Зміст
Частина перша. МАЛЕНЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ КОРОЛЬ ДАН-ТЕТЕ
Розділ I. КАЛЛАГЕН І ВАМПІРИ
Один
Колись панотець Дон Каллаген був католицьким священиком в одному містечку (Салемз-Лот – так воно називалося), що нині щезло з лиця землі й усіх можливих карт. Та не те щоб Каллаген цим надто переймався. Такі поняття, як реальність, втратили для нього свою вагу.
Зараз цей християнський (у минулому) священик тримав у руці язичницький предмет – різьблену черепашку зі слонової кістки. На дзьобі в неї видніла щербинка, на спині – подряпина у вигляді знака питання, але в цілому річ була прегарна.
Прегарна і могутня. Він відчував цю силу, що струменіла в його долонях, як електричні розряди.
– Яка гарна, – прошепотів він до хлопця, що стояв поряд із ним. – Правда ж, це Черепаха Матурин? Це вона?
Хлопцем був Джейк Чемберз. Він зробив чималий гак, аби зрештою потрапити майже до того самого місця, звідки почав свої мандри тут, на Мангеттені.
– Не знаю, – відповів Джейк. – Вона називає її «шольдпадда[1]», і ця річ може нам допомогти, але розбійників, які чигають нас он там, їй не знищити. – Він кивнув у бік «Діксі-Піґ», побіжно подумавши, кого мав на увазі: Сюзанну чи Мію, – коли вжив той універсальний займенник жіночого роду «вона». Колись він сказав би, що це не має значення, бо ж дві жінки були так тісно пов’язані. Втім, тепер це важило. Чи важитиме невдовзі.
– Ви станете? – спитав Джейку панотця, маючи на увазі: «Чи станете ви на бій? Чи битиметеся? Чи вбиватимете?»
– О, так, – спокійно відповів Каллаген і поклав черепашку зі слонової кістки, з її мудрими очима й подряпаним панциром, у нагрудну кишеню, де тримав запасні набої до свого револьвера, потім через тканину погладив майстерно виконану річ, переконуючись, що вона вмостилася надійно і не випаде. – Я стрілятиму, доки не закінчаться набої, а якщо кулі вичерпаються ще до того, як мене вб’ють, я вбиватиму їх… руків’ям револьвера.
Пауза була настільки нетривка, що Джейк її навіть не помітив. Але в тому ваганні до панотця Каллагена озвалася Білість. То була сила, яку він знав віддавна, ще з отроцтва, хоч згодом і пережив кілька років важкої зневіри, років, коли його розуміння тієї первинної сили спершу потьмяніло, а потім і вичахло геть. Але ті дні лишилися в минулому, Білість знову ввійшла в його душу, і він сказав за це Богові спасибі.
Джейк кивав, щось промовляючи, але Каллаген майже його не чув. Та й Джейкові слова не мали значення. На відміну від того, що казав інший голос – голос когось надто великого, щоб називати його Богом, –
(Ґана)
от його слова були важливі.
Хлопчик має йти далі, мовив йому голос. Хай би що сталося тут, хай би що вас тут спіткало, хлопець має йти. Твою роль в цій історії майже скінчено. А от він ще не дограв свою партію до кінця.
Вони проминули оголошення на хромованому стовпчику («ЗАЧИНЕНО, СПЕЦОБСЛУГОВУВАННЯ»), Джейків нерозлучний друзяка Юк дріботів між ними, задерши голову й роззявивши пащу в своїй звичній зубастій усмішці. Зійшовши сходами нагору, Джейк дістав з плетеної сумки, що її Сюзанна-Мія принесла з Кальї Брин Стерджис, дві тарілки – Орізи. Постукав одна об одну й, зачувши глухий дзенькіт, вдоволено кивнув. А тоді сказав:
– Перевірмо, що у тебе.
Каллаген підняв «рюгер», що його Джейк колись приніс із собою до Серединного світу з цього-таки міста, Кальї Нью-Йорка. Життя – це колесо, і ми всі кажемо спасибі. На мить панотець, неначе дуелянт, підніс барабан до правої щоки. Потім торкнувся нагрудної кишені, випнутої від патронів і черепахи. Sköldpadda.
Джейк кивнув.
– Всередині тримаймося разом. Ні на мить не розходитися, Юк посередині. На рахунок «три». А почавши, не зупиняємося.
– Не зупиняємося.
– Правильно. Ти готовий?
– Так. Нехай Божа ласка не покине тебе, хлопчику.
– І вас, отче. Раз… два… три. – Джейк прочинив двері, й разом вони ступили в тьмяне світло й хмару солодкаво-гострих пахощів смаженого м’яса.
Два
Джейк ішов на смерть (принаймні так він вважав), згадуючи дві речі, які сказав Роланд Дескейн, його справжній батько. Битви, що тривають п’ять хвилин, породжують легенди, які житимуть тисячу років. А також: Тобі не потрібно помирати щасливим, коли прийде твоя пора, але маєш вмерти вдоволеним, бо прожив життя від початку до кінця так, як цього вимагало ка.
Джейк Чемберз поглядом задоволеної людини окинув «Діксі-Піґ».
Три
І до того ж кришталево чистим поглядом. Його чуття загострилися до такої межі, що він відчував не лише запах смаженини, але й розмарину, яким її натерли перед приготуванням.
Чув не тільки спокійний ритм свого дихання, але й шепіт, схожий на шум хвиль прибою, шепіт крові, яка піднімалася до мозку на правому боці шиї й спускалася до серця на лівому боці.
А ще згадалися Роландові слова про те, що навіть найкоротший бій, від першого пострілу до падіння останнього трупа, завжди здається задовгим для тих, хто бере в ньому участь. Час розтягується, як пругка стрічка, до неозорої далечіні. Тоді Джейк кивнув, хоч і не дуже зрозумів, про що йдеться.
Тепер він збагнув.
Першою думкою було те, що супротивників занадто багато – дуже, дуже багато. Джейк визначив, що їх близько сотні, й у більшості своїй то були люди, яких отець Каллаген називав «ницими». (Око вихоплювало не лише чоловіків, а й жінок, та Джейк не сумнівався, що вони належать до одного виду.) Поміж них, значно худіші за ницих людей, а деякі – тонкі, як шпаги, з мертвотно-блідими обличчями, оточені тьмяними синіми аурами, вгадувалися вампіри.
Юк горнувся ззаду до Джейкової ноги. На маленькій лисячій пичці з’явився похмурий вираз, у горлі клектало притишене підвивання.
У повітрі витав запах м’яса, але не свинини.
Чотири
«Отче, нам треба триматися на віддалі десяти футів один від одного, якщо зможемо», – проінструктував Джейк Каллагена перед дверима. І тепер, наближаючись до стійки метрдотеля, Каллаген відступав праворуч, витримуючи загадану відстань.
Також Джейк сказав йому, що треба закричати – якнайдовше і якнайгучніше. Тож Каллаген розтулив було рота, щоб заволати. Аж раптом до нього зсередини знову озвався голос Білості. Лиш одне слово було промовлено, але цього вистачило.
Шольдпадда, сказав голос.
Каллаген все ще тримав «рюгер» біля правої щоки, тож у нагрудну кишеню сягнув лівою рукою. Він бачив і відчував усе не настільки гостро, як його юний супутник, проте помічав чимало: помаранчево-червоні електричні світильники на стінах, свічки на кожному столику під скляними ковпаками відтінку яскравішої, гелловінської помаранчі, блискучі серветки. На стіні обідньої зали ліворуч висів гобелен, що зображав лицарів та їхніх дам, які сиділи за довгим бенкетним столом. В атмосфері зали витало відчуття (Каллаген не міг визначити, що його породило, надто вже тонкими і невловними були ознаки й сигнали) того, що відвідувачі приходили до тями після якоїсь події: наприклад, невеличкої пожежі на кухні чи автомобільної аварії на вулиці.
«Чи після споглядання пологів у жінки, – подумав Каллаген, коли його пальці зімкнулися на черепашці. – В усі часи це було непоганою розвагою, що допомагала вбити час між закусками й основною стравою».
– А ось і ка-меї Ґілеаду! – нервово вереснув хтось. Не людина – в цьому Каллаген був твердо впевнений. Надто гучним був той голос для людини. Глянувши вглиб зали, звідки він долинув, Каллаген побачив страховисько – покруч людини і птаха, вдягнене в джинси й просту білу сорочку. Голова ж над сорочкою була забарвлена в темно-жовте завдяки лискучому пір’ю. Очі почвари здавалися вкрапленнями рідкої смоли.
– Хапайте їх! – зарепетувало страховисько-посміховисько й скинуло на підлогу серветку, під якою лежала зброя. На думку Каллагена, то був пістолет, але він більше скидався на бойове знаряддя з «Зоряного шляху». Як їх там називали? Фазери? Станери?
Та це не мало значення. Бо ж Каллаген володів значно ліпшою зброєю і хотів, щоб її побачили всі присутні. Він змахнув начиння і скляний підсвічник з найближчого столика та одним рвучким рухом зняв скатертину, достоту як штукар, що показує фокус. (Найменше йому хотілося у вирішальний момент перечепитися через шмат лляної тканини та беркицьнутися на підлогу.) Тоді, зі спритністю, в яку він ще тиждень тому нізащо не повірив би, він скочив спершу на стілець, а з нього – на стіл. І вже звідти, підтримуючи sköldpadda пальцями під плаский живіт, підняв фігурку на всезагальний огляд.
«Я міг би й пісеньку промугикати, – подумав він. – Може, „Місячне сяйво тобі личить“ або ж „Я залишив серце в Сан-Франциско“».
На той час вони перебували всередині «Діксі-Піґ» рівно тридцять чотири секунди.
П’ять
Вчителі старших класів, яким часто доводиться бувати серед учнів у класах, де ті виконують домашні завдання, чи в актових залах, підтвердять, що підлітки, хай навіть доглянуті, хай навіть щойно з душу, смердять гормонами, що їх так активно виробляють їхні тіла. Схожий сморід іде від групи людей, що перебувають у стресових обставинах. Саме його й відчув Джейк, чиї відчуття балансували зараз на найгострішому вістрі.
Коли вони проходили повз стійку метрдотеля (Центральний здирницький пункт, як любив називати її Джейків батько), запах відвідувачів «Діксі-Піґ» уже ослабнув і став запахом людей, що помалу заспокоюються після збудження. Та коли пташине страховисько заволало в дальньому кутку зали, Джейк Чемберз краще відчув запах присутніх. То був запах з металевим присмаком, досить схожий на кров, щоб розбурхати його гнів та емоції. Так, він бачив, як Пташинка Твіті[2] скинув зі стола серветку, так, бачив зброю, що під нею крилася, так, розумів, що Каллаген, стоячи на столі, був легкою мішенню. Та все це турбувало Джейка значно менше, ніж мобілізаційний рупор, яким була горлянка Твіті. Джейк уже здійняв було праву руку, заміряючись метнути одну зі своїх дев’ятнадцяти тарілок і ампутувати голову, в якій ця горлянка засіла, аж раптом Каллаген підніс черепашку.
«Даремно, тут вона не допоможе», – подумав було Джейк. Але не встигла ця думка як слід оформитися в його мозку, як він збагнув, що черепашка діє. Йому все сказав їхній запах – з нього вивітрилася агресія. І ті, хто вже підводився з-за столиків – ниці люди з червоними дірами в лобах, вампіри з синіми аурами, що, здавалося, принишкли й набули насиченішого забарвлення, – повсідалися назад, а власне, гепнулися на стільці, неначе раптово втратили контроль над своїми м’язами.
– Хапайте їх, це ті, кого Сейр… – Слова Твіті урвалися. Його ліва рука (якщо таку бридку пазуристу лапу можна було назвати рукою) потяглася до зброї майбутнього й безсило впала. Очі втратили блиск і потьмяніли. – Це ті, кого Сейр…. С-С-Сейр… – Знову пауза. І птахолюд сказав: – О сей, що за гарненька штучка у вас у руках?
– Ти знаєш, що це, – сказав Каллаген. Джейк просувався вперед, і Каллаген, пам’ятаючи вказівки хлопчика-стрільця, які той дав йому надворі («Щоразу, коли я повертатиму голову праворуч, я маю бачити твоє лице»), зліз зі столу на підлогу, щоб рушити слідом, тримаючи черепаху високо над головою. У залі повисла щільна тиша, хоч ножем ріж, проте…
Проте була ще одна зала. Там лунав грубий сміх і хрипкі п’яні верески – гулянка, судячи з усього, і десь неподалік. Ліворуч. За гобеленом, на якому бенкетували лицарі та їхні дами. Щось там відбувається, подумав Каллаген, і це щось – навряд чи благодійний вечір гри в покер у клубі Лосів.[3]
Він чув, як важко й часто дихає крізь роззявлену пащу Юк – маленький паровий двигун. Але були й інші звуки. Неприємне різке дріботіння вкупі з тихим навальним поклацуванням. Від цього поєднання звуків у Каллагена стислися зуби й мороз продер поза шкірою. Щось ховалося попід столами.
Першим побачив комах, що наближалися, Юк. Він застиг, мов собака на полюванні, коли вчує дичину, – підняв передню лапу й виставив морду вперед. Якусь мить усе його тіло було нерухоме, хіба що темна оксамитова шкіра на носі ходила вперед і назад: Юк то показував стиснуті вістря зубів, то ховав їх, то знову вищирявся.
Жуки посунули просто на них. Хай би чим вони були, Черепаха Матурин у піднятій руці Каллагена не мала на них жодного впливу. Товстун у смокінгу з картатими лацканами млявим голосом, в якому звучали мало не питальні нотки, заговорив до птахолюда:
– Вони не повинні пройти далі цієї зали, Меймане, і не повинні залишити її. Нам наказали…
Юк вистрибнув уперед, з-за зціплених зубів почулося гарчання. Звук був, поза сумнівом, Юкові геть не властивий і нагадав Каллагену коміксову «бульбашку» з написом «Гррррр!»
– Ні! – стривожено заволав Джейк. – Юк, ні!
Услід за хлопчиковим вигуком крики й сміх за гобеленом стихли – неначе до фолькен, що святкували там, зненацька дійшло, що тут щось коїться.
Але Юк не звернув на Джейкове застереження жодної уваги. Трьох ворогів він розчавив одразу. У тиші, що запанувала, хрускіт панцирів лунав особливо зловісно. Їсти їх він не хотів, просто, розмахнувшись і розчіплюючи зуби, жбурляв трупи (кожен завбільшки з мишу) в повітря. І решта жуків ретирувалися під стіл.
Він створений для цього, здогадався Каллаген. Можливо, колись давно всі шалапути існували саме задля цього. Їх вивели так само, як деякі породи тер’єрів для…
Панотцеві роздуми обірвав хрипкий гук з-за гобелену:
– Г’юми! – закричав один голос, а за мить до нього приєднався інший: – Ка-г’юми!
У Каллагена раптом з’явилося абсурдне бажання крикнути у відповідь: «Gesundheit!»[4]
Але не встиг він вигукнути ні це, ні будь-що інше, як у голові прогримів голос Роланда.
Шість
– Джейку, йди.
Хлопець спантеличено озирнувся на Каллагена. Він ішов, схрестивши руки на грудях, готовий жбурнути Орізу в першого, хто поворухнеться. Юк повернувся на вихідну позицію за Джейком, хоч досі крутив головою, вишуковуючи можливу здобич. Його очі блищали від мисливського азарту.
– Ми підемо разом, – твердо сказав Джейк. – Отче, вони ж причмелені! І ми вже близько! Вони забрали її звідси… з цієї зали… повели через кухню…
Каллаген не відреагував. Тримаючи черепашку високо над головою (так тримають ліхтар у темній глибокій печері), він повернувся обличчям до гобелену. Тиша, що запанувала в тій залі, була стократ лячнішою за репет і гарячкове гелготіння сміху. Та тиша нагадувала дуло націленої зброї. І хлопчик зупинився.
– Іди, поки ще є змога, – мовив Каллаген, щосили намагаючись, аби голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.
– Але ти не можеш…
– Іди, Джейку!
Від цього крику чоловіки й жінки в «Діксі-Піґ», ниці люди, поневолені sköldpadda чи ні, неспокійно забурмотіли. За звичайних умов їх цілком можна було б зрозуміти – адже з рота Каллагена лунав голос, що Каллагену не належав.
– У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!
Зачувши, як Каллаген говорить голосом Роланда, Джейк широко розплющив очі й розтулив рота. Вражений, він роззирнувся навколо.
За секунду до того, як гобелен ліворуч від них відлетів убік, Каллаген зрозумів чорний жарт, що його цілком могло не вловити неуважне око. Смаженина на витканому бенкетному столі мала не поросячі, а людські обриси. Лицарі й дами їли людське м’ясо й запивали його людською кров’ю. Гобелен зображав трапезу людожерів.
А тоді стародавні істоти, що теж вечеряли, відкинули непристойний килим і вихлюпнули в залу, пронизливо верещачи крізь величезні ікла, що навіки розперли їхні безформні роти, зробивши їх напіврозкритими. Їхні очі були чорні, як сама сліпота, шкіра їхніх щік і брів – навіть тильні боки долонь – поросла буграми пухлин. Як і вампірів у обідній залі, їх оточували аури, але ядучо-фіолетової барви, настільки темної, що вона здавалася чорною. З очей і рота сочився якийсь гній. Деякі істоти швидко торохкотіли, деякі – сміялися. Здавалося, вони не відтворюють звуки, а вихоплюють їх із повітря, немов щось живе.
І Каллаген упізнав їх. Авжеж, упізнав. Хіба ж не один із їхнього кодла відправив його блукати світами? То були істинні вампіри, вурдалаки першого типу, чиє існування тримали в суворій таємниці, поки не надійшла пора нацькувати їх на непроханих гостей.
І черепашка в його руках на них не діяла.
Каллаген побачив, як широко розплющуються від жаху очі в Джейка, як лізуть мало не на лоба від вигляду тварюк, як блідне хлопчик, геть-чисто забувши про свою мету.
Не знаючи, які слова вирвуться в нього першими, поки сам їх не почув, Каллаген закричав:
– Першим вони вб’ють Юка! Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
Зачувши своє ім’я, Юк загавкав. Від знайомого голосу Джейків погляд начебто прояснів, але Каллаген не мав часу й далі випробовувати хлопчикове везіння.
Черепаха їх не зупинить, та принаймні втримає решту. Кулі їх теж не зупинять, але…
З відчуттям дежа-вю (а чом би й ні, він уже переживав цей кошмар раніше, в будинку хлопчика, якого звали Марк Петрі) Каллаген сягнув рукою у відкритий комір своєї сорочки й дістав натільного хрестика. Той клацнув об руків’я «рюгера» й повис на грудях, світячись сліпучим синювато-білим світлом. Два прадавні створіння, що вже хотіли було вхопити Каллагена й затягти в свою юрбу, зненацька сахнулися й завищали від болю. На очах у Каллагена їхня шкіра зашкварчала й стала плавитися. І Каллаген шалено зрадів.
– Забирайтеся, згиньте! – закричав він. – Сила Божа наказує вам! Сила Христова наказує вам! Ка Серединного світу наказує вам! Сила Білості наказує вам!
Попри це, один з вурдалаків наважився кинутися до нього – безформний кістяк у стародавньому, замшілому костюмі з «метеликом». На шиї в нього метлявсь якийсь старовинний орден… чи не мальтійський хрест? Рукою з довжелезними пазурами істота спробувала хапнути хреста, але Каллаген відсмикнув його останньої секунди, й упир схибив – лапа вхопила повітря на дюйм вище. Без зайвих роздумів Каллаген блискавично викинув руку вперед і встромив кінчик хреста в пергаментно-жовтого лоба істоти. Золотий хрест увійшов у тіло, як розпечений рожен – у масло. Створіння в запліснявілому костюмі випустило протяглий крик болю й ляку та позадкувало. Каллаген висмикнув хреста. На якусь мить, поки старезне чудовисько не встигло затулити лоба лапою, очам Каллагена відкрилася діра від його хреста. А відтак крізь пальці мерця потекла жовта загусла рідина. Його коліна підігнулися, й він гепнувся на підлогу між двох столів. Решта вампірів відступили від нього; де-не-де залунали розлючені верески. Обличчя істоти, прикрите скоцюрбленими руками, вже провалювалося. Аура спалахнула, як свічка, та й згасла, і за мить від істоти вже не лишилося нічого, крім жовтої гнойовиці, що вихлюпувалася, як блювотиння, з рукавів піджака й холош штанів та збиралася в калюжу.
Каллаген виступив уперед, до решти почвар. Його страх випарувався. Зникла теж тінь сорому, що нависала над ним з того часу, як Барлоу зламав його хреста.
«Нарешті вільний, – подумав він. – Вільний нарешті, Боже всемогутній, я вільний. – А потім: – Здається, я спокутував свій гріх. І це добре, чи не так? Дуже добре».
– К’инь яго! – хрипко викрикнув один з вампірів, виставляючи руки вперед, щоб затулити обличчя. – Дугна витгебенька ’вечого Бога, к’инь яго, як сміливий!
Атож, дурна витребенька овечого Бога. Чого ж вас од неї так сплющує?
Колись перед Барлоу він не наважився відповісти на кинутий виклик – собі на погибель. Але в «Діксі-Піґ» Каллаген виставив хреста супроти істоти, що наважилася заговорити.
– Я не маю потреби випробовувати свою віру на вимогу такої тварюки, як ти, сей, – відрубав він, і слова лунко продзвеніли в тиші зали. Він уже відтіснив прадавніх майже до арки проходу до тієї зали, звідки вони висипали. На руках та обличчях передніх вампірів уже проступили великі темні пухлини, в’їдаючись у стародавній пергамент їхньої шкіри, немов кислота. – Та й усе одно я б не викинув такого давнього друга, як цей. Але сховати його? Добре, якщо вже вам так хочеться… – 3 цими словами він повернув хрестика на місце, за пазуху.
Тієї ж миті кілька вампірів рвонули вперед. Їхні ікласті писки скривилися в тріумфальних, як здавалося, гримасах. І Каллаген виставив уперед руки. Його пальці (а також руків’я «рюгера») палахкотіли, неначе облиті блакитним полум’ям. Очі черепашки також наповнилися вогнем, а панцир засяяв.
– Не підходьте до мене! – закричав Каллаген. – Сила Бога і Білості наказує вам!
Сім
Коли страхітливий шаман звернув своє лице до Прародителів, Мейман з роду тахінів відчув, що жахливі й прекрасні водночас чари Черепахи трохи ослабли. Хлопець уже зник, і це наполохало Меймана. Та вислизнути він ніяк не міг, тож був ще десь у ресторані, й це заспокоювало. Але якщо хлопчисько знайшов двері у Федік та скористався ними, Мейману буде непереливки, це вже точно. Бо Сейр звітував перед Волтером О’Димом, а Волтер О’Дим звітував лише перед самим Багряним Королем.
Спокійно. Все по черзі. І перше – розібратися з шаманом. Нацькувати на нього Прародителів. Потім знайти хлопця, крикнути, що його друг у біді й потребує його допомоги, це може подіяти…
Мейман (Кенар для Мії, Пташинка Твіті для Джейка) прокрався вперед і вхопив за руки Ендрю, гладуна в смокінгу з картатими лацканами, та його ще жирнішу подружку. І кивнув у бік Каллагена.
Тірана несамовито затрясла головою, й Мейману довелося розкрити дзьоба й засичати на неї. Маску, яку носила Тірана, вже добряче попсувала Детта Волкер, тож тепер та звисала клаптями в неї на підборідді й шиї. Посеред лоба, неначе зябра викинутої на берег риби, стулялася й розтулялася червона рана.
Мейман повернувся до Ендрю, відпустив його на секунду, щоби вказати на шамана, потім зловісно-промовистим жестом провів пазуристою лапою, яка була йому за руку, по своєму пір’ястому горлу. Ендрю кивнув і викрутився з пухких рук своєї жінки, коли та спробувала його стримати. Людська маска була настільки вдала, що показувала емоції ницого в пістрявому смокінгу: він вочевидь збирався з духом. А потім зі здушеним криком стрибнув уперед і вхопив Каллагена за шию – не руками, а товстими передпліччями. Тієї ж миті його коханка, репетуючи, налетіла на Каллагена і вибила з його руки черепашку. Sköldpadda впала на червоний килим, відлетіла під стіл і там лишилася (як і один паперовий човник, що його дехто з вас може пам’ятати), вибувши з нашої історії назавше.
Прародителі все ще трималися віддалік, як і вампіри третього типу, що бенкетували в сусідній залі, проте ниці люди, чоловіки й жінки, вчули слабину і посунули на Каллагена: спершу нерішуче, але з кожним кроком їхня сміливість дужчала. Вони взяли його в кільце, якусь хвилю потупцяли на місці, а тоді навалилися на нього всім своїм кагалом.
– Пропустіть мене іменем Господа! – закричав Каллаген, але, звісно, це не допомогло. На відміну від вампірів, істоти з червоними ранами на лобах не боялися імені панотцевого Бога. Єдине, на що він міг сподіватися: Джейк не зупиниться і, боронь Боже, не повернеться, вони з Юком щодуху помчать до Сюзанни. Врятують її, якщо зможуть. Помруть разом з нею, якщо – ні. І вб’ють її дитину, якщо випаде така нагода. Боже, як же він помилився… Їм слід було обірвати життя цієї дитини в Кальї, коли ще була змога.
Щось вгризлося йому в шию. Тепер вампіри нападуть, незважаючи на хрест. Щойно вловивши слабкий подмух його крові, вони налетять на нього, мов ті акули (акулами вони й були). Господи, дай мені силу, став подумки благати Каллаген. І раптом відчув, як у його тіло вливаються нові сили.
Він відкотився ліворуч, і гострі пазурі шарпонули його сорочку, шматуючи її на смужки. На мить рука, в якій він тримав «рюгер», звільнилася. Він спрямував його на спітнілу, перекошену від ненависті фізіономію Ендрю і підніс дуло револьвера (придбаного в далекому минулому для оборони домівки Джейковим батьком, чия підозріливість межувала з параноєю) до м’якої червоної рани посеред лоба ницого.
– Ні-ііі, ти не посмієш! – заверещала Тірана. Вона рвучко потяглася до зброї, і тієї самої миті її сукня спереду нарешті тріснула й назовні вивалилися масивні груди. Порослі густою шерстю.
Каллаген натиснув на гашетку, і залою прокотилася оглушлива луна від пострілу. Голова Ендрю розірвалася, мов кавун, повний крові, забризкавши істот, що купчилися за його спиною, і ті, не вірячи власним очам, заверещали від жаху. У голові Каллагена встигла промайнути думка: «Непередбачений поворот подій, га?» А ще: «Чи вистачить цього, щоб мене прийняли до клубу? Чи я вже стрілець?»
Поки що, напевно, ні. Адже був ще птахолюд. Він стояв просто перед ним, між двох столиків, роззявляючи й стуляючи дзьоба, і його горлянка пульсувала від збудження.
Каллаген посміхнувся і, звівшись на лікті (з рваної рани на горлі ринула на килим кров), узяв страховисько в приціл.
– Ні! – скрикнув Мейман, підносячи потворні лапи догори в спробі затулити морду, хоч і було це вочевидь марно. – Ні, ти не МОЖЕШ…
«Ще й як можу», – з дитячим тріумфом подумав Каллаген і знову вистрелив. Мейман заточився, позадкував на два кроки, потім ще на крок. Перечепився об стіл і впав спиною назад. У повітря над ним злетіли й ліниво опустилися на долівку три жовті пір’їни.
Каллаген почув ревище, не від люті чи страху, а від голоду. Запах крові нарешті залоскотав ніздрі спраглих прадавніх істот, і тепер жодна сила в світі не в змозі була їх зупинити. Тож, якщо він не хотів долучитися до їхнього числа…
Панотець Каллаген, що колись у Салемз-Лоті був священиком, отцем Каллагеном, спрямував дуло «рюгера» на себе.
Він не гаяв часу на вишуковування вічності в темряві ствола, просто міцно притиснув його собі до підборіддя знизу.
– Хайл, Роланде! – сказав він, знаючи
(хвиля їх піднімає хвилею), що його чують. – Хайл, стрільцю!
Коли старезні чудовиська кинулися на нього, його палець міцно притисся до гашетки. Сморід холодного неживого дихання накрив його з головою, але не відібрав мужності. Він ще ніколи не почувався таким сильним. Найщасливішими роками його життя були ті, які він провів звичайним блукальцем, не священиком, а просто Каллагеном-з-доріг. І він відчув, що скоро йому буде подаровано свободу повернутися до того життя й мандрувати скільки заманеться. Бо виконав свій обов’язок, і то було добре.
– Знайди свою Вежу, Роланде, увірвися до неї й дістанься аж до верхівки!
Зуби давніх ворогів, тих стародавніх братів і сестер істоти, що звала себе Куртом Барлоу, вп’ялися в нього, як жала, проте Каллаген зовсім їх не відчув. Натискаючи на гачок і тікаючи від них навіки, він усміхався.
Розділ II. НА ХВИЛІ
Один
На ґрунтовій дорозі, що привела їх до будинку письменника в Бриджтоні, Едді й Роланд натрапили на помаранчевий пікап з написом «ОБСЛУГОВУВАННЯ ЕЛЕКТРОМЕРЕЖ ЦЕНТРАЛЬНОГО МЕНУ». Неподалік обтинав гілки дерев, що загрозливо нависали над лініями електропередач, чоловік у жовтому шоломі й помаранчевому сигнальному жилеті. Чи відчув Едді щось тієї миті, якусь силу, що громадилася? Може, то був передвісник хвилі, що мчала Шляхом Променя їм назустріч? Згодом, коли він замислився над цим, то згадав, що відчуття таке було, але цілковитої певності не мав. Бог свідок, у той час він уже був у химерному настрої. А чом би й ні? Скільком людям випадає нагода зустрітися зі своїм творцем? Що ж… Стівен Кінг не створив Едді Діна, юнака, чий Кооп-Сіті був не в Бронксі, а в Брукліні. Ще не створив, бо ж то був рік 1977-й. Проте Едді не сумнівався, що з часом Кінг це зробить. А як інакше він міг тут опинитися?
Едді зупинив машину перед пікапом, вийшов і розпитав спітнілого чоловіка з гілкорізом у руці дорогу до Черепахової алеї, що в Ловеллі. Працівник «Електромереж Центрального Мену» доволі охоче розповів, як туди проїхати, а наприкінці додав:
– Як хочете дістатися Ловелла ще сьогодні, їдьте трасою дев’яносто три. Болотяною дорогою, як її називають місцеві.
Він підняв руку й похитав головою, неначе передбачаючи заперечення з боку Едді, хоча той насправді й слова не сказав після того, як запитав про дорогу.
– Вона довша на сім миль і вся у вибоїнах, але сьогодні через Іст-Стоунгем ви проїхати не зможете. Копи все перекрили. Патрульні зі штату, місцева поліція, навіть управління шерифа округу Оксфорд.
– Ви жартуєте, – сказав Едді. Така відповідь здалася йому найбезпечнішою.
Електрик похмуро похитав головою.
– Ніхто до пуття не знає, що там сталося, але стріляли, може, навіть з автоматів, і вибухи були, от. – Він постукав по рації, покоцаній і вкритій шаром білого пилу від зрізаних гілок, що висіла в нього на поясі. – Раз чи два за сьогодні я навіть чув слово на букву «т». Та це й не дивно.
Едді гадки не мав, про яке слово на букву «т» йдеться, але знав, що Роланд хоче рушати якнайшвидше. Він відчував стрільцеву нетерплячку в своїй голові, майже міг бачити нетерпеливе покручування пальцем, яким стрілець казав: «їдьмо, їдьмо».
– Я про терористів, – стишуючи голос, пояснив електрик. – Люди не вірять, що в Америці може статися така дурня, приятелю. Але скажу тобі, ще й як може. Хай навіть не сьогодні, але рано чи пізно станеться. Хтось підірве Статую свободи чи Емпайр-Стейт-Білдінг, от що я думаю. Консерватори, або ліві, або трикляті араби. Забагато психів розвелося.
Едді, поверхово обізнаний з наступними десятьма роками історії, кивнув.
– Так, мабуть, ви праві. Та менше з тим. Дякую за інформацію.
– Це щоб ви не гаяли часу. – А коли Едді вже сідав за кермо «форда», що належав Джонові Каллему, спитав: – Містере, ви що, втрапили в халепу? У вас пом’ятий вигляд. І кульгаєте.
Атож, Едді втрапив у халепу: одна куля пройшла крізь його руку, друга застрягла в правій литці. Жодне поранення не було серйозним, і в подальшому вирі подій він майже про них забув. Але тепер вони нагадали про себе сильним болем. І чому, на Бога, він відмовився від флакона таблеток перкоцету, який пропонував йому Аарон Діпно?
– Ага, – кивнув він. – І тому їду в Ловелл. Мене вкусив собака одного мужика. Я ще з ним поговорю на цю тему. – Дивна історія, з погляду сюжету геть не трималася купи, але він не письменник. Сюжети хай Кінг вигадує. Втім, ця недолуга вигадка дала йому змогу сісти за кермо «форда-ґелексі», перш ніж електрик спитав у нього ще щось, і це, з точки зору Едді, робило її вдалою. Він швидко завів двигун і поїхав геть.
– Розпитав дорогу? – спитав Роланд.
– Ага.
– Добре. Едді, все навалилося одночасно. Нам треба якнайшвидше знайти Сюзанну. А також Джейка і панотця Каллагена. Та й дитина вже на підході. Може, навіть уже народилася.
Коли виїдете на Канзас-роуд, поверніть праворуч, сказав електрик (Канзас, як в історії про Дороті, Тото й тітоньку Ем, все навалилося одночасно). Й Едді повернув. Тепер вони котили на північ. Сонце ліворуч від них сховалося за деревами, й асфальтована дорога на дві смуги потопала в тіні. Едді практично відчував, як вислизає крізь пальці час, неначе якась казково дорога тканина, надто ковзка, щоби втримати її в руці. Він натиснув на газ, і старенький «форд» Каллема, хоч і розпачливо задеренчав, але трохи набрав швидкості. Едді розігнав машину до п’ятдесяти п’яти миль за годину й на цьому зупинився. В принципі, можна було й піддати газу, якби не дорога – звивиста й не дуже рівна.
З кишені сорочки Роланд витяг аркуш паперу з нотатника, розгорнув його і прикипів поглядом (хоча Едді сумнівався, що стрілець міг прочитати той документ, адже писані слова цього світу завжди будуть для нього загадкою). Угорі, над нерівним, проте розбірливим почерком Аарона Діпно (і вкрай важливим підписом Кельвіна Тауера) всміхався веселий мультяшний бобер, а під ним ішли слова: «СПРАВ, ХОЧ ГРЕБЛЮ З НИХ ГАТИ». Дурнуватий жарт.
«Дурних питань не треба, з тобою я не граюсь», – подумав Едді й зненацька широко всміхнувся. Саме такого принципу щодо нісенітниць досі дотримувався Роланд, і байдуже, що на Блейні Моно кілька вчасно поставлених дурних питань врятували їм життя. Едді відкрив було рота, аби зауважити, що документ, який міг виявитися найважливішим в історії людства (важливішим навіть за Велику хартію вольностей, Декларацію незалежності США чи теорію відносності Альберта Ейнштейна), мав замість заголовка тупий жарт, і спитати, як Роландові це подобається. Але не встиг він і слова сказати, як на них налетіла хвиля.
Два
Його нога зісковзнула з педалі газу, й це було добре. Якби вона лишилася на місці, вони з Роландом могли покалічитися чи навіть загинути. Коли їх накрила хвиля, контроль над «фордом-ґелексі» втратив пріоритетне значення для Едді Діна. Той стан був схожий на мить, коли кабіна американських гірок на мить зупиняється на верхівці першої «гірки»… нахиляється… стрімко летить униз… і ти разом з нею, а в лице вдаряє гаряче повітря літа, груди стискає і шлунок твій ширяє десь у тебе поза спиною.
Тієї ж миті Едді побачив, як усе, що було в салоні автомобіля Джона Каллема, злітає зі своїх місць у повітря – попільнички, дві ручки й скріпка з панелі приладів, дін Едді і сам дінів ка-мей, старий добрий Едді Дін власною персоною. Не дивно, що він загубив свій шлунок! (Він не розумів, що й сама машина, плавно зупинившись на узбіччі дороги, також злетіла, ліниво погойдуючись вперед і назад на висоті п’яти-шести дюймів над поверхнею землі, як маленький човник на хвилях невидимого моря.)
А потім обсаджена деревами сільська дорога зникла. Бриджтон зник. Увесь світ згинув. Задзеленчали дзвоники тодешу, той огидний, нудотний звук, що викликав у нього бажання заскреготати зубами на знак протесту… та тільки зуби його зникли разом зі світом.
Три
Як і Едді, Роланд добре відчув, що його спершу піднімає в повітря, а тоді підвішує, наче річ, що цілковито перестала слухатися сили земного тяжіння. Він почув дзеленькіт і мав відчуття, що його проносить крізь товщу всього сущого, але збагнув, що то не справжній тодеш, принаймні не того різновиду, через який вони проходили раніше. То було дуже схоже на авен каль, як називав його Ванней (ці два слова означали «бути підхопленим вітром» чи «віднесеним хвилею»), Та тільки словом каль, на відміну від звичнішого кас, іменували стихійну силу, що спричиняла катастрофічні наслідки. Не вітер – ураган. Не хвиля – цунамі.
«Сам Промінь хоче звернутися до тебе, Базікало, – промовив у його свідомості Ванней. Базікало – давнє саркастичне прізвисько, що приліпилося до мовчазного сина Стівена Дескейна. Коли Роландові минув десятий рік, його кульгавий і неперевершений учитель перестав так його називати (певно, не без Кортового втручання). – І тобі піде тільки на користь, якщо послухаєш його».
«Я слухатиму дуже уважно», – відповів Роланд, і його жбурнуло вниз. Він захлинувся повітрям, відчуваючи невагомість і нудоту.
Знову дзвіночки. Аж раптом він знову ширяв у повітрі, цього разу над кімнатою, заставленою порожніми ліжками. Одного погляду вистачило, щоб збагнути: саме сюди приводили Вовки дітей, викрадених з прикордонних Калій. А на дальньому боці кімнати…
Його вхопила за руку чиясь рука, хоч Роланд навіть подумати не міг, що в такому стані це можливо. Він повернув голову ліворуч і побачив поряд Едді. Оголений, той ширяв у невагомості. Вони обидва були в чому мати народила, бо ж одяг їхній лишився у світі письменника.
Роланд уже побачив, куди показує Едді. Два ліжка на дальньому боці кімнати було зсунуто разом. На одному лежала біла жінка. Її ноги (ті самі, якими користувалася Сюзанна під час їхнього тодеш-набігу до Нью-Йорка) були широко розсунуті, а між них схилилася жінка з щурячою головою, жінка з роду тахінів – у цьому Роланд не сумнівався.
Поряд з білою лежала темношкіра, чиї ноги закінчувалися акурат під коліньми. І попри все: ширяння в повітрі голим, нудоту, тодеш, – Роланд ще ніколи в житті так щиро не радів, когось побачивши. Едді, звісно, відчував те саме. Роланд почув у думках, як той заволав од радості, і простягнув руку, щоб стримати молодого чоловіка. Він мусив його вгамувати, бо Сюзанна дивилася просто на них і (майже напевно) бачила їх. Тож, якщо вона щось їм скаже, він хотів почути кожне слово. Бо незважаючи на те, що ці слова поллються з її рота, до них, найпевніше, промовлятиме Промінь – голос Ведмедя або ж Черепахи.
На головах в обох жінок були металеві шоломи, з’єднані сталевим гофрованим шлангом.
«Це як злиття розумів у вулканців[5], – прокоментував Едді, знову наповнюючи своїм голосом Роландову голову і витісняючи все. – А може…»
«Цить! – перебив його Роланд. – Цить, Едді, заради твого батька!»
Чоловік у білому халаті вхопив з таці страхітливі на вигляд хірургічні щипці й відштовхнув щуроголову тахінку-медсестру. Він нахилився, зазираючи Мії між ніг і здіймаючи щипці над головою. Поблизу, у футболці з написами, складеними зі слів світу Едді й Сюзанни, стояв тахін з головою хижого коричневого птаха.
«Він відчує нас, – подумав Роланд. – Якщо ми залишимося тут достатньо довго, він неодмінно нас відчує й здійме тривогу».
Проте Сюзанна дивилася на нього, її очі під лінією шолома схвильовано блищали. Блищали від розуміння. Вона їх бачила, еге ж, це правда.
Вона промовила одне-єдине слово, і в момент непоясненного, проте вартого довіри спалаху інтуїції Роланд збагнув, що слово походило не від Сюзанни, а від Мії. І водночас то був голос Променя, сили, наділеної розумом настільки, що вона відчувала всю серйозність загрози й прагнула захистити саму себе.
Часит – от яке слово вимовила Сюзанна. Він почув його в своїх думках, бо вони були ка-тет і ан-тет. У це слово безгучно склалися її губи, коли вона поглянула вгору, туди, де ширяли вони, ставши спостерігачами подій, що зараз, цієї миті, відбувалися в іншому часі й просторі.
Тахін з головою яструба підвів очі – можливо, простежив її погляд чи почув щось своїм надприродно гострим слухом. А тоді лікар опустив щипці й увігнав їх під Міїну сукню. Вона пронизливо закричала, й Сюзанна заволала разом з нею. І неначе безтілесне Роландове єство могла відштовхнути геть сила цих злитих воєдино криків, стрілець відчув, що втрачає зв’язок з цим місцем, мчить угору, неначе кульбабка, підхоплена вітром. Але він відчайдушно тримався за те слово, щоб не загубити його. Воно принесло з собою яскравий спогад про маму, яка схилилася над його ліжечком. То було в кімнаті, де буяло різнобарв’я, в дитячій, кольори якої він тепер, звісно, знав, та маленьким хлопчиком міг лише сприймати їх, як діти щойно після пелюшкового віку сприймають усе – з цілковитим і беззастережним зачудуванням, з невимовним здогадом, що то все магія.
Вікна дитячої були з вітражного скла, яке, ясна річ, зображало дуги Чародійської веселки. Він згадав свою матір, яка нахилялася до нього. На її обличчі грали різні барви того прегарного й дивовижного світла, її каптур лежав на спині, тож маленький Роланд бачив своїми очима
(це все магія)
і душею дитини, яка любить, вигин її шиї. Згадав, що мріяв, як упадав би коло неї, як відбив би її у батька, якби вона погодилася, як би вони одружилися й народили власних дітей та жили вічно у казковому Осяйному королівстві; згадав, як вона співала йому, як Габріела Дескейн співала своєму маленькому хлопчику, а він урочисто дивився на неї своїми широко розплющеними оченятами, і його обличчя вже мало на собі печать мінливих кольорів мандрівного життя; вона співала мелодійну безглузду пісеньку:
Голубочку милий мій,
Ягідки неси хутчій,
Чусит, чисит, часит,
В кошик насипати.
«В кошик насипати», – думав він, коли його жбурляло, невагомого, крізь пітьму й жахливе дзеленчання тодешу. Одного разу, коли він спитав, мама відповіла, що ці слова були не повною нісенітницею, а числівниками давньої мови. Чусит, чисит, часит: сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять.
«Часит – це дев’ятнадцять, – подумав він. – Авжеж, це все дев’ятнадцять». А потім вони з Едді знову опинилися на світлі, гарячковому помаранчевому світлі, і там були Джейк і Каллаген. За лівою ногою в Джейка сховався Юк – його шерсть відстовбурчилася, зуби він шкірив у оскалі.
«Чусит, чисит, часит, – подумав Роланд, дивлячись на свого сина, такого маленького перед величезним кагалом ворогів у обідній залі „Діксі-Піґ“. – Часит – це дев’ятнадцять. В кошик насипати. Але який кошик? Що це означає?»
Чотири
На узбіччі Канзас-роуд у Бриджтоні дванадцятирічний «форд» Джона Каллема (сто шість тисяч миль на одометрі, а машинка ще тільки-но розбігалася, любив розповідати Каллем людям) ліниво погойдувався над м’якою землею, передні шини торкалися її, тоді здіймалися, щоб і задні могли на мить діткнутися ґрунту. Двоє чоловіків у салоні, що, здавалося, не лише знепритомніли, а й стали прозорими, перекочувалися ліниво в такт рухам машини, як трупи на затонулому човні. А довкола них плавав у повітрі різний мотлох, що його зазвичай повно в кожній машині, якою часто користуються: попільнички й ручки, скріпки й найдавніший у світі арахіс, монетка з заднього сидіння й соснова глиця з килимків на підлозі, ба навіть сам килимок. У темряві відділення для рукавичок несміливо торохкотіли об зачинену кришку різні предмети.
Якби в цей час нагодився хтось із перехожих, його б не на жарт перелякало це видиво предметів – і людей! людей, може, навіть мертвих! – які плавали в машині, як уламки катастрофи у космічній капсулі. Але ніхто не пройшов повз них. Мешканці цього боку озера Лонг-Лейк здебільшого дивилися на той берег, у бік Іст-Стоунгема, хоч там насправді вже нічого було видивлятися. Навіть дим – і той майже розвіявся.
Ліниво гойдалася машина, і в її салоні Роланд з Ґілеаду повільно здійнявся до стелі, де його шия вперлася в брудну оббивку даху, а ноги з переднього сидіння потяглися за ним. Едді спочатку утримувало на місці кермо, але раптом машину гойднуло вбік, і він теж, вивільнившись, здійнявся вгору. Його обличчя було мляве й сонне. У кутику рота з’явилася срібляста цівка слини і витекла в повітря, блискуча й сповнена мікроскопічних бульбашок, біля щоки, вкритої кіркою засохлої крові.
П’ять
Роланд знав, що Сюзанна побачила його. І, напевно, угледіла Едді. От чому вона так старалася вимовити те єдине слово. Втім, Джейк і Каллаген їх не помітили. Хлопчик і панотець переступили поріг «Діксі-Піґ» – той учинок був або дуже хоробрий, або дуже нерозважний, і тепер вони мусили всю свою увагу звернути на те, що їх там чекало.
Попри всю Джейкову нерозсудливість, Роланд страшенно ним пишався. Він побачив, що хлопчик встановив між Каллагеном і собою канда – ту відстань (завжди різну для різних обставин), що гарантувала двом стрільцям перед лицем чисельнішого супротивника можливість уникнути смерті від одного пострілу. Обидва підготувалися до бою. Каллаген тримав Джейків «рюгер»… і ще щось, якусь різьблену фігурку. Роланд був майже впевнений, що то кан-та, одне з маленьких божеств. У хлопчика були Сюзаннині тарілки та плетена сумка. Звідки вони в нього – лише боги відали.
Стрілець помітив огрядну жінку, чия подібність до людини закінчувалася вище шиї. Над трійцею відвислих підборідь висіла пошматованими клаптями маска. Роздивляючись щурячу голову, що видніла під маскою, Роланд зненацька багато зрозумів. Зрештою, рано чи пізно все б і так прояснилося, просто його увагу (як цієї миті увагу хлопчика й панотця) було зосереджено на інших речах.
Наприклад, ці ниці люди Каллагена. Вони могли бути тахінами, істотами, народженими не в Примі чи природному світі, а байстрюками з якогось міжсвіття. Безперечно, вони не належали до тих істот, що їх Роланд називав пришелепуватими мутантами, які з’явилися внаслідок катастрофічних експериментів і непродуманих воєн стародавніх народів. Ні, ці люди могли бути лише справжніми тахінами. Часом їх ще називали «третім народом», чи кан-тої. Так, Роланд мав би це знати. Скільки тахінів нині було на службі в істоти, знаної як Багряний Король? Декілька? Багато?
Усі?
Якщо правильною виявиться третя відповідь, то дорога до Вежі буде справді важкою, передчував Роланд. Але не в Стрільцевих звичках було зазирати далі обрію, і в цьому випадку брак уяви обернувся для нього благословенням.
Шість
Він побачив те, що йому потрібно було побачити. Кан-тої з усіх боків оточили Джейка й Каллагена (ті й не помітили, що за їхніми спинами, відрізаючи їм шлях до відступу на Шістдесят першу вулицю, стоять ще двоє), але панотець загіпнотизував їх різьбленою фігуркою, як колись Джейк зібрав довкола себе натовп за допомогою ключа, знайденого на пустищі. Жовтий тахін з тілом людини й головою уазо[6] мав під рукою щось подібне на вигляд до зброї, але навіть не намагався нею скористатись.
Проте на них чигав ще один клопіт, що його треноване Роландове око, звикле розпізнавати найрізноманітніші пастки й засідки, помітило одразу. Нечестиву пародію на останню учту Ельдового братства на стіні він помітив і зрозумів усе її значення буквально за лічені секунди до того, як її зірвали. І той запах: не просто м’яса – людського м’яса. Це він теж збагнув би раніше – якби мав час на роздуми… та тільки життя в Кальї Брин Стерджис залишало йому мало часу на те, щоб сісти й подумати. У Кальї, ніби в якійсь книжці оповідок, життя складалося з подій, що текли клятим неперервним потоком.
Утім, тепер усе стало на свої місця, чи не так? Ниці люди могли бути лише тахінами, людожерами з дитячих казок, якщо хочете. А за гобеленом правили свій бенкет ті, кого Каллаген називав вампірами першого типу, а сам Роланд знав під іменням Прародителів – певно, найогидніших і наймогутніших пережитків стародавнього занепаду Приму. Таких, як тахіни, сіґул у Каллагена в руках міг зупинити, вони могли ще довго так стояти й витріщатися на нього. Але Прародителі на нього б навіть не глянули.
З-під столу потоком посунули, клацаючи об підлогу, жуки. Таких Роланд уже бачив раніше, і всі сумніви щодо тих, хто ховався за гобеленом, остаточно відпали. Жуки були паразити, кровопивці, одвічні переслідувачі – блохи Прародителів.
У присутності шалапута їх можна було не боятися, але якщо маленькі лікарі скупчувалися в таких кількостях, це завжди означало, що неподалік Прародителі.
Як тільки Юк накинувся на жуків, Роланд з Ґілеаду зробив єдине, що спало йому на думку: пірнув униз, до Каллагена.
У його розум.
Сім
Отче, я тут.
Так, Роланде. Що…
Немає часу. НАКАЖИ ЙОМУ ЙТИ ЗВІДСИ. Ти мусиш. Виведи його звідси, поки ще є час!
Вісім
І Каллаген спробував. Звісно, хлопець затявся, не хотів йти. Дивлячись на нього крізь очі Каллагена, Роланд з гіркотою подумав: «Я мав би виховати з нього ліпшого зрадника. Хоча, всі боги мені свідки, я доклав усіх зусиль».
– Іди, поки ще є змога, – сказав Каллаген Джейкові, щосили намагаючись, щоб голос його звучав спокійно. – Наздожени її, якщо вдасться. Це наказ твого діна. А також воля Білості.
Це мало б переконати Джейка, але він не здавався – о боги, та він такий самий упертюх, як Едді! – тож Роланд вирішив більше не чекати.
Панотче, дозвольте мені.
Не чекаючи на відповідь, Роланд перебрав на себе контроль. Він уже відчував, що хвиля, авен каль, починає спадати. І будь-якої миті могли ввірватися Прародителі.
– Джейку, йди! – заволав він, використовуючи панотцеві рот і голосові зв’язки, як гучномовець. Якби довелося замислитися, як таке можливо, він би геть розгубився. Але роздуми не були його звичкою, тому він вдячно помітив, як Джейкові очі від подиву широко розкриваються. – У тебе є один-єдиний шанс, і ти мусиш ним скористатися! Знайди її! Як твій дін, я наказую тобі!
А потім, як і в лікарняній палаті з Сюзанною, він відчув, як його підкидає догори і виштовхує з тіла й свідомості Каллагена, мов невагому пушинку кульбаби чи павутинку. Якусь мить він намагався опиратися, пробитися назад – так плавець змагається з сильною течією, щоб дістатися берега, – але це було неможливо.
Роланде! В голосі Едді бринів переляк. Господи помилуй, Роланде, що це за поторочі?
Гобелен уже відлетів убік. У прохід ринули стародавні й страшні створіння. Їхні чаклунські обличчя були спотворені від величезних нерівних зубів, роти розпирало від іклів завтовшки зі стрільцеві зап’ястки, їхні зморщені щетинисті підборіддя були слизькі від крові й залишків м’яса.
Але хлопчик – боги, о боги! – не зрушив з місця.
– Першим вони вб’ють Юка! – закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. – Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двох ницих, але жоден з них не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.
Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим – річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, – але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.
Останнє, що побачив Роланд, – як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву й залунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.
Розділ III. ЕДДІ ТЕЛЕФОНУЄ
Один
До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.
Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й не була лоном. Перед його очима повільно пропливли ручка і скріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, – подумав він. – У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».
Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…
І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.
Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»
Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.
Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».
Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…
– …і дістанься аж до верхівки! – видихнув Едді.
Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…
Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди – примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.
– Перестань, Едді. Припини. Їх уже немає. – Пауза. Зв’язок обірвався, і біль затих. Авжеж, Роланд був правий. На відміну від панотця, вони врятувались. Очі Роланда блищали від сліз, Едді це бачив. – Його теж немає. Панотця.
– Вампіри? Ну, людожери? Вони… Вони?.. – Едді забракло духу закінчити речення. Думка про те, що отець Каллаген міг стати одним з них, була надто жахлива, щоб вимовити її вголос.
– Ні, Едді. Зовсім ні. Він… – Роланд витяг з кобури револьвер. Сталь виблискувала у вечірньому світлі. Стрілець приставив дуло собі під підборіддя й промовисто глянув на Едді.
– Він утік від них, – мовив Едді.
– Еге ж. Уявляю, які вони люті.
Едді кивнув. Зненацька страшна втома накотила на нього. Знову розболілися рани. Ні, вони не боліли, вони ридали, до того ж ридма.
– Добре. А тепер сховай цю штуку туди, де їй і належить бути, поки випадково не застрелився. – І поки Роланд вкладав револьвер у кобуру: – Що з нами було? Знову тодеш чи ще один Променетрус?
– Гадаю, всього потроху, – відповів стрілець. – Є така річ, називається авен каль. Це щось на кшталт припливної хвилі, що тече Шляхом Променя. Нас підняло її потоком.
– І дало нам змогу побачити те, що ми й хотіли побачити.
Трохи над цим поміркувавши, Роланд зрештою впевнено похитав головою.
– Ми побачили те, що сам Промінь хотів нам показати. Він очікує, що ми вирушимо туди.
– Роланде, а в дитинстві ти це все вивчав? Тобто ваш старий друзяка Ванней викладав такі предмети, як… ну не знаю, Анатомія променів і дуг веселки?
Роланд усміхнувся.
– Так, нам втовкмачували такі речі на уроках історії та суми логікалес.
– Логіка-чого?
Роланд не відповів. Він дивився у вікно машини Джона Каллема, відсапуючись – не лише фізично, а й у переносному значенні. Хоча повернутися до нормального ритму дихання було не так уже й важко. Бути тут, у цій частині Бриджтона, нагадувало відчуття неподалік від певного пустища на Мангеттені. Бо десь поблизу працював генератор. Генератором був не сам сей Кінг, як попервах підозрював Роланд, але його потенціал… те, що сей Кінг був спроможний створити, маючи достатньо простору й часу. Чи сея Кінга теж підхоплювала авен каль? А може, то він сам витворював ту хвилю, на якій здіймався?
«Людина не може сама себе підняти за шнурівку, хоч як би вона не силкувалася це зробити», – втовкмачував їм Корт, коли Роланд, Катберт, Алан і Джеймі були ще малими дітьми. Тоді Корт ще говорив бадьоро і впевнено, але поволі, поки його останні учні росли й наближалися до випробувань на зрілість, його тон ставав різким і суворим. Та, можливо, щодо шнурівки Корт помилявся. Можливо, за певних обставин людина таки могла сама себе підняти. Чи породити зі свого пупка Всесвіт, як, за переказами, зробив Ґан. А в сутності, хіба творчість не була діянням, коли щось виникало з нічого, – коли в піщинці уздрівали цілий світ і людина сама себе піднімала вгору за шнурівку?
Але що ж він робить? Сидить і снує в голові довгі філософські думки, тоді як двоє з його ка-тету зникли?
– Заводь свою чортопхайку, – сказав Роланд, намагаючись не звертати уваги на приємне гучання, що відлунювало в голові: чи то голос Променя, чи то голос Ґана-Творця. – Ми маємо дістатися Черепахової алеї у тому Ловеллі й спробувати проникнути туди, де зараз перебуває Сюзанна.
І не лише заради Сюзанни. Якщо Джейку вдалося вирватися від чудовиськ у «Діксі-Піґ», він також вирушив туди, де перебувала зараз вона. У цьому Роланд ні на крихту не сумнівався.
Едді взявся за важіль коробки передач (попри всі струси, двигун старенького «ґелексі» Джона Каллема працювати не перестав), але відразу ж його рука опустилася. Він безрадісно подивився на Роланда.
– Що тебе тривожить, Едді? Кажи швидше, в нас обмаль часу. Будь-якої хвилини дитина може з’явитися на світ. Може, вже з’явилася. Зовсім скоро вона стане їм непотрібною.
– Я знаю, – сказав Едді. – Але ми не можемо їхати до Ловелла. – Його обличчя перекосила така страдницька гримаса, наче його терзав фізичний біль. І, напевно, таки терзав, здогадався Роланд. – Ще не час.
Два
Вони трохи посиділи мовчки – слухали приємний для вуха гук Променя, що часом переростав у радісний гомін голосів. Сиділи, вдивляючись у тіні, що згущувалися поміж дерев, де таїлися мільйони облич і мільйони історій. О, незнайдені двері, ви могли б сказати, загублені, могли б мовити.
Едді майже очікував, що Роланд накричить на нього (і не вперше) чи зацідить йому в пику, як це мав звичку робити старий стрільців учитель Корт, коли його учні повільно ворушили звивинами чи вступали з ним у суперечку. Та в глибині душі Едді був і не проти. Ніщо так добре не прочищає голову, як хороший удар у щелепу, Шардик їм свідок.
«Та тільки каша в голові – не проблема, і ти це знаєш, – подумав він. – У тебе голова ясніша, ніж у нього. Якби це було не так, ти б розпрощався з цим світом і полетів шукати свою загублену дружиноньку».
Нарешті Роланд заговорив.
– А що заважає? Оце? – Він нахилився і підняв аркуш, списаний дрібним почерком Аарона Діпно. Якусь хвилю Роланд вивчав його поглядом, а тоді кинув на коліна Едді, скривившись од відрази.
– Ти знаєш, як сильно я її люблю, – тихим напруженим голосом проказав Едді. – Добре знаєш.
Роланд кивнув, але очей на нього не підвів. Він вивчав поглядом свої старі пошарпані чоботи й брудну підлогу під пасажирським сидінням. І ті опущені очі, той погляд, що навмисне уникав його, змусив Едді Діна, котрий возвеличував Роланда з Ґілеаду мало що не до ідола, почуватися дуже нещасним. І все ж він наполягав. У них більше не було права на помилку. Тепер настав час для ендшпілю.
– Роланде, та якби я вважав, що це правильно, я б помчав до неї цієї ж таки хвилини. Та що я кажу, цієї ж секунди! Але ми мусимо закінчити справи в цьому світі. Бо він безповоротний. Щойно ми підемо звідси сьогодні, дев’ятого липня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року, то повернутися не зможемо ніколи. Ми…
– Едді, ми вже це обговорювали. – Досі уникаючи зустрітися з ним поглядом.
– Так, але чи до кінця ти розумієш? Це лише один постріл, один кидок Орізи. Найперше тому ми й приїхали до Бриджтона! Бог свідок, я хотів опинитися на Черепаховій алеї з тієї самої миті, коли Джон Каллем розповів нам про це місце, але я вирішив, що спершу ми маємо побачитися з письменником, поговорити з ним. І виявився правий, скажи? – Едді майже благав. – Хіба ні?
Нарешті Роланд подивився на нього. Й Едді зрадів. Адже становище, в якому він опинився, і без того було важким, нестерпно важким, а тут ще відвернутий і опущений погляд очей його діна…
– А до того ж невеличка затримка, можливо, нічого не вирішує. Якщо ми зосередимося на тих двох жінках, що лежали поряд на двох ліжках, Роланде… якщо зосередимося на Сьюз та Мії в тому вигляді, в якому ми їх побачили востаннє… хіба не може так бути, що ми вигулькнемо поряд з ними акурат у ту мить часу?
Настала довга, сповнена роздумів пауза, впродовж якої Едді забув дихати. Відтак стрілець кивнув. Звісно, такого не могло бути, якщо на Черепаховій алеї вони знайдуть «двері древніх», як їх подумки звик називати Роланд, бо ці двері були «призначеними» й завжди вели до одного й того самого місця. Але якби у Ловеллі, десь на Черепаховій алеї, їм вдалося знайти магічні двері, одні з тих, що лишилися після відходу Приму, тоді так – вони змогли б вийти куди завгодно. Але такі двері були й підступні. Це вони вже пізнали на власній шкурі в Печері голосів, адже тамтешні двері замість Роланда й Едді відправили до Нью-Йорка Джейка з Каллагеном, зруйнувавши їхні плани в Краї Дев’ятнадцяти.
– Що ще нам треба зробити? – спитав Роланд. Його голос не був сердитим, проте Едді почув у ньому втому й непевність.
– Хай би що то було, легко не буде. Це я тобі гарантую.
Едді взяв купчу грамоту й подивився на неї так само понуро, як усі Гамлети в історії театру вивчали поглядом череп бідного Йорика. Потім глянув на Роланда.
– Це дає нам право на володіння пустищем, де росте троянда. Але ми маємо віддати цей папірець Мозесу Карверу в «Голмс Дентал Індастріз». А де він є? Цього ми не знаємо.
– Якщо вже на те пішло, Едді, ми навіть не знаємо, чи він ще живий.
Едді голосно розреготався.
– Правду кажеш, і я дякую! А знаєш, Роланде, може, мені розвернути машину? Вернемося до будинку Стівена Кінга. Стрельнемо в нього двадцятку чи тридцятку… бо не знаю, чи ти помітив, братику, але в нас з тобою на двох у кишенях дубль пусто… а що важливіше – ми попросимо його написати для нас крутого приватного детектива, щоб він був зовні як Гемфрі Богарт, а пику міг будь-кому начистити незгірш за Клінта Іствуда. І нехай він шукає для нас того Карвера!
Він струсонув головою, неначе хотів, щоб у ній прояснилося. Гомін голосів приємно відлунював у вухах – чудова протиотрута до огидного передзвону тодешу.
– Моя дружина десь там, вона в біді, і хтозна, може, її там їдять живцем вампіри чи вампірські жуки, а я тут сиджу в машині на сільській дорозі з парубком, чий основний промисел – стріляти в людей, і викручую собі мізки, щоб допетрати, як же мені започаткувати одну довбану корпорацію!
– Не гарячкуй, – сказав Роланд, прийнявши рішення ще трохи побути в цьому світі, він наче заспокоївся. – Розкажи, що, по-твоєму, ми повинні зробити, перш ніж обтрусимо пил цього часу й світу зі своїх чобіт назавше.
Й Едді розповів.
Три
Більшу частину цієї оповіді Роланд уже чув, але не розумів до кінця, в якому непростому становищі вони опинилися. Так, справді, тепер їм належало пустище на Другій авеню, але підставою для володіння був написаний від руки документ, що дуже непереконливо виглядатиме в суді (якщо раптом Корпорація «Сомбра» вирішить нацькувати на них адвокатів).
Едді хотів передати купчу Мозесові Карверу (якщо це було можливо), а також переказати звістку, що його хрещена дочка Одетта Голмс, котру вже тринадцять років, з літа 1977-го{1}, вважали зниклою безвісти, жива-здорова й понад усе на світі хоче, щоб Карвер взявся охороняти не лише саме пустище, а й одну троянду, що на ньому росте.
Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.
– Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, – задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. – Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.
– Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. – В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. – Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.
– Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?
– Переконаний, – кивнув Едді. – Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?
Роланд невесело всміхнувся:
– Повірить він чи ні – не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?
– Небагацько, – погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. – Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.
– А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?
Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.
– Як щодо нашого дан-тете? – спитав стрілець.
Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?
– Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?
– Правду кажеш, – відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. – Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.
– Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!
– І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?
– У Вермонті, – не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.
Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до барони Гарлен, – його не обходить.
– Відповідай на моє питання.
– Ну…
Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.
Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.
– Здається, він не хотів їхати, – сказав Едді. – Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.
– Він там. Він нікуди не поїхав.
Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.
– Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?
Роланд похитав головою.
– Тоді як…
– Ка.
– Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?
Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.
– Кого ще ми знаємо в цьому світі?
– Нікого, але…
– Отже, це він. – Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі – це над головою, внизу – це там, де твої ноги торкаються землі.
Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців – чорт, та за останні кілька тижнів! – хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?
– Гаразд, – сказав він. – Мабуть, варто спробувати.
– Як ми з ним зв’яжемося?
– Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.
– А в житті, – сказав Роланд, – це трапляється повсякчас. Я впевнений.
І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.
Чотири
БРИДЖТОН ХАЙ-СТРИТ 1
ГАЙЛЕНД-ЛЕЙК 2
ГАРРІСОН 3
ВОТЕРФОРД 6
СВІДЕН 9
ЛОВЕЛЛ 18
ФРАЙБУРГ 24
Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:
– Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.
– Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?
– Ага.
Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.
– Тут написано «ПЛАТА»,[7] – пояснив він. – Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.
Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.
– Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?
– А то, – відказав Едді. – Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей – пшик.
П’ять
З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого – кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.
Едді подзеленчав дріб’язком у коробці й видав Роландові шість доларів четвертаками.
– Я хочу, щоб ти пішов он туди, – показав він рукою на аптеку, – й купив мені флакон аспірину. Впізнаєш, який він на вигляд?
– Астин. Упізнаю.
– Мені потрібен найменший флакон з тих, що вони мають, бо шість баксів – це не так багато. Потім піди в той заклад, над яким вивіска «Піца й сандвічі Бриджтона». Якщо в тебе ще лишатиметься хоча б шістнадцять монеток, замов там хоуґі.[8]
Роланд кивнув, проте Едді цього було замало.
– Я хочу почути, як ти це вимовляєш.
– Хоґґі.
– Хо-у-ґі.
– Хуу-ґі.
– Хо… – Але тут Едді здався. – Роланде, скажи «пуер бой».[9]
– Пуер бой.
– Добре. Якщо матимеш шістнадцять четвертаків, замовляй пуер бой. А «побільше майонезу» можеш сказати?
– Побільше майонезу.
– Отак. А якщо раптом монет буде менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.
– Сандіч з саломі.
– Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.
Роланд кивнув. Едді правду казав – краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.
Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало – обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.
Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.
– У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.
– І що це означає?
– Те, що ми з тобою робимо зараз, – невесело промовив Едді. – Побажай мені успіху, друже.
Роланд кивнув.
– Еге ж, бажаю. Нам обом.
Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.
– Переходячи дорогу, не потрап під машину, – сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: – Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.
– Не зволікай з дзвінком, Едді, – нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона – тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.
Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.
Шість
Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.
Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.
– Дякую, мем, – промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи, як стрибає у грудях серце. Права рука опустилася до стегна – він очікував побачити Вовків, чи розбійників, чи, може, того сучого сина Флеґґа…
Але натомість побачив кабріолет, під зав’язку набитий засмаглими старшокласниками з дурнуватими пиками й усмішками до вух. Один з них щойно запустив феєрверки, що лишилися від святкування Четвертого липня, – дітлахи їхнього віку в Кальї Брин Стерджис називали їх бахкалками.
«Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, – подумав Едді. – Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.
– Доведеться з цим жити, – промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: – Забий.
На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.
Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!
– Джон! – мало не заволав на радощах Едді. – Бляха, як добре! Джоне, це…
Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді – дитя кінця вісімдесятих – знав, що нічого доброго це не віщує.
«…подзвонили до Джона Каллема зі „Служби охорони угідь Каллема“, – сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. – Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».
Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…
Бо просто знав.
Примітивний запис не міг повністю приховати пустотливих ноток гумору, що закралися в голос Каллема наприкінці повідомлення.
«Авжеж, якщо вам ну ніхто не підходе, крім вашого покірного слуги, можете залишити мені повідомлення після сигналу. Але говоріть коротко». – Останнє слово прозвучало як «куоротко».
Дочекавшись сигналу, Едді сказав:
– Джоне, це Едді Дін. Я знаю, що ти там, думаю, ти чекаєш на мій дзвінок. Не питай, звідки я це знаю, бо я й сам до пуття не розумію, але…
Просто у вусі Едді пролунало гучне клацання, і голос Каллема (живий, справжній) сказав:
– Здоров був, синку, ну як там, у добрих руках моя машинка?
Спершу Едді був надто приголомшений, щоб відповісти. Бо у Каллема з його акцентом Штату ходового вітру[10] ці слова набули геть іншого змісту: «Ну як там, у добрих руках моє ка?»[11]
– Хлопче? – стривожився мовчанкою Каллем. – Ти ще на дроті?
– Так, – відповів Едді. – І ти так само. А я думав, ти, Джоне, у Вермонт поїдеш.
– От що я тобі скажу. В наших краях так весело не було відтоді, як у Саут-Стоунгемі згоріла взуттєва крамниця, а сталося це тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Копи перекрили всі дороги.
Едді не сумнівався, що людей пропускали, коли ті показували належні посвідчення, але вирішив натомість спитати про щось інше.
– Хочеш сказати, ти не зміг знайти таку лазівку з міста, де не було б копів, якби добре цього забажав?
Повисла коротка пауза, під час якої Едді відчув, що хтось підійшов з-за спини і став біля його ліктя. Але не озирнувся, бо й так знав, що то Роланд. А хто ще в цьому світі міг так тонко й ненав’язливо, проте стопудово пахнути іншим світом?
– Ну, – протягнув нарешті Каллем. – Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.
– Одну-дві?
– Ну, гаразд, три-чотири. – Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. – П’ять-шість. – На це Едді теж вирішив не відповідати. – Вісім, – нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. – Синку, то що ти хотів мені сказати?
Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.
– Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, – сказав він у слухавку. – Здається, ми ще не про все поговорили.
– Угу, і я мав би про це здогацатися, – відповів Каллем. – Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято – я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?
Едді відкрив аспірин і жадібно глянув на пігулки. Наркоманом ти був, наркоманом і лишився, подумав він. Навіть якщо в руках лише безневинний аспірин.
– Угу, – сказав він. Відколи Роланд «познайомився» з ним на борту літака авіакомпанії «Дельта», що мав сісти в аеропорту Кеннеді, він добре насобачився імітувати місцеві говірки. – Ти казав, що ця дорога кільцева і простягається на дві милі від сьомого шосе, так?
– Казав. На Черепаховій алеї стоїть кілька гарних будиночків. – Коротка пауза на роздуми. – І багато з них продаються. А останнім часом там бачили чимало нахожих. Але я, здається, вже казав. Такі події змушують людей нервуватися, а багатії можуть собі дозволити втекти від того, що не дає заснути вночі.
Едді більше не міг чекати. Він узяв три пігулки аспірину й закинув їх до рота, відчуваючи гіркий смак, коли вони танули на язиці. Хоч як йому зараз дошкуляв біль, він готовий був терпіти й удвічі сильніші муки, якби знав, що за це почує хоч півслова від Сюзанни. Але вона мовчала. Він підозрював, що той зв’язок, який існував між ними і навіть за найліпших обставин був хисткий, обірвався з народженням проклятущої Міїної дитини.
– Ви, хлопці, як приїдете на алею, тримайте краще свої стволи під рукою, – сказав Каллем. – А я закину в фургон свій дробовик.
– Чом би й ні? – погодився Едді. – Коли будеш їхати, орієнтуйся на свій «форд», добре? Ти його побачиш.
– Угу, стареньку «ґелексі» важко не помітити. А скажи-но мені, синку, таке. У Вермонт я не поїду, але щось мені підказує, що ви маєте намір кудись мене відправити, якщо я на це погоджуся. То, може, скажеш, куди?
Едді подумав, що наступний розділ життя Джона Каллема (поза всіляким сумнівом, розмаїтого життя) Марк Твен міг би назвати «Янкі з Мену при дворі Короля Багряного». Але вирішив за краще помовчати.
– Ти бував у Нью-Йорку?
– Так, чорт забирай. Сорок вісім годин там якось провів у звільненні, коли був у армії. – Останнє слово в Каллема вийшло особливо протяглим. – Ходив у мюзик-хол «Редіо-Сіті», бачив Емпайр-Стейт-Білдінг. Це те, що пам’ятаю. Мабуть, ще в кілька місцин для туристів зазирав, бо з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.
– Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. – Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».
– Там такий гармидер, бачив? – спокійно спитав Каллем.
– Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, – сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.
– Сендіч «пуер бой», – відзвітував Роланд. – Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.
Едді підкотив очі.
– Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.
– Правду кажеш?
Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.
– Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.
Сім
План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.
– Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, – сказав Едді. – Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? – Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. – Так, це я чудово можу собі уявити.
– Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, – зауважив Роланд. – Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.
– Сіґул?
– Так.
Едді був заінтригований.
– А який?
Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну річ, схожу на поламану ліру. Едді подумав, що недоречніше і розгубленіше на цій дорозі, де єдиними перехожими були серйозні на вигляд бігуни, вочевидь «здалеку», такі підтягнуті й зібрані в своїх нейлонових шортах для бігу, бейсболках і футболках (в одного навіть був на грудях напис «НЕ СТРІЛЯЙТЕ У ТУРИСТІВ»), не виглядав ніхто.
Істота, що брела узбіччям траси № 7, повернулася до них обличчям, і в Едді мимоволі вирвався крик жаху. Очі старого зливалися на переніссі в суцільну криваву пляму, нагадуючи розбите на пательні яйце з двома жовтками. З ніздрі, схоже на тверду «козу», стирчало ікло. Але найгірше було те, що обличчя істоти світилося темно-зеленим, неначе на її шкіру нанесли тонкий шар флуоресцентної мазі.
Побачивши їх, старий прожогом метнувся в ліс, тільки побита ліра лишилася лежати на землі.
– Господи! – скрикнув Едді. Якщо то був нахожий, він сподівався більше ніколи на них не натрапляти.
– Едді, стоп! – закричав Роланд і вперся долонею в панель приладів, бо старий «форд» різко загальмував, здійнявши куряву, неподалік від того місця, куди метнувся старий. – Підніми задню кришку, – сказав він, відчиняючи дверцята. – І дістань мого овдовлювача.
– Роланде, ми взагалі-то трохи поспішаємо, а до Черепахової алеї ще три милі на північ. Мені здається, нам варто…
– Заткни свого дурного рота і дістань його! – прогримів Роланд. А наступної миті вже мчав у бік лісу. Набравши в легені побільше повітря, стрілець гукнув навздогін блукальцю, та так, що від його голосу Едді холодом обдало. Двічі-тричі він чув, щоб Роланд говорив таким тоном, але вже встиг призабути, що в його венах текла кров великого Короля.
Кількох його фраз Едді не зміг зрозуміти, але зрештою одну таки розібрав:
– Тож підійди, о Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!
Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.
Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.
Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.
– Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?
У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому – пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, – і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.
– Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?
– О так, любий володарю, – схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.
– Скільки вас таких у тутешніх краях? – спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.
Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.
– Дела, стрільцю, – сказав старий, – бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно білпет кобер кан. Ай Чевін девар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…
– Скільки дан девар?
Істота замислилася над Роландовим питанням, потім розчепірила пальці (їх було десять, Едді порахував) й показала п’ять разів. П’ятдесят. Хоча п’ятдесят чого, Едді гадки не мав.
– І Дискордія? – різко спитав Роланд. – Ти правду кажеш?
– О так, правду кажу я, Чевін із Чейвена, син Геміла, менестреля Південних Рівнин, що колись були мені вітчизною.
– Скажи, як називається містечко, що лежить біля замку Дискордія, і я тебе звільню.
– Ох, стрільцю, там усі мертві.
– Я так не думаю. Кажи.
– Федік! – пронизливо закричав Чевін із Чейвена, мандрівний музика, який ніколи й подумати не міг, що його життя обірветься в таких віддалених і чужих краях. Не на рівнинах Серединного світу, а біля гір Західного Мену. Зненацька він підвів своє жаске, осяване світінням обличчя до Роланда й широко розкинув руки, неначе його розпинали. – Федік на дальньому боці Краю Грому, на Шляху Променя. На Шляху Шардика, Шляху Матурина, на Дорозі до Темної в…
Один раз прогримів револьвер. Куля влучила закляклій потворі в лоб, довершивши руйнування її обличчя. Поки старий падав на спину, його плоть на очах у Едді задиміла, випаровуючись, зеленкуватим димом, прозорим, наче крило шершня. На мить Едді навіть бачив зуби Чевіна з Чейвена, що зависли в повітрі, як примарна низка коралів, а тоді зникли.
Роланд прибрав револьвер у кобуру, потім виставив мізинець і вказівний палець, що лишилися неушкодженими на його правій руці, й провів ними згори вниз перед обличчям, неначе благословляв.
– Спочивай з миром, – мовив він. Потім зняв з себе патронташ і став знову загортати в нього револьвер.
– Роланде, це був… пришелепуватий мутант?
– Еге ж, можна й так сказати, бідолашний старий. Але Родерики походять з тих країв, де я не бував, хоча перед тим, як світ зрушив з місця, вони присягли на вірність Артуру Ельду. – Він повернувся до Едді, сині очі палали вогнем на змученому обличчі. – Я не маю жодних сумнівів, що саме до Федіка збиралася Мія, щоб народити свою дитину. Те місце, куди вона забрала Сюзанну. Біля останнього замку. Згодом нам все одно доведеться повернутися до Краю Грому, але спершу треба навідатися у Федік. Бодай щось ми знаємо напевно, це добре.
– Він сказав, що йому когось було шкода. Кого?
Роланд лише похитав головою, та на питання не відповів.
Повз них промчала вантажівка «Кока-Коли», а далеко на заході прогуркотів грім.
– Федік біля Дискордії, – промимрив натомість він. – Федік Червоної Смерті. Якщо ми зуміємо врятувати Сюзанну… і Джейка… то повернемося до Калій. Та лише по тому, як закінчимо свої справи у Федіку. А коли знову звернемо на південний схід…
– Що? – стривожився Едді. – Роланде, що тоді?
– Тоді більше не зупинятимемося аж до самої Темної вежі. – Він підніс руки й дивився, як дрібно вони тремтять. Відтак перевів погляд на Едді. Його обличчя було стомлене, проте без жодних слідів страху. – Ще ніколи я не підходив так близько. Я чую, як усі мої втрачені друзі та їхні втрачені батьки шепочуть до мене. Вони шепочуть з кожним подихом Вежі.
Хвилину Едді дивився на Роланда, зачаровано і налякано. Але потім майже з фізичним зусиллям розбив чари.
– Що ж, – мовив він, рушаючи до дверцят сидіння водія у «форді», – якщо раптом котрийсь із тих голосів нашепче тобі, що казати Каллему, як його схилити до того, що нам треба, обов’язково дай мені знати.
Не чекаючи відповіді, Едді зачинив за собою дверцята. Перед його очима досі стояла картина, як Роланд опускає свого великого револьвера. Як націлює його на вкляклу постать і натискає на гачок. То був чоловік, якого він називав діном і другом. Та чи міг він напевне сказати, що так само Роланд не вчинить із ним… чи зі Сьюз… чи з Джейком… якщо серце йому підкаже, що це наблизить його до Вежі? Ні, такої певності Едді не мав. Та все ж він збирався йти з ним. Пішов би, навіть якби в душі знав – о, ні, Боже, тільки не це! – що Сюзанна померла. Бо він мусив. Бо Роланд став для нього кимось більшим за діна й друга.
– Він став мені батьком, – пробурмотів Едді собі під носа, за мить до того, як Роланд відчинив дверцята і всівся на пасажирське сидіння.
– Едді, ти щось сказав? – перепитав стрілець.
– Так, – відповів Едді. – «Швидше, заради твого батька». От що я сказав.
Роланд кивнув. Едді ввімкнув передачу, і «форд» покотив у напрямку Черепахової алеї. Все ще віддалік, але вже трохи ближче, знову прогримів грім.
Розділ IV. ДАН-ТЕТЕ
Один
Час появи дитини невпинно наближався, і Сюзанна роззирнулася навколо, знову, як навчав її Роланд, рахуючи своїх ворогів. «Ніколи не витягай зброї, – казав він, – поки не знатимеш точного числа супротивників, чи не втішишся думкою, що вони незліченні, чи не вирішиш, що настав твій час помирати». От якби ще не доводилося давати собі раду з жахливим шоломом на голові, що непрохано ліз у думки… Але хай що воно таке було, його, здавалося, не турбували Сюзаннині спроби полічити присутніх при появі на світ Міїного дитятка. І то було добре.
Головним серед присутніх був Сейр. Один з ницих, з червоною цяткою, що пульсувала посеред лоба. Ще був Скавтер, лікар між Міїних ніг, він готувався прийняти пологи. Сейр нам’яв доку боки (коли той вирішив демонструвати свою зарозумілість), але, мабуть, обережно, щоб це не вплинуло на його працездатність. Окрім Сейра, в залі було ще п’ятеро ницих, але розібрати вона змогла лише два імені. Того, що мав щелепу бульдога і важке випнуте черево, звали Габером. Поряд з ним стояв птахолюд з головою, порослою коричневим пір’ям, і лихими очима-намистинами, як у яструба. Цю істоту звали чи то Джей, чи то Джі. З ним їх було семеро, всі озброєні чимось схожим на автоматичні пістолети, що висіли в кріпильних муфтах. Щоразу, коли Скавтер нахилявся, його пістолет недбало погойдувався, показуючись з-під білого халата. Сюзанна вже подумки примітила його для себе.
Ще біля Мії стояли троє блідих нашорошених людиноподібних істот. Вампіри, оповиті темно-синіми аурами, – в цьому Сюзанна нітрохи не сумнівалася. Напевно, з тих, кого Каллаген називав третім типом. З ними – десятеро. Двоє вампірів мали при собі арбалети, третій був озброєний якимось електричним мечем, що наразі лише тьмяно ряхтіли. Якщо їй удасться відібрати пістолет у Скавтера (коли ти його відбереш, любко, виправила вона саму себе – бо читала «Силу позитивного мислення»[12] й досі вірила кожному слову, написаному преподобним Пілом), то першою її жертвою стане чоловік з електричним мечем. Хтозна, якого лиха могла накоїти така зброя, та дізнаватися про це Сюзанна Дін не мала ані найменшого бажання.
Ще поміж присутніх була медсестра з головою пацюка. Пульсуюче червоне око на її лобі остаточно переконало Сюзанну, що більшість ницих одягали маски, в яких ставали схожими на людей, напевно, для того, щоб не відлякувати дичину під час полювань на тротуарах Нью-Йорка. Може, й не всі вони під масками були схожі на щурів, але й на Роберта Ґоуле[13] не скидалися, це вже точно. Щуроголова медсестра була єдиною, в кого Сюзанна не помітила зброї.
Загалом одинадцятеро. Одинадцятеро у величезній і здебільшого порожній лікарні, що точно розташовувалася не під Мангеттеном, Сюзанна це відчувала. Тож якщо вона хотіла з ними розібратися, то робити це слід було саме тоді, коли всю їхню увагу буде прикуто до Міїного немовляти – її дорогоцінного дитятка.
– Лікарю, почалося! – у нервовому екстазі заверещала медсестра.
Саме так. Сюзанна перестала рахувати, бо її тілом прокотилася найжахливіша хвиля болю. Їхнім тілом. Накриваючи їх із головою. Обидві закричали в унісон.
– Тужся, тужся! – наказував Скавтер Мії.
Сюзанна заплющила очі й також стала тужитися, бо то була і її дитина… раніше була. Відчуваючи, як тілом пропливає біль, ніби вода, що нуртує, стікаючи в темряву каналізації, вона зазнала найглибшого розпачу за все своє життя. Адже дитина повністю переходила до Мії, останні кілька рядків живого повідомлення, яке Сюзанну змусили передати через власне тіло, добігали кінця. Що б там не сталося далі, ця частина закінчувалася, і Сюзанна Дін випустила на волю крик, в якому злилися воєдино полегшення і жаль, крик, що сам по собі був піснею.
А тоді, ще до того, як почався весь жах – щось настільки жахливе, що кожну найдрібнішу деталь вона пам’ятатиме, немов освітлену яскравим сяйвом, аж до дня, коли піде на галявину, де закінчується земний шлях, – вона відчула, як її зап’ястя стискає чиясь маленька гаряча рука. Під важким неприємним натиском шолома Сюзанна повернула голову. Вона чула власне важке дихання. Їхні з Мією погляди зустрілися. Мія розтулила рот і вимовила одне слово. За криком Скавтера, котрий нахилився вперед, зазираючи Мії між ніг і тримаючи напоготові щипці, Сюзанна не могла його почути. Але почула і зрозуміла, що Мія намагалася виконати свою обіцянку.
«За першої ж нагоди я тебе звільню», – сказала якось її викрадачка. І те слово, що його Сюзанна тепер чула в своїй голові й прочитала по губах жінки, що народжувала, було часит.
Сюзанно, ти мене чуєш?
Чую тебе дуже добре, – відповіла Сюзанна.
І пам’ятаєш нашу домовленість?
Еге ж. Я допомагаю тобі з дитятком втекти від цих виродків, якщо мені це вдасться. А…
А якщо не вдасться, вбий нас! – несамовито прокричав голос, гучний, як ніколи. Сюзанна відчувала, що частково цей ефект викликав кабель, що їх поєднував. – Скажи це, Сюзанно, дочко Дена!
Я вб’ю вас обох, якщо ви…
Вона замовкла. Втім, Мія, здавалося, лишилась задоволена, і то було добре, бо Сюзанна не змогла б здійснити свій намір, якби від цього залежали їхні життя. Раптом її погляд зупинився на стелі велетенської зали, понад рядами ліжок. І там вона побачила Едді та Роланда. Їхні розпливчасті фігури ширяли під стелею, то виступаючи, то западаючи, дивлячись на неї, наче фантомні риби.
Знову біль, та цього разу не такий сильний. Вона відчувала, як напружуються в потугах стегна, проте це відчуття здавалося якимось далеким. І неважливим. Зараз мало значення лише те, чи справді вона може вірити своїм очам. Може, це її перенапружена свідомість, прагнучи порятунку, витворила цю галюцинацію, щоб хоч якось її втішити?
У це вона повірити могла. І повірила б, якби Едді та Роланд обидва не були голі, а навколо них не плавав різний непотріб: сірникова коробка у вигляді книжечки, горішок, попіл, монета. І килимок, Боже милосердний! Автомобільний килимок з написом «ФОРД».
– Лікарю, показалася голів…
Пролунав жалібний писк, бо лікар Скавтер, аж ніяк не джентльмен, безцеремонно відіпхнув медсестру Щуриху ліктем і нахилився ще ближче до того місця, де сходилися Міїні стегна. Неначе збирався витягти дитятко зубами. Яструбоподібна істота, яку звали чи то Джей, чи то Джі, збуджено балакала якоюсь деркотливою мовою з тим, що звався Габер.
«Вони насправді тут, – подумала Сюзанна. – Килимок це доводить». Як саме килимок це доводив, вона не знала, але доводив. І вона вимовила самими губами те слово, яке дала їй Мія: часит. То був пароль. Щонайменше він відчиняв одні двері. Ймовірно, безліч дверей. Сумніватися в Міїній правдивості навіть не спало Сюзанні на думку. Бо вони були поєднані: не лише кабелем і шоломами, а чимось первісним (і набагато могутнішим) – народженням дитини. Ні, Мія не збрехала.
– Тужся, ти, клята ледача сучка! – проревів Скавтер, і зненацька Едді та Роланд зникли назовсім, розчинившись у стелі, неначе їх здмухнуло самою лише силою подиху цього чоловіка. І, наскільки зрозуміла Сюзанна, це справді було так.
Вона перевернулася на бік, відчуваючи, що волосся прилипло до голови, а піт із тіла струменить галонами. Вона підтягнулася трохи ближче до Мії, ближче до перехресного карбування на руків’ї автоматичного пістолета, що теліпався у Скавтера під халатом.
– Лежи тихо, сестро, послухай мене, прошу, – сказав один з ницих і торкнув Сюзанну за руку. Його долоня була холодна і в’яла, вся в якихось товстих кільцях. Від цього дотику її шкірою побігли мурашки. – За хвилину все скінчиться, а тоді настануть зміни в усіх світах. Побачиш, як він приєднається до Руйначів у Краю Грому…
– Стули пельку, Стро! – увірвав Габер і штурхонув того, хто намагався заспокоїти Сюзанну. А тоді знову всю свою увагу звернув на пологи.
Стогнучи, Мія вигнулася у спині. Щуроголова медсестра поклала руки їй на стегна й обережно притисла їх до ліжка.
– Нє, нє, стегнами тужся.
– Іди в сраку, суко! – заверещала Мія. Але Сюзанна відчула лише невиразний посмик її болю, та й усе. Зв’язок між ними слабшав.
Збираючи докупи всю свою здатність зосередитися, Сюзанна закричала у криницю свого мозку.
– Гей! Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?
– З’єднання… завершено, – промовив приємний жіночий голос. Як і раніше, звучав він у Сюзанниній голові, але тепер здавався нечітким і не страшнішим за голос по радіо, що через якісь атмосферні завади лине наче здаля. – Повторюю: з’єднання… завершено. Сподіваємося, ви й надалі обиратимете продукцію «Північного центру позитроніки», що відповідає всім потребам покращення роботи мозку. А також продукцію Корпорації «Сомбра», лідера розумових телекомунікацій з десятитисячних років!
Десь у надрах Сюзанниної голови пролунало зубодовбальне БІ-ІІІІП, і зв’язок обірвався. Це стало зрозуміло не лише з того, що приємний жіночий голос зник, а з усього разом. Відчуття було таке, наче Сюзанна звільнилася з пастки, яка болюче стискала все тіло.
Мія знову закричала, і Сюзанна закричала теж. Але не лише тому, що не хотіла, аби Сейр і його поплічники збагнули, що зв’язок між ними увірвався. Її туга була щира й справжня. Вона втратила жінку, що по-своєму стала їй сестрою.
Сюзанна! Сьюз, ти там?
Зачувши цей новий голос, вона аж зіп’ялася на лікті, на мить геть забувши про жінку поруч із собою. То був…
Джейк? Це ти, дорогенький? Це ж ти, правда? Ти мене чуєш?
ТАК! – закричав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…
Голос обірвався, але перед тим вона встигла почути віддалений гуркіт пострілів. Джейк у когось стріляв? Малоймовірно. Швидше за все, хтось стріляв у самого Джейка.
Два
– Зараз! – закричав Скавтер. – Давай, Міє! Тужся! Заради твого життя! З усіх сил! ТУЖСЯ!
Сюзанна спробувала підкотитися ближче до Мії – О, я тривожуся і хочу, щоб мене втішили, бачите, яка я стривожена, стривожена і хочу, щоб втішали, от і все, – але Стро відтягнув її назад. Гофрований сталевий кабель розгойдувався і розтягувався між ними.
– Тримай дистанцію, суко, – порадив Стро, і Сюзанні вперше спало на думку, що вона може зазнати невдачі, що до пістолета Скавтера її можуть не допустити. Чи до будь-чийого пістолета.
Мія знову закричала, кличучи чужою мовою якогось чужого бога. Вона знову спробувала піднятися над ліжком, і знову медсестра (Алія, згадала Сюзанна, її звали Алія) притисла її до простирадла. А Скавтер, схоже, задоволений, щось уривчасто викрикнув і викинув щипці.
– У чому річ, нащо ти це зробив? – владно запитав Сейр. Простирадло під Мією змокріло від крові, і бос, здавалося, стривожився.
– А вони не потрібні! – безтурботно відповів Скавтер. – Вона створена для виношування й народження дітей, на полі вродила б, збираючи рис, і рядка не пропустила б.
Скавтер хотів було взяти велику миску, що стояла на ліжку поряд, але передумав, зрозумівши, що не встигне, і натомість підставив під Міїне лоно свої рожеві руки без рукавичок. І цього разу, коли Сюзанна зробила чергову спробу підсунутися ближче, Стро її не зупинив. Усі: і вампіри, і ниці люди, – затамувавши погляд, спостерігали за останнім етапом пологів, скупчившись у ногах двох зсунутих докупи ліжок. Лише Стро й досі лишався близько до Сюзанни. Вампіра зі світловим мечем щойно відсунули далі. Вона вирішила, що першим буде Стро.
– Ще раз! – прокричав Скавтер. – Заради твоєї дитини!
Подібно до ницих і вампірів, Мія геть забула про Сюзанну. Погляд її сповнених болю очей зосередився на Сейрі.
– Сер, ви залишите його мені? Будь ласка, скажіть, що я зможу його мати, хоча б ненадовго!
Сейр узяв її за руку. Маска, що вкривала його справжнє обличчя, всміхнулася.
– Так, моя люба, – пообіцяв він. – Дитя буде твоїм ще довгі роки. Тільки зроби ще одне маленьке зусилля, натужся.
«Міє, не вір, він бреше!» – закричала Сюзанна, але крик пішов у нікуди. Хоча то було й на краще. Для неї ж ліпше, якщо про неї наразі забудуть.
Сюзанна повернула хід думок в інший бік.
Джейк! Джейку, де ти?
Відповіді не було. Погано. Будь ласка, Господи, зроби так, щоб він був ще живий.
Може, він просто зайнятий. Тікає… ховається… стріляє. Мовчанка не обов’язково означає, що він…
Тужачись, Мія вивергнула з себе низку непристойностей. Губи її піхви, вже й без того розширеної, розійшлися ще більше, і з них полився струмок крові, долучаючись до брудного трикутника на простирадлі. А тоді, в ясно-червоній масі, Сюзанна побачила корону з білого та чорного. Білим була шкіра. Чорним – волосся.
Чорно-біла цятка стала знову занурюватись у ясно-червоне, і Сюзанна подумала, що дитина вирішила повернутись, що вона не готова прийти в цей світ. Але Мії набридло чекати. Вона штовхнула, наскільки стало сили. Її руки, стиснуті в кулаки, тремтіли перед очима, очі звузилися до щілин, зуби вишкірилися. Посередині лоба небезпечно пульсувала вена, ще одна виступила на горлі.
– ХЕЙЯАААА! – закричала вона. – КОМАЛА, МІЙ МАЛИЙ! КОМАЛА, ПРИЙДИ, ПРИЙДИ!
– Дан-тете, – промурмотів Джей, людина-яструб, і решта підхопили шанобливо й пошепки: – Дан-тете, дан-тете… комала дан-тете. Поява маленького бога.
Цього разу показалася не лише маківка – уся голівка дитини ринула вперед. Сюзанна побачила її ручки, стиснуті на скривавлених грудях у крихітні кулачки, що тремтіли від повноти життя. Побачила сині очі, широко розплющені, що вражали своїм свідомим виразом і подібністю до Роландових. Побачила чорні, як сажа, вії, оздоблені крихітними намистинами крові, первісними прикрасами новонароджених. Сюзанна побачила – і ніколи б не змогла забути, – як нижня губа немовляти на мить зачепила внутрішню губу материної вульви. Рот дитини на мить розтулився, оголивши ряд досконалих маленьких зубок на нижній щелепі. То були саме зуби (не ікла), але бачити їх у роті немовляти було моторошно. Так само в Сюзанни побігли мурашки від вигляду пеніса малюка, непропорційно великого й ерегованого. Здавалося, він довший за Сюзаннин мізинець.
Виючи від болю й тріумфу, Мія зіп’ялася на лікті. Її очі вилазили з орбіт, з них струменіли сльози. Коли Скавтер спритним рухом підхопив дитину, вона залізною хваткою вхопила Сейра за руку. Той вереснув і спробував звільнитися, але з таким самим успіхом він міг би… ну, скинути з себе руку помічника шерифа в Оксфорді, штат Міссісіпі. Тихі наспіви стихли, й на мить запанувала шокована тиша. Своїм загостреним до межі слухом Сюзанна виразно чула, як скрегочуть кістки в зап’ястку Сейра.
– ВІН ЖИВИЙ? – пронизливо заверещала Мія в обличчя переляканого Сейра, забризкуючи його слиною. – СКАЖИ МЕНІ, МЕРЗЕННЕ ШЛЬОНДРИНЕ ПОРІДДЯ, ЧИ МІЙ СИН ЖИВИЙ?
Скавтер підняв немовля, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні. Карі очі лікаря зустрілися з синіми очима дитини. Поки малий висів у повітрі з виклично настовбурченим пенісом, Сюзанна добре роздивилася на його лівій п’ятці багряну пляму, що виглядала так, наче ту ніжку вмочили в кров якраз перед тим, як немовля залишило утробу матері.
Замість поляскати малого по сідничках, Скавтер вдихнув повітря і видихнув короткими подмухами просто йому в очі. Міїне дитятко заблимало очима від кумедного (і, поза сумнівом, людського) подиву. Потім саме вдихнуло повітря, на мить затримало його, а тоді видихнуло. І хай там ким він був: Королем Королів чи руйначем світів, – але про себе цей хлопчик повідомив так само, як і безліч дітей до нього – голосним сердитим плачем. Зачувши його, Мія сама розридалася від щастя. Демонічні створіння, що скупчилися навколо породіллі, були прислужниками Багряного Короля, але це не залишило їх незворушними перед тим, що відбулося щойно на їхніх очах. Вони вибухнули шаленими аплодисментами та сміхом. І Сюзанна з огидою піймала себе на тому, що сміється й плескає в долоні разом з ними. Немовля роззирнулося навколо, й на його обличчі читався щирий подив.
Мія плакала, з її носа звисала прозора шмаркля. Вона простягнула руки.
– Дайте мені його! – плачучи, зажадала вона. Так, плакала Мія, нічия дочка й одного мати. – Дайте мені його потримати, прошу, дайте мені мого сина! Я хочу обійняти своє дитятко! Мого дорогоцінного синочка!
І немовля повернуло голову на звук материного голосу. Сюзанна сказала б, що це неможливо, але так само неможливим, звісно, було, щоб дитина народилася, усвідомлюючи все навколо, з повним ротом зубів та ерекцією. Проте в усьому іншому малюк здавався Сюзанні цілковито нормальним: повнощокий і зграбненький, схожий на людську дитину, а тому чудовий. Так, на його п’ятці була червона пляма, але скільки людських дітей, з кожного погляду нормальних, народжувалися з різними родимими плямами? Хіба її рідний батько, як говорила родинна легенда, не народився з плямою на всю руку? А цієї мітки на п’ятці ніхто й не помітить, хіба що на пляжі.
Все ще тримаючи новонародженого на рівні свого обличчя, Скавтер глянув на Сейра. Повисла пауза, під час якої Сюзанна могла легко вихопити у Сейра пістолет. Але навіть не подумала це зробити. Вона забула про все: про Джейків телепатичний крик, навіть про дивний візит Роланда та її чоловіка. Так само, як Джея, Стро, Габера і решту, її полонило диво народження дитини у цьому змученому, зношеному світі.
Сейр майже непомітно кивнув, і Скавтер опустив малого Мордреда, що досі лементував (і досі озирався через плече на свою матір), у Міїні розкриті обійми.
Мія одразу розвернула його до себе обличчям, щоб мати змогу подивитися на нього, і в Сюзанни все похололо всередині від жаху. Бо Мія збожеволіла. Це ясно читалося в її очах, це видно було з того, як її губи водночас кривилися і всміхалися, а слина, рожева й густа від крові з покусаного язика, стікала цівками на підборіддя. Але найбожевільнішим був її тріумфальний сміх. Можливо, здоровий глузд повернувся б до неї прийдешніми днями, але…
«Сучці знесло дах, вона не оклигає, – не без співчуття сказала Детта. – Її зламало те, що доносила його і народила, їй труба, ти розумієш це не гірше за мене».
– О, який красунчик! – затуркотіла Мія. – Які в тебе сині оченята, а шкіра біла, немов небо перед першим снігом на Широку Землю! Які в тебе пиптики – мов ягідки, який маленький краник, а яєчка гладенькі, наче персики! – Вона роззирнулася. Спершу глянула на Сюзанну. Її погляд ковзнув, не затримуючись на Сюзанниному обличчі, без найменшого натяку на впізнавання, і перекинувся на решту присутніх. – Дивіться, яке в мене дитятко, ви, безталанні, ви, ґоніки, мій скарб, моя крихітка, моє хлопченятко! – вона кричала їм, вимагала, сміючись божевільними очима і плачучи викривленим ротом. – Дивіться, заради кого я пожертвувала вічністю! Дивіться на мого Мордреда, добре його розглядайте, бо щастя побачити когось такого, як він, вам не випаде більше ніколи!
Важко дихаючи, вона вкривала поцілунками закривавлене обличчя немовляти, яке пильно дивилося на неї, аж поки її вимащений рот не почав нагадувати губи п’янички, що намагалася накласти помаду. Вона сміялася і цілувала пухкеньке подвійне підборіддя немовляти, його сосочки, його пупок, кінчик пеніса і – підіймаючи його тремтячими руками все вище й вище, дитину, яку вона збиралася назвати Мордредом і яка роздивлялася її круглими оченятами, в яких застиг кумедний вираз щирого подиву, – поцілувала його коліна, а потім кожну крихітну ніжку. Сюзанна почула перше поцмокування в тій залі: не дитя смоктало груди матері, а Мія цмокала кожен бездоганної форми пальчик.
Три
«Твоя дитина – смертний вирок моєму дінові, – холодно подумала Сюзанна. – Найменше, що мені варто зараз зробити, – вихопити у Скавтера пістолет і пристрелити її. Справа двох секунд».
З її спритністю, надприродною спритністю стрільця, це, найпевніше, була правда. Але вона відчула, що не може поворухнутися. Багато фіналів цієї дії п’єси вона передбачала, але тільки не той, у якому Мія з’їде з глузду, у жодному разі не той, і це заскочило її зненацька. Сюзанні спало на думку, що їй справді пощастило, коли зв’язок між ними через прилад «Північного центру позитроніки» увірвався, інакше бути б їй зараз так само божевільною, як Мія.
Але зв’язок може повернутися, сестро, – ти не думаєш, що тобі краще поквапитися, поки ще є така змога?
Та вона не могла, в тому-то й річ. Вона закам’яніла від подиву, досі перебувала в його полоні.
– Негайно це припини! – заверещав Сейр. – Твоє завдання – не облизувати його, а годувати! Якщо хочеш, щоб він залишився у тебе, ворушися! Дай йому груди! Чи мені покликати годувальницю? Багато хто з жінок дав би собі очі виколоти за таку можливість!
– НІЗАЩО… В… ЖИТТІ! – сміючись, викрикнула Мія, але немовля опустила і нетерпляче шарпонула просту білу сорочку, оголюючи груди. Сюзанна зрозуміла, чому чоловіки в захваті від неї. Навіть зараз, після пологів, її груди були досконалими півкулями з кораловими кінчиками, що здавалися призначеними радше для чоловічих пестощів, ніж для вигодовування дитини. Мія піднесла до них немовля. Спочатку хлопчик жадібно накинувся на грудь, але не менш кумедно, ніж перед тим витріщався на матір: обличчям ударився об сосок і наче відсахнувся. Проте повторна спроба була вже вдалішою: рожевий бутончик його рота зімкнувся на затверділому соску її грудей і заходився цмулити.
Не перестаючи сміятись, Мія погладила сплутані й просяклі кров’ю чорні кучері. Сюзанні той сміх здався криком.
Важкою ходою до них наблизився робот. Зовні дуже подібний до Енді, робота-вістового – та сама худа статура, той самий височенний зріст (сім-вісім футів), ті самі електрично-сині очі, те саме блискуче тіло з безліччю металевих суглобів. В руках він тримав велику скляну коробку, повну зеленого світла.
– На біса ця довбана штука? – гаркнув Сейр, розлючений і заінтригований водночас.
– Це інкубатор, – пояснив Скавтер. – Я подумав, що береженого бог береже.
Коли він повернувся, щоб подивитися, його наплічна кобура гойднулася в бік Сюзанни. То був найкращий з усіх можливих шансів, іншого такого могло й не випасти, вона це розуміла. Але скористатися ним не встигла, бо Міїне дитятко змінилося.
Чотири
Сюзанна побачила, як гладенькою шкірою немовляти, від маківки до заплямованої п’яти, пробігло червоне світло. І того світла був не потік, а спалах, що освітив дитину ззовні: в цьому Сюзанна готова була заприсягтися. А тоді, поки хлопчик, стискаючи губами Міїн сосок, лежав у неї на животі, що тепер став пласким, червоний спалах змінився чорнотою, що росла й розпросторювалася, перетворюючи малюка на темного гнома, на негатив того рожевого немовляти, що вийшло з Міїного лона. Водночас його тіло почало зіщулюватися, а ноги видовжувалися і зливалися з животом. Його голова поповзла вниз, тягнучи за собою Міїну грудь, вростаючи у шию, що роздмухувалася, як горло у жаби. Очі почорніли, та потім знову стали синіми.
Сюзанна спробувала закричати, але не змогла видушити з себе ні звуку.
На боках чорного створіння виступили пухлини, з яких прорвалися назовні лапи. Червоний знак на п’яті досі було видно, але ось він уже став маленькою плямою, як ясно-червона мітка на череві чорної вдови. Павук – ось чим була ця істота. Втім, і від немовляти щось залишилося. На спині в павука виднів білий наріст, у якому Сюзанна розгледіла крихітне деформоване обличчя й сині іскри-очі.
– Що?.. – промовила Мія і знову спробувала зіп’ятися на лікті. З її груді потекла кров, яку немовля пило, як молоко, жадібно, не втрачаючи ні краплини. Біля Мії непорушно застиг, як вирізьблений з каменю, Сейр. Очі йому полізли на лоба, а рот розтулився. Вочевидь він очікував від народження цієї дитини чогось іншого (хай там чого йому наказали очікувати). Детта в Сюзанні по-дитячому злостиво зраділа, забачивши його розгублений вираз. Він скидався на гумориста Джека Бенні,[14] що випрохував у публіки сміх.
На одну-єдину мить Мія, здавалося, збагнула, що сталося, бо її обличчя почало видовжуватися від жаху впізнавання і, напевно, болю. Та потім усмішка, та янгольська усмішка мадонни, повернулася до неї. Вона простягнула руку й погладила потвору на своїх грудях, яка досі змінювала свою подобу, чорного павука з крихітною людською голівкою і червоною позначкою на щетинястому череві.
– Ну хіба він не красень? – вигукнула вона. – Хіба мій син не красень? Він гарний, як літнє сонечко!
То були її останні слова.
П’ять
Її обличчя радше не застигло, а знерухоміло. Щоки, чоло й горло, ще за хвилину перед тим червоні від пологової натуги, набули парафіново-білої барви пелюсток орхідеї. Блискучі очі зупинилися в очницях. Зненацька Сюзанні здалося, що вона дивиться не на жінку в ліжку, а на малюнок жінки. Напрочуд вдалий малюнок, та все одно щось створене на папері чорним олівцем і кількома блідими кольорами.
Сюзанна згадала, як повернулася до готелю «Плаза-Парк-Хаятт» після перших відвідин принадного замку Дискордія і як прийшла сюди, у Федік, після останньої своєї розмови з Мією в простінку між фортечними зубцями. Як небо, і замок, і сам камінь зубчастої стіни розірвалися. І зненацька, немовби сама її думка це спричинила, Міїне обличчя розірвалося теж, від лінії волосся до підборіддя. Нерухомі осклянілі очі завалилися на один бік, губи роз’єдналися на дві вищирені усмішки-близнючки. Але з тріщини, що все ширшала, полилася не кров – звідти посипався білий порошок із затхлим запахом. Сюзанні пригадалися уривки з Т. С. Еліота
(пусті люди напхані люди голова повна соломи)
та Льюїса Керролла
(та ви ж лише колода карт)
а тоді Міїн дан-тете підвів свою невимовно бридку голову від першої своєї їжі. Його вимащені кров’ю губи розійшлися, і він вмостився, шукаючи опори нижніми лапами, на материному животі, що западався буквально на очах. Верхні лапи, здавалося, були спрямовані на Сюзанну.
Павук заверещав від тріумфу. І якби тієї миті він вирішив напасти на другу жінку, що виносила його в собі, Сюзанна Дін відправилася б на той світ слідом за Мією. Та натомість він повернувся до здутої груді, з якої зробив свій перший ковток, і відірвав її від тіла. Пережовував неквапом, плямкаючи. За мить він пірнув головою в утворену діру, і біле людське обличчя павука зникло, а Міїне лице тимчасом засипав пил, що валив з голови. Пролунав різкий звук, наче запрацював промисловий насос, і Сюзанна подумала: «Він висмоктує з неї всю рідину, всю вологу, що залишилася. Боже, який він! Розпухає на очах! Наче п’явка на кінській шиї!»
Саме тоді голос зі сміховинно англійським акцентом (та гордовитими нотками слуги, що все життя пропрацював у джентльмена) сказав:
– Певепрофую, панове, але навіщо вам тепер інкубатор? Дозволю собі зауважити, що ситуація дещо змінилася.
Цей голос привів Сюзанну до тями. Однією рукою вона сперлася на ліжко, підводячись над ним, а другою вхопилася за автоматичний пістолет Скавтера. Смикнула, проте пістолет тримав ремінець, перекинутий через руків’я, і зірвати його не вдалося. Тоді Сюзанна намацала вказівним пальцем запобіжник і пересунула його. І повернула пістолет разом з кобурою до грудної клітки Скавтера.
– Якого дідь… – почав він, але тут вона натиснула середнім пальцем на гачок, водночас що стало сили смикаючи за кобуру. Грубі ремені, якими пістолет кріпився до плечей Скавтера, витримали, але тонший, той, що притримував руків’я, лопнув. Тож коли Скавтер повалився боком на підлогу, намагаючись подивитися вниз на чорну діру в своєму білому халаті, з якої курився димок, його пістолет залишився в руках у Сюзанни. Одразу ж вона застрелила Стро і вампіра з електричним мечем. Якусь мить вампір ще стояв і витріщався на бога-павука, що попервах був такий схожий на немовля, а тоді його аура згасла, як свічка. А разом з нею зникла й плоть. У повітрі залишилися стояти лише порожні джинси, в які було заправлено пусту сорочку. Наступної миті вони впали на підлогу.
– Вбийте її! – закричав Сейр, хапаючись за власний пістолет. – Вбийте цю суку!
Сюзанна відкотилася подалі від павука, що сидів на трупі своєї матері, яка все зменшувалася у розмірах. Падаючи з ліжка, вона силкувалася зірвати з себе шолом. Тіло пронизав пекельний біль, їй уже здавалося, що шолом не відпустить, але потім вона впала на підлогу, вільна від нього. Шолом звисав збоку від ліжка, обрамлений бахромою з її волосся. Павук, скинутий зі свого сідала, коли тіло його матері смикнулося, сердито зашипів.
Над головою в неї прокотилася черга пострілів, і Сюзанна притьмом закотилася під ліжко. Одна куля брязнула об пружину. Побачивши волохаті ноги щуроголової медсестри, Сюзанна випустила кулю їй в коліно. Істота закричала, розвернулася і пошкутильгала геть, волаючи на все горло.
Сейр схилився, націлюючи дуло пістолета на ліжко туди, де лежало Міїне тіло. У простирадлі вже видніли три чорні діри від пострілів. Та не встиг він зробити четверту, як павук простягнув лапу й провів нею по його щоці, роздираючи маску й оголюючи волохате обличчя. Сейр із криком відсахнувся. Павук повернувся до нього і невдоволено щось пропхинькав. Білий горб з людським обличчям на його спині розлючено сяйнув очима, застерігаючи, щоб Сейр не наближався до його трапези. Відтак його увагу знову полонила жінка, яку вже й жінкою назвати було годі: вона більше скидалася на рештки якоїсь неймовірно стародавньої мумії, що вже струхла на ганчір’я і порох.
– Я скажу так: мене це справді трохи спантеличує, – зазначив робот з інкубатором у руках. – Чи варто мені зараз піти? Я можу повернутися, коли ситуація проясниться.
Сюзанна змінила напрям і викотилася з-під ліжка. А там побачила, що двоє ницих уже дали драла. Яструб Джей нерішуче застиг, не знаючи, на що зважитися. Залишатися чи тікати? Сюзанна вирішила за нього, всадивши кулю в лискучу коричневу голову. В усі боки порснули пір’я та кров.
Сюзанна підвелася, наскільки була змога, спираючись на ліжко для рівноваги й цілячись поперед себе з пістолета Скавтера. Її кулі спостигли чотирьох. Щуроголова медсестра та інший ниций утекли. Сейр кинув пістолета й намагався сховатися позаду робота з інкубатором.
Сюзанна пристрелила двох вампірів, що залишилися, і ницого з мордою бульдога. Цей Габер про неї не забув: він утримував позиції і чекав нагоди вистрелити. Але вона була спритніша і з відчуттям глибокої сатисфакції подивилася, як він падав на спину. Габер, подумала вона, був найнебезпечнішим з усіх.
– Мадам, а чи не могли б ви мені сказати… – почав робот, і Сюзанна двома пострілами в його сталеве обличчя згасила сині електричні очі. Про цей фокус вона чула від Едді. Одразу ж озвалася оглушлива сирена. В Сюзанни було таке відчуття, що вона напевне оглухла б, якби довелося слухати її довго.
– МЕНЕ ОСЛІПЛЕНО ШЛЯХОМ ОБСТРІЛУ! – волав робот, не втративши, проте, свого абсурдного акценту: чи-не-бажаєте-чашечку-чаю-мадам. – НУЛЬОВА ВИДИМІСТЬ, ПОТРЕБУЮ ДОПОМОГИ, КОД СІМ, ПОВТОРЮЮ, ПОТРІБНА ДОПОМОГА!
Здійнявши вгору руки, Сейр вийшов з-за металевої спини й відступив убік. Через завивання сирени й балаканину робота Сюзанна не могла його чути, але по губах того покидька прочитала: здаюся, чи не відпустите ви мене під обіцянку не воювати?
Від цієї кумедної думки Сюзанна всміхнулася, не усвідомлюючи, що всміхається. Бо цей усміх був без тіні гумору й жалю та означав лиш одне: вона шкодувала, що не змусить його лизати кукси своїх ніг, як він змусив Мію вилизувати його чоботи. Але для цього було замало часу. В тому, як розтяглися її губи, він побачив свою смерть і розвернувся, щоб тікати, і тієї ж миті Сюзанна двічі вистрелила йому в потилицю – раз за Мію і раз за панотця Каллагена. З черепа Сейра порснули мізки й кров. Він ухопився за стіну, спробував втриматися за полицю, повну різного причандалля, і звалився мертвий на підлогу.
Тепер Сюзанна взяла в приціл бога-павука. Крихітна людська голова на його чорній волохатій спині втупилася в неї синіми очима, такими моторошно подібними до Роландових, що палали від люті.
Ні, ти не можеш! Ти не повинна! Бо я єдиний син Короля!
Не можу? – відповіла вона думкою на думку, прицілюючись. – О, любчику, тут ти… дуже… ПОМИЛЯЄШСЯ!
Але натиснути на гачок не встигла, бо хтось вистрелив у неї ззаду. Повз шию, вжаливши, просвистіла куля. Сюзанна відреагувала миттєво: повернулася і кинулася боком у прохід. Один з ницих, що дав драла, набрався хоробрості й повернувся. Сюзанна прикінчила його двома кулями в груди, змусивши тим самим смертельно пошкодувати про свій учинок.
Вона розвернулася, жадаючи продовження – так, саме цього вона хотіла, для цього була створена і завжди схилялася перед Роландом, котрий показав їй це, – але решта або були мертві, або давно кинулися навтьоки. Павук, переставляючи лапи, спустився з ліжка, залишивши труп своєї матері, подібний до пап’є-маше. Голова немовляти на мить повернулася до Сюзанни.
Ти пропустиш мене, Чорнушко, інакше…
Вона вистрелила, але перечепилася через простягнуту руку людини-яструба, тож куля, яка мала б убити почвару, трохи відхилилася від курсу й лише відірвала одну з восьми волохатих лап. З того місця, де лапа з’єднувалася з тілом, потекла жовтувато-червона рідина, більше схожа на гній, ніж на кров. Створіння заверещало від болю й подиву. Нескінченне циклічне ревіння робота притлумило цей крик, але Сюзанна чітко і ясно почула його в своїй голові.
Я помщуся тобі! Мій батько і я, ми тобі помстимося! Ми змусимо тебе благати про смерть!
У тебе не буде такої змоги, любчику, – телепатично сказала Сюзанна, намагаючись вкласти у свою відповідь усю впевненість, на яку тільки була спроможна, адже не хотіла, щоб істота розгадала її думку: в автоматичному пістолеті Скавтера більше не було набоїв. Вона ретельно прицілилася, хоча в цьому вже й не було потреби, і павук стрімголов шаснув геть, спершу метнувся за спину робота, що не змовкав, а далі зник у темряві дверного проходу.
Гаразд. Нічого доброго, звісно, кінець бою не найкращий. Та принаймні вона лишилася жива, а це вже само по собі було грандіозно.
А те, що всі члени банди сея Сейра або лежали мертві, або розбіглися? Теж непогано.
Сюзанна викинула пістолет Скавтера й вибрала собі інший, цього разу «Вальтер-ППК». Його вона витягла з кріпильної муфти, яку носив на собі Стро. Попорпавшись у нього в кишенях, знайшла дюжину запасних обойм. Зважувала ще, чи не додати до свого арсеналу електричний вампірів меч, та потім відкинула цей варіант. Завжди ліпше застосовувати те, з чим ти обізнана.
Вона спробувала встановити телепатичний зв’язок із Джейком, але, не почувши власних думок, повернулася до робота.
– Гей, здорованю! Може, заткнеш свою кляту сирену?
Вона й гадки не мала, чи це спрацює, але подіяло. Миттєво запанувала тиша, чудова й дотикальна, приємна, як мокрий шовк. Тиша могла бути корисною. У разі контратаки вона б почула наближення ворога. А брудна правда полягала в тому, що Сюзанна сподівалася контратаки, хотіла, щоб вони повернулися, і байдуже, безглуздо це чи ні. У неї був пістолет і шаленіла у венах кров. Лише це мало значення.
(Джейку! Джейку, ти чуєш мене, малий? Якщо чуєш, озвися до своєї старшої сестрички!)
Нічого. Навіть тріскотняви пострілів віддалік. Він був поза…
А тоді одне-єдине слово – та й чи слово то було?
(вімове)
А найважливіше – чи був то Джейк?
Вона не знала напевне, але думала, що так. Та й слово було їй звідкілясь знайоме.
Сюзанна зібрала докупи всю свою здатність зосередитися, щоб цього разу вже покликати гучніше, але раптом їй сяйнула дивна думка, надто сильна, щоб списати її на інтуїцію. Джейк зачаївся і намагався сидіти тихо. Він що… сховався? А може, готувався вистрибнути з засідки? Ідея здавалася божевільною, але хтозна, раптом у нього теж розбушувалася кров? Вона не знала напевне, але подумала: він передав їй це химерне слово
(вімове)
навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.
– Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! – наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. – Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…
– То кинь його, – порадила Сюзанна.
– Але…
– Кинь його, Чамлі.[15]
– Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…
Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно – пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.
– Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!
Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.
Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.
Принаймні так вона сподівалася.
– Найджеле, підніми мене.
Загули сервомотори – робот нахилився.
– Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.
– Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.
А. Он воно що.
– Ну, – вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, – я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.
Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.
– Тепер неси мене до дверей.
– Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.
– А скільки? – не змогла приховати цікавості Сюзанна.
Коротка пауза.
– На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.
Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.
– А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? – Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.
– Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, – сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. – Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. – Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. – А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.
– Чудово! – вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і гигнуть. А й справді, вони гигнули. – Просто чудово!
– Я відчуваю, що ви засмучені.
– Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!
– Але є ще типові, – кивнув Найджел.
– Типові? Що ти маєш на увазі, типові?
– Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», – розповів їй Найджел. – Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк – Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один – дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.
«Часит, – подумала вона… майже молячись. – Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».
– Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?
– Атож, мадам.
– Віднеси мене до дверей номер дев’ять.
– Як скажете.
Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.
А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.
– Мадам? З вами все гаразд?
– Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?
– Здається, ви здригнулися.
– Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.
Шість
Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»
– Хуп, хуп! – відповів Найджел і сказав Сюзанні (довірчим тоном пліткарки, що обговорює Тих, Кому Не Пощастило): – Це Бригадир механіків, застряг там більш ніж вісімсот років тому. Напевно, якісь плати згоріли. Бідолаха! Але він досі намагається робити те, що вміє.
Двічі Найджел перепитав її, чи вона справді вважає, що його очі можна замінити. Спершу Сюзанна відповіла йому, що не знає. Вдруге (трохи жаліючи його й, безперечно, думаючи про нього як про живу істоту) спитала, що він сам думає.
– Я думаю, дні моєї служби наближаються до кінця, – зізнався він, а від його наступних слів мороз продер Сюзанні поза шкірою: – О Дискордія!
«Брати Дьєм мертві, – подумала вона, згадавши (чи був то сон? видіння? образ її Вежі, що відкрився їй?) щось із часів їхнього співжиття з Мією. Чи то було за часів її візиту до Оксфорда, штат Міссісіпі? Чи наклалося все разом? – Папа Док Дювальє мертвий. Кріста Маколіф мертва. Стівен Кінг мертвий, популярного письменника вбито під час полуденної прогулянки. О Дискордія, о втрачена!»
Але хто такий Стівен Кінг? А Кріста Маколіф?
Дорогою їм трапився ниций, що був присутній при народженні Міїного монстра. Він лежав, скрутившись, на запилюженій підлозі, наче креветка в людській подобі, з пістолетом у руці й діркою в лобі. Сюзанна зрозуміла, що він сам заподіяв собі смерть. У принципі, це мало сенс. Бо ж усе пішло не за планом, правда? Якщо Міїна дитина самотужки не зуміє дістатися до своїх, Великий Червоний Таточко розлютиться. А може, казитиметься так чи інак, навіть якщо Мордред сам якось знайде дорогу додому.
Його інший батько. Бо то був світ близнюків і віддзеркалень, і Сюзанна тепер розуміла значно більше, ніж хотілося б, з того, що бачила. Мордред також був близнюком, Джекілом і Хайдом в одній подобі, з двома батьками, чиї лиця він муситиме пам’ятати.
Інших трупів на шляху теж не бракувало, і всі вони здавалися Сюзанні самогубцями. Вона спитала Найджела, чи може він це визначити напевне (за запахом чи ще якось), але він заявив, що не спроможний на це.
– Як гадаєш, скільки їх ще тут? – спитала вона. На ту мить її кров уже достатньо охолола і вона починала нервуватися.
– Небагато, мадам. Я думаю, більшість із них уже далеко. Найпевніше, перебралися до Дерви.
– Що таке Дерва?
На це Найджел відповів, що йому, мовляв, страшенно прикро, але цю інформацію засекречено і видати її він може, лише коли почує пароль доступу. Сюзанна спробувала «часит», проте безуспішно. Так само не підійшли ні «дев’ятнадцять», ні «дев’яносто дев’ять». На цьому вона й зупинилася, подумавши, що мусить задовольнитися самим лише знанням про те, що більшості ворогів тут уже нема.
Найджел повернув ліворуч, в інший коридор, обабіч якого йшли двері. Вона попросила його зупинитися, щоб відчинити одні з них, але всередині не було нічого особливого, просто кабінет, до того ж давно покинутий, судячи з товстого шару пилюки. Сюзаннин погляд привернув плакат, що висів на стіні й зображав підлітків у шаленому ритмі танцю. Під картинкою великими синіми літерами було написано:
АГОВ, КРУТІ КОТЯРИ Й ГРАЙЛИВІ КОШЕНЯТА!
Я ВІДСМАЛЮВАВ РАЗОМ З АЛАНОМ ФРІДОМ![16]
КЛІВЛЕНД, ОГАЙО, ЖОВТЕНЬ 1954
Сюзанна була певна, що виконавцем на сцені був Річард Пеннімен. Серед клубних завсідників, таких як вона сама, вважалося добрим тоном зневажати тих, чий темп був швидшим, ніж у Філа Окса, проте Сьюз завжди мала невеличку слабкість до Літл Річарда.[17] «Чорт забирай, міс Моллі, а побавитись ви завжди готові». Напевно, то була Деттина примха.
Може, колись давно ці люди користалися дверима для подорожей в різні «де» й «коли»? Вдавалися до сили Променів, щоб перетворити певні рівні Вежі на туристичні принади?
Вона запитала в Найджела, але той відповів, що йому нічого про це не відомо. Голос у робота був зажурений: він усе ще сумував за втраченими очима.
Врешті-решт вони ввійшли до лункої ротонди. Вздовж усієї чималої окружності зали розташовувалися двері. Мармурові кахлі підлоги було викладено чорно-білою шахівницею, що її Сюзанна пам’ятала з неспокійних снів, у яких Мія годувала своє дитятко. Угорі, високо над головою, під синім склепінням, на якому зміїлося чимало тріщин, блимали сузір’я електричних зірок. Це місце нагадувало їй Колиску Лада, але ще дужче – вокзал «Гранд-Сентрал». Десь у стінах іржаво шуміли кондиціонери чи витяжки. У повітрі витав якийсь на диво знайомий запах. Після певних зусиль Сюзанна його впізнала: пахло засобом для миття «Комет». Ця марка була спонсором телегри «Правильна ціна», яку вона часом дивилася, коли вранці бувала вдома. «Я Дон Пардо, а тепер привітаймо нашого ведучого, містера Білла Каллена!» Відчувши, як запаморочилося в голові, Сюзанна заплющила очі.
Білл Каллен мертвий. Дон Пардо мертвий. Мартін Лютер Кінг мертвий, застрелений у Мемфісі. Пануй, Дискордіє!
О Господи, ці голоси, чому вони не замовкають?
Вона розплющила очі й побачила двері з написом «ШАНХАЙ/ФЕДІК» і «БОМБЕЙ/ФЕДІК», а далі ще одні – «ДАЛЛАС (ЛИСТОПАД 1963) /ФЕДІК». Інші написи було зроблено рунами, яких вона прочитати не могла. Нарешті Найджел зупинився перед дверима, які вона впізнала.
ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.
Нью-Йорк/Федік
Максимальний рівень безпеки
Усе це Сюзанна бачила на тому боці. Але внизу, під словами «ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ» зловісно блимали червоним слова:
№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ
Сім
– Що бажаєте робити далі, мадам? – поцікавився Найджел.
– Опусти мене, любчику.
Не встигла вона подумати: а що було б, якби робот відмовився це зробити, – як Найджел без вагань поставив її на підлогу. Звичним своїм способом, поповзом-підстрибом, вона підібралася до дверей і притулила до них долоні. На дотик – ні метал, ні дерево. Сюзанні здалося, що вона чує дуже слабке гудіння. Вона подумала, чи не спробувати промовити часит (свою версію «Сезам, відкрийся», як в Алі-Баби), але вирішила не завдавати собі клопоту. На дверях не було навіть ручки. Однобічні, значить, однобічні, вирішила вона. Не обдуриш.
(ДЖЕЙКУ!)
Щосили заволала вона подумки.
Відповіді не було. Навіть того слабенького
(вімове)
безглуздого слова. Вона почекала ще трохи, потім розвернулася і сіла, спершись спиною об двері. Кинула запасні обойми на підлогу між коліньми й підняла «Вальтер-ППК» у правій руці. Хороша зброя, вирішила вона, коли сидиш спиною до зачинених дверей. Їй подобалося відчувати його вагу. Колись давно її та решту навчали технік протесту, що називалися пасивним опором. Лягти на підлогу закусочної, прикрити живіт і геніталії – все, що є в тебе м’якого. Не відповідати тим, хто тебе б’є, обзиває, кляне твоїх батьків. Співати в ланцюгах, як море.[18] І що б сказали її давні друзі, побачивши, якою вона стала?
– А знаєш що? – сказала вона сама до себе. – Мені до сраки. Пасивний опір теж мертвий.
– Що, мадам?
– Нічого, Найджеле.
– Мадам, чи можу я спитати?..
– Що я роблю?
– Саме так, мадам.
– Чекаю одного друга, Чамлі. Просто чекаю друга.
Вона думала, що DNK 45932 нагадає їй своє ім’я – Найджел, але він цього не зробив. Натомість спитав, чи довго вона збирається ждати друга. Доки рак на горі не свисне, відповіла Сюзанна. Це викликало тривалу паузу. Врешті-решт Найджел спитав:
– Чи можу я йти, мадам?
– А як ти зможеш бачити?
– Я перемкнувся на інфрачервоний режим. Це гірше, ніж макробачення з потрійним збільшенням, але його вистачить, щоб дістатися до ремонтних боксів.
– Гадаєш, у ремонтних боксах буде кому тебе підлатати? – без особливої цікавості спитала Сюзанна. Вона натиснула на кнопку, що звільняла обойму з рукоятки «вальтера», і знову заштовхнула обойму на місце, відчуваючи якусь глибинну насолоду від маслянисто-металевого клацання.
– Напевне сказати не можу, мадам, – відповів Найджел, – хоча, звісно, ймовірність дуже низька, менш ніж один відсоток. Якщо ніхто не прийде, я чекатиму, як і ви.
Сюзанна кивнула, зненацька відчувши страшенну втому і певність, що скінчить свою велику подорож тут, отак, притулившись спиною до дверей. Але здаватися не можна, правда? Здаються боягузи, а не стрільці.
– Най тобі добре ведеться, Найджеле. Дякую, що підвіз. Довгих днів і приємних ночей. Сподіваюся, що ти отримаєш назад свої очі. І вибач, що прострелила їх тобі, але я була у непростому становищі й не знала, на чиєму ти боці.
– Вам теж усього найкращого, мадам.
Сюзанна кивнула. Важкі кроки Найджела віддалилися, і вона залишилася сама, сидячи спиною до дверей, що вели в Нью-Йорк.
Єдині звуки, що долинали до її вух, – іржаве напівмертве сипіння машинерії в стінах.
Розділ V. У ДЖУНГЛЯХ, ВЕЛИЧЕЗНИХ ДЖУНГЛЯХ
Один
Лише загроза, що ниці люди й вампіри вб’ють Юка, вберегла Джейка від того, щоб загинути разом із панотцем. Довго мучитися, приймаючи рішення, він не став – просто закричав
(ЮКУ, ДО МЕНЕ!)
з усієї телепатичної сили, на яку тільки був спроможний, і Юк швидко побіг за ним. Джейк промайнув повз ницих, що стояли, зачаровані черепахою, і попрямував до дверей з написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». З тьмяного помаранчево-червоного освітлення ресторану вони з Юком ступили в квадрат сліпучого білого світла і гострих, копчених пахощів їжі. В обличчя вдарила пара, гаряча й волога
(джунглі)
може, то був антураж для подальших подій
(величезні джунглі)
а може, й ні. Зір прояснився, коли звузилися зіниці, й він побачив, що це кухня «Діксі-Піґ». Колись, незадовго до приходу Вовків у Калью Брин Стерджис, Джейк ішов за Сюзанною (тільки тоді вона була Мією), коли їй ввижалося, буцімто вона прийшла на якусь величезну порожню кухню і шукає там їжу. На цю саму кухню – тільки зараз на ній вирувало життя. На залізному рожні над відкритим вогнем шкварчала велетенська свиня, і з кожною краплею жиру на заквецяні залізні ґрати полум’я спалахувало яскравіше. Обабіч стояли дві гігантські плити з мідними ковпаками витяжок, а на плитах парували каструлі заввишки з самого Джейка. Вариво в одній з них помішувало створіння з сірою шкірою, таке відразливе, що Джейк заледве спромігся не відвести гидливо погляду. По боках сірого рота з товстими губами росли бивні. Брезклі щоки звисали великими бородавчастими складками плоті. Заляпаний білий фартух і пухкий кухарський ковпак довершували кошмарну картину, накладали на полотно шар лаку. За спиною у з’яви вовтузилися в паровій хмарі ще дві істоти в фартухах. Вони пліч-о-пліч мили біля подвійної раковини посуд. В обох на шиях були хустки. З них один був людиною, хлопчиком років сімнадцяти. Другий скидався на потворного двоногого кота.
– Вай, вай, лос монстрос хлопчиська, тре каннітс ан фаунз! – заверещав шеф-кухар з бивнями на посудомийок. Джейка він не помітив. На відміну від кота – той прищулив вуха і засичав. Без зайвих роздумів Джейк метнув Орізу, яку тримав у правій руці. Тарілка пролетіла в паруючому повітрі й легко, мов ніж – масло, розітнула котячу шию. Голова з очима, що досі горіли зеленим вогнем, хлюпнула у раковину, здійнявши мильні бризки.
– Сан фай, кан діт лос! – закричав шеф. Здавалося, він не розумів, що відбувається, чи не міг зрозуміти. Він повернувся до Джейка. Очі під крутим горбкуватим підборіддям були бляклого синьо-сірого кольору – очі розумної істоти. Побачивши його спереду, Джейк збагнув, хто він такий: страхітливий кабан-бородавочник, наділений інтелектом. А це означало, що на рожні він готував свого родича. Що, схоже, не суперечило правилам «Діксі-Піґ».
– Кан фо хлопчисько айн-тет кан фа! Ші-со пан! Вай! – Кабан звертався до Джейка. І, щоб довершити божевілля: – А як не хчеш мить, то й не починай!
Інший помічник, людського роду, викрикнув якесь попередження, але шеф-кухар не звернув на нього уваги. Схоже, він вважав, що для Джейка, котрий убив його помічника, тепер просто справа честі – зайняти місце мертвого кота.
Джейк жбурнув другу тарілку, і вона врізалася в кабанячу шию, обірвавши потік балаканини. На плиту праворуч вихлюпнулося близько галона крові, зашипіло, і кухнею розійшовся нестерпний сморід від горілого. Голова кабана повернулася набік уліво і похилилася назад, але не відпала. Створіння (а зросту в ньому було футів із сім, не менше), похитуючись, зробило два кроки ліворуч й охопило руками свиню, що шкварчала на рожні. Голова відірвалася ще трохи й тепер лежала на правому плечі Шефа Кабана, витріщаючись одним оком на оповиті парою лампи денного світла. Руки кухаря прикипіли до розжареної туші й почали плавитися. А наступної миті він сам упав у відкритий вогонь і його блуза зайнялася.
Джейк відскочив якраз вчасно – щоб побачити, як інший кухарчук наступає на нього з різницьким ножем в одній руці та сокиркою в другій. Юний стрілець вихопив із сумки Орізу, але метати не поспішав, незважаючи на голос у голові, який волав не зупинятися, зробити цьому виродку «глибоку стрижку», як називала це Маргарет Айзенгарт. У Сестер Орізи ця фраза викликала гучний регіт. Але Джейк стримав руку, хоч як йому хотілося кинути.
Перед собою він бачив юнака з блідою, жовтувато-сірою у яскравому світлі ламп шкірою. У нього був вигляд наляканого напівголодного хлопчика. Джейк застережливо здійняв тарілку, і юнак зупинився. Проте його погляд був прикутий не до Орізи, а до Юка, що стояв під Джейковими ногами. Тваринка розпухнатилася, і від цього, здавалося, збільшилася вдвічі. А ще вишкірила зуби.
– Ти… – почав Джейк, але договорити не встиг, бо двері, що вели до зали ресторану, розчахнулися і на кухню ввірвався один з ницих людей. Не вагаючись, Джейк жбурнув тарілку. Вона простогнала у вогкому повітрі, що сяяло від ламп, і відітнула непроханому гостеві голову акурат над борлаком. Безголове тіло зробило кілька дрібних кроків ліворуч та праворуч, наче гуморист, що химерно вклоняється зі сцени у відповідь на аплодисменти, а тоді впало.
Наступної ж миті в Джейкових руках з’явилося по новій тарілці. Його руки знову були схрещені в позиції, яку сей Айзенгарт називала «бойовою готовністю». Він перевів погляд на кухарчука, котрий стояв з ножем і сокиркою в руках. Проте загрози в його поставі не відчувалося, подумав Джейк. І знову поставив питання, цього разу повністю:
– Ти розумієш нашу мову?
– Ога. Тіко зувсім трожечки, – кивнув хлопець і кинув сокирку на підлогу, щоб червоним від миття посуду великим пальцем і вказівним показати, наскільки трошечки. – Я вчу, відколи сюда попав. – Пальці на другій руці розтислися, і ніж полетів до сокирки на підлогу.
– Ти з Серединного світу? – спитав Джейк. – Адже так, я правий?
У розумових здібностях хлопця-посудомийки Джейк дуже сумнівався («У телевікторині йому нічого не світить», поза сумнівом, пустив би шпильку Елмер Чемберз), але принаймні на тугу за батьківщиною йому клепки вистачало. В його переляканих очах Джейк побачив журбу.
– Ога, – сказав хлопець. – Зтудова я, з Ладвега.
– Це десь біля міста Лад?
– На північ, подобається тобі чи ні, – відповів кухарчук. – Ти вб’єш мене, парубче? Я не хочу вмирати, хоч і тоскно мені.
– Якщо скажеш мені правду, то від моєї руки не загинеш. Чи проходила через цю кухню жінка?
Повагавшись, хлопець кивнув:
– Ога. Її вели Сейр і його банда. Вона була без ніг, голова теліпалася… – Він показав, як саме теліпалася в жінки голова, ставши від цього ще більше схожим на сільського дурника. Джейк згадав про Шимі з Роландової розповіді, про часи, коли він жив у Меджисі.
– Але не мертва.
– Нє. Я чув, як вона дихала.
Джейк озирнувся на двері, але ніхто не з’являвся. Так. Йому слід забиратися звідси, але…
– Як тебе звуть, хлопче?
– Джохабім я, син Госси.
– Послухай, Джохабіме. З цього ресторану можна вийти у цілий світ, який зветься Нью-Йорком. Там такі хлопці, як ти, живуть вільно. Раджу тобі йти туди, поки є змога.
– Вони зловлять мене, приведуть назад і здеруть шкуру з живого.
– Ні, ти просто не розумієш, наскільки велике це місто. Як Лад, коли він був…
Він поглянув у каламутні Джохабімові очі й подумав: «Ні, це я не розумію. А якщо я зависну тут, переконуючи його, то отримаю те, на що…»
Двері до ресторану знову розчинилися. Цього разу всередину спробували прорватися двоє ницих людей одночасно, і обидва застрягли в дверях, не в змозі зрушити з місця. Джейк метнув обидві тарілки й спостерігав, як вони пролетіли хрест-навхрест, кожна своєю траєкторією, та познімали голови обом новоприбулим якраз тієї миті, коли вони прорвалися всередину. Тіла попадали на спини, й двері знову захряслися. У школі Пайпера Джейку розповідали про битву біля Фермопіл, де греки відбили напад перського війська, що вдесятеро переважало їх чисельністю. Греки заманили персів у вузький гірський прохід – у Джейка ж були ці двері кухні. Допоки вороги заходитимуть по одному-два (а це неминуче, якщо тільки вони не знайдуть спосіб атакувати з флангів), він їх убиватиме.
Принаймні поки не скінчаться Орізи.
– Зброя? – спитав він у Джохабіма. – Є тут якась зброя?
Джохабім похитав головою, але, зважаючи на його тупуватий вигляд, важко було зрозуміти, що він мав на увазі: «На кухні зброї нема» чи «Я тебе не знаю».
– Гаразд, я пішов, – сказав Джейк. – А якщо ти, Джохабіме, не хочеш звалити звідси, поки є змога, тоді ти ще більший дурень, ніж здаєшся. А дурень ти ого який, повір. Там є відеоігри, хлопче. Подумай про це.
Проте Джохабім і далі витріщався на нього порожнім поглядом, тож Джейк здався. І щойно зібрався заговорити до Юка, як крізь двері до нього звернувся чийсь голос.
– Гей, малий. – Жорсткий. Конфіденційний. Обізнаний. Голос чоловіка, який тобі зацідить, щоб відібрати п’ять доларів, і переспить з твоєю подружкою, бо йому так схочеться, подумав Джейк. – Твій друг фадда мертвий. Точніше, його ззіли на обід. Не дурій і виходь, якщо не хочеш стати десертом.
– Поверни свій хрін убік і запхай собі в сраку! – вигукнув Джейк. Зміст цих слів пробив навіть товсту стіну Джохабімової тупості: в його очах відбився жах.
– Останній шанс, – промовив грубий обізнаний голос. – Виходь.
– Краще ти заходь, – запропонував Джейк. – Тарілок у мене вистачить! – Зненацька він відчув божевільне бажання вибігти за двері й прийняти бій з ницими в обідній залі ресторану. Втім, нічого аж такого шаленого в цій думці не було, сам Роланд би це визнав. Бо супротивник очікував такого найменше, і Джейк цілком міг посіяти серед ницих паніку, швидко розкидавши півдюжини тарілок і повернувши їх навтіки.
Проблема була в чудовиськах, що бенкетували за гобеленом. У вампірах. Джейк розумів, що ці не запанікують. Він здогадувався: якби Прародителі мали змогу прийти на кухню (а може, їх просто не цікавило те, що тут коїлося, тож і лишалися вони в обідній залі, доїдали останні шматки панотцевого трупа), він був би вже мертвий. З Джохабімом на пару.
Він опустився на коліно й пробурмотів: «Юку, шукай Сюзанну», – підкріпивши свій наказ подумки картинкою.
Шалапут востаннє зміряв Джохабіма недовірливим поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу – щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.
– Слухай, ти, малий засранцю! – закричав чоловік за дверима. – Мені зараз урветься терпець!
– Чудово! – гукнув Джейк у відповідь. – То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.
Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього – тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.
– Що? – перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому здалося, що хлопець сказав: «Стережися пастки для розуму», але то було якесь безглуздя. Чи ні?
– Стережися пастки для розуму, – повторив Джохабім, цього разу чіткіше, і повернувся до своїх баняків та мильної води.
– Якої пастки для розуму? – спитав Джейк, але Джохабім зробив вигляд, що не чує, а в Джейка не було часу зостатися і влаштувати йому перехресний допит. Він побіг наздоганяти Юка, дорогою весь час озираючись через плече. Якщо до кухні ввірвуться ще кілька ницих людей, Джейк хотів бути першим, хто про це дізнається.
Але ніхто не з’явився, принаймні поки він не зайшов слідом за Юком у комору ресторану, тьмяно освітлену кімнату. Уздовж її стін і аж до стелі тяглися ящики, пахло кавою та прянощами. Це місце нагадувало комору універсального магазину Стоунгема, з тією лише різницею, що тут було чистіше.
Два
У кутку були зачинені двері, за якими видніли обкладені кахлями сходи, що вели бозна на яку глибину, освітлювані тьмяними лампочками під матовими скляними плафонами, загидженими мухами. Юк без вагань рвонув униз, кумедним підстрибом долаючи сходинки. Носа він не відривав від сходів, і Джейк зрозумів, що він натрапив на Сюзаннин слід, прочитав це в голові свого маленького друга.
Джейк намагався лічити сходинки, нарахував сто двадцять, а відтак утратив їм лік. Згодом стало цікаво, чи вони ще в Нью-Йорку (або під ним). Одного разу він почув знайомий слабкий гуркіт і вирішив, що то міг бути поїзд метро, а якщо так, то вони з Юком усе ще в Нью-Йорку.
Врешті-решт вони досягли дна сходового колодязя. Їхнім очам відкрилася широка склепінчаста зала, дуже схожа на вестибюль якогось готелю. Та тільки готелю не було. Юк потрюхикав уперед, не підводячи носа від землі. Карлючка хвоста розгойдувалася з боку в бік. Щоб не відставати, Джейку довелося перейти на біг. На дальньому боці зали стояв кіоск, у запилюженому віконці якого висіла табличка: «ОСТАННІЙ ШАНС ПРИДБАТИ СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», а також «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО! ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЮ ВИЗНАЧНУ ПОДІЮ! АСТМАТИКИ БЕЗ ДОВІДКИ ВІД ЛІКАРЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ!» Джейк не знав, що такого грандіозного сталося 11 вересня 2001-го, але потім вирішив, що, мабуть, ліпше й не знати.
Аж раптом він почув голос у своїй голові, що пролунав чітко, наче говорив прямісінько йому на вухо: «Гей, позитронна дамочко! Ви ще там?»
Хто така позитронна дамочка, Джейк не мав ані найменшої гадки, зате голос упізнав одразу.
«Сюзанна! – закричав він, зупиняючись біля кіоску для туристів. Його напружене обличчя освітила здивована радісна усмішка, від якої він знову став схожий на дитину. – Сюзі, ти там?!»
І почув її радісний, сповнений подиву відгук.
Збагнувши, що Джейк уже не йде назирці, Юк розвернувся і нетерпляче загукав: «Ейк! Ейк!» Але Джейк на мить забув про нього.
– Я чую тебе! – заволав він. – Нарешті! Боже мій, з ким ти балакала? Покричи ще трохи, щоб я міг визначити, де т…
У нього за спиною, можливо, на перших сходинках довжелезних сходів, а може, вже й нижче, хтось закричав:
– Це він!
Загуркотіли постріли, та Джейк їх майже не чув. На його превеликий жах, щось пробралося до нього в голову. Щось наче рука, уявна рука. Він подумав, що вона могла належати ницому, який перегукувався з ним через двері. Рука ницого знайшла ручки керування в чомусь на зразок Догана Джейка Чемберза і тепер торсала їх туди-сюди, намагаючись
(скувати мене щоб я застиг на місці щоб мої ноги вросли в підлогу)
зупинити його. І той голос пробрався всередину, бо, поки він надсилав і отримував думки, він був відкритий…
Джейку! Джейку, де ти?
Часу відповідати їй не було. Якось, пробуючи відчинити незнайдені двері в Печері голосів, Джейк викликав видіння мільйона дверей, що відчиняються одночасно. Тепер він уявив, що одна з них, грюкаючи, зачиняється зі звуком, схожим на звуковий удар Господа Бога.
Якраз вчасно. Ще якусь мить його ноги не могли зрушити зі свого місця на запилюженій підлозі, а потім щось заверещало від болю й відсахнулося. Відпустило його.
І Джейк рушив. Спершу незграбно, але швидко піддав ходу. Десь звіддалік його гукала Сюзанна, та він не наважився відкритися настільки, щоб відповісти. Лишалося сподіватись, що Юк не загубить сліду, а Сюзанна не припинить передавати сигнал.
Три
Пізніше він вирішив, що після останнього ледь чутного крику Сюзанни став наспівувати пісеньку, почуту з радіоприймача місіс Шоу, але точно сказати б не зміг. З таким самим успіхом можна намагатися визначити походження головного болю чи точну хвилину, коли людина усвідомлює, що її здолала застуда. У чому Джейк був упевнений, то це в стрілянині і в тому, що повз вухо просвистів рикошет, але все те відбувалося досить далеко позаду і зрештою він перестав пригинати голову (і навіть озиратися). До того ж Юк тепер просувався досить моторно – швидко-швидко переставляючи пухнасті лапки. Внизу стукала й свистіла підземна машинерія. На підлозі одного з коридорів вигулькнули сталеві рейки, й Джейк зрозумів, що тут колись ходив трамвай чи щось таке. На стінах регулярно траплялися офіційні повідомлення друкованими літерами (ПОПЕРЕДУ «ПАТРИЦІЯ»; ФЕДІК; ЧИ МАЄТЕ ВИ СИНЮ ПЕРЕПУСТКУ?). Подекуди від стін повідпадали кахлі, в підлозі бракувало відрізків рейок, а в декількох місцях, підозріло схожих на вибоїни, стояли калюжі задавненої брудної води, що на вигляд аж кишіла паразитами. Двічі або тричі Джейк з Юком проминули транспортні засоби, схожі на гібрид гольф-мобіля та дрезини. Також їм трапився робот з головою у вигляді великої ріпки, він сяйнув до них тьмяно-червоними лампочками очей і щось крякнув: напевно, «стій». Джейк підняв Орізу, без найменшої гадки, чи допоможе тарілка проти такого створіння, якщо воно вирішить його наздогнати. Але робот не поворухнувся. Схоже, той млявий спалах висотав останні запаси його батарей, чи акумуляторів, чи атомних елементів живлення, хай там на чому він працював. Де-не-де Джейкові на очі траплялися настінні написи. Два з них – знайомі. Перший виголошував: «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ», з червоним оком понад кожним словом. Інший повідомляв – «БАНҐО СКАНК’84». Ого, побіжно подумав Джейк, цього Банґо вже й тут знають. А тоді вперше зловив себе на тому, що мугикає щось собі під носа. Не зовсім слова, а приспів старої пісні, майже забутої, яку він почув колись на кухні по радіо місіс Шоу: «А-вімове, а-вімове, а-віі-уууумі-ові…»
Він одразу ж це облишив, наляканий моторошним заклинальним своїм співом, і гукнув до Юка, щоб той зупинився.
– Юку, мені треба відлити.
– Юк! – Решту договорили нашорошені вуха й блискучі очі: «Не барися там».
Джейк оросив сечею одну з обкладених кахлями стін, між квадратами яких стікало щось зеленаве. Прислухався, чи не женуться за ним, і не розчарувався. Скільки їх там? Який загін? Роланд би, напевно, визначив, але в Джейка з цим було сутужно. Відлуння кроків навіювало думку про цілий полк.
Струшуючи останні краплини, Джейк Чемберз подумав, що панотець уже цього не зробить ніколи, і не всміхнеться йому на всі тридцять два, показуючи пальцем, і не перехреститься перед їдою. Вони його вбили. Відібрали йому життя. Зупинили дихання і серцебиття. Панотець назавжди зник з їхньої історії й тепер навідуватиметься хіба що в їхні сни. На очі Джейкові навернулися сльози. І плачучи, він знову став схожий на дитину, як і тоді, коли всміхався. Юку кортіло бігти далі за слідом, але він озирнувся через плече, і на його пичці з’явився вираз, який годі було з чимось сплутати, – занепокоєння.
– Усе добре, – Джейк застебнув ширінку і витер мокрі щоки тильним боком долоні. Та тільки нічого доброго не було. Він був більш ніж засмучений, більш ніж сердитий, більш ніж наляканий тим, що ниці невідступно його переслідували. Тепер, коли адреналін в його організмі пішов на спад, він відчув, що не лише засмучений, а й голодний. І втомлений. Втомлений? Та на межі виснаження, от він який. Він не міг згадати, коли востаннє спав. Його засмоктало в двері, й він опинився в Нью-Йорку – це він пам’ятав. Пам’ятав, як Юка мало не збило таксі і проповідника Бога-Бомби теж, його ім’я нагадувало про Джиммі Кеґні, що грав Джорджа М. Когана в тому старому чорно-білому кіно, яке він дивився по телевізору у себе в кімнаті, коли був маленький. Тому що в тому фільмі, збагнув він, звучала пісня про чоловіка, якого звали Гарріген: «Ге-А-два Ер-І – Гаррігеном мене звіть». Усе це він пригадував, а от коли досхочу обідав…
– Ейк! – гавкнув Юк, невблаганний, мов доля. Якщо в пухнастиків бували переломні моменти, то Юку до нього ще далеко, втомлено подумав Джейк. – Ейк-Ейк!
– Йду-йду, – кивнув він, відлипаючи від стіни, до якої був притулився. – Ейк-Ейк зараз буде бігти-бігти. Вперед. Знайди Сюзанну.
Йому хотілося повільно брести, ледь переставляючи ноги, але так не годилося. Та й просто йти не годилося теж. Він змусив свої ноги перейти на біг підтюпцем і знову став мурчати під носа пісеньку, але тепер уже зі словами: «У джунглях, величезних джунглях спить сьогодні лев… У джунглях, тихих джунглях спить сьогодні лев… ооо….» А тоді повтор: вімове, вімове, вімове, – безглузде слово з кухонного радіоприймача, завжди налаштованого на хвилю старих пісень на станції WCBS… та чи згадка про цю пісню не перепліталася тісно зі спогадами про якийсь фільм? Та пісня була не з «Янкі Дудл Денді»,[19] а з якоїсь іншої стрічки. Може, про жахливих монстрів? Може, він бачив її ще зовсім малюком, ще коли був у
(пелюшках)
підгузках.
«Біля села, тихого села лев сьогодні спить… Біля села, мирного села спить сьогодні лев… І-о, а-вімове, а-вімове…»
Джейк зупинився, важко дихаючи й тримаючись за бік. У тому місці відчував гострий біль, та поки що той біль був стерпний, він ще не пробрався досить глибоко, щоб Джейка спинити. А от рідина… тягуча зеленава рідина, що сочилася між кахлів… вона проникала крізь старезний бетон і потрощене личковання, бо це були
(джунглі)
надра міста, глибокі, як катакомби
(вімове)
чи як…
– Юку, – мовив Джейк крізь зашерхлі губи. Господи, як же йому хотілося пити! – Юку, це не рідина. Це трава. Чи бур’ян… чи…
Юк гавкнув, назвавши свого друга на ім’я, та Джейк не звернув на це уваги. Відлуння кроків переслідувачів не стихало (вони вже були ближче), але наразі він не зважав і на це. Трава, що росла з облицьованої стіни.
Якою ця стіна заростала.
Опустивши погляд додолу, він побачив, що й з підлоги теж піднімається трава, ясно-зелена, майже фіолетова в світлі флуоресцентних ламп. А уламки розбитих кахлів нагадували рештки, залишені давнім народом, що жив і будував ще до того, як Промені почали руйнуватися і зрушив з місця світ.
Він нахилився. Запустив руку в траву. І підняв кілька гострих шматків кахлю, так, але також у жмені опинилася земля, земля
(джунглів)
якоїсь глибокої катакомби чи крипти. А може…
У землі, яку він зачерпнув рукою, повзав жук, жук з червоною міткою на чорній спині, схожою на криваву посмішку. Скрикнувши від огиди, Джейк викинув підняте геть. Мітка Короля! Точно! Отямившись, він збагнув, що стоїть на коліні й займається археологією, як герой якогось старого фільму, поки хорти, що йдуть його слідом, невпинно наближаються. І Юк дивився на нього блискучими від тривоги очима.
– Ейк! Ейк-Ейк!
– Так, – він звівся на ноги. – Я йду. Але, Юку… що це за місце?
Юк гадки не мав, чим викликана стурбованість у голосі його ка-діна: він бачив усе те саме, що й раніше, і запах відчував той самий. Її запах, той, що хлопчик наказав йому знайти й простежити. А тепер він посвіжішав. І Юк побіг далі, керуючись чітким слідом.
Чотири
Через п’ять хвилин Джейк знову зупинився і закричав:
– Юку! Почекай хвилинку!
Біль у боці повернувся, тепер кололо глибше, але й цього разу Джейк зупинився не через біль. Усе навколо змінилося. Чи змінювалося. Боже поможи, він знав, на що перетворювалося все навкруги.
Лампи денного світла над головою так само яскраво світили, але на кахляних стінах вже буяла зелень. Повітря стало вільготним, воно просочило його сорочку, аж вона прилипла до тіла. Повз Джейка пролетів гарний чималий метелик, і хлопчик провів його зачудованим поглядом. Спробував схопити, але метелик легко випурхнув, уникнувши його руки. Майже грайливо, подумав Джейк.
Облицьований коридор перетворився на стежку в джунглях, яка попереду полого піднімалася до нерівної діри в заростях – можливо, якоїсь галявини. За нею Джейк бачив старезні дерева, що росли в тумані. Їхні стовбури густо поросли мохом, з гілля звисали ліани. Він бачив велетенські розрослі папороті, а крізь зелене плетиво листя прозирало палюче небо джунглів. Джейк знав, що він під Нью-Йорком, повинен бути під Нью-Йорком, але…
Раптом щось галасливо заверещало, та так близько, що Джейк скривився й підвів погляд, не сумніваючись, що зараз побачить просто над головою мавпу – вона шкіритиметься до нього з-поза ряду ламп. Аж раптом кров похолола йому в венах від гучного лев’ячого рику, що розлігся джунглями. І цей лев, очевидячки, не спав.
Ще трохи – і Джейк кинувся б звідти на повній швидкості. Але зрозумів, що це неможливо, бо відступати було нікуди – за ним гналися ниці (швидше за все, під проводом того, котрий казав, що панотця ззіли на обід). Та й Юк нетерпляче зиркав на нього блискучими очиськами – йому явно кортіло йти далі. Юк дурником не був, проте ознак тривоги не виказував, принаймні не турбувався щодо того, що чекало на них попереду.
Сам Юк не міг збагнути, чому хлопчик так поводиться. Він знав, що хлопчик втомився – бо відчував запах втоми, – але також розумів, що Ейк боїться. Та чого? В цій місцині пахло не дуже приємно, і головним був запах багатьох людей, але Юку вони не видавалися аж такими небезпечними. До того ж тут був її запах. Дуже свіжий. Майже новий.
– Ейк! – дзявкнув він знову.
До Джейка вже повернулося самовладання.
– Гаразд, – сказав він. – Уперед. Але повільно.
– Льно, – погодився Юк, але навіть Джейк зміг вловити разюче несхвалення у відповіді пухнастика.
Хлопчик пішов далі лише тому, що вибору в нього не було. Він піднявся стежкою, яка бігла вгору крізь зарості (що ж до Юка, то йому дорога здавалася ідеально рівною весь час, відколи вони спустилися сходами), до отвору, обрамленого ліанами й папороттю, до шаленого скрекотіння мавпи й оглушливого реву лева на полюванні, від якого буквально замерзали яєчка. У голові без упину крутилася пісенька
(у селі… у джунглях… цить, мій любий, не ворушись, мій любий)
і тепер він згадав не лише назву пісні, а й назву гурту (це були «Токенз»[20] із піснею «Лев сьогодні спить», вже не в хіт-параді, але досі в наших серцях)
що її виконував, але ж що то було за кіно? Як, у біса, називалося те кляте кі…
Джейк дійшов до вершечка схилу й опинився на краю галявини. Він зазирнув у отвір, крізь мереживо широкого зеленого листя й яскравих пурпурових квітів (до серця однієї квітки пробирався крихітний зелений черв’ячок), і в той же час назва фільму спливла в його пам’яті, й шкіра вкрилася сиротами від шиї до п’ят. Наступної ж миті з джунглів (величезних джунглів) вийшов перший динозавр і потупав на галявину.
П’ять
Колись дуже давно
(перекусити час гарненько)
коли він ще був зовсім маленький
(трохи для мене і трохи для тебе)
колись давно, коли його мати поїхала в Монреаль зі своїм мистецьким клубом, а батько полетів у Веґас на щорічне відкриття осінніх шоу
(ожинового чаю і ожинового варенька)
колись давно, коли Бамі було чотири рочки…
Шість
Бама – так його кличе єдина в його житті добра (місіс Шоу місіс Ґрета Шоу)
людина. Вона зрізає скоринки з його сандвічів, прикріплює його малюнки з дитячого садочка до холодильника магнітами, схожими на маленькі пластмасові фрукти, вона зве його Бамою, і для нього
(для них)
це особливе ім’я, бо ж одного п’яного пополудня в суботу батько навчив його співати «Ширше й вище, ми вже ближче, труднощі нам не страшні, Багряна хвиля Бами – це ми!», а відтак вона зве його Бамою, це таємне ім’я, про яке знають лише вони двоє, і від цього таке відчуття, наче в тебе є хатинка, де ти можеш сховатися, затишна хатинка в моторошному лісі, де всі тіні здаються монстрами, людожерами й тиграми.
(«Тигр, тигр вогняний»,[21] – співає йому мати, бо так вона уявляє собі колискову, вкупі з «Я чула дзижчання мухи… коли померла»,[22]від чого Бамі стає дуже моторошно, хоч він і не зізнається в цьому матері. Часом уночі, а іноді й удень, у тиху годину, він лежить у ліжку й думає: «Я почую, як дзижчить муха, і помру, моє серце зупиниться, язик западе в горло, як камінь у криницю», але ці спогади він намагається сховати сам від себе)
Приємно мати таємне ім’я. Тож коли він дізнається, що його мати їде до Монреаля заради мистецтва, а батько – у Веґас, щоб допомогти презентувати нові шоу Мережі, він благає матір, щоб та попросила місіс Ґрету Шоу залишитися з ним, і зрештою мати здається. Маленький Джейкі знає, що місіс Шоу – не мама, сама місіс Шоу вже не раз казала йому, що вона не його мама
(«Сподіваюсь, Бамо, ти розумієш, що я не твоя мати, – каже вона, ставлячи перед ним тарілку, а на тарілці сандвіч з арахісовим маслом, беконом і бананами, і скоринки з нього зрізані так, як лише Ґрета Шоу вміє їх стинати, – бо в мої обов’язки це не входить»)
(А Джейкі – тільки тут він Бама, з нею він Бама – не знає, як їй пояснити, що він розуміє, розуміє, розуміє, але хоче побути з нею, поки не повернеться справжня мати або поки він не підросте й не перестане боятися Мухи Смерті)
І Джейкі каже: «Не турбуйтеся, я в порядку», – та все одно він радіє, що місіс Шоу погодилася залишитися замість останньої няньки з Au-Pair,[23]яка ходить у коротких спідничках і завжди грається зі своїм волоссям та помадою, а до нього їй діла нема, вона не знає, що в душі він Бама, і яка ж вона, ця Дейзі Мей
(так його батько називає всіх няньок)
дурна дурна дурна! А от місіс Шоу не дурна. Місіс Шоу іноді дає йому перекусити, називаючи це Полуденним чаєм або Підвечірком, і з чого б він не складався – з м’якого сиру й фруктів, сандвічів зі зрізаною скоринкою, торта з заварним кремом, канапок, що залишилися після вчорашньої вечірки з коктейлями, – вона завжди наспівує одну й ту саму пісеньку, накриваючи на стіл: «Перекусити час гарненько, трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю й ожинового варенька».
У його кімнаті є телевізор, і щодня, коли батьків немає вдома, він відносить туди свою їжу, їсть і дивиться дивиться дивиться, і чує звуки її радіо, що долинають з кухні, завжди старі хіти, завжди WCBS, а інколи чує її також, місіс Ґрету Шоу, яка підспівує «Чотирьом сезонам» Банді Джексон Лі «Йя-Йя» Дорсі, і часом він уявляє, як його батьки гинуть у автокатастрофі й вона таки стає його матір’ю і називає йогобідолашним хлопчиком і бідним-нещасним малюком, а тоді внаслідок якогось магічного перетворення вона проникається до нього любов’ю, а не просто дбає про нього, вона любить любить любить його так, як він любить її, вона його мати (а може, й дружина, він не дуже тямить, яка між ними різниця), але вона називає його Бамою, а не пупсиком
(як його справжня мати)
чи шибеником
(як батько)
і хоча він розуміє всю дурість цієї думки, але прокручувати її в голові, лежачи в ліжку, приємно, це допомагає позбутися думок про Муху Смерті, яка прилетить і дзижчатиме над його тілом, коли він помре, а його язик западе в горло, як камінь у криницю. Після обіду, прийшовши додому з садочка (коли він подорослішає достатньо, аби розуміти, що повна його назва – дитячий садочок, настане вже час іти до школи), він дивиться в своїй кімнаті «Кіно на мільйон доларів». У передачі «Кіно на мільйон доларів» показують одне й те саме кіно в один і той самий час – о четвертій годині – щодня впродовж цілого тижня. За тиждень до того, коли батьки поїхали й місіс Ґрета Шоу залишилася ночувати, замість піти додому
(О яке блаженство, бо місіс Ґрета Шоу заперечує Дискордію, можеш сказати амінь)
щодня з обох боків долинала музика, на кухні грали старі хіти
(WCBS можете сказати «Бог-Бомба»)
а по телевізору Джеймс Кеґні походжає в котелку і співає пісню про Гаррігена – Ге-А-два Ер-І – Гаррігеном мене звіть! І ще одну про те, що він справжній живий небіж свого дядечка Сема.
А тоді настає новий тиждень, тиждень, коли батьки їдуть, і нове кіно, яке під час першого перегляду лякає його так, що він мало не вкакується. Фільм називається «Загублений континент», і головну роль там грає містер Сезар Ромеро, і коли Джейк перегляне його знову (у дорослішому віці, коли йому виповниться десять), то здивується, як узагалі він міг злякатися такого дурнуватого фільму. Бо він про дослідників, які заблукали в джунглях, бачте, а в тих джунглях водяться динозаври, а в чотири роки він ще не розумів, що динозаври – це лише довбані МУЛЬТИКИ, вони нічим не відрізняються від Пташинки Твіті, кота Сильвестра і моряка Папая, ик-ик-ик, дайте мені Олів Ойл. Перший динозавр, якого він бачить, – це трицератопс, що продирається крізь джунглі, і дівчина-дослідник
(а торпеди в неї нічогенькі, сказав би його батько, він завжди так каже про дівчат, яких Джейкова мати називає Жінками Певного Штибу)
кричить на всю горлянку, і Джейк би теж закричав, якби його груди не стисла крижана рука жаху, о втілення Дискордії! В очах чудовиська він бачить абсолютну ніщоту, що означає кінець усьому, бо благання на такого монстра не подіє, і крики на такого монстра не подіють, це так по-дурному, криком вона лише привабить його увагу, так і стається, він повертається до Дейзі Мей з її нічогенькими торпедами, а з кухні (величезної кухні) долинає пісня «Токензів», уже не в хіт-параді, але досі в наших серцях, вони співають про джунглі, мирні джунглі, а тут перед великими очима нажаханого хлопчика теж джунглі, та їх аж ніяк не можна назвати мирними, і тут не лев, а громіздка істота, трохи схожа на носорога, тільки більша, а довкола шиї в неї наче комір з кісток, і пізніше Джейк дізнається, що таких чудовиськ називають трицератопсами, але зараз воно безіменне, від чого здається ще страшнішим, чудовисько без назви – це страшно. «Вімове, – співають „Токензи“, – віі-мммо-ве», і, авжеж, Сезар Ромеро стріляє в монстра, поки він не встиг роздерти дівчину з нічогенькими торпедами на шматки, і на ту мить це добре, але тієї ж ночі страховисько повертається, трицератопс повертається, він у його, Джейковій, шафі, бо навіть у чотири рочки він розуміє, що його шафа насправді – не його шафа, що її двері можуть відчинятися у різні місцини, де зачаїлися навіть гірші істоти.
Він кричить, уночі кричати можна, і до його кімнати приходить місіс Ґрета Шоу. Вона сідає на краєчок його ліжка, її обличчя примарне від синьо-сірої грязьової маски, вона питає: «Що таке, Бамо?» – і він навіть здобувається на те, щоб їй розповісти. Він би ніколи не зміг розказати таке батькові чи матері, якби, звісно, хтось із них був поруч, а їх не було, але він може розповісти місіс Шоу, бо хоч вона й не надто відрізняється від решти помічників – няньок з au pair просто няньок виховательок тих що водять до школи, – але трохи таки відрізняється, достатньо для того, аби причепити його малюнки до холодильника магнітиками, достатньо, аби щось змінювати, щоб підтримувати вежу здорового глузду дурненького маленького хлоп’яти, скажіть алілуя скажіть знайдені не втрачені, скажіть амінь.
Вона уважно його вислуховує, киваючи, і змушує промовляти слово «три-ЦЕР-а-ТОПС», аж поки нарешті він не проказує його правильно. І від того, що він правильно вимовляє це слово, йому легшає. А тоді вона каже: «Ці створіння колись справді існували, але вимерли сто мільйонів років тому, Бамо. А може, й давніше. Не підривай мене більше, я хочу як слід виспатись.»
Упродовж того тижня Джейк щодня дивиться «Загублений континент» у передачі «Кіно на мільйон доларів». Із кожним переглядом боїться трохи менше. Якось місіс Грета Шоу заходить у його кімнату і дивиться шматочок фільму разом з ним. Вона приносить йому перекусити – велику миску салату «Гавайський пух»[24] (і собі теж миску) – та співає ту чудову пісеньку: «Перекусити час гарненько. Трохи для мене і трохи для тебе ожинового чаю і ожинового варенька». Авжеж, у «Гавайському пухові» нема ожин, і замість чаю вони запивають його виноградним соком, але місіс Ґрета Шоу каже, що вони можуть вдавати, ніби це чай. Вона вчить його казати «руті-туті-салюті» перед тим, як вони вип’ють, і цокатись склянками. Джейк вважає, що це дуже круто, що це мегакруто.
Дуже скоро з’являються динозаври. Бама і місіс Ґрета Шоу сидять поряд, поїдаючи «Гавайський пух» і споглядаючи, як великий динозаврище (можеш називати його тираношербетом Врексом, каже місіс Ґрета Шоу) жере поганого дослідника. «Мультяшні динозаври, – пирхає місіс Ґрета Шоу. – Могли б і щось краще вигадати». Що ж до Джейка, то це найдосконаліша кінокритика, яку він чув за все своє життя. Вона блискуча і, що найголовніше, корисна.
Врешті повертаються додому Джейкові батьки. В «Кіно на мільйон доларів» тепер цілий тиждень крутять комедію «Циліндр», і про нічні страхи маленького Джейкі більше ніхто не згадує. Згодом він і сам геть забуває, що боявся трицератопса і тираношербета.
Сім
Але тепер, лежачи у високій зеленій траві й визираючи крізь листя папороті на галявину, що мріла в тумані, Джейк відкрив для себе, що деякі речі не забуваються ніколи.
«Стережися пастки для розуму», – порадив йому Джохабім. Дивлячись на велетня-динозавра – мультяшного трицератопса у справжніх джунглях, схожого на уявну жабу в реальному садку, – Джейк зрозумів, що це вона і є. Пастка для розуму. Трицератопс був несправжній, хоч як голосно він заявляв про себе риком, хоч як чітко Джейк відчував його сморід: у м’яких складках, там, де короткі лапи переходили в живіт, гнила рослинність, лайно присохло до величезного «броньованого» заду, нескінченна жуйка стікала разом зі слиною між щелепами, по краях яких росли бивні, – і чув його важке дихання. Господи Боже, ця істота не могла бути реальною, то був мультик!
А втім, він розумів, що трицератопс достатньо реальний, щоб убити його. Якщо він вийде на галявину, мультяшний трицератопс розірве його на шматки, як роздер би Дейзі Мей з нічогенькими торпедами, якби вчасно не з’явився Сезар Ромеро і не всадив кулю в Єдине Вразливе Місце тварюки зі своєї великої мисливської рушниці. Джейк здихався руки, яка намагалася побавитися з органами керування його моторикою, захряснув усі ті двері так рвучко, що, напевно, відрізав усі пальці на тій непроханій руці, але тут діяло щось інше. Тут він не міг заплющити очі й просто проминути. То був справжній монстр, якого витворив його зрадник-розум, і він міг роздерти його насправжки.
І не було Сезара Ромеро, котрий не дозволив би такому статися. І Роланда не було.
Тут були хіба що ниці люди, які бігли його слідом і з кожною хвилиною нестримно наближалися.
Неначе підкреслюючи цю думку, Юк озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, й гавкнув, один раз, але пронизливо голосно.
Почувши гавкіт, трицератопс у відповідь заревів. Джейк очікував, що потужний рик змусить Юка прищулити вуха і притулитися до нього, але тваринка й далі озиралася Джейкові через плече. Юка тривожили ниці, а не трицератопс на галявині внизу чи тираношербет Врекс, який міг з’явитись незабаром чи…
«Бо Юк його не бачить», – подумав Джейк.
Він обміркував цю думку і не зміг нічого їй протиставити. Юк не відчував запаху і не чув динозавра. Висновок напрошувався неуникний: для Юка страхітливого трицератопса у величезних джунглях унизу просто не існувало.
Але це не означає, що його не існує для мене. Це пастка, яку поставили на мене чи ще когось, хто має досить багату уяву і хто міг тут нагодитися. Це якась примочка давнього народу, не сумніваюся. Шкода, що цей їхній прилад не зламався, як більшість причандалля. Я бачу те, що бачу, і нічим не можу зарадити ц…
Ні, стоп.
Хвилиночку.
Джейк гадки не мав, наскільки сильний у нього зв’язок з Юком, але невдовзі мав це з’ясувати.
– Юку!
Голоси ницих людей лунали вже страхітливо близько. Скоро, зовсім скоро переслідувачі побачать хлопця і пухнастика, що застрягли на місці, й нападуть на них. Юк відчував, що їхній запах наближається, проте досить спокійно дивився на Джейка. На свого обожнюваного Джейка, заради якого він помре, якщо обставини до цього змусять.
– Юк, ти можеш помінятися зі мною місцями?
Як виявилося, міг.
Вісім
Юк хитався на місці з Ейком на руках – вперед-назад. Відкриття того, наскільки малі насправді у хлопчика можливості втримувати рівновагу, обернулося для нього справжнім жахіттям. Думка, що доведеться навіть маленьку відстань подолати на двох ногах, позбавляла його мужності. Але це потрібно було зробити, до того ж негайно. Бо так Ейк сказав.
Сам Джейк розумів, що йому доведеться заплющити позичені очі, крізь які він зараз дивився. Його свідомість перебувавала у Юковій голові, але трицератопса через це він бачити не перестав. А тепер до нього приєднався ще й птеродактиль – той ширяв у гарячому повітрі над галявиною, його шкурясті крила ловили потоки повітря, що віяли з вентиляторів.
Юку! Ти маєш зробити це сам. І зробити зараз, якщо ми хочемо від них відірватися.
Ейк! – відповів Юк і обережно ступив уперед. Хлопчикове тіло гойдалося з боку в бік, втрачаючи рівновагу, і зрештою не втрималося у вертикальному положенні. Дурнувате двоноге тіло завалювалося набік. Юк спробував врятувати становище, але цим лише погіршив падіння: сам упав на правий бік хлопчика, та ще й стукнув Ейка кудлатою головою об землю.
Від розпачу він гавкнув, але з Ейкового рота вирвалося радше слово, а не звук:
– Гав! Ав! Чорт-гав!
– Я його чую! – закричав хтось. – Бігом! Швидше, ворушіться, підари тупоголові! Поки малий недоносок не дістався до дверей!
Слух в Ейка гострим не був, але кахляні стіни підсилювали звук, тож розчути було не важко. Юк чув відлуння їхнього бігу.
– Ти мусиш підвестися і йти! – спробував прокричати Джейк, але вирвалося лише нерозбірливе гавкотіння: – Ейк-Ейк, инен! Ися-и! – За інших обставин це було б навіть кумедно, та зараз йому було не до сміху.
Юк підвівся, спираючись Ейковою спиною об стіну й відштовхуючись Ейковими ногами. Врешті йому вдалося зрозуміти, за яким принципом треба керувати тілом. Всі органи управління були зібрані в місці, яке Ейк називав Доґаном, і нічого складного в них не було. Проте ліворуч коридор із аркою вів до величезної кімнати, заставленої дзеркально-блискучими машинами. Юк розумів, що, зайшовши туди, до зали, де Ейк тримав усі свої дивовижні думки, до його сховища слів, він загубиться навіки.
На щастя, це було не потрібно. Все потрібне йому знаходилося в Догані. Ліва нога… вперед. (І пауза.) Права нога… вперед. (І пауза.) Тримати ту істоту, що має вигляд пухнастика-шалапута, проте насправді є твоїм другом, а другу руку використовувати для рівноваги. Стримувати бажання впасти на чотири кінцівки й повзти. Якщо він так вчинить, переслідувачі швидко їх наздоженуть: він більше не відчуває їхнього запаху (бо в Ейка замість носа якесь маленьке непорозуміння), та все одно він у цьому впевнений.
Зі свого боку, Джейк дуже виразно їх відчував – їх була щонайменше дюжина, а може, навіть шістнадцятеро. Їхні тіла так і випромінювали сморід, що брудною хмарою ширився попереду них, наче його виштовхувала якась сила. Він відчував запах спаржі, яку їв на обід один з переслідувачів, відчував м’ясний лихий запах ракової пухлини, що росла в іншому, – може, в голові, а може, й у горлі.
А тоді до нього знову донеслося ревіння трицератопса. Птахоподібна істота, що ширяла на повітряних потоках, відповіла йому криком.
Джейк заплющив свої… тобто Юкові очі. У темряві пухнастика хитало ще сильніше. Джейк хвилювався, що з заплющеними очима його знудить значно швидше. Тепер він був Бама, хворий на морську хворобу моряк.
«Іди, Юку, – подумав він. – Якнайшвидше. Тільки не впади знову, але… так швидко, як зможеш!»
Дев’ять
Якби з ними був Едді, він би неодмінно згадав місіс Міслабурскі з їхнього кварталу. Місіс Міслабурскі в лютому, після мокрого снігу з дощем, коли тротуари вкривалися кригою та ще не були посилані сіллю. Але жодна ожеледиця не могла її втримати від походу на ринок Касл-авеню по м’ясо чи рибу (чи на месу в неділю, бо місіс Міслабурскі була, напевно, найбільш ревною католичкою на все Кооп-Сіті). Отак вона й просувалася: товсті ноги в рожевих рейтузах широко розставлені, одна рука притискає сумочку до неосяжних грудей, друга виставлена вперед для рівноваги, очі шукають острівці попелу, де побував відповідальний комендант котрогось будинку (Господи Ісусе й Діво Маріє, благословіть цих добрих людей), але також зрадливих ділянок, що можуть звалити її з ніг, і полетить вона на землю, розставивши свої рожеві коліна, й приземлиться на своє м’яке місце, а може, й на спину, жінка може зламати собі хребет, жінку може паралізувати, як ото дочку нещасної місіс Бернстін, яка потрапила в автомобільну аварію у Мамаронеку, буває й таке. Тож, незважаючи на свист, яким супроводжували її хлопчаки (а Генрі Дін та його маленький братик Едді частенько складали їм компанію), вона простувала своїм шляхом, опустивши голову, простягнувши для рівноваги руку, притискаючи до грудей свій твердий старечий ридикюль, рішуче налаштована будь-що захистити його вміст, навіть якщо впаде, як квотербек Джо Намат після того, як його звалять на землю захисники.
Саме так Юк з Серединного світу йшов у тілі Джейка підземним коридором, який (принаймні йому) здавався таким самим, як і решта коридорів. Єдине, чим він різнився, – на протилежних стінах було по три отвори, з яких визирали великі скляні очі й линуло тихе безугавне гудіння.
На руках він ніс щось подібне до пухнастика-шалапута, який щільно заплющив очі. Якби Джейк їх не заплющував, то впізнав би ці скельця – проектори. Але ймовірніше, що не побачив би їх узагалі.
Просуваючись повільно (Юк розумів, що їх наздоганяють, але також розумів, що йти повільно краще, ніж падати), з широко розставленими ногами, човгаючи підошвами й притискаючи Ейка до грудей, як місіс Міслабурскі тулила до грудей свою сумочку в ту слизоту, він проминув скляні очі. Гудіння поволі стихло. Чи достатньо він пройшов? Дуже хотілося на це сподіватись. Іти в людському тілі виявилося дуже нелегким, дуже нервовим заняттям. Так само, як і перебувати так близько від Ейкових думальних машин. Він відчував бажання повернутися й глянути на них (на всі ті блискучі дзеркальні поверхні!), але не зробив цього. Один погляд на них міг занурити його в гіпноз. Або навіть у щось гірше.
Він став на місці.
– Джейк! Глянь! Дивись!
Джейк спробував було сказати «добре», але знову гавкнув. Дуже кумедно. Він обережно розплющив очі і побачив дві стіни, обкладені кахлями. З них досі росла трава й крихітні кущики папороті, але загалом то були кахлі. То справді був коридор. Він озирнувся через плече й побачив галявину. Трицератопс втратив до них інтерес. Він уже зчепився не на життя, а на смерть з тираношербетом – цю сцену Джейк дуже чітко пригадував з «Загубленого континенту». З безпечного прихистку обіймів Сезара Ромеро за боєм стежила дівчина з нічогенькими торпедами. І коли мультиплікаційний тираношербет намертво зімкнув свою потужну шелепу на морді трицератопса, дівчина сховала обличчя на мужніх грудях Ромеро.
– Юк! – гавкнув Джейк, але то був не надто надійний метод спілкування, тож він знову перейшов на телепатію.
Міняймося знову!
Юк би з радістю послухався (ніколи в житті він не бажав нічого так палко), але перш ніж вони встигли обмінятися тілами, їх помітили переслідувачі.
– Тама! – закричав один з бостонським акцентом, той, який повідомив, що панотця ззіли на обід. – Тама вони! Ловіте їх! Стріляйте!
І поки Джейкова та Юкова свідомості поверталися до належних їм тіл, у повітрі довкола них засвистіли перші кулі, наче заклацали пальці.
Десять
Очолював загін чоловік на прізвище Флагерті. З сімнадцяти осіб лише він один був г’юм. Решта, крім одного, були ниці люди і вампіри. А останнім був тахін з головою розумного горностая в літньому хутрі й парою волохатих лап у шортах-бермудах. Його вузькі ступні закінчувалися гострющими шпичаками. Одним ударом лапи Ламла міг розітнути дорослого чоловіка навпіл.
Флагерті, котрий виріс у Бостоні, а останні двадцять років служив у Короля, відаючи Нью-Йорками кінця двадцятого століття, швидко, як тільки міг, зібрав загін. Він казився від страху й люті. Нікому не дозволено отак просто пробиратися в «Діксі-Піґ». Так Сейр сказав Мейману. А якщо вже хтось і проскочив, то випускати його не можна категорично, за жодних обставин. А надто це стосувалося стрільця й усіх членів його ка-тету. Їхнє втручання вже давно перестало бути просто надокучливим – щоб розуміти це, не треба було належати до еліти. Але тепер Мейман, якого нові друзі прозвали Кенаром, був мертвий, а малий незрозумілим чином від них вислизнув. Малий хлопець, заради Божої любові! Чортів пацан! Та звідки їм було знати, що ті двоє мали настільки потужний тотем, як черепаха? Якби та триклята штукенція не завалилася під стіл, вона б досі утримувала їх своїми чарами на місці.
Флагерті розумів, що це правда, але також знав, що Сейр ніколи не сприйме цього як аргумент. Та він навіть не дасть йому, Флагерті, його висунути. Ні, задовго до цього він буде трупом, як і решта. Вони розтягнуться на підлозі, а жуки-лікарі хлебтатимуть їхню кров.
Хотілося б вірити, що хлопця зупинять двері, що він не знатиме слів, які їх відчиняють (він просто не може їх знати), але Флагерті більше не тішив себе ілюзіями, хоч спокуса була велика.
Розраховувати вони могли лише на свої сили, тож Флагерті відчув неймовірне полегшення, коли побачив, що малий та його пухнастий друг попереду зупинилися. Дехто з загону вистрелив, але промазав. І не дивно, подумав Флагерті. Від малого їх відділяла якась зелена місцина, довбаний клапоть джунглів у підземеллях міста, от на що це було схоже, і в повітрі клубочився туман, заважаючи як слід прицілитися. А ще там були якісь дурнуваті динозаври, як у мультфільмах! Один підняв замащену кров’ю голову й заревів на них, притискаючи крихітні передні лапи до лускатих грудей.
Схожий на дракона, подумав Флагерті, й на очах у нього динозавр із мультика справді перетворився на дракона. Він теж заревів і випустив струмінь вогню, який підпалив декілька ліан і клапоть моху, що звисали з дерева. А малий тим часом пішов далі.
Ламла, тахін з горностаєвою головою, проштовхався вперед і підняв волохатий кулак до лоба. Флагерті роздратовано відповів на привітання.
– Шо тама попереду, Лам? Ти знаєш?
Сам Флагерті ніколи не спускався нижче «Діксі-Піґ». Коли він мандрував у справах, то його діяльність обмежувалася Нью-Йорками, а це означало, що користуватися йому доводилося або дверима на Сорок сьомій вулиці між Першою і Другою, тими, що стояли на вічно порожньому складі на Блікер-стрит (а в деяких інших світах то був навіки заморожений довгобуд), або дверима у Верхньому Мангеттені, на Дев’яносто четвертій вулиці. (Другі двері останнім часом уже на ладан дихали, і, звісно, ніхто не знав, як їх полагодити.) У місті існували й інші двері – Нью-Йорк аж кишів порталами до інших «де» й «коли», – але з них у робочому стані були тільки ті двоє.
А ще, ясна річ, ті, що вели до Федіка. Ті, що були попереду.
– Се творець міражів, – сказав горностай. Його плаксивий буркотливий голос мало нагадував людський. – Ота машина ловить твої страхи й робить їх реальними. Мабуть, її ввімкнув Сейр, коли зі своїм тетом вів темношкіру дівулю. Аби перекрити шлях, розумієш.
Флагерті кивнув. Пастка для розуму. Дуже мудро. Але чи була вона аж такою дієвою? Адже триклятий сцикун якось її уникнув.
– Те, що побачив хлопець, обернеться на те, чого боїмося ми, – провадив тахін. – Воно живиться нашою уявою.
Уява. Флагерті вхопився за це слово.
– Добре. Скажи їм, хай не звертають уваги, що б вони там не побачили.
Почуте від Ламли дало величезне полегшення, і Флагерті підніс руку, щоб дати своїм людям знак рухатися далі. Бо полювання треба продовжувати, чи не так? Сейр (чи ще гірше – Волтер О’Дим), швидше за все, переб’є багацько його людей, якщо вони не впіймають того шмаркача. А драконів Флагерті справді боявся, ще відтоді, як батько в дитинстві прочитав йому про них одну легенду.
Та перш ніж він устиг махнути рукою, тахін його спинив.
– Лам, ну що тепер? – прогарчав Флагерті.
– Ти не розумієш. Те, що тама, попереду, досить реальне, щоб тебе вбити. Щоб убити всіх нас.
– А що бачиш ти? – Час для цікавості було вибрано невдало, але що вдієш, допитливість завжди була прокляттям Конора Флагерті.
Ламла опустив голову.
– Не хочу казати. Просто повір, що це страшно. Штука в тому, сей, що ми всі загинемо, якщо не будемо обережні. В трупорізці потім вирішать, що тебе грець ухопив чи серце стало, але насправді тебе вб’є те, що ти там побачиш. Той, хто вважає, що уява не може вбити, – дурень.
Решта загону скупчилися за спиною в тахіна, поглядаючи то на оповиту млою галявину, то на Ламлу. І вирази їхніх пик анітрохи не подобалися Флагерті. Можна було б вколошкати одного-двох із тих, що найпохмуріше зиркали з-під лоба, щоб решті підігріти охоту, але що це дасть, якщо Ламла каже правду? Проклятущі давні людиська поназалишали скрізь своїх цяцьок! Небезпечних цяцьок! Як вони ускладнювали людині життя! А бодай їх чорти взяли!
– Тоді як нам пройти? – закричав Флагерті. – І якщо вже на те, як пройшов той пуцьвірінок?
– Про пуцьвірінка не знаю, – відповів Ламла, – але все, що нам треба, – розстріляти проектори.
– Які ще, бляха, проектори?
Ламла показав на щось унизу… чи на стіні коридору, якщо бридкий виродок не збрехав.
– Там, – сказав горностай. – Знаю, ви їх не бачите, але повірте мені на слово, вони там. З обох боків.
Флагерті зачаровано дивився, як у нього на очах туманна галявина в джунглях, покликана до життя уявою Джейка, переростала в густий темний ліс, як у казці про те, що «колись давно, коли всі жили в густому темному лісі й нікого не було за його межами, в лісі з’явився страшенно лютий дракон».
Флагерті не знав, що там бачили Ламла та решта загону, але на його очах дракон (котрий не так давно був тираношербетом Врексом) слухняно шаленів: підпалював дерева й шукав, де б його взяти маленького хлопчика-католика, щоб із’їсти.
– Я НІЧОГО не бачу! – заверещав він на Ламлу. – По-моєму, ти з’їхав зі свого гівняного ГЛУЗДУ!
– Я бачив їх у вимкненому стані, – тихо проказав Ламла, – і можу згадати, де вони розташовуються. Якщо ти даси мені чотирьох людей, щоб вони розстріляли обидві стіни, то, думаю, це не забере в нас багато часу.
«А що скаже Сейр, почувши, що ми розкурочили к бісовій матері його дорогоцінну пастку для розуму? – міг би заперечити Флагерті. – А Волтер О’Дим що скаже? Знищеного не полагодиш, ми цього не вміємо. Все, що ми можемо, – потерти дві скіпки й викресати полум’я, не більше».
Міг би, та не заперечив. Бо впіймати хлопця було важливіше за будь-який стародавній прибебех древніх, навіть такий дивовижний, як ота розумова пастка. До того ж її ввімкнув сам Сейр, чи не так? Кажу так! От нехай він і відбріхується тепер! Сам хай стає навколішки перед начальничками й пояснює, поки вони не заткнуть йому пельку! А тим часом шмаркач збільшував розрив, що його Флагерті (йому вже ввижалося, як його нагороджують за виявлену метикуватість та ініціативність) та його люди так радикально скоротили. Якби ж то комусь із них пощастило влучити в шмаркатого, коли він та його волохатий друзяка були ще в прицілі! Ай, як завжди, в одній руці бажання, в другій – дуля! Побачимо, що справдиться!
– Бери своїх найкращих стрільців, – наказав Флагерті зі своїм бекбейським[25] акцентом, як у Джона Ф. Кеннеді. – Можете починати.
Ламла викликав уперед трьох ницих людей та одного вампіра, розставив їх по двоє з обох боків і швидко заторохкотів до них чужою мовою. Флагерті зрозумів, що дехто з четвірки вже тут бував і, подібно до Лама, пам’ятав, де сховані в стінах проектори.
А тим часом дракон Флагерті, точніше, дракон його тата, і далі скаженів у темному глухому лісі (джунглі на той час уже щезли), дихаючи вогнем і підпалюючи все навкруги.
Нарешті – хоч Флагерті здавалося, що минула прірва часу, та насправді спливло секунд із тридцять, не більше – снайпери відкрили вогонь. І майже відразу, на очах у Флагерті, дракон побляк і перетворився на перетриманий негатив кіноплівки.
– Хлопці, в один поцілили! – закричав Ламла голосом, що, на лихо, дуже нагадував овечий. – Поливайте їх вогнем! Поливайте, заради любові ваших батьків!
У половини його команди тих батьків ніколи й не було, похмуро подумав Флагерті. Тут виразно пролунав звук розбитого скла, і дракон закляк на місці, а разом з ним застигли й хмари полум’я, що не встигли вивергнутися з рота, ніздрів та зябер на боках лускатого горла.
Збадьорившись, стрільці заходилися стріляти швидше, і за кілька секунд галявини та застиглого дракона не стало. Там, де вони були, залишився коридор з кахляними стінами й слідами на запилюженій підлозі, що їх залишили ті, хто пройшов перед тим. На обох стінах зяяли отвори з розбитими проекторами.
– Чудово! – заволав Флагерті, нагородивши Ламлу схвальним кивком. – Тепер ми побіжимо за малим, швидко побіжимо, і впіймаємо його, і повернемо його голову на палі! Ви зо мною?
Загін вибухнув ревом згоди, і гучніше за всіх кричав Ламла, чиї очі горіли таким самим злостивим жовтогарячим полум’ям, як і подих дракона.
– Що ж, добре! – Флагерті рушив першим, горлаючи пісню, яку впізнав би будь-який морський піхотинець: – Байдуже, що ти біжиш…
– БАЙДУЖЕ, ЩО ТИ БІЖИШ! – голосно підхопили вони, пробігаючи по четверо ту ділянку, де не так давно були Джейкові джунглі. Під їхніми ногами хрускотіло бите скло.
– Бо від нас ти не втечеш!
– БО ВІД НАС ТИ НЕ ВТЕЧЕШ!
– Можеш бігти хоч до Каїна чи в Лад…
– МОЖЕШ БІГТИ ХОЧ ДО КАЇНА ЧИ В ЛАД!
– Ми відірвем тобі яйця і запхаєм тобі в зад!
Вони повторили за ним, і Флагерті ще трохи наддав ходи.
Одинадцять
Джейк знову почув їхнє наближення, кам-кам-комала. Почув їхні обіцянки відірвати йому яйця та запхати їх йому в задній прохід.
«Хвальки самовпевнені», – подумав він, та все одно спробував прискоритися. І стривожився, збагнувши, що йому це не під силу. Обмін свідомостями з Юком висотав з нього забагато си…
Ні.
Роланд навчав його, що самообман – то не що інше, як замаскована пиха, потурання собі, з яким слід боротися. Джейк сумлінно дотримався цієї поради, і довелося визнати, що ситуацію вже більше не пояснити самою лише втомою. Гострий біль у його боку тепер іклами впивався глибоко, аж під пахви. Джейк знав, що трохи відірвався від переслідувачів, але з ритмічного співу розумів, що вони надолужують згаяне, швидко скорочуючи цю відстань. Невдовзі вони знову стрілятимуть у них з Юком і, незважаючи на те, що на бігу поцілити в рухому мішень збіса важко, комусь одному цілком може пощастити.
Аж ось він побачив, що попереду щось перегороджує коридор. Двері. Наближаючись до них, Джейк дозволив собі подумати: а що, як на тому боці немає Сюзанни? Чи якщо вона там, але не знає, як йому допомогти?
Що ж, вони з Юком мужньо зустріли б ворога, та й по всьому. Цього разу без прикриття, не маючи змоги імітувати Фермопільський прохід, але він кидав би тарілки й стинав голови, аж доки супротивники його не здолали.
Себто якби в цьому була потреба.
Хтозна, може, її й не буде.
Джейк щодуху помчав до дверей. Від частого дихання повітря в горлі здавалося нестерпно гарячим, майже палючим. «Добре, – подумав хлопчик. – Все одно я не подужав би швидше бігти».
Першим на місці опинився Юк. Він поклав передні лапи на дерево привидів і подивився вгору, неначе читаючи слова, вибиті на дверях, і повідомлення, що блимало під ними. Потім перевів погляд на Джейка, що саме підоспів, важко дихаючи й притискаючи руку до підпахви. Позосталі тарілки голосно бряжчали в сумці.
ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД.
Нью-Йорк/Федік
Максимальний рівень безпеки
ВХІД ЗА СЛОВЕСНИМ ПАРОЛЕМ
№ 9 ОСТАТОЧНІ, ТИПОВІ
Джейк поторсав ручку, але радше для проформи. Коли прохолодний метал у його руці не повернувся, хлопчик не повторив спроби, а просто загупав кулаками в дерево.
– Сюзанно! – закричав він. – Якщо ти там, впусти мене!
«Краще я вискубу собі всю борідку до останньої волосини», – пролунав у голові голос його батька, а його мати, значно серйознішим голосом (неначе вважала, що розповідати історії – це поважна справа): «Я чула дзижчання мухи… коли померла».
За дверима панувала гробова тиша. За спиною в Джейка посіпаки Багряного Короля виспівували вже значно ближче.
– Сюзанно! – тепер уже заволав він. І цього разу так і не почувши відповіді, розвернувся, став спиною до дверей (чи ж не підозрював він завжди, що так скінчить, спиною до замкнених дверей?) і взяв по Орізі в кожну руку. Юк стояв у нього під ногами, його шерсть була настовбурчена, а оксамитово-м’яка шкіра на носі наморщилася, і показалися гострі зуби.
Джейк схрестив руки перед грудьми, стаючи в «бойову готовність».
– Підходьте, виродки, – промовив він. – Я вам покажу. За Ґілеад і Ельда. За Роланда, сина Стівена. За мене і Юка.
Він так нестямно зосередився на тому, аби померти гідно, аби забрати з собою на той світ щонайменше одного з ворогів (особливо його цікавив той тип, який повідомив йому, що панотця ззіли на обід), а якщо випаде оказія, то й більше, що попервах не зрозумів, що голос, який він чув, лунає не в його голові, а з-за дверей.
– Джейк! Сонечко, це справді ти?
Його очі розширилися. Ох, будь ласка, тільки б це не виявилося якимось фокусом. Якщо так, то іншого в його житті просто не буде, Джейк це розумів.
– Сюзанно, вони йдуть! Ти знаєш, як…
– Так! Пароль має бути «часит», ти чуєш мене? Якщо Найджел правий, це слово – ча…
Джейк не дожидався, поки вона повторить сказане. Бо вже бачив, як переслідувачі щодуху мчать до нього. Дехто з них потрясав зброєю і стріляв у повітря.
– Часит! – закричав він. – Часит, за Вежу! Відчиняйся! Ну ж бо, відчиняйся, сволото!
Двері між Нью-Йорком і Федіком клацнули й відчинилися за спиною, що спиралася на них. Забачивши це, Флагерті, котрий вів загін нападників, прокричав найтяжчу в своєму словниковому запасі лайку та вистрелив один раз. Стрільцем він був хорошим і всю силу своєї чималої волі вклав у ту кулю, скеровуючи її на мішень. Поза сумнівом, вона б влучила Джейкові в чоло понад лівим оком, увійшла б у мозок та обірвала його життя, якби тієї ж миті міцна рука з шоколадною шкірою не вхопила хлопчика за комір і не втягнула до себе під пронизливий свист, що безупинно лунає між рівнями Вежі. Тож куля вжикнула повз чоло, замість втрапити у нього.
Юк теж прошмигнув у прохід, пронизливо гавкаючи ім’я свого друга – Ейк-Ейк, Ейк-Ейк! – і двері за ними захряслися. А за двадцять секунд Флагерті вже був коло них і нестямно молотив кулаками, аж поки вони не почали сочитися кров’ю (коли Ламла спробував його спинити, той відкинув його з такою силою та люттю, що тахін повалився навзнак на підлогу), але все було марно. Грюкання не допомагало, матюки також. Він був безсилий.
Останньої миті хлопець і шалапут вислизнули від них. І Роландів ка-тет ще на якийсь час зберіг своє ядро цілим та неушкодженим.
Розділ VI. НА ЧЕРЕПАХОВІЙ АЛЕЇ
Один
Подивіться, прошу вас, і погляньте дуже уважно, бо це одна з найкрасивіших місцин, що іще збереглися в Америці.
Хочу показати вам просту неасфальтовану дорогу, що біжить уздовж густо порослого лісом гірського хребта на заході штату Мен. Її північний та південний краї вливаються у трасу № 7 на відстані дві милі один від одного. На захід від цього хребта, як ювелірна оправа, видніється глибока зелена улоговина в ландшафті. На дні її, неначе самоцвіт у оздобі, лежить озеро Кезар. Як і всі гірські озера, воно може змінювати свій вигляд шість разів за один-єдиний день, бо ж погода тут дуже каверзна. (Назвіть її напівбожевільною – і не схибите.) Місцеві мешканці радо повідають вам про снігові віхоли, що замітали цю частину світу наприкінці серпня (то було 1948 року), а одного разу налетіли й на славетне Четверте липня (1959). А ще охочіше розкажуть про торнадо, який промчав поверхнею озера, що саме стояло скуте кригою, у січні 1971-го, всмоктавши увесь сніг і витворивши міні-ураган, у центрі якого гуркотів грім. Важко повірити, що погода буває такою психованою, але, якщо не вірите мені, поїдьте до Ґері Баркера[26] й спитайте в нього. У нього є картинки, які це доводять.
Сьогодні озеро на дні видолинку чорніше за чорний гріх. Воно не лише віддзеркалює буремні хмари, що повзуть небом, але й підсилює їхній настрій. Вряди-годи, коли блискавка пронизує хмари, обсидіановою поверхнею пробігає срібляста нитка. І тоді обважнілим небом котиться грім, неначе по небесній дорозі гуркочуть колеса величезного кам’яного воза. Непорушні стоять сосни, дуби й берізки; весь світ затамував подих. Усі тіні зникли. Принишкли птахи. У небі знову урочисто котиться грандіозний віз, а навздогін йому – чу! – лунає гуркіт двигуна. А невдовзі з’являється запилюжений «форд» Джона Каллема, за кермом якого видніє стривожене обличчя Едді Діна. І в темряві, що згустилася передчасно, спалахують передні фари.
Два
Едді розтулив було рота, щоб спитати в Роланда, чи далеко їм ще їхати, але не спитав, бо, далебі, чудово знав відповідь. Південний кінець Черепахової алеї було позначено великою чорною одиницею, і кожну під’їзну доріжку, що розходилися ліворуч у бік озера, теж було позначено номерами за наростанням. Крізь дерева вони бачили проблиски води, але самі будинки розташовувалися нижче на схилі й ховалися від їхніх очей. З кожним вдихом Едді відчував запах озону й електричних розрядів, а двічі навіть пригладив волосся на потилиці, певний, що воно підніметься сторч. Цього не сталося, але нервове лихе відчуття пожвавлення від цього нікуди не поділося, воно хвилями прокочувало його тілом, запалюючи сонячне сплетіння, наче перевантажений автоматичний вимикач, а звідтіля знову розходячись тілом. Авжеж, причиною була буря. Едді, так уже сталося, був одним з тих, хто відчуває їх наближення на кінчиках власних нервів. Але ніколи ще нервові закінчення не реагували так бурхливо.
Річ не лише в бурі, ти ж знаєш.
Ні, авжеж, ні. Хоча він підозрював, що всі ці шалені сплески електрики могли якимось чином полегшувати його зв’язок з Сюзанною. Він з’являвся і щезав, подібно до прийому передач з віддаленої радіостанції вночі, але з часу їхньої зустрічі з
(О Дитя Родерикове, зіпсоване, згублене)
Чевіном з Чейвена цей контакт значно зміцнів. Бо та частина штату Мен, як вважав Едді, була витоншена й близька до безлічі світів. Так само, як їхній ка-тет був близький до возз’єднання. Бо Джейк зустрівся з Сюзанною, і наразі, здавалося, їм нічого не загрожувало, адже від гонителів їх відділяли міцні двері. Втім, щось та на них чатувало, щось таке, про що Сюзанна чи то не хотіла, чи то не могла як слід повідомити. Незважаючи на це, Едді відчував її страх перед цим і переляк, що воно може повернутися. Але він і сам здогадувався, що воно таке. Міїна дитина. І Сюзаннина також, хоч він до ладу цього й не розумів. Чому озброєна жінка боїться немовляти, Едді не розумів також, але не сумнівався, що причина в неї вагома.
Вони проминули табличку з написом «ФЕНН, 11», і ще одну – «Ізраель, 12». Потім дорога зробила поворот, і Едді рвучко натиснув на гальма, важко зупиняючи машину й збиваючи колесами куряву. На узбіччі, під знаком «БЕКГАРДТ, 13», стояв знайомий пікап марки «форд», а ще знайоміший чоловік з безжурним виглядом спирався на побитий іржею кузов, вбраний у закасані джинси й випрасувану блакитну сорочку, застебнуту на всі гудзики аж до гладенько виголеної зморшкуватої шиї. На голові в нього була бейсболка «Бостон Ред Сокс», трохи набакир, наче промовляла: «А я тебе, чувак, обставив». Він курив люльку, і сизий дим, здавалося, висів сувоями у непорушному передгрозовому повітрі довкола зморшкуватого обличчя добряка.
Усе це Едді розгледів дуже чітко завдяки гостроті своїх відчуттів, усвідомлюючи, що він усміхається так, як міг би всміхатися, несподівано натрапивши на давнього друга на чужині – біля єгипетських пірамід, наприклад, на базарі в старому Танжері, чи, може, на острові біля берегів Формози, чи на Черепаховій алеї у Ловеллі одного буремного пополудня влітку 1977 року. І Роланд шкірився теж. Старий, довготелесий, злий – і всміхався! Дива, та й годі.
Вони вибралися з машини й підійшли до Джона Каллема. Роланд підніс до чола кулак і трохи зігнув коліно.
– Хайл, Джоне! Дуже добре тебе бачу.
– Угу, і я вас, – відказав Джон Каллем. – Ясно, як удень. – Він відсалютував з-під козирка бейсболки й кущуватих брів. Потім кивнув підборіддям у бік Едді. – Здоров був, юначе.
– Довгих днів і приємних ночей, – привітався Едді й торкнувся чола кісточками пальців. Він більше не належав до цього світу і, переставши прикидатися, не відчув нічого, крім полегшення.
– Гарні слова, – завважив Каллем. А тоді: – Я вас випередив. Чогось так ото і думав, що приїду раніше.
Роланд окинув поглядом ліс обабіч дороги, підвів погляд на смугу темряви, що громадилася в небі над їхніми головами.
– Здається, це не те місце, де?.. – У його голосі промайнула легка тінь питання.
– Нє-а, це не зовсім те місце, де ми з вами попрощаємось, – погодився Джон, пахкаючи люлькою. – Те місце, де все скінчиться, я проїхав дорогою сюди, і скажу вам так: якщо хочете побесідувати, то краще зробити це тут. Бо там ви ні слова з себе не вичавите, будете тіко витріщатися. Кажу вам, нічого подібного я в житті не бачив. – Він просяяв, наче дитина, яка вперше в житті зловила в банку світляка, й Едді зрозумів, що Каллем говорить на повному серйозі.
– Чому? – спитав він. – Що там таке? Нахожі? Чи двері? – Проблиск думки переріс у впевненість. – Це двері, адже так? І вони відчинені!
Джон хотів було похитати головою, та потім наче передумав.
– Може, то й двері. – Він розтягував це слово, аж поки воно не перейшло в зітхання наприкінці тривалого важкого дня: двеееее-і. – На двері було не дуже схоже, проте… угу. Може бути. Чи було то схоже на двері? – Він наче замислився. – Угу. Але, по-моєму, ви, хлопці, хочете побалакати, а якщо ми піднімемося до «Кари Сміхотухи», то балачки не вийде, бо ви станете й дивитиметеся з роззявленими ротами. – Каллем закинув голову назад і розреготався. – І я з вами за компанію!
– Що таке «Кара Сміхотуха»? – спитав Едді.
Джон пересмикнув плечима.
– Ті, в кого є вілли на озері, часто називають свою нерухомість різними іменами. Гадаю, вони так багацько за них платять, що хочуть за свої гроші отримати щось більше. В будь-якому разі Кара стоїть порожня. Вона належить сім’ї з Вашингтона, Маккреям, але вони виставили її на продаж. Щось у них там негаразди. У нього був інсульт, а вона… – Він зробив промовистий жест, наче перехиляв пляшку.
Едді кивнув. У всій цій гонитві за Вежею було багато для нього незбагненного, але певні речі він сприймав без питань. Одна з них – це те, що центром активності нахожих у цій частині світу був будинок на Черепаховій алеї, що його Джон Каллем назвав «Карою Сміхотухою». А коли вони туди дістануться, то побачать біля під’їзної доріжки знак із номером 19.
Він підвів голову і побачив, що штормові хмари невпинно повзуть над озером Кезар на захід. На захід до Білих гір (до того, що в світі, не настільки далекому від того, де вони зараз перебували, майже напевно звалося Дискордією), Шляхом Променя.
Завжди Шляхом Променя.
– Джоне, що ти пропонуєш? – поцікавився Роланд.
Каллем кивнув на табличку за написом «БЕКГАРДТ».
– Я з кінця п’ятдесятих доглядаю за будинком Діка Бекгардта, – пояснив він. – Збіса хороший мужик. Він заре у Вашингтоні, має якісь справи з адміністрацією Картера. – Кааатера. – Тому в мене є ключ. Думаю, нам варто поїхати туди. Там тепло й сухо – розкіш, якої дуже скоро не стане надворі. Ви, хлопці, розкажете свою історію, я послухаю, я це добре вмію, а потім усі разом проїдемося до Кари. Я… ну, я ніколи… – Він похитав головою, витяг з рота люльку і подивився на них з неприкритим зачудуванням. – Чесно вам кажу, ніколи такого не бачив. То було щось таке, що я навіть і не знав, як на нього дивитися.
– Їдьмо, – вирішив Роланд. – Як ти не від того, ми всі поїдемо в твоєму картмобілі.
– Я не від того, – підтвердив Джон і заліз у кузов.
Три
Затишний сосновий котедж Діка Бекгардта стояв за півмилі далі по дорозі. У вітальні була пузата піч, підлогу вкривав плетений килим. Західна стіна була всуціль скляною від стелі до підлоги, і, попри терміновість їхньої справи, Едді на мить застиг перед нею, визираючи назовні. Поверхня озера набула барви мертвого ебенового дерева, і чомусь це було лячно – наче в око зомбі дивишся, подумав він, гадки не маючи, чому в нього зродилася ця думка. Він здогадувався, що, коли здійметься вітер, озером побіжать білі баранці піни й бачити його стане легше. Бо зникне відчуття, що це не ти дивишся, а щось звідти вдивляється в тебе.
Джон Каллем сів за стіл з полірованої сосни, зняв капелюха і тримав його в правій руці. Він серйозно глянув на Роланда й Едді.
– Як для тих, хто недавно познайомився, ми з вами збіса добре один одного знаємо. Вам так не здається?
Вони закивали. Едді все очікував, коли ж надворі здійметься вітер, але світ досі тамував подих. З усього було видно, що буря розгуляється пекельна.
– Так знайомляться в армії, – сказав Джон. – Під час війни. – Ааа-рмії і вііійни прозвучало занадто по-янківському. – Як і завжди у тяжку хвилину, напевно.
– Еге ж, – погодився Роланд. – Стрілянина зближує, як ми кажемо.
– Справді? Що ж. Я знаю, ви хочете мені щось розповісти, але перед тим я маю дещо вам сказати. І якщо вас це не звеселить, тоді я розцілую свиню.
– А що таке? – зацікавився Едді.
– Кілька годин тому шериф Елдон Ройстер заарештував у Обурні чотирьох парубків. Здається, вони хотіли тихцем проїхати повз поліцейську заставу на лісовій дорозі, а натомість нарвалися на неприємності. – Джон знову вклав файку до рота, витяг з нагрудної кишені сірника і приклав його до нігтя великого пальця. Але запалив не одразу, якийсь час просто тримав. – А скрадалися вони тому, що везли з собою чимало зброї. Автоматів, гранат, а ще трохи тої вибухівки, С-4. І серед них був бандюк, про якого ви згадували, – Джек Андоліні. – З цими словами він нарешті чиркнув сірником об ніготь.
Едді впав на строгий шейкерівський стілець[27] сея Бекгардта, задер голову до кроков стелі й розреготався. Ніхто так не вмів сміятися, як Едді Дін, відзначив про себе Роланд. Принаймні відтоді, як Катберт Олґуд пішов на галявину.
– Красунчик Джек Андоліні сидить у сільській буцегарні штату Мен! – вигукнув він. – А щоб я скис! Якби ж то мій брат Генрі був живий і зміг це побачити.
Отоді Едді й зрозумів, що, напевно, в той час Генрі таки був живий. Принаймні якась його версія. Якщо, звісно, брати Дін у тому світі існували.
– Угу, я так і думав, що вам сподобається, – проказав Джон, втягуючи полум’я сірника, що швидко звуглювався, до своєїлюльки. Очевидячки, його це теж потішило. Він так широко всміхався, що тютюн ніяк не міг зайнятися.
– Боже мій, Боже. – Едді витер заплакані очі. – Та це ж подія дня. Хоча яке там дня – цілого року.
– У мене є для вас ще дещо, – сказав Джон, – але наразі облишмо це. – Файка нарешті розгорілася, і він задоволено відкинувся на спинку стільця, поглядаючи на мандрівців, чужинців, яких зустрів раніше того дня. Чоловіків, чиє ка тепер переплелося з його власним, на гірше то було чи на ліпше. – Зараз я хотів би вислухати вашу розповідь. І взнати, що від мене вимагатиметься.
– Джоне, скільки тобі років? – спитав Роланд.
– Я ще не такий старий, щоб відправитися на той світ, – дещо прохолодно відповів Джон. – А тобі, друзяко? Скільки разів тебе тягали за вуха?
Роланд усміхнувся, і ця усмішка означала: натяк зрозумів, змінимо тему.
– Едді говоритиме за нас обох, – сказав він. Так вони вирішили дорогою з Бриджтона. – Моя розповідь була б задовгою.
– Як скажеш, – кивнув Джон.
– Нехай Едді розповість рівно стільки, скільки йому дозволить час, тоді ми обидва скажемо, що нам потрібно від тебе, і якщо ти погодишся, він дасть тобі одну річ, аби відвезти чоловікові на ім’я Мозес Карвер… а я дам іншу.
Поміркувавши над цим, Джон Каллем кивнув. І повернувся до Едді.
Едді глибоко вдихнув.
– Перше, що ти маєш знати… парубка, якого ти бачиш тут разом зі мною, я зустрів, коли летів з Насау на Багамах до аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. У той час я був наркоманом, сидів на героїні, як і мій брат. А на тому літаку перевозив вантаж кокаїну.
– І коли ж то було, синку? – поцікавився Джон Каллем.
– Влітку тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого.
Вони побачили, як на обличчі Джона Каллема з’явився вираз подиву, але без тіні недовіри.
– То ти справді з майбутнього! Це ж треба таке! – Він нахилився вперед, у пахучу хмару диму. – Синку. Розповідай свою історію. І гляди жодного слова не пропусти.
Чотири
Розповідь тривала півтори години – і з міркувань стислості Едді все-таки опустив певні подробиці про те, що з ними сталося. А коли закінчив, на озеро внизу вже спустилася передчасна ніч, хоча загрозлива буря досі так і не знялася. Але й не пішла далі. Грім над котеджем Діка Бекгардта подеколи гуркотів, а іноді хряскав так оглушливо, що вони всі втрьох аж підстрибували. У самісіньку середину вузького озера під ними вдарила блискавка, на кілька миттєвостей освітивши всю поверхню нестямним перламутровим пурпуром. Раз навіть здійнявся вітер і поніс голоси крізь віття дерев. Тієї миті Едді подумав: «Ну от, зараз почнеться, точно зараз почнеться», – але нічого не сталося. Буря й далі висіла в повітрі, й ця моторошна невизначеність, подібна до меча, підвішеного на найтоншій з ниток, навіяла йому думку про дивну тривалу вагітність Сюзанни, що тепер була вже позаду. Близько сьомої години згасло електричне світло, і Джон пошукав у кухонних шафках свічок, а Едді тим часом продовжував оповідати – про старих мешканців Річкового Перехрестя, про божевільних у місті Лад, про наляканих людей Кальї Брин Стерджис, де вони зустріли колишнього священика, котрий, схоже, в буквальному значенні зійшов зі сторінок книжки. Джон поставив на стіл свічки, а заразом – крекери, сир і пляшку чаю з льодом «Айс Зінґер». Завершив Едді розповіддю про те, як вони відвідали Стівена Кінга і як стрілець загіпнотизував письменника, щоб той забув про їхній візит, як вони ненадовго побачилися зі своєю подругою Сюзанною і як зателефонували до Джона Каллема, бо, за словами Роланда, у цій частині світу їм більше нікому було подзвонити. Коли Едді замовк, Роланд додав від себе про зустріч з Чевіном із Чейвена дорогою до Черепахової алеї. Срібного хрестика, якого стрілець показав Чевіну, він виклав на стіл біля тарілки з сиром, і Джон заходився перебирати тонкі ланки ланцюжка товстим нігтем великого пальця.
Відтак запала тривала тиша.
Коли вже стало несила терпіти, Едді порушив мовчанку, спитавши в старого доглядача, у що з цієї історії він повірив.
– У все, – без вагань озвався Джон. – Ви маєте подбати про ту троянду в Нью-Йорку, правда ж?
– Так, – кивнув Роланд.
– Бо вона захищає один з цих Променів, тоді як решту здебільшого винищили ті, як ви кажете, телепати, Руйначі.
Едді вразило те, як швидко й легко Каллем ухопив суть, але, напевно, нічого дивного в цьому не було. «Свіжим оком краще видно», – любила повторювати Сюзанна. А Каллем якраз був один з тих, кого Сиві у Ладі називали «мудрий хлоп».
– Так, – сказав Роланд. – Правду кажеш.
– Троянда опікується одним Променем, Стівен Кінг відповідає за інший. Принаймні це ви так думаєте.
– За Кінгом не зайве було б наглядати, Джоне, – сказав Едді. – Окрім усього, він має кілька паскудних звичок, але щойно ми покинемо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік у цьому світі, ми більше не зможемо повернутися й перевірити його.
– У жодному іншому світі Кінга не існує? – спитав Джон.
– Швидше за все, ні, – відповів Роланд.
– А навіть якщо існує, – вставив Едді, – те, що він там робить, не має значення. Бо наріжний світ – цей. Цей і той, звідки прийшов Роланд. Цей світ і той – близнята.
Він глянув на Роланда, щоб той підтвердив. Стрілець кивнув і запалив останню цигарку з тих, що раніше дав йому Джон.
– Мабуть, я міг би попильнувати вашого Кінга, – задумливо промовив Джон. – І не тре’ навіть йому знати, що я це роблю. Хоча це за умови, якщо я повернуся з Нью-Йорка, зробивши те ваше діло. Здається, я знаю, що то буде, але краще, щоб ви самі це озвучили. – З задньої кишені штанів він витяг потертого нотатника зі словами «Мід Мемо» на зеленій обкладинці. Прогортавши більшу його частину, знайшов вільний аркуш, в нагрудній кишені виловив олівця, лизнув кінчик (Едді насилу втримався, щоб не здригнутися) і підвів на них погляд, сповнений очікування, ніби новоспечений старшокласник.
– А тепер, дорогенькі, розказуйте дядькові Джону все до кінця, – сказав він.
П’ять
Цього разу розповідав здебільшого Роланд. І хоча повідомити він мав менше, ніж Едді, його оповідь усе одно тривала півгодини, бо говорив він, ретельно добираючи вирази і раз у раз позираючи на Едді в пошуках належних слів. Раніше Едді вже бачив убивцю й дипломата, що уживалися в Роланді з Ґілеаду, але тепер мав змогу роздивитися ще одну стрільцеву іпостась – посланця, який не хотів схибити у жодному слові своєї промови. А буря надворі все ніяк не розгоралася і не рушала далі.
Нарешті стрілець замовк і сів. У м’якому жовтому сяянні свічок його обличчя здавалося водночас дуже старим і напрочуд привабливим. Дивлячись на нього, Едді вперше запідозрив, що зі стрільцем щось негаразд і це серйозніше, ніж «сухий крутій», як назвала його Розаліта Муньйос. Роланд схуд, темні кола під очима шепотіли про хворобу. Він одним ковтком вихилив цілу склянку червоного чаю і спитав:
– Ти розумієш усе, що я тобі розповів?
– Угу. – Лише це, не більше.
– Дуже добре розумієш? – не вгавав Роланд. – Питань немає?
– Навряд чи.
– Тоді перекажи нам усе, що почув.
Джон списав маленькими карлючками дві сторінки свого нотатника і зараз гортав їх, сам до себе киваючи. Потім щось буркнув і запхав нотатника назад до кишені штанів. «Він, може, й провінціал, але далеко не дурний, – подумав Едді. – А нам не просто поталанило, що ми його зустріли. То наше ка перебувало в доброму гуморі».
– Поїхати в Нью-Йорк, – почав Джон. – Знайти цього Аарона Діпно. Не допускати, щоб про все дізнався його друзяка. Переконати Діпно, що турбота про троянду на тому пустищі – це мало не найважливіша робота в світі.
– «Мало не» можна й опустити, – зауважив Едді.
Джон кивнув, неначе йшлося про щось очевидне. Він узяв аркуш паперу з мальованим бобром угорі та вклав його до свого пухкого гаманця. Передати йому купчу виявилося для Едді Діна одним з найтяжчих випробувань відтоді, як його засмоктало крізь незнайдені двері до Іст-Стоунгема, та настільки, що він мало не вихопив аркуш із рук доглядача, поки той ще не сховав його в свій старий потертий «Лорд Бакстон». Здається, він починав краще розуміти Кельвіна Тауера.
– Отже, якщо ви, хлопці, тепер володієте пустищем, то вам належить і троянда, – підсумував Джон.
– Троянда належить корпорації «Тет», – уточнив Едді. – Корпорації, в якій ти скоро обійматимеш посаду виконавчого віце-президента.
Та очевидячки, перспектива такого стрімкого кар’єрного злету не вразила Джона Каллема.
– Діпно має скласти документи про злиття і легалізацію корпорації «Тет», – сказав він. – Потім ми йдемо до того Мозеса Карвера і переконуємо його пристати на нашу пропозицію. І хоч це буде не так просто… – Не таааак проосто… – …але ми зробимо все, що зможемо.
– Почепи тітоньчиного хрестика собі на шию, – сказав Роланд, – і коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи йому. Можливо, тобі доведеться подолати довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але найперше ти маєш зробити це.
Дорогою з Бриджтона Роланд спитав у Едді, чи може він пригадати якусь таємницю – байдуже, якщо вона буде навіть дрібною, – що єднала Сюзанну та її хрещеного батька. Виявилося, що про один такий секрет Едді справді відомо, і тепер він вражено почув Сюзаннин голос, який промовляв з хрестика, що лежав на сосновому столі Діка Бекгардта.
– Ми поховали Пімзі під яблунею, щоб він міг споглядати, як опадає навесні цвіт, – сказав її голос. – А татко Моз попросив мене більше не плакати, бо Господь вважає, що довго побиватися за своїм улюбленцем…
Тут слова почали стихати, спершу до неясного бурмотіння, потім настала тиша. Проте Едді пам’ятав решту, тому повторив:
– «…довго побиватися за своїм улюбленцем – це гріх». Татко Моз сказав їй, що вона може час від часу приходити на могилу до Пімзі й шепотіти «Будь щасливий на небесах», але нікому про це не розповідати, бо священики не схвалюють думки про те, що тварини теж потрапляють у рай. І вона тримала це в таємниці. Мені єдиному розповіла. – Едді гірко всміхнувся, ймовірно, згадуючи це зізнання в темряві після сексу.
Джон Каллем широко розплющеними очима подивився на хрестик і перевів погляд на стрільця.
– Це що таке? Якийсь диктофон? Диктофон, га?
– Це сіґул, – терпляче пояснив стрілець. – Він може допомогти тобі з Мозесом Карвером, якщо він виявиться, як каже Едді, «віслюком упертим». – Стрілець злегка всміхнувся. Цей вираз був йому до вподоби. Він його розумів. – Начепи на себе.
Але Каллем не одразу взяв хрестика. Вперше за весь час їхнього знайомства (включно з тим, коли їх поливали кулями в універсальному магазині) він здавався вибитим з колії.
– Це магія? – спитав він.
Роланд роздратовано знизав плечима, наче хотів дати Джону зрозуміти, що це слово в їхній ситуації не дасть їм жодної користі, і просто повторив:
– Начепи його.
Обережно, немов боячись, що хрестик тітоньки Таліти може раптом розжаритися й лишити на його шкірі глибокий опік, Джон Каллем зробив те, про що його просили. Потім нахилив голову, щоб подивитися на нього (на мить видовжене обличчя янкі набуло смішного бюргерського подвійного підборіддя), а потім сховав собі за пазуху.
– Боже мій, – повторив він дуже тихо.
Шість
Розуміючи, що зараз говорить те саме, що колись казали йому, Едді Дін промовив:
– Повтори свій урок до кінця, Джоне з Іст-Стоунгема, і будь щирим.
Того ранку Каллем встав з ліжка звичайним сільським сторожем літніх будиночків, одним зі скромних і непомітних трудівників цього світу. А ввечері мав лягти спати, обтяжений можливістю стати однією з найвпливовіших персон у світі, справжнім принцом Землі. Якщо його й лякала така перспектива, то він нічим не виказував свого страху. А може, до нього ще просто не дійшло.
Утім, Едді так не думав. Цього чоловіка поставило на їхньому шляху ка, і він був мудрий і хоробрий. Якби Едді зараз опинився на місці Волтера (чи Флеґґа, як часом називав себе сам Волтер), він би, напевно, здригнувся від ляку.
– Отже, – сказав Джон, – вам по цимбалах, хто очолює компанію, але ви хочете, щоб «Тет» поглинув «Голмс», бо віднині її робота не матиме нічого спільного з виготовленням зубної пасти й коронок для зубів, хоча так і має якийсь час виглядати, для прикриття.
– А що…
Закінчити питання Едді не встиг – Джон підняв вузлувату руку, щоб його перебити. Едді спробував уявити, як ця рука тримає калькулятор «Тексас Інструментс», і йому це досить легко вдалося. Дивина.
– Дай мені сказати, юначе, і я скажу.
Едді відкинувся на спинку стільця й провів рукою по губах, наче закривав їх на змійку.
– Оберігати троянду – це по-перше. Оберігати писаку – це по-друге. Але поза тим ми з цим Діпно і тим третім, Карвером, повинні створити одну з найпотужніших у світі корпорацій. Ми торгуватимемо нерухомістю, ми працюватимемо з… е-е… – Він знову видобув потертого зеленого нотатника, швидко звірився з ним і сховав. – Ми працюватимемо з «розробниками програмного забезпечення», не знаю, хто то такі, але вони створять технологію наступного покоління. Ми маємо запам’ятати три слова. – Тут він швидко випалив слова, завчені напам’ять: – Майкрософт. Мікрочипи. Інтел. І не має значення, наскільки великі ми виростем… чи наскільки швидко… головними для нас насправді будуть лише три завдання: захищати троянду, захищати Стівена Кінга й за всякої нагоди сипати сіль на хвіст двом іншим хвірмам. Одна зветься «Сомбра». Друга… – Джон трохи завагався, але пауза була майже непомітна. – Друга – «Північний центр позитроніки». Судячи з того, що я від вас почув, «Сомбру» більше цікавить нерухомість. А «Позитроніку»… ну, наука і електроприлади, це навіть мені ясно. Якщо «Сомбра» схоче відхопити шмат землі, «Тет» спробує дістати його першим. Якщо «Північному центру» забажається патент, ми маємо отримати його першими чи принаймні перешкодити їм. Зробити так, щоб його отримала третя сторона, якщо вже на те пішло.
Едді схвально кивнув. Старий сам до цього допетрав, він йому такої вказівки щодо патентів не давав.
– Ми три беззубі мушкетери, старі пердуни апокаліпсису, які мають всіляко, не гребуючи ніякими засобами, заважати тим двом хвірмам здобути бажане. Брудні методи лише вітаються. – Джон широко всміхнувся. – У Гарварській школі бізнесу я не вчився, але врізати комусь по яйцях зможу і без науки.
– Добре, – підводячись, резюмував Роланд. – Гадаю, час нам уже…
Едді підніс руку, зупиняючи його. Так, він хотів якнайшвидше опинитися там, де були Сюзанна та Джейк, не міг дочекатися, коли пригорне до себе кохану і вкриє її обличчя цілунками. Здавалося, ціла вічність минула відтоді, як він бачив її востаннє на Східному шляху в Кальї Брин Стерджис. І все ж таки він не міг отак просто піти, як Роланд, котрому люди підкорювалися все життя і котрий звик сприймати відданість до смерті як належне навіть від незнайомих. Але Едді бачив перед собою не ще одне знаряддя, а незалежного янкі, тверезо мислячого і розумного, як чорт… але застарого, щоб виконати їхнє прохання. До речі, про застарих, як бути з Аароном Діпно, пацієнтом хіміотерапії?
– Мій друг хоче якнайшвидше вирушати, та й я теж, – сказав Едді. – У нас ще довга дорога попереду.
– Я знаю. Це в тебе на обличчі, синку. Як шрам.
Ця думка: що обов’язок і ка можуть лишити на обличчі в людини відбиток, і комусь він здасться окрасою, а комусь – каліцтвом, – викликала в Едді захват. Надворі гуркотів грім і спалахували блискавки.
– Але чому ти погодився? – спитав Едді. – Мені потрібно це знати. Чому без питань береш на себе обов’язок від людей, з якими щойно познайомився?
Джон поринув у задуму. Він торкнувся хрестика, який тепер носитиме аж до самої своєї смерті 1989 року, хрестика, подарованого Роланду старенькою в усіма забутому містечку. Так само він торкатиметься його в прийдешні роки, розмірковуючи перед ухвалою якогось важливого рішення (найважливішим з них, напевно, буде припинити співпрацю «Тета» з IBM, компанією, яка виявлятиме дедалі більше бажання вести бізнес з «Північним центром позитроніки») чи готуючись до якоїсь секретної операції (наприклад, бомбардування офісу «Сомбра Ентерпрайзез» у Нью-Делі, за рік до своєї смерті). Хрест заговорив до Мозеса Карвера і ніколи більше не оживав у присутності Каллема, скільки б він на нього не дмухав, але іноді, вже засинаючи, він стискатиме хрестик у руці й думатиме: «Це сіґул. Сіґул, дорогенький. Щось із іншого світу».
Якщо він і шкодуватиме про щось ближче до завершення свого земного шляху (окрім деяких справді брудних трюків, що коштували життя не одній людині), то тільки про те, що не мав шансу відвідати інший світ, до якого зазирнув одним оком буремного вечора на Черепаховій алеї у Ловеллі. Вряди-годи Роландів сіґул навіював йому сни про поле, вкрите трояндами, й чорну, мов закіптюжену, вежу. Коли-не-коли його відвідували страхітливі видіння про два багряні ока, що пливли в повітрі без жодного тіла й без перестанку вдивлялися у виднокрай. Іноді вві сні він чув, як якийсь чоловік без угаву сурмить у ріг. Після них він пробуджувався в сльозах – від прагнення, утрати й любові. Він прокидався, стискаючи в руці хрестика, й думав: «Я відкинув Дискордію і не шкодую про це; я плював у безтілесні очі Багряного Короля і тішився; я зв’язав свою долю з ка-тетом стрільця й Білістю та ніколи не сумнівався, чи правильно це».
Утім, попри все це, він шкодував, що не вийшов, бодай один-єдиний раз, у той, інший світ, що чекав за дверима.
Тепер же він сказав:
– Ви, хлопці, робите все правильно. Точніше тут і не скажеш. Я вам вірю. – Він завагався. – І вірю у вас. Я бачу, що все це правда, у вас в очах.
Едді вже подумав, що Каллем сказав усе, але раптом Джон вишкірився, як хлопчисько.
– А ще, по-моєму, ви пропонуєте ключі до якоїсь здоровецької машини. Хто б відмовився її завести й подивитися, як вона працює?
– Тобі страшно? – спитав Роланд.
Джон Каллем замислився над питанням, потім кивнув.
– Угу.
Роланд кивнув.
– Добре, – мовив він.
Сім
Під чорним небом, що клекотіло негодою, вони поїхали назад на Черепахову алею в машині Джона Каллема. Хоч був розпал літнього сезону і більшість котеджів на озері Кезар, напевно, не стояли порожні, дорогою їм не трапилося жодного автомобіля, який їхав би в той чи в інший бік. Усі човни, що плавали озером, давно вже знайшли прихисток в укритті.
– Як я й казав, у мене є для вас ще щось. – Джон рушив до фургона свого пікапа, в якому стояв сталевий ящик, підсунутий ближче до кабіни. Порив вітру роздмухав йому ріденький сивий пушок на голові. Джон набрав комбінацію цифр, розкрив підвісний замок і зняв з ящика кришку. Зсередини витяг дві запилюжені, добре знайомі мандрівникам торби. І одна мала вигляд майже нової порівняно з другою – потертою, знебарвленою, кольору землі в пустелі, затягнутою на довжелезний сирицевий шнурок.
– Наші ґунна! – на радощах і від подиву мало не заверещав Едді. – Звідки, чорт забирай…
Джон обдарував їх обох усмішкою, що віщувала його майбутнє брудного ошуканця: зніченою на поверхні, а на споді – хитрою.
– Приємна несподіванка, ге? От і я так подумав. Я ходив глянути на Чіпову крамницю… тобто на те, що від неї лишилося… ще коли там був великий шарварок. Люди метушилися, бігали туди-сюди, от що я хочу сказати. Прикривали трупи, натягували ту жовту стрічку, фотографували. Хтось відсунув ці торбини вбік, і вони виглядали трохи самотніми, тож я… – Він знизав худим плечем. – Я їх прихопив з собою.
– Напевно, це тоді, коли ми саме навідали Кельвіна Тауера й Аарона Діпно в їхній орендованій хатині, – здуважив Едді. – Після того, як ти поїхав додому нібито пакувати речі й вирушати у Вермонт. Я правий? – Він погладжував свою торбу. Її гладенька поверхня була добре знайома на дотик. Хіба ж не він сам застрелив оленя, зішкріб Роландовим ножем шерсть і з Сюзанниною допомогою пошив з його шкіри торбу? Невдовзі по тому, як великий роботоведмідь Шардик мало не випустив Едді кишки. Здавалося, то було десь у минулому столітті.
– Ага, – сказав Каллем. І коли усмішка старого стала ширшою й щирішою, Едді полишили останні сумніви. Вони знайшли саме ту людину, яка потрібна була їм у цьому світі. Правду кажеш і скажи Ґану спасибі велике-велике.
– Едді, начепи свій револьвер, – сказав Роланд, простягаючи йому револьвер з потертими сандаловим руків’ям.
Мій. Тепер він називає його моїм. По спині в Едді пробіг холодок.
– Я думав, ми вирушаємо туди, де нас чекають Сюзанна та Джейк. – Але він досить охоче взяв револьвер і начепив його собі на пояс.
Роланд кивнув.
– Але я вважаю, що спершу ми маємо завершити одну невеличку справу, і стосується вона тих, хто вбив Каллагена, а тоді намагався прикінчити Джейка. – Вираз його обличчя залишався незворушним, але Едді Дін та Джон Каллем обидва здригнулися від холоду, що пробіг їхньою шкірою. Їм дуже хотілося тієї миті відвести од стрільця погляди.
Так було ухвалено смертний вирок для Флагерті, тахіна Ламли та їхнього ка-тету, хоч самі засуджені про це й не підозрювали, що само по собі було більшою милістю, ніж вони заслуговували.
Вісім
«Боже мій», – хотів сказати Едді, та з його губ не зірвалося ні звуку.
Вони їхали на північ Черепаховою алеєю слідом за однією задньою фарою Джонового пікапа, що ще працювала. Попереду Едді бачив сяйво, і воно все яскравіше розгорялося. Спершу він подумав, що то ліхтарі під’їзної доріжки якого-небудь багатія, потім – що то прожектори. Але світіння ставало дедалі яскравішим, сліпуча синьо-золотиста лавина світла ліворуч від них, там, де гірський хребет спадисто спускався до озера. Вони наближалися до джерела світла (пікап Каллема тепер ледве повз дорогою), і зненацька Едді охнув і тицьнув указівним пальцем – від головного сяйва відділилося кружальце і полетіло до них, мінячись різними кольорами: від синього до золотистого й червоного, від червоного до зеленого, потім золотистого й знову синього. А в самому кружальці виднілося щось подібне до комахи з чотирма крильцями. І коли вона шугонула понад пікапом, відлітаючи до темного лісу на східному боці шляху, то глянула в їхній бік, і Едді побачив, що в комахи людське обличчя.
– Що… заради Бога, Роланде, що…
– Тахін, – коротко відказав стрілець. У світінні, що дедалі дужчало, його обличчя було спокійним і стомленим.
Від головного джерела відділялося дедалі більше кружалець світла й ринуло через дорогу кометним потоком. Едді бачив мух, крихітних колібрі, таких гарних, що вони здавалися ювелірною роботою, і щось на зразок крилатих жаб. А поза ними…
Задня фара пікапа заблимала, але Едді так захопився спогляданням, що мало не врізався в Каллема, і врізався б, якби Роланд не крикнув, щоб привести його до тями. Едді зупинив «ґелексі», перевівши ручку коробки передач у нейтральне положення, але не завдав собі клопоту поставити машину на ручне гальмо чи хоча б заглушити двигун. Потім виліз і попрямував до асфальтованої під’їзної доріжки, що спускалася вниз крутим схилом, на якому росли дерева. Його очі в ніжному світлі здавалися величезними, рот був розтулений від подиву. Каллем приєднався до нього і став, дивлячись униз. Обабіч доріжки бовваніло два знаки. На тому, що ліворуч, було написано «Кара Сміхотуха», на другому стояла цифра 19.
– Дивовижно, правда? – тихо спитав Каллем.
«Сто пудів», – спробував відповісти йому Едді, але слова все ще застрягали йому в горлі й з губ зірвався хіба що затамований хрипкий подих.
Світло линуло з лісу на східному боці дороги і ліворуч від під’їзної доріжки «Кари Сміхотухи». Дерева тут (переважно сосни, ялини й берези, які взимку зігнуло завірюхою додолу) росли далеко одне від одного. А між ними походжали неспішно, немов на сільських танцях, сотні фігур. Їхні босі ноги шурхотіли опалим листям. Дехто вочевидь належав до Дітей Родерика, то були такі самі рунти-руїни, як Чевін з Чейвена. Їхня шкіра була вкрита чиряками від променевої хвороби, від волосся лишилося хіба що кілька пасм, та й то в небагатьох. Але світло, в якому вони брели, надавало їм осяйної, мало не сліпучої краси. Едді побачив однооку жінку, яка несла на руках згорток, схожий на мертву дитину. Вона подивилася на нього поглядом, сповненим скорботи, і її губи ворухнулися, та Едді нічого не почув. Він підніс кулака до лоба й зігнув коліно. Потім торкнувся куточка ока й показав на неї. Я тебе бачу, – промовляв той жест… принаймні він сподівався на це. – Бачу дуже добре. Жінка, що несла мертве чи спляче дитя, відповіла таким самим жестом і щезла.
У небі запекло вдарив грім, і в середину сяйва поцілила блискавка. Міцний стовбур старезної ялини, оперезаної мохом довкруж стовбура, розчахнувся. А всередині спалахнуло полум’я. Угору, до низько навислих хмар, шугонув великий стовп іскор – не вогню, а якихось неземних болотяних вогників. У тих іскрах Едді добачив крихітні тільця, що танцювали в потоці, й на мить втратив здатність дихати. Він немовби спостерігав за ескадроном фей Дзвінок: щойно вони були – і враз нема.
– Ти тільки поглянь, – благоговійно сказав Джон. – Нахожі! Боже милий, та їх тут сотні! Шкода, що з нами нема мого друзяки Донні, він мав би це побачити.
Едді зрозумів, що Джон Каллем правду каже: сотні чоловіків, жінок і дітей ішли між деревами, проходили крізь світло, з’являлися, зникали і знову з’являлися. Поки він дивився, на шию йому впала холодна крапля, а за нею ще одна, і третя. Вітер промчав деревами, зірвавши догори ще одну хвилю феєподібних істот і перетворивши дерево, розчахнуте блискавкою, на два велетенські смолоскипи, що потріскували.
– Ходімо, – сказав Роланд, беручи Едді за руку. – Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.
– Де… – почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.
– Ні! – крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. – Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!
– Вам теж, хлопці! – крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. – Вам теж!
– Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, – сказав Роланд. – Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне – як слід зосередитися.
– А куди…
– Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!
Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою – наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.
Розділ VII. ВОЗЗ’ЄДНАННЯ
Один
Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, – нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.
Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.
– Що? – спитав Флагерті, помітивши гримасу. – Що? Тобі є що сказати?
Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.
– Ні, – мовив тахін. – Ні, сей.
– Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, – наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир – злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. – Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!
«Я труп, – подумав Ламла. – Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом у присутності людини, яка шукає цапа-відбувайла. Все, мені кінець».
Він роззирнувся навколо, переконуючись, що ніхто за нього не заступиться, і сказав:
– Флагерті, якщо я тебе чимось образив, то я виба…
– О, ти мене образив, не сумнівайся! – заверещав Флагерті. З наростанням люті його бостонський акцент міцнішав. – Я обов’язково заплачу за сьогоднішню роботу, але ти мені заплатиш перш…
У повітрі довкола них розляглося якесь охкання, неначе рвучко вдихнув сам коридор. Волосся Флагерті й шерсть Ламли сколихнулися. Загін ницих і вампірів почав розвертатися. Зненацька один з них, упир на ім’я Альбрехт, пронизливо завищав і метнувся вперед, відкриваючи очам Флагерті картину: двоє новоприбулих, чоловіки, на чиїх чоботах, джинсах і сорочках темніли свіжі плями від краплин дощу. Під ногами в них були запорошені гунна-гар, на стегнах висіли револьвери. За мить до того, як молодший з них швидше, ніж блискавка вдаряє, витяг револьвер з кобури, Флагерті розгледів сандалові руків’я й миттєво збагнув, чому побіг Альбрехт. Лише одного штибу люди носили зброю, що виглядала, як ця.
Молодший вистрелив один раз. Біляве волосся Альбрехта підстрибнуло, наче його підняла невидима рука, і він повалився вперед, гублячись у купі свого одягу.
– Хайл вам, попихачі Короля, – промовив старший з двох чоловіків недбало-світським тоном. Флагерті (його руки досі кривавили від розлюченого стукоту в двері, крізь які проскочив шмаркач), здавалося, все ще не міг збагнути, як так сталося. Перед ним стояв той, про кого їх попереджали, авжеж, то був Роланд з Ґілеаду, але як він сюди потрапив, та ще й зайшов з тилу? Як?
Холодним поглядом блакитних очей Роланд вивчав ворогів.
– Котрий з цієї жалюгідної отари овець називає себе їхнім діном? Чи зробить він нам честь, виступивши вперед? Ні? – Його очі свердлили їх поглядом; ліва рука облишила револьвер і помандрувала до кутика рота, що розтягнувся в саркастичній посмішці. – Ні? Як шкода. Виявляється, ви страхопуди. Жалюгідне видовище. Як убити священика й переслідувати дитину, то ви перші, а як визнати справу своїх рук, то в кущі. Ви боягузи й сини боя…
Флагерті виступив уперед, міцно стискаючи скривавленою правою рукою руків’я пістолета, що висів у кобурі під лівою пахвою.
– Це я, Роланде з роду Стівена.
– Знаєш моє ім’я?
– Еге ж! Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…
Відвертаючи балаканиною увагу, Флагерті тим часом витяг пістолет. Безсумнівно, він уже не раз вдавався до цього підступу, щоб здобути перевагу над супротивником. І хоч був він спритний, а вказівний палець лівої руки Роланда ще торкався кутика рота, коли рука Флагерті витягла пістолет, стрілець легко випередив його. Його перша куля влетіла до рота головного кривдника Джейка, розтрощивши передні зуби верхнього ряду на скалки, і Флагерті втягнув їх до горла передсмертним подихом. Друга прошила чоло на переніссі, і він вдарився спиною об двері «Нью-Йорк/Федік». Пістолет, яким йому не судилося скористатися, випав з руки й від падіння востаннє вистрелив у підлогу коридору.
За якусь частку секунди витягла зброю і решта загону. Едді пристрелив шістьох спереду – йому якраз вистачило часу, щоб дозарядити револьвер після пострілу в Альбрехта. Коли барабан спорожнів, він відскочив за спину свого діна, як його навчали, щоб перезарядити. Наступних п’ятьох перестріляв Роланд і безперешкодно відступив за спину Едді, котрий узяв на себе решту, крім одного.
Ламлі вистачило клепки навіть не намагатися стріляти, тож він виявився останнім уцілілим. Він підніс волохаті руки, показуючи порожні гладенькі долоні.
– Чи відпустиш ти мене, стрільцю, якщо я пообіцяю дати тобі спокій?
– Нізащо, – сказав Роланд, зводячи курок.
– Тоді будь проклятий, чарі-ка, – мовив тахін. Роланд з Ґілеаду застрелив його на місці, і Ламла з Ґалі впав бездиханний.
Два
Банда Флагерті кучугурою колод лежала перед дверима, Ламла спереду обличчям додолу. Жоден з них так і не встиг вистрелити. Кахляна горлянка коридору смерділа димом від пострілів, що сизим шаром висів у повітрі. Зрештою ввімкнулися очисники, втомлено зафурчали у стіні, й стрілець відчув, як повітря спершу коливнулося, а потім стало всмоктуватися, обвіваючи їм обличчя.
Едді перезарядив револьвер (тепер уже свій, як йому сказали) і вклав його назад у кобуру. Потім рушив до купи мерців і безцеремонно розштовхав їх, щоб мати змогу пройти до дверей.
– Сюзанно! Сюзі, ти там?
Чи насправді сподівається бодай хтось із нас, крім як уві сні, возз’єднатися з найпалкішим коханням свого серця, навіть якщо воно йде від нас лише на декілька хвилин у найбуденніших справах? Ні, зовсім ні. Щоразу, коли кохані щезають з-перед наших очей, ми в глибині душі вже вважаємо їх мертвими. Одержавши в дар так багато, розмірковуємо ми, як можемо ми сподіватися, що нас не скинуть з небес так низько, як Люцифера, за приголомшливу самовпевненість нашої любові?
Так і Едді не сподівався почути її голос, аж поки вона не відповіла – з іншого світу, крізь товщу дверей.
– Едді? Любчику, це ти?
Голова Едді, що кілька секунд тому здавалася цілком нормальною, зненацька нестерпно обважніла, й він прихилився до дверей. Так само нестерпно важкими стали повіки, тож він опустив їх, заплющуючи очі. Напевно, важкість принесли сльози, бо раптом виявилось, що він плаває в сльозах. Вони струменіли по щоках, теплі, неначе кров. І Роландова рука торкалася його спини.
– Сюзанна, – промовив Едді, не розплющуючи очей. Його пальці притискалися до дверей. – Ти можеш відчинити?
– Ні, – долинув з-за дверей голос Джейка. – Зате ви можете.
– Яким словом? – Роланд позирав то на двері, то назад через плече, майже сподіваючись, що до вбитих підтягнеться підкріплення (розбурхана кров вимагала продовження), але кахляний коридор був порожній. – Джейку, яке слово?
Настала пауза (коротка, проте Едді вона здалася довжелезною), а потім Джейк і Сюзанна відповіли хором:
– Часит.
Едді не довіряв собі настільки, щоб спробувати вимовити це слово, бо ж у горлі досі стояв клубок від сліз. Зате Роландові ніщо не заважало. Він відтягнув од дверей ще кілька трупів (а серед них і Флагерті, чиє обличчя так і застигло в передсмертному вищирі), а відтак проказав пароль. І вже вкотре двері між світами, клацнувши, відімкнулися. Розчинив їх Едді, й усі четверо знову постали одне перед одним, Сюзанна з Джейком в одному світі, Роланд та Едді – в іншому, а між ними бриніла, немов жива слюда, прозора мембрана. Сюзанна простягнула руки, й вони пройшли крізь плівку, наче крізь воду, що магічним чином піднялася й стала вертикально до землі.
Едді взяв її за руки. Дозволив її пальцям стиснути свої й перетягти його у Федік.
Три
Коли Роланд переступив через поріг, Едді вже підхопив Сюзанну на руки й пригортав її до себе. Хлопчик підвів погляд на стрільця. Жоден з них не всміхнувся. Юк, що сидів біля Джейкових ніг, усміхався за них обох.
– Хайл, Джейку, – промовив Роланд.
– Хайл, батьку.
– Ти бажаєш так мене звати?
Джейк кивнув.
– Так, якщо можна.
– Більшої радості для мене й бути не може, – сказав Роланд і повільно, наче людина, яка робить щось геть незвичне, простягнув руки. Серйозно дивлячись на нього знизу вгору, не відриваючи свого погляду від Роландового обличчя, хлопчик Джейк наблизився до нього впритул і чекав, поки ті вбивчі руки зімкнуться на його спині. Він би ніколи не наважився сказати, як довго він про це мріяв.
А тим часом Сюзанна вкривала обличчя Едді поцілунками.
– Вони мало не схопили Джейка, – розповідала вона. – Я сиділа на своєму боці дверей… і така була змучена, що закуняла. А він, мабуть, разів зо три-чотири мене кликав, поки я не…
Пізніше він вислухає її розповідь, кожне слово, до самого кінця. Пізніше в них буде час на розмови. Але наразі він притулив руку до її грудей – до лівої груді, щоб відчути сильне рівне биття її серця, – й обірвав потік слів поцілунком.
А Джейк мовчав. Він стояв, повернувши голову, притулившись щокою до Роландових грудей. Його очі були заплющені. Він вдихав запах дощу, пилу й крові зі стрільцевої сорочки. Думав про своїх батьків, яких втратив назавше, про свого друга Бенні, тепер уже небіжчика, про панотця, якого врешті-решт наздогнали всі ті, від кого він так довго тікав. Чоловік, якого він обіймав, уже якось зрадив його заради Вежі, дозволив йому впасти, і Джейк не був певен, що це більше не повториться. Безперечно, попереду в них був ще довжелезний шлях, і важкою буде кожна миля. Та все одно – тієї миті він тішився. Його розум утихомирився, і в зболеній душі запанував спокій. Достатньо було просто обіймати і відчувати обійми.
Вистачало й того, щоб просто стояти з заплющеними очима й думати: «До мене прийшов мій батько».
Частина друга. БЛАКИТНИЙ РАЙ ДЕВАР-ТОЇ
Розділ I. ДЕВАР-ТЕТЕ
Один
Четверо мандрівників (чи п’ятеро – якщо рахувати Юка з Серединного світу), возз’єднані, стояли тепер у ногах Міїного ліжка, дивлячись на те, що лишилося від Сюзанниної твім, її близнючки. І якби не одяг, за яким вгадувалися певні обриси небіжчиці, ніхто з них не зміг би сказати напевне, що то таке. Навіть у волоссі на розколотій Міїній голові не було нічого людського: його легко можна було прийняти за винятково величезний жмут пилюки.
Роланд дивився на обличчя, риси якого вже стиралися, думаючи про те, як мало лишилося від жінки, чия одержимість – дитятко, дитятко, завжди лише дитятко, – мало не поклала край їхньому походу. А без них хто лишився б протистояти Багряному Королю та його диявольськи розумному радникові? Джон Каллем, Аарон Діпно та Мозер Карвер. Троє чоловіків, і одного з них точила чорнорота хвороба, яку Едді називав канцером.
«Як багато ти накоїла, – подумав він, роздивляючись запорошене напіврозпале обличчя. – І втнула б ще більше, еге ж, без упину і без усякого сорому. Як на мене, то так і загине світ. Він стане жертвою любові, а не ненависті. Бо ж любов завжди спричинялася до більших руйнувань».
Він нахилився вперед, вдихнув запах, що навіював спогад про старі квіти і задавнені прянощі, й дмухнув. І щось віддалено схоже обрисами на голову розлетілося, як пух молочаю чи кульбабки.
– Вона не бажала зла Всесвітові, – мовила Сюзанна не зовсім рівним голосом. – Вона лише прагнула того, на що має право кожна жінка: народити дитину. Любити й виховувати її.
– Еге ж, – погодився Роланд. – Правду кажеш. І від цього її смерть здається такою чорною.
– Часом я думаю, що нам усім було б краще, якби люди, в яких лише добрі наміри, заповзли кудись і здохли, – озвався Едді.
– Тоді й нам довелося б сконати, Великий Ед, – зауважив Джейк.
Усі замислилися, й Едді впіймав себе на думці про тих, кого вони вже вбили своїми найліпшими намірами. До лихих йому діла не було, проте решта… Сюзен, втрачена кохана Роланда, була лише однією з них.
Відійшовши від спорохнявілих решток Міїного тіла, Роланд наблизився до Сюзанни, яка сиділа на одному з сусідніх ліжок, затиснувши руки між стегон.
– Розкажи мені про все, що сталося з тобою, відколи ти кинула нас на Східному шляху, після бою, – попрохав він. – Нам потрібно…
– Роланде, я не хотіла вас кидати. То була Мія. Вона перебрала на себе контроль над тілом. І якби я не мала прихистку, Догана, вона б витіснила мене повністю.
Роланд кивнув: мовляв, розумію.
– І все-таки розкажи, як ти потрапила до цього девар-тете. Джейку, те саме я хочу почути від тебе.
– Девар-тете, – повторив Едді. Ці слова здалися йому віддалено знайомими. Чи не від Чевіна з Чейвена, мутанта, якого Роланд позбавив страждань у Ловеллі, він їх чув? Напевно. – Що воно таке?
Роланд обвів рукою залу з усіма її ліжками, кожне з яких було оснащено шоломоподібним апаратом і гофрованим шлангом, ліжками, де лежало й перетворювалося на руїни бозна-скільки дітей із прикордонних Калій.
– Це означає «мала тюрма» чи «катівня».
– Не така вже вона й мала, як на мене, – похитав головою Джейк. Точно сказати, скільки в тій залі стояло ліжок, він би не зміг, але здогадувався, що їх десь із триста. Щонайменше.
– Може так статися, що попереду нам трапиться інша, значно більша. Розкажи свою історію, Сюзанно. І ти, Джейку, також.
– А куди ми вирушимо звідси? – поцікавився Едді.
– Може, розповідь нам підкаже, – відповів Роланд.
Два
У німотному зачудуванні Едді та Роланд слухали, як Сюзанна й Джейк по черзі детально оповідали свої пригоди. Вперше Роланд перебив Сюзанну, коли вона говорила про Матьєссена ван Віка, котрий віддав їй свої гроші й забронював номер у готелі. Стрілець звернувся до Едді з питанням про черепашку в підкладці сумки.
– Я не знав, що то була черепаха. Думав, може, камінь.
– Я був би не проти ще раз послухати твою розповідь про цей епізод, – сказав Роланд.
Тож, ретельно все обмірковуючи, намагаючись згадати кожну дрібницю (бо здавалося, що то все було дуже давно), Едді переказав, як вони з панотцем Каллагеном піднялися до Печери дверей і відкрили скриньку з дерева привидів, де лежала Чорна Тринадцятка. Вони розраховували на те, що вона відчинить двері, і так сталося, але спершу…
– Ми поклали скриньку в сумку, – сказав Едді. – Ту, на якій було написано: «В Мідтаун-лейнз можливі лише страйки» у Нью-Йорку та «У Мідворлд-лейнз можливі лише страйки» в Кальї Брин Стерджис. Пам’ятаєте?
Всі закивали.
– І раптом я щось намацав у підкладці сумки. Я звернув на це увагу Каллагена, але він сказав… – Едді спробував згадати точні слова панотця. – Він сказав: «Зараз не найкращий час це з’ясовувати». Чи щось таке. Я погодився. Пригадую, подумав тоді, що таємниць нам і так не бракувало, тож цю слід було відкласти на інший день. Роланде, хто, на Бога, міг вкласти цю річ до сумки, як ти думаєш?
– Якщо вже на те, хто залишив ту сумку на пустищі? – докинула Сюзанна.
– А ключ? – і собі вставив Джейк. – На тому самому пустищі я знайшов ключ до будинку в Датч-Гіл. То троянда? Вона їх якось… ну не знаю… робила?
Роланд замислився над питанням.
– Якщо хочете почути мій здогад, – сказав він нарешті, – то, як на мене, ті знаки й сіґули залишив нам сей Кінг.
– Письменник, – мовив Едді. Подумки зваживши таку можливість, він повільно кивнув. Бо в пам’яті зринула невиразна згадка про одне поняття, про яке їм казали ще в школі. «Бог з машини» – так воно звучало. Ще був якийсь хитромудрий відповідник до цього латиною, але його він згадати не міг. Напевно, в той час, коли його однокласники слухняно писали конспект, він базграв у себе на парті ім’я та прізвище Мері Лу Кенопенськи. Хай там як, суть зводилася до того, що драматург, який дозволяв собі втрутитися в хід п’єси, міг послати героям бога, що являвся з неба на заквітчаній колісниці й витягав з халепи тих, хто в неї втрапив. Безсумнівно, це тішило релігійних театралів, які вірили, що Бог (не той спецефект, що спускався з якоїсь платформи вгорі, котру глядачі не могли бачити, а Господь, сущий на небесах) справді рятував людей, які на це заслуговували. У модерну добу такі ідеї, безперечно, вийшли з моди, але Едді здогадувався, що популярні письменники-романісти (а сей Кінг був на шляху до того, щоб стати одним з них), напевно, досі вдавалися до цього прийому, просто ретельніше його замасковували. Залишали собі маленькі такі лазівки. Картки з написами: «ВИХІД З ТЮРМИ», або «ВТЕЧА ВІД ПІРАТІВ», або «ВИМКНЕННЯ ЕЛЕКТРИКИ ВНАСЛІДОК НЕСПОДІВАНОЇ БУРІ, СТРАТУ ВІДКЛАДЕНО». Бог з машини (який насправді був письменником) терпляче працював, щоб оберігати персонажів, аби його історія не закінчилася неприємним рядком на зразок: «Отак ка-тет поліг на Єрихонському пагорбі і поганці перемогли, владарюй, Дискордіє, тож вибачте, наступного разу пощастить більше (та який там наступний раз, ги-ги), КІНЕЦЬ».
Маленькі страховки, такі як ключ. Не кажучи вже про черепашку зі слонової кості.
– Якщо він вписав ці речі в свою історію, – сказав Едді, – то сталося це вже через багато років по тому, як ми бачилися з ним у тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому.
– Еге ж, – погодився Роланд.
– І навряд чи він їх вигадав, – сказав Едді. – Не думаю. Він просто… я не знаю, просто…
– Хамляр? – усміхнулася Сюзанна.
– Ні! – вигукнув Джейк трохи шоковано. – Не хамляр. Він передавач. Транслятор. – На думку йому спав батько та його робота на телебаченні.
– У яблучко, – сказав Едді, націливши на хлопчика палець. А одна думка потягла за собою іншу. Якби Стівен Кінг загинув дочасно і не встиг вплести ці речі в свою оповідь, ключа й черепашки не виявилося б під рукою, коли вони були потрібні. Джейка з’їв би охоронець дверей у Датч-Гіл… це, звісно, за умови, що він дістався б аж так далеко, що було сумнівно. А якби навіть він утік від чудовиська з Датч-Гіл, його все одно зжерли б Прародителі – Каллагенові вампіри першого типу – в «Діксі-Піґ».
Сюзанна подумувала, чи не розповісти, яке їй було видіння, коли Мія тільки починала свою останню подорож від готелю «Плаза-Парк» до «Діксі-Піґ». У тому видінні вона сиділа в тюремній камері в Оксфорді, штат Міссісіпі, й звідкись долинали голоси з телевізора. Чет Ґантлі, Волтер Кронкайт, Френк Макґі – усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Ґантлі
(доброго вечора Чете доброго вечора Девіде)
повідомляв, що Стівена Кінга збила на смерть машина, мінівен «додж», поки він прогулювався неподалік від свого дому. За словами Бринклі, Кінгу було п’ятдесят два роки.
Якби Сюзанна їм про це розповіла, багато подій змінило б свій хід чи не сталося б узагалі. Вона вже розтулила рота, щоб додати це до розмови, – камінець, що відколовся, вдаряє в більший камінь, а той зачіпає ще більший, а той збиває ще два, і так починається обвал, – та раптом брязнули, відчиняючись, двері і заклацали по підлозі кроки. Усі повернулися на звук, Джейк потягнувся до Орізи, решта – до револьверів.
– Хлопці, спокійно, – пробурмотіла Сюзанна. – Все гаразд. Я його знаю. – А до DNK 45932, ХАТНЬОГО ПОМІЧНИКА, промовила: – Я й не сподівалася так скоро тебе побачити. Хоча ні, я взагалі не сподівалася тебе побачити. В чому річ, друже ти мій Найджеле?
Тож цього разу те, що могло бути вимовлене, зосталося невисловленим, і deus ex machina, що міг спуститися, щоб урятувати письменника від побачення з міні-фургоном «додж» одного пополудня наприкінці весни 1990 року{2}, залишився в своїх високостях, понад простими смертними, які грали відведені їм ролі внизу.
Три
На думку Сюзанни, хорошого в роботах було те, що більшість із них не пам’ятала образ. Найджел повідомив їй, що полагодити його прилади бачення виявилося нікому (хоча він міг би й сам це зробити, сказав він, якби мав доступ до потрібних деталей, дисків та інструкцій з ремонту), тому він повернувся сюди, йдучи за приладом інфрачервоного бачення, щоб забрати рештки розтрощеного (й нікому не потрібного) інкубатора. Він подякував їй за співчуття й відрекомендувався її друзям.
– Приємно познайомитися, Найдже, – сказав Едді, – але я знаю, тобі треба швидше братися до ремонту, тому ми тебе не затримуємо. – Голос в Едді був приємний, і револьвера він сховав у кобуру, але руки з руків’я не зняв. Насправді його трохи настрашила Найджелова подібність до певного робота-вістового, що мешкав у селі Калья Брин Стерджис. А той якраз був лихопомний.
– Ні, залишся, – втрутився Роланд. – Можливо, у нас буде для тебе робота. Але наразі я б хотів, щоб ти помовчав. Вимкнися, як ти не від того. – А навіть як і від того, виразно звучало в його тоні.
– Авжеж, сей, – відповів Найджел зі своїм британським презирливо-аристократичним акцентом. – Щоб повернути мене в робочий режим, скажіть: «Найджеле, ти потрібен».
– Дуже добре, – кивнув Роланд.
Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.
– Повернувся, щоб підібрати розбите скло, – зачудовано промовив Едді. – Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці забажала б собі двох – одного для дому, другого для подвір’я.
– Що менше ми будемо причетні до науки, то краще, – похмуро мовила Сюзанна. Попри те, що вона передрімала трохи, коли сиділа спиною до дверей між Федіком та Нью-Йорком, вигляд у неї був змучений, смертельно втомлений. – Подивіться, до чого вона довела цей світ.
Роланд кивнув Джейкові, й той заходився виповідати їхні з панотцем Каллагеном пригоди в Нью-Йорку 1999 року, починаючи з таксі, яке мало не збило Юка, й закінчуючи їхнім подвійним нападом на ницих людей та вампірів у обідній залі «Діксі-Піґ». Не оминув він увагою і те, як вони позбулися Чорної Тринадцятки, запхавши її до шафки для зберігання речей у Всесвітньому торговельному центрі, де вона надійно пролежить аж до початку червня 2002-го, і як знайшли черепашку, котру Сюзанна зронила, як послання в пляшці, в риштак біля «Діксі-Піґ».
– Такий відважний, – Сюзанна скуйовдила Джейкові волосся. Потім нахилилася, щоб попестити по голівці Юка. Пухнастик витягнув свою довгу шию, аби пестощі припали на більшу площу, його очі були напівзаплющені, а лисяча пичка розтяглася в усмішці. – Такий хоробрий, чорт забирай. Дякую-сей, Джейку.
– Дяку Ейк! – погодився Юк.
– Якби не та черепашка, вони б убили нас обох. – Голос у Джейка не тремтів, але сам він зблід. – А так панотець… він… – Джейк стер долонею сльозу й пильно поглянув на Роланда. – Ти скористався його голосом, щоб наказати мені йти далі. Я почув тебе.
– Еге ж, я був змушений, – кивнув стрілець. – Але він і сам цього хотів.
– Вампірам він не дістався, – сказав Джейк. – Він застрелився з мого «рюгера», перш ніж вони встигли випити його кров і перетворити на одного зі своїх. Хоча навряд чи вони б це зробили. Найпевніше, роздерли його на шматки і зжерли. Вони були страшенно люті.
Роланд кілька разів кивнув.
– Останнє, що я від нього почув… думаю, він промовив це вголос, хоч я не певен… – Джейк уже схлипував не криючись. Він спробував пригадати точні слова. – Він сказав: «Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї й дістанься аж до верхівки!». А тоді… – Хлопчик пхикнув крізь викривлені губи. – Згас. Як вогник свічки. Пішов у ті, інші світи, якими б вони не були.
Він замовк. І решта не зронили ні слова: панотця вшанували хвилиною мовчання. Потім Едді сказав:
– Гаразд. Ми знову разом. І що нам, у біса, робити далі?
Чотири
Роланд, морщачись, сів, відтак нагородив Едді Діна поглядом, що промовляв красномовніше за будь-які слова: «Навіщо ти випробовуєш моє терпіння?»
– Ну добре, добре, – примирливо сказав Едді. – Така в мене звичка. Не треба так дивитися.
– Яка звичка, Едді?
Останнім часом Едді не так часто згадував той свій рік життя з Генрі, сповнений травматичної залежності, але тієї миті згадати довелося. От тільки говорити про це йому не хотілося. Не тому, що було соромно (Едді справді вважав, що подолав болісні спогади), а через те, що він відчував, як наростає невдоволення стрільця: надто вже часто Едді виправдовував різні свої вчинки впливом старшого брата. Зрештою, може, Роланд і мав рацію. Так, Генрі справді був визначною, формотворчою силою в житті Едді. Так само, як Корт у житті Роланда… але ж стрілець не згадував про свого старого вчителя повсякчас.
– Ставити питання, на які я вже знаю відповіді, – сказав Едді.
– І якою буде відповідь цього разу?
– Перш ніж вирушати до Вежі, ми повернемося до Краю Грому. А там або повбиваємо Руйначів, або випустимо їх на свободу. Байдуже що, аби тільки вберегти Промінь. Потім уб’ємо Волтера, чи Флеґґа, чи як там він себе величає. Бо він їхній фельдмаршал, адже так?
– Був фельдмаршалом, – підтвердив Роланд, – але тепер на сцені з’явився новий гравець. – Він зиркнув на робота. – Найджеле, ти потрібен.
Найджел опустив руки й підвів голову.
– Чим можу служити?
– Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?
– Ручки, олівці й крейда – в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.
– Видобувальна палата, – задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. – Так ви її звете?
– Так, сей. – А потім майже несміливо: – Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?
– Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?
– Сей, я певен, що не знаю, – сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. – Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.
– Принеси мені олівець і шмат крейди.
– Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. – Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.
Та Роланд лише повторив:
– Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.
Найджел пішов виконувати наказ.
– Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, – сказала Сюзанна.
– Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.
Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка – покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга – ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна – напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.
«Це там вони мене змінили», – повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, – червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.
«Так, – подумала вона. – Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».
І вона здригнулася.
– Роланде, Мордред хоче вбити тебе, – сказала вона. – В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.
– Так, – кивнув Роланд, – і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я щодалі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.
– Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? – спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. – Підемо, правда ж?
– Думаю, так, – відповів Роланд. – Ле Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.
– Хай буде так, – сказав Едді. – На Бога, хай буде й так.
– Еге ж, – погодився Роланд. – Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…
– Покласти край тому, що вони роблять, – наш обов’язок, – закінчив за нього Едді.
Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.
– Так, – сказав він. – Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.
П’ять
Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, – приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.
– Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, – сказав він, – але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.
Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.
– Федік, – сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. – А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. – Він передав їй свою крейду в футлярі.
Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.
– Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, – вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція „Край Грому“». – Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.
– Може, й проїжджають, – докинув Едді. – Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.
– Ти не помиляєшся, – мовив Роланд. – Сюзанно, продовжуй. – Він уже сидів не навпочіпки, а на підлозі, витягнувши вперед праву ногу й тримаючи її рівно. Едді хотів би знати, чи дуже йому болить стегно, а ще чи не завалялося в його віднайденому кошелі флакончика Розалітиної котячої олії. Сумнівно.
– Вовки їдуть з Краю Грому уздовж рейок залізниці, – повела вона далі. – Принаймні доти, доки не виїжджають із тіні… чи пітьми… чи що воно таке. Розумієш, Роланде?
– Ні, але скоро все проясниться. – Він нетерпляче покрутив рукою, спонукаючи говорити далі, як робив це завжди.
– Вони переходять річку, їдуть у Кальї та забирають дітей. А коли повертаються на станцію «Край Грому», то, я думаю, вантажать своїх коней і полонених на поїзд і далі вже їдуть на ньому до Федіка, бо скористатися дверима вже не можуть.
– Еге ж, думаю, так усе й відбувається, – кивнув Роланд. – Наразі вони оминають Девар-Тої, в’язницю, яку ми позначили цифрою 8.
– Скавтер і його лікарі-нацисти використовували ті штуки з шоломами на ліжках, аби витягти щось із дітей. Це те, що вони дають Руйначам. Або згодовують, або роблять ін’єкцію, як я собі це уявляю. Діти й мозкова речовина відправляються назад на станцію «Край Грому» через двері. Дітлахів відряджають до Кальї Брин Стерджис чи, може, й до інших Калій, а в тому місці, яке ти називаєш Девар-Тої…
– Хазяїне, просю до столу, – понуро промовив Едді з акцентом англійського дворецького.
Зачувши це, Найджел скинувся і з абсолютно щасливими нотками в голосі запропонував:
– Сеї, а чи не бажаєте ви перекусити?
Джейк звірився зі своїм животом і зрозумів, що в ньому бурчить. То було жахливо – зголодніти так швидко після того, як панотець помер, а ще після всього, що він бачив у «Діксі-Піґ». Але він нічого не міг з собою вдіяти.
– А що, Найджеле, тут є якась їжа? Невже справді?
– Так, юначе, справді є. На жаль, лише консервована. Але я можу запропонувати більше двадцяти різновидів консервів на вибір, включаючи печені боби, тунця, кілька різновидів супу…
– Я їстиму дудця, – замовив Роланд. – Але неси всячину, якщо вже нестимеш.
– Авжеж, сей.
– Мабуть, нічого й сподіватися, що ти зробиш мені сандвіч «Особливий по-елвісівському», – замріяно сказав Джейк. – Арахісове масло, банан і бекон.
– Господи, малий, – скривився Едді. – Не знаю, чи тобі видно в цьому світлі, але я вже позеленів.
– На жаль, бекону й бананів я не маю, – слово «бананів» Найджел вимовив з підкреслено британським акцентом: ба-НАУ-нів, – зате арахісове масло є, а ще три види желе. І яблучне масло.
– Яблучне масло підійде, – кивнув Джейк.
– Сюзанно, продовжуй, – попросив Роланд, коли Найджел пішов виконувати доручення. – Хоча, думаю, не варто так тебе підганяти. Коли поїмо, нам конче потрібно поспати. – Несхвальні нотки у його голосі свідчили, що ця думка аж ніяк його не надихала.
– Та, по-моєму, вже більше й розказувати особливо нічого, – сказала Сюзанна. – Звучить усе плутано… та й виглядає плутано, здебільшого, бо на нашій маленькій карті немає масштабу, – але кожну добу чи десь так вони роблять петлю: з Федіка до Кальї Брин Стерджис, потім назад до Федіка з дітьми, щоб з них там могли все витягти. Потім вони повертають дітей до Калій, а розумову поживу – до тюрми, де сидять ті Руйначі.
– До Девар-Тої, – уточнив Джейк.
Сюзанна кивнула.
– Питання в тому, як нам розірвати цей цикл.
– Ми пройдемо через двері на станцію «Край Грому», – сказав Роланд, – а зі станції вже подамося туди, де утримують Руйначів. А там… – Він обвів поглядом увесь свій ка-тет по черзі, потім підніс пальця й зробив холодний та промовистий жест: постріл.
– Але там будуть охоронці, – зауважив Едді. – Швидше за все, багато охоронців. Що, як вони переважатимуть нас чисельністю?
– Нам не звикати, – відказав на це Роланд.
Розділ II. СПОСТЕРІГАЧ
Один
Найджел повернувся з тацею завбільшки з колесо від воза. На ній височіли гори сандвічів, стояло два термоси з супом (яловичим і курячим), а ще напої в бляшанках – «кока-кола», «спрайт», «нозз-а-ла» і ще щось під назвою «віт-грін-віт». Покуштувавши, Едді оголосив, що гидота неймовірна.
Усі помітили, що Найджел повернувся вже не тим веселим і добродушним парубком, яким пробув бозна-скільки десятків і сотень років. Його голова, що обрисами повторювала льодяник, смикалася з боку в бік. Коли вона повертала ліворуч, він бурмотів: «Un, deux, trois!»,[28] праворуч: «Ein, zwei, drei!»[29] У ділянці діафрагми в нього тепер безперестану щось тихо клацало.
– Котику, що з тобою? – спитала Сюзанна, коли робот-помічник опустив тацю на підлогу перед ними.
– Самодіагностична перевірка вказує на те, що протягом наступних двох-шести годин станеться повна відмова системи, – сказав Найджел сумовито, проте спокійно. – Логічні помилки, що сталися раніше й були блоковані, тепер проникли в ЦМС. – Він рвучко вигнув шию праворуч. – Айн, цвай, драй! Живи вільно чи вмирай! Ґреґу в око поціляй!
– А що таке ЦМС? – спитав Джейк.
– І хто такий Ґреґ? – додав Едді.
– ЦМС – це абревіатура центральної ментальної системи, – пояснив Найджел. – Таких систем існує дві: раціональна та ірраціональна. Свідомість і підсвідомість по-вашому. Що ж до Ґреґа, то це Ґреґ Стілсон, персонаж роману, який я зараз читаю. Вельми цікавого. Називається «Мертва зона», автор Стівен Кінг. Але я гадки не маю, чому про нього сказав.
Два
Найджел розповів, що логічні помилки були звичним явищем для роботів Азимова, як він їх назвав. Що розумніший робот, то більше виникає помилок у його логіці… і то швидше вони проявляються. Давній народ (Найджел називав їх Творцями) компенсував це, запровадивши сувору карантинну систему, що блокувала дрібні глюки, неначе то була зона епідемії віспи чи холери. (Джейк подумав, що це досить-таки хороший підхід до лікування душевних захворювань, хоча психіатрам він, швидше за все, не припав би до душі – так вони б усі швидко лишилися без роботи.) Найджел вважав, що травма від пошкодження очей якимось чином послабила його системи ментального виживання, і тепер у його плати вивільнилося чимало різного паскудства, яке руйнує його здатність до дедуктивного та індуктивного мислення, направо й наліво пожираючи логічні системи. Робот запевнив Сюзанну, що в жодному разі не звинувачує її. Сюзанна підняла кулак до чола й подякувала йому дуже-дуже. Насправді вона не до кінця повірила старому доброму DNK 45932, але чому – не знала, чорт забирай. Може, то був лише відгомін з Кальї Брин Стерджис, де робот, не надто відмінний од Найджела, виявився злопам’ятним мерзотником. Але було й дещо інше.
«Високо сиджу, далеко гляджу», – подумала Сюзанна.
– Найджеле, простягни руки.
Робот виконав наказ, і всі побачили шорсткі на вигляд волосини, що застрягли на суглобах його сталевих пальців. А ще краплину крові на… сказати б, кісточці.
– Що це? – спитала вона, знімаючи кілька волосин і підносячи їх догори.
– Перепрошую, мем, я не…
Він не бачив. Авжеж, ні. У Найджела було інфрачервоне бачення, але справжніх очей воно не могло замінити, а справжніх очей він позбувся з вини Сюзанни Дін, дочки Дена, стрільця ка-тету Дев’ятнадцяти.
– Це волосини. А ще я бачу кров.
– А, так, – сказав Найджел. – На кухні були щури, мем. Мене запрограмовано на знищення шкідників щоразу, коли я їх помічаю. Нині їх розвелося дуже багато, яка прикрість. Світ дедалі більше зрушує з місця. – Аж раптом його голова шарпнулася ліворуч: – Un-deux-trois! Minnie Mouse est la mouse pour moi![30]
– Е-е-е… друже мій Найдж, скажи, а Мікі та Мінні ти прикінчив до того, як робити сандвічі, чи після? – поцікавився Едді.
– Після, сер, запевняю вас.
– Ну, все одно я пас, – відмахнувся Едді. – У штаті Мен я з’їв «пуербоя», досі від нього пузо розпирає.
– Сказав би вже: un, deux, trois, – докірливо мовила Сюзанна. Слова зірвалися з її вуст раніше, ніж вона усвідомила, що збирається їх вимовити.
– Що, даруй? – Едді сидів, обіймаючи її за плечі. Відколи вони вчотирьох зустрілися знову, він торкався Сюзанни за кожної можливості, неначе потребував підтвердження, що вона справжня, а не плід його уяви.
– Нічого. – Пізніше, коли Найджел або вийде з кімнати, або зламається, вона розповість йому про свій інтуїтивний здогад. На її думку, роботи на зразок Найджела та Енді, як ті в оповіданнях Айзека Азимова, що їх вона читала підлітком, не могли брехати. Можливо, Енді або був модифікований, або модифікував сам себе, тож для нього то була не проблема. Але Найджел, думала вона, з брехнею мав клопіт, ще й величенький. Їй здавалося, що Найджел, на відміну від Енді, був у сутності своїй доброзичливим. Але так – він або збрехав, або прикрасив правду про пацюків у коморі. А може, й не лише про це. Ein, zwei, drei та Un, deux, trois були для нього способом зняти напруження. Бодай ненадовго.
«Це Мордред, – роззираючись навколо, подумала вона. Потім узяла сандвіч, бо мусила щось з’їсти (як і Джейк, вона страшенно зголодніла), але апетиту вже не було й вона розуміла, що не отримає жодної втіхи, понуро проковтнувши їжу. – Він напав на Найджела, а тепер десь зачаївся і спостерігає за нами. Я знаю… відчуваю».
А відкусивши перший шматок якогось давно законсервованого, розфасованого у вакуумну упаковку загадкового м’яса:
Мати завжди знає.
Три
Спати у видобувальній палаті нікому не хотілося (хоча обирати спальні місця було з чого – триста чи більше ліжок зі свіжою, нещодавно перестеленою білизною), та й покинуте місто привабливішим не здавалося. Тож Найджел повів їх до свого помешкання, час від часу зупиняючись, щоб несамовито струснути головою, наче прочищаючи її, і полічити до десятка – німецькою чи французькою. До цього він почав додавати цифри іншою мовою, якої ніхто з них не знав.
Їхній шлях пролягав через кухню, де тихо гули незліченні машини з іржостійкої сталі, дуже не схожу на ту, яку Сюзанна відвідала в тодеші під замком Дискордія. Готуючи для них їжу, Найджел створив помірний гармидер – це вони бачили. Але від щурів, живих чи дохлих, не було ні сліду. Та ніхто цього не прокоментував.
Сюзаннине відчуття, що за ними спостерігають, напливало і відступало.
За коморою виявилося маленьке чепурне трикімнатне помешкання, де, судячи з усього, прихиляв голову Найджел. Спальні тут не було, зате за вітальнею і буфетною, всуціль заставленою обладнанням для нагляду, був охайний кабінет, вздовж стін якого йшли стелажі з книжками. Також тут стояли дубовий стіл та велике зручне крісло під галогеновою лампою для читання. На столі був комп’ютер виробництва «Північного центру позитроніки», що саме по собі не дивувало. Найджел приніс їм ковдри й подушки, запевнивши, що вони чисті й свіжі.
– Не знаю, може, ти й спиш навстоячки, але мені здається, що посидіти-почитати ти любиш, як і всі ми, – сказав Едді.
– О так, це правда, раз-два-три, – відповів Найджел. – Мені подобаються хороші книжки. Це передбачено моїм програмуванням.
– Ми поспимо шість годин і підемо далі, – повідомив їм Роланд.
Тим часом Джейк вирішив ближче придивитися до книжок. Юк не відступав від нього ні на крок, постійно крутився під ногами, поки Джейк роздивлявся спинки, зрідка витягаючи ту чи іншу книгу, щоб зазирнути всередину.
– Бачу, в нього тут увесь Діккенс, – сказав він. – А ще Стейнбек… Томас Вулф… Зейн Ґрей… якийсь Макс Бренд… ще якийсь Елмор Леонард… і незмінно популярний Стів Кінг.
Вони всі неквапом оглянули дві полиці, заставлені книжками Кінга. Було їх понад тридцять, і принаймні чотири томи були дуже великі, а два взагалі – завтовшки з цеглину. Скидалося на те, що з бриджтонських часів Кінг був надзвичайно працьовитою письменницькою бджілкою. Найновіша книга називалася «Серця в Атлантиді», а опублікували її в добре знайомому їм усім році: 1999-му. Єдині книжки, яких бракувало, – про них самих. За умови, якщо Кінг їх написав. Джейк переглянув сторінки з авторськими правами і побачив декілька очевидних пробілів. Але це могло й нічого не означати, адже Кінг так багато написав.
Сюзанна поцікавилася в Найджела, але той відповів, що ніколи не тримав у руках книжок Стівена Кінга, в яких ішлося б про Роланда з Гілеаду чи Темну вежу. Промовивши це, робот смикнув головою ліворуч й порахував французькою, цього разу аж до десяти.
– А все-таки, – сказав Едді, коли Найджел вийшов клацаючи з кімнати. – Сто пудів, що тут купа іншої інформації, яка може статися нам у пригоді. Роланде, як думаєш, може, нам забрати книжки Стівена Кінга з собою?
– Може, й слід би було, – відповів Роланд. – Але ми цього не зробимо. Вони можуть збити нас з пантелику.
– Чому ти так вважаєш?
Та Роланд лише похитав головою. Він не розумів, чому так сказав, але знав, що то була правда.
Чотири
Центр керування експериментальною станцією «Дуга-16» розташовувався на чотири поверхи нижче видобувальної палати, кухні й Найджелового помешкання. Пройти туди можна було через капсулоподібний вестибюль. Двері до нього відчинялися зовні за допомогою трьох ідентифікаційних карток, які слід було вставляти одна за одною. Фонова музика на цьому найнижчому рівні федікського Догана звучала, наче пісні «Бітлз» у виконанні Коматозного струнного квартету.
Сам центр керування складався з дюжини кімнат, але та єдина, яка нас з вами цікавить, була повна екранів і пристроїв безпеки. Один з цих приладів активував маленьке, проте люте військо роботів-убивць, озброєних сничами й лазерними пістолетами, функція іншого полягала в тому, щоб випускати отруйний газ (того ж різновиду, яким Блейн убив людей у Ладі) у разі нападу ворога. А саме це, з погляду Мордреда Дескейна, і сталося. Він спробував одночасно й роботів-убивць активувати, і газ запустити, але пристрої не реагували на його команди. Тепер у Мордреда був закривавлений ніс, синець на лобі й розбита нижня губа, бо ж він упав зі стільця, на якому сидів, і покотився по підлозі, вивергаючи тонкі дитячі верески, які анітрохи не передавали всієї глибини його люті.
Бачити їх на п’яти різних екранах щонайменше й не мати змоги їх порішити чи бодай завдати шкоди! Не дивно, що він був такий злий! Він відчував, як його огортає жива пітьма, пітьма, що віщувала його перетворення, і примусив себе заспокоїтися, щоб цього не сталося. Він уже зрозумів, що перекидання з людини на павука вимагало колосальних витрат енергії. Пізніше це, можливо, не матиме значення, проте зараз йому слід було поберегтися, щоб не сконати від голоду, як бджолі на вигорілій ділянці лісу.
А зараз я покажу вам дещо химерніше, ніж усе, що ми з вами бачили досі. Але попереджаю заздалегідь: вашим першим бажанням буде розсміятися. Нічого поганого в цьому нема. Смійтеся, якщо хочете. Тільки не відводьте очей, бо навіть у вашій уяві ця істота може вам нашкодити. Пам’ятайте, що це дитя двох батьків і обидва вони – вбивці.
П’ять
Минуло лише кілька годин по його народженні, а Міїне дитятко вже важило двадцять фунтів і мало вигляд здорового шестимісячного малюка. З одягу в Мордреда був лише один підгузок, саморобний, з рушника. Так його перепеленав Найджел, коли приніс немовляті його першу їжу – живність, що бігала у Догані. Дитині потрібен був підгузок, бо вона ще не могла стримувати свої випорожнення. Мордред розумів, що вже зовсім скоро опанує ці функції свого тіла – може, навіть ще до кінця дня, якщо і далі ростиме такими темпами, – але йому хотілося, щоб це сталося якнайшвидше. Його дратувала власна ув’язненість в ідіотському немовлячому тілі.
Бути в такій пастці здавалося огидним. Подумати тільки – він упав зі стільця і тепер, закривавлений, лише безпорадно дриґав забитими руками й ногами та верещав! Його міг би підняти DNK 45932 – він був здатен опиратися наказам сина Короля не більше, ніж свинцева гиря, що летить з горішнього поверху, може протидіяти силі земного тяжіння. Але Мордред не наважувався його покликати. Коричнева сучка вже запідозрила, що з Найджелом щось не так. Коричнева сучка мала згубну прозірливість, а сам Мордред був до болю вразливий. Він міг контролювати кожен прилад на станції «Дуга-16», позаяк обходитися з машинерією було одним з його численних талантів. Та, лежачи на підлозі кімнати з табличкою «ЦЕНТР КЕРУВАННЯ» на дверях (колись давно, ще перед тим, як світ зрушив з місця, це місце називалося «Чільним»), Мордред починав усвідомлювати, що надто мало машин залишилося тут, щоб ними керувати. Не дивина, що його батько хотів знести Вежу й почати все спочатку! Цей світ був геть попсований.
Щоб залізти назад на стілець, йому довелося б спочатку перекинутися на павука, а там уже знову набути людської подоби… але на той час, як він це все зробив, у шлунку бурчало від голоду, а в роті з тієї ж причини відчувався неприємний присмак. Він почав підозрювати, що енергію з нього висмоктувало не лише перетворення; павук був ближчий до його справжньої іпостасі, тож у павучій формі обмін речовин у його тілі відбувався швидше. Його думки змінювалися також, але в цьому якраз була принадність, бо його людські думки забарвлювалися емоціями (над якими він поки що не мав влади, хоча з плином часу, напевно, навчився б ними керувати), і це було здебільшого неприємно. Думки павука насправді не були думками, принаймні не в людському розумінні. То було темне шумування, що неначе здіймалося з глибин якоїсь вологої внутрішньої землі. Вони були про те, щоб
(ЇСТИ)
і
(ЛАЗИТИ)
і
(ГВАЛТУВАТИ)
і
(ВБИВАТИ)
Найрізноманітніші приємні способи здійснення всіх цих бажань гуркотіли в зародковій свідомості дан-тете, наче велетенські машини, що мчали, все набираючи швидкість, у мороці найтемнішої в світі ночі. Думати в такий спосіб, позбутися своєї людської половини, здавалося йому надзвичайно привабливим, але зараз, поки він був майже беззахисний, це могло призвести лише до загибелі.
І майже призвело. Він підняв праву руку (рожеву, гладеньку і голеньку), щоб роздивитися праве стегно, яке зачепила куля коричневої сучки. І хоч відтоді Мордред суттєво збільшився в розмірах, майже вдвічі виріс уздовж та набрав ваги, рана не гоїлася, так відкритою і лишалася. Звідти досі сочилася кров і ще якась кремоподібна речовина, темно-жовта і смердюча. Він думав, що ця рана в його людському тілі не загоїться ніколи. Так само, як і його павуче тіло ніколи не зможе відростити ногу, яку відстрелила йому сучка. І якби вона не перечепилася – ка: еге ж, він анітрохи в цьому не сумнівався, – то куля б замість ноги влучила йому в голову, і тоді гру було б скінчено, бо…
Пролунав різкий хрипкий дзвінок. Він поглянув на монітор, що показував простір перед головним входом, і побачив робота-помічника, який стояв, тримаючи в руці мішок. У тому мішку щось запекло борсалося, і рот чорноволосого дитяти у невміло пов’язаному підгузку, що сиділо перед рядами моніторів, одразу ж наповнився слиною. Малюк простягнув чарівливу пухкеньку ручечку і натиснув декілька кнопок. Вигнуті зовнішні двері зали контролю безпеки від’їхали, відчиняючись, і Найджел ступив у вестибюль, сконструйований за подобою повітряного шлюзу. Мордред негайно перейшов до натискання кнопок, послідовність яких (2-5-4-1-3-1-2-1) відчиняла внутрішні двері, але така річ, як регулювання моторики, була для його тіла ще невідома, тож у відповідь на його спроби пролунав один різкий дзвінок, і жіночий голос, що доводив до сказу (бо нагадував йому голос коричневої сучки), сказав: «ВИ НАБРАЛИ НЕПРАВИЛЬНИЙ КОД БЕЗПЕКИ ДЛЯ ЦИХ ДВЕРЕЙ. У ВАС Є ЩЕ ОДНА СПРОБА, ЯКУ ВИ МАЄТЕ ПОВТОРИТИ ПРОТЯГОМ НАСТУПНИХ ДЕСЯТИ СЕКУНД. ДЕСЯТЬ… ДЕВ’ЯТЬ…»
Якби Мордред був здатен говорити, він сказав би: «Пішла на хрін», – але говорити він ще не вмів. Найбільше, на що він міг здобутися, – немовляче белькотіння, що, поза сумнівом, викликало б у Мії шалену хвилю материнської гордості. Він вирішив не морочитися більше з кнопками – надто вже сильно йому кортіло дістати те, що робот приніс у мішку. Пацюки (він припускав, що то пацюки) цього разу були ще живі. Живі, кров ще струмувала у їхніх венах.
Мордред заплющив очі й зосередився. Червоне світло, яке Сюзанна бачила перед його першим перетворенням, знову пробігло під його світлою шкірою від маківки до заплямленої п’яти. Коли світло проходило через відкриту рану на стегні немовляти, млявий потік крові й гнойовиці на мить зацебенів дужче, і Мордред тихо скрикнув від болю. Його рука опустилася до рани й у бездумному порухові до втамування розмастила кров по маленькому животику. На якусь мить з’явилося відчуття чорноти, що здіймалася, щоб заступити собою червоний потік, у супроводі тремтіння тіла. Втім, цього разу трансформація не відбулася. Важко дихаючи, немовля відкинулося назад на стільці, й крихітний струмок прозорої сечі потік з його пеніса на рушник-підгузок. Під панеллю керування, перед стільцем з немовлям, яке важко, достоту по-собачому, дихало, щось приглушено ляснуло.
У протилежній стіні поїхали вбік, відчиняючись, двері з табличкою «ГОЛОВНИЙ ВХІД». Найджел незворушно протупав усередину. Тепер його капсулоподібна голова смикалася постійно, рахуючи вже не двома-трьома мовами, а вже дванадцятьма.
– Сер, я чесно не зможу далі…
Мордред радісно загугукав, як це роблять немовлята, і простягнув руки до мішка. Думка, яку він передав, звучала чітко й холодно: «Заткнися. Дай мені те, що мені потрібно».
Найджел поклав мішок йому на коліна. Там, усередині, щось жалібно квилило, і квиління це було дуже подібне до людської мови, і Мордред усвідомив, що в мішку борсалася одна-єдина істота. То це не щур! Щось більше! Більше й повнокровніше!
Відкривши мішок, він зазирнув досередини. На нього благально дивилася пара очей із золотистими облямівками. Спершу він подумав, що то нічний птах, той, що робить ух-ух, Мордред не знав, як він називається, але потім добачив, що тіло істоти в мішку було вкрите не пір’ям, а шерстю. То був трокен, якого в багатьох краях Серединного світу називали пухнастиком-шалапутом, зовсім малий, щойно від материнської цицьки.
«Спокійно, спокійно, – спрямував він тваринці думку, відчуваючи, як наповнюється слиною рот, – ми з тобою в одному човні, маленький друже. Ми дві сироти у жорстокому хижому світі. Не смикайся, і я тебе втішу».
Підкорити собі таку юну і простодушну істоту було не важче, ніж керувати машинами. Мордред зазирнув у її думки й знайшов той вузол, що керував зачатками волі. Він потягнувся до нього рукою, створеною його думкою – його волею, – і вхопився за нього. Коротку мить він чув полохливу, сповнену надії думку створіння
(будь ласка не кривдь мене не кривдь; будь ласка не вбивай; я хочу жити хочу гратися радіти; не кривдь мене будь ласка не кривдь мене будь ласка я хочу жити) і відповів:
«Усе добре, не бійся, маленький, усе добре».
Пухнастик у торбі (Найджел знайшов його у гаражі, відрізаного від матері, братів і сестер автоматичними дверима, що зачинилися) заспокоївся – не до кінця повіривши, але сподіваючись повірити.
Шість
Лампи у Найджеловому кабінеті горіли на чверть потужності. Коли Юк заскімлив, Джейк одразу прокинувся. Решта спали – принаймні поки що.
Юку, що таке?
Пухнастик не відповів, тільки й далі скорботно стогнав. Його обведені золотом оченята вдивлялися в морок дальнього кутка кабінету, неначе бачили там щось страхітливе. Джейк пам’ятав, що й сам колись подібно дивився в куток своєї кімнати, прокинувшись у передсвітанкову годину від кошмару, в якому бачив Франкенштейна, чи Дракулу, чи
(тираношербета Врекса)
ще якогось бабаюку, Бог його знає. Тепер же, гадаючи, що шалапути теж могли бачити кошмарні сни, він ще наполегливіше спробував прочитати Юкові думки. Попервах не було нічого, потім з’явилося глибоке розмите видиво
(очі очі що визирають з темряви)
якоїсь істоти, можливо, що й пухнастика-шалапута в мішку.
– Шшшш, – прошепотів Джейк на вухо Юку, пригортаючи його до себе. – Не розбуди, їм треба поспати.
– Ати, – дуже тихо сказав Юк.
– Це просто поганий сон, – прошепотів Джейк. – Мені вони теж іноді докучають. Вони не справжні. Ніхто не садовив тебе в мішок. Лягай спати.
– Ати. – Юк поклав писок на праву передню лапу. – Юк ихо.
«Правильно, – подумав Джей так, щоб друг його почув. – Юку, тихо».
Очі з золотистою облямівкою все ще зберігали стривожений вираз і заплющилися не одразу. Та потім Юк підморгнув Джейку одним оком і заплющив обидва. А за мить уже спав. Десь неподалік загинув один з його родичів… але смерть була звичаєм світу: то був жорстокий світ, завжди таким був.
Юку снилося, що вони з Джейком під помаранчевим сяйвом Місяця-Торговця. Джейк долучився до нього у своєму сні, й вони снили про Місяць Старого Блукальця разом.
Юку, хто помер? – спитав Джейк під однооким прищуром всезнаючого Торговця.
Юк, – відказав його друг. – Дела. Багато.
Старий Тандитник витріщався на нього порожнім помаранчевим поглядом, і Юк більше нічого не сказав. Натомість він знайшов у своєму сні ще один сон, і туди Джейк також вирушив за ним. Цей сон був кращий. У ньому вони вдвох бавилися в яскравих променях сонця. До них підійшов інший пухнастик – на вигляд сумний. Він намагався з ними поговорити, але ні Джейк, ні Юк нічого не зрозуміли, бо розмовляв він англійською.
Сім
Мордреду бракувало сили витягти шалапута з мішка, а Найджел чи то не хотів, чи то не міг йому допомогти. Робот просто стовбичив у дверях Центру керування, вихиляючи голову то в один бік, то в другий, рахуючи й клацаючи гучніше, ніж до того. З його нутрощів повіяло чимось гарячим і горілим.
Мордред спромігся перевернути мішок, і шалапут, якому, певно, було півроку, не більше, випав йому на коліна. Його очі були напіврозплющені, та жовто-чорні очні яблука були тьмяні й не рухались.
Мордред закинув голову назад, морщачись від зосередження. Знову червоний спалах пробіг його тілом, і волосся спробувало стати сторч. Але, не встигнувши навіть здійнятися, воно зникло разом з немовлячим тілом, на якому росло. З’явився павук. Він підчепив тіло тваринки чотирма з семи лап і без зусиль підняв його до жадібно розтуленого писка. За двадцять секунд він висмоктав з пухнастика всю кров. Потім вгризся у м’який низ живота, розірвав його, підняв трупик вище і зжер кишки, що вивалилися звідти: смачні пакунки закривавленого м’яса, що обіцяли силу. Глухо постогнуючи від задоволення, павук вгризся глибше, переламав хребет пухнастика-шалапута і висмоктав краплини спинного мозку. Найбільше енергії давала кров – еге ж, завжди кров, Прародителям це було добре відомо, – але в м’ясі теж крилася сила. У подобі людської дитини (Роланд раз назвав його словом, яким у давньому Ґілеаді пестливо називали дітей: ба-бо) він не зміг би поживитися ні кров’ю, ні м’ясом. Найпевніше, захлинувся чи вдавився б. Але як павук…
Доївши, він викинув труп на підлогу, як раніше висмоктаних щурів. Їх прибрав Найджел, його відданий і заклопотаний дворецький. Але цього разу той здихатися решток не поспішав. Найджел стояв мовчки, хоч Мордред безліч разів проревів: «Найджеле, ти потрібен!» Довкола робота вже ширився запах горілої пластмаси, такий сильний, що ввімкнулися вентилятори на стелі. DNK 45932 стояв, повернувши обличчя з осліплими очима ліворуч. Це надавало йому на диво допитливого вигляду, немовби він помер, збираючись поставити важливе питання, як-от «У чому сенс життя?» або «Хто вкинув штани в юшку місіс Мерфі?»[31] Хай там як, а його коротка кар’єра мисливця на щурів і шалапутів скінчилася.
Наразі Мордред був повен сил та енергії – свіжий харч був чудесний, – але так триватиме недовго. Якщо він залишатиметься в подобі павука, то використає поновлений запас сил швидше. Та якщо повернеться до свого немовлячого вигляду, то не зможе навіть злізти зі стільця, на якому сидів, і знову надіти підгузок (який, звісна річ, сповз із тіла підчас перетворення). Але він мусив перевтілитися, бо в павучому тілі геть не міг чітко й прозоро мислити. Про те, щоб павук дедуктивно міркував, не могло бути й мови. Сама думка про це скидалася на чорний жарт.
Білий наріст на павучій спині заплющив свої людські очі, й чорним тілом пробігло густо-червоне світіння. Лапи підібгалися до тіла й щезли. Наріст, що мав вигляд голови немовляти, збільшувався в розмірах і набував чіткості рис, а тіло світлішало і прибирало людських обрисів. Сині очі немовляти (очі снайпера, очі стрільця) спалахнули. Він ще був сповнений сил після м’яса й крові пухнастика-шалапута, він відчував це, коли трансформація добігала кінця, але заразом утратив певну міру сили (так піна осідає в кухлі пива). І не лише тому, що змінював подобу. Просто він ріс – семимильними кроками. Такий ріст вимагав безперервного живлення, а на експериментальній станції «Дуга-16» харчів для нього було дуже мало, чорт забирай. У самому місті Федік – також.
Звісно, були консерви, харчі в пакетах із фольги, напої-енергетики в порошках – такого добра вистачало. Але йому це все не підходило. Він потребував сирого м’яса, а ще більше – крові. Проте кров тварин лише нетривалий час могла підтримувати лавину його зростання. Вже дуже скоро йому знадобиться людська кров, інакше темпи його росту вповільняться, а згодом і зупиняться взагалі. Прийде біль від голоду, але той біль, що безнастанно свердлитиме йому всі життєво важливі органи, буде дрібницею порівняно з розумовою і духовною мукою від того, що на багатьох екранах він бачить їх, досі живих, возз’єднаних, втішених спільною метою.
Мукою від того, що він бачить його. Роланда з Ґілеаду.
Цікаво, звідки він усе це знав? Може, знання передалися йому від матері? Почасти так, бо він відчув мільйон Міїних думок і спогадів (а заразом і Сюзанниних), що ринув на нього потоком, коли її пожирав. Але звідки він міг знати, що те саме відбувалося й з Прародителями? Що, наприклад, вампір, котрий вихлебтав життя з одного француза, раптом заговорив французькою, й тривало так тиждень чи десять днів, він розмовляв нею, як рідною, аж поки це вміння не стало слабнути, як і спогади жертви…
Звідки він міг про таке знати?
А яке це мало значення?
Тепер він дивився, як вони спали. Хлопець, Джейк, прокинувся, але ненадовго, одразу ж заснув. А перед тим Мордред дивився, як вони їли: четверо дурисвітів і пухнастик – такий соковитий, сповнений сил, – вечеряли, посідавши в коло. Вічно вони сідали в коло, те коло вони утворювали, навіть коли сідали перепочити п’ять хвилин у дорозі, навіть не усвідомлюючи того, що окреслюють своє коло, яке відгороджувало їх від решти світу. У Мордреда кола не було. Хоч і новачок у світі, він уже розумів, що його ка – завжди бути поза колом, так само, як у північного вітру ка – віяти в межах половини компаса: з півночі на схід і назад, знову вистуджувати північ. Він змирився з цим, та все одно споглядав їх з обуренням і ненавистю аутсайдера, знаючи, що завдасть їм болю і радітиме з цього. Він був поріддям двох світів, як напророчене злиття Прим та Ам, ґадоша і ґодоша, Ґана та Ґілеаду. У певному значенні він був як Ісус Христос, тільки чистокровніший за овечого бога-людину, бо в овечого бога-людини був лише один справжній батько, що перебував на гіпотетичних небесах, і вітчим, який жив на Землі. Бідолашний старий Йосип, він носив роги, що наставив йому сам Господь Бог.
А в Мордреда Дескейна було двоє справжніх батьків. І один з них зараз спав перед його очима, що втупилися в екран.
«Ти старий, батьку», – подумав він зі злою втіхою. Але заразом ця думка дала йому відчуття, що він маленький і жалюгідний, не більше, ніж… ну, не більше, ніж павук, що зиркає вниз зі своєї павутини. Мордред був одним цілим, що складалося з двох близнюків, і залишатиметься близнюками, аж доки Роланд з Ґілеаду не буде мертвий і останній ка-тет розпадеться. А той журливий голос, що радив йому піти до Роланда й назвати його батьком? Назвати Едді та Джейка братами, а Сюзанну – сестрою? То був легковірний голос його матері. Та вони прикінчать його раніше, ніж він встигне бодай слово мовити (якщо, звісно, на той час буде здатен на щось більше, ніж немовляче белькотіння). Вони відріжуть йому яйця й згодують їх хлопцевому шалапуту. Потім поховають його кастроване тіло, посеруть на ту землю, де він лежатиме, й підуть собі далі.
Ти нарешті постарів, батьку, і ходиш тепер, кульгаючи, і наприкінці дня я побачу, як ти потираєш стегно, а рука ледь помітно тремтить.
Дивіться, якщо зможете. Ось сидить немовля зі смугами крові на світлій шкірі. Ось сидить немовля й плаче своїми безмовними моторошними слізьми. Ось сидить немовля, що знає так багато і так мало, і хоч нам слід якнайдалі тримати свої пальці від його рота (бо відкусить, воно гризуче, мов дитинча крокодила), трохи пожаліти його ніхто не заборонить. Якщо ка – це поїзд (а так воно і є, величезний гуркотливий потяг, може, психічно здоровий, а може, й ні), тоді цей осоружний маленький лікантроп є його найвразливішим заручником, прив’язаний не до рейок, як маленька Нелл,[32] а до прожектора локомотива.
Нехай він умовляє себе, що має двох батьків, і в цьому є дещиця правди, але зараз із ним нема жодного з батьків, і матері також. Він з’їв свою матір живцем, правду кажете, зжер мало не цілком, вона була його першим харчем. Та чи був у нього вибір? Він останнє диво, породжене ще не зруйнованою Темною вежею, занепадне поєднання раціонального та ірраціонального, природного і надприродного, і попри це, він самотній, попри це, він голодний. Можливо, долею йому судилося правити низкою всесвітів (чи знищити їх усі), та поки що він спромігся покомандувати лише одним старим роботом-помічником, який уже пішов на галявину, де закінчується земний шлях.
Він дивиться на стрільця, який спить, з любов’ю й ненавистю, з відразою і водночас тягнучись до нього. Але якщо навіть припустити, що він піде до них і його не вб’ють… Що, як вони приймуть його? Так, думка сміховинна, але чому б не припустити, бодай теоретично? Тоді йому доведеться визнати, що Роланд поставлений над ним, прийняти Роланда як свого діна, а цього він ніколи не зробить, ніколи, ні, ніколи.
Розділ III. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ
Один
– Ти спостерігав за ними, – промовив тихий насмішкуватий голос. І проспівав уривок безглуздої колискової, яку Роланд згадав би зі своїх ранніх років: «Квітка-лелітка, спи, моя квітко, нікому не віддамо, мій маленький ти ба-бо!» – Тобі сподобалося те, що ти бачив перед тим, як заснути? Ти помітив, як вони пішли разом із занепалим світом?
Напевно, десять годин минуло, відколи робот Найджел, хатній помічник, виконав свій останній обов’язок. Мордред, який справді був міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, не відчуваючи ні запаморочення в голові від того, що різко прокинувся, ні подиву. Він побачив чоловіка в синіх джинсах і парці з каптуром, що стояв на сірих кахлях Центру керування. Свої гунна – потертий речовий мішок – він кинув собі під ноги. Його щоки пашіли рум’янцем, обличчя було вродливе, очі горіли вогнем. У руці гість тримав автоматичний пістолет. Дивлячись у темне око дула, Мордред Дескейн удруге за весь час збагнув, що навіть боги смертні, якщо їхню божественість розбавлено людською кров’ю. Але він не злякався. Цей чоловік був йому не страшний. Мордред озирнувся на монітори, що показували Найджелове помешкання, й пересвідчився, що новоприбулий не збрехав: там справді було порожньо.
Усміхнений незнайомець, який, здавалося, виріс з-під землі, підніс руку, в якій не було пістолета, до каптура і трохи відгорнув його. Мордред побачив, що всередині зблиснув метал. У підкладку каптура вплели металевий дріт.
– Я називаю це своїм «капелюшком-розумакою», – сказав незнайомець. – Я твоїх думок чути не можу, і це мінус. Зате ти не зможеш проникнути в мою голову, а це вже…
(беззаперечний плюс, еге ж)
– …беззаперечний плюс, правда ж?
На куртці в нього було дві нашивки. На одній стояв напис «Армія США» і було зображення птаха – орла, а не ух-ух. На другій Мордред прочитав ім’я та прізвище: РЕНДАЛ ФЛЕҐҐ. Як виявилося, він уже вмів читати, але це відкриття теж його не здивувало.
– Бо, якщо ти схожий на свого батька… на Червоного Батька… тоді сила твого розуму перевершує звичайні можливості спілкування. – Чоловік у парці захихотів. Бо не хотів, щоб Мордред довідався, як йому страшно. Можливо, він переконав себе, що йому не страшно, що він прийшов сюди з власної волі. Може, й так. Мордреду було байдуже, так це чи ні. Також не мали для нього значення чоловікові плани, що булькотіли в його голові, наче гарячий суп на плиті. Невже чоловік справді вірив, що «розумака» захищав його думки? Мордред придивився, зазирнув глибше й зрозумів, що відповідь «так». Дуже зручно.
– Хай би там що, я вважаю, що перестрахуватися ніколи не зайве. Обережність – завжди наймудріша політика. Інакше як би я пережив падіння Фарсона і загибель Ґілеаду? Я б не хотів, щоб ти проник у мою голову і примусив стрибнути з даху висотки, навіщо мені це? Хоча й навіщо це тобі? Тобі потрібен я чи хтось інший, бо ж це відро з болтами скисло, а ти лише безпорадний ба-бо, не можеш навіть до ладу пов’язати собі на засрану дупу підгузка!
І незнайомець, який насправді незнайомцем не був, розсміявся. Мордред сидів на стільці й дивився на нього. На щоці в немовляти лишився рожевий слід, бо заснуло воно, підклавши під маленьку щічку ручечку.
– Думаю, ми зможемо спілкуватися, якщо я говоритиму, а ти киватимеш чи хитатимеш головою, – сказав чоловік. – А якщо чогось не зрозумієш, стукай по стільцю. Простіше простого! Ти згоден?
Мордред кивнув. Незнайомця нервував – très[33] нервував – пильний погляд палаючих синіх очей, але він намагався цього не виказати. Він знову подумав, чи не припустився помилки, прийшовши сюди. Але навіщо він тоді відстежував Міїн шлях, відколи вона зачала, – чи ж не заради цього? Безумовно, гра була небезпечна, але тепер існувало лише два створіння, що могли відімкнути двері біля підніжжя Вежі, перш ніж вона впаде… а вона таки впаде, і скоро, тому що письменнику лишилися лічені дні в його світі, й останні Книги про Вежу, три Книги, не буде написано. В останній з книг, яку він устиг написати у тому наріжному світі, Роландів ка-тет витіснив сея Ренді Флеґґа з палацу на автостраді, палацу, що в очах Едді, Сюзанни та Джейка нічим не різнився від Замку Оза Великого й Грізного (Зеленого Короля Оза, якщо вам це більш до вподоби). Насправді вони мало не вбили того старого поганця Волтера О’Дима, таким чином зорганізувавши хеппі-енд, щасливий (дехто міг би й так подумати) кінець. Та після 778-ї сторінки «Чаклуна та сфери» Стівен Кінг не написав ні слова про Роланда й Темну вежу, і саме це Волтер вважав насправді щасливим закінченням. Мешканці Кальї Брин Стерджис, діти-рунти, Мія та Міїна дитина: усе це досі спало в своєму зародку в підсвідомості письменника, істоти без дихання очікували свого часу за незнайденими дверима. А тепер Волтер вирішив, що вже запізно випускати їх на волю. Хоч упродовж усієї своєї кар’єри Кінг писав диявольськи швидко – був письменником з іскрою справжнього таланту, що перетворив себе на низькопробного (але багатого) кон’юнктурника, Алджернона Свінберна[34] від прози, коли ваша ласка, – та навіть йому не під силу було написати бодай перші сто сторінок завершальної частини історії за той час, що було йому відміряно, навіть якби він писав день і ніч.
Запізно.
Вибір письменник мав. Кому, як не Волтерові, було про це знати? Адже він був у Ле Кас Рой Рюс і бачив це в кристалі, що тримав у себе Червоний Дідуган (хоча тепер куля, безсумнівно, валялася, закинута, десь у кутку замку). Вже влітку 1997-го Кінг чітко знав історію Вовків, близнюків і летючих тарілок, званих Орізами. Але письменнику все це здавалося непідйомною роботою. Натомість він обрав собі для писання збірку пов’язаних між собою історій, які назвав «Серця в Атлантиді». І навіть зараз, у своєму будинку на Черепаховій алеї (де він не бачив ані єдиного нахожого), автор гаяв рештки свого часу на писанину про мир, любов і В’єтнам. Щоправда, один персонаж книги, яка мала стати для Кінга останньою, відігравав свою роль в історії Темної вежі, якою вона могла б бути. Але той хлоп – старий з унікальними властивостями мозку – вже ніколи не матиме шансу вимовити слова, що справді мали значення. Пречудово.
У єдиному світі, що справді мав значення, справжньому світі, де час ніколи не повертає в зворотний бік і жодну мить не можна прожити вдруге (правду кажуть), було 12 червня 1999 року. Жити письменникові залишалося менш ніж двісті годин.
Волтер О’Дим знав, що Темної вежі йому треба дістатися швидше, бо в цьому світі час (як і обмін речовин у деяких павуків) плинув швидше. Скажімо, за п’ять днів. Тобто п’ять з половиною на тому боці. Рівно стільки в нього було часу, щоб дійти до Темної вежі, несучи з собою відрізану ногу Мордреда Дескейна (ту, на якій була родима пляма)… відчинити двері внизу, зійти тими бурмотливими сходами… обійти замкненого Багряного Короля…
От якби йому зараз якийсь всюдихід… чи відповідні двері…
Чи не запізно було стати Богом-Вседержителем?
Може, й ні. У будь-якому разі, спробувати варто.
Криючись під сотнею імен, Волтер О’Дим довго блукав світами, та його кінцевою метою завжди була Вежа. Як і Роланд, він хотів піднятися нагору й побачити, хто там живе. Якщо кімната не порожня.
Він не належав до жодної кліки чи секти, віри чи угруповання, що постали за ті неспокійні роки, відколи захиталася Вежа, хоча їхні сіґули носив, коли це було йому вигідно. Його служіння Багряному Королю почалося порівняно недавно, як і служба Джону Фарсону, Доброму чоловікові, який дощенту зруйнував Ґілеад, останній бастіон цивілізації, потопив його у хвилі крові та вбивств. У ті роки Волтер, квазібезсмертний, сам доклав руку до цих убивств. Він був свідком кінця Роландового ка-тету на Єрихонському пагорбі, ка-тету, який, на думку Волтера, був для стрільця останнім. Свідком? Тут він трохи перебрав зі скромністю, богами й рибами клянуся! Під іменем Рудіна Філаро він воював, розфарбувавши обличчя в синій колір, кричав та йшов в атаку разом з рештою смердючих варварів і власноруч порішив Катберта Олгуда – стрілою в око. Але у вирі всіх тих подій він ні на мить не забував про Вежу. Ймовірно, саме тому клятий стрілець (коли того дня сонце завершило свою працю й сіло за обрій, живим лишився тільки Роланд з Ґілеаду) зумів утекти, заховавшись на дні воза з убитими, а тоді виповз із безладного звалища трупів на заході сонця, якраз перед їх спаленням.
Він бачив Роланда на кілька років раніше, в Меджисі. Тоді стрілець також вислизнув у нього з-під носа (але тут уже винуватцем був Елдред Джонас, той мисливець за трунами з тремтячим голосом і довгим сивим волоссям, та Джонас розплатився сповна). Тоді Король сказав йому, що з Роландом вони ще не покінчили, що стрілець лише наблизить кінець і зрештою спричинить крах, від якого сам сподівався врятувати. Волтер не вірив – аж поки одного дня в пустелі Мохейн не озирнувся й не побачив, що по його сліду йде один стрілець, постарілий за роки, що минули. Та повірити до кінця зміг лише після повторної появи Мії, яка сповнила давнє похмуре пророцтво, народивши сина Багряного Короля. Авжеж, Червоний Дідуган тепер був йому не потрібен. Але, навіть ув’язнений і божевільний, він становив небезпеку.
Та однак, поки Роланд його не доповнить, не зробить його величнішим за його власну долю, Волтер О’Дим був лише блукальцем, пережитком давніх часів, найманцем з невиразним прагненням проникнути до Вежі, перш ніж її буде поруйновано. Хіба ж не це насамперед привело його до Багряного Короля? Так. І не його провина була в тому, що великий король-павук схибнувся.
Та менше з тим. Бо ж зараз перед ним сидів син Короля з таким самим знаком на п’яті (вона якраз була у Волтера перед очима) і рівновагу було відновлено. Безперечно, йому слід бути обережним. Істота на стільці здавалася безпорадною, а може, навіть вважала себе такою, але не варто було її недооцінювати лише тому, що зовні вона скидалася на немовля.
Волтер опустив пістолет у кишеню (на мить, лише на одну мить) і витягнув руки вперед, порожні, долонями догори. Потім одну руку згорнув у кулак і підняв його до лоба. Повільно, не зводячи з Мордреда очей, остерігаючись перетворення (Волтер бачив, як воно відбувалося і що потім сталося з матір’ю маленького чудовиська), новоприбулий опустився на коліно.
– Хайл, Мордреде Дескейн, сину Роланда з Ґілеаду і Багряного Короля, чиє ім’я колись було в усіх на устах від Прикінцевого світу до Зовнішнього. Хайл тобі, сину двох батьків, що обидва ведуть свій рід від Артура Ельда, першого короля, котрий зійшов на трон після відходу Приму, і Вартового Темної вежі.
Якусь мить нічого не відбувалося. У Центрі керування панувала тиша і витав сморід спалених Найджелових плат.
Потім немовля підняло кругленькі кулачки, розгорнуло їх і піднесло догори руки. Встань, васале, й підійди.
Два
– Тобі краще не «світитися думками», – порадив незнайомець, підступаючи ближче. – Вони знали, що ти тут, а Роланд розумний, як чорт. Мудрий-дела, от він який. Одного разу він уже наздогнав мене і я думав, там мені й смерть. Правда думав. – Зі своїх ґунна чоловік, який інколи називав себе Флеггом (на іншому рівні Вежі він під цим іменем перетворив на руїни цілий світ), витяг арахісове масло й крекери. Перед тим він запитав дозволу свого нового діна, і немовля, хоч саме й потерпало від немилосердного голоду, по-королівському милостиво кивнуло. Волтер сів, підібгавши ноги, на підлогу й заходився швидко наминати, почуваючись захищеним у своєму «капелюшку» та не знаючи, що в його голові вже орудував непроханий гість і всі його знання зараз ретельно вивчалися. Поки тривало дослідження, йому нічого не загрожувало, але по тому…
Мордред підніс одну пухкеньку ручечку й зграбно провів нею в повітрі, креслячи знак питання.
– Як я врятувався? – спитав Волтер. – Ну, я вчинив так, як будь-який справжній пройдисвіт на моєму місці, – сказав йому правду! Показав йому Вежу, принаймні кілька її рівнів. Його це приголомшило настільки, що він розкрив свій розум, і я скористався його ж власним прийомом і загіпнотизував його. Ми були у фістулі часу, одній з тих, що їх часом виносить вихором із Вежі, і світ проходив повз нас, поки ми балакали в тому місці кісток, еге ж! Я приніс трохи інших кісток… людських кісток… і поки він спав, зодягнув їх у те, що лишилося від мого одягу. Я міг би вбити його на місці, та яку користь це дало б Вежі? І якщо вже на те пішло, яка користь була б тобі? Ти б ніколи не з’явився на цей світ. Справедливості заради, Мордреде, мушу сказати, що, зберігши Роланду життя і дозволивши видобути в цей світ свою трійцю, я врятував тобі життя ще до того, як тебе зачали. Я вислизнув на морське узбережжя – відчував, що мені потрібна невеличка відпустка, хі! А коли Роланд туди добувся, то пішов у один бік, а я – в інший, любий мій Мордреде, і ось я тут!
Він розсміявся з повним ротом крекерів і пирхнув крихтами собі на підборіддя й сорочку. Мордред усміхнувся, але йому стало гидко. І з цим він має працювати, з цим? З цим пожирачем крекерів і плювачем крихтами, з цим дурнем, який так захопився своїми минулими подвигами, що навіть не відчував небезпеки, яка нависла над ним зараз, і не розумів, що його захист пробито? Та на всіх богів, він смерті заслуговував! Але перш ніж це станеться, Мордреду потрібно було зробити дві речі. Перше – дізнатися, куди пішли Роланд і його друзі. Друге – наїстися. Цей дурень придатний для обох цілей. А що полегшувало Мордреду завдання? А те, що Волтер постарів, став старим, і смертельно самовпевненим, і надто марнославним, щоб це осягнути.
– Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут, а не блукаю світами у справах твого батька, – сказав Волтер. – Правда ж?
Мордреда це не цікавило анітрохи, та все одно він кивнув. У животі забурчало.
– Правду кажучи, я саме зараз їх залагоджую, – сказав Волтер, сяйнувши найчарівливішою своєю усмішкою (щоправда, трохи зіпсованою арахісовим маслом, що прилипло до зубів). Колись давно він, мабуть, знав, що всі заяви, які починаються словами «правду кажучи», майже в усіх випадках виявляються брехнею. Але забув. Застарий, щоб знати. Надто марнославний, щоб знати. Надто дурний, щоб пам’ятати. Та, попри це, він був обережний. Відчував силу дитини. У голові? Дітвак длубався у нього в голові? Та ну, авжеж, ні. Істота, ув’язнена в дитячому тілі, була могутня, таж не настільки.
Волтер переконливо нахилився вперед, обіймаючи коліна.
– Твій Червоний Батько… занедужав. Не сумніваюся, це через те, що він так довго прожив поряд з Вежею і так багато про неї думав. Тепер лише ти можеш завершити справу, яку він розпочав. А я тобі допоможу.
Мордред кивнув, неначе від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.
– Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, – вів далі Волтер. – Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.
Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.
Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, – інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, – простежити зворотний шлях цього йолопа.
Але спершу…
Волтерова усмішка трохи зблякла.
– Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.
Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка – не втілення простодушності й невинності?
– Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, – сказав Волтер. – 3 нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька – твого Білого Батька – і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? – Від люті він підвищив голос.
Мордред невинно кивнув, округливши свої гарненькі оченята так, що це можна було сприйняти як страх, зачарування (чи те й те водночас). Безперечно, Волтер О’Дим пишався собою понад усяку міру, і питання тепер було тільки в тому, коли його схопити – зараз чи потім? Мордред хотів їстоньки, але вирішив, що трохи ще потерпить. Було щось напрочуд принадне у тому, щоб споглядати, як цей дурень гаптує останні миті свого життя, навіть про це не підозрюючи.
І знову Мордред накреслив у повітрі знак запитання.
Останні сліди усмішки злетіли з Волтерового обличчя.
– Чого я насправді хочу? Про це ти питаєш?
Мордред кивнув: так.
– Якщо хочеш правду, то мене цікавить зовсім не Темна вежа. Роланд – от хто не йде мені з думки й завжди мене супроводжує в душі. Я хочу бачити його мертвим. – Волтер уже не всміхався, його тон був жорстким і безапеляційним. – За всі ті довгі піщані ліги, що він переслідував мене; за весь клопіт, що він мені спричинив; і за Багряного Короля також – за справжнього Короля, розумієш; за його нахабство й затятість не здаватися у пошуках, хай би які перепони не траплялися на його шляху; а понад усе – за його матір, яку я колись кохав. – І притишивши голос: – Або принаймні жадав. У будь-якому разі саме він її вбив. Байдуже, яку роль я чи Рея з Коосу відіграли у тій справі, сам хлопець зупинив її дихання – своїми клятими револьверами, тупою головою і спритними руками.
Що ж до загибелі Всесвіту… я скажу, хай буде як буде: крига, вогонь чи темрява. Що такого доброго зробив мені Всесвіт, що я маю перейматися за його добробут? Усе, що я знаю, – життя Роланда з Ґілеаду було надто довгим, і тепер я хочу, щоб той сучий син пішов на харч хробакам. І забрав з собою тих, кого видобув.
Втретє і востаннє Мордред вивів перед собою знак питання.
– Звідси до Девар-Тої ведуть лише одні робочі двері, юний володарю. Ті, якими користуються Вовки… чи користувалися. Певно, тепер уже їхні походи в минулому. Роланд і його друзі справді пройшли крізь ті двері, але не хвилюйся, їм буде що робити, коли опиняться на тому боці. На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна! Може, ми візьмемо їх, поки вони розбиратимуться з Руйначами, позосталими Дітьми Родерика та істинними вартовими. Хочеш?
Немовля ствердно кивнуло, не вагаючись. Потім запхало пальчики до рота й заходилося смоктати.
– Так, – сказав Волтер, широко й сліпучо всміхаючись. – Голодний, авжеж, ти голодний. Але я певен, ми знайдемо тобі на обід щось ліпше од щурів і малих пухнастиків-шалапутів. Згода?
Мордред знову кивнув. Він теж не сумнівався, що пообідає кимось жирнішим.
– Можна, я пограюся в доброго татка і понесу тебе? – запитав Волтер. – Так тобі не доведеться перекидатися на павука. Брр! Мушу сказати, що павук – це не та подоба, за яку легко полюбити чи хоча б симпатизувати.
Мордред уже простягав рученята.
– Ти ж не обкакаєш мене, правда? – недбалим тоном спитав Волтер і зупинився на півдорозі до стільця. Його рука опустилася в кишеню, і Мордред з тривогою усвідомив, що підступний мерзотник щось від нього приховує: він знав, що так званий «капелюшок-розумака» не працює. І тепер збирався скористатися пістолетом.
Три
Насправді Мордред переоцінив здібності Волтера О’Дима. Та чи ж не притаманна ця риса всім юним? Можливо, вона навіть допомагає їм виживати. Хлопчикові, що дивиться на світ широко розплющеними очима, дешеві трюки найнезграбнішого в світі штукаря видаються чудесами. Лише насамкінець цієї гри Волтер зрозумів, що до чого, але він, лукавий, давно натренувався виживати, справді-бо, і коли розуміння прийшло, збагнув усе.
Є такий вираз – слон у вітальні. Ним описують життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди сторонні часом запитують: «Як ви допустили, щоб таке тривало роками? Невже ви не бачили слона у вітальні?» І тому, в кого життя спокійніше, надзвичайно важко зрозуміти відповідь, найближчу до правди: «На жаль, він уже був там, коли я переїхав (переїхала). Я не знав (знала), що то слон, думав (думала), то предмет меблів». Отут для деяких – щасливчиків – настає момент, коли вони кажуть «ага», зненацька осягнувши різницю. Такий момент настав і для Волтера. Настав пізно, але не занадто.
Ти ж не обкакаєш мене, правда? – таке питання він поставив, але між словами «обкакати» й «мене» раптово збагнув, що в його домі – непроханий гість… який був там увесь час. І немовлям його аж ніяк не можна було назвати. То був довготелесий підліток з опуклим лобом, прищавим обличчям і помірно-допитливими очима. Напевно, ця візуалізація якнайкраще відображала стан Мордреда Дескейна, яким він був на ту мить, кращої Волтеру годі було уявити: малолітній хатній злодюжка, що, цілком можливо, «стирчав» від якогось аерозольного засобу для чищення.
І він перебував там увесь той час! Боже, як він міг цього недобачити? Зломщик же навіть не ховався! Він стояв, прихилившись до стіни, широко роззявивши рота, і загрібав усе, що бачив.
Його плани взяти Мордреда з собою – використати його, щоб покінчити з Роландом (якщо це не зроблять за нього вартові Девар-Тої), а потім убити малого покидька й забрати з собою його цінну ліву ногу – миттєво зійшли нанівець. А наступної миті виник новий план, простий, як усе геніальне. Не можна показувати йому, що я зрозумів. Один постріл – от і все, на що я можу піти, та й то лише тому, що повинен. Потім я втечу. А якщо ні, то, можливо, він сконає з голоду, перш ніж…
Раптом Волтер зрозумів, що не може поворухнути рукою. Чотири пальці зімкнулися на руків’ї пістолета в кишені куртки, але так і застигли. Один палець був дуже близько від гашетки, але він не міг нічого зробити. Відчуття було таке, що його зацементували. І тут Волтер уперше побачив блискучий дріт. Він тягнувся з беззубого рожевого рота немовляти, яке сиділо на стільці, перетинав кімнату, поблискуючи в світлі ламп, і обвивався довкола його, Волтера, грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що насправді дроту не існувало… але водночас він був.
Волтер не міг поворухнутися.
Чотири
Мордред не бачив блискучого дроту. Можливо, тому, що не читав «Корабельного пагорба»[35]. Втім, у нього була змога дослідити розум Сюзанни. І те, що він бачив зараз, було дуже подібне до Сюзанниного Догана. Тільки замість перемикачів з написами на кшталт «Дитятко» й «Емоційна температура» він помітив ручки, що керували Волтеровою здатністю пересуватися (цю він швидко перевів у положення «Вимк.»), мисленням і мотивацією. Тут, звісно, органи керування були значно складніші, ніж у голові малого пухнастика, – там він не знайшов нічого, крім кількох простих вузлів, схожих на бабин, – але нічого такого, з чим би він не впорався.
Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.
Клятим немовлям, яке не могло злізти зі стільця.
Якщо він справді надумав зробити з цього ходячого делікатеса м’ясну закуску, слід було поквапитися.
П’ять
Волтер О’Дим ще не настільки постарів, щоб бути довірливим, та збагнув це лише зараз. Він недооцінив маленьке чудовисько, занадто покладаючись на його вигляд і недостатньо – на своє знання про те, що це насправді за істота. Але принаймні його не охопила повна паніка, як це сталося б на його місці з кимось молодим.
Якщо він збирається щось робити, а не просто сидіти на стільці й витріщатися на мене, йому доведеться змінити форму. А коли перекидатиметься, то на мить втратить контроль. І то буде мій шанс. Непевний, але єдиний, що в мене лишився.
Тієї ж миті він побачив, як шкірою немовляти від маківки до кінчиків пальців пробігло червоногаряче світло. А вслід за цим рожеве товстеньке тільце ба-бо стало темніти й розпухати, по боках вилізли павучі лапи. І одразу ж блискучий дріт, що тягнувся з рота немовляти, зник, а Волтер відчув, що рука, яка душила його й не давала поворухнутися, відпустила.
Нема часу навіть на один постріл. Тікай. Тікай від нього. Це все, що ти можеш. Взагалі не треба було сюди приходити. Ти дозволив ненависті до стрільця засліпити тебе, але ще, може, не піз…
Поки ця думка промчала в його голові, він повернувся до люка в підлозі й збирався вже поставити ногу на першу сходинку, аж раптом блискучий дріт з’явився знову. Та цього разу він обвився не довкола його рук та грудей, а довкола горла, як гарота.
Хриплячи, задихаючись, плюючись слиною, Волтер рвучко розвернувся. Його очі вилазили з орбіт. Зашморг на шиї послабився на крихту. Водночас він відчув, як невидима рука повзе вгору, ледь торкаючись його лоба, і відкидає з голови каптура. Він завжди так вбирався, де тільки міг; у деяких провінціях, навіть південніше Ґарлена, його знали як Волтера Ходжі. Останнє слово мало два значення – «дим» і «каптур». Але цей каптур (куртки, роздобутої в покинутому будинку в містечку Френч-Лендінг, що у Вісконсині) не дав йому користі, чи не так?
«Певно, я підійшов до кінця шляху», – подумав він, дивлячись, як павук повільно суне до нього на своїх семи лапах, розпухлий, жвавий (жвавіший за немовля, еге ж, і в чотириста разів бридкіший), з потворною людською голівкою, що здіймалася над волохатою павучою спиною. На його череві Волтер бачив червону пляму, що була раніше на п’яті немовляти. Тепер вона мала форму піщаного годинника, як знак у самиці чорної вдови, і він збагнув, що саме ця відмітина була йому потрібна. Вбити немовля й відітнути йому ногу, найпевніше, не принесло б користі. Схоже, він від самого початку схибив.
Павук звівся на чотири задні лапи. Три передні з тихим і неприємним звуком шкрябнули по Волтерових джинсах. Потвора вибалушила на нього очі з помірною цікавістю непроханого гостя, якого він уже так добре собі уявив.
О так, боюся, для тебе це кінець шляху. Голос прогримів у нього в голові, як з гучномовця. Але ж те саме ти приготував для мене, правда?
Ні! Принаймні не одразу…
Але ж приготував! «Не жартуй з жартівником», як полюбляла повторювати Сюзанна. Тож тепер я зроблю тому, кого ти називаєш моїм Білим Батьком, маленьку ласку. Може, ти й не найбільший його ворог, Волтере Падік (це ж так тебе звали колись давно, коли ти тільки починав свій шлях), але точно найдавніший. А я приберу тебе з його дороги.
Волтер не усвідомлював, що надія на порятунок в ньому ще не згасла остаточно, навіть коли осоружна потвора виросла перед ним, зіп’ялася на задні лапи й стала тупо та жадібно роздивлятись, пускаючи слину, аж поки вперше за тисячу років не почув ім’я хлопчика з ферми в Делейні, на яке колись відгукувався: Волтер Падік. Волтер, син мірошника Сема з баронії Істард. Хлопчик, що втік з дому, коли йому було тринадцять, а через рік був згвалтований у зад іншим волоцюгою і якимось дивом втримався від спокуси приповзти назад додому. Натомість він рушив далі назустріч своєму призначенню.
Волтер Падік.
Зачувши той голос, чоловік, який звав себе Мартеном, Річардом Фанніном, Рудіном Філаро та Рендалом Флеґґом (не кажучи вже про низку інших імен), облишив будь-які надії, крім сподівання вмерти гідно.
Я голодний, Мордред їстоньки хоче, – твердив безжальний голос у Волтера в голові, голос, що надходив до нього через блискучий дріт волі маленького короля. – Але я їстиму за всіма правилами. Почну з закусок. Думаю, ними стануть твої очі. Віддай мені їх.
Волтер боровся щосили, але безуспішно. Дріт був надто сильний. Він побачив, як його власні руки здіймаються і зависають перед обличчям. Побачив, як пальці згинаються гачками. Вони підняли його повіки, наче то були шторки на вікнах, і виколупали очні яблука, підчепивши їх через верх за задні стінки. Почув той звук, з яким рвалися сухожилля, на яких очі поверталися, і оптичні нерви, що передавали мозку дивовижні послання. Звук, що приніс із собою кінець зору, був тихий і вологий. Червоногарячі спалахи світла заповнили його голову, а потім навіки опустилася пітьма. У випадку Волтера «навіки» протривало б не так уже й довго, але якщо сприйняття часу – це дуже індивідуально (а більшість із нас визнає, що так воно і є), тоді ця вічність мала здатися йому занадто довгою.
Я сказав, віддай їх мені! Зволікання я не терпітиму! Я дуже голодний!
Волтер О’Дим, тепер Волтер О’Сліп, перевернув руки долонями донизу і впустив свої очі. Вони падали, тягнучи за собою нитки, й це надавало їм вигляду пуголовків. Одне око павук ухопив просто в повітрі. Друге хлюпнулося на підлогу, та одразу ж його підхопила навдивовижу спритна лапа й відправила павукові до пащі. Мордред луснув їх, як виноградини, але не проковтнув – насолоджувався розкішним відчуттям од того, як цівка слизу стікала горлом униз. Смакота.
Тепер язик, будь ласка.
Волтер слухняно вхопився пальцями за свій язик і смикнув, але вирвати його спромігся лише частково. Надто вже слизьким він був. Якби криваві рани на місці його очей могли просочитися слізьми, Волтер заплакав би від лютого болю й нестями.
Він знову взявся за свій язик, але павук більше не хотів чекати: він знемагав від жаги.
Нахилися! Вистав язика, як ніби хочеш полизати поцьку своїй коханці. Швидше, заради твого батька. Мордред такий голодний!
Волтер, досі занадто добре розуміючи, що з ним відбувається, ще раз спробував пручатися, але опиратися цьому новому жахіттю було теж марно. Він нахилився, впершись руками в стегна і виставивши скривавлений і перекособочений язик, що в’яло погойдувався на м’язах в глибині рота, які стікали кров’ю в даремних спробах його втримати. І знову він почув те шкряботіння, з яким передні лапи Мордреда промацували холоші його джинсів. Волохата паща павука зімкнулася на Волтеровому язиці, посмоктала його, наче льодяник, впродовж кількох щасливих митей, а тоді одним потужним ривком висмикнула його з Волтерового рота. І той – тепер не лише сліпий, а й безмовний, – дико заволав од болю, упав долілиць, стискаючи руками спотворене обличчя, і став качатися туди й назад кахляною підлогою.
Мордред розкусив язика, що потрапив йому до рота, і він порснув навсібіч блаженством крові, яка тимчасово затопила всі думки. Волтер перекотився на бік і навпомацки шукав люк у підлозі, бо щось усередині кричало, щоб він не здавався, а наполегливо шукав вихід, щоб тікав од чудовиська, яке пожирало його живцем.
Від смаку крові в роті вся цікавість до прелюдії полишила Мордреда. Усі бажання звелися до головного – їсти. Він ухопив Рендала Флеґґа, чи то пак Волтера О’Дима, чи то пак Волтера Падіка, в свої чіпкі лапи. Знову розляглися крики, та ненадовго. І за декілька секунд Роландового давнього ворога не стало.
Шість
Чоловік був квазі-безсмертний (хоч звучало це так само по-дурному, як і «найбільш унікальний»), тож і обід з нього вийшов розкішний. Запхавши в себе так багато їжі, Мордред відчув, що його першим бажанням (сильним, але не зовсім нездоланним) було виблювати. Але він його поборов так само, як і друге бажання: перекинутися знову на немовля й заснути солодким сном.
Якщо він хотів знайти двері, про які казав Волтер, то зараз для цього була найбільш слушна мить і подоба: як павук, він зможе доволі швидко здолати велику відстань. Тож Мордред, навіть не глянувши на спустошені рештки тіла, спритно прослизнув у люк і спустився сходами в коридор. Тут стояв міцний лужний сморід. Скидалося на те, що той прохід вирубали просто в скельній основі пустелі.
Усі знання Волтера, що їх він накопичував упродовж п’ятнадцяти століть щонайменше, бушували в Мордредовій голові.
Шлях темного чоловіка зрештою привів його до шахти ліфта. В кабіні щетиняста лапа натисла кнопку «ВГОРУ», але не сталося нічого, лише втомлене гудіння донеслося згори, та ще з-за щитка з кнопками засмерділо так, наче там горіла шкіра для взуття. Тоді Мордред по стіні кабіни піднявся до стелі, штовхнув тонкою лапою експлуатаційний люк і пропхнувся в шахту. Те, що йому довелося пропихатися, його не здивувало: він збільшився в розмірах.
Він повз по кабелю
(маленький павучок піднявся вгору водостічною ринвою)
поки не натрапив на двері, якими, як підказало йому чуття, ввійшов до ліфта і відправив його вниз, назустріч своїй смерті, Волтер. За дванадцять хвилин (досі кайфуючи від усієї тієї чудової крові; здавалося, що тієї крові він вицмулив багато галонів) він дістався місця, де шлях Волтера розділився. Це могло збити Мордреда з пантелику, адже він досі багато в чому був ще дитям, але до запаху й відчуття Волтера тут долучалися запахи інших, і Мордред пішов за ними, за Роландом та його ка-тетом, забувши про слід чарівника. Напевно, Волтер трохи пройшов за ними слідом, а потім повернув назад, щоб знайти Мордреда. А заразом і свій кінець.
Минуло ще двадцять хвилин, і малюк підійшов до дверей без жодних написів, зате з сіґулом, що його він зміг прочитати без зусиль:
Питання було в тому, відчиняти двері зараз чи зачекати. Дитинна нетерплячка підганяла зробити перше, але розважливість, що вже вступала у свої права, радила зачаїтися. Він наївся досхочу і не потребував поки що іншого харчу, а надто якщо знову перекинеться на людину. А ще на тому боці дверей він міг наштовхнутися на Роланда і його друзів. Що, як вони досі були там і витягли б зброю, забачивши його? Стрільці з них були диявольськи спритні, а заподіяти йому смерть можна було й кулями.
Він справді міг зачекати. Наразі в нього не було іншої глибинної потреби, опріч жадоби дитини, яка хоче мати все й негайно. Звісно, він не відчував тієї яскравої сили, від якої аж вирувала ненависть Волтера. Його власні почуття були складніші, з присмаком смутку й самотності, й… так, слід було це визнати… любові. Мордред хотів на якийсь час поринути в насолоду меланхолії. Він не сумнівався, що на тому боці дверей знайде собі вдосталь харчів, і їстиме. І ростиме. І спостерігатиме. Спостерігатиме за своїм батьком, і своєю матір’ю-сестрою, і своїми ка-братами – Едді та Джейком. Простежить, як вони стануть табором на нічліг, і запалять своє багаття, й посідають довкола нього. А він дивитиметься зі свого місця ззовні. Можливо, вони вчують його й тривожно озирнуться в темряву, гублячись у здогадах, хто там причаївся.
Він підійшов до дверей, зіп’явся на задні лапи й задумливо провів по них передньою. Шкода, справді, що немає «вічка». Але, ймовірно, вийти вже можна, це безпечно. Що там казав Волтер? Що Роланд і його ка-тет збиралися звільнити Руйначів, хай що то були за істоти. (У голові Волтера були про них відомості, але Мордред не завдав собі клопоту їх пошукати.)
На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна!
А може, Роланда і його дітей уже вбили на тому боці? Прикінчили із засідки? Навряд чи, бо Мордред напевно б дізнався, що це сталося. У його свідомості це викликало б відчуття, незгірші за Променетрус.
У будь-якому разі він міг трохи зачекати, перш ніж пробратися крізь двері з сіґулом у вигляді хмари й блискавки. А коли пройде в двері? Отоді він їх знайде. І підслухає їхню балачку. І дивитиметься на них, коли вони не спатимуть, і коли спатимуть, теж буде спостерігати. А найбільше уваги він приділить тому, кого Волтер назвав його Білим Батьком. Його єдиному справжньому батьку, якщо Волтер мав слушність і Багряний Король збожеволів.
А що робити доти?
А доти я можу трохи поспати.
Павук видряпався до стелі по стіні кімнати, з якої звисали різні великі предмети, й зіткав павутину. Але заснуло в ній дитя – голісіньке, воно вже мало такий вигляд, наче йому виповнився рочок. Воно спало головою донизу, високо, щоб не дістали хижаки, які могли вийти на полювання.
Розділ IV. ДВЕРІ ДО КРАЮ ГРОМУ
Один
Коли четверо мандрівників пробудилися від сну (Роланд прокинувся першим, проспавши рівно шість годин), на вкритій серветкою таці височіли стосики свіжих брутерботів, а поряд стояли напої. Проте робота-дворецького ніде не було видно.
– Гаразд, годі, – мовив Роланд, утретє марно покликавши Найджела. – Він казав, що його життя вже висить на волосині. Мабуть, волосина обірвалася, поки ми спали.
– Він робив щось таке, чого робити не хотів, – сказав Джейк. Його обличчя було блідим і підпухлим. Від міцного сну, спершу подумав Роланд, а тоді здивувався з власної глупоти. Хлопчик плакав за панотцем Каллагеном.
– Що робив? – спитав Едді, вішаючи рюкзак на одне плече й саджаючи Сюзанну собі на стегно. – Для кого? І чому?
– Я не знаю, – знизав плечима Джейк. – Він не хотів, щоб я дізнався, а я не хотів надокучати. Так, він був лише роботом, але в нього був такий приємний голос з англійським акцентом і все таке, що він здавався мені чимсь більшим, ніж машина.
– Цю делікатність тобі доведеться подолати, – сказав Роланд так м’яко, як тільки міг.
– Ну що, важка я, любчику? – грайливо запитала в Едді Сюзанна. – Чи, може, слід би краще спитати: «Чи сильно ти сумуєш за старим добрим візком? Не кажучи вже про заплічний ранець».
– Сьюз, ти ж ненавиділа той ранець від самого початку, ми з тобою це добре знаємо.
– Я питала не про це, ти ж знаєш.
Роланда завжди зачаровувало, коли він чув, як у Сюзанниному голосі проступає Детта (чи бачив – і це було ще зловісніше – як міняються риси її обличчя). Та сама вона, здавалося, навіть не здогадувалася про ці вторгнення, як зараз цього не помічав її чоловік.
– Я готовий нести тебе хоч на край землі, – сентиментально промовив Едді й поцілував її в кінчик носа. – Звісно, якщо ти не набрала зайвих десять фунтів ваги. Тоді мені доведеться покинути тебе й пошукати собі легшу жінку.
Вона штурхонула його в бік (анітрохи не панькаючись) і повернулася до Роланда.
– Це підземелля просто величезне, чорт забирай. Як ми знайдемо двері, що ведуть до Краю Грому?
Роланд похитав головою. Він не знав.
– Як щодо тебе, друже? – спитав Едді у Джейка. – Ти ж у нас найсильніший у доторку. Можеш ним скористатися, щоб знайти потрібні двері?
– Може, й зміг би, якби знав, з чого почати, – відказав Джейк. – Але я не знаю.
З цим усі троє знову подивилися на Роланда. Ні, не троє, четверо, бо навіть триклятущий пухнастик – і той витріщився. Едді б неодмінно пожартував, щоб розрядити атмосферу незручності, яку створювали йому всі ці погляди, і Роланд теж силкувався щось таке пригадати. Щось крутилося на язиці. Може, де багато очей, тісто не підходить? Ні. У тому вислові, що його він чув від Сюзанни, йшлося про кухарів і бульйон. Врешті він просто сказав:
– Ми трохи покружляємо, як роблять собаки-шукачі, коли загублять слід. Побачимо, що вдасться знайти.
– Може, ще одного візка для мене, – весело вигукнула Сюзанна. – Цей поганий хлопчисько обмацує мою непорочність!
Едді подивився на неї невинним поглядом.
– Якби це місце справді було таким непорочним, люба, у ньому б не було такої тріщини.
Два
Врешті Юк перебрав обов’язки поводиря на себе і повів їх, але це було вже після того, як вони повернулися на кухню. Люди безцільно вешталися по ній, і Джейка це що далі, то більш тривожило, та раптом Юк загавкав його ім’я:
– Ейк! Ейк-Ейк!
Вони підійшли до пухнастика, який стояв біля прочинених дверей з написом «РІВЕНЬ С». За ними починався коридор. Юк трохи пройшов уперед, потім озирнувся на супутників. Очі в нього блищали. Побачивши, що вони не йдуть слідом, він від прикрості аж дзявкнув.
– Що скажете? – спитав Роланд. – Нам іти за ним?
– Так, – відповів Джейк.
– А на який запах він натрапив, знаєш? – поцікавився Едді.
– Мабуть, це щось із Догана, – відказав Джейк. – Справжнього Догана, що стояв на іншому березі річки Вайє. Де ми з Юком підслухали розмову тата Бенні і… ну, робота.
– Джейку? – стривожився Едді. – Ти як?
– Нормально, – сказав Джейк, хоча йому стало моторошно від згадки про те, як кричав батько Бенні. Енді, роботу-вістовому, вочевидь набридло бурчання Слайтмена, і він натиснув чи прищемив щось у чоловіковому лікті (можливо, нерв). І Слайтмен «заволав, мов та сова», як сказав би (з відтінком легкого презирства) Роланд. Але Слайтмену-молодшому вже було байдуже до цих земних справ, і саме спогад про нього, хлопчика, що колись був таким життєрадісним, а став холодним, як глина з берега річки, змусив сина Елмера затнутися. Так, смерть приходить до кожного, і Джейк сподівався, що, коли настане його пора, йому вдасться померти бодай пристойно. Зрештою, він уже мав у цьому сякий-такий досвід. Але моторошно йому ставало від думки про могилу. Про лежання в ній. Про те, що він лежатиме нерухомо й буде мертвий.
У Догані на тому боці Вайє домінував запах Енді (холодний, проте масткий і виразний), бо вони зі Слайтменом-старшим часто зустрічалися там до того набігу Вовків, який зустріли Роланд і його імпровізований збройний загін. Запах у цьому коридорі був не зовсім той самий, але водночас він привертав увагу. Безперечно, його зараз вирізнив з-поміж інших лише Юк, і йому хотілося піти за ним.
– Хвилиночку, хвилиночку! – загукав Едді. – Я бачу дещо нам потрібне.
Він спустив Сюзанну на підлогу, перетнув кухню й повернувся, котячи перед собою столика з іржостійкої сталі, найпевніше, призначеного для того, щоб перевозити стоси вимитих тарілок і більшого начиння.
– Піднімись і не сварись, – сказав Едді й посадив Сюзанну на столик.
Вона вмостилася досить зручно, взялася за краї, але на обличчя лягла тінь сумніву.
– А якщо нам трапляться сходи? Що тоді, солоденький?
– Солоденький спалить той міст, який постане в нього на шляху, – рішуче заявив Едді й викотив столика в коридор. – Вперед, Юк! Пішов, хортяко!
– Юк! Тяко! – Шалапут швидко потрюхикав уперед, час від часу схиляючи голову, щоб простежити запах, але не напружуючись. Надто свіжий і надто широкий був слід, щоб його вишуковувати. Він натрапив на слід Вовків. Через годину вони проминули ангарну браму з написом «ДО КОНЕЙ». Далі слід привів їх до дверей з написами «ЗОНА СКУПЧЕННЯ» та «СЛУЖБОВИЙ ВХІД». (Про те, що якусь частину їхнього походу назирці за ними йшов Волтер О’Дим, не запідозрив ніхто, навіть Джейк, хоч він і був найсильніший у доторку, принаймні на хлопчика Волтерів «капелюшок-розумака» подіяв). Коли Волтер пересвідчився в тому, що знає, куди веде їх шалапут, то повернувся, щоб побесідувати з Мордредом – як виявилося, то була його помилка, проте втішало одне: іншої помилки він уже не припуститься).
Юк сів перед зачиненими дверима, що відчинялися в обидва боки, від себе й до себе, підібгав смішну карлючку хвоста і загавкав.
– Ейк! Ейк! Ини, Ейк!
– Добре, добре, відчиню, – сказав Джейк. – Хвилинку почекай, не квапся.
– «ЗОНА СКУПЧЕННЯ», – прочитав Едді. – Це вселяє надію.
Сюзанна досі їхала на сталевому столику, бо єдині сходи (доволі короткі), що трапилися на шляху, вони подолали без зайвих зусиль. Сюзанна спустилася першою, як завжди – на м’якому місці, а Роланд і Едді несли столика. Між нею й чоловіками йшов Джейк, поклавши довгий різьблений ствол револьвера Едді собі на ліве плече, дулом у ямку біля ключиці – в позиції «вартового».
Роланд і собі витяг револьвер, притулив його до ямки на правому плечі й штовхнув двері. Зайшов у отвір, що утворився, на напівзігнутих ногах, готовий будь-якої миті кинутися вперед чи відскочити назад, якщо цього вимагатиме ситуація.
Але ситуація не вимагала. Якби першим пішов Едді, він міг би (хоч і на одну-єдину мить) злякатися, що на нього нападають летючі Вовки, мов ті крилаті мавпи у «Чарівнику Країни Оз». Втім, Роланд на надмір уяви не скаржився, й попри те, що багато флуоресцентних світильників на стелі у велетенському, схожому на стодолу приміщенні були темні, він не марнував свого часу – й адреналіну – на те, щоб підвішені предмети помилково сприймати за щось інше, ніж те, чим вони були: поламаними роботами, що чекали ремонту.
– Заходимо, – вирішив стрілець, і слово луною повернулося до нього. Десь, високо в напівмороці, затріпотіли крила. Ластівки, а може, коморні расті, що зуміли залетіти сюди знадвору. – Я думаю, все гаразд.
Зайшовши, вони поставали мов укопані й німо та захоплено роззиралися навколо. Лише Джейків чотирилапий друг не був вражений. Юк скористався паузою, щоб вилизати собі боки, спершу лівий, потім правий. Нарешті Сюзанна, яка досі сиділа на столику з коліщатами, промовила:
– Знаєте що, скільки я вже всього перебачила, але такого не виділа ніколи.
Втім, це стосувалося всіх. Величезне приміщення було повне-повнісіньке Вовків, які наче застигли в польоті. На деяких були плащі з каптурами в стилі доктора Дума, інші висіли без одягу, видно було лише сталеві каркаси. Деякі були без голів, деякі – без рук, декільком бракувало правої чи лівої ноги. Їхні сірі металеві морди, здавалося, вищирялися чи всміхалися – залежно від того, як падало на них світло. На підлозі безладно валялися зелені плащі й зелені рукавиці. А на віддалі сорока ярдів (саме приміщення простягалося щонайменше на двісті ярдів з одного кінця в інший) лежав на спині один-єдиний сірий кінь. Його закляклі ноги стриміли вгору, голови не було. З шиї стирчали сплутані дроти з жовтою, зеленою й червоною попліткою.
Усі повільно рушили слідом за Юком, котрий швидко й безтурботно трюхикав приміщенням. Звук коліщат столика, підсилений луною, розлягався зловісним гуркотом. Сюзанна все поглядала вгору. Попервах (і лише тому, що в цьому, поза сумнівом, колись яскраво освітленому приміщенні тепер горіло так мало ламп) їй здавалося, що Вовки ширяють у повітрі, утримувані в такому положенні якимось пристроєм протидії земному тяжінню. Та коли вийшли на ділянку, де більша частина ламп ще світила, Сюзанна помітила троси, що звисали зі стелі.
– Напевно, тут їх лагодили, – здогадалася вона. – Якщо було кому це робити, звісно.
– А он там, я думаю, їх заряджали, – Едді показав кудись рукою. Уздовж дальньої стіни, яку вони тільки зараз змогли добре роздивитися, тягнувся ряд кабінок. У деяких непорушно застигли Вовки. Інші були порожні, тож добре було видно численні розетки.
Зненацька Джейк розреготався.
– Що? – здивувалася Сюзанна. – Чого ти?
– Нічого, – сказав він. – Просто… – І знову кімнатою прокотився сміх, дивовижно юний у цій темній, похмурій залі. – Просто вони схожі на пасажирів електричок на Пенн-стейшн[36], що позаймали таксофони й дзвонять додому чи в офіс.
Обміркувавши це секунду-дві, Едді й Сюзанна теж розсміялися. Отже, як зрозумів Роланд, Джейк у своєму баченні мав слушність. І після всього, що вони пережили, це анітрохи не здивувало стрільця. Але він зрадів, що хлопчик засміявся. Так, справді, Джейк міг оплакувати свого друга, панотця Каллагена. Але те, що він досі не втратив здатності сміятися, було добре. Навіть дуже.
Три
Потрібні їм двері знайшлися ліворуч від службових кабінок. Сіґул із хмарою і блискавкою всі впізнали одразу: з записки, яку «Р. Ф.» залишив їм на зворотному боці аркуша з «Дзеркала Країни Оз». Та самі двері разюче відрізнялися від бачених досі. За винятком зображення хмари й блискавки, вони були суто утилітарні. Під шаром зеленої фарби вгадувалася сталева поверхня, а не залізне дерево чи щільніше за нього дерево привидів. Сірий одвірок теж був сталевий, і обабіч з нього виходили товстелезні заізольовані кабелі, що зникали в стіні. А з-поза тієї стіни долинав різкий гуркіт, і Едді здалося, що він його впізнав.
– Роланде, – тихо покликав він. – Пам’ятаєш Портал Променя, до якого ми прийшли ще на самому початку? Ще до того, як до нас приєднався Джейк?
Роланд кивнув.
– Це там, де ми перестріляли маленьких Вартових, Шардиковий почет. Тих, що були ще живі.
Едді підтвердив це кивком.
– Я тоді приклав вухо до тих дверей і послухав. «Усе мовчить у коридорах смерті, – подумав я. – Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною».
Насправді він промовив тоді ці слова вголос, але Роланд не здивувався, що Едді нічого не пам’ятає. Він був під гіпнозом чи близько до цього.
– Тоді ми були на зовнішньому боці дверей, – вів далі Едді. – А тепер – на внутрішньому. – Він показав на двері, що вели до Краю Грому, відтак провів пальцем уздовж товстого кабелю. – Машинерія, що живить їх, уже на ладан дише. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, варто поквапитися. Бо будь-якої миті все може зламатися, і що тоді?
– Доведеться дзвонити в «Трипл-Ей-Тревел»[37], – замріяно промовила Сюзанна.
– Навряд чи. Ми опинимося… як ти про це кажеш, Роланде?
– У гарячому вівсі. «Це покої руїн». Тоді ти й таке сказав. Пригадуєш?
– Я сказав? Уголос?!
– Еге ж. – Роланд підвів їх до дверей. Торкнувся ручки й відсмикнув руку.
– Гаряча? – спитав Джейк.
Роланд похитав головою.
– Під напругою? – висловила здогад Сюзанна.
І знову стрілець похитав головою.
– Тоді до праці, – вирішив Едді. – Вперед.
Всі скупчилися позаду Роланда. Едді знову підняв Сюзанну й всадовив її собі на стегно, Джейк узяв на руки Юка. Пухнастик, як завжди, важко дихав, у веселій усмішці показуючи зуби. Його очі в золотих облямівках блищали, як відполірований онікс.
– А що нам робити… – якщо двері замкнені, хотів закінчити Джейк, але не встиг, бо Роланд повернув правою рукою ручку (в лівій він тримав свого револьвера) і потягнув двері на себе. Машинерія за стіною, неначе у відчаї, застогнала. Джейку здалося, що війнуло запахом горілого: можливо, ізоляції дротів. Та щойно він наказав собі не вигадувати зайвого, як увімкнулися вентилятори на стелі, гучні, як винищувачі з фільмів про Другу світову, коли ті злітали. Від несподіванки всі аж підскочили. А Сюзанна навіть затулила голову рукою, наче захищаючись від предметів, що могли впасти.
– Ходімо, – різко наказав Роланд. – Швидко. – І переступив через поріг, навіть не озирнувшись. На коротку мить, поки перебував між двома світами, він наче переломився навпіл. За стрільцем Джейк бачив величезне темне приміщення, значно більше за Зону скупчення. І сріблясті лінії, що перетиналися, як промені чистого світла.
– Іди, Джейку, – сказала Сюзанна. – Ти наступний.
Джейк глибоко вдихнув повітря й ступив уперед. Його не потягнуло потоком уперед, як у Печері голосів, і не задзеленчали дзвіночки. Відчуття, що він іде в тодеш, не з’явилося навіть на мить. Натомість виникло кошмарне відчуття, що його вивертає назовні, й на нього напала така сильна нудота, якої він не зазнавав за все своє життя. Його коліна підігнулися, а вже наступної миті він стояв навколішках. Юк випав з його рук на землю, та Джейк майже не звернув на це уваги. Його скрутило від покликів до блювоти. Поряд навкарачках стояв Роланд, і стрільця теж нудило. Звідкілясь долинало тихе безперервне пихкання, дзинь-дзинь-дзинь-дзинь дзвона і розлягалася луна від голосів.
Джейк повернув голову, щоб сказати Роланду, що тепер він розуміє, чому через ці кляті двері відправляли саме роботів-мародерів, але його знову знудило. Неперетравлені рештки останньої їжі потекли потрісканим бетоном.
Зненацька Сюзанна за їхніми спинами перелякано закричала «Ні! Ні!» Потім: «Постав мене на землю! Едді, постав мене, поки я не…» Її голос потонув у різких поштовхах блювоти. Едді якось спромігся поставити її на розтрісканий бетон і лише тоді повернув голову та приєднався до хору блювачів.
Юк повалився на бік, хрипко кашлянув і знову зіп’явся на лапи. Вигляд у нього був приголомшений і дезорієнтований… чи, можливо, Джейк приписував другові власні відчуття.
Нудота вже поволі відпускала, коли раптом він почув лункий тупіт ніг. До них поспішали троє чоловіків, усі вбрані в джинси, сині сорочки з «шамбре» і дивне, на вигляд наче саморобне, взуття. Двох інших трохи випереджав літній джентльмен з кучмою брудного сивого волосся. І всі троє, як один, здіймали руки догори.
– Стрільці! – вигукнув сивий. – Ви ж стрільці? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашому боці!
Роланд, який, здавалося, був не в тому стані, щоб у когось стріляти (не те щоб мені хотілося це перевірити, подумав Джейк), спробував звестися на ноги, і йому майже вдалося, але знову впав на одне коліно й здушено хакнув. Сивочолий ухопив його за зап’ястя і без зайвих церемоній смикнув угору, ставлячи на ноги.
– Нудота жахлива, – мовив старий. – Кому, як не мені, це знати? На щастя, вона швидко минеться. Ви маєте зараз же піти з нами. Я знаю, що вам зараз не до цього, але, розумієте, в кабінеті кі’-дама спрацював сигнал тривоги і…
Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.
– Боббі? – тихо, майже пошепки промовив він. – Боже мій, Боббі Ґарфілд?
Розділ V. СТІК-ТЕТЕ
Один
Супутники сивоголового чоловіка були набагато молодші за нього (один з них, наскільки міг судити Роланд, зовсім нещодавно вийшов з підліткового віку), й обидва, здавалося, тремтіли від страху. Авжеж, їм було лячно, що їх випадково підстрелять (саме тому вони й поспішили з сутінок назустріч стрільцям з піднятими руками), але не лише це викликало їхній переляк, адже на ту мить уже було ясно, що ніхто їх убивати не збирається.
Старий рвучко смикнув головою, відганяючи якісь свої думки.
– Авжеж, ти не Боббі, – пробурмотів він. – У тебе волосся іншого кольору… та й…
– Тед, час забиратися, – наполягав наймолодший з чоловіків. – І забиратися inmediatamento.[38]
– Так, – сказав старий, але погляду від Джейка не відвів. Він затулив очі рукою (Едді подумав, що так він схожий на карнавального ясновидця, що готується читати думки), та потім опустив її. – Так, авжеж. – Він глянув на Роланда. – Ти їхній дін? Роланд з Ґілеаду? Роланд з роду Ельдового?
– Так, я… – почав Роланд, але його знову потягло на блювоту, хоча з рота потекла лише довга цівка слини, бо блювати вже було нічим – свою порцію Найджелового супу й сандвічів стрілець уже з себе вивергнув. На знак вітання він підніс до чола кулак, що ледь помітно тремтів, і мовив:
– Так. Ти більше знаєш про мене, ніж я про тебе, сей.
– Це не має значення, – відказав сивий. – Чи ви підете з нами? Ви і ваш ка-тет?
– Безперечно, – кивнув Роланд.
У нього за спиною знову нахилився і виблював Едді.
– Господи! – здушено прохарчав він. – А я ще думав, що на «ґрейхаунді» паскудно їздити! Та порівняно з цими дверима автобус – це… це…
– Каюта першого класу на «Королеві Марії», – слабким голосом промимрила Сюзанна.
– Ходімо… хутко! – підганяв наймолодший. – Якщо Горностай зі своєю бандою тахінів уже в дорозі, вони будуть тут за п’ять хвилин! А той котяра може й порвати!
– Так, – кивнув сивий. – Нам справді слід поквапитися, містере Дескейн.
– Показуйте дорогу, – сказав Роланд. – Ми підемо слідом.
Два
Місцина, де вони вийшли, більше скидалася не на залізничний вокзал, а на криту сортувальну станцію колосальних розмірів. Сріблясті лінії, що їх бачив Джейк, насправді виявилися рейками, що бігли й перетиналися. Пар цих рейок тут було не менш ніж сімдесят. Вздовж декількох колій рухалися вперед-назад невисокі локомотиви-автомати, виконуючи вже нікому не потрібні завдання, одержані, певне, багато століть тому. Один такий локомотив штовхав поперед себе платформу, повну іржавих двотаврових брусів. Інший роботизованим голосом закричав:
– «Камка-А», під’їдьте до вантажної платформи номер дев’ять. «Камка-А», до вантажної платформи номер дев’ять.
Від підстрибування на стегні в Едді Сюзанну знову стало нудити, але тривожний настрій сивого старого передався їй, як застуда. Крім того, вона знала, що таке тахіни: чудовиська з людським тілами й головами птахів чи звірів. Вони нагадували їй істот на картині Босха «Сад земних насолод».
– Дорогенький, відчуваю, що мене може знову знудити, – сказала вона. – Але якщо це станеться, ти навіть не думай зупинятися.
Едді щось буркнув, і вона прийняла це за ствердну відповідь. Піт стікав його блідою шкірою, і Сюзанні стало його шкода. Адже йому було так само зле, як і їй. Тепер вона знала, що воно таке: пройти крізь створений ученими пристрій телепортації, який доживав свої останні дні. У тому, що їй бодай коли-небудь вдасться переконати себе повторити цей перехід, вона сумнівалася.
Підвівши погляд, Джейк побачив дах, зроблений з мільйона панелей різних форм і розмірів. Враження складалося таке, що він дивився на мозаїчну черепицю, пофарбовану в однаковий сірий колір. Аж раптом крізь панель пролетів птах, і Джейк збагнув, що то не черепиця, а прямокутники скла, подекуди розбиті. А темно-сіра барва – таким, певно, був світ у Краї Грому. «Неначе тут вічно триває сонячне затемнення», – подумав хлопчик і здригнувся. Поряд із ним Юк знову кілька разів поспіль хрипко закашляв, та потім, раз у раз стріпуючи головою, знову побіг уперед.
Три
Проминувши звалище якихось приладів (на вигляд – генераторів), вони ввійшли до лабіринту безладно розставлених вагонів, що дуже відрізнялися від тих, які возив Блейн Моно. Деякі нагадували Сюзанні вагони електричок, які вона свого часу, себто 1964 року, бачила в Нью-Йорку на вокзалі «Гранд-Сентрал». Неначе на потвердження свого здогаду, вона помітила на одному з них напис «РЕСТОРАН». Утім, були й інші, значно старіші на вигляд. Обшиті темними приклепаними листами жерсті чи сталі, не хромовані, вони скидалися на пасажирські поїзди, що їх можна було побачити в старому вестерні чи телесеріалі на кшталт «Меверика». Біля одного з таких вагонів стояв робот, з чиєї шиї стирчали в усі боки дроти. Свою голову (в картузі з емблемою «Кондуктор 1-го класу») він тримав під пахвою.
Попервах Сюзанна ще сяк-так намагалася рахувати в цьому лабіринті повороти праворуч і ліворуч, та потім облишила цю невдячну справу. Нарешті вони вийшли десь за п’ятдесят ярдів від будиночка, обшитого дошками, з написом над дверима: «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ». Від лабіринту хатину відділяв майданчик потрісканого бетону, захаращений візками для багажу, горами ящиків для тари. Також тут лежали два мертві Вовки. «Ні, – подумала Сюзанна. – З отим буде три». Третій застиг, обіпершись на стіну, в глибокій тіні за рогом будівлі «ВАНТАЖЕННЯ/ЗАГУБЛЕНИЙ БАГАЖ».
– Ходімо, – сказав старий з копицею сивого волосся. – Вже недалеко. Але треба поквапитися, бо, якщо попадемося тахінам з Дому розбитих сердець, вони вас уб’ють.
– Нас вони теж вб’ють, – докинув наймолодших із трьох чоловіків і відгорнув волосся з очей. – Усіх, крім Теда. Тед – єдиний з нас незамінний. Просто він надто скромний і не любить про це згадувати.
Поза «ВАНТАЖЕННЯМ/ЗАГУБЛЕНИМ БАГАЖЕМ» розташовувалася (цілком логічно, подумала Сюзанна) ТРАНСПОРТНА КОНТОРА. Сивий поторсав двері. Замкнено. Але його це радше потішило, ніж засмутило.
– Дінкі? – промовив він.
Як виявилося, так звали наймолодшого з них трьох. Хлопець узявся за ручку, і Сюзанна почула, як усередині щось тріснуло. Дінкі відступив від дверей. Тед знову спробував штовхнути двері, й цього разу вони відчинилися без проблем. Їхнім очам відкрилося темне приміщення, розділене навпіл високою конторкою, табличка на якій викликала в Сюзанни легку ностальгію: ВІЗЬМІТЬ НОМЕРОК І ЧЕКАЙТЕ.
Коли двері за ними зачинилися, Дінкі ще раз узявся за ручку. І знову пролунало сухе клацання.
– А тепер ти їх замкнув, – у Джейковому голосі, здавалося, забриніло звинувачення, але він усміхався, й на щоках знову з’явився рум’янець. – Правда ж?
– Не зараз, будь ласка, – сказав сивий чоловік, Тед. – На це нема часу. Прошу, йдіть за мною.
Піднявши дошку конторки, він повів їх усередину. За нею виявилася службова зона, в якій сиділо два роботи (з вигляду – давно мертві) й три скелети.
– І чому, чорт забирай, ми постійно натикаємося на кістки? – спитав Едді. Як і Джейк, він уже почувався ліпше й просто розмірковував уголос, не сподіваючись на відповідь. Проте отримав її. Від Теда.
– Юначе, ви ж знаєте про Багряного Короля? Знаєте, авжеж, знаєте. Так от, на мою думку, колись давно він усю цю частину світу отруїв газом. Пожартував так, мабуть. А темрява, яку ви щойно бачили, – це залишковий ефект. Король божевільний, звісно. В тому-то й халепа. Сюди.
Через двері з написом «СЛУЖБОВЕ ПРИМІЩЕННЯ» він провів їх до кабінету, який колись, певно, займало велике цабе в магічному світі постачань і вантажів. На підлозі Сюзанна помітила безліч слідів, які свідчили про те, що до цього приміщення не так давно навідувалися. Можливо, якраз ці троє. Всередині стояв стіл, вкритий шестидюймовим шаром пухкого пилу, а також два стільці й канапа. За столом було вікно. Колись його затуляли жалюзі, проте вони вже давно обвалилися на підлогу, а краєвид, що відкривався з вікна, був відразливий і захопливий водночас. Земля за станцією «Край Грому» нагадала Сюзанні пустельні обшири на протилежному від Калій боці річки Вайє, хіба що суворіші й огидніші.
І, звісно, тут теж панував напівморок.
Рейки з навіки завмерлими поїздами нитками сталевого павутиння розбігалися вусібіч. А небо над ними, найтемнішої аспідно-сірої барви, висіло так низько, що, здавалося, простягни руку – й торкнешся. Повітря між небом і землею було якимось щільним: Сюзанна піймала себе на тому, що примружується, щоб усе роздивитися, хоча ні справжнього туману, ні смогу не бачила.
– Дінкі, – покликав сивий.
– Так, Тед.
– Що ти залишив для нашого друга Горностая?
– Робота-ремонтника, – відповів Дінкі. – Все матиме такий вигляд, ніби він сам знайшов дорогу через двері з Федіка, спрацювала сигналізація, а тоді він підсмажився на колії на дальньому боці сортувальної. Деякі з них досі під напругою. Там часто валяються обгорілі птахи, але на чималого расті сигналізація не купиться. А от на робота… Він повірить, я впевнений. Горностай не дурний, але там усе переконливо.
– Добре. Це дуже добре. Стрільці, а погляньте-но туди. – Тед показав на гостру скелю, що видніла на горизонті. Простеживши за його рукою, Сюзанна одразу побачила той виступ – у напівмороці всі обрії здавалися близькими. На її погляд, нічого особливого в тій скелі не було, хіба що тіні біля неї згущувалися щільніше і височіли безплідні гори поваленого каміння. – То Кан Стік-Тете.
– Маленька Голка, – сказав Роланд.
– Досконалий переклад. Саме туди ми й вирушимо.
У Сюзанни стислося серце. До гори (чи пагорба, якщо його можна було так назвати) було аж ніяк не менше восьмидесяти миль. Принаймні на межі видимості. Едді й Роланд та двоє молодших чоловіків, як вона собі гадала, не донесуть її аж так далеко. І взагалі, звідки їм було знати, що новим супутникам можна довіряти?
«А з іншого боку, – подумала вона, – хіба в нас є вибір?»
– Вас не доведеться нести, – сказав їй Тед, – але ваша допомога Стенлі не завадить. Ми візьмемося за руки, як на спіритичному сеансі. Я хочу, щоб, коли ми проходитимемо, ви всі візуалізували ту скелю. І щоб весь час прокручували в голові назву: Стік-Тете, Маленька Голка.
– Стоп-стоп-стоп, – захитав головою Едді. Вони підійшли до чергових дверей, за якими була стінна шафа. Всередині висіли металеві плічка й старезний червоний блейзер. Едді взяв Теда за плече й розвернув обличчям до себе. – Через що будемо проходити? Де? Якщо це двері типу тих, останніх…
Тед вимушений був підвести погляд, щоб подивитися на Едді, адже Едді був вищий, і Сюзанна помітила дивовижну й страшну річ: очі Теда неначе здригалися в очницях. Але відразу ж зрозуміла, що насправді це не так. Просто зіниці чоловіка розширювалися й звужувалися моторошно швидко. Неначе не могли вирішити, світло в кабінеті чи темно.
– Ми підемо не через двері, принаймні не у вашому звичному розумінні. Юначе, ви маєте мені довіряти. Прислухайтеся.
Всі замовкли, й Сюзанна почула гуркіт двигунів, що наближалися.
– Це Горностай, – сказав їм Тед. – 3 ним тахіни, щонайменше четверо, а може, і з півдюжини. Якщо вони помітять нас тут, Дінкі й Стенлі майже напевно загинуть. Їм не треба нас ловити, достатньо лише помітити. Ми ризикуємо життям заради вас. Це не гра, тож годі питань, просто йдіть за мною!
– Ми підемо, – пообіцяв Роланд. – І думатимемо про Маленьку Голку.
– Стік-Тете, – кивнула Сюзанна.
– Після цього вам не буде зле, – сказав Дінкі. – Обіцяю.
– Слава Богу, – зізнався Джейк.
– Сла-а огу, – погодився Юк.
Стенлі, третій учасник Тедового загону, як і досі, не промовив ні слова.
Чотири
То була звичайна стінна шафа, до того ж офісна – а отже, вузька і просмерділа цвіллю. На нагрудній кишені старезної червоної куртки був мідний значок з вибитими на ньому словами «КЕРІВНИК ТРАНСПОРТУВАННЯ». Стенлі ступив углиб, до голої задньої стіни. Плічка на перекладині задзеленчали. Джейку довелося дивитись під ноги, щоб ненароком не наступити на Юка. Він завжди був трохи схильний до клаустрофобії, тож тепер відчував, як пухкі пальці паніки гладять йому шию: спершу з одного боку, потім з іншого. У сумці тихо бряжчали Орізи. Семеро людей і один пухнастик-шалапут скупчилися в шафі покинутої контори. Божевілля. Джейк досі чув дирчання двигунів. Головного звали Горностаєм.
– Візьміться за руки, – наказав Тед. – І зосередьтеся.
– Стік-Тете, – повторила Сюзанна, але Джейк почув у її голосі сумнів.
– Маленька Го… – почав Едді і вражено замовк. Порожня стіна вглибині шафи зникла, а на її місці постала невеличка галявина. З одного боку виднілися валуни, а з іншого збігав донизу крутий схил, порослий чагарниками. Джейк був готовий закластися на що завгодно, що це і є Стік-Тете, і міг лише порадіти, якщо то був вихід із тісної комірчини.
Стенлі тихо застогнав, чи то від болю, чи то від напруження (або, може, від того й того водночас). Його очі були заплющені, з-під повік струменіли сльози.
– Пора, – мовив Тед. – Веди нас туди, Стенлі. – А повернувшись до інших, додав: – Допомагайте йому, якщо зможете. Допомагайте, заради ваших батьків!
Джейк щосили намагався втримати перед внутрішнім зором образ скелі, яку Тед показав з вікна кабінету. Він рушив уперед, тримаючись спереду за руку Роланда, а позаду – Сюзанни. Спітнілою шкірою відчув повів вітерцю, а наступної миті вийшов на схил Стік-Тете в Краї Грому, побіжно згадуючи містера К. С. Льюїса й чарівну шафу, через яку відкривався вихід до Нарнії.
П’ять
Але вийшли вони не в Нарнії.
На схилі було дуже зимно, і невдовзі Джейка вже били дрижаки. Озирнувшись через плече, він не побачив і натяку на портал, крізь який вони вийшли. На галявині було доволі темно і в повітрі витав якийсь гострий та не надто приємний запах, наче від розлитого гасу. З маленької печери (чи не меншої за ту шафу), розташованої в схилі пагорба, Тед приніс купу ковдр і флягу, в якій плюскотіла вода з різким лужним присмаком. Джейк і Роланд узяли по ковдрі й загорнулися. Едді взяв дві й загорнувся в них разом з Сюзанною. Джейк навіть трохи позаздрив, що вони можуть зігріти одне одного. Сам він змагався зі своїми зубами, щоб вони не цокотіли (бо, щойно це почнеться, зупинити їх він не зможе).
Дінкі також загорнувся в ковдру, а от Тед і Стенлі наче й не відчували холоду.
– Погляньте вниз, – запропонував Тед Роланду та решті, показуючи на павутиння залізничних колій. Джейк побачив величезний дах сортувальної станції та споруду з зеленим дахом збоку від неї, що, здавалося, була з півмилі завдовжки. В різні боки від неї розбігалися колії. «Станція „Край Грому“, – зачудовано подумав хлопець. – Та, де Вовки садовили викрадених дітей на потяг і відправляли їх Шляхом Променя у Федік. І туди ж їх приводили вже рунтами».
Навіть тепер, після всього, що довелося пережити, Джейкові насилу вірилося, що вони менш ніж за дві хвилини перенеслися сюди, за шість чи вісім миль від станції. Він розумів, що кожен з них відіграв свою роль у тому, щоб відкрити портал, але створив його той, кого звали Стенлі. Зараз він мав дуже блідий і змучений, мало не знесилений вигляд. Раз навіть заточився і ледь не впав, але Дінкі (дуже невдале, на Джейкову думку, дали хлопцеві прізвисько[39]) вчасно підхопив його під руку. Та Стенлі цього наче й не помітив. Поглядом, сповненим благоговіння, він дивився на Роланда.
«Це не лише благоговіння, – подумав Джейк, – і не зовсім страх. Це щось інше. Але що?»
До станції наближалися два моторизовані вози на великих надувних шинах – всюдиходи. Джейк зрозумів, що то Горностай (ким би він не був) і його друзяки-тахіни.
– Напевно, ви вже зрозуміли, – сказав Тед, – що в кабінеті начальника, або головного наглядача, якщо вам так більше до вподоби, Девар-Тої стоїть сигналізація. Вона спрацьовує щоразу, коли хтось чи щось проходить крізь двері між зоною скупчення Федіка і тією станцією…
– Здається, раніше ти його назвав інакше, – зауважив Роланд. – Не начальником і не наглядачем, а кі’-дамом.
Дінкі розсміявся.
– Це ти добре підмітив, приятелю.
– А що таке «кі’-дам»? – поцікавився Джейк, хоч уже й сам здогадувався. Люди в Кальї своєрідно називали частини тіла: головна коробка, серцева коробка, кі’-коробка. Що означало процеси мислення, емоції й функції, які виконував у людини зад. Тваринні функції, як їх назвали б деякі; сральна коробка – так теж можна було перекласти, якщо в тебе сама вульгарщина на думці.
Тед знизав плечима.
– Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?
– Здається, – кивнув Джейк. – Здогадувався.
Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.
Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.
– А тепер погляньте туди, – сказав він.
– Ого! – вигукнув Едді. – Що за чорт!
Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.
У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» – от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.
– Дінкі, наш бінокль у…
– Нижній печері?
– Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, – у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. – Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.
Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.
Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу – нормальні гуртожитки, – та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки,[40] за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!
Повернувся з біноклем Дінкі і простягнув його Роландові, але той похитав головою.
– Не ображайся на нього, – сказав Едді. – Його очі… скажімо так, це щось із чимось. А от я не відмовлюся глянути в бінокль.
– Я теж, – кивнула Сюзанна.
Едді простягнув їй бінокля.
– Дами вперед.
– Та ну, я потім…
– Припиніть! – мало не загарчав на них Тед. – Наш час спливає, а ризик росте. Не гайте першого і не збільшуйте нам другого, прошу вас.
Сюзанну це зачепило, але вона втрималася від того, щоб сказати щось різке у відповідь. Натомість мовчки взяла бінокль, піднесла до очей і відрегулювала. Побачене лише посилило її відчуття, що то маленьке університетське містечко, до якого прилягало мальовниче село. «Закладаюся, що студенти й селяни живуть мирно, – подумала вона. – Містечко в’язів та університет Руйначів разом, як арахісове масло і желе, Еббот і Костелло[41], рука й рукавичка». Коли в «Сетедей Івнінг Пост» друкували Рея Бредбері, вона завжди розгортала ту сторінку першою, бо обожнювала Бредбері. А те, що вона бачила зараз у бінокль, нагадало їй Ґрінтаун, ідеальне вигадане містечко Бредбері, що розташовувалося в Іллінойсі. Там дорослі сиділи на своїх ґанках у кріслах-гойдалках, попиваючи лимонад, а діти грали в квача з ліхтариками у літніх вечірніх сутінках, що їх коли-не-коли розсікали світлячки. А університетське містечко? Там не пиячили, а якщо й пиячили, то в межах пристойності. Жодного «драпу», коліс і рок-н-ролу. Там дівчатка цілували своїх хлопців на добраніч палко і цнотливо та радо бігли назад у гуртожиток, щоб доглядальниця не подумала про них чогось поганого. Місце, де цілий день світило сонце, по радіо співали Перрі Комо[42] й сестри Ендрюс[43], і ніхто з мешканців навіть не підозрював, що живуть вони в зруйнованому світі, який зрушив з місця.
«Хоча ні, – холодно подумала Сюзанна, – дехто здогадується. Саме тому ці троє прийшли нас зустріти».
– Це Девар-Тої, – рівним тоном сказав Роланд, і то було не питання.
– Ага, – кивнув Дінкі. – Старий добрий Девар-Тої. – Він підійшов до Роланда і показав на велику білу споруду біля гуртожитків. – Бачите? То Дім розбитих сердець, там живуть кан-тої. Тед називає їх ницими. Це покручі тахінів і людей. А вони самі називають це місце не Девар-Тої, а Алгул Сьєнто, що означає…
– Блакитний рай, – закінчив за нього Роланд, і Джейк зрозумів, звідки назва: усі будівлі, крім кам’яних вежиць, мали покрівлю з блакитної черепиці. Не Нарнія, а Блакитний Рай, де купка люду займалася підготовкою кінця світу.
Кінця всіх світів.
Шість
– На вигляд – найприємніша місцина з усіх можливих, принаймні з часів падіння Внутрішнього світу. Правда ж? – спитав Тед.
– Непогано, так, ага, – погодився Едді. У голові роїлося щонайменше тисяча запитань, і він здогадувався, що у Сьюз із Джейком на двох теж не менше тисячі набереться. Проте зараз був не час їх ставити. Він не зводив погляду з дивовижної маленької оази площею десь із сотню акрів.[44] Єдина залита сонцем зелена пляма на весь Край Грому. Єдина приємна місцина. А чом би й ні? Усе найліпше тільки для наших друзів Руйначів.
Але не втримався – одне питання таки вирвалося.
– Теде, чому Багряний Король хоче зруйнувати Вежу? Ви знаєте?
Тед зиркнув на нього, як здалося Едді, доволі прохолодним, якщо не відверто крижаним поглядом. Але одразу ж на зміну тому погляду прийшла усмішка і його обличчя засяяло, а очі перестали до моторошності уважно їх вивчати, що саме по собі теж було непогано.
– Він божевільний, – відповів Тед. – Причинний. Геть схибнутий. А хіба я вам не казав? – І перш ніж Едді встиг відповісти: – Так, місцинка гарна. Називайте як хочте: Девар-Тої, Велика Тюрма чи Алгул Сьєнто, – на вигляд дуже привабливе місце. І не лише на вигляд.
– Помешкання з усіма вигодами, – кивнув Дінкі. Навіть Стенлі дивився вниз на осяяне сонцем містечко, і на його обличчі читалося легке прагнення туди потрапити.
– Харчі там найкращі, – вів далі Тед, – і двічі на тиждень у кінотеатрі «Перлина» показують два нові фільми. А як не хочете в кіно, можна взяти напрокат якісь дівідюки.
– А це що таке? – зачудовано спитав Едді, та одразу ж схаменувся: – Не зважайте. Розказуйте далі.
Тед пересмикнув плечима, мовби говорячи: «Та наче все».
– Абсолютно космічний секс, – докинув Дінкі. – Із симуляторами, звісно, але від цього не менш неймовірний. Я робив це з Мерилін Монро і Ніколь Кідман, з обома за один тиждень. – Він промовив це з якоюсь тривожною гордістю. – Якби я захотів, то міг би їх усіх мати одночасно. Те, що вони несправжні, можна було сказати, лише коли на них дихнеш. Тоді та частина, на яку ти дмухнув… наче зникає. Це неприємно.
– Бухло? Наркота? – спитав Едді.
– Випивка в обмежених кількостях, – відповів Тед. – Якщо вас, наприклад, цікавить енологія, то щоразу під час їди ви смакуватимете дивовижні відчуття.
– А що таке енологія? – спитав Джейк.
– Наука про вина для снобів, котику, – пояснила йому Сюзанна.
– Якщо ви потрапляєте до Блакитного Раю, маючи якусь залежність, – провадив Дінкі, – вас від неї позбавлять. По-доброму. Один чи двоє хлопців виявилися особливо твердими горішками в цьому сенсі… – Його погляд на мить зустрівся з Тедовим. Той знизав плечима й кивнув. – Вони просто зникли.
– Насправді ниці люди більше не набирають Руйначів, – сказав Тед. – Для завершення своєї роботи їм вистачить і тих, що вже є.
– Скільки їх? – спитав Роланд.
– Близько трьохсот, – відповів Дінкі.
– Триста сім, – уточнив Тед. – Ми розквартировані в п’яти гуртожитках, хоча це не зовсім відповідне слово. У нас є власні помешкання, й контактувати з колегами-Руйначами ми можемо рівно стільки, скільки забажаємо.
– І ви розумієте, що ви робите? – спитала Сюзанна.
– Так. Хоча більшість не надто багато про це думає.
– Не розумію, чому вони не піднімуть повстання.
– Яке ваше «коли», мем? – спитав у неї Дінкі.
– Моє… – Та потім вона зрозуміла, про що йому йдеться. – Тисяча дев’ятсот шістдесят четвертий.
Він зітхнув і похитав головою.
– Тоді ви нічого не знаєте про Джима Джонса і його «Народний храм». Легше було б пояснити, якби ви знали. Цей проповідник Ісуса з Сан-Франциско заснував у Гаяні поселення для своєї релігійної секти, і там близько тисячі людей наклали на себе руки. Вони пили отруєний «кул-ейд»[45], а він стояв на ґанку і через мегафон розповідав їм історії про свою матір.
Сюзанна дивилася на нього нажаханими очима, в яких читалася недовіра: Тед же ледь приховував нетерплячку. Втім, напевно, в цій розповіді він вбачав щось важливе, бо мовчанки своєї не порушував.
– Майже тисяча, – повторив Дінкі. – Бо вони були розгублені й самотні, і думали, що Джим Джонс – їхній друг. Тому що – вдумайтеся – їм нікуди й ні до кого було повертатися. Тут те саме. Якби Руйначі об’єдналися, вони могли б своєю ментальною кувалдою засандалити Прентиса й Горностая, і всіх тахінів разом з кан-тої аж до сусідньої галактики. Натомість є лише я, Стенлі й кумир усіх, Суперруйнач, незрівнянний містер Теодор Бротіґен з Мілфорда, штат Коннектикут. Випуск Гарварду тисяча дев’ятсот двадцятого року, драмгурток, дискусійний клуб, редактор газети «Крімзон» і – авжеж! – член товариства «Фі-Бета-Гівнюків»[46].
– Ми можемо довіряти вам трьом? – запитав Роланд. Питання прозвучало оманливо недбалим тоном, мало не побіжно.
– У вас нема вибору, – сказав Тед. – Нікого іншого у вас нема. І в нас теж.
– Якби ми були на їхньому боці, – додав Дінкі, – думаєте, нам не було б що взути, крім мокасинів, зроблених з довбаних гумових шин? У Блакитному Раю тобі дають усе, крім елементарних речей. Зазвичай ти про них не думаєш, але… ну, скажімо, так: якщо в тебе на ногах лише алгулсьєнтівські капці, злиняти стає набагато важче.
– І все одно мені насилу віриться, – сказав Джейк. – Тобто в те, що всі ці люди спільними зусиллями нищать Промінь. Не ображайтесь, але…
Дінкі повернувся до Джейка. Його руки стислися в кулаки, губи зійшлися в розлюченій посмішці. І одразу ж Юк зайняв позицію перед хлопцем. Він тихо гарчав і шкірив зуби. Але Дінкі його не помітив, а може, не звернув уваги.
– Невже? А знаєш що, малий? Я таки образився. Мене, бляха, ти образив. Ти хоч знаєш, як це: жити вічним вигнанцем, коли з тебе весь час збиткуються, завжди бути, як та Керрі на випускному?
– Як хто? – збентежено перепитав Едді, але Дінкі вже так розлютився, що не звернув уваги.
– Там є люди, які не можуть ходити або розмовляти. В одної дівчини нема рук. Ще в кількох гідроцефалія, тобто голови в них, бляха, завбільшки зі штат Нью-Джерсі! – Він відставив руки від своєї голови на два фути в обидва боки, і вони всі подумали, що це явне перебільшення. Та згодом дізнаються, що це не так. – Ось наш бідолаха Стенлі – він один з тих, хто не може говорити.
Роланд глянув на Стенлі – блідого, з порослим щетиною обличчям і густими темними кучерями на голові. На вустах стрільця з’явилася слабка подоба усмішки.
– Я гадаю, він може говорити, – сказав Роланд. – Стенлі, чи ти носиш ім’я свого батька? Думаю, так.
Стенлі опустив голову, і кров шугонула йому в обличчя. Проте він усміхався. Та водночас знову розплакався. «Що, в біса, тут відбувається?» – не міг збагнути Едді.
Тед, очевидячки, теж нічого не розумів.
– Сей Дескейн, чи можу я запитати…
– Ні, ні, перепрошую, – мовив Роланд. – Ваш час спливає, так ви сказали, й ми всі це відчуваємо. А чи знають Руйначі, що їм дають їсти? Чим їх годують, аби збільшити їхню силу?
Тед рвучко сів на камінь і подивився вниз на плетиво колій.
– Це якось пов’язано з тими дітлахами, яких вони перевозять через станцію, так?
– Так.
– Вони не знають, і я теж, – так само важким тоном промовив Тед. – Насправді ні. За добу нам згодовують десятки пігулок. Уранці, опівдні й увечері. Деякі – то вітаміни. Деякі призначені для того, щоб ми були слухняні, я в цьому не сумніваюся. Мені пощастило очистити від них свій організм, а також організми Дінкі й Стенлі. Та тільки… щоб таке очищення подіяло, стрільцю, людина має сама цього прагнути. Розумієте?
Роланд кивнув.
– Я вже давно підозрював, що нам дають ще якісь… ну не знаю… підсилювачі роботи мозку… але пігулок так багато, що годі визначити, які з них які. Що саме робить нас людожерами чи вампірами, чи тими й тими водночас. – Він замовк, дивлячись на неймовірний промінь світла. Потім простягнув руки в обидва боки. Дінкі взявся за одну, Стенлі – за другу.
– Дивіться, – сказав Дінкі. – Вам сподобається.
Тед заплющив очі. Інші двоє наслідували його приклад. Якусь мить не відбувалося нічого, лише троє чоловіків стояли обличчям до темної пустелі й променя Сесіла Б. Демілля… стояли й дивилися, Роланд знав напевне. Навіть із заплющеними очима.
Промінь блимнув і згас. На дванадцять секунд Девар-Тої поринув у темряву, як і пустеля навкруги та схили Стік-Тете. Дінкі хрипко (та не без утіхи) зітхнув і зробив крок назад, відокремлюючись од Теда. Ще мить – і Тед відпустив руку Стенлі та повернувся до Роланда.
– То ви зробили? – спитав стрілець.
– Ми втрьох, разом, – відказав Тед. – Але найбільше – Стенлі. Він надзвичайно потужний передавач. Одна з небагатьох речей, які здатні налякати Прентиса, ницих людей і тахінів, – це втрата штучного світла. А це трапляється дедалі частіше, і не завше через наше втручання в роботу машинерії. Просто самі машини… – Він знизав плечима. – Непридатніють.
– Як і все навколо, – завважив Едді.
Тед повернувся до нього, без тіні усмішки на вустах.
– Але не настільки швидко, містере Дін. Це підривання позосталих двох Променів слід припинити, і якомога швидше, інакше буде пізно. Ми з Дінкі та Стенлі допоможемо вам, якщо це буде в наших силах, навіть якщо для цього потрібно буде вбити всіх Руйначів.
– Звісно, – підтвердив Дінкі, нещиро всміхнувшись. – Якщо преподобний Джим Джонс це зробив, то чим ми гірші?
Тед нагородив його несхвальним поглядом і знову повернувся до Роландового ка-тету.
– Може статися, що до цього й не дійде. Але якщо дійде… – Зненацька він підвівся й ухопив Роланда за руку. – Невже ми справді людожери? – хрипким, рипучим голосом спитав він. – Невже ми їли дітей, яких Зелені Плащі привозили з Пограниччя?
Роланд мовчав.
Тед повернувся до Едді.
– Я хочу знати.
Едді не відповідав.
– Мадам-сей? – звернувся Тед до жінки, яка сиділа в Едді на стегні. – Ми готові допомогти вам. Невже ви не допоможете нам, не відповісте на моє питання?
– А що це змінить? – спитала Сюзанна.
Декілька секунд Тед не зводив з неї очей, а потім повернувся до Джейка.
– Ви з моїм юним другом як дві краплини води схожі один на одного, – сказав він. – Розумієш, синку?
– Ні, але мене це не дивує, – відказав Джейк. – Тут завжди все так відбувається. Постійно якісь… е-е… збіги.
– Ти розкажеш мені те, про що я хочу дізнатись? Боббі розповів би.
«Щоб ти потім з’їв себе живцем? – подумав Джейк. – З’їв себе замість них?»
Він похитав головою.
– Я не Боббі, – сказав він. – Хоч би який був на нього схожий.
Зітхнувши, Тед кивнув.
– Ви горою стоїте одне за одного. І чому я не здивований? Ви ж ка-тет, врешті-решт.
– Нам час, – сказав Дінкі, звертаючись до Теда. – Ми вже й так тут задлялися. Це ж вам не просто встигнути до обходу кімнат. Нам зі Стенлі треба підрегулювати їхню довбану телеметрію, аби Прентис і Горностай, коли подивляться, сказали: «Тедді Б. був на місці. Дінкі Ерншо і Стенлі Руїс також. Ці хлопці нам не надокучали».
– Так, – погодився Тед. – Думаю, ти правий. Але ще п’ять хвилин у нас є?
Дінкі неохоче кивнув. Через великий простір, що пролягав між ними й селищем, вітер доніс слабкий відгомін сирени, і юнак широко всміхнувся від щирої втіхи.
– Вони так шугаються, коли гасне сонце, – сказав він. – Це змушує їх розплющити очі й побачити, що їх оточує насправді, – а насправді то якась збочена версія ядерної зими, от що.
Тед вклав руки до кишень, опустив погляд на свої ноги, потім знову підвів очі на Роланда.
– Пора вже завершувати цю… цю недоладну кумедію. Якщо все складеться вдало, ми втрьох повернемося завтра. А тим часом – спустіться схилом на сорок ярдів, там побачите велику печеру. Вона на протилежному боці від станції «Край Грому» і Алгул Сьєнто. Там є харчі, спальні мішки й плитка, яка працює на пропані з балона. А ще ви там знайдете карту Алгул Сьєнто, грубувату, але все-таки карту. Крім того, я лишив для вас магнітофон і чимало касет. Відповідей на всі ваші питання вони, може, й не дадуть, але багато чого пояснять. А поки що просто зрозумійте, що в Блакитному Раю не все так безхмарно, як здається. Порослі плющем вежі – сторожові. Довкола Раю тягнеться дротяна загорожа в три ряди. Якщо спробуєш порятуватися втечею зсередини, то перший ряд загорожі тебе вжалить…
– Як колючий дріт, – завважив Дінкі.
– Другий так ударить струмом, що ти знепритомнієш, – вів далі Тед. – Ну а третій…
– Ми зрозуміли, – сказала Сюзанна.
– А що з Дітьми Родерика? – запитав Роланд. – Вони теж якось пов’язані з Деваром, бо ж ми зустріли одного з них дорогою сюди, і він нам таке розповів.
Сюзанна глянула на Едді, питально здійнявши брови. Він відповів їй поглядом, що промовляв: «Пізніше поясню». То була проста й бездоганна розмова без слів, одна з тих, що їх люди, які люблять одне одного, приймають як належне.
– А, ті бовдури, – сказав Дінкі, проте в його голосі вчувалося співчуття. – Вони… як їх там називали в старих фільмах? Перевірені кадри, здається. Вони живуть у маленькому сільці десь за дві милі за станцією. Це в той бік, – він показав рукою напрям. – В Алгулі вони виконують різні господарчі роботи, троє-четверо з них навіть уміють працювати з покрівлями… латати дахи й таке інше. Не знаю, які тут шкідливі речовини витають у повітрі, але ті бідолахи надзвичайно до них чутливі. Та тільки в них це виявляється радше у вигляді променевої хвороби, ніж звичайних прищів та екземи.
– Еге ж, я в курсі, – сказав Едді, згадавши горопашного Чевіна з Чейвена: його роз’їдене виразками обличчя й просякнуте сечею лахміття.
– Це бродячі фолькен, – докинув Тед. – Бедуїни. Я думаю, вони переважно йдуть туди, куди ведуть їх рейки. Під станцією і Алгул Сьєнто є катакомби. Роди знають їх як свої п’ять пальців. Там, унизу, повно різного харчу, і двічі на тиждень вони привозять їжу в Девар на підйомниках. Оцим ми й харчуємося. Воно все, звісно, стравне, але… – Він знизав плечима.
– Усе швидко розпадається, – навдивовижу похмуро сказав Дінкі. – Проте, як уже сказав Тед, вино тут просто чудове.
– Якщо я попрошу вас завтра привести з собою одного з Дітей Родерика, – промовив Роланд, – чи виконаєте ви моє прохання?
Тед і Дінкі обмінялися враженими поглядами й обидва глянули на Стенлі. Той кивнув, знизав плечима і простягнув уперед руки, долонями донизу: «Чому, стрільцю?»
Роланд хвилину постояв, поринувши у роздуми. Потім повернувся до Теда і заходився давати вказівки.
– Приведіть мені того, що має ще в голові хоч якусь клепку. Скажіть йому: «Дан сур, дан тур, дан Роланд, дан Ґілеад». Повторіть.
Ні на мить не завагавшись, Тед повторив.
Роланд кивнув.
– Якщо він все одно не наважуватиметься, скажіть, що Чевін з Чейвена наказував йому прийти. Вони ж розуміють просту мову, чи не так?
– Авжеж, – підтвердив Дінкі. – Але, містере… не можна, щоб якийсь Род прийшов сюди, побачив вас і повернувся назад. Вони страшенні базікала.
– Приведіть одного, – сказав Роланд, – а там побачимо. Мені так підказує те, що мій ка-мей Едді називає чуйкою. Розумієте, про що я?
Тед і Дінкі кивнули.
– Як щось вийде – добре. А як ні… будьте певні, що той, кого ви приведете, нікому не розповість, що він тут бачив.
– Ви вб’єте його, якщо чуйка вас підведе? – спитав Тед.
Роланд кивнув.
Тед гірко розсміявся.
– Авжеж, уб’єте. Це нагадує мені той епізод з «Гекльбері Фінна», де Гек бачить вибух на пароплаві. З цією новиною він біжить до міс Вотсон і вдови Даглас, а коли одна з них питає, чи ніхто не загинув, Гек з апломбом відповідає: «Ні, мем, лише якийсь ніґер». У цьому випадку ми можемо сказати: «Лише якийсь Род. Стрільця чуйка підвела».
Роланд холодно й неприродно широко, на всі кутні, йому всміхнувся. Едді вже бачив цю усмішку раніше й міг лише порадіти, що призначалася вона не йому.
– Я думав, ви знаєте, які у нас ставки, сей Тед, – сказав він. – Чи я щось неправильно зрозумів?
Тед зустрівся з ним поглядом і, не витримавши, втупився в землю. Його губи беззвучно ворушилися.
Дінкі, котрий досі був зайнятий мовчазною бесідою зі Стенлі, сказав:
– Якщо вам потрібен Род, ми його приведемо. Це якраз не проблема. Проблема в тому, щоб узагалі сюди потрапити. Якщо ми не повернемось…
Роланд терпляче очікував, поки юнак договорить. Коли його слова обірвалися, не закінчившись, він спитав:
– Якщо ви не повернетесь, що порадите робити нам?
Тед стенув плечима, так досконало зімітувавши Дінкі, що це навіть було кумедно.
– Все, що зможете, – сказав він. – У нижній печері також є зброя. Дюжина електричних ядер, які називають сничами. Чимало автоматів, які ниці люди називають скорострілами. То АР-15, з арсеналу армії США. Щодо решти ми не впевнені.
– Там є один променевий пістолет, наче з фантастичного фільму, – додав Дінкі. – Я думаю, що від його пострілів усе розпадається. Але чи то я занадто тупий, аби ним користуватись, чи то в ньому акумулятор сів. – Він стурбовано глянув на сивого. – П’ять хвилин уже давно спливли. Пора вшиватися, Тедстере. Помчали.
– Так. Ми повернемося завтра. Може, на той час у вас уже буде план.
– А хіба у вас його нема? – здивувався Едді.
– Мій план, юначе, полягав у тому, щоб утекти. На той час мені здавалося, що це блискуча ідея. І я спромігся дати драла аж у весну тисяча дев’ятсот шістдесятого року. Але за сприяння матері мого юного друга Боббі мене впіймали й привели назад. А тепер нам справді час…
– Заждіть ще хвилинку, будь ласка, – попросив Роланд і підійшов до Стенлі. Той роздивлявся свої ноги, але його обличчя знову зашарілося. І…
«Він тремтить, – подумала Сюзанна. – Як лісова тварина, що вперше здибала людину».
На вигляд Стенлі можна було дати років із тридцять п’ять, та він цілком міг бути й старшим. Його обличчя було гладеньке, без жодної зморшки, як це зазвичай бувало у людей, що, за спостереженням Сюзанни, мали певні розумові вади. В Теда й Дінкі були прищі, а Стенлі їх не мав. Роланд узяв його за руки вище ліктя й серйозно поглянув на нього. Попервах очі стрільця бачили тільки кучму темного кучерявого волосся на похиленій голові Стенлі.
Дінкі хотів було заговорити, але Тед спинив його жестом.
– Чи не поглянеш ти мені у вічі? – спитав Роланд. Нечасто Сюзанні доводилося чути, щоб його голос лунав так ніжно й м’яко. – Чи не поглянеш, перш ніж піти, Стенлі, сину Стенлі? Той, що колись був Шимі.
Сюзанна відчула, що в неї мимохіть відвисає щелепа. І почула, як поряд охнув Едді, наче його вдарили кулаком у живіт. «Але ж Роланд старий… дуже старий! – подумала вона. – Тобто якщо це хлопчик з таверни, якого він знав у Меджисі, той з віслючком і в рожевому сомбреро… тоді йому має бути вже…»
Чоловік повільно підвів обличчя. Сльози струменіли йому з очей.
– Старий добрий Вілл Деаборн, – промовив він. Його голос був хрипкий і зривався то на високі, то на низькі ноти, як буває, коли голосові зв’язки довго лишалися бездіяльними. – Мені дуже шкода, сей. Хочеш, дістань свого револьвера і вбий мене. Я зрозумію. Я все зрозумію.
– Чому ти таке кажеш, Шимі? – так само м’яко спитав Роланд.
Сльози потекли швидше.
– Ти врятував мені життя. Артур і Річард також, але найперше ти, старий добрий Вілл Деаборн, а насправді Роланд з Ґілеаду. А я дав їй померти! Тій, яку ти любив! І я її теж любив!
Обличчя Стенлі скривилося від болю, і він спробував вирватися. Але Роланд міцно його тримав.
– Шимі, у цьому не було твоєї провини.
– Я мав померти за неї! – закричав він. – Я мав померти замість неї! Я дурень! Правильно кажуть: бовдур! – Він заходився лупцювати себе по обличчі: спершу по одній щоці, потім по другій, залишаючи червоні сліди. Перш ніж пролунав третій ляпас, Роланд перехопив його руку й змусив опустити.
– Усю шкоду зробила Рея, – сказав стрілець.
Стенлі – який цілу вічність тому називався Шимі – несміливо підвів очі, щоб зустрітися з Роландом поглядами.
– Еге ж, – кивнув Роланд, – Рея з Коосу… і я також винен. Мені слід було залишитися з нею. Якщо хтось у всій тій халепі й лишився безневинний, то це ти, Шимі… ти, Стенлі.
– Правду кажеш, стрільцю? Правду-правду?
Роланд кивнув.
– Якщо буде час, ми побалакаємо з тобою про ті давно минулі дні, але не тепер. Зараз на це нема часу. Ти маєш повертатися зі своїми друзями, а я залишуся зі своїми.
Шимі ще якусь мить на нього дивився, і так, Сюзанна побачила в ньому того хлопчика, що колись був на побігеньках у давно зниклому шинку «Рай для подорожніх»: збирав порожні кухлі з-під пива й опускав їх у бочку для миття, що стояла під головою лося, двоголового Зірвиголови, ухиляючись від штурханів Корал Торін і ще лютіших стусанів від повії, знаної під ім’ям Петті Гуляща. Вона бачила хлопчика, якого мало не вбили за те, що розлив питво на чоботи бандита, Роя Діпейпа. Того вечора від неминучої смерті Шимі порятував Катберт… та саме Роланд, що його мешканці містечка називали Віллом Деаборном, урятував їх усіх.
Шимі поклав руки Роландові на шию й міцно його обійняв. Стрілець усміхнувся і погладив скаліченою правою рукою його кучеряву голову. Глибоке гортанне схлипування вирвалося з грудей Шимі. А в кутиках стрільцевих очей Сюзанна побачила сльози.
– Так, – ледь чутно промовив Роланд. – Я завжди знав, що ти особливий. Берт і Алан теж це знали. І ось ми знову зустрічаємося на шляху. Як добре, що ми зустрілися, Шимі, сину Стенлі. Як добре. Так.
Розділ VI. НАЧАЛЬНИК БЛАКИТНОГО РАЮ
Один
Коли в двері постукав Фінлі (знаний подекуди як Горностай), Пімлі Прентис, начальник Алгул Сьєнто, саме був у ванній. У безжальному світлі флуоресцентної лампи над раковиною Прентис якраз роздивлявся своє обличчя. У дзеркалі, що збільшувало, його шкіра була схожа на сірувату поорану кратерами рівнину, що не надто відрізнялася від поверхні пустища, яке простягалося в усі боки довкола Алгула. А чиряк, на якому він зосередився цієї миті, нагадував вулкан на межі виверження.
– Хто там по мене? – ревнув Прентис, хоч і знав наперед.
– Фінлі О’Теґо!
– Заходь, Фінлі! – Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.
Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст – більш ніж сім футів.
– Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, – як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність – найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.
– Що повернувся зі станції – це добре, – кивнув Пімлі. – І що ж ти там знайшов?
– Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…
– Стривай, – перебив його Прентис. – Зажди, зажди. Дякую.
Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…
Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!
Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.
Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.
– Хоч і не слід було б, та не можу відмовити собі в задоволенні, – сказав Фінлі. – Хіба не ви розповідали, як люди на тому боці вирішили, що їсти рідкісну яловичину шкідливо?
– Атож, – Фінлі витер паперовою хустинкою чиряк, з якого досі сочився гній із сукровицею. Тривалий час він жив у цьому світі й повертатися до того, іншого, не збирався з багатьох причин, але донедавна був у курсі всіх подій, що там відбувалися. До попереднього року (якщо це можна було назвати роком) він доволі регулярно отримував «Нью-Йорк Таймз». До «Таймзу» він мав велику слабкість, обожнював розв’язувати надруковані в ньому щоденні кросворди. То була маленька згадка про дім.
– Але їсти її не перестали.
– Атож, багато хто їсть. – Він відчинив аптечку й дістав пляшечку перекису водню «Рексол».
– Ви самі винні, що мені запропонували, – вів далі Фінлі. – Не те щоб для нас воно було шкідливе; на смак воно солодке, як мед чи ягоди. Проблема – це Край Грому. – І так, наче його бос не розумів, про що йдеться, Фінлі додав: – Того, що звідти приходить, треба стерегтися. Отрута, самі розумієте.
Прентис змочив шмат вати перекисом і обробив ранку на щоці. Він дуже добре розумів, про що йдеться Фінлі, хіба могло бути інакше? Перед тим, як з’явитися тут і взяти на себе обов’язки начальника, він понад тридцять років не мав на шкірі жодної плямки. Тепер у нього були прищі на щоках і лобі, вугрі на скронях, бридкі чорні цятки довкола носа і пухир на шиї, що його скоро видалить Ґанглі, лікар поселення. (Прентис вважав, що Ґанглі – жахливе ім’я для лікаря, щось середнє між гангліями і гангреною). Тахіни і кан-тої мали менше клопотів зі шкірою, але їхня плоть могла ні сіло ні впало тріснути, вони потерпали від носових кровотеч, і навіть незначні подряпини (від колючки чи гострих уламків скелі) могли без своєчасної обробки призвести до зараження крові й смерті. Попервах від таких інфекцій чудово рятували антибіотики, але раювання швидко скінчилося. Те саме було з фармацевтичними дивами на кшталт «аккутану». Авжеж, через довкілля. Смертоносними були самі скелі й земля, що їх оточували. Щоб побачити найгірший варіант розвитку подій, варто було лиш поглянути на Родів, пришелепуватих мутантів. Звісно, вони забрідали далеко на… південний схід чи вже щось інше? Далеко в той бік, де вночі бачили слабке червоне світіння, і подейкували, що там усе значно гірше. Пімлі не був певен, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федіком назвали Дискордією не тому, що там була курортна зона.
– Хочеш іще? – запропонував він Фінлі. – У мене пара визрілих на лобі.
– Ні, я хочу доповісти, добре перевірити касети відеонагляду і телеметрію, швиденько оглянути Читалку і на тому робочий день вважати завершеним. А після того прийму гарячу ванну і годинки зо три проведу за хорошою книжкою. Я читаю «Колекціонера».
– І тобі подобається, – здивовано констатував Прентис.
– Дуже подобається, кажу спасибі. Ця книжка нагадує мені про нашу ситуацію. Та тільки мені більше до вподоби думати, що наша мета трохи шляхетніша, а мотиви – вищі, ніж сексуальний потяг.
– Шляхетно? Так ти це називаєш?
Фінлі знизав плечима і не відповів. Детального обговорення всього, що відбувалося в Блакитному Раю, за мовчазною згодою зазвичай уникали.
Прентис повів Фінлі до власного кабінету-бібліотеки, що виходив вікнами на ту частину Блакитного Раю, яку називали Алеєю. Проходячи під люстрою, Фінлі з неусвідомленою грацією тривалої звички пригнув голову. Якось (після кількох келихів графу) Прентис йому повідав, що в НБА з нього вийшов би збіса гарний центровий.
– Перша команда тахінів, – пофантазував тоді він. – Авжеж, вас би назвали «Потворами», але що з того?
– А ці баскетболісти, вони отримують лише все найкраще? – запитав Фінлі. У нього була лиснюча голова горностая і великі чорні очі. Не виразніші за лялькові, на думку Пімлі. На собі він носив купу золотих ланцюжків – серед працівників Блакитного Раю то була нова мода, і за останні кілька років тут розрісся цілий ринок для торгівлі цяцьками. А ще йому колись за власним бажанням обрубали хвоста. Напевно, то була помилка, зізнався він Прентису одного вечора, коли вони обидва були в зюзю п’яні. Неймовірно боляче, до того ж після смерті його душа за це потрапить у Пекло темряви, якщо…
Якщо після смерті щось є. Всією душею і всім розумом Пімлі відкидав цю думку, але він був би брехуном, якби не визнав (хай навіть і перед самим собою), що вона часом тривожила його серед ночі, в найтемнішу годину. Але від таких думок рятували снодійні пігулки. І, авжеж, Бог. Він вірив у те, що все суще слугує Божій волі, навіть сама Вежа.
Хай там як, Пімлі підтвердив, що баскетболісти (принаймні американські) отримують усе тільки найкраще, та й дівки дають їм більше, ніж чортовому туалетному сидінню. З цієї останньої ремарки Фінлі реготав довго, поки з кутиків його навдивовижу невиразних очей не потекли червонясті сльози.
– А найкраще, – вів далі Пімлі, – от що: за стандартами НБА, грати ти можеш мало не довіку. Приміром, в моїй країні найбільше цінували гравця (хоч я й ніколи не бачив його у грі; він з’явився вже після мене), якого звали Майкл Джордан, і…
– Якби він був тахіном, то яким? – перебив його Фінлі. В цю гру вони бавилися досить часто, особливо трохи перебравши з випивкою.
– Горностаєм, я думаю, і збіса привабливим зовні, – відповів Пімлі, й нотки здивування, що прозвучали в його голосі, викликали у Фінлі черговий напад реготу. І знову він так довго сміявся, поки з очей не порснули сльози.
– Але, – провадив Пімлі, – його кар’єра скінчилася за п’ятнадцять років, і це включно з виходом на пенсію і одним-двома поверненнями у баскетбол. А скільки років ти, Фін, зміг би грати в гру, де тобі нічого робити, крім як цілу годину чи десь так гасати туди-сюди майданчиком?
Фінлі О’Теґо, якому вже було більше від трьохсот років, знизав плечима і махнув рукою в бік горизонту. Дела. Незліченну кількість років.
А чи давно стояв Блакитний Рай (Девар-Тої для новачків, Алгул Сьєнто для тахінів і Родів), чи давно існувала ця в’язниця? Теж дела. Та якщо Фінлі мав рацію (а серце підказувало Пімлі, що Фінлі майже напевне не помилявся), тоді це «дела» майже скінчилося. І що він, колись-то Пол Прентис із Равея, штат Нью-Джерсі, а тепер Пімлі Прентис із Алгул Сьєнто, міг зробити?
Свою роботу, от що.
Свою хірову роботу.
Два
– Отже, – мовив Пімлі, вмощуючись у крісло з підголовником біля вікна, – ти знайшов робота-ремонтника. Де?
– Поблизу того місця, де дев’яносто сьома колія виходить з сортувального вузла, – сказав Фінлі. – Та колія й досі під напругою, на ній є те, що ви називаєте «третьою рейкою». Це все пояснює. І тут, після нашого виїзду, дзвоните ви й кажете, що сигнал тривоги спрацював удруге.
– Так. І ви знайшли…
– Нічого, – похитав головою Фінлі. – Цього разу нічого. Певно, то був якийсь збій, може, навіть від першого сигналу. – Він знизав плечима, вклавши у цей жест усе, що вони обидва знали: світ котиться до дідька. І що ближче до кінця, то швидше.
– Але ви з хлопцями добре все обдивилися?
– Атож. Непроханих гостей не було.
Але для них обох непрохані гості зводилися до людей, тахінів, кан-тої чи роботів. Нікому з пошукового загону Фінлі не спало на думку підвести погляд. Та навіть якби й спало, роздивитися Мордреда вони б не змогли: павук, що вже був завбільшки з невеликого пса, причаївся у глибокій темряві, що панувала під дахом станції, погойдуючись у маленькому гамаку щойно сплетеної павутини.
– І знову перевіряти телеметрію ти збираєшся через другий сигнал?
– Через це також, – відповів Фінлі. – Але здебільшого тому, що мене це все насторожує. – Це слівце він викопав у одному з багатьох детективів іншого світу (вони його просто зачаровували) і тулив тепер за кожної нагоди.
– Що саме тебе насторожує?
Та Фінлі лише похитав головою. Бо сам не знав.
– Але телеметрія не бреше. Принаймні так мене навчали.
– Сумніваєшся?
Усвідомлюючи, що балансує зараз на краю провалля – що обидва вони балансують, Фінлі завагався, але потім вирішив, що все одно пропадати.
– Все ближче до кінця, бос. Я тепер в усьому сумніваюся, чорт забирай.
– Чи включає це твої обов’язки Фінлі О’Тего?
Фінлі рішуче похитав головою. Ні, своїх обов’язків він під сумнів не ставив. Решта працівників Блакитного Раю, включаючи Пола Прентиса з Равея, чинила й думала так само. Пімлі пригадав слова якогось старого вояка, можливо, Даґласа Макартура,[47] що сказав: «Коли мої очі заплющить смерть, джентльмени, то моя остання думка буде про військо. І про військо. І про військо». Остання думка самого Пімлі, напевно, буде про Алгул Сьєнто. Бо що йому лишалося? І як казала ще одна велика американка, Марта Рівз із гурту «Марта і Ванделлас»: «Нікуди бігти, любий, і сховатись нема де». Усе вийшло з-під контролю, життя з поламаними гальмами котилося з гори, і нічого більше не лишалося, крім як розслабитись і насолоджуватися краєвидом.
– Не проти, якщо я складу тобі компанію під час перевірки? – запитав Пімлі.
– А чом би й ні? – відповів Горностай. І всміхнувся, показавши повен рот гострих, мов голки, зубів. А потім проспівав своїм дивним дрижачим голосом: «Помрій зі мною… Я вже в дорозі до місця своїх прадідів…»
– Зачекай одну хвилину, – Пімлі підвівся.
– Молитва? – спитав Фінлі.
Пімлі зупинився в дверях.
– Так. Якщо вже питаєш. Коментарі будуть?
– Лише один. – Істота з людським тілом і лискучою коричневою головою горностая все всміхалася. – Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?
– Тому що Біблія каже: якщо ти не сам, то молитися йди в комірчину. Ще коментарі будуть?
– Ні, ні. – Фінлі недбало махнув рукою. – Робіть усе, що можете і чого не можете, як кажуть манні.
Три
У туалеті Пол О’Равей закрив кришку унітаза, укляк на кахлях й молитовно склав руки.
Якщо молитва так вас надихає, то чому ви стаєте навколішки в тій самій кімнаті, де сідаєте срати?
«Мабуть, я мав би відповісти, що тут почуваюся смиренним, – подумав він. – Почуваюся належно. Тут ближче до землі, з якої ми всі постали і в яку повернемося. І саме в цій кімнаті, як у жодній іншій, це дуже добре усвідомлюєш».
– Господи, – промовив він, – дай мені силу, коли я слабкий, відповіді, коли розгублений, хоробрість, коли мені страшно. Допоможи мені не скривдити тих, хто на це не заслуговує, а з рештою чинити так, лише якщо не буде іншого вибору. Господи…
І поки він укляк перед закритим сидінням унітазу, цей чоловік, який невдовзі проситиме в Бога прощення за те, що своєю роботою наблизив кінець усього сущого (навіть не відчуваючи іронії в своєму проханні), ми можемо придивитися до нього ближче. Це не забере багато часу, бо Пімлі Прентис – не центральна фігура в нашій оповіді про Роланда та його ка-тет. Одначе він цікава людина, складна, суперечлива і сповнена безперспективних думок. Він алкоголік, що істинно вірує в особистого Бога, людина співчутлива, яка збирається зруйнувати Вежу й жбурнути трильйони світів, що обертаються довкола її осі, в трильйонах різних напрямків у темряву. Він би не вагаючись прирік Дінкі Ерншо та Стенлі Руїса на смерть, якби дізнався, що вони задумали… але в День матері він незмінно заливається слізьми, бо ніжно любив свою матусю й гірко без неї сумує. Коли йдеться про Апокаліпсис, то кращого кандидата на роботу годі й шукати. Він знає, коли стати навколішки, й уміє розмовляти з Господом Богом, як з давнім друзякою.
А ось і іронія: Пол Прентис цілком міг бути людиною з реклами, що проголошувала «Я знайшов роботу через „Нью-Йорк Таймз“!» Бо коли 1970 року його звільнили з в’язниці, що в ті часи мала назву Аттика (мегаповстання відбулося без нього,[48] як, власне, і без Нельсона Рокфелера), він натрапив у «Таймз» на таке оголошення:
НА РОБОТУ ПОТРІБЕН:
ДОСВІДЧЕНИЙ ТЮРЕМНИЙ НАГЛЯДАЧ
НА ВІДПОВІДАЛЬНУ ПОСАДУ
В ПРИВАТНІЙ УСТАНОВІ
Висока платня! Найкращі пільги! Готовність до відряджень!
Висока платня обернулася тим, що його люба Ма називала чистісінькою брехнею, бо платні він не отримував узагалі – принаймні в розумінні американського тюремника, зате пільги… так, пільги були виняткові. Найперше слід відзначити, що він розкошував у сексі незгірш, ніж у їжі й випивці, але суть була не в цьому. Суть, на думку сея Прентиса, полягала от у чому: зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Якщо просто спостерігати, як на твоєму банківському рахунку більшає нулів, тоді Алгул Сьєнто не для тебе… і це жахливо, бо щойно ти підпишешся, вороття вже не буде. Військо передусім. Військо і ще раз військо. А час від часу, для наочності – декілька трупів.
І це цілком, на сто відсотків задовольняло начальника Прентиса. Якихось дванадцять років тому він пройшов урочистий обряд зміни імені, прийнятий у тахінів, і ніколи про це не шкодував. Пол Прентис став Пімлі Прентисом. Саме тоді він і відвернув своє серце та розум від того, що тепер називав «американською стороною». І не лише тому, що тут йому пекли найкращий торт «Аляска» й частували найкращим у його житті шампанським. І не тому, що він займався сексом із сотнями прекрасних симульованих жінок. Причина полягала в тому, що то була його робота і він мав намір її закінчити. Бо повірив, що вони працювали в Девар-Тої волею не лише Багряного Короля, а й Господа Бога. А за ідеєю Бога крилося щось ще більш потужне: видиво мільярда всесвітів, уміщених у яйце, яке він, колишній Пол Прентис з Равея, що заробляв сорок тисяч доларів на рік, мав виразку шлунку й кепські медичні пільги за програмою, схваленою в корумпованій профспілці, тримав тепер у себе на долоні. Він розумів, що в цьому яйці був також і він сам і що він перестане існувати у плоті, коли це яйце розіб’є, але якщо рай і Бог існували, то вони заміняли собою силу Вежі. У той рай він потрапить і перед тим троном небесним стане навколішки, щоб вимолити прощення своїх гріхів. І його там вітатимуть сердечним «Молодець, ти добрий і відданий слуга Наш». Його матуся теж там буде, вона пригорне його, і разом вони ввійдуть у братство Ісуса. Пімлі не сумнівався, що цей день настане, і навіть швидше, ніж на небі знову з’явиться Місяць Жнив.
Не те щоб він вважав себе релігійним фанатиком. Аж ніяк. Думки про Бога й рай він тримав при собі. Що стосувалося решти світу, то він був лише працівником, що сумлінно виконував завдання, сподіваючись до самого кінця добре робити свою роботу. Безперечно, він не вважав себе негідником (як і кожна по-справжньому небезпечна людина). Згадаймо Уліса Дж. Ґранта, генерала Громадянської війни, який сказав, що готовий воювати на зайнятих позиціях, навіть якщо бій триватиме все літо.
В Алгул Сьєнто літо майже скінчилося.
Чотири
Начальник мешкав у чепурному котеджі, збудованому в стилі кейп-код,[49] на краю Алеї. Називався він Шеплі-Гаузом (чому так – Пімлі гадки не мав), тому Руйначі, звісно, охрестили його поміж собою Шіт-Гаузом, тобто Сральнею. На іншому кінці Алеї розкинулася набагато більша житлова споруда – проста, але елегантна, в стилі доби королеви Анни, – яку називали (теж з невідомих причин) Дамлі-Гауз. Ця будівля чудово вписалася б в атмосферу студентського містечка університету Клемсон у штаті Південна Кароліна чи Міссісіпського університету. Руйначі називали її Домом розбитих сердець, а часом і Готелем розбитих сердець. Проти цього ніхто не заперечував. Там жили й працювали тахіни та чимало працівників з роду кан-тої. Що ж до Руйначів, на їхні маленькі жарти всі заплющували очі й навіть підохочували їхні сподівання на те, що персонал нічого про них не знає.
Пімлі Прентис і Фінлі О’Тего неквапом ішли Алеєю, зберігаючи приємну мовчанку… крім тих випадків, коли проминали Руйначів, що були не на чергуванні. Ті траплялися дорогою поодинці чи групками, і всіх їх Пімлі гречно вітав. Вони відповідали – хто привітно, а хто й бурчливо, – проте без відповіді не лишилося жодне «здрастуйте», і Пімлі вважав, що це вже перемога. Він ставився до них дбайливо. Подобалося їм це чи ні, йому було до них не байдуже. Адже з ними значно легше було мати справу, ніж з убивцями, гвалтівниками й озброєними грабіжниками.
Дехто читав старі газети й журнали. Четверо грали в «підковки», ще четверо сиділи на зеленому моріжку. Таня Лідс і Джої Растосович грали в шахи під розлогим старим в’язом, і сонячне світло гралося з тінями від листя на їхніх обличчях. Вони привіталися з ним з непідробною радістю, та чом би й ні? Таня Лідс тепер була Танею Растосович, бо Пімлі, як той капітан судна, одружив їх місяць тому. Та в певному сенсі то й був корабель: «Алгул Сьєнто», чудовий круїзний лайнер, що плавав темними морями Краю Грому, купаючись у власному сонячному світлі. Час від часу це сонце, правду кажучи, заходило, але сьогоднішній збій тривав недовго – якихось сорок три секунди.
– Як справи, Танечко? Джозефе? – Завжди тільки Джозеф і ніколи – Джої, принаймні не у вічі, бо йому це не подобалося.
Вони відповіли, що справи в них добре, й обоє причмелено від надміру трахання всміхнулися, як всміхаються лише молодята. До Растосовичів Фінлі не озвався ні словом, зате вже ближче до краю Алеї, де стояв Дамлі-Гауз, він зупинився біля юнака, що сидів під деревом на лаві з фальшивого мармуру і читав книжку.
– Сей Ерншо? – покликав тахін.
Дінкі підвів погляд, здійнявши брови дашком у чемному питанні. На його обличчі, обсипаному вугрями, застиг той самий чемно-запитальний вираз.
– Бачу, ви читаєте «Мага», – трохи сором’язливо сказав Фінлі. – А сам я зараз читаю «Колекціонера». Який збіг!
– А й справді, – відказав Дінкі. Його вираз не змінився.
– Цікаво, як вам Фаулз? Я зараз трохи зайнятий, але згодом ми могли б про це поговорити.
Не змінюючи ввічливо невиразного виразу обличчя, Дінкі Ерншо сказав:
– А може, згодом ти візьмеш свій примірник «Колекціонера»… сподіваюсь, він у палітурці… й запхаєш його собі у волохату дупу. Боком уперед.
Сповнена надії усмішка Фінлі згасла. Він вклонився, неглибоко, але цілком коректно.
– Мені шкода, що ви так до цього ставитесь, сей.
– Чеши звідси, бля, – сказав Дінкі й знову розгорнув свою книжку, демонстративно нею затулившись.
Пімлі й Фінлі О’Тего пішли далі. Впродовж короткого часу, поки обидва мовчали, начальник Алгул Сьєнто подумки випробовував різні підходи до Фінлі, щоб з’ясувати, наскільки глибоко вразив його гордість коментар того юнака. Тахін пишався своєю здатністю читати й цінувати літературу г’юмів – Пімлі добре це знав. А потім Фінлі сам позбавив його клопоту: помацавши руками з довгими пальцями (його зад насправді волохатим не був – на відміну від рук) у себе між ніг.
– Просто перевіряю, чи на місці мої яйця, – сказав він, і добрий гумор, що прозвучав у цих словах начальника служби безпеки, був природний, а не силуваний, зрозумів Пімлі.
– Прикро, що так вийшло, – сказав Пімлі. – Якщо в Блакитному Раю і є хтось, хто ще не переріс підліткової озлобленості, то це сей Ерншо.
– Ви краєте мені серце! – простогнав Фінлі, а коли начальник вражено на нього подивився, широко всміхнувся, показавши ряди крихітних гострих зубів. – Це ж знамениті слова з фільму «Бунтівник без причини».[50] Дінкі Ерншо нагадує мені Джеймса Діна. – Він замислено помовчав. – Хоч він і не такий красень.
– Цікавий випадок, – зауважив Прентис. – Його завербували у програму вбивств, якою керувала філія «Позитроніки». Він убив свого начальника і втік. Звісно, ми його зловили. Особливих клопотів, принаймні нам, він ніколи не завдавав, але нерви пошарпати любить.
– Та ви відчуваєте, що він безпечний.
Пімлі скоса на нього зиркнув.
– А ти відчуваєш, що я маю про нього щось знати?
– Ні, ні. Просто я ще ніколи не бачив вас таким нервовим, як за ці кілька останніх тижнів. Чорт, називаймо речі своїми іменами – таким параноїком.
– У мого діда була одна приказка, – сказав Пімлі. – «Не бійся впустити яйця, поки не будеш на підході до хати». Так от, ми вже на підході.
І то була правда. Сімнадцять днів тому, незадовго до того, як остання партія Вовків прогалопувала через двері з зони скупчення «Дуги-16», їхнє обладнання в підвалі Дамлі-Гауза показало першу відчутну деформацію Променя Ведмедя-Черепахи. Відтоді переломився Промінь Орла й Лева. Невдовзі потреба в Руйначах відпаде; невдовзі розпад передостаннього Променя відбудеться з їхньою допомогою чи без неї. Неначе предмет, що балансував у хиткій рівновазі, небезпечно похилився, скоро опиниться на межі падіння і неминуче впаде. Чи ж, у випадку з Променем, щезне. Блимне і піде в небуття. А впаде Вежа. Останній Промінь, Вовка і Слона, протримається ще тиждень чи навіть місяць, але не довше.
Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.
Натомість… нічого.
Він запитав у Фінлі, що той про це думає.
Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.
– Я думаю, то міг бути вірус.
– Перепрошую?
– Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, – це просто ходячі комп’ютери, не більше. – Він помовчав. – Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.
– Хтось на зразок стрільця?
Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.
Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.
– Припини це, – сказав Пімлі.
– Припинити що, сей? – запитав Фінлі.
– Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.
Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.
– Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.
– Роди кажуть…
Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.
– Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.
Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.
– Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.
– Та хіба тільки останнім часом! – невесело розсміявся Пімлі. – Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.
Для Фінлі то була новина.
– Про що?
– Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. – Пімлі повільно кивнув. – Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.
– Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.
І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.
П’ять
Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі – і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто – стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів – і почуєш, як тріпочуть їхні крила», – могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?
Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.
У кінці коридору два кан-тої – охоронці, Бімен і Трелоні, – охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років – Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.
– Хайл, – сказав Бімен.
– Хайл, – луною озвався Трелоні.
Пімлі й Фінлі відповіли на привітання, всі приклали кулаки до лобів, і Пімлі рушив перший сходами вниз. У нижньому коридорі, проходячи повз табличку «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» і ще одну з написом «СЛАВА КАН-ТОЇ», Фінлі дуже тихо сказав:
– Вони такі дивні.
Пімлі всміхнувся і поплескав його по спині. Саме за це йому й подобався Фінлі О’Тего. Як Айк і Майк, вони міркували однаково.
Шість
Більшу частину підвалу Дамлі-Гауза займало велике приміщення, напхане технікою. Не всі прилади працювали, а деякими, хоч і робочими, вони просто не вміли користуватися (чимало було таких, в яких вони навіть розібратися не змогли), зате вони були добре обізнані з обладнанням для стеження й сенсорами телеметрії, що вимірювали дарки: одиниці витраченої екстрасенсорної енергії. За межами Читалки Руйначам було заборонено користуватися своїми екстрасенсорними здібностями, та й не всім це вдавалося. Багато хто з цих чоловіків і жінок були мов люди, які настільки привчені ходити на унітаз, що не могли відлити без візуальних стимулів того, що так, це туалет, так, тут можна помочитися. Інші, мов діти, ще не привчені до горщика, не могли стримуватися від неконтрольованих сплесків. Це могло виражатися в таких дрібницях, як викликати у когось нетривкий головний біль чи перекинути лаву в Алеї, але люди Пімлі ретельно за цим стежили, і вибрики, які розцінювалися як «зумисні», каралися: за перше порушення легко, за подальші – з наростанням суворості. І, як Пімлі любив напучувати новачків (у ті давні часи, коли новачки тут ще з’являлися): «Будьте певні, що ваш гріх викаже вас». Заповідь Фінлі була ще простіша: «Телеметрія не бреше».
Сьогодні телеметрія не показала їм нічого, крім випадкових сплесків, настільки ж безглуздих, як, наприклад, чотиригодинні записи групового пердіння чи відрижки. На відеокасетах і в журналах змін чергових теж не виявилося нічого цікавого.
– Задоволені, сей? – спитав Фінлі, і щось у його голосі змусило Пімлі рвучко розвернутися й пильно поглянути на Горностая.
– А ти?
Фінлі О’Тего зітхнув. У такі моменти Пімлі відчайдушно хотів, щоб або Фінлі був людиною, або він сам був тахіном.
Заковика була в чорних очах Фінлі – без жодного виразу, дуже схожих на очі-ґудзики ганчір’яної ляльки, і прочитати в них щось було просто неможливо. Це могло бути до кебети хіба що іншому тахіну.
– Я вже багато тижнів відчуваю, що все негаразд, – нарешті промовив Фінлі. – Забагато п’ю графу, щоб забутися сном, а потім насилу проживаю дні, лаючи людей. Частково це пояснюється тим, що ми втратили зв’язок, відколи накрився останній Промінь…
– Ти ж знаєш, що це було неминуче…
– Авжеж, я знаю. Мені йдеться про те, що я шукаю раціональні причини, щоб обгрунтувати ірраціональні відчуття, а це завжди недобрий знак.
На дальній стіні висіла фотографія Ніагарського водоспаду. Якісь охоронці з кан-тої перевернули її догори дриґом. Для ницих людей фотографія, перевернута догори ногами, взагалі була вершиною почуття гумору. Чому так, Пімлі не мав жодної гадки. Але зрештою яке йому, нахрін, до цього діло? «Я знаю, як робити свою хірову роботу, – подумав він, перевішуючи Ніагарський водоспад так, як йому належало висіти. – Я знаю, як це робиться, а все решта не має значення, скажи Богові й Людині-Ісусу спасибі».
– Ми завжди знали, що наприкінці все піде шкереберть, – сказав Фінлі, – тож я й кажу собі, що цим усе й пояснюється. Усе це… ну знаєте…
– Це відчуття, яке тебе непокоїть, – підказав колишній Пол Прентис. Відтак усміхнувся і поклав вказівний палець правої руки на коло, утворене великим і вказівним лівої. У тахінів цей жест означав: «Я кажу тобі правду». – Ірраціональне відчуття.
– Атож. Я знаю, що на півночі ще не з’явився Закривавлений Лев і сонце ще холонути не почало. Я чув оповідки про божевілля Багряного Короля і про те, що Дан-Тете прийшов посісти його місце, та все, що я можу сказати: «Повірю, коли побачу на власні очі». Те саме стосується чудової новини про те, що з заходу з’явився стрілець, щоб врятувати Вежу, як пророкують давні легенди й пісні. Маячня це все, з першого до останнього слова.
Пімлі ляснув його по плечі.
– У мене серце звеселяється, коли чую, що ти так говориш!
І то таки була правда. На посаді голови служби безпеки Фінлі О’Тего працював надзвичайно добре. За всі ті роки його підлеглі змушені були вбити з півдюжини Руйначів – ті дурні нудьгували за домівкою й намагалися втекти, ще двом зробили лоботомію. І лише Тед Бротіґен спромігся «пролізти під загорожею» (цю фразу Пімлі запозичив із фільму «Табір для військовополонених 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Всю славу кан-тої приписали собі, і шеф безпеки заплющив на це очі, але Пімлі знав правду: всю операцію, від першого до останнього ходу, провернув Фінлі.
– Але це моє відчуття… можливо, річ не лише в розхитаних нервах, – вів далі Фінлі. – Я справді вірю, що іноді в людей прокидається інтуїція. – Він розсміявся. – Хіба можна в таке не вірити, коли живеш там, де аж кишить екстрасенсами і провидцями?
– Але не телепортами, – уточнив Пімлі. – Адже так?
Телепортація була неконтрольованим даром, якого боялися всі працівники Девару, і небезпідставно. Шкоду, якої могла завдати людина з телепортаційними здібностями, годі було навіть осягнути. Наприклад, вона була здатна створити на чотирьох акрах космічний простір і викликати ураган. На щастя, існував один простий тест, що допомагав виявити цей хист (і його легко було проводити, хоча для цього потрібне було обладнання, яке лишилося від стародавнього народу, і ніхто не знав, чи довго воно ще пропрацює), і за допомогою простої процедури (яка теж дісталася в спадок від давніх) можна було замкнути небезпечні органічні контакти. Доктор Ґанглі розбирався з телепортами за лічені хвилини.
– Це настільки просто, що вазектомія в порівнянні з цим може здатися операцією на мозку, – одного разу сказав він.
– Геть ніяких хрінових телепортів, – кивнув Фінлі й підвів Прентиса до пульта керування, що напрочуд скидався на візуалізацію Догана Сюзанни Дін. Показав на два диски з карлючками древніх (такі самі знаки були на Незнайдених дверях). Стрілка кожного лежала на позначці «0» ліворуч. Коли Фінлі постукав по них волохатими пальцями, вони підстрибнули трохи, а потім знову лягли.
– Достеменно нам не відомо, що мали вимірювати ці давачі, – сказав Горностай, – але одне ми знаємо точно – потенціал телепортації вони показують. У нас були Руйначі, що намагалися приховати свій талант, але їм це не вдалося. Якби серед них був телепорт, Пімлі О’Нью-Джерсі, ці стрілочки б уже тремтіли на позначці п’ятдесят чи навіть вісімдесят.
– Отже. – Напівусміхнений, напівсерйозний, Пімлі почав загинати пальці. – Телепортів немає, Скривавлений Лев не підкрадається з півночі, стрільця теж ніде не видно. О, а Зелені Плащі стали жертвами комп’ютерного віруса. Якщо все це правда, то що ж тебе непокоїть? Що не до шмиги?
– Передчуття кінця, напевно. – Фінлі важко зітхнув. – Я планую надвечір подвоїти варту у вежах, про всяк випадок. І кількість людей біля загорожі теж.
– Бо все тобі не до шмиги-ги-ги. – Пімлі ледь усміхався.
– Не до шмиги-ги-ги, атож. – Фінлі не відповів усмішкою, гострі зубки не показувалися.
Пімлі поплескав його по плечі.
– Ходімо в Читалку. Може, тобі полегшає, коли побачиш Руйначів за роботою.
– Може, й так, – але Фінлі все одно не всміхнувся.
– Все ж добре, Фін, – м’яко сказав Пімлі.
– Та мабуть, – тахін із сумнівом подивився на прилади і перевів погляд на Бімена і Трелоні, двох ницих людей, що поштиво застигли біля дверей, чекаючи, поки великі цабе закінчать бесіду. – Напевно. – Але в душі він у це не вірив. Єдине, в чому він не сумнівався, – що в Алгул Сьєнто більше не лишилося телепортів.
Бо телеметрія не брехала.
Сім
Коридором, обшитим дубовими панелями, Бімен і Трелоні провели їх до службового ліфта, теж оздобленого дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник, і ще одна табличка нагадувала фолькен Девару, що всі мають діяти спільно, щоб створювати пожежобезпечне середовище.
Вона теж була перевернута догори дриґом.
Пімлі зустрівся поглядом з Фінлі. Начальникові здалося, що в очах шефа безпеки затанцювали веселі вогники, але, звісно, то могло бути лише його власне почуття гумору, відображене, як обличчя в дзеркалі. Без слів Фінлі зняв табличку й перевісив її як слід. Обидва промовчали про те, що механізм ліфта гучно стукотів, наче міг от-от зламатися. І про те, що кабіна здригалася в шахті. Якби вони застрягли, то вилізти через люк у стелі було б неважко, навіть для такого вгодованого (ну гаразд… надміру вгодованого) кабанця, як Прентис. Дамлі-Гауз – не хмарочос, завжди хтось міг прийти на допомогу.
Вони доїхали на третій поверх, де табличка на дверях висіла як слід. На ній було написано: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ. НЕГАЙНО СПУСКАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ ПОТРАПИЛИ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. У РАЗІ, ЯКЩО ВИ ОДРАЗУ Ж ДОПОВІСТЕ, ВАС НЕ ПОКАРАЮТЬ».
Поки витягав картку-ключ, Фінлі недбало (чи удавано недбало – чорти б узяли його непроникні чорні очі) кинув:
– А від сея Сейра нічого не чути?
– Ні, – відказав Пімлі (доволі сердито), – і почути я не сподіваюся. Ми відрізані тут від решти світу не без причини. Нас зумисне забули, як науковців проекту «Мангеттен» у 1940-х. Востаннє, коли я бачив Сейра, він сказав мені, що… може, я бачу його востаннє.
– Спокійно, – мовив Фінлі. – Я просто спитав. – Він провів ключем у пристрої читання, і двері ліфта, страхітливо заскреготавши, відчинилися.
Вісім
Читалкою називали довгу високу залу, що розташовувалася посередині Дамлі-Гауза. Стіни тут також були обшиті дубовими панелями, а їхня висота сягала трьох поверхів аж до скляного даху, крізь який лилося здобуте чималими зусиллями сонячне світло Алгул Сьєнто. На балконі навпроти дверей, через які увійшли Прентис і О’Тего, розташувалася дивна четвірка: тахін Джеклі з головою крука, технік кан-тої, якого звали Конрой, і два охоронці-г’юми, чиїх імен Пімлі не міг одразу згадати. Тахіни, кан-тої та г’юми на роботі так-сяк ладнали між собою, хоч їхня ввічливість один до одного часом була дуже хисткою, але ж ніхто й не розраховував на те, що вони проводитимуть разом час за межами роботи. Але на балконі, звісно, про жодне спілкування не могло бути й мови. Руйначі внизу не були ні тваринами в зоопарку, ні екзотичними рибами в акваріумі – Пімлі (як і Фінлі О’Теґо) неодноразово наголошував на цьому в розмовах з персоналом. За всі роки своєї праці тут начальникові Алгул Сьєнто довелося зробити лоботомію лише одному працівникові, повному ідіоту з роду г’юмів, охоронцю Девіду Берку, який розважався тим, що жбурляв згори чимось – чи не шкаралупою від арахісу? – в Руйначів. Коли Берк збагнув, що начальник не жартував, погрожуючи лоботомією, він став благати про другий шанс, обіцяючи, що більше ніколи не скоїть нічого настільки дурного й принизливого. Але Пімлі був глухий до його благань. Йому випала нагода влаштувати показову страту, яка на довгі роки, а може, навіть десятиліття слугуватиме пересторогою для решти, і він з неї скористався. Містер Берк, тепер уже справдешній ідіот, досі блукав Алеєю чи ошивався біля Лівої Межі, з роззявленим ротом і бентегою в очах. «Я от-от згадаю, хто я, я майже пам’ятаю, чому я таким став» – ніби промовляли вони. Він був живим прикладом того, чого категорично не можна робити в присутності Руйначів, які працювали. Але підніматися на балкон правила прямо не забороняли, і всі працівники час від часу приходили на ньому постояти.
Бо це додавало сил.
По-перше, в присутності Руйначів, які працювали, відпадала потреба в розмовах. Коли ти йшов коридором від ліфтів, що розташовувалися з обох боків, у голову вдирався «добрий розум», як його називали, і коли ти відчиняв двері на балкон, добрий розум розквітав у голові, відкриваючи ходи для всіх можливостей сприйняття. Пімлі вже не раз думав, що в Олдоса Хакслі там, нагорі, точно поїхав би дах. Іноді твої п’яти відривалися від підлоги й ніби піднімалися над нею. Все, що було в кишенях, теж піднімалося й висіло в повітрі. Всі труднощі вирішувалися ніби самі по собі, коли ти подумки до них звертався. Якщо ти щось забув: про зустріч о п’ятій, наприклад, чи друге ім’я свого зятя, то все згадувалося. Але навіть якщо забуте було важливе, тебе це не засмучувало. Фолькен залишали балкон з усмішками на устах, навіть ті, хто прийшов у найпохмурішому настрої (і взагалі, похмурий настрій був чудовою причиною відвідати балкон). Складалося таке враження, що від Руйначів унизу йшов газ щастя, який годі було побачити оком і виміряти жодними засобами телеметрії.
Пімлі та Фінлі привіталися з четвіркою і підійшли до широких билець з мореного дуба, а звідти подивилися вниз. Кімната під ними скидалася на простору читальну залу якого-небудь багатого клубу для джентльменів у Лондоні. На маленьких столиках і на стінах (авжеж, обшитих дубовими панелями) м’яко сяяли лампи, подекуди в справжніх абажурах від «Тіфані». Вишукані килими були справжніми, турецькими. На одній стіні висіла картина Матіса, на другій – Рембрандта… а на третій – «Мона Ліза». Справжня, на відміну від підробки, що знаходилася в Луврі на Наріжній Землі. Перед нею стояв, схрестивши руки на грудях, чоловік. Згори видавалося, що він уважно вивчає полотно – можливо, намагається розгадати загадку знаменитої усмішки, – та Пімлі знав, що це не так. Чоловіки й жінки тримали в руках журнали, і здавалося, що вони їх читають, але той, хто спустився б униз, побачив, що насправді вони дивляться порожніми поглядами кудись над «Макколами» і «Харперзами» чи трохи вбік. Дівчинка одинадцяти чи дванадцяти років у розкішній суконьці на бретельках, яка в бутику дитячого одягу на Родео-драйв могла б коштувати тисячу шістсот доларів, сиділа перед ляльковим будиночком біля каміна, але Пімлі знав, що вона не звертає жодної уваги на мистецьки виконану копію Дамлі-Гауза.
Там, унизу, їх було тридцять троє. Разом тридцять троє. О восьмій годині, коли вимкнеться штучне сонце, прийде нова зміна: інші тридцять три Руйначі. І лише один чолов’яга – лише один – приходив і йшов, коли йому забажається. Чолов’яга, який проліз під загорожею і не поплатився за це… крім того, що його силоміць привели назад, звісно, а для цього чоловіка то вже було достатньою карою.
Аж раптом двері в кімнату відчинилися і всередину, неначе викликаний думкою, тихо прослизнув Тед Бротіґен. На голові в нього досі була твідова кепка для верхової їзди. Даніка Ростова підвела погляд від лялькового будиночка й всміхнулася йому. Бротіґен підморгнув їй у відповідь. Пімлі легенько штурхонув Фінлі ліктем.
Фінлі: (Я його бачу)
Але вони не просто бачили. Вони відчували його. Тієї миті, коли Бротіґен зайшов у кімнату, усі, хто був на балконі (а ще важливіше – усі присутні в кімнаті), відчули, як дужчає енергія. Ніхто ще до пуття не розумів, якою силою володіє Бротіґен, і тестувальне обладнання в цьому сенсі було безсиле (у тому, що старий собака зумисне зламав декілька приладів, начальник анітрохи не сумнівався). Навіть якщо десь існували подібні до нього, то ниці люди в своїх полюваннях на таланти їх не знайшли. (Полювання вже не відбувалися, бо талантів у них тепер було якраз достатньо, щоб завершити роботу.) Та одна річ сумніву не підлягала: у Бротіґена був хист посередника, медіума, котрий не лише був сам по собі дуже сильний, але й підсилював здібності інших, просто перебуваючи поряд. Думки Фінлі, зазвичай недосяжні навіть для Руйначів, тепер горіли в голові Пімлі неоновим світлом.
Фінлі: (Він неймовірний)
Пімлі: (І наскільки нам відомо, унікальний. Ти це бачив)
Образ: очі розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.
Фінлі: (Так Ви не знаєте, чим це викликано)
Пімлі: (Аж ніяк Та мені однаково друже Фінлі мені однаково Той старий)
Образ: дворняга похилого віку з реп’яхами у збляклій шерсті шкандибає на трьох лапах.
(майже закінчив свою роботу вже майже час)
Образ: пістолет, «беретта» одного з охоронців-людей, приставлений до голови старого пса.
На три поверхи нижче предмет їхньої безсловесної розмови узяв газету (всі газети вже були старі, старі, як сам Бротіґен, втратили актуальність багато років тому), сів у шкіряне клубне крісло, таке велике, що наче проковтнуло його, і, здавалося, поринув у читання.
Пімлі відчув, як екстрасенсорна сила підіймається догори, проходить крізь них, до скляного даху і крізь нього теж, шугає до Променя, що пролягав якраз над Алгулом, бореться з ним, довбе його, роз’їдає і безжально вичовгує. Проїдає діри у самій магії. Терпляче працює, щоб вийняти очі у Ведмедя. Розтрощити панцир Черепахи. Переломити Промінь, який пролягав від Шардика до Матурина. І перекинути Темну вежу, що стояла між ними.
Пімлі повернувся обличчям до свого супутника і не здивувався, побачивши у розтуленому роті Горностая гострі зубки. Нарешті усмішка! А ще Пімлі геть не здивувало, що він може прочитати вираз чорних очей. Зазвичай тахін міг передавати й приймати найпростіші думки, але читати свої не дозволяв. Але тут усе було інакше. Тут…
…тут Фінлі О’Теґо відчув спокій. Його тривоги…
(не до шмиги-ги-ги)
зникли. Бодай на деякий час.
Пімлі надіслав Фінлі низку яскравих образів: пляшка шампанського, яку розбивають об корму човна; сотні чорних капелюхів-бонетів, що злітають у повітря на випускному; прапор, встановлений на горі Еверест; молодята, які, сміючись, виходять із церкви, пригинаючи голови під рисовою зливою; планета Земля, що зненацька розгоряється нестерпно сліпучим світлом.
Образи, що говорили про одне й те саме.
– Так, – відповів Фінлі, й Пімлі подивувався, як він взагалі міг вважати ті очі непроникними. – Так, справді. Успіх наприкінці дня.
Ні той, ні інший тієї миті не опускали погляду. А якби опустили, то побачили б, що Тед Бротіґен – так, старий і змучений пес, але не настільки змучений, як дехто думав, – дивиться на них знизу вгору.
А на губах у нього теж блукала примарна усмішка.
Дев’ять
В Алгул Сьєнто ніколи не дощило, принаймні за всі роки служби Пімлі жодного дощу не бачив, але іноді, в стігійській чорноті ночі, грандіозно гуркотів сухий грім. Більшість працівників Девар-Тої навчилися спати під цю канонаду, але Пімлі часто прокидався, відчуваючи, як серце відбійним молотом калатає в горлі, і в напівсонному розумі червоним колом стрічки, яка кружляла, пробігали рядки «Отче наш».
Раніше того дня в розмові з Фінлі начальник Алгул Сьєнто, сором’язливо всміхаючись, описав його страхи словами «не до шмиги-ги-ги», дитячими в своїй сутності, як «еники-беники їли вареники».
І тепер, лежачи в своєму ліжку в Шеплі-Гаузі (Сральня-Гаузі, як називали його Руйначі), на віддалі цілої Алеї від Дамлі-Гауза, Пімлі пригадав те відчуття – цілковиту впевненість, що все буде гаразд, що успіх гарантовано, і це лише питання часу. Там, на балконі, Фінлі з ним погодився, але зараз Пімлі хотів би знати, чи шеф безпеки так само лежить без сну й думає про те, як легко піддатися омані, коли перебуваєш серед Руйначів, що виконують свою роботу. Адже Руйначі розпросторювали той щасте-газ. Ті флюїди доброго розуму.
А раптом… це лише припущення, але все-таки… раптом хтось навмисне й цілеспрямовано керував тим відчуттям? Передавав його їм, наче співав колискову? Засинай, Пімлі, засинай, Фінлі, засинайте, всі добрі дітки…
Маячна думка, параноя в чистому вигляді. Проте, коли небом прокотився черговий вибух грому, народжений на південному сході, якщо той ще лишався на місці (принаймні там розташовувалися Федік і Дискордія), Пімлі сів у ліжку й увімкнув лампу на тумбочці.
Фінлі говорив, що подвоїть варту у вежах і вздовж периметра огорожі. Можливо, завтра вони її потроять. Щоб підстрахуватися, не більше. А ще тому, що повний спокій так близько до кінця – нехороша річ.
Пімлі підвівся з ліжка, високий чоловік з великим волохатим черевом, який не мав на собі нічого, крім піжамних штанів. У туалеті він помочився, потім став навколішки перед сидінням унітаза, кришку якого попередньо опустив, склав руки й молився, поки знову не стало хилити до сну. Він молився про те, щоб йому дали виконати свій обов’язок. Він молився, щоб помітити халепу раніше, ніж халепа помітить його. Молився за свою маму, так само, як Джим Джонс молився за свою, поки в нього на очах черга послідовників поволі просувалася до діжки з отруєним «кул-ейдом». Він молився, поки грім не вщух до старечого бурмотіння, а потім повернувся в ліжко. У душі в нього знову запанував спокій. Перед тим, як поринути в сон, він ще встиг подумати, що завтра вранці найперше розпорядиться потроїти варту, і з цією ж думкою прокинувся вранці в кімнаті, залитій штучним сонячним сяйвом. Бо коли ти вже на підході до хати, треба потурбуватися про яйця.
Розділ VII. КА-ШЮМ
Один
По тому, як Бротіґен і його друзі пішли, дивне й сумне відчуття закралося в душі стрільців, але попервах усі про нього мовчали. Кожен вважав, що меланхолія напала лише на нього й більше ні на кого. Навіть Роланд, який мав би впізнати те відчуття (ка-шюм, сказав би Корт), приписав його тривогам перед завтрашнім днем, а навіть більше – гнітючій атмосфері, що панувала в Краї Грому, де день був напівтемний, а ніч занурювала в морок, як сама сліпота.
На щастя, клопотів у них після відходу Бротіґена, Ерншо й Шимі Руїса, друга Роландової юності, не бракувало. (Сюзанна й Едді обоє пробували заговорити зі стрільцем про Шимі, але той лише відмахнувся. А Джейк із його потужним хистом торкатися думок навіть не пробував. Роланд поки що був не готовий говорити про ті давно минулі дні.) Униз і довкруж Стік-Тете вела стежка, і печеру, про яку розповідав старий, вони знайшли, по-хитрому замасковану камінням і запорошеними кущами. Ця печера була більша від горішньої. На штирях, забитих у скелю, висіли газові світильники. Джейк та Едді запалили по одному з обох боків, і всі вчотирьох мовчки оглянули все, що було в печері.
Перше, що помітив Роланд, – чотири спальні мішки, дбайливо викладені вздовж лівої стіни на надувних матрацах. На мішках були бирки «ВЛАСНІСТЬ АРМІЇ США». П’ятий надувний матрац біля останнього мішка був застелений банними рушниками. «Вони очікували чотирьох людей і одну тварину, – подумав стрілець. – Передбачення чи вони якимось чином спостерігали за нами? Та й чи має це значення?»
На діжці з написом «ОБЕРЕЖНО! БОЄПРИПАСИ!» лежав якийсь предмет, загорнутий у поліетиленову плівку. Едді зняв плівку, і всі побачили магнітофон з бобінами. На одній була плівка. Роланд не зміг прочитати слово, написане спереду на говорющій машині, і спитав у Сюзанни, що воно означає.
– «Волленсак», – пояснила вона. – Це німецька компанія. Їхні магнітофони найкращі, їх ще ніхто не переплюнув.
– Е, не кажи, бджілко моя, – втрутився Едді. – У наші часи вже з’явилася «Соні», і ми казали: «Соні – це вам не якась туфта». От вони роблять касетні плеєри, які можна чіпляти на пояс. Називаються «Вокмен». А цей динозавр точно важить двадцять фунтів. З батарейками ще більше.
Слухаючи його, Сюзанна роздивлялася коробки з касетами без жодних позначок, що лежали біля «Волленсака». Їх було три.
– Не дочекаюся, коли ми їх нарешті послухаємо, – зізналася вона.
– Мабуть, коли стемніє, – сказав Роланд. – А поки що подивимося, що в нас тут ще є.
– Роланде? – покликав Джейк.
Стрілець повернувся до нього. В обличчі хлопчика завжди було щось таке, від чого суворий вираз Роландового м’якшав. Його обличчя не ставало вродливим, коли він дивився на Джейка, але проступало в ньому щось незвичне. На думку Сюзанни, то був вираз любові. І, можливо, невловний проблиск надії на майбутнє.
– Що, Джейку?
– Я знаю, що в нас попереду бій…
– «Чекаємо на вас біля екранів наступного тижня: ми покажемо вам „Повернення в О.К. Корал“[51] з Ван Гефліном і Лі Ван Кліфом у головних ролях», – промимрив Едді, ідучи в глиб печери. Там стояло щось велике, накрите чимось на зразок ватної ковдри.
– …але коли? – провадив Джейк. – Завтра?
– Можливо, – відповів Роланд. – Але ймовірніше, післязавтра.
– У мене жахливе передчуття, – сказав Джейк. – Це не зовсім страх…
– Думаєш, зайчику, вони нас подолають? – спитала Сюзанна. Вона поклала руку йому на потилицю і зазирнула у вічі. Бо навчилася довіряти його передчуттям. Іноді вона міркувала над тим, наскільки змінила його життя істота, з якою він зіткнувся, щоб потрапити сюди: істота в будинку на Датч-Гіл. І то був не робот, не стара механічна іграшка, вкрита іржею. Охоронець дверей був справдешнім залишком Приму. – Вітер доніс до тебе запах нашої поразки? Так?
– Ні, це інше, – похитав головою Джейк. – Я не знаю, що це таке. Лише раз я відчував щось подібне, якраз перед тим…
– Якраз перед чим? – допитувалася Сюзанна, але Джейк не встиг відповісти, бо завадив Едді. І Роланд був тільки радий. Якраз перед тим, як я впав у прірву. Саме так Джейк збирався закінчити. Перед тим, як Роланд дав мені впасти.
– Холєра ясна! Народ, бігом сюди! Ви маєте це побачити!
Едді зняв чохол, і під ним виявився транспортний засіб, що виглядав як гібрид всюдихода й велетенського трицикла. З широкими балонними шинами й протекторами з глибокими зигзагами. Все керування здійснювалося за допомогою ручок. А з елементарної панелі приладів стирчала гральна карта. Роланд здогадався, що на ній, ще раніше, ніж Едді взяв її двома пальцями й перевернув. Карта зображала жінку з шаллю на голові біля колеса, що оберталося. Дама тіней.
– Схоже, бджілко, наш друзяка Тед залишив тобі транспорт, – сказав Едді.
Сюзанна швидким поповзом здолала відстань, що відділяла її від Едді, й уже простягала до нього руки.
– Підсади мене! Едді, підсади!
Він виконав її прохання, і коли вона опинилася в сідлі, тримаючись за ручки замість віжок, всім здалося, що цей транспортний засіб був як для неї зроблений. Сюзанна натисла великим пальцем на червону кнопку, й двигун забурмотів, але тихо, ледь чутно. В тому, що він працює на електриці, а не на бензині, Едді не сумнівався. Як гольф-мобіль, тільки, напевно, значно швидший.
Сюзанна повернулася до них з радісною усмішкою на вустах і попестила темно-коричневий корпус триколісної машини.
– Тепер я місіс Кентавр, так мене і звіть! Все життя мріяла про такий візок, хоч і сама про це не здогадувалась.
І ніхто не помітив, як вразила ця знахідка Роланда. Щоб приховати, що він приголомшений, стрілець нахилився і підняв карту, яку Едді кинув на землю.
Так, то була вона – Дама тіней. Загорнута в шаль, вона, здавалося, водночас хитро всміхалася й плакала. Востаннє він бачив цю карту в руках у чоловіка, котрого дехто називав Волтером, а дехто – Флеґґом.
«Ти й гадки не маєш, як близько ти вже підійшов до Вежі, – сказав тоді Волтер. – Світи кружляють довкола твоєї голови».
І лише тепер він упізнав відчуття, яке ними опанувало: то була не тривога і не втома, а ка-шюм. Насправді точного перекладу для цього слова, сповненого прикрості й болю, не існувало, але приблизно воно означало передчуття втрати когось із ка-тету.
Волтер О’Дим, його стародавній заклятий ворог, був мертвий. Роланд збагнув це, щойно побачив обличчя Дами тіней. А невдовзі судилося померти й комусь із його друзів, і можливо, це станеться в прийдешній битві, яка знищить могуть Девар-Тої. І знову терези, які тимчасово переважили на їхню користь, знову прийдуть у рівновагу. І навіть ні на мить Роланду не спало на думку, що померти міг він сам.
Два
На машині, яку Едді негайно охрестив «прогулянковим трайком Сюзі», стояло три тавра: «хонда», «такуро» (як ті шалено популярні до супергрипу імпортні автівки «такуро-спірит») і «Північний центр позитроніки». А ще четвертий: «Армія США» (як на бирці про ВЛАСНІСТЬ).
Хоч як Сюзанні не хотілося злазити, та довелося. Вони лише почали оглядати печеру, й попереду чекало багато див: печера виявилася справжньою скарбницею. У найвужчій частині, біля входу, громадилися запаси провіанту (здебільшого то були сушені харчі, що навряд чи смакуватимуть, як Найджелові, але принаймні будуть поживні), вода в пляшках, напої в бляшанках (багато «кока-коли» й «нозз-а-ли», але ніякого алкоголю) і обіцяна пропанова плитка. Також стояли ящики зі зброєю. На деяких було маркування «АРМІЯ США», проте аж ніяк не на всіх.
Тепер вирвалися назовні їхні справжні здібності: істинна сутність, як сказав би Корт, – усі ті таланти й інтуїція, що могли продрімати в них до кінця життя, лише зрідка прокидаючись, щоб завести у халепу, якби Роланд їх зумисне не розбурхав… не виплекав… і не нагострив їхні зуби, зробивши смертоносними.
Ніхто не промовив ні слова, поки Роланд витягав із кошеля широкий інструмент і зривав кришки з ящиків. Сюзанна забула про «прогулянковий трайк», мрію всього свого життя; Едді забув про жарти; Роланд забув про своє передчуття біди. Всю їхню увагу полонила зброя, яку залишили для них, і одразу чи після короткого ознайомлення вони розуміли, для чого її призначено.
Там був ящик гвинтівок АР-15, стволи яких ще були у змазці, а ударно-пускові механізми пахли банановою олією. Едді відзначив про себе перемикачі режимів роботи, що дозволяли стріляти як окремими набоями, так і короткими чергами, і зазирнув у ящик поряд з АР-15. У ньому, накриті поліетиленом і також у змазці, лежали металеві магазини барабанного типу. Вони мали вигляд точнісінько як у тих дисків на автоматах Томпсона у гангстерських епопеях на кшталт «Білої спеки», але переважали їх за розмірами. Едді підняв одну гвинтівку, перевернув її й побачив те, на що й сподівався: гніздо для цих дисків, яке дозволяло перетворити гвинтівку на кулемет. Скільки пострілів з одного барабана? Сто? Сто двадцять п’ять? Достатньо, щоб скосити цілу роту солдатів, це вже точно.
В іншому ящику лежали ракети (чи схожі на них набої) з маркуванням STS. На полиці за ящиками підпирали стіну з півдюжини ручних ракетних установок. Роланд показав на знак атома на них і похитав головою. Він не хотів користуватися зброєю, що могла вивільнити смертельно небезпечну радіацію, хоч би якою потужною ця зброя була. Він був не проти вбити Руйначів, якщо це буде потрібно для того, щоб вони перестали нищити Промінь, але тільки у крайньому випадку, коли їх не вдасться зупинити іншими засобами.
По боках металевої таці, на якій була купа протигазів (Джейкові вони здалися огидними, наче відітнуті голови дивних жуків), стояли два ящики з ручною зброєю: короткоствольними пістолетами-кулеметами зі словом «КОЙОТ», вигравіюваним на руків’ях, і важкими автоматами «Кобра Старз». Джейка приваблювали обидва ці види зброї (насправді його вабило до всієї зброї), але він узяв «кобру», бо цей пістолет нагадував йому втрачений «рюгер». Обойма подавалася в руків’я й містила п’ятнадцять-шістнадцять набоїв. Щоб знати це, рахувати було не потрібно, вистачило й погляду.
– Хлопці! – гукнула Сюзанна. Вона повернулася до входу в печеру. – Ідіть подивіться. Сничі.
– Зацініть кришку ящика, – сказав Джейк, коли вони всі піді