Я не був у Дубліні купу літ. Я мандрував світами і побував усюди, крім Ірландії, і не встиг пробути у «Роял Гайберніан» навіть години, як задеренчав телефон, а зі слухавки долинув голос не будь-кого, а самої Нори. Боже ж мій!
– Чарлзе? Чарлі? Дитинко! Чи ти вже нарешті розбагатів? А чи заможні письменники не бажають прикупити казковий маєток?
– Норо! – засміявся я. – Невже ти так ніколи і не навчишся вітатися?
– Життя надто коротке для вітань, а нині ще й бракує часу для пристойних прощань. Чи зміг би ти купити Ґрінвуд?
– Норо, Норо! Отой твій родинний палац, за яким криються двісті років багатства? Що ж тоді станеться із бурхливим ірландським світським життям, з усіма його вечірками, пиятиками та плітками? Усе це не можна взяти і просто викинути геть!
– Ще й як можна! В мене тут зараз мокнуть під дощем валізи, вщент набиті грошима. Але Чарлі, Чарлзе: я сама-самісінька в цьому палаці. Всі слуги звіялися допомагати Азі. І от тепер у цю Останню ніч мені конче потрібний приятель-письменник, аби зустрітися з Привидом. Чи в тебе вже йдуть мурашки по шкірі? Я поділюся з тобою будинком і таємницями. Чарлі, дитинко, о Чарлзе!
Відбій. Тиша.
Через десять хвилин я вже мчав дорожнім серпантином повз зелені пагорби назустріч блакитному озеру та порослим буйною зеленню долинам – туди, де затаївся приголомшливий палац під назвою Ґрінвуд.
І знову я розсміявся. Люба Нора! Попри все її хвалькувате базікання, вечірка, певно, вже набирала обертів, загрожуючи перетворитися у маленький катаклізм. Берті, либонь, прилетів із Лондона, Нік – із Парижа, Алісія, напевно, примчала на автівці з Ґолуея. А якийсь кінорежисер, котрого висмикнули телеграмою за годину до вечірки і який у темних протисонячних окулярах вже спустився з небес на парашуті чи гелікоптері, міг би видатися такою собі манною небесною, проте сумнівного ґатунку. Маріон обов’язково з’явиться разом із усіма своїми песиками-пекінесиками, які п’ють стільки, що куди там їхній хазяйці. Я додав газу – і двигуну, і веселощам.
До восьмої години, розмірковував я, ти будеш уже добряче захмелений, під опівніч геть отупієш від загального гармидеру надовкіл, і впадеш трупом, і проспиш до полудня, а відтак у неділю, під час ситного обіду, наберешся вже по саму зав’язку. І десь поміж усім цим забавлятимешся під приємну музику ліжок і в компанії простих мистецтвознавців – вусатих і не дуже – зазвичай затиснутих у тісні стіни Сорбонни і лише щойно випущених на пленер, з ірландськими і французькими графинями та іншими леді, а до понеділка – мільйони років. У вівторок ти обережно – о Господи, ще обережніше! – вестимеш машину до Дубліна, водночас няньчачись із власним тілом, наче із хворим зубом мудрості, що набрався від жінок забагато мудрості і тепер нестерпно гостро ниє від найменшого спогаду.
Я з трепетом пригадав свої перші гостини у Нори, мені тоді заледве виповнилося двадцять.
Це трапилося п’ятнадцять років тому, коли одна стара і з незапам’ятного часу причинна герцогиня, з густо припудреними чи то борошном, чи то тальком щоками та зубами баракуди змусила мене гнати мою спортивну автівку тією самою дорогою, що вела у Ґрінвуд, і при цьому репетувала мені у саме вухо, щоби перекричати негоду:
– Тобі сподобаються Норин мандрівний звіринець посеред саду! Її друзі – це звірі і єгері, тигри і кішечки, рододендрони і мухоловки. У її струмках водяться й анемічна риба, і шпарка форель. Її маєток – наче велетенський розплідник, де тварин у штучних умовах силоміць відгодовують до неймовірних розмірів: потрапиш до Нори у п’ятницю ввечері з чистою білизною, а виберешся лише в понеділок із пожмаканими і поплямленими простирадлами, і з таким відчуттям, наче ти надихнув, намалював і пережив усі Спокуси Босха, побувавши у його Чистилищі, Пеклі та на Страшному суді! Поживеш у Ґрінвуді, у Нориному маєтку, – і ти почуватимешся наче за теплою щокою велетня, де тебе щогодини смоктатимуть і жуватимуть, і солодким буде цей обман. Ти пройдеш крізь цей палац, наче провіант. І коли він із тебе витисне останні соки і висмокче мозок із твоїх юних солодких костомашок, то викине наче непотріб, і нараз ти опинишся під холодним дощем, на безлюдному полустанку.
– Невже я вкритий шаром ферментів? – перекрикував я гуркіт двигуна. – Жоден будинок не в силі мене перетравити і не в змозі пересититися моїм Первородним Гріхом.
– Дурнику! – сміялася герцогиня. – Вже у неділю, щойно сонце зійде, ми зможемо помилуватися твоїм обгризеним скелетом!
На виїзді з лісу я виринув із глибин своїх спогадів і зменшив швидкість, а відтак і взагалі забрав ногу з педалі газу, тому що від довколишньої краси завмирало серце, паморочилось у голові, уповільнювався плин крові.
Там, під небом озерної блакиті, біля озера небесної синяви, пишався Норин коштовний маєток, величний палац на ймення Ґрінвуд. Він розташувався поміж найокругліших в Ірландії пагорбів, оточивши себе наймогутнішими деревами у найдрімучішому лісі Ірландії. Його вежі бозна з якою метою звели тьму років тому незнані каменярі і невідомі зодчі. Його сади вперше зацвіли п’ять століть тому, а десь так через двісті літ поміж забутих крипт і могил в результаті якогось творчого катаклізму постали нові прибудови.
Он там колишня монастирська зала, згодом перероблена у конюшню, а осьдечки – майже столітньої давності флігелі. Біля озера крізь зарості м’яти проглядаються руїни мисливського будиночка, де здичавілі коні мчали стрімголов до зеленого моря трави, де біля холодних озерець самотіють могили дівоньок, гріхи котрих були настільки переконливими, що порятунку їм доводилось шукати в смерті, у мороці забуття.
Ніби наперед вітаючи мене, сонце замерехтіло у десятках вікон. На мить засліплений, я різко загальмував, а тоді заплющив очі й облизав губи.
Я згадав свій перший візит у Ґрінвуд.
Двері відчинила сама Нора. Стоячи перед нами в чому мати народила, вона заявила:
– Ви запізнилися. Все вже закінчилося.
– Дурниці. Тримай, хлопче, це, і це також!
Стоячи просто на протязі у дверях, герцогиня трьома спритними рухами звільнилася від одягу, і тепер нагадувала бланшовану устрицю.
Я стояв приголомшений, затиснувши в руках її одяг.
– Ну ж бо, заходь, юначе, бо застудишся. – І оголена герцогиня спокійно пропливла повз вишукано вдягнутих гостей.
– Мене перемогли моєю ж зброєю! – вигукнула Нора. – І тепер, аби відігратися, я знову мушу натягти на себе одяг. А я так хотіла вас вразити!
– Не переймайтеся, – мовив я. – Бо вам це вдалося!
– Тоді пішли – допоможеш мені з одягом!
Опинившись у спальні, ми пройшли поміж її одягом, що був безладно порозкиданий по паркеті, нагадуючи озерцята запахущого мускусу.
– Потримай-но трусики, поки я в них залізу. Тебе звати Чарлз, чи не так?
– Радий знайомству… – почервонівши, почав було я, а через мить вибухнув нестримним сміхом.
– О, перепрошую! – врешті спромігся сказати я, застібаючи їй ліфчик. – Вечір лише почався, а я вже вас одягаю! Я…
Десь грюкнули двері. Я почав озиратися, шукаючи очима герцогиню.
– Зникла, – пробурмотів я, – дім уже її проковтнув.
І справді, я не бачив герцогиню аж до дощового ранку понеділка – зрештою, як вона і передбачала. На той час вона вже забула і моє ім’я, і моє обличчя, і мою Душу.
– О Боже, – сказав я. – А це що таке, що це таке???
Все ще допомагаючи Норі вдягнутися, ми підійшли до дверей бібліотеки. Всередині, як у дзеркальному лабіринті, блукали гості, котрі прибули на вікенд.
– Ось там, – махнула рукою Нора, – «Міський балет Мангеттена», що спускається на лід за допомогою потоку реактивного повітря. Зліва – «Танцівники Гамбурга», що висаджуються з іншого боку. Дивовижний підбір танцюристів. Будучи суперниками, вони проте через мовний бар’єр не можуть висловити одне одному свої презирство і зневагу, хіба що їм доведеться послуговуватися засобами пантоміми. Відійди-но вбік, Чарлі. Валькірії повинні перетворитися у дів Райну, а всі оті хлопці вже й і без того є райнськими дівами! Пильнуй фланг! Нора мала рацію.
Битва почалася.
Тигрові лілії налітали одна на одну, при цьому щось швидко лепечучи. Потім, розгнівані та розпашілі, відсахнулися одна від одної і, хряскаючи дверима, розбіглися по численних кімнатах. Жах став жахітною дружбою, а «дружба» через якийсь час – перегрітою парнею безсоромної і, дякувати Богові, прихованої хоті.
А далі зі стрімкого схилу суботи-неділі лавиною кришталевих підвісок посипались письменники, художники, хореографи і поети.
На якомусь етапі мене також підхопив і змів вал утрамбованих тіл, що невмолимо нісся назустріч зіткненню із жорстокою реальністю понеділка.
І ось тепер, коли за плечима безліч згаяних вечірок і не менше втрачених літ, я знову стою тут.
І переді мною той самий Ґрінвуд.
Проте без музики. Без машин.
Ну привіт, подумки привітався я. А он і нова статуя біля ставка. Привіт і їй. Та це ж не статуя…
Це була сама Нора – вона сиділа самотою, з підібганими під сукню ногами, з поблідлим обличчям, і заціпеніло вдивлялася у Ґрінвуд – наче я був порожнім місцем.
– Норо?
Вона продовжувала заціпеніло дивитися на будинок, на замшілий дах, на вікна, у яких відбивалося бездонне небо. Я повернув голову і теж утупився в маєток.
Щось було не так. Може, палац просів на два фути? Чи, може, це земля просіла надовкіл нього, а він зостався самотньо стояти на холодному вітрі?
Які землетруси покосили шиби у його вікнах, що тепер вони викривляються і сліплять зблисками кожного із гостей?
Парадні двері Ґрінвуду були розчиненими навстіж, і до мене донісся подих будинку.
Ледве вловимий. Так ніби ти прокинувся вночі, відчув поряд тепле, майже непомітне дихання дружини і раптом терпнеш від страху, бо це не той аромат, бо це аромат іншої жінки! Ти намагаєшся її розбудити, викрикуєш її ім’я. Хто вона, як, звідки? А серце твоє калатає, як шалене, і ти лежиш без сну у ліжку з невідомістю.
Я підійшов ближче. У тисячах шибок побачив своє відображення, а тоді побрів через галявину і схилився перед мовчазною Норою.
І так само тисяча моїх подоб тихенько присіли поруч.
Нора, подумав я. Боже ж мій, ми знову разом.
Як під час тих перших моїх гостин у Ґрінвуді…
Потім час від часу ми з нею зустрічалися – так стикаються одне з одним люди у натовпі, чи закохані у якомусь переході, чи випадкові попутники в поїзді; і ось уже поїзд висвистує близьку зупинку, і наші сплетені руки чи притиснуті одне до одного тіла роз’єднуються, коли натовп суне до розчинених дверей, а далі – ні доторку, ні слова – нічогісінько! – на тьму-тьмущу літ.
Або ж – наче в найспекотніший полудень найдовшого літнього дня кожного Божого року ми розбігалися кожен своєю дорогою, не замислюючись над тим, чи ще колись зустрінемося знову. Але якимось чином іще одне літо минало, і сонце заходило за обрій, і ось уже Нора волочить порожнє дитяче відерце, а ось і я – із побитими колінами, і безлюдний берег, і кінець ще одному дивному сезону, і залишилися тільки ми вдвох для вітань: «Привіт, Норо!», «Привіт, Чарлзе!», а вітер міцніє, а море темніє, немовби навала восьминогів зачорнила його.
Я часто замислювався, чи ж настане такий день, коли ми довершимо наше мандрівне коло і зостанемося разом. Здається, років десь двадцять тому і випав такий момент, коли ми, наче пір’їна на кінчику мізинця, балансували на межі, і тільки тепло нашого подиху – уста навпроти уст – утримувало нашу любов у рівновазі.
Це трапилося тому, що я зустрів Нору у Венеції, де вона, відірвана від рідного краю, вдалині від Ґрінвуда, цілком могла належати комусь іншому, навіть мені.
Тоді наші вуста злилися настільки тісно, що годі було починати розмову про якісь серйозні речі. Наступного дня, розімкнувши розпухлі і покусані губи, ми навзаєм дорікали одне одному, але так і не знайшли в собі сил сказати: нехай так буде завжди, де завгодно – у квартирі чи будинку, але тільки не у Ґрінвуді, подалі від Ґрінвуда! – залишся! Можливо, це сліпуче полуденне сонце занадто висвітило темінь наших душ… Але, найвірогідніше, вередливим діткам знову все проїлося. Або ж їх налякала в’язниця на двох. Та як би там не було, але пір’їнка, яка врівноважувалася нашим диханням з ароматом шампанського, тепер злетіла, і лише Господь знав, хто із нас перший затамував подих. Нора вигадала байку про якусь термінову телеграму і помчала у Ґрінвуд.
Зв’язок між нами урвався. Вередливі дітки навіть не листувалися. Я так і не дізнався, які замки з піску вона розвалила. А вона не довідалася, скільки мадраських сорочок полиняло від любовного поту. Я встиг одружитися. І розлучитися. І досить намандруватися.
І ось ми знову зійшлися цього дивного надвечір’я, біля знайомого озера, у беззвучному заклику, у незрушному поспіху – ніби й не було між нами стількох років.
– Норо, – я взяв її руку. Рука булахолодною. – Що трапилося?
– Трапилося? – Вона розсміялася, потім замовкла і відвернулася. Тоді засміялася знову – тим силуваним сміхом, що легко може перейти у сльози.
– О любий Чарлі, думай що завгодно, навіть що ми тут збожеволіли. Що трапилося, Чарлі, що трапилося?!
Несподівано вона замовкла.
– Де ж усі слуги та гості?
– Вечірка закінчилася вчора, – сказала вона.
– Цього не може бути! Ти ніколи не обмежувалася лише п’ятничними гулянками! Тільки недільними ранками можна було побачити запаскуджену галявину, де на розкиданих абияк подушках відлежуються чортові соромітники, замотані у простирадла! Чому ж…?
– Чому я запросила тебе лише сьогодні? Ти це хочеш сказати, Чарлі? – Нора продовжувала незмигно дивитися на палац. – Щоби подарувати тобі Ґрінвуд. Якщо, звичайно, він дозволить тобі залишитись, якщо він тебе стерпить…
– Але він мені не потрібний! – вибухнув я.
– Ідеться не про те, чи хочеш його ти, а про те, чи захоче тебе він! Бо нас усіх, Чарлі, він витурив!
– Минулої ночі?
– Минулої ночі остання велика вечірка у Ґрінвуді з тріском провалилась. Меґ прилетіла з Парижа. Аґа прислав фантастичну дівчину з Ніцци. Роджер, Персі, Евелін, Вів’єн, Джон – усі були тут. Був також і той тореадор, котрий ледь не вбив сценариста через балерину. Був і ірландський драматург, котрий, напившись до чортиків, завжди падає зі сцени. Вчора, між п’ятою та шостою вечора, крізь ці двері пройшли дев’яносто сім гостей. Але до опівночі всі вони роз’їхались.
Я пройшовся по галявині.
Так, там ще виднілися свіжі відбитки трьох десятків протекторів.
– Він не дозволив нам веселитись, – кволо поскаржилась Нора.
Я різко обернувся.
– Хто він? Будинок?
– О, музика була чудовою, але звучала якось глухо. І сміх наш відлунював якось зловісно. Розмова не клеїлась. Бісквіти застрягали в горлі. Вино стікало по підборіддях. Ніхто не міг здрімнути навіть три хвилини. Гадаєш, я обманюю? Врешті всі отримали в нагороду безе і розбіглися, а я проспала всю ніч на галявині. А знаєш, чому? Йди-но сюди і поглянь, Чарлі.
Ми підійшли до відчинених дверей Ґрінвуда.
– То що я маю дивитися?
– Все. Всі кімнати. І сам замок. Шукай розгадку. Здогадайся сам. А поки ти тисячу разів гадатимеш, я скажу тобі, чому я не можу тут більше жити і мушу звідси виїхати, і чому Ґрінвуд буде твоїм, якщо захочеш. Отож, заходь, але сам.
І я зайшов у дім, завмираючи на кожному кроці.
Я обережно скрадався величезним холом по прекрасному, чимось схожому на левову шкуру дубовому паркету. Я задивлявся на чудові обюссонівські шпалери. Я розглядав старовинні мармурові грецькі медальйони, виставлені на зеленому оксамиті у кришталевих вітринах.
– Нічого! – гукнув я Норі, котра стояла у прохолодному надвечір’ї.
– Ні-ні, роздивляйся всюди! – озвалася вона. – Продовжуй!
Бібліотека видалася глибоким, теплим, сповненим запаху шкіри морем, де п’ять тисяч книг виблискували вишневими, лимонними та бурштиновими палітурками. Полискувало золоте тиснення, яскраво мерехтіли заголовки. Над велетенським каміном, де змогли б уміститися не лише зо дві підставки для дров, а й з десяток самих гончаків, висіла вишукана картина Ґейнсборо «Дівчата і квіти», котра зігрівала серця не одного покоління власників замку. Картина була наче відчиненим вікном у літній сад. Кожному, хто милувався нею, відразу ж хотілося визирнути туди, щоби надихатися ароматом цілого моря польових квіток, доторкнутися до дівчат зі шкірою кольору спілого персика, прислухатись до монотонного бриніння бджіл, що наче зшивають духмяне повітря невидимими стібками.
– Ну що там? – донісся подаленілий голос.
– Норо! – покликав я. – Йди-но сюди. Тут нічого боятися. Адже ще білий день.
– Ні, – відповів сумний голос. – Сонце вже сідає. Що ти там бачиш, Чарлі?
– Той самий хол. І ті самі гвинтові сходи. Маленьку вітальню. І жодної пилинки в повітрі. А тепер я відчиняю двері у підвал. Тут мільйони барелів вина і купа пляшок. А ось і кухня. Норо, це ж божевілля!
– Правда ж? – поскаржився далекий голос. – Повертайся до бібліотеки. Стань у центрі кімнати. Бачиш «Дівчат і квіти» Ґейнсборо, яких ти завжди любив?
– Так, вони тут.
– Але ж це не так. Бачиш срібну флорентійську коробку для сигар?
– Так.
– Ні, не бачиш! Бачиш величезне бордове шкіряне крісло, де ви з татом якось пили херес?
– Так.
– Ні, – зітхнув голос.
– Але чому ні? Може, вже досить, Норо?
– Так, з мене цього вже досить, Чарлі. Невже ти не здогадався? Невже ти не відчуваєш, що сталося з Ґрінвудом?
Я нетерпляче озирнувся. Втягнув носом трохи незвичне повітря.
– Чарлі, – сказала Нора ослаблим голосом, стоячи за відчиненими вхідними дверима.
– Чотири роки тому… – майже прошепотіла вона, – …чотири роки тому Ґрінвуд вигорів дотла.
І тоді я побіг до виходу.
Зблідла Нора стояла біля дверей.
– Він – що? – крикнув я.
– Вигорів вщент, – повторила вона. – Ну геть чисто. Чотири роки тому.
Щоби опинитися надворі, мені знадобилося лише три кроки. Я поглянув на стіни та вікна.
– Але ж, Норо, він стоїть! Ось він – як на долоні!
– Ні, Чарлі! Це не Ґрінвуд!
Я помацав сіре каміння та червону цеглу стін, доторкнувся до зеленого плюща, що вився по них. Провів рукою по іспанській різьбі парадових дверей, а тоді з жахом видихнув:
– Цього не може бути!
– Але це справді так, – мовила Нора. – Тут усе нове. Все – від дахового перекриття до каменю у підвалі. Нове, Чарлзе. Нове!
– І ці двері?
– …торік надіслані з Мадрида.
– А ця бруківка?
– Видобута в кар’єрі поблизу Дубліна два роки тому. І вікна доправлені з Вотерфорда цієї весни.
Я знову зайшов усередину.
– А паркет?
– Виготовлений у Франції і привезений на кораблі минулої осені.
– Ну, а як щодо шпалер!
– Виткані під Парижем, повішані у квітні.
– Та ж усе це таке саме, Норо!
– Достеменно, чи не так? Я літала в Грецію, щоби замовити дублікати мармурових медальйонів. Кришталеву вітрину виготовили у Реймсі.
– А бібліотека?
– Кожна книга переплетена так само, з тим самим золотим тисненням, і поставлена на ті самі полиці. Лише бібліотека обійшлася мені у сто тисяч фунтів.
– Але ж воно усе таке саме, Норо, таке саме! – здивовано закричав я. – Боже ж мій – як дві краплі! Там, у бібліотеці, я помітив срібну флорентійську сигаретницю! Вона, напевно, таки вціліла у вогні?
– Ні, ні! Але я ж художниця, тому по пам’яті зробила ескіз і відвезла його у Флоренцію. В липні підробка була вже готова.
– Але ж «Дівчата і квіти» Ґейнсборо…
– Придивись пильніше! Це робота Фріці, цього жахливого мазія з Монмартру. Ну того, котрий просто виливає фарбу на полотна і запускав їх у вигляді повітряних зміїв у паризьке небо, щоби вітер і дощ створили замість нього красу, а він вже потім продає це за шалені гроші! Ну й Фріці! Виявилось, що він – таємний прихильник Ґейнсборо! Він би мене вбив, якби дізнався, що я тобі про це розповіла. Він намалював «Дівчат і квіти» по пам’яті: хіба ж це не прекрасно!
– Прекрасно, справді прекрасно, але, заради Бога, Норо, ти мене не обманюєш?
– Я б усе віддала, аби це виявилося обманом. Чи, може, ти вважаєш, що я божевільна, Чарлзе? Звісно ж, ти маєш право так думати. У що ти віриш – у добро чи зло, Чарлі? Я не вірила ні в що. І ось тепер перед тобою лише викупана у дощі стара. Мені стукнуло сорок літ, і ця сороківка стукнула мене з усього маху, наче локомотив. І знаєш, яка моя думка? Цей будинок зруйнував себе сам!
– Він – що?
Вона зайшла у замок, пильно вдивляючись у кімнати, де тепер, у надвечір’ї, вже почали згущуватися тіні.
– Мені було вісімнадцять, коли на мене впало багатство. Коли мені казали: «Гріховодниця!», я відповідала: «Дурниці!». А заклики до совісті я сприймала лише як п’яну маячню. Але в ті роки бочка з дощівкою ще була порожньою. Відтоді чимало помиїв вилилося на мене, і якось я з подивом виявила, що по самі краї сповнена гріхами, і що гріх та совість таки існують.
Чарлі, у мені живе водночас тисяча чоловіків!
Вони простромилися в мене, і в мені знайшли свій кінець. Коли вони ішли з мого життя, я була переконана, що це їм вдалося. Але ж ні – ні! тепер я впевнена, що кожен із них залишив у моєму тілі своє жало, отруєне жало. Боже ж мій, як я любила усі ті жала! Як мені подобалося, коли мене ранили та настромляли на них! Я гадала, що час та подорожі вибавлять від усіх подряпин і синців. Але тепер я знаю, що я геть уся замацана. На мені немає жодного дюйма, де би не було відбитків чужих пальців. Я, Чарлі, схожа на дактилоскопічний архів ФБР, я вся у відбитках пальців, наче давньоєгипетський папірус в ієрогліфах. Тисячі прекрасних чоловіків завдавали мені, як я гадала, безкровних ударів, але, тепер, мій Боже, я – одна суцільна рана! Я залила кров’ю весь дім. Я окропила нею тих своїх друзів, котрі не вірили у Совість і Гріх. Вони набивалися сюди, наче у величезний вагон підземки, не відаючи про пастку. Шматки плоті пхалися одна в одну, жерли одна одну губами, купались у потах на підлозі. Агонізуюча ґвалтуюча хіть стикалася з іншою і рикошетила від стін. Замок повнився вбивцями, Чарлі, кожен – із коротким мечем, кожен із наміром убити чужу самотність, проте ніхто не знаходив спокою, тільки миттєвий перепочинок.
Навряд чи в цьому будинку був хоч один щасливець, тепер я це розумію.
Так, усі вони виглядали щасливими. Коли чуєш стільки сміху, коли випивка ллється рікою і в кожному ліжку по людському сандвічу – ох це біло-рожеве м’ясце, яке так би і з’їв! – то мимоволі захопишся: «Як весело! Як прегарно!»
Але все це брехня, Чарлі: і ти, і я це знаємо, а будинок упивався всією цією брехнею – брехнею як мого покоління, так і татового, та й дідусевого. Тут завжди панувало щастя, себто страх. Тут добрих двісті років убивці калічили одне одного. Стіни відсиріли від планів. Дверні ручки зробилися липкими. І на картині Ґейнсборо літо поступилося осені. Отож, убивці з’являлися та зникали, Чарлі, залишаючи після себе свої гріхи і спогади про них – і будинок беріг отой бруд. А коли ти наковтаєшся всілякої мерзоти, Чарлі, тебе ж неодмінно знудить, чи не так?
Моє життя – це засіб для блювоти. Мене нудить від власного минулого.
І будинок також знудило.
І ось, охоплена каяттям і відчаєм, однієї ночі я почула, як у ліжках верхнього поверху труться старі гріхи. І від цього тертя будинок спалахнув. Спочатку вогонь хазяйнував у бібліотеці, пожираючи книги. Потім він у підвалі жлуктив вино. На той час я вже вилізла через вікно, спустившись вниз по плющу, й опинилася на газоні, де вже метушились слуги. О четвертій ранку ми влаштували перекуску на березі озера – з шампанським та галетами, що їх роздобули в сторожці воротаря. Пожежники прибули з міста о п’ятій – саме вчасно, щоби побачити, як падає дах і фонтани вогненних іскор злітають аж до неба і поблідлого місяця. Ми і їх пригостили шампанським, і всі разом продовжували спостерігати за тим, як вмирає Ґрінвуд. На світанку від дому вже нічого не залишилося.
Він просто змушений був самознищитися, чи не так, Чарлі – через усю цю нашу гидь – мою і моїх предків!
Ми стояли у холодному холі. Нарешті я ворухнувся і сказав:
– Гадаю, що так, Норо.
Ми попрямували у бібліотеку, де Нора витягла купу креслень і нотаток.
– І ось тоді, Чарлі, мене осяяла ідея відбудувати Ґрінвуд. Наново скласти докупи цей похмурий пазл. Фенікс повинен відродитися з попелу.І щоб ніхто не дізнався, що замок помер від огиди. Ні ти, Чарлзе, ні жоден із моїх друзів: полишімо всіх у невіданні. Моя провина у його зруйнуванні надто велика. Але як добре бути багатим! Ти можеш купити пожежну команду за кілька пляшок шампанського, й усі містечкові газети – всього за чотири ящики джину. Новина про те, що Ґрінвуд розстелився веретищем і посипався попелом, так і не поширилася далі милі у радіусі. Про це я ще встигну розповісти світові. А тепер – до роботи! І я вирушила у Дублін до повіреного, у котрого тато зберігав усі креслення та плани інтер’єру. Я місяцями ниділа удвох із секретарем, намагаючись проявити у пам’яті все, що стосувалося грецьких ламп чи римського кахлю. Я заплющувала очі, щоби якомога точніше відтворити кожну килимову ворсинку, кожен дюйм габи, кожну ліпну настельну марничку у стилі рококо – все-все! – увесь бронзовий дріб’язок, камінні підставки для дров, вимикачі, відерка для вугілля, ба навіть дверні ручки. І коли довжелезний список із тридцяти тисяч найменувань був готовий, я доправила сюди літаком столярів із Единбурга, покрівельників із Сієни, різьбярів каменю із Перуджі: чотири роки вони завзято вистукували молотками, вирізували і вирізьблювали. Тим часом я тинялася по фабриці, що в передмісті Парижа, спостерігаючи за тим, як павуки тчуть для мене гобелени і килими на підлогу. Я полювала із собаками в околицях Вотерфорда, в той час як тутешні склодуви видували для мене скло.
Чарлі, я не пригадую, чи траплялося колись в історії, щоби хтось настільки скрупульозно відтворював зруйноване. Кажуть, що минуле слід забувати, мовляв, нехай воно собі мирно спочиває! Але це не для мене, подумала я – аж ніяк! – новий Ґрінвуд здійметься на місці колишнього. Так, він виглядатиме як старий, але він матиме одну перевагу – буде насправді новим. Це так ніби почати життя з чистої сторінки. Відбудовуючи Ґрінвуд, я нарешті віднайшла спокій. Робота сама по собі була пригодою.
Коли дім було відбудовано, я наче й сама відновилася. Подумки вітаючи його з другим народженням, я з радістю вітала і саму себе: нарешті, думала я, вперше щаслива людина переступає поріг Ґрінвуда.
І ось два тижні тому все було викінчене – витесаний останній камінь, покладена остання черепиця.
Я розіслала запрошення по всьому світу, і минулого вечора гості прибули – цілий прайд великосвітських левів із Нью-Йорка, від яких пахло чи то какао, чи то ріжковим деревом – одним словом, пахло справжнім життям. Компанія легконогих афінських юнаків. Негритянський кордебалет із Йоганнесбурґа. Чи то мафіозне, чи то акторське тріо із Сицилії. Сімнадцять скрипальок, яких спокійно можна було відідрати, щойно вони забули про скрипки і спіднички заодно. Чотири чемпіони з гри в поло. Один тенісист-профі – щоби натягнути мене, неначе струну. Милий поет-француз. Боже мій, Чарлі, це мало бути шикарне відкриття маєтку, наймення якому Фенікс. Нора Ґріндон – власниця. Звідки ж мені було знати, що будинок не захоче нас прийняти?
– А хіба дім може хотіти чи не хотіти?
– Так, коли він зовсім новий, а всі надовкола, без огляду на вік, значно старші. Адже він ще немовля. А ми вже геть прогнилі і запліснявілі. Він – добро, а ми – зло. Він і надалі хотів зоставатися чистим. І тому нас прогнав.
– Як саме?
– Просто зостаючись самим собою. Він просто був самим собою. Надовкола панувала така тиша, що – ти не повіриш, Чарлі! – видавалося, ніби хтось помер.
Дуже скоро всі це відчули, хоч і не зізнавалися в цьому, а просто всідалися у свої автівки і їхали геть. Оркестранти нахабно припинили свою гру і також роз’їхалися на десяти лімузинах. А вслід за ними маєток покинули останні гості – об’їзною дорогою повз озеро, наче на нічний пікнік, а насправді – хто в аеропорт, хто в порт, хто в Ґолуей, мовчки, зіщулившись від холоду. Будинок ніби вимер, навіть слуги покотилися на велосипедах, я зосталася в домі сама як палець. Остання вечірка закінчилась, так і не розпочавшись, тому що просто не могла розпочатися. Я вже казала, що проспала всю ніч на галявині, наодинці зі своїми старими думками, і ось тоді я зрозуміла, що дійшла свого кінця, що я перегоріла на попіл, а з попелу не збудуєш нічого. Натомість споночілий будинок був неначе щойно явлене на світ прекрасне пташеня – прекрасне у власній самодостатності. Йому було ненависне навіть моє дихання. Я дійшла до свого краю. А в нього все тільки починалося.
Нора закінчила свою оповідь.
Ми довго сиділи мовчки, аж поки сутінки, що спочатку зазирали через віконні шиби, не заповзли у кімнати. Вітер здійняв брижі на озері.
– Це не може бути правдою, – нарешті озвався я. – Звісно ж, ти можеш тут залишитися!
– Тоді переконайся особисто, щоби надалі зі мною не сперечався. Спробуймо переночувати у будинку.
– Спробуймо?
– Навряд чи ми протримаємося тут до світанку. Засмажимо яєчню, вип’ємо вина і рано вкладемося спати. Але не розстеляй ліжко і не роздягайся, тому що невдовзі, я впевнена, одяг тобі знадобиться.
Ми вечеряли майже мовчки. Пили вино. Слухали, як бронзовий годинник у новому домі б’є новий час.
О десятій Нора відіслала мене у відведену мені спальню.
– Не бійся! – гукнула вона зі сходів. – Будинок не зробить нам нічого поганого. Він просто боїться, що ми йому зашкодимо. Я почитаю в бібліотеці. Коли будеш готовий забиратися звідси – не має значення.
О котрій годині, – просто зайди за мною.
– Я спатиму як убитий, – відповів я.
– Та дай Бог! – зронила Нора.
Я пішов у спальню, влігся в нове ліжко і лежав у темряві та палив. Страху не було, але й сну не було. Я просто лежав і чекав, що ж тут може трапитися – якщо взагалі щось трапиться.
Опівночі я ще не спав.
Як не спав і о першій.
О третій я продовжував лежати із широко розплющеними очима.
Будинок німував – ні скрипу, ні подиху, ні шепоту. Він, як і я, вичікував, підлаштовуючи своє дихання під моє.
О пів на четверту ранку двері спальні повільно прочинилися. Так ніби пітьма ворухнулася у пітьмі. І тільки подих протягу на руках та обличчі.
Я повільно припіднявся у ліжку.
Минуло п’ять хвилин. Серце билося повільніше ніж зазвичай.
І тоді я почув, як десь унизу відчинилися парадні двері.
І знову ні скрипу, ні шереху. Лише клацання і сильніший протяг.
Я підвівся і вийшов на сходи. Звідти я побачив те, що й очікував: парадні двері справді були відчинені. І місячне світло заливало новий паркет і виблискувало на новому дідовому годиннику, що знай собі вицокував свіжо змазаним механізмом.
Я спустився вниз і вийшов надвір.
– А ось нарешті і ти, – сказала Нора, стоячи біля моєї автівки.
Я підійшов до неї.
– Ти нічого не чув, – мовила вона. – І водночас щось таки чув, чи не так?
– Так.
– Тепер ти готовий їхати, Чарлзе?
Я знову поглянув на будинок.
– Майже.
– Тепер ти знаєш, що всьому кінець, правда? І що вже близько світанок нового дня? Прислухайся, як моє серце заледве переганяє мою гнилу кров і наскільки замшіла моя темна душа; ти ж бо не раз чув биття мого серця під своїм тілом і знаєш, яка я вже стара. Як знаєш і те, скільки в моїй душі темниць і катівень, мертвих вечорів і блакитних французьких сутінків. Тому….
Нора поглянула на будинок.
– Вчора, о другій ночі, коли я вже лежала в ліжку, раптом почула, як повільно відчинилися вхідні двері. Здалося, наче замок всією масою наліг на двері, щоби засув піддався і двері плавно прочинилися. Я вийшла на сходи. Глянула вниз. Там, у холі, розлилося річкою місячне світло. Будинок наче говорив: «Забирайся звідси, ось тобі новий шлях, що світиться кремом і молоком, тож іди геть зі своєю темрявою. Ти вагітна. У твоєму лоні переношений затхлий привид. Він нізащо не народиться. Але оскільки ти від нього ніколи не вибавишся, одного дня він спричинить твою смерть. Тож на що ти чекаєш?»
Чарлзе, я боялася спуститися вниз і закрити двері. Я знала, що все це правда, як знала і те, що більше ніколи тут не засну. Отож, я вийшла з дому.
В мене є ще одне гріховодне кубельце в Женеві. Там я і житиму. Але ти молодший і чистіший, Чарлі. Я би хотіла, щоб цей маєток став твоїм.
– Не такий я вже й молодий.
– Молодший за мене.
– І не надто чистий. Та й мене, Норо, він також не хоче терпіти, бо он двері моєї кімнати щойно також розчинилися!
– О, Чарлі, – ледь чутно зітхнула Нора і торкнулася моєї щоки. – О Чарлі, який жаль!
– Не треба. Поїдемо разом!
Нора відчинила двері автівки.
– Дозволь мені кермувати. Я просто мушу гнати аж до самого Дубліна. Ти не проти?
– Ні. А як бути із твоїми речами?
– Все, що у будинку, нехай йому і залишиться. Куди ти?
Я зупинився:
– Хотів зачинити вхідні двері.
– Не треба, – промовила Нора. – Нехай залишаються відчиненими.
– Але… хтось може увійти!
Нора тихо розсміялася.
– Так. Але лише хороші люди. Отож, усе гаразд, чи не так?
Я трохи подумав і кивнув.
– Так!
Я повернувся до автівки, все ще зволікаючи з від’їздом. Захмарилося. Почало сніжити. Великі білі лагідні сніжинки падали із підсвіченого місяцем неба – такі ж легковагі і безневинні, як ангельське лепетання.
Ми сіли в автівку. Хряснули двері. Нора завела двигун.
– Готовий? – перепитала Нора.
– Готовий.
– Чарлі…? – сказала Нора. – Коли ми приїдемо в Дублін, ти зможеш поспати зі мною… декілька днів? Не в тому сенсі… Мені просто необхідно, щоби хтось був поряд. Добре?
– Добре.
– Як би я хотіла… – почала вона, і її очі при цьому наповнилися сльозами. – Боже ж мій, як би я хотіла згоріти, а тоді відродитися знову. Згоріти так, щоби знову стати рівнею цьому дому, а тоді поселитися в ньому і жити там довіку, наче звичайна, пропахла вершками і ягодами молочарка. Але який, до дідькової матері, сенс у таких розмовах?
– Їдьмо, Норо, – м’яко сказав я.
Автівка рушила. Ми промчали повз озеро, і тільки гравій похрускував під шинами. А відтак звернули у гори, проминули густий засніжений ліс, і на останньому підйомі Норині сльози висохли. Вона ні разу не озирнулася. Ми мчали зі швидкістю сімдесят миль крізь дедалі густішу пелену пітьми назустріч темному небокраю, назустріч холодному кам’яному місту, і всю дорогу, ні на мить не відпускаючи, я тримав її за руку.
Переклад: Ірина Бондаренко