Частина перша. Дві мертві дівчинки

Розділ 1

Сталося це 1932-го, коли в’язниця штату все ще займала приміщення у «Холодній Горі»[1]. Певна річ, там само перебував й електричний стілець.

З приводу останнього ув’язнені постійно жартували (у той спосіб, як люди завжди намагаються глузувати з речей, що їх лякають, але від яких неможливо втекти) – вони називали його Старим Іскрунцем або ж Троном-Електроном і повсякчас сипали дотепами з приводу рахунків за електрику, а також про те, в який саме спосіб начальник в’язниці Мурс готуватиме свій обід на честь Дня подяки[2] тієї осені, враховуючи, що його дружина, Мелінда, надто хвора для куховарства.

Але в тих, кому належало всістися на той стілець вже найближчого часу, усі жарти похапцем випаровувалися. За роки роботи у «Холодній Горі» я був відповідальним виконавцем на сімдесяти вісьмох стратах (число, яке я ніколи не плутаю і пам’ятатиму навіть на своєму смертному ложі), тож маю всі підстави вважати, що для більшості з тих людей правда про те, що відбувається, ставала сповна очевидною лише в момент, коли їхні щиколотки фіксували у затискачах міцних дубових ніжок Старого Іскрунця. От тоді, власне кажучи, до них і приходило усвідомлення того, що їх власні ноги завершили свій життєвий шлях, – це було видно по тому, як воно пробуджувалося у їхніх очах, набуваючи у підсумку усіх рис крижаного переляку. Певна річ, серце все ще помпувало по них кров, а їх м’язи, як і раніше, були міцними і пружними, проте все одно з ними було покінчено, – вже більше ніколи вони не йтимуть новою довгою стежиною і не витанцьовуватимуть з дівчиною під час толоки. Тож саме починаючи з власних щиколоток клієнти Старого Іскрунця й усвідомлювали наближення своєї смерті. А ще був чорний шовковий мішок, що його, немов каптур, натягували їм на голови після того, як вони сказали свої безладні та здебільшого нерозбірливі останні слова. Вважалося, що ця шовкова торбина передбачалася для смертників, але я завжди був упевнений, що насправді вона була призначена нам – безпосереднім виконавцям страти, – щоб позбавити нас можливості спостерігати жахаючий приплив страху в їхніх вибалушених очах, коли засуджені остаточно розуміли: за якусь мить вони помруть, а їхнім ногам так вже ніколи й не випростатися.

У «Холодній Горі» тюремні блоки для звичайних злочинців не передбачали окремих секцій з камерами смертників. Натомість для останніх було відведено блок «Д», що стояв окремо від інших чотирьох, будучи порівняно з ними майже вчетверо меншим за розмірами, цегляним, а не дерев’яним, і з жахливою пласкою металевою покрівлею, яка під літнім сонцем виблискувала так, що чимось нагадувала очне яблуко божевільного. Усередині того блоку було шість камер – по три з кожного боку широкого центрального проходу, і кожна з них була десь так удвічі просторішою за будь-яку з камер решти чотирьох блоків. До того ж – усі одиночні. Пристойні апартаменти, як для в’язниці (особливо у ті тридцяті), але мешканці в них залюбки б махнулися на будь-яку з камер інших блоків. Можете повірити мені на слово, вони б це зробили вельми й вельми охоче.

За всі ті роки, що мені довелося пропрацювати наглядачем блоку «Д», ніколи усі шість камер не були зайняті одночасно, – Боже, прийми подяку навіть за ці маленькі радощі. Щонайбільше – чотири, в яких утримувалися білі й чорні (сегрегації серед ходячих мерців «Холодної Гори» не було), й однаково то було як на невеликій ділянці у пеклі. Якось в одній з камер блоку сиділа жіночка на ім’я Беверлі Маккол. Вона була чорною, наче антрацитова вуглинка, а вродливою, що той гріх, який вам ніколи не стане зухвальства скоїти. Так ось, упродовж шести років вона терпляче зносила побої від свого благовірного, але й одного дня не стерпіла його звивань навколо іншої кралі. Увечері, одразу потому як дізналася про чоловікову зраду, вона залишилася чатувати на бідолаху Лестера Маккола, – відомого своїм корешам (і, цілком можливо, – тій його надкороткостроковій пасії) під прізвиськом Різьбяр, – на верхньому майданчику сходів, що вели до помешкання над його перукарнею. Вона терпляче почекала, поки він наполовину зніме своє пальто, а коли вже зробила задумане – дочекалася ще й поки він випустить нутрощі свого зрадницького черева собі ж на двоколірні черевики. Цікаво, що для такого ось подружнього реваншу жінка скористалася однією з бритв, що були у власному арсеналі Різьбяра. Вже згодом, за дві ночі до того, коли Беверлі мала всістися на Старого Іскрунця, вона покликала мене до своєї камери й переповіла про те, як уві сні її навідав дух африканського праотця, звелівши відмовитися від рабського прізвища Маккол і вмерти натомість під прізвищем вільної людини – Матуомі. Саме через це вона притьмом вимагала, щоб смертний вирок для неї був зачитаний як для засудженої Беверлі Матуомі. Я й досі, до речі, гадаюся, чому цей дух не наказав їй змінити на додачу ще й ім’я? Хай там як, можливо, вона змогла розібрати лише прізвище. Тож я відповів: «так, нема проблем, добре». Однією з якостей, набутих мною за ті роки, що я проробив головним тюремним попкарем[3], було ніколи не відмовляти засудженим – звичайно ж, за винятком дійсно неможливого. Стосовно ж того прохання новоспеченої Беверлі Матуомі, в усякому випадку, жодних труднощів взагалі не виникло: близько третьої наступного дня зателефонували з офісу губернатора і, як з’ясувалося, останній пом’як­шив її вирок довічним ув’язненням у «Трав’янистій Долині» – жіночому виправному закладі («довкруж лише тюряжниці і нікого з яйцями» – так ми примовляли тоді). Кажу вам, коли Бев підійшла до столу чергового, я був неабияк втішений побачити, як за мить її кругленький задок рушив ліворуч, а не праворуч.

Згодом, років через тридцять п’ять або десь так, – принаймні, повинно було минути не менше тридцяти п’яти, – переглядаючи якусь газету, на сторінці некрологів я несподівано натрапив на знайоме ім’я, розміщене під фото худорлявої на вигляд жінки, чорношкірої, з хмарою сивого волосся та в окулярах зі стразами у кутках оправи. То була Беверлі. Останні десять років свого життя, як повідомлялося у тому некролозі, вона прожила на волі і майже одноосібно тримала на плаву бібліотеку містечка Рейнс Фолз. А ще вона викладала у тамтешній Недільній школі і її у тій малій і тихій заводі дуже любили. «БІБЛІОТЕКАРКА ПОМЕРЛА ВІД СЕРЦЕВОЇ НЕДОСТАТНОСТІ», – так інформував заголовок, а нижче, вже меншим шрифтом, наче авторові трохи пізніше спало на думку: «Відсиділа понад двадцять років у в’язниці за вбивство». І тільки очі тієї леді, широко розплющені, яскраво палаючі за скельцями прикрашених штучними камінцями окулярів, були такими, як і колись. То були очі жінки, яка навіть у свої сімдесят з чимось там років, якщо матиме на те нагальне бажання, не вагаючись витягне з блакитної склянки з дезінфектантом бритву і пустить її у хід. Убивць завжди можна розпізнати, ба навіть якщо вони вріжуть дуба під виглядом старих бібліотекарок у дюжині маленьких містечок. Або ж, принаймні, їх можна навчитися розпізнавати, якщо провести стільки часу, доглядаючи за людьми подібного штибу, скільки довелося мені. Усього лише раз я замислився про сенс своєї роботи – і саме це, вважаю, зрештою й спонукало мене до того, що тепер я пишу ці рядки.

Широкий прохід по центру блоку «Д» був застелений лінолеумом кольору попсутих старих лаймів і з цієї причини те, що в інших в’язницях зазвичай називали Останньою Милею, у «Холодній Горі» було відомим як Зелена Миля. Ця миля тягнулася приблизно на шістдесят широких кроків з півдня на північ. На її початку знаходився ізолятор (гамівна кімната), завершувалася ж вона Т‑подібним перехрестям. Поворот ліворуч на цьому «роздоріжжі» означав життя – якщо можна назвати життям прогулянки на висушеному сонцем тюремному дворі. А багато хто з арештантів саме так і вважав: вони ж бо роками жили в таких умовах без видимих згубних для себе наслідків. Жиґани, підпалювачі, ґвалтівники – й усі ведуть свої розмови, ходять на свої прогулянки, роблять свої маленькі справи…

А ось поворот праворуч – то вже, як то кажуть, «відчуйте різницю». Спочатку ви потрапляєте у мій робочий кабінет (килим на долівці в якому, до речі, також зеленого кольору – та річ, яку я все збирався змінити, але так і не викроїв на це часу) і крокуєте через нього повз мій стіл, за яким стояло два прапори: ліворуч – державний, праворуч – штату. У дальньому кінці кабінету було двоє дверей: за однією ховалася невеличка вбиральня, якою користався я та інші охоронці блоку «Д» (а час від часу – навіть наш шеф Мурс), за іншою – щось типу складського приміщення, яке й було б вашою кінцевою зупинкою у прогулянці Зеленою Милею.

Ці другі двері були такими малими, що проходячи у них я кожного разу пригинав голову, а Джон Коффі взагалі змушений був пробиратися туди навприсідки. Двері виходили на невеликий поміст, з якого на дощану підлогу спускалися три цементні сходинки. То була вкрай непоказна кімната, без опалення та все з тією ж металевою покрівлею – така сама, як і приміщення блоку, до якого вона примикала. Узимку в ній було настільки морозисто, що видихи присутніх перетворювалися на хмарки пари, а влітку можна було запросто дати дуба від задухи. Пригадую, як під час страти Елмера Менфреда – то було чи то в липні, чи то пак у серпні тридцятого, – у нас одразу дев’ятеро свідків втратили свідомість.

У лівій частині приміщення (знов-таки – лівій!) вирувало життя: різноманітні інструменти (усі зачинені у шафах, хрест-навхрест оперезаних ланцюгами, – наче всередині були не заступи з мотиками, а якісь карабіни), текстиль на ганчірки, мішки з насінням для весняних насаджень на городах при в’язниці, ящики з туалетним папером, саморобні піддони, безладно заповнені болванками для тюремної майстерні… навіть лантухи з вапном для розмічування бейсбольного майданчика і футбольного поля – тюряжники грали на території, знаної як Пасовище, і пообідні години восени – це було тим чи не єдиним, чого у «Холодній Горі» очікували з нетерпінням.

У правій частині (і ще раз – знов-таки) була смерть. Друзяка Іскрунець, власною персоною, встановлений на дерев’яній платформі у південно-східному кутку складу: міцні дубові ніжки й широкі, дубові ж таки бильця, що всотали у себе піт від викликаного ним страху у безлічі людей протягом тих декількох хвилин, що були останніми у житті кожної з них; а також металевий шолом, який зазвичай недбало звисав, почеплений на спинку стільця, – схожий на каску малого роботеня, що з коміксів про Бака Роджерса[4]. З того шолома виходив кабель, який через ущільнююче кільце зникав в отворі шлакоблокової стіни одразу за електричним стільцем. Осторонь стільця стояло оцинковане відро. Якщо в нього зазирнути, можна було побачити кружальце губки, вирізаної точнісінько за розміром металевого шолома. Безпосередньо перед виконанням вироку губку змочували у соляному розчині – для кращого пропускання електричного заряду постійного струму, що тік по кабелю крізь неї просто у мозок засудженого померти.

Розділ 2

1932-й був роком Джона Коффі. Подробиці тієї справи свого часу широко висвітлювалися у газетах, тож будь-хто, хто відчуває у цьому потребу й у кого залишилося більше енергії, ніж у древнього старого, що проводить поступово згасаючу решту свого життя у притулку для людей похилого віку в Джорджії, може спробувати їх пошукати.

На дворі стояла спекотна осінь – я добре це пам’ятаю. Справді, дуже спекотна – за погодою календарний жовтень майже не поступався серпню. Тоді ще Мелінду, дружину нашого шефа, через загострення її хвороби поклали до лікарні в Індіанолі[5]. І тієї ж таки осені я підхопив найпадлючішу за все моє життя інфекцію сечовивідних шляхів – не настільки кепську, щоб примусити себе лягти у лікарню, але достатньо паршиву, щоб я бажав померти кожного разу, як справа доходила до того, щоб «поміняти рибкам воду». Також то була й осінь Делакруа на прізвисько «Француз» – невисокого, вже наполовину полисілого чоловічка з ручним мишеням. Він осів у нас влітку і часто показував дотепну штуку з котушкою. І все ж таки, головним чином, то була осінь, коли до блоку «Д» посадили Джона Коффі, засудженого до страти за вбивство із зґвалтуванням двох маленьких двійняток з родини Деттеріків.

Кожної зміни варту у блоці несли чотири чи п’ять наглядачів, але більшість з них не були постійними працівниками. Дін Стентон, Гаррі Тервілліґер і Брутус Гауелл (якого люди звали «Брутальником», але то був такий жарт – він і мухи не скривдив би, не дивлячись на свої досить огрядні габарити) – усіх цих людей вже нема в живих. Як нема і Персі Ветмора. Ось той як раз і був брутальним… не кажучи вже про те, що й тупуватим. Персі аж ніяк не підходив для нашої роботи у блоці «Д», в якій задирливий норов був шкідливим, а іноді й небезпечним. Але він був родичем губернаторової дружини і тому на його витівки закривали очі.

Саме Персі Ветмор був тим, хто оголосив про оселення Коффі у блоці – з традиційним для такого випадку, як він сам вважав, кличем: «Мертвяк іде! Сюди йде мертвяк!».

Хоча на дворі й був жовтень, стояла така жарінь, що ми почувалися як грішне м’ясце на пекельному мангалі. Двері, що вели на вигульний дворик, відчинилися, впустивши до приміщення потік сліпучого світла, а з ним – і найздоровезнішого чолов’ягу, що я, бува, бачив колись у своєму житті. Ну, може, за винятком деяких хлопців з баскетболу, що його інколи показують по телеку у «кімнаті розваг» цього притулку для примхливих маразматиків, у компанії яких я наразі очікую вічного спочинку. На руках і навхрест бочкуватих грудей велетня були надіті ланцюги, а його щиколотки були у кайданах, з’єднаних ще одним ланцюгом, що волочився долівкою і весь час, поки той пересувався зеленим проходом між камерами, видавав звуки, схожі на передзвін розсипаної жмені монет. По один бік від засудженого йшов Персі Ветмор, по інший – доволі сухорлявий Гаррі Тервілліґер, і обидва здавалися дітьми, що вигулюють впійманого ведмедя. Та навіть Брутус Гауелл супроти Коффі виглядав дитиною, а в Брутальника було більш як шість футів[6] зросту та й тіло нівроку, – що не кажи, а колишній футбольний блокуючий півзахисник[7], який свого часу виступав за Університет штату Луїзіана[8]… до того, як його відрахували за неуспішність і він повернувся до батьківської домівки.

Джон Коффі був чорношкірим, як, зрештою, і більшість тих, хто на певний час робив останню зупинку у блоці «Д» перед тим, як померти на колінах у Старого Іскрунця. Маючи зріст шість футів вісім дюймів[9], він ані трохи не був таким же гнучким, як баскетболісти по телебаченню. Проте він був плечистим, з чималою грудною кліткою і весь наче обплетений м’язами. Йому видали найбільші джинсові штани, що змогли знайти на складі, та все одно їхні холоші доходили лише до половини його мускулястих, у рубцях литок. Верхня частина сорочки не сходилася на його грудях, а її рукави ледь прикривали лікті. Свій картуз Коффі тримав в одній із здоровезних рук, але то було й на краще, бо надітий на його лису, відтінку махагонієвого дерева[10] кулясту голову, він нагадував би головний убір мавпочки катеринщика, ось тільки замість червоного той був блакитного кольору. Мимохіть здавалося, що здоровань цілком здатен розірвати утримуючі його ланцюги з тією ж легкістю, як ви, бува, зриваєте стрічки з різдвяного подарунка. Утім, лише раз поглянувши на його обличчя, ви б зрозуміли – він і не подумував робити нічого подібного. Воно не було лицем дурноголового – хоча саме такий висновок і зробив Персі, який незабаром став величати його ідіотом, – натомість виглядало розгубленим. Чоловік постійно роззирався навколо, так, ніби не міг збагнути – куди ж то він наразі потрапив. А можливо й навіть – ким він оце є. Перше, що мені спало на думку, було: він виглядає так, як міг би виглядати Самсон, якщо б той був чорношкірим… щоправда, вже після того, як Даліла оббрила його наголо своєю зрадливою маленькою ручкою, враз позбавивши всіх радощів життя.

– Мертвяк іде! – все горлав Персі, тягнучи цього здоровила за кайданки на його зап’ястках, – наче він справді вірив у те, що зміг би зрушити Коффі з місця, якщо б той раптом вирішив не йти далі.

Гаррі промовчав, але вигляд у нього був збентеженим.

– Мертвяк…

– Досить вже цього балагану, – обірвав я Ветмора.

Я сидів на нарах камери, призначеної для Коффі. Певна річ, мені було відомо про його переведення у наш блок, тож я прийшов його зустріти і проконтролювати дотримання всіх належних процедур. Але я й гадки не мав щодо приголомшливої комплекції цієї людини, поки не побачив його на власні очі. Персі кинув на мене красномовний погляд, мовляв: «ми й так знаємо, що ти мудень (окрім, звісно, цього гігантського опудала, усі знання якого обмежуються лише ґвалтуванням і вбивством маленьких дівчаток)». Але все ж таки він примусив себе змовчати.

Усі троє зупинилися навпроти дверей камери, що, відчиняючись, від’їхали убік по спрямовуючих рейках.

– Шефе, ви впевнені, що хочете залишитися з ним тут наодинці? – спитав мене Гаррі.

Я кивнув. Нечасто мені доводилося чути тривожні нотки в голосі Гаррі Тервілліґера. Адже саме він був поряд зі мною тут, під час бунтів ув’язнених шість чи сім років до цього, і витримка не зрадила йому навіть тоді, коли до нас дійшли чутки, що дехто з заколотників примудрився обзавестися стволами. І ось тепер голос його був схвильованим.

– То ж як, великий хлопчику, чи можу я бути впевненим, що з тобою не виникне жодних ускладнень? – спитав я, все ще сидячи на нарах і намагаючись ані виглядом, ані інтонацією не видати того, наскільки кепсько себе почував. Сечова інфекція, про яку я вже згадував раніше, ще не була на тій нестерпній стадії, до якої у підсумку звелася, але вже й тоді жодного дня не минало без катувань з її боку.

Коффі покрутив головою: вона в нього спочатку повільно рушила праворуч, потім, так само повільно, – ліворуч, і, зрештою, завмерла посередині. І щойно лише його вирла сфокусувалися на мені, він вже не відводив від мене погляду.

Гаррі тримав у руці планшетку з затиснутими в ній супроводжувальними документами на Коффі.

– Передай ці папери йому, – промовив я до Гаррі. – Вклади їх йому у руку.

Гаррі зробив, як я просив, – здоровенний незграба взяв планшет мов якийсь сновида.

– А тепер, друже, неси це мені, – звернувся я до Коффі, і той, брязкаючи та гримаючи ланцюгами, поніс папери до мене. Щоб пройти до камери йому довелося пригнути голову.

Я зміряв його поглядом, здебільшого для того, щоб переконатися: його зріст – це не оптична ілюзія, а щонайоб’єктивніша реальність. Жодних сумнівів: 6 футів 8 дюймів. Хоча у документах зазначалося, що його вага становить двісті вісімдесят фунтів[11], гадаю що цей запис зробили навмання. Мені принаймні здалося, що у ньому було триста двадцять, а можливо – й усі триста п’ятдесят фунтів[12]. У графі «Шрами та особливі прикмети» значилося одне-єдине слово, що його старанно вивів друкованими літерами Маґнуссон – старий в’язень, якому за зразкову поведінку дозволили працювати у Реєстраційному бюро в’язниці: “Численні”.

Я відірвав погляд від паперів. Коффі трохи зсунувся з місця, на якому стояв дотепер, тож я міг бачити Гаррі, який чекав на протилежній стороні проходу, перед камерою Делакруа – до прибуття Коффі Француз був єдиним «квартирантом» у нашому блоці. Дел, як його називали, був миршавим, лисіючим чоловічком з повсякчас занепокоєним виразом обличчя – як у бухгалтера, який побоюється, що невдовзі його шахрайські фінансові маніпуляції спливуть на поверхню. Його ручне мишеня сиділо у нього на плечі.

Персі Ветмор підпирав одвірок входу у камеру, яка щойно відійшла Джону Коффі. Він витяг із зробленого власноруч чохла-кобури свій гікорієвий[13] кийок, і нетерпляче постукував ним по долоні з виглядом людини, якій несила терпіти, щоб пустити в хід свою іграшку. Раптом я відчув, що не можу витримати його перебування тут. Можливо, то через спеку, що неочікувано на нас звалилася, а можливо – через інфекцію, що вирувала в моїй пахвині, роблячи сверблячку від доторку фланелевого[14] спіднього майже нестерпною, а може – через усвідомлення, що штат прислав мені на страту чорношкірого, який є неосудним, бо вочевидь є ідіотом, а Персі відкрито дає зрозуміти, що не проти швиденько вигуляти на ньому свого «гуманізатора». Цілком може бути, – що всі ті причини одразу. Щоб там не було, на деякий час я вирішив забути про його політичні зв’язки́.

– Персі, – сказав я, – там сьогодні лазарет облаштовується на новому місці…

– То й що? За це відповідальний Білл Додж.

– Я в курсі. Просто піди й допоможи йому.

– То не мої обов’язки, – гнув своє Персі. – Моє завдання на сьогодні – ось цей одороблох. Дотеп «одороблох», як квінтесенцію одоробла й лоха, Персі вживав по відношенню до будь-яких габаритних людей. Від таких він впадав у шал. Хоча він і не був настільки худорлявим, як Гаррі Тервілліґер, але зріст його був набагато меншим. Такий собі агресивний вишкребок, з породи тих, хто завжди провокує бійку, а особливо, – коли всі козирі в їхніх руках. А ще він дуже хизувався своєю шевелюрою – й хвилини не минало без того, щоб його руки її не торкалися.

– У такому разі тут твоя робота завершена, – відрубав я. – А тому йди і допоможи з лазаретом.

Персі вип’ятив нижню губу. Білл Додж зі своїми хлопцями тягали картонові шабатури і стоси простирадл, ба навіть ліжка, – лазарет повністю переїжджав у новий корпус, будівля якого знаходилася у західній частині в’язниці. За спеки надворі – ще те пекельне дільце. І, вочевидь, Персі Ветморові зовсім не всміхалося брати в цьому участь.

– У Білла й без мене вдосталь людей, – комизився він.

– Ну то якраз йди туди і допоможи йому ними керувати, – втративши терпець, я підвищив голос. Я встиг побачити, як на ці слова Гаррі зморщився, наче від болю, але зупинятися було вже запізно. Та й, зрештою, якщо губернатор і накаже начальникові Мурсу звільнити мене через те, що я скуйовдив пір’ячко не тому півнику, кого ж тоді Гел Мурс зможе поставити на моє місце? Персі? Оце була б штука! – Мені глибоко до сраки, Персі, у чому, після вже зробленого, тобі заманеться проявити свої численні таланти, лишень би ти забрався звідси хоча б на якийсь час, і так далеко, як тільки зможеш!

Якусь мить мені здавалося, що він опиратиметься і зчинить бучу, – та ще й при цьому Коффі, що весь цей час стояв – як стояв, не поворухнувшись і нагадуючи собою механізм найбільшого у світі годинника, що зупинився. Але кінець кінцем Персі з силою увігнав кийок назад у саморобний чохол – безглуздий й піжоністий аксесуар, як на мене, – і повагом рушив проходом до виходу з блоку. Я вже не пам’ятаю, хто саме з охоронців сидів в той день за столом чергового, – гадаю, що хтось з тимчасових, – але схоже, що Персі не сподобалося те, як він на нього подивився, бо, йдучи повз бідолаху, він прогарчав:

– Мерщій зітри цю пиндючу посмішку зі свого сракодзьобої будки або за тебе це зроблю я!

Забрязкали ключі, на якусь мить у бараці гаряче спалахнуло сонячне світло з вигульного дворика, і нарешті Персі Ветмор хоча б на деякий час позбавив нас своєї присутності.

Французове мишеня ганяло туди й сюди по плечах цього хирлявого нащадка галлів, кумедно сіпаючи своїми тендітними вусиками.

– Заспокойся, Пане Брязкотун, – звернувся до нього Делакруа, і гризун завмер на його лівому плечі, немов і справді розуміючи людську мову. – Просто замри і нічичирк. – Усі слова Делакруа промовляв із співучим кажунським[15] акцентом, тому оте його «нічичирк» прозвучало м’яко, як щось екзотичне й нетутешнє: «нєшиширх».

– Тобі краще теж прилягти, Дел, – наказав я йому. – Відпочинь. Ця ж бо справа тебе й поготів не стосується.

Він зробив так, як я просив. Колись Делакруа зґвалтував і вбив дівчину, потім кинув її тіло на задньому подвір’ї жилого будинку, де в неї була квартира, добряче зросив труп фотогеном[16] і підпалив, сподіваючись у такий дивний спосіб приховати докази свого злочину. Але щодо цього вогонь мав власну думку, на додачу охопивши і спаливши вщент сам будинок, – у полум’ї загинуло ще шестеро людей, двоє з яких були усього лишень дітьми. У цілому, то був перший і останній злочин, який Делакруа встиг скоїти, – і тепер, очікуючи своєї страти, це була покірлива людинка з постійно стурбованим обличчям, полисілою маківкою та довгими пасмами волосся на потилиці, що безладно спадали на комірець його сорочки. Незабаром мало відбутися його побачення з Іскрунцем, на якому й обірветься лінія його життя… але чим би воно не було – те «щось», що дійсно скоїло ту жахливу річ, – воно вже полишило тіло Делакруа, який зараз лежав на своїх нарах, дозволивши своєму маленькому, час від часу попискуючому компаньйонові бігати по своїх руках. У певному сенсі, саме це й було найгіршим: Старий Іскрунець ніколи не встигав перетворювати на попіл те, що колись, зачаївшись всередині, керувало вчинками таких людей, – навіть ті ін’єкції, що тепер почали їм вводити, не в змозі приспати це зло. Воно просто звільняє одну людину, захоплює якусь іншу, а нам дозволяє вбивати тілесні оболонки, які, по суті, вже не такі й живі.

Я повернувся до гіганта:

– Якщо я дозволю Гаррі зняти з тебе це залізяччя, ти ж поводитимеш себе добре, чи не так?

Він кивнув мені головою – так само повільно, як до цього нею хитав: спочатку вниз, потім вгору і повернення до вихідної точки. Його дивні очі дивилися на мене, випромінюючи щось на зразок спокою, – але я б збрехав, коли б сказав, що довірився йому беззастережно. Я поглянув на свого напарника і покрутив у повітрі пальцями руки так, наче відмикаю замо́к. Гаррі зайшов до камери і познімав з Коффі кайдани. Тервілліґер вже не виказував колишнього хвилювання, – навіть коли опустився навколішки між стовбуристих ніг Коффі, щоб відімкнути кайдани ланцюга, що з’єднував його щиколотки, – і це мене трохи заспокоїло. Отже, як я й відчув на початку, то присутність Персі змушувала мого товариша нервуватися, – а на інстинкти Гаррі можна було покластися. Власне, я вірив інтуїції будь-кого з постійних співробітників блоку «Д», за винятком Персі.

Для випадку розміщення у блоці новеньких у мене була заздалегідь складена промова, але я вагався, чи варто оголошувати її перед Коффі, – він виглядав настільки нетипово, і не лише через свої габарити.

Коли Гаррі відступив назад (протягом всієї процедури повернення свободи його рухам Коффі залишався нерухомим, наче кінь першеронської породи[17]), я знову перевів погляд на нашого нового утриманця і, заклавши великим пальцем сторінку у планшетці, спитав його:

– Здорованю, а ти часом не німий?

– Ні, пане начальнику, я можу говорити, – відповів він. Його голос був низьким і заспокійливо-гуркотливим, нагадавши мені звук роботи нещодавно перебраного тракторного двигуна. У нього не було тієї протяжної вимови, що вирізняє справжнього південця, – все ж таки він вимовив «ні» замість «нєа», – але згодом я часто відмічав у його говірці оті мовні сполучення, що їх відносять до суто південних. Тож, якщо він і прибув з півдня, то, принаймні, не виріс там. Своєю манерою говорити він не скидався на неука, але й на людину з освітою він також не був схожий. У всьому цьому, а також у багатьох інших речах Коффі був суцільною загадкою. Особливо мене бентежили його очища – вони були якимись заспокійливо відчуженими, наче думками він перебував десь якнайдалі звідси.

– Тут написано, що тебе звуть Джон Коффі.

– Так, пане начальнику, – як напій, тілько букви трохи інакші[18].

– Тож, якщо я тебе попрошу вимовити якесь слово по літерах, ти впораєшся? І ти вмієш читати й писати?

– Лише свої ім’я та прізвище, пане начальнику, – щиро зізнався він.

Зітхнувши я проголосив перед ним стислу версію своєї промови, – на той момент мені здалося, що зайвого клопоту цей хлопець не створюватиме. Як з’ясувалося згодом, щодо цього я був правий і помилявся одночасно.

– Моє повне ім’я – Пол Еджкум, – розпочав я. – У блоці «Д» я комендант, що означає – головний наглядач. Якщо тобі буде щось потрібно від мене, маєш назвати черговому моє ім’я. Якщо мене у блоці немає, тоді проси покликати цього чоловіка, – його ім’я Гаррі Тервілліґер. Також ти можеш звертатися до пана Стентона або пана Гауелла. Запам’ятав?

Коффі кивнув головою.

– Тільки не очікуй отримати бажаного, допоки ми не вирішимо, що це тобі дійсно потрібно, – тут в’язниця, а не готель. Ти ж розумієш, про що я?

Знову кивок.

– У нас тут тихо, здорованю. Особливо у порівнянні з іншими блоками в’язниці. А вас лише двоє на весь блок – ти і Делакруа. До щоденних робіт тебе не залучатимуть, тож переважно весь час ти просто сидітимеш у своїй камері. Сприймай це як слушний шанс все добряче обміркувати. – Забагато вільного часу для більшості таких, як він, але вголос я цього не сказав. – Іноді, якщо ви не порушуєте режим, ми вмикаємо радіо. Ти ж любиш слухати радіо?

Він кивнув, але цього разу – якось нерішуче, так, наче він не був достеменно впевнений, що собою являє те «радіо». Пізніше я з’ясував, що, у певному сенсі, так воно і було: Коффі впізнавав речі, якщо стикався з ними повторно, але у проміжках між цим він про них забував. Приміром, він знав персонажів у «Наше дівча Санді»[19], але всі події, що трапилися з ними у попередніх випусках, для нього були покриті суцільною імлою.

– Поводитимешся як слід – вчасно отримуватимеш їжу, не відчуватимеш на собі усі принади ізолятора, що в дальньому кінці проходу, і, звісно ж, на тебе не одягатимуть одну з тих парусинових гамівних сорочок із застібками на спині. Також ти матимеш дві години на день, з четвертої по шосту, для прогулянки тюремним двориком – за виключенням суботи, коли ув’язнені з інших блоків ганятимуть у свій флаг-футбол[20]. На той випадок, якщо в тебе є хтось, хто забажає тебе провідати, – візити дозволені по неділях у другій половині дня. Коффі, у тебе є такі люди?

Він заперечливо похитав головою.

– Жодного, начальнику.

– Ну а як же твій адвокат?

– Здається, він покинув мою справу, – відповів Коффі. – Мені його призначили лише на час суду. Не думаю, що він знайшов би шлях сюди, у таку далечінь.

Я пильно на нього подивився, намагаючись зрозуміти, чи не глузує він з мене. Але той виглядав розважливим. Правду кажучи, з його боку дійсно годі було й очікувати на щось інше. Для таких, як Джон Коффі, не передбачалися апеляційні оскарження, принаймні у ті часи. Так, вони мали свій день у суді, але потім суспільство забувало про них, – аж допоки не натрапляло в газеті на коротеньку, похапцем додану саркастичну замітку про те, що близько опівночі якийсь бідолаха спожив дещицю електрики. Але людину, у якої є дружина, діти або ж друзі, і яка з нетерпінням очікує тих післяполудневих годин побачень у неділю, легше контролювати – якщо той контроль узагалі стає потрібним у таких випадках. Щодо Коффі проблем через це начебто не передбачалося і це було на добре, бо ж він був таким страшенно велетенським.

Я трохи посовався на нарах і зрештою вирішив, що нижнім органам мого тіла трохи полегшає, якщо я підведуся на рівні, що я й зробив. Коффі ввічливо посунувся від мене і зчепив руки перед собою.

– Твоє перебування тут може виявитися як спокійним, так і сповненим труднощів, здорованю. Усе залежатиме від тебе. Додам лише, що цілком у твоїх силах позбавити ускладнень усіх нас, оскільки, так чи інакше, а кінець завжди один і той самий. Зі свого боку ми ставитимемося до тебе саме так, як ти на це заслуговуватимеш. Може ти маєш якість питання?

– А ви залишаєте світло після відбою? – одразу спитав він, наче тільки й очікував на шанс вирішити для себе цю квестію.

Я втупився в нього, не розуміючи. Звичайно, мені доводилося чути безліч чудернацьких питань від новачків блоку «Д» (якось мене навіть спитали про те, якого розміру перси у моєї дружини), але проблема світла не цікавила жодного з них.

Коффі дещо ніяково усміхався, немов розуміючи, що ми ось-ось сприймемо його за навіженого, а він не в змозі цьому зарадити.

– Усе тому, що у темряві іноді я трохи лякаюся, – спробував пояснити він. – Особливо у незнайомих місцях.

Я поглянув на нього, – вже вкотре відмічаючи його промовисті габарити, – почуваючись при цьому навдивовижу зворушеним. Що й не кажіть, а подеколи вони таки здатні пройняти до глибини душі; ви ж бо не бачили їх з найгіршого боку – у ті часи, коли вони завзято роздмухували жахіття своїх вчинків, наче демони – пекельне горнило.

– Так, упродовж всієї ночі освітлення тут вистачає, – відповів я Коффі. – З дев’ятої вечора до п’ятої години кожного ранку уздовж Милі горить половина ламп. – Раптом я усвідомив, що той не має щонайменшого уявлення про яку ще милю я веду мову. Йому однаково, що Зелена Миля, що твань у Міссісіпі[21]. Тож я пояснив, вказавши на прохід між камерами: – У коридорі.

Коффі з явним полегшенням кивнув. Я навіть не впевнений, чи було йому відомо, що таке «коридор», проте він на власні очі міг бачити 200-ватні електричні лампи у захищених металевою сіткою плафонах.

І потім я зробив те, чого ніколи раніше не дозволяв собі з ув’язненими: я простягнув Джонові Коффі свою руку. Навіть зараз я не в змозі зрозуміти, що ж саме мене на це спонукало. Цілком може бути, – що й те його питання про світло. Мій раптовий потяг змусив Гаррі Тервілліґера аж зіщулитися, їй-бо. Але все минулося – Коффі потиснув мою правицю навдивовижу лагідно, хоча при цьому вона й щезла повністю у його долоні. Ось так у моїй морилці[22] опинився черговий метелик. На цьому наша перша зустріч добігла кінця.

Я вийшов з камери, а Гаррі потягнув, зачиняючи, двері по їхніх рейках і повернув ключі в обох замках. Коффі, наче не знаючи, що його робити далі, постояв декілька секунд на тому самому місці, де я його полишив. Зрештою він сів на нари, затиснув свої величезні руки між колін і похилив голову, ставши схожим на людину, яка за чимось побивається або ж про щось молиться. Трохи згодом він промовив щось отим своїм дивним, схожим на південний діалект голосом. Я почув його цілком виразно і, незважаючи на те, що на той момент мені ще не було достатньо відомо про його злочин (а навіщо роззнаватися про вчинки в’язня, якщо вам тільки що й належить, як годувати і доглядати за ним, допоки для нього не настане час відплати за скоєне), згадка про це зараз, як і раніше, кидає мене в дрож.

– Я нічим не міг зарадити, начальнику, – промовив він. – Я намагався прибрати це з них, але вже було надто пізно!

Розділ 3

– Через Персі у тебе можуть виникнути неабиякі неприємності, – зауважив Гаррі, поки ми йшли, повертаючись коридором до мого кабінету.

Дін Стентон, за повноваженнями – щось на зразок мого третього заступника (ми насправді не мали потреби у подібній дурні, але поява Персі Ветмора швидко змусила нас переглянути наше ставлення до субординації), сидів за моїм робочим столом, оновлюючи заведені на ув’язнених справи, – та робота, на яку я ніколи не міг викроїти достатньо часу, щоб остаточно з нею покінчити. Коли ми зайшли, він ледь підвів на нас очі, трохи посунув свої маленькі окулярці п’ястям великого пальця і знов занурився у свою паперову роботу.

– Я маю неприємності через цього бидлячого вилупка ще з того дня, як він тут з’явився, – відрубав я, обережно відтягуючи свої штани від промежини, що одразу змусило мене поморщитися від болю. – Ти чув, що він вигукував, поки супроводжував цього здоровила?

– Звичайно, що чув. Гіршого лайна й вигадати важко, – відповів Гаррі. – Якщо ти не забув, я теж там знаходився.

– Ти ще питаєш! Я навіть у хезнику добре його чув, – озвався Дін. Він підніс аркуш паперу поближче до своїх очей, тримаючи його проти світла (я й зі свого місця розгледів, що на додачу до якогось друкованого тексту там було ще й кружальце від кавової чашки), а потім зім’яв його і жбурнув у кошик для сміття. – «Мертвяк іде». Мабуть, вичитав цю дурню в одному із своїх журналів, що їх він так полюбляє.

І Дін, імовірно, мав рацію. Персі Ветмор був відомий своєю любов’ю до такого чтива як «Караван», «Самець» чи, наприклад, «Чоловіча пригода»[23]. Якщо не помиляюся, мало не в кожному подібному номері була хоча б одна розповідь, події в якій так чи інакше крутилися навколо в’язниці, і Персі читав їх із таким заповзяттям, наче людина, що проводить дослідження. Скидалося на те, що він намагався дізнатися, як діяти у тюремних реаліях, і вважав, що знайде відповідь у тих часописах. З’явившись у нас невдовзі після страти Ентоні Рея, найманого вбивці, Персі ще жодного разу не брав безпосередньої участі у виконанні вироку, хоча якось спостерігав за однією із страт з комірки, відведеної під електрощитову.

– Ветмор знає потрібних людей, – зауважив Гаррі. – До того ж, зважай і на його родинні зв’язки́. Гадаю, що тобі доведеться-таки тримати відповідь за те, що відіслав його геть з блоку. А ще більш грандіозної прочуханки ти дістанеш за спробу змусити його виконувати справжню роботу.

– Якось-то та обійдеться. – промовив я, хоча сам і не йняв у це віри… але все ж таки сподівався. Позаяк Білл Додж не того штибу людина, щоб дозволити комусь байдикувати та ще й при цьому прискіпливо спостерігати. –

Наразі мене більш цікавить цей наш здоровань. Чи не виникнуть у нас з ним якісь складнощі?

Гаррі заперечливо покрутив головою.

– Під час судового процесу в окрузі Трапінґус[24] він був спокійним, як теє ягнятко, – повідомив Дін. Знявши свої маленькі, позбавлені оправи окуляри, він заходився протирати їх низом жилетки. – Звичайно ж, ланцюгів на нього понавішували більше, ніж Скрудж бачив на привиді Марлі[25], але, якби тільки захотів, він цілком міг би натовкти пику навіть чортові. Отакий ось каламбур, синку[26].

– Та я второпав, – озвався я, хоча насправді так і не збагнув, де ж там була гра слів. Просто я ненавидів, коли Дін Стентон хоча б у чомусь брав наді мною гору.

– Хлоп’яга він здоровий, що й не кажи, – продовжив Дін.

– Еге ж, – підтвердив я. – збіса велетенський.

– Либонь, доведеться Старого Іскрунця перевести у режим «Супер шкварки», аби дійсно таки підсмажити його дупу.

– За Іскрунця можеш не хвилюватися, – відсторонено відповів я. – Він, як і завжди, зробить великого дещо меншим.

Дін потер перенісся у місці, де його окуляри залишили двійко яскраво-червоних плям, і кивнув, погоджуючись.

– Авжеж, в якійсь мірі ти маєш рацію.

Тоді я поцікавився:

– А чи комусь з вас відомо, звідки він узагалі прибув, перш ніж опинитися у цьому, як там, пак, його… Тефтоні? Те містечко, в якому відбулися усі ті події, зветься ж Тефтон, вірно?

– Угу… Тефтон, – підтвердив Дін. – Це десь в окрузі Трапінґус. Але звідки він там з’явився, перед тим, як скоїти те, що скоїв – цього ніхто не знає. Гадаю, що швендяв десь навколо. Якщо ж тебе це так зачепило, можеш спробувати пошукати щось більш суттєвіше у газетах тюремної бібліотеки. Тим паче що вони, ймовірніше за все, перебиратимуться на нове місце не раніше наступного тижня. – Повідомивши це він вишкірився від вуха до вуха: – Там так спекотно, що на додачу до всього тобі, як хазяїнові, можливо, ще й доведеться вислухати усі оті скиглення і скарги від свого маленького приятеля.

– Як би там не вийшло, а спробувати не завадить, – відповів я і пізніше, під вечір навідався до нашої читальні.

Бібліотека «Холодної Гори» знаходилася у віддаленій частині будівлі, в якій, принаймні за існуючим тоді планом, збиралися облаштувати авто­майстерню. Уже тоді мені було зрозуміло, що для когось то лише привід покласти жирний шмат пирогу на ймення «Урядові гроші» до своєї тарілки. Утім, на дворі все ще тривала Велика Депресія[27], тож власні опінії з цього приводу я тримав при собі, – з тієї ж причини мені краще було б зробити те саме й стосовно Персі, але вам же відомо, як ото воно буває – часом людина просто не у змозі тримати рота на замку. Всупереч усталеній думці, здебільшого саме рот, а не прутень, створює чоловікові переважну кількість неприємностей. Щодо автомайстерні – обзавестися нею «Холодній Горі» так і не судилося, та й все одно вже наступної весни в’язниця перебралася на шістдесят миль[28] ближче у бік Брайтона[29]. А це, припускаю, ще більше прихованих від сторонніх очей оборудок і, звичайно ж, – нові шматки фінансового пирога. Ну а я ж від усіх тих справ просто тримався осторонь.

Адміністрація вже переселилася до нового корпусу у східній частині території в’язниці. Лазарет наразі ще переїжджав (питання ж – за меткою задумкою якого селюка шпиталь був розміщений саме на другому поверсі, так і лишилося просто черговою загадкою буття). Власне ж бібліотека почасти ще працювала – не те щоб там було багато чого перевозити, – але вже виглядала спустошеною. Стара адмінбудівля являла собою розжарену на сонці, обшиту дошками труноподібну коробку, втиснуту між блоками «А» і «Б». Вбиральні останніх виходили точнісінько на неї, тож по всіх поверхах її корпусу завжди ширяв примарний душок сечі. І це, мабуть, було єдиною ненадуманою підставою для переїзду. Г-подібне приміщення бібліотеки за площею навряд чи було набагато більшим за мій кабінет. Я пошукав очами вентилятор, але усі вони були вже перевезені. У кімнаті мало бути десь під сотню градусів[30] і присівши, я одразу відчув, як гаряче пульсує біль у паху. За відчуттям – наче біль в інфікованому зубі. Розумію, що таке порівняння виглядає безглуздим, з огляду на частину тіла, про яку йде мова, але наразі це єдине, що спадає мені на думку. У ті дні найгірше за все я себе почував під час того, як відливав, або одразу потому. Так склалося, що саме вбиральню я й відвідав перед тим, як прийти до бібліотеки.

І все ж, попри спеку, крім мене у бібліотеці була ще одна жива душа – кощавий старий в’язень на прізвище Ґіббонс, який своєю зразковою поведінкою заслужив подібного роду привілеї. Зсунувши на очі свого капелюха він куняв у віддаленому кутку з розкритим на колінах ковбойським романом. Задушлива спека, вочевидь, його аніскільки не турбувала, так само, як і не заважали йому бурмотіння, глухий стукіт та епізодична лайка, що лунали на верхньому поверсі у з дня на день колишньому лазареті (за моїм припущенням там мало бути щонайменше на десять градусів[31] спекотніше і я сподівався, що Персі Ветмор цілковито цим насолоджується). Я також не став турбувати Ґіббонса, одразу пройшовши до коротшої зі стін, утворюючих літеру Г, де мали стояти стелажі з газетами. Мені спало на думку, що усупереч припущенню Діна періодику також вже могли вивезти слідом за вентиляторами, проте ці побоювання виявились марними й примірники з історією двійняток Деттерік я знайшов майже одразу: про це писали на перших шпальтах, починаючи з дня здійснення злочину у червні і протягом усього часу розгляду справи у суді наприкінці серпня-вересні.

Невдовзі я вже не звертав уваги ані на жарінь, ані на звуки, що лунали нагорі, ані на задишкувате похропування стариганя Ґіббонса. Думки про тих тендітних дев’ятирічних дівчаток, – з їхніми голівками, прикрашеними чарівними усмішками двійнят Боббсі[32], і білявим, м’яким на позір закучерявленим волоссячком – яким протиставлялася домінуюча чорнота Джона Коффі, мали вкрай гидкий присмак, але ігнорувати їх було неможливо. Зважаючи на габарити Коффі, в уяві легко спливала картинка, на якій той, наче якийсь казковий гігант, харчується дитячими тільцями. Але те, що, судячи з усього, зробив він, було набагато гіршим, і йому невимовно пощастило, що його відразу не лінчували ще на річковому узбережжі. Якщо, звичайно, вважати везінням очікування на прогулянку Зеленою Милею, що неминуче має завершитися сидінням на колінах у Стариганя Іскрунця.

Розділ 4

Король Бавовник[33] був скинутий з трону Півдня за сімдесят років до усіх описуваних тут подій і нового шансу посісти монарше місце їй більше не випадало, хоча протягом тих тридцятих у її виробництві й простежувалося певне пожвавлення. Усі бавовняні плантації пощезнули, натомість у південній частині нашого штату було десь сорок чи п’ятдесят доволі процвітаючих бавовняних ферм. Власником однієї з них був Клаус Деттерік. За стандартами 1950‑х він вважався би мабуть що лише на щаблину вищим за цілковитого безштанька, але у тридцяті він належав до верстви заможних американців, бо ж як по завершенню більшості місяців був здатен сплатити готівкою свої рахунки у крамниці, а також міг сміливо дивитися в очі Голові банку, якщо ставалася така приємна несподіванка, як випадкова зустріч з ним десь посеред вулиці. Його фермерська оселя була охайною і просторою, а на додачу до Короля-Бавовника у господарстві малося ще декілька «к»: кури-курчата і декілька корівок. У самого ж Деттеріка з його дружиною Марджері було трійко діточок: Говард – хлопча років дванадцяти чи десь так, а також молодшенькі дівчатка-двійнятка Кора і Кеті.

Однієї з теплих червневих ночей того року малі бешкетниці спитали й отримали дозвіл спати на захищеній сіткою від комах частині ґанку, що тягнувся вздовж будинку. У їхні рочки це здавалося великим шиком. Близько дев’ятої, коли останні промені сонця сховалися за обрієм, мати, поцілувавши дівчаток, побажала їм доброї ночі. Це було востаннє, коли вона бачила кожну з них живою, бо наступного разу вона вже дивилася на них у труночках, після того, як у похоронному бюро зробили все можливе, щоб приховати їхні страшні ушкодження.

У ті часи сільські мешканці почивати вкладалися рано (моя власна матінка, бува, казала: «щойно лиш темніло під столом») і спали міцно. Нема причин сумніватися, що й у ніч викрадення двійняток Клаус, Марджері і Гові Деттеріки спали так само безпробудно. Хоча Клаус, як і годиться, майже неодмінно би прокинувся, почувши гавкіт Бідона – великого старого колі-напівкровки. Але Бідон мовчав. Як тієї ночі, так і будь-коли у подальшому.

Глава сім’ї прокинувся з першими променями сонця[34], щоб подоїти корів. А оскільки хлівець по відношенню до ґанку був з протилежного боку будинку, тож Клаусові навіть і на думку не запало піти й подивитися – як там дівчатка. Той факт, що Бідон не приплентався до свого хазяїна, також не викликало в останнього жодної стурбованості. Пес однаково глибоко зневажав що корів, що курей і здебільшого відлежувався у своїй будці позаду хліва весь той час, поки люди поралися по господарству, аж допоки ті його не кликали… і до того ж робили це наполегливо.

Марджері спустилася униз десь так хвилин через п’ятнадцять потому, як її чоловік натягнув у сінях чоботи і пошурував до хліва. Вона поставила заварюватися каву й заходилася смажити бекон. Спокусливий букет сніданкових пахощів посприяв появі на кухні Гові, який спустився зі своєї кімнатки, що була під самим дахом будинку. Але дівчатка з ґанку ознак своєї присутності не виявляли. Мати наказала Гові вийти за ними надвір й покликати снідати, у той час як сама розбивала у масний бекон яйця. Зазвичай, щойно лише сніданок добігав кінця, Клаус відправляв малечу до курника – вибирати свіжі. Але того ранку родині Деттеріків снідати так і не довелося. Гові повернувся з ґанку з побілілим від жаху обличчям. Його очі, які ще кілька хвилин тому були припухлими після сну, тепер були широко розплющеними.

– Вони зникли, – лише й промовив він. Марджері вийшла на ґанок, скоріш роздратована, аніж стривожена. Вже згодом вбита горем мати пригадувала, що спочатку їй спало на думку (якщо тоді вона взагалі про щось думала), що двійнятка змовилися між собою піти помилуватися ранковою зорею, а під час прогулянки затрималися, щоб назбирати квіточок. Або ж вчинили ще якісь дитячі пустощі. Але достатньо було лише одного погляду, щоб вона зрозуміла, що ж змусило Гові збліднути наче крейда.

Вона закричала, під сам кінець перейшовши на пронизливий вереск, кличучи Клауса, і той чимдуж кинувся до неї, у робочих чоботах, побілілих від перекинутого на них піввідра молока. Побачене ним на ґанку власної оселі перетворило б на желе ноги найхоробрішого з батьків: вовняні ковдри, якими дівчатка планували вкритися, якщо б із плином ночі стало прохолодніше, судячи з усього, були пожбурені ними у якогось непроханого незнайомця, дверцята з сіткою від комах було зірвано з верхньої петлі й тепер вони перекошено стирчали у палісадник, а найгірше за все – на дошках як ґанкової долівки, так і східців ззовні, за понівеченими дверима виблискували червоним бризки крові.

Марджері благала чоловіка не вирушати на пошуки дівчаток наодинці або ж, якщо вже він настільки впевнений, що не можна гаяти часу і треба якнайшвидше розпочати переслідування викрадачів, то хоча б не брати з собою сина. Але то було марною справою – вона лише даремно зірвала голос. Клаус озброївся дробовою рушницею, що її він зберігав на підвищенні у сінях – подалі від маленьких дитячих ручок, а Гові ж вручив карабін калібру «.22»[35], який вони з дружиною збиралися йому подарувати на день народження наступного місяця. Жодної секунди більше не барячись і не звертаючи навіть щонайменшої уваги на сльозливі лементування жінки, яка бажала дізнатися про їхні дії у випадку зустрічі з бандою мандрівних волоцюг чи, борони Боже, групою тих мерзенних чорномазих, що втекли з виправних робіт на Ладуковій фермі, батько з сином рушили навздогін за злодіями. У світлі усіх тих подій, знаєш, я впевнений, що вони вчинили вірно. Кров, хоча й вже встигла тоді загуснути, але все ж таки лишалася доволі липкою, маючи відтінок усе ще ближчий до яскраво-червоного, а не темно-бордового, як це неодмінно сталося б після підсихання. Отже, часу від викрадення минуло не так вже й багато. Клаус, можливо, припускав, що шанс врятувати його дівчаток доволі високий, тож природно, що він поспішав ним скористатися.

Нажаль, ані батько, ані тим паче син не могли похизуватися здібностями у відстежуванні слідів – ба навіть сукупний їхній хист у цій справі не вартував і ламаного гроша. А як інакше – вони ж бо були не мисливцями, а збирачами – того кшталту людьми, які, якщо й заглиблюються у лісові хащі, щоб вислідити єнота чи оленя у їхні сезони, то роблять це переважно не за власним бажанням, а через очікування з боку оточуючих. Зважаючи ж на те, що палісадник навколо будинку являв собою геть занепалий клапоть багнюки, де безліч слідів перетиналися під такими кутами, що й годі собі уявити, то завдання, яке постало перед Деттеріками, ускладнилося неймовірно. Коли Клаус з Гові оббігли хлів, вони майже одразу зрозуміли, чому Бідон – поганий кусака, але вельми вправний гавкун – не здійняв тривогу. Старий пес лежав, наполовину вивалившись з конури, зробленої з обрізків дощок, що колись залишилися після зведення хліву (на фасаді будки, над криво випиляною дірою-лазом висіла табличка з охайним написом друкованими літерами – «Бідон» – я бачив в одній з газет таку фотографію). Голову колі було майже повністю викручено назад. «Лише людина з неабиякою силою була б спроможна зробити це з твариною такого розміру», – так пізніше заявив обвинувач перед судом присяжних у справі Джона Коффі, зупинивши при цьому свій багатозначний погляд на масивній фігурі підсудного, який з опущеними долу очима сидів за столом захисту, вдягнений у новісінький, придбаний за кошти штату комбінезон, що само по собі вже виглядало як засудження до оголошення вироку. Поруч із собакою Клаус і Гові знайшли залишки від зв’язки варених сосисок. За версією обвинувачення, у логічності якої я не бачив підстав сумніватися, Коффі спочатку пригодував пса смаколиками, а потім, коли вже Бідон тільки-но підступився до поглинання останньої сосиски, протягнув руки і одним могутнім рухом своїх зап’ястків скрутив тому шию.

Позаду хліва тягнулося північне пасовище Деттеріків, але того дня жодних корів на нього не виганяли. Тож трава була рясно встелена сльозами ранкової роси і за збитими краплинами можна було легко простежити доріжку людських слідів, що тягнулася через поле по діагоналі у північно-західному напрямку.

Навіть у своєму майже істеричному стані Клаус Деттерік попервах завагався, чи йти йому по тих слідах. Але то не був острах перед людиною чи людьми, що викрали його донечок. Натомість він побоювався, що ті сліди приведуть його туди, звідки викрадач або викрадачі з’явилися… і замість того, щоб наздоганяти їх, він йтиме у зворотному напрямку, втрачаючи дорогоцінні секунди, кожна з яких мала вагу життя.

За батька цю дилему розв’язав Гові, коли зірвав невеличкий клаптик жовтої бавовняної тканини з куща, що зростав одразу за прибудинковим подвір’ям. Наступного разу той самий клаптичок Клаусові показали, вже коли він сидів у суді, даючи свідчення. І він, ридаючи, упізнав у ньому матерію, з якої було скроєно піжамні шортики його любої доці Кеті. За двадцять ярдів[36] далі, на виступаючій гілці чагарникового ялівцю вони знайшли вже шматочок блідо-зеленої тканини, що відповідала нічній сорочечці, у яку була вдягнута Кора, коли в останнє цілувала своїх маму й татка, бажаючи їм добраніч.

Деттеріки, батько й син, чи не бігцем, зі зброєю перед собою, наче солдати, що перетинають оскаржувану ділянку під щільним вогнем ворога, рушили мокрим ланцюжком слідів. Якщо я й здивований подіями того дня, то лише тим, що хлопчик, відчайдушно намагаючись не відстати від батька (а багато разів для нього таки існувала небезпека залишитися далеко позаду), жодного разу не перечепився і не пальнув, падаючи, старшому Деттерікові у спину…

Фермерський будинок був під’єднаний до комутатора на центральній телефонній станції, – ще одна ознака для сусідів, що Деттеріки у ті тяжкі часи жили не те щоб процвітаючи, але аж ніяк не злидарюючи, – і Марджері, скориставшись послугами телефоністки Центральної, обдзвонила стільки своїх сусідів, які також були на комутаторі, скільки лишень змогла, повідомивши їм про тяжке лихо, що неочікувано, наче грім з ясного неба, спіткало її родину. Її розрахунок був простий: кожен зроблений дзвінок – це ще декілька звісток, переданих далі, наче брижі на воді, що накладаються одна на одну, поширюючись від місць, де торкнулася спокійної до цього поверхні водойми швидко кинута вздовж неї плоска галька. Потім вона зняла слухавку востаннє і промовила слова, що виступали майже паролем для старих телефонних систем тих часів, принаймні у сільських місцевостях Півдня:

– Альо, Центральна, ви на лінії?[37]

Центральна була на зв’язку, просто на якийсь час телефоністці геть відібрало мову – поважна жінка була надміру занепокоєною. Урешті-решт вона впоралася з хвилюванням і змогла відповісти:

– Так, мадам, пані Деттерік, я дуже… О, милий-любий-благословенний-Ісусе! Я просто-таки зараз молюся Господу нашому, благаючи, щоб з вашими маленькими донечками нічого не трапилося!..

– Я вдячна вам за це, – зупинила її Марджері. – Але чи не могли б ви попросити Всевишнього почекати, поки будете зв’язувати мене з офісом старшого шерифа у Тефтоні, гаразд?

Старший шериф округу Трапінґус був стариганем з шишкоподібним, вкритим сіткою червоних вузлів (вочевидь, через надмірну любов до віскі) носом. Його черево було настільки великим, що скидалося на корито для прання, а сивоволоса короткострижена голова вельми нагадувала йоржик для чищення труб. Я його добре знав – він частенько навідувався до «Холодної Гори», щоб провести, як він називав їх, «своїх хлопчиків» в останню путь до загробного життя. Свідки проведення страти в нас сиділи на розкладних стільцях, що на них і вам, можливо, доводилося інколи сидіти під час панахид, церковних благодійних вечерь чи то, зрештою, у клубі, граючи в бінго (до речі, у ті добрі часи свої стільці ми позичали у клубі фермерської асоціації, що мав назву «Таємничий вузол № 44»[38]). І кожного разу, коли шериф Гомер Крібас вмощувався на одному з них, я очікував почути сухий тріск, що супроводжуватиме неминуче падіння вбраного у форму сальцесона на п’яту точку. Передчуття, що, зрештою, такий день настане, вселяло у мене благоговійний острах і, водночас (хто б міг подумати), – велику надію. Але то був день, який так ніколи й не трапився. Невдовзі потому (якщо не помиляюся, десь за рік-півтора після дня викрадення Деттерікових дочок) з ним трапився серцевий напад – просто посеред його офісу. Подейкували, що інфаркт стався саме коли він що було духу натягував свою сімнадцятирічну чорношкіру коханку на ім’я Дафні Шуртлефф. Ту історію із задоволенням смакували потім безліч разів, бо ж до того, щойно лиш наставав час виборів, шериф гордовито виставляв напоказ свою дружину та шістьох синів. І цілком природно, що певний час по смерті Гомера Крібаса за наявності у вас бажання обратися на якусь більш-менш годящу посаду достатньо було лише частіше примовляти «Та щоб мені околіти, якщо не буду баптистом». Люди ж бо, як це не дивно прозвучить, люблять фарисейство – вони несвідомо впізнають у цьому себе, адже так приємно почуватися благочестивим, коли із спущеними штаньми і войовничо піднятим прутнем упіймали не вас, а когось іншого.

Але лицемірство було не єдиною вадою шерифа. На додачу до цього він був ще й жахливо некомпетентним – з породи тих, хто, дай йому лише волю, навіть сам сфотографує, як він пестить урятовану кицьку якоїсь леді, тоді як навсправжки лише декілька хвилин тому аби зняти Пані Кицюню й ризикуючи при цьому зламати собі щонайменше ключицю на дерево видирався хтось інший, наприклад заступник шерифа Роб Маꥳ.

Так сталося, що саме той Маꥳ упродовж хвилини-двох вислуховував невиразні белькотіння Марджері Деттерік, а потім обірвав її на півслові, задавши чотири чи п’ять питань – швидких і влучних, наче серія джебів[39] боксера-профі по обличчю суперника – той вид ударів, що спочатку помилково сприймаються останнім аж занадто дріб’язковими і не вартими уваги, але завдяки цій пристрілці кров починає проступати ще до того, як з’являється відчуття болю. Отримавши відповіді на все, що на даний момент його цікавило, й у тому ж таки небагатослівному стилі заступник кинув у трубку:

– Я подзвоню Бобо Марчантові. У нього є собаки. Будьте на телефоні, паніє Деттерік. Якщо ваш чоловік і хлоп’я повернуться, нехай також залишаються вдома. У всякому разі, спробуйте їх у цьому переконати.

А тим часом її чоловік разом з сином рухалися слідом викрадача, просунувшись вже три милі[40] у північно-західному напрямку, але щойно ці сліди з відкритого простору пасовищ звернули до соснового лісу, вони їх загубили. І хоч, як я вже казав, вони були не мисливцями, а фермерами, до того часу навіть це не завадило їм дійти спільного висновку: вони переслідують не людину, а справжнього звіра. На своєму шляху вони знайшли жовту кофтинку від піжами Кеті, а також ще один клаптик від нічної сорочки Кори. Обидві речі були наскрізь просочені кров’ю, і тепер ані Клаус, ані Гові вже не неслися у тому божевільному темпі, який вони було взяли на початку. Скидалося на те, що незаперечна, рясно приправлена загусаючою кров’ю холодна реальність, спершу усвідомлена мозком, поступово згасила й так ледь жевріючі надії у їхніх серцях, змусивши їх все більше і більше уповільнюватися – у той самий спосіб, як це робить крижана вода, опускаючись на дно лише тому, що вона є важчою за теплу.

У пошуках втрачених слідів вони зайшли до лісу в одному місці, не знайшовши нічого, вартого уваги, спробували в іншому – все те було марним. Третя ж спроба була, здавалося, вдалою – вони натрапили на бризки крові, що наче віялом розлетілися по голках ладанної сосни[41]. Батько й син рушили у напрямку, в якому, як їм вбачалося, стелилася ледь примітна стежинка, яку, проте, вони майже одразу й загубили. І процес гарячкових пошуків розпочався наново. Між тим вже було біля дев’ятої ранку, коли позаду себе вони почули перегукування людей і гавкіт собак. То був Роб Маꥳ зі своїм нашвидкуруч зібраним пошуковим загоном (якщо б тією операцією керував шериф Крібас, то на той час пошук перебував би на стадії вицмулення ним першої чашки кави, добряче підсолодженої бренді). Вже через чверть години Маꥳ з його людьми наздогнали Клауса і Гові Деттеріків, що досі робили відчайдушні спроби знайти ознаки слідів, метушливо ганяючи по узліссю. Незабаром чоловіки рушили далі – у напрямку, який їм вказувала зграя собак, приведених Бобо. Коли Деттеріки мовчки приєдналися до загону, заступник шерифа не заперечував – вони ж бо все одно не повернули б назад, навіть якби це був наказ. Але з його досвідом у подібних справах неважко було помітити, наскільки ті страшаться можливих наслідків переслідування, тож Маꥳ обмежився тим, що, на його думку, у такій ситуації було більш доцільним – він змусив їх розрядити їхню зброю:

– Інші зробили те саме, – пояснив він.

А от про що заступник шерифа промовчав (як, до речі, не сказав і будь-хто інший), так це про те, що старший і молодший Деттеріки були єдиними у загоні, від кого він зажадав, щоб ті віддали свої набої йому. Майже збожеволілі від горя, бажаючі лише дійти до кінця цього моторошного жаху і покінчити з ним раз і назавжди, вони не сперечалися. Цілком імовірно, що коли Роб Маꥳ змусив Деттеріків розрядити зброю і передати йому всі набої, він, сповна й сам того не усвідомлюючи, подарував Джонові Коффі життя, продовживши його на декілька мізерних, сповнених спокутою місяців.

З незгасаючими ні на мить гавкотінням і повискуванням собаки ще зо дві милі[42] тягнули їх за собою через чагарники приземкуватих молодих сосен, тримаючись, орієнтовно, все того ж північно-західного курсу. Зрештою вони вийшли на узбережжя Трапінґус Рівер[43], яка, будучи у цьому місці доволі-таки широкою, неквапно несла свої води на південний схід, через невисокі лісисті пагорби, в околишніх місцинах яких родини Креїв, Робінеттів, Дюплесі (та бозна які ще) й дотепер виготовляють свої мандоліни і часто-густо випльовують власні зогнилі зуби під час оранки. То був непрохідний закутень того типу, де недільного ранку чоловіки не відмовляли собі у задоволенні побавитися із зміями і того ж вечора чуттєво обіймали своїх дочок, вкладаючись з ними до ліжка. Я знав подібні родини, адже більшість з них час від часу давали нашому Іскрунцеві ситний поживок. На протилежному березі Трапінґус Рівер учасники загону змогли бачити, як у променях червневого сонця виблискують сталеві рейки залізничної гілки Великої Південної[44], яка, перетинаючи річку нижче за течією по перекинутому через неї естакадному мосту, що був майже в милі[45] від них праворуч, прямувала до вугільних родовищ Вест Ґрін[46].

Там само, на узбережжі, посеред трави й корчастого чагарнику вони натрапили на добряче витоптану галявину – настільки закривавлену, що багато хто з чоловіків похапцем рвонули назад до підліску і вже там звільнили свої шлунки від сніданкового гніту. Там само, у моторошному замісі з трави, ґрунту і крові були знайдені рештки від нічної сорочки Кори. І Гові, який мужньо тримався весь цей час, не витримав, хитнувся до батька і мало не знепритомнів.

І там-таки у собак Бобо Марчанта трапився перший і єдиний у той день випадок, коли вони не змогли погодити між собою подальший напрямок погоні. Загалом тих псин було шестеро: два бладгаунди[47], два крапчасто-блакитних кунгаунди[48] і пара тер’єрів-напів­кровок, що їх південці свого часу прозвали мисливцями на чорнопиких або просто – негроловами[49]. І ось напівкровки підривалися на північний захід, вгору за течією вздовж Трапінґус Рівер, а інші ж наполегливо тягнули у протилежний, південно-східний бік. Як наслідок – усі вони позаплутувалися у своїх повідцях і, хоча в газетах про цю частину гонитви не було жодного слова, я цілком і повністю можу собі уявити усю закрутистість і пікантність тієї лайки, якою Бобо мав нагородити своїх гончаків, коли голіруч (певне, найбільш культурними органами свого тіла) кинувся розмотувати вузли, наводячи лад у їхній ватазі. Свого часу мені довелося знавати декількох мисливців-собачників, тож з власного досвіду можу сказати, що вони – це окремий сорт людей, представники якого навдивовижу подібні один одному.

Бобо, притягнувши до себе повідки, знов зібрав докупи свою зграю і тицьнув під їхні морди роздерту сорочечку Кори Деттерік – наче нагадуючи їм про мету їхнього промислу цього спекотного дня, коли температура під полудень вже сягнула майже дев’яносто п’яти градусів[50], а навколо спітнілих голів пошуковців почала хмарами кружляти дрібна, але не менш від того кусюча комашня. Негролови, з сопінням обнюхавши річ ще раз, все ж вирішили підтримати більшість, і вся зграя гончаків, нарешті дійшовши згоди, з гавкотом помчала вниз за течією.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловіки зупинилися, раптово зрозумівши, що крізь гавкання собак вони чують чийсь інший голос, що був схожим радше на виття чи ревіння якоїсь істоти, аніж на гавкіт собаки, навіть якби та перебувала у передсмертній агонії. То був звук, подібного до якого жодному з них ще не доводилося чути, але незважаючи на це, було щось у тому завиванні, що змусило їх усіх інтуїтивно здогадатися – його джерелом була людина. Так вони, принаймні, стверджували згодом, і я їм повірив. Гадаю, що я теж зміг би його впізнати. Бо ж припускаю, що саме так волають засуджені до страти, коли їх ведуть на електричний стілець. Утім, не всі з них, – більшість при цьому просто занурювалися в себе і йшли або взагалі мовчки, або ж сиплючи безглуздими дотепами, наче то якась шкільна прогулянка. Але інколи траплялися й істерики – зазвичай з тими нечисленними бідолахами, хто дійсно вірить у пекло і знає, на що має очікувати по той бік Зеленої Милі.

Бобо не роздумуючи вкоротив повідки ще раз – собаки вартували багато, і в нього не було й найменшого бажання втратити їх через бозна-якогось там психопата, що скиглить і бурмоче десь поблизу. Решта чоловіків (крім Деттеріків, ясна річ) перезарядили свою зброю, усі як один клацнувши затворами[51]. Теє виття наче крижаними пальцями пройшлося по їхніх хребтах. Піт, що був виступив до того у них під пахвами і на спині, вмить охолов і його краплі, стікаючи донизу студеними цівками, змусили їхні закляклі тіла вкритися сиротами. Коли чоловіки впадають у подібного роду заціпеніння, вони, якщо бажають продовжити розпочате, звичайно ж потребують лідера. Для них таким ватажком виявився заступник шерифа Роб Маꥳ. Він вийшов уперед і жваво попрямував (хоча я впевнений, що почувався він й зблизька не так бадьоро, як хотів це продемонструвати) до вільшняку, що притулився до лісу по правий бік від них. Решта їхньої команди нервово рушила за ним, тримаючись, проте, майже у п’яти кроках позаду. Зупинився Маꥳ лише раз – щоб просигналізувати Семові Голлісові, найкремезнішому серед усіх них, пильнувати Клауса Деттеріка.

Зразу ж за заростями вільхи їх очам відкрилася ще одна галявина, правий край якої губився у лісі, а лівий поволі переходив у довгий положистий схил річкового узбережжя. Усі, немов за командою, зупинилися, приголомшені. На мою думку, будь-хто з них відав би останнє, аби взагалі ніколи не бачити тієї жахливої картини, що відкрилася перед ними, і жоден з них до самої смерті так і не спромігся позбутися згадок про неї. То було як нічне страхіття, позбавлене покриву лаштунків здорового глузду. Жах, що майже випаровується на сонячному світлі, але ховається за оздобу й буденність милого серцю і такого звичного життя – церковні вечері, прогулянки сільськими стежинками, сродна праця, цілунки-кохання у ліжку. Череп у своїй будові має кожна людина, але для мене ця загальновідома аксіома набула іншого змісту: у житті кожної людини є череп, за пустими очницями якого ховається Смерть. І того дня вона вийшла з тіні – ті хлопці з загону Маꥳ дивилися на те, що може приховуватися за зубами, вищиреними у посмертній усмішці черепа.

На березі ріки, у вицвілому, заплямованому кров’ю робочому комбінезоні сидів найздоровезніший чолов’яга з тих, що будь-кому з членів загону довелося бачити у своєму житті, – то був Джон Коффі. Його надзвичайно великі, клишаві ноги були босі. На голові, пов’язана на той манер, як це роблять із своїми хустками сільські жінки, йдучи до церкви, у нього була надіта бандана, блідо-рожевий колір якої вказував на те, що ген-ген давно та могла бути й червоною, але час і сонце зробили свою справу. Навколо незнайомця чорною хмарою роїлися комахи. У кожній його руці зіщулено лежали оголені тільця дівчаток. Їхнє біляве волоссячко, колись кучеряве й легесеньке наче пух ваточника[52], тепер прилипло до голівок, а окремі його прядки були геть-чисто червоними від крові. Тримаючи їх отак, чоловік сидів і волав просто у небо – немов якесь збожеволіле теля. Його темно-коричневі щоки аж блищали від сліз, а обличчя було спотворене гримасою страшенного горя. Він судомно вдихав повітря – при цьому його грудна клітка поступово збільшувалася й збільшувалася, аж допоки кнопки, що тримали лямки його комбінезона, не починали загрозливо деформуватися, – а потім дозволяв тій величезній кількості накопиченого повітря злетіти у самісіньке небо у новій порції того гнітючого завивання. Доволі часто у пресі можна натрапити на такі штампи, як ото «вбивця не виказував жодних докорів сумління» абощо, але у тому конкретному випадку це виглядало б суцільною брехнею. Джон Коффі неабияк шматував свої серце і душу за тим, що він накоїв… однак залишився жити. А дівчатка – ні. Бо ж їх тіла було пошматовано на більш фундаментальному рівні.

Жоден так і не спромігся згадати потім, як довго вони ось так стояли, спостерігаючи за плачем людини – незнайомця, що сидів, заглиблений у свою тугу, втупивши погляд у щось, що було далі за широку, застиглу наче скло поверхню ріки, ба навіть набагато далі за поїзд на протилежному березі, що стрімко мчав колією у напрямку естакади, перекинутої через водну гладінь. Їм здавалося, що час, протягом якого вони дивилися на того чималого хлопця, однаково міг бути як годиною, так і вічністю, тоді як поїзд узагалі перестав просуватися вперед, крутячи колесами на місці, наче дитина, що ось-ось скипить у нападі роздратування. Вони не звернули уваги й на те, як сонце сховалося за хмарою, а краєвид від цього наче оповило серпанком. Перед їхніми очима було інше, але не менш реальне – наче шрам від укусу пса, якого вже давно пристрелили. Чорношкірий чоловік розгойдувався взад і вперед, а Кора з Кеті хиталися з ним у такт, схожі на ляльок, що якимсь дивом потрапили до лап велетня. М’язи заляпаних кров’ю гігантських, оголених до плечей рук чоловіка повсякчас напружувалися і розслаблялися, напружувалися і розслаблялися, напружувалися і розслаблялися.

Першим, хто надав цій німій сцені звукового забарвлення, став Клаус Деттерік. Із відчайдушним криком він кинувся на монстра, який зґвалтував і вбив його донечок. Сем Голліс, згадавши про покладені на нього Маꥳ обов’язки, спробував був перехопити його, але зазнав фіаско. Незважаючи на те, що він був дюймів на шість[53] вищим за Клауса і важчим, щонайменше, фунтів на сімдесят[54], старший Деттерік самим лише порухом плечей скинув з себе Семові руки, якими той був спробував його охопити. Клаус в одному стрибку подолав відстань, що відділяла його від Джона Коффі, і в кінці льоту з усього маху ногою вдарив того у голову. І хоча Клаусів чобіт, покритий кіркою вже скислого у тій спеці молока, поцілив Коффі точнісінько у ліву скроню, той, схоже, зовсім не відчув сили удару. Він так і залишився сидіти – голосячи й розхитуючись, вдивляючись ген далі за крайнебо на тому березі річки. У моїй уяві усе це могло б постати у вигляді такої собі картини проповіді п’ятидесятників[55], що вийшли з якогось соснового лісу, а один з найбільш відданих християн настільки сповнився релігійним екстазом, що вже почав вишукувати очами оті благословенні землі Ґошен[56]. Могло б… якби не ті два дитячі трупики.

Знадобилося четверо чоловіків, щоб відтягнути знавіснілого від люті і розпачу фермера від Джона Коффі. Тож іще до того, як це їм, зрештою, вдалося, Клаус устиг завдати йому бозна-скільки нових добрячих стусанів. Утім здавалося, що ці тички привернули увагу Коффі не більше, аніж той перший удар – він так і дивився кудись за річку, продовжуючи голосити. Що ж до Деттеріка, то щойно лише хлопцям вдалося відтягнути його, весь бойовий заряд, який був у ньому ще мить тому, зник – це виглядало так, ніби тілом чорношкірого гіганта струменів якийсь дивний, стимулюючий до дій струм (даруйте мені за цю інженерію – стільки років спливло, а я все ніяк не позбудуся звички мислити електричними метафорами), але коли контакт Деттеріка з тим незвичайним джерелом живлення було остаточно розірвано, він відійшов, наче вщент сп’янілий, або як людина, яку віджбурнуло від оголеного кабелю під напругою. Впавши біля річки ниць, широко розвівши коліна, Клаус Деттерік закрив обличчя долонями і заридав. Гові не роздумуючи метнувся до батька і потому, міцно обійнявши один одного, вони так і стояли навколішках, торкаючись своїми чолами.

Двоє з пошукового загону залишилися біля батька й сина – про всяк випадок. Решта ж чоловіків утворили щось на зразок наїжаченого гвинтівками кільця навколо чорношкірого незнайомця, що все розгойдувався і схлипував. Здавалося, що той навіть не усвідомлює присутності інших людей навколо. Роб Маꥳ зробив декілька кроків до нього, вагаючись, якусь мить потупцював з ноги на ногу і, нарешті зважившись, сів навпочіпки біля велета.

– Чоловіче, – стиха промовив він, і Коффі одразу замовк. Маꥳ зазирнув до його налитих кров’ю від тривалого плачу очей. З них все ще текли сльози, як ніби хтось всередині забув перекрити вентиль. І хоча ті очиська були просто-таки переповнені слізьми, заступникові шерифа вони видалися немов збайдужілими… чужими і незворушними. Я також упіймав себе на думці, що то найдивніші очі, які мені доводилося бачити у своєму житті, тож повністю розумів, що відчував у той момент Маꥳ. «Схожі на очі тварини, якій до того не доводилося стикатися із живою людиною», – так він пояснив репортерові на прізвище Гаммерсміт вже перед початком судового слухання.

– Агов, чоловіче, ти чуєш мене? – запитав Маꥳ.

Коффі повільно кивнув головою. Його ручиська все ще обвивали своїх моторошних ляльок, підборіддячки яких були притиснуті до їхніх грудей, приховуючи личка, – чи не єдина ласка, яку Господь зглянувся подарувати їм того дня.

– У тебе ж є якесь ім’я? – розпитував далі Маꥳ.

– Джон Коффі, – відповів той глухим і тремтячим від сліз голосом. – Коффі – як напій, ось тілько пишеться по-інакшому.

Маꥳ кивнув у підтвердження того, що зрозумів. А потім вказав пальцем на нагрудну кишеню комбінезона Коффі, що підозріло випиналася. На думку заступника, у ній цілком могла ховатися якась зброя, ба навіть вогнепальна, – хоча Коффі й не скидався на людину, якій, при її габаритах, потрібне ще щось окрім власного тіла, щоб нанести серйозні ушкодження, якщо їй спаде на думку дати драла.

– Що там у тебе в кишені, Джон Коффі? Чи то часом не волина? Пістолет?

– Аж ніяк ні, пане, – відповів низьким голосом Коффі, ні на мить не відводячи від Роба Маꥳ тих своїх химерних очей, які на поверхні аж скипали сльозами і стражданням, а в глибині здавалися холодними і таємничими, нібито справжній Джон Коффі перебував десь-інде, бачачи перед собою зовсім інший пейзаж, в якому не було місця для тіл закатованих до смерті дівчаток.

– Це всього лише щоб трохи попоїсти вдень.

– О, так оце твій маленький перекусон? – здивовано перепитав Маꥳ.

– Саме так, пане, – кивнув у підтвердження своїх слів Коффі, не звертаючи й найменшої уваги ані на сльози, що текли в нього по щоках, ані на прозорі шмарклі, що звисали з кінчика його носа.

– І де ж це, Джоне Коффі, отакі як ти отримують свій маленький поживок? – Маꥳ щосили намагався зберігати спокій, хоча вже відчував той сморід, що почав ширитися від тіл двійняток, й уздрів мух, які, відблискуючи своїми волохатими зелено-синіми тільцями, вже розпочали свою моторошну дегустацію з рясно просочених кров’ю ділянок. Але що було найгіршим, – як він згадував потім, – так це волосся дівчаток. Із зрозумілих причин, подробиці подібного ґатунку у жодних газетних статтях, що стосувалися цієї історії, не висвітлювалися, адже резонно вважалися занадто брутальними як для сімейного читання. Тож і я дізнався про це не з друкованої преси, а від репортера, який був автором однієї з подібних статей, пана Гаммерсміта. Я відшукав його вже згодом, коли Джон Коффі став для мене свого роду нав’язливою ідеєю. За свідченням Гаммерсміта, Роб Маꥳ якось обмовився йому, що біляве волосся двійняток насправді тоді вже не було білим. Вони були рудувато-коричневими від крові, що стікала ними донизу, забруднюючи щічки, здаля нагадуючи результат абияк виконаного фарбування. І не треба було мати кваліфікацію лікаря, щоб зрозуміти – тендітні черепки малеч було розколото один об інший силою тих могутніх рук, що їх тримали. Можливо, дівчатка надто голосно кричали. І ймовірно, він просто захотів змусити їх замовкнути. Якщо сестричкам пощастило, це трапилося перед зґвалтуванням.

Спостерігаючи весь той жах, зібратися з думками було вкрай важко – навіть такій, сповненій непохитної рішучості довести свою роботу до кінця, людині, яким був заступник шерифа Роб Маꥳ. Найменша втрата концентрації могла призвести до помилок, можливо, навіть, до ще більшого кровопролиття. Тож заступник зробив глибокий вдих і опанував свої почуття. У будь-якому випадку, спробував це зробити.

– Їй-бо, пане, я не зовсім добре пам’ятаю – щоб мені собакою околіти, якщо брешу! – заявив Коффі, все ще давлячись від схлипувань. – Але це маленький поживок, ваша правда. Там є бутиброди і ще, здається, смачнючий маринований огірок…

– Щоб ти там не розповідав, я маю сам у цьому переконатися, – перервав того Маꥳ. – Отож, Джоне Коффі не рухайся. Не роби ані найменшого поруху, хлопче, бо, як бачиш, у нас тут достатньо зброї, націленої на тебе. Тож смикнеш лише пальцем, і вище за дупу матимеш ще одну велику дірку.

Коффі знов перевів погляд у далеч за річку і не рухався, поки Маꥳ обережно потягнувся до нагрудної кишені того монструозного комбінезона і так само неквапно витягнув звідти щось, загорнуте до газетного паперу і перев’язане шворкою для м’яса. Заступник без вагань розірвав мотузку і розгорнув газету, хоча вже й так був майже впевнений, що побачить там саме те, про що розповідав Коффі – його «трохи попоїсти». Усередині був бутерброд з шинкою і помідорами, а також рулет з желейною начинкою. Був там і згадуваний маринований огірок, додатково загорнутий в окремий шматок газети з ребусами, які, вочевидь, Джонові Коффі так і не судилося розгадати. Але ось сосисок там не було. Можна було припустити, що того ранку ковбаски з маленького поживку Джона Коффі дісталися Бідонові.

Не відводячи очей від Коффі, Роб Маꥳ через плече передав пакунок з їжею одному з людей позаду себе. Сидячи ось так, навпочіпки, він був небезпечно близько від імовірного вбивці, щоб дозволити собі відволіктися навіть на якусь секунду. Перекус, наново загорнутий і туго перев’язаний мотузкою, у підсумку опинився у Бобо Марчанта, який поклав його до свого заплічного мішку, в якому зберігав їдло-смаколики для собак (і я не здивувався б, якби там знайшлася ще й блешня[57] на сяку-таку рибину). Той сніданок не було представлено на суді в якості доказів – хоча справедливість у цій частині світу чинилася навдивовижу швидко, утім не настільки, щоб випередити час псування шинко-томатного бутерброду. А ось фотографії того перекусу присяжним надали…

– Що тут сталося, Джоне Коффі? – запитав Маꥳ своїм низьким голосом, що враз позбавляв оточуючих щонайменшого бажання жартувати. – Ти хочеш розповісти мені про це?

І Коффі повідав заступникові шерифа й іншим присутнім майже те саме, про що згодом розповів і мені. Також то були й останні слова, якими обвинувач звершив свою промову перед судом присяжних у справі Коффі.

– Я нічим не міг зарадити, – промовив Джон Коффі, все ще тримаючи у руках оголені тіла замордованих і зґвалтованих дівчат-двійняток. Сльози знов заструменіли по його щокам. – Я дуже старався прибрати це з них, але вже було надто пізно!

– Чоловіче, тебе заарештовано за вбивство, – сказав на це Маꥳ і по цьому харкнув Коффі в обличчя.

Присяжні радилися за дверима дорадчої кімнати сорок п’ять хвилин. Часу цілком вдосталь, щоб перекусити своїми маленькими поживками. Але я б здивувався, якщо у них було хоч якесь бажання попоїсти.

Розділ 5

Сподіваюся, вам не складно було збагнути, що про все це я довідався не з одного візиту до ось-ось-зниклої-безвісти тюремної бібліотеки по обіді того спекотного жовтневого дня і, тим паче, – не з того єдиного залишеного стосу старих газет, вже завбачливо спакованих до пари коробів з-під помонівських апельсинів[58], очікуючи свого переїзду. Утім, навіть того мізерного, що я дізнався у свій перший день знайомства з Джоном Коффі, виявилося достатнім, щоб позбавити мене сну найближчої ночі. Коли моя дружина раптом прокинулася о другій по півночі, то знайшла мене не в нашому подружньому ліжку, а на кухні, де я сидів, цмулячи маслянку[59] і попихкуючи власноруч скрученим Сурмачем[60]. На її питання, чи не трапилося чогось, про що їй варто знати, я без жодної прихованої думки збрехав, – що, до речі, робив під час нашого довгого подружнього життя вкрай рідко, не більше декількох разів. Я відповів, що у мене трапилася чергова сутичка з Персі Ветмором. То не було вигадкою, якщо вже на те пішло, але й не було тією правдою, яка насправді подарувала мені безсоння тієї ночі: зазвичай усі свої думки з приводу Персі я лишав на службі.

– Та викинь ти цього чмурка з голови і повертайся у ліжко, – порадила вона мені, посміхаючись. – У мене є дещо, що допоможе тобі заснути. І тобі дозволяється отримати це у необмеженій кількості.

– Ого! Звучить аж страшенно як спокусливо, але мені, мабуть, доведеться відмовитися, – безрадісно відповів я. – Щось негоже з моєю водонапірною вежею, і я не хотів би тебе цим обдарувати.

Дружина вигнула брівку у напускному обуренні.

– Людоньки, ну ви чули таке?! Він каже, щось негаразд з його водонапірною вежею! – артистично заголосила вона, перетворивши мою спробу провести невинну аналогію в уїдливий дотеп. – Кажу ж тобі – останнього разу, що ти їздив до Батон-Руж[61], ти зняв попсуту мандрьоху.

То був черговий жарт з її боку – ми обоє знали, що мені ніколи не доводилося бути у Батон-Руж і тим більше – вовтузитися з панельними кралями (як у тому місті, так і деінде).

– Ой, та облиш уже! Це усього-на-всього звичайна інфекція сечовивідних шляхів, – вже вкотре пояснив я. – Моя мати, бува, казала, що хлопчики обов’язково її підхоплять, якщо пісятимуть, коли дме північний вітер.

– Та твоя мамця навіть з дому боялася вийти, якщо, не доведи Господи, їй випадав фарт розсипати сіль, – парирувала дружина. – Доктор Седлер…

– А оце вже ні, – перервав я її, змахнувши у роздратуванні рукою. – Той ліпило пропише мені оті новомодні сульфа-пігулки[62] і вже до кінця тижня по кожному приході на роботу я бігцем бігтиму до нужника, щоб проблюватися. Хай вже якось воно саме пройде, а тим часом, краще буде, якщо у наших тицявках-забавках ми візьмемо невеличку паузу.

Вона поцілувала мене у чоло, ледь-ледь вище лівої брови, і це, як завжди, спонукало моїх мурашок до невеличкої пробіжки шкірою… про що Дженіс – так звали мою дружину – було надто добре відомо.

– Нещасний ти мій хлопчику. Наче тобі не було достатньо проблем з цим примороженим Персі Ветмором. І все ж, не барися довго, а потому – одразу спатоньки, добре?

На довго я й не затримався, але до того, як повертатися в ліжко, вирішив вийти на наш задній ґанок, аби злити баки (попередньо не забувши наслинити великого пальця і перевірити напрямок вітру – хай там як, але далеко не все те, чому батьки навчали нас, поки ми були ще малими, варто ігнорувати у дорослому житті… наскільки б безглуздим щось з того і не здавалося). Дзюрити на вулиці, скажу вам, – це одна із справжніх насолод сільського життя, яку майстри слова, на моє глибоке переконання, несправедливо обділили своєю увагою. Хоча, коли вже на правду йде, саме в ту ніч жодної насолоди я не відчував – рідина, що виходила з мене, була настільки гарячою, що здавалося, ніби ще трішки, і я почну відливати підпаленим гасом. Разом з тим, мені здалося, що я почуваюся на дещицю ліпше, ніж коли мене скрутило по обіді у бібліотеці, і вже точно був певен – краще порівняно з тим, як мені велося два чи три дні до того. Тож надія на те, що недуга з дня на день перейде у фазу одужання, зажевріла з новою силою. Але, як вже зовсім скоро з’ясувалося, ніколи ще та надія не була настільки мізерно обґрунтованою. Бо ж нікому було мене застерегти, що часом та клята зараза, яка причаїлася всередині того місця, де одразу й тепло, й вогко, може взяти спочин на день чи два, щоб опісля, з подвоєним завзяттям поновити свій штурм. Я був би вельми здивований, дізнавшись про це тоді. І той подив сягнув би й ще більш запаморочливого рівня, якби у ті часи мені хтось сказав, що за якихось наступних п’ятнадцять чи двадцять років буде винайдено пігулки, які виліковуватимуть подібні інфекції в рекордно короткі терміни… і хоч інколи вони також змушували вас почуватися дещо хворими, спричиняючи легку нудоту чи діарею, це один біс було над усяке порівняння з тим, як вивертало з усіх дірок нутрощі після прописаних доктором Седлером сульфа-якихось-там препаратів. Що ж до 1932-го – тоді чи не єдиним, що вам залишалося (окрім тих сучих седлерівських таблеток), було терпляче чекати і намагатися не звертати увагу на відчуття, ніби ваш сечовивідний механізм хтось задля розваги заправив гасом, а вважаючи зробленого недостатнім – для більшого ефекту ще й люб’язно підніс запаленого сірника.

Досмаливши хабарика, що залишився від самокрутки, я повернувся до спальні і нарешті провалився у сон. Тієї ночі мені наснилися двійко дівчаток, що сором’язливо мені усміхалися, а їхнім волоссячком та скрапувала долу кров.

Розділ 6

Наступного ранку на робочому столі на мене вже очікував рожевий бланк службової записки, в якій мою скромну персону запрошували зайти до кабінету начальника в’язниці: «щойно лише з’явиться для цього можливість». Узагалі-то, я не можу сказати, що це стало для мене цілковитою несподіванкою – позаяк у нашій в’язниці, як і в будь-якому іншому закладі схожого устрою, існували деякі неписані, але надважливі правила гри у корпоративну етику, які минулого дня я на деякий час порушив. Поспішати з візитом до начальника я, певна річ, не став, натомість відтягуючи його як тільки міг. І це було вельми схожим на ситуацію з моїм повсякчас відкладеним відвідуванням лікаря стосовно тих негараздів через інфекцію нирок. Бо ж як сам завжди вважав – принцип «не відкладати на безвік» є надміру переоціненим.

Хай там що, але йти до кабінету начальника Мурса я не квапився. Замість цього я скинув свій вовняний формений кітель, розвісив його на спинці стільця, а потім увімкнув вентилятор у кутку кабінету – починався ще один день, який віщував бути спекотним. Відтак я вмостився за столом і взявся переглядати рапорт Брутуса Гауелла, що його він залишив після нічного чергування. У звіті не було нічого такого, про що б варто було непокоїтися. Делакруа після відбою ненадовго пустив сльозу (абияка насправді новина, бо він робив це майже щоночі, і я більш ніж певен – переважно з жалю до себе, аніж до тих душ, кого підсмажив живцем), а потім випустив побігати свого мишеня – Пана Брязкотуна, діставши його з сигарної коробки, у якій той спав вдень. Розвага з мишеням трохи розрадила і заспокоїла Дела, і вже невдовзі він заснув, проспавши решту ночі, мов дитина після маківки. Весь цей час Пан Брязкотун найімовірніше провів, сидячи на животі в Делакруа, обгорнувши хвоста навколо лапок і взагалі не кліпаючи своїми очками-намистинками. Це справляло таке враження, наче у милості Своїй наш Творець вирішив, що Французу не завадить обзавестися власним янголом-охоронцем, одначе ж у мудрості Своїй велівши, щоб для такого пацюка (яким, без сумніву, і був за своєю природою наш смертоносний друже з Луїзіани) цим вартовим виступало мале мишеня. Звичайно ж, подібних цим міркувань не було у доповіді Брутальника, але я провів достатньо нічних чергувань у блоці, щоб навчитися читати між рядків. Персоні ж Коффі у своєму звіті Гауелл присвятив єдиний коротенький абзац: «Лежав без сну, поводився переважно тихо, хоча, можливо, що іноді й плакав. Я спробував був його трохи розговорити, але зрештою махнув рукою, бо ж у відповідь діставав самі лише мурмотіння. Може, Пóлові чи Гаррі пощастить більше».

Далебі, оті «спроби розговорити» були чи не найголовнішим завданням у нашій роботі. Тоді я цього не розумів, але тепер, озираючись назад з запаморочливої висоти оглядового майданчика своєї навдивовижу глибокої старості (припускаю, що усі без винятку довголіття здаються незвично дивними для рідні, що змушена цю старечу терпіти), я бачу, чим насправді ті потуги були для всіх нас, і чому я не збагнув цього тоді – вони ж бо були настільки важливим стрижнем нашої професії, що сприймалися як щось інстинктивне чи то, пак, рефлективне, – як ото потреба у звичайнісінькому диханні існує усього лише для того, щоб продовжувати жити. Добрі навички у «спробах розговорити» не входили до переліку вимог, що в обов’язковому порядку висувалися до кандидатів у тимчасові наглядачі. Але для мене, так само як і для Гаррі, Брутальника чи Діна ці навички, без перебільшення, можна було сміливо назвати життєво важливими і чи не провідними у роботі… Також вони (а точніше – їх повна відсутність) були й однією з причин, чому Персі Ветмор став для нас таким випробуванням. Його ненавиділи геть усі острожники. Кожен на свій лад, але також без жодного винятку, – його ненавиділи й охоронці… Та що там перераховувати – гадаю, що його ненавиділи всі, за виключенням невеличкого кола людей з його політичних зв’язків, самого Персі, звісно, а також, не відкидатимемо й таку можливість (але тільки можливість), – його матері. Ветмор наче уособлював собою дрібку білого миш’яку, якою притрусили весільний торт, – мені здається, що вже з першого дня його роботи у нас я зрозумів, які корчі від нього нас очікуватимуть незабаром. Він був наче ходяча бомба, у якої пошкоджено механізм детонатора, і тому оточуючі достеменно не знали: коли, хто чи що остаточно зірве той химерний запобіжник у його голові і трапиться руйнівний у всіх сенсах вибух. Що ж стосується решти з нас, то ми, ймовірно, на глузи взяли б того відчайдуха, який би ляпнув, що ми більш корисні саме як психіатри засуджених, а не як їхні охоронці, – якась дещиця мене навіть сьогодні все ще охоче посміялася над такою теорією. Але й дійсно – у мистецтві під назвою «спроба розговорити» ми таки щось шурупали… бо ж як без таких ось щирих бесід люди в очікуванні неминучого побачення зі Стариганем Іскрунцем зазвичай мали неприємну тенденцію втрачати глузд.

На вільному місці, що ще лишалося унизу сторінки рапорту Брутальника, я зробив для себе нотатку, аби не забути поговорити з Джоном Коффі, – чи то спробувати, принаймні, – і перейшов до записки від Кертіса Андерсона, чільного помічника начальника в’яз­ниці. У ній повідомлялося, що він, Андерсон, розраховує найближчим часом отримати ордер на ДВВ для Едварда Делакруї (тут помічник налажав двічі, бо за офіційними документами того кажуна звали Едуар Делакруа). Під ДВВ ми розуміли дату виконання вироку, а з того, що я прочитав далі, виходило, що Кертіс з добре поінформованих джерел дізнався, коли плюгавий кажун матиме свою прогулянку Зеленою Милею, – незадовго до Геловіна[63], – а якщо мене цікавить, що підказує йому його інтуїція, то, ймовірно, все відбудеться 27 жовтня[64] (що, в принципі, вже можна було вважати за точну дату, оскільки прогнози від Кертіса Андерсона збувалися аж занадто частенько). До цієї страти, однак, ми можемо очікувати на прибуття нового мешканця – людини на ім’я Вільям Вартон. «Він з того типу, що ти був якось влучно назвав “проблемним дитям”, – писав мені Кертіс своїм заваленим вліво почерком, який своєю надмірною увагою до деталей і дивним нахилом викликав відчуття, що автором записки був не чоловік, а якась манірна дівуля. – Але це дитятко схиблене на всю голову і неабияк цим пишається. За ним ганялися протягом останнього року чи близько того, поки він швендяв мало не по всьому штату. Зрештою він таки влаштував собі неабиякий провід до блоку смертників: під час збройного пограбування вбив трьох людей, серед яких – вагітну жіночку, а намагаючись втекти, пристрелив ще й патрульного, який спробував був його перехопити. Тож для повного комплекту йому не стало фарту вколошкати хіба що сліпого і незайману черницю! – читаючи останні рядки я дозволив собі злегка всміхнутися. – Цьому Вартонові 19 років, а ще він має татуху “Малюк Біллі”[65] на лівому передпліччі, ближче до згину ліктя. І будь готовий раз чи двічі зацідити йому по пиці, бо доведеться – це я тобі обіцяю. Але коли робитимеш це, будь обережний – бо ж цьому чуваку нема чого втрачати». Це своє застереження Андерсон підкреслив двічі, а потім закінчив: «До того ж, як я зрозумів, до нас на відпочинок він надовго – не втомлюється одну за одною шкрябати оті свої апеляції, ну й на додачу до всього він ще й неповно­літній[66]».

Неповнолітній «малюк» з нестійкою психікою, який цілими днями тільки те й робить, що пописує апеляції, завдяки чому цілком здатний продовжити свій термін перебування у блоці «Д» на невизначений час – оце так радісна, збіса, новина, потрібна мені зараз, як до дупи дверці. Раптом день здався більш спекотнішим, ніж абиколи, тож поки не трапилося ще чогось, я вирішив, що з візитацією до шефа зволікати не варто.

Загалом кажучи, у «Холодній Горі» мені довелося працювати під керівництвом аж трьох начальників в’язниці – Гел Мурс був з них останнім але, без сумніву, найкращим. Стверджую це без жодного підлабузництва. Щирий і чесний, він був позбавлений навіть зародків дотепності Кертіса Андерсона. У політичному ж сенсі Мурс був доволі гнучким і дипломатичним, що й, зрештою, дозволяло йому тривалий час зберігати за собою посаду у ті похмурі роки… і достатньо порядним, щоб зуміти не заплямувати свою репутацію й утриматися від усіх спокус тих закулісних ігрищ. Він навряд чи зміг би піднятися ще вище по службі, але схоже було, що це його аніскільки не турбувало. На той час йому виповнилося чи то п’ятдесят вісім, чи п’ятдесят дев’ять. Гелове обличчя, геть повністю вкрите довгими, глибокими зморшками, одразу ж викликало думки, що його власник чимось нагадує бладгаунда (навіть тільки завдяки цьому Бобо Марчант охоче б з ним затоваришував, гадаю). І хоча волосся шефа вже повністю посивіло, а руки раз по раз тремтіли через якогось роду параліч, він все ще залишався доволі міцним дядьком. Якось, пригадую, за рік до описуваних подій, на прогулянковому подвір’ї на Мурса кинувся в’язень, озброєний дерев’яною заточкою, випиляною зі шпону пакувального кошика. Так Гел, навіть кроку не зробивши з місця, де він до того стояв, перехопив зап’ясток того конячого жмиха і крутонув його с такою силою, що в руці того вилупка аж кістки зламалися – із тріскотом, наче ото до вогнища підкинули сухого гілляччя. Бичара, одразу забувши про всі свої претензії, впав на коліна акурат у багнюку, що була під ногами, і почав що є сили гукати на поміч свою матір.

– Та не мамця я тобі, – відповів Мурс з тією своєю говіркою, що викривала у ньому безнадійного південця. – Але навіть якби й нагодилася така чудасія, то я б якнайвище підтягнув би усі оті свої спідниці та й обісцяв би тебе з тієї самої шахни, звідки ти вилупнувся на цей світ.

Коли я увійшов до кабінету начальника, шеф почав був вставати мені на зустріч, та я зупинив його заперечним жестом руки. Улаштувавшись на стільці, що стояв навпроти його столу, я розпочав нашу розмову з питань про його дружину (принаймні, так ми робимо у нашенських краях, тож цілком може так статися, що деінде вчиняють ген інакше).

– Як там живеться-здоровиться твоїй кралечці? – спитав я, наче його Мелінді було усього лише сімнадцять, а не шістдесят два чи три роки. Моя турбота була щирою: Гелова дружина була тією жінкою, у яку я цілком міг закохатися і навіть узяти з нею шлюб, якщо б лінії наших доль перетнулися у часі. Але так, певною мірою у такий чемний спосіб я намагався й хоча б трохи відтермінувати той момент, коли ми перейдемо до суті розмови, з якої він мене запросив.

Мурс глибоко й тяжко зітхнув.

– Не так добре, як того б нам хотілося, Поле. Ба навіть зовсім не добре.

– У неї знов ті головні болі?

– Цього тижня напад був тільки одного разу, але за весь час, що вона хворіє, то був, мабуть, чи не найгірший з них – позавчора вона майже не підводилася з ліжка, так і пролежала навзнаки цілий день. А тепер в неї почала проявлятися ще й ця клята слабкість у правій руці… – додав Гел, простягнувши над столом власну, геть поцятковану старечим ластовинням правицю. Якусь мить ми просто мовчки спостерігали, як вона тремтить над його Журналом реєстрацій, зрештою він опустив руку на стільницю. Я відчув, що він усе б віддав, аби лише не розповідати те, про що я тільки-но довідався, та й сам я теж зробив би усе можливе, аби тільки цього не почути. Головні болі у Мелінди розпочалися навесні того року і протягом усього літа лікар авторитетно запевняв її, що їх причиною є «звичайнісінькі мігрені через нервові переживання», які, на його думку, були наслідком стресу через наближення виходу на пенсію її чоловіка. Усе, начебто, простіше простого – не нервуйтеся й усе минеться. Ось тільки поза увагою залишився той факт, що жоден з їхнього подружжя тими днями взагалі не переймався майбутнім Гела у статусі пенсіонера. Моя ж власна дружина якось сказала мені, що мігрень аж ніяк не є недугом таких підстарків, як ото Мурси, і страждає на неї лише молоде покоління, представники якого, досягши поважного віку Мелінди Мурс, зазвичай почуваються не гірше, а навпаки, – краще, ніж замолоду. Тепер же, за словами Гела, з’явилася ще й слабкість у руці… Як на мене, це вже зовсім не було схоже на результат рядового нервового перенапруження, а скоріше – на провіщення удару, хай йому грець.

– Доктор Гаверстром наполягає на її госпіталізації до лікарні в Індіанолі, – продовжив ділитися новинами Мурс. – Типу, нехай поздає там аналізи, зробить рентгенівські знімки голови, та бозна що ще. Мелінду усе це до смерті налякало. – Він на мить зупинився, а потім додав: – Правду кажучи, й мене теж.

– Ще б пак. Але ти обов’язково маєш вмовити її погодитися на обстеження, – порадив я. – Не думаю, що в такій ситуації варто зволікати. Бо ж якщо вони побачать щось таке, що вони там вміють розбирати на тих рентгенах, то, ймовірніше за все, це щось вони і вміють лікувати.

– Гаразд, – погодився зі мною Гел, і потому, лише на коротку мить (наскільки зараз пригадую – перший і єдиний раз за всю першу частину тієї бесіди) наші очі зустрілися у нетривалому, проте навдивовижу інформативному контакті – ніби позбавленому рамок ввічливості досконалому розумінні, яке не потребувало жодних слів. Так, головні болі і кволість кінцівок могли бути нічим іншим, як першими проявами інсульту. Але їх могла б викликати і ракова пухлина, що поступово жерла її мозок, натомість зростаючи сама. І якщо останнє виявиться вірним, то шанси на те, що лікарі в Індіанолі зможуть хоча б чимось зарадити, спливали практично до нуля. Пам’ятаймо, на дворі добігав кінця 1932 рік – старомодні часи, коли лікування навіть такої відносно неважкої хвороби, як ниркова інфекція сечовивідних шляхів, передбачало лише дві методики: або ковтати сульфа-пігулки і при цьому безперестану хезати-блювати, або ж смиренно страждати, зціпивши зуби в очікуванні одужання самопливом.

– Я вдячний тобі за турботу, Поле. Вельми вдячний. А зараз давай поговоримо про твої стосунки з Персі Ветмором.

Я застогнав і картинно підкотив під лоба очі.

– Сьогодні вранці мені подзвонили зі столиці штату, – неквапно вів далі начальник. – І мій співрозмовник на тому боці лінії справляв враження вкрай роздратованої людини, як ти собі, маю надію, уявляєш. Поле! Наш губернатор жонатий на жінці, до суджень якої дослухається з такою послужливістю, що подеколи навіть і не знаєш, хто ж з них насправді займає цю посаду, – ти ж не мале дитя і розумієш, про що я. У його любої дружини є брат – батько єдиної, зауваж, дитини. І так сталося, що цією дитиною є саме Персі Ветмор. Учора ввечері Персі подзвонив своєму таткові, а той, одразу по завершенню розмови, набрав номер своєї сестри – чи пак тітки Персі. Чи бажаєш, щоб я простежив за тебе решту ланок з цього ланцюжку?

– Аж ніяк, – відповів йому я. – Персі стуконув, ото й усе. Такий собі шкільний балясник-слимачок, який доповідає вчительці, що нібито випадково бачив, як Джек та Джилл лизалися у вбиральні.

– Нехай, – погодився Мурс. – Почасти так це і виглядає.

– Чи відомо тобі, що за лайно відбулося між Персі та Делакруа, коли останнього тільки-но до нас перевели? – запитав я. – Що він зробив тим своїм, курва-мати, гікорієвим дрючком?

– Я знаю, але…

– І ти, звісно ж, в курсі й стосовно іншої забавки Персі – час від часу, чисто заради сміху, проводити тим кийком по ґратам, коли він проходить повз камери. Він настільки тупий і підступний, що навіть не уявляю, як довго мені ще вдаватиметься утримуватися від спокуси натовкти йому пику. Вибачай, але кажу як є!

Тієї осені наше з Гелом Мурсом знайомство тривало вже близько п’яти років. Що б там не казали, а для людей, які наловчилися непогано ладнати один з одним (особливо в умовах, коли їхні професійні обов’язки, крім усього іншого, вряди-годи передбачають й мінянку життя на смерть) – це можна вважати достатньо солідним терміном. Тож, гадаю, не варто в якийсь інший спосіб доводити, що Гел прекрасно зрозумів мене у тій ситуації: я не збирався так просто взяти і звільнитися… принаймні не з Депресією, що ніби та небезпечна злодійка, яка чатує на свої жертви за стінами в’язниці і яку, на противагу нашій тюремній пастві, все ніяк не вдавалося загнати до клітки. Люди й геть кращі за мене перетворювалися на таких собі безробітних пілігримів, які пішки або ж відсиджуючись зайцями у вагонах товарняків тинялися шляхами пригніченої країни. У мене ж були усі підстави вважати себе щасливцем: діти вже повиростали, та й заставу за будинок протягом минулих двох років було зрештою сплачено (після останнього внеску я почувався так, ніби з моїх грудей прийняли двохсотфунтову[67] мармурову брилу). Одначе ж чоловік має щось їсти, а разом з тим – й утримувати свою дружину. До того ж, коли у нас із Дженіс з’являлося трохи зайвих грошенят (а часом навіть і тоді, коли тієї зайвини і взагалі не було, але листи від Джейн бачилися нам особливо розпачливими) ми надсилали доньці та зятеві двадцять баксів[68]. Чоловік нашої Джейн був безробітним вчителем середніх класів, і якщо у такому факті не вбачати явної ознаки безвиході тих днів, то я навіть і не знаю, які ще слова тут матимуть значення. Тож – ні, людина при здоровому глузді не піде на такий вкрай невиважений крок, як кинути постійну, непогано оплачувану роботу, подібну до тієї, що була у мене… проте моя витримка згаданої осені зазнавала неабияких випробувань. Як на пору року, про яку наважувалися нагадувати лише календар з пресою, надворі стояли аномально спекотні дні, плюс усередині мене вирувала інфекція, що додатково підкручувала регулятор термостата мого тіла на все вищу і вищу позначку. А коли чоловік перебуває у подібного роду обставинах, цілком може статися й так, що його кулак вилетить у ціль за власним бажанням, у дупі бачивши всю оту розважливість і стриманість. І якщо ти вже приклався раз чи двічі до фізії такої людини зі зв’язка́ми як Персі Ветмор, то можеш і не зупинятися взагалі, гамселячи його щодуху, адже все одно шляху назад вже не буде.

– Я викликав тебе сюди, щоб застерегти: припни свого язика і, тим паче, не давай волю рукам, бо наробиш лиха тоді, коли досить було лише трохи почекати, – наче й зовсім не зважаючи на мою розбурханість спокійно продовжував далі Мурс. – Якщо вже в нас пішла така відверта розмова, доводжу до твого відома, що та поважна особа, яка дзвонила мені сьогоднішнього ранку, на додачу до іншого ще й вельми прозоро натякнула, що Персі не збирається довго тішити нас своїм товариством, – бо ж як він подав заяву на працевлаштування до «Шипшини» і, як ти й сам, сподіваюся, розумієш, нема жодних причин думати, що йому у цьому відмовлять.

– Он воно як! До «Шипшини», – здивовано пробурмотів я. «Шипшина» або, якщо більш точно, «Шипшинний Кряж» була тоді однією з двох психіатричних лікарень, що фінансувалися з державного бюджету. – Якого біса цей курвець задумав? Може, у нього турне по всіх подібних установах у штаті?

– Йому там світить якась адміністративна орудка, наскільки мені відомо. А ще – більша платня за нескладну роботу із папірцями замість пхання лікарняних ліжок у цю спеку. – На якусь мить обличчя Мурса торкнулася єхидна посмішка. – Знаєш, Поле, а ти міг би вже давно позбутися своєї халепи, якщо б під час прогулянки Милею Вождя не запроторив Персі спостерігати за роботою Ван Гея в електрощитовій.

Те, що він ото сказав, на якусь мить здалося мені настільки чудернацьким, що я не мав і щонайменшої тямки, до чого ж він веде. А може бути й так, що це я сам не бажав нічого розуміти.

– А куди ж іще, скажи, я мав його подіти? – здивовано запитав я. – Господи милосердний! Та він навряд чи взагалі усвідомлює, що він робить у блоці! Якщо ж вчинити таку дурню як ввести його до складу бригади безпосередніх виконавців… – безпорадно розвівши руками я зупинився, розуміючи усю безперспективність такої витівки. Закінчити ту думку годі було й намагатися, позаяк перелік потенційних ризиків, як на мене, виглядав нескінченним.

– І тим не менш, гадаю, ти б вчинив далекоглядно, задіявши його у прийдешній страті Делакруа на одній з ключових позицій. Якщо, звичайно, ти дійсно хочеш коли-небудь позбавити свій блок його присутності.

Я витріщився на Мурса з відвислою від щирого подиву щелепою. Зрештою, більш-менш опанувавши себе і перевівши до безпечнішої зони ризики продовжити день у відділі травматології з вивихом нижньощелепного суглоба, я повернув собі здатність розмовляти:

– Ти хочеш мені сказати, що єдина заповітна мрія для Персі – це опинитися якомога ближче до засудженого, де він зможе унюхати запах добряче просмажених мізків тієї наволочі?

Мурс знизав плечима. Його очі, що немов аж світилися ніжністю при згадуванні його дружини, тепер, коли наша розмова перейшла на геть інші рейки, перетворилися на два безжальних твердих кремінці.

– Мізки Делакруа збираються підсмажити незалежно від того, чи стоятиме з ним поруч Персі Ветмор, чи будь-хто інший, – зауважив мій начальник. – Я ж правий?

– Так, звичайно. Але ж він може утнути якусь чортівню і вся страта від того піде шкереберть. Ну насправді, Геле, я майже певен, що саме так і станеться, – він неодмінно облажається. І це перед тридцятьма чи близько того свідками… та ще й репортерами, що понаїдуть чи не з усієї Луїзіани.

– Ви з Брутусом Гауеллом маєте простежити, щоб нічого такого не трапилося, – запропонував вихід Мурс. – А якщо Ветмор таки десь та й схибить… Ну що ж, це все відіб’ється у його обліковій справі, де й залишатиметься навіть потому, як усі зв’язки́, що їх він зараз має в офісі губернатора штату, вичерпають свій ресурс. Уторопав?

Я справді второпав. І хоч це змусило мене почуватися хворим і наляканим, але так, я зрозумів геть усе.

– Персі може захотіти залишитися ще й на страту Коффі, – додав трохи згодом Мурс, – але якщо нам пощастить, він отримає все, на що очікував у своїх бажаннях, вже від Делакруа. Твоїм завданням буде лише подбати про те, щоб цього разу він опинився поближче до Іскрунця.

Я ж бо раніше збирався засунути цього гонористого нетямуха кудись якнайдалі з-перед мої очей: наприклад, знову до електрощитової, а потім, коли основне дійство скінчиться, – супроводжувати каталку, якою тіло Делакруа мало бути доставлене тунелем (його свого часу проклали попід в’язницею, сполучивши в такий безпечніший спосіб складське приміщення з зовнішнім світом) до труповозки, яку за протоколом паркували через дорогу від в’яз­ниці. Але водночас викинув усі ті плани зі своєї голови, побачивши, наскільки недолугими вони виглядали у світлі новоявлених перспектив. І погоджуючись з задумом начальника, кивнув. Звичайно ж я усвідомлював, до якої авантюри дозволяю себе втягнути, але тоді мені було на це начхати – аби позбутися Персі Ветмора я ладен був навіть крокодила за хвіст вхопити. Безпосередню участь Персі у страті можна було б обмежити фіксацією на голові Делакруа шолома, погляданням у заґратоване віконце і командою для Ван Гея перевести важіль у положення під номером два. І нехай потім вдосталь любується тим, як малий Француз мчить верхи на блискавці, що її, наче джина з пляшки, випустив не хто інший, як він – Персі, матері його ковінька, Ветмор. Хай вже отримає своє нице маленьке збудження, якщо санкціоноване владою штату вбивство – це єдине, що його в нас утримувало. Лише б потому він не барився з тим переведенням у «Шипшинний Кряж», де матиме власний кабінет з вентилятором (не інакше як для охолодження своїх паскудних потягів). А коли так станеться, що на наступних виборах чоловік його тітки просере свою посаду, можна буде й сподіватися, що Персі на власній шкурі доведеться відчути, як воно – дійсно працювати у цьому жорсткому, старому й висушеному сонцем світі, в якому навіть і зблизька не всі погані хлопці є надійно замкнутими за ґратами, а час від часу вас ще й пригощають добрячою прочуханкою (що для цього чванливого вилупка, проте, мало б піти лише на користь).

– Гаразд, – відповів я, поволі підводячись. – Гадаю, що зможу відвести для Персі роль прими в день страти Делакруа, а весь час до неї триматиму себе в руках, намагаючись не дрочити його самолюбство понад міру.

– Ідеальний варіант, як на мене, – полегшено зітхнув Мурс і теж підвівся з-за столу. – Між іншим, забув спитати, як твої справи з отим? – Гел тактовно вказав в область моєї промежини.

– Та неначе вже трохи попустило.

– Оце так гарна новина! – Він провів мене до дверей. – Іще одне. Цей Коффі – як він тобі? Чи не виникнуть з ним якісь складнощі?

– Гадаю, що не повинні, – подумавши, відповів я. – Поки що він був смирний, хоч у вухо бгай. Так, він дивакуватий, особливо ті його чудернацькі очиська, але спокійний. Але ми, звичайно ж, пильнуватимемо за ним, тож стосовно цього можеш не турбуватися.

– Добре. Бо ти ж знаєш, за що він тут, чи не так?

– Авжеж, знаю.

Між тим, залишивши з Гелом Мурсом його кабінет ми вже майже перетнули і його приймальню, де стара панна Ганна (яка, ймовірно, працювала секретаркою ще з часів, як скресла крига останнього льодовикового періоду) заповзято гамселила по клавішах своєї «Андервуд»[69]. Я йшов з легким серцем – позаяк мене не полишало відчуття, що я ще дешево відбувся. А крім того, було й надзвичайно приємно усвідомлювати, що в мене з’явився неабиякий шанс пережити Персі.

– Переказуй Мелінді цілий кошик моїх найкращих побажань, – сказав я, потискаючи Гелові руку. – Але дивись, залиш деінде отого коша з турботами, що тебе обсіли. Усе обов’язково минеться і той її недуг, як з’ясується, був спричиненим нічим іншим, як простою мігренню.

– Дуже на це сподіваюся, – відповів він. І обличчя під його хворими на зневіру очима повільно розтягнулося у невеселій усмішці, набувши у підсумку огидно-жаского вигляду.

Що ж стосується мене, то я повернувся до блоку «Д», щоб розпочати, нарешті, свій новий робочий день (який, наче скопійований під трафарет, був рутиною безлічі попередніх днів): ознайомлення з надісланими і складання нових документів, миття підлоги, постачання харчів з їдальні, узгодження графіку чергувань на наступний тиждень та ще сотня подібних справ, жодна з яких не могла обійти мене стороною. Але найбільший шмат серед усього того клопоту займало очікування. І хоча у в’язниці цього добра ніколи не бракувало, у ті дні його надмірність стала занадто обтяжливою. Я очікував на прогулянку Зеленою Милею Едуара Делакруа, очікував на прибуття Вільяма Вартона, з його покривленими в глузливій посмішці губами і татухою «Малюк Біллі» на передпліччі, а найбільше за все я очікував на той благословенний день, коли Персі Ветмор щезне з мого життя.

Розділ 7

Делакруасове мишеня для мене завжди було одним з проявів Божого Провидіння. До того літа я не бачив жодної миші у блоці «Д», так само як ніколи їх там не бачив і після тієї осені, коли однієї спекотної і грозової жовтневої ночі Делакруа залишив нашу компанію, сконавши у настільки мерзенний спосіб, що я насилу змушую себе пригадати хід тих подій. Так ось, той кажун уперто стверджував, що вищезгаданого мишеня (який на початку свого перебування серед нас дістав ім’я Пароплавчик Віллі[70]) видресирував саме він, але, правду кажучи, усе було з точністю до навпаки. Тієї ж думки були і Дін Стентон з Брутальником. Вони ж бо обидва чергували тієї праведної ночі, коли мишеня вперше виказало нам свою присутність. А сам Брутальник, пригадую, якось сказав: «Щось буцімто воно вже наполовину ручне і здається вдвічі кмітливішим за того кажуна, який наївно вважає себе його господарем».

Одного вечора Дін і я сиділи у моєму кабінеті й сумлінно переглядали минулорічні стенограми, збираючись писати планові листи-анкети свідкам п’яти страт, що відбулися за останній рік, а також повторні опитування вже проанкетованим свідкам тих шести покарань вищої міри, які у нас мали місце, починаючи з 1929-го. Уся купа питань тих анкет, по суті, зводилася до одного: чи були свідки задоволені виконанням вироку і наданим їм обслуговуванням? Я знаю, наскільки абсурдно це звучить, але то була доволі важлива частина нашої роботи. Адже, як платники податків ті люди були нашими клієнтами, хоча й доволі специфічного ґатунку. Чоловік або жінка, що не полінуються опівночі прийти й на власні очі засвідчити смерть іншої людини, повинні мати для цього неабияку і вкрай нагальну підставу – особливу потребу, якщо можна її так назвати. І якщо сприймати страту саме як тріумф справедливості, то й очікування на належний рівень задоволення її споглядання не повинні вбачатися як щось менш праведне. Весь жах від злочинів засуджених до страти більшість свідків відчула на собі – просто, на відміну від решти жертв, їм поталанило залишитися в живих. Споглядання ж за здійсненням вироку мало довести їм, що усі страхіття лишаються у минулому, немов страшний сон після пробудження. Можливо, десь так воно і спрацьовує. Хоча б іноді.

– Агов! – раптом почули ми з-за дверей голос Брутальника, де той сидів за столом на початку проходу. – Агов, ви двоє! Мерщій сюди!

Дін і я витріщилися один на одного з однаковісінькими виразами тривоги на своїх обличчях: чи не напрокудив, бува, чогось індіанець з Оклахоми[71] (той проходив у нас під ім’ям Арлен Біттербак[72], але ми його називали чи то просто Вождем, чи то, як у випадку Гаррі Тервілліґера, – Вождем – Козячим Сиром, – оскільки саме так, на думку все того ж Гаррі, тхнуло від індіанця) або, можливо, отой хлоп’яга на прізвисько Президент. На наше полегшення Брутальник майже одразу й розсміявся, тож ми кинулися геть з кабінету аби подивитися, що ж там його так потішило. Сміх у блоці «Д» здавався майже так само недоречним, як він би сприймався, якщо б пролунав у храмі.

Старигань Гудун-Свистун, що у ті часи мав привілей катати харчовий візок, розвозячи по камерах їдло, як видно, встиг побувати у нашому блоці зі своїм священноколісним возиком вечірніх смаколиків, бо в Брутальника на столі в очікуванні довгої ночі чергування вже громадився солідний провіант: три бутерброди, дві шипучки і декілька «місячних тортиків»[73]. Крім того – ще й порція картопляного салату[74], яку, без сумніву, Гудун-Свистун поцупив з тюремної кухні, доступ до якої, гіпотетично, йому був заборонений. І під усією тією пишнотою у Брутуса лежав розкритим журнал чергувань – і залишалося лише дивуватися, як це він ще не примудрився на нього щось пролити чи розсипати. Хоча, він тільки починав свій нічний перекус, тож, можливо, усе було ще попереду.

– Що? – запитав у нього Дін. – У чому справа?

– Схоже, цього року законодавці штату, зрештою, дослухалися до наших благань і виділили зі свого капшука[75] зайву ко­пійчину, щоб найняти нам додаткового наглядача, – не припиняючи шкіритися відповів нам Брутальник. – Ондечки, глядіть! – тицьнув він пальцем у напрямку коридору.

І тоді ми вперше побачили те мишеня. Я також не зміг втриматися від сміху, а за мить до мене приєднався і Дін. Насправжки ж, залишатися серйозним за всієї комічності картини, що нам відкрилася, було вкрай важко. Кумедний гризун усіма своїми діями вельми нагадував наглядача, який здійснює свій що чверть годинний обхід: крихітний, пухнастий охоронець, що перевіряє, чи не задумав, бува, хтось накивати п’ятами або ж накласти на себе руки. Він підтюпцем робив невеличкий забіг уздовж Зеленої Милі у наш бік, потім зупинявся і поводив писком з боку в бік, немовбито перевіряючи камери, а впевнившись, що там все добре, повторював свій мишачий спурт до зупинки між наступною парою дверей, поступово наближаючись до нас. А той факт, що незважаючи на весь гамір і регіт, який ми здійняли, обидва наші тогочасні мешканці спокійнісінько продовжували хропти на своїх нарах, робило ситуацію, що розгорталася на наших очах, ще більш потішною.

Так поглянути – звичайнісінький собі гризун з бурою шерстю, але його винятковістю було те, наскільки уважно й осмислено він зазирав до камер. До однієї чи двох з них мишеня навіть забігло, моторно пролазячи між нижнім пруттям ґрат. Тоді я одразу собі уявив, наскільки б такій майстерності мала позаздрити більшість з наших минулих і тодішніх в’язнів. Щоправда за власною волею ті кримінальники навіть і не подумали б зайти усередину – вони марили лише про те, як з них вислизнути.

Цікаво, що наш новий напарник не зайшов до жодної зайнятої камери, натомість обравши для візиту лише деякі з тих, що стояли пустими. Коли, зрештою, його «обхід» завершився, мишеня майже впритул наблизилося до місця, звідки ми за ним спостерігали. Я очікував, що побачивши нас він розвернеться і чкурне туди, звідки з’явився, але цього не відбулося. Він узагалі не виявляв перед нами жодного остраху.

– Це абсолютно ненормально, коли миші вкрай нахабніють і настільки наближаються до людей, – дещо нервово озвався Дін. – Може, цей їхній екземпляр якийсь скажений?

– Та Христос з тобою, не мели дурні, – промимрив Брутальник, старанно жуючи бутерброд із солонинкою. – Теж мені знаменитий фахівець по мишам знайшовся! Не інакше, як дератизатор[76] якийсь. То що, дератизаторе, ти бачиш, як у нашого гостя з пельки скрапує піна?

– Та я взагалі не бачу, де там у нього та клята пелька, – буркнув у відповідь Дін, чим викликав у нас новий напад іржання.

Я теж, до речі, не бачив рота того гризунця, але я добре розгледів ті чорняві маленькі намистинки, що правили йому за оченята, і в них я не помітив ані ознак скаженості, ані жодного іншого шаленства. Вони справляли враження зацікавлених і кмітливих. Мені доводилося виконувати страти людей, – людей, які (як то нам стверджує більшість церков) наділені безсмертною душею, – і вони виглядали дурнішими за цього мишенятка.

Тваринка шуснула ще трохи Зеленою Милею і була вже менш ніж у трьох футах[77] від столу чергового. Між іншим, той стіл аж ніяк не являв собою диво-винахід пенітенціарної системи, як хтось, можливо, міг подумати, скоріше, навпаки – звичайнісінький казенний стіл, що нічим не відрізнявся від подібного роду меблів, за якими сидять вчителі середніх шкіл округу. Не підходячи ближче, мишеня зупинилося і неквапно обгорнуло свій хвостик навколо лапок, виконавши це з такою манірністю, неначе ото якась перестаркувата пані, бува, заходжується розправляти свої спідниці.

Раптом мені зовсім розхотілося сміятися, ледь стерпне відчуття холоднечі знерухомило усю мою плоть, прокладаючи собі шлях до кісток. Тут можна було б сказати, що я навіть і не здогадуюся, що саме тоді зі мною відбулося, – та й хто ж був би не проти приховати якусь дещицю оповідки, що, бува, спливши на поверхню, неодмінно виглядатиме або звучатиме маячнею людини, яка трохи несповна розуму, – але звісно ж я знаю, що то було. І якщо вже я зібрався розкрити істину про решту усіх тих подій, припускаю, що мені доведеться-таки розповісти правду і про це. На якусь мить я ніби перенісся у тіло того мишеня, але не охоронцем-наглядачем, а усього лише одним з тих злочинців, що їх так багато вивела до останніх у житті посиденьок Зелена Миля. Злочинцем, якого визнали винним і засудили до страти, але він все одно спроможний сміливо дивитися вгору, на стіл-скелю, аніскільки не переймаючись тим, що той щонайменше на декілька миль вищий (так само великим, без сумніву, видасться для нас одного дня і Трон Господа нашого), а за ним сидять-проживають одягнуті у синє велетні з громоподібними голосами. Велетні, що задля розваги стріляли в його родичів з пневматичних рушниць, порішали їх за допомогою мітовок[78] або ж розставляли на них пастки-мишоловки, які вмить перебивали тваринкам хребти, поки ті оглядисто підкрадалися над словом Переможець[79], аби поласувати сиром, що апетитно пахтів на маленькій мідній пластинці.

Мітовки поблизу стола не було, однак поруч стояло оснащене коліщатками відро для миття підлоги, у віджимній секції якого спочивала швабра. Того дня була моя черга мити у блоці підлогу, тож, незадовго до того, як ми з Діном вмостилися вивчати стенограми, я пройшовся тією шваброю по зеленому лінолеуму, а разом вимив і підлоги в усіх шістьох камерах. Я бачив, як Стентон повільно, щоб не сполохати гризуна, потягнувся до цієї годящої проти мишей зброї, але коли він вже був стиснув пальцями її тонку дерев’яну ручку, я торкнувся його зап’ястку:

– Облиш це.

Дін знизав плечима, проте руку від швабри охоче прибрав. Як мені здалося, він не більше за мене бажав завдати шкоди тій малій животині.

Брутальник відщипнув шматочок від свого бутерброду з солонинкою і звісившись через стіл, простягнув його вперед, обережно тримаючи двома пальцями, наче пінцетом. Мишеня дивилося вгору з не менш жвавим інтересом, так, ніби воно точно знало, що йому пропонують. Ймовірно, саме так і було – я бачив, як у передчутті частування засмикалися його вусики, а писок кумедно заворушився, наче знімаючи пробу з пахощів.

– Ні, Брутальнику, тільки не це! – скрикнув з острахом Дін, а потім кинув погляд на мене. – Поле! Не дозволяй йому цього робити! Якщо він розпочне годувати цього клятого приблуду – це все одно, що одразу при вході розстелити килимок з написом «Ласкаво просимо усіх, в кого є чотири лапи!»…

– Я всього лише хочу поглянути, що цей малий відчайдух робитиме. Сприймай це як жертву в інтересах науки, – парирував Гауелл, але шматок поживку вирішив поки що не відпускати.

Натомість він подивився на мене, оцінюючи мою реакцію, – адже для них, навіть у таких незначних відхиленнях від рутинного плину справ, я залишався начальником, що й мусить приймати остаточні рішення, чого б вони не стосувалися. Я на мить замислився про можливі наслідки, але зрештою, так і не дійшовши остаточного висновку, потиснув плечима, ніби промовляючи: більш як півкопи лиха не буде. Та й, справді-бо, мені теж хотілося дізнатися, як поведеться той гризун.

Ну що ж, частуванням мишеня не погребувало, це так (та й чи зробило б воно інакше, коли Депресія на дворі була у самому розквіті?). Але спосіб, в який воно розправилося із своїм бутербродиком, викликав в усіх нас радісний захват. Хитрун наблизився до кинутого йому смаковидла, неквапно обнюхав його навколо, а потім присів перед ним, як ото робить собака, показуючи якийсь трюк. Швидко схопивши лапками дармове їдло, мишеня вправно відкинуло убік хлібні скоринки, одразу приступивши до м’яса. Воно вчинило це настільки свідомо і зважено, наче людина, яка, замовивши обід у своєму улюбленому ресторані, не гаючись починає розправлятися зі смачним ростбіфом. До того випадку мені ніколи не доводилося бачити, щоб тварина, тим паче, настільки маленька, їла у спосіб, якому не навчиш навіть хатнього цуцика. І весь той час, поки мишеня харчувалося, його оченята жодної миті не припиняли за нами спостерігати.

– Ця миша або достобіса розумна, або ж зголодніла як стонадцять чортів, – до нашої компанії додався новий голос. То був Біттербак. Він прокинувся і тепер, у самих лише обвислих на дупі трусах-боксерках, стояв біля ґрат своєї камери. Між нижніми фалангами вказівного і середнього пальців його правиці стирчала самокрутка, а його розділене на дві масні кіски волосся (колір якого можна було б назвати сіро-сталевим) спадало йому на плечі, що замолоду, ймовірно, були м’язистими, але на той час вже почали хирявіти.

– Нумо, Вождю, а чи є якась індіанська мудрість про мишей? – звернувся до нього Брутальник, не відволікаючись, водночас, і від спостереження за частуванням мишенятка. Усі ми були неабияк вражені тією елегантністю, з якою воно тримало у передніх лапках шматочок яловичого м’ясця, час від часу його обертаючи, або ж мигцем кидаючи на нього вдоволений і схвальний погляд своїх оченят.

– Нєа, – позіхаючи відповів Біттербак. – Знав я колись одного воїна, з наших. Так ось він стверджував, що його рукавички зроблені з мишачих шкурок. Але я на це не повівся! – Вождь заіржав, як ніби все, що ото він нам розповів, було нічим іншим, як звичайнісіньким жартом, і відійшов від ґрат. Невдовзі потому ми почули, як зайшлися скрипом нари, – індіанець вирішив знову прилягти.

Мишеня ж, вочевидь, розцінило те скрипіння за сигнал, що візит таки добіг свого кінця. Воно похапцем прикінчило те, що тримало у лапках. Чмихнуло, понюхавши рештки від частування (в основному – хліб, добряче просочений жовтою гірчицею). А потім ще раз поглянуло на нас, немовби хотіло запам’ятати наші обличчя на той випадок, якщо доведеться знов зустрітися. Потому гризун розвернувся і поспіхом почимчикував у зворотному напрямі, не заглядаючи цього разу до жодної з камер. Така його поквапливість навела мене на думку про Білого Кролика у «Пригодах Аліси у Дивокраї»[80] і я мимоволі розплився в усмішці. Добігши до дверей гамівної кімнати, мишеня навіть і не подумало зупинятися, – воно просто шмигонуло десь попід їхнім сподом і зникло. Внутрішні стіни карцера були оббиті брезентом зверх м’якої і звукопоглинаючої повсті, що ніби натякало – кімнату призначено для людей, мізки в яких, подібно стінам ізолятора, стали дещо тванистими, випускаючи назовні лише слабке відлуння раціональних думок і дій. Коли «гамівник» не використовувався за своїм прямим призначенням, ми тримали в ньому інвентар для прибирання, а також трішки чтива (в основному то були вестерни Кларенса Малфорда[81], але траплялися й такі родзинки, як ото екземпляр вельми наочної та рясно ілюстрованої оповідки про те, як Лупоокий, Довбень і навіть гамбургеровий дойда Нудьгар по черзі шпилять Олівію Маселко[82], який, звісно ж, видавався на руки лише в особливих випадках). Також там можна було знайти й залишки всілякого іншого добра для дозвілля, зокрема кольорові олівчики вощаної пастелі, яким згодом знайде гарне застосування Делакруа. Але тоді Француз ще не був нашою проблемою – бо ж, нагадаю, він прибув до нашого блоку вже після «першого пришестя» мишеня. Звісно ж в ізоляторі зберігалася і гамівна сорочка, яку ніхто не мав бажання носити. То була біла рубатка[83], зшита з подвійного шару парусини і з винесеними на спину усіма тими кнопками, застібками і пряжками. Будь-хто з нас знав, як хутко, на раз-два запакувати в неї тих нещасних, хто почав створювати проблеми. Щоправда, у шал ті загублені душі впадали не часто, а коли вже якесь буйство й траплялося, то… Друзі, на нашому місті ви й самі б не ризикнули очікувати, допоки воно минеться самопливом.

Відкинувшись трохи назад і висунувши зі столу надколінну шухляду, Брутальник достав з неї чималу реєстраційну книгу, по всій ширині шкіряної оправи якої золотим тисненням йшов напис великими літерами: «ВІДВІДУВАЧІ». Як правило, та книга місяцями лишалася у шухляді, бо коли траплялося так, що до ув’яз­неного ті відвідувачі все ж приходили, і вони не підпадали під категорію адвокатів чи священиків, то щасливця відводили до кімнати поблизу їдальні, яку було організовано саме для подібних цілей. Те приміщення ми всі називали не інакше як «Аркадою», але хто і з якої причини вперше вигадав таку дивну назву, мені не відомо.

– І що ж оце ти, чоловіче, в Ім’я Господа нашого, надумав зробити? – нервово запитав Дін Стентон. Зсунувши на кінчик носа свої окуляри він, дивлячись поверх них, з подивом витріщався на те, як Брутус, проігнорувавши його питання, відкрив книгу і урочисто прогорнув сторінки з даними про відвідувачів вже ген мертвих людей за минулі роки.

– Дотримуюся пункту номер 19 Інструкції, – відповів урешті-решт Брутальник, знайшовши поточну для заповнення сторінку. Він взяв олівець, послинив його кінчик (огидна звичка, якої він усе ніяк не міг позбутися[84]) і, схилившись над столом, приготувався писати. Той пункт номер 19 звучав лаконічно: «Кожен відвідувач блоку “Д” в обов’язковому порядку має пред’явити жовту перепустку, видану Адміністрацією в’язниці, і бути занесеним до Книги реєстрації відвідувачів».

– Та він геть здурів! – Дін повернувся до мене, шукаючи підтримки.

– Перепустки він нам не показав, але на перший раз я йому це пробачу, – вів своє Брутальник. Він вдруге, щоб вже напевно, добряче обслинив графітовий кінчик олівця, а потім у стовпчику «ЧАС ПРИ­БУТТЯ У БЛОК» вписав: 21:49.

– Чому ж би й ні? Адже такі великі боси, як ото ми, можуть дозволити собі зробити виключення для мишей, – пожартував я.

– Звичайно ж можуть, – погодився Гауелл. – З причини відсутності в них кишень.

Він обернувся, аби поглянути на настінний годинник, що висів за його спиною, позаду стола. І невдовзі у графі «ЧАС ВИБУТТЯ З БЛОКУ» з’явився запис: 22:01. Значно ширший стовпчик між цими двома, вже заповненими, називався «ПРІЗВИЩЕ ТА ІМ’Я ВІД­ВІДУВАЧА». Після хвилини напружених роздумів (присвяченої, ймовірно, збиранню докупи своїх обмежених знань з орфографії, бо ж як сама та ідея, наскільки мені здалося, виникла у нього в голові раніше) Брутус Гауелл старанно написав: ПАРОПЛАВЧИКВІЛЛІ – прізвисько, під яким більшість людей у ті часи знали Мишеня Міккі. І все завдяки першому звуковому мультику, в якому той чудно закочував очі, вихляв стегнами і, стоячи на містку стернової рубки пароплава, смикав за шворку парового свистка.

– Ось так, – задоволено сказав він, з лясканням затріснувши книгу і повертаючи її назад до шухляди. – Тепер процедуру витримано у повній мірі і безпеці «Холодної Гори» ніщо не загрожує.

Я вже вкотре розсміявся, але Дін, який, пригадується, ніколи не полишав бути серйозним, – навіть якщо жарт був настільки очевидним, як той, – заходився енергійно протирати скельця свої окулярів, несхвально насупивши брови.

– Якщо кому-небудь заманеться зазирнути до книги і цей хтось побачить, що ото ти там зараз написав, ти матимеш неабиякі неприємності, – сердито промимрив він. А потім, трохи повагавшись, додав: – Побачить хтось, кому й не треба давати для цього зайвого приводу. – Дін ще трохи помовчав, ніби зважуючись до більш конкретного натяку, і, підсліпувато озирнувшись навколо, ніби в очікуванні, що у стін повиростали вуха, зрештою додав: – Наприклад, Персі Поцілуй-Мене-у-Дупу-і-Стягай-Штани[85] Ветмор власною персоною.

– Ха! – зневажливо пирхнув Брутальник. – Якщо настане такий день, коли Персі Ветмор вирішить вмостити свою кощаву сраку за цей стіл, то я звільнюся за власним бажанням.

– Ти навіть не встигнеш і подумати про те, щоб виконати свою обіцянку, – пригамував його Дін, – як вони тебе звільнять за використання Книги реєстрації відвідувачів задля жартів… звісно, коли Персі вирішить, що не зайвим буде натякнути про це кому треба. А він таки може це зробити. Та що я тобі кажу, ти й сам це чудово розумієш!

Гауелл сердито зиркнув на нього, але промовчав. Про себе ж я подумав, що Брутус вирішив, коли залишиться пізніше вночі наодинці, все-таки стерти той запис під три чорти. Якщо ж ні, то за нього мусив би зробити це я.

Наступного вечора, одразу після того, як ми доправили спочатку Біттербака, а потім і Президента до блоку «Г» (де після того, як звичайних в’язнів було розведено по їхніх камерах, час від часу «нашим» арештантам надавалася можливість прийняти душ), Брутальник спитав мене, а чи не пошукати нам Пароплавчика Віллі у карцері.

– Давай. Бо ж, думаю, ми все одно матимемо колись це зробити, – погодився я.

Хоча попереднього вечора ми й насміялися вдосталь з того мишенятка, я розумів, що коли ми з Брутальником знайдемо його у гамівній кімнаті (особливо, якщо при цьому з’ясується, що, облаштовуючи собі кубельце, та дрібна паскуда погризла оббиті повстю і брезентом стіни), нам доведеться його вбити. Краще вже вколошкати одного мишачого пластуна, яким би забавним і кмітливим той не був, аніж потім жити у сусідстві з цілою колонією гризунів-прочан. Крім того, і мені анітрохи не соромно про це заявити, жоден з нас тоді не відчував навіть щонайменших докорів сумління стосовно можливого вбивства малого мишеня. Зрештою, вбивство пацюків було саме тим, за що нам платив штат.

Того вечора, однак, ми не знайшли ані самого Пароплавчика Віллі (який пізніше став для нас ніким іншим, як Паном Брязкотуном), ані ймовірно зробленого ним у стінах кубла, ба, навіть, мишачого посліду у тому мотлоху, що його ми повитягали з «гамівника» до коридору у ході тієї пошукової операції. Барахла ж того, до речі, було достобіса й більше – я навіть і не очікував, що його назбиралося аж настільки багато. І все через те, що гамівна кімната вже протягом тривалого часу не знаходила у нас свого прямого застосування. Цю прогалину було швидко надолужено з появою у нас Вільяма Вартона, про якого на той момент ми не мали бодай і здогадки, звичайно ж, будучи ощасливленими долею, але навіть і не підозрюючи про це.

– Куди ж він оце подівся? – Брутальник озвучив питання, що турбувало нас обох. Ми щойно витягнули на прохід останню шабатуру[86] з речами, і Гауелл стояв, витираючи величезною синьою хустиною піт на своїй шиї. – Ані нірки, ані шпаринки… Нічогісінько. Є, щоправда, оцей зливник… – він невпевнено указав на каналізаційний отвір у підлозі посеред ізолятора. Причину його нерішучості зрозуміти було легко – попід решіткою, дірки в якій цілком дозволяли пролізти в них малому мишеняті, знаходилася додаткова металева сітка з настільки щільно розміщеними дротинами, що крізь її вічка не пролізла б навіть і муха. – Як би воно змогло крізь оте пролізти? Та хоч в один, хоч в інший бік?

– Навіть і не здогадуюся, – щиро зізнався я.

– Але ж він таки пробрався у цю кімнату, чи не так? Тобто я маю на увазі – кожен з нас трьох на власні очі бачив цього гризуна!

– Вірно! Пропхався десь під самісінькими дверима. Звичайно, йому там мало бути трохи затісно, але він таки проліз.

– Царю Небесний, – зачудовано промовив Брутус (і така набожність звучала дивно з вуст настільки здоровенного чоловіка), – нам неабияк пощастило, що наші тюряжники не вміють ставати настільки ж маленькими, правда?

– Ще б пак! – погодився я, в останнє пробігаючи очима по спученій набивкою брезентовій поверхні стін, сподіваючись знайти на ній непомічену раніше дірку мишачого лазу або хоча б якусь щілину, будь-що. Але там не було нічого. – Нумо закруглятися. Позакидаємо весь цей непотріб назад і гайда звідси.

Пароплавчик Віллі об’явився знову лише за три ночі потому, коли обов’язки чергового по блоку виконував Гаррі Тервілліґер. Так сталося, що у парі з ним чергував і Персі. Жодної секунди не зволікаючи, Ветмор озброївся мачулистою шваброю, що нею ледь не скористався раніше Дін, і погнався по Зеленій Милі за тим мишеням. Утім, дрібний гризун виявився спритнішим. Він, завиграшки ухилившись від декількох недолугих спроб Персі його замокрушити, добігши до ізолятора, одразу ковзнув у рятівну щілину у споді дверей, ставши, таким чином, беззаперечним переможцем у тому забігу. Ні на мить не перестаючи клясти на всі заставки весь мишачий рід, Персі відімкнув двері «гамівника» і, як ото кілька днів перед тим вчинили ми Гауеллом, самотужки повитягав звідти геть усе те лайно, що там зберігалося, безладно поскидавши його у проході. За словами Гаррі, несамовите Ветморове заповзяття виглядало сміховинним, але й водночас і моторошним. Персі клявся і божився, що неодмінно добереться до тієї бісової миші, а зробивши це негайно відірве її маленьку, злоїбучу довбешку. Мабуть, немає потреби розповідати, що ті розшуки також закінчилися нічим й усі погрози Персі виявилися марними, – мишеня наче випарувалося. Десь через півгодини він зрештою здався і геть спітнілий, з розпатланим волоссям і форменою сорочкою, що, вилізши на спині з-під ременя штанів, теліпалася позаду наче той хвіст, повернувся на пост чергового. Граційно відкинувши нависле на очі волосся, ніби зовсім не він ото щойно облажався, Персі поділився з Гаррі (який більшу частину того гармидеру просидів за столом, незворушно почитуючи книгу) ідеєю, що він надумав засунути у зазор між нижньою частиною дверей і поріжком шматок звукоізоляційної гуми, раз і назавжди вирішивши в такий спосіб проблему зі шкідниками.

– Роби як вважаєш за найкраще, Персі, – промовив Гаррі, перегортаючи чергову сторінку вестерну. Він вже тоді подумав, що той довбак не скумекає перекрити заразом і щілину у споді тих дверей, і він таки мав рацію.

Розділ 8

Наприкінці тієї зими, що настала потому, як упродовж декількох місяців у той або інший спосіб обірвалися майже всі нитки описуваних подій, до мого кабінету зайшов Брутальник. То був якийсь з пізніх вечорів у часи, коли на весь блок «Д» нас лишилося тільки двоє – камери блоку стояли пустими (що вряди-годи таки траплялося), тож решту охоронців було перерозподілено між іншими блоками в’язниці. Персі ж, як і планував, перебрався до «Шипшинного Кряжа».

– Пішли-но зі мною, – промовив з порогу Брутус. Його голос при цьому прозвучав настільки дивно, ба навіть замогильно, що змусив мене занепокоєно придивитися до свого напарника. Я ж, власне, тоді щойно лише зайшов з вулиці і Брутальник заскочив мене саме за обтрушуванням намоклих плечей пальта, перш ніж повісити його на вішак (та ніч, пригадую, видалася доволі холодною і сльотавою).

– Щось сталося? – спитав я, занепокоєно застигши на півдорозі до гардероба.

– Та ні, – заспокоїв мене Гауелл. – Але я, нарешті, викрив схованку Пана Брязкотуна. Себто, у ті часи, коли він тільки-но у нас об’явився, ще до того, як Делакруа взяв його під своє піклування. То ж як, хочеш подивитися?

Звісно ж, я хотів, ще б пак. Я рушив за ним слідом – Зеленою Милею до гамівної кімнати. Весь непотріб, що ми, як завжди, в ній зберігали, наразі був складений у коридорі – схоже, Брутальник вирішив скористатися перевагами тимчасового затишшя у постачанні до нас Іскрунцевих клієнтів і заходився наводити у блоці сякий-такий лад. Двері до кімнати були прочинені навстіж, і я побачив, що в одному з кутків «гамівника» стоїть те саме відро на коліщатках з зануреною в нього шваброю. На підлозі того ж відтінку попсутих лаймів, що й Зелена Миля, вже підсихали видовжені калюжки води, які зосталися після нещодавнього миття. А посеред карцера височіла драбина, що зазвичай зберігалася на складі, – приміщенні, якому доводилося також виступати й кінцевою зупинкою для в’язнів, засуджених штатом до смертної кари. Ближче до вершини драбини, з одного її боку випиналася поличка, типу тієї, на якій робітник міг розкласти набір своїх інструментів, а маляр – примостити відро з фарбою. Брутальник же залишив був на ній ліхтарик, який тепер протягував мені.

– Вилазь на драбину. Ти нижчий за мене, тож доведеться забратися майже на самісіньку її верхівку. Але не хвилюйся – я триматиму тебе за ноги.

– Я там надміру чутливий до лоскоту, – спробував пожартувати я, починаючи невпевнено видиратися нагору. – Особливо в районі колін!

– Я зважатиму на це, не зупиняйся.

– Це добре, – пробурмотів я, – оскільки розтрощене стегно, як на мене, є занадто високою ціною за відкриття того місця, де ховалося одне-єдине мишеня.

– Про що ти там ото патякаєш?

– Та не зважай. – На той час моя голова вже опинилася майже поруч з захищеним металевою сіткою плафоном у центрі стелі, і я відчував, як під моєю вагою драбина стала злегка погойдуватися. Ззовні доносилися скиглення й ревіння зимового вітру. – Просто тримай мене міцніше.

– Не хвилюйся, як будеш падати – я тебе упіймаю! – спробував додати мені рішучості Брутальник, одначе все ж стиснув мої литки міцніше. Я піднявся ще на одну сходинку. Тепер маківка моєї голови була лише в якомусь футі[87] чи навіть менше від стелі і я міг бачити, як у тих місцях, де кроквяні ригелі[88] збиралися докупи, декілька заповзятих павуків повипрядали своє хитросплетене павутиння. Але посвітивши навколо ліхтариком я так і не побачив нічого такого, що б виправдовувало ризики тієї висотної авантюри.

– Ні, Поле! – крикнув мені знизу Гауелл. – Ти видивляєшся занадто далеко. Поглянь ліворуч від себе. Там, де сходяться оті дві ригельні балки. Ти побачив їх? Одна ще трохи наче вицвіла.

– Так, я їх бачу!

– Спрямуй світло на місце, де вони з’єднуються!

Я зробив так, як підказав мені напарник, і майже одразу угледів те, що він хотів мені показати. Дві балки з’єднувалися одна з одною за допомогою нагелів[89], яких мало бути рівно півдюжини, але один з них колись випав, залишивши по собі западину, що чорніла на поверхні деревини смолистим круглим отвором величиною з четвертак[90]. Якийсь час я уважно роздивлявся ту діру і, зрештою, нерішуче озирнувся вниз на Брутальника:

– Я, звичайно ж, у курсі, що те мишеня було малим, але ж не настільки? Тож вибачай, чоловіче, але я гадаю, що ти помиляєшся.

– Що б ти собі не думав, саме через той отвір він і тікав, – не здавався Брутус. – У цьому я абсолютно впевнений.

– Не знаю, що тебе так переконало…

– А спробуй-но присунутися до тієї балки поближче… Та не трусися ти так! Я ж обіцяв тебе страхувати!.. І принюхайся.

Вже вкотре довірившись своєму напарникові, я з острахом почав поволі переміщувати тіло ліворуч. Трохи впевненіше я себе відчув лише тоді, як лівицею намацав один з тих ригелів й обперся об нього. Раптом дах будівлі струсонув новий потужний шквал вітру і з отвору прямісінько мені в обличчя дмухнуло струменем холодного повітря. Я відчув ні з чим не зрівняний подих зимової ночі на крайньому Півдні… а також щось окрім того… дещо, до болі знайоме.

Аромат перцевої м’яти – ось що то було!

«Пильнуйте лише, щоб з Паном Брязкотуном нічого не трапилося», – я ніби знову почув голос Делакруа, який, як і колись, тремтів від усвідомлення того, що на нього очікує у найближчі півгодини. Разом з тим я пригадав і пульсуюче тепло Пана Брязкотуна, якого Француз простягнув тоді до моїх рук: звичайного собі мишеня, кмітливішого за більшість представників свого виду, без сумніву, але тим не менш і хоч там як – усього лише гризуна. «Не дозволяйте тому шевлюзі скривдити мого друга», – попросив наостанок Едуар. І я дав йому слово – так само, як і завжди до того обіцяв усім їм у подібні моменти, коли прогулянка Зеленою Милею переставала бути міфом, гіпотетичною можливістю чи ще якоюсь там перспективою, а натомість вмить перетворювалася на швидкий фатальний кінець. «Відправите цього листа моєму братові, якого я двадцять років і в очі не бачив?». «Так, обіцяю»… «А прочитаєте п’ятнадцять разів “Богородице Діво” за спасіння моєї душі?». «Даю тобі слово»… «Чи не організуєте ви мені дозвіл померти під своїм духовним ім’ям? І простежте, будь ласка, щоб його не забули вибити на моїй надгробній плиті». «Зроблю все, що в моїх силах»… Лише завдяки подібним обіцянкам тих нещасних можна було змусити йти Зеленою Милею з власної волі і поводитися на ній більш-менш спокійно. І тільки в такий спосіб наприкінці Милі можна було очікувати, що вони зберігали при собі хоча б рештки здорового глузду, вмощуючись на нашому Троні-Електроні. Певна річ, далеко не всі з тих обіцянок я виконував згодом, а про деякі з них я взагалі забував одразу по страті. Але слóва, даного свого часу Делакруа, я дотримав. Що ж стосується Француза, то його страта стала пекельним випробуванням для всіх нас: «той шевлюга», через ненависть якого до мишеня так непокоївся кажун, незабаром скривдив його самого, та ще й неабияк. Звичайно ж, мені відомо, за які такі вчинки американського нащадка галлів було засуджено до смертної кари… Ось тільки, припускаю, що жоден з нелюдів навіть подібного кодла не заслуговує вмерти так, як це вийшло з Едуаром Делакруа, коли він опинився у безжальних обіймах Старого Іскрунця.

Пахощі перцевої м’яти…

Але й не тільки м’яти. Було щось й інше – дещо усередині того сховку.

Не перестаючи триматися лівою рукою за ригель, вже навіть і на дещицю не переймаючись ненавмисним лоскотанням моїх чутливих до дотиків колін через Брутальникові руки, своєю правицею я витягнув з нагрудної кишені ручку. Так само, однією рукою згвинтив з неї ковпачок і, просунувши нехитре знаряддя пером уперед до нори, виколупнув з неї щось назовні. Тим «щось» виявилася крихітна дерев’яна скалка, помальована у яскраво-жовтий колір. І вже вкотре того дня мені учувся голос Делакруа, настільки виразний, нібито привид старого кажуна весь час підстерігав нас у тій кімнаті – тому самому «гамівнику», в якому Вільям Вартон провів силу-силенну часу від свого перебування у блоці «Д».

«Агов, хлопці! – цього разу то був сповнений веселощів і щирого зачудування голос людини, яка, хоч би й на певний час, але забула, де вона знаходиться і що на неї очікує у майбутньому. – Йдіть-но мерщій сюди і погляньте, що вміє витворяти Пан Брязкотун!»

– Боже правий! – прошепотів я, почуваючись так, ніби усе повітря в моїх легенях заразом перетворилося на вітер, що продовжував стогнати надворі.

– Ти що, знайшов ще одну з тих скіпочок? – увірвався до моїх спогадів голос Брутальника. – Бо я перед цим витягнув звідти три або ж, навіть, чотири штуки.

Спустившись з драбини я посвітив ліхтариком на чималу долоню Гауелла, яку той, розкривши, простягнув у мій бік. На ній, безладно розкидані, лежали декілька дерев’яних скалочок, що могли б бути цяцьками ельфів, якби останні, звісно, існували. Дві з них були жовті, як і щойно знайдена мною. Одна мала зелений колір, а ще одна, остання – червоний. Усі ті трісочки не були пофарбовані у звичайному розумінні цього слова, натомість їх було дбайливо розмальовано вощаними олівцями «Крайола»[91].

– Боже-світе! – прошепотів я, коли здатність говорити, хоч і поволі, але стала повертатися до мене. Мій голос тремтів. – Світе ж мій, Христе Боже! Це ж друзочки від тієї котушки, хіба ні? Але чому? Що змусило його перетягнути їх аж туди, нагору?

– У дитинстві я навіть і зблизька не виділявся зростом серед однолітків, не те що зараз, – незрозуміло до чого відповів раптом Брутус. – Більшість з того, що ти зараз перед собою бачиш, з’явилося ген аж між моїм п’ятнадцяти і сімнадцятиліттям. А до того я був малою нікчемою. І коли я вперше пішов до школи, мені здавалося, що я настільки манюній, як ото… та грець із ним, чом би й ні, – ти маєш мене зрозуміти – крихітним, як і теє мишеня. Я був наляканий до всирачки. То знаєш, що я тоді зробив?

Я заперечно похитав головою. На стіни блоку налетів шквал вітру, ніби тому відповідь на питання була відомою. Павутиння, що звисало у кутах між ригелями і кроквами, затремтіло у численних протягах, ставши схожим на мереживо, зогниле від часу. Ніколи до того мені не доводилося бувати у місці, яке б настільки очевидно сприймалося заселеним привидами з минулого. І саме тоді, коли ми отак стояли й роздивлялися жалюгідні рештки від котушки, яка свого часу була джерелом стількох хвилювань, мій розум раптом усвідомив те, про що серце підказувало вже давно – з тих самих пір, як Зеленою Милею пройшов Джон Коффі: тут працювати я вже більше не зможу. Депресія чи ще якась напасть, але я був просто не в змозі подивитися бодай ще раз на когось з наступних людей, які проходитимуть через мій кабінет на шляху до своїх смертей. Мені здалося (і, гадаю, так воно і було б), що одна-єдина страта переллє чашу мого терпіння через вінця.

– Я випросив у своєї матері один з її носовичків, – розкрив свій секрет Брутальник. – І кожного разу, коли мені на очі наверталися сльози і я почувався надміру малим, я нишком витягав ту хустинку з кишені, вдихав запах маминих парфумів, і мені наче трохи легшало на душі.

– То ти вважаєш, що теє мишеня потроху згризало ту барвисту котушку, тільки щоб згадати Делакруа? Ти справді у це віриш?! То ж усього лише гризун…

Брутальник підвів очі до стелі. На якусь мить мені навіть здалося, що я побачив в них сльози, але, може бути й так, що стосовно цього я помилився.

– Я нічого не стверджую напевне, Поле. Але я знайшов їх там, нагорі, вловивши перед тим і отой легкий запах м’яти, що його, знаю, ти теж пригадав… Адже ж ти також відчув його – і не кажи мені, що я все вигадую! Я більше не можу і не хочу цього робити. Тепер ні. Мені здається, що якщо я хоча б раз побачу ще одну людину на тому стільці, це майже напевне мене вб’є. У понеділок подам рапорт про переведення до Виправної колонії для підлітків. Добре буде, якщо його задовольнять до наступної страти. В іншому ж випадку просто звільнюся, повернуся на ферму і спробую себе у землеробстві.

– Хіба там щось виросте, окрім каміння?

– Це не має значення.

– Та я знаю, що не має, – примирливо сказав я. – І до того ж, гадаю, що вчиню так само, як ти…

Брутус уважно поглянув на мене, переконуючись, чи, бува, не кепкую я з нього, і кивнув головою, так, наче справу було вирішено. Новий шквал вітру, цього разу більш потужний за попередні, налетів на блок – дерев’яна конструкція даху загрозливо заскрипіла, але вже за декілька секунд навколо знов панувала тиша. Гауелл і я з тривогою озирнулися серед звукопоглинаючих стін ізолятора. На якусь мить мені навіть здалося, ніби я чую голос Вільяма Вартона. Однак не Малюка Біллі, ні, а Скаженого Білла, яким він став для нас з першого ж дня свого перебування у блоці. Той псих майже весь час верещав і реготав, а у перервах того буйства запевняв нас, що ми й самі не відаємо, наскільки радими будемо звільнитися від його присутності, а разом з тим гарантував, що забути його нам не вдасться ніколи. Що ж, як показав час, в усіх тих пророцтвах він виявився правим.

А що ж стосується того, про що ми з Брутальником домовилися тієї ночі у гамівній кімнаті, то так все й відбулося – позаяк та домовленість, фактично, й була нічим іншим, як урочистою клятвою над тими крихітними шматочками забарвленої олівцями деревини. Жоден з нас більше не брав участі у стратах. Тож Джон Коффі був останнім.

Частина друга. Мишеня на Зеленій Милі

Розділ 1

Притулок для людей похилого віку, де ото я зараз дошкрябую риски у своїй останній череді «є» і розтицькую крапки у своїй же заключній мішанині з «і» та «ї», носить назву «Болотяні сосни Джорджії»[92]. Цей заклад розташований майже в шістдесяти милях[93] від Атланти[94] і щонайменше у двох сотнях світлових років від життя, яким живе більшість людей – живих душ, вік яких ще не перекотився за, скажімо, вісімдесят. Будь-кому, хто наразі читає ці рядки, раджу стерегтися, щоб не втрапити до подібного місця у майбутньому. Я зовсім не хочу сказати, що цей притулок такий вже й безжальний до старих шкап на кшталт мене. Переважно – ні. Тут є кабельне ТБ і годящі харчі (хоча лише нікчемна дещиця серед нас все ще по-справжньому може прожовувати ті страви). Але разом з тим, у якомусь сенсі це та ж сама морилка для комах, якою колись був у «Холодній Горі» і блок «Д».

Тут навіть є хлопчина, який чимось нагадує мені Персі Ветмора, який був отримав свою посаду на Зеленій Милі лише завдяки родинному зв’язку з дружиною губернатора штату. Що ж стосується тутешнього «Персі» – я був би здивований дізнатися, що той доводиться родичем хоча б якомусь з цабе, хоча поводиться він саме так. Звати його Бред Долан. Він постійно причісує і поправляє своє волосся, як це робив і Персі. Так само, як і Персі, він завжди тягає з собою щось почитати: але якщо Ветмор надавав перевагу таким журналам як «Караван» чи «Чоловіча пригода», то Бред вподобав для себе більш скромний формат – невеличкі брошурки на кшталт «Сороміцьких жартів», «Схиблених дотепів» і їм подібних, які знайшли місце у задній кишені його штанів. Через це він полюбляє морочити людям голови тупими питаннями про те, навіщо француз перейшов вулицю, скільки поляків знадобиться, аби вкрутити лампочку, або ж скільки людей несуть труну у поховальному почті в Гарлемі[95],[96]. Подібно до Персі, Бред також належить до тих жалюгідних йолопів, які істинно вірять у те, що чим тупішим й огидливішим є жарт, тим він смішніший.

Далебі, нещодавно я таки почув від нього те, що привернуло мою увагу як щось дійсно розумне, але загалом це не змінило моєї думки про цього баляндрасника. Адже, як каже нам відомий афоризм: навіть якщо годинник зламано, він двічі на добу показує точний час. «Знаєш, Полі, тобі неабияк пощастило, що тебе оминула хвороба Альцгаймера[97]!» – ось що мені сказав той дотепник. Я ненавиджу, коли він називає мені Полі, але він все одно продовжує це робити. Після численних безрезультатних спроб виправити його я, зрештою, здався і вирішив просто не звертати на цю нахабність уваги. Для цього випадку є декілька афоризмів, які, можливо, й не дотягують до того, щоб назвати їх широковідомими, але щодо Бреда Долана вони цілком відповідають ситуації. Ось, наприклад: «Як дуба поллєш, але не нахилиш, так і дурневі скажеш, але не перевчиш». Або ще: «Дурня навчати, що мертвого лікувати». Бо ж як за своєю тупістю і воістину ослячою впертістю Бред ані на йоту не поступався Персі Ветморові.

Коли Долан поділився своєю радістю за мою непоступливість Альцгаймерові, він саме драїв підлогу солярію[98], де я проглядав списані раніше сторінки. З останніх накопичився вже величенький стос, і мені інколи здається – все йде до того, що перш ніж я закінчу, той перетвориться на справжнісіньку вежу.

– Та Альцгаймерова хирячка, ти ж знаєш – що воно насправді таке?

– Ні, – відповів я. – Але щось мені підказує, що ти, Бреде, у цьому мене зараз просвітиш.

– Це СНІД для стариганів, – охоче пояснив той і розреготався: – гик-гик-гик-ги!, – як це він завжди ото робить над своїми дурнуватими жартами.

Я ж на це навіть і не всміхнувся – те, що він вважав неабияким дотепом, торкнувшись в мені якогось нерву, винесло на поверхню спогадів зовсім інші почуття. Альцгаймер мене таки оминув, хоча тут, у чарівній місцині «Болотяних сосен» його вдосталь. Мені ж бо особисто докучають хіба що звичайнісінькі, як для такого перестаркуватого діда, яким я, по суті, і є, проблеми з пам’яттю. Ці мої квестії, здається, мають більше спільного з коли, аніж із що. Продивляючись те, що я вже наразі написав, мені спало на думку, наскільки ж добре я пам’ятаю все те, що відбулося ген у далекому 1932-му. Але порядок тих подій, на превеликий жаль, іноді плутається в моїй голові. Проте, якщо я не поспішатиму і не втрачатиму пильність, сподіваюся, мені таки вдасться їх впорядкувати належним чином. Хоча б у загальних рисах.

Джон Коффі з’явився на Зеленій Милі блоку «Д» у жовтні вищезгаданого року – засуджений за вбивство дев’ятирічних двійняток з сім’ї Деттеріків. Таким є мій головний орієнтир у тих сумних спогадах, і якби мені лишень вдалося не втрачати його з поля зору, гадаю, що й з рештою я впорався б якнайліпше. Отже, Вільям «Скажений Білл» Вартон осів у блоці майже одразу після появи Коффі, а Едуар Делакруа – навпаки, дещо раніше. Так само раніше дало про себе знати й мишеня, що його Брутус Гауелл (для друзів – просто Брутальник) заради жарту спробував був наректи Пароплавчиком Віллі, але з прибуттям Делакруа-Дела за ним остаточно закріпилося ім’я Пан Брязкотун.

Та хай там як звали теє мишеня, у будь-якому випадку він з’явився раніше за більшість наших тюряжників, і точно вже перед тим, як до нас помістили Дела: бо ж, коли ми вперше його побачили, надворі ще стояло літо, а на Зеленій Милі у нас було двоє смертників: Арлен Біттербак (він же Вождь) і Артур Фландерз (на прізвисько Президент або, скорочено, Презик).

Оте мишеня… оте чортове ж, курва мама, мишеня. Делакруа знаходив у ньому єдину свою втіху, а ось для Персі Ветмора той гризун був наче кісткою в горлі – він зненавидів Пана Брязкотуна від самого початку.

Розділ 2

Після того, як Персі вперше програв мишеняті у квача на Зеленій Милі, гризун з’явився на очі тільки десь доби через три або щось біля того. Дін Стентон і Білл Додж саме обговорювали політику, – що у ті часи означало розводити теревені про Рузвельта з Гувером (того, який Герберт, а не Дж. Едгар, звичайно ж)[99]. Із заразною періодичністю вони перемежовували свої репліки спокусливим хрускотом крекерами «Шик»[100], коробку яких Дін придбав близько години тому у стариганя Свистуна. Персі ж стирчав у прочинених навстіж дверях до кабінету, дослухаючись до їхньої дискусії і принагідно практикуючись у швидкості витягування свого улюбленого кийка. Він виймав його з тієї своєї безглуздої, роздобутої хтозна де саморобної кобури, потім робив ним декілька обертальних рухів (або, принаймні, намагався їх повторити, бо в більшості випадків кийок вже після першого ж оберту випадав з руки, і не хряпався на підлогу лише завдяки сиром’ятному зашморгу, що надійно утримував ту нехитру зброю на Ветморовому зап’яст­ку), повертав назад у чохол і вперто розпочинав наступну спробу. І хоча тієї ночі мене у блоці не було (за графіком я мав вихідний), усі деталі того чергування вже наступного вечора лежали на моєму столі у звіті, що його підготував для мене Дін.

Знову, наче й нізвідки, з’явившись на Зеленій Милі, мишеня поводилося на ній точнісінько так само, як і у той прем’єрний раз своєї появи: гризун, рухаючись підтюпцем вздовж проходу, швидко долав відстань між пустими камерами, зупиняючись чітко навпроти їхніх дверей, і, ніби виконуючи черговий обхід з інспекцією, водив туди-сюди своїм писком. Після дотримання такої ось процедури роздивляння, животинка, не виявляючи навіть щонайменших ознак тривоги чи нетерпіння знов підхоплювалася і продовжувала своє пересування коридором, поводячись так, ніби заздалегідь знала все, що могла зустріти на шляху свого обходу, яким би тривалим той не виявився.

Серед двох наших смертників того разу не спав Президент – він розважав себе тим, що безцільно стояв за ґратами дверей своєї камери, спостерігаючи за буденністю Зеленої Милі. Будучи ще тим дженджиком, він примудрявся виглядати вишукано навіть у синій робі арештанта. Вже з того, як він виглядав, ми знали – якщо цьому хлопцю й уготовано долею вмостити свою вишукано вдягнену дупу у якесь з крісел, то, вочевидь, ним стане не наш Старий Іскрунець. І, як невдовзі з’ясувалося, ми таки мали рацію: і тижня не минуло після другої гонитви Персі за мишеням, як Презикові пом’якшили смертний вирок на довічне ув’язнення і він залишив блок «Д», приєднавшись до звичайних арештантів «Холодної Гори».

– А бодай вас підняло і гепнуло! – загорлав він. – Виявляється, у вас тут ще й миші водяться! Агов, хлопці, як ви гадаєте – у якому це закладі ви працюєте?

Роблячи те зауваження він щось типу посміхався, але Дін у рапорті зауважив, що в голосі Президента бриніли нотки обурення: ніби усвідомлення можливості смертного вироку навіть й на дещицю не позбавило його замашок справжнього ківаніанця[101]. Артур Фландерз свого часу був головою регіонального відділення компанії під назвою «Середньо-Південні[102] Рієлторські Партнери» і вважав себе неабияким розумником, аби дешево відбутися потому, як з прицілом на отримання подвійної виплати за полісом страхування на випадок смерті виштовхнув з вікна третього поверху свого підстаркуватого батька. Хоча у цьому, як засвідчило його переведення до «Холодної Гори», він і помилився, але цілком можливо, що сам він свою справу остаточно програною не вважав.

– Стули пельку, одороблох! – гаркнув Персі, зробивши це, на диво, без особливого завзяття, наче на автоматі. Уся увага Ветмора була прикутою до мишеня. За хвилину до того він повернув свого дрючка до чохла і, збираючись натомість розважити себе чтивом, взявся був за один із журналів. Однак тепер, жбурнувши його на стіл чергового, Персі знов озброївся кийком і стояв, неуважно постукуючи ним по кісточках лівиці.

– Ти бач, яка падлюка, – обурився таким нахабством гризуна Білл Додж. – Дивно, але я ніколи раніше не помічав, щоб тут водилися миші.

– Пхе, то ти ще не бачив, наскільки це мишеня кмітливе, – похвалився Дін. – Крім того, воно взагалі не боїться людей.

– І звідки б це було тобі відомо?

– Та воно вже приходило сюди декілька змін тому. Потім його також і Персі застукав. А Брутальник, до твого відома, навіть й ім’я йому дав – Пароплавчик Віллі.

Почувши це, Ветмор презирливо усміхнувся, але про себе все ж вирішив, що за краще буде промовчати. Разом з тим, кийок вистукував його лівою долонею все швидше й швидше.

– Уяви собі, – продовжував похвалятися Дін, – минулого разу воно пробігло вздовж всього проходу ажень до цього ось столу. І я не здивуюся, якщо й цього разу воно вчинить так само.

Стентонові очікування мишеня виправдало на всі сто. Спочатку, біжучи коридором, воно по широкій дузі оминуло камеру Презика – як ніби йому не сподобався запах, що йшов від нашого батьковбивці. Потім гризун зазирнув до двох вільних камер, а в одній з них навіть видерся на голі, без матрацу нари, щось там собі винюхуючи. Але хай там що, мишеня неодмінно верталося на Зелену Милю, поволі просуваючись у напрямку столу. Весь той час Персі так і простовбичив, без перестану барабанячи й барабанячи кийком по руці, ані пари з вуст (що вже було на нього несхоже) і з чи не єдиним, напевно, бажанням – змусити теє кляте мишеня пошкодувати про своє повернення. Він прагнув дати йому добрячої науки.

– А таки добре, хлопці, що вам не треба саджати його на Іскрунця, – порушив тишу Білл, який, всупереч своєму попередньому обуренню, спостерігав за розгортанням подій все із зростаючою зацікавленістю. – Бо ви б вкінець одуріли, мудруючи над фіксацією його лапок у затискачах і надяганням шолома.

Персі й тут промовчав, однак дуже повільно перехопив кийок, затиснувши його між пальцями, у той спосіб, як людина зазвичай тримає велику сигару.

Мишеня, як і першого разу, зупинилося не більш як у трьох футах від столу, в очікуванні поглядаючи вгору на Діна, точнісінько як арештант з-за невидимих оку ґрат. На якусь мить, щоправда, воно кинуло оком й на Білла, але, ніби не знайшовши у ньому нічого вартого уваги, зрештою знову переключилося на Стентона. Персі Ветмора мишеня наче й узагалі не помічало.

– Мушу визнати, що він таки збіса сміливий, цей дрібний вишкребок, – зачудовано пробурмотів Білл. А потім, трохи підвищивши голос, звернувся до гризуна: – Агов! Агооов! Пароплавчику Віллі!

Тваринка, нашорошивши свої вушка, трохи здригнулася, але не втекла, ба навіть не виказала щодо цього жодного наміру.

– А тепер дивися, – у передчутті, що мишеня може повторити номер з віртуозного поїдання кинутого йому Брутальником бутербродика з солониною, голос Діна тремтів, – я не впевнений, чи зробить воно це знову, але…

З цими словами він відламав шматочок від кружальця крекеру «Шик» і кинув його точно перед гризуном. Секунду чи дві кмітливі чорні оченята дивилися на харч жовтогарячого кольору, неначе оцінюючи усі можливі ризики. Ниткоподібні вусики нервово посмикувалися у зосередженому принюхуванні. Урешті-решт зважившись, мишеня наблизилося до крекеру, схопило його передніми лапками, присіло на задні й почало вечеряти.

– А щоб мені всратися, як маленький був! – вигукнув у захваті Білл. – Воно уминає так елегантськи, наче священик під час парафіяльної вечері у суботу ввечері!

– А як на мене, то воно більш скидається на чорнопикого, що ото обгризає скибку кавуна, – поділився своїм враженням Персі, але жоден з інших двох охоронців не звернули на нього й щонайменшої уваги. Та й Вождь з Презиком, якщо вже на те пішло, також пустили той дотеп повз вуха. Мишеня прикінчило крекер, але продовжувало сидіти, на позір – наче балансуючи на згорнутому кільцем хвостику, поглядаючи з долівки вгору, на гігантів у темно-синьому.

– Дозволь-но й мені спробувати! – Білл відломив ще один шматок крекеру і, перехилившись через стіл, прицільно кинув його звіркові. Той принюхався, але чіпати гостинця не став.

– Овва! – голос Білла звучав засмучено. – Видко, воно вже наїлося.

– Нєа, – вирішив трохи покепкувати з товариша Дін. – Просто він знає, що ти тут людина тимчасова, ото й усе.

– Це ти мене називаєш тимчасовим? Дурний тебе піп хрестив! Я ж працюю тут майже так само довго, як і Гаррі Тервілліґер! А може навіть і ще довше!

– Та заспокойся ти, ветеране! Охолонь! – примирливо всміхнувся Стентон. – Зараз я тобі все доведу. Ось дивися!

Майстерно підбивши пальцем залишок крекеру, Дін скинув його зі стільниці. Пролетівши по параболі, наче маленька бомбочка, той приземлився перед тваринкою. І дійсно, ігноруючи попередню подачку від Білла Доджа, мишеня вправно підхопило шматочок, який прилетів від Діна, і заходилося було його їсти. Але перш ніж воно встигло зняти першу чи другу пробу, Персі, наче той метальник списа, запустив у нього свого дрючка.

Хоча мишеня й було дрібною мішенню, треба віддати належне і його супротивнику – кидок Персі був збіса влучним і неминуче розтрощив би нашому Віллі голову, якби не фантастично швидкі рефлекси останнього. Тваринка зіщулилася – ген точнісінько так само, як це за подібних обставин зробила б і людина, – впустивши при цьому крекер зі своїх лапок. А важкий гікорієвий кийок, пролетівши настільки близько від голови і хребта гризуна, що навіть розкуйовдив йому хутрячко на зашийку (так, принаймні, стверджував пізніше Дін, і я не став надміру загострювати на цих деталях увагу, хоча навіть зараз не впевнений, чи сповна цьому вірю), вгатив по зеленому лінолеуму і відскочив у бік ґрат вільної камери. Мишеня не стало затримуватися, щоб з’ясувати, чи не випустили, бува, той снаряд помилково; немов згадавши про невідкладні справи деінде, воно похапцем розвернулося і щодуху помчало коридором до рятівних дверей карцера.

Від розчарування Персі аж загарчав – він же бо знав, наскільки щойно був близьким до успіху, – і знов погнався за гризуном. Скоріше інстинктивно, аніж свідомо, Білл Додж намагався був перехопити його за руку, але Персі спритно вирвався. Тим не менш, за словами Діна, саме та невдала спроба, ймовірно, і врятувала життя Пароплавчикові Віллі, адже смертельна небезпека в особі Ветмора була надзвичайно близькою. Скидалося на те, що Персі не просто хотів вбити мишеня, він норовив розчавити його всією своєю вагою, і тому, наче той олень, мчав широкими стрибками, які за інших обставин здалися б оточуючим вельми комічними, гучно тупотячи підошвами своїх важких чорних черевиків. Від двох його останніх стрибків тваринка насилу встигла ухилитися, в обох випадках роблячи зиґзаґоподібні фінти, різко змінюючи напрямок свого бігу. І зрештою, у відчайдушному ривку все ж таки зникла під дверима гамівної кімнати, махнувши на прощання своїм довгим рожевим хвостиком, – мовляв, бувай, незнайомцю!

– Холєра! – прокричав Персі, щосили ляснувши по дверям долонею. Без зайвих роздумів він заходився перебирати свої ключі, маючи намір потрапити до гамівника і продовжити полювання.

Услід за Персі коридором рушив і Дін, але на відміну від Ветмора, Стентон примушував себе крокувати повільно, аби опанувати свої емоції. Згодом він якось зізнався мені, що певна його частина бажала усього лише посміятися з Персі, утім інша спонукала до зовсім іншого: схопити того недоумка за плечі, враз крутонути його обличчям до себе, міцно притиснувши до тих клятих дверей, та й віддухопелити чи не до смерті. Більшість свідків того дійства, певна річ, були шоковані тим, що відбувалося на їхніх очах. Одне з чи не найголовніших наших завдань у блоці «Д» полягало у зведенні до мінімуму можливості виникнення різного роду гармидерів, однак частенько складалося враження, що для Персі Ветмора день був усуціль змарнованим, якщо тільки йому не вдавалося стати причиною якогось рейваху. Працювати з ним було як намагатися зняти зривник з бомби у той час, коли у вас за спиною стоїть якесь дурило з мідними тарілками у руках і раз по раз з брязкотом ударяє їх одну об іншу. Коротше кажучи, він дістав усіх. Так ось, Дін стверджував, що очі Арлена Біттербака були аж переповнені смутком, так само, як і очі Президента, хоча того незворушного, немов той камінь, панича таки важко було чимось пройняти.

Гадаю, що насправді причина Стентонової роздвоєності була глибшою і крилася не лише у цьому. Якоюсь часткою свого розуму Дін вже почав сприймати те мишеня як… ну, можливо, й не зовсім як товариша чи, радше, напарника, але як невід’ємний атрибут життя у блоці, то це вже точно. З цієї точки зору, те, що вже вчинив і вперто продовжував робити Персі, було неприйнятним. І не важливо, що в ролі його жертви виступав звичайнісінький собі гризун. Просто той факт, що Ветмор ніколи не міг усвідомити темний бік своїх вчинків, був чи не найкращим свідченням того, чому він аж ніяк не підходив для виконання роботи, з якою, як йому здавалося, він справляється.

Тим часом, дійшовши до кінця коридору Дін заспокоївся і зметикував, як саме він має поводити себе з Персі, аби більш-менш владнати цю справу. Чи не єдиною річчю, якої Ветмор страшився за будь-яких обставин, було виглядати йолопом в очах оточуючих. Звичайно ж ми усі про це знали.

– От же ж псячі ноги! Знов не поталанило! – почав картинно побиватися Дін, не завдаючи собі й щонайменшого клопоту приховати під тією журбою глузливу посмішку, і тим самим відкрито провокуючи Персі.

Ветмор кинув на нього роздратований погляд і рвучким рухом руки прибрав з чола надміру звисаючі пасма своєї шевелюри:

– Стули пельку, Чотириокий! Я й так не на жарт який розлючений, тож, аби не було лиха, раджу мене зайвий раз не роздрочувати!

– Наскільки я розумію, сьогодні нас очікує ще один день пересовування речей? – незворушно вів далі Дін, зберігаючи показну серйозність обличчя, окрім, хіба що, очей, які неприховано насміхалися з опонента. – Ну й добре, але цього разу, як повитягаєш з гамівника весь той мотлох, то не забудь вже вимити там підлогу!

Персі поглянув на двері ізолятора. Потім перевів погляд на ключі. Уявив собі чергові тривалі, кропіткі й, цілком можливо, знов безплідні пошуки у тій м’яко­стінній кімнаті, тоді як усі вони, навіть Вождь з Презиком, стовбичитимуть навколо нього і спостерігатимуть…

– Бодай мені шляк трафив, якщо я розумію, що тут такого кумедного, – зрештою промимрив він. – Нам у блоці тільки мишей ще бракувало. Тут і без гризунів вистачає всіляких паразитів.

– Нічого собі, Персі, і звідки лишень вони тут беруться? – з сарказмом підхопив Дін, скинувши до гори руки.

Саме в той момент, як він зізнався мені під час наступного нічного чергування, у нього з’явилося побоювання, що Персі ось-ось кинеться на нього з кулаками. Але саме тоді до них прогулянковим кроком підійшов Білл Додж і дещо розрядив атмосферу:

– Гадаю, цю іграшку зронив ти, – сказав він, простягаючи Персі кийок. – Ще якийсь дюйм[103] нижче, і ти б перебив тому малому дурбелику хребта.

Сприйнявши це за похвалу, Персі гордовито випнув груди, весь аж наче роздувшись.

– О так, це й справді був непоганий кидок, – охоче погодився він, з надмірною обережністю повертаючи свого гікорієвого «демократизатора» до його абсурдного чохла. – У шкільні роки я був пітчером[104] і навіть провів дві гри, в яких наші суперники не змогли зробити й жодного хіта[105]!

– Та невже? Ви тільки послухайте! – сповненим шаною голосом протягнув Білл, надавши своєму обличчю якнайбільш святобливого виразу. І цього виявилося цілком достатнім, щоб остаточно загасити конфлікт (хоча варто було Персі лише відвернутися, як Додж одразу безжурно підморгнув Дінові).

– Авжеж! – продовжив вихвалятися Персі, так і не второпавши лукаве єство Біллового захвату. – Якось у Ноксвіллі[106] я влаштував справжній фурор. Ті міські хлопці й гадки не мали, що на них очікує, тож довелося їм вдовольнитися лише двома воками[107]. Могла б вийти цілком пристойна гра, якби суддя не поводився як справжнісінький одороблох.

На цьому б Дінові слід було поставити крапку, але за посадою він стояв вище Персі, а одним з обов’язків старшого по службі було напоумляти свого підлеглого на добрі справи. На той час – себто до появи у блоці Делакруа, і навіть до появи Коффі, – він щиро вірив у те, що Персі таки можна чогось навчити. Отож Стентон потягнувся і міцно стиснув зап’ясток свого молодшого і тому, як йому гадалося, недосвідченого колеги:

– Ти маєш добряче поміркувати над тим, що ото зараз був накоїв.

Дін, як він пізніше зауважив, усіма силами намагався, щоб його нотація сприймалася серйозною і вимогливою, але аж ніяк не такою, що виражала осуд. Хай там що, він спробував зробити її хоча б трохи менш несхвальною. Утім, у випадку Ветмора Дінові прагнення виявилися марними. Той урок, як і численну решту інших Персі так і не зміг засвоїти… але зрештою та наука була не зайвою й для нас.

– Послухай-но мене, Чотириокий, те, що я роблю, мені відомо краще за тебе. Я ж бо спробував вколошкати того гризуна! Чи може ти вже геть осліп?!

– Та ти ж до всирачки налякав Білла і мене, а також не забувай про них, – Дін зробив рух рукою у напрямку камер Біттербака і Фландерза.

– Ну то й що з цього?! – з викликом в очах відказав Персі, щосили намагаючись випростатися більше, ніж дозволяв йому його маленький зріст. – Якщо, бува, ти не в курсі або ж підзабув, нагадую – вони не ясельна група і в нас тут вже точно не дитячий садочок. Ви ж, начебто, усі – дорослі дядьки, а панькаєтеся з ними чи не у половині випадків!

– Хай навіть і так, але не думай, що мені подобається почуватися переляканим, – невдоволено прогримів Білл. – Якщо ж, Ветморе, це ти не в курсі чи, може, підзабув, – я теж тут працюю. І я не один з тих твоїх «одороблохів».

Персі скоса зиркнув на Доджа, вагаючись, – чи слід з ним заїдатися. Тим часом, скориставшись тією мовчанкою Ветмора, Дін продовжив його вичитувати, все ще тримаючи себе в руках і навіть не підвищуючи голос:

– І не забувай, Персі, без зайвої на те потреби ми не повинні наганяти страху на засуджених – вони й без цього перебувають під значним тиском прийдешніх страт. А люди під надмірним напруженням можуть зірватися. Завдати шкоди собі. Шкоди оточуючим. І ось тоді вже хлопці на зразок нас з тобою матимуть неабиякі проблеми.

Під кінець останньої фрази Стентона кутики губ Персі нервово смикнулися. Бо ж як словосполучення «неабиякі проблеми» було саме тим первинним поняттям, що мало над ним особливу владу. Девіз «створи проблеми оточуючим» у Ветмора виступав за життєве кредо. Але накликати проблеми на себе – то вже зовсім інша річ, цього він боявся так само як і перспективи виставити себе дурнем.

– Наша робота з ув’язненими має будуватися на розмовах і аж ніяк не на крику з лайкою, – напоумляв його Дін. – Людина, що дозволяє собі без необхідності підвищувати голос на арештантів, може забути про те, щоб контролювати і їх, і себе.

Персі знав, хто був справжнім автором тих основоположних тезисів, – я. Його бос. А Персі Ветмор з Полом Еджкумом відчували один до одного стійку неприязнь. І це, нагадаю, ще тоді, коли на дворі буяло літо і до зриву справжньої шурі-бурі у блоці «Д» було ген як далеко.

– Повір мені, тобі ж на користь, якщо ти думатимеш про це місце, як про щось на зразок лікарняного відділення інтенсивної терапії, – не полишав спроб достукатися до здорового глузду Ветмора Дін. – Найкраще, що у цьому випадку можна зробити – так це зберігати спокій!..

– У моїй уяві це місце постає не інакше, як заповнена до країв параша, у якій топлять пацюків, – перервав його Персі. – А тепер пусти мене.

Він висмикнув свою руку з лещат Стентона, протиснувся між ним і Біллом Доджем і, опустивши голову, широким кроком рушив коридором у бік кабінету. При цьому він настільки втратив самоконтроль, що занадто близько пройшов повз камеру Президента, – на відстані, цілком достатній, щоб Фландерз міг до нього дотягнутися і схопити, а згодом, можливо, й начистити йому пику його ж власним безцінним гікорієвим кийком (якби, звичайно ж, Артур Фландерз був людиною такого штибу). Утім, вочевидь, останній під таку категорію не потрапляв, тож для Персі тоді все минулося. А от якби Ветморів шлях пролягав ближче до камери Вождя – хтозна, чим би все скінчилося. Індіанець, випавши йому такий шанс, напевно що вчинив би щось подібне просто задля того, щоб провчити Персі. Те, що сказав мені з цього приводу Дін Стентон, коли був переповідав усі ті події під час найближчого після них нічного чергування, назавжди застрягло у моїй пам’яті, бо ж як стало свого роду пророцтвом:

– Ветмор ніяк не хоче збагнути – він не має жодної влади над будь-ким з них. Що б він не зробив – це не погіршить їхнього становища ані на йоту, оскільки, хай там як, а на електричному стільці за життя можна спектися тільки один раз. І допоки він сам цього не второпає, він наражатиме себе і будь-кого з цього блоку на велику небезпеку.

Персі зайшов у мій кабінет і грюкнув за собою дверима.

– От тобі й на! – похитав головою Білл Додж. – Скидається на те, що в хлопця чи то опухло, чи взагалі геть інфіковане яєчко.

– То ти навіть і половини усього не знаєш, – з сумом відповів Дін.

– Ой, та не скигли ти! Поглянь на це з оптимізмом! – порадив йому Білл. Останнє він пропонував усім і з будь-якого приводу. І кожного разу, коли слово «оптимізм» вилітало з його вуст, у його співрозмовника виникало непереборне бажання зацідити йому по пиці. – Принаймні, твій хитросракий гризун таки врятувався.

– Еге ж, але, здається мені, більше мишеня ми не побачимо, – зітхнув Дін. – Як на мене, то цього разу цей пришлепень Персі Ветмор налякав його назавше.

Розділ 3

Логіка у Дінових судженнях, звісно ж, простежувалася, але того разу він таки помилився. Вже найближчого вечора мишеня повернулося – і, між іншим, то був перший з двох робочих днів, вільних для Персі Ветмора від нічних чергувань, після чого той вишкребок знову переходив на нічну зміну.

Коли Пароплавчик Віллі порадував нас своєю появою, на годиннику було близько сьомої. Окрім мене і Діна ще одним свідком його повернення у блок «Д» став Гаррі Тервілліґер, на якого за графіком було покладено обов’язки нічного чергового. Моє ж денне чергування формально на той час вже скінчилося, однак я затримався, аби провести зайву годину у компанії з Вождем, чия прогулянка Зеленою Милею підкрадалася з невблаганною безжалісністю. І хоча на позір здавалося, що наближення дня своєї страти Біттербак зносить мужньо і навіть якось збайдужіло, – у кращих традиціях свого племені, – неабиякий досвід у подібних справах давав мені можливість ясно бачити, як страх близького кінця, наче плід якоїсь отруйної квітки, поволі визріває в його очах. Тож, аби трохи його розрадити, ми розмовляли. Звичайно ж, подібні бесіди із засудженими, страта яких мала ось-ось відбутися, можна було проводити і протягом дня, але, як на мене, денний час був непідходящим: заважають і відволікають усі оті постійні крики й уривки балачок з прогулянкового майданчика (не кажучи вже про звуки бійок, які вряди-годи там спалахували з першого-ліпшого приводу), грюкіт і бахкання штампувальних пресів у тюремних майстернях з обробки металу, поодинокі вигуки і накази вартових, щоб якийсь з арештантів чи негайно відклав убік теє-то кайло, чи, навпаки, взяв до рук оцю ось мотику, чи то, узагалі, щось на зразок: «анумо, Гарві, тягни свою шолудиву дупу сюди!». Трохи спокійніше ставало лише десь по четвертій, але нанівець зовнішній шум згасав тільки по шостій. Отож для відвертих балачок оптимальним часом були вечірні години з шостої до восьмої. Пізніше, ближче до відбою ставало очевидним, що думки про найближче майбутнє знов заволодівали їхнім розумом – це було помітно по їх очах, на які наче спадали вечірні сутінки, – і тоді за краще було зупинитися. Позаяк інакше вони, начебто, й чули усе, що ви їм казали, але сенс вашої промови до них вже не доходив. По восьмій вечора найближчі клієнти Іскрунця мимоволі починали готуватися до нічних годин, коли лежачи без сну уявлятимуть собі, як відчуватиметься металевий шолом, коли його зафіксують на маківці їхньої голови, або ж чим пахнутиме повітря усередині чорної торби, у якій зникне їхнє спітніле обличчя.

Хай там що, але момент для розмови з Вождем я обрав вдалий. Він повідав мені про свою першу дружину і про те, як вони разом побудували вігвам у Монтані[108]. Ті дні, зізнався Вождь, були найщасливішими у його житті. Вода була чистою, як та сльоза, і настільки холодною, що від кожного її ковтка зводило зуби і здавалося, ніби у мозок вганяли цілий жмуток крижаних гвіздків.

– Оце хочу, начальнику Еджкуме, вас дещо спитати, – перервав свої спогади Біттербак. – Як ви гадаєте, якщо людина щиро розкаюється у тому недоброму, що вона, було, накоїла, чи може вона розраховувати повернутися після смерті у часи, які були для неї найбільш безтурботними і щасливими, і залишитися там назавжди? Чи могло б це вважатися тим, що усі називають раєм?

– Десь так, приблизно, я собі це й уявляю, Арлене. Та моя відповідь була безсоромною брехнею, про яку, одначе, я у жодній мірі не жалкую. Одним з того, що я дізнався про сутність вічності, будучи ще малюком, який зручно вмостився на колінах своєї матері, і у що вірю й дотепер, є присвячені вбивцям слова зі Святого Письма, згідно з якими на вічне життя після смерті не міг розраховувати жоден з них. На мою думку, вони потрапляють прямісінько до пекла, де й горітимуть у постійних муках, аж допоки Господь схвально не кивне Архангелові Гавриїлові на знак того, аби той, нарешті, подув у свою Сурму Правосуддя, проголошуючи Судний день. І щойно лише він просурмить, усі грішники пощезають… і дуже ймовірно, що вони радітимуть тому зникненню, щоб це для них не означало. Проте, я навіть і натяку ніколи не давав на оті свої погляди ані Біттербакові, ані будь-кому іншому з йому подібних. Разом з тим, у мене є впевненість, що десь у нетрях своїх душ вони й самі про все здогадувалися. «Де твій брат, кров якого волає до мене з-під землі?» – запитав Господь у Каїна, і я й зблизька не певний, що ті Його слова стали несподіванкою для біблійного проблемного дитяти. Більше за те, я твердо переконаний, що з кожним своїм кроком він також чув квиління Авелевої крові, що лунало з-під його стоп.

Коли я залишав Вождя із своїми думками, він усміхався, згадуючи, можливо, отой свій вігвам у Монтані і дружину, яка, купаючись у теплі вогнища, з оголеними грудьми чекала на нього у ліжку. Незабаром індіанець мав згинути у більш гарячішому полум’ї, щодо цього у мене не було жодних сумнівів.

Вийшовши з камери у коридор я одразу зіткнувся з Діном, який переповів мені події минулої ночі і передусім – про свою сутичку з Персі. Я розумів –причина, з якої він вирішив мене дочекатися, не могла бути другорядною, – тож слухав уважно. Бо коли розмова стосувалася Персі Ветмора, уважність ніколи не була зайвою: якщо у чомусь наші зі Стентоном погляди й збігалися на усі сто відсотків, так це у тому, що самозакоханий блазень на ім’я Персі відносився до сорту людей, які з нічого можуть накликати стос неприємностей як на себе, так і на оточуючих.

Щойно лише Дін підійшов до завершення своєї розповіді, як старий Гудун-Свистун прикотив до блоку перекус у своєму червоному возику, геть вкритому нашкрябаними від руки біблійними цитатами (як ото «Бо РОЗ­СУДИТЬ ГОСПОДЬ Свій народ» Повт. Зак. 32:36, «А тільки Я буду жадати вашу КРОВ із душ ваших» Бут. 9:5[109] та іншими подібними вельми обнадійливими й підбадьорливими максимами), і продав нам декілька бутербродів з шипучками.

Дін саме виловлював у своїй кишені дріб’язок і з сумом скаржився, що через дурноголового Персі Ветмора, який добряче налякав Пароплавчика Віллі, останнього ми більше ніколи вже не побачимо, як раптом старигань Гудун-Свистун запитав:

– А ото у ваш шо жа один?

Ми обоє, наче за командою, розвернули голови у напрямку, куди він показував, і побачили там мишеня, яке у вже звичний для себе час підтюпки бігло серединою Зеленої Милі. Воно пробігло ще трохи, потім зупинилося, обдивилося навколо своїми маленькими й блискучими, схожими на краплинки нафти оченятками і рушило далі по проходу.

– Агей, мишенятко! – притишено, аби не сполохати, покликав гризуна Вождь. Подивившись на Біттербака мишеня завмерло, лише безперестану посмикуючи своїми вусиками. Їй бо, це виглядало так, ніби тому навдивовижу дрібному створінню було відомо, що кличуть саме його.

– Може ти і є не ким іншим, як провідником душі? – запитав Вождь і кинув йому маленький шматочок сиру зі своєї вечері. Хоча кидок в індіанця вийшов неабияким і харч приземлився прямісінько перед писком мишеняти, Пароплавчик Віллі ледь на нього поглянув, натомість знов взявшись бігти вздовж Зеленої Милі, уважно зазираючи на своєму шляху до вільних від засуджених камер.

– Босе Еджкуме! – звернувся до мене Президент. – А чи не здається вам, що цей маленький хитрун добре обізнаний про те, що у Ветмора наразі вихідний? Бо особисто я саме так і вважаю, Богом клянуся!

Дійсно, аналогічні думки виникли і в мене… але зізнаватися у цьому перед Фландерзом мені якось не хотілося.

Тут до нас приєднався й Гаррі. Виходячи з кабінету він находу підтягував на собі штани – у той спосіб, як він це завжди робив після того, коли був провів декілька «освіжаючих» хвилин у нужнику. Але угледівши Пароплавчика Віллі він так і закляк у прочинених дверях, витріщивши очі. Вибалушив свої старечі баньки й Гудун-Свистун. Його дурнувате обличчя застигло у гидкій запалій посмішці, через яку проглядалися ясна беззубих щелеп.

Мишеня зупинилося на своєму звичному місці, обгорнуло хвостиком задні лапки і втупилося на нас своїми розумними очками. І знов у моїй голові зринули замальовки з судових засідань, на яких було зображено суддів, що виносили вирок безталанним підсудним… а втім, чи відомий узагалі історії арештант, який би був настільки малим і безстрашним, як ото цей? Не те, щоб мишеня дійсно було арештантом, ясна річ; все ж таки воно могло приходити і йти, коли лишень заманеться (якщо, звісно ж, не відчувало для себе загрози). І тим не менш та думка не давала мені спокою. Я знову замислився над тим, що ж більшість з нас відчуватиме, коли наше земне життя добіжить свого кінця і ми, наче та дрібнота, постанемо перед судовим престолом Христовим. Достоту, ген далеко не всі з нас змогли б виглядати настільки ж хоробрими.

– А бодай мені пір’я в горлі порошло і баньки повилажили! – заприсягався тим часом старий шкарбун. – Він ото так наджвичайно важнечки й бежтурботно рожшівшя, наче жібравшя шобі подрочити!

– Годі тобі, Свистуне, дійсно надзвичайного ти все одно ще не бачив, – втрутився Гаррі. – Заціни-но ось це.

По цих словах Тервілліґер вийняв з нагрудної кишені невеличкий згорток з вощеного паперу, в якому виявилася присипана корицею скибка в’яленого яб­лука. Відірвавши дещицю з одного окрайця, Гаррі кинув її на підлогу. Мені здалося, що висушений й стверділий шматочок зрикошетить від лінолеуму і пролетить повз мишеня, але те простягнуло передню лапку і недбалим на позір рухом, наче людина, що ото шльопає комаху, аби згаяти час, ефектно притисло поживу до підлоги. Від захвату і здивування ми усі розреготалися. Той раптовий вибух шуму мав би неабияк наполохати мишеня, але воно лише трохи сіпнулося, так і не зрушивши зі свого місця. Підхопивши лапками шматочок сушеного яблука малий гурман декілька разів його лизнув, але потім впустив їжу на долівку і подивився на нас, наче промовляючи: «Початок доволі непоганий, а що ще ви можете запропонувати?»

Гудун-Свистун підкреслено статечно відкрив свій візок, витяг з нього бутерброд і, звільнивши його з одного краю від обгортки, відірвав маленький клаптик болонської копченої ковбаски.

– Можеш навіть і не намагатися, – застеріг його Дін.

– Про шо че ви? – здивовано звів догори брови старий кримінальник. – Невже миша при ждоровому глужді відмовитьшя від жапашної ковбашки, якшо бачить, шо може отримати її жадарма? Тоді ви, хлопче, геть нешповна рожуму!

Але я знав, що Дін мав рацію. І судячи з виразу обличчя Гаррі, він також поділяв думку Стентона. Ми втрьох, а ще й відсутній Брутус були, так би мовити, гравцями основи, решта ж охоронців піднімала свої дупи з лави запасних лишень вряди-годи, за крайньої на те необхідності. Тож скидалося на те, що мишеня якимось чином відчувало різницю. Знаю, що це схоже на безумство, але факти – річ уперта.

Старигань Свистун усе одно кинув вже відірваний шматок м’ясця на долівку, але звичайно ж мишеня навіть і не торкнулося того презенту – раз було нюхнувши, воно відступило на крок назад.

– Та шоб мене чорти вдрали! – ображено промовив старий.

– Нумо, дай його мені, – сказав я, простягаючи руку.

– Шо шаме? Очей ошьо бутик?

– Еге ж. Та не жмися ти – я за нього розрахуюся.

Гудун-Свистун передав мені початий бутерброд. Відклавши вбік верхній шмат хліба, я підчепив нове м’ясне кружальце і відщипнувши від нього невеличку пайку кинув її на підлогу перед столом чергового. Мишеня хутко метнулося вперед, підхопило ковбаску лапками і заходилося ласувати. Болонська копчена зникла, не встигли ми й оком змигнути.

– А вдери ж менедідько! – розпачливо вигукнув Гудун-Свистун. – Ну шо жа лиха мати?! Анумо ше раж!

Він рвучко висмикнув бутерброд з моїх рук і більше не завдаючи собі клопоту зглянутися на розміри гризуна, підхопив цілісіньке м’ясне кружальце і кинув його якомога ближче до Пароплавчика Віллі, мало не потрапивши тому у голову і не обдарувавши його в такий спосіб копченим капелюхом. Мишеня знов відстрибнуло назад, принюхалося (впевнений, жодній миші під час Депресії не випадав такий джекпот, – принаймні, у нашому штаті) і подивилося на нас.

– Жери, ну ж бо! Дошить на мене витріщатися! – спробував наказати йому Гудун-Свистун, виглядаючи при цьому наче скривджене маля. – Отже ж бішове штворіння, шо тобі не так?!

Бутерброд (точніше те, що від нього ще залишалося) взяв Дін. Відщипнувши від ковбаси шматочок м’ясця він кинув його на лінолеум – на той момент уся та чудасія з частуванням вже скидалася на свого роду мишаче Причастя. Пароплавчик Віллі швидкома підхопив їстівний дарунок і не менш блискавично його заковтнув. Одразу потому він розвернувся й побіг коридором в бік гамівної кімнати, зупиняючись по дорозі лише для того, аби зазирнути до двох порожніх камер і повністю проінспектувати внутрішній стан третьої. Думка, що він таки когось вишукує, вже вкотре знирнула у моїй голові. І того разу відігнати її від себе було набагато важче.

– Я нікому про це не розповідатиму, – сказав Гаррі, за виразом обличчя якого було не зрозуміло, чи то він так жартує, чи дає урочисту обіцянку. – По-перше, більшості на подібне начхати. А по-друге, навіть якщо комусь і небайдуже, мені ніхто не повірить.

– Хлопчі, виходить, шо мишеня їшть тільки ж ваших рук, – нарешті дійшло до Свистуна. Старий похитав головою, наче й сам не ймучи віри у те, що якусь хвилину тому бачив на власні очі. Трохи перегодом він насилу нахилився вперед, підібрав шматок ковбаси, яким погребувала тваринка, і швидко всунувши його до тієї беззубої дуплини, що слугувала йому за рота, заходився покірливо товкти її яснами. – Але ж шому він так робить?

– Овва! У мене ж питаннячко набагато цікавіше, – заявив Гаррі. – Звідки йому відомо, що у Персі сьогодні вихідний?

– Та не звідки, гадаю, – відповів я. – Поява мишеня саме цього вечора – усього лише звичайнісінький збіг, та й потому.

Але, як то кажуть, не так сталося, як гадалося. Минали дні, а з ними все швидше згасала й моя віра у випадковий збіг обставин, – мишеня дійсно з’являло­ся у блоці лише у тоді, коли Персі був відсутній, маючи за графіком іншу зміну або ж просто вештаючись у власних справах десь в віддаленій частині в’язниці. Тож усі ми (тут я маю на увазі себе, Гаррі і Діна з Брутальником) дійшли висновку, що гризун впізнає́ Ветмора чи то за голосом, чи то пак за його запахом.

Не зговорюючись, ми старанно уникали зайвих розмов про Пароплавчика Віллі, хоча він вже тоді став для нас набагато більшим, ніж просто кумедною тваринкою. Здавалося, що навіть не висловлюючи вголос власних ідей, ми однаково дійшли спільного висновку: будь-які обговорення могли тільки посприяти руйнуванню чогось, що завдяки своїй незвичності й загадковості здавалося нам настільки ж унікальним і прекрасним. Було зрозуміло, що Віллі обрав саме нас, хоча на питання, як же він це зробив, однозначної відповіді я не можу знайти й досі. І цілком можливо, що Гаррі мав таки рацію, застерігаючи нас від розповідей про мишеня іншим людям, бо ж як від цього не слід було очікувати нічого доброго. Але не стільки через те, що вони не віритимуть почутому, як тому, що їм до цього буде байдуже.

Розділ 4

Незабаром настав час страти Арлена Біттербака, який насправді був ніяким не вождем, а першим старійшиною свого племені у резервації Вошіта[110], і, крім того, – членом Зібрання Черокі[111]. Якось, будучи добряче напідпитку, він порішив чолов’ягу, який, насправді, навряд чи був суттєво тверезішим від нього. Наш Вождь розтрощив бідоласі голову бетонною брилою… і все через якусь пару черевиків. Ці обставини, у підсумку, й змусили зібрання старійшин уже мого племені призначити страту індіанця на сімнадцяте липня[112] того дощового літа.

Для більшості ув’язнених «Холодної Гори» графік годин відвідувань за своєю жорсткістю не поступався сталевому пруттю в’язничних ґрат. Для більшості, але не для всіх – виключенням з загальних правил були наші хлопці з блоку «Д». Завдячуючи останньому, на шістнадцяте липня Біттербакові було виписано дозвіл пройти до «Аркади» – довгої кімнати приміщення для побачень, що ділилася навпіл сіткою із вплетеними до неї пасмами колючого дроту і межувала з тюремною їдальнею. Там Вождь мав зустрітися зі своєю другою дружиною і тими із своїх дітей, хто все ще підтримував з ним стосунки. Настав час для прощань.

До «Аркади» Біттербака супроводжували Білл Додж і ще двоє тимчасових наглядачів. У решти з нас і без цього було справ по вуха – протягом години, що мало тривати те побачення, ми мали встигнути прогнати хоча б дві репетиції страти. Або й три, якщо не ловитимемо гав.

Коли Персі з’ясував, що під час страти Біттербака на електричному стільці місце його скромної персони буде в електрощитовій, допомагати Джеку Ван Гею, він, на диво, особливо не заперечував; тоді Ветмор був ще занадто зеленим, аби зрозуміти – добре чи погане місце йому дісталося. Єдине, про що йому було відомо, так це те, що у нього буде можливість спостерігати за екзекуцією через забране металевою сіткою прямокутне віконце, і хоча він, імовірно, бажав би стояти безпосередньо перед Іскрунцем, замість перебування за його спинкою, проте він все одно буде достатньо близько, аби насолодитися виглядом іскрин, що розлітатимуться навколо стільця.

Одразу біля віконця на стіні висів чорний телефонний апарат, у якого не було ані заводної ручки, ані дискового номеронабирача. Той телефон міг лише приймати виклики, та й то лише з одного місця – з офісу губернатора. Протягом свого життя у мене була можливість побачити чимало фільмів, події в яких так чи інакше стосувалися особливостей тюремного побуту. І майже в кожному з них, якщо справа йшла про страту, подібний «високопосадовий телефон» дзвонив акурат перед тим, як руки виконавців вже тягнулися до важеля, аби позбавити життя якусь бідну й невинну людину. Утім, за всі ті роки, що я був проробив у блоці «Д», наш телефон не дзвонив жодного разу. Це тільки у кіно порятунок дається легко. Так само, як, до речі, й доведення своєї невинуватості. Тож сплативши четвертака за квиток, годі й очікувати, що ваш обрій життєвих істин розшириться на більшу суму. Правда реального життя коштує суттєво дорожче, та й більшість відповідей у ньому виявляються зовсім іншими.

Під час репетиції, в якості мертвого тіла, що його по завершенні страти мали везти тунелем до труповозки, ми використовували кравецький манекен, а для решти процедур у нас був Старий Свистун. Протягом багатьох років той дід став традиційним дублером засуджених, свого роду – освяченою часом гускою на різдвяному столі[113] (незалежно від того, шанувальники ви гусячого м’яса чи ні). Більшості тюремників Гудун-Свистун подобався – їх тішив його забавний акцент (теж французький, між іншим, але замість кажунського, який був у Делакруа, – канадський), що за численні роки тюремного ув’язнення на Півдні набув особливої пом’якшеності. Ба навіть Брутальник вважав Старого Гудуна потішним дідком. Однак я – ні. Для мене він був, свого роду, старішою і ще більш тупішою версією Персі Ветмора – людиною, занадто вразливою і гидливою, аби власноруч вбити здобич і приготувати з неї страву, і разом з тим такою, що ген нетямиться від пахощів підсмаженого м’ясця.

На репетицію тоді зібралися усі ті, хто наступного дня братиме участь у головному дійстві. Брутус Гауелл був, як ми казали, «розвідним». До його обов’язків входило: фіксація шолома на голові засудженого, пильнування за сигналом від губернаторської телефонної лінії, прийняття рішення стосовно потреби у запрошенні лікаря з його звичного місця біля стіни і, власне, своєчасне віддавання фактичного наказу перевести важіль у друге положення. Якщо страта миналася гладко-рівно, ми не очікували навіть і схвального слівця. Коли ж якась оказія таки траплялася, то саме Брутальника свідки звинувачували у першу чергу. Утім, оскільки начальник в’язниці був більш обізнаний у нашій субординації, невдовзі на горіхи перепадало й мені. Жоден з нас з цього приводу не жалівся, бо ж пуття з тих скарг все одно не було б. Світ обертається незалежно від наших з вами забаганок, ото й усе. Ви можете або скоритися вищим законам і продовжувати крутитися разом з ним, або ж спробувати на знак протесту зупинитися на місці і тоді вас неминуче зіб’є з ніг.

Після того як Білл із своїми підлеглими вивели Біттербака з блоку, аби конвоювати його до «Аркади», не минуло й трьох хвилин, як Дін, Гаррі Тервілліґер і я зайшли до камери Вождя, розпочинаючи нашу першу репетицію. Двері камери Білл залишив відчиненими, а на нарах Вождя вже сидів, очікуючи на нас, Старий Свистун. Тонке й сиве волосся на його голові було геть розкуйовджене, надаючи йому схожості з кульбабою.

– Че проштирадло геть повніштю жавафляне його шпушкачкою, – зауважив Гудун-Свистун, щойно ли­ше ми увійшли. – Шхоже на те, шо Вождь добряче таки упрів, намагаючиш врятувати хоча б швою малаф’ю від випаровування, перш ніж ви, хлопчі, віжметешя його підшмажувати.

Вважаючи це неабияким жартом, старий щасливо захихотів.

– Стули свого жувальника, – не оцінив дотеп Дін. – Давай цього разу обійдемося без жартів. Часу в нас обмаль, а справа серйозна.

– Шлухаюшя, пане начальнику! – скорився Гудун-Свистун і зсунувши докупи брови враз напустив на своє обличчя виразу лиховісної урочистості. Проте глузливий вогник в його очах нікуди не подівся. Як це не парадоксально, але Старигань Гудун ніколи не виглядав більшим живчиком, аніж коли грав роль без п’ятьох хвилин мерця під час отих наших репетицій.

Я ступив уперед:

– Арлене Біттербак, як судовий і державний виконавець і все таке інше, ставлю вас до відома, що згідно наявного у мене судового рішення стосовно такого-то й такого-то, приведення вироку до виконання має відбутися цієї ночі о першій хвилині по дванадцятій, шляхом таким-то й таким-то. Підведіться з нар і зробіть крок уперед, будь ласка!

Гудун-Свистун важко підвівся на рівні ноги.

– Я роблю крок уперед, я роблю крок уперед, я роблю крок уперед, – замугикав він.

– Поверніться, – наказав Дін, і коли старий вчинив, як від нього вимагалося, Стентон уважно оглянув вкриту лупою маківку його голови. Щолопок Вождя мав бути поголений наступного вечора, тож в обов’яз­ки Діна входило засвідчення чистоти гоління і відсутності потреб у його повторі, оскільки щетина чи, приміром, залишки волосся могли погіршити електропровідність і спричинити зайві ускладнення. А наші ж бо репетиції, зрештою, і призначалися для того, аби уникнути всіх подібних труднощів під час самої страти.

– Гаразд, Арлене, ходімо, – промовив я до Свистуна і один за одним ми вийшли з камери.

– Я крокую коридором, я крокую коридором, я крокую коридором, – безперестану мурмотів Гудун протягом усього того часу, що ми йшли проходом між камерами.

Дін супроводжував старого по правий бік, я – по лівий, а Гаррі йшов одразу за дідом. У кінці коридору ми повернули праворуч, подалі від життя, яким би без­змістовним воно не здавалося на тому майданчику для прогулянок, натомість рушивши назустріч смерті, яка терпляче чатувала у складському приміщенні на свій поживок. Але спочатку, звісно ж, ми потрапили до мого кабінету, де Гудун-Свистун, не чекаючи команди, гепнувся на коліна. Той сценарій і свою роль у ньому він вивчив добре і, без сумніву, вже напевно краще за нас. Адже, і Бог тому свідок, він провів у тюрмі довше, ніж будь-хто з нас в ній пропрацював.

– Я молюшя, я молюшя, я молюшя, – заторохтів Гудун, скинувши догори свої покручені артритом руки у жесті, який нагадав мені одну відому гравюру, що її ви, можливо, теж якось бачили. – Гошподь – мій паштир! І таке інше, й тому подібне.

– А хто знає, якого віросповідання наш Біттербак? – запитав Гаррі. – Сподіваюся, не доведеться запрошувати якогось черокського шамана, аби той трусив тут перед нами своїм пуцюром?

– Як це не див…

– Молюшя далі, молюшя далі, линучи швоїми помишлами до шамого Ішуша, – обірвав мене на півслові Гудун-Свистун.

– Так, старе опудало, ти замовкнеш нарешті чи ні?! – гаркнув на нього Дін.

– Я маю помолитишя як шлід!

– То молися про себе!

– Гей, хлопці, ну де ви там оце позастрягали?! – роздратовано гукнув до нас Брутальник зі складу, який вже встигли звільнити від зайвого мотлоху, підготувавши до репетицій і самої страти. Стосовно того, що ми вступаємо на територію умертвіння, не лишалося жодних сумнівів, – позаяк навіть повітря там, здавалося, геть просякло запахом усіх минулих смертей.

– Ти цей… диви тілько не обмочися там від метушіння, бо пісюна ошпариш! – прогорлав у відповідь Гаррі. – Май, збіса, хоча б крихту терпіння!

– Молюшя, – одразу підхопив своє Гудун-Свистун, скрививши губи у бридкій, немов натягнутій на беззубі ясна посмішці. – Молюшя жа пошлання ушім нам терпеливошті, Гошподи! Лише трохи того шкурвого терпіння!

– Як це не дивно, але Біттербак, за його ж словами, є християнином, – урешті-решт просвітив я усіх новиною, більше не звертаючи уваги на блюзнірські молитви вочевидь пришелепуватого старого. – І буде безтямно щасливим, якщо до нього навідається отой чоловічок-баптист на прізвище Шустер. Востаннє він був у нас, коли Милею йшов Тіллман Кларк. Мені, до речі, він теж сподобався – надміру не розводився про спокутування й інші принади загробного життя, і натомість вкрай дієво втримував їх від усіляких нервових вибриків… Підводься, Свистуне. Гадаю, досить вже молитов, як для одного дня.

– Крокую, – наново завівся старий. – Жнов крокую, жнов крокую. Так, пане начальнику, я жнов крокую Желеною Милею.

Наскільки він був малим на зріст, але й йому, аби пройти крізь двері у дальньому кінці кабінету, довелося трохи нахилити вперед голову. Решті з нас для цього довелося зігнутися чи не вполовину свого зросту – у випадку із справжнім ув’язненим, якому нема чого втрачати, окрім свого життя, то був один з найбільш уразливих і небезпечних моментів. Тому я задоволено кивнув, побачивши, що Брутальник не відійшов від протоколу навіть під час репетиції і, стоячи біля платформи зі Старим Іскрунцем, тримав напоготові револьвер. Те що треба.

Гудун-Свистун спустився сходинками і зупинився, з цікавістю роззираючись навколо. Близько сорока розкладних дерев’яних стільців вже були розставлені по своїх місцях. Біттербака мали провести до платформи з того боку, що знаходився якнайдалі від сидячої аудиторії, і все одно, – для унеможливлення будь-яких ексцесів під час справжньої страти, по всьому шляху ходи конвою буде розміщено ще з півдюжини охоронців. За них відповідатиме Білл Додж. Попри очевидну примітивність забезпечуваних заходів, на той час у нас не було жодного випадку нападу засудженого на свідків. І це було тим, що я збирався залишити без змін.

– Ну шо, хлопчі, ви готові? – запитав нас Гудун-Свистун, коли ми зайняли вихідні позиції навколо нього, стоячи біля підніжжя сходів, що спускалися з мого офісу. Я ствердно кивнув і ми рушили до помосту. Мені частенько спливало на думку, що у той момент ми найбільше скидалися на почесну варту навколо прапороносця, який, втім, десь загубив свій стяг.

– А мені що робити? – подав голос Персі з-за металевої сітки віконця у стіні, що відділяла кімнатку електрощитової від складського приміщення.

– Спостерігай і мотай на вуса, – відповів я, намагаючись, аби мій голос не звучав роздратовано.

– А ще, не забудь тримати руки подалі від своєї сосиски, – порадив тихенько Гаррі.

Будучи усього лише на крок попереду Тервілліґера, Гудун-Свистун почув це і вкотре зайшовся у своєму недоладному гигиканні. Ми супроводили недоречно сміхотливого дідугана на платформу і той, без нагадувань з нашого боку, повернувся спиною до стільця – старий бувалець добре знав свою справу.

– Вшідаюшя, – проінформував він оточуючих. – Вшідаюшя, вшідаюшя. Вмошуюшя на колінах у Штарого Ішкрунчя.

Я опустився на праве коліно біля правої ноги Старого Свистуна, а Стентон – на ліве, поряд з його лівою ногою. Саме на цьому етапі ми обоє були як ніколи вразливими до можливого нападу з боку смертника, якщо той раптом знавісніє… що час від часу таки й траплялося. Передбачаючи такий розвиток подій, ми з Діном нахилили ті коліна, на які не спиралися, у внутрішній бік, аби захистити область промежини. Крім того, свої підборіддя ми притисли до грудей, щоби убезпечити горлянки. І, звичайно ж, ми мали поспішати, як тільки могли, аби якнайшвидше зафіксувати щиколотки й усунути небезпеку. Щоправда, на своїй останній прогулянці Вождь буде взутий у капці, однак навряд чи хто заперечуватиме, що думка «могло бути й гірше» є дещо заслабкою втіхою для людини з розірваною гортанню. Чи, як вже на те пішлося, для того хлопця, який корчитиметься на підлозі, притисши руками розпухлі яйця, що за розміром стали наче два пивних кухля, – і це перед майже сорока свідками (більшість з яких, між іншим, – представники преси), які спостерігатимуть за цим, сидячи на тих розкладних стільцях, що їх ми позичали у фермерському клубі.

Ми швидко й надійно закріпили старечі щиколотки на ніжках стільця. З боку Діна фіксатор був трохи більшим, бо через нього проходив другий контакт – до пари тому, що закріплювався шоломом на голові. Коли наступної ночі Біттербак займе місце на Іскрунці, окрім маківки у нього вже буде поголеною й ліва литка (хоча тіло в індіанців, зазвичай, не дуже й волосисте, так зайва пересторога позбавляла нас усіх можливих ризиків).

Поки я і Дін морочилися зі щиколотками Свистуна, Брутальник закріпляв його правий зап’ясток, а Гаррі, спритно пройшовши вперед, робив те саме з лівим. Коли з фіксацією кінцівок було покінчено, Тервілліґер кивнув Гауеллу і той дав команду Ван Геєві:

– Важіль у перше!

Я почув, як Персі спитав у Джека Ван Гея, що це означає (було важко повірити у те, наскільки мало він знав і майже нічому не навчився за весь час своєї роботи у блоці «Д»), а також приглушене бурчання Джека у спробі пояснити. Під час репетиції команда «важіль у перше!» не значила нічого, але вже за добу все зміниться, і коли Персі почує її наступної ночі, Ван Гей візьметься за руків’я важеля й переведе його у згадану позицію, тим самим вводячи до системи електроживлення в’язниці додатковий генератор, розташований позаду блоку «Б». Свідки відчують роботу того малюка за монотонним низьким гулом і за тим, наскільки яскравіше почнуть світити ліхтарі по всій в’яз­ниці. Побачивши те надяскраве світло, ув’язнені в інших блоках помилково вирішать, що все вже скінчилося, але насправді то було лише передвісником головного дійства.

Брутальник обійшов навколо стільця, ставши так, аби Гудун-Свистун міг його бачити:

– Арлене Біттербак, згідно вироку, одностайно схваленому колегією присяжних рівного з вами соціального статусу і остаточно затвердженому рішенням високоповажного судді цього штату, вас засуджено до смертної кари на електричному стільці. Змилуйся, Господи, і вбережи народ цього штату. Чи бажаєте ви щось сказати перед тим, як вирок буде приведений до виконання?

– Еге ж, – безжурно відповів Гудун. Його кліпала аж виблискували від радощів, а губи глузливо покрутилися у беззубій усмішці. – Спершу я бажаю, шоб на обід мені подали шмаженого курча ж картоплею, добряче политою підливкою. Потім я бажаю нашерти ушим чим у твій кашкет. Ну й на оштанок я хочу, аби Мей Вешт[114] шіла швоєю пиждою прямо мені на рило, бо я, хай мені вшячина, одуренно жбуджений трахальник.

Як не намагався Брутальник зберегти обличчя незворушним, то виявилося йому не під силу. Більш того, відкинувши назад голову він залився диким реготом. Одночасно з ним, зігнувшись навпіл і майже торкаючись головою колін, наче його підстрелили у живіт, Дін зісковзнув з краю помосту і заходився вити, наче той койот, раз по раз ляскаючи себе по лобу, ніби намагаючись втримати свої мізки там, де їм і належало бути. Гаррі, б’ючись головою об стіну, узагалі був здатний лише гигикати, наче вдавившись зайвим шматком їжі. Ба навіть Джек Ван Гей не залишився осторонь від того безумства – чоловік, у якого, здавалося, взагалі не було почуття гумору, схвально усміхався. Я ж, далебі, теж оцінив той дотеп, але усіма силами себе стримував: позаяк вже наступної ночі тут усе буде по-справжньому, і на тому стільці, ніжки й підлокітники якого наразі міцно тримають старого блазня, невдовзі у жаских муках конатиме людина.

– Годі зуби лупити, Брутусе! – перервав я веселощі. – Дін і Гаррі, вас це теж стосується. А щодо тебе, старий бовдуре, затям – утнеш бодай ще один вибрик на зразок цього, і для тебе ця репетиція закінчиться на тому, що я скомандую Ван Геєві перевести важіль у друге положення насправжки.

Гудун-Свистун обдарував мене своєю фірмовою посмішкою, яка немов промовляла: «Але ж, начальнику Еджкуме, – це був збіса гарний жарт! Ну дійсно ж гарний!» Утім, та посмішка швидко зів’яла, коли він зрозумів, що мені геть не до жартів.

– Шо вже не так? – все ж наважився спитати він.

– Це геть анітрохи не смішно – ось що не так! – почав я скипати. – І якщо в твоїй голові лишилася бодай дещиця тямки, аби це второпати, раджу тримати свою беззубу шамкалку щільно стуленою.

Про себе ж я визнав, що та його витівка й справді була доволі кумедною, – і саме те усвідомлення, гадаю, роздратувало мене тоді ще більше.

Збуджено озираючись навколо, я побачив, як Брутальник, все ще злегка посміхаючись, пильним поглядом широко розкритих очей подає мені сигнал заспокоїтися.

– Лайно собаче, – пробуркотів я. – Застарий, мабуть, вже я для цієї роботи.

Гауелл спробував відволікти мене від сумних думок:

– Нєа, Поле. Конкретно зараз ти перебуваєш у повному розквіті своїх, так би мовити, сил.

Одначе, що б там Брутальник не казав, ані він, ані я вже давно не були у формі, годящій, принаймні, для тієї нашої роботи, і ми обоє це добре знали. Хай там як, але напад сміху минувся, і то було найголовніше – менш за все мені б хотілося, аби під час справжньої страти хтось з хлопців пригадав розв’язний виступ Старого Свистуна й заходився у недоречному хихотінні. Звичайно, першим, про що подумалося б мені на вашому місці, було: «Як може так статися, що конвой, супроводжуючи засудженого до електричного стільця, та ще й у присутності численних свідків, рватиме від сміху свої дупи? Ні, це вже точно якась брехня!» Проте, сумною правдою є те, що коли люди перебувають у стані стресу, трапитися може усе, і неможливими при цьому є хіба що винятки. І варто лише відбутися чомусь поза рамками протоколу, – свідки тієї події пліткуватимуть про неї ще років із двадцять.

– То як? Чи можна сподіватися, що надалі ти не викинеш ще якого з отих своїх дурнуватих коників? – вже трохи заспокоївшись спитав я у Свистуна.

– Можна, – пообіцяв він, відвернувшись убік і закопиливши губу наче найстаріша у світі скривджена дитина.

Полегшено зітхнувши, я дав Брутальникові сигнал продовжувати репетицію. Той підійшов до Іскрунця, зняв з латунного гачка на його спинці згорнуту у бублик маску-мішок і поклавши її на голову притихлого діда розгорнув по його обличчю, закріпивши краї під підборіддям. У результаті, круглий отвір у споді мішка виявився точно на маківці голови. Потому Гауелл перегнувся через стілець, вийняв з відра вологе кружальце губки і, попередньо натиснувши на неї пальцем, облизав свою зволожену пучку, переконуючись, що розчин у відрі таки дійсно солоний. Зробивши це, Брутус вкинув губку назад до відра. Наступної ночі він вчинить геть інакше – під час страти він вкладе той пористий диск до шолома, що до того безжурно звисав зі спинки стільця. Але під час репетиції мочити старечу довбешку Свистуна було зайвим.

Шолом був сталевим і мав два шкіряних ремінці, що звисали з обох боків, роблячи його вельми схожим на каску солдата-піхотинця. Брутальник насунув шолом на макітру ста­рого, слідкуючи, аби контакт всередині нього співпав зі щолопковим отвором у чорному мішку.

– Мені надягають шолом, мені надягають шолом, мені надягають шолом, – забубонів Гудун. Тепер його голос звучав здавлено й приглушено. Ремінці, заведені під нижню щелепу, заважали йому нормально відкривати рот, і я підозрював, що Брутус навмисно затягнув їх дещо сильніше, ніж це зазвичай робилося на репетиціях.

Відступивши на декілька кроків від Іскрунця, Гауелл розвернувся обличчям до порожніх стільців для свідків і урочисто промовив:

– Арлене Біттербак, згідно законодавства штату, просто зараз через ваше тіло почнуть пропускати електричний струм, допоки ви не помрете. І нехай Господь змилується над вашою душею.

Після цього він розвернувся до забраного сіткою віконця електрощитової:

– Важіль у друге!

Гудун-Свистун, бажаючи, ймовірно, повторити свій попередній успіх або ж вирішивши, що той день якнайліпше підходить, аби надати нам творчий звіт про весь арсенал свого таланту коміка, почав весь трястися, смикатися й викручуватися, чого майже ніколи не траплялося із справжніми клієнтами Старого Іскрунця.

– Отож я підшмажуюшя! – зарепетував він. – Печушя! Пропіка-а-а-аюшя! О-о-о, та-а-а-ак! Я індик ж хрушткою шкоринкою на рожпеченій жаровні!

Я поглянув на Гаррі з Діном, побоюючись, що вони знов заб’ються в істеричному реготі. Але вони навіть і не дивилися в бік того клоуна. А натомість порозвертали свої голови геть в інший від Іскрунця бік, спрямувавши погляди через порожнє наразі приміщення складу на двері, що вели з нього до мого кабінету.

– Всертись і не жить, – захоплено пробурмотів Гаррі. – Здається, один зі свідків вирішив прийти на день раніше.

У дверному прорізі, чепуристо обгорнувши хвостик навколо своїх лапок і споглядаючи за нами чорними очками-намистинками, сиділо мишеня.

Розділ 5

Страта пройшла досить таки добре… тобто я хочу сказати, що якщо у світі й існувала хоч будь-коли така річ, як «непогана страта» (у чому я особисто дуже сумніваюся), то умертвіння Арлена Біттербака, повноважного представника від резервації Вошіта серед ста­рійшин Зібрання Черокі, було саме таким.

Вождь не зміг впоратися із заплітанням своїх індіанських кісок – бо ж як для цієї нехитрої на позір справи аж занадто сильно тремтіли у нього руки. Тож його найстаршій дочці, жінці тридцяти з лишком років, дозволили перезаплести їх по-людськи, зробивши бездоганно однаковими. Жінка хотіла також вплести у кінчики кісок Вождя пір’я яструба – птаха, який був тотемом його племені, – але дати на це дозвіл я не міг. Під час страти було достатньо й однієї іскрини, аби те пір’я спалахнуло і, не доведи Господи, спричинило пожежу. Із зрозумілих причин, я не став їй усього того пояснювати, а просто послався на інструкції. Вона ж не стала сперечатися, лишень схилила голову й притисла пальці до скронь – проявляючи в такий спосіб своє розчарування й несхвалення. Загалом, та жінка трималася із суто індіанською гідністю. І, певною мірою, це вселяло в мене надію, що так само поводитиметься і її батько.

Коли настав час, Вождь вийшов зі своєї камери без жодних протестів і зволікань. І це було добре, бо часом нам навіть доводилося застосовувати силу, аби відірвати пальці смертників від ґрат, – свого часу я особисто зламав декілька, тож ніколи не забуду той раптовий звук приглушеного хрускоту, яким це супроводжувалося. Але, дякувати Богові, Вождя було зліплено з іншої глини. Він впевнено пройшов Зеленою Милею до мого кабінету і там, схиливши коліна, помолився разом із своїм братом у Христі – Шустером, який задля цього притарабанився на своїй колимазі з баптистської церкви «Небесне Світло». Панотець прочитав Вождю декілька псалмів, а коли дійшов до того, в якому йдеться про спочинок біля тихих вод[115], індіанець навіть зронив сльозу. Утім, той плач не був передвісником істерії або ще чогось подібного, у жодному разі. Я був майже впевнений, що в його уяві ті тихі води поставали чистими, як та сльоза, і настільки холодними, що від кожного ковтка зводило зуби і здавалося, ніби у мозок вганяли цілий жмуток крижаних гвіздків…

Відверто кажучи, коли мені доводилося бачити, що безпосередньо перед своєю стратою смертники плачуть, я відчував неабияку втіху. А ось коли вони цього не робили, – отоді вже я починав по-справжньому хвилюватися.

Після молитов багато хто з тих людей навіть з колін не могли підвестися без сторонньої допомоги. Але й тут Вождь проявив себе гідно. Щоправда, спочатку його трішки хитнуло вбік, як ніби йому запаморочилося у голові, – Дін навіть простягнув був руку, аби його підтримати, – однак Арлен Біттербак сам швидко відновив рівновагу і ми рушили до його кінцевої зупинки на Зеленій Милі.

У залі для свідків вільних стільців майже не було. Люди, що прийшли тієї ночі спостерігати за стратою, стиха перешіптувалися між собою, наче як ото роблять знайомі чи родичі, коли очікують на початок весільної церемонії чи панахиди. І то був єдиний момент тієї ночі, коли витримка таки зрадила Біттербака. Мені достеменно не відомо, хто чи що порушило його врівноваженість. Можливо, то був хтось із свідків або навіть усі вони разом. Хтозна. Але я почув, як раптом з горлянки Вождя пролунав утробний стогін, а рука, за яку я його тримав, почала чинити спротив, якого не відчувалося раніше. Тоді ж краєм ока я встиг помітити, як до нас проштовхується Гаррі Тервілліґер, готуючись відрізати Вождю шлях до відступу, якщо той несподівано вирішить ускладнити й без того непросту процедуру.

Посиливши хватку на лікті Біттербака, я декілька разів постукав пальцем по згину його руки і, майже не ворушачи губами, прошепотів:

– Зберися, Вождю. Більшість з цих людей пам’я­татиме про тебе тільки те, як тобі вмиралося. Тож дай їм щось дійсно надзвичайне – покажи їм, що справжні індіанці Вошіта геть не страшаться померти.

Біттербак подивився скоса на мене і ледь помітно кивнув. Потім взяв до рук одну з кісок, заплетених його дочкою, і поцілував її. Я поглянув на Брутальника, який урочисто стояв позаду електричного стільця, у всій красі свого найкращого темно-синього однострою: усі ґудзики кітеля відполіровані до блиску, а кашкет насунуто на його велику макітру під тим ідеальний кутом, що властивий тільки законослухняним громадянам. Побачивши, що я легенько кивнув йому, Гауелл, одразу зрозумівши, що від нього вимагається, хитнув головою у відповідь і вийшов з-за стільця, аби допомогти Біттербакові зійти на платформу, якщо в того виникне потреба у сторонній допомозі. Але допомога індіанцеві не знадобилася.

Вождь сів на електричний стілець і не минуло й хвилини, як фіксатори з шоломом були закріплені, належні слова сказані, а Брутальник через плече тихо скомандував:

– Ва­жіль у друге!

Одразу потому світло у приміщенні вкотре трохи потьмянішало, але вже за мить знов стало яскравішим – пересічна людина навіть й уваги не звернула б на цей факт, якби саме в той момент зумисне не пильнувала за освітленням. Перепад напруги в електромережі означав, що в щитовій Ван Гей, як йому і належало, перемістив важіль у положення, яке поверх двійки невідомий дотепник позначив написом: «СУШАРКА НАВІЖЕНОЇ МЕЙБЛ[116]». З-під шолома пролунало низьке дзижчання і Біттербак випнувся вперед, ніби намагаючись розтягнути фіксатори на своїх кінцівках і шкіряний ремінь, що оперізував його груди. За муками Вождя незворушно спостерігав тюремний лікар, який стояв на своєму звичному місці одразу біля стіни, міцно стуливши свої губи, через що його рот виглядав суцільним білим швом. Не було ані посмикувань, ані викручувань, що їх на репетиції зображував перед нами Старий Свистун, – лише один-єдиний, потужний і рвучкий рух уперед, схожий на те, як ото чоловік зчаста робить свій заключний ривок стегнами, притискаючись до коханої жінки непереборною силою яскравого оргазму. Синя сорочка індіанця небезпечно напнулася на грудях, явивши між своїми застібками ділянки оголеного тіла, які, здавалося, зловісно посміхалися свідкам страти.

І, як завжди на тому етапі, з’явився припах. Сам по собі він був аж ніяк не найгіршим з того, що взагалі відбувалося під час страти, але навіював неприємні асоціації. Ба навіть зараз, коли мені випадає гостювати у будинку моєї онуки, я жодного разу не можу себе примусити спуститися до підвалу, хоча саме там їхнє хлопча розмістило свою іграшкову залізницю «Лайонел»[117], яку, в спалаху дитячої любові, повсякчас поривається продемонструвати своєму прадідові. Звісно ж, ті іграшкові паровозики непокоять мене в останню чергу, – переконаний, ви й самі про це здогадалися, – а ось що я ненавиджу, так це трансформатор. Особливо те, як він гуде. І те, як він починає тхнути, коли прогріється. Навіть після стількох років, той запах і досі нагадує мені про усі ті події у «Холодній Горі».

Зачекавши тридцять секунд, Ван Гей вимкнув живлення. Одразу потому до справи взявся лікар, що вже встиг полишити своє місце і, підступивши до Біттербака, прикладав стетоскоп до його грудей. От тоді вже всі як один свідки сиділи мовчки, пожадливо спостерігаючи. Випроставшись, медик обернувся до сітки віконця електрощитової:

– Нерегулярне серцебиття.

Повідомивши це, він покрутив у повітрі трохи зігнутим пальцем, наче переклацуючи невидимий тумблер. Найімовірніше, оті почуті лікарем декілька безладних ударів серця у грудях Біттербака були настільки ж несумісними із життям, як і ті остаточні смикання, що їх видає інколи обезголовлена курка, але про всяк випадок він вирішив перестрахуватися. І дійсно, кому б хотілося, аби посеред тунелю, на півшляху до труповозки оголошений мертвим чолов’яга раптом підвівся з каталки і зарепетував від болю по всьому тілі, що ніби заживо спалюють у вогні крематорію.

Ван Гей перевів важіль на третю позначку, і тіло Вождя знов вигнулося вперед, злегка похитуючись з боку в бік у міцних обіймах електричного струму. Послухавши після цього серце індіанця ще раз, медик схвально кивнув. Справу було зроблено. Укотре нам вдалося знищити те, до створення чого ми не мали навіть і щонайменшого відношення. Деякі з присутніх глядачів знов почали стиха перемовлятися, однак більшість з них сиділи, поопускавши свої голови і втупивши долу незрячі погляди, приголомшені. А може, і присоромлені.

Гаррі з Діном принесли мари[118]. Насправді, з ними Тервілліґеру мав пособити Персі, але з якоїсь причини той щодо цього не мав ані найменшого уявлення, а жоден з нас не хотів завдавати собі зайвого клопоту йому це пояснювати. Брутальник і я, звільнивши тіло Вождя від утримуючих його ременів, але навіть і не намагаючись чіпати просякнутий водою, потом, слиною і бозна чим ще шовковий каптур, перемістили труп на ноші. Потому, взявшись за них учотирьох, кожен зі свого кута, ми щодуху, майже бігцем кинулися до дверей, які вели до тунелю. Щільна й задушлива кіптява, наче щупальця, тягнулася з отвору у верхній частині чорного мішка, поширюючи навколо жахливий сморід.

– Оце так холєра! – зойкнув Персі тремтячим голосом. – Гей, люди, звідки цей сморід?!

– Ветморе, геть звідси до бісової матері! І зроби так, аби твоя мармиза не муляла мені очі якнайдовше! – сердито прогарчав Брутальник, проштовхуючись повз нього до стіни, на якій було прикріплено вогнегасник. Останній являв собою хімічний блок раритетного зразка, що працював абияк, та й то лишень після того, як був добряче напомпованим.

Тим часом Дін обережно стягнув з голови небіжчика мішок і ми побачили, що все було не так вже й погано – тільки ліва кіска Вождя ще повільно жевріла, випускаючи цівки диму, наче тліюча купа вологого листя восени.

– Гадаю, тут краще обійтися без вогнегасника, – зупинив я Гауелла. Бо інакше, перш ніж завантажити померлого до задньої частини труповозки, нам довелося б відмивати його обличчя ще й від хімічної лайно-піни, а роботи в нас вистачало й без того. Тож я просто поплескав декілька разів зачіску Вождя долонею, допоки волосся не перестало тліти. Персі ж, пустивши повз вуха «дружню» пораду Брутальника, стояв, мов зачарований, вибалушивши на мене очі.

Після того, як джерело смердоти й диму було остаточно ліквідоване, ми знесли мерця в тунель, обережно спускаючись дванадцятьма дерев’яними сходинками. Підземний прохід, наче темниця за часів середньовіччя, зустрів нас вогким і прохолодним повітрям, а єдиним стороннім звуком у ньому були приглушені відлуння сплесків важких крапель води, які подеколи десь скрапували зі склепіння на долівку. Весь шлях тією цегляною трубою, що на тридцять футів[119] тягнулася за межі в’язниці й ген на протилежний бік шосе, освітлювали звисаючі зі стелі електричні лампи, оздоблені пом’ятими жерстяними плафонами, що їх клепали у тюремній майстерні. І хоча світло від них дехто міг би назвати тьмяним, його навіть вистачало, аби побачити усю нерівність стелі, виблискуючої від надмірної вологи. Кожного разу, коли мені доводилося туди спускатися, я почувався героєм з оповідки Едґара Аллана По[120].

У тунелі на нас вже очікувала каталка. Ми переклали на неї тіло Біттербака і я востаннє перевірив, чи не тліє, бува, його волосся. Від лівої кіски не лишилося майже нічого і мені шкода було побачити, що майстерно вплетена раніше стрічка з того боку голови Вождя повністю обвуглилася, ставши схожою на химерну пухлину.

Усюдисущий Персі поплескав небіжчика по щоці. Той невиразний цмокаючий звук його долоні змусив усіх нас аж підстрибнути від несподіванки. Ветмор же переможно роззирався навколо, немов закликаючи нас у свідки свого тріумфу. Його масні оченятка аж блищали від збудження, а губи розпливлися у напускній зухвалій посмішці. Зрештою, він знов повернувся поглядом до Біттербака:

– Адьос, Вождю! Сподіваюся, у пеклі для тебе знайдеться пательня погарячіше.

– Облиш це! – Голос Брутальника посеред стікаючого водою тунелю звучав водночас потойбічно й урочисто. – Він вже сповна заплатив за те, що був скоїв, і за законом нікому, тим паче тобі, нічого не винен. Тож тримай свої граблі при собі.

– Та байде! У дупі я бачив ті твої поради! – відмахнувся від Гауелла Персі, але одразу ж незграбно позадкував, коли Брутальник рушив у його напрямку, супроводжуваний тінню, що, химерно коливаючись, зростала на стіні позад нього – наче обрис того орангутана в оповіданні про вулицю Морг[121].

Утім, замість того, аби спробувати схопити й віддухопелити Персі, Брутус взявся за ручки каталки і помалу рушив до дальнього кінця підземного проходу, штовхаючи її поперед себе, – на ґрунтовому узбіччі шосе біля виходу з тунелю вже було припарковано автомобіль труповозки, що очікував на останню подорож Арлена Біттербака. Обертаючись, ебонітові коліщатка каталки натужно стогнали й рипіли по насланій дошками підлозі, а тінь ліжка невідступно пливла поруч по кривій від сирості цегляній стіні, періодично то збільшуючись, то зменшуючись. Дін з Гаррі швидкома наздогнали Гауелла і ухопивши, кожен зі свого боку, край простирадла в ногах Вождя, мовчки натягнули його на обличчя померлого, яке, судячи з воскової блідості, вже почало стигнути. Усі мертві обличчя у цьому сенсі поводять себе однаково – не залежно від того, чи померли їх власники безгрішними, або ж геть обтяжені почуттями провини.

Розділ 6

Коли мені було вісімнадцять, мій дядько на ім’я Пол (на честь якого мене, власне, й назвали при народженні) помер від серцевого нападу. Зібравшись з того сумного приводу до Чикаго, мої батьки взяли на похорон і мене, аби я теж зміг віддати дядькові останню шану, а заразом – й відвідав наших численних родичів по лінії батька, далебі багатьох з яких я й в очі до того не бачив. Отож гостини розтягнулися майже на місяць. У дечому ту поїздку можна було б вважати й приємною, насиченою корисними і хвилюючими моментами. Але інший її бік я пригадую лишень як сповнений жахливих душевних мук. Річ у тім, що я тоді до нестями закохався у дівчину, якій згодом (за два тижні потому, як мені сповнилося дев’ят­надцять) судилося стати моєю дружиною. Й однієї з тих ночей, коли пристрасть до любки, що оселилася у моєму, ще вісімнадцятилітньому, серці (ну, добре, звісно ж, що і в моїх яйцях також – куди ж без цього), спалахнула з новою силою всепоглинаючого й непідконтрольного розумові вогню, я заходився писати їй листа, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Викладаючи на папері усю гаму своїх почуттів, я навіть і не намагався читати написане, оскільки побоювався, що надмірна малодушність примусить мене зупинитися. Дописавши, попри всі острахи, ту формену епістолу[122], я загальмував лише раз, коли внутрішній голос спробував був застерегти мене, що надсилання подібного щиросердного зізнання було б таким самим божевіллям, як і просто дати тій дівчині потримати в руці своє беззахисно тріпотливе серце. Але невдовзі, пославши під три чорти усі перестороги, я вже вкидав листа у поштову скриньку, почуваючись при цьому безтурботним дитям, яке, затамувавши подих, очікує на можливі наслідки свого вчинку. Пізніше, вже живучи разом, я часто, було, загадувався: а чи зберегла Дженіс той опус закоханого по вуха хлопця? Утім, прямо спитати її про це мені не ставало сміливості. Наразі ж єдине, у чому я цілком впевнений, – серед особистих речей дружини, які довелося переглядати після її смерті, лист мені не траплявся (проте, сам по собі цей факт, звичайно ж, нічого не доводить). А не запитував я її про нього, гадаю, лише з однієї причини: через побоювання дізнатися, що те палке послання важило для неї набагато менше, аніж для мене.

Освідчуючись у своєму коханні, я дощенту списав цілих чотири сторінки того листа. На той час здавалося, що у подальшому житті написати щось довше мені вже точно не поталанить, і ось тепер поглянь-но лишень на цю оповідь. Купу сторінок вже списано, а тій історії й кінця-краю не видно. Якби знав, що спогади виявляться настільки детальними і писати доведеться таки багацько, можливо, ще й тричі подумав би, перш ніж братися за це діло. Я ж бо, навіть, й уявити собі не міг ту силу-силенну дверей і дверцят своєї пам’яті, що відімкнуться самим лише процесом писання, – ніби стара батькова авторучка – це аж ніяк не чорнильне приладдя для письма, а якийсь чудернацький різновид відмички. Найкращим прикладом того, про що я оце намагаюся сказати, є, напевно, мишеня: Пароплавчик Віллі, Пан Брязкотун, мишенятко на Зеленій Милі. Попервах, перед тим як почати робити записи, я взагалі не усвідомлював, наскільки важливу роль він (саме так – він) відіграв у всій тій історії. Взяти хоча б те, як гризун почав видивлятися Делакруа ще до того, як Француз ущасливив нас своїм прибуттям у блок, – мені навіть на думку таке не спадало (принаймні, при здоровому глузді), аж допоки я не затіяв оцю писанину, а з нею – не почав пригадувати.

Річ у тім, що тільки лишень взявшись за ручку, аби розповісти вам про Джона Коффі, я й гадки не мав, наскільки глибоко для цього мені доведеться зануритися у минуле, або ж як надовго у своїй розповіді я змушений буду полишити його у камері, – чоло­в’ягу настільки дебелого, що коли він лежав на нарах, його ноги, не вміщуючись на лежаку, не просто з нього звисали, а повністю торкалися ступнями підлоги. Ви ж бо, сподіваюся, ще пам’ятаєте, хто він – той Коффі, – і звідкіля взявся? Адже мені було б прикро, якщо це не так. Я хочу, аби пригадуючи, ви уявили собі, як він, змучений невимовним відчаєм, скоцюрбився на закоротких нарах одиночної камери і мовчки ковтає сльози, втупившись спустошеним поглядом у стелю чи то притисши здоровецькі долоні до свого змокрілого обличчя. Також спробуйте ще й почути того велета – усі ті його тремтячі зітхання, що більш скидалися на схлипування, або ж епізодичні стогони від задушливих сліз, що ніби лещатами стискали йому горло. Побивання Джона Коффі були геть абсолютно не схожими на звуки страждань і каяття, що їх подеколи можна було почути у блоці «Д» і більшість з яких були всього лише пронизливими криками розпачу, приправленими дещицею докорів сумління. Подібно сльозавим, але водночас і порожнім очам, тужіння Коффі були якимось дивним чином віддаленими від тих повсякденних проявів болю, з якими ми звикли мати справу. У певному сенсі… – що й казати, звичайно ж я розумію, наскільки божевільно наразі це прозвучить (ще б пак – чи мені цього не знати), але з мого боку було б не меншою дурістю списати стільки сторінок, аби зараз не дослухатися до веління свого серця і змовчати про те, на що ж насправді усе те було схожим… – тож, хай там як, але до якоїсь міри мені здавалося, що Джон Коффі горював ген за цілим світом – чимось настільки великим і пропащим, що для тієї його туги зійти нанівець навіть у віддаленому майбутньому не вбачалося жодних шансів. Іноді я знаходив час, аби зайти посидіти до нього у камеру і мимохідь розрадити його бесідою, – так само я робив і з рештою смертників, оскільки (і в мене, здається, вже була нагода це пояснити) подібного роду намагання їх розговорити були чи не найвідповідальнішою і вже точно однією з найбільш важливих складових нашої роботи. Не певен, далебі, чи мені взагалі вдалося хоч раз його заспокоїти, позаяк у глибині душі я таки тішився, що він страждає. Ба більше того: я вірив у те, що страждання Джона Коффі цілком заслужені. Часом у моїй голові навіть зринала думка: а чи не зателефонувати губернаторові (або ж якось вже намовити зробити це Персі – бо ж, як не крути, а той старий цап, чорти б його об’їздили, не мій, а його дядько) з пропозицією відтермінувати страту? «Нам краще зачекати з підсмажуванням цього здоровила, – сказав би я. – Спокута за заподіяне зло все ще змушує його неабияк мучитися, все глибше роз’ят­рює йому серце й душу, обертаючись у нутрощах як добряче заточений мисливський ніж. Тож давайте дамо йому ще з дев’яносто днів, як буде на те згода вашої високоповажності, пане губернаторе! І нехай він продовжуватиме заподіювати самому собі біль, з яким не зрівняється жодна кара з нашого боку».

Ось таку, вельми побіжну замальовку Джона Коффі, сподіваюся, ви й зберігатимете до слушного часу в якомусь із закутків своєї пам’яті, натомість давши мені ще трохи часу наздогнати події, з яких я був розпочав свою розповідь: про того Джона Коффі, що, як міг, протягся на куцих нарах, про Джона Коффі, який страшиться темряви і, можливо, має на це вагомі підстави, – бо ж де ще інакше, як не там, у мороці, на нього мали б чатувати дві примарні фігури з білявими завихреннями довгих кучерів – і то вже не дві маленькі дівчинки, а справдешні мстиві гарпії? Про Джона Коффі, з очей якого повсякчас струменіли сльози, немовбито кров із ран, що ніяк не можуть загоїтися.

Розділ 7

Отож, смертельно пропечений на електричному стільці Вождь відійшов у небуття, тоді як Президент, врятований від подібної участі переглянутим вироком, перебрався до місць, не настільки далеких, – усього лише до однієї з камер блоку «В», що у «Холодній Горі» правив за рідну домівку більш як ста п’ятдесятьом засудженим до довічного. Утім, за дванадцять років Артур Фландерз таки пішов слідом за індіанцем, – у 1944 році він потонув у тюремній пральні. Остання, проте, належала вже іншій в’язниці, бо «Холодна Гора» припинила своє існування ще у 1933-му. Але навряд чи ця обставина важила бодай щось для більшості ув’язнених – адже, як то вони подеколи кажуть, стіни будь-де лишаються стінами. Переконаний, що й Старий Іскрунець у власній кам’яній келії камери смерті нової в’язниці залишався настільки ж убивчим, як і перед тим на орендованому клаптику складського приміщення «Холодної Гори».

Повертаючись до передчасного скону Презика – мені відомо, що за нез’ясованих до кінця обставин хтось запхнув його обличчям до чану з концентратом хімічного розчинника та силою притримав у такому положенні, допоки він не опрігся. На той час, коли охоронці натрапили на невпізнане тіло, нижня частина якого незграбно стирчала з баку, і спільними зусиллями зрештою витягнули його з тієї пастки, від обличчя Фландерза вже майже нічого не лишилося – його особу змогли ідентифікувати лише за відбитками пальців. Зважаючи на такий кінець, краще б йому було померти на Старому Іскрунцеві… щоправда, тоді б у нього не було тих зайвих дванадцяти років, – а хто ж від такого б відмовився? Однак сумніваюся, що в свою передсмертну мить, тривалість якої залежала лише від ковтка повітря, що його Президент встиг вхопити востаннє, він багато над цим розмірковував, поки, конвульсійно сіпаючись, намагався змусити свої легені дихати мийним засобом на основі «Гекслайту»[123] і лугу.

Наскільки мені відомо, адміністрація в’язниці так і не спромоглася відшукати того або тих, хто був у цьому повинен. І хоча на ту пору я вже полишив роботу у виправних закладах, про згаданий випадок у своєму листі мені детально розповів Гаррі Тервілліґер. «Зрозуміло, що пом’якшення вироку Фландерз отримав здебільшого завдячуючи білому кольору своєї шкіри, – підсумовував він, – але втекти від долі йому не судилося: зрештою він все одно отримав те, на що давно заслуговував. Я ж бо сприймаю це, як свого роду затяжне відтермінування покарання, на виконання якого, зрештою, таки було знайдено час».

Після переводу Презика блок «Д» спорожнів і у нас настав час вимушеного затишшя. Гаррі з Діном тимчасово перейшли на роботу в інший блок, і протягом декількох днів на Зеленій Милі були лишень я, Брутальник і Персі. Щоправда, у дійсності це означало, що обо­в’язки по блоку виконували ми з Гауеллом удвох, бо Ветмор переважно тинявся деінде, вирішуючи якісь власні справи. Їй-бо, той шмаркач був справжнім генієм з питань імітації бурхливої діяльності аби насправжки нічого не робити. Час від часу (але тільки тоді, коли Персі десь вештався) до блоку навідувалися інші хлопці – аби, як полюбляв називав це Гаррі, «по-людськи побазікати». У ході тих посиденьок неодноразово компанію нам складав і Пароплавчик Віллі. Звісно ж ми його при цьому підгодовували, а він піднімав нам настрій своєю кумедною манерою сидіти під час поглинання їжі – настільки сповненою власної гідності, наче перед нами був сам Цар Соломон. І повсякчас він уважно за нами спостерігав тими блискучими намистинками, що правили йому за очка.

То були вельми непогані декілька тижнів у нашому житті, спокій і необтяжливість яких не могла зіпсувати навіть непомірно зро́сла уїдливість Персі. Але все добре колись та й закінчується – так сталося і тоді. Дощового понеділка наприкінці липня[124] (якщо мені не зраджує пам’ять, я вже згадував, наскільки дощовим було те літо, що своєю сирістю, здавалося, пробирало ген до самісіньких кісток) я сидів на нарах відчиненої камери в очікуванні на прибуття Едуара Делакруа.

Поява останнього, пригадую, супроводжувалася не­жданою бучею. Двері, що вели до прогулянкового подвір’я, з гучним ляскотом розчахнулися, дозволивши денному світлу ззовні дещо розігнати напівморок у приміщенні блоку. На додачу до світла у блок увірвалася й какофонія зі звуків літнього дощу і тюремного життя-буття, серед якої, однак, я зміг розчути безладне брязкання ланцюгів нашого гостя і його ж перелякане белькотіння на чудній суміші з англійської та кажунського діалекту французької (тієї місцевої говірки, яку високоосвічені ув’язнені «Холодної Гори» зневажливо величали гугнявим суржиком або ж просто – гугняриком). І вся ця краса супроводжувалася обуреними криками Брутальника:

– Агов! Ти взагалі чуєш, що я тобі кажу?! Годі вимахуватися! Та Христа ж ради, відчепися ти від нього! Нуж-бо, Персі, вгомонися!!

Треба зазначити, що на той момент я вже почав було клювати носом, зручно вмостившись собі на нарах, які протягом найближчих декількох місяців мали стати місцем спочинку для новоприбулого Делакруа. Тож, коли, почувши ґвалт, я хутко підхопився на рівні, серце у моїх грудях загупало настільки важко, що мені аж позакладало вуха і потемнішало в очах. До появи Ветмора гармидери траплялися у блоці «Д» вкрай рідко. Але із входженням Персі до нашого штату усім нам стало очевидним – подібного штибу витівки тягнуться за ним, наче сморід за лайном.

– Ворушися, ти, розтрахане франкосраке педрило! – донеслося знадвору горлання Персі, який, вочевидь, анітрохи не турбувався щодо зауважень Брутальника. А вже за мить він і сам з’явився у прорізі дверей блоку, однією рукою тягнучи за собою чоловічка, який на позір здавався не набагато більшим за кеглю у боулінгу. В іншій руці Персі тримав свій нерозлучний кийок. Від затрачуваних зусиль зуби Ветмора вишкірилися у напруженій гримасі, а саме обличчя налилося кров’ю, ставши червоним, що той буряк. І тим не менш він навіть і зблизька не виглядав нещасним. Дрібний же бідолаха (який не міг бути ніким іншим, окрім як Едуаром Делакруа) щосили намагався йти в ногу із своїм нетерплячим конвоїром, але тим його прагненням вельми заважали кайданки на щиколотках – останні зводили майже нанівець пристойну, як для такого курдупеля, швидкість, з якою він переставляв ноги, – та й Персі, наче у божевільному запалі, тягнув його все швидше й швидше. Здавалося, ще трохи – і новоприбулий арештант впаде. Так, імовірно, й сталося б, але я вискочив з камери саме вчасно, аби встигнути притримати засудженого до страти чоловічка, – у такий ось сумбурний спосіб і відбулося наше побіжне знайомство з Делакруа, скорочено – Делом або ж узагалі – Французом, як ми частенько згодом його називали для зручності.

Ветмор розвернувся, незадоволений, і миттю кинувся на кажуна, замахнувшись своїм гікорієвим дрючком, – вкотре мені довелося проявити дива спритності: я ледве встиг перехопити його за руку. На той момент до нас вже приєднався Брутальник, відсапуючись, наче після пробіжки, і виглядаючи настільки ж здивованим і збентеженим від побаченого, наскільки почувався і я.

– M’sieu[125], не дозволяйте йому знову бити мене, – пробелькотів Делакруа. – S’il vous plait, s’il vous plait![126]

– Анумо пусти мене! Дай-но я йому зараз всиплю! – завзято вигукнув Персі і вирвавшись, кинувся вперед, почавши щодуху гамселити кийком по плечах Француза. Миршавий дядько у відчайдушному благанні скинув до гори руки, і цим знов не догодив Ветморові, який, розцінивши це як зухвалість і непокору, змістив акценти і ще більш активно заходився гепати ціпком по рукавах його блакитної арештантської сорочки. Пригадую, як згодом, увечері того ж дня я випадково побачив Дела з оголеним торсом, – через усі ті синці і садна на ньому здавалося, що на тілі чоловіка взагалі не залишилося живого місця. Від такого видовища мені навіть стало зле. Ясна річ, він був душогубом, і ніхто не збирався гладити його за це по голівці, але побої й зблизька не були тим підходом, з яким ми намагалися вирішувати справи у блоці «Д». Або, принаймні, так було, допоки серед нас не з’явився Персі Ветмор.

– Годі! Досить!! – рикнув я. – Облиш його! Що це ти, дозволь спитати, взагалі собі дозволяєш?!

Я спробував був втиснутися між Делакруа і Ветмором, однак зиску від того не отримав: Персі так і продовжував вимахувати своєю палицею то з одного, то з іншого боку від мене. Ставало зрозуміло – не цим, так якимось з наступних ударів він обов’язково схибить, і замість своєї беззахисної мішені угріє дрючком по мені. Тільки ось безкарно це б йому вже точно не минулося – все більше дратуючись через ідіотизм того неширокого лобом зачепи, я був ладен начхати на його родинні зв’язки́, давши йому добрячої наминачки просто-таки посеред проходу між камерами. А якщо б забракло сил з ним впоратися, впевнений – мені б охоче у цьому допоміг Брутальник. Що й казати, у деякому сенсі мені шкода, що справа до того так і не дійшла. Адже цілком можливо, що тоді усе б склалося геть інакше…

– Ах ти ж злоїбуче педрило! Чуєш мене, вошивий очкочпокере?! Я зараз навчу тебе тримати свої руки подалі від мене!

Трах! Бах! Бебех! З вуха пронизливо волаючого Делакруа вже зацебеніла юшка. Полишивши вочевидь невдалі намагання затулити чоловіка собою, я схопив його за плече і силою вштовхнув до камери, де той одразу ж впав на нари, незграбно зіщулившись від болю і страху. При цьому, метнувшись стрілою повз мене, Ветмор ухитрився дати йому ще й добрячого копняка під дупу – так би мовити, наостанок. Але кінець кінцем його – я, звісно ж, маю на увазі Персі, – перехопив Брутальник і за плечі відтягнув подалі у коридор.

Скориставшись тією паузою, я хутко схопився за двері камери і потягнув їх по спрямовуючих рейках, зачиняючи. Зробивши це я рвучко розвернувся до Персі. Потрясіння і розгубленість боролися в мені з шаленою люттю. На той час губернаторів «майже племінник» прослужив у блоці замалим не декілька місяців – часу цілком достатньо, аби всі ми встигли відчути, наскільки він нам не до вподоби. Але саме інцидент під час поселення Делакруа змусив мене остаточно переконатися, наскільки непередбачуваною і безконтрольною людиною був Персі Ветмор.

Тож той покидьок просто стояв і зухвало на мене дивився. Але не сказати, щоб узагалі без остраху, – позаяк, і я ніколи не мав щодо цього навіть щонайменших сумнівів, у глибині душі Персі був і залишався звичайнісіньким боягузом, зухвальство якого підтримувалося тільки завдяки безмежній впевненості у тому, що зв’язки́ і знайомства у високих колах зможуть убезпечити його від будь-яких неприємностей. І щодо цього він мав таки рацію. Припускаю, що обов’язково знайдуться невіри, які не збагнуть, як таке можливе, – навіть після того, що я оце тут розповів, – але напевне то будуть люди, для яких Велика Депресія – це лишень двійко порожніх слів з підручника історії. А от якби ж то вам довелося жити в її розпал, – отоді вже напевно той термін і зблизька не здавався б вам сухим книжковим визначенням: маючи постійну роботу, любі мої, ви б трималися її руками й ногами.

Потроху обличчя Персі набуло свого звичного кольору, але щоки все ще палали. Волосся ж, зазвичай чепуристо зачесане назад і яскраво виблискуюче у променях світла від надмірної кількості брильянтину[127], збилося, спереду взагалі перекинулося на лоба і тепер звисало на очі.

– Якого, прости Господи, дідька ти щойно оце витворяв?! – вкотре запитав я. – Ніколи – ти чуєш мене? – ніколи раніше у моєму блоці не били ув’яз­неного!

– Цей куций підармон намагався вхопити мене за хазяйство, коли я виводив його з фургона, – почав виправдовуватися Ветмор. – Отож він сам напросився. А якщо спробує втнути це ще раз – нехай начувається!

Я поглянув на Персі – від зачудування такою відвертою ахінеєю у мене навіть на мить відібрало мову. Моя уява відмовлялася змалювати переді мною дивовиддя, в якому бодай найбільш завзятущий з усіх поціновувачів чоловічих причандалів, що тільки є у цьому Божому світі, спокусився б скоїти те, про що оце він розповів. Зазвичай, приготування до переводу у заґратовані апартаменти Зеленої Милі навіть найбільших збоченців геть-чисто позбавляє будь-яких хтивих настроїв.

У тих своїх роздумах я перевів погляд на Делакруа – той, зіщулившись, так і лежав на нарах, з досі скинутими до обличчя руками, у майже мимовільному прагненні захистити хоча б його. Одразу впадали в очі кайданки на його зап’ястках і щиколотках, а також ланцюг, що з’єднував все це добро між собою. Зіставивши одне з іншим, я розвернувся до Ветмора:

– Наразі геть звідси! Але пізніше на тебе чекатиме серйозна розмова.

– Овва! Ти ще скаргу про це начальникові надряпай! – уїдливо запропонував Персі. – Тільки май на увазі: якщо ти це зробиш, я зі свого боку теж можу дещо написати, – сподіваюся, ти доганяєш, про що я.

Із зрозумілих, сподіваюся, причин, жодної скарги чи пак рапорту мені писати не хотілося. Єдиним, чого я бажав на той момент, було те, аби він забрався геть з-перед моїх очей. І хоча про це я вже йому казав, не зайвим було внести деякі уточнення:

– Досить з мене порожніх дискусій. Розмову завершено, – безапеляційно заявив я і, ігноруючи несхвальний погляд Брутальника, додав:

– Тож ти миттю прибереш звідси свою дупу, підеш до адмінблоку і переповіси їм, що я наказав тобі продивитися листи і допомогти у сортувальні.

– Авжеж. – До Ветмора вже встигло повернутися самовладання, що в його випадку скоріш означало перебування у стані набундюченої самовпевненості. Він прибрав волосся з чола, відкинувши його назад і манірно пригладивши долонями – настільки ніжними, молочно-білими і витонченими, що радше пасували б якійсь юнці, що ледве увійшла у вік менархе[128], – і розвалькувато підійшов до камери, що на невизначений час розжилася новим пожильцем. Побачивши його біля самісіньких ґрат, Делакруа на нарах зіщулився ще дужче, перейшовши на швидку і геть невиразну тарабарщину з суміші англійської та ламаної французької.

– Не думай, що я з тобою закінчив, франкопике хуйло, – прошипів до нього Персі… і раптом підскочив, коли одна з лапищ Брутальника болісно стисла його плече.

– На твій превеликий жаль, таки закінчив, – похмуро сповістив Гауелл. – А тепер махай до адмінблоку. Заразом і макітру свою провітриш!

– Сам знаєш, тобі не вдасться мене залякати, – буркнув у відповідь Персі. – Аніскілечки. – Потім його погляд зупинився на мені і він зважився додати: – Усі ви, хлопці, аж занадто нікчемні як для цього.

Утім, ми добре бачили, що він таки наляканий – то було видно по його очах, які читалися, наче відкрита книжка. І це, водночас, робило його ще більш небезпечним. Бо відморожені вилупки на кшталт Ветмора ніколи не відають, як вони діятимуть протягом наступних декількох хвилин чи то, навіть, секунд.

Змірявши наостанок нас поглядом, Персі розвернувся і неквапно, з гордо піднятою головою рушив коридором до виходу – і того дня то було єдине вірне рішення з його боку. Кожен крок зухвальця був сповнений зарозумілості і зневаги до оточуючих. А чом би, збіса, й ні? Хто ж, як не він, щойно оце показав цілому світові, що чекатиме на миршавого й голомозого жабника, якщо той, бува, спробує помацати його Ветморівського бобика. Їй-бо, він чухрав з блоку, наче той переможець, що великодушно полишає поле бою, не бачачи для себе гідних суперників.

Проводивши Ветмора очима, я повернувся до Француза й оголосив перед ним свою рутинну промову – все, як завжди: умови ввімкнення радіопередач (усіх отих «Уявний танцзал»[129] і «Наше дівча Санді»), залежність нашого до нього ставлення від того, наскільки пристойно він себе поводитиме відносно нас, і тощо, тощо, тощо. Правду кажучи, мої настанови того разу навряд чи можна було б записати в актив. Адже протягом усієї проповіді Делакруа тільки те й робив, що плакав і гучно схлипував, скрутившись калачиком на самісінькому узніжжі своїх нар – у намаганні відсунутися від мене якнайдалі він замалим не вдавлювався у куток камери. І кожного разу, коли я робив навіть незначний порух, чоловічок зіщулювався в остраху дістати нових стусанів. Тож добре, вважаю, якщо він уторопав хоча б одне слово з кожних шести, що я промовляв. І це – у кращому випадку. Як би то не було, я взагалі не впевнений, що та конкретна промова мала для нього хоча б якийсь сенс.

Закінчивши з новоприбулим (впоравшись з рештою формальностей приблизно за чверть години), я повернувся до столу чергового, за яким з шокованим виглядом сидів Брутус Гауелл, нервово слинячи кінчик олівця, що його ми тримали для записів у Книзі реєстрації відвідувачів.

– Христом-богом молю, Брутусе, припини облизувати цю гидоту, поки не отруївся! – роздратовано кинув я, підходячи.

– Ісусе Вседержителю, – простогнав Брутальник, відкладаючи олівець. – Не доведи Господи стати свідком бодай ще одного подібного ґвалту під час наступних заселень до нашого блоку.

– Марні сподіванки. Мій татусь завжди примовляв: за бідою йде біда, а за нею й третя, – повчально відповів я.

– Ти ба! Лишається плекати надію, що відносно цього твій старий був повним невігласом, – безжурно озвався на те Гауелл.

Утім, як показали подальші події, стосовно рівня батькової обізнаності він таки помилився: друга буча здійнялася під час переведення до блоку Джона Коффі, а справжній ураган розігрався, коли чергу до Іскрунця зайняв Скажений Білл. Виглядає дещо чудернацьки і підозріло, але схоже, що навіть у нещастях Бог надає перевагу трійці. Детально про наше знайомство зі Скаженим Біллом Вартоном, і про те, як він, щойно лише ступивши на Милю, намагався скоїти вбивство, я повідаю незабаром. Наразі ж сприйміть це за, свого роду, завчасне попередження.

– А що то за історія з мацанням прутня? – поцікавився я.

Брутальник весело пирхнув:

– Коли привезли Делакруа, його щиколотки були закутими у кайданки, а наш нетерплячий друг Персі просто занадто швидко потягнув його, ото й усе. Ще сяк-так вийшовши з фургона, дядько у підсумку все одно оступився і почав валитися з ніг. Як і будь-хто на його місці у такому випадку, він інстинктивно виставив вперед руки, аби хоч якось пом’якшити своє падіння, і одна з них злегка чиркнула по ширіньці Ветморівських штанів. То була справжнісінька випадковість і більше нічого!

– А тобі не здається, що Персі про це добре відомо? – задав я питання, яке мене муляло більше за інші. – Чи не могло статися так, що він тільки й очікував на слушний привід, аби відлупцювати Делакруа? Щоб, так би мовити, наочно продемонструвати – хто тут найбільше цабе?

Уважно поглянувши мені в очі, Брутальник повільно кивнув:

– Твоя правда. Гадаю, що десь так воно все й відбулося.

– У такому випадку ми маємо за ним добре пильнувати. – Я розгублено провів долонею по волоссю. Хай йому грець – у нас і без стеження за Персі вистачало клопоту. – Боже ж ти мій, як я ненавиджу все це… ненавиджу його!

– Я теж, Поле. Я теж. І знаєш, що у цьому найпаскудніше? Я геть не можу второпати його вчинки. Хлопець із зв’язка́ми у владних ешелонах – таке у наш час трапляється, куди не подайся, і це ще можна якось зрозуміти. А ось що взагалі в голові не вкладається, так це чому він використав їх для того, аби отримати роботу на Зеленій, бляха-муха, Милі? І, якщо вже на те пішло, – чому саме у нашій в’язниці? Чому він не влаштувався якимось там дрібним службовцем у сенаті штату або ж, наприклад, хлопцем, що організовує усі оті зустрічі для віце-губернатора? Переконаний, що якби він про це попросив, його родичі були б цілком спроможними підібрати для нього щось набагато краще… Тож чому сюди?

У роздумах я похитав головою – схожі питання турбували й мене, але відповідей на них я не знав. Далебі, існувало чимало речей, сутність яких тоді була поза моєю компетенцією. І цілком можливо, що пояснення більшості з них ховалися від мене за браком життєвого досвіду і наївністю.

Розділ 8

Після усіх тих подій життя в блоці знов повернулося до звичайного ритму… принаймні на деякий час. У нижньому окружному центрі[130] завзято готувалися до судового розгляду у справі Джона Коффі, тоді як шериф округу Трапінґус Гомер Крібас, вправно жонглюючи почуттями своїх виборців, тишком-нишком роздмухував ідею, що невеличка група свідомих громадян може посприяти тріумфу правосуддя через здійснення акту самосуду. Проте, жодна з тих справ безпосередньо нас не стосувалася, а в блоці «Д» ніхто особливо й не цікавився подіями, що відбувалися поза межами в’язниці. Буття на Зеленій Милі у певному сенсі нагадувало життя у звукоізольованій кімнаті: час від часу ви наче й чули якісь віддалені грюкання, що, ймовірно, були блідими відлуннями вибухів у зовнішньому світі, та й потому. Із Джоном Коффі можновладці не поспішали; однак, звичайнісінька бюрократична неквапливість для недосвідчених громадян підносилася як прагнення бути достобіса впевненими у його винуватості.

Декілька разів Персі заходився був задирати Делакруа, але вже під час другої такої каверзи я відтягнув його убік, наказавши зайти пізніше до мого кабінету. То була далеко не перша моя з ним розмова з приводу його поведінки, і навіть зблизька не остання, але саме вона остаточно укріпила мене в думці, наскільки ж гнилуватим виявився фрукт на ім’я Персі Ветмор. Той покидьок мав серце розбещеного і бездушного хлопчиська, який відвідує зоопарк не для того, аби поспостерігати за поведінкою тварин у неволі, а з єдиною хворою метою – жбурнути у них каміння і сповна насолодитися завданим болем, будучи при цьому впевненим у своїй безкарності завдяки надійній перепоні – клітці.

– Відтепер ти триматимешся від нього подалі! Втяв? – промовив я до Ветмора, ледь стримуючи гнів. – Повторюю востаннє, тож затям добре: аж допоки я не дам тобі конкретний наказ, просто тримайся від Делакруа якнайдалі!

Персі показово неквапно зачесав назад своє волосся і так само повагом пригладив його своїми м’якеньки­ми дівчачими долоньками – дуже вже він полюбляв теє діло, немов від отих постійних доторків отримував відому лише йому одному насолоду.

– Я не зробив йому нічого такого, – зрештою озвався він. – Лишень тільки поцікавився, як він почувається, знаючи, що спалив живцем двох діточок. Ото й усе. – Персі подарував мені погляд своїх широко розплющених, осоружно цнотливих очисьок.

– Слухай сюди! Або ти даси йому кінець кінцем спокій, або я змушений буду подати на тебе рапорт. – Цілком усвідомлюючи, що голою сракою того зухвалого їжака не налякати, я мав бодай спробувати.

Персі розсміявся мені в обличчя:

– Подавай рапорт, який лишень тобі заманеться. У цьому випадку я докладу дещицю зусиль і напишу власний звіт – як вже, до речі, попереджав тебе, коли цього жабника тільки-тільки до нас перевели. Тоді й подивимося, якому з двох папірців повірять більше.

Я трохи подався вперед, склавши руки на своєму робочому столі, і заговорив з ним тоном, який, як я сподівався, звучав, наче добра порада приятелеві.

– Ось і Брутусу Гауеллу ти не дуже подобаєшся, – почав я здалеку. – А коли хтось не впадає Брутальникові до смаку, він, як відомо, складає свій власний рапорт. Нажаль, він не є прихильником постійного струшування ручкою[131], а звичка лизькати олівця, якої він досі не позбудеться, аж ніяк не покращує його каліграфічний хист. Отож, напевне, що він відрапортує кулаками. Якщо ти, звісно, розумієш, що я маю на увазі…

Самовдоволена куца посмішка Персі трохи згасла.

– На що оце ти намагаєшся мені натякнути?

– Натякнути? Абсолютно ні на що. Позаяк я вже сказав, що хотів. А якщо надумаєш розповісти про цю нашу з тобою дискусію комусь із своїх… друзів… я стверджуватиму, що ти все вигадав. – Промовляючи це, я не зводив з нього щирого погляду, немов підтверджуючи усю серйозність своїх намірів. – Крім того, Персі, я намагаюся бути твоїм другом. Недарма ж розумні люди кажуть: мудрій голові і двох слів досить! Тож добре собі поміркуй, чи вартий цей Делакруа того, аби ускочити через нього в халепу? На мою думку – ні.

І на якийсь час те спрацювало. У нашому блоці запанував мир і спокій. Декілька разів я навіть наважився поставити Персі у пару до Діна чи Гаррі, коли графік підказував мені, що для Делакруа наставав час відвідувати душову у блоці «Г». А вечорами ми на повну вмикали репродуктор й усі разом слухати якусь з радіовистав. Француз хоч і поволі, але звикав до особливостей режиму блоку «Д». І ніщо навколо не віщувало біди.

А потім, під час одного з нічних чергувань, я почув, як наш єдиний ув’язнений заливається сміхом.

Незабаром до його хихотіння долучився й Гаррі Тервілліґер, який того разу мав сидіти за столом чергового. Отож я вийшов зі свого кабінету і теж підійшов до камери Делакруа, аби на власні очі побачити, що ж його настільки потішило.

– Командире, дивіться! – вигукнув Француз, угледівши мене біля ґрат. – Мені вдалося приручити мишеня!

То був Пароплавчик Віллі. І він знаходився у камері, яку займав Делакруа. Більш того – він сидів на плечі кажуна, спокійнісінько поглядаючи на нас із Гаррі через пруття ґрат своїми манюніми оченятками-краплинками. Свій хвостик Віллі невимушено обгорнув навколо лапок і здавався цілком задоволеним життям. Що ж стосується самого Делакруа, то, друзі, ви навіть і не впізнали б у ньому того чоловіка, який ще менш як тиждень тому боязко зіщулився і тремтів на узніжжі своїх нар. Натомість він виглядав точнісінько так само щасливим, як і моя доця, коли Різдвяного ранку спустилася сходами до вітальні й угледіла під ялинкою купу подарунків.

– А зара’ пильнуйте, – урочисто попередив нас Француз.

Мишеня продовжувало сидіти на його правому плечі. Але щойно лише Делакруа підняв свою лівицю і відвів її вбік, як Пароплавчик миттю виліз на плішиву маківку його довбешки, вправно чіпляючись лапками за волосся (пасма якого принаймні на потилиці залишалися ще досить-таки густими), а тоді в той самий віртуозний спосіб спустився на ліве плече. Коли при цьому мишачий хвостик пройшовся лоскотом по шкірі шиї, Делакруа задоволено загиготів. Не зупиняючись, гризун пробіг по всій руці аж до самісінького зап’я­стка, потім розвернувся і подріботів у напрямку плеча, де знов вмостився, так само дбайливо згорнувши хвостика навколо задніх лапок.

– Бодай мені яйця спухли, якщо я ще десь бачив подібне! – Гаррі був приголомшений.

– Це я видресирував його робити таку витівку, – з гордістю заявив Делакруа (а я собі подумав: «Цьому мишеняті потрібне було твоє дресирування – що сраці карі очі!», – проте обачно вирішив змовчати) і додав: – Його ім’я – Пан Брязкотун.

– Сапай вазони, дядю! – заперечив миролюбно Гаррі. – Це Пароплавчик Віллі, як ото в мультику. Таке ім’я, якщо ти не в курсі, дав йому Найбрутальніший Бос Гауелл.

– А я вам кажу, що його звати Паном Брязкотуном! – правив своє Делакруа. У будь-якому іншому випадку він радо б погодився з усім, що від нього вимагалося, навіть лайно назвав би ваксою, але коли зайшлося про те, яке ж ім’я має носити гризун, він став упертим, що той віслюк. – Я знаю це, бо він прошепотів мені це на вушко. Капітане, а чи можна мені завести для нього якусь невеличку коробочку? Мені ж дозволять мати у камері коробочку, в якій би цей миш спочивав побіля мене? – У його голосі почали бриніти улесливі нотки, які я вже чув раніше з тисячу разів. – Я поставлю її під свої нари, тож він нікому не завдаватиме навіть щонайменшого клопоту.

– Овва! А твоя англійська стає достобіса набагато кращою, коли тобі стає щось потрібним, – зауважив я, намагаючись виграти час.

– От тобі й маєш! – промимрив Гаррі, підштовхуючи мене ліктем. – Ондечки вже той клопіт… не забарився.

Але Персі, який тоді саме йшов коридором, не здався мені людиною, через присутність якої слід чекати неприємностей, – принаймні не тієї ночі. Він не поправляв зачіску і не бавився своїм кийком. Ба навіть верхній ґудзик його форменої сорочки був розстібнутим, а це взагалі траплялося з ним вкрай рідко. Тоді я вперше побачив Ветмора у такому поблажливому стані: дивина та й годі, наскільки багато насправді може означати зміна таких, несуттєвих на перший погляд, речей. Але що мене найбільше вразило, так це вираз його обличчя. Воно було сповненим дивного спокою, який, проте, аж ніяк не скидався на доброзичливість чи безтурботність – далебі, я взагалі не впевнений, що такі жилки узагалі коли-небудь були притаманні вдачі Персі Ветмора. То був спокій людини, яка зробила для себе несподіване відкриття: аби отримати бажане, варто лишень просто запастися терпінням і дочекатися слушного моменту. Він разюче відрізнявся від того розперезаного шмаркача, якому я погрожував кулацюгами Брутуса Гауелла якихось декілька днів тому.

Одначе для Делакруа усі ті зміни залишилися поза увагою: тремтячи від страху, він зіскулився попід дальньою стінкою камери, притиснувши коліна до своїх курчачих грудей. Його баньки вирячилися і здавалося, що вони займають мало не половину обличчя. Віллі-Брязкотун натомість знов утнув карколомний альпіністський трюк із підкорення голови, але спускатися з іншого боку вже не став, а всівся акурат на плішині Француза і завмер в очікуванні. Не впевнений, чи був він здатний пам’я­тати, що теж має вагомі підстави не довіряти Персі, але принаймні з його поведінки здавалося, що так воно і є. А можливо, він просто зреагував на запах страху, що наче так і сочився з миршавого кажуна.

– Оце так так! – показово приязно проворкотів Персі. – Схоже, ти завів собі друзяку, Едді!

Делакруа спробував був зухвало відповісти щось путнє – можливо, про те, що чекатиме на Персі, якщо той намагатиметься зробити боляче його новому приятелеві, – але зрештою не промовив й жодного слова. Його нижня губа трохи затіпалася – і то було все, на що він спромігся. На противагу кажунові, на щолопку голови якого він продовжував перебувати, Пан Брязкотун не трусився від страху. Навпаки, він геть завмер, вчепившись своїми задніми ногами у потиличне волосся Делакруа, а передні розчепіривши на його голомозому черепі, і незмигно дивився на Персі, немов оцінюючи його дошкульні місця. То був погляд, яким зазвичай приглядаються до свого давнього ворога.

Персі глипнув на мене:

– Хіба це не те саме мишеня, за яким я ганявся? Те, що влаштувало собі кубло десь в «гамівнику»?

Мені спало на думку, що Ветмор не бачив новонареченого Пана Брязкотуна ген з часів останньої за ним погоні, коли намагався розчавити його черевиком, – наразі ж він не подавав жодних ознак того, що збирається ті спроби повторити. І я ствердно кивнув:

– Твоя правда – це він. Тільки ось Делакруа кличе його Паном Брязкотуном, а не Пароплавчиком Віллі, – стверджує, що той сам так відрекомендувався, прошепотівши йому на вухо.

– Он як? – збайдужіло промовив Персі. – Дива таки інколи трапляються, хіба ні?

Я був майже певен, що по цих словах він витягне з чохла свого кийка і почне вистукувати ним по ґратах – просто задля того, аби показати Делакруа, хто насправді тут велике цабе. Але він так і залишився стояти – взявшись у боки і пильно вдивляючись до камери.

І раптом, з якоїсь незбагненної причини, я взяв, та й ляпнув:

– А ще, Персі, він випрошує для мишеняти якусь коробку. Либонь, усерйоз розраховує на те, що та дрібнота в ній спатиме, ставши йому за ручного улюбленця. – Я щосили намагався, аби мій голос звучав скептично, і зрозумів, що досяг у тому неабиякого успіху, коли відчув на собі здивований погляд Гаррі. А ти що на це скажеш?

– Скажу, що якоїсь ночі, коли він спатиме, воно насере йому на знак вдячності під ніс, а потім втече, – незворушним, як і раніше, тоном повідомив нам свою думку Персі. – Разом з тим, як не крути, то вже напевно буде клопотом вашого французького друга, а не моїм. До речі, під час свого попереднього чергування я бачив у візку нашого Свистуна досить таки лепську коробку з-під сигар. Однак не впевнений, що він ще не встиг її комусь втюхати. Якщо ж вона й досі в нього, будьте готові розпрощатися з нікелем[132], а можливо, що і з даймом[133].

Коли я ризикнув крадькома глянути в бік Гаррі, побачив, що той аж рота роззявив від щирого подиву. І було від чого: хоча метаморфози, які відбулися з Персі, були дещо іншого плану, порівняно зі змінами, що ото їх зазнав Ебенезер Скрудж[134] Різдвяного ранку, після своїх подорожей з духами, але за сутністю своєю майже нічим від них не відрізнялися.

Тим часом Ветмор нахилився поближче до Делакруа, протиснувши обличчя між пруттям ґрат. Кажун від жаху спробував забитися ще далі – богом клянуся, він навіть крізь ту кляту стіну поза своєю спиною просочився б, якби був здатний на таке диво.

– Чуєш, одороблох! Ти маєш хоча б нікеля аби розрахуватися за сигарну коробку? Чи, може, ти взагалі у нас багатій, і в тебе набереться на цілий дайм? – запитав його Персі.

– У мене є гроші – цілих чотири пенні[135], – з надією в голосі відповів Ветморові Делакруа. – І я охоче віддам їх за коробку, якщо вона, звісно, підійде. S’il est bon[136].

– Ну, так от що я тобі скажу, – продовжив всіх нас чудувати Персі, – якщо з якогось переляку той беззубий старий збоченець згодиться продати тобі ту коробку з-під «корон»[137] за чотири центи – я, мабуть-таки, поцуплю з медпункту декілька ватно-марлевих прокладок, аби зробити з них підстилку. Тож, поки чекатимемо на твою страту, ти зможеш облаштувати для нього справжнісінький «Мишачий Хілтон[138]». – Ветмор перевів погляд на мене: – А я оце зібрався написати звіт про роботу в електрощитовій під час страти Біттербака. Поле, сподіваюся у твоєму кабінеті можна розжитися ручкою?

– Звичайно ж! – дозволив я. – І бланками теж – вони у верхній лівій шухляді.

– Це просто чудово, – неуважно мовив Персі у відповідь і бундючною ходою рушив коридором у бік кабінету.

Ми з Гаррі зачудовано перезирнулися.

– Як ти гадаєш, може він захворів абощо? – порушив мовчанку Тервілліґер. – Сходив, приміром, до свого лікаря, а той йому взяв, та й відвів не більше трьох місяців житухи?

Я відповів, що не маю щодо цього навіть щонайменшого уявлення. То не було брехнею – ані тоді, ані протягом декількох наступних років справжня причина такої разючої зміни у поведінці Персі Ветмора так і лишалася для мене загадкою. Лише згодом, після вельми пізнавальної бесіди, що супроводжувала нашу з Гелом Мурсом вечерю, полуду наївності було таки скинуто з моїх очей. На той час ми вже цілком могли розмовляти без остраху за свої посади у «Холодній Горі», позаяк мій колишній начальник встиг вийти на пенсію, а я перевівся до Виправної колонії для підлітків. У підсумку та вечеря звелася до того роду посиденьок, коли людина старанно налягає на випивачку, натомість майже не торкаючись поданих до столу харчів, і позбавлена через те бар’єрів обачності відпускає свого язика помолоти трохи зайвого. Тож Гел і розповів мені, як колись до нього ввалився Ветмор і почав скаржитися на порядки, що панували на Зеленій Милі, але здебільшого – на мене. Звісна річ, це сталося одразу після того, як до блоку перевели Делакруа, а ми з Брутальником завадили Персі забити його до півсмерті. Найбільше ж того скурвого сина обурило те, що я наказав йому забратися геть з-перед моїх очей – Персі ж бо щиро вважав, що він, як близький родич губернатора, аж ніяк не повинен миритися з нахабством на зразок такого. Зі слів Мурса, він, як міг, силувався залагодити ту справу і заспокоїти Персі, але кінець кінцем здався, коли зрозумів, що той все одно намагатиметься посмикати за кількоро своїх мотузок, аби на Пола Еджкума наклали дисциплінарне стягнення і перевели до іншого блоку в’язниці – і це у кращому для мене випадку. Тоді Гел не видумав нічого ліпшого, як викликати Персі до себе в кабінет й урочисто запевнити його, що якщо той припинить розгойдувати човен, то зі свого боку він, як начальник в’язниці, особисто гарантуватиме участь Персі Ветмора в якості одного з головних виконавців під час страти Едуара Делакруа. Іншими словами, замість того, аби спостерігати за дійством через віконце щитової, він стоятиме у безпосередній близькості до електричного стільця. І хоча відповідальним за належне дотримання усіх процедур залишався б, як і зазвичай, я, проте свідки екзекуції не звернуть на це увагу – для них все виглядатиме так, начебто диригентом тієї свистопляски є ніхто інший, як вельмишановний пан Персі Ветмор. Гел Мурс не пообіцяв нічого більшого за те, що ми вже встигли з ним обговорити, і на що я дав свою згоду, але Персі про це звісно ж не мав ані найменшого поняття[139]. Він погодився припинити будь-які свої погрози стосовно мого переведення і атмосфера у блоці «Д» одразу стала менш напруженою. До того ж Персі змирився і з тим, що Делакруа приручив його найзапеклішого ворога. Просто неймовірно, як деякі люди можуть змінитися, коли мають до цього належний стимул, – у випадку Персі Ветмора усього тільки й треба було, аби начальник в’язниці Мурс надав йому можливість забрати життя у полисілого й непоказного Француза.

Розділ 9

Гудун-Свистун не зрадив собі, заявивши, що чотири центи за коробку з-під першокласних сигар розміру «корона» є вкрай замало. І щодо цього, вочевидь, таки мав рацію, позаяк попит серед мешканців в’язниці на пусті сигарні коробки був просто шаленим: в них можна було зберігати з тисячу різноманітних дрібничок і вони збіса гарно пахли. Крім того, не останньою їх перевагою було й те, що вони постійно нагадували нашим мешканцям, як воно – бути вільною людиною. Мабуть тому, що внутрішніми правилами «Холодної Гори» арештантам дозволялося курити хіба що цигарки, тож затятим курцям не залишалося нічого кращого, як згадувати про викурені на волі сигари, вдихаючи аромат їхніх коробок.

Дін Стентон, який на той час вже повернувся до блоку, додав до жменьки Делакруасових чотирьох ще один пенні. Таку саму монетку Француз отримав і від мене. Коли ж Гудун все ще комизився, до справи взявся Брутальник. Спочатку він просто спробував був присоромити старого скнару, сказавши, що не гоже бути настільки вже дріб’язковою людиною, як ото він. А відтак вдався до більш зрозумілих останньому матерій, пообіцявши, що він, Брутус Гауелл, особисто передасть Свистунові згаданий предмет торгівлі не пізніше наступного дня після страти Делакруа.

– Якщо поглянути на це, як на звичайнісіньку купівлю-продаж сигарної коробки, то цілком можливо, старий, що ти таки правий, і шість центів – то є дійсно замало. А можливо, й ні. Тут ми з тобою можемо сперечатися, скільки лишень душа забажає, – наводив свої доводи Брутальник. – Але навіть такий скупердяга, як ти, мав би визнати, що це є достатньою ціною за її оренду. Француз піде Зеленою Милею за місяць, у найгіршому випадку – за шість тижнів. Запевняю тебе, ця клята коробка повернеться на полицю твоєї тарадайки ще до того, як ти взагалі дізнаєшся про його смерть.

– Мо’ йому пофартить отримати м’якошердого шуддю, який дашть йому відштрочку, і хлопеч надовго тут жашидитьшя, раж на рік шпіваючи нам пішню: «Не жабуваєтьшя повік, шо шерче пам’ята…»[140]. – Гудун-Свистун вперто стояв на своєму, хоча насправді розумів, що такому ніколи не бувати, і нам з Брутальником про це було добре відомо: мотаючи строк у «Холодній Горі», той старигань штовхав свого геть списаного цитатами з Біблії триклятого возика ще з часів появи й занепаду «Поні Експрес»[141], тож інформаторів у нього накопичилося – хоч греблю гати, завдяки чому з багатьох питань тюремного життя він часто виявлявся раніше і більш обізнаним, аніж ми. І звичайно ж йому було відомо, що Делакруа годі було й сподіватися на суддівську ласку – єдиною його надією залишався губернатор, а той, як правило, не пом’якшував вироки для чуваків, які виявили необережність спалити живцем півдюжини його виборців.

– Навіть якшо відтермінування вироку йому й не швітить, миша шратиме у мою коробку ген аж до жовтня, ба навіть до Дня подяки, – не здавався Гудун-Свистун, але Брутус помітив, що спротив шамкаючого діда поволі слабшає. – А хто, шкажіть мені, хтітиме купувати коробку, яка жамішть аромату шигар буде тхнути лайном божна-якої миші?

– Йсусе-матусе! – застогнав Брутальник. – Гудуне, це найдурніший аргумент з тих, що мені доводилося від тебе чути. Ти сам себе перевершив, їй-бо. По-перше, Делакруа так ревно піклуватиметься про твою коробку, що згодом ти навіть не погребуєш з’їсти з неї недільний обід у церкві. Француз настільки закоханий у те мишенятко, що вилиже її так, наче щойно лишень її позичив.

– Гей, полегше, бо мене жара жнудить, – перебив його Свистун, зморщивши носа.

– По-друге, – Гауелл, не звертаючи на це жодної уваги, вів далі: – хай там що, а мишачий послід – не така вже й смертельна штука. Усього лишень тверді маленькі грудочки – манюні, наче ті мисливські дробинки на птахів. Витрусиш їх з коробки, та й по всьому!

Старий пройда був занадто кмітливим, аби продовжувати сперечатися; топчучи зону майже все своє життя, він цінував можливість бувати на свіжому повітрі і добре знав, коли можна дозволити собі підставити обличчя під подмух легкого вітерцю, а коли за краще – скоритися волі урагану. І хоча до найгіршого справа могла і не дійти, для Свистуна було цілком очевидно: його начальству мишеня припало до серця і воно (себто ми) не відступиться від реалізації ідеї, аби те знайшло собі прихисток у камері Делакруа. Іншими словами, те, що на початку «торгу» починалося як слабкий бриз, вже посилилося принаймні до рівня бурі. Отож, Француз нарешті отримав свою омріяну коробку. А за два дні потому з’ясувалося, що Персі таки не пускав слова на вітер, – долівку майбутнього будиночку було вислано м’якою підкладкою з вати, якою він розжився у медпункті. Ветмор вирішив передати її особисто, і коли Делакруа потягнувся за дарунком крізь ґрати, на обличчі кажуна читалися страх упереміш із недовірою. Він побоювався, що то лише черговий злий підступ з боку минулого кривдника, і той неодмінно схопить його за руку, зламавши при цьому деякі (чи навіть усі) пальці. Якщо по правді, я теж трохи щодо цього переймався, але зрештою нічого подібного не трапилося. Саме тоді я майже повірив у щирість намірів того виродка – його виказав лише блиск холодного розрахунку в очах, який, утім, важко було не помітити. Тож кінцевий підсумок облаштування мишачої хатинки ви­мальовувався для мене скоріше тьмяними тонами: у Делакруа з’явилася пухнаста жива іграшка, у Персі – також, але голомоза. Француз міг годувати, пестити і любити свою забавку хоч цілими днями – Ветморові ж не лишалося нічого, окрім терплячого очікування (у всякому разі – настільки терплячого, наскільки така збочена людина, як він, могла собі дозволити) на той єдиний і благословенний день, коли він зрештою живцем підсмажить свою.

– «Мишачий Хілтон» оголошується відкритим! – пожартував Гаррі. – Але так само відкритим залишається й питаннячко, чи забажає наш дрібний хитрун у ньому мешкати?

Відповідь ми отримали миттєво, щойно лише Делакруа підхопив Пана Брязкотуна рукою і обережно опу­стив його на м’яке дно скриньки. Мишеня миттю зарилося у білу вату, зробивши це з таким неприхованим задоволенням, наче то була стьобана ковдра тітоньки Бі[142]. Від того моменту коробка правила йому за рідне кубельце аж допоки… ну що ж, наразі, гадаю, не вельми слушний час, аби повідати вам закінчення історії Пана Брязкотуна, але я неодмінно зроблю це якось згодом.

Стосовно ж побоювань Старого Гудуна, що сигарна коробка перетвориться на шабатурку, геть заповнену мишачим лайном, то усі вони виявилися абсолютно безпідставними. Я жодного разу не помічав там бодай якихось залишків від того діла. До речі, й Делакруа, як вже на те пішлося, теж стверджував, що він ніколи не натрапляв на послід (у межах своєї камери, ясна річ). І лише набагато пізніше – незабаром після того, як Брутальник показав мені у балці попід дахом блоку заглибину від нагеля, що невідомо коли звідти випав, а покопирсавшись в ній, ми надибали дещицю розмальованих олівцями скалочок, – пересунувши з якоїсь причини стільця, який стояв у східному кутку ізолятора, на підлозі за ним я натрапив очима на невеличку купку мишачих екскрементів. По всьому виходило, що у «серйозних справах» Пане Брязкотун постійно навідувався в одне й те саме місце, яке, разом з тим, було настільки подалі від нас, наскільки він міг стримувати свої природні позиви. І ще одне: я ніколи не бачив, щоб те мишеня пісяло, хоча зазвичай миші геть не здатні тримати свої краники закритими протягом бодай двох хвилин, особливо, коли щось собі хрумають. А я ж бо казав вам – той гризун був не інакше як одним з дивних проявів Божого Провидіння.

За тиждень чи десь так після того, як Пан Брязкотун оселився у сигарній коробці, Делакруа покликав мене з Брутальником до своєї камери – поглянути на щось цікаве. Він робив так настільки часто, що це вже стало неабияк нас дратувати: у більшості випадків ми заставали Пана Брязкотуна перекинутим на спину з завислими у повітрі лапками, але на думку низькорослого кажуна, то був найчарівніший трюк в усьому Божому світі. Однак того разу викрутаси мишенятка і справді були з розряду потішних.

Доречно буде сказати, що після визнання Делакруа винним за всіма пунктами обвинувачення, від нього відвернувся майже весь світ. Винятком стала лише його родичка – стара незайманиця, яка доводилася йому, якщо не помиляюся, тіткою. Раз на тиждень жінка писала йому листа. Одного дня разом з листом надійшла і чималенька торбина м’ят­них цукерок. Ті смаколики за своїм виглядом нагадували великі рожеві пігулки – то­го сорту, пакетики з якими сьогодні продаються у крамницях під маркою «Канадські м’ятні»[143]. Звичайно ж, ми не віддавали Французові весь пакунок солодощів заразом – той тягнув фунтів на п’ять[144], а знаючи Делакруа, годі було й мріяти, що він не зжере їх усі за один присід і не опиниться у підсумку на лікарняному ліжку з розладом шлунку. Майже як і в кожного з тих душогубів, що абиколи проходили Зеленою Милею, у куценького ґвалтівника і підпалювача було геть відсутнім будь-яке почуття міри. Через те ми видавали йому тільки з півдюжини кружалець за раз, та й те лишень у випадку, якщо він згадував про них запитати.

Коли ми з Гауеллом неохоче підійшли до камери, Пан Брязкотун сидів на нарах поруч із Делакруа і тримаючи у передніх лапках одну з тих рожевих цукерок, з великою втіхою точив її своїми зубками. Від захоплення кажун мало не втрачав свідомість, нагадуючи мені уславленого піаніста, який спостерігає, як його п’ятирічний синок виконує свої перші кульгаві гами. І прошу, зрозумійте мене правильно: то було дуже кумедно, по-справжньому смішно. Навіть надгризеною, та таблетка була всього тільки вдвічі меншою за Пана Брязкотуна, а біле хутрячко його животика вже загрозливо випиналося від з’їденого.

– Едді, забери вже у нього той недоїдок, – тривожно зойкнув Брутальник, не в змозі, проте, припинити либитися. – Ісусе Вседержителю! Таке враження, що він жертиме, аж допоки не лусне. До мене навіть сюди доноситься м’ятний запах. Скільки ти їх йому вже встиг згодувати?

– Ця для нього вже друга, – відповів Дел, дещо стурбовано поглядаючи на черевце Пана Брязкотуна. – Ви справді думаєте, що він… як це… надігве собі пупа?

– Надірве? Цілком може статися, що й так, – ствердно кивнув Брутус.

Для Делакруа опінія Брутальника здалася переконливою і він рішуче потягнувся до вже наполовину згризеної рожевої цукром’ятки. Я очікував, що мишеня вхопить кажуна за пальця, але Пан Брязкотун послабив хватку і зрештою смиренно відпустив солодке кружальце (а точніше, те, що від нього залишилося) із своїх лапок. Не знаходячи слів від подиву, я поглянув на реакцію Брутальника – той недовірливо похитував головою, немов примовляючи щось на зразок: «друже, повір, я теж в одурі!». Потому Пан Брязкотун незграбно плюхнувся на дно своєї хатинки і вмостився на боку з таким виснаженим від праведних трудів виглядом, що ми всі троє розреготалися. Після того випадку нам частенько випадало помічати, як мишеня сидить поруч із Делакруа, статечно смакуючи своїм цукерковим гостинцем, – ну геть-чисто стара панна під час післяполудневого чаювання. І обох оповивали стійкі пахощі, що ото їх згодом я також унюшив з нірки у піддашковій балці, – гіркувато-солодкий аромат цукерок зі смаком перцевої м’яти…

Є ще одна історія, пов’язана з Паном Брязкотуном, яку я доконче маю викласти перед тим, як перейду до розповіді про прибуття Вільяма Вартона, коли на блок «Д» обрушився справдешній циклон. Після випадку з м’ятними цукерками (себто після того, як ми з Брутальником неабияк посприяли Французові визначитися, чи збирається він загодувати свого улюбленця до смерті) минув приблизно тиждень, коли кажун у чергове підкликав мене до своєї камери. Я тоді саме лишився єдиним охоронцем на весь блок (Брутальник в якихось своїх справах подався на продовольчий склад), а згідно інструкцій, наближатися до ув’язненого за подібних обставин нам було заборонено. Однак, зважаючи, що гарної днини я завиграшки міг звалити того коротуна з ніг самим тільки мізинцем, мені спало на думку начхати на усі правила і я підійшов з’ясувати, що ж він від мене хотів.

– Дивіться, шефе Еджкуме, – збуджено прошепотів Француз. – Зара ви побачите, що вміє Пан Брязкотун!

По цих словах його рука урочисто потяглася за «Мишачий Хілтон» попід нарами і незабаром я мав можливість споглядати невеличку дерев’я­ну котушку, що покоїлася посеред долоні щасливого, в очікуванні забавки, куцана.

– Звідки вона в тебе? – зрештою спитав я, хоча й здогадувався, що відповідь мені відома. У «Холодній Горі» була лише одна людина, від якої він міг її отримати.

– Її дав мені Старий Гудун, – підтвердив Дел мою здогадку. – Дивіться ж.

Його спонукання було зайвим – я й так вже давно спостерігав за Паном Брязкотуном у його імпровізованій хатинці: він піднявся на задні лапки, обпершись передніми на край коробки й не відривав погляду чорних оченят від котушки, яку кажун затис між великим і вказівним пальцями правиці. То виглядало настільки фантастично, що моєю спиною пробігли лоскітливі дрижаки. Раніше мені жодного разу не доводилося бачити, щоб звичайнісінька миша пильнувала за чимось з такою зосередженістю, ба навіть кмітливістю. Скажу відверто: я не вірю, що Пан Брязкотун був якоюсь там надприродною чи позаземною істотою, тож перепрошую, якщо з моєю розповіді у вас встигла скластися геть інша думка. Однак, я ніколи не сумнівався у тому, що серед мишачого племені він точно був генієм.

Делакруа нахилився вперед, поклав позбавлену ниток котушку на підлогу і змусив її повільно котитися до протилежної стіни камери. Прямуючи у заданому напрямку, та дерев’яна штукенція оберталася настільки плавно й легко, що більше нагадувала собою зменшену копію пари коліс, з’єднаних між собою спільною віссю. Не минуло й секунди, як мишеня, блискавично вискочивши зі своєї коробки, наче грайливий барбос у гонитві за палицею, вже мчало підлогою навздогін за котушкою. Побачивши таке диво, я приголомшено зойкнув. Француз же задоволено скалив зуби.

Стукнувшись об стіну, котушка відкотилася трохи назад і зупинилася. Пан Брязкотун хутко оббіг навколо і почав штовхати її назад до нар, перестрибуючи при цьому від одного боку котушки до іншого кожного разу, коли йому здавалося, що вона починає відхилятися від курсу. Зупинився він лише тоді, коли дере­в’яний трофей вперся у ногу Делакруа. Якийсь час гризун, підвівши свою мордочку, пильно вдивлявся в обличчя Француза, ніби бажаючи пересвідчитися, що той, наразі, не має для нього інших невідкладних завдань (можливо, декілька алгебраїчних рівнянь для розв’язку чи то уривок тексту латиною для граматичного розбору). Потім, напевно, переконавшись, що нових доручень найближчим часом очікувати не доводиться, Пан Брязкотун повернувся до своєї сигарної коробки і, хвацько залізши всередину, влаштувався там на м’якій підстилці.

– Ти навчив його цьому, – скоріше стверджуючи, аніж запитуючи, сказав я.

– Так точно, шефе Еджкуме, – відповів мені Дел, все ще всміхаючись, але вже нібито трохи вимушено. – Він щоразу прикочує її назад. Достобіса розумний курвець, хіба ж ні?

– А котушка? Едді, як ти тільки й здогадався, що він захоче з нею бавитися?

– Він просто прошепотів мені на вушко, що хотів би її отримати, – розважливо, наче то була звичайна у світі річ, відповів Француз. – Так само, як коли він назвав мені пошепки своє ім’я.

Згодом кажун давав виставу з новим трюком свого мишенятка перед будь-ким з наглядачів блоку… за виключенням хіба що Персі. І для нього не мало значення, що саме Персі запропонував використати в якості мишачої хатинки коробку з-під сигар, і саме він посприяв з ватою, якою потім вислали її дно. У цьому Делакруа був схожий на деяких собак: отримавши від людини копняка, ті назавжди перестають їй довіряти, і геть не має значення, наскільки доброзичливо вона ставитиметься до них згодом.

Мені й досі інколи вчувається, як Делакруа гукає до нас: «Агов, хлопці!Йдіть-но мерщій сюди і погляньте, що вміє витворяти Пан Брязкотун!». І ті хлопці, усі як один тягнуться такою собі синьо-форменою групкою до його камери: Брутальник, Гаррі, Дін, ба навіть Білл Додж. Після чергового трюку усі вони виглядали неабияк приголомшеними – і я не був виключенням.

За три або, може, чотири дні після того, як Пан Брязкотун вперше виконав свій карколомний номер з котушкою, Гаррі Тервілліґер, копирсаючись серед усього того декоративно-ужиткового мотлоху, що його ми тримали у гамівній кімнаті, натрапив на вощані олівці «Крайола» і дещо зніяковіло всміхаючись вручив їх Делакруа:

– Гадаю, ти міг би обмалювати ту свою котушку у різні кольори. І тоді твій маленький приятель стане справжнісіньким цирковим мишеням, або ж принаймні схожим на нього.

– Циркове мишеня! – зачудовано повторив, ніби смакуючи нове, але багатообіцяюче сполучення, Дел, і його обличчя засяяло безмежним, екзальтованим щастям. Маю припущення, що настільки блаженно він почувався чи не вперше за все своє нікчемне життя. – Та дійсно ж! Це саме те, кім він і є насправді! Циркове мишеня! Коли я звідсіль відкинуся, завдяки сій цирковій виставі він зробе мене багатим! Ось побачите.

Якщо б на місті Гаррі був Персі Ветмор, той хнюра обо­в’язково нагадав би Делакруа, що він покидатиме «Холодну Гору» лише в один спосіб – їдучи у санітарній кареті, в якій, проте, не буде ввімкнуто ані блимавку, ані сирену. Але Тервілліґер був геть не настільки дурноголовим – він усього тільки й зробив, що запропонував Французові розмалювати котушку настільки барвисто, наскільки лишень той собі забажає, але вкластися при цьому у найкоротші терміни, позаяк по обіді він повернеться і забере олівці назад.

Дел виклався на повну. Коли він закінчив, один з котушкових торців став жовтого кольору, інший –зеленого, а циліндрична секція між ними палахкотіла інтенсивним яскраво-червоним кольором (яким ото зазвичай фарбують пожежні машини). Тож незабаром нам довелося звикати до пишномовних Делових оголошень: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque presentement le mous’ amusant et amazeant!»[145] І хоча вони й не були достеменно такими самими, але це має дати вам непогане уявлення про те, яким чудернацьким вінеґретом була французька того «дресирувальника». Проголосивши виступ, Делакруа видавав з горлянки переривчасті утробні звуки (які, на мою опінію, треба було розцінювати за барабанний дріб) і пускав різнокольорову котушку підлогою. Пан Брязкотун чимдуж мчав за нею, а наздогнавши – прикочував забавку назад, або штовхаючи її мордочкою, або перебираючи передніми лапками. Гадаю, що саме останній спосіб і був дійсно тим, за який би ви точно не пошкодували сплачених за виставу грошей, побачивши його у цирку. Француз зі своїм мишеням і яскравою котушкою були основною і чи не єдиною розрадою на Зеленій Милі на той час, коли під нашою турботою й опікою опинився Джон Коффі. І так залишалося ще протягом деякого часу опісля. Та потім до мене повернулася інфекція сечовивідних шляхів, що було ненадовго зачаїлася, до блоку прибув Вільям Вартон, і все пішло шкереберть…

Розділ 10

Дати подій повсякчас намагаються вислизнути у мене з голови. Мабуть, я таки міг би попросити мою онучку, Даніель, аби вона пошукала деякі з них у підшивках старих газет, але який у тому сенс? Адже очевидно, що найбільш важливі з них, як, наприклад, отой день, коли ми підійшли до камери Делакруа і побачили, що у нього на плечі безтурботно сидить мишеня, або ж Богом проклята днина, коли у блоці з’явився Вільям Вартон і одразу мало не вколошкав Діна Стентона, у газетних шпальтах не знайти. Тож краще вже я продовжуватиму й надалі обходитися без дат; зрештою вони важать не настільки вже й багато, коли ви пам’ятаєте обставини подій, свідками яких були, і можете розставити їх у належному порядку.

Подеколи час може почати котитися трохи швидше, підсуваючи події поближче одна до одної, – знаю це з власного досвіду. Коли папери щодо ДВВ Едуара Делакруа нарешті перекочували з кабінету Кертіса Андерсона на мій стіл, я з подивом відзначив, що проставлена в них дата зустрічі нашого кажунського друга із Старим Іскрунцем не співпадає з тією, на яку ми орієнтувалися у свої приготуваннях, спираючись на обізнаність все того ж Андерсона, – нечувана річ, особливо за мірками тих часів, коли не треба було докладати якихось надмірних зусиль, аби покарати людину смертю саме конкретного дня. Мова йшла, якщо не помиляюся, усього-на-всього про два дні: страта переносилася з двадцять сьомого жовтня на двадцять п’я­те[146]. І знов-таки, через проблеми з пам’яттю, я не впевнений у точності названих дат, але якщо таки помиляюся, то не більш як на декілька днів, – пригадую, як мені ще подумалося тоді, що Гудун-Свистун зможе забрати свою коробку з-під «корон» трохи раніше, аніж він собі планував.

Вартон, між тим, прибув до нас із запізненням. З одного боку, судовий процес над ним тривав дещо довше, аніж могли собі припустити зазвичай пунктуальні у подібних питаннях «джерела» в оточенні Андерсона (коли справа стосувалася Скаженого Білла, геть ніщо – і ми мали змогу незабаром впевнитися в тому на власному досвіді, – не могло вважатися надійним – навіть наші, перевірені роками і зазвичай дієві методи з контролю ув’язнених). А з іншого – після визнання Вартона все ж таки винним (тут, принаймні, все відбувалося за передбаченим «джерелами» сценарієм), його було відправлено на психіатричний огляд до Центральної лікарні Індіаноли. Ще під час слухань з тим малим сталися декілька начебто «нападів», два з яких здавалися доволі серйозними – він валився на підлогу, і там, смикаючись та звиваючись усім тілом, несамовито тарабанив ногами по дерев’яному настилу. Призначений судом адвокат Вартона одразу ж заявив, що його підзахисний страждає на «епілептичні напади», а відтак скоїв свої злочини, перебуваючи у стані тяжкого психічного розладу. Натомість обвинувач у тих припадках угледів чистісіньку симуляцію, що мала на меті ввести суд в оману і допомогти доведеному до відчаю боягузу врятувати своє нікчемне життя. Після неодноразових можливостей спостерігання за оти­ми «епілептичними нападами» на власні очі, присяжні стали на бік обвинувачення й ухвалили, що підсудний таки прикидається. Суддя з рішенням останніх погодився, але до винесення остаточного вироку призначив провести серію додаткових психіатричних експертиз. Якими мотивами він при цьому керувався – Бог його знає; цілком можливо, що він вчинив так виключно з цікавості.

Справжня ж чудасія виходила з тим, що маючи неабиякий досвід за плечима, Вільям Вартон не примудрився хоча б спробувати накивати п’ятами з лікарні (а іронія того, що в тій самій лікарні й у той самий час проходила курс лікування дружина нашого начальника, Мелінда Мурс, не приховалася від жодного з нас). У будь-якому разі, він не втік. Звичайно ж, тут можна припустити, що весь час, скільки тягнувся огляд, Вартон перебував під пильним конвоєм. Крім того, могло статися й так, що він усе ще плекав надію, що йому знов усміхнеться фарт і якась з тих комісій таки виявить у нього падучу, визнавши у підсумку непідсудним.

Але фортуна йому зрадила. Жодних патологій (при­наймні фізіологічних) у його мозку лікарями знай­дено не було, а відтак Біллі «Малюк» Вартон нарешті був доправлений у «Холодну Гору». Це сталося десь між шістнадцятим і вісімнадцятим жовтня; пригадую лише, що він прибув приблизно через два тижні після Джона Коффі, але за сім-десять днів до прогулянки Зеленою Милею Делакруа.

День, коли наш новий психопат з’явився у нашому блоці, став для мене вельми багатим на події. Усе почалося з того, що о четвертій ранку мене підкинув з ліжка нестерпний пульсуючий біль у паху – здавалося, що мій прутень горить і ось-ось вибухне тією заразою, від якої він весь набряк. Отож, ще навіть не звісивши ноги з ліжка, я вже знав, що, попри усі мої сподівання і самозаспокоювання, інфекція нікуди не поділася. А те, що в останні дні я помилково сприймав за симптоми одужання, було лишень звичайнісіньким тимчасовим полегшенням проявів тієї клятої болячки, і воно, судячи з усього, скінчилося.

Знемагаючи від убивчого бажання відлити, я якомога хутчіш пошкандибав до відходку, що тулився у дальньому кінці нашого подвір’я (позаяк перший туалет у домі ми змогли дозволити собі облаштувати не раніше як за три роки потому). Утім, не встигши проминути й штабелю дров на розі будинку, я зрозумів, що далі вже терпіти не сила. І щойно лишень піжамні штани були спущені, як з мене ринув потік сечі, супроводжуваний найнестерпнішим за все життя болем. Якось у 1956-му з мене вийшов жовчний камінь, що багато хто вважає чи не найгіршим випадком людських страждань. Але порівняно з насиллям над своєю гідністю, яке я відчував жовтневого ранку 1932-го, зрошуючи у пекельних стражданнях клаптик землі на задньому дворику, той камінь можна було сміливо сприйняти за буденний напад печії.

Раптом мої коліна підігнулися і я важко опустився навколішки, ще й розірвавши при цьому у промежині свої бідолашні штани, коли намагався якнайширше розвести ноги, аби зберегти рівновагу і не плюхнутися обличчям у калюжу власних сцяк. І я обов’язково б відчув на собі усі радощі подібного фінального акорду, якби не спромігся дивом ухопитися лівою рукою за одну з дровин у стосі. Та будь-які подібні перспективи хвилювали мене на той момент не більше за події десь в Австралії чи навіть на іншій планеті. Єдине, через що я дійсно переймався, так це через біль, що наче живцем спалював мене зсередини; у нижній частині живота нестерпуче пекло́, а мій пеніс – частина тіла, на яку я, здебільшого, навіть і уваги особливої не звертав, за виключенням випадків, коли він приносив мені найприємнішу тілесну насолоду, яку лишень здатен відчути чоловік, – наразі почувався проштрикнутою шампуром і стікаючою масними сльозами сосискою, залишеною томитися над розпеченим вугіллям. Звівши погляд униз, в очікуванні побачити кров, що так і юшить з мого кінця, я натомість узрів доволі звичний на позір потік сечі.

Спершись однією рукою на складені у стіс дрова, іншою я затулив собі рота, щосили намагаючись не закричати від неймовірних страждань, що відчував, і не перелякати цим дружину, яка ще спала. Здавалося, я дзюритиму вічно, але кінець кінцем потік таки вичерпався. На той час біль встиг поширитися на весь живіт і яйця, вгризаючись у мене, наче іржаві зубці якогось катівського приладдя. Тож, щонайменше хвилину я так і просидів навколішках, будучи геть не здатним знайти у собі сили, аби бодай підвестися. Та зрештою, біль почав поволі відступати, і я насилу звівся на рівні ноги. Поглянувши на залишки власної сечі, яка майже повністю вже встигла всотатися у ґрунт, мені на думку спливло безглузде питання: якщо Бог такий милосердний, то з якої на те причини він створив світ, у якому за можливість відлити мізерну дещицю рідини треба розплачуватися настільки немилосердним болем?

Мабуть, подумалося ще мені, треба подзвонити на роботу – повідомити, що захворів. Та навідатися, нарешті, до доктора Седлера. Ковтати смердючі й нудотливі сульфа-пігулки місцевого світоча новітніх досягнень медицини хотілося мені, м’яко кажучи, не дуже. Але ж, як не крути, то було все одно набагато краще за сороміцьке колінкування поблизу дровітні й стримування бажання заволати від тієї жахливої болісті, про яку на повну сигналить хазяйство, переконуючи власника, що його дружка́ добряче скроплено гасом і підпалено.

Але згодом, закидаючись на нашій кухні аспірином і паралельно дослухаючись до легкого посопування Джен у сусідній спальні, я з сумом пригадав, що саме на сьогодні було заплановане переведення до блоку Вільяма Вартона і, що найприкріше, розраховувати у цій справі на допомогу Брутальника не доведеться – по останній рознарядці він знаходитиметься геть в іншій частині в’язниці, маючи допомогти з переїздом залишків бібліотечного фонду і деякого лазаретного обладнання до нового корпусу. А чого б мені хотілося найменше, навіть незважаючи на загрозу нових нападів болю, так це полишити Вартона тільки на Діна з Гаррі. Вони хлопці тямущі – що є, то є. Але ж і у записці Кертіса Андерсона недарма натякалося на те, що новенький, скорше за все, стане для нас суцільним гемороєм: «Цьому чуваку нема чого втрачати», – писав він, для переконливості підкресливши свою засторогу аж двічі.

Біль помалу слабшав і до мене почала повертатися здатність мислити. Найліпше, що, як мені здавалося, можна було зробити у даній ситуації, так це виїхати найближчим часом у в’язницю. Я цілком міг би опинитися там о шостій – звичному для начальника Мурса часі початку свого робочого дня. Він навряд чи відмовив би у дозволі на переведення Брутуса Гауелла назад до блоку «Д» – принаймні на час оформлення Вартона. А знаючи, що та процедура буде у надійних руках, я із спокійним сумлінням відпросився б на цілий день і здійснив, нарешті, давно назрілу поїздку до лікаря. Отож мій шлях стелився у «Холодну Гору».

Відстань у двадцять миль[147] до пенітенціарного закладу я подолав із двома зупинками, спричиненими все тим же раптовим і диким бажанням відлити. Обидва рази мені вдавалося встигнути з’їхати на узбіччя і виконати звичні для цього діла рухи, аби впоратися з проблемою без будь-яких для себе ускладнень (насамперед завдяки тому, що рух на сільських путівцях та ще й настільки ранньої години був майже відсутнім). І хоча жодне з тих двох «спорожнень баків» не було настільки болючим, як те, що збило мене з ніг посеред доріжки до нужника, – кожного разу, аби не впасти, мені доводилося чимдуж хапатися за ручку дверцят з пасажирського боку мого бувалого у бувальцях форда-купе[148], і я відчував, як моїм розпашілим від напруження обличчям стікав піт. Я був хворим. Серйозно хворим, якщо вже казати правду.

Кінець кінцем мені таки вдалося добратися до «Холодної Гори». Заїхавши на територію в’язниці через південні ворота я припаркувався на своєму звичному місці і, не витрачаючи марно час, одразу рушив до кабінету начальника. Коли я увійшов до приймальні, було лише декілька хвилин по шостій. Робоче місце панни Ганни, секретарки начальника, очікувано було порожнім (наскільки мені було відомо, вона ніколи не з’являлася раніше сьомої), але у Мурсовому кабінеті світло горіло – мені було видно це через матове скло. Стукнувши для годиться у двері, я, не чекаючи відповіді, увійшов до кімнати. Гел Мурс підвів погляд, здивований зустрітися з кимось такої ранньої години, і в той момент я радо б віддав останнє, аби лишень не спостерігати його у стані, що ясно читався з абсолютно беззахисного й уразливого виразу обличчя. Гелове сиве волосся, зазвичай охайно причесане, наразі було геть скуйовдженим і жмутками стирчало у різні боки. Коли я саме заходив, він смикав його руками, ніби намагаючись взагалі повискубувати з голови. Його очі були мокрими від сліз, повіки почервоніли, а мішки під очима набрякли і виділялися на знекровленому обличчі темними півколами. А оте паралічне тремтіння рук стало гіршим, ніж я коли-небудь за ним помічав. Мій товариш і начальник скидався на людину, яка щойно повернулася з тривалої нічної прогулянки під час лютого холоду.

– Вибач, Геле, я зайду пізніше!.. – почав було я.

– Ні, Поле. Залишися, прошу тебе! Заходь і причини двері. За все своє життя я ніколи не потребував чиєїсь присутності так, як оце зараз. Тож зачиняй двері і проходь.

Досі приголомшений, я зробив так, як він просив, вмить позабувши про свою власну проблему – чи не вперше від моменту пробудження того ранку.

– У неї пухлина головного мозку, – стомлено повідомив Мурс. – Лікарі зробили декілька рентгенограм, і як це не дивно, лишилися цими знімками дуже задоволені. Один з них навіть похвалився, що вони виявилися кращими за зображення, одержувані будь-ким раніше… принаймні досі. І сказав, що вони збираються опублікувати їх у якомусь провідному в Новій Англії[149] медичному журналі. Ще вони сказали, що та пухлина розміром з лимон, і залягає настільки глибоко, що операція є неможливою у принципі. За їхніми ж прогнозами, вона помре ще до Різдва[150]. Я не зміг їй сказати. І навіть не уявляю собі, як це зробити… Хоч ти мене вбий – не уявляю.

За цим він почав ридати, захлинаючись сльозами і задихаючись від конвульсійних схлипувань, що сповнило мене не лише співчуттям до нього, але і свого роду жахом: коли доросла людина, яку ви звикли вважати холоднокровною і стриманою, – а саме таким я тільки і бачив до того дня Гела Мурса, – геть втрачає над собою контроль, то на це й справді страшно дивитися. На якусь мить я застиг, не знаючи, як краще у такій ситуації вчинити, та потім підійшов до крісла, у якому він сидів, і обійняв його за плечі. Гел ухопився за мене обома руками, наче потопаючий посеред океану – за кинутий йому рятувальний круг, і не роблячи навіть щонайменших спроб стриматися, заходився схлипувати з новою силою, вткнувшись обличчям мені у живіт. Дещо пізніше, знайшовши-таки у собі сили хоч якось приборкати власні почуття, Мурс переді мною вибачився. Але зробив це, уникаючи дивитися мені в очі, – немов людина, яка відчуває, що повелася геть неналежним чином… можливо, настільки погано, що не зможе змиритися з цим ніколи в житті. Та що там казати – хтось, у кінцевому підсумку, може й узагалі зненавидіти мимовільного свідка, якому трапилося нещастя запопасти його у подібному стані. І хоча я вірив, що Гел Мурс вище цього, мені навіть і на думку не спало турбувати його тоді зі справ, у яких, власне, я й прийшов до нього. Отож, залишивши кабінет начальника і вийшовши з будівлі адміністрації надвір, я, замість того, аби повертатися до свого авто і їхати, нарешті, до лікаря, не роздумуючи вирушив у бік блоку «Д». На той час аспірин вже почав діяти, і біль в нижній частині живота майже вщух, вряди-годи нагадуючи про себе лише слабкими пульсаціями. Протягнути таким чином зміну мені видавалося цілком до снаги, тому я вирішив проконтролювати влаштування Вартона у підготовленій для нього камері, а по обіді – ще раз зазирнути до Гела Мурса і взяти відгул по хворобі на весь завтрашній день. Я був майже упевнений, що все погане, що мало трапитися того дня, в значній мірі залишилося позаду, – навіть і не підозрюючи про те, що дійсно жахлива халепа ще навіть і не розпочалася.

Розділ 11

– Ми гадали, що він усе ще накачаний отими препаратами, що їх йому давали під час обстеження, – виправдовувався Дін, коли ближче до вечора того ж злощасного дня усі ми зібралися разом у моєму кабінеті.

Його голос був слабким і захриплим, більше схо­жим на натужний гавкіт якогось втомленого собаки, а на шиї поволі проступали фіолетово-чорні синці. Я бачив, наскільки тяжко йому давалося кожне слово, і навіть подумував запропонувати йому продовжити ін­шим разом, – але ж часом людині болить іще дужче, коли вона тримає все у собі, чи не так? Отож, розуміючи, що наразі є свідком саме одного з подібних випадків, я вирішив не втручатися.

– Ми ж бо усі думали, що він на заспокійливих, правда ж? – повторив Стентон, шукаючи очима підтримки у своїх горе-напарників.

Гаррі Тервілліґер кивнув. Ба навіть Персі, який сидів на самоті від часу повернення у блок (якщо не зважати на скромне товариство його власних невеселих думок), – і той ствердно хитнув головою.

Брутальник кинув оком на мене, і на якусь мить наші погляди зустрілися. За великим рахунком, про те, що трапилося, ми думали однаково: крокує собі людина по життю, дотримується загальноприйнятих правил, аж раптом робить одну-єдину, але від того не менш дурну помилку і – бац! – все летить шкереберть. Ось їм, бачте, здалося, що той хлопець був причмеленим, – і з їхнього боку, певна річ, то було доволі резонне припущення. Але ж ніхто з них навіть не поцікавився: а чи дійсно так було насправді? Також – принаймні так мені здалося, – в очах Брутальника промайнуло й щось інше: упевненість у тому, що Гаррі з Діном обов’язково зроблять висновки із своїх хибних дій. Головним чином – Дін, позаяк саме він того дня міг запросто повернутися додому, до своєї родини покійником. Лише Персі, як і завжди, не робитиме для себе жодних висновків. Та й навряд чи він на таке був здатний хоча б колись. Єдине, що у нього добре виходило, так це сидіти з похмурим виглядом у кутку і дутися на весь білий світ, – аякже, він-бо вкотре прорахувався: хотів лише перднути, а обісрався.

До Індіаноли, щоб конвоювати звідти у «Холодну Гору» Скаженого Білла Вартона, виїхало семеро наших людей: Гаррі, Дін, Персі, а також двоє інших охоронців (я геть забув вже їхні прізвища та навіть імена, хоча я переконаний, що колись-таки їх знав) займали місця у кузові, плюс ще двоє – у кабіні. Для подібних цілей у в’язниці мався так званий «автозак» – фордівський автофургон[151] з додатково армованим сталлю кузовом і начебто куленепробивними вікнами. Виглядав той монстр, як щось середнє між молоковозом і армійським броньовиком.

Формально, відповідальним за перевезення був Гаррі Тервілліґер. Відразу по прибутті до Центральної лікарні Індіаноли він передав наявні у нього супровідні документи шерифові округу (не Гомерові Крібасу, ясна річ, але припускаю, що він мало чим відрізнявся від того ледачого селюка, якого вибрав собі за шерифа округ Трапінґус), а той, натомість, ввірив їхнім турботам пана Вільяма Вартона – екстраординарного баламута, як міг би охарактеризувати його Делакруа. Тут на наших хлопців чекав неприємний сюрприз, бо незважаючи на те, що традиційну для «Холодної Гори» тюремну робу правоохоронцям Індіаноли було передано заздалегідь, ані шериф, ані будь-хто з його помічників не завдали собі клопоту перевдягнути в неї Вартона, залишивши цю неналежну як для їхнього статусу роботу на приїжджих. Тож коли останні, піднявшись сходами на другий поверх лікарні, вперше побачили нового «клієнта» Іскрунця, перед ними постав одягнутий у бавовняну лікарняну сорочку (ту, що із зав’яз­ками на спині) і дешеві повстяні тапочки сухорлявий хлопчина з вузькою прищавою пикою, що ледь прозирала крізь завісу довгого і геть скуйовдженого білявого волосся. Його дупа, так само кощава і так само ж обсипана роздряпаними струпами прищів, безсоромно визирала між полами єдиного його одягу. Цю частину тіла попервах й уздріли Гаррі разом з напарниками, оскільки Вартон, притримуючи однією рукою фіранки, стояв обличчям до вікна і цілковито ігноруючи нових відвідувачів у своїй палаті продовжував щось собі видивлявся на парковці біля лікарні – мовчазний і нерухомий, наче той манекен на вітрині. Він не обернувся навіть тоді, коли Тервілліґер добряче вишпетив шерифа щодо його некомпетентності, лінощів чи відкритого небажання запхати Вартона у тюремний однострій, а той, у свою чергу, заходився читати Гаррі цілу лекцію, – здається, що кожен окружний посадовець (з-поміж тих, принаймні, з якими мені доводилося перетинатися у службових справах) неодмінно ставив собі подібне за обов’язок, – про те, що входить до кола його обов’язків, а що – ні.

Коли Гаррі втомився від менторських просторікувань шерифа (сумніваюся, що його терпцю вистачило надовго), він наказав Вартонові розвернутися. Той під­корився. Виходячи зі схожої на хрипке гавкання розповіді Діна, яку ще й раз по раз переривали напади задушливого кашлю, Вільям Вартон виглядав як і будь-хто з тієї чи не тисячі переселенців, які, тікаючи разом з іншими з відсталих сільських районів у пошуках кращого життя, тимчасово або й довічно осідали у «Холодній Горі» під час нашої там роботи. Під потупленим ниць поглядом вони приховували шаленство, а єдине, чого від них можна було добитися, – це тупість, добряче приправлена підлістю. Іноді, щоправда, люди подібного ґатунку таки пригинають хвоста, особливо коли їх притиснуто до стінки. Але набагато частіше їхня поведінка не виражає нічого, окрім агресивного спротиву і підступності, на зміну яким може прийти лише ще більша агресія і ще більша підлота. Звичайно ж, знаходяться люди, які вбачають у вчинках чуваків типу Біллі Вартона щось на зразок шляхетності, але я до таких аж ніяк не належу. Бо упевнений: пацюк, коли його загнано у глухий кут, боротиметься до останнього. Крім того, за словами того ж таки Діна, обличчя поціновувача життєвого шляху Малюка Біллі характеризувало особистість свого власника не більше, аніж всипаний вуграми його ж таки зад: з кутика безвольно відкритого рота Вартона тяглася тоненька цівка слини, погляд очей був відсутнім, плечі розслаблено опущені, а руки мляво звисали по боках. Усі ознаки неабияк причмеленого морфіном – ген точнісінько такого самого, як і оті вгамовані ін’єкцією заспокійливого психи, що їх будь-хто з команди Тервілліґера удосталь бачив раніше.

У цьому місці Дінової оповідки Персі знов похмуро кивнув.

– Одягни це, – наказав Вартонові Гаррі, показуючи пальцем на блакитну робу, що лежала складеною в узніжжі ліжка. Хтось з шерифового оточення таки витягнув її з обгорткового паперу, в якому пакунок був доставлений у лікарню, але в усьому іншому вона так і лишилася у тому ж вигляді, в якому надійшла з тюремної пральні: з одного рукава сорочки стирчали білі бавовняні труси-боксерки, а з іншого – пара білих шкарпеток.

Вартон начебто й не заперечував, але без сторонньої допомоги одягтися не зміг. Ще так-сяк впоравшись із трусами, він геть зашився, коли справа дійшла до штанів, – постійно намагаючись всунути обидві ноги в одну й ту саму холошу. Зрештою йому у цьому допоміг Дін: спочатку він просунув його циби туди, куди їм належало, потім підтягнув ногавиці вгору, а на останок ще й застебнув ширінку і заклацнув штани у поясі. Второпавши, що дядько в кумедних окулярах усе зробить за нього, Вартон взагалі полишив будь-які спроби одягтися самостійно, навіть і не намагаючись допомогти. Він байдуже дивився просто перед собою, худі руки звисали, наче мотуззя, і жодному з повноважних стражів правопорядку не спадало на думку, що той хлопець майстерно прикидається. Не те, щоб він дійсно покладався на те, що зможе в такий спосіб втекти (мені, принаймні, в це якось мало віриться), але неодмінно чатуючи на слушний момент, аби заподіяти всім навколо якнайбільше проблем.

Коли усі потрібні папери були нарешті підписані, Вільям Вартон, який з часу свого арешту перебував у власності округу, офіційно перейшов у власність штату. І щойно це сталося, в оточенні кількох охоронців у темно-синій формі його повели на вихід, обравши за маршрут службові сходи і кухню. Він ішов, опустивши голову, а його руки з напрочуд довгими пальцями вільно гойдалися у такт до кроків. Коли виданий новачку «Холодної Гори» формений картуз впав на долівку вперше, Дін підняв і одягнув його тому на голову. Але коли це трапилося вдруге, він просто засунув його до задньої кишені своїх штанів.

Другий шанс вчинити безлад Вартонові випав у кузові нашого «автозака», коли його заковували в кайданки. Однак такою можливістю він теж не скористався. Якщо він міркував логічно (а я навіть сьогодні не дуже впевнений, що він на таке був здатний, і якщо все ж таки був, то в якій мірі), то неодмінно мав прийти до висновку, що для належного втілення його задуму у кузові фургона не вистачає простору, а конвойників поруч, навпаки, забагато. Тож спротиву він не чинив і їхав до в’язниці, скований ланцюгами: один з них з’єднував між собою щиколотки, а інший – як згодом з’ясувалося, він виявився занадто довгим, – зап’ястки.

Дорога до «Холодної Гори» забрала в них близько години. Протягом усього цього часу Вартон сидів на лаві, що тягнулася уздовж лівого борту кузова, безпосередньо біля кабіни. Голова його була опущена, а закуті у кайданки руки вільно звисали між колін. Як пригадав Гаррі, час від часу той курвий син щось стиха мугикав собі під ніс, а Персі, який вже встиг дещо очуняти від переляку, додав, що з відвислої нижньої губи того одороблоха безперервно скрапувала слина, і до того часу, як вони дісталися в’язниці, між його розставленими у боки стопами на підлозі фургону утворилася ціла калюжа. Вартон був схожим на взятого на ланцюг собаку, який висолопив кінчик свого язика, рятуючись від задухи спекотної літньої днини.

Діставшись в’язниці, вони в’їхали на територію через південні ворота і, треба думати, проїхали повз мою машину. Черговий на південному контрольно-пропускному пункті відкотив убік величезні ворота, що відокремлювали адміністративну частину «Холодної Гори» від прогулянкового майданчика для в’язнів, і фургон повільно рушив далі. На той час подвір’я було майже пустим, а з тих нечисленних арештантів, яких таки можна було побачити, більшість мляво копирсалася у городі або мотижили землю, – здається, був саме сезон збору гарбузів. Прокотившись прямісінько до блоку «Д», автомобіль зупинився. Водій відчинив дверцята кузова і повідомив Гаррі, що наразі збирається відігнати «автозак» у гараж, аби змінити мастило. Отримавши на це дозвіл і подякувавши наостанок за приємну співпрацю, він розвернув фургон і виїхав з двору. З ним поїхали і додатково залучені на час конвоювання охоронці: двоє з них так і залишилися сидіти у кузові, поїдаючи стиглі, соковиті яблука і зовсім не звертаючи уваги на розчинені стулки дверцят, що раз по раз хлопали на ходу.

Отож, наодинці із закутим у кайдани в’язнем залишилися тільки Дін, Гаррі і, звісно ж, Персі. Але й трьох охоронців мало б вистачити для такого випадку, та й обов’язково вистачило б, якби отой, худий як тріска селюк, що безпорадно стояв у пилюці, похнюпивши голову і зрідка побрязкуючи ланцюгами на щиколотках і зап’ястках, не приспав таким своїм виглядом їхню пильність. Вишикувавшись навколо Вартона у порядку, в якому ми зазвичай супроводжуємо ув’язне­них під час останньої прогулянки Зеленою Милею, вони пройшли з ним десь із дюжину кроків до дверей, що вели у блок «Д»: Гаррі йшов ліворуч від нього, праворуч був Дін, а замикав процесію Персі, тримаючи свого кийка напоготові. Стосовно останнього, то мені ніхто про це не казав, але знаючи схиблену пристрасть Ветмора до свого гікорієвого дружка, я достобіса впевнений, що він таки витяг його з чохла. Сам я вже сидів у камері, яка мала правити Вільямові Вартону за рідну домівку аж допоки йому не прийде час зареєструватися у значно спекотнішому місці, – першій праворуч, якщо рухатися коридором у бік гамівної кімнати. У руках я тримав планшетку з документами на новачка, але думав лише про те, щоб якнайшвидше і якомога стисліше виголосити свою заздалегідь складену промову і вшитися звідти до бісової матері. Біль у паху знов посилювався, тож чи не єдине, чого мені на той момент хотілося, так це повернутися до свого кабінету і перечекати, поки він хоча б трохи не ущухне.

Ступивши крок уперед, аби відчинити двері у блок, Дін обрав на низці свого ременя потрібний ключ і просунув його у замкову щілину. І щойно лишень Стентон повернув ключ і потягнув за дверну ручку, як Вартон несподівано для всіх ожив. Він видав пронизливий і невиразний вереск – свого роду бойовий клич, – який на якусь мить паралізував Гаррі, а Персі Ветмора взагалі вивів з гри аж до кінця тієї бучі. Почувши репет через напівпрочинені двері, я спочатку взагалі не здогадався, що той звук хоча б якоюсь мірою пов’язаний з людською істотою. Мені здалося, що якимось чином на дворик для прогулянок забіг собака і тепер скавучить від болю, бо якийсь із сповнених злостивості в’язнів добряче пригостив її мотикою.

Руки, які ще секунду тому безсильно звисали під вагою кайданів, Вартон рвучко скинув догори, перекинувши ланцюг, що бовтався між зап’ястками, через голову Діна, і почав стискати ним його шию. Стентон видав придушений зойк і непевною ходою рушив вперед, під спокійне електричне світло нашого маленького світу. Утім, раптово оскаженілий дурбелик радо на це погодився і рушив слідом за Діном (ба навіть прискоривши його копняком), супроводжуючи це тваринним вищанням, тарабарщиною і диким сміхом. Він зігнув свої руки в ліктях, тримаючи кулаки трохи вище за Дінові вуха, і щосили смикав туди-сюди ланцюг, наче то була якась пилка.

Оговтавшись від такої нежданої метаморфози, Гаррі скочив на спину Вільяма Вартона, і хутко обмотавши одну руку у засалене біляве волосся нашого новенького, іншою, стиснувши її в кулак, чимдуж заходився бити його по обличчю. І хоча на його ремені теж був і кийок, і навіть табельний револьвер, від надмірного хвилювання він зовсім про них забув. Можете бути певні, проблеми з в’язнями у нас траплялися і раніше, але нікому з них не вдавалося заскочити нас зненацька у спосіб, в який це спромігся зробити Вільям Вартон. Кмітливість, хитрощі і лукавість цієї людини були поза межами нашого досвіду. І хвалити Бога, що з подібним лицедіями мені не доводилося стикатися ані до, ані після того блазня.

Виявилося, що той сучий син мав неабияку силу. Усю його мляву розслабленість наче вітром звіяло. Пізніше Гаррі пригадував, що то було схожим на стрибок у кубло стиснутих до слушного часу сталевих пружин, що з якогось дива раптом ожили. Коли щільним паровозиком на чолі з Діном вони встигли просунутися коридором майже до посту чергового, Вартон несподівано крутнувся ліворуч і Гаррі відлетів з його спини наче лялька, вдарившись об крайку стільниці і незграбно розвалившись на підлозі.

– Ого-го, хлопці! – залився реготом наш новак. – Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?

Продовжуючи кричати і хихотіти, Вартон знов почав стискати горлянку Діна ланцюгом. А чом би й ні? Йому ж бо, певна річ, не гірше за нас було відомо – хай там що, а підсмажити його зможуть лише один раз.

– Гати його, Персі! Та не стій ти, наче той баран, – уперіщ його своїм клятим дрючком! – вигукнув Гаррі, з неймовірними зусиллями піднімаючись з колін.

Але Персі немов паралізувало – він стояв, не в змозі зрушити з місця, стиснувши в руці гікорієвого кийка і витріщивши від жаху балухи, що поставали ген точнісінько як ті цибулі. Хтось може зауважити: «От лайно! Бовдуру нарешті випав шанс, на який він так довго очікував, – пречудова нагода застосувати той свій фалоімітатор за призначенням, а він її бездарно просрав». І буде цілком правий. Ветмор був настільки наляканий і збентежений, що не поворухнув би й пальцем, а що вже казати про дрючка. Перед ним стояв не якийсь нажаханий власною тінню нікчемний Француз або чорношкірий велетень, який, здавалося, був гостем у власному тілі. Натомість йому пропонувалося віддухопелити чи не самого диявола.

Відкинувши вбік планшетку з паперами, я вибіг з камери Вартона, на ходу висмикуючи з кобури свій 38-й[152]. Уже вдруге того дня я повністю забув про інфекцію, що випалювала мої нутрощі. Сумніватися у щирості розповідей інших, коли вони описували Вільяма Вартона, як персону з відсутнім виразом обличчя і каламутним поглядом очей, у мене не було жодних підстав, але той Вартон, яким його побачив я, був геть іншим. Переді мною постав звірячий вишкір хижака – тільки ось в очах тієї тварини не було навіть і натяку на розум чи то пак тямущість, натомість вони були сповнені хитрощів… підлості… задоволення. Саме так. Здавалося, його було створено лише для подібних речей, а місце і обставини при цьому відступали на задній план. Інше, на що я не міг не звернути уваги, було червоне, набрякле обличчя Діна Стентона. Він помирав просто перед моїми очима. Уздрівши пушку, Вартон миттю розвернув Діна в її бік, прикриваючись ним, наче щитом. Отож, стріляючи в злочинця, я майже напевно зачепив би і свого напарника. Але палаюче бісовим вогнем блакитне око з-за Дінового плеча немов закликало мене: ну ж бо, попкаре, шмаляй!

Частина третя. Долоні Джона Коффі

Розділ 1

Перечитуючи вже написане, я бачу, що назвав «Болотяні сосни Джорджії», де зараз мешкаю, притулком для людей похилого віку. Почувши це, кенти, що тут усім заправляють, навряд чи були б у захваті! Бо згідно численних рекламних брошур і буклетів, які вони тримають у вестибюлі або ж надсилають своїм потенційним клієнтам, – це «ультрасучасний пансіонат для літніх людей». У ньому – принаймні, так стверджується в одній з тих брошур, – є навіть Центр дозвілля. Але народ, який живе тут разом зі мною (усіх нас брошури ввічливо називають саме «жителями», уникаючи надміру офіціозного «мешканці», – утім, як ви могли вже помітити, останнє я таки вряди-годи використовую), згадує про нього не інакше як про кімнату з телеком.

Більшість тутешніх вважають мене чваньком, бо вдень я майже не спускаюся дивитися разом з усіма телевізор. Але я так роблю не через свою зарозумілість перед пожильцями притулку – просто не виношу програми, які вони обирають для перегляду. Опра, Рікі Лейк, Керні Вілсон, Ролонда…[153] – світ навколо кожного з нас вже хитається, погрожуючи ось-ось звестися до тісного і темного простору труни, а усіх цих людей цікавлять лише розмови між самицями, що аж сочаться сексом у своїх закоротких спідницях, і агресивними самцями у розхристаних сорочках про те, хто кого і в який спосіб трахнув. Утім, досить проповідей! Як вчить нас Біблія: «Не судіть, щоб і вас не судили…»[154], тож не перетворюватиму ці сторінки на імпровізовану кафедру поборника моралі. Крім того, якби я хотів проводити час у товаристві необтяжених проблемами «чого б оце подивитися по телеку» голодранців, мені достатньо було б усього лишень проїхати декілька миль до найближчого трейлерного парку, що носить красномовну назву «Мотель для автотуристів “Щасливі баранки”» і чи не єдиною визначною подією в околицях якого є поліцейські рейди по п’ятничних і суботніх вечорах, які виттям сирен і миготінням синіх проблискових маячків своїх автівок немов дають сигнал тамтешнім аборигенам: «щотижневе реаліті-шоу починається!». Моя місцева приятелька, Елейн Коннеллі, відчуває те саме, що і я. І хоча їй вже вісімдесят, вона може похвалитися відмінним виглядом: прямі плечі і струнка постава її чудової в усіх сенсах фігури доповнюються проникливим поглядом очей, що й досі дають собі раду без допомоги окулярів, випромінюючи кмітливість і витонченість своєї власниці. А ось ходить вона дуже повільно – якісь проблеми з тазостегновими і колінними суглобами. Також іноді я помічаю, яких невимовних страждань їй заподіює артрит рук. Зате у неї прекрасна, майже лебедина довга шия і розкішне, аж до самісінької талії, волосся, яке чарівно спадає їй на плечі, коли вона його розпускає.

Мало не забув про чи не найголовніше – Елейн навіть і зблизька не сприймає мене за чергового пихатого дивака або ж відлюдника. З нею разом ми проводимо силу-силенну часу. Припускаю, що якби не мій фантастичний, як для пересічної людини, вік, то я цілком міг би відрекомендувати її перед усіма як свою кохану жінку. Проте, навіть та щира подруга, якою вона для мене залишається, – це не настільки вже й погано (а в деякому сенсі – то навіть і на краще): більшість проблем і душевних страждань, що зазвичай виникають між коханими людьми, для нас просто не існують. Відкрию вам одну життєву мудрість (хоча і впевнений, що ті з вас, хто має вік, скажімо, десь так до п’ятдесяти, не йнятиме цьому віри): іноді самі лишень жаринки, що ледь жевріють у затишку комину, можуть дати більше тепла, аніж багаття під відкритим небом. Це збіса як дивно, але хто сказав, що правда не може бути дивовижною?

Отож, протягом дня я телевізор не дивлюся. Подеколи, коли погода сприяє, виходжу на прогулянку. Іноді занурююсь у читання. Але майже весь останній місяць я здебільшого записую оці ось свої спогади, оточений декоративними рослинами, що прикрашають солярій. Здається, що завдяки останнім у цій кімнаті якось більше кисню і це допомагає мені освіжити старі спогади. А мені таки є що пригадати – Херальдо Рівера[155] після цього нервово палитиме сірники і шкодуватиме, що у тій, відомій усім епічній бійці відбувся лише зламаним носом, можу вас у цьому запевнити.

Коли ж настає ніч, а я ніяк не можу заснути, то іноді крадькома спускаюся вниз і вмикаю телепередачу, яку не гидко дивитися. «Болотяні сосни Джорджії» не підключено ані до каналу «Домашній кінотеатр»[156], ані до чогось на кшталт цього – тут треба визнати, що фінансові можливості пансіонату трохи замалі для подібних забавок у нашому Центрі дозвілля. Одначе, основні канали кабельного телебачення у нас таки є, а серед них – і «Канал американського кіно»[157]. Це той телеканал (пояснюю на той випадок, якщо ви не підключені навіть до базових послуг кабельного мовлення), на якому більшість кінофільмів є чорно-білими, а жодна жінка в них не оголює свого тіла. Для такого старого пердуна, як оце ваш покірний слуга, – це щось на зразок заспокійливого. Я провів чимало приємних ночей перед екраном, плавно поринаючи у сон на потворному зеленому дивані, у той час як Мовлящий мул Френсіс[158] укотре витягував дупу героя Дональда О’Коннора[159] з-під вогню японців, або Джон Вейн[160] вибивав з «Додж-Сіті» в’єтконгівців[161], або Джіммі Кеґні[162] обзивав когось мерзенним пацюком і наставляв на двері витягнутий з кишені револьвер[163]. І хоча деякі з тих фільмів раніше я дивився разом зі своєю дружиною Дженіс (яка була не лише найбільшим коханням мого життя, але водночас і найкращим другом, що у мене коли-небудь був), вони теж чимало мене розраджують. Одяг, у який одягнуто героїв кінострічок, те, як вони поводяться і спілкуються, ба навіть музичний супровід звукових доріжок – усі ті речі розвіюють мою тугу. Гадаю, річ у тому, що вони нагадують мені про часи, коли я був ще тим чоловіком, який впевнено крокував на своїх двох різноманітними стежинами цього світу, а не перетворився на побитий міллю релікт минулої епохи, що розсипається на порох у притулку, в оточенні так само древніх стариганів, більшість з яких доживає свій вік у підгузках і гумових трусах.

Однак у тому, що мені довелося побачити сьогоднішнього ранку, не було нічого втішливого. Геть нічого.

Вряди-годи до моїх телепосиденьок долучається Елейн і ми дивимося «Канал американського кіно» разом. Зазвичай вона спускається десь о четвертій ранку, коли на каналі починається так званий «Концерт для ранніх пташок», і тихо сидить поруч, лише зрідка коментуючи якісь події на екрані. Хоча вона ніколи не скаржиться на самопочуття, я кожного разу помічаю, що артрит неабияк отруює їй життя, а ті ліки, що їх їй прописують і прописують, вже майже не допомагають.

Коли сьогодні, незвично для себе рано Елейн спустилася до загальної кімнати (ступаючи настільки плавно, що завдяки білому махровому халату її можна було сприйняти за примару, яка повертається з нічного чатування), то знайшла мене сидячого на продавленому дивані перед вимкнутим телевізором – я схилився над тонкими паличками, що бозна-коли правили мені за ноги, і обхопивши коліна намагався приборкати лихоманку, що трясла мене, наче північний вітрюган – гілляччя обмерзлого дерева. Я відчував холоднечу майже усім своїм тілом – винятком залишалася хіба що промежина, яка, здавалося, навпаки, аж палала від збудженого пам’яттю фантому інфекції сечовивідних шляхів, що вельми дошкуляла мені восени 1932‑го, – осені Джона Коффі, Персі Ветмора, а також Пана Брязкотуна – дресированого мишенятка.

Певна річ, то була й осінь Вільяма Вартона…

– Поле! – скрикнула Елейн і швиденько (настільки, наскільки їй дозволили це зробити набиті заіржавілими гвіздками і битим склом суглоби її стегон) підбігла до мене. – Що трапилося, Поле?!

– Це незабаром минеться, – відповів я насилу, що навіть і зблизька не прозвучало переконливо, бо кожне слово мені доводилося проштовхувати крізь зуби, які, натомість, бажали лише клацати від холоду. – Просто дай мені декілька хвилин, і я буду у повному порядку.

Вона присіла поруч зі мною і обійняла мене за плечі:

– У цьому, Поле, я не сумніваюся. Але ж що сталося? Заради всього святого, ти виглядаєш так, ніби побачив привиду.

– Так воно і було, – подумалося мені. І тільки коли помітив її великі очі під здивовано піднятими бровами, то зрозумів, що промовив це вголос.

– У переносному сенсі, – одразу додав я і якомога ніжніше й обережніше, аби ненароком не причинити біль, погладив її руку. – І лише на мить. Їй-бо, Елейн!

– Той привид… Він був з тих часів, коли ти працював охоронцем у в’язниці? – запитала вона. – З твого минулого, про яке оце ти пишеш у солярії?

Мені не лишалося нічого, як ствердно кивнути:

– Я працював у щось на зразок блоку смертників…

– Мені це відомо…

– Тільки ми називали його Зеленою Милею. Через колір лінолеуму на підлозі. Восени 1932-го у нас з’я­вився новенький… За своїми вибриками – абсолютно навіжений дикун… на ім’я Вільям Вартон. Йому подобалося думати про себе, як про ще одного Малюка Біллі, – він навіть набив собі на лівиці татуювання з цим прізвиськом. По суті, він і був дитиною, але вкрай небезпечною. Я й досі пам’ятаю, що саме писав про нього Кертіс Андерсон, – він був тоді чільним помічником начальника нашої в’язниці: «Це дитятко схиблене на всю голову і неабияк цим пишається. Вартонові дев’ятнадцять років, але цьому чуваку нема чого втрачати», – останні слова Кертіс навіть підкреслив.

Рукою, що до цього обвивала мої плечі, Елейн почала розтирати мені спину. Поволі я почав заспокоюватися. У той момент я відчув, що протягом усього часу нашого з нею знайомства я кохав Елейн Коннеллі, – і вже напевне розцілував би їй все обличчя, якби лишень зізнався у цьому. Можливо, так і слід було вчинити… Бути на самоті та ще й у полоні власних страхів – це жахливо у будь-якому віці, але, і кажу це з власного досвіду, коли ви старі, то усе набуває геть набагато гірших обрисів. Однак, тоді в моїй голові панували зовсім інші думки, спричинені тягарем старої і досі незавершеної справи.

– Так чи інакше, – погодився я, – твоя правда… У тій своїй писанині я саме зупинився на тому, як Вартон вперше з’явився у нашому блоці і одразу мало не вбив Діна Стентона – одного з тих хлопців, що тоді працювали пліч-о-пліч зі мною.

– Як це могло статися? – поцікавилася Елейн.

– Завдяки підлості і легковажності, – похмуро відповів я, а потім, бачачи, що вона не до кінця розуміє, пояснив: – З боку Вартона вчинити будь-яку підлоту було чи не звичною справою… але й недбалість хлопців з його конвою, далебі, теж неабияк посприяла тому інциденту. Головним упущенням був ланцюг, що з’єднував кайданки на зап’ястках того покруча, – він виявився задовгим. Крім того, коли Дін відмикав двері до блоку «Д», Вартон стояв одразу за ним. Звісно ж, по обидва боки від в’язня стояло по конвоїру, але й Андерсон мав рацію: на такі дрібниці Скаженому Біллу було начхати з високої гори – він перекинув міжзап’ясткового ланцюга через голову Стентона і почав ним його душити.

Помітивши, що від останніх слів Елейн уся аж здригнулася, я вирішив, що обтяжувати її зайвими подробицями не слід.

– Хай там як, а я настільки занурився у спогади про всі ті події, що ніяк не міг заснути, тож вирішив спуститися сюди. Увімкнув було «Американське кіно», плекаючи надію, що й ти приєднаєшся до мене і ми влаштуємо собі невеличке побачення…

Почувши такі недолугі залицяння, вона розсміялася і цьомкнула мене у чоло, прямісінько над бровою. Колись, здається це було ген-ген давно, після подібних поцілунків від Дженіс по всьому моєму тілу розбігалися юрби мурах задоволення. І те саме відбулося цієї світанкової пори, після поцілунку Елейн. Воістину, деякі речі у цьому світі таки не змінюються.

– …а виявилося, що там крутять стародавній, знятий ще у сорокових чорно-білий ґанґстерський фільм. Називається «Поцілунок смерті»[164]. – Я відчував, що в мене починається черговий напад чортової трясучки, тож відчайдушно намагався загамувати його розмовою. – У ньому ще грає Річард Відмарк[165]. Якщо не помиляюся, то його перша велика роль. Ми з Джен не ходили на нього у кіно – і взагалі намагалися уникати будь-яких фільмів про розбірки між копами і бандитами, – але пригадую, як десь читав про те, що дебютна гра Відмарком покидька була визнана неперевершеною. І жодних сумнівів – так воно і є. Ця його блідість… а ще хода, що більше скидається на плавні й неквапливі рухи хижака перед вирішальним стрибком… звичка називати людей «нікчемами»… і повсякчас – ти уявляєш собі? – повсякчас торочить про те, наскільки він ненавидить донощиків і скигліїв!..

Всупереч усім своїм зусиллям, я знов почав тремтіти і нічого з цим не міг зробити. Мій голос зійшов на шепіт:

– І біляве волосся! Пряме, зализане назад біляве волосся. Я додивився до того моменту, коли Удо при­в’язує ту стару жінку до інвалідного візка і штовхає її зі сходів[166], а потім вимкнув.

– Він нагадав тобі Вартона?

– Ти не розумієш – він і був Вартоном! Наче той піднявся з могили!

– Поле!.. – почала було Елейн і враз замовкла. Вона перевела погляд очей на згаслий екран телевізора (декодер, що стояв на телеку, залишався ввімкненим, і червоні цифри його табло так і показували «10» – номер «Каналу американського кіно»), а потім знову подивилася на мене.

– Що, Елейн? Кажи вже, що хотіла, – підбадьорив я її. А в самого у голові зблиснула думка: «Напевно, вона збирається сказати, що я негайно маю кинути писати про це, а вже списані аркуші – порозривати на дрібне шмаття і нарешті дати собі душевний спокій».

Але те, що вона мені відповіла, було геть іншим:

– Не дай цьому себе зупинити!

Я здивовано витріщився на неї.

– Поле, якщо ти прожогом не закриєш свого рота, то обов’язково впіймаєш у нього муху.

– Вибач. Просто це якось… ну…

– Може ти думав, що я, навпаки, почну тебе відмовляти?

– Вгадала.

Елейн оповила своїми долонями мої, зробивши це напрочуд лагідно (ох, які ж у неї довгі і тендітні пальці!) і дуже повільно (ой, леле! наскільки ж кепсько виглядають ці їхні набряклі кісточки!). А потім несподівано нахилилася вперед, пильно вдивляючись своїми карими очима (ліве з яких було менш яскравим через ледь помітний серпанок прогресуючої катаракти) у мої блакитні:

– Може я й застара і вже потроху розвалююся, але на моїй здатності логічно мислити все це, дякувати Богові, не позначилося. От скажи, чого варті декілька безсонних ночей у нашому з тобою віці? Або, якщо вже на те пішло, ну й що з того, що ти угледів по телевізору привид з минулого? Ти ж не переконуватимеш мене, що він був першим і єдиним з коли-небудь бачених тобою у житті?

Я пригадав начальника Мурса, і Гаррі Тервілліґера, і Брутуса Гауелла; згадав свою матінку, і свою кохану дружину Джен, яка померла посеред автомагістралі Алабами[167]. Усе гаразд – з примарами минулого я був мало не за панібрата.

– Аж ніяк, – погодився я. – І дійсно, цей привид був далеко не першим, що завітав до мене. Але прошу тебе, Елейн, зрозуміти, – сьогоднішній виявився для мене цілковитою несподіванкою. Бо переді мною з’явився не будь-чий привид, а саме Скаженого Біллі Вартона.

На це моя подружниця, Елейн Коннеллі, подарувала мені другий за ранок поцілунок у чоло, а потому обережно, скривившись від болю, почала повільно підводитися на рівні, притискаючи до стегон руки, ніби побоюючись, що якщо не поводитиметься з ними вельми обачно, то їхні суглоби повилазять крізь шкіру.

– Я, мабуть, не дивитимуся сьогодні той телеконцерт, – повідомила вона мені, коли спромоглася нарешті підвестися з дивану. – У мене десь завалялася зайва пігулка, яку я відклала про чорний день… або ніч. Гадаю, що прийму її і повернуся до ліжка. Можливо і тобі не завадить взяти з мене приклад.

Намагаючись приховати розчарування, що мене охопило, я змусив себе всміхнутися:

– Слухаюся, пані патронесо!

Якоїсь безумної миті мені раптом подумалося: а чи не запропонувати Елейн лягти у ліжко разом? Але потім побачив тупий біль, що вже навіть не ховався в її очах, і нараз отямився – якщо б вона і погодилася, то зробила б це виключно, аби не образити мене. І та її згода стала б гіршою за відмову.

Телекімнату (сподіваюсь, ви розумієте, що називаючи так наш Центр дозвілля, я не маю жодного наміру, ба навіть жартома, його вихваляти) ми залишали пліч-о-пліч, і йдучи, я ввічливо прилаштовував свої кроки до її дуже повільної і болюче обережної й непевної ходи. У будівлі притулку панувала майже повна тиша – виключенням став хіба що чийсь безпорадний стогін у чіпких лапах кошмару, який лунав з-за однієї з зачинених дверей.

– Як гадаєш, ти зможеш заснути? – поцікавилася Елейн.

– Сподіваюся, що так.

І хоча я надав своєму голосу якнайбільшої певності, звичайно ж я знав – відсипатися цього ранку мені не судилося. Поки я в очікуванні сходу сонця лежав без сну, усі мої думки крутилися навколо «Поцілунку смерті». Мені ввижався Річард Відмарк, що божевільно хихикаючи прив’язує немічну стареньку відірваним від торшера проводом до її інвалідного крісла, а потому, так само шкірячись, зіштовхує її в ньому вниз по сходах, промовляючи: «Ось така наша дяка донощикам!». Аж раптом його обличчя набуло рис Вільяма Вартона, ставши геть точнісінько таким, як той виглядав у день свого переведення до блоку «Д» і зробив свій перший крок по Зеленій Милі. І ожилий після стількох років Вартон засміявся до мене у манері Відмарка і заволав: «Ну, скажи, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?».

Оскільки в такій ситуації турбуватися через сніданок з мого боку було б вельми необачно, я вирішив дослухатися до поради Елейн і попрямував до солярію, аби продовжити писати свою історію.

Привиди, кажете? Аякже!

Ми з ними за панібрата.

Розділ 2

– Ого-го, хлопці! – залився реготом Вартон. – Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?! Нічогеньке, ніби, чи як?

Продовжуючи кричати і хихотіти, він знов почав стискати горлянку Діна ланцюгом. А чом би й ні? Йому ж бо, певна річ, не гірше за Діна, Гаррі або ж мого друга Брутуса Гауелла було відомо – хай там що, а підсмажити людину можна лише один раз.

– Гати його, Персі! – вигукнув Гаррі Тервілліґер. Ще мить тому він навіть був вчепився у Вартона, намагаючись хоч якось запобігти тій катастрофі, що насувалася на всіх нас. Але Вартон скинув його, наче пір’їнку, і наразі Гаррі докладав неабияких зусиль, аби лише зіп’ястися на ноги.

– Ну ж бо! Уперіщ його своїм клятим дрючком!

Але Персі немов параліч розбив – він стояв, не в змозі зрушити з місця, стиснувши в руці гікорієвого кийка і вибалушивши від жаху очі, що поставали ген точнісінько як ті блюдця. Знаючи, наскільки часто він тішив свою хвору уяву тим, як завзято гамселитиме любим кийком котрогось з тих одороблохів, хтось з вас міг би справедливо обуритися: «От дідько! Цьому кретинові нарешті випав шанс, про який він мріяв ще з тих часів, коли лишень об’явився у “Холодній Горі”… а діставши зрештою таку нагоду, він тільки того й спромігся, що мало не до всирачки перелякатися». І мали б щодо цього рацію. Перед ним стояв не якийсь там нікчемний кажун на зразок Едуара Делакруа, що вжахався власної тіні, і вже точно не чорношкіра махина на кшталт Джона Коффі, який, судячи з усього, почувався гостем у власному тілі. Натомість йому на повному серйозі про­понувалося задати перцю справдешньому дияволові у людській подобі.

Відкинувши вбік планшетку з паперами, я вибіг з камери Вартона, на ходу висмикуючи з кобури свій 38-й. Уже вдруге того дня я геть забув думати про інфекцію, що випалювала мої нутрощі. У мене не було жодних підстав сумніватися у щирості розповідей тих, хто після цього буремного інциденту заходився навперебивки описувати Вільяма Вартона, як персону з відсутнім виразом обличчя і каламутним поглядом очей. Але той Вартон, яким його побачив я, був геть іншим. Переді мною постав хижий вишкір звіра – тільки ось в очах тієї дикої животини не було навіть і натяку на розум чи то пак тямущість, натомість вони були сповнені хитрощів… підлості… задоволення. Саме так. Здавалося, його було створено лише для подібних речей, а місце і обставини при цьому відступали на задній план. Інше, на що я не міг не звернути своєї уваги, було червоне, набрякле обличчя Діна Стентона. Він помирав просто перед моїми очима. Уздрівши пушку, Вартон миттю розвернув Діна в її бік, прикриваючись ним, наче щитом. Отож, стріляючи в злочинця, я майже напевно зачепив би і свого напарника. Але палаюче бісовим вогнем блакитне око з-за плеча Діна немов закликало мене: ну ж бо, попкаре, шмаляй! Інше око Вартона губилося десь за шевелюрою Стентона. Позаду них я помітив і Персі, який нерішуче стовбичив у проході з ледь піднятим кийком у руці. І ось тоді сталося справжнє диво, що заповнило собою весь дверний проріз і позбавило світло з вигульного дворика бодай найменшого шансу проникнути у приміщення блоку, – Брутус Гауелл власною персоною. Хлопці впоралися з перенесенням решток лазаретного устаткування, тож він зайшов спитати, чи зго́диться хтось із нас зробити перерву на каву.

Брутальник діяв, не вагаючись жодної секунди, – відштовхнувши Ветмора геть зі свого шляху самим лише лівим ручищем (від того поштовху Персі вдарився об стіну так, що аж зуби цокнули), не менш жилавим правим він витягнув власного кийка з петлі, що тримала його на поясі, і з усієї сили вгатив ним по потилиці Вартона. Почулося приглушене «вок!» – той звук видався мені таким порожнистим, наче під тім’ям Скаженого Білла взагалі не було мізків, – і ланцюг, що оповивав був шию Діна, на полегшення останнього ослабнув. Вартон, наче лантух з борошном, повалився на підлогу, а Дін, вирячивши налиті кров’ю очі, надсадно кашляючи і тримаючись однією рукою за горлянку, іншою допомагав собі повзти – все одно куди, аби лише якнайдалі від того, хто мало не став щойно його душогубцем.

Коли я підбігши, опустився на коліна поруч зі Стентоном, той поривчасто похитав головою:

– Усе в порядку, – його скрипучий голос різав вухо. – Займіться… ним! – кивнув він на Вартона. – Замкніть!.. Камеру!

Дідько! Признатися, я був цілком упевнений, що після такого ефектного удару, яким Брутальник збив його з ніг, тій наволочі буде потрібна не камера, а дерев’яний макінтош. Та де там! Вільям Вартон відрубився, але до небіжчика йому було ще далеко. Він лежав на боці, розтягнувшись у незграбній позі, а кінчики пальців обвислої з тулуба руки торкалися лінолеуму Зеленої Милі. Очі в нього були закриті, а дихання було повільним, проте регулярним. На його обличчі можна було помітити навіть тінь умиротвореної усмішки – ну геть-чисто малеє дитя, що поринуло у сон під мелодію своєї улюбленої колискової. Руйнувала ту оманливу ідилію лише тоненька темно-червона цівка крові, що сочилася пасмом його волосся, живлячи зростаючу пляму на комірці його нової тюремної сорочки, – ото й усе.

– Персі, – погукав я, – допоможи мені з новеньким!

Але той навіть не подивився у мій бік – стояв собі попід стіною, глипаючи, мов підрізаний баран, своїми широко розплющеними, очманілими від страху очима. Не впевнений, що він взагалі розумів, де наразі перебував.

– Персі Ветмор, трясця твоїй мамці, ану швидко хапай його за ноги!

Нарешті він хоча б почав рухатися – то було вже щось. Коли Гаррі допоміг йому остаточно прийти до тями, ми втрьох так-сяк відтягнули непритомного пана Вартона до його нового помешкання. А тим часом, Брутальник пособив Дінові зіпнутися на ноги і обережно, наче аж по-материнськи, підстраховував його, поки той, згинаючись навпіл і кашляючи, намагався прочистити свої легені свіжим повітрям…

Наше новоприбуле проблемне дитя не могло очапатися упродовж майже трьох годин, але коли він, нарешті, таки оклигав, то не виказував жодних згубних для свого здоров’я наслідків, до яких міг і мав би призвести лютий удар Брутальника. Вартон прокинувся у тій самій манері, як і рухався, – швидко: ще мить тому він лежав на нарах, не подаючи жодних ознак життя, а наступної – вже стояв біля ґрат (підкравшись до них безшумно, наче той кіт) і пильно спостерігав за тим, як я, сидячи за столом чергового, складав рапорт про спричинений ним інцидент. Коли далебі я відчув на собі чийсь погляд і, відірвавшись від писанини, кинув оком навколо, то від несподіванки побачити його у такому раптово поліпшеному стані аж підстрибнув на своєму стільці. Коли наші погляди зустрілися, на обличчі Вільяма Вартона заграв задоволений вишкір, оголивши переді мною почорнілі зуби свого хазяїна – точніше, те, що від них лишилося, бо більшість «зубів» являла собою догниваючі корені, а на згадку ж про інші взагалі позоставалися тільки заповнені слиною провалля. І хоча я намагався не виказувати, наскільки сильно він мене налякав, гадаю, що Вартон все одно це знав.

– Агов, невдахо! – гукнув він до мене. – Радій – наступним я обрав тебе. І коли це станеться, можеш навіть не сподіватися, що я вагатимуся, як оце ти сьогодні.

– Здоров був, Вільяме! – якомога збайдужілим тоном відповів я. – За тих обставин, що склалися, вважаю, ми обійдемося без вітальної промови та інших подібних нісенітниць для новоприбулих, як ти гадаєш?

Його моторошна посмішка трохи зів’яла. То була не та відповідь, на яку він очікував (і цілком імовірно, що за інших обставин вона дійсно виявилася б іншою). Але поки Вільям Вартон лежав у відключці, дещо трапилося. І я так підозрюю, що те «дещо» є одним з ключових мотивів, які спонукали мене до списання усіх цих сторінок призначеної для вас розповіді. Отож, не ходитиму околясом, – давайте просто подивимося, чи повірите ви у це.

Розділ 3

Коли усі хвилювання, спричинені вибриком Вартона, вщухли, Персі на якийсь час притихнув, лише одного разу трохи нагримавши на Делакруа. Скоріш за все, така його поведінка була наслідком шоку, аніж свого роду намаганням бути поштивим (на мій погляд, про звичайнісіньку ввічливість Персі Ветмору було відомо рівно стільки ж, скільки мені – про племена диких аборигенів незвіданої Африки), проте, все одно, нас це неабияк влаштовувало. А якщо б він тільки надумав плакатися своїм покровителям про те, як Брутальник нахабно штовхнув його – майже племінника самого губернатора, – об стіну, або ж почав би скиглити, що його ніхто не попереджав щодо імовірної появи у блоці «Д» настільки загрозливого для життя контингенту, як отой Скажений Білл Вартон, то мені здається, що ми б його за це вбили… А опісля, один за одним знов пройшли б Зеленою Милею, щоправда – геть в іншій ролі. Якщо замислитися, то це було у деякому сенсі навіть кумедно: маючи чудовий шанс вчинити з Персі те, що зробив з охоронцями в’язниці герой Джеймса Кеґні у «Білому розжаренні»[168], не знайти вагомих причин ним скористатися.

Та досить вже про Ветмора. Коли ми переконалися, що Дін може дихати самостійно і немає жодного натяку на те, що він збирається зіграти в жмурика, Гаррі з Брутальником повели його до лазарету. Натомість Делакруа, якого протягом всієї тієї катавасії взагалі не було ані видно, ані чутно (у в’язниці він встиг провести достатньо часу, аби нутром чути, коли розумніше потримати свій писок міцно стуленим, а коли не вважатиметься за гріх і побазікати), помітивши, як Тервілліґер з Гауеллом проводять Стентона повз його камеру, допомагаючи тому вийти надвір, зчинив неймовірний галас. Як одразу з’ясувалося, він, бачте, просто вимагав пояснень, на якій підставі було вчинено весь цей гармидер. Обурення Француза видавалося настільки праведним, що не знаючи його краще, можна було подумати, ніби хтось і дійсно порушив його конституційні права.

– Ану замовкни, нікчемний підармоне! – рикнув у відповідь Персі. По поверхні його шиї повипиналися вени і сам він аж пашів від неприхованої люті і ненависті. Коли у прагненні заспокоїти Ветмора я торкнувся його руки, то відчув, як сильно він тремтить під своєю сорочкою. Звичайно ж, частково це можна було списати на залишкову реакцію на переляк (я неодноразово мав нагадувати собі, що джерелом усіх проблем Персі певною мірою виступав його замалий, як для охоронця у закладі такого рівня, вік – йому виповнилося лише двадцять один, отож він був не набагато старшим за Вільяма Вартона), але я впевнений – він трусився в основному від лютощів. Персі ненавидів Делакруа. Я не знаю чому, але так воно і було.

– Піди поглянь, чи ще на місці начальник Мурс, – наказав я Ветмору. – Якщо так, то в усіх подробицях повідом йому про те, що тут сталося. Також скажи, що у письмовому вигляді мій повний звіт він матиме на своєму столі завтра, – це якщо я встигну його закінчити, даючи пояснення усім нашим діям і промахам.

Від гордощів за доручення йому настільки відповідальної місії Персі аж наче підріс і погладшав у щоках; на якусь жахливу мить мені навіть здалося, що він візьме під козирок, клацне закаблуками і промовить: «Слухаюся, пане! Буде зроблено!».

– Коли почнеш доповідати, неодмінно наголоси на тому, що ситуацію з новим арештантом взято під контроль і наразі блок «Д» працює у звичному режимі. Врахуй, що ти звітуватимеш перед начальником, а не робитимеш заяву для преси. Отож, якщо вже намалював у своїй уяві, як роздмухаєш усю цю історію до рівня пригодницького роману, то, повір, Мурс цього точно не оцінить.

– Я й не збирався.

– Гаразд. Тоді марш звідси!

Персі пішов було до дверей, але потім повернувся. Це мене не здивувало – норовлива упертість була чи не єдиною річчю, яку від нього можна було очікувати за кожних обставин. У моїй же промежині вкотре розгорався пекельний вогонь і я відчайдушно хотів, аби Ветмор забрався з блоку якнайшвидше. А тепер ось виявилося, що він, схоже, має ще якісь невирішені питання.

– Поле, а з тобою все гаразд? – несподівано запитав він мене. – У тебе, часом, не лихоманка? Чи, може, підхопив десь грип? Тільки поглянь на себе – обличчя аж спливає потом.

– Може, таки дійсно щось підхопив, але почуваюся більш-менш нормально, – відповів я, загадуючись, чим же насправді викликана така турбота з його боку. – Не гай часу, Персі. Треба терміново доповісти про все начальникові.

Він кивнув і нарешті попрямував до адмінблоку – хвалити Бога за цю невеличку милість. Щойно лише за Ветмором зачинилися двері, я прожогом кинувся до себе у кабінет. Згідно інструкцій, певна річ, залишати пост чергового без нагляду нам суворо заборонялося. Але на той момент дотримання усіляких приписів і настанов мене турбувало в найостаннішу чергу – біль став настільки ж нестерпним, як і до того вранці.

Якимось дивом мені вдалося добігти до невеличкої вбиральні, що тулилася у кінці кабінету за дверима, яким передував стенд з пам’ятками і вже згадуваними інструкціями, і навіть витягнути дружка із штанів до того, як з нього потоком полилася сеча. Але я був на волосинку від того, аби злити баки у спосіб, яким скористався під час свого вранішнього дзюрення: від гострого болю, що прохопив мою промежину щойно лише я почав відливати, мені довелося кинути напризволяще своє хазяйство і однією рукою затулити собі рота, намагаючись хоч якось заглушити крик, а іншою – навпомацки ухопитися за край умивальника (це вдома я міг дозволити собі впасти на подвір’ї навколішки і зробити калюжу прямісінько поруч зі штабелем дров; якби ж провернув такий фінт на роботі, то на додачу до всіх своїх проблем отримав би ще й сечу, що розтеклася по всій підлозі).

Встояти на рівних ногах і не зірватися на крик коштувало мені мало не останніх сил. Здавалося, моя сеча сповнена крихітних осколків битого скла. А сморід, що піднімався від унітазу, тхнув багнюкою і взагалі був вельми гидким. На довершення до всього мені в очі кинулися декілька білих згустків – напевно, гною, – що розпливалися поверхнею води.

Я зірвав зі стрижня сушарки рушник і витер ним своє змокріле обличчя. Піт лився з мене струмками, заливаючи і щипаючи очі, – у цьому, принаймні, Персі не збрехав. Поглянувши у засиджену мухами поверхню металевого дзеркала, я скривився – звідти на мене позирала недужа на лихоманку людина з геть розчервонілим через очевидну гарячку обличчям. Сто три градуси? Або усі сто чотири?[169]

Мабуть, краще навіть і не знати. Розвісивши рушник на поіржавілій сушарці, я злив з бачка унітаза воду, вийшов з вбиральні і дуже повільно покрокував кабінетом до дверей, що вели до проходу між камерами. Я побоювався, що Білл Додж або хтось інший, навідавшись зненацька до блоку, побачить там лише трьох залишених без нагляду в’язнів і жодного наглядача. Але, як виявилося, крім мене і арештантів у блоці нікого не було. Вартон все ще лежав без свідомості на своїх нарах, Делакруа нарешті принишк, а Джон Коффі, як до мене раптом дійшло, протягом останнього часу взагалі не видав ані звуку. Він навіть не визирнув з-за ґрат своєї камери, аби хоча б подивитися, чим же спричинений галас у блоці. І це змусило мене насторожитися.

Пришвидшивши крок, я пройшов Милею у напрямку камери Коффі і з похололим серцем зазирнув усередину. На той момент я вже майже переконав себе, що знайду чорношкірого гіганта наклавшим на себе руки, скориставшись для цього одним з двох найпопулярніших у блоці смертників способів: або повісився на власних штанях, або ж перегриз у себе на зап’яст­ках вени. Але нічого подібного, на щастя, мені побачити не довелося. Джон Коффі – воістину найвелетенська людина, яку мені довелося коли-небудь бачити у своєму житті, – просто сидів скраєчку нар, склавши руки на колінах, і дивився на мене своїми дивними, вологими від сліз очима.

– Командире! – раптом озвався він до мене.

– Чого тобі, здорованю?

– Я маю вас роздивитися.

– Джоне, а хіба прямо зараз ти не дивишся на мене?

Нічого на це не відповівши, той продовжував пильно вдивлятися у мене дивовижним і проникним поглядом своїх очей.

З моїх грудей вирвалося зітхання:

– Гаразд, друже, тільки зажди хвилинку.

Залишивши його наодинці, я пішов поглянути, як справи в Едуара Делакруа. Француз стояв біля ґрат своєї камери, а Пан Брязкотун, якого він вважав своїм ручним мишеням (Дел не втомлювався нагадувати, що це саме він навчив його усім трюкам і витівкам, але ми, хлопці, що працювали на Зеленій Милі охоронцями, майже одностайно зійшлися на думці, що гризун навчився тим штукенціям самотужки), тривожно перебігав з однієї витягнутої вбік руки кажуна на іншу, дещо нагадуючи цим акробата, який виконує стрибки між двома трапеціями, розміщеними під куполом цирку. Оченятка Пана Брязкотуна були широко розплющені, а його вушка – заведені назад і щільно притиснуті до лискучої коричневої голівки. У мене не було жодних сумнівів, що в такий, кумедний на позір спосіб мишеня реагувало на нервове збудження Делакруа. На моїх очах гризун спустився по холоші Делових штанів на підлогу і чкурнув до дальньої стіни камери, де лежала яскраво розмальована котушка з-під ниток. Прикотивши її до ноги Француза, мишеня в нетерплячому очікуванні підвело вгору писок, закликаючи того до спільної забавки. Утім, маленький кажун, принаймні на той момент, не звертав на свого друга жодної уваги.

– Шефе, що відбувається? – Делакруа не полишав надії задовольнити свою цікавість. – Когось поранено?

– Усе нормально, – відповів я. – Просто наш новенький вирішив погратися у лева, але тепер став покірним, як та овечка. У будь-якому випадку – добре те, що добре закінчується.

– А як на мене, то нічого ще не закінчилося… – Сказавши це, Делакруа промовисто скосив очі вздовж Милі у напрямку камери, де відтепер утримувався Вартон: – L’homme mauvais, c’est vrai![170].

– Та досить тобі, Деле! – спробував я його заспокоїти. – Тобі чого хвилюватися? Ніхто ж не змушуватиме тебе стрибати з ним на майданчику через скакалку.

Позаду мене щось рипнуло: то Джон Коффі підвівся зі своїх нар.

– Начальнику Еджкуме! – знов покликав він. Однак цього разу його голос звучав дуже і дуже наполегливо. – Мені треба з вами переговорити!

Я розвернувся до нього, міркуючи про себе: «А чому б, власне, й ні? Зрештою, вести із засудженими розмови – це один з моїх безпосередніх обов’язків». При цьому я з усіх сил намагався не тремтіти, оскільки, як це частенько буває у таких випадках, мій лихоманковий жар змінився остудою (за виключенням, знову ж таки, промежини – здавалося, якийсь невідомий екзекутор зробив у ній проріз, напхав у нього цеберко розпеченого жару-вугілля, а потім зашив все, ніби так і було).

– Ну, що ж, Джоне Коффі, давай поговоримо, – втомлено промовив я, силуючись говорити спокійно і невимушено.

Чи не вперше від часу своєї появи у блоці «Д» Коффі виглядав і поводився так, наче почав, нарешті, усвідомлювати реалії навколо себе, став по-справж­ньому перебувати серед нас. Струмочки сліз, що до цього майже безупинно текли з кутиків очей велетня, принаймні на деякий час підсохли і, мабуть, уперше з часів свого з ним знайомства я був упевненим – Джон Коффі бачить перед собою не якесь видиме лише йому одному місце, куди він прагнув повернутися, аби виправити скоєні там жахливі речі, а дивиться саме на Пола Еджкума, головного попкаря тюремного блоку «Д».

– Ні. – Коффі, як завжди, повільно похитав головою: – Ви маєте зайти сюди.

– Зараз, до твого відома, правила забороняють мені так вчинити, – заперечив я у відповідь, все ще успішно змушуючи свій голос звучати рівно. – Принаймні на даний момент. Як ти міг помітити, на деякий час я залишився єдиним наглядачем у блоці, а моя вага проти твоєї – це все одно, що порівнювати велик з вантажівкою. Крім того, сьогодні у нас вже відбулася одна надзвичайна подія і ще однієї нам аж ніяк не треба. Отож, давай зараз побалакаємо прямо через ґрати – якщо, звісна річ, для тебе це не дуже принципово, – а вже згодом…

– Будь ласка! – Здоровань з такою силою вчепився у пруття ґрат, що з темно-коричневих кісточки його пальців стали геть сірими, а нігті й узагалі побіліли. Від неабияких страждань, що, як здавалося, переповнювали душу в’язня, лице у нього витягнулося, а ті його дивовижні очиська наче аж волали про щось таке, чого, нажаль, я ніяк не міг збагнути. Пригадую, як тоді ще подумав, що якби ж то не клята хвороба, чого доброго, і зміг би второпати все належним чином, угледів би дієвий спосіб допомогти йому позбутися усіх тих мук. Коли ви здатні розібратися у суті потреб якоїсь людини, то майже напевно ви зрозумієте і саму ту людину. – Начальнику Еджкуме, благаю вас! Ви повинні зайти!

«Видко, це буде найбожевільнішим з того, що мені коли-небудь доводилося чути, – спливло у моїй свідомості, та потім несподівано для себе я усвідомив дещо, що було набагато більш божевільнішим: – Я дійсно збираюся це зробити». Відчепивши зв’язку ключів від свого ременя, я почав перебирати їх, шукаючи той, що був від камери Джона Коффі. Дивакуватий здоров’як міг завиграшки підхопити мене на руки і наче тріску переломити об своє вражаюче розмірами коліно навіть тоді, коли я був здоровим і почувався нівроку. Але наразі, і я це чудово розумів, був навіть і зблизька не один з таких днів. Але у будь-якому випадку зупинятися я не збирався. Перебуваючи сам-один в межах блоку (і це тоді, коли після наочної демонстрації наслідків безглуздого і необачного поводження з засудженими до страти убивцями не минуло навіть і півгодини) я збирався відімкнути двері камери чорношкірого гіганта, зайти всередину і присісти поруч з ним на його нарах. Якщо б таке кричуще порушення інструкцій з мого боку хтось застукав, я вмить вилетів би з роботи – навіть якщо Коффі не заподіє мені шкоди або ж не встругне якоїсь іншої божевільної штуки. І все одно я мав намір це зробити.

«Зупинися, – промовив я собі подумки. – Зупинися зараз, Поле, доки ще не пізно!» Але голосу здорового глузду я не дослухався. Натомість одним з ключів відімкнув верхній замо́к, іншим – нижній, а зробивши це, по спрямовуючих рейках відсунув убік двері.

– Чуєте, шефе, можливо, це не така вже й слушна думка? – Сповнений манірності голос Делакруа був настільки схвильованим і наляканим, що за інших обставин я, ймовірно, підняв би його на сміх.

Утім, на той момент вагатися було вже запізно, тож я не знайшов нічого кращого, як поставити кажуна на місце:

– Деле, займися-но своїми власними справами, а у вирішенні своїх я вже якось переб’юся без твоїх дорогоцінних порад. – Промовляючи це, я навіть не розвернувся в бік Француза – усю мою увагу було зосереджено на очах Джона Коффі, ба навіть більше – здавалося, що наші погляди прикуті один до одного незримим ланцюгом, розірвати який годі було й намагатися. Усе це, далебі, скидалося на сеанс якогось гіпнозу, бо мій власний голос звучав для мене так, нібито був лише породженням тривкої луни десь у глибокому гірському каньйоні. Та й дідько його відає – можливо, мене і справді було загіпнотизовано. – А якщо тобі нема чого робити, то просто приляж відпочити.

– О Господи, тутешня в’язниця – суцільна божевільня! – тремтячим голосом почав бідкатися Делакруа. – Пане Брязкотун, ти чуєш? Я вже навіть починаю навсправжки бажати, аби вони якнайшвидше мене підсмажили, щоб заразом покінчити з усім цим безладом!

Уже навіть і не дослухаючись до бурчання ображеного чоловічка, я пройшов у камеру втримуючого мене своїм поглядом велетня. По мірі того, як я просувався затісним для нас двох приміщенням, Джон Коффі потроху відступав назад, допоки не вперся литками у поміст своїх нар (ось, до речі, ще один приклад того, наскільки височезним він був). Відчувши це, він всівся на них і поплескав рукою по матрацу, запрошуючи мене сісти поруч із собою. Протягом усього того часу його очі жодного разу не відпустили мої, міцно втримуючи невидимий зв’язок. Коли, повагавшись, я таки присів поруч, здоровань обережно мене обійняв, поклавши своє ручище на мої плечі, наче ми дивилися якесь кіно, а я був його дівчиною.

– То що ж тобі потрібно, Джоне? – Задаючи питання, я так і дивився в його химерні очиська, які, здавалося, стали ще більш сумними і пронизливими.

– Усього лишень можливість допомогти. – При цьому Коффі тужливо зітхнув, як це робить людина, коли стикається з необхідністю виконати обтяжливу з тих чи інших причин роботу, а потім зненацька поклав іншу свою руку мені на промежину – той кістковий виступ, що знаходиться десь так на фут[171] нижче пупка.

– Агов! – закричав я, враз скидаючи з себе усю млявість навіювання. – Ану, миттю прибрав свою бісову руку…

І тієї ж секунди я здригнувся від чогось, дуже схожого на потужний розряд. І хоча той був абсолютно безболісним, він змусив мене смикнутися на ліжку, прогнувши дугою спину, а також видобув на поверхню моєї пам’яті спогад про Старого Свистуна, який заходився лементом про те, як він пропікається і підсмажується, наче той індик у жаровні. У мене не було ані відчуття жару, ані наелектризованості тіла, але на коротку мить звичні для ока кольори оточуючих предметів пощезли, немовбито якась могутня сила змусила світ вичавити їх із себе або ж приховати під дрібними крапельками конденсату. Разом з тим, я міг розрізнити кожну пору на обличчі свого співрозмовника, кожну налиту кров’ю судинку в його чіпких очах, навіть крихітну подряпину на його підборідді, що почала вже загоюватися. Також я відчував, як мої пальці відчайдушно намагаються вхопитися за повітря, що враз стало ніби розрідженим, а безпорадні ноги відбивають ошалілий барабанний дріб об підлогу камери Джона Коффі.

Усе скінчилося так само несподівано, як і розпочалося. А з цим минулася і моя сечова інфекція. Де й поділася та лихоманка із своїм виснажливим чергуванням гарячки з ознобом. Пройшов і кепський пульсуючий біль у промежині. І хоча я все ще відчував, як шкірою повільно і лоскотно скочуються тугі краплі поту, а сам я був геть від нього просмерділий, жодних сумнівів не лишалося – я одужав.

– Що там у вас відбувається? – почувся пронизливий крик Делакруа. Спочатку мені здавалося, що його репетування долинає з якогось іншого, ген далекого світу, але коли Джон Коффі нахилився вперед, обірвавши у підсумку незриму нитку нашого з ним зорового контакту, голос миршавого кажуна раптово став набагато чіткішим. Це було так, наче хтось повиймав з моїх вух ватяні кульки або ж пару затичок на кшталт тих, що обізнані люди використовують на стрільбищах. – Що він з вами робить?

Я не мав ані бажання, ані змоги відповісти. Залишаючись сидіти на нарах, Коффі подався вперед, зігнувшись таким чином майже навпіл, притиснувшись грудьми до власних колін. М’язи його обличчя безладно посмикувалися, очі викотилися з орбіт, а шия роздулася так, що здавалося, ще трохи – і здоровило або задихнеться, або ж лусне. Усією своєю поведінкою Джон Коффі нагадував людину, яка щойно вдавилася курячою кісткою.

– Джоне! – стурбовано озвався я до нього і достеменно не знаючи, що в таких випадках слід робити, кілька разів постукав його по спині, бо це було єдине, що спало мені на думку і здалося більш-менш слушним. – Що сталося, Джоне?

Відсахнувшись від моєї руки, Коффі видав гидкий утробний звук, як наче ось-ось почне блювати, і розтулив губи, як це подеколи роблять об’їжджені, але норовливі коні, даючи можливість себе загнуздати, – вельми неохоче, вищиривши зуби у моторошній і разом з тим глумливій посмішці. Услід за тим він широко розвів свої щелепи і видихнув з рота рій дрібної чорної комашні, що були схожі на комарів чи ще якусь подібну мошву. Ті комахи, або ж чим би насправді вони не були, почали кружляти у несамовитому вихорі між колін Джона, поступово змінюючи свій колір на білий, а потім узагалі щезли, ніби розтанувши у повітрі.

Раптом я відчув, як навіть та незначна міць, що в мене ще залишалася, почала покидати моє грішне тіло. Почуваючись так, ніби усі мої м’язи перетворилися на драглистий кисіль, мені, аби не звалитися з нар, з останніх сил вдалося притулитися спиною до кам’яної стіни казні. Пригадую, як весь час тоді згадував ім’я Всевишнього: «Господи Боже, Ісусе! Господи Боже, Ісусе! Господи Боже, Ісусе!» – знову і знову, як оце зараз. А ще, пригадую, як у голові мені майнула думка: «Лихоманка зробила тебе геть несповна розуму, Поле Еджкуме». Ото й усе.

Вже згодом, коли я трохи прийшов до тями, то усвідомив, що Делакруа несамовито кличе на допомогу, сповіщаючи чи не всю планету і точно вже на всю потужність своїх легень про те, що Джон Коффі незабаром загонить мене на той світ. Здоров’яга і дійсно нахилився до мене, але тільки для того, щоб пересвідчитися, чи все зі мною гаразд.

– Та замовкни вже нарешті, Деле! – наказав я Французові, повільно встаючи з нар на ноги, кожної миті очікуючи, як біль почне шматувати і різати мої нутрощі… але нічого такого не відбулося. Натомість я почувався набагато ліпше. Насправді. Лише на мить у мене трохи запаморочилося в голові, але все минулося ще до того, як я простягнув руку, аби відновити рівновагу, вхопившись за пруття ґрат відсунутих убік дверей. – Зі мною все добре.

– Негайно виходьте звідти! – наполегливо порадив мені кажун, чимось нагадуючи стару роздратовану жіночку, що нервово розмахуючи руками сварить якогось нахабного шпінґалета, переконуючи того прожогом злізти з ранньої яблуні і забиратися геть з її садка. – Мені відомо, що наглядачам суворо забороняється заходити до камери з арештантом, якшо інших охоронців у блоці немає.

Я кинув погляд на Джона Коффі, який сидів на нарах, поклавши величезні руки на коліна, що нагадували собою чималі дерев’яні колоди. Той, натомість, подивився на мене (навіть коли я стояв прямо навпроти нього, аби зробити це, йому довелося лише зовсім трошки підвести свою голову).

– Що оце щойно було, здорованю? – стиха спитав я його. – Що таке ти зі мною зробив?

– Допоміг. Я ж допоміг вам з тим, чи не так?

– Еге ж, гадаю, що допоміг. Але як? Як ти це зробив?

Коффі повільно покрутив головою: спочатку вона рушила у нього в правий бік, потім – у лівий, і зрештою, завмерла, повернувшись до вихідного положення рівно посередині. Він не розумів, чим і як саме зміг мені допомогти (називаючи ж речі своїми іменами – як зцілив мене від інфекції), а безтурботний вираз його обличчя наводив на думку, що якщо у своїх розмислах він коли і цікавився подібного штибу питаннями чи навіть пошуком відповідей на них, то вочевидь робив це з тією ж заповзятістю, з якою я поринав у проблеми механіки бігу, очоливши двомильний[172] забіг з нагоди Четвертого липня[173], коли до фінішу лишилося якихось п’ятдесят ярдів[174]. На мить я загадався, а чи не розпитати його про ще щось – й у першу чергу про те, звідки він дізнався про моє нездужання? Але не став, бо, напевно ж, отримав би у відповідь вже знайоме мені вертіння головою. Є один вираз, що, будучи десь мною прочитаним, назавжди закарбувався у моїй пам’яті: «загадка, оповита таємницею». Так от, щось подібне і являв собою Джон Коффі. Я навіть упевнений – єдина причина, чому його не мучило по ночах безсоння, полягала у тому, що Джон абсолютно не переймався природою своїх здібностей. Персі прозвав його ідіотом, що було жорстоко і безсердечно, але не таке вже й далеке від істини. Наш здоровило знав власне ім’я і був у курсі, що його прізвище, хоча і схоже за звучанням на напій, складається з дещо інших літер,

але на тому багаж його знань про навколишній світ і своє місце у ньому практично вичерпувався.

І немовбито для того, аби зайвий раз мене у цьому переконати, Коффі знову покрутив головою у тому своєму неквапливому стилі, а потім узагалі влігся на нари, розвернувшись обличчям до стіни і поклавши складені долоня до долоні руки собі під ліву щоку, наче подушку. Ноги велетня, починаючи від гомілок і нижче, вільно звисали з помосту нар, але схоже було, що їхнього господаря ця незручність аніскільки не турбує. Поки Джон отак собі вмощувався, куца (як для такого велета) сорочка в нього на спині ще більше задерлася, відкривши моїм очам численні шрами, що навхрест оперізували його темно-коричневу шкіру.

Вийшовши з камери Коффі й посунувши на місце її двері, я позамикав обидва замки́ і розвернувся до келії Делакруа, що знаходилася якраз навпроти, через прохід. Той стояв, вчепившись руками у пруття сталевих ґрат своєї тимчасової домівки, і з хвилюванням (до якого, можливо, додавалося ще й побоювання) вдивлявся у мою фізіономію. Пан Брязкотун сидів у нього на плечі і жмутки його тоненьких вусиків-волосинок тремтіли, наче від вітру.

– Шо отой чорношкірий вам зробив? – вкотре почав допитуватися Француз. – То шо таке було? Мо’, якийсь чаклунський амулет? Чи, мо’, він торкався вас мішечком ґрі-ґрі[175]? – Втративши від хвилювання контроль над своїм кажунським акцентом, Делакруа вимовив «ґрі-ґрі» настільки незвично, що воно на диво точно зримувалося з «пі-пі».

– Не розумію, Деле, про що ти оце мені зараз торочиш?

– Дідька лисого ви не розумієте! Погляньте-но лише на себе! Ви стали геть іншим! Їй-бо, шефе, навіть хода у вас і та змінилася!

Щодо останнього, ймовірно, той нікчемний кажун таки мав рацію – після воістину надприродного сеансу мануальної терапії від Джона Коффі крокувалося мені тепер напрочуд легко. Замість пекельного жару у моїй промежині панувало настільки приємне відчуття прохолоди і спокою, що я перебував у стані, який межував з екстазом. Будь-хто, хто хоч раз у житті страждав на різкі і виснажливі болі, а з одужанням їх позбувся, напевне ж зрозуміє, що саме я маю на увазі.

Хай там що, але я продовжував гнути своє:

– Зі мною дійсно усе гаразд, Деле. Джонові Коффі привидівся поганий сон – тільки й усього.

– Він точно якийсь шаман! – не вщухав Делакруа. Очі в нього гарячково палали, а верхня губа виблискувала краплинками поту. Певна річ, Француз не міг бачити все, але й того, що він таки угледів поміж перемежованого пруття своєї і Джонової камери (не забуваймо і про додаткову перешкоду у вигляді відсунутих убік дверей), налякало його мало не до смерті. – Чи, не приведи Господи, служитель культу гуду[176]!

– І що ж тебе у цьому переконало?

Делакруа мовчки потягнувся до плеча, обережно підхопив мишеня у долоню, склавши ту чашечкою, і підніс тваринку до своєї мармизи. Іншою рукою він витягнув з кишені рожеву грудку м’ятної цукерки – однієї з тих, що свого часу йому надіслала тітка, – і простягнув її своєму вихованцеві. Таке улюблене раніше частування Пан Брязкотун спочатку повністю проігнорував, потягнувшись натомість писком до чоловіка, вдихаючи його запах так, як хтось із нас міг би тішити себе ароматними пахощами букету квітів. Його чорні оченятка-намистинки перетворилися на щілинки, надавши мордочці гризуна виразу цілковитого бла­женства. Француз поцілував його у носик, з чим мишеня покірно примирилося. Ба навіть більше – воно вхопило лапками запропонований шматочок смаколика і заходилося його гризти. Якийсь час Делакруа просто милувався цією картиною, а потім поглянув на мене. І раптом до мене дійшло:

– Так сказало тобі це мишенятко. Я правий?

– Oui[177].

– Так само, гадаю, як до цього прошепотіло тобі своє ім’я?

– Oui, прошепотіло це прямісінько у вушко.

– Приляж, Деле, бо тобі таки треба відпочити. Я бачу, що усі ці нескінченні нашіптування тебе неабияк втомили.

Кажун казав щось іще – дорікаючи, мабуть, мені за те, що я йому не вірю. Проте його голос знов став ледь чутним, долунаючи до мене ніби звідкись здаля. Крім того, коли вже повертався до столу чергового, у мене з’явилося стійке відчуття, що я при цьому навіть і не йду, – переміщення Милею сприймалося мною наче заплив у басейні, або, радше, як стовбичення на місці у той час, коли самі заґратовані камери прокочуються повз мене обабіч коридору, ніби бутафорські кінодекорації на прихованих коліщатках.

Обійшовши навколо столу, я заходився було за нього сідати, перебуваючи все ще у прострації і навіть не замислюючись над своїми рухами – діючи, що зветься, «на автоматі». Але вже на півшляху до наміченого мої коліна раптом затремтіли й підкосилися і я, незграбно намагаючись вхопитися за стільницю, плюхнувся дупою на примощену на сидінні стільця синю (за часів, коли вона була новою) подушечку, що її роком раніше притяг з дому Гаррі. Якщо б той благословенний стілець стояв трохи далі, то я, без сумніву, гепнувся б прямісінько на підлогу, не встигши навіть подумки перехреститися.

Умостившись зручніше, деякий час я просидів, просто дослухаючись до своїх відчуттів, – у тому місці, де ще менш як десять хвилин тому вирувала й скаженіла справжня лісова пожежа, тепер панувала цілковита порожнеча. «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?» – згадалися мені слова Джона Коффі. І це виявилося правдою – мої тіло і плоть почувалися абсолютно здоровими. Чого аж ніяк не можна було сказати про мій душевний спокій. У цьому він мені взагалі не допоміг.

Погляд моїх очей зупинився на стосі бланків, що їх ми тримали в кутку стільниці, придавивши від протягів олов’яною попільничкою. Згори кожного бланку був надрукований заголовок «РАПОРТ ПО БЛОКУ», після якого приблизно пів сторінки займав стандартний шаблон для заповнення, а нижче нього – порожнє місце, озаглавлене як «Повідомлення про всі надзвичайні події». Саме там, складаючи вечірній рапорт я маю зробити запис про яскраве і вельми насичене подіями прибуття у блок Вільяма Вартона. Але як бути з тим сеансом «терапії» у камері Коффі? Як щодо того, аби повідомити також і про нього? Я вже уявив собі, як беруся за олівець – той, кінчик якого так полюбляв облизувати Брутальник, – і великими літерами виводжу одне-єдине слово, яким міг би описати той непересічний епізод: «ДИВО».

Комусь із вас це може здатися доволі забавним, але замість того, аби хоча б усміхнутися, мені зненацька захотілося плакати. У прагненні заглушити ридання, що от-от мали зірватися, я навіть підніс свої (далебі не такі цілющі, як у Коффі) руки до обличчя, затуливши долонями рота, – хай там якими були мої почуття, але знов лякати Делакруа, який наче почав вже потроху заспокоюватися, не входило в мої наміри, – але жодних ридань, бодай навіть схлипувань не послідувало. Мої очі залишалися сухими. Посидівши отак декілька секунд, я прибрав руки від лиця і поклав їх на стільницю, молитовно переплівши пальці. Думки в моїй голові переплуталися, і чи не єдиною ясною з них залишалася одна: «Прошу тебе, Господи, зроби так, аби я встиг повернути собі хоча б дещицю самовладання ще до того, як у блок повернеться хтось з моїх напарників». Я побоювався, що з виразу мого обличчя вони прочитають щось таке, що я ніяк не зможу їм пояснити.

Потягнувшись до краю столу і піднявши попільничку, я взяв один з тих бланків для рапортів і поклав його перед собою. Певна річ, я мав ще хоча б трохи заспокоїтися, перш ніж починати викладати на папері весь той бедлам, який наробило останнє проблемне дитя, передане на моє піклування, коли у підсумку майже задушило Діна Стентона. Проте, заповнити стандартні графи різноманітними шаблонними дурницями я був цілком здатним вже зараз. Щоправда, у мене не було впевненості стосовно почерку, який міг вийти геть незрозумілим через очікуване мною тремтіння руки, але почавши виводити літери, якоїсь суттєвої відмінності від своєї звичної манери письма я не помітив.

Хвилин через п’ять бюрократичної тяганини, я відклав олівця і рушив відлити до вбиральні, що, як ви, мабуть, пам’ятаєте, ховалася за однією з дверей у моєму кабінеті. І не те, щоб мені настільки вже кортіло злити баки, ні. Натомість мені неабияк муляло бажання в такий спосіб укотре пересвідчитися у своєму дивовижному одужанні. Однак, стоячи над унітазом в очікуванні, коли з мене, нарешті, почне дзюркотіти жовта водичка, я був майже упевнений – ось-ось повториться ранкова екзекуція, під час якої мені здавалося, ніби з мого члена разом із сечею виходить купа дрібних і гострих скляних скалок; а те, що провернув зі мною Коффі, у кінцевому підсумку виявиться звичайнісінькою оманою, спричиненою дією гіпнозу. Утім, я зовсім не збрешу, коли скажу, що повернення болю у промежині стало б для моєї душі неабияким полегшенням.

Морально підготувавшись, я навіть здивувався, коли не відчув жодних хворобливих симптомів на зразок болю, а надзюрене в унітазі було прозорим і без жодних ознак гною. Застібнувши на ґудзики ширінку, я потягнув за ланцюжок змивання, повернувся до письмового столу чергового і продовжив заповнювати той осоружний бланк.

Я знав, що сталося; і припускаю, що знав це навіть тоді, коли намагався переконати себе у тому, що став жертвою гіпнозу. Мені випала рідкісна у наші часи можливість пізнати на собі цілющу силу істинно божого провидіння, хвала Ісусу, Господу нашому Всемогутньому. Ще будучи малим хлопчам, що дорослішав у часи, коли моя мати зі своїми сестрами протягом довільного місяця могли по декілька разів і без жодної на це поважної причини змінити свої вподобання у відвідуванні служб на користь чи то Баптистської церкви, чи то Церкви п’ятидесятників, але незмінно тягаючи мене із собою як до першої, так і до другої, я вдосталь наслухався усіляких дивовижних історій про чудесні зцілення самим лише іменем Ісуса, Господа Всемогутнього. Далеко не всім з тих оповідок я вірив, але й було достатньо людей, у щирості розповідей яких мені сумніватися не доводилося. Одним з таких був і чоловік на ім’я Рой Делфайнз – коли мені було щось близько шести років, він із своєю родиною мешкали у будинку, що стояв від нашого милі зо дві[178] далі по дорозі. Так ось, одного разу той Делфайнз примудрився відтяти сокирою мізинця своєму синові. Нещасний випадок стався на задньому подвір’ї їхньої оселі, коли хлопчик неочікувано пересунув свою руку під хід сокири чурбаком, який мав просто втримувати на колоді для рубання, допомагаючи своєму таткові. Потім Рой Делфайнз стверджував, що ревно молячись усю осінь і зиму, своїми коліньми він мало не протер діру у килимі. І батьківські благання були почуті, бо коли я побачив його сина весною, то на обох його руках нарахував по п’ять пальців. А коли мені показали, який з двох мізинців став проявом Божої ласки, я зачудувався ще більше, бо навіть ніготь на ньому – і той відріс. Побачивши все на власні очі, у мене не було жодних підстав сумніватися у щирості Роя Делфайнза, коли той урочисто свідчив про це під час радіння у Страсну ніч[179]. Він стояв, глибоко засунувши руки у кишені свого комбінезону, і в тому, що він розповідав, відчувалася настільки проста і непідробна чесність, що не повірити їй було неможливо. «Коли палець почав рости, він трохи свербів, через що малий не висипався по ночах, – ділився подробицями Делфайнз. – Але він знав, що та сверблячка була послана йому Господом нашим, і сприймав її без нарікань». Тож славімо Ісуса, Господа нашого Всемогутнього!

Та історія Роя Делфайнза стала лише однією з багатьох, які я знав і яким вірив, зростаючи прямо посеред численних притч від очевидців і безпосередніх героїв дивовижних зцілень і Божественних провидінь. Разом з тим, я виріс і з вірою у «ґрі-ґрі» (тільки там, серед пагористої місцевості, де проходило моє дитинство, назву тих амулетів ми промовляли як «ґріс-ґріс», римуючи її з «виніс-вніс») та усілякі народні поради на кшталт того, що найдієвішим засобом від бородавок є сік капустяного качанця, або ж для того, щоб загоїти душевну рану від втраченої любові, досить покласти під свою подушку жмуток болотяного моху. Звичайно ж, не останнє місце серед усіх тих забобонів займала й упевненість в існуванні того, що ми називали заблудлими душами. І все одно, не зважаючи на такий багатий життєвий досвід, я не міг повірити у те, що Джон Коффі був шаманом вуду, гуду чи ще хтозна якого облуду. Бо на відміну від Делакруа, я мав змогу зазирнути йому прямісінько у вічі і, що найважливіше, – відчути дотики його рук. І ті його торкання сприймалися мною не інакше як маніпуляції якогось чудного, але заразом і чудового цілителя.

«Я ж допоміг вам з тим, чи не так?»

Ті слова турботи все крутилися і крутилися у моїй голові, ніби надокучливий куплет з популярної пісеньки, від якого ніяк неможливо здихатися, або ж наче словесна формула, що цілком могла б бути і закляттям у якомусь обряді.

«Я ж допоміг вам з тим, чи не так?»

Усе вірно, за виключенням того, що насправді то була не його заслуга. Мені допоміг сам Господь. Утім, той факт, що Джон Коффі сказав «я» замість «Він», навряд чи можна вважати ознакою його самолюбства і зарозумілості – з його боку то радше було звичайним невіглаством, позаяк з тієї купи історій про дивовижні зцілення, які мені довелося чути, сидячи на соснових лавах у перших рядах (що їх так полюбляла найбільш ревна частина парафіян, до якої, зокрема, належали і моя двадцятидворічна мати з тітками) під час служб в усіх тих церквах Ісуса-Спасителя, Господа Всемогутнього, я знав (або, щонайменше, вірив у це): процес одужання є непідвладним ані бажанню хворого, ані майстерності цілителя, і цілком залежить тільки від Божої на те волі. Радість, яку хтось відчуває, оклигавши після хвороби, є природною і доволі очікуваною річчю. Але по одужанні цей хтось обов’язково повинен спитати себе – чому? Має поринути у смиренні роздуми про істинні причини прояву Божої ласки, а також про несповідимість шляхів, що їх мав вдатися Господь, аби явити йому Свою волю.

Але чого ж у такому випадку хоче Бог від мене? Чим моя непоказна персона є настільки важливою, що заради неї Він наділив лабети дітовбивці здібністю зцілювати? Чи було це заради того, аби я залишався у блоці, замість того, щоб лежати у себе вдома, півпритомним від трясучки і знесилення, бо самий лише огидний запах тих проклятущих сульфа-пігулок, який, здається, аж сочиться з кожної моєї пори, вивертає вміст мого шлунку в обидва боки? Цілком імовірно. А може, я маю бути тут, а не у себе в ліжку, на той випадок, якщо Скажений Біллі Вартон надумає викинути ще чортзна-яких коників, або ж приглянути, щоб Персі Ветмор у чергове не нашурубурив якоїсь безглуздої і потенційно небезпечної хуйні? Ну що ж. По тому й бути. Як кажуть розумні люди: менше говори (а про своє дивовижне зцілення я не збирався патякати й поготів), більше підмічай!

Раптове покращення мого самопочуття хоча й не залишилося без уваги, але нікого не здивувало. Усім і вся я казав, що почуваюся значно краще і певний час навіть сам у це сумлінно вірив. Про те, що мої справи пішли на краще, я навіть похвалився начальникові Мурсу. Певна річ, за способом, в який було подолано мою болячку, мав можливість спостерігати Делакруа, але я сподівався, що він так само не стане базікати (хоча у випадку Француза, ймовірною засторогою плескати язиком мав стати острах, що інакше Джон Коффі промовить якесь закляття і його буде зурочено, пороблено або навіть зведено на той світ). Що ж стосується Коффі, то він, скоріш за все, і сам встиг забути, виконавцем якого дива йому довелося бути. Зрештою, він був лише посередником або, якщо хочете, каналом. А жоден риштак у світі не в змозі надовго втримати воду, що вільно текла ним під час зливи, коли остання вщухла, а дощові хмари повисушувало сонце. Вирішивши тримати рота на замку, я навіть і гадки не мав, як скоро і, тим паче, для кого мені забажається повідати історію про цілющі руки Джона Коффі.

Чи не єдиним, що тоді було мені відомо напевне, була моя зацікавленість в особистості нашого чорношкірого здорованя, – і я не бачу жодного сенсу це заперечувати. Бо після того, що відбулося зі мною в його камері, моя цікавість лише зросла.

Розділ 4

Того ж таки вечора, по завершенні моєї зміни я домовився з Брутальником прикрити мене наступного дня, якщо я трохи спізнюся, а сам зранку вирушив до Тефтона – невеличкого містечка, що притулилося у центрі округу Трапінґус.

– Я не впевнена, що схвалюю твою надмірну турботу долею цього Коффі, – проказала моя дружина, простягаючи мені пакет з передобіднім перекусом (моя кохана Дженіс ніколи не довіряла гамбургерам у придорожніх забігайлівках – вона частенько напоумлювала мене, що після відвідувань будь-якої з них на необачних дурників чекають неабиякі кишкові розлади). – Це так не схоже на тебе, Поле.

– Та не турбуюся я про нього. Просто мені трохи цікаво, ото й усе.

– Досвід мені підказує, що з надмірної допитливості й розпочинаються усі проблеми, – уїдливо зауважила Дженіс і напрочуд солодко поцілувала мене в губи. – Ну, треба принаймні визнати, що ти хоча б виглядаєш краще. А то я вже почала було за тебе хвилюватися. Як там, до речі, почувається твоя водонапірна вежа?

– Так, наче мені знов дев’ятнадцять! – підморгнув я і рушив моріжком до свого форда-купе.

Перебуваючи у доброму гуморі, дорогою до Тефтона я навіть дозволив собі розважитися піснями у власному виконанні: «Гайда, Джозефіна, до мене у кабіну»[180] і «Усе навколо нас – грошва!»[181].

Діставшись пункту призначення, я першим ділом навідався до редакції «Інформатора» – місцевої газетки пліток і чуток, в якій мені повідомили, що Берт Гаммерсміт – хлопець, якого я шукав, – найімовірніше подався до будівлі окружного суду. Однак там мені вдалося дізнатися лише те, що Гаммерсміт дійсно до них зазирав, але одразу й пішов, бо у головному на той день судовому провадженні (присвяченому розглядові справи про спробу зґвалтування – злочину, що на сторінках «Інформатора» згадувався б не інакше як «напад на жінку», бо саме в такому щадному стилі називалися подібні речі у часи, коли в інформаційному медіапросторі ще не з’явилися усі ті Рікі Лейк, Керні Вілсон, Опра Вінфрі та інші) довелося оголосити перерву, оскільки десь у приміщенні суду прорвало водопровідну трубу. Обізнані люди, натомість, порадили мені спробувати пошукати Гаммерсміта у нього вдома. Отож, отримавши більш-менш чіткі інструкції з пошуку його домівки, я виїхав на ґрунтову дорогу. Остання, до речі, виявилася настільки поритою коліями і вузькою, що ледь не змусила мене розвернути старенького форда назад. Але зрештою мої потуги таки було винагороджено і я зустрівся з тим, кого шукав. Берт Гаммерсміт був автором більшості нарисів і заміток, присвячених ходу слідства і судового розгляду у справі Джона Коффі, і саме від нього я дізнався ключові подробиці нетривалого переслідування, в результаті якого чорношкірого велетня-дітовбивцю було спіймано на місці злочину. Я, звичайно ж, маю на увазі ті подробиці, які редакція «Інформатора» визнала занадто жахливими і кривавими, аби друкувати їх на своїх шпальтах.

Пані Гаммерсміт виявилася молодицею із втомленим, проте доволі приємним обличчям і руками, що розчервонілися від нещодавнього прання у лужному милі. Навіть не цікавлячись, в якій справі я прибув, вона провела мене через невеличкий, просякнутий спокусливими пахощами свіжої випічки будиночок до тераси, що виходила на заднє подвір’я. Там я й знайшов її чоловіка – він сидів, тримаючи в одній руці пляшку шипучки, а іншою притримуючи на коліні нерозкритий примірник тижневика «Свобода»[182]. Ділянка, що слугувала родині Гаммерсмітів за присадибну, була вкрай малою і, на додачу, ще й добряче похиленою. У віддаленому її кінці, що правив за підніжжя тому пагорбу, на якому тулився будинок, двійко діточок бавилися на гойдалці, сварячись і сміючись через свої витівки. З ґанку достеменно визначити їхню стать було неможливо, але я здогадувався, що то були хлопчик і дівчинка. Можливо, навіть двійнята. І якщо так, то цей, доволі цікавий сам по собі факт надав би участі їхнього батька у висвітленні судового процесу над Коффі вельми специфічного забарвлення. Ближче до будинку, наче острів посеред позбавленого навіть миршавенької рослинності, зате рясно усіяного кізяками і пташиним послідом клаптя виснаженої землі, стояла собача будка. Разом з тим, жодних ознак місцевого барбоса, які можна було б очікувати при появі незнайомця в моїй особі, я не помітив. Однак, то був черговий не по-осінньому спекотний день, тож єдине, що з цього приводу прийшло тоді мені в голову – собака, імовірно, куняє всередині конури.

– Берте, стрічай гостя! – проказала пані Гаммерсміт, щойно лише ми з нею опинилися на терасі.

– Невже? – тільки й промовив той. Лише мигцем глянувши на мене і так само швидко кинувши оком на дружину, він майже одразу повернувся до споглядання своїх дітей, з якими, вочевидь, наразі й перебував думками.

Берт Гаммерсміт був сухорлявою, я б навіть сказав, хворобливо худющою людиною, яка ніби тільки зараз, та й то поволі почала оклигувати після якоїсь тяжкої недуги. Волосся на його голові почало помітно рідшати. Жінка нерішуче поклала на плече свого чоловіка червону, набряклу від прання долоню. Але той навіть і не поглянув в її бік, не кажучи вже про те, щоб спробувати торкнутися її навзаєм. Отож, постоявши так ще декілька секунд, пані Гаммерсміт прибрала руку і сховала її за спиною. Раптом мені спливло на думку, що стоячи ось так, поруч, вони більше схожі на брата з сестрою, аніж на чоловіка з дружиною: він успадкував від батьків інтелект, вона – привабливу зовнішність, але жодному з них не вдалося уникнути в своїх рисах певної основоположної схожості – тієї фамільної спадщини, заперечувати яку неможливо. І тільки пізніше, повертаючись додому, я усвідомив – один на одного вони не схожі анітрохи. Єдине ж, що робило їх подібними у моїх очах, – це наслідки пережитого стресу і страждання, що, здавалося, назавжди оселилося в їхній родині. Зостається лишень дивуватися, наскільки вправно горе таврує наші обличчя, роблячи будь-кого з нас схожими між собою, як близькі родичі.

– Чи не бажаєте випити чогось холодненького, пане…? – зрештою запитала у мене господиня.

– Еджкум, – підказав я. – Пол Еджкум. І красно дякую вам, паніє, – щось прохолодне у цю жарінь було б вельми доречним.

Жінка повернулася до будинку. Я ж простягнув руку Бертові Гаммерсміту і той відповів коротким потиском своєї м’якої і неочікувано холодної долоні. Погляд його очей при цьому так і залишався прикутим до дітей, що розважалися у дальньому кінці подвір’я.

– Пане Гаммерсміт, я працюю у в’язниці штату «Холодна Гора» головним наглядачем блоку «Д». Це…

– Мені добре відомо, що це за блок, – відповів репортер, глянувши на мене вже з дещо більшою цікавістю. – Отже, на задньому ґанку мого будинку стоїть головний попкар Зеленої Милі власною персоною. Дозвольте ж тоді поцікавитися, що змусило вас проїхати п’ятдесят миль[183], аби шукати зустрічі з єдиним штатним репортером місцевого оплоту побрехеньок.

– Джон Коффі, – була моя відповідь.

Зізнаюся, я очікував на більш бурхливу реакцію (цілком можливо, що на підсвідомому рівні мене до цього спонукали діти, які могли виявитися двійнятами, а ще та собача будка – бо, як писалося у газетах, у Деттеріків теж був пес), але Берт Гаммерсміт лише здивовано скинув брови, відсьорбнув трохи зі своєї пляшки і, покуштувавши напій, ствердно спитав:

– Якщо не помиляюся, то цей Коффі тепер суто ваша проблема?

– Ну, він не така вже й велика проблема. Дійсно, він боїться темряви і майже весь час аж заливається слізьми, але крім цього – жодних нарікань. У нашій справі траплялися речі й набагато гірші.

– Кажете, заливається слізьми? – перепитав Гаммерсміт. – Ну, що ж, гадаю, у нього вдосталь причин, аби взагалі втопитися у своїх сльозах… зважаючи на те, що він скоїв. То що конкретно вас цікавить?

– Будь-що, що ви зможете пригадати і матимете ласку мені розповісти. Я, звісно ж, прочитав ваші газетні дописи, тож розраховую почути те, що не потрапило до друку.

Репортер зміряв мене пильним поглядом своїх очей, в яких почала прозирати ледь стримувана лють:

– Наприклад, як виглядали маленькі дівчатка після його знущань? Чи, може, щосаме він з ними зробив? Про такого роду подробиці ви воліли б дізнатися, пане Еджкуме?

– Аж ніяк. – Я намагався, аби мій голос звучав лагідно, хоча й був ображений такими його підозрами. – Двійнятка Деттеріків мене, пане, анітрохи не цікавлять. Бідолашні манюні вже мертві. А ось Джон Коффі – ні… ще ні, принаймні. І саме його персона мене цікавить наразі.

– Гаразд, пане Еджкуме. Підсуньте собі стільця і присядьте. Прошу вибачення за оцей ось надміру різкий тон, але в своїй професії мені неодноразово доводилося стикатися з ласими на сенсації стерв’ятниками. Дідько, та мене самого у цьому частенько звинувачували. Я просто хотів переконатися щодо вас.

– Ну, і як? Переконалися?

– Вважатимемо, що так, – відповів він майже відчужено.

Історія, яку мені повідав Берт Гаммерсміт, значною мірою збігалася з тим, що я вже переповів вам стосовно цього раніше: як пані Марджері Деттерік знайшла спорожнілий ґанок, дверцята від комах на якому було зірвано з верхньої петлі, вовняні ковдри лежали закинутими у куток, а на підлозі і східцях рясно виблискували краплі крові; як її син Гові і чоловік Клаус кинулися навздогін за викрадачем дівчаток; як сформований заступником шерифа Робом Маꥳ загін спочатку наздогнав хлопця з його батьком, а трохи згодом – і Джона Коффі. Працівник газети не оминув подробицями і те, як надсадно голосив босоногий велетень у заплямованому кров’ю комбінезоні, сидячи на бе́резі річки й тримаючи зіщулені дівчачі тільця у своїх кремезних ручищах, наче то були усього лише дві великі ляльки. Худий, як тріска, репортер, одягнутий у сірі, скроєні по міській моді штани і білу сорочку з розстібнутим комірцем, говорив про все це тихим, збайдужілим голосом. І протягом усієї розповіді його очі жодної миті не полишали пильнувати двох своїх дітей і те, як вони удавано сваряться, щиро сміються і знай собі злітають по черзі на гойдалці біля підніжжя схилу у тіні пагорба. Десь посередині тієї оповідки з будинку повернулася пані Гаммерсміт, тримаючи в руках пляшку домашнього кореневого пива, яке виявилося напрочуд прохолодним, міцним і дуже приємним на смак. Жінка на якийсь час затрималася, аби послухати, про що розповідає її чоловік, та потім досить надовго його перервала, бо почала гукати захоплених розвагами дітей, аби вони полишили свої забавки і негайно бігли на кухню, бо ж вона ось-ось витягатиме з духовки печиво. «Ми вже йдемо, матусю!» – відповів дзвінкий голос дівчинки і жінка вкотре зникла у будинку.

Коли Гаммерсміт закінчив розповідати, то спитав:

– То у чому ж насправді полягає ваша цікавість до цієї справи? Позаяк до сьогодні у мене не було жодного відвідувача на зразок тюремного наглядача з зони – ви будете першим.

– Як я вам вже казав, це…

– Звичайна допитливість, авжеж. Суспільство буквально хворе на надмірну цікавість – кому вже знати, як не мені. Утім, я навіть вдячний Богові за цю пошесть, бо інакше довелося б покинути роботу писакою і, аби прогодувати свою родину, взятися до справжнього заробітку. Але вам не здається, що п’ятдесят миль – це доволі довгий шлях, як для простого задоволення своєї цікавості, особливо коли останні двадцять[184] треба проїхати розбитими вщент путівцями? Еджкуме, чому б вам, зрештою, не сказати всієї правди? Адже, сподіваюся, мені вдалося задовольнити вашу цікавість, і тепер ваша черга ублажити мою.

«Ну, що ж! То є цілком справедливе побажання, – міг би відповісти на це я. – Річ у тому, що я страждав на певного роду інфекцію сечовивідних шляхів, і Джон Коффі зцілив мене, поклавши долоню на мою промежину. Чоловік, що зґвалтував і вбив тих двох маленьких двійняток, якимось дивовижним чином вилікував мене від хвороби. Певна річ, що після такого мене, як і будь-кого на моєму місці, почало муляти питання: ким же він є насправді? Більше того, останнім часом я все частіше розмірковую над тим, а чи не могло так статися, що шериф Гомером Крібасом і його заступник Роб Маꥳ затримали і передали під суд невинну людину? Сумніви у винуватості Коффі виникають у мене навіть всупереч усім наявним проти нього доказам. Оскільки вкрай важко змусити себе вірити у те, що людина, чиї долоні наділені таким надзвичайним хистом, є тією ж самою людиною, що ґвалтує, а потім убиває дітей».

Але щось мені підказувало, що ділитися з репортером особистими переживаннями буде вкрай необачно. Отож, я вирішив пояснити свою допитливість по-простецьки:

– Є дві речі, про які мені хотілося б дізнатися. По-перше, чи вчиняв він щось подібне коли-небудь раніше?

Навіть не давши мені можливість поставити друге питання, Берт Гаммерсміт зненацька облишив своє спостерігання за малечею і повернувся обличчям у мій бік – і цього разу (що теж стало доволі неочікуваним для мене) в його проникливих очах палахкотів неприхований інтерес. Я зрозумів, наскільки в дійсності він є кмітливою людиною. Імовірно, навіть, що під маскою неговіркого хлопця приховується талант з талантів цієї глибинки.

– Навіщо вам це? – одразу почав сипати він питаннями. – Що вам відомо, Еджкуме? Чи він щось вам розповів?

– Нічого, що кинуло б хоч якесь світло на всю цю історію. Просто мені здається, що людина, яка вчиняє подібні моторошні речі, зазвичай робила їх й у минулому. Тобто я хочу сказати, що такого штибу покидьки наче розласуються від своїх дій.

– Авжеж, так і є. – Гаммерсміт ствердно кивнув. – Вони входять у смак. Ваша правда, Еджкуме, саме це вони і роблять.

– Отож, мені спало на думку, що було б досить легко простежити минувшину Джона Коффі і нарешті все про нього з’ясувати. Чоловік його комплекції, та ще й, на додачу до всього, негр – комусь таки він мав впасти в око.

– Ой, леле! То ви так думаєте. Але змушений вас засмутити: принаймні у випадку Коффі вам це анічогісінько не дасть. Повірте мені – я знаю, про що кажу!

– Хочете сказати, що теж намагалися дізнатися про нього більше?

– Було таке, але результати мого розслідування навряд чи вас потішать. Судіть самі. Було двоє залізничників, які за два дні до вбивства дівчаток Деттеріків начебто бачили його, крокуючим вздовж станційних колій неподалік Ноксвілла[185]. Гадаю, тут нема нічого дивного; коли його схопили на гарячому, він був прямо навпроти того місця Трапінґус Рівер, де її перетинають колії Великої Південної[186], і я, напевно, не помилюся, якщо скажу, що він прибув сюди з Теннессі[187]. Також я отримав листа від чоловіка, який стверджує, що найняв лисого чорношкірого велетня, аби той тягав для нього пакувальні кошики зі скринями – це було у Кентуккі ще на початку весни цього року. Я вислав йому одну з замальовок Коффі, зроблених під час суду, і той ділок упізнав в ній нашого з вами громила. Але окрім цього… – Гаммерсміт знизав плечима і похитав головою.

– Хіба це не здалося вам дещо дивним?

– Ну, звичайно ж, пане Еджкуме, це викликало у мене подив, та ще й який! Здавалося, що той Коффі звалився просто з неба. Та й сприяння розслідуванню від нього – як з цапа вовни: він же навіть не пригадає, що робив минулого тижня, якщо сьогодні його про це спитати.

– Так і є, не пригадає, – погодився я. – Даруйте мені мою надмірну допитливість, але як би ви пояснили таку обмеженість відомостей про нього?

– Ми живемо у часи Депресії – ось вам моє пояснення. По всій країні народ тільки те й робить, що тиняється туди-сюди у пошуках роботи. Оклахомці[188] вирушають збирати персики до Каліфорнії[189], білі голодранці, які лише вчора м’яли на Півдні льон, раптом вирішують, що впораються із складанням автівок у Детройті[190], чорні хлопці з Міссісіпі спрямовують свої погляди у напрямку Нової Англії[191], сподіваючись вла­штуватися десь на взуттєвих фабриках або ж ткацьких комбінатах. І кожен з тих людей, байдуже якого кольору й відтінку він має шкіру – чорного чи білого, – гадає, шо на новому місці йому житеметься краще. Це так, хай би йому сім чортів, по-американськи. Навіть на такого велетня, як Джон Коффі, де б він не з’явився, можуть взагалі не звертати уваги… допоки він, розуміється, не вирішить вбити двійко маленьких дівчаток. Маленьких білих дівчаток.

– І ви у це справді вірите? – спитав я, бо мені самому таке пояснення здалося не вельми переконливим.

Берт Гаммерсміт кинув на мене поблажливий погляд хворобливо виблискуючих на виснаженому обличчі очей:

– Подеколи доводиться вірити і не в таке.

Тут його дружина, наче той машиніст з кабіни локомотива, висунулася з вікна кухні і закричала:

– Ді-і-ти-и! Печиво вже готове! – Потім вона повернула голову у мій бік: – А ви, пане Еджкуме, часом не бажаєте трохи підживитися вівсяним печивом із родзинками?

– Я впевнений, що вони неперевершені на смак, паніє, але краще утримаюся. Може, якось іншим разом!

– Домовилися! – усміхнулася вона мені і її голова сховалася за фіранками.

– Ви бачили шрами у нього на тілі? – раптом запитав мене репортер. Він знов стежив за своїми дітлахами, які, схоже, ніяк не могли примусити себе відмовитися від задоволення злітати на гойдалці ген до самого неба і падати майже до землі – навіть заради матусиного вівсяного печива із родзинками.

– Доводилося, – ствердно кивнув я, здивований, проте, що ті рубці бачив і він.

Помітивши моє збентеження, Гаммерсміт розсміявся:

– Чи не єдиним більш-менш суттєвим успіхом адвоката захисту під час слухань стало те, що суд дозволив Коффі зняти сорочку і показати журі присяжних своє сполосоване тіло. Прокурор штату, Джордж Петерсон, аж слиною пирскав, так на те заперечував, але головуючому судді, вочевидь, і самому було цікаво. Хай там як, але старина Джордж міг так і не мордуватися: присяжні у цих краях не ведуться на все це психологічне лайно типу того, що люди, яким довелося зазнати брутальних знущань у минулому, інколи просто не в змозі контролювати свої вчинки. Натомість вони ревно вірують у те, що кожна людина повинна і може допомогти собі самотужки. У дечому я теж поділяю таку точку зору, але разом з тим маю визнати, що ті шрами дійсно виглядали жахливо. Ви ж помітили щось особливе у тих рубцях, пане Еджкуме, хіба ні?

Згідно тюремних інструкцій, крім усього іншого наглядач мав спостерігати й за тим, як арештанти приймають душ. Тож мені доводилося бачити Джона Коффі, коли той був голяка, і я розумів, що саме має на увазі примітливий газетяр:

– Усі рубці виглядали дуже й дуже давніми. І фактично накладалися один на одний, утворюючи на шкірі немовбито сітку.

– Еге ж. А чи здогадуєтеся ви, про що це говорить?

– Хтось добряче його віддухопелив, коли він ще був малим, – висловив я вголос очевидне. – Себто перед тим, як він набув теперішніх форм.

– Усе вірно, Еджкуме, за одним зауваженням – це так і не допомогло їм вигнати з нього мольфара, чи яке там чортовиння уярмило його душу. Тож чи не здається вам, що замість того, аби відшмагати юного Коффі різками, краще б вони його втопили у якійсь річці, наче бездомне кошеня?

Якусь мить я вагався: чи не було б у цьому випадку доцільніше і простіше погодитися з думкою мого співрозмовника, а за тим забратися звідти геть. Але щось інше не дозволяло мені так вчинити. Я теж бачив Джона Коффі. І навіть більше: я відчув на собі його силу, відчув цілющий дотик його долонь.

– Він трохи… дивакуватий, – обережно відповів я. – Але ознаки, які б дійсно підтверджували його схильність до фізичного насильства, начебто й відсутні. Я обізнаний стосовно обставин, за яких його було затримано, але це не узгоджується з тим, що з дня у день я спостерігаю за ним у блоці. А повірте, пане Гаммерсміт, мені добре відомо, як поводять себе люди, для яких насильство стало нормою поведінки. – Говорячи це, я, звичайно ж, у першу чергу подумав про Вільяма Вартона і про те, як він стискає ланцюгом від кайданок горлянку Діна Стентона, а на усю потужність своєї реве: «Ого-го, хлопці! Ну, скажіть, хіба оце не годяще зависалово?!».

Тепер репортер дивився на мене уважно і разом з тим усміхався, ледь відтягнувши догори кутики свого рота. Посмішка у нього вийшла доволі скептичною, але на той момент великого значення цьому я не надав.

– Ви, як бачу, приїхали сюди зовсім не для того, щоб скласти власну думку з приводу того, чи міг Коффі вбити деінде ще якихось дівчаток, – безапеляційно заявив він. – Вашою метою було дізнатися, чи впевнений я у тому, що він взагалі вбивав тих двійняток. Може, досить вже гратися в кота й мишки? Ну ж бо, Еджкуме, зізнавайтеся!

Одним ковтком я допив своє холодне пиво, поставив пляшку на столик і на підтвердження його кмітливості запитав:

– Ну, то як ви гадаєте, це він скоїв чи ні?

– Діти! – гукнув Гаммерсміт через все подвір’я, нахилившись трохи вперед у своєму кріслі. – Нумо зараз же обоє пішли на кухню і з’їли своє печиво!

Потім він знов відкинувся на спинку крісла і подивився на мене. Ледь помітна посмішка – та, на яку раніше я не звернув уваги, – знов блукала його обличчям.

– Розповім вам одну історію, – промовив він. – І раджу слухати вкрай уважно, оскільки вона може виявитися саме тим, заради чого ви й приїхали.

– Я весь – суцільна увага.

– У нашої родини був пес на прізвисько Сер Ґалахад[192], – розпочав свою притчу Берт Гаммерсміт і вказав пальцем на собачу будку. – Гарний пес. Не те щоб якийсь породистий, але все одно – слухняний і дуже лагідний… не норовистий. З тих, що завжди раді лизнути вам руку і зганяти за палицею. Таких дворняг можна зустріти де завгодно, ви ж згодні?

Не знаючи, до чого він ото веде, я знизав плечима і про всяк випадок кивнув.

– Так ось, з багатьох поглядів гарний пес-напівкровка нагадує вашого негра, – вів далі Гаммерсміт. – Ви до нього звикаєте, а часто-густо ще й починаєте любити. Користі від нього – як кіт наплакав, але ви вперто тримаєте його поблизу, бо вірите, що і вдячна тварина вас теж любить. Якщо ви, пане Еджкуме, щасливець, то про те, що це зовсім не так, ніколи навіть і не дізнаєтеся. А ось нам із Синтією не пощастило. – Чоловік зітхнув, видавши протяжний і в якійсь мірі худющий, як і він сам, звук, схожий на осінній вітерець, що обережно нишпорить в опалому листі.

Деякий час Гаммерсміт мовчав, щось, вочевидь, собі пригадуючи, а потім знов наставив пальця у напрямку конури (придивившись уважніше до тієї звичної для більшості заміських господарств споруди, я здивувався, як це раніше міг не помітити очевидної її спорожнілості або того факту, що купки лайна, які колись залишив по собі її мешканець, вже давно побіліли, а вершечки деяких з них навіть встигли розсипатися на порох):

– Колись я прибирав за ним, а вряди-годи, якщо була у цьому потреба, лагодив дах його будки, аби той не протікав під час дощу. У цьому сенсі Сер Ґалахад також нагадував вашого негроїдного південця, який навряд чи робитиме подібні речі задля себе. Тепер я навіть не підходжу туди – оминаю цю кляту конуру з тих пір, як стався нещасний випадок… якщо, звісно, так можна назвати горе, що нагло спіткало нашу родину. Коли це трапилося, я підійшов до пса з рушницею і, не вагаючись, його пристрелив. З того ось дня ноги моєї там не було – ніяк не можу себе примусити. Сподіваюся, що з часом, може, якось і вдасться відшукати у собі сили це зробити… Позмітаю усе те дриставиння та зрівняю псячу халабуду із землею.

Аж тут до ґанку підбігла малеча господаря, і я несподівано відчув, як мене опанувало непереборне бажання, аби вони не дослухалися до погрозливих ноток у голосі свого батька і продовжували якнайдовше розважатися на гойдалці. Бути свідком їхньої слухняності і отримати можливість роздивитися дитячі личка стало для мене чи не останньою річчю у світі, якої б я свідомо прагнув, маючи на те вибір. Дівчинка була цілком нормальною, а ось хлопчик…

Дітваки, старанно тупочучи, злетіли дерев’яними східцями на веранду, поглянули у мій бік, захихикали один до одного і кинулися було до кухонних дверей.

– Кейлебе[193], – гукнув сина Гаммерсміт. – А йди-но на секунду сюди.

Смішлива дівчинка похапцем щезла на кухні, але це не завадило мені упевнитися у тому, що вона з братиком таки були двійнятами (бо у такому малому віці, як ото у їхньому випадку, різниця навіть в один рік була б помітною навіть на просте око). Хлопча ж, не наважуючись відірвати від долівки погляд, невпевнено ступило до свого татка. Малюк знав, наскільки потворним має здаватися оточуючим його обличчя. Йому, як на мене, було не більше чотирьох рочків, але й цього віку виявилося достатнім, аби він встиг усвідомити усі вади своєї зовнішності. Приклавши два пальці до хлопчикового підборіддя, Берт Гаммерсміт спробував був підняти обличчя свого сина. Попервах малий уперто пручався, але коли почув сповнене доброти, ніжності й любові батькове прохання: «Прошу, синку», – поступився.

Величезний, схожий на кільце рубець охоплював у Кейлеба мало не пів личка: починаючись біля лінії волосся він йшов донизу, перетинаючи лобик, а заразом – й одне незряче, збайдужіло заведене вгору око, пожадливо спускаючись далі до кутика рота, назавше покрученого від цього у масну і глузливу водночас посмішку затятого картяра або ж сутенера. Одна щічка так і лишилася гладенькою і по-дитячому пухкенькою, іншу ж було понівечено і зібрано у зморшки так, наче то була не шкіра дитини, а кора старезного дерева. Я здогадувався, що коли ту рану тільки було нанесено, в обличчі маля зяяла діра величиною з кулак, а той шрам став свого роду кінцевим результатом її метаморфози – перетворення, яке будь-хто з лікарів, напевне ж, назвав би загоєнням.

– Тепер у нього залишилося тільки одне око, – сказав Гаммерсміт, пестливими рухами люблячого батька погладжуючи пучками пальців спотворену щічку сина. – Гадаю, йому неабияк пощастило залишитися зрячим. І ми щодня стаємо навколішки і дякуємо Богові за цю милість. Еге ж, Кейлебе?

– Так, панотче, – соромливо відповів той. Вже усвідомлюючи свою потворність, малюк, проте, поки що навіть і не здогадувався, що зовсім скоро стане хлопчиком, якого протягом усіх безрадісних років навчання нещадно лупцюватимуть десь у закутку шкільного подвір’я місцеві розбишаки, презирливо кепкуючи і сміючись з його каліцтва; юнаком, якого повік-віків не запрошуватимуть грати у безневинні поцілункові забавки на зразок пляшечки або листоноші; парубком, який з пробудженням потреб, зумовлених чоловічою зрілістю, навряд чи спатиме з жінкою, попередньо не купивши її на це згоду якимось годящим подарунком або ж не сплативши встановленої такси її мамці (та ще й накинувши трохи «зверху» – за незручності); чоловіком, якому протягом усього життя годі й намагатися відшукати щирого товариства у теплому і привітному колі друзів; людиною, яка протягом наступних п’ятдесятьох, шістдесятьох або сімдесятьох років життя позираючи на себе у дзеркало думатиме лише про одне: виродок, виродок, виродок.

– Ну, добре. Іди вже, посмакуй маминим печивом, – дозволив синові батько і, потягнувшись вперед, поцілував його у кутик глумливо покривлених губ.

– Так, панотче, – тільки й промовив Кейлеб і прожогом зник за дверима кухні.

Гаммерсміт витягнув із задньої кишені штанів носовичка і завченим рухом витер ним свої очі – в них не було навіть натяку на сльози, але, припускаю, чоловік на це й не зважав, бо з часів трагедії із сином встиг звикнути до того, що став тонкосльозим.

– Пес вже був у нас, коли народилися двійнятка, – повернувся репортер до своєї розповіді. – Коли Синтія повернулася з ними з пологового, я завів собаку до будинку, аби він їх обнюхав. Сер Ґалахад навіть лизнув їхні рученьки… їхні маненькі тендітні рученятка. – Чоловік непевно кивнув, буцімто і сам не ймучи віри сказаному, тож мав зайвий раз себе у цьому переконувати: – Він грав з ними, частенько слинячи личко Арден, аж допоки та від лоскоту не заходилася у хихотінні. Кейлеб полюбляв тягати його за вуха, а коли почав робити свої перші спроби ходити, то попервах жваво марширував подвір’ям, тримаючись за хвіст Сера Ґалахада. І пес жодного раз навіть не загарчав на нього. На будь-кого з дітей.

Ось тоді з’явилися вже справжні сльози – Берт Гаммерсміт витер мокре обличчя завченим до автоматизму рухом, як людина, що має у цьому неабиякий досвід.

– Усе сталося знічев’я, – продовжив він, коли трохи заспокоївся. – Кейлеб не зробив йому боляче і навіть не сварив його. Нічого подібного! Я знаходився неподалік, тож впевнений у цьому на всі сто. Як і у тому, що якби мене не було поруч, то мій хлопчик майже напевне загинув би. Тому́, що трапилося, пане Еджкуме, немає жодних логічних пояснень, окрім того, що в якийсь момент чергових розваг обличчя малюка опинилося прямісінько перед мордою пса і Серові Ґалахаду спало на думку (якщо, звісно, той прадавній інстинкт, що прокинувся у собачій голові, можна описати через призму розумових процесів) кинутися на безпорадне маля і розірвати його на шматки… вбити його, якщо вже на те пішло. Все просто: здобич була перед ним, як на тарілці, залишалося лише її загризти. Певен, що те саме сталося і з Коффі: мандруючи штатом у пошуках роботи, він опинився на подвір’ї Деттеріків, помітив двох дівчаток на веранді, упіймав їх, зґвалтував і вбив. Ви стверджуєте, що мають бути хоча б якісь натяки на те, що він робив це і раніше, і я добре розумію, що ви маєте на увазі. Але ж, погодьтеся, так само великою лишається й імовірність того, що цей випадок мав стати для нього лише першим з низки багатьох наступних – адже до Кейлеба мій пес також не покусав жодної людини. Певна річ, цілком можливо, що Коффі, коли вже його відпустити на волю, довіку не повторив би подібного. Так само, як і Сер Ґалахад, якщо б залишався живим, не зробив би і спроби бодай когось хапнути. Але, як бачите, я не збирався випробувати долю ще раз – натомість сходив за рушницею, схопив облудного псявіра за нашийник і виніс йому мізки.

Гаммерсміт тяжко дихав.

– Я, пане Еджкуме, освічений не гірше за інших: свого часу навчався у коледжі Боулінґ-Ґрін[194], де на додачу до історії і журналістики мав змогу покопирсатися ще й у філософських вченнях. Тож я звик вважати себе досить обізнаною людиною. І хоча не певен, що чванливі Північани погодилися б з цим, мені подобається сприймати себе більш-менш тямущим у принципах, покладених в основу існування успішного суспільства. Я виступатиму проти повернення рабства, навіть якщо мені пропонуватимуть за це усі скарби світу. Позаяк упевнений – у наших прагненнях остаточного вирішення расової проблеми усі ми маємо бути гуманними і поблажливими. Разом з тим, нам з вами не слід забувати і про таке: щойно тільки випаде на те слушна можливість, ваш негр обов’язково завдасть підступного удару, – так само, як за першої-ліпшої нагоди, ведений лише тваринним інстинктом намагатиметься вкусити і будь-який дворовий гавкун, який решту часу лащиться і махає хвостом. Ви, як я бачу, хочете дізнатися, чи дійсно зробив це з крихітками Деттеріків саме ваш плаксивий і геть оперезаний шрамами пан Коффі?

Я ствердно кивнув.

– О, так, – відповів Гаммерсміт. – То його рук діло, будьте певні! А з огляду на це, дозволю собі дати вам одну пораду: ніколи не повертайтесь до нього спи­ною. Вам може пощастити як один, так і сто разів… ба навіть тисячу… але фінал все одно лишатиметься незмінним… – Чоловік витягнув вперед руку, піднявши її на рівень моїх очей, і раптом швидко звів докупи пальці долоні, вдаривши чотирма з них по великому, через що його п’ятірня на мить перетворилася на хижу пащеку. – Напевне ж розумієте, який?

І знов-таки я мовчки кивнув.

– Він поглумився над ними, а потім позбавив життя. І після цього почав шкодувати про скоєне. Та чого те варте, якщо манюні так і лишилися зґвалтованими, а їхні осквернені тендітні тільця так і позоставалися мертвими? Але ж ви, Еджкуме, попіклуєтеся, щоб той кат дістав по заслузі, хіба ні? Сподіваюся, що за кілька тижнів ви зробите все належне, аби він ніколи більше не зміг вчинити чогось подібного. – Берт Гаммерсміт підвівся з крісла, підійшов до ґанкових перил і кинув неуважний погляд на собачу будку, що доживала віку у центрі клаптика землі, добряче витоптаного Сером Ґалахадом за усі роки своєї служби і рясно всіяного його ж таки старіючими екскрементами. – Даруйте, що не можу приділити вам більше часу, – промовив він після тривалого мовчання. – Але оскільки цього дня мені вже не треба бути у суді, я сподівався провести його залишок у родинному колі, зі своєю малечею і дружиною. Самі, допевне, знаєте – з цією роботою не встигнеш й оком змигнути, як твої діти вже подорослішали.

– Що ж, тоді не смію вас затримувати! – Заціпенілі від постійного прикушування губи рухалися неохоче і слова давалися мені важко. – Вельми вдячний вам за пізнавальну бесіду, пане Гаммерсміт, і перепрошую за витрачений на мене час.

– Пусте! – коротко кинув він мені і ми швидко на тому попрощалися.

З будинку Гаммерсмітів я виїхав одразу до «Холодної Гори». І хоча шлях попереду був довгим, цього разу я не був налаштований скоротати його за кургиканням пісеньок. Здавалося, що слова усіх пісень повилітали з моєї голови, звільнивши місце (принаймні на деякий час) для невеселих роздумів. Перед моїми очима так і стояло те спотворене личко бідолашного малюка. А ще – простягнута вперед рука Берта Гаммерсміта, пальці якої то розкривалися, то змикалися, буцімто химерні щелепи у театрі тіней.

Розділ 5

Скажений Білл Вартон отримав нагоду ознайомитися з нашим карцером наступного ж дня після свого прибуття у блок. Починаючи з пробудження вранці і до самого вечора він залишався смирним і тихим, наче був ягням самої Діви Марії. Це лише згодом ми зрозуміли – той безтурботний стан суперечив його природі і віщував купу проблем. А того вечора, близько опів на восьму, Гаррі Тервілліґер відчув, як щось тепле дзюркотить акурат на закоти його формених штанів, що їх саме в той день він вперше вдягнув після чищення. Як з’ясувалося, то була сеча: Вільям Вартон стояв впритул до ґрат своєї камери і шкірячи гнилі зуби у вдоволеній посмішці відливав на штани і черевики наглядача, який лише на хвилинку втратив пильність.

– Цей обквацаний лайном уйобок, здається, терпів з тієї самої хвилини, щойно лише прокинувся! – жалівся нам потім Гаррі, ніяк не в змозі відійти від такої огидної і брутальної поведінки з боку новачка.

Ну, що ж, наглядачів теж не пальцем роблено. Прийшов час показати Вартонові, хто насправді верховодить у блоці «Д». Гаррі сповістив про інцидент Брутальника і мене, а я, у свою чергу, ввів до складу нашого невеличкого загону поборників порядку ще й Діна з Персі, які того дня також знаходилися у блоці. Як ви, мабуть, пам’ятаєте, на той момент у блоці утримувалося троє смертників, а це змусило нас перевести графік чергувань у стан, який ми поміж себе називали «повним перестраховуванням»: моя група тягнула восьмигодинну лямку з сьомої вечора до третьої ранку (саме той час, коли, як правило, і траплялися усілякі негаразди), решту доби порівну ділили між собою дві інші бригади, що складалися переважно з тимчасово найнятих чи то переведених з інших блоків охоронців на чолі з Біллом Доджем або ще кимось, хто мав для цього достатньо досвіду. То був непоганий спосіб тримати геть-чисто все під контролем, і мене це цілком влаштовувало. Єдине, що могло зробити моє життя ще краще у цьому плані, так це переведення Персі у денну зміну. Однак займатися паперовою роботою з обґрунтування доцільності і переваг подібного кроку я не мав ані вільного часу, ані, правду кажучи, бажання. Тож тепер інколи лише загадуюся: а чи змінилося б щось у перебігу подальших подій, якби мені таки вдалося спекатися Ветмора?

Як би то не було, у лівій частині складського приміщення нашого блоку (протилежній тій, яку займав Старий Іскрунець) за різноманітним приладдям та іншим, потрібним вряди-годи мотлохом ховався потужний гідрант[195]. Дін разом з Персі пристикували до нього рукав брезентового пожежного шлангу і залишилися чекати поруч, аби потім, коли хтось із нас скомандує, спільними зусиллями відкрутити затугий, як для однієї людини, вентиль.

Ми ж із Брутальником, не гаючи часу, почухрали до камери Вартона. Картина, що відкрилася нашим очам, майже повністю збігалася з розповіддю Гаррі: Скажений Білл так і стояв біля ґрат, і все так же втішено зубоскалив. Щоправда, потік сечі у нього вже вичерпався, але той недоумок навіть не вважав за потрібне сховати назад своє причандалля – воно так і залишалося стирчати з його штанів. По завершенні вчорашнього свого чергування, перед тим, як вирушати додому відсипатися, я вирішив, що не зайвим буде зазирнути до ізолятора. Там, покопирсавшись хвилинку-другу у непотребі, що «либонь колись» міг знадобитися, я витяг на світ Божий гамівну сорочку, яку й закинув на полицю у своєму кабінеті, інтуїтивно здогадуючись, що з огляду на дебютну поведінку нашого новака вона невдовзі може стати нам у нагоді. Так, зрештою, і вийшло – тепер я ніс ту приборкувальну хламиду на плечі, намотавши на вказівного пальця одну з численних парусинових зав’язок. Гаррі йшов позаду нас, тягнучи за латунний ствол змію пожежного рукава, що звивалася моїм кабінетом і східцями у напрямку складу, оповиваючи собою циліндричну бобіну, яку чимдуж розмотували Дін з Персі.

– Салю-ю-ют, хлопці! Як ся маєте? – загорлав, побачивши нас, Скажений Білл. Він реготав, наче дитя на ярмаркових атракціонах, і то так завзято, що ледве міг говорити, а по його щоках скочувалися рясні сльози. – Ви так хвацько пришурували, шо, ма’ть, чекаєте на яки’сь почастунок. А я оце саме зараз готую для вас сюрприз – декілька свіженьких гімняних ковбасок. І всі як одна м’якенькі та ду-у-же апетитні. Тільки краще приходьте завтра – я вас так пригощу, на всіх вистачить…

Тут він побачив, що я пораюся із замка́ми дверей його камери, і недовірливо звузив очі. Коли ж до поля зору Вартона потрапив Брутальник, який в одній руці тримав націлений на нього револьвер, а в іншій – поважчений кийок з нашого арсеналу, то його зеньки взагалі стали наче дві вузькі щілини.

– Єй-єй, якщо ви і зайдете сюди на своїх двох, то винесуть вас звідси вже точно тільки на ношах! Не будь я Малюк Біллі! – погрозливо застеріг він нас. Потім його балухи знов сфокусувалися на мені: – А якщо ти, трухляве хуйлище, сподіваєшся вдягнути мене у цю льолю для цофнутих, то прикро у цьому помиляєшся!

– Ти у цьому блоці далеко не перший, хто намагається нав’язати нам свої правила гри, – стримано відповів я. – І мав би про це знати. Однак мені здається, що ти надміру туполобий, аби навчитися чомусь самостійно, тож ми дамо тобі невеличкий, але вельми повчальний урок.

Вийнявши ключа з останнього замка, я відсунув убік двері камери. Вартон, не чекаючи, поки ми з Гауеллом зайдемо і скрутимо його, спритно відскочив від ґрат до нар (його пуцюрок при цьому кумедно підстрибнув, так і залишившись звисати з розстібнутої ширінки), простягнув руки у мій бік, долонями догори, і поманив мене пальцями:

– Ну ж бо, косорилий виродку, ходь сюди! Я так розумію, у когось в охоті мене провчити аж пердак рве? Га, старі шкарбани?! Але ми ще подивимося, хто з нас кого і чому навчить! – Пильнуючи краєм ока за мною, Скажений Білл перевів погляд на Брутальника і подарував тому скривлену гнилозубу посмішку: – Ану, давай спершу ти, бугаю! Бачиш, цього разу тобі не пофортунить підступно підкрастися до мене ззаду. І прибери на хрін ту свою пукавку – ми ж обоє знаємо, що ти не збираєшся з неї стріляти, хіба ні? Бийся по-чесному, як справжній чоловік. Отоді й подивимося, хто з нас більш кру…

У цей момент Брутальник зайшов до камери, але замість того, аби стати на пропозицію Вартона, він ступив від дверей на декілька кроків ліворуч. Ще секунду тому зневажливо примружені, очі Скаженого Білла геть повилізали з орбіт, позаяк єдине, що тепер привертало їхню увагу, було гирло націленого на нього ствола пожежного шлангу в руках Гаррі.

– Ой-йой, налякали їжака голою сракою! – заприндився він з ледь помітним острахом на обличчі. – Та все одно ви цього не зро…

– Діне, дава-а-ай! – щосили загорлав я. – На повну!

Вартон стрибнув вперед, але Брутальник зупинив його ефектним і виваженим ударом (переконаний, саме такому стилю нанесення максимальної шкоди при мінімумі зусиль безрезультатно намагався навчитися Персі), приклавшись своїм кийком йому по лобі, трохи вище брів. Парубок, який, здається, ще хвильку тому свято вірив у те, що до нашого з ним знайомства у «Холодній Горі» ми тільки те й робили, що горобцям дулі давали, а про еліту злочинного світу, як ото він, могли тільки зрідка щось чути, важко опустився навколішки, вип’яливши заслані поволокою напівпритомності здивовані оченята. Аж тут приспіла і вода. Під її натиском Гаррі похитнувся, відступивши на крок назад, але одразу відновив рівновагу і ще міцніше вчепився у пожежний ствол, тримаючи його в руках на кшталт дробовика. Потужний струмінь поцілив Скаженому Біллові Вартону прямо у груди, водномить розгорнувши його боком, а незабаром самовпевнений йолоп взагалі був збитий з колін і загнаний потоком води під свої нари. Нижче по коридору, нетерпляче перестрибуючи з ноги на ногу пронизливо зубоскалив і на всі заставки лаяв Джона Коффі Француз, вимагаючи від того, щоб він переповів йому усі подробиці бучі, хто наразі перемагає і як цьому новенькому gran’ fou[196] подобаються лікувальні водні процедури, що так рекомендуються китайозами. Але Джон, здавалося, навіть не чув його прокльонів і питань – одягнений лише у занадто короткі штани і в тюремних капцях на босу ногу він просто стояв посеред своєї камери і мовчки за нами спостерігав. Я встиг кинути на нього лише один швидкий погляд, утім і цього виявилося достатнім, аби відзначити такий знайомий мені вираз його обличчя – засмучений і водночас відчужений. Скидалося на те, наче він вже мав змогу бачити все це раніше – і не один раз чи двічі, а тисячу разів.

– Гей, там! Перекривайте воду! – кинув Брутальника через плече і не чекаючи відповіді метнувся у напрямку нар. Ухопивши все ще перебуваючого у прострації Вартона обома руками під пахви, він витяг його з-під ліжка. Мокрий, як хлюща, хлопець лише надсадно кашляв і видавав булькаючі звуки. Розсічена шкіра над його бровами – там, де влучив кийок того «бугая», – тепер перетворилася на набряклу лінію, кров з якої, змішуючись з краплинками води, тоненькими цівками стікала на оповиті туманом очі.

Процедуру надягання на ув’язненого гамівної сорочки ми з Брутусом Гауеллом перетворили на цілу науку, в якій значилися за академіків. Ми практикувалися у тому мистецтві сповивання з такою наполегливістю, що цілком могли зійти за пару професійних танцюристів вар’єте, які розучують новий танець у своїй програмі. Час від часу ті наші репетиції ставали нам у нагоді. Ось як у випадку із Скаженим Біллом, наприклад. Брутальник вправно підхопив лежачого на мокрій долівці Вартона і посадив його обличчям до мене, притримуючи однією рукою, аби він не завалився. Іншою рукою Брутус випростав навдивовижу покірливі верхні кінцівки юнака в моєму напрямку – точно в такий самий спосіб малеча інколи витягує руки ляльок, на зразок Ганчір’яних Енн та Енді[197], щоб надати їм більшої жвавості у своїх забавках. По перших проблисках притомності в очах Вартона було видно, що він поволі став усвідомлювати: якщо не почне боротися прямо зараз, за мить вже стане занадто пізно. Але нервові зв’язки́ між його мозком і м’язами все ще залишалися розірваними, і, перш ніж він встиг хоча б частково їх відновити, я спритно натягнув рукави гамівнички на його мляві руки, а Брутальник почав швидко затягувати її у нього на спині, защібуючи згори вниз численні пряжки. Поки ж Брутус порався ззаду, я, не гаючи часу, взявся за тасьми, що йшли від манжетів рукавів, завів руки Вартона йому ж за спину, перекинувши їх хрест-навхрест, і міцно стягнув його зап’ястки один до одного. Тепер наш бешкетник виглядав так, наче змерз від вечірнього душу і, аби зігрітися, – сам себе обіймає.

– А хай же тобі всячина, яйцеголовий штурпаче! Шо вони тама з ним витівають? Мо’, нарешті, вже скажеш?! – напосідався на Коффі роздрочений його мовчанкою Делакруа. До його галасу долучалося ще й попискування Пана Брязкотуна, як ніби йому теж нетерпілося про це дізнатися.

Коли ми з Брутальником завершили накручувати свої па навколо Вільяма Вартона, зі складу повернувся Персі. Обличчя у нього пашіло від хвилювання і збудженості, тож він навіть не переймався через таку дрібницю, як ото прилипла до тіла формена сорочка, яка після завзятого протистояння з гідрантом виглядала настільки мокрою, що навряд чи мала в собі бодай одну суху нитку. Одразу за ним з’явився і Дін. У порівнянні з Ветмором він мав набагато більш стриманий вигляд, і це не дивлячись на те, що саме його горлянку було прикрашено подарованим Вартоном намистом з фіолетових синців.

– Ну що, Скажений Білле, – звернувся я до надійно сповитого парубка, заодно з цим ривком ставлячи його на рівні, – схоже, настав час для невеличкої прогулянки. Отож, давай – топай ніжками.

– Ніколи, чуєш, ніколи не смій мене так називати! – злостиво, з піною на вустах заноровився Вартон, і, здається, саме тоді ми вперше побачили вияв його справжніх почуттів, а не просто захисне забарвлення спритного до маскування звіра. – Скажений Білл Гікок[198] насправді був паскудним стрільцем! І, звичайно ж, він ніколи не вбивав ту ведмедиху мисливським ножем – це все байки! Натомість, він тільки того що й був усього лише черговим сраним представником закону у Богом забутій глухомані! Ви тільки уявіть собі! Тупий нікчема всівся спиною до дверей і його вколошкав чмошний, як і він сам, алконавт!

– От же ж, йож твоя нога! Мій мозок зара’, мабуть, вибухне – цьому кретину замало того, що він вже наробив, так він ще й урок історії вирішив нам дати! – картинно пустивши собі під лоба очі, роздратований і водночас щиро здивований Брутальник нарешті виштовхнув Вільяма Вартона з камери. – З іншого боку, ніколи не знаєш, на кого перетвориться очманілий від манії власної величі дурбило, допоки не вмажеш йому добряче по хавальнику – бо тільки так і можна змусити його поводитися пристойно. Але, чуєш, Вартоне, з такою кількістю порядних людей навколо, і яким, сподіваюся, тепер став і ти, така точка зору є доволі слушною, хіба ні? І знаєш, що мене найбільш за все тішить, Скажений Білле? Ти й оком не встигнеш змигнути, як і сам станеш історією. А поки ми всі цього з нетерпінням чекатимемо – сраку в жменю і кроком руш праворуч по коридору! Там на тебе чекає спеціально приготована світлиця – щось типу кімнатки для провітрювання мізків і випускання пари.

Вартон видав розлютований і важкий для осмислення бойовий клич, а потім, не зважаючи на те, що був належним чином запакованим у гамівну сорочку, і своїми руками міг хіба що вщипнути самого себе за лопатки на спині, кинувся на Брутальника. Персі вхопився вже було за свій гікорієвий дрючок – «панацею Ветмора», що зараджує при розв’язанні всіх життєвих негараздів, – але вже за мить на його зап’ясток застережливо опустилася рука Діна Стентона. Спантеличений і злегка обурений погляд, яким Ветмор зміряв Діна, промовляв краще за будь-які слова: «Після того, як цей Вартон з тобою обійшовся, ти мав би стати найостаннішою людиною у світі, яка б хотіла завадити мені навчити цього одороблоха поваги».

Брутальник, ніби граючись, легко відштовхнув Вартона від себе і той відлетів до мене. Я відпасував кокон з ніжками у напрямку Гаррі, а той вже стусанами і копняками погнав його Зеленою Милею повз камери з голосно радіючим Делакруа і флегматичним Коффі. І Скажений Білл вже навіть не йшов, як його просили раніше, а біг, бо у тій ситуації це залишалося єдиним, що втримувало його від того, аби зорати своєю кирпою долівку. Одначе, на всьому шляху до ізолятора він ні на мить не забував посилати нам усім прокльони і випльовувати черги хитросплетеного лихослів’я, що сипало з нього, наче іскри від електрода зварювальника. Поки Дін, Гаррі і навіть Персі (який чи не вперше на моїй пам’яті забув про те, щоб скаржитися на усю несправедливість понаднормової роботи стосовно себе коханого) поспіхом виносили мотлох з гамівної кімнати, ми з Брутусом тимчасово затягли покараного на усамітнення і часткове знерухомлення смертника до останньої камери по правому боці проходу. Таким чином, у мене з’явилася сприятлива нагода провести з Вільямом Вартоном ще одну стислу бесіду:

– Ти, синку, вважаєш себе крутим перцем і, можливо, так воно і було… на волі. Але у цих стінах крутість не важить анічогісінько. Тому закарбуй у себе на… лобі – відведені для твоїх безумств дні скінчилися. Якщо не будеш комизитися і зчиняти бучу, ми ставитимемося до тебе з належною твоєму статусу повагою. В іншому ж випадку зважай на таке: у підсумку ти все одно маєш померти, тож ніщо не забороняє нам перед цим сточити тебе до стану недогризку від олівця. І ти рахуватимеш дні до того, коли, нарешті, зможеш примостити свою кощаву дупу на нашому Троні-Електроні.

– Помиляєшся, мудацюго! Це ти зітхнеш з полегшенням, коли побачиш, що я склеїв ласти. – В охриплому від нещодавнього крику голосі Вартона забриніли нові погрозливі нотки. Він все ще не полишав відчайдушних спроб звільнитися з парусинового полону сорочки, хоча і мав би вже зрозуміти – це марна справа. Від надмірних зусиль вуграсте обличчя хлопця наче налилося буряковим квасом. – Але поки я залишатимуся живим, про безтурботну житуху можете навіть і не мріяти! – по останніх словах дев’ятнадця­тилітній парубок вищирив на мене зуби, наче оскаженілий бабуїн.

– Якщо все, чого ти прагнеш, – перетворити наші життя на пекло, то можеш сміливо викреслювати це зі списку своїх бажань – ми працюємо у ньому ще з тих часів, коли ти пішки під стіл ходив, – втрутився Брутальник. – Однак твій, Вартоне, час перебування на Зеленій Милі тільки-тільки розпочався, і, повір, ми вже точно не побиватимемося через те, що геть усі останні дні свого паршивого життя ти проведеш у цій ось кімнатці з м’якенькими стінами. А коли перспектива бути постійно сповитим у цю вельми некомфортну, як ти вже й сам міг відзначити, сорочку для психів тебе не відлякує, що ж, ти матимеш змогу насолоджуватися нею… але недовго – допоки через нестачу кровообігу твоїми руками не пошириться гангрена і ті самі не повідпадають, позбавивши нас потреби у затягуванні ремінців цієї бісової одежини. – Гауелл ненадовго зупинився, вичікуючи, поки Скажений Білл повністю усвідомить усі принади змальованої перед ним картини, а потім додав: – Як ти, мабуть, здогадуєшся, сюди рідко хто навідується з власної волі. Отож, якщо плекаєш надію, що комусь таки буде ненасрати на те, як тобі у нас ведеться, маю тебе розчарувати – потрапивши сюди, для всього світу зовні ти вже помер. Тому перед тим, як зробити якийсь нерозважний крок, скористайся моєю порадою: гарненько обмізкуй, чи буде він цього вартий.

Якийсь час Вартон уважно вивчав Брутальникове обличчя, і, поки він це робив, його власна фізіономія поволі набувала більш звичного забарвлення.

– Зніміть її з мене, – несподівано попросив він з догідливістю у голосі – занадто правильному і розважливому, аби покладатися на нього. – Я буду слухняним, наче маля. Слово честі!

У дверях камери з’явився Гаррі Тервілліґер. Кінець коридору перед карцером нагадував собою якщо не міське звалище, то вже барахолку точно. Але мене це аніскільки не турбувало – за потреби ми б доволі швидко позакидали все назад, бо роблячи так навіть і зблизька не вперше, давно постирали на цьому зуби.

– Усе готово, – повідомив він.

Брутальник ухопив парусиновий сповиток у тому місці, де випинався правий лікоть Вартона, і загонистим ривком поставив парубка на ноги.

– Ворушися, Скажений Білле! Сприймай це за дармовий урок. Ти матимеш щонайменше двадцять чотири години, щоб затямити ніколи не сідати спиною до дверей, коли на руках маєш самі лише чорні тузи з вісімками.

– Розв’яжіть мене! – заскімлив Вартон, переводячи погляд то на Гаррі, то на мене з Брутальником. Багрянець знову розповзався його пикою. – Я буду смиренним, наче той ісусик… будьте певні, я засвоїв науку… Я… я… ум-ммм-м-а-г-ггггг!..

Несподівано він впав на долівку – так що нижня частина його тулуба залишилася у камері, а верхня опинилася на збитому і заяложеному лінолеумі Зеленої Милі, – і почав дриґати ногами та звиватися у корчах.

– Святий Боже, та у нього ж один з тих нападів! – прошепотів Персі.

– Аякже! А моя сестра – вавилонська блудниця, – хмикнув Брутальник. – І щосуботнього вечора вона голяка, у самій лише довгій напівпрозорій вуалі виконує танець живота і крутить перед Мойсеєм своїм передком. – По цих словах він нахилився і просунув руку під одну з пахв блазня. Я проробив те саме з іншою. Тепер Вартон борсався і смикався між нами, наче щойно спіймана на гачок рибина. Але ті декілька секунд, що ми тягнули до «гамівника» його норовисте тіло (яке, скажу вам, шарпалося так, наче вже відчуло на собі електричний дотик Старого Іскрунця), вимушено слухаючи брудну лайку з однієї його дірки та гучний пердіж з іншої, можна сміливо вважати одним з найнеприємніших моментів мого життя.

В якийсь з моментів, поки ми волокли Скаженого Біла, я підвів очі і зустрівся з поглядом почервонілих очей Джона Коффі. Його темно-коричневі щоки блищали від вологи. Він знову лив сльози. Мені вкотре пригадалася рука Берта Гаммерсміта, що рвучко простягається в моєму напрямку, хапаючи пальцями повітря у намаганні розжитися чимось поживнішим, і моєю спиною пробіг неприємний морозець. Я повів плечима і примусив себе сфокусуватися на Вартонові.

Закинувши його до ізолятора, наче звичайнісінький лантух з картоплею, ми, відсапуючись, хвильку-другу поспостерігали за тим, як опинившись на підлозі поруч з каналізаційним отвором – в якому одного разу ми думали знайти кубельце мишенятка, що розпочало своє життя-буття у блоці «Д» як Пароплавчик Віллі, – туго стягнутий прищавопикий юнак з усіх сил борсався у марній спробі звільнитися від нехитрого і на диво надійного винаходу для фіксації рухів.

– Я, зрозуміло, не побиватимуся, якщо цей фраєр проковтне свого чорного язика чи, наприклад, захлинеться власним блювотинням і двине коней, – заявив рипучим і аж ріжучим слух голосом Дін. – Але ж, хлопці, ви тільки замисліться на хвилинку, що за паперова тягомотина нас усіх чекатиме, якщо, не дай Боже, таке дійсно трапиться. Їй не буде ні кінця, ні краю.

– Та байдуже до тієї писанини, якщо б тільки нею все обмежилося! Через таку оказію керівництво штату обов’язково ініціює службове розслідування, – додав з похмурим виглядом Гаррі. – А коли невдовзі все з’ясується, усім нам дадуть добрячого копняка під сраку і ми втратимо навіть таку скурву роботу, хай їй грець! Пошуки ж нової, з огляду на те, що коїться у країні, завершаться для нас тим, що відправимося збирати боби вздовж Міссісіпі. А ви знаєте, що означає «Міссісіпі»[199], чи не так? Таким словом пращури теперішніх індіанців позначили те, що освічені люди зара’ називають як «повний пиздець».

– Та не кіпішуйте ви так з Діном. Як на мене, то ґиґнути він точно не збирається. Як, зрештою, і проковтнути свого язицюру, – запевнив їх Брутальник. – Зуб даю, мужики, коли завтра відкриємо ці двері, з ним все буде гаразд.

Сталося саме так, як Гауелл нам і передрікав: хлопець, якого о дев’ятій годині наступного вечора ми перепровадили назад до його камери, був мовчазним, мертвотно-блідим і на вигляд скидався більш-менш приборканим. Він ішов Милею, дивлячись собі під ноги, а коли з нього почали знімати гамівну сорочку – не робив жодних спроб на когось накинутися. Під час моєї усної перестороги, що у кожному наступному випадку неадекватних дій його знов чекатиме ізолятор, тож він має просто спитати себе, як довго він хоче там пролежати в обісцяних штанах і харчуючись дитячим їдлом з ложечки, Скажений Білл тільки того й зробив, що підвів голову і втупився у мене апатичним поглядом своїх балухів.

– Я буду слухняним, начальнику. Ваш урок став для мене повчальним, – прошепотів він смиренним і ледь чутним голосом, коли я вже замикав двері його камери. Брутальник, що стояв насторожі поруч, кинув на мене переможний погляд і підморгнув.

По обіді наступного дня Вільям Вартон, який сам вважав себе другим пришестям Малюка Біллі і скреготав зубами, коли його називали Скаженим Біллом (гадаючи, що жалюгідний представник закону Скажений Білл Гікок за свого життя не був вартим і плювка), придбав у нашого Старого Гудуна-Свистуна «місячний тортик»[200]. Здійснювати будь-що, пов’язане з торгівлею, Вартонові, певна річ, було суворо заборонено. Проте в другій половині дня команда наглядачів складалася з самих лише з тимчасово найнятих (здається, я вже згадував про це), тож оборудка пройшла успішно. Жодних сумнівів, що і Свистун добре знав про накладене на Скаженого Білла покарання. Але для беззубого шкарбана його возик з перекусоном завжди був чимось на зразок: «нікель – одвіку нікель, а дайм – рік за роком дайм; я б заспівав ще і приспів, але маю продати крам»[201].

Тієї ж ночі, коли Брутальник робив свій черговий обхід блоку, Вартон причаївся біля дверей своєї камери. Він дочекався, поки Гауелл підійде поближче і подивиться у його бік, а потім ляснув долонями по своїм надутим щокам, вистреливши тому в обличчя густим і навдивовижу довгим потоком шоколадно-слинявої рідоти. Аби зробити це, хлопець, мабуть що, запхав до свого хавальника гамузом усе печиво з упаковки, потримав його там, допоки від слини те не розм’якло, а опісля, в очікуванні своєї жертви, старанно пережвакував утворену масу гнилими пеньками зубів, наче то був звичайнісінький собі жувальний тютюн.

Неабияк задоволений результатами своєї витівки, Скажений Білл з перемазаною коричневою сумішшю цапиною борідкою завалився на ліжко і, дриґаючи ногами, заходився в істеричному реготі, тицяючи пальцем у бік Брутальника, на фізії якого гидотної мішанини з шоколаду, крекеру і начиння зі слиною було набагато більше.

– Начальнику, ви тепер – викапаний Крихітка Чорнявий Сембо[202]! Їй-бо! Ну, здоров будь, Сембо! – Од сміху Вартон вхопився за живіт. – О Господи, якби ж це було лайно! Я так через це шкодую! От якби мені вдалося вичавити з себе хоча б трохи…

– Та ти сам – лайно, – прогарчав Брутальник. – Сподіваюся, ти вже спакував валізи, бо негайно повертаєшся до свого улюбленого хезальника.

І невдовзі ми знову сповили Вільяма Вартона у гамівничку, після чого вдруге закинули його до кімнати з м’якими стінами. Але цього разу – вже на дві доби. Часом звідти до нас долинали звуки його шаленства і добірної лайки, подеколи ми чули обіцянки стати слухняним (буцімто він, дякувати Всевишньому, схаменувся і надалі буде поштивим хлопчиком), а інколи ми могли розібрати і благання привести до нього лікаря, бо він, здається, ось-ось відкине копита. Однак здебільшого Вартон мовчав. Він був тихим і тоді, коли за два дні ми прийшли випустити його з ізолятора… навіть занадто тихим. Повертаючись до своєї камери він не відривав погляду згаслих очей від лінолеуму, а коли Гаррі звернувся до нього з черговою порцією банальщини: «Пам’ятай, як у народі кажуть: усяк собі долю сам кує!», наше боже телятко не зреагувало на це бодай хоча б єдиним порухом, що можна було б сприйняти за ознаку тямки. Ми розуміли – якийсь час він дійсно поводитиметься так, як від нього вимагається, але потім неодмінно викине чергового коника. Певна річ, він навряд чи утнув би щось таке, що з нашим досвідом стало б нам у дивовижу (ну, добре, за виключенням витівки з «місячним тортиком», оригінальність якої визнав навіть Брутальник), але його наполегливість у цьому неабияк непокоїла і насторожувала. Я побоювався, що кінець кінцем хтось із нас втратить пильність і от тоді вже точно справдяться найгірші передрікання Діна і Гаррі й усі ми опинимося по вуха у лайні. І, що найгірше, така ситуація могла зберігатися як завгодно довго, оскільки Вартону в бозна-який спосіб пощастило заручитися підтримкою адвоката, який із шкіри геть пнувся – строчив супліки, намагаючись переконати усіх і кожного у можновладних верхах наскільки «…недалекоглядно було б стратити хлопчину, у якого, образно кажучи, ще й молоко на губах не обсохло… і який, до всього іншого, за білістю своєї шкіри не поступається старому друзяці Джеффу Девісу[203], упокій Господь його бунтівну душу…». З боку в’язниці скаржитися на таке зволікання було марною справою, позаяк вберегти Вартона від електричного стільця було прямим адвокатським обо­в’язком. Натомість наша роль зводилася до благополучного тушкування того сучого сина у стінах «Холодної Гори» протягом усього часу, поки його правник відстоюватиме свою правду. І що б там не робив адвокат, які б нові доводи не наводив, ми були майже певні – рано чи пізно, але Скажений Білл обов’язково стане черговим клієнтом Старого Іскрунця.

Розділ 6

Того ж таки тижня з клініки в Індіанолі повернулася додому Мелінда Мурс – дружина начальника нашої в’язниці. Тамтешнім лікарям вона була вже не потрібна: вони отримали багатообіцяючі новомодні рентгенівські знімки злоякісної пухлини, що розросталася в її голові, записали в історію хвороби скарги на кволість у руці та паралізуючі болі, що на той час мучили жінку майже безперестанку, а далі лише розвели руками – на превеликий жаль, на більше тодішня медицина виявилася нездатною. Щоправда, ескулапи видали її чоловікові повну жменю пігулок на основі морфію і милостиво відпустили Мелінду додому… помирати. У Гела Мурса накопичилося декілька днів відпустки по хворобі – не дуже багато, позаяк у часи Депресії з цим було доволі сутужно, але він взяв їх усі, аби тільки хоч якось допомогти Мелінді з тим лихом, що на них звалилося.

Ми з дружиною зібралися провідати Мурсів за три або чотири дні після того, як Мелінда повернулася з лікарні. Але перед цим я про всяк випадок подзвонив їм на домашній. Слухавку, ясна річ, взяв Гел. Почувши про наш візит, він не став заперечувати – Мелінда, за його словами, зранку почувалася непогано і була б щасливою нас побачити.

– Ненавиджу такі ось візити, – зізнався я Дженіс, коли ми вже під’їжджали до невеличкого будиночку, в якому Мурси прожили більшу частину свого шлюбу.

– А хто, скажи, був би від них у захваті, любий? – дружина заспокійливо поплескала мене по руці. – Але ми повинні хоч якось підбадьорити її, спробувати відволікти від похмурих думок.

– Дуже сподіваюся, що нам з тобою це вдасться.

Коли ми приїхали, Мелінда сиділа біля вікна вітальні, насолоджуючись сліпучими косими променями аномально теплого жовтневого сонця. І першим, що неабияк мене шокувало, стало враження, що вона схудла фунтів на дев’яносто[204]. Звісно, це не могло бути правдою: якщо б вона дійсно втратила таку вагу, від неї взагалі нічогісінько б не залишилося. Але саме такою була первинна реакція мого мозку на те, про що йому звітували очі. Її лице змарніло, під пожовклою, наче старий пергамент, шкірою вимальовувалися загострені контури черепа, а під очима залягли темні кола. То було вперше, коли я побачив Мелінду в її улюбленому кріслі-гойдалці з геть порожнім подолом, – сидячи ось так раніше, вона завжди чимось була зайнята: починаючи від шиття з в’язанням і завершуючи плетінням пледів чи навіть килимів з ганчірок. Тепер же вона просто сиділа, нагадуючи собою людину, що очікує на прибуття поїзду.

– Меліндо! – сердечно привіталася з нею моя дружина. Але від мене не приховалося, що вигляд подруги шокував Дженіс не менше за мене – а можливо, навіть і більше. Утім, вона з дивовижною майстерністю, так властивою деяким жінкам, вправно це приховала, підійшла до дружини Гела Мурса і, опустившись на одне коліно поруч з кріслом-гойдалкою, у якому та сиділа, взяла її за руку. Коли вона це зробила, мій погляд натрапив на блакитний килимок перед каміном, і я подумав, що за цих обставин він мав би бути відтінку порчених старих лаймів, адже напевне, що тепер ця кімната стала для родини Мурсів домашньою версією Зеленої Милі «Холодної Гори».

– Я прихопила для тебе трохи свого фірмового чаю, – м’яко промовила Дженіс. – Він складений за моїм власним рецептом і добре допомагає при безсонні. Обов’язково спробуй – я залишила пакунок у вас на кухні.

– Красненько дякую тобі, люба, – прошепотіла Мелінда. Її втомлений голос видавався старим і вицвілим.

– Як ти наразі почуваєшся, дорогенька? – спитала моя благовірна, приховуючи за легкою усмішкою стривоженість власного голосу.

– Краще, – трохи повагавшись, відповіла Мелінда. І знову мене вразив звук її скрипучого, буцімто навіть заіржавілого голосу. – Не так добре, нажаль, щоб мені хотілося танцювати від радощів, але принаймні сьогодні мені не дошкуляє біль. Лікарі виписали мені якісь пігулки від головних болів. І часом вони таки діють.

– Ну, це вже непогано, хіба ні?

– Не зовсім. Мої пальці мене геть не слухаються. З моєю рукою коїться щось… незбагненне. – Мелінда підняла правицю, подивилася на неї так, ніби ніколи до цього не бачила, а потім знов поклала її собі на коліна. – Я відчуваю, як щось незрозуміле відбувається… з усім моїм тілом. – По цих словах Гелова дружина зайшлася у беззвучному плачі, що змусило мене згадати про Джона Коффі. У моїй голові знову і знову прокручувалися ті слова, що він колись був мені сказав: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так? Я ж допоміг вам з тим, чи не так?» – наче причепливий уривок з пісні, від якого неможливо спекатися.

У той момент до кімнати зайшов Гел і, вибачившись, вкрав мене у наших дам, повівши на кухню. Вам доведеться повірити мені на слово, але від того втручання з його боку я відчув лише величезне полегшення. На правах господаря Мурс налив нам обом на півпальця першорозрядного і хльосткого самогону, що він розжився ним в одній з підпільних фермерських ґуралень[205]. Ми мовчки почаркувалися і випили. П’янкий дурман обпік горлянку, проклав вогняний струмок до шлунку і буквально одразу моїм тілом розлилося блаженне тепло. І все ж, коли Гел легесенько постукав нігтем по скляній банці, безсловесно запитуючи, чи не хильнути нам іще по одній, я заперечливо похитав головою і щоб не спокушати зайвий раз долю, відставив свою чарку подалі. У блоці «Д» Скажений Білл Вартон наразі вийшов з карцера – певна річ, тимчасово, – і було б вкрай необачно з мого боку наближатися до нього з головою, затьмареною алкоголем. Навіть зважаючи на сталеві ґрати, що нас розділятимуть.

– Я не знаю, Поле, скільки ще зможу це витримувати, – порушив мовчання Гел. Аби нашу розмову не почули жінки в сусідній кімнаті, мій начальник говорив ледь чутним шепотом: – Звісно, є дівчина, яка щоранку приходить мені допомогти з нею, але лікарі кажуть, що незабаром Мелінда може втратити здатність контролювати свою травну систему, і тоді… тоді…

Мурс замовкнув і тільки борлак на його тонкій шиї продовжував соватися вгору-вниз – вдруге проливати переді мною сльози Гел не бажав.

– Найкраще, що ти можеш зробити, друже, – це змиритися з долею, – промовив я, аби хоча б щось відповісти і якось його розрадити. Потім я потягнувся через стіл і коротко потис його тремтячу, поцятковану

старцівською пігментацією руку. – Роби так день-у-день, а решту залиш Богові, бо тільки він може повернути все на краще. Ти ж зробив все, що було в твоїх силах, хіба не так?

– Мабуть, що так. Але якби ж то тільки це так не виснажувало, Поле! Я молюся, аби тобі ніколи не довелося пізнати на собі, наскільки дійсно тяжкою є ця ноша.

Гел Мурс видав протяжне зітхання, роблячи титанічні зусилля, аби вгомонити своє стомлене серце.

– Гаразд, а тепер розкажи мені новини з блоку. Що там з Вільямом Вартоном? І як ти порозумівся з Персі Ветмором?

Протягом якогось часу ми ще погомоніли з начальником про службові справи і на тому наш з Дженіс візит до Мурсів добіг кінця. Згодом, коли ми з дружиною вже їхали додому, а вона зі сповненими сльозами очима і здебільшого мовчки сиділа на пасажирському сидінні поруч, занурена у власні невеселі думки, слова Коффі пурхали туди-сюди в моїй голові, наче Пан Брязкотун камерою Делакруа: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?».

– Це настільки жахливо, – в якийсь момент промовила Дженіс, наче звертаючись до самої себе. – А ще гірше те, що немає нікого, хто б міг їй зарадити.

Я кивнув на знак згоди, а про себе, вже вкотре за день, воскресив у пам’яті докучливе: «Я ж допоміг вам з тим, чи не так?». Та замисел, що після слів Дженіс замерехтів був на обрії моєї уяви, майже одразу видався мені справжнісіньким божевіллям – тільки-тільки зібравшись його осягнути, я вже відчайдушно силувався викинути його геть зі своєї голови.

Удруге дружина заговорила зі мною, вже коли я розгортав форд-купе у бік нашого будинку. Але цього разу розмова не стосувалася її давньої приятельки Мелінди. Несподівано предметом для обговорення було обрано мою сечову інфекцію – Дженіс цікавилася, чи дійсно вона минулася.

– Минулася без вороття, – запевнив я її.

– Як же це здорово, коханий! – Личко моєї дорожчої половини нарешті осяяв промінчик щастя і вона поцілувала мене прямісінько над бровою, як завжди змусивши мене аж затремтіти від насолоди. – Може, з такої нагоди нам не завадить пірнути, ну, знаєш, у невеличкі пустощі? Якщо, звісно, у мого заклопотаного охоронця знайдеться дещиця часу і бажання на свою кралечку.

Останнього у мене було навіть з лишком, та й щодо першого начебто можна було не перейматися. Отож, взявши Дженіс за руку, легенько стиснувши при цьому її пальчики, я повів кохану до спальні у задній частині будинку. І поки знімав з неї одяг, щосили примушуючи себе не поспішати, вона ніжно пестила моє жаріюче знаряддя, яке, здригаючись і пульсуючи (з причин, аніскільки не пов’язаних з болем), розбухало і тягнулося в її напрямку. Та коли я вже рухався у її солодкій розкішниці, плавно пірнаючи і так само повільно виринаючи – у той спосіб, що неодмінно зривав задоволені зойки та охкання з її вуст (та й з моїх, далебі, також), – перед моїми очима знову постало обличчя Джона Коффі, а у голові мухою билася лише одна думка: «Він же допоміг з тим! Він допоміг тобі з тим, хіба ж ні?!». Ну геть-чисто прилипистий рядок з якоїсь рекламної пісеньки, що не відчепиться від вас доти, допоки конкретно не заколупає.

Пізніше, дорогою до «Холодної Гори» я згадав, що вже зовсім скоро нам доведеться розпочати репетиції страти Едуара Делакруа. Та думка потягнула за собою іншу: цього разу роль відповідального виконавця під час екзекуції була обіцяна Персі. І саме тільки розмірковування про усі перспективи такого кроку змусило мене здригнутися від занепокоєння. Певна річ, я переконував себе змиритися: «усього одна страта і ми, цілком можливо, назавжди спекаємося Персі Ветмора…», але хвилювання і передчуття чогось поганого не миналися – буцімто інфекція, на яку я страждав ще декілька днів тому, навіть і не подумувала зникати. Просто замість того, аби спалювати живцем промежину, вона перебралася поверхом вище і вчепилася в мій хребет, активно перетворюючи кров у венах на кришталики льоду.

Розділ 7

– Ув’язнений Делакруа, на вихід! – сповістив Француза Брутальник, коли наступного вечора зупинився перед дверима його камери. А потім більш м’яко додав: – На мене з тобою і Паном Брязкотуном чекає невеличка прогулянка.

Делакруа подивився на нього сповненими сумнівів очима, та все ж потягнувся до коробки з-під сигар і взяв мишенятка до рук, склавши долоню човником. Недовірливо звузивши очі, якусь мить він уважно вивчав Гауеллове обличчя. Зрештою, так нічого з нього і не прочитавши, він запитав:

– Про шо це ти ото торочиш?

– Це визначальний вечір у вашій з Паном Брязкотуном кар’єрі циркачів, – відповів за Гауелла Дін, який разом з Гаррі на той момент встигли приєднатися до Брутуса. Намисто з синців на його шиї вже встигло набути неприємного жовтувато-зеленого кольору, однак, принаймні, він знову міг говорити, а не видавати звуки, що більше скидалися на собачий гавкіт. Стентон запитально поглянув на Брутальника: – Як гадаєш, Брутусе, нам обов’язково надягати на нього кайданки?

На лице Брутальника зійшов вираз задумливості. Нарешті він визначився:

– Нєа. Він буде слухняним хлопчиком. Еге ж, Деле? Це, до речі, стосується і твого мишеня. Позаяк саме цього вечора ви обидва матимете чудовий шанс проявити себе перед великими цабе цього світу.

Ми з Персі мали можливість спостерігати за тією розмовою, стоячи біля столу чергового: Ветмор схрестив руки на грудях, а його губи кривилися у ледь помітній презирливій посмішці. Трохи згодом він витяг з кишені свій улюблений роговий гребінець і заходився дбайливо розчісувати ним волосся. З-за ґрат своєї камери спостерігав за Делакруа і мовчазний Джон Коффі. Вільям Вартон розвалився на нарах, витріщившись у стелю, і не було схоже на те, що вистава з Французом бодай хоч якось його цікавила. Того дня він все ще «залишався слухняним», але те, що крилося за словом слухняний у його розумінні, лікарі «Шипшинного Кряжа» воліли називати кататонічним ступором[206]. Окрім вже згаданих, у блоці також була присутньою ще одна людина. Ми розмістили її у моєму кабінеті – подалі від знаттєлюбних очей, – але присутність тієї особи все одно можна було помітити за невиразною тінню, що тягнулася від неї Зеленою Милею через прочинені двері.

– Як це все розуміти? На шо це ви, gran’ fou[207], натякаєте? – Дел починав дратуватися. Коли Брутальник почав відмикати замки його камери, він забився якнайдалі на ліжку, підтягнув коліна до підборіддя і обхопив їх руками, з кожним обертом ключів зіщулюючись все сильніше. Щойно ж лишень двері від’ї­хали вбік, очі Француза метушливо забігали по фізіономіях трьох наглядачів.

– Гаразд, якщо для тебе це настільки важливо, то я розповім, – поблажливо відповів Брутальник. – Начальник нашої в’язниці пан Мурс наразі перебуває у відпустці по догляду за своєю дружиною – вона, як ти, можливо, міг чути, однією ногою вже на Божій дорозі. Тим часом, виконуючим його обов’язки було призначено пана Андерсона. Пана Кертіса Андерсона, якщо вже повністю.

– Справді? І яким боком це стосується мене?

– Розумієш, Деле, – незворушно продовжив за свого напарника Гаррі, – шеф Андерсон дізнався звідкись про твого мишеня і тепер хоче побачити його трюки на власні очі. Він, а заразом з ним і ще шість-сім інших дядьків, наразі чекають на початок твого шоу в адміністрації. І ти маєш знати, що це не просто якісь там охоронці. Подейкують, що серед них є дуже впливові тузи – далебі про це тобі і казав Брутальник. Мені довелося мигцем побачити одного з них і, здається, я впізнав у ньому відомого політика з самої столиці штату!

Почувши такі слова Делакруа помітно підбадьорився – як не старався, я не помітив навіть і тіні сумніву на його обличчі. Звичайно ж, вони бажають подивитися на Пана Брязкотуна! Та й хто б при здоровому глузді відмовився від такого?!

Дел заметушився по камері у гарячкових пошуках: спочатку він з головою зазирнув під ліжко, а вже за мить підвівшись на рівні, відкинув геть з нього свою подушку. Підсумковим здобутком маленького кажуна стали одна з тих великих рожевих цукерок зі смаком перцевої м’яти, а також строкато розмальована дерев’яна котушка. Тримаючи у кожній руці по трофею, він запитливо подивився на Брутальника. Той схвально кивнув:

– Авжеж. І хоча тим номером, який вони так хочуть побачити, що аж кипнем сцяли переді мною, є витівки мишеня з котушкою, гадаю, що й те, як малий пустун трощить м’ятну карамелю, буде для них також забавною штукою. І не забудь прихопити сигарну коробку. Ти ж маєш у чомусь його нести, правильно?

Делакруа не заперечував. Він взяв коробку і опустив до неї невигадливий реквізит Пана Брязкотуна, проте гризуна влаштував у себе на плечі, де той надійно вчепився лапками в арештантську сорочку свого господаря. Потому пристаркуватий кажун, гордо випнувши груди, вийшов з казні і подивився на Діна з Гаррі:

– А ви, хлопці, підете зі мною?

– Та нє, – відповів за двох Дін. – Нажаль, у нас зависло декілька важливих справ. Але ти, Деле, задай їм там перцю – покажи, що буває, коли простий хлопець з Луїзіани не сидить, склавши руки, а всього себе присвячує затребуваній справі дресирувальника.

– За це можете не хвилюватися – від зачудування у них очі повилазять, – запевнив його Делакруа і його миршаве зазвичай лице осяяла щаслива усмішка. Вона була настільки неочікуваною і щирою, що навіть попри скоєні Французом жахливі злочини мені трохи стало його шкода. Боже, в якому ж ми оце живемо світі… в якому жорстокому, хай йому грець, світі!

Опинившись біля камери Джона Коффі, з яким у Дела встановилися непевні дружні відносини (що, наскільки мені було відомо, не надто вже й сильно відрізнялися від братання смертників на своїх Останніх Милях у сотнях інших подібних закладах), чоловічок повернув до нього свою усміхнену мармизу.

– Задай їм там перцю, Деле! – серйозно і глибокодумно промовив чорношкірий велетень. – Покажи їм усі його витівки.

Делакруа кивнув і статечно підніс долоню руки до свого плеча. Пан Брязкотун не вагаючись ступив на неї, наче то була звичайнісінька платформа для висадки пасажирів, і долоня одразу рушила у бік ґрат, за якими стояв Коффі. Побачивши це, Джон вистромив з-за пруття свого велетенського пальця і будь я тричі проклятий, якщо на власні очі не спостерігав, як мишенятко витягнуло свою шийку і, висолопивши, наче добрий пес, маленького язичка, лизнуло його пучку.

– Ходімо вже, Деле, годі зволікати! – поквапив його Брутальник. – На цих чуваків вдома чекає гарячий обід, а вони, натомість, сидять в адмінблоці і чекають на тебе – і все, зауваж собі, заради того, аби мати можливість поспоглядати за каверзами і викрутасами твого мишеня.

Звичайно ж, то була неправда: Андерсон щодня за­лишався на роботі до восьмої години вечора, а в охоронців, яких він втягнув у спектакль під назвою «перегляд шоу Делакруа», зміни добігали кінця об одинадцятій або ж, навіть, і взагалі опівночі. «Відомий столичний політик», скоріш за все, був звичайним офісним прибиральником, якому просто хтось позичив свою краватку. Але, як ви розумієте, у Делакруа не було жодної можливості про все це дізнатися.

– Я готовий, – без претензій на оригінальність відповів Француз тоном непересічної знаменитості, яка лише дивом ушанувала своєю увагою сірих та злиденних. – Ведіть мене. – Але поки Брутальник супроводжував Делакруа і Пана Брязкотуна (який знову сидів на кволому плечі останнього) вздовж Зеленої Милі, малорослий «конферансьє» сурмив в удаваний ріжок і розсипався у пишномовних декламаціях:

– Messieurs et mesdames! Bienvenue au cirque de mousie![208]

А втім, навіть з головою пірнувши у світ своїх власних фантазій, коли процесія наблизилася до столу чергового, Дел не став зайвий раз спокушати долю і, взявши ліворуч, оминув Персі на якомога безпечнішій відстані, ще й кинувши на того підозріливий погляд.

Гаррі ж із Діном немов за командою зупинилися перед порожньою камерою навпроти казні Вартона (той добродій, до речі, так майже і не ворушився) і мовчки простежили за тим, як Брутальник відмикає двері на прогулянковий майданчик – де на нього вже заждалися двоє інших охоронців, – і виводить назовні Делакруа – щасливого у передчуванні схваленого «згори» виступу перед поважним і впливовим керівництвом «Холодної Гори» і запрошеним зі столиці представником чиновництва. Ми дочекалися, поки за ними не закриються двері блоку, і тільки після цього я дозволив собі повести очима у напрямку свого кабінету. Загадкова людська тінь і досі вимальовувалася на підлозі – її обриси були настільки розмитими і видовженими, що складалося стійке враження, ніби її джерелом слугувала людина, яка чимало місяців потерпала від лютого голоду. Я дуже радів, що сторожкий зазвичай Делакруа був занадто схвильований майбутньою виставою, аби звернути на неї свою увагу.

– Виходь вже, – покликав я людину, що переховувалася у кабінеті. Далі, навіть не чекаючи на її появу, я звернувся до своїх підлеглих: – І, народе, спробуйте ворушитися жвавіше. Я хочу, щоб ми встигли прогнати дві репетиції, а часу в нас обмаль.

У дверях кабінету з’явився Старий Гудун-Свистун. Бадьоро на нас поглянувши, як завжди енергійний і сповнений життєвих сил дідок прочалапав до камери Делакруа і, пройшовши крізь залишені відчиненими двері, неквапно вмостився на кажуновому ліжку.

– Шиджу, – завчено повідомив він нас. – Я шиджу, я шиджу, я шиджу.

Оце і є справжній цирк, подумав я, прикривши на хвильку очі. Гастролі стопроцентного шапіто проходять не в адміністрації, як гадає Француз, а саме тут – у блоці «Д». І на відміну від Делакруа, у нашій виставі задіяно цілу зграю дресированих мишей. З розплющуванням повік та думка геть вивітрилася з моєї голови і ми заходилися репетирувати прийдешню страту.

Розділ 8

Перша спроба пройшла непогано, як, в принципі, і друга. Персі справлявся зі своїми обов’язками краще, ніж я міг собі уявляти у найсміливіших мріях. Це, звісно, аж ніяк не убезпечувало нас від проблем, що могли проявитися під час реальної прогулянки Милею миршавого кажуна, але я мав визнати – великий крок у правильному напрямку Ветмор таки зробив. Раптом мені майнула думка, що все йшло добре тільки тому, що Персі просто займався справою, про яку мріяв від самого початку роботи у «Холодній Горі». Зрозумівши це, я відчув неабиякий сплеск презирства до того вихватька, але кінець кінцем приборкав свої емоції. Бо що б це насправді змінило? Хай вже Ветмор надіне на Делакруа той чортів шолом і скомандує ввімкнути струм. А потому вони обидва щезнуть з мого життя. Якщо вже це не щасливий кінець, то я навіть не здогадувався, яким би він мав тоді бути. І, як правильно зауважив було Гел Мурс, мізки Делакруа все одно підсмажать, незалежно від того, хто під час його страти виконуватиме роль відповідального виконавця.

Отож, як би там не було, а у новій для себе ролі Персі проявив себе з найкращого боку – здавалося, він і сам це чудово розумів. Помітили це й інші. Що ж до мене, то вряди-годи відійшовши у репетиції на другий план, я, нарешті, міг дозволити собі розслабитися і руйнувати це блаженне почуття неприязністю до Ветмора не помишляв. Здавалося, що все йде, як по маслу. Мені було приємно відзначити, що на додачу до всього Персі дійсно дослуховувався до наших порад з того чи іншого приводу, які, на нашу думку, мали допомогти йому виконати покладені на нього обов’язки ще краще або ж, як мінімум, виключити можливість виникнення позаштатних ситуацій. Якщо хочете знати правду, щодо Ветмора ми були сповнені неабиякого оптимізму: навіть Дін, який зазвичай намагався триматися від нього подалі… як в буквальному сенсі, так і подумки. Нічого дивного, гадаю, у цьому не було: що може бути більш улесливішим для самолюбства будь-кого з представників старшого покоління, як не жовторотий салага, який, о диво, дослухається до порад. І ми в цьому плані не стали винятком. Отож, коли Скажений Білл Вартон перестав колупати очима стелю, жоден з нас навіть не звернув на це увагу. Включно зі мною… хоча тепер у моїй уяві так і вимальовується картина, як він принишк за ґратами своєї камери і уважно спостерігає за базікалами, що поставали навколо столу чергового, наввипередки напоумляючи свого недосвідченого колегу. Ми, наче зграйка ідіотів, наставляли на розум Персі, а той нездара робив вигляд, що йому цікаво і він уважно слухає! Аж сміх розбирає, зважаючи на те, чим невдовзі все обернулося!

Брязкіт ключа у замку́ дверей, що вели на вигульний дворик «Холодної Гори», поклав край нашому невеличкому післярепетиційному «розбору польотів». Дін послав Персі застережливий погляд.

– Дивись мені, ані пари з вуст чи будь-якого іншого натяку про те, чим ми тут щойно займалися! – прошепотів він. – Нам не потрібно, щоб він почав бодай підозрювати щось неладне. Для них це завжди погано, бо завчасно засмучує і виводить з душевної рівноваги. А нам через це – тільки зайвий клопіт.

Ветмор кивнув і приклав указівного пальця собі до губ: «нічичирк!». То́му блазню, мабуть, здавалося, що це виглядає неабияк комічно, але в тій ситуації нам було геть не до жартів. Коли двері було відчинено, першим до блоку зайшов Делакруа. Одразу за ним, тримаючи в руках коробку з-під «корон», всередині якої гучно перекочувалася розмальована котушка, сту­пав Брутальник. Гауелл був схожим на асистента ілюзіоніста, до обов’язків якого входило прибирання зі сцени реквізиту, поки саме світило циркового мистецтва після свого естрадного номера повагом зникає за лаштунками. Пан Брязкотун урочисто вмостився на плечі Француза. А що ж, спитаєте, Делакруа? Скажу вам так: Ліллі Ленґтрі[209] після відвідин Білого дому[210] не сяяла так від щастя, як наш кажун по своєму поверненні з тюремної адміністрації.

– Усі були у захваті від Пана Брязкотуна! – проголосив Делакруа, щойно переступивши поріг. – Вони сміялися, аплодували і навіть викликали його на біс!

– Це збіса гарна новина для всіх нас – перервав його Персі. Його поблажливий і запанібратський тон анітрохи не нагадував колишнього Ветмора. – А тепер, дідуню, махай до своєї камери.

Коли ж Делакруа, не ймучи віри почутому, потішно витріщив на нього свої здивовані баньки, зненацька повернувся старий Персі. Він вишкірив зуби, скорчивши якомога лютішу міну, і простягнув до Француза руки, вдаючи, ніби хоче його упіймати. То, без сумніву, був такий жарт з його боку, бо почуваючись на сьомому небі від щастя, Ветмор навряд чи був налаштований заподіяти комусь бодай найменшої шкоди. Але ж звідки про це було знати Делові? Наляканий до всирачки кажун прудко смикнувся було назад, але відразу перечепився через чималеньку ногу Брутальника і беркицьнувся на лінолеум, гучно гепнувши по ньому своїм гамаликом. Пан Брязкотун виявився більш спритним: рятуючись від неминучої смерті, він встиг відскочити убік, і обурено попискуючи, дременув коридором до камери свого хазяїна.

З кректанням зіп’явшись на рівні, сердитий Делакруа обпік сповненим ненависті поглядом справляючого хихи-чмихи Персі і заквапився за своїм ручним мишеням, вигукуючи його ім’я і обережно обмацуючи свою постраждалу потилицю. Брутальник, якому не було відомо про ті захоплюючі дива компетентності, які, мабуть, що заради різноманітності показав під час репетиції Ветмор, лише глянув на нього з неприхованим презирством і, побрязкуючи ключами, неспішно рушив за Делом.

Гадаю, те, що відбулося услід за цим, сталося через бажання Персі вибачитися за свою дурну витівку. Мені й самому у це важко повірити, але того дня він перебував у вельми піднесеному настрої. І якщо я таки правий, то це лише зайвий раз підтверджує цинічність старої, як світ, приказки (вже навіть і не пригадую, від кого вперше її почув): з добрих намірів поміст у пеклі зложений. Пригадуєте, я розповідав вам про те, як під час однієї з двох ігор з Пароплавчиком Віллі у наздоганялки (це було ще до появи у блоці Делакруа), Персі, завзято шпарячи за мишеням у напрямку гамівної кімнати, опинився на вкрай малій відстані від камери Презика (себто Артура Фландерза)? З його боку поводитися так було надзвичайно небезпечно, бо саме з цієї причини Зелену Милю, як, до речі, і проходи між будь-якими іншими тюремними камерами, зроблено настільки широкими: коли ви йдете центром такого проходу, навіть якщо смертник повністю висуне з-за ґрат руку, бажаючи вас ухопити чи заподіяти якусь шкоду, єдине, що він упіймає, так це облизня. Тоді Презик вибачив Ветмора за таку необачність, але я добре пам’ятаю, як подумав: «якби ж тільки Персі підійшов поближче до камери Вождя, то Арлен Біттербак міг і не подарувати йому такої глупоти – просто заради того, аби показати, де раки зимують».

Звичайно, ані Презика, ані тим паче Вождя тоді вже не було у блоці. Натомість їхнє місце зайняв Скажений Білл Вартон, який за своєю вдачею був у достобіса разів гіршим за перших двох, та ще й разом узятих, і саме він уважно стежив за перебігом нашої п’єски, стійко чигаючи на власний шанс вийти на сцену. І ось тепер, завдячуючи ласці Персі Ветмора, його терпець був винагороджений сторицею.

– Агов, Деле! – сміючись, гукнув Персі та пустився навздогін за Брутальником і Делакруа. Геть втративши при цьому обережність і рухаючись Зеленою Милею навскіс, він навіть і не помітив, наскільки близько до казні Вартона пролягатиме його маршрут. – Агей, недоторкане вайло, я не хотів тебе налякати! Як там твоя голомоза довбе…

Цієї миті Вартон прожогом підхопився з нар і блискавкою метнувся у напрямку ґрат – за весь час, що я проробив охоронцем, мені не доводилося бачити, аби хтось рухався настільки швидко (і це беручи до уваги тих вправних, як в’юни, підлітків, з якими нам з Брутальником доводилося мати справу згодом, коли ми вже працювали у Виправній колонії). Скажений Білл, наче той спрут, викинув через решітку свої руки і, вхопивши Персі спочатку за плечі форменого кітеля, а одразу потому – за горло, рвучко смикнув, притягуючи свою жертву поближче до себе. Притиснутий спиною до металевого пруття дверей його камери, Персі верещав, як різане порося, і по його очах я бачив, що він вже розпрощався з життям.

– Який же ти солоденький, – прошепотів Вартон. Утримуючи горлянку Персі однією рукою, іншою він скуйовдив йому волосся. – М’якесеньке! – констатував він, мало не глузуючи. – На дотик, наче аж дівчаче. Підозрюю, медовий ти мій, що я б охоче трахнув твою тугеньку попку, аніж кицьку твоєї сестрички, – і на підтвердження своїх слів, парубок пристрасно цмокнув Ветмора у вухо.

У мене склалося враження, що Персі – який, нагадаю вам, відрепіжив новоприбулого у блок Едуара Делакруа тільки за те, що той ненавмисно торкнувся його цнотливої промежини, – повністю усвідомлював, що за сцена розігрувалася. Не впевнений, далебі, що йому конче хотілося це знати, але ж який у нього був вибір? Від страху уся кров відійшла з його вмить сполотнілого обличчя – через що пігментні плями і рубці, залишені на щоках підлітковими вуграми, поставали схожими на родимки, – широко розплющені очища затуманилися слізьми, а з кутика тремтячого рота потяглася тоненька цівка слини. Все це сталося навдивовижу швидко: мені навіть здалося, що від того моменту, як Вільям Вартон зіскочив зі свого ліжка, минуло не більше десяти секунд.

Гаррі і я зробили декілька кроків вперед, піднявши свої кийки. Дін витягнув з кобури револьвер. Але перш ніж ми встигли хоча б ще щось зробити, Скажений Білл відпустив Персі і відійшов у глиб камери. Ледь підвівши руки, так що долоні опинилися на рівні плечей, він моторошно шкірився до нас гнилозубою посмішкою:

– Я пустив йово. Мені просто закортілося тро’ розважитися, але я вже пустив йово. Зі знадливої голівки цьово пацанчика не впала жодна волосинка, тож у вас нема причин знов кидати мене до тієї бісової м’яко­стінної кімнати!

Персі Ветмор метнувся через Зелену Милю до порожньої казні навпроти тієї, що займав Вартон, і зіщулився біля її ґратчастих дверей. Його дихання було настільки прискореним і оглушливим, що за звучанням більше скидалося на схлипування. Що ж, нарешті він дістав переконливу науку триматися по центру Зеленої Милі і подалі від загребущих рук тюряжників, які, на додачу до всього, мають ще й зуби, що можуть ой як боляче вкусити, і давно нестрижені нігті, якими так легко розтяти горлянку у місці, де тріпотить синя жилка. Я був переконаний – такий життєвий урок Персі пам’я­татиме незрівнянно краще, аніж усі ті поради і зауваження, що чув від нас після репетиції прийдешньої страти.

На фізіономії Ветмора застиг вираз цілковитого жаху, а старанно укладена зазвичай зачіска чи не вперше з часів мого з ним знайомства була геть розкучманою і сплутані пасма волосся стирчали на всі боки, наче їжакові шпички. Гонористий молокосос виглядав наразі як людина, яка лише дивом не стала жертвою зґвалтування.

На якусь мить усі присутні немов заціпеніли на місці й у блоці запанувала майже абсолютна тиша, єдиним звуком в якій були схлипуючі присвистування, що виривалися з горлянки переляканого Персі. Могильну мовчанку порушив зловтішний регіт, який був настільки неочікуваним і позбавленим бодай крихти здорового глузду, що, гадаю, не в мене одного тоді тьохнуло серце й забігала хребтом мурашва. Попервах я подумав, що то продовжує дуріти Вартон, але помилився. Сміхуном виявився Делакруа: стоячи у відчинених дверях своєї камери, Француз, зігнувшись в істериці майже навпіл, вказував пальцем у напрямку Персі. Мишеня вже встигло повернутися на його плече, і тепер Дел був схожим на дрібного, але від того не менш злостивого чаклуна у супроводі власного бісеня.

– Ви тілько подивіться на нього, він аж штани обісцяв зі страху! – не вгавав кажун. – Гляньте, гляньте лише, шо наробила ця ваша держиморда! Ич, який! Такий хвацький смільчак, коли вирішує пригостити когось своїм дрючком, а насправжки – mais oui mauvais homme[211], який, варто лише комусь його зачепити, тілько того, шо й здатен напудити собі у штанці – прям як мале дитятко!

Не полишаючи тицяти в бік Персі пальцем, Делакруа вже мало не качався від сміху над своїм кривдником, і у тому знущальному реготанні він ніби вихлюпував на нього накопичені у собі власні страхи і ненависть. Ветмор же тільки й міг, що не зводити з Француза знавіснілого погляду очей, бо, здавалося, що поворухнутися чи, бодай, сказати тому зухвальцеві щось у відповідь він був не в змозі. Зацікавлений Вартон повернувся до ґрат, і коли теж запримітив темну пляму, що розповзалася спереду штанів Персі, – хоча остання була ще доволі малою, не помітити її було важко, як, в принципі, і здогадатися про причину її появи, – то задоволено вишкірився:

– Здається, хтось таки має купити цьому відважному хлопчині підгузка, – промовив він і, пирскаючи від сміху, повернувся на нари.

Брутальник знову рушив у напрямку камери Делакруа, але перш ніж він встиг опинитися поряд з її дверима, кажун моторно пірнув усередину і одразу завалився на ліжко.

Я нахилився до Ветмора і заспокійливо стиснув його плече.

– Персі,.. – почав було я, але жодна, годяща за таких неординарних обставин утішлива сентенція, як на те, все ніяк не спадала мені на думку. Утім, і цього виявилося цілком вдосталь: парубчина вмить ожив і навіть знайшов у собі сили скинути з себе мою руку. Кинувши оком на матню своїх штанів і побачивши там пляму, яка продовжувала поволі розпливатися піддатливою для цього діла тканиною, Персі зашарівся так, що його щоки вкрив бордовий, я б навіть сказав – вогненно-червоний рум’я­нець. Ще раз пильно подивившись на мене, Ветмор переключив свою увагу на Гаррі і Діна. Пригадую, як тоді подумки подякував усім святим за те, що Старий Гудун-Свистун пішов з блоку раніше, аніж закрутилася уся та катавасія. Якби ж він залишився з нами, то вже протягом дня ця історія облетіла б усю «Холодну Гору». А зважаючи на прізвище Персі (що у контексті того, як він осоромився, набувало особливо курйозного змісту[212]), вона неминуче стала б тією тюремною билицею, яку з насолодою переповідали і не менш радо слухали протягом багатьох наступних років.

– Розповісте про це бодай одній душі, і максимум за тиждень усі як один стоятимете у черзі за халявним хавчиком, бо з цієї роботи вам дадуть копняка під сраки! – роз’яріло прошипів він нам. За інших обставин, подібні безпідставні погрози з боку Ветмора майже напевне закінчилися б для нього тим, що я або хтось інший забив би йому ті слова назад у пельку. Однак у тих умовах я міг лише поспівчувати бідоласі. Припускаю, що він відчув ту жалість, але через це став почуватися ще гірше – як ніби до відкритої рани якийсь горе-лікар приклав йому листя кропиви.

– Те, що відбувається у цих стінах, у них же і залишається, – примирливо відповів Дін. – Щодо цього можеш навіть не турбуватися.

Персі озирнувся через плече в бік казні Делакруа. Брутальник вже замикав двері, але зсередини до нас продовжували долинали нещадно чіткі хихикання небажаючого вгамуватися Француза. На лице Ветмора немов зійшла чорна хмара. Я розмірковував, чи не нагадати йому, що у цьому житті як дбатимеш, таке і матимеш, але потім вирішив, що для подібного моралізування, мабуть-таки, аж ніяк не слушний час.

– Стосовно ж нього… – почав було Персі, але замість того, аби закінчити свою чергову погрозу, він опустив голову і пішов на склад – пошукати суху пару штанів.

– Він такий красунчик, – мрійливо промурмотів Вартон з нар. На що Гаррі наказав йому стулити хавло, бо інакше миттю опиниться у карцері – хоча б навіть через свій довгий язик. Перти на рожен Скажений Білл не став, натомість схрестив руки на грудях, склепив очі і удав, ніби дрімає.

Розділ 9

Ніч напередодні страти Делакруа видалася спекотнішою і задушливішою, ніж будь-коли того жовтня. Коли о шостій вечора я зайшов відмітитися до Адміністрації, стовпчик термометра за вікном кімнати чергового підпирав позначку «вісімдесят один»[213]. Ні, ви лишень вдумайтеся: вісімдесят один, курва, градус наприкінці жовтня! До того ж, десь з-за обрію на заході долинав гуркіт грому – ну геть-чисто, ніби на дворі стояв липень! Пригадую, як вдень, будучи у якихось пообідніх справах у місті, я зустрів одного з вірян парафії, до якої належав і сам. Так ось, він абсолютно серйозно поцікавився у мене, чи не вбачаю я у такій надзвичайно спекотній, як для жовтня, погоді знамення прийдешнього Кінця часів[214]. «Переконаний, брате мій, що ні», – запевнив я його, але на думку майже одразу спало, що для в’язня «Холодної Гори» в особі Едуара Делакруа його власний Кінець часів таки дійсно наближається. Воістину так і було.

На порозі блоку «Д» з боку дворику для прогулянок ліниво підпирав одвірок Білл Додж. Повільно сьорбаючи з горнятка каву, він, так само неспішно, покурював «козячу ніжку».

– Ого-го, ви тільки погляньте-но, хто прийшов! – вигукнув він, з цікавістю мене роздивляючись. – Пол Еджкум, власною, хоч і дещо кепсько виглядаючою, персоною!

– Як минувся день, Білле?

– Нічогенько.

– А що там Делакруа?

– Нормальок. Здається, він начебто і розуміє, що завтра на нього чекатиме, а разом з тим поводиться так, наче щонайменше планує зустрічати з нами Різдво. Та чи мені тобі оце розповідати, як більшість з них починають себе поводити, коли кирпата свашка вже стоїть за плечима і починає трясти своєю косою.

Я кивнув.

– Вартон?

Білл голосно розсміявся:

– Цей веселун? Та сам Джек Бенні[215] порівняно з ним здаватиметься затятим пуританином, їй-бо! Уявляєш, він «зізнався» Рольфові Веттермарку, що злизував полуничний джем з печерки його жінки.

– І що на це відповів Рольф?

– Що він нежонатий. Але той курвець не розгубився – припустив, що у такому випадку то, напевне, була Рольфова мамуня.

Почувши це, я заіржав, наче кінь. Той безсоромний жарт, як це не дивно, і справді видався мені дотепним. А ще, скажу вам, рвати кишки від реготу і не перейматися, що в будь-який момент хтось розпочне запалювати внизу живота сірники, було неабияк збіса приємно. Білл понадривав пупа разом зі мною, а коли заспокоївся, вихлюпнув залишки кави на землю. На той час подвір’ям повільно, ледь-ледь тягнучи ноги, тинялися лише декілька старих привілейованих арештантів, переважна більшість з яких мотали строк у «Холодній Горі», мабуть, що з тисячу років, не менше.

Почорніле на заході небо знову осяяв відблиск далекої блискавки, а за півхвилини чи навіть більше до нас докотилися і тривожні луни погрозливого гуркоту громовиці. Враз припинивши сміятися, Білл з тривогою поглянув на небо.

– Ось що я тобі скажу, Поле, – без тіні усмішки промовив він. – Занадто вже не подобається мені ця погода. Таке відчуття, наче щось має статися. І це щось буде ой як жахливо паскудним.

Нажаль, щодо цього Білл Додж таки мав рацію. Паскудство сталося тієї ж ночі, коли на годиннику було за чверть до десятої. Саме тоді Персі Ветмор і вбив Пана Брязкотуна.

Розділ 10

Спочатку все йшло добре і здавалося, що, всупереч спеці, нас чекатиме доволі спокійна ніч: Джон Коффі перебував у звичному для себе спокійному стані, що межував з цілковитою флегматичністю до подій навколо, а Скажений Білл вкотре вдавав із себе Білла Благенького. Трохи дивував хіба що гарний настрій Делакруа – як для людини, у якої дещо більше ніж за двадцять чотири години мало відбутися фатальне побачення зі Старим Іскрунцем, кажун був у вкрай доброму гуморі.

Звичайно ж він усвідомлював, що невдовзі на нього очікує, – принаймні, на елементарному рівні. На свою останню у житті трапезу Француз замовив мексиканського їдла, добряче приправленого соусом чилі. Він навіть напоумлював мене щодо інструкцій, які я мав дати тюремним кашоварам: «Обов’язково накажіть їм, шоб не пожлобилися заправить все отим, знаєте, гострим соусом. Передайте – він має буть таким, шо аж сам стрибає тобі у горлянку і каже при цьому: ге-е-еп! І окрім чилі хай вкинуть у нього побільше зелені, тілько не такої, шо жується, наче трава-травою. Якшо вони постараються як слід, то ця задьориста хрінь пробере мене аж до пердальника так, шо наступного дня я навіть і з очка не злазив би… Але цього разу, гадаю, мені нема чого через це хвилюватися, n’est-ce pas?[216]»

Із наближенням дня страти, більшість засуджених з маніакальним бузувірством починають турбуватися про безсмертність своїх душ, але Делакруа, тільки-но почувши, як я околясом і манівцями намагаюся з’ясу­вати, чого б йому бажалося у плані духовної розради в свої останні години, одразу ж поклав край моїм стражданням у вирішенні такої делікатної справи. Міркування Дела були доволі невигадливими: якщо «отой чувак» Шустер виявився достатньо пристойним для Великого Вождя Біттербака, то вже для Едуара Делакруа хоч якось та й згодиться. Єдине, що насправді його непокоїло – упевнений, що ви і самі вже про це здогадалися, – так це доля Пана Брязкотуна, коли він попрощається з цим світом. Мені довелося провести чимало довгих годин зі смертниками за ніч до їхньої останньої прогулянки, але то було вперше, коли ті години минулися у роздумах про долю гризуна.

Розмірковуючи над можливим розвитком подій, Дел відкидав сценарій за сценарієм, терпляче і наполегливо проганяючи усі їхні варіанти через свій затьмарений розум. І протягом усього часу, що Француз сушив голову над своїми прожектами (описуючи вголос переваги і недоліки кожного з них настільки завзято, що у бажанні забезпечити своєму улюбленцю краще майбутнє скидався на надміру турботливого батька, первістку якого прийшов час підібрати путній коледж), він кидав і кидав розмальовану олівцями котушку до дальньої стіни камери. Кожного разу, коли він так робив, Пан Брязкотун мчав слідом за нею, а коли знаходив – прикочував назад до ноги Дела. Кінець кінцем, через деякий час це стало діяти мені на нерви: як звук удару котушки об кам’яну стіну, так і надокучливе дріботіння мишачих лапок, що неодмінно за цим слідувало. Хоча то був один з моїх найулюбленіших трюків Пана Брязкотуна, але за півтори години він в’ївся мені мало не в печінки. А невтомному мишеняті, здавалося, та забавка не набридне ніколи. Час від часу гризун брав невеличкий перепочинок, аби освіжитися водичкою з кавового блюдця, яке Делакруа тримав саме для цієї мети, або ж відновити сили за допомогою рожевої грудочки м’ятної цукерки, але не­одмінно повертався до того, на чому був зупинився. Кілька разів мені так і кортіло наказати Делакруа дати тваринці відпочинок, але кожного разу я нагадував собі, що для розваг з Паном Брязкотуном у нього й без того лишилося обмаль часу: тільки ця ніч і завтрашній день. І все ж, коли наша зустріч добігала кінця, через ті остобісілі звуки мені стало все важче дослухатися до голосу розуму… не мені вам розповідати, як воно думається, коли якийсь шум повторюється знову і знову, наче заїжджена платівка, – рано чи пізно, але ви все одно починаєте скипати від гніву. І ось, коли чергові потуги стриматися виявилися марними і я, нарешті, наважився зробити Делакруа зауваження – навіть набрав для цього повні груди повітря і вже відкрив було рота, – якась невідома сила змусила мене зупинитися і, озирнувшись, кинути погляд через відчинені двері камери Француза. Біля дверей камери, що знаходилася через прохід навпроти, стояв Джон Коффі. Зустрівшись зі мною поглядом, він повільно похитав своєю лисою, як коліно, головою: спочатку вона рушила праворуч, потім ліворуч і повернулася до вихідного стану. Велетень наче прочитав мої думки і тепер просто пропонував мені ще раз ретельно усе зважити.

Особисто мені подобався варіант, при якому Пан Брязкотун відправляється жити до незаміжньої тітки Делакруа (тієї, яка надіслала йому велику торбу м’ят­них карамельок), про що я і сказав кажунові. Також при мишеняті залишилася б і його розмальована котушка, і навіть «будиночок» – ми могли б скинутися, хто скільки може, і простежили б, щоб старий Гудун відмовився від своїх претензій на колишню коробку з-під сигар.

– Нє, – забракував мою ідею Делакруа після певних роздумів (протягом цього часу він встиг щонайменше п’ять разів кинути котушку Панові Брязкотуну, а мишеня – стільки ж разів повернути її назад, штовхаючи своїм писком або перебираючи передніми лапками), – це нам аж ніяк не підходить. Тітка Герміона вже занадто стара і не зможе оцінити грайливої натури Пана Брязкотуна. А якшо припустити, шо він її переживе? Шо у цьому випадку з ним станеться? Нє, нє і ше раз нє! Варіант з тіткою Герміоною точно не годиться.

– У такому випадку, – відповів я, пробуючи підійти з іншого боку, – як щодо того, щоб мишеня забрав один з нас? Я маю на увазі охоронців. Ми б тримали його прямісінько тут, у блоці «Д».

– Оцьому вже точно не бути, – стояв на своєму Француз. – Я, certainement[217], сердечно вдячний вам за вашу турботу, але Пан Брязкотун є тим мишеням, для якого здобуття свободи є мрією усього життя.

Після цього кажун навів свій головний, а тому і незаперечний аргумент: мовляв, йому, Едуарові Делакруа, це добре відомо, оскільки Пан Брязкотун – як ви вже самі здогадалися, – прошепотів свою мрію на його вушко.

– Гаразд, Деле, – погодився я, – хтось із нас забере тваринку до себе додому. Наприклад, Дін Стентон. У нього підростає малий, який, напевне ж, лише зрадіє ручному мишеняткові.

Бідолаха Делакруа аж посірів від жаху при одній лише думці щодо можливості такої непринадної участі для його улюбленця:

– Ви хочете, аби я припоручив одного з найгеніальніших представників серед гризунів, яким, беззаперечно, є Пан Брязкотун, турботам якоїсь пустоголової дрібноти?! Як, в ім’я le bon Dieu[218], можна сподіватися, шо мале дитя забезпечить належну регулярність його тренувань, не кажучи вже про те, шоб навчити його нових трюків? А якшо той недоліток втратить цікавість і забудеться його погодувати протягом двох чи трьох днів поспіль, га?

І Делакруа, який у спробі приховати сліди свого попереднього злочину підсмажив живцем шість душ, аж навіть здригнувся – зробивши це з такою витонченою огидою на обличчі, як начебто змалку був стійким противником вівісекції[219].

– Ну, добре, – відповів я, зітхаючи і мало не з останніх сил змушуючи себе бути розсудливим, – тоді він житиме у мене вдома. – Пригадуєте: головне, що такий хлопець, як я, мав робити протягом останніх сорока восьми годин життя смертників, так це не соромлячись годувати їх обіцянками чого завгодно. – Як тобі такий варіант, Деле?

– Нє, шефе Еджкуме, – відповів той з перепрошуючими нотками у голосі, і знову кинув свою бісову котушку. Та влучила у стіну, відскочила і закрутилася на підлозі. За мить, наче притягуваний магнітом, біля неї вже був Пан Брязкотун і штовхав своїм носиком у напрямку Делакруа. – Це дуже люб’язно з вашого боку, і за це вам, звісно ж, merci beaucoup[220]… але ж ви самі якось казали, шо ваш будинок стоїть посеред лісу, а Пан Брязкотун неабияк боїться жити dans la foret[221]. Мені це добре відомо, оскільки…

– Можеш далі навіть і не продовжувати, Деле, – я здогадуюся, звідки у тебе така інформація.

Делакруа всміхнувся і задоволено кивнув:

– Але ми обов’язково шось придумаємо. Ось побачите! – І знову те кляте стонадцяте кидання котушки з наступним дріботінням за нею Пана Брязкотуна. Я щосили зціпив зуби.

Кінець кінцем, людиною, яка врятувала становище, став Брутальник. Коли я тільки починав свою розмову з Французом, він стояв біля столу чергового, спостерігаючи за грою Діна і Гаррі у крибідж[222]. Там же стирчав і Персі Ветмор, з яким Гауелл безрезультатно намагався завести розмову, дістаючи у відповідь самі лише сердиті бурчання. Зрештою Брутусу це набридло, і він вирішив трохи розім’яти кінцівки, зробивши обхід камер. Дійшовши до місця, де я сидів на табуретці перед дверима зачиненої казні Делакруа, він зупинився і, склавши руки на грудях, вже якийсь час вслухався до нашої з кажуном балаканини.

– А ви не думали про «Мишенаріум»? – втрутився у нашу розмову Брутальник під час паузи, що виникла після того, як Дел забракував мій старий і сповнений привидів будинок у лісових хащах. За невимушеним тоном Гауелла здавалося, що спитав він це ніби між іншим – просто з пустої цікавості.

– «Мишенаріум»? – перепитав одразу пожвавілий Делакруа, кидаючи на Брутальника здивований, але заразом і зацікавлений погляд. – Шо за «Мишенаріум»?

– Невже ніколи не чув? Це ж відомий атракціон для туристів у Флориді, – відповів Брутус. – Якщо не помиляюся, то він знаходиться у самому Таллагассі[223]. Я ж нічого не наплутав, Поле? У Таллагассі?

– Авжеж, – озвався я, ані секунди не вагаючись. А про себе подумав: «Дай, Боже, здоров’я Брутусові Гауеллу!» – Де б йому ще бути, як не в столиці штату? Коли їдеш у центр, то він буде одразу за кінологічним університетом. – На таку нісенітницю з мого боку Брутальникові губи смикнулися, борючись з усмішкою, і на якусь мить я злякався, що він ось-ось підкладе мені жирнючу свиню своїм сміхом. Але він швидко себе опанував і лише ствердно кивнув. До речі, пізніше мені навіть доводилося щось чути про подібні університети. Якщо, звісно, я нічого не плутаю.

Цього разу дерев’яна котушка залишилася в руках Дела. І це незважаючи на те, що Пан Брязкотун вже був напоготові, – видершись кажунові на його ка́пець і скинувши догори передні лапки, гризун нетерпляче очікував на стонадцятий шанс уполювати свою іграшкову здобич. Тим часом Француз перевів недовірливий погляд з Брутальника на мене, та потім знову повернувся до Брутуса:

– І шо вони там роблять у тому вашому «Мишенаріумі»?

– Як гадаєш, Поле, вони могли б прийняти до себе Пана Брязкотуна? – звернувся до мене Брутальник, повністю ігноруючи питання Дела і разом з тим неабияк розпалюючи його цікавість. – Бо мене турбує, чи є у нього необхідні для цього здібності?

Я зробив якомога задумливіший вираз обличчя.

– Знаєш, Брутусе, – нарешті відповів я, – чим більше я про це думаю, тим геніальнішою видається мені ця ідея.

Кутиком ока я помітив, що Персі, який, вочевидь, теж втратив цікавість до крибіджу, тепер перемістився поближче до нас, не забуваючи при цьому триматися якнайдалі від камери Скаженого Білла. Він стояв, недбало спершись плечем до ґрат вільної казні навпроти, і з ледь помітною презирливою посмішкою поглядав у наш бік, дослухаючись до розмови.

– То шо ж це за «Мишенаріум» такий? – нетерпляче перепитав Дел, аж підстрибуючи на своїх нарах від цікавості.

– Атракціон для туристів, я ж тобі вже казав, – наче не вельми охоче відповів Гауелл. – У них там цих мишей… ох, я навіть вже і не пам’ятаю… десь із сотню. Ти часом не в курсі, Поле?

– Останнє, що я чув, – їхня кількість перевалила за сто п’ятдесят, – із знанням справи відповів я. – Їхній успіх просто вражає! Я так розумію, вони розглядають варіант відкриття ще одного подібного закладу – десь на Каліфорнійському узбережжі. А коли відкриють, то назвуть «Західним Мишенаріумом». Го­ді вже й казати – цей бізнес, мабуть, на підйомі. А чому? Хтозна. Може, дресирована мишва входить у моду у вишуканому товаристві… Та байдуже! Такому тюремному охоронцю, як оце я, цього все одно ніколи не зрозуміти.

Дел стиснув розмальовану котушку в руці і завмер, не зводячи з нас очей. На деякий час власна гірка доля відійшла для нього на задній план.

– У них дуже суворі правила відбору, – попередив Француза Брутальник. – По-перше, туди приймаються лише найрозумніші миші, які вміють робити різні трюки. А ще вони відмовляються брати білих мишей, бо їх і без того можна купити мало не в будь-якій зоокрамниці.

– Аякже! Тьху на цих куплених гризунів! По всьому видно – хлопці з «Мишенаріуму» знають, шо роблять! – гарячково підтвердив Делакруа, схвально киваючи полисілою головою. – Ух, як же я ненавиджу цих проклятих білих мишей!

Брутальник, майже не звертаючи уваги на Делові зойки, злегка прикрив свої очі – вочевидь, для натхнення, – і продовжував імпровізувати далі:

– Крім того, у них є такий спеціальний намет, куди пускають людей…

– Ага, ага… Це ж як у цирку! А чи тре’ там платити за вхід?

– От сральня, ну що за дурне питання?! Звісно, аби ввійти, потрібно буде купити квитка: дорослий – за дайм, а дитячий – усього за два центи. Але, повір, це того варте: під тим шатром створено щось на зразок цілого мишачого містечка, домики в якому зроблено з бакелітових[224] скриньок і рулонів туалетного паперу, а віконця в них – із шматочків лосняку[225], тож глядачі можуть легко спостерігати, як ті малі клопітливі пронози метушаться у своїх справах…

– Авжеж! Звичайно! – в екстазі вигукував Делакруа на кожну деталь мишачого атракціону з вуст Гауелла. Але раптом, зупинивши бурхливий прояв своїх емоцій, Француз обернувся до мене: – А шо за лозняк такий?

– Ну, це як наче прозоре вічко у дверцятах печі, через яке ти можеш спостерігати за процесом усередині, – як міг, пояснив я.

– Піди ж ти! Ні хріна собі, понавигадували! – і рукою, в якій тримав котушку, кажун нетерпляче помахав Брутальникові, бажаючи, аби той продовжував розповідати. Маленькі оченятка-намистинки Пана Брязкотуна мало не повипадали з орбіт, коли тваринка спробувала була не впустити свою іграшку з поля зору. І то було надзвичайно кумедно.

Персі підійшов трохи ближче, ніби хотів краще нас роздивитися, і я встиг помітити, наскільки несхвально на нього поглянув при цьому Джон Коффі. Однак, так само як і Делакруа, я теж потрапив до тенет фантазії Брутальника і тому решта подій у блоці сприймалася мною як щось другорядне або й узагалі неважливе. Бог мені свідок, Брутус Гауелл підніс мистецтво розмови з арештантом-смертником до таких запаморочливих висот, що я просто не міг не захоплюватися його талантом.

– Що ж, – тим часом вів далі Брутальник, – ось таким воно і є, те мишаче містечко. Але що малечі подобається найбільше, так це «Цирк усіх зірок “Мишенаріуму”». Яких тільки мишей там не побачиш: є такі, що вправно розгойдуються на трапеціях, або такі, що потішно перекочують ареною іграшкові барильця, є навіть мишки, що вміють сортувати монетки…

– О так, це саме те, що треба! Осьо воно, годяще для Пана Брязкотуна місце! – впевнено заявив нам Делакруа. Замріяні очі пристаркуватого чоловічка сяяли, на щоках наче порозквітали маки. (От, їй же бо, була б на це моя воля, то канонізував би Брутуса Гауелла до числа святих!) – Чуєш, Пане Брязкотун, ти все ж таки виступатимеш у цирку! Житимеш у Флориді, де є ціле містечко для таких, як ти! А в усіх будиночках – лознякові віконця! Ура-а-а!

На радощах кажун з усієї сили жбурнув котушку. Дерев’яна колодка влучила у стіну майже біля самої підлоги і після неймовірного рикошету викотилася між пруттям ґрат на прохід між камерами. Одразу ж зірвався з місця і чкурнув за своєю цяцянкою Пан Брязкотун. Усе майже як і завжди… ось тільки цього разу шанс уполювати здобич випав і Персі Ветмору.

– Ні-і, дурню! Сті-і-ій! – дико закричав Брутальник, але Персі його наче й не чув. Тільки-но спритне мишеня наздогнало котушку – занадто зосереджене на забавці, щоб усвідомити, наскільки ж близько наразі перебуває від свого запеклого ворога, – як Ветмор наступив на нього підошвою свого масивного чорного черевика. Почувся хряскіт умить зламаного хребетика і з ротика Пана Брязкотуна чвиркнула кров. Його крихітні чорні очки повипиналися у своїх западинах, і в їхньому згасаючому погляді я прочитав тільки щирий і аж занадто людський подив настільки наглій агонії.

Приголомшений Делакруа видав невимовний крик відчаю і горя. Підбігши до дверей, чоловік впав біля них навколішки і, мало не вдавлюючи себе у сталеве пруття, щосили став тягнутися руками до тільця загиблого мишенятка, знову і знову вигукуючи його ім’я і захлинаючись рясними сльозами.

Усміхнений Персі Ветмор обернувся до Француза, чи то пак до нас трьох:

– Ось так! Я знав, що рано чи пізно, але впіймаю цього гризуна. Правду кажучи, це було лише справою часу.

Ще хвильку поспостерігавши за нашою реакцією, він розвернувся і неквапом рушив Зеленою Милею в бік Гаррі і Діна, залишивши розчавленого Пана Брязкотуна на лінолеумі у калюжці власної крові.

Частина четверта. Страшна смерть Едуара Делакруа

Розділ 1

На додачу до цих записів, з моменту свого оселення у «Болотяних соснах Джорджії» я веду ще й невеличкий щоденник – так, нічого особливого, просто один-два абзаци на день, переважно про погоду. І вчора ввечері я трохи його погортав – хотів був з’ясувати, скільки ж часу минуло з тих пір, як мої онуки, Крістофер і Даніель, мало не силоміць упекли мене до цього притулку. «Це задля твого ж власного добра, діду», – запевняли вони мене. Та й що інше можна було сподіватися від них почути? Хіба ж це не те саме, що люди зазвичай говорять, коли зрештою усвідомлюють, як здихатися проблеми, яка весь час топчеться під ногами, а подеколи вважає себе обізнанішою за інших, даючи поради з власного досвіду, та ще й скаржиться на сучасне життя?

Як виявилося, спливло вже трохи більше двох років. Та найдивніше у цьому те, що навіть маючи власноруч складене документальне підтвердження, у мене так і не з’явилася відчуття, що моє життя у притулку тягнеться саме ці два з гаком роки: в однаковій мірі воно сприймається і як понадміру затяжне, і як моторошно швидкоплинне. Здається, що моє власне відчуття часу тане, немов виліплена дітьми снігова баба під час січневої відлиги. І від цього я почуваюся так, ніби звичні змалечку способи відліку тривалості буття – Північноамериканський східний час[226], Літній час[227], робочий час тощо, – з якихось незрозумілих причин перестали спрацьовувати. Натомість тут залишився лише один час – Час болотяних сосен, також відомий місцевим аборигенам як Час стариганів, Час старушенцій або ж Час обісцяних простирадл, – заразом грузький, наче трясовиння, і швидкозгоряючий, як смоляниста деревина. Усе інше щезло… як і не було.

Я мешкаю у з біса небезпечному місці! Щоправда, тільки-но тут оселившись, про це навіть і не підозрюєш – здається, що хоча пансіонат і є понадміру нудним, але небезпеки в ньому не більше, аніж у дитячому садку під час тихої години. Однак у цьому й криється фатальна помилка – за зовнішньою безтурботністю «Болотяні сосни» не приховують у собі нічого, окрім зла. За ці два роки мені безліч разів доводилося ставати мимовільним свідком того, як люди вже саме тут починали порохнявіти або ж сповзати у маразм. Подеколи цей процес відбувався більш-менш повільно, наче якось і непомітно, але вряди-годи хтось згасав з тією страхітливою швидкістю, з якою підбитий підводний човен каменюкою йде на дно. І це дивно, бо переважна більшість тих, хто лише нещодавно опинився у притулку, мали цілком ясний розум і доволі пристойно почувалися: звичайно, когось із них турбував зір, хтось не міг пересуватися без допомоги ціпка, а для декого єдиною проблемою був заслабкий сечовий міхур, але в усьому іншому вони нічим не відрізнялися від себе колишніх ’надцять років тому. Але потрапивши сюди, з ними усіма відбувалося щось незрозуміле. Уже за місяць вони цілими днями сидять у кімнаті з телеком, і, немов загіпнотизовані, з відпалими щелепами туплять очі у чергове шоу Опри Вінфрі, геть забувши про свої склянки апельсинового соку, що трясуться і переливаються в їхніх руках, які чомусь втратили колишню силу. Минає ще один місяць, і ви маєте нагадувати їм, як звати їхніх дітей та онуків, якщо ті, звісно ж, навідуються з візитом. А ще через місяць старе шкарбоття перестає відгукуватися навіть на власні, чорти б їх побрали, імена. Я впевнений, така раптова метаморфоза може мати лише одне пояснення: їх затягує у вихорі Часу болотяних сосен. Останній – наче та каніфоль[228], – за належних умов спочатку витравлює з пам’яті будь-які спогади про минуле, а коли всі зв’яз­ки́ з реальністю зруйновано – роз’їдає в людини і бажання продовжувати жити.

Із цим можна і треба боротися. Саме це я постійно кажу й Елейн Коннеллі, моїй особливій і єдиній подрузі у «Болотяних соснах». Мені, наприклад, значно покращало, відколи я почав писати про події, що трапилися зі мною у далекому 1932‑му, коли у чергу пройтися Зеленою Милею став Джон Коффі. І хоча деякі з тих спогадів є вельми жахливими, я відчуваю, як вони загострюють мій розум і свідомість, наче гостре лезо ножа – олівця, а така гра на виживання точно варта свічок. Утім, моя боротьба із Часом не обмежується лише щоденною писаниною і поринанням у спогади. Я маю ще й тіло – виснажене і зморщене настільки, наскільки лишень може бути, з огляду на мій вік, – яке теж намагаюся тримати у тонусі, використовуючи для цього усі доступні в моєму становищі способи. Попервах це було доволі важко – такі трухляві пеньки, як я, доволі скептично ставляться до будь-яких фізичних навантажень заради самих навантажень. Але тепер, коли у моїх прогулянок з’явилася певна мета, мені не треба себе примушувати.

Майже кожного дня, щойно лише зійде сонце, я виходжу на свій перший моціон і проходжаюся територією аж допоки у пансіонаті не настає час сніданку. З самого ранку сьогодні йшов дощ і від надмірної вологості у мене почали нити суглоби, але, незважаючи на це, я поцупив з вішалки біля кухонних дверей пончо[229] і вийшов надвір. Коли у людини є певний розпорядок, вона має його дотримуватися за будь-яких обставин, а якщо їй при цьому сильно болить… що ж, шкода. Крім того, такий режим має і свої переваги. Найголовніша з яких для мене – підтримка зв’язку з Істинним плином часу, на противагу до Часу джорджійського болота, в якому доводиться жити. А ще мені дуже подобається дощ – ниють від цього суглоби чи ні. Особливо на світанку, коли день тільки-тільки зароджується і є сповненим безлічі безмежних можливостей навіть для такої старої і нікому не потрібної шкапи, як оце я.

Початок прогулянки видався непоганим: вже йдучи кухнею, мені вдалося розжитися двома невеличкими скибками грінок – виклянчив їх в одного із заспаних кухарів. Надворі я якомога хутчіш перетнув майданчик для гри у крокет, потім – дещо зарослу бур’яном галявинку для гри у гольф, і, зрештою, опинився у невеличкому ліску, де до пари покинутих напризволяще сарайчиків, що вже поволі почали руйнуватися, тягнулася вузька і ледь помітна стежинка. Нею я і пішов, повільно переставляючи ноги, старанно пережовуючи на ходу шматок грінки тими нечисленними зубами, що в мене ще залишилися, і уважно прислухаючись до вкрадливого і загадкового шуму дощу у соснових кронах. Мої ноги боліли, але той біль був не таким сильним, як інколи зі мною траплялося, і його можна було терпіти. Тож переважно я почувався нівроку. Вдихнувши на повні груди сирого і аж наче сірого у світанкових сутінках повітря, мені здалося, ніби я проковтнув цілющого напою.

Коли я дістався нарешті другого з тих занедбаних сараїв, то на деякий час зайшов усередину – аби перепочити і, заразом, провернути там одне дільце.

Згодом, коли через двадцять хвилин я повертався стежкою назад, то відчував, що черв’ячок голоду вже прокинувся і почав нетерпляче про себе нагадувати. Хотілося з’їсти щось більш поживніше за нещасну грінку – тарілку вівсянки, а можливо, навіть і яєчню-бовтушку з сосискою на додачу. Я люблю сосиски, завжди любив, але тепер, якщо з’їм більше однієї, то одержую у винагороду розлад шлунку. Разом з тим, одна маленька сосиска залишається для мене доволі безпечною. Потім, коли мій живіт буде повним, хробачок – причмеленим, а вогке свіже повітря ще не встигне вивітритися з моєї голови (принаймні, я на це сподіваюся), я планував піднятися до солярію і кінець кінцем написати про страту Едуара Делакруа. Останнє я хотів зробити настільки швидко, наскільки це було б лише можливим – аби не розгубити ті крихти хоробрості, які в мені ще лишалися.

Перетинаючи на зворотному шляху поле для крокету, прямуючи до дверей, що вели на кухню «Болотяних сосен», я згадував Пана Брязкотуна – як Персі Ветмор своїм черевиком припечатав його до лінолеуму Зеленої Милі, зламавши мишеняті хребта, і, звичайно ж, як несамовито волав Делакруа, коли усвідомив, який жахливий спосіб обрав для помсти його найлютіший ворог, – і тому не помічав наполовину прихованого сміттєвим контейнером Бреда Долана, аж допоки той сучий син не вхопив мене за руку.

– Що, Полі, вийшов трохи прогулятися? – запитав він, змикаючи клішню навколо мого зап’ястка.

Від переляку я відсахнувся і якимось дивом навіть зумів звільнити з хватки молодика свою руку. Почасти мій страх пояснювався звичайною несподіванкою того, що відбулося: будь-хто може здригнутися, якщо його заскочити зненацька. Але та причина була не єдиною. Як я казав уже, мої думки крутилися навколо вбивства Ветмором дресированого мишенятка, а Персі був саме тим привидом з мого минулого, якого тепер нагадував мені Бред Долан. У цих хлопців було багато спільного: зокрема, Бред завжди і повсюди тягав у кишені якесь дешеве чтиво (якщо Ветмор надавав перевагу пригодницьким журналам для чоловіків, то Долан мав пристрасть до збірок анекдотів і жартів, які, здавалося, могли розважити хіба що дурних, тупих і ницих представників суспільства), крім того, кожен з них поводився так, наче був пупом Всесвіту (навіть не усвідомлюючи, що їхній «Всесвіт» – лише купка таких саме мерзотних покидьків, як і вони самі), але найбільшим чином їх споріднювали невичерпна підлість і нездоровий потяг до заподіяння комусь болю.

Наскільки я встиг звернути увагу, Бред лише щойно заступив на чергування: навіть не встиг переодягтися у білий спецодяг санітара і поки що був одягнений у вицвілі джинси та позбавлену будь-якого смаку кричущу ковбойку[230]. У руці парубок тримав недоїдок датської слойки[231], яку, напевно, потягнув з кухні, а щоб не потрапити на очі кухареві і водночас не мокнути під дощем, підснідував нею, сховавшись під навісом. Головною ж причиною, що змусила його вийти надвір і залишатися на ґанку, була зайва можливість простежити за моїми походеньками – тепер я цілком у цьому впевнений. Також у мене відсутні сумніви і стосовно іншого: з вельмишановним паном Бредом Доланом я завжди маю бути на осторозі. Цей перець мене, м’яко кажучи, не долюблює. Що послужило цьому причиною, я навіть і не здогадуюся… але ж, з іншого боку, я ніколи не розумів і справжніх мотивів неприязні Персі Ветмора до Делакруа. Хоча неприязнь – занадто м’яке слово для опису почуттів, які Персі дійсно відчував до кажуна. Він щиро зненавидів непоказного Француза з найпершої секунди його появи на Зеленій Милі…

– І що це на тобі за пончо? – запитав Долан, постукавши пальцем по комірцю змокрілого дощовика. – Воно ж явно не твоє, Полі!

– Я взяв його в кухонному передсінку, – стримано відповів я. Терпіти не можу, коли цей шмаркач кличе мене «Полі», і здогадуюся, що йому про це добре відомо. Та побий мене грім, якщо я коли-небудь зроблю приємність йому це побачити. – Ними ж бо завішаний там весь вішак. Чи ти гадаєш, що надівши його на себе, я його чимось зіпсував? Якщо вдуматися, то ця одежина і створена саме для того, щоб захищати від опадів, як оце сьогодні.

– Але ж, Полі, ці пончо зовсім не призначені для таких, як ти, – менторським тоном прорік він і знову клацнув пальцем об мій комірець. – І саме в цьому твоя проблема. Дощовики передбачено для потреб обслуговуючого персоналу нашого пансіонату, а не для задоволення забаганок його геть здитинілих мешканців.

– І все ж таки я не розумію – кому і яка шкода від того, що я ненадовго позичив одне з них?

Тонкі губи юнака розтягнулися у нещирій посмішці:

– Наразі мова не йде про шкоду. Я тобі товкмачу про правила. Яким би було наше життя, якби в нас не існувало правил? Ох, Полі, Полі, Полі… – Бред похитав головою, наче один лише погляд на мене змушував його неабияк шкодувати про те, що він не вмер при народженні. – Ти, мабуть, упевнений, що такий старий пердун, як Полі Еджкум, може більше не обтяжувати себе дотриманням правил, але це навіть зблизька не так.

Він дивився мені просто в очі і посміхався. В усіх його вчинках стосовно мене читалася неприхована антипатія. Можливо, він навіть ненавидів мене. Але за що? Цього я не знаю. Подеколи причин для ненависті може навіть і не існувати. І саме це лякає мене найбільше.

– Гаразд, мені шкода, що я порушив правила пансіонату, – вибачився я. Моє перепрошення прозвучало жалісно і навіть трохи пискляво – через що я одразу себе зненавидів. Але я був старим, а літніх людей довести до сліз дуже і дуже легко. Так само, як і налякати.

Бред задоволено кивнув:

– Твоє вибачення приймається. А тепер йди і повісь його там, де взяв. До речі, Полі, ти не повинен гуляти на вулиці в дощ. Тим паче у лісі. А раптом ти послизнешся, гепнешся на сраку і до лихої мамці зламаєш собі стегнову кістку? Га? Як гадаєш, кому випаде честь гнути свого хребта під твоєю доісторичною дупою, поки цурпелитиме тебе сюди на пагорб?

– Не знаю, – відповів я. Єдине, чого мені тоді хотілося понад усе, – забратися від нього якнайдалі. Бо чим довше я слухав Бреда Долана, тим більше його голос ставав схожим на голос Персі Ветмора. Одного разу Вільям Вартон (наче з-за рогу мішком прибитий психопат, який з’явився на Зеленій Милі восени 1932‑го) вхопив його і перелякав так, що Персі навіть штани собі обмочив. «Розповісте про це бодай одній душі, – застеріг нас Ветмор, коли трохи оговтався від прикрого інциденту, – і максимум за тиждень усі як один стоятимете у черзі за халявним хавчиком, бо з цієї роботи вам дадуть копняка під сраки!». І ось сьогодні, коли вже стільки років минуло, я фактично чув ті самі слова, промовлені тим самим тоном, але вже з вуст Бреда Долана! Це сприймалося так, буцімто я, розпочавши занотовувати перебіг подій тих давно про­житих днів, сам того не бажаючи, прочинив якісь таємничі двері, що сполучають між собою сьогодення з минувшиною: Персі Ветмора – з Бредом Доланом, Дженіс Еджкум – з Елейн Коннеллі, в’язницю «Холодна Гора» – з останнім притулком старих трухляків «Болотяні сосни Джорджії». І тепер мені залишається лише сподіватися, що роздуми про це не подарують мені тортур чергових нічниць.

Я ступив було крок у напрямку дверей, що вели на кухню, але Бред вдруге схопив мене за зап’ястя. І якщо на початку нашої з ним несподіваної здибанки це не ви́кликало у мене нічого, окрім збентеження і переляку, цього разу він навмисно стискав пальці так, щоб зробити мені якомога болючіше. При цьому стерво не забував проявляти обережність і роззирався мало не на всі боки – чи не має, бува, о цій ранній і дощовій порі когось поруч і чи не бачить цей хтось, як молодий санітар-дотепник знущається над одним із стариганів, про яких він мав би, навпаки, піклуватися.

– Що в тебе за справи у цьому ліску? – почав допитуватися Долан. – Напевне ж, ти не топчеш туди стежку, щоб у затишку поганяти лисого, позаяк я впевнений – ті дні для тебе вже далеко-далеко позаду. Так чим же ти там тоді займаєшся?

– Нічим таким, що могло б тебе зацікавити, – відповів я, наказуючи собі зберігати незворушним своє обличчя і не дати покидьку приємність побачити, наскільки ж боляче він мені робить; залишатися спокійним і пам’ятати, що Бред згадав лише про ліс і стежинку, тож про сарай, вочевидь, йому нічого не відомо. – Я просто гуляв. Хотів подихати свіжим повітрям, провітрити мізки…

– Запізно ж ти схаменувся, Полі, – твоєму впалому у маразм розуму вже ніщо не допоможе!

Рука в картатій ковбойці стисла мій сухорлявий і аж наче просвічуваний проти світла, як коштовна порцеляна, старечий зап’ясток ще сильніше – здавалося, хлопець не заспокоїться, поки не перетворить його крихкі кістки на порох. Очі мого мучителя так і металися з боку в бік, аби зайвий раз пересвідчитися у безпечності скоюваного. Порушувати правила самому для Бреда було далеко не вперше; єдине, чого він боявся, – що під час одного з таких лиходійств його хтось застукає. І в цьому, до речі, він теж схожий на Персі Ветмора, який в таких випадках ніколи не втомлювався нагадувати, що він доводиться племінником дружині губернатора штату.

– Ти такий старезний, Полі, що я взагалі дивуюся, як тобі вдається і досі пам’ятати своє ім’я. Мабуть, на твою долю чорти на тім світі вже давно пайок получають… І це ж капець як ненормально – навіть для музею під назвою «Болотяні сосни». Мене, бляха, аж дрижаки проймають, як оце подумаю про твій вік!

– Пусти мене, – сказав я, намагаючись, аби мій голос не був схожим на скиглення. І то було не через почуття власної гідності. Аж ніяк. Просто я побоювався, що варто лишень Бреду почути від мене плаксиві нотки, і від цього він тільки ще більше роздрочиться. Благання з мого боку могли спровокувати його, як запах поту – дратівливого собаку: за інших обставин той лише б погарчав, та й по всьому, але унюхавши піт, майже напевне вкусить. Таке порівняння змусило мене пригадати Берта Гаммерсміта – репортера, який висвітлював процес над Джоном Коффі. Газетяр і сім’янин був дійсно моторошною людиною – передусім через те, що навіть і не підозрював, наскільки жахливим він є.

Замість того, щоб дати мені нарешті спокій, Долан стиснув мою руку ще міцніше. Від нестерпного болю з моїх вуст зірвався приглушений стогін. Нажаль, скільки б я не вірив, що зможу стерпіти те знущання, навіть не змигнувши оком, але опанувати біль, що простромив моє тіло аж до щиколоток, мені виявилося не під силу.

– То що ти там робиш, Полі? Зізнайся.

– Нічого! – майже прокричав я, з жахом усвідомлюючи, що якщо негідник і далі продовжуватиме у тому ж дусі, то на додачу до всього я ще й розридаюся. – Їй-бо, нічого! Я й справді гуляв! Мені подобаються прогулянки на самоті. Облиш мене!!!

Бред зробив, як я просив, але тільки для того, щоб відразу вхопити мене за іншу руку. Ту, яка була стиснута у кулак.

– Покажи, що там у тебе, – скомандував він. – Дозволь таткові подивитися.

І я дозволив. Від побаченого зухвалець розчаровано хрюкнув і скривив мармизу: у долоні не було нічого, окрім залишків моєї другої скибки від грінки. Коли Долан заходився стискати зап’ясток моєї лівої руки, я, щоб компенсувати біль, стис той поживок у кулаку правиці, і тепер на її пальцях виблискувало масло (гаразд, гаразд – звичайно ж, то був маргарин, бо витрачати справжнє вершкове масло на порослих мохом старих пеньків «Болотяних сосен» ніхто навіть і не помишляв).

– Іди мерщій усередину і вимий свої чортові руки! – гаркнув він, даючи мені пройти і на ходу відкушуючи добрячий шматок від своєї слойки. – Господи Ісусе!

Я почав підніматися по сходах. Мої ноги тремтіли і підломлювалися, серце ж своїм калатанням нагадувало роботу двигуна, клапани усіх циліндрів в якому підтікають, а самі поршні вже геть старі і розхитані. Щойно лише я вхопився за набалдашник, що слугував ручкою від рятівних для мене кухонних дверей, як позаду себе почув голос Долана:

– І, Полі, якщо надумаєш бодай комусь жалітися, що Бред Долан здавлював твою бідолашну стару руцю, то я стверджуватиму, що в тебе пішли галюни. Щось на зразок манії переслідування або ж, можливо, початок старечого слабоумства. Тобі добре відомо, кому з нас двох вони повірять. І навіть не сподівайся надати в якості доказів синці – все одно усі подумають, що ти сам їх собі поставив.

Так. Речі, про які він казав, повністю відповідали дійсності. І знов-таки, свого часу щось подібне міг з легкістю сказати Персі Ветмор. Той Персі, що і тепер з якогось дива залишився молодим, тоді як я одряхлів і зробився немічним та безпорадним.

– Я не збираюся нічого нікому розповідати, – втомлено пробурмотів я. – Бо про що тут скажеш?

– Вірно кумекаєш, дідулю. – Голос Бреда був поблажливим і глузливим – голосом одороблоха (даруйте за термінологію Персі), який впевнений, що лишатиметься молодим вічно. – І я неодмінно з’ясую, чим оце ти займаєшся у лісі. Докладу всіх зусиль. Чуєш мене?!

Звичайно ж, я чув (бо ж знаходився усього за декілька кроків від нього), але почуття власної гідності не дозволяло мені відповісти тому мерзотнику ще й на ці погрози. Тож я мовчки зайшов до будинку, пройшов через кухню (де в ніс мені вдарив запах смажениці із сосисками, але колишнього апетиту це в мене вже не викликало) і повернув нещасливе пончо на вішак. Відразу потому я пішов нагору до своєї кімнати – відпочиваючи після кожного кроку і даючи серцю час сповільнити своє гупання у моїй голові, – і прихопив там усе необхідне для писання приладдя і стос чистого паперу.

Спустившись до солярію, я вже сідав за маленький столик біля вікна, коли двері на терасу прочинилися і в утвореній шпарині з’явилася голова моєї подруги Елейн. Обличчя в неї виглядало втомленим і, наскільки я міг здогадуватися, хворим. І хоча вона вже розчесала після сну своє надзвичайне волосся, але переодягтися не встигла – на ній все ще була нічна сорочка. Така стара гвардія, як ми, не має потреб у дотриманні усіх умовностей етикету; головним чином тому, що просто не можемо собі це дозволити.

– Вибач, я не хотіла тобі заважати, – сказала Елейн. – Бачу, ти знову збираєшся писати…

– Та не мели дурниць, – перебив я її. – Часу в мене більше, аніж у Картера тих печінкових пігулок[232]. Проходь.

Вона так і зробила, але зупинилася відразу біля дверей, невпевнено дивлячись на мене перепрошуючим поглядом своїх очей:

– Просто мені не спалося – знову, уявляєш? І так трапилося, що я трошки раніше підвелася з ліжка… подивилася крізь вікно, як там надворі з погодою… і…

– І ти побачила мене з паном Доланом, що вирішили трошки розрадити себе невимушеною бесідою, – завершив я за неї, сподіваючись, що Елейн могла лише спостерігати за нами; що її вікно цього ранку було зачиненим, і вона не могла чути, як я плаксиво благав Берта мене відпустити.

– Даруй, але ця ваша розмова не здалася мені ані невимушеною, ані, тим паче, дружньою. Забула тобі сказати, Поле, що нещодавно цей пан Долан цікавився тут твоєю особою. Декілька питань він задавав і мені – це було ще минулого тижня. Тоді я не звернула на це уваги – лишень подумала, що він пхає свого капосного довгого носа до справ інших людей. Але тепер я страшенно нервуюся.

– Бред Долан запитував про мене? – Я дуже сподівався, що мій голос не викаже того збентеження, що мене охопило. – А ти не пам’ятаєш, про що саме?

– Насамперед його цікавило те, куди ти постійно ходиш. І взагалі, навіщо тобі ті прогулянки.

Я вимушено розсміявся і спробував перевести все на жарт:

– Що ж, жодних сумнівів – цей хлопець не вірить у користь фізичних вправ.

– Він вважає, що ти маєш якийсь секрет… – Вона затнулася, ніби на щось наважуючись. – Так само здається і мені.

Я відкрив було рота, навіть не здогадуючись, що в цьому випадку сказати. Однак, перш ніж потрібні слова прийшли мені на думку і я видав бодай звук, Елейн підвела одну з своїх покривлених і вкритих вузлами, але все одно – чарівно прекрасних рук:

– Якщо у тебе, Поле, дійсно є таємниці, я не хочу про них навіть чути. Твої власні справи мене не цікавлять. Кожен має право на приватність – нажаль, не всі поділяють цю думку, але саме так мене виховували з дитинства. Тільки, заради Бога, будь обережним! Оце і все, що я спустилася тобі сказати. Наразі ж залишу тебе у спокої, щоб ти мав змогу попрацювати.

Завжди сповнена тактовності Елейн Коннеллі розвернулася і пішла з солярію, але ще до того, як вона вийшла за двері, я покликав її на ім’я. Обернувшись, Елейн кинула на мене запитальний погляд.

– Коли я закінчу писати… – почав було я, але зупинився і похитав головою: не так. – Якщо я коли-небудь закінчу писати те, за що взявся, чи не погодишся ти це прочитати?

На якусь мить вона задумалася, а потім подарувала мені таку чарівну і заразом юну усмішку, від якої будь-хто з чоловіків нестямно б у неї закохався – навіть якщо той чоловік виявиться таким саме старпером, яким став я:

– То буде найвища честь для мене, Поле.

– З висновками про честь, гадаю, тобі все ж краще почекати – допоки, принаймні, не перегорнеш останню сторінку моєї писанини, – попередив я, повертаючись думками до страшної смерті Делакруа.

– Як і про що б ти не написав, я все одно прочитаю. Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш поставити останню крапку.

Сказавши це, вона вийшла, залишивши мене наодинці з пустими аркушами. Однак перш ніж я спромігся написати на них хоча б слово, пройшло доволі багато часу. Протягом майже години я просто сидів і, барабанячи ручкою по стільниці, вдивлявся у численні вікна навколо, спостерігаючи, як поволі яснішає сіра днина, думаючи про Бреда Долана, який називав мене «Полі» і ніколи не втомлювався від жартів про китайоз, жидів, мексикашек, макаронників тощо, і розмірковуючи над словами Елейн Коннеллі: «Він вважає, що ти маєш якийсь секрет… Так само здається і мені».

Цілком може бути, що так воно і є. Можливо, мої справи у лісі і дійсно слід вважати секретом. І, звичайно ж, Бредові Долану кортить його дізнатися. Але аж ніяк не тому, що прискіпливий санітар вважає його чимось корисним і надважливим для себе (якщо сутність того секрету такою і є, до речі, то хіба що лише для мене). Усе значно простіше і буденніше – на переконання Бреда, у старезних чуваків на кшталт мене не має залишатися жодних секретів. Ми не повинні чіпати пончо, що висять біля кухонних дверей, і, певна річ, не повинні мати таємниць. Нам не годиться навіть думки припускати, що геть обсілі літами ми все одно залишаємося людьми. Якщо ж запитати його: «А чому ж, власне, така думка є крамолою, Бреде?», – відповіддю буде лише промовисте знизування плечима. Йому цього знати не треба. У цьому він теж є викапаним Персі.

Ось так, поволі, потроху мої думки, наче звивиста річка, що робить крутий закрут, у підсумку повернулися до того самого місця, на якому їх було перервано неочікуваною появою Бреда Долана, коли той потягнувся з-під навісу біля кухні і вхопив мене за зап’яс­ток: до Персі, ницого Персі Ветмора і того, як він помстився чоловічку, що мав необережність з нього глузувати. Едуар Делакруа вкотре кинув свою розмальовану олівцями котушку – іграшку, що її мав зловити і прикотити назад Пан Брязкотун, – але у щасливому запалі не розрахував своїх сил, і та, відскочивши далеко вбік, через ґрати камери викотилася у коридор. На превеликий жаль, цього виявилося цілком достатнім для того, аби Персі угледів свій шанс на реванш.

Розділ 2

– Ні-і, дурню! Сті-і-ій! – дико закричав Брутальник, але Персі його наче й не чув. Тільки-но спритне мишеня наздогнало котушку – занадто зосереджене на забавці, щоб усвідомити, наскільки ж близько наразі перебуває від свого запеклого ворога, – як Ветмор наступив на нього підошвою свого масивного чорного черевика. Почувся хряскіт умить зламаного хребетика і з ротика Пана Брязкотуна чвиркнула кров. Його крихітні чорні очки повипиналися у своїх западинах, і в їхньому згасаючому погляді я прочитав тільки щирий і аж занадто людський подив настільки наглій агонії.

Приголомшений Делакруа видав невимовний крик відчаю і горя. Підбігши до дверей, чоловік впав біля них навколішки і, мало не вдавлюючи себе у сталеве пруття ґрат, щосили став тягнутися руками до тільця загиблого мишенятка, знову і знову вигукуючи його ім’я і захлинаючись рясними сльозами.

Усміхнений Персі Ветмор обернувся до Француза, чи то пак до нього і мене з Брутальником:

– Ось так! Я знав, що рано чи пізно, але впіймаю цього гризуна. Правду кажучи, це було лише справою часу.

Ще хвильку поспостерігавши за нашою реакцією, він розвернувся і рушив Зеленою Милею в бік посту чергового, залишивши розчавленого Пана Брязкотуна у червоній калюжці власної крові на зеленому, як попсуті лайми, лінолеумі.

Дін підхопився з-за столу, вдарившись при цьому коліном об його бічний пруг і збивши дошку для крибіджу на підлогу. Кілочки повипадали зі своїх отворів і порозкочувалися в різні боки, але ані Дін, ані Гаррі (який, між іншим, майже програв) не звернули навіть щонайменшої уваги на таке неочікуване завершення своєї гри.

– Що ти вже наробив цього разу?! – накинувся Стентон на Персі. – Що, в біса, ти накоїв тепер, безмозкий ти дурбецилище?!

Але Ветмор не відповідав. Він мовчки пройшов повз стіл, переступив через дошку і, пригладжуючи на ходу волосся, рушив у мій кабінет, а звідти – до скла­ду. Замість Персі несподівано обізвався Вільям Вартон:

– Начальнику Діне? Мені здається, начальник Персі показав відомому вам кажунові, який ось-ось перетвориться на картоплю з м’ясцем по-французьки, наскільки нерозважливо той вчинив, коли наважився над ним насміхатися. – І недоумкуватий юнак розреготався. То був сміх від щирого серця, розгонистий, бадьорий і нестримний водночас. Протягом того періоду свого життя я коли-не-коли перетинався з людьми (головним чином – надзвичайно моторошними за своєю вдачею), які здавалися більш-менш нормальними лише тоді, коли сміялися. Так ось, одним з них був Скажений Білл Вартон.

Я, приголомшений, знову повернувся поглядом до мишеня. Воно все ще дихало, але дрібні крапельки крові на кінчиках його вусиків вже починали темнішати, а колись яскраві мачинки чорних оченят поволі вкривала смертна поволока. Брутальник підняв з підлоги розмальовану котушку і, втупившись у неї відстороненим поглядом, якийсь час мовчки прокручував її у своїх пальцях. Зрештою він подивився на мене – в очах мого напарника читалася ті самі шок і розгубленість, що їх відчував і я. Позаду ж нас продовжував голосити сповнений розпачу й муки Делакруа. Звичайно, він тужив не лише за ручним улюбленцем – своїм вчинком Персі начисто зніс усі захисні бар’єри в ментальній обороні кажуна, і тепер з тим криком назовні виливалися страхи, що накопичилися в його душі протягом довгих ночей очікування неминучої прогулянки Зеленою Милею. Але, так чи інакше, у фокусі усіх раніше стримуваних переживань перебував Пан Брязкотун, і через це чути ті завивання Француза було куди важчим.

– О, ні! – знову і знову скиглив Дел, чергуючи свої лементування плутаними молитвами на кажунській і благаннями до Всевишнього. – О, ні! О, ні-ні-ні, бідолашний мій Пане Брязкотун! Дорогенький мій нещасний Пане Брязкотун! О, ні-і-і!

– Дайте йово мені, – пролунав раптом низький голос.

Спантеличений, я підвів погляд, попервах навіть і не здогадуючись, кому він може належати, …і зустрівся поглядом з Джоном Коффі. Як і Делакруа, велетень простягнув свої кремезні лабети якомога далі крізь ґрати дверей камери, але, на відміну від Дела, він ними не розмахував, а просто тримав перед собою долонями догори. Той цілеспрямований жест промовляв сам за себе, немов натякаючи на усю невідкладність і терміновість справи. На те саме вказували і нові нотки, що з’явилися у його голосі, – саме тому, припускаю, я і не впізнав відразу його господаря. Переді мною стояла людина, що аніскільки не була схожою на того розгубленого сльозливого чоловіка, який проживав у камері Джона Коффі протягом останніх декількох тижнів.

– Дайте йово мені, пане Еджкуме! Поки ще є час!

У цей момент я згадав, щосаме Джон зробив для мене, і все зрозумів. Певна річ, я не переживав, що маніпуляції чорношкірого гіганта можуть якось зашкодити вмираючому мишеняті, – бо що може бути гіршим за смерть? З іншого боку, я й не дуже сподівався, що чудодійні долоні Коффі вже зможуть чимось йому зарадити. Обережно відліплюючи скривавлене тільце гризуна від лінолеуму, мене аж навіть пересмикнуло: де б не торкнулися мої пальці, під шкуркою Пана Брязкотуна скрізь і всюди промацувалися поламані кісточки, через що конаючий звірок нагадував більше подушечку для голок, яку з чиєїсь дивної примхи вкрили мишачим хутром. Це вам не якась там сечова інфекція. Хоча хтозна…

– І що оце ви задумали? – спитав Брутальник, коли я опустив Пана Брязкотуна до величезної п’ятірні правиці Джона. – Якого дідька ти його йому взагалі віддав?!

Лабети Коффі повільно зникли за ґратованими дверима. Розпластане на долоні мишеня лежало як мертве – його хвостик безвільно звисав між великим і вказівним пальцями, і лише кінчик ледь помітно посмикувався у повітрі. Своєю лівою долонею Джон накрив праву, створивши щось на зразок колиски, в якій лежала тваринка. Після цього бачити самого Пана Брязкотуна ми більше не могли, тож нам залишалося лише спостерігати за його звисаючим хвостиком, що тремтів на кінчику, наче згасаючий маятник. Коффі підніс прикладені одна до одної долоні до обличчя і розчепірив пальці правої так, наче хотів, щоб відстань між ними не поступалася відстані між пруттям тюремних ґрат. Тепер те місце, звідки звішувався хвостик, опинилося просто перед нами.

Брутальник, все ще тримаючи у руці різнобарвну котушку з реквізиту дресированого мишеня, став поруч зі мною:

– Що він планує з ним зробити?

– Ш-ш-ш! – тільки й відповів я.

Раптом волання Делакруа припинилося.

– Благаю, Джоне, – прошепотів він, – допоможи йому. Будь ласка, допоможи. О, s’ilvousplait.

Тим часом до нас із Гауеллом приєдналися і Дін з Гаррі – останній так і тримав у руці вже добряче заяложену колоду наших гральних карт із зображеннями літаків.

– Що у вас тут відбувається? – поцікавився стривожений Дін, але з мого боку дістав у відповідь лише хитання головою. Я знову відчував себе наче загіпнотизованим… і бий мене нечиста сила, якщо так не було насправді.

Джон Коффі притулив рота до щілини між великим і вказівним пальцями лівиці, що накривала собою Пана Брязкотуна, і зробив звідти різкий глибокий вдих. На якусь мить все навколо наче завмерло. А потім він підвів свою лису голову від рук, і переді мною постало обличчя безнадійно хворого чоловіка, що потерпав від нестерпного болю. Проникливі очища Джона горіли вогнем, верхніми зубами він прикусив собі м’ясисту нижню губу, а його зазвичай темно-коричневе обличчя набуло відштовхуючого кольору розмішаного у ба­гнюці попелу. З горлянки велетня пролунав звук, ніби він чимось вдавився, і тепер те щось шукає собі шлях назовні.

– Господи Ісусе, Спасителю мій, – прошепотів скам’янілий від побаченого Брутальник. Він був майже за крок від того, аби його очі геть повипадали з орбіт.

– Чого ти, Брутусе? – Гаррі вже мало не зривався на вереск. – Що там таке?!

– Хвостик мишеняти! Їй-бо, ну невже ти сліпий?! Поглянь лише на хвіст!

І дійсно, хвостик Пана Брязкотуна вже і зблизька не нагадував собою маятник, що ось-ось і зупиниться; він жваво метлявся з боку в бік, наче хвіст кицьки, якій забажалося пополювати на пташок. Крім того, з-під складених докупи долонь велета до нас долинуло добре знайоме попискування.

Джон Коффі знову видав той звук засміченого зливного коліна, цього разу повернувши голову вбік, наче людина, яка відхаркнула згусток мокротиння і збирається його кудись виплюнути. Але натомість з його рота і носа вилетів рій чорної комашні – я припускаю, що то були комахи, та й інші були такої ж думки, але навіть сьогодні я до кінця не впевнений, чим же воно було насправді. Темне комашине хмарище настільки щільно оповило Джонову голову, що на якийсь час приховало від нас риси його обличчя.

– О Господи, що воно таке? – Наляканий голос Діна нагадував радше писк схарапудженого цуценяти.

– Усе нормально, – почув я власний голос. – Тепер усе добре, не треба лякатися. За декілька секунд вони щезнуть.

Так само, як коли Коффі зцілив мене від інфекції сечовивідних шляхів, «мушва» з чорної поступово стала білою, а потім і взагалі розчинилася у повітрі.

– Свята срака, – прошепотів Гаррі.

– Поле? – звернувся до мене Брутальник, не певний, про що має питати далі. – Поле?!

Тим часом Джон Коффі потроху ставав схожим на себе колишнього – ну геть-чисто чолов’яга, якому пощастило нарешті відхаркнути шматок м’яса, що ним він був вдавився. Він неквапливо нахилився вперед, опустив досі зімкнуту пригорщу на підлогу, зазирнув крізь пальці всередину і, нарешті, розвів долоні вбоки. Звідти вибіг цілком живий і здоровий Пан Брязкотун – здавалося, що його не турбували ані зламаний ще хвильку тому хребетик, ані жодна з тих численних кісточок, у переломі яких я мав змогу переконатися на власний дотик. Мишеня пробігло казнею Коффі, зупинилося на мить у дверях і чкурнуло через Зелену Милю у напрямку камери Делакруа. І поки він біг, я встиг помітити на його вусиках застиглі краплинки крові.

Дел, сміючись і ридаючи одночасно, підхопив свого маленького приятеля на руки і, не соромлячись чужих очей, став завзято виціловувати кожен клаптик його малого ті́льця. Приголомшені Дін, Гаррі і Брутальник у німому подиві витріщалися на дивовижу, що розгорталася просто на їхніх очах. Раптом Брутус підійшов до дверей і крізь ґрати простягнув кажунові барвисту котушку. Надто заклопотаний чудесно зціленим Паном Брязкотуном, щасливий Француз попервах навіть не звернув на неї уваги. Він нагадував собою батька, чий любий син опритомнів після утоплення. Втративши терпець, Брутальник постукав його котушкою по плечу. Делакруа неохоче відірвався від мишеня. Побачивши у простягненій до нього руці Гауелла дерев’я­ний коток, він хутко його вихопив і відразу повернувся до свого улюбленця, з подвоєною енергією заходившись пестити його шерстку, пожираючи тваринку очима, знову і знову пересвідчуючись, що власні відчуття його не обманюють: з мишеням усе гаразд, тендітне тільце гризуна неушкоджене і загроз його дорогоцінному життю немає.

– Кинь котушку, – розпорядився Брутальник. – Я хочу подивитися, як мишеняті бігатиметься.

– Та з ним тепер усе добре, шефе Гауелле! Він, хвала Господу, абсолютно здоровий!..

– Жбурни цю кляту котушку, Деле! – повторив Брутус. – Це наказ.

Кажун вельми неохоче зігнувся у напрямку долівки, усім своїм виглядом даючи оточуючим зрозуміти, наскільки недоречною вважає ту забаганку – принаймні зараз, коли Пан Брязкотун тільки-тільки повернувся мало не з того світу. А потім дуже обережно запустив котушку підлогою. Вона покотилася через усю камеру, проминула коробку-будиночок з-під «корон», і, вдарившись об стіну та відкотившись трохи назад, зупинилася. Пан Брязкотун кинувся за нею… щоправда вже не з тією спритністю, яку демонстрував нам раніше, бо трошки накульгував на задню ліву лапку. І зовсім не забіг за іграшкою, а саме ця ледь помітна кульгавість вразила мене найбільше. На мою думку, такий малозначущий на позір факт беззаперечно підтверджував – усі ми не стали жертвами якогось групового ошуканства, натомість перед нами дійсно був справдешній Пан Брязкотун.

Попри невеличкі проблеми з лапкою, мишеня без особливих труднощів добігло до котушки і з колишнім ентузіазмом приштовхало її носиком до ноги Делакруа. Я розвернувся до Джона Коффі. Велетень стояв за дверима своєї казні й усміхався. Ту виснажену посмішку важко було назвати щасливою, але наполеглива терміновість, що читалася на його обличчі, коли він вимагав передати йому мишеня, щезла, як, зрештою, зникла і моторошна гримаса страждань упереміш з переляком, коли він задихався від «мошкари» у своїй горлянці. Тепер це знову був наш старий Джон Коффі – із звичним для себе відсутнім виразом обличчя і дивними очима, погляд яких неначе був спрямований далеко-далеко за обрій.

– Ти ж йому допоміг, здорованю, – звернувся я до Джона, – чи не так?

– Саме так, – повільно кивнув головою Коффі. Він широко посміхнувся, через що на якусь хвильку його лице і справді здалося мені щасливим. – Я йому допоміг. Я допоміг Деловому мишеняті. Я допоміг… – Чорношкірий гігант замовк, не в змозі пригадати ім’я тваринки.

– Панові Брязкотуну, – запопадливо підказав Дін. Він уважно, з благоговійністю і хвилюванням спостерігав за кожним порухом Джона, ніби очікуючи, що той ось-ось спалахне полум’ям або, можливо, почне плавати по своїй камері.

– Так і є, – ще раз кивнув на знак згоди Коффі, – Панові Брязкотуну. Цирковому мишеняткові, що буде жити в будиночку з лозняку.

– Твоїми стараннями, друже, – пробурмотів Гаррі, що, як і решта, не спускав очей зі здоровила. – Твоїми стараннями.

Позаду нас Делакруа вже влігся на нари, і, примостивши Пана Брязкотуна собі на груди, заходився тихенько наспівувати йому якусь французьку пісеньку, що за мотивом скидалася на колискову.

Коффі скосив очі вздовж Зеленої Милі у напрямку столу чергового і дверей, що вели до мого кабінету, а звідти – і до складського приміщення зі Старим Іскрунцем.

– Начальник Персі дуже поганий, – промовив він. – Начальник Персі підступний. Він наступив на мишенятко Дела. Він навмисно хотів розчавити Пана Брязкотуна.

А потім, ще до того, як ми спромоглися бодай щось сказати у відповідь, – якщо, звісно, нам було що додати до очевидного, – Джон Коффі повернувся до свого ліжка, не кваплячись ліг і розвернувся обличчям до стіни.

Розділ 3

Коли майже за двадцять хвилин потому я з Брутальником зайшли до приміщення складу, то побачили Персі, повернутого до нас спиною. На полиці, що нависала над плетеним кошиком, до якого ми скидали свою заношену форму (а іноді й цивільний одяг – бо ж тюремній пральні байдуже, з яких ганчірок змивати бруд), він знайшов бляшанку з меблевою поліроллю і тепер завзято натирав дубові бильця і ніжки електричного стільця. Імовірно, це прозвучить для вас якось дивно, і, що теж можливо, навіть занадто макабрично, але для нас з Брутусом та справа здалася чи не найнормальнішою з усіх, якими Ветмор займався тієї ночі. Вже за добу Старий Іскрунець мав постати перед своєю жадібною на видовища аудиторією, тож Персі, приміряючи дебютну для себе роль відповідального виконавця, очевидно хотів показати нам, що саме він смикатиме за всі ниточки.

– Персі, – тихо покликав я.

Мелодія, яку парубок тихенько мугикав собі під ніс, умить обірвалася, ніби застрягши у його горлянці, він обернувся і зміряв нас поглядом. Я не помітив в його очах очікуваного мною страху… принаймні не на початку тієї розмови. Натомість мені кинулося в око, що Персі якимось чином став виглядати доросліше. І подумки я погодився з Джоном Коффі – він дійсно справляв враження підступної людини. Підлість у будь-яких своїх проявах схожа на наркоту, бо до неї так само розвивається звикання, – жодна людина у світі не знається на цьому краще за мене, – і здавалося, що після декількох експериментів з ницими капостями Персі Ветмор серйозно на них підсів. Те, що він зробив з мишеням Дела, стало для нього лише черговою «дозою», що дарувала задоволення. Незрівнянно більше кайфу Персі отримав від сповнених переляку і відчаю криків Делакруа.

– Якщо ви двоє прийшли мене повчати, то лише змарнуєте свій час, – мало не жартома заявив він. – Агов, народ! Це ж усього-на-всього довбане мишеня! А що найголовніше – гризунів узагалі заборонено тримати у блоці. І вам, хлопці, це має бути добре відомо.

– Та з мишеням якраз усе гаразд, Персі, – відповів я. І хоча моє серце шалено калатало в грудях, я намагався, аби мій голос звучав лагідно і якомога буденніше. – Просто чудово. Як і раніше бігає камерою, пищить і ганяє за своєю котушкою. Вочевидь, вбивство гризунів у тебе виходить не краще за більшість інших справ, до яких ти тут берешся.

Ветмор прошив мене сповненими подиву і недовіри очима:

– Ти й справді розраховуєш, що я повірю у цю маячню?! Бісове створіння розчавлене! Я на власні вуха чув, як хруснули його нікчемні кістки! Тож можеш іти у…

– Закрий піддувало, шмаркачу!

Персі вибалушив на мене свої зеньки:

– Що?! Ану повтори, що ти мені оце сказав!

Я ступив на крок ближче до нього, відчуваючи, як серединою чола несамовито пульсує вена. Навіть і не пригадую, щоб до того я був колись настільки розлюченим.

– Персі, невже ти не радий, що з Паном Брязкотуном усе в порядку? Бо мені здавалося, що почувши таку новину, ти зітхнеш з полегшенням – враховуючи усі наші розмови про те, чому так важливо тримати в’язнів у спокої, особливо коли наближається час їхньої страти… Адже саме твоя персона була заявлена відповідальною за завтрашню прогулянку Зеленою Милею Едуара Делакруа. І зваж, будь ласка, – з усіма відповідними наслідками.

Персі перевів погляд з мене на Брутальника, його напускна флегма[233] одним махом перетворилася на нерішучість.

– Що за галіму гру ви, хлопці, ведете? – знервовано спитав він.

– Для нас це аж ніяк не гра, мій любий друже, – відповів Брутальник. – А якщо ти сприймаєш це саме так… що ж, це зайвий раз доводить твою некомпетентність. Хочеш почути правду-матінку? Гаразд. Як на мене, ти жалюгідний і мерзосвітний нікчема.

– Гей, ти, фільтруй базар! – пригрозив Ветмор. Але з голосу хлопця було зрозуміло – Брутус таки зачепив його за болюче місце. Страх, хоч і поволі, але закрадався в його ницу душицю. Його лякало багато чого: і те, що ми могли з ним вчинити прямо зараз, і те, що ми могли затіяти будь-коли у майбутньому. Особисто мене ті боязливі нотки неабияк потішили – людина, яка труситься за своє життя, завжди охочіше йде на поступки. – Я знайомий з деякими людьми. Впливовими людьми.

Але на Брутальника та погроза справила враження не більше, аніж гола срака на їжака:

– Та невже? А тобі не здається, що навіть такому пустобреху, як ти, треба знати міру?

Здавалося, ще мить – і Гауелл зайдеться сміхом. Нівроку роздрочений Персі жбурнув полірувальну ганчірку на сидіння стільця, до ніжок і билець якого були прикріплені затискачі.

– Я вбив цього гризуна! – вперто повторив він, однак упевненості в його інтонаціях бракувало.

– Ну, так у чому справа? Йди і переконайся у цьому на власні очі! – уїдливо порадив я. – У нас, дякувати Богові, вільна країна.

– І піду, – огризнувся Персі. – Ще й як піду!

Стиснувши зуби і вертячи в своїх маленьких ручках гребінця (щодо останніх Вільям Вартон був як ніколи правим – вони у Ветмора і дійсно були тендітними), парубок велично пройшов повз нас, піднявся сходами і, нахилившись, оберігаючи свою туполобу довбешку, зник за дверима мого кабінету. Ми ж з Брутальником залишилися стояти біля Старого Іскрунця і мовчки очікували на його повернення. Не знаю, як Гауелл, але я і гадки не мав, про що тоді нам можна було б поговорити… передусім через те, що не міг дати раду навіть власним думкам про фантастичну подію, свідками якої ми стали.

Минуло три хвилини. Аби не стовбичити без діла, Брутус підхопив кинуте Ветмором ганчір’я і почав полірувати дебелі рейки у спинці електричного стільця. Він встиг закінчити з однією і перейшов до іншої, коли на склад влетів Персі. Він так поспішав, що збігаючи сходами з кабінету, перечепився і мало не зорав носом нижні східці з долівкою. З цієї, чи з якоїсь іншої причини, але коли він дістався до нас, від пихатого вигляду, з яким він нас був покинув, не залишилося й сліду – його коліна тремтіли, а обличчя виглядало спантеличеним і розгубленим.

– Ви їх підмінили! – пронизливо заверещав він, звинувачувально тицяючи в нас пальцем. – Не знаю як, але ви замінили одного гризуна на іншого! Виродки! Надумали жарти жартувати зі мною?! Тоді попереджаю: якщо негайно не припините оце лайно, то вже невдовзі з розпачу скубатимете собі волосся на яйцях. А спробуєте знущатися наді мною у тому ж дусі – їй-бо, потягнете звідси свої безробітні дупи прямісінько у черги за дармовою баландою. Ким це ви себе уявили?!

Ветмор замовк, переводячи дух. Його кулачки були міцно стиснуті.

– Що ж, скажу тобі, ким ми є, – відповів я. – Ми – ті люди, з якими тобі працювати, Персі… але, сподіваюся, що це все ж таки ненадовго. – Я потягнувся і стиснув його за плечі. Не те щоб сильно, але стиснув. Що було, те було.

Персі почав смикатися, намагаючись вирватися:

– Ану, прибери свої…

У цю мить Брутальник схопив його за правицю й уся вона – маленька і м’яка, вкрита білосніжною шкірою, – повністю зникла у засмаглому і задубілому кулацюзі Брутуса Гауелла.

– Стули хліборізку, синку. Якщо ти цінуєш своє задрипане життя і не бажаєш на власній шкурі дізнатися, якими є справжні неприємності, а не та хуйня, якою ти нас тут лякав, то раджу скористатися останнім шансом – виколупай, нарешті, зі своїх вух сірку, уважно слухай та бери на розум.

Розвернувши вмить принишклого хлопця, я підняв його за плечі, поставив на платформу, а потім штовхав до центру, поки його підколінки не вдарилися об сидіння електричного стільця і він не змушений був на нього сісти. Ті мізерні залишки спокою, що до цього ще залишалися у Персі, зникли, як наче і не було; за ними пішли й усі його підлість і зарозумілість. Усі ті речі відбувалися з ним насправді, а ви маєте пам’я­тати, що Ветмор, по суті, був усього лише жовтодзьобим курчам. У такому віці зухвальство і відвага таких, як він, є усього лише тонким поверхневим лиском – примарним і потворним, наче віддзеркалене на поверхні емалевої фарби обличчя. Тож теоретично у вас все ще лишається можливість пробитися крізь нього до справжнього єства. І я бачив, що принаймні у той момент Персі Ветмор дійсно готовий нас вислухати.

– Ти маєш нам дещо пообіцяти, – звернувся я до нього.

– І що ж криється за цим «дещо»? – Хоча м’язи хлопцевого обличчя все ще намагалися кривити рота у презирливій усмішці, у його очах вже оселився жах. Живлення в електрощитовій, звичайно ж, тоді було вимкнуте, але бувальцям «Холодної Гори» добре було відомо, що дерев’яне сидіння Старого Іскрунця мало здатність випромінювати власну енергію – і саме магічну дію останньої, судячи з усього, в той момент відчувала на собі напружена дупка Персі.

– Твоє заприсягання, що ти зробиш нам усім ласку і дійсно звалиш звідси до «Шипшинного Кряжа», щой­но лише завтра вночі ми дозволимо тобі покомандувати стратою Делакруа, – відповів за мене Брутальник. Його промова була сповненою такої люті, якої мені ще жодного разу не доводилося чути з його уст відтоді, як ми почали працювати разом. – Дай слово, що подаси заяву про переведення наступного ж дня.

– А якщо я відмовлюся? Якщо я просто зроблю декілька дзвінків потрібним людям і переповім їм про всі ваші образи і знущання наді мною? Про те, як ви мене залякували?

– Що ж… Якщо твої зв’язки́ і дійсно такі всеможні, як ти про них думаєш, то нас, мабуть, виженуть звідси у три вирви, – відповів я. – Але будь певен, Персі, що перед цим ми обов’язково подбаємо про те, щоб і ти залишив по собі на Зеленій Милі чималеньку калюжу крові.

– І все це через якогось там гризуна? Ха! Невже ви і справді вірите, що будь-кого за стінами цієї божевільні – себто, окрім вас, – хвилюватиме той факт, що я наступив на ручне мишеня засудженого до страти убивці?

– Анітрохи. Але троє свідків підтвердять, що поки Вільям Вартон намагався задушити Діна Стентона своїми браслетами, ти стовбичив, наче плаксиве маля, яке загубило мамку, і лише те й робив, що колупався пальцем у себе в дупі. Гадаю, Персі, що такі речі неодмінно хвилюватимуть зацікавлених у цьому осіб. Це я тобі гарантую. Боячись втратити підтримку електорату, від тебе відхреститься навіть твій «майже дядько» губернатор.

Щоки і лоб Ветмора вкрилися червоними плямами.

– А ви впевнені, що вони повірять вам, а не мені? – запитав він, проте колишньої агресії в його голосі вже не відчувалося. Вочевидь, він і без сторонньої підказки знав, що хтось таки може повірити саме нам. Опинитися ж у центрі скандалу і стати предметом пересудів Персі аж ніяк не бажав: у той час як порушення правил було звичайною і однією з найулюбленіших Ветмором речей, попастися на цьому означало для нього занурення в одне з найгірших своїх страхіть.

– На такий випадок у мене є декілька фотознімків Дінової шиї – ще до того, як з неї зійшли синці, – запевнив його Брутальник. Я і гадки не мав, каже він правду чи просто імпровізує, але у будь-якому випадку такий аргумент прозвучав доволі переконливо. – І знаєш, про що свідчать ці фотки? Що Вартон мав удосталь часу, аби гарненько собі розважитися, перш ніж я його вирубив. І це незважаючи на те, що саме ти стояв до нього ближче за інших, та ще й у найвигіднішій позиції за його спиною. Ти не думаєш, що тобі таки доведеться відповісти на низку незручних питань з цього приводу? Адже не мені тобі казати – сморід, що залишають по собі подібні проколи, супроводжують людину решту її життя, наче прокляття. Скоріш за все, про це згадуватимуть навіть після того, як високоповажні родичі цієї людини давно вже залишать столицю штату і повернуться до свого родинного маєтку, аби провести решту життя за цмуленням на ґанку всіляких м’ятних джулепів[234]. За певних обставин особова трудова книжка може стати надзвичайно захопливим чтивом, а протягом усього життя зазирнути до неї матиме можливість сила-силенна людей.

Витрішкуваті очі Персі з недовірою метушливо забігали між Брутальником і мною. Лівою рукою він несвідомо поправив свою зачіску. Те, що він продовжував зберігати похмуру мовчанку, для мене стало ознакою того, що ще трохи – і ми з Гауеллом нарешті вхопимо виродка за яйця.

– Слухай, Персі, ну що ти ламаєшся тут перед нами, наче цілка! – Я вирішив, що настав час узяти ініціативу до своїх рук. – Усім відомо, що ти бажаєш тут працювати не більше, аніж ми – щоб ти тут залишився. То навіщо тоді уся ця комедія?

– Я ненавиджу це місце! – вигукнув він роздратовано. Його голос мало не зривався на плач. – Терпіти не можу, як ви зі мною усі поводитесь! Не даєте мені бодай шансу, аби я зміг себе проявити!

Останнє, певна річ, було геть далеким від істини, але я вирішив, що на даному етапі вдаватися щодо цього у полеміку було б украй необачним.

Тим часом, Персі продовжував плакатися про наболіле:

– Крім того, мені не подобається, що кожного разу мене хтось поштурхує. Мій татко часто повторював, що якщо хоча б одного разу дозволиш людям сісти собі на шию, то від тебе витиратимуть ноги усе подальше життя. – Очі Ветмора (не настільки привабливі, як його доглянуті руки, проте близькі до того, щоб такими вважатися жіночою половиною людства) раптом спалахнули гнівом: – А особливо мені не до вподоби, коли мною попихають гергепища на зразок цього орангутана. – Персі кинув виразний погляд на мого щирого друга і зневажливо гмукнув: – Брутальник… Ну, принаймні кликуха повністю відповідає твоїй дикунській натурі.

– Персі, ти маєш дещо зрозуміти, – продовжив я, наче і не зважаючи на його закиди. – Ми вважаємо, що помикаєш нами якраз ти. Ось дивися: наші постійні нагадування про доречну поведінку у «Холодній Горі» ти пускаєш повз вуха і продовжуєш робити так, як тобі заманеться; коли ж справи обертаються на гірше, ти неодмінно ховаєшся за своїми горезвісними зв’язка́ми у політичних колах. Те, що ти наступив на мишеня Делакруа… – Цієї миті Брутальник кинув на мене застережливий погляд і я поспіхом виправився: – Твоє чергове намагання розтоптати Пана Брязкотуна – яскравий тому приклад. Ти не дослухаєшся до порад, паскудиш усе, до чого б не взявся, і все погрожуєш і погрожуєш нам проблемами… У кінцевому рахунку ми тільки й встигаємо, що давати здачі. Але ж послухай, якщо ти зробиш так, як від тебе оце вимагається, то все складеться якнайкраще: тобі, молодому-перспективному і з незаплямованою репутацією таки вдасться вийти із води сухим. Ніхто навіть і не знатиме про цю нашу невеличку, але щиру розмову. То що скажеш, Персі? Може, досить вже дутися? Вчини, нарешті, як справжній мужик! Пообіцяй нам, що переведешся звідси одразу після страти Делакруа.

Ветмор ненадовго задумався і вже за декілька секунд його очі засяяли тим специфічним блиском, який з’являється у людини, коли їй в голову несподівано шибає винятково чудесна, на її переконання, думка. Такий поворот аж ніяк не додав мені радості, оскільки не треба було бути якимось там мудрагелем, аби розуміти – будь-який задум, що видався підхожим для Персі, для нас міг віщувати самі лише неприємності.

– До того ж, – напутливо додав Брутальник, – просто подумай, наскільки збіса гарно було б нарешті опинитися подалі від цього мішка з лайном на ім’я Вільям Вартон.

Лише після того, як Персі поступливо кивнув, я дозволив йому встати зі стільця. Він не кваплячись обсмикнув на собі формену сорочку і заправив її ззаду у штани. Так само повагом юнак пройшовся гребінцем по волоссю і лише після цього подивився на нас з Брутусом:

– Ну, гаразд, згоден. Завтра вночі ви даєте мені можливість розпоряджатися стратою Делакруа, а післязавтра я кладу на стіл Мурсу клопотання про своє переведення до «Шипшинного Кряжа» – і на цьому ми з вами квити. Задоволені?

– Цілком, – відповів я. І хоча у очах Персі проглядала якась дивна поглумка, на той момент я вже був занадто заколисаний неочікувано швидким досягненням мети, тож не надав їй жодного значення.

Ветмор простягнув правицю:

– Тоді по руках?

І я потис його м’яку білу долоню. Моєму прикладу наслідував і Брутальник. Більших дурнів за нас із ним годі було й шукати.

Розділ 4

Наступний день виявився найпекельнішим і останнім у низці аномально спекотних днин того жовтня. Коли я дістався в’язниці, на заході вже почало збиратися темне хмаровиння, а час від часу звідти доносилися і віддалені перекоти грому. З приходом ночі непроглядна чорна стіна насунулася ближче, тож ми могли спостерігати, як її без перестану проштрикують синювато-білі зиґзаґи блискавок. Близько десятої вечора над округом Трапінґус пронісся торнадо – він став причиною смерті чотирьох осіб і зірвав дах з платної стайні у Тефтоні. Краєчок того смерчу зачепив і «Холодну Гору», на долю якої дісталися страшенні грози із шквальними вітрами. Згодом мені стало здаватися, що в такий спосіб навіть небесні безодні висловили протест проти страшної смерті, якою довелося померти Едуарові Делакруа.

Спочатку все йшло більш-менш непогано. Дел був спокійним і весь день провів у своїй камері. Інколи він грав з Паном Брязкотуном у котушку, але здебільшого просто лежав на нарах і пестив тваринці хутро. Вільям Вартон декілька разів намагався вчинити бучу і вивести Дела з себе – одного разу він навіть почав залякувати його, вигукуючи щось на зразок: «коли ти, старе хуйло, вже танцюватимеш на пательні у пеклі тустеп[235], я насолоджуватимуся мишебургерами з твого маленького друга!», – проте, до честі дрібнорослого кажуна, він на це ніяк не відреагував, і Скажений Білл залишив його у спокої, вирішивши, вочевидь, що на більш дотепний жарт того дня він вже не спроможний.

Коли годинник показував чверть по десятій, у блоці з’явився брат Шустер. Панотець неабияк потішив нас звісткою, що він не вбачає жодних проблем, що завадили б йому прочитати з Делом «Отче наш» на кажунському діалекті французької. І це видалося нам доброю прикметою. Але, як незабаром з’ясувалося, у цьому ми, звичайно ж, помилялися.

Свідки нічної страти почали прибувати близько одинадцятої. Розмови, якщо й велися, то пошепки, і у переважній своїй більшості зводилися до обміну враженнями про буревій, що наближався із заходу, і висування різноманітних гіпотез стосовно можливості відкладення смертної кари на електричному стільці через перебої з постачанням електрики. Жоден з тих дилетантів навіть і не здогадувався, що Старий Іскрунець був оснащеним власним автономним генератором, і завадити нашій виставі могло хіба що пряме влучання у нього блискавки. Тієї ночі чергувати в електрощитовій випало Гаррі, отож до початку страти йому разом з Біллом Доджем і Персі Ветмором довелося попрацювати капельдинерами[236], показуючи глядачам їхні місця і пропонуючи кожному з них освіжитися склянкою холодної водички. Серед прибулих подивитися на екзекуцію були присутніми і дві жінки: рідна сестра зґвалтованої і вбитої Делом дівчини, а також мати однієї з жертв, що загинули у спричиненій ним же пожежі. Остання виявилася дебелою, рослявою, як ломака, і вельми рішучою панною. Щойно лише переступивши поріг, вона одразу довела до відома Гаррі Тервілліґера, що сподівається побачити Едуара Делакруа смертельно наляканим, адже «кому ж іще, як не цьому нечестивцю, має бути добре відомим – у пеклі на нього вже давно чекає персональна піч, а в очікуванні на його грішну душу рогаті поплічники диявола невтомно підтримують у ній вогнище!». Після вельми енергійної проповіді жіночка чомусь вибухнула сльозами і швиденько сховала обличчя у мереживний носовичок, що за своїми розмірами більше скидався на наволочку.

Раптом десь поруч вдарила блискавка і тієї ж миті перетворене на залу для страти приміщення здригнулося від оглушливого гуркоту грому, лише почасти ослабленого бляшаною покрівлею даху. Налякані свідки, наче за командою, підвели голови і кинули стривожений погляд на стелю. Чоловіки – усі як один при параді та у краватках, що у них самих в таку пізню годину, здавалося, викликали виключно почуття дискомфорту, – заходилися витирати спітнілі, поцятковані червоними прожилками щоки. У забитому вщерть сараї було спекотніше, аніж у пеклі. Певна річ, погляди усіх присутніх час від часу і буцімто навіть мимоволі верталися до Старого Іскрунця. Ще на початку тижня будь-хто з них міг досхочу гострити собі язика на дотепах про прийдешнє видовище. Коли ж ніч страти нарешті настала і до півночі залишалося щось близько з півгодини, усім раптом стало не до жартів. На початку своєї розповіді я вже згадував про те, як навіть затятих зубоскалів покидали веселощі, щойно лише ті всідалися на наш дубовий стілець, але насправді, з наближенням часу екзекуції посмішки з облич зникали не лише у смертників. Бо тільки на перший погляд недосвідченого у подібній справі спостерігача те спорожніле, наче кимось забуте на помості дерев’яне знаряддя, з виступаючими по обидва боки від своїх передніх ніжок затискачами, могло викликати в уяві жалісливі асоціації з пристосуваннями для осіб, хворих на поліомієліт. Ті нечисленні балачки, які ще велися поміж свідками, поволі стихали, і коли вчергове прямо над нашими головами торохнув грім – настільки потужний і пронизуючий тім’я, наче то розкололася перегріта за день небесна сфера, – усі почули притишений зойк наляканої сестри закатованої Делакруа жертви. Останнім, хто зайняв своє місце в імпровізованому залі, став Кертіс Андерсон, який продовжував виконувати обов’язки начальника в’язниці Гела Мурса.

Рівно опів на дванадцяту я у супроводі Діна і Брутальника підійшов до камери Делакруа. Той сидів на нарах і, тримаючи Пана Брязкотуна в себе на колінах, з любов’ю погладжував між вушками його маківку. Від задоволення мишеня аж тягнулося своєю голівкою до пальців чоловіка, на появу якого вже зачекалися стомлені спекою і задухою свідки його страти. Верткі і малесенькі, як бісеринки, оченятка тваринки з відданістю позирали на Делову мовчазну фізіономію, всохлими щоками якої скочувалися величезні сльози, і здавалося, увагу мишенятка привернули саме вони. Зачувши звук наших кроків, Француз підвів похнюплену голову. Його геть сполотніле лице вже нагадувало собою обличчя того мерця, яким невдовзі він і мав стати. У себе за спиною я радше відчував, аніж бачив, що Джон Коффі стоїть за дверима своєї казні і уважно спостерігає за тим, що відбувалося.

Від металевого бряжчання, що до оскоми на зубах розтинав пануючу у блоці тишу з кожним обертом ключів у замкових шпаринах, Дел здригався і морщився, проте залишався сидіти, як і сидів, невтомно пестячи маленьку голівку вдячного Пана Брязкотуна. Коли двері камери нарешті від’їхали вбік, чоловічок стиха привітався:

– Добривечір, шефе Еджкуме. Добривечір і вам, хлопці. Нумо, Пане Брязкотун, поздоровкайся з нашими гостями!

Але Пан Брязкотун так і продовжував пильно вдивлятися в лице лисіючого маленького кажуна, немов єдине, що його цікавило на той момент, – звідки ж беруться оті великі солоні краплі. Недоречно барвиста котушка була дбайливо поставлена на попа у кутку коробки з-під сигар – поставлена так востаннє, подумалося раптом мені, і я відчув, як заскніло серце.

– Едуаре Делакруа, як судовий і державний виконавець…

– Шефе Еджкуме?

Якусь мить я подумував просто не звертати на Дела уваги і закінчити свою заготовлену промову, але зрештою цікавість взяла своє:

– У чому справа, Деле?

Той протягнув мишеня в мій бік:

– Ось. Пильнуйте лише, шоб з Паном Брязкотуном нічого не трапилося.

– Деле, мені здається, він не захоче у мене жити. Йому не…

– Mais oui[237], він сам зізнався, шо бажає, аби ви за ним доглядали. Він сказав мені, шо все про вас знає, шефе Еджкуме, і шо ви обов’язково відвезете йово у те місце у Флориді, де дресировані мишки своїми трюками збирають силу-силенну охочих на це подивитися. Він сказав, шо довіряє вам. – З цими словами кажун ще сильніше витягнув свою руку, і щоб мені трясця, якщо мишеня з власної волі не зіскочило з його долоні на моє плече. Воно було настільки манюнім, що крізь тканину кітеля і сорочки я навіть не відчував його ваги. Єдине, що вказувало на присутність гризунця, – тепло, яке випромінювало його схоже на м’яку грудочку тільце. – І ще одна річ, шефе. Стережіться, аби той недоумок несподівано не підкрався до Пана Брязкотуна. Не дозволяйте тому шевлюзі ще раз скривдити мого друга.

– Не хвилюйся, Деле. Я пильнуватиму за ним. – Але наразі питання було геть в іншому: що мені робити з мишеням саме у цей момент? Я навіть і думки не припускав, що вестиму Делакруа повз численних свідків із мишеням, що важно сидить у мене на плечі.

– Я потримаю його у себе, пане начальнику, – прогримкотів зненацька голос позаду мене. То був Джон Коффі у своїй камері, але справжньою причиною мого переляку стало те, що його пропозиція пролунала акурат після того, як я замислився над своєю новою проблемою… нібито велетень просто прочитав мої думки. – Тільки на цю ніч. Якщо, звісно ж, Дел не заперечуватиме.

Делакруа з полегшенням кивнув:

– Bien![238] Авжеж, Джоне, доглянь за ним, поки не закінчиться увесь цей ідіотизм. Опісля ж… – Кажун запитливо поглянув на нас із Брутальником: – Ви відвезете йово до Флориди. У місце під назвою «Мишенаріум».

– Аякже, скоріш за все ми з Полом повеземо його разом, – підтвердив Гауелл, з тривогою і занепокоєнням спостерігаючи, як Пан Брязкотун перебирається з мого кітеля на простягнуту крізь ґрати здоровенну долоню Джона. Мишенятко зробило це з власної волі і без жодних спонукань з мого боку; фактично, воно перебігло на руку Джона Коффі настільки ж охоче, наскільки до цього опинилося у мене на плечі. – Використаємо для цього декілька днів з нашої відпустки. Еге ж, Поле?

На знак згоди я кивнув. Хитнув плішивою головою і Дел – його замріяні очі сяяли від щастя, а на блідих губах з’явилася подоба посмішки.

– Народ платитиме по дайму з носа, аби тільки йово побачити. А дітлашня – по два центи. Я правильно запам’ятав, шефе Гауелле?

– Так, Деле.

– Ви гарна людина, шефе Гауелле, – додав тихо Делакруа після нетривалої паузи. – І ви теж, шефе Еджкуме! Інколи ви на мене гримали, oui[239], але не більше, ніж я на це заслуговував. Усі ви славні хлопці, окрім того клятого Персі. Як би мені хотілося зустрітися з вами десь в іншому місці і за інших обставин. Mauvais temps, mauvaise chance[240].

– Дякую, Деле. Але тепер і мені треба дещо тобі сказати, – промовив я, повертаючи нашу з Французом розмову у потрібному напрямку. – Це усього лишень декілька слів, що їх я зазвичай промовляю перед тим, як ми виводимо засудженого на Милю. У них важко знайти бодай якийсь сенс, але такий вже в мене обов’язок. Добре?

– Oui, monsieur[241], – згодився кажун, кинувши наостанок сповнений любові погляд на Пана Брязкотуна, який вже встиг облаштуватися на широчезному плечі Джона Коффі. – Au revoir, mon ami[242], – прошепотів він, і по цих словах вибухнув розпачливими сльозами. – Je t’aime, mon petit[243]. – На знак прощання чоловічок торкнувся пальцями своїх мокрих від сліз уст і послав тваринці поцілунок.

Можливо, комусь той поцілунок рукою цілком міг би здатися комічним або ж, принаймні, абсурдним. Але ми так не вважали. На якусь мить я зустрівся поглядом з Діном Стентоном і притьмом відвів очі – той роздивлявся щось у глибині коридору, біля гамівної кімнати, і при цьому якось дивно посміхався. Упевнений, він був за крок від того, аби долучитися плачем до нашого смертника. Що ж стосується мене, то я виголосив те, що збирався, розпочавши з тієї частини, в якій ішлося про те, що було мені доручено «як судовому і державному виконавцю». І коли я закінчив, Делакруа покірливо вийшов зі своєї камери, зробивши це востаннє у своєму житті.

– Ану, жеребчику, зажди-но хвильку, – раптом зупинив кажуна Брутальник і уважно оглянув його голомозу маківку, на яку невдовзі мав бути надітий шолом з аксесуарів Іскрунця. Подивившись на мене, Гауелл схвально кивнув і поплескав Дела по плечу: – Усе як годиться. Твій щолопок такий гладенький, наче щойно оце після гоління. Тепер можемо іти.

Ось так, із струмочками поту і сліз на своїх обвислих щоках та у супроводі жаского гуркоту громовиці, що не на жарт розігралася у небі над «Холодною Горою», Едуар Делакруа і здійснив свою останню прогулянку Зеленою Милею. Щуплявого смертника ми взяли у свого роду півколо: Брутальник йшов ліворуч від нього, я – праворуч, а замикав кортеж Дін.

Шустер вже чекав на нас у моєму кабінеті. Окрім нього, у вільних кутках кімнати вартували двоє охоронців: Рінґґолд і Бетл. Святий отець поглянув на Делакруа, приязно всміхнувся і звернувся до нього французькою. Як на мене, його вимова була аж занадто манірною, але навіть попри це вона спромоглася створити маленьке диво: Дел усміхнувся навзаєм, а потім підійшов до Шустера і міцно стиснув його у своїх обіймах. Охоронці напружилися і вже зробили було крок в їхньому напрямку, але я виставив руки вперед і заперечливо похитав головою, мовляв, спокійно, хлопці, хай собі.

Дел, ковтаючи сльози, почав сповідуватися. Пастор уважно вслухався у незв’язний потік «французької», час від часу кивав, нібито чудово його розуміючи, а коли словесне цунамі нарешті вичерпалося – заспокійливо поплескав заблудлого ягня по спині і, скориставшись зручністю моменту, глипнув на мене через кажунове плече, прошепотівши:

– З того, що він каже, я не розумію і чверті.

– Та яке це тепер має значення, отче, – пробуркотів Брутальник.

– Ось і я тієї ж думки, сину мій, – відповів усміхнено Шустер. З усіх священиків, що проводжали в останню путь наших смертників, він був чи не найкращим. І тільки зараз я усвідомив, що не маю жодного уявлення про те, як же склалася його подальша доля. Сподіваюся лишень, що щоб з ним далі не трапилося, йому вдалося зберегти свою віру.

Панотець подав Делакруа знак, ставши навколішки і склавши руки до моління. Француз слухняно наслідував його приклад.

– Notre Père, qui es aux cieux…[244] – почав молитву Шустер. Дел, наче луна, повторював за ним. Таким на диво мелодійним франко-кажунським дуетом вони проказали отченаш аж до слів «mais délivre-nous du mal, ainsi soit-il»[245]. На той час сльози на обличчі Едуара здебільшого висохли, а сам він виглядав сповненим умиротворіння. Далі ми почули декілька псалмів з Біблії (на цей раз – англійською), серед яких були і перевірені часом молитовні рядки про спочивок біля тихих вод[246]. Коли той релігійний речитатив добіг кінця і Шустер почав підводитися на ноги, Дел несподівано вхопив його за рукав сорочки і про щось гаряче попросив французькою. Священик уважно усе вислухав і, осудливо насупивши під кінець брови, кинув йому коротку, вочевидь заперечливу відповідь. Дел проказав щось іще і з надією на обличчі вп’явся у пастора очима.

Шустер обернувся до мене і збентежено повідомив:

– Пане Еджкуме, він бажає прочитати ще одну молитву. І тут, нажаль, баптистська церква в моїй скромній особі не в змозі йому допомогти[247]. Ви не проти?

Я стрільнув очима на годинник, що висів на стіні, – до півночі залишалося сімнадцять хвилин.

– Ні. Але нехай поспішає. Як вам відомо, порушувати встановлений розпорядок страти нам суворо забороняється.

– Аякже, аякже. Я розумію, – смиренно промовив Шустер і, розвернувшись до Делакруа, кивнув йому головою.

Француз закрив очі, наче приготувавшись молитися, але якийсь час напружено мовчав. Його кудлаті брови зійшлися на переніссі, від чого у мене склалося враження, що він копирсається в глибинах своєї пам’яті, наче людина, яка порпається на невеличкому горищі у пошуках якоїсь закинутої туди дрібнички, що не використовувалася з бозна-яких часів або ж у ній просто не було потреби. Я знову зиркнув на табло годинника і хотів вже було сказати, що нам час іти, але Брутальник смикнув мене за рукав і несхвально похитав головою.

Аж раптом Дел залопотів, протяжно і разом з тим квапливо вимовляючи кожне слово з тією кажунською вправністю, що його мова здавалася настільки ж вишуканою, м’якою і чуттєвою, як і перса коханої ясоньки:

– Marie! Je vous salue, Marie, oui, pleine de grâce; le Seigneur est avec vous.Vous êtes bénie entre toutes les femmes et mon cher Jésus, le fruit de vos entrailles, est béni.[248] – У цьому місці Едуар знову заходився лити сльози, але на мою думку він цього навіть і не помітив. – Sainte Marie, O ma mère, Mère de Dieu, priez pour moi, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure… l’heure de notre mort. L’heure de mon mort.[249] – Тремтячи всім тілом, зарюмсаний чоловічок зробив глибокий вдих. – Ainsi soit-il[250].

Коли Делакруа вже підводився з колін, десь поблизу спалахнула блискавка і крізь єдине у кабінеті вікно на частку секунди кімнату осяяло синювато-біле слі­пуче світло. Від несподіванки усі здригнулися і зіщулилися – усі, окрім, власне, Делакруа. Здавалося, при­старкуватий кажун усе ще не відійшов від молитви, вік якої налічував сотні і сотні років. Не підводячи голови, він простягнув уперед руку, геть не переймаючись тим, на кого чи на що вона натрапить. Брутальник, не роздумуючи, взяв її у свої долоні і коротко потиснув. Пробуджений від власних думок Делакруа глянув на Гауелла і ніяково всміхнувся.

– Nous voyons…[251] – почав було він і затнувся. Доклавши, здавалося, неймовірних зусиль, він знову перейшов на англійську: – Шефе Гауелле, шефе Еджкуме, тепер ми можемо іти. Перед Богом я вже покаявся.

– От і добре, – відгукнувся я, розмірковуючи, як то почуватиметься розкаяний Дел хвилин за двадцять, коли опиниться по інший бік електрики, що його вб’є. Хотілося вірити, що його остання молитва таки була почутою, і що Пресвята Діва Марія молитиметься за нього усім своїм серцем і душею, оскільки Едуарові Делакруа, ґвалтівникові і вбивці сімох людей, мали знадобитися моління усіх святих, які б лише побажали зглянутися на його каяття.

За вікном чергова блискавка полоснула небо. Шарахнув грім.

– Тоді ворушися, Деле… Твоя Миля майже скінчилася.

– От і славно, шефе Еджкуме. Просто чудово. Оскільки я більше не страшуся.

Незважаючи на показну хоробрість, по Делових очах я все одно бачив – він намагався обдурити самого себе. Скільки б він не проказав отченаш, скільки б не благав заступництва Пречистої, страх неминучої розплати за скоєне намертво оселився в його малорослому тілі. Коли наставав час зробити останні кроки зеленим килимом і, нахилившись, пірнути у маленькі двері, так чи інакше, але хвоста підгинали майже усі з них.

– Деле, як спустишся сходами – зачекай нас, – пошепки попередив я кажуна, коли він вже проходив у двері. Як виявилося, ця засторога була зайвою: зійшовши з нижньої сходинки і побачивши поруч з Іскрунцем на платформі Персі Ветмора, біля однієї ноги якого стояло оцинковане відро з губкою, а за правим стегном виднівся з’єднаний напряму з офісом губернатора телефонний апарат, Француз усе зрозумів і закляк на місці, наче вкопаний.

– Non[252], – прошелестів задерев’янілими від переляку губами Дел. – Non, non, non! Тільки не він!

– Іди вперед, – злегенька підштовхнув його у спину Брутальник. – Просто дивися на мене або Пола, а краще – собі під ноги. Забудь, що той покидьок узагалі існує.

– Але ж…

Народ уже почав з цікавістю позирати у наш бік, однак я завченим рухом змістився трохи вперед, непомітно для інших підхопив Делакруа під його лівий лікоть і самими лише губами (так, що мене міг почути лише смертник і, можливо, Гауелл) прошепотів:

– Заспокойся, Деле. Більшість з цих людей пам’я­татиме про тебе тільки те, як тобі вмиралося. Тож покажи їм щось дійсно особливе.

Тієї ж миті прямісінько над нашими головами грякнув грім, від якого вкритий жерстю дах складу аж заходив ходором, а нажаханий Персі підстрибнув так, ніби хтось підкрався ззаду і ляснув його по сраці. Побачивши це, Дел презирливо пирхкнув і на його власному, ще секунду тому наляканому обличчі з’явилася зневажлива посмішка:

– Якшо бабахне хоча б трошки сильніше, то він знову обмочить свої штанці! – Наперед смакуючи таке публічне приниження свого пригноблювача, Француз розправив плечі (як міг, бо, правду кажучи, там не було чого й розправляти): – Ну шо, хлопці, йдемо? Час вже із цим покінчити.

І ми рушили до помосту. Поки ми йшли, Делакруа знервовано переводив погляд по рядам свідків – тієї ночі, до речі, охочих подивитися на йог страту зібралося близько двадцяти п’яти осіб, – а Брутальникові, Дінові і мої власні очі були прикуті до електричного стільця. На перший погляд усе було в порядку. Піднявши великого пальця і запитально звівши вгору брову, я глянув на Ветмора. Той, наче од зубного болю, скривився половиною своєї пихатої мармизи, мовляв: «Якщо ти оце цікавишся в мене, чи все готове до страти, то нехай вже буде по-твоєму, відповім: звичайно ж… усе, як і годиться».

Мені тільки того й залишалося, як сподіватися, що те падло не бреше.

Ми з Брутальником, не зговорюючись, автоматично потягнулися, щоб підхопити Делакруа під лікті і допомогти йому зійти на платформу. Хоча висота останньої не перевищувала восьми дюймів[253], ви будете здивовані, скільком із засуджених до смерті, навіть якщо вони були найкремезнішими представниками жилавих здорованів цього світу, зрештою знадобилася допомога зробити той останній у їхніх життях крок вгору.

Одначе приземкуватий Дел непогано впорався з цим самотужки. На мить він завмер перед стільцем (навмисно ігноруючи присутність Персі), а потім, яким би дивним це не здалося, проказав, ніби відрекомендувавшись:

– C’est moi[254].

Ветмор уже було зібрався втрутитися і навіть простягнув до Делакруа руку, коли ж раптом той сам розвернувся і всівся на стілець. Опинившись у підсумку з боку лівої ноги кажуна, я опустився біля неї на ліве коліно. Ніби віддзеркалюючи мої дії, на праве коліно біля правої ноги Дела присів Брутальник. Згрупувавши тіло в описаний раніше спосіб, і убезпечивши таким чином свою промежину і горлянку, я розвернув фіксатор на ніжці Іскрунця так, щоб його відкриті, наче щелепи, дужки змогли охопити молочно-білу і худосочну гомілку кажуна одразу вище щиколотки. Над «Холодною Горою» розірвалася оглушливим громом чергова блискавка і цього разу здригнувся я. Уїдливий піт заливав очі. З незрозумілої на те причини в моїй голові стугоніло одне-єдине слово: «Мишенаріум». Той самий «Мишенаріум», щоб потрапити до якого, дорослий відвідувач має викласти цілий дайм. Малечі ж, якій забажається поспостерігати крізь лознякові ві­конця за кумедними трюками Пана Брязкотуна, вистачить і двох центів.

Норовистий хомут все ніяк не хотів застібатися. Мені добре було чути, наскільки важко дихає, хапаючи ковтки сухого повітря, Делакруа. Легені чоловічка, що менш ніж за чотири хвилини мали перетворитися на пару обвуглілих лантухів, наразі щосили намагалися не відставати від його шалено калатаючого у передчутті скорого кінця серця. Той факт, що Француз порішив більш як з півдюжини людей, тоді видавався мені чимось другорядним і геть неважливим. Наразі я аж ніяк не намагаюся судити про добро і зло, просто розповідаю вам, як почувався тоді насправді.

Дін присів навколішки поряд зі мною і прошепотів:

– Поле, що відбувається?

– Та ось ніяк не можу… – почав було я, аж раптом пролунав різкий звук і заскочка фіксатора нарешті встала на своє місце. При цьому, однак, металеві дужки добряче прищемили шкіру на нозі кажуна, бо той смикнув ногою і зашипів. – Вибач, Деле, – ледь чутно перепросив я.

– Усе нормально, шефе, – заспокоїв він мене. – Відчувати біль – єдине, що мені залишилося… Та й то ненадовго.

До гомілкового затискача, з яким мав впоратися Брутальник, був підведений ще й електричний контакт[255], через що його застібання завжди потребувало дещо більшого часу. Таким чином, усі троє ми підвелися майже одночасно. Дін відразу взявся за фіксацію Делового лівого зап’ястка, а Персі підступив до правого. Готовий втрутитися, якщо Ветморові знадобиться допомога, я, тим не менш, мав визнати, що із зап’яст­ковим хомутом він орудував набагато вправніше, аніж я перед тим – зі щиколотковим. Не міг я не відзначити і те, що Дел став труситися мало не всім тілом. Якби не обізнаність у формах дії на людину панічного страху, то можна було б припустити, що десь в устаткуванні електрощитової відбувається витік і після фіксації кінцівок крізь засудженого вже почав протікати слабкий струм. До того ж, я відчував душок рясного поту Француза – він був кислуватим і їдким, чимось нагадуючи припах розбавленого маринаду.

Поглянувши на Персі, Дін ствердно кивнув йому головою. Ветмор озирнувся через плече у напрямку віконця щитової – мені в око впав свіжий поріз на його підборідді, який він, вочевидь, зробив під час гоління, нервуючи перед своїм дебютом, – і тихим, проте твердим голосом промовив:

– Важіль у перше!

За мить пролунало монотонне гудіння (схоже на шум компресора старого холодильника, коли здається, що той доживає свої останні дні) і лампи під стелею складського приміщення стали світити яскравіше. З боку публіки донеслися декілька притишених зітхань і шепіт коментарів. Майже знерухомлений Делакруа різко смикнувся на стільці. Його пальці із силою, аж до побілілих кісточок, вп’ялися нігтями в дубові підлокітники Іскрунця, вибалушені очі метушливо забігали у своїх очницях, а сперте дихання ще більше пришвидшилося. Дел майже задихався.

– Спокійно, Деле. Спокійно, – тихо промурмотів Брутальник. – Спробуй себе опанувати. Ти тримаєшся молодчагою, старий…

«Агов, хлопці! – пригадалося раптом мені. – Йдіть-но мерщій сюди і погляньте, що вміє витворяти Пан Брязкотун!». І над нашими головами вже вкотре гахнув грім.

Гордо випнувши груди, Персі обійшов навколо електричного стільця і став обличчям до прип’ятого на ньому смертника. Нарешті для нього настав зірковий час: тепер у центрі уваги перебувала його власна персона, саме на ньому сфокусувалися очі усіх присутніх. Усіх, окрім однієї людини. Побачивши, хто стоїть перед ним, Делакруа відвів погляд і втупився на власні коліна. Я готовий був битися об закла́д, що у присутності стількох людей Ветмор знітиться і обов’язково налажає у своїй промові, але він видав її чітко і без жодних вагань, на диво спокійним голосом:

– Едуар Делакруа, згідно вироку, одностайно схва­леному колегією присяжних рівного з вами соціального статусу і остаточно затвердженому рішенням високоповажного судді цього штату, вас засуджено до смертної кари на електричному стільці. Змилуйся, Господи, і вбережи народ цього штату. Чи бажаєте ви щось сказати перед тим, як вирок буде приведений до виконання?

Дел спробував був щось відповісти, але спочатку з його вуст зривався лише тремтливий шепіт, сповнений виключно шиплячих і голосних звуків. Тінь презирливої посмішки торкнулася куточків губ Персі, і єдине, чого мені бажалося у той момент: пристрелити сучого сина прямо на очах поважних свідків. Зрештою Едуар облизав губи і спробував ще раз:

– Я шкодую про скоєне. Усе б віддав, аби тільки повернути час назад. Але, нажаль, це неможливо. Отож тепер… – І в цю мить настільки потужно влупив грім, що мені здалося, ніби над дахом складу розірвався мінометний снаряд. Витріщивши очі, Дел підстрибнув на стільці – наскільки йому дозволили це зробити щільно підігнані затискачі, – а з його мокрого обличчя зірвалося декілька краплин поту. Коли гуркіт вщух, він продовжив: – Отож тепер я маю спокутувати свої гріхи, і хай Господь дарує мені свою ласку.

Провівши язиком по занімілим губам, Делакруа кинув швидкий погляд на Брутальника і, звертаючись вже тільки до нас, стиха промовив:

– Не забудьте ж про свою обіцянку стосовно Пана Брязкотуна.

– Ми пам’ятатимемо. Щодо цього можеш не перейматися, – відповів я за всіх і поплескав його по холоднючій, наче й уже неживій, долоні. – Він будь-що опиниться у «Мишенаріумі», даю тобі…

– Хріна з два він там опиниться, – перервав мене Персі, ледь помітно ворушачи самим лише кутиком рота (як то добре вміють бувалі злочинці), поки його пальці продовжували вправно застібати гачки обмежувального ременя, що оперізував грудну клітку Делакруа, міцно притискаючи кажуна до високої спинки стільця. – Такого місця просто не існує. Це казочка, яку хлопці вигадали, аби лише ти перестав виїдати їм мозок своїми безперервними примхами щодо майбутнього того гризуна. І не дякуй мені, педрило, – просто подумав, що перед смертю ти таки повинен дізнатися правду.

Те, як спалахнули розумінням Делові очі, підказало мені, що в глибині душі чоловік знав про це від самого початку… просто за обставин, що склалися, волів у цьому не копирсатися. Приголомшений і разом з тим розлючений, я зміряв Персі очима. А той покидьок, наче не сталося нічого особливого, нахабно поглянув на мене, немов запитуючи: нумо, одороблох, що ти мені за це зробиш? І як би гірко не було це визнавати, щодо цього він дійсно мав рацію. У присутності численних свідків та ще й з Делакруа, який вже за хвилину мав наказати довго жити, зробити щось із Ветмором не представлялося можливим. Отож, мені нічого не залишалося, як продовжувати виконувати свої обо­в’язки і спробувати якомога швидше покінчити з усім тим жахіттям.

Персі зняв шовковий каптур з латунного гачка на спинці Старого Іскрунця, і натягнув його на голову Делакруа. Смикнувши за низ чорної торбини, аби отвір у її споді якнайкраще облягав лису маківку чоловічка, кінці, що при цьому залишилися, він завів під Делове підборіддя і надійно скріпив між собою. Наступний етап передбачав змочування губки у відрі з розчином, перевірку останнього на достатність солоності і, зрештою, вкладення просякнутого вологою кружальця до шолома. Саме тут Персі вперше відійшов від заведеного у нас порядку: замість того, щоб просто нахилитися до цеберка і витягнути з нього губку, він спочатку зняв зі спинки стільця шолом, а вже потім, тримаючи його в руках, потягнувся по губку. Іншими словами, замість того, аби рухатися з невеличкою зволоженою губкою, що видавалося б більш логічним, Ветмор зробив все навпаки і тягав за собою масивну сталеву каску. За інших обставин я, певна річ, мав би здогадатися, що з цим щось не так, але на той момент мене повністю засліпило почуття провини перед Делом. Тож з прикрістю маю визнати – саме та страта стала єдиною у моєму послужному списку, коли я повністю втратив контроль над ситуацією. Що ж стосується Гауелла, то він узагалі не дивився в бік Персі, і тому не помітив ані того, як Персі нахилився над оцинкованою посудиною з розсолом (рухаючись таким чином, щоб більш-менш приховати від нас те, що він там з ним робив), ані того, як він вже випрямився і рушив до Дела з шоломом у руках і коричневим кружалком губки, вкладеним до нього. Брутальник усе ніяк не міг відірвати свій погляд від тканини, що тепер правила Делакруа за обличчя. З нервово зупиненим поглядом Брутус пильно стежив за тим, як з кожним вдихом кажуна чорний шовковий покрив втягувався всередину, окреслюючи овал його розкритого рота, а з видихом знову випинався назовні. Починаючи від самої лінії росту волосся, на лобі і скронях мого товариша повиступали великі бісерини поту. Не можу навіть пригадати, щоб на попередніх стратах він бодай колись так пітнів. Дін Стентон, який з посірілою фізіономією стояв позаду Брутальника, взагалі виглядав дезорієнтованим і хворим. Здавалося, його ось-ось знудить і він ледь втримується від того, щоб виблювати на поміст залишки своєї вечері. Це тільки зараз я розумію: те, що зі стратою щось не так, підсвідомо відчував кожен з нас трьох. Але тоді ми і гадки не мали, що ж саме. До того, як усе вже трапилося, жоден з нас навіть і не підозрював про ті питання, що Персі їх задавав Джеку Ван Гею. І хоча останніх було чимало, я маю усі підстави вважати, що більшість з них виступали усього лише прикриттям справжньої суті зацікавленості Ветмора. А єдиною річчю, про яку Персі волів дізнатися – і дізнатися якнайбільше, – була губка: яке в неї призначення; навіщо її просочувати соляним розчином… і що станеться, якщо забути її намочити?

Що ж такого паскудного може трапитися, якщо губка залишиться сухою?

Персі насунув шолом на голову Делакруа. Від цього щуплий кажун знову нервово сіпнувся і застогнав, цього разу голосніше. Деякі з глядачів почали занепокоєно соватися на своїх розкладних стільцях. Збираючись допомогти із затягуванням підщелепних ремінців, Дін рушив було до Ветмора, але той промовистим жестом наказав йому відійти. Повертаючись на місце, Стентон здригнувся і ввібрав голову в плечі, коли ще одна тріскуча ударна хвиля грому струсонула стіни і дах складу. Цього разу громовиця нарешті розродилася першими важкими краплями зливи, що заторохкотіли по бляшаній покрівлі так, наче хтось жбурляв на неї жмені арахісу.

Чи доводилося вам чути коли-небудь вираз: «Кров застигла у мене в жилах»? Ну, напевне ж, що так. Будь-хто з нас хоча б раз у житті обов’язково відчував щось подібне. Саме у ту бурхливу ніч наприкінці жовтня 1932 року, приблизно за десять секунд після опівночі схожий стан охопив і мене. У моєму випадку те сталося вперше і, дякувати Богові, востаннє за усі роки, що я топчу ряст. Утім, я відчув жах зовсім не через вираз зловтішного тріумфу, що з’явився на мармизі Персі Ветмора, щойно лише той відійшов від одягнутої у шолом, знерухомленої і з прихованим за шовковою торбиною лицем мізерної фігурки, що аж губилася у масивній величі Старого Іскрунця. Причиною стало геть інше, що мало впасти мені в очі набагато раніше, але коли це, зрештою, відбулося, було вже запізно. За весь час, поки Ветмор морочився з ремінцями, з-під шолома на засудженого не збігло жодної цівки води! І коли я це второпав, от тоді-то мене і пройняв крижаний страх.

– Едуар Делакруа, – урочисто виголосив Персі, – згідно законодавства штату, просто зараз через ваше тіло почнуть пропускати електричний струм, допоки ви не помрете.

Почуваючись настільки кепсько, що минула сечова інфекція у порівнянні з цим мала б здаватися не серйознішою за прибитий молотком палець, я перевів благальний погляд на Брутальника і самими лише губами проказав: «Губка залишилася сухою!». Але Гауелл, не розуміючи, тільки похитав на це головою і знову повернувся очима до чорної маски, що обліпила спітніле обличчя Француза, який своїми останніми вдихами і видихами продовжував судомно втягувати і випинати її шовкову тканину.

Коли ж я, відчайдушно намагаючись завадити здійснити задумане, узяв Персі за лікоть, хлопець спритно відсторонився, зиркнувши на мене удавано нерозуміючими очима. І хоча той погляд тривав лише мить, я прочитав його, ніби відкриту книгу. Це згодом Ветмор впевнено розповідатиме свою брехню, майстерно перемежовуючи її з напівправдою, і переважна більшість з нашого керівництва охоче повірить тій байці, але я знав, що він зробив насправді. За потреби, коли його щось цікавило, Персі ставав дивовижно здібним учнем – ми з’ясували це ще до страти, під час репетицій. І він таки уважно дослухався до Джека Ван Гея, коли той пояснював своєму молодому колезі, як і чому саме просякнута у солоній воді губка стає провідником струму, спрямовує його у потрібному для цілей гуманної страти напрямку, перетворюючи руйнівний заряд на свого роду електричну кулю, випущену у мозок засудженого. О так, Персі Ветмор сповна усвідомлював наслідки того, що він надумав учинити. Пізніше я повірив йому лише в одному – коли він присягався, що навіть уявити собі не міг, чим в дійсності обернеться його «хиба». Але ж таке зізнання навряд чи можна віднести до добрих намірів, хіба ні? Я, принаймні, тримаюся геть протилежної думки. Хай там як, а єдине, що я ще міг тоді зробити, так це у присутності заступника начальника в’язниці та всієї решти свідків крикнути Ван Гею зачекати з подачею живлення. І якби у мене було хоча б секунд п’ять, аби наважитися на таке грубе порушення протоколу, гадаю, що я неодмінно так би і вчинив. Нажаль, Персі такої фори мені не дав:

– І нехай Господь змилується над вашою душею, – звернувся він з останніми словами до жадібно ковтаючої повітря і закляклої від жаху подоби людини на електричному стільці перед собою, а потім повернув голову в бік забраного металевою сіткою прямокутного віконця, за яким у щитовій чергували Гаррі і Джек Ван Гей (останній – тримаючи руку на важелі, підписаному кимось як «СУШАРКА НАВІЖЕНОЇ МЕЙБЛ»), а зовні, стоячи дещо правіше вже чекав на свій вихід лікар – очі як завжди мовчазного і замкнутого у собі чоловіка сфокусувалися на чорному саквояжику, що його він поставив на долівку біля своїх ніг. – Важіль у друге положення! – не гаючись, скомандував Ветмор.

Попервах все відбувалося так, як і зазвичай, – монотонне дзижчання електрики стало трошки більш надокучливішим, аніж перед цим, а тіло Делакруа рефлекторно смикнулося вперед, коли усі його м’язи звело судомою.

Але незабаром усе пішло шкереберть.

Гудіння перестало бути однотонним і почало коливатися, час від часу зриваючись то на високі, то на низькі частоти. І до всього цього додавалося хрускання, наче хтось взявся м’яти у руках целофан. Хтозна-звідки з’явився жахливий сморід. Я здогадався, що такий запах є сукупним результатом жевріння волосся і білкової структури губки, лише коли помітив сизуваті завитки диму, що поволі виповзали з-під країв сталевого шолома. З отвору у верхній його частині (через який усередину заводився електричний кабель) чаду йшло ще більше – так само, мабуть, виходило куриво з діри у склепінні індіанського вігваму.

Делакруа заходився трястися і викручуватися у міцних путах Іскрунця. Його сховане за торбиною обличчя почало шалено обертатися то в один, то в інший бік, немов у такий спосіб кажун хотів висловити рішучий протест проти знущання над своєю персоною. Затиснуті на щиколотках у фіксатори, ноги чоловічка короткими посмиками дуже швидко совалися вгору-вниз, наче то́локи якогось химерного двигуна. Тим часом знову сяйнула блискавка, за якою одразу вгатив грім. Судячи з важкого гулу від покрівлі, тепер надворі лило, як з бочки.

Розгублений, я подивився на Діна Стентона, але досвідчений охоронець відповів мені диким поглядом вибалушених очей. Несподівано під каскою щось приглушено репнуло, нагадавши мені звук, з яким вибухає іскрами кинутий у вогнище жмут соснових гілок. І тепер вигадливі завитки диму стали просочувалися навіть крізь шовкову торбину на голові Едуара.

Я кинувся до сітчастого віконця між нами та електрощитовою, але перш ніж я встиг відкрити свого рота, Брутус Гауелл міцно, наче лещатами, стис мій лікоть, защемивши заразом і нервові закінчення у ньому, через що моя рука на деякий час геть заніміла. І хоча його лице все ще було білим, як крейда, паніки у ньому навіть зблизька не простежувалося – на відміну від мене Брутальник вже встиг себе опанувати.

– Навіть і не думай наказувати Джекові вимкнути живлення, – прошипів він. – Щоб ти там собі не вирішив – забудь. Вже занадто пізно, аби переривати страту.

Спочатку, коли Дел почав верещати, свідки не звернули на це жодної уваги. Насправді, вони навіть і не розчули його лементу: по жерстяній покрівлі нашого приміщення з невщухаючою ні на мить гуркотнечею гатив хлющ, а мало не щосекундні грозові розряди зливалися у підсумку в одне несамовите ревіння. Однак ті з нас, хто стояв на помості, добре чули ті його утробні виття від болю, приглушені хіба що каптуром, що курився, ніби щойно загашене згарище. Схожі завивання видає, бува, пошматована тварина, якій судилося потрапити до цупкого підбирача сінного пресу.

Тим часом, дзижчання, що долинало з-під шолома, стало переривчастим і геть несамовитим, раз у раз вибухаючи розрядами, схожими за звучанням на статичні розряди, що їх подеколи можна почути в ефірі будь-якої радіостанції. Тепер Делакруа почав з ляскотом битися об спинку стільця, розгойдуючись на ньому так, як ото несвідомо полюбляють робити діти під час нападу роздратування. Дерев’яна платформа ходила ходором, а шкіряний стримувальний ремінь, що оперізував груди смертника, загрожував ось-ось лопнути. Невидима сила електричного струму скручувала його кволе тіло то в один, то в інший бік, немов ганчірку. І вже за мить я почув гучний хряскіт, з яким зламалася або вискочила із суглобу права ключиця Француза. Це прозвучало так, буцімто хтось ковальським молотом завзято ушкварив по пустому дерев’яному ящику. Матня Делових штанів – що через безперервні то́локові смикання його ніг сприймалася поглядом виключно як розмита цятка, – потемнішала. А потім Едуар почав видавати пронизливі і моторошні звуки, схожі на вищання пацюка, що потрапив у пастку. І оцей ось ґвалт, навіть незважаючи на страшенні гуркотнечу і стугін лютуючої ззовні громовиці зі зливою, був ясно почутий уже усіма присутніми.

– Що оце за чортівня з ним відбувається?! – пролунав стурбований не на жарт голос когось із глядачів.

– Ви впевнені, що ті затискачі і ремінь витримають?

– О Боже, ну й смердота! Тьху!

А тоді одна з двох жіночок поцікавилася:

– Невже так і має бути?

Тулуб кажуна в якомусь ошалілому ритмі колесом, аж до загрозливого рипіння ременя, вигинався вперед і одразу відкидався назад, знову робив різкий посмик у бік свідків і знову стікав спинкою Іскрунця. Переляканий до гикавки Персі, вилупивши баньки і роззявивши ротяку, спостерігав за тим диким гойданням, якому, здавалося, ніколи не буде кінця. Певна річ, він очікував на щось подібне, але в його схибленій уяві те «щось» вимальовувалося у набагато скромніших масштабах.

Чорний по́крив на обличчі Делакруа взявся полум’ям. До ядушливої суміші горілого волосся і губки долучився і сморід обвугленої плоті. Брутальник схопив цеберко для змочування губки – воно виявилося пустим, хто б сумнівався, – і прожогом кинувся до об’ємистої бадді прибиральника, що тулилася у кутку складу.

– Чуєш, Поле, може, мені краще вирубити все на хрін? – окликнув мене через віконце Ван Гей. Судячи з розпачливих ноток у його голосі, чоловік геть очманів від того, що у нас відбувалося. – Може, варто…

– Ні!!! – відрубав я, навіть не бажаючи почути те, до чого він зміг додуматися у такому стані. Хоча Брутальник зрозумів це першим, я відстав від нього лише на дещицю: що б не трапилося, ми мали поставити у цій справі крапку. Які б іще сюрпризи не готувала нам доля у подальшому житті, усі вони відступали ген далеко на другий план порівняно з тим, що ми повинні були зробити саме зараз: довести страту Делакруа до кінця, передбаченого ухвалою суду. – Та не стій, заради всього святого, стовпом! Хутчіш переводь важіль у третє! Переводь, переводь його!!

Анітрохи не переймаючись тим гамором, що наростав у залі позаду нас (дехто, підхоплюючись на рівні, позвалював свої і сусідні стільці, а двоє чи троє пронизливо кричали, терміново вимагаючи пояснень), я розвернувся до Брутальника і що було сили заволав:

– Ану облиш відро!Якавода, телепню?! Ти що, геть з глузду з’їхав? Водою ж не можна!

Гауелл повернув до мене своє лице – здивоване і попервах навіть роздратоване, воно у нього майже одразу набуло виразу приголомшеного розуміння. Спробувати загасити водою людину, крізь яку пропущено бозна-скільки ампер струму! Аякже. Ідея настільки ж розкішна, наскільки й тупа. Відставивши вбік вочевидь непотрібне відро, Брутус роззирнувся навколо і, побачивши на стіні біля себе мідний балон хімічно-пінного вогнегасника, не роздумуючи вхопився за нього. Оце вже було набагато краще[256].

Зотлілі залишки торбини зісковзнули з голови Делакруа, відкривши нашим очам те, на що перетворилося його порепане у багатьох місцях обличчя, що за своїм кольором стало чорнішим за лице Джона Коффі. Очні яблука, що тепер були нічим іншим, як деформованими кульками білого, наче вкритого серпанковою плівкою желе, повипадали з орбіт і звисали над щоками. Волосинки вій зникли, а поки я на усе це витріщався, вогонь охопив і натягнуті на пусті очні ямки повіки. З клиноподібного викоту Делової сорочки валом валив дим. І весь цей час спричинене електрикою дзижчання не зупинялося ні на мить. Здавалося, що не вдовольнившись кажуном, його смертельна вібрація стала заповнювати і мою голову. Не знаю чому, але я впевнений, що саме такий (або, принаймні, дуже подібний до нього) звук і повинні чути у своїй уяві психічнохворі.

Дін, стан якого, на перший погляд, геть нічим не відрізнявся від абсолютної прострації, наблизився до Делакруа, сподіваючись, вочевидь, голіруч збити полум’я з його сорочки. Побачивши таку дурість, я без церемоній вхопив свого напарника за комір кітеля і, мало не зваливши його при цьому з ніг, щосили рвонув подалі від Іскрунця. Торкнутися Француза на етапі, коли до його тіла все ще подавався змінний струм, – все одно, що уподібнитися Братику Кролику, який, бува, вирішив, що зможе відгамселити Смолянистого Опудалка[257]. Тільки у нашому випадку Опудалко було Електричним.

На той момент у мене не було і хвильки, щоб обернутися і поглянути на безладдя, що панувало позаду нас. Але на слух то було суцільне божевілля: розкладні стільці перекидалися, натовп шаленів і ревів, якась з тих двох жінок на всю потугу своїх легенів сходила нестямним вереском: «Зупиніть страту! Зупині-і-і-іть! Та хіба ж ви не бачите – йому вже досить?!».

Розгублений Кертіс Андерсон схопив мене за плече і, не відпускаючи, почав сипати питаннями:

– Що сталося, Поле? Що у вас, заради Бога, сталося? Чому ти не даєш Джекові команду вимкнути живлення?

– Бо просто не маю права. Кертісе, невже ти не бачиш – ми зайшли занадто далеко, аби тепер взяти і повернути назад. Тим паче, що усе має скінчитися у найближчі декілька секунд.

Але я помилявся: до того, як справу з показового умертвіння можна було вважати закінченою, минуло щонайменше дві хвилини – найдовші дві хвилини за все моє життя, – і мені здається, що протягом більшості того часу Едуар Делакруа був при свідомості. Він верещав, здригався і розгойдувався з боку в бік. Дим вже валив з його ніздрів і рота, губи навколо якого набули фіолетово-чорного кольору перестиглих слив. Струмки курива звивалися над язиком, наче над змащеною олією розпеченою пательнею. Більшість ґудзиків на кажуновій сорочці повідривалися, а ті, що лишилися, швидко плавилися. Його майка не загорілася, проте обвуглилася і чадила їдучим димом спаленого волосся на грудях. За нашими спинами народ, наче охоплена панічним страхом худоба, кинувся до виходу. Зрозуміло, що вийти вони не змогли (хай там як, а ми перебували на території режимного об’єкту, яким по своїй суті була наша проклята Богом і людьми в’язниця), тому товклися поближче до дверей весь час, поки Делакруа остаточно підсмажувався («Отож я підшмажуюшя!Печушя! Пропіка-а-а-аюшя! – клеїв якось дурня Старий Гудун, коли ми готувалися до страти Арлена Біттербака. – Я індик ж хрушткою шкоринкою на рожпеченій жаровні!»), а над «Холодною Горою» скаженіли і бурхали у нестямній люті громовиці і з небесних безодень лило, наче з ринви.

В якийсь момент я згадав про лікаря і почав роззиратися навколо у його пошуках. Він так і залишився біля електрощитової, але тепер сповз на підлогу і мов колода лежав біля власного чорного саквояжика. Наш ескулап знепритомнів.

Брутальник піднявся на поміст і став поруч зі мною, тримаючи в руках вогнегасник.

– Ще рано, – застеріг я його про всяк випадок.

– Я знаю.

Не зговорюючись, ми покрутили головами, вишукуючи, куди б міг подітися Персі. Як з’ясувалося, він причаївся одразу за високою спинкою Старого Іскрунця і тепер, остовпілий, кліпав звідти своїми очищами, розгублено кусаючи собі вказівного пальця.

І тоді, нарешті, Делакруа востаннє відкинувся на спинку. Роздутим і позбавленим людських рис лицем він уткнувся собі у плече. Його тіло продовжувало посмикуватися, але нам доводилося спостерігати подібне й раніше: крізь нього все ще було пропущено електричний струм. Шолом з’їхав чоловічку на лоба, а коли трохи згодом ми зняли ту бляшанку з його голови, то з нею відійшов майже весь обрамлений жалюгідними залишками присмаленого волосся скальп. Останній настільки міцно пристав до металу, що здавалося, ніби хтось навмисно змастив каску зсередини суперклеєм.

– Вирубай! – зважився гукнути я Джекові, коли минуло тридцять секунд, а від людиноподібної брили деревного вугілля, що ліниво розвалилася на електричному стільці і курилася на всі боки запаморочливо чадним димом, не було нічого, окрім спричинених електрикою конвульсій.

Докучливе гудіння миттю стихло, і я дав сигнал Брутальникові, що він може приступати до гасіння. Той, недовго думаючи, розвернувся і жбурнув вогнегасника просто до рук Ветморові, який від такого гостинця мало не звалився з платформи.

– Ворушися, гнидо! – прошипів Брутус. – Зрештою, це ж ти заварив усю цю кашу. Тож тобі і відбувати, хіба ні?

Персі кинув на нього багатостраждальний і заразом розлючений погляд, але все ж таки обхопив балон рукою, нагнітив у ньому достатній тиск і, спрямувавши розтруб в бік стільця і того, що залишилося від людського тіла, випустив у нього струмінь, який одразу перетворився на величезну білу хмарину піни. Угледівши, як смикнулася Делова нога, коли вихлоп з розпилювача пройшовся по решткам його обличчя, я запанікував: «О, ні! Невже нам доведеться пройти через це ще раз?!» – але то виявилося усього тільки залишковим скорочуванням м’язів.

Андерсон вже розвернувся до свідків і, майже зриваючись на репет, щоб перекричати налякану юрбу, заходився їх заспокоювати, на ходу вигадуючи пояснення прикрому інциденту: усе в порядку… ситуацію взято під контроль… це просто раптовий сплеск напруги, спричинений, очевидно, влучанням блискавки у розподільну електропідстанцію… нема про що хвилюватися… і все таке інше, у тому ж дусі. Я анітрохи не здивувався б, якби він став запевняти присутніх, що жахливий сморід, який вони можуть відчувати навколо (диявольський коктейль зі смаленого волосся, смаженого м’яса і свіжоспеченого лайна), – це аромат Шанель № 5[258].

– Принеси-но мені лікарів стетоскоп, – звернувся я до Діна, коли вогнегасник в руках Персі видохся. Усе тіло Делакруа тепер було вкрите білим саваном піни, слабкий і гіркуватий хімічний запах якої долучився до загального смороду.

– Лікар?.. Як же мені його…

– Не переймайся тим дядьком, просто тягни сюди його чортів стетоскоп, – нетерпляче поквапив я. – Треба вже тут закінчувати… і прибрати, нарешті, звідси його тіло.

Стентон схвально кивнув. Слова «закінчувати» і «прибрати» стали тією пропозицією, яка саме в той момент його надзвичайно приваблювала. Приваблювала нас обох, якщо вже на те пішло. Він метнувся до лікаревої сумки і почав у ній копирсатися. У власника ж саквояжу почали проявлятися перші ознаки життя і він вже поволі ворушився. Я подумки подякував Творцю, бо побоювався, що нашого айболита розбив інсульт або ж у нього трапився серцевий напад. Отож, хоча б однією проблемою стало менше. Водночас, мене неабияк турбував погляд, з яким Брутальник раз по раз зиркав на Персі, і я вирішив, що останнього не зайвим було б кудись спровадити.

– Спустися у тунель і чекай на нас біля каталки, – наказав я Ветморові.

Той, зробивши кілька уривчастих подихів і гучно глитнувши, почав було виправдовуватися:

– Поле, послухай мене. Я ж не знав…

– Заткни свою брехливу пельку і живо спускайся у тунель. Чекай нас біля каталки. Негайно!

Персі знову глитнув, ображено скривився, але зрештою, обережно притискаючи, наче то було немовля, пустий балон вогнегасника собі до грудей, попрямував до дверей, за якими починалися сходинки до підземного проходу. Дін Стентон, навіть не глянувши на нього, пройшов повз, і передав мені знайдений кінець кінцем стетоскоп. Не гаючи часу, я вихопив його у нього з рук і зі знанням справи заправив оливи собі у вуха. Під час служби в армії мені доводилося користуватися майже таким самим, а армійська наука – це ж як їзда на ве́лику, вона залишається з вами на все життя.

Змахнувши піну з Делової грудної клітки, я ледь стримався, аби не зблювати від побаченого: під моєю долонею великий і ще гарячий шмат його шкіри буквально зісковзнув з плоті, як ото масна і хрустка скоринка відділяється від… ну, ви зрозуміли. Пропеченого як слід індика.

– Святий Боже! – пролунав у мене за спиною чийсь незнайомий голос. Судячи з усього, чоловік ось-ось збирався пустити сльозу. – Це що, завжди так виходить? Чому ж тоді ніхто не попереджає про таку гидоту? Особисто я тоді нізащо б не прийшов!

«Запізно ж ти схаменувся, друже», – подумав я про себе. Прислухавшись до себе і більш-менш упевнившись, що можу розмовляти вголос і мене при цьому не знудить на паруючі коліна Делакруа, я, не повертаючи голови, звернувся до Діна, або Брутальника, або будь-кого, хто міг мене чути:

– Приберіть стороннього з місця страти. І взагалі, виведіть їх усіх за двері.

Мобілізувавши усю витримку, що в мене ще залишалася, я приклав мембрану стетоскопа до червоно-чорної ділянки свіжооголеної мною плоті Делових грудей. Я слухав і слухав, благаючи усіх святих, щоб тільки нічого не почути. І єдиним, що доносилося до мого слуху, було приглушене гупання власного серця.

– Він мертвий, – повідомив нарешті я Брутальнику.

– Дякувати Богові.

– Воістину так, Брутусе, дякувати Богові… Ви з Діном несіть сюди мари. Я ж розстібну ремінь, і потім ми разом швиденько перетягнемо на них тіло.

Розділ 5

Поклавши мертве тіло на ноші, ми без проблем знесли його дюжиною сходинок до тунелю, де переклали на каталку. Мої побоювання, що як тільки ми візьмемося за труп, м’якоть його просмаженої плоті одразу почне відвалюватися від кісток, – показаний Старим Гудуном пропечений індик не полишав моєї уяви ні на мить, – але нічого подібного, ясна річ, не сталося.

Кертіс Андерсон, який залишився нагорі, продовжував заспокоювати вкрай знервованих і незадоволених відвідувачів нашого нічного шоу – або ж, принаймні, намагався дати цьому хоча б якусь раду. Отож, Брутальникові пощастило, що тимчасовий начальник не надумав спуститися разом з нами і в результаті не став свідком того, як він, рушивши у напрямку передньої частини каталки, вже було заніс свій кулачище, аби відважити зуботичину Персі, який, у свою чергу, виявився настільки цим приголомшеним, що міг лише остовпіло за ним спостерігати. Перехопивши руку Гауелла, я, таким чином, зробив послугу їм обом. Для Персі Ветмора це стало порятунком передусім тому, що мій друг збирався вдарити його у повну силу (вона ж у нього була таки чималенькою). Зиск же Брутуса був куди вагомішим: якщо б його духопелик влучив у ціль (а щодо цього я не мав жодних сумнівів), він міг би назавжди попрощатися з роботою охоронцем і залишився б у в’язниці хіба що під арештом за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

– Охолонь, Брутусе, – порадив я застережним тоном.

– Що значить «охолонь»?! – визвірився той на мене. – Якого лисого ти гадаєш, що взагалі в праві отак спокійно мені це пропонувати? Поле, ти ж на власні очі бачив, що зробив цей сучий потрух! І тепер ти хочеш, щоб я на це наплював? Хочеш, щоб йому знову зійшло все з рук? Щоб він і надалі продовжував прикриватися своїми зв’язка́ми?! Після всього, що він накоїв?

– Саме так.

Роззявивши рота, Брутальник з недовірою вибалушився на мене. Від ледь стримуваного гніву на його очах повиступали сльози.

– Послухай, Брутусе, що я тобі оце скажу, і спробуй не перебивати. Щойно лишень ти перелічиш йому зуби, як майже напевне усіх нас буде звільнено. Тебе, мене, Діна, Гаррі, а може, навіть, і Джека Ван Гея. Усіх інших, починаючи з Білла Доджа, трошки просунуть по посадах, а на їхнє місце Пенітенціарна комісія набере трьох чи, може, чотирьох безробітних з тієї багатомільйонної юрби, що зараз товчеться на вулицях. Цілком може статися, що ти зможеш із цим жити, але ж… – У цей момент великим пальцем руки я вказав на Стентона, який при цьому ніяково втупився підсліпуватими очима вглиб вимощеного цеглиною тунелю, звідки доносилися звуки скрапуючої десь зі склепіння води. Свої окулярці він затис у руці і виглядав так само збентеженим, як і Персі. – Але ж як бути, наприклад, Дінові? У нього двійко дітлахів – одне з них ходить до школи, інше ж ще тільки збирається.

– Ну, і що ж ти тоді пропонуєш? – Схоже було, що мої аргументи на Гауелла не подіяли. – Дозволити цьому гандонові і далі паплюжити нам життя?

– Звідки ж мені було знати, що та губка повинна бути мокрою, – слабким і напруженим голосом людини, що ось-ось знепритомніє, повідомив нам Персі. Певна річ, що цю відмазку і стиль її подачі він продумав заздалегідь, коли в єхидному передчутті людського страждання ще тільки очікував на результати своєї жорстокої витівки, яка, у підсумку, обернулася тим кошмаром, свідками якого усі ми стали. – Адже під час наших з вами репетицій вона завжди була сухою.

– Ах ти ж брехливий членосмок!.. – проревів скипілий люттю Брутальник і кинувся на Ветмора з кулаками. І знову перехопивши Гауелла на півшляху, я ривком відтягнув його назад.

Раптом на сходах почулися чиїсь кроки. Звівши догори погляд, я з жахом очікував на появу Кертіса Андерсона, але, на щастя для більшості з нас, то виявився Гаррі Тервілліґер. На його геть зблідлому, наче восковому, обличчі виділялися лише губи, які своїм синюшним відтінком створювали враження, ніби Гаррі, перш ніж спуститися до нас, встиг перекусити пирогом з ожиновою начинкою.

Полегшено зітхнувши, я знову перемкнув свою увагу на Брутальника:

– Заради Бога, Брутусе, Делакруа помер, і ніщо не в змозі цього змінити. А Персі ж не вартий і печеної цибулини, щоб об нього паскудити свої руки.

Чи був вже тоді у моїй голові якийсь готовий план? А може, на той момент почали визрівати лише його загальні деталі? Далебі, я і сам не знаю. Пізніше, загадуючись цими питаннями упродовж багатьох наступних років, мені так і не вдалося знайти на них більш-менш переконливої відповіді. Отож, можу лише припустити, що це не має великого значення. Узагалі ж, я помітив: хоча чимало подій навколо насправді виявляються геть неважливими і дріб’язковими, це аніскільки не заважає людині сушити над ними собі голову.

– Агов, хлопці, ви говорите про мене так, ніби я – пусте місце, – ображено поскаржився Персі. Хоча голос його і досі тремтів, а сам він продовжував хапати ротом повітря, наче хтось таки вліпив йому під дих гарного буханця, було очевидно – хлопець поволі повертається до свого звичного стану.

– Так ти ж і є пустим місцем, – запевнив я Ветмора.

– Гей, та як ти смієш…

Я ледь стримувався, щоб не ткнути кулаком просто між очі тієї зарозумілої сволоти. Десь в іншому кінці тунелю вода, що просочувалася поміж цеглин, розкотисто крапотіла на підлогу; обриси наших гігантських і химерних тіней, що витанцьовували на стінах у тьмяному світлі розвішаних попід склепінням поодиноких електричних лампочок, нагадували собою збіговисько величезних мавп на зразок тієї, що з вулиці Морг в оповіданні Едґара По. І у той час, як надворі продовжувала вирувати стихія, тут, під землею, гуркоти грому звучали приглушено, наче гарматна канонада де-небудь за обрієм.

– Єдине, Персі, що я хочу почути від тебе просто зараз, так це підтвердження даної нам раніше обіцянки, що ти вже завтра подаси заяву на переведення до «Шипшинного Кряжа».

– Щодо цього можеш не хвилюватися, – похмуро відповів Ветмор. Відвівши очі, він зиркнув на вкрите простирадлом тіло на каталці, потім миттю пробігся поглядом по моєму обличчю і, знову відвівши свої баньки, заходився роздивлятися навколо.

– Зважай, Персі, що це задля твого ж власного добра, – долучився до наших переговорів Гаррі. – Бо в іншому випадку тобі майже напевно доведеться познайомитися зі Скаженим Біллом Вартоном набагато ближче, аніж ти цього хочеш… – Тервілліґер зробив промовисту паузу. – Будь певен, ми вже про це подбаємо.

Те, що Ветмор нас побоюється, ми підозрювали завжди. Імовірно, його страхала і перспектива того, що ми можемо з ним зробити, коли він все ще працюватиме у «Холодній Горі», а правда про його питання Джеку Ван Гею стосовно призначення губки, причину її просочування у соляному розчині тощо таки спливе на поверхню. Але по-справжньому непідробний жах застиг на обличчі Персі лише тоді, коли Гаррі згадав про Вартона. Поза всякими сумнівами, у ту мить хлопець ніби знову пережив момент, коли Скажений Білл притягнув його, безпорадного, до ґрат своєї казні і, скуйовдивши йому зачіску, промуркотів декілька проникливих компліментів, а на завершення ще й смачно цмокнув у вухо.

– Ти не насмілишся, – прошепотів пересохлими губами Персі.

– Будь спок, ще й як насмілюся, – холоднокровно відрубав Тервілліґер. – А знаєш, що найцікавіше? Мені за це анічогісінько не буде! І дякувати за це ти маєш тільки собі, бо вже встиг довести усім і кожному, наскільки легковажно і безвідповідально ставишся до власної безпеки, якщо справа стосується ув’язне­них. А якщо врахувати ту вражаючу некомпетентність, яку ти проявив, керуючи стратою Делакруа, усі навколо погодяться, що ти – безпросвітний нездарисько.

На останніх словах кулаки Персі стиснулися, а його щоки порожевішали:

– Я не нез…

– Атож, нездарисько! – приєднався до розмови Дін. Стоячи біля підніжжя сходів, що вели нагору, ми взяли Персі у свого роду півколо, а шлях втечі від нас тунелем для нього також виявився відрізаним: налякана дупка Ветмора вже впиралася у каталку, мертва плоть на якій продовжувала диміти навіть через те старе простирадло, яким ми її накрили. – Ти щойно живцем підсмажив Делакруа. То хіба ж це не наочна ознака рівня твоєї некомпетентності?

Приголомшений, Персі закліпав своїми оченятками – він же бо і сам розраховував прикритися заявою про свою непоінформованість, але тепер зрозумів, що піймався у власну ж пастку. Навіть не знаю, що він збирався нам на це відповісти, оскільки тільки-но він відкрив свого рота, як до тунелю стрімко, перестрибуючи через декілька сходинок одразу, спустився Кертіс Андерсон.

Щойно лише зачувши кроки заступника, ми на декілька кроків відступили від Персі, аби не створювати враження, ніби між нами відбулася сутичка.

– Народе, що за йобана хуйня сьогодні оце відбулася?! – заревів Кертіс. – Господи Боже, уся підлога у залі обригана! А з помосту і досі шурує жахливий сморід! Я, звісно, наказав Маґнуссону і Старому Гудуну відчинити навстіж обоє дверей складу, але готовий побитися об закла́д на що завгодно – та смердота не вивітриться звідти і за наступні п’ять грьобаних років. А той пришелепкуватий гімноїд Вартон тепер ще й виводить про це арії! Ви можете собі це уявити? Я навіть звідси чую його блядське мекання!

– Чуєш, Керте, я щось трохи не доганяю – він співає, як ото справжні оперні зірки, або ж безбожно фальшивить? – з невинним виглядом раптом поцікавився у Андерсона Брутальник.

Чи відомий вам спосіб, як з однієї іскри запалити світильний газ[259] і при цьому не обгоріти? Авжеж, це слід зробити ще до того, як концентрація газу стане занадто небезпечною. Тоді, у тунелі, сталося щось подібне. Спочатку ми немов заціпеніли і здивовано витріщилися на Брутуса, а вже за мить усі як один завивали від реготу. І те пронизливе та істеричне хихотіння, наче зграя сполоханих кажанів, луною відбиваючись від цегляних стін і склепіння, на яких несамовито підстрибували і розгойдувалися наші мавпячі силуети, помчало до виходу з похмурого підземного проходу. Наприкінці того спонтанного божевілля до нашого гигикання долучився навіть Персі. Кінець кінцем, коли через деякий час усі ми заспокоїлися, то почувалися хоч і не набагато, але краще. Ми знову відчували себе нормальними.

– Гаразд, хлопці, – промовив зрештою Андерсон, витираючи хустинкою зволожені сльозами очі і все ще подеколи пирхкаючи від загасаючих нападів сміху, – то що ж, хай йому всячина, сталося?

– Страта, – просто відповів Брутальник. Гадаю, для Кертіса спокій і буденність тону Гауелла стала цілковитою несподіванкою. Що ж стосується мене – якщо я і був здивований, то хіба що зовсім трохи; не знаю як, але Брутальникові завжди вдавалося швидко перемикатися між жартами і серйозними справами. – Успішна страта, якщо вже бути точним.

– Як тільки, в ім’я Господа, у тебе язик повертається назвати цей сраний викидень успішним? Та деякі зі свідків після такого цілком напевне, що сцятимуться у постіль упродовж місяця! От же ж гівно собаче, та опецькувата стара чувирла, мабуть, боятиметься скліпити повіки і взагалі протягом року!

Брутальник ткнув пальцем у напрямку каталки з обрисами людського тіла під простирадлом на ній:

– Хіба ж він оце не мертвий? Мертвий! А що стосується твоїх любих свідків, Кертісе, то більшість з них вже завтра ввечері вихвалятимуться перед своїми знайомими і друзями, що на власні очі бачили торжество справедливості: спаливши живцем півдюжини людей, Делакруа був позбавлений життя у такий саме спосіб. Але ніхто навіть і не подумає приплести до цього наші скромні персони. Усі вони в один голос стверджуватимуть, що такою була воля Божа, а ми стали лише знаряддям в Його руках. Можливо, у цьому і дійсно є зерно істини. А хочеш знати, що серед цього є найкумеднішим? Справжній винос мозку полягає у тому, що більшість їхніх друзяк неабияк їм заздритимуть і мало не все подальше життя шкодуватимуть про те, що самі не змогли стати очевидцями такої події. – Промовивши останню фразу, Брутус подарував Ветморові презирливий і заразом сардонічний погляд.

– Ну, і що з того, що частина сьогоднішніх глядачів так і залишиться роздратованою? – притакнув Гаррі. – Подумаєш, які цяці! Бути свідками страти людини ці йолопи зголосилися самостійно і силою їх ніхто сюди не тягнув.

– Я не знав, що губка повинна бути мокрою, – несподівано озвався Персі, промовляючи кожне слово окремо, наче перебував під гіпнозом. – Під час наших репетицій вона завжди залишалася сухою.

Дін зміряв його сповненим огиди поглядом і ні сіло ні впало спитав:

– Скажи, Персі, а скільки років ти продовжував сцяти на кришку унітазу, перш ніж якась добра душа пояснила тобі, що її слід спочатку піднімати?

Персі вже відкрив було рота, аби знову видати щось на зразок свого улюбленого «як ти смієш?», але я одразу наказав йому стулити пельку. Яким би дивним це не здавалося, але він послухався.

Я розвернувся обличчям до Андерсона:

– У нас сталося ніщо інше, Кертісе, як те, що Персі облажався з губкою. – На останніх словах я глянув на Ветмора, очікуючи, що він укотре кинеться все заперечувати. Але той продовжував зберігати мовчанку, прочитавши, либонь, по моїх очах: краще, щоб керівництво думало, що інцидент трапився через дурну помилку, а не внаслідок його умисних дій. Крім того, які б слова і звинувачення не прозвучали на його адресу тут, на глибині декількох метрів, згодом, у затишних стінах кабінетів, вони не вартуватимуть абсолютно нічого. А ось що дійсно мало і завжди матиме значення для усіх Персі Ветморів цього світу, так це те, що міститиме у собі інформація, яка потрапить на очі або ж у вуха можновладців, – людей, наділених законними повноваженнями смикати за ниточки. У світі таких, як Персі, зважали лише на те, як висвітлюватимуться події, до яких вони приклали були руку, у пресі.

Кертіс Андерсон із сумнівом обвів пильним поглядом наші п’ять облич. Він навіть на декілька секунд втупився очима у труп Делакруа, але той, зрозуміло, повідати йому вже нічого не міг. Зрештою він зважився підбити підсумки:

– Ну, що ж, могло бути і гірше.

– Могло, – охоче погодився я з ним. – Навіть після цього він міг залишитися живим.

Кертіс кліпнув оченятами: схоже, що подібна перспектива йому на думку ще не спадала.

– Я хочу, щоб повний звіт про хід страти лежав у мене на столі ще до обіду, – безапеляційно заявив він. – І боронь Боже, якщо хтось із вас бодай словом прохопиться про сьогоднішню халепу начальнику Мурсу, перш ніж з ним поговорю я. Врубилися?

Ми, немов китайські бовванчики, інтенсивно закивали головами. Якщо Кертіс Андерсон бажав давати пояснення начальникові самотужки, то чом би, зрештою, і ні? Будь-кого з нас це цілком влаштовувало.

– Аби тільки жоден з тих гандошних писак не пронюхав про це раніше і не розмістив у своїй газетці черговий сенсаційний висер…

– Ця тема настільки делікатна, що навряд чи вони ризикнуть, – заспокоїв я його. – Якщо ж навіть і спробують щось там собі надряпати, то їхні статті не пропустять газетні редактори, позаяк опис усіх подробиць сьогоднішнього страхіття вже точно не для родинних читань. Особисто я впевнений, що ніхто і не намагатиметься просунути свої пуб­лікації у друк, – серед журналюг у залі нових облич я не помітив, а бувальці не гірше за нас із тобою знають: у подібній справі проко́ли хоч і вряди-годи, але трапляються.

Якийсь час Андерсон мовчки розмірковував над моїми словами, але кінець кінцем кивнув і переключився на Персі. Обличчя Кертіса, зазвичай приємне і привітне, наразі було сповнене роздратування упереміш з неприхованою огидою:

– А ти, юначе, – нікчемний гівнюк. Дивлячись на тебе, повсякчас загадуюся: як тільки земля носить подібного підлотника? – Коли ж Ветмор, не довіряючи власним вухам, ошелешкано на нього витріщився, Андерсон задоволено кивнув: – Коли ж надумаєш переповісти мої слова комусь із своїх вельможних друзів, сраки яких для тебе, очевидно, смачніші за карамель, то я заперечуватиму їх, аж допоки не постане з мертвих сіра гуска тітки Роді[260], а ось ці четверо хлопців залюбки стануть моїми свідками. Як не крути, синку, але тебе чекатимуть серйозні неприємності.

По цих словах чоловік розвернувся у напрямку сходів і став повільно підніматися нагору. Коли він вже встиг подолати чотири сходинки, я гукнув:

– Кертісе?

Мовчки обернувшись, Андерсон запитально звів брови.

– Можеш занадто не турбуватися стосовно Персі, – сказав я. – Він невдовзі переводиться до «Шипшинного Кряжа», на соліднішу посаду і з більш прийнятними умовами. Правда ж, Персі?

– Певна річ, це відбудеться, щойно лише його переведення узгодять і до нас надійдуть відповідні папери, – додав Брутальник.

– А поки ми їх чекатимемо, він щодня оформлюватиме собі лікарняний, – докинув і собі слівце Дін.

Останнє Ветмора обурило чи не найбільше: він працював у в’язниці ще не так довго, тож міг навіть і не сподіватися, що подібного роду відгули виявляться для нього оплачуваними. І він поглянув на Стентона з неприховуваною неприязню і пробурмотів:

– Аякже, Чотириокий, наставляй ширше кишеню!

Розділ 6

Приблизно о чверть по першій ми повернулися до блоку (за винятком Персі, який з надутим виглядом залишився на складі, аби згідно мого наказу до блиску вискоблити там підлогу і дерев’яний поміст). Я одразу взявся за написання звіту, вирішивши зробити це не у себе в кабінеті, а за столом чергового, оскільки побоювався, що, сидячи у своєму більш комфортабельному кріслі, неодмінно задам хропака. Для декого це може здатися дивним, особливо зважаючи на те, що трапилося у нас усього лише годину тому, але я почувався так, ніби з одинадцятої години вчорашнього вечора прожив щонайменше три повних життя і під час кожного з них не склепив очей.

Джон Коффі стояв за ґратчастими дверима своєї камери, і з його дивацько відсторонених очей знову струменіли сльози, нагадуючи собою знебарвлену незбагненним чином кров, що точиться і точиться з незагойної, проте й навдивовижу безболісної рани. По інший бік коридору, у казні, що знаходилася ближче до посту чергового, сидячи на нарах і розгойдуючись у такт туди-сюди, Вільям Вартон від душі горланив не зовсім позбавлену сенсу пісеньку, автором якої, скоріш за все, був він сам. З того, що я можу наразі пригадати, звучала вона приблизно так:

«Ша-а-шли-чок! Мі-і-й дру-жок!

За-а-пахтів, підру-у-м’янів…

О-о-о, мій бог! О-о-о, мій бог!

Це аж ніяк не Білл, тим паче не думай, що Стів,

Ім’я цього хлопця – не Джек, не Оска́р!

Це старий наш дружбан – коротун,

Завзятий колись пісюн,

І звали його Едуа-а-р!

– Прикуси язика, нікчемо, – гаркнув я на нього, встаючи з-за столу.

Вартон підскочив, підбіг до ґрат і, аж до вух розтягнувши у гидотній посмішці рота, оголив поодинокі пеньки своїх гнилих зубів і пусті ясна. Ще б пак: особистовін залишився живим, принаймні поки що. І це приємне відчуття робило парубка чи не найщасливішою людиною на планеті, на радощах він відбивав капцями чечітку і мало не пускався в скоки.

– Ну, попкаре, то йди хутчіш сюди і змусь мене. Чи, може, тобі слабо? – бадьоро вигукнув прищавий юнак і, на ходу вигадуючи слова (які, проте, і зблизька не були випадковими), приступив до наступного куплету своєї «Шашличної арії». Маю визнати: чого-чого, а кмітливості йому точно не бракувало. Його інтелект, хоча і був недозрілим і геть безнадійно схибленим, на свій лад міг вважатися доволі нетривіальним.

Розуміючи, що перейматися вибриками Скаженого Білла наразі нема ані часу, ані бажання, я підійшов до Джона Коффі. Схлипуючи, здоровань лив сльози, які одразу розмазував долонями по обличчю. Його червоні й запалені очища змушували думати, що він виснажений не менше за мене. І хоча я й гадки не мав, що ж стало тому причиною, – майже щодня він без особливого ентузіазму години дві мляво прогулювався двориком, а решту часу сидів або лежав у себе в казні, – ставити під сумнів власну спостережливість я не міг. Страшенна втома Коффі просто таки кидалася у вічі.

– Нещасний Дел, – промовив він напівпошепки захриплим голосом. – Бідолашний старина Дел.

– Авжеж, бідолашний старина Дел, – погодився я. – Джоне, з тобою все гаразд?

– Для нього вже все скінчилося, – наче й не чуючи мене, продовжував побиватися Коффі. – Для Дела вже все позаду. Правда ж, пане начальнику?

– Так, Джоне. Але дай відповідь на моє питання. Як ти почуваєшся?

– На щастя, для Дела усе погане залишилося позаду. Він везунчик. Байдуже, як усе сталося, – він справжній щасливець.

Мені подумалося, що з таким твердженням Делакруа майже напевне не погодився би, але промовчав. Натомість, швиденько пробігши очима камеру Коффі, я спитав:

– А де ж Пан Брязкотун?

– Утік он туди. – Просунувши руку крізь ґрати, Джон показав пальцем у напрямку дверей ізолятора.

Я з полегшенням кивнув:

– Ну, нічого. Він обов’язково повернеться.

Але дресироване мишеня так і не повернулося. Із смертю друга, для Пана Брязкотуна добігли свого кінця і його дні на Зеленій Милі. За весь подальший час єдиною ознакою того, що гризун таки продовжував жити у блоці, стало виявлене Брутальником кубельце, коли він наприкінці зими заходився наводити лад у гамівній кімнаті. Із западини у даховій балці на світ божий тоді було видобуто декілька яскраво розмальованих дерев’яних трісочок, а з самого отвору доносився слабкий, але до болю знайомий аромат перцево-м’ятних цукерок.

Я вже збирався відійти від камери, як щось ніби змусило мене затриматися. Зустрівшись поглядом з уважними очима Джона Коффі, у мене вкотре з’яви­лося відчуття, що чорношкірому гіганту відомо усе, про що б я не думав. Я переконував себе, що маю ворушитися, перестати гаяти час на усілякі нісенітниці і повернутися до столу чергового і свого звіту. Але замість того з моїх вуст зірвалося:

– Джоне Коффі.

– Так, пане начальнику, – одразу ж відповів він.

Інколи людина ніяк не може заспокоїтися, поки не отримає відповідь на питання, що давно їй муляє. Саме це, гадаю, тієї ночі і підштовхнуло мене до подальших дій. Опустившись на одне коліно, я потягнув за шнурки свого черевика, збираючись його зняти.

Розділ 7

На той час, коли я повернувся додому, злива надворі вщухла, і над пагористим обрієм на півночі показався тонкий, гострий серпанок місяця. Сонливість, що так дошкуляла мені на роботі, тепер минулася, нібито відлетівши навздогін за грозовими тучами. Але замість бажання заснути мене почали переслідувати пахощі горілої плоті, блювотиння і випорожнень Делакруа, якими, за моїм переконанням, пропахнув весь мій одяг. Я навіть почав навсправжки непокоїтися, що той сморід в’ївся мені у шкіру на все життя: «Ша-а-шли-чок! Мі-і-й дру-жок! За-а-пахтів, підру-у-м’янів… О-о-о, мій бог! О-о-о, мій бог!».

Дженіс і досі не лягала, терпляче очікуючи на моє повернення, як вона робила кожного разу, коли на ніч призначали чиюсь страту. Я, певна річ, не мав жодного наміру розповідати дружині про той жахливий інцидент, що у нас трапився, бажаючи, передусім, вберегти її від зайвих переживань. Але ж ми так довго прожили разом, що тільки-но я переступив поріг кухні, як зі стурбованого виразу мого обличчя вона одразу збагнула – цього разу щось дійсно пішло не так. Ну що тут поробиш? Оскільки родинних переживань уникнути все одно не вдалося, мені не залишалося нічого іншого, як присісти на табурет поруч, присунутися поближче і, взявши теплі і такі рідні руки Дженіс у свої холодні долоні (після бурі надворі різко похолоднішало, а обігрівач у моєму старенькому форді ледь жеврів), викласти перед нею усе, що, як їй гадалося, вона конче хотіла знати. Десь на половині своєї розповіді я, вельми неочікувано для себе, вибухнув сльозами. Від цього мені стало трохи соромно, але тільки трохи; зрештою, це сталося лише у присутності коханої жінки, а Дженіс ніколи не дорікала за ті моменти у нашому спільному житті, коли мені таки доводилося відступати від о́бразу зразкового чоловіка… від о́бразу, яким, принаймні, вбачав собі його я. Чоловік, одружений з чуйною жінкою, є найщасливішим Божим створінням. Якщо ж такої у нього нема, то маю припущення, що він – один із тих сіромах, кого доля свого часу погладила проти шерсті. Єдине справжнє благословення для останніх полягає у тому, що вони навіть і не здогадуються, наскільки ж по-справжньому жалюгідними є їхні життя. Отож, я плакав і схлипував, а Дженіс лише міцніше притискала моє обличчя до своїх персів. І коли мій власний шторм минувся, я почувався хоч і не набагато, але краще. Упевнений, що саме тоді я вперше і поглянув на свій задум осмислено. Кажучи про задум, я не маю на увазі черевик – він був пов’язаним з тією ідеєю, це так, проте частково. Тоді ж мій дійсний план спирався всього лише на усвідомлення однієї дивної речі: Джон Коффі і Мелінда Мурс – настільки різні як за своєю статтю, так і за комплекцією чи кольором шкіри, – мали вражаюче схожі очі: в обох вони були скорботними, сумними і відстороненими. Очі людини, яка невдовзі помре.

– Ходімо до ліжка, любий, – порушила нарешті тишу моя дружина. – У мене є дещо від усіх твоїх негараздів.

Вмовляти мене не довелося, і невдовзі ми вже кохалися, забувши про все на світі. Згодом, коли Дженіс заснула, я розкинувся на ліжку і, втупившись у тонку усмішку місяця за вікном, неуважно прислуха́вся до потріскування стін (нарешті, з приходом осінніх холодів після літньої спекти, будинок остигав і зіщулювався) і розмірковував над нещодавніми словами Джона Коффі: «Я допоміг Деловому мишеняті. Я допоміг Панові Брязкотуну – цирковому мишеняткові…». Авжеж. Цілком може бути, що усі ми і є такими ось цирковими мишами, які метушаться і швендяють туди-сюди у своїх справах, неясно при цьому усвідомлюючи, що Господь Бог і усе Його небесне воїнство невсипуще спостерігають за нами крізь лознякові віконця наших бакелітових будиночків.

Задрімати мені вдалося вже о передсвітанковій порі – та й то лише на якихось дві або три години; це тепер, у «Болотяних соснах Джорджії», такий напівсон з куцих поперемінних уривків забуття і пробудження є для мене звичною справою, але у ті далекі часи безсоння майже ніколи мене не турбувало.

Останнє, про що я згадував, поринаючи у сон, були церкви з мого дитинства. Залежно від примх моєї матусі та її сестер, назви тих релігійних організацій змінювалися, немов у калейдоскопі, хоча усі відмінності між ними на фасадних табличках і закінчувалися: кожна з них сповіщала, що перед вами чергова «Провідна Церква Бозна_У_Якій_Глухомані на честь Ісуса-Спасителя, Господа нашого Всемогутнього». У напівмороці усіх тих обов’язково недоладних і квадратних дзвіниць ідея спокути звучала так само регулярно, як і дзенькіт мідного дзвону, що скликав вірян на богослужіння. Тільки Господь може подарувати прощення гріхів, що він, в принципі, і робить, змиваючи їх кров’ю агонізуючого на розп’ятті власного Сина. Утім, це аж ніяк не знімає з Його дітей зобов’язань розкаюватися у тих гріхах (навіть, якщо останні являють собою незначні відхилення від загальноприйнятих поглядів і переконань), щойно лише видасться для цього можливість. І те каяття мало воістину потужну силу, виступаючи свого роду замко́м на дверях, якими ви відгородилися від гріхів у минулому.

Я засинав з думками про спокуту посеред соснових хащів і про охопленого полум’ям Едуара Делакруа верхи на блискавці, про Мелінду Мурс і, певна річ, про того незграбу, чиї дивні очі, здавалося, ніколи не збиралися просихати. Отож, як і слід було очікувати, моє сновидіння стало результатом хитромудрого сплетіння усієї цієї мішанини, з відведенням ключової ролі Джону Коффі. Уві сні він сидів на річковому узбережжі і голосив, взиваючи до ранкового літнього неба сповненими смутку нерозбірливими стогонами і квиліннями божевільного, а на протилежному березі товарний поїзд стрімко мчав колією до перекинутої через водну гладінь Трапінґус Рівер заіржавілої естакади. На згинах кожної руки чорношкірого велета, міцно стиснуті кулачища яких радше нагадували собою гігантські коричневі брили, покоїлося по маленькому оголеному трупику сестричок-білявочок. У траві навколо сюркотіли цвіркуни, а в розпеченому вже зранку повітрі носилися цілі хмари мошви. Мені наснилося, як я підійшов до Джона і опустився перед ним навколішки. Коли ж я торкнувся його стиснутих у кулаки рук, ті неквапно розкрилися, явивши мені свої секрети: на одній долоні лежала розмальована у червоно-жовто-зелені кольори дерев’яна котушка, а на іншій – чорний черевик тюремного наглядача.

– Я нічим не міг зарадити, – промовив Коффі, – Я намагався прибрати це з них, але вже було надто пізно!

І цього разу, уві сні, я нарешті зрозумів, що мав на увазі Джон.

Розділ 8

Коли о дев’ятій годині ранку я, сидячи на кухні, вже допивав свою третю чашку кави (ставлячи її переді мною, Дженіс промовчала, але на обличчі дружини читалося рішуче несхвалення мого нехтування власним здоров’ям), пролунав телефонний дзвінок. Апарат у нас був один, тож, щоб зняти трубку, мені довелося пройти у вітальню. Притуливши слухавку до вуха, я почув, як телефоністка Центральної повідомляє комусь, що викличний абонент на лінії. Потім дівчина побажала мені вдалого дня і від’єдналася… у будь-якому випадку, я на це сподівався. З тими телефоністами ніколи не можна стверджувати щось напевно.

Голос Гела Мурса мене приголомшив. Він тремтів і хрипів так, наче усього лише за декілька днів мій начальник і друг перетворився на старезного восьмидесятилітнього діда. Я одразу пригадав нічну «п’ятихви­линку» у тунелі під в’язницею і в моїй голові майнула думка: як же, збіса, було добре з’ясувати, що у нас з Кертісом Андерсоном спільні погляди щодо Персі, бо той старець, з яким я оце розмовляв зараз по телефону, швидше за все на посаду начальника «Холодної Гори» вже не повернеться.

– Поле, я так чув, що вночі у вас виникли певні ускладнення. І до них, наскільки мені стало відомо, причетний наш із тобою спільний знайомий – пан Ветмор.

– Дійсно, у нас були деякі труднощі, – визнав я, щільніше притискаючи слухавку собі до вуха і разом з тим нахиляючись ближче до вбудованого у корпус телефону ріжка з мікрофоном, – але зрештою справу було зроблено. І це, Геле, вважаю, найголовніше.

– Так, звичайно…

– А чи можна поцікавитися, хто це вже встиг тобі розповісти? – Подумки ж я додав: «щоб знати, кому до хвоста прив’язувати консервну бляшанку на знак подяки».

– Поцікавитися, звичайно, можеш, але оскільки тебе це аж ніяк не обходить, я краще промовчу. Однак, коли я телефонував сьогодні до себе у приймальню, щоб пересвідчитися, чи нема, бува, якихось термінових повідомлень на мою адресу або ж невідкладних справ, то дізнався дещо цікаве…

– Невже?

– Саме так. З’ясувалося, що у течці на підпис лежить заява про переведення: Персі Ветмор виявив бажання якнайшвидше опинитися у «Шипшинному Кряжу». Мабуть, склав її одразу після усіх тих перипетій, ще до того, як скінчилася нічна зміна, як гадаєш?

– По всьому виходить, що так воно і було, – погодився я.

– Зазвичай, я доручаю подібні справи Кертісові, але, зважаючи на… ситуацію, що склалася останнім часом у блоці «Д», я попросив Ганну особисто занести усі необхідні папери до мене під час обідньої перерви. І вона люб’язно погодилася. Я, безумовно, дам своє схвалення, а також подбаю про те, щоб заяву було надіслано до столиці штату ще сьогодні. Сподіваюся, що не мине і місяця, як ти востаннє побачиш спину Персі, коли він назавжди виходитиме з твого блоку. А якщо пощастить, то все владнається і набагато раніше.

У нашій розмові запанувала тиша. Гел очікував, що від такої новини я буду у захваті, і, певною мірою, він мав на це повне право. Адже заради прискорення ходу справи, яка за інших обставин могла тягнутися півроку і навіть більше (особливо з урахуванням хвалених зв’язків Персі), йому довелося на якийсь час полишити піклування за своєю тяжко хворою дружиною. Однак замість того, щоб радіти, я занепав духом. Цілий, бляха-муха, місяць! Так чи інакше, але цілком можливо, що насправді це й не мало великого значення. Навпаки, такий розвиток подій водномить покладав край моєму цілком обачливому бажанню перечекати, а намічену авантюру – позаяк успіх тієї ризикованої справи, що її наразі я обмірковував, дійсно був вельми і вельми примарним, – відкласти на потім. Ця оборудка була з розряду тих, коли краще вже стрибнути у неї одразу, аніж чекати, нервувати і втратити, зрештою, навіть залишки колишньої впевненості. Тому, якщо вже нам випало терпіти Ветмора ще якийсь час (і припускаючи, що мені вдасться переконати інших сліпо довіритися моєму божевільному задуму – інакше кажучи, якщо я зможу набрати хоча б декілька відчайдухів), то все можна було б облагодити вже найближчої ночі.

– Поле? Ти ще тут? – пролунав зі слухавки стурбований голос Мурса. А потім, вже дещо тихіше, ніби Гел дійшов висновку, що останні декілька хвилин розмовляв сам із собою: – От дідько! Мабуть, зв’язок обірвався.

– Та ні, Геле, я тут. Те, що ти оце кажеш, просто приголомшливо.

– Аякже, – погодився він, і знову я був вражений тим, наскільки ж старечим здавався його голос, аж буцімто якимось пергаментним. – Ох, Поле, Поле… я знаю, що в тебе на думці.

«Пхе, начальнику Мурсе, якби ж то ти й дійсно знав, – подумки заперечив я. – Про те, що я наразі замислюю, ти б не здогадався навіть і за мільйон років».

– Ти непокоїшся, що наш юний друже все ще перебуватиме у штаті «Холодної Гори», коли для Коффі настане дата виконання вироку. І скоріш за все, саме так і станеться… бо особисто мені здається, що це відбудеться задовго до Дня подяки. Але ж тепер тобі нічого не заважає повернути Ветмора назад до електрощитової. Щодо цього точно ніхто не заперечуватиме… слід думати, що включно із самим Персі.

– Саме так я і зроблю, дякую за пораду. Геле, а як там Мелінда?

У слухавці зависло тривале мовчання – настільки довге, що, якби не ясно чутні зітхання з іншого кінця дроту, настала б і моя черга непокоїтися: чи не розір­ваний, бува, зв’язок? Коли ж Мурс нарешті заговорив, його було ледь чутно:

– Вона згасає.

Згасає. Ось таким сухим терміном старожили користуються для позначення стану людини, яка наразі ще не помирає, але починає поволі, один за одним втрачати зв’язки́ із цим світом.

– Головні болі, щоправда, стали менш дошкульними… принаймні зараз… але без сторонньої допомоги вона тепер і кроку не може ступити, постійно упускає все з рук, а під час сну не втримує сечу і робить під себе… – Настала ще одна довготривала пауза, а потім Гел так само насилу чутно прошепотів декілька слів, що в моїй голові склалися як: «Вона почала каятися».

– Каятися? У чому ж їй, бідолашній, каятися, Геле? – мало не криком озвався я у телефонний ріжок, геть нічого не розуміючи. У дверях, що вели на кухню, з’явилася схвильована Дженіс. Заклякнувши на порозі, вона взялася витирати рушником руки, раз по раз кидаючи в мій бік стривожені погляди.

– Ні! – Голос Мурса затремтів чи то від гніву, чи то від стримуваних сліз. – Вона лається!

– Ого, – я й досі не розумів, про що він говорить, однак бажання розпитувати у мене не було. Проте, Гел Мурс все одно мав бажання виговоритися:

– Вона може цілком звично і абсолютно спокійно ділитися новинами про хід справ у своєму квітнику чи про сукню, що її вона побачила у рекламному проспекті, або ж навіть похвалитися, що слухала по радіо промову Рузвельта і їй неабияк сподобався його гарний голос… аж раптом, без жодної на те причини вона починає говорити дуже страшні речі, найогидніші… слова. І все це навіть не підвищуючи голосу. Можливо, було б краще, якби вона здіймала при цьому лемент, бо інакше… розумієш, Поле, інакше…

– …виходить, що вона перестає бути тією Меліндою, яку ми усі знаємо, – закінчив я за нього.

– Саме так, – підтвердив Гел із вдячністю. – Але чути, як вона повторює ті паскудні матюки з вуличної лайки своїм ніжним і мелодійним голосом… вибач, Поле. – У слухавці настала тиша, на фоні теплового шуму і тріску якої пролунали декілька потужних відкашлювань. Коли Мурс повернувся до розмови, його голос вже звучав трохи впевненіше, хоча й досі тужливо: – Мелінда висловила бажання запросити до нас пастора Дональдсона. Я, звісно ж, упевнений, що його візит мав би її розрадити, але як же я можу його про це просити? Ось що накажеш мені робити, якщо він присяде поруч, аби почитати з нею Священне писання, а вона почне поливати його брудом? А вона таки може; ось, наприклад, минулої ночі, уявляєш, вона каже: «Чи не передаси мені отой тижневик “Свобода”, йобаний ти хуєсосе?». Скажи мені, Поле, от де вона могла чути подібне? Звідки вона набралася таких слів?

– Навіть і не знаю. Чуєш, Геле, а ти часом ввечері нікуди не збирався?

Раніше, коли Гел Мурс сам почувався здоровим і йому не потрібно було непокоїтися чи журитися через когось, окрім власної персони, він відзначався надзвичайною дотепністю та уїдливим і саркастичним почуттям гумору; я навіть переконаний, що його підлеглі побоювалися цієї риси свого начальника навіть більше, аніж його презирства чи гніву на свою адресу. Ущипливі кепкування Гела, зазвичай сповнені роздратування і навіть різких слівець, були влучними і болючими, як стріли. Того ранку дещиця його колишнього гумору уджиґнула й мене. І хоча це виявилося цілковитою несподіванкою, почувши, що Мурс не розучився пускати шпильки, я дуже зрадів. Бо особисто для мене це означало, що у мого друга ще залишався порох у порохівницях.

– Ага, Поле, – сказав він, – ми з Меліндою надумали сходити на танці. Розпочнемо з польки, потім перейдемо до алеманди[261], а коли збиратимемося вже додому, помахаємо на прощання скрипалеві ручкою і радо повідомимо йому, що він – кінська залупа і криворукий довбойоб.

Щоб заглушити сміх, що почав мене розбирати, я навіть притиснув собі до рота долоню. Але на щастя, той напад веселощів минувся так само швидко, як і з’явився.

– Вибач, Поле. Останнім часом я взагалі не висипаюся. А від цього перетворююся на буркотуна. Звичайно ж ми будемо вдома. А чому ти питаєш?

– Та нічого такого. Просто поцікавився.

– Ви ж не збиралися з Дженіс до нас із візитом, правда? Бо якщо ти чергував минулої ночі, то і сьогоднішня зміна у тебе теж нічна. Чи, може, ти з кимось вже помінявся?

– Ні, Геле, не мінявся, – відповів я. – Як ти і сказав, я сьогодні в нічну.

– У будь-якому випадку, ти ж, сподіваюся, розумієш – з огляду на стан Мелінди ми зараз не в тому настрої, щоб приймати гостей.

– Тобі, Геле, видніше. Разом з тим, ще раз дякую тобі за приємні новини стосовно Персі.

– Та що там, Поле. Краще помоліться з Дженіс за мою Мелінду.

– Обов’язково, друже, обов’язково, – пообіцяв я, додавши про себе, що неодмінно спробую зробити для неї й дещо вагоміше. Бо, як любили примовляти у Церкві Ісуса-Спасителя, Господа Всемогутнього: «Роби небоже, то й Бог поможе».

Давши відбій, я подивився на Дженіс.

– Як Меллі? – запитала вона.

– Кепсько. – І я переповів їй усе, що почув від Гела, включно з тим, що на додачу до всього лиха його дружина почала ще й матюкатися (хоча про наведені Мурсом нові здобутки її лексикона на зразок йобаного хуєсоса, кінської залупи і криворукого довбойоба я вирішив за краще промовчати). Розповідь я закінчив тими самими словами, якими описав стан Мелінди її чоловік: – Вона згасає.

Джен безрадісно похитала головою. З хвильку помовчавши, вона пильно подивилася мені в очі:

– Про що ти наразі думаєш, любий? Цілий ранок ти наче сам не свій – все сушиш і сушиш над чимось голову… над чимось таким, що, як видко, навіть сам вважаєш не дуже розумним. Це ж написано у тебе на обличчі!

Варіант швиденько вигадати якусь байку навіть не розглядався; у наших з Дженіс стосунках ніколи не було місця брехні. Отож, я просто відповів, що принаймні зараз їй про це краще не знати.

– А у тебе будуть… можуть бути через це якісь неприємності? – Не зважаючи на суть питання, Дженіс не здавалася якось по-особливому стурбованою подібною перспективою. Голос моєї дружини був радше зацікавленим, і ця риса в ній була однією з тих багатьох, за які я її завжди любив.

– Цілком можливо, – ухильно відповів я.

– Хоча б комусь від цієї справи буде користь?

– Можливо, – повторив я, і досі не відходячи від телефону. Замислено погойдуючи пальцем однієї руки його заводну рукоятку, пальця іншої я продовжував тримати на важільці зі слухавкою.

– Натякаєш, щоб я залишила тебе наодинці, поки будеш комусь дзвонити? – запитала Дженіс. – Хочеш бачити мене у ролі зразкової дружиноньки, яка ніколи не встряє у чоловікові справи? Типу – шуруй-но, жінко, на кухню: помий посуд чи, може, зв’яжи пару пінеток. Цього ти від мене бажаєш?

Я розгублено кивнув:

– Ну, навіщо ти так, Джен? Ти ж знаєш, що я подібного ніколи навіть і на думці не мав. Але ж ця справа…

– Та пусте. Скажи тільки ось що, Поле: ми чекаємо когось на обід?

– Сподіваюся, що так.

Розділ 9

Першим ділом я зв’язався з Брутальником і Діном – в обох були телефони, тож із цим проблем не виникло. А ось з Гаррі було трохи складніше – до комутатора, принаймні на той час, його будинок підключений не був, а для нагальних потреб зв’язку з ним у мене був записаний номер найближчого до нього сусіда, якому з цим пощастило більше. Тервілліґер передзвонив мені майже через двадцять хвилин, украй зніяковілий через те, що був змушений перевести оплату розмови на мій рахунок і метушливо обіцяючи «погасити борг» щойно лише ми отримаємо квитанцію. Коли ж хлопець у своєму белькотінні пішов було на друге коло, я нетерпляче перервав його на півслові:

– Гаррі, давай домовимося вирішувати проблеми по мірі їх прояву, гаразд? А тим часом ти не міг би приїхати до мене на обід? Будуть Брутальник з Діном, а Дженіс обіцяла приготувати свій знаменитий салат з шинкованої капусти… це не кажучи вже про ще більш знамениту шарлотку.

– Званий обід без жодної на те причини? – недовірливо перепитав Гаррі.

Я зізнався:

– Є одна термінова справа, яку я хочу з вами обговорити. Але вона настільки делікатного характеру, що по телефону – навіть побіжно, – про неї краще не згадувати.

На іншому кінці дроту повисла тиша, присвячена, мабуть, переварюванню розведеної мною таємничості. Зрештою Тервілліґер сказав, що буде. Повісивши слухавку на важіль, я підійшов до вікна і якийсь час задумливо дивився на наш двір. Незважаючи на те, що усі ми напередодні повернулися з нічної, я не розбудив ані Брутальника, ані Діна… ба навіть за розмовою з Гаррі було зрозуміло, що сусідові не довелося витягати його, заспаного, з ліжка. Здавалося, проблеми зі сном після того, що трапилося минулої ночі, мав не лише я. Утім, це було не так вже й погано… особливо зважаючи на те безумство, яке я збирався їм запропонувати.

Брутус, який жив до нас найближче, прибув о чверть на дванадцяту. Десь за п’ятнадцять хвилин після нього на порозі з’явився Дін. Довше за всіх добирався Гаррі – одягнений по-робочому, він прийшов, коли до полудня вже залишалося не більш як із чверть години. На обід Дженіс приготувала бутерброди з холодною яловичою нарізкою, капустяний салат, а також чай із льодом. Ще день тому ми б із задоволенням попоїли, сидячи на задньому ґанку і радіючи будь-якому, навіть ледь відчутному, подмуху вітерцю. Але після грозової ночі температура надворі впала на добрих п’ятнадцять градусів[262], а з північних пагорбів подув пронизливий до кісток вітер. Тому одностайно було вирішено накривати стіл на кухні.

– Будь ласка, Джен, посидь із нами, – запропонував я дружині.

Вона заперечно похитала головою:

– Гадаю, хлопчики, що чим менше я знатиму, тим міцніше зрештою спатиму. Тож мені краще навіть і не здогадуватися про те, що ви збираєтеся утнути. Заморю черв’ячка у вітальні – тим паче, що на цьому тижні у мене гостює пані Джейн Остін, а її компанія завжди тішить.

– А ця Джейн Остін… що за одна? – запитав пошепки Гаррі, коли Дженіс вийшла. – Поле, це якась твоя рідня? Чи, може, двоюрідна сестра Дженіс? Вона гарненька?

– Це письменниця[263], недоумок, – відповів за мене Брутальник. – Вона померла практично у ті ж давні часи, коли Бетсі Росс[264] хизувалася своєю майстерністю, пришиваючи зірки до нашого першого прапора.

– Ти ба! – Гаррі знітився і почервонів. – Читач з мене і дійсно поганенький. Я більше радіовистави полюбляю…

– Так що ти там вже надумав, Поле? – запитав Дін, впиваючись зубами у бутерброд.

– Якщо стисло, то справа стосуватиметься Джона Коффі і Пана Брязкотуна. – Як я й очікував, від здивування хлопці повирячували очі, порозкривали роти і почали занепокоєно між собою перезиркуватися: вони ж бо думали, що мені просто захотілося обговорити або Делакруа, або Ветмора. А можливо, навіть обох. Я по черзі подивився на Діна і Гаррі: – Той випадок з Паном Брязкотуном – я маю на увазі те, що з ним зробив Коффі, – стався надміру швидко. І я навіть не впевнений, чи встиг хоча б хтось із вас взагалі розгледіти, наскільки ж кепськими були мишеняткові справи одразу після черевика Персі.

Дін похитав головою:

– Правду кажучи, я помітив лиш калюжку його крові на лінолеумі.

Тоді я розвернувся і, шукаючи підтримки, запитально глянув на Брутуса.

– Той пиндючний уйобок розчавив мишеня так, що переламав бідоласі усі кістки, – сказав він щиро. – З такими пошкодженнями гризун мав померти на місці, але, і ви самі були тому свідками, він залишився живим: Коффі провів над ним якийсь дивний ритуал чи що. Ну, типу, якимось чином його зцілив. Я, звісно, розумію, якою маячнею це має вам двом здаватися, але щоб мені язик одсох, коли я не бачив усе це на власні очі!

Набравши повні груди повітря, я випалив:

– Маю зізнатися, що в такий, так само дивний спосіб Джон зцілив і мене. Присягаюся: я не тільки бачив, але й відчував ту цілющу силу, якою він володіє.

І я розповів їм про свою інфекцію: про те, як думав, що вона нарешті минулася, а вже на ранок та повернулася з новою силою, і наскільки паскудно я при цьому почувався (дійшовши до того моменту, коли пекучий біль кинув мене навколішки, я навіть вказав друзям на штабель дров за вікном, за який було тримався, аби не звалитися у власну калюжу), а також про те, що після цілющих доторків Джонових рук будь-які неприємні відчуття, що так чи інакше були пов’язані з моїм хазяйством, зникли і більше про себе не нагадували.

Багато часу та розповідь не забрала. І коли я закінчив, хлопці так само продовжували жувати свої бутери, замислившись над щойно від мене почутим.

Першим мовчанку порушив Стентон:

– Я бачив, як з його рота вилетіла якась чорна хрінотінь. Не знаю… на вигляд наче якісь жучки.

– Ага, точно, – підтвердив Гаррі. – Принаймні на початку вони і справді були чорними. Потім вони почали білішати, вицвітати, а за пару секунд і взагалі зникли. – На мить він замовк і почав роззиратися навколо, щось собі обмірковуючи. – Таке відчуття, ніби я геть-чисто все забув, а згадав лише після того, як ти, Поле, завів про це розмову. Ну хіба це не смішно? Чудасія якась, їй-бо!

– Особисто я не бачу тут нічого ані забавного, ані дивного, – промовив Брутальник. – Гадаю, більшість людей саме так і реагує на речі, які не спроможні зрозуміти: просто намагаються про них забути. От самі помізкуйте: навіщо намагатися будь-що запам’я­тати подію, сама згадка про яку зробить тебе в очах інших у кращому випадку диваком? Чуєш, Поле, а коли Коффі зцілив тебе, ті жучки теж з’явилися?

– Угу. Мені чомусь здається, що вони і є тією хворобою… болем… стражданням – називайте це, як хочете, – на які потерпала людина. Джон вбирає усю ту погань у себе, а потім просто випускає у повітря…

– Де оце щось, судячи з усього, і подихає, – спробував підсумувати Гаррі.

Я знизав плечима. Конає те лайно або ж ні – мене це анітрохи не хвилювало. Я навіть не був достоту впевнений, що обізнаність у цьому взагалі мала якесь значення.

– То він що, взяв і висмоктав з тебе твою болячку? – запитав мене Гауелл. – Бо згадуючи мишеня, саме така думка тепер приходить мені в голову. Усе виглядало так, ніби він вбирає в себе усі його муки і… ну, знаєте… смерть.

– Ні, Брутусе. Він лише торкнувся мене. І я щось відчув. Щось, схоже на струшування від удару електричним струмом, тільки від цього не було боляче. Ну, і я, певна річ, що не вмирав. Просто був дуже хворим.

Брутальник кивнув:

– Ага, доторк і видих. Точнісінько так само варнякають у своїх проповідях щодо благопристойності усі оті горе-проповідники і поборники моралі по всіх закутках країни.

– В ім’я Ісуса, Господа нашого Всемогутнього, – додав я з усмішкою.

– Не знаю, причетний до цих двох зцілень Ісус чи ні, – відповів після секундних роздумів Гауелл, – але як на мене, то у всій цій історії беззаперечним є лише одне: Джон Коффі і справді наділений особливою силою.

– Нехай так, – погодився Дін. – Якщо ви обидва стверджуєте, що він всеможний цілитель, мені не залишається нічого, як повірити вам на слово: у здійсненні Своїх чудес шляхи Господні годі нам пізнати[265]. Але ж яким боком це стосується нас?

Що ж, нарешті пролунало і головне питання тієї обідньої зустрічі, чи не так? Зробивши ще один глибокий вдих, я виклав хлопцям деталі свого замислу. Вони слухали і не перебивали, приголомшені моєю зухвалістю і беззастережною вірою у Джона Коффі. Навіть здоровань Брутальник, який просто обожнював читати тижневики та альманахи з історіями про маленьких зелених чоловічків з космосу, – і той виглядав ошелешеним. Усі як один перестали жувати, відклавши на тарілки надкушені було бутерброди. І мовчання, що повисло на кухні, коли я закінчив, цього разу було значно тривалішим.

Нарешті, коли тиша стала нестерпною, пролунав сповнений розважливості і спокою голос Брутуса Гауелла:

– Ти ж розумієш, Поле, – якщо нас на цьому зловлять, то усіх виженуть з роботи. І нам неабияк пощастить, коли тільки цим все й минеться. Оскільки є чималі шанси, що керівництво штату радо прийме нас у блоці «А»… в якості арештантів: цілими днями шитимемо гамани, па́рами прийматимемо душ і все таке інше.

– Авжеж, – чесно визнав я. – Такий перебіг подій цілком можливий.

– Не думай, що я взагалі не петраю, як сутужно тобі з усім цим ведеться, – продовжив Брутальник. – Ти знаєш Мурсів краще і довше за нас. Гел, крім того, що є твоїм безпосереднім начальником, доводиться тобі ще й давнім приятелем. Тож я цілком можу зрозуміти, наскільки близько до серця ти сприймаєш хворобу його дружини…

– Мелінда Мурс – найчарівніша жінка з тих, що ви, хлопці, коли-небудь зустрічали, – палко промовив я. – Лише в ній і полягає сенс Гелового життя.

Брутус вперто стояв на своєму:

– Однак, Поле, ми не знайомі з нею настільки тісно, як оце ви з Дженіс, хіба ж ні?

– Упевнений: якби ви її знали, вона б вам обов’яз­ково сподобалася… Принаймні, якщо б ви познайомилися у ті часи, коли хвороба ще не запустила в неї свої пазурі. Меллі так багато зробила для суспільства, коли в неї ще залишалися сили займатися доброчинністю! Вона є дуже компанійською, шанобливою і побожною жінкою. Більше того, вона ще й велика дотепниця… у всякому разі, була такою ще декілька місяців тому. Ця пані могла запросто видати таке, що змусило б вас реготати аж допоки з очей не покотяться сльози. Проте, жодна з цих обставин не є справжньою причиною того, чому я бажаю будь-що допомогти врятувати їй життя, якщо цей порятунок таки дійсно можливий. Те лихо, що спіткало цю жінку, є вельми несправедливим. Чорт забирай! Та вона ж нічим не заслужилана таку кривду!! Я не можу залишатися осторонь і спокійно дивитися, як вона згасає, слухати від Гела про нові погіршення у її стані, а коли Мелінда помре – забути про неї, наче такої жінки ніколи й не існувало.

– Це дуже шляхетно з твого боку. Справді. – Брутальник зітхнув. – Але я всерйоз непокоюся, Поле, що з усім цим ти поволі втрачаєш глузд. І як на мене, то справжня причина криється у тому, що сталося з Делом. Просто у такий спосіб ти підсвідомо хочеш компенсувати його смерть.

І, знаєте, він таки мав рацію. Певна річ, що мав. Авжеж, я знав Мелінду Мурс краще, аніж будь-хто з них, але у кінцевому підсумку, цього, мабуть, і справді було недостатньо, аби просити їх ризикнути заради неї своїми посадами… а на додачу ще й своєю свободою. Якщо вже на те пішло, цього було замало навіть для того, щоб кинути псу під хвіст і власну роботу, оселившись натомість в одній з казень «Холодної Гори». Я мав двоє дітей, і мене аж ніяк не гріла думка, що одного чудового дня моїй Дженіс доведеться написати їм, що їхній любий батько постане перед судом за… хм, що б то була за стаття? Не знаю напевно. Скоріш за все, щось пов’язане зі сприянням та співучастю у втечі.

Але смерть Едуара Делакруа стала найпаскуднішою і найстрашнішою річчю, яку мені коли-небудь випадало бачити у житті – говорячи так, я маю на увазі не лише роки, коли тягнув лямку у пенітенціарній сфері, а взагалі все своє життя, – і в якій я брав безпосередню участь. Так чи інакше, але до цього доклали руки ми усі, оскільки продовжували миритися з присутністю Персі Ветмора навіть після того, як остаточно впевнилися у його абсолютній непридатності для роботи у такому місці як блок «Д». Ми наче грали у якусь дурну гру, в якій, що б не сталося, головне робити вигляд, ніби все в порядку. Спільником був навіть начальник Мурс. Бо ж це він якось був сказав: «Мізки Делакруа підсмажать незалежно від того, чи стоятиме з ним поруч Персі Ветмор, чи будь-хто інший». Цілком могло бути, що саме на такий фінал і заслуговував щуплявий Француз, беручи до уваги гріхи, що привели його на електричний стілець. Але ж підсмаженням Делових мізків Персі не обмежився: у підсумку він пропік його так, що у бідолахи скипіли і повипадали із своїх орбіт очні яблука, а саме обличчя згоріло к єбєням. А все чому? Невже через те, що Дел вкоротив віку сімом безневинним жертвам? Дідька лисого! Істинною причиною стало те, що Персі примудрився привселюдно обісцятися, а в миршавого кажуна не стало клепки промовчати, так він ще й необачно підняв його на глум. Ми всі були замішані у звірячому вбивстві, і не було схоже, щоб Персі Ветмору, як головному винуватцеві, світило бодай якесь покарання. Навпаки, цей щасливий, наче весняний жайворонок, мудак перебереться собі до «Шипшинного Кряжа», де кожен божевільний з цієї вщерть заповненої богадільні перебуватиме у його цілковитому розпорядженні, що дасть нелюдові змогу досхочу попрактикуватися у своїх звірствах. І якщо зарадити такому ходу подій ми вже ніяк не могли, цілком могло статися, що у нас самих все ще лишався шанс змити хоча б частину бруду з власних рук.

– У церкві, до якої я ходжу, це зветься не компенсацією, а спокутою, – стримано відповів я Брутусові, – але припускаю, що в обох випадках мова йде про одне й те саме.

– Поле, а ти і справді думаєш, що Коффі зможе її врятувати? – пошепки запитав Дін сповненим побожного трепету голосом. – Просто візьме і… що?.. висмокче ту кляту пухлину з її голови? Наче то всього лише якась… е-е… персикова кісточка?

– Я сподіваюся на це. Звичайно, я не можу бути впевненим на всі сто, але після того, що Джон зробив для мене… і, звісно ж, для Пана Брязкотуна…

– За всіма ознаками те мишеня і дійсно було тяжко скалічене, – укинув свою думку Брутальник. – Тут, друже, я з тобою повністю згоден.

– Але ж чи захоче Коффі це зробити? – задумливо протягнув Гаррі. – Чи візьметься він за це? Ось у чому заковика.

– Якщо Джон буде переконаним у власних силах, то неодмінно допоможе, – запевнив я присутніх.

– І з чого ти це взяв? Він же її навіть не знає!

– Бо це те єдине, що він по-справжньому вміє робити. Саме для таких речей Господь його і створив.

Брутальник обвів усіх нас підкреслено заклопотаним поглядом, даючи зрозуміти, що ми про дещо забули. Кінець кінцем, він спитав:

– Як щодо Персі, народ? Ви ж не тішите себе думкою, що він чемно триматиметься осторонь чи навіть притримає для нас двері з блоку?

І от тоді я поділився з ними своїми намірами відносно ходячої проблеми на прізвище Ветмор. На той час, коли викладення пов’язаного з ним плану дій добігло кінця, очі Гаррі і Діна світилися щирим зачудуванням, а стурбована ще кілька хвилин тому фізіономія Брутальника ніби й неохоче посмикувалася у завзятій посмішці.

– Ну, партнере Поле, ти і даєш! Це, скажу я тобі, просто вершина нахабства! – вигукнув він у захваті. – Фух! У мене аж дихалку перехопило від передчуття того цирку на дроті!

– Звичайно, це не вищий пілотаж, але… – майже прошепотів сам до себе Дін, а потім несподівано розсміявся і, наче мала дитина, заплескав у долоні. – Тобто, нам залишається лише проспівати йому на прощання: ламця-дріця-гоп-ця-ця, відсмокчи, мурло, хуйця! – Тут ви маєте розуміти, що до тієї частини мого плану, яка стосувалася персони Ветмора, у Стентона був власний інтерес – сам Персі. Адже, кінець кінцем, той роззява не поворухнув і мізинцем, коли Скажений Білл Вартон мало не спровадив Діна в інший світ.

– Я тільки за, але ж що далі? – запитав Гаррі. І хоча Тервілліґер намагався при цьому говорити якомога похмуріше, блиск очей виказував його сповна: то були очі людини, вмовляти яку доведеться не довго. – Що буде потім?

– Знаєш, Гаррі, як ото кажуть: мертві бджоли не гудуть, – промимрив стиха Брутальник. І мені навіть довелося кинути на нього швидкий погляд, аби впевнитися, що за цим немає нічого, окрім звичайнісінького баляндрасництва.

– Гадаю, Персі триматиме свого язика за зубами, – як міг упевнено заявив я.

– Та невже?! – Лице Діна випромінювало скептицизм. Він зняв окуляри і заходився протирати скельця. – Нумо ж, розумнику, переконай у цьому і мене.

– Ну, по-перше, він навіть і не здогадуватиметься, що сталося насправді… бо судитиме нас по собі, сприймаючи все за дурний жарт на знак помсти з нашого боку. А по-друге, – і це, на мою думку, найголовніше, – він боятиметься навіть рота роззявити з даного приводу. На це я, власне, розраховую найбільше. Скажемо Персі, що як тільки він розпочне писати свої викривальні цидулки і скарги, робити телефонні дзвінки, геть те саме почнемо робити і ми.

– Повідаємо про його справжню роль у страті Делакруа, – ствердно кивнув Гаррі.

– Не забудемо і про те, як він закляк на місці від страху, коли Вартон напав на Діна, – додав Брутальник. – Упевнений, розголосу цієї історії Персі Ветмор страшиться найбільше. – Хвильку помовчавши, Гауелл повільно і задумливо кивнув: – Здається, це може спрацювати. Але ж, Поле… чи не було б розумніше привезти пані Мурс до Коффі, а не вчинити навпаки? Ну, поміркуй сам: заздалегідь попіклувавшись про Персі – практично так само, як ти це наразі і пропонуєш, – потім ми, замість того, щоб вивозити небезпечного арештанта за межі в’язниці, просто провели б цю жінку через тунель і склад прямісінько до його камери.

Я заперечно похитав головою:

– Нажаль, такий варіант нездійсненний. У жодному разі.

– Усе через начальника Мурса?

– Отож-бо й воно. Цей упертюх уміє бути настільки непоступливим, що завиграшки переконає усіх і кожного навіть у тому, що старий добрий Фома Невіруючий і Жанна д’Арк мали багато спільного. А от якщо ми привеземо Коффі прямо Мурсові додому, то, сподіваюся, завдяки ефекту раптовості зможемо хоча б розраховувати, що він надасть Джонові можливість принаймні спробувати допомогти. А інакше – сам розумієш…

– До речі, Поле, а на чому ти плануєш його перевозити? – поцікавився у мене Брутальник.

– Моєю першою думкою було скористатися нашим «автозаком», але без дозволу за межі «Холодної Гори» нам на ньому не виїхати. Крім того, у фургоні ми тільки надміру привертатимемо увагу, бо в радіусі двадцяти миль навколо навіть собаки – і ті, мабуть, знають, кому він належить. Тож, сподіваюся, ми зможемо обійтися моїм фордом.

– Дурна ідея, – безапеляційно заявив Дін, примощуючи окуляри собі на ніс. – Як власник тієї чортопхайки, ти, Поле, мав би знати: посадити в неї Джона Коффі не вийде, навіть якщо ти змусиш його роздягнутися догола, намастиш салом та ще й щосили підштовхуватимеш. Здається, ти настільки звик на нього дивитися, що взагалі забув, наскільки ж цей хлопець величезний.

Не знайшовши, що сказати у відповідь на таку очевидну істину, я лише безпорадно розвів руками. Того ранку майже всю мою увагу було сфокусовано на проблемі, відомій оточуючим під ім’ям Персі Ветмор (а також на менш нагальній, але від того аж ніяк не менш вагомій справі Скаженого Білла Вартона). Отож, лише після слушного зауваження Стентона я сповна усвідомив: транспортування Коффі не буде настільки простим, як я попервах на це розраховував.

Підчепивши залишок від свого другого бутерброда, Гаррі Тервілліґер якусь секунду уважно його пороздивлявся і з жалем поклав назад на тарілку.

– Якщо вже ми зго́дилися провернути цей божевільний задум Пола, – промовив він, – думаю, нам краще скористатися моїм власним пікапом[266]. Здорованя посадимо у кузові. Я ж так розумію, що виїжджатимемо ми десь після опівночі? Бо в наших же інтересах, щоб на дорозі було якнайменше машин.

– Авжеж, – кивнув я йому.

– Ви, хлопці, забуваєте про одну важливу річ, – знову подав голос Дін. – Мені, певна річ, відомо, що з того дня, як цей Коффі з’явився у нашому блоці, він жодного разу не створював нам проблем, майже весь час проводячи на нарах і проливаючи крокодилячі сльози… Але ж він убивця! До того ж – громило, якого й світ не бачив. Якщо він надумає накивати п’ятами з вантажівки Гаррі, то зупинити його ми зможемо, лише застреливши. Але мені чомусь здається, що такого одоробла, як він, не так просто вбити навіть вгативши декілька куль з сорок п’ятого. Ось що накажете робити, якщо нам таки не вдасться його пристрелити? А якщо Коффі втече і вкоротить віку комусь іще? Знаєте, вилетіти через це з роботи мені особисто якось не хочеться… як, до речі, і гріти після цього тюремні нари. Я маю піклуватися про дружину і двійко діточок – якби не мізерний заробіток охоронця, усі ми вже давно б подалися у жебраки. Але чого мені жадається найменше, так це мати на своїй совісті смерть ще однієї безвинної малявочки.

– Ну, щодо останнього можеш не перейматися, – заспокоїв я його.

– Як, в ім’я Господа, ти можеш бути таким упевненим?!

Я промовчав. Бо просто не знав, з чого розпочати. Звичайно ж, у мене були вагомі підстави вважати, що рано чи пізно подібне питання у когось з них неминуче виникне. Але я й гадки не мав, з чого ж краще почати пояснення своєї довіри до Джона. Допоміг мені з цим Брутальник.

– Ти не віриш, що це він порішив тих двійняток, адже так? – недовірливо спитав мене Гауелл. – І тобі здається, що цей рославий телепень невинний.

– Я впевнений у його невинуватості, Брутусе.

– Ну, і з якого б дива тобі так думати?

– До цього мене підштовхнули дві речі, – відповів я. – І одна з них – мій черевик.

Спершись на стільницю руками, я почав викладати перед ними свої аргументи.

Частина п’ята. Нічна подорож

Розділ 1

Пан Герберт Дж. Веллс[267] написав якось історію про чоловіка, який винайшов машину часу. Записуючи свої спогади, я несподівано для себе второпав, що спромігся створити особисту машину для переміщення у часі. Однак, на відміну від Веллсового, мій винахід здатний переносити мене лише у минуле – у заобрійно далекий 1932‑й рік, якщо вже казати по суті, коли я служив головним попкарем блоку «Д» у «Холодній Горі», що на той час була в’язницею нашого штату, – утім, незважаючи на таку очевидну куцість функціоналу, робить він це із застрашливою ефективністю. А ще ця «машина часу» неабияк нагадує мені старенький форд, яким я роз’їжджав у ті давні дні: у тому, що вона таки заведеться, сумніватися не доводилося, однак заздалегідь ніколи не можна було сказати з упевненістю, чи вистачить для запуску двигуна самого лише повертання ключа у замку запалювання, або ж потрібно буде вилазити, братися за пускову рукоятку і щодуху її крутити, аж допоки не почне відвалюватися рука.

Коли я тільки почав розповідати на цих сторінках історію Джона Коффі, кожен подібний «запуск» давався мені мало не з першого півоберту ключа, але вчора мені довелося взятися за корбу[268]. Гадаю, причиною стало те, що у своїй розповіді я добрався до страти Делакруа, а якась частка моєї підсвідомості взялася чинити опір відновленню перебігу тих подій. Смерть Дела стала найбільш жахливою і моторошною на моїй пам’яті, і причиною цього був ніхто інший, як Персі Ветмор, – наймолодший і найбездарніший охоронець у блоці, який мав пристрасть до постійного розчісування свого волосся і не пробачав будь-яких глузувань щодо своєї персони, – навіть якщо джерелом сміху виступав наполовину полисілий і плюгавий Француз, якому судилося померти на електричному стільці за два місяці до того, як мало наступити чергове Різдво у його житті.

Одначе, як і в будь-якій брудній роботі, найважчим є тільки початок. Адже, за великим рахунком, для двигуна байдуже, в який із способів його було заведено: ключем, корбою або ж просто зі штовхача; якщо вже вам пощастило вдихнути у нього життя, він, як правило, справно торохкотітиме аж допоки буде у цьому потреба або не скінчиться пальне. Саме так працював вчора і двигун моєї власної машини часу: попервах навіть окремі літери давалися мені вкрай тяжко і тому слова складалися лише у короткі, як кулеметні черги, фрази; згодом справа неохоче, але почала просуватися краще, і з-під кінчика мого олівця вже стали виходити цілком завершені речення, які насамкінець полилися таким нескінченним потоком, що паузи у мене траплялися тільки для того, щоб перейти на новий аркуш. Я виявив, що писання є особливим і, у певному сенсі, – жахаючим способом пригадати своє минуле: у загальних рисах для декого це було б нічим іншим, як ментальним зґвалтуванням своєї пам’яті. Цілком можливо, що така дика ідея є усього лише наслідком мого вельми поважного віку (останнім часом я все частіше ловлю себе на думці, що не можу відповісти на елементарне, здавалося б, питання: коли ж, в біса, я став таким спорохнявілим), але особисто мені до вподоби зовсім інший погляд на такі речі. Я вірю, що союз олівця і пам’яті створює свого роду практичну магію, а все, що пов’язане з чарами, завжди криє у собі небезпеку. Як людина, яка особисто знала Джона Коффі і була свідком його дивовижних можливостей – однаково успішно застосованих до представників як мишачого, так і людського племені, – глибоко переконаний, що маю право це стверджувати.

Магія – донезмоги небезпечна штукенція.

Утім, незважаючи на це, вчора я просидів за писаниною весь день. З кожною новою сторінкою слова давалися мені все легше і легше, і я незчувся, як засклена тераса солярію цього уславленого будинку для старих трухляків зникла, поступившись місцем складському приміщенню у кінці Зеленої Милі, на помості якого багатьом моїм проблемним підопічним випало ненадовго вмостили свої різнокаліберні дупи на добряче відполірованому попередниками сидінні Іскрунця, після чого їхні нерухомі тіла будуть знесені дюжиною сходинок до тунелю, що вів за межі в’язниці до припаркованого обіч дороги фургону. Саме там, у тьмяному світлі підземного проходу, стоячи біля каталки з трупом Едуара Делакруа (який продовжував куритися навіть накритий простирадлом), Дін, Гаррі, Брутальник і я примусили Персі Ветмора ще раз нам пообіцяти, що він дійсно подасть прохання про переведення до психлікарні штату «Шипшинний Кряж».

Тут, у солярії, зажди повно свіжозрізаних квітів, але вчора опівдні єдине, що я відчував своїм носом, був ядучий аромат горілої плоті, сечі і лайна щойно померлої людини. Скрекіт мотору газонокосарки на галявині за вікном був віднесений далеко на периферію мого сприйняття, поступившись лункому плескоту скрапуючої на долівку води, що повільно просочувалася крізь цегляне склепіння тунелю. Подорож пам’ят­тю тривала. І якщо не тілом, то подумки і душею я точно перебував у 1932‑му.

Перерви на обід я не робив, скніючи над своїми мемуарами десь до четвертої години. Отож, коли я все ж таки зважився відкласти олівця, моя рука геть затерпла і болісно нила. Я вийшов у коридор і повільно прочовгав до вікна у його кінці – з другого поверху відкривалася непогана панорама на паркувальний майданчик для тутешніх співробітників. Мені відомо, що Бред Долан – місцевий санітар, який своїми найгіршими рисами вельми нагадує собою Персі, а заразом є тим надокучливим парубчиськом, який усіма правдами і неправдами намагається з’ясувати, куди я ходжу і що роблю під час прогулянок, – їздить на старенькому шевроле, бампер якого прикрашає наліпка з промовистим написом: «Я БАЧИВ БОГА І ЙОГО КЛИЧУТЬ НЬЮТОМ[269]». На звичному місці автівки не було, а це могло означати тільки одне – зміна супостата нарешті скінчилася і він подався до тієї нори, яку амбітно іменував своїми апартаментами. У моїй уяві те його помешкання поставало у вигляді трейлера «Повітряна течія»[270], стіни якого зсередени обвішані сороміцькими постерами з «Ділка»[271], а по кутках валяються зім’яті пивні бляшанки з-під «Південного»[272].

Далі мій вчорашній маршрут пролягав через кухню, де на той час вже розпочалися приготування до вечері.

– Що це у вас у сумці, пане Еджкуме? – поцікавився у мене Нортон.

– Наразі, юначе, – лише пуста пляшка, – охоче відповів я. – Уявляєш, нещодавно мені пощастило на­трапити у хащах нашого лісу на Джерельце вічної молодості. Тож тепер щодня о цій порі я навідуюсь до нього і набираю собі трошки його цілющої водички, яку й випиваю перед сном. Нічогенько так тонізує, скажу тобі по секрету.

– Може, завдяки їй ви і почуваєтеся таким живчиком, – долучився до розмови ще один кухар на ім’я Джордж, – але вигляд все одно маєте хріновий…

Ми разом посміялися з його дотепу, після чого я прочалапав на двір. Спіймавши себе на тому, що роззираюся навколо у пошуках Долана, – і це незважаючи на те, що кількома хвилинами раніше сам переконався у відсутності його автівки, – я подумки обізвав себе примороженим валянком, бо й досі не викинув того молокососа з голови, і рішуче перетнув крокетний майданчик. Одразу за ним притулилася мікроскопічна, на одну лунку, галявина для гри у гольф (яка презентабельно виглядає хіба що на світлинах рекламних брошур «Болотяних сосен Джорджії»), а ще далі починалася вузенька і майже непримітна стежка, що, звиваючись, губилася у заростях молодого лісочку на схід від нашого будинку престарілих. У лісі, з обох боків до протоптаної доріжки, доживають віку двійко старих і бозна-коли покинутих сарайчики. Коли я доплентався до того з них, який стоїть ближче до високої кам’яної огорожі, що відмежовує територію «Болотяних сосен» від сорок сьомого шосе Джорджії[273], то зайшов досередини і провів там декілька хвилин.

По поверненні у стіни пансіонату я ситно повечеряв, трохи подивився з усіма телек і раненько відправився у ліжко. В останній час я частенько підхоплююся посеред ночі від чергового моторошного сновиддя, після чого неодмінно потрапляю у міцні тенета безсоння. У таких випадках крадькома спускаюся до телевізійної кімнати, де й очікую на ранок у компанії старих фільмів, що їх постійно крутять на «Каналі американського кіно». Але минула ніч була геть інакшою; цього разу, милосердно позбавлений кошмарів, що полювали на мене відтоді, як я надумав спробувати себе на літературній ниві, мені спалося, немов убитому. Мабуть, уся ця денна писанина добряче мене виснажила – все ж таки я давно вже не такий молодий, яким був колись.

Коли я прокинувся, то побачив, що пляма від сонячного промінця, яка о шостій ранку зазвичай тільки-тільки спускалася зі стіни на підлогу, сьогодні вже встигла просунутися впритул до узніжжя мого ліжка. Наче під час бойової тривоги, я прудко підхопився на рівні, будучи настільки стурбованим, що майже не звертав уваги на подагричні спалахи болю у моїх стегнах, колінах і щиколотках. Якомога хутчіш одягнувшись, я поквапливо вийшов у коридор і одразу почимчикував до вікна, з якого видно парковку для місцевого персоналу, плекаючи надію, що місце, на якому санітар Долан завжди залишає свою колимагу, виявиться порожнім. Адже бували випадки, коли цей хлопець дозволяв собі запізнюватися навіть на півгодини…

Та де там! Шевроле вже був припаркований, тьмяно виблискуючи своїми поіржавілими боками під променями вранішнього сонця. По всьому виходило, що вельмишановний пан Бред Долан мав якусь досить поважну причину, щоб останніми днями приїжджати на роботу вчасно. І, здається, я знаю, що його до цього спонукало. Щодня, щойно лише розвидниться, як замшілий Полі Еджкум кудись походжає; у зморшкуватого старигана на ім’я Полі Еджкум з’явилися якісь таємниці, і тому невсипущий пан Бред Долан має намір будь-що з’ясувати, у чому ж тут річ. «То що ти там робиш, Полі? Зізнайся». Скоріш за все, він вже встиг десь причаїтися в очікуванні на мою появу. З мого боку наймудрішим вчинком було б залишатися у будинку… але якби ж то у мене був вибір.

– Поле?

Я розвернувся так швидко, що мало не впав. Поринувши у власні роздуми я й не зчувся, як до мене підійшла Елейн Коннеллі – чи не єдиний мій однодумець у цих стінах. Не на жарт перелякавшись, що я ось-ось впаду, і зі щирою вірою у те, що зможе мене втримати, ця відчайдушна жінка простягнула до мене руки. На її щастя, я швидко відновив рівновагу – Елейн страждає на жахливий артрит, тож цілком імовірно, що якби я впав до її обіймів, то переламав би її навпіл, наче суху гілку. Я, звичайно ж, не стверджую, що як тільки люди перетинають кордон незнайомої раніше для себе країни, кожному мешканцю якої перейшло за вісімдесят, то будь-які романтичні почуття для них назавжди залишаються у минулому. Але у чому я впевнений, так це в тому, що вони можуть сміливо забути про застосування на практиці сентиментального лайна із «Звіяних вітром»[274] на зразок безоглядного кидання в обійми чи, не дай Боже, спроб підхопити свою партнерку на руки.

– Вибач мені, – винувато промовила Елейн. – Я не хотіла тебе налякати.

Кволо їй усміхаючись, я махнув рукою:

– Та все нормально. Навіть у порівнянні з умиванням крижаною водою переляк все одно залишається найліпшим способом, щоб остаточно прокинутися. Я навіть розмірковую, чи не найняти тепер тебе, аби ти робила так кожного ранку.

– Ти ж оце виглядав його машину, правда? Автівку Долана?

Сенсу обманювати її не було жодного, отож я кивнув:

– Шкода тільки, що не існує способу впевнитися, що він наразі у західному крилі. Бо мені треба ненадовго вислизнути з будинку, але я не хочу, щоб той нишпорка мене побачив.

Губ Елейн торкнулася бліда тінь від тієї посмішки бешкетного чортеня, якою, безперечно, вона звела з розуму не один десяток чоловіків за часів свого дівоцтва:

– А цей Бред ще та доскіплива шельма, ти згодний?

– На всі сто.

– Він точно не у західному крилі. На відміну від тебе, сонько, я вже спускалася снідати, і можу з усією відповідальністю заявити, що Долан крутиться на кухні, – я спеціально підгледіла, коли відносила посуд.

Я з тривогою витріщився на неї. Певна річ, мені давно відомо, що Долан аж занадто допитливий, але щоб настільки?!

– Ти можеш відкласти свою ранкову прогулянку? – спитала Елейн.

На якусь мить я задумався.

– Гадаю, що міг би, але ж…

– Ти не хотів би цього робити.

– Саме так, Елейн. Не хотів би.

«Тепер, – подумав я, – вона неодмінно поцікавиться, куди ж це я піду і що такого з біса важливого маю у тому ліску зробити».

Але вона промовчала, подарувавши мені натомість ще одну примару посмішки хуліганистого чортеня. На її вкрай виснаженому і покрученому болем обличчі той смішливий вираз виглядав дивовижно і напрочуд божественно.

– Ти знайомий з паном Гаулендом?

– Авжеж, – відповів я, хоча й бачив його лише зрідка; він мешкав у західному крилі, що у випадку «Болотяних сосен Джорджії» було все одно, як у сусідній країні. – А чого ти питаєш?

– Ти чув, що про нього розповідають?

Я заперечно похитав головою.

– Пан Гауленд, – продовжила Елейн, усміхаючись при цьому ще ширше, – є одним з тих п’яти пожильців «Болотяних сосен», яким дозволяється тут курити. І все завдяки тому, що він оселився тут ще до того, як правила проживання були змінені.

«Он воно що! Залишкові права[275] у дії, – подумалося мені. – Ну, хіба існує десь у світі більш годяще місце для подібних гарантій, аніж будинок для людей похилого віку?».

Елейн запустила руку до кишені своєї сукні у біло-синю смужку і частково витягнула звідти – аби я лише зміг побачити, – дві речі: сигарету і книжечку картонних сірників.

– Вкравши те і вкравши се, – заспівала вона весело і напрочуд мелодійно, – малявку Еллі аж трясе.

– Елейн, що все це…

– Замовкни, Поле, і краще допоможи постарілій дівчині спуститися до вітальні.

Опустивши сигарету з сірниками назад до кишені, вона підхопила мене за лікоть своїми покрученими артритом пальцями і ми вирушили коридором в бік сходів. Навіть ще не ступивши на першу сходинку, я дійшов висновку, що просто не маю права сумніватися в Елейн: звісно, моя подруга стара і квола, але ж розум у неї аж ніяк не курячий.

Поки тривав наш спуск – вельми обережний і неквапливий, наче обох нас було відлито з крихкого скла, – Елейн прошепотіла:

– Чекай на мене внизу. А я на хвилинку відлучуся до вбиральні у західному крилі – тієї, що у тамтешній приймальні. Ти ж, сподіваюся, знаєш, де це?

Я кивнув:

– Начебто так. Одразу за кабінетом гідротерапії. Але ж навіщо йти аж туди?

– Упродовж останніх п’ятнадцяти років я не викурила жодної сигарети, і ось – ти тільки уяви собі, – цього ранку прокинулася з непереборним бажанням хапнути пару тяг. Не знаю, щоправда, скількох затяжок має вистачити, щоб спрацював детектор диму, але маю намір будь-що це з’ясувати.

Від усвідомлення справжнього підґрунтя злочинного наміру Елейн у мене геть відібрало мову і якийсь час я зі зростаючим захопленням просто дивився їй у вічі, дивуючись заразом, як же сильно вона нагадує мою дружину… свого часу утнути щось подібне було так властиве Дженіс. Лице Елейн знову засяяло грайливою посмішкою зухвалого бісеняти. Не в змозі стри­матися, я обійняв долонею її граційну лебедину шийку, розвернув даму серця обличчям до себе і злегенька поцілував у губи.

– Кохаю тебе усім серцем, Еллі, – зізнався я.

– Нічого собі, яке пишномовство, – відповіла вона, сміючись. І навіть незважаючи на це, я був упевнений: мої слова припали їй до вподоби.

Не бажаючи понадміру форсувати події, я повернув розмову до нашої нагальної справи:

– А як щодо Чака Гауленда? Якщо через це у нього виникнуть неприємності?

– Не хвилюйся. Наразі він у товаристві щонайменше двох дюжин добропорядних свідків дивиться по телевізору «Доброго ранку, Америко»[276]. А щойно лишень у західному крилі подасть голос пожежна сигналізація, як я швиденько накиваю звідти п’ятами.

– Тільки пильнуй, шибайголівонько, аби не перечепитися об щось і не заподіяти собі шкоди, бо я ніколи собі не пробачу, якщо з тобою…

– О, благаю тебе, Поле, позбав мене свого скиглення, – перервала мене Елейн, насамкінець затуливши мого рота своїми губами. Ну чим не любов серед руїн[277]? Для когось із вас, звісно, це може видатися дивним, ба навіть абсурдним, але ось що я вам скажу, шановні, з власного, так би мовити, досвіду: якої б химерної форми не набувала закоханість між двома людьми, це все одно краще, аніж цілковита відсутність сердечної прихильності.

Отож, я залишився стояти біля підніжжя сходів і, схвильовано спостерігаючи, як Елейн Коннеллі дуже повільно і незграбно віддаляється коридором (одним з предметів її гордощів є те, що у більшості випадків вона може обходитися без ціпка, користуючись ним тільки у дощові дні – та й то лише тоді, коли біль, що їй дошкуляє, стає геть нестерпним), став чекати на її повернення. Минуло п’ять хвилин, потім – десять, і коли вже я остаточно зневірився, вирішивши, що або вона злякалася, або у туалетному детекторі диму здохла батарейка, з боку західного крила почулося гучне завивання сигналу пожежної тривоги.

Не роздумуючи, але й без зайвого поспіху, я рушив у напрямку кухні – допоки я не був певен, що задум Елейн спрацював і Бреда Долана усунуто з мого шляху, сенсу квапитися не було. Сивочола, а подекуди й голомоза юрба з самих лише калапішників і кордупенцій, більшість з яких були все ще одягнуті у халати, виповзла з телевізійної кімнати (яку місцеве керівництво урочисто і, як на мене, доволі безглуздо називає «Кімнатою дозвілля»), аби дізнатися, що ж стало причиною такого ревіння. Серед них я з полегшенням помітив і Чака Гауленда.

– Еджкуме! – проскреготів до мене Кент Ейвері, спираючись однією рукою на свій ходунок, тоді як інша несамовито посіпувалася на рівні матні його піжамних штанів. – Як гадаєш, це справжня тривога або всього лише черговий збій?

Я зітнув плечима:

– Не маю щодо цього бодай найменшого уявлення.

І в цей момент повз нас у напрямку західного крила один за одним підтюпцем пробігли троє санітарів, які на ходу і кожен на свій лад скомандували натовпу, що юрмився біля дверей телекімнати, вийти на двір і чекати там на сигнал відбою. Останнім з трьох біг Бред Долан. Будучи усього лише за крок від мене, той недоумок навіть не подивився у мій бік, і цей факт надзвичайно мене потішив. Коли я продовжив якомога швидше ворушити поршнями на кухню, мені спало на думку, що команді у складі Елейн Коннеллі і Пола Еджкума цілком до снаги подужати дюжину Бредів Доланів, навіть якщо тих буде підсилено шістьма Персі Ветморами.

Кухарі вже закінчували прибирання зі столів після сніданку, не звертаючи жодної уваги на виття сирени.

Першим мою присутність помітив Джордж:

– Агов, пане Еджкуме! Якщо не помиляюся, вас шукав Бред Долан. Диво, що ви з ним розминулися…

«Ще б пак, друже! Мені з цим неабияк пощастило», – подумав я про себе, а вголос сказав, що обов’язково зустрінуся з паном Доланом пізніше. Потім я поцікавився, чи не залишилося, бува, хоча б якихось грінок зі сніданку?

– Як і завжди, – подав голос Нортон. – Однак, вони вже геть давно охололи і задубіли. Цього ранку ви щось пізненько.

– Каюсь, винуватий! – Я розвів руками: – Але ж перед вами зголоднілий, неначе вовк, чолов’яга.

– То заждіть хвилинку, я підсмажу вам декілька свіжих скибок, – сказав Джордж і вже потягнувся до хліба.

– Облиш, облиш! Холодний харч підійде мені сьогодні якнайкраще, – нетерпляче поквапив я його. І коли Джордж простягнув мені пару зачерствілих і позбавлених блиску розтопленого маргарину скибочок (виглядаючи при цьому настільки ж спантеличеним, як і його напарник Нортон), я прожогом кинувся до дверей, почуваючись так, ніби повернувся у своє дитинство, коли замість того, аби піти вранці у школу, хлопчик, яким я колись був, чимдуж поспішав на ставок порибалити, обережно притискаючи до грудей загорнутий у вощений папір шмат рулету з желейною начинкою.

Опинившись на вулиці, я мимоволі похапцем роззирнувся навколо у пошуках Долана і, не помітивши нічого підозрілого, швиденько рушив до замаскованої бур’яном лісової стежини, прямуючи навпростець че­рез майданчики для гри у крокет і гольф, на ходу підживлюючись однією з отриманих від кухаря грінок. Коли дерева надійно приховали захеканого мене від можливих сторонніх поглядів, я трохи сповільнився і поки шкандибав стежинкою до сарайчиків, то спіймав себе на тому, що знову повернувся думками у день після жахливої страти Едуара Делакруа.

Того ранку я мав телефонну розмову з Гелом Мурсом, і він зізнався мені, що пухлина у мозку Мелінди спричиняє в неї напади лихослів’я і нецензурщини… пізніше моя Дженіс ідентифікувала це як синдром Туретта[278] (певна річ – досить умовно, бо цілковитої впевненості, що поведінка Меллі повністю підпадає під клінічну картину того захворювання, у неї не було). Спогади про тремтіння і схлипування у голосі мого начальника ви́кликали у моїй пам’яті образ Джона Коффі і те, як він зцілив мене від сечової недуги, а для Делакруасового улюбленця – мишеня на ім’я Пан Брязкотун, – взагалі зробив неможливе, зібравши його понівечене і розплющене тільце наново. Кінець кінцем, усе це і змусило мене перетнути ту незриму межу, що проходить між звичайними роздумами про якусь справу, і безпосереднім втіленням останньої у життя.

Пригадую також, що неабияк посприяло цьому і щось інше. Щось, пов’язане з руками Джона Коффі і моїм власним черевиком.

Хай там як, але відразу після розмови з Мурсом я запросив до себе Діна Стентона, Гаррі Тервілліґера і Брутуса Гауелла – тих хлопців, з якими упродовж багатьох років я пропрацював пліч-о-пліч, покладаючись на них, як на самого себе, і беззастережно довіряючи їм власне життя. І коли того ж дня вони завітали до мене на обід, то вислухали мій план з тим терпінням, яке можуть дозволити собі лише справжні друзі. Звичайно ж, будь-кому з них було відомо, що Коффі зцілив мишенятка; а Брутальник – так той і взагалі бачив усе на власні очі. Тому, коли я натякнув на можливість стати свідками ще одного дива, якщо тільки ми звозимо Джона Коффі до Мелінди Мурс, жоден з них навіть і не подумав сприймати це за якийсь розіграш. А єдине найнеприємніше питання пролунало з вуст Діна Стентона, який поцікавився, що станеться, якщо ми вивеземо Джона Коффі у, так би мовити, наукову експедицію, а десь на півшляху він вирішить дати драла?

«А якщо Коффі втече і вкоротить віку комусь іще? – запитав тоді Дін. – Знаєте, вилетіти через це з роботи мені особисто якось не хочеться… як, до речі, і гріти після цього тюремні нари. Я маю піклуватися про дружину і двійко діточок – якби не мізерний заробіток охоронця, усі ми вже давно б подалися у жебраки. Але чого мені жадається найменше, так це мати на своїй совісті смерть ще однієї безвинної малявочки».

Після цього на кухні, де ми обідали, запанувала тиша – усі троє дивилися на мене, очікуючи на відповідь, а я, і досі невпевнений, примушував себе зберігати мовчанку, бо знав – варто лише розкрити перед ними усі карти, як для них усе зміниться; у моїй авантюрі вони дістануться тієї точки, за якою шляху для відступу вже не буде.

Однак, варіант з відступом для мене особисто здавався геть неприйнятним. Тож я відкрив рота і спробував усіх заспокоїти…

Розділ 2

– Ну, щодо останнього ви можете не перейматися.

Але принаймні Дінові такої відповіді виявилося замало:

– Як, в ім’я Господа, ти можеш бути таким упевненим?!

Я промовчав. Бо просто не знав, з чого розпочати. Звичайно ж, у мене були вагомі підстави вважати, що рано чи пізно подібне питання у когось з них неминуче виникне. Але я й гадки не мав, з яких першопричин краще розпочинати пояснення своєї довіри до Джона. І тут мені на допомогу прийшов Брутальник:

– Ти не віриш, що це він порішив тих двійняток, адже так? – У голосі Гауелла відчувався скепсис. – І тобі здається, що цей рослявий телепень невинний.

– Я абсолютно впевнений у його невинуватості, Брутусе.

– Ну, і що ж дає тобі підстави так вважати?

– До такої думки мене підштовхнули дві речі, – відповів я. – І одна з них – мій черевик.

– Твій че-ре-вик? – Від здивування Брутальник вже мало не кричав. – Яке ж, в біса, відношення може мати твоє взуття до того, вбивав Джон Коффі тих двійняток чи ні?

Спершись на стільницю руками, я почав пояснювати:

– Минулої ночі я зняв з ноги черевика і проштовхнув його крізь пруття дверей камери Коффі. Це, між іншим, сталося вже після Делової страти, коли ситуація у блоці дещо нормалізувалася. Отже, Джон взяв його і став крутити у своїх лабетах, ніби й не знаючи, що ж із ним оце робити. І тоді я попросив його спробувати зав’язати на ньому шнурка. Розумієте, хлопці, мені конче потрібно було переконатися у його можливостях. Як усім вам відомо, наші арештанти зазвичай взуті у тапочки чи шльопки, причини чого ви також знаєте: людина, яка дійсно бажає вкоротити собі віку, може скористатися для цього і шнурками, якщо вже на те пішло. Та, зрештою, не мені вам це пояснювати.

На знак згоди Брутус, Дін і Гаррі нетерпляче закивали головами.

– Так ось, Джон поставив черевика собі на коліна і, взявшись за кінці шнурка, розпочав з того, що досить вправно наклав їх навперехрест один до одного. Утім, судячи з безглуздості подальших дій, на цьому його знання зі шнурування і вичерпувалися. Він зізнався мені, що впевнений: коли був ще дитиною, хтось таки показував йому, як це робиться… можливо, то був його батько, а може, коли того не стало, – якийсь з численних залицяльників його матері. У будь-якому випадку, те уміння для нього тепер втрачене.

– Знаєш, Поле, я змушений погодитися з Брутальником, – перебив мене Дін. – Ніяк оце не збагну, яким же боком твій черевик стосується спростування винуватості Коффі у душогубстві Деттерікових малих?

Свою відповідь на такий закид я розпочав з нагадування їм історії викрадення і вбивства, деталі якої мені вдалося почерпнути як з газет тюремної бібліотеки, стос яких я мало не силоміць (потерпаючи від спекотної задухи навколо, пекучого болю у власній промежині і хропіння старого Ґіббонса у кутку) продивився ввечері того ж дня, коли у блоці «Д» оселився Джон Коффі, так і пізніше, від репортера на прізвище Гаммерсміт.

– За твердженням самих же Деттеріків, їхній пес Бідон хоча й не вирізнявся надмірною агресивністю, але ж гавкуном був таким, що брехливішого за нього годі було й шукати, – пояснював я своїм співрозмовникам. – Чоловік, що викрав дівчаток, примусив його мовчати лише пригодовуючи сосисками. Можна припустити, що з кожною кинутою собаці сосискою злочинець підкрадався все ближче, а коли останній шматок зник у пельці легковірного дворняги, то цей хтось на нього накинувся, схопив за голову і крутонув її одним виваженим рухом, звернувши у підсумку бідоласі шию.

Пізніше, коли пошуковий загін на чолі із заступником шерифа – якщо я не помиляюся, його звати Робом Маꥳ, – натрапив на Коффі, то цей Маꥳ помітив підозрілу опуклість нагрудної кишені Джонового комбінезона. І перше, що спало йому на думку, – велетень тримає там якусь зброю. Однак Коффі на це заперечив, сказавши, що у кишені усього лишень його обід. Як виявилося, він не збрехав: у перев’язаній мотузкою газеті було знайдено декілька бутербродів і маринований огірок. Цікаво, що Коффі не пам’ятав, хто саме дав йому той пакунок. Єдине, що він спромігся пригадати, – то була якась жінка у фартуху…

– Тобто бутери, огірок і жодного натяку на сосиски? – перепитав Брутальник.

– Жодного, – підтвердив я.

– Ще б пак, – втрутився Дін, знизуючи плечима. – Бо усі вони були вже згодовані ним тому собаці.

Я погодився:

– Що ж, під час судового процесу саме така версія і була озвучена прокурором. Але якщо припустити, що Коффі таки дійсно відкривав раніше свій обід і, віддавши усі сосиски псові, просто загорнув назад рештки, – як він примудрився перев’язати той згорток шворкою? Я, далебі, не впевнений, що у нього взагалі був на це час… Але давайте припустимо, що був. Справа геть в іншому – цей здоровань не в змозі зав’язати навіть бабського вузла[279]!

За столом запанувала тривала тиша. Приголомшені моїм відкриттям, хлопці могли хіба що здивовано переглядатися. Перервав зловісну мовчанку Гауелл:

– Свята срака, – видихнув він. – Як же так сталося, що на суді ніхто не звернув на це уваги?

– А ніхто особливо і не намагався, Брутусе, – відповів я, вже вкотре впіймавши себе на думці про Гаммерсміта – репортера, який закінчив коледж у Боулінґ-Ґрін, якому подобалося думати про себе, як про цивілізовану і освічену людину, і який переконував мене, що негри майже нічим не відрізняються від безпородних дворових собак, бо так само, як і останні, цілком спроможні раптово і без причини спробувати вчепитися вам у горлянку. До того ж він продовжував називати їх «ваші негри», немовбито ті сердеги і досі перебували у чиїйсь – проте, певна річ, не у його, – власності. Ні, ні, ні. Звісно ж не у його. Ті кляті чорнопикі могли належати кому завгодно, тільки не Берту Гаммерсміту. І в ті часи подібних Гаммерсмітів на Півдні було, наче комашні у болотах Міссісіпі. Тож я пояснив: – Насправді, друже, жоден з присутніх навіть помислу такого не припускав, що чорношкірий Джон Коффі може виявитися невинуватим. Не виключенням був і його власний адвокат.

– Але ж ти, Поле, якось до цього докопався, – гарячково обізвався Гаррі. – Бігме, хлопці, та серед нас сидить справжнісінький Шерлок Голмс! – Голос Тервілліґера був сповнений дружнього кепкування впереміш із благоговінням.

– Охолонь, а то від радощів ще у штани наробиш, – пробурмотів я йому. – Я, до речі, теж міг не звернути на це уваги, якби не склав докупи те, що Коффі сказав заступникові шерифа Маꥳ під час свого затримання, а також його слова після позбавлення мене болячки і зцілення Пана Брязкотуна.

– Тобто? – не зрозумів Дін.

– Коли я увійшов до його казні, то почувався ніби під дією якогось потужного гіпнозу. У мене взагалі було таке відчуття, ніби якщо я й намагатимуся чинити опір Джоновій волі, у мене все одно нічого не вийде.

– Їй-бо, якось вже занадто моторошно це звучить, – промимрив Гаррі і нервово посовався на своєму стільці.

– Я спитав його, що йому від мене потрібно, а він і відповів: «Усього лишень можливість допомогти». Пам’ятаю це так чітко, наче це трапилося сьогодні. А коли все скінчилося і я став почуватися краще, йому не треба було про це казати – він і так це знав. «Я допоміг, – ось, що то були за слова. – Я ж допоміг вам з тим, чи не так?».

Брутальник ствердно кивнув:

– Те саме було і після порятунку мишеня. Ти тоді сказав Коффі: «Здорованю, ти йому допоміг», – а він, наче папуга, повторив за тобою мало не слово в слово, а потім ще й додав: «Я допоміг мишенятку Дела». Саме тоді ти все і зрозумів? Я ж не помиляюся?

– Еге ж, гадаю, що так воно і було. Крім того, я добре пам’ятаю, що Джон сказав заступникові Маꥳ, коли той запитав у нього, що трапилося. Про це згадували майже в усіх публікаціях, присвячених то́му вбивству: «Я нічим не міг зарадити. Я дуже старався прибрати це з них, але вже було надто пізно!». Кремезний, схожий на скелю, чоловік, який промовляє подібні речі, тримаючи на своїх руках двійко мертвих дівчаток, бліді, оповиті білявими кучерями личка яких нагадують собою лики заснулих янголяток… нічого дивного, що усі навколо розтлумачили його слова невірно. У певній мірі пояснення Джона добре узгоджувалися з побаченим, а бачили перед собою присутні лише чорношкірого душогуба. Почувши ж плаксиве белькотіння, вони без вагань вирішили, що негр визнає́ свою провину і в такий ось недолугий спосіб просто силується розповісти, як, піддавшись непереборному потягу, викрав двійняток, зґвалтував їх і вбив, а отямившись від скоєного, безуспішно намагався повернути все навспак…

– Але на той час було вже запізно, – пробурмотів собі під ніс Брутальник.

– Авжеж. За виключенням того, що істинна природа його слів була зовсім іншою: він вже знайшов дівчаток у такому стані, спробував був урятувати їм життя – прибравши з малеч руйнівні наслідки смерті, – але не встиг. Вони були мертві занадто довго.

– Поле, ти хоч сам у це віриш?! – запитав Дін. – От скажи мені чесно, як перед Богом, що і справді віриш у можливість такого ходу подій.

Я на хвильку замислився, уважно дослухаючись до власного серця (що останнім часом робив неодноразово), і впевнено кивнув головою. Утім, моя віра у невинуватість чорношкірого велетня виникла навіть і зблизька не тієї миті: частина мене інтуїтивно здогадувалася, що у справі Джона Коффі щось не так від самого початку, коли він, прикутий до своїх конвоїрів, тільки-но переступив поріг блоку «Д», а Персі Ветмор на всю потугу своєї горлянки сповістив про це криком: «Мертвяк іде! Сюди йде мертвяк!». І хіба ж не я оце потис йому руку, чого ніколи не дозволяв собі раніше з рештою тимчасових пожильців казень, що вишикувалися обабіч Зеленої Милі?

– О Господи, – Дін запнувся. – Ісусе Христе, всеблагий Владико.

– Ну, гаразд, Шерлоку. Твій черевик – це перша причина, – нагадав мені Гаррі. – А що ж тоді є другою?

– Незадовго до того, як хлопці з пошукового загону натрапили на Коффі з мертвими дівчатками, вони вийшли з лісу поблизу південного берега Трапінґус Рівер, знайшовши там ділянку витоптаної і рясно зрошеної кров’ю трави, а також рештки від нічної сорочки Кори Деттерік. Тут гончаки переслідувачів дещо розгубилися: більшість з них підривалися вздовж річки у південно-східному напрямку, але двоє – тер’єри-напівкровки, – тягнули повідки на північний захід, вгору за течією. Коли ж власник тієї зграї, Бобо Марчант, сунув їм під носа знайдений клапоть дитячої сорочки, напівкровки одразу передумали і разом з усіма помчали вниз за річкою.

У самих лише кутиках рота Брутальника заграла дивна і наче вимучена посмішка:

– Дозволивши себе переконати, ті тер’єри дали маху, я ж правий? Власне кажучи, подібного штибу собаки взагалі не створені для того, щоб бути вправними шукачами. Ось і ці спромоглися дати себе заплутати у справі, яка, здавалося б, мала бути їхнім покликанням.

– Безперечно.

– Я щось не доганяю, хлопці, а що не так з тими псами? – роздратовано озвався Дін.

– Розумієш, друже, тер’єри забули запах тих слідів, в які їх тицьнув носом Бобо, коли переслідування викрадача ще тільки починалося, – почав пояснювати Брутальник. – До тих пір, поки загін не вийшов на берег річки, ті дворняги нарівні з іншими йшли саме по слідах вбивці, а не дівчаток. Жодних проблем не виникало аж до того моменту, коли дітовбивця і захоплені ним двійнятка пересувалися разом, але…

В очах Стентона засяяв вогник розуміння. Гаррі ж зрозумів усе набагато раніше.

– Варто лише над цим замислитися, – додав я, – і мимоволі починаєш дивуватися: як могло так статися, що хтось, ба навіть і члени журі присяжних, взяли і вирішили будь-що повісити цей злочин на чорношкірого хлопця?.. кому з них взагалі могло хоча б на мить спасти на думку, що Джон Коффі і справді є тим безжальним убивцею? Адже задум трохи пригодувати пса, аби той не здійняв гавкіт, а потім скрутити йому шию, як на мене, набагато перевершує Джонові розумові здібності.

Трохи порозмисливши, я додав:

– Мені так здається, що Коффі ніколи не наближався до ферми Деттеріків на відстань ближче, аніж від неї знаходиться південний берег Трапінґус Рівер. А це, між іншим, шість або навіть більше миль[280]. Джон йшов і йшов собі вздовж узбережжя, можливо, збираючись спуститися до залізничної колії, щоб заскочити до товарного вагона якогось із поїздів і податися кудись іще – коли ті проминають естакаду, то уповільнюються цілком достатньо, аби це зробити, – аж раптом почув шум, що долинав звідкись із півночі.

– То був убивця? – припустив Брутальник.

– Еге ж. Можливо, та погань вже встигла зґвалтувати свої малолітні жертви, а може, якраз їхні крики про допомогу і почув Коффі. У будь-якому випадку, та закривавлена галявина, що на неї згодом натрапили пошуковці, і стала тим місцем, де душогубець облагодив свої справи; розміжчив двійняткові голівки одна об одну, кинув тіла на землю і втік.

– Дременувши у північно-західному напрямку, – додав Брутальник. – Туди, куди попервах і поривалися обоє тер’єрів.

– Правильно. А Джон Коффі з’явився з боку вільшняка, що росте трохи південно-східніше від галявини, на якій недолюдок залишив зґвалтованих дівчат, – ймовірно, просто бажаючи дізнатися, що ж саме могло спричинити весь отой гамір, – і знайшов їхні закривавлені тільця. Цілком можливо, що на той момент обидві сестрички – або ж, принаймні, одна з них, – все ще залишалися живими… хоча навряд чи їхні передсмертні муки могли тривати довго. Але у чому я впевнений на всі сто, так це в тому, що навіть якщо б вони і виявилися вже мертвими, зрозуміти це Джон був абсолютно не в змозі. Усе, що нашому хлопцеві було відомо, – у його долонях зосереджено потужну цілющу силу, і він, ані секунди не вагаючись, кинувся застосовувати її для спасіння Кори і Кеті Деттерік. Коли ж у нього нічого не вийшло, він розгубився і, впавши з горя в істерику, почав ридати. Саме в такому стані його потім і знайшли.

– Чому ж він не залишився на місці, де їх знайшов? – став допитуватися Брутальник. – Навіщо переніс сердешних південніше, вздовж річкового узбережжя? Як ти таке можеш пояснити?

– Готовий закластися на що завгодно – спочатку він і не думав кудись іти, – відповів я. – Судіть самі. У ході слухань обвинувачення за першої-ліпшої на те нагоди не втомлювалося звертати увагу присяжних на те, наскільки величезна ділянка трави була не те що прим’ята, а витоптана майже під нуль. А Джон Коффі, як вам відомо, чоловік доволі кремезної статури…

– Та хуй там! Він, бляха, викапаний гігант, – виправив мене Гаррі, завбачливо знизивши при цьому голос, щоб моя дружина не почула його неподобного лихомовства… якби, звісно, їй надумалося нас підслуховувати.

– Можливо, коли він зрозумів, що його дар не спрацьовує, то запанікував. Або ж вирішив, що вбивця і досі може перебувати десь поруч, – наприклад, спостерігати за ним з лісу, що росте вгору за течією. Хоча він і вражає усіх і кожного своїми габаритами, у душі́ він далеко не сміливець. Пригадуєш, Гаррі, як він спитався у нас, чи залишаємо ми на ніч у блоці світло?

– Ще б пак. Пам’ятаю навіть, яким кумедним мені це тоді здалося. Особливо зважаючи на те, наскільки дебелим він виглядав порівняно з будь-ким із нас.

У той момент, проте, Тервілліґеру було явно не до сміху, позаяк вигляд він мав розгублений і, я б навіть сказав, приголомшений.

– Припустимо на хвильку, що саме так все і було. Але якщо тих дівчаток вколошкав не Коффі, то хто? – запитав у мене Дін.

Розвівши руками, я похитав головою:

– Хтось інший. Я навіть не виключаю можливості, що це міг зробити і якийсь білий. Певна річ, обвинувач робив з мухи вола, коли запевняв присутніх, що такого великого пса, як у Деттеріків, міг убити лише надзвичайно дужий чоловік, але…

– Овва! Оце вже точно маячня, – голосно промовив Брутус. – Та будь-яке більш-менш розвинене дванадцятирічне дівчисько здатне скрутити собаці в’язи… особливо коли захопить його зненацька і знатиме, як це взагалі робиться. Отож, якщо вже Коффі цього не робив, то вбивцею міг бути мало не хто завгодно… тобто будь-який чоловік, враховуючи усі обставини. А тому, очікувати на те, що справедливість у цій справі переможе, нам з вами, скоріш за все, годі й сподіватися.

Я спробував заперечити:

– Якщо, звісно ж, той маніяк не зробить це знову.

– Облиш, Поле. Навіть за умови, що станеться, як ти оце кажеш, ми можемо про це і не знати: зокрема, якщо він випустить з когось дух хрін-зна де у Техасі або Каліфорнії, – спустив мене на землю Гаррі.

Брутальник відкинувся на спинку стільця, завзято потер очі кулацюгами – нагадуючи тим самим втомлену дитину, якій давно вже час вкладатися у ліжко, – і знову опустив руки собі на коліна:

– Їй-бо, усе це нагадує нічне жахіття. Бо як можна повірити у справжність того, що у нас у блоці сидить чоловік, який може виявитися невинним – який, імовірніше за все, таким і є, – проте, не дивлячись на це, невдовзі він все одно пройде Зеленою Милею. Це так само вірно, як і те, що високі дерева і дрібну рибчину створив Господь. І що нам у такому випадку робити? Тільки-но ми спробуємо пояснити комусь усе це екстрасенсорне лайно з цілющими пальчиками, як усі просто порозривають собі дупи від сміху, а Коффі все одно скінчить свої дні в якості картоплі, кинутої у фритюрницю.

– Давай, Брутусе, турбуватимемося про це пізніше, – зупинив я його бідкання. Хоча схожі питання вже протягом деякого часу турбували і мене, якоїсь путньої відповіді на них я так і не знайшов. – Наразі, панове, нашою спільною проблемою є те, що ми збираємося або ж не збираємося робити з Меллі Мурс. Я б охоче запропонував вам взяти декілька днів на роздуми, але побоююся, що з кожним днем такого зволікання шанси на те, що Джон зможе допомогти бідолашній жінці, стрімко танутимуть.

– Еге ж. Пригадуєш, як він настирно простягав свої ручища до пораненого мишеня? – запитав у мене Брутальник. – Ще й покваплював тебе, говорячи: «Дайте-но йово мені, поки ще є час!». Поки ще є час…

– Пам’ятаю, аякже.

Гауелл на секунду замислився, а потім рішуче кивнув головою:

– Я з тобою, друже. Певна річ, мене і досі пересмикує при самій лише згадці про смерть Дела, але найбільше за все я просто хочу подивитися, що станеться, коли Коффі торкнеться дружини Мурса. Можливо, що й нічого, але ж хто його зна…

– Дуже сумніваюся, що нам вдасться хоча б непомітно вивести цього телепня з блоку, – промовив Гаррі і, глибоко перед цим зітхнувши, кивнув: – Одначе мені теє до сраки! Можете розраховувати на мою участь.

– І на мою теж, – додав Дін. – Але ж, Поле, хто залишиться у блоці? Ми що – тягнутимемо сірники?

– Ні, приятелю. Жодних жеребів. Прикривати наші дупи залишишся саме ти.

– Це ж як розуміти?! З якого ж, курва, переляку ти оце так вирішив? – За тим, як різко Стентон стягнув свої окуляри і заходився розлючено натирати їхні скельця об сорочку, я зрозумів: мої слова неабияк його образили і розгнівали. – От що за непруха така?

– Така, що спіткала тебе завдяки тому, що з усіх нас ти єдиний, хто перебуває у розквіті своїх сил і чия малеча нещодавно тільки пішла чи лише має піти до школи, – відповів йому Брутальник. – Ну, сам поміркуй: ми з Гаррі і досі холостякуємо; Пол одружений, але його діти вже повиростали і живуть окремо. А те, що ми наразі тут затіваємо, є барзо божевільною авантюрою… я майже впевнений, що нас на ній і пов’я­жуть. – Брутус кинув на мене пильний і розважливий погляд: – Не знаю, Поле, зумисно чи ненароком, але ти не згадав про одну вкрай важливу річ: якщо нам таки пощастить вивезти Коффі з тюряги, але його цілющі персти жінці не допоможуть, то Гел Мурс може особисто здати нас поліції.

Гауелл зробив паузу, чекаючи заперечень чи якихось пояснень з мого боку. Але сказати мені було нічого, тож я вирішив за краще промовчати. Тоді Брутальник знову розвернувся до Стентона і продовжив:

– Зрозумій мене правильно, Діне! Тебе при цьому також не залишать у спокої: цілком може статися, що ти навіть вилетиш з роботи. Проте, у тебе принаймні залишатиметься шанс уникнути ув’язнення, якщо все і дійсно піде шкереберть. Те, що станеться, Персі вважатиме за дурний розіграш або помсту. Отож, якщо ти залишишся на посту чергового, то зможеш потім усім казати, що подумав так само і ми ніколи не відкривали тобі свої справжні наміри.

– І все одно, хлопці, від такого розкладу я далеко не в захваті, – заявив Дін, але з його тону було зрозуміло – незалежно від того, подобається йому чи ні, своєї ролі у нашій спільній справі він таки дотримуватиметься. Гадаю, що остаточно переконала його саме згадка про власних дітей. – Усе і справді треба провернути цієї ночі? Ви в цьому впевнені?

– Як на мене: якщо вже ми домовилися це зробити, то краще сьогодні, – відповів Гаррі. – Бо інакше усі ті зайві роздуми і нервування просто зірвуть мені кумпол.

– Тоді дозвольте мені хоча б взяти на себе лазарет, – запропонував Стентон. – Це, принаймні, вписується у мою роль? Чи також ні?

– Давай. Тільки за умови, якщо ти впевнений, що зробиш усе необхідне без зайвого ризику бути спійманим на гарячому, – застеріг Брутальник.

Від такої недовіри Дінове обличчя аж скривилося, тож я заспокійливо поплескав нашого ображеного спільника по плечу:

– Можеш братися за діло відразу, щойно випаде на це нагода після початку чергування… годиться?

– Будь спок, начальнику, – я не підкачаю.

Цієї миті, ніби прочитавши мої думки, у шпарині ледь прочинених дверей з’яви­лося обличчя Дженіс.

– Може, комусь іще чаю з льодом? – безжурно запитала вона у нас. – Як щодо тебе, Брутусе?

– Ой ні, щиро дякую! – відповів той. – Єдине, від чого я б зара’ не відмовився, – так це бахнути половинчика старого доброго віскі, але за обставин, що склалися, це, мабуть, не найкраща ідея.

Джен поглянула на мене. І хоча губи моєї дружини розпливалися в усмішці, в глибині її очей ховалися стурбованість і переляк.

– Ану, зізнавайся, Поле, у що це ти вплутуєш оцих ось хлопців? – запитала вона ніби жартома, але одразу, не чекаючи на мою відповідь, махнула рукою і сказала: – Та байдуже. Що б ви там собі не надумали, я не хочу про це чути.

Розділ 3

Згодом, коли наші гості вже розійшлися, а сам я одягався, збираючись на службу, вона взяла мене за руку, розвернула лицем до себе і стала пильно дивитися в мої очі, ніби хотіла крізь них зазирнути мені прямо в душу.

Кінець кінцем вона просто спитала:

– Мелінда?

Я кивнув.

– Ви можете щось для неї зробити, Поле? Насправді зможете їй якось допомогти? Або ж це усього лишень незбутні фантазії… намагання видати бажане за дійсність, спричинене тим жахіттям, що вам довелося пережити минулої ночі?

Я згадав химерні очі Джона Коффі, його наділені цілющою силою долоні, а також той стан загіпнотизованого кролика, до якого я перейшов, щойно тільки він цього забажав. Одразу за цим пригадалися мені і Джонові руки, що нетерпляче тягнулися крізь ґрати до конаючого тільця Пана Брязкотуна… і та його загадкова фраза: «Поки ще є час»… і, звісно ж, хмаровиння чорної комашні (чи що там воно було?), яка поступово білішала і блякнула, аж поки взагалі не розчинилася у повітрі.

Зрештою, після тривалої паузи я відповів:

– На мою думку, наш задум – це той єдиний шанс, який у неї ще залишився.

– Тоді використайте його з розумом, – сказала вона, застібаючи ґудзики на моєму новенькому осінньому кітелі. Майже весь час, що минув з мого дня народження – а воно було ще на початку вересня, – він провисів у шафі, бо одягав я його відтоді лише три або чотири рази. – Якщо цей шанс для неї останній – робіть, що хочете, але тільки не проґавте його! – По цих словах Дженіс мало не силоміць виштовхала мене за двері.

Розділ 4

Тієї ночі – яка у багатьох відношеннях стала найдивовижнішою ніччю у моєму житті, – я заступив на чергування, коли на годиннику було двадцять хвилин по шостій. Переступивши поріг нашого блока, мені одразу здалося, що у повітрі навколо і досі відчувається слабкий, але від того не менш нудотний запах горілої плоті. Звичайно ж, я усвідомлював, що майже напевне усі ті пахощі були лише плодом моєї уяви: двері, що вели на тюремне подвір’я як з самого блоку, так і зі складу, протягом цілого дня стояли розчахнутими навстіж, а дві попередні зміни майже весь свій робочий час присвятили віддраюванню і відшкрябуванню жахливих слідів минулої страти. Проте, судячи з тих сигналів, що їх подавав мені власний ніс, ці, начебто й сповнені логіки, умовиводи за переконливий доказ ним не сприймалися. Отож, навіть якби я не був мало не до всирачки наляканий усіма можливими ризиками і перспективами нічних подій, що чекали на нас попереду, то все одно навряд чи спромігся би примусити себе бодай доторкнутися до вечері.

Брутальник заявився у блок за чверть до сьомої, а хвилин за п’ять після нього прийшов і Дін. Останнього я одразу попросив прогулятися до лазарету і спитати, чи не позичать там грілку для моєї спини, яку, скоріш за все, я потягнув, коли після страти Делакруа допомагав зносити його труп до тунелю. Стентон радо на це погодився. В якусь мить навіть здавалося, що Дін збирається по-змовницьки мені підморгнути, але, вчасно одумавшись, він розвернувся і кинувся виконувати доручення.

Коли до сьомої лишалося вже три хвилини, з’явився і Гаррі.

– Твій пікап? – спитав я у нього.

– Припаркований там, де ми і домовлялися.

Що ж, поки що все йшло добре. Протягом наступних декількох хвилин ми втрьох, попиваючи каву, безцільно тупцяли навколо столу чергового, старанно приховуючи один від одного власні думки і спільні очікування: що Персі запізнюється, що цієї ночі він, можливо, і взагалі не з’явиться на роботі. Беручи до уваги вкрай негативні відгуки, що вже посипалися на голову Ветмора через проведену ним страту, останнє нам видавалося цілком імовірним.

Утім, невдовзі стало очевидно, що Персі дотримувався того загальновідомого принципу, за яким, якщо вже не пощастило і тебе вибито із сідла, то для власної ж користі слід негайно у нього повернутися. Коли вже збігала шоста хвилина сьомої, двері у блок відчинилися і причинок нашого головного болю власною персоною постав у проході, виблискуючи усіма ґудзиками старанно відпрасованої темно-синьої форми. Солідності постраху злочинного світу додавали причеплені по обидва боки до його портупеї револьвер і заправлений у сміхотворний саморобний чохол гікорієвий кийок. Хлопець неквапно підійшов до табельного годинника, так само неспішно пробив у ньому свою хронометражну картку, реєструючи час заступання на чергування, і тільки після цього обережно поглянув на нас трьох (Дін на той момент з лазарету ще не повернувся).

– У мене стартер накрився, – буркнув він. – Тож довелося повозитися з корбою…

– От халепа! – картинно поспівчував йому Гаррі, сплеснувши у долоні. – Зроду-віку такого не було, і ось знову: у нашого бідолашного хлопчика зламалася машинка.

– То залишався би вже вдома, щоб полагодити той окаянний агрегат, – удавано привітно докинув Брутальник. – Нас навіть дрож пробирає, як тільки подумаємо, що ти міг заробити собі розтягнення руки. Еге ж, хлопці?

– Ага! Та хіба ж я не знаю, що ви б усі тільки зраділи, якби так сталося, – незадоволено пирхнув Персі, але я бачив, що поблажливе кепкування Гауелла його дещо заспокоїло.

І це було добре. Такої лінії поведінки нам доведеться триматися протягом наступних декількох годин: не ставитися до нього занадто вороже, але й не переборщити з проявами приязності. Адже після подій минулої ночі будь-що, навіть віддалено схоже на братання, могло викликати у Ветмора черговий сплеск підозріливості. Беручи до уваги його озброєність, кожен з нас чудово розумів – скрутити Персі нахрапом краще не ризикувати. Але я плекав надію, що якщо тільки ми вправно гратимемо свої ролі, то кінець кінцем свій шанс заскочити покидька зненацька ми отримаємо. І коли так станеться, важливо було не зволікати, а ще головніше – принаймні, для мене, – пильнувати, аби ніхто при цьому не постраждав. Навіть Персі Ветмор.

Цієї миті до блоку повернувся Дін. Отримавши від нього ледь помітний ствердний кивок, я звернувся до Ветмора:

– Персі, я хочу, щоб ти негайно пішов на склад і гарненько вимив там підлогу. А також не забудь і про сходи, що ведуть до тунелю. Коли ж скінчиш, то можеш взятися за написання звіту про події минулої ночі.

– Уявляю собі, що то вийде за оповіданнячко, – відсторонено зауважив Брутальник, запхавши великі пальці собі за ремінь і підкотивши під лоба очі.

– Ваш тупий гумор, хлопці, дотепніший хіба що за перепихон у церкві! – пробурчав Персі, але на тому його протест і скінчився. Він покірно пішов на склад, навіть не завдавши собі клопоту вказати нам на той самоочевидний факт, що вдень підлогу там вже мали вимити принаймні двічі. На моє переконання, малий гівнюк просто зрадів можливості забратися від нас подалі.

Я продивився звіт, що залишила по собі попередня зміна, і, не знайшовши у ньому нічого вартого уваги, вирішив про всяк випадок пересвідчитися, чи все гаразд у камері Вартона. Коли я підійшов, хлопчина сидів на нарах, видершись на них з ногами, і, міцно обхопивши себе за гомілки, притискав коліна до підборіддя, кривлячи губи у сповненій відвертої неприязні посмішці:

– Оце так ніштяк! Невже сам Великий Бос вирішив вшанувати мене своєю увагою? Власною, бляха-муха, персоною та в усій красі! Ти, начальнику Еджкуме, маєш такий щасливий вигляд, наче ото свиня, якій знесло дах від можливості вивалятися у власному лайні. Що, невже перед тим, як відправити тебе на роботу, пані Еджкум нарешті мала настрій поласувати кремчиком із зачерствілого еклера свого благовірного?

– Як ти, Малюк? – запитав я, не звертаючи уваги на його патяканину. Почувши таке на свою адресу, парубок неабияк пожвавився і аж ніби засяяв від задоволення. Він прудко скочив на ноги і з хрускотом у суглобах кощавого, обсипаного вуграми тіла потягнувся. Посмішка на його пиці стала ще ширше, проте тепер ворожості в ній поменшало.

– Фіґасє! – вигукнув із щирим подивом Вартон. – Це, мабуть, вперше, коли ти правильно назвав моє поганяло! Що це з тобою, начальнику Еджкуме? Ти часом не захворів чи шось таке?

Якщо зі мною щось і відбувалося на той момент, то вже точно не страждання від недуги. Так, раніше я був хворим, але завдяки Джонові Коффі те пекло залишилося позаду. Пальці велетня вже геть втратили навички зав’я­зування шнурків (якщо припустити, що Джон узагалі вмів це колись робити), однак в їхньому арсеналі залишалися інші трюки, виконання яких з упевненістю можна було назвати приголомшливим.

– Мій юний друже, – відповів я, – якщо вже тобі конче хочеться бути Малюком Біллі, замість Скаженого Білла, то мені байдуже.

Потішений почутим, юнак помітно роздувся, нагадуючи своєю поведінкою одну з тих огидних рибин, що мешкають у річках Південної Америки, стаючи час від часу причиною чиєїсь смерті, коли вжалять якогось бідолаху шипами, що ростуть уздовж їхніх спин і по боках. За роки роботи на Зеленій Милі мені доводилося мати справу з багатьма небезпечними злочинцями, але навряд чи хтось із них був настільки паскудним і неприємним, як Вільям Вартон, який хоч і вважав себе уславленим і жорстоким бандюгою, але перебуваючи у в’язниці проявив себе в основному плювками і обсциканням наглядачів з-за ґрат камери. Зрозуміло, що після таких ось вибриків нам навіть і на думку не спадало ставитися до нього з тими благоговінням і повагою, на які, за його власним переконанням, він заслуговував. Утім, тієї ночі його поступливість могла стати нам у нагоді. А якщо з мого боку це вимагало лише підкинути зайву порцію лестощів до топки його гонористості, що ж – на таку жертву я був цілком готовий.

– Краще б вам усім повірити мені на слово: у мене з Малюком спільного навіть більше, аніж, наприклад, між якимись близнюками, – продовжував торочити своє Вартон. – І сюди я загримів аж ніяк не за крадіжку грьобаних солодощів з якогось задрипаного магазу. – Голос хлопця був сповнений таких гордощів за себе, неначе переді мною стояв не чувак, чия дупа знайшла собі останній і, судячи з усього, вельми скороминущий прихисток у камері за сімдесят кроків від електричного стільця, а уславлений ветеран з бригади Французького Іноземного легіону[281], що вихваляється своїми армійськими звитягами. – І, до речі, коли вже принесуть вечерю?

– Та заткнися вже, Малюче! Згідно звіту, твоя вечеря розпочалася за десять хвилин до шостої. М’ясний рулет з підливою, картопляне пюре і зелений горошок. Отож, навіть не сподівайся, що розведеш мене в такий дешевий спосіб.

Вартон голосно розреготався і знову всівся на нари:

– Ну, то ввімкни мені брехунця.

Під «брехунцем» мався на увазі репродуктор, відомий широкому загалу під назвою «гучномовець абонентської радіоточки» або, простіше кажучи, – «радіо». Те іронічно-глумливе слівце, що масово увійшло в моду лише у п’ятдесятих, поодинокі дотепники-новатори, як наш «Малюк», використовували вже тоді.

Дивно, скільки усього різного спроможна пригадати людина про ті часи, коли від подій навколо її нерви були натягнуті так туго, що мало не дзвеніли.

– Може, трохи згодом, приятелю, – туманно пообіцяв я, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що наразі обмін «люб’язностями» завершено.

Відступивши на декілька кроків від камери Вартона, я кинув погляд вздовж проходу. У його дальньому кінці Брутальник саме підійшов до дверей ізолятора, щоб переконатися, чи замкнені вони лише на один замо́к з двох. Результат тієї перевірки був мені відомим заздалегідь, бо я встиг її провести ще на початку нашої зміни. Вже зовсім скоро нам мало знадобитися відчинити ті двері настільки швидко, наскільки це взагалі можливо. На щастя, цього разу не треба було витрачати час на звільнення кімнати від антикварного мотлоху, що накопичувався там протягом багатьох років. І все завдяки тому, що нам довелося це зробити значно раніше: майже одразу після того, як до черги поціновувачів спрямованого руху тілом добряче заряджених частинок приєднався Скажений Білл-Вартон, весь непотріб з «гамівника» був винесений у коридор, розсортований і перетягнутий на зберігання до інших приміщень блоку. З кожним днем перебування «Малюка Біллі» у стінах «Холодної Гори» ми тільки зміцнювалися на думці, що кімната з м’якими стінами є однією з найбільш затребуваних у блоці… і залишатиметься такою щонайменше до того благословенного дня, коли пихатий шмаркач почимчикує Зеленою Милею востаннє.

Джон Коффі, який о цій порі зазвичай вже лежав на нарах – витягнувшись у весь свій богатирський зріст, звісивши з ліжка величезні, як колоди, ноги, і розгорнувшись обличчям до стіни, – цього разу сидів на краєчку матраца і, міцно зчепивши долоні, насторожено і, я б навіть сказав, проникливо спостерігав за діями Брутальника. Така поведінка для нашого велетня була геть не типовою. До того ж, не було схоже й на те, що останнім часом з його очей лилися сльози.

Задовольнившись, нарешті, результатом обстеження дверей ізолятора, Гауелл рушив Милею в мій бік. Але коли він вже проминав камеру Коффі і завчено кинув на її мешканця швидкий, проте пильний погляд, Джон подивився йому прямо у вічі і промовив приголомшливі за своїм змістом слова:

– Ще б пак. Я хотів би проїхатися.

Складалося враження, що чорношкірий дивак неначе відповідає на щось Брутальникові.

Вибалушені від здивування очі Брутуса зустрілися з моїми і я буквально почув їхній німий поклик: «Він знає, Поле! Якимось чином йому все вже відомо!».

Знизавши плечима, я розвів руками, ніби промовляючи: «Звісно ж, він знає. А ти як думав?».

Розділ 5

Коли до дев’ятої залишалося хвилин п’ятнадцять, до блоку «Д», востаннє того вечора, навідався Гудун-Свистун – як і завжди, штовхаючи перед собою свого возика. Ми, не змовляючись, накупили у нього таку купу різних різнощів, що старигань аж сяяв від усвідомлення свого навару:

– Ну шо, хлопчі, бачили свого мишеня?

Ми заперечно похитали головами.

– Може, отой ваш жінкуватий крашунчик жнає, куди він подівшя? – Гудун мотнув головою у напрямку складу, де Персі або драїв підлогу, або взявся за складання звіту, або ж просто длубався у дупі.

– А тобі яке до цього діло? – зупинив просторікування шкарбуна Брутальник. – Хай там що, це тебе аж ніяк не стосується. Отож, Гудуне, давай вже, мабуть, канай звідси! Бо просмердів тут нам все, аж дихати нічим.

Старий тюряжник подарував нам свою фірмову і бридку усмішку – чорне провалля, жодного натяку бодай на зуб та ще й шкіра губів, натягнута на пусті ясна, наче заяложений дерматин, – а потім кілька разів втягнув носом повітря.

– Та хіба ж че мій шморід?! – заперечив він за мить. – То ж духман, шо жалишив по шобі Дел, кажучи вам ушім: «бувайте, хлопчі!».

Задоволено гиготнувши, старпер розвернувся і мало не вскачки покотив свій возик у напрямку дверей, що вели з блоку на прогулянковий майданчик. Ви тільки уявіть: той трухлявий пеньок розвозив їдло ще протягом наступних десяти років! Я вже давно звільнився… та де там – навіть «Холодна Гора» припинила своє існування, – а він, опинившись в іншій тюрязі, все продовжував і продовжував гендлювати «місячними тортиками», шипучкою та бозна ще яким крамом серед охоронців та ув’язнених, які могли собі його дозволити. Навіть у теперішніх своїх снах я подеколи чую ту його несамовиту верескотню: «Я підшма-а-ажуюшя! Печу-у-ушя й пропіка-а-а-аюшя! Я індик ж хрушткою шкоринкою!».

Після того, як Гудун забрався геть, час для нас поступово уповільнився, загрожуючи взагалі зупинитися. Перед кожним новим стрибком секундна стрілка на настінному годиннику брала на роздуми все більше і більше часу, і під кінець повзла, наче апатичний до проблем навколишнього світу равлик. Десь з півтори години ми розважалися тим, що слухали радіо. Над Фредом Алленом[282] у його «Провулку»[283] Вартон реготав так, що його пронизливе волання більше скидалося на ревіння вкінець одурілого віслюка. І незважаючи на це, я дуже сумнівався, що він взагалі розумів більшість з тих жартів. Джон Коффі ж так і продовжував сидіти в узніжжі своїх нар, зчепивши ручища собі між колін і вряди-годи позираючи в бік посту чергового. Схожі нетерплячі погляди кидають на табло автостанцій пасажири, які очікують на повідомлення про посадку для свого рейсу.

Приблизно за чверть до одинадцятої зі складу повернувся Персі, гордовито простягаючи мені старанно списаний олівцем звіт. З обох боків той аркуш паперу прикрашали численні острівки так-сяк розвезеного графіту і балабушки, залишені по собі гумкою. Побачивши, як мій палець завмер над одним з таких «послідів» його письменницького хисту, Ветмор поспіхом почав виправдовуватися:

– Це усього лишень щось на зразок чернетки. Потім я обов’язково перепишу все начисто. А так, що думаєш?

На мою думку, від початку і до кінця зміст того туалетного папірця, що Персі називав своїм звітом, був найбільш зухвалою і окозамилювальною брехнею з тих, які мені доводилося читати за все життя. Однак уголос я визнав, що рапорт складено доволі пристойно, і, втішений почутим, Ветмор не забарився забратися геть.

Дін і Гаррі були зайняті грою у крибідж. Утім, пильний спостерігач неодмінно звернув би свою увагу на те, що перемовляються хлопці між собою аж занадто голосно, через будь-які зміни в рахунку сперечаються непомірно часто, а щоп’ять-десять секунд стривожено поглядають на ледь повзучі стрілки годинника. Принаймні одну зі своїх ігор тієї ночі вони навіть примудрилися звести до трьох етапів замість двох[284]. Ближче до півночі напруженість у блоці сягнула свого апогею: здавалося, що ще хвилина виснажливого очікування – і повітря навколо можна буде вимішувати, наче глину. З усіх присутніх не відчували це, перебуваючи у блаженному невіданні, тільки Скажений Білл і Персі.

За десять хвилин до дванадцятої мій терпець урвався і я злегенька кивнув Дінові. Той, як ми і домовлялися, пішов до мого кабінету, прихопивши з собою придбану у Гудуна пляшку ко́ли «Монарша Корона»[285], а за хвилину чи дві повернувся. Тепер кола у його руці плескалася у жерстяній кварті – то́му виді тюремного посуду, який би не міг бути розбитий арештантом у намаганні вкоротити собі віку його скалкою.

Я прийняв кухоль з рук Стентона і роздивився навколо. Гаррі, Дін і Брутальник уважно спостерігали за моїми діями. Як, до речі, і Джон Коффі. Однак тільки не Персі – наш ображений на весь світ приятель повернувся на склад, у стінах якого він, імовірно, почувався тієї ночі безпечніше. Швиденько принюхавшись до вмісту посудини, я не відчув нічого, окрім звично солодкого аромату шипучого напою, що у ті далекі часи міг похвалитися у своєму складі дивними, але все одно напрочуд приємними нотками кориці.

Тримаючи кухоль за ручку перед собою, я підійшов до камери, яку займав Вартон. Парубок вже встиг простягнутися на своїх нарах. Хоча мастурбувати на той момент він ще не розпочав – у всякому разі, по-справжньому, – але судячи з того, як загрозливо випиналися його труси, стояк у нього був досить солідним; крім того, юнак час від часу енергійно пробігався по власному прутню пальцями, як ніби був напівсонним контрабасистом, який наполегливо практикується у техніці піцикато[286] на найтовстішій струні музичного інструменту.

– Малюче, – покликав я його.

На що відразу ж дістав у відповідь:

– Забирайся геть, ти мені заважаєш!

– Гаразд, – погодився я. – Просто мені оце спало на думку пригостити тебе шипучкою – в якості винагороди за зразкову поведінку протягом усього вечора… чорт забирай – для тебе це майже новий рекорд!.. Але якщо ти вже зібрався спати, то доведеться випити її самому – не пропадати ж добру. Зробивши вигляд, що збираюся саме так і вчинити, я примружив очі в удаваному задоволенні і підніс жерстянку (прикрашену з усіх боків вм’ятинами, залишеними на згадку про безліч пережитих нею розгніваних ударів об пруття металевих ґрат) собі до рота. Коли побачивши це, Вартон блискавкою скочив з нар і кинувся до дверей, я аніскільки цьому не здивувався. Позаяк знав, що для мене у такій справі ризику помилитися майже не було: якщо навіть найзакореніліші зі злочинців – ґвалтівники і душогуби, засуджені як до довічного, так і до «вишки» на колінах Старого Іскрунця, – усі як один були ласими до солоденького, то й Скажений Білл навряд чи мав стати винятком у цьому питанні.

– Гей, тупаче! Ану віддай мені, що там ти оце приніс! – скомандував Вартон таким тоном, буцімто я був усього лишень покірливим найманим робітником, а переді мною стояв щонайменше старший виконроб дільниці. – Чуєш, що тобі Малюк каже? Швидко гони сюди мій приз!

Я простягнув кварту в його напрямку, але так, щоб вона все одно залишалася за межами казні, даючи при цьому Вартонові можливість просунути руку крізь пруття і дотягнутися до посудини самостійно. Спробувавши випробувати долю і вчинити навпаки, я майже напевно отримав би на горіхи – це вам підтвердить будь-який навчений досвідом вертухай. Така моя дія була відповіддю лише на одне з тих багатьох правил, про які ми усі знали, але за довгі роки служби звикли дотримуватися на підсвідомості. Власне, у такий саме несвідомий спосіб ми відразу клали край і будь-яким спробам ув’язнених звертатися до нас по іменах. Так само рефлекторно ми починали діяти, зачувши затяжний брязкіт ключів. Останнє у тюремних стінах могло означати тільки одне: сталося щось надзвичайне (в’язка ключів дзеленчатиме лише набігці, а охоронці з наглядачами ніколи не гасатимуть тюрягою без нагальної причини). Загалом це були саме ті правила, справжня сутність яких завжди залишалася поза розумінням Персі Ветмора.

Тієї ночі, проте, бажання спробувати мене вхопити, підтягнути поближче до себе і, зрештою, придушити у Вільяма Вартона, схоже, не було. Він вихопив бляшаний кухоль у мене з руки і жадібно, за три великі ковтки відразу вижлуктив усю шипучку, ще й видавши насамкінець розкотисту відрижку.

– Знатне питво! – похвалив він.

Я простягнув руку:

– Кухоль.

Але якусь мить Малюк просто крутив його у себе в руках, задиркувато виблискуючи при цьому очима:

– А якщо не віддам, начальнику?

Я байдужно знизав плечима:

– Ми зайдемо і самі заберемо. Тебе ж кинемо до тієї маленької кімнатки, яку ти, судячи з усього, так любиш. І там, у тиші і спокої ти згадуватимеш, якою була на смак твоя остання у житті кола. Якщо, звісно, нею не пригощають новеньких у пеклі.

Усмішка на прищавому обличчі юнака зблякла:

– Чуєш, попкаре, мені твої тупорилі жарти про пекло вже у печінках сидять! – Він просунув покоцану бляшанку поміж пруттям ґрат: – Ось. Можеш забрати.

Що я й не забарився зробити. Раптом з-за моєї спини озвався Персі:

– З якого, скажи на милість, переляку ти оце вирішив потішити цього одороблоха колою?

«А з такого, що її смак чудово замаскував розчинені в ній поцуплені у лазареті колеса і тепер цей диво-напій має вкласти неслуха у люлю, де він, сподіваюся, і хроптиме без задніх ніг наступні сорок вісім годин», – подумки відповів я.

Але ще до того, як я встиг бодай щось відповісти вголос, мені на допомогу прийшов Брутальник:

– Для Пола ласка примусу не знає; вона, як теплий дощ з небес, спадає[287].

– Га? – перепитав Ветмор, морщачи лоба.

– Я кажу, що у нього занадто м’яке серце. Він таким народився і таким, вочевидь, помре. До речі, Персі, не хо’ зіграти у «божевільні вісімки»[288]?

Той пирхкнув:

– Якщо не рахувати сундучків[289] і відьму[290], то це найдурніша з ігор, що коли-небудь існували.

– Ну, в принципі, саме тому я і подумав, що ти не відмовишся перекинутися у декілька партійок, – сказав, солодко всміхаючись, Брутус.

– Смійтеся, смійтеся, скализуби! – ображено буркнув Персі і швиденько зник за дверима мого кабінету.

Думка про те, що його нікчемна пацюча дупка наразі збирається вмоститися у моєму кріслі, мене, певна річ, не потішила, але я змусив себе промовчати.

Час спливав нещадно повільно. Двадцять хвилин на першу… пів на першу… О дванадцятій годині сорок хвилин Джон Коффі підвівся з нар, підійшов до дверей своєї казні і, ставши впритул до ґрат, ухопився ручищами за сталеве пруття. Ми з Брутальником пройшли до камери Вартона і зазирнули всередину. Скажений Білл лежав на нарах, блаженно посміхаючись до стелі. Його балухи були широко розплющені, проте нагадували вони собою скоріше дві великі скляні кулі, що правлять за очі якійсь ляльці. Одна рука покоїлася у нього на грудях, інша ж мляво звисала з боку ліжка, ледь торкаючись долівки кісточками пальців.

– Побий мене святий хрест, – прошепотів Гауелл. – І години не минуло, а Малюк Біллі перетворився на Віллі-нюню[291]. Цікаво оце, скільки пігулок морфіну Дін вкинув до того тоніка?

– Вочевидь, що достатньо, – відповів я йому, і мій голос при цьому трішки тремтів. Не впевнений, чи звернув на це увагу Брутальник, але я – так точно. – Нумо вже, Брутусе, братися до справи.

– А ти не хочеш для певності зачекати – щоб хлопець остаточно вирубився?

– Та поглянь лише на нього, Бруте! Нашого сплячого красеня вже давно накрило. Просто прихід, скоріш за все, виявився для нього настільки раптовим, що він банально не встиг скліпити повіки.

– Що ж, начальник у нас ти…

Гауелл почав було роззиратися, збираючись покликати Гаррі, але той вже стояв за його спиною. Дін, виструнчений, наче проковтнув дрючок, сидів за столом чергового і механічно тасував карти, роблячи це настільки енергійно і блискавично, що, здавалося, ще декілька таких рухів, і колоду охопить полум’я. Після кожного нового перемішування, підрізання і підрівнювання Стентон кидав швидкий погляд ліворуч, на двері мого кабінету, чатуючи на можливу появу Персі.

– Вже час? – схвильовано запитав у нас Гаррі. Його видовжене обличчя, конячі риси якого ще більше загострилися саме завдяки роздутим від збудження ніздрям, контрастувало своєю блідістю з темно-синім кітелем однострою, але все одно виглядало доволі рішучим.

– Так, – підтвердив я. – Якщо ми дійсно збираємося виконати задумане, то слушний для цього час настав.

Тервілліґер похапцем перехрестився і поцілував собі великого пальця. Після чого кинувся до ізолятора, відчинив той єдиний замо́к, на який було замкнено його двері, і щезнув усередині. Не встигли ми й оком змигнути, як він вже повертався назад, простягаючи Брутальникові гамівну сорочку. Утрьох ми вирушили Зеленою Милею до мого кабінету. Джон Коффі, вчепившись у ґрата дверей своєї камери, мовчки проводжав нас поглядом. Коли ми проходили повз пост чергового, Брутальник завів руку з парусиновою хламидою собі за спину – благо остання була в нього настільки широчезною, що з легкістю приховала той «гостинець».

– Щасти вам, хлопці… – побажав Дін. І хоча блідістю свого обличчя він навряд чи поступався Гаррі, але рішучості і запалу, що ними виблискували приховані за скельцями окулярів очі, чоловікові явно було не позичати.

Персі, як я і передбачав, сидів за моїм столом, у моєму ж таки кріслі, і, насупивши брови, уважно вивчав книгу, яку протягом останніх нічних чергувань тягав за собою скрізь, де тільки можна. І лишень уявіть собі: то був не примірник «Каравану» чи «Самця», а справжній посібник під промовистою назвою «Догляд за психічно хворими у спеціалізованих закладах». Хоча за тим сполоханим і сповненим провини поглядом, яким він окинув нас, варто нам було увійти до кімнати, можна було припустити, що читає він щось на зразок «Останніх днів Содому і Гоморри».

– Що? – спитав він, рвучко затріскаючи книжку. – Чого вам іще від мене треба?

– Хочемо переговорити з тобою, Персі, – відповів я, – тільки й усього.

Однак з виразу наших облич Ветмор прочитав незрівнянно більше, аніж просто бажання помолоти язиком. Мов у сраку вжалений, він підхопився з крісла і поквапливо (не те, щоб бігцем, але вельми близько до цього) рушив у напрямку прочинених на склад дверей, побоюючись, що ми прийшли для того, щоб, у кращому випадку, вкотре над ним покепкувати, або ж – і це, вочевидь, здавалося йому більш імовірним, – добряче натовкти його дорогоцінну пику.

Блокуючи Персі шлях до відступу, Гаррі вискочив уперед з-за його спини і, схрестивши руки на грудях, зайняв позицію у дверному прорізі.

– Гара-а-азд! – Персі розвернувся до мене. Хоча він і намагався приховати переляк, що його охопив, голос бринів тривогою: – У чому річ?

– Досить вже запитань, Персі, – звелів я замість відповіді. Ще декілька хвилин тому я був упевнений: щойно лише ми з хлопцями перейдемо до реалізації нашого божевільного заміру, як все нормалізується і я знову буду в порядку (або ж, принаймні, почуватиму себе краще). Але не так сталося, як гадалося. Я і досі не йняв віри у те, що робив. Усе навколо сприймалося не інакше як декорації нічного жахіття. І мене аніскільки б не здивувало, якби тієї миті моя дружина легенько поторсала мене за плече, пробуджуючи, а потім ще й схвильовано повідомила, що я борсався і стогнав уві сні. – Усе буде набагато простіше, якщо ти вгамуєш свій гонор і не чинитимеш опору.

– А що це Гауелл ховає у себе за спиною? – тремтячим голосом запитав Персі, повертаючись усім тілом так, щоб не випускати Брутальника з поля зору.

– Нічого, – озвався Брутус. – Ну… хіба що оце!..

Вже не криючись, він стрімко простягнув руку з гамівною сорочкою наперед і тріумфально струснув одежиною на рівні стегна, наче матадор, що своєю мулетою[292] провокує бика на атаку.

Вирячивши у панічному страху очі, Персі стрімко кинувся вперед, збираючись втекти з кабінету у коридор. На наше щастя, той стартовий ривок став єдиною путньою річчю, на яку він спромігся у своїй пробіжці, бо ж варто було наляканому хлопцеві лише зробити декілька кроків, як Гаррі його наздогнав і міцно вхопив за плечі.

– Відчепися від мене! – заверещав Персі, намагаючись звільнитися з цупких обіймів Тервілліґера. Однак усі його смикання були марними: попри свою худорлявість, Гаррі був важчим від нього майже на сотню фунтів[293] і міг похвалитися м’язами чоловіка, який майже весь свій вільний час проводив за оранкою чи рубанням дров. Віддаючи Ветморові належне, можу лише зазначити, що він доклав досить пристойні зусилля, аби посунути свого кремезнішого супротивника через половину кімнати, ще й задерши при цьому мерзенний зелений килим, що його я вже давно намітив собі замінити. На мить мені навіть здалося, що Персі ось-ось вивільнить одну руку, – паніка подеколи може стати достобіса чудовим мотиватором.

– Та вгамуйся вже, Персі! – порадив я. – Усе буде набагато простіше, якщо…

– Не кажи мені, що я повинен робити, бовдуре! – загорлав Ветмор, різко смикаючи плечима і силуючись звільнити руки з лещат Гаррі. – Просто відваліть від мене! Усі! Я знайомий з багатьма поважними людьми! Впливовими посадовцями! І я вам обіцяю, якщо негайно не зупинитеся, то невдовзі, щоб не здохнути з голодухи, усі як один почалапаєте ген до Південної Кароліни у пошуках хоча б якогось поживку в їдальнях для безробітних!

Знавіснілий у своїх погрозах молодик зробив ще один відчайдушний ривок уперед, через що з усієї сили вгатив стегнами об мій робочий стіл. Фоліант, за студіюванням якого ми його заскочили, – «Догляд за психічно хворими у спеціалізованих закладах» – підскочив, і невеличка, з брошуру, книжечка, що до цієї миті ховалася всередині, визирнула назовні. Не дивно, що Персі заходився винувато кліпати своїми баньками, варто лише нам було переступити поріг. Ні, то були не «Останні дні Содому і Гоморри». Таємницею Ветмора виявився примірник одного з тих видань для дорослих, що їх ми вряди-годи давали у користування ув’язне­ним, які почувалися занадто збудженими у сексуальному плані, але при цьому й поводилися достатньо дисципліновано, щоб удостоїтися цього скромного привілею. Якщо не помиляюся, я вже згадував про це сороміцьке чтиво – тоненький, проте вельми наочний комікс про Олівію Маселко, яка, демонструючи справжні дива вигадливості, віддавалася усім підряд, окрім хіба що Любчика[294], та й то, вочевидь, через те, що він був ще жовторотим безштаньком.

Те, що Персі усамітнився в моєму кабінеті тільки для того, щоб удосталь пороздивлятися дешеві порнографічні картинки, мені особисто видалося жахливо сумним. Гаррі – наскільки це дозволяло побачити заважаюче плече Персі – виглядав неприємно здивованим. А ось Брутальник неочікувано для всіх розреготався, що, в принципі, і змусило Ветмора принаймні на деякий час перестати чинити опір.

– Боже ж ти мій, Персі! – почав бідкатися Брутус, хитаючи у картинному осуді головою. – Що б на це сказала твоя матуся? А коли вже на те пішло, як би до цього поставився сам губернатор?

Персі зашарівся так, що його макітра стала схожою на майже остиглий після гартування металевий набалдашник. Цю ілюзію доповнювало й те, з яким шипінням і свистом цідилися з нього слова перестороги, – немов на кожному з них його сповнену амбіцій пику збризкували водою:

– С-стули с-свою пельку, Гауелле! І залиш-ш мою матір у с-спокої.

Брутальник кинув мені гамівничку, а сам майже впритул нахилився до обличчя Персі:

– Як скажеш, збоченцю. А тепер будь слухняним хлопчиком і простягни свої рученьки трохи вперед.

Губи у ще мить тому войовничо налаштованого Ветмора почали безладно труситися, а очі при цьому якось чудно заблищали. Я збагнув, що він майже на межі від того, аби остаточно втратити над собою контроль і вибухнути рюмсанням.

– А ось і не простягну, – заявив Персі тремтячим голосом ображеної дитини. – І у вас немає жодного права примусити мене це зробити.

Окресливши таким чином межі наших повноважень, хлопець заходився на всі легені кликати на допомогу. Ми з Гаррі, мов по команді, здригнулися. Цілком можливо, що саме у ту мить і без того примарні перспективи нашого задуму видалися для нас двох такими, що опинилися під неминучою загрозою переходу у завершальну стадію впевненого накриття мідним тазом. Але якщо хвиля зневіри і накрила нас з Тервілліґером, то цього аж ніяк не можна було сказати про Брутальника. Він був з тих упертюхів, хто ніколи не дозволяв собі розкошів вагатися – особливо у найвідповідальніші моменти життя. І поки ми горячково розмірковували, як же ото тепер діяти далі, Гауелл підійшов до Персі ззаду – ставши таким чином впритул до Гаррі, який все ще продовжував тримати руки Ветмора закрученими за спину, – і міцно схопив його за вуха.

– Ану припини це своє кувікання, – загрозливо прогарчав він. – Якщо, звісно, не хочеш прославитися на весь світ, як чуперадло, в якого замість вух – два велетенських вареники.

Волання про допомогу вмить припинилися і Персі застиг, сіпаючись усім тілом і втупившись невидющим поглядом на обкладинку непристойних коміксів, де Лупоок і Олівія робили свою справу у такій винахідливій позі, про яку мені хоча й траплялося чути під час чоловічих теревенів, проте навіть у найсміливіших фантазіях і на думку не спадало втілити її з моєю Дженіс. «О‑о‑ох, Лупооче!» – сповіщала хмаринка над головою Олівії її думки, позаяк рот розпусниці був зайнятий дещо іншим. «Сси! Сси-сси-сси!» – примовляв у власній хмаринці банькатий моряк, не полишаючи пихкати своєю люлькою.

– Простягни руки, – повторив Брутальник, – і цього разу давай без дурощів. Роби, як тобі говорять!

– Не буду, – стояв на своєму Персі. – Не буду, і ви мене не примусите.

– Ой, хлопче, хлопче! Якби ж то ти тільки знав, наскільки глибоко помиляєшся щодо цього, – прорік Брутальник і, вхопившись за вуха Ветмора зручніше, крутонув їх так, наче то була пара дисків вибору режиму роботи духовки. Духовки з норовом, яка ніяк не хотіла зрозуміти, чого треба від неї кухареві. Від болю і здивування Персі видав настільки жалібне вищання, що я б вважав за краще ніколи його навіть і не чути. Бо крім страждань і подиву той виск був просякнутий іще дечим: усвідомленням. Чи не вперше у своєму житті Персі зрозумів, що погані речі можуть трапитися не лише зі сторонніми людьми, яким не пощастило бути родичем губернатора. Маю зізнатися, що у ту мить мені дуже кортіло наказати Брутальникові зупинитися… але я, певна річ, так цього і не зробив: справи встигли зайти занадто далеко, аби взяти і відступитися. Отож усе, на що я тоді спромігся, так це нагадати собі, що саме Персі став причиною тортур Едуара Делакруа, справжню жахливість яких навіть важко собі уявити, вчинивши так просто через те, що малий кажун наважився покепкувати з його конфузу. Нажаль, згадка про нещодавні події анітрохи мене не заспокоїла. І це не дивно: такий підхід до примирення із своїм сумлінням міг спрацювати тільки у тому випадку, якби я за своїм характером був схожим на того вишкребка.

– Ну ж бо, ненаглядний ти наш, простягай свої рученятка, – промуркотів до Персі Брутальник. – Або дістанеш іще.

На той момент у Гаррі вже не було потреби тримати юного пана Ветмора. Схлипуючи, наче скривджене дитя, і судомно ковтаючи ті сльози, які донедавна ще лише збиралися у кутиках його очей, а тепер рясно збігали по щоках, Персі слухняно витягнув руки перед собою, зробивши це настільки потішно, наче натхненно грав роль сновиди у якійсь комедії. Не гаючи даремно часу, я миттю кинувся натягувати на його граблі рукави сорочки. Щойно тільки мені вдалося це зробити, як Брутус, полишивши у спокої вуха своєї жертви, відразу вхопився за зав’язки, що звисали з манжетів, і ривком склав руки Персі хрест-навхрест, щільно притиснувши їх до грудної клітки. Тим часом Гаррі вже застібав гачки і затягував вузли численних шворок на спині. З тієї миті, як Персі перестав пручатися і простягнув нарешті свої руки, уся та процедура зайняла у нас не більше десяти секунд.

– Ну от і файно! – вдоволено промовив Брутальник. – А тепер, серденько, кроком руш!

Але Ветмор, немов паралізований, закляк на місці. Якийсь час він з недовірою вдивлявся в обличчя Гауелла, потім перевів погляд повних сліз і вирячених від жаху очей на мене. Дивно, але в них не залишилося навіть натяку ані про його зв’язки́, ані про обіцянку влаштувати нам усім піший похід до Південної Кароліни у пошуках безкоштовного харчування. Наразі Персі турбувало щось набагато більш особисте.

– Благаю, Поле, – прошепотів він захриплим і плаксивим голосом. – Тільки не саджайте мене до нього.

Ось тоді до мене і дійшло, що саме змусило хлопця так панікувати і чому він настільки шалено чинив нам опір. Він був упевнений, що ми збираємося кинути його до камери Скаженого Білла Вартона; що покаранням за суху губку стане не менш сухий трах у сраку від місцевого психопата. Однак замість того, щоб у такій ситуації відчути до Персі хоча б проблиски жалю, мене переповнювали лише огида з роздратуванням, і я тільки зміцнів на думці будь-що довести до кінця розпочату справу. Зрештою, Ветмор і не заслуговував на співчуття, бо судив про нас за власними схибленими мірками, сприймаючи все через призму того, як би він сам повівся, якби пощастило обмінятися з нами ролями.

– Стосовно Вартона можеш не перейматися, – заспокоїв я Персі, – бо на тебе чекає ізолятор. Просидиш на самоті три-чотири годинки у темряві, порозмірковуєш над усім тим лихом, що ти заподіяв Делові. Цілком може статися, що для тебе вже занадто пізно вчитися гарним манерам, які б перетворили тебе на порядну людину, – так принаймні вважає Брутус – але я все ще залишаюся оптимістом. Ну, а тепер давай, ворушися.

Цього разу Персі скорився, хоча й бурмотів собі під носа про те, як усі ми про це пошкодуємо, та й іще неабияк – варто лише трохи заждати і ми обов’язково відчуємо на собі усю міць губернаторового гніву. Але загалом було видно, що хлопець піднісся духом і помітно заспокоївся.

Коли ми вивели Ветмора у коридор, Дін скривив дурнувату у своїй цнотливості мармизу і поглянув на нас із таким награним здивуванням, що я майже напевно б від того розреготався, якби справа не була настільки серйозною. Набагато кращих акторів мені доводилося бачити навіть у зачуханій сільській глибинці в аматорських виставах фермерів.

– Чуєте, хлопці, а вам не здається, що ця ваша витівка зайшла вже якось занадто далеко? – запитав у нас Дін, встаючи з-за столу чергового.

– Просто сядь і стули свою пельку, якщо не хочеш скласти йому компанію! – прогарчав у відповідь Брутальник.

Ці репліки ми поспіхом вигадали ще під час обіду у мене вдома. І тепер вони прозвучали саме так, як зазвичай це і буває з нашвидкоруч відрепетируваним сценарієм: завченими фразами, що різали слух своєю штучністю. Проте, якщо Персі був достатньо наляканим і збентеженим, щоб цього не помітити, це могло зберегти Дінові Стентону роботу, коли б так сталося, що наша авантюра зазнала фіаско. Правду кажучи, мені особисто мало вірилося у те, що в цьому випадку Діна залишили б у спокої, але якщо існувала навіть наймізерніша можливість вивести його з-під підозр, не зайвим було хоча б спробувати нею скористатися, адже шляхи Господні воістину незбагненні. Кожного разу, коли мене починали опановувати сумніви, я просто брав і згадував про Джона Коффі і повернутого ним мало не з того світу Пана Брязкотуна.

Отож, ми погнали сповитого по руках Персі Зеленою Милею. І на всьому шляху до «гамівника» він тільки те й робив, що спотикався й канючив, щоб ми рухалися повільніше, бо він, бачте, побоюється впасти і розбити об підлогу свого дорогоцінного носа. Вартон, як і раніше, лежав на нарах, але ми проминули його камеру настільки швидко, що я навіть не встиг помітити, чи заснув він вже остаточно, чи й досі лежить з розплющеними очима. Джон Коффі стояв, як стояв, за дверима своєї казні, притиснувшись до ґрат і уважно спостерігаючи за нашими діями.

– Ти погана людина! І заслуговуєш сидіти у повній темряві в тій жаскій кімнаті, – промовив він, коли ми проходили поруч. Але я не можу сказати з упевненістю, чи почув Персі те його напутнє слово за власними мурмотіннями і прокльонами.

Коли ми зайшли до ізолятора, щоки Персі взялися червоними плямами і були мокрими від сліз, його балухи ошаліло оберталися у своїх очницях, а дбайливо укладені зазвичай локони скуйовдженим клоччям спадали на лоба. Гаррі однією рукою витягнув з бічної кобури на поясі Ветмора табельний револьвер, а іншою – його безцінний гікорієвий дрючок-бошкочпок.

– Певна річ, згодом ти отримаєш все назад, можеш не хвилюватися, – пообіцяв він Персі. Голос у нього при цьому був дещо зніяковілий.

– Хотів би я те саме сказати про обійману тобою посаду, – огризнувся Персі. – Про усі ваші посади, коли вже на те йдеться. Ви не маєте права так зі мною поводитися! Не маєте права, кажу вам!

Він, вочевидь, був серйозно налаштований і далі продовжувати у тому ж дусі, але у нас залишалося обмаль часу, щоб витрачати його на вислуховування його погрозливих нотацій. Я дістав зі своєї кишені моток ізоляційної клейкої стрічки, яка у тридцятих мала настільки ж широкий спектр можливих застосувань, як оце сьогодні – пакувальний скотч. Побачивши те багатофункціональне знаряддя у моїх руках, Ветмор почав задкувати, наче від зброї. Утім, не встиг наш бранець зробити і декількох кроків, як Брутальник міцно обхопив його ззаду і тримав так весь той час, поки я заліплював йому матюкальника, зробивши для надійності декілька витків мотком навколо голови. Звичайно ж, пізніше, при відклеюванні стрічки чувак неодмінно мав втратити декілька пасом свого волосся, а на додачу ще й отримати на губах вельми болючі виразки. Але мене все це хвилювало в найостаннішу з останніх чергу, позаяк Персі Ветмор вже давно встиг в’їстися мені в печінки.

Закінчивши, ми рушили до дверей, але перед тим, як вийти з «гамівника», немов за командою, розвернулися і ще раз поглянули на об’єкт наших проблем. Обмотаний сорочкою та ізострічкою, він стовбичив посеред кімнати, схожий у тьмяному світлі єдиної, захищеної металевою сіткою лампочки, на гротескну мумію. Важко дихаючи, роздуваючи, наче той норовистий кінь, ніздрі, Персі все ще не полишав спроб щось нам повідати, однак через стрічку на роті ми чули тільки нерозбірливе мугикання і сопіння. Загалом, він виглядав не менш навіженим, аніж будь-хто з тих справжніх ув’язнених, яким коли-небудь випадала честь маринуватися у тій кімнаті.

– Чим тихіше, Персі, ти тут сидітимеш, тим раніше вийдеш назовні, – порадив я йому наостанок. – Спробуй вже якось це не забути…

– А якщо почуватимешся самотньо, уяви, ніби даєш за щічку Олівії Маселко, – єхидно докинув Гаррі. – Сподіваюся, ти ж пам’ятаєш магічні слова: «сси-сси-сси-сси», – і Тервілліґер зобразив сказане, декілька разів повипинавши язиком власну щоку.

Після цього ми вийшли у коридор. Я зачинив двері, а Брутальник повернув ключа у замку́. Трохи далі у проході, акурат навпроти камери Коффі, стояв Дін. Він вже встиг устромити універсального ключа (такого, що підходив до замкі́в усіх камер блоку) до верхньої замко́вої щілини і тепер очікував на сигнал до відмикання. Усі четверо ми мовчки перезирнулися. У тій ситуації будь-які слова були зайві. Розго́нич[295] плетениці подій, що мали відбутися тієї ночі, було розкручено, тож нам залишалося тільки сподіватися, що поспіхом придуманий механізм їхнього взаємозв’язку вправно котитиметься по наміченій нами колії сценарію, не перестрибуватиме десь на півшляху на манівці і, певна річ, не відставатиме від графіку.

– Джоне, ти і досі бажаєш вирушити з нами на прогулянку? – поцікавився у велетня Брутальник.

– Авжеж, пане начальнику, – відповів Коффі. – Гадаю, що так.

– Добре, – промовив Дін. Зважившись, він відімкнув перший замо́к, витягнув ключа і вставив його у щілину другого.

– А як ти вважаєш, Джоне, нам треба надягати на тебе кайданки? – запитав я, поки Стентон марудився з відмиканням.

Якусь мить Коффі справляв враження людини, яка ґрунтовно обмірковує задане їй питання.

– Якщо ви цього хочете, то можете надягати, – зрештою відповів він. – Але потреби у цьому немає.

Я коротко кивнув Брутальникові, даючи йому дозвіл на відкривання дверей. Потім, почувши клацання зведеного курка́, миттю розвернувся до Гаррі. Як з’ясувалося, Тервілліґер, не довго думаючи, вже майже націлив вилучений у Ветмора «сорок п’ятий» на чорношкірого дивака, який саме збирався виходити з камери.

– Не треба. Віддай зброю цього сцикла Дінові, – наказав я.

Кліпнувши очима, наче щойно оце прокинувся від коротенької післяобідньої дрімоти, Гаррі з подивом втупився на револьвер і кийок, що їх і досі тримав у своїх руках, і поквапливо передав їх Стентонові. Тим часом Коффі незграбно пройшов крізь відчинені двері у коридор, і тепер височів посеред нас, ледве-ледве не торкаючись маківкою своєї лисої голови дротяної сітки плафону однієї зі стельових ламп.

Поза, в якій він завмер: тримаючи безвільно звисаючі лабети перед собою і зсутуливши кремезні плечі настільки, що ті створювали розложисту тінь по обидва боки його масивних грудей, – знову, як і в той перший день, коли Джон тільки з’явився у блоці «Д», викликала у мене стійку асоціацію з велетенським упольованим ведмедищем.

Мотнувши головою у спробі відігнати ту настирливу ілюзію, я звернувся до Діна:

– Допоки ми не повернемося, нехай цяцьки Персі зберігатимуться під замко́м у шухляді столу чергового.

– Якщо ми ще повернемося, – похмуро додав Гаррі.

– Буде зроблено, – відповів мені Дін, пустивши повз вуха зауваження Тервілліґера.

– А якщо намалюється хтось з перевіркою – скоріш за все, цього й не станеться, але ж раптом комусь припече, – що за легенду ти видаш?

– Скажу, що близько опівночі Коффі почав галабурдити, – запопадливо відповів Дін, нагадуючи собою студента під час важливого іспиту. – Нам довелося загорнути бешкетника у гамівничку і кинути до ізолятора. Якщо ж цей «хтось» почує звідти шум, то просто подумає, що він, – Дін мотнув головою в бік Джона Коффі, – і досі ніяк не заспокоїться.

– Ну, а як щодо нас? – долучився до перевірки Брутальник.

– Пол пішов до адмінкорпусу попрацювати з досьє Делакруа, після чого збирався ще переглянути особисті дані усіх свідків його страти, – почав торохтіти, наче добре завчений урок, Дін. – Цього разу це є особливо важливим, оскільки з виконанням останнього вироку ми облажалися на повну. А ще, перед тим, як піти, Пол попередив мене, що, скорше за все, прокопирсається в тих папірцях аж до кінця зміни. Що ж стосується тебе, Брутусе, то ти разом з Гаррі і Персі подалися до пральні випрати свій одяг.

Що тут сказати, за тих чи інших обставин оте «у пральні» стало свого роду офіційною версією, чи то пак стандартною відповіддю на питання, де ж наразі перебуває котрийсь з наглядачів чи охоронців. В якісь з ночей у прилеглій до пральні комірчині, де зберігалися мийні засоби та потрібний для прання реманент, влаштовувалися турніри з крепсу[296], в інші ж у ній могли грати у блекджек[297], покер[298], нарди і бозна-що ще. Незмінним у всьому тому було одне: за якою б забавкою не збиралися охоронці, для усіх вони вважалися такими, що «пішли прати речі». Ще більшого ентузіазму взяти участь у подібних збіговиськах «чистюлям» надавала чи не єдина у ті часи можливість спокійно посмакувати принесеним кимось самогоном. А інколи по колу пускався і косячок з травкою. Припускаю, що подібного роду речі регулярно траплялися у тюрмах ще з тих незапам’ятних часів, як людство тільки почало перейматися проблемою покарання і спокути. Коли майже усе своє життя проводиш за догляданням усілякої потолочі, то й сам хоч трохи, та й вибруднишся, бажаєш ти того чи ні. Хай там як, а підстави розраховувати на те, що ніхто не завдаватиме собі клопіт з перевіркою слів Діна, у нас були вагомі: на все, що так чи інакше було пов’язане з «нічними попранками», керівництво «Холодної Гори» воліло заплющувати очі.

– Молодець! Шпариш геть як по писаному, – похвалив я Стентона, заразом підштовхуючи Коффі, щоб той нарешті розвертався і починав рухатися Зеленою Милею у напрямку до мого кабінету. – Тільки, Діне, не забудь: якщо справа не вигорить, ти про неї нічого не знав і взагалі був не при ділах.

– Це легше сказати, аніж…

Але не встиг Дін завершити свою песимістичну сентенцію, як між пруттям ґрат камери Вартона метнулася хирлява на вигляд рука і міцно вхопилася за кам’яний біцепс Коффі. Від несподіванки ми пороззявляли роти і якийсь час були здатні лише на те, щоб, затамувавши подих, відсторонено спостерігати за розгортанням подальших подій. Ми ніяк не могли повірити власним очам: Скажений Білл, який після мого частування давно вже мав хропти на всі завертки (ба навіть впасти у коматозний стан), наразі був на ногах, і, похитуючись вперед-назад, неначе боксер після пропущеного удару, сонливо шкірився.

Але найдивнішим було те, як відреагував на це Коффі. Він не відсахнувся, хоча й, подібно до нас, також розкрив рота, із свистом всмоктуючи крізь зуби повітря, як нібито доторкнувся до чогось крижинистого й огидного. Очі у Джона широко розплющилися, і на якусь мить він став схожим на чоловіка, якому не те що не доводилося щодня засинати і прокидатися людиною, в якої віддавна і назавжди перестав варити баняк, а й взагалі не випадало «нагоди» позичити в дурня розуму. Чорношкірий велетень справляв враження доволі сповненого життям чолов’яги – як це сталося з ним і тоді, коли він наполягав, щоб я будь-що зайшов до нього у камеру і він мав змогу мене торкнутися… себто «допомогти мені», якщо вже казати його власною мовою. Ще раз він так само виглядав вже тоді, коли з-за ґрат простягав свої ручища до понівеченого мишеняти. Тепер, утретє, Джонове лице знову було осяяне думкою, як ніби хтось всередині його мозку згадав нарешті увімкнути прожектор тямущості. Ось лишень вираз обличчя здорованя цього разу був і зблизька не таким, як раніше. Воно було настільки непривітним і, я б навіть сказав, грізним, що чи не вперше мені випало зловити себе на думці: а що ж ми всі робитимемо, коли Джонові Коффі зненацька трапиться оскаженіти? Певна річ, у кожного з нас були револьвери, тож ми запросто могли його пристрелити, проте можливість приборкати його без стрілянини здавалася майже нездійсненною. Поглянувши на Брутальника, я дійшов висновку, що схожі роздуми хвилювали не тільки мене.

Разом з цим, Вартон просто продовжував кривити свої неслухняні губи у сп’янілій посмішці і хитатися на норовливих ногах.

– Ну, і куди ж це ми зібралися? – запитав він. Що у дійсності прозвучало як: «Ну-у-еі кудиш чеми-и жебра-ася?».

Коффі не відповідав, як, в принципі, і не робив спроб вирватися. Спочатку він пильно подивився просто в очі Скаженого Білла, потім неквапно перевів погляд на його руку і знову повернувся до споглядання обдовбаної фізії парубка. Зрозуміти той дивний вираз, що застиг на темно-коричневому обличчі Джона, мені виявилося не під силу. Тобто я, звичайно ж, помітив сплеск неабиякого інтелекту в його очах, але що саме це могло означати, зрозуміти не міг. Що ж стосується Вартона, то його неочікувана притомність мене анітрохи не турбувала: пізніше, прочунявши, він все одно нічого не пам’ятатиме з тих подій, свідком яких став, перебуваючи під кайфом. У цьому б він нічим не відрізнявся від алконавта, що вийшов з тривалого запою.

– Ти погана людина, – прошепотів Коффі. І я навіть не можу вам сказати, чого було більше в його голосі: страждання, гніву чи переляку. Мабуть, усього порівну.

Коффі знову опустив очі на кощаву руку, що міцно вхопилася за його плече. Погляд, з яким він на неї витріщався, зазвичай властивий тим нещасливцям, які несподівано натрапили на жука, укус якого є вельми болючим, а поведінка – непередбачуваною.

– Саме та-а-ак, ніґґере, – відповів причмелений хлопець, розпливаючись у блаженній і заразом зухвалій посмішці. – Ти прямо-таки бачиш мене наскрізь.

Раптом я відчув: просто зараз, на наших очах має трапитися щось надзвичайно жахливе – щось, що цілком здатне кинути псу під хвіст спланований за обідом перебіг подій, змінивши його настільки, наскільки, бува, потужний землетрус змінює річкове русло. Це мало статися, і ні я, ні будь-хто з нас не був спроможний цьому запобігти.

Коли ж Брутальник потягнувся до руки Вартона і, немов граючись, з легкістю відчепив її від плеча Джона Коффі, відчуття безвиході, що мене було охопило, розвіялося. Як ніби Гауелл одним лише своїм рухом розірвав якийсь потенційно небезпечний ланцюг. Раніше я вже розповідав вам, що протягом усієї моєї служби у блоці «Д» телефон, під’єднаний до губернаторської лінії зв’язку, не дзвонив жодного разу. Саме так і було, це правда… як і те, що якби той бісів апарат хоч раз задзеленчав під час страти, я, мабуть, відчув би таке ж полегшення, як і тоді, коли Брутальник прибрав клешню Скаженого Білла з чолов’яги, який височів поруч зі мною, наче сторожова вежа. Обличчя Коффі водномить повернуло собі вже звичний вираз відчуженості. Іскри інтелекту, які ще секунду тому яскраво палахкотіли в його очах, тепер ледь-ледь жевріли: прожектор всередині Джонової голови знову було загашено…

– Йди-но приляж, Біллі, – звернувся до хлопця Брутальник. – Відпочинь.

Зазвичай то була фірмова фраза з мого репертуару, але, зважаючи на обставини, я був геть не проти, щоб Брутус нею скористався.

– Мабуть, я так і зроблю, – погодився Вартон. Відступивши від ґрат, він зробив крок у напрямку нар, проте відразу захитався і вже майже простягнувся на долівці, як в останню секунду таки умудрився взяти під контроль своє неслухняне тіло і більш-менш відновити рівновагу. – Фух, бляха. Усе навколо аж наче пливе перед очима. Як ніби після гарної бухалівки.

Зібравшись із силами, він знову почав обережно задкувати до нар, не зводячи при цьому погляду своїх побаранілих балухів з Коффі.

– Ніґґерів тре’ саджати на окремого ’лектричного стільця, – зауважив Вартон, ледве ворушачи язиком. І тієї ж миті, вдарившись підколінками об край ліжка, він, немов нагло підстрелений, знесилено на нього завалився. Потужне хропіння прокотилося блоком ще до того, як голова хлопця торкнулася тоненької, що теє здихля, тюремної подушки. І досі пам’ятаю ті жахливі синюваті тіні, що залягли під западинами його очей, а також рожевий кінчик язика, який визирав у нього з рота.

– Святий Ісусе! Та як він взагалі зміг підвестися після тієї конячої дози морфіну, що я розчинив у «Монаршій Короні»?! – пошепки поцікавився Дін.

– Та яке це тепер має значення? Зара’ він вже точно у відключці, – роздратовано відповів я. – А якщо вже він знову почне подавати ознаки життя, змусь його видудлити ще одну пігулку, розчинену у склянці води. Тільки дивися мені – одну і не більше. Ми ж з вами не хочемо, щоб він заснув вічним сном.

– Оце вже, Поле, кажи тільки за себе, – пробуркотів Брутальник, кинувши на Вартона сповнений зневаги погляд. – Такого гандона штопаного, як він, у всякому разі, наркота точно не вбиває: вони від неї тільки здоровішають.

– Він погана людина, – повторив Коффі, але цього разу взагалі ледь чутно, наче він і сам був не зовсім впевнений у тому, про що говорив або що воно насправді означає.

– Правду кажеш, – схвально кивнув головою Брутальник. – Найзіпсованіший з усіх покидьків, що мені доводилося бачити. Але це тепер для нас не проблема, бо хлопець, судячи з усього, вибув з гри надовго.

Наша імпровізована колона знову рушила Милею: учотирьох ми оточили Джона Коффі з усіх боків, більше скидаючись на почет шанувальників навколо свого раптово воскреслого божества.

Вже на ходу Брутус запитав у велетня:

– Джоне, а скажи-но мені дещо. Чи ти знаєш, куди ми тебе оце зараз повеземо?

– Допомогти, – одразу відповів той. – Мені здається, я маю… допомогти… якійсь пані?

Коффі подивився на Брутальника сповненими надії і тривоги очима. Той у відповідь коротко кивнув:

– Саме так. Але як ти про це дізнався? Звідки тобі це відомо?

Джон Коффі ретельно обміркував поставлене йому питання, а потім повільно похитав головою:

– Я не знаю. Правду кажучи, пане начальнику, я багато чого не розумію. І ніколи не розумів.

І нам нічого не залишалося, як повірити йому на слово.

Розділ 6

Мені, певна річ, не треба було зайвий раз нагадувати про те, що дверцята у моєму власному кабінеті, за якими починалися сходи до складського приміщення, аж ніяк не були розраховані на таких габаритних людей, як Коффі. Але все одно – усю серйозність посталої перед нами проблеми я повністю усвідомив лише тоді, коли чорношкірий гігант нерішуче зупинився і задумливо витріщився на несподівано виниклу перед ним перепону, силуючись, вочевидь, осягнути потаємні глибини такого інженерного замислу.

І хоча Гаррі на це лише нервово розсміявся, скидалося на те, що сам Джон у ситуації, коли огрядний дядько в його особі безпорадно застиг біля затісного прорізу у стіні, не вбачав геть нічого комічного. Певна річ, що не вбачав… інколи мені здається – він не второпав би усієї іронічності того моменту, навіть якби усі клепки в його лисій голові поставали на свої місця. І нічого дивного: здоровилом він був більшість свого життя, а кляті двері перед ним були лишень на дещицю меншими за ті, з якими йому доводилося мати справу.

Зрештою, Коффі присів навпочіпки, качиною ходою протиснувся крізь прохід на інший бік і, знову випроставшись на весь свій чималенький зріст, спустився сходами до Брутальника, який вже зачекався на нього внизу. Там він і зупинився, прикипівши поглядом до платформи у протилежному кінці порожнього приміщення, на якій мовчазливо і лиховісно, наче трон у замку раптово померлого короля, очікував на чергового смертника Старий Іскрунець. І хоча шолом, що його наразі з показною недбалістю було почеплено до однієї із задніх стійок спинки стільця, з монаршою короною мав спільного ще менше, аніж ковпак придворного блазня, я й зараз переконаний: якби котрийсь із жартівників-пустобрехів допетрав приладнати ту каску собі на макітру, та ще й при цьому не забував час від часу струшувати її шкіряними ремінцями, то вельможна публіка тільки ще дужче б реготала над його жартами. Однією зі стін загрозливо наповзала видовжена тінь від стільця, яка через розмитість обрисів, спричинену химерною грою світла, неабияк нагадувала собою павутиння. Звісно ж, на додачу до всього того мені здалося, що в повітрі складу і досі відчувається запах горілої людської плоті: слабкий і невиразний, майже ледь уловимий, але вже напевно не витвір моєї уяви.

За Коффі, схиливши, наче в поклоні, голову, у двері пройшов Гаррі, а відразу за ним – і я. Проникливий, аж нібито застиглий погляд широко розплющених очей, з яким Джон вдивлявся у Старого Іскрунця, мені був геть не до вподоби. Ще менше мені сподобалися ті мурашки, що їх я помітив на шкірі його рук, коли підійшов ближче.

– Ворушися вже, здорованю, – поквапив я причарованого електричним стільцем Коффі і, взявши чоловіка за руку, спробував потягнути його у напрямку дверей, що вели до сходів у тунель. Спочатку він навіть узагалі не поворухнувся – з тим самим успіхом я міг би спробувати голіруч витягти кам’яну брилу, що загрузла глибоко в землі.

– Ну ж бо, Джоне! Нам конче тре’ поспішати… якщо, звісно, ти не хочеш стати свідком того, як карета перетвориться на гарбуз, а четвірка красенів-коней – на жалюгідну мишву! – долучився до моїх потуг Гаррі, видавши при цьому черговий нервовий смішок.

Мій напарник вхопився за іншу Джонову руку і теж щосили потягнув, але чорношкірий дивак залишився стояти там, де і стояв, лишень промовивши за мить дещо своїм низьким і наче напівсонним голосом. І хоча він не звертався особисто до мене (як, зрештою, і до будь-кого з присутніх узагалі), ті його слова і дотепер звучать у моїй голові:

– Вони все ще тут. Частинки їх і досі пов’язані з цим місцем… я чую, як болісно вони волають.

Нервові гигикання Тервілліґера враз припинилися, залишивши по собі на згадку лише криву посмішку, що повисла на його стривоженому обличчі, наче перехняблена віконниця на ген-ген давно покинутому будинку. Навіть у погляді Брутальника, яким він зиркнув на мене, відступаючи, про всяк випадок, подалі від Джона Коффі, читалося – зародок справдешнього переляку почав ворушитися і в душі нашого відчаюги. Вже вдруге за останні неповні п’ять хвилин я відчув: наше ризиковане починання перебуває на межі краху. Як це не дивно, але того разу героєм, хто врятував становище, взявши ініціативу у власні руки, став я. Перегодом, коли небезпека зазнати невдачі нависне над нами втретє, те саме зробить і Гаррі. Вірите чи ні, але тієї ночі кожен з нас отримав свій власний шанс себе проявити.

Я став між Джоном та електричним знаряддям вбивства і, силуючись повністю прибрати Старого Іскрунця з поля зору Коффі, якомога вище зіп’явся навшпиньки, після чого двічі різко клацнув пальцями перед очужілими очима чоловіка.

– Нумо! Досить стояти! – наказав я. – Це ж були твої слова, що потреби у кайданках немає, так? Тож давай, доведи це! Мерщій, здорованю! Рушай вперед, Джоне Коффі! Он туди! До отих дверей!

Очі на темно-коричневому обличчі прояснішали.

– Слухаюся, пане начальнику, – прогудів велетень і, дякувати Богу, таки рушив з місця.

– Дивися на двері, Джоне Коффі! На двері і тільки на них!

– Так, пане начальнику. – Джон слухняно уп’явся очима у поверхню дверей.

– Брутальнику, – прошепотів я самими лише губами. І дав йому сигнал відімкнути замо́к.

Гауелл метнувся вперед, на ходу брязкаючи в’яз­кою ключів у пошуку потрібного. Джон не припиняв пильно вдивлятися у двері, що вели в тунель, а я не зводив очей з Джона. Разом з цим, краєм ока я все одно помітив, наскільки збентежено поглядав на стільця Гаррі – буцімто побачив його вперше у своєму житті.

«Частинки їх і досі пов’язані з цим місцем… я чую, як болісно вони волають».

Якщо те, про що сказав Джон Коффі, і дійсно було правдою, тоді лемент Едуара Делакруа мав би стати найпротяжливішим і найгучнішим з усіх тих криків, що він ото почув. А мені лишалося тільки порадіти тому, що мій власний слух виявився обмеженим і позбавив мене у майбутньому ще й цієї бездонної діжки нічних кошмарів.

Брутальник відчинив двері і ми, дозволивши Коффі йти першим, вервечкою спустилися сходами до підземного хідника. Опинившись внизу, Джон із сумнівом поглянув на шлях, який треба було пройти вздовж тунелю з його занизьким цегляним склепінням. На той час, коли ми доберемося до іншого кінця, чолов’ягу неодмінно очікуватимуть болісні спазми усіх без винятку м’язів шиї і спини. Якщо, звісно…

Осяяний раптовою ідеєю, я підступив до каталки. Простирадло, на яке минулої ночі ми вкладали тіло страченого Дела, зникло (і, можливо, вже навіть було спалене), отож тепер, у непевному світлі лампочок, візок тьмяно лиснів чорною шкірою своєї оббивки.

– Лягай-но хутчіш сюди! – скомандував я Джонові. Але той тільки нерішуче поглянув на мене, залишившись тупцювати на місці. Тоді я підбадьорливо закивав головою: – Так буде простіше як для тебе, так, кінець кінцем, і для нас.

– Як накажете, начальнику Еджкуме.

Джон спочатку обережно всівся на каталку своїм об’ємистим задом, а потім повільно відкинувся назад і подивився на нас своїми стурбованими карими очима. Взуті у дешеві тюремні капці, його ноги звисали майже до підлоги. Брутальник став між ними і, міцно взявшись за ручки візка, незворушно покотив Джона Коффі просякнутим вологою коридором, як вже робив це чимало разів з іншими. Єдина, але суттєва відмінність полягала у тому, що цього разу його пасажир все ще дихав. Десь на півшляху до виходу з тунелю – за моїми підрахунками, ми вже перебували за межами «Холодної Гори», під шосе (якби не глупа ніч, ми навіть почули б приглушений гул проїжджаючих понад нами машин), – Джон почав задоволено усміхатися:

– Ти ба! А це, виявляється, весело.

«Навряд чи він думатиме так само, коли його везтимуть у каталці наступного разу, – майнула мені в голові сумна думка. – Фактично, під час наступної своєї поїздки на цьому ж самому візку він не буде здатний ані думати, ані бодай щось відчувати. Чи, може, буде? Джон же ж бо сам сказав: їхні частинки і досі пов’язані з цим місцем; позаяк він особисто чув їхні волання.

Вирушить Зеленою Милею слідом за багатьма і багатьма іншими, хоча за свого життя майже кожен з них навіть і в очі ніколи не бачив дивного чорношкірого велетня на ім’я Джон Коффі…».

На останній думці мене аж пересмикнуло.

– Сподіваюся, начальнику Еджкуме, ти не забувся прихопити із собою «Аладдіна»? – перервав мої невеселі роздуми Брутальник, коли ми, нарешті, дісталися дальнього кінця тунелю.

– Ще чого!

За своїм зовнішнім виглядом «Аладдін» нічим не відрізнявся від безлічі інших ключів, що їх я усюди носив із собою, – а моя в’язка у ті дні ма́ла тягнути на добрих чотири фунти[299]! Однак його таємниця крилася у тому, що він був таким собі ключем-відмичкою, – найуніверсальнішим з усіх універсальних ключів, призначеним для відкривання будь-яких замкі́в. На час моєї служби у «Холодній Горі» по екземпляру свого власного «Аладдіна» мав у розпорядженні кожен з п’яти блоків, а зберігався він у коменданта – головного наглядача блоку. Решта охоронців і наглядачів, певна річ, також мали право ним користуватися, але тільки начальнику над усіма попкарями у блоці дозволялося брати його без відповідного запису у реєстраційному журналі.

Трохи далі від того місця, де ми зупинилися, прохід був перекритий масивними, заґратованими сталевим пруттям воротами. Кожного разу, опинившись перед ними, у мене виникало таке відчуття, ніби я стою перед брамою, що зійшла з малюнків або ж світлин, присвячених фортецям і цитаделям Середньовіччя. Ну, ви знаєте: з тих давноминулих часів, коли кодекс лицарства ще перебував у пошані, а самі лицарі відрізнялися не лише хоробрістю, але й гідністю… Ось тільки наша «Холодна Гора» навіть зблизька не нагадувала собою уславлений Камелот[300]. Одразу за воротами починався сходовий марш, що вів до непримітного люку, декілька табличок ззовні якого завбачливо попереджали: «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!», «ВЛАСНІСТЬ ШТАТУ!» і, кінець кінцем, «УВАГА! ДРІТ ЗАГОРОЖІ ПІД НАПРУГОЮ!».

Я відімкнув замо́к і розчахнув ворота навстіж. Коли ж ми усі пройшли, Гаррі, який ішов останнім, повернув стулки на місце. Підйом по сходах, як і попередній спуск, знову очолив Джон Коффі. Зсутулившись, наскільки йому це дозволяло власне неслухняне тіло, і втягнувши голову у плечі, він повільно подолав усі сходинки і зупинився тільки нагорі, уздрівши перед собою нову перепону. Тервілліґер протиснувся повз нього (зробивши це не без труднощів, хоча з нас трьох саме він був найхудорлявішим) і, повернувши ключа у замку́ люка, спробував був його підняти. Я знав по собі – те бісове залізяччя було настільки важким, що здавалося, ніби його відлили зі свинцю. Отож, хоча Гаррі і подужав зсунути ляду з місця, відкинути її назовні йому одному виявилося не під силу.

– Нумо, начальнику, дайте-но спробую я, – озвався Джон.

Не чекаючи згоди, він проштовхнувся вперед, відтіснивши ошелешеного Гаррі до стіни самим лише порухом свого здоровезного стегна, і однією рукою з дивовижною легкістю віджбурнув ляду нагору. Побачивши таке, ви б навіть подумали, що та покришка була не чималим шматком сталі, а усього лише бутафорією на зразок розмальованого «під залізо» картону.

У наші розпашілі від поспіху обличчя вдарило холодне, пронизливе до кісток нічне повітря, що його гнав вітер з пагорбів на півночі: у такому напрямку тепер він переважно і дмухатиме упродовж декількох наступних місяців – аж до березня чи навіть квітня. Немов вітаючись, дошкульний поземок підхопив з остиглої вже землі і закрутив перед нами цілий вир з опалого листя. Спритно впіймавши одне з них вільною рукою, Джон Коффі якийсь час просто його роздивлявся, а потім, швидко зім’явши, підніс собі до широкого і статурного носа, насолоджуючись п’янким запахом свободи. Своєю щиросердістю і безпосередністю цей недовготривалий епізод з нашої нічної подорожі вразив мене до глибини душі, назавжди закарбувавшись у моїй пам’яті.

– Ну ж бо, чоловіче! – нетерпляче вигукнув Брутальник. – Досить вже стовбичити, як пень. Давай, давай, воруши поршнями!

Коли усі ми по черзі видерлися назовні, Джон опустив на місце ляду, а Брутальник замкнув її на замок – для цих дверей «Аладдін» був не потрібен, однак тільки з його допомогою ми могли пройти через хвіртку у паркані з колючого дроту, яким було оточено майданчик навколо люку.

– Чуєш, Вернигора, коли проходитимеш через прохід, раджу тримати руки по швах, – впівголоса промимрив Гаррі. – І не здумай навіть торкатися тих дротів, якщо не хочеш скопититися.

Кінець кінцем, останню перешкоду було успішно подолано і наш невеличкий загін опинився на шосейному узбіччі (мабуть, збоку ми при цьому виглядали точно як три пагорки навколо скелі), раз у раз з тривогою позираючи в бік стін «Холодної Гори», по периметру якої було розставлено численні сторожові вежі з прожекторами. Якоїсь миті я навіть побачив, як усередині однієї з тих вишок з’явилися нечіткі обриси вартового, який дмухав собі на задубілі руки. Але вже за декілька секунд він зник. На наше щастя, ще на етапі проектування в’язниці обстеження території поблизу дороги було визнане другорядним, і тому у вежах усі вікна, що виходили на шосе, були зроблені доволі вузькими. Проте, ми все одно мали бути дуже і дуже обережними: якщо б тоді на дорозі з’явилося чиєсь авто, світло його фар загрожувало б нам серйозними неприємностями.

– Забираймося звідси, – прошепотів я. – Давай, Гаррі, показуй дорогу.

Крадькома, мало не припадаючи до землі, ми рушили вервечкою вздовж шосе у північному напрямку, тримаючи один одного за плечі, як ото роблять діти, коли бавляться у «Стоніжку». У нашому випадку першим йшов Гаррі, за ним – Джон Коффі, потім Брутальник і, зрештою, я. Рухаючись слід у слід, ми встигли зійти на пагорб, що трапився нам на шляху, і вже навіть почали спускатися з іншого його боку – звідти залишена далеко позаду в’язниця нагадувала про себе лише відблисками яскравого світла над верхів’ями дерев, – а Тервілліґер все йшов і йшов, ведучи нас усіх за собою.

– Та де ж ти його запаркував? – роздратовано прошипів Брутальник, випускаючи ротом білі хмаринки пари, немов щойно закипілий чайник. – Напевне, що аж у Балтиморі[301].

– Пікап прямо попереду, – відрубав не менш знервований і злий, як чорт, Гаррі. – Вгамуй свою нетерплячку, Брутусе.

Єдиним, хто отримував від прогулянки задоволення, був Коффі. Мені навіть здавалося, що він охоче б зголосився йти і йти хоч до самого світанку, а можливо, що і до наступної ночі. Геть усе навколо привертало його увагу. А коли десь поруч лунало «пугу-пугу» сича, він здригався – тільки не від переляку, я в цьому цілком упевнений, а від щирого захвату. Саме тоді мені і стало зрозумілим: незважаючи на ті хвилювання і тривогу, в які Джон впадав, опинившись у темряві замкненого простору блоку, тут, просто голого неба він її аніскільки не страшився. Коффі пестив оточуючу його ніч, тручись об неї усіма своїми відчуттями, наче чоловік, який у пориві пристрасті раз по раз припадає обличчям до спітнілої улоговинки припухлих від збудження персів коханої жінки.

Уже невдовзі Гаррі полегшено зітхнув і буркнув, попереджаючи:

– Ось тут повертаємо.

Як виявилося, з правого боку до шосе притулився вузький, зарослий поміж ледь розпізнаваними коліями бур’яном путівець, що губився у темряві, тікаючи на схід. Наслідуючи приклад Гаррі, ми звернули на нього і пройшли ще десь із чверть милі[302]. Коли Брутальник вже відкрив було рота, щоб вчергове висловити своє невдоволення, Тервілліґер зупинився. Покрутившись хвильку на місці, він зійшов зі стежини ліворуч і заходився відкидати звалене у купу свіжозламане соснове гілляччя. Йому у цьому стали завзято допомагати Джон з Брутальником, отож, ще до того, як я встиг до них приєднатися, чоловіки вже встигли звільнити від маскування пом’ятий капот старенького пікапчика фармол[303], і армовані скельця його фар вирячилися на нас, наче очі якогось велетенського жука.

– Сподіваюся, ти розумієш, що я просто хотів по максимуму перестрахуватися, – ображено виправдовувався перед Брутальником Гаррі. – Можеш кепкувати над цим скільки завгодно, Брутусе Гауелл, проте я походжу з вельми побожної сім’ї, а в родичі отримав узагалі таких святенницьких праведників, що якби ти тільки почув їхні моралістичні проповіді, то поруч з ними навіть щирі християни – і ті видалися б тобі справжнісіньким породженням сатани. Тому, якщо мене упіймають на забавці, подібній до тієї, що ми оце з вами зара’ прокручуємо!..

– Та не переймайся, – заспокоїв його Брутальник. – Мабуть, я останнім часом просто став аж занадто нервовим, ото й усе.

– Я теж, – силувано зізнався Гаррі. – Ну а тепер, якщо тільки ця купа металобрухту заведеться…

І він, щось бурмочучи собі під носа, рушив навколо капоту вантажівки, струшуючи на землю залишки глиці, на що Брутальник не зміг стриматися і по-змовницькому мені підморгнув. Що ж стосується Коффі, то він геть повністю занурився у насолоду від несподіваної волі, і взагалі перестав звертати на нас увагу. У блаженному заціпенінні задерши голову, він жадібно вдивлявся у гіпнотичне мерехтіння розсипаних небесним склепінням зірок і задоволено посміхався.

– Якщо хочеш, у кузові з ним можу поїхати я, – запропонував мені Брутальник. З-під капоту фармола позаду нас почулося жалібне скиглення стартера, що більше нагадувало собою скавучання старого псяри, який морозистого зимового ранку силується підвестися на лапи; та за коротку мить двигун таки ожив і Гаррі, один раз, для годиться, газонувши, полишив його працювати на холостому ходу. – Схоже, що потреби пильнувати його у дві пари очей немає.

– Сядеш у кабіні, – безапеляційно заявив я. – Зможеш проїхатися з ним на зворотному шляху. За умови, звичайно ж, що у кінцевому підсумку наша авантюра не скінчиться тим, що до «Холодної Гори» нас вже самих доправлятимуть у кузові тюремного автозаку.

– Ну ось навіщо ти таке кажеш?! – вигукнув Брутус, виглядаючи при цьому неабияк засмученим. Здавалося, він лише у ту мить повністю усвідомив, наскільки серйозними можуть виявитися наслідки, якщо нас схоплять на гарячому. – Господи Боже, Поле!

– Досить вже, – зупинив я його нарікання. – Іди і сядь біля водія.

Цього разу Брутальник не став сперечатися і похмуро вмостився на передньому сидінні. Уладнавши одну проблему я одразу взявся за вирішення іншої. Щоб привернути увагу Джона Коффі і хоча б ненадовго повернути його думками на грішну землю, мені довелося декілька разів смикнути його за руку, а коли це мені нарешті вдалося – повів замріяного велетня до задньої частини вантажівки. По лівому і правому неглибоких бортах кузова Гаррі додатково приладнав кілки і навіть натягнув на них брезент, прагнучи хоч якось приховати наш незвичайний габаритний вантаж від очей надміру допитливих водіїв і пасажирів зустрічних автомобілів. Разом з тим і нажаль, задній борт у фармола був відсутній, тож якось цьому зарадити Тервілліґер із зрозумілих причин не зміг.

– Ну що, здорованю, ласкаво просимо стрибки-стриб до кузова нашого фаетона, – сказав я і для наочності постукав по засланому дерев’яними дошками днищу.

– Час їхати?

– Так, друже.

– Це добре.

На абсолютно чорному у пітьмі обличчі засяяла білозуба усмішка, яка тільки завдяки тому, що сам її власник не був наразі обтяжений оберемком тривожних думок, вийшла напрочуд приємною і чарівливою. Джон спритно забрався в кузов. Заплигнувши слідом за ним, я протиснувся до передньої частини платформи пікапа і постукав по даху кабіни. Гаррі зі скреготом перемкнувся на першу передачу, і вантажівка, несамовито підстрибуючи і розгойдуючись, викотилася з невеличкого соснового курінця, в якому ховалася до цього часу.

Широко розставивши свої кремезні ноги, Джон Коффі стояв посередині платформи, знову задерши голову до зорянистого піднебесся. Сповнене безмежної утіхи, його лице світилося широчезною усмішкою, яку не під силу було стерти навіть колючим гілкам, що хльоскали і шмагали по ньому весь час, аж допоки Гаррі не виїхав на шосе.

– Погляньте-но, начальнику Еджкуме! – раптом вигукнув Джон, з ентузіазмом тицяючи ледь-ледь помітним пальцем у цятки зірок на чорному небі. – Це ж Кассі, панна у кріслі-гойдалці!

І він таки мав рацію; придивившись уважніше до звивистої лінії зірок, що раз по раз прозирала поміж темними кронами пропливаючих повз нас дерев, я теж зміг її побачити. Однак весь той час, поки Коффі переповідав мені почуту від когось легенду про жінку, яка тепер гойдається у зоряному кріслі, сам я розмірковував зовсім не про Кассіопею[304]: усі мої думки крутилися навколо Мелінди Мурс.

– Я бачу її, Джоне, – відповів я, заразом смикаючи його вниз за руку. – Але зараз ти повинен сісти, гаразд?

Чоловік, ані на мить не зводячи очей з охопленого темрявою ночі неба, послухався і всівся прямо на підлогу кузова, притулившись спиною до кабіни. На його мрійливому обличчі продовжував панувати вираз безмежного і безтурботного щастя. З кожним новим обертом геть стертих шин фармола Зелена Миля залишалася від нас все далі і далі позаду, і принаймні на якийсь час той потік сліз, що у Джона Коффі здавався раніше ніколи невичерпним, пересохнув.

Розділ 7

До будинку Гела Мурса, що знаходився на Димчастому Кряжу, було не більше двадцяти п’яти миль[305], але на повільному і деренчливому фермерському пікапчику Гаррі Тервілліґера наша подорож тривала понад годину. Сама по собі та нелеґальна, а від того ще більше сповнена найгірших передчувань нічна поїздка залишила у мене цілий калейдоскоп вражень. Але ось що дивно: хоча тепер мені і здається, що навіть найдрібніші її подробиці назавжди закарбувалися у моїй пам’яті – кожен поворот, кожна вибоїна, кожен бугорець, і, звісно ж, ті моменти епічного переляку (загалом їх було два), коли від минаючих нас по зустрічній смузі вантажівок моя душа ховалася у п’ятки, а серце вискакувало з грудей, – я не думаю, що здатен хоча б зблизька описати ті дивні відчуття, що накочували на мене через близьку присутність Джона Коффі, коли ми з ним сиділи у затісному для двох кузові, закутані, наче ті індіанці, у старі ковдри, що їх завбачливо приготував для нас Гаррі.

Мабуть, перш за все то було почуття розгубленості: глибокий і страшний біль, що пронизує душу дитини, яка раптом усвідомлює, що якоїсь миті вона збилася зі шляху і тепер, втративши звичні орієнтири, блукає абсолютно незнайомою містиною, навіть гадки не маючи, як зможе дістатися рідного дому. Я доклав руку до того, щоб посеред ночі стіни в’язниці полишив арештант – і то не будь-який пересічний злодюжка, а маніяк, який за всіма процесуальними документами значився не інакше як «безжалісний ґвалтівник і душогуб», засуджений за вбивство двох дівчаток до смертної кари. Якби нас тоді упіймали, для прокурора штату моя переконаність у невинуватості Коффі не вартувала б і дірки з бублика до його вранішньої кави; усі як один ми відправилися б на нари… скоріш за все, що не став би виключенням і найобачніший серед нас – Дін Стентон. Я ризикнув власною кар’єрою і репутацією, і все це через одну-єдину бездарно проведену дрібним поганцем страту, а також увірувавши в те, що чорношкірий бельбас-переросток, який оце замріяно сидить поруч зі мною, дійсно у змозі зцілити жінку від неоперабельної пухлини у її мозку. Але тепер, спостерігаючи за Джоном, якого, здавалося, не хвилювало ніщо навколо, окрім тих бісових зірок, я з жахом спіймав себе на думці, що більше у це не вірю, і навіть засумнівався: чи вірив колись узагалі, по-справжньому. Власна сечова інфекція стала здаватися мені далекою і незначною минувшиною, як це завжди буває у житті, коли відтоді, як пощастило здихатися якихось болісних і вкрай неприємних подій, збігає достатньо часу (якось власна мати поділилася зі мною такою правдою життя: якби жінка насправді могла пригадати, наскільки болючим було народження її первістка, то потім нізащо б не наважилася на те, щоб зробити ще й другу дитину). Що ж стосується Пана Брязкотуна, то невже взагалі не існувало такої можливості, нехай навіть і наймізернішої, що усі ми просто переоцінили рівень тієї шкоди, що заподіяв йому Персі? А могло ж бути і так, що Джон – дивакуватий, без перебільшення, дядько, обдарований певного роду гіпнотичною силою (щодо останнього жодних сумнівів у мене навіть не виникало), – спромігся якось нас обдурити і змусив повірити у те, чого не було насправді! На додачу до всього, залишалося відкритим питання й про те, як зреагує на появу нашої братії Гел Мурс. Того дня, коли рано-вранці я заскочив свого начальника зненацька у його ж власному кабінеті, мені довелося мати справу з тремтливим і плаксивим немічним старцем. Але я був би останнім бовдуром, якби хоч на мить подумав, що став свідком прояву істинної суті керівника нашої в’язниці. Бо мені, як нікому іншому, було відомо: справжнім начальник Мурс був тоді, приміром, коли одного разу зламав руку псячій шкурі, що мав необережність кинутися на нього з заточкою, або ж коли з цинічною правдивістю, дивлячись мені просто в очі, зауважив, що мізки Делакруа підсмажать незалежно від того, хто саме з команди виконавців стоятиме біля нього під час страти. Я не йняв собі віри, що ще якусь годину тому справді вірив у те, що Гел Мурс смиренно стоятиме осторонь, дозволивши нам провести засудженого на смерть дітовбивцю у свій дім, та ще й спокійно спостерігатиме за тим, як він торкатиметься руками його дружини.

По мірі того, як наш пікап наближався до начальникової оселі, нещадні сумніви розвивалися і множилися у моїй голові, наче якийсь швидкопрогресуючий вірус. Я просто ніяк не міг збагнути: що ж саме підштовхнуло мене вчинити те, що я у підсумку зробив, або, якщо вже на те пішло, якого дідька я взагалі взявся переконувати інших хлопців, і тепер вони змушені брати участь у цій божевільній нічній подорожі разом зі мною. Найгіршим же з усього було те, що мені особисто анітрохи не вірилося, що нам поталанить вибратися з того лайна, у якому ми ось-ось могли опинитися, – на дурного собаку жде лише копняк під сраку, як ото частенько примовляли тюряжники зі стажем. Дивно, але всупереч усьому я не зробив жодної спроби відступитися, хоча й мав на це вдосталь часу і можливостей: допоки ми не намалювалися під будинком Мурсів, наші власні долі залежали тільки від нас самих. Щось – я думаю, то було не що інше, як заколисуючі хвилі радісного збудження, випромінювані гігантом, який сидів поруч, – втримало мене від того, щоб підхопитися на рівні і, наполегливо загупавши по даху кабіни, наказати Гаррі повертати, поки ще не пізно, свою тарадайку назад, у напрямку «Холодної Гори». Приблизно у такому ось паршивому настрої я й перебував, коли ми з’їхали з шосе на окружну дорогу № 5, а з неї – на ґрунтівку Димчастий Кряж. Хвилин за п’ятнадцять шмат зоряного небокраю поступився знайомим обрисам покрівлі, і я зрозумів, що ми, зрештою, таки дісталися пункту призначення.

Гаррі перемкнувся з другої передачі на першу (припускаю, що третьою він скористався взагалі не більше одного разу за всю поїздку), на що двигун одразу видав обурене ревіння, а пікапчик затрусився в таких ошалілих конвульсіях, буцімто і сам побоювався того, що очікувало на нас попереду.

Звернувши на гравійну під’їзну доріжку, що вела до будинку подружжя Мурсів, Тервілліґер припаркував буркотливу вантажівку одразу за респектабельним чорним б’юїком нашого начальника. Трохи правіше, прямо перед нами, стояв доволі чепуристий будиночок, стиль якого, наскільки мені відомо, зветься кейп-код[306]. У нашій вельми пагористій місцині споруда подібного штибу неодмінно б мала здаватися недоречною, однак, на диво, оселя Мурсів була приємним виключенням і гармонійно вписувалася у навколишній пейзаж. Зійшов місяць – у цей передсвітанковий час його посмішка була вже трішечки ширшою, аніж минулої ночі, – і в його непевному світлі я помітив, що подвір’я, що раніше завжди могло похвалитися своєю мало не зразковою доглянутістю, наразі виглядало занедбаним. Здебільшого таке враження виникало через перекочувані вітром пожухлі купки опалого листя, до якого, вочевидь, нікому не було діла. Зазвичай наведення ладу на власному обійсті входило до переліку хатніх обов’язків Меллі, але тієї осені дружині Гела Мурса було не до по́рання із граблями, а листопадом наступного року вона і взагалі, скоріш за все, вже не милуватиметься. Таким був справжній стан речей, а я втратив останню клепку, якщо дійсно повірив у те, що телепню з відсутнім поглядом під силу щось у цьому змінити.

Однак, можливо, ще не було занадто пізно, щоб самим кинутися навтьоки і врятувати таким чином власні шкури. Прийнявши, нарешті, рішення, я почав було підводитися на ноги і накинута на мої плечі ковдра зісковзнула на підлогу. Не звертаючи уваги на пронизливі подмухи сіверка[307], я потягнувся до кабіни, збираючись постукати у віконце з боку водія і таки звеліти Гаррі забиратися звідси до дідька, допоки…

Джон Коффі вхопив мене за передпліччя однією зі своїх дебелих ручищ і, потягнувши вниз, змусив знову плюхнутися поруч із собою, зробивши це з тією невимушеною легкістю, як ото, напевне ж, спромігся б і я… якби мені довелося мати справу з непосидючою дитиною, що тільки-тільки навчилася ходити.

– Погляньте-но, начальнику Еджкуме, – пророкотів він, показуючи кудись в бік будинку. – Хтось не спить.

Придивившись у тому напрямку, куди був спрямований палець велетня, я відчув, як усередині мене наче щось обірвалося, у животі вмить похолонуло, а душа завмерла десь аж у п’ятах. Судячи з усього, в одній з нижніх кімнат, вікна якої виходили у двір, увімкнули світло. Найімовірніше за все, то була спальня, що в ній протягом останнього часу Мелінда проводила цілісінькі дні і ночі; віднедавна підйом і спуск сходами стали для бідолашної такою ж непідсильною задачею, як і загрібання на подвір’ї листя, що його минулої ночі позривав з дерев буревій.

У тому, що в будинку почули приїзд вантажівки, можна було навіть не сумніватися – до ревіння двигуна старої, як світ, чортопхайки Гаррі Тервілліґера долучався ще й розкотистий пердіж з її вихлопної труби, глушник для якої якийсь розумник визнав легковажною, а відтак і зайвою, цяцькою. Та хай же ж йому трясця: тими ночами Мурси і спали-то, либонь, упівока на двох!

Тим часом, світло з глибини будинку поступово наближалося до фасаду (вікон кухні, наскільки я знав), ось засяяла люстра вітальні, трохи згодом спалахнула лампочка у передпокої, а ще за мить – на веранді. Я приречено спостерігав за насуванням освітлення, відчуваючи себе свого роду смертником, який, притулившись спиною до бетонної стіни, поспіхом доцмулює свою останню цигарку, стежачи, як розстрільна чота, карбуючи крок, все ближче і ближче підступає до лінії вогню. Тим не менш, десь у глибині моєї душі навіть тоді продовжувала жевріти надія, що ще залишається час забратися звідти непоміченими, якщо ми тільки не зволікатимемо. І тільки коли нерівне торохкотіння фармолівського двигуна стихло, двері кабіни проскрипіли своїми заіржавілими завісами, а під ногами Гаррі і Брутальника прохрустів гравій, я із запізненням усвідомив: вороття назад для нас вже немає.

Джон встав і потягнув мене за собою. У тьмяному світлі його обличчя виглядало сповненим життя й ентузіазму. Пригадую, як мені ще тоді подумалося: «А чом би й ні, зрештою? Що має завадити йому підстрибувати від нетерплячки? Він же дурень!».

Відступивши на крок від вантажівки, Брутальник з Гаррі завмерли, тулячись один до одного плечима, наче сполохані діти під час грози. З виразів їхніх облич було зрозуміло: налякані, збентежені і розгублені вони не менше за мене. І це змусило мене почуватися ще гірше.

Джон зійшов з вантажівки на землю. Саме зійшов, бо для такого велетня, як він, стрибок з кузова скидався більше на звичайнісінький крок сходами вниз. Я ж, що порівняно з Коффі виглядав жалюгідним пігмеєм, та ще й до того ж інвалідом – через холоднечу, тривале сидіння і нервовий переляк взагалі ледь змушував себе ворушити заціпенілими кінцівками – стрибнув слідом за ним… і неминуче зорав би носом холодний гравій, якби Джон вчасно не підхопив мене за плече.

– Усе це – якась суцільна помилка, – просипів Брутальник, вирячивши на мене свої вкрай перелякані очиська. – Господь Вседержитель! Поле, та про що ж ми тільки собі думали?

– Наразі вже якось запізно про це загадуватися, – відповів я, заразом підштовхуючи Коффі у стегно, щоб той став поруч із Гаррі. Без зайвих зволікань і заперечень велет підкорився. Тоді я вчепився у лікоть Брутуса, немовбито це було наше з ним побачення, і потягнув його у напрямку залитого світлом ґанку: – Говорити з ним буду я. Уторопав?

– Авжеж, – погодився Гауелл. – На даний момент це, напевно, чи не єдина річ, яку я дійсно можу збагнути.

Я озирнувся через плече:

– Гаррі, ви з Джоном маєте залишатися біля вантажівки, аж допоки я вас не покличу. Не треба, щоб Мурс побачив його раніше, аніж я буду готовим усе йому пояснити.

Біда ж крилася у тому, що сам я навіть гадки не мав, коли і яким чином зможу до цього підготуватися. Я добре усвідомлював це ще тоді.

Ми з Брутальником вже були за крок від сходів, що вели на ґанок, аж раптом парадні двері стрімко розчахнулися, і то з такою силою, що прикріплений до них мідний молоток підскочив і гучно ляснув по своїй пластині. На порозі з’явився господар. Гел Мурс був одягнений у сині піжамні штани і майку; сиве зі сталевим відтінком волосся стирчало на його голові в різні боки. Начальник в’язниці протягом своєї кар’єри встиг нажити собі тисячу ворогів, і він, певна річ, не мав з цього приводу жодних ілюзій. Підтвердженням тому стала зброя, яку він наразі загрозливо стискав у правиці, тримаючи її незвично довгий ствол десь на півшляху від підлоги до невиразних силуетів незваних гостей. Той кольт, знаний серед простого люду як Нед Бантлайн Особливий[308], колись належав ще Геловому дідові і був мені добре знайомим, бо зазвичай висів у вітальні Мурсів на почесному місці над камінною полицею. Але тепер (і від усвідомлення цього у мене всередині все обірвалося і аж затрусилися жижки) довгастого «миротворця» було заряджено, а його курок – зведено.

– Кого ж це, диявол йому в печінки, пригнало сюди опів на третю ночі, коли ще й на світ не бралося?! – прогарчав у темряву Гел. У його голосі не відчувалося страху. До того ж, принаймні на якийсь час, вже звичне для нього тремтіння зникло, і рука, палець якої погрозливо лежав на спусковому гачку, виглядала твердою і непохитною, наче закам’яніла. – Ану, відповідайте, бо Богом присягаюся… – І з цими словами ствол револьвера почав промовисто підніматися.

– Облиште, начальнику! – вигукнув Брутальник, стрімко скидаючи догори руки, щоб продемонструвати чоловіку, який навів на нас зброю, свої пусті долоні. Ніколи раніше мені не доводилося чути, щоб його голос звучав так, як тієї миті; скидалося враження, ніби трясучка, полишивши у спокої руки Мурса, якимось дивовижним чином вподобала собі горлянку Брутуса Гауелла. – Це ж ми! Пол, я і… це ми, шефе!

Брутальник повільно ступив на першу сходинку, щоб світло від ґанкової лампочки змогло повністю освітлити його обличчя. Зробивши кілька непевних кроків, я став поруч із ним. Сповнені агресивної рішучості, очі Гела Мурса забігали між нами обома, з кожною секундою впізнавання все більше і більше набуваючи виразу цілковитого ошелешення.

– Що ви тут робите? – запитав він, коли пік збентеження залишився позаду. – Бо мало того, що надворі глупа ніч, так у вас, хлопці, ще й чергування. Мені це добре відомо – ваш графік, як завжди, висить у моїй майстерні. То що, в ім’я… о Ісусе Благостивий! Ви ж тут не через ізоляцію[309], правда? Чи все ж таки у «Холодні Горі» стався бунт? – Тут очі Гела зупинилися на вантажівці позаду нас і його погляд вмить став настороженим: – А хто це там іще мнеться біля пікапа?

«Говорити з ним буду я», – інструктував я Брутальника, але тепер, коли настав відносно слушний час для пояснень, я навіть не спромігся відкрити власного рота. Ввечері, по дорозі на роботу, я ретельно обмізкував усе, що скажу начальнику, коли ми приїдемо до нього додому. І мені навіть вдалося себе запевнити, що остаточний варіант тієї промови звучатиме для Гела не занадто схиблено. Не нормально – позаяк нічого з того, що я мав йому розповісти, не можна було навіть зблизька назвати нормальним, – але, можливо, достатньо переконливо для того, щоб Мурс таки дозволив нам пройти у будинок і, зрештою, дав нам шанс здійснити задумане. Дав шанс Джонові, якщо бути точним. Однак тепер усі ті слова, що їх я з такою старанністю підбирав, розси́палися, наче картковий будиночок. Роздуми і о́брази – оповитий язиками полум’я, весь у клубах диму Дел; конаюче у калюжці власної крові мишеня; кривляння і смикання на колінах Старого Іскрунця беззубого Гудуна з його навіженими воланнями, що він – підсмажений індик з хрусткою скоринкою, – зринали і крутилися у моїй голові, наче пісок у вихорі посеред пустелі. Мені віриться, що у нашому світі є місце добру і, незважаючи на ті дивні форми, які воно подеколи набуває, усі вони є проявом ласки милосердного і люблячого своїх дітей Бога. Втім, також я вірю і в існування іншої сили, що є так само реальною, як і той Бог, якому я молився протягом усього свого життя. І оця ось сила цілеспрямовано і за всяку ціну намагається похерити будь-які наші добрі наміри і старання. Кажучи так, я маю на увазі не Сатану, чи то пак, Диявола (хоча також вірю у його існування), а щось на зразок демона паскудства – шкодливого, зловтішного і дурноголового створіння, яке регоче аж до кольок у животі, коли старий дід у намаганні розпалити люльку підпалює власну бороду й отримує тяжкі опіки обличчя, або коли улюблене усіма немовлятко сує собі в рота свій перший різдвяний подарунок і вже за кілька хвилин помирає у муках від задухи. Починаючи з «Холодної Гори» і завершуючи «Болотяними соснами Джорджії» у мене було вдосталь часу, щоб як слід над цим поміркувати. Отож тепер я з упевненістю можу стверджувати, що тієї буремної ночі саме ця бісова сила, кружляючи поміж нас, як усюдисущий туман, доклала чимало зусиль, аби лишень не дати Джонові Коффі дістатися до Мелінди Мурс.

– Начальнику… Гел… я…

Та як би я не тужився вичавити з себе бодай одну-єдину путящу фразу, усе було марно. Мурс, не звертаючи уваги на моє белькотіння, знову почав підіймати кольт, цього разу прицілюючись кудись за наші з Брутальником спини. З кожною миттю налиті кров’ю очі сивочолого чоловіка ставали все ширшими, загрожуючи взагалі повипадати із свої орбіт. Невдовзі перед ґанком з’явилася і причина його остраху: Гаррі Тервілліґер, що його певною мірою притягнув за собою наш чорношкірий здоровило, кривлячи при цьому рота у широкій і гіпнотизуючій своєю очевидною пришелепкуватістю посмішці.

– Коффі, – видихнув Мурс. – Джон Коффі.

Тут начальник набрав повні груди повітря і пронизливо, на всю горлянку закричав:

– Стій! Стій, де стоїш, бо стрілятиму!

Раптом звідкись позаду нього пролунав кволий і тремтливий жіночий голос:

– Геле? Що ти так довго там робиш? І з ким це, йобаний ти членосмоче, вже ото точиш баляндраси?

Сконфужений і враз наче громом прибитий чоловік на секунду відволікся і повернув сповнене відчаю обличчя на звук голосу своєї хворої дружини. Хоча Гелове сум’яття, як я вже казав, тривало усього лише якусь секунду, цього могло б цілком вистачити для того, щоб вихопити той довгоствольний револьвер з його руки. Ось тільки власні руки мене геть не слухалися. Навіть незначний порух ними давався після таких неймовірних зусиль, що здавалося, немов до кожної з них було прив’язано по важчезній гирі. Голова ж гула, що той динамік приймача під час грози, коли замість налаштованої радіопрограми чуєш лише потріскування статичних розрядів. Єдиними емоціями, що їх, як мені пригадується, я відчував у ту мить, були переляк і щось на зразок млявого зніяковіння через Гела.

Коли Джон Коффі і Гаррі дісталися сходів, Мурс вже встиг відійти від голосу власної дружини і, схаменувшись, знову навів на них свою зброю. Пізніше він зізнався нам, що таки дійсно мав намір пристрелити Коффі, бо ж як був упевнений, що нас трьох взято у заручники, а організатори усього дійства, ким би ті покидьки не виявилися, причаїлися десь у тіні вантажівки. Гел і гадки не мав, що могло змусити нас добровільно приїхати до нього додому о такій порі, тож найімовірнішим мотивом вбачав саме чиюсь помсту.

Однак, перш ніж начальник встиг вистрілити, Гаррі зробив крок уперед і, наскільки це було можливо, затулив дебелого в’язня власним тілом. Джон не змушував його це зробити – Гаррі вчинив так з власної ініціативи.

– Не робіть цього, начальнику! – швидко промовив він. – Усе гаразд! Жоден з нас не озброєний і ніхто не хоче завдати вам шкоди! Ми приїхали, щоб допомогти!

– Допомогти? – Скуйовджені кущасті брови Мурса зійшлися до перенісся, а очі загрозливо спалахнули. Мій погляд прикипів до молоточка зведеного курка́ «Бантлайна». – Допомогти з чим? Кому?!

Ніби у відповідь на останнє питання, з глибин будинку знову почувся знервований, не сприймаючий заперечень і геть божевільний голос літньої жінки:

– Гей, виродку, йди-но мерщій сюди і пошуруй, нарешті, як слід у моїй манді! І приводь своїх гондошних друзяків! Обіцяю – кожен з них отримає свою порцію насолоди!

Вражений до глибини душі, я зиркнув на реакцію Брутальника. Певна річ, причина лихослів’я Гелової дружини мені була зрозумілою: усі ті брудні слова, що злітали з язика хворої жінки, якимось незбагненним чином її змушувала вимовляти пухлина, що розросталася у власному мозку. Однак вправність і безсоромність, з якою вона загинала свої матюки, була чимось більшим за звичайну лайку. Набагато більшим.

– Що ви усі тут робите? – знову запитав у нас Мурс. Ось тільки цього разу рішучості в його голосі суттєво поменшало: розпусні покрики дружини остаточно вибили його з колії. – Бо я вже геть нічого не розумію. Ви організували йому втечу? Чи може…

Раптом Джон посунув Гаррі вбік – просто підхопив і переставив його трохи осторонь, – а сам розвальцем зійшов на веранду. Для невеличкого ґанку Мурсів Коффі виявився настільки широченним у плечах, що коли вклинився між мною і Брутальником, то мало не зіштовхнув нас обох до зростаючих обабіч присінків кущів гостролиста – предмет гордощів Мелінди. Пильнуючи за рухами чорношкірого кримінальника, очі нашого начальника підскочили йому аж під лоба, наче він намагався розгледіти щось на самісінькій верхівці височезного дерева. І саме тієї миті усе для мене стало на свої місця. Ознаки присутності лихого духу розгардіяшу і паскудства, який останні декілька хвилин тільки те й робив, що копирсався і безладно перемішував думки у моїй голові, – не поступаючись при цьому у спритності чіпким пальцям, зайнятим перебиранням піщинок чи зерняток рису, – щезнули, як наче їх і не було. З поверненням здатності мислити, на додачу до всього іншого я також второпав, завдяки чому Гаррі зберіг змогу діяти, тоді як ми з Брутальником геть заплуталися і були придатні лише на те, щоб нерішуче м’ятися та перетоптуватися під пильним поглядом нашого боса. Весь цей час Тервілліґер перебував поруч із Джоном… а якою б не була справжня сутність того єства, що мало наснагу опиратися іншій, демонічній силі, тієї ночі воно перебувало всередині Джона Коффі. Отож, коли велет вийшов уперед і опинився прямолиць до начальника Мурса, саме оцей ось дух у ньому – щось біле (бо в моїй уяві все, що стосується добра, постає виключно у сонцесяйних тонах) – перебрав контроль над ситуацією на себе. І хоча дух-злобитель насправді нікуди не зник, можна було помітити, як він, наче тінь під натиском раптового світла, похапцем відступив подалі.

– Я хочу допомогти, – пророкотів Джон Коффі.

Немов перебуваючи у трансі, Мурс з відвислою щелепою вибалушив очі на негра-втікача. Коли останній витягнув націлений на себе Бантлайн Особливий у Гела з руки і передав зброю мені, той, здається, цього навіть і не помітив. Я обережно опустив курок, а пізніше, знайшовши час перевірити барабан, з подивом для себе з’ясу­вав, що він був абсолютно порожнім. Подеколи мене і досі гризе питання: а чи ж було про це відомо власникові кольта?

Тим часом Джон все бурмотів і бурмотів:

– Я тут, щоб допомогти їй. Просто допомогти. Це усе, чого я хочу.

– Геле! – долинув з дальньої спальні крик Мелінди. І хоча цього разу її голос звучав дещо гучніше, крім роздратування у ньому стали відчуватися ще й нотки переляку, буцімто та підступна сила, яка мить тому змушувала нас самих плутатися у власних думках і ніяковіти перед начальником, тепер вирішила заховатися у жінці. – Ким би вони не були, змусь їх забратися геть! Нам ще тільки торгашів посеред ночі не вистачало! Що б ті зайди тобі не пропонували: електролюкси[310], гувери[311] чи навіть французькі панталони із завафляною промежиною – жени їх нахуй! Перекажи: нехай пиздують із своїм барахлом якнайдалі, а потім ще й один одному засанда… заса…

Почувся віддалений дзенькіт розбитого скла – пожбурена об щось склянка абощо, – і Гелова дружина зайшлася у риданнях.

– Просто допомогти, – тихо, майже пошепки повторив Джон Коффі, не звертаючи уваги ані на жіночі схлипування, ані на її ж матюччя. – Лишень допомогти, пане начальнику, тільки й усього.

– Тобі таке не під силу, – зітхнув Мурс. – Меллі вже ніхто не зможе допомогти.

Здавалося, мені вже доводилося чути подібний тон раніше, і вже за мить я згадав: точнісінько така ж зневіра панувала і в моїх власних думках, коли однієї ночі я ризикнув увійти до камери Коффі, де той, зрештою, зцілив мене від урологічної інфекції. Тоді усі мої відчуття мали лише одне пояснення – потужний гіпноз. «Займися-но своїми власними справами, а у вирішенні своїх я вже якось переб’юся без твоїх дорогоцінних порад», – рубонув я тоді Делакруа… у той момент навіть і не здогадуючись, що моїми особистими проблемами насправді опікуватиметься Коффі – так само, як оце зараз він збирався зарадити біді Гела Мурса.

– Ми вважаємо, що тільки Джону це і буде до снаги, – втрутився Брутальник. – Крім того, ми аж ніяк не збиралися ризикувати своїми робочими місцями – це не кажучи вже про перспективу ув’язнення, що за такі викрутаси нам усім світить, – заради самої лише поїздки сюди й назад, без того, щоб надати оцьому ось здорованеві шанс показати усе, на що він здатен.

Дивно, але щоб переконати нашого боса, я був готовий скористатися цими ж аргументами ще три хвилини тому. Як, в принципі, і Брутальник.

Джон Коффі вирішив взяти ініціативу у свої руки і пройшов ґанком у передпокій, обережно протиснувшись на порозі повз господаря будинку. Гел, звісно ж, одразу спробував йому у цьому завадити і вже навіть потягнувся своєю ослаблою рукою, намагаючись перехопити непроханого візитера, проте, тільки-но він торкнувся Джонового стегна (сумніваюся, що наш крем’язень взагалі відчув той немічний доторк), як останні сили його зрадили і неслухняна кінцівка знесилено опустилася. Човгаючи ногами, Коффі впевнено пройшов коридором до вітальні, з неї вийшов на кухню, проминувши яку, без жодних вагань прочинив двері задньої спальні, звідки відразу нагадав про себе той жахливо верескливий і незнайомий мені голос:

– Гей, чорнопикий, тримайся від мене подалі! Попереджаю: ким би ти оце не був, краще забирайся геть! Невже не бачиш, що я не одягнена?! Вивалила цицьки, а заразом і мохнатку вирішила собі провітрити!

Не звертаючи уваги на жіночі ремствування, Джон, пригнувши, щоб не розбити якийсь із стельових світильників, голову, флегматично пройшов у кімнату. Темно-коричнева шкіра на його лисому, як та більярдна куля, черепові тьмяно виблискувала краплинками поту, а дужі руки розслаблено звисали вздовж тіла. Після кількасекундного вагання перед розчахнутими дверима, ми зважилися і пройшли слідом за Коффі: спочатку я, потім Брутальник з Гелом, а замикав процесію Гаррі. Якщо у той момент я і був спроможний щось чітко зрозуміти, то тільки одне: тепер усе було в руках Джона, а ми ж із напарниками перетворилися на свого роду статистів, які мали стати очевидцями його тріумфу або ж, не приведи Господи, фіаско.

Розділ 8

Жінка, що її ми побачили у спальні і яка, відкинувшись на притулені до спинки ліжка подушки, з люттю витріщалася на гіганта, намагаючись сфокусувати на ньому причмелений від морфію погляд, аніскільки не була схожою на ту Меллі Мурс, яку я знав протягом останніх двадцяти років; вона вже навіть не нагадувала і ту бідолашну Меллі Мурс, яку ми з Дженіс провідували незадовго до страти Делакруа. Обкладена подушками істота у ліжку більше скидалася на загримовану під геловінську відьму хвору дитину. Мертвотно-бліду шкіру її знекровленого обличчя зборознили сотні зморшок – навколо правого ока їх узагалі набралося стільки, що виникало враження, ніби жінка відчайдушно силується підморгнути. Куточок рота з того ж таки правого боку помітно опустився, і тепер над синюшною нижньою губою жінки стирчало пожовкле від старості верхнє ікло. Ріденькі пасма скуйовдженого волосся, наче побита міллю вуаль, обрамляли її виснажене хворобою обличчя. У кімнаті нестерпно смерділо тими продуктами людської життєдіяльності, що їх, коли усе відбувається як належить, наші тіла звикли позбавлятися подалі від сторонніх очей. Нічний горщик біля її ліжка був наполовину заповненим якоюсь огидною на вигляд рідотою жовтуватого відтінку. «І все ж таки ми спізнилися», – жахно подумалося мені. Адже ще якихось декілька днів тому її хоча б можна було впізнати – вже тоді будучи не на жарт хворою, вона принаймні все ще залишалася сама собою. Щоб досягти такого разючого погіршання у настільки стислі строки, та штука у голові Мелінди мала зростати, мов на дріжджах! Звісна річ, що побачивши таке, від моєї і без того хиткої віри у те, що Джон Коффі зможе їй допомогти, не залишилося й сліду.

Щойно лише Коффі ступив крок до спальні, жіноче обличчя набуло настільки знервованого і нажаханого виразу, як наче те щось усередині її голови розпізнало у чорношкірому велетні лікаря, якому було цілком до снаги здійснити, здавалося б, неможливе: добратися до обжитого химерною болячкою місця і, зрештою, змусити її його покинути… присипати її сіллю, якщо вже уявляти собі це, як спосіб позбутися п’явки, що міцно присмокталася до чийогось тіла. Тільки благаю, зрозумійте мене правильно: я аж ніяк не стверджую, що Меллі Мурс і справді була одержимою; крім того, я сповна усвідомлюю, що тієї дивної ночі був настільки засліплений нервовим збудженням, що просто не маю права беззастережно покладатися на власні відчуття. Утім, можливість, що до хвороби Гелової дружини таки доклав руку якийсь злий дух, я також ніколи повністю не виключав. Кажу вам: в її очах і дійсно промайнуло щось таке, що виглядало геть-чисто як переляк. Щодо цього, гадаю, ви можете повірити мені на слово, позаяк за родом своєї тодішньої діяльності я аж занадто часто стикався із сплесками подібних емоцій, щоб у них же і помилитися.

Чим би насправді не був викликаний той острах, він дуже швидко розсіявся, поступившись місцем жвавій, позбавленій здорового глузду зацікавленості. Невимовно потворний рот жінки скривився ще більше, і її губи затремтіли у жалюгідній подобі посмішки.

– Ого, який здоровезний! – вигукнула у захваті Мелінда, а її голос при цьому звучав настільки захриплим, немов перед нами було мале дівчисько, яке не далі, як учора, занедужало на тяжку форму мигдалиці[312]. Вона витягнула з-під стьобаної ковдри руки – такі ж мертвотно-бліді, як і її обличчя, – і заплескала у долоні: – Ну ж бо, скоріше стягай штани! Чи не змалку я тільки й чула, що балачки про ніґґерські прутні, але й досі жодного з них не бачила!

Почувши це, Гел Мурс, що стояв позаду мене, видав глухий, повний розпачу стогін.

Джон Коффі пропустив чергову жіночу забаганку повз вуха так само збайдужіло, як і її попередні вибрики. Постоявши якусь мить нерухомо, ніби спостерігаючи за поведінкою хворої дистанційно, він підійшов до ліжка, освітленого сиротливим сяйвом нічника. Яскраве коло від останнього падало на білу тканину ковдри, яку було натягнуто під самісінький мереживний комірець нічної сорочки Мелінди. У тіні позаду ліжка я запримітив розсувне крісло, яке раніше стояло у вітальні; вовняний плед, що його Меллі зв’язала власноруч у ті щасливі дні, коли була ще здоровою, наполовину сповз з нього на підлогу. Саме там, либонь, Гел і спав – або, принаймні, куняв, – коли ми нагрянули до нього з опівнічними відвідинами.

Коли Джон підійшов до жінки ближче, вираз її обличчя змінився втретє. Несподівано для себе я побачив ту колишню Меллі, чия доброта і люб’язність протягом усіх років нашого з нею знайомства так багато важили для мене, а ще більше – для Дженіс, коли наші діти вилетіли з гнізда і моя дружина від того стала почуватися самотньою, нікому не потрібною і пригніченою. Очі Мелінди, як і за мить до цього, продовжували випромінювати зацікавленість, але той інтерес тепер здавався цілком нормальним і усвідомленим.

– Хто ти? – пролунав її дзвінкий і розважливий голос. – І звідки у тебе стільки шрамів руках і долонях? Від кого ти отримав ці страшні рани?

– Я, паніє, вже майже і не пам’ятаю, звідки вони усі у мене з’явилися, – помітно знітившись, відповів Джон Коффі і обережно присів поруч з нею на ліжко.

Мелінда всміхнулася, зробивши це у той єдиний спосіб, який хвороба для неї залишила: презирливо опущений правий куточок її рота кілька разів судомно засмикався, але піднятися навздогін за лівим так і не спромігся. А потім вона провела пальцем по білому, вигнутому, наче ятаган, шраму на тильному боці лівої долоні Коффі:

– Як же тобі тоді з цим пощастило! Ти ж розумієш, чому?

– Ма’ть, тому, що якщо хтось не може згадати тих, хто робив йому зле чи нацьковував на нього хортів, то це не мішатиме йому засипа́ти, коли настає ніч, – розсудливо відповів Джон Коффі голосом майже стовідсоткового південця.

Почувши таке, Мелінда вибухнула сміхом, чий чистий і непорочний звук сріблом прокотився кімнатою, що, здавалося, вже геть повністю просмерділа хворобою. Гел, який тепер стояв поруч зі мною, тяжко і швидко дихав, але спроб втрутитися не робив. Коли ж Меллі засміялася, його шалене дихання на якийсь час обірвалося і, затамувавши подих, чоловік вхопився своєю жилавою рукою за моє плече. Його хватка була настільки сильною, що у мене навіть залишився синець, – він проявився вже наступного дня, – хоча саме в ту мить жодних ознак болі я не відчував.

– Як же тебе звати? – спитала жінка у здоровила.

– Джон Коффі, паніє.

– Коффі. Звучить як напій.

– Саме так, паніє. Тілько пишеться по-інакшому.

Мелінда відкинулася на подушки і ось так, напівлежачи-напівсидячи, якийсь час просто дивилася на Джона. Той нерухомо сидів поруч, повернувши до неї своє обличчя. У колі світла, що його кидав на них нічник, вони нагадували собою акторів на театральній сцені: він – незграбний чорношкірий дебелень у тюремній робі, вона ж – мініатюрна, смертельно хвора жіночка з блідим, наче віск, лицем. Меллі зазирала до безодні Джонових очищ з усе зростаючим захопленням у власних сяючих очах.

– Паніє?

– Так, Джоне Коффі? – Слова, промовлені ледь помітним порухом губ, насилу продерлися до нас крізь просмерділе екскрементами повітря. Я відчув, як від надмірного напруження все більше і більше починають нити м’язи на моїх руках, ногах і спині. Наче звідкись здаля я відчував, як начальник болюче упинається пальцями в моє плече, а краєм ока бачив Гаррі з Брутальником, які, обійнявши один одного, були схожими на дітлахів, що в нічній темряві загубили дорогу додому. Щось мало статися. Дещо по-справжньому важливе. І кожен з нас по-своєму це відчував.

Джон Коффі присунувся впритул до Мелінди. Пружини у ліжку протестуюче рипнули, зашаруділа постільна білизна, а крізь верхню шибку вікна спальні явив відблиск своєї прохолодної посмішки молодий місяць. Налиті кров’ю очища Коффі пильно вдивлялися у підведене до нього виснажене жіноче обличчя.

– О, я бачу це, – зрештою промовив він, звертаючись, скоріше, не до хворої, а до самого себе (так, принаймні, здалося мені). – Я бачу це і можу вам допомогти. Не ворушіться… Замріть і не ворушіться…

Джон став нахилятися до голови жінки, все ближче і ближче наближаючись до неї своїм велетенським обличчям. Він зупинився лише на хвильку, коли між ними залишалося вже менше двох дюймів[313], і відставив убік руку з розчепіреними пальцями, немов кажучи: «Зачекайте… Просто зачекайте…». А потім взяв і нахилився ще більше. Його товсті і роздуті губи наполегливо притислися до її уст, примушуючи їх розкритися йому назустріч. Протягом декількох секунд після цього мені ще було видно одне її око, яке витріщалося кудись повз Коффі, сповнене того виразу, що його, напевне, можна сміливо назвати здивуванням. Та вже за мить гладка-гладесенька потилиця лисої голови Джона повністю затулила собою лице Меллі, а з ним – і її вкрай спантеличене око.

Почулося м’яке шипіння, як начебто Коффі вбирав у себе повітря аж із самісіньких глибин її легень. Секунду-дві нічого більше не відбувалося, коли ж раптом підлога під нашими ногами здригнулася, а весь будинок задвиготів так, наче під час землетрусу. І це не якісь там вигадки з мого боку: ті поштовхи відчули усі, і всі пізніше згадували про них, як про щось на зразок пульсуючої гуркотнечі. У вітальні з неймовірним грюкотом впало щось важенне – як вже потім з’ясувалося, то був високий підлоговий годинник. Згодом Гел Мурс декілька разів брався його лагодити, але кожного разу, пропрацювавши після ремонту хвилин десять-п’ятнадцять, годинниковий механізм зупинявся.

У самій же спальні пролунав тріск, супроводжуваний дзенькотом розбитого скла: шибка, через яку у кімнати зазирав місяць, тепер зяяла пустотою. Картина на стіні – кліпер[314], що розсікає хвилі десь посеред безкрайніх морських просторів, – зіскочила зі свого гачка і хрьопнулася об підлогу; скло, яким вона була захищена, розлетілося на тисячі скалок.

Раптом почало тхнути горілим, і я побачив, що над білою ковдрою, під якою лежала Меллі, вже куриться сизий димок, а частина покривала поруч з тремтячим бугорцем, яким видавалася вкрита права нога жінки, навіть почала обвуглюватися. Почуваючись, наче уві сні, я звільнився від лещат Мурса і кинувся до тумбочки, на якій в оточенні трьох чи, може, чотирьох пляшечок з пігулками, перекинутих під час отієї дриґавки, стояла склянка з водою. Не витрачаючи час на роздуми, я схопив її і вихлюпнув усю воду на те місце, що, здавалося, ось-ось спалахне полум’ям. Пролунало гучне шипіння.

Тим часом Джон Коффі продовжував свій глибокий, взасос, поцілунок, все втягуючи і втягуючи у себе повітря з легень Меллі, випроставши одну руку вбік, а іншою, щоб підтримати свою грандіозну вагу, спираючись на ліжко. Пальці на останній також були розчепірені, через що вона нагадувала мені коричневу морську зірку.

Несподівано Мелінда вигнулася дугою і почала безладно вимахувати рукою у повітрі, судомно стискаючи і розтискаючи пальці. Її ноги відчайдушно забарабанили по матрацу. А потім пролунало чиєсь пронизливе верещання. Знову ж таки, я нічого не вигадую: решта хлопців чули його не гірше за мене. Брутальник стверджував, що воно було схожим на виття вовка або койота, лапу якого затиснуло у капкані. Для мене ж той крик прозвучав, як наче клекіт орла, що у ті часи його частенько можна було почути тихими ранками, коли птах, уздрівши жертву, складав свої крила і каменем пікірував донизу, стрілою пронизуючи світанковий серпанок.

Шквал вітру надворі виявився настільки потужним, що струсонув будинок Мурсів удруге, – і це теж було збіса дивним, позаяк до тих пір узагалі не було жодних натяків на те, що до ранку має здійнятися буревій.

Коли ж, нарешті, Джон Коффі відсторонився від Меллі, я звернув увагу, що її лице розгладилося. Правий куточок губ у неї вже більше не провисав, очі повернули собі осмислений вираз, а сама жінка помолодшала років на десять. Поспостерігавши за нею декілька секунд, сам Коффі зайшовся у несамовитому кашлі. Відвернувши голову, щоб не бухикати пані перед ним в обличчя, він тієї ж миті втратив рівновагу (що, між іншим, і не дивно, зважаючи на його комплекцію і те, що він від початку вмостив своє опасисте гузно мало не на самому краєчку ліжка) і завалився на підлогу. Цього виявилося достатнім, щоб будинок затрусився втретє. Підвівшись на коліна і звісивши голову, Джон усе кашляв і кашляв, наче смертельно хворий з останньою стадією сухот.

Я ще собі подумав: «Тепер з нього мають вилетіти комахи – він просто викашляє їх із себе. Тільки цього разу їх буде достобіса багато».

Але цього не сталося. Знемагаючи від невпинного кашлю, що вже більше скидався на щось середнє між потугами до ригання і собачим гавкотом, велетень ледь встигав ковтнути повітря, як його відразу скручував черговий, ще дошкульніший напад. Його темна, шоколадного відтінку шкіра стала геть сірою. Стурбований, Брутальник підбіг до нього, впав на одне коліно поруч і опустив руку на його широчезну спину, що здригалася у спазмах. Метушіння Гауелла неначе зняло з нас паралізуюче закляття. Мурс підскочив до ліжка своєї дружини і присів там, де ще хвилину тому сидів Коффі. Здавалося, він взагалі не помічає присутності гіганта, який задихався від кашлю. Хоча в’язень корчився навколішках біля самісіньких його ніг, Гел Мурс не зводив погляду з Мелінди, яка, у свою чергу, у подиві витріщалася на нього. Зачудування, що поволі проступало на його обличчі, було спорідненим до того відчуття, що, напевне ж, з’явилося б у людини, яка, за звичкою кинувши погляд на брудне дзеркало, не знайшла на ньому ані вже звичних патьоків, ані застарілих цяток, наче якась добра душа старанно відтерла його ганчіркою.

– Джоне! – скрикнув у тривозі Брутальник. – Виблюй цю хрінь! Випусти її назовні так само, як вже робив це минулого разу!

Однак Джон так і продовжував судомисто кашляти, з хрипом втягуючи і видихаючи все нові і нові порції повітря. На його вибалушених очах повиступали сльози, які, проте, абсолютно не здавалися викликаними болем чи стражданнями, а радше результатом нелюдських зусиль і напруження. Час минав, а з розкритого рота Коффі не вилітало нічого, окрім хіба що дрібних бризок слини.

Ляснувши декілька разів велета по спині, Брутальник озирнувся на мене:

– Він задихається! Те паскудство, що він висмоктав з неї, тепер заважає йому дихати!

Я рушив було до них, але не встиг зробити і двох кроків, як Джон, не полишаючи пронизливо кашляти і взагалі ледве дихаючи, навколішках відсунувся від мене аж у дальній закуток кімнати. Притулившись лобом до шпалер – червоні квіти дикої шипшини, що обвиває штахетини садового паркана, – він замружився і видав настільки моторошний утробний рик, наче збирався вивернути назовні нутрощі власної горлянки. «Ну, якщо щось і вижене з нього ту комашню, то вже, напевно, оце ось ригання», – подумалося тоді мені. Проте, нажаль, з’являтися кляті жучки не бажали. Єдиним, більш-менш обнадійливим моментом у стані Коффі стало те, що напади його кашлю трохи послабшали.

– Зі мною все гаразд, начальнику Еджкуме, – зрештою озвався він, усе ще впираючись лисою головою у паперові розсипи дикорослих троянд і тримаючи свої очі заплющеними. Часом мене і досі муляє питання: звідки Джонові було знати, що це саме я стою поруч? Але факт лишається фактом – йому це було відомо абсолютно точно. – Їй-бо! Краще подивіться, як там пані.

Кинувши на нього сповнений сумнівів погляд, я все ж таки повернувся до ліжка. Гел з любов’ю погладжував Меллі чоло, і я ледь отямився з дива, коли побачив, що деякі пасма її посивілого волосся – не так щоб і багато, але все ж таки, – знову стали чорними.

– Що тут трапилося, Геле? – запитала вона у свого чоловіка.

Просто на моїх очах колишній рум’янець почав повертатися на її щоки. Трансформація кольорів була настільки разючою, що мимоволі здавалося, ніби жінка поцупила для цього декілька квіток зі шпалер власної спальні.

– Як я тут опинилася? Ми ж наче мали відвідати лікарню в Індіанолі, хіба ні? Лікар ще збирався зробити мені рентген голови, щоб отримати знімок мозку.

– Ш-ш-ш, – заспокійливо прошепотів Гел. – Тихенько, голубонька моя мила. Зараз усе це не важливо.

– Але я нерозумію! – Меллі вже майже перейшла на лемент. – Ми зупинилися біля придорожнього кіоску… ти купив мені букетик квітів… а потім… я вже тут. Та й надворі вже поночі! Геле, а ти хоч поснідав? І чому це я у гостьовій спальні? Мені ж зробили рентген? – Погляд жінки байдуже ковзнув по Гаррі, як наче його взагалі не було в кімнаті («Та це ж у неї звичайнісінький шок», – майнула у моїй голові здогадка), і зупинився на мені: – Поле? То мені зробили рентген?

– Так, Меллі, – відповів я, насилу проковтнувши клубок, що підступив до горла. – Там усе в нормі.

– Вони що, не знайшли пухлину?

– Ні. Лише пообіцяли, що незабаром твої напади мігрені мають припинитися.

На ці слова Гел, що сидів поруч зі своєю дружиною, розплакався, як мале дитя.

Вражена ще більше, Мелінда трохи підвелася на своїх подушках і з ніжністю поцілувала чоловіка у скроню. Потому її очі перемістилися у куток кімнати:

– А хто цей негр? Чому він стоїть у кутку?

Я обернувся і побачив, як знесилений Джон марно намагається підвестися з колін. І тільки коли йому на допомогу прийшов Брутальник, Коффі, доклавши неймовірних зусиль у заключному ривку, нарешті спромігся випростатися. Не дивлячись на це, він залишався стояти обличчям до стіни, буцімто був дитиною, покараною за свою погану поведінку. Тіло велета все ще здригалося у конвульсіях напруженого кашлю, хоча напади останнього вже і не здавалися такими, що становлять загрозу його життю.

– Джоне, – покликав я. – Обернися, здорованю, і познайомся з пані Мурс.

Коффі, повільно переступаючи ногами, повернувся обличчям до нас. Його шкіра і досі зберігала попелястий відтінок, а сам чолов’яга став ніби на десять років старшим, створюючи враження дужої у минулому людини, яка таки програла свій двобій з затяжною хворобою. З прикипілими до власних тюремних капців очима, для повноти картини свого сум’яття Джонові не вистачало хіба що капелюха, аби ніяково м’яти його у своїх ручищах.

– Хто ти? – запитала у нього Мелінда, навіть не підозрюючи, що робить це вже вдруге за ніч. – Як тебе звати?

– Джон Коффі, паніє, – сором’язливо відповів той.

– Тільки пишеться інакше, аніж напій, – не задумуючись, одразу додала жінка.

Почувши це, приголомшений Гел аж здригнувся, на що Меллі заспокійливо поплескала його по руці, не зводячи при цьому очей з чорношкірого чоловіка.

– Я бачила тебе у своєму сні, – зачудовано промовила вона. – Мені наснилося, що ти, як оце і я, заблукав у пітьмі. І ми знайшли один одного.

Джон Коффі зберігав мовчанку.

– Всупереч безпросвітній темряві навколо ми все одно надибали один одного, – повторила Мелінда. – Ну ж бо, Геле, встань: через тебе я не можу навіть поворухнутися!

Мурс прожогом підхопився на рівні і, не вірячи власним очам, якусь мить мовчки спостерігав за тим, як його дружина відгортає ковдру.

– Меллі, тобі не можна…

– Не мели дурниць, любий, – відрубала вона, спускаючи ноги на підлогу. – Звісно ж, можна.

Розправивши на собі нічну сорочку, жінка підвелася з ліжка.

– Боже мій милостивий, – прошепотів Гел. – Любий Боже, Царю небесний, зглянься на неї.

Мелінда рушила до Джона Коффі. Звільняючи дружині начальника дорогу, Брутальник відскочив убік і тепер, роззявивши рота, витріщався на неї з виразом містичного переляку на своїй здивованій фізіономії. Спочатку жінка, щоправда, трохи припадала на праву ногу, але з кожним новим кроком те накульгування проявлялося все менше і менше, а під кінець і взагалі зникло. Мені пригадалися слова, з якими Брутальник простягнув Делакруа розмальовану котушку: «Кинь – я хочу подивитися, як мишеняті бігатиметься». Метнувшись за своєю улюбленою іграшкою, зцілений Джоном менш ніж хвилину тому Пан Брязкотун теж тоді накульгував… але вже за добу, тієї ночі, на яку для Едуара Делакруа було призначено прогулянку Зеленою Милею, те шкутильгання щезло, як наче і не було.

Меллі оповила Джона руками, стиснувши його у міцних обіймах. На якусь мить Коффі завмер і просто стояв, дозволяючи себе обіймати, а тоді підняв руку і делікатно, з безмежною ніжністю погладив її по голові. Його обличчя все ще вражало своєю майже цілковитою знекровленістю, і в моїй голові майнула підозра, що відтепер саме він був смертельно хворою людиною у кімнаті.

За хвильку розчулена жінка відсторонилася і, задерши голову, зазирнула своєму чорношкірому рятівникові у вічі:

– Дякую тобі.

– Завжди будь ласка, паніє.

Розвернувшись, Мелінда підійшла до Гела, який радо прийняв її в свої обійми.

– Поле… – Гаррі простягнув до мене свою правицю і промовисто постукав пальцем по циферблату годинника. Коротка стрілка майже наблизилася до трійки і, певна річ, зупинятися на цьому не збиралася. Розвиднюватися ж починало вже десь опів на п’яту. Отож, якщо ми хотіли повернути Коффі до камери «Холодної Гори» ще до того, як це станеться, нам варто було поквапитися. Крім того, мені й самому кортіло якнайшвидше опинитися у стінах блоку «Д». Почасти, звісно ж, через те, що чим довше ми залишалися у будинку Мурсів, тим швидше танули наші шанси уникнути покарання. Але, крім того, я також прагнув перепровадити Джона у таке місце, звідки можна було б легально і без зайвих ризиків викликати до нього лікаря, якщо у цьому виникне потреба. А судячи з геть змарнілого вигляду нашого хлопця, сумніватися у тому, що вона таки дійсно виникне, не доводилося.

Подружжя Мурсів, обійнявшись, сиділи на краєчку ліжка. Я хотів було гукнути Гела вийти зі мною до вітальні, щоб переговорити з ним віч-на-віч, але потім збагнув, що можу кликати його чи не до другого пришестя, а він все так само й сидітиме поруч з Меллі, глухий і сліпий до усього навкруж. Якщо він і явить нам ласку, відірвавши свої очі від дружини хоча б на декілька мізерних секунд, то це станеться не зараз, а у кращому випадку – аж за третіх, чорт забирай, півнів.

Прокашлявшись, я все ж таки наважився і покликав:

– Геле, нам вже час забиратися.

Навіть і не поглянувши у мій бік, Мурс просто кивнув головою. Він був зайнятий тим, що уважно вивчав рум’янець на щічках своєї найдорожчої половини, милувався знайомим, либонь, ще з часів їхнього першого побачення невимушеним вигином її вишуканих губ, дивувався майже забутим мазкам чорного кольору, що знову з’яви­лися у її волоссі.

Тоді, у спробі хоча б на мить привернути увагу начальника, я доволі сильно поторсав його за плече:

– Геле, ми сюди не навідувалися.

– Що?..

– Якщо тебе хтось питатиме, то нас тут не було, – пояснив я. – Згодом ми все тобі розтовкмачимо, але зараз єдине, що ти маєш запам’ятати: ми до тебе не приїздили.

– Гаразд, домовилися. – З неприхованою нехіттю він все ж примусив себе на хвилинку відволіктися від Мелінди і сфокусуватися на мені. – Навіть не уявляю, Поле, як вам вдалося вивезти його з в’язниці, а ось чи не виникне проблем з поверненням?

– Сподіваюся, що ні. Хоча… все можливо. І тому ми маємо з цим поспішити.

– А звідки ж ти дізнався, що цей громило може робититакі дива? – запитав він, та майже одразу й похитав головою, неначе схаменувшись, що на відповідь у нас катма часу. – Поле… дякую тобі, друже.

– Не мені дякуй. Це все Джон.

Гел перевів погляд на Джона Коффі і простягнув йому свою руку – зробивши це геть-чисто так само спонтанно, як, було, і я, коли одного дня Гаррі з Персі приконвоювали схожого на ведмедя велетня на поселення у наш блок.

– Щиро та уклінно дякую. Безмежне тобі спасибі.

Однак Джон, здавалося, навіть не думав відповідати: він просто дивився на простягнуту до нього руку і не рухався. Урятував ситуацію Брутальник, який, особливо не переймаючись, тицьнув нечему ліктем у бік. Той водномить здригнувся, обхопив долоню Мурса своїм лапищем і сторожко її струсонув: спершу потягнув угору, потім – вниз, повернув у початкове положення, а відпустивши, промовив:

– Пусте.

Його голос різав слух своєю сиплістю і нагадував мені дратуючу хрипавку Меллі, з якою вона, сплеснувши у долоні, наказувала Джонові стягати свої штани. «Пусте», – сказав він чоловіку, який за звичних обставин не вагаючись стиснув би ручку пальцями тієї самої долоні, яку він щойно оце простягав, і поставив би підпис на розпорядженні про виконання вироку для в’язня на ім’я Джон Коффі.

Гаррі знову постукав по годиннику. Цього разу – наполегливіше.

– Ну що, Бруте? – обернувся я до Гауелла. – Ти готовий?

– Здрастуй, Брутусе! – радісно підхопилася Мелінда, немов тільки зараз помітила його присутність. – Вельми рада тебе бачити! До речі, панове, а чи не бажаєте чаю? Може ти хочеш, Геле? Я можу все швиденько приготувати. – Жінка знову почала підводитися. – Хоч мені й нездужалося останнім часом, тепер я почуваюся вельми і вельми нівроку. Краще, аніж могла б навіть мріяти у своєму-то віці.

– Красненько дякуємо вам, пані добродійко, але, на превеликий жаль, ми мусимо їхати, – відмовився за всіх Брутальник. – Джонові давно вже час на боковеньку. – По цих словах мій напарник усміхнувся, даючи зрозуміти жінці, що це був такий жарт, але погляд, з яким він зиркнув на Коффі, був просякнутий тією ж тривогою, яку відчував і я.

– Що ж… якщо ви у цьому певні…

– Саме так, паніє. Ходімо, Джон Коффі.

Брутальник смикнув велетня за плече і той покірно рушив за ним до дверей.

– Заждіть хвилиночку! – Мелінда скинула з себе руку Гела і легко, наче юне дівча, підбігла до застиглого на місці Джона. Охопивши чоловіка обома руками, вона ще раз стиснула його в обіймах, а потім, трохи подумавши, потягнулася до замочка від вишуканого ланцюжка на своїй шиї і, розкривши його, витягнула з корсажа срібний медальйон. Вона простягнула його Джонові, але той просто дивився на нього, геть не тямлячи, що жінка воліє, щоб він зробив.

– Це Святий Христофор[315], – почала пояснювати зніяковіла Меллі. – Хочу, щоб відтепер, шановний Джон Коффі, він був у тебе. Носитимеш його, і він обов’яз­ково захистить тебе від усіляких лих. Прошу, надінь його. Хоча б заради мене.

Джон несміливо озирнувся на мене, спантеличений. Я, у свою чергу, глянув на Гела Мурса: той почав було розводити руками, але, зрештою, згідно кивнув головою.

– Візьми медальйон, Джоне, – дозволив я. – Це подарунок.

Коффі прийняв від Мелінди ланцюжок і, накинувши його на свою бичачу шию, урочисто сховав плескату коробочку із ликом Святого Христофора під комірець тюремної сорочки. На той момент він вже повністю перестав кашляти, але на вигляд змарнів ще більше і здавався знесиленішим, аніж будь-коли.

– Дякую вам, паніє, – пророкотів він.

– Ні, – відповіла та йому. – Це я тобі маю дякувати. І я, Джоне Коффі, справді щиро вдячна тобі за все, що ти для мене зробив.

Розділ 9

На зворотному шляху у кабіні разом з Гаррі їхав уже я. І, чесно кажучи, був цьому радий радісінький. Хоч обігрівач у пікапі був зламаний, там, принаймні, не дошкуляв вітер. Ми встигли проїхати щось близько десяти миль[316], коли Гаррі помітив обіч проїзної частини невеличку «кишеню» і, не питаючи дозволу, звернув на неї вантажівку і зупинився.

– Що трапилося? – перелякався я. – Викришився підшипник?

На мою думку, причиною раптової зупинки могла стати тільки якась несправність; кожна деталь, кожен гвинтик фармолівського двигуна і коробки передач торохтіли так, ніби ще мить – і мотор вантажівки віддасть богові свою механічну душу, заглухнувши навік-віків, або ж вирішить влаштувати на останок феєрверк і розлетиться на тисячу друзків.

– Та ні, – винувато відповів Гаррі. – Мені просто до жаги приспіло відлити. Таке враження, що сеча вже до горлянки підступа.

Як з’ясувалося, злити баки потрібно було усім, за винятком Джона. Коли Брутальник спитав його, чи не бажає він спуститися і допомогти нам полити кущики, той, не відриваючи погляду від дерев’яного настилу кузова, лише заперечливо похитав на це головою. Щоб не змерзнути, він скористався однією з армійських ковдр Гаррі, накинувши її собі на плечі на кшталт мексиканського пончо, і тепер сидів, знесилено притулившись спиною до кабіни. І хоча кольору Джонового обличчя у темряві кузова я розгледіти не міг, його сухе і рипуче дихання, більше схоже на пронизливе до кісток скимління вітру через соломину, мені геть не подобалося.

Зайшовши у зарості верболозу, я розстібнув ширінку і взявся до справи. Моє зцілення від сечової інфекції відбулося не так вже й давно, і тіло ще пам’я­тало усі «принади» тієї підступної хвороби. Отож, я вкотре подякував про себе Богові, що можу просто мочитися, без необхідності кожного разу, як допече, кусати до крові губи і скрикувати від ріжучого склом болю. Отак, стоячи у кущах, блаженно спорожнюючи сечовий міхур і дивлячись на тонку усмішку молодого місяця, я навіть і не підозрював, що зовсім поруч, роблячи геть те саме, стоїть Брутальник, аж допоки не почув його глухий голос:

– Дідька лисого він теперечки сяде на Старого Іскрунця.

Здивований і дещо наляканий прохолодною впевненістю, з якою було промовлено ці слова, я нерозуміюче кліпнув очима на свого напарника:

– Що ти хочеш цим сказати?

– Я маю на увазі, що замість того щоб виплюнути ту хрінь із себе, як ним вже робилося раніше, він її з якоїсь причини проковтнув. Джон, певна річ, достобіса здоровезний і міцний хлоп, але з тією штукою всередині навряд чи протягне хоча б тиждень. Кажу тобі, Поле, вже найближчими днями під час обходу хтось із нас знайде на нарах його бездиханне тіло.

До тієї миті, як Гауелл пустився у свої роз’яснення, здавалося, що моє дзюркотіння добігло кінця, і я вже навіть взявся струшувати останні краплі, як раптом спиною пробіг морозець, і з мене виприснулося ще трохи. Застібаючи ширінку і розмірковуючи над словами Брутуса, я дійшов висновку, що у дечому він таки має рацію. Залишалося тільки сподіватися, що загалом усе так і станеться. Якщо я не помилявся у своїх припущеннях стосовно Деттерікових малеч, то Джон Коффі взагалі не заслуговував на смерть. Але якщо вже йому і призначалося віддати на Божий Суд свою душу, то докласти до цього рук мені абсолютно не хотілося. Далебі, я взагалі не був упевнений, що зможу керувати стратою, якщо до цього дійде.

– Гей, покваптеся там, – пробурмотів десь у темряві Гаррі. – Ми і так спізнюємося. Хочеться нарешті поставити у цій справі крапку.

І тільки коли ми вже поверталися до вантажівки, до мене раптом дійшло, що ми залишили Джона самого на себе – дурість у стилі Персі Ветмора. Ошелешений, я з жахом змальовував у своїй уяві картину його втечі: як він, щойно тільки побачивши, що залишився без нагляду, хутко випускає з себе хмарище мошви і одразу потому втікає, подаючись у мандри, наче як ото Гек із Джимом[317] по Великій Замазусі[318]. А все, що ми знайдемо, так це кинуту напризволяще ковдру, в яку він кутався.

Однак Коффі не втік. Він так і сидів у дальньому кінці кузова, спираючись спиною на задню стінку кабіни і обхопивши коліна руками. Почувши наші кроки, Джон підвів голову і навіть спробував нам усміхнутися. Утім, вимучена посмішка, на мить осяявши його виснажене обличчя, швидко згасла.

– Як почуваєшся, Великий Джоне? – запитав у нього Брутальник, видершись до кузова і загортаючись у свою ковдру.

– Чудово, пане начальнику, – апатично відповів Джон. – Я в нормі.

Гауелл поплескав його по коліну:

– Не розкисай! Скоро вже повернемося. І знаєш, що я притьмом зроблю, тільки-но все це залишиться для нас позаду? Я принесу тобі найздоровезнішу, яку тільки знайду у блоці, чашку гарячущої кави. Та ще й з вершками і цукром.

«Блискуча ідея, – подумав я про себе, застрибаючи до кабіни з пасажирського боку. – Якщо тільки нас самих спочатку не заарештують і не кинуть до буцегарні».

Однак ця думка не полишала мене ще від тієї миті, як ми закинули Персі до нашого гамівника, тож я звикся з нею настільки, що навіть спромігся задрімати. А наснилася мені Голгофа[319]. Десь на заході гуркотіла гроза, а у повітрі ледь вловимо пахло чимось, схожим на шишечки ялівцю. Брутальник, Гаррі, Дін і я були одягнені у туніки, а в кожного на голові виблискував прикрашений гребенем металевий шолом. Вигляд у нас був геть точнісінько таким самим, як в отих римлян з фільму Сесіля Б. Де Мілля[320]: по всьому виходило, що у моєму сні ми були центуріонами[321]. На самому пагорбі було три хрести. На найбільшому – центральному – було розіп’ято Джона Коффі, а на хрестах обабіч висіли Персі Ветмор та Едуар Делакруа. Опустивши погляд на свою руку, я з жахом угледів, що вона стискає закривавлений молот.

«Поле! Треба зняти його з хреста! – кричав мені Брутальник. – Ми повинні будь-що спустити його звідти!».

Але зробити це нам було не під силу, бо хтось вже прибрав драбину. І щойно лише я зібрався повідомити про це Брутусові, як мене вихопило зі сну відчутне підскакування нашої тарадайки: ми наближалися до того місця, де вдень Гаррі маскував у кущах свого залізного коня. І хоча то було якихось півдоби тому, тепер той час здавався мені настільки сивою давниною, що не поступався у цьому подіям у часи зародження нашого світу.

Вилізши з кабіни, ми з Тервілліґером одразу кинулися до кузова, допомогти з вивантаженням. Брутальник зіскочив на землю без жодних проблем, але коли надійшла черга Джона Коффі, його коліна затремтіли і підігнулися, а сам велетень мало не розтягнувся на підмерзлій землі – ми втрьох насилу його впіймали. Але не встиг чолов’яга відновити рівновагу, як його почало трусити у черговому нападі кашлю, що видався нам гіршим за усі попередні разом узяті. Джон зігнувся навпіл і з-під долонь, що ними він щільно затулив собі до рота, протягом декількох хвилин ми могли чути лише його приглушені бухикання і хрипіння.

Коли припадок у Коффі трохи вщухнув, ми швиденько позакидали капот фармола сосновим гілляччям і вирушили у зворотну путь, тримаючись того ж шляху, яким раніше дісталися тієї галявини. Найгіршою частиною тієї геть сюрреалістичної самоволки – для мене, принаймні, – були останні дві сотні ярдів[322], які ми поспіхом минали, рухаючись вздовж узбіччя шосе у південному напрямку. Я вже бачив (або ж думав, що бачу), як небо на сході поволі починає світлішати, і був упевненим, що ось-ось нам на шляху трапиться якийсь з фермерів, який спозарання заявився у поле позбирати свої гарбузи чи, може, докопати останні декілька рядків ямсу[323]. І навіть якщо цього не станеться, то коли я потягнуся ключем-«Аладдіном», щоб відімкнути хвіртку у паркані навколо майданчика з люком у тунель, вже напевно хтось вигукне (у моїй уяві – голосом Кертіса Андерсона): «Стій! Ані руш!». А потім з лісу повискакують дюжини зо дві озброєних карабінами вартових, і на тому наша маленька нічна пригода скінчиться.

На той час, коли ми і справді дісталися загорожі, моє серце калатало так, що з кожним його ударом у мене перед очима спалахували тисячі маленьких вогників. Я не відчував власних рук: вони геть заклякли від холоду і ніби належали комусь іншому. А тут іще через темряву все ніяк не бажав знаходитися триклятущий «Аладдін» – здавалося, що відтоді, як ми стовбичимо перед ворітцями, минула вічність.

– Та хай же йому гнила колода! – розпачливо застогнав раптом Гаррі. – Фари!

Я підвів голову і побачив, що дорогою у наш бік сунуть віяла блискучого світла від фар чиєїсь автівки. В’язка ключів мало не вислизнула у мене з рук, і лише в останню мить мені дивом вдалося її підхопити.

– Дай-но їх краще мені, Поле, – простягнув руку Брутальник. – Я відімкну.

– Не треба. Здається, я знайшов потрібний.

Нарешті, обраний мною ключ прослизнув у шпарину, з легкістю там повернувшись. Уже за мить усі ми опинилися за огорожею і, скупчившись за хвірткою, із завмиранням серця спостерігали, як повз в’язницю ліниво проїхала невеличка вантажівка місцевої пекарні «Золотава скоринка». Просто над моїм вухом змучено хапав повітря Джон Коффі: дихання чоловіка нагадувало собою звук двигуна, у картері якого майже не лишилося мастила. Коли ми тільки вирушали до Мурсів, він самотужки розчахнув для нас важезну суцільнометалеву ляду, немов та виявилася картонною імітацією. Однак цього разу ми навіть і не просили його допомогти – про таке не могло бути й мови. За ту покришку взялися ми з Брутальником, а Гаррі допомагав Джонові спуститися сходами. І хоча велета хитало при цьому з боку в бік, якимось чином він примудрявся втриматися на ногах і, зрештою, зумів дістатися останньої сходинки не сторчки, а на своїх двох. Брутус, а слідом за ним і я, якнайшвидше зайшли всередину і, опустивши за собою ляду, замкнули її на замо́к.

– Господи Боже, невже ми з цим впоралися?.. – почав було Гауелл, але притьмом стулив свою пельку, коли я боляче двигонув ліктем йому під ребра.

– Тримай свого язика за зубами, Брутусе. І аж допоки Джон не опиниться у себе в камері, навіть думати про це не смій.

– А ще ж треба буде якось владнати все з Персі, – нагадав Гаррі. Приглушене відлуння наших голосів покотилося цегляними стінами тунелю. – Отож, друзі, по всьому виходить, що ця ніч не закінчиться для нас доти, доки ми його не уламаємо…

Як невдовзі з’ясувалося, наша сповнена пригод нічка була ой як далекою від свого завершення.

Частина шоста. Миля Джона Коффі

Розділ 1

Сидячи у солярії «Болотяних сосен Джорджії», затиснувши у руці батькову авторучку і відтворюючи на папері події ночі, коли ми з Гаррі і Брутальником потайки звозили Джона Коффі з «Холодної Гори» до Мелінди Мурс, намагаючись урятувати жінці життя, я геть втратив лік часу. Почав я з того, що написав про те, як винахідливо ми накачали морфіном Вільяма Вартона – підступного хлопчиська, котрий у власних фантазіях бачив себе ні ким іншим, як другим пришестям горезвісного вбивці на прізвисько Малюк Біллі. Далі згадав про особливості спорядження Персі у гамівну сорочку і те, що потім його було кинуто маринуватися до ізолятора у кінці Зеленої Милі. Але усе це було лише прелюдією до найголовнішого – перипетій нашої неймовірно лячної і водночас збуджуюче п’ян­кої нічної подорожі, і того дива, свідками якого, зрештою, нам випало стати. Ми на власні очі побачили, як Джонові Коффі вдалося не те що відтягнути ледь-ледь жевріючу на цьому світі жінку від краєчка могили, – а прямо-таки витягнути її з самісінького дна, куди, як нам здалося, вже встигла загнати її хвороба.

Я все писав і писав, майже не звертаючи уваги на ту версію «життя», що сяк-так волочиться навколо мене у цій богадільні. І поки я длубався у своїй пам’яті, тутешні трухляки поспускалися на вечерю, а потім один за одним пошкандибали до Центру дозвілля (саме так, і можете фиркати собі, скільки душа бажає), аби вкотити собі вечірню дозу з безладної мішанини серіалів. Також невиразно пригадую, як моя подруга Елейн приносила мені бутерброд, а я, не відриваючись від писанини, пробурмотів їй слова подяки. І хоча принесений нею поживок я одразу з’їв, пригадати, коли саме вона приходила або з чим була скибка хліба, я не можу.

Якщо не тілом, то душею я і досі перебував у далекому 1932‑му, коли бутери діставалися нам в якості відкупного з обписаного біблійними цитатами возика старого Гудуна-Свистуна, що інакше обходилися б у п’ятак (якщо згори хлібця лежав непрезентабельний шматок холодної свинини) чи навіть десятицентовик (це вже – за відварну солонинку).

Майже підсвідомо я відчував, як життя навколо мене поволі завмирає: місцева старпенсія розходилася по своїх келіях, готуючись до чергової ночі в сторожких і незатишних обіймах Морфея. Також до мене долинав спів Міккі – можливо, і не найкращого серед санітарів «Болотяних сосен» з професійної точки зору, проте вже напевне, що найлюб’язнішого. Розносячи по кімнатах вечірні ліки, він збіса гарним тенором виконував «Долину Червоної ріки»[324]:

«Люди кажуть: ти їдеш з долини…

А згадую мед твоїх губ, ясноока, – рве туга…»

Та пісня знову повернула мене думками до Мелінди і до того, про що вона розповіла Джонові після того, як сталося диво з її зціленням: «Я бачила тебе у своєму сні: мені наснилося, що ти, як і я, заблукав у пітьмі. І всупереч тій безпросвітній темряві, ми таки знайшли один одного».

У «Болотяних соснах» стало тихо, як у домовині, годинна стрілка поволі проминула дванадцятку і пішла на нове коло, а я все ще писав і писав. Дійшовши, зрештою, до того місця, де Гаррі Тервілліґер нагадав нам, що хоча наша оборудка з Джоном і минулася непоміченою, на нас все ще чекає серйозна проблема на ім’я Персі. «Ця ніч не закінчиться для нас доти, доки ми його не уламаємо…», – щось таке, здається, він тоді сказав.

Саме ось на цьому мій затяжний трудовий день, що його я провів, старанно водячи по аркушах пером древньої, отриманої у спадок від батька, ручки, неочікувано добіг кінця. Я лише на декілька секунд відклав її вбік, щоб розім’яти онімілі пальці, а потому, вирішивши, що не завадить дати трохи відпочинку й очам з шиєю, схилив чоло на стіл, підклавши під нього руку, і стулив повіки. Коли ж я їх розплющим і підвів голову – з‑за вікон на мене вже нетерпляче позирало вранішнє сонечко. Глянув на свого годинника і мало не сповз під стіл: йшла дев’ята година! По всьому виходило, що я, поклавши голову на стільницю, наче якийсь безпросвітний п’яндига, прохропів близько шести годин. Заходившись підводитися з-за столу, я скривився від прострілу у спині – затерпла, вона аж ніяк не воліла розгинатися з тією швидкістю, як то було замолоду. На мить я замислився: а чи не сходити оце до кухні, вициганити там декілька грінок і вирушити з ними на свій ранковий моціон? Потім мій погляд зупинився на безладно розкиданих на стільниці стосах списаних аркушів… і я одразу вирішив, що вилазка на свіже повітря може зачекати. Звісно ж, я пам’ятав про свої обов’яз­ки, але та справа не була настільки вже нагальною, а грати у хованки з Бредом Доланом цього ранку мені хотілося найменше за все.

Замість того, щоб піти прогулятися, я міг би закінчити свою розповідь. Інколи трапляються такі справи, які краще не відкладати на потім… і байдуже, наскільки завзятий опір чинитимуть при цьому ваші розум із тілом, вимагаючи для себе перепочинку. Бо іноді це єдиний спосіб довести розпочате до кінця. А що мені найкраще запам’яталося з цього ранку, так це моє відчайдушне бажання щонайшвидше і за будь-яку ціну звільнитися від настирливого привиду Джона Коффі.

– Що ж, – пробурмотів я сам до себе. – Іще одна миля. Однак спочатку…

І я поплентався до вбиральні у кінці коридору на другому поверсі. Вже під час того, як я, стоячи над пісуаром, з полегшенням спустошував переповнений за ніч сечовий міхур, мій погляд випадково натрапив на прикріплений до стелі детектор диму. Це потягнуло за собою думки про Елейн і те, як днем раніше вона винахідливо нейтралізувала Долана, завдяки чому мені випала можливість спокійно пройтися територією пансіонату і облагодити одне невеличке, але вельми невідкладне дільце. Від згадки про це я струшував остан­ні краплі, задоволено всміхаючись.

До солярію я повертався у піднесеному настрої (чому неабияк сприяло і набагато комфортніше відчуття внизу живота). Хтось – я не мав жодного сумніву, що то була Елейн, – притулив поряд з аркушами мого рукопису носатку зі свіжою заваркою. І ще до того, як всістися за стіл, я жадібно, одну за одною висьорбав дві повних чашки чаю. Потім, звично вмостившись на стільці, я відґвинтив ковпачок з чорнильної ручки і з ентузіазмом взявся до роботи.

Несподівано, коли я вже повністю занурився у свою розповідь, на мене впала чиясь тінь. Зацікавлений, я підвів погляд і від побаченого мені похололо у грудях: затуляючи світло, що йшло з вікон, переді мною стояв Долан. І цей сучий син шкірився на всі кутні.

– Помітив оце, Полі, що ти не вийшов сьогодні на свій ранковий променад, – заговорив він з удаваною турботою в голосі. – Отож подумав собі: піду-но погляну, чи все з тобою гаразд. Захотілося, знаєш, упевнитися, що ти, бува, не захворів.

– Як люб’язно з твого боку, – відповів я. І хоча мій голос звучав доволі незворушно – поки що, принаймні, – серце у грудях калатало, як навіжене. Цей вишкребок неабияк мене лякав, і я, далебі, геть не впевнений, що таке почуття по відношенню до нього з’явилося у мене вперше. Він нагадує мені Персі Ветмора, якого я ніколи не боявся… але за часів мого знайомства з Персі мені, певна річ, не було стільки років, як оце зараз.

Посмішка Бреда стала ще ширшою, але привітності у ній від цього не побільшало.

– Народ гуторить, що ти, Полі, просидів тут усю ніч, все шкрябаючи отой свій маленький звіт. Знаєш, це вже ні в які ворота. Старим пердунам на зразок тебе тре’ більше дбати про власне здоров’ячко і робити перепочинки.

– Персі,.. – почав було я, але побачивши, як хлопець глузливо насупив брови і звів губи у курячу гузку, швидко зрозумів свою помилку. Зробивши глибокий вдих, я почав наново: – Бреде, чого ти завжди до мене чіпляєшся?

Секунду-другу той виглядав розгубленим, а можливо, що й трохи стурбованим. Проте невдовзі його фізіономія знову розпливлася у посмішці:

– Ох вже ці мені спорохнявілі шаркуни! А тобі не спадало на думку, що, може, мені просто не подобається твоя зморшкувата мармиза? І взагалі, що ти там весь час пишеш? Заповіт чи, мо’, якесь там «розпиздяження» на випадок своєї смерті?

Зробивши крок до столу, санітар витягнув шию. Ані секунди не зволікаючи, я миттєво накрив долонею той аркуш, на якому був писав, коли Долан мене заскочив, а вільною рукою почав поспіхом згрібати до купи інші. Не звертаючи уваги на те, що деякі з них при цьому жмакаються, я прагнув лише одного – за будь-яку ціну якнайшвидше сунути їх собі під пахву, а ще краще – сховати під одягом.

– Ну, а це вже дзуськи! – промовив парубок, ніби звертався до малої дитини. – Цього разу, мій дорогоцінний дідуню, такий фокус не пройде: якщо Бред захотів щось побачити, то він обов’язково це зробить! А потім вже можеш тягти цю макулатуру до свого гнидозного банку.

Його спритні та нелюдськи цупкі пальці замкнулися на моєму зап’ястку і щосили його стиснули. Від болю, що вмить прострелила мою руку, наче в неї вгризалися якісь гострозубі хижаки, я застогнав і з мольбою в очах видушив:

– Відпусти!

– Тільки коли даси мені глянути на свої записи.

Хоча пика Долана продовжувала зберігати радісно-безжурний вираз – подібного типу пожвавлення частенько можна зустріти на обличчях лукавців, які мають потяг до ницих і підступних вчинків, – цього разу санітар вже не посміхався.

– Дозволь мені подивитися, Полі. Мені аж муляє дізнатися, що ти там собі строчиш.

Моя знесилена рука поволі почала відсуватися з верхнього аркуша – з того, на якому саме йшлося про те, як ми супроводжували Джона тунелем попід дорогою, вертаючи його назад у блок «Д».

– Я хочу подивитися, чи немає там чогось такого, що проллє світло на твої прогу…

– Ану, залиште людину у спокої!

Голос позаду нас пролунав ніби постріл батога у спекотний і сухий день… а з того, як хвацько підстрибнув при цьому Бред Долан, можна було подумати, що ціллю стала його дупа. Він миттю пустив мою руку, що тієї ж секунди важко гепнулася на кучугуру зі списаних сторінок, і ми обидва спрямували здивовані погляди у бік дверей.

На порозі стояла Елейн Коннеллі. Порівняно з останніми днями, жінка виглядала значно посвіжілою і енергійнішою. Підтягнутість її стегон і стрункість ніг вигідно підкреслювалися джинсами, а у розкішне волосся була вплетена блакитна стрічка. У покручених артритом руках моя приятелька тримала тацю з соком, омлетом, грінкою і ще одним чаєм. Її очі метали блискавки і не віщували Доланові нічого доброго.

– Що це ти собі надумала? – запитав Бред, помалу приходячи до тями. – Він не може їсти тут. Це заборонено правилами!

– Ще й як може, і їстиме! – відрубала Елейн сухим і безапеляційним тоном, якого раніше я ніколи від неї не чув і який так мені наразі подобався. Пошукавши у погляді, яким вона спопеляла Долана, бодай якісь ознаки страху, я знайшов там лише гнів і презирство. – А ось вам, юначе, я б радила якнайшвидше забратися звідси геть, бо, здається, ще трохи – і ви зі звичайного, хоча й огидного, таргана, яким є зараз, еволюціонуєте у дещо більшого капосного шкідника. Скажімо, у такого собі Пацюкуса Американуса!

Виглядаючи добряче збитим з пантелику і водночас роздроченим мало не білого жару (вельми небезпечне поєднання, як на мене), Долан ступив крок до жінки, яка насмілилася кинути йому виклик. До честі Елейн можу сказати, що коли Бред наблизив до неї свою покривлену від люті фізію, на її власному обличчі не здригнувся жоден м’яз.

– Б’юся об закла́д, що знаю, хто змусив учора спрацювати ту кляту сигналізацію, – процідив крізь зуби Долан. – Упевнений, що тут не минулося без однієї облізлої старої шльондри з курячими лапами замість рук. А тепер шкандибай звідси на хрін! У нас із Полі є одне невирішене дільце.

– Для вас він пан Еджкум! – відрізала Елейн. – А якщо я ще колись почую, як ви, пане Долане, називаєте його отим своїм «Полі», можете вважати себе безробітним, бо з «Болотяних сосен» вас буде звільнено у той же день – це я вам обіцяю.

– Та за кого, бабцю, ти себе маєш? – зневажливо пирхнув хлопець, вже мало не нависаючи над старою жінкою. Дивлячись на неї, він силувався посміхатися, але виходило у нього не дуже.

– Уявіть собі, – спокійно промовила Елейн, – я доводжуся рідною бабусею людині, яка на дану мить є чинним спікером Палати представників[325] штату Джорджія. І ця людина, пане Долане, неабияк шанує і любить своїх родичів. Особливо коли ті старші за нього.

Вимучена посмішка на Бредових губах почала поволі в’янути, поки, зрештою, не розтанула взагалі. Це нагадало мені те, як зі шкільної дошки у декілька рухів вологою ганчіркою зникають зроблені крейдою написи. В очах парубка, змінюючи одна одну, промайнула ціла гама спричинених нерішучістю почуттів: підозри, що Елейн Коннеллі блефує, побоювання, що вона таки сказала правду, і, зрештою, зародки переконаності, вигодувані логічним припущенням: усі наведені нею факти він міг би з легкістю перевірити, а оскільки старушенція мала б це знати, то й сенсу брехати йому у неї не було.

Раптом я почав реготати, і хоча мій сміх більше скидався на скрегіт заіржавілих підвісів віконця, розгойдуваного протягом, він був щирим. Мені чомусь пригадалися добрі старі часи і та незліченна кількість разів, коли Персі Ветмор лякав нас своїми зв’язка́ми. І ось тепер схожа погроза прозвучала знову… щоправда, цього разу – і це сталося вперше за моє довжелезне життя – її було проголошено на мою користь.

Бред Долан проштрикнув мене сповненим злоби позирком, а потім повернувся очима до моєї подруги.

– І я кажу це вам на повному серйозі, – продовжила тим часом Елейн. – Визнаю, спочатку я легкодухо закривала очі на те, що ви собі дозволяєте: старій жінці здавалося за краще не втручатися. Але відтепер я не стоятиму осторонь, коли ви погрожуєте і ображаєте моїх друзів. Отож, це ви забирайтеся звідси! І тільки спробуйте промовити при цьому бодай слово – я вас попереджала.

Губи Долана німотно ворушилися, наче рот якоїсь рибини, – ой, леле-леле, як же йому кортіло подати голос і таки докинути хоча б одне слівце (либонь, те, що гарно римується зі словом «їзда»). Але він вирішив не ризикувати: кинувши наостанок геть озвірілий від стримуваної люті погляд на мене, він шпарко промайнув повз Елейн і зник за дверима, що вели у коридор.

Тільки тоді я, нарешті, дозволив собі видихнути, протяжно і з хрипом виштовхнувши з легень повітря. Незворушна ж Елейн поставила переді мною тацю зі сніданком, а сама всілася навпроти.

– Твій онук і справді є спікером Палати? – недовірливо запитав я, коли більш-менш відновив дихання.

– Справді.

– То що ж тоді ти забула у цьому притулку для убогих нікчем?

– Звісно, посада спікера у Капітолії[326] наділяє його достатньою владою, щоб тримати у шорах таку гниленьку погань, як оце Бред Долан, але й зблизька не робить його заможним, – відповіла, сміючись, Елейн. – А крім того, мені тут подобається. Як, між іншим, і дечиє товариство.

– Сприйматиму це за комплімент, – відповів я, щиро потішений її останніми словами.

– Поле, пробач мене за цікавість, але як ти почуваєшся? Вигляд у тебе якийсь аж занадто стомлений.

Елейн потягнулася через стіл і прибрала мені з чола неслухняну чуприну. І хоча пальці в неї були покручені хворобою, їхній доторк був легким і дивовижно приємним – від задоволення я навіть прикрив на мить очі. А коли знову їх розплющив, у моїй голові остаточно дозріло одне рішення.

– Зі мною все гаразд, Елейн. Свій, з дозволу сказати, опус я майже закінчив. А якщо у тебе є бажання, можеш взяти прочитати щось з того, що вже написано… – Я кивнув на зібрані у незграбну купу списані аркуші. Хоча й існувала велика імовірність, що тепер сторінки йшли не підряд (зізнаюся: дії Долана таки не на жарт мене налякали, щоб зважати тієї миті на такі дрібниці), усі вони були завбачливо пронумеровані, тож Елейн без проблем змогла б у них зорієнтуватися.

Обдумуючи щойно почуте, вона окинула мене пильним поглядом, буцімто і взагалі не збираючись брати те, на що отримала дозвіл. Принаймні, попервах.

– Тут усе?

– Щоб прочитати те, що вже готове, тобі знадобиться мало не пів дня. І це за умови, звичайно ж, що ти зможеш розібрати мої карлючки з кривулями.

Лише тепер вона взяла розібраний на аркуші рукопис у руки і навіть кинула оком на декілька його сторінок.

– Та в тебе ж, Поле, дуже охайний почерк… навіть тоді, коли твоя рука вже напевне мала бути геть стомленою. Отож, гадаю, з читанням у мене жодних труднощів не виникне.

– На той час, як ти оце прочитаєш, у мене вже буде дописаний фінал. На нього тобі знадобиться ще десь так із півгодини. А потім… якщо твоя цікавість не згасне… я хотів би тобі дещо показати.

– А це «дещо» часом не має стосунку до того потаємного місця, що ти його відвідуєш чи не кожного ранку і пообідді?

Я ствердно кивнув.

Елейн, щось собі обмірковуючи, якийсь час (що для мене здався вічністю) посиділа мовчки. Потім, сама собі кивнувши, підвелася, все ще тримаючи у руках мою писанину, і проронила:

– Піду, мабуть, пройдуся на свіжому повітрі. Сьогодні вранці навдивовижу тепле і приємне сонце.

– Що ж, облудного дракона було переможено, – виголосив я, наче завершуючи казку. – Однак цього разу замість лицаря звитягу святкувала чарівна дама.

Елейн усміхнулася, а потім, нахилившись, ніжно поцілувала мене у чутливе місце над бровою, що завжди змушувало мене аж тремтіти від задоволення.

– Сподіватимемося, що так воно і є, – погодилася вона. – Але мій власний досвід підказує: остаточно позбутися чудовиськ на зразок Бреда Долана інколи буває надзвичайно проблематично. – Жінка на мить затнулася, немов на щось наважуючись, а потім додала: – Натхнення тобі, Поле. Маю надію, що тобі, нарешті, стане сил здолати і власного дракона, який роз’ят­рює твою душу.

– Тільки на це й сподіваюся, – відповів я, згадавши при цьому про Джона Коффі. «Я нічим не міг зарадити, – якось сказав він мені. – Я намагався, але вже було надто пізно».

Полишений на самоті, я швидко з’їв принесений Елейн омлет і випив сік, відклавши грінку на потім. Заморивши черв’ячка, я взявся за свою чорнильну ручку і знову почав писати, щиро очікуючи, що роблю це востаннє.

У своїх спогадах мені залишилося пройти останню милю.

Милю кольору попсутих старих лаймів…

Розділ 2

Коли тієї ночі ми повернули Джона Коффі назад до блоку «Д», каталка з розкоші перетворилася на необхідність. Я дуже сумніваюся, що велетень спромігся б пройти тунелем на власних двох: пересуватися зігнутим дугою та ще й напівприсідом само по собі вимагає набагато більше зусиль, аніж при звичайній ходьбі, а оскільки склепіння проходу було занизьким навіть для людей, що своїм зростом поступалися Коффі, то для останнього це взагалі ставало непосильним завданням. Про те, що ми з хлопцями робитимемо, якщо чоло­в’яга знепритомніє ще там, під землею, я ж навіть боявся собі думати. Бо як потім пояснити керівництву це, коли нам доведеться ще й давати пояснення, на якій такій підставі ми спорядили Персі у призначену виключно для божевільних психів піджачину і на декілька годин замкнули його в ізоляторі?

Проте у нас, хвала Господу, був у розпорядженні візок: лежачи на ньому, поки ми штовхали його у напрямку сходів, що вели до складу, Джон був схожим на кита, який мав необережність викинутися на берег. Коли каталка нарешті вперлася коліщатками у нижню сходинку, він сповз з неї на долівку і, похитуючись на непевних ногах, просто стояв поруч, схиливши голову собі на груди і важко дихаючи. Його землисто-сіра шкіра набула настільки хворобливого відтінку, що зда­валося, ніби чоловіка виваляли у борошні. І я вкотре нагадав собі простежити, щоб іще до обіду Джона перевели у лазарет… якщо, звісно, до того часу він не двине боти.

Гауелл кинув на мене похмурий і сповнений розпачу погляд. Я почувався геть так само.

– Годі й сподіватися, що ми подужаємо перетягнути Джона нагору по цих сходах. Єдине, що в наших силах, – це усього лиш допомогти йому піднятися, – озвучив я очевидну для всіх думку. – Нумо, Брутусе, хапай його під правицю, а я підтримуватиму його зліва.

– А мені тоді що робити? – запитав у мене Гаррі.

– Йди позаду нас. Якщо здоровило завалюватиметься назад – пхатимеш його вперед.

Брутальник же додав:

– А як тілько відчуватимеш, що не впораєшся, чимдуж біжи і сідай там, куди він, за твоїми розрахунками, незабаром бебехнеться, і, таким чином, зможеш по­м’якшити дядькові удар від падіння.

– От же ж дідько! – зневажливо підкотив очі Гаррі. – Твої дотепи, Бруте, настільки смішні та кумедні, що я взагалі дивуюся, як це тебе й досі не запросили до «Орфеуму»[327].

– Ще б пак! На відміну від тебе, у мене дійсно є почуття гумору, – визнав Брутальник.

Нарешті так-сяк нам вдалося піднятися із Джоном по сходах. Єдине, що мене при цьому по-справжньому непокоїло, це те, що Коффі з миті на мить може зомліти і, підім’явши під себе Тервілліґера, скотиться сходами вниз. Та, на щастя, цього не сталося.

– Тепер, Гаррі, обережно обійди нас з мого боку і тихцем глянь, чи нема, бува, когось стороннього на складі, – жадібно ковтаючи ротом повітря, прошепотів я.

– А якщо ж там хтось таки буде, що я маю казати? – поцікавився Гаррі, заразом прослизаючи у мене під пахвою. – «Дінь-дон, вас вітає “Ейвон”[328]»? А потім вибачитися і, чемно причинивши за собою дверцята, повернутися сюди?

– Ти оце давай не вийобуйся, а роби, як тобі кажуть, – осмикнув його і без того знервований Брутальник.

Тервілліґер повільно, сантиметр за сантиметром прочинив двері і крізь них просунув голову у складське приміщення. Мені здавалося, я вже шкірою став відчувати, як невблаганно збігають дорогоцінні хвилини, а наш напарник все стояв і стояв, не подаючи нам жодних сигналів. Зрештою, він відступив від прорізу і повернув до нас свою майже безжурну фізіономію:

– Горизонт чистий… і, начебто, усе тихо.

– Сподіватимемося, що так буде й надалі, – пробуркотів Гауелл. – Давай, Джоне Коффі! Останній ривок – і ти вдома.

Ледь тримаючись на ногах, негр знайшов десь у собі сили і самостійно прочовгав складом. Проте, піднятися трьома цементними сходинками, що вели з кімнати до мого кабінету, йому вже виявилося не до снаги. Утрьох ми знову прийшли йому на допомогу, а потім, опинившись на верхньому помості, ще й проштовхнули чолов’ягу крізь вузькі дверцята. Коли Коффі, будучи вже у кабінеті, спромігся підвестися з колін на рівні, його зморене дихання вражало своїм хрипом, а погляд очищ став геть осклянілим. На додачу – і, коли я це усвідомив, мене пройняв такий жах, що аж волосся на голові стало дибки, – правий кутик Джонового рота обвиснув і більше не рухався, відразу зробивши вираз чорного обличчя схожим на той, що був у Мелінди, коли ми тільки-тільки зайшли до її спальні і побачили смертельно хвору жінку, яка стомлено спиралася на підсунуті під спину подушки.

Почувши нас, Дін Стентон, який до того знемагав у невіданні за столом чергового на початку Милі, прожогом увірвався до кабінету:

– Дякувати Богові! Я вже був почав думати, що ви, хлопці, ніколи не повернетеся! Майже переконав себе, що вас упіймали в дорозі, або ж вам на заваді став начальник Мурс, або…

Раптом, кинувши погляд на Джона, Стентон затнувся, ніби побачив його вперше у своєму житті:

– Ой батечку! Що це з ним сталося? Він же виглядає так, ніби ось-ось вріже дуба!

– З ним усе гаразд… правда ж, Джоне? – відкарбував Брутальник, промовисто зиркнувши при цьому на Діна.

– Авжеж, авжеж! Я жодним чином не хотів сказати, що він вмирає, – Дін нервово гигикнув, – але ж, їй-бо…

– Облиш! – перервав я його пояснення. – Краще допоможи нам доправити його назад до камери.

І знову ми перетворилися на приземкуваті пагорки навколо скелі. Тільки ось цього разу кам’яна брила поміж нас виглядала так, ніби упродовж останніх декількох мільйонів років її роз’їдала і підточувала ерозія, через що вона стала геть безформною і жалюгідною. Повільно переставляючи ноги і раз по раз хапаючи ротом повітря (як ото замшілий дідок-астматик, легені якого через надмірне куріння давно вже перетворилися на два цеберка смоли), Джон Коффі вийшов з кабінету у коридор. Ну, що ж, принаймні він ще був у змозі ходити…

– Що там Персі? – тим часом запитав я у Діна. – Грандіозний здійняв галас?

– Так, було трохи… попервах. Намагався щось там кричати через ізострічку, що нею ти заліпив йому рота. Напевне, сипав прокльонами на наші голови.

Брутальник пхекнув:

– Боже милостивий! Та нам усім, виявляється, ще й неабияк пощастило, що наші тендітні вуха цього не чули.

Одначе Дін пропустив його репліку повз вуха. Чоловік був настільки радий нашому поверненню, що торохкотів без упину:

– А потім, уявіть собі, він затихнув і лише зрідка поштурхував ногами двері.

Від затятого вертіння головою поміж мною, Брутусом і Гаррі, Дінові окулярці постійно сповзали йому на виблискуючий потом кінчик носа, і кожного разу – за мить до того, як вони, здавалося, мали взагалі з нього зісковзнути, – балакун звичним рухом встигав повертати їх на місце і продовжував плескати язиком. Тим часом ми вже проминали казню Вільяма Вартона. Приколисаний морфієм шушвалок лежав на спині, хроплячи, що той сузафон[329]. І цього разу його очі були закриті.

Перехопивши мій погляд, Стентон задоволено розсміявся:

– А ось з цим хлопчиною узагалі не було жодних проблем! Від того часу, як ото був завалився на нари, він навіть не поворухнувся. Спить собі без задніх ніг – хоч з гармати бухкай йому над вухом. А те, що Ветмор час від часу гатив ногами у двері, то я на це геть не звертав уваги. Чесно кажучи, мене це неабияк тішило. Бо ж коли б він узагалі не виявляв ознак своєї присутності, я почав би непокоїтися: чи не задихнувся він там, бува, під наклеєною на свою хліборізку биндою? Проте, навіть не це найголовніше! Знаєте, що виявилося справжнім дивом? Тут було тихо, як ранком Попільної середи[330] у Новому Орлеані! Цілісіньку ніч нас ніхто не турбував! – І радісним, що аж бринів від тріумфу, голосом Дін додав: – Ми таки впоралися з цим, хлопці! Ми впоралися!!

Це змусило його згадати, заради чого насправді було розіграно усю нашу виставу, і, після нетривалої розгубленості, він поцікавився здоров’ям Мелінди.

– З нею все чудово, – відповів я і замовкнув.

Ми стояли перед камерою Джона. І лише тоді я поволі, якось аж ніби несміливо почав усвідомлювати ті слова, що їх у за́палі мало не прокричав до нас Дін: «Ми таки впоралися з цим, хлопці… ми впоралися».

– То було… ну, знаєш… як з мишенятком? – почав допитуватися у мене Дін. Мигцем озирнувшись на порожню тепер казню, в якій ще якусь добу тому мешкав Делакруа з Паном Брязкотуном, і пробігшись очима коридором до ізолятора, який усі ми вважали за місце, з якого почалося життя ручного гризуна на Зеленій Милі, Стентон перейшов на ледь чутний шепіт, зробивши це настільки ж несвідомо, як це трапляється і з голосами людей у соборі, в якому, здається, навіть сама тиша стає ще безмовнішою: – Чи виглядало усе, як наче… – Він судомно глитнув. – Та до біса! Кожен з вас і без цього розуміє, що саме я маю на увазі: як наче якесь диво?

Не змовляючись, ми втрьох швидко перезирнулися поміж собою, ніби остаточно підтверджуючи те, що вже і так знали. Зрештою, слово взяв Гаррі:

– Що Джон зробив, так це повернув бідолашну жінку до життя мало не з сирої землі. Авжеж, то було диво… бо як по-інакшому це пояснити?

Відімкнувши обидва замки́ на дверях камери, Брутальник легенько підштовхнув Джона всередину:

– Не барися, здорованю, проходь. Спробуй-но трохи відпочити абощо. Ти на це заслужив. А ми тим часом владнаємо свої справи з Персі…

– Він погана людина, – монотонно пробурмотів собі під носа Джон.

– Повністю з тобою згоден, друже. Поза всякими сумнівами – він злющий і небезпечний, як скажений псюга, – якомога заспокійливіше погодився Брутус. – Але тобі нема чого перейматися щодо нього, бо ми зробимо усе від нас залежне, аби він до тебе навіть не наближався. Отож, спокійненько лягай собі на нари, а я моментально організую тобі обіцяну каву. Міцну і дуже гарячу. Повір мені на слово: невдовзі ти почуватимешся геть іншою людиною.

Джон важко опустився на своє ліжко. Я очікував, що чолов’яга, як завжди, вкладеться, розвернувшись обличчям до стіни, але він залишився сидіти, звісивши ручища собі поміж колін, похиливши на груди спітнілу лису голову і сутужно дихаючи ротом. Подарований Меліндою медальйон з ликом Святого Христофора вислизнув з‑під його сорочки і тепер розгойдувався у повітрі. «Він захистить тебе від усіляких лих», – обіцяла вона своєму рятівникові, однак, принаймні поки що, Джон Коффі не виглядав захищеним ані на йоту. Натомість було таке враження, ніби це він все ближче і ближче підступає до краю згадуваної Тервілліґером свіжовикопаної могили, готуючись зайняти в ній місце Меллі.

Але ось саме тоді турбуватися про Джона Коффі у мене просто не було часу. Я розвернувся до своїх напарників:

– Діне, тягни сюди Ветморівські пушку з ломакою.

– Зрозумів.

Стентон метнувся до столу чергового, відімкнув шухляду з вилученою у Персі зброєю і вже з нею повернувся до нас.

– Готові? – запитав я усіх.

Мої підлеглі (варті поваги відчайдухи, що ними я ніколи так не пишався, як тієї ночі) кивнули. Було видно, що Гаррі з Діном при цьому трохи нервуються; а ось Брутальник собі не зраджував, являючи собою взірець незворушного спокою і витримки.

Тоді я продовжив:

– Гаразд. Говорити з ним буду сам. Щоб не трапилося, затямте собі одне: чим менше ви відкриватимете свої роти, тим швидше і, сподіваюся, якнайліпше для всіх це закінчиться… Домовилися?

Хлопці знову мені кивнули. Глибоко зітхнувши, я попрямував Милею до ізолятора.

Коли двері гамівної кімнати розчахнулися, Персі сторожко підвів голову, часто кліпаючи від увімкненого мною яскравого світла. Сидячи на підлозі, він зосереджено вилизував зсередини ізострічку, якою було заліплено його жувальник. Той її кінець, що його я поспіхом приліпив Ветморові на потилиці, вже встиг відклеїтися (чому, скоріш за все, посприяло надзвичайно рясне потіння, а також непомірний шар брильянтину на його шевелюрі), і тепер, за допомогою власного язика, Персі намагався позбутися решти. Ще якась година – і скривджений родич губернатора своїми воланнями про допомогу підняв би на вуха всю в’язницю.

Як тільки ми пройшли до кімнати, підступне гаденя почало було відчайдушно відштовхуватися ногами, намагаючись відсунутися від нас подалі, але незабаром хлопець зупинився, зрозумівши, вочевидь, що єдиним місцем, куди він зможе таким чином втекти, стане оббитий повстю південно-східний куток кімнати.

Взявши у Діна револьвер з гікорієвим кийком, я простягнув їх у напрямку Персі і запитав:

– Ну що, хочеш отримати назад свої іграшки?

З недовірою та острахом в очах юнак хвильку щось собі розмірковував і, зрештою, згідливо кивнув головою.

– Брутальнику, Гаррі! Допоможіть хлопцеві підвестися.

Ті нахилилися і, вправно підхопивши Ветмора під сповиті парусиною руки, поставили його на рівні. Повільно крокуючи, я наблизився до нього майже впритул, коли раптом в ніс мені ударив гидосно-кислий сморід поту, що ним, наче підливою, був по самісіньку маківку просякнутий наш юний бранець. В якійсь мірі, без сумніву, його пітливість пояснювалася як відчайдушними спробами звільнитися з гамівного манаття, так і тими потугами, які мали супроводжувати поодиноке грюкання ногами у двері, що його чув Дін. Але, на моє переконання, далеко не останню роль у ненормально рясному потовиділенні зіграв банальний і звичайнісінький страх, викликаний тривожними мудруваннями про те, що саме ми можемо з ним зробити, коли повернемося.

«Усе якось та минеться. Зі мною все буде гаразд: вони ж, зрештою, не вбивці», – десь так попервах мав заспокоювати себе Персі… але потім, вочевидь, він згадав про наші забавки зі Старим Іскрунцем, і це наштовхнуло його на думку, що саме вбивцями ми усі й були… до того ж – серійними. Особисто я, приміром, вкоротив віку сімдесяти сімом в’язням – це більше, аніж спровадив на той світ будь-хто з тих смертників, на чиїх грудях я затягував стримувальні ремені електричного стільця, і навіть більше, аніж приписували уславленому сержантові Йорку[331] – герою Першої світової. Певна річ, що вбивати Персі Ветмора було б цілковито нелогічним з нашого боку. «Але ж хіба колись було таке, щоб дії цих поців відносно мене могли похвалитися здоровим глуздом?» – приблизно так, мабуть, накручував себе переляканий хлопчина, сидячи зі зв’язаними за спиною руками на підлозі ізолятора і намагаючись прослизнути язиком під наклеєну на губи стрічку. Що тут скажеш? Цілком можливо, що у людини, яку замкнено в одиночці з м’якими стінами (та при цьому ще й настільки вправно і тугенько сповито, що тій майстерності виконавця позаздрив би всякий павук), логіка втрачає владу над розумом.

Інакше кажучи, якщо для Персі й існував колись найбільш вдалий момент для проведення з ним повчальної бесіди, то саме тоді. Отож, я взявся до справи:

– Якщо ти, Персі, даси мені обіцянку, що не надумаєш зчиняти ґвалт, я, у свою чергу, відклею з твого рота стрічку. Мені потрібно обговорити з тобою одну справу, а твої крики з лайкою вельми цьому заважатимуть. То як, домовилися? Поводитимешся добре?

Я відзначив, що у вибалушених очах парубка почало зринати полегшення. Він ніби второпав: якщо я таки забажав мати з ним розмову, то у нього накльовується непоганий шанс вибратися з цієї халепи цілим і неушкодженим. І хлопець цілком очікувано кивнув.

– Як тільки-но почнеш здіймати бучу, стрічка відразу повернеться назад, – пообіцяв я. – Затямив?

У відповідь я дістав черговий кивок – цього разу сповнений роздратованої нетерплячки.

Потягнувшись, я вхопився за той кінчик, який Ветморові вдалося послабити, і без попередження рвучко смикнув. Тишу навколо розірвало гучне лускання. Брутальник скривився. Персі ж несамовито заверещав від болю і ткнувся губами собі в лікоть. Силуючись щось мені сказати, хлопчина видавав якісь незрозумілі мукання і скавучання. Нарешті, здогадавшись, що розмовляти з притиснутою до рота рукою у нього не виходить, він її опустив і, пирскаючи слиною, прогорлав:

– Гей ти, одороблох, ану швидко наказав зняти з мене цю злоїбучу сорочку!

– З цим тобі доведеться поки що зачекати.

– Зараз же!!! Чуєш?! Негай…

Я заліпив йому ляпас, зробивши це перш ніж навіть сам усвідомив, що саме збираюся вчинити… Проте, звичайно ж, я був би не зовсім щирим, якби сказав, що такий розвиток подій став для мене цілковитою несподіванкою, позаяк підозри, що конкретно цим усе може і закінчитися, у мене виникли ще під час нашої першої розмови з начальником в’язниці Мурсом, коли той радив мені призначити Персі головним виконавцем страти Делакруа. Рука людини – це як наполовину приручена звірина: переважну більшість часу вона може слухняно виконувати твої команди, але вряди-годи її дике минуле бере гору, і тоді, ведена інстинктом, вона встромляє зуби у першого, кого зустріне на своєму шляху.

Ляскання від мого удару виявилося настільки різким, що радше нагадувало собою тріскіт, з яким ламається старе засохле гілляччя. Одразу по цьому почулося приречене охання Діна. Геть шокований, Персі вирячився на мене: його балухи мало не випадали зі своїх орбіт, а рот відкривався і закривався, наче ото в якоїсь акваріумної рибчини.

– Заткнися і слухай мене, – просичав я здавленим від люті голосом. – Ти заслужив на прочухан хоча б за те, як обійшовся з Делом. Отож, вважай це за нашу тобі віддяку. І повір, це був єдино можливий спосіб спробувати тебе чогось навчити. Ми усі на цьому зійшлися… ну, за винятком хіба що Діна. Але навіть він змушений був нас підтримати, бо в іншому випадку гірко б про це пошкодував. Адже так, Діне?

– Авжеж, – прошепотів білий, як крейда, Стентон. – Гадаю, що так.

Я продовжив напучувати Ветмора:

– А тому можеш навіть не сумніватися: бодай один привід з твого боку, і ми зробимо все від нас залежне, щоб ти пожалкував, що взагалі народився. Подивимося, зокрема, як сприймуть люди новину про те, що це саме ти, Персі, зірвав страту Делакруа…

– Зірвав?!

– … і саме через твою некомпетентність мало не загинув Дін. Ми здіймемо таку бучу, що навіть усіх зв’язків можновладного чоловіка твоєї тітки не вистачить, щоб прилаштувати тебе хоч на якусь годящу роботу.

Персі люто заметляв головою, буцімто не йняв віри почутому (скоріше за все, він іне був на це здатним). Червоний відбиток моєї п’ятірні виділявся на його блідій щоці, наче якийсь кабалістичний символ.

– Крім того, ми обов’язково простежимо, щоб тебе гарненько віддухопелили. Певна річ, ми не робитимемо це власноруч. Але у нас, Персі, теж знайдуться потрібні знайомства – невже ти аж настільки дурний, щоб цього не розуміти?! Так, ці люди не обіймають високих посад у столиці, але можеш повірити мені на слово – у тому, як вирішувати деякі справи делікатного характеру, вони справжнісінькі дойди. У декого з цих хлопців тут сидять кореша, в інших – близькі і не дуже родичі. І вони з радістю відчикрижать такому фуфлижному гандону, як ти, шнобеля або навіть прутня. Зроблять це просто заради того, щоб той, чиєю долею вони переймаються, отримав до свого тижневого розкладу додаткові три години прогулянок на свіжому повітрі.

Знавісніле хитання головою припинилося і Персі пильно витріщився на мене. Не зважаючи на те, що в очах хлопця стояли сльози, його щоки при цьому залишалися сухими. Хоча я особисто і підозрюю, що то були звичайні собі сльози приправленого гнівом розчарування, цілком могло статися, що мені просто хотілося, щоб так воно і було.

– Ну, та досить вже про погане, – правив я далі. – Тепер, Персі, спробуй поглянути на це з хорошого боку. Я цілком усвідомлюю, що якийсь час після здирання стрічки твої губи трохи пектимуть, але ж в усьому іншому з тобою все гаразд… ну хіба що ти страждатимеш ще й через ображене самолюбство. Одначе про те, що сталося, не знатиме ніхто, окрім присутніх зараз у цій кімнаті. А ми триматимемо язики за зубами. Правду ж кажу, хлопці?

Брутус, Дін і Гаррі на знак згоди закивали головами.

– Ще б пак, – озвався Брутальник. – Усе, що стосується Зеленої Милі, на ній же і залишається. Так було завжди.

– Невдовзі ти, як і обіцяв, маєш перевестися до «Шипшинного Кряжа», а ми, у свою чергу, залишимо тебе у спокої аж ген до самісінького твого від’їзду, – додав я. – Отож, Персі, вибір залишається за тобою: ти або негайно припиняєш комизитися і пристаєш на наші умови, або можеш готуватися до найскрутніших днів у своєму капосному житті, що їх ми тобі влаштуємо. То як?

Ветмор занурився у невеселі роздуми, на час яких в ізоляторі запала тривала тиша. І поки він зважував усі «за» і «проти» ймовірних для себе ризиків, я майже побачив, як обертаються при цьому коліщатка в його голові. Зрештою, – так мені принаймні здалося, – усю купу можливостей і сподівань, змальованих Персі у власній уяві, переважила сувора дійсність: ізострічку з його піддувала зняли, а ось гамівну сорочку – ні, а сцяти він вже, либонь, був готовий, як той скаковий кінь.

– Домовилися, – буркнув він неохоче. – Вважатимемо це питання закритим. А тепер звільніть мене з цієї ряднини. Таке відчуття, буцімто мої плечі…

Але не встиг Персі договорити, як Брутальник, легко відтіснивши мене плечем, виступив наперед і міцно, немов лещатами, вхопив його за мармизу, увігнавши великого пальця свого ручища хлопцеві у ліву щоку, а решту – втопивши у праву.

– Притримай свою нетерплячку ще на декілька секунд, – відрубав він. – А наразі уважно вислухай, що я тобі скажу. У стінах цієї в’язниці Пол – чи не найпорядніший з усіх тутешніх начальників. І через це інколи він вдається до аж занадто вишуканих сентенцій.

Почувши це, я спробував був пригадати бодай щось вишукане серед сказаного мною Персі, однак без особливого успіху. І незважаючи на це, вирішив, що за даних обставин Брутальникову шпичку на свою адресу краще залишити без коментарів. Персі виглядав добряче наляканим, і псувати досягнутий ефект мені аж ніяк не хотілося.

– Іноді дехто помилково вважає, – продовжував тим часом Гауелл, – що за вишуканістю людини приховується її м’якотілість. І хоча я особисто дотримуюсь геть інших поглядів на подібне, мені, разом з цим, глибоко до сраки, чи справлятиму я враження витонченої людини. Бо ще змалку звик називати речі своїми іменами. Отож, Персі, буду відвертим і з тобою: якщо ти не дотримаєш своєї обіцянки, то нас, найімовірніше, таки звільнять, відтрахавши наостанок по самісінькі помідори. Але найцікавіше все одно буде потім: ми обо­в’язково тебе відшукаємо – навіть якщо для цього знадобиться дістатися аж до Рашки – і ось тоді, солоденький, вже ми дрючитимемо тебе. У такому випадку можеш вже зараз починати розробляти не тільки свій тугенький задок, але й інші свої дірки. Ми петрушитимемо тебе аж допоки ти сам не пошкодуєш, що не вмер. А потім, коли ти вже думатимеш, що все скінчилося, ми візьмемо оцет і втиратимемо його у ті розпанахані нами діромахи, що юшитимуть у тебе кров’ю. Затямив?

Ветмор кивнув. Через Брутусову п’ятірню, що, вчепившись хлопцю у щоки, зім’яла звичні нам риси його обличчя, Персі до моторошності нагадував собою Старого Гудуна-Свистуна.

Задовольнившись, вочевидь, такою відповіддю, Брутальник його відпустив і відступив назад. Я ж дав сигнал Гаррі, і той, зайшовши Персі за спину, заходився розв’язува­ти ремінці і розстібати защібки гамівнички.

– Гарненько запам’ятай сьогоднішню науку, Персі, – промимрив він, пораючись з черговою пряжкою. – Закарбуй її собі на носі і не дозволь минулому зіпсувати твоє майбутнє.

Усе це начебто й виглядало належним чином застрашливо: троє розгніваних страховиськ у синіх одностроях, серйозні обітниці… проте я все одно відчував, як мене поволі охоплювало щось на зразок збайдужілого відчаю. Було зрозуміло, що Ветмор зумів би тримати язика на зашморзі протягом дня або ж навіть тижня. Але навряд чи він полишив би при цьому намагання прорахувати ймовірні для себе наслідки за різних дій зі свого боку. Зрештою, вирішальну роль неодмінно б зіграло поєднання двох чинників: беззастережна віра Персі у силу родинних зв’язків, а також його неспроможність знайти гідний вихід із ситуації, в якій він сам вбачав себе стороною, яка програла. А коли вже це станеться, він умить розпатякає усе, що тільки знає. Узявши на себе сміливість доправити Джона до будинку Мурсів, ми, напевно, врятували Меллі життя. І саме тому, якби можливість вибору постала переді мною знову, я б нічого не захотів змінювати («навіть за весь чай Китаю», – як ми звикли примовляти у ті часи). Отож, рано чи пізно, але в якомусь з раундів протистояння з Ветмором на нас неминуче очікуватиме падіння на поміст рингу, а після десятисекундного відліку рефері зарахує нам поразку нокаутом. За винятком хіба що вбивства, я не міг знайти жодного дієвого способу змусити Персі виконати свою частину нашої угоди. Аніяких ілюзій у мене не було: щойно лише цей блазень опиниться подалі від нас, як одразу почне вихлюпувати назовні усе те лайно, що накипіло на його геть прогнилій душиці.

Скоса зиркнувши на Брутальника, я анітрохи не здивувався, коли побачив, що він усвідомлює це не гірше за мене. Скільки я його знав, син пані Гауелл був ще тим стріляним горобцем, і обдурити його на полові годі було навіть сподіватися. Глянувши мені просто у вічі, він ледь помітно знизав плечем, але й цього було досить. «Ну й що з того, Поле? – немов промовляв за нього той порух. – Хіба ж є у нас якийсь інший спосіб цьому зарадити? Ми зробили те, що повинні були зробити, і вчинили все настільки вдало, наскільки лишень могли».

І він був абсолютно правий. Хай там що, а отримані нами результати були таки нічогенькими.

Гаррі розстебнув останню застібку на гамівничці. Кривлячись від огиди і гніву, що його переповнювали, Персі здер із себе сорочку, і вона впала на підлогу біля його ніг. Дивитися нам у вічі хлопець не наважувався.

– Поверніть мені мій револьвер і кийок, – розпорядився він.

Я простягнув зброю до нього. Вихопивши її з моїх рук, Персі недбало закинув револьвер до кобури і з поспіхом заштовхав свого гікорієвого улюбленця до саморобного чохла.

– Персі, якщо ти все як слід обміркуєш… – почав було я.

– О, саме цим я оце і збираюся зайнятися, – процідив він крізь зуби, протискаючись повз мене. – Маю намір гарненько все зважити. Просто зараз – дорогою додому – і розпочну. А по завершенні зміни один з вас, хлопці, нехай проб’є і мою картку.

Дійшовши до дверей ізолятора, Ветмор розвернувся і, пробігшись по нас поглядом, сповненим неприхованої люті та спантеличеної зневаги (тієї смертоносної комбінації, що не віщувала нічого доброго для таємниці, яку ми з дурного розуму все ж плекали надію зберегти), додав:

– Звісно ж, якщо ви не маєте намірів пояснювати згодом керівництву, з якого це дива я не дочекався кінця чергування.

Він вийшов з кімнати і розмашисто покрокував Зеленою Милею до виходу з блоку, у своєму хвилюванні геть забувши про те, навіщо засланий зеленим лінолеумом центральний прохід між камерами було зроблено аж настільки широким. Якось Персі вже припустився подібної помилки, і тоді йому поталанило відбутися лише обісцяними штаньми. Але ж, як усім відомо, фарт ніколи не триває вічно…

Я пішов за ним, на ходу намагаючись підшукати слова, які б хоч якось його заспокоїли, – менш за все мені хотілося, щоб Персі залишив блок у тому роздроченому стані, в якому перебував, спітнілий, з розпатланим волоссям і червоною відмітиною від моєї долоні на своїй щоці. Брутальник, Дін і Гаррі потягнулися слідом за мною.

Те, що згодом трапилося на Милі, відбулося запаморочно швидко – усе тривало аж ніяк не довше хвилини, а скоріш за все, набагато менше. Проте навіть зараз подробиці подій тих декількох десятків секунд зі свого життя я пам’ятаю так, наче вони мали місце лише сьогодні. Здебільшого, гадаю, це стало можливим завдяки тому, що коли того далекого дня 1932‑го року я повернувся додому, то геть усе переповів Дженіс, і це допомогло закарбувати той інцидент у моїй пам’яті. Спогади ж про катавасію, що зчинилася пізніше: вранішня зустріч з Кертісом Андерсоном, службове розслідування, виступи на прес-конференції, влаштованій для нас Гелом Мурсом (на той час, звичайно ж, він вже встиг повернутися до виконання своїх обов’язків), а потім ще й участь у заключних слуханнях Комісії з розслідування, що засідала у столиці штату, – навпаки, з кожними прожитим мною роком ставали все більш розпливчастими, і зараз про ті події (як, зрештою, і про силу-силенну інших речей зі свого життя) я майже нічого не пам’ятаю. Але те, що насправді сталося саме на Зеленій Милі, я пам’ятаю збіса добре.

Втупивши погляд собі під ноги, Персі рухався ближче до вільних камер з правого боку коридору, і цього, у принципі, було цілком достатньо, щоб жоден пересічний арештант з лівосторонніх казень виявився неспроможним до нього дотягнутися. Утім, Джон Коффі до категорії пересічних ув’язнених не належав навіть зблизька. Чорношкірий доробало був ще тим гігантом і розмах ручищ у нього був відповідним.

Угледівши, як довгі темно-коричневі граби Джона вистромилися з-поміж ґрат, я що було сили загорлав:

– Обережніше, Персі! Стережися!!!

Ветмор, потягнувшись лівицею до свого кийка, почав було розгортатися… але вже за мить з розгону вгатився правим боком своєї фізіономії об пруття заґратованих дверей камери Коффі, коли несподівано для себе опинився у полоні міцних і задушливих обіймів чорношкірого велета.

Рохкнувши, Персі розвернувся обличчям до в’яз­ня, загрозливо здіймаючи гікорієвого дрючка. Якщо й існував найбільш зручний момент пустити палицю у хід, то саме тоді: Джонове обличчя з такою наполегливістю намагалося протиснутися у простір поміж двох центральних стрижнів ґрат, що, здавалося, чоло­в’яга поставив собі за мету пропхати крізь них усю голову взагалі. Певна річ, це було неможливо, але ось виглядало все саме так. Правим ручищем велетень навпомацки відшукав у парубка зашийок і, цупко його обхопивши, підтягнув голову свого бранця ближче до себе. Якось ухитрившись просунути поміж прутів ґрат кийка, Персі з усієї сили поцілив ним Джонові у скроню. Заюшила кров, але Коффі навіть не звернув на це уваги, натомість він щільно притиснувся своїм ротом до губ Ветмора і до мене долинув звук стрімкого чмихання, як ото буває після надовго затамованого подиху. Відчайдушно борсаючись і звиваючись, наче рибина, що потрапила на гачок, Персі все ще не полишав спроб звільнитися… однак, відверто кажучи, шансів у нього не було: дужа Джонова правиця, немов граючись, клала край будь-якому з тих недолугих намагань і лише сильніше натискала на його потилицю. Їхні обличчя злилися в єдине ціле, немовбито у пристрасному поцілунку розмежованих ґратами коханців.

Персі приглушено (як ніби його рот і досі був заклеєний ізострічкою) зойкнув і, докладаючи просто неймовірних зусиль, зробив ще одну спробу вирватися з Джонових лещат. На якусь мить їхні губи роз’єдна­лися, і крізь утворений вузький просвіт перед моїми очима постав чорний вихороподібний потік, що щільною масою цебенів із Джона Коффі, одразу зникаючи у Персі Ветморі. Те ж, що не могло потрапити через переповнений, вібруючий від натуги рот хлопця, знаходило шлях всередину через його ніздрі. Потім ручище, що тримало в собі потилицю Персі, напружилося, і той, наче притягнутий надпотужним магнітом, знову притиснувся до м’ясистих губів негра.

Ліва рука Ветмора розтиснулася і його безцінний гікорієвий кийок гепнувся на зелений лінолеум. Відтоді Персі вже ніколи більше ним не користувався.

Я спробував був кинутися до них і, пригадується, таки встиг зробити декілька кроків. Одначе рухи мої радше нагадували собою човгання якогось старезного діда, а коли я потягнувся до свого табельного револьвера, то спочатку навіть не спромігся витягнути його з кобури – запобіжний ремінець, що перехоплював зроблене з горіхового дерева руків’я, дивним чином все ніяк не хотів відстібатися. Потім же сталося геть те саме, що й декілька годин тому у задній спальні дещо старомодного, але охайного будиночка Мурсів: я відчув, як підлога під моїми ногами захиталася і загрозливо завібрувала. Не зовсім упевнений, але, здається, що одразу за цим вибухнула ще й одна із захищених сіткою стельових ламп, і скалки скляної колби посипалися вниз. Від несподіванки і зачудування Гаррі аж пронизливо зойкнув.

Зрештою, піддівши клятий ремінець великим пальцем, мені таки вдалося звільнити руків’я свого .38‑го, одначе, ще до того, як я витягнув його з кобури, Джон відштовхнув Ветмора від себе і відступив у глиб камери, кривлячись і потираючи собі рота, як начебто скуштував щось вельми огидне на смак.

– Що він з ним зробив? – прогорлав Брутальник. – Чуєш, Поле? Що оце таке щойно було?!

– Схоже, що та хрінь, яку він висмоктав раніше з Меллі, тепер знаходиться всередині Персі, – відповів я.

Ветмор вибалушив спорожнілі очиська і стояв, притиснувшись спиною до ґрат колишньої камери Делакруа. Я з осторогою підійшов до нього, в очікуванні, що будь-якої миті хлопець почне кашляти і задихатися, як це було з Джоном одразу після того, як він перебрав на себе болячку Мелінди. Але нічого подібного не сталося. Попервах Персі просто стояв, наче вкопаний, і не ворушився.

Зважившись, я декілька разів клацнув пальцями у нього перед очима:

– Персі! Агов, Персі! Прокидайся!

Жодної реакції. До моїх спроб вивести Ветмора з прострації приєднався Брутальник, який обома руками потягнувся до отупілого хлопцевого обличчя.

Я безнадійно похитав головою:

– Марна справа.

Не звертаючи на мене анінайменшої уваги, Гауелл мало не перед самим носом Ветмора двічі енергійно ляснув у долоні. І це спрацювало, або, принаймні, так нам тоді здалося. Закліпавши каламутними очима, Персі став байдуже роззиратися навколо, немов отримав був потужний удар по голові і тепер поволі почав приходити до тями. Ледь торкнувшись поглядом Брутальника, він перевів очі на мене. Це тепер, після стількох років я можу з упевненістю стверджувати, що хлопець не впізнав жодного з нас, але тоді я був твердо переконаний – він нас бачить. Мені здавалося, ніби він просто оговтується після чергової халепи, що з ним сталася, ото й усе.

Коли Персі відштовхнувся спиною від ґрат і спробував був зробити декілька кроків, його все ще трохи хитало. Підтримавши нашого спільного неприятеля за лікоть, Брутальник застережливо пробуркотів:

– Гей, хлопче, тихіше на поворотах. Ти як взагалі?

Не промовивши у відповідь ані слова, Персі пройшов повз Брутальника і повернув у напрямку столу чергового. Хоча на ногах він тримався вже доволі впевнено, його постава якось підозріло скривилася на лівий бік.

Гауелл простягнув було за ним руку, але я її відштовхнув:

– Облиш, хай собі йде.

Чи промовив би я ці слова, якби знав, чим невдовзі все обернеться? З тієї осені 1932‑го я ставив собі це питання тисячі разів. Однак відповіді не знаю і дотепер.

Втупившись очима в лінолеум, Персі зробив дванадцять або чотирнадцять кроків і знову зупинився. Тепер він стояв навпроти камери Скаженого Білла Вартона, який так і продовжував видавати громоподібне хропіння, проспавши усе, що тільки було можна… навіть свою власну смерть. Тепер, коли я про це думаю, у мене виникає упевненість, що з цим йому неабияк пощастило, – набагато більше, аніж переважній більшості тих сердег, кому випало закінчити свій земний шлях у стінах складського приміщення блоку «Д». І вже напевно більше, аніж він сам на це заслуговував.

Перш ніж ми второпали, що взагалі відбувається, Персі витягнув свій револьвер, підійшов до ґрат камери Вартона і випустив у сплячого арештанта усі шість куль з барабану. Без зайвих роздумів і вагань: бах-бах-бах, бах-бах-бах – настільки швидко, наскільки лишень його палець встигав натискати на спусковий гачок. Звук пострілів у замкнутому просторі блоку був просто оглушливим; навіть вранці, коли я переповідав Дженіс усі перипетії нашої нічної пригоди, у моїх вухах стояло таке дзенькання, що я майже не чув власного голосу.

Ми, усі четверо, кинулися до Ветмора. Першим, що дивно, прибіг Дін. Не знаю, далебі, як йому це вдалося, – коли Коффі ще тільки впіймав Персі, він стояв позаду мене з Брутальником, – але факт залишається фактом. Стентон ухопив хлопця за зап’ясток, збираючись будь-що витягти з його руки зброю, але необхідність у цьому відпала сама собою: без жодних пручань пальці Персі розтиснулися і револьвер випав з них на підлогу. Порожній погляд Ветмора ковзав по нас, не зупиняючись, – ніби ми для нього взагалі не існували. Раптом пролунало ледь чутне шипіння і вже за мить у повітрі з’явився різкий аміачний душок: випорожнився сечовий міхур Персі. Майже одразу ми почули і дещо інший звук – щось на зразок «ш-ш-р‑р‑реп». За тим, як посилився при цьому сморід, стало зрозуміло, що Персі наповнив свої штани і ззаду. Його очі втупилися у дальній кінець коридору. Наскільки я можу судити, то були очі, що ніколи й нічого не бачили по цей, наш, бік реальності. Десь на початку своєї писанини я вже згадував, що на той час, коли Брутальник натрапив на розмальовані скалочки від котушки Пана Брязкотуна (від нашої нічної подорожі з Коффі тоді минуло близько двох місяців), Персі вже перебував у «Шипшинному Кряжі». І в цьому я не збрехав. Просто він так ніколи і не отримав ані власного кабінету з вентилятором у кутку, ані купу беззахисних божевільних під свою схиблену на тортурах оруду. Але, припускаю, що власною палатою його, принаймні, не обділили.

Адже, як не крути, а зв’язки́ у нього були впливовими.

Вартон лежав на боці, притулившись спиною до стіни камери. Окрім крові, що геть просочила собою про­стирадло і рясно скрапувала на бетонну підлогу, я майже нічого й не розгледів, але коронер[332] згодом зауважив, що Персі стріляв, наче та Енні Оклі[333]. Пригадуючи розповідь Діна про те, як Персі, швиргонувши свого гікорієвого дрючка, лише дивом не поцілив у мишеня, я цьому аніскільки не здивувався. Тим паче, що цього разу відстань була значно меншою, а ціль – нерухомою. Отож, по одній кулі дісталося паху, животу і грудям Вартона, а три останні поцілили йому прямісінько в голову.

Кахикаючи, Брутальник почав відмахуватися від уїдливої куряви пороху, що здійнялася внаслідок пострілів. Закашлявся через неї і я, але тієї миті бухикання, мабуть, було найостаннішим, на що б я звернув свою увагу.

– Ну, тепер нам точно усім гаплик, – проронив Брутальник. І хоча голос у нього залишався спокійним, по очах безпомилково читалося єдине – мій заступник нівроку розгублений.

Я перевів погляд на камеру Джона Коффі: велетень сидів на краєчку нар, знову звісивши зчеплені ручища собі між колін. Тільки ось цього разу його голова вже не звисала мляво до грудей, та й сам він анітрохи не скидався на хворого. Негр злегка мені кивнув, і я, сам собі дивуючись, – як і у той перший день нашого з ним знайомства, коли, порушуючи усі правила і субординацію, простягнув йому для потиску свою руку, – кивнув чолов’язі у відповідь.

– І що ми тепер робитимемо? – почав побиватися Гаррі. – Боже правий, як же нам тепер оце пояснити?!

– Та нічого вже тут не поробиш, друже, – відповів Брутус усе тим же, сповненим флегматичного спокою і збайдужілої зневіри, голосом. – З такого лайна нам точно не вибратися. Адже так, Поле?

Немов отримавши розгінний імпульс, мій мозок почав зосереджено працювати, на шалених обертах обмірковуючи новий стан речей. Я подивився на Гаррі з Діном, які вирячилися на мене, наче налякані до всирачки діти. Перевів очі на Персі – той так і стовбичив: з відвислою щелепою, звісивши руки вздовж тіла. Зрештою я зупинив погляд на своєму давнішньому приятелеві:

– Аж ніяк, Брутусе. Гадаю, ми навіть зможемо використати це на свою користь.

І тут, нарешті, Персі зайшовся у кашлі. Від натуги його обличчя розчервонілося. Наче відчувши позив до блювання, хлопчина зігнувся майже навпіл, спершись руками собі об коліна. Збираючись попередити інших триматися від нього подалі, я вже навіть відкрив було рота, але спізнився: видавши щось середнє між відрижкою і шлюбним покликом самця жаби-бика[334], Ветмор широко роззявив рота і випустив звідти закручене у вихор хмарище чорної гидоти – настільки щільне, що на якийсь час воно навіть сховало за собою його голову.

– Хай Бог милує, – прошепотів Гаррі зі сльозами у голосі.

Та поступово смоляниста хмарина перетворилася на мерехтіння сліпучо-білих цяток, як ото відблиски січневого сонця на незайманому снігу, а ще за мить – розтанула у повітрі. Персі повільно випростався і знову втупився відсутнім поглядом кудись уздовж Зеленої Милі.

– Вважатимемо, що нічого надзвичайного ми не спостерігали, – промовив Брутальник. – Хіба ж ні, Поле?

– Авжеж. Я не бачив і ви не бачили. Ось ти, Гаррі, щось бачив?

– Ні.

– Діне?

– Бачив що?

Стентон зняв свої окуляри і заходився полірувати їхні скельця. Його руки при цьому так трусилися, що я насправжки побоювався, що він ось-ось упустить їх на підлогу. Проте якимось чином йому таки вдалося впоратися з власними нервами і все минулося.

– Саме так. «Бачив що?» – це те, що ви і мусите відповідати, якщо хтось ставитиме питання. А тепер, хлопці, уважно слухайте, що скаже вам ваш начальник, і спробуйте зрозуміти все з першого разу, бо часу у нас з вами обмаль. Історія ця проста, отож не будемо її зайве ускладнювати…

Розділ 3

Дженіс дізналася про все це від мене того ж ранку, ближче до одинадцятої. Спочатку я мало не написав «наступного ранку», коли вчасно схаменувся: звичайно ж це відбулося того самого дня. Поза всяким сумнівом – найдовшого у моєму житті. Усе, що я їй розповів, значною мірою збігається з викладеним тут, на попередніх сторінках. Насамкінець не забув згадати я і про те, як, даючи хропака на нарах у власній камері, попрощався з життям Вільям Вартон, коли Персі Ветмор нашпигував його свинцем зі свого револьвера.

Хоча ні, це не зовсім так. Бо після цього я ще й, як міг, спробував описати їй ту штукенцію, що з’явилася з рота Персі, – комашню, або ж чим воно там було насправді. Довірити таке вкрай важко навіть власній дружині, проте я зважився на це, не роздумуючи.

Поки ж я розповідав, Дженіс зробила мені міцної кави, розливши її у декілька чашок, завбачливо наповнюючи кожну лише до половини: з часу повернення додому мої руки тремтіли занадто сильно, щоб сподіватися, що мені вдасться донести наповнену до країв посудину собі до рота, не розплескавши при цьому півчашки. На той час, коли моя оповідка добігла кінця, та нервова дриґавка дещо вщухла, і я навіть відчув голод. Захотілося чого-небудь попоїсти – варене яйце або, можливо, пару-трійку ложок супу.

– Справу врятувало тільки те, що жодному з нас не потрібно було брехати.

– Еге ж. Якщо залишити поза увагою деякі дрібнички, – кивнула мені дружина. – На зразок тих, наприклад, з чийого дозволу група охоронців вивозила засудженого до страти убивцю за межі в’язниці, як йому вдалося зцілити смертельно хвору жінку, або ж, зрештою, яким чином він зміг звести вашого дорогоцінного Персі Ветмора з розуму, шляхом – чого б ви думали? – спльовування йому у горлянку відсмоктаної раніше з мозку врятованої пані Мурс пухлини…

– Я не знаю, Джен, що тобі на це відповісти, – промовив я за хвилину. – Однак у чому я впевнений, так це в тому, що якщо ти і далі продовжуватимеш розмовляти зі мною у такому дусі, то наша розмова скінчиться тим, що ти або їстимеш цей суп сама, або згодуєш його собаці.

– Вибач, Поле. Але ж я маю рацію, хіба ні?

– Та маєш, чого вже там… Окрім хіба що того, що нам дійсно вдалося уникнути розголосу про нашу…

Я на мить затнувся, підшукуючи потрібне слово. Нашу що? Як правильно назвати те, що насправді не було ані втечею, ані самоволкою, ані ще чимось подібним?

– …нічну експедицію. Бо навіть Персі, якщо йому й пощастить повернутися коли-небудь до здорового глузду, не зможе пролити на це світло.

– Якщо йому пощастить, – луною озвалася Дженіс. – А наскільки, взагалі, таке можливе?

Я мовчки похитав головою, даючи їй зрозуміти – у мене стосовно цього немає жодних ідей. І тут я дещо покривив душею, бо насправді мав усі підстави підозрювати, що бідоласі не судилося знову стати нормальним ані до кінця 1932‑го, ані за десять чи навіть двадцять наступних років. І щодо цього я не помилився. Персі Ветмора протримали у «Шипшинному Кряжі» ген до 1944‑го, коли та психушка вщент згоріла. Тоді у полум’ї загинуло сімнадцятеро пацієнтів, але Персі серед них не значився. Його, так само тихого і до всього збайдужілого (такий стан, як я дізнався, у медицині зветься кататонією), вивів з будівлі один з тамтешніх санітарів задовго до того, як вогонь охопив крило з його палатою. Ветмора помістили в інший подібний заклад – вже не пригадую його назви, та це, мабуть, і не має особливого значення, – в якому він, зрештою, і помер у 1965‑му. Наскільки мені відомо, останніми словами у його житті, були ті, що їх він промовив на виході ізолятора блоку «Д», коли нагадав нам пробити його картку по закінченні чергування… якщо, звісно, ми не хотіли надавати згодом пояснення, чому він не дочекався кінця зміни.

Іронія ж полягала у тому, що нам майже нічого і не довелося пояснювати. Персі з’їхав з котушок і застрелив Вільяма Вартона. Саме так ми усім і казали… і для кого б, у підсумку, ті слова не призначалися, жодне з них не було брехнею. Коли Андерсон поцікавився у Брутальника, як поводився Персі перед тим, як вчинити стрілянину, то Брутус відповів йому усього лиш одним словом: «Тихо». Почувши це, на якусь мить я страшенно перелякався, що не стримаюся і вибухну сміхом. Позаяк сказане ним теж було правдою: Персі дійсно не здіймав шуму, бо протягом більшої частини своєї зміни на його матюкальник було наклеєно липку стрічку і єдине, на що у кращому випадку був спроможний наш жевжик, – сопіти і видавати безладні звуки на кшталт мммффи, гуммми, пиффффи або чогось подібного.

Кертіс протримав Ветмора у моєму кабінеті до восьмої ранку і за весь цей час Персі не обмовився й словом, більше скидаючись на дерев’яну статую індіанця з крамниці тютюнових виробів, щоправда набагато моторошнішу. На той час у блоці з’явився Гел Мурс. І хоча вигляд начальник мав стомлений, усім стало зрозуміло – чоловік знову повний сил і цілком готовий повернутися до керування справами в’язниці. Кертіс Андерсон швиденько передав йому усі повноваження, зробивши це з таким очевидним полегшенням, що це могло приховатися хіба що тільки від сліпого й глухого водночас. Збитий з пантелику, переляканий мало не до смерті старий зник, і тепер перед нами постав той начальник, якого ми знали завжди. Розмашисто і рішуче крокуючи, Гел підійшов до Персі і, вхопивши його за плечі своїми дужими руками, з усієї сили його струсонув.

– Синку! – прокричав він, намагаючись пробитися крізь позбавлену будь-яких думок маску, на яку перетворилося обличчя Персі (обличчя, що, наче той віск, вже почало потроху м’якшати і опливати). – Синку! Ти мене чуєш? Дай хоч якусь відповідь, якщо так! Я хочу знати, що саме тут сталося!

Певна річ, цим Гел так нічого і не досяг. Згодом Андерсон хотів було переговорити з начальником наодинці, щоб обміркувати з ним спільну стратегію подальшої поведінки, – від цієї справи за милю тхнуло майбутніми неприємностями з боку політичного Олімпу і не зайвим було б підстрахуватися. Але Мурс, пообіцявши йому обов’язково поговорити про це пізніше, потягнув натомість мене на Милю. Джон Коффі лежав на нарах, звично для себе повернувшись обличчям до стіни і геть не переймаючись через звішені аж до підлоги ноги. Здавалося, він спав, і, ймовірно, так воно і було насправді… проте, як ми вже неодноразово мали змогу пересвідчитися, до всього, що стосувалося чорношкірого велетня, слід було ставитися виважено.

– Чи пов’язане якось те, що трапилося у мене вдома, з тим, що сталося вже тут, після вашого повернення? – пошепки запитав у мене Гел. – Я прикриватиму тебе так, як тільки зможу, навіть якщо це вартуватиме мені посади, але мені конче потрібно це знати.

Я похитав головою:

– Аніскілечки. Жодним боком.

Відповідаючи Мурсові, я теж намагався говорити якомога тихіше: тепер на початку проходу постійно сновигало десь із дюжину наглядачів, а ще один знаходився у камері Вартона, фотографуючи його труп. Кертіс Андерсон саме розвернувся, аби стежити за процесом, і на деякий час за нами міг спостерігати лише Брутальник.

– Найперше, що ми зробили, коли повернулися, – замкнули Джона у його камері, де він, як бачиш, перебуває і дотепер. Одразу за тим ми випустили Персі з гамівника, куди раніше – з міркувань безпеки – ми ж його і закинули. Мені здавалося, що він від того буде неабияк роздроченим і аж палатиме від люті. Однак все було геть інакше: хлопець просто попросив повернути йому табельну зброю і той його горезвісний кийок. Не промовивши більше ані слова, він пішов собі коридором, коли раптом, опинившись навпроти казні Вартона, вихопив свого револьвера і почав стріляти.

– Як гадаєш, а могли ті декілька годин, що їх Персі провів у замкненому просторі ізолятора… якось посприяти тому, що він звихнувся розумом?

– Навряд чи.

– А у гамівну сорочку ви його часом не пакували?

– Навіщо? У цьому не було потреби.

– Тобто на своє розміщення в ізоляторі він зреагував спокійно? І навіть не пручався?

– Ні, опору він не чинив.

– Чекай, Поле, чекай. Ти стверджуєш, що коли Персі побачив, що ви збираєтеся замкнути його у гамівній кімнаті, то все одно поводився тихо і навіть не опирався?

На мить у мене виникла спокуса трохи прикрасити сухість і лаконічність свого усного рапорту, і вкласти до рота Персі хоча б декілька фраз, але я швидко її переборов. Бо знав стару, як світ, істину: чим складнішою стає брехня, тим легше у ній заплутуєшся.

– Саме так усе і було, Геле. Ані протестів, ані нервових вибухів. Він просто протупав в один з дальніх закутків і всівся собі тихенько на підлогу.

– Тоді, можливо, він казав щось про Вартона?

– Ні, не було такого.

– Ну а про Коффі?

Я мовчки похитав головою.

– А якщо припустити, що Персі зачаїв на Вартона образу? Чи не мав він бодай якоїсь причини, яка б пояснювала, чому він на це пішов?

– Оце вже цілком можливо, – сказав я, знизивши голос ще сильніше. – Знаєш, Геле, Персі частенько дозволяв собі нехтувати інструкціями. Особливо це стосувалося проходу поміж камерами. І ось, одного такого разу Вартонові вдалося цим скористатися: він ухитрився вхопити Ветмора прямо-таки з-за ґрат, підтягнув поближче до себе і трохи його полоскотав. – Тут я зробив невеличку паузу, а потім пояснив: – Ну, так би мовити, обмацав.

– І нічого гіршого за «трохи обмацав»? Чи, може, було щось іще?

– В принципі – ні. Але, повір, для нашого Персі й цього було достатньо… Особливо після того, коли Вартон кинув йому щось на зразок того, що навіть якби існувала можливість вибору між ним і його сестрою, то він все одно залюбки б відтрахав саме його.

– Гм-гм. – Мурс усе позирав скоса на Джона Коффі, як ніби хотів пересвідчитися, що той не є витвором його уяви, а таки реально існуюча людина з плоті і крові. – Ну, що ж. Хоча це й не пояснює той стан, в якому він наразі перебуває, але, принаймні, стає зрозумілим, чому він стріляв саме у Вартона, а не в Коффі або когось з твоїх підлеглих. До речі, Поле, якщо вже зайшла про них мова, ти впевнений, що коли до цього дійде, кожен з них розповість це ж саме?

– Абсолютно, – відповів я йому, навіть не замислюючись. – Так усе і буде, – сказав я, звертаючись вже до Дженіс і беручись за суп, що його вона поставила переді мною. – Бо я про це обов’язково подбаю.

– Ти збрехав, – видихнула вона. – І не абикому, а Гелові.

Що тут поробиш – на те вона, зрештою, і дружина, хіба ні? Хто ще, як не жінка, перейматиметься станом найкращого вихідного костюму свого чоловіка, пильнуватиме його на предмет проїдених міллю дірочок (і, як правило, таки їх знаходитиме)?

– Ну, Джен, тут ще залежить від того, з якого боку на це поглянути. Загалом я ж не сказав йому нічого такого, з чим би ми обоє не змогли жити далі. Натомість, гадаю, моя брехня дозволить тепер Гелові залишатися поза підозрами. Зрештою, коли сталася стрілянина, його не було у блоці. Він взагалі тоді сидів у себе вдома, доглядаючи за дружиною, а до «Холодної Гори» приїхав вже тільки після дзвінка від Кертіса.

– Він не казав тобі, як тепер почувається Мелінда?

– Тоді, як сама розумієш, нам було не до приватних розмов. Одначе, щойно лише ми з Брутальником залагодили усі нагальні справи, я трохи побалакав з Гелом з цього приводу: Меллі почувається добре, хоч і не пам’ятає майже нічого з часу своєї хвороби. Вона вже встає з ліжка, потроху ходить по дому. Навіть ділиться планами щодо квітів, які наступного року збирається висадити у клумбах.

Якийсь час Дженіс мовчки спостерігала за тим, як я їм. А потім запитала:

– Як ти гадаєш, Поле, а Гел узагалі усвідомлює, що з його дружиною сталося справжнє диво? Він це розуміє?

– Так. І це тямить кожен з нас. Кожен, хто був при цьому присутній.

– Якась часточка мене теж бажала б там опинитися… але, напевно, в усьому іншому я неабияк радію, що цього не бачила. Бо це ж наче епізод з навернення осліпленого Господом Савла на шляху останнього до Дамаску[335]: якби я стала свідком чогось подібного, то тієї ж миті, напевне, померла би від серцевого нападу.

– Адзуськи, – промовив я, заразом нахиляючи свою тарілку, щоб вичерпати ложкою залишки смачної юшки. – Тре’ гадати, серденько, ти просто приготувала б йому один зі своїх найкращих супчиків. Як, приміром, оцей ось.

– Дякую.

Проте думками Дженіс була ген-ген далеко як від супу з куховарством, так і від увірування Савла на Дамаському шляху. Спершись підборіддям на руку, вона дивилася крізь вікно у напрямку пагористого обрію, а її очі при цьому були такими ж імлистими, як і ті горбисті височини літніх ранків, коли прийдешня днина обіцяла бути спекотною.

«В якийсь з таких от літніх ранків і знайшли закатованих малеч Деттеріків, – раптом, без жодної на те причини подумалося мені. – Цікаво, чому вони не кричали? Якщо душогубець завдав їм шкоди ще у будинку (а так, вочевидь, і було, бо кров дівчаток виявили на ґанку і сходах), то чому ніхто не чув їхніх криків?»

– Отож, ти вважаєш, що насправді того вашого Вартона вбив Джон Коффі? – запитала Дженіс, повернувшись від вікна і поглянувши нарешті на мене. – На нещасний випадок або щось подібне це навіть зблизька не тягне, і тобі здається, що він просто використав Персі Ветмора як свого роду зброю проти Вартона.

– Правильно.

– Але чому ти настільки у цьому впевнений?

– Якби ж то я знав.

– Якщо ти не проти, розкажи-но мені ще раз про той інцидент, що стався у блоці, коли ви тільки виводили Коффі з Милі. Лишень це.

Відмовити я не міг. І знову в деталях переповів дружині про те, як ми з напарниками вели Джона до виходу з блоку, коли раптом його за біцепс цупко вхопила сухорлява рука, що несподівано для нас вистрибнула з-за сталевого пруття камери, в якій мешкав Скажений Білл. Та обтягнута шкірою кінцівка більше скидалася на змію – одну з тих мокасинових гадюк[336], наскочити на яку ми так боялися у дитинстві, коли бавилися на річці. Згадав я і ті слова, що їх мало не пошепки промовив при цьому Коффі, назвавши Вартона поганою людиною.

– А Вартон відповів йому?.. – Моя дружина знову дивилася у вікно, проте цього разу слухала мене дуже уважно.

– Він сказав щось типу: «Саме так, ніґґере. Ти бачиш мене наскрізь».

– І більше нічого?

– Анічогісінько. І хоча якийсь час мене не полишало відчуття, ніби ось-ось щось має статися, так нічого і не відбулося: Брутальник просто відчепив Вартона від Джона і наказав хлопцю лягти відпочити. Той одразу так і зробив, позаяк узагалі дивом тримався на ногах. Наостанок, щоправда, він ще пробурмотів щось про власний електричний стілець для негрів, а потім відключився. Ми ж повернулися до нашої справи.

– Ти зауважив, що Джон Коффі назвав його поганою людиною.

– Еге ж. Те саме він казав раніше і про Персі. Здається навіть, що й не одноразово. Я вже не пригадую, з якої причини і коли, але достеменно знаю, що таке було.

– Але разом з тим особисто Джонові цей Вартон ніколи нічого поганого не робив? Я маю на увазі – не вчиняв з ним так, як оце вийшло, наприклад, тоді з Персі.

– Жодного разу. Те, які камери для них було відведено, – казня Вартона одразу біля посту чергового, а Джонова – далі по коридору, та ще й з протилежного боку, – робило це абсолютно неможливим. Вони заледве могли один одного бачити, то що вже казати про якусь там шкоду.

– А повтори-но ще раз, як поводився Коффі, коли Вартон його вхопив?

– Годі вже, Дженіс. Який у цьому сенс? Це все одно нас нікуди не приведе.

– Хто зна, Поле, хто зна. Давай, спробуй згадати якісь подробиці.

Я зітхнув.

– Ну, якщо не зважати на те, що Джон не робив спроб звільнитися, то вигляд він мав доволі шокований. Пригадую, як від здивування велетень аж навіть йойкнув, – як ніби хтось вліпив йому ляпас. Так само, наприклад, повелася б, мабуть, і ти, якщо б спокійно засмагала собі на пляжі, а я знічев’я підкрався ззаду і бризнув тобі на спину крижаною водою.

Джен згідливо кивнула:

– Ще б пак. Будучи схопленим ось так, нагло, певна річ, що чоловік відчув сильне збентеження. Саме це, гадаю, у підсумку і змусило його на якусь мить вийти зі свого звичного стану.

– Так, – механічно відповів я і вже тоді схаменувся: – Тобто ні.

– То, зрештою, так чи ні?

– Ні. Розумієш, це було геть не схожим на збентеження. Коффі поводився майже так само, як і тоді, коли вмовляв мене зайти до його камери… де, у кінцевому підсумку, і зцілив мене від інфекції. Або ж як оце тоді, коли протягував до мене руки, бажаючи, щоб я якнайскоріше передав йому розплющеного мишеня. Звісно, він виглядав здивованим, але навряд чи то було через дотик… у будь-якому випадку – не лише через нього… Господи, Джен, я вже й не знаю.

– Гаразд, давай тоді облишимо це. Просто я ніяк не можу второпати, чому Джон так вчинив. Адже, судячи з твоїх же розповідей, по своїй натурі він анітрохи не схильний до насильства. І це, Поле, тягне за собою інше питання: як ти збираєшся проводити його страту, якщо переконаний, що тих дівчаток він не вбивав? Як, скажи мені, ти збираєшся посадити на електричний стілець безвинну людину, знаючи, що хтось інший…

Зненацька я аж підстрибнув на своєму стільці. Ідея, що зринула у моїй голові, настільки мене схвилювала, що, збуджений нею, я незграбно зачепив ліктем тарілку і збив її на підлогу, де вона з дзеньканням розлетілася на друзки. Звісно, на той момент мій здогад був радше підкріпленим інтуїцією, аніж логікою, але навіть незважаючи на це, він неабияк приворожував своєю жахливою буденністю.

– Поле? – У голосі Дженіс відчувалася стривоженість. – Що не так?!

– Не знаю. Наразі не можу щось стверджувати напевне, однак будь-що збираюся це з’ясувати.

Розділ 4

Веремія, що зчинилася через вбивство Вартона, нагадувала собою цирк-шапіто з трьома аренами: на першій хазяйновито метушилися губернатор та його підлеглі, на другій, наче білка в колесі, крутилася тюремна адміністрація, третя ж була у цілковитому розпорядженні геть слабкого на голову бідолахи Персі Ветмора. «А хто ж тоді був інспектором тих манежів?» – спитаєте ви. Що ж, цю почесну роль по черзі встигло приміряти на себе чимало журналюг. У ті далекі часи репортери не були настільки настирливими, хамуватими і безпардонними, як оце зараз (бо просто не дозволяли собі опускатися до подібного), але навіть тоді, ще до появи таких знаних акул, як Херальдо[337], Майк Воллес[338] та їм подібних, газетярі вже ладні були зі шкури вилізти, тільки-но їм випадало унюхати бодай можливість сенсації. Саме так і сталося того разу: поки тривало те шоу, не писав про нього лише лінивий.

Але навіть найвеселіше у світі шапіто – з усіма його найстрахітливішими виродками, найкумеднішими кло­унами і найдикішими тваринами – кінець кінцем таки має колись залишити місто. Наш цирк, наприклад, припинив давати вистави одразу після заключних слухань Комісії з розслідування. За тією лячною назвою, що так і різала слух своєю офіціозністю, насправді ховалася групка навдивовижу безхребетних і некомпетентних бюрократів, отож розслідування, що вони його проводили, було доволі поверховим. За якихось інших обставин, губернатор, безперечно, вимагав би від них подати йому на блюді чиюсь голову, але цього разу про таке не могло бути навіть і мови. Бідолаха, який доводився йому племінником по жінчиній лінії, став геть причинним та ще й вколошкав при цьому людину. Так сталося – і тут не зайвим було б подякувати Богові, – що Персі відправив на той світ вбивцю; але ж зробив він це тоді, коли той мирно хропів у себе в камері, а це вже було якось не зовсім чесно. Якщо ж взяти до уваги той факт, що від часу інциденту вищезгаданий молодик не обмовився і словом, продовжуючи залишатися дурним, як придорожній пеньок, то одразу стане зрозумілим, чому губернатор тільки того й бажав, аби якнайшвидше зам’яти цю справу.

Наша нічна мандрівка на пікапчику Гаррі Тервілліґера до будинку Мурсів так ніколи і не спливла. Як, в принципі, і ті факти, що весь час, поки ми були в роз’їздах, Персі Ветмор провів сповитим у гамівну сорочку в ізоляторі, а пристрелений ним згодом Вільям Вартон був по вуха накачаний морфіном. Та і як могло бути інакше? У зацікавлених інстанцій не було жодних підстав підозрювати, що в організмі загиблого Скаженого Білла можна знайти щось іще, окрім лайна і шести шматків свинцю. Отож, коли коронер видобув півдюжини куль, труп притьмом передали до похоронного бюро, де на нього вже чекала соснова домовина за кошт штату. Вишкребок з амбіційним татуюванням «Малюк Біллі» на лівому передпліччі зник, як наче ніколи оце й не жив. Що ж, як то кажуть, катюзі по заслузі…

Загалом, метушня не вщухала майже два тижні. І весь той час я боявся зайвий раз перднути, не кажучи вже про те, щоб наважитися взяти відгул і розібратися, нарешті, з тією ідеєю, що так несподівано осяяла мене за домашнім кухонним столом на ранок після всіх тих буремних подій. У тому, що цирк таки забрався з міста, я зміг упевнитися, коли одного дня в середині листопада – числа десь так дванадцятого, якщо не помиляюся, – я приїхав на роботу і зайшов до свого кабінету. Саме в той день, лежачи на видному місці мого письмового столу, на мене чекав папірець, поява якого останнім часом лякала мене найбільше: ордер на дату виконання вироку для Джона Коффі. І хоча замість підпису Гела Мурса на документі красувалася віза Кертіса Андерсона, сумнівів щодо його правочинності у мене не виникало… як, між іншим, і стосовно того, що перш ніж лягти на мій стіл, наказ в обов’язковому порядку пройшов через Гела. Я так і бачив перед собою, як начальник в’язниці, сидячи за власним столом в Адміністрації, крутить той клятий аркуш у руках, розмірковуючи натомість про свою дружину, яка для медиків з Центральної лікарні Індіаноли стала чимось на зразок восьмого чуда світу. Раніше ті ж ескулапи, поважно розводячи руками, лише одностайно стверджували, що її власна дата виконання вироку неминуча і кінець вже не за горами, але Джон Коффі немов розірвав їхні пересипані латиною медичні висновки на шмаття. І ось тепер, коли черга прогулятися Зеленою Милею дійшла до нього, хто з нас зможе цьому завадити? Та й узагалі – чи знайдеться серед нас той відчайдух, який би наважився ризикнути усім і спробував зупинити вже запущену процедуру виконання вироку?

Згідно розпорядження, днем страти мало стати двадцяте листопада. За три дні після отримання того припису – себто десь п’ятнадцятого числа, – мені вдалося переконати Дженіс, аби вона подзвонила до в’язниці і повідомила, що я захворів. Я ж сам, випивши чашку кави, завів свого погано підресореного, але в усьому іншому – доволі надійного форда, збираючись прокотитися у північному напрямку. Подарувавши на прощання сповнений турботи поцілунок, Джен побажала мені удачі. Я, звісно, подякував, хоча й не мав ані найменшого уявлення, що ж при цьому слід вважати удачею – знайти підтвердження своїм підозрам, або ж їх спростувати. Єдине, у чому я був переконаний, так це в тому, що співати за кермом мені вже точно не захочеться. Тільки не того дня…

Я вже добряче заглибився у пагористу сільську місцину, коли пообідді, близько третьої години, опинився у містечку Па́рдом – адміністративному центрі однойменного округу. До тамтешньої будівлі Окружного суду мені вдалося потрапити тільки під кінець робочого дня. І поки я там переглядав цікаві для мене записи, до суду завітав місцевий шериф, якого один з клерків завбачливо поінформував, що якийсь зайда пхає носа у давнішні справи. Само собою зрозуміло, що шериф – його прізвище було Кетлетт – зажадав від мене пояснень. І я, анітрохи не криючись, виклав перед ним причину свого інтересу. Поміркувавши з хвильку над почутим від мене, Кетлетт і сам розповів мені дещо цікаве, попередивши наостанок, що заперечуватиме кожне сказане мені слово, якщо мені спаде на думку комусь про це розпатякати. І хоча нічого кардинально переконливого в його розповіді я для себе тоді не почув, певне світло на відомі події вона таки проливала. Я був у цьому впевнений. Розмисли над почутим не полишали мене усю дорогу додому. І навіть пізніше, вночі, коли я вже лежав у ліжку поруч із Джен, ті безладні й напружені думки ніяк не давали мені спокою, дозволивши поринути у сон десь майже під ранок.

Наступного дня я підхопився з ліжка ще до сходу сонця, і цього разу поїхав на південь штату, до округу Трапінґус. Із Гомером Крібасом – тим ледащим сальцесоном, який єдине, що добре вмів, так це, мабуть, дві речі: жерти і серти, – я мати справу не ризикнув і, проминувши його особистий кабінет, одразу зайшов до його заступника, Роба Маꥳ. Почувши, в якій я прибув справі, помічник шерифа спочатку навіть не захотів мене слухати, натомість усім своїм видом даючи зрозуміти: найліпше, що я можу для нього зробити – це забратися туди, звідки прибув. В одну прекрасну мить я був навіть всерйоз перелякався, що він зацідить мені у зуби, – тільки щоб хоч якось заткнути мені рота. Але кінець кінцем Маꥳ таки здався, погодившись навідатися до ферми Клауса Деттеріка, щоб задати господареві декілька запитань. Здебільшого, гадаю, через те, що не бажав, аби ці питання поставив я сам.

– Чолов’язі усього лишень тридцять дев’ять, але виглядає він, наче якийсь спорохнявілий старцюга, – повідомив заступник. – І найменше, що зараз потрібно вбитому горем батькові, який тільки-тільки почав поволі повертатися до життя, так це щоб один хитросракий тюремний наглядач, якому конче забажалося пограти у детектива, заходився знову троюдити йому серце. Отож, боронь вас Боже, якщо надумаєте наблизитися до ферми Деттеріків бодай на гарматний постріл! Разом з цим, настійно раджу вам поки що затриматися у місті: коли я переговорю з Клаусом, хочу з цього приводу зустрітися з вами ще раз. Якщо ж відчуватимете потребу згаяти якось час – у забігайлівці по сусідству печуть доволі пристойні пироги. Розрадьте себе шматком їхнього фірмового. Вірите чи ні, але він змусить вас забути про все на світі.

У підсумку я злупив цілих два величезних кусня, і таки маю визнати: після цього мої думки дійсно стали крутитися лише навколо єдиного питання: як то ж із цим впорається мій шлунок?

Коли через деякий час Маꥳ зайшов до закусочної і мовчки всівся за шинквас поруч зі мною, я спробував за виразом його обличчя дізнатися про підсумки його бесіди з Деттеріком, але безрезультатно.

– Ну то що? – втративши, зрештою, терпець, запитав я.

– Пропоную продовжити нашу з вами розмову у мене вдома. Бо мені чомусь здається, що для її предмету це місце якось аж занадто людяне.

Отож, подальші наші перемовини відбувалися вже на ґанку будинку Роба Маꥳ. Ми обидва промерзли так, що аж закоцюбнули кінцівки, одначе іншого виходу у нас не було: пані Маꥳ була категорично проти, аби в її оселі тхнуло сигаретним димом, – у боротьбі проти куріння та жіночка випередила свою епоху мало не на півстоліття. Заступник шерифа говорив коротко, справляючи враження людини, якій анітрохи не подобається те, про що доводиться розповідати.

– Це ж нічого насправді не доводить. Сподіваюся, ви це й самі добре розумієте, – додав наприкінці своєї розповіді Маꥳ. І хоча у тоні помічника прозирала неприхована ворожість, а під час викладення деталей своєї зустрічі з Деттеріком він раз по раз агресивно тицяв у мій бік жевріючим кінчиком свого скрутця, вираз обличчя у чоловіка був доволі пригніченим. Кому ж оце, як не нам, було знати: далеко не все почуте або побачене у суді слід сприймати за беззаперечні докази. Мені здалося, що тієї миті заступник Маꥳ чи не вперше у своєму житті пошкодував, що він не такий тупоголовий надолобень, як його начальник.

– Авжеж, розумію, – погодився я.

– Крім того, якщо ви вважаєте, що тільки на підставі такої дрібниці зможете влаштувати для нього нове судове засідання, то ось що я вам на це скажу, сеньйоре: краще викиньте цю дурню з голови! Ваш Джон Коффі – негр, а у себе в окрузі Трапінґус ми не маємо такої звички – організовувати перегляд справи для чорномазих.

– І це мені теж відомо.

– То що ж, хай йому грець, ви збираєтеся тоді з цим робити?

Мовчки загасивши свою цигарку об ґанкову огорожу, я щиглем послав недопалок у двір і підвівся. На мене чекав тривалий і паскудно холоднючий шлях додому, отож, чим раніше б я виїхав, тим скоріше, зрештою, опинився би у рідних стінах.

– Та я й сам хотів би це знати, заступнику Маꥳ. Але, нажаль, єдина річ, про яку я можу з упевненістю судити зараз, – це те, що, поласившись на другий шмат пирога, я зробив величезну помилку.

– Тоді, розумнику, послухайте-но мою вам пораду, – у тому самому незворушному і ворожому тоні промовив Маꥳ. – Краще б вам навіть і не намагатися відкрити цю скриньку Пандори.

– Хіба? Та вона ж була прочиненою ще задовго до мене, – відрубав я і, попрощавшись, вирушив у зворотну путь.

Додому я повернувся тільки по півночі, однак, незважаючи на глупу ніч, Дженіс навіть і не думала лягати, вперто чекаючи на моє повернення. Звісно ж, я ще в дорозі припускав, що вона не спатиме, але попри це все одно був неабияк цим втішений. При одному лишень погляді на дружину мене вмить підхопила хвиля кохання, а коли руки Джен обвилися навколо моєї шиї і я зміг відчути спокусливе тепло її чарівного тіла, мене з головою накрило вже справжнє цунамі, все глибше і глибше затягуючи у свій бездонний вир.

– Привіт, незнайомцю! – Дженіс пробіглася кінчиками пальців по горбочку, що швидко зростав спереду моїх штанів. – Як наразі почувається наш дружок? Мені здається, він не проти прямо-таки зараз довести своє цілковите одужання.

– Саме так, моя пані, – відповів я і, підхопивши дружину на руки, відніс її у спальню.

Там, охоплені шаленою пристрастю, ми злилися у медовосолодких любощах, але щойно лише я проминув ту вибухову точку, за якою, зазвичай, не бувало нічого, окрім плотської насолоди і цілковитого розслаблення, як несподівано для себе пригадав сльозливі очі Джона Коффі. І ті дивні слова, що їх адресувала йому зцілена Мелінда Мурс: «Я бачила тебе у своєму сні: мені наснилося, що ти, як і я, заблукав у пітьмі. І всупереч тій безпросвітній темряві, ми таки знайшли один одного». Тієї ж миті, все ще продовжуючи лежати на дружині, притиснений пристрасними обіймами її рук і стегон, я й сам заходився плакати.

– Поле! – приголомшлено і водночас налякано зойкнула Дженіс. За всі роки нашого подружнього життя вона, якщо не помиляюся, бачила мене у сльозах не більш як з півдюжини разів. За звичних обставин я ніколи не дозволяв собі бути в її очах плаксієм. – Поле, що це з тобою?

– Мені відомо все, що у подібних справах належить знати, – затинаючись, крізь сльози відповів я. – Чорт забирай, та я, правду кажучи, знаю аж занадто багато! Вже менш ніж за тиждень мені, ймовірно, доведеться стратити Джона Коффі… і це незважаючи на те, що справжнім душогубом Деттерікових дівчаток виявився не він, а Вільям Вартон. Розумієш? Їх вбив Скажений Білл!..

Розділ 5

Обідньої пори наступного дня за кухонним столом у мене вдома зібралася та сама братія тюремників, що обідала у нас після нікудишньої страти Делакруа. Щоправда, цього разу до нашої воєнної наради долучився п’ятий учасник – моя дружина. Саме Дженіс, зрештою, і переконала мене поділитися з іншими здобутою мною інформацією; бо спочатку я такого наміру не мав. «Ну ось ми з тобою вдвох знаємо правду, – урезонював я Джен, – та хіба ж нам від цього не достатньо скребе на серці?» Однак вона бачила все інакше: «Ти, Поле, просто не здатен мислити про це ясно – можливо, через те, що й досі засмучений. Адже найгірше твоїм хлопцям і так вже відомо: Джона засуджено за злочин, якого він аж ніяк не міг скоїти. Отож, гадаю, навпаки: твоя розповідь змусить їх почуватися хоч трохи краще».

І хоч сам я навіть зблизька не був у цьому переконаним, вирішив за краще покластися на її аргументи. Коли за обідом я поділився з Брутальником, Діном і Гаррі тим, що встиг дізнатися за останні два дні, а заразом – і своїми міркуваннями з цього приводу (певна річ, що жодних доказів сказаному у мене не було, проте за кожне слово у своїй розповіді я був готовий ручитися головою), то з острахом став очікувати на бурхливу реакцію з їхнього боку. Однак на перших порах в їдальні запанувало лише задумливе мовчання. Зрештою, підхопивши з тарілки чергове бісквітне печиво, що їх ще зранку наготувала для нас Дженіс, і заходившись намащувати його товстезним шаром повидла, Дін запитав:

– Як гадаєш, Поле, чи міг Джон його бачити? Себто чи став він свідком того, як Вартон вбивав дівчаток… або ж навіть ґвалтував їх?

– Та хто його зна. Особисто мені здається, що якби він побачив щось подібне, то неодмінно спробував би цьому завадити. А ось Вартона, який вже тікав з місця злочину, він цілком імовірно міг бачити. Але навіть якщо це так, то згодом він просто про це забув.

– Ще б пак, – погодився Дін. – Хоч дядько він і особливий, але ж кмітливості у ньому – на заячий скік. Отже, по всьому виходить, що він довідався про справжнє єство Вартона, тільки тоді, коли той гнидень торкнувся його своїми граблями.

Трохи поміркувавши над цим, Брутальник закивав головою:

– Це пояснює, чому Джон виглядав таким збіса здивованим… ба навіть приголомшеним. Пригадуєте, як він вибалушив на нього свої балухи?

Я кивнув:

– Дженіс вважає, що Коффі використав Персі як свого роду зброю проти Вартона. І впродовж останніх днів ця думка все ніяк не давала мені спокою: з якої такої причини Джон Коффі міг захотіти вбити Скаженого Білла? От якби він забажав смерті Персі – то вже геть інша річ. Бо той, зрештою, прямо на його очах розтоптав Пана Брязкотуна. Крім того, Джонові було відомо, що це саме Персі подбав про те, щоб Делакруа згорів живцем під час страти. Але ж до чого тут Вартон? У той чи інший спосіб прищавий вилупок пошарпав нерви більшості з нас… проте, наскільки мені відомо, певна річ, із Джоном він ніколи не заїдався. За весь час їхнього спільного перебування на Милі хлопчисько сказав до Коффі хіба що з кілька десятків слів, і половину з того – у ніч, коли ми із Джоном вирушали до Мурсів. Та й про що йому було з ним балакати? Вартон зростав в окрузі Пардом, а тамтешні білі хлопці якось вже більше переймаються власними проблемами, звертаючи увагу на негра, тільки якщо той стоятиме у когось з них на шляху. Так навіщо ж тоді Джонові було його вбивати? Що саме могло бути аж настільки жахливим у побаченому або відчутому велетнем, коли Вартон вхопив його за плече, що змусило його втримувати у собі висмоктану з Меліндового тіла отруту в очікуванні слушної нагоди помститися?

– Ще й ризикуючи при цьому власним життям, бо та штуковина, здається, була не проти порішити і його самого, – докинув Брутальник.

– Як на мене, то він узагалі був ледь не за крок од смерті… Та хай там як, але єдиним, що спало мені на думку, коли я намагався пояснити собі таку дивну поведінку Коффі, стало вражаюче своєю жорстокістю вбивство двійняток. Я казав собі, що ця ідея не варта й дірки з бублика, що це звичайнісінький збіг і такого просто не може бути. Однак в якийсь момент мені пригадалося дещо, написане Кертісом Андерсоном у своїй службовій записці – ще тільки першій з численної низки тих, що згодом мали стосунок до Вартона. Там окремо попереджалося: Вільям Вартон – ще той схиблений покидьок, і що до збройного пограбування, коли він перестрелив купу людей, юнак встиг пошвендяти по всьому штату. Пошвендяти по всьому штату! Вже тоді ці декілька слів застрягли у моїй голові. Потім був ще той інцидент одразу по його прибутті до в’язниці, коли він намагався задушити Діна. Це змусило мене згадати про…

– Собаку, – закінчив за мене Стентон, потираючи пальцями шию у тому місці, де Вартон накинув було на неї ланцюга від своїх кайданів. Мені здалося, що він навіть сам не усвідомлював, що так робить. – Ти згадав про гавкуна Деттеріків з його зламаною шиєю.

– Коротше кажучи, я позавчора змотався до округу Пардом, щоб на власні очі побачити витяги з судових засідань по справі Вартона, – ми ж бо у себе, як вам відомо, мали звітність виключно про ті вбивства, що привели його на Зелену Милю. Іншими словами – про кінець його творчого шляху. А мене більше цікавив його початок.

– Мабуть, клопоту з ним було багатенько, – висловив припущення Брутальник.

– Твоя правда. Вандалізм, дрібні правопорушення, підпал скиртованого збіжжя, навіть крадіжка вибухівки: якось він разом з приятелем поцупили динамітний кладень і згодом підірвали його на березі місцевого струмка. І хоча злет його кримінальної кар’єри почався рано, десь так з десятирічного віку, я не знайшов того, що шукав. Але не встиг я здати справи в архів, як за мене взявся тамтешній шериф: хто я, що забув у їхніх краях і все таке інше. І ось тут мені нарешті по-справжньому пощастило. Я забив йому баки, сказавши, що під час обшуку у камері Вартона в його матраці було знайдено стос фотокарток з голими дівчатками. Тож я ніби як вирішив перевірити, чи не проявляв хлопець бодай якоїсь схильності до педерастії у минулому, позаяк, наскільки мені було відомо, у Теннессі і досі вважаються завислими декілька подібних справ. У своїй побрехеньці мені вистачило клепки взагалі не згадувати про двійняток Деттеріків. Отож, як мені здається, шерифові вони навіть не спали на думку.

– Ще б пак, – озвався Гаррі. – З якого це переляку він би мав про них згадувати, якщо знає, що винного у вбивстві знайдено і справу закрито?

– Я «зізнався», що мені, мабуть, краще забути про свою ідею, бо в архіві на Вартона я так нічого і не знайшов: хоча задокументованих правопорушень за ним – хоч греблю гати, жодне з них не стосується розбещення малоліток. Тоді шериф – його прізвище Кетлетт – розсміявся і зауважив, що у судових справах зберігається лише мізерна частка від того, що така гнила погань, як Білл Вартон, встигла накоїти до свого арешту. «Та й яке, зрештою, тепер це має значення? – відверто промовив він. – Адже мерзотник, наскільки мені відомо, нібито нещодавно подохнув?»

Щоб приспати його підозри, я почав запевнювати, що всього лишень прагну задовольнити власну цікавість. Тоді шериф запросив мене до свого офісу, запропонував крісло і, пригостивши філіжанкою кави з пончиком на додачу, розповів, як шістнадцятьма місяцями раніше, коли Вартонові тільки-тільки виповнилося вісімнадцять, один чолов’яга із західних околиць штату застукав його у корівнику зі своєю донькою. Щоправда, на зґвалтування це не тягнуло: переповідаючи все згодом Кетлеттові, той дядько описував побачене, як, цитую, «усього тільки звичайнісінький пальцепихон». Вибач, люба.

– Та все нормально, – стенула плечима Дженіс, хоча й дещо зблідла від почутого.

– А скільки років було тій дівчині? – спитав у мене Брутальник.

– Дев’ять…

Від почутого Гауелла аж перекривило.

– …Якби у чоловіка були старші брати чи, наприклад, кузени, на допомогу яких він би міг розраховувати, то з Вартоном, скоріше за все, розібралися б, так би мовити, у родинному колі. Однак таких родичів батько скривдженої дівчинки не мав, тож він вдався до єдиного можливого, на його думку, способу –прийшов зі своєю бідою до Кетлетта. Чоловік ясно дав зрозуміти: єдине, чого він бажає, – щоб тій потолочі винесли суворе попередження, тільки й усього. У подібній справі, якщо існуватиме бодай хоч якийсь шанс уникнути розголосу, будь-хто з батьків на його місці прагнув би ним скористатися… Хай там як, але так вийшло, що у минулому шерифові Кетлетту вже доводилося мати справу з вибриками Вартона: через них йому навіть довелося запроторити хлопця десь так місяців на вісім до виправної колонії – Вартонові тоді було п’ятнад­цять. Отож для себе законник вирішив: з нього досить. І, прихопивши з собою аж трьох помічників, відправився до родинного гнізда Вартонів. Проте, не встигли вони ступити на подвір’я тієї халупи, як пані Вартон, одразу відчувши недобре, кинулася їм під ноги. Відштовхнувши плачучу і виючу жіночку геть зі свого шляху, представники закону взялися за винесення попередження панові Вільяму Вартону на прізвисько «Малюк Біллі», терпляче і в усіх деталях розтовкмачуючи йому принади, що чекають на повнолітніх прищавопиких гівнюків, які оце надумали тягати у сінник дівчаток – настільки юних, що в довірливих дуреп не те що не було жодної місячки, а вони навіть ніколи й не чули, що ж то за дивна хворість. «Ми застерегли того хирявого розпусника на совість, – вихвалявся переді мною Кетлетт. – Попереджали його доти, доки з усіх дірок його довбешки не заюшила кров. Сам же бідолаха так завзято нам у цьому допомагав, що аж вивихнув собі плече і ледь-ледь не порвав собі сраку»…

Проти власної волі Брутальник розреготався:

– Впізнаю́ округ Пардом. Це збіса цілком в їхньому стилі.

– …А приблизно за три місяці потому, вже оклигавши, той самий Вартон пустився берега і розпочав усю ту плетеницю кримінальщини, яка, зрештою, закінчилася озброєним пограбуванням і вбивствами. А це, у свою чергу, привело його до нас на Зелену Милю.

– Звичайно, той факт, що одного разу його впіймали на гарячому з неповнолітньою… ба навіть не те що неповнолітньою, а майже малечею, наводить на певні роздуми, – промимрив Гаррі[339]. Він зняв з носа окуляри і, подихавши на скельця, заходився їх полірувати. – Але ж один такий випадок навряд чи можна сприймати за беззаперечний доказ його збочень у подальшому, хіба ні?

– Такі психи, як він, на одній спробі не зупиняються: вони робитимуть це ще раз і ще раз, – відрубала моя дружина, і так щільно стулила губи, що їх майже не стало видно.

Далі я розповів їм про свій візит до округу Трапінґус. З Робом Маꥳ мені довелося бути набагато відвертішим, бо, далебі, іншого вибору просто не існувало. Навіть зараз я не маю анінайменшого уявлення, що саме він намолов старшому Деттерікові, однак той Маꥳ, що згодом присів поруч зі мною у забігайлівці, виглядав постарілим років так на сім-вісім.

Десь у середині травня – приблизно за місяць до смертоносного пограбування, яким завершилася короткотривала, але насичена подіями кар’єра Вільяма Вартона в якості кримінальника, – Клаус Деттерік надумав пофарбувати свій корівник (а заразом і Бідонову халабуду, що стояла неподалік). Великого бажання, щоб його син лазив небезпечно високим риштованням, батько не мав, і, зважаючи, що у малого ще тривали шкільні заняття, найняв собі у помічники доволі привітного на вигляд і дуже стриманого у спілкуванні парубка. Роботи було днів так на три. Ні, ночувати у будинку юнак не залишався. Деттерік не був аж настільки дурним і знав: за люб’язністю і сором’язливістю вряди-годи може ховатися і небезпека – особливо у ті часи, коли шляхами країни вешталася тьма-тьмуща притрушених курявою нікчемних покидьків. Голова родини не мав права втрачати пильність. У всякому випадку, той хлопець і не вимагав прихистку. Навпаки, повідомив Клаусові, що зняв у місті кімнату, скориставшись послугами такої собі Єви Прайс. У Тефтоні дійсно проживала пані з таким ім’ям, і вона насправді заробляла тим, що здавала кімнати. Але того травня у неї не було пожильця, який би бодай віддалено підпадав під опис найнятого Деттеріком працівника, – лише всюдисущі молодики у картатих піджаках і з котелками на головах, які скрізь тягають за собою набиті зразками всілякого краму валізи, – інакше кажучи, комівояжери. Переповідаючи це мені, Роб Маꥳ виглядав неабияк зажуреним: він сам дізнався про все лише безпосередньо перед зустріччю зі мною, коли на зворотному шляху з ферми Деттеріків вирішив перевірити слова Клауса і зазирнув до панії Прайс.

«Навіть якщо хлопець і збрехав, пане Еджкуме, – додав заступник шерифа, немов виправдовуючись, – не існує такого закону, який би забороняв людині спати хоч просто голого неба. Бувало, що один або два рази мені й самому доводилося так робити».

Той наймит у будинку господарів не спав, проте точно відомо, що він двічі сідав з ними за обідній стіл. За яким майже напевне були присутні як Гові, так і двійнятка: Кора і Кеті. А якщо так, то у нього була й чудова нагода почути щебетливі дівчачі теревені, деякі з яких цілком могли стосуватися того, з яким нетерпінням вони обидві чекають на прихід літа, бо якщо вони будуть слухняними і пощастить з погодою, матуся обіцяла дозволити їм спати на ґанку, де вони уявлятимуть себе дружинами першопрохідників-переселен­ців, які перетинають Великі рівнини[340] у критих возах із кінною запряжкою.

Розповідаючи це, я так і уявляв собі, як парубок чемно сидить за столом, уминає смажене курча з житнім хлібом, що його хвильку тому дістала з печі пані Деттерік, дослухається до розмов і, ховаючи за цнотливо опущеними віями хижі очі, злегка посміхаючись, киває, намотуючи кожне почуте слово собі на вус.

– Щось наче не дуже схоже на ту подобу нелюда, що ти, Поле, змалював мені, розповідаючи про його витівки під час першої появи на Зеленій Милі, – із сумнівом у голосі зауважила Дженіс. – Абсолютно.

– Вам, паніє, просто не довелося бачити його у лікарні Індіаноли, – озвався Гаррі. – Він просто стовбичив посеред кімнати, роззявивши рота і пускаючи цівки слини, а його гола дупа безсоромно визирала з‑під лікарняної сорочки. Дозволив нам себе перевдягнути. Ми навіть подумали, що він або під наркотою, або геть слабкий на голову. Правда ж, Діне?

Дін ствердно кивнув.

– Через день після того, як корівник було пофарбовано, а сам наймит, отримавши належний розрахунок, зник, якийсь чоловік з хусткою на обличчі пограбував у Джарвісі відділення вантажних перевезень Гемпі, – продовжив я ділитися здобутою мною інформацією. – Його здобич склала сімдесят баксів[341]. Прихопив він з собою і срібний долар 1892‑го року[342], що його тримав при собі в якості щасливої монети тамтешній агент з фрахтових операцій[343]. Такий самий срібняк, між іншим, було знайдено при Вартонові під час його арешту. І це при тому, що той Джарвіс знаходиться лишень у тридцяти милях[344] від Тефтона.

– Тобто ти вважаєш, що ваш психопат з грабіжником – це один і той самий парубок, який просто на три дні причаївся під виглядом наймита, – начебто для того, щоб підзаробити на допомозі Клаусові Деттеріку з фарбуванням його хлівця, – здогадалася Джен. – Обідав з ними під одним дахом, чемно просив передати йому горох і взагалі поводився як звичайні люди.

– Мабуть, найстрашнішою рисою таких, як Вартон, є те, що вони абсолютно непередбачувані у своїх діях, – зітхнув Брутальник. – Він цілком собі міг планувати вирізати усю родину Деттеріків, щоб згодом безперешкодно пограбувати їхній будинок, а потім змінив свої наміри тільки через якусь дрібницю на кшталт хмаринки, що невчасно наповзла на сонце. А можливо, йому просто було потрібне місце, де можна спокійно перепочити і заразом обмізкувати деталі майбутнього пограбування. Особисто мені здається, що саме тоді він і накинув оком на двох дівчаток, плануючи згодом по них повернутися. Як ти гадаєш, Поле?

Позаяк я і сам був упевнений, що так усе і було, то кивнув у відповідь. І додав:

– А потім ще й те ім’я, яким він відрекомендувався Деттерікові…

– І як же він назвався? – поцікавилася Джен.

– Віллом Бонні.

– Бонні? Я не…

– Це справжнє ім’я вбивці, знаного як Малюк Біллі[345].

– Ого. – За мить очі моєї дружини широко розплющилися. – Ох нічого ж собі! Так ти тепер можеш виправдати Джона Коффі! Дякувати Богові! Усе, що тобі потрібно зробити, – показати панові Деттерікові фотознімок Вільяма Вартона… він напевне ж має зберігатися у його справі…

Ми з Брутальником обмінялися винуватими поглядами. На Діновому обличчі з’явився було слабенький проблиск надії, а Гаррі з таким заповзяттям заходився вивчати свої руки, ніби єдине, що його у ту мить цікавило, – це стан власних нігтів.

– Що не так? – стурбовано запитала нас Дженіс. – Чого це ви так один на одного зиркаєте? Звичайно ж цей Маꥳ теж повинен буде підтвердити, але…

– Роб Маꥳ справив на мене враження цілком порядної і адекватної людини, і я не маю жодних сумнівів, що він збіса першокласний правоохоронець, – почав я пояснювати, – проте в окрузі Трапінґус його повноваження є вкрай обмеженими. Усю владу там зосереджено в руках шерифа Крібаса, і скоріше у пеклі випаде сніг, аніж той зледачілий кендюх відновить перегляд справи Деттерікових двійняток, спираючись лише на зроблені мною умовиводи.

– Але ж… якщо Вартон і справді там був… якщо Клаус Деттерік таки впізнає його на знімку і повідомить про це правоохоронців…

– Той факт, що він був там у травні, зовсім не означає, що він повернувся туди ж у червні з наміром вбити тих малеч, – терпляче заперечив Брутальник, зробивши це настільки м’яко, наче повідомляв жінці про смерть когось із своїх близьких родичів. – Так, з одного боку, у нас є хлопчина, який допоміг Клаусові Деттеріку з фарбуванням його корівника, а потім забрався деінде. Одначе, хоча нам і відомо, що він скоював злочини всюди, де лишень тільки бував, протягом саме тих трьох травневих днів, що їх він провів в околицях Тефтона, у нас на нього анічогісінько немає. З іншого ж боку, ми маємо цього велетенського, ба навіть найздоровезнішого у світі негра, якого застали на річковому узбережжі саме коли він заколисував на своїх ручищах голі тільця двох мертвих дівчаток.

Трохи помовчавши, Гауелл заперечно похитав головою:

– Пол правий, Джені. Маꥳ, звичайно, може сумніватися, скільки душа забажає. Але ж він усього лише заступник, і не мені тобі розповідати, як часто дослухається до розумних порад своїх підлеглих тупуватий начальник-самодур. Хочемо ми того чи ні, але єдиним, хто має право ініціювати поновлення слідства, є шериф Крібас, а той дядько нізащо не захоче ризикувати своїм послужним списком і розбиратися у тому, що ось-ось, як він сам вважає, настільки ефектно закінчиться: «вбивцею виявився ніґґер, – думає собі він, – та ще й не тутешній. Просто чудово! Тепер залишається з’їздити до “Холодної Гори” на страту. Але перед цим обов’язково заскочу до Ма – побалую себе смаженинкою під бочкове пивко. Потім вже поспостерігаю, як підсмажуватимуть до хрусткої скоринки того чорнопикого, посвічуся трохи перед газетярами, і можна вважати, що справу зроблено».

Дженіс слухала все це з наростаючим жахом на обличчі, а потім подивилася на мене:

– Але ж Маꥳ знає правду! Адже так, Поле? Я ж бачу це по твоїх очах. Помічникові шерифа добре відомо, що він арештував безневинну людину. І він що – мовчки стоятиме осторонь?

– Нажаль, усе, чого він доб’ється, вступивши у конфронтацію з Крібасом, так це вилетить к чортам собачим з роботи, – відповів я. – Авжеж, у глибині душі він, як мені здається, розуміє, що справжнім душогубом був Вартон. Проте заспокоює себе тим, що якщо триматиме язика за зубами і дотримуватиметься субординації в очікуванні дня, коли Гомер Крібас вийде на пенсію чи, прости Господи, здохне від своєї обжерливості, то зможе посісти його місце. Ось тоді справи в окрузі підуть вгору. Десь так, гадаю, він собі і повторює кожного разу, як вкладається спати. І в дечому у своїх думках він анітрохи не відрізняється від Гомера: «Зрештою це усього ж лише негр, – каже він собі. – А це геть інакше, аніж помилково підсмажити білого».

– У такому разі ви маєте самі звернутися до керівництва, – заявила Дженіс, і від рішучості її тону, що не припускав жодних сумнівів у серйозності сказаного, моє серце аж стиснулося в грудях. – Ви чуєте? Підіть і розкажіть їм усе те, що вам вдалося з’ясу­вати!

– І що ж, скажи на милість, нам відповідати, коли вони поцікавляться, з якого це дива ми почали у всьому цьому копирсатися? – запитав Брутальник у Джен тим самим вкрадливо-м’яким і щирим голосом. – Може, порадиш нам розповісти, як Вартон вчепився у Джона, поки ми виводили його з тюремного блоку на сотворіння чергового дива з благовірною нашого начальника?

– Ні… певна річ, що ні, але якщо… – Усвідомивши, що наразі вона ступає по небезпечно тонкому льоду, Дженіс змінила тактику: – Просто вдайтеся до обману. – Вона з викликом подивилася в обличчя Гауелла, а потім перевела той демонстративно-зухвалий погляд на мене. В очах моєї дружини було стільки вогню, що вона завиграшки могла би пропалити ними дірки в газеті.

– Збрехати, кажеш… – замислено повторив я. – Але збрехати про що?

– Про справжні причини своїх поїздок до округів Пардом і Трапінґус. Поїдь знову до того старого пухтія Крібаса і повідом йому, що Вартон вихвалявся перед тобою у зґвалтуванні і вбивстві дівчаток Клауса Деттеріка. Що він в усьому зізнався. – На хвилинку Джен перевела свій палаючий погляд на Брутальника: – А ти, Брутусе, все підтвердиш. Можеш, приміром, сказати, що коли хлопець зізнавався у своїх злодіяннях По́лові, ти перебував десь неподалік, і теж чув кожне його слово. Крім того, його, скоріш за все, міг чути і Персі… через що, зрештою, бідолаха і збожеволів. А перед цим – пристрелив Вартона, оскільки думка про те, що саме той покидьок зробив з малечею, розкраяла йому серце. Просто… Що?! Та заради ж усього святого, що вже не так тепер?

Уже не тільки ми з Брутальником – Гаррі з Діном теж вирячилися на неї, пройняті якщо не жахом, то чимсь вельми на нього схожим.

– Але ж, паніє, під час розслідування ми жодного разу навіть і не згадували про щось подібне, – терпляче, ніби розмовляючи з малим дитям, промовив Гаррі. – Отож найпершим, про що у нас неодмінно поцікавляться, буде те, чому ми мовчали про це раніше? Ми ж бо зобов’язані повідомляти про будь-що, сказане нашими «хлоп’ятами за ґратами» про вчинені у минулому злочини. Як власні, так і когось іншого.

– Та й до того ж, Джен, які у нас були причини йому повірити? – додав Брутальник. – Такі люди, як Скажений Білл Вартон, брешуть про все на світі: про злочини, які він скоїв, про поважних тузів, з якими він знайомий, про жінок, з якими йому випадало спати, про голи, забиті за шкільну команду, ба навіть про чортячу погоду.

– Але ж… але… – Обличчя Дженіс аж скривилося від розпачу. У прагненні хоч якось заспокоїти свою дружину, я спробував був її обійняти, але вона з силою відштовхнула мою руку. – Але ж він був там! Він фарбував той триклятий корівник! ВІН З НИМИ ОБІДАВ!

– І що з того, Джен? Це тільки зайва причина, чому він міг би приписати собі душогубство над тими двійнятками, – розсудливо зауважив Гауелл. – Ну сама поміркуй: яка йому від того була б шкода? Тож чом би й не прибрехати? Все одно для другого електричного стільця він буде вже занадто підсмаженим.

– Ану ж бо, поглянемо, чи правильно я все зрозуміла. Кожному з присутніх за цим столом відомо, що Джон Коффі не лише не вбивав тих бідолашок, але й, навпаки, намагався урятувати їм життя. Звичайно, заступникові шерифа Маꥳ про все це анічогісінько не відомо, але ж він повинен усвідомлювати собі, що вбивства дітлахів, за які чоловіка було засуджено до смертної кари, насправді скоїла геть інша людина! І все ж таки… все ж таки!.. ви все одно не в змозі домогтися для нього перегляду справи? Навіть на підставі нововиявлених обставин?!

– Ото ж бо й воно, – відповів за всіх Дін, з несамовитим шаленством протираючи скельця своїх окулярів. – Десь так, паніє, воно в дійсності і є.

Дженіс, поринувши у власні невеселі роздуми, сиділа з опущеною головою. Брутальник хотів було щось їй сказати, але я жестом змусив його замовкнути: в те, що моїй дружині до снаги придумати дієвий спосіб визволення Джона з пастки, в якій він не з власної вини опинився, мені вірилося слабко, та разом з тим це зовсім не означало, що я взагалі не вірив в існування такої можливості. Жінка, з якою я був колись взяв шлюб, завжди була надзвичайно кмітливою. А на додачу до того – ще й неймовірно рішучою. Історія ж знає багато прикладів, коли поєднання цих якостей в окремо взятій людині дозволяло останній зрушувати цілі гори.

– Гаразд, – зрештою озвалася Джен. – Тоді ви повинні спробувати витягнути його самостійно.

– Перепрошую? – Гаррі Тервілліґер виглядав не на жарт приголомшеним. Я б навіть сказав, переляканим.

– Ви зможете це зробити. Хоча б тому, що вже робили так одного разу, хіба ні? Отож, цілком спроможні будете повторити той трюк і вдруге. Тільки цього разу назад повертатиметеся без Джона.

– А ви, пані Еджкум, бажаєте бути тією людиною, якій доведеться пояснювати згодом моїй малечі, чому їхній татко опинився у буцегарні? – запитав Дін. – Розтлумачите їм, що то за загадкове обвинувачення: «пособництво вбивці у його втечі з в’язниці»?

– Нічого подібного і не знадобиться, Діне. Ми все як слід сплануємо, і його зникнення виглядатиме як справжнісінька втеча.

– Авжеж, авжеж. Тільки не забувайте – то має вийти такий план, що виглядатиме так, ніби його видумав хлопець, який навіть не пам’я­тає, як зав’язувати шнурки на власних черевиках, – песимістично посміхнувся Гаррі. – Під час розслідування, що неминуче за цим розпочнеться, ні в кого не повинно виникнути щодо цього ані крихти сумнівів.

Джен кинула на нього невпевнений погляд.

– Годі й сподіватися, що такий задум вдасться довести бодай до якогось пуття, – похитав головою Брутальник. – Навіть якщо нам і пощастить знову вивести Джона за межі «Холодної Гори», обставивши все як втечу, нічим добрим це все одно не закінчиться.

– Але ж чому ні? – Здавалося, Дженіс ось-ось вибухне плачем. – З якого біса ти можеш бути так у цьому впевненим?!

– Бо ми, люба, говоримо про чорношкірого лисого чоловіка, в якому шість футів і вісім дюймів зросту, а клепок у голові рівно стільки, скільки потрібно донести до рота ложку, – відповів я. – Скільки, по-твоєму, мине часу, перш ніж вийдуть на його слід і знову схоплять? Дві години? Може, шість?

– Але ж раніше йому якось вдавалося не привертати до себе надмірної уваги. – Щокою Джен почала скочуватися сльоза і дружина нетерпляче змахнула її долонею.

І у більшості своїй сказане було правдою. На той час я вже встиг написати листи деяким із своїх друзів і родичів, які проживали ще далі на Півдні, запитуючи їх про те, чи не доводилося їм зустрічати у місцевих газетах щось про чоловіка, який би за описом був схожим на Джона Коффі. Хоч би навіть і приблизно. Дженіс зробила так само. З усіх відповідей, що їх ми згодом одержали, лише одна була ствердною – той лист надійшов до нас з містечка Масл-Шолс[346], що в Алабамі. Як повідомлялося, у 1929 році місцеву церкву зруйнував торнадо, налетівши на неї прямо під час репетиції хору… І якийсь здоровенний чорношкірий зайда витягнув з‑під завалів двох парафіян. Свідки тієї події в один голос стверджували, що спочатку ті бідолахи справляли враження небіжчиків, але невдовзі, коли вони самостійно підвелися на ноги, з’ясувалося, що на тілі жодного з них не знайшлося бодай якоїсь серйозної подряпини і ніхто з них взагалі не постраждав. «То був наче справжнісінький прояв Господнього провидіння», – цитували згодом газети слова одного зі свідків. Однак у метушні, що одразу зчинилася на руїнах Божого дому, чорношкірий чолов’яга (судячи з усього – звичайний собі волоцюга, якого жалісливий пастор піднайняв для виконання різноманітних доручень протягом дня) безслідно зник.

– Ти, Джені, звичайно ж, маєш рацію: якимось незрозумілим чином йому це дійсно вдавалося, – погодився Брутальник. – Але при цьому ти геть забуваєш, що так було доти, доки його не було звинувачено у зґвалтуванні і вбивстві двох маленьких дівчаток.

Моя дружина не промовила на це ані слова. Десь із хвилину вона так і сиділа, продовжуючи зберігати мовчанку, а потім неочікувано зробила таке, що вразило мене не менше, аніж її – мої раптові сльози під час нашого з нею кохання останньої ночі. Рвучко розмахнувшись, вона одним розпачливим рухом змела на підлогу все, що стояло на столі: тарілки, склянки, чашки, столове срібло, миски з капустою та гарбузовим пюре, блюдо з нарізаною шинкою, глечик з молоком і кухоль з холодним чаєм. Усе опинилося на долівці, потрощене на гамуз.

– А хай же вам всячина! – вигукнув від несподіванки Дін, відсахнувшись від столу з такою силою, що мало не беркицнувся на спину.

Дженіс не звернула на нього жодної уваги. Вона пильно вдивлялася на нас із Брутальником, а особливо на мене.

– То ви що, малодушні боягузи, візьмете і просто вб’єте його?! – прокричала вона до нас. – Хочете сказати, що позбавите життя людину, яка врятувала Мелінду Мурс від неминучої смерті, яка, зрештою, намагалася врятувати і тих маленьких сестричок? Ну, думаєте, поменшає на одного чорнопикого у цьому світі, то й що нам з того? Так, так – втішайтеся цим! На одного ніґґера стане менше.

Дженіс підвелася і якусь мить просто дивилася на свій стілець, а потім з усієї сили відштовхнула його ногою до стіни, відскочивши від якої, той з грюкотом гепнувся у розляпане підлогою гарбузове пюре. Я взяв було її за зап’ясток, але сам не зчувся, як Джен ривком вивільнилася, процідивши:

– Не чіпай мене! Наступного тижня ти перетворишся на вбивцю, нічим не ліпшого за того вашого Вартона. Отож, навіть і не сподівайся, що матимеш право бодай торкатися до мене своїми руками.

Вона вибігла на задній ґанок і, затуливши обличчя фартухом, розридалася. Залишившись учотирьох, ми ніяково перезирнулися. Трохи згодом я встав з‑за столу і заходився прибирати вчинений дружиною розгардіяш. Брутальник приєднався до мене першим, проте вже невдовзі до нас долучилися і Гаррі з Діном. Коли порядок на кухні було більш-менш відновлено, хлопці спішно ретирувалися. За весь той час, поки ми наводили лад на кухні, жоден з нас не прохопився до інших ані словом. Та й про що нам ще було говорити, коли все і так було сказано?

Розділ 6

Тієї ночі їхати на чергування мені було не потрібно, тож я займався тим, що сидів у вітальні нашого маленького будиночка, покурював одну за одною сигарети, слухав радіо і спостерігав за тим, як темрява, що поволі виповзала з‑під землі, ковток за ковтком зжирало небесне склепіння. Телебачення, звісно, крута штукенція, і я нічого не маю проти нього, одначе мене неабияк дратує те, з якою настирливістю воно відволікає людину від навколишнього світу, натомість наче приковуючи її невидимими ланцюгами до свого вибалушеного скляного ока. У цьому сенсі радіо було набагато лояльнішим.

До кімнати тихенько зайшла Дженіс і, ставши навколішки поруч з бильцем мого крісла, взяла мене за руку. Якийсь час ми отак і сиділи, мовчки слухаючи «Універ музичних знань» Кея Кайсера[347] і милуючись спалахами все нових і нових зірок, що неквапливо висипало перед нашими очима вечірнє небо. Для мене то було як бальзам на душу.

– Мені так соромно за те, що обізвала тебе боягузом, – прошепотіла вона. – Я ладна крізь землю провалитися, бо за всі роки нашого подружнього життя більш образливішого ти, мабуть, від мене навіть і не чув.

Я вигнув брови в удаваному здивуванні:

– А як же той випадок, коли ми вибралися в похід, і після ночі зі мною в палатці ти назвала мене старою смердючкою?

Пригадавши ту давню історію, ми розсміялися, раз чи двічі поцілувалися і між нами знову запанували мир та злагода. Вона була неперевершеною красунею, моя Дженіс, і я досі милуюся нею у своїх снах. Хоча я давно вже старезний, втомлений від життя дідуган, мені частенько сниться, як вона заходить до моєї кімнатки у цьому Богом забутому притулку, коридори якого геть просмерділи сечею і скислою вареною капустою. Вона знову молода і бездоганно вродлива, з розкішними, по-дівочі пружними персами, що їх мене, як завжди, так і тягне торкнутися руками. Джен привітно дивиться на мене своїми блакитними очима і я знову чую її знайомий аж до болі в серці голос: «Ну що ти, ріднесенький, мене навіть близько не було у тій автобусній катастрофі. Ти просто помилився, тільки й того». Цей сон не перестає мені привиджуватися навіть тепер, коли від того страшного дня минулося стільки років. А інколи, вряди-годи прокинувшись і второпавши, що то було усього лише сновиддям, я починаю плакати. Я, котрий майже ніколи не лив сльози замолоду…

– А Гелові про це відомо? – запитала в мене Джен, коли ми з нею трохи заспокоїлися.

– Про те, що Джон насправді невинуватий? Навіть і не здогадуюся, звідки б він міг про таке дізнатися.

– Може, він міг би допомогти? Чи є у нього якийсь законний спосіб натиснути на того Крібаса?

– Ой, серденько, гадаю, що жодного.

Дженіс кивнула, ніби саме на таку відповідь вона й очікувала.

– Тоді краще йому про це й не знати. Якщо він не в змозі допомогти, то, Поле, заради всього святого, нічого йому не розповідай.

– Добре.

Дружина пильно подивилася мені у вічі:

– А коли настане ніч страти, навіть і не помишляй брати лікарняний. Жоден з вас не повинен так робити. У вас просто немає на це права.

– Так і є. Якщо стратою керуватимемо ми, то, принаймні, зможемо зробити все так, щоб вона для нього минулася якнайшвидше. Мабуть, це єдине, що в наших силах. Аби не повторилася та історія з Делакруа.

На якусь мить, дякувати Богові – вкрай швидкоплинну, перед моїми очима постали зотлілі рештки чорної шовкової торбини, що, зісковзнувши з Делового обличчя, явили сховані під собою кульки спеченого желе, на які перетворилися очі бідолашного кажуна.

– Ви не маєте іншого виходу, правда ж? – Дженіс взяла мою долоню і потерлася об неї м’якеньким оксамитом своєї щоки: – Сердешний ти мій. Нещасний старина Поле.

Я мовчав. Уперше і, мабуть, востаннє у своєму житті мене охопило настільки потужне і майже непереборне бажання накивати п’ятами від напосілих проблем, що єдине, чого хотілося, – поспіхом покидати яке-не-яке манаття до єдиної, що у нас була, валізи, взяти Джен за руку, і вдвох податися з нею світ за очі.

– Бідолашний ти мій чоловіче. Мій нещасний старина Поле, – повторила замислено дружина. А потім несподівано додала: – Ти маєш з ним поговорити.

– Із ким? Із Джоном?

– Так. Побалакай з ним. Спробуй хоча б з’ясувати, що думає про все це саме він.

Обміркувавши її слова, я кивнув. У тому, що радила мені Джен, був сенс. Як і завжди…

Розділ 7

Двома днями пізніше, вісімнадцятого листопада, Білл Додж, Генк Біттерман і хтось, чийого прізвища я вже навіть і не пригадую, – якийсь мужик з тимчасово найнятих, – повели Джона Коффі до блоку «Г», щоб він там помився. А нам, поки вони не повернулися, випала зручна нагода провести репетицію його страти. Цього разу від послуг Гудуна-Свистуна ми вирішили відмовитися: кожен з нас, хоч і не казав про це вголос, навіть у самій можливості залучення старого шамкуна вбачав свого роду блюзнірство.

Роль велетня-смертника я взяв на себе.

– Джоне Коффі, – зривистим від ледь стримуваного хвилювання голосом промовив до мене Брутальник, коли я, знерухомлений фіксаторами, вже сидів в обіймах Старого Іскрунця, – згідно вироку, одностайно схваленому колегією присяжних рівного з вами соціального статусу і остаточно затвердженому рішенням високоповажного судді цього штату, вас засуджено до смертної кари на електричному стільці…

Хтось за своїм статусом виявився рівнею Джонові Коффі? Сміх та й годі! Бо, наскільки я знав, він такий на планеті був один-однісінький. Знічев’я мені пригадалися слова, що їх промовив Джон, коли, вже майже спустившись сходами, що вели з мого кабінету до складу, зупинився і прикипів поглядом до Іскрунця: «Вони все ще тут… Я чую, як болісно вони волають».

– Звільніть мене, – прохрипів я через силу. – Порозстібайте ці чортові лещатка – мені треба встати.

Хлопці хутко зробили, як я їх просив, однак протягом кількох моторошних секунд мені несила було навіть поворухнутися – я наче примерз дупою до сидіння, ніби то Старий Іскрунець не бажав так легко розлучатися із своєю здобиччю.

Коли ми вже верталися назад у блок, Брутальник якомога тихіше – так, щоб його не почули Гаррі з Діном, які, йдучи слідом за нами, затрималися поправити стільці для свідків в останньому ряду, – промовив:

– За своє життя, друже, мені вже доводилося скоювати такі страшні речі, про які жалкуватиму, либонь, аж до самої смерті… однак цього разу це вперше, коли я відчуваю реальну загрозу, що за прийдешню страту і сам смажитимуся на пекельному вогнищі.

Я зиркнув на Гауелла, чи він, бува не жартує. Але він виглядав цілком серйозним.

– Про що це ти, Брутусе?

– Я кажу, що ми збираємося позбавити життя людину, наділену Божою іскрою. Того, хто ніколи не заподіював злого ані нам, ані будь-кому іншому. То що, скажи на милість, я маю відповісти Всемогутньому нашому Господу, коли настане час відповідати за свої гріхи і Він зажадає пояснень, чому я так вчинив з Коффі? Що такою була моя робота? Моє покликання?

Розділ 8

Коли Джон повернувся з душової, я почекав, поки конвой, що його супроводжував, не забрався з блоку, після чого знову відімкнув камеру велетня, зайшов усередину і примостився на нари поруч із ним. Брутальник, який тоді сидів за столом чергового, підвів було очі від розкладених перед ним бланків, однак, побачивши кричуще порушення інструкцій з мого боку, він не став навіть утруднювати себе несхвальним поглядом, а просто повернувся до власної канцелярської рутини, раз за разом слинячи кінчик свого олівця.

Джон поволі перевів на мене погляд своїх химерних очисьок – почервонілих і відчужених, повних ледь стримуваних сліз і водночас випромінюючих такий незворушний спокій, ніби плач для нього був усього лише звичною буденністю життя. Він навіть спромігся послати мені ледь помітну посмішку. Пригадую також, що від нього приємно пахло милом «Слонова кістка»[348], а сам він виглядав таким чистим і свіжим, що нагадував собою дитя після вечірньої купанки.

– Добридень, начальнику, – промовив він і, потягнувшись до мене, взяв обидві мої долоні у свої лабети. Це було зроблено настільки щиро і невимушено, що у мене навіть і думки не виникло спробувати звільнитися.

– Привіт, Джоне. – До мого горла ніби підступив клубок і на якийсь час я замовкнув, намагаючись його проковтнути. – Я так розумію, ти вже в курсі, що на нас невдовзі чекає. За якихось декілька днів.

Він нічого не відповів – просто сидів, як сидів, не випускаючи з рук мої долоні. Коли тепер я оглядаюся у своїх спогадах назад, мені здається, що зі мною вже тоді щось почало відбуватися. Однак я був аж занадто зосереджений (не лише розумово, але й емоційно) на своїх обов’язках, щоб одразу звернути на це увагу.

– Чи, може, є щось таке особливе, чого б тобі, Джоне, хотілося отримати того дня на вечерю? Для тебе ми спробуємо роздобути майже що завгодно. Навіть пронесемо для тебе пиво, якщо бажаєш. Просто наллємо його у чашку з-під кави, та й по всьому.

– Навіть ніколи його і не куштував, начальнику.

– Тоді, можливо, тобі хочеться чогось специфічного з наїдків?

Гладеньке темно-коричневе чоло вкрилося зморшками, але вже за мить розгладилося і чоловік із розумінням посміхнувся:

– Непогано було б посмакувати м’ясним рулетом.

– Домовилися. Тоді до м’ясця матимеш ще й пюрешку з підливкою… – Я зробив невеличку паузу, бо раптом став почуватися так, ніби мені у шкіру впиваються сотні тисяч маленьких голочок, – відчуття, схоже на те, що з’яв­ляється у відлежаній під час сну руці, тільки цього разу поколювання відбувалося по всьому тілу і, як це не дивно, – всередині. Не знайшовши цьому бодай якихось розумних пояснень, я продовжив: – А якщо бажаєш чогось іще, Джоне, – тільки скажи.

– Навіть і не знаю, пане начальнику. Будь-що на ваш смак, мабуть. Можна, наприклад, бамію[349]. Узагалі-то я ніколи не був вибагливим стосовно їжі.

– Ну, гаразд, – кивнув я, принагідно подумавши, що на десерт він обов’язково отримає ще й фірмовий персиковий пиріг від панії Дженіс Еджкум. – Тепер же давай з’ясуємо з тобою питання священика. Чи є хтось, з ким післязавтрашньої ночі ти бажав би прочитати коротеньку молитву? Кажуть, звернення до Бога неабияк заспокоює: мені й самому неодноразово доводилося бути цьому свідком. Я охоче зв’я­зався би, наприклад, з преподобним Шустером – це той священик, що приїздив до нас, коли Дел…

– Не хочу священика, – несподівано відрубав Джон. – Це ж ви, начальнику, завжди приязно до мене ставилися. Отож, якщо ваша воля, можете й помолитися зі мною. Мене б це влаштувало. Гадаю, я навіть міг би постояти трохи разом з вами навколішках.

– Зі мною?! Джоне, та я ж не належу до церковного духівництва…

Коффі ледь відчутно стиснув мої долоні, через що те дивне відчуття поколювання стало сильнішим.

– Але ж ви маєте право це зробити, – спокійно промовив він. – Адже маєте, пане начальнику?

– Припускаю, що так, – почув я власний голос, що для мене особисто звучав, наче якесь незбагненне відлуння. – Якщо виникне така потреба, думаю, що з цією роллю я впораюся.

Тим часом пощипування і поколювання всередині мене посилилися. За відчуттям то було дещо схожим на пережите мною під час зцілення від інфекції у нирках. Проте й відмінностей вистачало. І не лише тому, що цього разу я був геть здоровим. Просто тепер Джоннавіть не усвідомлював, що він зі мною коїть. Зненацька мене охопив такий страх, що через непереборне бажання вискочити з камери я навіть почав задихатися. Здавалося, всередині мене, там, де споконвіку панувала темрява, один за одним запалювалися численні яскраві вогники. І я кажу не лише про свій мозок – це відбувалося по всьому тілу.

– Ви та пан Гауелл з іншими начальниками завжди були добрими до мене, – продовжив Джон Коффі. – Я знаю, що ви неабияк хвилюєтеся, але ж причин для цього нема. Бо померти – це єдине, чого мені насправдіхочеться, пане начальнику.

Я спробував був заговорити, але не зміг навіть поворухнути язиком. А ось у Джона, судячи з усього, подібної проблеми не було. І та промова, що він її проголосив далі, була найдовшою з тих, що мені коли-небудь доводилося від нього чути.

– Правду кажучи, начальнику, я геть втомився від тих страждань, які постійно чую і відчуваю навколо себе. Мені набридло весь час кудись іти, почуваючись при цьому самотнім, як тая пташка під заливним дощем. Ніколи не мати приятеля, який би склав мені компанію або, принаймні, підказав: звідки, куди і, головне, навіщо ми йдемо. Я втомився від людей, які у більшості своїй люто ненавидять один одного. Їхні злі помисли розтинають мій мозок, наче скалки битого скла. Кожного разу, коли я прагну допомогти, але, нажаль, нічим не можу зарадити, моє серце немовбито розривається на шматки. І мені насточортіло постійно перебувати в оточенні темряви – здебільшого через породжуваний нею біль… занадто багато болі. Якби лишень я міг самотужки все це зупинити, то неодмінно так би й зробив. Однак я не в силах…

«Годі! – подумки прокричав я. – Негайно припини і відпусти, нарешті, мої руки! Бо інакше я пропав: захлинуся або ж навіть вибухну».

– Не вибухнете, начальнику, – відповів Джон, злегка посміхаючись – либонь від самої лише думки про таку можливість. Але руки мої все ж відпустив.

Я похилився вперед, судомно хапаючи ротом повітря. Поміж своїх колін мої очі з легкістю розрізняли кожну тріщинку у цементній підлозі, кожну канавку, кожен відблиск будь-якої з піщинок. Я підвів очі і на стіні навпроти побачив імена, нашкрябані там у 1931, у 1926 і навіть у 1924 роках. І хоча в дійсності ті надписи вже хтозна-коли було змито… а тих людей, що їх колись було зробили, теж, фігурально кажучи, давно вже позмивало к чортам собачим, я вже тоді знав: остаточно не може бути «змитим» ніщо і ніхто – принаймні не з тієї замацаної чорної склянчини, якою, по суті, був і є оточуючий нас світ. І ось тепер я бачив тому зайве підтвердження: дивлячись на безладну писанину з переплетених імен, прізвиськ, матюків і прокльонів, мені наче насправді чулося, як мерці ведуть між собою розмови, співають сороміцькі пісні або ж до зірваних зв’язок благають про милосердя. Я відчував, як у своїх орбітах пульсують мої очні яблука, чув власне серцебиття і навіть те, як магістралями і найвіддаленішими закутками мого тіла, немов капсули пневматичної пошти, зі свистом мчать клітини прокачуваної по них крові.

Мій слух розрізнив далекий гудок локомотива: «Це той, що о третій п’ятдесят відходить доПрайс­форда», – одразу майнуло мені в голові. Проте я не міг бути у цьому впевненим, тому що ніколи раніше його не чув. У всякому разі не з «Холодної Гори», оскільки між в’язницею штату і залізничною колією, що тягнулася східніше, було щонайменше з десяток миль[350]! Якщо вже так, слушно може зауважити хтось із вас, то я тим паче не міг почути той свисток, перебуваючи у стінах блоку. І матиме рацію – до вісімнадцятого листопада 1932‑го я навіть і сам би не повірив у подібне. Але тієї ночі я його й справді чув.

Десь попід стелею розлетілася на друзки лампочка, і для мого слуху це було наче вибух справжнісінької бомби.

– Що ти оце зі мною зробив? – прошепотів я. – О Джоне, що ти наробив?

– Пробачте мені, пане начальнику, – відповів той незворушно, у своїй звичній манері. – Якось я не подумав. Але повірте, нема причин хвилюватися. Скоро все минеться і ви знову почуватиметеся нормально.

Я підвівся і, наче уві сні, поплентався до виходу з камери. Коли ж, нарешті, я дістався дверей, Коффі промовив:

– Вам не сходить з думки, чому вони не кричали. Єдине питання, що на нього у вас і досі нема відповіді: чому ті дві малечі не почали кликати на допомогу, поки ще були на ґанку свого будинку?

Я зупинився і, повільно розвернувшись, запитально подивився на Джона, побіжно відзначаючи для себе кожну судинку на білках його очей, кожну пору шкіри його обличчя… Разом з тим на мене нахлинув і весь той біль, ті страждання, що їх він перейняв від багатьох інших людей, всотуючи їх у себе, наче губка воду. Побачив я і темряву, про яку він казав, – вона була усюди, куди не кинь оком. Тієї миті моє серце сповнилося як жалем до нього, так і невимовним полегшенням. Звичайно ж, те, що ми збиралися з ним зробити, було жахливим, і ніщо не в змозі було цього змінити… але, взявши на себе той гріх, ми тим самим зробили б велетню величезну послугу.

– Мені відкрилося це, коли той злий чоловік схопив мене за руку, – пояснив Джон. – Ось тоді я і второпав, що саме він вбив тих дівчаток. Я вже стикався з ним того дня – я стояв за деревами і бачив, як він покидав тільця і чкурнув геть, але…

– Але ти забув, – підказав я.

– Саме так і було, начальнику. Аж допоки він мене не торкнувся, я про це навіть і не згадував.

– Тож чому двійнятка не здійняли ґвалт, Джоне? Адже, виходячи з кривавих плям на ґанку, він поранив їх доволі серйозно, а їхні батьки спали зовсім поруч – лише поверхом вище. Що змусило обох мовчати?

Джон глипнув на мене змученими очима:

– Він просто сказав одній з них: «Тільки-но спробуй пискнути, і я вб’ю твою любу сестричку, а тебе залишу з цим жити». Так само він застеріг й іншу. Тепер бачите?

– Так, – відповів я пошепки. І таки справді все побачив. Ґанок будинку Деттеріків у передсвітанкових сутінках. Вартон, схожий на казкового гуля[351], нависнув над дівчатками у своїх ліжечках. Прокинувшись, одна з них, скоріш за все, зайшлася у плачі, і тоді звірюга, не роздумуючи, зацідив їй кулаком у личко – більшість плям крові, що їх згодом виявили на ґанковій долівці і сходах, могла бути саме з розбитого носика.

– Він убив їх їхньою ж любов’ю, – констатував Джон. – Сестрички ж бо одна в одній душі не чули. Тепереньки зрозуміли, як то все було?

Не в силах вимовити ані слова, я кивнув.

Джонове обличчя осяяла вимучена посмішка. Одразу за цим з його очей знову потекли сльози, але навіть крізь них він все одно продовжував посміхатися.

– І таке відбувається щодня, пане начальнику. Скрізь, по всенькому білому світі.

За цим здоровань влігся на нари і відвернувся обличчям до стіни.

Обтяжений невеселими роздумами, я вийшов на Милю, зачинив за собою двері камери і, позамикавши обидва замки, почалапав до посту чергового. Попри запевнення Коффі про скороминучість мого дивного стану, я й досі почувався, ніби уві сні. Зненацька, на додачу до всього, я ще й усвідомив, що можу чути думки Брутальника, – ледь чутний шепіт про те, як же має писатися якесь слово… наскільки я пам’я­таю, то було «приймати». Граючи від роздратування жовнами, Гауелл сушив голову над питанням: «…яку ж літеру за цим сраним правописом тре’ писати після “р”: “и” чи, може, все ж таки, “е”?» Так і не дійшовши у цьому бодай якогось висновку, Брутус підвів очі на мене, вже починаючи кривити губи у посмішці, але щойно лишень він уважніше мене розгледів, як остання притьмом поступилася місцем виразу надзвичайного стурбування.

– Гей, Поле? З тобою все гаразд?

– Так, але…

І тоді я переповів йому те, що почув від Коффі. Зрозуміло, деякі подробиці мною було опущено. А надто про ті фантастичні наслідки, до яких призвів черговий доторк Джонових долонь (цю частину нашої з велетнем бесіди я ніколи нікому не розповідав, навіть Дженіс; отож, Елейн Коннеллі цілком може стати тією першою людиною, хто про неї від мене дізнається… за умови, звичайно ж, що раніше в неї не згасне бажання від читання попереднього стосу сторінок). Проте, я майже дослівно повторив слова Джона про своє бажання померти. Брутальника це, здавалося, заспокоїло – принаймні, частково, – але попервах я відчув (чи, може, правильнішим було б сказати – почув), що мій напарник вагається, а чи, бува, не вигадав я все це лише задля того, щоб звільнити його від докорів сумління. Зрештою, рішення повірити моїм словам таки взяло гору над сумнівами: просто тому, що коли настане час, ця віра зробить його роботу хоча б на дещицю простішою.

– Чуєш, Поле, а та твоя інфекція часом не повернулася? – насторожено поцікавився Гауелл. – Бо вигляд маєш паскудний. Оно геть увесь аж пашієш.

– Та ні. Почуваюся я наче й нівроку.

Далебі, на той час моє самопочуття продовжувало бути далеким від задовільного, одначе мене не покидала впевненість: Джон таки знав, про що говорить, і невдовзі все нормалізується. До того ж, ті докучливі до сверблячки пощипування по всьому тілі, здавалося, і справді почали слабшати.

– Хай там як, але відпочити тобі точно не завадить. Ну, хоч би ось на хвильку-другу приляж у себе в кабінеті.

Прийняти горизонтальне положення вже напевне було останнім, чого мені на той момент хотілося, а сама думка про можливість подібного видалася мені настільки абсурдною, що я ледве стримався, щоб не розреготатися Брутусові в обличчя. Гадаю, куди охочіше я б навіть пристав на пропозицію побудувати власний будиночок, а ще обшити його ґонтом і розбити на задньому подвір’ї фруктовий садок… І бажано ще до вечері.

«І таке відбувається щодня, – пригадалися мені слова Джона. – По всьому білому світі. Ця темрява скрізь, куди не подайся»

– Та ні, Брутусе, я краще прогуляюся до адмінблока. Маю намір дещо там з’ясувати.

– Ну, як знаєш.

Я підійшов до дверей, але коли відчинив їх, не втримався і озирнувся:

– Твій перший намір був правильним: слід писати п-р-и-й-м-а-т-и. Після “р” у префіксі пишеться “и”, принаймні у тих випадках, коли мається на увазі якась дія. Хоча, як на мене, жодне правило не обходиться без виключень…

Не обтяжуючи себе чеканням відповіді, я вийшов надвір, упевнений, що від подиву Брутальник роззявив рота і проводжає мене поглядом очей, що ось-ось повипадають зі своїх орбіт.

Решту часу тієї зміни я не знав, де й приткнутися, будучи не в змозі висидіти і п’ятьох хвилин без того, щоб знову не підхопитися на рівні і кудись бігти. Після повернення з адміністрації якийсь час я займав себе тим, що безцільно намотував кола на моторошно безлюдному вночі прогулянковому майданчику, зупинившись лише тоді, коли усвідомив, що вартові на вишках, мабуть, гадають, чи не з’їхав я, бува, з глузду. Утім, ще до того, як сама зміна добігла кінця, я поволі почав заспокоюватися. Останньому, до речі, неабияк посприяло і те, що схоже на шурхіт опалого листя шарудіння думок у моїй голові теж в значній мірі притихло.

Проте вранці, коли я вже був на півдорозі додому, тривога і безлад у моїх думках повернулися з новою силою, зробивши це нагло, геть-чисто так само, як до того частенько витворяла і моя інфекція. Не в змозі всидіти за кермом, я з’їхав на узбіччя і, кинувши свого форда, кинувся бігти вздовж шосе. Притиснувши підборіддя до грудей, енергійно працюючи ліктями, я, не зупиняючись, промчав майже з півмилі[352], під кінець із свистом втягуючи і видихаючи вже настільки розігріте повітря, що здавалося, ніби його потримали десь під пахвою. І лише тоді по-справжньому відчув, що таки дійсно повертаюся до нормального стану. Вирішивши, що потрібної мети досягнуто, я розвернувся і, видихаючи у морозисте повітря мало не локомотивні клуби пари, попрямував до місця, де залишив свою машину. За інерцією продовжуючи бігти, половину зворотної дистанції я подолав ще сяким-таким підтюпцем, однак чим яснішою ставала голова, тим повільнішими робилися мої рухи, і решту шляху я вже пройшов досить помірним кроком.

Щойно діставшись домівки, я не став відмовчуватися і одразу повідомив Дженіс про те, що Джон Коффі готовий і навіть бажає якнайшвидше вмерти. Почувши таке, дружина неначе й з полегшенням кивнула. Але чи почувалася вона так насправді? Достеменно навіть і не знаю. Шістьма, ба навіть трьома годинами раніше, я б з легкістю дізнався відповідь на це питання, але тепер хист читати чужі думки було втрачено. І то, звісно, було на краще. Джон неодноразово повторював, що він втомився, проте тільки тепер я розумів – чому. Від необхідності давати раду таким можливостям, як у нього, будь-хто замучився би. І рано чи пізно єдиним, що могло б іще становити інтерес для подібної людини, залишилася б проблема пошуку шляхів до вічного спокою.

Коли Джен поцікавилася у мене, з якої це причини я виглядаю таким спітнілим і розрум’яненим, я зізнався, що дорогою додому зупинив автівку і трохи пробігся, причому у доволі швидкому темпі. Я не бачив причин це приховувати, бо – як вже, мабуть, що й писав раніше (наразі мною списано таку купу сторінок, що у мене навіть і не виникає бажання у цьому пересвідчитися), – у нашому подружньому житті не було місця брехні. Разом з тим, я не став вдаватися у деталі, промовчавши, зокрема, про те, що ж саме спонукало мене до пробіжки.

А дружина не стала мене й запитувати.

Розділ 9

Коли для Джона Коффі настала ніч його прогулянки Зеленою Милею, в околицях «Холодної Гори» не було ані громовиць, ані буревіїв. Надворі стояла безхмарна і прохолодна погода, що для тих місцин під кінець осені, та ще й у тридцяті, було, наскільки мені пригадується, цілком звичним явищем. Мільйони розсипаних небозводом зірок байдужливо мерехтіли над виснаженими, геть спустошеними полями, де у місячному світлі виблискувала діамантами паморозь, що рясно облямувала навколишні огорожі і посохлі стебла зібраної ще у липні кукурудзи.

Відповідальним виконавцем страти цього разу було призначено Брутуса Гауелла, отож саме він і мав стати тим, кому доведеться закріплювати металевий шолом на голові засудженого і, коли прийде час, давати Ван Геєві команди про переведення важеля рубильника у визначені процедурою положення. А помічником Ван Гея в електрощитовій був Білл Додж.

Пізно ввечері 20 листопада, коли до дванадцятої залишалося щось біля сорока хвилин, Дін, Гаррі і я підійшли до дверей єдиної зайнятої камери у блоці, в якій, звісивши ручища зі зчепленими долонями поміж колін, на самому краєчку нар нерухомо сидів Джон Коффі. Комірець його блакитної сорочки притягував до себе погляд невеличкою цяткою, що, вочевидь, залишилася від підливки до м’ясного рулету. А очі, що дивилися на нас крізь ґрати, випромінювали такий спокій і впевненість, яких ми самі навіть і зблизька не відчували. Мої власні руки були холодними як лід, а у скронях гупало, наче молотом: одна справа – знати, що чоловік начебто і не проти померти (хоча, цілком могло бути і так, що він сказав це, аби просто полегшити нам нашу роботу), а геть інша – усвідомлювати той факт, що ми стратимо його за злочин, вчинений іншим.

Згадуючи ж про Гела Мурса, скажу, що востаннє, коли я бачився з ним з перед стратою, на годиннику була ще тільки сьома вечора. Мій начальник стояв у себе в кабінеті, безпорадно пораючись із застібками свого пальто. Його обличчя було білим як крейда, а руки трусилися так, неначе він поставив собі за мету протестувати якість, з якою ті ґудзики було пришито. Спостерігаючи за його стражданнями, я ледве себе стримував, щоб не кинутися відчіпляти його безнадійно незграбні, як у малої дитини, пальці, і допомогти, нарешті, застібнути те кляте пальто. Іронія ж крилася у тому, що коли ми із Джен відвідували Мелінду минулими вихідними, вона мала набагато кращий вигляд, аніж її чоловік у ніч страти[353] Джона Коффі.

– Я не залишатимуся на страту, – повідомив вже й без того очевидне для мене Гел. – Там буде Кертіс, та й, до того ж, я впевнений, що завдяки тобі з Гауеллом Коффі буде у надійних руках.

– Авжеж, пане начальнику, – підтвердив я. – Зробимо все від нас залежне… А чи не маєте часом якихось новин про Персі?

Запитуючи це, я, певна річ, передусім мав на меті з’ясувати, чи не повернувся він, бува, до здорового глузду? Чи не сидить оце в якомусь з кабінетів, жаліючись бозна-кому – найімовірніше, котромусь з лікарів-мозкоправів, – на те, як ми спорядили його у гамівну сорочку, а потім неначе якогось задрипаного тюряжника – якогось одороблоха, якщо вже висловлюватися мовою Персі Ветмора, – закинули до ізолятора, замкнувши там самого на декілька годин. А коли вже так трапилося, і Ветмор справді заговорив, то чи вірить хтось його розповідям?

Однак з того, що було відомо Гелові, стан Персі залишався без змін. Він і досі не розмовляв, а хто б не намагався встановити з ним бодай якийсь контакт, лише розпачливо розводив згодом руками: «у хлопця геть поїхав дах». Ветмора продовжували тримати в лікарні Індіаноли – «на психоневрологічному обстеженні», як повідомив мені Гел, ніби й сам тепер дивуючись такому терміну у своєму лексиконі, – але вже найближчим часом, якщо не буде жодних позитивних зрушень у його стані, парубка планують перевезти до одного зі спеціалізованих закладів.

Упоравшись, нарешті, з останнім ґудзиком свого пальто, Гел повернувся до основної теми нашої розмови:

– А як наразі тримається Коффі?

Я кивнув:

– Гадаю, пане начальнику, що проблем він нам не створюватиме.

Гел, схвально кивнувши у відповідь, почовгав до виходу з кабінету, більше скидаючись на старезного і геть хворого діда, аніж на ту людину-кремінь, яким я його завжди знав.

– Як може в одній людині поєднуватися так багато добра і стільки ж зла? От скажи мені, Поле, як може чоловік, який зцілив мою любу Мелінду, водночас бути і тим душогубом, що закатував тих двох малеч? Може, хоч ти мені це поясниш?

Я відповів, що навіть гадки не маю, як таке стало можливим, що шляхи Господні воістину незбагненні і добре з поганим уживаються у кожному з нас, що це аж ніяк не наш клопіт перейматися питаннями Божого промислу, і так далі, у тому ж дусі. І хоча переважна більшість зі сказаного мною була всього лишень заяложеними кліше, що їх свого часу я вдосталь наслухався у Церкві Ісуса-Спасителя, Господа нашого Всемогутнього, слухаючи мене, Гел настільки ревно кивав на кожну таку сентенцію, що під сам кінець я навіть перелякався, що він здійме догори руки і заб’ється в екстазі. Однак, зрештою, чом би йому і справді не кивати? Еге ж? І виглядати при цьому екзальтовано також наче й не заборонялося. Але я особисто не сумнівався: хай там що, а на обличчі Гела Мурса лежав відбиток глибокого смутку – чоловік перебував у шоці, і саме цим пояснювалася така його поведінка. А те, що цього разу минулося без сліз, могло мати тільки одне пояснення: вдома на нього чекала дружина, його вірна супутниця по життю, з якою наразі все було гаразд. Завдячуючи старанням Джона Коффі, Мелінда Мурс почувалася не те що добре, а навіть пречудово. Отож, чоловік, який вже встиг поставити свій підпис під ордером на виконання смертного вироку для чорношкірого гіганта, тепер міг дозволити собі злиняти з роботи, щоб натомість поїхати додому і впасти до рідних жінчиних обіймів. Звісно ж, йому не було потреби дивитися на те, що станеться далі. І в той час, коли самотні й безмовні передсвітанкові години ще тільки-тільки натякатимуть на зародження нового дня, а тіло Джона Коффі, поступово холонучи, вже лежатиме на кам’яних плитах підвалу окружної лікарні, Гел Мурс спокійнісінько собі спатиме у зручному й теплому подружньому ліжку, з жінкою під боком. І ось за все це я його ненавидів. Десь у глибині душі, звичайно, та й то, наскільки я себе знав, ненадовго. Але, як не крути, то була ненависть. Стовідсоткова, щира й вкрай підступна…

Згадуючи це, я у супроводі зблідлих і пригнічених Діна з Гаррі увійшов до тюремної казні.

– Ну що, Джоне, готовий? – стиха запитав я.

Той повільно кивнув:

– Так, пане начальнику. Мабуть, готовий.

– Що ж, це добре. Але перед тим, як ми тебе поведемо, я маю сказати декілька слів.

– Кажіть усе, що вважаєте за потрібне, начальнику.

– Джоне Коффі, як судовий і державний виконавець…

Я виголосив усе те, що вимагалося від мене регламентом, а коли закінчив, Гаррі Тервілліґер ступив крок уперед і, ставши поруч зі мною, простягнув велетню свою руку. Попервах Джон лише здивовано на це витріщався, та потім, ніяково посміхнувшись, обережно потиснув її у відповідь. Дін, ще більш блідий, аніж до цього, теж підійшов до нас, простягаючи руку:

– Ти, Джонні, як ніхто інший заслуговуєш на кращу долю. – Стентон прокашлявся, борючись з раптовою хрипотою. – Мені дуже, дуже шкода.

– Зі мною все буде гаразд, – відповів йому зворушений Джон. – Це тільки оця частина є важкою. Проте вже незабаром я почуватимуся вільним.

Він почав підводитися з ліжка, і подарований Меліндою медальйон Святого Христофора вислизнув з-під комірця його сорочки.

– Вибач, Джоне, але правила зобов’язують мене забрати його в тебе… – Клубок у горлі заважав мені говорити. – Якщо бажаєш, то після… коли все буде позаду, я знову надіну його на тебе. Але просто зараз ти маєш його віддати.

Ту прикрасу було зроблено зі срібла, тож, будучи залишеною на тілі Коффі, коли Джек Ван Гей пустить через нього струм, вона з великою часткою імовірності вплавилася б йому просто у шкіру. І навіть якщо б сам медальйон при цьому не постраждав, він був би цілком здатним залишити по собі моторошний обвуглений відбиток у тому місці, де метал торкався грудей. Знаю, про що кажу, бо особисто стикався з подібними речами раніше. Протягом своєї служби на Зеленій Милі я багато про що дізнався. Більше, аніж мені б хотілося. Тільки ось збагнув я це тільки тепер…

Обережно знявши через голову ланцюжок з медальйоном, Джон поклав їх до моєї простягнутої долоні. Опустивши його єдину коштовність собі до кишені, я подумки ще раз пробігся по ключових пунктах інструкції і віддав Коффі команду рухатися до виходу з камери, вирішивши не гаяти час на перевірку його макітри. Вона у нього була лисою, як та більярдна куля, і хвилюватися через погану провідність внаслідок ненадійного контакту електрода зі шкірою не було потреби.

– А знаєте, пане Еджкуме, сьогодні по обіді я трішки задрімав і мені наснився дивний сон. Сон про Делового мишенятка.

– Справді? – запитав я, стаючи по його ліву руку. Гаррі, як і передбачалося, розмістився по правий бік, а Дін став за одразу за велетнем. Вишикувавшись таким чином, ми рушили Зеленою Милею у гості до Старого Іскрунця. І хоча я ще цього не розумів, те конвоювання ув’язне­ного виявилося останнім у моїй кар’єрі.

– Еге ж, – продовжив Коффі. – Мені наснилося, шо мишеня таки дісталося до того місця, про яке розповідав начальник Гауелл… до того «Мишенаріуму». Уві сні там було повним-повнісінько дітлахів, і вони так заразливо хихотіли з його трюків! Бігме! – Від згадки про це, Джон і сам був почав сміятися, втім швидко знову посерйознішав: – А серед малечі мені привиділися і ті дві білявочки. І, уявіть, вони також мало не лускали зо сміху. Отоді я підійшов і пригорнув їх до себе: вже не було видно, шоб з їхнього волоссячка скрапувала крівця, і з ними все було гоже. Ми разом стали дивитися, як Пан Брязкотун перекочує свою котушку, і реготали від того аж до сліз. От їй-бо, мало не понадривали собі пупи.

– Та невже? – апатично протягнув я.

Наразі всю мою увагу було зосереджено на єдиній думці: мені не під силу пройти через усе це жахіття… марно навіть намагатися – я просто не зможу. Скоріше вибухну плачем або ж здійму ґвалт. І тільки якщо пощастить, серце не витримає смутку, що мене гнітив, і розлетиться на шмаття, поклавши кінець стражданням.

Тим часом ми вже встигли пройти до мого кабінету. Трохи пороззиравшись навколо, Джон, не запитуючи, що йому слід робити далі, став навколішки. Побачивши таке, Гаррі, що тепер опинився позаду велетня, аж витріщив очі. А з Дінового обличчя, здавалося, відійшла й остання краплина крові, таке воно стало біле.

Я опустився на коліна поряд із Джоном, більше зачудований кумедною зміною ролей: після усього того сонмища засуджених до страти тюряжників, яким мені трапилося допомогти пройти останній відтинок земного шляху, на цей раз підтримки потребував вже я сам. Принаймні, так мені ввижалося тієї миті.

– Про що ми будемо молитися, пане начальнику? – перервав мої роздуми Джон.

– Про дарування нам сили, – не замислюючись, відповів я, і, прикривши очі, розпочав: – Господь наш Милостивий, зглянься на нас. Підтримай нас у наших починаннях. Прийми на Небеса і даруй вічний спокій рабові Твоєму, Джонові Коффі – чиє прізвище тільки звучить як напій, а ось пишеться дещо по-іншому… Благаємо Тебе, Боже, допоможи нам провести цього чоловіка в останню путь так, як він на те заслуговує, і захисти нас від усіляких прикрощів. Амінь. – Відкривши очі, я поглянув на Діна з Гаррі. Обидва вони мали вже кращий вигляд і якось наче трішки підбадьорилися. Але сумніваюся, що так на них подіяла моя молитва. Скоріш за все, причина була більш прозаїчнішою – зайві півхвилини, аби віддихатися.

Я почав вже було підводитися, коли Джон міцно вхопив мене за лікоть, пославши мені сором’язливий погляд, в якому проглядалася несмілива надія.

– Я оце спом’янув одну молитву, якої мене хтось навчив, коли я сам був іще малям… Принаймі так мені здається. Можна я її прочитаю?

– Звичайно, Джоне! – відповів за всіх Дін. – Роби так, як вважаєш за потрібне, і можеш не поспішати – у нас ще купа часу.

Негр заплющив очі і зморщив лоба, намагаючись зосередитися. Особисто я очікував почути щось на зразок «Зморений іду я спати, сон змикає оченята…» або ж, у крайньому випадку, покручену версію «Отче наш», але помилився. Чути прочитану ним молитву мені не доводилося ані до, ані після тієї ночі, хоча використовувані у ній звороти і той дух, яким вони були сповнені, не здавалися чимось аж занадто вже особливим. Молитовно склавши руки у себе перед закритими очима, Джон Коффі завчено пробубонів:

– Божа Дитинка, ласкавий Ісусику, помолися за мене – малого сирітоньку. Дай мені силоньку, будь моїм другом, що мене не покине на суді перед Богом. Амінь.

Розплющивши очі, гігант хотів вже підводитися з колін, аж раптом його погляд прикипів до мого обличчя.

Я ж саме був зайнятий тим, що витирав рукавом мокрі очі, бо поки слухав цю незвичну молитву, мені пригадався Дел. Бідолаха теж під сам кінець забажав прочитати ще одну молитву. «Свята Маріє, Матір Божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої…»

– Вибач, Джоне.

– Та пусте.

Він потиснув мені руку і приязно посміхнувся. А потім, варто було лише мені про це подумати, як він допоміг мені звестися на ноги.

Розділ 10

Цього разу бажаючих подивитися на страту зібралося небагато. Загалом я нарахував щось біля чотирнадцяти осіб – навряд чи й половину від того натовпу, що збирався у нас на складі під час виконання вироку для Едуара Делакруа. Серед присутніх, як і зазвичай, особливо виділявся Гомер Крібас, товстезна срака якого прямо-таки поховала під собою один з глядацьких стільців. А ось його заступника, Роба Маꥳ, не було. Вочевидь, подібно Гелові Мурсу, помічник шерифа округу Трапінґус теж вирішив за краще оминути своєю увагою цю страту.

У першому ряду сиділа літня пара, яку я спочатку навіть не впізнав (і це при тому, що до того дня наприкінці третього тижня листопада особисто мав змогу бачити їхні знімки мало не в кожній з місцевих газет). Однак варто було лише нам наблизитися до помосту, на якому вже зачекався Старий Іскрунець, як старушенція підстрибнула зі свого місця і прокричала:

– Гарненько тобі підсмажитися, скурвий ти сину!

Тільки тоді, придивившись уважніше, я зрозумів, що то сиділо подружжя Деттеріків: Клаус і Марджері. А не впізнав я їх лише тому, що за все життя не часто стикався зі стариганями, яким за усіма документами навіть ще не виповнилося й сорока.

Від пронизливого жіночого вереску і схвального рохкання, яким супроводив його шериф Крібас, Джон зсутулився і втягнув голову у плечі. Генк Біттерман, якому випало стояти на варті прямо перед малочисельною групкою глядачів, ані на мить не зводив очей з Клауса Деттеріка, суворо додержуючись отриманих від мене інструкцій. Але тієї ночі старший Деттерік навіть і не намагався наблизитися до Джона. Навпаки, він поводився так, ніби все, що відбувалося, мало місце десь на іншій планеті, а не в нього під боком.

Коли ми вже почали заходити на поміст, Брутальник, який стояв поряд зі Старим Іскрунцем, ледь-ледь клацнув пальцями, щоб той сигнал побачив лише я. Потім він сховав револьвер назад до кобури і, взявши Джона за зап’ясток, обережно повів його до електричного стільця, більше скидаючись на хлопчину, який виводить даму свого серця на перший для них обох танець.

– Джоне, усе гаразд? – поцікавився він пошепки.

– Так, начальнику Гауелл… Начебто так… І все ж… – Джонові доводилося аж видушувати з себе кожне слово, а його очиська при цьому несамовито бігали туди-сюди у своїх орбітах, перестрибуючи з одного обличчя у залі на інше. Найперше, про що я тоді подумав: бідолаха вже переляканий мало не до смерті. – Майже весь тутешній люд мене ненавидить… Забагатоненависті… І я її відчуваю. Це страшно боляче – вони жалять мене нею, наче ото рій диких бджіл.

– А ти спробуй тоді дослухатися тільки до наших з хлопцями відчуттів, – так само пошепки підказав йому Брутус. – Ми ж бо, приміром, не ставимося до тебе вороже. І ти, сподіваюся, це теж у змозі відчути.

– Так воно і є, начальнику…

Однак тепер голос у Коффі тремтів ще сильніше, а з очей вже вкотре за останній час повільно заструменіли сльози.

– Гей, хлопці! Зробіть так, щоб цей виродок дохнув двічі! – несподівано для всіх загорлала Марджері Деттерік.

Скрипучий і пронизливий голос тієї передчасно постарілої жіночки став для нас наче ляпасом. Джон зіщулився від страху і, притиснувшись до мене, застогнав. А зболена горем Марджері не вгавала:

– Чуєте мене?!Ви просто зобов’язані позбавити нас від цього дітовбивці-ґвалтівника. І було б ой як добре, якби ви зробили це з ним двічі!

Клаус, який навіть і тепер зберігав вигляд людини, що ніяк не оговтається від сну, незграбно притягнув дружину до себе, і та, впавши йому на плече, вибухнула плачем.

Цієї ж миті я з жахом побачив, що ковтає сльози і Гаррі Тервілліґер. Жоден зі свідків цього не бачив – на щастя, хлопець стояв до них спиною, – але він в буквальному сенсі аж обливався слізьми. Утім, що нам лишалося? У такій ситуації єдине, що ми ще могли зробити, так це спробувати якнайшвидше з усім покінчити.

Ми з Брутальником розвернули Коффі обличчям до зали, після чого Гауелл поклав руку на його кремезне плечище, даючи велетневі зрозуміти, що тепер він має сісти на стілець. Зробивши, як від нього вимагалося, Джон з усієї сили стиснув пальці на широких дубових бильцях і, раз по раз нервово облизуючи губи, затуркано забігав очима по приміщенню.

Я і Гаррі завчено опустилися на одне коліно… Днем раніше нам довелося дати доручення одному майстрові – з місцевих тюряжників – на предмет тимчасового приварювання гнучких подовжувачів до фіксаторів на передніх ніжках Іскрунця. А все через те, що щиколотки Джона Коффі за своїм розміром не поступалися обхвату ноги пересічного чоловіка навіть на рівні литки. Проте, на одну жаску мить мені здалося, що ті кляті хомути все одно виявляться замалими, і нам доведеться повернути чоловіка назад у камеру – на час, поки Сем Бродерік, який тоді був за бригадира тюремної майстерні, не знайде спосіб ще трохи їх розширити. Злякавшись такого розвитку подій, я що було сили бахнув руками по скобах свого затискача, і той, дякувати Богові, замкнувся. Джонова нога смикнулася, а сам він зашипів від болю. І було від чого: я прихопив залізякою добрячий шмат його шкіри.

– Вибач, Джоне, – лише і пробурмотів я, зиркаючи, як там просуваються справи у Тервілліґера.

Зі своїм затискачем Гаррі впорався без жодних ускладнень (що, як на мене, пояснювалося або дещо більшою довжиною приварених подовжувачів, або тим, що щиколотка правої ноги Коффі в обхваті була трохи меншою за ліву), утім досягнутий собою результат він розглядав з виразом певної недовіри. І я здогадувався про причину того погляду: після модифікації хомути набули настільки хижого вигляду, що їхні скоби стали нагадувати собою крокодилячі пащеки, яким, нарешті, пощастило зі здобиччю.

– Гаррі, усе буде добре, – промовив я, вельми сподіваючись, що мій голос звучить переконливо… і що я, зрештою, не намагаюся обдурити самого себе. – Тільки, прошу, витри оце свою мармизу.

Тервілліґер слухняно провів рукою собі по обличчю, змахуючи зі щік сльози, а заразом і крапельки поту, що рясно обсипали його чоло. І лише після цього ми з ним розвернулися до свідків. Гомер Крібас, який аж занадто голосно щось доводив своєму сусідові (беручи до уваги зав’язану бантом краватку-стрічечку і вицвілий чорний костюм, той був прокурором), умить замовкнув. Ось-ось мало розпочатися головне дійство.

Тим часом Брутальник вже встиг надійно зафіксувати одну з Джонових рук, а Дін те саме зробив з іншою. Через плече Стентона мені було добре видно лікаря – він, як і завжди у подібних випадках, непримітно тулився до стіни, втупившись поглядом у поставлений біля своїх ніг чорний саквояж. Нині, наскільки я можу судити, медикам відводиться чи не ключова роль у подібних заходах (особливо там, де процедурою передбачено введення в організм засуджених смертельних ін’єк­цій[354]), але у ті далекі часи затягувати їх на страту доводилося ледь не силою. Хоча… Цілком можливо, що якраз тодішні лікарі краще уявляли собі своє справжнє покликання і хто як міг опиралися хибному тлумаченню клятви Гіппократа, однією з основоположних тез якої, наскільки мені пригадується, є «утримання від завдання будь-якої шкоди».

Дін кивнув Брутальникові, і той, повернувши голову до віконця електрощитової (ледь помітно зупинившись поглядом на телефонному апараті, що його дзвінка заради таких, як Джон Коффі, годі було й очікувати), дав Джекові Ван Гею команду:

– Важіль у перше!

Вже за мить почувся знайомий нам низький гул, схожий на гудіння старенького холодильника, а складське освітлення почало видавати додаткові порції світла. Ставши від того більш виразнішими, наші тіні нагадували собою чорних почвар, що розповзалися по стінах і, наче зграя зголоднілих падальників, ширяли навколо власної тіні Іскрунця.

Джон різко вдихнув і з такою силою вчепився у стілець, що кісточки у нього на руках стали геть білими. Побачивши таке, пані Деттерік одразу відірвалася від чоловікового плеча і пронизливо завищала:

– Тобі вже болить, ніґґерський ти виродку?! Сподіваюся, що так! Надіюся, той біль є гарним передвісником тих страждань, що чекають на тебе у пеклі!

Вочевидь, відчуваючи певну незручність через таку поведінку дружини на публіці, Клаус знову притиснув її до себе, і вона замовкла. І тоді мені кинулося в очі, що з однієї ніздрини у чоловіка поволі юшить тоненька цівка крові, прокладаючи собі шлях через ріденькі вуса. Згодом, коли за кілька місяців потому, гортаючи якусь з березневих газет, я натрапив на повідомлення, що Клаус Деттерік помер від інсульту, мене це анітрохи не здивувало.

Брутальник, як відповідальний виконавець страти, вийшов вперед і став перед електричним стільцем, затуляючи його і смертника від присутніх у залі. Виголошуючи обов’язкову промову, він тримав Джона за плече, що, в принципі, було грубим порушенням інструкцій. Однак, з усіх присутніх свідків знав про це лише Кертіс Андерсон, але той, здавалося, вирішив не звертати уваги на таке недбальство. Натомість, і про це красномовно свідчив кислий вираз обличчя помічника начальника «Холодної Гори», єдиним і відчайдушним його бажанням було якнайшвидше покінчити з усім цим балаганом… Після атаки на Перл-Гарбор[355] Андерсон добровольцем вступив до армійських лав. Утім, взяти участь у заокеанських бойових діях йому так і не судилося. Він помер ще під час зборів у Форт Бреґґ[356], потрапивши в автомобільну аварію.

Тим часом дружній доторк Брутуса зробив свою справу і Джон помітно розслабився. Не думаю, що здоровань розумів більшість з того, про що йому казав Брутальник (якщо й узагалі второпав бодай щось), але потиск ним його плеча заспокоював і розраджував краще за будь-які слова. Як не крути, а Брутус Гауелл, який десь за чверть століття потому помер від серцевого нападу (його сестра згодом мені розповідала, що коли це сталося, він саме дивився по телеку боротьбу і наминав бутерброд з рибкою), був хорошою людиною. Моїм ліпшим другом. І, мабуть, найкращим серед усіх нас. У нього єдиного не виникало проблем з розумінням, здавалося б, незбагненного: як так може бути, що людина водночас і бажає померти, і неабияк страшиться вирушити у цю останню для себе подорож.

– Джоне Коффі, згідно вироку, одностайно схваленому колегією присяжних рівного з вами соціального статусу і остаточно затвердженому рішенням високоповажного судді цього штату, вас засуджено до смертної кари на електричному стільці. Змилуйся, Господи, і вбережи народ цього штату. Чи бажаєте ви щось сказати перед тим, як вирок буде приведений до виконання?

Ще раз облизавши губи, Джон дав несподівано голосну і чітку відповідь. І складалася вона з шістьох слів:

– Шкода, що я такий, який є.

– Раніше потрібно було шкодувати! – завищала на весь блок невтішна мати двох закатованих дівчаток. – Ах ти ж недолюдок! Ще й маєш нахабство патякати тут щось про вибачення! ГОРИ У ПЕКЛІ РАЗОМ ЗІ СВОЇМ ШКОДУВАННЯМ!!!

Джон мовчки перевів погляд на мене. І я не побачив у його химерних очиськах ані смиренності, ані сподівання на рай, ані, чорт забирай, відчуженого сприйняття прийдешнього. Ох, як би мені хотілося написати, що я таки дійсно вгледів там бодай якийсь проблиск надії. А ще більше я волів би довести це самому собі. Однак вибалушені на мене очі були сповнені тільки страхом, стражданням, розпачем і нерозумінням. То були очі переляканої на смерть тварини, що потрапила у пастку. У моїй пам’яті одразу сплив той випадок, коли він пояснював мені причину, що дозволила Вартонові без зайвого галасу викрасти Кору і Кеті Деттеріків прямо на ґанку їхнього будинку: «Він убив їх їхньою ж любов’ю… Таке відбувається щодня і скрізь. По всьому білому світі…».

Дотримуючись заведеного розпорядку, Брутальник зняв з латунного гачка позаду Іскрунцевої спинки шовковий мішок – вже новий. Проте варто було лише йому потрапити з ним у поле зору Коффі, як очиська останнього розширилися від жаху усвідомлення справжнього призначення тієї торбини. А коли він благально поглянув у мій бік, я мимохідь відзначив краплини поту, що рясно обсипали його лисий череп. За своїм розміром вони були настільки велетенськими, що навряд чи поступалися горобиним яйцям.

– Благаю, начальнику, не треба натягувати це на мою голову, – пошепки простогнав він. – Заради Бога, не позбавляйте мене світла! Я не хочу помирати у темряві. Вона мене лякає.

Не випускаючи з рук згорнуту у чорний бублик маску, Брутальник закляк на місці і, запитально здійнявши брови, витріщився на мене в очікуванні. Той його погляд красномовно давав зрозуміти, що остаточне рішення залишається за мною, і яким би воно не виявилося, він виконуватиме його без жодних «але». І я, тамуючи у собі нестерпний, що аж світ в очах тьмарився, головний біль, почав гарячково шукати прийнятний у такій ситуації вихід. Використання шовкового каптура було усього лишень даниною традиції, і він навіть не згадувався в інструкції. Фактично, він призначався для убезпечення почуттів особливо вразливих свідків і аж ніяк не для засудженого. І раптом до мене прийшло усвідомлення того, що саме цього разу берегти почуття присутніх абсолютно не потрібно. Зрештою за все своє життя Джон не зробив нічого, збіса, ганебного, щоб узагалі заслужити на примусову смерть, не кажучи вже про те, щоб сконати з торбиною на голові. Певна річ, свідки цього не знали, але знали ми. Особисто для мене цього було достатньо і я остаточно вирішив, що зроблю все від мене залежне, аби останнє бажання Коффі таки здійснилося. Ну а слова подяки від Марджері Деттерік на свою адресу – якщо такі в неї, бува, знайдуться, – я вже якось та й переживу.

– Гаразд, Джоне, – пробурмотів я.

Брутальник повернув чорну скатку на гачок. Щойно лише він це зробив, як позаду нас зайшовся у праведному гніві Гомер Крібас:

– Гей, хлопче! Що це ти собі надумав?! А ну швиденько надягай на нього мішок! Чи, може, ти гадаєш, що ми зібралися тут спостерігати, як лопатимуться його балухи?

– Дотримуйтеся тиші, шановний, – відповів я, навіть не завдаючи собі клопоту розвернутися до шерифа обличчям. – Не забувайте: вас запрошено на страту в якості свідка, а не розпорядника.

Гаррі ж ледь чутно додав:

– Тим паче, що коли тобі, заправлене салом ледащо, випав шанс відзначитися пійманням вбивці, ти вчергове натовкмачував собі тельбухи.

Тервілліґер помер у 1982‑му, зовсім трішки не дотягнувши до свого вісімдесятиріччя. Старий вже був… хоч, звичайно, і не з моєї ліги столітніх збуйвіків. Утім, багато кому не вдалося похизуватися навіть цим. Вкоротив же йому віку якийсь складний випадок раку кишківника.

Брутальник нахилився і підчепив кружальце губки, що плавало у призначеному для нього відрі. Натиснувши на губку пальцем, він облизав його пучку, хоча, в принципі, міг цього і не робити – я й без того бачив, що з тієї бридкої коричневої хріні скрапує вода[357]. Потім, заправивши губку до шолома, він надягнув його Джонові на голову. Чи не вперше у своєму житті я став свідком того, як виконувана нами робота зачепила мого товариша за живе: чоловік так загрозливо сполотнів на обличчі, що здавалося, ніби ось-ось знепритомніє. Я згадав, як кількома днями раніше Брутус жалівся мені, що через нашу участь у страті безневинної та ще й наділеної неабияким Божим даром людини він уперше у своєму житті відчув реальну загрозу потрапити у пекло. Від цієї думки у мене виникло нестерпне бажання блювати і лише неймовірними зусиллями волі мені вдалося його перебороти. Усю увагу я зосередив на чорношкірому смертникові, щоками якого, як наче щури з потопаючого корабля, скочувалися вичавлені з губки краплі води…

Дін обхопив бочкоподібні груди Джона ременем – для цього знадобилося розмотати його на максимально можливу довжину – і перекинув мені пряжку для затягування. Переймаючись долею малої дітлашні Діна Стентона, ми вжили усіх залежних од нас заходів, щоб тільки убезпечити їхнього батька від можливих наслідків тієї нічної прогулянки до Мурсів! Звідки ж нам тоді було знати, що нашому обачливому приятелеві залишалося жити усього лишень якихось неповні чотири місяці? Після страти Джона Коффі Дін, багато не роздумуючи, поклав на стіл керівництва заяву на переведення його кудись подалі від Старого Іскрунця, і у кінцевому підсумку отримав посаду наглядача у блоці «В». Так сталося, що саме один з тамтешніх арештантів зрештою і вкоротив йому життя, поціливши заточкою прямісінько у яремну вену. Коли приспіла допомога, було вже запізно: життя випорснуло з нього разом з кров’ю, залишивши по собі на згадку лише калюжу на брудній дощаній підлозі. Я так ніколи і не довідався, що саме стало причиною того вбивства. Та й не думаю, що взагалі хто-небудь це знав. Тепер, коли я озираюся на ті часи, наш Старий Іскрунець видається мені якимсь збоченням, свого роду смертельно небезпечною дурістю. Адже навіть за найсприятливіших обставин будь-хто з нас насправді виявляється є не міцнішим за скляну колбу. Тоді чим іще, як не огульним божевіллям, можна пояснити ту холоднокровність і безжалісність, з якою люди готові вбивати один одного газом, електрикою чи бозна-чим іншим? Усвідомлення цього лякає…

Брутальник перевірив ремінь на кремезному торсі Коффі і відступив від стільця на декілька кроків. Я очікував, що він скаже декілька передбачених для цього моменту слів, але Брутус мовчав. Натомість він схрестив руки у себе за спиною і, прибравши армійське положення «вільно», усім своїм виглядом давав зрозуміти, що нічого говорити і не збирається. Цілком можливо, він просто не міг змусити себе ще щось казати. Бо мені, якщо вже на те пішло, теж до горла підкотився клубок. Але варто було лише зазирнути у налякані і червоні від сліз Джонові очі, як я одразу зрозумів, що просто не маю права пустити ситуацію на самоплив. Навіть якщо згодом я себе за це зненавиджу і проклинатиму аж до останніх своїх днів, хай там як би це не краяло мені серце у майбутньому, я повинен був довести справу до кінця.

– Важіль у друге! – скомандував я через силу, заледве впізнаючи надтріснутий і млявий звук власного голосу.

За мить з-під шолома почулося низьке гудіння. Одночасно з цим усі десятеро здоровецьких пальців відірвалися від масивних дубових билець Іскрунця і, напружено вібруючи своїми кінчиками, розчепірилися у десяти різних напрямках. Не в змозі звільнитися від утримуючих в районі щиколоток затискачів, Джонові ножиська у шаленому темпі заходили поршнями. Над нашими головами одна за одною вибухнули три лампочки: бух! бух! бух! Від побаченого Марджері Деттерік щось тоненько собі пискнула і тут же зомліла прямісінько до рук свого чоловіка. Сердешна померла вісімнадцятьма роками пізніше, у Мемфісі[358]. Як повідомлялося у некролозі, газетну вирізку якого надіслав мені Гаррі, вона потрапила під трамвай.

Джон випнувся вперед, і під натиском його грудей широкий шкіряний ремінь загрозливо натягнувся. На якусь мить його погляд зустрівся з моїм. Це може видатися неймовірним, але, незважаючи на вбивчу силу електричного струму, здоровань все ще продовжував залишатися при свідомості; і мені випало стати останнім, що він побачив, коли ми, виконуючи припис законодавства штату, вижбурнули його геть за край нашого з вами світу. Невдовзі, наче знесилений боротьбою з Іскрунцем, Коффі відкинувся на його спинку. Шолом на його голові трохи зсунувся набік, і з‑під нього, сторожко звиваючись, почали поволі виповзати мацаки диму – свого роду серпанку над обвугленою шкірою голови. У цілому ж, як можете бачити, смерть Джона була швидкою. Я, звісно, маю величезні сумніви, що вона стала для нього аж настільки безболісною, як це частенько полюбляють стверджувати численні прихильники страти електрикою (хоча навіть найзавзятіший з тих апологетів чомусь і досі не спробував довести це на власному прикладі), але все і дійсно відбулося напрочуд швидко. Напружені секунду тому м’язисті ручища тепер розслаблено лежали на підлокітниках, півмісяці лунок нігтів, ще донедавна синювато-білі, набули насичено-лілового відтінку, а завитки диму все здіймалися і здіймалися від темно-корич­невих щік, що у світлі вцілілих лампочок виблискували солоною вологою з губки… і сліз.

Останніх сліз Джона Коффі…

Розділ 11

Загалом, мені якимось дивом вдавалося тримати під контролем свої почуття, і так тривало аж до того моменту, поки я не повернувся додому. На той час над обрієм вже з’явилося сонце і пташки радо зустрічали його своїм співом. Неспішно припаркувавшись на задньому подвір’ї, я вибрався зі своєї колимаги і вже почав було підніматися по сходах ґанку, як раптом на мене нахлинув такий тяжкий смуток, що гірше мені було тільки одного разу в житті. А причиною стала проста згадка про той панічний страх, що його відчував Коффі стосовно темряви. Варто було лишень мені пригадати, як під час нашого із Джоном знайомства він сором’яз­ливо поцікавився, чи залишаємо ми після відбою у блоці світло, і мої ноги враз підкосилися. Хитаючись, я опустився на першу-ліпшу сходинку, звісив голову собі на коліна і вибухнув безпорадним плачем. Утім, то були не лише сльози за померлим Джоном – я тужив за усіма нами.

На моє ридання з будинку вийшла Дженіс. Тихенько присівши поруч зі мною, вона обійняла мене за плечі:

– Ти ж не заподіяв йому більше шкоди, аніж збирався, правда?

Я лише заперечно похитав головою.

– І він до останнього не змінив свого бажання померти?

Хлипаючи, я ствердно кивнув.

– То ходімо краще до будинку, – запропонувала Джен, допомагаючи мені підвестися. Наполегливий і водночас заспокійливий доторк її рук змусив мене пригадати епізод, коли кількома годинами раніше те саме зробив для мене і Джон, – після нашої з ним спільної молитви. – Ходімо, любий, зробимо тобі кави.

І я дозволив дружині відвести мене на кухню. Хоч і з проволоком, але перший ранок від Джонової смерті таки добіг кінця. З ним сплив перший день, а вже незабаром настала черга і мого першого після страти чергування у блоці. Подобається нам це чи ні, але час дійсно загоює будь-які душевні рани, поступово притуплюючи навіть найнестерпніші колись болі. Проте, зжираючи усі барви минулого, він залишає по собі саму лише темряву. Блукаючи згодом у тому мо́році власної пам’яті, ми вряди-годи наштовхуємося на знайомі обличчя, але частенько знову їх губимо, варто лише відволіктися на щось більш реальне. І це чи не єдине, у чому я наразі можу бути впевненим… ну, за винятком хіба що того, що описувані мною події трапилися у 1932 році, коли в’язниця штату все ще займала приміщення у «Холодній Горі».

Певна річ, там само перебував й електричний стілець…

Розділ 12

Сьогодні пополудні, близько чверті по другій, коли я вже дбайливо складав перед собою останні списані сторінки своєї історії, до солярію завітала моя приятелька Елейн Коннеллі. Її обличчя було білішим за папір, а шкіра під очима якось підозріло виблискувала. Скидалося на те, ніби вона щойно плакала.

Я мовчки відвернувся і став дивитися у вікно. Саме так. Просто сидів і витріщався кудись аж за пагорби на сході, відчуваючи, як пульсує в районі зап’ястка моя правиця. І хоча те тремтіння було з категорії приємних, сам я здавався собі спустошеним і геть виснаженим. А гама відчуттів, що огортала мене тієї миті, лякала і зачудовувала водночас.

Набравшись сміливості, я змусив себе поглянути Елейн у вічі. Мене неабияк страхала можливість побачити там ненависть у купі з огидою і презирством, проте мої побоювання виявилися марними. У погляді Елейн я не знайшов нічого, окрім безмежного смутку і щирого здивування. І жодного проблиску гидливості, жодного натяку на розчарування чи зневагу до моєї персони.

– Хотіла б дізнатися, чим, зрештою, усе те скінчилося? – запитав я, постукавши пальцями ниючої руки по тоненькому стосику заключної частини свого рукопису. – Усе тут. Але я зрозумію, якщо ти волієш не…

– Справа не втім, чого я хочу, – перервала вона мене. – Я просто не можу не дізнатися, яким же був фінал цієї історії… хоча й не маю жодних сумнівів, що ви таки стратили того чоловіка. На моє глибоке переконання, втручання Провидіння (того, що з великої «П») у життя простих смертних завжди було і є занадто переоціненим. Але перш ніж я візьму ті останні сторінки… Поле…

Елейн затнулася, як ніби на щось наважуючись. Я завмер у напруженому очікуванні. Інколи буває так важко допомогти людині на щось зважитися. А часом краще навіть і не намагатися це зробити…

– Поле, з того, що ти оце написав, виходить, що у 1932 році у тебе вже було двоє дорослих дітей. Розумієш? Не одна дитина. Двоє! Якщо тільки ти не одружився зі своєю Дженіс, коли, скажімо, сам мав дванадцять років, а їй було одинадцять або десь так, то…

Я обдарував її дружньою посмішкою:

– Звісно, ми побралися з нею ще молодими – такий поспіх властивий більшості горян і так, до речі, свого часу вчинила моя мати, – але не аж настільки, як ти оце собі надумала.

– Тоді скільки ж тобі оце зараз років? Бо я чомусь завжди була впевнена, що тобі десь за вісімдесят з гаком і ми з тобою або однолітки, або навіть ти трохи за мене молодший. Але беручи до уваги, що ти стверджуєш…

– На той час, коли Джон пройшов Зеленою Милею, мені було сорок. Народився ж я у 1892‑му, отож зараз, якщо тільки не розучився рахувати, мені повних сто чотири роки.

Почувши таке, Елейн стала зачудовано вдивлятися у моє обличчя, не в змозі промовити бодай слово.

Я простягнув їй заключні сторінки рукопису, подумки знову повертаючись до Джонової камери і до нашої з ним дивної розмови за дві доби до його страти, коли він ще ніяк не хотів відпускати мої руки. «Ви не вибухнете, начальнику», – заспокоював він мене, злегка посміхаючись тій дурниці, що спала мені на думку. Я і справді тоді не постраждав… хоча щось зі мною таки трапилося, і ефект від того триває ось уже сьомий десяток років.

– Ось, Елейн, прочитай решту. Про що б ти не хотіла у мене дізнатися, усі відповіді – тут.

– Як скажеш, – мало не пошепки погодилася вона. – Правду кажучи, мені трохи лячно продовжувати це чтиво, а втім… гаразд. Де я потім можу тебе знайти?

У роздумах я мовчки підвівся і потягнувся, дослухаючись до потріскування власних хребців. Єдине, що я знав напевне, – цей засклений ґанок мені вже обрид до смерті.

– Я чекатиму на тебе на крокетному майданчику. Збираюся ще дещо тобі показати, а це якраз у тому напрямку.

– А це «дещо»… воно дуже страшне?

В її несміливо-розважливому погляді я побачив маленьку дівчинку, якою вона була ще у ті часи, коли влітку чоловіки носили солом’яні капелюхи, а взимку одягали єнотові шуби.

– Анітрішечки, – відповів я, посміхаючись. – Боятися там нема чого.

– Тоді домовилися. – Елейн взяла у мене сторінки рукопису. – Прочитаю їх у своїй кімнаті. І зустрінуся з тобою на майданчику для крокету, скажімо… – Вона оцінювально прогорнула списані мною аркуші. – Ну, нехай буде о четвертій. Тебе ж це влаштовує?

– Просто ідеально! – кивнув я, розмірковуючи собі про занадто допитливого Бреда Долана. Зміна того капосника на той час вже мала б скінчитися.

Легенько потиснувши на останок мою руку, Елейн залишила мене на самоті. На якусь мить я застиг на місці, не в змозі збагнути, що ж не так зі столом, за яким останніми днями я проводив більше часу, аніж деінде. Коли раптом на мене зійшло осяяння: він же геть порожній (якщо, звісно, не брати до уваги тацю зі сніданком, що його ще вранці турботливо принесла для мене Елейн)! Мої завжди розкидані у суцільному безладі папери нарешті зникли. Не знаю чому, але навіть тоді мені якось мало вірилося, що все залишилося позаду… та ви й самі, читаючи останні декілька сторінок, мабуть, второпали, що я не зміг так легко зупинитися. Ваша правда. Після того, як я повідав світові про страту Джона Коффі і вручив останню партію списаних аркушів Елейн Коннеллі, мені все ще є про що розповісти. І я так собі підозрюю, що якась частина мене знала про причину такого розвитку подій ще під час роботи над попередніми параграфами.

Алабама…

Підхопивши з таці останній шмат холодної грінки, я спустився вниз, вийшов надвір і почовгав до крокетного поля. Там, зручно вмостившись на сонечку і насолоджуючись дарованим ним відчуттям прогрітих старечих кісточок, я заглибився у власні дідівські думи, заразом неуважно спостерігаючи за півдюжиною окремих пар і ще однією, хоч і повільною, проте сповненою молодецького завзяття братією з чотирьох геть спорохнявілих пенсіонерів, які, завзято розмахуючи молотками, ганяли повз мене свої дерев’яні кулі.

Приблизно за чверть до третьої на паркувальний майданчик почали потихеньку з’їжджатися автівки персоналу з вечірньої зміни (яка тривала з третьої до одинадцятої години), а ще за п’ятнадцять хвилин на стоянку потягнувся і народ з денної. Більшість з тих людей трималися гомінкими групами, а ось Бред Долан, наскільки я міг бачити, йшов з роботи на самоті. Для мене, далебі, це стало свого роду обнадійливим одкровенням: можливо, ще не все втрачено для нашого світу, який, здавалося, за останній час остаточно перетворився на пекло. Із задньої кишені його джинсів стирчала чергова збірка жартів. Шлях до стоянки пролягав повз майданчик для крокету, отож хлопець не міг мене не помітити. Але він не те що не помахав мені на прощання рукою, а навіть не кинув у мій бік насупленого погляду своїх злих очисьок. Та для мене то було й добре. Бред забрався до свого старого шевроле, чий бампер повідомляв оточуючих: «Я БАЧИВ БОГА І ЙОГО КЛИЧУТЬНЬЮТОМ», і, залишивши по собі на згадку легкий припах купленого десь на розпродажі мастила, покотився кудись туди, де вбивав час поміж своїми змінами у «Болотяних соснах».

Приблизно о четвертій, як і обіцяла, до мене приєдналася Елейн. З нездорового блиску її очей було зрозумілим, що продовженням історії Зеленої Милі я знову змусив її поплакати. Вона обвила мене руками і навдивовижу міцно, зважаючи на вкрай дошкульний артрит, пригорнула до себе.

– Безталанний Джон Коффі, – тихо промовила вона. – І не менш бідолашний Пол Еджкум.

«Бідолашний ти мій чоловіче, – наче почувся мені голос Джен. – Мій нещасний старина Поле».

Елейн знову розплакалася. І тепер вже настала моя черга її обіймати. Отак, щільно притулившись один до одного, ми незрушно і стояли під ласкавими променями призахідного сонця, на крокетному майданчику притулку для старих шкап. Наші видовжені тіні немов злилися у танці – можливо, саме у тому «Уявному танцзалі», що його ми частенько слухали по радіо у ті давні часи своєї молодості.

Зрештою вона заспокоїлася і легенько звільнилася з моїх обіймів. Знайшовши у кишеньці своєї блузки паперовий носовичок «Клінекс»[359], вона ретельно витерла ним мокрі очі.

– Поле, а що сталося потім з дружиною вашого начальника? Яка доля чекала на Меллі після її зцілення?

– Її одужання визнали справжнім дивом. Принаймні такої думки дотримувалися фахівці з Центральної лікарні Індіаноли. – Я запропонував Елейн взяти мене під руку, і ми вдвох неспішно вирушили у бік стежинки, що, гублячись у гущавині сусіднього лісочку, вела подалі від допитливих очей персоналу на автостоянці… до сарайчика попід кам’яною огорожею, якою світ молодих людей відмежувався від «Болотяних сосен Джорджії». – Мелінда Мурс померла десятьма або ж одинадцятьма роками пізніше – здається, це сталося таки у сорок третьому. І не від пухлини мозку, а від інфаркту. А Гел, наскільки мені пригадується, сконав від інсульту або у день атаки на Перл-Гарбор, або невдовзі після того. Отож так сталося, що вона пережила його на два роки. Така ось іронія…

– Ну а Дженіс?

– Я все ще не зовсім готовий згадувати про неї, Еллі. Якось іншим разом.

– Ти обіцяєш?

– Даю тобі слово.

Нажаль, саме цієї обіцянки я так і не дотримав. Десь за три місяці після нашої спільної прогулянки лісом (я б навіть наважився взяти свою супутницю за руку, якби не боявся завдати болю її покрученим і розпухлим від запалення суглобів пальцям) Елейн Коннеллі тихо померла уві сні. Як і у випадку Мелінди Мурс півстоліття тому, причиною її смерті став серцевий напад. Санітар, який знайшов її вранці, потім розповідав, що лице небіжчиці було сповненим такого умиротворіння, як ніби смерть для неї була швидкою й безболісною. Сподіваюся, що стосовно цього він не помилився. Я любив Елейн. І дуже тепер за нею сумую. За нею і Дженіс, за Брутальником та й взагалі за всіма тими хорошими людьми, які траплялися мені на життєвому шляху…

Потихеньку-помаленьку ми з Елейн дійшли до другого сарайчика у кінці стежки – того, що стояв упритул до огорожі пансіонату. Давно покинута споруда ховалася у зарості молодих вірґінських сосонок, строкаті тіні яких гіпнотично колихалися на геть протрухлому даху і забитих дошками вікнах. Я рушив було до дверей, але моя супутниця на мить нерішуче зупинилася і стала боязко озиратися навколо.

– Та все гаразд, – заспокоїв я її. – Справді. Нумо ж, Еллі, не бійся!

Клямки на дверях не було (точніше, попервах вона там, звісно ж, була, але хтось давно вже приробив їй ноги), тому, аби тримати їх зачиненими, я зазвичай користувався клаптем складеного у декілька разів картону. Тепер же я його витягнув і пройшов усередину, залишивши двері прочиненими навстіж, позаяк це був єдиний можливий спосіб розігнати пануючи у сараї морок.

– Поле, що ми тут… Ой! Ой-йой! – Причому останній вигук вже більше скидався на вереск від переляку.

До однієї зі стін усередині тулився раніше пересунутий туди мною стіл, на якому валялися ліхтарик і коричневий паперовий пакет. Посеред брудної підлоги ж стояла коробка з‑під сигар «Тампські Гаванські»[360], що дісталася мені від хлопця, який заправляє у нас автомати з усіляким питвом і солодощами. Якось я спеціально його про неї спитав, і, оскільки його контора, на додачу до всього, займається ще й збутом тютюнових виробів, він запросто виконав моє прохання. Пам’ятаючи, що за часів моєї служби у «Холодній Горі» подібний крам завжди був у ціні, я запропонував юному добродію гроші, але він на це тільки розсміявся…

І ось тепер, обережно визираючи понад краєм тієї коробки, на нас з Елейн уважно позирало двійко кмітливих оченят-намистинок.

– Агов, Пане Брязкотун, – покликав я стиха. – Давай-но, виходь звідти. Шкандибай сюди, старий ти бешкетнику, і поглянь, що за пані сьогодні завітала до тебе у гості.

Я присів навпочіпки – коліна при цьому простромив вельми дошкульний біль, але мені на це було байдуже, – і простягнув до гризуна руку. Спочатку здавалося, що ось саме цього разу з коробки йому вже не вистрибнути, проте, зібравшись з силами, старий миш таки перевалився через бляшаний бортик і приземлився зовні собі на бочок. Повільно звівшись, він спроквола потрюхикав до мене, накульгуючи на одну з задніх лапок, – під старість, у вельми й вельми поважному, як для миші, віці, у Пана Брязкотуна поступово знову стали проявлятися результати того страшного каліцтва, що заподіяв йому колись давно Персі. За винятком кінчика хвостика і тім’ячка вже не такої верткої, як колись, голівки, хутро звірка-пенсіонера геть посивіло. Він без вагань видерся на мою розкриту долоню, а потім, коли я підняв його поближче до своїх очей, витягнув шийку, принюхуючись до мого дихання. Притиснувши вушка, дрібний шалапутько в очікуванні глипав на мене своїми темними оченятками. Я простягнув руку до Елейн, яка, аж розкривши у щирому зачудованні рота, витріщалася на тваринку.

– Це неможливо, – зрештою промовила вона, перевівши на мене ошелешений погляд. – Ой, ні, Поле! Ні, ні і ще раз ні! Це не… Такого просто не може бути!

– Тоді дивись, а потім, якщо і досі залишатимешся при своїй думці, спробуєш переконати мене у неможливості побаченого.

З пакувального пакета на столі я витягнув котушку, що була розмальована вже моїми власними силами, і не вощаними олівцями «Крайола», якими свого часу користувався Делакруа, а «Чарівними маркерами»[361], про які у 1932‑му ще навіть і не чули. Проте результат вийшов цілком пристойним: за своєю барвистістю моя дерев’яна шпуля абсолютно не поступалася розмальованій багато років тому кажуном… а може, навіть і перевершувала її. «Messieurs et mesdames! – пригадалося мені з болем. – Bienvenue au cirque de mousie!»

Я ще раз присів, і Пан Брязкотун збіг з моєї долоні на долівку. Хоч він і був страшенно перестарілим представником свого племені, на його готовності гратися це аж ніяк не позначилося. Варто лише було мені достати з пакета його улюблену змалку забавку, як оченятка-намистинки лише на неї і позирали. І щойно я пустив котушку нерівною, захаращеною різноманітними уламками і трісками підлогу, як посивілий хутряний клубок негайно кинувся навздогін. Звірок, певна річ, вже й зблизька не біг з тією прудкістю, властивою йому замолоду, а на його кульгавість узагалі боляче було дивитися. Та й з якого це дива він мав залишатися швидким чи, приміром, не припадати на лапку? Як я вже казав, він був достобіса старезним – справжнім Мафусаїлом[362] серед мишей. Адже йому було щонайменше шістдесят чотири роки – ви тільки вдумайтеся у це!

Пан Брязкотун «наздогнав» котушку лише тоді, коли та, відскочивши від дальньої стіни, котилася вже назад. Але, пропустивши її повз себе і розгортаючись, він раптом завалився на бочок. У бажанні допомогти Елейн кинулася було до нього, але я завбачливо притримав її за лікоть: вже за мить тваринка знову була на лапках. Підштовхуючи котушку носиком, Пан Брязкотун дуже повільно і якось наче аж через силу прикотив її до мене. Коли він тільки з’явився у стінах «Болотяних сосен Джорджії» (я знайшов його на сходах, що вели на місцеву кухню, і він мав такий виснажений вигляд, ніби пробіг перед цим чи не пів земної кулі), то все ще подужував котити котушку, штовхаючи її передніми лапками, чим частенько веселив нас у ті воістину прадавні часи на Зеленій Милі. Однак тепер це вже було йому не до снаги – задні лапки Пана Брязкотуна стали занадто кволими і більше не могли прийняти на себе усю вагу його тільця. Проте своїм писком старий гризун, як і раніше, користувався вельми і вельми вправно. Усе, що йому достатньо було робити, аби котушка не збилася із заданого курсу, так це вчасно підштовхувати її носиком то з одного краю, то з іншого. Коли в такий спосіб звірок докотив свою іграшку до моєї ноги, я обережно взяв його в одну руку (відзначаючи собі, наскільки ж невагомим він став за останній час), а іншою прихопив котушку. Навіть попри очевидну змореність одним єдиним виконаним трюком, жваві чорні очка все одно не полишали з пожадливістю позирати на розмальовану маркерами дерев’яну цяцьку.

– Поле, прошу, тільки не треба кидати її знову, – прошепотіла тремтячим голосом Елейн. – Мені аж серце кров’ю обливається, коли я бачу його страждання.

І хоча я, як ніхто інший, розумів причину її переживань, на моє власне переконання, вона просто не до кінця розумілася на тому, наскільки ж важливою була та розвага для Пана Брязкотуна. Ганятися за котушкою і прикочувати її назад йому подобалося за будь-якої нагоди, і з роками та його манія геть нікуди не зникла. Та нам би всім не завадило повчитися у нього такій вірності предметам своїх пристрастей.

А втім, запускати котушку ще раз я не став, натомість кивнувши Елейн у бік пакета:

– Також там є ще й м’ятні цукерки. Славнозвісні «Канадські». Гадаю, вони і досі йому до вподоби, бо варто лише мені простягнути йому той смаколик, як старий ласолюбець ладен мало не годинами його обнюхувати. Але, нажаль, його травлення вже вкрай погано справляється з подібним частуванням. І саме тому, збираючись сюди, я зазвичай прихоплюю для нього грінку.

На підтвердження сказаного, я, вже вкотре присівши напочіпки, відщипнув невеличкий шматочок підсмаженої скибки хлібу, що взяв був із собою, виходячи з солярію, і поклав його на долівку перед Паном Брязкотуном. Швиденько обнюхавши почастунок, той підхопив його передніми лапками і, граційно обгорнувшись хвостиком, почав гризти. А коли злопав усе до останньої крихти, вичікувально підвів на мене свої оченятка.

– Такі старі шкарбани, як оце ми, подеколи вміють здивувати своїм апетитом, еге ж? – Я простягнув Елейн грінку: – Нумо, спробуй і ти.

Наслідуючи мій приклад, вона теж відламала невеличкий шматок і кинула його на підлогу. Та не встигла скоринка ще й приземлитися, як Пан Брязкотун уже трюхикав до неї, а підбігши, обнюхав, глипнув, про всяк випадок, на Елейн… і, вправно підхопивши новий поживок лапками, заходився його гризти.

– Бачиш? – звернувся я до своєї приятельки. – Цей хитрун точно знає, що ти тут не зайшла людина і тобі цілком можна довіряти.

– Але ж, Поле, звідки він міг тут узятися?

– Не маю щодо цього ані найменшого уявлення. Одного разу я просто вийшов на свою традиційну ранкову прогулянку і побачив, що бідолаха лежить, знесилений, на сходах біля нашої кухні. І хоч я впізнав його мало не з першого погляду, щоб остаточно у цьому переконатися, пішов до пральні і поцупив з чийогось кошика котушку. Пізніше я роздобув для свого старого приятеля і звичну хатинку – коробку з‑під сигар, – вистеливши її найм’якішими ганчірками, що тільки знайшлися у цих стінах. Мені здається, Еллі, що він абсолютно нічим не відрізняється від теперішніх нас із тобою: що не день, то все нова і нова болячка. Але смак до життя і досі залишається при ньому. Він усе ще полюбляє бавитися зі своєю котушкою, щиро, як і ген-ген колись, радіє візитам свого давнього напарника по блоку… Ти тільки уяви: шістдесят з гаком років я тримав у собі історію про Джона Коффі, і ось нарешті примусив себе її розповісти. Підозрюю, що саме з цієї причини Пан Брязкотун і об’явився, – нагадати, що мені краще поквапитися і зробити це, поки ще маю таку можливість. Бо на мене, як оце і на нього… вже давно зачекалися в одному місці.

– І де ж це?

– Та ти, либонь, і сама знаєш.

На якийсь час ми з Елейн поринули у замислене мовчання і просто спостерігали за метушінням Пана Брязкотуна. А потім, сам навіть не знаю чому, я знову запустив котушку – хоча і пам’ятав прохання Елейн цього не робити. Цілком можливо, я зробив так лише тому, що сприймав його гонитву за тією дерев’яною здобиччю, як щось на кшталт повільного і вельми розважливого сексу, що ним подеколи займаються літні люди, – уявивши таку картину, ті з вас, хто ще достатньо молодий і свято вірить, що коли старішатиме, то для нього у цьому плані Боженька зробить виняток, скоріш за все, скривилися від огиди, проте це аж ніяк не применшує того факту, що, будучи вже геть старими і малопривабливими, людям все одно інколи кортить «похитати юрту».

З неприхованим від дошкульних старечих недуг стражданням і не менш очевидною (принаймні для мене), всепоглинаючою, як і колись замолоду, втіхою, Пан Брязкотун знову спішно пошкутильгав навздогін за своєю іграшкою.

– Лозняковівіконця, – ледь чутно прошепотіла Елейн, дивлячись на його старання.

– Еге ж. У будиночках з бакеліту, – докинув я, посміхаючись.

– Джон Коффі торкався мишеня так само, як і тебе. Однак ті його доторки не лише зцілили ваші тіла від усіляких нездужань – вони… як би оце сказати… неначе загартували вас до старості?

– Гадаю, можна сказати і так.

– І тебе, і Пана Брязкотуна, – коли сховав його у своїх долонях, – Джон зробив надзвичайно стійкими до тих речей, що, немов терміти у стовбурах дерев, день за днем підточують наші власні тіла і кінець кінцем таки звалюють нас з ніг.

– Твоя правда, Еллі. Якою б потужною не була та сила, що, діючи через Джона, нас такими зробила, – ну, так, принаймні, я собі це уявляю, – у неї теж має бути свого роду гарантійний строк, і схоже, що наразі він просто добігає свого кінця. Тим термітам зрештою вдалося прокласти свої ходи через нашу кору. Так, для цього їм знадобилося трохи більше часу, аніж зазвичай, але м’якішої серцевини вони вже дісталися. У мене, мабуть, ще мається у запасі декілька років, адже хай там як, а люди живуть довше за мишей. А ось для Пана Брязкотуна, схоже, рахунок вже йде на дні.

Гризун нарешті наздогнав котушку, що до того часу вже встигла зупинитися. Накульгуючи на задню лапку, він почав було оббігати навколо неї, але знову беркицьнувся на бочок. Якийсь час Пан Брязкотун так і лежав, швидко-швидко хапаючи ротиком повітря (ми бачили, як з кожним вдихом і видихом переливалося на світлі його сріблясте хутро). Але потім тихо-помалу він підвівся, підступив до котушки і почав уперто штовхати її носиком до мене. Його шерстка давно посивіла, рухи стали повільними і незграбними, однак його схожі на чорні намистинки оченятка сяяли таким само азартом, як і за молодих літ.

– Тобто ти, Поле, і справді віриш у те, що саме бажання Пана Брязкотуна змусило тебе написати історію Зеленої Милі? Чи ти просто вирішив оце трохи наді мною покепкувати?

– І так, і ні. У кінцевому підсумку до тієї писанини мене підштовхнув не Пан Брязкотун, а та сила, що…

– Ти ба! – пролунав раптом з прочинених навстіж дверей сараю сповнений напускного жаху знайомий голос. – Та це ж наш Полі! А з ним – хто б про таке міг подумати?! – Елейн Коннеллі! Бий же мене нечиста! Чим, скажіть на милість, ви вдвох тут займаєтеся?

Анітрохи не здивований, я розвернувся до Бреда Долана, чия постать маячила у дверному прорізі. Задоволено вишкірившись, парубчисько аж світився від щастя, що йому нарешті вдалося пошити мене у дурні. Цікаво, як далеко він від’їхав від «Болотяних сосен» після того, як по закінченні денної зміни я бачив його на стоянці? Навряд чи далі «Ковбоя», де бахнув одне чи два пива, а потім, дочекавшись, можливо, поки якась цицькаста краля дововтузить задком свій стриптиз у нього на колінах, повернув назад.

– Забирайтеся геть! – холодно промовила йому Елейн. – Щоб і духу вашого тут не було!

– Тільки не думай, що у тебе є право вказувати мені, що я маю робити, ти, зморшкувата стара суко! – процідив, широко посміхаючись, Долан. – Там, у будинку, ти, може, щось собою ще й важиш, але тут ти усього лишень пусте місце. Вважається, що вас тут узагалі не повинно бути. Бо ходити сюди заборонено! То що, Полі, звив собі любовне гніздечко? Га? Виявляється, ось за чим ти постійно сюди вислизав. Облаштували собі тут щось на зразок траходрому з «Плейбоя» для старих перду… – Перервавши себе на півслові, він втупився розширеними від подиву очима кудись у глиб сараю, ніби нарешті побачив там ще якогось пожильця. – Шо за нах?!

Я навіть не завдав собі клопоту озирнутися, аби поглянути, що ж його там так здивувало. По-перше, мені це й без того було відомо. А по-друге, і це, мабуть, було вирішальним, моє теперішнє і минуле зненацька злилися в єдине ціле, утворивши собою моторошне, жахаюче своєю реальністю об’ємне зображення. І на порозі вже стояв не санітар на ім’я Бред Долан, а наглядач Персі Ветмор. Ще мить – і він, увірвавшись до сараю, розчавить черевиком бідолашного Пана Брязкотуна (який більше не матиме анінайменшого шансу від нього втекти). І цього разу поруч вже не буде Джона Коффі, який би повернув його до життя. Ще більше присутності дивакуватого чорношкірого велетня мені не вистачало лише одного дощового дня в Алабамі.

Я випростався (де й подівся той дошкульний біль у моїх старих суглобах і м’язах) і кинувся навперейми Доланові, волаючи:

– Не чіпай його! Залиш його у спокої, Персі, або, Богом клянуся, я…

– Якого біса ти кличеш мене якимось там Персі? – вишкірився той і з такою силою штовхнув мене у груди, що я ледь не розтягнувся на підлозі. На щастя, мені на поміч вчасно приспіла Елейн і, хоча для неї самої це, вочевидь, було неабияк боляче, стара жінка підтримувала мене, аж допоки я не відновив рівновагу. – І так, до речі, ти робиш не вперше! Та ти, діду, не сци. Чіпати твого сраного щура я не збираюся. Який у цьому сенс? Він уже й так дохлий.

Ось тоді я розвернувся, вельми сподіваючись, що Пан Брязкотун усього лишень вкотре вирішив трохи відпочити, і наразі просто лежить на бочку, відновлюючи дихання. Якоюсь мірою так воно, зрештою, і було: він дійсно лежав на бочку. Однак нещодавнє миготіння посивілого хутра, спричинене швидким диханням, зникло. Я спробував був запевнити себе, що це не зовсім так, що Долан-Ветмор затулив собою єдине джерело світла, і саме через це мені нічого не видно, аж раптом Елейн зайшлася у нестримному риданні. Насилу нахилившись, вона підняла з підлоги гризуна – того самого, якого ще мишеням я вперше побачив на Зеленій Милі, коли той підбіг був до посту чергового і без жодного остраху став позирати на наші з хлопцями обличчя, справляючи враження людини, що знаходиться серед рівних собі… або в оточенні своїх друзів. Його тільце заціпеніло лежало на жіночій долоні. Чорні, схожі на намистинки оченятка згасли. Пан Брязкотун помер…

Бред Долан глумливо посміхнувся, оголивши у вищирі зуби, знайомство яких з дантистом – якщо таке колись мало місце, – було вельми і вельми поверховим.

– Ой лишенько-о-о! – заволав він, підкочуючи очі. – Невже щойно ми втратили сімейного улюбленця? То, може, нам тре’ організувати невеличку панахидку. Ну, знаєте, штучні квіточки, паперові жура…

– АНУСТУЛИ СВОЮ БРУДНУ ПЕЛЬКУ! – раптом прокричала до нього Елейн, зробивши це настільки гучно і з такою силою, що ошелешений покидьок аж інстинктивно відсахнувся, а зухвала посмішка миттєво щезла з його мармизи. – ГЕТЬ ЗВІДСИ! ЗРОЗУМІВ?! ЗАБИРАЙСЯ, АБО Й ДНЯ ТУТ БІЛЬШЕ НЕ ПРОПРАЦЮЄШ! БА НАВІТЬ І ГОДИНИ! ЦЕ Я ТОБІ ОБІЦЯЮ!

– Отримаєш такого копняка під свою кощаву сраку, що у черзі за халявним хавчиком радітимеш навіть скоринці зачерствілого хліба, – пробурмотів я, але настільки тихо, що жоден з них мене не почули. Мій погляд прикипів до Пана Брязкотуна на долоні Елейн – луняве тільце померлого миша нагадувало собою наймініатюрніший у світі килимок з вичиненої ведмежої шкури.

Бред набрав повні груди повітря, збираючись, вочевидь, дати гідну відсіч блефові старої кордупенції. Утім, хоч усі козирі, наскільки я знав, і були у нього, – земля, на якій доживав свого віку той занедбаний сарай, дійсно знаходилася поза територією «Болотяних сосен Джорджії», – перечити він не наважився. Під личиною такого собі зухвальця насправді ховався такий же нікчемний боягуз, яким свого часу був і Персі. Крім того, цілком могло статися й так, що минула погроза Елейн не пройшла повз його увагу і він вже встиг довідатися про те, що онук старої і дійсно належить до когорти Впливових Цабе. Утім, як на мене, то справжня причина була набагато прозаїчнішою –задовольнивши свою нездорову цікавість, поганець втамував і потяг пізнати у цій справі щось для себе нове. Після незліченних спроб дізнатися мою таємницю результат виявився для нього не настільки вже й сенсаційним: по всьому виходило, що у сараї просто тримали прирученого двома старперами гризуна. І ось теперечки той околів, заробивши собі інфаркт – або ж хтозна, що там у них буває, – коли штовхав перед собою дурну поцяцьковану котушку.

– Та було б через що оце так нервувати, – промовив він. – Ви ж обидва вже не в тому віці. Я б іще зрозумів, якби то був собака, ну чи там…

– Ану забирайся звідси, чуєш! – гаркнула, втрачаючи терпіння, Елейн. – Геть з‑перед моїх очей, недоумку! І тримай при собі ті нікчемні огидні думки, що заполонили твій і без того куций розумець.

Доланове обличчя почервоніло так, наче хто дав йому ляпаса. Цятки, залишені по собі ще підлітковими акне, загрозливо побагровіли (по всьому виходило, що фізія у хлопця свого часу була доволі прищавою).

– Я піду, – процідив зрештою він, – але коли ти… Полі… повернешся сюди завтра, то зможеш хіба що поцілувати на дверях новий замо́к. Що б там не доводила мені дратівлива панія Моє Лайно Не Смердить, знаходитися у цьому місці пожильцям нашої богадільні заборонено. Ви ж тільки подивіться на цю підлогу! Та на ній же місця живого не лишилося: дошки вщент прогнили і покривилися! І якщо ви, змилуйся Боже, перечепитеся, ваші старі кощаві ніженьки неодмінно зламаються, наче ті трісочки. Отож просто забирайте свого дохлого щура, якщо вже він вам так потрібний, і кажіть цьому сарайчику до побачення. Відтепер це кубло розпусти оголошується зачиненим.

Долан розвернувся і розмашисто покрокував до виходу, справляючи враження людини, яка глибоко переконана якщо вже не у власній перемозі, то, принаймні, у достойній відповіді супротивнику. Почекавши, поки негідник не щезне з поля зору, я обережно прийняв від Елейн крихітне тільце померлого Пана Брязкотуна. І вже за мить, коли мій погляд випадково натрапив на пакет з м’ят­ними цукерками, в середині мене наче хтось прочинив шлюзи і з очей рясно покотилися сльози. Не знаю… Останнім часом плаксивиця нападає на мене все частіше й частіше.

– Ти не могла б трішки підсобити мені з похованням старого приятеля? – спитав я в Елейн, коли відлуння важких, неквапних кроків Бреда Долана розчинилося у звичних для лісу звуках.

– Авжеж, Поле. Авжеж. – Її рука повільно обвилася навколо мого стану, а голова зажурено похилилася мені на плече. Старим, жахливо покрученим артритом пальцем вона погладила заціпенілий бочок Пана Брязкотуна: – Звичайно ж, я охоче тобі з цим допоможу.

Отож, покопирсавшись серед садівничого причандалля, що й досі зберігалося у сараї, ми знайшли невеличкий совочок і, коли післяполудневі тіні надворі вже добряче простягнулися від дерев, поховали циркового миша, долею якого так переймався колись Дел. Одразу за цим, щоб не пропустити вечерю і встигнути переробити ті справи, що ще залишали для нас наші власні життя, ми стали повертатися до «Болотяних сосен». Йдучи стежкою, я спіймав себе на тому, що не полишаю думати про Делакруа: про пристаркуватого кажуна, який, молитовно склавши руки і виблискуючи у світлі лампочки спітнілою лисиною, уклякнув навколішках на зеленому килимі, що ним було заслано мій кабінет; про Француза, який слізно просив нас не кидати напризволяще Пана Брязкотуна і пильнувати, аби всім відомий паскудник його більше не скривдив… З чим, в принципі, ми і впоралися, якщо не зважати на той факт, що мудень, про якого йшла мова, у підсумку неабияк попсував нам нерви.

– Чуєш мене, Поле? – увірвалася до моїх безрадісних думок Елейн. Незважаючи на очевидну втому, в її голосі відчувалася безмежна ніжність. Певна річ, що для таких старих закоханців, як ми з нею, навіть спільне викопування могилки заіржавілим совком і поховання миші можуть стати причиною доволі бурхливого сплеску емоцій. – Ти як узагалі? Все гаразд?

– Нормально, Еллі.

На той час моя власна рука вже давно лежала на талії моєї супутниці, тож на підтвердження сказаного я просто міцніше пригорнув жінку до себе.

– Поглянь-но на захід сонця! – мало не скрикнула вона, переводячи нашу розмову у безпечніше русло. – Здається, сьогоднішня заграва обіцяє неймовірну красу. А може, ну її, ту вечерю? Давай краще залишимося надворі і поспостерігаємо.

– А давай.

І достатньо довго, обійнявши один одного за талію, ми просто стояли собі на галявині, мовчки милуючись тим, як підпалене сонцем небо спочатку поступово розжеврювалося все яскравішими і яскравішими барвами, а потім мало не в одну мить спалило їх вщент, перетворивши на сірий і неживий попіл сутінок.

Sainte Marie, Mère de Dieu, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure de notre mort…[363]

Амінь.

Розділ 13

1956 рік.

По всій Алабамі дощить.

Наша третя онучечка – чарівна дівчинка на ім’я Тесса – саме закінчила Університет Флориди[364]. Отож ми з дружиною купили квитки на «Ґрейгаунд»[365] і виїхали на церемонію вручення дипломів. Мені тоді вже виповнилося шістдесят чотири – зовсім юнацький вік, як на тепер. Дженіс було п’ятдесят дев’ять, однак попри це вона все одно залишалася такою ж гарненькою, як і в давно минулий день нашого знайомства. Ну, принаймні для мене… Скориставшись тим, що наші місця були в самісінькому кінці салону, Джен усе милила й милила мені чуба через те, що я, бачте, не купив їй нову відеокамеру, аби годяще увічнити на плівці прийдешню визначну подію. Хоча я й підозрював, що жінка шпиняє мене виключно з нудьги, а також через те, що їй не пішла книженція, яку вона прихопила з собою у дорогу (якесь детективне чтиво про Перрі Мейсона[366]), відмовчуватися я не став і спробував нагадати благовірній, що після приїзду ми матимемо мало не цілісінький день на походи по магазинах. Отож, якщо вже їй аж так до зарізу хочеться нову камеру, вона ще матиме час її придбати, – наш бюджет це потягне… На цьому всі мої спогади про наступні події ненадовго втрачають свою чіткість, розмиваючись у суцільну молочно-сіру пляму, як це, наприклад, трапляється з кіноплівкою, яку з необережності засвітили, підставивши під світлові промені.

Ви, може, пригадуєте ту автокатастрофу? Гадаю, дехто з вас і дійсно міг щось про неї чути, але більшість, напевно, плутається тепер у здогадах. Разом з тим, коли те нещастя сталося, воно одразу потрапило на перші шпальти газет по всій країні. Ми вже проминали Бірмінгем[367], з неба лило, наче його розітнули сокирою, а Дженіс усе жалілася і жалілася на свою стару камеру, аж раптом – різкий, наче постріл, звук вибуху розірваної на шмаття шини. Довершив справу мокрий бетон шосе: автобус завихляло, потім він пішов юзом і, розгорнувшись на повному ходу поперек дороги, врізався своїм бортом у зустрічну вантажівку, що перевозила якісь добрива. Остання ж, несучись на швидкості більш як шістдесят миль на годину[368], буквально впресувала нашого «хорта» у залізобетонну мостову опору, яка, що той консервний ніж, розрізала автобус навпіл. Два покорчених шматки металу, виблискуючи своїми мокрими від дощу боками, розлетілися на різні боки. Та частина, в якій знаходився паливний бак, майже одразу вибухнула, запустивши у похмуре дощове небо багрянисто-чорну вогняну кулю. Здається, ось лише щойно Дженіс скаржилася мені на свій допотопний «Кодак»[369], а вже за мить я розумію, що лежу під зливою аж по інший бік залізничної естакади і витріщаюся на пару блакитних нейлонових трусиків, що їх витрусило з чийогось багажу (навіть пам’ятаю, що чорною ниткою на них був вишитий напис: «СЕРЕ­ДА»). Навколо валялися десятки розкритих від вибуху валіз і клунків. А ще там були тіла. Або ж їхні частини… Рахуючи водія, на тому автобусі смерті їхало сімдесят три людини, проте тільки чотирьом з них пощастило вижити. Одним з них, як ви розумієте, був ваш покірний слуга. Крім того, мені судилося стати єдиним, хто не дістав жодних серйозних травм.

Я підвівся і, хитаючись, пошкандибав поміж роззявлених пащ розкиданих валіз, людських кінцівок і пошматованих тіл, голосно гукаючи свою дружину. Пригадую, як, перечепившись через чийсь будильник, я з усієї сили відфутболив його геть зі свого шляху. Без анінайменшої тіні співчуття я пройшов повз мертвого тринадцятирічного хлопчика, який лежав на скалках потрощеного вікна. На ногах у бідолахи були культові «Літуни»[370], а замість половини обличчя – хлюпотюче під важкими краплями дощу криваве місиво. Той самий дощ хльостав і моє власне обличчя, давши мені спокій лише на нетривалий час, коли я проходив під естакадою. Але варто було мені опинитися по інший бік проходу, як катування водою поновилося і по моєму лобу, по щокам знову почали гатити безжальні свинцеві краплі. Але я знайшов Дженіс – вона лежала за вщент потрощеною кабіною перекинутої вантажівки. Я б, може, і не впізнав дружину, якби не червона вишукана сукня – в особистому рейтингу Джен вона займала високий другий рядок (найкращу ж, певна річ, жінка притримувала для церемонії вручення дипломів).

Дженіс ще дихала. Не раз і не два я потім задавався питанням: а чи не було б краще (якщо не для неї, то вже, принаймні, для мене), якби вона померла миттєво. Цілком могло статися, що це дозволило б мені швидше змиритися з її смертю… зробити це, так би мовити, більш природньо. Або, можливо, я лише обманюю сам себе. Бо ж єдине, що мені достеменно відомо, – насправді я ніколи її і не відпускав.

Сердешна тремтіла усім тілом. Одна з її туфельок десь поділася, і я міг бачити, як тремтить і беззахисно сіпається така рідна моєму серцю ніжка. Хоча очі у Дженіс були розплющеними, вони геть нічого не виражали, а ліве стало геть червоним від крововиливу. Анітрохи не переймаючись пропахлою горілим хлющею, я впав на коліна поруч з дружиною. Усе, про що я міг тоді думати, – те смикання ногою вельми скидалося на страту електрикою; через її тіло пропускають струм, отож я, поки ще не запізно, маю якнайшвидше дістатися важеля рубильника.

І я почав волати:

– Будь ласка, допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені! Допоможі-і-іть!!!

Але ніхто мені не допоміг, ніхто навіть не підійшов. Можливо, то все через дошкульну зливу, яка, здавалося, і не думала стихати: важкі, всюдисущі краплі гатили собі і гатили, створюючи навколо нас щільну, ізолюючу від навколишнього світу завісу. Моя чуприна (на той час усе ще без жодної сивини) вже давно перетворилася на мокре клоччя, що обліпило голову, проте я все тримав і тримав Дженіс на руках, марно чекаючи бодай чиєїсь допомоги. Її порожні очі втупилися у мене з якимось напівпритомним напруженням, а з пробитої потилиці теплим струмком цебеніла кров. Поруч з її тремтячою рукою, пальці якої безупинно стискалися і розціплювалися у конвульсіях, лежав пожолоблений шмат хромованої сталі з чотирма літерами: «ҐРЕЙ». Трохи далі – десь так із чверть кусня чогось, що ще либонь зранку було комерсантом у коричневому костюмі з натуральної вовни.

– Та допоможіть же хто-небудь!Лю-ю-юди-и-и! – знову загорлав я.

У спробах розгледіти бодай щось за стіною проливня, в якусь мить я повернув голову в бік естакади і помітив, наче в її тіні стоїть не хто інший, як Джон Коффі, точніше – його примара: силует чорношкірого здоровила з величезними, витягнутими вздовж тіла ручищами і абсолютно лисою головою.

– Джоне! – закричав я. – О Джоне, благаю, допоможи! Христом-Богом молю, врятуй Дженіс!

Дощ заливав мені очі. У спробі хоч трохи очистити зір, я похапцем декілька разів кліпнув, але разом із завадою зник і привид: переді мною миготіли лише якісь невиразні тіні, що їх, мабуть, я помилково і сприйняв був за Джона… разом з тим, це аж ніяк не могло бути звичайною собі грою тіней. Щодо цього я впевнений на всі сто. Він там був. Так, можливо лише як дух, але той дух стояв і дивився мені просто у вічі, а краплі дощу на його коричневих щоках змішувалися з нескінченним потоком одвічних сліз.

Джен померла в мене на руках, прямо там, під зливою, біля потрощеної вантажівки з розкидувачем добрив, вдихаючи сморід палаючого дизпалива. Вона так і не прийшла до тями – морок в її очах не розвіяло іскрою впізнавання, міцно стулені губи не поворухнулися у спробі прошепотіти останнє освідчення у коханні. Було лише щось схоже судомне скорочення м’язів, її тіло здригнулося у моїх руках, і вже за мить вона залишила цей світ. І тоді, чи не вперше за багато років, мені згадалася Мелінда Мурс: дружина начальника «Холодної Гори», якій геть усі лікарі з Центральної лікарні Індіаноли пророкували незабарну смерть, підводиться з ліжка, виглядаючи при цьому свіжою і відпочилою; вона з цікавістю вдивляється в обличчя Джона Коффі своїми ясними, дещо спантеличеними очима і промовляє: «Я бачила тебе у своєму сні. Мені наснилося, що ти, як оце і я, заблукав у пітьмі. І ми знайшли один одного».

Я обережно опустив бідолашну розбиту голівоньку своєї дружини на мокрий бетон автомагістралі, підвівся на рівні (у тодішньому моєму віці зробити це було не важко, а в аварії я майже не постраждав, діставши лише невеличку подряпину на лівій руці) і що було сили прокричав химерному велетню, тінь якого ховалася під мостом:

– Джоне-е-е!ДЖОНЕ КОФФІ! ДЕ Ж ТИ Є, ЗДОРОВАНЮ, КОЛИ ТАК МЕНІ ПОТРІБЕН?!

Не розбираючи шляху, я кинувся назад, під естакаду, до так дивно схожої на Коффі тіні. Усе, що потрапляло мені під ноги, з оскаженілим розпачем було відшпурнуто куди подалі: і закривавлений плюшевий ведмедик, і окуляри з тріснутим скельцем у сталевій оправі, і – пробачай, Боже, гріхи мої тяжкі – чиясь відірвана від решти тіла рука з оздобленим гранатом перстнем на мізинці.

– Ти ж урятував був жінку Гела, так чом би тепер тобі не повторити це з моєю бідолашною Джен? Скажи, чим вона гірша? ЧОМУ ТИ ВІДМОВЛЯЄШСЯ ДОПОМОГТИ МОЇЙ ДЖЕНІС?!

І жодних слів у відповідь. Лише смердючий до блювотиння запах палаючого палива і підсмажених заживо людських тіл, гнітюче свинцеве небо і невпинний шум оскаженілої зливи, торохкотіння важких крапель якої по бетонному покриттю було наче подзвоном по моїй померлій дружині, яка лишилася лежати на дорозі позаду мене. Не було відповіді тоді, не пролунала вона і сьогодні. Утім, ясна річ, що у 1932‑му Джон Коффі врятував від смерті не лише Меллі Мурс. Список його дивовижних зцілень не обмежувався і дресированим мишеням Француза, яке охоче розважало нас кумедним трюком з котушкою, а у пошуках Делакруа шастало Милею ще задовго до того, як той узагалі на ній з’явився… і, якщо вже на те пішло, задовго до появи у блоці «Д» чорношкірого велетня.

Як не крути, а Джон певним чином врятував і мене. Однак, за дві дюжини минулих після того років, стоячи під заливним алабамським дощем в оточенні мішанини з понівечених трупів і розкиданого багажу, визираючи чоловіка, якого насправді аж ніяк не могло бути у тому мороці під естакадою, я з сиротами на шкірі усвідомив одну жахливу у своїй простоті істину: інколи так буває, що між порятунком і прокляттям геть немає різниці.

Отож, коли вісімнадцятого листопада давноминулого тисяча дев’ятсот тридцять другого ми сиділи із Джоном на нарах у його камері, щось із цього і розтікалося моїм тілом. Чим би насправді не був той дивовижний дар, що ним володів Коффі, він немовбито переливався з нього у мене просто через наші зціплені руки – роблячи це з тією невимушеною легкістю, з якою, чомусь, навіть за величезного на те бажання, нам не стає сили передати ані свою любов, ані надію, ані взагалі будь-які щирі і добрі почуття. Те, що починалося як легеньке поколювання, невдовзі перетворилося на щось настільки непереборне і грандіозне, що нагадувало собою цунамі. Мій більш як столітній досвід підказує мені, що ані до, ані після того пам’ятного осіннього дня мені не доводилося стикатися з чимось, що за своєю потужністю бодай би на дещицю могло бути порівнянним з тією таємничою силою. Саме відтоді я жодного разу не захворів на пневмонію, грип чи навіть звичайнісінький фарингіт. Мене більше ніколи не турбувала ані інфекція сечовивідних шляхів, ані щось на кшталт зараження порізів. Якщо ж мені і випадало застудитися, то це траплялося вельми нечасто: раз на шість або сім років. Але навіть попри те, що люди, яким тривалий час щастило не хворіти на застуду, підхопивши таки останню, як правило, зазнають ще й різноманітних ускладнень, у мене такого не було ніколи. Якось одного разу, ще до злощасного 1956‑го, у мене трапився напад жовчнокам’яної хвороби. І хоча я добре усвідомлюю, що для декого з вас це може видатися дивним (навіть не зважаючи на все, сказане мною вище), але коли з мене виходив той клятий камінь, я певною мірою насолоджувався і радів спричиненому ним стражданню. За усі ті двадцять чотири роки, що минули з дня мого чудесного зцілення від хворості, що живцем спалювала мої нирки, це був єдиний випадок справді серйозного болю. Інсульти і ракові пухлини, вірусні гепатити і цирози печінки, інфаркти, лейкози і біс його зна, що там іще, – підступні хвороби один за одним забирали усіх моїх друзів, близьких і просто знайомих, аж допоки з мого покоління в живих не залишилося нікого, кого б я знав. Разом з тим, проти мене усі відомі недуги були безсилими – вони оминали мене з такою ж інстинктивною обачністю, як і водій, коли, несучись швидкісною автомагістраллю, не роздумуючи повертає кермо, щоби уникнути зіткнення з оленем чи єнотом. Ось навіть у вельми небезпечній для життя катастрофі я все одно залишився неушкодженим, відбувшись лише дитячою подряпиною на руці. Отож, по всьому виходить, що, тримаючи мене за руки у 1932‑му, Джон Коффі зарядив мене життям, зробивши щось на зразок тривалого щеплення проти смерті. Так би мовити, перевів важіль рубильника виконаннястрати через життя на самісінький максимум. У кінцевому підсумку я, звичайно ж, помру – будь-які ілюзії про безсмертя, якщо такі й закрадалися у мою грішну душу, розтанули зі смертю Пана Брязкотуна. Але я прагнув би померти вже просто зараз, не чекаючи, поки кирпата надумає завітати до мене в гості. Якщо вже казати усю правду, то бажання померти не відпускає мене з того самого дня, як померла Елейн Коннеллі. Та чи потрібно тут щось пояснювати?

Я продивляюся списані мною аркуші, перегортаючи їх своїми тремтячими, вкритими старечими плямами руками, і мені все ніяк не дає спокою одне питання: а чи має усе це бодай якийсь сенс? Знаєте, як ото у визнаних широким загалом книжках, що несуть у собі духовне збагачення і мають повчальний характер. Потім я повертаюся думками у своє дитинство і ті гомінливі проповіді, що лунали під склепінням Церкви Ісуса-Спасителя, Господа Всемогутнього. Пригадую, як тамтешні проповідники полюбляли повторювати: Боже око не випускає з уваги навіть крихітного горобця, який був упав на землю[371], Він спостерігає і відзначає вчинки найменшого зі Своїх створінь. Тому, коли я думаю про Пана Брязкотуна і про ті дерев’яні трісочки, що ми з Брутальником знайшли у балці попід стелею гамівної кімнати, то мені здається, що так воно насправді і є. Але ж з іншого боку той самий Бог пожертвував Джоном Коффі, найбільшою провиною якого було те, що він сліпо прагнув, аби усім навколо було добре. І зробив Він це настільки ж безжально і жорстоко, як і будь-хто з тих старозавітних пророків, що покладали на вівтар покірних і беззахисних ягняток… чи навіть як праотець Авраам, який би без вагань пожертвував власним сином, якби для Божого випробування самих лише його намірів виявилося недостатнім[372]. А ще мене бентежать своєю очевидною правдою слова Джона про те, що Вартонові вдалося вбити двійняток Деттеріків лише завдячуючи любові тих малеч одна до одної… і, звісно ж, про те, що схожі речі трапляються щодня і скрізь по всьому білому світі. Але ж якщо це і справді так, то виключно через те, що Бог дозволяє цьому відбуватися, і коли ми звертаємося до Нього зі словами: «Чому, Господи?», мовчазна відповідь Творця промовляє сама за себе: «Мені на це байдуже».

Я розмірковую і про Пана Брязкотуна, якому судилося померти прямісінько у мене за спиною, коли моя власна увага була привернута до ницого лиходія, найкращою рисою якого, здавалося, була мстива цікавість. Авжеж, я ще раз і ще раз згадую про свою Дженіс, останні секунди якої у цьому світі пройшли у безглуздих конвульсіях під дощем, поки я, впавши навколішки поруч з нею, марно кликав на допомогу і сподівався на диво.

«Годі! – намагався я прокричати Джонові того листопадного дня у його камері. – Негайно припини і відпусти, нарешті, мої руки! Бо інакше я пропав: захлинуся або ж навіть вибухну».

«Не вибухнете, начальнику Еджкуме», – відповів тоді він, прочитавши мої думки і злегка посміхаючись самій лише можливості такого фіналу. І найжахливіше було те, що здоровань мав рацію: я дійсно залишився живим та ще й ой як надовго.

З мільйона старечих болячок я можу похвалитися лише однією: мені неабияк дошкуляє безсоння. Пізніми ночами я частенько лежу у своєму ліжку, мимоволі дослухаючись до позбавляючих від усіх ілюзій звуків відхаркування, що ними тутешні безпорадні трухляки немов по черзі намагаються прокашляти собі шлях до більш похилого віку. Вряди-годи до мого слуху долинає зумер виклику кимось сиділки, або скрипіння чийогось взуття у загальному коридорі, або невиразне буркотіння маленького телевізора пані Джавіц, налаштованого на якийсь з опівнічних випусків новин. Ночами, коли в моє вікно зазирає місяць, я розраджую себе тим, що роздивляюся його холодний і збайдужілий до земних проблем лик. Лежу собі і згадую Брутальника, Діна, а інколи навіть і Вільяма Вартона, коли той ощирився було до Джона: «Саме так, ніґґере. Ти бачиш мене наскрізь». Пригадую ту радість, з якою ошелешений від щастя Делакруа колись давно вихвалявся мені: «Дивіться-но, шефе Еджкуме! Зара ви побачите, що за новий трюк я навчив виконувати Пана Брязкотуна!». Я думаю про Елейн і про її перекошене у гніві, але все одно прекрасне обличчя, коли вона прямісінько з порогу солярію яро накинулася на Бреда Долана, наказуючи йому дати мені спокій… Подеколи мені таки вдається ненадовго провалитися у сторожкий сон, але тоді перед моїми очами постає злощасна естакада, і я, змоклий на хлющ, марно намагаюся докричатися до Джона Коффі, який ховається у її тіні. Однак це не якесь там оптичне марево, спричинене напівдрімотою. Я знаю – це точно наш здоровань. Він, як і безліч разів до того, терпляче стоїть і спостерігає. Отож, я теж лежу у своєму ліжку і просто чекаю. Згадую свою Дженіс і те, як її втратив… як дощ безжально змивав її теплу кров з моїх пальців… Я просто чекаю… Рано чи пізно, але проводи в останню путь чекають на кожного з нас. З цього правила немає винятків, і мені це відомо. Але інколи… ой, Боже ж ти, мій Боже… інколи та Зелена Миля тягнеться так довго…

Примітки

1. Вигаданий С. Кінґом пенітенціарний заклад «Холодна Гора» (Cold Mountain) за описом певною мірою схожий на реально існуючу з середини ХІХ ст. й до сьогодні В’язницю суворого режиму штату Луїзіана (Louisiana State Penitentiary, LSP), відому також під назвою «Ангола» або «Алькатрас Півдня» («Alcatraz of the South») (тут і далі – прим. перекл.).
2. У США – традиційне державне загальнонародне свято, засноване з метою віддати дяку Богові за жнива та за одержані блага протягом року. Відзначається щорічно у четвертий четвер листопада. Це свято вважається родинним, – і його святкують за традиційним обідом, обов’язковими стравами на якому є фарширований індик з журавлиновим варенням, а також солодкий пиріг з гарбузовою начинкою.
3. Попкар – тюр., крим. Наглядач, охоронник; конвоїр (Ставицька Л. Український жарґон: Словник – К.: «Критика», 2005).
4. Buck Rogers – вигаданий персонаж, головний герой однойменних коміксів, фільмів, радіо­постановок і телепередач, починаючи з 1928 р., які стали важливою частиною масової культури у США. У 1979 і 1981 рр. на екрани виходив телесеріал «Бак Роджерс в XXV столітті», серед ключових персонажів якого був, зокрема, і малюкоподібний робот Твікі (Twiki) – персональний помічник Бака.
5. Indianola – адміністративний центр округу Санфлавер (Sunflower County) у штаті Міссісіпі. На момент описуваних подій населення міста становило трохи більш 3 тис. осіб. У цьому романі використовується як місце проведення медичних експертиз, а також інших різноманітних подій сюжету.
6. Приблизно 1 м 83 см. Хоча сьогодні такий зріст і не здається чимось екстраординарним, він був таким у 1930-х рр., коли середній зріст чоловіка у США становив 173,4 см (за даними ресурсу https://ourworldindata.org/data/food-agriculture/human-height/ ).
7. Мається на увазі гравець в американський футбол.
8. Louisiana State University (LSU) – державний університет у м. Батон-Руж (Baton Rouge), столиці штату Луїзіана. На момент описуваних подій футбольна команда університету «Бойові Тигри» (Fighting Tigers) вважалася достатньо міцною, а у 1935 і 1936 рр. навіть вигравала першість Південно-Східної Конференції. Цікаво, що одним з сучасних відомих випускників університету є інший чорношкірий американець, комплекцією схожий на Джона Коффі, – баскетболіст Шакіл О’Ніл (Shaquille O’Neal). Цілком можливо, що саме на нього натякає оповідач, порівнюючи дані Джона Коффі з баскетболістами, оскільки початок професійної кар’єри «Шака» як раз припадав на 90-ті роки, перетинаючись у часі з викладенням оповідачем подій свого життя.
9. Приблизно 2 м 3 см.
10. Mahogany (махагонієве дерево, махагоні) – низка деревних порід, що мають деревину червоного кольору з різними відтінками.
11. 127 кг.
12. Вага у 320 фунтів приблизно відповідає 145 кг; 350 фунтів – 159 кг.
13. Hickory (гікорі) – індіанська назва північноамериканської ліщини. Деревина гікорі є важкою і міцною, а завдяки своїй гнучкості і пружності, в Америці вона є основним матеріалом для виготовлення держаків молотків і сокир, спортивного інвентарю, меблів тощо.
14. Фланель – м’яка, приємна на дотик вовняна чи бавовняна ворсиста тканина, зазвичай з пухнастим рідким начосом. Єдиний недолік – при досить частому застосуванні починає «збиватися».
15. Кажунський діалект французької мови (Cajun French) – регіональний варіант французької, поширений в Луїзіані, переважно на півдні і південному заході цього штату. Власне, означення «кажунський» (cajun) є англізацією назви «акадійський» (acadien, або ж скорочено – cadien) діалекту французької, яким розмовляли мешканці колонії Акадія (територія сучасних приморських провінцій Канади і штату Мен у США) до їхньої депортації у сер. XVIII ст., в результаті якої значна частина акадійців-кажунів осіла саме в Луїзіані.
16. Різновид мінерального мастила, що одержується сухим дистилюванням бурого вугілля. Найбільшого поширення цей зазнав у 2-й половині XIX ст. Тоді ж деякий час воно продавалося під торговельною маркою «Керосин».
17. Першеронський кінь (або просто «першерон») – виведена у Франції на поч. ХІХ ст. порода крупних міцних коней, призначених для робіт, що вимагають особливої сили й витривалості. Коні цієї породи швидко навчаються. Вони чуйні й тямущі, характеризуються спокійною вдачею.
18. Англійською слово Coffey (Коффі) за написанням і вимовою схоже на слово coffee (кава).
19. «Our Gal Sunday» – мильна радіоопера по класичному сюжету «з болота й у злато» про дівчину-сироту на ім’я Санді (букв., – Неділя), яка вийшла заміж за впливового і багатого лорда. Радіопостановка базувалася на бродвейській п’єсі «Санді» 1904 року. Транслювалася однією з найбільших у США телерадіомереж – CBS (Columbia Broadcasting System) – з 29 березня 1937 по 2 січня 1959 р. (тобто під час описуваних у романі подій – 1932-й рік – цієї радіоп’єси в ефірі ще не було).
20. Flag football (флаг-футбол) – безконтактна версія американського футболу, що так само має за мету занести м’яч у залікову зону суперника. Основною ж її відмінністю від класичної версії є повна заборона жорстких контактів: спортсмени грають без захисної екіпіровки (але обов’язково – з капами), а замість шоломів та каркасів на їхньому поясі прикріплені два прапорці. І якщо в американському футболі для зупинки гравця з м’ячем використовується захват (жорсткий контакт), то у флаг-футболі достатньо зірвати з нього один з прапорців.
21. Mississippi – найдовша ріка в США, що впадає у Мексиканську затоку на півдні, виносячи туди величезну кількість твані (більше 200 млн. м³ на рік).
22. Морилка – спеціальний пристрій для умертвіння комах.
23. «The Argosy» (букв. «Караван»), пізніше «Argosy All-Story Weekly» – журнал бульварного змісту, заснований Френком Мансі (Frank Munsey), що випускався у США в період з 1882 по 1978 рр. Вважається першим американським бульварним часописом, хоча первинно виник як дитячий щотижневий «журнал історій».
    «Stag» (букв. «Самець») – сукупна назва різноманітних американських журналів для чоловіків, що видавалися з 1930-х до, щонайменше, 1990-х рр. З середини 90-х під такою назвою виходять журнали порнографічного змісту. До описуваних у романі подій відносяться часописи т. зв. Першого видання, зміст тем в яких охоплював літературу, музику, спортивні змагання, театр, а також історії про відносини чоловік-жінка, питання сексу, стриптиз і т. ін.
    «Men’s Adventure» (букв. «Чоловіча пригода») – жанр часописів, що видавалися у США з 1940-х до поч. 1970-х рр. Спрямовані на чоловічу аудиторію, ці журнали відрізнялися фривольними зображеннями спокусливих панянок у стилі пін-ап, сенсаційними оповіданнями про чоловічі військові звитяги, екзотичні пригоди чи зіткнення з тваринами.
24. Trapingus County – вигаданий С. Кінґом округ у штаті Луїзіана.
25. Персонажі німого короткометражного фільму 1901 р. «Скрудж, або Привид Марлі» (ʹScrooge, or Marley’s Ghostʹ), знятого за мотивами повісті Ч. Діккенса «Різдвяна пісня» (ʹA Christmas Carolʹ), 1843 р.
26. Слово ʹdickensʹ в англ. виразі «to kick up dickens» (який перекласти як «товкти пику чортові») також повністю відповідає і написанню прізвища відомого письменника Чарлза Діккенса (Charles Dickens, 1812–1870).
27. Great Depression – загальносвітова потужна економічна криза, що найпомітнішою була у США, де тривала з жовтня 1929 р. до 1933 р. Одним із найважчих років Депресії вважається саме 1932 р.: розміри ВВП США скоротилися на рекордні 13,4% (31% порівняно з рівнем 1929 року), рівень безробіття досяг 23,6%. Акції промислових компаній США втратили 80% вартості, порівняно з рівнями 1930 р.
28. Близько 97 км.
29. Тут мається на увазі невелике містечко Brighton в окрузі Вашингтон (Washington County), на заході штату Міссісіпі.
30. Температурі 100°F приблизно відповідає 38°C.
31. Температурі 110°F приблизно відповідає 43°C.
32. The Bobbsey Twins – головні персонажі однієї з найдовших серій дитячих оповідань авторства Едварда Стрейтмеєра (Edward Stratemeyer), Говарда і Ліліан Ґарісів (Howard & Lilian Garis), Герріет Адамс (Harriet Adams) та ін., виданих під загальним псевдонімом Лора Лі Хоуп (Laura Lee Hope). Перші з 72 книг були видані у 1904 р., останні – у 1979 р. Також окрема серія з 30 книг видавалася з 1987 по 1992 рр. Усі оповідання пов’язані пригодами дітей родини Боббсі, у якій було дві пари двійнят: дванадцятирічні Нен і Берт, а також шестирічні Флоссі і Фредді.
33. King Cotton (в ориг. «Cotton is King») – слоган, що уособлював собою стратегію, використовувану Конфедеративними Штатами Америки (Півднем) під час Громадянської війни у США. Популяризований відомим захисником рабства Джеймсом Генрі Гаммондом (James Henry Hammond, 1807–1864), який, виступаючи у 4 березня 1858 р. перед Сенатом, зокрема, промовив: «Ви не посмієте піти війною на бавовник. Жодна сила на Землі не наважиться воювати проти ним. Адже бавовник – король!» («You dare not make war on cotton. No power on earth dares to make war upon it. Cotton is King!»). У ті часи бавовна була найбільш експортованим товаром США: до 1860 р. вона займала близько 60% від загального американського експорту, що давало прибуток у 200 млн. доларів на рік.
34. Що для таких південних штатів, як Міссісіпі чи Луїзіана, у червні 1932 р. становило за декілька хвилин п’яту ранку.
35. Калібр .22 або 5,6 мм. Калібр нарізної стрілецької зброї у країнах, що використовують англійську систему мір, вимірюється в частках дюймів: для США – у сотих (0,01 дюйма). У запису традиційних американських (і англійських) калібрів нуль цілої частини числа і позначення одиниці вимірювання опускаються, а в якості десяткового роздільника використовується крапка. У країнах з метричною системою мір (зокрема, й у нас), калібр вимірюється у міліметрах, а у позначенні через знак множення додають ще й довжину гільзи: наприклад, 5.6×39 мм. Треба враховувати, що довжина гільзи є характеристикою патрона, а не калібру.
36. Приблизно 18 м.
37. Слово «алло» (також поширений варіант «альо», в англ. – hallo або hello), було запропоноване амер. винахідником Томасом Едісоном (Thomas Edison, 1847–1931) в якості привітання чи перевірки зв’язку під час телефонної розмови. Для описуваних у романі подій типове телефонне з’єднання з потрібним абонентом розпочиналося з виклику центральної телефонної станції, абонентом якої був ініціатор розмови: для цього було необхідно підняти слухавку і зробити декілька обертів заводною ручкою на своєму телефонному апараті – при цьому вбудована в апарат динамо-машина виробляла електричний імпульс, який, приходячи на станцію, відкривав клапан, яким був прикритий штекер кабелю абонента. З’єднання ж проводилося за допомогою телефоністки (до речі, на цю посаду зазвичай приймали саме жінок – з благонадійних родин, з лагідним характером, приємним голосом, міцним здоров’ям, незаміжніх і достатньо високих, щоб дотягуватися штекерами до верхніх гнізд комутатора), якій в трубку називали потрібний номер бажаного співрозмовника. Почувши відповідь останнього, телефоністка мала відімкнутися, щоб не підслуховувати розмову. Автоматичні телефонні станції (АТС) почали масово вводитися в експлуатацію лише з 1930-х рр.
38. «Mystic Tie No. 44» – назва і номер масонської ложі, головним принципом якої є об’єднання людей будь-яких, навіть суперечливих поглядів у спільну групу-братство. Символом ложі вважається мотузок з китицями на обох кінцях, зав’язаний у вузол. Вважається, що назву «Mystic Tie» ввів в обіг амер. лікар і автор основоположних принципів (т. зв. Ландмарок) масонства Альберт Мекі (Albert Mackey, 1807–1881).
39. Джеб (jab) – короткий прямий удар рукою, що належить до основних елементів ударної техніки таких бойових мистецтв, як бокс, кікбоксинг, карате та ін.
40. Приблизно 4,8 км.
41. Сосна ладанна (лат. Pinus taeda) – вид дерев родини соснових, що здатен утворювати різноманітні природні гібриди. Є ендеміком (місцевим видом) південно-східних штатів у США. Свою назву «ладанна» (а дослівно з амер. англ. «loblolly» – калюжна) цей вид сосен отримав завдяки тому, що вони переважно зростають у низинних і болотистих місцинах.
42. Близько 3,2 км.
43. Trapingus River – ріка, що так само, як і однойменний округ, є вигаданою С. Кінґом.
44. Great Southern – повсякденна назва «Великої Південної Залізниці Алабами» (The Alabama Great Southern Railroad) – заснованої у 1877 р. і працюючої донині залізничної компанії, що обслуговує такі південні штати США як Алабама, Джорджія, Луїзіана, Міссісіпі й Теннессі.
45. Близько 1,6 км.
46. Судячи з усього, автор має на увазі поселення West Greene (також відоме як Old West Greene або Westgreene) – населений пункт в окрузі Ґрін (Greene County) на заході штату Алабама, що так і не отримав статусу міста. Проте відомо, що поштове відділення у ньому було відкрите ще 1879 р. – для обслуговування компаній з видобутку кам’яного вугілля і бокситів.
47. Bloodhound (досл. – кров’яний гончак) – важкий (вагою до 50 кг) мисливський собака для достатньо повільного пошуку. Має надзвичайно гострий нюх і високу наполегливість.
48. Крапчасто-блакитний кунгаунд (Bluetick Coonhound) – порода мисливських собак, що були виведені у Луїзіані у ХХ ст. Вага – до 35 кг. Відрізняється чудовим нюхом і зором. Використовується переважно для нічних полювань на єнотів. Кожна собака цієї породи має унікальний голос, що дозволяє господареві безпомилково ідентифікувати її серед інших під час полювань.
49. Англ. слово «coon» у словосполученні «coon hound» (досл. – «мисливець на єнота») у його тривіальному значенні може бути перекладене як «єнот», але зважаючи на місце і часи описуваних подій доречним вбачається переклад з американської англійської, що має принизливий контекст – «негр», «чорнопикий» абощо.
50. Температурі 95°F відповідає 35°C.
51. Затвор – твердосплавна деталь вогнепальної зброї, що слугує для подавання і запирання набою у патроннику. У даному випадку оповідач робить акцент на високій готовності до стрільби.
52. Ваточник сирійський (лат. Asclepias syriaca) – багаторічна трав’яниста молочайна рослина з великим повстисто-пухнастим зісподу листям і жмутками доволі довгих сніжно-білих волосків біля насінин, коли ті вистигнуть. Є одним із найпоширеніших бур’янів у Північній та Південній Америці, а також у Європі.
53. Приблизно 15 см.
54. Приблизно 32 кг.
55. П’ятидесятництво (назва походить від старозавітного свята «п’ятидесятниці»; новозавітні варіанти: «Зелені свята», «Трійця») – одна з найчисельніших на сьогодні протестантських церков у світі, вчення якої виникло на ґрунті баптизму у кінці XIX – на поч. XX ст.
56. Goshen (Ґошен або Ґесем) – назва місцевості Стародавнього Єгипту, що була відведена Йосипом Єгипетським (Буття 45:10, 46:34, 47:27) для поселення його батька Якова (Ізраїля) і братів. Ґошен описується як родючі землі, що найкраще підходили для сільського господарства. Згодом, у цій місцевості каторжною працею євреїв були зведені міста для зберігання припасів – Пітом і Рамесес (Вихід 1:11). Звідти ж єврейський народ залишив Єгипет під проводом Мойсея.
57. Блешня – прикріплена на кінці волосіні блискуча металева пластинка, що використовується як принада під час ловлі риби.
58. Pomona (Помона) – сьоме за величиною місто в окрузі Лос-Анджелес у штаті Каліфорнія. Місто отримало свою назву на честь давньоримської богині плодів і достатку. Незважаючи на обрану ще у 1875 р. назву, на той час в районі поселення не було жодного плодового дерева. Але в кінці XIX ст. в околицях міста стало активно розвиватися вирощування цитрусових культур. І вже у 1920-х рр. місто отримало неофіційний статус «Королеви Цитрусового пояса» (Queen of the Citrus Belt), який простягався приблизно з Каліфорнії через штати Аризону і Техас, уздовж узбережжя Мексиканської затоки і аж до Флориди.
59. Маслянка – рідина, що залишається після збивання масла з вершків чи сметани.
60. Bugler («Сурмач») – назва торгової марки тютюну і цигаркового паперу для цигарок типу «скрути сам», по-нашому – самокруток. Бренд вийшов на тютюновий ринок США саме у 1932 р.
61. Baton Rouge (букв. «Червона палиця») – місто на південному сході США, столиця та друге за кількістю населення місто штату Луїзіана.
62. Сульфаніламідні препарати – перші хіміотерапевтичні протибактеріальні засоби широкого спектру дії, що також були й першими антибіотиками системного використання, підготувавши ґрунт для революції антибіотиків у медицині. Вперше подібного роду лікувальні засоби були використані під торговою маркою Prontosil фірми «Bayer AG» саме у 1932 р.
63. Halloween (або т. зв. Відьомська ніч) – сучасне свято, що святкується в ніч на 1 листопада, як надвечір’я Дня усіх святих.
64. У 1932 р. – четвер.
65. Billy the Kid (Біллі Кід або Малюк Біллі) – прізвисько сумнозвісного американського розбійника і вбивці Вільяма Генрі МакКарті (William Henry McCarty, 1859–1881), відомого також під псевдонімами Вільям Бонні або Генрі Антрім. Вважається, що він особисто вбив 21 людину, але за іншими даними їх фактична кількість є близькою до 9 (4-х він вбив сам, а ще 5 – зі сторонньою допомогою).
66. За законодавством, що діяло у США в описувані у романі часи, серед чоловіків повнолітніми вважалися громадяни, які досягли 21 року (а ось серед жінок вже тоді спостерігався розкид від 18 до 21 року, залежно від штату). Зниження вікової планки з 21 до 19 (в Алабамі і Небрасці) або 18 років (у переважній більшості штатів) відбулося приблизно у 1970-х рр. На сьогодні 21 рік в якості вікового цензу повноліття зберігся лише в двох штатах – Міссісіпі і Пуерто-Рико.
67. 90 кг.
68. Протягом усіх років Великої Депресії долар США був жорстко прив’язаний до так званого золотого стандарту (грошової системи, що ґрунтується на золоті). З 1929 по 1932 рр. золото вільно купувалося і продавалося за ціною $20,67 за тройську унцію (31,1 г). Навіть в найчорніші дні кризи конвертованість долара в золото не ставилася під сумнів. І тільки з квітня 1933 р., через заборону експорт золота долар почав швидко знецінюватися. Падіння було стабілізоване лише у лютому 1934 р. на відмітці 59% від попереднього курсу.
69. «Underwood» – друкарська машинка, що вироблялася однойменною компанією зі штаб-квартирою в Нью-Йорку з 1895 по 1959 рр. Власником компанії був Джон Андервуд (John Underwood, 1857–1937), який викупив усі права на виробництво апарату подібного типу у його дійсного винахідника Франца Ваґнера (Franz Wagner, 1837–1907). Фабрика Андервуда, що базувалася у Гартфорді (Hartford), штат Коннектикут вже до 1915 р. стала найбільшим підприємством у світі з виробництва друкарських машинок.
70. «Steamboat Willie» – найбільш ранній (1928 р.) зі збережених звукових мультфільмів, перший звуковий фільм студії Волта Діснея (Walt Disney) і третій мультфільм за участю Мишеня Міккі (Міккі-Мауса).
71. Oklahoma – штат на південному заході центру США.
72. Буквальний переклад прізвища Bitterbuck означає «Розлючений індіанець».
73. «Moon Pie» – кондитерський виріб, який складається з двох круглих хрустких крекерів і маршмелової начинки між ними, покритих ароматизованою шоколадною глазур’ю. Такий заїдок часто асоціюється з кухнею американського Півдня, де він, власне, і виробляється з 1917 р. кондитерською компанією «Chattanooga Bakery» у місті Чаттануґа, штат Теннессі.
74. Potato salad – гарнір, що складається з нарізаної холодної вареної картоплі, зазвичай заправленої майонезом і різноманітними приправами.
75. Капшук – гаман у формі торбинки, що затягується шворкою.
76. Дератизація – комплекс спеціальних заходів, що включають роботи з винищування та захисту від гризунів у місцях можливого контакту останніх з людиною.
77. Близько 90 cм.
78. Мітовка – віник на довгій палиці.
79. «Victor» – відома з 1898 р. торгова марка популярного у США виробника пасток на різноманітних гризунів «Woodstream Corp.».
80. «Alice’s Adventures in Wonderland» – новела англійського професора математики Чарлза Латвіджа Доджсона (Charles Lutwidge Dodgson, 1832–1898), відомого під псевдонімом Льюїс Керрол (Lewis Carroll), 1865 р. Білий Кролик – рожевоокий й балакучий, одягнений в жилет персонаж, що, промайнувши перед Алісою на самому початку цієї новели, бубонів собі під носа: «Ой, леле-лелечко, як же це я вже забарився!»
81. Clarence Mulford (1883–1956) – автор творів художньої та наукової літератури, а також серії вестерн-романів і оповідань про вигаданого ковбоя на ім’я Хопелонґ (букв. «Стрибаючий на одній нозі») Кессіді (Hopalong Cassidy).
82. Створені художником-карикатуристом Елзі Крайслером Сеґаром (Elzie Crisler Segar, 1894–1938) герої серії щоденних коміксів «Thimble Theatre», які майже одночасно перейшли до тодішніх видань дорослого змісту, а також мультфільмів: Popeye (букв. Лупоокий) – моряк, що уперше з’явився у коміксах 1929 р.; Bluto (букв. Довбень) – м’язистий суперник Лупоокого за прихильність Олівії Маселко (відомий з 1932 р.); Wimpy (букв. Нудьгар) – кмітливий, але надміру ласий до їжі (особливо – гамбургерів) друг Лупоокого (відомий з 1920-х рр.); Olive Oyl (букв. Олівія Маселко) – об’єкт пристрасті Лупоокого і Довбні (як самостійний персонаж відома ще з 1919 р.).
83. Сорочка з грубої тканини.
84. Скоріше за все, робиться натяк на досвід Брутуса писати копіювальними (або т. зв. «хімічними») олівцями, які використовувалися для отримання дзеркальних копій (до поширення звичайних копірок) або ж при написанні документів під копірку, коли перший шар мав бути написаний саме чорнилом, а перова ручка не давала бажаного тиску, щоб створити одну чи декілька копій за раз. Перевагою такого олівця була й здатність писати майже на будь-якій поверхні. У більшості в’язниць копіювальні олівці є забороненими.
85. Один з варіантів завершальних рядків популярної у США лічилки: «Один бакс, Два бакси, Три бакси, Чотири! П’ять баксів, Шість баксів, Сім баксів згори! Вісім баксів, Дев’ять баксів, Десять баксів, Ще плюс один! Поцілуй мене у дупу і стягай штани! Раз-два-три, Вибуваєш ти!» В оригіналі: «One potato, two potato, three potato, four! Five potato, six potato, seven potato more! Eight potato, nine potato, ten potato, eleven! Kiss my ass and go to Heaven! Y-O-U spells YOU!». Цю лічилку у дії, наприклад, можна побачити у трилері «Напад на 13‑й відділок» («Assault on Precinct 13») 1976 р., починаючи з 01:11:33.
86. Скринька, коробка.
87. Близько 30 см.
88. Кроква – два бруси, з’єднані під кутом у горішній частині даху і закріплені долішніми кінцями до стін будівлі, на яких тримається дах. Ригель – горизонтальна балка будівельних несучих конструкцій.
89. Нагель – великий дерев’яний чи металевий стрижень, уживаний для постійного або тимчасового скріплення частин дерев’яних конструкцій.
90. Срібна у ті роки монета у 25 центів США мала діаметр, що дещо перевищував 24 мм (тобто трохи більше за українські 5 копійок).
91. «Crayola» – бренд художніх виробів, що належить компанії «Crayola LLC», заснованої у 1885 р. під назвою «Binney & Smith». Основною продукцією є вощані крейди і пастельні олівці, які випускаються компанією з 1903 р.
92. Сосна болотна (лат. Pinus palustris) – вид дерев родини соснових, що поширений у південно-східних штатах США, займаючи ареали з теплим, вологим кліматом і вологим ґрунтом. Цей вид сосни добре пристосований до пожеж завдяки своїй трав’яній стадії і швидкому зростанню з насіння: система коренів різко прискорює ріст стовбура і піднімає дерево над руйнівним полум’ям.
93. Приблизно у 96 км.
94. Atlanta – місто на південному сході США, столиця і найбільше місто штату Джорджія.
95. Класичні жарти, які ма­ють на позір прості питання й відповіді, чим навмисно заплутують опонента для досягнення гумористичного ефекту. Часто базуються на стереотипах про згаданих у жарті людей. Варіації на тему «Навіщо такий-то перейшов вулицю» (старий дотеп, перший варіант якого був про курку і датується 1847 р.) мають за відповідь щось на зразок: «Аби перейти на інший бік». У випадку з «вкручуванням лампочки» (популярний у 1960–70‑х рр. зразок гумору про поляків) класичною відповіддю вважається: «П’ять: один тримає лампочку, а четверо обертають драбину», хоча зараз існує безліч варіантів під конкретну національність, професію, віросповідання тощо. Похідною від попереднього жарту є й дотеп про проводи померлого у Гарлемі: «Сім: шість, аби нести труну, і один – щоб нести бумбокс».
96. Harlem – частина міста Нью-Йорк на північному сході о-ва Мангеттен, населена головним чином темношкірими мешканцями африканського походження.
97. Хвороба Альцгаймера – один з різновидів стійкого порушення розумових функцій людини у результаті органічного ураження «сірої речовини» її мозку, що призводить до втрати пам’яті і прогресуючого слабоумства. Названа на честь німецького психіатра і невролога Алоїза Альцгаймера (Alois Alzheimer, 1864–1915).
98. Солярій – спеціально обладнане місце (тераса, веранда абощо) для приймання сонячних ванн.
99. Франклін Делано Рузвельт (Franklin Delano Roosevelt, 1882–1945) – 32-й президент США (1933–45), демократ. Був губернатором Нью-Йорка у 1929–33 рр. Ставши президентом під час Великої Депресії, почав економіку Нового курсу і реформу соціальних програм, що зробило його дуже популярним серед населення. Єдиний президент США, що був на посаді понад 2 терміни (4 терміни).
    Герберт Кларк Гувер (Herbert Clark Hoover; 1874–1964) – 31‑й президент США (1929–33), республіканець. Президентство Гувера ознаменувалося важкою економічною кризою – Великою Депресією, а його політика державного невтручання в економіку довела своє повне банкрутство, незважаючи на низку сміливих спроб зменшити масштаби кризи (збільшення податків і зростання державних витрат). Традиційно Гувера прийнято звинувачувати як президента, що не зумів запропонувати ефективної стратегії виходу з кризи. У 1932 р. Гувер майже в усіх штатах зазнав нищівної поразки від Рузвельта, причиною якої, окрім, власне, Депресії, вважають харизму й ораторське мистецтво Рузвельта, непопулярність сухого закону і нездатність Гувера до внутрішньополітичних компромісів.
    Джон Едґар Гувер (John Edgar Hoover, 1895–1972) – американський державний діяч, який протягом майже півстоліття займав пост директора Федерального бюро розслідувань (1924–72), будучи завжди однією з найвпливовіших фігур в США.
100. «Ritz» (букв. «Шик») – торгова марка крекерів, під якою, починаючи з 1934 р. їх випускає американський виробник печива і легких закусок «Nabis­co» (National Biscuit Company), головний офіс якого знаходиться у Східному Ганновері (East Hanover), штат Нью-Джерсі.
101. Kiwanis – північноамериканське некомерційне і неурядове об’єднання бізнесменів і кваліфікованих спеціалістів, сформоване для підтримки комерційної етики, а також для соціально-благодійних проектів міжнародного масштабу. Структура заснована у 1915 р. у місті Детройт (Detroit), штат Мічиґан. Стосовно змісту, закладеного у слово «ківаніс», одностайної думки не існує. За однією з версій воно являє собою фонетичну адаптацію слова «giiwanizi», що на мові оджібва північноамериканських індіанців означає «я не замовчую; я безрозсудний і примхливий». За іншою версією, слово походить з алґонкінського об’єднання індіанських мов (схід і центр Канади, північне атлантичне узбережжя США) і буквально означає «ми заявляємо про себе». Засновники організації ж трактують його у сенсі «ми будуємо». Члени об’єднання називають себе ківаніанцями (Kiwanians).
102. Середній Південь – неформальний регіон у США, до складу якого зазвичай відносять західні території штату Теннессі, північні території Міссісіпі, цент­ральні та південно-східні території Арканзасу, південно-східний придаток Міссурі, південь Іллінойсу, західні території Кентуккі та північно-західні території Алабами. Центром Середнього Півдня вважається місто Мемфіс, що знаходиться на границі трьох штатів: Теннессі, Міссісіпі й Арканзасу.
103. Приблизно 2,5 см.
104. Пітчер (pitcher) – гравець бейсбольної команди, що грає у захисті, який подає (кидає) м’яч з пітчерської гірки (точки у центрі квадрату, окресленого базами) у бік так званого будинку (початкової бази в кутку сектора), де його намагається спіймати кетчер (catcher) – інший гравець команди. При цьому бетер (batter) – гравець команди супротивника – силується відбити м’яч битою і у разі успіху кидає останню й біжить до першої бази, стаючи на цій фазі гри ранером (runner).
105. Хіт (hit) – успішно відбита подача у бейсболі, при якій ранер встигає до бази швидше, ніж туди доставлять м’яч.
106. Knoxville – місто у південно-східній частині США, розташоване на сході штату Теннессі (Tennessee). Перша столиця штату.
107. Вок (walk – букв. «прогулянка пішки») – ситуація у бейсболі, коли при невдалій грі пітчера після чотирьох болів бетеру дозволяється перейти на першу базу. Бол (ball) – подача, при якій траєкторія кинутого м’яча проходить за межею так званої зони страйка (висоти від коліна до плеча бетера).
108. Montana – штат на північному заході США.
109. У перекладі митрополита Іларіона (Івана Огієнка).
110. Washita Reservation – індіанська резервація у штаті Оклахома (Oklahoma) на південному заході центру США. Назва племені і резервації походить від місцевої однойменної річки (Washita River), ім’я якої, у свою чергу, є переінакшеним з часом варіантом назви «False Ouachita» (букв. «Фальшива Уашіта»), яку попервах їй дали французькі колоністи. У цілому ж, індіанці племені Вошіта, будучи прямими нащадками ольмеків (представників корінних народів Центральної Америки) і малійських маврів, походили з південної частини Міссісіпі, Луїзіани й Алабами. У 1835 р. урядом США плем’я Вошіта було офіційно назване як Вічіта (Wichita). Наразі плем’я знаходиться на межі зникнення.
111. Cherokee – народ у Північній Америці, що історично був розселений на південному сході сучасної території США (штати Джорджія, Південна і Північна Кароліна та Теннессі).
112. У 1932 р. 17 липня припадало на неділю.
113. Різдвяна гуска – традиційне святкове блюдо на Різдво у деяких католицьких країнах. За однією з легенд, якось у серпні 1588 р. англійська королева Єлизавета I саме вечеряла смаженою гускою, коли їй повідомили про розгром англійським флотом Непереможної Армади іспанського короля Філіпа II. На радощах вона визнала ту гуску божим знаменням й оголосила її різдвяною стравою. З часом звичай поширився на континентальну Європу, хоча в самому Сполученому Королівстві гуску на Різдво вже давно замінила індичка.
114. Mae West (1893–1980) – американська кіноактриса, письменниця і співачка. Визнаний секс-символ і одна з найскандальніших зірок свого часу. На 1932 р. припадає перший фільм за її участі у головній ролі – «Щоночі» («Night After Night»).
115. «Господь – мій Пастир. Я не матиму недостатку. На зелених лугах Він дасть мені відпочити, Біля тихих вод піклуватиметься про мене…» Псал. 22(23).
116. Імовірно, мається на увазі Мейбл Норманд (Mabel Normand, 1892–1930) – популярна американська комедійна актриса часів німого кіно, яка до і під час своєї кар’єри в кіноіндустрії працювала ще й моделлю у рекламних агентствах, популяризуючи різноманітні товари по догляду за зовнішністю. З-поміж іншого, вона визначалася надзвичайно пишним волоссям. Тож, у буквальному сенсі той напис можна трактувати і так: «Сушарка задля волосся сторч».
117. «Lionel Corporation» – відомий американський виробник різноманітних електричних новинок та іграшок у 1900–1993 рр., що насамперед спеціалізувався на моделях іграшкових поїздів і залізниць.
118. Ноші для перенесення мерців.
119. Близько 9 м.
120. Edgar Allan Poe (1809–1849) – американський письменник, поет, есеїст, драматург, літературний редактор і критик, що найбільш відомий своїми макабричними (у стилі жахів) і містичними оповіданнями. У даному випадку, імовірно, мається на увазі оповідання «Барильце амонтильядо» («The Cask of Amontillado», 1846).
121. «Вбивства на вулиці Морг» («The Murders in the Rue Morgue», 1841) – оповідання Едґара Аллана По.
122. Послання у формі листа.
123. «HexLite» – торгова марка хімічного засобу для чищення на основі гексахлорофену (антибактеріального мийного засобу, що до визнання у 1972 р. токсичним для людини широко використовувався для хірургічних чисток лікарняного і харчового обладнання, а також при виробництві мила і косметики).
124. Оскільки страта Арлена Біттербака (Вождя) відбулася у неділю 17 липня 1932 року, а останній понеділок того липня припав на 25 число, то незрозуміло – звідки ж взялися ті «декілька тижнів» спокійного життя, про які веде мову Пол Еджкум? Якщо ж таки тижнів минуло дійсно декілька, тоді Еджкум помиляється у даті і, можливо, мова йде про понеділок 1 серпня 1932 року.
125. Мсьє, пане (фр.).
126. Будь ласка, будь ласка! (фр.).
127. Брильянтин (бріолін) – переважно чоловічий косметичний засіб на основі гліцерину і туалетної води, що з початку XX ст. (і навіть після появи на парфумерному ринку різноманітних лаків і гелів) широко застосовувався для догляду за волоссям, додавання йому блиску, по­м’якшення та фіксації зачіски.
128. Від грец. μήν «місяць» і ἀρχή «початок» – перша менструальна кровотеча.
129. «The World’s Biggest Make-Believe Ballroom» (букв. – «Найбільший у світі уявний танцзал») – радіовистава з ведучим Аль Джарвісом (Al Jarvis, 1909–1960), що з’явилася у 1932 р. в ефірі заснованої у 1925 р. компанією «Warner Brothers» каліфорнійської радіостанції KFWB (Лос-Анджелес). Цікаво, що за три роки потому в ефірі невеликої комерційної нью-йоркської радіостанції з позивними WNEW з’явилася майже однойменна 15-хвилинна експериментальна радіовистава «The Make-Believe Ballroom» з ведучим Мартіном Блоком (Martin Block, 1903–1967). Обидві програми вважаються свого роду піонерами у форматі мовлення із залученням диск-жокеїв (ді-джеїв), які, через обмеженість у мовниківресурсів для залучення «живих» оркестрів і співаків, заповнювали час між добірками новин тощо, ставлячи звичайнісінькі записи їхніх виступів (до чого у ті часи ніколи не опускалися респектабельні (читай – заможні) радіостанції).
130. Окружний центр – головний населений пункт округа, у якому розташовуються адміністративні відомства окружної влади, зокрема й органи державного управління. Хоча більшість округів у США мають один окружний центр, в деяких штатах певні округи мають два і більше окружних центрів, які зазвичай розташовані у протилежних кінцях округу.
131. Недоліком багатьох перових авторучок було і залишається постійне пересихання чорнила у випадку нечастого використання. Одним з поширених способів відновлення їх працездатного стану вважається енергійне струшування.
132. Монета у 5 центів.
133. Монета у 10 центів.
134. Ebenezer Scrooge – персонаж повісті Ч. Діккенса «Різдвяна пісня» (ʹA Christmas Carolʹ, 1843 р.), скнара-лихвар, у якого завдяки «перевихованню» трьома духами: Давнього, Нинішнього і Майбутнього Різдва прокинулося сумління, він змінюється і вирішує роздавати свої гроші нужденним.
135. Монета в 1 цент.
136. Відповідатиме вимогам (фр.).
137. «Corona» – сорт сигар стандартного розміру (довжина близько 14 см, діаметр калібру 42 (приблизно 16,67 мм)) з тривалістю куріння 1–1,5 години.
138. «Hilton Hotels» – мережа готелів з повним переліком послуг, започаткована Конрадом Хілтоном (Conrad Hilton, 1887–1979) у 1919 р.
139. Тут можна помітити певну часову колізію, оскільки згідно 6-ї частини розділу 1 домовленість Пола Еджкума з Гелом Мурсом щодо рівня участі Персі Ветмора у страті Делакруа мала місце вже після прибуття у блок Джона Коффі. Але судячи з поточного тексту, зміна у ставленні Ветмора до Делакруа, підкріплена його обізнаністю щодо своєї ролі у страті Француза, відбулася до появи Коффі.
140. Початок шотландської народної пісні-балади «Auld Lang Syne» на вірші Роберта Бернса (Robert Burns, 1759–1796), якою в англомовному світі заведено зустрічати Новий рік (в оригіналі – «Should old acquaintance be forgot…»). Українською пісня відома під назвою «За молоді літа» у перекладі Миколи Лукаша (1919–1988) і починається словами «Не забувається повік, що серце пам’ята…».
141. «Pony Express» – кінна поштова служба невеликої кур’єрської компанії США «Central Overland California and Pikes Peak Express Company», що через Громадянську війну проіснувала недовго: з квітня 1860 по жовтень 1861 року, здійснюючи перевезення по маршруту Сент-Джозеф (штат Міссурі) – Сан-Франциско (штат Каліфорнія), завдовжки майже 3100 км.
142. Aunt Bee (повне ім’я – Beatrice Taylor) – персонаж у популярному на американському телебаченні ситкомі «Шоу Енді Гріффіта» («The Andy Griffith Show»), що транслювався каналом CBS з 1960 по 1968 роки.
143. «Canada Mints» – торговельна марка спресованих у кружальця цукрових освіжаючих цукерок, що вперше з’явилися на канадському ринку наприкінці 1880‑х рр., а до 1908 р. встигли завоювати аудиторію у США. Випускається об’єднанням «NECCO (New England Confectionery Company)» – найстарішою (на ринку з 1901 р.) з безперервно діючих кондитерських компаній США. Сьогодні цукерки з класичним смаком перцевої м’яти (peppermint) мають білий колір, з більш м’яким смаком кучерявої м’яти (spearmint) – світло-зелений, а зі смаком гаультерії (wintergreen) – рожевий.
144. Близько 2,3 кг.
145. А тепер, пані та панове! У цирку наразі миш – кумедний і дівний (суржик з лам. фр. та англ.).
146. У 1932 р. – вівторок.
147. Близько 32 км.
148. В однойменному з романом фільмі герой Тома Генкса їздив на дводверному «Ford Model T Tudor», 1926 року (http://imcdb.org/vehicle.php?id=4122). Зазвичай саме «Модель Ті», що випускалася мільйонами одиниць, вважається першим доступним автомобілем, що дійсно «пересадив Америку на колеса»: авто 1926-27 рр. випуску коштувало 360$, тоді як середня зарплата держслужбовців у 1920–30-х рр. становила 1164–1517$ на рік, а, наприклад, стандартний велосипед «тягнув» на 32–40$ (http://usa.usembassy.de/etexts/his/e_prices1.htm). Всупереч існуючій думці, «Модель Ті» аж ніяк не був маленьким і примітивним авто: незважаючи на дійсно максимально спрощену для масового виробництва конструкцію, за комфортністю, простором і устаткуванням він не поступався іншим автівкам свого часу, а за розміром може бути віднесений до сучасного середнього класу. «Модель Ті» мав чотирициліндровий двигун з робочим об’ємом 2893 см³ і потужністю 20 к.с. (15 кВт), що забезпечував максимальну швидкість близько 64–72 км/год.
149. New England – північно-східний регіон у США, що включає шість штатів (Коннектикут, Мен, Массачусетс, Нью-Гемпшир, Род-Айленд і Вермонт), межуючи з Атлантичним океаном, Канадою і штатом Нью-Йорк.
150. Для властивих США церков Західного християнства ця дата відповідає 25 грудня.
151. Скоріше за все, мається на увазі фургон «Ford Model A(AA) Panel Delivery Truck», 1927–32 рр. випуску.
152. 38 – класичний калібр патрону для пістолетів-револьверів системи «Кольт». У метричному позначенні відповідає 9×17 мм. Має невисоку потужність, достатню для ураження людини тільки за точної стрільби по незахищеним ділянкам тіла. Його перевагою є мала віддача зброї. У ХХ ст. патрон став популярним в Європі і Америці в якості набою для поліцейської і цивільної зброї.
153. Oprah Gail Winfrey (нар. у 1954 р.) – американська акторка і ведуча ток-шоу «Шоу Опри Вінфрі» (1986–2011).
     Ricki Pamela Lake (нар. у 1968 р.) – американська акторка и телеведуча, відома, зокрема, за своїм власним ток-шоу «Рікі Лейк» (1993–2004).
     Carnie Wilson (нар. у 1968 р.) – американська співачка і телеведуча, відома, передусім, як учасниця поп-групи «Wilson Phillips» (1989–1993, з 2004 по нинішній час), а також як ведуча власного ток-шоу «Карні!» (1995–1996).
     Rolonda Watts (нар. у 1959 р.) – американська акторка, продюсер, лекторка-мотиватор, ведуча теле- і радіопрограм. З 1994 по 1997 рр. була ведучою власного ток-шоу «Ролонда».
154. Вислів походить з Євангелія (Матв.,7,1-2).
155. Geraldo Rivera (нар. у 1943 р.) – американський адвокат, журналіст, письменник, репортер і телеведучий. Веде тележурнал «Geraldo at Large» («Подробиці з Херальдо») на каналіFox News, а також відомий як ведучий ток-шоу «Geraldo» (1987–1998), за яке чотири рази номінувався на премію «Еммі», і «Rivera Live» (1993–2001) – вечірньої дискусійної передачі. У 1988 р., під час одного з випусків «Geraldo» Рівера отримав перелом носа, втрутившись у бійку між учасниками передачі, присвяченої підлітковій ненависті: білим расистом, скінхедом і чорношкірим активістом.
156. «HBO» (Home Box Office) – американський кабельний телевізійний канал, що входить до корпорації «Time Warner» (колишня «Time-Life»). Мовлення каналу розпочалося у листопаді 1972 р. і швидко здобуло популярність, завдячуючи численним медіа-послугам, переходу на супутникове (з 1975 р.) і цілодобове (з 1981 р.) мовлення, показу новинок кінематографу, прямим трансляціям спортивних змагань і концертів тощо.
157. «AMC» (American Movie Channel) – американський кабельний телеканал, що в першу чергу спеціалізується на показі класичних кінофільмів, а також обмеженої кількості оригінальних шоу. Розпочав мовлення у жовтні 1984 р.
158. Francis the Talking Mule – тварина-персонаж, що стала знаменитістю у 1950‑х рр. після виходу на екрани семи популярних комедій про подвиги армійського мула і Пітера Стерлінга (Peter Stirling) – новобранця армії США у виконанні Дональда О’Коннора (у перших шести фільмах серії), знятих на основі однойменного роману Дейвіда Стерна ІІІ (David Stern III, 1909–2003).
159. Donald David Dixon Ronald O’Connor (1925–2003) – американський актор, режисер і продюсер, що дебютував у кіно у 1937 р.
160. John Wayne (1907–1979) – відомий американський актор, режисер і продюсер. Оскарівський лауреат 1949 і 1969 рр.
161. Події кінофільму «Зелені берети» («The Green Berets», 1968) з Джоном Вейном у ролі полковника армії США Майка Кірби (Mike Kirby). Кінострічка є екранізацією однойменного твору Роберта Ловелла Мура (Robert Lowell Moore, 1925–2008) і присвячена подіям В’єтнамської війни. «Додж-Сіті» («Dodge City») – назва базового табору американських військ у Південному В’єтнамі.
162. Джеймс Френсіс Кеґні (James Francis Cagney, 1899–1986) – один з найзатребуваніших акторів класичного Голлівуду. Оскарівський лауреат 1938, 1942 і 1955 рр.
163. Епізод ґанґстерського фільму «Таксі!» («Taxi!», 1932) з Джеймсом Кеґні у ролі таксиста на ім’я Метт Нолан (Matt Nolan).
164. «Kiss of Death» – фільм-нуар режисера Генрі Гетевея (Henry Hathaway; 1898–1985), що вийшов на екрани у 1947 р., отримавши схвальні відгуки кінокритиків і дві номінації на «Оскар».
165. Richard Widmark (1914–2008) – американський актор театру і кіно, продюсер. Його першою роллю на великих екранах став жорстокий і безжальний бандит Томмі Удо (Tommy Udo) у фільмі «Поцілунок смерті» – за свою гру у ньому Відмарк удостоївся «Золотого глобуса» (кращий акторський дебют) і номінації на «Оскар» за кращу чоловічу роль другого плану.
166. Сцена на 47-й хвилині фільму.
167. Alabama – штат, розташований в південно-східному регіоні США.
168. «White Heat» – класичний ґанґстерський фільм 1949 р., знятий за номінованим на «Оскар» сценарієм Вірджинії Келлоґґ (1907–1981). Головний герой фільму Артур Джаррет на прізвисько Коді (Arthur “Cody” Jarrett), у виконанні Джеймса Кеґні162, вважається одним з кращих кінозлодіїв Голлівуду, багатим на численні протиріччя. В епізоді на 61-й хвилині, під час сніданку у тюремній їдальні Коді дізнається, що його мати померла, і впадає у шал, б’ючи кулаком в обличчя одного за одним чотирьох охоронців.
169. 103°F ≈ 39,4°C; 104°F = 40°C.
170. Судячи з усього, це погана людина! (фр.).
171. Приблизно 30 см.
172. Приблизно 3,2 км.
173. Свято Дня незалежності у США.
174. Приблизно 45 м.
175. Gris-gris – талісман вуду чи амулет для захисту свого власника від зла або просто на щастя. Зазвичай виглядає як невеликий полотняний мішечок.
176. Hoodoo (Hooddo, Hooddod) – поширені на територію США під час работоргівлі північно-західне африканське чаклунство і однойменний релігійний культ, що базуються на марновірстві і страсі перед смертю. Слово «гуду» походить від hu’du’ba, що на чадській мові гауса (Hausa) означає «пробудження духу покарання». Гуду не вважається частиною культу вуду (Voodoo), хоча в останньому й запозичено деякі з його прийомів.
177. Так (фр.).
178. Приблизно 3,2 км.
179. Ніч на останній четвер перед Великоднем.
180. «Come Josephine In My Flying Machine» – популярна пісня на музику Фреда Фішера (Fred Fisher, 1875–1942) і слова Елфріда Браяна (Alfred Bryan, 1871–1958), вперше виконана у 1910 р. Адою Джонс (Ada Jones, 1873–1922) у дуеті з Вільямом Томасом “Біллі” Мюрреєм (William Thomas “Billy” Murray, 1877–1954). Вважається, що пісню присвячено Джозефіні Сарі Маґнер (Josephine Sarah Magner, 1883–1966) – чи не найпершій жінці-парашутистці США, яка виконала свій перший стрибок ще у 1905 р.
181. «We’re in the Money» («The Gold Diggers’ Song») – пісня з музичного фільму 1933 р. кінокомпанії Ворнер Бразерс «Золотошукачі 1933-го» («Gold Diggers of 1933») у виконанні Джинджер Роджерс (Ginger Rogers, 1911–1995) і хору. Автором тексту є Аль Дубін (Al Dubin, 1891–1945), композитором – Гаррі Воррен (Harry Warren, 1893–1981). Свого часу пісня стала справжнім хітом, іноді – з іронічним підтекстом, позаяк пік її популярності припав на часи Великої депресії.
182. «Liberty» – популярний у 1924–1950 рр. щотижневий журнал у США для широкого загалу читачів. Вміст часопису являв собою унікальний для свого часу погляд на масову культуру, політику і події світового масштабу протягом Ревучих Двадцятих (1920-ті рр.), Великої депресії (1930-ті рр.), Другої світової війни (1939-1945) і післявоєнного життя Америки.
183. Приблизно 80 км.
184. Приблизно 32 км.
185. Поширена назва міст і містечок у США. За контекстом подій роману тут мається на увазі місто у штаті Теннессі (див. виноску № 106).
186. Див. виноску № 44.
187. Tennessee – один з чотирьох штатів так званого Південно-Східного Центра США. Решта три – це Алабама (Alabama), Кентуккі (Kentucky) і Міссісіпі (Mississippi).
188. Oklahoma – штат, розташований у південно-центральній частині США.
189. California – штат, що охоплює південну частину західного узбережжя США.
190. Detroit – найбільше місто у північному штаті Мічиґан (Michigan), розташоване на кордоні США з Канадою. За часів буму автомобілебудування місто було відоме, як світовий центр автоіндустрії.
191. Див. виноску № 149.
192. Ім’я лицаря Круглого столу Короля Артура і одного з шукачів Святого Ґрааля. У легендах часто підкреслюється непорочність Ґалахада і заступництво йому вищих сил і долі, а сам він вважається «святим лицарем».
193. Цікаво, що чоловіче ім’я Caleb за своїм звучанням на івриті (כלב) збігається із звучанням слова «собака» – kelev.
194. Bowling Green (букв. «галявина для гри у кулі») – місто-столиця округу Вуд (Wood County), що у штаті Огайо (Ohio) на півночі США. У 1920–30‑х рр. населення міста становило близько 5–6 тис. осіб. З 1910 р. у Боулінґ-Ґрін функціонує однойменна педагогічна семінарія, яка у 1929 р. реформована в університетський коледж штату – Bowling Green State College (BGSC), а з 1935 р. набула статусу університету – Bowling Green State University (BGSU).
195. Пристрій (кран) на водопровідній магістралі для подавання води під високим тиском – здебільшого під час гасіння пожеж, поливання двору тощо.
196. З’їхавший з котушок ідіот (фр.).
197. Raggedy Ann, Raggedy Andy – персонажі серії дитячих книг, написаних і ілюстрованих письменником Джонні Ґруеллом (Johnny Gruelle, 1880–1938) починаючи з 1918 р. Однойменні ляльки спочатку були ручної роботи, у 1920–1934 рр. їхнім виробництвом займалося «P.F. Volland Co» – видавництво, яке друкувало книги Ґруелла. Випускаються ці ляльки і зараз.
198. James Butler “Wild Bill” Hickok (1837–1876) – американський герой Дикого Заходу. Допомагаючи батькові доглядати за фермою у штаті Іллінойс, юний Джеймс рано долучився до зброї і швидко прославився як влучний стрілець з револьвера. Замолоду він відзначався і своїм буйним норовом, за що, зрештою, й отримав прізвисько «Скажений». У 1855 р. після однієї з бійок, помилково вважаючи, що скоїв убивство, Джеймс змінив ім’я на Вільям і втік до Канзасу, де вступив до загону борців проти рабства. У 1857 р. він завів ферму в окрузі Джонсон (Johnson County), а через рік був обраний констеблем у містечку Монтічелло (Monticello Township) цього ж округу. Через великий ніс його профіль нагадував качку і городяни дали йому прізвисько Качка-Білл або Качкодзьоб (Duck Bill, Duckbill), а коли він відростив пишні вуса, за ним остаточно закріпилося ім’я Скажений Білл.
     У 1859 р. Гікок влаштувався кучером поштового фургона одного з підрізділів «Pony Express»141. Восени 1860 р., під час перевезення вантажів на нього напала ведмедиця: кілька пострілів з револьвера її не зупинили, тож Білл вбив звіра вже за допомогою ножа, сам отримавши при цьому тяжкі травми.
     За рік Гікок перебрався до Небраски, де став працювати на конюшні поштової станції Рок-Крік (Rock Creek Station) «Pony Express». 12 липня 1861 р. саме тут відбулася його відома перестрілка з Девідом МакКенлзом (David C. McCanles) – ватажком банди, в якій Гікок, крім нього, застрелив ще двох злочинців. Під час Громадянської війни у США (1861–1865) Скажений Білл, воюючи на боці півничан дістав серед них репутацію вправного розвідника.
     Після війни, звільнившись зі служби, Скажений Білл став професійним картярем. 21 липня 1865 р. у місті Спрінґфілд (Springfield), штат Міссурі, після сварки під час гри в карти він застрелив на дуелі Девіса Тутта (Davis Kasey “Little Dave” Tutt, 1836–1865) – колишнього військового. Місцева влада визнала вбивство виправданим.
     У 1867 р. Скажений Білл був втягнутий у суперечку з п’ятьма п’яними ковбоями в одному з салунів округу Джефферсон (JeffersonCounty), штат Небраска. У результаті дуелі «один проти п’яти» Білл вбив трьох чоловіків кулею в голову і поранив четвертого. Сам же він був поранений у плече.
     У серпні 1969 р. Скажений Білл був обраний шерифом канзаського округу Елліс (Ellis County). І вже протягом наступних трьох місяців він застрелив на дуелях двох людей – відомого у місті порушника порядку Білла Малві (Bill Mulvey), а також ковбоя Семюела Строугуна (Samuel Strawhun). У липні 1870 р. сталася його перестрілка з двома кавалеристами армії США, в якій він убив одного з них і важко поранив іншого. Після цього Скажений Білл втік з округу і після кількамісячних поневірянь у 1871 р. осів на рік у місті Абілін (Abilene), що у штаті Канзас, де також прославився кількома дуелями зі смертельним кінцем. Решту життя провів мандруваннями країною.
     2 серпня 1876 р. Скажений Білл грав у покер в одному з салунів Дедвуда (Deadwood) у Південній Дакоті. Зрадивши своїй звичці, він сів за стіл спиною до входу. І це вартувало йому життя. Джек МакКол (Jack McCall, 1852[53]– 1877), що програвся йому днем раніше і перебуваючи від того напідпитку, увійшовши до приміщення, застрелив його пострілом у голову. На той момент на руках у Білла були чорні тузи і чорні вісімки – комбінація карт, що з того часу у покері називається «Рукою мерця» (Dead man’s hand).
199. Звичайно ж, далі йде злий жарт. Але для довідки можна пригадати, що мовою індіанців племені оджибве слово «Misi-ziibi» означає «Велика ріка».
200. Див. виноску № 73.
201. «A nickel is a nickel, a dime is a dime, I’d sing another chorus but I don’t have the time» – варіація С. Кінґа на перші рядки популярного серед блюзових виконавців «Блюзу нерішучості» («Hesitation Blues»). Незважаючи на те, що музика твору залишається майже незмінною вже упродовж століття, версії тексту до нього кожними виконавцями адаптувалися під себе. Одним з варіантів перших рядків, наприклад, є наступні: «Well, nickel is a nickel, I said, dime is a dime; I need a new gal, she won’t mind» у виконанні блюз-бенду «Гарячий тунець» («Hot Tuna») з Йормою Кауконеном молодшим (Jorma Kaukonen Jr, 1940 р.н.), Джоном “Джеком” Кеседі (John “Jack” Casady, 1944 р.н.) і Баррі Міттергоффом (Barry Mitterhoff, 1952 р.н.) у своєму основному складі.
202. Little Black Sambo – головний персонаж дитячої книги «Історія Крихітки Чорношкірого Сембо» («The Story of Little Black Sambo») про південно-індійського хлопчика, який живе зі своїми батьками (Чорнявим Джембо і Чорнявою Мумбо), написаної і проілюстрованої шотландською письменницею Гелен Баннерман (Helen Bannerman, 1862–1946) у 1899 р. Оповідка більш ніж півстоліття користувалася популярністю серед дітей, але згодом стала жертвою звинувачень у надмірному расизмі.
203. Jefferson Finis Davis (1808–1889) – американський політик, перший і єдиний президент Конфедеративних Штатів Америки (у 1861–1865 рр.), лідер Півдня під час Громадянської війни у США. Виступав за розширення рабовласницької території та економічний розвиток Півдня.
204. Приблизно 40 кг.
205. Протягом 1920–1933 рр. на території США діяв так званий «Сухий закон» – національна заборона на продаж, виробництво та транспортування алкоголю.
206. Кататонічний ступор як і кататонічне збудження являють собою дві основні форми так званої кататонії (психопатологічного синдрому), основним клінічним проявом якої є рухові розлади пацієнта.
207. Див. виноску № 196.
208. Пані та панове! Ласкаво просимо до цирку одного мишенятка! (лам. фр.).
209. Lillie Langtry (1853–1929), уроджена Емілі Шарлотта Ле Бретон (Emilie Charlotte Le Breton) – британська і американська акторка, «світська левиця», чиє життя супроводжувалося численними гучними скандалами через зв’язки з відомими аристократами і політиками того часу. У січні 1903 р. після вистави «Роздоріжжя» (The Crossways) у бостонському театрі «Колумбія» (The Columbia Theatre, 1891–1957), в якій вона грала головну роль, її було запрошено на вечерю до Білого дому тодішнім Президентом США Теодором Рузвельтом (Theodore Roosevelt, 1858–1919).
210. White House – резиденція Президента США у Вашингтоні (з 1800 р.). Перше розмовне вживання терміну «Білий дім» відноситься до 1811 р. Офіційною така назва стала лише у 1901 р. з розпорядження Теодора Рузвельта.
211. звичайнісінький собі мерзенний паскудник (фр.).
212. Словосполучення «wet more», що ідентичне прізвищу Wetmore, з англ. дослівно можна перекласти як «добряче намочений».
213. 81°F ≈ 27,2°C.
214. В есхатології (системі поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього) багатьох релігій – проміжок часу, що передує власне Кінцю світу. За Біблією Кінець часів наступає тоді, коли втрачається сенс подальшого існування частини людства, і зображується як час скорботи, що передує Другому пришестю Ісуса Христа, який протистоятиме Антихристові і встановить на землі Царство Боже.
215. Jack Benny, уроджений Бенджамін Кубельскі (Benjamin Kubelsky, 1894–1974) – американський комік, актор радіо, кіно і телебачення, скрипаль. Вважається провідним американським конферансьє XX ст. Особливою популярністю його радіо- і телепередачі користувалися протягом 1930–50-х рр.
216. Чи не так? (фр.).
217. Звісно (фр.).
218. Господь Всемилостивий (фр).
219. Проведення хірургічних операцій над живими тваринами з метою дослідження функцій їхніх організмів або окремих органів, вивчення механізмів дії лікарських засобів, розробки методів хірургічного лікування або ж в освітніх цілях.
220. Велике спасибі (фр.).
221. У лісі (фр).
222. Cribbage – популярна в Англії і США гра у карти для двох гравців (класична версія). Метою гри є набрати раніше суперника 121 очко. Підрахунок останніх зазвичай ведеться за допомогою спеціальної дошки, що у класичному виконанні являє собою 4 ряди по 30 отворів, розбитих на групи по 5. Для підрахунку очок гравці використовують 2 кілочка: один показує поточну кількість очок, інший – скільки було на попередньому ходу.
223. Tallahassee – місто на півночі центральної частини штату Флорида, столиця штату з 1824 р.
224. Бакеліт – перша штучна пластмаса, створена бельгійцем Лео Беклендом (Leo Baekeland, 1863–1944) у 1909 р. Твердий, міцний і теплоізоляційний матеріал, що використовується зазвичай як електроізолятор.
225. Застаріла назва слюди. Завдяки меншій, ніж у скла, схильності до руйнування при впливі екстремальних температур, тонкі прозорі листки слюди (які у США були відомі під назвою «желатин»/«isinglass») використовувалися для оглядових вічок у котлах, ліхтарях, печах, гасових обігрівачах тощо, а також в якості вікон у каретах кінних екіпажів, ранніх автомобілях і літаках XX-го ст.
226. Eastern Standard Time (EST) – часовий пояс, що відрізняється на -5 годин від Всесвітнього координованого часу (Universal Time Coordinated, UTC).
227. Daylight Saving Time (DST) – місцевий час, який встановлюється на певній території (у певному часовому поясі) на літній період року. Зазвичай різниться на одну годину від стандартного часу, прийнятого на цій же території.
228. Крихка, скловидна маса смоляних кислот, що входять до складу живиці хвойних дерев, і може використовуватися, наприклад, в якості флюсу під час паяння чи лудіння.
229. Плащ у вигляді великої прямокутної накидки з прорізом для голови.
230. Верхня картата чоловіча сорочка особливого крою, з відкладним коміром.
231. Солодка булочка на основі листкового тіста з начинкою з фруктового конфітюру. Верх такої слойки политий глазур’ю і посипаний мигдалем.
232. «Carter’s Little Liver Pills» (букв. «Маленькі печінкові пігулки Картера»; з 1959 р. – «Carter’s Little Pills») – відомі з 1868 р. патентовані готові ліки на основі бісакодилу, автором яких став Семюель Дж. Картер (Samuel J. Carter) – фармацевт з містечка Ері (Erie) у штаті Пенсильванія. Пігулки рекламувалися як такі, що позбавляють від головних болів, закрепів, різноманітних розладів травлення і дисфункцій печінки.
233. Незворушний спокій, що межує з байдужістю і холоднокровністю.
234. Джулеп (julep) – прохолодливий напій з коньяку або віскі з водою, цукром, здрібненим льодом і сиропом-наповнювачем. Обов’язковим компонентом джулепу є свіжа м’ята.
235. Two-step (букв. – «подвійний крок») – американський бальний танець дводольного розміру, швидкого темпу. Попередник фокстроту.
236. Службовці у театрі, що перевіряють квитки, показують відвідувачам їхні місця тощо.
237. Облиште (фр.).
238. Гаразд! (фр.).
239. Ще б пак (фр.).
240. На превеликий жаль, час грає проти нас (фр.).
241. Так, пане начальнику (фр.).
242. На все добре, мій друже (фр.).
243. Я люблю тебе, малесеньке моє писклятко (фр.).
244. Отче наш, що єси на небесах… (фр.).
245. Але визволи нас від лукавого. Амінь (фр.).
246. Див. виноску № 115.
247. У баптизмі відсутні молитви і будь-яке інше поклоніння Богородиці, бо згідно доктрини баптистів поклонятися належить лише Богові.
248. Маріє! Радуйся, воістину благодатна Маріє! Господь з Тобою! Благословенна Ти в Материнстві Своїм, Благословен і Плід лона Твого, мій любий Ісус… (фр.).
249. Свята Маріє, мати моя, Мати Божа, молися за мене, молися за нас, бідолашних грішників, нині та в годину… годину нашої смерті. Годину нашої смерті. (фр.).
250. Амінь (фр.).
251. Ми бачимося… (фр.).
252. Ні (фр.).
253. Близько 20 см.
254. Це я (фр.).
255. Цікаво, що у 4-му розділі частини 2 зазначається, що електродом був оснащений фіксатор на лівій передній ніжці електричного стільця.
256. Насправді, гасити піною (до складу якої входить і вода) електричні установки, що перебувають під напругою, також категорично забороняється.
257. Братик Кролик (Brer Rabbit) і Смолянисте Опудалко (Tar-Baby) – одні з ключових персонажів «Казок дядечка Римуса» («Uncle Remus stories») американського письменника Джоеля Чандлера Гарріса (Joel Chandler Harris, 1848–1908), що вийшли у світ 1881 р. Смолянисте Опудалко являє собою ляльку, створену Братиком Лисом зі смоли і скипидару з метою ловитви Братика Кролика. Чим сильніше Братик Кролик б’є Опудалка, тим сильніше прилипає до нього, опиняючись тим самим у пастці.
258. Chanel No. 5 – парфуми, створені у 1921 р. Ернестом Бо (Ernest Beaux, 1881–1961) на замовлення кутюр’є Коко Шанель (Coco Chanel, 1883–1971).
259. Продукт обробки кам’яного вугілля або нафти, що являє собою суміш водню, метану, окису вуглецю та інших горючих газів, яка при згорянні дає досить яскраве світло. Починаючи з кінця XVIII ст. світильним газом освітлювали вулиці і будинки, використовували в якості палива для двигунів тощо.
260. «Go tell Aunt Rhody The old gray goose is dead» (букв. «Ідіть і скажіть тітці Роді: стара сіра гуска сконала») – американська народна пісня, відома з часів колонізації Нової Англії. У цьому контексті слова Кертіса Андерсона слід розуміти як такі, що відкидають саму можливість здійснення ним певних дій, іншими словами: «допоки рак на горі не свисне».
261. Allemande – старовинний німецький танець помірного темпу, якому властива пластичність жестів і величавість. У сучасній музиці зустрічається як стилізація під старовину.
262. Якщо зважати, що напередодні страти Делакруа було 81°F (див. виноску № 213), то похолоднішало десь до 66°F (інакше кажучи, стовпчик термометра опустився з 27 до 19°C).
263. Jane Austen (1775–1817) – англійська письменниця, провісниця реалізму в англійській літературі, сатирик.
264. Betsy Ross, уроджена Elizabeth Griscom (1752–1836) – філадельфійська швачка, яка, згідно з непідтвердженими документально переказами, у червні 1776 р. була запрошена на нараду за участю Головнокомандувача Континентальної армії США Джорджа Вашингтона (George Washington, 1732–1799), фінансиста Роберта Морріса (Robert Morris Jr., 1734–1806) і полковника Джорджа Росса (George Ross Jr., 1730–1779), що доводився її покійному чоловікові дядьком. На засіданні їй був представлений проект прапора США, який необхідно було виконати до дня проголошення незалежності. Початковий ескіз припускав 6-кутні зірки (які представлялися більш простими для крою). Але Бетсі запропонувала зобразити зірки 5-кутними і, вирізавши тринадцять таких зірок, нашвидкоруч пришила їх до смугастого полотнища. Під враженням від побаченого, комітет прийняв її пропозицію.
265. «God moves in a mysterious way His wonders to perform» – перші рядки християнського гімну, написаного у 1773 р. англійським поетом і правником Вільямом Каупером (William Cowper, 1731–1800).
266. Невеликий вантажний автомобіль, зазвичай з відкритим кузовом, придатним для перевезення вантажів або пасажирів.
267. Herbert George Wells (1866–1946) – англійський письменник, найбільш відомий як письменник-фантаст, хоча має значний доробок історичних праць, публіцистики та настільних ігор. Його першим художнім твором став роман «Машина часу» («The Time Machine», 1895) – про подорож винахідника у віддалене майбутнє.
268. Пристрій з ручкою, яку крутять для надання обертального руху валові, заведення машини тощо.
269. Мається на увазі Ньютон Лірой «Ньют» Ґінґріч (Newton Leroy “Newt” Gingrich, нар. у 1943 р.) – американський політик, лідер парламентської меншості (1989–95), спікер Палати Представників Конгресу США (1995–99). У лавах Республіканської партії США Ґінґріч був одним із співавторів республіканської ініціативи – так званого «Контракту з Америкою». Саме завдяки Ґінґрічу Республіканська партія добилася значних успіхів на виборах 1994 р., коли вперше за чотири десятиліття отримала більшість у Палаті представників. У 1995 р., за внесок у перемогу республіканців журнал «Time» визнав Ньюта Ґінґріча «Людиною року». Виступає проти абортів, надмірних витрат на соціальні проекти і на охорону навколишнього середовища, одностатевих шлюбів і нелегальної міграції.
270. «Airstream» – відомий з 1930-х рр. бренд комфортних житлових трейлерів-автопричепів, що легко розпізнаються за характерними округлими формами кузову з полірованого алюмінію. Завдяки самодостатності, дизайну, якості та використанню інноваційних ідей, трейлери від «Airstream» користуються попитом вже більше 80 років.
271. «Hustler» («Гастлер») – американський порнографічний журнал.
272. «Dixie Beer» – бренд пива від відомої з 1907 р. регіональної броварні «Dixie Brewing Company» у Новому Орлеані (New Orleans), що у штаті Луїзіана.
273. Georgia State Route 47 (SR 47, GA 47) являє собою дугоподібну за формою автомобільну дорогу довжиною 84 милі (135 км) у центральній і східній частині штату Джорджія.
274. «Gone with the Wind» – написаний у 1936 році роман американської письменниці Марґарет Мітчелл (Margaret Mitchell, 1900–1949), екранізація якогопобачила світ у 1939 р. і вважається класикою кінематографу.
275. Умови договору або нового закону, за яким його дія не поширюється на тих, хто займався тією чи іншою діяльністю до моменту підписання договору або прийняття закону.
276. «Good Morning America» – ранкове телевізійне шоу у США, що транслюється на каналі ABC (American Broadcasting Company), починаючи з листопада 1975 р.
277. Алюзія на однойменну костюмовану мелодраму 1975 р. («Love Among the Ruins») режисера Джорджа К’юкора (George Cukor, 1899–1983), в основі якої – історія дружби, взаємних спогадів і кохання між колишньою акторкою Лондонського театру у виконанні Кетрін Гепберн (Katharine Hepburn, 1907–2003) і найкращим адвокатом Британської імперії, в ролі якого знявся Лоуренс Олів’є (Laurence Olivier, 1907–1989). Фільм отримав чимало схвальних відгуків і перемог, а за свою акторську гру К. Гепберн і Л. Олів’є стали лауреатами премії Еммі (Emmy Award).
278. Tourette syndrome – спадковий нейропсихічний розлад, який розпочинається у дитинстві та характеризується численними фізичними (моторними) тиками та хоча б одним вокальним (голосовим) тиком, що характерно посилюються і спадають. Вперше синдром описано у 1885 р. французьким неврологом Жоржем Жілем де ля Туреттом (Georges Gilles de la Tourette, 1857–1904).
279. Поширений тип вузла, який, проте, є вкрай ненадійним. Являє собою два напіввузла, послідовно зав’язаних один над іншим. Вважається, що свою назву цей вузол отримав завдяки тому, що саме в такий спосіб жінки споконвіку зав’язували кінці головних хусток.
280. Відстань у майже 10 км.
281. Légion étrangère – військове з’єднання, що входить до складу сухопутних військ Франції і комплектується переважно з іноземців.
282. Fred Allen, справжнє ім’я – John Florence Sullivan (Джон Флоренс Салліван, 1894–1956) – американський комік, чиє абсурдне радіошоу («The Fred Allen Show», 1934–1949) зробило його одним з найпопулярніших гумористів під час так званої класичної епохи американського радіо.
283. «Allen’s Alley» («Провулок Аллена») – сукупна назва комічних епізодів у складі «The Fred Allen Show», кожен з яких починався з того, що Фред Аллен, прогулюючись уявним провулком, стукає у «двері» своїх різноманітних сусідів. Цікаво, що перший з епізодів «Провулку» вийшов в ефір лише за 10 років після описуваних подій (6 грудня 1942 р.).
284. У своїй класичній версії крибідж передбачає два основні етапи: розіграш (play) і показ (show). Див. також виноску № 222.
285. «RC Cola», також відомий як «Royal Crown Cola» – безалкогольний напій зі смаком ко́ли, винайдений у 1905 р. американським фармацевтом з міста Колумбус у штаті Джорджія (Columbus, Georgia) – Клодом Едкінсом Гетчером (Claud Adkins Hatcher, 1876–1933).
286. Pizzicato (досл. від італ. pizzicare – щипком) – прийом гри на смичкових струнних інструментах шляхом зачіпання струни пальцем.
287. «The quality of mercy is not strained; it droppeth like the gentle rain from heaven» – цитата з комедії «Венеційський купець» («The Merchant of Venice») Вільяма Шекспіра, яку промовляє у залі суду Венеції Порція – заможна спадкоємиця, яка на засіданні ховається під виглядом доктора права (дія IV, сцена 1). Цитату подано у перекладі І. Я. Франка (Зібрання творів у 50 томах. – К.: «Наукова думка». – Т. 12, стор. 446).
288. «Crazy Eights» – популярна гра у карти, що існує в безлічі варіацій на зразок: «фараон», «пентагон», «крокодил», «дурень англійський (чеський, китайський)» тощо. Для перемоги у грі треба скинути усі свої карти. Скидаються карти тієї ж масті або такої ж вартості, що й верхня карта у відбої. Виключенням є вісімки, які можна класти на будь-які карти, а гравець, який кладе вісімку, може замовляти подальшу масть на свій розсуд. Уперше «вісімки» з’явилися у 1930‑х роках; назва ж «божевільні вісімки» датується 1940-ми роками, ставши свого роду дотепною відповіддю на номер статті, за якою звільнялися від військової служби у збройних силах США психічно неврівноважені особи (Section VIII of U.S. Army Regulation 615-360).
289. «Go Fish» (букв. – іди злови абошукай деінде) – картярська гра, суть якої полягає у збиранні карт у себе, вгадуючи їх у суперників за допомогою спеціальних запитань. У нас відома під назвою «сундучки» або «скриньки».
290. «Old Maid» (букв. – стара діва) – картярська гра, в якій скидати у відбій можна лише пари карт (скажімо, десятку і десятку, валет і валет тощо). Заборонено скидати тільки одну з карт: найбільш популярними варіантами є піковий туз (Чорний Петро) або дама пік (відьма). Інколи до колоди просто додається один джокер. Після декількох кіл витягувань наосліп карт у партнерів і скидань утворених пар, тим, хто програв, буде той, у кого на руках залишиться заборонена для скидання карта.
291. Willie the Weeper – прізвисько сажотруса з наркотичною залежністю, який є головним героєм однойменної джазової пісні, більшу частину якої присвячено описові перипетій його опіумного забуття. У 1920–30-х рр. виконавцями тих чи інших варіацій «Willie the Weeper» були такі знані у світі джазу виконавці, як Фредді Кеппард (Freddie Keppard, 1889–1933), Френкі «Півпінти» Джексон (Frankie «Half-Pint» Jaxon, 1896(97)–1953), Луї Армстронг (Louis Armstrong, 1901–1971), Джо «Кінґ» Олівер (Joe «King» Oliver, 1885–1938).
292. Шмат яскраво-червоної тканини, яким під час заключної частини кориди матадор (тореро) дражнить бика, стримуючи і спрямовуючи його атаку.
293. 100 фунтів ≈ 45 кг.
294. Один зі створених художником-карикатуристом Е. К. Сеґаром персонажів серії коміксів «Thimble Theatre» (див. виноску № 82). Swee’Pea або Sweet Pea (букв. Душистий Горошок, Любчик) – малюк, якого багато хто помилково вважає сином Лупоока та Олівії, хоча насправді Лупоок знайшов його у коробці на ґанку свого будинку (перша поява у серії – випуск від 24 липня 1933 р.).
295. Махове колесо, маховик.
296. Craps – популярна азартна гра у шестигранні кістки, історія якої починається з XIX ст. Метою гри є передбачення кількості очок, що випадуть при черговому ході. Батьківщиною крепса вважається Новий Орлеан (New Orleans), а його винахідниками – американські негри, чорні раби з берегів Міссісіпі.
297. Blackjack – популярна азартна картярська гра, в якій гравці б’ються не між собою, а проти банку.
298. Poker – родина азартних та спортивних картярських ігор, в яких перемагають певні комбінації гральних карт. Існує багато різновидів правил гри, серед яких: відомий з початку 1900-х рр. і найбільш поширений «Техаський холдем» (Texas hold ’em), а також «Омаха холдем» (Omaha hold ’em), «Дро-покер» (Draw poker), «Стад-покер» (Stud poker) та ін.
299. Приблизно 1,8 кг.
300. Camelot – назва фортеці легендарного короля Артура. Розташування Камелота невідоме. За однією з легенд, він був столицею держави бритів, яка виникла на теренах пост-римської Британії.
301. Baltimore – промисловий порт і найбільше місто у штаті Меріленд, розташоване на західному березі Чесапікської затоки, що на Атлантичному узбережжі США.
302. Приблизно 400 м.
303. «Farmall» – загальна назва сільськогосподарської техніки (переважно, тракторів і вантажівок), що випускалася з 1902 по 1985 рр. одним з лідерів автопрому США тих часів – «International Harvester Company (IHC)». З огляду на вік вантажівки і деталі подальшого її опису (зокрема, закритий тип кабіни), не вельми заможний Гаррі Тервілліґер найімовірніше був власником «International Model S» чи «Model 21» (обидві – 1921–30 рр. випуску), (див., наприклад, https://vihtr.com/1922-1924/).
304. За грецькою міфологією – ефіопська цариця, дружина Кефея і мати Андромеди. Кассіопея хвалилася, що її дочка (за іншими даними – вона сама) привабливіша за будь-яку з нереїд, на що останні поскаржилися Посейдонові, який на це затопив Ефіопію і наслав морську потвору-людожера. Визволити країну від страховиська можна було, лише віддавши йому Андромеду. Прикута до скелі, дівчина чекала на смерть, коли її врятував Персей, перетворивши чудовисько на камінь поглядом голови вбитої раніше Медузи Горгони. У покарання за свій вчинок, Кассіопея була перетворена Посейдоном на сузір’я – він посадив її на крісло і звелів обертатися навколо північного полюса. При цьому протягом року «крісло» поступово переверталося догори дригом, що, зрештою, і створювало ілюзію гойдання.
305. Приблизно 40 км.
306. Cape Cod – традиційний тип сільського (заміського) будинку XVII-XX ст., що зустрічається по всій Північній Америці, являючи собою пряме продовження англійської традиційної архітектури. Характеризується у першу чергу симетричністю фасаду, дерев’яними каркасом і зовнішнім оздобленням, виступаючими вікнами мансард. Назва походить від півострова Кейп-Код, що на північному сході США, де наприкінці XVII ст. селилися перші переселенці з Англії. Вперше терміном «кейп-код» охрестив будинки старомодного типу і виділив їх як особливий клас американського житла Тімоті Двайт (Timothy Dwight, 1752–1817), президент Єльського університету у 1795–1817 рр. Знову затребуваним цей невибагливий стиль став на початку XX ст., особливо у 1930-ті роки, під час і після Великої Депресії.
307. Холодний північний вітер.
308. The Colt (Ned) Buntline Special .45 – револьвер 45-го калібру системи «кольт» на основі славнозвісного Colt Single Action Army (армійський револьвер Кольта одинарної дії), відомого також як «миротворець». Фактично являє собою модель 1873 р. з надзвичайно довгим стволом. Опис револьвера вперше з’явився у рясно прикрашеній художніми вимислами біографії легендарного заступника шерифа Вайетта Ерпа (Wyatt Earp, 1848–1929), написаній у 1931 р. Стюартом Лейком (Stuart Nathaniel Lake, 1889–1964). Згідно з Лейком (пізніше він визнав, що то була вигадка з його боку), у 1876 р. журналіст і письменник у жанрі вестерн Едвард Джадсон (Edward Z. C. Judson), відомий під псевдонімом Нед Бантлайн (Ned Buntline), нібито замовив у зброярні «Кольт» 5 револьверів подібного типу, плануючи подарувати їх В. Ерпу та чотирьом іншим видатним правоохоронцям за «матеріал для сотень оповідань». Ті револьвери мали довжину ствола 10, 12 або 16 дюймів (25.4; 30.5; 40.6 см), забезпечувалися прикладом і відкидним прицілом. Також Лейк зазначав, що у перші ж роки стволи чотирьох револьверів (окрім того, що був подарований Ерпові) були обрізані власниками до стандартної довжини 7.5 дюймів (19 см) ствола «Миротворця». Копії зазначеного револьвера під назвою «COLT BUNTLINE SPECIAL .45». випускалися заводом «Кольт» з 1957 по 1992 рр.
309. Введення режиму суворої ізоляції або так званий локдаун (lockdown) – комплекс заходів у виправних закладах, спрямованих на повний контроль за переміщенням арештантів з метою запобігання заворушенням чи безладам, що виникли або можуть виникнути внаслідок надзвичайної ситуації. Під час локдауну всі ув’язнені утримуються по своїх камерах, а відвідування їдальні чи душу, прогулянки, побачення і т. п. скасовуються.
310. Electrolux – заснований у 1919 р. шведський концерн, що спеціалізується на виробництві широкого спектру електричних і газових побутових приладів. На момент описуваних подій найбільш популярними товарами Electrolux були пилососи і безкомпресорні холодильники.
311. The Hoover Company – відомий з 1908 р. американський виробник техніки по догляду за підлогою, зокрема – пилососів.
312. Анґіна, гострий тонзиліт.
313. Приблизно 5 см.
314. Clipper (від нід. klipper) – швидкоплавний тип вантажних вітрильних суден, що з’явився у США на поч. ХІХ ст.
315. Великий Мученик Христофор (грец. Άγιος Χριστόφορος, букв. – «той що несе Христа») – один з найвідоміших християнських святих, покровитель мандрівників, автомобілістів і дорожньої поліції. Легенда говорить, що до хрещення Христофор мав ім’я Репрев. Через свій великий зріст та велетенські розміри він працював переносником подорожуючих через брід. Одного разу він переносив дитину, яка виявилася для нього надзвичайно важкою. Як з’ясувалося, дитиною був Ісус Христос, а велика вага була спричинена гріхами світу, які Він ніс. Подорожуючий Христос охрестив Репрева у річці, і з того часу той отримав нове ім’я – Христофор. Святого Христофора вважають одним з чотирнадцяти заступників у важких життєвих ситуаціях.
316. Приблизно 16 км.
317. Гекльберрі Фінн (серед друзів відомий як «Гек») – хлопчина тринадцяти-чотирнадцяти років, головний герой написаного Марком Твеном роману «Пригоди Гекльберрі Фінна» («Adventures Of Huckleberry Finn», 1884 р.). Незадоволений своїм життям з батьком-п’яницею, якось Гек утікає річкою Міссісіпі, де на одному з островів стикається із рабом-утікачем Джимом. Згодом вони разом мандрують вниз по Міссісіпі на знайденому плоті.
318. The Big Muddy (букв. Велика Замазуха) – народна назва річки Міссісіпі через її надмірну тванистість (див. виноску № 21).
319. Пагорб поблизу Єрусалима, на якому було розіп’ято Ісуса Христа.
320. Cecil Blount DeMille (1881–1959) – американський кінорежисер та продюсер, лауреат премії «Оскар». Тут, мабуть, мається на увазі його німий фільм «Цар царів» («The King of Kings», 1927 р.) – історична драма, в якій зображено життя Ісуса Христа.
321. Центуріон, або кентуріон (лат. centurio) – представник середньої командної ланки у складі давньоримської армії, давньоримський офіцер. Саме слово «centurio» походить від «centuria», і буквально означає «сотник».
322. Трохи більше 180 м.
323. Багаторічна витка трав’яниста рослина з їстівними, багатими на крохмаль бульбами. Останні, між іншим, можуть сягати у довжину до 2,5 м і важити до 70 кг.
324. «Red River Valley» – народна пісня, особливо популярна серед ковбоїв. Ред-Рівер (букв. Червона річка) – ріка на півдні США (притока Міссісіпі), чия назва спричинена високим вмістом глини у прилеглих сільськогосподарських землях.
325. Нижня палата Конґресу США.
326. Назва будинку, в якому відбуваються засідання Конґресу США, що виникла завдяки розташуванню на Капітолійському пагорбі міста Вашинґтон.
327. «Orpheum Circuit» – започаткована у 1886 р. Ґуставом Волтером (Gustav Walter) мережа кінотеатрів і вар’єте у США, яка у 1927 р. була об’єднана з аналогічною мережею Бенджаміна Ф. Кіта та Едварда Олбі («Keith-Albee Theatre») і, у кінцевому підсумку, стала частиною кіностудії «RKO (Radio-Keith-Orpheum) Pictures».
328. «Avon» – провідна компанія з продажу косметики, заснована у 1886 р. у Нью-Йорку. «Ding Dong, Avon Calling!» – популярний рекламний слоган компанії, який, щоправда, виник тільки аж у 1954 р.
329. Мідний духовий музичний інструмент басового звучання, різновид туби. Сконструйований таким чином, що «надягається» на тіло музиканта, й утримується на плечі, що дозволяє грати на ньому при русі. Свою назву отримав на честь американського капельмейстера і композитора Джона Ф. Суза (John Philip Sousa, 1854–­1932), який популяризував його, використовуючи у своєму духовому оркестрі.
330. За уставом римо-католицької церкви – перший день Великого посту, що припадає за 46 днів до Великодня (40 днів, якщо не рахувати неділь). Цьому дню – у так званий Прощений або «жирний» вівторок – передують народні гуляння і щедрі бенкети. У США особливо святкується у Новому Орлеані, де з цієї нагоди влаштовується масовий карнавал.
331. Елвін Келлем Йорк (Alvin Cullum York, 1887–1964) – один з найвідоміших солдатів армії США у Першій світовій війні. За результатами мобілізації у 1917 р. отримав призначення до 82-ї піхотної дивізії. Будучи капралом 328-го батальйону, 8 жовтня 1918 р., під час Мез-Аргонської операції (Meuse-Argonne Offensive) йому, через загибель старших офіцерів, довелося перебрати командування чотою на себе. Хоча низкою джерел і стверджується, що він здійснив атаку самотужки, в офіційній доповіді зазначено, що капрал Йорк атакував вороже кулеметне гніздо разом з сімома іншими солдатами. Під час атаки ними було вбито 25 (9 з яких – на рахунку Йорка) і взято у полон 132 німецьких військових. За проявлену особисту мужність Йорк був нагороджений Медаллю Пошани (США), а також вищими військовими нагородами Франції, Італії, Чорногорії. Крім того, його було підвищено у званні до сержанта, через що в історію він увійшов саме як «Сержант Йорк».
332. Посадова особа, до обов’язків якої входить розслідування смертей, що супроводжувалися незвичайними обставинами.
333. Annie Oakley (1860–1926) – уславлена американська снайперка.
334. Велика зелена жаба (лат. Lithobates catesbeianus, англ. Bullfrog) – водяна жаба, поширена на більшій частині Північної Америки. Під час шлюбного сезону самці видають дуже гучні звуки, що нагадують собою мукання.
335. Савло (Саул, Шауль), знаний згодом, як апостол Павло, – майбутній найвизначніший ранньохристиянський місіонер та один з перших богословів християнства. Як войовничий фарисей, Савло брав участь у переслідуваннях перших християн. На шляху до Дамаску його несподівано осяяло сліпуче світло, а згодом пролунав докірливий голос Ісуса Христа. Осліпленого Савла його супутники привели в Дамаск, де за три дні, після зустрічі з учнем Христа Ананієм, він прозрів і охрестився (Дії 9:1‑19).
336. Мокасинова гадюка або водяний щитомордник-рибоїд (лат. Agkistrodon pisci­vorus) – отруйна водоплавна змія, ареалом поширення якої є південний схід США.
337. Див. виноску № 155.
338. Myron Leon “Mike” Wallace (1918–2012) – американський журналіст, актор і заслужений діяч засобів масової інформації. Упродовж своєї 60-річної кар’єри брав інтерв’ю у таких непересічних особистостей, як керівник китайської держави Ден Сяопін (1904–1997), іранський державний діяч і лідер ісламської революції Аятола Хомейні (1902–1989), лідер палестинського визвольного руху Ясір Арафат (1929–2004), письменниця Айн Ренд (1905–1982), співачка Марія Каллас (1923–1977), піаніст Володимир Горовиць (1903–1989), художник Сальвадор Далі (1904–1989) та багатьох інших.
339. Саме таке ім’я фігурує в англомовних виданнях різних років. Можливо, все ж таки, що замість Гаррі тут має бути згаданий Дін.
340. The Great Plains – передгірне плато у США та Канаді на сході від Скелястих гір. Довжина плато становить близько 3600 км, ширина – від 500 до 800 км.
341. З урахуванням інфляції, згідно сервісу https://www.statbureau.org/, 70$ у червні 1932 р. є еквівалентними майже 1230$ наприкінці 2016 р.
342. Так званий морґанівський долар (Morgan Dollar), крупна срібна монета США, що карбувалася у 1878–1904 і 1921 роках і у 26,7 грамах якої 24 грами – чисте срібло 900 проби. Назвою монети послужило прізвище її творця – гравера Джорджа Моргана (George T. Morgan, 1845–1925). Сама ж монета вважається класикою нумізматики і монетного діла США.
343. Особа, яка від імені вантажної компанії організовує приймання і відправлення вантажів (фрахт).
344. Близько 48 км.
345. Так в оригіналі. Але насправді це лише один з його псевдонімів (див., наприклад, виноску № 65).
346. Muscle Shoals – місто в окрузі Колберт (Colbert County), штат Алабама, США. На початок 1930-х років населення міста становило близько 720 осіб.
347. James Kern “Kay” Kyser (1905–1985) – американський музикант, керівник популярного джаз-оркестру 1930-х і 1940-х років, який першим запропонував особливий формат виступу, що поєднував у собі концертні номери з елементами вікторини. Для себе він узяв псевдонім Ol’ Professor (букв. – Стариган-Професор), а своє шоу назвав «Kollege of Musical Knowledge» («Універ музичних знань») з навмисно неправильним написанням першого слова («Kollege» замість «College»). Його вистави були схвально сприйняті критиками і в форматі радіошоу у 1938 році вперше з’явилися в ефірі одного з найбільших радіомовників США – MBS (Mutual Broadcasting System), а з 1939 по 1949 роки вже очолювало рейтинги на частотах NBC (National Broadcasting Company).
348. «Ivory» – відома з 1879 р. торговельна марка засобів персональної гігієни компанії «Procter & Gamble», зокрема – білого туалетного мила з м’яким ароматом, що стало відомим завдяки заявленій відсутності домішок, а також здатності плавати у воді.
349. Бамія або окра (лат. Abelmoschus esculentus) – однорічна трав’яниста рослина роду абельмош родини мальвових, що вирощується як овочева культура. В їжу використовують плоди 3–5-денної зав’язі, вживаючи їх свіжими, відвареними або тушкованими. Після термічної обробки стручки виділяють слиз – ця властивість використовується при приготуванні супів та овочевих страв.
350. Більше 16 км.
351. Ghoul – істота з арабських міфів і казок, перевертень.
352. Близько 800 м.
353. 20 листопада 1932 р. було неділею.
354. Згідно правил Американської медичної асоціації (American Medical Association, AMA), професійним медикам заборонено брати участь у проведенні смертної кари, інакше вони позбавляються диплома та ліцензії.
355. Pearl Harbor – бухта на о-ві Оаху (Oahu), Гавайські острови (Hawaiian islands), велика частина гавані і прилеглих територій якої зайняті центральною базою Тихоокеанського флоту військово-морських сил США. 7 грудня 1941 р. по військових аеродромах і кораблях США у Перл-Гарбор було завдано удари палубною авіацією і підводними човнами Японського імператорського флоту. Ця атака дала початок військових дій на Тихому океані між Японією і США у складі Другої світової війни.
356. Fort Bragg – одна з головних військових баз армії США, розташована поблизу міста Феєтвіль (Fayetteville), що у Північній Кароліні.
357. Насправді, в такий спосіб перевіряють не наявність зволоження губки, а те, чи використовувався для цього саме соляний розчин. Останній, маючи у декілька тисяч разів вищу електропровідність, забезпечує мінімальний електричний опір контакту шолому зі шкірою голови і, таким чином, прискорює смерть і полегшує фізичні страждання засудженого.
358. Memphis – у даному випадку, найімовірніше, йдеться про засноване ще у 1819 р. місто-порт на р. Міссісіпі, розміщене в південно-західному районі штату Теннессі.
359. «Kleenex» – бренд різноманітних паперових виробів, таких як косметичні серветки, туалетний папір, паперові рушники та підгузки.
360. «Hav-A-Tampa» – бренд відомої з 1902 р. тютюнової компанії «Hav-A-Tampa Cigar Co.» з міста Тампа у Флориді, яке на початку минулого століття вважалося сигарною столицею США. У 2009 р. компанією було повідомлено про згортання свого виробництва.
361. Насправді прообраз сучасних фломастерів або маркерів був запатентований Лі Ньюменом (Lee W. Newman) ще у 1910 р. Пізніше, у 1926 р., Бенджамін Пескеч (Benjamin Paskach) запатентував так званий «автоматичний пензель» – спеціальну ручку, що мала просочений різнокольоровим чорнилом стрижень з повсті. Маркери такого типу набули популярності з виведенням на ринок у 1953 р. бренду «Magic Marker», власником якого був Сідні Розенталь (Sidney Rosenthal, 1907–1979).
362. Мафусаїл (івр. מתושלח‎ – метальник списа) – у Біблії (старий Заповіт), один із патріархів, прабатьків людства [Буття 5:21–27], син Еноха та дід Ноя. У віці 187 років породив Ламеха і після цього прожив ще 782 роки та породив «…інших синів та дочок» [Буття 5:26]. Згідно Біблії, прожив 969 років і, таким чином, є найстарішою людиною, чий вік вказано у Біблії.
363. Див. виноску № 249.
364. University of Florida – заснований у 1853 р. вищий навчальний заклад у місті Ґейнсвілл (Gainesville), штат Флорида, США.
365. «Greyhound Lines Inc.» або скорочено «Greyhound» (букв. – «Сірий хорт», «Хорт») – міжміський перевізник у США, автобусні маршрути якого нараховують декілька тисяч напрямків по всій Північній Америці.
366. Perry Mason – практикуючий адвокат із Лос-Анджелеса, вигаданий американським письменником Ерлом Стенлі Ґарднером (Erle Stanley Gardner, 1889–1970) – класиком детективного жанру.
367. Birmingham – місто на півночі центральної частини штату Алабама, адміністративний центр округу Джефферсон (Jefferson County).
368. Приблизно 100 км/год.
369. «Kodak» («Eastman Kodak Company») – американська компанія, всесвітньо відомий виробник фототехніки та супутніх товарів.
370. «P.F. Flyers» – легендарний американський бренд спортивного взуття, запущений у 1937 р. компанією «BFGoodrich» – одним з піонерів у технології вулканізації резини. Декількома роками раніше «BFGoodrich» запатентовала комфортну анатомічну устілку для взуття – «Posture Foundation» або «P.F.» (букв. – «запорука правильної постави»). Тоді ж закріпилося й поняття снікерів («Sneakers» – підвид спортивного взуття, проміжного між кросівками та кедами формату, на гумовій підошві) і вулична культура, у центрі якої стояли саме «P.F. Flyers». Починаючи з 50‑х рр. цей бренд стає у США культовим, з’являючись у кіно і на телебаченні, у коміксах і модних журналах.
371. «Чи не два горобці продаються за гріш? Однак жоден з них не впаде на землю без відома Отця нашого» (Єван. від Матв. 10:29)
372. Авраам (івр. אַבְרָהָם‎, нар. 1813 р. до н. е.) – біблійний персонаж, родоначальник багатьох народів (Бут. 17:1), який прожив 175 років (Бут. 25:7). Коли Аврааму було 100 років, його дружина Сара народила йому сина Ісаака. Коли ж останньому виповнилося близько 25 років, Господь вирішив випробувати Авраама та наказав йому принести його сина у жертву (Бут. 22:1-14). Прийшовши на призначене місце, Авраам приготував жертовник і вже збирався зарізати сина, коли янгол озвався до нього з неба: «Не чини нічого хлопцю, бо тепер я довідався, що ти боїшся Бога». Тоді замість свого сина Авраам приніс у жертву барана.

Переклад з англійської: Олександр Пузиренко