівну паличку. Усі три келихи зникли. – Але чемніше було б з них випити.

Схоже було, що дядько Вернон зараз вибухне гидкою лайкою, та він тільки зіщулився на диванних подушках коло тітки Петунії й Дадлі і мовчки прикипів поросячими очицями до Дамблдорової чарівної палички.

– Розумієш, – Дамблдор обернувся до Гаррі й говорив так, ніби дядько Вернон не промовляв ні звуку, – якщо ти успадкував той будинок, то тобі мав би перейти в спадщину і…

Він уп’яте махнув чарівною паличкою. Щось гучно ляснуло – і з’явився ельф-домовик з хоботом замість носа, довжелезними кажанячими вухами і величезними налитими кров’ю очима, вбраний у брудне ганчір’я. Ельф припав до ворсистого килима Дурслів. Тітка Петунія заверещала так, що в багатьох волосся стало дибки: за все життя вона такого бруднющого в своєму домі не бачила. Дадлі відірвав від підлоги величезні рожеві босі ноги, задер їх мало не вище голови і так сидів, наче боявся, що ця істота добереться до його піжамних штанів. А дядько Вернон заревів:

– Що це, в дідька, таке?

– …Крічер, – закінчив фразу Дамблдор.

– Крічер не буде, Крічер не буде, Крічер не буде! – закаркав ельф-домовик, ледь чи не голосніше за дядька Вернона, тупаючи вузлуватими ноженятами і смикаючи себе за вуха. – Крічер належить пані Белатрисі, так-так, Крічер належить Блекам, Крічер хоче до нової хазяєчки, Крічер не служитиме шмаркачеві Поттеру, Крічер не буде, не буде, не буде…

– Як бачиш, Гаррі, – Дамблдор ледве перекрикував нескінченні Крічерові “не буде, не буде, не буде”, – Крічер демонструє певне небажання переходити у твою власність.

– Мені все одно, – повторив Гаррі, з відразою поглядаючи на ельфа, що корчився в судомах і тупав ніжками. – Мені він не потрібний.

– Не буде, не буде, не буде, не буде…

– Ти волієш, щоб він перейшов у власність Белатриси Лестранж? Після того, як він увесь минулий рік мешкав у штабі Ордену фенікса?

– Не буде, не буде, не буде, не буде…

Гаррі поглянув на Дамблдора. Він розумів, що не можна відпускати Крічера до Белатриси Лестранж, але думка, що треба ним володіти, взяти на себе відповідальність за істоту, яка зрадила Сіріуса, була для нього нестерпна.

– Дай йому якийсь наказ, – порадив Дамблдор. – Якщо він перейшов у твою власність, то підкориться. Якщо ж ні, то доведеться придумати якісь інші засоби, щоб не пускати його до законної господині.

– Не буде, не буде, не буде, НЕ БУДЕ!

Крічер уже просто верещав. Гаррі не міг вигадати нічого іншого, крім:

– Крічер, замовкни!

На якусь мить здалося, що Крічер задихається. Він схопився за горло, вирячив очі, а губи його й далі судомно сіпалися. Кілька секунд він хапав ротом повітря, а тоді гепнувся долілиць на килим (тітка Петунія заскиглила) й почав бити по підлозі руками й ногами, заходячись у шаленій, але беззвучній, істериці.

– Ну, це все спрощує, – повеселішав Дамблдор. – Бачу, Сіріус добре знав, що робить. Ти законний власник будинку номер дванадцять на площі Ґримо і господар Крічера.

– Я… я мушу тримати його біля себе? – спитав приголомшений Гаррі, під ногами в якого метався Крічер.

– Якщо не хочеш, не тримай, – відповів Дамблдор. – Пропоную відіслати його в Гоґвортс працювати на кухні. Там його припильнують інші ельфи-домовики.

– Справді, – полегшено зітхнув Гаррі, – так я й зроблю. Е-е… Крічере… чкуряй, мабуть, у Гоґвортс, і працюватимеш там на кухні з іншими ельфами.

Крічер, який тепер лежав на спині, задерши руки й ноги, кинув на Гаррі сповнений глибокої ненависті погляд. А тоді знову щось гучно ляснуло, і він щез.

– Добре, – сказав Дамблдор. – Тепер треба вирішити, як бути з гіпогрифом Бакбиком. Геґрід після смерті Сіріуса його доглядав, але Бакбик тепер твій, тож, якщо хочеш розпорядитися ним інакше…

– Ні, – одразу заперечив Гаррі, – нехай залишається в Геґріда. Думаю, для Бакбика так буде краще.

– Геґрід зрадіє, – всміхнувся Дамблдор. – Він аж тремтить, так хоче побачити Бакбика. До речі, ми вирішили для Бакбикової безпеки тимчасово перехрестити його на Чахокрила, хоч навряд чи в міністерстві хтось упізнає в ньому того гіпогрифа, якому колись були присудили смертну кару. Ну, Гаррі, валізу спакував?

– Е-е…

– Сумнівався, що я з’явлюся? – проникливо припустив Дамблдор.

– Я зараз піду і… е-е… доскладаю, – пробурмотів Гаррі, поспіхом збираючи розкидані кросівки й телескоп.

Минуло трохи більше десяти хвилин, поки він познаходив усе необхідне; нарешті йому вдалося видобути з-під ліжка плащ-невидимку, закрутити покришку на банці кольорозмінного чорнила й примусити зачинитися валізу, з якої недоречно стримів казанок. Тоді, тягнучи однією рукою валізу, а в другій тримаючи клітку з Гедвіґою, він зійшов сходами донизу.

Розчаровано виявив, що Дамблдор не чекає його в коридорі, а це означало, що треба вертатися до вітальні.

Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути на Дурслів, коли сказав:

– Пане професоре… я вже готовий.

– Добре, – зрадів Дамблдор. – Тоді ще одне насамкінець. – І він ще раз звернувся до Дурслів. – Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній…

– Ні, – озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.

– Даруйте? – чемно перепитав Дамблдор.

– Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.

– Ага, – люб’язно погодився Дамблдор, – просто в чаклунському світі повноліття настає в сімнадцять років.

Дядько Вернон пробурмотів “безглуздя”, та Дамблдор не звернув на нього уваги.

– Так от, як ви вже знаєте, в країну повернувся чаклун, якого звуть Лорд Волдеморт. Чаклунська спільнота перебуває зараз у стані відкритої війни. Гаррі, якого Лорд Волдеморт уже кілька разів намагався вбити, загрожує небезпека ще більша, ніж тоді, коли я п’ятнадцять років тому залишив його на вашому порозі з листом, у якому повідомив про вбивство його батьків і висловив надію, що ви дбатимете про нього, як про власну дитину.

Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше попритискалися одне до одного.

– Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха – що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами.

Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.

– Ми… погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! – розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.

– Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.

Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі; а ось тітка Петунія вкрилися дивним рум’янцем.

– Гаррі… нам час вирушати, – сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.

– До наступної зустрічі, – попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.

– Бувайте, – швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.

– Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, – сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. – Я це все відішлю в “Барліг”, хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку… про всяк випадок.

Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою – і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою – і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.

– А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею – новою пригодою.

Горацій Слизоріг

Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.

А от Дамблдор – навпаки – здавався цілком спокійним.

– Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, – бадьоро сказав він.

– Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.

– Якщо на нас нападуть, – сказав Дамблдор, – я дозволяю тобі скористатися будь-яким антизакляттям чи антипрокльоном, що спаде тобі на голову. Хоч навряд чи цієї ночі тобі треба боятися нападу.

– А чому, пане професоре?

– Бо ти зі мною, – спокійно відповів Дамблдор. – Цього достатньо.

В кінці вулички він різко зупинився.

– Ти, звичайно, не складав іспиту з явлення? – запитав він.

– Не складав, – відповів Гаррі. – Для цього ж треба мати сімнадцять років.

– Це так, – підтвердив Дамблдор. – Тоді доведеться тобі міцно тримати мене за руку. За ліву, якщо ти не проти… ти вже помітив, що моя чарівнопалична рука зараз трошки слабкувата.

Гаррі вхопився за Дамблдорове передпліччя.

– Дуже добре, – схвалив Дамблдор. – Ну, то рушаймо.

Гаррі відчув, що Дамблдорова рука вислизає, і вчепився в неї ще міцніше: наступної миті все почорніло; щось його страшенно стисло; він не міг дихати, груди ніби здушили металеві обручі; очі полізли на лоба, а барабанні перетинки втиснулися в череп, і тоді…

Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.

– Усе гаразд? – турботливо поглянув на нього Дамблдор. – До цього треба звикнути.

– Нормально, – Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою. – Хоч мені краще було б на мітлі.

Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:

– Сюди.

Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував, що наближається північ.

– А скажи мені, Гаррі, – спитав Дамблдор. – Твій шрам… чи він тобі болів хоч трохи?

Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.

– Ні, – відповів він, – і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.

Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.

– А от я думав, що буде якраз навпаки, – пояснив Дамблдор. – Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже, він застосував проти тебе блокологію.

– Я не шкодую, – зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.

Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.

– Пане професоре?

– Що, Гаррі?

– Е-е… а де це ми зараз?

– Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.

– А чому ми тут?

– О, я ж тобі не сказав, – визнав Дамблдор. – Я вже й не пам’ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.

– А я тут чим допоможу, пане професоре?

– Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, – туманно відповів Дамблдор. – Сюди, Гаррі, наліво.

Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.

– Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?

– Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, – пояснив Дамблдор. – Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо…

– …не можна явитися в будівлі чи на території, – швиденько додав Гаррі. – Мені це казала Герміона Ґрейнджер.

– І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч.

Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав’язалася розмова, він вирішив з’ясувати питання важливіші.

– Пане професоре, я читав у “Щоденному віщуні”, що звільнили Фаджа…

– Правильно, – підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку. – На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.

– Чи він… Як ви вважаєте, він добрий? – запитав Гаррі.

– Цікаве запитання, – сказав Дамблдор. – Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.

– Я мав на увазі…

– Знаю, що ти мав на увазі. Руфус – людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.

Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав “Щоденний віщун”, а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.

– Пане професоре… я ще читав про мадам Боунз.

– Так, – неголосно озвався Дамблдор. – Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається… ой…

Він показував пораненою рукою.

– Пане професоре, а що з вашою…

– Зараз не маю часу пояснювати, – ухилився Дамблдор. – Це захоплива історія, коротко не розповіси.

Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.

– Пане професоре… я отримав совою листівку з Міністерства магії про заходи безпеки, які треба вживати проти смертежерів…

– Так, і я таку отримав, – Дамблдор не ховав усмішки. – Думаєш, з неї багато користі?

– Не дуже.

– І я так думаю. До речі, ти не поцікавився, який мій улюблений сорт варення, щоб перевірити, чи я справді професор Дамблдор, а не самозванець.

– Я не… – почав було Гаррі, не впевнений, докір це чи ні.

– Малинове варення, Гаррі, запам’ятай собі на майбутнє… хоч я на місці смертежера, перш ніж перевтілюватися в мене, вивчив би мої смаки щодо варення.

– Е-е… справді, – пробурмотів Гаррі. – У тій листівці говорилося щось про інферіїв. Що воно таке? Там не пояснювалося.

– Це трупи, – спокійно пояснив Дамблдор. – Мертві тіла, що виконують накази темних чаклунів. Інферіїв, до речі, вже давненько не бачили, ще від першої могутності Волдеморта… Він повбивав стільки людей, що міг би зібрати з них цілу армію. А ось ми, Гаррі, й прийшли…

Вони підійшли до ошатного будиночка, оточеного садочком. Гаррі перетравлював жахливу інформацію про інферіїв і нічого навколо не помічав. Перед самою хвірткою Дамблдор став наче вкопаний, і Гаррі на нього наштовхнувся.

– Ой, лихо. Ой, лихо-лихо-лихо.

Гаррі простежив за його поглядом уздовж дбайливо доглянутої доріжки, і серце його обірвалося. Вхідні двері було зірвано з завіс.

Дамблдор глянув в обидва кінці вулички. Вона була безлюдна.

– Гаррі, вийми паличку і йди за мною, – тихо сказав професор.

Він відчинив хвіртку і швидко рушив доріжкою. Гаррі за ним. Дамблдор легесенько штовхнув вхідні двері, тримаючи напоготові чарівну паличку.

– Лумос.

Кінчик Дамблдорової палички засяяв, освітивши вузький коридор. Ліворуч були відчинені ще одні двері. Високо тримаючи запалену паличку, Дамблдор зайшов до вітальні, Гаррі за ним.

Їхнім очам відкрилася картина страшного погрому. Під ногами лежав розтрощений старожитний годинник з тріснутим циферблатом, маятник валявся трохи далі, наче впущений меч. Піаніно було перевернуте на бік, а клавіші розкидані по підлозі. Поряд поблискували друзки зірваної люстри. Подушки валялися розпороті, з дірок лізло пір’я; усе встеляли, наче порох, дрібнесенькі скалки скла та порцеляни. Дамблдор підняв чарівну паличку ще вище, освітив стіни, забризкані чимось темно-червоним і липким. Гаррі тихо вдихнув, і Дамблдор одразу озирнувся.

– Кепсько, ой кепсько – гірко промовив він. – Тут сталося щось жахливе.

Дамблдор обережно пройшов на середину кімнати, уважно розглядаючи уламки під ногами. Гаррі пішов за ним, крутячи головою й боячись щось побачити за розбитим піаніно чи перекинутою софою, проте мертвого тіла ніде не було.

– Можливо, вони билися і… і його звідси кудись потягли? – припустив Гаррі, намагаючись не думати, які рани мали бути в чоловіка, щоб лишити на стінах такі великі криваві плями.

– Я так не думаю, – тихо заперечив Дамблдор, зазираючи за перекинуте пузате крісло.

– Ви маєте на увазі, що він…

– Ще й досі десь тут? Так.

І Дамблдор раптом без жодного попередження нагнувся і штрикнув кінчиком чарівної палички в сидіння пузатого крісла, яке заверещало:

– Ой!

– Добрий вечір, Горацію, – привітався Дамблдор і випростався.

Гаррі роззявив рота. Там, де частку секунди тому було крісло, тепер припадав до підлоги страшенно гладкий і лисий дід. Старий потирав живота й поглядав на Дамблдора ображеним водянистим оком.

– І чого ото було так сильно штрикати паличкою, – прохрипів дід, зводячись на ноги. – Це ж боляче.

Чарівна паличка висвітила його блискучу лисину, вибалушені очі, довжелезні сиві моржові вуса та начищені ґудзики темно-бордового оксамитового піджака, одягнутого на бузкову шовкову піжаму. Маківкою він ледве діставав Дамблдорові до підборіддя.

– Як ти здогадався? – пробурчав, похитуючись, старий, і далі розтираючи живота. Він був на диво не збентежений, наче це не його щойно викрили, коли він прикидався кріслом.

– Любий Горацію, – радісно пояснив Дамблдор, – якби сюди й справді завітали смертежери, то над будинком висіла б Чорна мітка.

Чаклун ляснув себе гладкою рукою по широкому лобі.

– Чорна мітка, – пробурмотів він. – Я знав, що чогось не вистачає… та нехай. Усе одно не було на це часу. Я саме наносив на оббивку останні штрихи, коли ви зайшли.

Він важко зітхнув, аж затремтіли кінчики вусів.

– Допомогти поприбирати? – ввічливо поцікавився Дамблдор.

– Будь ласка, – погодився чаклун.

Вони стали один до одного спинами – худий високий та товстий низенький – і махнули чарівними паличками однаковим стрімким рухом.

Меблі повернулися на свої місця; візерунки складалися прямо в повітрі; пір’я полетіло назад у подушки; подерті книжки склеювалися й шикувалися на полицях; гасові лампи вилітали на столики й запалювалися; велика колекція потовчених срібних рамочок для фотографій перелітала, виблискуючи, кімнату й розташовувалася, ціла й неушкоджена, на письмовому столі; затягувалися тріщини, розриви й дірки; стіни самі себе витирали.

– А чия то, до речі, була кров? – Дамблдор перекрикував бамкання зціленого, як новенького, старожитного годинника.

– На стінах? Драконяча, – теж закричав у відповідь чаклун на ім’я Горацій, бо саме в ту мить з оглушливим скреготом і дзенькотом уґвинчувалася в стелю люстра.

І ось насамкінець бренькнуло піаніно, й запала тиша.

– Так, драконяча, – повторив чаклун. – Остання була пляшка, а ціни зараз аж до неба. Хоч, може, вдасться її використати ще раз.

Він пошкутильгав до кришталевої пляшечки, що стояла зверху на буфеті, й підніс її до світла, розглядаючи якусь густу рідину.

– Гм. Трохи запорошена.

Поставив пляшечку знову на буфет і зітхнув. І тут його погляд упав на Гаррі.

– Ого, – здивувався він, а його великі круглі очі метнулися до схожого на блискавку шраму в Гаррі на лобі. – Ого-го!

– Це, – сказав Дамблдор і ступив крок уперед, щоб зручніше було знайомити, – Гаррі Поттер. Гаррі, це мій давній друг і колега Горацій Слизоріг.

Слизоріг повернувся до Дамблдора і пронизав його проникливим поглядом.

– То он як ти хотів мене переконати? Албусе, я все одно відмовляюся.

Він пройшов повз Гаррі, рішуче відвертаючись із виглядом людини, що з усієї сили протистоїть спокусі.

– То, може, ми хоч вип’ємо по чарочці? – запитав Дамблдор. – За давню дружбу.

Слизоріг завагався.

– Ну, гаразд, по одній, – буркнув він непривітно.

Дамблдор усміхнувся Гаррі і вказав йому на крісло, як дві краплі води схоже на те, що виявилося Слизорогом. Крісло стояло біля заново розпаленого каміна та яскравої гасової лампи. Гаррі сів, виразно відчуваючи, що Дамблдор чомусь хотів посадити його саме на цьому добре освітленому місці. Зрозуміло, що коли Слизоріг, поклопотавшись коло графинів та чарок, знову обернувся лицем до кімнати, то його погляд одразу впав на Гаррі.

– Гм, – гмикнув він і негайно відвернувся, наче боявся ушкодити очі. – На. – Подав чарку Дамблдорові, котрий, не чекаючи запрошення, давно вже сів; потім підштовхнув тацю до Гаррі, а тоді потонув у подушках відремонтованого дивана і напружено замовк. Його ноги були такі короткі, що не діставали до підлоги.

– То як тобі живеться, Горацію? – запитав Дамблдор.

– Не дуже, – відразу відповів Слизоріг. – Слабкість у грудях. Хрипіння. А ще й ревматизм. Не можу рухатися, як колись. Та воно й не дивно. Старість. Утома.

– Хоча ти досить прудко рухався, щоб приготувати нам таку зустріч за такий короткий час, – заперечив Дамблдор. – Ти ж мав на підготовку не більше, ніж три хвилини.

Слизоріг чи то роздратовано, чи то гордо уточнив:

– Дві. Не чув, як спрацювало моє закляття проти непроханих гостей, бо був у ванні. Але, Албусе, – додав він суворо, знову опановуючи себе, – це факт, що я стара людина. Втомлена стара людина, що заслужила право на спокійне життя та дрібку земних благ.

Що-що, а це він має, подумав Гаррі, розглядаючи кімнату. Вона була задушлива й захаращена, одначе ніхто не сказав би, що незатишна; були тут м’які крісла й ослінчики для ніг, напої та книжки, коробки шоколадних цукерок і пухкенькі подушечки. Якби Гаррі не знав, хто тут мешкає, то подумав би про якусь багату й примхливу бабусю.

– Ти, Горацію, ще не такий старий, як я, – заперечив Дамблдор.

– То, може й тобі вже пора подумати про пенсію, – відверто порадив Слизоріг. Його червонуваті очі помітили поранену Дамблдорову руку. – Бачу, не та вже реакція, що колись.

– Твоя правда, – спокійно погодився Дамблдор і струснув рукавом, показуючи кінчики обгорілих і почорнілих пальців; від їхнього вигляду Гаррі неприємно закололо в потилиці. – Без сумніву, я повільніший, ніж колись. Та з іншого боку…

Він знизав плечима і широко розвів руками, немовби демонструючи, що кожен вік має свої переваги, і Гаррі помітив на його неушкодженій руці перстень, якого він раніше в Дамблдора не бачив: великий, доволі грубо зроблений з якогось схожого на золото металу, оздоблений важким чорним каменем, тріснутим посередині. Слизорогові очі теж на якусь мить прикипіли до персня, і Гаррі помітив, як його широкий лоб збрижили дрібні зморшки.

– То всі ці запобіжні заходи проти непроханих гостей, Горацію… вони для смертежерів чи для мене? – поцікавився Дамблдор.

– А що треба смертежерам від такого нікчемного старого пенька, як я? – здивувався Слизоріг.

– Гадаю, вони були б не проти використати твої неабиякі здібності для насильства, катування і вбивства, – припустив Дамблдор. – Невже ти хочеш сказати, що вони тебе ще не вербували?

Слизоріг злісно зиркнув на Дамблдора, а тоді пробурмотів:

– Я не давав їм такої нагоди. Я цілий рік переїжджав. Ніколи не сидів на одному місці довше тижня. Міняв один маґлівський будинок на інший… господарі цієї хати зараз у відпустці на Канарських островах. Тут приємно, шкода буде покидати. Переселятися легко, досить зачарувати елементарним “Вогнеморозком” ту сміховинну сигналізацію від грабіжників, якою маґли користуються замість стервоскопів, і постаратися, щоб сусіди не бачили, як ти заносиш піаніно.

– Дотепно, – визнав Дамблдор – Але ж це досить утомливий спосіб життя для нікчемного старого пенька, що прагне спокою. А от якби ти повернувся в Гоґвортс…

– Албусе, якщо ти хочеш сказати, що в тій мерзенній школі моє життя буде спокійніше, то краще помовч! Хоч я й переховуюся, але й до мене долітали деякі незрозумілі чутки, пов’язані з відходом Долорес Амбридж! Якщо ти так ставишся до вчителів…

– Професорка Амбридж посварилася з кентаврами, – урвав його Дамблдор. – Гадаю, що тобі, Горацію, вистачило б клепки не тинятися в Забороненому лісі, називаючи орду розлючених кентаврів “брудними покручами”.

– Оце вона таке утнула? – перепитав Слизоріг. – Ідіотка. Ніколи її не любив.

Гаррі захихотів, і Дамблдор зі Слизорогом озирнулися на нього.

– Вибачте, – швиденько сказав Гаррі. – Просто… мені вона теж не подобалася.

Дамблдор зненацька підвівся.

– Ти вже йдеш? – одразу озвався Слизоріг і в голосі його чулася надія.

– Та ні, хочу спитати, де в тебе туалет, – відповів Дамблдор.

– А-а, – розчаровано протяг Слизоріг. – Другі двері зліва по коридору.

Дамблдор перетнув кімнату. Коли двері за ним зачинилися, запала тиша. За якийсь час Слизоріг устав, але не знав, що робити далі. Нишком поглянув на Гаррі, а тоді пошкандибав до каміна й повернувся до нього спиною, гріючи свій широченний зад.

– Не думай, що я не знаю, чого він тебе привів, – раптом буркнув він.

Гаррі подивився на Слизорога. Слизорогові водянисті очі ковзнули по шраму, потім оглянули все обличчя Гаррі.

– Ти дуже схожий на батька.

– Мені вже казали, – погодився Гаррі.

– Крім очей. У тебе…

– Мамині очі, я знаю. – Гаррі так часто все це чув, що йому вже трохи набридло.

– Угу. Ну, так. Учителям, звісно, не можна мати улюбленців, але я її любив найбільше. Твою маму, – додав Слизоріг у відповідь на здивований погляд Гаррі. – Лілі Еванс. Така була розумниця. І жвава, знаєш. Чудова дівчинка. Я ще казав, що її місце в моєму гуртожитку. А вона завжди відповідала дуже зухвало.

– А який був ваш гуртожиток?

– Я був вихователем Слизерину, – пояснив Слизоріг. – О, знов, – швидко додав він, побачивши вираз обличчя Гаррі, і насварив його куцим пальцем, – не треба мати до мене претензій! Ти, мабуть, у Ґрифіндорі, як і вона? Так, це передається у спадок. Хоч і не завжди. Чув коли-небудь про Сіріуса Блека? Мусив чути… про нього писали газети… помер кілька тижнів тому…

Наче якась невидима рука стисла серце Гаррі й міцно тримала.

– Але в школі він був великим другом твого батька. Уся родина Блеків була в моєму гуртожитку, а от Сіріус опинився в Ґрифіндорі! Шкода… здібний же був хлопець. Згодом до мене потрапив його брат Реґулус, але я волів би мати повний комплект.

Слизоріг нагадував завзятого колекціонера, якого випередили на аукціоні. Заглибившись у спогади, він втупився в протилежну стіну, ліниво повертаючись то сюди, то туди, щоб рівномірно обігрівати озаддя.

– Мати твоя народилася маґелкою. Я повірити не міг, коли дізнався. Думав, вона чистокровка, така була обдарована.

– Моя найкраща приятелька теж з родини маґлів, – не втерпів Гаррі, – і вона найкраща в класі.

– Дивно, як воно іноді буває, правда? – сказав Слизоріг.

– Не дуже, – холодно озвався Гаррі.

Слизоріг здивовано на нього глянув.

– Не думай, що я упереджений! Ні-ні-ні! Хіба ж я щойно не казав, що твоя мама була моєю найулюбленішою ученицею за всі роки? А ще ж був Дерк Кресвел наступного після неї року – тепер він, звісно, голова служби зв’язку з ґоблінами, – теж з родини маґлів, дуже обдарований учень, і досі постачає мені надійну інформацію про те, що діється в Ґрінґотсі!

Слизоріг аж застрибав, самовдоволено всміхаючись, і вказав на комод, де в блискучих рамках стояло безліч фотографій з рухливими крихітними постатями.

– Усі колишні учні, з підписами. Там є Варнава Каф, видавець “Щоденного віщуна”, він завжди з цікавістю вислуховує мої коментарі останніх подій. Тоді Амброзій Флум з “Медових руць”… на кожен день народження присилає великий кошик, а все тому, що я зумів представити його Цицероні Гаркіс, яка запропонувала йому першу роботу! А там ззаду… витягни шию й побачиш… це Ґвеноґа Джонс, капітанка “Гарпій з Голігеду”… усі завжди дивуються, коли чують, що я з “Гарпіями” запанібрата, й коли завгодно дістаю безкоштовні квитки!

Ця думка страшенно його підбадьорила.

– І всі ці люди знають, як вас знайти, щоб вам щось вислати? – запитав Гаррі, який не міг зрозуміти, чому це смертежери досі не напали на слід Слизорога, якщо він спокійно отримує кошики з солодощами, квитки на квідич та ще й приймає відвідувачів, спраглих до його порад і коментарів.

Усмішка зникла зі Слизорогового обличчя ще швидше, ніж кров зі стін.

– Та звісно, що ні, – заперечив він, дивлячись на Гаррі. – Я ні з ким не спілкуюся вже цілий рік.

Гаррі здалося, що сказані слова приголомшили й самого Слизорога; якусь мить він був наче сам не свій. Тоді стенув плечима.

– У такі часи обачний чарівник намагається голови не піднімати. Дамблдорові добре говорити, але якщо я зараз обійму якусь посаду в Гоґвортсі, то це буде те саме, що проголосити свою відданість Орденові фенікса! І хоч я переконаний, що всі вони чудові, відважні й таке інше, та мені особисто не до вподоби рівень смертності…

– Щоб викладати в Гоґвортсі, не потрібно ставати членом Ордену, – заперечив Гаррі, не зумівши приховати презирливої нотки в голосі: важко було співчувати Слизорогові з його затишним існуванням, коли в пам’яті зринав Сіріус, який тулився в печері й харчувався щурами. – Більшість учителів до Ордену не належать і нікого з них ще не вбили… хіба що Квірела, але він отримав по заслузі, бо працював на Волдеморта.

Гаррі був переконаний, що Слизоріг – з тих чаклунів, які не можуть чути вимовлене вголос ім’я Волдеморта, і Слизоріг його не розчарував: він здригнувся і обурено верескнув, але Гаррі не звернув уваги.

– Я вважаю, що доки Дамблдор – директор, учителі перебувають у більшій безпеці, ніж усі інші; він же єдиний, кого боявся Волдеморт. Згодні? – вів далі Гаррі.

Слизоріг якусь мить дивився перед собою, ніби обмірковував слова Гаррі.

– Так, це правда, що Той-Кого-Не-Можна-Називати ніколи не рвався до бою з Дамблдором, – неохоче пробурмотів він. – І ніхто, мабуть, не заперечить, що раз я не долучився до смертежерів, то Той-Кого-Не-Можна-Називати навряд чи вважає мене другом… у такому разі, можливо, мені буде безпечніше трохи ближче до Албуса… не прикидатимусь, ніби смерть Амелії Боунз мене не вразила… якщо вона, з її міністерськими зв’язками та захистом…

До кімнати увійшов Дамблдор і Слизоріг аж підскочив, ніби забув, що той перебуває в будинку.

– Ой, Албусе, це ти, – пробелькотів він. – Щось тебе довго не було. Проблеми зі шлунком?

– Та ні, зачитався маґлівськими журналами, – відповів Дамблдор. – Люблю розглядати узори для плетіння. Ну, Гаррі, ми так довго зловживаємо Горацієвою гостинністю, час нам уже йти.

Анітрохи не бажаючи тут затримуватися, Гаррі схопився на ноги. Слизоріг такого, здається, не чекав.

– Ви йдете?

– Йдемо. Я ж бачу, що справа безнадійна.

– Безнадійна?..

Слизоріг помітно стривожився. Він заламував товсті пальці й метушився, дивлячись, як Дамблдор зав’язує дорожню мантію, а Гаррі затягує на куртці замок-блискавку.

– Шкода, Горацію, що ти відмовляєшся від цієї роботи, – сказав Дамблдор, піднімаючи на прощання неушкоджену руку. – У Гоґвортсі були б раді тебе бачити. Хоч ми й дуже посилили заходи безпеки, та все одно можеш приїжджати в гості, коли заманеться.

– Так… ну… дуже люб’язно… як то кажуть…

– Тоді бувай.

– До побачення, – попрощався Гаррі.

Вони вже підходили до дверей, коли ззаду пролунав крик.

– Добре, добре, згоден!

Дамблдор озирнувся й побачив, що Слизоріг стоїть ні живий ні мертвий у дверях вітальні.

– То ти повертаєшся з пенсії?

– Так-так, – нетерпляче повторив Слизоріг. – Мабуть, я здурів, але так.

– Чудово, – засяяв Дамблдор. – Тоді, Горацію, побачимося першого вересня.

– Побачимося, смію сподіватися, – буркнув Слизоріг.

Коли вони вже йшли садовою доріжкою, навздогін їм долинуло:

– Дамблдоре, я вимагаю вищої платні!

Дамблдор засміявся. За ними зачинилася хвіртка, й вони почали спускатися з пагорба крізь темний вируючий туман.

– Гаррі, ти молодець, – похвалив Дамблдор.

– Та я ж нічого не робив, – здивувався Гаррі.

– Ще й як робив. Ти чітко показав Горацієві, що зможе він здобути, повернувшись у Гоґвортс. Він тобі сподобався?

– Е-е…

Гаррі не знав, сподобався йому Слизоріг чи ні. Той ніби й мав деякі приємні риси, але водночас здавався пихатим і, хоч дуже це заперечував, був аж занадто здивований тим, що з маґелки може вийти добра чарівниця.

– Горацій, – Дамблдор позбавив Гаррі необхідності все пояснювати, – любить комфорт. І ще любить товариство відомих, успішних і могутніх осіб. Тішить себе думкою, що може на них впливати. Сам він ніколи не прагнув посісти трон; він надає перевагу задньому сидінню… там, бачиш, для нього більше місця. У Гоґвортсі він завжди добирав собі улюбленців, іноді через їхнє честолюбство чи розум, іноді через привабливість чи талант, але він мав безпомильний нюх на тих, хто згодом досягав визначних успіхів у різних галузях. Горацій створив довкола себе своєрідний клуб своїх улюбленців, перезнайомлюючи їх, нав’язуючи між ними корисні контакти, причому завжди з певною вигодою для себе – чи у вигляді подарованої коробки своїх улюблених зацукрованих ананасів, чи як нагоду відрекомендувати перспективного молодого кандидата на місце в службі зв’язку з ґоблінами.

Гаррі раптом яскраво уявив величезного роздутого павука, що плете навколо себе павутину і смикає то за ту, то за ту ниточку, підтягаючи ближче великих смачних мух.

– Я тобі це все розповідаю, – вів далі Дамблдор, – не для того, щоб налаштувати проти Горація… або, як маємо його тепер величати, професора Слизорога… а для того, щоб ти був напоготові. Він обов’язково спробує додати тебе, Гаррі, до своєї колекції. Ти став би там найкоштовнішим каменем: “Хлопчик, що вижив”… або, як тебе тепер називають, “Обранець”.

На цих словах Гаррі відчув холод, який не мав нічого спільного з туманом, що їх оточував. Йому згадалися інші слова, почуті кілька тижнів тому, слова, що мали для нього жахливе й особливе значення:

“Разом їм жити не судилося…”

Дамблдор зупинився біля церкви, яку вони проминали раніше.

– Прийшли, Гаррі. Тримай мене за руку.

І хоч Гаррі вже був готовий до явлення, та все одно не отримав від нього великої втіхи. Коли тиск зменшився і він знову міг дихати, то виявив, що стоїть біля Дамблдора на сільській дорозі, а попереду видніється кривобокий силует його другої найулюбленішої в світі будівлі – “Барлогу”. Розвіявся жах, яким він щойно був охоплений – вигляд цієї хати не міг не поліпшити йому настрою. Там був Рон… а ще місіс Візлі, котра куховарила найкраще за всіх на світі…

– Гаррі, якщо не заперечуєш, – сказав Дамблдор, коли вони зайшли у двір, – я хотів би перемовитися з тобою кількома словами, перш ніж попрощатися. Наодинці. Може, отут?

Дамблдор показав на занедбану кам’яну прибудову, де Візлі тримали свої мітли. Розгублений Гаррі зайшов за Дамблдором у скрипучі дверцята приміщення, трохи меншого за середнього розміру шафу. Дамблдор засвітив кінчик своєї чарівної палички, щоб та палала, як смолоскип, і всміхнувся до Гаррі.

– Сподіваюся, ти мені пробачиш, що про це згадую, Гаррі, але я радий і навіть трохи пишаюся тим, як ти добре даєш собі раду після всього, що сталося в міністерстві. Дозволь мені сказати, що Сіріус, мабуть, теж би тобою пишався.

Гаррі проковтнув слину, у нього пропав голос. Він не думав, що зможе говорити про Сіріуса. Боляче було чути, як дядько Вернон питав: “Його хрещений батько мертвий?”. Ще гірше було, коли Сіріусове ім’я мимохіть згадав Слизоріг.

– Це жорстоко, – м’яко вів далі Дамблдор, – що ви з Сіріусом так мало бували разом. Таке гірке завершення дружби, що мала тривати довго.

Гаррі кивнув, пильно втупившись у павука, що ліз по капелюхові Дамблдора. Він бачив, що Дамблдор усе розуміє, можливо, навіть підозрює, що доки йшов його лист, Гаррі увесь той час у Дурслів тільки й робив, що лежав на ліжку, нічого не їв і дивився в затуманене вікно, а на душі в нього була холодна пустка, яку він звик пов’язувати з дементорами.

– Просто важко усвідомлювати, – тихенько вимовив нарешті Гаррі, – що він ніколи більше не напише.

Очі йому раптом запекли і він закліпав. За межами Гоґвортсу існувала особа, яка, наче батько, дбала про нього за будь-яких обставин, дбала, хоч би там що – і це було в його житті найкраще… а тепер поштові сови вже ніколи не принесуть йому цієї радості…

– Сіріус дав тобі багато такого, чого ти раніше не знав, – лагідно сказав Дамблдор. – Я розумію, що ця втрата непоправна…

– Та поки я був у Дурслів, – голос у Гаррі знову зміцнів, – я збагнув, що не можу закритися від усіх або… зламатися. Сіріус теж би цього не хотів, правда? І взагалі, життя таке коротке… от хоч би мадам Боунз, чи Емеліна Венс… наступним можу стати я. Та якщо так, – сказав він палко, дивлячись прямо в сині Дамблдорові очі, що світилися в сяйві чарівної палички, – нехай я заберу з собою стільки смертежерів, скільки зможу, і Волдеморта теж, якщо подужаю.

– Це сказано сином своїх батьків і справжнім хрещеником Сіріуса! – виголосив Дамблдор, схвально поплескавши Гаррі по спині. – Знімаю перед тобою капелюха… тобто зняв би, якби не боявся засипати тебе павуками.

А тепер, Гаррі, пов’язана з цим тема… я так розумію, що минулі два тижні ти отримував “Щоденного віщуна”?

– Так, – відповів Гаррі і серце його забилося швидше.

– Тоді ти мав помітити, що інформація про твої пригоди в залі Пророцтв не просто просочувалася, а текла рікою?

– Так, – повторив Гаррі. – І тепер усі знають, що я той…

– Ні, не знають, – урвав Дамблдор. – У цілому світі тільки двоє знають повний зміст пророцтва, зробленого про тебе й Лорда Волдеморта, і вони обидва стоять зараз у цьому смердючому, повному павуків, сарайчику для мітел.

Однак це правда – те, про що багато хто здогадався, – що Волдеморт посилав своїх смертежерів викрасти пророцтво і що це пророцтво стосувалося тебе.

Тобто я не помиляюся, вважаючи, що ти нікому не казав, що знаєш про зміст пророцтва?

– Ні, – підтвердив Гаррі.

– Мудре загалом рішення, – схвалив Дамблдор. – Хоча, мені здається, ти можеш трохи послабити його незламність на користь пана Рональда Візлі та панни Герміони Ґрейнджер. Так, – уточнив він, відповідаючи на здивований погляд Гаррі, – я гадаю, що їм варто знати. Ти зробиш їм ведмежу послугу, якщо не поділишся такою важливою для тебе інформацією.

– Я не хотів…

– …їх тривожити чи лякати? – докінчив за нього Дамблдор, позираючи на Гаррі поверх окулярів, схожих на два півмісяці. – Чи, може, зізнатися, що ти й сам стривожений і наляканий? Гаррі, твої друзі тобі потрібні. Ти ж сам слушно сказав, що Сіріус не хотів би, щоб ти від усіх закрився.

Гаррі нічого не відповів, але Дамблдор, здається, і не потребував відповіді. Він продовжував:

– Ще одна – інша, хоч і пов’язана з попередньою, тема. Я хотів би цього року провести для тебе кілька приватних уроків.

– Приватних… з вами? – здивувався Гаррі, забувши гіркі роздуми.

– Так. Пора мені серйозніше взятися за твою освіту.

– А чого ви мене будете навчати, пане професоре?

– Та трошки того, трошки сього, – безтурботно відповів Дамблдор. Він нічого не уточнював, тож Гаррі запитав ще про одне, що його трохи непокоїло.

– Якщо я ходитиму на уроки до вас, то вже не муситиму вивчати блокологію у Снейпа, так?

– У професора Снейпа, Гаррі… Ні, не муситимеш.

– Добре, – полегшено зітхнув Гаррі, – бо це був…

Він замовк, щоб не вибовкати те, що думав насправді.

– Думаю, найкраще тут підійде слово “провал”, – кивнув Дамблдор.

Гаррі засміявся.

– Тобто я тепер не часто бачитиму професора Снейпа, – радів Гаррі, – бо він не дозволить мені вивчати настійки, якщо я не отримаю відмінну СОВу, а я знаю, що такого не буде.

– Не варто рахувати сов, доки їх не отримаєш, – серйозно мовив Дамблдор. – Що, до речі, може статися вже сьогодні. І ще два моменти, Гаррі, перш ніж попрощатися.

По-перше, я хотів би, щоб відтепер ти постійно мав при собі плащ-невидимку. Навіть у Гоґвортсі. Про всяк випадок, зрозумів?

Гаррі кивнув.

– А по-друге, на час твого перебування тут “Барлогові” надано найвищу охорону, на яку тільки спромоглося Міністерство магії. Це додало певних незручностей Артурові й Молі… наприклад, усю їхню пошту спочатку перевіряють у міністерстві, і аж тоді доставляють сюди. Вони анітрохи не нарікають, бо їх турбує насамперед твоя безпека. Тому було б невдячно з твого боку, якщо ти, живучи в них, наражатимешся хоч на якийсь ризик.

– Я розумію, – швидко погодився Гаррі.

– Тоді дуже добре, – сказав Дамблдор, відчиняючи двері сарайчика й виходячи на подвір’я. – Бачу світло на кухні. Треба вже нарешті дати Молі змогу понарікати, який же ти худий.

Зайва Флегма

Гаррі з Дамблдором підійшли до “Барлогу” з чорного ходу, переступаючи через розкиданий знайомий мотлох – старі гумові чоботи та іржаві казани; Гаррі чув, як поодалік у курнику тихенько сокочуть сонні кури. Дамблдор тричі постукав, і Гаррі побачив як за кухонним вікном метнулася чиясь тінь.

– Хто там? – долинув нервовий голос і Гаррі впізнав місіс Візлі. – Назвіться!

– Це я, Дамблдор, привіз вам Гаррі.

Двері негайно відчинилися. За ними стояла місіс Візлі, низенька, пухкенька, в старому зеленому халаті.

– Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете аж уранці!

– Нам пощастило, – пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. – Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався, звісно. О, вітаю, Німфадоро!

Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.

– Вітаю, пане професоре, – озвалася вона. – Здоров, Гаррі.

– Привіт, Тонкс.

Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось силуване. Барвистості у вигляді поменшало, звичних рожевих, мов жуйка, пасем у волоссі не було.

– Я краще піду, – швиденько сказала вона, встаючи й натягаючи на плечі мантію. – Дякую, Молі, за чай і співчуття.

– Будь ласка, не йди, якщо це через мене, – люб’язно попросив Дамблдор. – Я все одно не залишаюся, мушу обговорити невідкладні справи з Руфусом Скрімджером.

– Ні-ні, мені треба йти, – заперечила Тонкс, не дивлячись Дамблдорові у вічі. – На добраніч…

– Дорогенька, може, прийдеш у суботу на вечерю? Будуть Ремус і Дикозор…

– Та ні, Молі, що ти… та все одно дякую… усім на добраніч.

Тонкс прошмигнула повз Дамблдора й Гаррі надвір; ступивши кілька кроків за поріг, крутнулася на місці й розчинилася в повітрі. Гаррі помітив, що місіс Візлі чимось стурбована.

– Гаррі, до зустрічі у Гоґвортсі, – сказав Дамблдор. – Бережи себе. Молі, завжди до твоїх послуг.

Він уклонився місіс Візлі, вийшов надвір і зник точнісінько на тому самому місці, що й Тонкс. Місіс Візлі зачинила двері, а тоді за плечі підвела Гаррі до яскравої лампи, що стояла на столі, й почала його оглядати.

– Ти точно як Рон, – зітхнула вона, роздивляючись його. – На вас обох ніби наклали розтягувальні чари. Рон, відколи я купувала йому нові шкільні мантії, виріс сантиметрів на десять. Голодний, Гаррі?

– Так, – зізнався Гаррі, раптом усвідомлюючи, як він зголоднів.

– Сідай, любий, зараз я щось приготую.

Коли Гаррі сів, йому на коліна тут же вистрибнув і вмостився, муркочучи, рудий пухнастий кіт з приплюснутою мордочкою.

– То й Герміона тут? – радісно спитав Гаррі, чухаючи Криволапика за вушком.

– Так, позавчора приїхала, – повідомила місіс Візлі, постукуючи чарівною паличкою по великій залізній каструлі, та з гучним брязкотом стрибнула на плиту й одразу закипіла. – Усі вже, звісно, сплять, ми ж не чекали на тебе так рано. На, їж…

Вона знову стукнула каструлю, та злетіла вгору, полинула до Гаррі й нахилилася; місіс Візлі ледве встигла підставити миску, як у неї полився густий і паруючий цибуляний суп.

– Хліба, любий?

– Дякую, місіс Візлі.

Вона змахнула чарівною паличкою над плечем; до столу елегантно підлетіла хлібина й ніж. Коли хлібина сама себе покраяла, а каструля повернулася на плиту, місіс Візлі сіла коло Гаррі.

– То ти вмовив Горація Слизорога знову піти викладати?

Гаррі кивнув, бо мав повний рот супу й не міг говорити.

– Він навчав Артура й мене, – сказала місіс Візлі. – Працював у Гоґвортсі, здається, вічно; почав приблизно в той самий час, що й Дамблдор. Сподобався він тобі?

Гаррі тепер напхав рота хлібом, тож тільки стенув плечима.

– Розумію тебе, – кивнула місіс Візлі. – Він, коли захоче, може здаватися привабливим, хоч Артурові він ніколи особливо не подобався. Міністерство аж кишить колишніми Слизороговими улюбленцями – він уміє проштовхувати своїх, а от на Артура в нього ніколи не вистачало часу… мабуть, не покладав на нього великих надій. Та це тільки доводить, що навіть Слизоріг може помилятися. Не знаю, чи писав тобі про це Рон… це так недавно сталося… Артур отримав підвищення!

Видно було, що місіс Візлі аж розпирало бажання поділитися цією новиною. Гаррі необережно проковтнув цілу ложку паруючого супу і подумав, що від опіку в горлі йому повискакують пухирі.

– Це чудово! – видихнув він.

– Ти таке золотко, – засяяла місіс Візлі, мабуть, вирішивши, що це він заплакав від розчулення. – 3 огляду на нинішню ситуацію Руфус Скрімджер заснував кілька нових служб, і Артур тепер голова бюро виявлення та конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів. Це серйозна посада, в нього тепер десятеро підлеглих!

– А навіщо це бюро?..

– Розумієш, через усю цю паніку, пов’язану з Відомо-Ким, скрізь почали торгувати якимись дивними штуками, що нібито мають оберігати від Відомо-Кого і смертежерів. Можеш собі уявити, що то за дурниці… так звані захисні настоянки, а насправді соуси й підливки з додачею буботрубного гною або інструкції для оборонного пристріту, від якого відпадають вуха… зловмисниками найчастіше виявляються такі типи, як Манданґус Флечер, що за все своє життя не зробили нічого порядного, а тепер користуються панічними настроями. А подекуди взагалі трапляється справжнє паскудство. Недавно Артур конфіскував коробку з зачарованими стереоскопами, явно підкинуту якимось смертежером. Отож, як бачиш, це дуже важлива робота, і я йому кажу, що нічого шкодувати за всякими тостерами, автомобільними свічками та іншими маґлівськими дурничками. – На завершення своєї промови місіс Візлі суворо глянула на Гаррі, наче це він наполягав, що треба шкодувати за автомобільними свічками.

– А містер Візлі й досі на роботі? – спитав Гаррі.

– І досі. Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється… казав, що повернеться опівночі…

Вона зиркнула на великого годинника, що лежав боком на купі простирадл у кошику для білизни біля столу. Гаррі відразу його впізнав: на циферблаті було дев’ять стрілок з іменами членів родини. Раніше годинник висів у вітальні, а зараз, судячи з того, де він опинився, місіс Візлі, мабуть, узяла собі за звичку носити його по всій хаті. Усі дев’ять стрілок показували на позначку “смертельна небезпека”.

– Майже увесь час отак, – пояснила місіс Візлі непереконливо бадьорим голосом, – відколи Відомо-Хто почав діяти відкрито. Думаю, всім зараз загрожує смертельна небезпека… навряд чи це стосується тільки нашої родини… але не знаю, чи має ще хтось такого годинника, тому не можу перевірити. Ага!

Вона вказала на циферблат годинника. Стрілка містера Візлі пересунулася до позначки “в дорозі”.

– Він вертається!

І справді за якусь мить у задні двері постукали. Місіс Візлі підскочила й побігла туди; узявшись за ручку і припавши до дерев’яних дверей щокою, тихенько запитала:

– Це ти, Артуре?

– Так, – долинув утомлений голос містера Візлі. – Але я сказав би це навіть, якби був смертежером. Запитай щось інше!

– Ой, та що ти…

– Молі!

– Ну, добре-добре… яке твоє найпалкіше бажання?

– Довідатись, як тримаються в повітрі літаки.

Місіс Візлі кивнула й потягла було за ручку, але містер Візлі, мабуть, міцно тримав її з того боку, бо двері не відчинилися.

– Молі! Я мушу ще в тебе щось запитати!

– Артуре, це казна-що.

– Як ти любиш, щоб я тебе називав, коли ми наодинці?

Навіть у тьмяному світлі Гаррі побачив, що місіс Візлі зашарілася; він і сам відчув, як у нього палають шия й вуха, і взявся швидко сьорбати суп, голосно дзенькаючи по мисці ложкою.

– Молісюсінька, – прошепотіла напівмертва місіс Візлі в щілину.

– Правильно, – підтвердив містер Візлі. – Можеш тепер мене впускати.

Місіс Візлі відчинила двері і зайшов її чоловік – худий, лисуватий, рудоволосий чарівник у рогових окулярах та довгій запорошеній дорожній мантії.

– Я все одно не розумію, навіщо це все повторювати щоразу, коли ти вертаєшся додому, – сказала місіс Візлі, помагаючи чоловікові знімати мантію; її щоки ще й досі пашіли. – Та будь-який смертежер витисне з тебе цю відповідь перш ніж перевтілитися в тебе!

– Знаю, люба, але це міністерська процедура, а я повинен подавати приклад. Що це так гарно пахне? Цибуляний суп?

Містер Візлі радо глянув на стіл.

– Гаррі! А ми тебе до ранку й не чекали!

Вони обмінялися потисками рук, і містер Візлі сів на стілець біля Гаррі. Місіс Візлі поставила й перед ним миску з супом.

– Дякую, Молі. Важка була ніч. Якийсь телепень почав продавати видозмінні медалі. Почепиш таку на шию і можеш за бажанням міняти зовнішність. Сто тисяч масок, усього за десять ґалеонів!

– А що від них буває насправді?

– Найчастіше просто набуваєш неприємного жовтогарячого кольору, однак у кількох осіб по всьому тілу повискакували бородавки зі щупальцями. Наче в лікарні святого Мунґа й так мало роботи!

– Фред і Джордж люблять такі штуки, – завагалася місіс Візлі. – Ти не думаєш, що…

– Не думаю! – вигукнув містер Візлі. – Хлопці б такого не робили, особливо зараз, коли всі відчайдушно шукають хоч якогось захисту!

– То ти запізнився через ті видозмінні медалі?

– Та ні. До нас ще дійшли чутки про небезпечний відбивальний пристріт, насланий у районі “Слон і замок”, та, на щастя, поки ми туди дісталися, магічний загін спецпризначення усе вже владнав…

Гаррі затулився рукою й нишком позіхнув.

– Спати, – миттю заявила місіс Візлі, від очей якої це не сховалося. – Я вже приготувала для тебе кімнату Фреда й Джорджа, житимеш там.

– Як, а вони де?

– На алеї Діаґон, сплять у крихітній квартирці над своєю крамничкою жартів, бо мають багато роботи, – пояснила місіс Візлі. – Мушу сказати, що я спочатку була проти, але в них, здається, таки є діловий нюх! Ходімо, дорогенький, твоя валіза вже нагорі.

– На добраніч, містере Візлі, – попрощався Гаррі, відставляючи стільця. Криволапик легенько зіскочив з його колін і вислизнув з кухні.

– На добраніч, Гаррі, – відповів містер Візлі.

Коли вони виходили з кухні, Гаррі помітив, як місіс Візлі зиркнула на годинник у кошику для білизни. Усі стрілки були знову на позначці “смертельна небезпека”.

Кімната близнюків була на третьому поверсі. Місіс Візлі націлила чарівну паличку на лампу, що стояла на столику біля ліжка, й та негайно спалахнула, заливаючи кімнату приємним золотавим світлом. Хоч на письмовому столі біля вікна стояла велика ваза з квітами, їхній аромат не міг перебити стійкий запах стрілецького пороху, як визначив його Гаррі. Підлога була завалена запечатаними картонними коробками без жодних позначок. Серед них стояла й валіза Гаррі. Кімната нагадувала тимчасовий склад.

Гедвіґа привітала Гаррі радісним ухканням зі свого сідала на шафі, а тоді вилетіла у вікно; він знав, що вона хотіла його побачити перед тим, як вирушати на полювання. Гаррі сказав місіс Візлі “на добраніч”, одягнув піжаму й ліг у ліжко. Відчув під наволочкою щось тверде. Понишпорив і знайшов липку фіолетово-помаранчеву цукерку, в якій упізнав батончика-блювончика. Усміхнувшись, він перевернувся на бік і одразу заснув.

Минуло всього кілька секунд, як здалося Гаррі, і його розбудив гарматний залп, з яким розчинилися навстіж двері. Сівши на ліжку, він почув, як з шурхотом розсуваються штори: в очі боляче вдарило сліпуче сонячне світло. Затуляючись однією рукою, другою він почав намацувати окуляри.

– Шотуттаке?

– А ми й не знали, що ти вже тут! – прокричав радісний голос і хтось ударив Гаррі по потилиці.

– Роне, не бий його! – у дівчачому голосі чувся докір.

Гаррі нарешті знайшов окуляри і нап’яв їх на носа, але світло було таке яскраве, що він і далі майже нічого не бачив. Перед ним хиталася висока розмита тінь; він закліпав, і тінь помалу перетворилася на широко усміхненого Рона Візлі.

– Усе кльово?

– Краще не буває, – Гаррі потер потилицю і знову впав на подушку. – А в тебе?

– Непогано, – Рон підтяг картонну коробку й сів на неї. – Коли ти тут з’явився? Мама оце аж зараз нам сказала!

– Десь о першій ночі.

– А з маґлами все гаразд? Вони до тебе добре ставилися?

– Як завжди, – відповів Гаррі, а Герміона тим часом сіла на краєчку ліжка. – Зі мною вони майже не розмовляли, але мені так навіть більше подобається. А як ти, Герміоно?

– Ой, та зі мною все добре, – сказала Герміона, уважно дивлячись на Гаррі, мов на хворого.

Він розумів, чим це викликано, але не мав найменшого бажання обговорювати Сіріусову смерть чи якісь інші скорботні теми, тому запитав:

– А котра вже година? Я що, пропустив сніданок?

– Про це не журись, мама тобі все принесе; вона вважає, що ти страшенно схуд, – закотив очі Рон. – То що там відбувалося?

– Нічого такого. Я собі нидів у тітки з дядьком.

– Ой, не треба понтів! – скривився Рон. – Ти ж десь був з Дамблдором!

– Там не було нічого цікавого. Він хотів, щоб я йому допоміг умовити одного старого вчителя повернутися з пенсії. Такий собі Горацій Слизоріг.

– А-а, – Рон був помітно розчарований. – А ми думали…

Герміона застережливо зиркнула на Рона, і Рон на повній швидкості змінив курс.

– …ми так і думали, що нічого цікавого.

– Та невже? – пирхнув Гаррі.

– Так… так, бо Амбриджки вже немає, тож ясно, що нам потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, е-е, і який він?

– Схожий на моржа і був колись вихователем Слизерину, – пояснив Гаррі. – Що з тобою, Герміоно?

Герміона увесь цей час дивилася на нього так, ніби чекала, що от-от проявляться якісь дивні симптоми. Поспіхом вона зобразила непереконливу усмішку.

– Та ні, нічого! То, гм, як по-твоєму, добрий учитель вийде зі Слизорога?

– Не знаю, – знизав плечима Гаррі. – Гірших за Амбриджку бути не може.

– Я знаю ще гіршу за Амбриджку, – пролунало від дверей. У кімнату з роздратованим виглядом зайшла, горблячись, молодша Ронова сестра. – Привіт, Гаррі.

– Що з тобою? – здивувався Рон.

– Це все вона, – буркнула Джіні, з розгону сідаючи на ліжко біля Гаррі. – Я від неї скоро здурію.

– А що вона тепер зробила? – співчутливо поцікавилася Герміона.

– Та так зі мною говорить… наче мені три рочки!

– Я знаю, – Герміона стишила голос. – Вона цікавиться лише собою.

Гаррі був приголомшений, що Герміона так відгукується про місіс Візлі, й тому чудово зрозумів Рона, коли той сердито кинув:

– Ви можете хоч на п’ять секунд дати їй спокій?

– О, давай, захищай її, – огризнулася Джіні. – Ми знаємо, що ти нею захоплений.

Ці слова якось не пасували до Ронової матері; відчуваючи, що він чогось не розуміє, Гаррі запитав:

– Про кого це ви?..

Відповідь на своє запитання він одержав, ще й не договоривши. Двері спальні знову рвучко відчинилися, й Гаррі інстинктивно з такою силою смикнув на себе ковдру, що Герміона й Джіні попадали з ліжка.

У дверях стояла дівчина такої запаморочливої вроди, що в кімнаті раптом наче забракло повітря. Висока й струнка, з довгим білявим волоссям, вона, здавалося, випромінювала легеньке сріблясте сяйво. А довершувала це досконале видіння важка таця зі сніданком в її руках.

– ‘Аггі, – вимовила вона гортанним голосом. – Тсе бульо дюже довго!

Дівчина переступила поріг і пішла до нього; за нею дріботіла сердита місіс Візлі.

– Не треба було брати тацю, я й сама віднесла б!

– Тсе бульо не вашко, – сказала Флер Делякур, ставлячи тацю Гаррі на коліна, а тоді нахилилася й поцілувала його в щоку: він відчув, як палає те місце, якого торкнулися її вуста. – Я так готіла його батшити. Пам’ятаєш мою сестгу, Ґабгіель? Вона не пегестає говогити пго ‘Аггі Поттега. Вона буде гада побатшити тебе знову.

– О… то вона теж тут? – прохрипів Гаррі.

– Ні-ні, дугненький, – дзвінко розсміялася Флер, – я казала пго наступне літо, коли ми… то ти не знаєш?

Її великі сині очі округлилися й вона докірливо глянула на місіс Візлі, котра почала виправдовуватися:

– Ми просто ще не встигли йому сказати.

Флер знову повернулася до Гаррі, тріпнувши своїм сріблястим волоссям, аж воно хльоснуло місіс Візлі по обличчю.

– Ми з Біллом збигаємося одгушитись!

– Он як, – пробелькотів Гаррі. Він не міг не помітити, що місіс Візлі, Герміона й Джіні уникають дивитися одна одній у вічі. – Ого. Е-е… поздоровляю!

Вона нахилилася й знову його поцілувала.

– Білл загаз дюже зайнятий, багато пгацює, а я пгацюю на півставки в Ґгінґотсі, шоб поліпшити свій вімова, тому він запгосив мене на кілька днів сюди, шоб кгашче зазнайомитися з його годиною. Я так згаділа, коли потшула, шо ти пгиїдеш… тут нічого гобити, хіба шо любиш кугей чи куховагити! Ну… смашного тобі, ‘Аггі!

На цих словах вона граціозно крутнулася й випливла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.

Місіс Візлі прошипіла щось схоже на “пхи”!

– Мама її ненавидить, – спокійно повідомила Джіні.

– Неправда! – сердито заперечила місіс Візлі. – Просто я вважаю, що вони поспішили з заручинами!

– Вони вже рік знайомі, – втрутився Рон, що, ніби причмелений, не зводив очей із зачинених дверей.

– Хіба це довго! Я, звісно, розумію, чому так сталося. Усе через непевність, пов’язану з поверненням Відомо-Кого, бо люди думають, що завтра їх може не стати, тому й поспішають з усілякими рішеннями, над якими раніше поміркували б. Так само було й під час його попередньої могутності – люди тікали зі своїми коханими світ за очі…

– А серед них і ви з татом, – хитро додала Джіні.

– Це так, але ми з батьком чудово пасували одне одному, навіщо нам було чекати? – заперечила місіс Візлі. – Тоді як Білл і Флер… ну… що вони мають спільного? Він працьовитий, практичний, а вона…

– Корова, – підказала Джіні, киваючи головою. – Але Білл не такий уже й практичний. Він же спеціаліст зі зламувань проклять і любить пригоди, любить ефектність… думаю, саме тому він і волочиться за Флегмою.

– Не називай її так, Джіні, – розсердилася місіс Візлі, а Гаррі з Герміоною розреготалися. – Ну, мені вже треба йти… їж, Гаррі, яєчню, поки тепла.

Вона вийшла. Ронове очманіння не миналося; він сіпав головою, наче пес, що намагається струсити воду з вух.

– Хіба до неї не можна звикнути, живучи в одному домі? – спитав Гаррі.

– Воно-то так, – погодився Рон, – але коли наштовхуєшся на неї несподівано, як оце зараз…

– Жалюгідно, – люто чмихнула Герміона й відійшла від Рона аж до стіни, а там розвернулася, склала на грудях руки і втупилася в нього.

– Невже ти хочеш, щоб вона тут тинялася завжди? – недовірливо спитала Джіні в Рона. Коли той тільки знизав плечима, сестра додала:

– А я впевнена, що мама покладе цьому край.

– Як же вона зуміє? – поцікавився Гаррі.

– Вона цілий час намагається запросити в гості Тонкс. Має, мабуть, надію, що Білл накине на неї оком. Я теж на це сподіваюся. Краще б у нашій родині була вона.

– Так їй і вдасться, – саркастично зауважив Рон. – Послухайте, та жоден нормальний чувак не вибере Тонкс, якщо поруч буде Флер. Тобто Тонкс класна, коли не робить ідіотських фокусів з волоссям і носом, але…

– Вона в сто разів приємніша за Флегму, – заперечила Джіні.

– І значно розумніша, бо вона аврор! – додала з кутка Герміона.

– Флер теж не дурна, не забувайте, що вона брала участь у Тричаклунському турнірі, – сказав Гаррі.

– Хоч ти не починай! – огризнулася Герміона.

– Мабуть, тобі подобається, як вона каже “‘Аггі”? – зневажливо кинула Джіні.

– Ні, – заперечив Гаррі, вже не радий, що втрутився, – я тільки казав, що Флегма… тобто Флер…

– Я воліла б мати в родині Тонкс, – повторила Джіні. – Вона хоч весела.

– Щось вона останнім часом не дуже веселить, – заперечив Рон. – Я її бачив кілька разів і вона більше нагадувала Плаксиву Мірту.

– Це несправедливо, – обурилася Герміона. – Вона й досі не відійшла від того, що сталося… усе ж… він її двоюрідний брат!

У Гаррі стислося серце. От і до Сіріуса добралися. Він схопив виделку й почав закидати в рота яєчню, щоб у розмову не втягли і його.

– Тонкс і Сіріус майже не знали одне одного! – вигукнув Рон. – Сіріус просидів в Азкабані пів її життя, а до того їхні родини навіть не зустрічалися…

– Не в тому річ, – заперечила Герміона. – Вона вважає, що винна в його смерті!

– Чого це? – не зміг стриматися Гаррі.

– Бо це вона билася з Белатрисою Лестранж. Мабуть, відчуває, що якби тоді її перемогла, то Белатриса не змогла б убити Сіріуса.

– Це дурість, – сказав Рон.

– Це почуття вини з боку того, хто вижив, – сказала Герміона. – Я знаю, що Люпин намагався її заспокоїти, але вона й досі в депресії. Їй навіть її метаморфомагія не вдається!

– Що?..

– Не може змінювати собі зовнішність, як звикла, – пояснила Герміона. – Мабуть, на її дар вплинув шок.

– Я й не знав, що таке могло статися, – здивувався Гаррі.

– Я теж, – зізналася Герміона, – але, мабуть, якщо перебувати в стані сильної депресії…

Знову відчинилися двері і з’явилася голова місіс Візлі.

– Джіні, – прошепотіла вона, – іди вниз, допоможи приготувати обід.

– Я ж розмовляю з людьми! – обурилася Джіні.

– Хутко! – додала місіс Візлі й пішла.

– Вона мене кличе тільки тому, що не хоче залишатися з Флегмою! – сердито буркнула Джіні. Тріпнула довгим рудим волоссям, дуже вдало перекривляючи Флер, і пішла штучною ходою, піднявши руки над собою, наче балерина.

– Вам усім теж раджу швиденько йти вниз, – додала вона, виходячи з кімнати.

Гаррі скористався тимчасовою мовчанкою, щоб доїсти сніданок. Герміона роздивлялася Фредові з Джорджем коробки, час від часу нишком поглядаючи на Гаррі. Рон, частуючись Гарріною грінкою, й далі замріяно дивився на двері.

– А це що таке? – запитала Герміона, тримаючи щось схоже на маленький телескоп.

– Не знаю, – відповів Рон, – але якщо Фред і Джордж залишили його тут, то він, мабуть, ще не готовий для крамнички жартів, тому будь обережна.

– Твоя мама казала, що крамничка процвітає, – згадав Гаррі. – Казала, що у Фреда з Джорджем виявився справжній діловий нюх.

– Це ще м’яко сказано, – мовив Рон. – Вони гребуть ґалеони лопатами! Не дочекаюся, щоб глянути на цю крамничку. Ми ще не були на алеї Діаґон, бо мама каже, що для додаткової безпеки з нами має піти тато, який зараз страшенно зайнятий на роботі, але там має бути класно.

– А як там Персі? – поцікавився Гаррі (третій за віком Ронів брат був у родині білою вороною). – Чи він уже розмовляє з твоїми батьками?

– Нє-а, – відповів Рон.

– Але ж він знає, що твій тато мав абсолютну рацію щодо повернення Волдеморта…

– Дамблдор каже, що людям значно легше прощати помилки інших, ніж їхню правоту, – втрутилася Герміона. – Я чула, Роне, як він це казав твоїй мамі.

– Хто ще, крім Дамблдора, казатиме такі божевільні речі, – стенув плечима Рон.

– Цього року він даватиме мені приватні уроки, – сказав, ніби між іншим, Гаррі.

Рон ледь не вдавився грінкою, а Герміона охнула.

– Чого ж ти мовчав! – вигукнув Рон.

– Та я щойно згадав, – чесно зізнався Гаррі. – Він це сказав учора вночі у вашому сарайчику для мітел.

– Нічого собі… приватні уроки у Дамблдора! – Рон був вражений. – Цікаво, чого це він?..

Рон затнувся на півслові. Гаррі помітив, що вони з Герміоною перезирнулися. Гаррі відклав ножа й виделку, і серце його забилося швидше, хоч він так само без руху сидів на ліжку. Дамблдор радив розповісти… чом би й не зараз?

Він втупився поглядом у виделку, що поблискувала на колінах, і сказав:

– Не знаю точно, чому він даватиме мені уроки, але це, мабуть, пов’язано з пророцтвом.

Рон з Герміоною мовчали як риби. Гаррі навіть здалося, що вони заклякли. Він повів далі, не зводячи погляду з виделки:

– З тим, яке намагалися викрасти в міністерстві.

– Але ж ніхто не знає, про що в ньому йшлося, – швидко додала Герміона. – Воно ж розбилося.

– Хоч у “Віщуні” писали, що… – почав було Рон, проте Герміона зашипіла:

– Цс!

– “Віщун” писав правду, – підтвердив Гаррі, з великим зусиллям переводячи погляд на друзів: видно було, що Герміона налякана, а Рон захоплений. – Та скляна куля, що розбилася, то був не єдиний запис пророцтва. Я його повністю почув у Дамблдоровім кабінеті. Пророцтво було зроблене для нього, тож він міг мені сказати. Зі змісту випливає, – Гаррі важко зітхнув, – що саме я маю покінчити з Волдемортом… принаймні там сказано, що разом нам жити не судилося.

Якусь мить усі троє мовчки дивилися одне на одного. Тоді щось голосно бабахнуло, і Герміона зникла за стіною чорного диму.

– Герміоно! – крикнули Гаррі з Роном. Таця для сніданку з брязкотом полетіла на підлогу.

Герміона з’явилася, кахикаючи, з-за хмари диму, тримаючи в руці телескоп і демонструючи свіжий фіолетовий синець під оком.

– Я його стиснула, а він… а він мене вдарив! – зойкнула вона.

І справді, тепер вони побачили крихітний кулачок на довжелезній пружині, що стирчав з одного кінця телескопа.

– Не журися, – заспокоїв Рон, насилу стримуючи сміх, – мама тебе вилікує, вона добре гоїть дрібні поранення…

– Ой, та не звертайте уваги! – махнула рукою Герміона. – Гаррі, ой, Гаррі…

Вона знову сіла на краєчок його ліжка.

– Ми думали, коли вже повернулися з міністерства… звісно, ми нічого не хотіли тобі казати, але з того, що Луціус Мелфой говорив про пророцтво, ніби воно про тебе й Волдеморта… то ми так і думали, що це щось таке… ой, Гаррі… – Вона подивилися на нього й прошепотіла:

– Тобі страшно?

– Не так, як спочатку, – зізнався Гаррі. – Коли я вперше про це почув, то злякався… але тепер мені здається, ніби я завжди знав, що врешті-решт маю з ним зіткнутися…

– Коли ми почули, що Дамблдор забиратиме тебе особисто, то ми так і подумали, що він тобі щось скаже, або покаже щось, пов’язане з пророцтвом, – палко додав Рон. – І ми не помилилася, правда? Він би не давав тобі уроків, якби думав, що тобі нічого не світить, не витрачав би на тебе часу… він думає, що в тебе є шанс!

– Це правда, – погодилася Герміона. – Цікаво, Гаррі, чого саме він тебе навчатиме? Мабуть, найвищої захисної магії… могутніх протизаклять… антипристріту…

Гаррі не дуже прислухався. По тілі розтікалося тепло, що не мало нічого спільного з сонячним сяйвом; тягар у грудях розчинявся й зникав. Він знав, що Рон і Герміона шоковані набагато більше, ніж по них видно, але те, що вони були біля нього, заспокоювали його й підбадьорювали, а не сахалися, як від заразного чи небезпечного, варте було більшого, ніж він міг їм висловити.

– …і загальних ухильних заклять, – договорила Герміона. – Зате ти знаєш хоч один предмет, який цього року вивчатимеш. На один більше, ніж ми з Роном. Цікаво, коли вже ми отримаємо наші підсумкові СОВи?

– Мабуть, скоро, бо вже минув цілий місяць, – припустив Рон.

– Стривайте, – пригадав Гаррі ще одну тему вчорашньої розмови. – Дамблдор, здається, казав, що ми отримаємо СОВи вже сьогодні!

– Сьогодні? – зойкнула Герміона. – Сьогодні? А чому ж ти… о, Боже… треба ж було сказати…

Вона схопилася на ноги.

– Подивлюся, чи не прилетіли поштові сови…

Та коли за десять хвилин Гаррі вдягнувся і зійшов униз з порожньою тацею в руках, то побачив Герміону, що сиділа, розгублена, за кухонним столом, та місіс Візлі, яка намагалася зменшити Герміонину схожість зі смугастою пандою.

– Не зникає, – стурбовано говорила місіс Візлі, стоячи над Герміоною з чарівною паличкою і книжкою “Помічник цілителя”, розгорнутою на сторінці “Синці, порізи й подряпини”. – Завжди ж діяло. Нічого не розумію.

– Цілком у стилі Фреда з Джорджем. Вони зробили так, щоб синець не зникав, бо вважали, що це смішно, – сказала Джіні.

– Він мусить зійти! – пискнула Герміона. – Не буду ж я отак скрізь ходити!

– Не будеш, люба, ми знайдемо ліки, не переживай, – заспокоювала її місіс Візлі.

– Білл мені гозповідав, які веселі Фгед і Джогдж! – сяйнула безтурботною усмішкою Флер.

– Ага, я зараз лусну зі сміху, – огризнулася Герміона.

Вона схопилася й, заламуючи руки, забігала по кухні.

– Місіс Візлі, ви впевнені, що зранку сови не прилітали?

– Так, люба, я б їх помітила, – терпляче підтвердила місіс Візлі. – Але ж іще немає й дев’ятої, попереду море часу…

– Я знаю, що завалила “Стародавні руни”, – гарячково бурмотіла Герміона, – я там точно зробила одну серйозну помилку в перекладі. А практичний іспит із захисту від темних мистецтв мені взагалі не вдався. Раніше мені здавалося, що з трансфігурацією я впоралася непогано, але зараз…

– Герміоно, замовкни вже, ти не одна нервуєшся! – не витримав Рон. – От як отримаєш своїх одинадцять відмінних СОВ…

– Ні-ні-ні! – істерично сплеснула долонями Герміона. – Я знаю, що все провалила!

– А що буде, якщо ми провалимо іспити? – запитав Гаррі, ні до кого конкретно не звертаючись, але відповіла на це знову Герміона.

– Обговоримо можливі варіанти з вихователькою нашого гуртожитку. Я питала про це професорку Макґонеґел наприкінці навчального року.

У Гаррі закрутило в животі. Краще б він не їв так багато за сніданком.

– А ми в Бобатоні, – самовдоволено сказала Флер, – все гобили інакше. Гадаю, так бульо кгаще. Ми здавали іспити після шести гоків навчання, а не п’яти, а тоді…

Флерині слова заглушив вереск. Герміона показувала на вікно кухні. У небі чітко виднілися три чорні цятки, що швидко збільшувалися.

– Це точно сови, – прохрипів Рон, підстрибуючи й стаючи біля вікна поруч з Герміоною.

– І їх три, – додав Гаррі, швидко займаючи місце з другого боку.

– По одній для кожного, – перелякано прошепотіла Герміона. – Ой, ні… ой, ні… ой, ні…

Вона міцно схопила Гаррі й Рона за лікті.

Сови летіли прямісінько до “Барлогу”, три гарні сірі сови, і кожна, як стало помітно, коли вони знизилися над стежкою, що вела до будинку, несла великого квадратного конверта.

– Ой, ні! – репетувала Герміона.

Місіс Візлі протиснулася повз них і відчинила кухонне вікно. Одна, друга, третя – сови по черзі залетіли в кухню і посідали на столі рівненьким рядком. Тоді всі три підняли праві лапки.

Гаррі підійшов до них. Лист, адресований йому, був прив’язаний до лапки середньої сови. Тремтячими пальцями він його відв’язав. Ліворуч від нього Рон намагався відчепити власні результати; праворуч у Герміони так тремтіли пальці, що її сова теж почала трястися.

Ніхто в кухні не промовив ані слова. Нарешті Гаррі спромігся відв’язати свого конверта. Швидко його розірвав, вийняв і розгорнув аркуш пергаменту.

ПІДСУМКОВІ СЕРЕДНІ ОЦІНКИ ВЗІРЦЕВОГО УЧНЯ

Позитивні оцінки: Відмінно (В) Негативні оцінки: Погано (П)

Добре (Д) Жахливо (Ж)

Задовільно (3) Троль (Т)

ГАРРІ ДЖЕЙМС ПОТТЕР ОТРИМАВ:

Астрономія: З

Догляд за магічними істотами: Д

Заклинання: Д

Захист від темних мистецтв: В

Віщування: П

Гербалогія: Д

Історія магії: Ж

Настійки: Д

Трансфігурація: Д

Гаррі перечитав пергамент кілька разів, і з кожним разом йому ставало легше дихати. Усе було нормально: він знав, що провалить віщування, і не мав жодної надії, що складе історію магії, після того, як зомлів прямо на іспиті, але ж усе інше він склав! Провів пальцем по оцінках… непогано впорався з трансфігурацією і гербалогією, і навіть за настійки отримав оцінку “добре”! А найкраще, що він отримав “відмінно” за захист від темних мистецтв!

Гаррі озирнувся. Герміона стояла до нього спиною, схиливши голову, а от Рон мав цілком задоволений вигляд.

– Я провалив тільки віщування та історію магії, але кому вони потрібні? – радісно повідомив він Гаррі. – На… Міняймося…

Гаррі переглянув Ронові оцінки: відмінних там не було…

– Я знав, що тобі найкраще піде захист від темних мистецтв, – штурхнув Рон Гаррі в плече. – Ми класно справилися, скажи?

– Молодчина! – гордо вигукнула місіс Візлі, розкуйовдивши Ронові волосся. – Сім СОВ, це більше, ніж Фред і Джордж отримали разом!

– Герміоно, – невпевнено заговорила Джіні, бо Герміона й досі стояла до них спиною. – Як там у тебе?

– У мене… непогано, – ледь чутно пробурмотіла Герміона.

– Ой, не треба, – скривився Рон, а тоді підійшов і висмикнув з рук табель. – Так… десять оцінок “відмінно” й однісіньке “добре” за захист від темних мистецтв. – Він подивився на неї трохи здивовано і водночас сердито. – І ти ще, мабуть, розчарована, га?

Герміона похитала головою, а Гаррі розреготався.

– Отепер ми всі можемо здавати НОЧІ! – радів Рон. – Мамо, ковбасок не лишилося?

Гаррі ще раз глянув на свої оцінки. Кращих годі було й сподіватися. Одного тільки було трохи жаль… це означало кінець його честолюбним мріям стати аврором. Він не отримав належної оцінки за настійки. Знав, що так буде, але все одно відчував пустку в грудях, дивлячись знову й знову на малесеньку чорну літеру “Д”.

Колись замаскований смертежер перший сказав Гаррі, що з нього вийде добрий аврор, і ця думка так його захопила, що він уже не міг уявити для себе іншого покликання. Ба навіть більше: хіба ж могла його чекати інша доля після того, як він місяць тому почув пророцтво… разом їм жити не судилося… хіба б не виконав він пророцтва, якби влився в лави цих прекрасно вишколених чаклунів, чиїм завданням було знайти і знищити Волдеморта?

Дракові манівці

Наступні кілька тижнів Гаррі не покидав “Барлогу”. Переважно тільки те й робив, що вдень грав у Візлівському садочку в квідич два-на-два (він з Герміоною проти Рона й Джіні; Герміона грала жахливо, а Джіні добре, тож команди були приблизно рівні), а вечорами поглинав по три порції кожнісінької страви, що ними напихала його місіс Візлі.

Це були б щасливі й спокійні канікули, якби не новини про зникнення, дивні аварії і навіть про смертельні випадки, які мало не щодня з’являлися на шпальтах “Віщуна”. Часом Білл та містер Візлі приносили ці звістки додому раніше, ніж про них повідомляли в газеті. Місіс Візлі була незадоволена, що святкування шістнадцятиліття Гаррі було зіпсоване неприємними новинами, якими поділився за столом похмурий і виснажений Ремус Люпин. Його каштанове волосся щедро посмугували сиві пасма, а одяг був як ніколи обшарпаний і полатаний.

– Було ще кілька нападів дементорів, – повідомив він, поки місіс Візлі передавала йому великий шматок святкового торта. – А ще в хижі на півночі знайшли тіло Ігоря Каркарофа. Згори над хижею висіла Чорна мітка… хоча, чесно кажучи, я взагалі дивуюся, що він майже рік протримався після того, як порвав зі смертежерами; Сіріусів брат Реґулус, пригадую, протримався всього кілька днів.

– Може, – насупилася місіс Візлі, – поговоримо про щось інше?

– Ремусе, а ти чув про Флореана Фортеск’ю? – поцікавився Білл, якого частувала вином Флер. – Того чоловіка, що мав…

– …кафе-морозиво на алеї Діаґон? – втрутився Гаррі, відчувши неприємну порожнечу в грудях. – Він завжди пригощав мене морозивом. Що з ним сталося?

– Його викрали, судячи з вигляду його закладу.

– Чому? – запитав Рон, а місіс Візлі гостро зиркнула на Білла.

– Хтозна. Щось їм, мабуть, не сподобалося. Добрий був чолов’яга, цей Флореан.

– Якщо вже ми згадали алею Діаґон, – додав містер Візлі, – то містер Олівандер теж, здається, зник.

– Майстер чарівних паличок? – перелякано спитала Джіні.

– Він. Майстерня порожня. Слідів боротьби нема. Ніхто не знає, пішов він добровільно чи його викрали.

– А де ж люди братимуть палички?

– Звернуться до інших майстрів, – сказав Люпин. – Проте Олівандерові були найкращі, тож якщо він тепер у їхніх лапах, то для нас це не найліпший поворот подій.

На другий день після цього доволі похмурого дня народження з Гоґвортсу прибули листи та перелік підручників. Гаррі отримав несподівану новину: його обрали квідичним капітаном.

– Тепер ти маєш однаковий статус зі старостами! – зраділа Герміона. – Можеш користуватися нашим спецтуалетом і таке інше!

– Ого! Пригадую, коли такий був у Чарлі, – захоплено розглядав капітанський значок Рон. – Гаррі, це круто, тепер ти мій капітан… якщо візьмеш мене знову в команду, ги-ги…

– Мабуть, більше не можна тягти з поїздкою на алею Діаґон, раз ви це все отримали, – зітхнула місіс Візлі, переглядаючи перелік Ронових підручників. – Вирушимо в суботу, якщо татові знову не доведеться мчати на роботу. Без нього я не поїду.

– Мамо, невже ти думаєш, що Відомо-Хто ховається за книжковою полицею у “Флоріш і Блотс”? – захихотів Рон.

– А Фортеск’ю й Олівандер поїхали відпочивати, так? – миттю завелася місіс Візлі. – Якщо ти вважаєш, що заходи безпеки не варті виїденого яйця, то залишайся тут, я й сама все для тебе куплю…

– Ні, я поїду, хочу бачити крамничку Фреда й Джорджа! – поспіхом сказав Рон.

– То краще подумай про свою поведінку, юначе, щоб я не вирішила, що ти ще не дозрів їхати з нами! – сердито гиркнула місіс Візлі, а тоді схопила сімейний годинник, усі дев’ять стрілок якого й далі вказували на позначку “смертельна небезпека”, й поклала його на купу щойно випраних рушників. – Це стосується і повернення в Гоґвортс!

Рон скептично глянув на Гаррі, а його мама схопила кошика з білизною й годинником і вибігла з кімнати.

– Нічого собі… уже й пожартувати не можна…

Та наступні кілька днів Рон старанно уникав будь-яких легковажних натяків на Волдеморта. Субота настала без особливих вибухів з боку місіс Візлі, хоч за сніданком видно було, що вона дуже напружена. Білл, який залишався вдома з Флер (на превелику радість Джіні й Герміоні), подав Гаррі понад столом повний гаманець грошей.

– А мені? – розширилися від подиву Ронові очі.

– Та це ж гаманець Гаррі, телепню, – пояснив Білл. – Гаррі, я взяв його з твого сейфа, бо ґобліни так посилили заходи безпеки, що тепер отримання грошей триває близько п’яти годин. Два дні тому Аркі Філпоту запхнули зонд для перевірки чесності аж у… Повір, так значно простіше.

– Дякую, Білл, – сказав Гаррі, ховаючи золото в кишеню.

– Він завшти т’акий дбайлівий, – захоплено промуркотіла Флер, гладячи Білла по носі. Джіні за спиною у Флер зобразила блювання в тарілку. Гаррі вдавився своїми пластівцями, і Рон гупнув його по спині.

Був хмарний і непривітний день. Коли вони, натягуючи мантії, вийшли з дому, на подвір’ї їх уже чекала спецмашина з Міністерства магії; Гаррі на такій колись уже їздив.

– Добре, що тато зміг прислати машину, – схвально сказав Рон, по-панськи розвалившись у машині, що м’яко від’їхала від “Барлогу”. З кухонного вікна їм махали руками Білл і Флер. Рон, Гаррі, Герміона та Джіні зручно розмістилися на широченному задньому сидінні.

– Не спішіть звикати, бо це тільки заради Гаррі, – пояснив, озирнувшись, містер Візлі. Вони з місіс Візлі сиділи спереду біля міністерського водія; переднє пасажирське сидіння послужливо розтяглося до розмірів канапи на двох. – Йому зараз належиться найвищий рівень безпеки. А в “Дірявому казані” нам нададуть додаткову охорону.

Гаррі промовчав; його не дуже приваблювала перспектива ходити по крамничках в оточенні батальйону аврорів. Він запхнув у рюкзак плаща-невидимку, вважаючи, що раз Дамблдор більшого не вимагав, то й міністерству вистачить, хоча він мав сумнів, що в міністерстві взагалі знають про цей плащ.

– Приїхали, – сказав водій, коли за напрочуд короткий час машина пригальмувала на вулиці Черінґ-Крос-Роуд, а тоді зупинилася біля “Дірявого Казана”. – Я маю на вас тут чекати – хтось знає, скільки то займе часу?

– Години зо дві, мабуть, – припустила місіс Візлі. – О, чудово, ось і він!

Як і місіс Візлі, Гаррі теж визирнув з вікна; серце його закалатало. Біля шинку не було ніяких аврорів, натомість їх чекав велетенський чорнобородий гоґвортський охоронець дичини Рубеус Геґрід у довжелезному плащі з бобрових шкурок; Геґрід, побачивши Гаррі, засяяв і не зважав на ошелешені погляди перехожих маґлів.

– Гаррі! – загудів він, щойно Гаррі вийшов з машини, і стис хлопця в обіймах, аж кістки затріщали. – Бакбик… себто Чахокрил… ти б його видів, Гаррі. Він так си тішить, що знов на чистім повітрі…

– Я за нього радий, – усміхнувся Гаррі, потираючи ребра. – А ми й не думали, що “охорона” – це ти!

– Я знаю – як у давні файні часи. Видите, міністерство хтіло прислати юрму аврорів, але Дамблдор сказав, що вистачить мене їдного, – гордо пояснив Геґрід, випинаючи груди й запихаючи руки в кишені. – Ну, то пішли вже… спочатку ви, Молі й Артуре…

“Дірявий казан” уперше, скільки його Гаррі пам’ятав, стояв цілком порожній. З колишнього товариства був тільки шинкар Том, зморшкуватий і беззубий. Він з надією глянув на гостей, та не встиг промовити й слова, як Геґрід поважним голосом попередив:

– Ми просто собі проходимо, Томе. Ти й сам, мабуть, усе второпав. Гоґвортські справи, знаєш.

Том похмуро кивнув і знову почав протирати склянки; Гаррі, Герміона, Геґрід і родина Візлів минули шинквас і вийшли на прохолодне маленьке подвір’я, де стояли сміттєві баки. Геґрід своєю рожевою парасолькою вдарив по відповідній цеглині в мурі – і там одразу утворився прохід у формі арки, за яким починалася звивиста брукована вуличка. Вони зайшли в той прохід і зупинилися, роззираючись.

Алея Діаґон змінилася. Барвисті сяючі вітрини з підручниками заклять, складниками настоянок та казанами тепер не впадали у вічі, заліплені величезними плакатами Міністерства магії. Переважно ці похмурі фіолетові плакати наводили збільшений текст порад про заходи безпеки – той, що його скрізь розсилали у вигляді листівок. Однак на деяких плакатах були зображені рухомі чорно-білі фотографії тих смертежерів, що й досі перебували на свободі. Белатриса Лестранж глузливо шкірилася з вікна найближчої аптеки. Вітрини деяких крамничок, таких як “Кафе-морозиво Флореана Фортеск’ю”, були забиті дошками. Водночас на вуличці, немов гриби, повигулькували пошарпані лотки та розкладки. До найближчого лотка під бруднуватим смугастим тентом, що стояв біля книгарні “Флоріш і Блотс”, було пришпилено табличку:

“Амулети: надійний захист від вовкулак, дементорів та інферіїв”

Сумнівного вигляду куций чаклун побрязкував до перехожих цілими пригорщами срібних талісманів на ланцюжках.

– Купі адин для дєвочкі, мадам! – звернувся він до місіс Візлі, хитро поглядаючи на Джіні. – Шоб захістить її красівий шейка!

– Якби я був при виконанні… – обурився містер Візлі, сердито зиркаючи на торгаша амулетами.

– Любий, тільки нікого не заарештовуй, бо ми квапимося, – сказала місіс Візлі, нервово перечитуючи перелік. – Мабуть, почнемо від мадам Малкін, бо Герміоні потрібна нова вечірня мантія, та й Ронова шкільна мантія йому вже по кісточки, і Гаррі не завадить купити нову… ходімо всі разом…

– Молі, та навіщо нам усім стовбичити в мадам Малкін, – заперечив містер Візлі. – Може, краще, щоб діти пішли туди з Геґрідом, а ми відвідали б тим часом “Флоріш і Блотс” і купили б їм підручники?

– Не знаю, – стурбовано відповіла місіс Візлі, явно розриваючись між бажанням якомога швидше закінчити покупки і прагненням триматися гурту. – Геґріде, як ти гадаєш?

– Та не журися, Молі, всьо буде файно, – заспокоїв її Геґрід, розмахуючи волохатою рукою завбільшки, як бак для сміття. Місіс Візлі це не зовсім переконало, але вона врешті-решт погодилася й подріботіла з чоловіком і Джіні у “Флоріш і Блотс”, а Гаррі, Рон, Герміона й Геґрід вирушили до крамнички мадам Малкін.

Гаррі помітив, що багато перехожих мали такий самий стурбований і тривожний вигляд, як і місіс Візлі, і що ніхто тепер не зупинявся побалакати; покупці трималися щільними групками, зосереджено купуючи тільки те, по що прийшли. Ніхто не ходив по крамничках сам, без друзів.

– Для нас усіх там буде, либонь, затісно, – припустив Геґрід, зупиняючись біля крамнички мадам Малкін і нахиляючись, щоб зазирнути у вікно. – Я си постою тут на чатах, файно?

Отож Гаррі, Рон і Герміона зайшли в маленьку крамничку втрьох. На перший погляд вона здавалася порожня, та не встигли за ними зачинитися двері, як з-за стояка з вечірніми мантіями, оздобленими зеленими й синіми блискітками, почувся знайомий голос.

– …не дитина, якщо ти, маман, тіпа не помітила. Я й сам можу все купити.

Було чути, як хтось поклацав язиком і пролунав голос, як упізнав Гаррі, мадам Малкін:

– Дорогенький, твоя мама правду каже, зараз ніхто не повинен ходити сам, це стосується не тільки дітей…

– Карочє, краще дивися, куди пхаєш шпильку!

З-за стояка вийшов білявий підліток з блідим гострим обличчям, вбраний у цілий комплект елегантних темно-зелених мантій, краї й рукави яких були обтикані блискучими шпильками. Він підійшов до дзеркала й оглянув себе; минуло кілька секунд, поки він побачив за спиною віддзеркалення Гаррі, Рона й Герміони. Його світло-сірі очі звузилися.

– Маман, якщо тебе зацікавило, звідки смердить, то це зайшла бруднокровка, – глузливо скривився Драко Мелфой.

– Не варто вживати такі слова! – обурилася мадам Малкін, що вискочила з-за стояка з одягом з міряльною стрічкою та з чарівною паличкою. – І прошу не махати в моїй крамниці паличками! – швиденько додала вона, побачивши, що Гаррі й Рон уже витягли палички, націлившись ними на Мелфоя.

Герміона, що стояла за ними, прошепотіла:

– Не треба, чесно, воно того не варте…

– Прикольно, наче ви посміли б користуватися чарами за межами школи, – вишкірився Мелфой. – Карочє, хто тобі підбив око, Ґрейнджер? Я б йому букет подарував.

– Та годі вже! – різко кинула мадам Малкін, озираючись у пошуках підтримки. – Мадам… прошу вас…

З-за стояка з одягом вийшла Нарциса Мелфой.

– Сховайте це, – холодно звеліла вона Гаррі й Рону. – Якщо ви ще раз нападете на мого сина, я зроблю все, щоб це був ваш останній вибрик.

– Та невже? – перепитав Гаррі, ступаючи крок уперед і дивлячись у гладеньке зухвале лице, яке, попри блідість, дуже нагадувало обличчя її сестри. Він тепер був такий самий на зріст, як і вона. – Може, ще й пару смертежерів погукаєте собі на поміч, щоб покінчити з нами?

Мадам Малкін зойкнула й ухопилася за груди.

– Ви що, не треба звинувачувати… так говорити небезпечно… прошу сховати чарівні палички!

Але Гаррі паличку не опускав. Нарциса Мелфой зверхньо осміхнулася.

– Я бачу, Гаррі Поттер, ти хибно вбив собі в голову, що Дамблдорів улюбленець скрізь може почуватися безпечно. Але завжди Дамблдора з тобою не буде.

Гаррі, дражнячись, обвів очима крамницю.

– Ого! Ти ба… його й зараз немає! То, може, спробуєте? Може, в Азкабані вам знайдуть подвійну камеру на пару з вашим чоловіком-невдахою!

Мелфой люто кинувся до Гаррі, але перечепився за край довгої мантії. Рон голосно розреготався.

– Не смій так розмовляти з моєю матір’ю, Поттер! – прогарчав Мелфой.

– Усе нормально, Драко, – притримала його тонкими білими пальцями за плече Нарциса. – Вірю, що Поттер долучиться до свого любого Сіріуса раніше, ніж я до Луціуса.

Гаррі ще вище підняв чарівну паличку.

– Гаррі, не треба! – простогнала Герміона, хапаючи його за руку й намагаючись її опустити. – Подумай… не можна… матимеш такі неприємності…

Мадам Малкін якусь мить вагалася, а тоді вирішила діяти так, ніби нічого не сталося, в надії, що так воно й буде. Вона нахилилася до Мелфоя, який і далі люто зиркав на Гаррі.

– Лівий рукав, думаю, треба підкоротити…

– Ой! – заревів Мелфой, відштовхуючи її руку, – женщина, дивись, куди пхаєш свої шпильки! Маман… мені це вже набридло! – Він стягнув через голову мантії й жбурнув під ноги мадам Малкін.

– Твоя правда, Драко, – презирливо глянула на Герміону Нарциса, – тепер я знаю, що за покидьки сюди приходять… краще відвідаймо “Твілфіта й Татінґа”.

І з цими словами вони вийшли з крамниці, а Мелфой ще й постарався боляче зіштовхнути з дороги Рона.

– Ну, справді! – буркнула мадам Малкін, піднімаючи мантії, а тоді провела над ними кінчиком чарівної палички, неначе пилососом, чистячи від пороху.

Вона була неуважна, коли припасовувала нові мантії Ронові й Гаррі, намагалася продати Герміоні замість відьомської вечірньої мантії чаклунську, а коли нарешті випровадила їх з крамнички, то аж зраділа.

– Усьо зробили? – бадьоро запитав Геґрід, коли вони до нього підійшли.

– Майже, – відповів Гаррі. – Ти бачив Мелфоїв?

– Еге ж, – безтурботно підтвердив Геґрід. – Але вони не наважаться щось учворити на алеї Діаґон. Можеш не переживати, Гаррі.

Гаррі, Рон і Герміона обмінялися поглядами, та вже не встигли позбавити Геґріда цих заспокійливих ілюзій, бо тут разом з Джіні з’явилося подружжя Візлів. У руках вони несли важкі пакунки з книжками.

– Усе нормально? – запитала місіс Візлі. – Купили мантії? Тоді можна по дорозі до Фреда й Джорджа заскочити в аптеку і в “Айлопс”… Тримайтеся всі разом..

Гаррі з Роном нічого в аптеці не купували, бо знали, що більше не вивчатимуть настійки, зате обидва придбали в “Совиному Торговельному Центрі Айлопс” великі коробки совлодощів для Гедвіґи й Левконії. А тоді, дивлячись, як місіс Візлі щохвилини позирає на годинник, подалися шукати “Відьмацькі витівки Візлів” – крамничку жартів, що належала Фредові й Джорджу.

– У нас мало часу, – нагадала місіс Візлі. – Тому швиденько все оглянемо й назад до машини. Уже близько, ось номер дев’яносто два… дев’яносто чотири…

– Ого, – роззявив рота Рон і став як укопаний.

Супроти сірих, заліплених плакатами сусідніх крамничок вітрини дітища Фреда і Джорджа вражали око, наче феєрверк. Випадкові перехожі озиралися на ці вітрини, а дехто з них навіть приголомшено застигав на місці. Ліва вітрина була забита запаморочливою кількістю всіляких товарів, що оберталися, ляскали, спалахували, підстрибували й верещали; у Гаррі аж засльозилося в очах від такого видовища. Права вітрина була закрита велетенським плакатом, фіолетовим, як і міністерські, але прикрашеним блискучими жовтими літерами:

Ви збуджені Відомо-Ким?

Для всіх схвильованих родин –

Надійний КАКО-ЗАГУСТИН!

Віднині запори – на цілі простори!

Гаррі зареготав. Потім почув біля себе глухий стогін, озирнувся й побачив, що місіс Візлі ошелешено дивиться на цей плакат. Її вуста рухалися, беззвучно вимовляючи назву: “Како-загустин”.

– Їх замордують просто в ліжках! – прошепотіла вона.

– Ніколи! – заперечив Рон, що реготав разом з Гаррі. – Це ж класика!

І вони з Гаррі перші забігли в крамничку. Вона була забита покупцями; Гаррі не міг підступитися до полиць. Він роздивлявся коробки, що височіли аж до стелі – там було “Спецхарчування для спецсачкування”, вдосконалене близнюками під час їхнього останнього незавершеного навчального року в Гоґвортсі; Гаррі помітив, що найшвидше розхапували пампушечки-зносаюшечки, бо на полиці залишилася тільки одна пошарпана коробка пампушок. Були ще кошики з фальшивими чарівними паличками – найдешевші з них, коли ними змахнути, просто перетворювалися на гумових курей чи на штани, а найдорожчі лупцювали необачного користувача по голові чи по шиї; були коробки з перами кількох різновидів: самонаповнювальні, самозвіряльні й самомудровідповідальні. Юрба трохи розступилася, й Гаррі зміг проштовхнутися до прилавка, перед яким галаслива зграйка захоплених десятирічних дітлахів стежила за крихітним дерев’яним чоловічком, що поволі піднімався по драбині до справжнісінької шибениці, яка стояла на коробці з написом: “Повішеник багаторазового використання – напиши літери або він повіситься!”

– “Патентовані чари для фантазій”…

Герміона спромоглася протиснутися до великого стенда біля прилавка й читала інформацію на звороті коробки з кольоровою фотографією привабливого юнака та розімлілої дівчини, що стояли на палубі піратської шхуни.

– “Одне просте закляття і ви переживете високоякісну, надзвичайно реалістичну півгодинну фантазію, що легко втискається в часові рамки звичайного шкільного уроку і практично не піддається виявленню (побічні ефекти включають відсутній вираз обличчя й незначне слиновиділення). Не продається неповнолітнім.” Знаєш, – Герміона подивилася на Гаррі, – це й справді дивовижні чари!

– За це, Герміоно, – пролунав голос у них за спиною, – можеш отримати один набір безкоштовно.

Перед ними стояв сяючий Фред у пурпуровій мантії, що напрочуд личила до його вогнистого волосся.

– Як ся маєш, Гаррі? – Вони потисли руки. – А що з оком, Герміоно?

– Ваш задерикуватий телескоп, – докірливо зізналася вона.

– Ти ба, я геть про нього забув, – забідкався Фред. – На…

Він вийняв з кишені якусь баночку і дав їй; вона боязко її розкрутила й побачила густу жовту пасту.

– Легенько намасти й за годину синця не буде, – порадив Фред. – Ми мусили винайти пристойний синцеусувач, бо й досі більшість наших виробів випробовуємо на собі.

Герміона нервувалася.

– А це безпечно?

– Аякже, – підбадьорив її Фред. – Ходімо, Гаррі, на екскурсію по крамниці.

Герміона мастила пастою синець під оком, а Гаррі пішов за Фредом у дальній кут крамнички, де побачив стелаж з картярськими і мотузяними фокусами.

– Маґлівські магічні трюки! – весело показав на них Фред. – Для таких диваків, як тато, що люблять маґлівські штучки. На цьому багато не заробиш, але потроху продається. Є вельми цікаві новинки… О, а ось і Джордж…

Фредів брат-близнюк енергійно потис Гаррі руку.

– Проводиш йому екскурсію? Ходімо, Гаррі, далі – туди, де робляться серйозні гроші… спробуй щось поцупити, пацан – заплатиш не тільки ґалеонами! – застеріг він малого хлопця, і той миттю висмикнув руку з барильця з написом: “Їстівні Чорні мітки – від них кого хочеш знудить!”.

Джордж відсунув завісу за маґлівськими трюками, і Гаррі побачив темніше й не таке заюрмлене приміщення. Наліпки на коробках з товарами, що стояли тут на полицях, були не такі крикливі.

– Ми щойно розробили серйознішу партію товарів, – пояснив Фред. – Смішно, що з цього вийшло…

– Ти не повіриш, скільки людей, навіть тих, що працюють у міністерстві, не спроможні пристойно виконати закляття “щит”, – повідомив Джордж. – Бо, звісно, не вчилися в тебе, Гаррі.

– Це правда… От ми й подумали, що щито-капелюхи – це було б кумедно. Тобто припрошуєш свого колегу тебе зачарувати, коли ти в цьому капелюсі, і стежиш за його обличчям, коли його закляття відскакує рикошетом на нього самого. Міністерство закупило п’ятсот штук для всього свого штату! І ми ще й досі отримуємо численні замовлення!

– То ми поширили асортимент, і випускаємо тепер щито-плащі, щито-рукавиці…

– …тобто вони не надто поможуть проти непрощенних заклять, але проти дрібних і середніх замовлянь та пристріту…

– А тоді ми подумали, що нам треба зайняти всю нішу захисту від темних мистецтв, бо це ж бездонне джерело бабок, – завзято вів далі Джордж. – Просто кайф. Дивися – порошок “Розчинна темрява”, імпортований з Перу. Дуже зручно, якщо треба швидко дати дьору.

– А наші детонатори-приманки просто розлітаються з полиць, ось поглянь, – Фред показав на кілька чудернацьких чорних предметів, схожих на сирени чи гудки, що й справді намагалися кудись зникнути, – кидаєш такий нищечком, а він тікає і видає десь удалині чудові голосні звуки, відвертаючи чиюсь увагу, якщо тобі це треба.

– Зручно, – визнав Гаррі.

– Тримай, – сказав Джордж, ловлячи пару штук і кидаючи Гаррі.

Молоденька білява відьма з короткою стрижкою визирнула з-за завіси; Гаррі побачив, що вона, як і весь персонал крамнички, була вбрана в пурпурову мантію.

– Пане Візлі й пане Візлі, вас чекає клієнт, який цікавиться жартівливим казаном, – сказала вона.

Гаррі дивно було чути, як Фреда й Джорджа назвали “панами Візлі”, але вони сприйняли це як належне.

– Дякую, Верітіє, вже біжу, – відповів їй Джордж. – Гаррі, вибирай собі, що хочеш, добре? За наш рахунок.

– Я так не можу! – заперечив Гаррі, витягуючи гаманця, щоб заплатити за детонатори-приманки.

– Ти тут не плататимеш, – твердо заявив Фред, відпихаючи Гарріні гроші.

– Але ж…

– Ти дав нам позику для розкрутки, ми цього не забули, – з серйозним виглядом нагадав Джордж. – Бери, що хочеш, тільки не забувай казати людям, де взяв, якщо питатимуть.

Джордж побіг за завісу допомагати клієнтам, а Фред відвів Гаррі назад у головний відділ крамнички, де Герміона й Джіні й досі розглядали “Патентовані чари для фантазій”.

– А ви, дівчата, ще не бачили наші спецпродукти серії “Чудовідьма”? – поцікавився Фред. – Прошу за мною, панночки…

Біля вікна було виставлено цілу купу яскраво-рожевих виробів, довкола яких завзято хихотіла зграйка збуджених дівчат. Герміона й Джіні завагалися, сторожко поглядаючи туди.

– Оце вони і є, – гордо пояснив Фред. – Кращого вибору любовного зілля не знайдете ніде.

Джіні скептично підняла брови.

– І що, вони діють?

– Аякже. Іноді й цілодобово, залежно від ваги обраного хлопця…

– …і привабливості дівчини, – додав Джордж, вигулькнувши біля них наче з-під землі. – Але сестрі ми їх не продамо, – раптом насупився він, – бо за нею й так уже впадає не менше п’яти хлопців, настільки нам…

– Усе, що ви чули від Рона, – велика тупа брехня, – спокійно заперечила Джіні й нахилилася, щоб узяти з полиці рожевий горщичок. – Це що?

– Гарантоване виведення прищів за десять секунд, – пояснив Фред. – Чудово виводить усе – від фурункулів до вугрів, але не зіскакуй з теми. Ти зустрічаєшся з таким собі Діном Томасом чи ні?

– Зустрічаюся, – визнала Джіні. – І коли я востаннє його бачила, то це явно був один хлопець, а не п’ятеро. А це що?

Вона показувала на кілька пухнастих кульок різних відтінків рожевого й фіолетового, що перекочувалися по дну клітки й тонесенько пищали.

– Карликові пухи, – пояснив Джордж. – Мініатюрні пухканці, ми їх ще не навчилися швидко розводити. А що з Майклом Корнером?

– Я його покинула, бо він страшенний невдаха, – сказала Джіні, просовуючи пальця крізь ґрати клітки й дивлячись, як коло нього збираються карликові пухи. – Вони такі гарнюні!

– Ага, симпатичні, – погодився Фред. – Та чи не надто швидко ти міняєш хлопців?

Джіні обернулася до нього, взявши руки в боки і глянувши таким лютим поглядом у стилі місіс Візлі, що Гаррі аж здивувався, як це Фред устояв на ногах.

– Не твоє собаче діло. І я була б тобі дуже вдячна, – сердито гукнула вона Ронові, який щойно з’явився біля Джорджа, тримаючи в оберемку купу товарів, – якби ти не плів цим двом про мене різні дурниці!

– За все це три ґалеони, дев’ять серпиків і один кнат, – порахував Фред вартість численних коробок у Ронових руках. – Жени бабки.

– Я ж твій брат!

– І хочеш поцупити наше добро. Три ґалеони, дев’ять серпиків. Роблю тобі знижку на один кнат.

– Та де ж я тобі візьму три ґалеони і дев’ять серпиків?

– То поклади все назад, і дивись мені, не переплутай полиці.

Рон випустив з рук кілька коробок, вилаявся й показав Фреду непристойний жест пальцем, який, на жаль, помітила місіс Візлі, що саме в ту мить виринула біля них.

– Ще раз таке побачу – зв’яжу тобі пальці чарами, – обурилася вона.

– Мам, можна мені купити карликового пуха? – відразу запитала Джіні.

– Кого-кого? – насторожилася місіс Візлі.

– Дивись, вони такі гарнесенькі…

Місіс Візлі відступилася від вікна, щоб глянути на карликових пухів, і Гаррі, Рон та Герміона побачили крізь вікно Драко Мелфоя, що квапливо крокував вуличкою. Проминаючи “Відьмацькі витівки Візлів”, він озирнувся. За кілька секунд рушив далі і вони втратили його з поля зору.

– Цікаво, де його матінка? – спохмурнів Гаррі.

– Таке враження, що він від неї злиняв, – припустив Рон.

– А чому? – здивувалася Герміона.

Гаррі нічого не сказав, він напружено міркував. Нарциса Мелфой нізащо б не випустила дорогоцінного синочка з-під своєї опіки; Мелфой мусив дуже постаратися, щоб вирватися з її рук. Знаючи й ненавидячи Мелфоя, Гаррі зрозумів, що причина була серйозна.

Він роззирнувся. Місіс Візлі і Джіні схилилися над карликовими пухами. Містер Візлі захоплено розглядав колоду маґлівських мічених карт. Фред і Джордж обслуговували клієнтів. З того боку вікна Геґрід стояв до них спиною і пильно стежив за вулицею.

– Сюди, швиденько, – сказав Гаррі, витягаючи з торби плащ-невидимку.

– Ой, Гаррі, я не знаю, – невпевнено глянула Герміона на місіс Візлі.

– Та швидше! – поквапив її Рон.

Вона ще мить вагалася, а тоді пірнула під плащ разом з Гаррі й Роном. Ніхто й не помітив, як вони щезли; усі були захоплені товарами близнюків. Гаррі, Рон і Герміона швидко протислися до дверей, та коли нарешті вийшли на вулицю, то Мелфой уже зник не менш успішно, ніж вони самі.

– Він ішов отуди, – пробурмотів Гаррі тихесенько, щоб Геґрід, який щось мугикав собі під ніс, їх не почув. – Пішли.

Вони подріботіли далі, зазираючи у вікна й двері крамничок, доки Герміона не вказала на щось попереду.

– Це ж він, здається? – зашепотіла вона. – Завертає ліворуч?

– Нічого дивного, – прошипів Рон.

Мелфой озирнувся, а тоді шмигонув на алею Ноктерн і зник з очей.

– Швидше, бо загубимо його, – наддав ходи Гаррі.

– Буде видно наші ноги! – занепокоїлася Герміона, бо плащ унизу розвівався; з роками їм ставало значно важче ховатися під ним утрьох.

– Ну то й що, – нетерпляче буркнув Гаррі, – треба спішити!

Але на алеї Ноктерн, де процвітала торгівля темними мистецтвами, було безлюдно. Вони зазирали у вікна, але в жодній крамничці не було покупців. Гаррі припустив, що в ці небезпечні й підозрілі часи було б ризиковано відверто купувати подібні темні витвори… чи принаймні потрапляти комусь на очі під час такої спроби.

Герміона боляче вщипнула його за руку.

– Ой!

– Цс! Дивися! Він там! – видихнула вона йому у вухо.

Вони порівнялися з єдиною крамничкою на алеї Ноктерн, де колись бував Гаррі: “Борджин і Беркс”, у ній торгували широким асортиментом зловісних речей.

Там поміж стелажів з черепами і старезними пляшками стояв спиною до них Драко Мелфой; його було ледь видно за тією ж великою чорною шафою, у якій колись ховався Гаррі, щоб уникнути зустрічі з Мелфоєм та його батьком. Судячи з Мелфоєвих жестів, він щось жваво говорив. Власник крамниці, пан Борджин, згорблений чоловік з намащеним оливою волоссям, стояв навпроти Мелфоя. Його обличчя виражало дивне поєднання обурення й страху.

– Якби ж то нам почути, що вони говорять! – зітхнула Герміона.

– Зараз почуємо! – схвильовано прошепотів Рон. – Чекайте… чорт…

У нього випали з рук кілька коробочок, поки він нишпорив у найбільшій.

– Дивіться, видовжені вуха!

– Супер! – зраділа Герміона, а Рон почав розкручувати довжелезні струни тілесного кольору, підштовхуючи їх до дверей. – Ох, будемо сподіватися, що двері не занетурбовані…

– Ні! – засяяв Рон. – Послухайте!

Вони схилили докупи голови й уважно прислухалися до кінчиків струн, крізь які голосно й розбірливо зазвучав Мелфоїв голос, ніби хтось увімкнув радіо.

– …ти знаєш, як це, тіпа, відремонтувати?

– Можливо, – припустив Борджин тоном, що явно свідчив про його небажання брати на себе відповідальність. – Але мушу спочатку побачити. Чому б вам не принести це сюди?

– Не можу, – відмовився Мелфой. – Карочє, це має залишатися на своєму місці. Мені тільки треба, щоб ти сказав, що я повинен зробити.

Гаррі помітив, як Борджин нервово облизав губи.

– Не маючи змоги побачити, це буде дуже важко зробити, майже неможливо. Нічого не можу гарантувати.

– Не можеш? – перепитав Мелфой, і Гаррі знав, судячи з його тону, що він глузливо шкіриться. – А, може, тебе переконає оце?

Він підійшов до Борджина і його не стало видно за шафою. Гаррі, Рон і Герміона пересунулися вбік, щоб краще бачити, але видно було тільки Борджина, який трусився зі страху.

– Тільки бовкни комусь, – пригрозив Мелфой, – і розплата тебе не мине. Карочє, знаєш Фенріра Ґрейбека? Він друг родини, і деколи буде сюди заскакувати, щоб пересвідчитись, що ти приділяєш цьому питанню достатню увагу.

– Це зайве…

– Це вже мені вирішувати, – урвав його Мелфой. – Ну, карочє, я пішов. А цей екземпляр, не забувай, хай буде в безпечному місці, він мені ще пригодиться.

– А, може, заберете його відразу?

– Ясно, що ні, дурбило старе. Гарно було б, якби я, тіпа, ніс отаке по вулиці? Та дивись мені, не продай його.

– Та що ви, нізащо… пане.

Борджин уклонився так низько, як колись, пригадав Гаррі, кланявся Луціусові Мелфою.

– Карочє, нікому ні слова, Борджин, навіть моїй старій, усік?

– Аякже, аякже, – пробурмотів Борджин, знову вклонившись.

Наступної миті голосно дзенькнув дзвіночок над дверима і страшенно задоволений Мелфой вийшов з крамнички. Він пройшов так близько від Гаррі, Рона й Герміони, що вони знову відчули, як затріпотів довкола їхніх колін плащ. Борджин у своїй крамниці закляк на місці; зникла його єлейна усмішка; вигляд у нього був стривожений.

– Про що вони балакали? – зашепотів Рон, скручуючи видовжувані вуха.

– Не знаю, – відповів Гаррі, напружено міркуючи. – Він хоче, щоб йому щось відремонтували… а ще хоче щось тут зберігати… ви не помітили, на що він показував, коли казав “цей екземпляр”?

– Ні, він тоді був за шафою…

– Залишайтеся тут, – прошепотіла Герміона.

– Ти що?..

Але Герміона вже вислизнула з-під плаща. Поправила волосся, подивившись на своє відображення у вітрині, і зайшла в крамничку, дзеленькнувши дзвіночком над дверима. Рон знову квапливо заштовхав видовжені вуха у шпаринку під дверима й передав одну струну Гаррі.

– Добрий день. Жахливий ранок, правда? – весело привіталася Герміона з Борджином, який нічого не відповів, а лише підозріло на неї зиркнув.

Весело щось собі мугикаючи, Герміона пройшлася вздовж виставлених товарів.

– Це намисто продається? – поцікавилася, зупиняючись біля заскленої вітрини.

– Якщо маєш півтори тисячі ґалеонів, – холодно відповів Борджин.

– О… е-е… ні, аж стільки не маю, – сказала Герміона й рушила далі. – А… цей симпатичний… е-е… череп?

– Шістнадцять ґалеонів.

– То він продається? Його не… відклали для когось іншого?

Борджин скоса на неї зиркнув. Гаррі мав не дуже приємне відчуття, ніби той точно знає, що замислила Герміона. Мабуть, Герміона теж відчула, що її викрито, бо раптом відкинула під три чорти будь-яку обережність.

– Річ у тім, що… е-е… хлопець, який тут щойно був, Драко Мелфой, ну, він мій друг, і я хотіла б йому зробити подарунок на день народження, але якщо він уже щось замовив, то я б, зрозуміло, не горіла бажанням дарувати йому ту саму річ, тому… гм…

Це було, на думку Гаррі, дуже непереконливе пояснення, і Борджин, очевидно, подумав так само.

– Геть, – різко звелів він. – Вимітайся!

Герміона не чекала повторного запрошення й побігла до дверей, а Борджин затупотів за нею. Коли дзвіночок ще раз дзенькнув, Борджин гримнув за нею дверима й почепив табличку “Зачинено”.

– Ну що ж, – сказав Рон, ховаючи Герміону під плащ. – Гарна спроба, але діяла ти занадто…

– Наступного разу покажеш сам, як треба діяти, пане детективе! – огризнулася дівчина.

Рон і Герміона сварилися цілу зворотну дорогу до “Відьмацьких витівок Візлів”. Там їм довелося принишкнути, щоб непомітно обійти стривожену місіс Візлі та Геґріда – ті їхню відсутність уже помітили. Коли ж друзі зайшли в крамничку, Гаррі скинув плащ-невидимку, заховав його в рюкзак і долучився до друзів, які у відповідь на звинувачення місіс Візлі запевняли, що вони нікуди з крамничної підсобки не виходили, то вона їх просто погано шукала.

Слизоклуб

В останній тиждень канікул Гаррі міркував про Мелфоєву поведінку на алеї Ноктерн. Найбільше його турбувала задоволена Мелфоєва пика, коли той виходив з крамниці. Хоч би що спонукало Мелфоя так радіти, а доброго в цьому було мало. Гаррі дратувало, що ні Рон, ні Герміона не думали про Мелфоя стільки, як він. А може, за кілька днів їм просто набридло про нього говорити.

– Гаррі, я згодна, що тут щось підозріле, – теж трохи роздратовано озвалася Герміона. Вона сиділа на підвіконні в кімнаті Фреда і Джорджа, спираючись ногою на картонну коробку, і явно неохоче відірвалася від нового примірника “Вдосконалених перекладів рун”. – Та хіба ж ми не погодилися, що пояснень може бути безліч?

– Може, він зламав свою Руку Слави? – непевно припустив Рон, що намагався випрямити зігнуті гілочки на хвості своєї мітли. – Пам’ятаєш ту засохлу руку, що була в Мелфоя?

– Але чому він тоді сказав: “Не забувай, щоб цей екземпляр був у безпечному місці”? – запитав Гаррі, мабуть, удвадцяте. – Можна було зрозуміти, що Борджин зберігає ще якийсь поламаний предмет, а Мелфой хоче мати їх обидва.

– Ти так гадаєш? – Рон тепер зішкрябував бруд з держака мітли.

– Так, – сказав Гаррі. Коли ні Рон, ні Герміона нічого не відповіли, він, додав: – Мелфоїв батько в Азкабані. Ви не думаєте, що Мелфой хоче помститися?

Рон, кліпаючи очима, глянув на нього.

– Мелфой хоче помститися? А що він може зробити?

– Отож бо й воно, що я не знаю! – ще дужче роздратувався Гаррі. – Але він щось замислив, і треба до цього поставитися серйозно. Його батько смертежер і…

Гаррі замовк на півслові, втупившись у вікно за Герміониною спиною й роззявивши рота. Щойно йому в голову стрельнула приголомшлива думка.

– Гаррі? – занепокоїлася Герміона. – Що сталося?

– Знову шрам заболів? – злякано запитав Рон.

– Він смертежер, – поволі проказав Гаррі. – Став смертежером замість батька!

Запала тиша, а тоді Рон вибухнув реготом.

– Мелфой? Та йому шістнадцять років, Гаррі! Невже Відомо-Хто узяв би Мелфоя?

– Гаррі, це малоймовірно, – повчально промовила Герміона. – Чому ти подумав, що він…

– Через мадам Малкін. Вона його не торкалася, а він зарепетував і вирвав руку, коли вона хотіла закотити йому рукав. То була ліва рука. Його затаврували Чорною міткою.

Рон з Герміоною перезирнулися.

– Ну… – протяг Рон, якого це анітрохи не переконало.

– Думаю, він просто хотів звідти піти, – припустила Герміона.

– Він показав Борджину щось таке, чого ми не побачили, – вперто тримався свого Гаррі. – Таке, що Борджина дуже налякало. Це була Мітка… він показав Борджину, з ким той має справу, і ви бачили, як його серйозно сприйняв Борджин!

Рон з Герміоною ще раз перезирнулися.

– Гаррі, я не впевнена…

– Я теж думаю, що Відомо-Хто не взяв би Мелфоя у смертежери…

Анітрохи не сумніваючись у власній правоті, роздратований Гаррі схопив оберемок брудних квідичних мантій і вийшов з кімнати; місіс Візлі постійно нагадувала їм, щоб не відкладали прання й пакування на останню мить. На сходовому майданчику він наштовхнувся на Джіні, яка верталася до своєї кімнати зі стосом свіжовипраного одягу.

– Я не радила б зараз іти на кухню, – попередила дівчина. – Там повно Флегми.

– Спробую не стати флегматиком, – засміявся Гаррі.

І справді, коли він зайшов на кухню, там за столом сиділа Флер, жваво ділячись планами щодо весілля з Біллом, тоді як місіс Візлі у явно кепському гуморі пильнувала за горою брюссельської капусти, що сама себе чистила.

– …ми з Біллом майше вигішили мати лише двох дгужок, Джіні та Ґабгіель – така солодка пагочка. Я думаю їх вигядити в блідо-золоті сукні… бо рошеві не пасуватимуть Джіні до волосся…

– О, Гаррі! – зраділа місіс Візлі, уриваючи Флерин монолог. – Я саме хотіла розповісти про заходи безпеки під час завтрашньої подорожі до Гоґвортсу. Нам знову пришлють міністерські машини, а на вокзалі вже чекатимуть аврори…

– І Тонкс буде? – поцікавився Гаррі, вручаючи їй мантії для квідичу.

– Навряд. Артур казав, що її поставили на якесь інше місце.

– Вона занадто дає волью своїм потшуттям, та Тонкс, – неуважно кинула Флер, розглядаючи себе на опуклому боці чайної ложечки. – Тсе велика п’омілка, якшо хочете знати…

– Так, красно дякую, – ущипливо відреагувала місіс Візлі, ще раз урвавши Флер. – А ти, Гаррі, поспіши, щоб до вечора всі речі були складені і в останню хвилину не почався звичний бедлам.

І справді, на ранок їхній від’їзд пройшов спокійніше, ніж завжди. Коли міністерські машини підкотили до “Барлогу”, все вже було готове: валізи й скрині спаковані, Герміонин кіт Криволапик надійно замкнений у дорожньому кошику, а Гедвіґа, Ронова сова Левконія та новий Джінин карликовий пух Арнольд – розсаджені по клітках.

– О ревуар, ‘Аггі, – гортанним голосом сказала Флер і поцілувала його на прощання. Рон з надією рвонувся до неї, але Джіні зробила йому підніжку, і Рон гепнувся просто в пилюку під ногами у Флер. Розлючений, побагровілий і виваляний у пилюці, він кинувся до машини, навіть не попрощавшись.

На вокзалі Кінґс-Крос їх не чекав бадьорий Геґрід. Натомість, щойно зупинилися машини, до них підбігло двоє похмурих бородатих аврорів у маґлівських костюмах. Вони оточили дітей і мовчки супроводжували їх до перону.

– Швидше, швидше, крізь перегородку, – підганяла місіс Візлі, трохи збентежена цими суворими і вправними охоронцями. – Гаррі нехай іде перший, разом з…

Вона запитально глянула на одного аврора, той кивнув, схопив Гаррі за руку й спробував повести його до перегородки між дев’ятою та десятою платформами.

– Дякую, я вмію ходити, – Гаррі роздратовано вирвав руку з аврорових лещат. Він підштовхнув свій візочок прямісінько до масивної перегородки, незважаючи на свого мовчазного компаньйона, і наступної секунди опинився на платформі дев’ять і три чверті, де чмихав парою над юрбою пасажирів яскраво-червоний “Гоґвортський експрес”.

За кілька секунд до них приєдналися Герміона й родина Візлі. Навіть не порадившись з насупленим аврором, Гаррі жестом вказав Ронові й Герміоні, щоб ішли за ним по платформі в пошуках вільного купе.

– Не можемо, Гаррі, – вибачливо сказала Герміона. – Ми з Роном мусимо спочатку піти у вагон старост, а тоді ще почергувати в коридорах.

– О, я й забув, – скривився Гаррі.

– Сідайте всі швиденько в поїзд, залишилося кілька хвилин, – підганяла місіс Візлі, зиркаючи на годинник. – Щасливого тобі навчального року, Роне…

– Містере Візлі, можна вас на два слова? – зненацька щось вирішив Гаррі.

– Аякже, – трохи здивовано відповів містер Візлі, проте відійшов з Гаррі далі від усіх.

Гаррі багато над цим міркував і дійшов висновку: якщо вже й казати комусь, то кращої особи за містера Візлі не знайти; по-перше, той працював у міністерстві, а отже, мав змогу почати розслідування, а по-друге, містер Візлі навряд чи вибухнув би гнівом.

Він бачив, як місіс Візлі й насуплений аврор підозріло косилися, коли вони відійшли вбік.

– Коли ми були на алеї Діаґон, – почав було Гаррі, але містер Візлі, скривившись, його випередив.

– Невже я довідаюся, де ви вешталися з Роном і Герміоною, коли нібито мали бути в підсобці крамнички Фреда і Джорджа?

– Звідки ви?..

– Гаррі, ти розмовляєш з людиною, що виховала Фреда й Джорджа.

– Е-е… так, це правда, нас у підсобці не було.

– Добре, добре, а тепер вислухаємо найгірше.

– Ну, ми пішли за Драко Мелфоєм. Скористалися моїм плащем-невидимкою.

– Чи ви мали для цього якусь особливу підставу, чи вам так просто захотілося?

– Я подумав, що Мелфой щось замислив, – сказав Гаррі, незважаючи на містера Візлі, обличчя якого виказувало суміш роздратування й цікавості. – Він вислизнув від матері, і я хотів довідатись чому.

– Це зрозуміло, – містер Візлі змирився з тим, що доведеться слухати. – І як? Довідався чому?

– Він зайшов до “Борджина й Беркса” й почав діставати Борджина, щоб той допоміг йому щось влаштувати. А ще він попросив Борджина щось для нього зберегти. Ми так зрозуміли, що це була якась штука, яку треба відремонтувати. Ніби одна штука з пари. І…

Гаррі глибоко зітхнув.

– І ще одне. Ми бачили, як Мелфой підскочив до стелі, коли мадам Малкін спробувала торкнутися до його лівої руки. Мені здається, що його затаврували Чорною міткою. Думаю, він став смертежером замість батька.

Містер Візлі стояв спантеличений. За якусь мить він сказав:

– Гаррі, навряд чи Відомо-Хто дозволив би шістнадцятирічному…

– А хто знає, що саме дозволив би Відомо-Хто, а що ні? – нечемно урвав його Гаррі. – Даруйте, містере Візлі, але чи не варто це розслідувати? Якщо Мелфой хоче щось провернути й погрожує Борджину, щоб той погодився йому допомогти, то це, мабуть, щось темне й небезпечне.

– Якщо чесно, Гаррі, я сумніваюся, – задумливо проказав містер Візлі. – Розумієш, коли було заарештовано Луціуса Мелфоя, ми обшукали увесь його дім. Вилучили тоді все, що могло бути небезпечним.

– Думаю, ви щось пропустили, – вперто наполягав Гаррі.

– Можливо, – погодився містер Візлі, але Гаррі бачив, що зробив він це нещиро.

За їхніми спинами пролунав свисток; уже майже всі посідали у вагони і двері зачинялися.

– Біжи, – сказав містер Візлі, а місіс Візлі закричала:

– Гаррі, бігом!

Він метнувся до поїзда, а містер і місіс Візлі допомогли йому запхнути в тамбур валізу.

– І ще, дорогенький, ти приїжджаєш до нас на Різдво, з Дамблдором ми домовилися, тож скоро побачимося, – повідомила місіс Візлі, зазираючи у вікно, коли поїзд уже рушив. – Та дивись там, будь обережний…

Поїзд набирав швидкість.

– …будь чемний і…

Вона майже бігла.

– …бережи себе!

Гаррі махав рукою, аж доки поїзд завернув за поворот, а містера й місіс Візлі не стало видно. Аж після цього пішов подивитися, де хто розмістився. Він знав, що Рон і Герміона залишились у вагоні для старост, а от Джіні стояла трохи віддалік у коридорі й розмовляла з друзями. До неї він і пішов, тягнучи за собою валізу.

Усі безсоромно витріщалися на нього. Навіть притискалися носами до шибок у дверях своїх купе, щоб краще роздивитися. Гаррі очікував, що після всіх тих пліток про “Обранця” в “Щоденному віщуні” різко побільшає тупих поглядів та витріщених очей, але дійсність виявилася ще гіршою – він ніби опинився в неймовірно яскравому світлі прожекторів і це йому не подобалось. Підійшовши до Джіні, Гаррі поплескав її по плечу.

– Пошукаємо собі купе?

– Не можу, Гаррі, я пообіцяла зустрітися з Діном, – весело відповіла Джіні. – Ще побачимось.

– Добре, – буркнув Гаррі, відчувши якесь дивне роздратування, коли вона пішла, метляючи довгим рудим волоссям. Він звик до неї за літо і геть забув, що в школі Джіні зрідка бачиться з ним, Роном і Герміоною. Він мимоволі закліпав, озирнувся й побачив, що його оточили наче загіпнотизовані дівчата.

– Здоров, Гаррі! – пролунав ззаду знайомий голос.

– Невіле! – зрадів Гаррі, обертаючись до кругловидого хлопця, що проривався до нього.

– Привіт, Гаррі, – привіталася довгокоса дівчина з великими затуманеними очима, що стояла біля Невіла.

– Луно, привіт, як ся маєш?

– Чудово, дякую, – відповіла Луна. Вона притискала до грудей журнал; великі літери на обкладинці повідомляли, що до журналу безплатно додається пара спектрокулярів.

– Бачу, “Базікало” процвітає? – запитав Гаррі, що певною мірою симпатизував цьому виданню, бо ж торік давав для нього ексклюзивне інтерв’ю.

– О, так, наклади значно зросли, – радісно повідомила Луна.

– Пошукаємо місця, – запропонував Гаррі, й вони втрьох пішли по вагону повз групки учнів, що мовчки на них витріщалися. Нарешті знайшлося вільне купе і втішений Гаррі швиденько зайшов туди.

– Вони навіть нас розглядають, – сказав Невіл, показуючи на себе й на Луну, – бо ми з тобою!

– Вони вас розглядають, бо ви теж були в міністерстві, – уточнив Гаррі, закидаючи валізу на багажну полицю. – Нашу маленьку пригоду “Щоденний віщун” обсмоктав з усіх боків, ви ж читали.

– Ага, я навіть думав, що бабусю розсердить уся ця реклама, – сказав Невіл, – але вона дуже зраділа. Каже, що я нарешті став гідним сином свого тата. Купила мені нову чарівну паличку, дивись!

Він витяг паличку й показав Гаррі.

– Вишня й волосина єдинорога, – гордо пояснив він. – Здається, це була чи не остання паличка, продана Олівандером, бо на другий день він зник… Треворе, назад!

І він пірнув під сидіння по свою жабку, що вкотре спробувала втекти на свободу.

– А ми цього року так само будемо проводити збори ДА? – поцікавилася Луна, витягуючи з “Базікала” психоделічні окуляри.

– Та навіщо? Амбриджки ми вже позбулися, – сказав Гаррі, сідаючи. Невіл гупнувся головою, вилазячи з-під лавки. Видно було, що він дуже розчарований.

– Мені подобалася ДА! Я там стільки всього від тебе навчився!

– І я любила наші зустрічі, – тихенько додала Луна. – Так, ніби я мала друзів.

Луна часто говорила такі незручні речі, і Гаррі відчував від цього і жаль, і ніяковість. Та відповісти він не встиг, бо за дверима купе почалася метушня: дівчата з четвертого класу про щось перешіптувалися й хихотіли.

– То запитай його!

– Сама запитай!

– Добре!

І ось одна відважна на вигляд дівчина з великими темними очима, виразним підборіддям і довгим чорним волоссям, відчинила двері.

– Привіт, Гаррі, я Ромільда Вейн, – представилась вона голосно і самовпевнено. – Хочеш перейти в наше купе? Не обов’язково сидіти з ними, – додала вона театральним шепотом, показуючи на Невілів зад, що знову випинався з-під лави, і на Луну, яка вже начепила свої спектрокуляри й скидалася тепер на божевільну барвисту сову.

– Це мої друзі, – холодно відповів Гаррі.

– О, – здивувалася дівчина. – Он як. Ясно.

І вона зникла, зачинивши за собою двері.

– Усі думають, що в тебе мають бути крутіші друзі, ніж ми, – Луна як завжди була безпосередня.

– Ви круті, – не погодився Гаррі. – Ніхто з них не був у міністерстві. Вони не билися пліч-о-пліч зі мною.

– Це з твого боку дуже люб’язно, – засяяла Луна, поправила на носі спектрокуляри й поринула в читання “Базікала”.

– Але ж із ним ми віч-у-віч не стикалися, – Невіл виліз з-під лави увесь у пилюці й павутинні, з упокореним Тревором у руках. – Тільки ти. Чув би ти, що про тебе казала бабуся. “Цей Гаррі Поттер відважніший за все Міністерство магії разом узяте!” Вона усе віддала б, аби мати такого внука, як ти…

Гаррі зніяковіло засміявся й негайно змінив тему на результати СОВ. Невіл почав розповідати про свої оцінки й робити припущення, чи дозволять йому здавати НОЧІ з трансфігурації, якщо він отримав лише “Задовільно”, та Гаррі слухав його хіба одним вухом.

Невілове дитинство занапастив Волдеморт, так само, як і дитинство Гаррі, та Невіл і не підозрював, якою схожою на долю Гаррі могла стати його власна доля. Пророцтво могло стосуватися будь-кого з них, але з якихось незбагненних причин Волдеморт вирішив, що йшлося про Гаррі.

Якби Волдеморт обрав Невіла, то зараз саме Невіл сидів би навпроти Гаррі зі шрамом-блискавкою й тягарем пророцтва… Чи ні? Чи померла б Невілова мама, рятуючи його, як Лілі, що померла заради Гаррі? Ясно, що так… а що, якби вона не зуміла захистити сина від Волдеморта? Чи тоді взагалі не було б жодного “Обранця”? Тільки порожнє місце там, де зараз сидить Невіл, і Гаррі без шраму, і цілувала б його перед сном рідна мати, а не Ронова?

– Гаррі, що з тобою? Ти якийсь дивний, – занепокоївся Невіл.

Гаррі здригнувся.

– Вибач… я…

– Що, мучить руйносмик? – співчутливо запитала Луна, дивлячись на Гаррі крізь свої величезні барвисті окуляри.

– Як… що?

– Руйносмик… Це невидимі тварючки, що залітають крізь вуха й розріджують мозок, – пояснила дівчина. – Я чула, як один тут дзижчав.

Вона ляснула руками в повітрі, наче ловила великих невидимих комах. Гаррі з Невілом перезирнулися й швиденько перевели мову на квідич.

Погода за вікнами поїзда була така ж мінлива, як і минуле літо; вони проминали смуги холодної мряки, а тоді знову опинялися під м’яким і ясним сонечком. Якраз під час такого просвітку, коли сонце було майже в зеніті, в купе нарешті завітали Рон з Герміоною.

– Хоч би скоріше привезли обід, бо я вже голодний як вовк, – простогнав Рон, падаючи на лаву біля Гаррі й потираючи живота. – Здоров, Невіле, привіт, Луно. Знаєш, що? – додав він, повертаючись до Гаррі. – Мелфой не виконує обов’язків старости. Сидить собі в купе з іншими слизеринцями, ми його бачили, коли проходили.

Гаррі зацікавлено випростався. Не в Мелфоєвому стилі було втрачати нагоду похизуватися своєю владою. Торік він цим захоплювався аж надміру.

– А як він відреагував, коли побачив вас?

– Показав отак, – Рон байдуже повторив непристойний жест рукою. – На нього це не схоже, правда? Тобто… оце схоже… – він ще раз повторив той самий жест, – але чому він не ходить і не чіпляється до першокласників?

– Не знаю, – відповів Гаррі, але його мозок напружено працював. А що, як Мелфой задумав щось страшніше, ніж чіпляння до молодших учнів?

– Може, він ніяк не забуде свій інквізиторський загін, – припустила Герміона. – Може, після цього йому бути старостою нецікаво.

– Навряд, – засумнівався Гаррі, – мені здається, що…

Та він не встиг викласти свою теорію, бо в цю мить двері відчинилися знову і в купе зайшла ні жива ні мертва третьокласниця.

– Я повинна вручити оце Невілові Лонґботому та Гаррі П-поттеру, – затнулася вона, зустрівшись поглядом з Гаррі, й зашарілася. Вона тримала два сувої пергаменту, перев’язані фіолетовою стрічкою. Спантеличені Гаррі й Невіл забрали сувої, адресовані кожному з них, а дівчина, спіткнувшись, вийшла з купе.

– Що це таке? – запитав Рон, коли Гаррі розгорнув свій сувій.

– Запрошення, – відповів Гаррі.

“Гаррі,

Я був би радий запросити тебе на скромний обід у купе “В”.

Щиро твій професор Г.Е.Ф. Слизоріг”

– Що це за професор Слизоріг? – Невіл ошелешено дивився на власне запрошення.

– Новий учитель, – пояснив Гаррі. – Мабуть, доведеться йти.

– Але що йому від мене треба? – нервово запитав Невіл, ніби остерігався покарання.

– Уявлення не маю, – відповів Гаррі, та це було не зовсім так – уявлення він мав, а от доказів на його підтвердження не мав. – Слухай, – додав він, бо в голові в нього раптом зажевріла одна ідея, – накриймося плащем-невидимкою і по дорозі добре роздивимося, що там задумав Мелфой.

З цього задуму однак нічого не вийшло: просто неможливо було проштовхнутися в цьому плащі в коридорах, забитих учнями, які ніяк не могли дочекатися візочка з обідом. Гаррі неохоче запхав плаща назад у рюкзак. Його варто було носити хоч би для того, щоб уникнути прискіпливих поглядів. То з того, то з того купе постійно вискакували учні, щоб краще його роздивитися. Єдиним винятком була Чо Чанґ, яка, побачивши Гаррі, одразу втекла у своє купе. Проходячи повз скляні двері, Гаррі помітив, що вона гаряче щось обговорює зі своєю приятелькою Марієттою. Товстий шар гриму не міг цілком приховати розсипи прищів, що й досі не зійшли з її обличчя.

Коли вони підійшли до купе “В”, то зразу помітили, що Слизоріг запросив не лише їх, хоча, судячи з ентузіазму, з яким Слизоріг їх привітав, Гаррі був найбажанішим гостем.

– Гаррі, мій хлопчику! – вигукнув Слизоріг, побачивши його, і аж підстрибнув. Його величезне черево під оксамитовою мантією, здавалося, займало все купе. Блискуча лиса голова та довгі сиві вуса сяяли під сонцем не менш яскраво, ніж золоті ґудзики його камізельки. – Радий тебе бачити, радий бачити! А це, мабуть, містер Лонґботом!

Невіл злякано кивнув. Слизоріг вказав їм жестом на єдині два вільні місця біля самих дверей, і вони посідали там один навпроти одного. Гаррі роздивився інших гостей. Упізнав одного слизеринця, свого однолітка – високого чорнявого хлопця з гострими вилицями й довгастими зизуватими очима; було там ще двоє семикласників, яких Гаррі не знав, а біля самого Слизорога забилася в куток, наче не розуміючи, як вона тут узагалі опинилася, Джіні.

– Ви з усіма знайомі? – запитав Слизоріг Гаррі й Невіла. – Блез Забіні одного з вами року…

Забіні навіть не поворухнувся, щоб привітатися, чи хоч показати, що він їх упізнав, і Гаррі з Невілом відповіли йому тим самим: ґрифіндорці й слизеринці принципово зневажали одні одних.

– Це Кормак Маклаґен, можливо, ви стикалися… Ні?

Маклаґен, кремезний юнак з цупким волоссям, підняв руку, а Гаррі з Невілом йому кивнули.

– …оце Маркус Белбі, не знаю, чи…

Худорлявий і нервовий Белбі витиснув з себе усмішку.

– …а оця чарівна панночка каже, що вас знає! – закінчив знайомити Слизоріг.

Джіні за Слизороговою спиною скривила Гаррі й Невілу гримасу.

– Як це приємно, – радо сказав Слизоріг. – Така нагода ближче з вами познайомитися. Нате, беріть серветки. Я взяв обід з собою, бо візочок, як я пригадую, спокушає локричними чарівними паличками, а травна система в старого чоловіка вже такого не подужає… Белбі, фазанчика?

Белбі здригнувся і взяв щось схоже на половинку холодного фазана.

– Я щойно розповідав Маркусові, що мав приємність навчати його дядька Дамокла, – пояснив Слизоріг Гаррі з Невілом, передаючи по колу кошик з булочками. – Видатний чарівник, видатний, і свій орден Мерліна він заслужив. Маркусе, а ти часто бачишся з дядьком?

Белбі, на його превеликий жаль, щойно напхав рота фазанятиною; намагаючись негайно відповісти Слизорогові, він поспішив ковтнути, побагровів і почав душитися.

– Анапнео, – Слизоріг спокійно спрямував на Белбі чарівну паличку, і горлянка в того миттю прочистилася.

– Ні… не дуже часто, ні, – видихнув Белбі зі слізьми на очах.

– Ну, звичайно, насмілюся припустити, що йому ніколи, – запитливо дивився на Белбі Слизоріг. – Навряд чи він винайшов би аконітове вовкозілля без серйозної важкої праці!

– Мені здається… – додав Белбі, побоюючись кусати м’ясо, поки Слизоріг його діймає. – Е-е… він з моїм татом у не дуже добрих стосунках, розумієте, тому я мало що й знаю…

Він ще щось бурмотів, але Слизоріг лише холодно всміхнувся й повернувся до Маклаґена.

– А ти, Кормаче? Як я знаю, ти часто бачишся зі своїм дядьком Тиберієм, бо він має чудовий знімок, де ви удвох полюєте на клинохвостів, здається у Норфолку?

– Так, то була гарна забава, це точно, – підтвердив Маклаґен. – Ми там були з Берті Гіґзом і Руфусом Скрімджером… зрозуміло, ще до того, як він став міністром…

– Ага, то ти знаєш Берті й Руфуса? – засяяв Слизоріг, пропонуючи всім пиріжки з маленької таці; до того ж Белбі чомусь не дісталося. – А скажи мені…

Саме це Гаррі й підозрював. Усіх було запрошено через те, що вони були пов’язані з кимось відомим або впливовим… усі, крім Джіні. Забіні, якого допитували після Маклаґена, виявився сином відомої своєю вродою відьми (як Гаррі зрозумів, вона сім разів виходила заміж, причому кожен її чоловік помирав загадковою смертю, залишаючи їй гори золота). Настала Невілова черга: це були дуже неприємні десять хвилин, бо Невілових батьків, відомих аврорів, довели до божевілля катуванням Белатриса Лестранж разом з іншими посіпаками-смертежерами. Під кінець Невілового розпитування у Гаррі склалося враження, що Слизоріг не поспішає з остаточною оцінкою Невіла, доки не з’ясується, чи йому передалися від батьків хоч якісь здібності.

– А зараз, – незграбно засовався Слизоріг на сидінні з виглядом конферансьє, що оголошує вихід зірки. – Гаррі Поттер! З чого почати? Я увесь час згадую наше літнє знайомство!

Він якусь мить придивлявся до Гаррі, наче до великого й соковитого кусня фазана, а тоді сказав:

– “Обранець”, як тебе тепер називають!

Гаррі промовчав. Белбі, Маклаґен і Забіні витріщилися на нього.

– Авжеж, – сказав Слизоріг, уважно дивлячись на Гаррі, – уже кілька років ходять чутки… Пам’ятаю, коли… ну… після тієї жахливої ночі… Лілі… Джеймс… а ти вижив… і пішли плітки, що ти володієш надприродним даром…

Забіні ледь чутно пирхнув, що явно означало певний скептицизм. З-за спини Забіні раптом пролунав сердитий голос.

– Аякже, Забіні, це ж у тебе такий великий талант… хизуватися…

– Ой, лишенько! – благодушно хихикнув Слизоріг, озираючись на Джіні, що люто зиркала на Забіні з-за Слизорогового черева. – Стережися, Блез! Я бачив, коли проходив повз її купе, як ця панночка блискуче виконувала закляття “Кажанячі шмарки”! Я б її не сердив!

Забіні лише презирливо гмикнув.

– Та все ж, – Слизоріг знову повернувся до Гаррі. – Такі цього літа чутки. Не знаєш, кому й вірити, “Віщун” давно вже славиться неточностями й помилками… але мало хто сумнівається, враховуючи кількість свідків, у тому, що в міністерстві коїлося щось небачене, а ти був у самісінькому епіцентрі тих подій!

Гаррі не знав, як, не вдаючись до відвертої брехні, викрутитися з цієї ситуації, тому просто кивнув, але так нічого й не сказав. Слизоріг аж засяяв.

– Яка скромність, яка скромність! Не дивно, що Дамблдор так захопився… отже, ти там був? А всі інші розповіді… такі сенсаційні, що вже й не знаєш, кому вірити… скажімо, про те легендарне пророцтво…

– Ми не чули пророцтва, – втрутився Невіл і порожевів, наче квітка герані.

– Це правда, – рішуче підтвердила Джіні. – Ми з Невілом теж там були, а вся ця нісенітниця з “Обранцем” – просто чергові вигадки “Віщуна”.

– То ви теж там були? Справді? – щиро втішився Слизоріг, позираючи то на Джіні, то на Невіла, але ті сиділи мовчки, не спокушаючись на його підбадьорливу усмішку. – Так… ну… це правда, що “Віщун” любить прибрехати… – трохи розчаровано продовжив Слизоріг. – Пам’ятаю, як мені розповідала дорогенька Ґвеноґа… тобто та сама Ґвеноґа Джонс, капітан “Гарпій з Голігеду”…

Він пустився в нудотні спогади, та Гаррі відчував, що Слизоріг ще не наситився випитуваннями, бо Невіл і Джіні його, мабуть, анітрохи не переконали.

Слизоріг і далі сипав різними небилицями про визначних чаклунів, яких він навчав і які завжди з радістю ставали членами так званого “Слизоклубу” в Гоґвортсі. Гаррі не міг усидіти на місці, так йому хотілося звідси піти, але він не знав, як це ввічливо зробити. Нарешті поїзд випірнув з чергової довжелезної смуги туману прямісінько під багряний обрій на заході, і Слизоріг озирнувся, кліпаючи очима в присмерку.

– Господи, та вже ж зовсім темно! Я й не помітив, коли засвітили лампи! Біжіть швиденько й перевдягайтеся в мантії. Маклаґен, заскоч при нагоді, візьмеш книжку про клинохвостів. Гаррі, Блез… і ви заходьте. Це й вас стосується, панночко, – підморгнув він Джіні. – Ну, біжіть уже, біжіть!

Проходячи повз Гаррі в темний коридор, Забіні зиркнув на нього з такою ненавистю, що Гаррі аж здивувався. Разом з Джіні та Невілом він подався через увесь поїзд услід за Забіні.

– Добре, що це закінчилося, – пробурмотів Невіл. – Дивний він чоловік, скажіть?

– Трохи дивний, – погодився Гаррі, не зводячи очей зі спини Забіні. – А ти, Джіні, як туди потрапила?

– Він бачив, як я закляла Захаріаса Сміта, – пояснила Джіні, – пам’ятаєш, того ідіота з Гафелпафу, що був у ДА? Чіплявся до мене як п’явка, щоб дізнатися, що ж сталося в міністерстві, і врешті так мене дістав, що я його закляла… а коли зайшов Слизоріг, то я подумала, що буду покарана, але він чомусь вирішив, що це дуже добре закляття, й запросив мене в гості! Божевільний, правда?

– Це краще, ніж запрошувати когось тільки тому, що в нього відома мати, – сказав Гаррі, похмуро вдивляючись у потилицю Забіні, – чи дядько…

Він замовк на півслові. Йому в голову стрельнула думка, шалена й водночас чудова думка… за якусь хвилину Забіні повернеться в слизеринське купе для шестикласників, а там сидить Мелфой, який вважатиме, що його ніхто не чує, крім колег-слизеринців… якби ж то Гаррі непомітно прослизнув туди за його спиною, чого б він там наслухався й надивився! Щоправда, поїздка вже добігала кінця… до станції Гоґсмід лишалося менше як півгодини, судячи з диких пейзажів за вікном… але ж ніхто, здається, не сприймав підозр Гаррі серйозно, тож він сам мусив їх підтвердити.

– Побачимося пізніше, – шепнув Гаррі, витяг плаща-невидимку і сховався під ним.

– Ти що?.. – здивувався Невіл.

– Потім! – видихнув Гаррі й нечутно наблизився до Забіні, хоч гуркіт поїзда й не потребував такої обережності.

У коридорах було тепер майже безлюдно. Всі порозходилися по своїх купе, щоб перевдягатися в шкільні мантії і складати речі. Хоч Гаррі й скрадався за самою спиною Забіні, ледь його не торкаючись, та все ж не встиг прослизнути в купе, коли Забіні відчинив двері. Довелося швиденько виставити ногу, щоб затримати двері, які вже зачиняв Забіні.

– Що це з ними? – розсердився Забіні і ще раз щосили вгатив Гаррі по нозі розсувними дверима.

Гаррі схопився за двері й різко їх розштовхнув; Забіні, що й досі тримався за ручку, гепнувся боком просто на коліна Ґреґорі Ґойла, зчинився галас, і Гаррі спритно заскочив у купе, тоді, спершись на тимчасово вільне місце Забіні, виліз на багажну полицю. На щастя, Ґойл і Забіні почали сваритися, відвертаючи на себе увагу, бо Гаррі був упевнений, що його ноги ненароком вилізли з-під плаща; і справді, на якусь жахливу мить йому здалося, що Мелфой помітив кросівку; але тут Ґойл зачинив двері й зіштовхнув з себе Забіні; наїжачений Забіні впав на своє місце; Вінсент Креб повернувся до розглядання коміксів, а Мелфой, бридко гигочучи, розлігся відразу на двох місцях, поклавши голову на коліна Пенсі Паркінсон. Гаррі незручно скрутився під плащем, стежачи, щоб кожнісінький сантиметр його тіла був надійно захований, і дивився, як Пенсі відгортала Мелфоєві з лоба прилизане біляве волосся, так задоволено при цьому всміхаючись, немовби на її місці мріяла б опинитися кожна. Ліхтарі, що погойдувалися на стелі купе, яскраво все це освітлювали: Гаррі міг легко прочитати кожнісіньке слово Кребового коміксу.

– Карочє, Забіні, – спитав Мелфой, – то що там хотів Слизоріг?

– Просто намагався підлизатися до людей із зв’язками, – відповів Забіні, що й далі сердився на Ґойла. – Хоч і не багато таких знайшов.

Ця інформація, здається, не задовольнила Мелфоя.

– А кого він ще запросив? – поцікавився він.

– Маклаґена з Ґрифіндору, – відповів Забіні.

– Ну, ясно, його дядько велике цабе у міністерстві, – сказав Мелфой.

-… тоді якогось Белбі з Рейвенклову…

– Не може бути, то ж ідіот! – здивувалася Пенсі.

-… а ще Лонґботома, Поттера й ту дівчину Візлі, – закінчив Забіні. Мелфой раптом сів, відкинувши руку Пенсі.

– Він запросив Лонґботома?

– Мабуть, бо Лонґботом там був, – байдуже підтвердив Забіні.

– А що в Лонґботомі зацікавило Слизорога? Забіні стенув плечима.

– Поттер, дорогоцінний Поттер, карочє, він явно хотів побачити самого “Обранця”, – глузливо скривився Мелфой, – але ту пацанку Візлі! Що в ній такого особливого?

– Вона подобається багатьом хлопцям, – сказала Пенсі, уважно стежачи за Мелфоєвою реакцією. – Навіть ти, Блез, вважаєш, що вона кльова, а ми знаємо, який ти перебірливий!

– Я й пальцем не торкнувся б до такої, як вона, брудної зрадниці роду, навіть якби вона була гарна як лялька, – холодно заперечив Забіні, і Пенсі це втішило. Мелфой знову ліг їй на коліна й дозволив пестити своє волосся.

– Карочє, жаль, що в Слизорога такий смак. Мабуть, це вже старечий маразм. Ганебно, бо мій старий завжди казав, що свого часу з нього був добрий чаклун. Мій старий колись належав, тіпа, до його улюбленців. Слизоріг, мабуть, не чув, що я в поїзді, а то б…

– Я не надто сподівався б на його запрошення, – сказав Забіні. – Коли я зайшов, він мене спитав про Нотового батька. Вони нібито давні друзі, але коли він почув, що того зловили в міністерстві, то не зрадів, а Нот запрошення не отримав. Не думаю, що Слизорога цікавлять смертежери.

Мелфоя це явно засмутило, однак він постарався легковажно пирхнути.

– А кого це колупає, що саме його цікавить? Хто він такий, якщо розібратися? Звичайний тупий учителюга. – Мелфой демонстративно позіхнув. – Карочє, можливо, наступного року мене взагалі не буде в Гоґвортсі, то що мені до того, подобаюсь я якомусь старому жирному пердунові чи ні?

– Як це так, що тебе не буде в Гоґвортсі? – обурилася Пенсі, переставши пестити Мелфоя.

– Ніколи нічого не відомо, – ухилився від відповіді Мелфой, і на його губах з’явилася тінь усмішки. – Можливо, я… е-е… візьмуся за щось важливіше й цікавіше.

Гаррі завмер під своїм плащем на багажній полиці, а його серце шалено загупало. Що б на це сказали Рон з Герміоною? Креб і Ґойл тупо дивилися на Мелфоя; було очевидно, що вони ні сном ні духом не чули про плани взятися за щось важливіше й цікавіше. Навіть Забіні не втримався і пихатий вираз його обличчя змінився на зацікавлений. Ошелешена Пенсі знову гладила Мелфоєве волосся.

– Ти маєш на увазі… Його?

Мелфой знизав плечима.

– Стара каже, щоб я закінчив освіту, але я особисто не вважаю, що це зараз так важливо. Карочє, подумайте… коли запанує Темний Лорд, хіба не байдуже йому буде, скільки хто отримав СОВ чи які склав НОЧІ? Ясно, що байдуже… йому головне те, хто чим йому прислужився, яку виявив відданість.

– І ти вважаєш, що саме ти зумієш для нього щось зробити? – в’їдливо спитав Забіні. – У шістнадцять років і нічого не вміючи?

– Я вже, здається, сказав. Можливо, для нього моє вміння – не головне. Можливо, та робота, яку я повинен для нього виконати, не потребує ніякого вміння, – спокійно відповів Мелфой.

Креб і Ґойл сиділи з роззявленими, як у гаргуйлів, ротами. Пенсі дивилася на Мелфоя з благоговінням.

– Карочє, я вже бачу Гоґвортс, – сказав Мелфой, насолоджуючись ефектом, і махнув рукою на потемніле вікно. – Пора натягати мантії.

Гаррі так уважно дивився на Мелфоя, що не помітив Ґойла, який поліз по свою валізу; коли він її стягав, вона боляче вдарила Гаррі по голові. Хлопець мимоволі зойкнув від болю, а Мелфой насупився й поглянув на багажну полицю.

Гаррі не боявся Мелфоя, та йому однак не хотілося, щоб зграя недоброзичливих слизеринців виявила, як він ховається під плащем-невидимкою. На очі йому навернулися сльози, на голові росла ґуля, але він обережно, щоб не скинути плаща, вийняв чарівну паличку й, затамувавши подих, чекав. На його радість, Мелфой вирішив, що йому той шум причувся; він, як і всі, перевдягся в мантію, замкнув валізу і, доки поїзд смикався й гальмував, зав’язав на шиї нового цупкого дорожнього плаща.

Гаррі бачив, як коридори знову заповнюються учнями, і сподівався, що Герміона з Роном таки витягнуть на перон його речі, адже він мусив сидіти у своїй схованці, аж доки спорожніє купе. Нарешті, востаннє смикнувшись, поїзд остаточно зупинився. Ґойл розсунув двері й почав розштовхувати юрбу другокласників; Креб і Забіні подалися за ним.

– Карочє, йди, – звелів Мелфой Пенсі, яка чекала його з простягнутою рукою, ніби мала надію, що він за неї візьметься. – Я хочу дещо перевірити.

Пенсі вийшла. Тепер у купе залишилися тільки Гаррі й Мелфой. Учні проходили повз них, сходили на темний перон. Мелфой підійшов до дверей купе й опустив шторки, щоб ніхто з коридору не міг зазирнути. Тоді нахилився над своєю валізою і знову її відчинив.

Гаррі визирав з-над краю багажної полиці, і його серце закалатало. Що хотів Мелфой сховати від Пенсі? Може, він зараз побачить ту загадкову поламану річ, яку так важливо було полагодити?

– Петрифікус Тоталус!

Без жодного попередження Мелфой спрямував чарівну паличку на Гаррі – і того миттю спаралізувало. Ніби на сповільнених кінокадрах він злетів з багажної полиці й боляче гепнувся, аж задрижала підлога, просто під ноги Мелфоєві, затиснувши під собою плащ-невидимку й виставивши напоказ усе своє тіло, до того ж ноги його й досі були незграбно зігнуті в колінах. Не міг поворухнути жодним м’язом, лише дивився на Мелфоя, обличчя якого розтяглося в кривій посмішці.

– Я так і думав, – радісно проказав той. – Я чув, як тебе гахнула Ґойлова валіза. І ще мені здалося, ніби я бачив, як у повітрі блиснуло щось біле, коли вернувся Забіні… – Мелфоїв погляд затримався на кросівках Гаррі. – Мабуть, це ти й двері притримав, коли Забіні заходив у купе?

Якусь мить він уважно дивився на Гаррі.

– Ти, Поттере, не почув нічого такого, за що б я боявся. Але якщо я вже тебе тут застукав…

І він щосили наступив Гаррі на лице. Гаррі відчув, як зламався ніс; кров бризнула навсібіч.

– Це, блін, від мого старого. А тепер, подивимось…

Мелфой витяг плаща-невидимку з-під непорушного тіла Гаррі й накрив ним хлопця.

– Карочє, не думаю, що тебе знайдуть, поки поїзд не повернеться до Лондона, – спокійно проказав він. – Побачимося, Поттер… або й ні.

І Мелфой, старанно потоптавшись Гаррі по пальцях, вийшов з купе.

Снейпова перемога

Гаррі не міг поворушити жодним м’язом. Лежав під плащем-невидимкою, відчуваючи, як з носа юшить гаряча кров, заливаючи обличчя, і прислухався до голосів та кроків у коридорі. Перша думка була, що перед тим, як поїзд рушить назад, усі купе мають перевіряти. Але майже миттєво він пригнічено усвідомив, що навіть якби хтось і зазирнув у це купе, то його б не побачив і не почув. Сподіватися можна було тільки на те, що хтось сюди зайде й на нього наштовхнеться.

Гаррі ще ніколи не відчував такої лютої ненависті до Мелфоя, як оце зараз, коли лежав тут на спині, наче безпорадна черепаха, а кров крапала просто в роззявлений рот. Ідіотська ситуація, в яку він сам себе загнав… і ось у коридорі вже стихли останні кроки; тепер чулося човгання по темному перону, скрегіт валіз і відгомін розмов.

Рон і Герміона подумають, що він зійшов з поїзда без них. Коли вони прибудуть до Гоґвортса, посідають у Великій залі, оглянуть ґрифіндорський стіл кілька разів і врешті-решт збагнуть, що його немає, то він уже буде десь на пів-шляху до Лондона.

Гаррі намагався видушити з себе бодай якийсь звук, хоч би хрюкнути, та це було неможливо. Тоді він згадав, що деякі чарівники, такі як Дамблдор, могли виконувати закляття мовчки, і спробував викликати чарівну паличку, що випала йому з руки, знову й знову вимовляючи подумки: “Акціо чарівна паличка!”, – але нічого не відбувалося.

Здавалося, він чує шелестіння дерев навколо озера й далеке ухкання сови, але не було жодного звуку, який наводив би на думку, що його шукають, не було (хоч він і зневажав себе за такі надії) жодного панічного голосу, який питав би, де дівся Гаррі Поттер. Його охопила безнадія, коли він уявив колону запряжених тестралами диліжансів, що рухається до школи, та вибухи реготу з того диліжанса, де їде Мелфой і розповідає своїм посіпакам-слизеринцям про напад на Гаррі.

Поїзд смикнуло, й Гаррі перекотився на бік. Тепер замість стелі він бачив пилюку під лавами. Запахкав паротяг, і підлога затряслася. “Експрес” вирушав і ніхто не знав, що Гаррі й досі у вагоні…

І тут він відчув, як злітає з нього плащ-невидимка і хтось каже:

– Привіт, Гаррі.

Спалахнуло червоне світло, й тіло Гаррі відклякло; він спромігся переміститися в достойнішу – сидячу – позу, швидко стер рукою кров з роз’юшеного обличчя й підняв голову, щоб глянути на Тонкс, яка тримала в руках його плащ-невидимку.

– Йдемо звідси, бігом, – сказала вона, бо вікна вагона вже вкрилися парою і поїзд почав від’їжджати зі станції. – Побігли, доведеться стрибати.

Гаррі кинувся за нею в коридор. Тонкс відчинила двері вагона й зістрибнула на перон, який тікав з-під ніг, бо поїзд уже набирав швидкість. Гаррі стрибнув за нею, похитнувся, приземляючись, але встиг випростатися саме вчасно, щоб побачити, як яскраво-червоний паротяг завернув на повній швидкості за поворот і зник з очей.

Холодне вечірнє повітря трохи вгамувало пульсуючий біль у носі. Тонкс дивилася на нього; він був сердитий і присоромлений тим, що його виявили в такому дурнуватому стані. Вона мовчки віддала йому плащ-невидимку.

– Хто це зробив?

– Драко Мелфой, – гірко сказав Гаррі. – Дякую за… ну…

– Пусте, – без тіні усмішки відповіла Тонкс. Навіть у пітьмі Гаррі бачив, що в неї знову мишасто-сіре волосся і зажурений вигляд, як і тоді, в “Барлозі”. – Якщо не ворушитимешся, я приведу до ладу твого носа.

Гаррі не дуже сподобалася ця ідея; він хотів піти до мадам Помфрі, завідувачки шкільної лікарні, якій більше довіряв, коли йшлося про зцілювальні чари, але подумав, що відверто про це сказати було б грубо, тому завмер на місці й заплющив очі.

– Епіскі, – вимовила Тонкс.

Ніс у Гаррі став дуже гарячий, а тоді дуже холодний. Гаррі боязко його помацав. Начебто зцілений.

– Дуже дякую!

– Ти краще знову накинь плаща, і підемо до школи, – порадила Тонкс, так само без усмішки. Коли Гаррі накинув плаща, вона змахнула чарівною паличкою; з палички шугонула величезна срібляста чотирилапа істота й метнулася кудись у темряву.

– Це був патронус? – запитав Гаррі. Йому доводилося бачити, як Дамблдор посилав подібні повідомлення.

– Так, я відіслала в замок звістку, що ти зі мною, щоб не турбувалися. Ходімо, не гаймо часу.

Вони вирушили в напрямку путівця, що вів до школи.

– Як ти мене знайшла?

– Помітила, що ти не вийшов з поїзда, і ще я знала, що ти маєш цього плаща. Думала, ти від когось ховаєшся. А як побачила, що шторки того купе опущені, то вирішила перевірити.

– А чого ти тут, до речі? – поцікавився Гаррі.

– Я тепер перебуваю в Гоґсміді, щоб забезпечувати школі додаткову охорону, – пояснила Тонкс.

– Там тільки ти одна, чи?…

– Ні, є ще Правдфут, Севідж і Доліш.

– Доліш – це той аврор, якого торік атакував Дамблдор?

– Саме так.

Вони пленталися темним безлюдним путівцем по свіжих коліях від диліжансових коліс. Гаррі поглядав з-під плаща на Тонкс. Торік вона засипала всіх запитаннями (що часом аж дратувало), постійно сміялася й жартувала. Тепер же здавалася постарілою, серйозною й цілеспрямованою. Це так на неї вплинули події в міністерстві? Гаррі обсіли неприємні думки, що Герміона, мабуть, запропонувала б йому розрадити Тонкс з приводу Сіріуса, запевнити її, що вона ні в чому не винна, однак не міг себе пересилити. Гаррі не звинувачував її в Сіріусовій смерті; її провина була не більша, ніж провина будь-кого іншого (до того ж значно менша, ніж його самого), але він волів би узагалі не говорити про Сіріуса. Отож вони мовчки брели крізь холодну ніч і за ними по землі шурхотів довжелезний плащ Тонкс.

Завжди добираючись диліжансом, Гаррі не усвідомлював, як далеко до Гоґвортса від станції Гоґсмід. З великим полегшенням він нарешті побачив високі колони обабіч брами з крилатими вепрами вгорі. Він змерз, зголоднів і був би дуже радий позбутися цієї нової, понурої Тонкс. Та коли простяг руку, щоб відчинити браму, то виявив, що на ній висить ланцюг із замком.

– Алогомора! – впевнено сказав він, націлившись чарівною паличкою на замок, але нічого не сталося.

– Тут це не діє, – пояснила Тонкс. – Браму зачарував сам Дамблдор.

Гаррі роззирнувся навсібіч.

– Я можу перелізти через мур, – припустив він.

– Не зможеш, – рішуче заперечила Тонкс. – Усі мури закляті антивломлювальними чарами. Цього року заходи безпеки стократ посилили.

– Тоді, – Гаррі вже дратувало, що Тонкс не бажає щось порадити, – доведеться ночувати тут.

– Хтось по тебе вже йде, – відказала на це Тонкс. – Дивися.

Удалині біля замку стрибало по землі світло ліхтаря. Гаррі так зрадів, коли його побачив, що готовий був витримати навіть Філчеві докори за спізнення та натяки, що Гаррі значно краще дотримувався б дисципліни, якби Філч регулярно встромляв йому пальці в катівські лещата. Аж тоді, як жовте світло наблизилося метрів на три і Гаррі скинув плащ-невидимку, щоб виявити свою присутність, він, спалахнувши палкою ненавистю, упізнав у відблисках ліхтаря гачкуватий ніс та довге чорне масне волосся Северуса Снейпа.

– Ну-ну-ну, – глузливо осміхнувся Снейп, витяг чарівну паличку і вдарив по замку, від чого ланцюги зміями ковзнули додолу й брама зі скрипом відчинилася. – Добре, Поттере, що ти виявив ласку з’явитися, але ти, мабуть, вирішив, що шкільна мантія відвертатиме увагу від твоєї краси.

– Я не міг перевдягтися, бо не мав своєї валі… – почав виправдовуватися Гаррі, але Снейп його урвав.

– Німфадоро, можеш не чекати. Поттерові цілком… е-е… безпечно зі мною.

– Моє повідомлення призначалося Геґріду, – спохмурніла Тонкс.

– Геґрід запізнився на бенкет з нагоди початку навчального року, так само, як і Поттер, тож замість нього твою звістку отримав я. До речі, – додав Снейп, відступаючи, щоб пропустити Гаррі, – цікаво було бачити твого нового патронуса.

Він з гуркотом зачинив браму просто в неї перед носом і знову запечатав чарівною паличкою ланцюги, які, брязкаючи й звиваючись, повернулися на своє місце.

– На мою думку, старий патронус вдавався тобі краще, – сказав Снейп з непідробною злістю в голосі. – Новий якийсь слабший.

Снейп хитнув ліхтарем, і в його відблиску Гаррі помітив на обличчі Тонкс вираз обурення й люті. А потім вона знову розчинилася в темряві.

– На добраніч, – попрощався з нею Гаррі, йдучи до школи за Снейпом. – Дякую за… все.

– Бувай, Гаррі.

Якусь хвилину-дві Снейп мовчав. Гаррі відчував, що його власне тіло випромінює такі потужні хвилі ненависті, що дивно було, як це вони не пропалюють Снейпа наскрізь. Він ненавидів Снейпа ще з першої їхньої зустрічі, але остаточно й безповоротно Снейп утратив найменшу нагоду розраховувати на поблажливість Гаррі через його ставлення до Сіріуса. Влітку Гаррі мав досить часу, щоб обміркувати цю ситуацію. Він вирішив, що саме Снейпові в’їдливі нагадування Сіріусові, що той скніє в безпечній схованці, тоді як решта Ордену Фенікса бореться з Волдемортом, підштовхнули Сіріуса в ніч його загибелі помчати в міністерство. Гаррі чіплявся за цю думку, яка не лише спонукала його звинувачувати Снейпа і мати від цього певне заспокоєння, а й підказувала, що Сіріусова смерть анітрохи Снейпа не мучить.

– П’ятдесят очок з Ґрифіндору за запізнення, – сказав Снейп. – І ще, стривай, двадцять за твій маґлівський одяг. Не пам’ятаю, щоб якийсь гуртожиток на самому початку року опинявся в мінусах… ще ж і десерт не подавали. Мабуть, Поттер, це новий рекорд.

Лють і ненависть, що вирували в грудях Гаррі, палахкотіли вже, здається, білим жаром, але він радше погодився б залишитися паралізованим до самого Лондона, ніж розповів би Снейпові, чому запізнився.

– Ти, мабуть, готував показове прибуття? – не вгамовувався Снейп. – Та, оскільки літаючої машини в тебе нема, ти вирішив, що досягнеш драматичного ефекту, якщо ввалишся у Велику залу посеред бенкету.

Гаррі тримав язика за зубами, хоч і боявся, що в грудях зараз щось вибухне. Він розумів, що Снейп прийшов по нього заради цих кількох хвилин, коли без свідків шпигатиме й мучитиме Гаррі.

Нарешті вони дійшли до замкових сходів, а коли відчинилися великі дубові двері у вимощений плитами просторий вестибюль, їх привітали вибухи сміху, розмови та дзенькіт тарілок і келихів, що долинали з Великої зали. Гаррі хотілося знову накритися плащем-невидимкою, щоб непомітно пробратися до свого місця за довжелезним ґрифіндорським столом (який, на жаль, був найдалі від вестибюлю).

Наче прочитавши ці думки, Снейп сказав:

– Ніяких плащів. Зайди, щоб усі тебе бачили. Ти ж цього й хотів.

Гаррі рішуче пішов у відчинені двері – що завгодно, аби лиш позбутися Снейпа. Велика зала з її чотирма довгими учнівськими столами та вчительським столом на підвищенні була, як завжди, прикрашена свічками, що плавали в повітрі. Тарелі від їхнього світла виблискували й сяяли. Але для Гаррі це все злилося в одну мерехтливу пляму, бо він так швидко йшов, що проскочив гафелпафський стіл перш, ніж його звідти помітили. А коли учні почали зіскакувати з місць, щоб його роздивитися, він уже побачив Рона й Герміону, кинувся вздовж лав і за хвильку втиснувся між ними.

– Де ти… мамонько, що з твоїм обличчям? – витріщився на нього Рон разом з усіма, хто був поблизу.

– А що, щось не так? – здивувався Гаррі, а тоді схопив ложку і придивився до свого викривленого відображення.

– Ти весь у крові! – зойкнула Герміона. – Йди сюди…

Вона підняла чарівну паличку, вимовила “Терґео!”, й стерла засохлу кров.

– Дякую, – сказав Гаррі, мацаючи своє вже чисте обличчя. – А як мій ніс?

– Нормально, – стурбовано відповіла Герміона. – А що таке? Гаррі, що сталося? Ми так злякалися!

– Розкажу потім, – спинив її Гаррі. Він прекрасно розумів, що Джіні, Невіл, Дін і Шеймус нашорошили вуха; навіть Майже-Безголовий Нік, ґрифіндорський привид, і той завис над столом, щоб підслухати розмову.

– Але… – не стрималася Герміона.

– Не зараз, Герміоно, – повторив Гаррі похмуро й багатозначно. Він сподівався, що всі вважатимуть, ніби він потрапив у якусь героїчну сутичку, бажано з участю двох-трьох смертежерів і дементора. Та ба – Мелфой рознесе цю ганебну історію по всіх-усюдах, хоч можливість, що більшість ґрифіндорських вух її не почують, усе-таки існувала.

Гаррі потягся повз Рона по курячі ніжки та чіпси, але не встиг узяти, бо страви зникли, а замість них з’явився десерт.

– Ти знову пропустив Сортування, – сказала Герміона, а Рон поліз по великий шоколадний пудинг.

– Капелюх щось цікаве розповідав? – запитав Гаррі, беручи пиріг з мелясою.

– В основному те саме… радив усім єднатися всупереч ворогам… ну, сам знаєш.

– А Дамблдор згадував Волдеморта?

– Ще ні, але ж він завжди виголошує головну промову після бенкету, правда? Лишилося вже небагато.

– Снейп казав, що Геґрід запізнився на бенкет…

– Ти бачив Снейпа? Як це? – насилу проказав Рон, бо його рот був напханий пудингом.

– Нарвався на нього, – ухильно відповів Гаррі.

– Геґрід запізнився всього на кілька хвилин, – повідомила Герміона. – Дивися, Гаррі, він тобі махає.

Гаррі глянув на вчительський стіл і всміхнувся Геґрідові, котрий і справді махав йому рукою. Геґрід так і не навчився поводитися з гідністю професорки Макґонеґел, виховательки ґрифіндорського гуртожитку, яка сиділа поруч з ним, ледве сягаючи головою Геґрідового плеча. Вона дуже несхвально оцінювала надмірну радість його вітання. Гаррі здивовано помітив, що по другий бік від Геґріда сидить учителька віщування, професорка Трелоні; вона зрідка покидала свою кімнатку на вежі, а на бенкетах з приводу початку навчального року він її досі взагалі не бачив. Вона була, як завжди, чудернацька, обвішана блискучим намистом і довжелезними шалями, з очима, побільшеними окулярами до величезного розміру. Гаррі вважав її напівшахрайкою, тому був вражений, коли наприкінці минулого навчального року виявив, що саме вона виголосила пророцтво, яке спонукало Лорда Волдеморта вбити батьків Гаррі й напасти на нього самого. Після цього Гаррі уникав її товариства. На щастя, цього року він уже не вивчатиме віщування. Її великі, як маяки, очі глянули в його бік; він блискавично відвернувся до слизеринського столу. Драко Мелфой жестами розквашував уявного носа, а у відповідь гримів регіт і лунали оплески. Гаррі втупився очима у свій пиріг з мелясою, а в грудях йому знову запекло. Зараз він багато віддав би за змогу зійтися з Мелфоєм віч-на-віч у двобої…

– То що хотів професор Слизоріг? – запитала Герміона.

– Дізнатися, що було в міністерстві, – відповів Гаррі.

– Як і всі тут присутні, – пирхнула Герміона. – Нас про це в поїзді ого як випитували, скажи, Роне?

– Ага, – підтвердив Рон. – Усі хотіли знати, чи ти справді “Обранець”…

– На цю тему ведеться багато розмов навіть між привидами, – втрутився Майже-Безголовий Нік, нахиливши до Гаррі свою напіввідрубану голову. – А я вважаюся таким собі поттерознавцем; усім відомо, що ми в дружніх стосунках. Одначе я завірив спільноту духів, що не витягатиму з тебе зайвої інформації. “Гаррі Поттер знає, що може цілком мені довіряти”, – сказав я їм. – “Я краще помру, ніж не виправдаю його довіри”.

– Це легко пообіцяти, враховуючи, що ти й так мертвий, – зауважив Рон.

– Ти вкотре доводиш, що маєш чутливість на рівні тупої сокири, – образився Майже-Безголовий Нік, злетів угору й полинув до дальнього кінця ґрифіндорського столу саме тоді, коли за вчительським столом підвівся Дамблдор. Майже миттєво у Великій залі стих гамір і сміх.

– Доброго вам вечора! – побажав він з широкою усмішкою й розкинув руки, ніби хотів усіх обійняти.

– А що в нього з рукою? – зойкнула Герміона.

Не тільки вона це помітила. Дамблдорова права рука й досі була така сама чорна й змертвіла, як і того вечора, коли він прибув забирати Гаррі від Дурслів. По залі пробіг шепіт. Дамблдор, правильно його витлумачивши, тільки засміявся й потрусив пурпурово-золотим рукавом, з якого визирала його ушкоджена правиця.

– Нічого страшного, – безтурботно сказав він. – Отже… нових наших учнів вітаємо, старих наших учнів вітаємо теж! Вас чекає новий рік магічної освіти…

– У нього рука була така ще влітку, – прошепотів Гаррі Герміоні. – Я думав, що він до цього часу її вилікує… або мадам Помфрі йому вилікує.

– Рука наче відмерла, – скривилася Герміона, мовби її нудило. – Бувають такі рани, які неможливо вилікувати… старі закляття… а ще є отрути, на які немає протидії…

– …містер Філч, наш сторож, попросив нагадати про категоричну заборону на будь-які товари, придбані в крамничці під назвою “Відьмацькі витівки Візлів”.

Хто бажає грати в квідичних командах своїх гуртожитків, повинні, за традицією, записатися у вихователів відповідних гуртожитків. Нам також потрібні нові коментатори з квідичу, тому охочі теж можуть записуватися.

Цього року ми раді вітати нового члена вчительського колективу. Професор Слизоріг, – Слизоріг підвівся, сяючи у світлі свічок лисою головою і відкидаючи на стіл тінь свого величезного черева, – мій давній колега, він погодився повернутися на свою колишню посаду вчителя настоянок.

– Настоянок?

– Настоянок?

Це слово луною розійшлося по залі, бо всі дивувалися, чи правильно його розчули.

– Настоянок? – перепитали в один голос Рон і Герміона й подивилися на Гаррі. – Але ж ти казав…

– Професор Снейп тим часом, – додав Дамблдор, підвищуючи голос, щоб заглушити гомін, – перейде на посаду вчителя захисту від темних мистецтв.

– Ні! – так голосно зойкнув Гаррі, що багато учнів озирнулися. Та йому було все одно; він сердито дивився на вчительський стіл. Як можна було доручати Снейпові захист від темних мистецтв? Невже не відомо, що Дамблдор роками не довіряв йому цієї посади?

– Гаррі, ти ж казав, що захист від темних мистецтв викладатиме Слизоріг! – здивувалася Герміона.

– Бо я так думав! – огризнувся Гаррі, намагаючись пригадати, коли йому про це казав Дамблдор, але що дужче він напружував мозок, то більше йому здавалося, що Дамблдор узагалі не згадував, на яку посаду піде Слизоріг.

Снейп, який сидів праворуч від Дамблдора, не встав, коли згадали його прізвище, а лише підняв спроквола руку, дякуючи за оплески зі Слизеринського столу, проте Гаррі був певний, що помітив на Снейповім лиці такий ненависний йому вираз тріумфу.

– Хоч одне добре, – люто кинув він. – Через рік Снейпа вже не буде.

– Як це? – не зрозумів Рон.

– Ця посада приносить нещастя. Ніхто не протримався більше року… Квірел, той узагалі помер. Я особисто триматиму схрещені пальці в надії на ще одну смерть…

– Гаррі! – докірливо вигукнула шокована Герміона.

– Через рік, можливо, він знову викладатиме настійки, – розсудливо припустив Рон. – Невідомо, чи довго той Слизоріг захоче тут викладати. Муді ж не захотів.

Дамблдор прокашлявся. Перешіптувалися не лише Гаррі, Рон і Герміона – вся зала аж гула, бо всі обговорювали те, що нарешті здійснилося Снейпове заповітне бажання. Ніби не помічаючи, яку сенсацію викликало його повідомлення, Дамблдор більше нічого не сказав про зміни в учительському штаті, а зачекав кілька секунд, поки запанує цілковита тиша, і аж тоді повів далі:

– Зараз, як відомо присутнім у цій залі, Лорд Волдеморт зі своїми поплічниками знову на свободі й набирає силу.

У відповідь на Дамблдорові слова запала напружена тиша. Гаррі зиркнув на Мелфоя. Мелфой не дивився на Дамблдора, а грався виделкою, піднімаючи її чарівною паличкою в повітря, неначе вважав слова директора не вартими своєї уваги.

– Наголошую з усією відповідальністю, що нинішня ситуація вкрай небезпечна, і всі ми в Гоґвортсі повинні виявляти надзвичайну обачність задля власної безпеки. Замкові магічні укріплення було цього літа посилено, ми захищені новими потужними системами, але нам і надалі потрібно ретельно захищатися від недбалості з боку учнів чи вчителів. Тому я закликаю вас дотримуватися всіх захисних обмежень, що їх вимагатимуть від вас учителі, хоч би якими надокучливими вони вам здавалися – скажімо, заборона покидати ліжка після вечірнього відбою. Благаю вас, якщо помітите щось дивне або підозріле в замку чи за його межами, негайно повідомляйте про це вчителям. Прошу вас якнайсерйозніше ставитися до власної безпеки та безпеки інших.

Дамблдор обвів учнів поглядом своїх синіх очей, а тоді знову всміхнувся.

– А зараз на вас чекають ліжка, теплі й затишні, і я розумію, що для вас зараз найголовніше – добре відпочити перед завтрашніми уроками. Отож побажаймо собі солодких снів. На добраніч!

Зі звичним оглушливим скреготом відсунулися лави, і сотні учнів ринули з Великої зали до своїх спалень. Гаррі, котрий аж ніяк не квапився виходити з юрбою, що на нього витріщалася, чи опинятися поблизу Мелфоя, даючи тому привід ще раз похизуватися оповіддю про розквашений ніс, затримався позаду, вдаючи, що зашнуровує кросівку. Ґрифіндорці тим часом подалися до виходу. Герміона кинулася виконувати свої обов’язки старости й повела першокласників, а Рон залишився з Гаррі.

– То що сталося з твоїм носом? – запитав Рон, коли вони виходили з зали у самому хвості натовпу, на безпечній відстані від надто цікавих вух.

Гаррі йому розповів. Те, що Рон не розреготався, було, мабуть, ознакою міцності їхньої дружби.

– Я бачив, що Мелфой показував на миґах щось про ніс, – сказав він похмуро.

– Не треба більше про це, – з гіркотою попросив Гаррі. – Послухай краще, що він казав до того, як мене виявив…

Гаррі сподівався, що Рона приголомшать Мелфоєві вихваляння. Але на Рона це не справило враження, підтвердивши думку Гаррі про його впертість і тупість.

– Та ну, Гаррі, він просто понтувався перед Паркінсонкою… ну яке завдання давав би йому Відомо-Хто?

– А як ти знаєш, що Волдеморту не потрібен у Гоґвортсі шпигун? Це було б не вперше…

– Гаррі, ліпше не називай се ім’я, – почувся за спиною докірливий голос Геґріда. Гаррі озирнувся й побачив, що велетень докірливо хитає головою.

– Дамблдор це ім’я називає, – вперто наполіг Гаррі.

– Ну, так, але ж то Дамблдор, га? – голос у Геґріда був таємничий. – То чого ж ти, Гаррі спізнивси? Я переживав.

– Мене затримали в поїзді, – відповів Гаррі. – А ти чому спізнився?

– А я був з Ґропиком, – радісно повідомив Геґрід. – Не помітив, як пролетів час. Він тепер має в горах нову хатку, Дамблдор усьо влаштував… файна така велика печерка. Він тепер набагато щасливіший, ніж був у тому Лісі. Ми з ним файненько побалакали.

– Справді? – перепитав Гаррі, уникаючи Ронового погляду. Коли він познайомився з Геґрідовим братом по матері, зловісним велетом, що мав хист до виривання дерев з корінням, словниковий запас того складався з п’яти слів, двоє з яких він не вмів до пуття вимовити.

– Він направду прогресує, – гордо повідомив Геґрід. – Ви си здивуєте. Я гадаю, що варто вивчити його собі на помічника.

Рон голосно пирхнув, але зумів прикинутись, що це він так сильно чхає. Вони вже стояли біля дубових вхідних дверей.

– Ну, то я вас побачу завтра, перший урок буде відразу по обіді. Прийдіть троха швидше й зможете привітатиси з Бак… йой, себто з Чахокрилом!

Бадьоро попрощавшись помахом руки, він переступив поріг і пошкандибав у темряву.

Гаррі й Рон перезирнулися. Гаррі не сумнівався, що Рона охопило таке ж гнітюче відчуття, що і його самого.

– Ти не вивчатимеш догляду за магічними істотами?

Рон заперечливо похитав головою.

– Ти теж ні?

Гаррі теж похитав головою.

– І Герміона, – запитав Рон, – теж не вивчатиме?

І знову Гаррі похитав головою. Що скаже Геґрід, коли довідається, що троє його улюблених учнів відмовилися від його предмету, він навіть не хотів думати.

Напівкровний Принц

Уранці Гаррі й Рон зустріли Герміону перед сніданком у вітальні. Сподіваючись на бодай якусь підтримку його теорії, Гаррі, не гаючи часу, розповів Герміоні все, що підслухав від Мелфоя у “Гоґвортському експресі”.

– Та то він явно понтувався перед Паркінсонкою, – втрутився Рон, перш ніж Герміона розкрила рота.

– Не знаю, – завагалася вона, – хоч це і в Мелфоєвім стилі – надавати собі більшої ваги… але то була б занадто велика брехня…

– Власне, – підхопив цю думку Гаррі, але не зміг її розвинути, бо чимало вух намагалося підслухати їхню розмову, а що вже казати про пильні погляди та перешіптування з прикритими долонями ротами.

– Показувати пальцем негарно, – гиркнув Рон на мацюпусінького першокласника, коли вони стали в чергу на вихід крізь отвір за портретом. Хлопчисько, який бурмотів щось про Гаррі своєму приятелеві, почервонів, як варений рак, і, з переляку перечепившись, випав у отвір. Рон захихотів.

– Класно бути шестикласником. А ще у нас цього року буде час для дозвілля. Цілі уроки, коли можна просто сидіти й відпочивати.

– Роне, цей час потрібен для навчання! – заперечила Герміона вже в коридорі.

– Але ж не сьогодні, – сказав Рон, – сьогодні можна буде й подрімати.

– Ану, стій! – Герміона зупинила виставленою рукою якогось четвертокласника, що біг повз них з яскраво-зеленим диском у руках. – Ікласті тарілки заборонені, дай сюди, – суворо звеліла вона. Сердитий хлопець віддав гаркітливу тарілку, пірнув Герміоні попід руку й побіг наздоганяти друзів. Рон зачекав, доки той зникне, і вихопив у Герміони тарілку.

– Класно, завжди хотів таку мати.

Герміонині протести потонули в голосному хихотінні – Лаванду Браун ця ситуація дуже розсмішила. Минаючи їх, вона й далі сміялася, озираючись на Рона. Рон аж запишався.

Стеля Великої зали була погожого блакитного кольору, позначена де-не-де клаптиками напівпрозорих хмаринок, так само, як і квадратики неба, що виднілися крізь височенні вікна. Наминаючи вівсянку та яєчню з беконом, Гаррі й Рон розповіли Герміоні про вчорашню розмову з Геґрідом, через яку хлопці й досі почувалися ніяково.

– Та як же він міг подумати, що ми й далі вивчатимемо догляд за магічними істотами! – засмутилася Герміона. – Тобто хіба ми хоч раз виявляли… ну… хоч якийсь ентузіазм?

– Але що тут удієш? – Рон проковтнув цілісіньке смажене яйце. – Ми й так з любові до Геґріда дуже на його уроках старалися. А йому здається, що ми це робили з любові до ідіотського предмета. Невже хтось захотів би складати НОЧІ з догляду?

Гаррі й Герміона промовчали; можна було й не відповідати. Вони чудово знали, що ніхто з їхніх однокласників не захоче цього року ходити на догляд за магічними істотами. Вони намагалися не дивитися Геґрідові у вічі й без особливої радості відповіли на його бадьорий помах руки, коли хвилин за десять він вийшов з-за учительського столу.

Поснідавши, друзі не вставали з місць, чекаючи, коли до них підійде професорка Макґонеґел. Процедура призначення розкладів занять цього року була складніша, ніж завжди, бо професорці Макґонеґел спочатку треба було перевірити, чи всі учні отримали відповідні СОВи, щоб продовжити навчання з тих предметів, з яких їм доведеться складати НОЧІ.

За Герміоною миттю було визнано право й далі вивчати заклинання, захист від темних мистецтв, трансфігурацію, гербалогію, числомагію, стародавні руни й настійки, тож вона без зайвих слів побігла на свій перший урок стародавніх рун. Для Невіла ця процедура затяглася; зі стурбованим виглядом на кругленькому обличчі він спостерігав, як професорка Макґонеґел перечитувала обрані ним предмети, а тоді перевіряла результати СОВ.

– З гербалогією все добре, – сказала вона. – Професорка Спраут буде рада знову тебе бачити, та ще й з “відмінною” СОВою. І ще ти зможеш вивчати захист від темних мистецтв, бо маєш “добре”. З трансфігурацією, на жаль, гірше. Мені дуже прикро, Лонґботоме, але оцінки “задовільно” недостатньо для переходу на рівень НОЧІ; навряд чи ти подужаєш написати річну роботу.

Невіл похнюпився. Професорка Макґонеґел подивилася на нього крізь свої квадратні окуляри.

– А чому ти забажав продовжити вивчення трансфігурації? У мене було враження, що вона тобі не дуже подобалася.

Нещасний Невіл щось пробурмотів про те, що “так хотіла бабуся”.

– Он як, – гмикнула професорка Макґонеґел. – Твоїй бабусі давно пора навчитися пишатися тим онуком, який у неї є, а не тим, якого вона воліла б мати… особливо, після того, що сталося в міністерстві.

Невіл зашарівся й сором’язливо закліпав очима; професорка Макґонеґел ще ніколи його не хвалила.

– На жаль, Лонґботоме, я не можу прийняти тебе у свій клас на рівень НОЧІ. Але я бачу, що ти отримав “добре” з заклинань… може, складатимеш НОЧІ з заклинань?

– Бабуся вважає, що заклинання – предмет для слабаків, – пробурмотів Невіл.

– Іди на заклинання, – порадила професорка Макґонеґел, – а я напишу Авґусті листа, і нагадаю, що цей предмет не можна вважати нікчемним лише тому, що вона сама провалила іспит із заклинання, отримавши незадовільну оцінку. – І ледь помітно всміхнувшись Невілові, обличчя якого виражало захоплення й недовіру, професорка Макґонеґел ударила його порожній розклад кінчиком чарівної палички, – і коли там з’явився детальний опис усіх нових уроків, передала його Невілу.

Тепер професорка Макґонеґел перейшла до Парваті Патіл, яку найбільше цікавило, чи вродливий кентавр Фіренце й далі викладатиме віщування.

– Цього року він ділитиметься класами з професоркою Трелоні, – у голосі професорки Макґонеґел звучали несхвальні інтонації; усі знали, що вона зневажливо ставиться до такого предмета, як віщування. – Шестикласників навчатиме професорка Трелоні.

Коли через п’ять хвилин Парваті йшла на урок віщування, вигляд у неї був зажурений.

– Отже, Поттер, Поттер… – професорка Макґонеґел переглядала свої нотатки про Гаррі. – Заклинання, захист від темних мистецтв, гербалогія, трансфігурація… з цим усе добре. Мушу зізнатися, Поттере, що мене дуже втішила твоя оцінка з трансфігурації. А чому ти не записався, щоб продовжити навчання з настійок? Мені здавалося, що ти мав намір стати аврором?

– Мав, але ж ви сказали, пані професорко, що для цього треба було отримати “відмінну” СОВу.

– Так, було потрібно, доки цей предмет викладав професор Снейп. А от професор Слизоріг з радістю дозволить складати НОЧІ учням, які отримали “добрі” СОВи. То чи бажаєш ти й далі вивчати настійки?

– Так, – відповів Гаррі, – але я не купив підручників, складників і всього потрібного…

– Професор Слизоріг обов’язково щось тобі позичить, – запевнила професорка Макґонеґел. – Ну, все гаразд, Поттере, ось твій розклад. До речі… вже двадцять учнів записалися на вступ до квідичної команди Ґрифіндору. Незабаром я передам тобі список, щоб ти визначив час для проб.

За кілька хвилин Ронові дозволили відвідувати ті ж самі уроки, що й Гаррі, і вони разом підвелися з-за столу.

– Дивися, – Рон захоплено переглядав свій розклад уроків, – у нас зараз “вікно”, вільний урок… а тоді після перерви… а потім ще один по обіді… класно!

Вони повернулися до вітальні, майже порожньої, якщо не зважати на півдесятка семикласників. Серед них була й Кеті Бел – вона єдина залишилася зі складу тієї ґрифіндорської квідичної команди, гравцем якої Гаррі став ще в першому класі.

– Я так і думала, що тебе призначать, молодчина, – вона вказала на капітанський значок у Гаррі на грудях. – Скажи, коли прийти на пробу?

– Не мели дурниць, – здивувався Гаррі, – тебе не треба випробовувати, я за п’ять років вивчив, як ти граєш…

– Не починай з цього, – застерегла вона. – Ти не знаєш – ану ж з’явився хтось значно кращий за мене. Уже не раз так бувало, що розпадалися чудові команди, бо капітани не хотіли міняти старих гравців або брали своїх друзів…

Рон трохи занепокоївся й почав бавитися з ікластою тарілкою, що її забрала в четвертокласника Герміона. Тарілка облетіла вітальню, гарчачи й намагаючись погризти гобелени. Жовті очі Криволапика стежили за нею, а коли тарілка підлітала надто близько, він шипів.

Десь за годину хлопці неохоче покинули залиту сонцем вітальню й подалися в клас захисту від темних мистецтв, що був на чотири поверхи нижче. Чимось стурбована Герміона вже стояла там у черзі перед дверима зі стосом важких книжок.

– Нам на рунах завдали стільки домашньої роботи, – сказала вона Гаррі й Ронові, коли ті підійшли. – Реферат на тридцять сантиметрів, два переклади, а ще я повинна до середи оце все прочитати!

– Ганьба, – позіхнув Рон.

– Чекайте-чекайте, – образилася дівчина. – Можу закластися, що Снейп теж завалить нас роботою.

Тим часом відчинилися двері класу, і в коридор вийшов Снейп, жовтаве обличчя якого було, як завжди, облямоване розділеним навпіл чорним масним волоссям. Учні миттю стихли.

– Заходьте, – звелів він.

Гаррі оглянув клас. У ньому вже позначилася Снейпова особистість – стало похмуріше, ніж було досі, бо вікна завішували штори, а світло давали свічки. Стіни були прикрашені новими картинами, які зображали людей, що мучилися від болю, мали страшнючі рани чи дивно викривлені частини тіла. Учні мовчки посідали, розглядаючи темні й моторошні картини.

– Я вас не просив діставати підручники, – Снейп зачинив двері й сів за письмовим столом лицем до класу; Герміона швидко кинула примірник “Протистояння безлицим” назад у сумку, й запхнула її під стілець. – Хочу вам дещо сказати й вимагаю від вас цілковитої уваги.

Його чорні очі оглядали збентежені обличчя учнів, на лиці Гаррі вони затрималися на якусь частку секунди довше.

– Здається, цей предмет вам уже викладали п’ятеро вчителів.

“Здається, ніби це не ти, Снейпе, пильно стежив, як вони приходили і йшли, сподіваючись зайняти їхнє місце”, – в’їдливо подумав Гаррі.

– Звісно, що всі ці вчителі мали власні методики і власні пріоритети. Враховуючи таку плутанину, я ще дивуюся, що так багато з вас спромоглися нашкребти позитивні СОВи з цього предмета. Мене ще більше здивує, якщо всі ви зумієте виконати завдання рівня НОЧІ, а вони будуть набагато складніші.

Снейп закрокував уздовж стіни, говорячи значно тихіше; учні вивертали шиї, щоб його бачити.

– Темні мистецтва, – сказав Снейп, – численні, різноманітні, мінливі й вічні. Боротьба з ними схожа на боротьбу з багатоголовою потворою, в якої щоразу, коли відрубують одну голову, виростає ще лютіша і ще розумніша голова. Це боротьба з чимось непостійним, невловним, незнищенним.

Гаррі не зводив зі Снейпа очей. Зрозуміло, що темні мистецтва треба поважати, як небезпечного ворога, але щоб говорити про них так, як говорив Снейп – з любов’ю й ніжністю?

– Тому засоби вашого захисту, – Снейпів голос почав набирати сили, – повинні бути не менш гнучкі й винахідливі, ніж ті мистецтва, які ви намагаєтесь подолати. Ці картини, – показав він на ті, повз які проходив, – наочно демонструють усе, що відбувається з тими, хто зазнав дії закляття “Круціатус” (він махнув рукою в бік відьми, що, як було видно, кричала від болю), відчув Цілунок дементора (скоцюрблений чаклун з порожніми очима лежав під стіною) або спровокував напад інферія (криваве місиво на землі).

– А ви самі бачили інферія? – писклявим голосом запитала Парваті Патіл. – Уже доведено, що він їх використовує?

– Темний Лорд використовував інферіїв у минулому, – відповів Снейп, – тому з високим відсотком імовірності можна припустити, що він це зробить знову.

Снейп пройшов до письмового стола уздовж другої стіни. Учні знову стежили за кожним його кроком, за кожним повівом його чорної мантії.

– Думаю, вам ще не доводилося вживати безмовних заклять. У чому полягає перевага безмовних заклять?

Злетіла Герміонина рука. Снейп, не поспішаючи, обвів поглядом решту учнів, щоб переконатися, що вибору немає, а тоді кивнув:

– Добре… міс Ґрейнджер?

– Ваш супротивник не знає, до яких саме чар ви хочете вдатися, – заторохкотіла Герміона, – і це дає вам перевагу на частку секунди.

– Відповідь майже дослівно взято зі “Стандартної книги заклинань” для шостого класу, – зневажливо скривився Снейп (десь у кутку захихотів Мелфой), – але за своєю суттю правильна. Так, той, хто оволодів умінням вживати чари без вигукування заклять, користується елементом несподіванки. Не всі чаклуни, зрозуміло, здатні це робити; тут ідеться про вміння зосереджуватися та надзвичайну силу волі, чого декому, – його зловісний погляд знову зупинився на Гаррі, – бракує.

Гаррі знав, що Снейп мав на увазі його торішні провальні уроки блокології. Він не відвів погляду, а свердлив очима Снейпа, доки той сам не відвернувся.

– А зараз розбийтеся, – вів далі Снейп, – на пари. Один з партнерів спробує зачаклувати іншого без слів. Другий спробує захиститися від чарів теж мовчки. Починайте.

Хоча Снейп цього й не знав, Гаррі торік навчив щонайменше півкласу (тих, хто був членами ДА) виконувати закляття “щит”. Проте ніхто з них ще ніколи не вживав це закляття без слів. У результаті дехто вдався до шахрайства; багато учнів закляття просто шепотіли замість вимовляти вголос. Герміона, звісно, за якихось десять хвилин уже навчилася відбивати без слів закляття “желейні ноги”, що його бурмотів Невіл. Кожен нормальний учитель, подумав з гіркотою Гаррі, обов’язково нагородив би Ґрифіндор за такий її здобуток двадцятьма очками, але Снейп просто не звернув на це уваги. Він походжав між учнями, схожий, як завжди, на перерослого кажана, а тоді затримався біля Гаррі й Рона, що силкувалися виконати завдання.

Рон, який мав би зачаклувати Гаррі, увесь почервонів і міцно стискав губи, уникаючи спокуси бурмотіти закляття. Гаррі тримав напоготові чарівну паличку, нервово очікуючи, коли ж йому доведеться відбивати закляття, та ніяк не міг цього діждатися.

– Жалюгідно, Візлі, – сказав невдовзі Снейп. – Ось… зараз я тобі покажу…

Він так спритно націлився чарівною паличкою на Гаррі, що той відреагував майже інстинктивно; забувши про безмовні закляття, Гаррі вигукнув:

– Протеґо!

Його закляття-щит було таке потужне, що Снейп утратив рівновагу й гепнувся об письмовий стіл. Усі учні озирнулися й дивилися, як Снейп похмуро приводив себе до ладу.

– Ти пам’ятаєш, Поттер, як я казав, що ми повинні застосовувати безмовні закляття?

– Так, – ледве видушив з себе Гаррі.

– Так, пане…

– Мене не обов’язково називати “паном”, пане професоре.

Ці слова вирвалися, перш ніж він зрозумів, що каже. Дехто, включно з Герміоною, перелякано зойкнув. А от Рон, Шеймус і Дін схвально вишкірилися за Снейповою спиною.

– Покарання в суботу ввечері, в моєму кабінеті, – розпорядився Снейп. – Я ні від кого, Поттер, не потерплю нахабства… навіть від “Обранця”.

– Гаррі, це було круто! – загиготів Рон, коли вони йшли на перерву.

– Не треба було тобі такого казати, – Герміона похмуро поглядала на Рона. – Що за муха тебе вкусила?

– Якщо ти не помітила, він намагався мене заклясти! – обурився Гаррі. – Мені цього вистачало ще на тих уроках блокології! Хай би тепер знайшов для своїх експериментів іншу морську свинку! І що собі думає Дамблдор, дозволяючи йому викладати захист? Ви чули, що він казав про темні мистецтва? Та ж він у них закоханий! У всю цю непостійну, незнищенну погань…

– А от мені здалося, – сказала Герміона, – що він говорив майже як ти.

– Як я?

– Так, коли ти розповідав нам, що таке зіткнутися віч-на-віч з Волдемортом. Ти казав, що тоді потрібна не жменька завчених заклять, тоді твоя єдина зброя – розум і нахабство. А хіба не те саме казав Снейп? Що насправді все вирішує відвага й кмітливість?

Гаррі обеззброїло те, що вона визубрила його слова не гірше за “Стандартну книгу заклинань”, і він навіть не сперечався.

– Гаррі! Гей, Гаррі!

Гаррі озирнувся; з сувоєм пергаменту в руках до нього поспішав один з відбивачів торішньої квідичної команди Ґрифіндору Джек Слоупер.

– Для тебе, – важко дихав Слоупер. – Я чув, що ти новий капітан. А коли будуть проби?

– Ще не знаю, – відповів Гаррі. Особисто він вважав, що Слоуперові надзвичайно пощастить, якщо він знову потрапить до команди. – Я тобі сповіщу.

– Ну, добре. Сподівався, що проби будуть у ці вихідні…

Та Гаррі його вже не чув; він щойно впізнав на пергаменті дрібненький косий почерк. Не дослухавши Слоупера, відійшов убік. Рон і Герміона подалися за ним.

Дорогий Гаррі,

Я хотів би цієї суботи почати з тобою наші приватні уроки. Прошу прийти до мого кабінету о восьмій вечора. Сподіваюся, ти задоволений своїм першим шкільним днем.

Щиро твій,

Албус Дамблдор

Р.S. Я люблю кислотну шипучку.

– Він любить кислотну шипучку? – Рон, який прочитав записку з-за плеча Гаррі, мав ошелешений вигляд.

– Це пароль, щоб пройти повз гаргуйлів біля його кабінету, – пошепки пояснив Гаррі. – Ага! Снейпові це не сподобається… я не зможу відбути його покарання!

Цілу перерву вони з Роном і Герміоною намагалися вгадати, чого його навчатиме Дамблдор. Рон думав, що швидше за все це будуть ефектні пристріти й закляття, яких не знають навіть смертежери. Герміона сказала, що таке навчання протизаконне, і припустила, що Дамблдор, мабуть, захоче навчити Гаррі захисної магії найвищого рівня.

Після перерви вона пішла на урок числомагії, а Гаррі з Роном повернулися до вітальні й неохоче взялися за Снейпове домашнє завдання. Воно виявилося таким складним, що коли Герміона приєдналася до них в обідню перерву, вони й далі над ним ниділи (хоч завдяки їй робота пішла значно швидше). Щойно хлопці поставили останню крапку, як задзеленчав дзвоник на подвійний урок настійок, і друзі подалися до підвального приміщення, де раніше так довго викладав Снейп.

У коридорі підвалу вони побачили, що до навчання на рівні НОЧІ було допущено всього дванадцятеро учнів. Креб і Ґойл, зрозуміло, не змогли отримати позитивних СОВ, але чотирьом слизеринцям це вдалося, серед них і Мелфоєві. Ще було четверо рейвенкловців та один гафелпафець, Ерні Макмілан, який, незважаючи на свою пихатість, Гаррі чомусь подобався.

– Гаррі, – бундючно привітався Ерні, простягаючи Гаррі руку, – не мав змоги поговорити з тобою зранку на захисті від темних мистецтв. Непоганий урок, на мою думку, хоча закляття-щит для нас, старих вовків з ДА, давно вже не новинка… А ти як ся маєш, Роне… Герміоно?

Не встигли вони сказати бодай що-небудь, крім “добре”, як відчинилися двері, і з них висунулося спочатку Слизорогове черево, а потім і він сам. Коли всі заходили в клас, його пишні моржові вуса задерлися вгору над усміхненим ротом, і він особливо приязно привітав Гаррі й Забіні.

Підвал, на диво, вже повнився випарами й химерними запахами. Гаррі, Рон і Герміона, минаючи великі киплячі казани, з цікавістю принюхувалися. Четверо слизеринців сіли всі разом за одним столом, а четверо рейвенкловців – за іншим. Це не залишало Гаррі, Ронові й Герміоні вибору, крім як поділитися столом з Ерні. Вони вибрали той, що стояв найближче до золотистого казана, з якого йшов такий спокусливий аромат, що Гаррі в житті такого не вдихав; запах одночасно нагадував пахощі тістечка з мелясою, терпкий запах дерев’яного держака мітли і щось таке квіткове, що він міг нюхати лише в “Барлозі”. Гаррі відчув, що дихає дуже поволі й на повні груди, а дух цього відвару просякає його, наче п’янкий трунок. Його охопила безмежна радість, він усміхнувся Ронові, і той теж розплився в лінивій усмішці.

– Отож, отож, отож, – торохтів Слизоріг, чия широка постать невиразно проглядалася крізь хмари випарів. – Витягуйте терези, комплекти настійок і не забувайте про підручники “Прогресивна методика зіллєваріння”…

– Пане професоре? – підняв руку Гаррі.

– Що, Гаррі, мій хлопчику?

– У мене нема ні книжки, ні терезів, нічого… і в Рона нема… розумієте, ми просто не знали, що отримаємо право складати НОЧІ…

– Авжеж, професорка Макґонеґел щось таке згадувала… не журися, хлопчику, не журися. Можете взяти запасні складники в он тій шафі, та й терези якісь ми вам позичимо, а отут ось у нас стосик старих підручників, їх вам вистачить, поки не замовите нові у “Флоріш і Блотс”…

Слизоріг почовгав до кутової шафи, понишпорив у ній і за мить повернувся з двома пошарпаними підручниками “Прогресивної методики зіллєваріння” Лібатія Бориджа, вручивши їх Гаррі й Рону разом з двома комплектами потьмянілих терезів.

– Отож, – Слизоріг знову став перед класом і напнув свої й так випнуті груди, від чого здалося, що ґудзики його камізельки ось-ось повідлітають, – я тут приготував деякі відвари й настоянки, просто з цікавості, знаєте, щоб вам показати. Ви такі зможете виготовляти після того, як завершите курс навчання і складете НОЧІ. Можливо, ви про них і чули, хоч і не вміли ще зробити. Хто мені скаже, що оце таке?

Він показав на казан біля слизеринського стола. Гаррі трохи піднявся з місця й побачив, що в тому казані кипить нібито звичайнісінька вода.

Герміонина натренована рука злетіла вгору раніше за всіх; Слизоріг дав їй слово.

– Це сироватка правди, без кольору й запаху. Того, хто її випив, вона змушує казати правду, – випалила Герміона.

– Дуже добре, дуже добре! – зрадів Слизоріг. – А зараз, – він показав на казан біля рейвенкловського столу, – про неї тут повинні добре знати… недавно її згадували в кількох міністерських листівках… хто скаже?..

І знову Герміонина рука була найспритніша.

– Це багатозільна настійка, пане професоре.

Гаррі теж упізнав цю схожу на жабуриння речовину, що поволі булькотіла в другому казані, але він не ображався, що Герміона й тут устигла першою відповісти на запитання; врешті, саме їй вдалося виготовити це зілля ще в другому класі.

– Чудово, чудово! Ну, а оця… так, дівчинко? – подивився трохи спантеличено Слизоріг на Герміону, чия рука знову пронизала повітря.

– Це амуртензія!

– Так воно й є. Майже безглуздо запитувати, – вражено зронив Слизоріг, – бо ти, мабуть, і так знаєш, яке її застосування?

– Це найпотужніше в світі любовне зілля! – затарахкотіла Герміона.

– Цілком правильно! Ти його, мабуть, розпізнала завдяки виразному перламутровому відблиску?

– Окрім того, пара підноситься характерними спіралями, – радісно додала Герміона, – а ще це зілля матиме для кожного інший запах – залежно від того, що кого приваблює. Ось я відчуваю пахощі свіжоскошеної трави, нового пергаменту і…

Але раптом вона зашарілася й не договорила.

– Можу я запитати, як тебе, дівчинко, звати? – Слизоріг не звернув уваги на її зніяковіння.

– Герміона Ґрейнджер, пане професоре.

– Ґрейнджер? Ґрейнджер? А ти не родичка Гектора Деґворта-Ґрейнджера, котрий заснував “Надзвичайне товариство зіллєварів”?

– Начебто ні, пане професоре. Розумієте, я з родини маґлів.

Гаррі помітив, як Мелфой нахилився до Нота і щось зашепотів; вони обидва вишкірилися, а от Слизорога це зовсім не збентежило, навпаки – він засяяв і перевів погляд з Герміони на Гаррі, що сидів біля неї.

– Ого! “Моя найкраща приятелька теж з родини маґлів і вона найкраща в класі!”. Гаррі, припускаю, це і є та найкраща приятелька, про яку ти згадував?

– Так, пане професоре, – зізнався Гаррі.

– Панно Ґрейнджер, ви заробили для Ґрифіндору двадцять очок, – добродушно виголосив Слизоріг.

Мелфой скривився точнісінько так, як тоді, коли Герміона заїхала йому по пиці. Сяюча Герміона обернулася до Гаррі й прошепотіла:

– Ти справді йому казав, що я найкраща в класі? Ой, Гаррі!

– А що тут такого незвичайного? – чомусь роздратовано прошипів Рон. – Ти справді найкраща в класі… я б теж йому таке сказав, якби він у мене спитав!

Герміона всміхнулася, але приклала пальця до вуст, щоб вони почули, що говорить Слизоріг. Але Рон трохи скис.

– Зрозуміло, амуртензія не творить справжньої любові. Любов неможливо виготовити чи підробити. Цей відвар просто викликає сильне захоплення або нав’язливу пристрасть. Це найнебезпечніше і найпотужніше зілля в цьому приміщенні… саме так, – похмуро кивнув він у бік Мелфоя з Нотом, які скептично осміхалися. – Коли побачите в житті стільки, як я, то не будете недооцінювати сили всепоглинаючої любові… А зараз час нам братися за роботу.

– Пане професоре, а ви не сказали, що отам, – нагадав Ерні Макмілан, вказуючи на маленький чорний казанок на письмовому столі Слизорога. Там весело булькав якийсь відвар кольору розтопленого золота, а над його поверхнею золотими рибками вистрибували величенькі краплини, однак жодна не вихлюпнулася на стіл.

– О-о-о, – протяг Слизоріг. Гаррі був упевнений, що Слизоріг і не думав забувати про цей відвар, просто чекав, доки хтось запитає, задля драматичного ефекту. – Так. Це. Оце, пані й панове, найдивовижніший відварчик, що називається фелікс-феліціс. Я так розумію, – глянув він з усмішкою на Герміону, яка голосно зойкнула, – що ви, панно Ґрейнджер, знаєте наслідки дії фелікс-феліціса?

– Це рідина успіху, – схвильовано сказала Герміона. – Від неї людині щастить!

Усі учні раптом випросталися. Гаррі тепер бачив тільки Мелфоєву біляву прилизану потилицю, бо той нарешті приділив Слизорогові всю свою увагу.

– Абсолютно правильно, ще десять очок Ґрифіндорові. Так, це саме та кумедна настійочка, що називається фелікс-феліціс, – мовив Слизоріг. – Її надзвичайно непросто виготовити, найменша помилка призводить до катастрофічних наслідків. Одначе, якщо все змішати правильно, як отут, то виявиться, що всі ваші починання будуть успішні… принаймні доки не вигасне дія настоянки.

– Пане професоре, а чого ж тоді люди не п’ють її постійно? – жадібно запитав Террі Бут.

– Бо надмірне її споживання призводить до запаморочення, легковажності й небезпечної самовпевненості, – пояснив Слизоріг. – Занадто добра штука, знаєте… отруйна у великих дозах. Але якщо вживати помірно й лише вряди-годи…

– А ви її вживали, пане професоре? – зацікавлено запитав Майкл Корнер.

– Двічі в житті, – зізнався Слизоріг. – Раз, коли мав двадцять чотири роки, а вдруге – у п’ятдесят сім. Дві столові ложки за сніданком. Два чудесні деньочки.

Він замріяно задивився у простір. Награно це було чи ні, подумав Гаррі, але справляло добрий ефект.

– І саме це, – додав Слизоріг, знову повертаючись на землю, – я й запропоную на цьому уроці, як приз.

Запала мертва тиша, у якій удесятеро голосніше чувся булькіт і клекіт у казанах.

– Однієї малесенької пляшечки фелікс-феліціса, – Слизоріг витяг з кишені крихітну скляну пляшечку з корком і всім показав, – вистачає на дванадцять годин успіху. Від світанку до заходу сонця вам щаститиме в усіх ваших починаннях. Але мушу попередити, що фелікс-феліціс заборонено вживати під час будь-яких організованих змагань… скажімо, спортивних матчів, іспитів чи виборів. Тому переможець зможе скористатися ним тільки у звичайний день… і він побачить, як цей звичайний день стане надзвичайним!

– Отож, – раптово пожвавішав Слизоріг, – як можна виграти мій дивовижний приз? Раджу вам відкрити “Прогресивну методику зіллєваріння” на десятій сторінці. У нас залишається трохи більше години, і цього часу вам має вистачити для пристойної спроби зварити зілля “Смертельний ковток”. Я знаю, що ви ще нічого такого складного не виготовляли, тому не сподіваюся, що ваше зілля буде бездоганне. Але той, у кого вийде найкраще, здобуде оцього невеличкого фелікса. Почали!

Почувся скрегіт, коли всі підсували до себе казанки, й гучний брязкіт, коли учні почали важити на терезах складники, але ніхто не зронив ні слова. Зосередженість у класі, здавалось, відчувалася на дотик. Гаррі бачив, як Мелфой гарячково гортає свою “Прогресивну методику зіллєваріння”. Відразу було видно, що Мелфоєві страшенно потрібен цей успішний день. Гаррі теж схилився над пошарпаною книжкою, яку йому позичив Слизоріг.

Він роздратовано побачив, що попередній власник розцяцькував усі сторінки своїми закарлючками, тож поля аркушів були так само чорні, як і середина з друкованим текстом. Низько нахиляючись, щоб розшифрувати список необхідних складників (навіть там колишній власник залишив свої коментарі й дещо повикреслював), Гаррі побіг до шафи з запасами шукати те, що йому потрібно. Коли метнувся назад до свого казанця, то помітив, що Мелфой як заведений кришить коріння валеріани.

Усі стежили за тим, що роблять інші; перевагою і водночас вадою уроку настійок була неможливість приховати свою роботу від чужих очей. За десять хвилин уся кімната наповнилася синюватою парою. Герміона, звісно, знову всіх випереджала. Її відвар уже нагадував “однорідну рідину кольору чорної смородини”, яким він, за підручником, і мав бути на середній стадії.

Гаррі покришив коріння й знову низько нахилився над книжкою. Його дуже дратувало, що доводилося розбирати інструкції, продираючись крізь ідіотські закарлючки попереднього власника, котрому чомусь не сподобалася вказівка різати біб сопофора, тож він дописав свою рекомендацію:

“Розчавити пласким боком срібного кинджала – сік виділяється краще, ніж коли його різати”.

– Пане професоре, ви, мабуть, знали мого діда, Абраксаса Мелфоя?

Гаррі підвів голову; Слизоріг саме проходив повз стіл Слизерину.

– Знав, – відповів Слизоріг, не дивлячись на Мелфоя, – прикро було почути про його смерть. Хто б подумав, що він у такому віці заразиться драконкою…

І він відійшов. Гаррі знову нахилився над казанцем, задоволено всміхаючись. Він бачив, що Мелфой сподівався викликати до себе таке ж ставлення, як до Гаррі чи Забіні; можливо, навіть здобути певні привілеї, до яких його призвичаїв Снейп. Але очевидно, що цього разу Мелфоєві для здобуття пляшечки фелікс-феліціс доведеться покладатися тільки на свій талант.

Розрізати біб сопофора виявилося дуже непросто. Гаррі звернувся до Герміони.

– Можна позичити в тебе срібного ножа?

Вона нетерпляче кивнула, не зводячи погляду зі свого зілля, що й досі залишалося темно-фіолетовим, хоч за інструкцією вже мало б набути світло-бузкового відтінку.

Гаррі причавив біб пласким боком ножа. На його превеликий подив, відразу бризнуло стільки соку, що він був вражений, де той узагалі вміщався в засохлому бобі. Швидко вливши його в казан, він здивовано побачив, що зілля миттю набрало того бузкового відтінку, про який писалося в підручнику.

Гаррі відразу забув, як його щойно дратував колишній власник, і придивився до наступного рядка інструкцій. За підручником він мав помішувати зілля проти годинникової стрілки, доки воно не стане чистим, як вода. Але з коментарів, доданих колишнім власником, випливало, що після кожних семи помішувань проти стрілки він мав би робити одне коло за годинниковою стрілкою. А може, попередній власник і вдруге мав рацію?

Гаррі почав мішати проти стрілки, а тоді затамував подих і зробив один рух за стрілкою. Ефект був миттєвий. Зілля стало блідо-рожевого кольору.

– Як ти це робиш? – здивувалася розпашіла Герміона; її волосся від випарів з казана стало схоже на клоччя; відвар у неї ніяк не хотів позбуватися фіолетового кольору.

– Спробуй разочок помішати за стрілкою…

– Ні-ні, в підручнику написано проти стрілки! – заперечила вона.

Гаррі знизав плечима і далі робив своє. Сім разів проти стрілки, один раз за стрілкою, пауза… сім разів проти стрілки, один раз за стрілкою…

З другого боку стола Рон проклинав собі під ніс усе на світі; його відвар нагадував рідку локрицю. Гаррі роззирнувся довкола. Ні в кого відвар ще не став такий світлий, як у нього. Він відчув піднесення, чого з ним ще ніколи не траплялося в цьому підвалі.

– Час… вичерпано! – оголосив Слизоріг. – Прошу зупинитися!

Слизоріг поволі пішов поміж столів, зазираючи в казанки. Нічого не коментував, тільки іноді помішував чиєсь зілля або принюхувався до нього.

Нарешті він підійшов до стола, за яким сиділи Гаррі, Рон, Герміона та Ерні. Співчутливо всміхнувся, глянувши на смолисту субстанцію в Роновім казані. Майже не звернув уваги на темно-синє вариво Ерні. Схвально кивнув, коли побачив зілля Герміони. Але коли побачив відвар у Гаррі, то лице його засяяло захватом.

– Чиста перемога! – вигукнув він присутнім у підвалі. – Чудово, Гаррі, чудово! Господи Боже, ти явно успадкував таланти своєї матері! Їй, тобто Лілі, не було в настійках рівних! Ось, на, вона твоя… пляшечка фелікс-феліціс, як я й обіцяв. Вживай з розумом!

Гаррі сховав крихітну пляшечку з золотистою рідиною у внутрішню кишеню, відчуваючи водночас і радість від розлючених пик слизеринців, і провину за розчарований вигляд Герміони. А Рон був просто ошелешений.

– Як ти це зробив? – пошепки запитав він у Гаррі, коли вони вийшли з підвалу.

– Пощастило, мабуть, – ухилився з відповіддю Гаррі, бо неподалік нашорошив вуха Мелфой.

Та коли вони в обідню пору повсідалися за ґрифіндорським столом, він відчув, що тепер ніщо не заважає йому розповісти друзям правду. З кожним словом Герміонине обличчя кам’яніло.

– Ти, мабуть, вважаєш, що я шахрував? – закінчив розповідь Гаррі, роздратований її виглядом.

– Але ж це не була твоя самостійна праця! – холодно зауважила Герміона.

– Він просто дотримувався інших інструкцій, ніж ми, – захистив друга Рон. – Міг провалитися, але ризикнув, і йому пощастило. – Рон тяжко зітхнув. – Слизоріг міг би дати ту книгу мені, та де там, у моїй ніхто нічого не написав. Хіба що блювонув на неї, судячи з п’ятдесят другої сторінки, але…

– Стривай, – пролунав чийсь голос у Гаррі під лівим вухом, і він раптом уловив той квітковий запах, що вразив його в Слизороговому підвалі. Озирнувся й побачив, що до них підійшла Джіні. – Чи я добре почула? Гаррі, ти виконував якісь вказівки, що їх хтось записав у твоєму підручнику?

Вона мала стривожений і сердитий вигляд. Гаррі миттю зрозумів, що вона мала на увазі.

– Нічого страшного, – заспокоїв він її притишеним голосом. – Це ж не якийсь там Редлів щоденник. Це просто старий підручник, у якому хтось там щось нашкрябав.

– Але ж ти виконав те, що там було написано?

– Я просто скористався кількома порадами, записаними на полях. Чесно, Джіні, там не було нічого особливого…

– Джіні правду каже, – відразу повеселішала Герміона. – Треба перевірити, чи нема там чогось підозрілого. Тобто всі ці дивні інструкції… хтозна, хтозна…

– Стоп! – обурився Гаррі, виймаючи з сумки “Прогресивну методику зіллєваріння” й піднімаючи чарівну паличку.

– Спеціаліс ревеліо! – сказав він, легенько вдаряючи по палітурці.

Нічого не сталося. Книжка лежала собі, стара, брудна й пошарпана.

– Усе?! Задоволені? – роздратовано буркнув Гаррі. – А може, зачекаєте, чи не зробить вона сальто-мортале?

– Начебто все нормально, – завагалася Герміона, усе ще з підозрою поглядаючи на книжку. – Тобто це начебто й справді… просто підручник.

– Добре. Тоді я його ховаю, – Гаррі схопив книжку зі столу, але вона вислизнула в нього з рук і впала, розгорнувшись, на підлогу.

Ніхто в їхній бік не дивився. Гаррі нагнувся підняти книжку і аж тут помітив, що ззаду на палітурці, з самісінького низу, було ще щось нашкрябано тим самим дрібним нерозбірливим почерком, що й інструкції, завдяки яким він виграв пляшечку фелікс-феліціс, вже надійно сховану в шкарпетці у валізі нагорі:

“Власником цієї книги є Напівкровний Принц”.

Ґонтова хатина

До кінця тижня на уроках настійок Гаррі й далі дотримувався рекомендацій Напівкровного Принца, якщо вони різнилися від інструкцій Лібатія Бориджа, і в результаті після перших чотирьох уроків Слизоріг просто нахвалитися не міг успіхами Гаррі, кажучи, що йому зрідка траплялися такі обдаровані учні. Ні Рон, ні Герміона не були від цього у захваті. Хоч Гаррі й пропонував їм поділитися книжкою, та Рон ледве міг розібрати той почерк, а просити, щоб Гаррі читав йому вголос, не наважувався, бо це було б підозріло. А от Герміона рішуче наполягала на дотриманні, як вона казала, “офіційних” інструкцій. Та оскільки це призводило до значно гірших результатів, аніж дотримання Принцових рекомендацій, то вона стала страшенно дратівлива.

Гаррі кортіло дізнатися, хто ж він, цей Напівкровний Принц. І хоч уроків завдавали стільки, що часу перечитати всі коментарі до “Прогресивної методики зіллєваріння” не було, однак погортати підручник він устиг і тепер бачив, що сторінок без Принцових зауважень там майже не залишалося, причому не завжди на тему зіллєваріння. Подекуди траплялися вказівки стосовно заклять, що їх, схоже, Принц вигадав сам.

– Або сама, – роздратовано зронила Герміона, коли суботнього вечора у вітальні Гаррі розповідав про це Ронові. – То могла бути й дівчина. Мені здається, що почерк скоріше дівчачий, ніж хлопчачий.

– Його звали Напівкровний Принц, – нагадав їй Гаррі. – Скільки дівчат ставали принцами?

Герміона не знайшлася, що на це відповісти. Просто насупилася й висмикнула свій реферат “Принципи рематеріалізації” з-перед Ронових очей, бо той уже намагався прочитати його догори дриґом.

Гаррі зиркнув на годинника й швиденько сховав у сумку обшарпану “Прогресивну методику зіллєваріння”.

– За п’ять хвилин восьма, треба бігти, бо спізнюся до Дамблдора.

– О-о-о-о! – видихнула Герміона, піднявши голову. – Успіхів! Ми зачекаємо, цікаво послухати, чого він тебе навчатиме!

– Маю надію, все буде класно, – сказав Рон, і вони вдвох простежили, як Гаррі вибрався крізь отвір за портретом.

Хоч коридори були безлюдні, та все ж Гаррі довелося поспіхом ховатися за статую, коли з-за рогу вигулькнула професорка Трелоні. Вона бурмотіла щось собі під ніс, тасувала колоду заяложених гральних карт і на ходу на них ворожила.

– Пікова двійка: сварка, – бурмотіла професорка, минаючи те місце, де навпочіпки принишк Гаррі. – Пікова сімка: зловісний знак. Пікова десятка: насильство. Піковий валет: чорнявий юнак, можливо, в тривозі, не любить розпитувань…

Вона зненацька зупинилася біля статуї, за якою ховався Гаррі.

– Ні, це якась помилка, – роздратовано буркнула Трелоні, і Гаррі почув, як вона нервово перетасувала карти, а тоді пішла далі, залишивши по собі слабкий запах хересу. Гаррі зачекав, щоб упевнитися, що вона пішла, і побіг далі, аж до того місця в коридорі на восьмому поверсі, де під стіною стояв самотній гаргуйль.

– Кислотна шипучка, – сказав Гаррі. Гаргуйль відскочив; стіна за його спиною розсунулася, відкриваючи рухомі спіральні сходи. Гаррі став на них, мов на ескалатор, і сходи м’якими колами понесли його вгору, до оздоблених мідним кільцем дверей Дамблдорового кабінету.

Гаррі постукав.

– Заходь, – запросив Дамблдор.

– Добрий вечір, пане директоре, – привітався Гаррі, заходячи в кабінет.

– Ага, добрий вечір, Гаррі. Сідай, – усміхнувся Дамблдор. – Ну як, задоволений першим тижнем у школі?

– Так, дякую, – погодився Гаррі.

– Ти, мабуть, був досить активний, ось уже й покарання встиг заробити!

– Е-е… – недорікувато почав Гаррі, але Дамблдор і не думав його сварити.

– Я домовився з професором Снейпом, що ти відбудеш покарання не цієї, а наступної суботи.

– Добре, – не заперечував Гаррі. Його хвилювало не Снейпове покарання, а щось значно важливіше, і він нишком оглядав кабінет – чи не підкаже йому якась деталь, що ж саме задумав робити сьогодні Дамблдор. Округлий кабінет був такий самий, як і завжди: делікатні срібні прилади стояли на столиках з тонкими ніжками, пихкаючи клубочками диму й сюркочучи; портрети колишніх директорів та директорок куняли у рамах; а розкішний Дамблдорів фенікс Фоукс з цікавістю поглядав на Гаррі зі свого сідала за дверима. Не видно було навіть, щоб Дамблдор розчистив місце для вправляння у двобоях.

– Отже, Гаррі, – сказав Дамблдор діловим тоном. – Тебе, безперечно, цікавить, що я тобі приготував на ці… як би це краще сказати… уроки?

– Так, пане директоре.

– Ну, якщо тобі вже відомо, що саме спонукало Лорда Волдеморта до спроби тебе вбити п’ятнадцять років тому, то я вирішив, що настав час поділитися з тобою деякою інформацією.

Запала мовчанка.

– Наприкінці минулого семестру ви обіцяли, що все мені розкажете, – нагадав Гаррі. Йому було важко позбутися звинувачувальних ноток у голосі. – Пане директоре, – додав він.

– Я так і зробив, – мирно підтвердив Дамблдор. – Я розповів тобі все, що знав. Відтепер ми покинемо міцний підмурівок фактів і помандруємо крізь темну драговину пам’яті в гущавину найнеймовірніших припущень. З цієї миті, Гаррі, я можу помилятися не менш безнадійно, ніж Гамфрі Белчер, який вірив, що настала вже пора для казанів із сиру.

– Але ж ви вважаєте, що маєте слушність? – запитав Гаррі.

– Звісно, що так, але, як я сказав, я можу помилятися, як і будь-яка людина. Оскільки я… ти вже мені вибач… дещо розумніший за більшість людей, то й помилок припускаюся, відповідно, серйозніших.

– Пане директоре, – невпевнено почав Гаррі, – а те, що ви мені збираєтесь розповісти, якось пов’язане з пророцтвом? Чи допоможе це мені… вижити?

– Це має безпосередній зв’язок з пророцтвом, – сказав Дамблдор так просто, ніби Гаррі розпитував його про погоду на завтра, – і я маю надію, що це тобі допоможе вижити.

Дамблдор звівся на ноги й обійшов письмовий стіл повз Гаррі, який схвильовано крутнувся на місці, щоб бачити, як директор нахилився над шафкою біля дверей. Коли Дамблдор випростався, він тримав у руках уже знайому мілку кам’яну чашу з вирізьбленими на обідку дивними символами. Директор поставив сито спогадів на стіл перед Гаррі.

– Ти щось зажурився.

І справді, Гаррі поглядав на сито спогадів з певним острахом. Його попередній досвід спілкування з цим чудернацьким пристроєм, що зберігав і відтворював думки та спогади, був хоч і дуже повчальний, однак залишив і неприємний осад. Минулого разу, коли він занурився у вміст сита, то побачив там багато для себе небажаного. Дамблдор усміхався.

– Цього разу ти поринеш у сито спогадів разом зі мною… і, що для тебе взагалі незвично, матимеш на це дозвіл.

– А куди ми вирушимо, пане директоре?

– У подорож по стежці спогадів Боба Оґдена, – відповів Дамблдор, виймаючи з кишені кришталеву пляшечку, в якій вирувала срібляста речовина.

– А хто такий Боб Оґден?

– Він працював у відділі дотримання магічних законів, – пояснив Дамблдор. – Недавно помер, але перед смертю я встиг його знайти й переконати, щоб він довірив мені оці свої спогади. Ми зараз повторимо разом з ним один візит, що він його здійснив при виконанні службових обов’язків. Гаррі, встань, будь ласка…

Дамблдорові важко були витягти корок з кришталевої пляшечки, бо ушкоджена рука не згиналася й боліла.

– Може… може я, пане директоре?

– Та не треба, Гаррі…

Дамблдор націлився на пляшечку чарівною паличкою – і корок вилетів.

– Пане директоре… а як ви поранили руку? – Гаррі дивився на почорнілі пальці з відразою і водночас зі співчуттям.

– Зараз нема коли про це розповідати. Потім. У нас зустріч з Бобом Оґденом.

Дамблдор вилив у сито спогадів сріблястий вміст пляшечки і той – ні рідина, ні газ – завирував у чаші й замерехтів.

– Ти перший, – сказав Дамблдор, показуючи на чашу.

Гаррі нахилився, набрав повні груди повітря й занурив обличчя у сріблясту речовину. Відчув, як ноги відриваються від підлоги – він падав і падав крізь вируючу темряву, аж раптом, зовсім несподівано, його засліпило яскраве сонячне сяйво. Поки він кліпав, звикаючи до світла, поруч приземлився Дамблдор.

Вони стояли на сільській дорозі, обсадженій живоплотом з високих, переплетених кущів, під яскраво-синім, мов незабудки, літнім небом. Метрів за три від них стояв огрядний коротун в окулярах з товстелезними скельцями, за якими його очі здавалися крихітними, наче в крота, цяточками. Він читав дерев’яний дороговказ, що стримів з кущів ожини зліва від дороги. Гаррі розумів, що це має бути Оґден; він був тут єдиний, а ще про це свідчив чудернацький одяг – так часто вдягаються недосвідчені чаклуни, щоб стати схожими на маґлів. Чоловік був одягнений у гетри й сюртук, одягнений прямо на старомодний смугастий купальний костюм. Не встиг Гаррі до пуття оцінити його кумедний вигляд, як Оґден подріботів далі.

Дамблдор і Гаррі подалися за ним. Коли минали дерев’яний дороговказ, Гаррі глянув на обидві його стрілки. Одна вказувала назад, звідки вони прийшли, і на ній було написано “Великий Генґелтон, 5 миль”. На другій, що вказувала Оґденові в спину, писалося “Малий Генґелтон, 1 миля”.

Якийсь час вони йшли й нічого не бачили, крім живоплоту, несамовито синього неба та моторної постаті в сюртуку. Аж тут дорога завернула ліворуч і зникла з очей, різко пірнувши вниз, а перед ними зненацька відкрився з пагорба краєвид усієї навколишньої долини. Гаррі бачив село між двома крутими схилами – поза сумнівом, це був Малий Генґелтон з його церквою та цвинтарем, що лежали перед ними мов на долоні. З другого боку долини, на протилежному пагорбі, височів чепурний панський будинок, оточений розлогою смугою оксамитно-зеленої трави.

Оґден хоч-не-хоч мусив ледь чи не бігти з крутого схилу. Дамблдор наддав ходи, Гаррі намагався не відставати. Він подумав, що Малий Генґелтон, мабуть, і є мета їхньої подорожі, і дивувався, як і тієї ночі, коли вони знайшли Слизорога, навіщо їм було долати аж таку відстань. Та невдовзі з’ясувалося, що він помилявся – йшли вони зовсім не в село. Дорога звернула праворуч, а коли й вони звернули за ріг, то помітили тільки, як удалині майнув сюртук – Оґден пірнув у прогалину в живоплоті.

Дамблдор і Гаррі вийшли вслід за ним на вузеньку ґрунтову дорогу, огороджену ще вищим і дикішим живоплотом, ніж той, що залишився позаду. Кам’яниста й вибоїста дорога зміїлася, спадаючи з горба, як і попередня, й вела начебто до латки темних дерев трохи нижче. І справді, біля цього гаю доріжка розширилася. Дамблдор і Гаррі завмерли за спиною в Оґдена, коли той зупинився й вийняв чарівну паличку.

Хоч небо було й безхмарне, та старезні дерева попереду кидали довгі, темні, прохолодні тіні, тож Гаррі аж за кілька секунд розгледів хатину, наполовину сховану за плетивом гілок. Його здивував такий вибір місця для будинку. Дивно було, що не вирубали ближні дерева, які заступали світло й увесь краєвид на долину. “Цікаво, чи там хтось мешкає?” – подумав Гаррі. Стіни позаростали мохом, на черепичному даху бракувало багатьох черепичин, подекуди стирчали крокви. Все позаростало кропивою, аж до вікон, маленьких і густо вкритих сажею та брудом. Саме тоді, коли Гаррі вирішив, що тут ніхто не живе, одне вікно з брязкотом відчинилося і з нього потягся тонесенький струмінь пари чи диму, немовби там хтось готував їжу.

Оґден тихенько і, як здалося Гаррі, скрадливо, рушив уперед. Коли його накрили темні тіні дерев, він знову зупинився, дивлячись на вхідні двері, до яких хтось прибив цвяхами мертву змію.

Раптом щось зашелестіло, тріснуло, і просто перед Оґденом, зірвавшись з дерева, приземлився чоловік у лахмітті. Оґден відсахнувся, перечепився через поли свого сюртука і ледь не впав.

– Тебе тут не чекають.

Чоловік, що зістрибнув з дерева, мав густу сплутану чуприну, таку брудну, що годі було зрозуміти, якого вона кольору. У роті бракувало зубів. Маленькі темні очі дивилися в різні боки. Він міг би здатися кумедним, але не здавався; було якось моторошно і Гаррі не міг винити Оґдена, що той відсахнувся ще на кілька кроків, перш ніж заговорити.

– Е-е… доброго ранку. Я з Міністерства магії…

– Тебе тут не чекають.

– Е-е… вибачте… я вас не розумію, – нервово вимовив Оґден.

Гаррі подумав, що Оґден страшенно тупий; на думку Гаррі, незнайомець висловлювався цілком зрозуміло, та ще й на підкріплення своїх слів розмахував чарівною паличкою, у другій руці тримаючи короткого закривавленого ножа.

– Гаррі, ти, звичайно, його зрозумів? – тихенько запитав Дамблдор.

– Аякже, – підтвердив спантеличений Гаррі. – А чому Оґден не розуміє?..

І тут його погляд знову впав на мертву змію на дверях, – і Гаррі раптом усе збагнув.

– Він розмовляє парселмовою?

– Дуже добре, – кивнув головою Дамблдор і всміхнувся. Чоловік у лахмітті вже наступав на Оґдена з ножем в одній руці й чарівною паличкою в другій.

– Послухайте… – почав Оґден, та було пізно: щось бахнуло, і Оґден упав на землю, схопившись за ніс, а з-під його пальців цвіркала якась жовта липка гидота.

– Морфіне! – пролунав гучний голос.

З хатини вискочив підстаркуватий чоловік і з такою силою захряснув за собою двері, що мертва змія аж затрусилася. Цей чоловік був куціший за першого і мав непропорційно широкі плечі та довжелезні руки, що в поєднанні зі світло-карими очима, короткою цупкою чуприною та зморшкуватим обличчям робило його схожим на дужу стару мавпу. Він зупинився біля чоловіка з ножем, який аж заходився реготом, дивлячись на зіщуленого на землі Оґдена.

– Міністерство, ге? – перепитав підстаркуватий чоловік, позираючи на Оґдена.

– Вгадали! – сердито підтвердив Оґден, обмацуючи обличчя. – А ви, якщо не помиляюся, пан Ґонт?

– Правильно, – відповів Ґонт. – Він що, поцілив тобі в лице, ге?

– Поцілив! – огризнувся Оґден.

– А чого не попередив, що прийдеш, га? – накинувся на нього Ґонт. – Це приватна власність. Не можна так просто припертися й думати, що мій син не стане боронитися.

– Від кого боронитися, чоловіче? – перепитав, підводячись, Оґден.

– Від тих, хто пхає сюди носа. Від грабіжників. Від маґлів та іншої погані.

Оґден націлився чарівною паличкою собі на носа, з якого сочилося щось схоже на гній, і текти миттю перестало. Містер Ґонт буркнув щось крізь зуби Морфінові.

– До хати. Не сперечайся.

Тепер Гаррі одразу розпізнав парселмову; він зрозумів, що було сказано, хоч почув і те химерне сичання, яким ця мова здавалася Оґденові. Морфін хотів було запротестувати, та коли батько погрозливо на нього зиркнув, він передумав і пошкандибав до хатини, чудернацько перекочуючись, а тоді так грюкнув за собою дверима, що нещасна змія знову затрусилася.

– Я, власне, прийшов до вашого сина, пане Ґонт, – пояснив Оґден, витираючи з сюртука рештки гною. – Це ж був Морфін, так?

– Угу, Морфін, – байдуже підтвердив старий. – А ти чистокровець? – раптом досить агресивно поцікавився він.

– Це не має значення, – холодно відрізав Оґден, і Гаррі відчув, як зростає його пошана до Оґдена.

Ґонт, очевидно, був іншої думки. Він скоса зиркнув на Оґденове обличчя і пробурмотів якомога образливіше:

– Ото ж я й пригадую, що вже бачив таких носатих у селі.

– Не сумніваюся, що ваш син і з ними давав волю рукам, – відрубав Оґден. – Можливо, продовжимо нашу бесіду в хаті?

– В хаті?

– Так, пане Ґонте. Я вже сказав. Я прийшов заради Морфіна. Ми вам посилали сову…

– Мені ті сови до одного місця, – огризнувся Ґонт. – Я листів не читаю.

– Тоді не нарікайте, що вас не попереджують про візити, – їдко сказав Оґден. – Я тут у зв’язку з серйозним порушенням чаклунського закону, яке сталося сьогодні рано-вранці…

– Добре-добре-добре! – заревів Ґонт. – Заходь уже в ту кляту хату, якщо це тобі поможе!

Хатина складалася з трьох крихітних кімнаток. З головної, що поєднувала в собі кухню й вітальню, виходило ще двоє дверей. Морфін сидів у брудному кріслі біля задимленого каміна, накручуючи собі на товсті пальці живу гадюку й мугикаючи їй тихенько парселмовою:

– Уссі-сюссі, змійка в русі,

на підлогу гуп!

А нечемних Морфін цвяшком

до дверей луп-луп!

Зашаруділо в кутку біля відчиненого вікна, і Гаррі побачив, що в кімнаті є ще дівчина в обшарпаній сукні, що своїм кольором нагадувала брудну кам’яну стіну в неї за спиною. Дівчина стояла біля горщика, що парував на загидженій чорній плиті, і совала туди-сюди нужденні горшки та миски на полиці. Волосся в неї було пряме й темне, а лице простувате, бліде, з грубими рисами. Очі, як і в брата, були зизуваті. Дівчина здавалася трохи охайнішою за чоловіків, але Гаррі ще ніколи не бачив такої побитої життям людини.

– Моя дочка Меропа, – неохоче буркнув Ґонт, коли Оґден запитально на неї глянув.

– Доброго ранку, – привітався Оґден.

Дівчина не відповіла, тільки злякано зиркнула на батька і відвернувшись, знову щось переставила на полиці.

– Пане Ґонт, – сказав Оґден, – перейду зразу до суті. У нас є підстави вважати, що ваш син Морфін учора пізно ввечері вдався до чарів на очах у маґла.

Щось оглушливо брязнуло. Меропа впустила горщика.

– Підніми! – крикнув на неї Ґонт. – А щоб тобі! Лазиш по підлозі, наче смердюча маґелка! Навіщо тобі чарівна паличка, нікчемна ти торбо з гноєм?!

– Пане Ґонте, прошу вас! – обурився Оґден, а Меропа, піднявши з підлоги горщика, вкрилася червоними плямами і знову його впустила, потім тремтячими руками вийняла з кишені чарівну паличку, спрямувала її на черепки й поспіхом пробурмотіла нерозбірливе закляття, від чого горщик стулився докупи, пролетів через усю кімнату, вдарився об стіну й ще раз розбився.

Морфін зареготав як божевільний. Ґонт скипів:

– Склей горщика, тупа нездаро, склей докупи!

Меропа пішла, спотикаючись, до стіни, та не встигла вона підняти чарівну паличку, як Оґден націлився на горщик своєю й наказав:

– Репаро.

Горщик миттю склеївся.

Якусь мить здавалося, що зараз Ґонт загорлає на Оґдена, але він, мабуть, передумав і натомість почав знущатися з дочки:

– Зраділа, що прийшов чемний дядько з міністерства, ге? Може, він забере тебе з моїх очей? Може, йому подобаються задрипані сквибки…

Не дивлячись ні на кого й не дякуючи Оґдену, Меропа взяла горщик і тремтячими руками поставила назад на полицю. Потім притулилася спиною до стіни в проміжку між брудним вікном та плитою, ніби прагнула злитися з тією стіною і щезнути.

– Пане Ґонте, – знову заговорив Оґден, – як я вже сказав, причиною мого візиту…

– Я це вже чув! – гаркнув Ґонт. – То й що? Морфін зробив з маґлом те, що й треба було… і що тепер, га?

– Морфін порушив чаклунський закон, – суворо повторив Оґден.

– Морфін порушив чаклунський закон, – перекривив Ґонт Оґдена і загиготів. – Він провчив брудного маґла, і це вже незаконно, га?

– Так, – підтвердив Оґден. – На жаль, так.

Він вийняв з внутрішньої кишені сувійчик пергаменту й розгорнув.

– А це що, вирок? – сердито спитав Ґонт.

– Це виклик у міністерство на розгляд…

– Виклик! Виклик? Та хто ти такий, щоб викликати кудись мого сина?

– Я керівник загону з нагляду за дотриманням магічних законів, – представився Оґден.

– І ти собі вважаєш нас за покидьків? – загорлав Ґонт, насуваючись на Оґдена і тицяючи йому в груди брудним пальцем з жовтим нігтем. – Покидьків, що прибіжать, коли їм скаже міністерство? Ти знаєш, з ким говориш, паскудний бруднокровцю, знаєш?!

– Я мав враження, що розмовляю з паном Ґонтом, – відповів Оґден. Вигляд у нього був насторожений, але він тримався свого.

– Саме так! – заревів Ґонт. На якусь мить Гаррі здалося, що Ґонт зробив непристойний жест рукою, але потім зрозумів, що той показував Оґденові бридкого персня з чорним каменем, якого носив на середньому пальці, а тепер розмахував ним перед Оґденовими очима. – Бачиш? Бачиш? Знаєш, що це таке? Знаєш, де він узявся? Він століттями належав нашій родині, ось якого ми давнього роду, чистокровного роду! Знаєш, скільки мені пропонували за цей перстень з оцим гербом Певерела, вигравіюваним на камені?

– Гадки не маю, – відповів Оґден, кліпнувши очима, коли перстень промайнув під самісіньким його носом, – але мене це не цікавить, пане Ґонте. Ваш син скоїв…

Ґонт розлючено заревів і кинувся до дочки. Гаррі встиг навіть подумати, що Ґонт збирається її задушити, бо його рука метнулася дівчині до горла, та наступної миті він уже волочив її до Оґдена за золотий ланцюжок, що висів у неї на шиї.

– Бачиш оце? – загарчав Ґонт на Оґдена, трясучи перед ним важким золотим медальйоном, від чого Меропа почала задихатися й бризкати слиною.

– Та бачу, бачу! – запевнив Оґден.

– Це належало Слизерину! – лементував Ґонт. – Салазарові Слизерину! Ми його останні живі нащадки! Що ти на це скажеш, ге?!

– Пане Ґонт, дочка! – стривожився Оґден, але Ґонт уже відпустив Меропу; вона попленталася непевним кроком назад у свій закуток, розтираючи шию й хапаючи ротом повітря.

– Отож бо! – переможно вигукнув Ґонт, ніби нарешті зумів пояснити те, що, на його думку, було й так зрозуміло. – Не смій розмовляти з нами так, наче ми бруд на твоїх черевиках! Ми покоління чаклунів-чистокровців… не те, що ти, поза сумнівом!

І він плюнув на підлогу просто біля Оґденових ніг. Морфін знову загиготів. Меропа мовчала, зіщулившись біля вікна, голова її похилилася, а лице ховалося за довгим прямим волоссям.

– Пане Ґонт, – провадив своєї Оґден, – боюся, що ні ваші, ні мої предки не мають жодного стосунку до цієї справи. Я тут з приводу Морфіна, Морфіна та маґла, з яким він зіткнувся вчора пізно ввечері. За нашою інформацією, – він звірився з сувоєм пергаменту, – Морфін наслав на цього маґла пристріт або чари, внаслідок чого маґла обсипало болючою кропивницею.

Морфін захихотів.

– Спокійно, хлопче, – гаркнув Ґонт парселмовою, і Морфін знову замовк.

– Ну, то й що, як він це зробив, га? – виклично запитав у Оґдена Ґонт. – Я припускаю, тому маґлові вже почистили його прищаву пику, а за одно й пам’ять…

– Мова не про це, пане Ґонте, – наполягав Оґден. – Це був нічим не спровокований напад на беззахисного…

– Еге ж! Та я впізнав у тобі маґлолюба, відразу як тебе побачив, – глузливо вишкірився Ґонт і знову плюнув на підлогу.

– Ця розмова ні до чого не приведе, – рішуче сказав Оґден. – Поведінка вашого сина доводить, що він анітрохи не кається. – Він знову зазирнув у пергамент. – Морфін має прибути на розгляд його справи чотирнадцятого вересня, щоб відповісти на звинувачення у застосуванні чарів на очах у маґла і спричинення образи та страждань цьому маґ…

Оґден зненацька замовк. Крізь відчинене вікно долинули брязкіт, цокіт копит і голосний сміх. Звивистий шлях до села, очевидно, пролягав досить близько від гаю, в якому стояла ця хатина. Ґонт завмер, вирячивши очі, й прислухався. Морфін засичав й повернувся в бік того гамору з пожадливим виразом. Меропа підняла голову. Гаррі побачив, що її обличчя страшенно зблідло.

– Боже мій, яка гидота! – продзвенів дівочий голос, який так виразно було чути крізь відчинене вікно, ніби дівчина стояла в цій кімнаті. – Томе, невже твій батько не міг цю халупу знести?

– Вона не наша, – озвався юнацький голос. – Нам належить усе по той бік долини, а ця хатина – власність старого волоцюги Ґонта та його дітей. Його син несповна розуму, послухала б ти, що про них розповідають у селі…

Дівчина розсміялася. Брязкіт і цокіт наближалися. Морфін хотів було встати з крісла.

– Сиди, – погрозливо просичав його батько парселмовою.

– Томе, – знову пролунав дівочий голос, цього разу так близько, що вони вже явно мусили бути біля самої хатини, – може, я помиляюся… невже хтось прибив до дверей змію?

– О, Господи, справді! – здивувався юнак. – Це того сина робота, про якого я тобі казав, що в нього не все нормально з головою. Не дивися на це, люба Сесіліє.

Брязкіт і цокіт почали віддалятися.

– “Люба”, – прошепотів Морфін парселмовою, дивлячись на свою сестру. – Він назвав її “люба”. Отже, він тебе не захоче.

Меропа стояла біла-білісінька, аж Гаррі здалося, що вона от-от зомліє.

– Що таке? – різко запитав Ґонт, також парселмовою, поглядаючи то на сина, то на дочку. – Що ти сказав, Морфіне?

– Вона любить дивитися на того маґла, – пояснив Морфін, зловісно втупившись у перелякану сестру. – Коли він проїжджає, вона завжди в садку, підглядає за ним з-за живоплота. А минулої ночі…

Меропа благально засмикала головою, але Морфін безжально повів далі:

– Висунулася з вікна, чекаючи, коли він їхатиме додому.

– Висунулася з вікна, щоб подивитися на маґла? – спокійно перепитав Ґонт.

Уся трійця Ґонтів, здавалося, забула про Оґдена, спантеличеного й роздратованого черговою порцією незбагненного сичання та скрипу.

– Це правда? – Ґонт погрозливо підійшов на один-два кроки до смертельно переляканої дівчини. – Моя дочка… чистокровний нащадок Салазара Слизерина… запрагнула мерзенного, брудножильного маґла?

Меропа несамовито закрутила головою, втискаючись у стіну. Видно було, що слова застрягли їй у горлі.

– Але я йому, батьку, показав! – хихикнув Морфін. – Я йому таке втнув, коли він проїжджав! Він уже не був такий гарний, коли його всього обсипало кропивницею, правда, Меропо?

– Ти, мала паскудна сквибко, брудна зраднице роду! – заревів Ґонт, втрачаючи контроль над собою, і його пальці зімкнулися на доччиному горлі.

Гаррі й Оґден одночасно закричали:

– Ні!

Оґден підняв чарівну паличку й крикнув:

– Релашіо!

Ґонта відкинуло від дочки; він зачепився за стілець і гепнувся спиною об підлогу. Морфін люто заревів, вистрибнув зі свого крісла й кинувся на Оґдена, розмахуючи закривавленим ножем і безладно вистрілюючи з чарівної палички різними закляттями.

Оґден, рятуючись, кинувся тікати. Дамблдор показав, що треба бігти за ним, і Гаррі негайно його послухався. Від Меропиного вереску аж у вухах позакладало.

Оґден помчав доріжкою вгору, вискочив, затуляючи голову руками, на головну вулицю і зіштовхнувся з лискучим гнідим конем, на якому сидів напрочуд вродливий чорнявий юнак. Юнак і гарненька дівчина, що їхала поруч на сірому коні, вибухнули реготом, побачивши, як Оґден відлетів, неначе м’яч, від кінського боку й, петляючи, побіг по дорозі, з голови до п’ят у пилюці, а його сюртук розвівався в нього спиною.

– Думаю, Гаррі, цього вистачить, – Дамблдор узяв Гаррі за лікоть і потяг. Наступної миті вони вже, невагомі, линули крізь темряву, аж доки приземлилися в Дамблдоровому, уже оповитому сутінками, кабінеті.

– Що було далі з тією дівчиною в хатині? – відразу запитав Гаррі, коли Дамблдор засвітив помахом чарівної палички додаткові лампи. – Меропою, чи як там її звати?

– Вона залишилася жива, – відповів Дамблдор, умощуючись за столом і показуючи Гаррі, щоб теж сідав. – Оґден явився в міністерство й за чверть години повернувся з підмогою. Морфін з батьком спробували чинити опір, але їх приборкали, забрали з хатини, а згодом Чарверсуд визнав їх винними. Морфіна, на совісті якого вже були й інші напади на маґлів, засудили до трьох років ув’язнення в Азкабані. Ярволод, який поранив, окрім Оґдена, ще кількох міністерських працівників, отримав півроку.

– Ярволод? – здивовано перепитав Гаррі.

– Саме так, – схвально посміхнувся Дамблдор. – Я радий, що ти все пам’ятаєш.

– Той старий був?..

– Волдемортів дід, – підтвердив здогад Дамблдор. – Ярволод, його син Морфін і дочка Меропа були останні з стародавнього чаклунського роду Ґонтів, відомого своєю неврівноваженістю та схильністю до насильства, що передавалися з покоління в покоління через їхній звичай одружуватися на двоюрідних братах і сестрах. Нерозважливість у поєднанні з великою любов’ю до надмірності призвела до того, що родинне багатство було розтринькане за декілька поколінь до народження Ярволода. Йому, як ти бачив, довелося жити вбого й злиденно, наодинці зі своїм надзвичайно паскудним характером, необмеженою зарозумілістю та пихою, а також з деякими успадкованими родинними реліквіями, що їх він цінував не менше, ніж рідного сина і значно більше, ніж дочку.

– То Меропа, – Гаррі нахилився до Дамблдора, – то Меропа… пане директоре, це означає, що вона… Волдемортова мати?

– Саме так, – підтвердив Дамблдор. – І ще так сталося, що ми мигцем побачили Волдемортового батька. Цікаво, чи ти його помітив?

– Той маґл, на якого нападав Морфін? Юнак на коні?

– Дуже-дуже добре, – засяяв Дамблдор. – Так, то був Том Редл-старший, вродливий маґл, який частенько проїжджав повз Ґонтову хатину, і в якого потай і пристрасно була закохана Меропа Ґонт.

– І вони врешті-решт одружилися? – недовірливо перепитав Гаррі, якому важко було уявити кохання між такими абсолютно різними людьми.

– Мені здається, ти забуваєш, – вів далі Дамблдор, – що Меропа була відьмою. Не думаю, що вона могла гідно виявляти свій магічний хист, коли її тероризував рідний батько. Але коли Ярволод і Морфін опинилися в Азкабані, коли вона залишилася одна і вперше в житті відчула себе вільною, саме тоді, я впевнений, вона й змогла нарешті дати волю своїм прихованим здібностям і вирішила покінчити з тим жалюгідним існуванням, яке вела аж вісімнадцять років. Як ти гадаєш, до чого могла вдатися Меропа, щоб примусити Тома Редла забути про свою подругу-маґелку й натомість покохати її саму?

– До закляття “Імперіус”? – припустив Гаррі. – Чи до любовного зілля?

– Дуже добре. Особисто я схиляюся до думки, що вона скористалася любовним зіллям. Я впевнений, що це їй здалося романтичнішим засобом, і, гадаю, що не так і важко було якогось спекотного дня, коли Редл їхав верхи сам, дати йому напитися. Так чи так, а за кілька місяців після тієї сцени, свідками якої ми щойно були, в селі Малий Геґлтон вибухнув страшенний скандал. Можеш собі уявити, скільки пліток породила втеча панського сина з дочкою місцевого волоцюги Меропою.

Однак те, як були вражені селяни – ніщо проти потрясіння, якого зазнав Ярволод. Він повернувся з Азкабану, сподіваючись, що дочка покірно його чекає з розігрітим обідом на столі. Та замість цього він побачив шар пилу на палець завтовшки та її прощальну записку з поясненнями, що вона вчинила.

Як мені вдалося розкопати, відтоді він ані разу не називав її імені і навіть не згадував про її існування. Потрясіння, завдане її втечею, призвело, мабуть, до його наглої смерті… хоч, може, він так і не навчився здобувати собі харчі. Азкабан надзвичайно виснажив Ярволода, і він не дожив до повернення Морфіна.

– А Меропа? Вона… вона ж померла, так? Бо Волдеморт ріс у сиротинці.

– Справді, – визнав Дамблдор. – Тут доведеться вдаватися до певних припущень, хоч я й не думаю, що так важко вгадати, що сталося. Бачиш, через кілька місяців після укладеного крадькома шлюбу Том Редл знову з’явився в панському будинку Малого Генґелтона, але без дружини. В околицях ходили чутки, ніби він жалівся, що його “обкрутили” й “обвели круг пальця”. Він мав на увазі, на мою думку, що перебував тоді під дією чарів, які нарешті втратили свою силу, але, гадаю, не насмілювався вживати саме ці слова, щоб його не сприйняли за божевільного. Проте коли селяни довідалися, про що він говорить, то припустили, що Меропа збрехала Томові Редлу, сказала, що має народити від нього дитину, і що саме тому він з нею й одружився.

– Але ж вона й справді народила від нього дитину.

– Так, але тільки через рік після шлюбу. Том Редл покинув її ще вагітною.

– А що сталося? – здивувався Гаррі. – Чому припинилася дія любовного зілля?

– І знову це тільки припущення, – сказав Дамблдор, – але мені здається, що Меропа, безмірно закохана в чоловіка, просто не захотіла й надалі утримувати його чарами. Думаю, вона сама перестала давати йому зілля. Можливо, закохана до нестями, вона переконала себе, що він і так у неї закохається. Можливо, думала, що він залишиться заради дитини. Якщо це й так, то вона помилилася. Він її покинув, ніколи більше не бачив і ніколи навіть не намагався довідатися, що сталося з його сином.

Небо за вікном було вже чорне, як смола, і лампи в Дамблдоровім кабінеті, здавалося, засяяли ще яскравіше, ніж досі.

– Думаю, Гаррі, на сьогодні досить, – сказав за якийсь час Дамблдор.

– Так, пане директоре, – погодився Гаррі.

Він підвівся, але не виходив.

– Пане директоре… чи це так важливо – знати про Волдемортове минуле?

– Думаю, дуже важливо, – відповів Дамблдор.

– І це… це якось пов’язано з пророцтвом?

– Цілком і повністю.

– Ясно, – трохи збентежено сказав Гаррі, хоч відповідь його й заспокоїла.

Він було рушив до виходу, але тут йому стрельнуло в голову ще одне запитання, і він обернувся.

– Пане директоре, чи я можу розповісти Ронові й Герміоні про все, що ви мені казали?

Дамблдор якусь мить пильно на нього дивився, а тоді сказав:

– Думаю, пан Візлі та панна Ґрейнджер уже довели, що їм можна довіряти. Але, Гаррі, скажи їм, що про все це не повинен знати більше ніхто. Буде погано, якщо розійдуться чутки, ніби я добре знаю або здогадуюся про Волдемортові таємниці.

– Пане директоре, запевняю, що, крім Рона й Герміони, ніхто про це не знатиме.

Він знову рушив до виходу, і був уже біля самих дверей, коли побачив його. На маленькому столику з тонкими ніжками, де стояло безліч делікатних срібних приладів, лежав потворний золотий перстень, оздоблений великим тріснутим чорним каменем.

– Пане директоре, – промовив Гаррі, дивлячись на нього. – Цей перстень…

– Так? – сказав Дамблдор.

– Це він був у вас на пальці в той вечір, коли ми відвідували професора Слизорога?

– Він, – підтвердив Дамблдор.

– Але ж це… пане директоре, чи це не той самий перстень, що його показував Оґденові Ярволод Ґонт?

Дамблдор схилив голову.

– Саме той.

– Але ж як?.. Він був у вас завжди?

– Ні, я здобув його недавно, – відповів Дамблдор. – Точніше кажучи, днів за два до того, як прибув забирати тебе від тітки з дядьком.

– Тобто приблизно тоді, пане директоре, коли ви поранили собі руку?

– Так, Гаррі, приблизно тоді.

Гаррі вагався. Дамблдор усміхався.

– Пане директоре, а як саме…

– Уже пізно, Гаррі! Довідаєшся про це іншим разом. На добраніч.

– На добраніч, пане директоре.

Герміонина допомога

Як Герміона й передбачала, вільні від уроків години виявилися для шестикласників не очікуваними Роном періодами блаженного дозвілля, а єдиним часом, що залишався для виконання величезних за обсягами домашніх завдань, якими їх завалювали вчителі. Вони не тільки мусили скніти над підручниками, немовби щодня складали іспити, а й самі уроки стали значно складніші, ніж були раніше. Гаррі не розумів до ладу й половини з того, що їм цими днями пояснювала професорка Макґонеґел; навіть Герміона раз чи двічі просила вчительку повторити. Неймовірно, але, на превелике Герміонине обурення, найуспішнішим предметом для Гаррі стали, завдяки Напівкровному Принцові, настійки.

Безмовні закляття треба було вивчати не лише на захисті від темних мистецтв, а й на уроках заклинань і трансфігурації. Гаррі незрідка бачив, як у його однокласників у вітальні або в їдальні напружувалися й синіли обличчя, наче вони ковтнули завелику дозу како-загустину; та він розумів, що насправді вони пробували виконати закляття, не вимовляючи слів уголос. Можна було зітхнути з полегкістю, коли урок відбувався в оранжереях: на гербалогії вони мали справу зі щораз небезпечнішими рослинами, але принаймні їм дозволялося вигукувати прокляття вголос, коли ззаду їх зненацька хапали які-небудь “отруйні щупальця”.

Через перевантаження навчанням і шалені багатогодинні вправи з безмовних заклять Гаррі, Рон і Герміона ніяк не могли вибратися й провідати Геґріда. Він не приходив трапезувати за вчительським столом, і це вже була зловісна ознака, а разів кілька, коли вони перестрівали його в коридорах чи на подвір’ї, він завжди якось загадково їх не помічав і наче не чув їхніх вітань.

– Треба піти й усе пояснити, – сказала Герміона в суботу за сніданком, дивлячись на порожнє Геґрідове місце за вчительським столом.

– Сьогодні зранку проби з квідичу! – нагадав Рон. – А ще треба відпрацювати закляття “Аґваменті” для Флитвіка! Та й що пояснювати? Як йому поясниш, що ми терпіти не могли його дурний предмет?

– Нічого подібного! – обурилася Герміона.

– Це ти так думаєш, а я ще не забув тих скрутів, – похмуро буркнув Рон. – І можу тобі зараз сказати, що ми тоді дивом уникли загибелі. Ти ще не чула, що він молов про свого дебільного братика… якби ми залишилися, то мусили б навчати Ґропа зав’язувати шнурки на взутті.

– На серці так паскудно через те, що ми не розмовляємо з Геґрідом, – засмутилася Герміона.

– Підемо після квідичу, – заспокоїв її Гаррі. Він теж скучав за Геґрідом, хоч і поділяв Ронову думку, що хто-хто, а Ґроп їм потрібен не був. – Але ми маємо стільки кандидатів, що проби можуть тривати цілий ранок. – Він трохи нервувався перед першим серйозним випробуванням у ролі капітана. – Не знаю, чому це наша команда раптом стала така популярна.

– Ой, Гаррі, та ну тебе, – зненацька роздратувалася Герміона. – Це не квідич такий популярний, а ти! З тобою ще ніколи не було так цікаво, і якщо чесно, ти ще ніколи не був такий привабливий.

Рон вдавився куснем копченої риби. Герміона зневажливо на нього зиркнула і знову повернулася до Гаррі.

– Усі тепер знають, що ти казав правду. Всій чаклунській спільноті довелося визнати, що ти мав рацію щодо Волдемортового повернення, і ти справді двічі за минулі два роки з ним бився, до того ж обидва рази зумів уціліти. А зараз тебе називають “Обранцем”… Невже ти не розумієш, чому люди тобою захоплюються?

Гаррі здалося, що у Великій залі раптом стало спекотно, хоч стеля й далі була холодна і дощова.

– А ще ти витримав усі оті міністерські переслідування, коли тебе намагалися виставити неврівноваженим брехуном. У тебе й досі залишилися шрами після того, як та відьма примушувала тебе писати власною кров’ю, та ти все одно не відцурався своїх слів…

– А в мене й досі залишилися шрами від тих мізків у міністерстві, – нагадав про себе Рон, підсмикуючи рукав.

– Я вже не кажу про те, що ти за літо виріс мало не на півметра, – додала Герміона, незважаючи на Рона.

– І я високий, – не зовсім доречно бовкнув Рон.

Прибули поштові сови, залітаючи крізь залиті дощем вікна й забризкуючи всіх крапельками води. Учні отримували більше пошти, ніж зазвичай: стурбовані батьки прагнули почути від дітей вістку і водночас їх заспокоїти, що вдома все гаразд. Гаррі з самого початку семестру ще не отримав жодного листа; його єдиний постійний дописувач загинув, і попри всі надії, що йому іноді писатиме Люпин, поки що цього не відбувалося. Тому він здивувався, побачивши, що поміж рудих та сірих сов кружляє його білосніжна Гедвіґа. Вона опустилася перед ним з великим квадратним пакунком. Наступної миті такий самісінький пакунок упав перед Роном, тягнучи за собою його крихітну втомлену сову Левконію.

– Овва! – вигукнув Гаррі, коли розгорнув пакунок і побачив там новесенький підручник “Прогресивної методики зіллєваріння” з книгарні “Флоріш і Блотс”.

– Чудово! – зраділа Герміона. – Тепер віддаси оту книжку з закарлючками.

– Та ти що! – обурився Гаррі. – Я її залишу! Дивись, я вже все продумав…

Він витяг з сумки стару “Прогресивну методику зіллєваріння” і вдарив по палітурці чарівною паличкою, примовляючи:

– Діфіндо!

Обкладинка відлетіла. Гаррі повторив ту саму операцію з новою книжкою (Герміона була вражена). Потім поміняв палітурки місцями, ще раз ударив по них і сказав:

– Репаро!

Тепер Принців підручник був замаскований під нову книжку, а щойно отриманий примірник з “Флоріш і Блотс” нагадував якусь реліквію з букіністичної книгарні.

– Я віддам Слизорогові нову книжку. Він нічого не скаже, вона ж коштує дев’ять ґалеонів.

Герміона сердито й несхвально підібгала губи, але її увагу відвернула третя сова, що сіла біля неї з сьогоднішнім числом “Щоденного віщуна”. Вона швиденько розгорнула газету й пробігла очима першу шпальту.

– Хтось із знайомих помер? – безтурботно запитав Рон; він так робив щоразу, як Герміона розгортала газету.

– Ні, але були нові напади дементорів, – відповіла Герміона. – І один арешт.

– Прекрасно. І хто ж попався? – поцікавився Гаррі, сподіваючись, що це Белатриса Лестранж.

– Стен Шанпайк, – сказала Герміона.

– Що? – вражено перепитав Гаррі.

– “Стен Шанпайк, кондуктор популярного серед чаклунів транспортного засобу “Лицарський автобус”, був заарештований за підозрою у смертежерській діяльності. 21-річного містера Шанпайка було взято під варту вчора ввечері після штурму його будинку в Клепгемі…”

– Стен Шанпайк – смертежер? – повторив Гаррі, пригадуючи прищавого молодика, з яким познайомився три роки тому. – Не може такого бути!

– Його могли заклясти “Імперіусом”, – розважливо припустив Рон. – Усе могло бути.

– Щось на це не схоже, – засумнівалася Герміона, читаючи далі. – Тут пишуть, що його заарештували після того, як підслухали в шинку його розмову про таємні плани смертежерів. – Вона стурбовано глянула на друзів. – Якби він був під дією “Імперіуса”, то навряд чи сидів би й пліткував про їхні плани.

– По-моєму, він просто прикидався, що знає більше, ніж насправді, – припустив Рон. – Це часом не той тип, що запевняв, ніби має стати міністром магії, коли залицявся до віїл?

– Та той, той, – підтвердив Гаррі. – Не розумію, що вони там думають, сприймаючи Стена всерйоз.

– Можливо, просто напускають туману, імітуючи бурхливу діяльність, – спохмурніла Герміона. – Люди налякані… ви знаєте, що батьки близнючок Патіл хочуть забрати їх додому? А Луїзу Міджен уже відправили. Вчора по неї приїжджав батько.

– Що?! – витріщився на Герміону Рон. – Та в Гоґвортсі ж безпечніше, ніж у них удома! У нас тут аврори і додаткові захисні закляття, а ще Дамблдор!

– Не думаю, що він перебуває тут постійно, – ледь чутно сказала Герміона, дивлячись поверх “Віщуна” на вчительський стіл. – Невже ви не помічали? На тому тижні його місце було майже завжди порожнє, як і Геґрідове.

Хлопці глянули на вчительський стіл. Директорове крісло й справді було порожнє. Замислившись над цим, Гаррі пригадав, що після приватного уроку тиждень тому він Дамблдора не бачив.

– Думаю, він покинув школу, щоб уладнати якесь питання з Орденом, – тихенько припустила Герміона. – Виходить… ситуація серйозна?

Хлопці не відповіли, але Гаррі знав, що вони думають про одне й те саме. За день до того стався жахливий випадок, коли Анну Ебот викликали з уроку гербалогії й повідомили, що її матір знайшли мертву. Після того Анни не бачили.

Коли вони хвилин за п’ять повставали з-за ґрифіндорського стола й подалися на квідичне поле, то пройшли повз Лаванду Браун і Парваті Патіл. Пригадуючи, як Герміона казала, що батьки близнючок Патіл хочуть забрати їх з Гоґвортсу, Гаррі нітрохи не здивувався, що ці дві найкращі подруги сумно про щось перешіптувалися. Але його вразило, що коли повз них проходив Рон, Парваті раптом штурхнула Лаванду, а та озирнулася й сяйнула Ронові широкою усмішкою. Рон кліпнув очима, а тоді теж невпевнено всміхнувся. Хода його миттю набрала поважності, він пихато випнув груди. Гаррі ледве стримався від спокуси розсміятися, бо Рон же не сміявся, коли Мелфой розбив Гаррі носа.

Аж до самого стадіону їх супроводжувала холодна мжичка; Герміона йшла непривітна й стримана, а коли подалася на трибуни шукати вільного місця, то навіть не побажала Ронові успіху.

Як і очікував Гаррі, проби тривали цілісінький ранок. З’явилася чи не половина ґрифіндорського гуртожитку – від першокласників, які нервово стискали в руках старі жахливі шкільні мітли, до семикласників, що грізно височіли над усіма. Серед них був і кремезний юнак з цупким волоссям. Гаррі відразу згадав, що бачив його у “Гоґвортськім експресі”.

– Ми зустрічалися в поїзді, в купе старого Слимака, – самовпевнено заявив той, виходячи з юрби потиснути Гаррі руку. – Кормак Маклаґен, воротар.

– Торік ти начебто не брав участі в пробах? – уточнив Гаррі, відзначаючи про себе широченну статуру Маклаґена; хлопець, мабуть, перекрив би доступ до всіх трьох воріт, навіть не рухаючись.

– Я під час проб був у лікарні, – так само самовпевнено пояснив Маклаґен. – Побився об заклад, що з’їм півкілограма доксячих яєць.

– Ясно, – сказав Гаррі. – Ну… Можеш зачекати отам…

Він показав на край поля, неподалік того місця, де сиділа Герміона. Йому здалося, що в Маклаґена по лиці промайнуло розчарування; і ще він подумав, чи не сподівався Маклаґен певних привілеїв у ставленні до себе лише тому, що обидва вони належали до улюбленців “старого Слимака”.

Гаррі вирішив почати з основ, попросивши всіх претендентів розділитися на групи по десятеро і просто облетіти навколо поля. Це було правильне рішення: перша десятка складалася з першокласників, і відразу стало очевидно, що вони раніше не літали. Тільки один хлопчина зумів пробути в повітрі довше двох секунд, і це його так приголомшило, що він одразу врізався в штангу воріт.

Друга група складалася з десятьох дівчат. Таких дурних Гаррі ще й не бачив: варто було йому свиснути у свисток, як вони почали хихотіти й хапатися одна за одну. Серед них була й Ромільда Вейн. Коли він звелів їм покинути поле, дівчата не стали сперечатися й весело побігли на трибуни коментувати дії інших.

Третя група утворила посеред поля “малу купу”. Більшість учасників четвертої групи поприходили без мітел. У п’ятій групі були гафелпафці.

– Якщо тут є ще хтось не з Ґрифіндору, – крикнув Гаррі, якого це вже почало дратувати, – то прошу покинути поле!

Запала тиша, а тоді з поля побігли, заливаючись сміхом, двоє малих рейвенкловців.

Минули дві години, сповнені численних нарікань та спалахів роздратування, під час яких було потрощено “Комету-260” і вибито кілька зубів, і ось нарешті Гаррі вибрав собі трьох загоничів: Кеті Бел, яка чудово показала себе на пробі й повернулася до складу команди, нову знахідку на ім’я Демелза Робінс, яка особливо вдало ухилялася від бладжерів, та Джіні Візлі, яка літала швидше за всіх та ще й забила сімнадцять голів. Хоч він і був задоволений своїм вибором, але мусив до хрипоти сваритися з багатьма невдоволеними загоничами, а трохи згодом ще раз пройшов через подібну процедуру сварки з невдахами-відбивачами.

– Це моє остаточне рішення, і якщо ви не пропустите на поле воротарів, то я вас зачаклую, – заревів він.

Жоден новий відбивач не міг дорівнятися за своїм хистом до неперевершених Фреда й Джорджа, але Гаррі все одно був більш-менш задоволений Джимі Піксом, низеньким, однак широкогрудим третьокласником, який зумів так люто вдарити бладжера, що той влучив Гаррі в потилицю й набив ґулю завбільшки з яйце, та Річі Кутом, що не був надто могутнім, але добре влучав у ціль. Вони тепер приєдналися на трибунах до Кеті, Демелзи та Джіні і стежили за добором останнього учасника команди.

Гаррі навмисне залишив пробу воротаря насамкінець, сподіваючись, що стадіон спорожніє і претенденти відчуватимуть менше тиску. Однак, на превеликий жаль, усі відхилені гравці та численні учні, що прийшли спостерігати за пробами після тривалого сніданку, влилися в загальну юрбу, що стала ще більша, ніж була. Коли претендент у воротарі підлітав до воріт з обручами, натовп його одночасно і підбадьорював, і висміював. Гаррі глянув на Рона, якому завжди було важко впоратися з власними нервами; Гаррі мав надію, що перемога в фінальному матчі наприкінці минулого семестру вилікувала його від цієї недуги, та схоже було, що ні – лице в Рона аж позеленіло.

Жоден з перших п’яти претендентів не спромігся зловити більше двох м’ячів. На превелике розчарування Гаррі, Кормак Маклаґен відбив чотири штрафні з п’яти. Останнього разу, щоправда, він кинувся у протилежний бік; на трибунах зареготали й затюкали, і Маклаґен спустився на землю, скрегочучи зубами.

Рон, здавалося, був ладен ось-ось зомліти, коли сідав на свій “Чистомет-11”.

– Успіху тобі! – долинув з трибун чийсь голос. Гаррі озирнувся, сподіваючись побачити Герміону, але то була Лаванда Браун. Він волів би затулити обличчя руками, як це за мить зробила вона, але вирішив, що капітан повинен демонструвати рішучість, і обернувся, щоб стежити, як Рон покаже себе на пробі.

Однак йому не варто було хвилюватися: Рон відбив один, два, три, чотири, п’ять штрафних ударів поспіль. Захоплений, з ледве стримуваним бажанням приєднатися до радісних вигуків юрби, Гаррі вже було збирався обернутися й сказати Маклаґену, що, на превеликий жаль, Рон його переміг, та тієї миті розчервоніле обличчя Маклаґена саме з’явилося буквально за кілька сантиметрів від його власного. Гаррі відсахнувся.

– Його сестра подавала м’яча не по-справжньому, – грізно заявив Маклаґен. На скроні в нього пульсувала жилка, схожа на ту, що її так часто Гаррі бачив у дядька Вернона. – Вона навмисне била йому легенько.

– Дурниці, – холодно заперечив Гаррі. – Саме її удар він ледь не пропустив.

Маклаґен ступив крок до Гаррі; Гаррі цього разу вже не відсахнувся.

– Дай мені ще одну спробу.

– Ні, – відповів Гаррі. – Ти її вже мав. Відбив чотири м’ячі. Рон відбив п’ять. Рон – воротар, він виграв чесно і справедливо. Іди собі.

На якусь мить Гаррі подумав, що Маклаґен його вдарить, але той задовольнився гидкою гримасою і рвонув геть, гарчачи якісь погрози.

Гаррі обернувся й побачив свою нову команду, що сяяла усмішками.

– Молодці, – крикнув він їм. – Ви дуже добре літали…

– Роне, ти класно ловив!

Цього разу до них і справді бігла з трибун Герміона; Гаррі побачив Лаванду, що йшла з поля під руку з Парваті; на її обличчі читалося роздратування. Рон був страшенно собою задоволений, здавалося, він навіть повищав, коли всміхався Герміоні та своїй новій команді.

Призначивши перше повноцінне тренування на четвер, Гаррі, Рон та Герміона попрощалися з новою командою і пішли до Геґріда. Розмите сонце намагалося пробитися крізь хмари. Нарешті перестало мрячити. Гаррі зголоднів як вовк; він сподівався, що в Геґріда знайдеться щось перекусити.

– Я думав, що пропущу той четвертий штрафний, – радісно розповідав Рон. – Демелза вдарила дуже підступно, ви бачили, трохи підкрутила…

– Так-так, ти був неперевершений, – похвалила його Герміона з дивною усмішкою.

– Принаймні я був кращий за Маклаґена, – радів Рон. – Ви бачили, як його за п’ятим разом занесло геть не в той бік? Наче його хтось приголомшив…

На подив Гаррі, Герміона на цих словах зашарілася. Рон цього не помітив; він дуже захопився детальним описом усіх відбитих ним м’ячів.

Великий сірий гіпогриф Бакбик сидів на прив’язі біля Геґрідової хатини. Він клацнув своїм гострющим, як бритва, дзьобом і повернув до них величезну голову.

– Ой, мамонько, – забідкалася Герміона. – Він усе одно страшнуватий, правда?

– Та ну, ти ж на ньому вже літала, невже забула? – скривився Рон.

Гаррі вийшов наперед і низько вклонився гіпогрифові, не зводячи з нього очей і не кліпаючи. Минуло кілька секунд, і Бакбик теж уклонився.

– Як ся маєш? – привітався з ним тихенько Гаррі й підійшов ближче, щоб погладити його пір’їсту голову. – Сумуєш за ним? Але ж тобі і в Геґріда добре, правда?

– Йой! – пролунав гучний голос.

З-за хатини вийшов Геґрід у великому квітчастому фартусі; він ніс лантух з картоплею. Його величезний вовкодав Іклань, що дріботів поруч, глухо гавкнув і рвонувся вперед.

– Тікайте! Він вам пальці… йой. Та се ви.

Іклань стрибав на Герміону й на Рона, намагаючись лизнути їх у вуха. Геґрід на якусь мить затримався, подивився, а тоді відвернувся й зайшов у свою хатину, різко зачинивши за собою двері.

– Ой мамонько! – збентежилася Герміона.

– Не зважай, – спохмурнів Гаррі. Він підійшов до дверей і загрюкав.

– Геґріде! Відчини, ми хочемо з тобою поговорити!

Зсередини не долинало ані звуку.

– Якщо не відчиниш, ми виб’ємо двері! – погрозив Гаррі, виймаючи чарівну паличку.

– Гаррі! – злякалася Герміона. – Невже ти…

– Так! – підтвердив Гаррі. – Відійдіть…

Та він не встиг договорити, бо двері відчинилися, як Гаррі й сподівався, і на порозі виріс Геґрід, пропікаючи Гаррі поглядом. Навіть у кумедному квітчастому фартушку він мав доволі загрозливий вигляд.

– Я вчитель! – заревів він на Гаррі. – Вчитель, чуєш, Поттер! Як ти смів погрожувати, що виб’єш мої двері!

– Вибачте, пане, – наголосив на останньому слові Гаррі, ховаючи чарівну паличку.

Геґрід був приголомшений.

– Відколи се ти мовиш мені “пане”?

– А відколи це ви кажете мені “Поттер”?

– Йой, який мудрагель, – прогарчав Геґрід. – Дуже потішно. Перехитрив мене, га? Ну, то файно, заходьте вже, невдячні малі…

Похмуро щось бурмочучи, він відійшов, щоб їх пропустити. Герміона прослизнула в хату за Гаррі; видно було, що вона налякана.

– Ну? – сердито буркнув Геґрід, коли гості посідали за величезним столом, а Іклань одразу поклав голову Гаррі на коліна, обслинивши йому всю мантію. – Що там? Жалієте мене? Гадаєте, що я самотній?

– Ні, – заперечив Гаррі. – Просто хотіли тебе побачити.

– Ми за тобою скучили! – тремтячим голосочком додала Герміона.

– Скучили? – пирхнув Геґрід. – Угу. Аякже.

Він тупотів по хаті, заварюючи чай у велетенському чайнику, й не переставав бурчати. Нарешті з грюкотом поставив перед ними три завбільшки як відра кухлі коричнево-червоного чаю і тарілку твердого, мов камінь, печива. Гаррі був такий голодний, що схопив навіть цей неїстівний взірець Геґрідової кулінарії.

– Геґріде, – боязко сказала Герміона, коли він теж сів за стіл і почав з такою злістю чистити картоплю, немовби кожнісінька бульба була його особистим ворогом, – знаєш, ми дуже хотіли й далі вивчати догляд за магічними істотами.

Геґрід знову щосили пирхнув. Гаррі навіть здалося, що на картоплю чвиркнуло щось велике з носа, і в душі зрадів, що вони не залишаються на вечерю.

– Це правда! – наполягала Герміона. – Але в наших розкладах просто не знайшлося місця для твого предмета!

– Угу. Аякже, – знову повторив Геґрід.

Щось дивно хлюпнуло і друзі озирнулися. Герміона верескнула, а Рон зіскочив зі стільця й відбіг якнайдалі від великої діжки, що стояла в кутку, і яку вони щойно помітили. Там було повно якихось личинок завдовжки сантиметрів по тридцять – білих, слизьких і в’юнких.

– Що то таке, Геґріде? – запитав Гаррі, намагаючись продемонструвати не відразу, а цікавість, та кам’янисте печиво усе ж таки відклав.

– Та то велетенські черви, – пояснив Геґрід.

– І що з них виросте?.. – боязко поцікавився Рон.

– Та ніц з них не виросте, – сказав Геґрід. – То харчі для Араґоґа.

І він несподівано розридався.

– Геґріде! – Герміона зірвалася з місця, оббігла навколо стола, старанно обминаючи діжку з личинками, і обняла його за тремтячі плечі.

– Се… він… – давився Геґрід слізьми, що лилися з його чорних, мов жучки, очей, і витирав лице фартухом. – Се… Араґоґ… гадаю, же він си вмирає… він улітку занедужав, і йому не стає ліпше… не знаю, що мені роботи, коли він… коли він… ми так довго були разом…

Герміона поплескала Геґріда по плечі, не знаючи, що й казати. Гаррі знав, що вона відчуває. Знав, що Геґрід міг подарувати злому дракончикові іграшкового ведмедика, бачив, як Геґрід лагідно щось наспівував велетенським, оздобленим присосками й жалами, скорпіонам, або вмовляв бути чемним свого дратівливого брата-велета. Незбагненна була його любов до різних потвор, але це захоплення було найдивніше: Араґоґ, величезний павук, що вмів говорити й мешкав у глибині Забороненого лісу. Чотири роки тому Гаррі з Роном ледве від нього врятувалися.

– Чи ми можемо… чи ми можемо якось допомогти? – запитала Герміона, незважаючи на шалені Ронові гримаси та відчайдушне хитання головою.

– Не знаю, Герміоно, – давився потоками сліз Геґрід. – Видиш, їхнє плем’я… Араґоґова родина… вони стали якісь чудернацькі, коли він занедужав… троха неспокійні…

– Ага, ми це теж помічали, – пробурмотів собі під ніс Рон.

– …я си не думаю, що комусь, окрім мене, безпечно бувати біля їхнього поселення, – Геґрід гучно висякався у фартух і підвів голову. – Але дякую за пропозицію, Герміоно… це так файно з твого боку…

Після цього атмосфера в кімнаті значно потеплішала, і хоч ні Гаррі, ні Рон не виявляли бажання йти годувати гігантського смертоносного павука велетенськими червами, Геґрід, здається, вже не сумнівався, що вони залюбки це зробили б, і знову став самим собою.

– Йой, я завше знав, як тяжко буде втиснути мої уроки у ваші розклади, – похмуро сказав він, доливаючи їм чаю. – Навіть якби ви звернулися по часовороти…

– Це б не допомогло, – заперечила Герміона. – Ми розтрощили увесь запас міністерських часоворотів, коли були там влітку. Про це писали в “Щоденному віщуні”.

– А-а, ну то файно, – зітхнув Геґрід. – То ви ніц не могли вдіяти… Вибачайте, що я… знаєте, як то воно… я си зажурив Араґоґом… і ще я думав, от якби ж то вас учила професорка Граблі-Планка…

Тут уже всі троє друзів категорично й лицемірно заявили, що з професорки Граблі-Планки, яка кілька разів підміняла Геґріда, вчителька була жахлива, тож урешті-решт Геґрід, махаючи їм у сутінках на прощання рукою, мав цілком життєрадісний вигляд.

– Я вмираю з голоду, – сказав Гаррі, коли Геґрід зачинив двері, і вони поспішили по темній безлюдній території до школи. Від спроб розгризти кам’яне печиво Гаррі відмовився, коли в роті загрозливо затріщав кутній зуб. – А ще я повинен увечері відбувати покарання в Снейпа, і на вечерю маю дуже мало часу…

Коли вони зайшли до замку, то помітили Кормака Маклаґена, що зібрався пройти у Велику залу. Хлопець потрапив у двері аж з другої спроби; за першим разом просто зрикошетив від одвірка. Рон зловтішно засміявся й зайшов услід за ним до зали, а от Гаррі схопив Герміону за руку й затримав.

– Що? – наче виправдовуючись, спитала Герміона.

– Якщо хочеш знати, – тихенько сказав Гаррі, – Маклаґена, здається, справді хтось приголомшив. А ти, до речі, сиділа якраз навпроти нього.

Герміона почервоніла.

– Ой, ну добре, це я зробила, – зізналася пошепки вона. – Але чув би ти, що він говорив про Рона й Джіні! Та й узагалі, характер у нього паскудний; ти ж бачив, як він зреагував на те, що його не взяли в команду… тобі такі гравці не потрібні.

– Так, – погодився Гаррі. – І справді не потрібні. Але ж хіба це чесно, Герміоно? Ти ж староста!

– Ой, не діставай, – огризнулася вона, а Гаррі засміявся.

– Що ви там робите? – підозріло запитав Рон, визираючи з-за дверей Великої зали.

– Нічого, – одночасно відповіли Гаррі й Герміона і поквапилися вслід за Роном. Гаррі аж у животі закрутило від запаху смаженого м’яса, та не встигли вони ступити й трьох кроків до ґрифіндорського столу, як дорогу їм заступив професор Слизоріг.

– Гаррі, Гаррі, саме тебе я й хотів побачити! – весело загудів він, підкручуючи кінчики моржових вусів і випинаючи величезне черево. – Я сподівався зловити тебе перед вечерею! Що ти скажеш на те, щоб перекусити в моїй кімнаті? У нас там маленьке святечко – так, збираються майбутні зірки. Прийдуть Маклаґен, Забіні й чарівна Мелінда Бобин… не знаю, чи ти з нею знайомий? Її родині належить велика мережа аптек… а ще, зрозуміло, я щиро сподіваюся, що панна Ґрейнджер теж виявить мені ласку своєю присутністю.

На цих словах Слизоріг легенько вклонився Герміоні. Було таке враження, що Рона взагалі біля них немає; Слизоріг на нього й не глянув.

– Я не зможу прийти, пане професоре, – відразу відмовився Гаррі. – Мушу відбувати покарання в професора Снейпа.

– Ой, лихо! – комічно скривився Слизоріг. – Лихо-лишенько, а я ж на тебе, Гаррі, розраховував! Словом, доведеться поговорити з Северусом і пояснити ситуацію; я впевнений, що переконаю його відкласти твоє покарання. Отож чекаю вас якнайшвидше!

І він метушливо побіг із зали.

– Снейпа він не переконає ніколи, – сказав Гаррі, коли Слизоріг був уже далеко. – Це покарання й так уже раз відкладалося; Снейп це зробив для Дамблдора, але для іншого він на поступки не піде.

– Краще б він погодився, бо я не хочу йти туди сама! – стривожилася Герміона; Гаррі знав, що вона мала на думці Маклаґена.

– Сумніваюся, що ти там будеш сама, Джіні він, мабуть, теж запросить, – буркнув Рон, розчарований тим, що Слизоріг його зігнорував.

Після вечері друзі повернулися до ґрифіндорської вежі. У вітальні не було де яблуку впасти, бо учні переважно вже повечеряли; втім, вільний столик знайти пощастило; Рон, у кепському гуморі після зустрічі зі Слизорогом, склав на грудях руки й насуплено розглядав стелю. Герміона потяглася по “Вечірній віщун”, залишений кимось на стільці.

– Є щось нове? – поцікавився Гаррі.

– Наче нічого, – Герміона розгорнула газету й переглядала середні сторінки. – Ой, Роне, дивися, тут твій тато… з ним усе нормально! – швидко додала, бо Рон уже занепокоївся. – Тут просто пишуть, що він відвідував дім Мелфоїв. “Цей повторний обшук помешкання смертежерів не дав відчутних результатів. Артур Візлі, голова бюро з виявлення й конфіскації фальшивих оборонних заклять та захисних предметів, сказав, що його команда діяла на підставі конфіденційної інформації”.

– Ага, моєї! – зізнався Гаррі. – Я розповів йому на Кінґс Крос про Мелфоя і ту штуку, яку він велів полагодити Борджину! Якщо вона не в них удома, отже, він проніс її з собою в Гоґвортс…

– Гаррі, та як би він це зробив? – здивовано відклала газету Герміона. – Нас же всіх обшукали, коли ми прибули.

– Справді? – вражено перепитав Гаррі. – А мене не обшукували!

– А, так, я й забула, що ти спізнився… але нас усіх Філч у вестибюлі перевірив чуйниками таємниць. Жодну темну річ приховати було неможливо, я точно знаю, що в Креба конфіскували всохлу голову. То ж бачиш – Мелфой не проніс би нічого небезпечного!

Розгубившись, Гаррі якийсь час дивився, як Джіні Візлі бавилася з карликовим пухом Арнольдом, і аж тоді знайшовся, що відповісти.

– То, може, йому прислали совою. Його мати чи ще хтось.

– Усіх сов теж перевіряють, – сказала Герміона. – Філч нам це розповів, коли тицяв, куди лише міг, ті чуйники таємниць.

Поставлений у безвихідь, Гаррі промовчав. Схоже було, що Мелфой ніяк не міг пронести до школи якусь небезпечну чи темну річ. Він з надією глянув на Рона, що сидів із складеними руками й дивився на Лаванду Браун.

– Можеш придумати, як Мелфой?..

– Ой, Гаррі, не діставай, – урвав його Рон.

– Слухай, та ми ж не винні, що Слизоріг запросив нас з Герміоною на своє дурнувате свято! Ми ж не хотіли йти, ти сам знаєш! – почав заводитися Гаррі.

– Ну, оскільки мене ні на які свята не запрошують, – звівся на ноги Рон, – то піду я, мабуть, спати.

Він побрів до дверей хлопчачої спальні, а Гаррі й Герміона дивилися йому вслід.

– Гаррі? – покликала його нова загоничка Демелза Робінс, зненацька з’явившись у нього за спиною. – Маю для тебе вістку.

– Від професора Слизорога? – з надією випростався Гаррі.

– Ні… від професора Снейпа, – сказала Демелза. Серце в Гаррі завмерло. – Він звелів тобі прийти сьогодні о пів на дев’яту в його кабінет для відбуття покарання… е-е… незважаючи на всі на світі запрошення на вечірки. І він хотів попередити, що ти сортуватимеш для уроку настійок флоберв’яків, відділяючи зогнилих від нормальних, і ще казав, що захисні рукавиці тобі не знадобляться.

– Ясно, – суворо буркнув Гаррі. – Дуже тобі, Демелзо, вдячний.

Срібло та опали

Де був Дамблдор, і що робив? За наступні кілька тижнів директор лише двічі траплявся Гаррі на очі. Він зрідка з’являвся в їдальні, і Гаррі визнавав слушність Герміониних припущень, що директор покидає школу на кілька днів поспіль. Невже Дамблдор забув про обіцянку проводити з Гаррі уроки? Дамблдор казав, що ці уроки пов’язані з пророцтвом; Гаррі вже було відчув піднесення і спокій, а тепер йому здавалося, ніби про нього просто забули.

У середині жовтня настав час перших у цьому семестрі відвідин Гоґсміда. Гаррі не знав, чи такі походи й далі дозволятимуть, особливо після посилення заходів безпеки в школі, але з радістю довідався, що все відбудеться, як і заплановано; завжди було приємно на кілька годин покинути територію замку.

У день подорожі Гаррі прокинувся з самого ранку, що провіщав люту негоду. Час до сніданку Гаррі гаяв, переглядаючи “Прогресивну методику зіллєваріння”. Раніше він не читав підручників у ліжку; така поведінка, як слушно зазначив Рон, вважалася непристойною для всіх, окрім Герміони, яка в цьому сенсі поводилася просто дивно. Але Гаррі відчував, що “Прогресивну методику зіллєваріння”, яка була колись власністю Напівкровного Принца, навряд чи можна було визнати звичайним підручником. Що довше Гаррі сидів за цією книжкою, то глибше розумів, скільки там було всього цікавого, причому не тільки корисних натяків та підказок щодо настійок, завдяки яким він здобув такий авторитет в очах Слизорога, а й дивовижних маленьких заклять та вроків, нашкрябаних закарлючками на берегах аркушів. Гаррі був переконаний, судячи з численних викреслювань та змін, що все це Принц вигадав сам.

Гаррі вже випробував кілька винайдених Принцом заклять. Скажімо, закляття, від якого блискавично виростали нігті на ногах (він перевірив його в коридорі на Кребі, і результат був доволі кумедний); вроки, що приклеювали язик до піднебіння (їх він під загальні оплески випробував двічі на Арґусові Філчі, котрий цього аж ніяк не сподівався); а найкорисніше з усіх було, мабуть, закляття “Глушилято”, від якого в усіх навколо дзвеніло у вухах, тож можна було спокійно розмовляти в класі без страху бути підслуханим. Ці закляття не зацікавили тільки Герміону. Вона усім своїм виглядом незмінно висловлювала відверте несхвалення й навідріз відмовлялася підтримувати розмову, якщо Гаррі насилав на когось закляття “Глушилято”.

Сидячи в ліжку, Гаррі повернув книжку боком, щоб краще роздивитися награмузляні там інструкції до якогось закляття, яке ніяк, мабуть, не вдавалося Принцові. Там було безліч закреслень і виправлень, аж нарешті, в самому куточку аркуша, були нашкрябані ось такі закарлючки:

“Левікорпус (б-мвн)”

Вітер і дощ немилосердно періщили по вікнах, Невіл голосно хропів, а Гаррі дивився на букви в дужках. Б-мвн… мало б означати “безмовне”. Гаррі сумнівався, що зуміє виконати це закляття; він і далі мав труднощі з безмовними закляттями – Снейп на цьому наголошував на кожному уроці захисту від темних мистецтв. Та з іншого боку, Принц досі виявлявся значно кориснішим учителем, ніж Снейп.

Не цілячись, Гаррі махнув паличкою і подумки проказав: “Левікорпус!”

– А-а-а-а-а-а-а!

Спалахнуло світло, і в спальні стало гамірно: усі попрокидалися, а Рон заверещав. Гаррі з переляку відкинув “Прогресивну методику зіллєваріння”; Рон висів догори дриґом у повітрі, наче невидимий гачок зачепив його за ногу.

– Вибач! – гукнув Гаррі, поки Дін і Шеймус реготали, мов навіжені, а Невіл підводився з підлоги, бо впав з ліжка. – Стривай… зараз тебе опущу…

Він намацав підручник настійок і почав його панічно гортати, шукаючи потрібну сторінку; нарешті знайшов і ледве розібрав нашкрябане під закляттям слово. Благаючи, щоб це виявилось протизакляття, Гаррі зосередився, напружився й подумав:

– Ліберакорпус!

Знову спалахнуло світло – і Рон гепнувся, мов лантух, на матрац.

– Вибач, – ледь чутно повторив Гаррі, а Дін і Шеймус аж падали з реготу.

– Завтра, – пробурмотів глухим голосом Рон, – краще будильника постав.

Та поки вони вдягалися, натягуючи на себе по кілька зв’язаних місіс Візлі светрів, а ще плащі, шарфи й рукавиці, Рон уже оклигав від потрясіння й вирішив, що нове закляття страшенно кумедне; таке кумедне, що він, не гаючи часу, за сніданком розповів про нього Герміоні.

– …а тоді ще один спалах, і я знову гепнувся на ліжко! – радів Рон, накладаючи собі сосисок.

Герміона, слухаючи цю байку, навіть не всміхнулася; з виразом крижаного осуду вона повернулася до Гаррі.

– Чи ти це закляття часом не зі свого підручника настійок узяв? – поцікавилася вона.

Гаррі насупився.

– Ти завжди квапишся всіх затаврувати.

– То так чи ні?

– Ну… нехай і так, то й що?

– Отже, ти вирішив випробувати невідоме, написане від руки закляття й побачити, що буде?

– Яке це має значення, що воно написане від руки? – сказав Гаррі, воліючи не відповідати на решту запитання.

– А те, що воно, можливо, навіть не затверджене Міністерством магії, – пояснила Герміона. – А ще, – додала вона, коли Гаррі з Роном закотили очі, – я починаю думати, що цей так званий Принц задумав щось недобре.

Гаррі з Роном обурилися.

– Це ж був жарт! – заявив Рон, витрушуючи на сосиски рештки кетчупу з пляшечки. – Звичайний жарт, Герміоно, та й годі!

– Підвішувати людей догори ногами? – не погодилася Герміона. – Хто б ото марнував заради такого час і енергію?

– Фред і Джордж, – знизав плечима Рон, – це в їхньому стилі.

– Мій тато, – додав Гаррі. Він лише зараз це згадав.

– Що? – разом перепитали Рон і Герміона.

– Мій тато користувався цим закляттям, – пояснив Гаррі. – Мені розповів Люпин.

Це була лише напівправда – насправді Гаррі бачив, як батько зачаклував цим закляттям Снейпа, але він не розповідав Ронові й Герміоні про те занурення в сито спогадів. І тут його осяяла чудова думка. Чи не міг Напівкровним Принцом бути….

– Можливо, Гаррі, твій тато ним і користувався, – сказала Герміона, – та він був не один такий. Ми бачили цілу зграю типів, що так розважалися, – якщо ти не забув. Піднімали людей у повітря. Примушували їх, заціпенілих, беззахисних, ширяти вгорі.

Гаррі витріщився на неї. Він раптом згадав, що так чинили смертежери на Кубку світу з квідичу. Рон прийшов йому на допомогу.

– То було інше, – рішуче заперечив він. – Вони ним зловживали. А для тата Гаррі то був просто жарт. Герміоно, тобі не подобається його величність Принц, – суворо вказав він їй сосискою, – бо він краще за тебе кумекає в настійках і відварах…

– Нічого подібного! – в Герміони аж щоки розпашілися. – Просто я вважаю крайньою безвідповідальністю вдаватися до заклять, не знаючи навіть, до чого вони призведуть! І не треба називати того Принца “його величність”, бо я не сумніваюся, що то не титул, а дурне прізвисько, і, по-моєму, особа він не надто приємна!

– Не розумію, чому ти таке вигадала, – почав заводитися Гаррі, – та якби він хотів стати смертежером, то не називав би себе Напівкровним.

На цих словах Гаррі згадав, що його батько був чистокровцем, але він цю думку відкинув; про це він подумає пізніше…

– Смертежери не можуть бути лише чистокровцями, бо чистокровних чаклунів залишилося не так і багато, – наполягала на своєму Герміона. – Я припускаю, що більшість із них напівкровні, хоч і прикидаються чистокровцями. Вони ненавидять лише тих, хто народився маґлом, і з радістю взяли б у свої лави вас із Роном.

– Та вони мені ніколи в житті не дозволили б стати смертежером! – Рон обурено махнув виделкою, надкушена сосиска зірвалася з зубців і ляпнула Ерні Макмілана по потилиці. – Вони всю нашу сім’ю вважають зрадниками роду! Для смертежерів це ще гірше, ніж бути вродженим маґлом!

– А про мене вони просто мріють, – саркастично скривився Гаррі. – Ми були б друзяками, якби вони не хотіли мене прибити.

Рон розсміявся; Герміона – і та мимоволі видушила усмішку; але тут їх відвернула від суперечки поява Джіні.

– Гаррі, я повинна віддати тобі оце.

То був сувій пергаменту, підписаний для Гаррі знайомим дрібненьким косим почерком.

– Дякую, Джіні… це наступний урок з Дамблдором! – повідомив Гаррі Рона й Герміону, розгортаючи пергамент і проглядаючи записку. – У понеділок увечері! – Йому раптом стало легко й радісно. – Джіні, може, підеш у Гоґсмід з нами? – запитав він.

– Я йду з Діном… може, там побачимось, – відповіла Джіні й, помахавши їм рукою, пішла.

Філч, як і завжди, стояв біля дубових вхідних дверей, ставлячи “пташки” біля прізвищ тих учнів, що мали дозвіл відвідати Гоґсмід. Процедура виявилася довшою, ніж завжди, бо Філч тричі перевіряв кожного чуйником таємниць.

– Яке це має значення, якщо ми якісь темні штучки ВИНОСИМО? – обурився Рон, боязко поглядаючи на довжелезний тонкий чуйник таємниць. – Краще б ви перевіряли те, що ми ПРИНОСИМО.

Таке зухвальство коштувало йому кількох додаткових штрикань чуйником, тож коли вони вийшли на вітер і мокрий сніг, Рон ще кривився від болю.

Йти пішки до Гоґсміда було не дуже приємно. Гаррі закутав шарфом нижню половину обличчя; неприкрита частина незабаром посиніла й задубіла. Шлях до села був забитий скоцюрбленими від пронизливого вітру учнями. Гаррі не один раз подумалося, що краще було лишатися у теплій вітальні, а коли вони нарешті дісталися до Гоґсміда й побачили, що крамничка жартів “Зонко” забита дошками, то Гаррі сприйняв це як підтвердження, що нічого веселого під час цих відвідин не буде. Рон показав рукою в грубезній рукавиці на “Медові руці”. Там, на щастя, було відчинено, тож Гаррі й Герміона, хитаючись, зайшли за ним у напхом напхану цукерню.

– Слава Богу, – аж здригнувся Рон, коли їх огорнуло тепле, просякнуте запахом ірисок повітря. – Я радив би не виходити звідси аж до вечора…

– Гаррі, хлопчику! – загудів за їхніми спинами чийсь голос.

– Ой, ні-і, – простогнав Гаррі. Друзі озирнулися й побачили професора Слизорога у величезній хутряній шапці та в пальті з коміром з такого ж хутра. Професор тримав величезну торбу зацукрованих ананасів і затуляв собою щонайменше чверть цукерні.

– Гаррі, ти вже пропустив три мої скромні вечері! – нагадав Слизоріг, добродушно штурхаючи його в груди. – Так не годиться, хлопчику, від мене не відкараскаєшся! Панна Ґрейнджер від них у захваті, правда?

– Так, – розгубилася Герміона, – вони справді…

– Чого ж ти, Гаррі, не приходиш? – допитувався Слизоріг.

– Ну, в мене, пане професоре, було тренування з квідичу, – пояснив Гаррі. Він справді щоразу призначав тренування, коли одержував від Слизорога маленькі листи-запрошення, перев’язані фіолетовими стрічечками. Такий трюк давав Ронові змогу не лишатися на самоті, і вони разом з Джіні зазвичай посміювалися, уявляючи Герміону в товаристві Маклаґена й Забіні.

– Маю щиру надію, що така напружена праця принесе тобі перемогу в першому матчі! – вигукнув Слизоріг. – Але трохи відпочити нікому не завадить. Як ти дивишся на вечір понеділка? Ти ж не почнеш тренування в таку негоду…

– Я не зможу, пане професоре… у понеділок у мене… е-е… зустріч з професором Дамблдором.

– Знову не щастить! – театрально забідкався Слизоріг. – Ну що ж… але ти від мене, Гаррі, так просто не вислизнеш!

Попрощавшись королівським помахом руки, професор перевальцем пішов з цукерні, звернувши на Рона не більше уваги, ніж на якогось там таргана.

– Неймовірно, але ти знову зумів викрутитися, – похитала головою Герміона. – Хоч там не так і погано… інколи буває досить весело… – Але тут вона помітила вираз Ронового обличчя. – Ой, подивіться… там є чудові цукрові пера… їх можна смоктати годинами!

Зрадівши, що Герміона змінила тему, Гаррі виявив значно більше, ніж звичайно, інтересу до нових надвеликих цукрових пер, але настрій у Рона не поліпшився, і він лише стенув плечима, коли Герміона спитала, куди б він хотів податися тепер.

– Ходімо в “Три мітли”, – запропонував Гаррі. – Там хоч тепло.

Вони знову обмотали голови шарфами й вийшли з цукерні. Після солодкого затишку “Медових руць” пронизливий вітер шмагав їх по обличчях наче батогами. Вулиця була майже безлюдна; ніхто не зупинявся, щоб побалакати, усі квапливо бігли хто куди. Виняток становили два чоловіки попереду, що стояли біля входу в “Три мітли”. Один був дуже високий і худий; Гаррі примружився, щоб краще його роздивитися крізь залиті дощем окуляри, і впізнав шинкаря з “Кабанячої голови” – іншого Гоґсмідського шинку. Коли Гаррі, Рон і Герміона наблизилися, шинкар щільніше загорнувся в плащ і пішов. Нижчий чоловік, що незграбно вовтузився з чимось у руках, залишився сам. Друзі порівнялися з ним, і аж тоді Гаррі нарешті впізнав і його.

– Манданґусе!

Присадкуватий, кривоногий чоловік зі скуйовдженими рудими патлами з несподіванки підскочив і впустив старезну валізу. Від падіння вона розкрилася, виваливши, як здалося, увесь вміст вітрини з крамнички лахмітника.

– А, Гаррі, здоров, – привітався Манданґус Флетчер, непереконливо зображаючи безтурботність. – Ну, не буду тебе затримувати.

І Флетчер з виглядом людини, яка воліла б якомога скоріше зникнути, почав згрібати з землі увесь той мотлох назад у валізу.

– Ти це все продаєш? – запитав Гаррі, дивлячись, як Манданґус визбирує всякий брудний непотріб.

– Та, той… треба ж якось жити, – відповів Манданґус. – Подай мені оте-го!

Рон нахилився й підняв щось сріблясте.

– Стривай, – повільно проказав Рон. – Щось таке знайоме…

– Дякую! – Манданґус вихопив з Ронових рук келиха й запхав у валізу. – Ну, то бувайте… ОЙ!

Гаррі схопив Манданґуса за горло й притис до стіни шинку. Міцно тримаючи однією рукою, другою вийняв чарівну паличку.

– Гаррі! – пискнула Герміона.

– Ти це взяв у домі Сіріуса, – прошипів Гаррі, ледь не торкаючись Манданґусового носа своїм і вдихаючи огидну суміш перегару й старого тютюну. – На ньому ще був герб родини Блеків.

– Я… та нє… та шо?.. – бризкав слиною Манданґус, потроху багровіючи.

– Ти що – пішов туди в ніч його загибелі й пограбував дім? – прокричав Гаррі.

– Я… та нє…

– Ану, все віддавай!

– Гаррі, не смій! – закричала Герміона, а Манданґус почав синіти.

Щось бабахнуло, і Гаррі відчув, як Манданґусове горло вислизнуло з рук. Задихаючись і відпльовуючись, Манданґус ухопив свою валізу, а тоді… ЛЯСЬ… і він роз’явився.

Гаррі з усієї сили вилаявся й закрутився, шукаючи, де дівся Манданґус.

– НАЗАД, ЗЛОДЮГО!..

– Немає сенсу, Гаррі.

Казна-звідки виникла Тонкс, її сіре волосся було мокре від снігу.

– Манданґус, мабуть, уже в Лондоні. Немає сенсу кричати.

– Він покрав Сіріусові речі! Обікрав його дім!

– Це так, та все ж, – незворушно сказала Тонкс, яку ця інформація анітрохи не стурбувала, – тобі треба сховатися від холоду.

Вона простежила, як вони зайшли у “Три мітли”. Увійшовши, Гаррі одразу вибухнув гнівом:

– Він покрав Сіріусові речі!

– Гаррі, я розумію, але ти не кричи, на нас дивляться, – прошепотіла Герміона. – Піди сядь, а я куплю щось випити.

Коли за кілька хвилин Герміона повернулася до їхнього стола з трьома пляшками маслопива, Гаррі усе ще кипів.

– Невже Орден не має на Манданґуса впливу? – розлючено шепотів він друзям. – Чому його не зупиняють, коли він краде в штабі все, що йому під руку потрапить?

– Цс! – розпачливо цикнула Герміона, озираючись, чи ніхто їх не чує; неподалік сиділа чаклунська пара, обоє з великою цікавістю поглядали на Гаррі, а трохи далі підпирав стовпа Забіні. – Гаррі, мене б це теж розсердило, я знаю, що він крав твої речі…

Гаррі захлинувся маслопивом; він і забув, що будинок номер дванадцять на площі Ґримо належить тепер йому.

– Так, це мої речі, – визнав він. – Не дивно, що він не зрадів, побачивши мене! Доведеться розказати Дамблдорові – Манданґус боїться тільки його.

– Добра думка, – прошепотіла Герміона, зрадівши, що Гаррі заспокоюється. – Роне, що ти там побачив?

– Нічого, – буркнув Рон, швидко відвертаючись від шинквасу, але Гаррі знав, що він намагався перехопити погляд привабливої пишненької шинкарки, мадам Розмерти, до якої Рон давно вже відчував симпатію.

– І це “нічого” зараз наливає комусь вогневіскі, – ядуче сказала Герміона.

Рон пропустив її шпильку повз вуха, цмулячи свій напій мовчки і, як йому здавалося, шляхетно. Гаррі думав про Сіріуса і про срібні келихи, яких той усе одно не любив. Герміона тарабанила пальцями по столу, зиркаючи то на Рона, то на шинкарку.

Гаррі допив зі своєї пляшки останні краплі й запропонував:

– То що, може, все – вертаємося до школи?

Друзі кивнули головами; було нудно, а негода надворі дедалі гіршала. Вони знову позагорталися в плащі, поправили на голові шарфи й натягли рукавиці; тоді вслід за Кеті Бел з подругою вийшли з шинку й по Високій вулиці рушили додому. Долаючи вкриту сніговою кашею дорогу до Гоґвортсу, Гаррі згадав про Джіні. Вони її ніде не зустріли, подумав Гаррі, бо вона разом з Діном усамітнилася в кав’ярні мадам Падіфут, цьому улюбленому прихистку щасливих парочок. Він спохмурнів і почовгав далі, ховаючи голову від зарядів мокрого снігу.

За якийсь час Гаррі помітив, що голоси Кеті та її подруги, що їх доносив вітер, стали пронизливіші й голосніші. Гаррі придивився до їхніх невиразних силуетів. Дівчата сперечалися про якусь річ, яку тримала в руках Кеті.

– Ліно, це тебе не стосується! – почув Гаррі голос Кеті.

Вони завернули за поворот, мокрий сніг повалив густіше й швидше, заліплюючи Гаррі окуляри. Він почав витирати їх рукавицею, а Ліна саме тієї миті спробувала вихопити з рук Кеті пакунок; Кеті смикнула його до себе, й пакунок упав на землю.

Кеті миттю здійнялася в повітря, але не так, як Рон, що був кумедно підвішений за ногу, а граціозно, розкинувши руки, ніби збиралася кудись летіти. Проте було в цьому щось недобре й моторошне… лютий вітер рвав їй волосся, але очі в дівчини були заплющені, а обличчя – позбавлене будь-якого виразу. Гаррі, Рон, Герміона й Ліна завмерли й дивилися.

На висоті двох метрів над землею Кеті жахливо закричала. Очі її розплющилися, але те, що вона побачила чи відчула, явно завдавало їй страшенних мук. Вона кричала без упину; Ліна теж залементувала, вхопила Кеті за ногу й потягла назад на землю. Гаррі, Рон і Герміона кинулися допомагати, але щойно вчепилися Кеті в ноги, як вона впала просто на них; хлопці зуміли її впіймати, але Кеті так билася в судомах, що вони не могли її втримати.

Друзі поклали її на землю; дівчина корчилася й кричала, очевидно нікого з них не впізнаючи.

Гаррі озирнувся навколо – не було видно ні душі.

– Будьте тут! – крикнув він друзям, перекрикуючи виття вітру. – Я біжу по допомогу!

Гаррі помчав до школи; йому ще ніколи в житті не доводилося бачити такого, як те, що сталося з Кеті, і він не розумів, яка цьому причина. Звернув ще за один поворот і зіштовхнувся з кимось схожим на велетенського ведмедя на задніх лапах.

– Геґріде! – важко дихаючи вигукнув Гаррі, виплутуючись із живоплоту, в який він провалився.

– Гаррі! – обізвався Геґрід; мокрий сніг обліпив йому брови й бороду і примерз до величезної кошлатої шуби з бобрових шкурок. – Я си відвідував Ґропика, він уже такий файненький, що ти не…

– Геґріде, дівчину поранили, чи закляли, чи щось таке…

– Шо-шо? – перепитав Геґрід, нагинаючись, щоб розчути Гаррі крізь лютий вітер.

– Закляли! – горлав Гаррі.

– Закляли? Кого закляли?.. Рона? Герміону?

– Та ні, не їх! Кеті Бел! Сюди…

Вони разом побігли назад і побачили групку учнів довкола Кеті, яка й досі кричала і корчилася на землі; Рон, Герміона й Ліна намагалися її вгамувати.

– Відійдіть! – крикнув Геґрід. – Най я погляну!

– З нею щось сталося! – ридала Ліна. – Не розумію, що…

Геґрід якусь мить дивився на Кеті, а тоді, не кажучи ні слова, нагнувся, схопив її й побіг назад до замку. За кілька секунд пронизливий крик Кеті стих, і нічого не стало чути, окрім ревіння вітру.

Герміона підбігла до ридаючої дівчини й притулила її до себе.

– Ти Ліна, так?

Дівчина кивнула.

– Це сталося раптово, чи…

– Тоді, як роздерся оцей пакунок, – плакала Ліна, показуючи на пакунок з бурого паперу, що лежав промоклий і розірваний. Зсередини поблискувало щось зеленувате. Рон нахилився й уже простягнув було руку, але Гаррі встиг його схопити й відтягти назад.

– Не займай!

Він присів. З паперу виднілося пишне опалове намисто.

– Я його вже бачив, – Гаррі дивився на намисто. – Колись дуже давно воно лежало у вітрині крамниці “Борджин і Беркс”. На етикетці було написано, що воно закляте. Кеті, мабуть, до нього торкнулася. – Він глянув на Ліну, яку всю затрясло. – Як воно потрапило до Кеті?

– Саме через це ми й сварилися. Вона з цим пакунком вийшла з туалету в “Трьох мітлах”, сказала, що це несподіванка для когось у Гоґвортсі, кому вона має його передати. Була якась дивна, коли це говорила… ой, ні-ні-ні, мені тепер ясно, що її імперіуснули, але тоді до мене не дійшло!

Ліну струснули нові ридання. Герміона лагідно поплескала її по плечі.

– Ліно, а вона не сказала, хто дав їй цей пакунок?

– Ні… не хотіла зізнаватися… а я сказала, що вона дурна, і щоб не несла пакунок до школи, але вона не хотіла й слухати, а… а я тоді спробувала забрати в неї пакунок і… і… і… – Ліна від розпачу завила.

– Ходімо краще до школи, – запропонувала Герміона, усе ще пригортаючи до себе Ліну, – побачимо, що там з нею. Ходімо…

Гаррі на мить завагався, а тоді зняв з себе шарф і, незважаючи на Ронів зойк, обережно накрив ним намисто й підняв з землі.

– Треба його показати мадам Помфрі, – пояснив він.

Хлопці пішли дорогою за дівчатами; Гаррі, йдучи, напружено міркував. Вони заходили вже на територію школи, коли він заговорив, не в змозі більше приховувати своїх думок.

– Мелфой знав про це намисто. Чотири роки тому воно лежало на вітрині в “Борджин і Беркс”, я, коли ховався в крамничці від нього і від його батька, бачив, як він до нього приглядався. Ось що він купував того дня, коли ми за ним стежили! Він пригадав, що воно там є, і вирішив по нього повернутися!

– Я… я не знаю, Гаррі, – завагався Рон. – Стільки народу ходить у “Борджин і Беркс”… Та й дівчина казала, що Кеті взяла пакунок у дівчачому туалеті.

– Вона казала, що та прийшла з ним з туалету, але це не означає, що вона його взяла в туалеті…

– Макґонеґел! – попередив Рон.

Гаррі підвів голову. І справді, кам’яними сходами швидко дріботіла до них крізь мокрий сніг професорка Макґонеґел.

– Геґрід каже, що ви всі бачили, що сталося з Кеті Бел… Негайно зайдіть до мого кабінету! Що то в тебе, Поттере?

– Це те, чого вона торкнулася, – пояснив Гаррі.

– О, Господи, – стривожилася професорка Макґонеґел, забираючи в Гаррі намисто. – Ні-ні, Філч, вони зі мною! – поспіхом додала вона, бо через вестибюль до них уже човгав Філч з чуйником таємниць напоготові. – Негайно занеси це намисто професорові Снейпу, але дивись, не торкайся до нього! Нехай буде загорнуте в шарф!

Усі четверо учнів пішли за професоркою Макґонеґел до її кабінету. Заліплені мокрим снігом шибки деренчали від вітру; в кабінеті було прохолодно, хоч у каміні й потріскував вогонь. Професорка Макґонеґел зачинила двері й стала за письмовим столом обличчям до Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, яка й досі ридала.

– Ну? – різко запитала вона. – Що сталося?

Затинаючись і роблячи численні паузи, щоб угамувати ридання, Ліна розповіла, як Кеті пішла до туалету в “Трьох мітлах” і повернулася з пакунком, на якому не було жодних позначок, і що Кеті була якась трохи дивна, і як вони сперечалися, чи варто було погоджуватись передавати комусь невідомо що, і як ця сварка перейшла в сутичку, під час якої пакунок розірвався. Тут Ліну охопив такий розпач, що більше жодного слова з неї витягти не вдалося.

– Що ж, – досить лагідно сказала професорка Макґонеґел, – Ліно, йди до шкільної лікарні, нехай мадам Помфрі дасть тобі заспокійливе.

Коли дівчина вийшла з кабінету, професорка Макґонеґел знову глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

– Що сталося, коли Кеті торкнулася намиста?

– Вона здійнялася вгору, – пояснив Гаррі, перш ніж Рон чи Герміона встигли розкрити рота. – А тоді закричала й знепритомніла. Пані професорко, чи не міг би я побачити професора Дамблдора?

– Поттере, директор повернеться аж у понеділок, – здивовано глянула на нього професорка Макґонеґел.

– Його немає? – сердито перепитав Гаррі.

– Так, Поттере, немає! – гостро відповіла професорка Макґонеґел. – Але якщо маєш що розповісти про цю жахливу подію, то розповідай мені!

Частку секунди Гаррі вагався. Професорці Макґонеґел він якось не був готовий звірятися; Дамблдор, хоч і здавався часом грізнішим, якось легше сприймав різні теорії, навіть найдикіші, і не був схильний глузувати з них. Однак це було питання життя й смерті, тож боятися глузування було якось недоречно.

– Мені здається, пані професорко, що це Драко Мелфой дав Кеті намисто.

Рон почав ніяково терти собі носа; а Герміона зачовгала ногами, ніби хотіла відійти від Гаррі якнайдалі.

– Поттере, це дуже серйозне звинувачення, – сказала професорка Макґонеґел після секундного збентеження. – Ти маєш якісь докази?

– Не маю, – сказав Гаррі, – але… – і він розповів їй, як вони йшли за Мелфоєм до “Борджин і Беркс” й підслухали його розмову з Борджином.

Коли він договорив, професорка Макґонеґел збентежилася ще більше.

– Мелфой приніс щось до “Борджина й Беркса”, щоб відремонтувати?

– Ні, пані професорко, він лише хотів, щоб Борджин йому сказав, як те щось полагодити, з собою він нічого не мав. Але річ не в тім. Головне, що він там щось купив, і мені здається, що саме оце намисто…

– Ти бачив, як Мелфой виходив з крамниці зі схожим пакунком?

– Ні, пані професорко, він звелів Борджину зберігати свою покупку в крамниці…

– Але ж Гаррі, – втрутилася Герміона, – Борджин запитав, чи не хотів би він забрати ту річ з собою, а Мелфой відповів “ні”…

– Бо він не хотів до нього торкатися, це ж очевидно! – розсердився Гаррі.

– Насправді він сказав: “Як би це виглядало, якби я ніс таке по вулиці?” – уточнила Герміона.

– Він був би схожий на ідіота, якби йшов у намисті, – не стерпів, щоб не пожартувати, Рон.

– Ой, Роне, – зітхнула Герміона, – воно ж було б загорнуте, і йому не треба було б до нього торкатися, а пакунок легко можна було б заховати під плащем, і ніхто б його не побачив! Думаю, він міг залишити в “Борджина й Беркса” щось громіздке, або щось таке, від чого багато шуму, або таке, що привертало б до нього увагу, якби він ішов з ним по вулиці… а крім того, – голосно додала вона, перш ніж Гаррі встиг її перебити, – я ж поцікавилася в Борджина цим намистом, хіба не пам’ятаєте? Коли я зайшла, щоб вивідати, що саме просив зберігати Мелфой, я побачила там намисто. А Борджин лише ціну мені назвав, він не казав, що воно вже продане…

– Бо ти поводилася занадто відверто, він уже за п’ять секунд збагнув, чого ти прийшла. Зрозуміло, що він нічого не збирався тобі казати… та й Мелфой міг домовитися, щоб йому це вислали поштою, бо…

– Годі вже! – сердито урвала розмову професорка Макґонеґел тієї миті, коли Герміона вже було роззявила рота, щоб заперечити. – Поттере, дякую за все, що ти розповів, але не можна винуватити містера Мелфоя лише на тій підставі, що він побував у крамниці, де можна було придбати це намисто. Це може стосуватися, мабуть, сотень людей…

– …що я й казав… – пробурмотів Рон.

– …і в будь-якому разі цього року ми застосували тут суворі заходи безпеки, тож я не вірю, що намисто могло б потрапити в школу без нашого відома…

– …але…

– …ба навіть більше, – завершила професорка Макґонеґел, усім своїм виглядом показуючи, що ставить на цьому жирнющу крапку, – містера Мелфоя сьогодні в Гоґсміді не було.

Гаррі відвисла щелепа.

– Звідки ви знаєте, пані професорко?

– Бо він відбував у мене покарання. Він уже двічі поспіль не виконав домашніх завдань з трансфігурації. Тож дякую тобі, Поттере, що поділився своїми підозрами, – сказала вона, обходячи друзів, – але зараз я мушу йти до шкільної лікарні, щоб подивитися, як почувається Кеті Бел. Бажаю доброго дня.

Професорка відчинила двері кабінету. Друзі не мали іншого вибору, крім як мовчки повз неї пройти.

Гаррі був сердитий на друзів, бо ті підтримали Макґонеґел; проте він не міг не приєднатися до їхньої розмови, коли вони почали обговорювати все, що сталося.

– То кому, як ви гадаєте, Кеті мала передати намисто? – поцікавився Рон, коли вони піднімалися по сходах до вітальні.

– Хто його зна, – знизала плечима Герміона. – Головне, що йому дуже пощастило. Ніхто не зміг би розгорнути той пакунок, не торкаючись намиста.

– Він міг призначатися кому завгодно, – припустив Гаррі. – Скажімо, Дамблдору… смертежери були б раді його позбутися, він, мабуть, у переліку їхніх найперших мішеней. Або Слизорогу… Дамблдор вважає, що Волдеморт дуже хотів мати Слизорога на своєму боці і, мабуть, не дуже зрадів, коли той став на бік Дамблдора. Або…

– Або тобі, – стривожено сказала Герміона.

– Такого не могло бути, – заперечив Гаррі, – бо тоді Кеті просто зачекала б мене й віддала пакунок. Я йшов за нею від самих “Трьох мітел”. Було б значно простіше передати пакунок за межами Гоґвортсу, якщо врахувати, що Філч усіх обшукує. Цікаво, чому Мелфой сказав їй занести це до замку?

– Гаррі, та ж Мелфоя в Гоґсміді не було! – аж тупнула ногою роздратована Герміона.

– Він міг скористатися допомогою когось зі своїх посіпак, – наполягав Гаррі. – Креба чи Ґойла… або якогось смертежера. Він тепер матиме значно кращих посіпак, ніж Креб з Ґойлом…

Рон і Герміона перезирнулися з таким виглядом, ніби подумали: “Немає сенсу з ним сперечатися”.

– Холодець з кропом, – упевнено проказала Герміона пароль, коли вони підійшли до Гладкої Пані.

Портрет відхилився, пропускаючи їх до вітальні. Вона була переповнена і пропахла мокрим одягом; схоже, багато учнів через негоду поприходило з Гоґсміду раніше. Ніхто не виказував особливого страху чи розгубленості: очевидно, що новина про пригоду Кеті ще сюди не дійшла.

– Якщо подумати, то це не був блискучий напад, – сказав Рон, недбало турнувши якогось першокласника зі зручного крісла біля каміна, щоб сісти туди самому. – Закляття навіть до замку не протривало. Не дуже надійна штука.

– Твоя правда, – погодилася Герміона, зіштовхуючи Рона ногою з крісла і знову пропонуючи його першокласнику. – Це все не було добре продумано.

– Та відколи це Мелфой став найбільшим у світі мислителем? – зіронізував Гаррі.

Ні Рон, ні Герміона нічого йому не відповіли.

Потайний Редл

На другий день Кеті поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґа, але новина, що її закляли, вже розлетілася по всій школі, хоч подробиці події поперекручували й ніхто, крім Гаррі, Рона, Герміони та Ліни, не знав, що справжньою мішенню була аж ніяк не Кеті.

– Мелфоєві це, зрозуміло, теж відомо, – сказав Гаррі Ронові й Герміоні, котрі й далі сумлінно прикидалися глухими, коли Гаррі розвивав свою теорію про Мелфоя-смертежера.

Гаррі не знав, чи встигне повернутися Дамблдор, який перебував хтозна-де, до призначеного ним на понеділок увечері уроку, однак, не отримавши звістки, що зустріч скасовується, рівно о восьмій Гаррі вже стояв перед Дамблдоровим кабінетом. Постукавши в двері, почув запрошення заходити. У кабінеті сидів незвично втомлений Дамблдор; його рука, як і раніше, була чорна й обгоріла, але він усміхнувся й жестом запросив Гаррі сідати. Сито спогадів знову стояло на письмовому столі, відкидаючи на стелю сріблясті цяточки світла.

– Ти часу не гаяв, поки мене не було, – сказав Дамблдор. – Як я знаю, ти став свідком нападу на Кеті.

– Так, пане директоре. Як там вона?

– Ще поганенько, хоч їй відносно пощастило. Видно, намисто ледь торкнулося її шкіри: на рукавиці знайшли тільки крихітну дірочку. Якби вона його одягла чи навіть просто потримала в руці без рукавиці, то, скоріше за все, миттю померла б. На щастя, професор Снейп зумів запобігти стрімкому поширенню дії закляття…

– А чому він? – відразу запитав Гаррі. – Чому не мадам Помфрі?

– Яке нахабство, – пролунав м’який голос з одного з портретів на стіні, і Фінеас Ніґелус Блек, Сіріусів прапрадід, підвів голову з рук, на яких досі нібито дрімав. – За моїх часів я не потерпів би, щоб якийсь там учень піддавав критиці діяльність Гоґвортсу.

– Дякую, Фінеасе, – зупинив його Дамблдор. – Гаррі, професор Снейп значно більше тямить у темних мистецтвах, ніж мадам Помфрі. У будь-якому разі персонал Святого Мунґа щогодини присилає мені звіти, і я сподіваюся, що Кеті з часом цілковито одужає.

– А де ви були у вихідні, пане директоре? – поцікавився Гаррі, незважаючи на інстинктивне відчуття, що цього разу він ризикує зайти задалеко; це відчуття, мабуть, поділяв і Фінеас Ніґелус, який аж зашипів.

– Я зараз волів би про це не говорити, – відповів Дамблдор. – Настане час, і я все тобі розкажу.

– Розкажете? – здивувався Гаррі.

– Маю такий намір, – підтвердив Дамблдор, виймаючи з мантії нову пляшечку зі сріблястими спогадами й відкорковуючи її ударом чарівної палички.

– Пане директоре, – невпевнено почав Гаррі, – я бачив у Гоґсміді Манданґуса.

– Так, я вже знаю, що Манданґус, м’яко кажучи, без поваги поставився до твого спадку, – зізнався, спохмурнівши, Дамблдор. – Після того, як ти з ним поспілкувався біля “Трьох мітел”, він заліг на дно; мені чомусь здається, що він боїться зустрічі зі мною. Проте можеш бути впевнений, що він більше не спокуситься на жодну річ, яка колись належала Сіріусові.

– Той паршивий старий полукровець розкрадав фамільні реліквії Блеків?! – розгнівався Фінеас Ніґелус і вийшов з рами з явним наміром відвідати свій інший портрет у будинку номер дванадцять на площі Ґримо.

– Пане професоре, – сказав Гаррі після короткої паузи, – а чи розповіла вам професорка Макґонеґел про те, що я їй казав після випадку з Кеті? Про Драко Мелфоя?

– Так, вона мені переказала твої підозри, – відповів Дамблдор.

– І що?..

– Я зроблю все належне для перевірки всіх, хто міг бути причетний до випадку з Кеті, – пообіцяв Дамблдор. – Але зараз, Гаррі, мене цікавить наш урок.

Гаррі почувався трохи ображеним: якщо їхні уроки були аж такі важливі, то чого так довго тривала пауза між першим і другим? Проте він нічого більше не сказав про Драко Мелфоя, а лише дивився, як Дамблдор вилив у сито нові спогади і покрутив кам’яну чашу довжелезними пальцями.

– Ти пам’ятаєш, що ми перервали історію Волдемортового походження на тому місці, коли вродливий маґл, Том Редл, покинув свою дружину-відьму Меропу й повернувся до родинного дому в Малому Генґелтоні. Меропа залишилася сама в Лондоні, вагітна дитиною, котра згодом мала стати Лордом Волдемортом.

– Пане директоре, а як ви знаєте, що Меропа була в Лондоні?

– Зі свідчення такого собі Карактакуса Беркса, – пояснив Дамблдор, – він, за дивним збігом обставин, допоміг заснувати саме ту крамницю, де зберігалося щойно нами згадуване намисто.

Дамблдор, наче золотошукач, який просіює золото, легенько потрусив ситом спогадів, як це вже колись робив у Гаррі на очах. З вируючої речовини виник старий чоловічок, що поволі обертався в ситі спогадів, сріблястий, мов привид, проте цілком реальний, з копицею волосся, що падало йому на очі.

– Ми придбали медальйон за дивних обставин. Його принесла молода відьмочка напередодні Різдва, давно, багато років тому. Казала, що їй дуже потрібні гроші – та це й так було видно. Була в якомусь лахмітті та ще й вагітна… чекала дитину, знаєте. Сказала, що медальйон належав Слизерину. Ну, ми постійно чуємо такі байки: “Ой, це власність самого Мерліна, так-так, його улюблений чайничок”, але коли я придивився, то побачив його мітку, а кількох простих заклять мені вистачило, щоб підтвердити правду. Зрозуміло, це робило медальйон майже безцінним. Вона, здається, навіть не уявляла собі його справжньої вартості. Була щаслива, що отримала за нього десять ґалеонів. Найвигідніша наша оборудка!

Дамблдор різко струснув ситом спогадів, і Карактакус Беркс занурився назад у вир, з якого й з’явився.

– Він дав їй тільки десять ґалеонів? – обурився Гаррі.

– Карактакус Беркс ніколи не славився щедрістю, – відповів Дамблдор. – Отже, ми знаємо, що незадовго до пологів Меропа залишалася в Лондоні сама й так відчайдушно потребувала грошей, що продала єдиний скарб, яким володіла, – медальйон, одну з найкоштовніших родинних реліквій Ярволода.

– Але ж вона вміла чаклувати! – не витримав Гаррі. – Вона ж могла здобути харчі й усе інше чарами!

– Можливо, що й так, – припустив Дамблдор. – Але мені здається… це знову здогади, але я переконаний, що вони слушні… коли її покинув чоловік, Меропа перестала вдаватися до чарів. Думаю, не хотіла й далі бути відьмою. Хоч могло статися й так, що її нерозділене кохання й розпука, що його супроводжувала, підірвали її магічні сили; таке теж буває. Та хоч би як воно було, але, як ти незабаром пересвідчишся, Меропа не вдалася до чарівної палички навіть для порятунку власного життя.

– Вона не захотіла жити навіть заради власного сина?

Дамблдор підняв брови.

– Може, тобі шкода Лорда Волдеморта?

– Ні, – відразу заперечив Гаррі, – але ж вона мала вибір, не те, що моя мама…

– Твоя мама теж мала вибір, – лагідно заперечив Дамблдор. – Так, Меропа Редл обрала смерть, незважаючи на сина, якому вона була потрібна, але не суди її, Гаррі, жорстоко. Вона була страшенно виснажена тривалим розпачем і не мала такої відваги, як твоя мама. А зараз устань…

– Куди вирушаємо? – запитав Гаррі, коли Дамблдор став поряд з ним біля стола.

– Зараз, – пояснив Дамблдор, – ми зануримось у мої власні спогади. Думаю, вони тобі здадуться багатими на деталі й дуже точними. Ти перший, Гаррі…

Гаррі нахилився над ситом; обличчя торкнулося прохолодної поверхні спогадів, і ось він уже знову падав крізь темряву… За кілька секунд його ноги опинилися на твердій поверхні, він розплющив очі й побачив, що стоїть разом з Дамблдором на гамірній і старомодній лондонській вулиці.

– А он і я, – весело сказав Дамблдор, вказуючи на високого чоловіка попереду, що переходив вулицю перед підводою молочаря.

Цей молодший Албус Дамблдор мав довге каштанове волосся й бороду. Перейшовши на цей бік вулиці, він пішов далі тротуаром, привертаючи до себе багато зацікавлених поглядів завдяки своєму доволі екстравагантному костюму з темно-фіолетового оксамиту.

– Гарний костюмчик, пане директоре, – вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг прикусити собі язика, але Дамблдор лише всміхнувся, й вони пішли за його молодшою подобою. Ось вони проминули залізну браму й опинилися на оточеному високою огорожею порожньому подвір’ї перед похмурим квадратним будинком. Молодий Дамблдор піднявся на ґаночок перед вхідними дверима й постукав. За кілька секунд двері відчинила досить неохайна дівчина у фартусі.

– Добрий день. Я маю домовленість про зустріч з місіс Коул, яка, якщо не помиляюся, ваша начальниця?

– О, – спантеличено вимовила дівчина, розглядаючи ексцентричну Дамблдорову зовнішність. – Е-е… зараз… МІСІС КОУЛ! – крикнула вона через плече.

Гаррі почув чийсь далекий голос, що крикнув щось у відповідь. Дівчина знову обернулася до Дамблдора.

– Теє… заходьте, вона зараз прийде.

Дамблдор зайшов у коридор, вимощений чорно-білими кахлями; там було доволі вбого, але бездоганно чисто. Гаррі теж зайшов разом із старшим Дамблдором. Не встигли зачинитися вхідні двері, як до них поспішила худа виснажена жінка. Вона мала гострі риси обличчя, що робило його радше стурбованим, аніж непривітним. Ідучи до Дамблдора, жінка роздавала вказівки іншій своїй помічниці у фартусі.

– …і занеси Марті нагору йоду, Біллі Стабз роздряпує собі струпи, а Ерік Вейлі заплямував усі простирадла… ще тільки вітрянки нам тут бракувало, – бубоніла вона собі під ніс, а тоді побачила Дамблдора й застигла на місці з таким спантеличеним виглядом, ніби щойно через поріг зайшла жирафа.

– Добрий день, – привітався Дамблдор, простягаючи руку.

Місіс Коул стояла з роззявленим ротом.

– Мене звати Албус Дамблдор. Я надіслав вам листа з проханням про зустріч, і ви люб’язно запросили мене прийти сьогодні.

Місіс Коул кліпнула. Вирішивши, мабуть, що Дамблдор – не галюцинація, вона ледь чутно пробелькотіла:

– Так-так. Ну… ну, тоді… прошу в мою кімнату. Так.

Вона завела Дамблдора в невеличку кімнатку, що поєднувала в собі вітальню й кабінет. Там було не менш убого, ніж у коридорі, а меблі були старі й дуже різні. Вона запропонувала Дамблдорові хиткий стілець, а сама сіла за захаращений письмовий стіл, нервово поглядаючи на гостя.

– Як я й писав вам у листі, я прийшов обговорити долю Тома Редла й узгодити плани щодо його майбутнього, – сказав Дамблдор.

– Ви його родич? – поцікавилася місіс Коул.

– Ні, я вчитель, – повідомив Дамблдор. – Я прийшов запропонувати Томові місце в моїй школі.

– А що це за школа?

– Вона називається Гоґвортс, – відповів Дамблдор.

– А чому вас зацікавив Том?

– Нам здається, що він володіє рисами, потрібними нам.

– Тобто він виграв якусь стипендію? Як це йому вдалося? Він нікуди ж нічого не писав, жодних іспитів не складав.

– Його прізвище значиться в наших книгах від самого його народження…

– Хто його туди записав? Батьки?

Не було найменшого сумніву, що місіс Коул аж надто допитлива жінка. Дамблдор, мабуть, дійшов подібного висновку, бо Гаррі помітив, як він непомітно вийняв з кишені оксамитового костюма чарівну паличку, одночасно беручи зі стола місіс Коул чистісінький аркуш паперу.

– Ось, – сказав Дамблдор, махнувши чарівною паличкою, і простяг їй аркуш паперу, – думаю, це вам усе пояснить.

Очі місіс Коул на якийсь час затуманилися, а тоді знову стали нормальні, й вона уважно подивилася на чистий аркуш.

– Начебто все гаразд, – безтурботно сказала начальниця, повертаючи аркуш. Тоді її погляд зупинився на пляшці з джином і на двох склянках, яких не було ще секунду тому.

– Е-е… чи не бажаєте скляночку джину? – неймовірно люб’язно запропонувала вона.

– Дуже вам дякую, – засяяв Дамблдор.

Незабаром з’ясувалося, що місіс Коул – не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.

– Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?

– Це так, – підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. – Я це добре пам’ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим роком, страшенний холод, знаєте, і сніг. Паскудна ніч. На ґанку стояла, хитаючись, дівчина, не набагато старша за мене тодішню. Втім, не вона перша. Ми її впустили, і за годину вона вже народила дитину. А ще за годину вмерла.

Місіс Коул багатозначно кивнула головою і знову добряче хильнула джину.

– Чи казала вона щось перед смертю? – запитав Дамблдор. – Скажімо, хто батько хлопчика?

– Ага, між іншим, казала, – повідомила місіс Коул, як видно, дуже задоволена собою, бо ж тримала в руці джин і мала такого вдячного слухача. – Пам’ятаю, що вона мені сказала: “Маю надію, що він буде схожий на татка”, і, не брехатиму, їй на це треба було сподіватися, бо сама вона красунею не була… а тоді вона сказала, що хотіла б назвати сина Том, на честь хлопчикового батька, і Ярволод, на честь її батька… Чудне ім’я, правда? Ми ще думали, чи не прийшла вона з якогось цирку… а ще вона сказала, що прізвище хлопчика має бути Редл. Більше не сказала ні слова і невдовзі померла. То ми так його й назвали, бо тій бідолашній дівчині це було дуже важливо. Але ні Том, ні Ярволод, ні якийсь інший Редл так ніколи по нього й не прийшли. Узагалі ніхто з родини не з’явився, тож він залишився в сиротинці й відтоді живе тут.

Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:

– Він дивний хлопець.

– Так, – погодився Дамблдор. – Я так і думав.

– І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став… якийсь чудний.

– Чудний? Це як? – лагідно поцікавився Дамблдор.

– Ну, він…

Але раптом місіс Коул затнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.

– Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?

– Справді, – підтвердив Дамблдор.

– І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?

– Нічого, – сказав Дамблдор.

– Ви заберете його за будь-яких обставин?

– За будь-яких, – ще раз серйозно підтвердив Дамблдор.

Вона скоса зиркнула на нього, ніби зважуючи, чи варто йому довіряти. Вирішила, мабуть, що варто, бо раптом випалила:

– Він лякає інших дітей.

– Що, нападає на них? – перепитав Дамблдор.

– Мабуть, – трохи насупилася місіс Коул, – але дуже важко впіймати його на гарячому. Були певні випадки… мерзенні…

Дамблдор її не підганяв, хоч Гаррі бачив, що його це зацікавило. Вона знову хильнула джину і рум’янець на її рожевих щоках погустішав.

– Той кролик Біллі Стабза… Том казав, що він цього не робив, і я не розумію, як би він міг таке зробити, однак не міг же кролик сам повіситись на крокві, га!

– Навряд, – погодився з нею Дамблдор.

– Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом. А тоді… – вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, – під час літньої екскурсії… а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море… так от, після того Емі Бенсон і Деніс Бішоп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного…

Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.

– Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.

– Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? – запитав Дамблдор. – Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.

– То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, – місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. – Ви, мабуть, хотіли б його побачити?

– Навіть дуже, – теж підвівся Дамблдор.

Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам’яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.

– Отут, – сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.

– Томе. До тебе гості. Це пан Дамбертон… даруйте, Дандербор. Він прийшов сказати тобі… ну, він сам усе розповість.

Гаррі зайшов до кімнати з обома Дамблдорами, а місіс Коул зачинила за ними двері. Це була невеличка вбога кімнатка, де не було майже нічого, крім старої шафи й залізного ліжка. На ліжку просто на сірій ковдрі сидів, витягши перед собою ноги, хлопець і тримав у руках книжку.

В обличчі Тома Редла не було нічого від Ґонтів. Здійснилося Меропине передсмертне бажання: він був мініатюрною копією свого вродливого батька – високий, як на одинадцять років, чорнявий і блідий. Його очі легенько примружилися, коли він побачив ексцентричного Дамблдора. На мить запала тиша.

– Як ся маєш, Томе? – привітався Дамблдор, підходячи до хлопця й подаючи йому руку.

Хлопець завагався, а тоді подав свою, й вони потисли один одному руки. Дамблдор підсунув до Томового ліжка важкого дерев’яного стільця, і тепер вони були схожі на пацієнта лікарні й відвідувача.

– Я професор Дамблдор.

– Професор? – перепитав Редл. Він мав насторожений вигляд. – Це щось таке, як “лікар”? Навіщо ви тут? Це вона вас запросила, щоб мене обстежити?

Він показав на двері, за які щойно вийшла місіс Коул.

– Ні-ні, – заперечив з усмішкою Дамблдор.

– Я вам не вірю, – сказав Редл. – Вона ж хоче, щоб мене обстежили, так? Скажіть правду!

Останні два слова він викрикнув. Це був наказ, до того ж було видно, що наказувати він звик. Його очі розширилися, він люто дивився на Дамблдора, який нічого не відповів, зате продовжував приємно всміхатися. Минуло кілька секунд і Редл відвів очі, хоч вигляд мав, мабуть, ще настороженіший.

– Хто ви такий?

– Я вже сказав. Я професор Дамблдор, я працюю в школі, яка називається Гоґвортс. Я прийшов тобі запропонувати навчатися в моїй школі… у твоїй новій школі, якщо ти забажаєш туди перейти.

Редл відреагував на це цілком несподівано. Він зістрибнув з ліжка й відсахнувся від Дамблдора з обуреним виглядом.

– Мене не обдурите! Насправді ви з божевільні, так? “Професор”, ага, аякже… я туди не піду, ясно? Це ту стару кішку треба запхати в божевільню. Я нічого не робив тим малявкам Емі Бенсон чи Денісу Бішопу, можете самі в них спитати, вони вам скажуть!

– Я не з божевільні, – терпляче пояснив Дамблдор. – Я вчитель, і якщо ти сядеш і заспокоїшся, то я розповім тобі про Гоґвортс. Та якщо ти не захочеш навчатися в нашій школі, то ніхто тебе не примусить…

– Нехай би тільки спробували, – глузливо вишкірився Редл.

– Гоґвортс, – вів далі Дамблдор, ніби й не почув останніх Редлових слів, – це школа для дітей з особливими здібностями…

– Я не божевільний!

– Я це знаю. Гоґвортс – це школа не для божевільних. Це школа чарів.

Запала тиша. Редл завмер, його обличчя нічого не виражало, лише погляд метався з одного Дамблдорового ока до другого, наче намагаючись упіймати котресь із них на брехні.

– Чарів? – пошепки перепитав він.

– Саме так, – підтвердив Дамблдор.

– То… то те, що я вмію робити, це чари?

– А що ти вмієш робити?

– Та різне, – ледь чутно сказав Редл. Спочатку шия, а потім і запалі щоки почервоніли від збудження; він був неначе в гарячці. – Можу рухати речі, не торкаючись. Можу примусити тварин робити те, що я хочу, навіть не приборкуючи їх. Можу завдати прикрощів тим людям, які мене дратують. Можу зробити їм боляче, якщо забажаю.

Його ноги затрусилися. Він, спотикаючись, підійшов до ліжка і знову сів, втупившись у свої руки й молитовно похиливши голову.

– Я знав, що я інакший, – прошепотів він нібито до власних тремтячих пальців. – Я знав, що я особливий. Я завжди знав, що тут щось є.

– І ти не помилився, – Дамблдор уже не всміхався, а уважно стежив за Редлом. – Ти чарівник.

Редл підвів голову. Його обличчя змінилося: воно світилося дикою радістю, але чомусь він не став від цього гарнішим – навпаки, його тонкі риси мовби огрубли, і на його лиці з’явився хижацький вищир.

– І ви теж чарівник?

– Так.

– Доведіть, – звелів Редл тим самим командирським тоном, що й тоді, коли наказував: “Скажіть правду”.

Дамблдор підняв брови.

– Якщо, як я зрозумів, ти погоджуєшся вступати в Гоґвортс…

– Аякже!

– Тоді ти повинен звертатися до мене “пане професоре” або “пане директоре”.

Редлове обличчя на якусь швидкоплинну мить закам’яніло, а тоді він промовив несподівано ввічливо:

– Вибачте, пане директоре. Я мав на увазі… будь ласка, пане професоре, чи не могли б ви показати мені…

Гаррі був переконаний, що Дамблдор відмовиться, пояснивши Редлові, що попереду, в Гоґвортсі, у них буде достатньо часу для практичних занять і що вони зараз у будинку, де повно маґлів, тому треба бути обачним. Одначе, на його превеликий подив, Дамблдор вийняв з внутрішньої кишені піджака чарівну паличку, спрямував її на обдерту шафу в кутку й недбало змахнув.

Шафа спалахнула вогнем. Редл скочив на ноги. Гаррі не міг його винуватити за те, що Редл аж завив від розпачу й люті: там, мабуть, було все його злиденне добро; та не встиг Редл накинутися на Дамблдора, як полум’я зникло, а шафа лишилася ціла й неушкоджена.

Редл перевів погляд з шафи на Дамблдора, а тоді з жадібним виразом обличчя показав на чарівну паличку.

– Де можна таку взяти?

– На все свій час, – відповів Дамблдор. – Там щось хоче вилізти з шафи.

І справді, з шафи чулося слабке торохкотіння. Редл уперше злякався.

– Відкрий дверцята, – звелів Дамблдор.

Редл завагався, тоді перетнув кімнату й розчинив навстіж дверцята шафи. На верхній полиці, над вішаками з пошарпаним одягом, тряслася й торохкотіла картонна коробочка – наче в ній металися зацьковані миші.

– Візьми її, – наказав Дамблдор.

Редл узяв тремтячу коробку. Він був розгублений.

– Чи є в цій коробці щось таке, чого ти не повинен був мати? – запитав Дамблдор.

Редл кинув на Дамблдора довгим пильним поглядом, ніби щось вираховував.

– Мабуть, так, пане директоре, – зізнався він нарешті безбарвним голосом.

– Відкрий, – сказав Дамблдор.

Редл зняв кришку й, не дивлячись, висипав на ліжко вміст коробки. Гаррі, який сподівався чогось незвичайного, побачив купку побутових дрібничок; там була, наприклад, іграшка йо-йо, срібний наперсток і потьмяніла губна гармошка. Випавши з коробки, речі перестали трястися й нерухомо лежали на тоненькій ковдрі.

– Ти повернеш усе це власникам і попросиш у них пробачення, – спокійно звелів Дамблдор, ховаючи чарівну паличку в кишеню. – Я знатиму, якщо ти цього не зробиш. І попереджаю: в Гоґвортсі крадіжок не терпітимуть.

Редл анітрохи не був присоромлений; він дивився на Дамблдора холодним поглядом, оцінюючи ситуацію. Нарешті сказав тим самим безбарвним голосом:

– Так, пане директоре.

– У Гоґвортсі, – вів далі Дамблдор, – ми тебе навчимо не тільки чаклувати, а й володіти своїми почуттями… Я не сумніваюся, що ти… ненавмисне… використав свої можливості у такий спосіб, якого ми не навчаємо і не дозволяємо використовувати в нашій школі. Ти не перший і не останній, хто дає волю власним чарам. Але ти повинен знати, що учнів можуть виключити з Гоґвортсу, а міністерство магії… так, існує таке міністерство… карає порушників закону ще суворіше. Усі нові чарівники повинні розуміти, що, потрапляючи в наш світ, вони мусять дотримуватися наших законів.

– Так, пане директоре, – повторив Редл.

Неможливо було збагнути, що він думає насправді; коли він складав назад у коробку свою колекцію крадених речей, лице його було незворушне. Поскладавши, Редл глянув на Дамблдора й відверто зізнався:

– У мене нема грошей.

– Це легко виправити, – Дамблдор вийняв з кишені шкіряний гаманець. – У Гоґвортсі існує фонд допомоги тим, хто неспроможний за власні кошти придбати книги й мантії. Можливо, тобі доведеться купити ненові підручники заклять і все інше вживане, але…

– А де продаються підручники заклять? – не дослухав Редл. Він схопив пухкенький гаманець з грішми, навіть не подякувавши Дамблдорові, і тепер розглядав великого золотого ґалеона.

– На алеї Діаґон, – пояснив Дамблдор. – Я маю з собою перелік потрібних тобі книжок та шкільного приладдя. Можу допомогти тобі все знайти…

– Ви підете зі мною? – поглянув на нього Редл.

– Піду. Якщо ти хочеш…

– Я впораюся й сам, – урвав його Редл. – Я звик усе робити для себе сам і ходжу по Лондону без супроводу. Як потрапити на цю алею Діаґон… пане директоре? – додав він, перехопивши Дамблдорів погляд.

Гаррі думав, що директор наполягатиме на своєму, але знову був здивований. Дамблдор вручив Редлові конверт з переліком потрібного, а тоді, чітко пояснивши, як дістатися з сиротинця до “Дірявого Казана”, сказав:

– Ти його побачиш, хоч навколишні маґли… тобто немагічні люди… нічого не бачать. Знайди там шинкаря Тома… легко запам’ятати, бо він твій тезко…

Редл роздратовано відмахнувся, наче відганяв надокучливу муху.

– Тобі не подобається ім’я Том?

– Тих Томів надто багато, – пробурмотів Редл. А тоді, ніби не в змозі втриматися від запитання, ніби воно вирвалося само собою, поцікавився: – А мій батько теж був чарівник? Мені казали, що його теж звали Том Редл.

– На жаль, я цього не знаю, – лагідно відповів Дамблдор.

– Мати не могла бути чарівницею, бо інакше вона б не померла, – сказав Редл скоріше собі, ніж Дамблдорові. – Мабуть, це батько. А… після того, як я все придбаю… коли мені вирушати в той Гоґвортс?

– Усі деталі виписані на другому аркуші пергаменту в твоєму конверті, – пояснив Дамблдор. – Виїзд першого вересня з вокзалу “Кінґс Крос”. У конверті лежить і квиток на поїзд.

Редл кивнув. Дамблдор устав і знову подав йому руку. Редл її потиснув і сказав:

– Я вмію розмовляти зі зміями. Я це збагнув, коли ми були за містом… вони самі мене знайшли і шепотіли до мене. Чи це нормально для чарівника?

Гаррі був упевнений, що Редл спеціально досі не згадував про це своє дивне вміння, бажаючи справити сильніше враження.

– Це незвично, – відповів Дамблдор, хвильку повагавшись, – але таке буває.

Він це сказав буденним тоном, але очі його з цікавістю оглядали Редлове лице. Так вони стояли якусь мить, чоловік і хлопець, дивлячись один на одного. Потім Дамблдор відпустив його руку і пішов до виходу.

– До побачення, Томе. Зустрінемося в Гоґвортсі.

– Думаю, цього досить, – сказав сивочолий Дамблдор поруч з Гаррі. Наступної миті вони знову невагомо линули крізь темряву, і за кілька секунд приземлилися прямісінько в його теперішньому кабінеті.

– Сідай, – звелів Дамблдор Гаррі.

Гаррі послухався, пригадуючи все щойно побачене.

– Він повірив у це значно швидше, ніж я… тобто, коли ви сказали, що він чарівник, – замислився Гаррі. – Коли мені це казав Геґрід, то я йому спочатку не повірив.

– Так, Редл був абсолютно готовий повірити в те, що він… як він сам це сказав… “особливий”, – погодився Дамблдор.

– Чи знали ви… тоді?.. – поцікавився Гаррі.

– Чи знав я, що зустрівся з найнебезпечнішим темним чаклуном усіх часів? – перепитав Дамблдор. – Ні, я собі й уявити не міг, що він виросте і стане тим, ким є. Проте він мене справді тоді заінтригував. Я повернувся в Гоґвортс, маючи намір пильнувати за ним, і не тільки тому, що він був самотній і не мав друзів, а й тому, що я відчував обов’язок робити це заради інших, а не лише заради нього самого.

Його приховані сили, як ти вже чув, були на диво добре розвинуті як на такого юного чарівника, і… що було найцікавіше й найзловісніше… він уже з’ясував для себе, що ними можна розпоряджатися на власний розсуд, і почав застосовувати їх осмислено. Як ти бачив, то не були випадкові експерименти, типові для юних чаклунів. Він використовував магію на шкоду іншим – щоб лякати, карати, підкоряти. Ці всі дрібні випадки з задушеним кроленям або з маленькими хлопчиком і дівчинкою, яких він заманив у печеру, багато про що свідчать… “Можу зробити їм боляче, якщо забажаю”…

– А ще він виявився парселмовцем, – додав Гаррі.

– Це правда, рідкісний хист, до того ж такий, що нібито пов’язаний з темними мистецтвами, хоч, як ми знаємо, парселмовці трапляються й серед шляхетних і добрих чаклунів. Чесно кажучи, його вміння розмовляти зі зміями мене стурбувало значно менше, ніж його відверта схильність до жорстокості, потайливості й панування.

Ми знову не помітили, як пролетів час, – сказав Дамблдор, показуючи на почорніле небо за вікнами. – Та перш ніж попрощатися, я хотів би звернути твою увагу на деякі особливості побаченого нами, бо ці деталі значною мірою визначатимуть ті ситуації, які ми обговоримо під час наших наступних зустрічей.

По-перше, я сподіваюся, ти помітив, як відреагував Том, коли я згадав, що хтось має однакове з ним ім’я – Том?

Гаррі кивнув.

– Цим він виявив свою зневагу до всього, що пов’язувало його з іншими людьми, до всього, що робило його посередністю. Навіть тоді він уже прагнув бути іншим, незалежним, знаменитим. Він позбувся цього імені, як ти вже знаєш, усього через кілька років після тієї розмови й надовго заховався під вигаданою ним личиною “Лорда Волдеморта”.

Гадаю, ти також помітив, що Том Редл уже був цілком самодостатній, потайливий і самотній? Він відмовився від допомоги чи супроводу для поїздки на алею Діаґон. Він волів діяти самостійно. Дорослий Волдеморт нічим не відрізняється. Ти ще почуєш багатьох смертежерів, які запевняють, що тільки вони користуються його довірою, що наближені до нього і навіть, що лише вони його розуміють. Це величезна омана. Лорд Волдеморт ніколи не мав друзів, і я не думаю, що коли-небудь бажав їх мати.

І останнє… сподіваюся, Гаррі, ти ще не сонний, і можеш звернути увагу на отаке… юному Томові Редлу подобалося колекціонувати трофеї. Ти бачив ту коробку з краденими речами, яку він ховав у своїй кімнаті. Це були, так би мовити, пам’ятки про тих, хто став жертвою його розбишацьких витівок, дрібні сувеніри на згадку про найприкріші його чари. Не забувай про цю його манію збирати все, наче якась сорока, бо згодом це матиме велике значення.

А тепер і справді час уже спати.

Гаррі підвівся. Коли він ішов до дверей, то погляд його впав на столик, де минулого разу лежав перстень Ярволода Ґонта, та зараз персня вже не було.

– Що, Гаррі? – запитав Дамблдор, бо Гаррі раптом зупинився.

– Перстень пропав, – сказав Гаррі, роззираючись довкола. – Але я подумав, що десь тут мала б лежати губна гармошка, наприклад.

Дамблдор усміхнувся, дивлячись на нього поверх окулярів, схожих на два півмісяці.

– Дуже проникливо, Гаррі, але губна гармошка була тільки губною гармошкою.

І з цими загадковими словами він помахав Гаррі рукою, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Фелікс-феліціс

Наступний ранок починався для Гаррі з уроку гербалогії. Він не міг за сніданком розповісти Ронові й Герміоні про чергову зустріч з Дамблдором, побоюючись, що їх підслухають, однак переповів їм усе, коли вони йшли повз овочеві грядки до оранжерей. Лютий вітер, що віяв у вихідні, нарешті вщух; зате все довкола знову оповила мряка, тому друзі шукали потрібну оранжерею трохи довше, ніж завжди.

– Ого, страшно й подумати, юний Відомо-Хто, – тихо сказав Рон, коли вони зайняли місця довкола одного з вузлуватих снарґалуфових пеньків, що були темою цього семестру, й почали натягувати захисні рукавиці. – Але я й досі не врубаюся, навіщо тобі Дамблдор усе це показує. Тобто це дуже цікаво, але який у цьому сенс?

– Не знаю, – стенув плечима Гаррі, прилаштовуючи гумовий щит. – Але він каже, що це важливо і що воно допоможе мені вижити.

– Я вважаю, що це правильно, – щиро сказала Герміона. – Абсолютно необхідно якомога більше знати про Волдеморта. Бо ж як інакше намацати його слабкі місця?

– А як пройшла остання зустріч у Слизорога? – глухо запитав її Гаррі з-за гумового щита.

– Ой, досить добре, справді, – відповіла Герміона, нап’ялюючи захисні окуляри. – Тобто він трохи зануджує всіх розмовами про своїх колишніх учнів, що поставали знаменитостями, і просто липне до Маклаґена, бо в того, бач, добрі зв’язки, але їжа була дуже смачна, а ще він познайомив нас з Ґвеноґою Джонс.

– З Ґвеноґою Джонс? – витріщив за окулярами очі Рон. – Отією Ґвеноґою Джонс? Капітанкою “Гарпій з Голігеду”?

– Ага, – підтвердила Герміона. – Особисто мені здається, що вона про себе надто високої думки, але…

– Годі вже там розмовляти! – суворо урвала її професорка Спраут, йдучи до них. – Ви й так відстаєте, усі вже давно працюють, а Невіл уже добув перший кокон!

Друзі озирнулися; і справді, Невіл хоч і мав закривавлену губу та глибокі подряпини на щоці, але тримав на долоні неприємно пульсуючу зелену штуку завбільшки з грейпфрут.

– Добре, пані професорко, починаємо! – вигукнув Рон, а коли Спраут відвернулася, тихенько додав: – Треба було б, Гаррі, використати “Глушилято”.

– Ні, не можна! – відразу заперечила Герміона, котру, як завжди, страшенно дратувала будь-яка згадка про Напівкровного Принца та його закляття. – Ворушіться, час уже починати…

Вона стурбовано глянула на хлопців; вони удвох набрали повні груди повітря й накинулися на вузлуватий пеньок, довкола якого стояли.

Той моментально ожив; з його верхньої частини випорснули довгі колючі, мов у ожини, прутики-лози й почали батожити повітря. Один вчепився Герміоні у волосся, і Рон ледве відбив його напад садовим секатором; Гаррі зумів схопити кілька лозин і зв’язати їх докупи; поміж гілочками, що звивалися, мов щупальця, з’явився отвір; Герміона відважно запхнула туди руку, і отвір заклацнувся, наче пастка, навколо її ліктя; Гаррі з Роном щосили сіпали й шарпали лози, примушуючи отвір розкритися. Герміона висмикнула руку, стискаючи між пальцями такий самий, як і в Невіла, кокон. Колючі лози миттю втяглися назад, і вузлуватий пеньок знову почав нагадувати звичайну мертву дровиняку.

– Навряд чи я посаджу таке паскудство у своєму садочку, коли матиму власний дім, – сказав Рон, зсовуючи на лоба захисні окуляри й витираючи з обличчя піт.

– Подай миску, – попросила Герміона, відвівши в бік руку з пульсуючим коконом; Гаррі підсунув їй миску, Герміона гидливо кинула кокон туди.

– Не треба так кривитися, добре їх почавіть, поки свіженькі! – гукнула професорка Спраут.

– Отож, – продовжила Герміона перервану розмову, наче на неї щойно й не нападав пеньок, – Слизоріг збирається святкувати Різдвяний вечір, і тепер тобі, Гаррі, ніяк не вдасться вислизнути, бо він попросив, щоб я з’ясувала, коли ти будеш вільний, і запланує святкування на той вечір, коли ти точно зможеш прийти.

Гаррі застогнав. Рон, який тим часом намагався розчавити кокон, накрив його просто в мисці руками, випростався й щосили натис, а тоді сердито запитав:

– І що, це знову буде свято для Слизорогових улюбленців?

– Так, лише для членів Слизоклубу, – підтвердила Герміона.

Кокон вислизнув з-під Ронових пальців і вдарився об скло оранжереї, звідти відскочив прямісінько в потилицю професорки Спраут і збив їй з голови старого латаного капелюха. Гаррі кинувся по кокон. Коли він повернувся, Герміона говорила:

– Та це ж не я вигадала назву “Слизоклуб”…

– “Слизоклуб”, – повторив Рон зі зневажливою посмішкою, гідною Мелфоя. – Жалюгідно. Сподіваюся, тобі там буде весело. Знюхаєшся з Маклаґеном, а Слизоріг зробить вас Слизокоролем і Слизокоролевою…

– Нам можна приводити з собою гостей, – Герміона хтозна-чого залилася рум’янцем, – і я збиралася тебе запросити, але якщо ти вважаєш, що це дурість, то як собі хочеш!

Гаррі раптом пошкодував, що кокон не відлетів ще далі, щоб йому не треба було сидіти з цією парочкою. Вони його навіть не помічали, тож він схопив миску з коконом і почав енергійно і якнайгучніше його чавити; на жаль, це не завадило йому чути кожнісіньке слово їхньої бесіди.

– Ти збиралася мене запросити? – вже іншим голосом запитав Рон.

– Так, – огризнулася Герміона. – Але, звичайно, якщо ти хочеш, щоб я знюхалася з Маклаґеном…

Виникла пауза, під час якої Гаррі ретельно чавив упертого кокона садовою лопаткою.

– Ні, не хочу, – ледь чутно пробурмотів Рон. Гаррі промахнувся і замість кокона розбив миску.

– Репаро, – швиденько проказав він, торкаючись уламків чарівною паличкою – і миска знову стала ціла. Але цей гамір нагадав Ронові й Герміоні, що біля них присутній Гаррі. Герміона заметушилися й почала розгублено шукати свій підручник “М’ясоїдні дерева світу”, щоб знайти там правильний спосіб вичавлювання соку зі снарґалуфових пеньків; а на Роновому трохи зніяковілому обличчі вималювалася радість.

– Дай мені, Гаррі, – попросила Герміона, – тут написано, що їх треба проколювати чимось гострим…

Гаррі передав їй миску з коконом, вони з Роном знову нап’ялили захисні окуляри і взялися до пенька.

Не скажеш, що стосунки Рона з Герміоною – це велика несподіванка, думав Гаррі, воюючи з колючою лозою, яка явно збиралася його задушити; він припускав, що рано чи пізно таке могло статися. Але він не знав, що й думати… їм з Чо зараз незручно навіть дивитися одне на одного; ану ж Рон і Герміона почнуть зустрічатися, а потім розірвуть стосунки? Чи їхня дружба витримає таке випробування? Гаррі пригадав ті кілька тижнів у третьому класі, коли ці двоє не розмовляли між собою; його виснажували постійні спроби їх помирити. А якщо вони не посваряться, а зустрічатимуться й далі? Що, як стануть схожі на Білла й Флер, і тоді він почуватиметься зайвим поруч з ними, і виявиться, що він назавжди від них відрізаний?

– Є! – закричав Рон, витягаючи з пенька ще один кокон, а Герміона тим часом зуміла-таки розчавити першого, і в мисці тепер було повнісінько бульбочок, що звивалися, наче блідо-зелені черви.

До кінця уроку ніхто вже не згадував про Слизорогове свято. Наступні кілька днів Гаррі уважно спостерігав за друзями, але не помічав ніяких змін, хіба що Рон і Герміона були одне з одним трохи ввічливіші, ніж завжди. Гаррі припускав, що треба зачекати й побачити, чи не станеться чогось під дією маслопива на святі в Слизороговій темній кімнаті. А тим часом його турбували серйозніші речі.

Кеті Бел і досі лежала в лікарні Святого Мунґа й годі було сподіватися швидкого одужання, а це означало, що в ґрифіндорській команді, яка подавала великі надії і яку Гаррі так сумлінно тренував з самого вересня, не вистачало однієї загонички. Гаррі затягував з заміною Кеті Бел, вірячи, що вона повернеться, але перша гра зі Слизерином невблаганно наближалася, і він, урешті-решт, мусив змиритися з тим, що Кеті не встигнуть виписати з лікарні.

Гаррі знав, що не витримає ще однієї проби при повному стадіоні. З тяжким, хоч і не через квідич, серцем він перестрів якось після трансфігурації Діна Томаса. Майже всі учні вже вийшли, хоч у класі ще пурхали, цвірінькаючи, жовті пташечки, витворені Герміоною; нікому іншому поки що не вдавалося вичаклувати просто з повітря щось серйозніше за звичайне пір’ячко.

– Чи ти ще хочеш стати загоничем?

– Я?.. Аякже! – розхвилювався Дін. Гаррі бачив, як за Діновою спиною жбурляє в сумку підручники кислий Шеймус Фініґан. Серед причин, чому Гаррі не хотілося просити Діна повернутися в команду, було й те, що Шеймусові, як він чудово знав, це дуже не сподобається. З іншого боку, він мусив діяти так, як буде ліпше для команди, а Дін на пробах літав краще за Шеймуса.

– То вважай, що ти в команді, – сказав Гаррі. – Сьогодні о сьомій тренування.

– Добре, – зрадів Дін. – Бувай, Гаррі! Класно, побіжу розкажу Джіні!

Він вибіг з класу, залишивши Гаррі удвох з Шеймусом, і цю й так незручну ситуацію геть не поліпшила одна з Герміониних канарок, що, пролітаючи над Шеймусом, какнула йому на потилицю.

Не одного Шеймуса роздратував вибір гравця на заміну Кеті. У вітальні було багато нарікань, що Гаррі взяв до команди відразу двох своїх однокласників. За всі роки в школі Гаррі витримував і не таку критику, тож його це не дуже турбувало, проте він відчував дедалі більшу відповідальність за те, щоб забезпечити перемогу над Слизерином у майбутньому матчі. Гаррі знав, що варто Ґрифіндорові перемогти, і всі в гуртожитку забудуть, як його критикували, й запевнятимуть, що завжди вірили у свою непереможну команду. Та якщо вони програють… утім, іронічно подумав Гаррі, він витримував і не таку критику…

Гаррі не пожалкував про свій вибір, коли побачив увечері Діна в повітрі; Дін, Джіні й Демелза добре відчували одне одного. Загоничі Пікс і Кут теж набирали дедалі кращої форми. Проблема була лише з Роном.

Гаррі знав, що Рон нерівний гравець, якому дошкуляли власні нерви і завжди бракувало впевненості, та, на жаль, наближення першої гри сезону тільки поглибило усі ці давні вади. Рон пропустив з півдесятка голів, більшість яких забила Джіні, після чого його рухи стали дикі й безладні, і, врешті-решт, він заїхав Демелзі Робінс, що мчала на нього, кулаком у зуби.

– Це випадково, Демелзо, я не хотів, пробач! – кричав дівчині навздогін Рон, коли та, стікаючи кров’ю, зиґзаґами опускалася на землю. – Я просто…

– Запанікував, – сердито кинула Джіні, приземляючись біля Демелзи й оглядаючи її розпухлу губу. – Дурило ти, Роне! Подивись тепер на неї!

– Я все владнаю, – Гаррі приземлився біля дівчат, націлив чарівну паличку на Демелзин рот і проказав: “Епіскі!” І ще, Джіні, не називай Рона “дурило”, ти ж не капітан команди…

– Я подумала, що ти не маєш часу назвати його дурилом, а хтось же повинен був це зробити…

Гаррі ледве стримався, щоб не розреготатися.

– Усі в повітря, швидко…

Загалом це було чи не найгірше в цьому році тренування, але Гаррі не вважав, що напередодні матчу треба заявляти про це вголос.

– Молодці, все добре, думаю, Слизерин ми роздовбаємо, – підбадьорив він усіх, і загоничі з відбивачами вийшли з роздягальні у доброму гуморі..

– Я грав, як лантух драконячого лайна, – пробубонів Рон, коли за Джіні зачинилися двері.

– Неправда, – заперечив Гаррі. – Ти, Роне, найкращий воротар з усіх, що приходили на проби. Тільки навчися нерви тримати в кулаці.

Дорогою до замку Гаррі без упину намагався піднести Ронів бойовий дух, тож коли вони піднялися на третій поверх, Рон уже був досить бадьорий. Та щойно Гаррі відсунув гобелен, щоб скоротити, як завжди, шлях до ґрифіндорської вежі, вони побачили там Джіні й Діна, які злилися в палкому цілунку.

Здавалося, що в грудях у Гаррі заворушилося щось велике й лускате, дряпаючи зсередини кігтями; в голову шугонула гаряча кров, притлумлюючи всі думки й викликаючи нестримне бажання перетворити Діна на драглі. Ледве стримуючи це божевільне прагнення, він наче крізь вату почув Ронів голос.

– Гей!

Дін і Джіні вивільнилися з обіймів і озирнулися.

– Що? – запитала Джіні.

– Не хочу, щоб моя сестра лизалася у всіх на очах!

– Тут нікого не було, поки ти не приперся! – огризнулася Джіні.

Дін зніяковів. Він витиснув з себе посмішку Гаррі, але той на неї не відповів, бо новонароджена потвора у нього всередині ревла, вимагаючи негайно вигнати Діна з команди.

– Е-е… ходімо, Джіні, – запропонував Дін, – назад у вітальню…

– Ти йди! – звеліла Джіні. – А я ще скажу кілька слів дорогому братикові!

Дін пішов, не виявляючи найменшої охоти затриматися.

– Отже, так, – Джіні відкинула з обличчя довге руде волосся й зі злістю зміряла Рона очима, – з’ясуймо все раз і назавжди. Не твоє собаче діло, Роне, з ким я ходжу і що роблю…

– Якраз моє! – не менш сердито огризнувся Рон. – Думаєш, я хочу, щоб на мою сестру казали…

– Як? – крикнула Джіні, виймаючи чарівну паличку. – Як саме?

– Джіні, він нічого такого не мав на увазі, – машинально спробував заспокоїти її Гаррі, хоч потвора у грудях заревла, схвалюючи Ронові слова.

– Ще й як мав! – кинула вона Гаррі. – Лише тому, що він сам ще ні з ким не “лизався”, лише тому, що найкращим у його житті цілунком був “цьом” від тітоньки Мюріель…

– Заткни торохтілку! – загорлав Рон, і його обличчя, минаючи стадію почервоніння, відразу стало бурякове.

– Не заткну! – й собі завелася Джіні. – Я бачила, нікчемо, як ти щоразу, наткнувшись на Флегму, надіявся, що вона цмокне тебе в щічку! Якби ти сам наважився з кимось “полизатися”, то не казився б, що всі давно це роблять!

Рон теж вийняв чарівну паличку; Гаррі негайно став поміж ними.

– Ти сама не тямиш, що верзеш! – ревів Рон, цілячись у Джіні, хоч йому й заважав Гаррі, що стояв між ними, розкинувши руки. – Лише тому, що я не роблю цього на людях!

Джіні, відштовхуючи Гаррі, зайшлася глузливим реготом.

– Цілуєшся з Левконією? Чи, може, ховаєш під подушкою знімок тітоньки Мюріель?

– Ти…

Цівка помаранчевого світла шугонула в Гаррі під лівою пахвою й ледь не влучила в Джіні; Гаррі притис Рона до стіни.

– Не роби дурниць…

– Гаррі цілувався з Чо Чанґ! – крикнула Джіні, готова ось-ось розридатися. – Герміона цілувалася з Віктором Крумом! Лишень ти, Роне, поводишся так, ніби це щось бридке! А все тому, що в тебе у цих справах досвіду, як у дванадцятирічного школярика!

І з цими словами вона побігла. Гаррі відпустив Рона; у того був кровожерний вираз обличчя. Вони так і стояли, важко дихаючи, доки Філчева кицька Місіс Норіс, що з’явилася з-за рогу, не вивела їх із заціпеніння.

– Пішли, – буркнув Гаррі, коли почув човгання Філчевих ніг.

Вони помчали по сходах і не спиняючись бігли коридором восьмого поверху.

– Гей ти, з дороги! – накричав Рон на якусь маленьку дівчинку, що перелякано відскочила й випустила з рук пляшку з жаб’ячою ікрою.

Гаррі майже не чув дзвону розбитого скла; був якийсь розгублений і очманілий; щось подібне, мабуть, буває від удару блискавки. “Це лише тому, що вона Ронова сестра, – сказав він собі подумки. – Тобі просто не сподобалося, що вона цілувала Діна, бо вона Ронова сестра…”

Та несподівано в його голові виник образ того самого безлюдного коридору, тільки Джіні цілувалася вже з ним самим… потвора в грудях замуркотіла… а тоді йому уявився Рон, що відхиляє гобелен і направляє свою паличку на Гаррі зі словами “зрадив мене”… “а ще друг”…

– Думаєш, Герміона справді цілувалася з Крумом? – запитав зненацька Рон, коли вони підійшли до Гладкої Пані. Гаррі винувато здригнувся, бо щойно уявляв себе в коридорі, де не було ніякого Рона, а лише він і Джіні…

– Що? – почуваючись ні в сих ні в тих, перепитав він. – Ну… е-е…

Чесно було б сказати “так”, але він не хотів такого казати. Одначе Рон, мабуть, припустив найгірше лише з самого виразу його обличчя.

– Холодець з кропом, – похмуро буркнув він Гладкій Пані, й вони пролізли крізь отвір за портретом до вітальні.

Жоден з них більше не згадував про Джіні чи Герміону; вони взагалі того вечора майже не розмовляли й мовчки полягали спати, думаючи кожен про своє.

Гаррі довго не міг заснути й дивився на завісу свого ліжка зі стовпчиками на кожному розі, намагаючись переконати себе, що його почуття до Джіні – суто братерські. Хіба ж вони не прожили ціле літо, неначе брат і сестра, граючи в квідич, дражнячи Рона й насміхаючись над Біллом і Флегмою? Він уже багато років знав Джіні… природно, він відчував обов’язок її оберігати… природно, хотів її пильнувати… хотів роздерти Діна на шматочки, бо той її цілував… ні… треба, мабуть, стримувати це занадто братерське почуття…

Рон голосно захропів.

“Вона Ронова сестра, – категорично сказав сам собі Гаррі. – Ронова сестра. Вона недоступна”. Він нізащо не ризикуватиме дружбою з Роном. Трохи підбивши подушку, надаючи їй зручної форми, Гаррі приготувався поринути в сон, щосили проганяючи від себе думки про Джіні.

На ранок Гаррі прокинувся трохи збаламучений і спантеличений цілою низкою снів про Рона, що ганявся за ним з битою відбивача. Та ближче до полудня він радий був би мати справу з тим Роном зі снів, а не з реальним своїм другом, який поводився так, наче його ґедзь укусив, не тільки з Джіні й Діном, а й до Герміони, яку це боляче вразило, ставився з крижаною й презирливою байдужістю. Ба більше, за цю ніч Рона наче підмінили – новий гарячий і злісний хлопець кидався на всіх, наче вибухозадий скрут. Гаррі цілісінький день намагався помирити Рона з Герміоною, та так і не зумів: урешті-решт Герміона пішла спати, тамуючи глибоке обурення, а Рон поплентався до хлопчачої спальні, насваривши кількох переляканих першокласників за те, що ті на нього подивилися.

На превелике розчарування Гаррі, ця незвична Ронова агресивність не вгамувалася за наступні кілька днів. Та найгірше було те, що вона збіглася зі ще більшим спадом його воротарської гри. Від цього він ставав ще войовничіший, отож на останньому тренуванні перед суботнім матчем Рон не лише не впіймав жодного м’яча, пробитого в його бік загоничами, а й так на всіх горлав, що довів Демелзу Робінс до сліз.

– Замовкни і дай їй спокій! – крикнув Пікс, на дві голови нижчий за Рона, зате з важкою биткою в руках.

– ДОСИТЬ! – заревів Гаррі, побачивши, які громи й блискавки метає на Рона Джіні; він вирішив утрутитися, доки ситуація ще під контролем, бо пам’ятав про її репутацію видатної майстрині з виконання закляття “Кажанячі шмарки”. – Пікс, позбирай бладжери. Демелзо, заспокойся, ти сьогодні чудово грала. Роне… – він зачекав, поки всі віддалилися на безпечну відстань, а тоді сказав:

– Ти мій найкращий друг, але я тебе вижену з команди, якщо ти й далі будеш так з усіма поводитися.

На якусь мить Гаррі здалося, що Рон його вдарить, але сталося значно гірше: Рон раптом обвис на своїй мітлі; вся його войовничість вивітрилася й він сказав:

– Я йду з команди. Я повний нуль.

– Ти не нуль і нікуди ти не йдеш! – різко заперечив Гаррі, хапаючи Рона за мантію. – Коли ти в формі, тобі ніхто не може забити, але в тебе не все нормально з нервами!

– То ти хочеш сказати, що я ненормальний?

– Мабуть, що так!

Вони якусь мить сердито дивилися один на одного, а тоді Рон втомлено похитав головою.

– Я розумію, що ти вже не встигнеш знайти іншого воротаря, тому я завтра гратиму, але якщо ми програємо – а так воно й буде, – то я покину команду.

Ніякі вмовляння вже не помагали. За вечерею Гаррі намагався піднести Ронів дух, але Рон так затято плекав своє роздратування й обурення Герміоною, що нічого іншого не помічав. Згодом у вітальні Гаррі знову взявся за своє, навіть сказав, що вся команда буде страшенно пригнічена, якщо Рон піде, але команда, як на зло, зібралася в дальньому кутку, явно обсмоктуючи Ронові кістки й вовком зиркаючи в його бік. Потім Гаррі спробував зобразити гнів у надії пробудити в Ронові непокору й спротив, які йому знадобилися б для кращого захисту воріт, але ця хитрість мала такий самий успіх, що й підбадьорювання – Рон пішов спати у жахливому настрої.

Гаррі довго лежав у темряві й не засинав. Він не хотів програвати цей матч – не тільки тому, що це була його перша гра в ролі капітана, йому ще й кортіло перемогти Драко Мелфоя бодай у квідичі, якщо досі не зумів знайти доказів, які підтверджували б його підозри, що Драко – смертежер. Але якщо Рон гратиме так, як на останньому тренуванні, то їхні шанси на перемогу мізерні…

Якби ж він міг щось зробити, щоб Рон схаменувся… щоб зіграв на своєму найвищому рівні… щось таке, щоб цей день став для Рона по-справжньому добрим…

І рішення прийшло до Гаррі одним раптовим і прекрасним проблиском натхнення.

Сніданок наступного дня став дуже емоційною подією; слизеринці зустрічали голосним свистом і диким тютюканням кожнісінького гравця ґрифіндорської команди. Гаррі поглянув на стелю й побачив чисте, ясно-голубе небо: це був добрий знак.

Ґрифіндорці, чий стіл яснів червоно-золотими кольорами, радісно зустріли прихід Гаррі й Рона. Гаррі всміхнувся й помахав у відповідь рукою; Рон лише скривився й похитав головою.

– Веселіше, Роне! – крикнула Лаванда. – Я знаю, ти зіграєш блискуче!

Рон нічого їй не відповів.

– Чаю? – запитав у нього Гаррі. – Кави? Гарбузового соку?

– Та що завгодно, – похмуро буркнув Рон, надкушуючи грінку.

Минуло кілька хвилин, і Герміона, котрій за ці дні так набридла Ронова поведінка, що вона ходила на сніданок окремо, затрималася біля їхнього столу.

– І як ви почуваєтесь? – нерішуче спитала вона, дивлячись Ронові в потилицю.

– Добре, – відповів Гаррі, підсовуючи Ронові склянку з гарбузовим соком. – На, Роне. Випий.

Рон уже підніс було склянку до вуст, коли Герміона різко його зупинила.

– Не пий, Роне!

Хлопці здивовано глянули на неї.

– Чому? – спитав Рон.

Тепер Герміона дивилася на Гаррі, ніби не вірила своїм очам.

– Ти туди щось влив.

– Вибач, не зрозумів? – перепитав Гаррі.

– Ти мене добре почув. Я бачила. Ти щось підлив у Ронову склянку. З тієї пляшечки, що в тебе у правій руці!

– Не розумію, про що ти говориш, – смикнувся Гаррі, гарячково ховаючи пляшечку в кишеню.

– Роне, я застерігаю, не пий! – повторила стривожена Герміона, але Рон уже взяв склянку, випив до дна й буркнув:

– Не вчи мене, Герміоно.

Дівчина була вражена. Нахилившись так низько, щоб лише Гаррі міг її почути, вона просичала:

– Тебе за це треба вигнати. Я від тебе, Гаррі, такого не сподівалася!

– Чия б казала, а чия б мовчала, – прошипів він у відповідь. – Ти останнім часом нікого не приголомшувала?

Вона розвернулася й пішла. Гаррі подивився їй услід без найменшого жалю. Герміона ніколи до пуття не розуміла, яка серйозна штука квідич. Тоді зиркнув на Рона, що прицмокував губами.

– Пора, – безтурботно сказав Гаррі.

Підмерзла травичка хрустіла під ногами, коли вони йшли на стадіон.

– Пощастило з погодою, правда? – запитав Гаррі.

– Угу, – відповів Рон, блідий і хворобливий на вигляд.

Джіні й Демелза уже перевдяглися в квідичну форму й чекали на них у роздягальні.

– Умови для гри ідеальні, – сказала Джіні, мовби не помічаючи Рона. – І знаєш що? Слизеринський загонич Вейзі… він учора на тренуванні отримав бладжером по голові, й тепер не зможе грати! Але й це ще не все… Мелфой теж захворів!

– Що? – обернувся до неї Гаррі. – Мелфой захворів? А що з ним?

– Не маю зеленого поняття, але для нас це класно, – радісно сказала Джіні. – Замість нього гратиме Гарпер, він мій одноліток і справжній ідіот.

Гаррі неуважно всміхнувся; механічно вдягаючи яскраво-червону форму, думками він був далеко від стадіону. Колись Мелфой уже заявляв, що не може грати через поранення, але тоді він зробив усе можливе, щоб матч перенесли на кращий для слизеринців час. Чому він зараз так легко погодився на заміну? Він справді захворів чи прикидається?

– Щось мені це не подобається, скажи? – впівголоса звернувся він до Рона. – Те, що Мелфой не грає.

– А я сказав би, що нам повезло, – стенув плечима Рон, що вже трохи пожвавішав. – І Вейзі теж не буде, а він їхній найкращий бомбардир. Не хотів би я… стоп! – завмер він раптом, так і не натягши воротарські рукавиці, і пильно подивився на Гаррі.

– Що?

– Я… ти… – Рон стишив голос; видно було, що він переляканий і водночас схвильований. – Я пив… гарбузовий сік… чи ти не?..

Гаррі підняв брови, але нічого не сказав, окрім:

– За п’ять хвилин початок, взувайся.

Вони вийшли на поле під шалене ревіння і гул трибун. Одна половина стадіону була всуціль червоно-золота; іншу залило зелено-срібне море. Багато гафелпафців і рейвенкловців також уболівали за певну команду: поміж усього того галасу й оплесків дуже виразно лунало гарчання славнозвісного капелюха Луни Лавґуд з левом нагорі.

Гаррі підійшов до мадам Гуч – судді, яка вже була готова випустити з ящика м’ячі.

– Капітани, потисніть руки, – звеліла вона, і рука Гаррі трохи не сплющилася від потиску нового слизеринського капітана Уркугарта. – Сідайте на мітли. Після свистка… три… два… один…

Пролунав свисток, Гаррі, як і всі інші, різко відштовхнувся від замерзлої землі й злетів угору.

Гаррі літав по периметру поля, вистежуючи снича й не зводячи погляду з Гарпера, що шугав зиґзаґами далеко внизу. Тоді почувся голос, такий неприємно інакший, ніж у звичного всім колишнього коментатора.

– Гра почалася. Думаю, усіх нас здивував склад команди, яку цього року зібрав Поттер. Багато хто вважав, що Рональд Візлі, враховуючи нестабільність його торішньої гри на воротах, буде відрахований з команди, але, зрозуміло, дружба з капітаном відіграла вирішальну роль…

Ці слова були підтримані оплесками й глузливим тютюканням зі слизеринського сектора трибун. Гаррі аж вигнувся на своїй мітлі, щоб глянути на коментаторський подіум. Там стояв високий худий білявий хлопець з кирпатим носом і говорив у магічний мегафон, що ним раніше користувався Лі Джордан; Гаррі впізнав Захаріаса Сміта, гафелпафського гравця, якого він відверто недолюблював.

– А ось і перша слизеринська атака на ворота, це Уркугарт мчить краєм поля і…

У Гаррі в грудях похололо.

– …Візлі ловить м’яча. Колись же має і йому пощастити…

– Аякже, Сміт, має пощастити, – пробурмотів Гаррі, усміхнувшись собі під ніс, і знову почав шугати поміж загоничами, позираючи навсібіч у пошуках бодай натяку на невловний снич.

Минуло півгодини матчу, і Ґрифіндор уже був попереду з рахунком 60 : 0, до того ж Рон кілька разів ефектно рятував ворота, часом дотягуючись до м’яча лиш кінчиками пальців. Чотири з шести ґрифіндорських голів забила Джіні. Тепер Захаріас перестав ділитися вголос своїми припущеннями, що сестра й брат Візлі опинилися в команді лише завдяки сприянню Гаррі, а натомість перекинувся на Пікса й Кута.

– Зрозуміло, Кут не має, як для відбивача, належної статури, – зверхньо коментував Захаріас, – тут потрібні значно міцніші м’язи…

– Лусни його бладжером! – крикнув Гаррі Кутові, шугнувши повз нього, але Кут, усміхаючись на всі тридцять два, вирішив за краще обрати наступною мішенню для бладжера Гарпера, що саме пролітав повз нього. Гаррі був радий почути глухий удар, який свідчив, що бладжер влучив у ціль.

Здавалося, Ґрифіндор просто неможливо перемогти. Він забивав і забивав, а Рон на тому краю поля легко ловив і відбивав усі м’ячі. Він навіть почав усміхатися, а коли глядачі вітали особливо вдалий його маневр, виспівуючи хором стару популярну пісеньку “Візлі наш король”, то вдавав, що диригує ними з висоти.

– Думає, що він сьогодні велике цабе? – пролунав уїдливий голос, і Гаррі мало не зірвався з мітли, коли з ним боляче й навмисно зіштовхнувся Гарпер. – Твій дружок – зрадник роду…

Мадам Гуч саме дивилася в інший бік, і хоч ґрифіндорці внизу обурено закричали, та поки вона озирнулася, Гарпер був уже далеко. Відчуваючи біль у плечі, Гаррі рвонув за ним з наміром дати здачі.

– Мені здається, що Гарпер зі Слизерину побачив снича! – вигукнув Захаріас Сміт. – Так, він явно побачив те, чого не помітив Поттер!

“Сміт просто ідіот, – подумав Гаррі. – Невже він не помітив, як ми зіткнулися?” Але наступної миті його серце стислося… Сміт сказав правду, а Гаррі помилявся: Гарпер недарма шугонув угору; він помітив те, чого не бачив Гаррі: високо над ними кулею летів снич, яскраво виблискуючи на тлі ясно-синього неба.

Гаррі почав набирати швидкість; вітер свистів у вухах, заглушуючи Смітові коментарі й галас юрби, але Гарпер і далі був попереду, а Ґрифіндор вигравав лише сто очок; якщо Гарпер його випередить, то Ґрифіндор програє… і ось уже Гарперові залишалось якихось тридцять сантиметрів, ось він простяг руку…

– Гей, Гарпер! – у відчаї крикнув Гаррі. – Скільки тобі заплатив Мелфой, щоб ти його замінив?

Він не знав, що змусило його це сказати, але Гарпер на мить розгубився; він дотягся до снича, але той вислизнув у нього з-під пальців й полетів собі далі; Гаррі метнувся за крихітним крилатим м’ячиком і зловив його.

– Є! – заволав Гаррі, він перекрутився й майнув униз, тримаючи снича в піднятій руці. Коли глядачі збагнули, що сталося, вони заревіли, мало не заглушивши звук свистка, що сповіщав про завершення матчу.

– Джіні, ти куди? – крикнув Гаррі, затиснутий просто в повітрі могутніми обіймами гравців своєї команди, але Джіні промчала повз них і з жахливим гуркотом врізалася прямісінько в коментаторський подіум. На трибунах пролунали крики й сміх; ґрифіндорська команда приземлилася біля розтрощених дощок подіуму, під якими дриґався Захаріас; Гаррі почув, як Джіні безтурботно пояснила сердитій професорці Макґонеґел:

– Не встигла загальмувати, пані професорко, вибачте.

Сміючись, Гаррі вивільнився з обіймів і пригорнув Джіні, втім, лише на мить. Уникаючи її погляду, поплескав усміхненого Рона по спині, і вся ґрифіндорська команда, забувши про ворожнечу, злетіла над полем, тримаючись за руки й махаючи уболівальникам.

Атмосфера в роздягальні була тріумфальна.

– Шеймус переказав, що святкуємо у вітальні нагорі! – захоплено репетував Дін. – Ходімо, Джіні, Демелзо!

Рон і Гаррі затрималися в роздягальні найдовше. Вони вже збиралися виходити, коли туди зайшла Герміона. Вона м’яла свій ґрифіндорський шарф і мала засмучений, але рішучий вигляд.

– Гаррі, я хочу з тобою поговорити. – Вона тяжко зітхнула. – Не треба було так робити. Ти ж чув Слизорога, це заборонено.

– І що ти тепер зробиш? Донесеш на нас? – поцікавився Рон.

– Про що це ви говорите? – запитав Гаррі й відвернувся, щоб повісити форму і водночас приховати від них усмішку.

– Ти добре знаєш, про що ми говоримо! – пронизливо вигукнула Герміона. – Ти під час сніданку долив у Ронів сік відвар успіху! Фелікс-феліціс!

– Нічого я не доливав, – заперечив Гаррі.

– Ти, Гаррі, долив, от чому все так пішло гарно; у слизеринців не вистачало гравця, а Ронові неможливо було забити!

– Та не доливав я нічого! – повторив Гаррі, всміхаючись від вуха до вуха. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і вийняв крихітну пляшечку, що її помітила зранку в його руці Герміона. Пляшечка була заповнена золотистим відваром, а корок надійно запечатаний воском. – Я хотів, щоб Рону здалося, ніби я долив його, тому я й прикинувся, що доливаю фелікс-феліціс, коли побачив, що ти дивишся. – Він глянув на Рона. – Тобі неможливо було забити, бо ти відчув, що тобі щастить. Це все тільки твоя заслуга.

Він заховав відвар у кишеню.

– То в гарбузовім соці нічого не було? – вражено перепитав Рон. – Але ж погода була чудова… і Вейзі не зміг грати… я чесно не пив відвар успіху?

Гаррі заперечливо похитав головою. Рон довго на нього дивився, а тоді раптом накинувся на Герміону, перекривлюючи її слова:

– “Ти під час сніданку долив у Ронів сік фелікс-феліціс, ось чому йому неможливо було забити!” Герміоно, я й без чужої допомоги можу захистити ворота!

– Я ж не казала, що не можеш… Роне, до речі, ти й сам думав, що випив фелікс-феліціс!

Але Рон уже пройшов повз неї з мітлою на плечі і зник за дверима.

– Е-е, – порушив Гаррі несподівану тишу; він не думав, що його план призведе до таких прикрих наслідків, – може… може, підемо й відсвяткуємо перемогу?

– Сам іди! – огризнулася Герміона, ледве стримуючи сльози. – 3 мене вже досить того Рона, не розумію, що я ще мала зробити…

І вона теж вибігла з роздягальні.

Гаррі поволі йшов до замку повз уболівальників, які голосно його вітали, і відчував сильне розчарування; він був переконаний, що коли Рон переможе в цьому матчі, то вони з Герміоною негайно помиряться. Він не знав, як пояснити Герміоні, що вона образила Рона вже тим, що цілувалася з Віктором Крумом, навіть якщо відтоді минула ціла вічність.

Гаррі не побачив Герміони на ґрифіндорській святковій вечірці, що була вже в повному розпалі, коли він прибув. Його поява викликала нову хвилю вигуків та оплесків, і незабаром його оточили вболівальники, вітаючи з перемогою. Минуло чимало часу, поки він зумів відкараскатися від братів Кріві, які хотіли почути детальний аналіз матчу, та від величенької групи дівчат, що оточили його, пускаючи бісики й регочучи з кожнісінького його найнуднішого зауваження. Нарешті він вирвався від Ромільди Вейн, яка відверто натякала на своє бажання піти з ним до Слизорога святкувати Різдво. Проштовхуючись до столика з напоями, він зіткнувся з Джіні, на плечі в якої сидів карликовий пух Арнольд, а біля ніг з надією нявкав Криволапик.

– Шукаєш Рона? – зневажливо посміхнулася вона. – Он він, нещасний лицемір.

Гаррі зиркнув у той куток, куди вона вказала. Там, на очах у всіх, Рон так щільно тулився до Лаванди Браун, що неможливо було розібрати, де чиї руки.

– Таке враження, що він хоче відгризти їй носа, скажи? – холоднокровно додала Джіні. – Але йому ще треба вчитися і вчитися. Гаррі, була класна гра.

Вона поплескала його по руці; Гаррі відчув дивну порожнечу в грудях, але Джіні вже пішла частуватися маслопивом. Криволапик подріботів за нею, не зводячи жовтих очей з Арнольда.

Гаррі відвернувся від Рона, що, мабуть, і не думав найближчим часом вивільнятися з обіймів, і встиг ще побачити, як затулився отвір за портретом. Йому навіть здалося, що він помітив, як там майнула й зникла буйна грива темно-русявого волосся, і це його насторожило.

Він кинувся туди, ледь ухилившись від Ромільди Вейн, і штовхнув портрет Гладкої Пані. Коридор був безлюдний.

– Герміоно?

Він знайшов її у першому ж незамкненому класі. Вона сиділа просто на вчительському столі сама-самісінька, якщо не зважати на зграйки жовтих пташечок, що цвірінькали, кружляючи в неї над головою, і яких вона явно щойно вичаклувала. Гаррі не міг не захопитися рівнем її майстерності в таку мить.

– О, Гаррі, це ти, – її голос тремтів. – Я тут собі тренуюся.

– Ага… вони… е-е… гарно в тебе вийшло… – мовив Гаррі.

Він зовсім не знав, що казати. Почав було думати, чи не могло так статися, що вона не помітила Рона й вийшла з вітальні просто тому, що свято стало занадто галасливе, але тут вона озвалася неприродно тоненьким голосом:

– Ронові, бачу, подобається святкувати.

– Е-е… справді? – перепитав Гаррі.

– Тільки не прикидайся, що ти його не бачив, – насупилася Герміона. – Не схоже, щоб він дуже ховався, він…

Двері раптом розчинилися навстіж. На превеликий жах Гаррі, до класу влетів, сміючись, Рон, який тягнув за руку Лаванду.

– О, – зупинився він, побачивши Гаррі й Герміону.

– Овва! – захихотіла Лаванда й позадкувала з класу. Двері за нею зачинилися.

Запала жахлива тиша; вона роздувалася й набухала. Герміона дивилася на Рона; той відводив очі, а тоді вимовив з дивною сумішшю бравади й ніяковості:

– О, Гаррі! А я ще думаю, де ж це ти зник!

Герміона зіслизнула зі стола. Зграйка золотистих пташечок і далі кружляла, цвірінькаючи в неї над головою, і вона тепер була схожа на дивну пернату модель сонячної системи.

– Не залишай Лаванду за дверима, – тихенько сказала вона. – А то ще подумає, де ж це ти зник.

Вона гордо випросталася й пішла до дверей. Гаррі поглянув на Рона; той явно радів, що не сталося нічого гіршого.

– Опуґно! – почувся крик від дверей.

Гаррі крутнувся й побачив, як Герміона, мов розлючена кішка, націлилися чарівною паличкою в Рона – зграйка пташечок кинулася градом пухнастих золотистих кульок на нього; Рон зойкнув і затулив руками лице, але пташки нападали на нього, дзьобаючи й роздряпуючи кігтиками все, до чого могли дістати.

– Заберриїхвідменнне! – лементував Рон, але Герміона, кинувши на нього останній мстивий і лютий погляд, рвучко відчинила двері й вийшла. Гаррі здалося, що перед тим, як двері з грюкотом зачинилися, він почув ридання.

Незламна обітниця

За крижаними візерунками вікон знову кружляв сніг; стрімко наближалося Різдво. Геґрід власноручно поставив у Великій залі дванадцять традиційних різдвяних ялинок; поруччя сходів обвивали гірлянди з гостролиста й блискіток; невгасимі свічки сяяли в шоломах обладунків, а в коридорах висіли величенькі вінки омели. Дівчата зграйками збиралися під омелою щоразу, коли там мав проходити Гаррі, аж у коридорах ставало тісно; та, на щастя, численні нічні походеньки дали Гаррі змогу добре вивчити всі потаємні переходи замку, тож йому неважко було обрати вільні від цілунків під омелою маршрути з уроку на урок.

Рон, у якого необхідність вибору таких обхідних шляхів могла колись викликати приступи заздрості, а не сміху, тепер аж захлинався з реготу. Гаррі цей новий, усміхнений і жартівливий Рон подобався значно більше, ніж той похмурий і агресивний, якого довелося терпіти кілька попередніх тижнів, але за таку вдосконалену Ронову версію довелося заплатити чималу ціну. По-перше, Гаррі мусив миритися з постійною присутністю Лаванди Браун, якій здавалася марно згаяною кожнісінька мить, коли вона не цілувалася з Роном; а по-друге, Гаррі знову опинився в ролі найкращого друга двох людей, які, здавалося, вже ніколи одне з одним не заговорять.

Подзьобані й подряпані Ронові руки досі не загоїлися після нападу Герміониних пташок; тож Рон затаїв на неї образу і злість.

– Їй нема чого нарікати, – сказав він Гаррі. – Вона ж цілувалася з Крумом. А тепер з’ясувала, що хтось хоче цілуватися зі мною. Ми живемо у вільній країні. Я не зробив нічого поганого.

Гаррі нічого не відповів, прикидаючись, що його увагу поглинула книжка, яку вони мали прочитати перед завтрашнім уроком заклять (“Пошук квінтесенції”). Щоб залишатися другом і Ронові, й Герміоні, він тепер переважно мовчав як риба.

– Я ж Герміоні ніколи нічого не обіцяв, – бубонів Рон. – Тобто так, я збирався піти з нею святкувати Різдво до Слизорога, але ж вона не казала, що… Ми мали йти як друзі… Я вільний птах…

Гаррі перегорнув сторінку “Квінтесенції”, розуміючи, що Рон за ним стежить. Рон і далі щось собі бурмотів, але його голос заглушувало потріскування каміна, втім, Гаррі знову розчув слова “Крум” і “нема чого нарікати”.

Герміона мала такий напружений розклад, що Гаррі міг нормально з нею говорити лише вечорами, коли Рон так щільно приклеювався до Лаванди, що все одно не помічав, що робить Гаррі. Герміона відмовлялася перебувати у вітальні одночасно з Роном, тому Гаррі переважно зустрічався з нею в бібліотеці, а це означало, що розмовляли вони пошепки.

– Він може цілуватися з ким завгодно, – шепотіла Герміона, поки бібліотекарка мадам Пінс походжала поміж стелажами в них за спинами. – Мені на це взагалі начхати.

Вона схопила перо і з такою люттю поставила крапку над “і”, що проткнула пергамент. Гаррі промовчав і подумав, що незабаром узагалі розучиться говорити через відсутність такої потреби. Він нахилився над “Прогресивною методикою зіллєваріння”, роблячи нотатки про вічні еліксири, і час від часу зупиняючись, щоб розібрати закарлючки з вельми корисними Принцовими примітками до тексту Лібатія Бориджа.

– І ще, до речі, – знову зашепотіла Герміона, – будь обережний.

– Востаннє кажу, – Гаррі захрип, бо мовчав уже три чверті години, – я цієї книжки не віддам. Я більше дізнався від Напівкровного Принца, ніж Снейп зі Слизорогом навчили мене за…

– Та я не про твого дурного так званого Принца, – заперечила Герміона, з таким обуренням зиркаючи на книжку, немовби та їй нагрубіянила, – а про те, що сталося недавно. Я зайшла в дівчачий туалет перед тим, як іти сюди, і там було з десяток дівчат, серед них і Ромільда Вейн, і вони радилися, як тобі підсунути любовне зілля. Вони всі сподіваються, що ти візьмеш їх до Слизорога, і всі вони накупили любовного зілля у Фреда з Джорджем, а воно, боюся, може й подіяти…

– Чому ж ти його не конфіскувала? – здивувався Гаррі. Важко було повірити, що Герміонине маніакальне прагнення стежити за чітким дотриманням правил відмовить у такій критичній ситуації.

– Вони не мали з собою зілля в туалеті, – презирливо зронила Герміона. – Вони просто обговорювали тактику дій. Між іншим, сумніваюся, що навіть Напівкровний Принц, – вона знову з огидою глянула на книжку, – міг вигадати протиотруту до десяти різновидів любовного зілля, застосованих одночасно, тому раджу тобі запросити якусь одну дівчину… тоді всі інші втратять надію. Вечірка вже завтра, тож вони можуть і ризикнути.

– Та не хочу я нікого запрошувати, – пробурмотів Гаррі, проганяючи від себе думки про Джіні, хоч вона все одно постійно з’являлася йому в снах у такому вигляді, що лишалося тільки дякувати долі, що Рон не володіє виманологією.

– Тоді дивися, що п’єш, бо в Ромільди Вейн серйозні наміри, – сумно порадила Герміона.

Вона присунула до себе довжелезний сувій пергаменту, на якому писала реферат з числомагії, і заходилися строчити пером.

– Стривай, – згадав Гаррі. – Філч начебто заборонив проносити товари з “Відьмацьких витівок Візлів”?

– А хто коли звертав увагу на Філчеві заборони? – знизала плечима Герміона, не відриваючись від реферату.

– Я думав, що всіх сов обшукують. Як же дівчата змогли пронести в школу любовне зілля?

– Фред і Джордж вислали його під виглядом парфумів та настоянок від кашлю, – пояснила Герміона. – Цю послугу надає їхня служба замовлень “Товари совиною поштою”.

– Ти так багато про це знаєш.

Герміона зміряла його поглядом не менш зневажливим, ніж перед цим його “Прогресивну методику зіллєваріння”.

– Це все було написано ззаду на пляшечках, які вони влітку показували нам з Джіні, – холодно пояснила вона. – Я не доливаю в чужі напої ні відварів, ні настоянок… і не імітую такого, бо це анітрохи не краще…

– Добре, річ не в цьому, – швидко урвав її Гаррі, – а в тому, що Філча ж обдурили. Цим дівчатам прислали до школи речі, замасковані під щось інше! Чому ж тоді й Мелфой не міг би пронести сюди намисто?..

– Ой, Гаррі… не починай…

– Чому не міг? – не вгавав Гаррі.

– Послухай, – зітхнула Герміона, – чуйники таємниць здатні виявляти пристріт, закляття й приховані заклинання, так? Вони знаходять усе, пов’язане з темною магією і з темними об’єктами. Вони миттєво зафіксували б таке потужне закляття, яким було зачакловане намисто. А рідину, просто перелиту в іншу пляшку, вони могли б і не помітити… до того ж, любовне зілля не належить до темного й небезпечного…

– Легко тобі казати, – Гаррі думав про Ромільду Вейн.

– …тому Філч мав би самотужки визначити, що то не настоянки від кашлю, але ж він не дуже здібний чарівник, навряд чи він зумів би відрізнити відвар від настоянки…

Герміона раптом затнулася; і Гаррі зрозумів чому. Хтось підкрадався до них ззаду між темними книжковими стелажами. Вони завмерли, а наступної миті з-за стелажа, мов шуліка, вискочила мадам Пінс; її запалі щоки, жовтувата, мов пергамент, шкіра та довгий гачкуватий ніс були зловісно підсвічені ліхтарем, що його вона тримала в руках.

– Бібліотека вже зачинена, – повідомила вона. – Не забудьте покласти всі книжки, якими ви користувалися, на відповідну… що ти зробив з книжкою, паршивий хлопчиську?

– Це не бібліотечна, це моя! – поспіхом пояснив Гаррі, хапаючи зі столу “Прогресивну методику зіллєваріння”, у яку вже вчепилася її пазуриста рука.

– Зіпсував! – сичала бібліотекарка. – Споганив! Забруднив!

– Це просто книга, в якій робили позначки! – крикнув Гаррі, вириваючи підручника з її лап.

Здавалося, що в мадам Пінс почнеться припадок; Герміона поспіхом зібрала свої речі, а тоді схопила Гаррі за руку й мало її не відірвала, потягнувши до себе.

– Вона заборонить тобі користуватися бібліотекою, якщо не будеш обережний. Навіщо ти притяг з собою цей дурнуватий підручник?

– Я ж не винен, Герміоно, що вона якась скажена. А може, вона підслухала, що ти погано говорила про Філча? Мені завжди здавалося, що між ними якісь шури-мури…

– Ой, не сміши…

Раді, що знову можна говорити нормально, вони йшли безлюдними освітленими ліхтарями коридорами до вітальні, сперечаючись, чи могло бути у Філча й мадам Пінс таємне кохання.

– Ялинкові прикраси, – сказав Гаррі Гладкій Пані новий, святковий пароль.

– А вам яйця й ковбаси, – лукаво реготнула Гладка Пані й відхилилася, пропускаючи їх у вітальню.

– Привіт, Гаррі! – вигукнула Ромільда Вейн, щойно він проліз крізь отвір за портретом. – Хочеш гірської води?

Герміона поглянула на нього через плече з виглядом “А-що-я-тобі-казала?”

– Ні, дякую, – рішуче відмовився Гаррі. – Я її не дуже люблю.

– То візьми оце, – Ромільда тицьнула йому в руки якусь коробку. – Шоколадні казанки з вогневіскі. Мені бабуся прислала, а я таких не люблю.

– О… добре… дуже дякую, – буркнув Гаррі, не знаючи, що ще придумати. – Е-е… я тут іду зараз…

Він побіг за Герміоною, белькочучи щось незрозуміле.

– Казала тобі, – пирхнула Герміона. – Швидше когось запрошуй, щоб вони від тебе відчепилися, інакше…

Але її обличчя раптом застигло: вона помітила Рона з Лавандою, що сплелися в кріслі в обіймах.

– На добраніч, Гаррі, – попрощалася Герміона, хоч була лише сьома година вечора, і, не кажучи більше ні слова, метнулася до дівчачої спальні.

Гаррі, лягаючи спати, втішав себе тим, що залишилося витримати всього один день уроків, а тоді ще Слизорогове свято, після чого вони з Роном поїдуть у “Барліг”. Годі й мріяти, що Рон і Герміона помиряться до початку канікул, але перерва дасть їм змогу заспокоїтися, обміркувати свою поведінку…

Великих надій Гаррі на це не покладав, а урок трансфігурації, який йому на другий день довелося перемучити в їхньому товаристві, звів надії нанівець. Вони саме почали опрацьовувати неймовірно складну тему перетворення людини; сидячи перед дзеркалом, треба було міняти колір власних брів. Герміона жорстоко висміяла Ронову першу провальну спробу, коли він якимось чином виростив на своєму обличчі пишні довгі вуса, закручені догори; Рон помстився тим, що безжально, проте напрочуд точно зобразив, як Герміона підстрибує на місці щоразу, коли професорка Макґонеґел щось запитує; Ронові кривляння здалися страшенно смішними Лаванді й Парваті, після чого Герміона знову ледь не розридалася. Вона вискочила з класу, щойно пролунав дзвоник, покинувши на стільці половину своїх речей; Гаррі вирішив, що він їй зараз потрібен більше, ніж Ронові, тому зібрав її манатки й подався слідом.

Незабаром він її побачив – Герміона виходила з дівчачого туалету поверхом нижче. З нею йшла Луна Лавґуд і легенько поплескувала її по спині.

– О, здоров, Гаррі, – привіталася Луна. – Ти знаєш, що в тебе одна брова жовта-жовтісінька?

– Привіт, Луно. Герміоно, ти забула речі…

Він простяг їй книги.

– Ой, так, – глухим голосом сказала Герміона, а тоді взяла речі й швидко відвернулася, щоб ніхто не бачив, як вона витирає пеналом сльози. – Дякую, Гаррі. Ну, я, мабуть, піду…

І швидко зникла, не давши Гаррі змоги хоч якось її розрадити; та йому, чесно кажучи, бракувало потрібних слів.

– Вона трохи засмучена, – сказала Луна. – Я думала, що там Плаксива Мірта, а виявилося, що то Герміона. Жалілася на Рона Візлі…

– Бо вони посварилися, – пояснив Гаррі.

– Він часом дуже смішно жартує, правда? – додала Луна, йдучи поруч з ним по коридору. – Але іноді буває дещо жорстокий. Я це помітила ще торік.

– Можливо, – погодився Гаррі. Луна звично відверто висловлювала не дуже зручні істини; таких, як Луна, Гаррі ще не зустрічав. – То як пройшов семестр?

– Нормально, – відповіла Луна. – Трошки самотньо без ДА. Але Джіні молодець. Недавно допомогла двом хлопцям на уроці трансфігурації замовкнути й не казати на мене “Лунатичка”…

– Ти б не хотіла сьогодні піти зі мною на вечірку до Слизорога?

Слова вилетіли з рота, перш ніж Гаррі встиг їх зупинити; він почув їх ніби збоку, з чужих вуст.

Луна здивовано глянула на нього своїми банькатими очима.

– На вечірку до Слизорога? З тобою?

– Так, – підтвердив Гаррі. – Нам можна запрошувати гостей, то я й подумав, може, ти будеш не проти… тобто… – Він волів якомога чіткіше окреслити свої наміри. – Тобто як моя приятелька, розумієш. Але, якщо не хочеш…

Він уже почав було думати, що краще б вона не захотіла.

– Чому ж, я з радістю піду з тобою як приятелька! – засяяла Луна так, як ніколи досі. – Мене ще ніхто не запрошував на вечірку як свою приятельку! То це ти для вечірки пофарбував собі брову? Мені теж так зробити?

– Ні, – рішуче заперечив Гаррі, – це випадково, я попрошу Герміону, щоб вона зробила її нормальною. Тоді зустрічаємось о восьмій вечора у вестибюлі.

– АГА! – заверещав хтось угорі, й вони аж підстрибнули: прямісінько над ними висів догори дриґом на люстрі й віроломно посміхався Півз.

– Потька просить Луньку на вечірку! Потька любить Луньку! Потька любить Лу-у-у-у-у-уньку!

І він шугонув геть, ґелґочучи й репетуючи:

– Потька любить Луньку!

– Як добре, що це збережеться в таємниці, – зіронізував Гаррі. І справді, незабаром уся школа знала, що Гаррі Поттер запросив Луну Лавґуд на вечірку до Слизорога.

– Ти ж міг вибрати будь-кого! – спантеличено казав Рон за вечерею. – Будь-кого! А ти вибрав Лунатичку Лавґуд?

– Не називай її так, Роне, – обурилася Джіні, зупиняючись у Гаррі за спиною. – Я дуже рада, Гаррі, що ти її запросив. Вона така щаслива.

Джіні пішла і знову стала поруч з Діном. Гаррі намагався порадіти від того, що їй сподобалася його ідея запросити на вечірку Луну, та це йому не дуже вдавалося. Герміона сиділа самотньо в дальньому кінці столу, неуважно колупаючись виделкою в тарілці. Гаррі помітив, що Рон нишком на неї поглядає.

– Ти міг би попросити пробачення, – відверто порадив йому Гаррі.

– Ага, щоб на мене напала ще одна зграя канарок? – пробурмотів Рон.

– Навіщо ти з неї дражнився?

– Вона сміялася з моїх вусів!

– І я сміявся, бо за все життя такої дурості не бачив.

Але Рон уже нічого не чув; щойно підійшли Лаванда й Парваті. Втиснувшись між Гаррі й Роном, Лаванда обвила Ронову шию руками.

– Здоров, Гаррі, – привіталася Парваті. Їй, як і Гаррі, поведінка Рона й Лаванди здавалася недоречною, та й набридла вже.

– Привіт, – озвався Гаррі. – Як справи? То ти залишаєшся в Гоґвортсі? Бо я чув, що батьки хотіли тебе забрати.

– Поки що мені вдалося їх відрадити, – пояснила Парваті. – Випадок з Кеті їх дуже налякав, та оскільки більше нічого не сталося… о, привіт, Герміоно!

Парваті щиро всміхнулася. Гаррі відчував, що їй соромно за своє глузування над Герміоною на уроці трансфігурації. Він озирнувся й побачив, що Герміона теж усміхається, можливо, навіть щиріше. Дівчата часом бувають дивні.

– Вітаю, Парваті! – відповіла на привітання Герміона, незважаючи на Лаванду. – Ідеш сьогодні на вечірку до Слизорога?

– Ніхто не запросив, – сумно зізналася Парваті. – А я з радістю пішла б, бо там, здається, буде цікаво… А ти йдеш, так?

– Так, мене о восьмій зустрічає Кормак, і ми…

Щось чвакнуло, ніби з забитого унітазу витягли вантуз, і Рон нашорошив вуха. Герміона вела далі, наче нічого не бачила й не чула.

– …ми йдемо на вечірку разом.

– З Кормаком? – перепитала Парваті. – Тобто з Кормаком Маклаґеном?

– Ну, так, – солодко проспівала Герміона. – Той, що ледь не став, – вона наголосила на цих словах, – ґрифіндорським воротарем.

– То ти з ним тепер зустрічаєшся? – витріщила очі Парваті.

– Ой… так… а ти хіба не знаєш? – захихотіла Герміона у зовсім не властивій їй манері.

– Не знаю! – зізналася Парваті, котру така новина відверто приголомшила. – Бачу, в тебе смак на квідичистів. Спочатку Крум, тепер Маклаґен…

– Мені подобаються лише найкращі квідичисти, – виправила її, усміхаючись, Герміона. – Ну, до зустрічі… треба йти готуватися до вечірки…

Вона пішла. Лаванда й Парваті миттю понахилялися одна до одної й почали обговорювати цю нову ситуацію, пригадуючи все, що знали про Маклаґена й усе, що чули про Герміону. Рон скис і нічого не говорив. Гаррі мовчки міркував про те, як низько можуть упасти дівчата заради помсти.

Коли він о восьмій вечора вийшов у вестибюль, то побачив там незвично багато дівчат, які підпирали стіни й кутки, обпікаючи очима Луну, яка натягла на себе цілий комплект блискучих сріблястих мантій, за що присутні брали її на кпини, але загалом була досить мила. Гаррі радів уже тому, що вона не наділа свої сережки-редиски, намисто з маслопивних корків та спектрокуляри.

– Ось і я, – сказав він. – То що, йдемо?

– О, так, – зраділа Луна. – А де буде вечірка?

– У кабінеті Слизорога, – пояснив Гаррі й повів її вгору мармуровими сходами далі від заздрісних очей та гострих язиків. – Ти чула, що туди має прийти вампір?

– Руфус Скрімджер? – запитала Луна.

– Як… що? – розгубився Гаррі. – Тобто міністр магії?

– Так, він же вампір, – буденним голосом сказала Луна. – Батько написав про це довжелезну статтю, щойно Скрімджер замінив на посаді Корнеліуса Фаджа, але хтось із міністерства наполіг, щоб її не друкували. Зрозуміло, хотіли приховати правду!

Гаррі дуже сумнівався, що Руфус Скрімджер – вампір, але він звик, що Луна переповідає чудернацькі вигадки свого батька, як реальні факти, тому навіть не відповідав; вони підходили до Слизорогового кабінету, і з кожним кроком дедалі голосніше чулися сміх, музика й гамір.

Можливо, він був так побудований, а може, Слизоріг скористався якимись магічними витівками, але його кабінет здавався значно більшим, ніж у інших учителів. Стеля й стіни були затягнуті смарагдовою, малиновою та золотою тканинами, тому створювалося враження, ніби всі опинилися під величезним шатром. У кабінеті було людно й душно, все осяювало червоне світло з вишуканої золотої лампи, що звисала зі стелі і в якій яскравими блискучими цяточками пурхали справжнісінькі феї. З дальнього кутка долинав голосний спів у супроводі якихось “а ля” мандолін; дим клубочився з люльок кількох старших чаклунів, заглиблених у бесіду, а численні ельфи-домовики, попискуючи, продиралися крізь ліс ніг, непомітні під важкими срібними тарелями з їжею, що їх вони несли, й тому ці тарелі були схожі на невеличкі рухомі столики.

– Гаррі, мій хлопчику! – загорлав Слизоріг, щойно Гаррі з Луною протислися в двері. – Заходь-заходь, я хочу тебе познайомити з багатьма людьми!

На Слизорозі була прикрашена китицею оксамитова шапочка, яка пасувала до його домашньої куртки. Він так міцно схопив Гаррі за руку, ніби хотів разом з ним роз’явитися, й потяг його вглиб приміщення; Гаррі вчепився в Луну, і їй довелося бігти за ними.

– Гаррі, хочу тебе познайомити з колишнім моїм учнем Елдредом Ворплом, автором книги “Брати по крові: Моє життя серед вампірів”… і, звісно, з його другом Санґвіні.

Ворпл, маленький чоловічок в окулярах, схопив Гаррі за руку й радісно її потис; Санґвіні, високий виснажений вампір з темними колами під очима, лише кивнув головою. Здавалося, що йому тут нудно. Щебетливі дівчата, що зграйкою стояли неподалік, з цікавістю до нього приглядалися.

– Гаррі Поттер, я просто захоплений! – вигукнув Ворпл, короткозоро зазираючи Гаррі в лице. – Я кілька днів тому казав професорові Слизорогу: “Коли вже нарешті вийде біографія Гаррі Поттера, на яку ми всі так чекаємо?”

– Е-е, – промимрив Гаррі, – невже?

– Скромняга, як Горацій і казав! – Ворпл був у захваті. – Але якщо серйозно… – його тон зненацька став суто діловим, – я з радістю її написав би… хлопче, люди так прагнуть довідатися про тебе більше, так прагнуть! Якби ти був готовий виділити мені яких чотири-п’ять годин для кількох інтерв’ю, то чого там, книжка була б готова за пару місяців. І майже ніяких зусиль з твого боку, запевняю… ось запитай Сангвіні, чи це не… Сангвіні, стояти! – раптом суворо осмикнув друга Ворпл, бо вампір з пожадливим блиском в очах підкрадався до щебетливих дівчат. – На, з’їж пиріжок, – Ворпл схопив пиріжок з таці, що її проносив ельф, і тицьнув Санґвіні в руку, а тоді знову звернувся до Гаррі.

– Дорогий хлопчику, це ж можна заробити купу грошей…

– Мене це не цікавить, – рішуче урвав його Гаррі, – О! – Я нарешті побачив свою приятельку, тож вибачте.

Він потяг Луну за собою у вир гостей; він і справді щойно помітив гриву темно-русявого волосся, що майнула між двома дівулями, схожими на учасниць гурту “Фатальні сестри”.

– Герміоно! Герміоно!

– Гаррі! Ось ти де, слава Богу! Привіт, Луно!

– Що з тобою? – здивувався Гаррі, бо Герміона була така розпатлана, ніби щойно вибиралася з заростей пастки диявола.

– Ой, я щойно уникла… тобто я щойно втекла від Кормака, – пояснила вона. – З-під омели, – уточнила Герміона, бо Гаррі здивовано на неї дивився.

– Сама винна, що з ним прийшла, – дорікнув він їй.

– А хто б краще роздратував Рона? – холоднокровно відбила Герміона. – Спочатку я розглядала кандидатуру Захаріаса Сміта, а тоді подумала, що загалом…

– Ти думала про Сміта? – гидливо скривився Гаррі.

– Так, думала, і краще б я вибрала його, бо порівняно з Маклаґеном навіть Ґроп здається джентльменом. Ходімо сюди, щоб видно було, коли він зайде, тичка дурна…

Вони втрьох почали протискатися в інший куток кабінету, прихопивши дорогою по келиху п’янкого меду, й пізно помітили, що там самотньо стоїть професорка Трелоні.

– Добрий вечір, – чемно привіталася з нею Луна.

– Добрий вечір, дорогенька, – озвалася професорка Трелоні, насилу фокусуючи погляд на Луні. Гаррі знову відчув запах хересу. – Щось я останнім часом не бачила тебе на своїх уроках…

– Бо я цього року ходжу до Фіренце, – пояснила Луна.

– Ще б пак! – сердито реготнула п’яненька професорка. – Або до Шкапи, як я волію його називати. Думалося, що раз я вже повернулася до школи, то професор Дамблдор попросить жеребця піти. Та ні… ми викладаємо обоє… це образа, чесно кажучи, образа. Ви знаєте…

Професорка Трелоні так захмеліла, що навіть не впізнавала Гаррі. Скориставшись тим, що вона й далі обурено критикує Фіренце, Гаррі просунувся до Герміони й сказав:

– Треба з’ясувати одну річ. Ти збираєшся казати Ронові про своє втручання у проби воротарів?

Герміона здивовано підняла брови.

– Невже ти гадаєш, що я можу так низько впасти? Гаррі промовисто мовчав.

– Герміоно, якщо вже ти запросила Маклаґена…

– Це інше, – погордливо заявила Герміона. – Я не маю наміру розповідати Ронові про те, що сталося під час проб воротарів.

– Добре, – підтримав її Гаррі. – Бо інакше він знову розклеїться, і ми програємо наступний матч…

– Квідич! – обурилася Герміона. – Вам, хлопцям, тільки це в голові? Кормак навіть не здогадався запитати щось про мене, ні, я мусила слухати його базікання про Сто М’ячів, Блискуче Відбитих Кормаком Маклаґеном… ой, он він сунеться!

Вона зникла так швидко, наче просто роз’явилася; щойно була тут, а наступної миті вже прослизнула між двома чаклунками-реготунками і щезла.

– Герміону бачив? – запитав Маклаґен через хвилину, коли нарешті проштовхався туди.

– Ні, вибач, – відповів Гаррі й негайно відвернувся, щоб приєднатися до Луниної розмови, на мить забувши, з ким вона спілкується.

– Гаррі Поттер! – сказала професорка Трелоні глибоким тремтячим голосом, нарешті його помітивши.

– О, добрий вечір, – сухо буркнув Гаррі.

– Дорогий хлопчику! – драматично зашепотіла професорка. – Чутки! Розмови! Обранець! Авжеж, я давно це знала… Гаррі, знаки ніколи не провіщали тобі добра… але чому ж ти покинув віщування? Кому-кому, а тобі цей предмет життєво необхідний!

– Ой, Сивіло, та ми всі вважаємо свої предмети найнеобхіднішими! – голосно підхопив розмову розпашілий Слизоріг, що вигулькнув біля професорки Трелоні в оксамитовій шапочці набакир, із келихом п’янкого меду в одній руці та з величезним пирогом у другій. – Ніколи ще я не мав учня з таким вродженим хистом до настоянок! – Слизоріг ніжно подивився на Гаррі налитими кров’ю очима. – Інстинкт, розумієш… як і в його матері! Я на пальцях однієї руки можу полічити учнів з подібним обдаруванням, зізнаюся тобі, Сивіло… та що там, навіть Северус…

У Гаррі аж душа в п’яти пішла, коли Слизоріг простяг убік руку й неначе просто з повітря притяг до себе Снейпа.

– Та не ховайся, Северусе, йди до нас! – радісно гукнув Слизоріг, починаючи вже гикати. – Я оце розповідав про надзвичайний хист Гаррі до виготовлення настоянок і відварів! Тут, зрозуміло, є й твоя заслуга, бо ти ж його навчав цілих п’ять років!

Опинившись у пастці Слизорога, що обхопив його рукою за плечі, Снейп націлився своїм гачкуватим носом на Гаррі, а його чорні очі звузилися.

– Дивно, бо в мене ніколи не виникало враження, що я спромігся навчити Поттера бодай чомусь.

– Тоді це природний хист! – вигукнув Слизоріг. – Ти побачив би, що він витворив на першому ж моєму уроці. “Смертельний ковток”… ще жоден учень не варив кращого зілля з першої ж спроби, навіть ти, Северусе…

– Справді? – спокійно перепитав Снейп, і далі свердлячи очима Гаррі, аж у того похололо в грудях. Ще йому не вистачало, щоб Снейп зацікавився, звідки взявся його несподіваний талант до настоянок.

– А нагадай мені, Гаррі, які ти ще вивчаєш предмети? – запитав Слизоріг.

– Захист від темних мистецтв, заклинання, трансфігурацію, гербалогію…

– Одне слово, усі ті предмети, знання яких необхідне авророві, – з ледь помітним глузуванням осміхнувся Снейп.

– Так, бо я хотів би стати аврором, – виклично сказав Гаррі.

– І з тебе вийде видатний аврор! – загорлав Слизоріг.

– Не думаю, Гаррі, що тобі варто бути аврором, – несподівано втрутилася Луна. Усі на неї глянули. – Аврори належать до таємної ложі гнилоіклів. Я думала, що всі про це знають. Вони діють зсередини, щоб зруйнувати Міністерство магії через поєднання темної магії з хворобою ясен.

Гаррі пирхнув зо сміху, і йому в ніс потрапило з півкелиха медовухи. Справді, вже заради цього одного варто було привести Луну сюди. Він відвів руку з келихом від вуст, кашлянув, стікаючи медовухою, та не міг стримати сміху, і тут побачив ще один дарунок долі: Арґус Філч тяг до них за вухо Драко Мелфоя.

– Пане професоре Слизороже, – Філч сопів, щелепа в нього тряслася, а вирячені очі блищали маніакальною жагою до виявлення правопорушників, – я побачив, як цей хлопець зачаївся у верхньому коридорі. Він каже, що був запрошений на ваше свято, але трохи спізнився. Чи ви надсилали йому запрошення?

Розлючений Мелфой вирвався з Філчевих лап.

– Карочє, добре, мене не запрошували! – сердито крикнув він. – Я хотів прийти незваним гостем! Що, щасливий?

– Е, ні! – заперечив Філч, хоч це не зовсім в’язалося з радістю, якою сяяло його обличчя. – Ти вскочив у халепу, он як! Хіба директор не казав, що нічні походеньки без дозволу заборонені? Казав чи ні, га?

– Усе добре, Арґусе, добре, – замахав рукою Слизоріг. – Це ж Різдво, й нема ніякого злочину в бажанні прийти на вечірку. Один-єдиний раз забудьмо про покарання. Драко, можеш тут залишатися.

Філчеве розчарування й обурення було цілком сподіване; але чому, подумав Гаррі, дивлячись на Мелфоя, той теж не особливо щасливий? І чому це Снейп зиркав на Мелфоя водночас сердито і… чи це можливо?… трохи злякано?

Та не встиг Гаррі усвідомити все побачене, як Філч відвернувся й почовгав геть, бурмочучи щось собі під ніс; Мелфой силувано всміхнувся й почав дякувати Слизорогові за великодушність, а Снейп знову надів незворушну маску.

– Та що там, – відмахнувся від Мелфоєвих подяк Слизоріг. – Зрештою, я був знайомий з твоїм дідом…

– Пане професоре, він завжди був про вас дуже високої думки, – мерщій підхопив Мелфой. – Казав, що не знав кращого за вас зіллєвара…

Гаррі глянув на Мелфоя. Його здивувало не підлабузництво Мелфоя, бо він роками спостерігав, як той постійно вихваляє Снейпа. Але він раптом помітив, що вигляд у Мелфоя якийсь хворобливий. Він уже хтозна відколи не бачив Мелфоя так близько; тепер добре було видно темні кола в нього під очима й відверто сірий колір його шкіри.

– На два слова, Драко, – сказав йому зненацька Снейп.

– Ой, та годі тобі, Северусе, – знову гикаючи, забідкався Слизоріг, – це ж Різдво, не будь такий суворий…

– Я вихователь його гуртожитку, і це мені вирішувати, бути мені суворим чи ні, – коротко відказав Снейп. – За мною, Драко.

Вони пішли – Снейп попереду, а набурмосений Мелфой ззаду. Гаррі якусь мить нерішуче стояв, а тоді пробурмотів:

– Луно, я на хвильку… е-е… в туалет.

– Добре, – життєрадісно озвалася Луна. Він уже відійшов на кілька кроків, коли йому почулося, що вона знову почала розмову про таємну ложу гнилоіклів з професоркою Трелоні, котру це питання щиро зацікавило.

Було досить легко в безлюдному коридорі витягти з кишені плаща-невидимку й накинути його на себе. Значно складніше виявилося знайти Снейпа й Мелфоя. Гаррі побіг по коридору – добре, що його тупіт не було чути за музикою й гамором, що долинали зі Слизорогового кабінету. Можливо, Снейп повів Мелфоя до свого кабінету в підвалі… чи до слизеринської вітальні… проте Гаррі притулявся вухом до кожнісіньких дверей, що їх минав. Аж нарешті, присівши біля замкової шпаринки останнього в коридорі класу, він почув, схвильовано здригнувшись, голоси.

– …Драко, не можна припускатися помилок, бо якщо тебе виженуть…

– Карочє, я тут ні при чому, ясно?

– Сподіваюся, ти кажеш правду, бо це було зроблено незграбно й безглуздо. Тебе й так уже в цьому запідозрили.

– Хто, тіпа, запідозрив? – сердито запитав Мелфой. – Повторюю востаннє, то не я зробив, ясно? У тієї дівулі Бел є, мабуть, якийсь ворог, про якого ніхто не знає… не треба на мене так дивитися! Я знаю, що ви робите, я не дурний, але нічого не вийде… я можу вас зупинити!

Запала тиша, а тоді Снейп спокійно сказав:

– Ага… бачу, тітка Белатриса навчала тебе блокології. Драко, які думки ти намагаєшся приховати від хазяїна?

– Від нього я нічого не приховую, я лише хочу, щоб ви до мене не лізли!

Гаррі ще щільніше притулився вухом до шпарини… що сталося, що Мелфой почав отак говорити зі Снейпом, до якого завжди ставився з повагою, навіть симпатією?

– То он чому ти в цьому семестрі мене уникав! Боявся мого втручання? А чи розумієш ти, Драко, що варто комусь не з’явитися в мій кабінет після того, як я його неодноразово викликав…

– То призначте мені покарання! Тіпа, донесіть на мене Дамблдорові! – глузував Мелфой.

Знову запала тиша. Тоді Снейп сказав:

– Ти прекрасно знаєш, що я не хочу цього робити.

– То перестаньте мені наказувати й викликати до свого кабінету!

– Послухай мене, – так тихо сказав Снейп, що Гаррі мусив буквально втиснутися вухом у шпаринку, аби щось почути. – Я прагну тобі допомогти. Я поклявся твоїй матері, що захищатиму тебе. Драко, я дав незламну обітницю…

– Карочє, доведеться вам її, мабуть, порушити, бо мені ваш захист не потрібен! Це моє завдання, він мені його доручив, і я його виконаю! Я маю план, усе вийде – просто все триває трохи довше, ніж я думав!

– Що це за план?

– А це вже не ваше діло!

– Якщо ти скажеш, що задумав, то я зможу тобі допомогти…

– Мені вистачає помічників, дякую, я не сам!

– Сьогодні ти явно діяв сам, а тинятися по коридорах без захисту й підтримки – величезна дурість. Це елементарні помилки…

– Зі мною були б Креб і Ґойл, якби ви не призначили їм покарання!

– Не верещи! – просичав Снейп, бо Мелфой і справді почав кричати. – Якщо твої дружки Креб і Ґойл мають намір отримати позитивні СОВи з захисту від темних мистецтв, то нехай працюють серйозніше…

– Яке це має значення? – скривився Мелфой. – Захист від темних мистецтв?.. Та це ж просто жарт, понти! Хіба не так? Звичайнісінька гра! Наче нам і справді треба захищатися від темних мистецтв…

– Драко, це гра, що має вирішальне значення для успіху! – наполягав Снейп. – Як ти думаєш, де б я вже був, якби не знав, як грати свою роль? Тепер послухай мене! Ти діяв необачно, тинявся вночі хтозна-де, тебе зловили, і якщо ти довірятимеш таким помічникам, як Креб і Ґойл…

– Вони не одні, мене підтримують ще й інші люди, значно кращі!

– Чому ж ти й мені не довіришся, щоб я…

– Карочє, я знаю, що ви задумали! Хочете, тіпа, вкрасти мою славу!

Знову запала тиша, а тоді Снейп холодно сказав:

– Ти говориш, наче дитина. Я добре розумію, що затримання й ув’язнення твого батька тебе засмутило, але…

Гаррі не мав і секунди, щоб зорієнтуватися; він почув з того боку дверей Мелфоєві кроки й ледве встиг відскочити, коли двері розчинилися; Мелфой протупотів коридором повз відчинені двері Слизорогового кабінету, завернув за ріг і зник.

Намагаючись не дихати, Гаррі усе ще сидів навпочіпки, коли з класу поволі вийшов Снейп. З непроникним виразом обличчя професор повернувся на вечірку. Гаррі сидів у коридорі, накритий плащем, а думки в його голові випереджали одна одну.

Дуже холодне Різдво

– То Снейп пропонував йому допомогу? Він справді запропонував йому свою допомогу?

– Якщо ти ще раз запитаєш, – не витримав Гаррі, – то я запхну цю капустину…

– Я просто уточнюю! – сказав Рон. Вони стояли на кухні біля раковини, чистячи для місіс Візлі цілу гору брюссельської капусти. Просто перед ними за вікном повільно падав сніг.

– Так, Снейп запропонував йому свою допомогу! – повторив Гаррі. – Він сказав, що пообіцяв Мелфоєвій матері його захищати, і ще дав якусь незламну обітницю…

– Незламну обітницю? – приголомшено перепитав Рон. – Та ні, він не міг… це точно?

– Так, це точно, – підтвердив Гаррі. – А що це означає?

– Ну, незламну обітницю не можна порушити…

– Хоч як це й смішно, але я й сам до такого докумекав. А що буває, якщо її порушити?

– Смерть, – просто відповів Рон. – Фред і Джордж примушували мене дати таку обітницю, коли мені було років п’ять. І я майже все зробив, тримався за руки з Фредом і все таке, але нас тоді побачив тато. Він трохи не здурів, – пригадував Рон, і очі в нього заблищали. – Це був єдиний раз, коли я бачив тата такого ж сердитого, як буває мама. Фред каже, що його ліва сідниця тоді постраждала більше.

– Фредову ліву сідницю пропустимо…

– Не зрозумів? – пролунав Фредів голос, і на кухню зайшли близнюки. – Ой, Джорджику, дивися. Вони користуються ножами. А щоб їм Бог дав здоров’я.

– За два з гаком місяці мені буде сімнадцять, – огризнувся Рон, – тоді й я зможу користуватися чарами!

– А тим часом, – заявив Джордж, сідаючи за кухонний стіл і ставлячи ще й ноги зверху, – отримаємо насолоду, спостерігаючи за належним вживанням… ой-йо-йой!

– Це ти мені підстроїв! – сердито буркнув Рон, смокчучи порізаного пальця. – Стривай, ось буде мені сімнадцять…

– Я й не сумніваюся, що ти здивуєш нас несподіваними магічними талантами, – позіхнув Фред.

– До речі, про несподівані таланти, Рональде, – втрутився Джордж, – що це за плітки ми чуємо від Джіні про тебе й про юну панночку, яку звати… якщо не помиляємось… Лаванда Браун?

Рон зашарівся і знову взявся за капусту, хоч не схоже було, що він незадоволений.

– Не твоє собаче діло.

– Які вишукані слова, – зіронізував Фред. – Мені в голові не вкладається, з якого це джерела ти їх черпаєш. Але ми хотіли знати… як це сталося?

– Тобто?

– Вона потрапила в аварію чи як?

– Що-що?

– Ну, яким чином вона зазнала такої глибокої мозкової травми? Обережно!

Місіс Візлі зайшла на кухню саме вчасно, щоб побачити, як Рон метнув у Фреда ножа, яким він різав капусту, а той одним лінивим помахом чарівної палички перетворив ножа на паперовий літачок.

– Роне! – розлючено крикнула місіс Візлі. – Щоб я більше не бачила, як ти кидаєшся ножами в мене на очах!

– Не буду, – буркнув Рон, – на очах, – додав він ледь чутно, і знову взявся до брюссельської капусти.

– Фреде, Джорджику! Вибачте, дорогенькі, але сьогодні прибуває Ремус, тому вам доведеться поділитися кімнатою з Біллом!

– Добре, – погодився Джордж.

– Тоді, оскільки Чарлі не приїжджає, Гаррі з Роном розмістяться на горищі, а якщо Флер перейде до Джіні…

– …то у Джіні буде шикарне Різдво, – пробурмотів Фред.

– …то всім буде зручно. Принаймні кожному буде де спати, – трохи стурбовано закінчила місіс Візлі.

– То Персі вже точно не покаже тут своєї бридкої пики? – поцікавився Фред.

Перш ніж відповісти, місіс Візлі відвернулася.

– Ні, в нього багато роботи в міністерстві.

– Або він найбільша в світі дупа, – припустив Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. – Одне з двох. То ходімо вже, Джорджику.

– Що ви там задумали? – запитав Рон. – Краще допоможіть чистити капусту. Вам же можна користуватися чарівними паличками! Тоді ми теж будемо вільні!

– Не думаю, що нам це варто робити, – з серйозною міною заперечив Фред. – Чистка капусти без чарів зміцнює характер, допомагає оцінити всі труднощі життя маґлів і сквибів…

– …а якщо хочеш, Роне, щоб тобі допомагали, – Джордж пустив на нього паперового літачка, – то не треба кидатися ножами. Оце тобі маленький натяк. Ми йдемо в село, там у крамничці канцтоварів працює дуже гарна дівчина, яка вважає, що мої картярські фокуси просто чарівні… ніби це справжня магія…

– От гади, – похмуро буркнув Рон, дивлячись на Фреда з Джорджем, що йшли через засніжене подвір’я. – Вони почистили б за десять секунд, і ми б теж могли піти.

– Я не пішов би, – заперечив Гаррі. – Я пообіцяв Дамблдору, що звідси – ні на крок.

– Он воно що, – зітхнув Рон. Він почистив кілька капустин, а тоді запитав: – А ти розповіси Дамблдорові про ту підслухану розмову між Снейпом і Мелфоєм?

– Так, – відповів Гаррі. – Я розповім про це всім, хто зможе їм завадити, і насамперед Дамблдорові. Можливо, також треба буде поговорити з твоїм татом.

– Шкода тільки, що ти не почув, що саме робитиме Мелфой.

– А як я міг почути? Отож бо й воно, що він і Снейпові не хотів казати.

На мить запала тиша, а тоді Рон висловив здогад:

– А знаєш, що вони скажуть? Тато, Дамблдор і всі інші? Скажуть, що Снейп насправді не хотів допомагати Мелфоєві, а просто вивідував, що Мелфой задумав.

– Це тому, що вони його не чули, – рішуче заперечив Гаррі. – Так добре ніхто не зіграв би, навіть Снейп.

– Та це я просто кажу, – завагався Рон.

Гаррі насуплено глянув на нього.

– Але ти мені віриш?

– Вірю! – не вагаючись підтвердив Рон. – Чесно! Але ж усі свято переконані, що Снейп працює на Орден, правда ж?

Гаррі промовчав. Йому щойно спало на думку, що саме так усі й заперечуватимуть, почувши його нові свідчення; він уже чув Герміонин голос:

“Гаррі, це ж очевидно, що він нібито пропонував допомогу, щоб хитрощами вивідати у Мелфоя його задуми…”

Та все це було тільки в його уяві, бо він не мав змоги розповісти Герміоні про підслухане. Коли він повернувся на Слизорогове свято, її вже не було; роздратований Маклаґен сказав, що вона зникла; коли Гаррі дістався до вітальні, вона вже спала. На ранок вони вирушали з Роном у “Барліг”, тож він ледве встиг побажати їй веселого Різдва й повідомити, що після канікул розповість важливу новину. Одначе він не мав цілковитої певності, що вона взагалі його чула, бо саме тоді в нього за спиною обмінювалися потужними безмовними прощаннями Рон з Лавандою.

Та навіть Герміона не змогла б заперечити очевидного: Мелфой явно щось задумав, і Снейп про це знав, тож Гаррі мав усі підстави їй дорікнути: “Я ж казав” – як він уже не раз закидав Ронові.

Гаррі не вдалося поговорити з містером Візлі, бо той аж до самого Різдва допізна затримувався у міністерстві. Родина Візлів з гостями сиділа у вітальні, яку Джіні прикрасила так щедро, що все довкола мовби вибухало паперовими гірляндами. Крім Фреда, Джорджа, Гаррі та Рона ніхто не знав, що янголом на вершечку різдвяної ялинки був насправді садовий гном, який вкусив Фреда за литку, коли той пішов на грядку насмикати моркви для різдвяної вечері. Очманілий, розмальований золотою фарбою, вбраний у мініатюрну балетну пачку і з маленькими крильцями, приклеєними до спини, він кипів зі злості. Гидкішого янгола Гаррі не бачив ніколи в житті – лиса, мов картоплина, голова і волохаті ноги.

Усі мусили слухати з великого дерев’яного радіоприймача різдвяну концертну програму у виконанні улюбленої співачки місіс Візлі Целестини Ворбек. Флер, видно, вважала, що Целестина нудна, і так голосно розмовляла в кутку, що сердита місіс Візлі постійно підкручувала чарівною паличкою ручку звуку, тож Целестинин спів гримів дедалі голосніше. Під супровід особливо яскравого шлягеру, який називався “Казан, повний любові”, Фред і Джордж почали грати з Джіні у вибухові карти. Рон нишком зиркав на Білла й Флер, наче намагався вивідати якісь таємниці. А Ремус Люпин, страшенно схудлий і ще занедбаніший, ніж будь-коли, сидів тим часом біля каміна, дивився в його палаючу глибину і Целестини ніби й не чув.

“Прилинь, помішай мій казан,

Гарячий-гарячий, мов кров,

Для тебе завжди в нім кипить

Моя невгасима любов”.

– Ми під цю пісню танцювали, як нам було по вісімнадцять! – розчулилася місіс Візлі, витираючи очі недоплетеним светром. – Пам’ятаєш, Артуре?

– Га? – сахнувся містер Візлі, що, похитуючи в такт пісні головою, чистив мандаринки. –А, так… чудесна мелодія…

Він із зусиллям випростався й глянув на Гаррі, що сидів біля нього.

– Ти вибач за оце, – кивнув він головою в бік приймача, де Целестина вже закінчувала приспів. – Ще трохи.

– Та нічого, – засміявся Гаррі. – Багато роботи в міністерстві?

– Дуже, – зізнався містер Візлі. – І якби ж були бодай якісь результати, а то з трьох заарештованих нами за кілька місяців навряд чи хоч один виявиться справжнім смертежером… Гаррі, ти тільки нікому про це не кажи, – швиденько додав він, зненацька стривожившись.

– А Стена Шанпайка випустили? – запитав Гаррі.

– На жаль, ні, – зітхнув містер Візлі. – Я знаю, що Дамблдор звертався з приводу Стена безпосередньо до Скрімджера… та й узагалі, всі, хто Стена допитував, згодні, що з нього такий смертежер, як з оцієї мандаринки… але керівництво хоче створювати враження, ніби досягло якогось поступу, а “троє заарештованих” звучить краще, ніж “троє помилково заарештованих і відпущених”… але знову ж таки, це не для сторонніх вух…

– Я нікому не скажу, – пообіцяв Гаррі. Він на мить завагався, думаючи, як краще подати те, що він хотів повідомити. Доки він збирався з думками, Целестина Ворбек заспівала баладу під назвою “Ти зачарував моє серце”.

– Містере Візлі, пам’ятаєте, що я вам казав на вокзалі, коли ми від’їжджали до школи?

– Гаррі, я все перевірив, – тут же відгукнувся містер Візлі. – Пішов і обшукав будинок Мелфоїв. Там не було нічого забороненого, жодної підозрілої речі, поламаної чи цілої.

– Я знаю, я читав у “Віщуні”, що ви робили трус… але є й інше… серйозніше…

І він переказав містерові Візлі підслухану розмову між Мелфоєм та Снейпом. Розповідаючи, Гаррі помітив, що Люпин легенько повернув голову і вбирав кожнісіньке слово. Коли Гаррі закінчив, запала тиша, в якій лунав лише спів Целестини.

“О, моє серце, вирвав хто тебе?

Якими чарами з грудей моїх навіки…”

– Гаррі, а ти не думав, – порушив мовчанку містер Візлі, – що Снейп просто прикидався?

– Прикидався, що пропонує допомогу, щоб вивідати, що задумав Мелфой? – договорив за нього Гаррі. – Я так і думав, що ви це скажете. Але як ми можемо знати?

– А це не наша справа, – раптом втрутився Люпин. Він одвернувся від каміна й дивився тепер просто на Гаррі. – Це Дамблдорова справа. Дамблдор довіряє Северусу, і цього нам усім має вистачати.

– Але, – не вгавав Гаррі, – якщо припустити… просто припустити, що Дамблдор помиляється щодо Снейпа…

– Таке припускали вже багато разів. Усе врешті-решт зводиться до того, довіряти Дамблдорові чи ні. Я довіряю; отже, довіряю й Северусу.

– Але ж Дамблдор може й помилятися, – наполягав Гаррі. – Він сам про це казав. А вам…

Він подивився Люпинові в очі.

– …а вам, якщо чесно, подобається Снейп?

– Мені Северус не може подобатися чи не подобатися, – відповів Люпин. – Ні, Гаррі, я правду кажу, – додав він, бо Гаррі іронічно скривився. – Ми ніколи не станемо душевними друзями; надто багато всього неприємного було між Джеймсом, Сіріусом та Северусом. Але я ніколи не забуду, що цілий той рік, протягом якого я викладав у Гоґвортсі, Северус щомісяця виготовляв для мене зілля-вовкотруту, й робив це бездоганно, так, що я не страждав, як завжди це зі мною буває, коли місяць уповні.

– Але він “випадково” проговорився про те, що ви вовкулака, й вам довелося покинути школу! – сердито нагадав Гаррі.

Люпин стенув плечима.

– Ця новина все одно просочилася б. Усі ми знали, як він прагне перебрати мою посаду; проте він міг завдати мені значно гіршої шкоди, підробивши вовкотруту. Та він дбав про моє здоров’я. І я йому вдячний.

– А може, він не посмів псувати вовкотруту, бо за ним стежив Дамблдор? – припустив Гаррі.

– Гаррі, ти його просто ненавидиш, – осміхнувся Люпин. – І я тебе розумію; маючи такого батька, як Джеймс, і такого хрещеного, як Сіріус, ти успадкував давні упередження. Обов’язково перекажи Дамблдорові все, що ти розповів нам з Артуром, лише не сподівайся, що він з тобою погодиться; не сподівайся навіть, що його здивують твої слова. Цілком можливо, що Северус розпитував Мелфоя за Дамблдоровим наказом.

“…без серця дні мої сумні,

то ж поверни його мені!”

Целестина завершила пісню на довгій і пронизливій ноті, після чого з радіоприймача залунали бурхливі оплески, до яких із захватом приєдналася місіс Візлі.

– Тсе вше кінетсь? – голосно запитала Флер. – Слава Б’огу, яка шахлива…

– Бажаєте щось випити перед сном? – ще голосніше перебила її місіс Візлі, зіскочивши з місця. – Кому яєчного лікерчику?

– А чим ви останнім часом займалися? – запитав Гаррі в Люпина, коли місіс Візлі побігла по лікер, а всі інші почали потягатися й вести неквапливі бесіди.

– Був у підпіллі, – відповів Люпин. – Майже в буквальному розумінні. Ось чому я, Гаррі, не міг тобі писати; відсилаючи листи, я міг себе ненароком викрити.

– Як це?

– Я жив серед таких, як сам, – пояснив Люпин. – Серед вовкулак, – додав він, побачивши, що Гаррі його не зрозумів. – Ледь чи не всі вони підтримують Волдеморта. Дамблдорові потрібен був шпигун, і я зміг прислужитися… кваліфіковано.

У його словах відчувалася гіркота, і він, мабуть, сам це зрозумів, бо трохи лагідніше всміхнувся й сказав:

– Я не нарікаю; це необхідна робота, і хто б її виконав краще за мене? Проте нелегко було втертися їм у довіру. На мені залишилися безпомильні ознаки перебування серед чарівників, тоді як вони уникали нормального середовища й жили як вигнанці, перебиваючись крадіжками… а то й убивствами.

– А чому їм подобається Волдеморт?

– Вони гадають, що за його панування житимуть краще, – пояснив Люпин. – А важко щось доводити, коли між ними Ґрейбек…

– Хто такий Ґрейбек?

– А ти хіба про нього не чув? – Люпинові руки судомно стисли коліна. – Фенрір Ґрейбек, мабуть, найлютіший з усіх нині живих вовкулак. Він вважає, що це його призначення в житті – покусати й заразити якомога більше людей; він прагне створити стільки вовкулак, щоб перемогти чарівників. У подяку за його послуги Волдеморт пообіцяв йому винагороду. Ґрейбек спеціалізується на дітях… треба кусати їх змалечку, повчає він, і виховувати безбатченками, виховувати в них ненависть до нормальних чаклунів. Волдеморт погрожує нацькувати його на людських синів і дочок, а Волдеморт словами не розкидається.

Люпин зробив паузу, а тоді сказав:

– Це Ґрейбек мене покусав.

– Що? – приголомшено перепитав Гаррі. – Тобто… коли ви ще були малі?

– Так. Мій батько його образив. Я дуже довго не знав, який саме вовкулака на мене напав; я навіть відчував до нього жаль, гадаючи, що він не зміг себе стримати, і знаючи вже тоді, яких мук зазнаєш під час перевтілення. Але Ґрейбек зовсім не такий. Коли наближається час повного місяця, він підбирається якомога ближче до своїх жертв, щоб легше було на них нападати. Він усе планує заздалегідь. І саме його використовує Волдеморт для згуртування вовкулак. Навряд чи мої розважливі аргументи мають успіх на тлі Ґрейбекових наполягань, що ми, вовкулаки, заслуговуємо крові, що ми повинні мститися нормальним людям.

– Але ж ви теж нормальні! – яро вигукнув Гаррі. – Просто у вас є певна… проблема…

Люпин розреготався.

– Часом ти мені дуже нагадуєш Джеймса. Він у товаристві казав, що в мене “маленька хутряна проблемка”. Багато хто думав, що я власник неслухняного кроля.

Люпин подякував містерові Візлі за склянку яєчного лікеру; він трохи побадьорішав. А Гаррі тим часом відчув хвилювання: згадка про батька нагадала йому, що він давно збирався щось у Люпина спитати.

– Чи ви коли-небудь чули про так званого Напівкровного Принца?

– Напівкровного кого?

– Принца, – повторив Гаррі, уважно стежачи, чи той щось пригадає.

– Принців-чаклунів не існує, – засміявся Люпин. – Ти що, хочеш привласнити собі цей титул? А я було подумав, що тобі вистачає й “Обранця”.

– Йдеться не про мене! – обурився Гаррі. – Напівкровний Принц колись навчався в Гоґвортсі; мені трапився його старий підручник з настійок. Він його всього списав закляттями, які сам і вигадав. Скажімо, таке як “Левікорпус”…

– О, в мої часи у Гоґвортсі воно було дуже модне, – занурюючись у спогади, сказав Люпин. – Пам’ятаю, як я був у п’ятому класі, то кілька місяців ніде не можна було ступити, щоб тебе не підняли в повітря за ногу.

– Мій тато ним користувався, – сказав Гаррі. – Я бачив це в ситі спогадів – він його був використав проти Снейпа.

Гаррі спробував це сказати буденним тоном, ніби недбало коментував якусь малозначну подію, але не знав, чи його слова прозвучали так, як треба; Люпин усміхався занадто співчутливо.

– Було таке, – підтвердив він, – але це робив не лише твій батько. Я ж кажу, що це було дуже популярне закляття… знаєш, як воно буває…

– Схоже, що закляття хтось винайшов саме тоді, коли ви навчалися в школі, – наполягав Гаррі.

– Не обов’язково, – заперечив Люпин. – Усі ці закляття входять у моду, а тоді знову забуваються, як і все на світі. – Він зазирнув Гаррі в очі й неголосно додав:

– Гаррі, Джеймс був чистокровний, і я клянуся, що він ніколи не просив нас називати себе “Принцом”.

Забувши про вдавану байдужість, Гаррі запитав:

– І то не був Сіріус? І не ви?

– Однозначно ні.

– Он як. – Гаррі дивився на вогонь. – Просто я подумав… він, той Принц, мені дуже допоміг на уроках настійок.

– Гаррі, а підручник дуже старий?

– Не знаю, я не перевіряв.

– Це могло б підказати, коли саме той Принц навчався у Гоґвортсі, – порадив Люпин.

Невдовзі усі почули, як Флер вирішила спародіювати Целестинину пісню “Казан, повний любові”. Побачивши обличчя місіс Візлі, усі сприйняли це як натяк, що пора вже спати. Гаррі з Роном полізли в Ронову кімнатку на горищі, де на Гаррі вже чекала додаткова розкладачка.

Рон заснув майже миттєво, а Гаррі, перш ніж лягати, ще понишпорив у своїй валізі й вийняв підручник “Прогресивної методики зіллєваріння”. Гортав сторінки, шукав, аж нарешті на самому початку підручника знайшов дату його видання. Книжці було майже півсотні років. П’ятдесят років тому в Гоґвортсі ще не вчилися ні його батько, ні батькові друзі. Розчарований, Гаррі кинув книжку назад у валізу, вимкнув лампу і зручніше влігся на розкладачці, думаючи про вовкулак і Снейпа, Стена Шанпайка й Напівкровного Принца, аж нарешті він провалився в неспокійний сон, де скрадалися якісь тіні й плакали покусані діти…

– Вона, мабуть, жартує…

Гаррі прокинувся, здригнувшись, і побачив у ногах ліжка якусь розбухлу панчоху. Нап’яв окуляри й роззирнувся навколо; крихітне віконечко було майже цілком заліплене снігом, а перед ним на ліжку рівненько сидів Рон і розглядав товстелезний золотий ланцюжок.

– Це що? – спитав Гаррі.

– Це від Лаванди, – в Роновім голосі відчувалася огида. – Невже вона думає, що я таке носитиму…

Гаррі придивився уважніше й розсміявся. На ланцюжку висіли великі золоті літери, що складалися у слова: “Моє серденько”.

– Чудово, – сказав він. – Розкішно. Обов’язково носи його перед Фредом і Джорджем.

– Ти тільки спробуй їм сказати, – погрозив Рон, запихаючи ланцюжок подалі з очей під подушку, – і я… я… я…

– Почнеш затинатися? – гигикнув Гаррі. – Та перестань, хіба б я таке казав?

– Але як їй могло спасти на думку, що мені таке сподобається? – пробубонів доволі спантеличений Рон.

– А ти згадай, – порадив Гаррі. – Може, ти колись десь бовкнув, що любиш з’являтися на людях зі словами “Моє серденько” на шиї?

– Та… ми розмовляємо мало, – пробурмотів Рон. – Ми переважно…

– Лижетесь, – договорив за нього Гаррі.

– Ну, так, – зізнався Рон. На мить завагався, а тоді запитав: – А Герміона справді зустрічається з Маклаґеном?

– Не знаю, – знизав плечима Гаррі. – На святі в Слизорога вони були разом, але їм, по-моєму, не дуже добре пішло.

Рон трохи пожвавішав, глибше запихаючи руку в панчоху з дарунками.

Серед гостинців для Гаррі був светр, власноручно сплетений місіс Візлі, з великим золотим сничем на грудях; від близнюків – величезна коробка з продукцією “Відьмацьких витівок Візлів”, а ще – вогкий, із запахом цвілі, пакуночок, підписаний: “Хазяїнові од Крічера”.

Гаррі придивився.

– Як думаєш – безпечно його відкривати? – запитав у Рона.

– Нічого страшного там бути не може, бо всю нашу пошту перевіряють у міністерстві, – відповів Рон, хоч і сам позирав на пакуночок з осторогою.

– Я й не подумав, щоб щось дарувати Крічеру! Чи ельфам-домовикам дарують різдвяні гостинці? – поцікавився Гаррі, обережно штурхаючи пакуночок.

– Хіба такі, як Герміона, – знизав плечима Рон. – Але давай спочатку подивимось, що воно таке, поки тебе не загризло сумління.

За мить Гаррі голосно закричав і зіскочив зі своєї розкладачки – у пакуночку було повнісінько личинок.

– Гарно, – зареготав Рон. – Яка турбота.

– Краще це, ніж твій ланцюжок, – огризнувся Гаррі, й Рон відразу посмутнішав.

На Різдвяний обід усі посходилися у нових светрах – тобто всі, крім Флер (бо місіс Візлі, здається, не захотіла гаяти на неї час) та самої місіс Візлі, яка красувалася в новесенькому темно-синьому відьомському капелюшку, що виблискував крихітними зірочками-діамантами, та ефектному золотому кольє.

– Це мені Фред і Джордж подарували! Яка краса, правда?

– Мамо, ми почали тебе більше цінувати, відколи нам доводиться самим прати шкарпетки, – зітхнув Джордж і легковажно махнув рукою. – Передати пастернаку, Ремусе?

– Гаррі, у тебе у волоссі личинка, – весело повідомила Джіні й перехилилася через увесь стіл, щоб її забрати; Гаррі відчув поза спиною мороз, хоч з личинкою це не було пов’язано.

– Як шахливо! – підкреслено здригнулася Флер.

– Ага, скажи? – підтримав її Рон. – Підливки, Флер?

Він з таким завзяттям повернувся по соусницю, що збив її зі столу; Білл махнув чарівною паличкою – підливка здійнялася вгору, а тоді покірно повернулася назад у соусницю.

– Ти не кгашчий за ту Тонкс, – сказала Флер Ронові, коли той перестав посилати Біллові вдячні повітряні цілунки. – Вона завшти все збиває…

– Я запрошувала дорогеньку Тонкс прийти до нас сьогодні, – заявила місіс Візлі, занадто різко ставлячи на стіл моркву й пропікаючи поглядом Флер. – Але вона не може. Ремусе, ти з нею останнім часом розмовляв?

– Ні, я взагалі мало з ким спілкувався, – відповів Люпин. – Але ж Тонкс, мабуть, мала б відвідати власну родину?

– Гм, – засумнівалася місіс Візлі. – Можливо. Хоч у мене склалося враження, що вона планує святкувати Різдво на самоті.

Вона роздратовано зиркнула на Люпина, немовби це він винен, що замість Тонкс її невісткою має стати Флер, але Гаррі, поглядаючи на Флер, яка годувала Білла з власної виделки шматочками індика, подумав, що битва, яку веде з нею місіс Візлі, заздалегідь приречена на поразку. І тут він пригадав одне запитання, що стосувалося Тонкс, а кого ж було краще запитати, як не Люпина, людину, яка знала все про патронусів?

– Патронус Тонкс змінив форму, – сказав він йому. – Принаймні так казав Снейп. Я не знав, що таке буває. Від чого може мінятися патронус?

Люпин, не поспішаючи, дожував, а тоді поволі відповів:

– Інколи… від серйозного потрясіння… емоційного шоку…

– Він був великий і мав чотири лапи, – сказав Гаррі, вражений несподіваною думкою, і стишив голос. – Стоп… а чи не був це?..

– Артуре! – раптом вигукнула місіс Візлі. Вона схопилася з крісла, притисла руку до грудей і не зводила очей з вікна. – Артуре… це Персі!

– Що?

Містер Візлі озирнувся. Усі теж одразу глянули у вікно; Джіні навіть устала, щоб було краще видно. І справді – засніженим подвір’ям крокував Персі Візлі, поблискуючи на сонці роговими окулярами. Одначе він був не сам.

– Артуре, він… він з паном міністром!

І справді, чоловік, якого Гаррі бачив у “Щоденному віщуні”, йшов, злегка накульгуючи, слідом за Персі; грива його сивіючого волосся та чорний плащ були вкриті сніжинками. Ще ніхто не вимовив ані слова, ще містер і місіс Візлі не встигли обмінятися спантеличеними поглядами, а вже відчинилися двері, й на порозі кухні з’явився Персі.

Якусь мить панувала гнітюча тиша. Потім Персі доволі стримано сказав:

– Веселих свят, мамо.

– Ой, Персі! – зойкнула місіс Візлі й кинулася його обіймати.

Руфус Скрімджер став у дверях, спираючись на ціпок, і дивився на цю зворушливу сцену.

– Вибачте нам за вторгнення, – сказав він, коли місіс Візлі, всміхаючись і витираючи очі, повернулася до нього. – Ми з Персі були тут поблизу… робота, знаєте… і він не міг стриматися, щоб не зайти вас провідати.

Проте Персі не виявляв ані найменшого бажання привітатися з рештою родини. Він стояв, ніби проковтнув палицю, і дивився кудись понад головами. Містер Візлі, Фред і Джордж стежили за ним з кам’яними обличчями.

– Заходьте, сідайте, пане міністре! – заметушилася місіс Візлі, поправляючи капелюшка. – Пригощайтеся пундичкою або індингом… тобто…

– Ні-ні, шановна Молі, – почав відмовлятися Скрімджер. Гаррі здогадався, що він запитав її ім’я в Персі перед тим, як зайти в дім. – Не хочу заважати, я взагалі не посмів би зайти, якби не Персі – він так хотів усіх вас побачити…

– Ой, Персичку! – просльозилася місіс Візлі, цілуючи сина.

– …ми забігли тільки на п’ять хвилинок, тож я погуляю на подвір’ї, поки ви тут наговоритеся з Персі. Ні-ні, я не хочу втручатися! Якби хтось показав мені ваш чудесний садочок… о, бачу, цей юнак уже попоїв, може, він зі мною прогуляється?

Атмосфера в кімнаті відчутно змінилася. Усі перевели погляди зі Скрімджера на Гаррі. Нікого не переконало Скрімджерове вдавання, ніби він не знає, як Гаррі звати. Неприродно було й те, що міністр обрав для супроводу саме його, хоч у Джіні, Флер і Джорджа тарілки теж спорожніли.

– Добре, – пролунав у тиші голос Гаррі.

Він теж не повірив: попри Скрімджерові запевнення, що вони випадково опинилися поблизу, а Персі забажав побачитися з рідними, справжньою причиною їхнього візиту могло бути Скрімджерове бажання поговорити з Гаррі віч-на-віч.

– Усе нормально, – неголосно сказав він, минаючи Люпина, який теж підвівся. – Нормально, – наголосив, бо містер Візлі уже роззявив було рота, щоб заперечувати.

– Чудово! – зрадів Скрімджер, відступаючи трохи вбік, щоб Гаррі перший вийшов з дверей. – Ми тільки обійдемо садочок, а тоді й відбудемо разом з Персі. Святкуйте далі!

Гаррі йшов через двір у зарослий, засніжений сад, а Скрімджер накульгував поруч. Гаррі знав, що той колись очолював службу аврорів; міцний, увесь у бойових шрамах, він був цілковитою протилежністю огрядному Фаджеві в його котелку.

– Гарно тут, – Скрімджер зупинився біля тиночка й подивився на засніжений газон та нечіткі обриси рослин. – Гарно.

Гаррі не відповів. Він відчував, що Скрімджер його розглядає.

– Я вже давно хотів з тобою зустрітися, – сказав нарешті Скрімджер. – Ти це знав?

– Ні, – чесно зізнався Гаррі.

– О так, дуже давно. Але Дамблдор занадто тебе оберігає, – додав Скрімджер. – Природно, цілком природно, після всього, що ти пережив… особливо після того, що було в міністерстві…

Він зачекав, чи не скаже щось Гаррі, але той і далі мовчав, тож міністр продовжив:

– Я шукав можливості поговорити з тобою з першого дня на цій посаді, але Дамблдор… цілком зрозуміло, як я вже зазначив… дуже опирався.

Гаррі й далі мовчав, очікуючи.

– А які ходили чутки! – похитав головою Скрімджер. – Зрозуміло, ми з тобою знаємо, як перекручують усі ці історії… усі ці шепоти про пророцтво… про те, що ти “Обранець”…

“Оце вже ближче, – подумав Гаррі, – до справжньої причини Скрімджерових відвідин”.

– …я припускаю, що Дамблдор обговорював це з тобою?

Гаррі замислився, що краще – збрехати чи ні. Дивився на крихітні сліди гномиків по клумбах і на розкиданий сніг там, де Фред упіймав гнома, який зараз у балетній пачці стримів на вершечку різдвяної ялинки. Врешті вирішив сказати правду… принаймні частину правди.

– Так, ми про це говорили.

– Говорили, говорили… – повторив Скрімджер. Гаррі краєм ока помітив, що Скрімджер нишком за ним стежить, тому прикинувся, ніби його дуже зацікавив ще один гномик, який вистромив голову з-під замерзлого рододендрона. – І що ж тобі, Гаррі, сказав Дамблдор?

– Вибачте, але це має залишатися між нами, – відповів Гаррі.

Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:

– Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати… ні-ні… та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення – “Обранець” ти чи ні?

Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.

– Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.

– Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, – засміявся Скрімджер. – Але якщо брати чаклунську спільноту загалом… усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.

Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв’яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.

– Люди вірять, що саме ти “Обранець”, розумієш? – пояснив Скрімджер. – Вони вважають тебе справжнім героєм… і так воно, Гаррі, і є. Немає значення, обраний ти чи ні! Скільки ти вже разів стикався віч-на-віч з Тим-Кого-Не-Можна-Називати? Та в будь-якому разі, – вів далі міністр, не чекаючи відповіді, – головне, Гаррі, в тому, що для багатьох ти став символом надії. Думка, що існує хтось такий, хто має змогу, кому навіть судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати… зрозуміло, це людей підбадьорює. І я не можу не сподіватися, що коли ти це збагнеш, то вирішиш, що це, ну… майже твій обов’язок стати пліч-о-пліч з міністерством і морально всіх підтримати.

Гномик саме впіймав черв’яка і щосили тяг його з замерзлої землі. Гаррі так довго мовчав, що Скрімджер теж зиркнув на гномика і сказав:

– Кумедні хлоп’ята, правда? То що скажеш, Гаррі?

– Мені трохи не зрозуміло, чого ви хочете, – поволі проказав Гаррі. – “Стати пліч-о-пліч з міністерством”… що це означає?

– Ой, та нічого обтяжливого, запевняю, – пояснив Скрімджер. – Якби тебе бачили, що ти вряди-годи забігаєш до міністерства, то це б створило непогане враження. А в міністерстві ти міг би частенько спілкуватися з Ґавейном Робардзом, моїм наступником на посаді керівника служби аврорів. Долорес Амбридж казала мені, що ти мрієш стати аврором. Це було б дуже легко влаштувати…

Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?

– Отже, по суті, – сказав Гаррі, мовби бажаючи з’ясувати деякі моменти, – ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?

– Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, – полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув. – Так званий “Обранець”, розумієш… це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне…

– Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, – Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, – то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?

– Ну, – трохи насупився Скрімджер, – ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б…

– Навряд чи з цього щось вийде, – ввічливо заперечив Гаррі. – Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.

Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.

– Я й не сподівався, що ти зрозумієш, – заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. – Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…

– Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, – урвав його Гаррі. – Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.

Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:

– Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?

– Я не хочу, щоб мене використовували, – відповів Гаррі.

– Дехто вважає, що це твій обов’язок – служити міністерству!

– А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, – справжній смертежер, – Гаррі вже не міг стримуватися. – Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці “Обранця”!

– То ти не “Обранець”? – запитав Скрімджер.

– Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? – гірко всміхнувся Гаррі. – Принаймні для вас не має.

– Не треба було мені такого казати, – почав виправдовуватися Скрімджер. – Це було нетактовно…

– Ні, це було чесно, – заперечив Гаррі. – Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне – аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…

Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: “Я не повинен брехати”.

– Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.

Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.

– Що там замислив Дамблдор? – безцеремонно запитав Скрімджер. – Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?

– Поняття не маю, – знизав плечима Гаррі.

– Та ти б і так не сказав, – припустив Скрімджер, – якби щось і знав.

– Не сказав би, – погодився Гаррі.

– Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.

– Спробуйте, – байдуже зронив Гаррі. – Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.

Запала довга тиша.

– Ну, принаймні мені ясно одне – він добряче з тобою попрацював, – зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. – Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?

– Саме так, – підтвердив Гаррі. – Я радий, що ми це з’ясували.

І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.

Слизоспогади

Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися пізно по обіді в кухні біля каміна, щоб повертатися в Гоґвортс. Міністерство організувало одноразове під’єднання до мережі порошку флу, щоб швидко й безпечно повернути учнів до школи. Попрощатися з ними прийшла лише місіс Візлі, бо всі інші – містер Візлі, Фред, Джордж, Білл і Флер – були на роботі. Коли настала мить розлуки, місіс Візлі розридалася. Треба сказати, що останнім часом очі в неї були на мокрому місці; вона часто плакала після того, як Персі на Різдво стрімголов вискочив з хати в заліплених товченим пастернаком окулярах (відповідальність за це гордо брали на себе одночасно Фред, Джордж і Джіні).

– Не плачте, мамо, – поплескувала Джіні по спині місіс Візлі, що ридала в неї на плечі, – усе ж добре…

– Не треба за нас журитися, – додав Рон, дозволяючи матері міцно цмокнути його в щоку вологими вустами, – тим паче за Персі. Він така паскуда, нема чого його жаліти.

Місіс Візлі ще дужче розридалася, пригортаючи до себе Гаррі.

– Обіцяй, що будеш обережний… уникай неприємностей…

– Я завжди уникаю, місіс Візлі, – заспокоював її Гаррі. – Ви ж знаєте, що я люблю спокійне життя.

Вона всміхнулася крізь сльози й відійшла на крок.

– То будьте чемні всі…

Гаррі ступив у смарагдове полум’я і крикнув:

– Гоґвортс! – Останній погляд на візлівську кухню й на заплакане лице місіс Візлі – і його огорнуло полум’я; швидко обертаючись, він бачив уривками розмиті обриси кімнат інших чаклунів; вони зникали перш, ніж він устигав їх роздивитися; потім обертання почало сповільнюватися, і врешті-решт він зупинився прямісінько в каміні кабінету професорки Макґонеґел. Вона лише на мить відірвалася від роботи, поки він переступав через решітку.

– Добрий вечір, Поттере. Не нанеси на килим сажі.

– Добре, пані професорко.

Поки Гаррі поправляв окуляри й пригладжував волосся, прибув Рон. Потім – Джіні, й вони утрьох вийшли з кабінету Макґонеґел і подалися до ґрифіндорської вежі. Гаррі зазирав у вікна в коридорі, повз які проходив; сонце вже сідало за обрій, а вся земля довкола була вкрита ще товщим килимом снігу, ніж у “Барлозі”. Вдалині він побачив Геґріда, що перед своєю хатиною годував Бакбика.

– Ялинкові прикраси, – впевнено сказав Рон, коли друзі підійшли до Гладкої Пані. Вона була значно блідіша, ніж завжди, і здригнулася, почувши Ронів голос.

– Ні, – заперечила вона.

– Як це “ні”?

– А так, бо вже новий пароль, – пояснила Гладка Пані. – І прошу тут не кричати.

– Нас тут не було, звідки нам?..

– Гаррі! Джіні!

До них бігла розрум’янена Герміона в плащі, шапці й рукавичках.

– Я повернулася години дві тому, оце відвідала Геґріда й Бак… тобто Чахокрила, – захекано повідомила вона. – Гарно відсвяткували Різдво?

– Так, – одразу відповів Рон, – чимало подій, Руфус Скрім…

– Гаррі, я щось для тебе маю, – Герміона навіть не глянула на Рона, й бровою не повела, ніби його й не чула. – Ой, стривайте… пароль. Поміркованість.

– Отож, – кволо зітхнула Гладка Пані і відхилилася, відкриваючи отвір за портретом.

– Що з нею? – здивувався Гаррі.

– Очевидно, перепила під час Різдва, – закотила очі Герміона й перша увійшла до переповненої вітальні. – Гладка Пані зі своєю подругою Віолеттою видудлила всі запаси вина на картині з п’яними ченцями – тій, що біля класу заклинань. Але то таке…

Вона понишпорила в кишені й вийняла сувій пергаменту, списаний Дамблдоровим почерком.

– Чудово, – зрадів Гаррі, відразу розгорнув пергамент і довідався, що черговий урок з Дамблдором заплановано вже на завтрашній вечір. – Я йому повинен стільки всього розповісти… і вам теж. Ходімо десь сядемо…

Але тієї миті почувся голосний писк: “Рончик-Бончик!”, – хтозна-звідки вилетіла Лаванда Браун і кинулася Ронові в обійми. Дехто з присутніх захихотів; Герміона дзвінко розсміялася й звернулася до Джіні:

– Там є столик… підемо?

– Ні, дякую, я обіцяла зустрітися з Діном, – відмовилася Джіні, хоч Гаррі й помітив, що сказала вона це без особливого завзяття. Покинувши Рона з Лавандою, які, здавалося, демонструють боротьбу у вертикальному положенні, Гаррі повів Герміону до вільного столика.

– То як відсвяткувала Різдво?

– Та нормально, – стенула вона плечима. – Нічого особливого. А як було у “Рончика-Бончика”?

– Зараз розкажу, – відповів Гаррі. – Але чуєш, Герміоно, чи не можеш ти…

– Ні, не можу, – рішуче урвала вона його. – Навіть не проси.

– Я думав, що минуть різдвяні…

– Гаррі, це Гладка Пані видудлила бочку п’ятсотлітнього вина, а не я. То про які важливі новини ти хотів мені розповісти?

Вона була надто сердита, щоб з нею сперечатися, тож Гаррі на деякий час забув про Рона й переповів їй підслухану розмову Мелфоя зі Снейпом.

Коли він закінчив, Герміона якийсь час замислено сиділа, а тоді запитала:

– А ти не думаєш…

– …що він прикинувся, ніби пропонує допомогу, щоб хитрощами змусити Мелфоя розповісти, що той задумав?

– Так, – погодилася Герміона.

– Ронів тато й Люпин теж так думають, – неохоче визнав Гаррі. – Але це доводить, що Мелфой таки щось замислив. Згодна?

– Згодна, – поволі відповіла вона.

– І він виконує накази Волдеморта, як я й казав!

– Гм… а чи хтось із них згадував Волдеморта?

Гаррі насупився, намагаючись пригадати.

– Не пам’ятаю… Снейп точно казав “твій хазяїн”, а хто ж іще то міг бути?

– Не знаю, – закусила губу Герміона. – Може, його батько?

Вона, заглиблена у свої думки, дивилася в другий бік кімнати, не помічаючи навіть, як Лаванда лоскоче Рона.

– А як там Люпин?

– Не дуже, – відповів Гаррі й розповів їй про Люпинове перебування серед вовкулак і про труднощі, які в того виникли під час виконання завдання. – Ти коли-небудь чула про Фенріра Ґрейбека?

– Чула! – стривожено підтвердила Герміона. – І ти, Гаррі, теж чув!

– Коли, на історії магії? Ти ж добре знаєш, що я ніколи не слухаю…

– Ні-ні, не на історії магії… Мелфой залякував ним Борджина! – нагадала Герміона. – На алеї Ноктерн, невже не пам’ятаєш? Він сказав, що Ґрейбек – давній друг родини, який перевірятиме, що поробляє Борджин!

Гаррі витріщився на неї з роззявленим ротом.

– Я й забув! Але ж це доводить, що Мелфой – смертежер, бо інакше як він міг підтримувати зв’язок з Ґрейбеком, ще й наказувати тому, що робити?

– Підозріло, – ледь чутно погодилась Герміона. – Хіба що…

– Ой, та перестань, – роздратувався Гаррі, – тут уже нічого не вигадаєш!

– Можливо, то було порожнє, нічим не підкріплене залякування.

– Я з тебе просто дивуюся, – похитав головою Гаррі. – Побачимо, хто з нас має рацію… Герміоно, ти ще захочеш узяти свої слова назад – так, як зараз воліли б це зробити в міністерстві. До речі, я ще ж посварився з Руфусом Скрімджером…

І далі цілий вечір вони дружно лаяли Міністерство магії, бо Герміона, як і Рон, вважала, що після всього, що міністерство влаштувало Гаррі торік, звертатися до нього по допомогу – величезне нахабство.

Новий семестр почався на другий день з приємної несподіванки для шестикласників: на дошці оголошень хтось уночі пришпилив велике повідомлення.

УРОКИ ЯВЛЕННЯ

Якщо вам виповнилося або виповниться до 31-го серпня

сімнадцять років, то ви має право записатися на тримісячний

курс уроків явлення під керівництвом інструктора

з Міністерства магії.

Охочих відвідувати цей курс просимо залишити внизу свої підписи.

Ціна: 12 ґалеонів.

Гаррі й Рон приєдналися до юрби учнів, які штовхалися біля повідомлення й по черзі записувалися знизу. Рон уже витяг було перо, щоб підписатися відразу після Герміони, як до нього ззаду підкралася Лаванда, затулила йому очі долонями й защебетала:

– Угадай, хто це, Рончинку-Бончику?

Гаррі розвернувся й побачив, що Герміона йде від них; він її догнав, аби не лишатися з Роном і Лавандою, але, на його подив, розпашілий і злий Рон теж наздогнав їх біля отвору за портретом. Не кажучи ні слова, Герміона прискорила крок, щоб порівнятися з Невілом.

– Отже… уроки явлення, – з тону, яким це сказав Рон, ставало зрозуміло, що сцену коло дошки оголошень краще не згадувати. – Весело буде, га?

– Не знаю, – засумнівався Гаррі. – Можливо, воно краще виходить, коли виконуєш сам. Мені не дуже сподобалося, коли Дамблдор брав мене з собою.

– Я й забув, що ти вже являвся… а мені краще б спочатку скласти іспит, – стурбовано сказав Рон. – Як Фред і Джордж.

– Але ж Чарлі іспит завалив.

– Завалив, але Чарлі більший за мене, – Рон виставив руки, наче горила, – тому Фред і Джордж не дуже з нього й знущалися… принаймні не у вічі…

– А коли можна буде скласти іспит?

– Зразу, як стукне сімнадцять. Для мене це буде аж у березні!

– Але ти не матимеш права являтися тут, у замку…

– Хіба в цьому суть? Головне, щоб усі знали, що я можу являтися, якщо захочу.

Не один Рон був захоплений перспективою вивчати явлення. Цілісінький день тільки й розмов було, що про майбутні уроки; усі надавали величезного значення можливості виникати і зникати, коли захочеш.

– Як це буде круто – просто взяти і… – Шеймус клацнув пальцями, ніби ось-ось мав зникнути. – Мій двоюрідний брат Ферґус так робить, щоб мене подратувати. Нічого, ще трохи – і про спокій він забуде назавжди…

Поринувши в такі чудові мрії, він занадто жваво махнув чарівною паличкою і, замість створити фонтанчик з чистенькою водичкою, як того вимагала тема уроку заклинань, з палички, наче з брандспойта, ударив потужний струмінь, рикошетом одбився від стелі і вмазав професорові Флитвіку просто в лице.

– А Гаррі вже являвся, – сказав Рон збентеженому Шеймусові після того, як професор Флитвік висушився помахом чарівної палички й наказав Шеймусові за кару переписувати речення “Я чарівник, а не бабуїн, що розмахує довбнею”. – Дамб… е-е… хтось брав його з собою. Явлення пліч-о-пліч, знаєш.

– Ого! – прошепотів Шеймус, і вони з Діном і Невілом присунулися ближче, щоб почути, як це воно – являтися. Аж до вечора всі інші шестикласники набридали Гаррі проханнями описати свої відчуття під час явлення. Його запевнення в тому, що цей засіб пересування дуже незручний, їх чомусь не знеохотили, а викликали благоговіння. Він ще відповідав на детальні розпитування, коли побачив, що до восьмої вечора лишається всього десять хвилин. Щоб вчасно піти й не запізнитися на урок з Дамблдором, довелося брехати, що треба повернути в бібліотеку книжку.

Лампи в Дамблдоровім кабінеті світилися, портрети колишніх директорів тихенько похропували в рамах, а сито спогадів уже стояло на письмовому столі. Дамблдорові руки лежали по обидва боки сита; права й досі була почорніла й обгоріла. Чогось вона ніяк не гоїлася і Гаррі вже, мабуть, всоте, подумав, що ж це її так страшно покалічило, але спитати не посмів; Дамблдор казав, що з часом про все розповість, до того ж треба було обговорити ще й іншу тему. Та не встиг Гаррі нічого сказати про Снейпа й Мелфоя, як заговорив сам Дамблдор.

– Я чув, ти на Різдво зустрічався з міністром магії?

– Так, – підтвердив Гаррі. – Він не був мною задоволений.

– Не був, – зітхнув Дамблдор. – Мною він теж не дуже задоволений. Але спробуємо, Гаррі, не впадати у відчай, а й далі робити своє.

Гаррі засміявся.

– Він хотів, щоб я переконав чаклунську спільноту, що міністерство працює чудово.

Дамблдор усміхнувся.

– Це взагалі-то була ще Фаджева ідея. В останні дні на посаді, відчайдушно чіпляючись за неї руками й ногами, він домагався зустрічі з тобою, в надії, що ти його підтримаєш…

– Після всього, що Фадж зробив торік? – сердито перепитав Гаррі. – Після Амбридж?

– Я казав Корнеліусу, що це безнадійно, але ідея не зникла, коли він пішов. У перші ж години після призначення Скрімджера ми з ним зустрічалися й він вимагав, щоб я влаштував йому зустріч з тобою…

– То он чого ви сперечалися! – вигукнув Гаррі. – Про це було в “Щоденному віщуні”.

– Буває, що й “Віщун” пише правду, – погодився Дамблдор, – навіть якщо це випадково. Так, саме тому ми й сперечалися. Але, бачу, Руфус таки зумів на тебе вийти.

– Він мене звинуватив, що я “душею й тілом відданий Дамблдору”.

– Як грубо з його боку.

– Я сказав, що він має рацію.

Дамблдор відкрив було рота, проте нічого так і не сказав. Фенікс Фоукс у Гаррі за спиною тихенько, м’яко й мелодійно скрикнув. Гаррі страшенно зніяковів, бо помітив, що яскраво-сині Дамблдорові очі зволожились, і Гаррі поспіхом почав розглядати свої коліна.

Та коли Дамблдор заговорив, голос у нього був доволі рівний.

– Гаррі, я дуже зворушений.

– Скрімджер хотів довідатися, де ви буваєте, коли покидаєте Гоґвортс, – сказав Гаррі, не відводячи очей з колін.

– Він постійно намагається це рознюхати, – Дамблдорів голос звучав цілком бадьоро і Гаррі вирішив, що вже можна безпечно піднімати голову. – Він навіть спробував за мною шпигувати. Дуже кумедно. Призначав для стеження Доліша. Негарно з його боку. Мені навіть один раз довелося Доліша зачаклувати; зробив я це з превеликим жалем.

– То вони все ще не знають, де ви буваєте? – Гаррі сподівався довідатись більше про цю інтригуючу таємницю, але Дамблдор лише всміхнувся, дивлячись на нього поверх схожих на два півмісяці окулярів.

– Не знають, і тобі теж не пора ще знати. А зараз, якщо в тебе більше немає запитань, пропоную рухатися далі.

– Є запитання, пане директоре, – сказав Гаррі. – Про Мелфоя і Снейпа.

– Про професора Снейпа, Гаррі.

– Так, пане директоре. Я їх підслухав під час вечірки в професора Слизорога… чесно кажучи, я просто за ними пішов…

Дамблдор вислухав розповідь Гаррі з незворушним обличчям. Коли Гаррі закінчив, директор помовчав, а тоді сказав:

– Дякую, Гаррі, що ти все мені розповів, але раджу тобі викинути це з голови. Не думаю, що це щось важливе.

– Не важливе? – не повірив своїм вухам Гаррі. – Пане професоре, чи ви зрозуміли?..

– Так, Гаррі, слава Богу, я наділений надзвичайними розумовими здібностями, тому второпав усе, що ти мені сказав, – трохи різкувато відповів Дамблдор. – На твоєму місці я припустив би навіть таку можливість, що я зрозумів більше за тебе. Я радий, що ти ділишся зі мною своїми сумнівами, але мушу тебе запевнити: ти не повідомив нічого такого, що викликало б моє занепокоєння.

Гаррі сердито мовчав і лише зиркав на Дамблдора. Що це означає? Невже Дамблдор і справді наказав Снейпові вивідати, що робить Мелфой, і тоді все, що йому розповів Гаррі, він уже чув від самого Снейпа? А може, насправді його ця новина стривожила, просто він не подавав знаку?

– То ви, пане директоре, – запитав Гаррі, як він сподівався, ввічливо і спокійно, – і далі йому довіряєте?..

– Я вже відповів тобі, і досить терпляче, на це запитання, – урвав Дамблдор; судячи з голосу, цього разу він терплячий не був. – Моя відповідь незмінна.

– А як же інакше, – пролунав в’їдливий голос – Фінеас Ніґелус, очевидно, лише вдавав, що спить. Дамблдор не звернув на нього уваги.

– А зараз, Гаррі, я вже наполягаю, щоб ми почали урок. Сьогодні нам треба обговорити значно важливіші речі.

Гаррі відчував, як його охоплює бунтівний настрій. А що було б, якби він відмовився змінити тему розмови, якби вимагав поговорити про Мелфоя? Ніби прочитавши думки Гаррі, Дамблдор похитав головою.

– Ой, Гаррі, як часто таке трапляється, навіть між найкращими друзями! Кожен з нас вважає, що його судження набагато важливіші за те, чим хоче поділитися інший!

– Я не вважаю, що ви хочете розказати щось неважливе, – холодно відказав Гаррі.

– Цілком слушно, – повеселішав Дамблдор. – Сьогодні я хочу тобі показати два спогади, обидва здобуті з величезними труднощами, причому другий, мабуть, найважливіший з усієї моєї колекції.

Гаррі вперто мовчав; він і далі сердився, що його розповідь була сприйнята саме так, проте бачив, що подальші суперечки не мають сенсу.

– Отже, – Дамблдорів голос дзвенів, – ми сьогодні зустрілися, щоб продовжити знайомство з життєвим шляхом Тома Редла, котрого на тому уроці ми покинули на порозі Гоґвортсу. Ти пам’ятаєш, як його захопила звістка, що він чарівник, як він відмовився від мого супроводу під час відвідин алеї Діаґон, і як я, у свою чергу, попередив його, що крадіжки в школі неприпустимі.

Отож настав початок нового шкільного року, і Том Редл, тихенький хлопчина в мантії з комісійної крамниці, став у чергу з іншими першокласниками для церемонії Сортування. Він був розподілений у слизеринський гуртожиток буквально тієї миті, як його голови торкнувся Сортувальний Капелюх, – Дамблдор показав почорнілою рукою на полицю в себе над головою, де непорушно лежав стародавній Сортувальний Капелюх. – Як зашвидко Редл довідався, що уславлений засновник його гуртожитку міг розмовляти зі зміями, мені невідомо… можливо, того ж таки вечора. Ця новина ще дужче його захопила й посилила відчуття власної значущості.

Та навіть якщо він у вітальні й лякав чи дивував товаришів-слизеринців своїм знанням парселмови, то вчителі про це нічогісінько не знали. Хлопець не виявляв ані зарозумілості, ні агресивності. Як надзвичайно обдарований і гарний з себе сирота, він практично з першого дня свого прибуття привертав підвищену увагу й симпатію вчителів. Він був чемний, урівноважений і спраглий знань. Майже на всіх справляв добре враження.

– Пане директоре, а ви їм не казали, який він був, коли ви зустріли його в сиротинці? – поцікавився Гаррі.

– Не казав. Хоч він ніяк не виявляв свого каяття, та, можливо, йому таки було прикро за свою попередню поведінку і він мав намір почати нове життя. Я вирішив дати йому таку змогу.

Дамблдор зупинився й допитливо глянув на Гаррі, що вже роззявив було рота для запитання. Он вона, Дамблдорова схильність довіряти людям попри переконливі свідчення, що вони на це не заслуговують! Але тут Гаррі щось пригадав…

– Пане директоре, ви ж йому насправді, мабуть, не довіряли? Він мені казав… той Редл, що виник зі щоденника, сказав: “Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів”.

– Скажімо так: я ніколи не вважав само собою зрозумілим, що він заслуговує довіри, – пояснив Дамблдор. – Як я вже зазначав, я вирішив за ним пильнувати – і так і робив. Не скажу, що мої спостереження одразу дали якісь вагомі результати. Зі мною він завжди був насторожі; думаю, відчував, що занадто розкрив мені карти, коли з радістю довідався про свою істинну натуру. Він намагався не говорити більше нічого зайвого, але не міг уже повернути назад те, що тоді мимохіть з нього вирвалося; не міг і стерти з моєї пам’яті інформацію, якою поділилася зі мною пані Коул. Проте йому вистачало глузду не намагатися мене зачаклувати, як він це робив з багатьма вчителями.

Минали роки, і він згуртував довкола себе групу відданих друзів; я називаю їх так за браком кращого терміна, хоч, як я вже казав, Редл, поза сумнівом, не відчував до них ані найменшої симпатії. Цю групу оточував у замку певний ореол темної романтики. Це була строката компанія; мішанина слабаків, що потребували захисту, честолюбців, охочих погрітися в променях чужої слави, та розбишак, які тяглися до ватажка, що міг продемонструвати їм найвитонченішу жорстокість. Інакше кажучи, це були предтечі смертежерів, а деякі з них, закінчивши Гоґвортс, і справді стали першими смертежерами.

Редл тримав їх залізною рукою, тому вони ніколи не попадалися на відвертих правопорушеннях, хоча сім років перебування в Гоґвортсі відзначилися низкою диких випадків, з якими їх, одначе, так ніхто й не зумів пов’язати. Найгірший з них, безперечно, той, коли було відчинено Таємну кімнату, внаслідок чого загинула дівчина. Ти вже знаєш, що тоді помилково звинуватили в цьому злочині Геґріда.

Я небагато знайшов спогадів про перебування Редла в Гоґвортсі, – сказав Дамблдор, кладучи на сито спогадів свою почорнілу руку. – Мало хто з тих, що знали його тоді, готові про нього говорити; вони залякані. Все, що мені відомо, стосується періоду, коли він уже покинув Гоґвортс. Спогади ці коштували мені неймовірних зусиль, коли доводилося вистежувати тих небагатьох, з кого можна було витягти бодай якісь свідчення, перетрушувати старі архівні документи й розпитувати свідків – і маґлів, і чарівників.

Ті, кого я все ж переконав говорити, розповідали, що Редл був одержимий пошуками свого родоводу. Це й зрозуміло: він виріс у сиротинці й бажав довідатися, як він там опинився. Він марно шукав хоч якихось згадок про Тома Редла-старшого на щитах у кімнаті трофеїв, у списках старост, які збереглися в шкільних архівах, навіть у книжках з історії чаклунства. Зрештою, він змушений був визнати, що в Гоґвортсі ніколи не ступала нога його батька. Я гадаю, що саме тоді він навіки зрікся свого імені, перевтілившись у Лорда Волдеморта, й почав досліджувати родовід матері, яку він досі зневажав – на його думку, вона не могла бути відьмою, бо не встояла перед такою ганебною людською вадою, як смерть.

Єдиною ниточкою, за яку він міг зачепитися, було ім’я Ярволод, що належало, як він знав від обслуги сиротинця, батькові його матері. Врешті-решт, після копіткого дослідження старих книжок з чаклунської генеалогії він виявив існування вцілілої лінії нащадків Слизерина. Того літа, коли йому виповнилося шістнадцять років, він покинув сиротинець, у який повертався щороку, й вирушив на пошуки своїх родичів Ґонтів. А зараз, Гаррі, встань…

Дамблдор підвівся, і Гаррі побачив, що він знову тримає маленьку кришталеву пляшечку з вируючими в ній перламутровими спогадами.

– Мені дуже пощастило, що я їх знайшов, – зізнався Дамблдор, виливаючи в сито спогадів мерехтливу речовину. – Ти й сам це зрозумієш, коли в них зануришся. Почнемо?

Гаррі підступив до кам’яної чаші й слухняно нахилився над нею, аж доки його обличчя занурилося під поверхню спогадів; він відчув знайомий стан падіння в порожнечу, а тоді приземлився на брудній кам’яній підлозі в майже суцільній темряві.

Минуло кілька секунд, поки він упізнав, де він, а за цей час поруч уже виник і Дамблдор. Гаррі ніколи в житті не бачив такого бруду, як зараз у хаті Ґонтів. Стеля була рясно вкрита павутинням, а підлога пилюкою; зацвілі напівзогнилі рештки їжі лежали на столі серед укритих кіркою бруду горщиків. Єдиним джерелом світла була обплила воском свічка в ногах такого зарослого бородою й волоссям чоловіка, що Гаррі не бачив ні його очей, ні рота. Той напівлежав у кріслі біля каміна, й Гаррі на якусь мить навіть засумнівався, чи він узагалі живий. Але раптом хтось голосно загрюкав у двері, й чоловік, сіпнувшись, прокинувся й виставив перед собою руки; у правій була чарівна паличка, а в лівій – короткий ніж.

Двері зі скрипом відчинилися. На порозі, тримаючи в руках старомодного ліхтаря, з’явився хлопець, якого Гаррі відразу впізнав: високий, блідий, чорнявий і вродливий… Волдеморт-підліток.

Волдеморт поволі оглянув халупу, а тоді наштовхнувся поглядом на чоловіка в кріслі. Кілька секунд вони дивились один на одного, а тоді той чоловік, похитуючись, підвівся; пляшки, що валялися біля його ніг, дзенькаючи розлетілися по підлозі.

– ТИ! – заревів він. – ТИ!

І, п’яний, кинувся на Редла з чарівною паличкою й ножем.

– Стій.

Редл заговорив парселмовою. Той чоловік перечепився і впав на стіл. З гуркотом попадали на підлогу вкриті цвіллю горщики. Чоловік вирячився на Редла. Доволі довго вони мовчки розглядали один одного. Першим заговорив хазяїн халупи.

– Ти вмієш отак розмовляти?

– Умію, – підтвердив Редл. Він пішов у глибину кімнати, і за його спиною зачинилися двері. Гаррі мимоволі відчув захоплення цілковитою відсутністю у Волдеморта страху. На обличчі в того не було нічого, крім зневаги і, можливо, розчарування.

– Де Ярволод? – запитав він.

– Помер, – відказав той. – Давно вже помер, а що?

Редл спохмурнів.

– А ти хто такий?

– Морфін, а хто ж іще?

– Ярволодів син?

– Та вже ж…

Морфін відкинув волосся з брудного обличчя, щоб краще бачити Редла, і Гаррі помітив у нього на правій руці Ярволодів перстень з чорним каменем.

– Я вже було подумав, що ти той маґл, – просичав Морфін. – Ти дуже схожий на того маґла.

– На якого маґла? – різко запитав Редл.

– А на того маґла, в якого втріскалася моя сестра, на того маґла, що живе отам у великому будинку, – пояснив Морфін і раптом плюнув на підлогу між ними. – Ти дуже на нього схожий. На Редла. Хоч він тепер, мабуть, старший. Він старший за тебе, я так собі думаю…

Морфін був такий п’янючий, що аж хитався, тримаючись для рівноваги за край стола.

– Ти ба, він знову тут, бач, – дурнувато додав він.

Волдеморт дивився на Морфіна, ніби зважував його можливості. Тоді підступив трохи ближче й спитав:

– Редл повернувся?

– Він її покинув, так їй і треба, паскуді, знайшла за кого заміж виходити! – знову плюнув на підлогу Морфін. – А ще й пограбувала нас перед тим, як утекла! Де медальйон, га, де Слизеринів медальйон?

Волдеморт не відповідав, а Морфін знову завівся; він розмахував ножем і горлав:

– Зганьбила нас, мала зараза! А ти хто такий? Приходиш тут і все розпитуєш? Усе минуло… все…

Він, похитуючись, глянув кудись убік, а Волдеморт рушив до нього. Тієї ж миті все накрила якась неприродна темрява, загасивши Волдемортового ліхтаря й Морфінову свічку, загасивши все…

Дамблдорові пальці міцно стисли руку Гаррі, й вони повернулися назад у теперішнє. М’яке золотаве світло в Дамблдоровім кабінеті аж засліпило Гаррі після тієї непроглядної темряви.

– Це все? – відразу запитав Гаррі. – Чому так потемніло, що сталося?

– Просто Морфін з тієї миті вже нічого не пам’ятав, – пояснив Дамблдор, жестом запрошуючи Гаррі сісти. – Прокинувшись уранці, він виявив, що лежить на підлозі сам-один. Ярволодів перстень зник.

Тим часом по головній вуличці села Малий Генґелтон бігла покоївка, лементуючи, що у вітальні великого будинку лежать три трупи: Тома Редла-старшого та його батьків.

Місцева маґлівська влада зайшла в глухий кут. Наскільки мені відомо, ніхто й досі не довідався, чому померли Редли, бо закляття “Авада Кедавра” не залишає жодних слідів… ні на кому, крім особи, що оце сидить переді мною, – додав Дамблдор, показавши на шрам Гаррі. – Зате в міністерстві одразу збагнули, що це відьомське вбивство. Там також знали, що через долину від Редлівського будинку живе маґлоненависник, який уже був колись засуджений за напад на одну із жертв нинішнього вбивства.

Отож представники міністерства нагрянули до Морфіна. Їм не довелося його допитувати, вдаючись до сироватки правди чи виманології. Він одразу зізнався, що скоїв убивство, наводячи деталі, яких не міг знати ніхто, крім убивці. Морфін пишався, за його словами, вбивством тих маґлів, казав, що всі ці роки чекав такої нагоди. Він віддав свою чарівну паличку, яку відразу визнали знаряддям убивства Редлів. І ще він без жодного спротиву дозволив відпровадити себе в Азкабан. Його непокоїло тільки те, що зник батьків перстень. “Він мене вб’є за те, що я його загубив, – постійно повторював він тим, що його затримали. – Він мене вб’є, бо я загубив його персня”. Окрім того він, здається, нічого більше не казав. Морфін доживав віку в Азкабані, оплакуючи втрату останньої Ярволодової реліквії, й був похований поблизу в’язниці поруч з іншими бідолахами, що згасли в тих стінах.

– Отже, Волдеморт поцупив Морфінову чарівну паличку й скористався нею? – виструнчився на стільці Гаррі.

– Саме так, – сказав Дамблдор. – У нас немає спогадів, які б це підтвердили, але, думаю, можна не сумніватися, що так воно й було. Волдеморт приголомшив свого дядька, забрав його чарівну паличку, а тоді подався на другий бік долини до “великого будинку отам”. Убив того маґла, що колись покинув його матір-відьму, а на додачу ще й своїх маґлівських діда й бабу, таким чином назавжди знищуючи останні сліди недостойного Редлівського роду й помстившись батькові, який не хотів його знати. Після того повернувся до Ґонтової халупи, виконав складну магічну процедуру вживляння у дядькову свідомість фальшивих спогадів, поклав Морфінову чарівну паличку коло її непритомного власника, забрав собі старовинний перстень і зник.

– А Морфін так і не збагнув, що він нічого такого не робив?

– Не збагнув, – підтвердив Дамблдор. – Як я вже казав, він цілком визнав свою вину, та ще й вихвалявся скоєним.