Його поклали поміж свіжих простирадл, чистих, щойно випраних, а на столику під тьмяною рожевою лампою завжди стояла склянка густого тільки-но вичавленого помаранчевого соку. Все, що Чарлзові треба було зробити, це гукнути, і тоді мама чи тато обов’язково зазирнуть до нього в кімнату і спитають, як він почувається. Акустика всередині виявилася нівроку; зранку чутно, як щоранку прополіскує своє порцелянове горло туалет, дріботіння дощових крапель по даху або шурхотіння мишей-нишпорок в потаємних стінах, чи навіть спів канарок у клітці на нижньому поверсі. Якщо нашорошити вуха, хворіти не так уже й нудно.
Хлопцю виповнилося тринадцять. Себто Чарлзові. Стояла середина вересня, і земля навколо займалася осіннім вогнем. Він лежав у ліжку вже третій день, коли його охопив жах.
Його рука почала мінитися. Правиця. Він дивився на неї, як вона лежить сама на ковдрі, пашить і потіє. Трохи затріпотіла, трохи ворухнулася. Так собі і лежала та перебиралася в інший колір.
Того дня знову приходив лікар і постукав його запалі груди, ніби це був барабан.
– Як справи? – усміхнувся він. – Знаю-знаю, тільки не треба зараз ось цього: «Лікарю, у застуди справи те що треба, але ж я почуваюся паскудно!» Ха! – Чоловік розсміявся із власного жарту, який давно всім набив оскомину.
Але Чарлз лежав, і для нього цей старезний та страшний кпин втілювався у реальність. Він застряг у голові, а його розум сахнувся, торкнувшись присмішки, вжахнувся та сполотнів. Лікар навіть не здогадувався, наскільки жорстокими прозвучали його слова!
– Лікарю, – прошепотів Чарлз, розпластавшись, знебарвлений, на постелі, – моя рука… вона більше не слухається мене. Сьогодні вранці вона перетворилася на щось інше: Зробіть щось із нею, лікарю! Лікарю!
Чоловік вишкірився і поплескав малого по руці.
– Синку, мені вона здається цілковито нормальною. Тобі це просто примарилося в гарячці.
– Але ж лікарю! Вона змінилася! – вигукнув Чарлз, жалісливо притискаючи бліду і здичавілу руку. – Чесно!
– Я тобі дам від цього рожеву пігулку, – кліпнув чоловік і поклав кружальце хлопчику на язика. – Ковтай!
– І рука знову слухатиметься мене?
– Так-так.
Коли лікар поїхав геть у своїй машині під спокійним блакитним вересневим небом, у будинку вкотре запанувала тиша. Десь далеко внизу на планеті Кухня цокав годинник. А Чарлз усе лежав та не зводив погляду з руки.
Вона не змінилася. Вона була чимось іншим.
Надворі дмухав вітер. Листя дерев, опадаючи, шелестіло об холодну шибку вікна.
О четвертій зміна сталася і з його іншою рукою. Вона фактично горілав пропасниці. Пульсувала і мінилася клітина за клітиною. Вона тріпотіла немов тепле серце. Нігті посиніли, а потім розчервонілися. Весь процес зайняв близько години, і коли він скінчився, рука видавалася на вигляд цілковито звичною. Проте звичною вона не була. І належала вона не йому. Хлопець лежав у приголомшеному переляку і невдовзі, виснажений, заснув.
О шостій мама принесла йому суп. Чарлз до нього навіть не доторкнувся.
– У мене немає рук, – проказав він із заплющеними очима.
– З твоїми руками все гаразд.
– Ні, – заголосив малий. – Немає в мене ніяких рук. Таке враження, ніби від них самі кукси позалишалися. Ой, мамо, мамо, пригорни мене. Я такий переляканий.
Довелося їй годувати сина самотужки.
– Мамо, – проказав він, – виклич лікаря, будь ласка, знову. Я такий хворий.
– Він сьогодні приїде о восьмій, – промовила вона і вийшла з кімнати.
О сьомій, коли темна ніч огорнула будинок, Чарлз сидів у ліжку і відчув, що це відбувається спочатку з однією його ногою, а потім й іншою.
– Мамо, хутчіш до мене! – закричав він.
Та коли вона прийшла, все стало як завжди.
Після того як мама спустилася сходами назад, довелося просто лежати і не опиратися. Спочатку ноги борсалися, потім потеплішали, розпашіли, і вся кімната сповнилася жаром гарячкових перемін. Тепло підіймалося від пальців ніг до щиколоток, а потім і до колін.
– Можна? – на порозі стояв усміхнений лікар.
– Лікарю! Швидше, зніміть мої ковдри! – гукнув Чарлз.
– Ось так, – чоловік слухняно зняв укривало. – Тут усе ціле і здорове. Щоправда, трохи потіє. Невеличка температура. Я ж тобі наказав лежати в ліжку, неслухняний хлопчику! – Він ущипнув його за мокру рожеву щоку. – Пігулки помогли? З рукою все гаразд?
– Ні! Тепер у мене віднялася ще й друга і обидві ноги!
– Ну-ну! Доведеться тобі дати ще три таблетки: по одній на кожну кінцівку, еге ж, ти мій персичку? – розсміявся лікар.
– А допоможе? Будь ласка, скажіть мені, що зі мною відбувається!
– Легка форма скарлатини, трішки ускладнена застудою.
– Це в мені живе такий мікроб і плодить інших таких мікробів?
– Так.
– А ви впевнені, що це скарлатина? Ви ж не робили жодних аналізів!
– Я впевнений, що можу її відрізнити на око, – відповів лікар, поважно перевіряючи пульс хлопчика.
Чарлз так і лежав мовчки, поки лікар клацав саквояжем, упаковуючи свій чорний терапевтичний набір та застібаючи сумку на всі замки. У тихій кімнаті голос малого заледве звучав, а очі світилися споминами.
– Якось я читав про це у книзі. Про скам’янілі дерева, коли живе дерево перетворюється на мертву породу. Про те, як вони валяться, гниють, усередину в них проникають мінерали і ростуть схожі на дерева, хоча насправді ніякі вони не дерева. Вони – камінь.
– Ну? – не зрозумів лікар.
– Я тут подумав, – поміркувавши, повів далі мову Чарлз. – А ці мікроби можуть вирости? На уроках біології нам розказували про одноклітинні організми, амеб там, і всяке таке. Про те, як мільйони років тому вони ліпилися докупи, аж поки одного дня не утворилося перше тіло. Ще більше клітин приєднувалися до нього, все це росло, і одного разу так вийшла якась там перша рибина, а потім уже й ми з’явилися, і все це означає, що ми – просто кавалок клітин, які вирішили жити разом та помагати одна одній. Правильно? – Чарлз облизав порепані від гарячки губи.
– До чого ти ведеш? – нахилився над ним лікар.
– Я маю вам це розповісти, лікарю. Повинен, і все! – скрикнув він. – Що станеться, якщо (ну, просто уявіть, ну, уявіть собі таку ситуацію!) багато мікробів зберуться разом, наче в давні дні, аби помагати одне одному, почнуть розмножуватися і плодити ще більше…
Білі руки лежали в нього на грудях і повзли до горла.
– І вони вирішать узяти під свій контроль людину! – вигукнув Чарлз.
– Під свій контроль?
– Так. Стануть новою людиною. Мною, моїми руками, моїми ногами! Раптом ця хвороба знає, як убивати особистість, але продовжувати існувати далі?
Він заволав.
Руки дісталися шиї.
Лікар із криком подався вперед.
О дев’ятій лікаря провели до машини. Батько ніс його сумку. Дорослі трохи побалакали на прохолодному нічному вітрі.
– Просто впевніться, що його руки надійно прив’язані до ніг, – розповідав лікар. – Я не хочу, щоб він сам собі нашкодив.
– Він же видужає? – схопила його за руку матір.
Лікар поплескав її по плечу:
– Хіба всі ці тридцять років не я лікую вашу родину? Це гарячка. В хлопця марення.
– Але ж ці синці на горлі. Він мало не задушив себе.
– Просто надійно їх зв’яжіть. Уранці все буде гаразд.
Автомобіль рушив темною вересневою дорогою.
О третій ранку Чарлз і досі не міг заснути у своїй маленькій чорній кімнатці. Простирадло під головою та спиною змокріло. Він пашів. У нього більше не було ані рук, ані ніг, усе його тіло почало мінитися. На ліжку хлопець не ворушився, він просто витріщався у порожню стелю, немов зосереджений шаленець. Якийсь час він шарпався й звивався, кричав, але тепер утомився та захрип від усього цього. Кілька разів до нього піднімалася матір, щоби промокнути йому чоло вологим рушником. Зараз Чарлз мовчав, і його руки були прив’язані до ніг.
Він відчував, як змінюються стіни його тіла, як пересуваються всередині органи, займаються вогнем легені, немовби палючі міхи з рожевим алкоголем. По всій кімнаті бігали світляні зайчики, так ніби десь у ній горів камін.
Тепер у нього вже не було й тіла. Все зникло. Воно нібито займало простір попід його шкірою, але тепер бриніло особливим вогненним пульсом та летаргійним наркотиком. Йому здавалося, що гільйотина охайно відсікла голову, і тепер вона лежала осяйна на опівнічній подушці, поки решта тулуба, нижче неї, досі жива, вже належала комусь іншому. Недуг ізглитав його тіло і, пожираючи, гарячково плодився й множився, продублювавши абсолютно все: куці волосинки на руках, нігті на руках, шрамики, нігті на ногах і навіть дрібна родимка на правому стегні – геть усе постало наново в ідеальній схожості.
Я мертвий, думалося хлопцю, мене вбито, проте я живий. Моє тіло мертве, але через хворобу про це ніхто так і не дізнається. Я ходитиму, але це буду не я, а щось інакше. Щось погане, щось лихе, щось настільки велике і лихе, що не лізе ні в які рамки уяви. Щось, що купуватиме взуття, питиме воду і, можливо, навіть одружиться одного дня та накоїть більше зла на світі, ніж будь-хто і будь-коли.
Тепер жар крався його шиєю, потрапив на щоки і розлився ними, немов гаряче вино. Палали губи, палали повіки, геть як листя, що зайнялося полум’ям. Ніздрі вивергали синій і такий слабкий-слабкий вогонь.
От і все, пронеслося в думках. Воно заволодіє головою та мозком і керуватиме кожним оком та кожним зубом, кожним клаптиком звивин, кожною волосинкою, кожним закрутком у вусі, аж поки від мене нічогісінько не залишиться.
У мозку ніби ртуть закипала. Ліве око заплющилося-згорнулося, ніби равлик, і сховалося поглибше. Він осліп на ліве око. Більше воно йому не належало. То була ворожа територія. Язик занімів, наче його відтяли. Затерпла і ліва щока. Перестало чути ліве вухо. Воно належало комусь іще. Оця річ, що зараз народжувалася, ось ця мінеральна істота, яка заміщала дерев’яну колоду, ось ця хвороба, що заміщала здорову тваринну клітину.
Хлопець спробував закричати і подужав подати голос, гучно, високо і різко в своїй кімнаті, поки тонув його мозок, поки він утрачав зв’язок із правим оком та правим вухом – він став сліпим та глухим, суцільний огонь, жах, паніка та смерть.
Він перестав кричати ще до того, як вбігла та стала біля ліжка його мама.
Ранок нагодився добрим та свіжим, на попутному вітрі стежкою через двір до будинку ввірвався лікар. У вікні горішнього поверху стояв повністю одягнений хлопець. Коли йому знизу помахав лікар та спитав: «Що це в нас таке? Вже став на ноги? Господи Боже!» – Чарлз не відповів.
Лікар піднявся нагору майже бігцем. У спальні він зупинився і спробував віддихатися.
– Ти чого зірвався з постелі? – різко спитав лікар. Постукав його запалі груди, зміряв пульс і температуру. – Просто дивовижно! Геть здоровий! Христом-Богом присягаюся, здоровий!
– Я більше ніколи в житті не хворітиму, – тихо заявив хлопець, і далі визираючи з вікна. – Ніколи.
– Сподіваюся, не хворітимеш. Слухай, у тебе ж абсолютно нормальний вигляд, Чарлзе!
– Лікарю?
– Так, Чарлзе?
– Можна я зараз піду до школи? – попросився він.
– Завтра – самий раз. Завзяття тобі не позичати.
– Так. Я полюбляю школу. І дітей. Я хочу з ними гратися і борюкатися, а ще плюватися, смикати дівчат за хвостики, тиснути руку вчителям, обмацати всі пальта в гардеробі, хочу вирости і подорожувати по всьому світу, одружитися, завести купу дітлахів, ходити до бібліотеки, брати книжки почитати і… я хочу робити геть усе, – проказав Чарлз, розглядаючи вересневий ранок. – Як там ви мене назвали?
– Що? – спантеличився лікар. – Я просто гукнув тебе на ім’я, Чарлзе.
– Мабуть, краще вже таке ім’я, ніж ніяке, – здвигнув плечима хлопець.
– Радий, що ти хочеш повернутися до школи.
– Я і справді дуже хочу, – всміхнувся хлопець. – Дякую за допомогу, лікарю. Потиснімо руки.
– Навзаєм.
Вони поважно потисли одне одному руки, і свіжий вітер залетів у відчинене вікно. Майже хвилину тривало рукостискання всміхненого хлопця та лікаря, котрому він намагався віддячити.
Зі сміхом він бігцем провів лікаря вниз по сходах та до машини. За ними попрощатися рушили щасливі батьки.
– Кров з молоком! – сказав їм лікар. – Неймовірно!
– І дужий, – промовив батько. – Вчора вночі самотужки вибрався з пасків. Правда ж, Чарлзе?
– Справді? – перепитав хлопчина.
– Правда! Але ж як?
– Ой, – відмахнувся він. – Тю, то було давно і неправда.
– То було давно і неправда!
Вони всі дружно посміялися, і поки вони реготіли, тихий хлопець став босою ногою на тротуар і просто торкнувся, провів нею по мурашках, які метушилися на доріжці. Поки батьки теревенили з лікарем, він потайки, із осяяним поглядом, стежив, як завмерли та попадали на цементі комашини. Він відчув, як вони похололи.
– Прощавайте!
Махаючи їм рукою, лікар поїхав собі геть. Хлопець рушив першим. Ідучи, – він вглядався в ту сторону, де виднілося місто, і став мугикати собі під носа стареньку пісеньку «Шкільні дні».
– Добре, що з ним знову все гаразд, – проказав батько.
– Тільки послухай, як він поривається в школу!
Хлопець тихо розвернувся і обійняв обох батьків зі страшенною силою. Кожного поцілував по кілька разів.
А потім, не промовивши жодного слова, поскакав до себе нагору.
У вітальні, перш ніж інші зайшли, він хутенько відчинив клітку з птахами, пропхнув руку всередину і один раз погладив канарку.
Потім замкнув дверцята, відійшов і зачекав.
Переклад: Богдан Стасюк