Том, по коліна у хвилях та зі шматком прибитої до берега деревини, прислухався.
У будинку, що височів під вечірнім сонцем на крутому березі, за яким десь бігла Прибережна автострада, стояла тиша. Гримотіння шафами, клацання замків на валізах, гатіння ваз і, нарешті, фінальний гуркіт вхідних дверей, що їх зачинили з розмаху – все це давно стихло.
Чико, стоячи на блідому піску, витрушував із дротяного сачка свій улов погублених монеток. Не дивлячись на Тома, він буркнув:
– Нехай собі йде.
І так щороку. Якийсь тиждень чи місяць їхній будинок розпирало від музики, що лилася з вікон, на веранді з’являлися нові горщики з геранню, а двері та східці блищали свіжою фарбою. На шворках поперемінно сушилися фіглярські штани, строгі сукні та ручної роботи мексиканські плаття – процес непостійний, немов білі баранці на хвилях прибою позад будинку. Жанрове розмаїття картин, розвішаних на стінах усередині дому, мінилося від наслідувань Матісса до псевдоіталійського Відродження. Інколи, підвівши погляд, він бачив жінку, що сушила волосся, яке майоріло на вітрі, немов яскравий жовтий стяг. Час від часу прапор цей мав чорний колір або ж рудий. На тлі неба жінка бувала то високою, то низенькою. Проте жодного разу в домі не хазяйнувало більше однієї жінки. І от нарешті цей день прийшов…
Том поклав свою деревину на вже чималу гірку, яка росла поруч із місцем, де Чико просіював мільярди людських слідів, залишених на вихідних відпочивальниками.
– Чико, що ми тут робимо?
– Жируємо, живемо «життям Райлі».
– Я би не назвав це жируванням по-райлівськи.
– Ну, то працюй над помилками!
Ось так Том спостерігав свій будинок уже цілий місяць. Горщики припали пилом, на стінах красувалися порожні квадрати, підлогу вкривав пісок. У кімнатах гуділо, немов у мушлі, коли її прикладаєш до вуха. І щоночі, вмостившись спати з Чико по різних спальнях, вони чули безслідний шурхіт припливів та відпливів уздовж всього чималого пляжу.
Непомітно Том кивнув. Раз на рік він приїздив сюди із гарненькою дівчиною та думкою про те, що врешті-решт вона має рацію і вже геть незабаром вони одружаться. Та його жінки завше потайки тікали перед сходом сонця, відчуваючи, що помилилися і не зможуть зіграти свою роль. Подруги Чико кидали його з шумом пилососів. Вони щось тягнули, гарчали, гарячкували, вивертали кишені, визбиравши всі перлини зі скойок, та забираючи всі гаманці, ніби іграшкових собачок, що Чико так полюбляв відкривати їм пащі та лічити зуби.
– Уже четверо жінок за рік.
– Ваша правда, арбітре, – вишкірився Чико. – Мені забиратися в роздягальню?
– Чико… – Том закусив губу і потім продовжив: – Я тут подумав… може, нам розійтися?
Чико мовчки поглянув на товариша.
– Я хотів сказати, – швидко виправився Том, – що раптом нам більше щаститиме поодинці?
– Слухай, бодай мене дідько вхопив, – поволі проказав Чико, стискаючи у величезних кулачиськах сачок, – хіба тобі незнані факти? Ми з тобою приїжджатимемо сюди в двохтисячному році, парочка божевільних дурнуватих альбатросиків, які вигріватимуть тут на сонці свої кісточки. Що з нами вже станеться, Томе? Надто пізно. Змирися з цим і стули писок.
Том важко проковтнув слину і довго витріщався на товариша.
– Я хочу поїхати звідси… Наступного тижня.
– Та закрийся, закрийся ти вже і давай-но працювати!
Чико заходився сердито загрібати пісок, що принесло йому сорок три центи монетками різного номіналу. Він так прикипів до них очима, поки пісок сіявся крізь дротинки сачка, що нагадував хлопчину під час завзятої гри в пінбол[14].
Том не ворушився, затамувавши подих. Здавалося, вони обоє чогось чекають.
– Гей-гей-гей!.. – пролунало з-над узбережжя.
Чоловіки поволі озирнулися.
– Гей… Агов… Е-ге-гей!..
Метрів за двісті від них, вимахуючи руками, біг хлопчик і волав на всю горлянку. І від його крику Тому чомусь раптом стало морозно. По його плечах пробіг холодок. Том чекав.
– Агов!
Хлопчик підбіг і, хапаючи ротом повітря, вказав рукою кудись позад себе:
– Жінка… кумедна жінка… біля Північної скелі!
– Жінка! – розреготався Чико. – О, ні-ні!
– Що означає «кумедна»? – поцікавився Том.
– Не знаю. – Малий дивився на нього здоровенними очиськами. – Ви повинні глянути самі. Страшенно кумедна!
– Утоплениця?
– А хто її зна! Вилізла з води, валяється на піску. Самі подивіться… Кумедна така… – хлопчик замовк. Він знову поглянув на північ. – У неї риб’ячий хвіст.
Чико розсміявся.
– Давай тільки не перед вечерею.
– Будь ласочка, – аж пританцьовувало хлоп’я. – Чесне слово! Тільки швидше!
Він був побіг, але відчув, що за ним ніхто не рушив, і в розпачі озирнувся.
У Тома ворухнулася губа.
– Чико, тобі не здається, що для розіграшу він пробіг завелику дистанцію?
– Бігають і на довші, і заради меншого.
– Гаразд, синку. – Том подибав за малим.
– Дякую, дядьку. Велике дякую!
Хлопець знову дременув уперед. Відбіг кроків на двадцять. Том озирнувся. Позаду Чико скривився, здвигнув плечима, втомлено обтрусив руки та пішов за ними.
Вони йшли на північ по залитому сутінками пляжу. З обвітреними обличчями та дрібними зморшками навколо вигорілих-блідих очей і короткими стрижками, які не виказували сивину. Дмухав дужий вітер, ганяючи океанські хвилі, які з нескінченним гулом навалювалися на узбережжя.
– Слухай, – спитав Том, – а от уяви, приходимо ми до Північної скелі і бачимо, це правда. Що тоді? Раптом океан і справді викинув щось на берег?
Та перш ніж Чико встиг відповісти, Том уже поринув у свої думки, які ширяли серед дюн, запорошених мечохвостами, морськими їжаками та зірками, ламінаріями та просто камінцями. Його все життя тягнуло побазікати на тему морських істот, чиї назви спливали в пам’яті під шумне дихання прибою. Молюски-аргонавти, шепотів він, тріска, сайда, сарган, губани-таутоґи, риба-линь, морський слон, він шепотів, камбала, а ще білуга, білуха, супова акула… тебе завжди переслідує голос: як то має виглядати щось із таким глибоководним іменем? Хтозна, чи доведеться коли побачити, як воно здіймається зі своєї солоної луки нагору і виходить за безпечні межі берегової лінії? Але ж вони існують, і їхні назвиська, як і тисячі інших, малюють картини в уяві, а ти шкодуєш, що не птиця-фрегат і не здатен пролетіти чотирнадцять тисяч кілометрів, зібравши повний образ океану в голові одного року.
– Хутчіш! – хлопчик аж прибіг назад до них, щоб зазирнути в очі Томові. – Раптом її скоро не стане?!
– Малий, гляди зі штанів не вискоч; – гаркнув Чико.
Вони завернули за Північну скелю. Там стояв іще один хлопчак і дивився собі під ноги.
Чи не краєм ока Том помітив щось на піску, від чого завагався: а чи варто туди дивитися? Може, краще зосередитися на обличчі іншого парубійка? Той геть сполотнів і, здавалося, не дихав. Час від часу він таки опам’ятовувався і зітхав, знову прикипав поглядом до об’єкта своїх спостережень на піску, але не ладнав із контролем, очі його затуманювалися і до нього вертався приголомшений вигляд. Тож коли океан лизав хлопчакові спортивні туфлі, він анітрохи не зважав та не ворушився.
Том відвернувся від дітлахів та поглянув униз.
І наступної ж миті його обличчя перетворилося на обличчя того хлопця. Руки так само безвільно повисли по швах, а рот був роззявився для якихось там слів та так і залишився напіввідкритий, ніби очі, що, бліді й без того, зараз геть знебарвилися од прискіпливості погляду.
Призахідне сонце від зустрічі з крайнебом відділяло десять хвилин.
– Накотилася дуже велика хвиля, потім вона відступила, – розказував перший хлопець, – і от ми знайшли це.
Вони всі дивилися на жінку, яка лежала в них попід ногами.
У неї було дуже довге волосся, і воно було розпластане на березі, наче струни арфи. Хвильки їх перебирали, трохи піднімаючи, трохи опускаючи у воді, щораз розгортаючи обриси нового віяла. Його довжина сягала, напевно, якісь метр п’ятдесят – метр вісімдесят. І зараз воно лежало на щільному вогкому піску і мало колір лаймів.
Її обличчя…
Біла піщана скульптура, із парою краплинок, що блистіли, ніби дощинки на троянді вершкової барви. Обличчя більше нагадувало місяць, яким його видно вдень – блідим і неймовірним у блакиті неба. Молочний мармур із блідо-фіолетовими прожилками на скронях. Повіки заплющених очей притрусив слабкий водяний відтінок, геть немовбито очі прозирали з-під делікатної тканини і бачили всіх, хто стояв над жінкою та розглядав її. Вуста – запалена та зблякла морська троянда з пелюстками, згорнутими в бутон. Біла лебедина шия, білі маленькі перса, то прикриті, то розкриті, то прикриті, то розкриті у потоках води, невеличких круговертях, хвиля наступила, хвиля відступила, хвиля наступила, хвиля відступила. Пипки персів теж були запалені, як і губи, а тіло – приголомшливо біле, ніби саме світилося біло-зеленою блискавицею на піску. А кожний доторк води до нього змушував шкіру блищати, немов перламутр.
Нижня половина тулуба мінилася барвами від білого до напрочуд блідо-голубого, від напрочуд блідо-голубого до салатового, від салатового до смарагдового, до зеленого відтінку моху, до зеленого відтінку лайма, до темно-зелених леліток – і все це переливалося, вигиналося, зблискувало та тьмяніло, закінчувалося мереживним віялом, розгорнутим у піні та самоцвітному піску. І ці дві частини були так поєднані, що лишалося незрозумілим, де саме перламутрова жінка, біла жінка, сотворена з вершкової води та чистого неба, зливалася із тієї половинкою, яка належала амфібієвим перекотам хвиль, що набігали на берег і скочувалися ним назад, намагаючись затягти з собою і ту другу половину, вернувши її в рідну стихію. Жінка була морем, море було жінкою. Ні вам дефекту, ні шва, ні зморшки, ні стіжка – ілюзія, але така, що здавалася бездоганною і трималася купи. Кров текла з однієї половини в іншу, де перемішувалася з крижаною водою, що заповнювала її жили.
– Я хотів бігти по допомогу, – розповідав, не підвищуючи голосу, перший хлопець. – Але Скіп сказав, що вона вже мертва, а мертвим допомога не потрібна. То вона не жива?
– І ніколи не була живою, – відповів Чико. – Я певен, – правив він далі, відчувши, як усі в один момент звернули на нього свої погляди, – що це з якоїсь кіностудії. Каучукова шкіра натягнута на сталевий каркас. Декорація. Манекен.
– Та ні, вона справжня!
– Зараз я тобі ярличка пошукаю, – наполягав Чико. – Ось.
– Не треба! – вигукнув перший.
– Дідько! – скрикнув Чико, коли торкнувся тіла, щоби перевернути його. Він завмер. Став на коліна з уже абсолютно іншим виразом обличчя.
– Що таке? – спитав Том.
– Я помилився. – Чико відсмикнув руку і витріщився на неї. У повітрі стихли його слова.
Том узяв жінку за зап’ясток.
– Пульс іще б’ється.
– Це твоє власне серцебиття.
– Не знаю… хтозна-хтозна…
Але ця жінка лежала перед ними, і її верхня половина була перламутр із вершковою барвою прибою, а нижня – слизька, вкрита монетками зелено-чорного кольору стародавніх монет, що поперемінно перебирали вітер і вода.
– Це якийсь трюк! – раптом заявив Чико.
– Ні! Ні! – так само несподівано розреготівся Том. – Ніякий це не трюк! Господи, як же мені зараз добре! Мені так добре не було з самого дитинства!
Вони поволі обійшли її. Її білої руки торкнулася вода, і вона ледве-ледве поворушила пальцями. Так ніби жестом знову і знову запрошувала інші хвилі, які могли би перебирати її пальці, підняти зап’ясток, а потім усю руку, голову і, нарешті, її всю. І забрати назад до моря.
– Слухай, Томе, – відкрив рота Чико, – а ти не хочеш зганяти за фургоном?
Том не зрушив із місця.
– Ти мене чув? – уточнив Чико.
– Так, але ж…
– Але що? Чого б це не продати… не знаю, там, може, якому університету, океанаріуму в Сіл-Біч, або ж… дідько, ми й самі могли би відкрити сякий-такий заклад. Послухай. – Він смикнув Тома за рукав. – Підженеш машину до пірса. Купиш триста фунтів колотого льоду. Адже якщо ми дістаємо щось із води, то потрібен лід, правда ж?
– Ніколи про це не замислювався.
– То замислись зараз! Ворушись давай!
– Навіть не знаю, Чико.
– Що ти хочеш сказати? Вона ж справжня, хіба ні? – Він розвернувся до хлопців: – Ви ж казали, що вона справжня, хіба ні? То чого ми тоді чекаємо?
– Чико, – повторив Том, – краще сам шуруй за льодом.
– Але хтось має лишитися і простежити, щоб її не змило з відпливом!
– Чико, – гнув своє Том, – я не можу це пояснити. Я не хочу йти ні за яким льодом, що так тобі потрібен.
– Гаразд. Сам збігаю. Слухайте, хлоп’ята, а ви нагорніть тут пісочку, щоб хвилі не сильно накочувалися. Дам по п’ять баксів кожному. Раз-два, побігли!
Збоку рожевим та спижевим відтінком обличчя хлопців підсвічувало сонячне проміння, яке вже торкалося обрію. Бронзова барва заливала і їхні очі, спрямовані на Чико.
– На Бога! – вигукнув Чико. – Та це куди краще від збирання амбри.
Він дременув геть, але з маківки найближчої дюни озирнувся:
– До роботи! – І зник з поля зору.
Том і двійко хлоп’ят лишилися біля самотньої жінки край Північної скелі, і сонце вже на чверть опустилося за видноколо. Пісок і жінка стали рожево-золотаві.
– Тільки тоненька лінія, – прошепотів другий. Він плавно провів нігтем під своїм підборіддям, а потім кивнув на жінку. Том нахилився роздивитися покраще і вгледів ледве помітні риски з обох сторін під твердим білим підборіддям, тонкі, майже невидимі лінії, де колись були, або ж і зараз є зябра, закриті наглухо, невидимі.
Він поглянув на її обличчя і багаті коси, розпластані на березі у формі ліри.
– Вона прекрасна, – проказав він.
Хлопці, самі того не помітивши, згідно кивнули.
Позаду них, поквапно злітаючи з дюн, залопотів крилами мартин. Малі аж підскочили і роззирнулися.
Том відчував дрож. І бачив, що хлопці дрижать теж. Просигналив автомобіль. Усі разом кліпнули, їм раптом стало страшно. Погляди піднеслися до автостради.
Тіло тим часом омила хвиля, і навколо нього утворилася чиста біла запруда.
Том кивком голови поманив до себе хлопців.
Хвиля посунула жінку на пару сантиметрів. Вона поступово сповзала в море.
– Але ж… – спробував був заперечити перший.
Том похитав головою.
Третя хвиля підняла тіло і наблизила його до моря майже на півметра. Ще одна потягла його трохи вниз по ріні. А ще три наступні підштовхнули її майже на два метри.
Перший парубійко скрикнув і погнався за жінкою.
Проте Том схопив його за руку. Малий виглядав безпорадним та сумним.
На якісь пару хвилин прибій вгамувався. Том дивився на жінку і думав: «Вона справжня. Вона реальна. Вона моя… але ж вона мертва. Або помре, якщо тут лишатиметься».
– Не можна її відпускати, – обурився перший хлопчина. – Не можна. Не можна і годі!
Інший став між морем і нею.
– Що ми з нею робитимемо, – він питально поглянув на Тома, – якщо вона зостанеться в нас?
– Можна було б… можна було б… – замислився перший, а потім захитав головою і зітхнув: – От чорт.
Його товариш відступив і відкрив шлях морю до жінки.
Наступна хвиля виявилася велетенською. Вона налетіла на берег і нічого по собі не залишила. Кудись поділася і біла барва, і чорні алмазики, і численні струни арфи.
Вони стояли край узмор’я і дивилися на океан – чоловік і двоє хлопців, аж поки не почули, як позаду них серед дюн наближається фургон.
Сонце сіло.
Позаду хтось біг і чалапав ногами та кричав.
Назад вони мовчки їхали присмерковим пляжем у порожньому фургоні з колесами позашляховика. Хлопці сиділи ззаду на мішках із колотим льодом. Трохи згодом Чико заходився завзято лаятися собі під носа, обплювавши все лобове скло.
– Триста фунтів льоду! Триста фунтів льоду! Що мені з ним тепер робити? А ще я мокрий як хлющ. Як хлющ, чуєш? Бо коли поліз у воду пошукати її, ніхто навіть пальцем не поворухнув. Ідіот, ідіот! Ти не змінився! Як і завжди, ти просто стовбичиш там і витріщаєшся. І нічогісінько не робиш!
– А що ти собі думав, га? – стомлено спитав у нього Том, незмінно дивлячись перед собою. – Ти вчинив, як ти завжди чиниш. Геть однаковісінько. Бачив би ти себе збоку.
Хлопців вони висадили біля їхнього пляжного будиночка. Менший спитав голосом, який зазвичай ледве чути проти вітру:
– Чорт! Нам же ніхто і ніколи не повірить…
Чоловіки рушили далі і поставили фургон на автостоянку.
Чико ще посидів пару хвилин, стискаючи та розжимаючи кулаки, поки нарешті не розслабився та гмикнув:
– Дідько! Але я вважаю, все, що не трапляється, – на краще, – він набрав повні груди повітря. – Мені от щойно спало на думку. Кумедно, уяви, що років за двадцять-тридцять посеред ночі нас розбудить телефонний дзвінок одного з цих двох хлопців, уже дорослих, які набиратимуть нас із якогось бару казна-де. От середина ночі, а він телефонує, аби поставити єдине запитання: «Це ж було насправді, так? – скажуть вони. – Це ж сталося в реальності, хіба ні? У п’ятдесят восьмому це з нами трапилося по-справжньому?» А ми сидітимемо глупої ночі на ліжку і відповідатимемо: «Звісно, хлопче. Це справді відбулося в п’ятдесят восьмому». А вони нам: «Дякую». А ми їм: «Та нічого. Завжди будь ласка». Ми побажаємо одне одному доброї ночі. І, можливо, вони ще не дзвонитимуть кілька років.
У темряві двоє чоловіків сиділи на східцях ґанку.
– Томе?
– Що?
Чико замовк.
– Томе, наступного тижня… ти не ідеш.
Це було не питання, а тихе стверджування.
Том замислився. Сигарета згасла в руках. Він тепер знав, що ніколи не зможе поїхати. Адже завтра, і післязавтра, і після-післязавтра він спускатиметься до берега і плаватиме, занурюючись в усі зелено-білі огні та темні пащі, які роззявлятимуть дивні хвилі. Завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.
– Ні, Чико, я залишаюся.
Срібні люстерка наближалися нерівним строєм по всьому багатокілометровому берегу, який тягнувся нескінченно на південь і північ. В них не потрапляло відображення жодного будинку, або дерева, або шматка автостради, або машини, або й навіть людини. Зате вони віддзеркалювали спокійний місяць і потім розбивалися на мільйони скляних друзок, що їх море викидало блистіти на пляж. Море знову на якусь мить темнішало, ладнаючи нову навалу люстерок, якими б можна було подивувати двох чоловіків, котрі сиділи там уже тривалий час і, не кліпаючи, чекали.
Переклад: Богдан Стасюк