📖 Арсен Люпен проти Герлока Шолмса | Моріс Леблан 👁️ 26

Частина перша. Білокура дама

Розділ перший. Квиток № 514, серія 23

Восьмого грудня минулого року викладач математики Версальського ліцею пан Жербуа відкопав серед купи речей у крамниці лахмітника маленький секретерчик із безліччю шухляд.

«Ось те, що мені потрібно до дня народження Сюзанни», – подумав він.

Але оскільки, бажаючи зробити дочці приємне, він мав у своєму розпорядженні, однак, доволі обмежені кошти, то, як водиться, поторгувався і зрештою сплатив суму в шістдесят п’ять франків.

Поки вчитель повідомляв торговцю свою адресу, секретер помітив елегантно вбраного молодого чоловіка, який крутився поблизу.

– Скільки? – поцікавився він у торговця.

– Продано, – відповів той.

– А… чи не цьому панові?

Пан Жербуа підняв капелюх і, тим більше задоволений покупкою від того, що вона стала бажаною також для когось іще, вийшов із крамниці.

Але не встиг він зробити вулицею й десяти кроків, як його наздогнав той самий молодий чоловік і, знявши капелюх, люб’язно звернувся до нього:

– Дуже прошу мене вибачити, месьє… Можливо, моє запитання здасться вам нескромним, але… ви спеціально шукали саме цей секретер?

– Ні. Я взагалі-то шукав вживані ваги для своїх фізичних експериментів.

– Іншими словами, ви не станете за нього триматися?

– Якраз навпаки.

– Чи через те, що це старовинна річ?

– Через те, що вона зручна.

– А чи не погодилися б ви в такому разі обмінятися на такий самий зручний секретер, і навіть у кращому стані?

– Цей теж у досить пристойному стані, тож немає сенсу…

– І все-таки…

Пан Жербуа був досить запальною людиною, до того ж схильною до підозрілості, і тому сухо заперечив:

– Прошу не наполягати, месьє.

Але незнайомець перегородив йому дорогу.

– Не знаю, месьє, скільки ви за нього заплатили, проте згоден дати подвійну ціну.

– Ні.

– Тоді потрійну?

– Припиніть, будь ласка, – вигукнув у нетерпінні вчитель, – те, що належить мені, не продається.

Молодий чоловік зміряв пана Жербуа пильним поглядом, який мав би тому надовго запам’ятатися, і, не кажучи ні слова, різко повернувся й пішов геть.

За годину секретер доставили в будиночок учителя на дорозі до Вірофле. Той покликав доньку.

– Це тобі, Сюзанно, якщо, звісно, сподобається.

Сюзанна, чарівна, життєрадісна істота, кинулася батькові на шию і розцілувала його з таким захопленням, ніби отримала королівський подарунок.

Того ж вечора, затягнувши за допомогою покоївки Гортензії секретер до себе в кімнату, вона сама протерла всі шухлядки й акуратно поклала туди документи, коробки з поштовим папером, свої листи, колекції поштових листівок і кілька дрібничок, що їх зберігала як пам’ять від кузена Філіпа.

Наступного ранку, о пів на восьму, пан Жербуа вирушив до ліцею. О десятій, як завжди, на нього біля виходу вже чекала Сюзанна, і він звично зрадів, помітивши на тротуарі за огорожею її граціозну постать і дитячу усмішку.

Разом вони пішли додому.

– Ну як твій секретер?

– Така краса! Ми з Гортензією всі мідні частини протерли. Блищать, як золото!

– То ти задоволена?

– Ще б пак! Просто не знаю, як досі без нього обходилася.

Проходячи садком перед будинком, пан Жербуа запропонував:

– Підемо поглянемо на нього перед обідом?

– Ну, звісно, чудова думка!

Дочка першою піднялася сходами, але, опинившись на порозі своєї кімнати, раптом скрикнула з переляку.

– Що сталося? – пролепетав пан Жербуа, входячи слідом за нею.

СЕКРЕТЕР ЗНИК.

Слідчого насамперед здивувала надзвичайно проста техніка пограбування. За відсутності Сюзанни і покоївки, яка вирушила на закупи, з’явився посильний (його бляху бачили всі сусіди) з візком, який залишив біля огорожі, і двічі подзвонив у двері. У сусідів, які вважали, що покоївка вдома, все це не викликало жодних підозр, тож той чоловік зміг спокійнісінько виконати задумане.

До того ж не зламали жодної шафи, не чіпали жодної речі. Навіть портмоне Сюзанни, залишене нею на мармуровій дошці секретаря, виявилося цілим і неушкодженим разом із золотими монетами, що лежали всередині, на сусідньому столику. Тобто, мотив злочину був чітко визначеним, і це робило крадіжку ще більш незрозумілою. До чого такий ризик заради такої нікчемної поживи?

Єдиним слідом, про який згадав учитель, був учорашній інцидент.

– Я одразу зрозумів, що відмова надзвичайно не сподобалася тому молодому чоловікові, і добре пам’ятаю, що в нього був доволі загрозливий вигляд.

Вельми і вельми невизначено. Допитали торговця. Той не був знайомий ні з тим, ні з іншим. Що стосується секретера, то господар крамниці придбав його в Шеврезі, на розпродажі після смерті власника, за сорок франків і вважав, що перепродав якраз за справжньою ціною. Подальші пошуки більше нічого не дали.

Однак пан Жербуа був переконаний, що йому завдали величезної шкоди. Звичайно ж, в одному з ящиків було подвійне дно, а там приховали цілий скарб, і саме тому про все обізнаний молодий чоловік діяв настільки рішуче.

– Бідний батько, – повторювала Сюзанна, – що б ми стали робити з цими грошима?

– Що! Та з таким посагом ти могла б претендувати на найкращі партії!

Сюзанна, яка не претендувала ні на кого, крім кузена Філіпа, що був досить жалюгідною партією, гірко зітхала. І життя у версальському будиночку стало вже зовсім не таким веселим і безтурботним, як раніше; мешканців його з’їдали жалість і досада.

Минуло два місяці. І раптом одна за одною почалися неймовірні події, у будинок прийшла нечувана удача, а за нею – повний крах!

Першого лютого о пів на шосту пан Жербуа, повернувшись із ліцею зі щойно по дорозі купленою вечірньою газетою, сів і, начепивши окуляри, почав її переглядати. Політика його не зацікавила. Він перегорнув першу сторінку, і раптом в очі йому впало таке повідомлення:

«Третій тираж лотереї Асоціацій преси. Квиток № 514, серія 23, виграв мільйон…»

Газета ковзнула на підлогу. Перед очима пана Жербуа захиталися стіни, а серце його на мить перестало битися. Номер 514, серія 23, належав йому! Він купив квиток випадково, бажаючи надати послугу одному другові, бо не вірив у милості долі, і ось тепер… виграв!

Швидше, блокнот. Так, так і є, № 514, серія 23, записав, щоб не забути. Але де ж сам квиток?

Він кинувся було до кабінету на пошуки коробки з конвертами, між якими засунув дорогоцінний білет, але раптом завмер на місці, знову непритомніючи, зі стиснутим серцем: коробки з конвертами там не було, і, що найжахливіше, в цю секунду він зрозумів, що не бачив її ось уже кілька тижнів! Кілька тижнів її не було перед очима на столі, за яким він зазвичай правив учнівські зошити!

У саду почувся шурхіт кроків по гравію. Він покликав:

– Сюзанна! Сюзанно!

Та кинулася до батька і, коли влетіла в кімнату, той здавлено пролепетав:

– Сюзанна… коробка… з конвертами…

– Яка?

– Та, що з Лувру… якось у четвер я купив її… вона стояла ось тут, на краю столу…

– Та згадай же, батьку… ми разом її туди клали…

– Коли?

– Увечері… ну, знаєш, напередодні…

– Та куди ж? Відповідай… я зараз помру…

– Куди? Так… у секретер.

– У вкрадений секретер?

– Так.

– У вкрадений секретер!

Він зовсім тихо, з якимось жахом знову повторив ці слова. Потім, узявши її за руку, ще тихіше сказав:

– У ній, донечко, був мільйон…

– Ой, тату, а чому ти мені відразу не сказав? – наївно прошепотіла вона.

– Мільйон, – відповів батько. – Цей номер виграв у лотереї Преси.

Приголомшені такою грандіозною втратою, вони, не в силах вимовити ні слова більше, довго стояли поруч.

Нарешті Сюзанна наважилася заговорити:

– Послухай, батьку, адже тобі все одно мають виплатити.

– Як це? На якій підставі?

– А хіба потрібно пред’являти якісь докази?

– А як же, чорт забирай!

– І в тебе їх немає?

– Є, звісно, один.

– Ну, ось!

– Так воно якраз було в коробці.

– У зниклій коробці?

– Так. Отримає хтось інший.

– Але це буде жахливо! Подумай, батьку, можливо, можна якось заявити протест?

– Звідки мені знати? Звідки знати? Та людина, мабуть, дуже сильна! У нього такі засоби! Згадай, як було з цим секретером.

Він раптом схопився і в розпачі тупнув ногою:

– Ні, ні, не вийде, не бачити йому мільйона, не бачити! Як він отримає? Зрештою, тут не допоможе ніяка спритність, йому теж не дістануться ці гроші. Варто тільки з’явитися по виграш, як його тут же схоплять! Ага! Ось і попадешся, голубчику!

– Ти щось задумав, батьку?

– Так, задумав відстояти наші права, відстояти до кінця, будь-що-будь! Ми переможемо! Це мій мільйон, і я його не віддам!

І пан Жербуа взявся складати таку телеграму:

Керуючому банком земельного кредиту, Париж, вулиця Капуцинів, є володарем квитка номер 514 серія 23. Усіма законними шляхами протестую проти пред’явлення квитка іншою особою. Жербуа.

Майже в той самий час у Земельний Кредит надійшла друга телеграма:

Квиток номер 514 серія 23 перебуває у мене. Арсен

Люпен.

Щоразу, коли я беруся за розповідь про одну з незліченних пригод, з яких складається життя Арсена Люпена, то завжди почуваюся трохи ніяково. Здається, будь-який, навіть найнезначніший вчинок нашого, як його мило називають, «національного злодія», відразу набуває найширшого розголосу. Усі його подвиги незмінно обговорюють із різних точок зору і передають один одному з усіма можливими подробицями, наче це героїчні справи.

Ну хто не знає таємничу історію Білявої пані, всі перипетії якої були позначені помітними заголовками в газетах, на кшталт: «Номер 514, серія 23!» або «Злочин на авеню Анрі Мартен!», «Блакитний діамант!» Скільки здійнялося галасу, коли до справи долучився знаменитий англійський детектив Херлок Шолмс! Як розбурхала натовп боротьба двох великих знавців своєї справи! І яке пожвавлення починалося на бульварах, коли хлопчаки-газетярі починали вигукувати: «Арешт Арсена Люпена!»

Скажу, однак, на своє виправдання, що збираюся повідомити щось нове, а саме ключ до розгадки. Адже вищеописані пригоди все ще вкриті завісою таємниці: постараюся її підняти. Перед нами прочитані й перечитані статті про цю справу, різні інтерв’ю тих часів, але я розташую їх у тому порядку, якого вимагає з’ясування істини. А допоможе мені в цьому сам Арсен Люпен, чия люб’язність щодо мене воістину невичерпна. Ну і, звісно, хоча й поза волею, незмінний Вільсон, друг і довірена особа Герлока Шолмса.

Усі ви пам’ятаєте, який вибух веселощів викликали опубліковані в газетах обидві телеграми. Одне тільки ім’я Арсена Люпена вже обіцяє сюрприз, розвагу для публіки. А публіка – це весь світ.

У Земельному Кредиті одразу ж підняли всі документи, і з’ясувалося, що білет номер 514, серія 23, був проданий версальською філією Креді Ліонне майору артилерії Бессі. Однак на той час майор, упавши з коня, загинув. Його товариші заявили, що незадовго до смерті він повідомив їм, що поступився квитком своєму другові.

– Цей друг – я, – стверджував пан Жербуа.

– Доведіть, – заперечував керуючий Земельного Кредиту.

– Довести? Будь ласка. Цілих двадцять осіб скажуть вам, що в нас із майором протягом тривалого часу були дружні стосунки, ми зустрічалися в кав’ярні на площі Арм. Саме там я якось раз, бажаючи виручити його, перекупив квиток за двадцять франків.

– А свідки є?

– Ні.

– У такому разі, на чому ви ґрунтуєте свій протест?

– Існує його лист до мене з цього приводу.

– Який лист?

– Він був пришпилений до квитка.

– Покажіть.

– Але ж він теж був у вкраденому секретері!

– Знайдіть його.

Лист пред’явив якраз Арсен Люпен. У замітці, розміщеній в «Еко де Франс» (що має честь бути офіційним органом Арсена Люпена, чиїм основним акціонером він, за чутками, був), ішлося про те, що адвокату й консультанту нашого героя метру Детінану передали лист, написаний майором Бессі й адресований особисто Арсену Люпену.

Ну й анекдот: Арсен Люпен найняв адвоката! Арсен Люпен, згідно із загальноприйнятим порядком, доручає вести свої справи одному з охоронців закону!

Журналісти кинулися до метра Детінана, впливового депутата від радикалів, людини кришталево чесної, любителя парадоксів, з тонким, злегка скептичним складом розуму.

Метр Детінан не мав ще задоволення побачитися з Арсеном Люпеном, про що вельми шкодує, проте дійсно отримав від нього вказівки і, зворушений наданою йому честю, збирається успішно захищати права свого клієнта. Адвокат розкрив щойно заведену справу і без натяків пред’явив лист майора. Він і справді доводив факт передачі квитка іншій особі, однак не містив імені нового власника. Там фігурували лише слова «Мій дорогий друг».

– «Мій дорогий друг» – не хто інший, як я, – стверджував Арсен Люпен у записці, доданій до листа майора. І найкращий доказ цьому, що лист у мене.

Хмара репортерів перекочувала до пана Жербуа, який тільки й зміг, що повторити ті ж самі слова:

– «Мій дорогий друг» – не хто інший, як я. Арсен Люпен вкрав лист майора разом із лотерейним квитком.

– Нехай доведе! – відповідав Люпен журналістам.

– Але ж це він вкрав секретер! – вигукував пан Жербуа перед тими ж самими журналістами.

А Люпен заперечував:

– Нехай доведе!

Чарівний, цікавий спектакль цей публічний поєдинок двох володарів лотерейного квитка номер 514, серія 23! Репортери, що снують туди-сюди, холоднокровне самовладання Арсена Люпена і хвилювання бідного пана Жербуа.

Усі газети були сповнені голосінь цієї нещасної людини. Зі зворушливою прямотою розповідав він про свою біду.

«Ви тільки подумайте, панове, адже мерзотник позбавив мене приданого Сюзанни! Мені особисто гроші не потрібні, але Сюзанна! Зрозумійте, цілий мільйон! Десять разів по сто тисяч франків! О, я так і знав, у секретері був справжній скарб!»

Даремно йому заперечували, що суперник, забираючи секретер, не підозрював про наявність у ньому лотерейного квитка, що ніхто за жодних обставин не міг передбачити такий великий виграш, він тільки й знав, що скиглити:

– Як же, як же! Інакше навіщо б йому красти якийсь паскудний секретер?

– Причина, звісно, невідома, але ж не для того ж, щоб заволодіти клаптиком паперу, ціна якому була тоді не більше двадцяти франків.

– Цілий мільйон! Він знав… Він усе знає!.. Ах, ви не уявляєте собі, що це за бандит! У вас-то мільйон не вкрали!

Подібний діалог міг би тривати нескінченно. Але на дванадцятий день пан Жербуа отримав від Арсена Люпена послання з позначкою «конфіденційно», в якому зі зростаючою тривогою прочитав:

«Месьє, над нами потішається галерка. Чи не здається вам, що настав час поговорити серйозно? Я, зі свого боку, налаштований досить рішуче.

Становище таке: у мене квиток, за яким я не маю права отримати виграш, а у вас право є, але немає квитка. Отже, поодинці у нас нічого не вийде.

Однак ні ви не погодитеся поступитися мені СВОЇМ правом, ні я не поступлюся вам МОЇМ квитком.

Що робити?

Є тільки один шлях: поділити. Півмільйона вам, півмільйона мені. Чи не правда, по совісті? І це соломонове рішення задовольнить почуття справедливості, що говорить у кожному з нас.

Правильний шлях, і до того ж єдино можливий. Не йдеться про подарунок, який ви можете зробити або не зробити. У наявності необхідність, якій обставини змушують вас підкоритися. Даю вам три дні на роздуми. Сподіваюся, в п’ятницю вранці із задоволенням прочитаю в рубриці оголошень «Еко де Франс» непомітний нотатник, адресований пану Арс.Люп., який міститиме, звісно, у завуальованій формі, вашу пряму й чітку згоду на угоду, що її я пропоную. Після чого ви негайно отримаєте у своє розпорядження квиток і візьмете мільйон, зобов’язуючись передати мені п’ятсот тисяч франків шляхом, який я вкажу пізніше.

У разі відмови я вжив заходів до того, щоб результат був тим самим. Але крім серйозних неприємностей, що настають унаслідок такої впертості, з вашої частки буде вирахувано двадцять п’ять тисяч франків на додаткові витрати.

Прийміть, месьє, запевнення в моїй найщирішій повазі,

Арсен Люпен».

Обурений пан Жербуа не втримався від прикрого промаху, показавши цей лист репортерам і дозволивши зняти з нього копію. Шаленство штовхало його на необдумані вчинки.

– Нічого! Він не отримає нічого! – кричав він зграї репортерів. – Ділити те, що мені належить?! Ніколи! Нехай, якщо хоче, порве квиток!

– І все-таки, п’ятсот тисяч франків – краще, ніж нічого.

– Справа не в цьому, а в моєму праві, а право своє я захищатиму в будь-якому суді!

– Порушувати позов проти Арсена Люпена? От буде потіха!

– Ні, проти Земельного Кредиту. Вони повинні виплатити мені мільйон.

– Після пред’явлення квитка або, принаймні, отримавши доказ, що саме ви його купили.

– Доказ є, адже Арсен Люпен зізнається, що вкрав секретер.

– Чи достатньо буде суду зізнання Люпена?

– Неважливо, я не здамся.

Галерка шаленіла. Укладали парі, одні ставили на те, що Люпен доконає пана Жербуа, інші – що вчителю вдасться вгамувати злодія своїми погрозами. Настільки нерівними були сили обох супротивників, один з яких рішуче йшов у наступ, а інший – метушився, наче загнаний звір, що всіма заволоділо навіть деяке занепокоєння.

У п’ятницю люди буквально виривали одне в одного «Еко де Франс», вдивляючись очима в п’яту сторінку, в рубрику оголошень. Жодне з них не було адресоване Арс. Люп. На наказ Арсена Люпена пан Жербуа відповідав мовчанням. Це було оголошенням війни.

До вечора з газет усі дізналися про викрадення мадемуазель Жербуа.

Найсмішніше в тому, що можна назвати виставами Арсена Люпена, це незмінно комічна роль поліції. Усе відбувається ніби поза нею. Він говорить, пише, попереджає, наказує, погрожує, виконує задумане так, наче б не існувало в природі ні начальника Сюрте, ні його агентів, комісарів, нікого, хто міг би перешкодити здійсненню планів Люпена. Поліція виявляється чимось незначним і недійсним. Перешкод не існує.

Але ж вона збивається з ніг! Щойно мова заходить про Арсена Люпена, всі в поліції, зверху донизу, вирують, метушаться, закипають від люті. Це ворог, і ворог такий, який заворожує, влаштовує провокації, зневажає вас і, навіть гірше, не звертає на вас жодної уваги.

Як боротися з таким ворогом? За словами покоївки, о двадцять десятій Сюзанна вийшла з дому. О десятій годині п’ять хвилин, виходячи з ліцею, батько не побачив її в тому місці, де вони завжди зустрічалися. Отже, все сталося за ті двадцять хвилин, що вона йшла від будинку до ліцею або, принаймні, до місця неподалік від ліцею.

Двоє сусідів заявили, що зустріли її за триста кроків від будинку. Одна дама бачила, як проспектом йшла дівчина, за описом схожа на Сюзанну. Але потім? Що було потім, невідомо.

Пошуки йшли всюди, допитували службовців вокзалів і сторожів біля міської межі, але того дня ніхто не помітив нічого схожого на викрадення дівчини. Однак у Віль-д’Авре бакалійник повідомив, що люди, які їхали з Парижа в зачиненому автомобілі, у нього купували олію. На передньому сидінні він помітив механіка, а в глибині машини сиділа блондинка. Дуже білява дама, уточнив свідок. Через годину той самий автомобіль проїжджав у зворотному напрямку з Версаля. Пробка, що утворилася, змусила його пригальмувати, і бакалійник зміг розгледіти, що поруч із уже баченою білявою дамою тепер сиділа інша дама, вся в шалях і вуалях. Не залишалося жодних сумнівів у тому, що це була Сюзанна Жербуа.

Але тоді доводилося визнати, що викрадення сталося серед білого дня, на жвавій вулиці, майже в самому центрі міста!

Яким чином? І де саме? Ніхто не чув криків, не було помічено нічого підозрілого.

Бакалійник дав опис автомобіля, це був лімузин темно-синього кольору на 24 кінські сили фірми Пежо. Про всяк випадок вирушили до пані Боб-Вальтур, директриси Великого Гаража і знавця викрадень на автомобілі. Та справді в п’ятницю вранці давала на день напрокат лімузин Пежо якійсь білявій пані, яку після цього жодного разу не бачила.

– А механік?

– Його звали Ернест, він найнявся напередодні, пред’явивши чудові рекомендації.

– Зараз він тут?

– Ні, пригнав машину назад і більше не приходив.

– А чи можна його знайти?

– Звичайно, треба запитати в тих, хто його рекомендував. Ось їхні імена.

Вирушили до цих людей. Ніхто з них не знав людини на ім’я Ернест.

Таким чином, яким би слідом не пішли, щоб вибратися з таємничого мороку, все одно опинялися перед новою таємницею, новою невідомістю.

У пана Жербуа не вистачало сил продовжувати настільки плачевно для нього перший бій, що розпочався. Невтішний після зникнення дочки, мучимий докорами сумління, він вирішив здатися.

Маленьке оголошення, що вийшло в «Еко де Франс» і викликало багато пересудів, просто і ясно підтверджувало його повну капітуляцію.

Це була перемога, війна закінчилася о чотири рази двадцять четвертій годині.

Через два дні пан Жербуа увійшов до приміщення Земельного Кредиту. У кабінеті керуючого він пред’явив квиток номер 514, серія 23. Керуючий так і підскочив.

– Ах, так він у вас? Вам його повернули?

– Я загубив його, а тепер знайшов, – відповів пан Жербуа.

– Але ж ви стверджували… йшлося про…

– Усе це не більше ніж вигадки і наклеп.

– Проте хотілося б отримати від вас який-небудь документ на підтвердження…

– Достатньо буде листа майора?

– Звичайно.

– Ось він.

– Чудово. Будьте ласкаві, передайте поки що все це нам. Треба протягом п’ятнадцяти днів перевірити наявні документи. Ми сповістимо вас, коли ви зможете підійти до каси. До закінчення цього терміну, вважаю, месьє, ви самі будете зацікавлені в тому, щоб нічого не розголошувати і закінчити цю справу в умовах цілковитої секретності.

– Я так і збирався.

Пан Жербуа не сказав більше ні слова, і керуючий також мовчав. Однак є деякі секрети, про які дізнаються, навіть якщо ніхто й не проговорився. Коротше, всім одразу ж стало відомо, що Арсен Люпен не побоявся повернути пану Жербуа квиток номер 514, серія 23. Новину зустріли зі здивуванням і захватом. Що й казати, сміливий гравець, кинув на стіл такий великий козир, дорогоцінний лотерейний квиток! Щоправда, зробив він це навмисне, водночас маючи на руках карту, що дорівнює за значимістю. Однак, що, якщо дівчині вдасться вислизнути? А раптом зможуть звільнити заручницю, яка перебуває у нього?

Поліція відчула слабке місце ворога і подвоїла свої зусилля. Арсен Люпен обеззброєний, сам себе обікрав, потрапивши в ним же самим розставлені пастки, не отримавши жодного жалюгідного су з жаданого мільйона… є від чого глуздіям перекинутися в протилежний табір.

Однак треба було знайти Сюзанну. А вона ніяк не знаходилася і тим паче не збігала.

– Гаразд, – говорили люди, – Арсен Люпен здобув очко і виграв перший раунд. Але найважче попереду! Хто сперечається, мадемуазель Жербуа у нього, і він не віддасть її, поки не отримає свої п’ятсот тисяч франків. Однак де і як буде здійснено обмін? Для того, щоб він відбувся, потрібно призначити зустріч, а тоді хто завадить пану Жербуа попередити поліцію та за її допомогою роздобути назад доньку, а заразом і всі гроші?

Вирішили взяти у вчителя інтерв’ю. Але він, зломлений, не бажав говорити, залишався непохитним.

– Мені нічого сказати, тепер я чекаю.

– А мадемуазель Жербуа?

– Пошуки тривають.

– Арсен Люпен ще вам писав?

– Ні.

– Чесне слово?

– Ні.

– Значить, писав. А які його вимоги?

– Мені нічого сказати.

Журналісти взялися брати в облогу метра Детінана. Також безрезультатно.

– Пан Люпен – мій клієнт, – нарочито поважно відповідав він, – ви повинні зрозуміти, що я зобов’язаний зберігати абсолютну таємницю.

Невідомість почала всім діяти на нерви. Щось замишлялося в секреті. Поки Арсен Люпен плів свою мережу, поліція вдень і вночі стежила за паном Жербуа. У наявності було три можливі результати цієї справи: повна перемога; арешт; або ганебна, смішна невдача.

Сталося так, що цікавість натовпу тут було задоволено лише наполовину, тому зараз, на цих сторінках, уперше ви зможете прочитати про те, як усе було насправді.

У вівторок, 12 березня, пан Жербуа отримав у звичайному на вигляд конверті повідомлення із Земельного Кредиту.

О першій годині дня в четвер він сів у потяг на Париж. О другій отримав тисячу банкнот по тисячі франків.

І поки тремтячою рукою перебирав їх (адже це був викуп за Сюзанну), неподалік від головного входу в банк зупинилася машина. У ній сиділи двоє. Один із них, сивий чоловік з енергійним обличчям, що не в’язалося з костюмом і звичками дрібного службовця, був головним інспектором Ганімаром, тим самим старим Ганімаром, заклятим ворогом Люпена.

– Зараз вийде, – вселяв Ганімар капралу Фоленфану. – Не мине й п’яти хвилин, як побачимо його, голубчику. Усе готово?

– Абсолютно все.

– Скільки нас?

– Вісім осіб, із них двоє на велосипедах.

– Я-то стою трьох. Мабуть, достатньо, хоча й не густо. У жодному разі не можна упустити Жербуа… а не то – привіт, зустрінеться з Люпеном, де задумали, поміняє дівчину на півмільйона, і справа в капелюсі.

– І чому це він не захотів бути з нами заодно? Усе стало б набагато простіше. Варто було підключити нас, і мільйон був би в нього в кишені.

– Так-то воно так, але він боїться. Стане того надувати і не отримає доньку.

– Кого це – того?

– Його.

Ганімар сказав це якось урочисто і з певним навіть побоюванням, ніби говорив про надприродну істоту, чиї пазурі вже неодноразово відчував на своїй шкурі.

– Ось дивний тип, – розсудливо зауважив капрал Фоленфан, – доведеться нам захищати цього пана від нього самого.

– Коли маєш справу з Люпеном, усе стає з ніг на голову, – зітхнув Ганімар.

Минула хвилина.

– Дивись, – насторожився Ганімар.

Із дверей виходив пан Жербуа. Він повільно віддалявся, крокуючи вздовж магазинів і роздивляючись вітрини, і наприкінці вулиці Капуцинів звернув ліворуч, на бульвари.

– Щось уже дуже спокійний наш клієнт, – говорив Ганімар. – Коли маєш у кишені цілий мільйон, не будеш так прогулюватися.

– А що він може зробити?

– Нічого, звісно. Все одно, це підозріло. Люпен є Люпен.

У цей момент пан Жербуа попрямував до кіоску, вибрав газети, дістав решту і, розгорнувши одну з них, взявся читати просто на ходу. Але раптом одним стрибком схопився в автомобіль, що стояв біля тротуару. Мабуть, мотор уже працював, бо машина, одразу зірвавшись із місця, проскочила площу Мадлен і зникла з поля зору.

– Чорт забирай! – вигукнув Ганімар. – починаються ЙОГО штучки!

І кинувся слідом, а за ним і всі інші побігли навколо площі Мадлен.

Пробігши трохи, Ганімар зупинився, розреготавшись. На самому початку бульвару Малерб стояла, зламавшись, та сама машина. З неї саме вилазив пан Жербуа.

– Швидше, Фоленфан… механіка… можливо, це той самий Ернест?

Фоленфан зайнявся механіком. Виявилося, його звали Гастон, він служив у фірмі фіакрів і автомобілів. За його словами, десять хвилин тому машину найняв якийсь пан, який велів чекати з увімкненим мотором біля кіоску, поки не прийде інший пасажир.

– Яку адресу назвав другий пасажир? – поцікавився Фоленфан.

– Та ніякої… Бульвар Малерб… авеню Мессін… подвійна плата. Ось усе, що він сказав.

Однак поки розбиралися з шофером, пан Жербуа, не гаючи жодної хвилини, вскочив у перший же екіпаж, що проїжджав повз.

– Кучер, до метро на Конкорд.

Учитель вийшов із метро на площі Пале-Ройяль, підбіг до іншого екіпажу і велів їхати на Біржову площу. Звідти знову на метро до авеню Війє, а там знову в екіпаж.

– Кучер, вулиця Клапейрон, 25.

Будинок 25 по вулиці Клапейрон був наріжним і виходив також на бульвар Батиньоль. Пан Жербуа піднявся на другий поверх і подзвонив. Двері відчинив якийсь чоловік.

– Тут живе метр Детінан?

– Це я і є. А ви пан Жербуа?

– Він самий.

– Я чекав на вас, месьє. Прошу входити.

Коли пан Жербуа заходив до адвокатського кабінету, годинник пробив три.

– Він призначив саме цей час, – зауважив учитель. – А що, його немає?

– Поки що ні.

Пан Жербуа сів, витер чоло, знову глянув на годинник, ніби не знаючи, скільки часу, і з тривогою перепитав:

– Він прийде?

– Ви запитуєте мене, месьє, – відповів адвокат, – про речі, дізнатися які я й сам був би радий. Ніколи в житті не відчував ще такого нетерпіння. У всякому разі, якщо він прийде, то сильно ризикує, будинок ось уже два тижні під наглядом. Мені не довіряють.

– А мені ще більше. Навіть не впевнений, що приставлені до мене агенти втратили мій слід.

– Але в такому разі…

– Я тут ні до чого, – жваво відгукнувся вчитель, – мені нема в чому дорікнути. Що я обіцяв? Слухатися ЙОГО наказів. Так ось, я сліпо слідував ЙОГО наказам, отримав гроші в точно призначений час, вирушив до вас тим шляхом, який вказав ВІН. Це я винен у тому, що сталося з донькою, і тепер чесно виконав свої зобов’язання. Настала його черга тримати слово.

І додав усе з тим самим занепокоєнням у голосі:

– Адже він приведе доньку?

– Сподіваюся.

– Але… ви бачилися з ним?

– Я? Звісно, ні! Просто мене в листі попросили прийняти вас обох, відіслати до третьої години прислугу і нікого не приймати між вашим приходом і його відходом. У разі відмови я мав би попередити його двома рядками в «Еко де Франс». Але я такий радий, що можу надати послугу Арсену Люпену, і згоден на все.

Пан Жербуа простогнав:

– На жаль! Чим усе це скінчиться?

Він дістав з кишені банкноти, розклав їх на столі і склав дві рівні пачки. Обидва зберігали мовчання. Час від часу пан Жербуа прислухався. Чи не дзвонять у двері?

Минали хвилини, і тривога його дедалі зростала. Сам метр Детінан почав відчувати якесь занепокоєння.

У якийсь момент адвокат втратив самовладання. Він різко встав:

– Не прийде… А як ви думали? З його боку це було б нерозсудливістю! Нам-то він довіряє, адже ми – чесні люди, не здатні на зраду. Але небезпека не тільки тут.

Остаточно зломлений пан Жербуа, притиснувши до столу обидві пачки банкнот, бурмотів:

– Хоч би він прийшов, Господи, хоч би прийшов! Усе це віддам, аби побачити Сюзанну!

Двері відчинилися.

– Вистачить і половини, пане Жербуа.

На порозі стояв елегантно вбраний молодий чоловік, у якому пан Жербуа одразу впізнав того, хто заговорив із ним біля крамниці лахмітника у Версалі. Він кинувся до нього.

– Де Сюзанна? Де моя дочка?

Арсен Люпен щільно прикрив двері і, спокійнісінько знімаючи рукавички, звернувся до адвоката:

– Мій дорогий метр, дозвольте від душі подякувати вам за люб’язність, з якою ви погодилися захищати мої права. Я ніколи про це не забуду.

– Але ви не подзвонили… – прошепотів метр Детінан. – Я не чув дзвінка…

– Дзвінки та двері – це речі, які мають працювати так, щоб їх не було чутно. Головне, я тут.

– Але моя донька! Сюзанна! Що ви з нею зробили? – усе повторював учитель.

– Боже мій, месьє, – відповів Люпен, – як ви поспішаєте! Повноті, не хвилюйтеся, ще мить і ваша дочка опиниться у вас в обіймах.

Він пройшовся кімнатою і поблажливо похвалив:

– Пане Жербуа, дозвольте вас привітати: ви сьогодні діяли з великою спритністю. Якби автомобіль так нерозумно не зламався, ми спокійно б зустрілися на площі Зірки і позбавили б метра Детінана від занепокоєння. Але що поробиш! Видно, так було судилося.

Помітивши на столі дві пачки банкнот, Люпен вигукнув:

– О, чудово! Мільйон тут… Не будемо гаяти часу. Ви дозволите?

– Але, – заперечив метр Детінан, загородивши собою гроші, – мадемуазель Жербуа ще тут немає.

– Ну і що з цього?

– Але ж її присутність необхідна…

– Розумію, розумію! Арсен Люпен викликає лише відносну довіру. Забере півмільйона і не поверне заручницю. Ах, дорогий метр, люди мене так погано знають! Долею призначено мені здійснювати, скажімо, особливі вчинки, і тому ніхто не вірить у моє слово… Моє! Людини надзвичайно педантичної й делікатної! Утім, дорогий метр, якщо у вас з’явилися якісь побоювання, відчиніть вікно й покличте на допомогу. На вулиці ціла дюжина агентів.

– Ви так думаєте?

Арсен Люпен трохи відсунув штору.

– Схоже, пану Жербуа не вдалося провести Ганімара. Що я вам казав? Ось він, старий дружок!

– Чи можливо це? – вигукнув учитель. – Клянуся вам…

– Що не зрадили? Не сумніваюся, проте ті хлопці теж не простачки. А ось і Фоленфан! І Греом! І Дьезі! Усі мої хлопці тут!

Метр Детінан не міг приховати здивування. Який спокій! Люпен безтурботно сміявся, наче грав у звичайну дитячу гру, наче йому ніщо не загрожувало!

І безтурботність ця, навіть більше, ніж присутність поліцейських, додала адвокату впевненості. Він відійшов від столу з банкнотами.

Арсен Люпен узяв у руки обидві пачки грошей і, витягнувши з кожної по двадцять п’ять банкнот, простягнув усі п’ятдесят метру Детинану:

– Частина гонорару від пана Жербуа, мій дорогий метр, і частина від Арсена Люпена. Ви їх чесно заробили.

– Ви нічого мені не винні, – заперечив адвокат.

– Як? А завдані клопоти?

– А задоволення, яке я отримую від цих клопотів!

– Іншими словами, дорогий метр, ви не хочете брати грошей від Арсена Люпена. Ось що значить мати погану репутацію, – зітхнув він і простягнув гроші вчителю.

– Візьміть, на згадку про нашу зустріч, це буде моїм весільним подарунком мадемуазель Жербуа.

Пан Жербуа схопив банкноти, заперечивши при цьому:

– Моя дочка не збирається заміж.

– Не збиратиметься, якщо ви відмовите їй у своєму батьківському благословенні. Вона просто горить бажанням вийти заміж.

– Звідки вам відомо?

– Молоді дівчата завжди про щось мріють без дозволу своїх татусів. Щастя, що є на світі добрі генії на ім’я Арсен Люпен, які знаходять у шухлядах секретерів потаємні надії їхніх милих душ.

– А більше ви нічого не знайшли? – поцікавився метр Детінан. – Не приховую, дуже хотілося б дізнатися, чому саме ця річ виявилася предметом ваших турбот?

– Причина історична, мій дорогий метр. Хоча пан Жербуа і помилявся, припускаючи, що крім лотерейного квитка, про який я й не знав, у ньому міститься якийсь скарб, все ж таки я ганявся за цим секретером уже дуже давно. Він з тиса і червоного дерева, прикрашений капітелями з акантовим листям, але головне, секретер виявили в одному маленькому будиночку в Болоньї, де колись жила Марія Валевська. На скриньці є навіть напис: «Французькому імператору Наполеону I від його вірного слуги Манціона». А зверху ножем вирізано: «Тобі, Маріє». Згодом Наполеон велів зробити такий самий секретер для імператриці Жозефіни, а це значить, що унікальна річ, на яку можна помилуватися в Мальмезоні, – лише недосконала копія тієї, що віднедавна входить до моїх колекцій.

– На жаль! Якби я тільки знав, з якою радістю поступився б нею тоді вам у крамниці! – простогнав пан Жербуа.

Арсен Люпен, сміючись, відповів:

– І виявилися б у такому разі єдиним володарем лотерейного квитка номер 514, серія 23.

– І тоді ви б не викрали мою доньку. Бідолаха, для неї, напевно, це такий удар!

– Що саме?

– Та викрадення…

– Але дорогий месьє, ви помиляєтеся, мадемуазель Жербуа ніхто не викрадав.

– Мою дочку не викрали?

– Звичайно. Викрадення означає насильство, а ваша дочка сама погодилася стати заручницею.

– Сама погодилася? – здивовано повторив пан Жербуа.

– І навіть майже попросила про це! А як ви думали! Така розумна дівчина, як мадемуазель Жербуа, що ховає до того ж у глибині душі таємну пристрасть, і відмовиться від приданого? О, клянуся, мені було зовсім не важко переконати її, що це єдиний спосіб зломити вашу впертість.

Метр Детінан веселився від душі.

– Напевно, найскладнішим було вступити з нею в переговори, – зауважив він. – Не уявляю, щоб мадемуазель Жербуа погодилася розмовляти з незнайомою людиною.

– О, адже це був не я. Я навіть не маю честі бути з нею знайомим. У ролі посередника виступила одна з моїх приятельок.

– Звісно, білява дама з автомобіля, – перебив метр Детінан.

– Саме вона. І з найпершої зустрічі біля ліцею все було вирішено. Відтоді мадемуазель Жербуа зі своєю новою знайомою вирушили в подорож, з’їздили до Бельгії, Голландії, що виявилося для дівчини вельми приємним і корисним. Про решту вона розповість вам сама.

Пролунало три дзвінки у двері, потім ще один і, нарешті, останній довгий дзвінок.

– Це вона, – оголосив Люпен. – Мій дорогий метр, чи не будете так люб’язні…

Адвокат попрямував у вестибюль.

У двері з’явилися дві молоді жінки. Одна з них одразу кинулася в обійми пана Жербуа. Друга підійшла до Люпена. Вона була висока на зріст, з дуже блідим обличчям і білявим волоссям, розділеним проділом на два золотистих м’яких пучки. Вся в чорному, з єдиною прикрасою – агатовим кольє в п’ять рядів, вона здавалася витончено елегантною.

Арсен Люпен щось шепнув їй на вухо і звернувся до мадемуазель Жербуа:

– Прошу вибачення, мадемуазель, за всі ваші поневіряння, але все ж таки мені здається, що ви не почувалися надто вже нещасною.

– Нещасною? Навпаки, я була б дуже щаслива, якби не бідний батько.

– Ну тоді все на краще. Поцілуйте його ще раз і не пропустіть нагоди, а вона видається чудовою, поговорити про вашого кузена.

– Про мого кузена? Що це означає? Не розумію…

– Прекрасно розумієте. Ваш кузен Філіп… той самий молодий чоловік, чиї листи ви так свято зберігаєте.

Сюзанна, змішавшись, почервоніла і врешті-решт, як радив Люпен, знову кинулася в обійми батька.

Люпен розчулено подивився на обох.

– Як усе-таки добре робити добро! Яка зворушлива картина! Щасливий батько! Щаслива дочка! І адже все це щастя – справа твоїх рук, Люпен! Дві істоти благословлятимуть тебе все життя… Твоє ім’я свято передаватимуть онукам і правнукам… Ах, сім’я, сім’я…

Він знову підійшов до вікна:

– Дружище Ганімар усе ще тут? Йому б, напевно, так хотілося б теж бути присутнім при цьому зворушливому виявленні почуттів! Але ні, його не видно. Ні його, ні інших. Чорт забирай! Становище ускладнюється… Не здивуюся, якщо вони вже біля воріт або біля віконця консьєржа… а то й на сходах!

Пан Жербуа стрепенувся. Тепер, коли донька була вже тут, до нього повернулося відчуття реальності. Арешт противника міг означати отримання другої половини мільйона. Він інстинктивно зробив крок уперед. Але Люпен, ніби випадково, опинився в нього на шляху.

– Куди це ви зібралися, пане Жербуа? Захищати мене від них? Ах, як це люб’язно з вашого боку! Але не турбуйтеся. Утім, запевняю вас, вони в гіршому становищі, ніж я.

І продовжив, немов розмірковуючи:

– Зрештою, що їм відомо? Тут ви і, можливо, також і мадемуазель Жербуа, бо вони бачили, що вона приїхала з якоюсь незнайомою дамою. Але про мою присутність вони навіть і не підозрюють! Як зміг би я проникнути в будинок, який ще вранці обшукали з підвалу до горища? Ні, цілком ймовірно, вони чекають мене, щоб схопити… Милі бідолахи! Хіба що здогадалися, що незнайому даму послано мною з дорученням здійснити обмін… У такому разі вони збираються заарештувати її на виході…

Пролунав дзвінок.

Різким рухом Люпен зупинив пана Жербуа і сухо, владно вимовив:

– Ні кроку, месьє, подумайте про доньку і будьте розсудливі, а не то… Що стосується вас, метр Детінан, ви дали мені слово.

Пан Жербуа завмер на місці. Адвокат теж не рухався.

Анітрохи не кваплячись, Люпен узявся за капелюх, ретельно витер його від пилу рукавом.

– Дорогий метр, якщо я вам коли-небудь знадоблюся… Мадемуазель Сюзанна, прийміть мої найкращі побажання і передайте дружній привіт пану Філіпу.

Він вийняв із кишені важкий годинник у подвійному золотому футлярі.

– Пане Жербуа, зараз третя година сорок дві хвилини, о третій сорок шість дозволяю вам вийти з цієї вітальні… Жодною хвилиною раніше за три сорок шість, зрозуміло?

– Але вони можуть увійти силою, – не втримався метр Детінан.

– Мій дорогий метр, ви забуваєте про закон! Нізащо на світі Ганімар не погодиться увірватися в житло громадянина Франції! Ми ще можемо встигнути зіграти чудову партію в бридж. Однак прошу вибачити, мені здається, ви всі троє настільки схвильовані, що я не хотів би зловживати…

Він поклав годинник на стіл, відчинив двері вітальні й обернувся до білявої дами:

– Ви готові, дорогий друже?

Пропустивши її вперед, Люпен наостанок шанобливо вклонився мадемуазель Жербуа і вийшов, прикривши за собою двері.

З вестибюля почувся його гучний голос:

– Привіт, Ганімаре, як справи? Найкращі побажання пані Ганімар! Передайте, що днями зайду до неї пообідати… Прощавай, Ганімар!

Пролунав другий дзвінок, цього разу різкий і лютий, за ним послідували удари у двері. На сходах щось кричали.

– Три сорок п’ять, – пробурмотів пан Жербуа.

І через кілька секунд рішуче попрямував у вестибюль. Люпена і білявої дами вже там не було.

– Батьку! Не треба! Почекай! – крикнула Сюзанна.

– Чекати? Та ти з глузду з’їхала! Які церемонії можуть бути з цим мерзотником? Адже півмільйона…

Він відчинив.

– Ця дама… де вона? Де Люпен?

– Він був тут… Він ще тут.

Ганімар урочисто вигукнув:

– Він у нас у руках. Будинок оточений!

– А чорні сходи? – заперечив метр Детінан.

– Чорні сходи виходять у двір, а там лише один вихід, і біля нього чергують десять осіб.

– Але ж увійшов він не через ці двері… і піде не через них.

– А як же він увійшов? – відповів Ганімар. – Не повітрям же залетів!

Він відсунув портьєру. З’явився довгий коридор, що веде в кухню. Ганімар кинувся туди і виявив, що двері на чорні сходи були замкнені на два оберти.

З вікна він крикнув агентам:

– Нікого?

– Нікого.

– Ну тоді, – підсумував він, – вони у квартирі! Сховалися в одній із кімнат! Адже втекти звідси просто неможливо! Ага, малюк Люпен, ти наді мною посміявся, а тепер моя черга…

О сьомій годині вечора, здивований тим, що досі немає жодних новин, сам шеф Сюрте пан Дюдуї прибув на вулицю Клапейрон. Він опитав агентів, які чергували біля будинку, і піднявся до метра Детинана. Той провів його до кімнати, де пан Дюдуї побачив людину, точніше, дві ноги, що ковзали по килиму, тоді як тулуб, якому вони належали, цілком ховався в глибині каміна.

– Гей, гей! – вигукували десь далеко.

І інший голос, що йшов згори, вторив:

– Гей, гей!

Пан Дюдуї засміявся:

– Послухайте, Ганімаре, що це, ви вирішили стати сажотрусом?

Інспектор виповз із черева каміна. Обличчя його, одяг почорніли від сажі, в очах з’явився гарячковий блиск. Він був невпізнанний.

– Шукаю ЙОГО, – проворчав Ганімар.

– Кого?

– Арсена Люпена. Арсена Люпена і його подругу.

– Ах, так? Чи не уявляєте ви, що вони сховалися в камінній трубі?

Ганімар піднявся, доклав до манжети свого начальника п’ять вугільно-чорних пальців і глухо, зі сказом вимовив:

– А де, ви думаєте, вони можуть бути, шефе? Адже повинні ж вони десь бути! Вони такі ж живі істоти, як ми з вами, з м’яса і кісток. Люди не вміють перетворюватися на дим.

– Звичайно, ні, вони можуть просто піти.

– Як? Як? Будинок оточений. Навіть на даху мої агенти.

– А сусідній будинок?

– Він ніяк не сполучається з цим.

– А квартири на інших поверхах?

– Я знаю всіх мешканців: ті нікого не бачили. І нікого не чули.

– Ви впевнені, що знаєте всіх?

– Усіх. За них поручився консьєрж. До того ж із обережності я поставив по агенту в кожній квартирі.

– І все-таки треба б його зловити.

– Я теж так кажу, шефе, я теж так кажу. Треба, а значить, буде зроблено, тому що обидва вони тут. Вони просто не можуть тут не бути. Будьте спокійні, шефе, якщо не сьогодні, то завтра я їх спіймаю. Залишуся тут ночувати! Залишуся ночувати!

Він і справді там заночував і наступного дня теж, і через день. Коли минуло три повних дні і три ночі, інспектор не тільки не спіймав невловимого Люпена і його настільки ж невловиму подругу, а й не зміг знайти жодної зачіпки, яка б давала змогу побудувати хоч якусь версію того, що сталося.

Саме тому його первісна думка анітрохи не змінилася.

– Раз немає ніяких слідів, значить, вони тут!

Можливо, в глибині душі він не був настільки сильно в цьому переконаний. Однак зізнаватися не бажав. Ні, тисячу разів ні, чоловік і жінка не розчиняються в повітрі, подібно до злих геніїв із дитячих казок. І, не втрачаючи мужності, він продовжував шукати й нишпорити, наче сподівався знайти невидиме укриття, знайти їх, навіть тих, що перетворилися на каміння й стіни.

Розділ другий. Блакитний діамант

Увечері 27 березня на авеню Анрі-Мартен, 134, в особнячку, залишеному йому у спадок братом півроку тому, старий генерал барон д’Отрек, посол у Берліні за часів Другої імперії, дрімав у своєму глибокому кріслі, доки компаньйонка читала вголос, а сестра Августа клала грілку на ліжко та запалювала каганця.

Об одинадцятій годині черниця, яка, як виняток, збиралася цього вечора вирушити на ніч у монастир, щоб побути з настоятелькою, покликала компаньйонку.

– Мадемуазель Антуанетта, я все закінчила і йду.

– Добре, сестро.

– Дивіться, не забудьте, кухарка взяла вихідний, ви залишаєтеся в будинку одна з лакеєм.

– Не турбуйтеся за пана барона, я, як домовилися, ляжу в сусідній кімнаті й залишу двері відчиненими.

Черниця пішла. Через деякий час з’явився за вказівками лакей Шарль. Барон не спав і відповів сам:

– Усе, як завжди, Шарлю, перевірте, чи добре чути дзвінок у вас у кімнаті. За першим же покликом спускайтеся і біжіть за лікарем.

– Мій генерал, як завжди, турбується?

– Я не дуже… не дуже добре почуваюся. Отже, мадемуазель Антуанетта, на чому ж ми зупинилися?

– А хіба пан барон не збирається лягати?

– Ні-ні, я ляжу дуже пізно, до того ж чудово впораюся сам.

Однак уже за двадцять хвилин старий знову заснув, і Антуанетта навшпиньки пішла геть.

У цей час Шарль ретельно замикав, як зазвичай, віконниці на вікнах першого поверху.

Увійшовши в кухню, він накинув гачок на двері, що виходили в сад, а потім пройшов у вестибюль, щоб для вірності замкнути парадне ще й на ланцюжок. Після чого повернувся у свою мансарду на четвертому поверсі, ліг і заснув.

Але не минуло й години, а Шарль раптом як ошпарений схопився з ліжка: різко задзвенів дзвінок. Такий наполегливий, довгий, він не припинявся цілих сім чи вісім секунд.

– Ох, – зітхнув лакей, струшуючи з себе сон, – якась нова примха барона.

Він натягнув одяг, квапливо спустився сходами і за звичкою постукав у двері. Відповіді не було. Шарль вирішив увійти.

– Що таке, – прошепотів він, – світла немає… Якого біса лампу погасили?

І тихо покликав:

– Мадемуазель!

У відповідь жодного звуку.

– Ви тут, мадемуазель? Та в чому справа? Пану барону погано?

Навколо нього все та ж тиша, така важка, гнітюча, що він навіть стривожився. Зробивши крок уперед, він спіткнувся об стілець. Обмацавши його, переконався, що той перекинутий. І раптом рука Шарля, що нишпорила килимом, натрапила на інші предмети; чомусь на підлозі валялися круглий столик, ширма. У тривозі лакей повернувся до стіни і став намагатися на дотик знайти вимикач. Відшукавши нарешті, він повернув його.

У центрі кімнати, між столом і дзеркальною шафою лежало тіло його господаря, барона д’Отрека.

– Що?.. Як це?! – забормотав він.

Шарль розгубився. Не рухаючись з місця, широко розплющеними очима дивився він на розкидані усюди речі, на стільці, що валялися на підлозі, на великий кришталевий канделябр, що розколовся на тисячу дрібних осколків, на годинник, кинутий на мармурову камінну полицю, – на всі ці сліди жахливої, лютої боротьби. Неподалік від трупа блиснув сталлю стилет. З вістря ще капала кров. З ліжка звисала велика, в кривавих плямах, хустка.

Шарль від жаху скрикнув: несподівано тіло барона звело останньою судомою, воно витягнулося, але знову скорчилося на килимі. Ще одна конвульсія – і все було скінчено.

Шарль схилився. З тонкої рани на шиї била кров, залишаючи на килимі чорні плями. На обличчі застиг вираз дикого жаху.

– Його вбили, – прошепотів лакей, – його вбили.

І раптово здригнувся, згадавши, що жертв могло бути дві, адже компаньйонка лягла в сусідній кімнаті! Вбивця міг прикінчити і її!

Шарль штовхнув двері в сусідню кімнату: вона була порожня. Мабуть, Антуанетту викрали, якщо тільки вона сама не пішла ще до вбивства.

Лакей повернувся в кімнату барона і, глянувши на секретер, переконався, що він не зламаний.

Мало того, на столі, біля зв’язки ключів і гаманця, який барон туди клав щовечора, лежала купа золотих монет. Шарль схопив гаманець і оглянув його вміст. В одному з відділень лежало тринадцять банкнот. Він порахував: тринадцять стофранкових купюр.

Це було сильніше за нього: інстинктивно, механічно, немов голова не відала про те, що робила рука, він вийняв тринадцять банкнот, запхав їх у кишеню, а потім, збігши сходами, відкинув гачок, зняв ланцюжок, зачинив за собою двері й кинувся в сад.

Але Шарль був чесною людиною. Ледве зачинивши хвіртку, від свіжого вітру і крапель дощу в обличчя він схаменувся. І, усвідомивши, що наробив, жахнувся.

Повз проїжджав фіакр. Шарль крикнув візнику:

– Гей, друже, поїдь у поліцію і привези комісара… Галопом! Тут людину вбили!

Кучер стьобнув коня. А Шарль, вважаючи за краще повернутися в будинок, не зміг цього зробити: адже він сам замикав ворота, а ззовні вони не відчинялися.

І дзвонити не було сенсу, в особняку нікого більше не залишалося.

Тоді він почав ходити вздовж садів, що облямовували авеню з боку Мюет веселим бордюром акуратно підстрижених зелених кущів. І лише за годину дочекався нарешті комісара і зміг розповісти про те, як було скоєно злочин, а заразом і передати тринадцять банківських квитків.

Потім стали шукати слюсаря, який з великими труднощами відімкнув хвіртку і парадні двері.

Комісар піднявся нагору і, кинувши в кімнату погляд, раптом обернувся до лакея:

– Ви ж казали, що в кімнаті все було догори дном.

Шарль, здавалося, так і завмер на порозі: всі меблі стояли на своїх звичайних місцях. Круглий столик красувався між вікнами, стільці розташовувалися навколо столу, а годинник зайняв своє місце посередині камінної полиці. Осколки канделябра кудись зникли.

– А труп? Пане бароне… – тільки й міг вимовити він.

– Справді! – вигукнув комісар. – Де ж жертва?

Він підійшов до ліжка. Під широкою ковдрою спочивав генерал барон д’Отрек, колишній посол Франції в Берліні. Широкий генеральський плащ, прикрашений почесним хрестом, накривав тіло.

Обличчя було спокійне, очі заплющені.

– Хтось приходив, – забурмотів лакей.

– Яким чином?

– Не знаю, але хтось приходив, поки мене не було. Он там, на підлозі, валявся маленький сталевий кинджал. І потім тут ще була закривавлена хустка… Немає більше нічого… Усе забрали… І навели порядок.

– Але хто?

– Убивця!

– Усі двері були замкнені.

– Значить, він залишався в будинку.

– Тоді він і зараз ще тут, адже ви весь час були на тротуарі!

Лакей подумав, потім повільно вимовив:

– Правда… правда… не відходив від огорожі… І все ж…

– Скажіть, кого ви бачили останнім у барона?

– Компаньйонку, мадемуазель Антуанетту.

– А де вона?

– Раз ліжко її не розібране, мабуть, скористалася відсутністю сестри Августи і теж пішла. Воно й зрозуміло, дівчина молода, красива.

– Але як вона вийшла?

– Через двері.

– Адже ви ж самі замкнули на гачок і ланцюжок!

– Так це було пізніше! Вона тоді, мабуть, уже пішла.

– І злочин стався після її відходу?

– Звичайно.

Обшукали весь будинок від верху до низу, облазили горища і підвали, але вбивця, мабуть, утік. Як? У який момент? Він чи спільник вважав за краще повернутися на місце злочину, щоб знищити те, що могло на нього вказати? Усі ці питання мучили служителів правосуддя.

О сьомій годині з’явився судовий медик, о восьмій – шеф Сюрте. За ними – прокурор Республіки і слідчий. Особняк так і кишів агентами, журналістами, приїхав і племінник барона д’Отрека, члени його родини.

Знову шукали, вивчали положення трупа за свідченнями Шарля, допитали, щойно вона прийшла, сестру Августу. Безрезультатно. Хіба що сестра Августа здивувалася, що зникла Антуанетта Бреа. Вона сама найняла дівчину два тижні тому, у тієї були чудові рекомендації, і черниця відмовлялася вірити, начебто компаньйонка могла кинути залишеного під її опікою хворого і втекти на ніч глядячи.

– До того ж, у такому разі, – уточнив слідчий, – вона мала б уже повернутися назад. Отже, доведеться з’ясувати, що ж із нею стало.

– Мені здається, – вставив Шарль, – її викрав убивця.

Розумна гіпотеза, до того ж підтверджена деякими обставинами.

– Викрав? Дуже навіть імовірно, – прорік начальник Сюрте.

– Це не тільки неймовірно, – раптом заперечив хтось, – а й повністю суперечить фактам, результатам розслідування, коротше, протиприродно.

Це було сказано таким різким тоном, що всі відразу впізнали Ганімара. Йому одному було можна пробачити висловлюватися настільки нешанобливо.

– Ах, це ви, Ганімар? – здивувався пан Дюдуї, – а я вас і не помітив.

– Я тут ось уже дві години.

– Виходить, ви все-таки зацікавилися чимось, що не має стосунку до лотерейного квитка номер 514, серія 23, до справи на вулиці Клапейрон, до Білявої дами й Арсена Люпена?

– Ха! Ха! – проскрипів старий інспектор, – я зовсім не впевнений, що у справі, яка нас цікавить, Люпен ні до чого… Тож залишимо поки що, до нових розпоряджень, білет номер 514 і подивимося, у чому тут справа.

Ганімар зовсім не був із тих знаменитих поліцейських, чиї методи складають окрему школу, а ім’я назавжди залишається в анналах юриспруденції. Йому не вистачало тих геніальних осяянь, якими славляться Дюпони, Лекокі і Шерлоки Холмси. Проте інспектору було притаманне багато чудових якостей, як-от спостережливість, проникливість, завзятість, а в деяких випадках навіть і інтуїція. До переваг його можна було віднести те, що в роботі він абсолютно ні від кого не залежав. Ніщо не впливало на Ганімара, не бентежило його спокій, якщо, звісно, не брати до уваги якоїсь зачаровуючої дії, яку чинив Люпен. Але, як би там не було, того ранку він показав себе з блискучого боку, будь-який суддя схвалив би таку допомогу слідству.

– По-перше, – почав він, – варто було б попросити Шарля уточнити один пункт: чи всі розкидані або перевернуті речі, які він бачив спочатку, зайняли потім свої звичні місця?

– Абсолютно всі.

– Отже, розумно буде припустити, що до них торкалася людина, знайома з їхнім місцем розташування.

Таке зауваження просто вразило всіх присутніх. Ганімар продовжив:

– Ще одне запитання, пане Шарлю… Вас розбудив дзвінок… Як ви вирішили, хто вам телефонує?

– Та чорт забирай, пан барон же!

– Гаразд, але коли саме він міг зателефонувати?

– Ну, після боротьби… перед смертю.

– Неможливо, адже ви виявили, що він лежав без руху на відстані більш ніж чотирьох метрів від кнопки дзвінка.

– Ну, значить, він подзвонив під час боротьби.

– Неможливо, оскільки, як ви самі сказали, дзвінок був довгим, наполегливим і тривав близько восьми секунд. Не думаєте ж ви, що противник дозволив би йому спокійно дзвонити?

– Тоді ще раніше, щойно на нього напали.

– Неможливо, оскільки ви говорили, що від дзвінка до того моменту, як ви увійшли в кімнату, минуло щонайбільше три хвилини. Отже, якщо барон зателефонував раніше, то вбивці, для того, щоб поборотися з ним, заколоти, дочекатися агонії і втекти, необхідно було вкластися в ці самі три хвилини. Повторюю, це неможливо.

– І все-таки, – втрутився слідчий, – хтось дзвонив. Якщо це не барон, то хто ж?

– Убивця.

– Навіщо?!

– Не маю уявлення. Але, принаймні, те, що він подзвонив, доводить його обізнаність про те, що дзвінок проведено до кімнати лакея. Хто міг знати про це? Тільки той, хто сам жив у будинку.

Коло можливих підозрюваних усе звужувалося. Усього кількома швидкими, точними, логічними фразами Ганімар настільки ясно і правдоподібно виклав свою версію, що слідчому нічого не залишалося, окрім як зробити висновок:

– Одним словом, ви підозрюєте Антуанетту Бреа.

– Не підозрюю, а звинувачую.

– Звинувачуєте у спільництві?

– Я звинувачую її у вбивстві генерала барона д’Отрека.

– Це вже занадто! Які у вас докази?

– Пасмо волосся, виявлене мною затиснутим у кулаці жертви, він нігтями буквально втиснув його в шкіру.

Ганімар показав волосся: воно було блискучо-білокурого відтінку, як золотисті нитки. Шарль прошепотів:

– Так, це волосся мадемуазель Антуанетти. Тут не помилишся.

І додав:

– І ось ще що… Мені здається, що цей ніж… ну, який потім зник… здається, це був її ніж. Вона ним сторінки розрізала.

Настало виснажливе, довге мовчання, начебто злочин від того, що було скоєно жінкою, став ще жахливішим. Слідчий почав міркувати:

– Припустимо (хоча поки що в нас ще мало інформації), що барон був убитий Антуанеттою Бреа. Але потрібно ще й пояснити, яким чином вдалося їй вийти після скоєння злочину, потім повернутися назад після того, як Шарль пішов, і, нарешті, знову втекти ще до приходу комісара. Яка ваша думка з цього приводу, пане Ганімар?

– Жодної.

– Як же так?

Схоже було, Ганімар зніяковів. Потім із видимим зусиллям вимовив:

– Усе, що я можу сказати: тут використовуються ті самі методи, що й у справі лотерейного квитка, перед нами все той самий феномен, який ми можемо назвати здатністю зникати. Антуанетта Бреа з’являється і зникає в цьому особняку так само таємничо, як і Арсен Люпен, коли проник до будинку метра Детінана, а потім зник звідти разом із Білявою дамою.

– Який же висновок?

– Висновок напрошується сам: не можна не помітити щонайменше дивний збіг – сестра Августа наймає Антуанетту Бреа рівно дванадцять днів тому, тобто наступного дня після того, як від мене вислизнула Білява дама. І по-друге, у Білявої пані волосся точно такого самого відтінку, з точно таким самим золотистим металічним блиском, як і те, що ми знайшли.

– Таким чином, по-вашому, Антуанетта Бреа…

– Саме Білява дама.

– І отже, обидва злочини – справа рук Люпена?

– Думаю, так.

Раптом пролунав сміх. Шеф Сюрте веселився від душі.

– Люпен! Завжди і всюди Люпен! Тільки Люпен!

– Він там, де він є, – ображено відчеканив Ганімар.

– Потрібна ж хоч якась причина його можливої присутності, – зауважив пан Дюдуї, – а в нашому випадку причина якраз і не зрозуміла. Секретер ніхто не зламував, гаманець не вкрали. Навіть золото і то залишилося на столі.

– Нехай так, – вигукнув Ганімар, – але знаменитий діамант?

– Який ще діамант?

– Блакитний діамант! Знаменитий діамант, що слугував прикрасою французької королівської корони, який потім герцог д’А… передав Леоніду Л…, а після смерті Леоніда Л… викупив барон д’Отрек на пам’ять про пристрасно кохану ним знамениту актрису. Такі речі чудово відомі мені, як старому парижанину.

– Якщо так, – зауважив слідчий, – якщо ми не знайдемо блакитний діамант, стане зрозумілою причина вбивства. От тільки де шукати?

– Та на пальці пана барона, – відповів Шарль. – Він носив блакитний діамант на лівій руці і ніколи з ним не розлучався.

– Я бачив цю руку, – заявив Ганімар, підходячи до покійного, – дивіться самі, тут тільки проста золота каблучка.

– А з тильного боку долоні? – підказав лакей.

Ганімар розтиснув зчеплені пальці. Дійсно, перстень був повернутий оправою всередину, і в цій оправі виблискував блакитний діамант.

– Ах, чорт, – приголомшено прошепотів Ганімар, – тепер я вже нічого не розумію.

– Значить, не будете більше підозрювати Люпена? – хихикнув пан Дюдуї.

Ганімар помовчав, розмірковуючи, перш ніж заперечити повчальним тоном:

– Саме коли перестаєш щось розуміти, починаєш підозрювати Люпена.

Такими були перші результати розслідування, проведеного наступного дня після цього дивного вбивства. Туманні, суперечливі версії, і надалі слідство не внесло ні ясності, ні логічного пояснення. Не можна було сказати нічого певного про таємничі появи і зникнення Антуанетти Бреа, так само як і Білявої пані, і так і не вдалося дізнатися, хто була ця загадкова істота із золотистим волоссям, яка вчинила вбивство барона д’Отрека і не побажала зняти з його пальця знаменитий діамант із французької корони.

І оскільки зростала цікавість до цієї драми, вона уявлялася вже в очах натовпу якимось найбільшим злочином.

Спадкоємці барона д’Отрека тільки виграли від такого розголосу. Вони влаштували в особняку на авеню Анрі-Мартен виставку речей і меблів, призначених до продажу з аукціону в залі Дрюо. Меблі зовсім не були старовинними, та й не вирізнялися вишуканим смаком, речі не становили жодної художньої цінності, але… у центрі кімнати на узвишші, вкритому гранатовим оксамитом, під скляним куполом, під охороною двох агентів, мерехтів блакитний діамант.

Чудовий, величезний діамант, незрівнянної чистоти і такий блакитний, як блакитне небо, що відбивається в прозорій воді, як біла білизна, що виблискує блакиттю. Ним милувалися, приходили в захват… і тут же з жахом дивилися на спальню жертви, на те місце, де зовсім недавно лежав розпластаний труп, на паркет, з якого прибрали закривавлений килим, і особливо на стіни, на товсті стіни, крізь які вдалося пройти злочинниці. Люди перевіряли, чи не обертається мармурова камінна дошка, чи не ховається в ліпнині дзеркал який-небудь механізм, що відкриває потайний хід. І уявляли собі розпростерті стіни, глибокі підземні ходи, виходи в стічні колодязі, катакомби…

Продаж діаманта відбувся в залі Дрюо. Тиснява була неймовірна, і аукціонна гарячка буквально доходила до божевілля.

Там була вся паризька публіка, любителі великих розпродажів, покупці й ті, хто вдає, ніби може щось купити, біржові ділки, артисти, пані з усіх прошарків суспільства, пара міністрів, італійський тенор, навіть вигнаний король, який, бажаючи зміцнити свій кредит, зволив вельми значущим тоном, хоча голос і тремтів, назвати суму в сто тисяч франків. Сто тисяч франків! Даремно він турбувався. Італійський тенор тут же ризикнув ста п’ятдесятьма тисячами, а член товариства французів вигукнула: «Сто сімдесят п’ять!»

Однак, коли сума дійшла до двохсот тисяч франків, претенденти на покупку стали потроху розсіюватися. На двохсот п’ятдесяти п’яти їх залишилося тільки двоє: великий фінансист, король золотих копалень Ершман і графиня Крозон, багатюща американка, чия колекція діамантів і дорогоцінного каміння стала загальновідомою.

– Двісті шістдесят тисяч… Двісті сімдесят… двісті сімдесят п’ять… вісімдесят… – вигукував розпорядник аукціону, по черзі поглядаючи на обох претендентів. – Двісті вісімдесят тисяч, мадам… Хто більше?

– Триста тисяч, – прошепотів Ершман.

Настала тиша. Усі дивилися на графиню де Крозон. Та, усміхаючись, хоча блідість обличчя видавала її хвилювання, піднялася і сперлася руками на спинку стільця, що стояв попереду. Вона знала заздалегідь, та й ніхто з присутніх не сумнівався, що поєдинок неминуче закінчиться на користь фінансиста, чиї примхи легко могли задовольнити півмільярдні статки. І все-таки графиня вимовила:

– Триста п’ять тисяч.

Знову стало тихо. Усі погляди повернулися до золотошукача, очікуючи на його слово. Ну ось зараз він набавить, причому по-крупному, дасть остаточну ціну.

Однак нічого подібного не сталося. Ершман навіть не поворухнувся, впившись очима в затиснутий у правій руці аркуш паперу, а лівою зім’яв обривки якогось конверта.

– Триста п’ять тисяч, – повторив розпорядник. – Один… Два… Ще є час… Хто більше?.. Повторюю… Раз… Два…

Ершман не реагував. У тиші, що знову настала, пролунав удар молотка.

– Чотириста тисяч, – раптом заволав Ершман, ніби цей звук вивів його із заціпеніння.

Але пізно. Продаж з торгів відбувся.

Усі кинулися до нього. Що сталося? Чому раніше не назвав свою ціну?

Він тільки лише сміявся.

– Що сталося? Та сам не знаю. Відволікся раптом на якусь хвилину.

– Як це можливо?

– Та ось принесли тут листа.

– Це через нього?

– Відволікся на хвилинку.

У залі був і Ганімар. Він бачив, як продавали каблучку, і підійшов до одного з посильних.

– Ви передавали листа панові Ершману?

– Так.

– А від кого?

– Від однієї пані.

– Де вона?

– Де? Он там, у густій вуалі.

– Та, що вже виходить?

– Так.

Ганімар кинувся до дверей за дамою, яка в той момент спускалася сходами. Він побіг слідом, але біля самого входу не зміг швидко пробратися крізь натовп. Вискочивши нарешті на вулицю, він зрозумів, що вона зникла.

Тоді Ганімар, повернувшись назад, підійшов до Ершмана, відрекомендувався і почав розпитувати про лист. Той передав його йому. На листку паперу незнайомим фінансисту почерком хтось квапливо надряпав олівцем: «Блакитний діамант приносить нещастя. Згадайте про долю барона д’Отрека».

Однак на цьому пригоди блакитного діаманта не закінчилися. Він набув популярності завдяки вбивству барона д’Отрека, а потім події в залі Друо, але воістину загальну славу здобув лише через півроку. Адже якраз наступного літа у графині де Крозон викрали з таким трудом придбану дорогоцінну річ.

Нагадаю про цю цікаву історію, чиї драматичні, хвилюючі повороти в той час цілком займали наші уми. Лише сьогодні мені дозволено пролити світло на деякі обставини цієї справи.

Увечері 10 серпня в салоні чудового замку Крозонів, що височіє над бухтою Сени, зібралися гості. Звучала музика. Сама графиня сіла за рояль, поклавши на тумбочку біля інструмента свої каблучки, зокрема й перстень барона д’Отрека.

Через годину граф пішов у свої апартаменти. Його приклад наслідували і обидва кузени д’Андель. У вітальні залишалися лише австрійський консул пан Блейхен з дружиною і задушевна подруга графині де Крозон мадам де Реаль.

Тривала бесіда. Потім графиня погасила велику лампу на столі. Пан Блейхен погасив дві лампи, що стояли на роялі. На якусь мить кімната занурилася в повну темряву, потім консул запалив свічку, і всі троє розійшлися по своїх спальнях. Однак, тільки-но повернувшись до себе, графиня згадала про каблучки і відправила по них покоївку. Та принесла їх із тумбочки й розклала на камінній полиці. Графиня й не подумала на них поглянути. Але наступного ранку виявила пропажу персня з блакитним діамантом.

Довелося розповісти все чоловікові. Думка подружжя була одностайною: покоївка поза підозрою, отже, крадіжку міг скоїти лише пан Блейхен.

Граф викликав головного комісара Ам’єна, який завів справу й організував негласне пильне спостереження за паном Блейхеном для того, щоб завадити тому продати або вивезти з країни коштовність.

День і ніч поліцейські сторожили будинок.

Так, без будь-яких пригод минуло два тижні. Зрештою пан Блейхен зібрався їхати. Цього дня проти нього було висунуто обвинувачення. Комісар дав наказ обшукати його речі. У маленькій сумочці, ключ від якої консул завжди носив із собою, був знайдений флакон із зубним порошком, а в ньому – каблучка!

Пані Блейхен знепритомніла. Чоловіка її тут же взяли під арешт.

Читач пам’ятає, якої системи захисту дотримувався обвинувачений. Він стверджував, що каблучку з помсти підкинув йому граф де Крозон. «Граф грубий, він мучить свою дружину. Я довго розмовляв з нею і радив розлучитися. Дізнавшись про це, граф вирішив помститися. Він сам узяв каблучку і засунув її в мій туалетний несесер». Однак граф і графиня вперто продовжували стверджувати своє. Обидві ці версії були однаково можливими, однаково ймовірними, залишалося лише вибрати одну з них. Жодного доказу, здатного похитнути чашу терезів, ні з того, ні з іншого боку. Так, у переговорах, пошуках і здогадках минув цілий місяць, проте нічого певного не додалося.

Втомившись від галасу, що здійнявся навколо цієї справи, переконавшись у тому, що їм не вдасться подати бодай якийсь доказ, який би підтверджував їхні звинувачення, добродії де Крозон зажадали, щоб із Парижа прислали поліцейського, здатного розплутати цей клубок. До них направили Ганімара.

Цілих чотири дні старий головний інспектор щось винюхував, виглядав, обшукував увесь парк, вступав у тривалі перемовини з покоївкою, шофером, садівниками, навіть поштовими службовцями з найближчого відділення, оглянув апартаменти, що їх займали Блейгени, кузени д’Андель і мадам де Реаль. І нарешті одного ранку, навіть не попрощавшись із господарями, раптово поїхав.

Однак через тиждень від нього прийшла телеграма:

«Прошу прибути завтра в п’ятницю, о п’ятій годині вечора в кафе «Японський чай» на вулиці Буассі-д’Англа. Ганімар».

У п’ятницю, рівно о п’ятій, графський автомобіль загальмував біля будинку 9 по вулиці Буассі-д’Англа. Інспектор, який чекав на тротуарі, не пускаючись у пояснення, провів їх на другий поверх кафе.

У залі сиділи двоє чоловіків. Ганімар представив їх:

– Пан Жербуа, викладач версальського ліцею, у якого, як ви пам’ятаєте, Арсен Люпен вкрав півмільйона, і пан Леонс д’Отрек, племінник і єдиний спадкоємець барона д’Отрека.

Усі четверо сіли. Через кілька хвилин до них приєднався і п’ятий, шеф Сюрте.

Пан Дюдуї був дуже не в дусі. Привітавшись, він звернувся до свого підлеглого:

– У чому справа, Ганімаре? Мені в префектурі передали, що ви телефонували. Щось серйозне?

– Дуже серйозне, шефе. Не мине й години, як саме тут відбудеться розв’язка деяких подій, яким я чимало посприяв. І мені здавалося, що ваша присутність необхідна.

– Так само як і присутність Дьезі та Фоленфана. Я бачив їх унизу, біля дверей.

– Так, шефе.

– Та що у вас таке? Будете кого-небудь заарештовувати? До чого весь цей цирк? Давайте-но, Ганімаре, поясніть усе по порядку.

Ганімар помовчав із хвилину, а потім, з явним бажанням вразити слухачів, оголосив:

– Насамперед я стверджую, що пан Блейхен не винен у крадіжці каблучки.

– О! – вигукнув пан Дюдуї, – це всього лише слова, за які доведеться відповідати.

А граф поцікавився:

– Саме до цього… відкриття і привели всі ваші пошуки?

– Ні, месьє. Через день після крадіжки троє з ваших гостей, здійснюючи автомобільну прогулянку, випадково опинилися в місті Кресі. Поки двоє з них оглядали знамените поле битви, третій поспішив на пошту і відправив звідти перев’язану і запечатану за всіма правилами коробочку, оцінивши її вміст у сто франків.

– Це цілком природно, – зауважив граф де Крозон.

– Можливо, вам здасться менш природним, що ця людина замість того, щоб вказати своє справжнє ім’я, назвалася Руссо, а одержувач, якийсь пан Белу, який мешкає в Парижі, з’їхав із квартири в день одержання посилки, іншими словами, діаманта.

– Йдеться, – запитав граф, – про одного з моїх кузенів д’Андель?

– Ці панове тут ні до чого.

– Значить, мадам де Реаль?

– Так.

– Ви звинувачуєте мою подругу мадам де Реаль? – здивовано вигукнула графиня.

– Дайте відповідь тільки на одне запитання, мадам, – попросив Ганімар. – Мадам де Реаль була з вами в день купівлі блакитного діаманта?

– Так, але ми були не разом. Вона прийшла туди одна.

– Вона радила вам купити каблучку?

Графиня задумалася, пригадуючи.

– Так… дійсно… здається, саме вона першою про нього заговорила.

– Дивіться самі, мадам. Ви щойно сказали, що мадам де Реаль перша заговорила з вами про каблучку і радила її придбати.

– Але… моя подруга нездатна…

– Прошу вибачити, мадам де Реаль – лише ваша випадкова знайома, а зовсім не задушевна подруга, як писали газети. Це й відвело від неї підозри. Ви ж познайомилися з нею тільки цієї зими. Хочу повідомити вам, що все розказане нею про своє минуле, друзів – неправда. Мадам Бланш де Реаль не існувала до вашої з нею зустрічі і більше не існує тепер.

– Ну і що?

– Як ну і що? – здивувався Ганімар.

– Уся ця історія дуже цікава, але анітрохи не просуває нас у справі про крадіжку. Якби мадам де Реаль взяла каблучку, що абсолютно не доведено, навіщо б їй ховати її в зубний порошок пана Блейхена? Якщо вже люди беруть на себе працю викрасти блакитний діамант, то чи не для того ж, щоб позбутися його? Ну що ви на це скажете?

– Я-то нічого, відповідь може дати тільки сама мадам де Реаль.

– Значить, вона все-таки існує?

– Існує… не існуючи. Коротше, справа йде так. Три дні тому я переглядав, як зазвичай, газету і мені на очі потрапив список постояльців готелю «Боріваж» у Трувілі. І там фігурувала мадам де Реаль. Зайве казати, що того ж вечора я вже був у Трувілі й розмовляв із директором готелю. За описом і деякими зібраними мною ознаками ця мадам де Реаль була саме тією особою, яку я розшукую, однак на той час вона вже виїхала з готелю, залишивши свою паризьку адресу: вулиця Колізею, будинок 3. Позавчора я вирушив за цією адресою і виявив, що там зроду не було ніякої мадам де Реаль, а жила просто жінка на прізвище Реаль. Її квартира знаходилася на третьому поверсі, а сама вона була посередницею в купівлі діамантів і часто їхала. Але того дня якраз повернулася з поїздки. Учора я заявився до мадам Реаль і, назвавши вигадане ім’я, представився посередником, що діє від імені заможних людей, які бажають придбати діаманти. І ми на сьогодні призначили зустріч, щоб залагодити цю справу.

– Як? Так це її ви чекаєте?

– Рівно о пів на шосту.

– А ви впевнені…

– У тому, що ця та сама мадам де Реаль із замку Крозон? Я маю у своєму розпорядженні незаперечні докази. Але… чуєте? Фоленфан подає сигнал…

Почувся свист. Ганімар схопився.

– Не можна втрачати часу. Пане і пані де Крозон, будьте ласкаві пройти в сусідню кімнату. І ви теж, пане д’Отрек. І ви, пане Жербуа. Залишимо двері відчиненими, за першим моїм знаком ви всі ввійдете. Ви, шефе, залишайтеся тут.

– А якщо прийдуть інші відвідувачі? – занепокоївся пан Дюдуї.

– Неможливо. Заклад щойно відкрився, і господар, один із моїх друзів, не пустить нагору ні душі… крім Білявої дами.

– Білявої дами? Ви сказали Білявої дами?

– Білява пані, шефе, вона сама, спільниця і подруга Арсена Люпена, таємнича Білява пані, проти якої я зібрав неспростовні докази, а тепер хочу у вашій присутності отримати свідчення тих, кого вона обібрала.

Він виглянув у вікно.

– Йде сюди… Входить… тепер не втече: Дьезі й Фоленфан стоять біля дверей. Білява дама в наших руках, шефе!

Майже в цю ж мить на порозі з’явилася висока, тонка жінка з дуже блідим обличчям і блискучим золотом волоссям.

Ганімара охопило таке хвилювання, що він навіть втратив дар мови, не в змозі вимовити ні слова. Вона була тут, перед ним, попалася в його тенета! Яка перемога над Арсеном Люпеном! Який реванш! Перемога дісталася так легко, що він подумав, а чи не вислизне і цього разу від нього Білява пані якимось дивом, на які Арсен Люпен був великий мастак.

А вона, здивована його мовчанням, чекала, тривожно озираючись на всі боки.

«Вона піде! Зникне!» – з жахом подумав Ганімар.

І, стрибнувши, загородив собою двері. Вона відступила, намагаючись піти.

– Ні, ні, – запротестував він, – куди ви?

– Не можу зрозуміти, месьє, до чого ви хилите. Дайте пройти.

– Немає жодного сенсу йти, мадам, навпаки, у ваших же інтересах залишитися.

– Але…

– Не вийде. Не підете.

Ще більше зблідши, вона впала на стілець, шепочучи:

– Що вам треба?

Ганімар переміг. Нарешті він дістав Біляву даму. І знову набувши холоднокровності, викарбував:

– Дозвольте представити вам мого друга, про якого я вам говорив. Він бажав би придбати коштовності… особливо діаманти. Ви дістали те, про що я просив?

– Ні… ні… я нічого не знаю… не пам’ятаю…

– Ну як же… Пригадайте… Одна ваша знайома мала дістати такий кольоровий діамант… ну, ніби блакитний. Я вас про це просив, а ви відповіли: «Можливо, я якраз зумію вам допомогти». Згадали?

Вона не відповідала. З рук випав ридикюль. Вона швидко схопила його і притиснула до грудей. Пальці її злегка тремтіли.

– Ех, – промовив Ганімар, – бачу, мадам де Реаль, ви мені не довіряєте. Краще сам покажу вам приклад, дивіться, що в мене є.

Він витягнув із портмоне папірець, розгорнув його і показав пасмо волосся.

– По-перше, волосся Антуанетти Бреа, пасмо, яке вирвав барон і затиснув у кулаці. Я зняв його з трупа. Мадемуазель Жербуа впізнала колір волосся Білявої пані… той самий колір, що й у вас, так, саме такий колір.

Мадам де Реаль приголомшено дивилася на нього, ніби й справді не вловлюючи, про що він говорить.

Це було як шок, що вразив усіх. Ганімар мало не втратив свідомість.

– Ні? Як це? Ну подумайте, згадайте…

– Я дуже добре подумав… Мадам теж білявка, як і Білява пані… така сама блідолица… але вона зовсім на неї не схожа.

– Не можу повірити… така помилка просто неможлива… Пане д’Отрек, а ви впізнаєте Антуанетту Бреа?

– Я бачив Антуанетту Бреа в будинку дядька. Це не вона.

– І не мадам де Реаль, – додав граф де Крозон.

Цей останній удар прикінчив Ганімара, він стояв оглушений, опустивши голову, ховаючи від присутніх очі. Від задуманої ним гри нічого не залишилося. Ціла будівля, зведена з такою працею, завалилася в одну мить.

Пан Дюдуї піднявся.

– Покірно прошу вибачити нас, мадам, сталася прикра плутанина, про яку краще забути. Однак мені незрозуміле ваше хвилювання, така дивна поведінка з моменту вашого приходу сюди.

– Боже мій, месьє, я так злякалася. У мене в сумочці коштовностей на сто тисяч франків, а ваш друг поводився так підозріло…

– У такому разі що означають ваші часті від’їзди?

– Того вимагає моя робота.

Панові Дюдуї нічого було на це заперечити. Він звернувся до підлеглого:

– Ганімар, ви скористалися відомостями, належним чином їх не перевіривши. А зараз до того ж украй неввічливо обійшлися з дамою. Доведеться дати всьому цьому пояснення у мене в кабінеті.

На цьому справа і закінчилася б, оскільки начальник Сюрте зібрався вже йти, як раптом трапилася і зовсім неймовірна річ. Мадам Реаль, підійшовши до інспектора, несподівано поставила запитання:

– Вас, здається, звуть пан Ганімар? Я не помилилася?

– Ні.

– У такому разі, у мене для вас лист, він прийшов сьогодні, а на конверті було написано: «Пану Жюстену Ганімару. Прохання передати через мадам Реаль». Я подумала, що це якийсь жарт, адже серед моїх знайомих не було ніякого Ганімара, а ви представилися під іншим ім’ям, але той, хто писав, мабуть, знав, що в нас призначена зустріч.

Ганімару раптом чомусь захотілося вирвати в неї лист і негайно спалити. Однак у присутності начальника він на це не наважився і лише надірвав конверт. Вийнявши лист, інспектор ледь чутно почав читати:

«Жили-були Білява дама, Люпен і Ганімар. Злий Ганімар хотів заподіяти шкоду вродливій Білявій дамі, а добрий Люпен цього не хотів. І ось добрий Люпен, бажаючи, щоб Білява пані зблизилася з графинею де Крозон, назвав її мадам де Реаль (так або майже так звали одну чесну трудівницю із золотистим волоссям і блідим обличчям). Добрий Люпен міркував так: «Якщо коли-небудь злий Ганімар нападе на слід Білявої пані, як буде доречно направити його до чесної трудівниці!» Мудра обережність, яка повністю себе виправдала. Вистачило маленької замітки в газеті, яку читає поганий Ганімар, флакончика парфумів, навмисне забутого в готелі «Боріваж», імені й адреси мадам Реаль, записаного справжньою Білявою дамою в книзі гостей, – і справу зроблено. Що скажете, Ганімаре? Я описую все так докладно, знаючи заздалегідь, що з вашим почуттям гумору ви повеселитеся від душі. І справді, справа не без пікантності, я й сам потішився на славу.

За що Вам і дякую, мій дорогий друже.

Сердечний привіт нашому чудовому панові Дюдуї.

Арсен Люпен».

– Рішуче, йому відомо все! – простогнав Ганімар, і не думаючи сміятися, – він дізнається про речі, про які я нікому не говорив! Звідки пронюхав, що я збираюся запросити вас, шефе? Яким чином дізнався, що я знайшов той перший флакон? Як це може бути?

І він у цілковитому розпачі навіть затопав ногами і почав рвати на собі волосся.

Панові Дюдуї стало його шкода.

– Гаразд, гаразд, Ганімар, заспокойтеся, наступного разу будете розумнішими.

І шеф Сюрте пішов разом із мадам Реаль.

Минуло десять хвилин. Ганімар усе перечитував лист Люпена. У кутку пани де Крозон вели з паном д’Отреком і Жербуа жваву бесіду. Зрештою граф підійшов до інспектора і сказав:

– Дорогий месьє, з усього цього випливає, що ми не просунулися ні на крок.

– Ні, вибачте. Під час розслідування я встановив, що головною дійовою особою і тут і там є саме Білява дама. А керує нею Люпен. Уже одне це – величезний крок уперед.

– Який не приведе нас ні до чого. Справа стала ще заплутанішою. Білява дама вбиває, щоб вкрасти блакитний діамант, і не краде його. Потім нарешті краде, але тільки для того, щоб підкинути комусь іншому.

– Так і є, нічого не поробиш.

– Звісно, проте існує одна людина…

– Кого ви маєте на увазі?

Граф не наважувався відповісти, і тоді графиня сама чітко промовила:

– Є одна людина, по-моєму, єдина, хто, крім вас, здатний битися з Люпеном і навіть перемогти його. Пане Ганімар, адже вам не буде неприємно, якщо ми попросимо про допомогу Герлока Шолмса?

Він розгубився.

– Ні, звісно… от тільки… не розумію…

– Послухайте. Мені набридли всі ці таємниці. Хочеться ясності. Панове Жербуа і д’Отрек тієї ж думки, і ми вирішили звернутися до знаменитого англійського сищика.

– Ви маєте рацію, мадам, – чесно, з деякою навіть шляхетністю відповів інспектор, – ви маєте рацію, старий Ганімар уже не в силах боротися з Арсеном Люпеном. Чи зможе перемогти Херлок Шолмс? Сподіваюся, адже я так поважаю цю людину. І тим не менш… Малоймовірно…

– Малоймовірно, що йому це вдасться?

– По-моєму, так. Результат поєдинку між Херлоком Шолмсом і Арсеном Люпеном відомий заздалегідь: англієць буде переможений.

– Як би там не було, чи зможе він розраховувати на вас?

– Повністю, мадам. Допоможу, наскільки це буде в моїх силах.

– Ви знаєте його адресу?

– Так. Паркет-стріт, будинок 219.

Того ж вечора пан і пані де Крозон анулювали позов проти консула Блейхена і відправили Герлоку Шолмсу спільного листа.

Розділ третій. Герлок Шолмс починає бойові дії

– Чого бажаєте?

– Усе, що завгодно, – відповів Арсен Люпен, з виглядом людини, байдужої до їжі, – усе, що завгодно, крім м’яса та спиртного.

Офіціант із несхвальним виглядом відійшов.

– Як, ще й вегетаріанець! – вигукнув я.

– Більше, ніж будь-коли, – відповів Люпен.

– З міркувань смаку? Чи релігійних? А може, звичка?

– З гігієнічних принципів.

– І ніколи не порушуєте?

– Буває… Особливо коли виходжу у світ… щоб не надто виділятися.

Ми сиділи в ресторанчику біля Північного вокзалу, куди мене запросив Арсен Люпен. Він любив час від часу призначити телефоном зустріч у якомусь куточку Парижа. І пригощав мене невичерпною дотепністю, своєю простотою і дитячою життєрадісністю. У нього завжди був напоготові несподіваний анекдот, кумедний спогад, а то й розповідь про ще не відому мені пригоду.

Того вечора він здавався особливо в ударі. Весело базікав і реготав, щось розповідав у своїй звичайній, легкій і природній, злегка іронічній манері. Приємно було бачити його таким, і я не втримався і сказав йому про це.

– Так, так, – радісно підтвердив він, – бувають такі дні, коли світ мені здається прекрасним, життя – наче невичерпний скарб, який ніколи не скінчиться. І я живу і все, не рахуючи дні, Бог знає чому.

– Надто вже щось легко.

– Скарб невичерпний, кажу вам! Можна витрачати і витрачати, скільки завгодно, розкидати по світу свої сили і молодість, від цього тільки звільниться місце для нових, ще більш молодих сил… Справді ж, життя моє таке прекрасне! Варто тільки захотіти, чи не так, і завтра можна стати ким завгодно, оратором, заводчиком, політиком, зрештою… Але ні, присягаюся, ніколи не погоджуся на це! Я Арсен Люпен, Арсеном Люпеном і залишуся. Даремно ви шукатимете в історії особистість із долею, подібною до моєї, життя більш наповнене, більш активне… Можливо, Наполеон? Так, але тільки наприкінці свого царювання, під час французької кампанії, майже розчавленого Європою, що ополчилася на нього, він перед кожним боєм ставив собі запитання: чи не виявиться ця битва останньою?

Чи говорив він серйозно? Чи просто жартував? Дедалі більше збуджуючись, Люпен продовжив:

– Вся справа у відчутті небезпеки! У постійному відчутті небезпеки! Вдихати її, як повітря, відчувати її навколо себе, цього звіра, що важко дихає і гарчить. Він іде по сліду, підходить усе ближче… і посеред бурі, що піднялася, залишатися спокійним… не метушитися! Інакше загинеш… Лише одне почуття схоже з цим – те, що відчуває гонщик автомобіля. Але перегони тривають півдня, тоді як мої перегони тривають усе життя!

– Ну й лірика! – усміхнувся я. – І ви хочете змусити мене повірити, що немає іншої причини такого підйому?

Він, у свою чергу, засміявся.

– Здаюся, – сказав він, – ви тонкий психолог. Є й інша причина.

Наповнивши свою склянку холодною водою, він залпом спорожнив її і запитав:

– Ви сьогодні читали «Тан»?

– Ні, не читав.

– У другій половині дня Херлок Шолмс перетне Ла-Манш і буде тут уже близько шостої вечора.

– Ах, чорт! Навіщо?

– Здійснити невелику подорож коштом Крозонів, Отрека і Жербуа. Вони зустріли його на Північному вокзалі й поїхали до Ганімара. А тепер ушістьох радяться.

Ніколи ще, незважаючи на шалену цікавість, що з’їдала мене, я не дозволяв собі розпитувати Арсена Люпена про його особисті справи до того, як він сам про це заговорить. У цьому питанні я дотримуюся певних правил, які нізащо не хотів би порушити. Крім того, ніколи ще його ім’я не згадувалося офіційно у зв’язку з блакитним діамантом. І я не питав. Він продовжував:

– У «Тан» надрукували інтерв’ю з милим Ганімаром, у якому він стверджує, що якась білява пані, моя приятелька, вбила барона д’Отрека і намагалася викрасти в графині де Крозон ту саму каблучку. Ну і звичайно, підбурювачем у всіх цих справах виявляюся я.

Моїм тілом пробігло легке тремтіння. Невже правда? Чи міг я повірити, що звичка до злодійства, спосіб його життя, сам розвиток подій штовхнули цю людину на злочин? Я спостерігав за ним. Він здавався таким спокійним, дивився відкрито.

Я глянув на його руки, такі тонкі, витончені, ну справді нешкідливі руки, руки артиста…

– Ганімару привиділося, – прошепотів я.

– Ні, що ви, – заперечив Люпен, – Ганімар буває тонким… і іноді навіть розумним.

– Розумний!

– Звичайно. Наприклад, ось це інтерв’ю, воно задумано майстерно. По-перше, оголосити про прибуття свого англійського суперника, насторожити мене, щоб я всіляко ускладнив його роботу. По-друге, точно вказати результати проведеного ним розслідування, щоб Шолмс не зміг привласнити чужі лаври. Війна за всіма правилами.

– Як би там не було, перед вами тепер цілих два противники. І яких!

– О, один із них не береться до уваги.

– А інший?

– Шолмс? Так, не приховую, він непоганий. Але саме тому я так і радію, саме тому ви бачите мене в такому піднесеному настрої. По-перше, тут порушено питання самолюбства: Люпен виявляється гідним зусиль знаменитого англійця! Крім того, подумайте, яке задоволення я отримаю, б’ючись із самим Герлоком Шолмсом! І нарешті, мені доведеться викластися повністю, адже я знаю його, голубчика, ні на крок не відступить!

– Він сильний.

– Дуже сильний. Серед поліцейських, думаю, ніколи не було і не буде йому рівних. Та тільки в мене перед ним є перевага: він нападає, а я захищаюся. Моє завдання легше. До того ж…

Він ледь помітно посміхнувся, закінчуючи фразу:

– До того ж мені відомі його методи ведення бою, а він нічого не знає про мої. Ось і припасу йому кілька подаруночків, вони-то змусять його замислитися…

Постукуючи пальцем по столу, він із захопленням заговорив:

– Арсен Люпен проти Херлока Шолмса… Франція проти Англії. Нарешті Трафальгар буде помститися! Ах, нещасний… він і не підозрює, що я до всього готовий… а попереджений Люпен…

І раптом зупинився, трясучись у нападі кашлю, прикривши обличчя серветкою, ніби вдавився.

– Потрапила в горло хлібна крихта? – занепокоївся я. – Випийте води.

– Ні, не треба, – приглушено кинув він.

– Тоді… у чому річ?

– Повітря не вистачає.

– Може, відкрити вікно?

– Ні, я вийду, дайте пальто і капелюх, мені треба швидше вийти.

– Але що таке?

– Ті два пани, що зараз увійшли… бачите, високий… постарайтеся йти ліворуч від мене, щоб він мене не помітив.

– Той, що сідає за столик позаду?

– Так… З особистих міркувань я не хотів би… Усе поясню на вулиці.

– Та хто це?

– Херлок Шолмс.

Неймовірним зусиллям волі, наче соромився того, що сталося з ним, Люпен відклав серветку, випив склянку води і, вже повністю опанувавши себе, посміхнувся:

– Кумедно, а? Адже мене нелегко схвилювати, але тут… так несподівано…

– Чого ви боїтеся, ніхто вас не впізнає після всіх ваших перетворень. Мені самому щоразу, коли ми зустрічаємося, здається, ніби переді мною нова людина.

– ВІН мене впізнає, – сказав Арсен Люпен. – Він бачив мене лише лише один раз [1], але я відчув, що тепер запам’ятає на все життя, він дивився не на зовнішність, яку легко можна змінити, а в у глиб моєї сутності. І потім… потім… я зовсім не очікував… Ну й зустріч! У цьому ресторанчику…

– То що ж, вийдемо?

– Ні… ні…

– Що ви збираєтеся робити?

– Найкраще діяти відкрито… підійти до нього…

– Не думаєте ж ви…

– Думаю, якраз про це думаю… Мало того, що вдасться розпитати його, зрозуміти, що він знає… Ага, дивіться, у мене таке враження, що його погляд свердлить мою потилицю… плечі… він згадує… згадав… згадує…

Люпен задумався. Я помітив хитру посмішку в куточках губ, потім, підкоряючись, як мені здалося, скоріше, інстинкту своєї імпульсивної натури, аніж обставинам, він різко підвівся й, повернувшись, з посмішкою вклонився:

– Якими долями? Треба ж, як пощастило! Дозвольте представити вам одного з моїх друзів…

На якусь секунду англієць розгубився, потім раптом інстинктивно підхопився, готовий накинутися на Арсена Люпена. Той похитав головою.

– Недобре… негарно вийде… і нічого не дасть…

Англієць, немов просячи про допомогу, став озиратися на всі боки.

– Теж не вийде, – сказав Люпен. – До того ж ви впевнені, що зможете зі мною впоратися? Повноті, давайте зіграємо партію за всіма правилами.

Така ідея за таких обставин якось не надихала. І все-таки англієць, мабуть, вважав за краще взяти участь у грі, оскільки він, підвівшись, холодно представив:

– Пане Вільсон, мій друг і помічник – пан Арсен Люпен.

Кумедно було бачити, як здивувався Вільсон. Витріщені очі і широко розкритий рот ніби ділили надвоє розпливчасте обличчя, схоже на яблуко з лискучою, туго натягнутою шкірою, а навколо – зарості скуйовдженого волосся і жорсткі пучки бороди, що стирчали, як трава.

– Що це ви так оторопіли, Вільсоне, справа-то звичайна, – усміхнувся знущально Херлок Шолмс.

Вільсон забурмотів:

– Чому ви його не схопите?

– А хіба ви не помітили, Вільсоне, цей джентльмен став якраз за два кроки від дверей. Не встигну я й пальцем поворухнути, як його і слід прохолоне.

– Ну, хіба в цьому справа? – зауважив Люпен і, обійшовши навколо столу, сів з іншого боку, тож тепер між дверима і ним опинився англієць. Таким чином, він віддавав себе на милість Шолмса.

Вільсон глянув на свого друга, наче питаючи дозволу оцінити належним чином таку хоробрість. Але той залишався незворушним. А за мить крикнув:

– Офіціант!

Той підбіг.

– Дві склянки содової, пива і віскі, – замовив Шолмс.

Отже, перемир’я… поки що. І невдовзі ми вже всі четверо спокійно розмовляли, сидячи за столом.

Герлок Шолмс здавався одним із тих людей, яких зустрічаєш на вулицях щодня. На вигляд йому було років п’ятдесят, і він нічим не відрізнявся від звичайних обивателів, які проводять свої дні за конторками, гортаючи бухгалтерські книги. Шолмс був би точно таким, як усі чесні лондонці, з такими самими рудуватими бакенбардами, голеним підборіддям, важкуватою зовнішністю, якби не надзвичайно гострий, живий і проникливий погляд.

Адже недарма його звали Херлок Шолмс, це ім’я означало для нас якийсь феномен інтуїції, спостережливості, проникливості та винахідливості. Начебто природа жартома заради об’єднала два найнезвичайніші типи поліцейського, які будь-коли створювала людська уява: Дюпена Едгара По та Лекока Габоріо, і створила на власний смак третій, ще незвичніший, ну просто нереальний. Коли чуєш про подвиги, які принесли йому світову популярність, мимоволі ставиш собі запитання, чи є він насправді, цей Херлок Шолмс, чи не легендарний це персонаж, який у плоті й крові зійшов зі сторінок книги якогось знаменитого романіста, ну, наприклад, такого, як Конан Дойл.

Відразу ж, щойно Люпен поставив запитання про те, скільки він збирається тут пробути, Шолмс повернув бесіду в потрібне йому русло.

– Термін мого перебування тут залежить від вас, пане Люпен.

– О, – розсміявся той, – якби це залежало від мене, я попросив би вас сьогодні ж увечері сісти на пароплав.

– Сьогодні ввечері – ще зарано, але, сподіваюся, через вісім – десять днів…

– Ви поспішаєте?

– У мене ж так багато справ: пограбування англокитайського банку, викрадення леді Еклестон… А що, пане Люпен, вам здається, що тижня буде недостатньо?

– Цілком достатньо, якщо ви маєте намір займатися подвійною справою про блакитний діамант. До того ж саме такий термін мені й потрібен для того, щоб вжити необхідних заходів обережності в разі, якщо під час розслідування цієї подвійної справи ви отримаєте серйозні переваги, які можуть загрожувати моїй безпеці.

– Але, – зауважив англієць, – я якраз і збираюся отримати ці переваги за вісім – десять днів.

– І, можливо, заарештувати мене на одинадцятий?

– Ні, останній термін – десятий.

Люпен подумав і похитав головою:

– Важкувато… важкувато…

– Важко, згоден, проте можливо, а отже, так буде напевно.

– Напевно, – підтвердив Вільсон, немов це саме він намітив усі необхідні кроки, здатні привести його друга до очікуваної розв’язки.

Герлок Шолмс не втримався від усмішки:

– Вільсон знає, що говорить, він сам був свідком…

І пустився в пояснення:

– Звісно, на руках у мене далеко не всі козирі, адже йдеться про події, що відбулися вже кілька місяців тому. Бракує даних, ознак, на яких я зазвичай будую розслідування.

– Як, наприклад, грудки бруду та сигаретний попіл, – поважно прорік Вільсон.

– Однак, навіть якщо не брати до уваги надзвичайно цікавих висновків, які зробив пан Ганімар, у моєму розпорядженні всі газетні статті на цю тему, усе, що помітили журналісти, а отже, і мої власні судження про справу, які звідси випливають.

– Різні версії, що з’явилися в результаті аналізу або гіпотетичним шляхом, – наставницьки додав Вільсон.

– Чи не буде з мого боку нескромним, – невимушено, як зазвичай розмовляв із Шолмсом, поцікавився Арсен Люпен, – чи не буде нескромним дізнатися, яке загальне враження, що склалося у вас, про цю справу?

Як цікаво було поспостерігати разом цих двох людей. Обидва сиділи, впершись ліктями в стіл, і спокійно, неквапливо обмінювалися думками, ніби обговорювали серйозну проблему або намагалися дійти згоди щодо спірного питання. Вони буквально впивалися всією іронічністю становища, що склалося, вперше в житті потрапивши в таку ситуацію, діяли артистично. Навіть Вільсон млів від захвату.

Герлок, неквапливо набивши трубку, прикурив і пустився в міркування:

– Я вважаю, що справа ця набагато менш складна, ніж може здатися на перший погляд.

– Звичайно, вона менш складна, – вторив вірний Вільсон.

– Я сказав «справа», бо переконаний, ідеться лише про одну справу. Смерть барона д’Отрека, уся ця історія з каблучкою і, звісно, таємниця лотерейного білета номер 514, серія 23, – не більше ніж різні боки однієї й тієї самої справи, яку можна назвати загадкою Білявої дами. На мій погляд, достатньо лише виявити зв’язок між усіма трьома епізодами справи, виявити якийсь факт, який доводить, що скрізь використовували одні й ті самі методи. Ганімар, чиї судження я вважаю вельми поверхневими, вбачає цей зв’язок у здатності зникати, переміщатися в просторі, залишаючись невидимим. Для нього йдеться про диво. Мене, звісно, таке пояснення не може задовольнити. Отже, по-моєму, – уточнив Шолмс, – усі три події характеризує одна річ: це ваше явне, хоча й непомітне для оточуючих, бажання, щоб дія розгорталася саме в тому місці, яке ви обрали заздалегідь. Тут із вашого боку не тільки задум, а й необхідність, умова, без якої не вдасться домогтися успіху.

– Не могли б ви сказати детальніше?

– Будь ласка. На самому початку вашого конфлікту з паном Жербуа хіба не впадає в око, що саме дім метра Детінана був обраний вами як місце, де всі обов’язково мали б зустрітися? Вам цей будинок здався настільки надійним, що ви навіть майже публічно призначили там зустріч Білявій пані та мадемуазель Жербуа.

– Доньці вчителя, – пояснив Вільсон.

– Тепер перейдемо до блакитного діаманта. Чи намагалися ви його привласнити, поки він перебував у барона д’Отрека? Ні. Потім барон отримує у спадок від брата особняк: через шість місяців з’являється Антуанетта Бреа й організовується перша спроба. Однак тоді діамант вам не дістався. У залі Дрюо влаштували його продаж при великому скупченні людей. Чи стане продаж вільним? Чи може сподіватися на покупку багатий любитель коштовностей? Анітрохи. У той момент, коли банкір Ершман збирається назвати остаточну ціну, якась дама приносить йому лист із погрозами. У результаті діамант купує заздалегідь підготовлена графиня де Крозон, яка перебуває під впливом цієї ж самої дами. Чи буде його відразу ж викрадено? Ні, у вас для цього недостатньо коштів. Отже, перепочинок. Графиня влаштовується у своєму замку. Ви якраз цього чекали. І каблучка зникає.

– А потім знову з’являється в зубному порошку консула Блейхена. Дивно, чи не так? – зауважив Люпен.

– Помилуйте! – вигукнув Шолмс, стукнувши по столу кулаком. – Розкажіть свої байки кому-небудь іншому! Нехай дурні вірять, мене, старого лиса, не проведеш!

– Отже, по-вашому…

– Значить, по-моєму…

Шолмс помовчав, ніби хотів надати особливої ваги тому, що скаже. І нарешті прорік:

– Діамант, який знайшли в зубному порошку, фальшивий. А справжній у вас.

Арсен Люпен не відповідав. Потім, піднявши очі на англійця, сказав просто:

– А ви хитрун, месьє.

– Хитрець! – у захваті підтакував Вільсон.

– Так, – підтвердив Люпен, – усе прояснюється, усе набуває свого істинного сенсу. Жоден зі слідчих, жоден зі спеціальних кореспондентів, які буквально накинулися на цю справу, не зайшов так далеко в пошуках істини. Яка інтуїція! Яка логіка! Просто диво!

– А! – відмахнувся англієць, задоволений визнанням його заслуг таким знавцем. – Варто було лише поміркувати.

– Треба ще вміти міркувати! Мало хто це вміє! Тепер, коли коло пошуків звузилося, розчистилося поле діяльності…

– Так, тепер залишається лише з’ясувати, чому розв’язка всіх трьох подій сталася на вулиці Клапейрон, 25, на авеню Анрі-Мартен, 134, і в стінах замку Крозон. У цьому вся справа. Інше – лише дрібниці та дитячі загадки. А ви як думаєте?

– Точно так само.

– У такому разі, пане Люпен, погодьтеся, я маю рацію, коли кажу, що через десять днів закінчу роботу.

– Через десять днів вам буде відома вся правда.

– А вас візьмуть під варту.

– Ні.

– Ні?

– Щоб заарештувати мене, потрібен такий неймовірний збіг обставин, ціла низка настільки разючих невдач, що я просто відмовляюся повірити в таку можливість.

– Що непідвладне обставинам і невдачам, може довершити воля і завзятість однієї людини, пане Люпен.

– Якщо тільки воля і завзятість іншої людини не зведуть на її шляху нездоланні перешкоди, пане Шолмс.

– Нездоланних перешкод не існує, пане Люпен.

Вони обмінялися пронизливим, але водночас відкритим, спокійним і сміливим поглядом. Лязгнули схрещені мечі. Наче пролунав ясний дзвін.

– Доброго часу, – вигукнув Люпен, – нарешті! Гідний супротивник, рідкісний птах, сам Херлок Шолмс! Ось буде потіха!

– А ви не боїтеся? – поцікавився Вільсон.

– Майже боюся, пане Вільсон, – відповів, підводячись, Люпен, – і на доказ того поспішу віддати наказ про відхід, а то як би не опинитися в пастці. Значить, десять днів, пане Шолмс?

– Десять. Сьогодні неділя. Восьмого в середу все буде скінчено.

– А я опинюся за ґратами?

– Поза всяким сумнівом.

– От чорт! А я так радів спокійному життю. Ніяких неприємностей, справи йдуть на лад, до біса поліцію… Так приємно було відчувати навколо себе загальну симпатію… Доведеться від усього цього відмовитися. Що поробиш, такий зворотний бік медалі… Після сонячної погоди – дощ… Прощавайте, забави! Привіт!

– Покваптеся, – порадив Вільсон, піклуючись про людину, яка так явно захоплювалася Шолмсом, – не втрачайте ні хвилини.

– Жодної хвилини, пане Вільсон, ось тільки скажу, як я щасливий, що ми зустрілися. Як я заздрю метру, у якого такий дорогоцінний помічник, як ви.

Вони люб’язно розпрощалися, як супротивники, які не відчувають один до одного ніякої ненависті, але яким, однак, призначено долею битися на смерть. І Люпен, схопивши мене під руку, потягнув із ресторану.

– Ну, що скажете, дорогий мій? Ось вам обід, усі перипетії якого займуть гідне місце у ваших, присвячених мені, мемуарах.

Він прикрив двері ресторану і, зробивши кілька кроків вулицею, знову зупинився.

– Курити будете?

– Я не курю, та й ви теж, якщо не помиляюся.

– Так, я теж.

Прикуривши, він помахав сірником, гасячи вогонь. Але одразу ж відшпурнув сигарету і побіг через дорогу назустріч двом, які, як за сигналом, з’явилися з темряви. Усі троє про щось порадилися, стоячи на тротуарі, потім Люпен повернувся до мене.

– Прошу вибачення, цей чортів Шолмс поставив мені завдання. Але клянуся, Люпен ще себе покаже! Побачить, шахрай, з якого я тіста! До побачення. Чудовий Вільсон мав рацію, я не повинен втрачати ні хвилини.

І він швидко пішов.

Так закінчився цей дивний вечір, або, точніше, та його частина, у якій я взяв участь. Бо в наступні години відбулося ще багато подій, які мені згодом за допомогою тих самих учасників обіду щасливо вдалося відновити у всіх подробицях.

У той момент, коли Люпен зі мною прощався, Херлок Шолмс вийняв свій годинник і встав з-за столу.

– Без двадцять дев’ять. О дев’ятій мені потрібно зустрітися на вокзалі з графом і графинею де Крозон.

– У дорогу! – вигукнув Вільсон, перекинувши одну за одною дві добрі склянки віскі.

Вони вийшли на вулицю.

– Вільсоне, не крутіть головою, можливо, за нами стежать, будемо поводитися так, ніби нас це не стосується. А скажіть-но, Вільсоне, як ваша думка: чому Люпен опинився теж у ресторані?

Вільсон не вагався:

– Прийшов поїсти.

– Вільсоне, що довше ми працюємо разом, то я дедалі більше переконуюся, що ви робите успіхи. Чесне слово, дивовижне спостереження!

У темряві Вільсон навіть почервонів від задоволення. Шолмс продовжував:

– Звісно, щоб поїсти, але, ймовірно, ще й для того, щоб перевірити, чи справді я збираюся в Крозон, як заявив у своєму інтерв’ю Ганімар. Ось і поїду, нехай заспокоїться. Але, щоб виграти час, не поїду.

– А-а, – нічого не розуміючи, протягнув Вільсон.

– Ви, мій друже, йдіть цією вулицею, найміть екіпаж, а краще два або три. Потім повертайтеся на вокзал за нашими валізами і звідти галопом до «Єлисейського палацу».

– А в «Єлисейському палаці»?

– Попросіть кімнату і ляжете там спати. Будете міцно спати й очікувати моїх вказівок.

Вільсон, надзвичайно гордий призначеною йому важливою роллю, вирушив геть. Херлок Шолмс же взяв квиток і поїхав до ам’єнського експресу – там на нього вже чекали граф і графиня де Крозон.

Він обмежився лише привітанням, розкурив другу люльку і мирно влаштувався в коридорі.

Поїзд рушив. Хвилин через десять він підсів до графині й поцікавився:

– Каблучка з вами, мадам?

– Так.

– Будьте ласкаві, покажіть мені її.

Він узяв каблучку в руки і почав її розглядати.

– Так я і думав, штучно вирощений діамант.

– Штучно вирощений?

– Це новий принцип, алмазний пил піддають впливу величезних температур, відбувається злиття, і ось вам готовий камінь.

– Як! У мене ж справжній діамант!

– Ваш справжній, але це не ваш.

– А де ж мій?

– У Арсена Люпена.

– А цей?

– Цим замінили ваш і підсунули його у флакон пана Блейхена, де він і був виявлений.

– Значить, це підробка?

– Саме підробка.

У сум’ятті здивована графиня не могла вимовити ні слова, а тим часом її чоловік недовірливо роздивлявся каблучку, повертаючи її в різні боки. Нарешті вона пролепетала:

– Як це можливо? Чому б просто не вкрасти? І яким чином її все-таки взяли?

– Саме це я і постараюся прояснити.

– У замку Крозон?

– Ні, зійду в Крейї і повернуся в Париж. Там-то і розгорнеться боротьба між Арсеном Люпеном і мною! Місце, з якого я завдаватиму ударів, звісно, не має жодного значення, однак краще нехай Люпен думає, що я поїхав.

– І все ж…

– Яка вам різниця, мадам? Головне ваш діамант, чи не так?

– Так.

– Тож будьте спокійні. Я щойно взяв на себе набагато важче зобов’язання. Слово Херлока Шолмса, скоро до вас повернеться справжній діамант.

Поїзд уповільнив хід. Шолмс опустив у кишеню фальшивий діамант і взявся за дверцята.

– Обережніше, ви ж потрапите на зустрічні колії!

– Якщо є хвіст, вони тоді втратять мій слід. Прощавайте!

Даремно службовець вокзалу намагався його урезонити. Англієць вирушив прямо до кабінету начальника вокзалу і за п’ятдесят хвилин уже вскочив у потяг, який прибув до Парижа ще до опівночі.

Він бігом пробіг вокзалом, заскочив у буфет, вилетів через інші двері і стрибнув у фіакр.

– Кучер, вулиця Клапейрон.

Переконавшись, що хвоста немає, він зупинив екіпаж на початку вулиці і взявся за ретельний огляд будинку метра Детинана і двох сусідніх будинків. Кроками міряв відстані і робив позначки в блокноті.

– Кучер, авеню Анрі-Мартен.

Відпустивши екіпаж на розі авеню і вулиці Помп, він пішов пішки до будинку 134, почав обстежувати особняк барона д’Отрека і два будинки, між якими він перебував, вимірював ширину фасадів, довжину палісадників від хвіртки до вхідних дверей.

Авеню здавалася пустельною і дуже темною через чотири ряди дерев, серед яких то тут, то там газові ліхтарі безуспішно боролися з густими сутінками. Від одного з ліхтарів тягнувся блідий промінь прямо до особняка, і в його світлі Шолмсу вдалося розрізнити прикріплену до решітки табличку «Здано в найм», трохи віддалік виднілися дві зарослі алеї, що огинали невелику галявину, а за ними темніли широкі порожні вікна нежитлового будинку.

«Правильно, – подумав він, – після смерті барона ніхто особняк так і не зняв. Ах, якби можна було увійти й хоча б трохи все оглянути!»

Тільки-но народилася ця ідея, як він одразу взявся за її втілення. Але як приступити до справи? Огорожа настільки висока, що будь-яка спроба перелізти через неї була приречена на неуспіх. Він вийняв із кишені електричний ліхтарик і універсальний ключ, який завжди носив із собою. На його превеликий подив, виявилося, що одна зі стулок прочинена. Шолмс прослизнув у сад, завбачливо залишивши хвіртку відчиненою. Однак не встигнувши зробити й трьох кроків, зупинився як укопаний: в одному з вікон другого поверху промайнула смужка світла.

Промінчик перекочував в іншу кімнату, потім у третю, але неможливо було розрізнити нічого, окрім неясного силуету, що крадеться вздовж стін. З другого поверху промінь спустився на перший і довго блукав там із кімнати в кімнату.

– Кого це о першій годині ночі носить будинком, де вбили барона д’Отрека? – зацікавився Герлок Шолмс.

Дізнатися це можна було, лише самому пробравшись у будинок. Він ні хвилини не вагався. Однак, поки детектив проходив до ґанку по освітленому газовим ліхтарем місцю, з дому його, мабуть, помітили, бо світло раптово згасло, і більше Герлок Шолмс його не бачив.

Він тихенько натиснув на вхідні двері. Ті теж виявилися не зачиненими. Не почувши жодного звуку, він наважився зробити крок у темряву, намацав поручні і піднявся на другий поверх. І тут тихо й темно.

Дійшовши до сходового майданчика, він пройшов далі, в кімнату, і підійшов до вікна, яке трохи біліло в темряві ночі. І тоді помітив зовні людину. Очевидно, той спустився іншими сходами, вийшов через інші двері й тепер пробирався ліворуч, уздовж кущів, що росли біля стіни, за якою починався сусідній сад.

«Диявол, – подумав Шолмс, – він може вислизнути!»

Збігши вниз сходами, англієць вискочив на ґанок, щоб відрізати тому шлях до відступу. Але нікого не побачив і лише через кілька секунд зміг розрізнити в заростях якусь рухому тінь.

Він задумався. Чому цей тип не спробував утекти, коли випала така зручна нагода? Можливо, вирішив залишитися поспостерігати за непроханим гостем, який завадив йому виконати задумане?

– У всякому разі, – вирішив Шолмс, – це не Люпен. Люпен став би діяти більш спритно. Це хтось із його банди.

Потягнулися довгі хвилини. Херлок не рухався, спрямувавши погляд на супротивника, який спостерігав за ним. Однак, оскільки і той не рухався з місця, а англієць був не з тих, хто може довго перебувати в бездіяльності, він, перевіривши, як працює барабан револьвера, й витягши кинджал, пішов просто на ворога з тією холодною відвагою й зневагою до небезпеки, через які його всі й боялися.

Пролунало сухе клацання: той заряджав револьвер. Герлок раптово кинувся в кущі. Не встиг противник озирнутися, як англієць насіла на нього. Відбулася запекла, відчайдушна боротьба, і Герлок зрозумів, що той намагається дістати ніж. Але Шолмс, підігрітий надією на близьку перемогу, одержимий божевільним бажанням з першої ж години захопити одного зі спільників Арсена Люпена, відчув у собі незвичайну силу. Він перекинув супротивника, натиснув на нього всією своєю вагою і, впившись пальцями, наче яструб пазурами, у горло нещасного, іншою, вільною рукою намацав ліхтарик, натиснув на кнопку й освітив обличчя свого бранця.

– Вільсон!!! – ошелешено заволав він тієї ж миті.

– Херлок Шолмс! – здавлено, глухо стогнав той.

Довго просиділи вони пліч-о-пліч, не кажучи ні слова, спустошені, пригнічені тим, що сталося. Тишу прорізав автомобільний ріжок. Від легкого вітерця заворушилося на деревах листя. А Шолмс усе сидів нерухомо, продовжуючи стискати п’ятірнею горло Вільсона, чий стогін ставав дедалі слабшим.

Але раптом Херлок, охоплений гнівом, розтиснув хватку і, вчепившись другові в плечі, став його судорожно трясти.

– Що ви тут робите? Відповідайте… Що? Хіба я велів вам лізти в кущі і шпигувати за мною?

– Шпигувати за вами, – пробурмотів Вільсон, – та я й не знав, що це ви.

– То в чому справа? Що вам тут треба? Ви мали лягти спати!

– Я і ліг.

– Треба було заснути!

– Я й заснув.

– Не треба було прокидатися!

– А ваш лист?

– Мій лист?

– Так, посильний приніс від вас у готель лист.

– Від мене? Ви що, з глузду з’їхали?

– Присягаюся.

– Де цей лист?

Друг простягнув йому листок паперу. При світлі ліхтаря Шолмс зі здивуванням прочитав:

«Вільсон, геть із ліжка, марш на авеню Анрі-Мартен. У будинку нікого немає. Увійдіть, огляньте, складіть детальний план і повертайтеся спати.

Герлок Шолмс».

– Я саме заміряв кімнати, – додав Вільсон, – коли помітив у саду тінь. І одразу подумав…

– Подумав: треба б схопити цю тінь… Чудова думка… Тільки, бачте, – зауважив Шолмс, допомагаючи товаришеві піднятися й тягнучи його за собою, – іншим разом, Вільсоне, якщо отримаєте від мене лист, спочатку переконайтеся, що почерк не підробили.

– Отже, – сказав Вільсон, починаючи розуміти, у чому справа, – цей лист не від вас?

– На жаль, ні!

– А від кого ж?

– Від Арсена Люпена.

– Навіщо ж він його написав?

– Ось про це-то я нічого не знаю, і саме це мене тривожить. Чому, чорт забирай, він узяв на себе працю потурбувати вас? Якби ще йшлося про мене, тоді можна було б зрозуміти, але тут справа стосується всього-на-всього вас. Не зрозумію, який йому сенс.

– Краще швидше повернутися в готель.

– Я теж так думаю, Вільсоне.

Вони підійшли до огорожі. Вільсон крокував попереду, він узявся за хвіртку і потягнув на себе.

– Що таке, це ви зачинили?

– Звісно, ні, я залишив її прочиненою.

– Але ж…

Шолмс сам смикнув хвіртку, потім у тривозі нагнувся до замка. І вилаявся:

– Розрази мене грім! Вона зачинена! Закрита на ключ!

Він став з усієї сили смикати хвіртку, але, усвідомивши всю марність своїх зусиль, незабаром у розпачі відступився і, задихаючись, промовив:

– Тепер мені все зрозуміло, це він! Він здогадався, що я зійду в Крейї, і приготував тут гарненьку пастку на випадок, якщо я вирішу сьогодні ж почати розслідування. До того ж був настільки люб’язний, що відправив до мене товариша – бранця. І все це для того, щоб я змарнував день, а заразом і зрозумів, що краще б не пхати носа в чужі справи.

– Отже, ми – його бранці?

– Правильно підмітили. Герлок Шолмс і Вільсон – бранці Арсена Люпена. Чудовий початок… Ні, неможливо, не можна з цим змиритися…

На плече його раптом опустилася рука Вільсона.

– Там, нагорі, подивіться… нагорі світло…

І справді, одне з вікон другого поверху було освітлене.

Обидва одночасно кинулися вгору кожен своїми сходами і в один і той самий час опинилися на порозі освітленої кімнати. У самому центрі стояла свічка. Поруч із нею – кошик, а звідти стирчало горлечко пляшки, курячі ніжки та хліб.

– Чудово, – розреготався Шолмс, – нам пропонують повечеряти. Якийсь двір чудес! Справжня феєрія! Ну ж бо, Вільсоне, що ви стоїте з похоронним виглядом. Усе це дуже кумедно.

– Ви впевнені, що це кумедно? – похмуро запитав Вільсон.

– Ще й як упевнений, – вигукнув Шолмс, занадто голосно, неприродно зареготавши, – ніколи не бачив нічого смішнішого. Ну й комедія. Справжній майстер іронії, ваш Арсен Люпен! Водить вас за ніс, але як тонко! Ні на що на світі не проміняю його бенкет! Вільсоне, старий друже, ви мене засмучуєте. Невже я у вас помилявся, невже бракує у вас душевного благородства, що допомагає переносити негаразди? На що ви скаржитеся? У цей час ви цілком могли б валятися з моїм кинджалом у горлі… а я – з вашим… адже ви весь час лізли за ножем, паскудний друже.

Так, гумором і жартами йому вдалося оживити трохи бідолаху Вільсона і змусити його проковтнути курячу ніжку, запивши її склянкою вина. Але коли догоріла свічка і довелося вкладатися спати просто на підлозі, де подушкою слугувала стіна, неприємний, принизливий бік пригоди постав перед ними знову. І, засумувавши, обидва нарешті заснули.

Вранці Вільсон прокинувся від пронизливого холоду. Усе тіло оніміло. Раптом увагу його привернув якийсь шум: виявилося, це Херлок Шолмс, стоячи навколішки та зігнувшись у три погибелі, роздивлявся в лупу порошинки та вивчав ледь помітні сліди крейди на підлозі, якісь цифри, які він негайно заносив до свого блокнота.

У супроводі Вільсона, який надзвичайно зацікавився цією роботою, він обстежив кожну кімнату, скрізь знаходячи крейдяні записи. На дубових панелях були намальовані два кола, на ліпній прикрасі стояла стрілка, а на всіх чотирьох сходових прольотах були написані числа.

Після години роботи Вільсон поцікавився:

– Чи не правда, все точно?

– Точно? Гадки не маю, – відповідав повеселілий від нових відкриттів Херлок Шолмс, – у всякому разі, ці числа щось позначають.

– Щось цілком конкретне, – сказав раптом Вільсон, – тут позначено точну кількість паркетин.

– Ах, так?

– Так. Кола показують, що панелі ці, як ви самі можете переконатися, знімні, а стрілка вказує напрямок, у якому вони рухаються.

Герлок Шолмс як зачарований дивився на нього.

– Що ви говорите! Мій дорогий друже, яким чином ви про це дізналися? Ви стали такі проникливі, що мені навіть соромно.

– О, немає нічого простішого, – відповів Вільсон, надувшись від задоволення, – я сам учора за вашою вказівкою залишив тут ці знаки… точніше, за вказівкою Люпена, оскільки ваш лист насправді був від нього.

Напевно, у цю хвилину Вільсон наражався на набагато страшнішу небезпеку, ніж тоді, під час битви з Шолмсом у кущах. У Херлока з’явилося раптом величезне бажання накинутися на нього і задушити. Однак, стримавшись, він скривився в гримасі, що вельми віддалено нагадувала посмішку, і вимовив:

– Чудово, чудово, прекрасна робота, все це нам дуже допоможе. Чи звернули ви свій чудовий аналітичний розум і спостережливість на що-небудь іще? Цікаво було б дізнатися про результати.

– Ні, я якраз на цьому зупинився.

– Шкода! Багатообіцяючий початок. Однак, якщо справа йде таким чином, нам залишається лише тільки ретируватися.

– Ретируватися? Але як?

– Як чинять, йдучи, усі чесні люди: через двері.

– Вони зачинені.

– Їх відчинять.

– Хто?

– Будьте ласкаві кликнути он тих двох поліцейських з авеню.

– Але…

– Але що?

– Адже це так принизливо… Що скажуть люди, коли дізнаються, що ви, Херлок Шолмс, і я, Вільсон, виявилися бранцями Арсена Люпена?

– Нічого не поробиш, мій дорогий, усі помиратимуть зі сміху, – сухо, скривившись, відповів Шолмс. – Однак не можемо ж ми залишатися жити в цьому будинку.

– І ви не хочете нічого зробити?

– Нічого.

– Але ж той, хто приніс сюди кошик із припасами, навіть не з’являвся в саду. Значить, є інший вихід. Давайте пошукаємо його, і не потрібно буде звертатися по допомогу до поліцейських.

– Надзвичайно розумна пропозиція. Тільки ви забуваєте, що цей другий вихід безуспішно ось уже півроку розшукує вся паризька поліція, та й я сам, поки ви спали, обшукав увесь маєток від верху до низу. Ах, милий Вільсон, Арсен Люпен – зовсім незвична для нас дичина. Не залишає жодних слідів…

Об одинадцятій годині Херлока Шолмса і Вільсона нарешті звільнили і відправили до найближчої поліцейської дільниці, де комісар, суворо допитавши обох, сказав на прощання доволі-таки образливі слова:

– Мені дуже шкода, панове, що з вами так усе вийшло. Як би у вас не склалося несприятливої думки про гостинність французів. Боже, яку ніч вам довелося провести! Рішуче, цьому Люпену бракує ввічливості.

Екіпаж привіз їх до «Єлисейського палацу». Вільсон попросив у портьє ключ від номера.

Пошукавши, той здивовано відповів:

– Але, месьє, ви ж з’їхали вранці.

– Я? Як це так?

– Ваш друг передав нам листа від вас.

– Який ще друг?

– Той пан, що приніс ваш лист… Дивіться, тут якраз вкладена ваша картка. Прошу…

Вільсон узяв лист у руки. Дійсно, це була його картка і його почерк.

– Господи, боже мій, – прошепотів він, – ще один бридкий трюк.

І, стривожившись, запитав:

– А багаж?

– Ваш друг забрав і валізи.

– І… ви йому їх віддали?

– Звичайно, адже в листі ви якраз про це і просили.

– Правда, правда…

Вони мовчки побрели навмання Єлисейськими полями. Приємне осіннє сонце освітлювало проспект. Стояла тепла погода, віяв легкий вітерець.

На Рон-Пуан Херлок зупинився розкурити трубку, потім пішов далі. Вільсон не витримав:

– Не розумію вас, Шолмс, звідки такий спокій? Над вами потішаються, грають, як кішка з мишкою… А ви не можете ні слова сказати у відповідь!

Шолмс зупинився і сказав:

– Вільсоне, я все думаю про вашу візитну картку.

– А що?

– А те, що ви тільки уявіть собі, ця людина, готуючись до війни з нами, заздалегідь запаслася зразками мого і вашого почерків, а в гаманці його лежить напоготові ваша візитна картка. Подумайте, які запобіжні заходи, яка прозорливість і воля, які методи і яка організація!

– Тобто…

– Тобто, Вільсоне, для того, щоб битися з так добре підготовленим, так чудово озброєним ворогом, щоб його перемогти, потрібно… потрібно бути мною. І ще, бачте, Вільсоне, ніщо ніколи не виходить із першого разу.

О шостій годині у вечірньому випуску «Еко де Франс» з’явилася така замітка:

«Сьогодні вранці комісар поліції 16-го округу пан Тенар звільнив панів Херлока Шолмса і Вільсона, замкнених з милості Арсена Люпена в особняку покійного барона д’Отрека, де вони провели чудову ніч.

Крім того, втративши свої валізи, обидва порушили позов проти Арсена Люпена.

Арсен Люпен же, задовольнившись цього разу тим, що преподав їм невеличкий урок, благає не змушувати його до вжиття набагато серйозніших заходів».

– Ба! – заявив Герлок Шолмс, мнучи газету, – яке хлоп’яцтво! Єдиний мій докір Арсену Люпену – він занадто захоплюється дитячими витівками. Захват натовпу для нього все! Ну просто якийсь вуличний хлопчисько!

– Отже, Герлок, будете продовжувати зберігати спокій?

– Спокій, завжди спокій, – відповів Шолмс тоном, у якому так і клекотала страшна лють. – До чого дратуватися? Адже я впевнений, ЩО ОСТАНнє слово буде за мною!

Розділ четвертий. Дещо починає прояснюватися

Хоч би яким твердокам’яним здавався Герлок Шолмс, а він був із тих, на кого невдачі не чинять жодного впливу, все ж таки трапляються обставини, коли й найвідважнішим доводиться збиратися з силами перед тим, як спробувати щастя в новому поєдинку.

– Сьогодні в мене вихідний, – оголосив він.

– А я?

– Ви, Вільсон, підете купувати одяг і білизну, щоб відновити наш гардероб. А я поки що відпочину.

– Відпочивайте, Шолмс. Я буду пильнувати.

Ці слова були сказані з особливою важливістю, наче Вільсон ставав вартовим, що охороняє аванпости, і тому наражався на найстрашнішу небезпеку. Він випнув груди, напружив м’язи й обвів гострим поглядом маленький готельний номер, де вони влаштувалися.

– Пильнуйте, Вільсон. А я тим часом постараюся розробити план кампанії, цього разу з урахуванням сили і спритності ворога. Річ у тім, Вільсоне, ми недооцінили Люпена. Доведеться почати все спочатку.

– А краще ще раніше. Але чи вистачить часу?

– Дев’ять днів, мій старий друже! П’ять із них зайві.

Усю другу половину дня англієць курив і спав. І лише наступного ранку відновив військові дії.

– Я готовий, Вільсоне, сьогодні нам доведеться довго ходити.

– Пішли! – з войовничим запалом вигукнув Вільсон. – Ноги в мене так і сверблять!

Шолмсу належало провести три довгі бесіди: спочатку з метром Детінаном, чию квартиру він досконально обстежив, потім із Сюзанною Жербуа, яку він викликав телеграмою, щоб розпитати про Біляву пані, і нарешті, із сестрою Августою, яка після вбивства барона д’Отрека поїхала в монастир візитандинок.

Щоразу Вільсон, який чекав на вулиці, запитував:

– Задоволені?

– Дуже.

– Я так і знав, ми на правильному шляху. Уперед!

Вони справді довго ходили. Вирушили на огляд двох будівель, що стояли з боків особняка на авеню Анрі-Мартен. Потім дійшли до Клайперон і, поки вивчали фасад будинку 25, Шолмс міркував вголос:

– Абсолютно ясно, що між усіма цими будинками існують секретні переходи… Але незрозуміло…

Уперше в глибині душі Вільсон засумнівався у всемогутності свого геніального побратима. Навіщо стільки слів і так мало справ?

– Навіщо? – вигукнув Шолмс, ніби відповідаючи на найпотаємніші думки Вільсона, – та тому, що, коли маєш справу з цим чортовим Люпеном, доводиться працювати наосліп, навмання, і замість того, щоб виводити істину з точних фактів, треба витягати її зі своїх власних мізків, а потім перевіряти, чи підходять твої висновки до подій, які відбулися в дійсності.

– А що ж ці таємні переходи?

– Та що від них толку! Навіть якщо й виявиш, яким чином Люпен потрапив у квартиру адвоката і як вийшла з дому Білява дама після вбивства барона д’Отрека, все одно ні на скільки не просунешся! Чи дасть мені ця зброя для нападу?

– Нападати, завжди нападати! – вигукнув Вільсон, але не встиг він договорити, як із криком відскочив. Прямо до їхніх ніг щось упало, це був мішок, наполовину наповнений піском. Він мало не серйозно їх не поранив.

Шолмс підняв голову: над ними, на рівні шостого поверху на риштуваннях виднілися якісь робітники.

– Нам пощастило! – вигукнув він, – ще крок і мішок тих недотеп звалився б якраз нам на голову. Можна навіть подумати…

Засікшись, він кинувся до будинку, проскакав шість поверхів, увірвався у квартиру і, на превеликий жах лакея, вибіг на балкон. Нікого.

– Де робітники, які щойно були тут? – накинувся він на лакея.

– Пішли.

– Як?

– Чорними сходами, звісно.

Шолмс перегнувся через перила. З будинку з велосипедами виходили двоє невідомих. Ось вони вскочили в сідло і поїхали.

– Давно вони працюють тут на лісах?

– Ці-то? Тільки відсьогодні. Вони новенькі.

Шолмс повернувся до Вільсона.

Вони понуро поплелися назад, і цей другий день закінчився в похмурому мовчанні.

Наступного ранку – те саме. Вони сіли на ту саму лавку на авеню Анрі-Мартен і, на превелике розчарування Вільсона, якого все це ніяк не тішило, просиділи багато годин, дивлячись на три будинки на протилежному боці вулиці.

– На що ви сподіваєтеся, Шолмс? Думаєте, Люпен ось-ось вийде з цих будинків?

– Ні.

– Розраховуєте, що тут з’явиться Білява дама?

– Ні.

– То що ж?

– Просто чекаю, щоб що-небудь сталося, хоч якась подія, за яку можна було б вчепитися.

– А якщо нічого не станеться?

– Тоді щось станеться в мені самому, з’явиться іскра, здатна розпалити полум’я.

Тишу того ранку перервала лише одна подія, та й то найнеприємнішим чином.

Кінь якогось пана, що гарцював спеціально відведеною для цього доріжкою між двома бруківками, раптом різко взяв ліворуч і зачепив лаву, на якій вони сиділи, так що круп тварини навіть торкнувся плеча Шолмса.

– Гей-гей, – зі сміхом вигукнув він, – ще трохи, і ваш кінь зламав би мені плече!

Пан ніяк не міг впоратися з поводами. Англієць тим часом витягнув револьвер і прицілився. Але Вільсон схопив його за руку.

– Ви з глузду з’їхали, Герлок! Ну що ви! Адже запросто можете пристрелити цього джентльмена!

– Залиште мене, Вільсоне… та залиште ж мене.

Між ними зав’язалася боротьба, а пан, не чекаючи, чим усе це закінчиться, нарешті впорався з конем і був такий.

– Ну ось тепер можете стріляти, – переможно вигукнув Вільсон, переконавшись, що той віддалився на досить велику відстань.

– Тричі ідіот, ви що, не розумієте, що він із банди Арсена Люпена?

Шолмс весь тремтів від люті. Вільсон забурмотів із жалюгідним виглядом:

– Що таке? Цей джентльмен?

– Спільник Люпена, як і ті робітники, які скинули нам на голову мішок із піском.

– Ну чи можна в це повірити?

– Можна чи ні, якраз це ми й могли б дізнатися.

– Убивши цього джентльмена?

– Та просто вистріливши в коня. Якби не ви, один зі спільників Люпена був би вже у мене в руках. Тепер розумієте всю свою дурість?

Друга половина дня пройшла в похмурому мовчанні. Вони не розмовляли один з одним. О п’ятій годині, все міряючи кроками вулицю Клайперон, намагаючись триматися подалі від будинків, вони зустрілися з трьома робітниками. Вони йшли, взявшись за руки і, ніяк не бажаючи роз’єднуватися, буквально наскочили на Шолмса. Той, оскільки був у поганому настрої, зовсім розлютився. Зав’язалася бійка. Шолмс став у боксерську позицію, одного збив з ніг ударом у груди, іншому розквасив обличчя і таким чином вивів з ладу двох із трьох молодих людей. Ті, зрозумівши, що продовжувати бійку марно, втекли разом зі своїм дружком.

– Ух! – зітхнув Шолмс, – полегшало… А то все ніяк не міг розслабитися… Відмінна робота…

Але раптом, помітивши біля стіни Вільсона, запитав:

– Що з вами, старий друже, ви дуже зблідли.

Старий друг у відповідь показав йому мляво повислу руку і пробурмотів:

– Не знаю, що зі мною… якийсь біль у руці.

– Біль у руці? Сильний біль?

– Так… так… у правій руці…

Незважаючи на всі зусилля, йому ніяк не вдавалося поворухнути рукою. Герлок став її обмацувати, спочатку потихеньку, потім натискаючи дедалі сильніше, щоб визначити, як він сказав, ступінь болю. Ступінь болю виявився настільки високим, що, занепокоєний, Шолмс потягнув друга до сусідньої аптеки, де той визнав за краще зомліти.

До них підскочив аптекар із помічниками. З’ясувалося, що рука зламана, і відразу ж постало питання про хірурга, операцію, клініку. А поки хворого стали роздягати, і він, прокинувшись від болю, заволав ще відчайдушніше.

– Добре… добре… добре… відмінно, – примовляв Шолмс, якому доручили тримати зламану руку, – трохи терпіння, мій старий друже, не мине й п’яти-шести тижнів, як усе буде гаразд… Вони мені за все заплатять, мерзотники… чуєте… особливо він… адже знову справа рук проклятого Люпена… Ох! Клянуся, якщо коли-небудь…

Він раптом зупинився і випустив руку. Вільсон від болю навіть підстрибнув і знову втратив свідомість… А Херлок Шолмс, ляснувши себе по лобі, промовив:

– Вільсоне, є одна ідея… А випадково не…

Він застав із зупиненим поглядом, бурмочучи якісь уривки фраз:

– Ну так… звісно… це все пояснює… Навіщо далеко ходити? Ах, чорт, я так і знав, що достатньо лише подумати… О, мій милий Вільсон, мені здається, тепер-то ви будете задоволені.

І, кинувши старого товариша напризволяще, він вискочив на вулицю і побіг до будинку 25.

Зліва від дверей угорі на одному з каменів було вигравірувано: «Архітектор Дестанж, 1875 рік».

На будинку 23 – точно такий самий напис.

Поки що нічого особливого. Треба перевірити і на авеню Анрі-Мартен.

Повз проїжджав фіакр.

– Кучер, авеню Анрі-Мартен, будинок 134, і галопом!

Він їхав стоячи, підганяв коня, обіцяв візнику щедрі чайові. Швидше! Ще швидше!

Як він хвилювався на розі вулиці Помп! Невже нарешті з’явився хоч промінчик істини?

На особняку було вигравірувано: «Архітектор Дестанж, 1874 рік».

На сусідніх будинках – той самий напис: «Архітектор Дестанж, 1874 рік».

Він відкинувся на сидінні фіакра і, весь тремтячи від радості й хвилювання, просидів так кілька хвилин. Нарешті в густих сутінках промайнула смужка світла! У темному густому лісі, прорізаному мережею стежок, вдалося розрізнити перший слід ворога!

Зайшовши на пошту, він попросив з’єднати його із замком Крозон. Трубку зняла сама графиня.

– Алло! Це ви, мадам?

– Пане Шолмс, чи не так? Все йде добре?

– Дуже добре, мадам, я дуже поспішаю, хочу тільки дізнатися… алло… одне слово…

– Слухаю вас.

– В який час був побудований замок Крозон?

– Тридцять років тому він згорів, а потім перебудовувався.

– Хто саме виконував роботи? І в якому році?

– У нас над ґанком написано: «Архітектор Люсьєн Дестанж, 1877 рік».

– Дякую, мадам, будьте здорові.

І вийшов на вулицю, шепочучи:

– Дестанж… Люсьєн Дестанж… якесь знайоме ім’я.

Помітивши поблизу читальню, він попросив довідник і виписав звідти такі відомості: «Люсьєн Дестанж, народився 1840 року, лауреат Гран-Прі в Римі, кавалер ордена Почесного легіону, автор гучних архітектурних проєктів… і т. д.».

Звідти Шолмс пішов прямо в аптеку, а потім у клініку, куди перевезли Вільсона. Розпластаний на своєму ложі тортур, під крапельницею, весь тремтячи від ознобу, лежав у маренні старий товариш.

– Перемога! Перемога! – заволав Шолмс. – Мені вдалося вхопитися за кінець нитки!

– Якої нитки?

– Тієї, що приведе нас до успіху! Тепер вступаю на твердий ґрунт, де є і відбитки, і докази…

– І сліди сигаретного попелу? – ожив Вільсон.

– І багато іншого! Ви тільки подумайте, Вільсоне, я виявив таємний зв’язок між пригодами Білявої дами! Чому Люпен для своїх дій обрав саме ці три будинки?

– Так, чому?

– Тому, що всі вони, Вільсоне, були збудовані за проектами одного й того самого архітектора. Легко здогадатися, скажете ви? Безсумнівно. Однак ніхто про це не подумав.

– Ніхто, крім вас.

– Крім мене, і тепер я знаю, що архітектор склав проекти, завдяки яким стало можливим здійснення всіх трьох акцій. Люди думають, це якесь диво, а насправді все просто і зрозуміло.

– Яке щастя!

– Так, пора було, пора, друже, а то я вже почав втрачати терпіння… Адже сьогодні четвертий день.

– Із десяти.

– Але відтепер…

Йому не сиділося на місці, він здавався проти звичаю веселим і балакучим.

– Тільки подумайте, тоді, на вулиці, ці мерзотники могли і мені руку зламати, як вам. Ну що ви на це скажете, Вільсоне?

Вільсон лише здригнувся, уявивши собі подібний кошмар.

А Шолмс продовжував:

– Це нам буде уроком! Бачите, Вільсоне, найбільша наша помилка в тому, що ми почали відкрито боротися з Люпеном і люб’язно підставлялися під його удари. Але зло не таке вже й велике, оскільки об’єктом атаки виявилися ви.

– І тепер лежу зі зламаною рукою, – занився Вільсон.

– Але ж ми обидва могли б тут опинитися. Досить хвастощів. Поки я дію серед білого дня, під їхнім наглядом, мені не пощастить. Але працюючи в тіні, отримавши свободу дій, я отримаю величезну перевагу, незважаючи на переважаючі сили противника.

– Можливо, Ганімар допоможе?

– Ніколи! Лише того дня, коли я зможу сказати: «Ось Арсен Люпен, ось його нора і ось як треба його ловити», лише тоді я пошлю по Ґанімара або до нього додому, на вулицю Перґолез, або, як він сказав, у швейцарську таверну на площу Шатле. А поки буду працювати один.

Він підійшов до ліжка, поклав руку Вільсону на плече (звісно, на хворе плече) і сказав ласкаво:

– Одужуйте, друже. Тепер ваша роль полягає в тому, щоб відвернути на себе двох-трьох спільників Люпена, нехай собі чекають, сподіваючись відшукати мій слід, що я зайду вас провідати. Наділяю вас особливою довірою.

– Особливою довірою… ось за це спасибі, – вдячно відповів Вільсон. – Постараюся докласти всіх зусиль, щоб її виправдати. Але ви, наскільки я зрозумів, більше не прийдете?

– Навіщо б це? – холодно заперечив Шолмс.

– Вірно… вірно… мені набагато краще. Тільки прошу вас, Герлок, зробіть мені останню послугу. Не могли б ви дати мені попити?

– Попити?

– Так, помираю від спраги, адже в мене жар.

– Ну звісно! Зараз, зараз…

Він узяв до рук пляшку, але, помітивши поблизу кисет із тютюном, розпалив люльку і раптом, наче й не чув прохання товариша, швидко вийшов геть, тоді як старий друг проводжав його поглядом, що благав про недоступну склянку води.

– Мені потрібен пан Дестанж!

Лакей зміряв поглядом незнайомця, якому щойно відчинив двері особняка, чудового особняка на розі площі Малерб і вулиці Моншанон. Відвідувачем виявився маленький сивий чоловік із погано поголеним обличчям. Довгий чорний редингот сумнівної чистоти якнайкраще пасував до незграбної фігури, явно обділеної природою. Як і слід було очікувати, лакей зарозуміло відповів:

– Можливо, пан Дестанж удома, а можливо, й ні. У месьє є візитна картка?

У месьє не було візитної картки, але виявився рекомендаційний лист, який лакей і відніс пану Дестанжу, а цей самий пан Дестанж велів провести відвідувача до нього.

Того провели у величезну ротонду в крилі особняка, де вздовж стін стояло безліч книжок. Архітектор запитав:

– Ви пан Стікман?

– Так, месьє.

– Секретар пише мені, що захворів і послав вас продовжити складання започаткованого під моїм керівництвом загального каталогу книжок, зокрема німецьких. Ви знайомі з такою роботою?

– Так, месьє, давно знайомий, – відповів Стікман із сильним тевтонським акцентом.

Таким чином, договір було укладено, і пан Дестанж негайно приступив до роботи з новим секретарем.

Херлок Шолмс прибув на місце.

Щоб вийти з-під опіки Люпена і проникнути в особняк, що разом із донькою Клотільдою займав Люсьєн Дестанж, знаменитому детективові довелося, використавши всі свої хитрощі, пірнути в невідомість, заручитися довірою та прихильністю безлічі людей, одним словом, упродовж сорока восьми годин жити складним, наповненим життям.

Йому стало відомо таке: слабкий здоров’ям пан Дестанж, прагнучи спокою, віддалився від справ і усамітнено жив в оточенні своєї колекції книг з архітектури. Єдиним його задоволенням було перебирати запилені старі томи.

Що стосується Клотільди, вона мала славу оригіналки. Під замком, як і батько, але в іншому крилі особняка, вона ніколи ніде не з’являлася.

«Усе це, – думав він, під диктовку пана Дестанжа заносячи до журналу назви книжок, – усе це ще нічого не пояснює, але все-таки хоч якийсь рух уперед. Просто неможливо, щоб я не розгадав ці мудровані загадки: чи є спільником Люпена пан Дестанж? Чи продовжує він із ним зустрічатися? Чи збереглися креслення, проекти тих трьох будинків? Чи вдасться дізнатися, де розташовані ще й інші будинки з таким самим секретом, які Люпен, можливо, приберігає для себе і своєї банди?»

Пан Дестанж – спільник Арсена Люпена! Ця шанована людина, кавалер ордена Почесного легіону, була заодно зі зломщиком? Гіпотеза зовсім не здавалася прийнятною. До того ж, навіть якщо припустити таке, як міг пан Дестанж, у той час як Арсен Люпен був ще немовлям, передбачити, що йому тридцять років потому знадобиться зникати з цих будинків?

І все ж англієць люто працював. Його чудовий нюх, тільки йому одному властивий інстинкт підказував, що тут ховається якась таємниця. Таємниця витала в повітрі, і, хоча він не міг точно визначити, у чому саме вона полягає, відчуття таємниці не полишало його з тієї самої миті, як він увійшов до особняка.

На ранок наступного дня йому все ще не вдалося зробити жодних цікавих відкриттів. О другій годині він уперше побачив Клотільду Дестанж, яка прийшла до бібліотеки по якусь книжку. Це була брюнетка років тридцяти, вона рухалася тихо й повільно, а на обличчі доньки Дестанжа застиг той відсутній вираз, який буває в усіх, хто живе, занурившись у самого себе. Вона обмінялася кількома словами з батьком і вийшла, навіть не глянувши на Шолмса.

Після обіду так само сумно тягнувся день. О п’ятій годині пан Дестанж сказав, що йому потрібно піти. Шолмс залишився один у круглій галереї, що проходила на рівні середини стін ротонди. День хилився до вечора. Шолмс якраз збирався йти, але раптом до його слуху донісся якийсь скрип. У нього з’явилося відчуття, що в кімнаті хтось є. Потекли, зливаючись, нескінченні хвилини. І тут Шолмс здригнувся: зовсім поруч із напівтемряви тераси виступила якась тінь. Неймовірно! А може, цей невидимка стояв тут уже давно? І звідки він з’явився?

Незнайомець спустився сходами і попрямував до великої дубової шафи. Стоячи навколішки, сховавшись за фіранкою, що звисала з поручнів галереї, Шолмс почав спостерігати. Чоловік рився в паперах, якими була завалена шафа. Що він шукав?

Раптом двері відчинилися, і в кімнату швидко увійшла мадемуазель Дестанж. Вона розмовляла з кимось, хто йшов позаду:

– Значить, не підеш, батьку? Ну тоді запалю світло… Хвилиночку… постой…

Невідомий швидко прикрив дверцята шафи і сховався в широкому отворі вікна за портьєрою. Як могла мадемуазель Дестанж його не помітити? І не почути? Вона спокійно повернула вимикач і пропустила батька вперед. Вони сіли один навпроти одного. Клотільда розкрила принесену з собою книжку і почала читати.

– Твій секретар уже пішов? – запитала вона через кілька хвилин.

– Так… ти ж бачиш…

– Ти так само ним задоволений? – поцікавилася вона, ніби не знаючи про хворобу справжнього секретаря і заміну його на Стікмана.

– Так само… так само… так само…

Голова пана Дестанжа хилилася то в один, то в інший бік. Він задрімав.

Минув ще деякий час. Дівчина читала. Але ось відсунулася віконна портьєра, і людина ковзнула вздовж стіни до дверей. Він рухався позаду пана Дестанжа, але якраз перед Клотільдою. Шолмсу вдалося роздивитися його гарненько. Це був Арсен Люпен.

Англієць затремтів від радості. Його розрахунки виявилися правильними, він проник у саме серце таємничої історії і, як і припускав, виявив тут Люпена.

Однак Клотільда не рухалася, хоча було цілком зрозуміло, що з її місця неможливо не побачити, що робив цей чоловік. Люпен уже дістався до дверей і простягнув руку до ручки, як раптом необережно змахнув полою піджака зі столу якийсь предмет. Від шуму раптово прокинувся пан Дестанж. Але Арсен Люпен уже стояв перед ним усміхнений, із капелюхом у руці.

– Максим Бермон! – зрадів пан Дестанж. – Мій милий Максим? Якими долями?

– Захотілося побачитися з вами і з мадемуазель Дестанж.

– То, виходить, ви вже повернулися з подорожі?

– Тільки вчора.

– Залишитеся повечеряти з нами?

– Ні, я сьогодні вечеряю з друзями в ресторані.

– Ну тоді завтра? Клотільдо, вмов його прийти завтра. Ах, милий Максиме… Я якраз у ці дні думав про вас.

– Справді?

– Так, розбирав старі папери ось у цій шафі і знайшов наш останній рахунок.

– Який?

– Той, що з авеню Анрі-Мартен.

– Як? Ви всі зберігаєте ці папірці? На що вони вам?

Усі троє сіли в маленькій вітальні, з якої на галерею вели широкі двері.

– Чи Люпен це? – раптом засумнівався Шолмс.

Так, цілком ймовірно, це був він, але водночас здавалося, що у вітальні сидить якась інша людина, вельми схожа на Люпена, але така, що володіла, проте, своєю, особливою індивідуальністю, власними рисами, з іншим поглядом, кольором волосся…

Одягнений у фрак, з білою краваткою, у тонкій сорочці, що облягала, він весело базікав, розповідав усілякі історії, від яких реготав до упаду пан Дестанж, і навіть зумів викликати посмішку на вустах Клотільди. Кожна така усмішка підбадьорювала Арсена Люпена і, радіючи, що вдалося її завоювати, він немов подвоював дотепність. Потроху, слухаючи цей ясний і щасливий голос, Клотільда пожвавлювалася, її обличчя втрачало холодний вираз, що робив її малосимпатичною.

«Вони кохають одне одного, – подумав Шолмс, – але, чорт забирай, що спільного може бути у Клотільди Дестанж із Максимом Бермоном? Чи відомо їй, що цей самий Максим не хто інший, як Арсен Люпен?»

Так, прислухаючись, у тривозі просидів він до сьомої години, ловити, сподіваючись хоч що-небудь дізнатися кожне слово. Потім із нескінченними пересторогами спустився і перетнув кімнату в тій її частині, яку з вітальні було не видно.

На вулиці Шолмс, переконавшись, що біля будинку не чекав ні автомобіль, ні фіакр, зашкутильгав бульваром Малерб. Але, опинившись на сусідній вулиці, накинув на плечі перекинуте через руку пальто, по-іншому насунув капелюх і, змінивши в такий спосіб свою зовнішність, повернувся до площі, щоб зачекати на Люпена біля особняка Дестанжа.

Той вийшов майже одразу і попрямував Константинопольською та Лондонською вулицями до центру Парижа. Позаду, за сотню кроків від нього, крокував Херлок.

Ах, ці щасливі миті! Англієць жадібно вдихав повітря подібно до гончака, що відчув свіжий слід. З якою нескінченною насолодою йшов він за ворогом! Тепер уже стежили не за ним, а за самим Арсеном Люпеном, за невидимкою Арсеном Люпеном! Шолмс поглядом немов тримав його на прив’язі. Нічим не розірвати узи, що з’єднали їх! І детектив млів від захвату, розрізняючи серед гуляючих віддану йому у владу жертву.

Але незабаром сталося щось, що вельми здивувало Шолмса: між ним і Арсеном Люпеном у той самий бік ішли ще якісь люди, він помітив зліва на тротуарі двох кремезних хлопців у круглих капелюхах, а праворуч – двох інших, у кепочках і з сигаретою в зубах.

Можливо, це було випадково? Але Шолмс здивувався ще більше, побачивши, що, коли Люпен зайшов до тютюнової крамниці, всі четверо зупинилися, а потім знову пішли за ним, кожен по своєму боці шосе д’Антен.

«Прокляття, – подумав Шолмс, – за ним стеження!»

При думці про те, що по п’ятах за Арсеном Люпеном йшли й інші, і тим самим забирали в нього, ні, не славу, на неї йому було наплювати, але величезну радість, пекуче бажання повалити найстрашнішого ворога з усіх, хто коли-небудь траплявся в нього на шляху, Шолмсу стало нестерпно прикро. Проте помилки бути не могло, ті йшли з нарочито відсутнім виглядом, занадто природним виглядом людей, що, пристосовуючись до ходи того, хто йде попереду, намагаються водночас залишитися непоміченими.

«Можливо, Ганімар чогось не договорює? – подумав Шолмс. – Що він, веде зі мною подвійну гру?»

Йому захотілося зупинити одного з тих чотирьох і вимагати пояснень. Але поблизу бульварів натовп гуляючих став густішим, він побоявся втратити Люпена і прискорив крок. Шолмс з’явився на розі якраз у той момент, коли Люпен сходив на ґанок угорського ресторану, що на вулиці Елдер. Двері ресторану залишалися прочиненими, і Шолмс із лави на протилежному боці бульвару зміг побачити, як той сідав за розкішно накритий, прибраний квітами стіл, за яким уже сиділи троє чоловіків у фраках і дві елегантно вбрані пані, що радісно його вітали.

Герлок пошукав очима тих чотирьох і одразу ж помітив їх у натовпі, що слухав циганський оркестр біля сусіднього кафе. Але дивна річ, вони, здавалося, не звертали більше ніякої уваги на Арсена Люпена, переключившись на людей, які їх оточували.

Раптом один із них вийняв із кишені цигарку і підійшов до якогось пана в рединготі та високому циліндрі. Той, своєю чергою, дістав сигару, і Шолмсу здалося, що розмовляли вони набагато довше, ніж потрібно, щоб дати прикурити. Нарешті, пан у рединготі зійшов сходами ґанку й окинув поглядом ресторанний зал. Помітивши Люпена, він підійшов, про щось із ним порадився і сів за сусідній столик. Тут Шолмс виявив, що це був не хто інший, як вершник з авеню Анрі-Мартен.

Він зрозумів: ніякого стеження за Люпеном не велося, а люди ці були з його банди! Вони забезпечували його безпеку! Служили охоронцями, сателітами, уважним ескортом. Скрізь, де господареві загрожувала небезпека, спільники були тут як тут, готові попередити, захистити. І ті четверо – спільники! І пан у рединготі – спільник!

Англійця почало бити тремтіння. Чи вдасться коли-небудь взагалі дістатися до цієї недоступної людини? Якою ж сильною має бути організація, керована таким головою?

Він вирвав із блокнота аркуш, нашвидкуруч черкнув кілька слів і, засунувши аркуш у конверт, покликав хлопчиська років п’ятнадцяти, який притулився було на лавці:

– Тримай, хлопчику, найми екіпаж і жваво вирушай на площу Шатле, у швейцарську таверну. Передаси це касирці.

І додав п’ятифранкову монету. Хлопчисько вмить зник.

Минуло близько півгодини. Натовп дедалі збільшувався, і тепер Шолмсу лише час від часу вдавалося помітити помічників Люпена. Хтось торкнувся його плеча, і чийсь голос на вухо прошепотів:

– То що ж сталося, пане Шолмс?

– Це ви, пане Ганімар?

– Так, мені в таверну принесли вашу записку. У чому справа?

– Він там.

– Що таке?

– Там… у ресторані… нахиліться праворуч… Бачите?

– Ні.

– Підливає сусідці шампанського.

– Але це не він.

– Він.

– Та кажу вам… Ой, правда… цілком можливо… Ах, мерзотник, як на себе схожий! – наївно прошепотів Ганімар. – А ті, інші, спільники?

– Ні, його сусідка – леді Клівден, друга – герцогиня Кліт, а навпроти – іспанський посол у Лондоні.

Ганімар зробив крок було вперед, але Герлок утримав його.

– Яка необережність! Адже ви ж один!

– Він теж.

– Ні, на бульварі сторожать його люди… Та й у самому ресторані, он той пан…

– Але щойно я схоплю Арсена Люпена за комір, голосно назвавши його ім’я, увесь зал, усі офіціанти збіжаться мені на допомогу.

– Краще б усе-таки мати кількох поліцейських.

– Це в тому разі, якщо друзі Люпена будуть насторожі. Ні, погодьтеся, пане Шолмс, у нас немає вибору.

Він мав рацію, Шолмс відчував це. Найкраще спробувати щастя і скористатися такими винятковими обставинами. І він лише дав Ганімару останню пораду:

– Постарайтеся, щоб він упізнав вас якомога пізніше.

А сам сховався за газетним кіоском, не випускаючи Люпена з поля зору. Той якраз, схилившись до сусідки, щось усміхаючись говорив їй.

Засунувши руки в кишені, інспектор став переходити вулицю з виглядом людини, яка добре знає, куди вона йде. Він, тільки-но ступивши на протилежний тротуар, різко повернувся й одним стрибком скочив на ґанок.

Пролунав різкий свист. Ганімар натрапив на метрдотеля, який раптом виріс перед дверима. Той з обуренням виштовхував його, як непроханого гостя, чий вигляд міг би завдати шкоди репутації шикарного ресторану. Ганімар похитнувся. У цей час з’явився пан у рединготі. Він негайно став на бік інспектора, і обидва, він і метрдотель, затіяли запеклу суперечку, не відпускаючи при цьому Ганімара, оскільки один хотів будь-що-будь виштовхнути інспектора геть, а інший заштовхував його назад, тож попри всі свої зусилля і бурхливі протести нещасного відтіснили до нижніх сходів ґанку.

Тут же зібрався натовп. Двоє поліцейських, притягнуті шумом, спробували було прокласти собі дорогу в натовпі, але їм не вдалося пробитися крізь твердо зціплені плечі, широкі спини, що опинилися на шляху.

І раптом, як за помахом чарівної палички, шлях виявився вільним! Метрдотель, зрозумівши свою помилку, вибачаючись, відступив, пан у редінготі перестав нарешті захищати інспектора, юрба розступилася, пропустивши поліцейських, а Ганімар кинувся до столу, за яким сиділи шестеро… Але там залишилося лише п’ятеро людей! Він озирнувся… вийти можна було тільки через двері!

– Де той, що сидів на цьому місці? – крикнув Ганімар п’ятьом, що залишилися, завмерли від подиву. – Вас було шестеро… Де шостий?

– Пан Дестро?

– Та ні! Арсен Люпен!

– Цей пан піднявся нагору, – втрутився офіціант, що підійшов.

Ганімар кинувся слідом. На верхньому поверсі розташовувалися кабінети, і звідти був вихід прямо на бульвар.

– Шукай його тепер, – зітхнув Ганімар. – Він далеко!

Але він не був так уже й далеко, лише за якихось двісті метрів, котив собі в омнібусі «Площа Мадлен – Бастилія», запряженому трьойкою коней, що бігла рискою. Ось омнібус перетнув площу Опери і пішов бульваром Капуцинів. На майданчику розмовляли двоє високих хлопців у казанках. А на імперіалі, вгорі драбинки, дрімав маленький чоловічок: Херлок Шолмс.

Голова його погойдувалася з боку в бік, і, заколисаний мірним рухом екіпажу, він вів сам із собою розмову:

– Якби тільки славний Вільсон міг зараз мене бачити, як би він пишався своїм колегою… Ба!… Щойно пролунав свист, одразу стало зрозуміло, що партію програно. Залишалося лише постежити за виходами з ресторану. Ні, справді, коли маєш справу з цим чортовим Люпеном, життя стає таким цікавим!

На кінцевій зупинці Герлок визирнув у віконце і побачив, як Арсен Люпен виходить у супроводі своїх охоронців. Він навіть почув, як той шепнув: «На площу Зірки».

«На площу Зірки, чудово, там і зустрінемося. Вже я-то не запізнюся. Нехай собі сідає у фіакр, а я в екіпажі поїду за цими двома».

Ці двоє пішки попрямували на площу Зірки і подзвонили біля дверей будиночка під номером сорок на вулиці Шальгрен. Вуличка була пустельною, звивистою, і Шолмсу вдалося сховатися в заглибленні між будинками.

Відчинилося одне з двох вікон першого поверху; людина в казанку зачинила віконниці. Над ними одразу ж освітилася фрамуга.

Через хвилин десять у ті самі двері подзвонив ще один чоловік, а за ним – наступний. І нарешті, біля будинку зупинився найманий автомобіль. Шолмс побачив, як із нього вийшли двоє: Арсен Люпен і дама в густій вуалі, закутана в манто.

«Звісно, Білява пані», – подумав Шолмс у той час, як автомобіль від’їжджав.

Він почекав ще трохи, потім наблизився до будинку, заліз на край віконної рами і, вставши навшпиньки, крізь фрамугу подивився в кімнату.

Спершись на камін, Арсен Люпен жваво про щось говорив. Усі інші уважно слухали, оточивши його. Серед них Шолмс одразу впізнав пана в рединготі та ресторанного метрдотеля. Що ж до Білявої дами, вона сиділа в кріслі до нього спиною.

«Тримають раду, – вирішив він. – Їх схвилювали події сьогоднішнього вечора, і тепер треба висловитися. Ех, узяти б їх усіх одразу!»

Хтось зі спільників повернувся до вікна – він швидко зістрибнув униз і відбіг у тінь. З будинку вийшли пан у рединготі та метрдотель. Тієї ж миті засвітилися вікна другого поверху, потім хтось зачинив віконниці. І нагорі, як і внизу, стало зовсім темно.

«Він із нею залишився внизу. А двоє спільників живуть на другому поверсі».

Майже всю ніч він, не ворухнувшись, простояв на варті, побоюючись, що якщо піде, Арсен Люпен знову може зникнути. О четвертій ранку, помітивши наприкінці вулиці двох поліцейських, він пояснив їм, у чому справа, і велів далі стежити за будинком.

А сам вирушив до Ганімара додому на вулицю Перголез і розбудив його.

– Він знову в мене під ковпаком.

– Арсен Люпен?

– Так.

– Якщо під таким же ковпаком, як і ввечері, краще мені лягти назад у ліжко. Гаразд, ходімо в комісаріат.

Вони дійшли до вулиці Месніль, а звідти вирушили додому до комісара пана Декуантра. Потім у супроводі півдюжини агентів повернулися на вулицю Шальгрен.

– Що нового? – звернувся Шолмс до поліцейських, які несли вахту.

– Нічого.

Світанкове небо вже посвітлішало, коли, віддавши всі розпорядження, комісар подзвонив у двері і попрямував до будки консьєржки. Налякана його вторгненням, вся тремтячи, жінка відповіла, що на першому поверсі не було жодних мешканців.

– Як це ніяких мешканців? – вигукнув Ганімар.

– Ну так, це мешканці з другого поверху, панове Леру… Вони поставили внизу меблі для родичів із провінції…

– Одного пана й пані?

– Так.

– Адже вони прийшли всі разом учора ввечері?

– Можливо… адже я спала… І все ж якось не віриться, ось ключ… вони його не попросили…

Цим самим ключем комісар відчинив двері з протилежного боку вестибюля. На першому поверсі було тільки дві кімнати: обидві вони були порожні.

– Неможливо! – заревів Шолмс. – Я їх бачив, і його, і її.

– Не сумніваюся, – хихикнув комісар, – та тільки їх немає.

– Пішли на другий поверх. Вони, мабуть, там.

– На другому поверсі живуть панове Леру.

– От і допитаємо цих панів Леру.

Усі разом піднялися сходами. Комісар подзвонив. З другого дзвінка двері відчинив лютого вигляду чоловік у сорочці без піджака. Це був не хто інший, як один із охоронців.

– Та в чому справа? Що за гуркіт? Чого людей будите?

Але раптом зупинився:

– Боже милостивий… Я не сплю? Пане Декуантр! І ви, пане Ганімар? Чим можу служити?

Почувся оглушливий вибух реготу. Ганімар, зігнувшись навпіл, затрясся в нападі нестримного сміху.

– Це ви, Леру, – твердив він. – Ой, як смішно! Леру, спільник Арсена Люпена… Ой, помру! А ваш брат, Леру, він теж тут?

– Едмоне, де ти? До нас прийшов пан Ганімар…

З’явився другий чоловік, побачивши його, на Ганімара напав новий напад веселощів.

– Чи можливо це? А я й не думав… Ах, друзі, обидва ви потрапили в погану історію… Хто б міг подумати! На щастя, є на світі старий Ганімар, а в нього – вірні друзі й помічники… які приїхали здалеку!

І, обернувшись до Шолмса, представив обох:

– Віктор Леру, інспектор Сюрте, один із найкращих у залізній бригаді. Едмон Леру, головний спеціаліст антропометричної служби…

Розділ п’ятий. Викрадення

Герлок Шолмс залишився незворушним. Заперечувати? Звинувачувати цих двох? Марно. У нього не було жодних доказів, і навіть якби, пожертвувавши своїм часом, він зібрав їх, ніхто б не повірив.

Напружившись, стиснувши до болю кулаки, він думав тільки про те, як би не показати тріумфуючому Ганімару свою злість, не дати відчути гіркоту розчарування, яка з’їдала його. Він шанобливо вклонився цим оплотам суспільства, братам Леру, і пішов геть.

У вестибюлі Шолмс завернув до низеньких дверцят, що вели до підвалу, нахилився й підібрав якийсь червоний камінчик. Це був гранат.

На вулиці, підійшовши до фасаду, біля номера сорок він прочитав: «Архітектор Люсьєн Дестанж, 1877».

Такий самий напис стояв і на будинку 42.

«Так, отже, знову подвійний вихід. Будинки 40 і 42 сполучаються між собою. Як я про це не подумав! Треба було залишитися на ніч разом із поліцейськими».

І звернувся до них:

– Із цих дверей після мого відходу хто-небудь виходив? – вказав Шолмс на парадне сусіднього будинку.

– Так, якийсь пан із дамою.

Герлок узяв під руку головного інспектора і відвів його в сторону:

– Пане Ганімар, ви від душі повеселилися і, мабуть, не гніваєтеся на мене за доставлене занепокоєння…

– Та анітрохи!

– Правда? Однак потісі час, а тепер час перейти до серйозних речей.

– Я теж так вважаю.

– Сьогодні сьомий день. Через три дні мені необхідно повернутися до Лондона.

– Ай-ай-ай!

– Так і буде, месьє, і попросив би вас бути напоготові в ніч із вівторка на середу.

– Очікується вилазка в тому ж дусі? – знущався Ганімар.

– Так, месьє, у тому ж дусі.

– А чим вона закінчиться?

– Захопленням Люпена.

– Ви так думаєте?

– Присягаюся честю.

Шолмс відкланявся і пішов у найближчий готель відпочити, після чого, знову сповнений бадьорості, повіривши в себе, повернувся на вулицю Шальгрен, поклав у руку консьєржці два луїдори, переконався, що братів Леру немає вдома, довідався, що будова належить пану Арменжу, і, озброївшись свічкою, спустився до підвалу через маленькі двері, біля яких знайшов уранці гранат.

Внизу сходів лежав точно такий самий.

«Якщо не помиляюся, – думав він, – перехід починається тут. Подивимося, чи підійде мій ключ до погребів мешканців першого поверху? Так… чудово… Оглянемо винні льохи… Ага! Ось тут хтось стер пил… а на землі видніються сліди…»

Пролунав якийсь шурхіт. Він прислухався. Швидким рухом детектив зачинив двері, задув свічку і сховався за горою порожніх ящиків. За кілька секунд він побачив, як одна із залізних комірок почала повільно повертатися, а разом із нею і стіна, до якої вона кріпилася. З отвору, що утворився, показалося світло ліхтаря. Потім з’явилася рука. І за нею – людина.

Вона йшла, зігнувшись удвічі, ніби щось шукала. Рився в пилу і, час від часу випрямляючись, кидав щось у картонку, яку тримав у лівій руці. Потім стер свої сліди, а також відбитки, залишені Люпеном і Білявою дамою, і підійшов до залізної комірки.

Але тут же, захрипівши, перекинувся на землю. Це Шолмс підім’яв його під себе. Уся справа зайняла не більше хвилини, і ось уже чоловік розтягнувся на підлозі зі зв’язаними ногами і перетягнутими шнурком зап’ястями.

Англієць схилився над ним.

– Скільки візьмеш за те, що будеш говорити? Розкажеш усе, що знаєш?

Відповіддю була така глузлива усмішка, що Шолмс вирішив більше не ставити непотрібних запитань.

Він обмежився тим, що обшукав кишені бранця, але виявив лише зв’язку ключів, хустинку і маленьку картонну коробку, в яку той складав гранати, точнісінько такі, як і ті, що слідчий знайшов біля дверей, їх назбиралося вже ціла дюжина. Жалюгідний улов, нічого не скажеш!

Та й що тепер робити з цим типом? Чекати, поки друзі за ним прийдуть, щоб усіх одразу здати в поліцію? До чого? Що це йому дасть у боротьбі з Люпеном?

Він не міг ні на що наважитися, але потім, роздивляючись коробку, збагнув, нарешті, що робити. На ній стояла адреса: «Ювелір Леонар, вулиця Миру».

Шолмс вважав за краще просто кинути бранця тут. Він засунув назад залізну комірку, замкнув підвал і вийшов з дому. Забігши до поштового відділення, послав пану Дестанжу телеграму, попереджаючи його про те, що зможе прийти лише завтра. Потім вирушив до ювеліра, перед яким виклав гранати.

– Мадам послала мене з цими каменями. Вони випали з речі, яку вона замовляла тут.

Шолмс вгадав.

– Ви маєте рацію, – відповів ювелір. – Ця дама сама мені дзвонила. Вона скоро зайде.

Лише близько п’ятої години Шолмс, який вартував на тротуарі, помітив даму в густій вуалі. Її хода здалася йому чимось знайомою. Крізь скло вітрини англієць міг бачити, як вона клала на прилавок прикрашену гранатами старовинну коштовність.

Дама майже одразу ж вийшла, походила магазинами, попрямувала в бік Кліші і звернула на вулицю, назви якої детектив не знав. Уже в сутінках він, непомітно для консьєржки, увійшов слідом за нею до шестиповерхового будинку з двома крилами, у якому через це було безліч мешканців. Дама дійшла до третього поверху і зникла за одними з дверей. За дві хвилини англієць вирішив, своєю чергою, спробувати щастя і став один за одним пробувати ключі із захопленої ним зв’язки. Четвертий підійшов.

У темряві він розрізнив абсолютно порожні кімнати нежитлової квартири. Усі двері були відчинені. Наблизившись навшпиньки, він побачив у дзеркало без рами, що відокремлювало вітальню від суміжної з нею кімнати, як пані у вуалі зняла пальто і капелюх, повісила їх на єдиний стілець, що стояв у кімнаті, і закуталася в оксамитовий пеньюар.

Потім вона пройшла до каміна і натиснула кнопку електричного дзвінка. Тієї ж миті панно з правого боку каміна почало рухатися і, ковзнувши вниз прямо по стіні, зникло позаду сусіднього панно.

Щойно прохід трохи звільнився, дама зробила крок туди… і зникла, забираючи із собою лампу.

Система була нескладною, і Шолмс зробив те саме.

Він рушив навпомацки в темряві й одразу ж зарився обличчям у щось м’яке. При світлі сірника детектив виявив, що потрапив у невелике приміщення, забите сукнями та іншими речами, підвішеними до металевого карниза. Він зробив крок уперед і опинився перед дверним отвором, завішеним гобеленом. Коли догорів сірник, стало видно, що крізь витерту, потоншену тканину пробивалося світло.

Він придивився.

Прямо перед ним сиділа Білява дама, достатньо було лише простягнути руку…

Вона погасила лампу й увімкнула електрику. Уперше Шолмсу при яскравому світлі постало її обличчя. Він здригнувся. Жінка, яку після стількох поневірянь і хитромудрих хитрощів він нарешті наздогнав, виявилася не ким іншим, як Клотільдою Дестанж!

Так, значить, Клотільда Дестанж убила барона д’Отрека і викрала блакитний діамант! Клотільда Дестанж, таємнича подруга Арсена Люпена! Білява дама, нарешті!

«Так, чорт забирай, – думав він, – я справжній осел. Лише тому, що Клотільда – брюнетка, а подруга Люпена – білявка, не збагнув, що обидві вони – одне. Начебто Білява дама могла залишатися блондинкою після вбивства барона і крадіжки діаманта!»

Шолмсу видно було лише частину кімнати, елегантного дамського будуару зі світлими шпалерами і безліччю дорогоцінних дрібничок. Клотільда сіла на низький диванчик червоного дерева і завмерла, закривши руками обличчя. Придивившись, він зрозумів, що вона плаче. По блідих щоках стікали великі сльози і крапля за краплею падали на оксамитовий корсаж. А слідом за ними, немов із невичерпного джерела, лилися все нові й нові струмки. Важко було бачити такий глибокий відчай, цей повільний потік сліз.

Позаду неї відчинилися двері. Увійшов Арсен Люпен.

Спочатку вони довго, мовчки дивилися один на одного, потім він опустився перед нею на коліна, поклав їй голову на груди й обійняв. Відчувалася в цих обіймах глибока ніжність і нескінченна жалість. Обидва застигли, не рухаючись. Ласкаве мовчання немов об’єднало їх, сльози вже не текли так рясно.

– Я так хотів би зробити вас щасливою! – прошепотів він.

– Я щаслива.

– Ні, адже ви плачете. Ваші сльози так засмучують мене, Клотільдо.

Поза волею, вона піддавалася звуку цього ніжного голосу, жадібно вслухалася, сподіваючись на щастя. Обличчя її осяялося посмішкою, але посмішкою такою ще сумною! Він благав:

– Не сумуйте, Клотільдо, ви не повинні сумувати. Просто не маєте на це права.

Вона глянула на свої тонкі білі руки і серйозно сказала:

– Поки ці руки будуть моїми, я буду сумувати, Максиме.

– Чому ж?

– Вони вбили людину.

– Замовкніть! – вигукнув Максим. – Не думайте про це… Минуле померло, його більше немає…

І почав цілувати тонкі бліді руки, а усмішка її дедалі світлішала, наче з кожним поцілунком стирався жахливий спогад.

– Ви мусите любити мене, Максиме, ви мусите, бо жодна жінка не любитиме вас так, як я. Щоб зробити вам приємне, я йшла на все, і піду ще на що завгодно, підкоряючись не вашим наказам, а лише вашим таємним бажанням. Я роблю вчинки, проти яких повстає совість і все моє єство, але не можу чинити інакше… все, що я роблю, відбувається поза свідомістю, тільки тому, що це може бути вам корисно, тому, що ви цього хочете… і я готова зробити це і завтра… і завжди.

– Ах, Клотільдо, – з гіркотою вигукнув він, – навіщо я вплутав вас у своє непросте життя? Треба було залишатися Максимом Бермоном, якого ви п’ять років тому полюбили, і не поставати перед вами тією, іншою людиною… якою я і є насправді.

– Я люблю і ту, іншу людину, і ні про що не шкодую, – дуже тихо промовила вона.

– Ні, шкодуєте про своє минуле життя, чесне й відкрите.

– Коли ви тут, я не шкодую ні про що, – гаряче заперечила вона. – Немає більше ні провини, ні злочинів, коли мої очі бачать вас. І нехай далеко від вас я буду нещасною, страждатиму й жахатимуся того, що накоїла! Ваша любов замінить усе! Я на все згодна! Але ви повинні мене любити.

– Я вас кохаю не тому, що мушу, Клотильдо, а тільки лише тому, що кохаю.

– А ви впевнені? – простодушно запитала вона.

– Я впевнений у собі так само, як і у вас. Ось тільки життя моє таке бурхливе і стрімке, що не завжди вдається присвячувати вам стільки часу, скільки б хотілося.

Ці слова схвилювали її.

– А що таке? Нова небезпека? Швидше ж, скажіть.

– О, поки що нічого страшного. І однак…

– Однак?

– Ну, загалом, він напав на наш слід.

– Шолмс?

– Так. Адже це він втягнув Ганімара в ту історію в угорському ресторані. Він же сьогодні вночі поставив двох поліцейських біля будинку на вулиці Шальгрен. Я це знаю точно. Сьогодні вранці Ганімар прийшов обшукувати будинок, а Шолмс був разом із ним. Крім того…

– Крім того?

– Є й ще одне: бракує нашої людини, такого собі Жаньо.

– Консьєржа?

– Так.

– Але ж я сама послала його вранці на вулицю Шальгрен зібрати гранати, що випали в мене з кишені.

– Поза сумнівом, він потрапив у пастку Шолмса.

– Нічого подібного. Гранати принесли до ювеліра на вулицю Миру.

– Що ж тоді з ним стало потім?

– О, Максиме, мені страшно.

– Поки що боятися нічого. Однак не приховую, становище ускладнюється. Що йому відомо? Де він ховається? Його сила в тому, що він один. Ніщо не може його видати.

– На що ж ви зважитеся?

– Перш за все, Клотільдо, необхідна крайня обережність. Я вже давно вирішив змінити місце проживання і перенести свій дім туди, у неприступний притулок, про який ви вже знаєте. Втручання Шолмса тільки прискорить події. Коли по сліду йде така людина, як він, доводиться визнати, що рано чи пізно він неодмінно досягне мети. Так от, я все підготував. Переїзд призначено на післязавтра, на середу. До полудня все вже буде закінчено. О другій годині дня я і сам зможу покинути квартиру, попередньо знищивши всі сліди нашого там перебування, що само по собі теж займе чимало часу. А поки що…

– Що поки що?

– Ми не повинні бачитися, і ніхто не повинен бачити вас, Клотільдо. Нікуди не ходіть. За себе я не боюся. Але одразу ж починаю тривожитися, щойно справа йде про вас.

– Просто неможливо, щоб цей англієць дістався до мене.

– З ним усе можливо, краще вжити запобіжних заходів. Учора, коли ваш батько мало не застав мене зненацька, я приходив пошукати в паперах, що зберігаються в шафі, де пан Дестанж тримає свої старі журнали. Можливо, в них таїться небезпека. Вона всюди. Я так і відчуваю, що ворог блукає десь у тіні, підбирається до нас дедалі ближче й ближче, слідкує за нами, розставляє навколо свої тенета. Інтуїція ще ніколи мене не обманювала.

– У такому разі, – відповіла вона, – їдьте, Максиме, і не думайте більше про мої сльози. Я буду сильною і почекаю, поки мине небезпека. Прощавайте, Максиме.

Набравшись сміливості, одержимий жагою до діяльності, яка відучора змушувала його йти проти всіх, Шолмс вступив у передпокій, у дальньому кінці якого виднілися сходи. Але коли вже збирався по них спуститися, з нижнього поверху почулися голоси, і він вирішив, що ліпше піти круговим коридором, що веде до інших сходів. Спустившись по них, детектив дуже здивувався, впізнавши меблювання кімнати, в якій опинився. Через прочинені двері він пройшов в іншу кімнату, округлої форми. Це була бібліотека пана Дестанжа.

– Прекрасно! Чудово! – бурмотів він. – Тепер усе стає зрозумілим. Будуар Клотільди, тобто Білявої пані, сполучається з однією з квартир у сусідньому будинку, а будинок той виходить не на площу Малерб, а на прилеглу вулицю, наскільки я пам’ятаю, вулицю Моншанен. Чудово! Стало ясно, яким чином Клотільда Дестанж бігала до коханого, зберігаючи свою репутацію дівчини, яка ніколи нікуди не ходить. І тим паче зрозуміло, як Арсен Люпен учора ввечері опинився поруч зі мною на галереї: мабуть, між цією бібліотекою та сусідньою квартирою існує й другий перехід.

Ну ось, ще один будинок із секретом, – підсумував він. – І звісно, цього разу архітектором теж був Дестанж. Треба скористатися тим, що я тут, і перевірити вміст шафи, можливо, вдасться щось довідатися і про інші будинки із секретами.

Шолмс піднявся на галерею і сховався за портьєрою, де і простояв до пізнього вечора. Увійшов слуга загасити лампи. Через годину англієць, натиснувши на пружинку електричного ліхтарика, попрямував до шафи.

Йому було відомо, що там зберігалися старі документи: досьє, кошториси, бухгалтерські книги. Позаду, на полиці височіла купа старих журналів. Найостанніші лежали зверху.

Він вирішив спочатку переглянути журнали за останні роки і, відкривши зміст, став шукати прізвища на букву «А». Виявивши в списку ім’я «Армінжа» і число 63, що стояло поруч, Шолмс розкрив сторінку 63 і прочитав:

«Армінжа, вулиця Шальгрен, 40».

Далі був опис виконаних на замовлення цього клієнта робіт зі встановлення опалення в будівлі. На полях позначка: «Див. досьє М.Б.».

«Ага, – зрадів він, – досьє М.Б. Це саме те, що мені потрібно. Тут я, можливо, дізнаюся, де тепер проживає пан Люпен».

Лише під ранок у кінці одного з журналів Шолмс виявив потрібне досьє.

У ньому було п’ятнадцять сторінок. На одній – усе, що стосувалося пана Армінжа з вулиці Шальгрен. На іншій був опис робіт, виконаних на замовлення домовласника пана Ватінеля з вулиці Клапейрон, 25. Наступна присвячувалася барону д’Отреку, що мешкає на авеню Анрі-Мартен, 134, ще одна – власникам замку Крозон, і ще одинадцять сторінок були заповнені замовленнями від різних паризьких домовласників.

Шолмс переписав увесь список з одинадцяти імен та адрес, потім поклав усе на місце і, відчинивши вікно, зістрибнув на пустельну площу, не забувши при цьому прикрити віконниці.

Повернувшись до себе в номер, він урочисто, як завжди, розкурив трубку і, занурившись у хмару диму, став міркувати, що можна вивудити з досьє М.Б., іншими словами, Максима Бермона, він же Арсен Люпен.

О восьмій ранку Шолмс надіслав Ганімару телеграму:

«Сьогодні вранці обов’язково зайду на вулицю Перголез і повідомлю вам ім’я людини, заарештувати яку видається надзвичайно важливим. Нікуди не йдіть увечері і завтра в середу до полудня. Влаштуйте так, щоб мати у своєму розпорядженні близько тридцяти осіб».

Потім він вибрав на бульварі найманий автомобіль, шофер якого, з радісною і тупою фізіономією, сподобався детективу, і велів відвезти себе на площу Малерб. Шолмс зупинив машину за п’ятдесят кроків від особняка Дестанжа і наказав:

– Наймиліший, закрийте машину, вийдіть, підніміть комір пальта, бо сьогодні холодний вітер, і терпляче чекайте. Через півтори години почнете заводити мотор. А щойно я повернуся, швидко поїдемо на вулицю Перголез.

Уже ступивши на поріг особняка, він було завагався. Чи не буде помилковим опікуватися лише Білявою дамою, тоді як Люпен спокійно готується до від’їзду? Чи не краще було б, звірившись з адресами, що значаться в списку, пошукати спочатку місце проживання ворога?

«Гаразд, – зважився Шолмс, – коли Білява дама буде вже моєю полонянкою, я стану господарем становища».

І подзвонив у двері.

Пан Дестанж уже чекав на нього в бібліотеці. Вони почали працювати. Шолмс усе шукав приводу сходити на половину Клотільди, як раптом вона сама з’явилася в бібліотеці і, привітавшись із батьком, влаштувалася в маленькій вітальні й стала щось писати.

Зі свого місця англійцю було видно, як вона сидить, схилившись над столом, і час від часу розмірковує із застиглим у повітрі пером. Він почекав трохи, потім, узявши навмання якийсь том, звернувся до пана Дестанжа:

– Ось якраз книга, яку мадемуазель Дестанж просила мене їй принести, коли вона нам попадеться.

Шолмс попрямував у маленьку вітальню і зупинився навпроти Клотільди, ставши з того боку, де Дестанжу не було його видно.

– Я Стікман, новий секретар пана Дестанжа.

– А-а, – протягнула вона, не перериваючи свого заняття. – Значить, у батька новий секретар?

– Так, мадемуазель, я хотів би поговорити з вами.

– Сідайте, будь ласка, я вже закінчила.

Вона дописала ще кілька слів, поставила підпис, заклеїла конверт і відсунула папери. Потім узялася за телефон, зателефонувала кравчині, попросивши ту швидше закінчити дорожнє пальто, яке їй незабаром терміново знадобиться, і нарешті повернулася до Шолмса.

– До ваших послуг, месьє. Утім, чому б нам не поговорити при батьку?

– Ні, мадемуазель, і благаю вас навіть голосу не підвищувати. Краще, щоб пан Дестанж нічого не чув.

– Для кого краще?

– Для вас, мадемуазель.

– Я не згодна на розмову, яку не повинен чути батько.

– І все-таки доведеться вам погодитися.

Обидва встали, погляди їхні зустрілися.

– Говоріть, месьє, – сказала вона.

Не бажаючи сідати, він почав:

– Сподіваюся, ви мене вибачите, якщо помилюся в деяких другорядних речах. Однак я відповідаю за повну точність усіх викладених фактів.

– Менше слів, прошу вас. До справи.

З цього різкого зауваження він зрозумів, що молода жінка насторожилася, і став продовжувати:

– Добре, перейдемо до справи. П’ять років тому вашому батькові довелося зустрітися з якимось паном Максимом Бермоном, який представився йому як підприємець… чи архітектор, точно не скажу. Але пан Дестанж перейнявся до цього молодого чоловіка щирою симпатією і, оскільки стан здоров’я не давав змоги йому самому займатися проєктами, надав пану Бермону виконання кількох замовлень від старих клієнтів, замовлень, які, як йому здавалося, його помічник цілком був у змозі виконати.

Герлок замовк. Йому здалося, що Клотільда дуже сильно зблідла. Однак, зберігаючи повний спокій, вона вимовила:

– Мені нічого не відомо про те, що ви говорите, і не розумію, чим усе це могло б мене зацікавити.

– А ось чим, мадемуазель. Пан Максим Бермон зветься по-справжньому, як вам відомо, Арсен Люпен.

Вона засміялася.

– Неможливо! Арсен Люпен? Пан Максим Бермон зветься Арсен Люпен?

– Саме так, як я мав честь доповісти вам, мадемуазель, і оскільки ви відмовляєтеся зрозуміти мене з півслова, додам, що Арсен Люпен знайшов у цьому домі для здійснення своїх планів вірну подругу, ні, більше ніж подругу, спільницю, яка сліпо підкоряється,… віддану йому безроздільно.

Вона піднялася і, анітрохи не хвилюючись або, принаймні, хвилюючись настільки мало, що Шолмс був вражений таким самовладанням, заявила:

– Не знаю про мету вашої поведінки, месьє, і нічого не хочу про неї знати. Прошу без зайвих слів покинути цей будинок.

– У мої наміри ніколи й не входило нескінченно нав’язувати вам свою присутність, – так само спокійно, як і вона, відповів Шолмс. – Ось тільки я вирішив не йти звідси один.

– Хто ж піде з вами?

– Ви!

– Я?

– Так, мадемуазель, ми вийдемо разом з особняка, і ви без заперечень, без єдиного слова підете за мною.

Найдивнішим у всій цій сцені був повний спокій обох. Їхня розмова була схожою не на поєдинок двох супротивників, які однаково мають сильну волю, а за тоном і манерою більше нагадувала світську бесіду, у якій просто висловлюють різні точки зору співрозмовників.

У широко відчинені двері можна було бачити, як у ротонді пан Дестанж повільно, розміреними рухами переставляв книги.

Клотільда сіла на місце, легенько знизавши плечима. Герлок витягнув годинник.

– Зараз пів на одинадцяту. Йдемо за п’ять хвилин.

– А якщо ні?

– В іншому разі я піду за паном Дестанжем і розповім йому…

– Що?

– Всю правду. Про брехню Максима Бермона і подвійне життя його спільниці.

– Спільниці?

– Так, саме тієї, яку називають Білява дама, тієї, що була блондинкою.

– А чим ви все це доведете?

– Відведу його на вулицю Шальгрен і покажу перехід, споруджений Арсеном Люпеном, коли він нібито займався там будівельними роботами, між будинками номер 40 і 42, той перехід, яким ви обидва скористалися позавчора вночі.

– А потім?

– Потім поїду з паном Дестанжем до метра Детінана і спущуся чорними сходами, як зробили ви з Арсеном Люпеном, тікаючи від Ганімара. Ми разом пошукаємо точно такий самий перехід, який, напевно, існує між будинком адвоката і сусіднім, що виходить не на вулицю Клапейрон, а на бульвар Батіньоль.

– А далі?

– А далі я поведу пана Дестанжа до замку Крозон і, оскільки йому добре відомо, які саме роботи проводив там Арсен Люпен під час реставрації будівлі, не складе жодних труднощів відшукати таємні переходи, прокладені людьми з банди Люпена. Він сам переконається, що, скориставшись ними, Білява пані проникла вночі в кімнату графині й забрала з каміна блакитний діамант, а потім, за два тижні, пробралася в апартаменти консула Блейхена, щоб заховати камінь у флакон… Дивний якийсь учинок, чи не так? Я поясню це, найімовірніше, жіночою помстою, але загалом мета не відіграє особливої ролі…

– Потім?

– Потім, – посерйознів Герлок, – вирушимо разом із паном Дестанжем на авеню Анрі-Мартен, 134, і візьмемося з’ясовувати, яким чином барон д’Отрек…

– Замовкніть, замовкніть, – з раптовим жахом заговорила раптом Клотільда. – Забороняю вам! Як ви наважилися сказати, що я… звинуватити мене…

– Я звинувачую вас у вбивстві барона д’Отрека.

– Ні, ні, це наклеп.

– Ви вбили барона д’Отрека, мадемуазель. Ви найнялися до нього на службу під ім’ям Антуанетти Бреа з метою викрасти блакитний діамант, і ви його вбили.

Зламана, уже прохально вона прошепотіла:

– Замовкніть, месьє, благаю вас. Якщо вже ви знаєте стільки всяких речей, мали б зрозуміти, що я не вбивала барона д’Отрека.

– Я не сказав, що це було навмисне вбивство, мадемуазель. Барон д’Отрек був схильний до нападів божевілля, і тоді з ним впоратися могла лише тільки сестра Августа. Вона мені сама сказала про це. За відсутності її він, мабуть, на вас накинувся і в боротьбі, захищаючи своє життя, ви, я думаю, вдарили його. А згодом, жахнувшись, подзвонили лакею і втекли, навіть забувши зірвати з пальця жертви каблучку з блакитним діамантом, за якою ви полювали. Трохи згодом привели одного зі спільників Люпена, який служив у сусідньому будинку, разом перенесли барона на ліжко і прибрали кімнату… все ще не наважуючись забрати блакитний діамант. Ось що сталося. Значить, я повторюю, ви не хотіли вбивати барона. Але удар завдали саме ці руки.

Вона сплела їх на лобі, свої тонкі бліді руки, і довго сиділа так, не рухаючись. Нарешті, розчепивши пальці, підняла до детектива скорботне обличчя і промовила:

– І все це ви збираєтеся розповісти батькові?

– Так, і додам, що в мене є свідок, мадемуазель Жербуа, яка впізнає Біляву даму, а крім того, сестра Августа, яка впізнає Антуанетту Бреа, і графиня де Крозон, яка впізнає мадам де Реаль. Ось що я йому скажу.

– Ви не наважитеся, – заявила вона, опанувавши себе перед обличчям небезпеки, що загрожувала їй.

Він піднявся і зробив крок у напрямку бібліотеки. Клотільда зупинила його:

– Хвилину, месьє.

Потім подумала і, вже повністю опанувавши самовладання, спокійно запитала:

– Ви ж Херлок Шолмс?

– Так.

– Що вам від мене потрібно?

– Що мені потрібно? Я вступив з Арсеном Люпеном у двобій, з якого за будь-яку ціну повинен вийти переможцем. В очікуванні розв’язки, яка незабаром настане, вважаю, що захоплення такого цінного заручника, як ви, дасть мені значну перевагу перед моїм супротивником. Тож ви підете зі мною, мадемуазель, і я доручу вас турботам одного з друзів. Щойно мета буде досягнута, ви опинитеся на волі.

– Це все?

– Все. Я не маю жодного стосунку до поліції цієї країни і, отже, не відчуваю за собою права бути… вершителем правосуддя.

Схоже, ці слова її переконали. Однак потрібен був ще перепочинок. Очі її закрилися. Шолмс дивився на неї, що стала вмить такою спокійною, майже байдужою до небезпеки, що підстерігала.

«І взагалі, – думав англієць, – чи вважала вона себе в небезпеці? Ні, адже її захищав сам Люпен. З Люпеном нічого не страшно. Люпен всемогутній, він не може помилятися».

– Мадемуазель, – нагадав він, – я говорив про п’ять хвилин, а минуло цілих тридцять.

– Дозволите мені піднятися до себе, щоб забрати речі?

– Якщо вам так завгодно, мадемуазель, я почекаю вас на вулиці Моншанен. Консьєрж Жаньо – мій найкращий друг.

– Ах, так ви знаєте, – жахнулася вона.

– Я багато чого знаю.

– Добре. Зараз зателефоную.

Їй принесли пальто і капелюх. Шолмс сказав:

– Треба якось пояснити пану Дестанжу наш від’їзд і назвати причину, через яку ви можете бути відсутні кілька днів.

– У цьому немає потреби. Я скоро повернуся.

Знову погляди їхні зустрілися, обидва дивилися, саркастично посміхаючись.

– Як ви в ньому впевнені! – зауважив Шолмс.

– Сліпо йому вірю.

– Усе, що він робить, добре, чи не так? Усе, чого хоче, виходить. І ви все схвалюєте, і самі готові на все заради нього.

– Я люблю його, – здригнувшись, сказала вона.

– І думаєте, він вас урятує?

Потиснувши плечима, вона попрямувала до батька.

– Забираю в тебе пана Стікмана. Ми поїдемо в Національну бібліотеку.

– Повернешся до обіду?

– Можливо… хоча, швидше за все, ні. Не турбуйся.

І твердо заявила Шолмсу:

– Іду, месьє.

– Без задніх думок?

– Із заплющеними очима.

– Якщо спробуєте втекти, я покличу на допомогу, закричу, вас схоплять і посадять до в’язниці. Не забувайте, є ордер на арешт Білявої дами.

– Клянуся честю, що не спробую втекти.

– Я вірю вам. Ходімо.

І разом, як він і говорив, вони покинули особняк.

На площі, розвернувшись проти руху, стояла машина. Видно було спину шофера і кепку, напівприховану піднятим коміром. Підійшовши, Шолмс почув бурчання мотора. Він відчинив дверцята, запросив Клотільду сідати і сам сів поруч із нею.

Автомобіль рвонув з місця і, промчав зовнішніми бульварами, вискочив на авеню Хош, а потім на авеню Град-Арме.

Герлок задумався, розробляючи план подальших дій.

«Ганімар у себе… Залишу під його опікою дівчину… А сказати, хто вона? Адже, дізнавшись, одразу ж потягне її до слідчої в’язниці і порушить усі мої задуми. Розібравшись із цим, я візьмуся за список із досьє М.Б. і вийду на полювання. І вже цієї ночі, або, найпізніше, завтра вранці заїду, як домовилися, за Ганімаром і видам йому Арсена Люпена і його банду».

Він потирав руки, радіючи, що нарешті мета близька і жодна перешкода не може його зупинити. Не в силах протистояти бажанню поділитися з кимось своїм щастям, хоч це й не було в його звичках, він вигукнув:

– Вибачте, мадемуазель, за мій веселий настрій. Битва була тяжкою, і саме тому мені так втішний успіх.

– Законний успіх, месьє, ви маєте повне право бути собою задоволеним.

– Дякую. Однак що за дивною дорогою ми їдемо! Шофер що, не чув?

У цей момент машина виїжджала через Нейї за межі Парижа. Що за чорт! Адже не може ж бути вулиця Перголез за межами міста!

Шолмс опустив скло, що відділяло їх від водія.

– Гей, шофере, ви не туди поїхали. Вулиця Перголез!

Той не відповідав. Шолмс крикнув знову:

– Кажу вам, їдьте на вулицю Перголез!

Той знову не відповів.

– Ах, так! Та ви оглухли, друже. Або навмисне робите… Нам сюди не потрібно… Вулиця Перголез!.. Швидко назад, та швидше!

Той продовжував зберігати мовчання. Англієць не на жарт стривожився. Він глянув на Клотільду: на її губах грала ледь помітна посмішка.

– Чому це ви посміхаєтеся? – пробурчав він. – Ця подія не має жодного стосунку… від цього нічого не зміниться…

– Абсолютно нічого, – відповіла вона.

І раптом його пронизала здогадка. Привівшись, він уважніше глянув на людину, що сидить за кермом. Начебто той був ширшим у плечах, цей тримається вільніше… Він увесь вкрився холодним потом, руки так і стискалися в кулаки, Шолмс дедалі більше й більше переконувався у страшній речі: ця людина, це був Арсен Люпен.

– Ну, що скажете, пане Шолмс, про нашу маленьку прогулянку?

– Чудово, дорогий месьє, просто чудово, – відповідав Шолмс.

Ніколи в житті не доводилося йому робити над собою таких неймовірних зусиль, щоб без тремтіння в голосі вимовити ці слова, не показати, які в ньому в той момент вирували пристрасті. Але вже наступної миті настала бурхлива реакція, ненависть і сказ прорвалися, забираючи останні залишки волі, і, вихопивши револьвер, Шолмс наставив його на мадемуазель Дестанж.

– Цієї хвилини зупиніться, Люпен, цієї ж секунди, інакше вистрілю в мадемуазель.

– Порадив би вам цілитися в щоку, якщо хочете влучити у скроню, – не повертаючи голови, відповів Люпен.

А Клотільда вимовила:

– Максиме, не женіть, дорога слизька, мені так страшно.

Вона так само посміхалася, не зводячи очей із дороги, що розстилалася перед автомобілем.

– Нехай зупинить! Нехай зараз же зупинить! – в сказі прокричав їй Шолмс. – Ви що, не бачите, я здатний на все!

Дуло револьвера торкнулося завитків Клотільди. Вона прошепотіла:

– Максим такий необережний! На цій швидкості нас обов’язково занесе.

Шолмс запхав зброю назад у кишеню і схопився за ручку дверей, готовий викинутися з машини, незважаючи на всю безглуздість такого вчинку.

– Обережніше, месьє, – попередила Клотільда, – там за нами їде машина.

Він висунувся у вікно. Справді, за ними слідувала величезна, кривавого кольору, з подовженим носом моторошного вигляду машина, а всередині сиділи четверо чоловіків у шкіряних куртках.

«Гаразд, – подумав він, – я під охороною, доведеться потерпіти».

І склав на грудях руки з виглядом людини гордої, але змушеної підкоритися обставинам і очікувати, коли фортуна повернеться до нього обличчям. І поки вони перетинали Сену, проскакуючи Сюрен, Рюей, Шату, він усе сидів нерухомо, замкнувшись у собі. Придушивши злість і гіркоту, Шолмс думав лише про те, як би дізнатися, яким дивом Арсен Люпен зумів зайняти місце шофера. Якось не вірилося в те, що славний малий, якого він вибрав на бульварі, був підставною особою, спільником. І все-таки хтось попередив Люпена, і саме після того, як він, Шолмс, став погрожувати Клотільді, адже ніхто не міг знати заздалегідь про його плани. А сама Клотільда весь цей час була поруч із ним.

Раптом він згадав: а телефонна розмова, яку вона вела з кравчинею? Шолмс зрозумів: ще до того, як він почав говорити, варто було йому лише вступити в бесіду в якості нового секретаря пана Дестанжа, як вона відчула небезпеку, здогадалася про ім’я відвідувача і мету його приходу. Тоді холоднокровно і природно, як якби справді дзвонила кравчині, покликала вона Люпена на допомогу, можливо, через посередника і користуючись заздалегідь заготовленими умовними фразами.

Як потім прибіг Люпен, як збагнув, що на них чекав саме цей автомобіль із заведеним мотором, як підкупив механіка – усе це не мало вже жодного значення. Найбільше вражало Шолмса, тож навіть гнів його трохи вщух, – як ця звичайна жінка, нехай і закохана, придушивши хвилювання, відкинувши свій інстинкт, зуміла в ту мить не видати себе ані виразом очей, ані найменшим спотворенням рис обличчя і тим самим дала очко вперед самому Герлоку Шолмсу.

Як боротися з людиною, у якої такі помічники? Лише одним своїм авторитетом зміг він вселити жінці величезну енергію і відвагу.

Переїхавши Сену, вони почали підніматися вгору сен-жерменським узбережжям, але за п’ятисот метрів від міста пригальмували. Їх наздогнала друга машина, і обидві вони зупинилися. Навколо не було ні душі.

– Пане Шолмс, – сказав Люпен, – будьте люб’язні пересісти в іншу машину. А то наша тягнеться так повільно…

– Із задоволенням, – заквапився Шолмс, розуміючи, що в нього немає вибору.

– Дозвольте також позичити вам це хутряне пальто, адже їхати будемо швидко, і запропонувати кілька бутербродів. Беріть, беріть, хто знає, коли вам вдасться повечеряти.

З машини вийшли четверо. Один із них підійшов ближче, і, коли зняв окуляри, що закривали обличчя, Шолмс упізнав пана в рединготі з угорського ресторану.

– Відвезете машину шоферу, у якого я її найняв, – наказав Люпен. – Він чекає в першій пивній праворуч на вулиці Лежондр. Заплатіть другу половину обіцяної тисячі франків. Так, зовсім забув, віддайте панові Шолмсу свої окуляри.

І, переговоривши з мадемуазель Дестанж, сів за кермо поруч із Шолмсом, посадивши ззаду одного зі своїх людей. Вони рушили.

Люпен не перебільшував, кажучи, що «тепер поїдемо швидше». Від самого початку вони рухалися із запаморочливою швидкістю. Ніби під впливом таємничої притягальної сили, стрімко наближався обрій і тієї самої миті немов провалювався в безодню, а разом із ним летіли дерева, будинки, рівнини й ліси, усе мчало з жахливою швидкістю потоку, що падав у прірву.

Шолмс і Люпен не обмінялися жодним словом. Прямо над їхніми головами раз у раз пролітали, хитаючись, як морські хвилі, крони тополь, що шуміли листям. Повз проносилися міста: Мант, Вернон, Гайон. З пагорба на пагорб, від Бон-Скур до Кантеля. А ось і Руан, його околиці, порт, багатокілометрова набережна – все це ніби перетворилося на вуличку маленького містечка. А слідом за ним Дюклер, Кодебек. Ось на шляху їхнього стрімкого польоту опинився звивистий ландшафт Ко, а за ним Лільбон, Кільбер. Раптово машина вилетіла до берегів Сени, на самий край маленької набережної, біля якої чекала сувора, міцна на вигляд яхта. Із труби виривалися клуби пари.

Машина зупинилася. Усього за дві години вони проїхали понад сорок льє.

До них підійшов, вітаючись, чоловік у блакитній блузі й розшитому золотом кашкеті.

– Чудово, капітане! – схвалив Люпен. – Ви отримали телеграму?

– Отримав.

– «Ластівка» готова?

– Так.

– У такому разі прошу вас, пане Шолмс.

Англієць озирнувся навкруги і, помітивши неподалік на терасі кафе групу людей, а зовсім поруч – ще кількох людей, на секунду завагався, однак, зметикувавши, що, перш ніж щось встигне вдіяти, опиниться зв’язаним і засунутим у трюм, зійшов по трапу і пішов за Люпеном у каюту капітана.

Вона виявилася просторою, сяяла бездоганною чистотою і вся виблискувала лаковими панелями і до блиску начищеною міддю.

Люпен прикрив двері й без натяків, майже грубо кинув Шолмсу:

– Що саме вам відомо!

– Усе.

– Усе? Детальніше.

У голосі не було й натяку на ту глузливу ввічливість, з якою він зазвичай розмовляв з англійцем. З’явилися владні нотки господаря, який звик командувати і не терпить заперечень від якогось Герлока Шолмса.

Вони обмінялися поглядами, як двоє ворогів, які не приховують своєї злоби. І Люпен зло заговорив:

– Месьє, ось уже кілька разів ви зустрічаєтеся на моєму шляху. Вже досить, мені набридло гаяти час на те, щоб уникати розставлених вами пасток. Попереджаю: моє ставлення до вас залежатиме від вашої відповіді. Що саме вам відомо?

– Повторюю, все.

Арсен Люпен, стримавшись, уривчасто вимовив:

– Я сам вам можу сказати, що саме ви дізналися. Ви дізналися, що я, під ім’ям Максима Бермона… е-е… дещо покращив п’ятнадцять будинків, збудованих архітектором Дестанжем.

– Так.

– Із п’ятнадцяти будинків ви знайшли чотири.

– Так.

– Але у вашому розпорядженні список з адресами одинадцяти інших.

– Так.

– Ви забрали цей список із будинку пана Дестанжа, найімовірніше, цієї ночі.

– Так.

– І оскільки припускаєте, що з одинадцяти будинків напевно знайдеться один, обраний мною для своїх потреб і потреб моїх друзів, то доручили Ганімару перейти в наступ і виявити місце, де я ховаюся.

– Ні.

– Що це означає?

– Це означає, що я дію один і збирався перейти в наступ поодинці.

– У такому разі мені нема чого побоюватися, оскільки ви у мене в руках.

– Вам нема чого побоюватися, ПОКИ я у вас в руках.

– Ви хочете сказати, що довго тут не залишитеся?

– Ні.

Арсен Люпен підійшов до англійця ближче і м’яко поклав руку йому на плече.

– Послухайте, месьє, мені щось не хочеться сперечатися, а ви, на нещастя для вас, не в змозі взяти наді мною гору. А отже, покінчимо з цим.

– Покінчимо з цим.

– Ви дасте мені чесне слово, що не намагатиметеся втекти з корабля, поки він не досягне англійських територіальних вод.

– Даю вам чесне слово, що всіма засобами намагатимуся звідси втекти, – неприборкано заперечив Шолмс.

– Але, чорт забирай, ви ж знаєте, що варто мені хоч слово сказати, і ви опинитеся абсолютно безпорадним. Усі ці люди сліпо мені підкоряються. За одним моїм знаком вам накинуть на шию ланцюг.

– Буває, ланцюги теж рвуться.

– Вони кинуть вас за борт за десять миль від берега.

– Я вмію плавати.

– Гарна відповідь! – засміявся Люпен. – Пробач мені, Господи, я був у гніві. Вибачте і ви, метр… і перейдемо до справи. Адже ви розумієте, що мені необхідно вжити заходів, які забезпечать безпеку мою і моїх друзів?

– Будь-яких заходів. Але вони виявляться марними.

– Гаразд. То ви не будете сердитися, якщо я все-таки їх вживу?

– Ви просто зобов’язані це зробити.

– Тоді почнемо.

Люпен відчинив двері і покликав капітана і двох матросів. Ті схопили англійця і, обшукавши його кишені, зі зв’язаними ногами прив’язали Шолмса до ліжка капітана.

– Досить! – наказав Люпен. – Справді, месьє, лише через вашу впертість і виняткову серйозність становища я дозволив собі піти на…

Матроси вийшли. Люпен звернувся до капітана:

– Нехай хтось із екіпажу залишиться тут у розпорядженні пана Шолмса, а вас попрошу, щойно зможете, теж скласти йому компанію. Будьте до нього винятково уважні. Це не бранець, а гість. Котра година, капітане?

– Дві години п’ять хвилин.

Люпен глянув на свій годинник, потім на стінний годинник у каюті.

– Дві години п’ять хвилин? На моєму те саме. Скільки часу потрібно, щоб дійти до Саутгемптона?

– Якщо рухатися не поспішаючи, годин дев’ять.

– Нехай буде одинадцять. Вам не можна наближатися до землі до опівночі, до того моменту, як із Саутгемптона відійде пароплав, що прибуває в Гавр о восьмій ранку. Зрозуміло, капітане? Повторюю: оскільки для нас усіх було б надзвичайно небезпечно, якби месьє повернувся до Франції з цим пароплавом, ви не повинні до першої години ночі опинитися в Саутгемптоні.

– Зрозумів.

– Будьте здорові, метр. До зустрічі в майбутньому році в цьому світі або в іншому.

– До завтра.

За кілька хвилин Шолмс почув шум автомобіля, що віддалявся, і в той самий момент у глибинах «Ластівки» голосно зачихав мотор. Яхта рушила в дорогу.

О третій годині дня вони вийшли з гирла Сени і опинилися у відкритому морі. У цей час, розтягнувшись на ліжку, до якого був прив’язаний, Херлок Шолмс міцно спав.

Наступного ранку, ранку десятого, останнього дня війни двох великих супротивників, в «Еко де Франс» з’явилася симпатична замітка:

«Учора Арсен Люпен видав декрет про висилку англійського сищика Херлока Шолмса. Декрет був підписаний опівдні і приведений у виконання того самого дня. О першій годині ночі Шолмс уже висадився в Саутгемптоні».

Розділ шостий. Другий арешт Арсена Люпена

З восьмої ранку вулиця Крево, що між проспектом Булонського лісу і авеню Бюжо, була загачена дванадцятьма фургонами, які перевозили речі. Пан Фелікс Деві залишав займану ним квартиру на п’ятому поверсі будинку № 8. А експерт пан Дюбрей, який об’єднав в одну квартиру шостий поверх цього ж будинку та шості поверхи будинків, що стоять поруч, завдяки чистій випадковості, оскільки ці добродії між собою були незнайомі, того самого дня відправляв колекції меблів, заради яких його щодня відвідували закордонні партнери.

Мешканці кварталу помітили одну цікаву деталь, хоча заговорили про неї лише набагато пізніше: на жодному з дванадцяти фургонів не було імені та адреси відправника і жоден із вантажників, які їх супроводжували, не затримався в сусідній пивній. Вони працювали так швидко, що до одинадцятої години все було закінчено. У квартирах залишалися лише клаптики паперу і якісь ганчірки, що завжди після від’їзду мешканців валяються в кутах порожніх кімнат.

Пан Фелікс Деві, елегантна молода людина, модно і зі смаком вбрана, тримаючи в руках тростину, вага якої свідчила про надзвичайно розвинену мускулатуру її власника, пан Фелікс Деві мирно вийшов з будинку і сів на лавку в поперечній алеї, що перетинає проспект навпроти вулиці Перголез. Поруч із ним на лаві читала газету просто вбрана жінка, а біля неї малюк копав лопаткою пісок.

Через деякий час пан Фелікс Деві, не повертаючи голови, поцікавився в жінки:

– Що Ганімар?

– Пішов із дев’ятої ранку.

– Куди?

– У префектуру.

– Один?

– Один.

– Вночі не приходили телеграми?

– Жодної.

– Вам у будинку так само довіряють?

– Так само. Надаю дрібні послуги пані Ганімар, а вона мені розповідає, що робить чоловік… Ми весь ранок провели разом.

– Добре. До нової вказівки продовжуйте приходити сюди щодня об одинадцятій.

Він піднявся і вирушив до «Китайського павільйону» біля воріт Дофін, де з’їв скромний сніданок із двох яєць, овочів і фруктів. Потім повернувся на вулицю Крево і сказав консьєржці:

– Піднімуся на хвилинку наверх і потім віддам вам ключі.

Огляд квартири закінчився в кімнаті, що слугувала робочим кабінетом. Там він узявся за газову трубу з гнучким наконечником, що звисала вздовж каміна, вийняв мідний корок і, прикріпивши туди маленький пристрій у вигляді ріжка, подмухав усередину.

Відповіддю йому був легкий свист. Піднісши трубу до рота, він прошепотів:

– Нікого, Дюбрей?

– Нікого.

– Мені можна піднятися?

– Так.

Поклавши трубу на місце, він задумався.

«Немає меж для прогресу. Наше століття буквально кишить дрібними винаходами, що роблять життя і справді чарівним і прекрасним. І таким кумедним!.. Особливо якщо вмієш грати ним так, як я».

Він узявся за мармурове ліплення каміна. Ціла мармурова пластина зрушила з місця, а дзеркало, що висіло над нею, ковзнуло донизу невидимими рейками, відкриваючи зяючий отвір, у якому виднілися перші сходинки сходів, споруджених усередині каміна. Сходинки були напрочуд чистими, з ретельно відполірованого чавуну, а стіни навколо викладені білосніжною порцеляновою плиткою.

Він почав підніматися нагору. На шостому поверсі був точно такий самий отвір над каміном. Біля нього чекав пан Дюбрей.

– У вас усе закінчено?

– Все.

– Усе вивезли?

– Абсолютно.

– А персонал?

– Залишилося лише троє сторожів.

– Ходімо.

Один за одним вони тим самим шляхом піднялися на поверх прислуги і вийшли на мансарду, де перебували троє людей, один з яких дивився у вікно.

– Нічого нового?

– Нічого, шефе.

– На вулиці спокійно?

– Так.

– Ще десять хвилин, і поїду звідси назовсім… Ви теж ідіть. А поки що, щойно помітите на вулиці щось підозріле, негайно дайте мені знати.

– Я не знімаю пальця з сигналу тривоги, шефе.

– Дюбрей, ви попередили вантажників, щоб не чіпали дроти цього дзвінка?

– Звісно, усе працює чудово.

– Ну тоді я спокійний.

Обидва спустилися назад у квартиру Фелікса Деві. Поставивши на місце мармурову плиту, він радісно вигукнув:

– Дюбрей, як хотілося б подивитися на їхні фізіономії, коли вони знайдуть усі ці чудові фокуси, попереджувальні дзвінки, цілу мережу електричних дротів, акустичні труби, невидимі переходи, паркетіни, які рухаються, сходи, які сховано в стінах… Безліч спритних трюків!

– Яка реклама для Арсена Люпена!

– Реклама, без якої цілком можна було б обійтися. Шкода залишати таке житло. Доведеться все починати заново, Дюбрей, все робити по-іншому, звичайно, адже ніколи не можна повторюватися. Ах, проклятий Шолмс!

– А він випадково не повернувся назад?

– Яким чином? Єдиний пароплав із Саутгемптона відходить опівночі. З Гавра є один потяг, що вирушає о восьмій ранку і прибуває до Парижа об одинадцятій одинадцятій. Оскільки він не сів на дванадцятигодинний пароплав, а він на нього не сів, адже я дав капітанові абсолютно точні вказівки, він зможе бути у Франції лише сьогодні надвечір, проїхавши через Ньюгевен і Дьєп.

– Якщо тільки захоче повернутися.

– Шолмс ніколи не здається. Він повернеться, але занадто пізно. Ми будемо вже далеко.

– А мадемуазель Дестанж?

– Через годину ми зустрічаємося з нею.

– У неї?

– Ні, до себе вона повернеться лише через кілька днів, коли вляжуться пристрасті… і мені не доведеться більше займатися нею. Але вам, Дюбрей, потрібно поспішити. Навантаження всіх наших речей займе багато часу, вам краще бути на набережній.

– Ви впевнені, що за нами не стежать?

– Хто? Я побоювався лише Шолмса.

Дюбрей вийшов. Фелікс Деві востаннє обійшов кімнату, підібрав кілька розірваних листів, помітивши шматочок крейди, намалював на темних шпалерах їдальні велику рамку і всередині написав, як на меморіальній дошці: «Тут протягом п’яти років на початку двадцятого століття жив Арсен Люпен, джентльмен-зломщик».

Цей маленький жарт приніс йому велике задоволення. Весело насвистуючи, він дивився на напис і думав: «Тепер, коли підготовлено матеріал для істориків прийдешніх поколінь, пора змотувати вудки. Покваптеся, метр Херлок Шолмс, за три хвилини я випурхну з гніздечка і ваша поразка буде повною. Ще дві хвилини! Ви змушуєте себе чекати, метр! Ще хвилина! Все ще не прийшли? Раз так, оголошую про ваш програш і свій тріумф. І на цьому прощаюся. Прощавай, королівство Арсена Люпена! Я більше тебе не побачу. Прощавайте п’ятдесят п’ять кімнат шести квартир, над якими я володарював безроздільно! Прощавай, моя кімнатка, моя скромна кімнатка!»

Цей ліричний відступ перервали два різкі, пронизливі дзвінки. Вони означали сигнал тривоги.

«Що там сталося? Яка могла з’явитися непередбачена небезпека? Можливо, Ганімар? Ні, неможливо…»

Він попрямував було до кабінету, щоб негайно втекти, але, передумавши, спочатку підійшов до вікна. На вулиці нікого не було. Значить, ворог уже в будинку? Прислухавшись, він, здавалося, розрізнив якийсь неясний шум. Вирішивши більше не затримуватися, пробіг до кабінету і вже на порозі почув, як у вхідні двері намагалися вставити ключ.

– Диявол, – пробурмотів він, – саме час іти. Мабуть, будинок оточений… Хід на чорні сходи закритий. Слава Богу, є камін!

Він ухопився за ліплення – те не рухалося. Натиснув сильніше – плита залишалася нерухомою.

Тієї ж миті йому здалося, що двері внизу відчинилися, і з вестибюля почулися чиїсь кроки.

– От чорт, – вилаявся він, – я пропав, якщо клятий механізм…

Судорожно стискаючи пальцями ліплення, він натиснув усією своєю вагою. Ніщо не зрушило з місця. Ніщо! Через яке неймовірне невезіння, воістину жахливе глузування долі, механізм, що ще кілька хвилин тому діяв безвідмовно, тепер заклинило?

Піднатужившись, він рвонув на себе обшивку каміна. Але мармурова плита не піддавалася. Прокляття! Чи можливо, щоб така дурна перешкода стала на його шляху? Він стукнув по мармуру, став бити по ньому кулаками, лаючи на чому світ стоїть.

– У чому справа, пане Люпен, схоже, у вас щось зіпсувалося?

Люпен у жаху обернувся. Перед ним стояв Герлок Шолмс.

Герлок Шолмс! Він дивився на нього, моргаючи, ніби засліплений страшним видінням. Герлок Шолмс у Парижі! Херлок Шолмс, ним же самим відправлений напередодні до Англії, подібно до вибухонебезпечної бандеролі! Тепер він, вільний і переможний, височів перед Люпеном! О, для того, щоб сталося таке немислиме диво всупереч волі Арсена Люпена, потрібен був, щонайменше, крах усіх природних законів. Це означало перемогу всього, що суперечить логіці та нормальному ходу речей. Герлок Шолмс тут!

І, своєю чергою, англієць глузливо, з тією самою зарозумілою ввічливістю, якою, як ударами батога, не раз шмагав його супротивник, виголосив:

– Пане Люпен, попереджаю вас, що з цієї хвилини назавжди забуду про ніч, яку ви примусили мене провести в маєтку барона д’Отрека, не стану згадувати про пригоди мого друга Вільсона, ніколи не згадаю про моє викрадення в автомобілі, ні про подорож, яку я був змушений здійснити прив’язаним за вашим наказом до незручного ліжка. Ця хвилина стирає все. Я більше ні про що не пам’ятаю. Ми в розрахунку. Я отримав королівську винагороду.

І оскільки Люпен зберігав мовчання, англієць запитав:

– А ви як думаєте?

Здавалося, він наполягав, бо вимагав визнання своїх заслуг, якоїсь компенсації за минуле.

Після хвилинного роздуму, давши англійцю відчути свій погляд, що проникає до найпотаємніших глибин душі, Люпен заявив:

– Вважаю, месьє, ваша теперішня поведінка має під собою серйозні підстави?

– Надзвичайно серйозні.

– Те, що ви втекли від мого капітана і від моїх матросів, не має першорядного значення в нашій боротьбі. Але той факт, що ви тут, переді мною, один, чуєте, один на один з Арсеном Люпеном, змушує мене вважати ваш реванш настільки повним, наскільки це тільки можливо.

– Наскільки це можливо.

– Що з будинком?

– Оточений.

– А два сусідніх?

– Теж.

– Верхня квартира?

– Усі три квартири на шостому поверсі, які займає пан Дюбреєм, оточені.

– Таким чином…

– Таким чином, ви попалися, пане Люпен, це неминуче.

Люпен відчув у той момент ті ж самі почуття, що хвилювали Шолмса, коли він їхав в автомобілі, той самий стримуваний гнів, той самий сказ. І та ж сама сила обставин змусила його врешті-решт підкоритися. Обидва однаковою мірою могутні супротивники, вони повинні були, кожен своєю чергою, сприймати поразку як тимчасове зло, з яким доводилося змиритися.

– Ми розраховуємо, месьє, – ясно вимовив він.

Здавалося, англієць невимовно зрадів цьому визнанню. Вони помовчали. Потім Люпен, уже опанувавши себе, з посмішкою заговорив:

– Я нітрохи не ображений. Якось набридло весь час перемагати. Достатньо було лише руку простягнути – і ви в нокауті. Цього разу я на вашому місці. Туше, метр!

Він весело розсміявся.

– То-то всі зрадіють! Люпен у пастці! Якось йому вдасться вийти звідти? У мишоловці! Ну й пригода! О, метр, я вам зобов’язаний такими сильними відчуттями! Таке життя!

Стиснувши кулаки, він приставив їх до скронь, ніби хотів стримати нестримні веселощі, які вирували в ньому, так дитина регоче, не маючи сил утриматися.

І нарешті наблизився до англійця.

– Чого ж ви чекаєте?

– Чого чекаю?

– Так, тут Ганімар зі своїми людьми. Чому ж він не входить?

– Це я так просив.

– А він погодився?

– Я вдаюся до його послуг лише за категоричної умови підпорядкування моїм наказам. Утім, він думає, що пан Фелікс Деві – лише один зі спільників Арсена Люпена.

– Тоді поставлю запитання по-іншому. Чому ви один?

– Мені хотілося спочатку поговорити з вами.

– Ай-ай-ай! Він хоче поговорити!

Ця думка здорово припала Люпену до смаку. За деяких обставин слово виявляється кращим за діло.

– Пане Шолмс, шкодую, що не можу запропонувати вам крісла. А може, вам припаде до смаку цей наполовину зламаний старий ящик? Або ж підвіконня? Упевнений, стаканчик пива зовсім не зашкодить. Так темного чи світлого? Сідайте ж, прошу вас.

– Немає сенсу. Поговоримо так.

– Слухаю.

– Буду коротким. Мета мого перебування у Франції – аж ніяк не ваш арешт. І якщо довелося вас переслідувати, то лише тому, що тільки так можна було досягти мети.

– У чому ж вона?

– Відшукати блакитний діамант.

– Ах, блакитний діамант!

– Звичайно, адже той, що знайшли у флаконі консула Блейхена, був несправжній.

– Правильно. Справжній Білява пані відіслала мені, я виготовив точну його копію, і, оскільки мав види на решту коштовностей графині, а консул Блейхен і так викликав її підозри, ця сама Білява пані, щоб, у свою чергу, відвести підозри від себе, сховала фальшивий діамант у речі того самого консула.

– А справжній залишився у вас.

– Ну звісно!

– Мені потрібен цей діамант.

– Ніяк неможливо. Тисяча вибачень.

– Я обіцяв його графині де Крозон. І отримаю будь-що-будь.

– Як це ви його отримаєте, якщо він у мене?

– Я отримаю його саме тому, що він у вас.

– Отже, я вам його віддам?

– Так.

– З власної волі?

– Я куплю його у вас.

Люпен знову розвеселився.

– Ви справжній житель своєї країни. Усе перетворюєте на угоду.

– Це і є угода.

– А що ви можете запропонувати?

– Свободу мадемуазель Дестанж.

– Її свободу? Але, як мені здається, вона не під арештом?

– Я надам пану Ганімару необхідні докази. Без вашої підтримки вона теж попадеться.

Люпен засміявся.

– Мій милий, ви пропонуєте мені те, чого у вас самого немає. Мадемуазель Дестанж у надійному місці, їй нема чого побоюватися. Придумайте що-небудь інше.

Англієць дещо розгубився, на вилицях його виступили червоні плями. Раптом він поклав руку на плече супротивника:

– А якщо я запропоную вам…

– Мою свободу?

– Ні… але ж врешті-решт я можу і вийти звідси, почати радитися з паном Ганімаром…

– І дати мені час подумати?

– Так.

– О, Господи, та що мені з того! Чортів механізм заїло, – відповів Люпен, зі злістю стукнувши по ліпленню каміна.

І ледь не скрикнув від подиву: цього разу за якимось примхою долі несподівано удача повернулася до нього і мармурова плита хитнулася під його рукою.

Це був порятунок, можлива втеча. У такому разі, навіщо підкорятися умовам Шолмса?

Він заходив кімнатою, ніби розмірковуючи, яку дати відповідь. Потім, у свою чергу, опустив руку Шолмсу на плече.

– Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив, що краще самому обробляти свої справи.

– Але ж…

– Ні, я нічиєї допомоги не потребую.

– Коли Ганімар вас схопить, усе буде скінчено. Вже він вас не відпустить.

– Хто знає!

– Зрозумійте, це безумство. Усі виходи охороняються.

– Є ще один.

– Який?

– Той, що я оберу!

– Це всього лише слова. Ваш арешт можна вважати доконаним.

– Я іншої думки.

– Що ж тоді?

– Залишу блакитний діамант собі.

Шолмс витягнув годинник.

– Без десятої три. Рівно о третій покличу Ганімара.

– Отже, залишається десять хвилин на те, щоб поговорити. Скористаємося цим, пане Шолмс, і щоб задовольнити мою цікавість, поясніть, як роздобули мою адресу і дізналися ім’я Фелікс Деві?

Не зводячи з Люпена очей, тривожачись через його гарний настрій, Шолмс охоче пустився в пояснення, що тішать його марнославство.

– Адреса? Мені дала її Білява дама.

– Клотільда?

– Вона сама. Пригадайте-но… вчора вранці… коли я хотів відвезти її на автомобілі, вона дзвонила кравчині.

– Правда.

– Так от, пізніше я зрозумів, що кравчинею були ви. І вночі на кораблі, закликавши на допомогу свою пам’ять, якою по праву можу похвалитися, мені вдалося відновити дві останні цифри номера, який вона набирала… 73. Таким чином, маючи у своєму розпорядженні список «поліпшених» вами будинків, для мене не становило жодних труднощів після прибуття в Париж сьогодні вранці об одинадцятій годині знайти в телефонному довіднику ім’я та адресу пана Фелікса Деві. А дізнавшись ім’я та адресу, я звернувся по допомогу до пана Ганімара.

– Чудово! Першокласна робота! Залишається лише зняти перед вами капелюх. Однак незрозуміло, як це вам вдалося сісти на гаврський поїзд. Ви що, втекли з «Ластівки»?

– Я не втік.

– Однак…

– Ви наказали капітану пришвартуватися в Саутгемптоні не раніше першої години ночі. А вони висадили мене опівночі. І я сів на пароплав до Гавра.

– Значить, капітан мене зрадив? Але це немислимо.

– Він вас не зраджував.

– У чому ж справа?

– У всьому винен його годинник.

– Годинник?

– Так, я перевів його на годину вперед.

– Але як?

– Як зазвичай переводять стрілки, повернувши коліщатко. Ми базікали, він сидів поруч, я розповідав цікаві історії. Клянуся вам, він навіть нічого не помітив.

– Браво, браво, здорово придумано, запам’ятаю на майбутнє. Але як же годинник, що висів на стіні в каюті?

– О, з ним було набагато складніше, адже я лежав зі зв’язаними ногами, але матрос, який охороняв мене в той час, коли був відсутній капітан, не відмовився трохи підштовхнути стрілки.

– Він? Що ви кажете? Він погодився?

– Але ж він не розумів же всієї важливості свого вчинку! Я сказав, що мені будь-що-будь потрібно встигнути до першого поїзда на Лондон, ну і… він дав себе вмовити.

– За що отримав…

– За що отримав маленький подарунок… який, до речі, цей прекрасний чоловік збирався чесно передати вам.

– Який подарунок?

– Дрібничка.

– Що ж саме?

– Блакитний діамант.

– Блакитний діамант?

– Так, фальшивий, той, на який ви підмінили діамант графині, вона сама дала його мені.

Відповіддю був раптовий і бурхливий вибух сміху. Люпен навіть зашевся, на очах виступили сльози.

– Боже, як смішно! Мій фальшивий діамант віддали матросу! А капітанський годинник! А стрілки стінних!

Ніколи ще Шолмсу не здавалося, що боротьба між ними досягла такого напруження. Могутній інстинкт підказував йому, що за цією удаваною веселістю ховається напружена робота думки, надзвичайне напруження всіх сил і можливостей людини, яка сидить навпроти.

Потроху Люпен підходив усе ближче і ближче. Англієць відступив і немов ненароком опустив руку в жилетну кишеню.

– Три години, пане Люпен.

– Уже три? Яка жалість! А ми так повеселилися!

– Я чекаю вашої відповіді.

– Відповіді? Боже, який же ви вимогливий! Отже, партія наближається до кінця. А ставкою – моя свобода?

– Або блакитний діамант.

– Йде… Ваш перший хід. Що будете робити?

– Піду королем, – відповів Шолмс, вихопивши револьвер і стріляючи.

– А в мене очко! – змахнув кулаком Арсен.

Шолмс вистрілив у повітря, бажаючи покликати на допомогу Ганімара. Йому здавалося, що втручання інспектора стало необхідним. Але удар прийшовся прямо в живіт – Шолмс зблід і захитався. Одним стрибком Люпен опинився біля каміна, мармурова плита почала рухатися… Але пізно! Двері відчинилися.

– Здавайтеся, Люпен… А не то…

Ганімар, який, мабуть, опинився набагато ближче, ніж припускав Люпен, Ганімар стояв на порозі, а за ним десять, двадцять осіб штовхалися, поспішаючи на допомогу. Це були здорові хлопці, за найменшого опору вони, не роздумуючи, вбили б його, як собаку.

Спокійний, він махнув рукою.

– Приберіть свої лапи. Я здаюся.

І схрестив на грудях руки.

Настало хвилинне замішання. У спорожнілій кімнаті з відірваними шпалерами слова Арсена Люпена лунали, як відлуння. «Я здаюся!» Немислимі слова! Усі чекали, що ось-ось він випарується, видершись трапом, або розкриється стіна, і він вкотре втече від своїх переслідувачів. Але Люпен здавався!

Ганімар підійшов і, схвильовано, з усією урочистістю, притаманною цьому дійству, повільно витягнув руку в бік супротивника, з великою радістю кажучи:

– Вас заарештовано, Люпен.

– Бррр! – поїжився той. – Старина Ганімар, ви наводите на мене тугу! Що за похмурий вигляд? Можна подумати, збираєтеся виголосити промову на могилі друга. Повноті, до чого така похоронна міна?

– Вас заарештовано.

– І від цього ви так розхвилювалися? Іменем закону його вірний служитель головний інспектор Ганімар заарештовує злого Люпена. Історичний момент, ви, звичайно, розумієте всю його важливість. І більше того, подібне відбувається вже вдруге. Браво, Ганімар, ви далеко підете!

І простягнув руки.

Усе це відбувалося з якоюсь навіть урочистістю. Агенти, незважаючи на свою звичайну грубість і ненависть до Люпена, поводилися доволі стримано, ніби дивуючись, що їм дозволено торкнутися цієї недоторканної особи.

– Бідолаха Люпен, – сказала особистість, – що скажуть твої благородні друзі, побачивши, що тебе так принизили!

Напружуючи м’язи, він із силою розвів руки в сторони. Здулися вени на лобі. Ланки ланцюга впилися в шкіру.

– Ось так! – сказав Люпен.

Розірваний ланцюг полетів на підлогу.

– Давай інший, приятелю, цей ні на що не годиться.

Принесли цілих два.

– У добрий час! – схвалив він. – Зайві перестороги не зашкодять.

І почав рахувати агентів.

– Скільки ж вас, друзі? Двадцять п’ять? Тридцять? Багато… Нічого не поробиш. Ех, було б вас усього п’ятнадцять!

Так, умів він триматися, це були манери великого актора, який лише однією силою таланту легко й натхненно виконував свою роль. Шолмс дивився на нього, і йому здавалося, ніби був присутнім на чудовій виставі, усю красу і найменші нюанси якої гідно міг оцінити лише тільки він один. Він навіть подумав, що боротьба була рівною між цими тридцятьма, що мали за плечима весь налагоджений апарат правосуддя, і ним одним, беззбройним і закутим у ланцюги. Він один коштував усіх інших.

– Дивіться, метр, – звернувся до нього Люпен, – це ваша робота. Завдяки вам Люпен гнитиме на мокрій соломі карцеру. Зізнайтеся, адже ваша совість неспокійна, вас, напевно, гризуть жалі?

Мимоволі англієць знизав плечима, немов кажучи: «Усе залежало тільки від вас».

– Ніколи! Ніколи! – вигукнув Люпен. – Віддати вам блакитний діамант? О, ні, я й так через нього настраждався. І дорожу ним. У перший же свій приїзд до Лондона, думаю, наступного місяця, під час зустрічі розповім вам чому… Але чи будете ви в Лондоні наступного місяця? Може, краще зустрінемося у Відні? Або в Санкт-Петербурзі?

Раптом він так і підскочив. Десь під стелею задзвенів дзвінок. Це вже був не сигнал тривоги, а звичайний телефонний дзвінок. Дроти тягнулися в кабінет, до отвору між двома вікнами, а сам апарат так і не зняли.

Телефон! О, хто ж мав потрапити в пастку, розставлену підступною долею? Арсен Люпен розлючено обернувся до апарата, ніби хотів його розбити, стерти до порошку і тим самим заглушити таємничий голос, який збирався поговорити з ним. Але Ганімар уже зняв слухавку.

– Алло? Алло? Номер 648-73? Так, вірно.

Підбігши, Шолмс владно відсторонив його і, схопивши слухавку, прикрив мембрану хусткою, щоб не впізнали його голос.

У цей момент він глянув на Люпена. І, спіймавши його погляд, переконався, що обидва раптом подумали про одне й те саме, розуміючи всі можливі наслідки того, що здавалося цілком вірогідним, навіть майже безперечним: дзвонила Білява дама. Вона думала, що розмовлятиме з Феліксом Деві, чи, радше, з Максимом Бермоном, тоді як слухав її Шолмс!

Англієць закричав у слухавку:

– Алло! Алло!

Пауза, потім Шолмс вимовив:

– Так, це я, Максим.

І почала з усією трагічністю вимальовуватися драма. Люпен, неприборканий насмішник Люпен і не думав приховувати своєї тривоги. Збліднувши, він вслухався, намагаючись здогадатися, про що йдеться. А Шолмс продовжував відповідати невидимій співрозмовниці:

– Алло! Алло! Так, усе закінчилося, і я саме збирався їхати до вас, як ми домовилися. Куди? Але до вас же. А що, вам здається це місце невідповідним?

Він вагався, підбираючи слова, потім зовсім замовк. Ясно було, що він, намагаючись розпитати дівчину, не дуже в цьому досяг успіху, крім того, йому було абсолютно невідомо, де вона перебуває. І присутність Ганімара його соромила. Ах, якби якимось дивом можна було перервати нитку цієї диявольської бесіди! Люпен закликав диво всіма силами душі, усіма натягнутими, як струни, нервами.

Шолмс крикнув:

– Алло! Алло! Не чути? Я теж дуже погано чую… ледь розумію… Алло! Знаєте, після здорового глузду я вирішив, що вам краще повернутися до себе. Небезпека? Жодної… Але він же в Англії! Я отримав із Саутгемптона телеграму, що підтверджує його приїзд.

В останніх словах ховалася зла насмішка. І Шолмс вимовив їх з особливим задоволенням. А потім додав:

– Тож не гайте часу, моя люба, я скоро буду у вас.

І повісив слухавку.

– Пане Ганімар, прошу вас дати мені трьох людей.

– Це пов’язано з Білявою дамою, чи не так?

– Так.

– Вам відомо, хто вона і де перебуває?

– Так.

– Чорт забирай! Гарний улов… Разом із Люпеном… Який вдалий день! Фоленфан, візьміть ще двох і вирушайте за месьє.

Англієць зібрався йти в супроводі трьох поліцейських.

Усе було скінчено. Скоро Білява дама теж опиниться у владі Шолмса. Завдяки його чудовій завзятості та щасливому збігу обставин бій закінчувався для нього перемогою, а для Люпена – повною поразкою.

– Пане Шолмс!

Англієць зупинився.

– У чому справа, пане Люпен?

Останній удар, здавалося, повністю вразив Люпена. Чоло його зморщили зморшки, він виглядав похмурим і пригніченим. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, знову, незважаючи на невдачі, вигукнув радісно і невимушено:

– Погодьтеся, удача від мене відвернулася. Тільки що не вдалося втекти через камін – і ось я у ваших руках. А потім долі було завгодно скористатися телефоном, щоб зробити вам подарунок в особі Білявої дами. Підкоряюся вашим наказам.

– Що це означає?

– Це означає, що я готовий відновити переговори.

Шолмс відвів убік інспектора і попросив, утім, тоном, що не допускає заперечень, дозволу поговорити віч-на-віч з Арсеном Люпеном. Нарада у верхах! Вона почалася досить сухо: обидва нервували.

– Що ви хочете?

– Свободу мадемуазель Дестанж.

– А вам відома ціна?

– Так.

– То ви згодні?

– Згоден на всі ваші умови.

– Ах, так? – здивувався англієць. – Але ж ви ж відмовилися, коли йшлося про вас…

– Йшлося про мене, пане Шолмс. А тепер справа стосується жінки, жінки, яку я люблю. Бачте, ми, французи, відрізняємося особливим поглядом на такі речі. І не буду ж я чинити по-іншому, лише тому, що зватимуся Люпеном? Навпаки!

Тепер він здавався зовсім спокійним. Шолмс мимоволі трохи кивнув головою і прошепотів:

– Де блакитний діамант?

– Візьміть тростину, що стоїть у кутку біля каміна. Тримаючись за набалдашник, іншою рукою поверніть кільце з протилежного кінця.

Шолмс узяв тростину і повернув кільце, виявивши, що набалдашник відгвинчується. Усередині була кулька із замазки. А в ній – блакитний діамант.

Він почав його розглядати. Камінь був справжнім.

– Мадемуазель Дестанж вільна, пане Люпен.

– У майбутньому так само, як і в сьогоденні? Їй нема чого вас побоюватися?

– Ні мене, ні будь-кого іншого.

– Що б не трапилося?

– Що б не сталося. Я вже забув її ім’я та адресу.

– Дякую. І до побачення. Адже ми ще зустрінемося, чи не так, пане Шолмс?

– Анітрохи в цьому не сумніваюся.

Між англійцем і Ганімаром зав’язалася жвава бесіда, якій невдовзі Шолмс доволі грубо поклав край:

– Мені дуже шкода, пане Ганімар, але я іншої думки. Просто немає часу переконувати вас. Через годину я їду в Англію.

– Але… як же з Білявою дамою?

– Я не знаю цієї особи.

– Але ж ви щойно…

– Як хочете. Я вже добув вам Люпена. А ось і блакитний діамант – поступаюся вам задоволенням самому повернути його графині де Крозон. Мені здається, вам нема на що поскаржитися.

– Але Білява дама…

– Знайдіть її самі.

Нахлобучивши на голову капелюх, він швидко вийшов, як людина, що не має звички затримуватися після того, як закінчив усі свої справи.

– Щасливої дороги, метр, – крикнув навздогін Люпен. – Повірте, я ніколи не забуду про наші сердечні стосунки! Передайте привіт панові Вільсону!

Не отримавши відповіді, Люпен усміхнувся:

– Ось це називається піти по-англійськи. Нашому гідному остров’янину бракує куртуазності, якою відрізняємося ми. Ви тільки подумайте, Ганімар, як би француз повівся за таких обставин! Вже як би витончився, прикриваючи ввічливими фразами свій тріумф! Але, Господи прости, що це ви робите, Ганімаре? Ах, обшук! Але ж, друже, більше нічого не залишилося, жодного папірця! Мої архіви в надійному місці.

– Хто знає? Хто знає?

Люпену довелося підкоритися. Між двома інспекторами, в оточенні всіх інших, він терпляче витримав усе, що від нього вимагали. Але хвилин через двадцять зітхнув:

– Швидше, Ганімар, що ви там копаєтеся?

– А вам що, ніколи?

– Не те слово. У мене призначена термінова зустріч.

– У слідчій в’язниці?

– Ні, у місті.

– Ах, так? О котрій же годині?

– О другій.

– А зараз третя.

– Я й кажу, що запізнився. Страшенно не люблю спізнюватися.

– Може, хоч п’ять хвилин мені дасте?

– Ні хвилиною більше.

– Як ви люб’язні… постараюся…

– Щось ви багато розмовляєте… Ах, ще й ця шафа? Але вона порожня!

– Однак тут лежать три листи.

– Старі рахунки!

– Ні, зв’язка, перев’язана шовковою стрічкою.

– Рожевого кольору? О, Ганімаре, заради всього святого, не розв’язуйте!

– Листи від жінки?

– Так.

– Належної до світла?

– До вищого.

– А як її звати?

– Мадам Ганімар.

– Кумедно! Дуже кумедно! – уражений, парирував Ганімар.

У цей час поліцейські, яким було доручено обшукати інші кімнати, з’явилися доповісти, що не домоглися жодного результату. Люпен розреготався.

– Ах, чорт! Ви що, думали знайти тут список моїх друзів або доказ того, що я пов’язаний із прусським імператором? Краще б ви, Ганімар, пошукали маленькі секрети цієї квартири. Ось, наприклад, ця газова труба – насправді акустична. У каміні сходи. Стіна кімнати порожниста. А скільки всяких дзвінків! Дивіться, Ганімаре, натисніть ось цю кнопку.

Той підкорився.

– Нічого не почули? – поцікавився Люпен.

– Ні.

– Я теж. Але ж ви щойно попередили командира мого аеродрому, щоб приготував дирижабль, який незабаром підніме нас у повітря.

– Гаразд, – проворчав Ганімар, закінчуючи огляд квартири, – досить дурниць, час у дорогу.

Він рушив до виходу в супроводі своїх людей.

Люпен залишався на місці.

Поліцейські хотіли його підштовхнути, але нічого не вийшло.

– У чому справа? – запитав Ганімар. – Ви відмовляєтеся йти?

– Зовсім ні.

– У такому разі…

– Дивлячись куди…

– Куди?

– Куди ви мене поведете.

– Та в слідчу ж в’язницю, звісно!

– Тоді не піду. Мені нічого робити у слідчій в’язниці.

– Ви що, з глузду з’їхали?

– Хіба я не мав честі попередити вас, що в мене призначено термінове побачення?

– Люпен!

– Послухайте, Ганімаре, на мене чекає Білява дама. Не думаєте ж ви, що я можу вчинити так грубо і просто кинути її в тривозі? Це було б негідно галантному чоловікові.

– Гей ви, Люпене, – розлютився Ганімар, якому вже почало набридати це зубоскальство, – поки що я з вами занадто добре поводився. Але всьому є межа. Ідіть за мною.

– Неможливо. У мене побачення, і я на нього піду.

– Востаннє кажу!

– Не-мож-мож-но.

Ганімар зробив знак своїм людям. Двоє поліцейських підхопили Люпена під руки. Але тут же, скрикнувши від болю, відпустили: обома руками Арсен Люпен встромив їм у тіло дві голки.

Збожеволівши від сказу, інші накинулися на нього, давши нарешті волю своїй ненависті, палаючи бажанням помститися за товаришів, та й за себе самих, адже стільки разів Люпен обводив їх навколо пальця. Вони били, били куди попало. Від сильного удару в скроню він упав.

– Якщо ви його покалічите, – в люті крикнув Ганімар, – матимете справу зі мною!

І нахилився, готовий надати допомогу. Але переконавшись, що той дихає вільно, наказав узяти його за ноги й за голову, тоді як сам підтримував тулуб.

– Давайте, тільки обережно! Не трясіть його! Ах, звірі, мало не вбили його! Гей, Люпене, як справи?

Люпен розплющив очі й пробурмотів:

– Негарно, Ганімар… Дали їм мене побити.

– Самі винні, чорт забирай, зі своєю впертістю, – засмучено відповів Ганімар. – Вам не боляче?

Вони наближалися до сходової клітки. Люпен застогнав:

– Ганімар… на ліфті… Вони мені всі кістки переламають…

– Гарна думка, прекрасна думка, – схвалив Ганімар. – До того ж сходи такі вузькі… ми просто не зможемо…

Він викликав ліфт. Люпена з усіма можливими пересторогами посадили на сидіння. Ганімар сів поруч і сказав своїм людям:

– Спускайтеся вниз. Чекатимете мене біля віконця консьєржа. Домовилися?

І взявся за ручку дверей. Але не встиг він їх зачинити, як пролунали пронизливі крики. Подібно до повітряної кульки, що зірвалася з ниточки, ліфт несподівано злетів угору. Його політ супроводжувався сардонічним сміхом.

– Ах ти, чорт! – заревів Ганімар, судорожно намагаючись намацати в темряві кнопку спуску.

І, не знайшовши її, крикнув поліцейським:

– Усі на шостий! До дверцят шостого поверху!

Перескакуючи через сходинки, агенти помчали нагору. Але тут сталася дивна річ: ліфт, ніби проломивши стелю останнього поверху, раптом зник з поля зору і раптово з’явився на верхньому поверсі, де розміщувалася прислуга. Там він нарешті зупинився. Біля дверцят чекали троє. Один із них відчинив ліфт, і, поки двоє тримали Ганімара, хоча він, приголомшений, втративши свободу рухів, навіть і не думав чинити опір, третій виніс Люпена.

– Я попереджав вас, Ганімаре… Викрадення на повітряній кулі… і все це завдяки вам! Іншим разом не будете таким м’якосердим. І крім того, ви забули, що Арсен Люпен ніколи не дасть себе побити і заподіяти собі біль без серйозних на те причин. Прощавайте…

Двері кабіни зачинилися, і ліфт, відвозячи Ганімара, почав спускатися вниз. Усе сталося так швидко, що старий поліцейський прибув на нижній поверх одночасно зі своїми ж агентами.

Не встигнувши перекинутися й словом, усі кинулися через двір до чорних сходів. Лише ними одними можна було дістатися до поверху прислуги, звідки і втік Люпен.

Довгий звивистий коридор із безліччю маленьких пронумерованих кімнаток вів до нещільно прикритих дверей. За ними вже в сусідньому будинку починався точно такий самий коридор зі скошеними кутами і схожими кімнатами. У кінці його – чорні сходи. Ганімар спустився ними, перетнув двір, вестибюль і вискочив на вулицю Піко. І тоді зрозумів: два довгі будинки, йдучи в глибину, стикалися між собою, а їхні фасади виходили на дві різні вулиці, але не перпендикулярні, а паралельні, і відстань між ними була понад шістдесят метрів.

Він зайшов до консьєржки і показав своє посвідчення:

– Тут проходили четверо чоловіків?

– Так, двоє слуг із п’ятого і шостого поверху та двоє їхніх друзів.

– А хто живе на п’ятому і на шостому поверхах?

– Панове Фовель та їхні кузени Провост. Вони сьогодні з’їхали. Залишалися лише двоє слуг. Але й ті щойно пішли.

«Так, – подумав Ганімар, звалившись на диванчик у закутку консьєржки, – яку ж дичину ми упустили! У цьому кварталі розміщувалася вся банда».

Через сорок хвилин двоє чоловіків під’їхали в екіпажі до Північного вокзалу і поспішили до експреса на Кале. За ними несли їхні валізи.

В одного з них рука була на перев’язі, а бліде обличчя свідчило про нездоров’я. Другий же здавався у веселому настрої.

– Галопом, Вільсоне, не вистачало ще запізнитися на поїзд. Ах, Вільсоне, я ніколи не забуду ці десять днів!

– Я теж.

– Які чудові битви!

– Просто чудові.

– Ну, звичайно, не обійшлося і без дрібних неприємностей.

– Зовсім дрібних.

– А врешті-решт перемога на всіх фронтах. Люпен під арештом! Блакитний діамант знайдено!

– Моя рука зламана!

– Коли йдеться про таку удачу, яке значення може мати чиясь зламана рука!

– Особливо моя.

– Ну так! Адже згадайте, Вільсоне, якраз у той момент, коли ви були в аптекаря і там страждали, як герой, я виявив дороговказну нитку.

– Вам просто пощастило!

Двері вагонів уже зачинялися.

– По місцях, панове. Будь ласка, покваптеся.

Носильник вліз сходами в порожнє купе і впихнув у сітку валізи, а Шолмс тим часом затягував до вагона невдаху Вільсона.

– Та що з вами, Вільсоне! Ледве рухаєтеся… Поенергійніше!

– Річ зовсім не в енергії.

– А в чому?

– Просто в мене діє лише одна рука.

– Ну і що! – весело відгукнувся Шолмс. – Теж мені біда! Можна подумати, ви один на всьому світі в такому становищі. А як же однорукі? Справжні каліки? Ну як, залізли? Слава Богу.

Він простягнув носію монету в п’ятдесят сантимів.

– Дякую, голубчику. Тримайте.

– Дякую, пане Шолмс.

Англієць підняв очі: перед ним стояв Арсен Люпен.

– Ви… ви… – приголомшено забурмотів він.

А Вільсон заревів, потрясаючи своєю єдиною рукою, тикаючи в нього пальцем:

– Ви! Ви! Адже вас же заарештували! Шолмс сам мені про це сказав. Коли він пішов, вас оточували Ганімар зі своїми тридцятьма поліцейськими.

Люпен, схрестивши руки на грудях, обурено промовив:

– Ви що ж, думали, я дам вам поїхати, не попрощавшись? Після таких приємних дружніх стосунків, які у нас із вами склалися? Та це було б просто неввічливо. За кого ви мене приймаєте?

Пролунав свисток.

– Гаразд, прощаю вас. Вам нічого не потрібно? Тютюн, сірники… Є? А вечірні газети? Там ви знайдете всі подробиці мого арешту і вашого останнього подвигу, метр. А тепер до побачення, щасливий, що з вами познайомився… справді, щасливий! Якщо я коли-небудь вам знадоблюся, то буду радий…

Він зістрибнув на перон і зачинив дверцята.

– Прощавайте! – Помахав він за вікном хусткою. – Прощавайте! Я напишу вам… І ви теж пишіть, добре? Як ваша зламана рука, пане Вільсон? Чекатиму від вас обох звісток… Ну хоч листівочки надсилайте час від часу! Моя адреса: Париж, Люпену… Цього достатньо… Марка не потрібна… Прощавайте… До скорого…

Частина друга. Єврейська лампа

Розділ перший

Херлок Шолмс і Вільсон влаштувалися праворуч і ліворуч від великого каміна, простягнувши ноги до затишного вогню.

Коротка верескова люлька Шолмса зі срібним кільцем згасла. Він вичистив залишки золи, набив її знову, прикурив і, прикривши коліна полами свого халата, взявся випускати до стелі колечка диму.

Вільсон дивився на нього. Він дивився, як собака, згорнувшись клубком на килимі, дивиться на господаря, круглими очима, не кліпаючи, тим поглядом, у якому таїться лише одна надія: не пропустити довгоочікуваного жесту. Чи порушить мовчання господар? Чи відкриє секрет своїх роздумів, чи пустить у царство умовиводів, куди, як здавалося Вільсону, шлях йому було заборонено?

Шолмс мовчав.

Вільсон наважився почати розмову:

– Настали спокійні часи. Жодної справи, яку ми могли б розкусити.

Мовчання Шолмса ставало дедалі наполегливішим, а кільця диму – дедалі круглішими й круглішими, і якби на місці Вільсона опинився б хтось інший, то давно б здогадався, що друг його дістає найглибше задоволення від таких хоч і дрібних, але однаково приємних успіхів у хвилини, коли мозок звільняється від усяких думок.

Зневірившись, Вільсон встав і підійшов до вікна.

Вигляд вулиці, що текла повз похмурі фасади будинків під чорним небом, з якого люто струменіли неприємні потоки дощу, наводив смуток. Проїхав кеб, за ним інший. Вільсон про всяк випадок записав у блокнот їхні номери. Хто знає, може, й знадобиться коли-небудь.

– Дивіться! – раптом вигукнув він. – До нас іде листоноша!

Слуга провів його в кімнату.

– Два рекомендовані листи. Розпишіться, будь ласка.

Шолмс розписався в книзі і, провівши листоношу до дверей, повернувся, роздруковуючи один із листів.

– У вас дуже задоволений вигляд, – через деякий час зауважив Вільсон.

– У цьому листі міститься досить цікава пропозиція. Ви так просили якоїсь справи, то ось вона. Читайте.

Вільсон почав читати:

«Месьє, знаючи про Ваш досвід, прошу Вас про допомогу. Я став жертвою вельми великої крадіжки, і всі розпочаті досі пошуки не привели поки до очікуваного результату.

Надсилаю Вам із цією поштою газети, з яких ви дізнаєтеся все про цю справу, і якщо забажаєте взяти розслідування на себе, надаю у Ваше розпорядження свій особняк. Додаю підписаний мною чек, у який на свій розсуд прошу Вас вписати суму, необхідну Вам на дорожні витрати.

Не відмовте в люб’язності телеграфувати свою відповідь і прийміть, месьє, запевнення в моїй глибокій до Вас повазі.

Барон Віктор д’Імблеваль.

Вулиця Мюрильо, 18».

– Ха-ха! – захихотів Шолмс. – Усе складається якнайкраще… маленька подорож до Парижа, а чому б і ні? З часу того самого поєдинку з Арсеном Люпеном у мене так і не було нагоди з’їздити туди. Зовсім не відмовлюся подивитися на столицю світу в дещо спокійнішій обстановці.

Він розірвав чек на чотири частини, і, поки Вільсон, чия рука не набула ще колишньої гнучкості, доволі різко висловлювався з приводу Парижа, надірвав другий конверт.

Тієї ж миті він, не стримавшись, роздратовано хмикнув, лоб його прорізала зморшка, що не зникала весь час, доки Шолмс читав лист, а потім, зім’явши, згорнув у кульку та жбурнув у куток.

– Що? Що таке? – в жаху вигукнув Вільсон.

Він підібрав кульку, розгорнув її і з дедалі більшим подивом почав читати:

«Мій дорогий метр,

Вам відомо, з яким захопленням я до Вас ставлюся і наскільки дорожу Вашою репутацією. Прошу Вас повірити мені і не займатися справою, про участь у якій Вас проситимуть. Ваше втручання завдасть великих неприємностей, усі зусилля приведуть лише до жалюгідного результату, і доведеться Вам публічно заявити про свою неспроможність.

Щиро бажаючи позбавити Вас від подібного приниження, заклинаю, – в ім’я дружби, що нас пов’язує, спокійно залишатися біля Вашого каміна.

Мої найкращі побажання панові Вільсону, а ви, дорогий метр, прийміть запевнення в повазі від відданого Вам

Арсена Люпена».

– Арсен Люпен, – у сум’ятті повторив Вільсон.

Шолмс почав бити по столу кулаком.

– Він уже починає мені набридати, це звірятко! Потішається наді мною, як над яким-небудь хлопчиськом! Публічно заявити про свою неспроможність! Чи не я змусив його віддати блакитний діамант?

– Він просто боїться, – припустив Вільсон.

– Ви говорите дурниці! Арсен Люпен ніколи нічого не боїться, і доказ тому – ця провокація.

– Як же він дізнався про лист до нас від барона д’Імблеваля?

– Звідки мені знати? Ви ставите безглузді запитання, мій дорогий!

– Я думав… припускав…

– Що? Що я чаклун?

– Ні, але я бачив на власні очі, як ви творили такі дива…

– Ніхто не може творити дива… ні я, ні будь-хто інший. Я розмірковую, роблю висновки, роблю висновки, але ніяк не можу здогадуватися. Тільки дурні здогадуються.

Вільсон погодився зі скромною роллю побитого собаки і постарався, щоб не бути дурнем, не здогадатися, чому Шолмс раптом роздратовано забігав по кімнаті. Але коли той, подзвонивши, наказав слузі принести його валізу, Вільсон вирішив, що має право поміркувати, зробити висновки і зробити висновок, що господар збирався вирушити в подорож.

Внаслідок тієї ж самої роботи думки він і дозволив собі стверджувати, не побоюючись впасти в помилку:

– Герлок, ви їдете в Париж.

– Можливо.

– Ви їдете туди, скоріше, щоб прийняти виклик Люпена, ніж зробити люб’язність барону д’Імблевалю.

– Можливо.

– Герлок, я їду з вами.

– Ах, старий друже, – вигукнув Шолмс, припинивши свої ходіння, – а ви не боїтеся, що ліва рука розділить долю правої?

– Що може зі мною трапитися? Адже ви будете поруч.

– Доброго часу, мій сміливець! Покажемо цьому панові, що він дуже помиляється, вважаючи, що можна безкарно з такою нахабністю кинути мені рукавичку. Жвавіше, Вільсоне, зустрічаємося біля першого ж потяга.

– А ви не будете чекати газет, які посилає вам барон?

– Навіщо?

– Тоді, можливо, надіслати йому телеграму?

– Не потрібно. Арсен Люпен дізнається про мій приїзд. А я цього не хочу. Цього разу, Вільсоне, ми будемо обачнішими.

Після полудня друзі сіли в Дуврі на пароплав. Поїздка виявилася вельми приємною. В експресі Кале – Париж Шолмс дозволив собі години три міцно поспати, а Вільсон тим часом, на варті біля дверей купе, задумався, неуважно дивлячись перед собою.

Шолмс прокинувся в гарному настрої. У захваті від перспективи нового поєдинку з Арсеном Люпеном, він задоволено потирав руки, ніби готувався скуштувати дедалі нових і нових радощів.

– Нарешті, – вигукнув Вільсон, – з’являється нагода розім’ятися!

І теж став потирати руки з точно таким же задоволеним виглядом.

На вокзалі Шолмс узяв пледи і в супроводі Вільсона, який тягнув валізи (кожному – своя ноша), пред’явив квитки і радісно зійшов з поїзда.

– Чудова погода, Вільсоне! Яке сонце! Париж святкує наш приїзд.

– Ну й натовп!

– Тим краще, Вільсоне! Так нас не зможуть помітити. Ніхто не впізнає мене серед такої безлічі людей.

– Якщо не помиляюся, пане Шолмс?

Біля них стояла жінка, навіть, скоріше, дівчина, чий простий костюм підкреслював витончену фігуру. Обличчя її виражало тривогу і страждання.

– Адже ви пан Шолмс? – повторила вона своє запитання.

І оскільки він не відповідав, скоріше розгубившись, ніж через звичайну обережність, вона запитала втретє:

– Я маю честь говорити з паном Шолмсом?

– Що вам від мене треба? – розсердився він, побоюючись цієї сумнівної зустрічі.

Вона перегородила йому шлях.

– Послухайте, месьє, це дуже важливо, я знаю, ви збираєтеся їхати на вулицю Мурільйо.

– Що ви кажете?

– Я знаю… знаю… на вулицю Мюрільйо… будинок 18. Так от, не треба… ні, ви не повинні туди їхати… Запевняю вас, потім будете дуже шкодувати. І якщо я вам це кажу, не думайте, що мені від цього якась вигода. Просто так буде розумніше, по совісті.

Він спробував відсторонити її, але вона не піддавалася.

– О, прошу вас, не наполягайте! Якби я тільки могла вас переконати! Подивіться на мене, погляньте прямо мені в очі… я не обманюю… не брешу.

Вона підняла на нього серйозний погляд ясних красивих очей, у якому, здавалося, відбивалася сама душа. Вільсон похитав головою:

– Схоже, мадемуазель говорить щиро.

– Так, так, – взмолилася вона, – повірте мені…

– Я вірю, мадемуазель, – відповів Вільсон.

– Ах, як я щаслива! І ваш друг теж, чи не так? Я відчуваю… Я впевнена в цьому! Яке щастя! Усе владнається. Ну просто чудова думка – мені приїхати сюди! Послухайте, месьє, через двадцять хвилин відходить поїзд на Кале. Ви ще встигнете. Швидше, ходімо зі мною, перон з цього боку, будемо там якраз вчасно.

Вона спробувала взяти його за руку, щоб повести за собою. Але Шолмс, не відпускаючи її руки, як тільки міг м’яко сказав:

– Вибачте, мадемуазель, але я ніколи не кидаю розпочатої справи.

– Благаю… благаю… О, якби ви могли зрозуміти!

Але він, обійшовши її, був уже далеко.

Вільсон спробував втішити дівчину:

– Не втрачайте надії. Він-то доведе справу до кінця. Ще не було випадку, щоб ми зазнали невдачі.

І кинувся бігом навздогін.

ГЕРЛОК ШОЛМС ПРОТИ АРСЕНА ЛЮПЕНА!

На ці слова, написані величезними чорними літерами, вони натрапили з перших же кроків. Друзі підійшли ближче і побачили цілу вервечку людей, які крокували один за одним. Кожен тримав у руці по товстій залізній палиці, якими вони рівномірно стукали по асфальту, а на спинах у них красувалися величезні афіші з написами:

«Матч між Херлоком Шолмсом і Арсеном Люпеном. Приїзд англійського чемпіона. Знаменитий детектив намагається розгадати таємницю історії на вулиці Мурільйо. Подробиці читайте в «Еко де франс».

Вільсон похитав головою:

– Ви тільки подумайте, Герлок, ми вважали, що вдасться зберегти інкогніто! Не здивуюся, якщо на вулиці Мурільйо нас зустрічатимуть гвардійці або влаштують прийом із тостами і шампанським.

– Коли ви намагаєтеся здаватися дотепним, то варті цілих двох помічників, – процідив крізь зуби Шолмс.

Він наблизився до одного з газетярів з явним наміром схопити того своїми залізними руками і разом із плакатом стерти в порошок. Але біля них уже почав збиратися натовп. Люди жартували і сміялися.

Придушивши дикий напад сказу, він запитав:

– Коли вас найняли?

– Сьогодні вранці.

– А коли ви вийшли на вулиці?

– Годину тому.

– Значить, афіші були вже готові?

– Так, звісно… Коли ми вранці прийшли в агентство, вони вже там були.

Виходить, Арсен Люпен передбачав, що він, Шолмс, прийме бій. Ба більше, його лист свідчив про те, що Люпен сам хотів цього бою, у його плани входило ще раз помірятися силою з противником. Навіщо? Яка причина спонукала його знову почати боротьбу?

Герлок на секунду завагався. Мабуть, Люпен був цілковито впевнений у перемозі, якщо поводився так нахабно. Чи не потрапили вони в пастку, з’явившись на перший поклик?

– Ходімо, Вільсоне. Кучер, вулиця Мюрільйо, 18! – знову відчувши прилив енергії, крикнув він.

І до болю стиснувши кулаки, так що навіть виступили вени, напружившись, наче боксер перед сутичкою, він стрибнув в екіпаж.

Уздовж вулиці Мурільо височіли шикарні приватні особняки, тильним боком звернені до парку Монсо. На одному з найкрасивіших будинків стояв номер 18. Його займав барон д’Імблеваль з дружиною і дітьми, який обставив особняк з пишністю, властивою його артистичній натурі мільйонера. Перед будинком розстелявся парадний двір, праворуч і ліворуч розташовувалися господарські споруди, а позаду, в саду, дерева сплітали свої гілки з гілками дерев з парку Монсо.

Зателефонувавши, англійці перетнули двір і були зустрінуті лакеєм, який провів їх у маленьку вітальню.

Вони сіли, окинувши швидким поглядом безліч дорогих дрібничок, що заповнювали цей будуар.

– Красиві штучки, – прошепотів Вільсон, – зі смаком і великою фантазією. Можна зробити висновок, що ті, хто дав собі труд роздобути їх, люди вже у віці… щось близько п’ятдесяти років…

Але не встиг він закінчити, як двері відчинилися і увійшли барон д’Імблеваль із дружиною.

Всупереч умовиводам Вільсона, обидва виявилися елегантними молодими людьми, надзвичайно живими в рухах і словах. Вони буквально розсипалися в подяках:

– Як це люб’язно з вашого боку! Довелося вам потурбуватися! Ми майже раді, що з нами трапилася ця неприємність, адже завдяки їй із задоволенням…

– Ну що за чарівні люди, ці французи, – про себе глибокодумно зауважив Вільсон.

– Однак час – гроші, – вигукнув барон, – особливо ваш час, пане Шолмс. Перейдемо до справи! Що ви думаєте про всю цю історію? Чи сподіваєтеся в ній розібратися?

– Щоб у ній розібратися, треба спочатку дізнатися, про що йдеться.

– А ви не знаєте?

– Ні, і попросив би вас докладно, нічого не упускаючи, викласти всі факти. Так що ж сталося?

– Нас обікрали.

– Коли це було?

– Минулої суботи, – відповів барон, – точніше, в ніч із суботи на неділю.

– Отже, шість днів тому. Тепер слухаю вас.

– Насамперед, месьє, я хочу сказати, що, дотримуючись способу життя, якого вимагає положення, яке ми займаємо, ми з дружиною все ж рідко куди-небудь виходимо. Виховання дітей, кілька прийомів, прикраса нашого будинку – ось і всі наші справи, і майже завжди вечорами ми сидимо в цій кімнаті, в будуарі моєї дружини, де зберігаються кілька зібраних нами творів мистецтва. Отже, минулої суботи, близько одинадцятої вечора, я погасив світло і ми з дружиною, як зазвичай, пішли до спальні.

– Де вона розташована?

– Поруч, ось за цими дверима. Наступного дня, тобто в неділю, я встав раніше. Сюзанна (моя дружина) ще спала, і я, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити її, пройшов до цього будуару. І яке ж було моє здивування, коли я побачив, що вікно відчинене навстіж, тоді як напередодні ввечері ми перед відходом його закрили.

– Може, хтось зі слуг…

– Уранці ніхто не заходить сюди доти, доки ми не подзвонимо. До того ж я завжди з обережності замикаю ось ці другі двері, що виходять у передпокій, на гачок. Отже, вікно відкрили саме зовні. Є і ще один доказ: хтось розпиляв другу палітурку праворуч від шпінгалета.

– Куди виходить це вікно?

– Воно виходить, як ви самі можете переконатися, на маленьку галерею з кам’яною огорожею. Звідси, з другого поверху видно сад за будинком і ґрати, що відокремлюють його від парку Монсо. Абсолютно ясно, що злодій прийшов із парку Монсо, сходами переліз через огорожу і забрався на галерею.

– Абсолютно ясно, кажете ви?

– З того і з іншого боку решітки виявили на вологій землі газону дві ямки, залишені ніжками сходів. Такі ж заглиблення є і внизу, біля будинку. І нарешті, на кам’яній огорожі видніються дві подряпини, мабуть, у тих місцях, де сходи приставляли до галереї.

– Отже, парк Монсо на ніч не закривається?

– Звісно, ні, та й до того ж поруч, під номером 14, будується особняк. Звідти теж зовсім неважко до нас потрапити.

Херлок Шолмс ненадовго замислився і вимовив:

– Повернемося до самої крадіжки. Її скоїли в тій кімнаті, де ми зараз перебуваємо, чи не так?

– Так. Між ось цією Дівою XII століття і дарохранительницею з карбованого срібла стояла маленька єврейська лампа. Вона й зникла.

– І це все?

– Все.

– Ага! А що ви називаєте єврейською лампою?

– Це такі мідні лампи, ними користувалися за старих часів. На ніжці тримається посудина, куди наливали олію. А від неї відходять два або кілька ріжків із гнотами.

– Загалом річ, яка не становить особливої цінності.

– Особливої цінності в ній немає. Але наша лампа слугувала схованкою, куди ми зазвичай ховали чудову старовинну прикрасу, золоту химеру з рубінами і смарагдами. Саме ця річ і становила особливу цінність.

– А чому у вас була така звичка?

– Та сам не знаю, месьє. Просто нам здавалося кумедним використовувати таку схованку.

– І ніхто про неї не знав?

– Ніхто.

– Крім, зрозуміло, злодія, – зауважив Шолмс. – Інакше він не взяв би на себе працю викрадати єврейську лампу.

– Звичайно. Але як він міг про це дізнатися, адже ми й самі виявили абсолютно випадково секретний механізм у лампі.

– Так само випадково міг дізнатися про це і будь-хто ще, наприклад слуга… або друг будинку… Однак продовжимо: ви викликали поліцію?

– Звісно. Слідчий провів розслідування. Кожен із репортерів великих газет, що займаються кримінальною хронікою, провів своє слідство. Але, як я вам уже казав, не схоже, щоб загадка ця мала шанси коли-небудь бути розгаданою.

Шолмс підвівся, підійшов до вікна, оглянув палітурку, галерею, огорожу, з лупою досліджував дві подряпини на камені й попросив пана д’Імблеваля провести його в сад.

Там Шолмс, як ні в чому не бувало, сів у плетене крісло і мрійливим поглядом втупився на дах будинку. Потім, схопившись, раптом попрямував до двох дерев’яних скриньок, якими, щоб зберегти сліди, накрили два заглиблення під галереєю, залишені ніжками сходів. Він підняв ящики, став на коліна і, весь зігнувшись, ледве не зарившись носом у землю, став вдивлятися, щось обміряти. Потім те ж саме зробив і біля решітки саду, тільки там це зайняло менше часу.

На цьому огляд закінчився.

Обидва повернулися в будуар, де на них чекала пані д’Імблеваль.

Шолмс ще деякий час помовчав, а потім вимовив такі слова:

– Від самого початку вашої розповіді, пане бароне, я був здивований видимою простотою скоєної крадіжки. Приставили драбину, розпиляли палітурку, вибрали річ і пішли. Ні, так зазвичай ці справи не відбуваються. У вас усе занадто ясно, чітко.

– Це означає…

– Це означає, що крадіжка єврейської лампи відбувалася під керівництвом Арсена Люпена.

– Арсена Люпена? – здивувався барон.

– Але сам він у ній участі не брав, в особняк навіть ніхто не влазив. Лампу, можливо, взяв слуга, який спустився з мансарди на галерею по водостічній трубі, яку я помітив із саду.

– Але як ви це можете довести?

– Арсен Люпен не пішов би з будуара з порожніми руками.

– З порожніми руками? А лампа?

– Це не завадило б йому прихопити ще й ту табакерку з діамантами або ось це кольє зі старовинних опалів. Достатньо було б простягнути руку. І якщо він цього не зробив, значить, він не бачив цих речей.

– Але виявлені сліди?

– Фарс! Інсценування, щоб відвести підозри!

– А подряпини на балюстраді?

– Теж помилкові! Їх зробили наждачним папером. Дивіться, ось його частинки, які я там зібрав.

– А ямки від ніжок сходів?

– Просто жарт! Подивіться на прямокутні заглиблення під галереєю і порівняйте їх із тими, що біля решітки. За формою вони однакові, але тут виїмки йдуть паралельно, а там – ні. Виміряйте відстань між ними, вона теж неоднакова. Під галереєю одна ямка відстоїть від іншої на 23 сантиметри. А біля решітки між ними цілих 28 сантиметрів.

– І які ж ваші висновки?

– Я вважаю, оскільки форма їх ідентична, то всі чотири заглиблення були зроблені одним і тим самим відповідним за формою шматком дерева.

– Найкращим аргументом був би цей самий шматок дерева.

– Ось він, – відповів Шолмс, – я підібрав його в саду, під діжкою з лавром.

Барону довелося визнати його правоту. Не минуло й сорока хвилин відтоді, як англієць переступив поріг цього будинку, а від усього, що вважали безперечним і ґрунтувалося на очевидних фактах, уже нічого не залишилося. Почала вимальовуватися істина, зовсім інша істина, що ґрунтувалася на чомусь набагато вагомішому, а саме, на міркуваннях Герлока Шолмса.

– Звинувачення, яке ви висуваєте проти нашого персоналу, дуже серйозне, месьє, – сказала баронеса. – Ті, хто живе тут, служать у нашій родині вже давно. Ніхто з них не здатний на зраду.

– Якщо ніхто з них вас не зрадив, то як пояснити, яким чином я отримав одночасно з вашим ще й цього листа?

І він простягнув баронесі лист Арсена Люпена.

Здавалося, мадам д’Імблеваль була вражена.

– Арсен Люпен? Як він дізнався?

– Ви нікому не говорили про свій лист?

– Нікому, – відповів барон. – Ця думка якось раптом спала нам на думку, коли ми сиділи за столом.

– А слуги при цьому були?

– Ні, тільки двоє наших дітей. І ще… ні, Софі й Анрієтта вже вийшли з-за столу, чи не так, Сюзанно?

Мадам д’Імблеваль, подумавши, підтвердила:

– Правильно, вони пішли до мадемуазель.

– Мадемуазель? – зацікавився Шолмс.

– Їхня гувернантка, мадемуазель Аліса Демен.

– Ця особа не обідає разом із вами?

– Ні, їй подають у кімнату.

Вільсона раптом осінило:

– Адже ваш лист до мого друга Герлока Шолмса треба ще було віднести на пошту.

– Зрозуміло.

– І хто його туди відніс?

– Мій камердинер, Домінік, він служить у нас ось уже двадцять років. Запевняю вас, усі пошуки в цьому напрямку виявляться марною тратою часу.

– Коли людина шукає, вона ніяк не може змарнувати час, – наставницьки зауважив Вільсон.

На цьому попереднє слідство закінчилося. Шолмс попросив дозволу піти.

Годиною пізніше, за вечерею він уперше побачив дітей д’Імблеваля, Софі та Анрієтту, двох гарненьких дівчаток восьми і шести років. За столом говорили мало. На всі люб’язності барона і його дружини Шолмс відповідав з таким сердитим виглядом, що вони вважали за краще помовчати. Подали каву. Проковтнувши вміст своєї чашки, Шолмс піднявся.

У цю хвилину слуга, який увійшов до кімнати, приніс адресоване Шолмсу повідомлення, передане телефоном. Розкривши аркуш паперу, сищик прочитав:

«Прийміть мої гарячі вітання. Результати, яких ви досягли за такий короткий час, просто вражають. Я в розгубленості.

Арсен Люпен».

У роздратуванні сплеснувши руками, він простягнув записку барону:

– Чи не здається вам, месьє, що в цьому будинку стіни мають очі та вуха?

– Нічого не розумію, – здивовано пробурмотів пан д’Імблеваль.

– Я теж. Зрозуміло одне: все, що тут робиться, негайно стає відомим ЙОМУ. Не можна сказати ні слова, щоб він не почув.

Цього вечора Вільсон ліг спати з чистою совістю людини, яка виконала свій обов’язок і в якої залишилася лише одна турбота – заснути. Що він і зробив досить скоро. Йому наснився чудовий сон, ніби він наодинці переслідував Люпена і ось-ось збирався особисто заарештувати його. Відчуття погоні було настільки сильним, що він навіть прокинувся.

Хтось сидів на ліжку. Вільсон схопився за револьвер.

– Не рухатися, Люпен, а то буду стріляти!

– Ти диви, який спритний!

– Як, це ви, Шолмс? Вам щось від мене знадобилося?

– Мені знадобилися ваші очі. Вставайте…

Він підвів його до вікна.

– Дивіться… По той бік ґрат…

– У парку?

– Так. Ви там нічого не помітили?

– Нічого.

– Неправда, вам щось видно.

– Ах, так, справді, якась тінь, навіть дві.

– Ну ось, бачите? Біля самої решітки. Гляньте, почали рухатися. Не будемо гаяти часу.

Навпомацки, тримаючись за поручні, вони сходами спустилися в кімнату, з якої був вихід на ґанок у сад. Крізь скляні двері було видно, що ті два силуети все ще там.

– Дивна річ, – прошепотів Шолмс, – схоже, у будинку якийсь шум.

– У будинку? Не може бути! Усі сплять.

– Усе ж прислухайтеся…

У цей момент з боку решітки почувся слабкий свист, і вони побачили неясне світло, яке нібито йшло з дому.

– Напевно, д’Імблевалі запалили у себе свічку, – пробурмотів Шолмс. – Їхня кімната якраз над нами.

– І чули ми, звісно, теж їх, – додав Вільсон. – Напевно, як і ми, спостерігають за ґратами.

Пролунав другий, ще слабший свист.

– Нічого не розумію, нічого не розумію, – роздратовано бурмотів Шолмс.

– Я теж, – зізнався Вільсон.

Шолмс повернув у дверях ключ, скинув гачок і потихеньку почав відкривати стулку.

І втретє свиснули, але тепер голосніше і якось по-іншому. А над їхніми головами тієї ж хвилини виник, посилюючись, шум.

– Це не в спальні, а на галереї будуара, – прошипів Шолмс.

Він висунув було голову назовні, але тієї ж миті відскочив, вилаявшись. Вільсон, своєю чергою, теж виглянув. Зовсім поруч із ними до галереї хтось приставив драбину.

– Ах, чорт забирай! – почувся голос Шолмса. – У будуарі хтось є! Їх-то ми й чули. Швидше, приберемо драбину.

Однак у цю саму мить якась постать ковзнула вниз, драбину відставили, і людина, схопивши її під пахву, побігла до ґрат, туди, де чекали її спільники. Шолмс із Вільсоном, не роздумуючи, кинулися слідом. Вони наздогнали грабіжника в той час, коли він уже приставляв драбину до ґрат. Звідти раптово прогриміли два постріли.

– Ви поранені? – крикнув Шолмс.

– Ні, – відповідав Вільсон і, обхопивши втікача, спробував його зупинити. Однак той, розвернувшись, затиснув Вільсона однією рукою, а іншою завдав йому в груди удар ножем. Вільсон із зусиллям видихнув, захитався і впав.

– Прокляття, – прогарчав Шолмс, – якщо ви мені його вбили, я теж стану вбивати!

Поклавши Вільсона на галявині, він кинувся до сходів. Але пізно… той уже видерся нагору і, зіскочивши на руки своїх товаришів, тікав у кущі.

– Вільсоне, Вільсоне, адже нічого серйозного, правда? Звичайна подряпина.

Двері особняка відчинилися. Першим вискочив пан д’Імблеваль, за ним – слуги зі свічками.

– Що? Що таке? – вигукнув барон. – Пан Вільсон поранений?

– Нічого особливого, проста подряпина, – повторював Шолмс, заспокоюючи сам себе.

Але кров текла струмком, і обличчя пораненого зблідло.

Через двадцять хвилин лікар констатував, що вістря ножа зупинилося за чотири міліметри від серця.

– У чотирьох міліметрах від серця? Цьому Вільсону завжди щастило, – позаздрив Шолмс.

– Пощастило… пощастило… – пробурчав доктор.

– А що ви думаєте, та з його міцною статурою він одужає…

– За шість тижнів у ліжку плюс два місяці на одужання.

– Не більше?

– Ну, якщо тільки не буде ускладнень.

– А чому це, чорт забирай, у нього мають бути ускладнення?

Остаточно заспокоївшись, Шолмс вирушив у будуар до барона. Цього разу таємничий гість виявився не надто скромним. Без сорому наклав він лапу на табакерку з діамантами, опалове кольє, та й узагалі на все, що заслуговує на увагу чесного злодія.

Вікно так і залишилося відчиненим, палітурку чудово розпиляли, і слідство, проведене на світанку, встановило, що драбину брали з сусіднього будівництва, а отже, прийшли саме звідти.

– Отже, – не без іронії зауважив пан д’Імблеваль, – це точне повторення крадіжки єврейської лампи.

– Так, якщо погодитися з першою версією поліцейських.

– А ви все ще з нею не згодні? Друга крадіжка так і не похитнула вашої думки про першу?

– Навпаки, затвердила її.

– Неймовірно! У вас є незаперечні докази того, що сьогоднішній нічний напад було скоєно ззовні, і все ж ви продовжуєте наполягати на тому, що єврейську лампу поцупив хтось із нашого оточення?

– Хтось, хто живе в самому будинку.

– Як же ви все це пояснюєте?

– Я нічого не пояснюю, месьє, просто констатую два факти, що мають між собою видимий зв’язок. Розглядаючи їх окремо, я і намагаюся виявити, що саме їх об’єднує.

Сила його переконання була такою великою, а дії ґрунтувалися на настільки логічних міркуваннях, що барон зрештою вирішив не наполягати.

– Добре. Доведеться попередити комісара…

– Ні за що на світі! – жваво заперечив англієць. – Ні за що! До цих людей я звернуся лише тоді, коли це знадобиться.

– Але ж постріли…

– Неважливо!

– А ваш друг?

– Мій друг лише поранений. Вимагайте, щоб лікар нікому ні про що не розповідав. За все, що стосується законності, я відповідатиму особисто.

Наступні два дні минули без жодних пригод. Шолмс із великою ретельністю займався своєю справою, діючи найбільше із самолюбства, ураженого сміливим нападом, здійсненим просто в нього на очах, незважаючи на його присутність, тоді як він не зміг цьому перешкодити. Англієць невпинно обшукував будинок і сад, розпитував слуг і подовгу залишався в кухні та на стайні. І хоча йому досі не вдалося виявити жодного доказу, що проливає світло на цю справу, він не втрачав надії.

«Зрештою знайду що-небудь, – думав він, – і саме тут. Добре, що не доводиться, як в історії з Білявою дамою, діяти навмання і невідомими шляхами йти до невідомої мети. Цього разу я перебуваю на самому полі бою. Ворог перестав бути невидимим і невловимим Люпеном, тепер це людина у плоті й крові, що діє в межах цього особняка. Достатньо однієї найкрихітнішої деталі, і я за неї вчеплюся».

Ця деталь, з якої він збирався робити висновки, та з такою приголомшливою спритністю, що справа про крадіжку єврейської лампи і донині вважається типовою, в якій з особливою силою проявляється його геніальний розум поліцейського, про цю деталь він дізнався зовсім випадково.

Наприкінці третього дня, зайшовши в кімнату, розташовану над будуаром, що слугувала класною кімнатою дівчаток, він застав молодшу із сестер, Анрієтту. Та всюди шукала ножиці.

– Знаєш, – сказала дівчинка Шолмсу, – я хочу ще вирізати такі папірці, які ти отримав позавчора ввечері.

– Позавчора ввечері?

– Так, наприкінці вечері. Тобі принесли папір із такими наклеєними смужками… ну, телеграму… от я і хочу зробити такий самий.

Вона вийшла. Якби на його місці був хтось інший, він подумав би, що це просто дитячі забави, і сам Шолмс спочатку не надав словам дитини особливого значення, продовжуючи свій огляд. Але раптом, пригадавши останню фразу Анрієтти, він кинувся за нею і наздогнав дівчинку вже нагорі.

– То, виходить, ти теж наклеюєш на папір смужки?

Горда собою, Анрієтта заявила:

– Так, вирізаю букви і приклеюю.

– А хто тобі показав, як це робиться?

– Мадемуазель… моя гувернантка… я бачила, як вона сама клеїла їх. Вирізає з газет слова і приклеює.

– Що потім із ними робить?

– Відсилає, як телеграми, листи.

Жваво зацікавившись зізнанням Анрієтти, Херлок Шолмс повернувся до класної кімнати, міркуючи, які з цього можна б зробити висновки.

На каміні височіла стопка газет. Він розгорнув їх і побачив, що подекуди справді не вистачає слів і цілих рядків. Їх хтось акуратно вирізав. Однак достатньо було прочитати попередні слова або наступні за ними рядки, щоб переконатися, що вирізки були зроблені випадково, найімовірніше, Анрієттою. Можливо, у стопці були й інші газети, з яких букви вирізала сама мадемуазель, але як їх знайти?

Машинально Герлок перегорнув підручники, що лежали на столі, і ті, що стояли на книжкових полицях. Раптом він скрикнув від радості: у кутку, під купою старих зошитів, валявся старий дитячий буквар, абетка з картинками, і на одній зі сторінок зяяла порожнеча.

Він почав читати. У цьому розділі йшли назви днів тижня: понеділок, вівторок, середа… Слово «субота» було відсутнє. Але ж єврейську лампу вкрали саме в суботу вночі.

Герлок відчув, як у нього на секунду стиснулося серце. Це було вірним знаком того, що він дістався до суті всієї справи. Він торкнувся істини, відчув якусь упевненість, а це відчуття ніколи ще його не обманювало.

Розпалений, у надії на успіх, він почав перегортати буквар. І незабаром натрапив на новий сюрприз.

Він розкрив сторінку із великими літерами. А внизу йшов ряд цифр. Дев’ять букв і три цифри були ретельно вирізані.

Шолмс записав їх у блокнот у тому порядку, як вони йшли в букварі. Ось що в нього вийшло:

АВЕЙКОТЧЕ 237

– От чорт! – пробурмотів він. – Одразу й не розбереш.

Чи можна було, використавши всі ці літери, переставивши їх, скласти одне, два або три повних слова?

Шолмс спробував зробити це, але марно.

Тоді він подумав, що єдине правильне рішення – те, що без кінця писав він у блокноті олівцем, і зрештою воно здалося йому безперечним, бо відповідало логіці подій і до того ж чудово узгоджувалося з відомими обставинами.

Оскільки на сторінці букваря кожна з літер алфавіту відтворювалася лише один раз, логічно було дійти висновку, що літери з цієї сторінки складали неповні слова, які потім доповнили, вирізавши літери з інших сторінок. Взявши таке міркування за основу, можна було відтворити слово таким чином:

ВІДПОВІДАЙ – ЕК 237

Перше слово здавалося цілком зрозумілим: «ВІДПОВІДЬТЕ», не вистачало «Т» і «Е», оскільки ці літери були вже задіяні в слові.

Що стосується другого незакінченого слова, воно, разом із числом 237, безперечно, становило адресу, яку одержувачу повідомляв відправник листа. Спочатку передбачалося призначити справу на суботу, а потім просили дати відповідь за адресою ЕК 237.

Або ЕК 237 означали індекс поштового відділення, куди потрібно було надіслати лист на вимогу, або літери ЕК були частиною якогось слова. Шолмс знову перегорнув буквар – на інших сторінках вирізок не виявилося. Отже, доводилося, поки не вдасться дізнатися що-небудь ще, дотримуватися вищеописаних висновків.

– Кумедно, правда?

Анрієтта повернулася. Він відповів:

– Ще б пак! Тільки… чи немає в тебе ще й інших паперів? Або вирізаних слів, які можна було б наклеїти?

– Паперів? Ні. І потім, мадемуазель буде незадоволена.

– Мадемуазель?

– Так, вона вже мене насварила.

– Чому?

– Тому, що я вам дещо розповіла… а вона каже, не можна ніколи розповідати такі речі про людей, яких любиш.

– Ти абсолютно права.

Анрієтта була в захваті від його схвалення і витягла з маленького полотняного мішечка, приколотого до сукні, якісь клаптики, три ґудзики, два шматочки цукру і, зрештою, квадратик паперу, який і простягнула Шолмсу.

– На, ось усе-таки даю.

Це був номер фіакра: 8279.

– Звідки в тебе цей номер?

– Випав у неї з гаманця.

– Коли?

– У неділю, після служби, коли вона збиралася подати милостиню.

– Чудово! А тепер я скажу, як зробити, щоб тебе більше не лаяли. Не кажи мадемуазель, що бачилася зі мною.

Шолмс вирушив до пана д’Імблеваля і почав прискіпливо розпитувати його про мадемуазель.

Той навіть скинувся від обурення.

– Аліса Демен? Ви що, думаєте… Цього не може бути!

– Скільки часу вона у вас на службі?

– Тільки рік, але я не знаю людини спокійнішої. Нікому не став би довіряти так, як їй.

– Як вийшло, що я досі її не бачив?

– Її не було два дні.

– А тепер?

– Вона, щойно приїхала, побажала бути доглядальницею у вашого хворого. У неї є для цього всі якості: м’яка, попереджувальна. Пан Вільсон від неї в захваті.

– Ага! – протягнув Шолмс, який і не думав досі довідуватися про здоров’я товариша.

І, поміркувавши, запитав:

– У неділю вранці вона куди-небудь ходила?

– Так.

– Адже це було наступного дня після крадіжки.

Барон покликав дружину і поставив їй те саме запитання. Та відповіла:

– Мадемуазель, як зазвичай, ходила з дітьми до одинадцятигодинної служби.

– А раніше?

– Раніше? Ні… Або, можливо… Ах, я так була схвильована через цю крадіжку… Тепер пригадую, що напередодні вона просила дозволу відлучитися вранці в неділю, щоб побачитися з кузиною. Та, здається, проїздом була в Парижі. Але, я думаю, ви не станете її підозрювати?

– Звичайно, ні… Однак хотів би з нею побачитися.

Він піднявся в кімнату Вільсона. Над постіллю хворого, подаючи йому напитися, схилилася жінка, одягнена, як усі доглядальниці, у довгу сіру полотняну сукню. Коли вона випрямилася, Шолмс упізнав дівчину, яка заговорила з ним на Північному вокзалі.

Пояснення не було. Аліса Демен, анітрохи не зніяковівши, лагідно посміхнулася, дивлячись на нього своїми чарівними, серйозними очима. Англієць хотів було заговорити, але вимовив щось нечленороздільне і замовк. Тоді вона знову почала займатися своїми справами, спокійно походжаючи під здивованим поглядом Шолмса, переставляла на тумбочці флакони, розмотала й змотала бинти і знову подивилася на нього зі своєю світлою посмішкою.

Англієць повернувся на підборах, вийшов і, помітивши на подвір’ї автомобіль пана д’Імблеваля, сів у нього і наказав відвезти себе в Леваллуа, до стоянки фіакторів, адреса якої стояла на бланку, підібраному Анрієттою. Кучер Дюпре, який працював у неділю вранці на фіакрі № 8279, ще не повернувся, і, відіславши автомобіль, він залишився чекати до кінця зміни.

Кучер повідав, що і справді «взяв» якусь даму неподалік від парку Монсо, молоду дівчину в чорному, у густій вуалі. Вона здавалася дуже схвильованою.

– А був у неї в руках який-небудь пакет?

– Так, довгий такий згорток.

– Куди ви її повезли?

– На авеню Терн, що на розі площі Сен-Фердінан. Там вона відійшла хвилин на десять, а потім знову поїхали до парку Монсо.

– Ви змогли б упізнати будинок на авеню Терн?

– А як же! Відвезти вас туди?

– Трохи згодом. Спочатку відвезіть мене на Кедез-Орфевр, до будинку 36.

У поліцейській префектурі йому пощастило: він одразу зустрівся з головним інспектором Ганімаром.

– Пане Ганімар, ви зараз вільні?

– Якщо знову йтиметься про Люпена, то ні.

– Йдеться про Люпена.

– У такому разі, не зрушу з місця.

– Як? Ви відмовляєтеся…

– Я відмовляюся від неможливого! Втомився від нерівної боротьби, у якій ми можемо бути впевнені, що програємо. Я боягуз, чиню нерозумно, думайте, як хочете… наплювати! Люпен сильніший за нас. Отже, потрібно змиритися з цим.

– Я ніколи не змирюся.

– Він сам вас змусить, як і багатьох інших.

– Нехай так, але ж це видовище може принести вам стільки задоволення!

– Що вірно, те вірно, – хитро посміхнувся Ганімар. – Гаразд, якщо вже ви так хочете отримати на горіхи, їдемо.

Обидва сіли у фіакр. Веліли кучеру зупинитися з протилежного боку авеню, не доїжджаючи потрібного будинку, і влаштувалися на терасі маленького кафе, сховавшись за бересклетом і лавровим деревом. День хилився до вечора.

– Гарсон, – покликав Шолмс, – принесіть перо й папір.

Написавши щось, він знову покликав офіціанта.

– Віднесіть цей лист консьєржу в будинку навпроти. Он він стоїть у кепці, курить біля парадного.

Консьєрж негайно з’явився, і після того, як Ганімар пред’явив йому своє посвідчення головного інспектора, Шолмс поцікавився, чи не приходила до того будинку в неділю вранці дама в чорному.

– У чорному! Так, приходила, близько дев’ятої, вона піднялася на другий поверх.

– А часто вона приходить?

– Ні, лише кілька разів… але ось в останні два тижні бувала мало не щодня.

– А з тієї неділі?

– Тільки один раз… не рахуючи сьогоднішнього дня.

– Ах, значить, вона і сьогодні приходила?

– Вона і зараз ще там.

– Ще там?!

– Та вже хвилин десять, як увійшла. Екіпаж, як зазвичай, чекає на площі Сен-Фердінан. А з нею я зіткнувся біля під’їзду.

– Хто живе на другому поверсі?

– Там двоє мешканців – мадемуазель Ланже, модистка, і ще один пан. Він минулого місяця зняв дві мебльовані кімнати, назвавшись Брессоном.

– Чому ви кажете «назвавшись Брессоном»?

– Я просто подумав, що це не його справжнє ім’я. Дружина там прибирає і бачила, що в нього не знайдеться і двох сорочок з однаковими ініціалами.

– Яке життя він веде?

– О, його майже ніколи не буває вдома. Ось уже три дні зовсім не показується.

– А в ніч із суботи на неділю його теж не було?

– У ніч із суботи на неділю? Зачекайте, дайте згадати. Так, вірно, у суботу ввечері він прийшов і більше вже не виходив.

– А який він має вигляд, ця людина?

– Навіть і не знаю, що сказати. Він виглядає завжди по-різному. То високий, то маленький, то товстий, то худий, то брюнет, то блондин. Я щоразу все не можу його впізнати.

Шолмс із Ганімаром переглянулися.

– Це він, – прошепотів інспектор, – це, звісно, він.

Старий поліцейський раптом не на жарт розхвилювався, навіть нервово позіхнув і судорожно стиснув кулаки.

Та й сам Шолмс, хоча й чудово опановував себе, відчув укол у серце.

– Дивіться, – сказав консьєрж, – ось ця дівчина.

Дійсно, з дверей виходила якась молода особа. Вона стала переходити площу.

– А ось і пан Брессон.

– Пан Брессон? Який же?

– Он той, зі згортком під пахвою.

– Але він і не дивиться на дівчину. Вона одна йде до екіпажу.

– Так я їх разом ніколи й не бачив.

Обидва поліцейських одночасно схопилися. У світлі ліхтарів їм здалося, що вони впізнали силует Люпена, який йшов у протилежний від площі бік.

– За ким підете? – запитав Ганімар.

– Звичайно, за ним! Це велика дичина.

– Ну а я постежу за дівицею, – запропонував Ганімар.

– Ні, ні, – жваво відгукнувся англієць, у жодному разі не бажаючи розкривати Ганімару свої карти, – я знаю, де її знайти. Ходімо зі мною.

На відстані, раз у раз ховаючись за спинами перехожих і позаду кіосків, кралися вони слідом за Люпеном. Вести стеження, втім, виявилося зовсім неважко, оскільки він ішов швидко, злегка пристосовуючи праву ногу, що, однак, можна було помітити, лише напружено вдивляючись досвідченим оком. Ганімар сказав:

– Робить вигляд, що кульгає.

І додав:

– Ах, якби можна було роздобути двох-трьох поліцейських і з ними спробувати прихопити голубчика! Адже піде!

Однак біля тернських воріт не було видно жодного поліцейського, і, опинившись за міською межею, вони вже не могли більше сподіватися на підмогу.

– Розділимося, – запропонував Шолмс, – місце тут безлюдне.

Вони йшли бульваром Віктора Гюго, кожен своєю стороною, рухаючись уздовж рядів дерев.

Хвилин через двадцять Люпен звернув ліворуч і вийшов до Сени. Їм було видно, як він берегом почав спускатися до води. Побув деякий час внизу, але їм не вдалося розрізнити, що він там робив. Потім став дертися нагору і пішов назад. Обидва поліцейських втиснулися в прути якоїсь огорожі. Люпен пройшов прямо перед ними. Згортка в нього в руках тепер не було.

Коли він відійшов на деяку відстань, від стіни сусіднього будинку відокремилася якась тінь і заковзнула між деревами.

– Схоже, за ним ще хтось стежить, – тихо сказав Шолмс.

– Так, мені здається, коли ми йшли туди, я вже його бачив.

Полювання відновилося, але тепер, у присутності третього, діяти стало важче. Люпен пішов тією самою дорогою, увійшов назад через Тернську браму і попрямував до будинку на площі Сен-Фердінан.

Консьєрж уже замикав, коли з’явився Ганімар.

– Ви зараз його бачили?

– Так, якраз гасив світло на сходах, коли він почав відмикати двері.

– Із ним нікого?

– Нікого, навіть слуг немає… Він тут ніколи не обідає.

– Є в будинку чорні сходи?

– Ні.

Ганімар обернувся до Шолмса:

– Найпростіше – мені посторожити біля дверей Люпена, поки ви сходите за комісаром поліції з вулиці Демур. Я зараз вам дам до нього записку.

– А якщо він за цей час втече? – заперечив Шолмс.

– Але я ж буду тут!

– Один на один? Це буде нерівна боротьба.

– Не можемо ж ми силою увійти в його житло, просто не маємо права, особливо серед ночі.

Шолмс знизав плечима.

– Коли ви зловите Люпена, вам ніхто не стане дорікати в порушенні правил арешту. Подумаєш! Ну давайте просто зателефонуємо. І побачимо, що станеться.

Вони піднялися на поверх. Ліворуч від сходів були двостулкові двері. Ганімар подзвонив.

Жодного звуку у відповідь. Він знову натиснув кнопку дзвінка. Нікого.

– Увійдемо, – шепнув Шолмс.

– Гаразд, давайте.

Жоден із них, однак, не зрушив із місця. Злякавшись в останню мить, вони не наважувалися вдатися до рішучих дій. Здавалося просто неможливим, щоб Арсен Люпен опинився тут, за цими тонкими дверима, що не витримає й удару кулаком. Обидва занадто добре його знали, цього диявола у плоті, щоб припустити, що він так легко дасть себе схопити. Ні, ні, тисячу разів ні, його вже там не було. Напевно, встиг втекти, скориставшись потайним ходом до сусіднього будинку або пройшовши дахами, або ще якось, але зрозуміло одне – у їхніх руках у котрий уже раз залишиться лише його тінь.

Обидва здригнулися. По той бік дверей у тиші раптом ледь чутно щось зашурхотіло. І їм здалося, так, сумнівів бути не могло, він усе-таки тут, за цим тонким листом фанери, прислухається, намагається дізнатися, що вони замишляють.

Що робити? Становище було відчайдушним. Незважаючи на всю холоднокровність бувалих поліцейських вовків, обох охопило таке хвилювання, що, здавалося, було чутно, як б’ються їхні серця.

Краєм ока Ганімар запитально глянув на Шолмса і тієї ж миті з силою стукнув у двері кулаком.

Тут же почулися кроки, за дверима тепер уже не ховалися.

Ганімар затряс двері. Шолмс, виставивши плече, одним потужним кидком вибив стулку, і обидва кинулися на штурм.

Але раптово завмерли на місці. Із сусідньої кімнати пролунав постріл. За ним – другий, а потім стукіт тіла, що падало.

Увійшовши, вони побачили людину, що лежала обличчям до мармурового каміна. Остання конвульсія – і револьвер випав з його руки.

Ганімар нахилився і підняв голову померлого. Із двох великих ран на скроні та на щоці фонтаном била кров, заливаючи обличчя.

– Його неможливо впізнати, – прошепотів він.

– От чорт! – вилаявся Шолмс. – Це не він.

– Звідки ви знаєте? Адже ви навіть його не оглянули.

– Ви що, думаєте, Арсен Люпен може покінчити життя самогубством? – усміхнувся англієць.

– Але ж на вулиці ми його впізнали…

– Ми вирішили, що це він, адже нам так цього хотілося. Ця людина займає всі наші думки.

– Значить, це хтось зі спільників.

– Спільники Арсена Люпена теж не здатні застрелитися.

– Так хто ж він?

Вони почали обшукувати труп. В одній з кишень Херлок Шолмс виявив порожній гаманець, а в іншій Ганімар знайшов кілька монет. На білизні ніяких міток, на одязі теж.

У валізах (великій і двох маленьких) – тільки особисті речі. На каміні – стопка газет. Ганімар розгорнув їх. У всіх йшлося про крадіжку єврейської лампи.

За годину Ганімар із Шолмсом вийшли на вулицю, так нічого і не дізнавшись про загадкову людину, яка через їхнє вторгнення наклала на себе руки.

Хто він був такий? Чому зважився на самогубство? Який стосунок мав до викрадення єврейської лампи? Хто стежив за ним уночі? Безліч загадок, одна нерозв’язніша за іншу. Знову якісь таємниці…

Герлок Шолмс того дня ліг спати в огидному настрої. А коли прокинувся, йому принесли телеграму такого змісту:

«Арсен Люпен має честь повідомити Вас про свою трагічну смерть в особі пана Брессона і покірно просить узяти участь у кортежі, панахиді та похороні, що відбудуться державним коштом у четвер 25 червня».

Розділ другий

– Бачте, друже, – говорив Вільсону Шолмс, потрясаючи пневматичкою Арсена Люпена, – найбільше мене в цій справі дратує те, що я весь час відчуваю на собі погляд цього чортового джентльмена. Від нього не може сховатися жодна моя найпотаємніша думка. І виходить, що я, немов актор, чиї дії заздалегідь строго визначені. Я йду туди-то і кажу те-то лише тому, що так завгодно якійсь вищій волі. Ви розумієте мене, Вільсоне?

Вільсон, звісно ж, усе б зрозумів, якби не спав глибоким сном людини, чия температура тримається між сорока і сорока одним. Але чув він чи ні, для Шолмса це не мало жодного значення.

– Потрібно закликати на допомогу всю мою енергію, мобілізувати всі ресурси, щоб не впасти у відчай. Але, на щастя, для такої людини, як я, всі ці удари – не більше ніж комарині укуси. Вони навіть мене підстьобують. Щойно вщухне біль від уколу і затягнеться рана, завдана самолюбству, я кажу собі: «Веселися поки що, голубчику. В один прекрасний момент ти сам себе видаси». Тому що, Вільсоне, саме Люпен, чи не так, своєю першою телеграмою і тим, що сказала з цього приводу малятко Анрієтта, сам видав мені секрет свого листування з Алісою Демен! Не забувайте про це, друже.

Він, голосно тупочучи, ходив кімнатою, ризикуючи розбудити «старого».

– Зрештою, справи йдуть не так уже й погано, і якщо я ще не бачу перед собою ясного шляху, то, в усякому разі, вже починаю орієнтуватися. Насамперед займуся цим Брессоном. Ми з Ганімаром призначили зустріч на березі Сени, там, де Брессон кинув свій згорток. Скоро роль цього пана зовсім проясниться. Залишиться лише закінчити партію між мною та Алісою Демен. Цього разу противниця не надто сильна, а, Вільсоне? Чи не здається вам, що дуже скоро мені стане відома вся фраза з букваря, а заразом і те, що означають літери «Е» і «К»? Адже головна загадка – у них.

У цей час увійшла мадемуазель і, побачивши Шолмса, який розмахував руками, м’яко зауважила:

– Пане Шолмс, доведеться вас посварити, якщо розбудите хворого. Недобре з вашого боку його турбувати. Лікар наказав повний спокій.

Він, не кажучи ні слова, пильно дивився на неї, як і в перший день, вражений її незрозумілим спокоєм.

– Що це ви так на мене дивитеся, пане Шолмс? Нічого? Ні-ні… Адже ви про щось подумали? Скажіть про що, прошу вас.

Запитуючи, вона підняла до нього своє світле обличчя. Усе в ньому: невинні очі, усміхнений рот – чекало відповіді. Вона подалася вперед, схрестивши руки на грудях, і виглядала так простодушно, що англієць навіть розлютився. Підійшовши до неї ближче, він тихо сказав:

– Брессон учора покінчив життя самогубством.

Вона повторила, немов не розуміючи, про що йдеться:

– Брессон учора покінчив життя самогубством?

На обличчі її не відбилося нічого, жодної зморшки, яка б свідчила про те, що вона силкується збрехати.

– Ви це знали, – зло сказав він, – інакше б принаймні здригнулися. Так, ви сильніші, ніж я думав. Однак до чого приховувати?

І, взявшись за буквар, що лежав на сусідньому столику, він розкрив його на порізаній сторінці.

– Можете ви мені сказати, у якому порядку треба розташувати відсутні тут літери, щоб дізнатися справжній зміст записки, надісланої вами Брессону за чотири дні до крадіжки єврейської лампи?

– У якому порядку? Брессон? Крадіжка єврейської лампи?

Вона повільно повторювала те, що він сказав, ніби намагаючись зрозуміти, у чому справа.

Він продовжував наполягати:

– Так. Ось використані вами літери. Погляньте на цей листок. Що ви хотіли передати Брессону?

– Використані літери… що хотіла передати…

І раптом весело розсміялася.

– Ага, зрозуміла! Я – спільниця злодія! Якийсь пан Брессон забрав єврейську лампу, а потім покінчив життя самогубством. А я – його подруга! Ой як смішно!

– До кого ж ви ходили вчора ввечері на другий поверх будинку на авеню Терн?

– До кого? Та до модистки, мадемуазель Ланже. А що, модистка і мій друг Брессон – одна й та сама особа?

Мимоволі Шолмс засумнівався. Можна прикинутися, щоб вигородити себе, зобразити жах, радість, занепокоєння, будь-які почуття, але неможливо симулювати байдужість і вже зовсім не можна удавано так щасливо і безтурботно сміятися.

І все-таки він сказав:

– Останнє: чому ви підійшли до мене того вечора на Північному вокзалі? Чому благали негайно виїхати, не втручатися в цю справу про крадіжку лампи?

– О, ви занадто допитливі, месьє Шолмс, – так само природно засміялася вона. – Доведеться вас покарати: ви нічого не дізнаєтеся і до того ж посидите біля ліжка хворого, поки я збігаю в аптеку. Терміново треба отримати ліки. Я скоро буду.

І вийшла.

– Мене обвели навколо пальця, – прошепотів Шолмс. – Я не тільки нічого з неї не вичавив, але, навпаки, сам розкрився їй.

Він згадав справу про блакитний діамант і допит, якому піддав Клотільду Дестанж. Адже з такою самою безтурботністю відповідала йому і Білява дама! Можливо, перед ним знову одна з тих істот, що, захищені Арсеном Люпеном, перебуваючи під прямим його впливом, уміють зберегти, навіть усвідомлюючи близьку небезпеку, просто вражаючий спокій?

– Шолмс… Шолмс…

Підійшовши до ліжка, він нахилився над Вільсоном, який прийшов до тями.

– Що з вами, старий друже? Що-небудь болить?

Вільсон посував губами, але сказати нічого не зміг. Потім, роблячи над собою неймовірні зусилля, все ж пробурмотів:

– Ні… Шолмс… це не вона… не може бути, щоб вона…

– Що це ви там несете? Кажу вам, це вона! Тільки перед обличчям створеного Арсеном Люпеном характеру жінки, вимуштруваної й підученої ним, міг я втратити голову й учинити так нерозумно… Тепер їй відомо все, що я знаю про буквар… Можу побитися об заклад, що не мине й години, як Люпена буде попереджено. Не мине й години! Та що там! Цієї ж секунди! Цей аптекар, терміновий рецепт… нісенітниця!

І, вилетівши на вулицю, він жваво спустився авеню Мессін і побачив, як мадемуазель заходить в аптеку. Через десять хвилин вона знову з’явилася на авеню з флаконами і пляшкою, загорнутими в білий папір. Але поки Аліса йшла назад, за нею ув’язався якийсь чоловік. Він щось говорив їй, знявши кепку з прохальним виглядом, ніби клянчив милостиню.

Зупинившись на хвилину, вона подала йому монету, потім пішла далі.

– Вона з ним говорила, – вирішив англієць.

Не будучи навіть у цьому впевненим, але, скоріше, підкоряючись інтуїції, він вирішив змінити тактику і, залишивши в спокої дівчину, вирушив слідом за уявним жебраком.

Так, один за одним, дійшли вони до площі Сен-Фердінан. Чоловік довго блукав навколо будинку Брессона, час від часу поглядаючи на вікна другого поверху і спостерігаючи за людьми, які входили в будинок.

Майже за годину він заліз на імперіал трамвая, що йде в Нейї. Шолмс пішов за ним і зайняв місце позаду, поруч із якимось паном, обличчя якого не було видно через розкриту газету. Біля виїзду з міста газета опустилася, Шолмс упізнав Ганімара, а той прошепотів йому на вухо, вказуючи на обшарпанця:

– Це той, який учора ввечері йшов за Брессоном. Ось уже годину бовтається на площі.

– Про Брессона нічого нового? – поцікавився Шолмс.

– Йому сьогодні прийшов лист.

– Сьогодні вранці? Значить, його віднесли на пошту вчора, до того, як дізналися про смерть Брессона.

– Точно. Він тепер у слідчого. Але я запам’ятав напам’ять: «Він не йде ні на які угоди. Хоче все, перше, як і те, що було потім. Інакше почне діяти». Підпису не було, – додав Ганімар. – Як бачите, ці кілька рядків нічим нам не допоможуть.

– А я думаю зовсім інакше, пане Ганімар, ці кілька рядків, навпаки, здаються мені вельми і вельми цікавими.

– Та чим же, Боже мій?

– Це стосується тільки мене, – з безцеремонністю, притаманною його стосункам із колегою, відповів Шолмс.

Трамвай зупинився на вулиці Шато. Це була кінцева зупинка. Чоловік зійшов і неквапливо рушив уперед.

Шолмс крокував так близько від нього, що Ганімар навіть злякався:

– Якщо обернеться, все пропало.

– Тепер уже не обернеться.

– Як ви можете знати?

– Це спільник Арсена Люпена, і якщо він іде ось так, тримаючи руки в кишенях, значить, по-перше, що він відчуває за собою стеження, і, по-друге, що нічого не боїться.

– Але ж ми від нього всього за два кроки!

– Це нічого не означає, він прекрасно може за хвилину прослизнути у нас між пальцями. Він занадто в собі впевнений.

– Поглянемо! Поглянемо! Можливо, ви й не праві. Он там, біля дверей кафе, двоє поліцейських із велосипедами. Якщо я покличу їх і підійду до цього типа, цікаво, як йому вдасться вислизнути?

– Того типа, здається, анітрохи не хвилюють ваші плани. Він сам іде до поліцейських.

– От чорт! – вилаявся Ганімар. – Який нахаба!

Той і справді підійшов до поліцейських у той момент, коли вони вже сідали на велосипеди. Перекинувшись із ними кількома словами, він раптово схопився на третій велосипед, що стояв біля стіни кафе, і поїхав разом із двома агентами.

Англієць захихотів.

– Ну, що я казав? Раз, два, три, і нема! А з ким утік? Із вашими колегами, пане Ганімар! Нічого собі, вміє влаштовуватися Арсен Люпен! У нього на зарплаті ваші велосипедисти! Я ж сказав, той тип щось надто спокійний.

– Ну а що ми могли зробити? – образився Ганімар. – Добре вам сміятися.

– Гаразд, гаразд, не сердьтеся. Ще помстимося. А поки нам потрібна підмога.

– Фоленфан чекає на мене в кінці авеню Нейї.

– Заберіть його і повертайтеся назад.

Ганімар пішов, а Шолмс пішов по сліду велосипедів. Відбитки коліс було добре видно на курній дорозі. Він незабаром помітив, що рифлені відбитки вели до берега Сени, отже, всі троє завернули до річки в тому ж місці, де пройшов учора Брессон. Шолмс дійшов до огорожі, за якою ховався вчора разом із Ганімаром, і трохи далі побачив, що сліди велосипедних коліс перетинаються. Значить, у цьому місці зробили зупинку. Прямо навпроти виднівся язичок землі, що вдавався в річку, на краю якого був прив’язаний старий човен.

Саме в цьому місці Брессон кинув, а точніше, впустив у воду свій згорток. Шолмс спустився по камінню до води і побачив, що берег тут був дуже пологим. А оскільки місце було неглибоке, він зрозумів, що легко знайде згорток… якщо тільки ті троє його не випередили.

«Ні, ні, – подумав він, – вони б не встигли… адже минуло всього лише хвилин п’ятнадцять… а все-таки, чому вони прийшли саме сюди?»

У човні сидів якийсь рибалка. Шолмс підійшов до нього:

– Ви не бачили тут трьох на велосипедах?

Той заперечно похитав головою.

Англієць не вгамовувався:

– Ну згадайте… троє чоловіків… Вони зупинилися за два кроки від вас…

Рибалка взяв вудку під пахву, витягнув із кишені блокнот, щось написав і, вирвавши сторінку, простягнув Шолмсу.

Англієць весь затремтів. Несподівано на аркуші, що опинився в нього в руці, він побачив літери, вирізані з букваря:

АВЕЙКОТЧЕОТ – 237

Над річкою висіло важке сонце. Рибалка повернувся до свого заняття, укривши голову під широким дзвоном солом’яного капелюха. Склавши поруч куртку й жилет, він уважно дивився на поплавок, що нерухомо стирчав із води.

Минула хвилина, ціла хвилина урочистої, моторошної тиші.

«Чи це він?» – подумки запитував Шолмс, охоплений якоюсь хворобливою тривогою.

І немов спалахом, осяяла його правдива відповідь:

«Він! Він! Тільки йому під силу продовжувати сидіти, навіть і не здригнувшись від занепокоєння, анітрохи не боячись того, що станеться… Та й кому ще може бути відома історія з букварем? А йому все розповів посланець Аліси».

Англієць раптом відчув, що його рука, його власна рука взялася за рукоятку пістолета, очі встромилися в спину незнайомця, трохи нижче потилиці. Достатньо лише одного руху, і настане розв’язка, найжалюгіднішим чином перерветься життя цього незвичайного шукача пригод.

Рибалка все не рухався.

Шолмс нервово стискав пістолет, охоплений пекучим бажанням вистрілити і покінчити з цим, водночас розуміючи весь жах подібного протиприродного вчинку. Смерть буде вірною. Усе буде скінчено.

«О, – подумав він, – хоч би встав, почав захищатися… А так, тим гірше для нього… ще секунда… і стріляю…»

Раптові кроки змусили його обернутися. У супроводі двох інспекторів до них підходив Ганімар.

Тоді, змінивши рішення, він, розбігшись, стрибнув у човен, якір якого переламався від подібного струсу, насіли на супротивника і кинулися в рукопашну. Обидва скотилися на дно човна.

– Подумаєш! – хрипів Люпен, відбиваючись. – Що ви збираєтеся цим довести? Ну поб’є один із нас іншого, чого ми цим доб’ємося? Ви не знаєте, що робити далі зі мною, а я – з вами. Так і залишимося, як два дурні…

Весла ковзнули на воду. Човен віднесло вбік. З берега чулися крики. А Люпен не вгамовувався:

– Ну що ж це таке? Ви що, зовсім збожеволіли? Такі дурниці у вашому віці! Але ж великий уже хлопчик! Фу, як негарно!

Йому вдалося вирватися.

Зневірившись, зважившись на крайній захід, Шолмс сунув руку в кишеню. Але тут же не втримався від прокляття: Люпен відібрав револьвер.

Ставши на коліна, він спробував дістатися до весла, щоб причалити до берега, але Люпен наліг на друге весло з явним наміром відплисти подалі.

– Вийде… Не вийде, – продовжував жартувати Люпен. – До речі, це не має жодного значення… У вас весло, але я спробую завадити вам ним скористатися… І ви так само… Так само й у житті, силкуєшся щось зробити… але це безглуздо, адже зрештою все вирішує доля… Ну ось… бачите… доля вирішила на користь старого Люпена… Перемога! Течія теж за мене!

Справді, човен почав відпливати.

– Побережіться! – крикнув Люпен.

Хтось із берега цілився з револьвера. Він пригнувся, пролунав постріл, позаду них злетіли бризки. Люпен розреготався.

– Хай пробачить мене Господь, це мій дружок Ганімар! Недобре чините, Ганімаре! Ви не маєте права стріляти, окрім як у разі необхідної оборони. Виходить, бідний Арсен так розлютив вас, що ви й про обов’язок забули? Ну треба ж, знову починає! Нещасний, ви ж поцілите в мого дорогого метра!

Ставши в човні на повний зріст, загороджуючи собою Шолмса, він повернувся обличчям до Ганімара.

– Ось так! Тепер я спокійний! Цільтеся сюди, Ганімар, у саме серце!.. Вище… Лівіше… Не влучив… От невдаха… Ще раз? Та ви ж тремтите, Ганімар! Давайте по команді… холоднокровно… Один, два, три, вогонь! Мимо! От чорт, що вам, замість пістолетів видають дитячі іграшки?

Витягнувши довгий, важкий і плоский револьвер, він, не цілячись, вистрілив.

Інспектор схопився за капелюх: куля в ньому пробила дірку.

– Що скажете, Ганімаре? Ага! Ось це зробили на совість! Зніміть капелюхи, панове, це зброя мого благородного друга, метра Герлока Шолмса!

І одним рухом викинув револьвер до самих ніг Ганімара.

Шолмс не міг не посміхнутися і не захопитися ним. Життя в ньому било ключем. Яка юна, безпосередня життєрадісність! Він так бавився! Можна було подумати, що відчуття небезпеки приносило йому воістину фізичне задоволення. Для цієї людини в житті не було іншої мети, ніж безперестанний пошук пригод, з яких він вічно намагався вийти переможцем.

Однак на обох берегах уже почала збиратися юрба, люди Ганімара і він сам не зводили очей із човна, що хитався на хвилях, поступово віднесений течією. Упіймання Люпена було неминучим.

– Зізнайтеся, метр, – обернувся до англійця Люпен, – ви не поступилися б своїм місцем навіть за все золото світу! Адже ви ж перебуваєте в першому ряду! Однак спочатку й насамперед – пролог… потім з ходу перескочимо на п’ятий акт: пошуку або втечі Арсена Люпена. Отже, мій дорогий метр, дозвольте поставити вам одне запитання, благаю, щоб уникнути недомовок, відповісти тільки так чи ні. Відмовтеся від цієї справи. Ще не все втрачено, і мені вдасться виправити шкоду, заподіяну вами. Пізніше я вже нічого зробити не зможу. Так домовилися?

– Ні.

Люпен поморщився. Видно було, як дратувала його така впертість. Але він не здавався.

– І все ж я наполягаю. Це, скоріше, потрібно для вас, ніж для мене, адже, впевнений, ви перший згодом пошкодуєте про те, що втрутилися в цю справу. Востаннє, так чи ні?

– Ні.

Люпен став навпочіпки, підняв одну з дощок на дні човна і почав щось там робити. Шолмс так і не зрозумів, що саме. Потім піднявся і, сівши поруч з англійцем, почав розмову:

– Мені здається, метр, що обидва ми з’явилися до цих берегів з однією метою: виловити предмет, якого позбувся Брессон? Зі свого боку, я призначив тут зустріч кільком друзям і збирався, як про це свідчить мій костюм, зробити невелике занурення в глибини Сени. Але в цей момент друзі попередили мене про вашу появу.

Скажу вам по секрету, я не дуже здивувався, оскільки був у курсі, насмілюся доповісти, кожного кроку вашого розслідування. Це було так нескладно! Тільки-но на вулиці Мурільйо відбувається щось, що становить для мене хоч найменший інтерес, – одразу телефонний дзвінок – і я все знаю. Ви, звичайно, зрозумієте, що в таких умовах…

Він замовк. Відірвана дошка піднялася, а навколо неї били фонтанчики води.

– Диявольщина! Сам не знаю, як це вийшло, але є всі підстави вважати, що в днищі цієї старої посудини утворилася текти. Вам не страшно, метр?

Шолмс знизав плечима, а Люпен тим часом продовжував:

– Ви, звісно, зрозумієте, що за таких умов, знаючи заздалегідь, що ви шукаєте нагоди зі мною битися тим палкіше, бо я зі свого боку намагався бою уникнути, мені дуже приємно вступити з вами в гру, результат якої вирішено, адже в мене на руках усі козирі. І я побажав надати нашому поєдинку якомога ширшого розголосу, щоб усі дізналися про вашу поразку, і в майбутньому якась графиня де Крозон або інший барон д’Імблеваль не відчували спокуси вдатися до вашого сприяння в боротьбі зі мною. Не вбачайте, втім, у цьому, дорогий метр…

Він знову зупинився і, приставивши долоню козирком до чола, став оглядати околиці.

– Ага, вони найняли чудове судно, справжній військовий корабель, і тепер щосили налягли на весла. Ще п’ять хвилин і підуть на абордаж, тоді я пропав. Пане Шолмс, дозвольте дати вам одну пораду: кидайтеся на мене, зв’яжіть і видайте владі моєї країни. Ну як, підходить така програма? Хіба що доти, доки ми зазнаємо лиха, у цьому разі залишається лише підготувати наші заповіти. То що ви про це думаєте?

Погляди їхні зустрілися. Шолмсу нарешті стало ясно, що зробив Люпен: він пробив у днищі дірку. Вода все прибувала.

Ось вона дійшла вже до підошов їхніх черевиків. Вкрила і ноги, але обидва так і не зрушили з місця.

Коли води вже було по щиколотку, англієць схопив кисет і, скачавши цигарку, закурив.

А Люпен усе говорив:

– І не вбачайте в цьому, мій дорогий метр, чогось іншого, ніж визнання власної неспроможності порівняно з вами. Саме схиляючись перед вами, я й обираю лише ті бої, перемога в яких мені забезпечена, уникаючи інших, що можуть відбутися в невигідних мені умовах. Висловлюючи занепокоєння і бажаючи усунути Шолмса з мого шляху, я тим самим визнаю, що ви – єдиний супротивник, якого слід побоюватися. Усе це, дорогий метр, я хотів вам сказати, оскільки долі було завгодно надати мені честь зустрітися з вами. Шкодую лише про одне, про те, що наша бесіда відбувається в той час, як обидва ми приймаємо ножну ванну! У всьому цьому якось не вистачає урочистості, чи не так? Та що там ножна ванна. Сидяча, якщо хочете!

Справді, вода досягла вже лави, на якій вони сиділи. Човен занурювався все більше й більше.

Шолмс, незворушно покурюючи цигарку, здавалося, повністю поринув у споглядання небосхилу. Ні за що на світі перед цією людиною, яка живе в постійній небезпеці, оточена злісним натовпом, яку переслідують хмари поліцейських, але все одно зберігає чудовий настрій, ні за що на світі він не погодився б проявити хоч найменшу метушливість.

«Подумаєш! – своїм виглядом ніби заявляли обидва. – Чи варто хвилюватися через такі дрібниці? Адже щодня хто-небудь тоне в річці! Хіба це можна вважати подією, вартою уваги?» Отже, один базікав, інший мріяв, і під удаваною безтурботністю вгадувалася велика гордість обох.

Ще хвилина, і вони підуть на дно.

– Головне, – підсумував Люпен, – дізнатися, потонемо ми до чи після прибуття поліцейських чемпіонів. У цьому вся справа. Тому що питання про те, чи зазнаємо ми лиха, відпало саме собою. Метре, настає урочиста хвилина заповіту. Я залишаю все, що маю, Герлоку Шолмсу, громадянину Англії, і доручаю… Бог мій, як же вони поспішають, наші поліцейські чемпіони! Ай, молодці! Приємно подивитися. Яка точність ударів веслом! Ах, так це ви, капрал Фоленфан? Браво! Ідея зафрахтувати військовий корабель просто чудова. Я замовлю про вас слівце перед начальством, капрал Фоленфан. Хочете медаль? Так. Вона вже у вас у кишені. А де ж ваш товариш Дьєзі? Чи не правда, на лівому березі, із сотнею тубільців? Це для того, щоб, якщо мені вдасться врятуватися, мене б підібрали зліва Дьєзі та його тубільці, а праворуч Ганімар разом із населенням Нейї. Нічого собі, дилема…

Човен захитало. Раптом він так закрутився, що Шолмсу довелося вхопитися за кочет.

– Метре, – попросив Люпен, – благаю, зніміть куртку. Так вам буде зручніше плисти. Ні? Не хочете? Ну тоді я одягну свою.

І, натягнувши куртку, застебнувшись, як Шолмс, на всі ґудзики, він зітхнув:

– Ну що за важка людина! Як прикро, що ви вперто лізете у справу… у якій, звісно, покажете всі свої здібності, та тільки даремно! Чесне слово, просто даремно витрачаєте такий геніальний розум!

– Пане Люпен, – порушивши нарешті мовчання, промовив Шолмс, – ви надто багато розмовляєте і нерідко грішите надлишком довірливості та легковажністю.

– Суворий докір.

– Через це, самі того не відаючи, ви щойно відкрили мені те, про що я досі не міг здогадатися.

– Як! Ви хотіли про щось здогадатися і нічого мені не сказали?

– Я не потребую нікого. Не мине й трьох годин, як я посвячу пана й пані д’Імблеваль у вашу таємницю. Ось моя єдина відповідь…

Він не встиг закінчити. Човен миттю занурився, захоплюючи під воду обох. І за мить виринув, перевернувшись днищем догори. З обох берегів пролунали крики, потім настала тривожна тиша, і раптом знову крики: один із потопаючих показався над водою.

Це був Херлок Шолмс.

Прекрасний плавець, він широкими саженками поплив до шлюпки Фоленфана.

– Сміливіше, пане Шолмс! – прокричав капрал. – Ми тут… зберіться з силами… потім ми самі ним займемося… він у нас у руках… ну давайте… ще трохи, пане Шолмс, тримайте мотузку.

Англієць схопився за протягнутий канат. Але поки він залазив на борт, позаду його окликнули:

– Таємницю, так, дорогий метр, ви її їм відкриєте. Я навіть здивований, як це ви досі не здогадалися… Ну і що з цього? Чим це вам допоможе? Адже саме тоді ви й програєте бій…

Верхи на днищі, на яке він виліз, продовжуючи базікати, влаштувавшись зручніше, Арсен Люпен відновив свою промову, урочисто розмахуючи руками, наче сподівався ще переконати супротивника.

– Зрозумійте ж, мій дорогий метр, тут нічого не поробиш… абсолютно нічого… Ви опинилися в неприємному становищі…

Фоленфан вирішив закликати його до порядку:

– Здавайтеся, Люпен.

– Ви грубіян, капрал Фоленфан, перебили мене на півслові. Так я говорив…

– Здавайтеся, Люпен.

– Але, чорт забирай, капрал Фоленфан, люди здаються, коли вони в небезпеці. Не станете ж ви стверджувати, що я наражаюся хоча б на найменшу небезпеку?

– Востаннє, Люпене, кажу вам, здавайтеся.

– Капрал Фоленфан, ви зовсім не збираєтеся мене вбивати, ну хіба що пораните… Адже ви так боїтеся, що я втечу. А якщо рана випадково виявиться смертельною? Ні, ви тільки подумайте, які у вас будуть докори сумління! Отруєна старість…

Пролунав постріл.

Люпен захитався, вхопився на мить за уламок човна і, випустивши його з рук, зник під водою.

Ці події відбулися о третій годині дня. Рівно о шостій, як і обіцяв, Херлок Шолмс у позичених в одного шинкаря з Нейї надто коротких штанах і вузькій куртці, у кепці на голові та фланелевій сорочці з шовковим шнуром увійшов до будуару на вулиці Мюрільо, попросивши передати пану й пані д’Імблеваль, що бажає з ними переговорити.

Коли вони увійшли, він ходив по кімнаті з кута в кут. У своєму дивному вбранні Шолмс мав такий кумедний вигляд, що обидва ледве втрималися, щоб не розреготатися. Зсутуливши спину, про щось замислившись, він, наче автомат, крокував від вікна до дверей, потім від дверей до вікна, щоразу роблячи однакову кількість кроків і повертаючись лише в один бік.

Раптом зупинившись, Шолмс узявся за якусь дрібничку, машинально покрутив її в руках і, поставивши на місце, знову заходив.

Підійшовши нарешті до них, він поставив запитання:

– Мадемуазель тут?

– Так, у саду з дітьми.

– Пане бароне, оскільки на нас чекає остаточне пояснення, мені хотілося б, щоб при бесіді була присутня мадемуазель Демен.

– Так ви все ще…

– Трохи терпіння, месьє. З фактів, які я викладу вам з максимальною точністю, легко буде виявити істину.

– Гаразд. Сюзанна, будь добра…

Мадам д’Імблеваль швидко вийшла і майже одразу ж повернулася в супроводі Аліси Демен. Мадемуазель, трохи блідіша, ніж зазвичай, залишилася стояти біля столу, навіть не запитавши, навіщо її покликали.

Шолмс, здавалося, її не помічав і, різко обернувшись до пана д’Імблеваля, тоном, що не допускає заперечень, викарбував:

– У результаті тривалого розслідування, під час якого, зізнаюся, мені доводилося неодноразово змінювати свою точку зору, все ж повторю те, що говорив вам у найперший день: єврейську лампу вкрав той, хто живе в цьому особняку.

– Його ім’я?

– Воно мені відоме.

– А докази?

– Їх буде цілком достатньо, щоб винуватець зізнався.

– Одного зізнання мало. Потрібно ще, щоб він повернув нам…

– Єврейську лампу? Вона перебуває в мене.

– А опалове кольє? А табакерка?

– І опалове кольє, і табакерка, коротше кажучи, все, що вкрали у вас вдруге, перебуває у мене.

Шолмс так любив театральні прийоми, обожнюючи сухо й офіційно оголошувати про свої перемоги.

І справді, барон і його дружина, здавалося, були нескінченно здивовані. Вони дивилися на нього з мовчазною цікавістю, і це було для нього найкращим визнанням заслуг.

Отже, він у всіх подробицях почав викладати те, що зробив за минулі три дні. Розповів про те, як знайшов буквар, написав на папері слово, що вийшло з вирізаних літер, розповів про похід Брессона до берегів Сени і про самогубство цього шукача пригод і, нарешті, перейшов до опису свого бою з Люпеном, потоплення човна і зникнення самого Люпена.

Коли він закінчив, барон тихо сказав:

– Залишається лише назвати ім’я винуватця. Кого ж ви звинувачуєте?

– Я звинувачую людину, яка вирізала літери з цієї абетки, яка за допомогою цих букв зносилася з Арсеном Люпеном.

– А як ви дізналися, що він зносився саме з Люпеном?

– Мені сам Арсен Люпен це сказав.

Він простягнув барону мокрий зім’ятий папірець. Це був той самий листок, який Люпен у човні вирвав зі свого блокнота, написавши на ньому таємниче слово.

– Зауважте, – самовдоволено додав Шолмс, – ніхто не змушував його давати мені цей аркуш і таким чином виявляти себе. З його боку це було звичайне хлоп’яцтво, і мені воно допомогло.

– Вам допомогло… – здивовано протягнув барон. – Але мені не ясно чим…

Шолмс узяв олівець і переписав літери та цифри:

АВЕЙКОТЧЕОТ 237

– Ну і що? – Не зрозумів пан д’Імблеваль. – Адже це слово ви вже нам показували раніше.

– Ні. Якби ви вдивилися гарненько, то одразу б побачили, як побачив я, що це слово відрізняється від того, що вам показував я.

– Чим же?

– У ньому на дві літери більше, зайві «О» і «Т».

– Справді, а я й не помітив…

– Тепер об’єднайте літери, що залишилися після того, як ми складемо слово «відповідайте», і у вас вийде одне-єдине слово: «еко».

– А що це означає?

– Воно означає «Еко де Франс», тобто газета Люпена, його офіційний орган, у якому він завжди друкує свої «комюніке». «Відповідайте в «Еко де Франс», розділ оголошень, номер 237». Ось розгадка, яку я так довго шукав. Люпен сам люб’язно мені її надав. А сьогодні я щойно був у редакції «Еко де Франс».

– І що ви там знайшли?

– Знайшов докладний опис історії стосунків між Люпеном і його спільницею.

І Шолмс розклав на столі сім газет, відкритих на четвертій сторінці. У кожній було виділено по одному рядку.

1. АРС. ЛЮП. Дама умол. про защ. 540.

2. 540. Чекаю пояснень. А.Л.

3. А.Л. Під владою ворога. Гину.

4. 540. Напишіть адресу. Проведу слідство.

5. А.Л. Мюрільйо.

6. 540. Парк о третій годині. Фіалки.

7. 237. Згоден суб. Буду нед. вранці парк.

– І ви називаєте це докладним описом? – вигукнув пан д’Імблеваль.

– Так, Господи, звісно, і ви самі, поглянувши уважніше, теж усе зрозумієте. По-перше, дама, що підписується числом 540, благає Арсена Люпена про захист, на що Люпен відповідає проханням дати пояснення. Дама відповідає, що перебуває у владі ворога, поза сумнівом, Брессона. Вона загине, якщо до неї не прийдуть на допомогу. Недовірливий Люпен поки не наважується зв’язатися з незнайомкою, він просить дати адресу і пропонує провести слідство. Дама сумнівається цілих чотири дні – погляньте на дати, – але врешті-решт, підбурювана обставинами, налякана погрозами Брессона, повідомляє назву вулиці, Мурільйо. Наступного дня Арсен Люпен оголошує, що о третій годині буде в парку Монсо і просить незнайомку як розпізнавальний знак тримати в руках букетик фіалок. Потім слідує восьмиденна перерва. Арсену Люпену і дамі немає потреби зноситися через газету, оскільки вони бачаться або листуються безпосередньо. Вони підготували такий план: щоб задовольнити Брессона, дама повинна викрасти єврейську лампу. Залишається лише призначити день. Пані, яка з обережності користується листами, складеними з вирізаних і наклеєних слів, наважується влаштувати все в суботу і додає: «Відповідайте Еко – 237». Люпен пише, що згоден і буде в неділю вранці в парку. Отже, в ніч із суботи на неділю було скоєно крадіжку.

– Дійсно, все сходиться, – визнав барон, – тепер усе ясно.

– Загалом, лампу вкрали, – продовжив Шолмс. – Дама вранці в неділю йде в парк, розповідає Люпену, як усе сталося, і відносить Брессону єврейську лампу. Усе йде так, як передбачав Люпен. Поліцейські, збиті з пантелику розкритим вікном, чотирма ямками на землі та подряпинами на огорожі, одразу ж схиляються до версії про крадіжку зі зломом. Дама може бути спокійна.

– Добре, – сказав барон, – я згоден із вашим, таким логічним поясненням. Але друга крадіжка…

– Друга крадіжка була викликана першою. Оскільки в газетах докладно описувалося, яким чином викрали єврейську лампу, у когось виникла думка повторити пограбування, щоб забрати те, що залишилося. Цього разу сталася не інсценізація, а справжня крадіжка, зі справжнім зломом, драбиною і всім іншим.

– Звичайно, Люпен…

– Ні. Люпен не стане чинити настільки нерозумно. І Люпен ніколи не буде стріляти в людей просто так.

– То хто це був?

– Звичайно ж Брессон. Він забрався до вас без відома дами, яку шантажував. Саме з Брессоном я і зіткнувся тут, його і переслідував. Це він поранив мого бідного Вільсона.

– А ви впевнені?

– Абсолютно. Один зі спільників Брессона написав йому вчора, ще до самогубства, лист, що підтверджує переговори, які велися між цим спільником і Люпеном з приводу повернення всіх речей, вкрадених із вашого особняка. Люпен вимагав усе, «перше», тобто єврейську лампу, «як і те, що було потім». Люпен же й організував стеження за Брессоном. Коли той учора ввечері ходив на берег Сени, разом із нами за ним спостерігав і його чоловік.

– А що було робити Брессону на березі?

– Попереджений про хід мого слідства…

– Ким же?

– Тією самою пані, яка справедливо побоювалася, що пошуки єврейської лампи врешті-решт розкриють її секрет… Отже, попереджений Брессон зв’язав усі речі, що компрометують його, в один згорток і закинув у те місце, звідки потім, коли мине небезпека, можна було б його забрати. Але на зворотному шляху, переслідуваний Ганімаром і мною, він злякався, а оскільки, вочевидь, мав на совісті й інші гріхи, то втратив голову і наклав на себе руки.

– А що було у згортку?

– Єврейська лампа та інші ваші брязкальця.

– Адже ви казали, що вони у вас?

– Одразу після зникнення Люпена я вирішив скористатися тим, що він змусив мене скупатися, і велів гребти до місця, яке ввечері вибрав Брессон, а там якраз і виявив загорнуті в ганчірки і клейонку вкрадені у вас речі. Ось вони, на цьому столі.

Не кажучи ні слова, барон розрізав мотузки і, рвонувши мокрі ганчірки, витягнув зі згортка лампу. Відгвинтивши гайку під підставкою, він, повертаючи обома руками половинки посудини, розкрив її і вийняв звідти золоту химеру, прикрашену рубінами і смарагдами.

Вона була ціла.

У всій цій на вигляд звичайній бесіді, що полягала в простому викладі фактів, було щось трагічне, жахливе. У кожному слові Шолмса проглядало категоричне, пряме і незаперечне звинувачення на адресу мадемуазель. А сама Аліса Демен зберігала горде мовчання.

Увесь довгий час, поки нанизувалися на невидиму нитку жорстокі докази, жоден мускул не здригнувся на її обличчі. У безтурботному ясному погляді не промайнуло й тіні тривоги, страху. Про що вона думала? І головне, що збиралася сказати в ту урочисту хвилину, коли доведеться відповідати, захищатися? Як розірвати залізне кільце, в яке так вправно затиснув її Херлок Шолмс?

Година пробила, але дівчина залишалася безмовною.

– Скажіть! Ну скажіть же хоч що-небудь! – вигукнув пан д’Імблеваль.

Але вона мовчала.

Він став наполягати:

– Хоч слово на своє виправдання… Лише обуритеся – я повірю вам…

Але вона не сказала ні слова.

Барон пробігся кімнатою, повернувся назад, знову забігав і, обернувшись до Шолмса, сплеснув руками:

– Ні і ні, месьє! Не можу повірити, що це правда! Такий злочин неможливий! Він іде врозріз з усім, що я знаю, що бачу ось уже цілий рік.

Він поклав руку англійцю на плече.

– А ви-то самі, месьє, ви абсолютно, остаточно впевнені в тому, що не помиляєтеся?

Шолмс зніяковів, немов його застали зненацька, тоді як у нього ще не склалося певної думки. Проте з усмішкою відповів:

– Тільки та особа, яку я звинувачую, могла, з огляду на становище, яке вона посідає у вашому домі, знати, яка коштовність захована в єврейській лампі.

– Не хочу, не хочу вірити, – шепотів барон.

– Запитайте в неї самої.

Дійсно, це було останнім засобом, і, хоча він сліпо довіряв дівчині, тепер уже не можна було не змиритися з очевидністю.

Підійшовши до неї, барон заглянув Алісі в очі:

– Це зробили ви, мадемуазель? Ви взяли коштовність? Ви листувалися з Арсеном Люпеном та інсценували крадіжку?

– Так, я, – відповіла вона, не опускаючи голови. На обличчі дівчини не відбилося ні збентеження, ні сорому.

– Не може бути, – прошепотів пан д’Імблеваль. – Я ніколи б не міг подумати… Ви – остання, кого можна було б запідозрити… Як же вам це вдалося, нещасна?

– Я зробила все так, як розповів пан Шолмс, – відповіла вона. – У ніч із суботи на неділю спустилася в будуар, узяла лампу, а вранці… віднесла її тій людині.

– Ні, що ви, – заперечив барон. – Це ніяк неможливо.

– Неможливо? Чому?

– Тому, що вранці, коли я вийшов, двері будуара були замкнені на гачок.

Вона почервоніла, розгубившись, і поглянула на Шолмса, ніби питаючи в нього поради.

А той був вражений не стільки зауваженням барона, скільки збентеженням Аліси Демен. Їй що, нічого відповісти? Виходить, зізнання, що підтверджувало дане ним, Шолмсом, пояснення крадіжки єврейської лампи, було помилковим, якщо могло зруйнуватися від такого незначного заперечення?

А барон усе наполягав:

– Ці двері були зачинені. Я стверджую, що гачок був накинутий саме так, як я це роблю щодня ввечері. Якби ви, як кажете, пройшли через ці двері, хтось ізсередини мав би вам відчинити, з будуара або зі спальні. Але в цих двох кімнатах не було нікого… крім мене і моєї дружини.

Шолмс раптом зігнувся, закривши обличчя руками, щоб ніхто не помітив, як він почервонів. Наче промайнув якийсь яскравий спалах, що засліпив його. Йому раптово стало не по собі. Вмить усе стало ясно, так із настанням дня разом набувають чітких обрисів предмети, що маячили в темряві.

Аліса Демен була невинна.

Аліса Демен невинна. У цьому й полягала правда, що різала очі. Ось чому від найпершого дня, щойно почав вибудовувати проти дівчини жахливе обвинувачення, він відчував якусь незручність. Тепер усе ставало зрозумілим. Він знав. Достатньо одного лише руху, і він одразу отримає незаперечний доказ.

Шолмс підняв голову і, з хвилину забарившись, у найприродніший спосіб обернувся і глянув на мадам д’Імблеваль.

Вона була бліда тією незвичною білизною, що заливає обличчя в найнещадніші хвилини людського життя. Руки, які вона намагалася кудись сховати, ледь помітно тремтіли.

«Ще мить, – подумав Шолмс, – і вона себе видасть».

Тоді він став між нею і чоловіком, охоплений бажанням відвести страшну небезпеку, що з його вини загрожувала цим чоловікові і жінці. Але, глянувши на барона, весь здригнувся. Те саме раптове осяяння, що засліпило його хвилину тому, читалося тепер на обличчі пана д’Імблеваля. Мозок його працював у тому ж напрямку. Він, у свою чергу, теж почав розуміти! Він усе зрозумів…

Аліса Демен у розпачі спробувала боротися з очевидною істиною:

– Ви маєте рацію, месьє, я просто забула… Я входила не тут… Я пройшла через вестибюль, потім садом і за допомогою сходів…

Найбільша самовідданість! Але вона була вже марна. Слова звучали нещиро, голос був нетвердий, і погляд цього милого створіння втратив свою ясність і щирість. Вражена, опустила вона очі.

Настало моторошне мовчання. Пані д’Імблеваль чекала, мертвотно-блідий, заціпенівши від жаху і тривоги. Барон, здавалося, все ще боровся із собою, не наважуючись повірити в крах свого щастя.

Нарешті він пробурмотів:

– Говори!.. Пояснись…

– Мені нема чого сказати тобі, мій бідний друже, – вимовила вона дуже тихо, з спотвореним від болю обличчям.

– Але тоді… мадемуазель…

– Мадемуазель мене врятувала… з відданості… любові… Вона наговорила на себе…

– Врятувала від чого? Від кого?

– Від цієї людини.

– Від Брессона?

– Так, це мені він погрожував… Я познайомилася з ним в однієї подруги… і була настільки дурна, що послухалася його… О, нічого такого, чого ти не міг би пробачити… але були два листи… ти їх побачиш… я викупила їх… ти знаєш як… О, зглянься наді мною… я так страждала!

– Ти! Ти, Сюзанна!

Він підняв стиснуті кулаки, немов готовий вдарити її, вбити. Але тієї ж миті руки його опустилися, і він знову прошепотів:

– Ти, Сюзанна! Ти!.. Чи можливо це?

Затинаючись, вона почала розповідати звичайну сумну історію, свою пригоду, а потім пробудження від ілюзій, мерзоту шантажиста, докори сумління, божевільну тривогу, сказала і про прекрасну поведінку Аліси, як дівчина, здогадавшись про біду господині, вирвала в неї зізнання, а потім написала Люпену й улаштувала цю крадіжку, щоб урятувати її з пазурів Брессона.

– Ти, Сюзанно, ти, – тільки й міг повторювати пан д’Імблеваль, уражений, зігнувшись навпіл, ніби від удару. – Як ти могла?

Увечері того ж дня пароплав «Місто Лондон», що курсує між Кале і Дувром, тихо ковзав нерухомою водною гладдю. Темна ніч видалася спокійною. Вгорі, над кораблем, у небі вгадувалися хмари, що мирно плили, а навколо легкі клуби туману відокремлювали його від нескінченного простору, куди струменіло бліде світло місяця і зірок.

Більшість пасажирів повернулася в каюти і салони. Тільки деякі, найстійкіші, все ще прогулювалися палубою або дрімали в глибоких шезлонгах, накрившись товстими ковдрами. То тут, то там час від часу миготів вогник сигари, а тихий подих вітерця доносив шепіт голосів, які не наважувалися в урочистій тиші заговорити голосно.

Один із пасажирів, що походжав широкими кроками вздовж бортових сіток, зупинився біля пані, що розтягнулася в шезлонгу, вдивився і, помітивши, що вона ворушиться, тихо сказав:

– Я думав, ви спите, мадемуазель Аліса.

– Ні, ні, пане Шолмс, зовсім не хочеться спати. Я все думаю.

– Про що? Чи не буде нескромним поставити вам таке запитання?

– Я думала про пані д’Імблеваль. Мабуть, їй так сумно. Адже життя її розбите.

– Ні, що ви, – жваво заперечив він. – Її провина не з тих, які не прощають. Пан д’Імблеваль забуде про цю слабкість. Коли ми йшли, він уже дивився на неї менш суворо.

– Можливо… Але це буде так не скоро… а вона страждає.

– Ви дуже її любите?

– Дуже. Це й дало мені сили посміхатися, коли я тремтіла від страху, дивитися вам прямо в очі, коли краще було б відвести погляд.

– Вам шкода її залишати?

– Дуже шкода. Адже в мене немає ні рідних, ні друзів. У мене була тільки вона.

– У вас будуть ще друзі, – зворушений її горем, сказав Шолмс. – Обіцяю вам. У мене є зв’язки… вплив… запевняю вас, ви ні про що не пошкодуєте.

– Можливо, але пані д’Імблеваль уже там не буде…

Більше вони ні про що не говорили. Херлок Шолмс зробив ще два-три кола палубою і потім сів біля своєї попутниці.

Завіса туману потроху почала розсіюватися, хмари в небі розступилися. Заблищали зірки.

Шолмс витягнув трубку з кишені плаща, набив її і спробував чиркнути сірником. Але один за одним усі чотири сірники згасли, і він так і не зміг прикурити. Сірники скінчилися. Довелося йому встати і звернутися до пана, що сидів поруч:

– Чи не знайдеться у вас вогню?

Той вийняв коробочку, чиркнув. Затанцював язичок вогню. У світлі його Шолмс упізнав Арсена Люпена.

Якби англійцю вдалося втриматися і не зробити непримітного руху, не відступити трохи, Люпен міг би подумати, що Шолмсу була відома заздалегідь його присутність на борту. Детектив прекрасно володів собою і з найприроднішим виглядом простягнув противнику руку:

– Радий бачити вас у доброму здоров’ї, пане Люпен.

– Браво! – вигукнув той, захоплюючись таким самовладанням.

– Браво? Чому?

– Як чому? Я раптом, подібно до примари, з’являюся перед вами, після того як ви на власні очі бачили моє падіння в Сену, а ви з гордості, я б навіть сказав, істинно британської, надзвичайної гордості якимось дивом змогли ні словом, ні жестом не висловити свого здивування. Тож повторюю, браво, це гідно захоплення!

– Це не гідно захоплення. За вашим падінням із човна я відразу побачив, що ви це зробили навмисне, і куля капрала вас навіть не зачепила.

– І все-таки поїхали, навіть не дізнавшись, що зі мною стало?

– Що з вами стало? Я і так це знав. П’ятсот людей протягом кілометра сторожили на обох берегах. І якби ви уникли смерті, то неминуче потрапили б їм у лапи.

– І все-таки я тут.

– Пане Люпен, у світі є тільки дві людини, маючи справу з якими я не здивуюся нічому. По-перше, це я, а по-друге – ви.

Мир було укладено.

І якщо Шолмс, щось затіваючи проти Арсена Люпена, незмінно зазнавав поразки, якщо Люпен продовжував залишатися надзвичайним ворогом, від упіймання якого слід було остаточно відмовитися, якщо з усіх боїв йому кожного разу вдавалося вийти переможцем, то англієць, проте, з огляду на свою надзвичайну наполегливість, зміг відшукати єврейську лампу, а ще раніше – блакитний діамант. Можливо, цього разу результати виявилися менш блискучими, особливо з погляду широкої публіки, адже Шолмсу довелося приховати обставини, за яких було знайдено єврейську лампу, і заявити, що йому невідоме ім’я викрадача. Але у двобої двох людей, Люпена і Шолмса, сищика і зломщика, неможливо було з упевненістю визначити, хто переможець, а хто переможений. Кожен із них рівною мірою міг претендувати на перемогу.

І ось вони люб’язно розмовляли, як вороги, що склали зброю, відчуваючи один до одного заслужену повагу.

На прохання Шолмса Люпен розповів про свою втечу.

– Якщо тільки це можна назвати втечею, – додав він. – Усе було так просто! Мої друзі були напоготові, адже ми домовилися зустрітися, щоб спробувати виловити єврейську лампу. Так ось, добрих півгодини просидівши під перевернутим човном, я скористався нагодою, коли Фоленфан зі своїми людьми вирушили шукати мій труп біля берегів, і вибрався на поверхню. Друзям залишалося лише підібрати мене, проїжджаючи повз на моторному човні, і сховатися на очах у здивованих п’ятисот глядачів, Ганімара і Фоленфана.

– Красиво, нічого не скажеш, – схвалив Шолмс. – Справжня удача! А що ви збираєтеся робити в Англії?

– Залагодити деякі справи з оплатою рахунків. Зовсім забув, а як там пан д’Імблеваль?

– Тепер він знає все.

– Ах, дорогий метр, що я вам казав? Зло вже не виправиш. Чи не краще було дозволити мені діяти на свій розсуд? Ще день чи два, і я б забрав у Брессона єврейську лампу і брязкальця, відправив би їх д’Імблевалям, і ці славні люди щасливо зажили б один з одним. А замість цього…

– Натомість, – усміхнувся Шолмс, – я сплутав усі карти і приніс розбрат у сім’ю, якій ви протегували.

– Так, Боже мій, протегував! Не можна ж усе життя тільки красти, обманювати й заподіювати зло!

– Отже, ви не проти зробити і добру справу?

– Коли є час. І потім, мені це просто подобається. Досить кумедно, чи не так, у цій справі я виступаю в ролі доброго генія, а ви, навпаки, злий дух, що приносить лише сльози і відчай.

– Сльози? Які сльози? – запротестував англієць.

– Ну як же? Сімейне життя д’Імблевалів розбите, Аліса Демен плаче.

– Їй не можна було там залишатися. Ганімар зрештою напав би на її слід, а через неї вийшов би на мадам д’Імблеваль.

– Цілком згоден із цим, метр, але хто тут винен?

Повз них по палубі пройшли двоє, і Шолмс злегка зміненим голосом запитав у Люпена:

– Вам відомо, хто ці джентльмени?

– По-моєму, один із них – капітан корабля.

– А другий?

– Не маю поняття.

– Це містер Остін Жилетт. Він посідає в Англії таке ж становище, як у вас пан Дюдуї, шеф Сюрте.

– Що ви кажете? Яка удача! Чи не будете ви так люб’язні представити мене? Пан Дюдуї – один із моїх добрих друзів, буду щасливий, якщо серед них опиниться і містер Остін Жилетт.

Обидва джентльмени з’явилися знову.

– А якщо я спіймаю вас на слові, пане Люпен? – вимовив Шолмс, встаючи.

І, схопивши Люпена за зап’ястя, стиснув його руку мертвою хваткою.

– До чого так сильно, метр? Я й так готовий піти з вами.

Він і справді слухняно, без найменшого опору йшов за ним. Двоє джентльменів віддалялися.

Шолмс покрокував швидше, буквально впиваючись нігтями в руку Люпена.

– Пішли… пішли… – глухо гарчав він як у маренні, кваплячись скоріше покінчити з цим. – Пішли… Швидше!

Але раптом різко зупинився: за ними йшла Аліса Демен.

– Що вам тут треба, мадемуазель? Не ходіть за нами!

Йому відповів сам Люпен:

– Зверніть увагу, метр, мадемуазель іде за нами не зовсім зі своєї волі. Я стискаю їй руку майже з тією ж силою, як ви тягнете мою.

– Але чому?

– Як чому? Адже я обов’язково хочу її теж представити. Роль мадемуазель Демен у справі про єврейську лампу набагато значніша за мою. Спільниця Арсена Люпена, спільниця Брессона, вона повинна буде також розповісти і про пригоду баронеси д’Імблеваль, адже це так зацікавить правосуддя! І таким чином ви доведете свою добру справу до кінця, найдобріший Шолмс.

Англієць випустив руку свого бранця. Люпен відпустив мадемуазель.

Так, один проти одного, вони стояли мовчки кілька хвилин. Потім Шолмс повернувся на своє місце. Люпен із дівчиною теж сіли назад.

Настала гнітюча тиша. Потім Люпен сказав:

– Річ у тім, метр, що б із нами не було, ми завжди залишимося по різні боки барикад. Ви – з одного краю, я – з іншого. Можна вітатися, тиснути руки, навіть розмовляти, але між нами завжди пролягатиме прірва. Назавжди ви залишитеся сищиком Герлоком Шолмсом, а я – зломщиком Арсеном Люпеном. І щоразу Герлок Шолмс, нехай і поза волею, нехай і недоречно, але однаково підкорятиметься інстинкту детектива, що змушує бігти по сліду зломщика, і намагатиметься посадити його. І щоразу Арсен Люпен із душею зломщика намагатиметься уникнути пазурів детектива і потішатиметься над ним, наскільки дозволять обставини. А обставини цього разу ще й як дозволяють! Ха-ха-ха!

Почувся раптом знущальний, злий і жорстокий сміх.

Потім, посерйознівши, Люпен схилився до дівчини:

– Повірте, мадемуазель, навіть доведений до останньої межі, я не видав би вас. Арсен Люпен ніколи не зраджує, особливо тих, кого любить і ким захоплюється. І дозвольте сказати вам, що я люблю і захоплююся такою хороброю і милою людиною, як ви.

Вийнявши з гаманця візитну картку, він розірвав її надвоє і, простягнувши дівчині половинку, сказав шанобливо і з хвилюванням:

– Якщо пану Шолмсу не вдасться досягти успіху в тому, що він збирається зробити, зайдіть до леді Стронборуг (адресу її ви знайдете без зусиль) і передайте цій дамі половину картки зі словами «вірна пам’ять». Леді Стронборуг стане відданою вам, як сестра.

– Дякую, – відповіла дівчина, – завтра ж піду до неї.

– А тепер, метр, – задоволено підсумував Люпен із виглядом людини, яка виконала свій обов’язок, – бажаю вам спокійної ночі. Плисти нам ще годину. Спробую скористатися цим.

І, розтягнувшись на лаві, схрестив руки під головою.

Небо розкрилося назустріч місяцю. Навколо зірок і біля кромки моря розливалося його бліде світло. І здавалося, що місячне світло володіло нескінченним простором, у якому вже зникали останні хмари.

Від темного горизонту відокремилася лінія берегів. На палубу піднялися пасажири. Стало багатолюдно. Ось пройшов містер Остін Жилетт у супроводі двох, у яких Шолмс упізнав агентів англійської поліції.

А на лавці спав Люпен…

Примітки

1. «Арсен Люпен. Джентльмен-зломщик». Розділ 9. «Герлок Шолмс запізнився». – Прим. авт.