Містечко було маленьке, гірше за село, і жили в ньому майже одні тільки люди похилого віку, які вмирали так рідко, що навіть прикро. У лікарню ж і в тюремний замок трун було потрібно дуже мало. Одним словом, справи були кепські. Якби Яків Іванов був трунарем у губернському місті, то, напевно, він мав би власний дім і звали б його Яковом Матвійовичем; тут же в містечку звали його просто Яковом, вуличне прізвисько в нього було чомусь – Бронза, а жив він бідно, як простий мужик, у невеличкій старій хаті, де була одна тільки кімната, і в цій кімнаті вміщувалися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстак і все господарство.
Яків робив труни хороші, міцні. Для мужиків і міщан він робив їх на свій зріст і жодного разу не помилився, тому що вищих і міцніших за нього не було людей ніде, навіть у тюремному замку, хоча йому було вже за сімдесят. Для шляхетних же і для жінок робив за міркою і вживав для цього залізний аршин. Замовлення на дитячі труни приймав він дуже неохоче і робив їх прямо без мірки, з презирством, і щоразу, отримуючи гроші за роботу, говорив:
– Зізнатися, не люблю займатися нісенітницею.
Крім майстра, невеликий дохід приносила йому також гра на скрипці. У містечку на весіллях грав зазвичай єврейський оркестр, яким керував лудильник Мойсей Ілліч Шахкес, який брав собі більше половини доходу. Оскільки Яків дуже добре грав на скрипці, особливо російські пісні, то Шахкес іноді запрошував його в оркестр із платою по п’ятдесят копійок на день, не рахуючи подарунків від гостей. Коли Бронза сидів в оркестрі, то в нього насамперед пітніло й багряніло обличчя; було спекотно, пахло часником до задухи, скрипка верещала, біля правого вуха хрипів контрабас, у лівого – плакала флейта, на якій грав рудий худорлявий єврей із цілою мережею червоних і синіх жилок на обличчі, що носив прізвище відомого багатія Ротшильда. І цей проклятий єврей навіть найвеселіше примудрявся грати жалібно. Без жодної видимої причини Яків мало-помалу переймався ненавистю і презирством до євреїв, а особливо до Ротшильда; він починав чіплятися, лаяти його нехорошими словами і раз навіть хотів побити його, і Ротшильд образився і промовив, дивлячись на нього люто:
– Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли в мене у віконці.
Потім заплакав. Тому Бронзу запрошували в оркестр не часто, тільки в разі крайньої потреби, коли бракувало когось із євреїв.
Яків ніколи не був у доброму гуморі, бо йому постійно доводилося зазнавати страшних збитків. Наприклад, у неділі та свята грішно було працювати, понеділок – важкий день, і таким чином у році набиралося близько двохсот днів, коли мимоволі доводилося сидіти склавши руки. Але ж це який збиток! Якщо хто-небудь у місті грав весілля без музики або Шахкес не запрошував Якова, то це теж був збиток. Поліцейський наглядач був два роки хворий і марнів, і Яків із нетерпінням чекав, коли він помре, але наглядач поїхав у губернське місто лікуватися, і взяв та там і помер. Ось вам і збиток, щонайменше рублів на десять, тому що труну довелося б робити дорогу, з глазетом. Думки про збитки дошкуляли Якову особливо ночами; він клав поруч із собою на ліжку скрипку і, коли всяка нісенітниця лізла в голову, торкався струн, скрипка в темряві видавала звук, і йому ставало легше.
Шостого травня минулого року Марфа раптом занедужала. Баба важко дихала, пила багато води і похитувалася, але все-таки вранці сама витопила піч і навіть ходила по воду. До вечора ж злягла. Яків увесь день грав на скрипці; коли ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і від нудьги став підбивати річний підсумок. Вийшло більше тисячі рублів. Це так вразило його, що він хватив рахівницями об підлогу і затопав ногами. Потім зняв рахунки і знову довго клацав і глибоко, напружено зітхав. Обличчя в нього було багряним і мокрим від поту. Він думав про те, що якби цю змарновану тисячу рублів покласти в банк, то на рік відсотка накопичилося б щонайменше – сорок рублів. Значить, і ці сорок рублів теж збиток. Одним словом, куди не повернися, скрізь тільки збитки і більше нічого.
– Яков! – покликала Марфа несподівано. – Я вмираю!
Він озирнувся на дружину. Обличчя в неї було рожеве від спеки, незвичайно ясне і радісне. Бронза, який звик завжди бачити її обличчя блідим, боязким і нещасним, тепер зніяковів. Схоже було на те, наче вона справді вмирала і була рада, що нарешті йде навіки з цієї хати, від трун, від Якова… І вона дивилася в стелю і ворушила губами, і вираз у неї був щасливий, точно вона бачила смерть, свою рятівницю, і шепотілася з нею.
Був уже світанок, у вікно видно було, як горіла ранкова зоря. Дивлячись на стару, Яків чомусь згадав, що за все життя він, здається, жодного разу не приголубив її, не пошкодував, жодного разу не здогадався купити їй хустинку або принести з весілля чогось солоденького, а тільки кричав на неї, сварив за збитки, кидався на неї з кулаками; щоправда, він ніколи не бив її, але все-таки лякав, і вона щоразу ціпеніла від страху. Так, він не велів їй пити чай, бо й без того витрати великі, і вона пила тільки гарячу воду. І він зрозумів, чому в неї тепер таке дивне, радісне обличчя, і йому стало моторошно.
Дочекавшись ранку, він узяв у сусіда коня і повіз Марфу в лікарню. Тут хворих було небагато, і тому довелося йому чекати недовго, години три. На його велике задоволення, цього разу приймав хворих не лікар, який сам був хворий, а фельдшер Максим Миколайович, старий, про якого всі в місті говорили, що, хоча він і п’яниця, і б’ється, але розуміє більше, ніж лікар.
– Бажаємо здоров’я, – сказав Яків, вводячи бабусю в приймальню. Вибачте, все турбуємо вас, Максиме Миколайовичу, своїми дріб’язковими справами. Ось, вибачте бачити, захворів мій предмет. Подруга життя, як це кажуть, вибачте за вираз…
Насупивши сиві брови і погладжуючи бакени, фельдшер почав оглядати бабусю, а вона сиділа на табуреті згорблена, худа, гостроноса, з відкритим ротом і була схожою в профіль на птаха, якому хочеться пити.
– М-да… Так… – повільно промовив фельдшер і зітхнув. Інфлуенца, а може, й гарячка. Тепер містом тиф ходить. Що ж? Старенька пожила, слава богу… Скільки їй?
– Та без року сімдесят, Максиме Миколайовичу.
– Що ж? Пожила старенька. Час і честь знати.
– Воно, звісно, справедливо зволили зауважити, Максиме Миколайовичу, – сказав Яків, посміхаючись із ввічливості, – і дуже вам вдячні за вашу приємність, але дозвольте вам висловитися, кожній комасі жити хочеться.
– Хіба мало чого! – сказав фельдшер таким тоном, ніби від нього залежало, жити бабі чи померти. – Ну, так от, люб’язний, будеш прикладати їй на голову холодний компрес і давай ось ці порошки по два на день. А тепер до побачення, бонжур.
За виразом його обличчя Яків бачив, що справа погана і що вже ніякими порошками не допоможеш; для нього тепер ясно було, що Марфа помре дуже скоро, не сьогодні-завтра. Він злегка торкнувся фельдшера під лікоть, підморгнув оком і сказав напівголосно:
– Їй би, Максиме Миколайовичу, банки поставити.
– Ніколи, ніколи, люб’язний. Бери свою старуху і йди з богом. До побачення.
– Зробіть таку милість, – взмолився Яків. – Самі знаєте, якщо б у неї, скажімо, живіт болів або якась нутрощі, ну, тоді порошки і краплі, а то ж у неї застуда! У разі застуди перше діло кров гнати, Максиме Миколайовичу.
А фельдшер уже викликав наступного хворого, і в приймальню входила баба з хлопчиком.
– Ступай, ступай… – сказав він Якову, хмурячись. – Нема чого тінь наводити.
– У такому разі поставте їй хоч п’явки! Примусьте вічно бога молити!
Фельдшер розлютився і крикнув:
– Поговори мені ще! Ддубина….
Яків теж розлютився і почервонів увесь, але не сказав ні слова, а взяв під руку Марфу і повів її з приймальні. Тільки коли вже сідали у віз, він суворо і глузливо подивився на лікарню і сказав:
– Насаджали вас тут, артистів! Багатому мабуть поставив би банки, а для бідної людини й однієї п’явки пошкодував. Іроди!
Коли приїхали додому, Марфа, увійшовши в хату, хвилин десять простояла, тримаючись за грубку. Їй здавалося, що якщо вона ляже, то Яків говоритиме про збитки і сваритиме її за те, що вона все лежить і не хоче працювати. А Яків дивився на неї з нудьгою, згадував, що завтра Іоанна Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, потім понеділок важкий день. Чотири дні не можна буде працювати, а напевно Марфа помре в якийсь із цих днів; значить, труну треба робити сьогодні. Він узяв свій залізний аршин, підійшов до старої і зняв з неї мірку. Потім вона лягла, а він перехрестився і почав робити труну.
Коли роботу було скінчено, Бронза надів окуляри і записав у свою книжку:
“Марфі Івановій труну – 2 р. 40 к.”.
І зітхнув. Стара весь час лежала мовчки із заплющеними очима. Але ввечері, коли стемніло, вона раптом покликала старого.
– Пам’ятаєш, Якове? – запитала вона, дивлячись на нього радісно. – Пам’ятаєш, п’ятдесят років тому нам бог дав дитинку з білявим волоссячком? Ми з тобою тоді всі на річці сиділи й пісні співали… під вербою. – І, гірко усміхнувшись, вона додала: – Померла дівчинка.
Яків напружив пам’ять, але ніяк не міг пригадати ні дитинку, ні вербу.
– Це тобі ввижається, – сказав він.
Приходив батюшка, причащав і соборував. Потім Марфа стала бурмотіти щось незрозуміле і до ранку померла.
Старенькі сусідки обмили, одягли і в труну поклали. Щоб не платити зайвого дякові, Яків сам читав псалтир, і за могилку з нього нічого не взяли, бо цвинтарний сторож був йому кумом. Чотири мужики несли до цвинтаря труну, але не за гроші, а з поваги. Йшли за труною бабусі, жебраки, двоє юродивих, зустрічний народ побожно хрестився… І Яків був дуже задоволений, що все так чесно, благопристойно і дешево і ні для кого не образливо. Прощаючись востаннє з Марфою, він доторкнувся рукою до труни і подумав: “Хороша робота!”
Але коли він повертався з кладовища, його взяла сильна туга. Йому щось нездужало: дихання було гаряче й тяжке, ослабли ноги, тягнуло до пиття. А тут ще полізли в голову всякі думки. Згадалося знову, що за все своє життя він жодного разу не пожалів Марфи, не приголубив. П’ятдесят два роки, поки вони жили в одній хаті, тягнулися довго-довго, але якось так сталося, що за весь цей час він жодного разу не подумав про неї, не звернув уваги, начебто вона була кішка або собака. Але ж вона щодня топила піч, варила і пекла, ходила по воду, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, а коли він повертався п’яний з весіль, вона щоразу з благословенням вішала його скрипку на стіну і вкладала його спати, і все це мовчки, з боязким, турботливим виразом.
Назустріч Якову, посміхаючись і кланяючись, ішов Ротшильд.
– А я вас шукаю, дядечку! – сказав він. – Кланялися вам Мойсей Ілліч і веліли вам зараз приходити до нас.
Якову було не до того. Йому хотілося плакати.
– Відчепись! – сказав він і пішов далі.
– А як же це можна? – стривожився Ротшильд, забігаючи вперед. Мойсей Ілліч будуть ображатися! Вони веліли зараз!
Якову здалося огидно, що єврей захекався, моргає і що в нього так багато рудих веснянок. І було бридко дивитися на його зелений сюртук із темними латками і на всю його тендітну, делікатну фігурку.
– Що ти лізеш до мене, часнику? – крикнув Яків. – Не чіпляйся!
Єврей розсердився і теж крикнув:
– Але ви, будь ласка, тихіше, а то ви в мене через паркан полетите!
– Геть з очей геть! – заревів Яків і кинувся на нього з кулаками. Життя немає від пархатих!
Ротшильд помертвів від страху, присів і замахав руками над головою, ніби захищаючись від ударів, потім схопився і побіг геть якнайшвидше. На бігу він підстрибував, сплескував руками, і видно було, як здригалася його довга, худа спина. Хлопчаки зраділи нагоді й кинулися за ним із криками: “Єврей! Єврей!” Собаки теж погналися за ним із гавкотом. Хтось засміявся, потім свиснув, собаки загавкали голосніше і дружніше… Потім, мабуть, собака вкусив Ротшильда, бо почувся відчайдушний, хворобливий крик.
Яків погуляв по вигону, потім пішов краєм міста світ за очі, і хлопчаки кричали: “Бронза йде! Бронза йде!” А ось і річка. Тут із писком носилися кулики, крякали качки. Сонце сильно припікало, і від води йшло таке сяйво, що було боляче дивитися. Яків пройшовся стежкою вздовж берега і бачив, як із купальні вийшла повна червонощока дама, і подумав про неї: “Бач ти, видра!” Недалеко від купальні хлопчаки ловили на м’ясо раків; побачивши його, вони стали кричати зі злістю: “Бронза! Бронза!” А ось широка стара верба з величезним дуплом, а на ній воронячі гнізда… І раптом у пам’яті Якова, як живий, виріс немовля з білявим волоссям і верба, про яку говорила Марфа. Так, це і є та сама верба зелена, тиха, сумна… Як вона постаріла, бідна!
Він сів під неї і почав згадувати. На тому березі, де тепер заливний луг, у ту пору стояв великий березовий ліс, а он на тій лисій горі, що видніється на обрії, тоді синів старий-старий сосновий бір. По річці ходили барки. А тепер усе рівно й гладко, і на тому березі стоїть одна тільки берізка, молоденька й струнка, як панянка, а на річці тільки качки й гуси, і не схоже, щоб тут коли-небудь ходили барки. Здається, проти колишнього і гусей стало менше. Яків заплющив очі, і в уяві його одне назустріч іншому понеслися величезні стада білих гусей.
Він дивувався, як це вийшло так, що за останні сорок чи п’ятдесят років свого життя він жодного разу не був на річці, а якщо, можливо, і був, то не звернув на неї уваги? Адже річка порядна, не дріб’язкова; на ній можна було б завести рибні лови, а рибу продавати купцям, чиновникам і буфетчику на станції, а потім класти гроші в банк; можна було б плавати в човні від садиби до садиби грати на скрипці, і народ усякого звання платив би гроші; можна було б спробувати знову ганяти барки – це краще, ніж труни робити: нарешті можна було б розводити гусей, бити їх і взимку відправляти до Москви; мабуть, одного пуху на рік набралося б рублів на десять. Але він проґавив, нічого цього не зробив. Які збитки! Ах, які збитки! А якби все разом – і рибу ловити, і на скрипці грати, і барки ганяти, і гусей бити, то який вийшов би капітал! Але нічого цього не було навіть уві сні, життя минуло без користі, без жодного задоволення, змарнувало даремно, ні за понюшку тютюну; попереду вже нічого не лишилося, а подивишся назад – там нічого, крім збитків, і таких страшних, що навіть озноб бере. І чому людина не може жити так, щоб не було цих втрат і збитків? Питається, навіщо зрубали березняк і сосновий бір? Навіщо задарма гуляє вигін? Навіщо люди роблять завжди саме не те, що потрібно? Навіщо Яків усе своє життя лаявся, гарчав, кидався з кулаками, кривдив свою дружину і, питається, для якої потреби нещодавно налякав і образив єврея? Навіщо взагалі люди заважають жити одне одному? Адже від цього які збитки! Які страшні збитки! Якби не було ненависті та злоби, люди мали б одне від одного величезну користь.
Увечері й уночі ввижалися йому немовля, верба, риба, биті гуси, і Марфа, схожа в профіль на птаха, якому хочеться пити, і бліде, жалюгідне обличчя Ротшильда, і якісь морди насувалися з усіх боків і бурмотіли про збитки. Він перевертався з боку на бік і разів п’ять вставав із ліжка, щоб пограти на скрипці.
Вранці через силу піднявся і пішов у лікарню. Той самий Максим Миколайович наказав йому прикладати до голови холодний компрес, дав порошки, і з виразу обличчя його і з тону Яків зрозумів, що справи кепські і що вже ніякими порошками не допоможеш. Йдучи потім додому, він міркував, що від смерті буде одна тільки користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податків, ні кривдити людей, а оскільки людина лежить у могилці не один рік, а сотні, тисячі років, то, якщо порахувати, користь виявиться величезна. Від життя людині – збиток, а від смерті – користь. Це міркування, звісно, справедливе, але все ж таки прикро й гірко: навіщо на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині тільки один раз, минає без користі?
Не шкода було вмирати, але щойно вдома він побачив скрипку, у нього стиснулося серце і стало шкода. Скрипку не можна взяти із собою в могилу, і тепер вона залишиться сиротою, і з нею станеться те саме, що з березняком і з сосновим бором. Усе на цьому світі пропадало і буде пропадати! Яків вийшов із хати і сів біля порога, притискаючи до грудей скрипку. Думаючи про пропаще, збиткове життя, він заграв, сам не знаючи що, але вийшло жалібно і зворушливо, і сльози потекли в нього по щоках. І що міцніше він думав, то сумніше співала скрипка.
Скрипнула клямка раз-другий, і в хвіртці з’явився Ротшильд. Половину двору пройшов він сміливо, але, побачивши Якова, раптом зупинився, весь скукожився і, мабуть, зі страху, почав робити руками такі знаки, ніби хотів показати на пальцях, котра тепер година.
– Підійди, нічого, – сказав ласкаво Яків і поманив його до себе. Підійди!
Дивлячись недовірливо і зі страхом, Ротшильд став підходити і зупинився від нього на сажень.
– А ви, зробіть милість, не бийте мене! – сказав він, присідаючи. Мене Мойсей Ілліч знову послали. Не бійся, кажуть, піди знову до Якова і скажи, кажуть, що без них ніяк неможливо. У середу швадьба…. Так-а! Пан Шаповалов видають доньку за хорошу людину. І швадьба буде багата, у-у-у! – додав єврей і примружив одне око.
– Не можу… – промовив Яків, важко дихаючи. – Захворів, брате.
І знову заграв, і сльози бризнули з очей на скрипку. Ротшильд уважно слухав, ставши до нього боком і схрестивши на грудях руки. Переляканий, здивований вираз на його обличчі мало-помалу змінився скорботним і страдницьким, він закотив очі, наче відчуваючи болісний захват, і промовив: “Ваххх!..” І сльози повільно потекли в нього по щоках і закапали на зелений сюртук.
І потім увесь день Яків лежав і тужив. Коли ввечері батюшка, сповідуючи, запитав його, чи не пам’ятає він за собою якогось особливого гріха, то він, напружуючи пам’ять, яка слабшала, згадав знову нещасне обличчя Марфи й відчайдушний крик єврея, якого вкусив собака, і сказав ледь чутно:
– Скрипку віддайте Ротшильду.
– Добре, – відповів батюшка.
І тепер у місті всі запитують: звідки в Ротшильда така гарна скрипка? Купив він її чи вкрав, чи, можливо, вона потрапила до нього в заклад? Він давно вже залишив флейту і грає тепер тільки на скрипці. З-під смичка в нього ллються такі самі жалібні звуки, як колись із флейти, але коли він намагається повторити те, що грав Яків, сидячи на порозі, то в нього виходить щось таке похмуре й скорботне, що слухачі плачуть, і сам він наприкінці закочує очі й каже: “Ваххх!..” І ця нова пісня так сподобалася в місті, що Ротшильда запрошують до себе навпереререрву купці та чиновники і змушують грати її до десяти разів.
Переклад: з російської переклала команда «ЛітАрхів»