📖 Диваки і зануди | Ульф Старк 👁️ 101

Перший розділ

У якому я святкую свій день народження, востаннє оживає будинок, ми переїздимо і дещо забуваємо.

У будинку було тихо. Перші сонячні промені ковзнули поміж будівлями з майдану, проникли в кімнату й торкнулися мого обличчя. Я підвелася з ліжка, хоч було ще дуже рано. Та однак мені навряд чи вдалось би заснути знов.

Цього ранку, в день мого дванадцятиліття, усе й почалося.

У квартирі, з якої ми ось-ось мали переїздити, все стояло догори дриґом. Усюди купами лежали простирадла, штори, старезні лахи, всілякий мамин дріб’язок, збираний роками, книжки, альбоми для малювання, пензлі та забраковані ескізи. Я обережно пробралася крізь увесь той мотлох.

Потім я заглянула у велику кімнату.

Там спокійним сном немовляти спала мама. Вона була з головою вкрита зношеною чорнобурковою шубою, бо ночами завжди страшенно мерзла. У їх ногах лежав Кільрой, наш собака. Побачивши мене на порозі, він кинув у мій бік сонний погляд – либонь, здивувався, що цього разу я встала раніше за нього. Потім сповз із ліжка, кинувся до мене і заходився фиркати, чмихати й тицятися вологим писком.

– Цс-с! Збудиш маму! – зашепотіла я йому в кошлате вухо.

Ми подалися на кухню. Я знайшла між стосами каструль, загорнутих у папір склянок і тарілок, соусниць, супниць і сковорідок пластикову миску та дротяний віничок. Потім збила вершки й змастила ними торт, що спекла напередодні ввечері, поки мама пріла над одним зі своїх малюнків для щотижневика. Насамкінець я уткнула в торт дванадцять бенгальських вогнів, що лишилися з Різдва, бо не знайшла жодної свічечки.

– Казна-що, – мовила я.

Кільрой злизав із моїх пальців збиті вершки й подивився на мене сумними очима, ніби розумів, що все було погано, а далі буде ще гірше. Я схилилась до нього і занурила обличчя в його вершково-білу м’яку шерсть, воліючи сховатися там, мов у білій хмарі.

Мені не хотілося ніякого дня народження.

Мені не хотілося нікуди звідси їхати і покидати це непоказне помешкання, де мені непогано велося, полишати вічно всім невдоволеного Седерстрема, що жив під нами і завжди нарікав на маму, яка ночами грала на саксофоні, і на Кільроя, що дзюрив біля вхідних дверей. Мені не хотілося покидати ані своїх друзів, ані школи, ані кав’яреньки на майдані. Ми мали перебиратися до нового житла в південній частині міста, де гуляли протяги. Як на мене, то вже краще було б податися в якесь забите село зі слинявими коровами та опецькуватими дітьми. До нашого нового житла добиратися дві години на метро. Але найгірше було те, що нам доведеться там жити з Інґве – це кретин, із яким мама надумала зійтися. Якщо задля кохання людина здатна пороти такі дурниці, то даруйте – я нізащо не буду закохуватися!

Я сіла перепочити біля кухонного вікна, щоб обмізкувати своє безбарвне майбутнє. Коли дзиґарі на стіні вибили восьму, я поставила на тацю торт, пляшку фанти, чашку на каву, запилюжену пластикову квітку, яку знайшла у великій кімнаті, і миску собачого корму. Дзиґарі були здоровецькі, зроблені з червоного дерева та латуні, й несамовито бамкали. Мамі вони дісталися від дідуся, її батька. Загалом він лишив їй ще багато всяких годинників, коли переїздив до притулку для старих. Годинники стояли, висіли, дзвеніли і цокали по всіх закапелках і йшли як попало, бо мама ніколи про них не дбала. Щоправда, кухонні дзиґарі йшли правильно. Я сама їх заводила, щоб знати, коли треба вибігати з дому до школи.

– Ану ходімо, – сказала я Кільроєві.

Те, що мама забуде про мій день народження, я, звісно, знала. У її голові ніколи не трималися ніякі пам’ятні дати. А дні народження – то й поготів. Мене звати Симона. На моє щастя, це поганюче ім’я не знайти в жодному шведському календарі.

Я запалила бенгальські свічі й рушила до великої кімнати. Кільрой вертівся під ногами і радісно повискував, поки я співала «З днем народження мене, з днем народження мене!». Бенгальські вогні тріщали й іскрилися.

Та що з того? Мама перевернулася на другий бік і все.

Я поставила тацю з тріскучим феєрверком поверх торта на стілець біля ліжка і поторсала маму за плече.

– Що таке? – буркнула вона з-під шуби. – Невже не можна трохи тихіше?

– Але я святкую свій день народження, – мовила я. – Хочеш торта?

Мама розплющила напівсонні очі і сяйливо усміхнулася мені, бенгальським вогням і Кільроєві. Потім вилізла з ліжка, схопила мене в обійми й міцно пригорнула до свого огрядного тіла, що пахло парфумами і смердючим тютюном.

– Серденько! І як це я забула! – скрикнула вона. – Ти ж не гніваєшся? Останнім часом у мене все валиться з рук. Але зараз я знайду тобі подарунок.

Вона загорнулася в шубу й стала никати поміж мотлохом, щоб таки знайти там який-небудь підходящий подарунок, покопирсала пальцями ніг із полакованими в червоний колір нігтями то одну купу на підлозі, то другу, понишпорила в кількох коробках і постояла перед великим дзеркалом у позолоченій рамі. Потім провела рукою по чорних фарбованих косах. У тій шубі мама скидалась на героїню якогось російського фільму. Пил кружляв довкола неї так, як кружляє хурделиця в сибірській тундрі.

– Не треба, – мовила я.

– Що «не треба»? – перепитала вона.

– Не треба мені подарунка, – мовила я.

– «Не треба мені подарунка!» – вигукнула мама ображеним голосом, і у дзеркалі відбився її осудливий погляд, яким вона мене прошила. – От капосна дитина! Це ти зумисне кажеш, щоб мене присоромити!

Я бачила за маминою спиною в дзеркалі не себе, а невиразну бліду цятку. Вона була схожа на те наїжачене привиденя, що живе вночі у виставковій залі в Скансені при штучному місячному освітленні. Мене просто затьмарювало світло, що випромінювала мама.

– Гаразд, – мовила я. – Звичайно, я хочу мати подарунок.

Мама покопалася в дерев’яному ящику, якого вона притягнула напередодні з горища, і вийняла звідти запорошену скляну кулю. Потім заходилася її терти об шубу і терла доти, доки куля заблищала, ніби електрична лампочка при слабенькому вранішньому світлі, що просочувалося крізь шпарину кухонних дверей.

– Ось, бери, – сказала мама. – На ній можна ворожити. Колись ця штукенція належала твоїй прабабусі. Сам Бог знає, скільки вона у свій час всього передбачила – і поганого, й гарного. Може, ти знайдеш там своє велике кохання.

Я взяла кулю до рук і відчула, яка вона холодна. І така важезна, що я ледве не впустила її додолу.

– Це в ній ти знайшла Інґве? – спитала я. – Раз так, то мені вона не придасться.

Мама вдала, що не почула. Вона присіла на край стародавнього ліжка з червоного дерева, яке мені судилося успадкувати, коли ми переїдемо, і заходилася наминати торт, годувати ним Кільроя і пускати жарти, так що я майже забула, який це жахливий день.

– Нам із тобою треба триматися купи, – сказала вона.

Потім мама скочила з ліжка й побігла телефонувати усім, хто жив у нашому будинку, виймати порцеляновий посуд, який уже був запакований, і місити тісто, щоб спекти велетенську пухку паляницю. Їй заманулося по обіді влаштувати свято. Вона любила свята. Окрім того, прощальний обід був нам до речі, бо допоміг би позбутися багатьох пожитків, яких не хотілося брати зі собою.

Я прибрала рештки, що лишилися після бенкету на честь мого дня народження, і повела Кільроя надвір.

І от на четверту годину почали сходитися люди. До того часу ми встигли розгребти прохід і поставити вздовж стін один на одного ящики та картонні коробки. Спершу прийшла пані Флудквістен, яка щоранку розносила газети, тож звикла приходити рано. Вона розтягнула губи в бездоганній усмішці, показуючи вставні зуби, і зацікавлено розглянулася навсібіч. Потім по черзі з’явилися ті, чиї імена було написано на табличці з внутрішнього боку вхідних дверей: Югулайнен, Ністедти зі своєю галасливою дітлашнею, Енґмани, пані Білунд, Вікмани, Ґуставсон-Фреден та Седерстрем. Усі вони тримали в руках салатники та блюдця з ковбасою, сиром, маринованими огірками, копченою салакою, консервованими сливами, пиріжками і котлетами. Скнара Седерстрем приніс шмат кров’янки, загорнутий у фольгу, і невдоволено глипав довкола.

Мама пречудово себе почувала у своїх черевиках на тонюніх шпильках і в незграбному капелюсі, на крисах якого подзвонювали скляні привісочки, що звисали донизу замість серпанку. А от я почувала себе зайвою. Мені вся ця метушня здавалася просто безглуздою. Навіщо знайомитися з усіма цими людьми, з якими раніше ми не спілкувалися, саме тепер, коли треба звідси переїздити?

Потім з’явилися вантажники, що мали виносити наші речі. Мама і їх змусила їсти. Весь час у кімнату з різних помешкань прибували якісь наїдки та напої, балачки ставали дедалі гучніші, а від цигарок та сигар до стелі підіймалися хмари диму.

Старий Югулайнен приніс свою гармонію, і мама стала йому підігравати на саксофоні. Я лежала, зіщулившись на картонних коробках біля стіни, і спостерігала їхні безладні танці. Седерстрем заплющив очі і водив колом довготелесу пані Білунд. Один із вантажників кружеляв по кімнаті з пані Енґман. П’ятирічне Ністедтове хлоп’я сиділо на підлозі й силкувалося годувати Кільроя холодними рибними котлетами, бляшанку яких десь доп’яло.

І ось серед того галасу задзеленчав телефон. То був Інґве.

– Можна поговорити з мамою? – спитав він, коли я взяла слухавку.

– Її немає вдома, – відповіла я.

– Я знаю, що вона там, – наполягав він. – Чого ви ще не виїхали?

– Бо мама змилася, – сказала я.

– Я певен, що вона вдома, – зітхнув він. – Але нічого, бувай. Завтра вже побачимося.

– Хто то був? – крикнула мама.

– Та якийсь тип помилився номером, – відповіла я і всміхнулася.

Пан Вікман, що саме йшов через кімнату сягнистими кроками, посковзнувся на крихтах рибних котлет, ще й наступив Кільроєві на хвоста. Собака вискнув і чкурнув на кухню. Для нього то вже було занадто: спершу натовкли в’язкими рибними котлетами, а потім відтоптали хвоста. З мене теж було досить. За хвилю я провалилася на своїх картонних коробках у сон.

Не знаю, котра була година, коли мене збудила мама.

– Пора вшиватися, – мовила вона.

– Гмм, – промимрила я.

Ніхто не помітив, як ми зникли.

– Якось навіть шкода їхати, – сказала мама на порозі.

– Угу, – мовила я, хоч моя думка нічого не важила.

Від протягу з відчиненого вікна в кімнаті погойдувалася кришталева люстра. Відблиски світла мерехтіли на шпалерах, що були темніші в тих місцях, де висіли картини і ще бозна-що. Ясний місяць своїм зневажливим оком споглядав виставу, яка відбувалася всередині: танці, що вирували посеред покинутих меблів, столи, завалені тарілками з рештками недоїденої їжі, порожніми келихами та незагашеними недопалками сигарет.

Ми примостилися поміж своїх манатків. Я поклала голову мамі на коліна.

– У мене таке відчуття, наче ми щось забули, – сказала вона і погладила мого лоба.

Я нічого не відповіла. Мене те не обходило. Вона весь час щось забувала. До того ж чимало речей мама лишала зумисне. Я задрімала під гул мотора і не бачила ані мостів, ані доріг, якими їхали, ані тих тисяч свічок, якими Стокгольм оздоблює свій торт на день народження.

Другий розділ

У якому ми помічаємо, що саме забули, і шукаємо пропажу, а я міркую про те, чи добре мати таку маму, як моя.

Сонце било у вікна, на яких ще не висіли штори, а шибки були дуже брудні й заяложені. Світло сліпило мені очі. Я прокинулася від свистоподібного хропіння.

То хропіла мама.

Вона спала на матраці, покладеному поверх картонних коробок. Одна нога в блискучій панчосі звисала вниз. Сама я лежала долі, закутана у вовняні ковдри.

Але щось було не так!

Я звикла прокидатися зовсім інакше. Не від маминого хропіння і не від сонця, що сліпить очі на чужій підлозі. Як правило, мене будив прохолодний вологий ніс, що тицявся або в живіт, або під пахву, або у вухо. І тоді так приємно було прокидатися!

Я сіла і прислухалася.

Надворі кричали чайки й співали дрозди. І з ящиків долинало звичне цокання годинників. Але нізвідки не чути було ані приємного для слуху тупання собачих лап по лінолеуму, ані вдоволеного скреготіння собачих зубів, що вгризалися в чийогось шкіряного черевика, ані звуків, схожих на булькання та сопіння, що виривалися у Кільроя вві сні.

Раптом я збагнула: таж ми забули Кільроя!

Як можна було забути свого собаку?

Я просто оскаженіла, коли подумала про це. Неймовірно! Невже таке може бути? Щоправда, для мами то була найприродніша у світі річ. Дяка Богу, що вона не забула мене.

Хоч я й передчувала, що це нічого не дасть, та все ж вирішила пройтися по будинку. Я навіть нашорошила вуха, чи не почую якого-небудь незвичного, схожого на собачий, писку з котрогось ящика. Але, крім цокання годинників, нічого не було чути.

Чим довше я шукала, тим більше сердилася, бо знала, що все дарма. Я пройшла так звану велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася скрипучими східцями нагору. Там було дві кімнати. В одній мала жити я. У тій, що з краєвидом на озеро і сміттєзвалище. Друга правитиме за спальню мамі та Інґве.

Інґве – то і був той фрукт, із яким мама зійшлася. У мене було таке враження, ніби вона знайшла його там, де на дурняк продавали щонайзанудніших зануд. Він носив краватку і капелюхи, щоб ніхто не помітив його залисин.

Як усе безнадійно! Спершу мене відірвали від Лоли, Уліси та решти друзів у Веллінґбю і привезли до цього задрипаного помешкання в Чютагейті. І тепер мені доведеться жити з якимось недоумком. А на довершення усіх нещасть я, мабуть, ніколи не побачу Кільроя! Як на один раз, то вже занадто!

Я кинулася сходами вниз так, що вони аж зарипіли, стрілою промчала через кухню, мимохіть зачепила кілька мисок, і вони торохнули додолу. Від такого гуркоту будь-хто прокинувся б. Але мама спала непробудним сном. Її хропіння вже скидалося на тигряче гарчання з глухим присвистом. На обличчі в неї була широка усмішка. Ти ба – вона ще й усміхалася!

Я схопила щось із сумки й пожбурила в неї. То було півпакета пшеничного борошна. Воно влучило їй у голову і здійняло навколо неї білу хмару пороші.

– Чого ти не можеш поводитись, як інші мами? – закричала я.

– Агов! – долинув десь із хмари сонний голос. – Хто там?

– Чого ти не можеш бути звичайнісінькою мамою? – репетувала я.

– Це ти, сонечко? – закашляла мама. – Що сталося?

– Чого ти завжди все забуваєш? – заголосила я.

Сльози випікали мені очі. Я схопила пачку макаронів і кинула в маму.

– Яка тебе муха вкусила? – верескнула вона. – Що все це означає?

– Це тебе муха вкусила! – заревла я.

Я схопила праску. Але тепер мама була напоготові й зловила її в повітрі.

– Ану перестань, Симоно! – мовила вона. – Це вже не смішно!

Ага, так я тобі й перестану! В один мент я знайшла ящик, де лежали черевики, зубні пасти та мило, і перевернула все те гамузом на неї. Її накрило градом із черевиків на високих підборах, усіляких шкіряних, позолочених та модельних черевиків і сандаль. Я плакала і кидала.

– Вгамуйся! – крикнула вона. – Чого ти хочеш?

– Я хочу мати звичайнісіньку нормальну маму, – запхинькала я. – Таку, що нічого не забуватиме.

Тоді мама злізла з матраца. І обняла мене. Ми лежали на підлозі, і моє тіло здригалося від ридань. Мама була біла від борошна. До того ж з її губи, куди влучив черевик, текла кров.

У неї був жалюгідний вигляд.

– То що я тепер забула? – спитала вона.

– Нічого особливого, – відповіла я, не приховуючи єхидства. – Хіба що нашого собаку.

– Кільроя, – зітхнула мама. – Я так і знала, що ми щось забули.

– Я не хочу втратити Кільроя, – мовила я і гикнула.

– Серденько, він напевно знайдеться, ось побачиш, – сказала вона і провела своєю великою долонею по моїх мокрих щоках. – Ми його неодмінно знайдемо, доню.

Та голос у неї був такий сумний, ніби сама вона не вірила в те, що казала. Тієї миті з’явився Інґве з двома громіздкими дорожніми сумками в руках і в недоладному капелюсі на голові.

– Як добре, що ви в такому чудовому гуморі, – мовив він.

Ми взяли Інґвин автомобіль, щоб з’їздити подивитися, чи наш Кільрой і досі у Веллінґбю. То був невеличкий жовтий фіат, яким мама ганяла, як навіжена. Інґве не любив ганяти. Він їздив так повільно, що мама від нетерплячки совалась на сидінні. Коли ж мама була за кермом, у Інґве хололо всередині і йому робилося зле. Тож він лишився вдома.

– Їдь обережно, – попросив він, коли ми рушали.

– Але без маленьких прим’ятин не обійдеться, – відказала я.

Була неділя, припікало сонце, ось-ось мали розпуститися дерева, посвистували зяблики, синиці і дрозди. Дорога була забита автомобілями, що їхали, кому куди треба.

– Ну й люди! Не їдуть, а повзуть, як сонні мухи, – нарікала мама і так різко звертала то в один бік, то в другий, що я аж качалася по задньому сидінні. – Не дивно, що вони за кермом засинають і врізаються в придорожні стовпи або ще кудись.

Зрештою ми дісталися до нашого колишнього будинку, що якимось дивним чином уже здавався чужим. Біля входу стояла пані Енґман, тримаючи під пахвою наш допотопний килим, скручений у рулон. Вона неабияк збентежилася і не знала, що з ним робити.

– Знаєте, я подумала, що його треба витрусити, – мовила вона.

– Можете взяти того старезного килима собі, люба пані Енґман, – сказала мама. – Так було задумано.

– Що ж, тоді дякую, – відповіла вона.

– Ви не бачила Кільроя? – спитала я.

Ні, пані Енґман не бачила Кільроя. І в помешканні його не було. Там витав тяжкий дух, що лишився від учорашнього святкування та гармидеру. На підлозі валялися рештки їжі. Обідраний стілець у стилі Карла Югана стояв прихилений до стіни. Більше ніяких меблів не було видно. Мама зняла зі стелі кришталеву люстру й завдала її собі на плечі, ніби то був наплічник.

– Візьмемо собі, – мовила мама. – Якщо вже нею ніхто не заохотився.

Дорогою назад я сиділа поруч із кришталевою люстрою. Вона подзенькувала на поворотах. А так в автомобілі панувала тиша. Нам було сумно й не хотілося говорити про те, що думалось. Мама намагалася їхати поволі, щоб я могла помітити Кільроя, якщо він тюпашитиме дорогою.

Але він не тюпашив дорогою. Ми зробили чималий гак і об’їхали місто вздовж і впоперек. Було очевидно, що ніхто з нас не хоче повертатися в порожнечу з картонними коробками. Ми зупинялися біля Хмільника та інших парків і всюди його видивлялися. Може, він подався шукати місце, де є інші собаки. Якщо так, то він не повинен відчувати себе дуже самотнім, сказала мама.

У Єрдеті було повно і великих слинявих собацюр, і таких, що більше скидалися на довгошерстих морських свинок. Ми з мамою розійшлися шукати в різні боки.

Коли я повернулася назад, біля мами зібралася юрба. Мама причепилася до білого шпіца, що хіба лиш трішечки нагадував Кільроя. Навпроти неї стояв чоловік, одягнений у зелений єгерський плащ і в кепку, насунуту на самі брови. Обличчя в нього було витягнуте й червоне як рак.

– Ах ти ж, пико косоока, відпусти мого собаку! – закричала мама і вп’яла в чоловіка свої несамовито золотисті очі.

Чоловік на крок відступив. Він і справді був трохи косоокий. А потім почервонів ще дужче.

– Що за нахаба! – засопів він. – Дайте, будь ласка, моєму собаці спокій і йдіть собі звідси. А то я за себе не ручуся.

– Ти мені погрожуєш, жирний кабанюко? – засичала мама. – Спершу привласнив мого собаку, а тоді накидаєшся на порядних жінок! Це в тебе така недільна розвага чи що?

Часом мама розходжувалася так, що будь здоров. А тепер була геть сама не своя. На її виправдання можна сказати лиш те, що вона справді думала, ніби то був Кільрой. Мама ніколи не розбиралася в собаках. І в людях іноді також.

– Неймовірно, – засопів чоловік, і його очі під кепкою забігали, мов кулі в ігровому автоматі. – Ви що – жартуєте?

– Тобі краще знати, – засичала мама. – Я вже стомилася, голубе. Відпусти собаку і згинь.

Чоловік відпустив собаку, щоб ущипнути себе за щоки пальцями, схожими на сосиски. Він хотів переконатися, що не спить, а якщо і спить, то йому сниться якийсь поганий сон.

Чоловік підступив ближче до мами. Він так тремтів від обурення, що поли зеленого плаща розвівалися дзвоном навколо його дебелих дорожніх черевиків.

– Ось я вам покажу, чий це собака! – запихтів він і замахнувся на маму руками.

Зараз почнуть битися, подумала я. Але саме тієї миті кілька кремезних хлопців у спортивних костюмах схопили чоловіка за руки.

– Ану вгамуйся трохи й охолонь, – сказав один із них. – Ти поводишся по-дурному.

– Ну й типи тут у вас, – зітхнула мама.

У червоній вечірній сукні, яку вона похапцем натягнула на себе в останню мить, коли ми їхали з дому, вигляд у неї був ніби в розгніваної богині. Вітер, що завжди гуляв на Єрдені, напинав легку тканину її сукні, мов крила розлюченого ангела. Золотисті мамині очі блищали, а чорні фарбовані коси скидалися на якийсь вимпел.

– Ходімо, Кільрою, – мовила вона і стала пробиратися крізь юрбу витріщак.

Чужий собака слухняно подався слідом. Він махав хвостом і віддано лизав мамині пальці. Кожен, хто їх бачив, не сумнівався, що то її собака.

– Ґоліафе! Ґоліафе! – зарепетував чоловік.

Але собака ледь повернув у його бік голову. Мабуть, він був радий, що позбувся того сердитого чоловіка і гонористого імені.

– Серденько, ти вже тут! – гукнула мама, як загледіла мене. – Глянь, кого я знайшла!

Вона гордо тицьнула пальцем на білого собаку, що, задерши носа догори, чалапав поруч.

– Ходімо! Мерщій! – зашепотіла я й потягнула її за руку. – Це не Кільрой!

– Що ти таке кажеш?

– Це не Кільрой, – повторила я. – Розумієш? Це інший собака. Бігом до автомобіля!

– А що нам із ним робити? Треба ж його відвести назад. О Господи!

Урешті-решт мама таки зрозуміла, що зараз не варто відводити цього бідолашного собаку назад. Ми майнули через моріжок. А коли влетіли в автомобіль, собака мало не заскочив на заднє сидіння. Нам пощастило не пустити його всередину, згодувавши йому половину рулету.

У заднє вікно мені було видно, як він плентався до поріділої юрби в бік Замку і вежі Какнес.

Дорогою додому ми весь час сміялися – з мами, з чоловіка і з собаки, що ув’язався за нами. Ми знов були в доброму гуморі. Та потім радість вивітрилася. Удома нам ніщо не лізло в горло. Хоча Інґве постарався до нашого повернення зварити суп. Нас не розворушило й те, що коли він ставив суп на стіл, то замочив у ньому край своєї краватки.

Мама почувалася тупою, дурною і нещасною.

– Твоя правда, – промимрила вона, схилившись над тарілкою супу. – Я повинна стати звичайною мамою. Мені треба трохи більше дбати про хатній затишок.

Потім вона цілий вечір силкувалася бути звичайною мамою.

Вона тягала по підлозі громіздкого блискучого пилососа, якого несила було перекричати. Вона протирала пил, мила й витирала до сухого шибки на вікнах так, що вони мовби просили їх пожаліти. Вона позмітала павутиння і назбирала купи брудної білизни. Вона розпакувала картонні коробки й поставила на свої місця меблі. Вона полила квіти, заварила чай і не мала бажання нічого ні з ким обговорювати.

– Не думайте, ніби я роблю це все тому, що мені так хочеться, – раз по раз казала мама. І голос у неї тоді був скрипучий, стомлений і сердитий водночас, як у звичайної мами.

Коли в кімнату, що пахла милом, впали сутінки, вона загадала Інґве повісити на стелю кришталеву люстру. Тільки-но він заліз із люстрою в обох руках на хиткий стілець, його обличчя позеленіло, а коліна затремтіли й підкосилися. Кришталева люстра задзеленчала тисячами маленьких дзвоників, а стілець заходив по підлозі ходором.

– Що це ти робиш? – спитала мама і здивовано витріщилася на Інґве.

Мені відібрало мову. Я гадки не мала, що цей зануда уміє так балансувати.

– Допоможи мені злізти! Допоможи мені злізти! – заблагав він, а стілець під ним тим часом минув маленького латунного столика, де стояла попільниця, і подріботів до передпокою.

Мені було цікаво, як той стілець здолає поріг, але перед самим порогом мама зняла Інґве і люстру додолу. Його ноги й далі тремтіли, а на обличчі виступив піт.

– Любий, що з тобою? – спитала мама уже таким тоном, як бувало завше.

– Нічого, – пролепетав Інґве. – Скоро минеться. Просто я трохи боюся висоти. Словом, у мене дуже легко паморочиться голова.

Він присів на розкладний стіл у кухні, і мама заходилася прикладати йому до голови з ріденьким волоссячком полотняну серветку, змочену у воді. Вона геть забула про те, що збиралася бути звичайнісінькою мамою. І я подумала, що нехай би вже мама була такою, як є. Хоча б інколи.

Я задивилася на скляну кулю, яку отримала на свій день народження. Вона чогось стояла на кухонному столі. Зненацька та куля ніби засвітилася зсередини. Червона цятка в ній дедалі більшала і невдовзі запалахкотіла, наче ліхтар у снігу. У тому світлі я побачила, як синій прямокутник всередині витягнувся і перетворився на двері зі склом та ручкою! Вони були достоту такі, як наші вхідні двері, хоч усього кілька сантиметрів заввишки. Потім ручка крутнулася вниз, і двері відчинилися. Крізь шпарину я на якусь мить вгледіла стежку в сад, обабіч якої росли білі і жовті нарциси та гіацинти, а ген удалині – фруктові дерева. Я помітила біля вишні тінь, що промайнула на стежці, посипаній жорствою. Я завмерла, так ніби всередині кулі була свічка, яка могла погаснути від щонайменшого леготу вітру. Аж тут двері, світло і все інше зникли так само несподівано, як і з’явилися!

Що це все означає?

– То витвір уяви, – сказав Інґве, коли я розповіла йому і мамі, що побачила у скляній кулі. – Коли дуже довго дивитимешся в одну й ту саму точку, то відчуєш себе, як під гіпнозом. У голові з’являться приблизно такі видива, як і уві сні. Розумієш?

Інґве любив усе розтлумачувати. Ані мама, ані я не витримували його безкінечних просторікувань. Та Інґве це не обходило. Він нічого не помічав.

– Сонечко, – мовила мама. – Мабуть, це означає, що в нас невдовзі будуть гості.

– Не забивай дівчині баки всілякими забобонами, – буркнув Інґве, тримаючись за коліна, які в нього й досі тремтіли.

Але я знала, хто прийде.

Кільрой.

Третій розділ

У якому до нас прибивається гість, починають іти годинники, і ми дізнаємося сумну новину.

Наступного ранку о сьомій годині хтось затарабанив у двері так, що забряжчали шибки у вікнах.

– Стукають! – крикнув Інґве.

Точніше, простогнав із туалету. Він щоранку замикався там і довго кректав на унітазі, бо його мучили сильні закрепи. Ввечері він з’їдав жменю чорносливу та родзинок, щоб не мати з тим проблем, але нічого не допомагало.

– Невже ви не чуєте, що стукають? – засопів він.

Звісно, ми чули. Внизу не переставали тарабанити в двері.

Напевно, Кільрой! Хтось його знайшов! Може, він був поранений або хворий. Через те, либонь, так і грюкають!

Я помчала сходами вниз. Та й мама вже встала і спускалася у передпокій, хоч звичайно вранці її не добудишся. Вона кинулася до дверей і рвучко їх відчинила. Ми обидві сподівалися побачити Кільроя, що лежить на ґанку, примруживши очі й помахуючи хвостом, тож і глянули вниз.

Але ніякого Кільроя не побачили!

Зате там стояли чорні жіночі чоботи! Поверх них біліли мішкуваті кальсони, що розвівалися на легенькому вранішньому вітрі і були вбрані під білосніжну нічну сорочку лікарняного крою, підперезану в поясі шматком червоної трубки від крапельниць. На шиї в людини на товстому ланцюжку теліпався старовинний золотий кишеньковий годинник.

То був рослий чоловік вісімдесяти років, лисий, як бубон, з великими сивими вусами, що обвисали донизу. Його трохи розкосі очі дивилися на нас блакитним, бадьорим блиском, і він радісно пирхав крізь жмут волосся в ніздрях. У нього був надзвичайний вигляд.

– Ольго! – прогримів він.

– Тату! – скрикнула мама.

Це був дідусь.

Він обхопив мамину голову своїми велетенськими долонями і поцілував її в обидві щоки, голосно прицмокуючи. По його змарнілих щоках прямісінько на вуса текли рясні сльози.

Потім він схопив мене за талію і підняв угору врівень зі своїм обличчям. У нього з рота пахло цибулею і землею. Спроквола похитавши головою, він подивився на мене так, ніби заглянув у мою душу. У його погляді було стільки жалю, що я затремтіла. Що такого він у мені побачив?

– Моя мала бідашечко, – лагідно мовив він, обережно поставив мене додолу і врочисто поцілував у чоло.

– Але що ти тут робиш? – трохи оговтавшись, вигукнула мама.

– Я прийшов сюди жити, дочко. А тепер допоможи-но мені зняти ці бісові кайдани.

Він підняв одну ногу і, хитаючись, спробував скинути з неї шкіряного чобота на високих підборах. Як він міг у них сюди дістатися, лишилося загадкою.

– Де ти, в дідька, їх доп’яв?

– У лікарні, голубонько. У гардеробі для персоналу, їх носить старша медсестра. Це єдині чоботи, що на мене прийшлися.

Чоботи ніби приклеїлися до його ніг. Ми з мамою заходилися їх стягати. Урешті-решт вони таки піддалися. І тієї ж миті один за одним на різні лади задзеленчали годинники.

Дідусь здригнувся і підніс свого золотого годинника на рівень носа.

– Хай тобі грець, то це так ти пильнуєш годинників? – загримів він.

А тоді босоніж потупав по будинку, і на кожному годиннику перевів стрілки на правильний час, і позаводив ті, що давно зупинилися.

Дідусь ходив від кімнати до кімнати.

Коли він відчинив двері в туалет, то побачив Інґве, що сидів із побагровілим спітнілим обличчям на унітазі.

– А це що за опудало? – ревнув дідусь.

Інґве перелякано схопився з унітаза й заходився натягувати кальсони та штани, які сповзали йому на коліна. Потім простягнув руку, щоб відрекомендуватися.

– Мене звати Інґве Лаурин, – чемно сказав він.

Дідусь відступив трохи назад і, розглядаючи Інґве з голови до п’ят, голосно фиркнув.

– А чого це ти так убрався? – спитав він. – Невже в тебе немає пристойнішого вбрання?

Дідусь крутнувся і подався далі, а Інґве з червоними, мов жар, вухами стояв і дивився, як від нього віддалялася дебела постать у довгих балахонистих кальсонах і нічній сорочці.

Дідусь сидів у здоровецькому дубовому кріслі-гойдалці з вирізьбленими лев’ячими головами на поручнях. Погойдуючись у ньому, він затягувався чорною маминою сигаретою. У чашках парував чай, а на тарілці лежали нечіпаними сухарики.

– Я прийшов сюди помирати, – сказав він. – Саме тому я тут.

У кімнаті запала глибока тиша. Здавалося, навіть годинники на якусь мить затамували подих. Дідусь пригладив вуса. Він мав стомлений вигляд. Лише його очі під білими хмарами брів променилися ясною блакиттю літнього неба.

Інґве завертівся, пориваючись щось сказати. Але дідусь зупинив його помахом руки.

– Та знаю, знаю! – скипів він. – Може, вам і незручно. Але в тій препаскудній лікарні не можна померти спокійно. Весь час беруть аналізи крові, міряють температуру, міняють постіль, напихають пігулками і ще чортзна-чим!

Потім він знову заспокоївся. Крісло, яке він знервовано гойдав туди-сюди, перейшло на свій звичний спокійний ритм.

– А решта все цілком стерпно. Нічого нарікати. Багато хороших бабусь і дідусів, здорова дієтична їжа, прекрасний догляд, всього одна чи дві фурії і чудовий оркестр. Але там нема де помирати. Ось так.

Мама не зводила з нього погляду.

– Я знала це, – сказала вона. – Я знала це, як тільки побачила вас у дверях. Ох, любий татку! Я рада, що ви хочете тут жити.

Мама всміхнулася йому. І я помітила, що вона ледве стримувала сльози.

Дідусь і собі всміхнувся.

Я також усміхнулася, бо відчувала, що невдовзі нас спіткає горе – велике, гірке й безмежне. Хоч у те не хотілося вірити.

Оскільки всі усміхалися, то й Інґве усміхнувся.

Дідусь сьорбнув чаю – щоб швидше змити всі ті усмішки. І тут його здушив кашель, а в грудях заклекотіло так, що він аж скрутився.

– Що це за чай? – прохрипів він, коли його трохи попустило. – Тьху! Де ви взяли таку гидоту? Та це ж якісь помиї! Ви хочете мене отруїти?

Інґве, який заварював чай, занепокоєно завертівся на стільці.

– Хіба не краще… Мені здається, нам треба зателефонувати у лікарню, – почав він.

– Помовч, любий Інґве, – мовила мама і поклала свою руку йому на плече.

– Хто цей блазень? – спитав дідусь, киваючи головою на Інґве. – Що він тут робить?

– Я його люблю, тату, – відповіла мама. – Хоч і не знаю, за що.

Мама стомлено зітхнула.

– Он як, – сказав дідусь. – Що ж, так буває. У мене вже катма сили. Я цілий ранок ходив надворі. А мені не можна стільки ходити. Пора прилягти. Я поки що піду до Симониної кімнати.

І він піднявся сходами нагору й зник.

– Не забудьте повернути чоботи! – крикнув він звідти.

Місяць світив у незашторені вікна. Надворі було вітряно, і на стінах відбивалися рухливі тіні від гілля дерев та кущів. Я втопила голову в подушку й щосили вп’ялася зубами в білу наволочку.

– Я не хочу! – крикнула я в подушку. – Чуєш, Господи? Ти не маєш права!

Цього дня я не пішла до нової школи, як думалося. Ми поїхали до Рокста, де була лікарня. Там ніхто не міг збагнути, як дідусь до нас дістався. Адже він ледве клигав між ліжком і туалетом. Казали, що його ледве носили ноги. Всі хотіли, щоб ми негайно привезли дідуся назад. Інґве вважав так само. Було б краще, якби він перебував там, де є можливість його доглядати, твердив Інґве. Задля його ж безпеки. Окрім того, у дідуся проявлявся старечий маразм. Інґве у всьому погоджувався з лікарями. Але мама не мовила ні слова. Вона мовчки збирала дідусеві речі. Їх було небагато.

У другому кутку палати сидів товстенький дядечко з лагідними очима і їв банани. Здавалося, він не прислухався до наших розмов. Та коли я вже йшла до дверей, поманив мене пальцем до себе.

– Переказуй вітання Іванові, – мовив він. – Скажи, що без нього наш оркестр накульгує. Нікому грати на віолончелі й часом бурчати.

Очевидно, дядечко й справді журився.

– Бозна-хто тепер прийде на його місце, – додав він.

Інґве невдоволено волік віолончель.

– Вибирай, любчику, – заявила мама, коли ми сіли в автомобіль. Вона так лютувала на Інґве, що гнала, як навіжена, і той тільки зіщулився на задньому сидінні й перелякано водив очима. – Або ти вибираєшся геть, або змиришся з тим, що батько житиме у нас.

Я сподівалася, що Інґве вибереться геть.

За вікном упала зірка, і я пригадала, як ми з дідусем дивилися на зірки в його телескоп того літа, коли відпочивали на Мейї. Я нишком загадала собі бажання, щоб він ніколи не помер.

Мені здавалося, що дідусь був завжди. Він показував мені квіти і птахів і давав їм назви. «Тебе звати ялина, а ти, комашко, муха! А тебе, мала шалапутнице, звати плисочка!» – казав дідусь і тицяв на них своєю патерицею, ніби сам Господь Бог. Це він навчив мене плавати й давати здачі забіякам. Він навчив мене читати і лихословити. Щоправда, не зумисне, а мимоволі. Я сама того навчилася, коли чула, як він час од часу спересердя на когось лаявся.

– Де вона такого нахапалася? – скрикнув він, уперше почувши від мене лайливе слово.

– У тебе, голубе, – відповіла бабуся, яка тоді була жива, – у тебе.

– Чортзна-що! – обурився дідусь.

А тоді згадав, які слова в нього часто злітали з язика, і задоволено засміявся. Загалом йому страшенно подобалося бути Богом Отцем. Щодо Отця, то йому довелося ним бути, оскільки я не знала більше ніякого тата. А роль Бога він узяв на себе сам.

Але тепер я просила іншого Бога, в існуванні якого не була певна, щоб він не забирав у мене дідуся.

– Краще забери Інґве! – благала я, відчуваючи нестерпний біль і злість. – Боженьку пресвятий, забери того зануду!

Потім я заснула, і мені снився дідусь – ніби він плив морем у кріслі-гойдалці. Він сидів спокійно, потягуючи сигару, а крісло гойдалося на хвилях і, минаючи човни та серфінги, прямувало до небокраю. Його золотий годинник сяяв, мов ясна зірка, що пускала сонячних зайчиків.

Я прокинулася від того, що хтось легенько посмикував мене за мочки вух.

– Агов, любонько-голубонько, – прошепотів він. – Як ти?

– Препогано, – відповіла я і заплакала.

Дідусь потерся своїм масивним носом об мого – так, як і тоді, коли я була мала. Вуса лоскотали мене, і сам він приємно пахнув землею. І я, як і раніше, коли він був добрим мудрим Богом, а я малою шмаркачкою, яку він любив, розповіла йому все – про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що мені несила думати, ніби його колись не буде. І поки я плакала, мене охопило відчуття, що в мене всередині утворилася тверда грудка злості, яка билася замість серця. Чого це все на мене звалилося? Чого всі ці неймовірно сумні події мали статися водночас?

– Сердешне моє дитя, – мовив дідусь. – У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити. А нормальними та занудами світ аж кишить. З ними, мабуть, трохи легше. Та хай їм чорт, мені вони геть не цікаві!

– А я належу до ненормальних? – спитала я і спробувала усміхнутися.

– Напевно, так, – відповів дідусь і підморгнув.

Він ніжно погладив долонею мою потилицю, де коротко підстрижене волосся кучерявилося і стирчало навсібіч.

– Усіх нас переповнюють сили, про які ми й гадки не маємо, – правив далі дідусь. – Ми схожі на море, де повно риби, водоростей, течій, живих створінь та всякої дивовижної всячини. Зануди обережно зводять негарні вузькі мости над цими незнайомими водами. Бояться, що змокнуть і зіпсують черевики. А ми, диваки, бовтаємося у воді. Нас не зупиняють ніякі течії. Навіть якщо це небезпечно. І навіть якщо зануди дивляться на нас зі страхом та зневагою.

Я не дуже розуміла, що він мав на увазі. Лиш відчувала на своїй потилиці його надійну широку долоню. Однак я не перестала плакати. Сльози були холодні, наче вони текли з тієї грудки, що стукотіла у мене в грудях.

– Але стережися підступних вітрів, – пошепки мовив дідусь мені на вухо, а потім поклигав у темряву і зник на сходах.

Що він хотів тим сказати? Невже він і справді від усього цього трохи зсунувся з глузду?

Як непросто буде мені витримати всіх цих божевільних, диваків і зануд, що населяли наш будинок!

Аж тут вітер із такою силою подув у вікно, що воно відчинилося навстіж. Він змів додолу вазони з квітами та купку рахунків, яку мама поклала ввечері на підвіконня, а тоді залетів мені в серце.

Я відчула, що скоро лусну від гніву й злоби.

Четвертий розділ

У якому я йду до нової школи, мене переслідує моє ім’я і я знайомлюся з йолопом Ісаком.

Мама зайшла на кухню, де я запихалася грінками, які через мою злість пригоріли. Вона була вбрана в плямисту, мов шкіра леопарда, сукню з дуже відкритими грудьми й ногами. До того ж на ній були червоні, як пожежне авто, черевики, чорні панчохи в сіточку й чудернацькі сонцезахисні окуляри, дужки яких густо обліплювали блискучі камінчики.

– Ти вже готова? – спитала вона. – Я хочу провести тебе до школи.

– Я думала, ти вирядилася на маскарад, – буркнула я невдоволено й сердито.

– Хіба не цікаво? – вела далі мама, наче не чула мене. – Познайомлюся з твоєю учителькою й побачу твоїх друзів.

– Вони мені не друзі. Я їх ніколи не бачила.

– Що з тобою? – ображено спитала вона. – Ти ж казала, що хочеш мати таку маму, як усі. А така мама, як усі, напевно першого дня проводить свою доньку до нової школи.

– Звичайна мама так не виряджається.

– Як це – так? – спитала вона і зняла окуляри, щоб краще мене бачити. – Чим тобі не до шмиги моє вбрання?

– Ти схожа на пришелепувату жінку з джунглів у фільмі про Тарзана, – відповіла я, відчуваючи, як злість звиває кубельце в моєму серці.

Інґве вийшов із туалету, спустився вниз, сів за стіл, насипав собі у йогурт пригорщу пророслої пшениці, харчових дріжджів та мелених горіхів.

– Про що це ви? – спитав він, похрускуючи хлібцями.

– Моя дочка не хоче, щоб я проводила її до школи. Вона вважає, що в мене пришелепуватий вигляд.

– Певна річ, твоя мама повинна тебе провести, – сказав Інґве, пережовуючи по двадцять чотири рази кожну ложку суміші.

– Нізащо! – засичала я й підвелася.

Підводилася я так рвучко, що перевернула пакет нежирного молока, хоч то, звичайно, сталося ненавмисно. Біла рідина стрімким водоспадом перелилася через край столу прямісінько на випрасувані штани Інґве.

– Ти соромишся своєї мами? – спитала мама.

– Так, – відрубала я.

Перш ніж вискочити за двері, я кинула погляд у величезне дзеркало, що стояло в передпокої. Звідти на мене глянуло худе, як скіпка, високе миршаве дівчисько в латаних джинсах, кросівках і в смугастій футболці, в очах якої під короткою гривкою горіла злість. Я натягнула на себе рожеву куртку і вийшла.

Якщо мама виглядала як королева джунглів, то я – як напівголодна миша з передмістя.

Звісно, того першого дня в нову школу я добряче запізнилася. Мені знадобився час, щоб знайти цегляну будівлю біля озера, де на просторому подвір’ї стояла якась скульптура, страшенно схожа на запечене курча.

Коли я відчинила двері, цілий клас витріщився на мене так, ніби до них завітало опудало птаха, не що інше. Там сиділи всі ті, чиїх імен та прізвиськ я ще не знала – Ополоник і Кваша, Софія, Нетта, Пера, Данне, Персі, Клара, Мураха, Скунс, Ісак, Берта, Катті та інші. Всі вони свердлили мене поглядами.

Учителька була не стара, повненька і приємна з вигляду. У своїй красивій кремовій сукні вона здавалася не жінкою, а вершковим тістечком. А її усміхнені губи червоніли, як полуниці.

– Ти, мабуть, ходитимеш у наш клас? – спитала учителька.

– Напевно, – вдавано байдужим тоном відповіла я.

– Хоча треба було б прийти ще вчора. Правда ж?

Що я мала на це відповісти? Я не могла сказати, що саме вчора дідусь накивав п’ятами з лікарні в жіночих чоботях, щоб помирати в нашому будинку! Для цього навряд чи нормальні люди йдуть з лікарні додому. Але так вже водиться на світі – якщо казати правду, тобі ніхто не повірить. Щоб повірили – треба брехати.

– Мені довелося поблукати, – тихо мовила я.

І відразу ж відчула, як безглуздо це звучить.

Чорт! Ну от, у перший же день виставила себе дурепою, якої світ не бачив! Я чула, як усі стали перешіптуватися, хихикати й вертітися за партами. Початок був кепський.

– Якщо тобі випало так довго блукати, то краще сядь і відпочинь, – сказала вчителька вельми приємним голосом. – Можеш сісти он там біля вікна.

Я сподівалася сісти в самому кутку, де можна було б трішки заспокоїтися і всіх роздивитися. Аж ні. Довелося сідати майже спереду. Та ще й біля того, хто уявляв себе великим цабе. Біля цибатого хлопця із русявим скуйовдженим чубом, блакитними очима і веснянками по всьому обличчі, хоч весна давно минула.

То був Ісак.

– Мене звати Ісак, – сказав він і усміхнувся.

– Чого ти шкіришся? Йолоп! – засичала я.

Мало-помалу в класі стало тихо.

– Ну от, – мовила вчителька, яку звали Ґудрун Ерлінґ. – До нас прийшов новий хлопчик. Ласкаво просимо до класу, Симоне Кроль. Сподіваюся, тобі з нами буде добре – і зі мною, і з друзями.

Новий хлопчик! Симон!

Раптом я збагнула, що йшлося про мене. Те прицюцькувате ім’я Симона, що я мала, не раз завдавало мені прикрощів. Я від нього так стомлювалася, що хотілося криком кричати. Мені завжди доводилося відповідати двічі, коли питали, як мене звати. І чого я не можу зватися Фріда, Анна, Стіна чи Лінда?

– Симона – дуже красиве французьке ім’я, – заявляла мама, вислуховуючи мої нарікання.

Може, й так. Але навіщо мені красиве французьке ім’я? Я хотіла б мати нормальне шведське ім’я, щоб ніхто по сто разів не перепитував і не сушив собі голову, з якого це доброго дива мене так назвали. Я хотіла б мати ім’я, що давало б змогу бути непримітною, сумною і негарною.

А тепер, очевидно, хтось недочув і неправильно його записав. Замість Симони вийшов Симон. Тож усі тут очікували хлопця на ім’я Симон. А з’явилась я! Що ж мені робити? Отак завжди – у мене просто неймовірна здатність втрапляти в якусь халепу!

Можна було б сказати, як є: «Вибачте, але це якась помилка. Я все-таки дівчинка. Мене звати Симона, а не Симон». Та ні, тільки не це. Я знала, що тоді буде. Всі полягають від реготу на парти. А мені не буде спуску вже довіку. Так чи інакше, мене називатимуть Симоном, Малим або придумають щось іще.

Я обережно провела по коротких кучериках, намагаючись згадати, який у мене був вигляд у дзеркалі в передпокої. Коси були короткі, без приколок, бантів чи чогось такого, що могло б мене виказати. Добре, що ще не випинались, як у інших дівчат, груди! І що я не вирядилася вранці в сукню! А те, що було на мені, міг носити який-завгодно хлопець. Окрім, звісно, трусів, та їх, на щастя, не було видно.

– Дякую, – сказала я хриплуватим, якомога хлопчачішим голосом. – Так, думаю, мені тут буде добре.

Панна Вершкове Тістечко, що стояла біля столу, поблажливо усміхнулася своїми полуничними губами.

– Підлабузник! – засичав той, хто сидів поруч мене і звався Ісак.

– Стерво! – пошепки відрубала я.

– Чуперадло! – мовив він, і тієї миті я відчула повагу до його дотепності.

– Вилупок! – мовила я.

– Дурбело! – блискавично зреагував він.

Аж тут наші чвари обірвала вчителька. То було дуже добре. Я мала передчуття, що він таки покладе мене на лопатки, якщо ми не перестанемо сваритися. І мене вже охоплювала неприязнь до того хлопця.

– Я розумію, що вам кортить швидше познайомитися, – радо мовила вчителька. Вона бачила тільки, як ворушились наші губи, тож думала, що ми перекидаємося люб’язностями. – Але договорите на перерві. – А потім додала: – До речі, оскільки ви вже встигли порозумітися, то, може б, ти, Ісаку, показав Симонові нашу школу?

На знак згоди Ісак кивнув головою: мовляв, ось який з мене великодушний старший брат! А сам непомітно шаснув своєю рукою під парту і крадькома вщипнув мене за стегно – від болю в очах сто свічок засвітилося.

Та водночас мене охопила приємна радість. Я їх усіх обдурила! Вони все прийняли за чисту монету! Здається, ніхто ані на мить не засумнівався, ким я була насправді.

Я спритно й вміло спекалася того дівчиська Симони, що весь час потрапляла в халепу, і стала капосним гарикалом на ім’я Симон.

Якби я тоді знала, чим це для мене обернеться!

Коли продзвенів дзвоник, я схопила собі з крайнього гачка в коридорі якусь вилинялу джинсову куртку.

Вона була завеликого розміру, та ще й із безліччю всіляких кнопок. На спині поблискував напис здоровенними сріблястими літерами «MOTÖRHEAD». Куртка висіла на моєму худому тілі, як на кілку, смерділа потом, бензином і тютюном. Це було саме те, що треба, до того ж я вирішила якомога швидше позбутися своєї рожевої куртки, в якій прийшла до школи.

– Не думай, що я буду тобі нянькою, – сказав Ісак.

Він підійшов до мене, коли я ошивалася біля металевого запеченого курчати, що, як гарненько придивитися, було схоже на дохлого коня із задертими догори ногами, а не на курча. На шкільному подвір’ї було повно качок, які походжали перевальцем і очікували, що ми кинемо їм крихт від свого обіду. Годувати качок заборонялося, але всі годували.

– Мені не потрібна нянька, – відказала я і плюнула на одну з качок.

– Ну й добре. Тільки не треба пиндючитися.

– А я не пиндючуся. Коли хто й пиндючиться, то це ти.

– Чого мені пиндючитися?

– Хтозна. Але не починай заново.

– «Не починай» що?

– Ти, певно, трохи тугодум?

– Що ти хочеш цим сказати?

– Бо ти весь час перепитуєш.

– З тобою неможливо розмовляти!

Я можу так сперечатися скільки завгодно. Мені це завиграшки. Ісак, здається, розізлився, і я відчула задоволення. Я криво всміхнулася – достоту так, як роблять хлопці. Ісак відвернувся, наміряючись піти.

– Він завжди такий? – поцікавилась я.

– Який такий? – спитала дівчина в окулярах із товстими скельцями, яка жувала жуйку. Потім вона видула з неї рожеву кульку, що луснула і заляпала їй обличчя.

– Такий непривітний, – відповіла я. – Він же повинен показати мені школу.

– Атож, Ісаку, ти справді повинен. Тебе просила вчителька, – сказала та дівчина, силкуючись нігтями здерти липкі клапті кульки.

Ісак нічого не відповів. Тільки й того, що глянув на неї жалісливим поглядом, бо її вигляд викликав хіба що жаль. А тоді почав іти. Я рушила слідом. Я ішла близько, слід у слід, і наступала йому на п’яти.

– Що ти робиш? – засичав він.

– Іду за тобою, якщо ти цього не помічаєш, телепню, – відповіла я і наступила йому на п’яти так, що він спіткнувся.

– Ідіот! Ану перестань! – верескнув він.

– Чорта з два, – мовила я. – Ти повинен показати мені школу. І тепер покажеш.

Сонце світило в потилицю, і качки задоволено кахкали над знайденими крихтами хліба, рештками риб’ячих котлет і кров’янки. З озера війнуло вітерцем. Навколо нас скупчився гурт витріщак. Я побачила серед них дівчину в окулярах із товстими скельцями, що жувала жуйку, а біля неї – довгоногу дівчину в міні-спідниці, в якої був маленький рот, великі груди, кирпатий ніс і круглі очі. Там зібралося півкласу.

Я і далі наступала Ісакові на п’яти, розуміючи, що йому скоро урветься терпець. Я бачила, як вони всі очікують, та мене й саму аж розпирало від цікавості. Що ж тепер буде?

Раптом він розвернувся, пропік мене несамовитим поглядом і зацідив кулаком у зуби так, ніби забив у дошку цвях. Удар був тяжкий, грубий і ледве не збив мене з ніг. Але я перехопила його руку, пригнулася і водночас вивернулася, а він перелетів через мою спину і запоров носом в асфальт. Це був прийом, якого навчив мене дідусь одного далекого-предалекого літа.

Ісак звівся на рівні. Якусь мить ми стояли одне навпроти одного. Ми були майже однакового зросту. Хоч він був кремезніший. Ми дивилися одне одному у вічі. І я помітила, що його очі горіли так само, як мої.

Нараз він кинувся на мене і повалив додолу. Його лікоть пройшовся по моїй губі, і вона тріснула. Я відчула на язику кров, запахло чимось гірким. А коли розплющила очі, то побачила перед собою грудасту дівчину, що усміхалася і дивилась на мене зовсім не так, як усі.

То була Катті.

Біля неї стояв Голуб, учитель фізкультури, хоч тоді я того не знала. Але я була не настільки дурна, щоб не зрозуміти, що то вчитель.

– Що це за бешкет ви тут улаштували? – суворо спитав він.

– Він посковзнувся на качиному лайні й розквасив носа, – відповіла я, киваючи на Ісака. – А коли я хотів йому допомогти, то теж упав і розбив губу.

– Як тебе звати? – запитав Голуб.

– Симон, – відповіла я.

– Я запам’ятаю. А тепер ідіть умийтеся.

Ми рушили до хлоп’ячого туалету. Мовчки, як мумії.

Я настільки ввійшла у свою хлоп’ячу роль, що мало не стала поруч з Ісаком біля пісуара. Але вчасно згадала, що є такі речі, яких я не могла робити.

У вікно світило пообіднє сонце. За спортивною залою видніла смужка неба – синя, як письмові зошити, що дала мені вчителька Ерлінґ, прозвана Плискою.

У небі шугали ластівки, а я все ще смоктала свою спідню губу, яка була солона на смак і страшенно розпухла. Краєм ока я бачила, що велике цабе на ім’я Ісак погладжував свого подряпаного носа.

«Може, зіграємо в хрестики-нулики?» – написала я на аркуші паперу, вирваному із зошита в клітинку, і посунула його до Ісака. Він намалював там хрестика і повернув аркуша назад.

Ми зіграли десять разів, поки Плиска розповідала нам про хатніх тварин і питала, у кого з нас вони є вдома. Я виграла вісім разів, тож Ісак був дуже незадоволений. А двічі я програла лише через Кільроя, бо в той момент Плиска спитала, чи є в мене вдома якась тварина, і я відповіла, що маю собаку. Де він тепер? Чи побачу я його коли-небудь? Може, у мене вже й не було собаки?

Здавалось, майже всі в класі тримали вдома якусь живу істоту. Фріда сказала, що в неї папуга. Катті сказала, що в неї шотландський поні, правда, він живе в селі. У Мурахи був співочий какаду, у Пепсі – вівчарка, у Нетти – кіт, а в Кваші – акваріумні рибки. Стефан сказав, що мав кажана, але він пошкодив одне крило, тому тато його добив. У Данне на дачі жили в клітці кролики, а в Анни – дівчини в окулярах, що жувала жуйку – комаха, яка зветься паличник.

Ісак на запитання вчительки відповів:

– Птахи.

Коли вона спитала, які саме птахи, він сказав, що забув, як вони звуться. Тільки згадав, що вони брунатні. Тоді вчителька сказала, що добре було б, якби хтось приніс своїх тварин чи птахів до школи. Я задумала бажання, щоб вона не попросила про це мене. Бо як можна взяти зі собою собаку, що зник? Але вона попросила Ісака.

– Гаразд, – відповів він.

Коли пролунав дзвоник із останнього уроку, Ісак чекав мене надворі.

Я зумисне не поспішала. Чого доброго, ще здибаю власника куртки, яку я поцупила в коридорі. Судячи з розміру, він був здоровило. Тож я ще довго м’ялася біля парти в класі, тим часом, як усі інші вилетіли, мов кульбабки, на осоння.

– Тобі в який бік? – привітно спитав Ісак, ніби між нами нічого й не було.

Що він задумав? Чого доброго, заманить кудись подалі та й зіпхне в якусь канаву? На нього це схоже.

– В інший бік, – холодно відповіла я.

– У який інший? – допитувався він.

– Не в той, що тобі, – відрубала я.

Він здивовано подивився на куртку. Очевидно, не мав наміру відступатися.

– Де ти її взяв? – спитав він.

Невже Ісак щось зрозумів? Може, його підіслав до мене власник цієї куртки? І тут я помітила якогось хлопця в самій футболці, під якою видималося чималеньке пузо. Він був такий великий, як і ця куртка, а його обличчя нагадувало морду бульдога, що підбігав до маленьких собачок і намагався відгризти їм хвоста, – я малою бачила це в мультфільмах. Руки в хлопця побіліли від холоду і були товсті й м’язисті, наче він щовечора піднімав гантелі й тягав штанги.

Я глянула на Ісака й відчула наплив злості.

– Вона тобі подобається? – спитала я.

Він кивнув.

– То бери собі! Мені вона вже обридла!

Я стягнула з себе куртку й жбурнула її Ісакові. Він сторопів і почав усувати руки в нещасну обновку, а тим часом до нас усе ближче підходив великий хлопець. Напевно, той пузатий здоровань уже помітив куртку. Він зупинився, бо в нього в голові копошилася одна думка. Ось-ось до нього дійде, що то таки його куртка, і тоді він заграє м’язами ніг і чимдуж кинеться до Ісака. Я не мала наміру тут лишатися.

– Дякую… Але… – затнувся Ісак, не знаходячи слів.

– Бувай! Мені треба йти! – сказала я й зірвалася з місця.

– Стривай! Ми будемо друзями? – почула я у себе за спиною його крик.

– Ні! – зловтішно верескнула я.

Я гайнула через нескошену траву до озера. Літав пух кульбаби, мерехтів на сонці жовтець, лопухи і кропива безжально били мене по худих ногах, і я глибоко вдихала свіже прохолодне повітря.

– Ну, як школа? – гукнула мама, тільки-но я переступила поріг дому.

– Як завжди, – буркнула я, сподіваючись, що вона більше нічого не питатиме.

Я не мала бажання розповідати, що несподівано перетворилася на хлопця, і тепер у неї не дочка, а син.

З моєї кімнати долинали звуки дідусевої віолончелі, схожі на легке похропування Бога, якому сняться світлі сни.

У великій кімнаті на чорній табуретці сидів виряджений Інґве.

На ньому була якась весільна сукня зі шлейфом, що звисав над лінолеумом і скидався на блискучий сніговий замет. На голові Інґве мав білий капелюх із серпанком, який частково приховував його стражденний вигляд, спричинений нестравністю шлунка, запамороченням і страхом, що дідусь зійде сходами донизу і знов застане його в недоречному вбранні. Одна його рука кокетливо була простягнута вперед. Він тримав у ній білу парасолю.

– Може, ти вдягалася б якось по-дівчачому? – спитав він, окинувши мене поглядом.

Мама садовила Інґве позувати. На щастя, їй вистачало доброго смаку не малювати його обличчя. Вона робила ілюстрації для всіляких жіночих журналів, що публікували силу-силенну різноманітних солодкавих оповідок. На те, що вона заробляла, ми й жили. А оскільки мамі було сутужно з натурниками, то замість них вона використовувала мене та Інґве.

– А можна позичити сукню в тебе? – спитала я і мило йому всміхнулася.

– Ну й колючий язик у тебе, любонько! – мовила мама. – Не розумію, чого ти весь час грубіяниш? Іди краще чистити картоплю. Я помира-а-аю від голоду.

– Гаразд, – відповіла я.

Минаючи Інґве, я в пориві злості смикнула його за шлейф так, що він закрутився на табуретці, як доведена до відчаю принцеса.

Я встигла почистити третю картоплину, коли почула, що він гримнувся додолу.

П’ятий розділ

У якому я обмірковую становище, купую собі деякі речі, впізнаю свого знайомого, мене звинувачують у тому, в чому я не винна.

Потяг метро повним ходом мчав мене геть від мами та Інґве. На південне передмістя з потворними висотками, дитячими гірками у ріденьких гайках, брудними блочними будинками на три помешкання та сучасними котеджиками падало пригасле світло. У вікнах мерехтіло пообіднє сонце, а я обмірковувала своє становище.

Як це могло закінчитися? Поки що – ніяк. І чим довше все затягувалося, тим важче було щось передбачити.

Моя ситуація не віщувала нічого доброго.

Скільки ще я зможу вдавати з себе хлопця в цій бісовій школі? Що буде, коли мене зненацька викриють? Від цієї думки я затремтіла. Не сьогодні-завтра випнуться груди, і тоді пиши пропало. А що, як почати їх перев’язувати? Так, як у Китаї перев’язували малим дівчаткам ноги.

Відтепер мені доведеться вести небезпечне подвійне життя. Удома я й далі була дівчинкою, що невдовзі стане велика. А в школі я для своїх нових друзів була хлопцем. Страшно уявити, що хтось із однокласників захоче провести мене додому! Боронь Боже! Так само не можна допустити, щоб мама пішла до школи познайомитися з учителькою.

Охо-хо!

Мабуть, найкраще було б зізнатися у всьому завтра вранці. Мовляв, даруйте, я просто пожартувала, знаєте, а я дівчинка… Чим більше часу минало, тим більше я заплутувалася.

Ні, це неможливо! Мені нестерпна була сама думка про те, що буде, коли я у всьому зізнаюся. От уже ж зрадіє велике цабе на ім’я Ісак! А що подумає та великодушна вчителька, тобто панна Вершкове Тістечко? Що я звихнулася розумом, не інакше!

Тож нехай усе лишається так, як є!

А все це, певна річ, сталося через того тупого капелюшного кретина!

Це з нього все почалося. Якби він не задумав зійтися з мамою, то ми ніколи не переїхали б до цього задрипаного помешкання біля сміттєзвалища, де гуляють протяги. І не загубили б Кільроя. І я далі ходила б до своєї старої школи й не стала б хлопцем. Тоді ми з мамою вирушали б навесні на невеличкі прогулянки з повними кошиками ситра та ковбаси, як робили досі.

Коли я у своїх міркуваннях зайшла надто далеко, потяг під’їхав до станції метро Центральна, і мені пора було сходити.

Я піднялася ескалатором нагору, де було світло й вітряно, а жахливий електричний орган на майдані Серґеля награвав пісні Армії порятунку.

Інґве дав мені грошей на нове вбрання. Після того, як я позбулася куртки з написом «MOTÖRHEAD», мені треба було купити щось у такому ж стилі.

– Купи собі щось приємне і гарненьке, – сказав Інґве, коли давав мені гроші.

– Ат-тож, – процідила я крізь зуби і видушила з себе чарівну усмішку.

Я пленталася навмання, роздивляючись вітрини.

Пообіднє сонце вже не гріло, і я в самій футболці хапала дрижаки. Я звернула у вузеньку вуличку Старого Мосту, що починалася за спортивним пабом. Там усюди містилися дивовижні крамнички. Зсередини кожної долинала музика, а на полицях лежало повно розкішних ковбойських чобіт, всіляких черевиків, бісеру, чоловічих штанів, корсеток та військових курток.

У крамниці «Ітро» я знайшла досить потерту куртку і двоє чорних джинсів. Саме те, що треба. Я натягнула на себе нове вбрання й подалася знов в бік майдану Гетор’є.

Майже біля театру Серґеля я надибала на «ОНІО». Там пахло шкірою та гелем для волосся, стіни були обклеєні афішами страхітливих виконавців важкого року, а у вітрині лежали скручені шкіряні батоги.

О, саме така крамниця мені й була потрібна.

Я стала порпатися між футболок, наліпок, стрічок для волосся і ґудзиків. Мені попалася класнюча футболка з написом хвилястими літерами «IRON MAIDEN». Під написом я помітила чортика, що витанцьовував над багаттям. До того ж я купила чорний пояс, схожий на собачий нашийник. На ньому було повно заклепок. Для повного комплекту я прихопила браслет і наліпки «KISS» та «SCORPIONS». Начепивши на руку браслет і пришпандьоривши наліпки, я відчула себе задоволеною, як слон.

Нехай тепер хто-небудь упізнає в мені невинне дівча!

Тільки-но я придбала останню свою покупку, тобто двоє хлопчачих трусів із етикеткою «Olympia», як побачила таке, від чого мало не зупинилося серце. Я заціпеніла.

Ген біля Орфеєвого водограю стояв потріпаний, забрьоханий собака з обвислими вухами та підібганим хвостом і дзюрив на край басейну.

Напевно, то був Кільрой!

Господи, який у нього вигляд! Схудлий, похнюплений, охлялий! Він опустив задню лапу і покульгав у бік ятки з городиною та садовиною. Мабуть, думав, що знайде там у смітті щось їстівне.

І тут я зірвалася з місця.

– Кільрою! Кільрою! Хай тобі чорт, Кільрою! – зарепетувала я, мов ненормальна.

Люди оберталися і дивились, як я пробиралася між жіночками, що несли в руках повні авоськи покупок, дітлашнею, чиновниками з чорними дипломатами і ватагою галасливих голомозих йолопів, обвішаних дзвіночками і вбраних у жовтогарячі балахони. Той гомінкий жалібний спів, що здіймали голомозі, заглушував мій крик.

Коли ж я вже майже наздоганяла Кільроя, з провулка між висотками вискочив на роликових ковзанах якийсь коротко підстрижений божевільний сивий чоловік.

У руках він тримав великий плакат, де було написано «ЗУПИНИМО ВСІ БОЛІСНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ НА ТВАРИНАХ».

Я не мала змоги його минути.

Мій правий черевик зачепився за його ковзана на лівій нозі. Я, мов підстрелений лось, поточилася і, щоб до решти не втратити рівновагу, заковзала руками по людських плечах, грудях та животах. Я хотіла знайти бодай якусь підтримку, аби пом’якшити падіння. Машинальним рухом я схопилася за щось спереду. На лихо, то була жіноча сумка.

– Рятуйте! Моя сумка! Допоможіть! Грабують! Хто-небудь, допоможіть! – почула я крик у себе над головою.

Голос належав старій пані в чорному плащі та брунатному фетровому капелюсі. Коліна в неї трусилися, а пальцем вона показувала на мене, що розпласталася долі, щосили стискаючи в руках її сумку.

Оце так рахуба!

– Мене обікрали! Я дочекаюся від когось допомоги? – не вмовкала пані.

Я звелася на ноги і почепила сумку їй на руку, що все ще тицяла в мене звинувачувальним жестом. Сумка, що загойдалася на її руці, була схожа на невеличкий вимпел.

– Вибачте, це не так, – пролепетала я. – Просто я падав і схопився за сумку, щоб утримати рівновагу. Я не зумисне.

Довкола нас скупчилася юрба.

– Що тут сталося? – спитав хтось.

– Та цей ось хлопець хотів поцупити в пані сумку, – відповів хтось інший. – Мабуть, ще й напідпитку. Бо ледве стоїть на ногах.

– Який жах! Він же ще дитина. Як можна посеред білого дня нападати на стареньку жінку?

Становище ставало дедалі загрозливішим.

– Вони поводяться все нахабніше й нахабніше, – почула я голос, що здався мені знайомим.

Коли я глянула в той бік, то побачила Аксельсона. Він протиснувся крізь юрбу і зацікавлено споглядав це видовисько примруженими очима. Аксельсон – наш найближчий сусід. Він самотній і тримає лише кота та бджіл, а стіни його будинку обкладено негарною сірою кахлею.

Невже він мене впізнав? Ну звісно, впізнав, я помітила це по його очах.

– Я бачив його й раніше, – мовив Аксельсон, і було видно, що він готовий давати свідчення. – Він живе біля нас. Щойно вселилися. Це ще ті сусідоньки, мушу вам сказати.

– Хіба ви не розумієте, що все не так? – звернулась я до нього. – У мене й гадки не було красти чиюсь сумку. Я зіткнувся з дідом на роликових ковзанах і схопився за сумку, коли падав. Чого ви мені не вірите?

Я спробувала прошмигнути крізь купку витріщак. Але кремезний дядько в ісландському светрі схопив мене за плече.

– Ану, хлопче, стій, – сказав він. – Нікуди ти не підеш!

Йой, що тепер буде?

Я подивилася у просвіт між двома витріщаками, шукаючи поглядом Кільроя. Може, хоч мелькне перед очима? Собака поплентався в бік Королівської вулиці, похнюпивши голову й підібгавши хвоста. Він не повинен знову зникнути!

Однак Кільрой зник.

Я спробувала випручатися, та де! Аж тут і поліція з’явилася! То була полісменка з грушею в руці.

– Що тут трапилося? – спитала вона.

– Нарешті, – зітхнув Аксельсон. – Це через нього! Він хотів поцупити жіночу сумочку, негідник. Та ще й напідпитку. Заарештуйте його.

Але полісменка не поспішала. Спершу вона обняла налякану жінку і з’ясувала, чи їй повернули сумку і чи нічого не пропало. Потім розпитала всіх присутніх, що сталося. Дідка на роликових ковзанах вона знайшла на сходах Концертного дому, де він похапцем збирав свої листівки, що розлетілися. Дідок сказав, що я справді наскочила на нього. Що сталося згодом, він не знав. Бо й сам опинився у вітрині жіночої білизни.

А я розповіла все, як було – про те, як переді мною гулькнув Кільрой, як я кинулася чимдуж до нього, зіткнулася з дідком на роликових ковзанах і схопилася за сумку, не тямлячи, що то сумка.

Полісменка раз по раз надкушувала грушу й жувала. У кутиках рота у неї грало щось схоже на усмішку. Мені здавалося, що вона ледве стримувалась від сміху.

Більшість юрби мене вже засудили. Надто старався Аксельсон.

– Та про що тут говорити, га? – заявив він. – Треба просто заарештувати цього злочинця і все! Всипати йому по саму зав’язку, як він на те заслуговує! Про що тут сперечатися? Жінки не повинні працювати в поліції! Вони повинні сидіти вдома і глядіти дітей, щоб ті не крали жіночих сумок!

Раптом полісменка взяла мене за плече і впевнено повела через юрбу.

– Тобі краще пройти зі мною! – суворо мовила вона і потягла мене за собою. – Тільки без вибриків!

Тепер мені гаплик! Якби це все не здавалося таким нереальним, то я, мабуть, заплакала б. Хто мені повірить? Я, мов сновида, ішла з нею в бік Королівської вулиці. Мало-помалу витріщаки почали розходитися. Що буде зі мною далі? Либонь, мене чекає допит у поліційній дільниці. Певна річ, зателефонують додому. Як зреагує мама? Чи повірить вона мені? Це ще хтозна. Інґве, безперечно, покладе всю вину на мене. Та найгірше буде тоді, коли мама повірить, ніби я напала на невинну стару жінку. Тоді вже мені буде ні на кого сподіватися.

Мене так далеко завели мої роздуми, що я здригнулась, коли відчула на своїй щоці теплу руку.

– Чого це ти злишся? – почула я лагідний голос поруч. – Добре, що ми втекли від тих людей, правда ж?

Напевно, в мене був дуже кумедний вигляд, бо полісменка дзвінко засміялася.

– Ти, сердего, подумав, що я тебе заарештую? Вибач, якщо я поводилася трохи суворо. Та, як на мене, це був найкращий спосіб вирватися з тієї розлюченої юрби.

Поліцейська легенько тримала свою руку в мене на плечі і йшла так, мовби танцювала.

– Ну ти й влип, – вела вона далі. – 3 твоїм щастям можна загриміти в темну за розбій. А тепер ось що: давай походимо й пошукаємо твого собаку.

Ми прочесали майдан Гетор’є, та Кільроя не було й сліду. Його наче лизь злизав. Хоч він усе-таки був живий. Якщо то був він. Оглянувши прилеглі вулиці, нам урешті-решт довелося відмовитися від пошуків.

Перед тим, як я спустилася в метро, щоб їхати додому, полісменка мені підморгнула:

– Тримай носа козирем! – гукнула вона.

Додому я повернулась, коли вже смерклося. Інґве пішов на якусь зустріч. Як добре! Мама зі своїм саксофоном була в дідусевій кімнаті. Згори я чула, як вони разом грали. То більше скидалося не на гру, а на розмову. Віолончель зі своїм ніжним, загадковим голосом і саксофон, несамовитий і лагідний водночас – хрипіли, сміялися і плакали. Вони вели розважливу розмову про те, чого не висловиш словами. Очевидно, вони повернулися своєю грою у той далекий час, коли мене ще не було на світі.

Я приклеїла свої нові наліпки клеєм для тканини на куртку, вийняла праску і міцно їх закріпила. Тоді приготувала собі чашку чаю з медом та молоком і залізла в стародавнє ліжко з червоного дерева. Натягнувши ковдру по самі вуха, я спробувала прийти до тями. Але то було марно. Думки шугали в голові, мов кажани.

Потім я згадала, що від мого дванадцятого дня народження минуло чотири дні, і відчула себе на кілька років старшою. Здавалося, ніби мене закинули на карусель, що крутилася дедалі швидше. Що станеться наступного разу?

Я вийняла скляну кулю, яка належала колись моїй прабабусі. Рожеве вечірнє світло впало на неї, заломилося у склі, і куля від того красиво засяяла. На дереві за вікном гойдалося гілля, а куля справляла враження маленького маяка, який весь час то займався, то гаснув, то займався, то гаснув. Аж ось у ній щось затріщало, як у несправному малоформатному проекторі, і всередині замерехтіли фрагменти нічим не пов’язаних між собою зображень: табун диких птахів, що кудись летіли, чорні грозові хмари, загіпсована нога, дідусів будинок на Мейї, лебідь, бурхлива вода… Потім куля зовсім погасла, так і лежала на моїй ковдрі – темна й холодна. Я постукала по ній. Але вона більше не засвітилася.

Я відкотила її собі в ноги, відвернулася до стіни й спробувала заснути з розплющеними очима.

Шостий розділ

У якому я виряджаюся на свій манір, Ісак дає здачі, ми відвідуємо Криївку, і я майже забуваю, хто я така.

– Ти вже скоро? Що можна там стільки робити? – у відчаї засопів Інґве.

Він заторсав двері туалету так, що задзеленчали всі мамині баночки та слоїчки, які стояли в шафці.

Коли й було щось, від чого Інґве втрачав самовладання, то це неможливість потрапити до туалету тоді, як йому припікало.

Я спустила воду в унітазі, щоб заспокоїти його, і відчикрижила ще кілька кучериків. Вони впали в умивальник, де вже лежала купка моїх темно-каштанових пасемець.

– Заспокойся! Я скоро вийду! – крикнула я в двері.

Я роздивилася себе в дзеркалі й відчула задоволення від того, що побачила. Коси я підстригла щонайменше на кілька сантиметрів. Тепер моя голова була, як у мавпи Мончічі. Хоч подекуди вийшло трохи нерівно, але дуже стильно. Обличчя видовжилося, а очі немов побільшали.

– Ти там поселилася? – застогнав Інґве.

– Щастя приходить до того, хто вміє чекати, – огризнулась я, підмела волосся, вкинула його в унітаз і спустила воду, але там тільки пшикнуло, оскільки бачок був уже порожній.

У своєму новому вбранні я готова була починати свій новий день у ролі хлопця. Тої миті, коли я хотіла клацнути замком і впустити Інґве, я дещо згадала. Біля рушників висів пакет вати, тож я висмикнула звідти чималий жмут, скрутила з нього щось схоже на качалку і запхнула спереду у свої хлопчачі труси «Olympia». Ця деталь була дуже важлива.

– Нарешті! – зітхнув Інґве, кинувшись до порога, коли я відчинила двері.

Та раптом він зупинився, а його обличчя скривилося від жаху.

– Господи, на кого ти схожа, дівчино! – скрикнув він. – Що з твоїми косами? І як це ти вбралася?

– Ти сам казав, щоб я купила собі щось приємне і гарненьке, – невинно пролебеділа я.

– То оце так ти збираєшся йти до школи? Що скаже вчителька?

– Усі дівчата в класі так одягаються, – збрехала я. – Вчителька також.

І я зникла. Мені більше не хотілося ув’язуватися в суперечку. Я завернула на кухню, схопила собі два банани та мандаринку і вибігла в прохолодний травневий ранок.

Плиска сиділа за вчительським столом. На ній були окуляри, в яких вона могла далеко бачити, чи ніхто не списував. Очі за скельцями пантрували все навколо, як дві недремні піраньї. Нас змусили розсунути парти. Ледь чутно шурхотіли ручки та гумки. А загалом було тихо.

Я зиркнула на Ісака. Він сидів, схиливши голову над аркушем паперу, і вертів кінчиком ручки в ніздрі. О, то він не може впоратися із завданням? Чуд-дово! Так йому й треба! Він навіть не глянув на мене, коли хвацько під’їхав червоним джипом до школи саме тоді, як пролунав другий дзвінок. Його батько, здається, був таке саме велике цабе, як і він, бо сидів за кермом і сигналив, щоб усі на них звернули увагу – на джип, на Ісака і на батька.

Одне вухо в Ісака було червоне й одутле. А губа так підпухла, ніби запливла салом, куди більше, як моя. Очевидно, той бугай, якому належала джинсова куртка, вчора його добряче віддухопелив! Моє озлоблене серце не тямилося від радості. То он чого йому заціпило!

Я дуже швидко впоралася з завданням. Англійська – мій улюблений предмет. Ніхто не попередив мене, про що сьогодні йтиметься. Але мені в пригоді стали давні знання, які я здобула, бо була розважливою, здібною дівчиною. Тож тепер я мала час розглянутися по класу.

На одній стіні висіло багацько малюнків. Здебільшого то була всяка мазанина: «Качині історії», гітаристи, дерева, будинки, на дахах яких із димарів валував дим і майоріли прапори. Кваша намалював мопеда. Данне – зеленого змія, а Катті – цицькасту дівулю.

Один малюнок відрізнявся від усіх інших.

На ньому було намальовано білого лебедя. Він сідав на свинцево-сіру воду, а лапи, що торкалися поверхні, лишали на сірому тлі слід білого шумовиння. Крила в лебедя були широко розкинуті, повні повітря, а шия витягнута вперед. Я не знаю, чим той малюнок мене зачарував. Мабуть, тим, що був дуже точний: у ньому було передано одну швидкоплинну мить. Білий лебідь нагадував ангела посеред суцільної сіризни – ангела, що плинув між сірим небом і сірим морем.

Придивившись пильніше, я помітила з самого краєчку в правому кутку підпис – Ісак.

Тієї миті, як я виявила ім’я автора малюнка, мене хтось штовхитьнув у плече. Ісак! Коли я обернулася до нього, він кинув мені на парту зібгану записку. З глузду збився абощо? Чи він думає, що Плиска геть сліпа? От уже ж дундук! Неймовірно! Що-що, а малювати він уміє, та коли немає третьої клепки в голові, хоч як крути, списувати не вийде.

Очі Плиски, схожі на піраньї, блиснули за скельцями окулярів.

З дивовижною спритністю для своєї комплекції вона підскочила до Ісака і вдарила долонею правої руки по тій записці так, як м’ясник ударяє сокирою по шматку м’яса.

Вона засопіла від гніву і вже нічим не скидалась на панну Вершкове Тістечко.

– То ти списуєш просто у мене під носом? – засичала вона і вчепилася в Ісака. – Що це означає?

Мені стало трохи жаль Ісака. Не доведи Господи наразитися на Плисчин гнів!

– Я не списував, – спокійно мовив він.

Мабуть, нічого гіршого він не міг придумати. Ну авжеж, намагається викрутитися. Та чорта з два, якщо тебе заскочили на місці злочину. Було б краще зізнатися і покаятися.

– Що? – верескнула вона і засопіла ще дужче. – Ти теж брешеш! Є дві речі, яких я ні за яких обставин не можу пробачити. Перше – списування. А друге – брехня. А ти, Ісаку, і списуєш, і брешеш. Як тобі не соромно!

– Мені не соромно, бо я не списував, – стояв на своєму Ісак.

Або він якийсь дурний, або дражнить її навмисне. Але навіщо це йому?

У класі запала глибока тиша. Усі відклали ручки вбік. Усі, крім Анни, що гризла ручку і щось обмірковувала. З флегматичною повільністю Плиска підняла записку з парти. Вона помахала нею переді мною, ніби тримала зашмаркану носову хустинку.

– І що тут написано? – спитала вона. – Може, це невеличкий любовний лист?

– Ні-і, – відповів Ісак.

– Ану ж побачимо, що в цій записці, – мовила вона. – Може, прочитаєш сам, Ісаку?

– Читайте ви, панно вчителько, – відповів Ісак.

Плиска розгорнула зім’ятий папірець і пробігла очима. От дідько, чого я не схопила його і не проковтнула, як він лежав у мене на парті?! Вчителька стояла з запискою в руках, а ми всі чекали, що буде далі.

– Вибач, будь ласка, – сказала вона безгучним голосом. – Ти повинен мені вибачити, Ісаку. Я погарячкувала. Ви всі маєте почути, що тут написано. Слухайте: «Ні, Симоне, ти – смердючий пацюк, я нікому не даю списувати! Знайди когось іншого». І підпис: «Ісак».

У мене похололо всередині. Господи, що за покидьок! Корчить із себе дурня, а підкинув цю записку для того, щоб виставити мене несусвітнім брехлом! Ось я й попалася! І що тут можна пояснити? Чорта лисого поясниш! Ну й хитруняра! Я тремтіла і водночас відчувала, як у моїй душі з’являється повага до Ісака.

Плиска обернулася до мене.

– Отже, це тебе я мала шпетити, – мовила вона.

Вчителька схопила мій письмовий твір, який я відсунула від себе, пошматувала його на дрібні-дрібнесенькі клаптики і кинула додолу.

– Так у нас чинять зі списаними творами, Симоне, – сказала вона. – А більше ми поговоримо на перерві.

Я глянула на Ісака й зустріла його погляд. Він усміхався – зухвало, весело і щиро. От він мені й помстився. Тепер ми були квити!

– Що вона казала?

Ми сиділи біля озера на безпечній відстані від шкільного подвір’я. З води віяло прохолодою, тож ми знайшли прихисток у Криївці, тобто в закинутій старій шопі. Колись там зберігали весла та інше човнярське причандалля, а також брали напрокат човни для коротких недільних прогулянок. Відтоді тут лишилося кілька побитих весел.

А ще Ісак, Данне, Кваша, Стефан та Пепсі настягали сюди всякого мотлоху, знайденого на сміттєзвалищі, тож ми мали допотопну розкладачку, журнальний столик, радіоприймач на батарейці, якого технічний геній Пепсі полагодив так, що з нього в певній черговості лунали гучні марші і прогнози погоди, сигнали перевірки часу і передачі про сільське господарство. До того ж у Криївці було кілька дерев’яних стільців, гасова лампа, залізна груба та примус.

На столі лежали купи хтозна-колишніх коміксів, майже ціла колода карт і декілька порнографічних журналів. На підлозі валялося повно недопалків та засохлі жуйки.

А загалом це було приємне приміщення, куди дівчат не пускали. Всіх, крім, звичайно, Катті. Бо вона дозволяла хлопцям мацати себе за груди і розповідала вельми пікантні історії про те, що дорослі роблять ночами.

Кваша приніс із собою чимало цигарок-самокруток.

Ми затягувалися різким, ядучим димом. У животі від того крутило так, ніби вмикалася бетономішалка, що перемелювала на кашу картоплю, білий соус і котлети. Ми з усіх сил удавали, що ловили кайф, і для нас не було більшої втіхи, як затягувати в себе ту нудотну смердоту.

Будь-яка настороженість між нами зненацька безслідно випарувалася. На перерві вони всі мене обступили – і співчували, і переймалися, і захоплювалися тим, що я змусила дорослу людину втратити самовладання.

На мене раптом стали зважати.

Ісак сам привів мене до Криївки. То було справді потайне місце, а біля дверей завжди хтось стояв на сторожі. І пильнував, щоб сюди не забрели ніякі зануди, ябеди, дівчиська або вчителі.

Тепер я належала до хлоп’ячої гоп-компанії. Злий дух, що вселився у мене, задоволено гиготів.

Поки Данне зішкрябував своїм складаним ножиком засохлу шкіру на давній рані в себе на коліні, я плела небилиці про те, як сердито мене вичитувала Плиска. Усі задоволено всміхалися, хоч добре знали, що то брехня. Насправді Плиска спитала, які я маю проблеми, і дивилася на мене великими занепокоєними очима. Але навіщо мені про це розповідати? Та краще б уже вона гнівалася. Через ті очі в мене душа була не на місці.

Ісак хихикав разом із усіма. Він так і не зізнався, що все сталося через нього. Що він мене перемахлював. А я не мала жодної можливості щось спростувати. Якщо він хотів похизуватися, то похизувався. Хоч я теж могла б розповісти про куртку «MOTÖRHEAD». Ми з ним – одного поля ягоди.

Я придивилася до нього: він сидів і випльовував крихти тютюну, що прилипали до губ. І мені навіть здалося, що я помилялася. Може, він і не такий йолоп, як я спершу думала.

– Що мені робити? – спитав він, коли я закінчила розповідати. – Плиска сказала, щоб я завтра приніс у школу своїх птахів.

– То й що? Візьми та й принеси, – пхикнув Кваша, вдаючи із себе мудрагеля.

– Та приніс би. Якби вони в мене були, – мовив Ісак.

– Якби були? – скрикнув Кваша. – А чого ж ти ними хвалився?

– Знічев’я, – відповів Ісак. – Злетіло з язика.

Я чудово його розуміла. Бо ж сама сказала, що маю собаку. Хоч Кільрой і зник.

– Скажи, що вони десь полетіли, – запропонувала я.

– Вже пізно це казати, – буркнув Ісак. – Але вона так несподівано мене про них запитала, що я пообіцяв принести.

– О, то скажи, що вони зранку ще сонні, – підключився Стефан.

– Вона однак не відчепиться, – промимрив Ісак.

– Я все влаштую, – бовкнула я, не подумавши. – Я влаштую так, що твої птахи завтра вранці будуть у класі.

– Як? – спитав Ісак і здивовано закліпав.

– Це моя справа, – відповіла я, не уявляючи, як і з чого почати.

Тієї миті щось страшно задеренчало.

То задзвонив заведений старий будильник на журнальному столику. Він нагадав нам, що пора вертатися до школи.

Нарешті можна було загасити ці гидезні цигарки.

Я трохи відстала. Мені треба було сходити до вітру. Так, щоб ніхто не бачив.

Хай там як, а я відчувала задоволення. От тільки навіщо було обіцяти принести в клас птахів?

Коли я зайшла до спортзали, всі вже розминалися. Голуб чогось злився.

Він підстрибував на місці, щоб розігрітися.

– Марш перевдягатися! – гримнув він. – Швидше воруши ногами, ти й так запізнився!

Хай йому грець, де я візьму птахів? Може, позичу в когось зі знайомих? Але навряд чи в них є брунатні. І навіщо він ляпнув, що птахи брунатні?

Моя голова так розколювалася від думок, що я нічого не помічала. Отямилася лиш тоді, як почула довкола себе вереск і галас. Біля мене металися напівголі дівчата. Вони махали трусиками, штаньми та майками, намагаючись ними прикритися. Анна пожбурила в мене своїм чоботом, адже мама загадала їй взяти чоботи на випадок дощу.

Лише Катті трималася спокійно. Вона весело мені всміхалася і погойдувала тілом так, що в неї підстрибували груди.

Спершу я нічого не второпала. Що це з ними сталося? Від кого вони ховалися? Потім таки збагнула. Мене занесло в дівчачу роздягальню! Я так поринула у свої роздуми, що забула про свою хлопчачу роль! От халепа! Добре, що хоч сама не роздяглася.

– Ану геть! Геть звідси, збоченцю! – зарепетувала Фріда, натягаючи мені на голову трусики.

Тепер я нічого не бачила.

Потім хтось вчепився мені в руку. Напевно, Анна зараз покаже мені, де раки зимують, подумала я. Вона тримала мене, мов у лабетах, і я загилила їй носаком у худу ногу.

– Краще відпусти! А то пошкодуєш! – прохрипіла я.

Аж тут я почула, як той, у кого влучив мій носак, застогнав. І навіть якось не по-дівчачому.

– Ти сказився, лобуряко! – загорлав хтось.

То був Голуб! Він випхав мене у двері. Я ледве переставляла ноги. До того ж труси вже сповзли на голову, і я в них була ніби в чепчику.

Голуб дивився на мене з неприхованою відразою. Я мала вигляд інакший, ніж «його хлопці».

– Я з тобою ще розберуся. Будь певен, Симоне! – зловісним голосом пообіцяв він.

Решту уроку мені довелося сидіти в хлоп’ячій роздягальні. Оце так покара! Якби ж то Голуб знав!

Я зіщулилася на лавці, вдихаючи гострі запахи поту та старих кедів. За якийсь час вереск, крики і тупіт гумових підошов пронизав Голубів свисток. Хлопці залетіли в роздягальню. Вони поскидали з себе мокрі спортивні костюми й голяка побігли в душ. Я з цікавістю роздивлялася їхні цюцюрки, що погойдувалися у них між ногами і були схожі на сосиски, редиску і моркву-коротельку.

Тишком-нишком я засунула руку собі в труси і помацала ватяну качалку. Вона була на місці!

Сьомий розділ

У якому дехто складає мені товариство, несподіваний поцілунок призводить до непередбачуваних наслідків, мама гнівається, а дідусь розповідає про нічних демонів.

Вона мов із неба звалилася.

Я не встигла навіть ойкнути, як помітила її поруч. Чимось вона скидалася на кицьку. По-котячому вигинала тіло і ступала так, ніби в неї були не ноги, а м’які котячі лапи. Задерикувато мружила золотисті очі і злегка випинала губи.

– Можна з тобою трохи пройти? – спитала вона.

То була Катті!

Я кивнула мовчки головою. Хоч би що я сказала, нічого не допоможе. Однак вона зробить по-своєму.

А я думала, що випробування закінчилися. Веселенько й фальшиво я насвистувала одну з тих мелодій, що награвав на своїй віолончелі дідусь. До ловитви птахів я вже трохи підготувалася. Скажімо, заздалегідь відсунула защіпку на вікні в нашому класі. А щоб його не відчинив вітер, то заткнула шпарину зіжмаканими клаптями свого пошматованого твору.

У наших околицях всі вулиці мали пташині назви – Синична, Гайворонська, Совина абощо. Я вже дійшла до Зозулиної, як з’явилася ця рожева проява з блакитною пластиковою торбинкою через плече і навушниками, провід яких висів у неї на шиї, як у лікарів стетоскоп. Вона взяла мене під руку й дихнула в обличчя фруктовою жуйкою.

– Мені теж у цей бік, – сказала вона, тицьнувши кудись рукою.

– Гмм, – видушила я.

Вона усміхнулася, показавши гострі зуби, і мене охопило роздратування. Здається, дівчата були небезпечніші, ніж хлопці. Я не знала, як із ними себе вести. Я відчувала своїм ліктем її груди і шукала способу, як від неї відкараскатися. Але нічого не спадало на гадку.

Виходить, дівчата чутливіші за хлопців? І здатні відчувати те, що хлопцям і не снилося? Невже вони спроможні встежити щось зовсім невловне? Я роздумувала про все це і мовчала. Очевидно, так воно й було. Мене дедалі більше охоплювала тривога. Катті, напевно, запідозрила, що зі мною щось не так, що я тільки прикидаюся хлопцем.

– Ти не такий, як інші хлопці, – мовила вона й подивилася мені просто у вічі.

Так і є! Мені капець!

– Ні, – сказала я, аби не мовчати.

– Ти якийсь зовсім інакший, – додала вона.

– Гмм, – промурмотіла я.

– Не знаю, як це пояснити, – вела далі Катті.

– Та ну, – промимрила я і відчула себе дурнішою за всіх на світі.

– Ти мовби доросліший чи що, – не вмовкала вона. – Решта хлопців ще зовсім як діти. Усі, крім Ісака, звичайно. Але його важко збагнути. А от ти – справжній! Не те, що вони! Розумієш мене?

– Гмм, – промимрила я, ледве стримуючись від сміху.

Знайшла справжнього! Та я була наскрізь фальшива – з голови до п’ят! Мені довелося пригорнутися до Катті дуже близько, щоб вона не помітила, наскільки я була ошелешена. Ми стояли щока до щоки. Вона, певно, нічого не зрозуміла, бо обняла мене за шию, а її коси огорнули моє обличчя і залоскотали верхню губу так, що я усміхнулася. Потім вона відкинула голову і теж усміхнулася. І поки я думала, що, либонь, у цій безкінечній виставі життя хлопцям усе-таки треба грати роль хлопців, а дівчатам – дівчат, вона стала гладити на моїй куртці наліпку «KISS».

Ситуація була ідіотська. Хоч би себе не видати, подумала я. Хоч би протриматися ще трішечки. Невдовзі я вже буду вдома, подумала я і побачила, що ми дійшли до вулиці Кроншнепів. Лишилося ще минути кілька вулиць – Зябликів, Галок і Синиць!

Ми простували мовчки. Я ступала широкими хлоп’ячими кроками, щоб виграти час. У кущах щебетали пташки, а з мідно-червоного гребеня даху сміттєзвалища долинав несамовитий чаїний вереск. Катті плелася за мною, як тінь.

– Ти мені подобаєшся, – сказала вона, коли ми зупинилися біля нашої хвіртки.

Господи! Цього ще не вистачало!

– Гмм, – промимрила я.

На Аксельсоновому подвір’ї гурчала газонокосарка.

– Я відразу помітила, що ти якийсь особливий, – не вгавала вона. – Відтоді, як ти вперше зайшов у клас і сказав, що заблукав. Ну, коли спізнився. З тобою завжди щось стається. Розумієш мене?

Ще б пак! Відколи ми переїхали сюди, зі мною тільки й ставалися якісь неймовірні пригоди. Тієї миті мені найдужче у світі хотілося припинити це божевілля, щоб можна було нормально прожити решту сірого, довгого півдня – гортати нуднющі-пренуднющі підручники і дивитися по телевізору дурний англійський серіал, може, і всоте. Але це здавалося надто фантастичним.

Я кивнула головою і вже намірилася ногою відчинити хвіртку.

– Ну ось, я тут живу, – сказала я. – Дякую, що провела. Та мені пора бігти. Па-па!

– Стривай, – мовила Катті.

Вона скинула з плеча свою блакитну пластикову торбинку і поставила її перед хвірткою, загородивши мені вхід. Тоді схопила мене за руку, щоб я нікуди не втекла.

– Спершу послухай ось цю пісню, – сказала вона. – Гаразд?

Я знов кивнула головою. Нічого страшного не станеться, як я послухаю пісню.

Вона розправила провід і приставила навушники до моїх почервонілих вух. Ми стояли одна навпроти одної, з’єднані коротеньким проводом і майже доторкаючись носами. Раптом загриміла музика. Хрипкуватий голос Ульфа Лундела підсилювався хором, і шум у навушниках просто розривав голову.

«Люблю, як божевільний, – кричав він. – Я мовби збожеволів знов, люблю, як божевільний, шукаю слід твій між високих трав. Люблю, як божевільний, я мовби збожеволів знов. З тобою хочу бути я щодня, допоки в небі ангелом не став…»

Музика вливалася в мої вуха гарячим окропом, і голова йшла обертом. Катті обняла мене за шию. Я розтулила губи, щоб попросити її відчепитися, мовляв, це все жахлива помилка. Але вона вже торкалася моїх щік. Я відчула її губи на своїх губах. А її гостренький рожевий язик зі смаком малинової жуйки проник у мій відкритий рот. Я підняла праву руку, щоб захиститися, але рука мимоволі опустилася їй на груди.

Її очі дивилися в мої весело й жадібно, Ульф Лундел усе ще волав про ангела у небі, а я відчувала, ніби ось-ось збожеволію від того, що вона впивалася своїми губами в мої і водночас голубила рукою мою стрижену голову. Мене зроду так ніхто не цілував! Оце так дівчина!

Мені вже несила було дивитися в ті золотисті очі. Я відвела очі вбік і побачила невеличке жовте авто, що дуже повільно наближалося сюди, напевно, то був Інґве. А я привселюдно обіймалася з якоюсь дівчиною! Уявляєте, які в нього були очі, що визирали з-під потворного капелюха! Ой же й вирячив він їх, як упізнав мене! Коли ж пропливав мимо, то мало не звернув в’язи і не продавив носом скло на бічному вікні. Пика його тоді була схожа на поросяче рило.

Потім авто смикнулося і з ревом урізалося в Аксельсонів живопліт. Очевидно, Інґве натиснув не на гальма, а на газ. Авто проломило у живоплоті чималий просвіт. Крізь нього мені було видно Аксельсона, що закляк стовпом біля газонокосарки, і жовте авто, яке їздило по саду. Кінець кінцем те авто довбонуло по кількох вуликах так, що збило з них дашки. Звідти вилетіли хмари очманілих бджіл.

У моїх вухах Ульф Лундел співав про те, як він любить природу, де гуляють вітри, а жайворонки здіймаються попід хмари і видзвонюють там дивовижних пісень. Це було останнє, що я чула.

Тієї миті, як авто поваляло вулики, я з переляку вкусила Катті за язик. Вона зойкнула і відпустила мене. А тоді тицьнула пальцем на авто.

– Ну й бовдур! – застогнала вона.

– То мамин коханець! – крикнула я, звільнившись від навушників.

А на природі, яка була зовсім поруч, крізь просвіт, вибитий автом Інґве, я побачила Аксельсона – він поспішав до поваляних вуликів, тягнучи перед собою газонокосарку. Довкола нього літали бджолині рої. Здавалося, він мав намір поквитатися з авто, відкрутивши з нього газонокосаркою радіатора так, як відкручують кришку на консервній банці. Я не мала бажання на те дивитися. Інґве саме дав задній хід і вже їхав до вхідних дверей Аксельсонового будинку.

– Вибач! Побачимося! – крикнула я Катті.

Я відчувала її золотисті очі в себе на потилиці, коли перестрибувала через хвіртку, відчинити яку заважала блакитна пластикова торбинка. Мої губи мали солонуватий смак її крові.

Розчахнувши двері, я зрозуміла, кого саме Катті мені нагадувала. Вона була схожа на мою маму – такі самі несамовиті очі і така сама зухвала рішучість – попри все домагатися свого.

Мама була не в гуморі. Я помітила це відразу.

Вона стояла навкарачки на перському килимі у великій кімнаті, по-піратськи обв’язавши голову хусткою. Всюди біля неї валялися різноманітні шила, стояла чашка, де були рештки чогось липкого, напевно, ґоґеля-моґеля, шматок хліба і тарілка густого кисляку з імбирним варенням, пакетик виноградної жуйки, кольорові олівці, акварельні фарби, зіжмаканий папір і ще всяке малювальне причандалля. У правій руці вона тримала пензлика, з якого на підлогу скапувала темно-брунатна фарба. У пальцях лівої у неї стриміла чорна сигарета. Її відставлений зад нагадував вулкан кольору спілої сливи, оповитий туманом диму.

Дідусь погойдувався у кріслі і вказівним пальцем потирав свого характерного носа. Леви на поручнях тільки всміхалися.

– Та де! – фиркнув дідусь. – Дозволь тебе запитати: що ти знаєш про радощі життя?

– Може, нарешті помовчиш і даси мені попрацювати? – гримнула мама з килима.

– Що ви тут робите? – спитала я.

Хоч і знала що. Вони сварилися.

Я пам’ятаю їхні сварки з дитинства. Я під них росла. Вони могли сперечатися і кричати годинами. Їм це подобалося.

– Твоїй матері, голубонько, замовили намалювати для журналу радощі життя. І тепер ось вона не тямиться від гніву, бо не знає, що то таке і з чим його їдять, – відповів дідусь. – Такого злісного ілюстратора ще світ не бачив.

– Я не гніваюся! – буркнула мама. – Просто твій любий дідусь цілий день розважався тим, що заважав мені. Сидів біля мене крячкою і тільки те й робив, що гойдався. У мене від цього скоро почнеться хитавиця. Як можна в цій божевільні щось робити, ніхто не скаже. Глянь на все це!

Мама обвела рукою кімнату, де панував розгардіяш, який вона сама і влаштувала.

Тієї миті з’явився Інґве. З пензлика, якого мама тримала в простягненій руці, у нього влучила ляпка фарби.

– Привіт, – мовив він.

Інґве був такий, як завжди. У зім’ятому костюмі, ріденьке волосся на голові стирчало дибки, ніби він щойно прокинувся, а посеред лисини червоніла ледь припухла ґулька – певно, його таки вжалила бджола.

Він усім привітно всміхнувся.

У руках у нього був якийсь клубочок, загорнутий у плед томатного кольору, що завжди лежав у його авто. Зі складок пледа виглядала чиясь лапка.

Таким усміхненим і простодушним на вигляд я ще Інґве не бачила.

Либонь, у нього стався струс мозку, подумала я. Він ударився головою у вікно спереду авто і добряче забився! Здається, так. Бо якби з ним нічого не сталося, то він прийшов би лихий, як чорт. Зараз на його обличчі завмерла якась дурнувата усмішка, і сам він стояв і тулив до грудей те, що було загорнуте у плед.

Раптом я згадала, що, здається, бачила, як Аксельсонів кіт зник під колесами авто, коли Інґве давав задній хід у бік будинку. Я дивилася на ту самотню лапку, що виглядала з пледа, і мене охопило жахливе передчуття. Певна річ, у пледі лежав Аксельсонів кіт, якого переїхало авто.

– Знаєш, що в мене тут? – спитав Інґве напрочуд лагідним голосом.

Він трохи невпевнено ступив у мій бік.

– Не показуй! – закричала я. – Не хочу його бачити!

Я перелякалася до смерті. Та й будь-хто перелякався б, якби до нього прийшов який-небудь телепень після струсу мозку і хотів показати збитого кота!

Аж тут із пледа виткнулася зморщена мордочка.

Безпорадно забігали туди-сюди великі каштанові очиці, над якими висіли, як погано пришиті клапті, вуха. Потім позіхота розтягнула на мордочці пащу, після чого голова сховалася у пледі. То було цуценя!

– Я подумав, що… – почав Інґве і ступив ще трохи в мій бік.

Та нараз цуценя вивільнилося з ворсистого пледа. І сповзло додолу. Там якусь мить постояло, а тоді струснулося так, що худеньким зморшкуватим тілом немовби пробігли хвильки. Хвіст піднявся вгору. Цуценя кілька разів ним жваво махнуло. А потім покотилося м’ячиком під здоровенний сервант. Лягло там і, затамувавши подих, притиснулося до стіни. Звідти поблискували його великі очі, схожі на чорні блискучі камінці. Воно без кінця чхало і сопіло від пилюки.

– Я приніс його тобі, Симоно, – сказав Інґве, простягаючи руку під сервант. – Це маленький боксер. Я купив його у співробітника. Знаю, як ти засмучена тим, що сталося з Кільроєм… І я подумав, що, мабуть, усі сподівання марні. А тут до мене дійшли чутки, що собака співробітника навела цуценят, і я подумав, що коли Кільрой зник, то… Ну, що цей малий пустун тебе трохи втішить. А хай тобі чорт!

Він відсмикнув руку і потряс нею. Собака куснув його гострими зубками за вказівний палець.

То он чого у Інґве був такий простодушний вигляд? Бо він мав сюрприз, загорнений у плед? Пішов і купив мені цуценя? Коли він назвав ім’я Кільроя, мене кинуло в жар. Чого це всі сподівання марні? Невже він думав, що Кільрой помер? Я подивилася на порожнього Кільроєвого кошика, на дні якого лежала погризена на рамтя крамнина. Я й досі відчувала його запах – запах сонця, солі та риби. І я знала, що не хотіла мати ніякого іншого собаку, крім Кільроя!

Я пам’ятала, як він у мене з’явився.

Дідусь приніс його взимку в пазусі свого чорного хутряного пальта. Звідти виглядав тільки його білий гострий ніс. Мені було шість років, і я хворіла на краснуху. Надворі мела метелиця, і було страшенно холодно. «Ось тобі товариство для твоєї краснухи», – сказав дідусь і засміявся. Потім ми з Кільроєм стали нерозлийвода. Коли мене охоплював смуток, я ховала обличчя в його м’яку білу шерсть. А куди тепер мені дівати свій смуток?

– Що скажеш, Симоно? – спитав Інґве.

– Мені жаль, – відповіла я.

І це справді було так. Я знала, що розчарую його. Він, певно, думав, що я на радощах кинуся його обіймати. Мені було шкода, бо я не відчувала радості. Він хотів якнайкраще. Він і знаку не подав, що через мене розгромив сусідові вулики і пом’яв своє нікудишнє улюблене авто. Він купив мені собаку, хоч, власне, не любив собак – я знала це достеменно. Він хотів якнайкраще, і мені було шкода, що я не можу інакше.

– Що ти сказала? – здивовано перепитав він.

– Мені жаль, Інґве, – відповіла я.

Але він нічого не зрозумів. Куди там йому щось розуміти! Він збентежено глянув на маму. Дідусь підморгнув мені: мовляв, а от я зрозумів. Хоч я й так знала, що він зрозуміє.

Та ось цуценя вилізло зі свого сховку. Заковзало лапами по підлозі. Трохи подибало, зупинилося й занюшило носом. Але всі запахи були йому якісь чужі й небезпечні. Тоді воно знов рушило з місця, спіткнулося об один із маминих рулонів паперу, що всюди валялися, і лапою зачепило пляшечку туші, звідки навсібіч полетіли чорні бризки, хоч дивом дивним пляшечка не перевернулася. І поки цуценя не пішло далі, мама встигла його схопити.

Вона посадила його собі на коліна. Цуценяті так там сподобалося, що воно навіть притулило голову до її грудей. Мама сиділа й гладила його зморшкувату спину, і воно від задоволення навіть дзявкнуло.

Мені теж хотілося б там лежати. От би згорнутися калачиком у маминих обіймах, дихати її парфумами і тютюном! А вона нехай гладить мене по голові, поки я розповідатиму їй про своє нестерпне життя. І тоді мені полегшає, і життя не здаватиметься таким нестерпним. Чого все не так? Чого не можна робити того, що хочеш?

Я підійшла до мами, присіла поруч і почала гладити цуценя. Воно заходилося смоктати мій палець, так наче то був сосок.

– На жаль, цуцику, я не можу тебе взяти, – сказала я. – Мені треба дочекатися свого собаку, розумієш? Та й ти, певно, сумуєш за своєю мамою.

– Навіщо ти таке кажеш? – озвався Інґве. – Кільрой не повернеться. Він пропав. Я телефонував у поліцію і дав оголошення в газетах. Але він мов крізь землю провалився. Слово честі. І чим завинило це цуценя? Дивись, яке воно гарне!

– Воно нічим не завинило, – відповіла я, гладячи цуценяті м’якенький, ніби оксамитовий, носик. – Воно дуже гарне. Але це не Кільрой. А ще я знаю, що він живий. Я сама його бачила.

– Де? – спитала мама.

– На майдані Гетор’є.

– Мабуть, то був інший собака, – сказав Інґве. – Може, візьмеш цього? Все-таки я купив його для тебе.

– Ні, – відповіла я, хоч і розуміла, який розчарований буде Інґве.

Мама підвелася. В одній руці в неї було цуценя. Другою вона взяла Інґве за лікоть.

– А тепер, серденько, відвеземо цього голоцюцька туди, де ти його взяв, – лагідно мовила вона. – Залишимо наших впертюхів на самоті і проїдемося по місту.

– У такому разі візьмемо таксі, – сказав Інґве.

От і закінчився день, і настала ніч. Де-не-де між густими темними хмарами мерехтіли зірки. Мама та Інґве ще не повернулися. Мабуть, десь шукали собі втіху. Мама через те, що не знала, як намалювати для журналу ті бісові радощі життя. Інґве – через невдалу спробу порадувати мене. Я не могла заснути, до того ж я знала, що невдовзі треба буде вставати.

Я піднялася до дідуся в ту кімнату, що мала бути моєю. Ми лежали поруч і дивилися у вікно на небо.

Дідусь розвернув ліжко так, що воно стояло посеред кімнати узголів’ям проти вікна. У кімнаті було темно, а з підбитих подушок було гарно видно. Ми вбирали очима безмежний Всесвіт – цю споконвічну, мовчазну країну сузір’їв, планет і теміні. Велика дідусева долоня лежала на моїй.

– Ну чого воно все так? Невже це ніколи не закінчиться? – пошепки спитала я.

Я розповіла йому про те, що сталося зі мною, відколи в моєму серці оселилася злоба. Про те, як я зробилася хлопцем, про Ісака, про те, як мене мало не заарештували за крадіжку сумки, про Плиску, Голуба і Каттін поцілунок. Дідусь давився сміхом, і я сміялася разом з ним, хоч усе, про що я розказувала, було сумне, заплутане й безнадійне. Він без угаву витирав свої блакитні очі простирадлом. Я теж змахувала сльози. Навіть хтозна, чи ми сміялися, чи плакали, чи сміялися і плакали водночас.

– Патлашечко ти моя рідна, – сказав дідусь, обняв мене і з прицмоком поцілував у обидві щоки.

– Ну як мені все це зупинити? – спитала я.

– Напевно, з тобою жартують демонята, – сказав він.

Точнісінько так само він казав і тоді, як я була мала: відразу нізащо й не збагнеш – жартує чи всерйоз.

– Але ж то, мабуть, диявольське поріддя? – пошепки спитала я.

– Яка ж ти дурненька, – так само пошепки відповів дідусь. – Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ із сонцями, равликами, квітами й людьми, то, напевно, не якийсь там зануда. Скоріш за все це був якийсь надзвичайний дивак, страшенно одержима людина, що жила всілякими вигадками, фантазіями та химерами. І от коли він поспіхом створив на небесах рай, де все було настільки вилизане й правильне, що нічого було й здмухнути, то на нього, либонь, не раз нападала нудьга і він шукав бодай невеличких пригод. Оттоді він і згадав про непосидючих демонят, які влаштовують безлади, і чинять несусвітні дурниці, і не дають людям на землі сумувати. Так у нього й з’явилося кілька веселих історій, які він розповідає у своєму раю на небесах.

Дідусь жартував. Я це знала. Однак мені трохи полегшало. Я притулилася до нього. За хвильку в кімнаті почулося його неголосне, віолончелеподібне хропіння. Я подумала, що він сам дуже схожий на святого.

Я погладила його по щоці і вийшла.

Моя ніч іще тільки починалася.

Восьмий розділ

У якому я лізу на дах, ловлю для Ісака птахів, у класі вчиняється безлад і гармидер, а Плиска сидить на підлозі, як німа.

Закінчувалася ніч і починало світати. Між темно-фіолетовими шторами раз-по-раз вигулькував місяць, від світла якого на стеблах трави, пуп’янках і листі перловими намистинками зблискувала роса. Десь на трасі гули, мов велетенські джмелі, невидимі вантажівки. А загалом було тихо. З озера до мене долинав лише плюскіт хвиль, схожий на шелестіння довгих спідниць, що вдарялися об закляклі ноги мостових підпор, не в змозі припинити свій безкінечний танець.

У таку темну тиху пору душу охоплюють дивні відчуття. Хоч-не-хоч доводиться рухатися обачно і скрадатися, мов кицька. Я вдихала прохолодне повітря. За спиною в мене стриміла верша, яку я взяла в Інґве, а в наплічнику «Salomon» лежав пакетик хрустких хлібців «Wasa Fiber» та чохол від п’ятимісного намету «Furuvik», який теж належав Інґве. У чагарях шипшини за школою причаївся плямистий кіт із зарошеними вусами, що чатував на малих пташок. У нас із ним була однакова мета, тож я пройшла мимо, щоб не заважати йому.

Наш клас був найвище – на третьому поверсі. Я стала придивлятися, чи вікно, бува, не замкнуте. Бо тоді все полетіло б шкереберть. Здається, у шпаринах білів зіжмаканий папір. Але певності я не мала.

З протилежного боку будівлі стояла пожежна драбина. Мені ледве вдалось підтягнутися на найнижчий щабель. Далі треба було просто лізти. Наплічник та вершу я поклала на землі. Ліхтарика засунула в задню кишеню штанів. Вибратися на гребінь залізного даху було неважко. Сівши на нього верхи, я відчула крізь штани, який він холодний і мокрий.

Звідси було видно все довкілля Чютагейті, куди ми переїхали: озеро, що скидалося на калюжу розлитої туші, висотки, у яких в деяких вікнах ще світилося, старі літні будиночки зі скляними верандами, що лишилися з того часу, коли тут було село, і зубчасті обриси ялин потойбіч озера. Краще б ми сюди ніколи не переїжджали!

Потім я поповзла дахом униз. Там було не дуже круто. У разі чого, то мені вдасться пригальмувати, спершись на підошви й долоні. Я розраховувала спуститися до ринви над нашим вікном.

Раптом я відчула під підошвами порожнечу.

Зараз гепну, подумала я. Прямісінько на асфальт! Але потім підошви знов човгнули вниз і знайшли опертя. Коли я спустилася до ринви, переді мною постала проблема, як залізти у вікно.

Я простяглася на повен зріст у ринві і з осторогою перехилилася через край. Після сповзання боліли долоні. Хай тобі грець, як тут високо! Я обережно опустила праву руку й спробувала кінчиками пальців відчинити вікно. Ліва рука геть заніміла. Хоч я щосили трималася за ринву. Та вона, здається, була не дуже міцна. Врешті-решт вікно відчинилося.

Тепер лишалося потрапити всередину! От ґава, треба було взяти в Інґве ще й рятувальний трос. Я виповзла через край і вчепилася пальцями в ринву. Якусь мить я просто висіла. Мої ноги не діставали підвіконня. Щоб утрапити у вікно, мені треба було розгойдатися ногами і водночас відпустити руки. Відстань до землі була така, що в мене заніміли ступні.

Шух! Ударившись задом об раму і зачепивши спиною підвіконня, я плюхнулася на темно-коричневий лінолеум. Я полегшено зітхнула, коли навпомацки дісталася до своєї парти. У темряві класна кімната здавалася чужою. Я засвітила ліхтарик і розглянулася довкола. А он і Ісаків малюнок. Звичайно, треба було б принести лебедя. Але брунатних лебедів, мабуть, не буває. Я погасила ліхтарик. Навіщо без потреби виказувати свою присутність у школі?

Я вийшла в коридор і спустилася сходами.

Потім відімкнула вхідні двері.

Ось так. Лишилося тільки принести сюди птахів.

Гладкі неповороткі качки дрімали у бур’янах, що росли довкола шкільного подвір’я, та в заростях очерету на озері. Вони поховали свої дзьоби під крила, мов у кишені, й стали схожі на купи темно-брунатного каміння.

Ловити їх майже так само легко, як і вибирати картоплю. Ці качки виросли на рештках шкільних обідів, які нерухомо залягають у шлунку. Їхні природні інстинкти літати, мабуть, уже давно витіснили рибні котлети, кров’яна ковбаса, печінковий паштет і товчена картопля.

Тож вони любесенько потраплять у мою пастку.

Я простягла вершу, ніби лопату, і стала ловити нею ті брунатно-пістряві створіння. А потім запихати їх у просторий чохол від намету. Звідти я чула спантеличене гаркаве крякання. Решта птахів почали сонно витягати свої шиї, стріпувати крилами і від несподіванки спотикатися на своїх розчепірених лапах. Вони нагадували невеличких опецькуватих дядьків, які щоранку бігали підтюпцем на стежці поблизу сміттєзвалища.

Качки збудили своїм кряканням голубів, що гуртувалися неподалік. Ті завуркотіли, спурхнули з місць і полинули в нічне небо, спокусивши, крім того, ще й кількох цікавих чайок, які з вереском заходилися кружляти над шкільним подвір’ям і видивлятися, що там сталося.

Спершу я думала зловити двох качок. Ісакові цього вистачило б. Та нараз мене охопив мисливський запал. Я почала запихати в чохол одного птаха за другим.

Коли я тягнула напхом напханий птахами чохол шкільними сходами, то в моїх вухах аж лящало від всього того крякання і кахкання. Мені було так важко, що я спітніла.

У класі я роздавила підошвою пакетик хрустких хлібців «Wasa Fiber» і розкидала по підлозі крихти. Тепер вони не повинні зголодніти до першого уроку. Потім я розв’язала чохол і витрусила з нього крикливих качок. Тоді зачинила двері класу і гайнула додому, щоб іще трохи поспати.

Навіть на першому поверсі мені ще було чути їхній несамовитий лемент.

Мало-помалу вони таки втихомиряться, подумала я.

Я прийшла до школи засапана й невиспана, але в чудовому гуморі. До дзвінка лишалося небагато, тож сходами я просто бігла.

Усі стояли під дверима класу.

Катті обдарувала мене захопливою усмішкою і, випнувши губи, послала повітряний поцілунок.

Ісак стояв похнюплений біля вішаків. Мабуть, він не думав, що я принесу птахів, і переживав, як усе пояснить Плисці.

Я підійшла до нього, мимоволі відіпхнувши Катті вбік.

– Я приніс птахів, – пошепки повідомила я.

– Знаю, – кинув він без жодного ентузіазму.

– Їх багато, – додала я, щоб підбадьорити його.

– Знаю, – кинув він.

– Брунатних, – мовила я.

– Знаю, – промимрив він, ніби в нього щось застрягло в горлі.

– То качки, – сказала я і підморгнула, щоб він трохи повеселів.

Однак на його обличчі нічого не змінилося. До того ж я бачила, що він ладен розтулити губи і ще раз мовити «знаю». Але тієї миті з’явилася Плиска і своєю білою сукнею, ніби віялом, змела наші голоси.

– Що сталося? – залебеділа вона. – Чого ви тут стоїте? Що сталося? Ану заходьте!

Учителька розвела руки в боки, мовби то була не жінка, а великий лебідь. Нараз я почула гамір. Він долинав із класу. Дикий, неймовірний і жахливий гамір.

Так он чого туди ніхто не зайшов. Мабуть, вони тільки прочинили двері й швиденько їх зачинили. Чорт!

Я нарешті почала розуміти, що передала куті меду. Було б достатньо і п’яти качок.

– Але чого ви не відчиняєте? – закричала Плиска і смикнула ручку дверей.

Вона остовпіла на порозі. І роззявила рота. А її друге підборіддя загойдалось, як у жаби.

По класу літало, стрибало й ходило щонайменше п’ятнадцять качок. Підлога була встелена крихтами хрустких хлібців і загиджена пташиним послідом, а тільки-но птахи змахували крилами, уся та гидь починала кружляти вихором у повітрі. Качки крутили головами і дивилися на нас із усіх кутків злющими очима.

Одна качка зненацька надумала втекти. Взявши невелику висоту, вона залопотіла крилами в бік відчинених дверей. А як пролітала повз Плисчине ліве вухо, ще й крякнула. Плиска підняла руки і, похитуючись на високих підборах, зайшла у клас.

Там вона сіла на підлогу, сперлася спиною на піаніно й охопила руками обличчя.

– Господи! О Господи! – зітхнула вона.

Перша качка вже була на сходовому майданчику. Вона заметалася між стінами, лякаючись відлуння свого крякання. Із заднього ряду знялися вгору водночас ще дві качки. Їм важко було махати крилами, і вони летіли класом, як волейбольні м’ячі. Але ми не дали їм утекти, бо Фріда зачинила двері. В останню секунду качки, отримавши облизня, незграбно розвернулися і приземлилися на вчительському столі.

Катті сяйнула мені усмішкою і показала язик: дивися, мовляв, це все через твої зуби! Потім їй пощастило зловити качку, а щоб та качка не щипалася, Катті міцно тримала її за голову під самою шиєю.

– Відшиніть вікно! – прошамотіла Катті своїм прокушеним язиком.

Нам треба було позбутися качок. Ми хапали їх із підлоги й з лавок, а вони сичали, кричали і дряпались, як звірюки. Одну за одною ми викидали їх у вікно, і вони приземлялися на шкільному подвір’ї. Вахтер, що там стояв, від подиву роззявив рота, не розуміючи, що діється. Остання качка примостилася на люстрі під стелею. Кваша та Стефан кидали в неї шматки крейди доти, доки качка сама перелякано шугонула у вікно.

Коли вигнали ту останню качку, у класі запала гнітюча тиша. Люстра на стелі, де щойно вона сиділа, й досі погойдувалася, немовби від невидимого вітру. У бляклому світлі видно було перекинуті лави, купи зошитів та підручників, стільці, що сиротливо спиралися один на одного, і загиджену крихтами хрустких хлібців, роздавленою крейдою, пташиним послідом і клаптями паперу підлогу.

Посеред цієї тиші та розрухи сиділа, як велетенська лялька, Плиска у білій гіпюровій сукні. Вона сиділа мовчки, витягнувши ноги і спираючись спиною на піаніно. І не ворушилася. Якби не розплющені очі, то можна було б подумати, що Плиска спить. Зі складеними на животі великими, красивими білими руками. Жахливе видовище.

– Їх уже немає, панно вчителько, – півголосом сказала Нетта.

Проте вчителька не відповіла.

Гарненькі крила її невеличкого носа тремтіли так, ніби мали намір вилетіти разом із тим носом у вікно. Я зовсім занепала духом. У неї був такий сумний вираз обличчя, як і в моєї мами після якого-небудь галасливого свята, коли розходилися останні гості, а вона лишалася сама у світанкових сутінках, огорнена сигаретним димом. Але то було дуже давно.

Ніхто з нас не знав, що робити.

– Уже все минулося, – сказали ми.

Та вона знов не відповіла.

Обережно, ніби з боязні когось збудити, ми заходилися розставляти стільці і парти на місця. Послужливий Пепсі взяв із дошки ганчірку, накрутив її на указку й став витирати нею підлогу.

– Навіщо ви це зробили, га? – зненацька спитала вчителька, звертаючись ні до кого зі свого місця на підлозі.

Ми здригнулися. Бо вже трохи звикли до того мовчання.

– Це я, – мовила я.

– Що ти? – спитала вона.

– Я приніс їх сюди, – відповіла я. – Але я такого не хотів.

– Чого такого? – спитала вона.

– Щоб таке сталося, – відповіла я. – Просто так вийшло.

– Он як, – сказала вона.

– Але це через мене!

То був Ісак. Він став поперед мене так близько, що його русявий чуб ледь не торкався мого носа.

– Це були мої птахи, – сказав він.

– Твої? – перепитала Плиска.

– Ну, власне, ці не мої, – вів далі Ісак. – Бо я не маю ніяких. Але я збрехав, що маю. Через те мені сьогодні треба було принести сюди птахів, яких я не мав. І я попросив Симона, щоб він приніс сюди цих.

Плиска збентежилася. У вікно вскочив сонячний зайчик і заграв у Ісаковому чубі. Раптом мені захотілося взяти Ісака за плечі й повернути до себе. Аж тут він сам обернувся і глянув мені просто у вічі так, що я мусила відвернути голову і дивитися у вікно.

– А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, – втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. – Мені треба поговорити з Симоном наодинці.

Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.

– Побашимоша, лубчику, – прошамотіла вона мені на вухо.

І ми з Плискою лишилися самі.

– Сядь біля мене, – сказала вона.

Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.

Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.

– Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, – нарешті мовила вона. – Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні. Ая-яй! А тоді ще й ця історія зі списуванням. За ці кілька днів у нашому класі ти накоїв більше, ніж хтось за цілий рік.

Після цього вона мене відпустила.

Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.

Йо-йой!

Дев’ятий розділ

У якому Плиска вислуховує скарги, до мами приходить несправжня натурниця, Інґве дещо розуміє, і розходжується гроза.

Вона з’явилася о четвертій годині.

Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.

Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.

Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.

Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.

– Вибачте! – крикнула Плиска.

– Що вам треба? – голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.

– Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? – гукнула Плиска.

– Ви з лікарні? – лукаво поцікавився Аксельсон.

– З якої лікарні? – сторопіла Плиска.

– Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?

– Якого діда? – ще більше торопіла вона.

– Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! – викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. – А вночі грає на віолончелі!

– Вибачте, у мене до них інша справа, – сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.

– То, може, ви зі страхової агенції? – спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.

– Моя справа… – почала вона.

– Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?

– Той дід? – чемно спитала Плиска.

– Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.

– І що ж він накоїв? – розпитувала Плиска далі.

– Що він накоїв?! – спалахнув Аксельсон. – Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!

Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.

– Мені жаль, – сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. – Я не зі страхової агенції.

Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.

– Хлопчисько! – скрикнув він. – Ви прийшли через того хлопчиська!

Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.

– Тепер його посадять, еге ж? – зловтішно спитав Аксельсон. – Авжеж! Так і треба тим негідникам, що виривають сумки з рук старих жінок! Я бачив це на власні очі! Їх усіх варто пересаджати, ви ще згадаєте мої слова. Це справжня божевільня, ось що!

– Виривають з рук сумки? – мимоволі зітхнула Плиска.

– Виривають з рук сумки! – смакуючи кожне слово, повторив Аксельсон. – А ще він був напідпитку, бо ледь стояв на ногах. Авжеж. І чого їх тепер учать в школі? Прийомів карате! Щоб уміли торохнути людину по голові, і все – людини нема. Правда ж, дамочко?

Чималенька дамочка похитала своєю чималенькою голівкою і трохи позадкувала, ступаючи своїми чималенькими ніжками. Очевидячки, натяки на школу їй не сподобалися.

– Ну, мені вже пора, – як відрубала вона. – Дякую за інформацію.

Плиска рушила в бік нашого будинку. Тоді стала біля хвіртки і, здається, завагалася. Може, вона не наважиться зайти до нас після всього, що їй наплів Аксельсон? Може, ще є якась надія? А якщо все-таки зайде в це осине гніздо, тоді я пропала. Тоді мені каюк. Можна відразу іти вдягати сукню! Це означатиме безславний кінець мого хлоп’ячого буття.

Тільки-но Плиска ступила у хвіртку, я перебігла вулицю, проскочила дірку в Аксельсоновому живоплоті, промчала через його подвір’я, перестрибнула паркан і влізла у відчинене на кухні вікно в наш дім. З розгону я мало не напоролася головою на каструляку червоного борщу, що кипів на плиті. Тієї миті подзвонили в двері.

Початок був пречудовий.

Зі свого спостережного пункту за кухонними дверима я добре бачила, як збентежилася Плиска, коли мама відчинила двері. Вона відступила на крок назад, так що її високі підбори, мовби якісь нервові пірнальники, ледве втримали рівновагу на краю горішньої сходинки ґанку. Темно-червоні Плисчині губи розтулилися було, щоб промовити «добридень», але не змогли, бо їй перехопило віддих.

– Хо-о-ох! – тільки й мовила вона.

– Ласкаво прошу, любонько! Як добре, що ви так швидко прийшли! – залементувала мама і, схопивши Плиску за рукав, потягла її у передпокій, як ото тягнуть коня у стайню. – Плаща можна зняти тут, золотце! – провадила вона далі і легким елегантним рухом зняла з неї плаща з хутряним коміром.

Коли мама повернулася лицем до мене, я зрозуміла, чого Плиска так збентежилася. На мамі була потерта яскраво-червона плюшева куртка з вишитими золотими драконами і вся заляпана фарбою. А на ногах – світло-рожеве балетне трико та мексиканські повстяні чоботи. Щоправда, у такому вбранні не було для мами нічого незвичайного. А от із обличчям у неї діялося щось дивне. Воно було змащене сумішшю кисляку, рідких дріжджів і збовтаного жовтка, зробленою за рецептом, який вона вичитала в одному з тих журналів, що ілюструвала.

З підстриженими до пліч, чорними, як ворон, косами вона скидалася на дикунку, що виграла перший приз у конкурсі на найжахливішу маску.

Мама взяла Плиску попідруч і повела її у велику кімнату, яку освітлювала кришталева люстра, оскільки сонце ховалося за темними шторами хмар.

– Це Інґве! – сказала вона, махнувши вбік рукою, а потім додала: – Але не думайте, що він художник.

Інґве й справді не скидався на художника. Він сидів на ослінчику у другому кутку кімнати, тримаючи ноги у мідяно-зелених металевих ночвах. Його білі кістляві коліна стриміли з води, де плавали пластикові качки, кит, у якого з дірки в спині бив водограй, та вітрильник. Попід краями пірнала маленька заводна плавчиня. З відкритого чорного портфеля виглядали ще й інші іграшки.

– Дуже приємно, – мовив Інґве, збентежився і підняв капелюха.

Потім він поправив на собі бездоганно зав’язану краватку й класичний синій піджак.

– А це мій батько! – сказала мама, знайомлячи з родиною далі.

Дідусь сидів у кріслі-гойдалці й усміхався.

Він злегка кивнув Плисці головою.

Мама заходилася крутити ошелешену й онімілу Плиску, ніби карусель, і перед очима в мене замигтіло від білої сукні й рожевої шкіри.

– Чудово! – задоволено вигукнула мама. – Саме те, що я хотіла! Яке красиве, розкішне тіло! Правда ж? – спитала вона і погладила спантеличену жінку по животу.

Мама підвела Плиску до латунного столика, що стояв за ночвами. Тепер він перетворився на стіл для кави, геть заставлений вершковими тістечками, печивом, шматками торта, кексами, бісквітами, ванільними сердечками та солодкими булочками.

– Сідайте, – сказала мама, підставляючи до столу стілець. – Ось тут. Чудово. Поставте лікоть на стіл і візьміть у рота мундштук. Супер. Та у вас шикарний вигляд!

У мене в животі кишки грали марш. Приємні пахощі червоного борщу лоскотали ніздрі. Мені хотілося вибігти зі свого сховку і звільнити Плиску від мами, яка лаштувалася класти тіні та грим на її перелякане обличчя, щоб уподібнити її до старої вампірки з фільму. На голові у Плиски вже був крислатий капелюх, якого кілька днів тому вдягав Інґве.

Плиска сиділа вкрай розгублена. Але коли на маму щось находило, то від неї не так легко було вирватися.

– Вибачте, що я вас так зненацька висмикнула, – сказала мама від столу, за яким малювала. – Але мені треба закінчити негайно! Завжди ця бісова суєта!

Вона водила олівцями й пензлями, як одержима. Інґве вже був намальований – з грайливою усмішкою на виду. Тепер на білому папері з’явилася Плиска – білосніжний повненький ангел із кокетливим поглядом, що сидів у раю, де лежали гори мигдалю, шоколаду та збитих вершків.

– Ось вони – радощі життя! – вигукнула мама. – Образ радощів. Образ любові, достатку, барв, насолоди, гри й божевілля. Чи не так?

Вона говорила сама з собою.

Я почала розуміти, чого так вийшло. Вона чекала натурницю, яка мала прийти позувати їй для ілюстрації на тему радощів життя. А тут нагодилася Плиска. І мама, певна річ, сприйняла її за натурницю.

Плиска опустила мундштук. Очевидно, намагалася зібратися з думками.

– Це якась помилка, – мовила вона пронизливим голосом.

– Помилка! – спалахнула мама. – Яка тут може бути помилка, голубонько? Тепер люди не вміють тішитися життям! А це – щось нове. До чого люди себе доводять? Худнуть, марнобродять, бігають підтюпцем, без кінця постують, пріють, а тоді чамріють під душем! Як я це ненавиджу!

– Я про інше, – мовила Плиска. – Я незаміжня…

– Я теж! – урвала її мама. – Але що кому до того: заміжня ти чи незаміжня? І ті, й ті мають право на втіху. Правда ж?

Здається, Плиска трохи осіла. Неуважним жестом вона тицьнула вказівним пальцем у кругленьку вершкову булочку і облизала солоденький кінчик пальця.

– Я щодо сина, – почала вона знов зі смутком в очах. – Останнім часом з ним чимало проблем, розумієте. У школі. Він просто шибайголова, словом, весь час бешкетує.

– Йой! – мовила мама. – Це дуже прикро. Сподіваюсь, нічого серйозного не накоїв.

Що мені тепер робити? Надворі глухо й розкотисто погуркував грім, ніби демонстрував те, що я відчувала. Все небо почорніло. Складалося враження, що ми перебуваємо в одній із темних кімнат освітленого під стелею лялькового будинку. Може, пробратися нишком до дідуся й попросити його зіграти божевільного, щоб випровадити звідси Плиску? Та вже, либонь, запізно. До того ж, здається, дідусь на кріслі-гойдалці заснув.

– Не знаю. Мабуть, ні, – відповіла Плиска. – Хоч і перегнув палицю. Я просто голову ламаю, що мені з ним робити…

– Ну, я не експерт, – мовила мама.

– А хіба я експерт? – сказала Плиска. – Але треба про це поговорити…

– Звичайно, – згодилася мама. – І що той халамидник утелентував? Ви говоріть, говоріть. Я вмію слухати, голубонько.

Тим часом, як Плиска поволі і з деяким ваганням розповідала про всі мої витівки, я відчувала, що насувалася гроза. Мама лише гмикала та агакала, швидкими мазками кладучи на малюнок фарби. На тлі свинцево-сірого заднього плану, де лежали всілякі іграшки та тістечка, виблискували мідяно-зеленими, рожевими й білими барвами Інґве та Плиска.

Невдовзі все це закінчиться, подумала я, придивляючись до мами. Але її обличчя було незворушне.

– Оце вам таке, – закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

– Знаєте, – мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. – Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

– Уже закінчила? – нетерпляче запитав Інґве. – Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

– Це все, що ви можете сказати? – роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

– Вибачте, – відповіла мама. – Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

– Мого сина? – Плиска гикнула.

– Саме так, – мовила мама. – І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей – усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

– Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? – спитала вона.

– Мені жаль, – відповів Інґве. – Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не було.

– Привіт! – сказала я. – Ти брьохав босоніж по дощу?

– Ет, – фиркнув він і пустив із люльки дим, що смердів спітнілими підошвами.

– Де мама? – спитала я.

– Пішла відносити малюнок, – відповів Інґве. – Мабуть, скоро повернеться.

– А дідусь?

– Відпочиває нагорі.

Далі я не знала, що питати. І відійшла до вікна. Чорні валуни вже мало не полягали на дахи. Вони торохкали дедалі гучніше, ніби в каменедробарці, і розсипали довкола іскри, як при електрозварюванні. Ось уже й над нами!

Я притулила чоло до холодної шибки і згадала ті слова, що сказала мама Плисці. Вона порадила їй пишатися своїм сином, якого Плиска не мала, через те, що «у ньому море енергії та фантазії». Про мене мама такого ніколи не сказала б, ніколи! Нарешті напруга минула. Я була врятована!

– Іди перевдягнися! – сказав Інґве.

– Що?

– Я все знаю. Не думай, що ти викрутишся, – додав він зловісним голосом.

Бабах! Будинок мовби заходив ходором. Коли я обернулася, то побачила освітлене блискавкою обличчя Інґве. Воно було посиніле й негарне. Голова в мене пішла обертом. Що – «все»? Виходить, цей нікчема сидів у ночвах, слухав, що казала Плиска, і допетрав, що син – то я? І як це я забула про цього Інґве? Та його треба було втопити в ночвах! Тепер він, напевно, прителіпає до школи, стягне з мене хлоп’яче вбрання і виставить, мов дурну, на посміх! А все ж це через нього! Бо з нього все почалося!

– Я не розумію, навіщо? – спитав він. – Хай тобі грець, навіщо?

Він підвівся з крісла і рушив до мене.

Нема дурних, так я тобі й дамся!

– Симоно! – крикнув він.

Але я вже метнулася до дверей. До мене долинало тюпання його босих ніг.

Я побачила, що в Аксельсона світиться. Ну, тепер у нього з’явиться ще більше пікантних дрібничок, які він буде переминати на зубах своїм сусідам, подумала я, коли побачила, як Інґве вибіг надвір босоніж, у самих трусах, піджаку і сміховинному капелюсі на голові.

Я помчала до сміттєзвалища. Небо то спалахувало, то гасло, так наче блискавки весь час провадили фотозйомку. Я чула, що Інґве мене наздоганяв. Мої ноги обважніли. Тісні джинси промокли до рубця й не давали бігти швидше. Перевага була на боці Інґве. Він уже наступав мені на п’яти.

Аж тут я загледіла крислатого дуба. Вилізти на нього буде завиграшки! Одним скоком я дістала до найнижчої гілки й підтягнулася. Мені стільки разів доводилося лазити по деревах, що мої руки були неабияк натреновані, тож я швидко забиралася все вище й вище, поки досягла верхів’я, де гілля було тонке й не дуже густе. Тут у Інґве неодмінно запаморочиться голова!

Він уже був під деревом.

– Злазь, хай тобі чорт! – загорлав він, перекрикуючи грім.

Усе перемішалося. Дощ сік в очі. Гуркіт грому розпанахував груди. Земля зливалася з небом, утворюючи єдину невиразну пляму, де без угаву мерехтіли блискавки. Здавалося, на світі немає нічого, крім цього безмежного моря, куди не може проникнути справжнє світло.

– Нізащо! – крикнула я у відповідь.

– Дурепа! Невже ти не знаєш, як це небезпечно? – крикнув він.

– А мені начхати! – крикнула я, і мені закрутило в носі.

– Ти таки звихнулася! – крикнув він якимось плаксивим голосом.

– Якщо я тобі так треба, то лізь сюди! – крикнула я.

Я побачила, як Інґве ухопився за ту саму гілку, що хапалась я. Потім незграбно обхопив її ногами і насилу підтягнувся до другої. Його очі були повні жаху. Він почав лізти стовбуром угору, весь час ковзаючи підошвами по слизькому гіллі. І так поволі він підбирався все вище. Після кожної гілки, яку долав Інґве, я очікувала, що він зірветься додолу.

– Зупинися! – зарепетувала я. – Зараз упадеш!

Але він не зупинився. Його несло далі.

– От шельма! – крикнув він.

Нараз усе небо спалахнуло вогнем. А гуркнуло так, що позакладало вуха. На нас мовби звалилася палаюча стеля. Мене засліпило так, що я обхопила гілку ногами й руками. Та однак важко було втриматися.

Стало нічим дихати. Здається, щось горіло на сміттєзвалищі. Я була впевнена, що блискавка влучила в наше дерево. Зиркнувши вниз, я обімліла: Інґве висів догори ногами. Його капелюх лежав на землі. І я зрозуміла, що будь-якої миті він теж може гунути додолу.

Раптом я збагнула, що він ліз на дерево, аби рятувати мене. Тож навіть якщо він і прицюцькуватий зануда, то я не можу допустити, щоб він скрутив собі в’язи.

– Допоможи! Ради Бога, допоможи мені! – заблагав він.

Я спустилася до нього й побачила в його очах смертельний страх. Обличчя в нього було біле, як Плисчин плащ.

– Ти нічого нікому не скажеш, га? – спитала я. – Нічого про те, що знаєш?

Він похитав головою.

– Розумієш, – спробувала я щось пояснити. – 3 часом усе втрясеться.

– Буде тільки гірше. Розумієш?

Він так само похитав головою і єхидно спитав:

– А тобі конче треба цілуватися з дівчатами?

Я похитала головою.

– Допоможеш мені злізти? – благально спитав він.

Я кивнула головою і погладила його мокру, майже лису голову.

З великим зусиллям він зумів перевернутися ногами вниз. Потім я спустилася нижче і пильнувала, щоб він потрапляв ногами на ті гілки, які могли його витримати. Ноги в нього затерпли й закоцюбли.

Нам лишалося здолати ще кілька гілок. Аж тут гілка хруснула, і Інґве шугонув додолу! То було не дуже високо, і я думала, що все обійшлося. Та ба – він підвередив ногу і не міг на неї ступати. Дорогою додому йому довелося спиратися на моє плече.

– Мені жаль, – сказала я.

– Усе гаразд, – відповів він.

– Де ви були? – спитала мама, як ми зайшли в будинок.

Вона обвела здивованим поглядом Інґвині подряпані босі ноги і забруднений піджак.

– Лазили по деревах, – з усмішечкою відповів Інґве.

– Господи, які ж ви дурні! – вигукнула мама, косуючи в наш бік.

Потім ми посідали до столу їсти червоний борщ зі сметаною та свіжим хлібом. Мама була в чудовому гуморі, як завжди, коли здавала малюнки. А ще ми сміялися. Ступня в Інґве так набрякла й почервоніла, що стала схожа на буряк. Загалом же в нього був незвично пристойний вигляд.

– Нам краще поїхати в лікарню, – сказала мама, коли ми попили каву.

Десятий розділ

У якому дідусь відвідує занедбаний будинок, востаннє грає на своїй віолончелі, а чайки верещать від горя й радості.

Дощ не вщухав. Він цілу ніч тарабанив по даху. А потім ще й цілий наступний день, у суботу. Я лежала у стародавньому ліжку з червоного дерева, натягнувши ковдру на самі вуха, і мене тішило те, що по шибках вистукує дощ, у кронах дерев шумить вітер, а надворі бушує негода. Мама пекла хліб, тож у всьому будинку витали пахощі фенхелю та ганусу. Інґве сидів біля столу, випроставши ногу із загіпсованою ступнею. Він заповнював папери для страхової агенції, веселенько насвистував і слухав прогноз погоди, де обіцяли затяжні дощі, вітер і похолодання. Дідусь правив їм на кухні за товариство, гортав засмальцьовані сторінки запилюжених кухарських книжок і за кожним ударом годинників давав собі в носа щигля.

Добре, що більше нічого не сталося. Очевидно, демонята пішли у відпустку. Мабуть, і вони повинні відпочивати. Чом би й ні?

Єдине, що порушило спокій, так це дзвінок Катті. Солодким голоском вона защебетала у слухавку, запросила мене на вечірку в понеділок і спитала, чи не хочу я піти з нею в кіно. Я подякувала за вечірку і відмовилася від кіно. Їй це не сподобалося, і вона заявила, що запросить у кіно Ісака. Я уявила собі Катті, яка запускає свого гостренького язика в його русявого чуба. Та біс із нею!

Я зайшла на кухню, щоб угамувати бурчання в животі зеленим чаєм та хрумкими сирними паличками. Дідусь уже відклав убік довгі аркуші паперу, списані рецептами, і втупив погляд у негоду за вікном, яка, здавалось, ніколи не вгамується.

– Завтра, мої любі, випогодиться, – сказав він співучим голосом. – Тож ми поїдемо за місто.

– Ха-ха, – відповів дощ стукотом у шибку.

Я прокинулась від того, що хтось гладив мене по щоці. Наді мною схилилося веснянкувате обличчя.

– По-ра-вста-ва-ти-го-лу-бонь-ко, – проспівав він мені на вухо. – Глянь, яке надворі сонце!

Сиві вуса лоскотали мені шию. А його очі немов світилися блакиттю, як вода в затоці, бухті й морі. Я навіть забула розсердитися, що мене збудили і розігнали мої сни. У дідуся був гортанний голос, а тепленький вітерець ворушив штори.

– Допоможи-но мені зібратися, дитинко, – сказав він.

Звичайно.

Я полізла на горище – та й ну порпатися в ящиках і картонних коробках, що ми туди знесли. Мені пощастило знайти більшість того, що він просив: палицю зі срібним руків’ям у формі вовчої голови, фетровий капелюх кремової барви з прим’ятими крисами, сорочку з відчіпними комірцями і чудернацькі білі шкіряні штиблети з коричневими передами і дірочками зверху.

Я ходила навшпиньки, щоб нікого з наших не побудити, а дідусь стояв у нічній сорочці й прасував свій одяг.

Коли ми з усім тим упоралися, я повела його у ванну кімнату в підвал. Мені все це вже почало подобатися. Я налила у ванну гарячої води, і дідусь із великим задоволенням сів у неї. Все його тіло вкривали красиві зморщечки. Я обережно терла його дігтярним милом, що пахло літом і дитинством.

– Чудово! – пирхав він.

Потім я допомогла йому вбиратися. Він натягав усе по черзі з вельми поважною міною на обличчі. І згодом на килимі у великій кімнаті вже постав мій колишній дідусь: сяючий, високий і дужий, як ведмідь!

Ми приготували сніданок і поклали в старого кошика, з яким їздили на пікніки, курча, ковбасу, сир, хліб, огірки, воду у пляшках із вузькими горлечками й термос. Коли мама та Інґве спустилися вниз, у нас усе було напоготові.

Мама заклякла в дверях і прикипіла очима до того розкішного чоловіка, що стояв перед нею.

– Тату, – стиха мовила вона.

Мама підійшла ближче і заходилася його обмацувати.

– Літній костюм? – спитала вона.

– Ага, пора вже його вдягнути, доню, – відповів він.

– Ти такий, як і колись, – мовила мама.

– Такий, як і колись, – згодився він.

У неї на очах зблиснули сльози. І вона поцілувала його в лисе тім’я і в обидві порожевілі, поголені щоки.

– Господи, тату, який ти франт! – хихикнула вона.

– Не верзи дурниць! – гримнув дідусь.

Тоді він усміхнувся, показуючи свої нерівні зуби, сягнув рукою до кишені жилета і, ніби витягаючи золоту рибку, вийняв звідти годинника.

– А тепер швиденько снідайте, – сказав він. – 3 хвилини на хвилину з’явиться карета.

Я думала, що й справді з’явиться карета, запряжена кіньми. Але приїхало звичайнісіньке таксі.

Нарешті ми в дорозі!

Міський замок, що зовні схожий на запліснявілий багатошаровий торт, лишився позаду. Просяяв рядами вікон «Grand Hotel». І все місто зі своїми порожніми церквами, будівлями, притулками для старих і фантастичними витворами з каменю та мармуру мовби відійшло у небуття.

Дідусь, мама і я сиділи на кормі «Сонячного ока».

Інґве з нами не поїхав. Через свою загіпсовану ногу, з якою він носився як із писаною торбою. Окрім того, після довгого сидіння у холодній воді в нього почався нежить. Але, напевно, він не хотів нас обтяжувати. Та поїздка не навівала йому ніяких спогадів. А він розумів, що ми їхали у свої спогади.

Дідусь сидів у візку на колесах, якого ми позичили в лікарні, між червоною «Хондою» та горою ящиків із пивом. Ясно-блакитний, спокійний, сліпучий виднокіл тягнувся у височінь, де кружляли чайки, радіючи вітрам і сонцю. У бухтах плавали качки, лебеді, норці та крохалі.

Дідусь тицяв палицею в бік островів, маяків та пагорбів і казав, як вони звуться. Скільки разів він так робив раніше! Він наче вбирав той краєвид очима.

– Дивіться! – вигукував він, тицяючи палицею то туди, то сюди. – Дивіться, як тут красиво!

Ми своїм звичаєм лише кивали головами.

– Ет! – пирхав він. – Ви нічого не бачите! Ви як ті дурні квочки! Не вмієте дивитися. Ольго, ти щось бачиш?

Мама усміхнулася і прихилила свою голову до його.

А я пішла в буфет, купила собі пакетик жувальних цукерок, на упаковці якого були намальовані найпопулярніші шведські автомобілі, й стала роздивлятися людей. Їх було як оселедців у бочці. Діти мого віку сиділи, тримаючи на колінах блискучі металеві магнітофони, звідки гриміла музика, від якої лящало у вухах. Старенькі посхилялися над своїми бутербродами, загорненими у засмальцьовані серветки, і роздивлялися пластикові карти. Дітлашня повзала долі між банановими шкірками та сміттєвими кошиками. З котячих кошиків визирали пожадливі жовті оченята, спрямовані на клітки з пташками, а на носі порома стояли як попало сумки, наплічники, розсада помідорів, рулони толю, мотори для човнів та холодильники. А я думала, що ми на поромі будемо самі!

Коли я вернулася назад, мама з дідусем сиділи, як і раніше. За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках. Він не зважав на сльози. Начебто не помічав їх. Руками дідусь обіймав віолончель. Він наполіг на тому, щоб узяти її з собою.

– Що таке? – спитала я.

– Що-що? – перепитав він, ніби спросоння.

– Чого ти плачеш?

– А, так! – мовив він і дав мені в ніс щигля. – Мабуть, від горя й радості. Бо я старий і дурний. А чого ж іще? Що робити очам із усією цією красою, га?

Він голосно висякався в чистий носовичок.

– Ми так давно сюдою не пливли, – сказав він потім. – І це вперше без Катарини. Либонь, тому я й плачу, панночко-вседізнайко! Від любові до твоєї бабусі й туги за нею! Отепер ти все знаєш.

Так, бабуся завжди була з ним поруч – невеличка, повненька, з вилицюватим привітним обличчям, усміхнена й весела, в елегантному капелюшку на голові. Коли дідусь спалахував (а він весь час тільки те й робив, що спалахував), вона дмухала йому в обличчя, та й усе.

З відходом Катарини припинилися й поїздки на улюблений острів Мейя. Літо навіки втратило свою чарівність, а дідусь більше ніколи так не спалахував і так не радів, бо вже нікому було дмухати йому в обличчя.

– Мені треба було ще раз сюди з’їздити, хай тобі чорт. Але я ніяк не міг на це наважитися.

Він так голосно заголосив, що люди заоглядалися на нього, а одна жінка середнього віку у квітчастій сукні підбігла й спитала:

– Вам зле, дядьку? Хочете, я вам дам пігулку?

Вона стала порпатися у своїй сумці й жахливо торохтіти коробками з усілякими пігулками.

– Я плачу стільки, скільки хочу! Йдіть собі під три чорти, товстошкірі зануди! Чуєте? – крикнув дідусь і пригрозив палицею.

Перелякана жінка аж сахнулася.

Тоді я дмухнула йому в обличчя.

Він спершу начебто здивувався. А потім його обличчя засяяло.

– І що б я без тебе робив, шалапутко? – мовив він і погладив мене по щоці.

Будинок був такий, як і завжди, відколи я його пам’ятаю: білий і химерний – він мовби трохи хизувався своїми вежоподібними прибудовами, балюстрадою та балконом, на якому звичайно стояла бабуся й махала нам рукою. Підійматися до нього треба було нагору в’юнкою стежкою, викладеною з каміння. На латунній табличці, прибитій до хвіртки, було написано: «ФЕЛІКС КРОЛЬ. ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ». Фелікс Кроль – то дідусів дідусь. Це він побудував будинок.

Ми трохи попхали візок повз густі вільхи. Потім довелося зупинитися. Ліворуч був поламаний місток. Напевно, його потрощила крига.

Коли ми стояли біля потрощеного містка, над затокою саме пролітав лебідь, його лапи кресали по воді бризки так, наче він мчав на водних лижвах. Крила в нього були випростані й підняті вгору, а шия витягнута вперед. Лебідь сів на воду і зарокотав, як орган. Я впізнала його, бо колись уже бачила.

– Мабуть, підемо дорогою, – запропонувала мама.

Пхати візок під гору було вкрай тяжко.

– Ні, – заявив дідусь. – Знаю, що це звучить по-дурному. Але я хочу іти сам.

Він підіймався на гору з великим трудом і зціпивши зуби. Піт котився по його обличчю градом, і він був геть засапаний. Тим часом сонце підбивалося вгору, і в небі кружляли чайки та мартини. Йому знадобилося більше години, щоб зійти до будинку.

Тремтячими ногами він ступив до дверей і зняв з голови капелюха.

– А ось і я, – сказав він, ніби перед ним стояв хтось невидимий.

Ми мовчки обійшли будинок. Усе там було так, як і того дня п’ять років тому, коли бабуся померла і дідусь замкнув двері. Він супроводжував бабусю на вертольоті, який її забирав. І потім більше вже сюди не повернувся. Він немовби замкнув у будинку горе.

Павуки сплели на вікнах свої мереживні завіски, а квіти, які бабуся так дбайливо доглядала, давно зів’яли, і відтоді з вазонів звисало пересохле листя. На обідньому столі стояла супниця, духмяні випари якої вкрилися тепер товстими шарами пилу. Стіл було накрито на двох. Вино у кришталевих келихах видихалося, на денцях від нього лишилися застиглі червоні горошинки. У їдальні на поруччі стільця, де була вирізьблена лев’яча голова, висів елегантний бабусин капелюшок. А її поспіхом зняті черевики валялися під канапою, як два перевернуті на березі човни.

Старовинний годинник у кутку не йшов.

Дідусь знайшов на полиці буфета ключик і завів годинника. Той зі скрипом зітхнув і став іти.

Дідусь мовчки походжав кімнатами і гладив долонями речі, мовби хотів згадати, які вони на дотик. Він поправляв накидки і серветки, підняв з підлоги якусь шпильку та й завмер із нею в руках, потім закрив розгорнуту книжку на письмовому столі, розставив, як годиться, стільці, помітив, що в тих двох кімнатах, які були схожі на каюти кораблів, фарби на картинах, де були намальовані кораблі, море та острови, полущилися й потріскали, а шпалери від сирості повіддималися.

Потім він знов став перед канапою.

Біля одного поруччя лежала вишита подушка. Вона була зім’ята посередині. Так, наче донедавна на ній лежала чиясь голова.

Дідусь схилився і сховав у ній своє обличчя.

– Я й досі відчуваю її запах, – мовив він.

Потім він примостився надворі на кухонному стільці з віолончеллю між колінами. Прохолодний вечірній вітерець ворушив йому вуса. А пригасле сонце освітлювало затоку й пагорб, де ми сиділи, і здавалося, ніби на вечірньому небі хтось підвісив гасову лампу.

Він повагом водив смичком по струнах. Дідусь грав те, що я не раз чула в дитинстві, – Другу сонату Баха для віолончелі та фортепіано. Але тепер уже без фортепіано. На ньому грала бабуся. Тепер замість фортепіано кричали чайки, крякали гаги і плюскотіла вода. Він грав із заплющеними очима, і звуки були такі муркотливі й гаркаві, злостиві й ніжні, що мені вчувався в них дідусів голос. Музика тужливо оповідала про його втрату, про сліпучу усмішку та важкий чорний корпус фортепіано, про його любов до цього каміння, ялівцю, сосон, птахів, світлого неба й чорної землі.

Мама сиділа в елегантному бабусиному капелюшку. Я не знаю, про що вона думала. Ми сиділи в ущелині поруч, і вона міцно тримала мене за руку. І я схилила голову до її плеча. Коли музика захлинулася від свого суму, я притулилася до мами ще ближче. Як давно ми не сиділи ось так – не галасуючи, не сперечаючись, не гарикаючи одна на одну. А мені цього бракувало. І я не знала, чи буде ще таке коли-небудь. Я йшла дорогою життя, щоб стати ні на кого не схожою дивачкою. Мама засліплювала всіх і все навколо себе так, що я за нею ставала невидима, як стають невидимими зірки при сході сонця. Я тримала її руку і дивилася на дідуся, що доживав своє життя.

Раптом я побачила біля дідуся бабусю. Її повні ноги, широкі ступні й розумні очі. І навіть чіткіше, ніж дідуся. Вона ледь торкнулася своєю круглою щокою до його лисини. А дідусь не зводив погляду зі своєї віолончелі й задоволено всміхався. Потім бабуся повернулася в музику, звідки й вийшла.

Невже таке кохання ще буває? Я думала про маму, про всіх чоловіків, які сновигали босоніж або в скрипучих черевиках по нашому помешканні. Може, вічне кохання відійшло в небуття так само, як відійшли в небуття мамонти, гасові ліхтарі та грамофони? І поки музика плакала і сміялась, я уявила собі Катті та Ісака. Як зветься те, що я до них відчувала? Я згадала золотисті очі Катті та блакитні Ісакові – такі, як у мами й дідуся. Що вони хотіли від мене? Чого хотіла від них я?

Аж тут темний дерев’яний інструмент мовби захлинувся ні на що не схожим сміхом.

То був кінець.

Останні звуки легко, як пух кульбаби, здійнялися над вересом, над водою і полинули в небо. Якусь хвилю дідусь сидів мовчки, тримаючи в руці смичок. Очі в нього блищали, а вигляд був стомлений, як після великої напруги. Потім він підняв ту велику віолончель над головою і розбив її об скелю.

– Гра закінчилася, – сказав він і похмуро усміхнувся.

Ми внесли дрова й затопили грубу. Потім мама і я пішли спати. Але дідусь лишився сидіти біля вікна. Я чула, як він снував по будинку, витягав шухляди і відчиняв шафи, поки старовинний годинник не вицокав ранок. А вранці дідусь поклав мені на ліжко квітчасту шовкову сукню.

– Я хочу її тобі подарувати, голубонько, – сказав він. – Катарина її вдягала на перше наше побачення.

Була неділя. А посеред дня ми мали їхати додому. Дідусь усе прибрав, підмів і провітрив. І готовий був їхати. Дорогою до порома він згодився сісти на візок. У нього на колінах полискував величезний самовар. Дідусю заманулося взяти його з собою. Загалом добре було б набити його вугіллям і затопити. Бо знов похолоднішало.

Я закоцюбла.

Одинадцятий розділ

У якому я йду до Катті на вечірку, спотикаюся через Інґвині черевики, отримую ляща і кидаю виклик тому, хто мені подобається.

Я запізнилася. Спершу мені хотілося знехтувати запрошенням, і то було б найкраще. Але потім я таки поцупила в Інґве з шафи сорочку в біло-блакитну смугу, яку носять хіба що сноби, та чорні черевики й налаштувалася йти. І сорочка, і черевики були на кілька розмірів більші, як треба. Спотикаючись на кожнім кроці, я пірнула в холод, що останнім часом стало мені за звичку. Мене проймав зимний вітер з озера. Він пробирався за комір і за пазуху і робив мене схожою на надувного чоловічка, якого водії вантажівок вішають у кабіні спереду.

Коли я прийшла, вечірка була в розпалі.

Аґнета Фельтскуґ репетувала з підсилювачів про спеку, співаючи «The heat is on», а я ніяк не могла зігрітися. Величезна кімната кишіла моїми ровесниками. З кока-колою в одній руці та жменею крихких сирних паличок у другій я пробралася до вікна. Басейн у саду світився, як акваріум для моржів. А за ним було видно справжнє озеро – неосвітлене й чорне.

Я стояла за шторою, засунувши свої смішні здоровуцькі черевики під край килима, щоб вони нікому не впали у вічі, хапала дрижаки й міркувала, чи не накивати звідси п’ятами. Поки мене ще ніхто не помітив.

Однак щось мене утримувало.

Я роззирнулася навсібіч. Кого я хотіла знайти? Он стоїть виряджена братія з північних околиць міста і тягає в рот креветки з великої скляної вази. Їхня вимова голосних схожа на гудіння бджіл, видушене з тісних комірців, міцно перехоплених під шиєю вузькими краватками. Багатьох із них я впізнала. Кваша, Данне і Стефан не придумали нічого кращого, як дудлити ситро, трощити чіпси, крекери, сирні палички, арахіс і солону соломку та наминати всілякі лагоминки. Мурашка й Пера розвалилися на золотаво-жовтій канапі, що була схожа на велетенського сирного рогалика. Фріда й Нетта огиналися посеред кімнати, де мали бути танці. А Пепсі був зайнятий тим, що то розкручував, то скручував торшер.

Аж тут я побачила їх.

Катті обіймала Ісака за шию. Мені видно було його блакитні очі. Але він не бачив мене. Він не зводив погляду з її напудреного обличчя, підмальованих очей і яскраво нафарбованих губ. Чорні кучері Катті застували більшу частину його обличчя. За мить до того, як я їх побачила, у мене було відчуття, що хтось звідти дивиться. Та, напевно, я помилялася.

Я посунула туди, хоч і знала, що краще не йти.

Вони не чули мене й не бачили.

Я теж застромила свою голову в кучері Катті.

– Як твій язик, кралечко? – підколола її я.

– О, ше ти? – мовила вона. – Допре. Ж моїм яжиком вше гаражт.

– Чудово, – сказала я і відчула, як мороз пробіг по спині. – А ти як?

Я повернула голову до Ісака.

– Що – «як»? – перепитав він.

– Тобі не треба більше птахів? Чи ще чогось? – спитала я крижаним голосом.

Я відчула, як у мені знов закублилася злість.

– Ти ревнуєш? – спокійно спитав він.

Цей спокій мене розлютив. Я готова була роздерти його на шматки. Але він уже вислизнув із Каттіних обіймів і попрямував до вирядженої братії, що об’їдалася чіпсами та крекерами. Та запаморочлива мить, коли з віолончелі лилася музика, схожа на спокійну річку, де якимось чином поєднувалися в одне ціле радість і смуток, – та мить безповоротно минула. Мене знову колотило.

Ревную? Невже я й справді його ревную? Стою, мов той блазень, вирядившись бозна-ким, під прицілом підмальованих очей, а сама не зводжу погляду з того, до кого мене вабить, хто зник у юрбі, бо подався наминати всілякі лагоминки. Кумедія та й годі!

– Ходімо! – сказала Катті й поволокла мене за собою. – Жакіншимо те, шо не жакіншили минулого ражу.

Я витягнула шию і на якусь хвилю загледіла вихрястий Ісаків чуб. А Катті тим часом волокла мене далі по безмежному килиму, на якому вже утворився візерунок із розтоптаних сирних паличок.

Хриплим вуркотливим голосом вона наспівувала мені на вухо:

Ходи до мене мершій…
Шьогодні ти будеш мій.
Я вшя мов горю в охні.
Шкажи мені: так ши ні…

Аж тут я оступилася. Ох ці клятенні черевики!

Я вчепилася в Катті обома руками і подалася вперед. А заразом спіткнулася одним своїм черевиком об другий так, що носки в них загнулися і зарили, як два збиті винищувачі, просто у ворсистий килим.

Ми протаранили всю виряджену братію і гримнулися об стіл із креветками. Ваза гупнулася об вазон, де росла середземноморська пальма, й розбилася в друзки. Сама я м’яко впала на килим. Хоч добряче забила голову. Я лежала на Катті, і мої руки досі були зчеплені в неї за спиною.

– Ух! – видихнула Катті. – А ше не жанадто?

Я силкувалася підвестися з підлоги. Але поверх нас лежала скатертина, яку ми стягнули, і що більше я намагалася вибратися з-під неї, то дужче в ній заплутувалася.

Каттіні очі стріляли сміхом.

А я мало не плакала.

– Що ви там на підлозі робите? – спитав хтось із вирядженої братії.

Катті цмокнула мене в щоку.

– Може, ше полежимо, любий, – стиха запропонувала вона.

– Ні, – відповіла я.

Нарешті ми звелися на рівні. Я скрізь бачила єхидні усмішки. Мене охопила злість і пробирали дрижаки, але я намагалася усміхатися. Доки це триватиме? Куди Катті мене знов тягне?

Тієї миті Пепсі увімкнув торшер, над яким проморочився цілий вечір. Ураз засяяло й замерехтіло яскраве червоне світло, перетворюючи порожній куток кімнати на справжній майданчик із дискотекою, звідки в наші спраглі вуха влітали жалібні співи «С’юзі та Банши».

– Ходімо, – сказала Катті й потягла мене на той мерехтливий майданчик. – Потаншуємо.

Як же танцюють хлопці? Тут уже я завиграшки могла себе виказати. Звичайнісінькими рухами. Я намагалась танцювати вайлувато, по-дурному копіюючи такого собі Траволту, що недавно гупнувся головою об стіл. Я заздрила Катті, яка підгинала ноги й похитувала тілом так, що коси розвівалися, а груди, підтримувані корсетом під блузкою, аж підстрибували. Мабуть, їй хотілося бути схожою на Дженіфер Біле, що грала у фільмі «Танець-спалах», якого я не бачила. Але вона дивилася його з Ісаком.

Якби я була хлопцем, то закохалася б у неї, подумала я.

Якби я була хлопцем, то лежала б у ліжку і мріяла б про неї перед сном.

Якби я була хлопцем, то тужила б за її гострим язичком і золотистими очима.

Якби я була хлопцем, як Ісак, подумала я і так тупнула ногою, що від болю на очі навернулися сльози.

– Ти мені подобаєшшя, Ш-шимоне, – проспівала вона, обходячи мене колом. – Ніхто ще не кидав мене з такою приштраштю на підлогу і не машав під скатертиною пошеред вешірки!

– Це непорозуміння, – сказала я. – Усе це непорозуміння! Чуєш? Хіба ти не розумієш?

– Нічогішінько не рожумію, – відповіла вона й усміхнулася.

– Ти мені також подобаєшся, – вела я далі. – Але інакше.

– Як ше інакше? – прокричала вона мені у вухо.

Вона вихилялася так близько біля мене, що терлася грудьми об лапату сорочку Інґве, і мені здавалося, ніби то не її груди, а мої. А тут ще й ватяна качалка в моїх трусах «Olympia» десь сповзла.

Вона, певно, подумала, що я до неї залицялася: і тоді, як вкусила за язика, і тоді, як обваляла її в розсипаних креветках.

– Я не можу з тобою зустрічатися! – сказала я, намагаючись говорити твердим, крижаним голосом. – Нічого не вийде!

– Шо? – перепитала вона, наче вже щось почала розуміти.

Ми все ще стояли на місці, притулившись одна до одної.

– Це не твоя вина, – правила я далі. – Очевидно, проблема в мені.

– Яка проблема? – промурмотіла вона, натякаючи на те, що в разі чого може взяти на себе роль найдбайливішої медсестри.

– Просто ти мене не запалюєш, – сказала я, аби з усім покінчити.

– Ше й як жапалюю, – самовдоволено сказала вона.

– Ні, присягаюся, – мовила я насмішкуватим тоном.

– А пошілунки? А обнімочки? А… вше решта?

– То все випадково, – відповіла я.

– Та ти лайно!

І вона відважила мені ляща. А потім покинула мене саму посеред тих, що сміялися, переглядалися, шепотілися і танцювали на мерехтливому майданчику.

Пора було вшиватися. Краще б я сюди ніколи не приходила. Але якщо вже впорола таку дурницю і прийшла, то шкода, що мені не вистачило клепки вчасно вшитися.

Далі вечірка перетворилася на суцільний фільм жахів.

Я здебільшого то стояла, то никала туди-сюди. Відчуваючи на собі ображені сумні очі Катті, я шукала Ісака. Підсилювачі гриміли дедалі гучніше, і здавалося, що над забрудненим килимом, де не вмовкали танці, ревіли чорні бомбардувальники. Гурт, що називався «Слуги насолоди», жалівся на те, як їх усе втомило: втомило кохання, втомило життя. І всі під ці пісні танцювали. Катті танцювала з Ісаком. Вони так висіли одне на одному, ніби теж були дуже стомлені.

А я танцювала з Анною. Не тому, що мені хотілося танцювати. А тому, що хотілося бути ближче до них. Я підпихала Анну йти за ними, щоб можна було підслухати їхню розмову. Але я нічого не почула. Може, вони й не розмовляли. Може, просто грілися одне об одного.

Я відчула, що задубіла від холоду. Анна дивилася на мене крізь окуляри, в яких відбивалося мерехтливе червоне світло. Мабуть, вона ніяк не могла вгадати, який саме танець я танцювала. А на вечірку ця Анна вирядилася так, що стала схожа на паличника, який жив у неї вдома. На ній була брунатна, як чохол для спальника, сукня. А ще брунатні черевики. Та й коси в неї були брунатні.

Я весь час наступала їй на ноги. Щоправда, не навмисно. Анна мовби сама їх мені підставляла.

– Перестань! – крикнула вона так голосно, що всі обернулися.

Ну от, вони всі подумали, що я хотіла повалити її на підлогу або вщипнула там, де неприпустимо щипатися! У мене почервоніли вуха, ніби я й справді встругнула щось непристойне.

– Очевидно, він звик розпускати руки, – сказав котрийсь із вирядженої братії.

Мені довелося відійти.

Я стояла в кутку, і мною аж тіпало від злості.

Трохи згодом хтось відчинив двері в сад. У кімнату війнуло холодним вітром. Із гамором та сміхом хлопці й дівчата понесли надвір вугілля та ковбасу й заходилися розпалювати гриль, що з вигляду нагадував обрубок водостічної труби. Здавалось, на грилі тлів не жар, а зірочки, які нападали туди з неба, пахло пальною сумішшю і підгорілим м’ясом.

Я схопила собі шмат ковбаси з тріснутою шкіркою, що взявся сажею і мав такий самий жалюгідний вигляд, як і я.

Біля басейну, підсвіченого зеленим світлом, сиділи Ісак та Катті.

Вони сиділи й бовтали ногами у крижаній воді. Вони сиділи дуже близько й дивилися одне на одного. Навіщо я нап’яла на себе це бісове чоловіче вбрання? Яка несправедливість! Мені хотілося зіпхнути їх у воду. Я не мала сили на них дивитися!

– Хочете поплавати? – почула я голос Кваші.

– Надто холодно, – відповів Ісак.

– Та він боїться! – вигукнула я так голосно, щоб усі почули.

То було по-дурному. Я сама це відчула. Але що мені лишалося?

Ісак звів на мене погляд.

– Що з тобою? – спитав він. – Чого ти липнеш? Невже немає більше з ким порозважатися?

– Ти – справжнісіньке брехло, – вела я далі. – Тобі це відомо? Ти тільки вихваляєшся, що плаваєш найкраще! А сам навіть води боїшся!

Ісак брав участь у змаганнях із плавби. Його тато був тренер. Це всі знали. Хтозна, чи він належав до тих, на кого покладали великі сподівання. Однак багато хто вірив, що Ісак досягне успіху. Я ніколи не бачила, як він плаває. Але не раз про те чула.

– Годі, Симоне! – крикнув Ісак. – Якщо це тебе втішить, то можемо стрибнути у воду вдвох. Здається, тобі треба охолонути.

Я не відчувала ані найменшого бажання кидатися в той чортів басейн. Бо й так змерзла на кістку. Але ж мені треба було якось цю парочку розігнати.

– Звичайно, – відповіла я. – Тільки в озері. Хочеш – до мосту й назад?

– Що за дурня! – сказав Ісак. – Ти це серйозно?

– А ти боїшся?

– Не жважай на нього, – озвалася Катті. – Ж ним шьогодні шось не так. Він шам мені ше кажав.

Та Ісак мовби не чув її слів. Відчувалося, що він також не міг відступитися.

– Гаразд! – погодився він. – Хоч плавати в таку погоду – божевілля. До того ж ти не маєш жодного шансу.

– Це ще буде видно, – відказала я. – Якщо виграю я, ти пошлеш Катті під три чорти.

Катті ошелешено вирячила на мене очі.

– Гаразд, – сказав він. – А якщо я виграю, то ти підеш додому і надінеш щось простіше.

Усі заусміхалися. І позастібали куртки на всі ґудзики, щоб не так піддувало. Наскільки я знала, від таких вечірок люди завжди очікують чогось несподіваного й надзвичайного. І тепер так само очікували.

Всі були задоволені.

Дванадцятий розділ

У якому ми стрімголов кидаємося у воду, вибиваємось із останніх сил, натягуємо на себе сяке-таке дрантя і мигцем зазираємо в рай.

У мене було відчуття, ніби я засунула ноги в морозильник. Чим глибше я занурювалася у темну воду, тим більше перетворювалася на заморожену курку з прищавою жовтуватою шкірою.

Ісак уже був далеко попереду. Він стрибнув із містка, зробивши в повітрі красиву дугу. А в мене від пірнання завжди закладало вуха, хоч тепер це не мало ніякого значення. Однак мені світив програш, я збагнула це з самого початку – ще як стала заходити на глибину і скривилася від холоду.

– Облиш цю затію, Симоне! – крикнув Стефан, коли вода досягла мені трусів. – Скажи Ісакові, щоб повертався! Ви, їй-богу, як діти.

Звичайно, він мав слушність. Та що з того? Я відіпхнулася від дна й попливла туди, де з води стриміла Ісакова голова. Аж тут збоку на мене накотилася хвиля і все закрила. Вітер збурював воду так, що майже нічого не було видно.

Я все-таки непогано плавала. Дідусь навчив мене ще змалку. І хоч потім ми перестали їздити на Мейю, я намагалася багато плавати. Мама любила сидіти й дивитися на воду. Щоліта ми з нею вибиралися до моря чи кудись на озеро і хлюпалися там досхочу. А взимку я часто відвідувала басейн у Веллінґбю.

Та нині йшлося не про плавання у теплій літній воді, коли сонце в небі поблискувало, як джем на сніданкових бутербродах. Тепер усе було серйозно.

До мосту щонайменше метрів сімсот-вісімсот. Але через вітер і темряву відстань здавалася безмежною. Раз по раз переді мною мерехтіло світло, що лилося з вікон кемпінгу на тому березі й виблискувало поміж хвиль.

Я вже думала, що загубила Ісака. Він протинав гребені хвиль, наче на тренуванні у звичайнісінькому басейні. Та зненацька він випірнув поруч. Чуб у нього прилип до голови так, що я ледве його впізнала. А обличчя в темряві здавалося сіро-синім.

– Ну й холоднеча! – крикнув він, випльовуючи воду.

– Аг-га, – відповіла я.

– То, може, годі? – спитав він.

Невже він думав, що я здамся? Чи йому вже перехотілося змагатися? Може, геть задубів? Або хоче примиритися? Хтозна. Мені від холоду ніщо не спадало на думку.

Я крутнула головою і попливла повз нього.

– Ненормальний! – фиркнув Ісак.

Тоді, обганяючи мене, так замолотив ногами, що забризкав мені очі. А трохи згодом він знову зник за розбурханими гребенями хвиль. Я лишилася сама.

Голоси з берега вже давно не долинали. Ісак також був далеко. Чого я йому навіть не відповіла? Чого не поцікавилася, що він мав на думці? Яка дурна впертість несла мене далі?

Раптом я відчула, що холод пробирає мене до кісток.

У шкіру мовби вп’ялися тисяча голок. Руки й ноги заніміли. Так буває після наркозу, коли всі відчуття зникають. Тіло обважніло, а рухи стали скуті. Скільки я ще протримаюся? Ні, треба повертатися!

Я розвернулася, і тепер хвилі били з другого боку. Ген-ген удалині мерехтіли освітлені висотки. Я попливла на них. У рота весь час хлюпала вода, яку доводилося випльовувати. Просуватися вперед ставало дедалі тяжче. Було таке враження, ніби я пливла у холодній в’язкій масі, яку збивають на омлет, і чим більше збивають, тим більше вона загусає.

Я хочу жити, подумала я. Не хочу втонути в цій бридкій, чорній, мертвій воді, яка стискає мене, мов у лабетах, щоб не було чим дихати, і щосили придавлює до своїх гойдливих грудей, щоб я не могла ворухнутися.

Я відчувала, що вибилася з сил.

Аж тут до мене долинув якийсь крик.

Здається, зовсім недалеко.

Напевно, Ісак!

Зібравши останні сили, я попливла назад. Хвилі били в обличчя. Від гарячкової напруги тіло трохи нагрілося, і я щось почала відчувати.

Невдовзі я його побачила. Власне, тільки голову, що гойдалася, як поплавець, на хвилях.

– Я тут! – крикнула я проти вітру. – Я тут!

Він гамселив по воді ногами і махав однією рукою, щоб я його помітила.

– Я більше не можу! – крикнув він. – Допоможи мені! Будь ласка, допоможи!

О, здається, йому й справді кепсько! Його обличчя було охоплене таким жахом, що мені стало страшно. Господи, що я накоїла! Якщо він утопиться в цьому розбурханому озері, то тільки через мене! А я ж усього-на-всього хотіла йому сподобатися. Через те й підбила його на цю божевільну небезпечну авантюру.

– Не знаю, чи зумію, – мовила я.

І ось я вже біля нього.

– Не кидай мене! – попросив він. – Не кидай!

– Не кину! Але заспокойся, хай тобі чорт! А то потопиш нас обох!

Я обхопила його за шию й попливла туди, де мав би бути берег. Але хтозна, чи він там був. Усюди панувала тиша, темрява й холоднеча. Я не могла обернутися, щоб пошукати очима світло. Його холодна голова черкалася моїх грудей.

– Вибач, – мовила я.

Може, я зверталася до Ісака. Може, до того пришелепуватого Бога, що затіяв із нами свої немилосердні ігри. А може, до мами, чи до Інґве, чи до Кільроя, чи до когось іще. Я цього не знала.

Раптом ми почули голоси.

Виглянув місяць, і на сріблястій стежці, куди падало його світло, ми побачили весловий човен, що наближався до нас крізь хвилі.

– Сюди! – крикнула я. – Ми тут!

– Що там? – знесиленим голосом спитав Ісак.

Виходить, він прочумався від мого крику.

– Вони вже тут! – відповіла я. – Вони підберуть нас!

Світло ліхтарика ковзало по воді й шукало нас.

– Тут! – крикнула я знов. – Вам що – повилазило?

Нарешті нас побачили.

– Он вони! – крикнув хтось тієї самої миті.

Ісак заходився борсатися у воді, його заціпеніння начебто минулося і з’явилося трохи сил.

– Пусти, – сказав він. – Я не хочу, щоб вони мене таким бачили. Тепер я впораюся. Справді.

Я пустила його. І поки човен підпливав ближче і хлюпали весла, він плив поруч зі мною, відчайдушно вимахуючи затерплими руками.

У човні сиділи Данне, Кваша, Стефан та Пепсі – вся хлоп’яча гоп-компанія з Криївки. Вони повирячували на нас очі й хитро всміхалися. А тоді з радісним вереском почали перехилятися через борт, тож добре, що човен не перевернувся і ті телепні не звалилися у воду.

– Ось ви де! – крикнув Кваша. – Це човен сусіда! Ми думали, що ви вже втопилися!

– Зараз затягнемо вас на корму! – крикнув Стефан.

– Хто вас просив нас затягати? – закричала я у відповідь. – Ми не стомилися. І ще не закінчили!

Я була така рада їх бачити, що забула про холод. Та й кому хотілося, щоб його затягали, як мокру ганчірку? Дідька лисого ви затягнете нас у цей човен! Рятівники знайшлися!

Я попливла далі, аби переконати їх, що ніскілечки не виснажена й готова на все. Ісак хоробро плив поруч. Мені здалося, що він усміхався. Ми були заодно! Ми разом затіяли цю небезпечну гру й не хотіли відступатися. Хоч і розуміли, що відкараскатися від них не вдасться.

– Чудово! Я ж казав, що вони впораються! Казав? – переможно заволав Данне. – Ісак і Симон – молодці! Як я й казав!

– Але ви таки повинні нас послухатися, – сказав Кваша, хоч і йому було жаль, що наша розвага закінчиться. – Усі страшенно занепокоєні. Коли ми сідали в човен, там була така паніка, що вони телефонували в поліцію, швидку допомогу, рятувальну службу і ще кудись. Тож хутчій залазьте сюди, поки вони не збаламутили цілий світ!

– Звичайно, з нас уже годі, – згодився Ісак. – Але наступного разу доведемо все до кінця!

Витягувати нас із води було нелегко. Хлопці штовхалися й дуріли так, що човен дивом не перевернувся. Вони щосили тягли нас за руки і врешті-решт таки подужали. На щастя, Катті дала їм із собою купу пледів і махрових рушників. Ну й, звісно, наш одяг. Щоправда, вони так незграбно нас рятували, що він увесь намок.

Ми закуталися в рушники й пледи. Пепсі розвернув човна і повеслував місячною стежкою. Вдалині було видно Каттін будинок. Коли ми підпливали ближче, я побачила у вікнах чорні рухливі силуети. Авжеж, нас виглядали. Як же мені не хотілося туди вертатися! Аніскілечки. Всі обступлять і почнуть розпитувати. Мені несила було про це навіть думати. Я не зумію зіграти хороброго героя, бо промерзла до кісток і цокотіла зубами в такт музики, що гриміла на дискотеці. Мені тяжко було це уявити.

Та й Ісак, здається, не палав бажанням вертатися на вечірку.

– Пливіть краще до Криївки, – мовив він. – Висадите нас там. Ми звідти підемо додому. А ще скажіть усім, що Симон виграв. Він приплив до мосту задовго до мене. Просто чекав, щоб разом пливти назад. Так і перекажіть Катті.

З пледів, у які ми закуталися, було видно тільки наші очі. Ми перезирнулися.

У мене зводило живіт. А від холодної води, що я наковталася, почалася гикавка.

Відразу додому ми не пішли. Не мали сил. Я відчувала, що коліна в мене підкошувались, а ноги були мов ватяні. Коли човен із хлопцями, що радісно галасували, зник з очей, ми полегшено зітхнули.

– Ходімо в Криївку погрітися, – запропонував Ісак. – Я дуже змерз. Таке враження, що в мене в животі повно криги.

– У мене теж, – сказала я, нарешті позбувшись гикавки.

У Криївці було холодно й сиро. Щоб стало тепліше, ми закоцюблими пальцями запалили гасову лампу, примус і стару залізну грубу в кутку. Груба розгорялася повільно, але коли дрова зайнялися, то стіни мовби захрускотіли.

Я мало не плакала від утоми. Усе, в що ми були закутані, встигло намокнути, коли ми пливли, так само, як і наш одяг, що лежав жужмом на дні човна. Хоч-не-хоч, а доведеться побути тут, щоб підсохнути.

Ми поскидали з себе пледи й махрові рушники, зняли труси. Нас обвівало гарячим жаром, що пашів із відчинених дверцят груби. Вогонь кидав на стіни вузької шопи гойдливі тіні. Я схопила з розкладачки покривало й стала розтиратися. Воно було не зовсім чисте, але принаймні сухе.

Раптом я відчула на собі Ісаків погляд. Я відчула його так само реально, як тепло, що йшло від груби. І зрозуміла, що він помітив! Але мені вже було однаково. Я занадто стомилася і змерзла, аби ховатися після того, як зняла ті свої труси «Olympia». То вже навіть не мало сенсу. Із Симоном було покінчено. Він утопився і повинен померти.

Я обернулася до Ісака. У нього був такий ошелешений вигляд, ніби він не йняв віри своїм очам, що побачив те, чого немає на світі. І не побачив того, що мало бути.

– Він загубився у воді, – сказала я і всміхнулася.

– Хай тобі чорт, – сказав він. – Ти весь час була дівчиною?

Потім він збагнув, що ляпнув дурницю, і теж усміхнувся.

– Мене звати Симона, – мовила я.

Тоді ми розвісили свій одяг на мотузці біля груби. Примус ми прикрутили. У Криївці стало дуже тепло. Це подіяло на нас, як снодійні пігулки. Навіть якби нам захотілося звідси піти, то навряд чи ми на те спромоглися б.

Мені треба було лягти. Я вже не могла стояти. Мабуть, Ісак відчував те саме. Невпевнено і соромливо він ліг біля мене на допотопну розкладачку. Вона хиталась, як той весловий човен.

Так дивно було лежати поруч і відчувати одне одного. Його шкіра обпікала мою.

– Щось я ніяк не можу допетрати, – промурмотів він.

Я провела долонею по його сухій чуприні.

– Стерво, – прошепотіла я в подушку.

– Чуперадло, – тут же відповів він.

– Вилупок, – засміялась я.

– Дурбело, – буркнув він і обняв мене.

Я притулилася до нього ще ближче. Власне, мені хотілося сказати йому, що він мені подобається. Але з цим краще почекати. Я боялася, що в той момент на мене нападе гикавка. Тож ми лежали й чекали. І нам було так приємно чекати й слухати, як у кутку потріскувала груба, посвистувала гасова лампа й хрускотіли стіни.

Невдовзі мало світати.

Тринадцятий розділ

У якому мені перепадають бажані поцілунки, я викидаю геть чоловічі труси, у Плиски відвисає підборіддя, а на ґанку мене чекає звір.

– Не хочу! – закричала я.

Він схилився наді мною майже лицем в лице і поклав руки, обсипані ластовинням, на горбики моїх грудей.

– Не коверзуй, – сказав він. – Чого ти?

– Просто не хочеться, – сказала я з викликом.

Передранішнє світло цідилося у віконце, обсноване павутинням із дохлими мухами та комарами, проникало крізь завихрену хмару кіптяви, пилу та хтозна-колишнього диму і фарбувало дощаті стіни в романтичний рожевий колір. Навіть Ісак здавався рожевим.

– Будь ласка… – вмовляв він.

– Не тепер, – відповіла я. – Ще ні.

О, якби можна було ніколи не вставати! Я ще не зовсім прочумалася, щоб знов відчувати холодне повітря. Груба вичахла. А мені хотілося й далі лежати, притулившись животом до Ісакової спини і переплівши свої ноги з його під цим смердючим старим покривалом, що правило нам за ковдру.

Я схопила його за скуйовджену чуприну й повалила вниз, на розкладачку, пружини якої жалібно заскрипіли. Він упав на бік, і я вткнулася йому носом у пахву під рукою, як любив тицятися Кільрой.

– Ти мені подобаєшся, – видихнула я.

Ну от і сказала. Заривши голову в цю ніжну западинку, як страус. Я не наважувалася на нього глянути.

– Перестань! Хай тобі чорт, не лоскочи! – засміявся він і крутнувся так, що смердюче покривало сповзло додолу.

Він лежав і не ворушився. Поклавши свою руку мені на живіт. Вона була схожа на якесь голе звірятко. Я нерішуче погладила його руку, побоюючись, що він будь-якої миті скочить на рівні й покине мене саму. Вночі він був сам не свій від холодної води і втоми. Власне, йому не було коли звикнути до того, що я дівчина! А може, він лише прикидався? Як-не-як, а я не дала йому шугнути під воду, поки наспів човен із хлопцями. Може, він просто мені вдячний?

– Ти не повинен лишатися тут, якщо не хочеш, – сказала я. – Я тебе не силую!

А сама тримала його за руку.

– То відпусти мене, – сказав він.

Я здригнулася і відпустила руку, ніби мене хтось ударив.

Однак він не пішов, як я думала. Він узяв обома руками мою голову й обережно, майже святобливо, поцілував у кінчик носа.

– Дивачка, – мовив він. – Але ти мені теж подобаєшся. Хоч усе це так химерно.

– Я згодна, – мовила я.

І ми поцілувалися по-справжньому. Щоправда, не засовували язиків у рот і не кусалися під репет Ульфа Лундела, від якого закладало вуха. Єдине, що нам було чути, то це лиш те, як надворі хлюпала об каміння вода, як щебетали у кущах ранні пташки і як у скронях нетерпляче вистукувала кров.

Я поклала голову йому на груди і кинула погляд на його відстовбурчені пальці. Член у нього між ногами набубнявів і став схожий на таку собі надувну дитячу цяцьку, яка пищить, коли на неї надавити. Він був вигнутий кумедною дугою у формі чималого рогалика, порожевілого при вранішньому світлі.

– Ти його відморозив! – сказала я і доторкнулася до його члена. – Глянь! Він геть закоцюб!

Ісак зніяковів і перевернувся на живіт.

– Дуреписько, – приязно буркнув він. – До речі, нам уже пора йти. Ніхто не знає, де ми поділися.

От чорт! У мене це геть вилетіло з голови.

Мені треба було зайти додому, щоб перевдягнутися перед школою.

Ми понатягали на себе напівсухе вбрання, замкнули двері Криївки й рушили додому. Ми пленталися мовчки, тримаючись за руки. Після вчорашнього боліло все тіло. Тепер, коли озеро блищало на сонці і ледь рябіло від легкого вранішнього бризу, годі було повірити, що всього кілька годин тому там вирувала бурхлива стихія чорної, немилосердної, крижаної води. За ніч воно також змінилося, стало інше – так само, як і я.

На небі не видно ані хмаринки. Їх порозганяли своїми крилами демонята, як пролітали мимо. Досі відчувалася прохолода. Але, мабуть, невдовзі потепліє.

Після цієї дошкульної весни нарешті таки має встановитися тепло. Я відчувала, як уже квіти, дерева і рослини прагнуть випустити пагінці та пуп’янки, укрити землю листям, схожим на мереживо зелених метеликів, і зацвісти білим, жовтим та блакитним квітом. Навіть прибережне каміння немовби ожило.

Піднявшись пагорбом до сміттєзвалища, ми розійшлися.

– Бувай, побачимось у школі, – сказала я. – Треба тільки перевдягнутися.

Годинник уже показував далеко за восьму, коли я мчала з пагорба вниз. Усе в мене під колесами співало, побрязкував ланцюжок. Мамин старенький велосипед марки «Полярна зірка» був пофарбований у рожевий, білий і жовтий кольори. Він неабияк пасував до моєї сукні.

Мені довелося добряче покопатися в шафі під сходами. Там лежали жужмом мої речі. Відколи ми переїхали, я так і не знайшла часу їх розібрати. Окрім того, поки я була Симоном, то не відчувала великої потреби в сукнях, спідницях та блузках. Зрештою я вибрала рожеву сукню з ґудзиками у формі манюніх пластикових полуничок, з буфами і мереживним комірцем. На шию я наділа золоте сердечко, яке мені подарували бабуся й дідусь, коли я народилася. Сьогодні ж усе-таки було мовби друге моє народження. Потім я взула коротенькі білі чобітки. А насамкінець напахтилася маминими парфумами, нафарбувала губи під колір сукні рожевою помадою і підмалювала чорним вії.

От і все. Я глянула на себе в дзеркало і ледве впізнала. Ще б пак! Я ж звикла бачити там хлопця – єхидного прихильника важкого року, яким я стала.

І ось я знов вирядилася, але вже дівчиною. І мене чи не так само лякала ця дівчина з помитими косами, з вдаваною усмішкою та підмальованими очима, що дивилася з дзеркала – фантастична краля, яких повно в маминих щотижневих журналах.

Потім я ще мусила заспокоювати маму та Інґве. Вони від хвилювання місця не могли нагріти, коли я не прийшла додому ночувати. І захвилювалися ще більше, коли я розповіла їм, що ночувала в занедбаній шопі разом із хлопцем на ім’я Ісак.

Усе це забрало чимало часу.

Коли я заїхала на шкільне подвір’я, петляючи між ненажерливими качками, і прилаштовувала велосипед переднім колесом на стояку, всі вже давно були в класі.

Тихо, обережно я відчинила двері.

Плиска нічого не помітила. Вона стояла спиною до дверей.

Біля дошки була Анна. У лівій руці вона тримала банку з-під яблучного пюре чи брусничного варення, де копошилися паличники. На чорній дошці великими друкованими літерами було написано «ПАЛИЧНИК». Виходить, я з’явилася в той момент, як вона розповідала про своїх улюблених хатніх комашок!

Анна й далі говорила своїм писклявим голосом. Їй було дуже незручно в одній руці тримати важку банку, а другою гортати шпаргалки, де вона собі занотувала, що треба казати. Анна нічого не помічала.

Я не знала, що мені робити. Може, просто піти й мовчки сісти на своє (цебто Симонове) місце? Чи кашлянути, щоб Плиска обернулася? Чи просто почекати, поки хто-небудь змусить вчительку звернути на мене увагу? Мені важко було щось вирішити.

Я глянула на Ісака. Він повів бровою, даючи мені знати, що впізнав. Усі решта були спантеличені.

– Деякі паличники, – читала Анна далі зі своїх шпаргалок, – або, як їх ще називають, примарові чи листотіли, можуть бути великі завдовжки. Хоч мої набагато менші. Деякі схожі на сухі бадилинки, деякі – на переламані палиці, а їхні довгі лапи нагадують тоненькі гілочки. Маскування захищає їх від комахоїдних тварин. Для надійнішого захисту в багатьох із них є залози, що виділяють гірку рідину…

Очевидно, істоти в банці теж вдавали із себе не тих, ким були насправді!

Я помітила, як у Плиски затремтіла спина, коли вона уявила, що ті павутиноподібні паличники можуть будь-якої миті забризкати все довкола гіркою смердючою рідиною.

Я стиха кашлянула.

Плиска обернулася і зацікавлено обвела мене поглядом.

– Що таке? – спитала вона.

– Це я, – відповіла я. – Всього-на-всього я.

Вона вп’яла в мене очі, ніби я була тим паличником, якого тяжко розгледіти поміж гілля і стовбурів дерев. І тут її очі за скельцями окулярів зблиснули. Вона мене впізнала!

– Симон! – зойкнула вчителька.

– Так, – відповіла я. – Точніше, Симона.

– Що? – скрикнула вона.

– Симона, – повторила я. – Я не хлопець. Я дівчина.

Плиска, здається, аж розгубилася. Її обличчя поволі-поволі почервоніло. Ніхто в класі не знав, що й думати. Усі якось невпевнено всміхалися. Напевно, вважали це якоюсь новою витівкою, провокацією чи жартом.

– Мабуть, досить, – сказала вона, мовби хотіла поставити на цьому крапку. – Годі жартувати. Зрозуміло?

Очевидно, їй усе це набридло.

– А я не жартую, – сказала я. – Мені шкода, але це правда.

– Зараз же йди додому, перевдягнись у свій звичайний одяг і змий зі свого лиця всю ту машкару! Я вже стомилася від твоїх безкінечних витівок. Чуєш, Симоне?

Вона зблідла ще більше, обличчя стало хворобливо-жовте, а голос зірвався.

– Симоно, – поправила я.

Анна вийняла з банки свого паличника й посадила його собі на долоню. Той помаленьку подибав по рукаву її сукні.

– Розказувати далі? – спитала Анна.

– Ні! – крикнула Плиска.

Анна не звикла, щоб на неї кричали. Вона здригнулася так, що її улюблений паличник не втримався на лапках і, пролетівши трохи в повітрі, де висіла напруга різних почуттів, опустився Мурашці на лікоть. Мурашка до цього навряд чи була готова. Вона так само, як і всі, з роззявленим ротом стежила за тим, що відбувалося між Плискою і мною. Звичайно, Мурашка здригнулась, як і Анна, а тоді закричала, і поки вона кричала, паличник пролетів над партами й сів Плисці на хитромудру зачіску.

Плиска навіть не скрикнула. Їй мовби відібрало мову. Паличник, що сидів у неї на голові, звісивши тоненькі лапки з кучми кіс, був схожий на вельми оригінальну приколку. Певна річ, він будь-якої миті міг випустити зі своїх захисних залоз смердючу рідину. Плисці здавалося, що то був не паличник, а скорпіон.

Моя мама боялася навіть павуків. А от я ні перед якими комахами не мала страху. Я підійшла до Плиски й обережно вийняла з її зачіски паличника. Тоді засунула його в банку, яку Анна поставила на вчительському столі.

– Мені дуже жаль, – сказала я Плисці. – Зі мною завжди щось стається, правда ж? Я в цьому не винна. Просто так виходить, розумієте? Всупереч моїй волі. А тепер я піду. Хоч насправді я дівчина.

Плиска була настільки вражена, що я підійшла й погладила її по щоці.

– Не гнівайтеся на мене, – додала я. – Усе буде гаразд, ось побачите.

Я відчувала себе дорослою, яка втішає дитину.

– Можу підтвердити, що вона дівчина, – раптом голосно сказав Ісак.

Усі обернулися на нього. Він одразу ж почервонів, як буряк, наче бовкнув щось непристойне.

– Дівчина! – обурено скрикнула Катті. – Виходить, я закохалася в дівчину?

І тут уже навіть Плиска всміхнулася.

– До побачення, – сказала вона, коли я рушила до дверей.

Я була така стомлена, що мало не звалилася додолу, як їхала жорствяною стежкою до будинку. Все перед очима ніби розпливалося. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Здавалось, ніби я не спала щонайменше тиждень. Але тепер усе буде спокійніше. Тепер я буду слухняною тихою дівчинкою, якої ніхто не помічатиме і якій усі дадуть спокій. Єдине, що її відрізнятиме від інших, то це її незвичне ім’я Симона. Я сидітиму крячкою на уроках і правильно відповідатиму на більшість запитань, і вже ніхто й ніколи більше не назве мене брехухою, зіпакою і нечупарою. Куріння крадькома і та бісова гоп-компанія з повітки канули в небуття. Іноді я, може, ходитиму з Ісаком у кіно на який-небудь «Танець-спалах», потемки стискатиму його руку й відчуватиму його прохолодні губи.

Овва, нічого такого не буде!

– Ґрррррррррр! – долинуло раптом десь із-під моїх ніг. Я спіткнулася об щось велике й кошлате, що розляглося на ґанку, і ледве не впала. На мене кинулася закудлана, смердюча, зателепана брудом звірюка і так уперлася в мої груди своїми сильними лаписьками, що повалила на квітник, де гули джмелі. А там заходилася тицятися смердотною мордою мені в обличчя і злизувати з мене своїм шорстким, як мачула, язиком усю мою машкару, а потім відвернулася задом і хвисьнула мені по вуху коростявим хвостом.

– Кільрой! – заверещала я. – Невже це ти, мурзатий волоцюго? По яких таких смітниках ти валандався, що так смердиш?

Він нічого не відповідав. Я не могла вийти з дива. Як він протримався цілий тиждень? Де здобував собі їжу? Де спав цими холодними, мокрими, жахливими ночами? Та все-таки це він, навіть коли мало що лишилося від його білосніжної блискучої шерсті та елегантної ходи.

Я качалася з ним по газону і запускала пальці в його закудлану бруднючу шерсть. А він скавчав, гавкав і махав хвостом від радості й гордості, що винюхав наш будинок у Чютагейті.

Потім ми увірвалися в будинок.

– Мамо, Інґве, дідусю! Кільрой повернувся! – закричала я.

І ми всі обступили Кільроя. Заходилися обмацувати лапи, живіт і спину, щоб перевірити, чи все ціле. Заглянули йому в горло, щоб пересвідчитися, що воно не набрякло. Однак ми не виявили нічого поганого, крім подряпини на лівому вусі.

– З ким це ти, поганцю, скубався? – спитала я.

Він тільки засоромлено дзявкнув.

– Його треба скупати. Він не дуже гарно пахне, – сказав Інґве.

Я повела Кільроя у ванну кімнату, поставила під душ, помила шампунем, сполоснула й витерла. А потім розчісувала йому шерсть, аж поки вона знов заблищала. Він тільки задоволено повискував.

Ум’явши запечене м’ясо, що було в нас на обід, а тоді ще трохи сосисок, печінкового паштету, салямі та півкіло фісташкового морозива з шоколадною підливою, Кільрой усе відригнув і сонно закліпав віями.

Ми лягли з ним на стародавньому ліжку з червоного дерева. Тим часом, як дідусь їздив по кухні у своєму візку на колесах і голосно давав мамі та Інґве всілякі розпорядження, дзвонив по телефону й запрошував на завтрашній вечір гостей, ми з Кільроєм тихенько обговорювали все, що сталося останнім часом.

Я заснула, уткнувши носа в його теплу м’яку шерсть. Але й крізь сон чула дідусів співучий голос.

Чотирнадцятий розділ

У якому на яблуні світить люстра, грає бабусячо-дідусячий оркестр, ми з дідусем востаннє тремося носами, а свято й життя тривають далі попри те, що западає ніч.

Я проспала до самого вечора. Мене збудили, щоб я щось трохи з’їла. Ми вечеряли на кухні. Там мішма стояли салатники, глечики, блюда, каструлі, сковороди й келихи, а в повітрі витали випари всіляких запахів. Потім я знов заснула під шум горщиків, ополоників і кописток.

Я прокинулася, коли у вікно світив місяць, а над ліжком схилився дідусь, і його лисина теж блищала, як місяць. Не знаю, доторкався він до мене чи ні. Мабуть, я прокинулася від того, що він просто сидів і дивився на моє обличчя.

Тільки-но я розплющила очі, дідусь поклав свою велику долоню на мою руку.

– Я просто хотів тут трішки посидіти, – сказав він. – Перш ніж іти спати.

Я кивнула головою. Усе було так, як у дитинстві, коли я хворіла на кір і ніхто не знав, що зі мною буде. Тоді дідусь так само сидів біля мене на ліжку й тримав за руку. Але тепер я почувала себе непогано. Власне, мені давно не було так добре.

– Тобі вже краще? – спитав дідусь.

Він мовби прочитав мої думки.

– Гмм, – мовила я.

А потім я крізь сміх розповіла йому все, що сталося від часу нашої останньої з ним нічної розмови. У темряві було легко говорити. Ніщо не заважало. Я розповіла про качок, про вечірку в Катті, про те, як я витримала в озері герць із холодом та хвилями, про Ісака, Криївку і про Плиску, що не повірила мені, почувши моє зізнання. Дідусева рука, що лежала на моїй, здавалася тяжкою, як нагрітий на сонці камінь, а заразом і легкою, ніби вона все ще водила смичком по струнах на потрощеній віолончелі.

– Виходить, демонята на якийсь час дали тобі спокій, – сказав він. – Либонь, без них ти відчуватимеш порожнечу. Хоч, може, це не так і важливо. Буває, коли неприємності минають, за ними починаєш тужити. Еге ж, дивно?

Дідусь зітхнув.

І я відчула, що він чогось недоговорював.

– Атож, – мовила я.

Потім запала мовчанка. Кільрой сопів, цокали годинники.

– Ну, а тепер, зозуленько, піду я, мабуть, спати, – сказав він.

Але нікуди він не пішов.

Та ще й просунув свою долоню в мою, щоб здавалося, ніби то я його не відпускала.

– А пам’ятаєш… – почав він.

І ми разом заходилися згадувати то се, то те, не помічаючи, як збігав час. На мене, ніби в дитинстві, війнуло прохолодою лісів, де росла чорниця й малина, де витикали з трави свої голови гадюки, яких ніхто не боявся, хоч вони й крутили ними. Я пам’ятала, як ми відразу висихали після дощу чи плавання під гарячим сонцем. Наші спогади мерехтіли серед ночі, як сонячні прогалинки.

– Тату, може, вже підеш спати? – крикнула мама з другого поверху.

– Зараз піду, – відгукнувся дідусь.

Але не пішов.

Він лишився сидіти.

– Знаєш що, сонечко, – сказав він повагом. – На завтра я запросив деяких приятелів. Хочу, так би мовити, попрощатися, розумієш? Я відчуваю, що вже пора.

Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його руку. Я зрозуміла.

– Неправда, – зашепотіла я. – Ти обманюєш! Ти не можеш померти!

Хоч я знала, що він не обманював. Йому не було потреби обманювати.

– Не побивайся так, любонько моя хороша, – сказав він тихим голосом. – Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!

Я мовби бачила в темряві його скривлені губи, що якось по-вовчому усміхалися.

Він ще сидів біля мене в тиші, поки смуток не перейшов у тугу, туга не перетворилася на втому і в кімнаті стало розвиднятися. Тоді він важкою ходою піднявся сходами нагору. Мабуть, подумав, що я заснула.

Я намацала скляну кулю, в яку довго не дивилася. Не знаю, що я сподівалася там побачити. Може, Царство Небесне і усміхненого дідуся, що став святим? Коли я стала придивлятися, то побачила всередині світло – воно зібралося в одну яскраву цятку. А ще я побачила там дідуся, що сидів у саду, де було повно птахів, метеликів і людей.

– А далі? – нетерпляче зашепотіла я і, зігнувши пальця, стукнула кісточкою по прохолодному склу.

Куля дзенькнула й розкололася. Тепер я тримала в руках дві безживні половинки.

Між пухнастими клаптями хмар поблискувало вечірнє сонце.

Гості почали сходитися о шостій. Дехто приїхав на таксі, дехто – автобусом, і в декого був такий стомлений вигляд, ніби вони всю дорогу до нашого саду йшли пішки.

Дідусь цілий день не вгавав. Він мотався туди-сюди на своєму візку й розпоряджався, як накривати стіл і що подавати з їжі. У нього був свіжий бадьорий вигляд, і він весь час наспівував щось веселеньке, хоч трохи фальшивив. Може, йому просто хотілося приховати тривогу? Чи в нього й справді не дуже виходило?

Кожного гостя дідусь зустрічав радісним вигуком і дзвінким цмоканням у щоку. Він лежав у стародавньому ліжку з червоного дерева, яке ми винесли в сад, під квітучою вишнею. Точніше, напівлежав на горі подушок, схожій на купу пелехатих літніх хмар, що впали з неба.

Я майже нікого не впізнала. Мабуть, усі ті усміхнені дідусі та бабусі, у яких трусилися руки, з ціпками й на милицях, вбрані в темні костюми та блискучі сукні, приїхали з притулку для старих. У саду стояли пахощі туалетної води й різких парфумів.

Я стояла біля дідусевого ліжка в тій квітчастій шовковій сукні, яку бабуся носила дівчиною, а він подарував мені, коли ми навідувалися на Мейю.

– Це Симона, моя пестунка, – сказав дідусь, киваючи на мене.

– Сердешне дівча, – зітхнула тітка в чорному солом’яному капелюсі й обняла мене висохлими руками. Вона вся трусилася.

Мама походжала в бабусиному старенькому елегантному капелюшку. Вона всім наливала винний пунш, який дідусь приготував у мідяно-зелених ночвах. Тепер вони були схожі на ванну, де плавали виноград, скибочки ківі та лимона й білі пелюстки квітів.

– Любі друзі! – вигукнув дідусь співучим голосом. – Призволяйтеся усмак і будьте як удома, мої славні диваки!

Ми посідали за довгим столом, легенький вітрець погойдував краї білої скатертини. Уся церемонність де й поділася. Вона витіснилася печінковим та рибним паштетами, пиріжками, маринованими оселедцями, курячими стегенцями, запеченими в прянощах, і качиними грудинками в малиновій підливі. І запилася ситром, вином і пивом.

Дідусь майже нічого не їв. Лише куштував усього потрошку.

Я хотіла щось покласти йому на тарілку, але він похитав головою.

– Сьогодні мені приємно дивитись, як їдять гості, – сказав він. – А я не голодний.

Мені теж не хотілося їсти. А от гості нагромаджували собі на тарілки всілякі страви, салати й фрукти. Голоси ставали все гучніші, дзвінкий сміх відлунював у кронах дерев, а сонце, схоже на спілий персик, пливло над пагорбом у бік сміттєзвалища.

– Я вас усіх люблю! – вигукнув дідусь і підняв свій келих.

Так поволі й смерклося. І тоді заграв оркестр. Той самий оркестр, який дідусь заснував у притулку для старих. Але сьогодні він лише слухав, як грали інші. Скрипки сюрчали, як цвіркуни, кларнети нявкали, як березневі коти, бив барабан і якось по-овечому бекала гармонія. Пані в чорному солом’яному капелюсі грала на арфі, так ніби розчісувала довгі-предовгі коси. А між деревами погойдувалися в повільному танці всі, хто міг танцювати.

Інґве повісив на яблуні кришталеву люстру. Йому пощастило залізти на дерево із загіпсованою ногою і не впасти. Світло сипалося згори нерівними жмутами. А на газоні, там, де не танцювали, горіли смолоскипи, які ми прикріпили над арками майданчика для крикету, щоб гравцям видно було, куди бити. Звідти долинала голосна суперечка, бо два дідусі не могли дійти згоди, хто з них збив кілок.

– От уже ж недотепа! Зараз як цюкну тебе по голові! – крикнув один і замахнувся на другого ключкою.

Він уцілив нею в Аксельсона, який саме прийшов поскаржитися на гармидер, та ще й так, що той не втримався на ногах і звалився у пошкоджений раніше живопліт. Але мама витягла його з кущів і змусила танцювати. Аксельсон уткнувся головою їй у викот сукні, як утішена дитина.

Дідусь сидів на ліжку, як усміхнений Бог, спираючись спиною на свої хмари.

Він постукував у такт музики пальцями по дереву, посьорбував чай зі склянки і слухав, як посвистував самовар.

– Подбайте, щоб свято не закінчилося, – пошепки мовив дідусь.

Він тримав наші з мамою руки у своїх долонях. Нас освітлював місяць. Дідусь заплющив очі й відкинув голову на подушки. Ми мовчали. Просто собі стояли, не прибираючи долонь із його рук. Він дихав дедалі слабше й слабше, поки й зовсім затих.

Я мовчки схилилася над ним і потерлася своїм носом об його носа – ми завжди так робили, коли я була шмаркачкою, а він добрим мудрим Богом. Вуса залоскотали, і мені здалось, що він усміхнувся.

А життя і свято тривали далі, хоч надворі западала ніч.

Переклад: Галина Кирпа