📖 Енн із Шелестких Тополь | Люсі-Мод Монтгомері 👁️ 80

Рік перший

1

(Лист від Енн Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, директорки Саммерсайдської середньої школи, Гілбертові Блайту, студентові медичного факультету Редмондського коледжу в Кінгспорті).

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда,

Понеділок, 12 вересня

«Коханий,

дивовижна адреса, правда? Тобі доводилося чути щось чарівніше? „Шелесткі Тополі“ – це мій новий дім, і мені його назва дуже подобається. Як і назва Примарного провулку, хоч офіційно її не існує. Насправді він зветься – Трент-стріт, але цієї назви ніхто й не згадує, хіба зрідка в „Тижневім кур’єрі“, – і тоді люди перезираються й питають одне одного: „А це ще де?“ А це всього-на-всього Примарний провулок, хоча хтозна, чому його так називають. Я вже питала про це Ребекку Дью, та почула лише, що він завжди був Примарним провулком, і колись давно хтось розповідав, начеб тут мешкав якийсь привид. Але, запевняє вона, їй ніколи не траплялося в цім провулку нічого страшнішого за неї саму.

Проте не забігаймо наперед. Ти ще геть не знайомий із Ребеккою Дью. Але познайомишся: я відчуваю, що це ім’я незрідка виринатиме в моїх листах.

Надворі сутеніє. (До речі, яке гарне слово, коханий! Мені воно подобається значно більше, ніж „вечоріє“ – таке оксамитове, тінисте і… і СУТІНКОВЕ). Удень я належу цьому світові з усіма його клопотами, уночі поринаю в царство сну та вічності. Зате в сутінках я вільна від одного й від іншого, і належу самій собі… і тобі. Тож цю священну годину я завжди присвячуватиму листам до тебе. Хоча нинішній лист не буде любовним. У мене таке скрипуче перо, а я не можу писати любовних листів скрипучим пером… чи надто гострим… чи тупим. Отже, ТІ листи я писатиму лиш тоді, коли в мене буде саме таке перо, як потрібно. А поки що розкажу тобі про свій новий дім та його мешканок. Гілберте, вони такі серденька!

Сюди я приїхала щойно вчора ввечері в пошуках житла. Зі мною поїхала пані Рейчел Лінд – начебто на закупи, але насправді, я впевнена, для того, щоб знайти мені добру кімнату. Попри все моє навчання в коледжі й диплом бакалавра, вона досі вважає мене юним недосвідченим створіннячком, яке треба доглядати й пильнувати.

Їхали ми залізницею, і там, Гілберте, зі мною сталася кумедна притичина. Я з тих, хто постійно, хоч-не-хоч, утрапляє в халепи, – здається; я просто притягаю їх до себе.

Це сталося тоді, коли поїзд уже підходив до нашої станції. Я підвелася і, нахилившись, щоб витягти саквояж пані Лінд (вона збиралася провести неділю в гостях у своєї саммерсайдської подруги), схопилася рукою за те, що здалося мені блискучою, відполірованою ручкою вагонного сидіння. Наступної ж миті я дістала такий сильний удар по пальцях, що ледь не завила з болю. Гілберте, те, що я прийняла за ручку сидіння, виявилося лисиною якогось пасажира! Я вочевидь розбудила його, і тепер він сердито глипав на мене. Я перепросила його, сама не своя від ганьби, і похапцем втекла з вагона. Коли я востаннє на нього озирнулася, він усе ще похмуро дивився мені вслід. Пані Лінд перелякалася, а в мене досі болить рука!

Я не сподівалася якихось труднощів у пошуках житла, бо ж кімнату директорам і директоркам саммерсайдської школи от уже п’ятнадцять років здавала така собі пані Прінгл, дружина пана Томаса Прінгла. Але з якоїсь незбагненної причини вона раптом „утомилася від пожильців“ і не схотіла мене взяти. У деяких інших пристойних місцях так само чемно відмовили. Ще кілька місць я не змогла б назвати пристойними. Цілий день ми блукали містом, і нас – принаймні мене – почали долати втома, зневіра, спека та головний біль. Я вже готова була здатися… і саме тоді з’явився Примарний провулок!

Ми зайшли до пані Бреддок, давньої приятельки пані Лінд. Вона й сказала, що мене можуть узяти до себе вдови.

– Я чула, вони мусять узяти пожильця, щоби платити Ребецці Дью. Без додаткових джерел прибутку вдови більше не зможуть її тримати. А ХТО доїтиме їхню руду стару корову, якщо Ребекка піде?

І пані Бреддок суворо глянула на мене, мовби вважала, що доїти ту корову мушу я, але нізащо не повірила б, якби я заявила, що зможу із цим упоратися.

– А що це за вдови, про яких ти кажеш? – запитала пані Лінд.

– Таж тітонька Кейт і тітонька Четті, – відповіла пані Бреддок так, наче це мав би знати кожен, включно з нетямущими бакалаврами. – Тітонька Кейт – це пані Маккомбер, удова капітана Емейзи Маккомбера, а тітонька Четті – звичайна собі пані Маклін. Але їх усі кличуть тітоньками. Вони мешкають у самісінькому кінці Примарного провулку.

Примарний провулок! Тепер мені все було ясно. Я знала, що просто мушу оселитися в удів.

– Ходімо до них негайно, – звернулася я до пані Лінд. Так лячно було затриматися бодай на секунду, щоби Примарний провулок знову не зник у країні мрій.

– Ідіть до них, та знайте: брати вас чи ні, вирішуватиме Ребекка Дью. У Шелестких Тополях усім керує вона, це я вам напевне скажу.

Шелесткі Тополі! Такого не могло бути… не могло! Я вирішила, що мені це сниться. А пані Лінд заявила, що це дуже химерна назва, як для дому.

– То капітан Маккомбер вигадав. Це був його дім. Він обсадив його тополями, і так пишався ним, хоч рідко бував удома й чи не одразу знову їхав. Тітонька Кейт увесь час нарікала, як це незручно, а ми так і не збагнули, що ж вона мала на увазі – те, що він так швидко їхав, чи те, що взагалі приїздив. Надіюся, панно Ширлі, ви зможете там влаштуватися. Ребекка Дью – неперевершена куховарка, а щодо картоплі, то справдешній геній. Коли сподобаєтеся їй, будете як сир у маслі купатися. А коли ні – то вже ні, та й квит. Я чула, тут у нас якийсь банківський клерк шукає собі кімнату, і вона, можливо, обере його. Дивно, що пані Прінгл не схотіла вас узяти. У Саммерсайді повно Прінглів та їхніх родичів. Їх тут кличуть „королівською родиною“, і ви, панно Ширлі, мусите з ними ладнати, щоб мати успіхи в тій вашій школі. Вони завжди верховодили в околиці – навіть одна вуличка тут має ім’я старого капітана Авраама Прінгла. Це справжній клан, а головують у нім дві старі дами із Кленового Пагорба. Я чула, буцім вони настроєні проти вас.

– Але чому? – вигукнула я. – Вони ж мене зовсім не знають!

– Котрийсь із їхніх далеких родичів теж домагався посади директора школи, і всі вони вважали, що він її й дістане. А її віддали вам, і та зграя задерла голови й завила. То їхня натура. Мусимо приймати їх такими, якими вони є. Слова їхні будуть медоточивими, та діятимуть вони завжди проти вас. Не хочу вас лякати, але хто попереджений – той озброєний. Сподіваюся, вам добре поведеться. Якщо оселитеся в удів, ви ж не будете проти того, щоб їсти разом із Ребеккою Дью? Бачте, вона не звичайна служниця, а далека родичка капітана Маккомбера. Коли в домі гості, вона не сідає за стіл з усіма – ТОДІ вона знає своє місце; та якщо ви оселитеся в них, Ребекка, звісно, не вважатиме вас гостею.

Я запевнила стривожену пані Бреддок, що залюбки їстиму разом із Ребеккою Дью, і потягла пані Лінд до дверей. Я МУСИЛА встигнути раніше за того клерка.

Пані Бреддок вийшла нас провести.

– Тільки глядіть, не кривдьте почуттів тітоньки Четті, добре? Її надзвичайно легко образити. Вона дуже чутлива, бідолаха. Бачте, у неї немає ТАКИХ грошей, як у тітоньки Кейт – хоч і в тітоньки Кейт їх не аж так багато. А ще тітонька Кейт страшенно любила свого чоловіка, а тітонька Четті – зовсім ні… тобто зовсім не любила свого. І не дивно! Лінкольн Маклін був старий чудило, та вона вважає, що люди винуватять її в цім. Ваше щастя, що нині субота. У п’ятницю тітонька Четті нізащо вас не взяла б. Ви радше подумали б, що це тітонька Кейт має бути забобонна – вона ж удова капітана, а мореплавці всі такі, правда? Але з них двох забобонна – це тітонька Четті, хоч її чоловік був теслею. Така гарна була свого часу, бідолаха.

Я запевнила пані Бреддок, що почуття тітоньки Четті будуть для мене священні, та вона подріботіла доріжкою слідом за нами.

– Кейт і Четті не порпатимуться у ваших речах, доки вас не буде вдома. Щодо цього вони дуже порядні. Ребекка Дью, може, і зазирне, але нікому нічого не скаже. І на вашім місці я не йшла б до парадних дверей. Ними вони користуються лише в особливих випадках. Здається, їх і не відчиняли після похорону капітана Маккомбера. Ідіть до кухонних дверей. Ключ лежить на підвіконні, під квітковим горщиком, тож якщо нікого не виявиться вдома, ви собі зайдіть і почекайте. Тільки в жоднім разі не хваліть кота, бо Ребекка Дью його не любить.

Я пообіцяла не хвалити кота; ми нарешті рушили й невдовзі вийшли до Примарного провулку. Це коротесенька бічна вуличка, за якою пролягає відкрита місцевість, а вдалині маячить розкішно гарна блакитна гора. По один бік її зовсім ніхто не живе – лише велика ділянка землі тягнеться вниз до затоки. По інший бік – будинків лише три. Перший – то звичайнісінький будинок, про нього більше й сказати нема чого. Другий – великий, солідний, похмурий особняк із червоної цегли з кам’яною облямівкою, де з мансардного даху визирають маленькі віконця, сам дах оточений залізною огорожкою, а довкруж будинку так густо купчаться ялини й сосни, що за ними ледь видно стіни. Мабуть, усередині там страхітливо темно. А третій і останній – це і є Шелесткі Тополі, що примостилися на самім розі трав’янистої вулички, до якої виходять парадні двері, і справжньої сільської дороги, уздовж якої так гарно витанцьовують тіні від дерев.

Я закохалася в них із першого погляду. Знаєш, існують будинки, що вражають тебе так глибоко через якусь ледь зрозумілу причину. Шелесткі Тополі – саме такі. Я можу змалювати тобі цей дім як білий каркасний будиночок – невимовно білий – із зеленими – дуже зеленими віконницями й маленькою кутовою башточкою та віконцями на горищі з кожного боку, із низькою кам’яною огорожею, попід якою на рівній відстані одна від одної ростуть тополі, і з великим городом, де так весело впереміш ростуть квіти й овочі – та цей опис не передасть тобі його привабливості. Тож одним словом – це дім із дивовижно чарівливою індивідуальністю, що чимось нагадує Зелені Дахи.

– Ось місце для мене… воно судилося мені Долею, – захоплено мовила я.

Проте вигляд пані Лінд свідчив, що до цього веління Долі вона ставиться вельми скептично.

– До школи далеченько, – із сумнівом завважила вона.

– Нехай. Матиму добрий моціон. Ох, погляньте на той гайок через дорогу – які там берези й клени!

Пані Лінд поглянула, та відповіла хіба:

– Надіюся, тобі тут не дошкулятимуть комарі.

Я теж надіюся. Ненавиджу комарів. Один-єдиний комар проганяє мій сон швидше за нечисте сумління.

Добре, що ми не пішли до парадних дверей. Вони були нітрохи не гостинні – великі, двостулкові, різьблені, а в кожній стулці – червоне скло з квітковим візерунком. Цьому будинку вони геть не пасують. Невеличкі зелені кухонні двері, до яких ми підійшли гарненькою доріжкою, викладеною тонким пласким пісковиком, що де-не-де потопала в траві, здалися мені куди привітнішими й добрішими. Обабіч доріжки розташувалися охайні, дбайливо доглянуті клумби з канарковою травою, дицентрами, тигровими лілеями, турецькими гвоздиками, полином, пагінцями порани, біло-рожевими стокротками й іще тими квітами, що їх пані Лінд називає пініями. Звісно, не всі вони квітнуть о цій порі, та все ж видно, що кожна старанно розквітала в належну годину. У дальньому закутку городу – трояндові кущі, а поміж Шелесткими Тополями й похмурим сусіднім будинком – кам’яна стіна, уся оповита віргінським виноградом, що поглинув і ґратчасту арку над блякло-зеленими дверима посеред неї. Виноградні пагони пролягли й упоперек них – вочевидь, останнім часом їх ніхто не відчиняє. Хоч насправді то навіть і не двері, а лише нижня їх половина. Верхня ледь прочинена, і крізь малесеньку щілинку можна мигцем уздріти сад по той бік стіни.

Щойно ж ми зайшли на город Шелестких Тополь, при самісінькій доріжці я завважила латочку конюшини. Щось змусило мене нахилитися й розглянути її ближче, і – віриш, Гілберте? – одразу три квітки мали на собі по чотири листочки! Ото знак! Проти цього були безсилі навіть Прінгли. А я відчула, що жоден банківський клерк не має ані найменшого шансу тут оселитися.

Кухонні двері виявилися відчинені: хтось вочевидь був удома, тож нам не довелося зазирати під квітковий горщик. Ми постукали й до нас вийшла Ребекка Дью. Ми одразу збагнули, що це вона, бо це не міг би бути більше ніхто в цілім світі. І вона просто не могла зватися ніяк інакше!

Ребецці Дью за сорок, і якби помідор міг мати чорні гладенько зачесані коси, чорні блискучі оченята, крихітний ніс із широким кінчиком і рот-щілинку, оце й був би достеменний її портрет. Усе в ній коротеньке – руки, ноги, шия, ніс… усе, крім усмішки – широченної, від вуха до вуха.

Але тоді, у найпершу мить, жодної усмішки на її обличчі ще не було. Коли я запитала, чи можемо ми поговорити з пані Маккомбер, Ребекка Дью глянула на мене геть непривітно.

– Ви маєте на увазі вдову КАПІТАНА Маккомбера? – запитала вона так докірливо, начеб у домі жило щонайменше з десяток різних пані Маккомбер.

– Так, – смиренно відповіла я. І тоді вона провела нас до вітальні й лишила там. Це доволі гарна кімнатка, хоч у ній і забагато серветочок на спинках і бильцях крісел, та її тиха й затишна атмосфера сподобалася мені невимовно. Кожен предмет меблів має там своє особливе місце, де стоїть уже багато років. А як блищать усі вони! Такого дзеркального блиску не дасть жоднісінька полірувальна рідина з тих, що продаються в крамницях. Я збагнула, що це – результат ненастанної праці Ребекки Дью. На камінній полиці у вітальні стоїть пляшка з вітрильником усередині, яка дуже зацікавила пані Лінд. Вона так і не зрозуміла, яким чином вітрильник потрапив у пляшку, проте сказала, що це надає кімнаті „моряцького вигляду“.

Увійшли вдови. Мені вони одразу сподобалися. Тітонька Кейт висока, сива й худорлява, трішки сувора – зовсім такого ж типу, що й Марілла. Тітонька Четті теж сива й худорлява, але низенька і з сумним обличчям. Може, свого часу вона й була дуже гарна, але тепер від колишньої вроди не лишилося нічого, крім очей. Вони справді чарівні – великі, лагідні, карі.

Я виклала мету свого візиту й удови перезирнулися.

– Ми мусимо порадитися з Ребеккою Дью, – мовила тітонька Четті.

– Авжеж, – відгукнулася тітонька Кейт.

І з кухні вони покликали Ребекку Дью. Разом із нею зайшов великий пухнастий мальтійський кіт із білим хутром на грудях та довкола шиї. Мені хотілося його погладити, але, пригадавши настанову пані Бреддок, я вдала, що його тут немає. Ребекка дивилася на мене без тіні усмішки.

– Ребекко, – мовила тітонька Кейт, яка – і в цьому я невдовзі впевнилася – слів на вітер кидати не звикла, – панна Ширлі хоче винайняти в нас кімнату. Я думаю, погоджуватись нам не слід.

– Чому? – запитала Ребекка Дью.

– Це додасть вам клопотів, Ребекко, – відповіла тітонька Четті.

– Клопотів я не боюся, – мовила Ребекка Дью. Неможливо відокремити її ім’я від прізвища, Гілберте, неможливо… хоча вдови це роблять. Вони кличуть її просто Ребеккою. Гадки не маю, як їм це вдається.

– Але ми вже застарі, щоб тут вешталася молодь, – вела своєї тітонька Четті.

– Кажіть за себе, – відрубала Ребекка Дью. – Мені всього сорок п’ять і я ще доволі моторна. І на МОЮ думку, узяти в дім когось молодого було б зовсім незле. А що вже дівчину краще, ніж хлопця, то й поготів. ВІН курив би зранку до ночі, і спалив би нас просто в ліжках. Якщо вам конче потрібен пожилець, Я радила б узяти її. Але, звісно, це ваш дім.

„Сказала й здиміла“, як часто це повторював Гомер. Я знала, що справу залагоджено, але тітонька Четті заявила, що я мушу піднятися нагору й оглянути кімнату.

– Ми віддамо вам кімнату в башті, дорогенька. Вона менша, ніж гостьова спальня, зате в ній є комин для грубки, а з вікна такий прегарний краєвид. Воно виходить на старий цвинтар.

Я знала, що полюблю цю кімнату. Від самих лише слів „кімната в башті“ мене охопив трепет. Я мовби опинилася в тій старовинній баладі, яку ми співали в школі в Ейвонлі – про діву, що жила „у вежі понад сивим морем“. І справді, то виявилася прегарна кімната. Ми піднялися до неї кутовими сходами. Кімнатка невеличка… але геть не така тісна, як та жахлива спальня, де я прожила ввесь перший рік у Редмонді. У ній два вікна – північне й західне, – і в зовнішньому кутку башти ще одне вікно: потрійне, відчиняється назовні, а під ним розташовані книжкові полиці. На підлозі – круглі плетені килимки, ліжко велике, із запоною, укрите ковдрою з клаптиків, такою гладенькою й рівною, що спати в ньому й руйнувати цю досконалу гармонію видається блюзнірством. І, Гілберте, воно таке високе, що залазити в нього я мушу невеличкою драбинкою, яку вранці треба скласти під ліжко. Здається, усю цю конструкцію привіз капітан Маккомбер із якогось закордонного плавання.

Є тут і милий кутовий буфетик із паперовими фестонами на поличках та візерунками у вигляді букетів на дверцятах. Блакитна подушка на лавці попід вікном – кругла, із заглибинкою від ґудзика посередині, що надає їй схожості з пончиком. І гарненький умивальник із двома поличками: на верхній ледь вистачає місця для миски й блакитного глечика, а на нижній – для мильниці й глека з гарячою водою. Біля нього стоїть невеличка скриня з мідними ручками, заповнена свіжими рушниками, а на поличці над нею – порцелянова фігурка дами в рожевих туфельках, із золотим паском, а її визолочені порцелянові коси прикрашає червона порцелянова ж троянда.

Крізь жовтаві фіранки в кімнату ллється золотисте сонячне світло, а на побілених стінах висять рідкісні гобелени, на які падають тіні тополь ізнадвору – живі гобелени, такі мінливі й тремкі. Чомусь ця кімната видається дивовижно ЩАСЛИВОЮ. Я найбагатша дівчина у світі.

– Тут тобі буде безпечно, от що, – мовила пані Лінд, коли ми вийшли.

– Боюся, після свободи в Домі Патті мені тут буде тіснувато, – відповіла я, щоб трішки її піддражнити.

– Свободи! – пирхнула пані Лінд. – Свободи! Не мели дурниць, ти ж не янкі.

А сьогодні я перевезла вже всі свої речі. Тяжко було, звісно, розлучатися із Зеленими Дахами. Хай як часто й надовго мені доводиться їх покидати, я возз’єднуюся з ними, щойно починаються канікули, так, мовби нікуди й не їхала, і серце мені болить від розпуки, коли я мушу знов ладнатися в дорогу. Та я знаю, що полюблю свій новий дім. А він уже любить мене. Я завжди знаю, любить мене котрийсь будинок чи ні.

З усіх моїх вікон дуже гарні краєвиди – навіть отой, зі старим цвинтарем, зусібіч обсадженим темними ялинами, до якого веде кривуляста стежина з кам’яними огорожками по боках. Із західного вікна мені видно всю затоку – аж до дальнього туманного берега – і маленькі вітрильники, які я так люблю, і статечні кораблі, що відпливають „до земель незнаних“… Яка чарівна фраза! У ній стільки „простору для уяви“! З північного вікна видно гайок із березами й кленами. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли в Редмонді на лекціях з англійської літератури ми вивчали Теннісона, я завжди тужила разом із бідолашною Еноною за її навік утраченими соснами.^[1]

Поза гайком та цвинтарем – розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них – уже невимовна радість. А за долиною – моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. „Вітер бурхливий, що виконує слово Його“^[2] – яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії – мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда.^[3] Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше – на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості. Старість! Невже й МИ колись постаріємо, Гілберте? Зараз це здається неможливим.

Із лівої шибки вікна в кутку башти мені видно дахи будинків у місті, де мені належить провести щонайменше рік. Люди, що мешкають у тих будинках, стануть моїми друзями, хоч я їх іще й не знаю. А може, і ворогами – бо ж такі, як Паї, живуть повсюди, під різними прізвищами, а на Прінглів, схоже, доведеться мені зважати. Навчальний рік у школі розпочинається завтра. Я викладатиму геометрію! Це, звісно, буде не тяжче, аніж вивчати її. Молю небеса лише, щоб серед Прінглів не виявилося математичних геніїв.

Я тут усього півдня, але почуваюся так, мовби знала вдів і Ребекку Дью все життя. Вони вже попросили мене кликати їх тітоньками, а я їх – кликати мене Енн. Ребекку Дью я назвала „панною Дью“… лише раз.

– Яка ще панна? – запитала вона.

– Дью, – смиренно відповіла я. – Адже це ваше прізвище?

– Моє, еге ж. Але мене, бачте, так давно не кликали панною Дью, що я аж навіть злякалася. Не кажіть більше так, панно Ширлі, я до того не призвичаєна.

– Добре, я запам’ятаю, Ребекко… Дью, – мовила я, щосили, проте марно намагаючись уникнути звертання на прізвище.

Пані Бреддок слушно казала, що тітонька Четті страшенно вразлива. У цьому я переконалася за вечерею. Тітонька Кейт зронила щось про „шістдесят шостий день народження Четті“ і я, мигцем зирнувши на тітоньку Четті, побачила, як вона… ні, не розридалася – це надто сильне слово для опису її стану. Вона просто сповнилася слізьми, що підступили їй до очей і потекли по щоках без найменшого зусилля чи звуку.

– Що знову сталося, Четті? – суворо запитала тітонька Кейт.

– Мені… мені ж усього шістдесят п’ять років, – відповіла тітонька Четті.

– Вибач, Шарлотто, – мовила тітонька Кейт, і знову засяяло сонце.

Кіт – великий, гарний, із золотавими очима, в елегантнім попелясто-сірім пальтечку й бездоганно білій сорочці. Тітоньки кличуть його Димком, оскільки це його ім’я, а Ребекка Дью зневажливо каже на нього „Цей Кіт“, бо її обурює й він сам, і те, що вона мусить двічі на день давати йому по шматку печінки, відчищати старою зубною щіткою його шерсть із крісла у вітальні, де він полюбляє сидіти, і розшукувати його, коли він десь вештається ночами.

– Ребекка Дью ніколи не любила котів, – розповіла мені тітонька Четті, – а Димка ненавидить особливо. Його сюди два роки тому приніс у зубах пес старої пані Кемпбелл – у неї тоді був пес. Мабуть, вирішив, що до пані Кемпбелл тягти його дарма. Таке було нещасне кошеня – усе мокре, закоцюбле, ще й кісточки зі шкіри ледь не випиналися. Найжорстокіше серце не змогло б не прихистити його. Тож ми з Кейт узяли кошеня, та Ребекка Дью нам цього не пробачила. Ми тоді повелися зовсім не дипломатично. Слід було відмовитися його брати. Не знаю, чи ви помітили, – тут тітонька Четті сторожко озирнулася на двері з їдальні до кухні, – як ми ладнаємо з Ребеккою Дью.

Я помітила – і на це так утішно дивитися. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть думати, що це вона керує Шелесткими Тополями, та в удів щодо цього своя думка.

– Ми не хотіли брати того клерка: чоловік у домі – це страшенний клопіт, та ще ми хвилювалися б, що він погано відвідує церкву. Але ми вдали, що хочемо взяти його, і Ребекка Дью заявила, що й чути про це не бажає. Я така рада, що ви оселилися тут, дорогенька. Нам буде дуже приємно куховарити для вас. Сподіваюся, ви всіх нас полюбите. Ребекка Дью має багато чудових рис. Коли п’ятнадцять років тому вона прийшла до нас, то прибирала геть не так ретельно, як тепер. Одного разу Кейт мусила написати її ім’я – „Ребекка Дью“ – на дзеркалі у вітальні, щоб показати, скільки на ньому пилу. Та це було вперше й востаннє. Ребекка Дью розуміє натяки. Сподіваюся, дорогенька, у кімнаті вам буде зручно. Можете на ніч відчиняти собі вікно. Хоча Кейт цього не схвалює, але заради пожильців і вона готова на поступки. Ми з нею спимо в одній кімнаті, тож домовилися, що однієї ночі вікно буде зачинене – для неї, а іншої відчинене – для мене. Такі дрібні суперечки завжди можна розв’язати, якщо тільки мати бажання, правда ж? Не лякайтеся, коли почуєте, як Ребекка Дью нипає вночі по кімнатах. Їй постійно щось вчувається, от вона й устає, щоби все перевірити. Мабуть, тому Ребекка й не хотіла здавати кімнату клеркові – боялася, що він заскочить її в самій нічній сорочці. Надіюся, вас не турбуватиме, що Кейт неговірка. Така вже в неї вдача. Хоч вона має, що розповісти – замолоду з капітаном цілий світ об’їздила. Я й сама хотіла б мати такі теми для розмов – та ніколи й нікуди не виїздила з нашого острова. Я часто думаю, чому все так – я люблю поговорити, а не маю про що, а Кейт має, проте не зносить балачок. Але, напевне, Провидінню це видніше.

Та хоч тітонька Четті й справді любить поговорити,^[4] усе це вона не проказала на одному подиху. Часом я могла докинути кілька реплік, хоч вони й не мали великого значення.

У вдів є корова, що пасеться на луці пана Джеймса Гамільтона, це трішки вгору від дороги – і Ребекка Дью ходить туди цю корову доїти. Тому вершків нам не бракує, а вранці й увечері Ребекка Дью у двері в садовій стіні передає склянку молока „Жінці“ пані Кемпбелл – для „маленької Елізабет“, котра мусить його пити за приписом лікаря. Я ще не знаю, ані хто така Жінка, ані хто така маленька Елізабет. Пані Кемпбелл – це власниця сусіднього особняка, що має назву Ялиновий Затінок.

Сьогодні я, мабуть, не засну – я ніколи не можу заснути першої ночі на новому місці… а тут іще й таке незвичне ліжко. Але нехай. Я завжди любила такі ночі, коли можна лежати й міркувати про все – теперішнє, минуле й майбутнє. Особливо про майбутнє.

Я знаю, Гілберте, це страхітливо довгий лист. Більше я тебе не мучитиму й надалі писатиму коротше. Але я так хотіла все тобі розповісти, щоб ти й собі міг уявити місце, де я тепер житиму. Місяць уже „пірнає в царство тіней“,^[5] тож і мій лист добігає кінця. Мушу ще написати Маріллі. Післязавтра лист прийде в Зелені Дахи, і Деві принесе його додому з пошти, і вони з Дорою сядуть обабіч Марілли, доки вона читатиме його, а пані Лінд слухатиме, затамувавши подих… Ох! Від цих слів мені так нестерпно захотілося додому. Добраніч, коханий, бажає тобі та, що є і завжди буде, найвідданіша твоя Енн Ширлі».

2

(Уривки з різних листів від тієї ж до того ж).

26 вересня

«Знаєш, куди я ходжу читати твої листи? До гаю через дорогу. Там є видолинок, де заростями папороті вистрибують сонячні зайчики. Уздовж нього жебонить потічок, і рядком виструнчуються молоденькі сестри-берізки, а на землі лежить порослий мохом стовбур дерева, на якому я зазвичай сиджу. І тепер, коли мені насниться особливий сон – зеленаво-золотий, із багряними прожилками, сон зі снів, – я тішитиму себе думкою, що він прийшов до мене з потаємного березового видолинку й став плодом незримого союзу найтоншої, найстрункішої із сестер та струмка, що тихенько наспівує свою переливчасту пісню. Люблю сидіти там і слухати мовчання лісу. А ти колись помічав, Гілберте, як по-різному звучить тиша – у лісі, на узбережжі, на луці… вночі й у літніх сутінках? Усі вони різні – бо різні ледь чутні нотки, що виплітають їх. Я певна, що якби навіть була сліпа й не відчувала ні холоду, ні спеки, я все одно знала б, де опинилася, лише зі звучання тиші довкола себе.

Заняття в школі тривають уже два тижні, і я, здається, непогано організувала навчальний процес. Але пані Бреддок правду казала – мені важко із Прінглами. І поки що я не знаю, як долати ці труднощі, навіть попри щасливу конюшину із чотирма листками. Як каже пані Бреддок, слова їхні сочаться медом, а самі вони слизькі, мов змії.

Це таки справдешній клан, усі члени якого сваряться й гризуться між собою, ведуть суворий облік одне одного – але стають пліч-о-пліч у боротьбі проти кожнісінького зайди. Я думаю, що саммерсайдці поділяються лиш на два типи – Прінгли й не-Прінгли.

У моєму класі повно Прінглів та їхніх родичів, що ховаються під іншими прізвищами. За ватажка в них, здається, Джен Прінгл – зеленооке чудовисько, яке з лиця точнісінько нагадує чотирнадцятилітню Беккі Шарп.^[6] Я переконана, що це вона майстерно влаштувала підпільну кампанію з непокори й неповаги, котрій мені буде важко протистояти. Вона має хист до неперевершено комічних гримас, і коли на уроці я чую між учнів тамований сміх, то завжди знаю, що саме спричинило його, хоч іще жодного разу не спромоглася впіймати Джен на цих витівках. Вона розумна – мала капосниця! – твори пише незгірші за добру літературу, і з математикою пречудово дає раду – лихо мені! Є якась іскра в усьому, що вона робить і каже, та ще в неї розвинене почуття гумору, яке могло б нас зблизити, якби вона не почала виявляти до мене відверту ненависть. Тож, боюся, нескоро ще ми із Джен зможемо з чогось посміятися РАЗОМ.

Майра Прінгл, кузина Джен – найвродливіша дівчина в школі, проте явно дурна й часто робить кумедні помилки, як-от сьогодні на уроці історії, коли вона заявила, що індіанці вважали Шамплена^[7] та його сподвижників богами й „просто чимось нелюдським“.

У громадськім житті Прінгли являють собою, як то каже Ребекка Дью, „саммерсайдську елиту“. Мене вже запросили на вечерю у дві прінглівських сім’ї – бо звичай велить запросити кожного нового вчителя, а Прінгли не з тих, хто буде нехтувати правилами доброго тону. Учора я була в домі Джеймса Прінгла, батька вищеназваної Джен. З вигляду він поважний, мов професор, та насправді – неотесаний і дурний. Базікав про „дисципліну“, стукаючи по скатертині доволі брудним нігтем вказівного пальця й часом страхітливо зневажаючи граматику. Саммерсайдська школа, мовляв, завжди потребувала твердої руки – досвідченого вчителя, і бажано чоловіка. Я ж, на його думку, трі-і-ішечки замолода – „та цю ваду час виправить дуже скоро“, заявив він не без жалю. Я нічого не відповіла, щоб не наговорити зайвого. Була усміхнена й чемна, незгірше за будь-кого із Прінглів, а вдовольнялася тим, що дивилась на нього ясними очима й думала: „Старий лицемірний невіглас“.

Розумом Джен, очевидно, вдалася в матір… котра мені зненацька сподобалась! Сама Джен у присутності батьків була просто взірцем послуху та вишуканих манер. Проте, хоч слова її були ввічливі, у тоні бриніла зухвалість. Коли вона промовляла „панно Ширлі“, це звучало, як образа; а коли дивилася на мої коси, я відчувала, що на колір вони просто-таки морквяні. Жоден Прінгл, я впевнена, ніколи й нізащо не назвав би їх каштановими.

У Мортона Прінгла мені сподобалося більше, хоча цей Мортон не має звички слухати співбесідника. Скаже щось, а доки йому відповідають, він обмірковує свою наступну фразу.

Ще одна пані Прінгл, удова Стівена Прінгла – у Саммерсайді повно вдів, – учора написала мені листа – чемного, люб’язного, отруйного. Міллі одержує забагато домашніх завдань. Міллі – квола дитина, їй не можна перевтомлюватися. Пан Белл НІКОЛИ не давав їй домашніх завдань. Міллі – дуже чутлива дівчинка, яку потрібно РОЗУМІТИ. Пан Белл завжди так добре її розумів! Пані Прінгл не сумнівається, що і я зрозумію Міллі, коли тільки захочу.

Я певна, що пані Прінгл вважає, буцім то через мене в Адама Прінгла сьогодні була кровотеча з носа, і він мусив піти додому. А вчора серед ночі я прокинулася й більше не заснула, бо пригадала, що не поставила крапки над однією „і“ в питанні, яке написала на дошці. Джен Прінгл напевне це помітила, і тепер по всьому клану підуть балачки.

Ребекка Дью каже, що всі Прінгли – окрім хіба старих дам із Кленового Пагорба – запросять мене на вечерю, а потім удаватимуть, що не помічають моєї присутності. Оскільки вони тут „елита“, це означатиме, що від громадського життя в Саммерсайді мене буде усунено. Що ж, подивимося. Битву ще ані виграно, ані програно. Та все це мене дуже смутить. Марно намагатися щось довести упередженим людям. А я ж лишилася така сама, як була в дитинстві – мені нестерпно бачити, що я комусь не подобаюся. Прикро знати, що сім’ї половини моїх учнів ненавидять мене – без жодної моєї в тім вини. НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ – ось що болить мені найбільше. Знову я підкреслюю слова! Але так набагато легше дати раду почуттям.

Проте, коли не зважати на Прінглів, мої учні мені подобаються. Серед них є розумні, завзяті й наполегливі – їм справді хочеться мати освіту. Льюїс Аллен сплачує своїм господарям за кімнату хатньою працею – і нітрохи цього не соромиться. А Софі Сінклер їздить до школи на батьковій старій кобилі, без сідла, щодня шість миль туди й назад. Оце сила волі! І якщо я можу чимось допомогти такій дитині, хіба варто мені перейматися Прінглами? От лише… коли не порозумітися з ними, то й допомогти будь-кому я навряд чи зможу.

Але я страшенно люблю Шелесткі Тополі! Для мене це не просто пансіон – це рідний дім! І мене тут усі люблять, навіть Димко, хоч він часом і висловлює мені несхвалення, демонстративно всідаючись до мене спиною й поглядаючи скоса золотавим оком – чи я усвідомила свою провину? Я намагаюся не гладити його в присутності Ребекки Дью, бо її це невимовно дратує. Удень він – спокійний, домашній, замислений кіт, зате вночі геть дичавіє. Ребекка пояснює це тим, що на ніч його замикають удома. Вона страшенно сердиться, що мусить вечорами стояти на заднім подвір’ї й гукати його. Каже, що з неї, мабуть, усі сусіди глузують. Але вона так гучно й розкотисто кричить оте своє „Киць-киць-КИЦЬ!“, що серед ночі це й справді, напевно, чути по всьому місту. У вдів буде істерика, якщо Димко не з’явиться додому ночувати. „Ніхто не знає, що я пережила через Цього Кота… жодна душа!“ – запевняє мене Ребекка Дью.

Моїм взаєминам із вдовами час іде тільки на користь – вони мені щодня більше подобаються. Тітонька Кейт уважає романи негідним читанням, проте каже, що не буде порпатися в моїх книжках. Тітонька Четті любить романи – тайкома приносить їх із бібліотеки й тримає в „схованці“, разом з колодою карт для пасьянсу та іншими речами, яких не хоче показувати тітоньці Кейт. „Схованку“ тітонька Четті влаштувала в сидінні стільця, і ніхто, крім неї самої, не знає, що це не звичайний стілець. Мені вона показала її – підозрюю, тому, що дуже сподівається на мою допомогу в постачанні книжок. Хоча в Шелестких Тополях нема потреби облаштовувати жодні „схованки“ – я ще не бачила будинку з такою кількістю найрізноманітніших таємних буфетиків.

Утім, Ребекка Дью не дозволяє їм лишатися таємними, запекло звільняючи їх від усякого мотлоху. „Дім сам себе прибирати не буде“, – трагічним тоном стверджує вона, щойно котрась із удів надумає протестувати. Роман чи колоду карт вона напевне викинула б одразу, без найменших вагань. І те, й інше жахає її святобливу душу. Ребекка Дью переконана, що карти – це забавки диявола, а романи ще гірші. Усе її читання, окрім Біблії, становить лише колонка світської хроніки в монреальській „Гардіан“. Вона любить розмірковувати над дописами про будинки, умеблювання й розваги мільйонерів.

– Уявіть собі, панно Ширлі – митися в золотій ванні! – зітхнула вона якось.

Та загалом Ребекка Дью – просто диво. Знайшла десь таке зручне старовинне крісло, оббите вилинялою парчею – достоту, як я люблю – і каже: „Це ВАШЕ крісло. Воно стоятиме тут для ВАС“. І не дає Димкові в ньому спати, щоб на моїй спідниці не лишалося котячих шерстинок, а Прінгли не мали зайвих підстав для зловтіхи.

Усіх трьох дуже зацікавила моя каблучка з перлами – та пов’язана з нею історія. Тітонька Кейт показала мені свій дошлюбний перстеник із бірюзою (тепер він став їй замалий, тож вона його більше не носить). А сердешна тітонька Четті зі слізьми в очах розповіла, що в неї такого перстеника ніколи й не було, бо її чоловік уважав це „марницею“. Ми говорили з нею про це, доки вона сиділа в моїй кімнаті з масочкою із маслянки на обличчі. Вона щодня робить собі таку масочку, щоб уникнути зморщок, проте взяла з мене слово, що я нікому не зраджу її таємниці, бо цього нізащо не має знати тітонька Кейт.

– Вона скаже, що це сміховинне марнославство для мого віку. А Ребекка Дью, очевидно, уважає, що християнка не повинна й намагатися бути вродливою. Досі я робила це ночами в кухні, коли Кейт засинала, та повсякчас боялася, що мене заскочить Ребекка. У неї слух, як у кицьки – навіть уві сні. Якби ви дозволили мені щодня приходити сюди… дякую, дякую вам, дорогенька.

Я дещо дізналася про сусідів із Ялинового Затінку. Пані Кемпбелл (у дівоцтві теж Прінгл!) вісімдесят років. Я ще її не бачила, але з того, що про неї кажуть, вона здається мені такою непривітною. Її покоївку, Марту Монкман, майже так само стару й непривітну, зазвичай називають „Жінкою пані Кемпбелл“. А ще з нею живе правнучка, маленька Елізабет Грейсон. Елізабет вісім років, і вона навчається в початковій школі, куди ходить „манівцями“ – тобто коротшим шляхом через сусідські городи, тож ми ще жодного разу не зустрілися з нею, хоч я й живу тут уже два тижні. Її покійна мати, онука пані Кемпбелл, була сиротою й жила в бабусі, а потім вийшла за такого собі Пірса Грейсона – „янкі“, як означила б його пані Лінд – і померла при народженні Елізабет. Пірс Грейсон мусив поїхати з Америки в Париж, бо цього вимагали справи тамтешньої філії його підприємства. Дитину відправили до старої пані Кемпбелл. Кажуть, буцім він „дивитися не міг“ на доньку, що прийшла у світ ціною життя власної матері, тому ніколи нею не цікавився. Хоча це можуть бути й порожні плітки, бо ні сама пані Кемпбелл, ні Жінка нічогісінько про нього не розповідають.

Ребекка Дью запевняє, що вони обидві засуворі з маленькою Елізабет і життя в неї там невеселе.

– Вона не така, як інші діти, – надто доросла для своїх восьми літ. А вже як часом щось скаже! Ото була запитала: „Ребекко, а що, коли вже лягаєш спати, а тебе раптом щось ухопило за ногу й ТРИМАЄ?“ Хіба дивно, що вона боїться лягати спати в темряві сама? А вони змушують! Пані Кемпбелл каже, що боягузам у її домі не місце. Стежать за нею, як дві кицьки за мишкою, не дають і кроку ступити. Щойно мала здійме найменший галас, а ті старі вже й не тямляться. Щоразу „цить“ та „цить“. Так вони її до смерті зацитькають. А що тут удієш?

І справді, що?

Я хочу познайомитися з нею. Мені, напевне, буде жаль її. Хоч тітонька Кейт і каже, що дбають про неї як слід… насправді ж вона сказала, що дівчинка „доглянута й сита“, але ж не хлібом самим повинна жити дитина. Я завжди пам’ятатиму, яким було моє життя до приїзду в Зелені Дахи.

У п’ятницю я їду додому – на два дивовижних ейвонлійських дні. Шкода лише, що всі, кого я там зустріну, питатимуть, як мені вчителюється в Саммерсайді… Але подумай, Гілберте, які вони зараз – Зелені Дахи, і Озеро Осяйних Вод попід блакитним туманом, і клени з-за струмка, що вже вбираються в багряні шати, і золотисті сутінки на милій Стежині Закоханих. Я всім серцем прагну зараз бути там із… із… угадай, з ким?

Знаєш, Гілберте, часом у мене з’являються сильні підозри, що я кохаю тебе!»

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 жовтня

«Шановний та високоповажний мій пане!

Так починається один із любовних листів бабусі тітоньки Четті. Правда, гарно? Який, напевне, трепет охоплював дідуся від усвідомлення власної величі! А тобі таке звертання не здалося б кращим за „Гілберте, милий“? Хоча я тішуся, що ти не дідусь тітоньки Четті, і взагалі ще зовсім не дідусь. Як це чудово – знати, що ми молоді й перед нами ціле життя… життя РАЗОМ, правда?

(Кілька сторінок пропущено. Очевидно, перо в Енн не було того дня ані скрипуче, ані тупе, ані іржаве).

Я сиджу край вікна у своїй башті й дивлюся на дерева, що гойдаються на тлі бурштинового неба, і на далеку затоку. Учора ввечері я славно прогулялася самотою. Я мусила кудись піти, бо в Шелестких Тополях стало дещо гнітюче. Тітонька Четті плакала в їдальні, бо хтось знову скривдив її почуття, а тітонька Кейт – у спальні, бо вчора були роковини смерті капітана Маккомбера. Ребекка Дью плакала на кухні, але я так і не зрозуміла, чому. Досі я не бачила Ребекки Дью в сльозах. Та коли я спробувала тактовно поцікавитися, у чім річ, вона сердито відповіла, що людина може собі й поплакати, коли їй цього хочеться. Тож я відклала вишивання й пішла, покинувши її робити, що вона забажає. Вийшла з дому й рушила просто до затоки. У повітрі витав приємний запах першого жовтневого морозцю, змішаний із ароматом зораних полів. Я гуляла, доки сутінки не обернулися на місячну осінню ніч, сама – але не самотня. Подумки я розмовляла з уявними співбесідниками й видала в тій розмові стільки влучних афоризмів, що була приємно здивована власною дотепністю. Тож попри всі негаразди із Прінглами, я дуже гарно провела той час.

Мені знову сумно й хочеться поскаржитись на Прінглів. Хай як гірко в цьому зізнаватися, та кепські мої справи в саммерсайдській школі – проти мене, без сумніву, точиться змова.

Почати з того, що домашніх завдань не виконує ніхто ані з Прінглів, ані з їхніх родичів. До батьків звертатися марно. Вони всі улесливі, чемні й ухильні. Я знаю, що подобаюся всім учням, які не належать до клану, та прінглівський вірус непослуху пригнічує моральний дух усього класу. Одного разу я виявила страшенний розгардіяш на своєму столі й у шухлядах. І звісно, жоден з учнів гадки не мав про те, хто міг це зробити. Так само й іншого разу ніхто не зміг чи не схотів сказати, звідки взялася на моїм столі коробка, із якої, щойно я її відкрила, вискочила іграшкова змія. Зате всі Прінгли аж за животи бралися – мабуть, у мене був страшенно наляканий вигляд.

Джен Прінгл через день запізнюється на уроки, щоразу чемно, проте з невимовно зухвалим виразом повідомляючи нову переконливу відмовку. Передає записочки по всьому класу просто в мене під носом. А нині, одягаючись, я виявила в кишені пальта очищену цибулину. Страшенно хочу замкнути це дівчисько на хліб і воду, аж доки воно затямить, як треба поводитися.

Але найгіршою з усіх дотеперішніх витівок була карикатура на мене, яку я виявила одного ранку на класній дошці – біле обличчя з ЧЕРВОНИМ волоссям. Усі заперечували своє авторство – і Джен з усіма, проте я знаю, що вона єдина в класі вміє так малювати. А малюнок і справді був добрий. Мій ніс, котрим я завжди пишалася й тішилася, був намальований горбатим, а вуста – кривими, наче в злостивої старої панни, що тридцять років учителювала в школі, де повно Прінглів. Але то був МІЙ портрет. О третій ночі я прокинулася й здригнулася від спогаду про все це. Дивно, чому вночі нас так рідко будить щось справді негідне? Найчастіше просто принизливе.

А чого тільки не кажуть! Мене звинувачують у тім, що я „занизила оцінки“ за контрольні роботи Гетті Прінгл – лише тому, що вона з Прінглів. Що я „сміюся, коли діти роблять помилки“. (Хоча я справді засміялася, коли Фред Прінгл сказав, що сотник – це чоловік, якому виповнилося сто років, – не втрималася).

Джеймс Прінгл заявляє: „У школі немає дисципліни… жодної дисципліни!“ І ще пішла чутка, що я сирота казна-звідки.

Я повсюди стикаюся з ворожим ставленням Прінглів. Громадське життя в Саммерсайді – цілком у їхніх руках, як і освіта. Не дивно, що їх тут назвали „королівською родиною“. Минулої п’ятниці мене не запросили на прогулянку до Аліси Прінгл. А коли дружина Френка Прінгла влаштовувала благодійне чаювання в рамках церковного проекту (Ребекка Дью каже, що вони хочуть „звести“ новий шпиль), я виявилася єдиною дівчиною-пресвітеріанкою, якої не покликали допомагати на підготовку прийняття. Я чула, що дружина пастора (так само новенька в місті) хотіла запросити мене співати в церковнім хорі, але всі Прінгли присяглися в такому разі його покинути, тож у хорі просто не лишилося б людей.

Звісно, я – не єдина з учителів, хто має труднощі в роботі. Коли інші вчителі відправляють до мене порушників дисципліни – ненавиджу це слово! – половина з них виявляється Прінглами. Але на НИХ ніхто не скаржиться.

Два дні тому я залишила Джен після уроків, щоб вона виконала домашнє завдання, якого не зробила навмисне. Через десять хвилин до школи під’їхав екіпаж із Кленового Пагорба, у дверях класу постала панна Еллен – ошатно вбрана, усміхнена стара дама в чорних мереживних мітенках і з тонким орлиним носом, така, мовби щойно зійшла зі сторінок модного журналу 1840 року, – і запитала, чи можна їй, з мого дозволу, забрати Джен? Вона їде в гості до друзів у Лоувейл і обіцяла привезти її із собою. Джен переможно вийшла геть, а я вкотре збагнула, які могутні сили протистоять мені.

У цім песимістичнім настрої Прінгли нагадують мені суміш Слоунів із Паями. Але насправді я знаю, що це не так. Вони могли б мені сподобатись, якби ми не ворогували. Загалом вони – щирі, веселі, надійні люди. Навіть панна Еллен могла б мені сподобатися. Панни Сари я жодного разу не бачила. Вона вже десять років не покидає Кленового Пагорба.

– Надто квола вже… чи думає, що квола, – пирхнула якось Ребекка Дью. – Зате пиха не ослабла нітрошечки. Усі Прінгли пихаті – а ці дві старі панянки понад усіх. Якби ви чули, як вони говорять про своїх предків. Хоча їхній батько, старий капітан Авраам Прінгл, був добрим чоловіком. Брат його, Майром, був геть не такий приємний, та його Прінгли майже й не згадують. Ох, боюся, тяжко вам із ними буде. Коли вже Прінгли мають про щось свою думку, то в житті її не змінюють. Але вище носа, панно Ширлі… не журіться.

– Я страшенно хочу взяти в панни Еллен рецепт її фунтового пирога, – зітхнула тітонька Четті. – Вона мені стільки разів обіцяла його, але так і не дала. Це їхній давній, іще англійський родинний рецепт. А вони так неохоче дають свої рецепти чужим.

У божевільних, фантастичних мріях я вже бачу, як змушую панну Еллен на колінах віддати той рецепт тітоньці Четті, а Джен – добирати слів і поводитися, як належить. Хоча найгірше в тім, що я й сама легко могла би вплинути на Джен, якби тільки ввесь їхній клан не підтримував її в цих капостях.

(Дві сторінки випущено).

Ваша покірна слуга,

Енн Ширлі.

P. S.: Так підписувала свої любовні листи бабуся тітоньки Четті.

15 жовтня

Сьогодні ми дізналися, що вчора вночі пограбували дім на іншому кінці міста. Злодії поцупили гроші й набір із дюжини срібних ложок. Отож Ребекка Дью пішла до пана Гамільтона запитати, чи не позичить він нам свого пса. Його вона хоче прив’язати на кухоннім ганку, а мені радить замкнути мого перстеника на ключ!

До речі, я дізналася, чому вона плакала. Здається, то була хатня катастрофа. Димко знову „нагидив“ у домі, і Ребекка Дью сказала тітоньці Кейт, що із Цим Котом треба щось робити. Він доводить її до сказу. Це сталося вже втретє за рік, і вона певна, що кіт це робить навмисне. Але тітонька Кейт відповіла, що якби Ребекка Дью випускала його надвір, коли він нявкає, він би ніде не гидив і можна було б не перейматися.

– Це була остання крапля! – заявила Ребекка Дью.

А тоді розплакалася!

Ситуація із Прінглами щотижня дедалі сильніше загострюється. Учора одна з моїх книжок лежала на столі, обписана грубощами, а Гомер Прінгл виходив поміж парт із класу „колесом“. І ще я одержала анонімного листа з образами. Проте чомусь я не винувачу Джен ані в листі, ані у випадку із книжкою. Вона справдешнє чортеня, та до певних речей усе ж не принизиться. Ребекка Дью лютує, а я здригаюся від самої лиш думки про те, що вона зробила б із Прінглами, якби могла – Нерон не вигадав би для них жорстокішої кари! І, правду кажучи, осуджувати я її не можу, бо часом і сама почуваюся здатною всім Прінглам упевнено піднести келих з отрутою за рецептом Борджія.

Здається, я ще не розповідала тобі про інших учителів, їх двоє – заступниця директора Кетрін Брук, учителька молодших класів, та Джордж Маккей, що веде підготовчий клас. Про Джорджа багато й не скажеш. Це добрий, соромливий двадцятилітній юнак із легким приємним шотландським акцентом, що навіює думки про гірські луки й туманні острови – його дід був родом з острова Скай,^[8] – і учні дуже його люблять. Наскільки я його знаю, він хороший і подобається мені. Але, ох, як важко буде нам порозумітися з Кетрін Брук!

Кетрін – дівчина років двадцяти восьми, хоч із вигляду скидається радше на тридцятип’ятилітню. Мені казали, буцім вона плекала надії на підвищення, тож і розсердилася, що директоркою стала я; тим паче, я молодша за неї. Вона хороша вчителька, дещо сувора, та її ніхто не любить. Але вона тим анітрохи не журиться! У неї немає ні друзів, ні родичів, а живе вона в похмурім пансіоні на брудній короткій Темпл-стріт. Крім того, вона недоладно вдягається, зовсім нікуди не ходить, а ще кажуть, начеб вона „страшна жаднюга“. Кетрін гостра на язик, і учні бояться її саркастичних зауважень. Я чула, що вони геть скисають від отого її погляду з-під чорних кошлатих брів та манери говорити поволі, загрозливо й люто. От би й мені спробувати так із Прінглами! Та я не хочу залякувати учнів, як вона. Я хочу, щоб діти любили мене.

Попри те, що Кетрін, вочевидь, легко може приструнчити свій клас, вона постійно відправляє деяких порушників до мене – головним чином Прінглів. Я знаю, вона робить це навмисне, і розумію, хай як це гірко, що її тішать мої труднощі та сподівання на мою поразку.

Ребекка Дью розповідає, що з нею ніхто не може потоваришувати. Удови кілька разів просили її на недільну вечерю – ці добрі душі завжди кличуть до себе самотніх людей і частують їх дивовижно смачним курячим салатом, – а вона так і не прийшла. Отож, вони її більше й не просять, бо, як то каже тітонька Кейт, „усьому є межа“.

Подейкують, буцім Кетрін талановита: вміє гарно співати й читати вірші – „дипломувати“, за висловом Ребекки Дью, – проте ні того, ані іншого не робить. Якось тітонька Четті запросила її виступити на церковнім прийнятті.

– Але вона так нечемно відмовилася, – сказала тітонька Кейт.

– Аж гарикнула, – підтакнула Ребекка Дью.

У Кетрін низький, грудний, ледь не чоловічий голос. Коли вона сердиться, то й справді замалим не гарчить.

Вона не красуня, та все ж має гарні риси й могла б їх вигідно підкреслити. Вона смаглява, і в неї розкішні чорні коси, які вона зачісує назад, відкриваючи високий лоб, і скручує в недбалий вузол на потилиці. Її світло-бурштинові очі не гармонують із чорними бровами й косами, зате вона може не соромитися своїх вух. А ще в неї найкрасивіші руки, що я бачила в житті, і гарні, чітко окреслені вуста. Але вдягається вона жахливо. Здається, у неї справжній талант добирати саме ті фасони й кольори, що зовсім їй не личать: скажімо, темно-зелений і блякло-сірий, хоча для цього в неї надто жовтава шкіра. І смугасті сукні, що роблять її високу худу фігуру ще вищою та худішою. Крім того, одяг її завжди пожмаканий, мовби вона щойно в нім спала.

У неї геть недобрі манери – „дметься, як тісто в горщику“, за висловом Ребекки Дью. Щоразу, минаючи її на шкільних сходах, я відчуваю всі її злостиві думки щодо мене. І щоразу, коли ми розмовляємо, вона дає зрозуміти, буцім я кажу щось не те. Утім, мені її страшенно жаль… хоч я й знаю, яке обурення це викликало б у неї. І я не можу їй допомогти, бо вона не хоче нічиєї допомоги. Мене ж вона просто ненавидить. Якось ми, усі троє, сиділи в учительській і я, на її думку, зробила щось усупереч одному з неписаних шкільних правил. Тоді вона заявила: „Певне, ви вважаєте СЕБЕ вищою за будь-які правила, панно Ширлі“. Іншим разом, коли я заговорила про деякі зміни, корисні для нашої школи, вона, презирливо всміхнувшись, відрубала: „Мене не цікавлять казки“. Ще якось я схвально відгукнулася про її роботу й педагогічні методи, і почула у відповідь: „І де ж ложка дьогтю в цій бочці меду?“

Та що образило мене найтяжче – це випадок, коли я взяла до рук одну з її книжок в учительській, завважила підпис на форзаці й мовила:

– Мені подобається, що ви пишете своє ім’я через „К“.^[9] Так воно здається веселішим і грайливішим, бо й сама літера „К“ цікавіша за нудну холодну „С“.

Вона промовчала, та в наступній же записці до мене її ім’я починалося з літери „С“!

Усю дорогу додому я плакала.

Може, я й не намагалася б завоювати її прихильність, якби не дивне, незбагненне відчуття, що під цією грубістю й злобою ховається справжня потреба в дружньому товаристві.

Не знаю, як би я й давала раду з такою ворожістю Кетрін і Прінглів, якби не мила Ребекка Дью, твої листи… і маленька Елізабет.

Нарешті я познайомилася з маленькою Елізабет. І вона дивовижне дитя!

Три дні тому я понесла молоко до дверей у садовій стіні, а там на нього чекала не Жінка, а сама маленька Елізабет. Її голова ледь виднілася над нижньою частиною дверей, тож личко було мовби обрамлене пагінням виткого плюща. Вона невисока, блідава, сумна золотокоса дівчинка. З осінніх сутінків на мене поглядали її великі, золотисто-карі очі. Блискучі коси, розділені проділом посередині й гладенько зачесані круглим гребінцем назад, падали на плечі хвилями. Вона стояла в блакитній бавовняній сукні та з виразом, що личив би малій принцесі ельфів. Таке „делікатне пташатко“, як каже Ребекка Дью, вона справила на мене враження дитини з недоситом – не фізичним, але духовним. У ній більше місячного сяйва, аніж сонячного.

– То ти Елізабет? – запитала я.

– Сьогодні ні, – серйозно відказала вона. – Сьогодні я Бетті, бо так страшенно люблю цілий світ. Елізабет я була вчора, а завтра, напевно, буду Бет. Усе залежить від того, що я відчуваю.

То був дотик рідної душі. Мене аж трепет охопив від нього.

– Як це приємно – мати ім’я, котре можна легко змінювати й так чи так відчувати, що воно твоє власне.

Маленька Елізабет кивнула:

– Я можу зробити з нього стільки різних інших імен. Елсі, Бетті, Бесс, і Еліза, і Лізбет, і Бет – але не Ліззі. Я ніколи не почуваюся Ліззі.

– То й не дивно, – відказала я.

– Ви думаєте, це дурниці, панно Ширлі? Бабуся й Жінка думають, що так.

– Зовсім не дурниці. Дуже мудро й гарно.

Широко розплющеними очима вона глянула на мене з-над склянки з молоком. Я відчула, що мене зважують на потаємних духовних терезах; аж раптом збагнула, що здобулася на високу оцінку, бо маленька Елізабет попросила мене про послугу, а вона ніколи й ні про що не просить тих, хто їй немилий.

– Будь ласка, чи не могли б ви підняти вашого кота й дати мені погладити його? – соромливо проказала вона.

Димко саме крутився коло моїх ніг. Я підняла його; маленька Елізабет простягнула крихітну ручку й захоплено погладила його по голові.

– Я більше люблю кошенят, аніж дітей, – сказала вона, мовби захищаючись: так, наче думала, що я розсерджуся, та все одно збрехати не могла.

– Напевне, ти просто мало бачила дітлахів, то й не знаєш, які вони милі, – усміхнулася я. – А кошеня в тебе є?

Елізабет похитала головою:

– Немає: бабуся не любить котів. А Жінка їх зовсім ненавидить. Сьогодні вона десь поїхала, то я прийшла сама забрати молоко. Я люблю сюди приходити, бо Ребекка Дью дуже хороша.

– Ти шкодуєш, що не вона принесла тобі сьогодні молоко? – засміялася я.

Маленька Елізабет знов похитала головою:

– Ні, ви теж дуже хороша. Я так хотіла й з вами познайомитись, але боялася, що це вийде аж тоді, коли настане Завтра.

Ми стояли біля стіни й розмовляли: Елізабет маленькими ковтками пила молоко й розповідала мені про Завтра. Жінка заявила їй, що Завтра не настане ніколи, проте Елізабет у це не вірить. Колись воно справді настане! Одного чудового ранку вона розплющить очі й зрозуміє, що от воно – Завтра. Не Сьогодні, а Завтра. І тоді буде стільки всього доброго. Вона зможе провести цілий день так, як їй заманеться, і ніхто не наглядатиме за нею – хоч мені здалося, що це, на думку Елізабет, надто прекрасно, щоб статися навіть у Завтра. А ще вона піде й дізнається, що ж там – на тому кінці прибережної дороги, стрімкої, звивистої, подібної до прегарної червоної змії, що, як думає Елізабет, веде аж на край світу. Можливо, там і є Острів Щастя. Дівчина певна: десь є такий Острів Щастя, де стоять на якорі всі кораблі, зниклі безвісти, і вона знайде його, коли настане Завтра.

– А ще в Завтра, – мовила Елізабет, – у мене буде мільйон собак і сорок п’ять котів. Я сказала це бабусі, коли вона не дозволила мені завести кошеня, а бабуся розсердилася й відповіла: „Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли, панянко Зухвалице“. І мене відправили до ліжка без вечері. Але я не хотіла бути зухвалицею, панно Ширлі. І потім я не могла заснути, бо Жінка мені сказала, що знала дівчинку, яка померла вві сні за те, що була зухвала.

Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав у невидиму шибу за ялинами. Здається, увесь цей час за нами стежили. Моя ельфійська принцеса втекла; її золотисті коси маяли в темряві алеї, доки не зникли зовсім.

– Вигадливе дитя, – мовила Ребекка Дью, коли я розповіла їй про свою пригоду… бо це й була справжня пригода, Гілберте! – Каже мені якось: „Ви боїтеся левів, Ребекко Дью?“ А я кажу: „Ніколи їх не бачила, тож і не знаю“. А вона каже: „У Завтра буде скільки завгодно левів, але то будуть хороші, добрі леви“. „Дитино, – кажу, – з тебе самі очі лишаться, коли будеш так дивитися“. Бо вона так дивилася крізь мене, ніби на щось у тім своїм Завтра. „У мене глибокі думки, Ребекко Дью“, – каже вона. Їй, певно, тяжко, що вона так мало сміється.

Я пригадала, що за всю нашу розмову Елізабет ні разу не засміялася. Мабуть, вона цього зовсім не вміє. Той їхній великий будинок такий самотній, похмурий, там ніколи ніхто не сміється. Навіть зараз, коли осінь буяє барвами, він стоїть нудний і сірий. Маленька Елізабет так часто наслухає всілякі непевні шурхотіння.

Мабуть, одним із моїх завдань у Саммерсайді буде навчити її сміятися.

Ваш найніжніший, найвідданіший друг,

Енн Ширлі.

P. S.: Це теж із підписів бабусі тітоньки Четті!»

3

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

25 жовтня

«Гілберте, милий!

Угадай, що сталося? Я вечеряла в Кленовому Пагорбі! Панна Еллен сама написала запрошення. Ребекка Дью страшенно збентежилася – вона й не думала, буцім на мене там звернуть увагу, і переконана була, що наміри в них анітрохи не дружні.

– Вони напевне замислили щось лихе! – вигукнула вона. Правду кажучи, і в мене були такі самі підозри.

– Неодмінно вдягніть вашу найкращу сукню! – звеліла Ребекка Дью.

Отож, я вбралася в гарну сукню із кремового чаллісу,^[10] розшиту бузковими фіалками, а коси вклала в нову зачіску із кучерями над чолом. Вона мені дуже личить.

Господині Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Знаєш, Гілберте, я навіть могла б їх полюбити, якби вони мені дозволили. Їхній маєток пихато відмежувався деревами від звичайних будинків, котрих мовби й знати не хоче. У саду розташувалася велика біла дерев’яна жіноча фігура, що колись прикрашала собою ніс вітрильника, де капітаном був старий пан Авраам Прінгл, славетного „Піди й запитай її“; а коло ґанку – зарості полину, що його понад сто років тому привезли зі Старого Світу перші тутешні Прінгли. Ще один їхній предок брав участь у битві при Міндені,^[11] і шпага його висить на стіні у вітальні, поряд із портретом капітана Авраама Прінгла. Панні Сарі та панні Еллен капітан доводився батьком, і вони дуже ним пишаються.

Понад старими чорними рифленими камінними поличками в них висять масивні дзеркала, на полиці – скляна ваза з восковими квітами. Є й картини, на яких увічнено осяйну красу давніх вітрильників, вінок із пасмом волосся кожного з відомих Прінглів, кілька великих мушель, а в гостьовій кімнаті – ліжко, укрите ковдрою з візерунком у дрібнесенькі крилечка.

Ми сиділи у вітальні на шератонівських^[12] стільцях із червоного дерева. На стінах були шпалери в срібну смужку, на вікнах – штори з важкої парчі, на одному з мармурових столиків – прегарна модель корабля з малиновим корпусом та білосніжними вітрилами – того самого „Піди й запитай її“. А на стелі – величезна люстра, уся зі скляних підвісок. У центрі – кругле люстро з годинником: то, певно, капітан Прінгл привіз його з „чужих країв“. Усе таке вишукане. Я хочу, щоб так було й у домі нашої мрії.

У Кленовім Пагорбі навіть тіні здаються промовистими й дотримуються традицій. Панна Еллен показала мені десь із мільйон прінглівських фотографій. Більшість із них – дагеротипи в шкіряних футлярах. А тоді до вітальні зайшов великий пістрявий кіт і скочив мені на коліна, та панна Еллен виставила його на кухню. Вона перепросила мене – але спершу, я думаю, перепросила на кухні кота.

Говорила здебільшого панна Еллен. Панна Сара, малесенька худенька жінка в чорній шовковій сукні на ретельно накрохмаленій нижній спідниці, із білосніжним волоссям та очима чорними, достоту як сукня, з худими жилавими руками, що їх вона склала на колінах поміж невагомих мереживних хмарок, тендітна, вродлива й сумовита, здавалася надто кволою й для звичайної розмови. А втім, Гілберте, у мене виникло враження, що геть усі Прінгли, включно із самою панною Еллен, скачуть під її дудку.

Вечеря була розкішна. Вода холодна, скатертини й серветки гарні, посуд витончений. Прислуговувала нам покоївка, пихата й аристократична, як і господині. Та панна Сара вдавала, буцім не чує, коли я до неї звертаюся, і щоразу, ковтаючи шматок, я боялася, що він стане каменем у мене в горлі. Уся моя відвага здиміла. Я почувалася, мов та сердешна муха на смужці липкого паперу. Ніколи, ніколи, Гілберте, не виграти мені цієї битви з „королівським кланом“! Подумки я вже бачила, як подаю заяву про звільнення зі школи з нового року. Проти них у мене – жодних шансів.

Та все ж, озирнувшись довкола, я хоч-не-хоч пошкодувала цих стареньких. Бо ж і їхній дім колись був ЖИВИЙ – тут люди народжувалися… вмирали… раділи… засинали й впадали у відчай, тішилися, боялися, любили, сподівалися й ненавиділи. А тепер йому лишилися тільки спогади, якими живуть господині… та їхня пиха.

Тітонька Четті журиться – нині, витягаючи для мене чисті простирадла, на одному з них, посередині, вона уздріла складку у формі багатогранника. На її думку це віщує смерть у домі. Тітоньку Кейт ці забобони дуже сердять – а мені вони подобаються. Забобонні люди додають життю свіжих барв. Як, напевно, потьмянів би світ, де всі були б розважливі, мудрі та БЛАГОПРИСТОЙНІ. Про що б ми тоді говорили?

Позавчора в нас сталася нова „котострофа“. Димко цілу ніч блукав на вулиці, попри всі розпачливі вечірні заклики Ребекки Дью. А вранці повернувся… ох, у якому стані! Одне око геть запливло, на морді ґуля завбільшки з куряче яйце, хутро суціль заляпане болотом, а одна лапа прокушена наскрізь. І все ж як тріумфально, без найменшого каяття поглядав він довкола вцілілим оком! Удови були нажахані, проте Ребекка Дью врочисто заявила: „Цей Кіт іще в житті так добряче не бився. І я певна, що тому іншому котові дісталося ще більше!“

До затоки крадеться туман, ховаючи від очей ту червону дорогу, що її всю хоче пройти маленька Елізабет. По всіх городах палять бур’ян та висхле осіннє листя, і дим, переплітаючись із туманом, додає Примарному провулку чарівливості й моторошної таємничості. Надходить ніч і моє ліжко промовляє: „У мене є для тебе сон“. Я вже звикла залазити в ліжко драбинкою… і спускатися теж. Ох, Гілберте, я нікому не розповідала, та це надто кумедний епізод, щоб довіку тримати його в таємниці. Першого ранку в Шелестких Тополях, прокинувшись, я геть забула про драбинку й бадьоро вискочила з ліжка, приземлившись, „мов віз із цеглою“, за висловом Ребекки Дью. На щастя, я нічого собі не зламала, та цілий тиждень ходила побита й уся в синцях.

З маленькою Елізабет ми тепер добрі подруги. Вона щодня сама приходить до стіни по молоко, бо Жінка лежить удома, хвора на те, що Ребекка Дью називає словом „брунькит“. Ми зустрічаємося біля хвіртки – вона чекає на мене, її величезні очі сяють відблиском призахідного сонця. Ми розмовляємо через двері, яких уже багато років ніхто не відчиняв. Елізабет маленькими ковтками, якнайповільніше п’є молоко, щоби продовжити нашу розмову. І щойно вона допиває останню краплю, знов і знов долинає стукіт у невидиму шибу.

Я вже довідалася, яка приємність чекає на неї в Завтра – вона одержить лист від батька. Досі він іще ніколи не писав їй. Хотіла б я знати, про що думає цей чоловік!

– Бачте, йому гидко на мене дивитися, панно Ширлі, – сказала вона, – та може, він захоче якось мені написати.

– Хто сказав, що йому гидко на тебе дивитися? – обурилася я.

– Жінка, – щоразу, як Елізабет промовляє слово „Жінка“, я уявляю собі цю стару у вигляді великої сердитої літери „Ж“ – сухореброю й незграбною. – Мабуть, воно й справді так, інакше він приїздив би до мене.

Того вечора вона була Бет – вона говорить про батька лише тоді, коли почувається Бет. Коли вона Бетті – позаочі дражнить бабусю й Жінку, а тоді стає Елсі й шкодує про це, і хоче зізнатись, але боїться. Зрідка вона стає Елізабет – і тоді в неї личко істоти, що наслухає казкову музику й розуміє мову троянд і квітів конюшини. Вона дивовижна дитина, Гілберте – чутлива, мов тонкі листки на шелестких тополях, і я дуже її люблю. І як же я лютую від самої думки, що ті бабиська змушують її лягати спати в темряві!

– Жінка сказала, що я вже велика, тож мушу спати без світла. Але, панно Ширлі, у темряві я мовби зовсім маленька, бо ніч така величезна й жахлива. І ще в моїй кімнаті стоїть опудало ворони, а я його боюся. Жінка сказала, що воно видзьобає мені очі, якщо я буду плакати. Але я не вірю в це, панно Ширлі, та все одно мені страшно.

У темряві всі речі ШЕПОЧУТЬСЯ між собою. Але в Завтра я нічого не боятимуся – навіть того, що мене вкрадуть.

– Елізабет, але ж тебе ніхто не вкраде.

– Жінка сказала, що вкрадуть, коли я ходитиму сама чи розмовлятиму із чужими. Але ви – не чужа, так, панно Ширлі?

– Звісно, мила. Ми з тобою завжди були знайомі в Завтра, – відповіла я».

4

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

10 листопада

«Коханий!

Досі найбільшим моїм ворогом був той, хто повсякчас псував кінчик мого пера. Та я не можу довго сердитися на Ребекку Дью за те, що вона бере моє перо, щоб переписувати рецепти, доки я в школі. Ось нині вона знову це зробила, і ти цього разу не одержиш ані довгого, ані любовного листа.

Най-найкоханіший!

Щойно стихла остання пісня цвіркуна. Вечори настали такі холодні, що Ребекка Дью принесла до моєї кімнати невеличку круглобоку довгасту грубку. За це я пробачаю їй своє перо. Ця жінка може воістину все; а ще вона завжди розпалює в грубці вогонь до мого повернення зі школи. Грубка малесенька – я могла б узяти її в руки. На своїх чотирьох кривуватих залізних ніжках вона нагадує кумедного чорного песика. Та коли закласти в неї трісок і запалити – вона розквітає, мов рожева троянда, від неї лине дивовижне тепло й невимовний затишок. І зараз я сиджу біля неї, умостивши ноги на цегляній підставці і, поклавши папір на коліна, шкрябаю тобі цього листа.

Усе місто – чи майже все – на танцях у Гарді Прінгла. Мене не запросили, і Ребекка Дью обурилася цим настільки, що я співчуваю Димкові. Та щойно згадаю доньку цього Гарді, Майру, вродливу, але геть нетямущу, яка намагалася в контрольній роботі довести, буцім сума квадратів катетів дорівнює квадратові ГІПОТАМУЗИ, як прощаю ввесь прінглівський клан. Минулого тижня вона заявила, що шибениця – це „збитошне дівчисько“! Утім, будьмо справедливі – кумедні помилки роблять не самі лише Прінгли. Нещодавно Блейк Фентон назвав алігатора „величезною комахою“. Отакі вони, радощі вчительського життя!

Здається, скоро піде сніг. Люблю ці останні осінні вечори. „Вітер гне дерева долу“,^[13] і моя затишна кімнатка стає ще затишніша. Сьогодні з осик упадуть останні золоті листки.

Я повечеряла вже нібито в усіх родинах своїх учнів, у самому Саммерсайді та в передмісті. І, ох, Гілберте, як мені набрид гарбузовий джем! У домі нашої мрії його ніколи, ніколи не буде!

Майже всюди, де я вечеряла минулого місяця, до столу подавали гарбузовий джем. Першого разу він мені сподобався – такий золотавий, що мені здалося, наче він із сонячного сяйва, – тож я необачно висловила свій захват. Пішла чутка, що я обожнюю гарбузовий джем, тож усі подавали його спеціально для мене. Учора я вечеряла в пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила мене, що там гарбузового джему не буде, бо з Гамільтонів його ніхто не любить. Та коли ми сіли за стіл, поміж страв я уздріла незмінну розетку з гарбузовим джемом!

– Свого джему я не варю, – мовила пані Гамільтон, накладаючи мені щедру порцію, – проте чула, як ви його любите. А в неділю їздила до кузини в Лоувейл, то й кажу: „У мене цього тижня панна Ширлі вечеряє, а вона страх як любить гарбузовий джем. Позич мені для неї баночку“. Ото вона й позичила, і решту я вам із собою додому віддам.

Бачив би ти лице Ребекки Дью, коли я повернулася від Гамільтонів із майже повною банкою гарбузового джему! Тут його теж ніхто не їсть, от і довелося нам пізно вночі потайки закопати банку на городі.

– Ви ж не будете про це писати? – занепокоїлася Ребекка Дью. Вона з’ясувала була, що я зрідка пишу оповідання для журналів, і тепер боїться – а чи сподівається, хтозна, – що я писатиму про все, що коїться в Шелестких Тополях. Вона хоче, щоб я „прописала й допекла всіх Прінглів“. Проте, на жаль, це вони „допікають“ мене – через них і роботу в школі я геть не маю часу на оповідання.

На городі лишилося хіба зів’яле листя й пожовклі стебла. Ребекка Дью підв’язала трояндові кущі соломою, наділа на них мішки для картоплі, і тепер у сутінках вони нагадують згорблених старців, що спираються на ціпки.

Нині я одержала листівку від Деві з десятьма цілунками-хрестиками й лист від Прісцилли – на папері, що їй надіслав „знайомий з Японії“, тонкому, шовковистому папері із зображеними на ньому блідо-примарними гілками квітучої сакури. У мене з’являються підозри щодо цього „знайомого“. Та найкоштовнішим сьогоднішнім дарунком став мені великий і довгий лист від тебе. Я перечитала його чотири рази, упиваючись кожним словом… мов пес, що вилизує миску! Це, звісно, геть неромантичне порівняння, просто воно спало мені на думку. І все ж листи, навіть щонаймиліші, не можуть принести задоволення. Я хочу БАЧИТИ тебе, і тішуся, що до різдвяних канікул лишилося тільки п’ять тижнів».

5

Пізнього листопадового вечора Енн сиділа при вікні у своїй башті, піднісши до вуст перо й замріяно споглядаючи густі осінні сутінки, – аж раптом їй закортіло прогулятися до старого цвинтаря. Вона ще ніколи не була там, і досі воліла гуляти прибережною дорогою чи березовим та кленовим гаєм. Проте споглядати голі дерева в листопаді здавалося їй замалим не святотатством, бо ж слава їхня земна облетіла, а небесна слава білизни та чистого духу ще не спустилася до них. Отож, Енн рушила на цвинтар. Тими днями вона відчувала такий розпач і зневіру, що навіть цвинтар видавався їй порівняно веселим місцем. До того ж, за словами Ребекки Дью, там було повно Прінглів. Їх ховали упродовж багатьох поколінь, віддаючи перевагу старому цвинтарю перед новим, аж доки «більше жодного й запхати нікуди стало». Енн відчувала, що це буде підбадьорливе видовище – стільки Прінглів там, звідки вони вже нікому не зможуть дошкулити.

У протистоянні з Прінглами Енн, здавалося, вичерпала всі свої ресурси. Ситуація щодалі більше скидалася на справдешнє жахіття. Кампанія з непокори, яку майстерно провадила Джен Прінгл, досягла апогею. Кілька днів тому Енн загадала старшокласникам написати твір про найважливішу подію тижня. Джен Прінгл упоралася із завданням блискуче – бо ж вона справді розумна, мале чортеня! – підступно вплівши у свій твір образу на адресу вчительки, та ще й настільки явну, що оминути її увагою було неможливо. Енн відправила Джен додому, попередивши, що не дозволить їй повернутися, доки та її не перепросить. Заварилася каша, і боротьба між Енн та Прінглами стала відкритою. Сердешна Енн не сумнівалася в тім, хто здійме звитяжний прапор. Опікунська рада підтримає Прінглів, і їй доведеться вибирати: чи то дозволити Джен повернутися до школи, чи то подати заяву про звільнення.

Їй було дуже гірко. Вона зробила все, що могла, і знала, що легко досягла б успіху, якби лиш битва була рівноправна.

«Я не винна, – скрушно думала Енн. – Хто міг би протистояти такій когорті й такій тактиці?»

Та повернутися додому, у Зелені Дахи, переможеною! Зносити обурення пані Лінд і зловтіху Паїв! Навіть співчуття друзів буде нестерпне. А коли звістка про її саммерсайдську поразку розійдеться островом, їй більше не вдасться знайти собі посади в жодній іншій школі.

А все ж у випадку зі шкільною виставою вона таки перемогла! На цей спогад Енн задиркувато всміхнулася, а очі її спалахнули лукавим і радісним вогником.

Вона організувала шкільний драматичний гурток і нашвидкуруч поставила з його учасниками невеличку п’єсу, щоб зібрати гроші на один зі своїх давно виплеканих задумів – гравюри для класних кімнат. Енн змусила себе звернутися по допомогу до Кетрін Брук, бо ж Кетрін, здавалося, ніхто й ніколи не просив до участі в жодних заходах. Утім, побачивши Кетрін іще дошкульнішою й саркастичнішою, ніж завжди, вона не раз про це пошкодувала. Її брови не знали спочинку, а без ядучих зауважень не минала жодна репетиція. І воістину найгірше – Кетрін наполягла, щоб роль Марії Стюарт виконувала Джен Прінгл.

– Жодна інша учениця не здатна буде зіграти цю роль, – відрубала вона. – Жодна не має відповідної зовнішності й характеру.

Енн не була аж така цього певна. Їй радше здавалося, що Софі Сінклер, висока дівчина з горіховими очима й густим каштановим волоссям, значно більше годиться на роль Марії Стюарт, аніж Джен. Проте Софі не була учасницею гуртка й ніколи не грала в жодній п’єсі.

– Новачки нам не потрібні. Я не братиму участі в явно безнадійній справі, – похмуро буркнула Кетрін, і Енн мусила поступитися. Утім, Джен, безперечно, добре грала свою роль. У неї був акторський хист і вона всією душею поринула в підготовку до вистави. Репетиції відбувалися чотири рази на тиждень, і зовні все минало гладенько. Джен захопилася роллю так, що поводилася майже бездоганно. Енн не втручалася в обговорення характеру головної героїні, лишивши Джен під керівництвом Кетрін. Раз чи двічі вона завважила тривожний, зловтішний вираз на обличчі Джен, проте й гадки не мала, що він означав.

Якось по обіді, невдовзі після початку репетицій, Енн застала в жіночім гардеробі заплакану Софі Сінклер. Спершу Софі, часто кліпаючи горіховими очима, заперечувала, що плаче – та потім розридалася.

– Я так хотіла грати у виставі… бути королевою Марією, – схлипувала дівчина. – Але я не могла… тато не дозволив мені записатися до гуртка, бо там треба платити внески, а в нього ані цента зайвого немає. І досвіду в мене теж немає. Але я завжди так любила королеву Марію… від самого її імені вся тріпотіла. І я не вірю… ніколи не вірила, що то вона вбила Дарнлі.^[14] І як було б гарно уявити, хоч на трошечки, що я – це вона!

Згодом Енн дійшла висновку, що відповідь у ту мить їй підказав янгол-охоронець.

– Софі, я перепишу для тебе текст ролі й допоможу розучити її. Це буде тобі доброю підготовкою. А оскільки ми хочемо, у разі успішної прем’єри, дати виставу ще в інших містечках, було б непогано мати дублерку, якщо Джен поїхати не зможе. Та поки що ми нікому про це не скажемо.

До наступного ранку Софі вивчила роль. Щодня після уроків дівчина йшла з Енн до Шелестких Тополь, де вони у башті вдвох розучували текст. Скромна й непримітна Софі мала надзвичайно жвавий розум, тож удвох їм було дуже весело. Прем’єра мала відбутися останньої листопадової п’ятниці в залі міського правління; виставу широко рекламували, і всі квитки були розпродані заздалегідь. Упродовж двох вечорів Енн та Кетрін прикрашали залу, був найнятий оркестр, а із Шарлоттауна мала приїхати славетна співачка, щоб виступати в перервах між актами. Генеральна репетиція минула успішно. Джен грала пречудово; решта учасників вистави трималися на тому ж рівні. У п’ятницю вранці Джен не прийшла до школи; по обіді її мати надіслала записку: мовляв, у Джен дуже болить горло, вони бояться, чи це не ангіна. Їм дуже прикро, та про її участь у виставі не може бути й мови.

Енн і Кетрін обмінялися стривоженими поглядами.

– Доведеться відкласти виставу, – поволі мовила Кетрін. – Це катастрофа. Наближається грудень, коли й без того багато різдвяних розваг. Я від найпершого дня вважала, що ставити п’єсу в такий час нерозумно.

– Ми не будемо нічого відкладати, – заперечила Енн; очі її в ту мить зеленіли незгірше, ніж у Джен. Вона не збиралася казати це Кетрін Брук, та розуміла, що ангіна загрожувала Джен не більше, ніж їй самій. То був зумисний, добре продуманий намір – байдуже, чи брали в ньому участь інші Прінгли – зірвати виставу лиш тому, що її затіяла вона, Енн Ширлі.

– О, якщо ви так хочете, звісно, – неприязно стенула плечима Кетрін. – Та що ж ви вдієте? Знайдете когось, хто читатиме текст із аркуша? Це зруйнує виставу. Марія – головна героїня.

– Софі Сінклер може зіграти цю роль незгірше за Джен. Костюм їй добре пасуватиме – на щастя, шили його ви, і він лишився у вас, а не в Джен.

Прем’єра відбулася того вечора при повній залі. Щаслива Софі грала Марію – була Марією, що ніколи не вдалося б Джен, виглядала Марією у пишній оксамитовій сукні з високим коміром та коштовних прикрасах. Однокласники, що досі бачили Софі лише в тьмяних, куцих та негарних саржевих платтях, безформних пальтах і старих пошарпаних капелюхах, дивилися на неї із захватом. Вони тут-таки й вирішили запросити її в драматичний гурток – Енн сама сплатила за неї вступний внесок, – і відтоді Софі ввійшла до числа учнів, на яких «зважали» в Саммерсайдській середній школі. А проте ніхто не міг собі ще навіть уявити – і найменше сама Софі, – що того вечора вона зробила перший крок на шляху до слави. За двадцять років Софі Сінклер належало стати однією з найкращих акторок Америки. Та жодні овації, вочевидь, не відлунювали їй у вухах так солодко, як гучні, щирі оплески, під які опустилася того вечора завіса в залі Саммерсайдського міського правління.

Пані Прінгл переказала своїй доньці Джен новини про виставу, від яких очі в цього дівчиська напевне позеленіли б, якби й без того не були зелені. Цього разу, як палко заявила Ребекка Дью, Джен дістала по заслузі. Імовірно, це й спричинило образи, які вона вивергнула у своєму творі на адресу Енн.

До старого цвинтаря Енн дійшла стежиною, що пролягала, мов борозна, між високих, укритих мохом кам’яних насипів, порослих султанами замерзлих папоротей. Уздовж стежини, на рівній відстані одна від одної, темні на тлі віддалених пагорбів, росли стрункі тополі, з яких іще не зірвали останніх листочків суворі вітри пізньої осені. Сам цвинтар, де чи не половина старих надгробків перехнябилася, щільним колом оточили високі похмурі ялини. Енн не сподівалася зустріти когось на цвинтарі й була заскочена, одразу при вході побачивши панну Валентину Кортлоу – жінку з довгим, шляхетної форми носом, тонкими вустами, тендітними похилими плечима й незмінно благородними рисами та манерами. Звісно, Енн, як і всі в Саммерсайді, добре знала панну Валентину – найкращу з-поміж тамтешніх кравчинь, котрій було відомо все, варте уваги, про всіх – живих чи померлих. Енн воліла прогулятися на самоті, читаючи старі химерні написи на могильних каменях та розгадуючи імена давно спочилих закоханих, що видніли з-під заростей лишайників. Та їй не вдалося втекти від панни Валентини, яка взяла її попід руку й повела цвинтарем, де членів родини Кортлоу було поховано не менше, аніж Прінглів. Панна Валентина не мала ані краплі прінглівської крові; її небіж був одним із улюблених учнів Енн. Отож, чемна розмова з нею не вимагала особливих зусиль, коли тільки не натякати, буцім панна Валентина «заробляє на прожиття шитвом» – це питання для неї було надзвичайно дражливе.

– Я рада, що прийшла сюди нині, – мовила панна Валентина. – Можу розповісти вам про кожного, хто тут лежить. Я завжди казала: щоб на цвинтарі було цікаво, треба все-все знати про покійників. На цьому цвинтарі мені подобається більше, ніж на новім. Тут лежать хіба старі сімейства, а всілякий набрід – на новім. Кортлоу поховані отут. Боже правий, скільки ж похоронів відбулося в нашій родині!

– Як і в кожній старій родині, мабуть, – озвалася Енн, бо ж панна Валентина явно чекала від неї якоїсь відповіді.

– Та в жодній їх не було стільки, як у нашій, – ревниво відказала панна Валентина. – Ми дуже схильні до сухот. Із наших рідних більшість від них і померла. Ось могила моєї тітоньки Бессі. Коли й була на землі свята жінка, то це вона. Хоч побалакати цікавіше вдавалося з її сестрою, тітонькою Сесилією. Коли востаннє я прийшла до неї, вона сказала: «Сідай, мила, сідай. Я помру нині десять хвилин по одинадцятій, та чом би нам гарненько не попліткувати наостанок?» І що найдивніше, панно Ширлі – вона таки померла того ж дня десять хвилин по одинадцятій! Ви можете пояснити, звідки вона це знала?

Ні, пояснити цього Енн не могла.

– А тут лежить мій прапрадід Кортлоу. Сюди він приїхав у 1760 році, а на прожиття заробляв тим, що робив веретена. Я чула, начебто всього він виготовив їх щонайменше тисячу чотириста. Коли він помер і пастор зачитав на похороні текст «Діла їхні йдуть за ними слідом»,^[15] старий Майром Прінгл заявив, що в такому разі шлях на небеса за моїм прапрадідом буде ввесь забитий веретенами. Вам не здається, панно Ширлі, що такий жарт не виказує доброго смаку?

Якби ці слова належали не Прінглові, Енн, вочевидь, не проказала б так рішуче: «Звісно, не виказує», споглядаючи при цьому надгробок із вирізьбленим на нім черепом та кістками прискіпливо, мовби мала величезний сумнів щодо того, чи виказує добрий смак і ця могильна прикраса.

– Тут лежить моя кузина Дора. Вона тричі була заміжня, та жоден її чоловік довго не протягнув. Сердешна, так і не пощастило їй відшукати здорового. Останній її чоловік, Бенджамін Беннінг, – він лежить не тут, а в Лоувейлі, поряд зі своєю першою жінкою, – той ніяк не хотів умирати. Дора казала, що там на нього чекає кращий світ. А бідолашний Бен відповідав: «Хтозна, хтозна… Може, і так, але мені й у цьому, гріховному, начеб як незле». Він випробував шістдесят один засіб, та попри це ще довгенько прожив. А тут – уся родина дядька Девіда Кортлоу. У ногах кожної могили трояндовий кущ – і, Боже правий, як вони квітнуть! Я щоліта приходжу сюди, зрізаю троянди й ставлю їх до вази – бо ж прикро було б, якби вони намарне відцвіли, чи не так?

– Мабуть… мабуть, так.

– Тут лежить моя сердешна менша сестра Гаррієт, – зітхнула панна Валентина. – Розкішні коси мала – на колір схожі, як у вас, лиш не такі руді. Вони колін їй сягали. Гаррієт була заручена, коли померла. Я чула, що ви теж заручені. Я ніколи не хотіла вийти заміж, та побути зарученою, мені здається, було б дуже приємно. Звісно, я мала таку можливість. Мабуть, надто перебірлива була – але дівчина з родини Кортлоу не може вийти за першого-ліпшого, ви згодні?

Очевидно було, що не може.

– Френк Дігбі – він лежить отам, під сумахом^[16] – якось був мені освідчився. Шкода було йому відмовляти – але ж Дігбі! Він побрався із Джорджиною Труп. Вона завжди трохи спізнювалася до церкви, щоб усім своїми сукнями похизуватися. Боже правий, як вона любила гарний одяг! Її поховали в такій розкішній блакитній сукні – то я їй пошила до чийогось весілля, а вона вбрала її на власний похорон, бідолашна. У неї було трійко дуже милих дітлахів. Вони завжди сиділи в церкві попереду мене, а я пригощала їх цукерками. Як ви гадаєте, панно Ширлі, то не дуже зле – давати дітям цукерки в церкві? Не льодяники – у льодяниках є щось релігійне, вам не здається? Та вони, біднятка, їх не любили.

Коли історії родини Кортлоу вичерпалися, спогади панни Валентини стали дещо пікантніші. Та це не мало великого значення, коли йшлося не про когось із Кортлоу.

– Тут лежить стара пані Прінгл, дружина Рассела Прінгла. Я незрідка думаю: цікаво, на небесах вона чи ні?

– Чому? – видихнула вражена Енн.

– Вона терпіти не могла своєї рідної сестри Мері-Енн, котра померла за кілька місяців до неї. «Коли Мері-Енн на небесах – ноги моєї там не буде», – заявляла пані Прінгл. А вона завжди тримала слово – як усі Прінгли. Батько в неї теж був Прінгл, а тоді вона ще вийшла за свого кузена Рассела. А тут – дружина Дена Прінгла, Джанетта Берд. Померла точнісінько в сімдесят років, день у день. Подейкували, буцім вона й не посміла би прожити ані дня довше, бо сімдесят років – це межа, якої велить триматися Біблія.^[17] Люди часом таке кумедне кажуть, правда ж, панно Ширлі? Я ще чула, начеб смерть була єдиним, на що вона наважилася без дозволу чоловіка. Знаєте, дорогенька, що він зробив одного разу, коли вона купила капелюшок, що йому не сподобався?

– Гадки не маю.

– З’їв його! – тріумфально проказала панна Валентина. – Звісно, то був невеличкий капелюшок – мереживо й квіти, жодного пір’я. Та все одно він, певно, був доволі нестравний, а Дена потім довго ще мучили гризькі болі в шлунку. Я не бачила, звісно, як він його їв, та мене завжди впевняли, що це правда. А ви як гадаєте, панно Ширлі?

– Що стосується Прінглів, то я в усе готова повірити, – понуро відказала Енн.

Панна Валентина співчутливо стиснула її лікоть.

– Я розумію, люба, розумію. Ставляться вони до вас жахливо. Та Саммерсайд – це не самі лише Прінгли, панно Ширлі.

– Іноді мені так не здається, – сумовито всміхнулася Енн.

– Ні, тут багато людей, що з радістю вітатимуть вашу перемогу над ними. Не здавайтеся, хай що вони зроблять. У них наче диявол вселився. Та вони всі підтримують одне одного, а панна Сара так хотіла, щоб той їхній родич став директором школи… Тут лежить Натан Прінгл із жінкою. Йому все здавалося, що вона хоче його отруїти, але він на це мовби не дуже й зважав. Казав, що так навіть жити цікавіше. Якось він запідозрив, буцім вона йому в кашу поклала миш’як, то він пішов і викинув кашу свині. Та через три тижні здохла, а він сказав, що це, можливо, був тільки збіг, бо так чи так він уже не згадає, чи була це та сама свиня. Дружина, зрештою, померла раніше за нього, і він сказав, що вона була йому доброю жінкою, коли не зважати на те єдине. Я думаю, милосердніше буде вважати, що він дарма її в тім підозрював.

– «Світлій пам’яті панни Кінсі», – прочитала спантеличена Енн. – Який дивний напис. Хіба вона не мала імені?

– Якщо й мала, то ніхто його ніколи не чув. Вона приїхала з Нової Шотландії й сорок років пропрацювала в Джорджа Прінгла. Сказала, що її звуть панною Кінсі, то всі її так і кликали. А коли нагло вмерла, то й з’ясувалося, що імені її ніхто не знає, а родичів, яких можна запитати, у неї нема. От вони так і написали. Джордж Прінгл дуже гідно поховав її й сам заплатив за надгробок. Вона була сумлінна й працьовита, але, побачивши її, ви собі подумали б, що вона з народження так і була панною Кінсі. Тут лежить Джеймс Морлі з жінкою. Я була в них на золотім весіллі. Таке свято влаштували – квіти, подарунки промови, і їхні діти з’їхалися звідусіль, а самі вони всміхалися й кланялися, хоч як ненавиділи одне одного.

– Ненавиділи?

– Люто ненавиділи, дорогенька. Усі це знали. Багато років ненавиділи – власне, усе своє подружнє життя. Вони посварилися дорогою додому із церкви щойно після вінчання. Я часто думаю, як це їм удається так мирно лежати тут обіч.

Енн здригнулася. Як це жахливо – сідати щодня за спільний стіл, лягати спати разом, хрестити у церкві дітей – і при цім усім ненавидіти одне одного! Вони ж мали спершу бути закохані! Хіба таке можливо – щоб колись вона й Гілберт… але ні! То все Прінгли діють їй на нерви.

– А тут лежить Джон Мактаб. Такий був красень. Кажуть, буцім то через нього втопилася Анетта Кеннеді. Мактабів усіх Господь не обділив уродою, та вірити їм було не можна ні на гріш! Тут колись стояв надгробок їхнього дядька Семюеля. П’ятдесят років тому надійшла звістка, що він потонув у морі, а тоді він повернувся живісінький – і надгробок забрали. Та чоловік, у якого вони той надгробок купили, не схотів узяти його назад, і тоді Семюелева жінка зробила з нього дошку для тіста. Дошку для тіста з мармурової плити! Але вона казала, що то був дивовижно зручний надгробок. Діти Мактабів завжди приносили до школи печиво з випуклими літерами й цифрами – фрагментами епітафії. Усіх пригощали, та я не могла змусити себе з’їсти бодай одненьке. Щодо цього я страшенно забобонна. А тут лежить пан Гарлі Прінгл. Якось він програв передвиборче парі, то мусив за це провезти Пітера Мактаба головною вулицею у возі, надівши жіночого капелюшка. Увесь Саммерсайд вибіг на це подивитися – крім Прінглів, звісно. Ті ледь не вмерли від ганьби. А тут лежить Міллі Прінгл. Я дуже її любила, хоч вона й із Прінглів. Така була гарненька, і ходила так легко, ніби фея. Знаєте, люба, часом я думаю, що такими вечорами, як нині, вона тихенько вислизає з могили й танцює, як танцювала колись. Та, мабуть, для християнки це нечестиві думки – як ви гадаєте, панно Ширлі? Тут лежить Герб Прінгл. Дотепний був чоловік – завжди всіх смішив, а ще був уголос розсміявся в церкві, коли Міта Прінгл схилила голову в молитві, і з квітів на її капелюшку вискочила миша. Мені було геть не смішно. Я не знала, куди побігла та миша, тож підіткнула спідницю довкола ніг і так сиділа до кінця служби; утім, уся проповідь була для мене зіпсована. Герб сидів позад мене, і як же він реготав! Ті, хто не бачили миші, певно, вирішили, що він збожеволів. Я аж злякалася, що той регіт ніколи не вщухне. Якби Герб був живий, то вступився б за вас і перед самою панною Сарою. Ну, а це, звісно, пам’ятник капітанові Аврааму Прінглу.

Пам’ятник вивищувався над усім цвинтарем. Чотири похилі кам’яні плити утворювали прямокутний п’єдестал, на котрім маячіла велетенська мармурова колона, увінчана незугарною задрапованою урною, попід якою дмухав у ріжок товстий херувим.

– Який потворний! – щиро вигукнула Енн.

– Ви так вважаєте? – панна Валентина була, здавалося, вражена. – Коли його звели, усі казали, що він дуже гарний. Оце мав бути архангел Гавриїл, що дме в трубу. Як на мене, цей пам’ятник додає цвинтарю шляхетності. Він коштував аж дев’ятсот доларів. Капітан Авраам був славним чоловіком. Шкода, що він помер. Якби капітан був живий, вони б вас так не мучили. Не дивно, що Сара й Еллен пишаються ним, хоча деколи аж надто кирпу гнуть.

При виході зі цвинтаря Енн озирнулася.

Над безвітряною землею залягла дивна, погідна тиша. Довгі персти місячного сяйва пронизували темні силуети ялин, подеколи торкаючись могильних плит і витворюючи між ними химерні тіні. Та все ж старий цвинтар не був похмурим місцем. Після оповідок панни Валентини поховані там люди видавалися живими.

– Я чула, що ви пишете, – занепокоїлася панна Валентина, ідучи стежиною разом із Енн. – Але ж про те, що я розповіла, ви писати не будете, правда?

– Обіцяю, що не буду, – відповіла Енн.

– Як ви гадаєте, це кепсько… чи небезпечно – погано казати про мертвих? – дещо стривожено запитала панна Валентина.

– Не думаю, що це небезпечно чи кепсько, – мовила Енн. – Хіба що… трішки нечесно – як ударити того, хто не може себе захистити. Але ви ні про кого не сказали нічого лихого, панно Кортлоу.

– Я сказала, що Натан Прінгл вважав, ніби жінка хоче його отруїти…

– Але ж ви не сказали, що то був достеменний факт… – і панна Валентина впевнено й спокійно рушила своєю дорогою.

6

«Сьогодні я помандрувала на цвинтар, – писала Енн того ж вечора Гілбертові, діставшись додому. – Мені здається, „помандрувати“ – це таке чарівне слово, тож, коли тільки можу, я вживаю саме його. Мабуть, це звучатиме дивно, коли я скажу, що насолодилася прогулянкою на цвинтарі – але це справді так. Панна Кортлоу розповідала такі кумедні історії. Як тісно переплетено в житті кумедне й трагічне, Гілберте! Лиш єдине турбує мене – це історія тих двох, що півстоліття прожили разом, ненавидячи одне одного. Я не вірю, що це правда. Хтось сказав, що „ненависть – це лише заблукала любов“. Я переконана, що насправді вони кохали одне одного – так само, як я кохала тебе всі ті роки, коли певна була, що ненавиджу, – і думаю, що смерть засвідчила їм це. Добре, що я зрозуміла свою помилку ще за життя. І дізналася, що у світі є й гідні Прінгли – серед померлих.

Учора ввечері я спустилася на кухню випити води й застала в коморі тітоньку Кейт, що робила собі масочку з маслянки. Вона попросила не казати про це Четті – Четті вирішить, що це так нерозумно. Я обіцяла, що не скажу.

Елізабет досі сама приходить забирати молоко, хоча Жінка вже цілком одужала від бронхіту. Дивно, що вони її відпускають, надто зважаючи на те, що пані Кемпбелл теж прінглівського роду. Минулої суботи Елізабет – здається, тоді вона була Бетті, – попрощавшись зі мною, бігла додому співаючи, і я виразно почула, як Жінка насварила її коло ґанку: „Неділя вже скоро, а ти співаєш ТАКУ пісню!“ Мабуть, вона радо заборонила б Елізабет співати будь-яку пісню в будь-який день тижня, якби лиш могла.

Того вечора Елізабет була вбрана в нове, дуже гарне темно-вишневе платтячко – вони справді добре її одягають, – і тужливо проказала: „Коли сьогодні я вдягла його, панно Ширлі, то здалася собі навіть трошечки гарною, а тоді подумала, що от якби тато побачив мене. Звісно, він побачить мене в Завтра – та часом я боюся, що воно аж надто довго не настає. От якби ми могли трішки поквапити час, панно Ширлі!“

А зараз, коханий, я мушу розв’язати кілька задач із геометрії. Вони прийшли замість того, що Ребекка Дью називає „літературними вправами“. Страх, що являється мені із дня на день – раптом у класі вигулькне задача, якої я не зможу розв’язати. Що тоді скажуть Прінгли… ох, що вони скажуть тоді!

А поки що, оскільки ти любиш мене й увесь котячий рід, молися за нещасного, згорьованого кота, що потерпає від знущань. Днями в коморі попід ногами в Ребекки Дью пробігла миша, і відтоді вона аж нетямиться від гніву. „Цей Кіт нічого не робить – хіба спить та їсть, а тут повсюди шастають миші! Це була остання крапля!“ Тепер вона ганяє його по всьому домі, скидає з улюбленої подушки і – я знаю, бо сама це бачила, на власні очі – випускаючи надвір, допомагає бідному створінню ногою, і то зовсім не лагідно».

7

Якось надвечір у п’ятницю, наприкінці теплого й сонячного грудневого дня, Енн поїхала до Лоувейла на вечерю з індичкою. Вілфред Брайс, котрий жив у Лоувейлі у свого дядька, сором’язливо запитав її, чи не хотіла б вона поїхати з ним після уроків, щоби взяти участь у церковнім прийнятті та провести суботу в нього вдома. Енн погодилася, сподіваючись, що їй удасться вмовити того самого дядька дозволити Вілфреду продовжити навчання в школі. Вілфред боявся, що з нового року дядько забере його із класу. То був працьовитий, здібний хлопчина, котрий особливо цікавив Енн.

Не можна сказати, що в гостях їй сподобалося. Енн удовольнялася тим, як тішився її приїзду сам Вілфред. Його дядько й дядина виявилися людьми дивакуватими й неотесаними. Суботній ранок був темний і вітряний, з неба на землю падав лапатий сніг, і спершу Енн розгубилася: що ж їй робити цілий день? Напередодні вечеря з індичкою тривала допізна, і тепер Енн почувалася розбитою й невиспаною; Вілфред мусив помагати дядькові чистити обору, а в домі не видно було жодної книжки. Аж раптом вона згадала про стару побиту моряцьку скриньку, котру завважила в горішнім передпокої, і з пам’яті їй виринуло прохання пані Стентон. Ця добродійка писала історію Острова Принца Едварда й уже була запитувала Енн, чи знає вона, де можна відшукати старі щоденники та інші документи, що могли би згодитися їй у роботі.

– У Прінглів, звісно, матеріалів багато, – сказала вона Енн. – Але до них я звернутися не можу. Бачте, Прінгли й Стентони ніколи не були добрими друзями.

– На жаль, я теж не можу звернутися до них, – відповіла Енн.

– О, я цього й не прошу. Ви хіба пильнуйте, як будете десь у гостях, і коли знайдете якісь старі щоденники, мапи чи ще щось, позичте їх для мене. Ви не уявляєте, які цікаві факти трапляються мені в старих щоденниках – маленькі клаптики справжніх життів, що роблять перших поселенців такими близькими нам. Я хочу включити їх до своєї книжки, разом зі статистичними даними та генеалогічними таблицями.

Енн запитала пані Брайс, чи не збереглося в них удома якихось старих документів. Пані Брайс похитала головою:

– Як я знаю, то ні. Ото хіба що, – пожвавішала вона, – там є скринька дядька Енді: може, ви собі щось і віднайдете. Він плавав був зі старим капітаном Авраамом. Піду запитаю Дункана, чи можна вам у ній покопатися.

Дункан відповів, що Енн може «копатися» в скриньці, скільки забажає, а все, що знайде, узяти собі. Він-бо так чи так збирався те все спалити, а в скриньку поскладати інструменти. Енн «копалася» довгенько, та знайшла хіба старий пожовклий щоденник, чи то бортовий журнал, який Енді Брайс вів, здавалося, усі ті роки, що проплавав на кораблі. Непогідний ранок Енн провела, читаючи журнал із цікавістю й задоволенням. Енді був досвідченим морським вовком і часто виходив у плавання з капітаном Авраамом Прінглом, яким надзвичайно захоплювався. Щоденник був повен неграмотних, кострубатих похвал на адресу капітана, його відваги й кмітливості, надто в оповіді про одну виснажливу експедицію довкола мису Горн. Утім, захват Енді геть не поширювався на Авраамового брата Майрома, який також був капітаном, але на іншому судні.

«Сьогодні були в Майрома Прінгла. Він россердився на жінку і скочив хлюпнув їй водою зі склянки в лице.

Майром приїхав додому. Їхній корабель згорів і вони пересіли в шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Тоді застрелився Джонас Селкірк, а вони його з’їли. Їли три дні, а тоді їх підібрала „Мері Дж.“. Майром сам розказав мені. Мабуть, думав, що це добрий жарт».

Енн здригнулася, читаючи цей останній запис, далеко страшніший від тієї спокійної байдужості, з якою Енді описував моторошні факти. Потім замислилася – у щоденнику не було нічого цікавого для пані Стентон, проте, можливо, його захочуть узяти собі панна Сара та панна Еллен? Адже там стільки йдеться про їхнього любого батька. Мабуть, варто надіслати щоденник до Кленового Пагорба. Дункан Брайс дозволив їй робити з ним усе, що завгодно.

Ні, не варто. Нащо їй намагатися тішити їх та їхню пиху, надмірну й без усякої додаткової поживи? Прінгли постановили собі вигнати її зі школи, і в цьому досягли великих успіхів. Вони разом з усім їхнім кланом виявилися сильніші.

Вілфред віз її надвечір до Шелестких Тополь, і обоє вони були щасливі. Енн удалося вмовити Дункана Брайса дозволити хлопцеві закінчити навчальний рік.

– Тоді я вступлю до Королівської вчительської семінарії, а ще за рік почну вчителювати й навчатися сам, – мовив Вілфред. – Як я зможу віддячити вам, панно Ширлі? Дядько не хотів нікого слухати, та ви йому сподобалися. Він сказав мені там, в оборі: «Руді жінки можуть крутити мною, як захочуть». Але то все не через ваші коси, панно Ширлі, хоч вони й дуже гарні, а просто тому, що це… ви.

О другій ночі Енн прокинулася з думкою, що, певне, слід таки надіслати щоденник Енді Брайса до Кленового Пагорба. Зрештою, старі панни їй навіть трішки подобалися. І в них майже зовсім нічого не було, що зігрівало б душу – окрім гордості за батька. О третій вона прокинулася ще раз і вирішила, що не надсилатиме нічого. Панна Сара вдає, буцім недочуває – е, ні! О четвертій Енн завагалася знову, і врешті-решт постановила собі таки надіслати щоденник. Вона не буде ницою. Бути ницою, як Паї, здавалося їй бридким.

Отак вирішивши, Енн спокійно й глибоко заснула, міркуючи про те, як гарно буває прокинутися вночі під звуки заметілі, що стугонить довкола башти, а тоді затишно вкластися попід ковдрою й знову поринути в царство снів.

Уранці в понеділок вона охайно загорнула старий щоденник у папір і надіслала панні Сарі з короткою запискою:

Вельмишановна панно Прінгл!

Припускаю, що Вас може зацікавити цей щоденник. Пан Брайс дав його мені для пані Стентон, яка пише історію нашого острова. Утім, їй для роботи він навряд чи знадобиться, а Ви, імовірно, захочете лишити його собі.

Щиро Ваша,

Енн Ширлі.

«Як неприязно, – подумала Енн, – та я просто не можу писати їм щиро. Не здивуюся, коли вони бундючно пришлють мені його назад».

У ніжних блакитних сутінках того раннього зимового надвечір’я Ребекка Дью пережила найбільше потрясіння у своїм житті. Екіпаж власниць Кленового Пагорба проїхав дірчастим снігом уздовж Примарного провулку й спинився побіля Шелестких Тополь. З екіпажа вийшла панна Еллен, а за нею, на превеликий подив усіх свідків цієї сцени, – панна Сара, що вже десять років нікуди не виходила з дому.

– Вони йдуть до парадних дверей! – нажахано скрикнула Ребекка Дью.

– Куди ж іще можуть піти Прінгли? – відповіла тітонька Кейт.

– Так, авжеж… але вони ледь відчиняються, – трагічно мовила Ребекка. – Ви ж знаєте… ми їх не відчиняли опісля генерального прибирання тієї весни… Це була остання крапля!

Двері й справді не хотіли відчинятися, проте Ребекка Дью розчахнула їх із відчайдушним зусиллям і провела господинь Кленового Пагорба до вітальні.

«Слава Богу, нині ми там розпалили камін, – думала вона, – і, надіюся, Цей Кіт не лишив своєї шерсті на дивані. Якщо спідниця Сари Прінгл після гостини в нашій вітальні буде вся в шерсті…»

Ребекка Дью не наважилася й уявляти собі наслідки. Оскільки панна Сара запитала, чи вдома панна Ширлі, вона покликала Енн із її кімнати в башті й рушила на кухню, аж нетямлячись від цікавості, що ж привело «панянок Прінгл» до панни Ширлі.

– Якщо це нові їхні підступи… – похмуро буркнула Ребекка Дью.

Та й сама Енн спускалася до вітальні занепокоєна. Невже вони приїхали, щоб із крижаною зневагою повернути їй щоденник?

Щойно ж вона увійшла до кімнати, маленька зморшкувата панна Сара підвелася й заговорила без жодних передмов:

– Ми приїхали, щоб капітулювати, – проказала вона з гіркотою. – Ми нічого не можемо вдіяти. Ви ж, мабуть, усе зрозуміли, коли прочитали той жахливий запис про бідолашного дядька Майрома. Та це неправда… цього не могло бути! Він просто хотів поглузувати з Енді Брайса… Енді був такий наївний. Хоча всі, хто не належить до нашої родини, залюбки в це повірять. Ви знали, що це перетворить нас усіх на посміховисько – і навіть гірше! О, ви дуже кмітливі. Ми це визнаємо. Джен перепросить… і буде чемна… я обіцяю вам – я, Сара Прінгл! Якщо ви тільки не розкажете пані Стентон… нікому не розкажете… ми зробимо все… усе!

Панна Сара, тремтячи, перебирала вишуканий мереживний носовичок у маленьких руках із набубнявілими синіми венами. Енн дивилася на неї вражена й налякана. Сердешні старенькі гадають, ніби вона їм погрожує!

– Це непорозуміння… страхітливе непорозуміння! – вигукнула вона, хапаючи маленькі зморшкуваті ручки панни Сари. – Я не хотіла, щоб ви вважали, наче… Я просто подумала, що вам буде цікаво почитати всі ті деталі про вашого дивовижного батька! Мені й на думку не спало б розповідати комусь про той запис. Адже для мене він не має жодного значення. І я ніколи нікому не розкажу.

Якусь мить усі мовчали. Тоді панна Сара м’яко вивільнилася з рук Енн, піднесла носовичок до очей і сіла; її старече личко взялося ледь помітним рум’янцем.

– Ми… так, ми не зрозуміли вас, люба. І… ми негідно поводилися з вами. Ви пробачите нам?

Через півгодини – півгодини, що ледь не звели в могилу Ребекку Дью – обидві панни Прінгл пішли. То були півгодини дружньої розмови та обговорення інших, не таких дражливих фрагментів щоденника Енді. Вже на порозі панна Сара, яка впродовж усього візиту не мала жодних труднощів зі слухом, зупинилася й витягла з ридикюля аркуш, списаний гострим каліграфічним почерком.

– Я ледь не забула – колись ми обіцяли пані Маклін наш рецепт фунтового пирога. Ви могли б віддати їй оцей аркуш? І скажіть, що головне… найголовніше – неухильно триматися всіх настанов щодо вчинення тіста. Еллен, у тебе капелюшок перехнябився. Поправ його, доки ми не вийшли. Ми… ми були дещо схвильовані, коли вдягалися.

Удовам і Ребецці Дью Енн сказала, що віддала панні Сарі та панні Еллен старий щоденник Енді Брайса, тож вони приїхали подякувати за нього. Цим поясненням вони й удовольнилися, хоч Ребекка Дью відчувала, що за ним є щось більше… значно більше. Удячність за старий щоденник, весь укритий плямами від тютюну, ніколи не привела б Сари Прінгл до парадних дверей Шелестких Тополь. Ця панна Ширлі така потайна!

– Віднині раз на день я неодмінно відчинятиму парадні двері, – присяглася Ребекка Дью. – Просто щоби підтримувати їх у належнім стані. Бо я ледь не гепнулась була, коли вони зрештою відчинилися. Ну, так чи так, а ми нарешті маємо цей їхній рецепт фунтового пирога. Тридцять шість яєць! Якби ви спекалися Цього Кота й дозволили мені завести курей, ми могли б раз на рік дозволяти собі й цей пиріг.

Після цього Ребекка Дью рушила на кухню, де поквиталася з долею, видавши Цьому Котові молока замість сподіваної печінки.

Ворожнеча між Енн та Прінглами вщухла. Причини цього не знав ніхто, окрім самих Прінглів, та всім жителям Саммерсайда було зрозуміло, що Енн Ширлі, у якийсь таємничий спосіб, здобула перемогу над цілим кланом, який відтоді в усьому їй корився. Наступного ж дня Джен повернулася до школи й смиренно перепросила Енн перед усім класом. Тепер вона була взірцевою ученицею, і всі юні Прінгли слідували її прикладу. Та й неприязнь дорослих Прінглів розтанула, мов туман попід сонячним промінням. Більше жоден із них не нарікав на «дисципліну» чи завелику кількість домашніх завдань; зникли й витончені образи на адресу директорки. Усі Прінгли навзаводи виявляли своє добре ставлення до Енн. Бо, хоч панна Сара особисто спалила горезвісний щоденник у каміні, пам’ять лишалася пам’яттю, а панна Ширлі, якби захотіла, мала б що розповісти. Та в жодному разі не можна було, щоб та пронозлива пані Стентон дізналася, що капітан Майром Прінгл був канібалом!

8

(Уривок із листа до Гілберта).

«Я сиджу у своїй башті, а Ребекка Дью на кухні співає різдвяний гімн „Якби мені вгору зійти“. І це нагадує мені, що дружина пастора запросила мене співати в церковнім хорі! Звісно, до цього її змусили Прінгли. Тож я співатиму в церкві у ті неділі, коли не їжджу в Зелені Дахи. Прінгли простягли мені руку щирої дружби та прийняли мене враз і беззастережно. Прецікава родина!

Я відвідала вже три вечірки у Прінглів. Не зловтішатимусь, та все ж мені здається, що всі їхні дівчата копіюють мою зачіску. Але, як то кажуть, наслідування – це найщиріші лестощі. І знаєш, Гілберте, Прінгли мені справді подобаються; я завжди відчувала, що так і буде, коли тільки вони дадуть змогу потоваришувати з ними. Підозрюю навіть, що рано чи пізно мені сподобається й Джен. Вона може бути чарівна, коли захоче, а зараз очевидно, що їй хочеться саме цього.

Учора я ввійшла прямісінько в лев’яче лігво – іншими словами, піднялася на квадратний ґанок Ялинового Затінку з чотирма побіленими чавунними урнами по кутках, і подзвонила у дзвоник. На поріг вийшла панна Монкман і я запитала дозволу взяти маленьку Елізабет на прогулянку. Я не чекала згоди, та Жінка зайшла всередину, порадилася з пані Кемпбелл, а тоді вийшла й буркнула, що Елізабет може піти, тільки щоб я була така ласкава не затримувати її допізна. Цікаво, невже й сама пані Кемпбелл дістала відповідні вказівки від панни Сари?

Елізабет, оніміла від щастя, вистрибом збігла зі сходів униз до мене, схожа на різдвяного ельфа у своїм червонім пальтечку й зеленім капорі.

– Я вся тремчу від хвилювання, панно Ширлі, – тихенько проказала вона, коли ми вийшли за ворота. – Зараз я Бетті – я завжди Бетті, коли почуваюся так.

Ми зайшли „дорогою, що веде на край світу“ настільки далеко, наскільки нам стало відваги, а тоді повернулися. Темна затока попід малиновим призахідним небом, здавалося, поволі тонула в країні мрій із її таємничими островами й недослідженими морями. Від думки про це мене охопив трепет, як і дівчинку, що трималася за мою руку.

– А якби ми побігли щодуху, панно Ширлі, ми могли би вбігти в захід сонця? – запитала вона, а мені прийшов на згадку Пол та його мрії про край Заходу.

– Для цього нам доведеться зачекати, доки настане Завтра, – відповіла я. – Поглянь, Елізабет, на той золотий острів із хмар просто над входом у затоку. Уявімо, що це і є твій Острів Щастя.

– Там десь є справжній острів, – замріяно відповіла Елізабет. – Він зветься Летюча Хмара. Правда, гарно? Мовби із самого Завтра. Я бачу його з віконця на горищі. Він належить одному чоловікові з Бостона – у нього там літній будинок. Але я бавлюся, наче він мій.

На ґанку я спинилася й поцілувала Елізабет у щічку. Ніколи не забуду її очей. Гілберте, це дитя просто марніє без любові!

Сьогодні, коли вона прийшла по молоко, я завважила, що очі в неї червоні від сліз.

– Вони… вони примусили мене змити ваш цілунок, панно Ширлі, – схлипнула Елізабет. – Я хотіла більше ніколи в житті не вмиватися. Я ПРИСЯГАЛАСЯ, що не буду вмиватися. Я не хотіла змивати ваш цілунок. І вранці я пішла до школи, не вмившись, але ввечері Жінка взяла і просто стерла його з милом.

Я не всміхнулася.

– Люба, не можна все життя прожити невмитою. І не журися через поцілунок. Я цілуватиму тебе щовечора, коли ти приходитимеш сюди, і тоді те, що ти вранці вмиватимешся, не матиме великого значення.

– Ви єдина в усьому світі, хто любить мене, – сказала Елізабет. – Коли ви розмовляєте зі мною, я чую запах фіалок.

Чи випадало комусь одержувати прекрасніший комплімент? Проте я не могла вдати, що не чула її першої фрази.

– Твоя бабуся теж любить тебе, Елізабет.

– Ні… вона ненавидить мене.

– Ти не все ще розумієш, мила. Твоя бабуся й панна Монкман уже старенькі, а старі люди легко дратуються. Ти іноді теж дошкуляєш їм, звісно. А ще… коли вони були малі, дітей виховували значно суворіше, аніж тепер. Вони тримаються давніх звичаїв.

Проте мої слова не переконали Елізабет. Вони справді не люблять її, і вона це знає. Вона скрадливо озирнулася на двері, щоб пересвідчитися, чи вони зачинені. Тоді рішуче проказала:

– Бабуся й Жінка – дві старі тиранки, і коли настане Завтра, я втечу від них на все життя!

Здається, вона чекала, що я помру від жаху. Підозрюю, що цими словами Елізабет хотіла мене вразити. Та я лише засміялася й поцілувала її. Надіюся, Марта Монкман бачила це з кухонного вікна.

Із лівого вікна моєї башти видно увесь Саммерсайд. Тепер це скупчення дружніх білих дахів – нарешті дружніх, відтоді, як ми помирилися із Прінглами. Там і тут у вікнах на піддашшях і горищах поблискує світло. Там і тут в’юниться із коминів примарно-сірий дим. У низько навислому небі яскраво мерехтять зірки. „Місто у сон поринає“… як гарно це звучить. Пам’ятаєш – „Ішов Галаад, а міста у сон поринали…“?^[18]

Я така щаслива, Гілберте. Тепер я не мушу на Різдво вертатися додому, у Зелені Дахи, розбитою та переможеною. Життя дивовижне… дивовижне!

Як і фунтовий пиріг панни Сари. Ребекка Дью таки спекла його, вчинивши тісто згідно з усіма настановами. Це просто означає, що вона загорнула його в кілька шарів пергаменту й іще кілька рушників, і так лишила на три дні. Рекомендую.

(А все ж, як правильно казати – „рекомендую“ чи „раджу“? Попри те, що я бакалавр гуманітарних наук, у мене часто виникають подібні сумніви. Уяви, що було б, якби Прінгли дізналися про це, ще доки мені трапився той старий щоденник Енді Брайса!)»

9

Одного лютневого вечора, коли за вікнами стугоніла хурделиця, а розжарена крихітна грубка вуркотіла, мов сита чорна кицька, Трікс Тейлор, затишно скрутившись клубочком у кріслі в башті Шелестких Тополь, виливала Енн свою журбу. Віднедавна чи не всі саммерсайдські дівчата почали питати в Енн поради щодо своїх любовних справ. Було відомо, що вона заручена, тож ніхто не вбачав у ній імовірної суперниці, та ще вчувалася в ній аура людини, якій сміливо можна звірити найпотаємніше.

Трікс прийшла, щоб запросити Енн на завтрашню вечерю. Вона була веселою пухкенькою дівчиною зі сміхотливими карими очима й рожевими щічками, і зовсім не нагадувала ту, котрій життя у двадцять років здається нестерпно важким. Проте з’ясувалося, що й вона мала свої негаразди.

– Завтра в нас вечерятиме доктор Леннокс Картер. Ось чому ти особливо нам потрібна. Він страшенно розумний і нещодавно очолив кафедру сучасних мов у Редмонд і, тож ми хочемо, щоб хтось тямущий міг із ним поговорити. А щодо розуму, Енн, ти знаєш, ні я, ні Прінгл не маємо чим похвалитися. А Есмі… бач, – Есмі чудова дівчина й дуже кмітлива, але така боязка, що навіть розум їй не допоможе, коли поряд буде доктор Картер. Вона до смерті закохана в нього. Жалюгідно. Я сама дуже кохаю свого Джонні, але нізащо в житті не буду так перед ним умлівати.

– Есмі й доктор Картер заручені?

– Ще ні, – значущо відказала Трікс. – Але – ох, Енн, вона так сподівається, що цього разу він нарешті їй освідчиться. Хіба приїздив би він сюди, на острів, посеред семестру в гості до кузини, якби не мав такого наміру? Я теж надіюся, що так і буде, бо інакше Есмі від розпачу просто помре. Та між нами кажучи, я геть не в захваті від того, щоб мати його своїм зятем. Есмі сама каже, що він страшенно вибагливий, і аж нетямиться від жаху, що ми йому не сподобаємося. А коли так, вона боїться, що він не захоче просити її руки. Ти не уявляєш, як вона прагне, щоб завтрашня вечеря минула гладенько. Не знаю, чого б їй минати по-іншому. Наша мама так смачно куховарить… а ще в нас дуже вправна покоївка, і Прінглові я віддала половину своїх кишенькових грошей, щоб тільки він був чемний за столом. Він сам теж не любить доктора Картера – каже, що той надто вже пихатий, – але обожнює Есмі. Аби лиш тато не сердився.

– У вас є якісь причини вважати, що він може розсердитися? – запитала Енн. Усі в Саммерсайді знали, що в Сайруса Тейлора трапляються напади гніву.

– Хтозна, коли він спалахне, – тужливо проказала Трікс. – Нині він страшенно лютував, бо не міг знайти свою нову фланелеву сорочку. Есмі поклала її не в ту шухляду. Можливо, у нього це вщухне до завтра, а можливо, і ні. Якщо ні – він зганьбить нас усіх, а доктор Картер не захоче родичатися з такою сім’єю як наша. Принаймні так каже Есмі і боюся, що вона права. Знаєш, Енн, я думаю, Леннокс Картер дуже кохає Есмі й уважає, що вона буде йому гідною жінкою. Та він розважливий і не хоче жертвувати своїм прекрасним «я». Я сама чула, як він казав своїй кузині, що обачність не може бути надмірна, коли йдеться про сім’ю, із якої чоловік бере собі дружину. А зараз він у такому стані, коли його щось легко здатне підштовхнути до одного із двох рішень. А татів кепський настрій тут – це не абищо.

– Пан Тейлор не любить доктора Картера?

– Любить і впевнений, що для Есмі то буде чудова партія. Проте коли тато розсердиться, його ніщо не переконає. Типовий Прінгл. Наша бабуся Тейлор, його мати, була із Прінглів. Ти не уявляєш, що довелося знести нашій сім’ї. Він ніколи не лютує… ну, як дядько Джордж. У дядька Джорджа ніхто й не зважає, коли він упадає в шал. Він тоді кричить і вибухає – аж за три квартали чутно – а потім стає сумирний, мов ягнятко, і всім купує нові сукні на знак примирення. Але тато просто дметься, сердито на всіх поглядає, і за столом нікому й слова не каже. Есмі переконана, що навіть це краще, ніж те, як кузен Річард Тейлор за столом усім пускає ядучі шпильки й ображає свою дружину, та я думаю, немає у світі нічого гіршого за цю татову мовчанку. Ми сидимо такі нажахані, що й рота розтулити боїмося. Та й це не було б так погано, якби відбувалося тільки в колі родини. Але так стається й тоді, коли в нас гості. Ми з Есмі вже втомилися всім пояснювати ці образливі татові мовчанки. Вона просто вмирає від страху, що тато не забуде до завтра про цю сорочку. Що тоді подумає Леннокс? А ще вона просить, щоб ти наділа блакитну сукню. Вона сама буде в блакитнім, бо Ленноксу подобається цей колір. Але тато його терпіти не може, тож, якщо ти будеш у блакитнім, він, можливо, і на неї зглянеться.

– А чи не краще їй буде вдягти іншу сукню?

– Їй зовсім нема чого вдягти до вечора з гостями, окрім хіба того зеленого поплінового плаття, що тато подарував їй на Різдво. Саме по собі воно чудове – тато любить, коли ми гарно вбрані. Але іншого такого страхіття, як Есмі в зеленому, і уявити годі. Прінгл каже, що в тому платті вона здається хворою на сухоти в останній стадії. А кузина Леннокса Картера сказала Есмі, що він ніколи не одружиться із хворобливою жінкою. Я страшенно рада, що мій Джонні не такий «вибагливий».

– Ти вже розповіла батькові про свої заручини із Джонні? – запитала Енн, котрій були відомі всі деталі сердечної історії Трікс.

– Ще ні, – простогнала бідолашна дівчина. – Ніяк не можу зважитися. Ох, Енн, він влаштує такий скандал. Тато завжди нападається на Джонні лиш тому, що той бідний. Тато забуває, що сам був іще бідніший за Джонні, коли щойно починав торгувати залізним крамом. Хоча сказати доведеться, звісно. Та спершу я зачекаю, доки в Есмі усе владнається. Я знаю, що коли скажу, тато кілька тижнів ні з ким із нас не розмовлятиме, а мама буде так непокоїтися – для неї ці татові напади гніву просто нестерпні. Ми всі страшенно боїмося мати справу з татом. Хоча мама й Есмі завжди такі боязкі, але ми із Прінглом – не з полохливих, і тільки татові вдається залякати нас. Часом я думаю: от якби хтось підтримав нас… але підтримати нема кому, і нас просто паралізує від жаху. Ох, Енн, ти не знаєш, як це – обідати з гостями в нас удома, коли тато сердиться. Та якщо завтра ввечері він буде в добрім гуморі, я прощу йому все, що завгодно. Тато може бути такий милий і погідний, коли захоче. Він достоту як та дівчинка в Лонгфелло: «як чемний – то найкращий, а як збитошний – стогнуть усі, великі й малі».^[19] Проте я бачила, як він був і справжнюю душею товариства.

– Він був дуже приємним співрозмовником, коли я обідала у вас минулого місяця.

– О, я тобі вже казала: ти йому сподобалася. І це одна із причин того, чому ти нам дуже потрібна. Може, хоч ти на нього добре вплинеш. Ми не нехтуємо нічим, що може його потішити. Проте коли він особливо сердиться, то, схоже, всіх і все ненавидить. І все ж ми приготували розкішну вечерю з легким помаранчевим кремом на десерт. Мама хотіла спекти пиріг – вона каже, що всі чоловіки обожнюють пиріг на десерт, навіть професори сучасних мов… усі, крім тата. Але тато не любить, тож ми вирішили не подавати жодних пирогів, бо від цієї вечері так багато залежить. Помаранчевий крем – це улюблені татові ласощі. А щодо мене й горопашного Джонні, то, мабуть, нам лишиться хіба тікати разом, і тато мені цього ніколи не пробачить.

– Я певна, що коли ти тільки зважишся розповісти йому й перечекати, доки в нього минеться кепський настрій, він примириться із цією думкою, а ти позбавиш себе довгих місяців страждання.

– Ти не знаєш тата, – похмуро буркнула Трікс.

– Можливо, я знаю його навіть краще, ніж ти. Ви втратили відчуття перспективи.

– Що втратили? Енн, люба, не забувай: я ж не бакалавр. Я закінчила тільки середню школу. Я залюбки вступила б до коледжу, але тато проти вищої освіти для жінок.

– Я хотіла сказати, що ви – надто близькі до нього, щоб оцінити його правильно. Часом сторонній людині все видно ясніше й зрозуміліше.

– Я знаю тільки те, що коли тато вирішить мовчати, ніщо не змусить його проказати бодай слово… ніщо. Він цим ледь не пишається.

– То чому ж ви просто не розмовляєте собі так, мовби нічого не відбувається?

– Ми не можемо. Я ж казала – нас паралізує від жаху. Ти сама все зрозумієш, якщо до завтра він не забуде про ту сорочку. Не знаю, як у нього це виходить – але виходить завжди. Ми, певно, і не зважали б так на це, якби він бодай розмовляв. Але ця мовчанка нас виснажує. Ніколи не пробачу татові, якщо він зіпсує завтрашній вечір, такий важливий для нас.

– Сподіваймося на краще, люба.

– Я намагатимуся. І я певна, що ти цьому дуже посприяєш. Мама вважала, що нам слід би запросити ще й Кетрін Брук, але тата це тільки розлютило б. Він її не зносить і, мушу сказати, цим я йому не докоряю. Я й сама не хочу мати з нею справи. Не розумію, як ти можеш бути з нею така приязна.

– Мені жаль її, Трікс.

– Жаль її! Таж вона сама винна, що ніхто її не любить. Різні люди є у світі, це так – але я вважаю, що Саммерсайд цілком міг би прожити й без Кетрін Брук. Злостива нікчемниця!

– Вона чудова вчителька.

– Хіба я не знаю? Я була в її класі. Вона втовкмачувала мені в голову науку й допікала своїми кислими зауваженнями. А як вона вдягається! Тато не зносить вигляду жінки, вдягненої абияк. Каже, що його дратують нехлюї, і він переконаний, що й Бога теж. Мама жахнулася б, якби почула, що я це все тобі розповідаю. Татові вона ще може це пробачити, бо він чоловік. А бідолашний Джонні до нас тепер і носа намагається не потикати, бо тато постійно йому грубіянить. Погідними вечорами я тихенько вислизаю з дому й ми вдвох тиняємося довкруж нашого кварталу, поки геть не змерзнемо.

Коли Трікс пішла, у Енн вихопилося дещо аж надто схоже на полегшене зітхання: отож, щоб піддобрити Ребекку Дью, вона метнулася на кухню попоїсти.

– То ви підете в гості до Тейлорів, га? Надіюся, старий Сайрус поводитиметься як слід. Якби вони його до смерті не боялися, він би й не сердився на них так часто. Не сумнівайтеся, панно Ширлі, він тішиться з тих своїх нападів гніву. А тепер, очевидячки, треба підігріти Цьому Котові молока. Ото розбещена тварина!

10

Наступного вечора в Тейлорів, ледь переступивши поріг, Енн відчула, що атмосфера в домі крижана. Охайна покоївка повела її нагору, до гостьової кімнати, і, піднімаючись сходами, Енн завважила пані Тейлор, яка, ідучи з їдальні до кухні, тайкома втирала сльози зі свого блідого, змученого, та все ж доволі вродливого обличчя. Ясно було, що Сайрус так і не забув халепи із сорочкою.

Це підтвердила й Трікс, яка навшпиньках прокралася в кімнату до Енн і розпачливо зашепотіла:

– Ох, Енн, він такий лютий. Уранці ще прокинувся в добрім гуморі, і наші сподівання зросли. Та по обіді Х’ю Прінгл виграв у нього в шашки, а тато ненавидить програвати. Ну чого це мало статися саме нині! Тоді він побачив, як Есмі «милується собою в дзеркалі» – так він сказав – і просто вигнав її з кімнати й замкнув двері на ключ. А вона ж, сердешна, хотіла тільки глянути, чи достатньо вона гарна, щоб сподобатися докторові Ленноксу Картеру. Не встигла й разочка перлів надіти. А поглянь на мене. Я не наважилася закрутити коси, бо тато не любить неприродних кучерів… і тепер, мов опудало. Щодо мене, звісно, це не так важливо – але ж бачиш… Тато викинув квіти, які мама поставила на обідній стіл; вона так засмутилася, їх було важко знайти. І ще заборонив їй надівати гранатові сережки. Він так не сердився ще відколи навесні повернувся додому із заходу й виявив, що мама повісила червоні штори у вітальні, замість бордових, як йому хотілося. Ох, Енн, прошу тебе, коли він мовчатиме, говори за столом про що завгодно. Інакше це буде таке страхіття.

– Зроблю все, що зможу, – пообіцяла Енн, з котрою, безсумнівно, ще ніколи не траплялося, щоб вона не знала, що сказати. Та все ж їй ніколи ще не доводилося опинитися в такій ситуації, як та, що невдовзі чекала на неї.

Усі сиділи за столом, дуже гарним і вишуканим, попри відсутність квітів. Обличчя напівживої від страху пані Тейлор було чи не сіріше за її сіру шовкову сукню. Есмі, окраса сім’ї – хоч і дуже бліда, із блідо-золотим волоссям, блідо-рожевими вустами й очима кольору блідих незабудок, – пополотніла так, що здавалося, наче вона от-от зомліє. Прінгл, зазвичай веселий круглоокий чотирнадцятилітній товстунець в окулярах та зі світлою, майже білою чуприною, тепер сидів, як побитий пес, а Трікс нагадувала перестрашену школярку.

Доктор Картер, безперечно вродливий і витончений чоловік із темними кучерями, жвавими чорними очима й в окулярах у срібній оправі, але котрого Енн, ще за часів навчання в Редмонді, де він обіймав посаду асистента професора, вважала чванькуватим занудою, був ні в сих, ні в тих. Він напевне відчував, що в домі щось негаразд – цілком слушне припущення, коли господар похмуро суне до свого чільного місця за столом й сідає на стілець без жоднісінького слова.

Проказувати молитву Сайрус вочевидь не збирався. Пані Тейлор, червона, мов буряк, ледь чутно пролопотіла: «Господи, хай удячність буде в наших серцях за те, що ти даєш нам». Вечеря розпочалася кепсько, позаяк схвильована Есмі впустила виделку на підлогу. Усі, окрім Сайруса, підскочили на стільцях, бо нерви в кожного були натягнуті, немов струна. Сайрус утупився в Есмі своїми банькатими синіми очима з виразом тамованої люті, тоді обвів решту важким поглядом, від якого всі похололи, неспроможні бодай розтулити рота. Він зиркнув на дружину, що брала собі ложку хронового соусу, і сердешна пані Тейлор умить згадала про свій кволий шлунок. Опісля цього вона, хай як любила хроновий соус і була певна, що він не завдасть їй жодної шкоди, не змогла проковтнути ані краплинки, так само, як Есмі. Обидві вони лише вдавали, що їдять. Вечеря минала в тоскній мовчанці, яку лиш деколи порушували скупі зауваження Енн і Трікс про погоду. Трікс поглядом благала Енн підтримувати розмову, проте Енн уперше у своєму житті виявила, що зовсім не має чого сказати. Вона відчувала, що мусить говорити; утім, на думку їй спадали хіба дурниці, яких не годилося промовляти вголос. Невже Сайрус зачаклував їх усіх? Дивовижно, як уміє пригнічувати інших цей набурмосений упертюх! Енн ледве й вірилося, що таке можливо. Жодного сумніву не було й у тім, що Сайрус замалим не впивався радістю від того, як смертельно незручно змушує почуватися кожнісінького за столом. Та що він собі думає? Цікаво, а чи підскочить він, якщо вколоти його шпилькою? Зненацька Енн захотіла відшмагати його, дати йому по руках, поставити в куток, як розбещеного хлопчиська, яким він насправді й був, попри свою колючу сиву чуприну й настовбурчені вуса.

Понад усе вона прагнула змусити його заговорити. Енн інстинктивно відчувала, що найтяжчою карою для нього було би взяти участь у розмові, коли він уперто затявся мовчати.

А може, їй підвестися й зумисне розбити оту велетенську потворну старомодну вазу, що стоїть на столику в кутку – розцяцьковану незліченними порцеляновими трояндами й листками, із яких так важко було витирати ввесь пил, до останньої порошинки? Енн знала, що вся сім’я ненавиділа цю вазу, проте Сайрус відмовлявся забрати на горище річ, що колись належала його матері. Тепер вона міркувала, що розбила б цю вазу без жодного остраху, якби тільки мала певність, що це змусить пана Тейлора вилити свій гнів уголос.

І чого мовчить Леннокс Картер? Якби лише він проказав бодай щось, вона, Енн, змогла б відповісти йому, а це допомогло б розвіяти чари, що скували язики Трікс та Прінглові, і зав’язалася б сяка-така подоба розмови. Але доктор Картер просто сидів та їв. Можливо, він гадав, що так буде краще… можливо, боявся ще більше розгнівати вже й без того сердитого батька своєї коханої.

– Чи не бажаєте ви почати цю баночку маринованих огірків, панно Ширлі? – кволо запитала пані Тейлор.

Аж раптом у душі Енн спалахнув пустотливий вогник. Вона «почала» маринад… і ще дещо. Без жодних роздумів дівчина схилилася вперед і, поглядаючи на Леннокса Картера ясними сіро-зеленими очима, тихо проказала:

– Ви, певно, здивувалися б, докторе Картер, якби почули, що пан Тейлор минулого тижня зненацька оглух?

Кинувши цю бомбу, Енн випросталася на стільці. Вона сама достеменно не знала, чого сподівалася від своїх слів. Можливо, якщо доктор Картер вважатиме, що господар не розлючений, а просто глухий, це розв’яже йому язик. Вона не збрехала докторові Картеру – не сказала, що Сайрус Тейлор і справді оглух. Утім, якщо Енн прагнула хоч так змусити його заговорити, їй довелося визнати свою поразку. Сайрус лише мовчки й похмуро дивився на неї.

А проте слова її справили геть несподіваний ефект на Трікс та Прінгла. Трікс і собі нетямилася від безмовної люті. Щойно за мить до того, як пролунало риторичне запитання Енн, вона уздріла, як Есмі тайкома втирає зрадливі сльози, що крапали з її сповнених відчаю блакитних очей. То був кінець усіх її сподівань. Тепер Леннокс Картер уже ніколи їй не освідчиться, хай що кажуть і роблять усі члени її сім’ї. Зненацька Трікс охопило пекуче бажання помститися свавільному батькові. Слова Енн підбурили її; Прінгл же, цей вулкан тамованого бешкету, спершу розгублено позирав довкола, кліпаючи білявими віями, а тоді натхненно взявся вторувати сестрі. Наступних страхітливих п’ятнадцяти хвилин до кінця своїх днів не забули ні Енн, ні Есмі, ні пані Тейлор.

– Таке лихо, – зітхнула Трікс, через стіл звертаючись до Леннокса Картера. – Татові ж усього шістдесят вісім.

Два білих ікла блимнули попід вусами в Сайруса Тейлора, коли він почув, як донька збільшила його вік на шість років. Та все ж він уперто мовчав.

– Яка то втіха – смачно попоїсти, – виразно й чітко мовив Прінгл. – Що ви подумали б, докторе Картер, про того, хто змушує сім’ю харчуватися фруктами і яйцями – самими фруктами і яйцями, бо так йому хочеться?

– Невже ваш батько..? – вражено промимрив доктор Картер.

– А що ви подумали би про того, хто вкусив свою дружину, коли вона повісила штори, що йому не сподобалися – навмисне вкусив? – запитала Трікс.

– Аж до крові, – урочисто додав Прінгл.

– Тобто ваш батько..?

– А що ви подумали би про того, хто подер на клапті шовкову сукню своєї дружини, бо йому не сподобався фасон цієї сукні? – вела далі Трікс.

– Що ви подумали би, – мовив Прінгл, – про того, хто забороняє дружині завести собаку?

– Коли вона так про це мріє, – зітхнула Трікс.

– Що ви подумали би, – підхопив Прінгл, який уже почав тішитися цій грі, – про того, хто подарував дружині на Різдво пару калош – лише пару калош і більш нічого?

– Калоші не гріють серця, – визнав доктор Картер. Він усміхнувся, зустрівшись поглядом із Енн, котра цієї миті подумала, що досі ніколи ще не бачила усмішки на його обличчі. Тепер воно дивовижно змінилося. Але що там каже Трікс? Хто міг би уявити, що в ній сидить таке чортеня?

– Чи думали ви колись, докторе Картер, як це жахливо – жити в однім домі з тим, хто заввиграшки може жбурнути в покоївку печенею, якщо вона погано вдасться?

Доктор Картер стривожено глянув на Сайруса Тейлора, наче боявся, що зараз він жбурне в когось із присутніх курячими кістками, проте заспокоївся, пригадавши, що господар недочуває.

– Що ви подумали би про того, хто вважає, що Земля пласка? – поцікавився Прінгл.

У Енн майнув здогад, що після цього Сайрус Тейлор напевне заговорить. Розчервоніле обличчя його викривило судомою, та він, як і досі, не промовив ані слова. Утім, вуса його, на превелике задоволення Енн, стирчали вже геть не так зухвало.

– Що ви подумали би про того, хто занапастив свою тітку… єдину тітку в богадільні? – запитала Трікс.

– І пас корову на цвинтарі, – докинув Прінгл. – То було пам’ятне видовище для всього Саммерсайда.

– Що ви подумали би про того, хто занотовує в щоденнику все, що їв на обід? – вела далі Трікс.

– Так робив великий Піпс,^[20] – знову всміхаючись, завважив Леннокс. Він насилу стримувався, щоб не розреготатися. Може, він зовсім і не чванькуватий, думала Енн, – просто дуже скромний і надміру серйозний молодий чоловік. Утім, їй було прикро. Вона ж анітрохи не прагнула, щоб усе зайшло так далеко. Розпочати забаву виявилося значно легше, ніж припинити. Трікс і Прінгл були підступні, мов ті змії. Вони не сказали напевне, що батько справді робив бодай щось із їхнього переліку. Енн уже бачила, як Прінглові круглі очі стають іще кругліші, і чула, як він удавано безневинно каже: «Я ж хотів лише дізнатися, що подумав би доктор Картер».

– Що ви подумали би про того, – не вгавала Трікс, – хто відкриває й читає листи, адресовані його дружині?

– А що ви подумали би про того, хто з’явився на похороні власного батька в засмальцьованім халаті? – запитав Прінгл.

Що ще вони вигадають? Пані Тейлор відверто плакала, Есмі охопив розпачливий спокій. Ніщо більше не мало жодного значення. Вона глянула просто у вічі докторові Картеру, якого втратила назавжди, і вперше в житті від жаского душевного болю промовила справді мудрі слова:

– Що ви подумали би про того, – тихенько запитала вона, – хто цілий день провів у пошуках нещасних кошенят застреленої кицьки, бо йому нестерпно було думати, що вони помруть від голоду?

У кімнаті запала ніякова тиша. Трікс і Прінгл присоромлено опустили голови. А тоді пані Тейлор додала, відчуваючи, що її подружній обов’язок – підтримати доньку, що так несподівано виступила на захист батька:

– І він чудово плете гачком… Узимку сплів таку гарну серветку на стіл у вітальні, доки лежав із прострілом.

Усяке терпіння має свої межі, і в цю мить воно вичерпалося й у Сайруса Тейлора. Він так сильно відштовхнув назад свій стілець, що той, ковзнувши навощеною підлогою через усю кімнату, вдарився об столик, на якому стояла сумнозвісна ваза. Столик перекинувся й ваза розбилася на традиційну тисячу друзок. Сайрус, із кошлатими сивими бровами, настовбурченими від люті, підхопився й нарешті вибухнув гнівом:

– Я не плету гачком, жінко! Невже єдина жалюгідна серветка мусить навіки згубити мою репутацію? Мені було так зле через той клятий простріл, я не тямив себе! І я оглух, панно Ширлі? Я оглух?

– Вона не сказала, що ви оглухли, тату! – вигукнула Трікс, яка не боялася батька тоді, коли він лютував уголос.

– Авжеж, не сказала. І жоден із вас нічого не сказав! Ти не сказала, що мені шістдесят вісім, коли мені ще тільки шістдесят два! Ти не сказав, що я забороняю вашій матері завести собаку! Господи, жінко, та ти можеш завести хоч сорок тисяч собак, якщо бажаєш, і тобі це відомо! Коли це я відмовляв тобі в тому, чого ти хотіла… коли?

– Ніколи, татусю, ніколи, – здушено схлипнула пані Тейлор. – І я ніколи не хотіла собаки, татусю… навіть не думала хотіти…

– Коли це я читав твої листи? Коли це я вів щоденник? Щоденник! Коли це я приходив на будь-чий похорон у засмальцьованім халаті? Чи пас корову на цвинтарі? Яку це тітку я занапастив у богадільні? Хіба колись я жбурляв у когось печенею? Коли це я змушував вас харчуватися фруктами і яйцями?

– Ніколи, татусю, ніколи, – ридала пані Тейлор. – Ти завжди так добре дбав про нас… найкраще.

– Хіба ти не сказала мені, що хочеш калоші на Різдво?

– Звісно, татусю, звісно, я хотіла калоші. І цілу зиму вони так приємно гріли мені ноги.

– Отже! – Сайрус переможно оглянув усіх присутніх і втупився у вічі Енн. Аж раптом сталося дещо несподіване – він засміявся! На щоках у нього з’явилися ямочки, котрі геть змінили ввесь його вид. Сайрус підсунув свій стілець назад до столу й сів.

– У мене, докторе Картер, є одна кепська звичка – сердитися на домашніх. Усі ми маємо кепські звички… отака вона в мене. Утім, одна-єдина. Годі вже, мамусю, не плач. Я визнаю, що заслужив усе це… окрім хіба що твоїх слів про плетіння гачком. Есмі, доню, я ніколи не забуду, що ти єдина вступилася за мене. Поклич Меггі, нехай підмете скалки. Я знаю, ви всі раді, що та клята штука розбилася… і принесіть нарешті пудинг!

Енн ніколи в житті не повірила б, що вечір, який почався так жахливо, може так гарно завершитися. Більш дружнього та приязного співрозмовника, ніж Сайрус, годі було й відшукати; очевидно, і згодом між ним та його сім’єю не було ніяких порахунків.

Кілька днів по тому Трікс зайшла до Енн і сказала, що нарешті зважилася розповісти батькові про свої заручини із Джонні.

– Він дуже розсердився, Трікс?

– Він… він зовсім не розсердився, – присоромлено зізналася Трікс. – Тільки пирхнув і сказав, що сподівався на це після того, як Джонні два роки крутився коло мене й віднаджував усіх інших женихів. Мабуть, він не може собі дозволити розсердитися вдруге за такий короткий час. А поміж нападами гніву тато зазвичай просто чудо.

– Я думаю, для вас він значно кращий батько, ніж ви заслуговуєте, – відказала Енн, геть як Ребекка Дью. – Тоді за вечерею, Трікс, поводилися ви огидно.

– Але ж ти перша почала, – мовила Трікс. – А Прінгл допоміг мені трохи. Ну, та все добре, що на добре виходить – і, слава Богу, я ніколи вже не муситиму витирати пил з тієї вази.

11

(Два тижні по тому.

Уривок із листа до Гілберта).

«Оголошено про заручини Есмі Тейлор із доктором Ленноксом Картером. Судячи з куцих уривків місцевих пліток, того фатального п’ятничного вечора він вирішив, що мусить захистити її від батька, рідних… та, імовірно, друзів! Її скрутне становище вочевидь пробудило в ньому лицарське почуття. Трікс запевняє, що все це сталося завдяки мені. Можливо, я й справді доклала до цього руку, та навряд чи колись іще захочу повторити подібний дослід, що надто вже скидається на спробу впіймати блискавку за хвіст.

Не знаю, Гілберте, що й сталося зі мною того вечора. Мабуть, це давня моя відраза до всілякої „прінглуватості“ дається взнаки. Я майже забула про неї; утім, довкола всі й понині дивуються, як то воно так вийшло. Я чула, буцім панна Валентина Кортлоу геть не здивована, що я підкорила собі цілий прінглівський клан, бо я „така дивовижно чарівна“, а дружина пастора вважає, що це Господь відповів на її молитви. Та хіба ж це неправда?

Учора ми із Джен Прінгл разом верталися додому зі школи, розмовляючи „про черевики й човники, капусту й королів“^[21] – про все, крім геометрії. Джен розуміє, що я не надто тямлю в геометрії, хоч це компенсується тією дрібкою відомостей про капітана Майрома Прінгла, що є в моєму розпорядженні. Я дала їй почитати „Книгу мучеників“ Фокса.^[22] Мені завжди так тяжко позичати комусь улюблені книжки, бо щоразу здається, наче вони повертаються до мене вже не такі, як були. Та „Книгу мучеників“ я люблю хіба тому, що її колись вручила мені мила пані Аллан за успіхи в недільній школі. Насправді ж читати про мучеників мені не подобається, бо після того я здаюся собі такою малодушною. Хай як соромно зізнатися, та я страшенно не люблю вилазити з ліжка морозними ранками, ще й повсякчас намагаюся уникнути візиту до зубного лікаря!

Отже, Есмі й Трікс щасливі, і я дуже тішуся. Відколи квітне мій власний роман, я дедалі більше цікавлюся любовними справами інших. Але це добра цікавість – не зловтіха чи настирливість, а просто радість за те, що так багато щастя довкруги.

Ще досі лютий, і „сніг на дахах монастирських під місяцем мерехтить“^[23]… хіба що тут це всього-на-всього дах обори на подвір’ї пана Гамільтона. Проте я думаю: „Лишилося ще кілька тижнів до весни, а тоді ще кілька – до літа, і будуть канікули… і Зелені Дахи… і золоте сонячне сяйво над ейвонлійськими луками… і затока, срібляста на світанку, сапфірова опівдні й малинова надвечір… і ти!“

У нас із маленькою Елізабет стільки планів на цю весну. Ми з нею такі добрі друзі. Щовечора я приношу їй молоко, а часом її навіть відпускають на прогулянку зі мною. Ми з’ясували, що наші дні народження припадають на той самий день, і Елізабет уся аж зашарілася від щастя. Вона така гарна, коли шаріється. Зазвичай личко в неї бліде й від молока нітрохи не червоніє. Тільки після наших сутінкових прогулянок попід вечірнім вітром воно береться ніжним рожевим рум’янцем. Якось вона дуже серйозно запитала: „Панно Ширлі, а якщо мастити вечорами лице маслянкою, у мене буде така гарна кремова шкіра, як у вас, коли я виросту?“ Здається, маслянка належить до улюблених косметичних засобів у Примарнім провулку. Я виявила, що нею користується й Ребекка Дью. Вона взяла з мене клятву, що я нічого не скажу вдовам, бо ті вважатимуть її надто легковажною, як на свій вік. Кількість таємниць, звірених мені в Шелестких Тополях, старить мене завчасу. А ще цікаво, якщо Я маститиму обличчя маслянкою, допоможе позбутися семи веснянок на носі? До речі, мій пане, завважували ви, що в мене „гарна кремова шкіра“? Якщо так, то ви ніколи мені про це не казали. І чи усвідомили ви цілком і остаточно, що я „порівняно вродлива“? Бо сама я нещодавно дізналася про це.

– А як воно – бути вродливою, панно Ширлі? – запитала мене днями Ребекка Дью, коли я приміряла нову ніжно-бежеву муслінову сукню.

– Я теж часто думаю про це, – відповіла я.

– Таж ви вродливі, – мовила Ребекка Дью.

– Не думала, що ви здатні бути такою ущипливою, Ребекко, – дорікнула я.

– Я не хотіла вас шпигати, панно Ширлі. Ви вродливі… порівняно.

– О! Порівняно!

– Гляньте в дзеркало, – вказала Ребекка Дью. – Порівняно зі МНОЮ ви вродливі.

Що ж, мушу визнати, це так.

Утім, я ще не все розповіла про Елізабет. Одного штормового вечора, коли в Примарнім провулку гуготів лютий вітер, ми не змогли піти на прогулянку. Тоді я привела Елізабет до себе й удвох ми накреслили мапу чарівного краю. Елізабет умостилася вище на моїй блакитній подушці, схожій на пончик, і схилилася над мапою, мов серйозний маленький гном.

Наша мапа ще не готова – щодня ми додаємо туди все нове й нове. Учора ми позначили на ній дім Снігової Чаклунки, за яким намалювали три пагорби, всуціль порослі квітучими вишнями. (Між іншим, Гілберте, я дуже хочу, щоб і побіля дому нашої мрії теж росли вишні). Певна річ, на мапі є Завтра – воно розташувалося на схід від Нині й на захід від Учора, – і немає ліку часам у нашім чарівнім краї. Весняний час, довгий час, короткий час і час молодого місяця, час доброї ночі та майбутній час – проте немає минулого часу, бо він надто сумний для чарівного краю, – старий і молодий час (бо коли є старий час, то мусить бути й молодий), гірський час – бо це так гарно звучить, – нічний та денний час (але жодного часу лягати спати і часу йти до школи) різдвяний час (та без ніякого єдиного часу, бо це теж надто сумно), утрачений час, який так приємно віднайти, деякий час, добрий час, швидкий та повільний час, час цілунку, час вертатися додому та час незапам’ятний (бо це одне з найкрасивіших слів у світі!). І повсюди маленькі грайливі стрілочки, що вказують шлях до кожного часу. Ребекка Дью, звісно, вважає мене геть здитинілою. Проте, ох, Гілберте, я хочу, щоб ми ніколи не стали надто дорослі й мудрі… ні, надто дорослі й ДУРНІ для мандрів у чарівних краях.

Ребекка Дью, вочевидь, має сумніви в моєму доброму впливі на Елізабет і вважає, що я заохочую її вигадки. Якось надвечір, коли мене не було, вона сама понесла молоко до стіни й зустріла Елізабет коло хвіртки. Маленька так замріяно вдивлялася у небо, аж не почула зовсім не чарівно легких кроків Ребекки.

– Я НАСЛУХÁЛА, Ребекко, – пояснила вона.

– Ти забагато наслухáєш, – несхвально відказала Ребекка Дью.

Елізабет усміхнулася своєю неземною усмішкою, так, мовби думки її витали десь поміж хмар. Ребекка Дью не вживала цих слів, але я добре знаю, як усміхається Елізабет.

– Ви здивувалися б, Ребекко, якби довідалися, я інколи чую, – мовила Елізабет таким тоном, аж Ребекку Дью мороз по шкірі продер – принаймні так вона запевняє.

Ну, та Елізабет завжди мовби купається в чарах – і що тут удієш?

Твоя,

Енн з-між усіх Енн.

P.S.: Ніколи, ніколи, ніколи не забуду я обличчя Сайруса Тейлора в ту мить, коли дружина звинуватила його в плетінні гачком. Але до нього я тепер завжди буду тепло ставитися через тих кошенят, яких він шукав цілий день. І до Есмі також, бо вона вступилася за батька навіть попри крах, як їй здавалося, усіх своїх надій.

P.P.S.: Сьогодні в мене нове перо. І я кохаю тебе тому, що ти не чванькуватий, як доктор Картер… і тому, що ти не капловухий, як Джонні. І – найголовніша з усіх причин – я кохаю тебе просто тому, що ти Гілберт!»

12

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

30 травня

«Коханий і най-найкоханіший,

весна!

Можливо, там, у Кінгспорті, із головою у вирі іспитів, ти й не знаєш про це. Але я тут відчуваю її прихід із голови до п’ят, як відчуває увесь Саммерсайд. Заквітчані гілки дерев над старими парканами та ряди кульбаб у траві попідтинню цілком змінили навіть найпотворніші вулиці. Навіть порцелянова дама на поличці в моїй кімнаті відчуває весну, і я знаю, що якби тільки прокинулася якось посеред ночі, то вздріла б, як вона танцює pas seul^[24] у своїх рожевих туфельках на позолочених підборах.

Усе довкола кричить мені: „Весна!“ – сміхотливі потічки, блакитні тумани над Королем Штормів, клени в гаю, куди я ходжу читати твої листи, квітучі вишні вздовж Примарного провулку, зухвалі гладкі вільшанки, що мостяться на заднім дворі, цілковито зневажаючи присутність Димка, дикий винограду який розвішав своє зелене пагіння над хвірткою, до котрої маленька Елізабет приходить по молоко, ялини довкруж старого цвинтаря, що їхні гілки уже вбралися в нові смарагдові китички, навіть сам старий цвинтар, де найрізноманітніші квіти попід могилами розгорнули пуп’янки й листки, мовби промовляючи: „Навіть тут життя перемагає смерть!“ Позавчора я знов залюбки прогулялася цвинтарем надвечір. (Ребекка Дью, напевне, вважає ці мої смаки геть нездоровими. „Хтозна, чого вас так і тягне до того небезпечного місця“, – каже вона). Я блукала там у духмяних зеленавих сутінках і міркувала, чи справді жінка Натана Прінгла хотіла його отруїти. Її могила, поросла свіжою травичкою й лілейками, мала такий невинний вигляд, аж я подумала, що ту сердешну, мабуть, обмовили.

Іще місяць – і я їду додому на канікули! Думаю лише про сад у Зелених Дахах, що стоїть тепер, мовби ввесь усипаний снігом… старий міст понад Озером Осяйних Вод… гуркіт моря… літні дні на Стежині Закоханих… і про ТЕБЕ!

Сьогодні, Гілберте, у мене саме таке перо, як потрібно, тому…

(Дві сторінки пропущено).

Нині я знову ходила до пані Гібсон та її доньки. Марілла просила мене відвідувати їх час від часу, бо сама вона була знайома з ними, ще відколи Гібсони жили у Вайт Сендз. Я зайшла до них кілька разів, і відтоді роблю це щотижня, бо мої візити, здається, дуже тішать Поліну, а мені так її шкода. Вона справжня рабиня власної матері – жахливої, свавільної жінки.

Пані Гібсон вісімдесят років, і свої дні вона проводить у візку. До Саммерсайда вони переїхали п’ятнадцять років тому. Поліні сорок п’ять, вона наймолодша з-між своїх братів і сестер. Усі вони мають власні родини й нізащо не хочуть жити в однім домі з пані Гібсон. Поліна веде господарство й виконує всі материні примхи. Вона худенька бліда кароока жінка із золотаво-брунатним волоссям, досі лискучим і гарним. Вони доволі заможні; Поліна могла б дуже легко й приємно жити, якби не пані Гібсон. Вона так любить церковну роботу й була б щаслива допомагати Спільноті милосердя й Товариству підтримки місіонерських служінь, влаштовувати благодійні вечері та прийняття – тим паче, у неї ростуть найгарніші традесканції в місті. Проте їй зрідка вдається вийти з дому навіть на звичайну недільну службу. Я не бачу жодного рятунку для неї, бо стара пані Гібсон, вочевидь, заповзялася прожити до ста років. Ноги в неї кволі, та язик нітрохи не ушкоджений. Мене завжди охоплює безсилий гнів, коли я сиджу в них удома й слухаю, як вона шпигає Поліну своїми ядучими шпильками. Поліна сказала мені, що її мати „надзвичайно високої думки“ про мене, тому в моїй присутності поводиться з донькою значно ласкавіше. Якщо це правда, мені й думати лячно, яка вона, коли мене немає поруч.

Поліна не сміє НІЧОГО зробити без дозволу матері. Не може сама купити собі одягу – навіть панчіх. Усе потребує схвалення пані Гібсон і мусить носитися, аж доки буде двічі перелицьоване. Ось уже чотири роки Поліна носить той самий єдиний капелюх.

Пані Гібсон не зносить ані найменшого галасу в домі, ані подуву свіжого вітерцю. Кажуть, вона ніколи в житті не всміхалася – мені самій не доводилося ще заскочити її на цім, і, дивлячись на неї, я часто міркую, що сталося б із її обличчям, якби вона таки всміхнулася. Поліна не має навіть власної спальні й мусить спати в одній кімнаті з матір’ю, ледь не щогодини встаючи, щоб розтерти їй спину чи подати ліки, чи принести грілку з гарячою водою – ГАРЯЧОЮ, а не ледве теплою! – чи збити подушки, чи з’ясувати, що то за дивні звуки чути на заднім подвір’ї. Пані Гібсон спить удень, а вночі вигадує нові завдання для доньки.

Та все це нітрохи не озлобило Поліну. Вона добра, терпляча й безкорислива, і я тішуся, що в неї є улюблений пес. Завести цього пса – це єдине, що вона могла зробити за власним бажанням… та й це хіба тому, що тоді в місті когось пограбували, і пані Гібсон сподівалася, що пес захистить їх від злодіїв. Поліна мусить приховувати від матері своє добре ставлення до нього. Пані Гібсон ненавидить пса й повсякчас нарікає, що той приносить у дім кістки, хоч із практичних міркувань ніколи не велить його спекатися.

Але тепер я нарешті можу допомогти Поліні, і неодмінно це зроблю. Я подарую їй ВІЛЬНИЙ ДЕНЬ, хоча сама для цього й буду змушена пожертвувати вихідними у Зелених Дахах.

Сьогодні я зайшла до них й одразу помітила сльози в Поліниних очах. Причину їх негайно розтлумачила мені пані Гібсон.

– Поліна хоче поїхати, панно Ширлі, поїхати й кинути мене тут саму, – заявила вона. – Чемна, вдячна донька в мене, правда?

– Лише на день, мамо, – сказала Поліна, тамуючи ридання й видушуючи із себе усмішку.

– Лише на день! Послухайте, що вона каже! Ну, та ви, панно Ширлі, знаєте, які мої дні… усі це знають. Але ви не знаєте, панно Ширлі… і, надіюся, ніколи не знатимете, яким довгим здається день, коли мучишся.

Проте я знала, що пані Гібсон зараз геть не мучиться, тож навіть не намагалася вдати співчуття.

– Я неодмінно знайшла б когось, хто лишився б із вами, мамо, – сказала Поліна. – Бачте, – звернулася вона до мене, – наступної суботи моя кузина Луїза відзначатиме срібне весілля у Вайт Сендз і кличе мене в гості. Я була дружкою на її вінчанні з Морісом Хілтоном. І я так хотіла б відвідати її, якби мама погодилася.

– Коли я мушу вмерти на самоті, що ж тут удієш, – мовила пані Гібсон. – Я лишаю це на твоєму сумлінні, Поліно.

Я знала, що битву для Поліни програно в ту мить, як пані Гібсон „лишила це на її сумлінні“. Пані Гібсон щоразу домагалася свого, лишаючи те чи те „на сумлінні“ близьких. Я чула, що багато років тому в Поліни був жених, та пані Гібсон завадила весіллю, лишивши це „на її сумлінні“.

Поліна витерла очі, силувано всміхнулася й знову взялася перелицьовувати стару сукню в бридку чорно-зелену клітинку.

– Ану не дмися, Поліно, – звеліла пані Гібсон. – Не зношу людей, які отак супляться. І не забудь пришити туди комірець. Чи повірите ви, панно Ширлі – вона хотіла зробити сукню без комірця! Та вона й декольте носила б, якби я їй дозволила!

Я глянула на бідолашну Поліну з її тонкою шийкою – досі округлою й гарною, – закритою високим цупким комірцем.

– Сукні без комірців тепер модні, – заперечила я.

– Сукні без комірців, – відрубала пані Гібсон, – непристойні.

(Мушу завважити: я була в сукні без комірця).

– Крім того, – вела далі пані Гібсон так, наче одне стосувалося іншого, – цей Моріс Хілтон мені одразу не сподобався. Його мати була з Крокеттів. Він ніколи не вмів поводитися гідно. А як він цілував свою жінку! Завжди вибирав найнедоречніші місця.

(Ти певен, Гілберте, що вибираєш доречні місця для поцілунків? Боюся, задню частину шиї, наприклад, пані Гібсон вважатиме геть недоречним місцем).

– Таж ви знаєте, мамо, що того дня кінь Гарві Вайтера рвонув учвал і ледь не затоптав її на церковнім подвір’ї. Це природно, що Моріс був схвильований.

– Поліно, прошу тебе, не сперечайся. Все одно церковні сходи – то недоречне місце. Проте МОЯ думка більше НІКОГО не цікавить, авжеж. Усі хочуть моєї смерті. Але нехай. У могилі мені тісно не буде. І тобі я вже обридла, що вишу тягарем. Краще б я померла. Нікому я не потрібна.

– Не кажіть так, мамо, – благально мовила Поліна.

– Казатиму. Ти ж оно збираєшся в ті гості, хоча знаєш, що я проти цього.

– Мамо, люба, я не поїду. Я й не думала їхати, коли ви проти. Не хвилюйтеся так.

– То мені вже й трішки розхвилюватися не можна, щоб якось підбадьоритися в цім нуднім житті? Ви ж іще не йдете, панно Ширлі?

Я відчувала, що коли затримаюся, то неминуче збожеволію чи дам ляпаса пані Гібсон, дивлячись просто в її лице, на якому ніс замалим не зливався з підборіддям. Тож я сказала, що мушу перевіряти контрольні роботи.

– Певне, дві такі старі баби як ми – то невеселе товариство для юної дівчини, – зітхнула пані Гібсон. – Поліна сьогодні якась набурмосена – га, Поліно? Онде яка! Хіба дивно, що панна Ширлі не хоче посидіти ще?

Поліна вийшла зі мною на ґанок. Місячне сяйво лилося на її невеличкий садок і мерехтіло на поверхні затоки. Ніжний вітерець перешіптувався з яблунею, усипаною білим цвітом. Повсюди буяла весна… весна… весна! Адже навіть пані Гібсон не могла заборонити сливам квітнути. А лагідні сіро-блакитні Полінині очі сповнилися слізьми.

– Я так хотіла поїхати на срібне весілля Луїзи, – тяжко зітхнула вона із виразом розпачливої смиренності.

– Ви поїдете, – відказала я.

– О ні, люба, ні, я не зможу. Бідолашна мама нізащо не відпустить мене. Я просто викину це з голови. Правда, гарний місяць нині? – додала вона голосно й із силуваною безтурботністю.

– Ніколи не чула, щоб в отім витріщанні на місяць було щось добре, – озвалася з вітальні пані Гібсон. – Годі там щебетати, Поліно, іди сюди й подай мені червоні хутряні капці. Ці туфлі так жахливо муляють. Але всім байдуже до моїх гризот.

Я відчула, що мені й справді байдуже до її гризот. Мила, сердешна Поліна! Та вона матиме вільний день і неодмінно поїде в гості. Це кажу я, Енн Ширлі!

Удома я все розповіла Ребецці Дью та вдовам і ми добряче посміялися, вигадуючи всі ті дошкульні образи, які я могла б жбурнути в пані Гібсон. Тітонька Кейт сумнівається, що мені вдасться умовити пані Гібсон відпустити Поліну з дому, але Ребекка Дью в мене вірить. „Якщо вже ви не зможете, то й ніхто інший не дасть ради“, – сказала вона.

Днями я вечеряла в дружини пана Томаса Прінгла, тієї самої, що не хотіла здавати мені кімнату. (Ребекка Дью каже, що я – найкращий пожилець, якого вона бачила, оскільки мене так часто просять вечеряти деінде). Я дуже рада, що не живу в пані Прінгл. Хоча вона добра й ласкава, і пироги її хвалять її при брамі, та дім її – не Шелесткі Тополі, і стоїть він не в Примарнім провулку, та й вона сама – не тітонька Кейт, тітонька Четті чи Ребекка Дью. Я люблю їх усіх і збираюся прожити тут наступні два роки. Моє крісло в їхнім домі називається „кріслом панни Ширлі“, а тітонька Четті каже, що коли мене немає, Ребекка Дью все одно ставить на стіл мій прибор, „щоб їм не було так самотньо“. Іноді вразливість тітоньки Четті дещо ускладнює наші взаємини, проте вона каже, що тепер нарешті розуміє мене й знає, що, я ніколи не скривджу її навмисне.

З маленькою Елізабет ми тепер ходимо на прогулянки двічі на тиждень. Пані Кемпбелл велить, щоб це було не частіше й у жоднім разі не в неділю. Життя Елізабет повеселішало з настанням весни. Сонячні промені зігрівають навіть їхній старий похмурий особняк, а ззовні він майже гарний попід метушливими тінями дерев. Та все ж вона воліє тікати з нього, коли тільки має можливість. Інколи ми йдемо до центру міста, де Елізабет розглядає барвисті вітрини крамниць, але частіше – якнайдалі заходимо „дорогою, що веде на край світу“, захоплено й зацікавлено розглядаючи далекі зелені пагорби, що туляться один до одного, і минаючи кожен поворот, так, мовби за ним на нас чекає Завтра.

Коли настане Завтра, Елізабет хоче „поїхати до Філадельфії й побачити ангела в церкві“.^[25] Я не сказала їй – і ніколи не скажу, – що Філадельфія, про яку писав Іван Богослов – це не та Філадельфія, що розташована в штаті Пенсильванія. Ми й без того надто швидко мусимо прощатися з ілюзіями. Та й хтозна, що буде в Завтра, навіть коли ми туди й потрапимо. А може, там повсюди ходять ангели.

Інколи ми дивимося, як у гавань із погожим вітром лискучою сонячною доріжкою, розтинаючи прозоре весняне повітря, заходять кораблі, і Елізабет міркує, чи не може її батько бути на котромусь із них. Вона так сподівається, що колись він усе-таки повернеться. Хтозна, чому він досі не приїхав. Я певна: він не зволікав би, якби знав, яка гарна в нього донечка, що так розпачливо чекає тут на нього. Мабуть, він і не думає, що вона вже велика – досі бачить її тим немовлям, що забрало життя його дружини.

Добігає кінця перший рік моєї роботи в Саммерсайдській середній школі. Перший семестр був жахливий, зате другий – надзвичайно приємний. Прінгли – ДИВОВИЖНІ ЛЮДИ! Як я могла порівнювати їх із Паями? Нині Сід Прінгл подарував мені букетик триліуму. Джен закінчує цей рік відмінницею, і подейкують, що панна Еллен каже, буцім я – перша вчителька, яка справді „зрозуміла цю дитину“. Єдина ложка дьогтю в моїй бочці меду – це Кетрін Брук, яка досі тримається зі мною холодно й вороже. Я, певно, більше й не намагатимуся потоваришувати з нею. Зрештою, усьому є межа, як каже Ребекка Дью.

Ох, мало не забула. Саллі Нельсон запросила мене бути дружкою на її весіллі. Вони з Гордоном Хіллом поберуться наприкінці червня в Боннів’ю, у літньому будинку доктора Нельсона. Отже, виходить, що з-поміж шістьох його дочок незаміжньою лишиться тільки Нора. Джим Вілкокс уже багато років ходить за нею „просто назирці“, як каже Ребекка Дью, та з цього досі нічого не вийшло, і всі вже певні, що й не вийде. Я дуже люблю Саллі, але так і не змогла хоч трохи ближче познайомитися з Норою. Вона старша за мене, а ще доволі стримана й горда. Та все ж я хотіла б стати їй подругою. Вона не красуня й не може похвалитися видатним розумом, але душа в неї з перчиком, і я відчуваю, що Нора цікава людина.

До речі, про весілля. Минулого місяця Есмі Тейлор вийшла за доктора Картера. Вінчання було по обіді в середу, тож я не могла прийти до церкви, але всі кажуть, що Есмі була така гарна й щаслива, а Леннокс мав вигляд чоловіка, який знає, що чинить правильно й перебуває в згоді із власним сумлінням. А із Сайрусом Тейлором ми тепер добрі друзі. Він часто згадує про ту вечерю і вважає все, що сталося тоді, дотепним жартом.

– Відтоді я ні разу й не посмів розсердитися, – каже він, – щоб мамуся, бува, не сказала, начеб я шию ковдри із клаптиків.

А ще він завжди просить мене переказати вітання вдовам. Гілберте, люди прекрасні, життя дивовижне, а я навіки твоя!

P.S.: У нашої рудої корови, що пасеться на луці пана Гамільтона, – гарненьке плямисте телятко. Останніх три місяці ми купували молоко в Лью Ханта. А тепер у нас знову будуть свої вершки. Ребекка Дью каже, що вона давно чула, буцім „у того Ханта молока – ціле море“, і тепер у цім пересвідчилася. Спершу вона зовсім не хотіла жодного теляти, аж тітонька Кейт мусила попросити пана Гамільтона сказати їй, що корова вже застара, щоб мати телят. Тоді Ребекка нарешті погодилася».

13

– Ох, коли ви будете, як я, немічною й прикутою до ліжка, ви матимете в серці більше співчуття, – плаксиво проказала пані Гібсон.

– Не думайте, що я не співчуваю вам, пані Гібсон, – мовила Енн, яка, опісля марних півгодинних спроб умовити вередливу стару, була готова її задушити. Лише благальний погляд сердешної Поліни, що сиділа за спиною в матері, утримував її від спокуси здатися й піти додому. – Будьте певні, ви не лишитеся тут самі, я подбаю про вас. Я проведу з вами цілий день і зроблю все, щоб вам нічого не бракувало.

– О, я знаю, що нікому не потрібна, – відрубала пані Гібсон, не зважаючи на слова Енн. – Можете мені про це й не нагадувати, панно Ширлі. Я готова померти щомиті… щомиті! І тоді Поліна зможе вештатися, де захоче. Мене тут не буде – не буде кого доглядати. Нинішня молодь нічогісінько не розуміє. Такі байдужі… такі безтурботні.

Енн не була певна, кого саме – її чи Поліну – пані Гібсон уважає безтурботною, байдужою молодою особою, проте вирішила вдатися до останнього свого аргументу:

– Бачте, пані Гібсон, якщо Поліни не буде на тому срібному весіллі в кузини, підуть усілякі чутки.

– Чутки! – різко відказала пані Гібсон. – Які ще чутки?

– Мила пані Гібсон («Хай проститься мені це означення!» – подумала Енн), за своє довге життя ви вже, напевне, збагнули, на що бувають здатні пліткарі.

– І для чого то щоразу нагадувати мені про мій вік? – сердито урвала її пані Гібсон. – І казати, що в цьому світі усі тільки те й роблять, що пхають носа в чужі справи? О, я це знаю… добре знаю. Як і те, що в цьому місті аж кишить гидкими брехунами. Але я, мабуть, не хотіла б, щоб вони патякали про мене… ото ще скажуть, наче я – стара тиранка. Я ж не забороняю Поліні їхати. Хіба я не лишила цього на її сумлінні?

– Так мало хто повірить у це, – обачно сумовито відказала Енн.

Хвилину чи дві пані Гібсон люто смоктала льодяник, а тоді проказала:

– Я чула, у Вайт Сендз епідемія свинки.

– Мамо, люба, ви ж знаєте, я хворіла на свинку.

– Дехто хворіє двічі. Ти саме з таких, Поліно. До тебе завжди всі хвороби чіплялися. Ох, Боже мій, ті ночі, коли я чувала над тобою, уже й не надіючись, що ти дотягнеш до ранку! Та материнські жертви швидко забувають. І як би ти дісталася до Вайт Сендз? Ти ж залізницею оно скільки років не їздила! І зворотного поїзда в суботу ввечері нема.

– Вона може вранці поїхати поїздом, – утрутилася Енн, – а додому її привезе пан Джеймс Грегор, я впевнена.

– Мені він ніколи не подобався. Його мати була з Тарбушів.

– У нього двомісна бричка, і якби він не мусив їхати туди в п’ятницю, то залюбки взяв би із собою Поліну. Але вона цілком безпечно дістанеться й залізницею. Треба лише сісти на поїзд у Саммерсайді – і вийти у Вайт Сендз, без жодних пересадок.

– Тут щось нечисто, – підозріливо мовила пані Гібсон. – Чого це вам так треба, щоб Поліна їхала, га, панно Ширлі? Кажіть.

Енн усміхнулася, дивлячись у старече лице з очима-намистинами.

– Бо я вважаю, що Поліна – хороша, дбайлива донька, і вільний день їй час від часу потрібен так само, як усім.

Більшість людей були нездатні опиратися чарам усмішки Енн. І пані Гібсон капітулювала – чи то від цієї усмішки, чи то побоюючись пліток.

– Мабуть, ніхто й не замислюється, як мені потрібен вільний день… щоб відпочити від свого візка. Але я прикута до нього навіки й можу хіба терпляче зносити цю муку. Ну, та якщо вона вже конче мусить їхати – хай їде. Вона завжди все робила по-своєму. Якщо її там заскочить свинка чи покусають чужі комарі, мене в цьому не винуватьте. А я тут переб’юся, як зможу. Ви будете зі мною, звісно, та ви ж не знаєте мого трибу життя так добре, як Поліна. Може, один день я й витримаю. Коли ні – то я так віддавна краду в смерті день за днем, що яка вже різниця?

Таку згоду не випадало назвати щирою – і все ж то була згода. Раптом Енн заскочила себе на тім, що робить дещо геть несподіване: схилившись до пані Гібсон, удячно й полегшено цілує її зморшкувату щоку.

– Дякую вам, – проказала вона.

– А ви не підлещуйтеся, – відповіла пані Гібсон. – Оно візьміть льодяника.

– Як я зможу вам віддячити, панно Ширлі? – запитала Поліна, коли вийшла разом із Енн на вулицю, щоб трішки провести її.

– Віддячите, якщо з легким серцем поїдете в гості й будете тішитися кожній хвилині відпочинку.

– О, я буду, звісно! Ви й уявити не можете, що це для мене означає, панно Ширлі. Я хочу не лише відвідати Луїзу. Там, неподалік від її дому, є старе обійстя Лаклі – невдовзі його продадуть, а я так хотіла б востаннє глянути на нього, доки воно опиниться в чужих руках. Мері Лаклі – тепер вона вийшла за Говарда Флемінга й живе на заході – була моєю найкращою подругою. Ми з нею були, наче сестри. Я так часто бувала в їхнім домі… так любила його, мріяла туди повернутися. Мама каже, що я вже застара для мрій. Ви теж так думаєте, панно Ширлі?

– Ніхто не може бути застарим для мрій. Як і самі мрії ніколи не старіють.

– Добре, що ви так вважаєте. Ох, панно Ширлі, подумайте – я знову побачу затоку! Уперше за п’ятнадцять літ! Тутешня гавань теж красива, та це не затока. Я зараз просто злечу від щастя! І все це завдяки вам. Мама відпустила мене лише тому, що ви так їй подобаєтеся. Я така щаслива! Ви всіх робите щасливими. Щойно ви з’являєтеся між люди, панно Ширлі, як вони стають щасливіші.

– Це найприємніший комплімент у моїм житті, Поліно.

– Тільки знаєте, панно Ширлі… мені зовсім нема чого вбрати, окрім старої сукні з чорної тафти. Але це буде надто похмуро для весілля, правда? І на мене вона завелика, відколи я схудла. Їй уже шість років.

– Спробуємо вмовити пані Гібсон дозволити вам купити нову сукню, – відказала Енн із надією в голосі.

Та це було вже понад її сили. Пані Гібсон була невблаганна: чорна Полінина сукня цілком годиться для срібного весілля Луїзи Хілтон.

– Шість років тому я купила цю тафту по два долари за ярд і ще три заплатила Джейн Шарп за шиття. Джейн вправна кравчиня. Її мати була зі Смайлі. І що це за вигадки, Поліно Гібсон, – хотіти «щось світліше»? Вона б уся в червонім з ніг до голови ходила, панно Ширлі, якби я їй дозволила. Ну, та скоро ти позбудешся цього прикрого тягаря в моїй особі, Поліно. Тоді можеш носити такі яскраві сукні, які захочеш, але доки я жива, ти поводитимешся пристойно. І чим поганий цей твій капелюх? Тобі так чи так уже пора носити чепець.

Сердешна Поліна здригнулася від самої думки, що їй доведеться носити чепець.^[26] Краще вже до кінця своїх днів носити той бридкий капелюх.

– Я буду просто тішитися святу й зовсім не думатиму про свій одяг, – сказала Поліна Енн, коли удвох вони вийшли в сад, щоб набрати для вдів букет лілей та дицентр.

– У мене є план, – мовила Енн, озираючись, щоб пересвідчитися, що пані Гібсон, яка стежила за ними з вікна вітальні, їх не чує. – Пам’ятаєте мою сукню зі сріблясто-сірого попліну? Я позичу вам її на той день.

Збентежена Поліна впустила кошик із квітами, розливши духмяне біло-рожеве море коло ніг Енн.

– О ні, люба, я не зможу… Мама не дозволить.

– Вона нічого про це не знатиме. Слухайте. У суботу вранці ви вберете її під свою чорну сукню. Вона вам пасуватиме. Трохи задовга, але я завтра заколю на ній кілька складок – вони тепер модні. Сукня без комірця, із рукавами до ліктя, тож ніхто нічого не помітить. Коли приїдете в Галл Коув – зніміть чорну сукню, а ввечері лишіть мою сіру там. Я заберу її наступної суботи, коли поїду додому.

– Але ж я, мабуть, уже застара для вашої сукні?

– Нітрохи. Сірий колір можна носити завжди.

– Гадаєте… це буде правильно… обманути маму? – непевно проказала Поліна.

– У цьому випадку – правильно, – відрубала Енн без дрібки сорому. – Ви ж знаєте, Поліно, що не можна йти в чорному на весілля. Це може завдати лиха нареченій.

– Ох, я нізащо не хотіла б нашкодити їй. Та й мама не образиться, звісно. Надіюся, вона добре витримає цю суботу. Боюся лише, що без мене вона ані крихти не з’їсть, як тоді, коли я їздила на похорон кузини Матильди. З нею тоді була пані Прауті, вона й сказала, що мама нічого не їла цілісінький день. Вона так розсердилася… мама розсердилася, що кузина Матильда взяла й померла.

– Вона їстиме. Я про це подбаю.

– Так, ви дасте з нею раду, – кивнула Поліна. – А ви не забудете, люба, вчасно давати їй ліки? Ох, мабуть, мені все ж не варто їхати.

– За той час, що ви там ходили, можна було зібрати сорок букетів, – сердито мовила пані Гібсон. – Нащо вдовам твої квіти, не збагну? Їм своїх не бракує. Довго ж я мусила б нидіти без квітів, якби чекала на букетик від Ребекки Дью. Я вмираю від спраги, та кого це турбує?

У п’ятницю ввечері налякана Поліна подзвонила Енн по телефону. У неї болить горло, і чи не думає панна Ширлі, що це, імовірно, свинка? Енн побігла заспокоювати її, прихопивши із собою поплінову сукню в грубому паперовому пакунку. Пакунок вона сховала в кущі бузку, звідки пізно ввечері, обливаючись холодним потом, його витягла Поліна й віднесла нагору, до кімнатки, де зберігала свої речі й одяг, хоча спати там їй було заборонено. Поліну гризло сумління: а що, як біль у горлі – то кара їй за обман? Але піти на срібне весілля Луїзи в старій бридкій чорній сукні було понад її сили.

Рано-вранці в суботу Енн прийшла до Гібсонів. Сонячні, радісні літні дні завжди робили її чарівнішою та вродливішою. Вона мовби сяяла, як саме сонце, і пливла в золотому повітрі, струнка, наче ті фігури на грецьких вазах. Найпохмуріше місце починало сяяти й жити, щойно там з’являлася Енн.

– Так ідете, наче ввесь світ вам належить, – неприязно мовила пані Гібсон.

– Це ж так і є, – усміхнулася Енн.

– Ох, ви ще така молода, – зверхньо проказала пані Гібсон.

– «Я не стримував серця свого від жодної втіхи»,^[27] – процитувала Енн. – Ось вам, пані Гібсон, настанова з Біблії.

– «Людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти».^[28] Це теж із Біблії, – заперечила пані Гібсон. Те, що вона змогла так хвацько відбити аргумент панни Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, значно поліпшило їй настрій. – Лестити я, бігме, не люблю, панно Ширлі, але цей ваш солом’яний капелюшок із блакитною квіткою вам до лиця. У нім ваші коси не здаються такими рудими. А ти хіба не захоплюєшся цією свіжою юною дівчиною, Поліно? Хіба не хочеш сама бути такою ж свіжою і юною?

У ту мить Поліна була надто щаслива й схвильована, щоб хотіти бути кимось, окрім себе самої. Енн пішла з нею нагору, щоб допомогти їй убратися.

– Як приємно уявляти всі ті радощі, котрі чекають на мене сьогодні, панно Ширлі. Горло мені більше не болить, і мама в такому доброму гуморі. Вам може здатися, що це не так, але вона розмовляє, нехай і геть ядуче. Якби вона була сердита чи розлючена – сиділа б набурмосившись. Картоплю я начистила, біфштекс заклала в кригу, а бланманже для мами поставила в льох. Банка з куркою на вечерю й бісквіт – у коморі. Ох, я вся, як на голках сиджу – раптом мама таки передумає? Я цього не переживу. Ох, панно Ширлі… ви таки гадаєте, що варто надіти цю поплінову сукню… справді?

– Надівайте, – звеліла Енн щонайсуворішим учительським тоном.

Поліна підкорилася – і невдовзі то була вже нова, зовсім інша Поліна. Сіра поплінова сукня без комірця та з мереживними рюшами на рукавах пасувала їй бездоганно. А коли Енн уклала їй коси в нову зачіску, Поліна ледь упізнала себе в дзеркалі.

– Шкода ховати це все під бридкою чорною сукнею, панно Ширлі.

Утім, це таки довелося зробити. Чорна сукня цілком сховала сіру від чужих очей. Довелося надіти й старий капелюх, який, проте, належало зняти по приїзді до Луїзи… та ще Поліна взула нові туфлі. Їх дозволила придбати пані Гібсон, хоч і відзначила «непристойно високі» підбори.

– Люди так здивуються, коли побачать, що я їду залізницею сама. Надіюся, вони не вирішать, що хтось помер. Я не хочу, щоб срібне весілля Луїзи хоч якимось чином пов’язували з думкою про смерть. Ох, панно Ширлі, парфуми! Яблуневий цвіт, як гарно! Лише краплиночку… я завжди думала, що це надзвичайно жіночно, та мама не дозволяла мені їх купити. Ох, панно Ширлі, ви не забудете нагодувати пса? Я лишила кістки в коморі в закритій мисці. Сподіваюся, – вона понизила голос до драматичного шепоту, – він… не нагидить у домі… доки я повернуся.

Перед від’їздом Поліна мусила пройти сувору материну перевірку. Радість від очікування свята й почуття провини через таємницю із сірою сукнею залили її щоки незвично яскравим рум’янцем. Пані Гібсон глянула на неї несхвально:

– А це що таке? Ідемо до Лондона дивитися на королеву, га? У тебе надто яскравий колір обличчя. Люди скажуть, що ти фарбувалася. Ти ж не фарбувалася?

– Ні, мамо… що ви, – налякано промимрила Поліна.

– Стеж за своїми манерами. Коли сідатимеш, тримай коліна й ступні разом. Не сиди на протязі та забагато не балакай.

– Не буду, мамо, – смиренно пообіцяла Поліна, нервово зиркаючи на годинник.

– Ось Луїзі від мене пляшка сарсапарелевого вина, щоб пити тости. Луїзи я ніколи не любила, та її мати була з Текеберрі. Пляшку привези додому й не бери в Луїзи кошенят. Вона завжди всім їх роздає.

– Добре, мамо.

– Ти впевнена, що не лишила мила у воді?

– Цілком упевнена, мамо, – відповіла Поліна, знову страдницьки зиркаючи на годинник.

– Шнурівки міцно зав’язала?

– Так, мамо.

– Ти непристойно смердиш парфумами.

– Ні, мамо… що ви… я взяла хіба малесеньку краплинку…

– Я сказала «непристойно смердиш» і саме це маю на увазі. У тебе немає там діри під пахвою?

– Ні, мамо.

– Покажи, – несхитно звеліла пані Гібсон.

Поліна затремтіла. Ану ж поділ сірої сукні буде видно з-під чорної, коли вона підніме руку!

– Ну добре, іди собі, – тяжко зітхнула пані Гібсон. – Якщо більше не застанеш мене живою, пам’ятай, що я волію бути похована в отій мереживній шалі та чорних сатинових капцях. І гляди, щоб волосся мені гарно вклали.

– Вам погіршало, мамо? – сіра сукня зробила Поліну ще чутливішою до докорів сумління. – Коли так, то… я не поїду.

– І викинеш гроші за туфлі! Авжеж поїдеш. Тільки дивись мені, не з’їжджай униз поруччям.

Тут чаша Поліниного терпіння переповнилася:

– Мамо! Невже ви гадаєте, що я на таке здатна?

– Ти робила це на весіллі в Ненсі Паркер.

– Тридцять п’ять років тому! Невже ви гадаєте, що я робитиму це й зараз?

– Тобі час іти. Чого ти тут патякаєш? Хочеш запізнитися на поїзд?

Поліна квапливо пішла, і Енн зітхнула з полегшенням. Вона була злякалася, що пані Гібсон в останню мить охопило диявольське бажання затримати доньку до відбуття поїзда.

– Нарешті хоч трохи спокою, – мовила пані Гібсон. – У домі такий страшний безлад, панно Ширлі. Надіюся, ви розумієте, що це не завжди так. Останні кілька днів Поліна була сама не своя. Ви не могли би посунути цю вазу на дюйм ліворуч? Ні, поставте назад. І абажур на лампі перехнябився. Так, тепер хіба трішки рівніше. Але ота штора на дюйм нижча за другу. Поправте її.

Енн надто сильно смикнула за шнурок, він вислизнув у неї з пальців і штора зі свистом шурхнула вгору.

– От бачите, – сказала пані Гібсон.

Енн «не бачила», та все ж ретельно вирівняла штору.

– А тепер, пані Гібсон, ви хочете, щоб я заварила вам чашечку чаю?

– Так, чай мені не завадить. Я геть знесилена всіма цими клопотами й метушнею. Здається, мене вивертає навиворіт, – плаксиво проказала пані Гібсон. – А ви вмієте заварювати добрий чай? Я ліпше з болота воду питиму, аніж той чай, що заварюють деякі.

– Заварювати чай мене навчила Марілла Катберт. Вам сподобається. Та спершу я вивезу вас на ґанок, щоб ви потішилися сонцю.

– Я вже багато років не виходжу з дому, – запротестувала пані Гібсон.

– О, сьогодні такий гарний день, сонце вам нітрохи не зашкодить. Подивитесь, як цвіте дика яблуня – із кімнати її не видно. І вітер сьогодні південний, тож до вас долине ще й запах конюшини з лук Нормана Джонсона. Я принесу чай, ми разом вип’ємо по чашці, а тоді я візьму вишивання – і ми будемо сидіти вдвох і пліткувати про кожного, хто йтиме вулицею.

– Пліток я не схвалюю, – суворо заявила пані Гібсон. – Це не по-християнському. Ану скажіть мені, то все ваші власні коси?

– Усі до останньої волосини, – засміялася Енн.

– Шкода, що такі руді. Хоча руде волосся тепер наче й модне. І сміх ваш мені подобається. Нервове хихотіння Поліни завжди мене дратувало. Ну, коли вже я мушу вийти з дому – що вдієш? Я, мабуть, застуджуся й помру, але винні в тім будете ви, панно Ширлі. Не забувайте – я маю вже повних вісімдесят років, хоча старий Деві Екем і розповідає всім довкола, що мені лише сімдесят дев’ять. Його мати була з Воттів, а Вотти страшенно заздрісні люди.

Енн спритно викотила візок на ґанок і довела, що вміє поправляти й збивати подушки. Невдовзі вона принесла чай, що здобув похвалу від пані Гібсон.

– Так, це можна пити, панно Ширлі. Боже, цілісінький рік мені довелося прожити на самій рідкій їжі. Ніхто не думав, що я видряпаюся. Та я й сама вважаю – краще б я тоді померла. Оце та яблуня, що ви її так нахвалювали?

– Так. Правда, вона дивовижна – біла на тлі густо-блакитного неба?

– Я не надто поетична, – тільки й мовила на те пані Гібсон. Та після двох чашок чаю настрій у неї став значно погідніший, і час до обіду промайнув дуже швидко.

– Я піду все приготую, а тоді накрию тут маленький столик.

– Е ні, панночко. Ці мавпячі витівки не для мене! Їсти в усіх на очах – та люди скажуть, що я геть здуріла. Тут, безперечно, дуже гарно – хоч від запаху конюшини мене завжди нудить, – і ранок минув швидше, ніж то звично буває, але надворі я не їстиму. Я не циганка. Глядіть, помийте руки як слід, перш ніж куховарити. Онде пані Сторі, знову гостей чекає. Розвісила всі свої найкращі простирадла. Та хіба то гостинність? Просто хоче похвалитися. Її мати була з Кері.

Обід, який приготувала Енн, удовольнив навіть смак пані Гібсон.

– Не думала я, що ті, хто пише для журналів, уміють іще й варити їсти. Але, звісно, вас виховала Марілла Катберт. Її мати була із Джонсонів. Поліна, мабуть, об’їсться до нудоти на тім весіллі. Ніколи міри не чула – уся в батька. Я бачила, як він наминав полуницю, хоч і знав, що за годину буде корчитись від болю. Я не показувала вам його портрета, панно Ширлі? Ходіть у гостьову кімнату й принесіть. Він під ліжком. Глядіть не зазирайте там ні в які шухляди. Але присядьте й подивіться, чи немає клубків пилу під комодом. Я не довіряю Поліні… Так, це він. Його мати була з Вокерів. Тепер таких чоловіків немає. Ми живемо в час виродження, панно Ширлі.

– Гомер казав те саме за вісім століть до нашої ери, – усміхнулася Енн.

– Ті старозавітні пророки часом тільки й могли, що бурчати, – відказала пані Гібсон. – Ви, може, не повірите, панно Ширлі, та мій чоловік мав доволі широкі погляди. Я чула, ви заручені… зі студентом-медиком. Ті студенти, мабуть, усі п’яниці – вони мусять пити, щоб витримати лекції в анатомічному театрі. Нізащо не виходьте за п’яницю, панно Ширлі… чи за того, хто нездатен заробити. На мріях та місячнім сяйві довго не протягнеш, це я напевне знаю. Глядіть, як митимете посуд – почистьте раковину й виполощіть ганчірки. Я не зношу масних ганчірок. І нагодуйте, певне, пса. Він так погладшав – це Поліна його розгодовує. Мабуть, нам таки доведеться спекатись його.

– О, не робіть цього, пані Гібсон. У місті часто стаються грабунки, та й дім ваш тут, у глушині, далеко від решти. Вам потрібен захист.

– Ох, мені байдуже, робіть, як знаєте. Я на все згодна, аби ні з ким не сперечатися, надто коли мені так дивно коле в потилиці. Мабуть, мене скоро нагла кров заллє.

– Вам треба поспати – тоді одразу полегшає. Я вкрию вас пледом і опущу спинку крісла. Може, вивезти вас на ґанок, щоб ви поспали там?

– Спати в усіх на очах! То ще гірше, ніж їсти надворі. У вас такі дивні фантазії. Лишіть мене тут, у вітальні – опустіть хіба штори й зачиніть двері, щоб у кімнаті не товклися мухи. Вам і самій корисно побути трохи в тиші, коли ви так безупинно базікаєте.

Пані Гібсон добряче поспала, та прокинулася зовсім не в гуморі й не дозволила знову вивезти себе на ґанок.

– Хочете, щоб я до смерті застудилася на тім вечірнім повітрі, – буркнула вона, хоча добігала тільки п’ята година. Ніяк їй було не вгодити. Напій, що принесла Енн, виявився надто холодним, наступна чашка – недостатньо холодною… хоча їй, певна річ, уже й таке згодиться. Де той пес? Авжеж, гидить у домі. Їй болить спина… болять ноги… болить голова… болить у грудях. Ніхто не може їй поспівчувати. Ніхто не знає, як вона мучиться. Спинка крісла зависоко… спинка крісла занизько. Їй потрібна шаль на плечі, подушка попід ноги, а ще вона хоче вкритися пледом. І чи не була б панна Ширлі така ласкава поглянути, звідки цей жахливий протяг? Їй би не завадила чашечка чаю, та вона нікого не хоче обтяжувати, і взагалі скоро вже спочине в могилі. Може, хоч тоді їй віддадуть належну шану.

Та «день, хоч довгий, хоч короткий проминає – за ним і вечір землю огортає». І хай як Енн страшилася, що цього вже не станеться, вечір таки надійшов. Сонце сіло, і пані Гібсон почала дивуватися, чому досі немає Поліни. Запали сутінки – Поліни не було. Зійшов місяць – а Поліни все не було.

– Я так і знала, – загадково мовила пані Гібсон.

– Таж вона не повернеться без пана Грегора, а він зазвичай їде з гостей ледь не останній, – утішливо мовила Енн. – дозвольте мені вкласти вас у ліжко, пані Гібсон. Ви втомилися. Я знаю, це виснажливо – коли поряд увесь час, хтось чужий замість того, до кого ви звикли.

Затятий вираз пані Гібсон іще більше поглибив зморшки довкола її вуст.

– Я не ляжу, доки це дівчисько не повернеться додому. Коли вам так треба йти – ідіть. Я можу побути сама… чи вмерти сама.

О пів на десяту пані Гібсон заявила, що Джим Грегор, вочевидь, не повернеться раніше понеділка.

– Такий ненадійний. Вічно змінює свої плани. А їздити в неділю, каже, гріх – навіть із гостей додому. Він член опікунської ради у вашій школі, так? Що ви думаєте про його погляди на освіту?

Енн закортіло побешкетувати. Урешті-решт, цього дня їй теж немало дісталося від ущипливого язика пані Гібсон.

– Я думаю, що цей чоловік – психологічний анахронізм, – серйозно відказала вона.

Пані Гібсон і бровою не повела.

– Я згодна з вами, – кивнула вона, проте невдовзі вдала, що спить.

14

О десятій нарешті з’явилася Поліна – з рум’яними щоками та сяйвом в очах вона здавалася молодшою років на десять, навіть попри стару чорну сукню й пошарпаний капелюх. У руках вона несла прегарний букет, який квапливо вручила насупленій старій дамі у візку.

– Ось, мамо, букет від нареченої – для вас. Правда ж, який він чудовий? Двадцять п’ять білих троянд.

– Курям на сміх! А передати мені хоч кавалочок торта ніхто й не здогадався, мабуть. Родинних почуттів тепер ні в кого вже немає. От колись…

– Але вони передали й торт, мамо. Ось, у мене в сумці – бачите, який великий шмат? І всі запитували про вас, і переказували вам вітання.

– Ви гарно провели час? – запитала Енн.

– Дуже гарно, – стримано відказала Поліна. – Таке смачне було частування, а пан Фрімен, пастор із Галл Коув, знов обвінчав Луїзу й Моріса.

– Це святотатство…

– Тоді прийшов фотограф і ми всі фотографувалися. А які розкішні квіти! Вітальня була, мов оранжерея.

– Як на похороні…

– І – ох, мамо, Мері Лаклі теж приїхала із заходу. Вона тепер пані Флемінг. Пам’ятаєте, як ми дружили в дитинстві? Кликали одна одну Поллі й Моллі.

– Несосвітенні дурниці…

– Так приємно було знов її побачити й пригадати давні часи. Її сестра Ем теж приїхала – із таким солоденьким малятком.

– Ти так кажеш, наче вони їстівні, – пирхнула пані Гібсон. – Звичайні собі діти.

– О ні, діти не бувають звичайні, – заперечила Енн, що саме в ту мить занесла до кімнати вазу для троянд. – Кожне маля – це диво.

– У мене їх було десятеро, і в жоднім я нічого дивовижного не бачила. Поліно, ти можеш хоч трошки всидіти спокійно? Ти мене дратуєш. І навіть жодного разу не спитала, як минув мій день. Та цього мені, певне, і чекати вже годі.

– Я можу, і не запитуючи, сказати, як минув ваш день, мамо: у вас такий веселий свіжий вигляд, – Поліна досі була така щаслива, що могла трохи лукаво розмовляти навіть зі своєю матір’ю. – Бачу, ви з панною Ширлі дуже гарно провели час.

– Так, ми добряче порозумілися. Я просто дозволила їй робити все, що вона хоче. Мушу визнати, уперше за багато років я цікаво з кимсь побалакала. Я не така близька до могили, як декому хотілося б. Слава Богу, я ще не оглухла й не здитиніла. А моє вино їм, певне, не сподобалося.

– Сподобалося, мамо. Усі сказали, що вино дуже смачне.

– Довго ж ти зволікала, щоб розказати. А де моя пляшка? Чи то годі й чекати, щоб ти згадала про неї?

– П-п-пляшка розбилася, – затнулася Поліна. – Хтось перекинув її там, у коморі. Проте Луїза дала мені іншу, таку самісіньку, тож не хвилюйтеся, мамо.

– Ця пляшка була в мене, відколи я щойно почала господарювати у власнім домі. Луїзина пляшка не може бути точно така сама. Тепер таких не роблять. Принеси мені ще одну шаль, я так чхаю. Мабуть, застудилася. Жодна з вас не думає, як шкідливо мені сидіти на вогкім нічнім повітрі. Тепер у мене, вочевидь, загостриться неврит.

У цю мить до пані Гібсон зазирнула сусідка, тож Поліна скористалася з нагоди трішки провести Енн.

– Добраніч, панно Ширлі, – цілком ласкаво попрощалася з нею пані Гібсон. – Дуже вдячна вам. Якби в цьому місті було більше таких, як ви, йому б це страшенно зарадило, – вона всміхнулася беззубим ротом і, притягнувши Енн до себе, шепнула: – Байдуже, що люди кажуть; я вважаю, що ви доволі гарна дівчина.

Енн і Поліна йшли прохолодною, свіжою нічною вулицею. Поліна розповідала все, про що не зважувалася казати в присутності матері.

– Ох, панно Ширлі, то було божественно. Як я можу вам віддячити? Ніколи в мене не було такого розкішного дня. Я ще багато років житиму спогадами про нього. Так весело було знов стати дружкою. А дружбою був капітан Айзек Кінт. Він… був колись моїм кавалером… тобто не кавалером… навряд чи він мав серйозні наміри… та ми часто каталися разом… і він зробив мені два компліменти. Сказав: «Я досі пам’ятаю, яка вродлива ти була у тій бордовій сукні на Луїзинім весіллі». Хіба не дивовижно, що він так і не забув моєї сукні? А тоді ще сказав: «Твої коси й понині на колір, мов меляса». Але в цім не було нічого негідного, так, панно Ширлі?

– Зовсім нічого.

– А коли всі поїхали, ми з Лу та Моллі повечеряли разом. Я була така голодна… здається, уперше за багато літ. Як це приємно – їсти все, що хочеться, коли ніхто не каже, що те чи те зашкодить моєму шлунку. А тоді ми з Мері пішли до її колишнього дому: блукали там у саду й говорили про давні часи. Бачили кущі бузку, що посадили з нею колись. Ми так гарно проводили там літні місяці в дитинстві. А коли сіло сонце, ми пішли на рідне старе узбережжя й мовчки посиділи там на скелі. З-над гавані лунав корабельний дзвін, і так приємно було знову чути вітер з моря й бачити, як мерехтять на воді відблиски зірок. Я вже й забула, які прекрасні ночі над затокою. А коли вже геть стемніло, ми повернулися додому, де на мене чекав пан Грегор, і, – сміючись мовила Поліна, – «подалася старенька до себе назад».

– Я дуже хотіла би… щоб вам тут не так тяжко жилося, Поліно.

– Ох, панно Ширлі, мила, тепер мені це байдуже, – квапливо відказала Поліна. – Тим паче, сердешній мамі я справді потрібна. А це так приємно – бути потрібною комусь.

Так, бути потрібною приємно. Енн міркувала про це у своїй кімнатці в башті, де скрутився на ліжку Димко, що допіру втік від удів та Ребекки Дью. Вона думала про Поліну, що квапилася назад у своє ярмо, хоч і супроводжувана «безсмертним духом радісного дня».^[29]

– Надіюся, я завжди буду потрібна комусь, – звернулася Енн до кота. – Це така радість, Димку, – дарувати щастя іншим. Нині я подарувала Поліні цей день, і тепер почуваюся такою багатою. Але – ох, Димку, ти ж не вважаєш, що я колись буду така, як пані Гібсон, навіть і у вісімдесят років? Не вважаєш, Димку?

І Димко глибоким сонним вуркотінням запевнив її, що він так не вважає.

15

У Боннів’ю Енн приїхала в п’ятницю ввечері, напередодні весілля. Того дня Нельсони влаштовували вечерю для друзів сім’ї та гостей, що приїздили поїздом від порту. Великий літній будинок доктора Нельсона з безліччю господарських споруд стояв серед ялин на довгому вузькому мисі, за яким стриміли золотаві піщані дюни, котрі знали все, що годилося знати про вітри.

Дім сподобався Енн із першого погляду. Старі кам’яниці, що не бояться ні дощів, ні вітрів, ні примхливої моди, завжди мають спокійний та величний вигляд. Цього ж червневого вечора в нім вирувала радість юного життя – дівочий сміх, привітання давніх друзів, брички, що приїздили й від’їздили, подарунки й невсидючі діти. Усіх поглинула святкова метушня; хіба двоє чорних котів доктора Нельсона, Варнава й Савл,^[30] сиділи на поруччі веранди, споглядаючи все довкола, мов два смоляних сфінкси.

Із юрми вигулькнула Саллі й потягла Енн нагору.

– Ми дамо тобі кімнату на північнім піддашші. Хоча ти, звісно, спатимеш там з іще трьома дівчатами. Тут такий хаос. Тато ставить намет для хлопців у гаю, і на засклену веранду ми принесемо ще кілька ліжок. Дітей, ясна річ, укладемо на сіні в повітці. Ох, Енн, я так хвилююся. Це неймовірно весело – виходити заміж. Моя сукня щойно сьогодні прибула з Монреаля. Просто мрія – кремовий рубчастий шовк, розшитий перлами, та мереживний комір. І подарунки прегарні. Ось твоє ліжко. На решті трьох спатимуть Мемі Грей, Дот Фрейзер та Сіс Палмер. Мама хотіла поселити тут іще й Емі Стюарт, але я не дозволила. Емі на тебе ображена – вона сама хотіла бути дружкою. Та хіба ж я могла взяти у свій почет цю куцу гладуху? І в зеленій сукні вигляд у неї буде такий, наче її мучить морська хвороба. Ох, Енн, і тітка Нишпорка тут! Вона щойно приїхала, і це жахливо. Ми запросили її, звісно, та хто ж думав, що вона приїде вже сьогодні?

– А хто ця тітка Нишпорка?

– Татова тітка, пані Кеннеді. Насправді вона – тітка Грейс, але Томмі прозвав її Нишпоркою, бо вона завжди пхає носа в усі таємниці. Нікуди від неї не дітися. Вона щодня найперша прокидається вранці й остання лягає спати ввечері – так боїться пропустити щось цікаве. Але це ще не найгірше. Коли є щось таке, чого казати не слід, вона неодмінно це скаже; і вона досі не затямила, що існують питання, яких ставити не можна. Тато називає всі її заяви «вітаннями тітки Нишпорки». Я знаю, вона зіпсує нам усю вечерю. А от і вона.

Відчинилися двері й зайшла тітка Нишпорка – низенька, смаглява, баньката жінка, уся пропахла нафталіном і з незмінно стурбованим виразом обличчя. Коли не зважати на цей вираз, вона таки дещо скидалася на кицьку, що винюхує мишей.

– То ви і є та сама панна Ширлі, про яку я стільки чула? Таж ви зовсім не схожі на ту панну Ширлі, що я знала колись. У тієї були такі гарні очі. Отже, Саллі, віддаєшся нарешті. Сердешна Нора – єдина в дівках зостається. Пощастило твоїй матері спекатися аж п’ятьох дочок. Вісім років тому я сказала їй: «Джейн, як ти гадаєш, невже всі твої дівчата віддадуться?» Чоловік – то суцільний клопіт, авжеж, і з усіх непевних речей у цім світі найгірша – то шлюб, але що ще лишається жінці? Це я щойно й сердешній Норі казала. «Невелика радість бути старою панною, Норо, – мовила я, – згадаєш мої слова. Що собі думає той Джим Вілкокс?»

– Ох, тітко Грейс, дарма ви це сказали! Джим та Нора посварилися ще в січні, і відтоді він до нас не приїздив.

– Я завжди кажу те, що думаю. Не варто про таке мовчати. Я чула, що вони посварилися, і саме тому запитала про Джима. «Краще тобі знати, – мовила я, – що він начебто впадає за Елеонорою Прінгл». Вона вся почервоніла, розлютилася й утекла. А що тут робить Вера Джонсон? Вона ж вам не родичка.

– Вера – моя близька подруга, тітко Грейс. Вона гратиме весільний марш.

– Невже? Аби лиш вона не зіграла похоронний марш замість весільного, як то утнула пані Скотт на вінчанні в Дори Бест. Це віщує лихо. Не знаю, де ви розташуєте на ніч усе це юрбище. Напевне, дехто муситиме спати на мотузках для білизни.

– О, тітко Грейс, ми для кожного знайдемо місце.

– Аби лиш, Саллі, ти не передумала в останню мить, як Хелен Саммерс. Це здійме такий переполох. Твій батько аж надто радіє. Я не з тих, хто повсякчас шукає неприємностей, та сподіваюся, нагла кров його не заллє. Я таке часто бачила.

– Тато пречудово почувається, тітко Грейс. Просто він трішки схвильований.

– Ох, Саллі, ти ще замолода й не знаєш усього, що може статися. Твоя мати каже, що церемонія відбудеться завтра опівдні. Усе змінюється, і весільні звичаї теж, але то хіба на краще? Коли я віддавалася, вінчання було надвечір, а батько закупив до весілля двадцять галонів вина. Тепер не ті часи. А що це коїться з Мерсі Деніелс? Я зустріла її на сходах – такий землистий колір обличчя.

– «Всі ж бо ми благаємо в молитві милосердя»,^[31] – засміялася Саллі, крутячись перед дзеркалом і оглядаючи себе в новій вечірній сукні.

– Не промовляй намарне слів зі Святого Письма, – дорікнула тітка Нишпорка. – Вибачте їй, панно Ширлі. Вона ж оце вперше йде заміж. Аби лиш жених не стояв, мов зацькований – а з ними так часто буває. Певне, так воно їм насправді і є, та хіба ж можна це демонструвати? Аби лиш він не забув обручки, як Аптон Гарді. Той мусив надіти Флорі на палець кільце з карниза. Я піду ще раз огляну подарунки. Ти стільки гарних речей отримала, Саллі. Аби лиш ручки твоїх нових ложок було не так важко чистити, як то здається на перший погляд.

Вечеря на просторій заскленій веранді вдалася напрочуд весела. Розвішані повсюди китайські ліхтарики забарвлювали в ніжні кольори святкові сукні, лискучі коси й білі, ще не зорані зморшками обличчя дівчат. Варнава й Савл, мов дві ебенові статуетки, сиділи на широких підлокітниках крісла доктора, де він давав їм по черзі ласі шматки.

– Ти незгірший за того Паркера Прінгла, – мовила тітка Нишпорка. – У нього пес сидів із усіма за обідом, та ще мав власний стілець і серветку. Ну, та рано чи пізно на всіх буде Суд Господній.

Вечірка була велелюдна – окрім дружок та дружб, у гості приїхали ще четверо заміжніх доньок Нельсонів із чоловіками – та жвава, навіть попри «вітання» тітки Нишпорки… а може, і завдяки їм. Ніхто не сприймав її серйозно; для молоді вона була хіба що приводом до жартів. Коли їй відрекомендували Гордона Хілла й вона заявила: «Та ви ж геть не такий, як я уявляла! Думала, Саллі знайде собі височенького красеня», – між товариства хвилею прокотився сміх, і опецькуватий Гордон, якого навіть найближчі друзі вважали хіба «симпатичним», злякався, що він ніколи не вщухне. А коли вона сказала Дот Фрейзер: «Леле, ти щоразу в новій сукні! Аби лиш батьків гаманець тебе витримав іще бодай кілька років», – Дот, звісно, була готова зварити її живцем в олії, та іншим дівчатам це видалось дуже кумедним. Коли ж у розмові про завтрашній весільний бенкет тітка Нишпорка похмуро завважила: «Сподіваюся, що всі отримають назад свої чайні ложечки. Бо на весіллі Герті Пол їх зникло п’ять, то потім жодної не повернули», – пані Нельсон та її зовиці, що позичили їй три дюжини ложок, від жаху пополотніли. Та доктор Нельсон лише засміявся:

– Ми просто змусимо всіх вивертати кишені при виході, тітко Грейс!

– Смійся, Семюелю! Та коли це стається в родині – тут уже не до жартів. У когось, напевне, ті ложки й понині лежать. Я, щоразу, як іду до когось у гості – видивляюся. Я впізнаю їх будь-де, хоча це й сталося двадцять вісім років тому. Сердешна Нора була тоді ще немовлям. Пам’ятаєш її тоді, Джейн, у білій вишитій льолі? Двадцять вісім років! Ти старієш, Норо, хоч у такому світлі цього й не видно.

Нора не засміялася разом з усіма. Вигляд у неї був такий, наче вона ось-ось почне вергати блискавки. На відміну від прохолодно-білявої Саллі, Нора Нельсон мала пишні чорні коси, темні очі, густі чорні брови та оксамитові рум’яні щоки. Ніс її почав уже нагадувати орлиний дзьоб, та й загалом її ніколи не вважали красунею; і все ж, навіть попри її понурий, мов зотліле багаття, вираз обличчя, Енн мала дивне відчуття, що їй цікавіше було б дружити з нею, аніж зі жвавою, веселою Саллі.

Опісля вечері почалися танці. Із широких низьких вікон старої кам’яниці лунали музика й сміх. О десятій Нора зникла. Енн, трохи втомлена галасом і веселощами, прослизнула через передпокій до задніх дверей, що відчинялися ледь не на самісінький мис, і спустилася кам’яними сходами вниз на берег, попри невеличкий сосновий гайок. Як приємно було вийти із задушливої кімнати на прохолодне морське повітря! Як дивовижно мерехтіло сріблисте місячне сяйво на поверхні затоки! Який казково прекрасний був корабель, що вирушив у путь на сході місяця й тепер наближався до гавані! Такої ночі, здавалося, можна було натрапити на танець русалок попідбережжю.

Нора, похмуріша за грозову хмару, сиділа згорбившись у тьмяній тіні скелі.

– Можна мені посидіти з тобою? – запитала Енн. – Я втомилася від танців, та й шкода пропускати такий гарний вечір. Я тобі заздрю – мати цілу гавань на заднім подвір’ї!

– А як би ти почувалася такого вечора, якби не мала жениха? – смутно й різко запитала Нора. – І навіть сподівання, що він колись з’явиться?

– Я думаю, ти сама в цьому винна, – відказала Енн, усідаючись поряд із нею. Аж раптом Нора виявила, що звіряє їй усі свої прикрощі. Якимось чином Енн усіх спонукала до відвертих розмов.

– Звісно, ти це кажеш тільки із чемності. Але не треба. Ти незгірше за мене знаєш, що я не з тих дівчат, за якими гинуть чоловіки. Я – «негарна панна Нельсон». І я не винна, що не маю жениха. Я більше не могла там лишатися. Мусила втекти сюди, щоби дозволити собі поплакати. Я втомилася всміхатися, бути з усіма люб’язною, вдавати, що мені байдуже, коли вони сміються з моєї самотності. Це ранить… боляче ранить. Я єдина лишаюся в батьківськім домі. Четверо моїх сестер заміжні, у п’ятої завтра весілля. Ти чула, як тітка Нишпорка нагадала мені за столом про мій вік. Удень вона казала мамі, що я «від минулого літа постаріла». Авжеж постаріла – мені вже двадцять вісім. Іще через дванадцять років буде сорок. Енн, як я зноситиму це життя, коли доти не пущу власних коренів?

– На твоєму місці я не смутилася би просторікуваннями якоїсь дурної бабери.

– Звісно. У тебе ж ніс не такий, як у мене. За десять років я буду носата, як батько. І ти, мабуть, не журилася б, якби стільки років чекала, що чоловік тобі освідчиться… а він ані слова про це не казав?

– Журилася б, не могла б не журитися.

– От у цьому все моє лихо. Ти чула, напевне, про мене й Джима Вілкокса. Давня історія. Він стільки років ходив за мною, та ніколи й не обмовився про весілля.

– Ти любиш його?

– Звісно, люблю! Досі я вдавала, що це не так, але тепер годі. Ми не бачилися ще від січня. Посварилися… хоча ми й доти сотні разів сварилися. І він завжди повертався… а тепер уже не повернеться. Не хоче. Онде його дім, у місячнім сяйві по той бік затоки. Він там, а я тут, і між нами ціла гавань. І так буде завжди. Це… це жахливо! І я нічого не вдію.

– Хіба він не повернеться, якщо ти його покличеш?

– Покличу?! Ти думаєш, я здатна на таке? Краще вмерти. Якщо він хоче, йому ніхто не завадить прийти. А якщо ні – я теж не хочу. Але я хочу, дуже хочу! Я кохаю Джима… і хочу вийти заміж. Хочу мати власний дім, бути пані Вілкокс і заткнути рота тітці Нишпорці. Часом мені так кортить стати Варнавою чи Савлом – просто щоб засичати на неї. Якщо вона ще раз назве мене «сердешною Норою», я жбурну в неї відерцем для вугілля. Хоча насправді вона ж каже лише те, що всі й так думають. Мама втратила надію, що я колись вийду заміж, то вже й мовчить, зате інші повсякчас мене шпигають. Ненавиджу Саллі… звісно, це гидко з мого боку… проте я її ненавиджу. У неї буде чоловік і гарний дім. Це несправедливо, що вона матиме все, а я нічого. Вона не краща, не розумніша й ненабагато вродливіша за мене – просто їй пощастило. Ти, напевне, думаєш, що я жахлива… та мені байдуже, що ти думаєш.

– Я думаю, ти дуже, дуже втомилася цими тижнями приготувань та клопотів, і те, що раніше було важке, тепер стало нестерпне.

– Ти розумієш мене… я завжди знала, що ти зрозумієш. Я давно хотіла подружитися з тобою, Енн. Мені подобається твій сміх. Я теж хотіла б уміти так сміятися. І я не така набурмосена, якою здаюся – то все через брови. Це, мабуть, вони відлякують чоловіків. І справжньої подруги ніколи я не мала. Та в мене завжди був Джим. Ми дружили… давно… ще з дитинства. Коли він був мені потрібен, я ставила запалену лампу при отім віконці на горищі, і він одразу плив сюди в човні. Ми всюди ходили разом. Інші хлопці не мали жодної змоги… та ніхто з них, мабуть, і не прагнув її. А тепер усе скінчено. Я набридла йому, тож він використав сварку як привід мене позбутися. Ох, завтра я зненавиджу тебе за те, що розповіла тобі все це!

– Чому?

– Ми завжди ненавидимо тих, кому раптово звіряємо найпотаємніше, – сумовито відказала Нора. – Але часом на весіллі щось заходить тобі в голову… і мені вже байдуже… все байдуже. Ох, Енн, мені так зле. Дай хоч тобі виплакатися. Завтра я цілий день повинна буду всміхатися й вдавати щасливу. Саллі вважає, що я через забобон відмовилася бути її дружкою. Знаєш приказку: «Тричі в дружках – то довіку в дівках»? Але річ не в тім! Просто я не витримала би – стояти там, чути, як вона каже «так», і знати, що я ніколи не зможу сказати те саме Джимові. Я, напевне, задерла б голову й завила. Я хочу бути нареченою… мати посаг… білизну з вишитою монограмою… і подарунки. Хай буде навіть срібна масельниця від тітки Нишпорки – вона всім їх дарує. Гидезна річ із кришкою, мов баня на соборі святого Петра. Ми ставили б її на стіл, щоб Джим за сніданком міг посміятися з неї. Ох, Енн, здається, я божеволію.

Дівчата попід руку повернулися в дім. Танці скінчилися, гості ладналися спати. Томмі Нельсон відніс Варнаву й Савла до клуні. Тітка Нишпорка сиділа на дивані, розмірковуючи про всі ті страхіття, яких вона сподівалася уникнути завтра.

– Аби лиш ніхто не підвівся й не назвав причину, з якої цей шлюб укладати не можна. Так було на вінчанні в Тіллі Гатфілд.

– Гордонові так не пощастить, – відповів дружба. Тітка Нишпорка незмигно втупилася в нього суворими карими очима.

– Юначе, одруження – то вам не жарти.

– Та певна річ, – зухвало відказав він. – Агов, Норо, коли вже ми й на твоїм весіллі потанцюємо?

Замість відповіді Нора підійшла до нього й ударила, спершу по одній щоці, тоді по іншій. Ляпаси були нітрохи не вдавані. Опісля цього вона метнулася сходами нагору, не озираючись.

– Ця дівчина, – мовила тітка Нишпорка, – перевтомилася.

16

Суботній ранок минув у круговерті останніх справ. Енн, запнувшись фартухом пані Нельсон, допомагала Норі готувати салати. Нора була геть непривітна – очевидячки, вона, як і казала напередодні, устигла вже пошкодувати про свою вчорашню відвертість.

– Тепер ми ще місяць оклигувати будемо, – пирхнула вона, – та й татові на всі ці хвастощі ледве грошей стане. Але Саллі так затялася, що хоче «гарне весілля», і тато поступився. Він геть її розбестив.

– Злість і заздрість, – дорікнула тітка Нишпорка, що саме в ту мить зненацька вистромила голову з комори, де мучила пані Нельсон своїми безнадійними сподіваннями.

– Це правда, – гірко проказала Нора, звертаючись до Енн. – Вона правду каже – я зла й заздрісна. Мені нестерпний навіть вигляд щасливих людей. Та все одно я не шкодую, що вчора дала ляпаса Джадові Тейлору. Дарма ще за носа не смикнула. Ну от, салати готові. Гарні вийшли. Взагалі я люблю готувати святкові страви, коли в добрім гуморі. Ох, надіюся, усе мине добре – заради Саллі. Хай там що, а я таки люблю її, хоч зараз і ненавиджу кожного, а Джима Вілкокса в першу чергу.

– Аби лиш наречений не зник перед самим вінчанням, – долинув із комори скорботний голос тітки Нишпорки. – Як Остін Крід. Він просто забув, що жениться того дня. Кріди всі забудькуваті, але таке – це вже занадто.

Дівчата перезирнулися й розсміялися. Усе Норине обличчя змінилося – просвітліло… ожило… засяяло. Аж раптом хтось зайшов повідомити, що Варнаву знудило на сходах – вочевидь, він об’ївся курячою печінкою. Нора кинулася прибирати шкоду, а тітка Нишпорка випливла з комори, уголос надіючись, що весільний торт не зникне, як то сталося десять років тому на весіллі в Елми Кларк.

До полудня все було бездоганно приготовано – стіл накритий, ліжка застелені найкращими простирадлами, повсюди стояли кошики із квітами, а у великій північній кімнаті Саллі з трьома дружками тремтіли в радіснім очікуванні. Енн, в оливково-зеленій сукні та капелюшку, оглядала себе в дзеркалі й журилася, що її в цю мить не бачить Гілберт.

– Ти така гарна, – дещо заздрісно відзначила Нора.

– Ти теж гарна, Норо. Ця димчасто-блакитна сукня й розкішний капелюшок підкреслюють твої лискучі коси та сині очі.

– Тут усім байдуже, чи гарна я, – сумовито відказала Нора. – Енн, гляди, щоб я всміхалася. Щоб не була тінню смерті на бенкеті. Я ж мушу грати весільний марш – у Вери зненацька розболілася голова. Хоч мені радше кортить зіграти похоронний марш, як того боялася тітка Нишпорка.

Тітка Нишпорка, що цілий ранок, заважаючи всім, нипала по кімнатах у бруднуватім пеньюарі й заношенім хатнім чіпці, тепер з’явилася в усій пишноті бордового шовку й повідомила Саллі, що один рукав її весільної сукні пришитий криво, та ще висловила сподівання, що під час танців ні в кого не вистромиться поділ нижньої спідниці, як то сталося на весіллі в Енні Крусон. Пані Нельсон зайшла до кімнати й розплакалася, уздрівши прегарну Саллі у весільному вбранні.

– Ну, ну, Джейн, не будь така сентиментальна, – втішала її тітка Нишпорка. – У тебе лишається ще одна донька і, схоже, назавжди. Сльози на весіллі віщують лихо. Аби лиш ніхто не вмер, як старий дядько Кромвелл на весіллі в Роберти Прінгл. Сердешна мусила від потрясіння два тижні в ліжку пролежати.

Після цієї натхненної настанови Саллі та її дружки вийшли до вітальні, де Нора трохи бравурно зіграла весільний марш, і де впродовж усієї церемонії ніхто не помер і не сталося жодних прикрощів з обручками. Весілля вдалося таке гарне, що навіть тітка Нишпорка на кілька хвилин облишила всі свої тривоги.

– Зрештою, – оптимістично сказала вона згодом Саллі, – навіть коли ти й будеш нещаслива в шлюбі, старою панною тобі було б далеко гірше.

Смутна й самотня Нора незрушно сиділа перед фортепіано, та потім підвелася й міцно обійняла Саллі, зіжмакавши ввесь її серпанок.

– Ну от і все, – похмуро проказала Нора, коли після бенкету молодята й більшість гостей роз’їхалися. Вона оглянула кімнату, порожню й занехаяну, як то завжди буває після свята – тут зів’яла, затоптана квітка з корсажа, там безладно розштовхані стільці, клапоть мережива, два загублених носовички, крихти печива після дитячих веселощів, темна пляма на стелі, яка просочилася з гостьової кімнати, де тітка Нишпорка перекинула глека з водою. – Треба прибрати цей безлад, – сердито вела далі Нора. – Стільки гостей лишається до понеділка, чекати поїзда від порту. Завтра вони влаштовують багаття на узбережжі й танці попід місяцем. Можеш собі уявити, наскільки мені хочеться танцювати попід місяцем. Я радше лягла б у ліжко й поплакала.

– Після весілля дім завжди здається покинутим, – завважила Енн. – Та я допоможу тобі прибрати, а тоді ми вип’ємо по чашечці чаю.

– Енн Ширлі, для тебе чашечка чаю – то ліки від усіх турбот? Це тобі слід лишитися старою панною, а не мені. Не ображайся. Я не хочу бути грубою, але, мабуть, така вже вдалася. Ці танці на узбережжі мені нестерпніші за саме весілля. Раніше Джим завжди бував у нас на таких вечірках. Енн, я, напевне, поїду й вивчуся на доглядальницю. Я знаю, ця праця буде мені бридка – хай зглянеться Всевишній на моїх майбутніх пацієнтів, – але не хочу сидіти в Саммерсайді й слухати насмішки, що так і лишилася ні з чим. Ну, а тепер візьмімося за ці масні тарілки й удаватимемо, що нам це подобається.

– Мені справді подобається. Я завжди любила мити посуд. Це ж так гарно – зробити брудне знову чистим і блискучим.

– Тебе треба виставити в музеї, – пирхнула Нора.

Доки зійшов місяць, на узбережжі все було готово для танців. Хлопці розпалили велетенське багаття із паліччя, що його прибило хвилями до берега, морська вода пінилася й мерехтіла в місячних променях. Енн була сповнена радісного передчуття майбутніх розваг, та посмутніла, уздрівши обличчя Нори, що спускалася сходами з кошиком наїдків для гостей.

«Бідолашна! Якби ж я могла щось удіяти!»

Аж раптом у голову їй стрельнула думка. Енн часто випадало діяти під впливом імпульсивних поривань. Вона метнулася до кухні, схопила там невеличку гасову лампу й рвонула сходами на горище, де поставила лампу при маленькім віконці. Виглядало воно на інший бік гавані, а від гостей ховалося за верхівками дерев.

«Може, він побачить вогник і приїде. Нора, мабуть, страшенно розсердиться, та це не має значення, якщо він тільки приїде. А тепер мушу ще побігти загорнути кавалок торта для Ребекки Дью».

Джим Вілкокс не приїхав. Невдовзі Енн уже й не чекала на нього, а згодом і геть забула у веселій круговерті свята. Нора кудись зникла, а тітка Нишпорка, як не дивно, вляглася спати. Об одинадцятій вечірка скінчилася й утомлені танцюристи, позіхаючи, розбрелися по своїх кімнатах. Енн була така сонна, що й забула про лампу на горищі. Та о другій ночі в спальню прокралася тітка Нишпорка зі свічкою в руці, засліпивши дівчат яскравим світлом.

– Господи, що сталося? – вигукнула Дот Фрейзер, сідаючи в ліжку.

– Цс-с-с, – засичала тітка Нишпорка, очі в якої замалим не вилазили з орбіт. – У домі хтось чужий… я точно знаю. Що це за галас?

– Наче кицька нявкає чи пес валує, – засміялася Дот.

– Е ні, – суворо відказала тітка Нишпорка. – Я знаю, пес валує в клуні, та не це розбудило мене. То був стукіт – гучний, виразний стукіт.

– Від привидів, упирів, довгоногих почвар та злодіїв, що стукотять ночами, спаси нас, Господи, – промимрила Енн.

– Це вам не смішки, панно Ширлі. Нас пограбують! Піду розбуджу Семюеля.

Тітка Нишпорка вийшла. Дівчата перезирнулися.

– Гадаєте… усі подарунки внизу, у бібліотеці, – невпевнено проказала Енн.

– Байдуже, хай там що, я встаю, – заявила Мемі. – Енн, ти бачила, яке лице було в тітки Нишпорки, коли вона стояла тут, низько тримаючи свічку, розкошлана, а довкола вистрибували тіні? Справжня тобі Аендорська чаклунка.^[32]

Четверо дівчат у пеньюарах вислизнули в передпокій. Тітка Нишпорка привела доктора Нельсона в халаті й капцях.

Пані Нельсон, що не могла знайти пеньюара, налякано визирала із дверей спальні.

– Ох, Семюелю, будь обережний. Якщо це злодії, вони можуть стріляти.

– Дурниці! Я не вірю, що там хтось є, – буркнув доктор.

– Кажу тобі, я чула стукіт, – кволо наполягала тітка Нишпорка.

До товариства долучилося ще й кілька хлопців. Усі разом, на чолі з доктором Нельсоном, навшпиньках спустилися додолу. Позаду чимчикувала тітка Нишпорка зі свічкою в одній руці та коцюбою в іншій.

Із бібліотеки безсумнівно долинав галас. Доктор відчинив двері й зайшов.

Варнава, що спромігся заховатися в бібліотеці, коли Савла віднесли до клуні, насмішкувато мружився, сидячи на спинці дивана. Посеред кімнати, у тьмянім сяйві свічки, стояли Нора та якийсь молодий чоловік. Він обіймав Нору й притискав до її обличчя велику білу носову хустинку.

– Це хлороформ! – заверещала тітка Нишпорка, і коцюба з гучним дзенькотом упала з її рук на підлогу.

Молодий чоловік озирнувся й випустив носову хустинку. Вигляд у нього був геть спантеличений, та все ж то був дуже гарний молодий чоловік із лагідними карими очима, хвилястою каштановою чуприною й виразно окресленим підборіддям.

Нора підхопила хустинку й знову притисла її до обличчя.

– Джиме Вілкокс, що це означає? – удавано суворо запитав доктор Нельсон.

– Я не знаю, що це означає, – доволі сердито відказав Джим. – Знаю лиш те, що Нора подала мені сигнал із вікна. Я був на масонському бенкеті в Саммерсайді, і щойно о першій повернувся додому, та коли побачив світло, відразу ж поплив сюди.

– Не подавала я тобі сигналів, – обурилася Нора. – Заради всього святого, не дивіться так, тату! Я не спала – сиділа в себе, при вікні… не роздягалася… аж раптом побачила, як від узбережжя сюди мчить якийсь чоловік. Коли він підбіг до дверей, я впізнала Джима й кинулася вниз. А тоді… наскочила на двері в бібліотеці й роз’юшила носа. Він намагався зупинити кровотечу.

– Я вскочив у вікно й перекинув лавку…

– А я ж чула стукіт, – утрутилася тітка Нишпорка.

– …та оскільки Нора запевняє, що не подавала мені сигналів, я перепрошу всіх причетних і позбавлю вас свого непроханого товариства.

– Шкода, що твій нічний спокій був порушений і ти перетнув усю гавань із такої безглуздої причини, – якомога холодніше відказала Нора, намагаючись відшукати не вимащене кров’ю місце на Джимовій хустинці.

– Причина геть безглузда, це так, – мовив доктор.

– Перевір-но, чи замкнені двері, – знову втрутилася тітка Нишпорка.

– Це я поставила там на горищі лампу, – знічено сказала Енн, – а тоді забула…

– Як ти могла? – закричала Нора. – Ніколи тобі не прощу!

– Чи ви всі подуріли? – розсердився доктор Нельсон. – До чого така метушня? Джиме, на Бога, опусти віконницю, ти змерзнеш на цьому протязі. Норо, закинь голову назад і кровотеча припиниться.

Сльози сорому й гніву, змішуючись із кров’ю на обличчі Нори, надавали їй страхітного вигляду. Джим Вілкокс волів, щоб підлога під ним милосердно розверзлася й допомогла йому провалитися в льох.

– Отже, – войовничо заявила тітка Нишпорка, – тепер ти мусиш побратися з нею, Джиме Вілкокс. Вона ніколи не знайде собі чоловіка, якщо всі довідаються, як її застали тут із тобою о другій ночі.

– Побратися з нею! – роздратовано вигукнув Джим. – Та чого ж я хотів усе життя, як не побратися з нею… тільки про це й мріяв!

– Чому ж ти раніше не сказав мені про це? – запитала Нора, озираючись і дивлячись йому в очі.

– Чому? Та ти ж була геть неприступна, роками глузувала й зневажала мене. Скільки разів ти саму себе перевершувала в намаганнях показати, яка я для тебе дрібна жалюгідна комаха. Я думав, що тебе й питати марно. А в січні ти сказала…

– Це ти мене змусив!

– Я тебе змусив! Це вже цікаво! Ти скористалася зі сварки, щоби спекатись мене!

– Ні… я…

– Який же я дурень, що поїхав сюди серед ночі, бо думав, що потрібен тобі, коли ти подала мені сигнал! Освідчитися тобі! Я освідчуся, негайно, щоб ти мала втіху відмовити мені перед ними всіма. Норо-Едит Нельсон, ти вийдеш за мене заміж?

– Авжеж… авжеж, я вийду! – вигукнула Нора так безсоромно, аж навіть Варнава почервонів за неї.

Джим недовірливо глянув на Нору, а тоді підскочив до неї. Можливо, кровотеча з носа припинилася… а може, і ні. Це вже не мало значення.

– Здається, ви всі забули, що настала неділя, – завважила тітка Нишпорка, яка й сама щойно згадала про це.

– Залюбки випила б чашечку чаю, якби хтось його заварив. Я незвична до таких сцен. Аби лиш сердешна Нора тепер була вже з ним назавжди. Принаймні свідки в неї є.

Усі вийшли на кухню, і пані Нельсон спустилася й заварила чай. Тільки Джим та Нора лишилися в бібліотеці з Варнавою в ролі дуеньї. Енн не бачила Нори аж до ранку – а вранці то була вже зовсім інша Нора, зарум’яніла від щастя й молодша років на десять.

– Це все завдяки тобі, Енн! Якби ти не поставила тієї лампи… хоча минулої ночі десь дві з половиною хвилини я відчувала, що можу відірвати тобі вуха.

– А я все проспав, – бідкався Томмі Нельсон.

Проте останнє слово було за тіткою Нишпоркою.

– Аби лиш не виявилося так, що вона хутко віддавалась, та гірко побивалась.

17

(Уривок із листа до Гілберта).

«Нині закінчився навчальний рік. Попереду два місяці в Зелених Дахах, і висока, духмяна, росяниста папороть обіч струмка, і мерехтливі тіні на Стежині Закоханих, і суниці на луках пана Белла, і дивовижні сутінки попід ялинами в Лісі Привидів. Моя душа літає мов на крилах!

Сьогодні Джен Прінгл принесла мені букетик лілей і побажала гарних канікул. Вона приїде до мене в гості якось на суботу й неділю. А хтось іще не вірить у дива!

Проте маленька Елізабет убита горем. Я хотіла, щоб і вона приїхала до мене, та пані Кемпбелл заявила, що „їй цього не треба“. На щастя, я нічого не розповіла Елізабет, тож уберегла її від розчарування.

– Напевне, без вас я завжди буду Ліззі, – сказала вона мені. – Принаймні ПОЧУВАТИМУСЯ Ліззі.

– Думай, як нам буде весело, коли я повернуся, – відповіла я. – І звісно, ти не будеш Ліззі. Ти ж анітрохи не схожа на Ліззі. А я писатиму тобі щотижня, маленька Елізабет.

– Ох, панно Ширлі, правда? Мені ще ніколи ніхто не писав. Так гарно буде! І я вам напишу, коли вони дадуть мені грошей на марку. А коли не дадуть, ви все одно знайте, що я думаю про вас. Я назвала бурундука на заднім подвір’ї на вашу честь – Ширлі. Ви ж дозволите мені? Я спершу хотіла назвати його Енн Ширлі, а тоді подумала, що це буде нечемно. Та й Енн – то не ім’я для бурундука. А ще ж то може бути хлопчик-бурундук. Бурундуки такі милі, правда? Але Жінка сказала, що вони гризуть корені трояндових кущів.

– Не дивно, – відказала я.

Я запитала Кетрін Брук, де вона збирається провести літо. Вона відповіла дуже скупо:

– Тут. А ви гадали, де?

Я відчувала, що мушу запросити її до Зелених Дахів, та не змогла. Хоча вона б не поїхала, мабуть. А якби й поїхала, то злостивістю своєю зіпсувала б мені всі канікули. Та як подумаю, що вона ціле літо нидітиме сама в тім жахливім пансіоні, мене починає гризти сумління.

Позавчора Димко приніс у дім живого вужа й поклав на підлогу в кухні. Якби Ребекка Дью могла пополотніти, то пополотніла б.

– Це була остання крапля! – вигукнула вона.

Останнім часом Ребекка Дью така дратівлива, бо мусить повсякчас оббирати із троянд великих зеленкуватих жуків і топити їх у гасі. Вона каже, що у світі розвелося аж надто багато комах.

Нора Нельсон та Джим Вілкокс одружаться у вересні. Дуже скромно – без метушні, гостей та дружок. Нора каже, що це єдиний спосіб уникнути тітки Нишпорки, а запрошувати її вона не хоче. Але я буду присутня – начеб як неофіційно. Нора запевняє, що Джим так і не повернувся б до неї, якби не та моя лампа у віконці. Він хотів був продати свою крамничку й поїхати геть на захід. Ох, подумати лиш про всі ті шлюби, котрі я нібито влаштувала!

Саллі переконана, що Нора й Джим увесь час сваритимуться, але так їм буде краще, ніж жити в злагоді з кимось іншим. Та я не думаю, що вони сваритимуться…

постійно. Здебільшого всі наші прикрощі стаються від непорозуміння. У нас із тобою воно теж було так довго…

Добраніч, коханий. Твій сон буде солодкий, якщо це залежить від побажань навіки твоєї.

P.S.: Останнє речення – це точна цитата з листа бабусі тітоньки Четті».

Рік другий

1

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок

14 вересня

«Як важко змиритися з тим, що два наших прекрасних місяці позаду. Адже вони були прекрасні, правда, коханий? І тепер лишається всього два роки до…

(Кілька абзаців пропущено).

Та приємно було й повернутися в Шелесткі Тополі – до моєї власної башти, до мого власного крісла й мого власного височенного ліжка… і навіть Димка, що ніжиться в останніх променях літнього сонця на підвіконні в кухні.

Удови втішилися, побачивши мене, а Ребекка Дью дуже щиро сказала: „Як добре, що ви повернулися“. Маленька Елізабет відчуває те саме. Ми так радо зустрілися біля зеленої хвіртки.

– Мені було трохи лячно, що ви потрапите в Завтра раніше, ніж я, – мовила Елізабет.

– Гарний вечір нині, правда? – сказала я.

– Де ви, там завжди гарний вечір, панно Ширлі, – відповіла маленька Елізабет.

Який розкішний комплімент!

– Як ти провела літо, мила? – запитала я.

– У роздумах, – тихо відказала Елізабет, – про все те добре, що станеться в Завтра.

Потім ми пішли до моєї башти читати оповідання про слонів. Зараз маленьку Елізабет дуже цікавлять слони.

– Навіть саме слово „слон“ таке врочисте, правда? – серйозно мовила вона, сперши за звичкою підборіддя на обидві руки. – Я хочу, щоб у Завтра було багато слонів.

Ми позначили парк слонів на нашій мапі чарівного краю. І не всміхайся так зверхньо й погордливо, Гілберте, як ти напевне всміхнешся, прочитавши це. У світі завжди будуть казки. Він не зможе без них існувати. І хтось мусить вигадувати їх.

Приємно було й повернутися до школи. Хоч Кетрін Брук і не стала нітрохи привітніша, зате учні, здається, раді мене бачити, а Джен Прінгл просить допомогти їй зробити з фольги німбики для янголів до концерту в недільній школі.

Навчальна програма цього року видається мені цікавішою за попередню. У ній тепер є новий предмет – історія Канади. Завтра я мушу прочитати маленьку „лекційку“ про війну 1812 року. Так дивно читати історії давніх воєн – подій, котрі ніколи більше не повторяться. Я сподіваюся, що для всіх нас ті „битви днів минулих“ будуть лише предметом академічного інтересу. Неможливо уявити собі, щоб у Канаді знову розв’язалася війна. Я щаслива, що той історичний період давно завершився.

Ми хочемо відновити діяльність нашого драматичного гуртка, і для цього збиратимемо гроші по всіх родинах, де є школярі. Льюїс Аллен та я взяли на себе Доліш-роуд, і цієї ж суботи обійдемо тамтешніх мешканців. Льюїс надіється вбити двох зайців, бо він бере участь у конкурсі на найкращий фотознімок фермерського будинку від журналу „Сільський дім“. Винагорода становить двадцять п’ять доларів, і це означатиме, що Льюїс зможе купити собі нове пальто й костюм – а вони ж йому так необхідні. Усе літо він пропрацював на фермі, а тепер знову платить своїм господарям за кімнату хатньою працею й тим, що прислуговує за столом. Певне, це йому нестерпно, та він ніколи про це й словом не похопився. Мені подобається Льюїс – рішучий, завзятий хлопчина, що так чарівно шкіриться замість усмішки. Він забагато працює – торік я боялася, щоб він, бува, не захворів од перевтоми. Утім, літо на фермі, здається, трохи зміцнило його. Наступної весни він закінчує школу й сподівається пройти річний курс у Королівській учительській семінарії. Цього року вдови хочуть якнайчастіше просити його до нас на недільні вечері. Ми з тітонькою Кейт уже обговорили, як можна це влаштувати – я наполягла, що платитиму більше за своє прожиття в їхнім домі. Умовляти Ребекку Дью ми, звісно, і не намагалися. Я просто поцікавилася в тітоньки Кейт у її присутності, чи зможемо ми бодай двічі на місяць кликати до нас на недільні вечері Льюїса Аллена. Тітонька Кейт холодно відказала, що цього вони дозволити собі не можуть, бо й так запрошують у гості по неділях самотніх дівчат.

Ребекка Дью страдницьки заголосила:

– Це була остання крапля! Так зубожіли, що не можемо хоч зрідка годувати бідного, сумлінного, працьовитого хлопця, який прагне здобути освіту! Та ви за печінку для Цього Кота більше платите, а він чи не лусне вже од тих харчів! Платіть мені на долар менше, проте кличте Льюїса.

Удови пристали на цю палку проповідь. Льюїс приходитиме до нас – без жодних збитків для Димка чи Ребекки Дью. Мила Ребекка Дью!

Учора надвечір тітонька Четті тайкома прийшла до мене в башту й розповіла, що хоче купити собі розшитий бісером чепець, але тітонька Кейт заявила, що вона вже застара для такого, і тяжко скривдила її почуття.

– Невже я справді застара, панно Ширлі? Звісно, я волію мати гідний вигляд, але мені так хотілося того чіпця з бісером. Вони завжди здавалися мені… ну, скажімо, ошатними, і ось тепер вони знову в моді.

– Застарі! Певно, що ні, люба тітонько Четті, – запевнила я. – Не можна бути застарою, щоб носити те, що хочеться. Якби ви були застарі для чіпця з бісером, вам би його й не хотілося.

– Я все ж куплю його, просто на зло Кейт, – відказала тітонька Четті, утім, геть не злостиво. Але чепець вона, безперечно, купить і, здається, я знаю, як примирити із цим тітоньку Кейт.

Я сиджу сама у своїй башті. За стінами її – непорушна, погідна ніч і велика оксамитова тиша. Навіть тополі не шелестять. Я щойно відчинила вікно й послала цілунок декому за сотню миль від мене – у напрямку Кінгспорта».

2

Доліш-роуд належала до звивистих доріг, а день сприяв мандрівникам – принаймні так гадали Енн та Льюїс, петляючи нею, зрідка зупиняючись, щоб помилуватися сапфіровим мерехтінням затоки з-поміж дерев чи сфотографувати прегарний пейзаж або мальовничий будиночок серед густого листя у видолинку. І хоч не так приємно було стукати у двері тих будиночків і просити пожертв на роботу драматичного гуртка, та Енн і Льюїс розділили обов’язки – він умовляв жінок, а вона переконувала чоловіків.

– Краще вам із чоловіками розмовляти, коли йдете в цьому капелюшку й сукні, – порадила Ребекка Дью. – Я свого часу немало пожертв назбирала, і весь мій досвід учить, що як ви гарні й убрані незле, то більше грошей від чоловіків дістанете. Та коли мусите із жінками розмовляти, вдягайте найстаріші й найгидкіші плаття.

– Яка цікава річ дорога, Льюїсе, – мрійливо проказала Енн. – Не пряма, а отака, із глухими кутами й поворотами, з-за яких раптом вигулькує щось дивовижно прекрасне. Я завжди любила повороти на дорогах.

– Куди йде ця Доліш-роуд? – запитав практичний Льюїс, хоч і думав у цю мить, що голос панни Ширлі нагадує йому про весну.

– Я могла б зараз виявитися прискіпливою вчителькою, Льюїсе, і сказати, що дорога нікуди не йде, а стоїть на місці. Але не казатиму. Що ж до того, куди вона йде чи веде, то це байдуже. Можливо, на край світу й назад. Згадай слова Емерсона:^[33] «О, що для мене той час?» Це наше нинішнє гасло. Світ вочевидь не здригнеться, якщо ми ненадовго дамо йому спокій. Поглянь на ці тіні від хмар… на безрух зелених долин… на те обійстя з яблунею в кожному кутку. Уяви його навесні. Сьогодні – один із тих днів, коли люди відчувають, що живуть, і навіть вітер тобі друг і брат. Як чудово, що обабіч дороги тут росте духмяна папороть – папороть із тонкими, невагомими павутинками на стеблах. Це вертає мене в давні дні, коли я уявляла чи вірила… мабуть, усе-таки вірила… що легкі осінні павутинки – то скатертини казкових фей.

У золотому видолинку вони відшукали придорожній потічок і, присівши на моху, що здавався розсипом крихітних папоротей, напилися з чашки, яку Льюїс скрутив із березової кори.

– Доки людина не змарніє від спраги й не знайде врешті-решт води, вона не відчує істинної втіхи від пиття, – мовив він. – Того літа, коли я працював на заході, на будівництві залізниці, одного спекотного дня я заблукав і мусив довго дибати прерією. І коли вже думав, що помру від спраги – зненацька вибрів до якоїсь хижі, де поміж верб жебонів отакий потічок. Як я пив! Тоді я краще зрозумів Біблію та її любов до чистої води.

– Зараз ми дістанемо воду геть з іншого джерела, – занепокоїлася Енн. – Онде насувається велика хмара і… Льюїсе, я люблю зливи, та на мені мій найкращий капелюшок і одна з найкращих суконь. А найближчий дім аж за півмилі звідси.

– Там є стара покинута кузня, – кивнув рукою Льюїс. – Але до неї треба бігти.

І вони побігли, а тоді зі сховку милувалися зливою, як і всім, чим тішив їх той день безтурботних мандрів. Світ огорнула непорушна тиша. Юні вітерці, що поважно шурхотіли й перешіптувалися вздовж дороги, згорнули крила й принишкли. Ані листок не ворушився, ані тінь не маяла. Листя кленів на повороті дивилося нижнім боком угору, так, мовби клени пополотніли від страху. Велетенська прохолодна тінь налетіла на них, мов зелена хвиля – небо облягли темні хмари. Тоді хапливий, стрімкий порив вітру – і линув дощ. Він боляче періщив листя, танцював на курній червоній дорозі й весело стукотів по даху старої кузні.

– Якщо це довго триватиме… – сказав Льюїс.

Та це тривало недовго. Злива вщухла так само раптово, як почалася, і в краплях дощу на мокрих деревах знов замерехтіло сонце. Поміж білих лапатих хмар де-не-де прозирало сліпучо-синє небо. Дальні пагорби ще невиразно видніли з-за пелени дощу, проте із чаші долини попід ними вже здіймалися ніжні персикові тумани. Довколишні ліси виблискували й сяяли, мов навесні, а з-між гілок великого клена побіля кузні заспівала птаха, наче повірила, що й справді настала весна, – так посвіжішав і сповнився п’янкими ароматами світ.

– Давай поглянемо, що там є, – мовила Енн, щойно вони знову подалися в путь, озираючись на вузеньку бічну стежку, яка пролягала між двома старими, увитими золотушником парканами.

– Навряд чи хтось там живе, – засумнівався Льюїс. – Певно, це одна з тих доріг, що ведуть до гавані.

– Та все одно – ходімо. Я завжди любила бічні стежки – віддалені від битого шляху, загублені у своїм зеленавім усамітненні. Чуєш, як пахнуть мокрі трави, Льюїсе? А ще я всім єством відчуваю, що там є дім – такий собі… дуже фотогенічний дім.

Чуття не обмануло Енн. Невдовзі вони справді уздріли дім, та ще й доволі фотогенічний. То був химерний старовинний будинок із низько навислою покрівлею та квадратними вікнами, що їх рами ділили на безліч дрібніших фрагментів. Великі старезні верби дбайливо простягли над ним гілля, а довкруж безладно купчилися чагарники та інші багаторічні рослини. Був він убогий та пошарпаний дощами й снігопадами, проте великі повітки й клуні позад нього стояли міцні, чималі й доглянуті.

– Я чув, панно Ширлі, буцім коли стайні в господаря ліпші за будинок, це свідчить, що прибутки його перевищують витрати, – завважив Льюїс, ідучи з Енн трав’янистою стежиною із глибокими рівчаками від коліс.

– Радше це свідчить, що про коней він дбає ревніше, аніж про сім’ю, – засміялася Енн. – Навряд чи ми дістанемо тут гроші, зате з-між усіх будинків, що ми нині бачили, до конкурсу цей годиться найкраще. На фотографії не буде видно, що він сірий.

– Цією стежкою нечасто хтось і їздить, – знизав плечима Льюїс. – Певно, тутешні мешканці геть відлюдькуваті й про наш драматичний гурток ані гадки не мають. Зроблю-но я фотографію, перш ніж ми здіймемо їх у власнім лігві.^[34]

Будинок здавався покинутим, та все ж, зробивши фотографію, вони відчинили невеличку білу хвіртку, пройшли через усе подвір’я й постукали в побляклі від сонця блакитні кухонні двері. Парадні двері тут, як і в Шелестких Тополях, вочевидь були радше для вигляду, ніж для користування – якщо тільки про двері, буквально поховані під заростями віргінського винограду, можна було сказати, що вони є в домі «для вигляду».

Вони сподівалися щонайменше на чемність, із якою їх зустрічали досі, байдуже, чи супроводжувалася вона щедрістю. Отож і не дивно, що обоє були спантеличені, коли двері розчахнулися й на порозі замість привітної дружини чи доньки фермера, яку вони надіялись уздріти, постав високий, широкоплечий і вже де-не-де сивий чоловік років п’ятдесяти, котрий доволі непоштиво запитав:

– Чого вам треба?

– Ми прийшли в надії зацікавити вас нашим шкільним драматичним гуртком, – незграбно почала Енн. А втім, господар позбавив її подальших зусиль.

– Ніколи про нього не чув. І чути не хочу. Мене це не цікавить, – безкомпромісно урвав він її, захряснувши двері перед носом у непроханих гостей.

– Схоже, нам нагрубіянили, – підсумувала Енн, ідучи геть.

– Який приязний, дружній пан, – вишкірився Льюїс. – Шкода мені його жінки, якщо вона в нього є.

– Якби була, то, певне, трохи б його приструнчила, – відповіла Енн, намагаючись повернути собі втрачену безтурботність. – Аби ж то за нього взялася Ребекка Дью. Та ми принаймні сфотографували його дім, і я відчуваю, що він і здобуде перемогу. Ох, мені в черевик ускочив камінець, тож зараз я присяду тут, на огорожі цього чемного пана, і витрушу його – із дозволу чи без.

– На щастя, з дому нас уже не видно, – мовив Льюїс.

Щойно Енн зашнурувала черевика, як вони почули, що праворуч хтось крадеться до них крізь густі чагарі. Аж ось перед ними постав хлопчик років восьми з вигляду із великим яблучним пирогом у пухких рученятах, і спинився, запитливо на них поглядаючи. Був він гарненький, із лискучим каштановим чубчиком, великими довірливими карими очима й тонкими рисами обличчя. Та хоч стояв він простоволосий і вбраний хіба в короткі вельветові штанці й полинялу блакитну сорочку, вчувалася в ньому беззаперечна шляхетність – мов у перебраного маленького принца.

За спиною в хлопчика вигулькнув великий чорний ньюфаундленд, голова в якого замалим не сягала дитячого плеча.

Енн дивилася на малого з усмішкою, що незмінно завойовувала серця дітлахів.

– Здоров, синку, – озвався Льюїс. – Ти чий?

Хлопчик усміхнувся у відповідь, підійшов і простягнув свій пиріг.

– Це вам, – соромливо проказав він. – Тато спік мені, але я краще вам його віддам. У мене їсти ще багато чого є.

Льюїс уже хотів був, не надто тактовно, відмовитися від частунку, проте Енн штурхнула його ліктем. Зрозумівши натяк, він із серйозним виглядом узяв пиріг і передав учительці, котра так само серйозно розламала його надвоє й віддала Льюїсові половину. Вони знали, що мусять з’їсти все до останньої крихти, попри болісні сумніви в «татових» кулінарних здібностях; утім, щойно скуштувавши, обоє заспокоїлися: хай і нечемний, пекти пироги «тато» все ж умів.

– Дуже смачно, – мовила Енн. – Як тебе звуть, маленький?

– Тедді Армстронг, – відповів малий благодійник. – Але тато завжди кличе мене Малюком. Я в нього єдиний у цілому світі. Тато страх як мене любить, а я страх як люблю тата. Ви, мабуть, подумали, що він нечемний, коли так скоро зачинив двері, але тато зовсім не хотів. Я чув, що ви просили їсти.

«Ми не просили, та це байдуже», – подумала Енн.

– Я був у саду поза алтеями, то зразу вирішив віддати вам пиріг, бо мені завжди так шкода нещасних людей, котрим нема чого їсти, – вів далі хлопчик. – Мені завжди є. Тато дуже смачно готує. Ви ще не бачили, який він робить рисовий пудинг.

– А родзинки він туди кладе? – сяйнув очима Льюїс.

– Багато-пребагато. Тато зовсім не жадібний.

– У тебе немає мами, серденько? – запитала Енн.

– Ні, вона померла. Мені якось пані Меррілл сказала, що мама тепер у раю, але тато каже, що раю не існує, а він мусить точно це знати. Він страх який розумний, бо прочитав цілі тисячі книжок. І я, коли виросту, буду, як він… тільки я завжди-презавжди даватиму всім людям їсти. Просто, знаєте, тато не любить людей, але до мене він добрий.

– Ти ходиш до школи? – запитав Льюїс.

– Ні. Тато вчить мене вдома. Але йому опікуни сказали, що наступного року я мушу туди піти. Напевно, мені сподобається. Там будуть інші діти, я з ними бавитимусь. Хоча, звісно, в мене є Карло, і з татом гарно можна бавитись, коли він має час. Тато дуже заклопотаний. Мусить сам на фермі поратися й прибирати вдома. Тому він не хоче, щоб йому заважали. Коли я виросту, буду йому помагати, і тоді він матиме час бути чемним.

– Добрий був пиріг, Малюче, – сказав Льюїс, проковтнувши останній шматок.

Малюкові очі спалахнули щастям.

– Я радий, що вам смакувало, – відповів він.

– Хочеш сфотографуватися? – запитала Енн, відчуваючи, що не годиться пропонувати гроші цій щедрій маленькій душі. – Якщо хочеш, Льюїс тебе сфотографує.

– Ой, я хочу! – палко відгукнувся Малюк. – І Карла теж?

– Звісно, Карла теж.

Енн гарно розташувала обох на тлі чагарів: хлопчик стояв, обійнявши свого великого друга за шию, і обидва вони здавалися однаково втішеними, а Льюїс зробив знімок на останній своїй фотопластинці.

– Якщо гарно вийде, надішлю тобі фотокартку, – пообіцяв він. – Як написати адресу?

– Панові Джеймсу Армстронгу, для Тедді Армстронга, Гленков-роуд, – відповів Малюк. – Ох, я вперше в житті сам-пресам одержу на пошті листа. Це так цікаво, і я страх як пишатимусь. А татові зовсім нічого не скажу, щоб йому була приємна несподіванка.

– Чекай на лист за два-три тижні, – мовив Льюїс, прощаючись із хлопчиком. Зненацька Енн нахилилася й поцілувала засмагле личко. Було в Малюкові щось, що зворушило її серце. Такий милий, витончений… і без матері!

Вже біля повороту на битий шлях вони озирнулися й побачили, що хлопчик досі стоїть попід огорожею зі своїм псом, і махає їм рукою.

Авжеж, Ребекка Дью знала все про Армстронгів.

– П’ять років тому вмерла його жінка, то досі цей Джеймс Армстронг не оговтався, – розповіла вона. – Він не завжди був такий грубий – приязний чоловік, хоч і трохи відлюдькуватий. Уродився такий. Йому аж світ зав’язало на тій юній дружині – вона була на двадцять років молодша. Я чула, коли вона вмерла, то було для нього таке потрясіння. Отоді він, певно, зовсім і змінився – став геть кусючий і дивний. І служницю брати не хоче, усе робить сам і на фермі, і сина глядить. Так довго парубкував, то воно йому добре вдається.

– Та це не життя для дитини, – озвалася тітонька Четті. – Він не водить його ані до церкви, ані ще кудись, де хлопчик бачив би людей.

– Я чула, він обожнює малого, – додала тітонька Кейт.

– «Хай не буде тобі інших богів передо Мною»,^[35] – зненацька процитувала Ребекка Дью.

3

Минуло замалим не три тижні, доки Льюїс знайшов час проявити фотографії. Він приніс їх у Шелесткі Тополі в неділю, коли вперше прийшов на вечерю. І будинок, і Малюк вийшли на знімках пречудово. Малюк усміхався з фотокартки, «як живісінький», за висловом Ребекки Дью.

– А він схожий на тебе, Льюїсе! – вигукнула Енн.

– Еге ж, – кивнула Ребекка Дью, прискіпливо зиркнувши на фотографію. – Мені його личко відразу когось нагадало, тільки я не могла збагнути, кого саме.

– Очі, лоб… увесь вираз обличчя – твої, Льюїсе, – мовила Енн.

– Аж не віриться, що я колись був таким гарненьким хлопчаком, – знизав плечима Льюїс. – Десь у мене є фотографія, на ній я теж восьмилітній. Треба буде знайти її й порівняти. Ви посміялись би, панно Ширлі, якби побачили. Я там – щонайсерйозніше дитя з довгими кучерями й у мереживнім комірці, і стою прямий, як штик, наче мою голову затиснули в одній із тих триногих штукенцій для фотографування. Якщо ми з Малюком і схожі, то хіба випадково. Він не може бути моїм родичем. Я не маю рідних тут, на Острові… тепер.

– Де ти народився? – запитала тітонька Кейт.

– У Нью-Брансвіку. Батьки померли, як мені було десять, і я переїхав сюди до маминої кузини, тітки Іди. Але й вона померла – три роки тому.

– Джим Армстронг теж із Нью-Брансвіка, – озвалася Ребекка Дью. – Він не справжній острів’япин, інакше не був би таким чудилом. Ми теж часом дивні буваємо, та ми бодай люди культурні.

– Я не певен, що хотів би відшукати родича в цім чемнім панові Армстронгу, – вишкірився Льюїс, беручись до цинамонових грінок тітоньки Четті. – Та все ж, коли фотографія буде готова й наклеєна на картон, я сам відвезу її на Гленков-роуд і спробую щось розвідати. Можливо, ми якісь дальні родичі. Я нічого не знаю про мамину рідню – чи живі вони ще. Я завжди гадав, що всі померли. З татового боку живих не лишилося, я точно знаю.

– Та якщо ти сам відвезеш фотографію, Малюк засмутиться, бо не спізнає радості одержати на пошті лист, – запротестувала Енн.

– Малюкові я це відшкодую. Надішлю йому поштою щось інше.

Наступної суботи в Примарний провулок Льюїс приїхав древньою бричкою, яку тягла так само древня кобилка.

– Панно Ширлі, я їду на Гленков-роуд, відвезу фотографію Тедді Армстронгу, – мовив він. – Якщо від стрімкого лету мого скакуна у вас не завмиратиме серце, я хотів би, щоб ви поїхали зі мною. Надіюся, жодне з коліс не відвалиться.

– Де ти знайшов ці мощі, Льюїсе? – запитала Ребекка Дью.

– Не смійтеся з мого баского румака, панно Дью. Майте повагу до старості. Пан Бендер позичив мені кобилку й бричку, щоб я виконав його доручення на Доліш-роуд. А на те, щоб іти пішки, у мене сьогодні немає часу.

– Часу! – пирхнула Ребекка Дью. – Та я сама швидше дійшла б, аніж ця шкапа.

– І принесли б мішок картоплі панові Бендеру? Ви надзвичайна жінка!

Червоні щоки Ребекки Дью почервоніли ще густіше.

– Негоже кпити зі старших, – дорікнула вона, та в наступну ж мить, платячи добром за зло, додала: – З’їси кілька пончиків, перш ніж поїдеш?

Утім, на відкритому просторі біла кобилка зненацька розвинула дивовижну тяглову силу. Вони трюхикали дорогою, і Енн підсміювалася сама до себе. Що сказали б пані Гарднер чи навіть тітонька Джеймсіна, якби побачили її в цю мить? Та їй було байдуже. День стояв розкішний, мовби створений для мандрівки лісами й полями, що незмінно дотримувалися свого одвічного осіннього ритуалу, і Льюїс був чудовим супутником, перед запрошенням якого неможливо було встояти. Жодному з її знайомих і на гадку не спало б запросити її проїхатися в старій бричці, яку тягла б стара кобилка пана Бендера. Проте Льюїс і не думав, що в цьому є щось дивне. Хіба має значення, як мандрувати, коли зрештою ви дістанетесь туди, куди хотіли? І чим би ви не їхали, мирні верхівки дальніх пагорбів будуть так само блакитні, дороги так само червоні, а клени – так само ошатні. Льюїс був філософом, і його зовсім не обходило як те, що скажуть люди про його благеньку бричку, так і те, що дехто з однокласників дражнив його «Попелюшкою», бо ж він платив за кімнату хатньою працею. Нехай дражнять! Колись він сам посміється з них. У нього порожньо в кишенях, та не в голові. А нині, цього прекрасного дня, їм належало знову зустрітися із Малюком. Про цей свій намір вони й розповіли зятеві пана Бендера, коли він прилаштував мішок картоплі ззаду в їхній бричці.

– То ви хочете сказати, що у вас є портрет Тедді Армстронга? – вигукнув пан Меррілл.

– Є, та ще й дуже добрий, – мовив Льюїс, розгортаючи папір і самовдоволено простягаючи панові Мерріллу знімок. – І професійний фотограф не зробив би кращого.

Пан Меррілл гучно ляснув себе по нозі.

– Чи ти ба! Адже Тедді Армстронг помер…

– Помер! – нажахано скрикнула Енн. – Ох, пане Меррілл… ні… невже це миле дитя…

– Шкода, але це правда, панночко. Батько його божеволіє з розпачу, та ще ж у нього навіть фотокартки сина не лишилося. А тут у вас такий добрий портрет!

– Це… це здається неможливим, – ледь проказала Енн; очі її налилися слізьми. Вона знову бачила перед собою тендітну фігурку хлопчика, що махав їй рукою від огорожі.

– Дуже шкода, але це достеменна правда. Вже скоро три тижні, як він помер. Запалення легень. Кажуть, мучився страшно, але був такий відважний і терплячий. Не знаю, що тепер буде із Джимом Армстронгом. Він уже геть як безумний – до всього збайдужів, тільки й каже: «Якби ж мені хоч портрет мого Малюка».

– Жаль мені його, – утрутилася пані Меррілл. Досі вона мовчала, стоячи побіля чоловіка – худорлява, де-не-де сивувата, у поношеній міткалевій сукні й картатім фартуху. – Він заможний, і на нас, бідняків, поглядав був так зверхньо. Проте в нас є наш хлопчик, а доки маєте, кого любити, то й до злиднів байдуже.

Енн глянула на пані Меррілл із особливою повагою. Пані Меррілл не була вродливою жінкою, та коли її запалі сірі очі зустрілися поглядом з Енн, вони відчули одна в одній духовне порозуміння. Ніколи ані до, ані опісля того Енн не зустрічалася із пані Меррілл, проте завжди згадувала її як людину, що осягнула найглибшу мудрість життя: ви не бідні, доки маєте, кого любити.

Розкішний осінній день зненацька втратив для Енн усі свої чари. Упродовж їхньої короткої зустрічі Малюк дивним чином цілковито підкорив її серце. Трав’янистою стежиною вздовж Гленков-роуд вони з Льюїсом їхали мовчки. На великім камені попід блакитними дверми лежав Карло. Щойно вони вилізли з брички, він подибав до них і, лизнувши руку Енн, підвів на неї зболений погляд, мовби питаючи, де його маленький друг. Двері були відчинені; у темній склепінчастій кухні поза ними сидів чоловік, похиливши голову на стіл.

Коли Енн постукала, він підвівся й побрів до дверей. Її вразило, як він змінився – неголений, виснажений, із запалими щоками й очима, що горіли хворобливим вогнем. Спершу їй здалося, що вона знов почує грубощі, проте пан Армстронг упізнав її і мовив рівно й безбарвно:

– Це знову ви? Малюк розповідав, як ви з ним розмовляли й поцілували його. Ви йому сподобалися. Пробачте, що був тоді з вами такий непривітний. Що вам потрібно?

– Ми хотіли дещо вам показати, – лагідно мовила Енн.

– Може, ви зайдете та присядете? – так само безбарвно запропонував він.

Льюїс мовчки розгорнув портрет Малюка й подав панові Армстронгу, котрий схопив його, оглянув пожадливо й вражено, і розридався, впавши на стілець. Енн іще не бачила, щоб чоловік так плакав. Вони із Льюїсом стояли поряд у мовчазнім співчутті, доки він знов опанував себе.

– О, ви не знаєте, що означає для мене ця фотографія, – сказав він урешті-решт надтріснутим голосом. – У мене ж не було жодного його портрета. І я не такий, як інші люди… не пам’ятаю облич… більшість людей уміють бачити обличчя подумки, а я не вмію. А відколи Малюк помер, це так жахливо. Я навіть не міг пригадати, який він був. А тепер ви принесли мені це… коли я з вами так нечемно розмовляв… Сідайте… прошу вас! Я не можу висловити вам свою вдячність. Ви врятували мій здоровий глузд… і, можливо, навіть життя. Ох, панночко, гляньте, який схожий. Наче ось-ось заговорить. Мій рідний Малюк. Як мені жити без нього? Мені тепер нема для чого жити. Спершу його мати… тепер він…

– Він був дуже гарним хлопчиком, – із ніжністю сказала Енн.

– Мій маленький Тедді… Теодор, так його назвала мати. Казала, що він став для неї Господнім дарунком.^[36] Він був такий мужній і зовсім ні на що не нарікав. А якось усміхнувся мені й каже: «Я думаю, тату, в одному ви помилялися – тільки в одному. Напевно, рай усе-таки існує, правда, тату?» І я відповів йому, що існує. Прости мені, Господи, що колись я вчив його інакше. А тоді він знову всміхнувся, так начеб задоволено, і каже: «Ось, тату, тепер і я йду туди, але мені там буде добре, бо там мама й Господь. Тільки я за вас непокоюся, тату. Вам буде так самотньо тут без мене. Але ви тримайтеся щосили, і будьте чемні з людьми, а колись потім теж прийдете до нас». Він змусив мене пообіцяти, що я не смутитимусь, та коли він помер, я не міг знести цієї пустки. Я збожеволів би, але ви принесли мені цей портрет. Тепер буде не так тяжко.

Деякий час він говорив про Малюка, віднаходячи в цьому втіху та розраду. Його стриманість і грубість зникли, мов скинутий одяг. Аж ось Льюїс простягнув йому іще одну, невеличку побляклу фотографію.

– Вам це нікого не нагадує, пане Армстронг? – запитала Енн.

Джеймс Армстронг спантеличено розглядав портрет.

– Такий схожий на Малюка, – проказав він урешті-решт. – Хто це?

– Я, – відповів Льюїс. – Мені тут років сім. Через цю дивовижну подібність із Тедді панна Ширлі й змусила мене привезти й показати цю фотографію вам. Я подумав, що, імовірно, ми з вами й Малюком якісь дальні родичі. Мене звуть Льюїс Аллен, я син Джорджа Аллена з Нью-Брансвіка.

Пан Армстронг похитав головою. Тоді запитав:

– Як звали твою матір?

– Мері Гардінер.

Якусь мить Джеймс Армстронг мовчки дивився на нього.

– Вона моя сестра по матері, – проказав він зрештою. – Я майже не знав її… лише раз бачив. Після батькової смерті я жив у дядька, а мати вдруге вийшла заміж і поїхала. Тільки якось приїздила до мене, і з собою взяла маленьку дочку. А невдовзі потому померла, і своєї сестри я більше ніколи не бачив. Тоді переїхав сюди й згубив її слід. Отож, виходить, ти мій небіж і двоюрідний брат Малюка.

Звістка ця приголомшила хлопчину, що вважав себе геть самотнім в усьому світі. Вони з Енн провели цілий вечір у пана Армстронга, який виявився освіченим і розумним чоловіком. Він сподобався їм обом; колишньої його неприязні вже ніхто й не згадував. Тепер їм видно було справжню цінність характеру, досі приховану попід незугарною оболонкою.

– Звісно, Малюк не міг би так любити батька, якби той був поганою людиною, – мовила Енн, у сутінках вертаючись із Льюїсом до Шелестких Тополь.

Коли наступної суботи Льюїс прийшов відвідати дядька, той сказав йому:

– Живи в мене, хлопче. Ти мій небіж, я можу зробити для тебе все, що зробив би для мого Малюка, якби він був живий. У тебе нікого немає на світі, і в мене теж. Ти мені потрібен. Я знову стану злий і грубий, якщо лишуся тут сам. Допоможи мені виконати обіцянку, що я дав Малюкові. Його місце порожнє. Прийди і займи його.

– Спасибі вам, дядьку. Я спробую, – відповів Льюїс, простягаючи руку.

– І привозь часом ту свою вчительку. Вона мені сподобалася. І Малюкові теж. Якось він сказав мені: «Тату, я не думав, що мені буде приємно, коли хтось мене ще поцілує, окрім вас, але вона мене так гарно поцілувала. У неї в очах було щось дуже добре, тату».

4

– Старий термометр на ґанку показує нуль, а новий коло бічних дверей – десять,^[37] – завважила Енн одного морозного грудневого вечора. – Тож не знаю, чи брати мені муфту.

– Ліпше вірте старому термометру, – відповіла розважлива Ребекка Дью. – Він звичніший до нашого клімату. А куди це ви йдете проти ночі, ще й у такий холод?

– На Темпл-стріт. Хочу запросити Кетрін Брук на Різдво до Зелених Дахів.

– Зіпсуєте собі канікули, – похмуро відказала Ребекка Дью. – Вона й ангелів би зневажала… якби, звісно, колись надумала вшанувати Небеса своїм візитом. А найгірше те, що Кетрін ледь не пишається своїми кепськими манерами – упевнена, мабуть, що вони свідчать про силу духу.

– Розумом я згодна з кожнісіньким вашим словом, та серце відмовляється вірити, – заперечила Енн. – Попри все, я відчуваю, що під маскою неприязні ховається звичайнісінька скромна й нещаслива дівчина. Тут, у Саммерсайді, мені не вдасться потоваришувати з нею, проте в Зелених Дахах, я сподіваюся, вона відтане.

– Не поїде вона, от побачите, – ділилася своїми передчуттями Ребекка Дью. – Аби не образило її те ваше запрошення – так, наче ви їй милість яку пропонуєте. Ми кликали її на Різдво… зо два роки тому, пам’ятаєте, пані Маккомбер, у нас тоді були ще дві індички й ми гадали, як то з’їсти їх? А вона відрубала: «Ні, дякую. Коли я щось і ненавиджу, то це саме слово „Різдво“».

– Як це жахливо – ненавидіти Різдво! Треба щось удіяти, Ребекко! Я запрошу її в гості, і щось мені підказує, що вона таки поїде.

– Чомусь, коли ви запевняєте, що буде так чи так, я вам вірю, – неохоче визнала Ребекка Дью. – Чи немає у вас часом дару віщування? У матері капітана Маккомбера він був. Мене аж дрижаки хапали.

– Навряд чи в мене є щось таке, від чого вас мали б хапати дрижаки. Просто… інколи я думаю, що попри всю свою ущипливість, Кетрін Брук божеволіє від самотності, і що моє запрошення надійде у сприятливий психологічний момент.

– Я, звісно, не бакалавр гуманітарних наук, – скромно відказала Ребекка Дью, – і визнаю за вами право вживати незрозумілі слова. Як і не заперечую, що ви з людей можете мотузки сукати. Оно як ви всіх Прінглів здолали. Та шкода мені вас буде, коли ви таки візьмете із собою на Різдво цю суміш айсберга з тертушкою для горіхів.

Утім, ідучи на Темпл-стріт, Енн була геть не така впевнена в собі, якою хотіла здаватися. Останнім часом Кетрін Брук була просто-таки нестерпна. Знову й знову Енн, стикаючись із її ворожістю й зневагою, повторювала собі, як Ворон Едгара По – «Дарма!»^[38] Щойно вчора на педагогічній нараді Кетрін вивергнула на її адресу кілька образ. Та в якусь мить в очах її Енн завважила дивний розпачливий вираз – мов у поневоленого звіряти, що навісніє від туги. Першу половину ночі Енн не спала, міркуючи, запрошувати їй до себе Кетрін Брук чи ні. Заснула вона аж тоді, як вирішила остаточно.

Господиня пансіону, в якому жила Кетрін, провела Енн у вітальню й знизала округлими плечима, коли гостя заявила, що прийшла поговорити з панною Брук.

– Я їй скажу, що ви тут, а чи вийде вона, то хтозна. Така сердита. Нині я повідомила їй за обідом, що пані Ролінз каже, буцім одягається вона непристойно, як на саммерсайдську вчительку, а вона лише зверхньо щось буркнула, як завжди.

– Нащо ви сказали це панні Брук? – докірливо запитала Енн.

– Бо я подумала, що їй варто знати про це, – дещо роздратовано відказала пані Денніс.

– А чи не подумали ви, що їй варто знати й те, що інспектор назвав її однією з найкращих учительок в усіх Приморських провінціях? – поцікавилася Енн. – Чи ви про це не чули?

– Чути я чула. Та вона й без того кирпу гне. Пихата – не те слово, хоч я гадки не маю, чим їй пишатися. Вона ще розсердилася, звісно, бо я не дозволила їй завести пса. Вбила собі в голову, що хоче мати пса. Запевняла, що платитиме за його харч і стежитиме, щоби клопоту з ним не було. А що б я робила з ним, доки вона в школі? І я відмовила. Сказала, що не здаю кімнат собакам.

– О, пані Денніс, дозвольте їй завести пса. Вам із ним не буде клопоту… великого клопоту. А доки вона в школі, можете садовити його в льох. Та ще він охоронятиме вас ночами. Дозвольте їй завести пса… будь ласка.

Щоразу, як Енн промовляла «будь ласка», в очах її було щось, від чого людям важко було їй відмовити. Пані Денніс, попри свої округлі плечі й нестримний язик, була зовсім не лиха. Просто Кетрін Брук раз по раз ображала її своїм неґречним ставленням.

– А чого б то ви хвилювалися, чи є в неї пес? Не знала я, що ви з нею подруги. Друзів-бо в неї геть нема. У житті ще не бачила таких неприязних пожильців.

– Я думаю, пані Денніс, їй саме тому й хочеться мати пса. Ніхто з нас не може прожити без бодай якогось товариства.

– Тоді це перший прояв людяності, що я бачу в ній, – відказала пані Денніс. – Я ж і заперечень проти пса не маю, та вона ніби як розізлила мене тією своєю в’їдливою манерою запитувати. Ото каже так чванькувато: «Ви ж, напевне, відмовите мені, пані Денніс, якщо я попрошу дозволу завести пса?» Бачили таке? «Авжеж відмовлю», – кажу я, і то теж гордо. І хоч я не люблю своїх слів забирати назад, як усі люди, та нехай. Скажіть їй, що я дозволю взяти пса, коли він тільки у вітальні гидити не буде.

Енн озирнула запилюжені мереживні фіранки та бридкі фіолетові троянди на килимі й здригнулася, подумавши, що вигляду цієї вітальні не зіпсував би навіть пес, якби й нагидив посеред кімнати.

«Шкода будь-кого, хто змушений проводити Різдво в такім домі, – думалося їй. – Не дивно, що Кетрін ненавидить саме це слово. Цю кімнату не завадило б як слід провітрити… тут якийсь невитравний запах кухні. Але чому ж Кетрін живе тут, коли в неї добра платня?»

– Вона каже, що ви можете піднятися, – долинув до Енн вражений голос пані Денніс. Уперше Кетрін Брук дотрималася правил поведінки.

Іти вузькими стрімкими сходами було неприємно. Без нагальної потреби ними, вочевидь, не піднімався б ніхто. Лінолеум у передпокої лежав протертий до дірок. Маленька задня кімнатка, де невдовзі опинилася Енн, здавалася ще понурішою, ніж вітальня. Із єдиного, не затіненого абажуром газового пальника линуло різке сліпуче світло. Стояло в кімнаті залізне ліжко з продавленим матрацом, а вузьке вбого завішене вікно виходило на город із рясним урожаєм старих бляшанок. Проте за городом було дивовижне, глибоке небо й цілий ряд тополь на багрянім тлі дальніх пагорбів.

– Погляньте, панно Брук, як сідає сонце, – палко вигукнула Енн із рипучого твердого крісла-гойдалки, на яке вовкувато вказала їй Кетрін.

– Бачила я, і не раз, як воно сідає, – холодно кинула та, не підводячись із місця й думаючи про себе: «Красно дякую, що зглянулась на мене зі своїм сонцем!»

– Ні, не бачили. Сонце ніколи не сідає однаково. Присядьмо тут удвох і насолодімося красою цього вечора, – мовила Енн, і собі думаючи: «Ти колись хоч щось приємне кажеш?»

– Прошу вас, без дурниць!

Яка гірка образа! Та ще й зі зневагою в усьому тоні Кетрін! Енн відвернулася від вікна і глянула на неї з рішучим наміром вийти геть. Проте в очах Кетрін майнуло щось дивне. Невже вона плакала? Ні, звісно, ні. Неможливо було уявити собі Кетрін Брук у сльозах.

– Ви не надто привітні зі мною, – поволі проказала Енн.

– Я не вмію прикидатися. Не маю вашого таланту поводитись по-королівському й усім казати те, що вони хочуть почути. Ви – небажана гостя. Та й хіба можна бути привітною в цій кімнаті?

Кетрін презирливим жестом указала на бляклі шпалери, тверді пошарпані стільці й хиткий туалетний столик з обвислим мусліновим рюшем.

– Кімната незатишна, та нащо ж ви живете тут, коли вам не подобається?

– Нащо-нащо… Ви не зрозумієте. Та це й не має значення. Мені байдуже, що кажуть інші. Що привело вас сюди? Авжеж не гарний вечір.

– Я прийшла запитати, чи погодитеся ви провести різдвяні канікули зі мною в Зелених Дахах.

«А тепер, – подумала Енн, – на мене чекає цілий шквал ущипливих слів. Аби ж вона хоч присіла! Стоїть так, мовби прагне, щоб я швидше пішла».

Утім, зо хвилину Кетрін мовчала. Тоді неквапно мовила:

– Чого ви мене запрошуєте? Адже не тому, що я вам подобаюся. Навіть ви не зможете вдати такого.

– Я запрошую вас тому, що мені нестерпна думка про будь-кого, хто мусить на Різдво лишатися в такому місці, – щиросердо відказала Енн.

Аж тут пролунало саркастичне:

– Ясно. Звичне благодійне поривання. Та поки що, панно Ширлі, мені ваша благодійність не потрібна.

Енн підвелася. Ця дивна, брутальна дівчина розлютила її. Вона підійшла до Кетрін і глянула просто їй у вічі.

– Знаєте ви чи ні, панно Брук, але що вам справді потрібно – то це добряча прочуханка.

Якусь мить вони дивилися одна на одну.

– Тепер вам, здається, полегшало, – мовила Кетрін. Проте зверхнього, грубого тону вже не було чути в її голосі. Навіть кутики вуст її легенько сіпнулися.

– Так, – відповіла Енн. – Я давно вже хотіла сказати вам це. Я запрошую вас у Зелені Дахи не тому, що виявляю вам ласку – і ви це знаєте. Я пояснила вам справжню причину. Ніхто не повинен зустрічати Різдво в такім домі. Мені бридка сама думка про це.

– Ви це робите тільки тому, що вам жаль мене.

– Так, мені жаль вас, Кетрін. Бо ви закрилися від життя – а тепер воно закривається від вас. Покладіть цьому край. Розчахніть двері назустріч життю – і воно прийде.

– Енн Ширлі пропонує свій варіант старого банального прислів’я: «Щоб від дзеркала усмішку мати, мусиш сам її дарувати»? – знизала плечима Кетрін.

– Як усі банальності, ця – абсолютно правдива. То ви їдете в Зелені Дахи чи ні?

– А що ви сказали б – собі, не мені, – якби я відповіла, що їду?

– Сказала б, що на моїй пам’яті це перший ваш проблиск здорового глузду, – так само вщипливо мовила Енн.

На диво, Кетрін засміялася. Вона підійшла до вікна, гнівно зиркнула на полум’яну смужку призахідного видноколу – все, що лишилося їй від краси змарнованого вечора, – і знов повернулася до Енн.

– Гаразд… я поїду. Тепер ви можете, як годиться, сказати мені, що ви дуже раді, і що ми гарно проведемо час.

– Я справді рада. Але як ви проведете час, я не знаю. Це великою мірою залежить від вас самої, панно Брук.

– О, я буду на диво чемна. Цікавою гостею, мабуть, не стану, та обіцяю вам не їсти з ножа й не грубіянити людям, котрі казатимуть мені щось там про чудову погоду. Скажу вам щиро – я їду з вами лише тому, що навіть мені нестерпна думка про те, щоб усі свята провести тут самій. Пані Денніс збирається на Різдво до своєї доньки в Шарлоттаун. Це так нудно – самій варити собі їсти. Я нікудишня куховарка. Така от перемога матерії над духом. Тільки пообіцяйте не бажати мені веселого Різдва. Не хочу бути веселою на Різдво.

– Як скажете. Та за двійнят я не ручаюся.

– Я не пропоную вам посидіти тут – ви змерзнете. Але, бачу, ваше сонце сіло, а замість нього зійшов дуже гарний місяць, тож я проведу вас додому й допоможу милуватися ним, якщо хочете.

– Хочу, – відказала Енн. – А ще хочу, щоб ви знали, що в нашому Ейвонлі місяць буває далеко гарніший.

– То вона їде? – здивувалася Ребекка Дью, наповнюючи гарячою водою грілку для Енн. – Ох, панно Ширлі, сподіваюся, ви не почнете навертати мене в магометанство – бо вам би напевне вдалося. А де Цей Кіт? Вештається Саммерсайдом, коли надворі нульова температура!

– Не за новим термометром. А Димко лежить, скрутившись, у мене в башті, у кріслі-гойдалці побіля пічки, і вуркоче від задоволення.

– Ну, то добре, – відповіла Ребекка Дью, замикаючи кухонні двері й здригаючись від холоду. – Я мрію, щоб у світі кожному було так тепло й затишно, як нам сьогодні.

5

Енн не знала, що її від’їзд із мансардного вікна Ялинового Затінку споглядала маленька Елізабет – заплакана й із тоскним відчуттям, наче все, що робить її існування вартим того, щоб жити, надовго з нього здиміло, і що тепер вона – найсумніша з усіх найсумніших Ліззі. Проте, коли сани зникли за рогом Примарного провулку, Елізабет пішла й уклякла біля свого ліжка.

– Милий Боже, – прошепотіла вона, – я знаю, що не варто й просити в Тебе веселого Різдва собі, бо ні бабуся, ні Жінка не бувають веселими, але зроби моїй любій панні Ширлі веселе-веселе Різдво й привези її щасливо знов до мене після канікул.

Тим часом Енн уже тішилася різдвяним щастям. Вона просто сяяла, коли поїзд рушив зі станції. Ось він проминув похмурі, негарні вулиці. Енн їхала додому – додому, до Зелених Дахів. За містом увесь світ був золотаво-білий та блідо-фіалковий, і там і тут мерехтіли в ньому чари темних ялин та витонченість безлистих беріз. Поїзд мчав дедалі швидше, і призахідне сонце за лісом стрімко летіло крізь верхів’я дерев, мов осяйне божество. Кетрін була мовчазна, хоч і доволі чемна.

– Не чекайте від мене розмов, – просто застерегла вона Енн.

– Добре. Сподіваюся, ви не вважаєте мене однією з тих жахливих осіб, із якими почуваєшся змушеним постійно з ними говорити. Ми розмовлятимемо лиш тоді, коли захочемо. Щоправда, я, напевне, хотітиму цього майже ввесь час, та ви не мусите зважати на те, що я кажу.

У Брайт Рівер їх зустрів Деві із ведмежими обіймами для Енн і широкими саньми, встеленими старим кожухом. Дівчата зручно вмостилися на задній лаві. Дорога від станції до Зелених Дахів завжди була найприємнішою частиною вихідних, які Енн проводила вдома. Щоразу вона пригадувала першу свою поїздку із Брайт Рівер з Метью. Тоді вони їхали пізньої весни, а тепер був грудень, та все довкруж мовби казало їй: «Пам’ятаєш..?» Сніг рипів під полозами, і мелодія чарівних дзвіночків линула з-між високих гостроверхих засніжених сосон. Над Білим Шляхом Зачудування маленькими гірляндами поміж дерев сяяли зорі. А з передостаннього пагорба їм відкрилася затока – біла й загадкова попід місяцем, та ще не скута кригою.

– Є одне місце на цій дорозі, де я завжди враз почуваюся вдома, – сказала Енн. – Це верхівка наступного пагорба, звідки ми побачимо вогні Зелених Дахів. Я вже уявляю собі вечерю, яку приготувала для нас Марілла, і, здається, чую смачний запах. Ох, як хороше, хороше, хороше знов бути вдома!

Її вітало мовби кожне дерево в Зелених Дахах, кожне освітлене вікно кликало до себе. А який аромат долинув із Маріллиної кухні, щойно вони відчинили двері! Дівчат зустріли й обійми, і радісні вигуки, і сміх. Навіть Кетрін здавалася не гостею, а просто однією з них. Пані Лінд запалила й поставила на стіл свою безцінну парадну лампу. То була незугарна штукенція з потворним червоним кулястим абажуром, та яким теплим рожевим світлом огортала вона все й усіх! Які затишні й дружні були тіні! Як виросла й розквітла Дора! І Деві став майже зовсім дорослий.

Та й новин було немало. У Діани народилася донька, за Джозі Пай почав ходити кавалер, а Чарлі Слоун, подейкували, заручився. Усе це було не менш цікаво за найважливіші новини з великих газет. Пані Лінд щойно закінчила шити нову ковдру з п’яти тисяч клаптиків, яку всі побачили того ж-таки вечора, і якій віддали належну хвалу.

– Коли ти повертаєшся, Енн, – мовив Деві, – усе неначе оживає.

«Таке й має бути життя», – муркнуло Дорине кошеня.

– Мені завжди важко було встояти перед чарами місячної ночі, – мовила Енн після вечері. – Може, прогуляймося на снігоступах, панно Брук? Я чула, що ви ходите на снігоступах.

– Так… Це єдине, що я справді вмію. Але я не робила цього вже років шість.

Енн відшукала на горищі свої снігоступи, а Деві побіг до Садового Схилу – позичити для Кетрін старі снігоступи Діани. Дівчата блукали Стежиною Закоханих, укритою чарівними тінями дерев, полями, довкола яких живими огорожами виструнчилися молоденькі ялини, мовчазними лісами, котрі, здавалося, ось-ось звірять вам усі свої таємниці, та широкими галявинами, що взимку нагадували срібні озера.

Вони не розмовляли – та й не хотіли цього, наче боялися, що, заговоривши, зіпсують цю досконалу красу. Проте ніколи ще Кетрін Брук не здавалася Енн такою близькою. Чари того зимового вечора майже поєднали їхні душі… майже, хоча ще не зовсім.

Коли вони вийшли на битий шлях, повз них промчали сани. Теленькнули дзвіночки, пролунав сміх – і дівчата мимохіть зітхнули. Обом здалося, що вони покидають зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з тим, до котрого вони щойно повернулися – світ без часу, незмінно юний, світ, де можна спілкуватися між собою, не вдаючись до таких недосконалих засобів як слова.

– Це було дивовижно, – сказала Кетрін вочевидь сама до себе, тож Енн не відповіла.

Вони пройшли дорогою, а потім – стежиною до Зелених Дахів, та щойно опинившись біля хвіртки, завмерли, мовчки зіпершись на старий моховитий паркан і споглядаючи непорушно-безпечний, спокійний дім, що тьмяно прозирав крізь пелену дерев. Який гарний він був зимової ночі!

А внизу видніло Озеро Осяйних Вод, закуте в кригу й розмальоване по краях тінями дерев. Повсюди стояла тиша, хіба звіддалік чути було стрімке стакато, що вибивав копитами кінь, перетинаючи міст. Енн усміхнулася, згадавши, як часто вона чула цей тупіт, лежачи в ліжку на своєму піддашші й уявляючи, що це нічний галоп чарівних коней.

Аж раптом тишу розбив новий дивний звук.

– Кетрін! Ви… ви плачете?

Чомусь неможливо було повірити, що Кетрін здатна плакати. Проте це було так. Зненацька сльози зробили її ближчою й людянішою. Енн більше не боялася її.

– Кетрін, мила Кетрін, що з тобою? Чим тобі допомогти?

– Ти не зрозумієш! – схлипнула Кетрін. – Тобі все так легко дається. Живеш, ніби в чарівнім колі краси й романтичності. «Цікаво, яке дивовижне відкриття зроблю я нині», – ось твоє ставлення до життя, Енн. А я… я вже й забула, як жити. Ні, я ніколи цього й не знала. Я мов тварина, замкнена в клітці, у яку хтось постійно штрикає ззовні галузками. А ти… така щаслива завжди… у тебе друзі повсюди, наречений! Я не хотіла б мати нареченого – ненавиджу чоловіків… та якби я сьогодні померла, ніхто не журився б за мною! Хіба тобі сподобалося б не мати жодного друга в усьому світі?

Голос Кетрін урвався, вона знов заридала.

– Кетрін, ти кажеш, що любиш відвертість. Я буду з тобою відверта. Якщо ти така самотня – у цім лише твоя провина. Я хотіла стати тобі другом. А ти шпигала й ображала мене.

– Так, я знаю… знаю. Як я ненавиділа тебе, коли ти щойно приїхала. Хизувалася своєю каблучкою з перлів…

– Кетрін, я не хизувалася!

– Так, мабуть. То все моя природна злостивість. Але вона сама впадала у вічі. Ні, я не заздрила, що ти заручена. Я ніколи не хотіла вийти заміж – надивилася на це, доки живі були батьки… Але я заздрила, що ти моя начальниця, хоч і молодша за мене… тішилася, коли Прінгли тобі капостили… Ти мала все, чого так бракувало мені – вроду, друзів, юність. Юність! Моя юність була тоскна й порожня. Ти нічого не знаєш про це. Ти не знаєш… не маєш і гадки, як це – бути непотрібною нікому… жодній душі!

– Та невже? – вигукнула Енн і кількома сповненими гіркоти фразами описала своє дитинство до приїзду в Зелені Дахи.

– Шкода, що я не знала цього, – мовила Кетрін. – Тоді все було б інакше. Бо ти здавалася мені однією з улюблениць долі. Чорна заздрість гризла мою душу. Ти здобула посаду, якої так прагнула я. Авжеж, у тебе підготовка краща – проте я заздрила. Ти вродлива – принаймні люди вважають тебе вродливою. А мій найперший спогад – то чиїсь слова: «Яке бридке дитя!» А як гарно ти заходиш до кімнати… Я пам’ятаю, як ти зайшла в учительську, щойно приїхала до нас. Але, мабуть, справжня причина моєї заздрості в тім, що ти здавалася мені охопленою незбагненним щастям, так, мовби кожен день був для тебе пригодою. Та попри всю ненависть, часом я казала собі, що ти, напевне, прибула до нас із якоїсь далекої зірки.

– О, Кетрін, мені подих перехоплює від усіх цих компліментів. Але ти більше не відчуваєш ненависті до мене, правда? Тепер ми подружимося.

– Хтозна. Я ніколи не мала подруги, ще й майже ровесниці. І товариства не мала, як не маю й понині. Мабуть, я не вмію дружити. Так, я більше не відчуваю до тебе ненависті… не знаю, як я до тебе ставлюся. Певно, ці твої славетні чари вже й на мене діють… Я знаю тільки, що дуже хочу розповісти тобі про своє життя. Ніколи не зважилася б на це, якби ти не розповіла мені про власне дитинство. Я хочу пояснити, що зробило мене такою. Не знаю, чому – але дуже хочу.

– Розкажи мені все, мила Кетрін. Я теж хочу зрозуміти тебе.

– Ти справді знаєш, як це – бути непотрібною нікому, так… але навіть ти не уявляєш, що таке бути непотрібною власним батькам. Моїм я була непотрібна. Вони не любили мене, ще відколи я народилася… та й доти… і одне одного теж не любили. Це правда – вони ввесь час гризлися, то були ниці, нікчемні, дрібні сварки. Не дитинство, а суцільний жах. Вони померли, коли мені було сім, і я перейшла жити в дім дядька Генрі. Там я теж була нікому не потрібна. Усі вони дивилися на мене зверхньо, бо я «користалася з їхньої ласки» – я досі пам’ятаю всі образи на свою адресу. Я не чула від них жодного доброго слова. Одягали мене в старе дрантя моїх кузин. Найгірший був один капелюх – я скидалася в ньому на гриб, а вони глузували з мене щоразу, як я його надівала. Якось я схопила його й швиргонула в камін. Решту зими довелося ходити до церкви в гидкім старезнім капорі. Мені не дозволяли мати пса, коли я так хотіла. Я була тямущою ученицею… мріяла вступити до коледжу – але так само я могла просити місяця з неба. Утім, дядько Генрі погодився відправити мене до вчительської семінарії, лиш за умови, що я поверну йому гроші, коли знайду роботу в школі. Він платив за моє помешкання в жалюгіднім третьосортнім пансіоні, у кімнатці над кухнею, де взимку був крижаний холод, а влітку – спека, мов у казані, і ще в усі пори року стояв невитравний застарілий запах їжі. А який одяг я носила! Та все ж одержала диплом і посаду заступниці директора в саммерсайдській школі – єдина моя удача за все життя. Відтоді я обмежувала себе в усім, щоб повернути гроші дядькові Генрі – не лише за навчання в семінарії, а й за всі ті роки, що прожила в його домі. Я не хотіла бути винною йому аніжодного цента. Ось чому я жила в пані Денніс і так убого вдягалася. І щойно я закінчила платити йому. Уперше в житті я почуваюся вільною. Та характер мій геть зіпсувався. Я знаю, що нетовариська… що не вмію підтримати розмову… знаю, що з моєї власної провини мною нехтують у світськім і громадськім житті. І що в умінні бути жовчною я досягла найвищих висот. Знаю, що я в’їдлива. Знаю, що учні вважають мене деспоткою й ненавидять. Ти думаєш, мені це не болить? Вони всі дивляться на мене з таким острахом – терпіти не можу тих, хто боїться мене. Ох, Енн, здається, ненависть стала моєю хворобою. Я хочу бути, як інші люди – хочу й не можу. Ось що робить мене такою нестерпною.

– Але ти можеш! – однією рукою Енн обійняла Кетрін за плечі. – Можеш позбутися ненависті, зцілитися від неї. Тепер ти вільна й незалежна, і нарешті для тебе почнеться справжнє життя. А ми ніколи не знаємо, що буде за наступним поворотом дороги.

– Я й раніше чула, як ти казала це. Чула й насміхалася із твого «повороту». Проте біда в тім, що на моїй дорозі жодних поворотів немає. Вона простягається переді мною аж до крайнеба, нескінченно одноманітна. Ох, Енн, чи лякало тебе коли-небудь життя – своєю порожнечею, своїми юрмами холодних, нецікавих людей? Ні, звісно, ні. Тобі ж не доведеться все життя вчителювати. А ще тобі немовби всі цікаві, навіть оте кругле червонолице створіння, яке ти кличеш Ребеккою Дью. Та я ненавиджу вчительську працю – а більше нічого робити не вмію. Учитель – то лише невільник часу. Я знаю, що ти любиш учителювання, та не збагну, як тобі це вдається. Енн, я хочу мандрувати. Це єдине, про що я завжди мріяла. Я пам’ятаю єдину картинку, що висіла в моїй кімнатчині на горищі в домі дядька Генрі – бляклу стару гравюру, яка для «пристойних» кімнат не годилася. На ній були пальми довкола оази в пустелі й караван верблюдів, що йшли десь далеко-далеко. Вона буквально заворожувала мене. Мені завжди так хотілося поїхати й відшукати ту оазу. Я хочу побачити Південний Хрест,^[39] і Тадж-Махал, і колони Карнака. Хочу знати – не просто вірити, – що Земля кругла. Та хіба можна це робити на вчительську платню? Я муситиму все життя цідити казна-що про дружин Генріха VIII та невичерпні природні ресурси Канади.

Енн засміялася. Тепер можна було сміятися без жодного остраху. У голосі Кетрін більше не відчувалося гіркоти – лише смуток і роздратування.

– Так чи так, а тепер ми подружимося. І наша дружба почнеться з того, що ми весело й гарно проведемо тут наступні десять днів. Я завжди хотіла стати тобі подругою, Кетрін – через грайливу «К»! Я знала, що за всіма твоїми колючками ховається щось, заради чого варто зблизитися з тобою.

– То он що ти насправді думала про мене? Я часто міркувала, якою здаюся тобі. Що ж, доведеться леопардові перемінити плями^[40] – якщо це взагалі можливо. Хтозна. У цих твоїх Зелених Дахах я й не в таке готова повірити. Це перше місце у світі, де я почуваюся вдома. Я хочу бути, як інші люди – коли ще не пізно. Навіть попрактикуюся у видушуванні з себе осяйної усмішки, щоб зустріти нею цього твого Гілберта, коли він приїде сюди завтра ввечері. Звісно, я вже забула, як розмовляти з чоловіками – якщо взагалі бодай колись це знала. Він побачить у мені лиш дурну стару панну. Цікаво, чи буду я, коли вляжуся спати, люта на себе за те, що скинула маску й відкрила тобі свою налякану тремтливу душу?

– Ні, не будеш. Ти подумаєш: «Як добре, що тепер вона побачила в мені людину». Ми затишно підгорнемо теплі хутряні ковдри, а в кожному ліжку, напевне, буде дві грілки, бо й Марілла, і пані Лінд покладуть нам по грілці з остраху, що інша про це забуде. І ти так солодко заснеш після морозяної прогулянки під місячним сяйвом. А потім настане ранок, і ти почуватимешся, мов перша людина, котра збагнула, що небо синє. І ще ти більше дізнаєшся про сливовий пудинг, бо допоможеш мені приготувати його до вівторка – великий, смачнючий і з безліччю слив.

Уже в будинку Енн вражено поглянула на Кетрін – незвично гарну, рум’яну опісля довгої зимової прогулянки; а саме рум’янець мав вирішальне значення у її вроді.

«Ох, та вона була б красунею, якби носила плаття й капелюхи, що їй личать, – міркувала Енн, намагаючись уявити чорняву, з бурштиновими очима Кетрін у густо-червонім оксамитовім капелюсі, який вона допіру бачила в одній із саммерсайдських крамниць. – Я неодмінно подумаю, чим тут можна зарадити».

6

Цілу суботу й понеділок у Зелених Дахах тривали щонайвеселіші клопоти. Сливовий пудинг був готовий, а у вітальні постала ошатна різдвяна ялинка. Кетрін, Енн і двійнята їздили по неї до лісу, де зрубати її Енн погодилася лиш тому, що ділянку, власником якої був пан Гаррісон, навесні так чи так належало розчистити й засіяти.

Вони збирали глицю й суховершки для вінків – трапилося їм навіть кілька стебел папороті, що ввесь рік зеленіли в глибокому видолинку – та блукали лісом, аж доки день і ніч обмінялися усмішкою понад засніженими пагорбами. А тоді, щасливі, повернулися додому, де на них уже чекав високий молодий чоловік із карими очима й невеличкими вусиками, що робили його таким дорослим і солідним, аж на одну страхітливу мить Енн засумнівалася, справді це Гілберт, а чи хтось інший.

Кетрін, ледь усміхнувшись – вона хотіла зробити усмішку саркастичною, та це їй вдалося погано, – залишила їх у вітальні, а сама цілий вечір бавилася з двійнятами в різноманітні ігри на кухні – ще й, на свій подив, збагнула, що її це тішить. А як цікаво було спуститися з Деві в льох і з’ясувати, що у світі ще лишилися такі смачні солодкі яблука. Ніколи досі Кетрін не бувала в сільському льоху, тож і гадки не мала, яким дивовижним, загадковим, сповненим тіней, він стає при сяйві свічки. Життя вже здавалося теплішим. Уперше Кетрін зрозуміла, що воно може бути прекрасне – навіть для неї.

Різдвяного ранку, щойно почало на світ благословлятися, Деві здійняв страхітливий галас, який міг би розбудити й Сімох Поснулих,^[41] бігаючи сходами вгору й униз і калатаючи в старий коров’ячий дзвоник. Марілла жахнулася, що він виробляє таке, коли в домі гостя; утім, Кетрін вийшла у вітальню сміючись. Вони з Деві дуже легко й швидко подружилися. Як згодом сама Кетрін щиро зізналася Енн, їй нецікаво було з чемною, зусібіч бездоганною Дорою, проте Деві виявився зліплений із того ж тіста, що й вона.

Відчинити вітальню й роздати подарунки довелося ще перед сніданком, інакше двійнята – навіть Дора – не змогли б ні крихти проковтнути. Кетрін, яка не сподівалася нічого, окрім, хіба що, подарунка з чемності від Енн, раптом виявила, що одержує дарунки від усіх: плетену гачком барвисту шаль від пані Лінд, саше з фіалковим коренем від Дори, канцелярський ножик від Деві, цілий кошик маленьких слоїчків із варенням від Марілли й навіть прес-пап’є у вигляді чеширського кота від Гілберта. А попід ялинкою, затишно скулившись на клаптику вовняної ковдри, лежало прегарне темнооке цуценя із чуйними шовковистими вушками та чарівним хвостиком. До нашийника його була прив’язана картка з підписом: «Від Енн, котра все ж наважиться побажати тобі веселого Різдва».

Кетрін схопила жваву маленьку істоту в обійми й схвильовано проказала:

– Яке диво, Енн! Та пані Денніс мені не дозволить. Я вже хотіла була завести пса, і вона відмовила.

– Я домовилася з пані Денніс. Вона дозволить, от побачиш. Та хай там як, ти не залишишся в неї надовго. Кетрін, ти мусиш знайти собі хороший пансіон – тепер, коли нарешті повернула те, що вважала своїм боргом. Дивися, який гарний поштовий набір мені прислала Діана. Хіба не цікаво дивитися на чисті аркуші й думати, що ти напишеш на них?

Пані Лінд раділа сніжному, білому Різдву – бо ж не бути смертям і лихові, коли Різдво біле, – та Кетрін воно здавалося й багряним, і малиновим, і золотим. І тиждень опісля Різдва був так само прекрасний. Досі Кетрін часто й із гіркотою думала, що ж відчувають щасливі люди – а тепер сама була щаслива. Вона дивовижно розквітла, і Енн раптом збагнула, що тішиться її товариству.

«А я гадала, що вона зіпсує мені канікули!» – чудувалася подумки Енн.

«А я ледь була не відмовилася від запрошення приїхати сюди», – казала собі Кетрін.

Вони ходили на довгі прогулянки – Стежиною Закоханих до Лісу Привидів, де сама тиша видавалася дружньою, до пагорбів, де в зимовому танці гоблінів кружляли сніжинки, до старих садів, де було повно фіолетових тіней, – крізь пишноту передзахідних лісів. Не було чути ані щебету птахів, ані дзюркоту струмків, ані цокотіння білок. Проте вітер створював свої мелодії, чия виразність винагороджувала дівчатам нетривалість звучання.

– Завжди можна відшукати щось приємне для зору та слуху, – мовила Енн.

Вони розмовляли про «капусту й королів», запрягали свої брички зорями^[42] й поверталися додому з апетитом, що кидав виклик навіть запасам у коморі Зелених Дахів. Одного дня надворі штормило, тож дівчата не могли вийти з дому. У піддашшя бив східний вітер, стогнали й ревли сірі води затоки. Та навіть негода в Зелених Дахах була чарівна. Як затишно виявилося сидіти побіля печі, гризти яблука й цукерки та замріяно споглядати танець світла й тіні на стелі. А як весело було вечеряти під квиління бурі за вікном!

Якось надвечір Гілберт повіз їх у гості – відвідати Діану та її малесеньку донечку.

– Я ще ніколи не тримала в руках немовляти, – мовила Кетрін дорогою додому. – Не мала такого бажання, та й боялася, що розчавлю його своїми ручищами. Ти не уявляєш, Енн, що я відчувала – така велика й незграбна, тримаючи ту витончену крихітку. Я знаю, пані Райт боялася, що я можу впустити дитину. Я бачила, як вона щосили намагалася приховати свій жах. Але це якось подіяло на мене – тобто немовля, – хоч я ще й не зрозуміла, як саме.

– Діти – надзвичайні створіння, – мрійливо проказала Енн. – У Редмонді хтось був назвав їх «гроном дивовижних можливостей». Уяви собі, Кетрін, – адже й Гомер колись був маленьким хлопчиком, із ямочками й круглими променистими очима. Тоді він, звісно, ще не був сліпий.

– Шкода, що його мати не знала, ким він буде, – мовила Кетрін.

– Та добре, що Юдина мати не знала, ким буде її син, – замислилася Енн. – Я сподіваюся, вона ніколи й не довідалася про це.

Одного вечора в клубі мав відбутися концерт, після якого всі були запрошені на вечірку вдома в Ебнера Слоуна, і Енн умовила Кетрін піти з нею.

– А ще, Кетрін, я хочу, щоб ти почитала нам вірші. Я чула, ти прегарно декламуєш.

– Так, колись я декламувала – і мені це навіть подобалося. Та позаторік я брала участь у концерті в готелі на узбережжі, і чула потім, як публіка з мене сміялася.

– Як ти знаєш, що сміялися з тебе?

– Вочевидь із мене. Більше там не було із чого сміятися.

Енн притлумила усмішку й продовжила наполягати.

– На біс прочитай «Джіневру».^[43] Я чула, вона тобі добре вдається. Пані Прінгл, удова пана Стівена, сказала мені, що цілу ніч не могла повік склепити після того, як почула цей твір у твоєму виконанні.

– Ні, «Джіневри» я ніколи не любила. Та вона є в хрестоматії, тож я часом намагаюся показати учням, як треба її читати. А сама Джіневра мене дратує. Чому вона не кричала, коли її замкнули? Адже її шукали повсюди; хтось напевне почув би крики.

Зрештою Кетрін усе-таки погодилася декламувати, проте досі мала сумніви щодо вечірки.

– Я, звісно, можу піти. Але НІХТО не запросить мене танцювати, і я знову стану злостива й ущиплива, і почну себе соромитися. Я завжди почувалася нещасною на тих кількох вечірках, де була. Нікому й на думку не спадає, що я вмію танцювати, Енн, – а я ж умію, і доволі добре. Навчилася ще в дядька Генрі – їхня сердешна покоївка теж хотіла навчитися, і ми з нею вдвох танцювали вечорами на кухні під музику, що линула з вітальні. А я, мабуть, хотіла би потанцювати – із гідним партнером.

– На цій вечірці ти не будеш нещасною. Не дивитимешся на все збоку. Бо в цьому й полягає різниця – береш ти участь у тому, що відбувається, чи просто споглядаєш. У тебе розкішні коси, Кетрін. Ти дозволиш мені зачесати їх по-новому?

Кетрін знизала плечима.

– Спробуй. Напевне, зачіска в мене жахлива, та на те, щоб чепуритися щодня, я геть не маю часу. І гарної сукні в мене теж нема. Оця зелена тафтяна згодиться?

– Вбереш її, хоча зелений, моя Кетрін, – це той колір, якого тобі нізащо не можна носити. Але ти приколеш до неї оцей червоний шифоновий комірець, що я зробила для тебе. Так, приколеш. Тобі слід пошити червону сукню.

– Ненавиджу червоний. Коли я ще жила в дядька Генрі, тітка Гертруда змушувала мене носити яскраво-червоні фартухи, і щойно я приходила в них до школи, усі діти кричали: «Пожежа!» Та й не хочу я перейматися одягом.

– Боже, дай мені терпіння! Одяг – це надзвичайно важливо, – суворо проказала Енн, зачісуючи й укладаючи коси Кетрін. Невдовзі вона прискіпливо оглянула свою роботу й лишилася задоволена. Обійнявши Кетрін рукою за плечі, Енн повернула її до дзеркала і, сміючись, запитала: «Тобі не здається, що ми – двоє дуже вродливих дівчат? І хіба не приємно думати, що наш вигляд потішить тих, хто дивитиметься на нас? Є стільки негарних людей, котрі стали б значно привабливіші, якби лиш доклали трохи зусиль. Три тижні тому в церкві – пам’ятаєш, коли в бідолашного пана Мілвейна був такий нежить, що з усієї проповіді ніхто не міг і слова втямити – я провела час, роблячи всіх довкола себе гарнішими. Я дала пані Брент новий ніс, закрутила коси Мері Аддісон та промила водою з лимонним соком волосся Джейн Марден… я перевдягла Емму Ділл із коричневої сукні в блакитну, а Шарлотту Блер – із картатої в смугасту, я видалила кілька бородавок, зголила довгі рудуваті бакенбарди Томаса Андерсона… Ти не впізнала б їх усіх після цих процедур. До того ж, усі вони, окрім, хіба що, пані Брент, могли б це зробити й самі. Кетрін, у тебе такі гарні очі – на колір, мов чай, брунатний чай. Будь нині гідна свого прізвища^[44] – струмок повинен бути світлий, веселий, грайливий».

– Усі ті риси, що в мене їх нема.

– Усі ті риси, що були в тебе ввесь минулий тиждень. Тож ти можеш бути такою.

– Це лише чари Зелених Дахів. Коли я повернуся в Саммерсайд, для Попелюшки настане північ.

– Ти забереш ці чари із собою. Поглянь на себе – зараз ти така, якою маєш бути щодня.

Кетрін дивилася в дзеркало, начеб сумніваючись, вона це чи ні.

– Я справді здаюся молодшою, – визнала вона нарешті. – Ти слушно кажеш: одяг творить дива. Так, я знаю, що досі здавалася старшою, ніж є – проте мене це геть не обходило. Та й чого б мало? Усім було байдуже. І я не така, як ти, Енн. Ти мовби народилася, уже знаючи, як жити. А я нічого про це не знаю – нічогісінько. Цікаво, чи не пізно ще почати вчитися? Я так довго була злостива й дошкульна, що й не знаю вже, чи здатна змінитися. Уїдливість стала для мене єдиним способом звернути на себе увагу. А ще я немовби завжди боялася – що скажу якусь дурницю в товаристві, і що з мене кепкуватимуть.

– Поглянь на себе, Кетрін Брук. Забери із собою цей образ – розкішні чорні коси, що так гарно облямовують лице, очі, сяйливі, мов темні зорі, ніжний рум’янець очікування – і ти більше не боятимешся. Ну, ходімо. Ми напевне спізнимося, та, на щастя, для учасників місця, як каже Дора, «законсервовані».

Гілберт відвіз їх до клубу. Усе було, як у давні часи – тільки замість Діани поряд із Енн сиділа Кетрін. Енн зітхнула. У Діани тепер геть інші клопоти. Концерти й вечірки – то більше не для неї.

Але який дивовижний удався вечір! Як мерехтливо сріблилися стежки попід свіжим снігом із блідо-зеленого неба на заході! Поміж хмар урочисто простував Оріон, а довкола в перлинній тиші завмерли пагорби, ліси й поля.

Вірші у виконанні Кетрін захопили публіку з перших рядків, а на вечірці всім охочим потанцювати з нею не знайшлося місця в бальній картці. Зненацька вона виявила, що сміється щиро й без жодної гіркоти. А потім – додому, в Зелені Дахи, гріти ноги коло вогню в їдальні, при веселім сяйві двох свічок на камінній полиці. Пані Лінд зайшла до них у кімнату – навшпиньках, бо година була вже пізня, – щоб запитати, чи не потрібні їм іще ковдри, і запевнити Кетрін, що її маленькому песикові тепло й затишно спиться в кошику, на кухні побіля плити.

«Я по-новому дивлюся на життя, – думала Кетрін, засинаючи. – Я й не знала, що у світі є такі люди, як ці».

– Приїздіть іще, – мовила на прощання Марілла – сувора, стримана Марілла, що ніколи не казала таких слів будь-кому зі звичайної чемності.

– Авжеж, вона приїздитиме, – відповіла Енн. – На вихідні, а влітку – на декілька тижнів. Ми влаштуємо багаття в саду, збиратимемо яблука й приганятимемо корів з пасовиська, будемо веслувати на ставку й блукати в лісі. Я дуже хочу показати тобі, Кетрін, сад Естер Грей, Прихисток Луни та квітучу Долину Фіалок.

7

Шелесткі Тополі,

вулиця, якою (напевне) блукають привиди,

5 січня

«Вельмишановний мій друже!

Ні, це не з листа бабусі тітоньки Четті. Це лише ті слова, гцо вона могла б написати, якби вони спали їй на думку.

Я постановила собі в новому році писати розважливі любовні листи. Як ти гадаєш, таке можливо?

Я покинула милі серцю Зелені Дахи та повернулася в милі серцю Шелесткі Тополі. Ребекка Дью розпалила в моїй кімнаті грубку, а в ліжко поклала грілку з гарячою водою.

Я рада, що люблю Шелесткі Тополі. Жахливо було б мешкати в домі, якого не любиш і який не любив би тебе… у домі, що не казав би: „Нарешті ти знову тут“, – як кажуть Шелесткі Тополі. Це старомодний і дещо бундючний дім, проте він мене любить.

І як радісно було знов побачити тітоньку Кейт, тітоньку Четті й Ребекку Дью! Я не можу не усвідомлювати їхніх кумедних слабкостей, та попри це, дуже їх люблю.

– Примарний провулок став зовсім інший, відколи ви тут оселилися, панно Ширлі, – сказала мені Ребекка Дью. Я була дуже втішена й зворушена.

Добре, що тобі, Гілберте, сподобалася Кетрін. Вона була з тобою надзвичайно сердечна. Просто диво, якою милою буває Кетрін, коли схоче цього. А ще я думаю, саму її це здивувало не менше, ні к інших. Вона й не сподівалася, що це так легко.

І в школі мені працюватиметься легше – тепер, коли моя заступниця підтримує мене. Вона вже шукає собі новий пансіону а я вмовила її купити той оксамитовий капелюх і ще не облишила сподівань переконати її долучитися до церковного хору.

Учора до нас прибіг пес пана Гамільтона й погнався за Димком.

– Це була остання крапля! – вигукнула Ребекка Дью. І, зі щоками, червонішими, ніж зазвичай, гладкими плечима, що здригалися від люті, та ще й у капелюсі, гарячково надітім навспак, вона подріботіла стежиною, щоб висловити панові Гамільтону все, що думає про нього. Уявляю, з якою дурнуватою усмішкою він слухав ту промову.

– Я не люблю Цього Кота, – заявила Ребекка Дью, – але він НАШ, і жоден гамільтонівський пес не сміє бігати сюди й ганяти його на власному задньому подвір’ї. „Він це робив лише для забави“, – каже мені той Джейбз Гамільтон. „Уявлення Гамільтонів про забаву відрізняються від уявлень Маккомберів, Маклінів і, коли вже на те, від уявлень Дью“, – мовила я. „Ви, панно Дью, мабуть, капусту їли на обід“, – каже він. „Ні, – відрубала я, – хоча могла б. Пані Маккомбер не всю капусту продала, щоб і домашнім залишити, хоча ціна була восени дуже добра. А дехто, – кажу, – нічого й не чує, крім брязкоту монет у кишені“. Сказала й пішла. Та чого ще чекати від Гамільтона? Негідник!

Над білим Королем Штормів висить темно-малинова зірка. Як би мені хотілося, щоб і ти зараз дивився на неї з вікна разом зі мною! Думаю, у цю хвилину ми відчували б щось більше, ніж звичайну взаємну повагу та дружбу».

12 січня.

«Позавчора надвечір до мене зайшла маленька Елізабет – поцікавитися, що то за дивні страшні звірі – папські булли,^[45] та поплакатися, що вчителька просить її заспівати на шкільнім концерті, проте пані Кемпбелл рішучо це заборонила. Коли ж маленька спробувала вмовити її, то почула у відповідь: „Будь така ласкава, Елізабет, не сперечайся“.

Того вечора Елізабет пролила немалу кварту сліз у моїй башті, і навіть сказала, що віднині назавжди стане Ліззі. Тепер вона більше не зможе носити жодне з колишніх своїх імен.

– Минулого тижня я любила Бога; цього – ні, – обурено заявила вона.

Весь її клас бере участь у концерті, і маленька почувається, „наче проказана“. Здається, вона хотіла сказати „наче прокажена“, і це жахливо. Мила Елізабет нізащо не повинна відчувати себе прокаженою, тому я вигадала привід, щоб наступного ж дня піти до Ялинового Затінку. Жінка – що жила мовби й до Всесвітнього Потопу, така старезна вона з вигляду, – холодно зиркнула на мене порожніми сірими очима, тоді похмуро провела у вітальню й пішла доповісти пані Кемпбелл, що я хочу з нею поговорити.

Сонце, мабуть, не зазирало до тієї кімнати, ще відколи будинок був зведений. Там є фортепіано, та я певна, що на ньому ніхто ніколи не грав. Тверді стільці в парчевих чохлах стоять попід стіною – та й узагалі всі меблі, крім, хіба що, мармурового столика, розташовані вздовж стін, і всі, здається, незнайомі одне з одним.

Увійшла пані Кемпбелл. Досі я ніколи ще не бачила її. У неї тонке виразне лице, що цілком могло бути чоловічим, темні очі й густі чорні брови попід білосніжним волоссям. Вона не відмовилася від марнославного бажання прикрасити земне тіло й начепила велетенські сережки з онікса, що сягали їй ледь не пліч. Вона була підкреслено чемна зі мною, а я з нею. Якусь хвилину ми обмінювалися скупими репліками про погоду – обидві, як сказав би кілька тисяч років тому Тацит, „із ретельно дібраним виразом“. Я сказала – і то була правда, – що прийшла запитати, чи не позичить вона мені мемуари превелебного Джеймса Воллеса Кемпбелла, де, вочевидь, є багато цікавих фактів з історії нашого Острова, котрі я хотіла б використовувати на своїх уроках.

Пані Кемпбелл відтанула й покликала Елізабет, звелівши їй піти нагору й принести мемуари. На личку Елізабет видніли недавні сльози, котрі пані Кемпбелл милостиво пояснила: учителька надіслала другу записку із проханням дозволити дівчинці виступити на шкільнім концерті, проте вона, пані Кемпбелл, написала дуже різку відмову, яку Елізабет завтра ж понесе до школи.

– Діти віку Елізабет не мають співати на концертах, – заявила вона. – Це призводить до того, що вони стають зарозумілі й зухвалі.

Так, наче Елізабет може стати зарозуміла й зухвала!

– Ви слушно кажете, пані Кемпбелл, – мовила я тоном щонайглибшої підтримки. – Бодай тому, що Мейбл Філіпс теж співатиме на тім концерті, а в неї, кажуть, такий чудовий голос, що вона просто затьмарить усіх інших. Не варто Елізабет змагатися у співі з Мейбл.

Бачив би ти вираз пані Кемпбелл у цю мить! Зовні вона, можливо, і Кемпбелл, та в душі – справдешня Прінгл. Утім, вона нічого не відповіла, а я знала, коли мушу зупинитися, тож просто подякувала за мемуари й пішла.

Наступного вечора Елізабет прийшла по молоко до садової хвіртки, і личко їй, бліде та схоже на квітку, буквально сяяло. Вона сказала, що пані Кемпбелл таки дозволила їй виступити на концерті, лише хай від пихи не дметься. А все тому, що, як розповіла мені Ребекка Дью, Кемпбелли та Філіпси непримиренні щодо співу й гарних голосів!

На Різдво я подарувала Елізабет картинку, щоб повісити над ліжком – помережана сонячним сяйвом лісова стежина, що веде до пагорба, на якім поміж кількох дерев стоїть будиночок. Елізабет каже, що вже не боїться лягати спати в темряві, бо тепер щодня уявляє собі, наче йде туди, відчиняє двері, а будиночок світлий і там тато.

Бідолашна крихітка! Мені гидко думати про цього її батька!»

19 січня

«Учора відбулася вечірка з танцями в Керрі Прінгл. Кетрін була там у новій густо-червоній сукні з рюшами по боках, та ще вона зробила зачіску в перукаря. Чи повіриш – вона приїхала, і люди, котрі знали її, відколи вона оселилася в Саммерсайді, запитували одне одного, хто ця дівчина. Та я думаю, всьому причиною не так сукня й зачіска, як незбагненні зміни в ній самій.

Досі, коли вона опинялася в товаристві, її ставлення до інших було, здається, таке: „Мені нудно із цими людьми. Їм зі мною, певно, теж – я сподіваюся на це“. Та вчора вона мовби виставила запалені свічки в усіх вікнах свого життя.

Мені важко було завойовувати дружбу Кетрін. Утім, ніщо цінне не дістається легко, а я завжди відчувала, що ця дружба виявиться дуже цінною.

Тітонька Четті вже два дні лежить із нежитем та гарячкою, тож завтра, мабуть, викличе лікаря – боїться, чи це не запалення легень. А нині Ребекка Дью, пов’язавши голову рушником, цілісінький день навіжено мила й вичищала всі кімнати напередодні його ймовірного візиту. Зараз Ребекка в кухні – прасує білу вишиту бавовняну сорочку тітоньки Четті, щоб вона могла вдягти її на звичну фланелеву. Сорочка й без того була чистісінька, проте Ребекка Дью запевняє, буцім вона потьмяніла від довгого лежання в комоді».

28 січня

«Січень був місяцем холодних сірих днів із завірюхами, що час від часу кружляли над гаванню й засипали кучугурами Примарний провулок. Та вчора ввечері настала срібляста відлига, а нині вже сяяло сонце. Мій кленовий гай перетворився на місце неймовірної краси. Навіть звичайнісінькі улоговинки прегарно, казково замерехтіли. Кожна чарунка дротяної огороді обернулася на дивовижне кришталеве мереживо.

Ребекка Дью ввесь вечір прискіпливо читає один із моїх журналів, де надрукована стаття з фотографіями – „Типи жіночої вроди“.

– А гарно б то було, панно Ширлі, якби за одним помахом чарівної палички ми всі стали вродливі? – сумовито запитала вона. – Уявіть собі, що я відчула б, коли раптом стала б красунею! А втім, – зітхнула Ребекка, – якби ми всі були вродливі, хто б тоді робив за нас роботу?»

8

– Ох, як я втомилася, – зітхнула кузина Ернестина Б’югл, умощуючись за накритим до вечері столом у Шелестких Тополях. – Часом навіть сідати боюся – раптом підвестись уже не зможу.

Кузина Ернестина, сестра у третіх покійного капітана Маккомбера – та все ж достатньо близька родичка, на думку тітоньки Кейт, – прийшла того дня пішки з Лоувейла аж до Шелестких Тополь. Попри священні родинні зв’язки, вдови не надто тішилися її візитам. Кузина Ернестина не відзначалася вмінням підбадьорювати друзів та близьких, позаяк належала до тих сердешних, котрі щомиті переймаються не тільки власними справами, а й справами всіх інших, і не дають ні собі, ані їм відпочинку від цих хвилювань. Сам її вигляд, як запевняла Ребекка Дью, свідчив про те, що життя – то достеменна долина Плачу.

Кузину Ернестину неможливо було назвати красунею, та й сумнівно, щоб колись вона нею була. Мала вона сухе, зморшкувате й блякле личко із загостреними рисами, вицвілі блакитні очі, кілька незугарно розташованих бородавок і плачливий голос. Убрана була в колись чорну, а тепер помітно поруділу сукню та потерту горжетку з морського котика, яку відмовилася зняти навіть за столом, боячись протягів.

Ребекка Дью могла б сісти за стіл з усіма, якби захотіла, оскільки вдови не вважали кузину Ернестину гостею. Проте вона незмінно заявляла, що не здатна «смакувати хліб насущний» у товаристві цієї старої скиглійки. Натомість Ребекка воліла «вхопити перекуску» на кухні, та це не завадило їй висловити всі свої думки, прислуговуючи за столом.

– Це, певне, усе через весну, – завважила вона без тіні співчуття.

– Аби ж то річ була тільки в цім, панно Дью. Та зі мною, боюся, те саме, що й з бідолашною пані Гейдж. Торік вона їла гриби, а серед них, вочевидь, трапився отруйний, і відтоді їй страшно погіршало.

– Хіба ж ти могла вже їсти гриби цього року? – заперечила тітонька Четті.

– Ні – але, мабуть, я щось інше з’їла. Не втішай мене, Шарлотто. Добрі в тебе наміри, та це дарма. Стільки всього я знесла… Ти певна, Кейт, що в глечику з вершками не було павука? Боюся, я його бачила, коли ти доливала вершки до моєї чашки.

– У наших глечиках з вершками не буває павуків, – погрозливо мовила Ребекка Дью й захряснула кухонні двері.

– Може, то й тінь була, – поступилася кузина Ернестина. – Очі в мене вже не такі, як колись. Боюся, невдовзі я геть осліпну. І, до речі, була я сьогодні у Марти Маккей, а в неї гарячка й висип по всьому тілі. «У тебе, здається, кір, – кажу я їй. – І після нього ти напевне осліпнеш. Твої рідні усі слабували на очі». Я подумала, що слід її підготувати. Та й мати її хворіє. Лікар певен, що то нестравність, але я боюся, що насправді це пухлина. «І якщо вам робитимуть операцію й дадуть хлороформ, – кажу я їй, – боюся, ви вже не очуняєте. Не забувайте, ви з Гіллісів, а в них усіх було кволе серце. Онде й ваш батько помер від серцевого нападу».

– У вісімдесят сім років! – озвалася Ребекка Дью, збираючи брудні тарілки.

– А ти ж знаєш, що Біблія велить триматися сімдесяти, – лукаво докинула тітонька Четті.

Кузина Ернестина взяла третю ложечку цукру й тужливо розмішала чай у своїй чашці.

– Так сказав цар Давид, Шарлотто, але, боюся, у певнім сенсі він не був хорошою людиною.

Енн перехопила погляд тітоньки Четті й нестримно засміялася. Кузина Ернестина докірливо глянула на неї.

– Я чула, ви любите посміятися. Добре, коли так триватиме довіку, але я боюся, що ні. Боюся, невдовзі ви збагнете, що життя – то сумна річ. Ох, і я ж колись була молода!

– Невже? – дошкульно запитала Ребекка Дью, що саме в ту мить принесла оладки. – Я думаю, ви, панно Б’югл, завжди боялися цього. На те, щоб бути молодою, потрібна відвага.

– Ребекка Дью так химерно висловлюється, – занепокоїлася панна Б’югл. – Хоч мені то, звісно, байдуже. Смійтеся, поки можете, панно Ширлі, та, боюся, своїм щастям ви спокушаєте Провидіння. Ви так схожі на тітку дружини колишнього нашого пастора, що теж любила посміятися, а тоді в неї стався удар. За третім разом він буває смертельним. Боюся, наш новий лоувейльський пастор надзвичайно легковажний. Щойно я побачила його, то й сказала Луїзі: «Боюся, із такими ногами він напевне любить танцювати». Хоча, звісно, танці він покинув, коли взяв парафію, проте, боюся, ця вада виявиться в його дітях. Він нещодавно одружився і, кажуть, жінка в нього щонайнепристойніше закохана. Ніколи я, мабуть, не звикну до думки, що за пастора можна вийти з любові. Боюся, це страшенна неповага. Проповіді в нього добрі та боюся, що надто вільно він тлумачить Біблію: варто пригадати його слова про святого Іллю минулої неділі.

– Я прочитала в газеті, що тиждень тому одружилися Пітер Елліс та Фанні Б’югл, – мовила тітонька Четті.

– Еге. Аби лиш не було так, що вони хутко віддавались, та гірко побивались. Боюся, Пітер невдовзі збагне, що з лиця води не пити. Боюся, Фанні – цілосвітнє ледащо: столові серветки лише з одного боку прасує, не так, як її свята матінка. От коли була де безгрішна жінка – то це вона. У жалобі й нічну сорочку чорну вдягала. Казала, що вночі сумує незгірш, як удень. Я була в Енді Б’югла – помагала їм готувати святковий обід, – а наступного ранку спустилася в кухню й застала там Фанні, що їла яйце на сніданок. Їла в день свого ж весілля! Ви, мабуть, не вірите. Я й сама не повірила б, якби не вздріла на власні очі. Моя сердешна покійна сестра не їла нічого три дні до вінчання. А після смерті її чоловіка ми всі боялися, що вона вже ніколи ні крихти не з’їсть. Іноді я відчуваю, що більше не розумію теперішніх Б’юглів. Колись ми знали, чого чекати від рідні, а тепер усе так змінилося.

– Чи правда, що Джин Янг знову збирається заміж? – озвалася тітонька Кейт.

– Боюся, що так. Хоча кажуть, що Фред Янг помер, але я страхітливо боюся, що він іще знайдеться. Йому не можна було довіряти. Джин збирається вийти за Айру Робертса. Боюся, він освідчився їй лиш тому, що вона так хотіла. Його дядько Філіп колись упадав за мною, проте я відмовила. Сказала: «Б’югл я народилася, Б’югл і помру. Шлюб – то шило в мішку, і я не зважуся на цей непевний крок». За цю зиму в Лоувейлі було стільки весіль. Боюся, тепер усе літо будуть похорони, щоб відновити рівновагу. Місяць тому одружилися Енні Едвардс та Кріс Хантер. Боюся, через кілька років вони вже не кохатимуть одне одного так, як тепер. Він просто задурив їй голову. Його дядько Гайрем колись збожеволів. Стільки років уважав себе псом.

– Коли він часом гавкав для забави, цим йому ніхто не дорікав, – мовила Ребекка Дью, вносячи варення із груш та листковий пиріг.

– Він ніколи не гавкав, – заперечила кузина Ернестина. – Він гриз кістки й закопував, коли ніхто не бачив. Його жінка завжди відчувала щось таке.

– А де проводить цей рік пані Лілі Хантер? – запитала тітонька Четті.

– У сина в Сан-Франциско. Я страшенно боюся, що доки вона звідти виїде, там буде ще один землетрус і Лілі не зможе перетнути кордон. Щось та й має статися, коли мандруєш. Та хіба людей це спинить? Як подуріли всі. Мій кузен Джим Б’югл провів цю зиму у Флориді. Він розбагатів останнім часом, і тепер, боюся, дбає тільки про земне й минуще. Коли він їхав, я сказала… пригадую, наступного дня ще пес у Колманів здох… чи то було не тоді? Так, тоді. Я сказала: «Перед загибеллю гордість буває, а перед упадком бундючність».^[46] Його донька вчителює у школі на Б’югл-роуд і ніяк не може обрати собі жениха. «Єдине, чого можеш бути певна, Мері-Анетто, – кажу я їй, – того, кого любиш найбільше, ти все одно не здобудеш. Тож краще візьми того, хто любить тебе, – коли можна в цім не сумніватися». Сподіваюся, їй вийде обрати краще, аніж Джессі Чепмен. Боюся, та погодилася вийти за Оскара Гріна лиш тому, що він весь час крутився поблизу. «І оцього ти обрала? – кажу я їй. – У нього ж брат помер від скоротечних сухот. І гляди не виходь заміж у травні, – кажу я їй. – Травень – нещасливий місяць для весіль».

– Як ви завжди вмієте розрадити! – озвалася Ребекка Дью, ставлячи на стіл таріль із мигдалевим печивом.

– Чи не знаєте ви, – запитала кузина Ернестина, не звертаючи уваги на Ребекку Дью й накладаючи собі другу порцію варення, – кальцеолярія – це квітка чи хвороба?

– Квітка, – відказала тітонька Четті.

Кузина Ернестина посмутніла.

– Хай там що воно таке, у вдови Сенді Б’югла це є. Я чула, як минулої неділі в церкві та казала сестрі, що в неї з’явилася кальцеолярія. А твоя герань, Шарлотто, геть засохла. Ти погано її підживлюєш. Удова Сенді Б’югла вже зняла жалобу, хоч він, сердешний, щойно чотири роки, як помер. Моя сестра була в жалобі за чоловіком двадцять п’ять років.

– А ви знали, що у вас розстібнувся гачок на спідниці? – запитала Ребекка Дью, ставлячи на стіл кокосовий пиріг.

– Я не маю часу розглядати себе в дзеркалі, – скривилася кузина Ернестина. – А як розстібнувся, то й що? Хіба я не ношу три нижніх спідниці? А кажуть, нині дівчата носять лише одну. Боюся, люди стають геть легковажні й недбалі. Зовсім не думають про судний день.

– Гадаєте, коли настане судний день, нас запитають, скільки нижніх спідниць ми носили? – мовила Ребекка Дью, тікаючи на кухню, перш ніж хтось спромігся вдати жах.

– Ви, мабуть, прочитали в газеті про смерть старого Алека Кравді, – зітхнула кузина Ернестина. – Його жінка два роки тому теж померла; буквально в гріб її звели, сердешну. Кажуть, йому так самотньо було відтоді, та, боюся, усе це тільки балачки. І, боюся, клопотів з ним буде ще родині доста, хоч його вже й поховали. Я чула, заповіту він не склав, тож вони всі перегризуться через спадок.

– А як поживає Джейн Голдвін? – запитала тітонька Кейт. – Її давно не було в Саммерсайді.

– Ох, сердешна Джейн! Вона все марніє, хтозна-чому. Боюся, то в неї алібі. А чого це панна Дью регоче на кухні, мов гієна? Боюся, вам ще з нею буде тяжко. Поміж Дью було немало божевільних.

– Я чула, у Тайри Купер знайшлося дитятко, – мовила тітонька Четті.

– О, так, бідолашне. Проте, слава Богу, одненьке. Я боялася, що буде двоє. У Куперів часто бувають двійнята.

– Тайра з Недом – така гарна пара, – додала тітонька Кейт, мовби сподіваючись урятувати бодай щось від неминучого кінця. Утім, кузина Ернестина не згодна була визнати, що є бальзам у Гілеаді – а надто в Лоувейлі.

– Тайра була дуже рада, коли нарешті вполювала його. А колись же боялася, що він не повернеться із заходу. Я застерігала її: «Будь певна, він тебе розчарує. Він завжди розчаровував людей. Онде всі боялися, що він помре немовлям, але ж бачиш – він досі живий». Потім він купив ферму Холлі, і я знов її застерігала: «Боюся, у їхнім колодязі тиф. П’ять років тому наймит пана Холлі помер був від тифу». Тож раптом щось станеться, мені вони дорікнути не зможуть. Джозеф Холлі каже, що йому болить спина, – мовляв, простріл. Але, боюся, це в нього розвивається спинномозковий менінгіт.

– Дядечко Джозеф – один із найкращих людей у світі, – мовила Ребекка Дью, вносячи знову наповнений чайник.

– Так, він хороший, – скорботно згодилася кузина Ернестина. – Аж надто хороший! Боюся, усі його сини пустяться берега. Так часто буває – щоб трималася рівновага. О ні, дякую, Кейт, чаю я більше не хочу. Хіба що одне печиво візьму. Воно для шлунка не тяжке, але, боюся, я вже забагато з’їла. Ну, от і мушу йти, і не попрощаюся з вами, як слід, бо ще стемніє перш, ніж я додому дістануся. Не хочу ноги промочити – я боюся амонії.^[47] Онде цілу зиму щось мені ходило з руки аж до нижніх кінцівок. Я ночами спати не могла. Ніхто не знає, як мені важко було, та я не з тих, хто тільки й може, що нарікати. Я хотіла була ще раз вас відвідати, бо хтозна, чи дотягну до наступного року. Та ви обидві геть змарніли, тож, напевне, помрете ще раніше, ніж я. Ох, найкраще вмирати, доки є хтось рідний, щоб тебе поховав. Боже, ну й вітер здіймається. Боюся, він потрощить дах на нашій клуні. Стільки вітряних днів цього року. Боюся, наш клімат стає зовсім інакший. Дякую вам, панно Ширлі, – звернулася вона до Енн, що помагала їй надіти пальто, – глядіть, яка ви зморена й бліда. Боюся, усім рудим завжди здоров’я бракне.

– Із моїм здоров’ям усе гаразд, – усміхнулася Енн, подаючи кузині Ернестині чудернацький капелюшок зі страусовим пером над маківкою, – просто в мене нині трішки болить горло, панно Б’югл, от і все.

– О! – кузина Ернестина зраділа ще одному лихому передчуттю. – Про хворе горло треба дбати. Симптоми ангіни й дифтерії однаковісінькі до третього дня. Та є в цьому й утіха – скількох бід ви не зазнаєте, якщо помрете молодою!

9

Кімната в башті,

Шелесткі Тополі,

20 квітня.

«Милий бідолашний мій Гілберте!

„На сміх я сказав: нерозумний, а на радість: що робить вона?“^[48] Боюся, я посивію молодою. Боюся, я скінчу свої дні в богадільні. Боюся, жоден з моїх учнів не складе випускних іспитів. У суботу ввечері мене обгавкав пес пана Гамільтона, і тепер, боюся, у мене буде сказ. Боюся, мою парасольку виверне вітром, коли сьогодні я піду гуляти з Кетрін. Боюся, зараз Кетрін любить мене так сильно, що вже ніколи не зможе любити так само. Боюся, мої коси все-таки не каштанові. Боюся, у п’ятдесят років на носі в мене виросте бородавка. Боюся, у школі почнеться пожежа, а ми не зможемо втекти. Боюся, нині я знайду мишу в ліжку. Боюся, ти освідчився мені лише тому, що я весь час крутилася поблизу. Боюся, невдовзі в мене з’явиться звичка постійно смикати ковдру.

Ні, коханий, я не збожеволіла – поки що. Просто кузина Ернестина Б’югл заразна.

Тепер я розумію, чому Ребекка Дью прозвала її „панною Полохливою“. Сердешна, вигадала собі та іншим стільки неприємностей, що й сам фатум, певне, геть знесилів.

У світі повно Б’юглів, хоч і не всі вони, може, зайшли у своєму б’юглізмі так далеко, як кузина Ернестина, але скільки ж їх – людей, що так бояться завтрашніх прикрощів, аж геть убивають цим радість нинішнього дня.

Гілберте, милий, не біймося – ніколи й нічого. Страхи – це таке похмуре рабство. Будьмо відважні, зухвалі та повні надій! Крокуймо назустріч життю й усьому, що воно принесе, хай навіть то будуть прикрощі, тиф і двійнята!

Сьогодні був день, що потрапив у квітень із червня. Сніг розтанув, і жовтавий місяць та золоті пагорби співають осанну весні. Я певна, що чула Пана – він грав на сопілці в зеленім видолинку посеред мого кленового гаю, – а над Королем Штормів має стяг із невагомого бузкового туману. Останнім часом тут було багато дощів, і я полюбила сидіти у своїй башті в тихі вологі години весняних сутінків. Та сьогоднішній вечір – вітряний і квапливий: навіть хмари мчать по небі, мовби кудись поспішаючи, і місячне сяйво, пробиваючись між ними, квапиться розлитися на світ.

От якби ми з тобою, Гілберте, нині йшли попід руку однією з довгих ейвонлійських доріг!

Боюся, Гілберте, я в тебе щонайнепристойніше закохана. Тобі не здається, що це страшенна неповага? Але ти ж не пастор».

10

– Я така несхожа на інших, – зітхнула Гейзел.

Це було жахливо – так відрізнятися від інших людей, – та все ж і дивовижно, начеб ти прилетіла на землю з далекої зірки. Гейзел нізащо не погодилася б стати, як усі, хай як їй дошкуляла б власна відмінність від решти.

– Усі ми несхожі на інших, – підсміхнулася Енн.

– Ви усміхаєтеся! – Гейзел молитовно склала перед собою пухкенькі білосніжні руки й заворожено втупилася в Енн. Вона виділяла щонайменше одне слово в кожнім своїм реченні. – У вас така чарівна усмішка… така незабутня усмішка. Відколи вперше вас побачила, я знала, що ви зрозумієте все. Ми з вами – люди одного рівня. Мені інколи здається, панно Ширлі, що я медіум. Я завжди в найпершу мить знайомства інстинктивно відчуваю, чи сподобається мені та людина. І я одразу відчула, що ви все знаєте… ви зрозумієте. Таке щастя, коли тебе розуміють. Ніхто не розуміє мене, панно Ширлі, – ніхто. Проте коли я побачила вас, якийсь внутрішній голос шепнув: «Вона зрозуміє. З нею можна бути справжньою». Ох, панно Ширлі, ми ж із вами будемо справжніми? Завжди будемо справжніми й щирими? Панно Ширлі, ви любите мене хоч малесеньку, найдрібнішу краплиночку?

– Я думаю, що ти мила дівчинка, – відповіла Енн, знову всміхаючись та перебираючи тонкими пальцями золоті кучері Гейзел. Полюбити Гейзел було зовсім не важко.

Гейзел виливала душу Енн у її кімнаті в башті, звідки так добре видно місяць-молодик над гаванню й густі травневі сутінки, розлиті в багряні чаші тюльпанів попід вікном.

– Не запалюймо світла, прошу вас, – мовила Гейзел, і Енн погодилася:

– Добре. Гарно тут сидіти, коли темрява – твій друг. А щойно запалюєш світло, як воно стає твоїм ворогом і дивиться на тебе так докірливо.

– Я можу уявити щось подібне, проте сказати все так вишукано не зумію, – простогнала Гейзел у солодких муках захвату. – Ви говорите мовою фіалок, панно Ширлі!

Гейзел ніяк не могла пояснити, що вона має на увазі, та це було байдуже. Адже це так поетично звучало!

Того дня кімната в башті була єдиним острівцем спокою в Шелестких Тополях. Зранку Ребекка Дью страдницьки проказала:

– Ми мусимо змінити шпалери у вітальні й гостьовій кімнаті, доки тут відбудуться збори Спільноти милосердя, – і негайно ж винесла всі меблі з обох кімнат, для зручності шпалерника, котрий потім заявив, що прийде аж наступного дня.

Отак і вийшло, що ввесь дім опинився в круговерті хаосу, якого не зазнала хіба спальня Енн.

Гейзел Марр, як то казали, «геть знетямилася» від Енн. Марри були новими людьми в Саммерсайді, куди взимку переїхали із Шарлоттауна. Гейзел, кароока «жовтнева білявка», як вона сама любила називати себе, мала золотаво-бронзові кучері і, на думку Ребекки Дью, була ні до чого не вдатна, відколи затямила, що вродлива. Проте вона була товариська, і хлопці не могли встояти перед чарами її очей та кіс.

Енн вона подобалася. Щойно того вечора Енн була втомлена й трішки зневірена, як то зазвичай стається після багатьох годин учительської праці, але тепер відітхнула. Хтозна, що послужило тому причиною – травневий вітерець, що вривався до неї, налитий ароматом яблуневого цвіту, чи балачки Гейзел. Мабуть, і одне, і друге. Гейзел нагадувала Енн її власну ранню юність з усіма ідеалами та романтичними захопленнями.

Гейзел ухопила руку Енн і побожно притисла її до вуст.

– Я ненавиджу всіх, кого ви любили до мене, панно Ширлі. Ненавиджу всіх, кого ви любите зараз. Я хочу, щоб ви належали мені цілком.

– Тобі не здається, що це нерозумно, дівчинко? Адже ти сама любиш не тільки мене. От хоча б Террі, скажімо.

– Ох, панно Ширлі, про це я й хотіла поговорити з вами. Я більше не можу зносити це мовчки… не можу! Я мушу розповісти – комусь, хто розуміє. Позавчора я вийшла і всю ніч ходила довкола ставка – ну, майже всю, години до дванадцятої. Я вистраждала все… усе!

Вигляд у Гейзел був такий трагічний, як лиш дозволяли їй кругле біло-рожеве обличчя, довгі вії та сяйво золотих кучерів.

– Що ти кажеш, Гейзел! Я думала, ви з Террі такі щасливі – тепер, коли все вирішено.

Не докоряймо Енн тим, що вона так вважала. Упродовж попередніх трьох тижнів Гейзел безупинно висловлювала захват від Террі Гарланда, бо ж, на її думку, що доброго було в тім, щоб мати жениха, коли не можна всім про нього розповісти?

– Усі так думають, – скорботно відказала Гейзел. – Ох, панно Ширлі, життя здається повним нездоланних труднощів. Я часом так хочу лягти десь – будь-де – скласти руки й ніколи ні про що не думати.

– Але… що сталося, мила?

– Нічого… і все найгірше! О, панно Ширлі, можна розказати вам про це? Можна вилити всю мою душу?

– Авжеж, Гейзел.

– Мені зовсім нема де вилити душу, – жалісливо мовила Гейзел. – Окрім щоденника, звісно. Ви дозволите мені показати вам мій щоденник, панно Ширлі? У ньому я розкриваюся повністю. І все ж я не можу писати про те, що горить у моїй душі. Це… це душить мене! – і Гейзел драматичним жестом схопилася за горло.

– Звісно, я прочитаю, якщо ти так хочеш. Але що сталося між вами з Террі?

– Ох, Террі! Панно Ширлі, чи повірите ви, коли я скажу, що Террі часом видається мені незнайомим? Незнайомим! Кимось, кого я раніше не зустрічала, – додала Гейзел, щоб уникнути непорозумінь.

– Але… Гейзел… я думала, що ти кохаєш Террі… ти ж сама казала…

– Так. Я теж думала, що кохаю його. Але тепер я розумію, що то була жахлива помилка. О, панно Ширлі, ви не уявляєте, яке тяжке моє життя… яке нестерпне!

– Мені це знайомо, – співчутливо мовила Енн, пригадуючи Роя Гарднера.

– О, панно Ширлі, я певна, що не настільки люблю його, щоб вийти заміж. І тепер я це збагнула – тепер, коли вже надто пізно! Просто мене засліпило місячне сяйво, от я й подумала, що кохаю. Якби не той місяць, я напевне попросила б дати мені час розміркувати. Але тоді я була зачарована… тепер я розумію. Ох, я втечу! Зроблю щось відчайдушне!

– Але Гейзел, мила, коли відчуваєш, що помилилася, скажи йому відверто…

– О, панно Ширлі, я не можу! Це його вб’є! Бачте, він мене просто обожнює. І я нічого не вдію. А Террі вже говорить про весілля. Подумайте лиш – я ще дитина… мені всього вісімнадцять. Усі друзі, яким я тайкома розповіла про заручини, вітають мене – і це такий фарс. Вони думають, що Террі – дуже вигідна партія, бо він одержить десять тисяч доларів, щойно йому виповниться двадцять п’ять. Це його спадок від бабусі. Наче мене цікавить така мерзенна річ як гроші! О, панно Ширлі, чому люди такі корисливі… чому?

– Часом вони справді бувають корисливі, але не завжди, Гейзел. А коли в тебе до Террі такі почуття… ну, то всі ми помиляємося. Інколи своїх бажань не вдається збагнути одразу.

– О, правда ж? Я знала, що ви зрозумієте! Я думала, що люблю його, панно Ширлі. Коли я вперше його побачила, то просто сиділа й дивилася на нього цілий вечір. І хвилі налітали на мене, коли вдавалося перехопити його погляд. Він був такий гарний… хоч і тоді я подумала, що він занадто кучерявий, та й вії в нього надто біляві. Уже це мало б мене застерегти. Та я завжди й в усе вкладаю всю свою душу… я така вразлива. Я трепетала від захвату щоразу, як він наближався до мене – а тепер не відчуваю нічого. Нічого! Ох, я так постаріла за ці тижні, панно Ширлі… так постаріла! Відколи заручилася, я майже нічого не їм. Мама вам підтвердить. Я впевнена, що не люблю його аж так, щоб вийти заміж. У чомусь іншому я можу сумніватися, але не в цьому!

– Тоді ти мусиш…

– Навіть того вечора, коли він освідчився, я міркувала про те, що ліпше вдягти на бал-маскарад до Джоан Прінгл. Я думала, як гарно буде вбратися Королевою травня^[49] – у блідаво-зелену сукню зі смарагдовим паском, рожевими трояндочками в косах, і з жезлом, увішаним рожевими й зеленими стрічками та крихітними пуп’янками троянд. Правда, це було б чарівно? Але тоді в Джоан узяв та й помер дядько, і бал скасували, тож усе виявилося дарма. Але річ у тім, що коли думками я витала так далеко – я ж, напевне, не кохала його, так?

– Хтозна. Думки часом таке виробляють із нами…

– Бачте, панно Ширлі, я взагалі не думаю, що схочу колись вийти заміж. У вас часом немає напохваті апельсинової палички? Дякую. Щось у мене нігті потьмяніли, то я їх заразом відполірую. Правда, гарно так звіряти одна одній таємниці? Нечасто випадає така змога. Усі завжди прагнуть нам завадити. То про що це я… а, звісно, Террі. Що мені робити, панно Ширлі? вкажіть, бо я наче в пастці!

– Але, Гейзел, це ж просто…

– Ох, панно Ширлі, це зовсім не просто! Усе так жахливо закрутилося. Мама дуже тішиться, а тітка Джин – ні. Їй Террі не сподобався, а всі кажуть, що її поради слід послухати. А я взагалі не хочу виходити заміж. Я честолюбна. Хочу мати фах. Часом я думаю, що залюбки пішла б у черниці. Хіба не дивовижно – стати нареченою Христовою? Католицька церква така мальовнича, правда? Але я не католичка, та й навряд це можна назвати фахом. Я завжди відчувала, що хотіла б стати медсестрою. Це так романтично, правда? Утирати розпашілі чола й усе таке, а тоді в тебе закохується вродливий пацієнт-мільйонер і везе в медовий місяць на Рив’єру, стрічати вранішнє сонце в розкішній віллі понад синім морем. Я вже бачу себе там. Може, то все дурні мрії, але ж які солодкі. Я не можу зректися їх заради такої прозаїчної дійсності як шлюб із Террі Гарландом і життя в Саммерсайді!

Гейзел здригнулася на саму думку про це, і критично оглянула свій ніготь.

– Напевне… – почала було Енн.

– Бачте, панно Ширлі, у нас немає нічого спільного. Його не цікавлять поезія та романтичність, а вони – це все моє життя. Інколи мені здається, що я – реінкарнація Клеопатри… чи Єлени Прекрасної… ну, однієї з тих звабливих, меланхолійних жінок. У мене такі дивовижні думки й відчуття. І якщо не в цім уся річ, то й не знаю, звідки б їм узятися. А Террі такий жахливо приземлений… ні, він не може бути нічиєю реінкарнацією. І те, що він сказав, коли дізнався про перо Вери Фрай, доводить це, правда ж?

– Я нічого не чула про перо Вери Фрай, – терпляче відказала Енн.

– Хіба я досі не розповіла? Мені здавалося, що так, – я вже стільки вам розказала. Верин жених подарував їй перо для письма. Його була лишила по собі ґава. І Верин жених сказав так: «Нехай щоразу, коли ти ним писатимеш, дух твій лине до небес, наче птах, що колись носив це перо». Хіба не дивовижно? Але Террі сказав, що перо швидко зноситься, надто якщо Вера пише стільки ж, скільки й теревенить, а ґави так чи так не линуть до небес. Він не збагнув суті… всього значення цього дарунка.

– А в чім була суть?

– Ох… ну, в тім, щоб… розумієте – полинути. Втекти від усього земного. Ви бачили Верин перстеник? Із сапфіром. Я думаю, сапфір надто темний для дошлюбного перстеника. Мені більше подобається ваш – такий романтичний, із перлами. Террі теж хотів одразу надіти мені перстеник, але я сказала: «Зачекай». Це було б, наче кайдани… так невідворотно. Але якби я кохала Террі, то й думок таких не мала би, правда?

– Боюся, що так.

– Як дивовижно – розказати комусь, що відчуваєш насправді! О, панно Ширлі, якби ж я могла знов стати вільною… шукати глибинний сенс життя! Террі не зрозумів би нічого із цих моїх слів! А ще він дуже дратівливий – як усі Гарланди. О, панно Ширлі, якби ви поговорили з ним… сказали, що я відчуваю… Він запевняє, що ви дивовижна – він вас послухає.

– Гейзел, мила, як же я могла б це зробити?

– Не розумію, чому ні, – Гейзел відполірувала останній ніготь і з трагічним виразом відклала вбік паличку з апельсинового дерева. – Якщо й ви не зможете, мені вже ніде не буде рятунку. Та я ніколи, ніколи, НІКОЛИ не вийду за Террі Гарланда.

– Якщо ти не кохаєш Террі, то мусиш так йому й сказати… хай як він засмутиться. А колись ти зустрінеш того, кого покохаєш насправді – і тоді не сумніватимешся. Ти просто знатимеш.

– Я вже ніколи нікого не покохаю, – незворушно мовила Гейзел. – Кохання приносить лиш горе. Хоч я зовсім юна – та це затямила. Хіба не дивовижний сюжет для одного з ваших оповідань, панно Ширлі? Але мені час іти… я й не знала, що вже так пізно. Я почуваюся настільки краще, відколи звірилася вам – «немов душі торкнулася між тіней», як то казав Шекспір.

– Я думаю, ці слова належать Поліні Джонсон,^[50] – лагідно виправила її Енн.

– Ну, я знала, що то був хтось… із тих, що жили. Думаю, панно Ширлі, що нині я засну. Я майже не спала, відколи заручилася з Террі… бо й збагнути не могла, як це так вийшло.

Гейзел підбила кучері й наділа капелюшок, обшитий рожевою тканиною й із цілим вінком рожевих квіточок. Він так прегарно личив їй, що Енн, не стримавшись, поцілувала свою гостю, захоплено сказавши при цьому:

– Яка ж ти мила!

Гейзел завмерла на місці. Тоді звела очі до стелі й задивилася крізь неї та крізь горище в башті, шукаючи в небі зорі.

– Я ніколи, ніколи не забуду цієї дивовижної миті, панно Ширлі, – поривчасто шепнула вона. – Я відчуваю, що моя врода – коли я справді вродлива – щойно була благословенна. О, панно Ширлі, ви не знаєте, як це страшно – бути вродливою й завжди боятися, що люди вважатимуть тебе геть не такою красунею, як їм казали. Це пекельна мука. Часом я ладна вмерти від жаху, бо мені здається, що я бачу їхнє невдоволення. Хоч, може, це лише моя уява – вона в мене така багата… Аж надто багата і, боюся, мені це шкодить. Бачте, панно Ширлі, я уявила собі, що закохана в Террі. Ох, ви чуєте цей аромат квітучих яблунь?

Ніс у Енн був, тож вона чула.

– Правда ж, він божественний? Я сподіваюся, у раю будуть суцільні квіти! Ох, які добрі були б люди, якби жили в лілеях, чи не так?

– Боюся, там їм було б тіснувато, – дещо лукаво завважила Енн.

– О, панно Ширлі, не кепкуйте з вашої маленької прихильниці! Від таких ущипливих слів я вся в’яну, мов осінній листок!

– Бачу, вона ще не до смерті вас забалакала, – мовила Ребекка Дью, коли Енн повернулася додому, провівши Гейзел до кінця Примарного провулку. – Не розумію, як ви її зносите.

– Вона подобається мені, Ребекко, справді. Я сама була страшною цокотухою в дитинстві. Цікаво, чи здавалися мої промови іншим людям так само дурними, як мені здаються часом слова Гейзел?

– Я не знала вас від малої, та певна, що ні, – відповіла Ребекка Дью. – Бо хай як ви це робили, а казали вочевидь те, що думали. Гейзел Марр не така. Вона вдає із себе вершки, а насправді є звичайним збираним молоком.

– Звісно, вона дещо перебільшує, як це властиво дівчатам, але, здається, щось та й каже щиро, – мовила Енн, пригадуючи Террі. Певне, тому, що сама вона була про Террі невисокої думки, Енн повірила, що всі слова Гейзел про нього були сказані цілком серйозно, і що дівчина воліє покинути його попри десять тисяч доларів спадку. Енн уважала Террі милим, проте доволі безхарактерним хлопцем, здатним закохатися в першу-ліпшу дівчину, що повела б за ним очима, і так само легко закохатися в наступну, якби «красуня номер один» дала йому відкоша чи надовго лишила самого.

Тієї весни Енн часто зустрічалася з Террі, оскільки Гейзел наполягала, щоб вона про людське око повсюди супроводжувала їх. Коли ж Гейзел поїхала відвідати друзів у Кінгспорті, цим зустрічам судилося почастішати, оскільки Террі упродовж відсутності своєї нареченої дуже прив’язався до Енн: їздив із нею на прогулянки й проводжав додому з вечірок та гостей. Вони були однолітками й називали одне одного «Енн» і «Террі», хоч Енн мала до нього радше материнські почуття. Террі надзвичайно лестило, що «розумній панні Ширлі» його товариство було, вочевидь, до душі, тож під час вечірки в Мей Коннеллі в саду попід місячним сяйвом, де гойдалися в танку тіні акацій, він став такий сентиментальний, аж Енн, сміючись, мусила нагадати йому про відсутню Гейзел.

– А, Гейзел, – зронив Террі. – Це дитя!

– Хіба ти не заручений із «цим дитям»? – суворо відказала Енн.

– Не те, щоб заручений… це так, просто флірт. Я… я думаю, мене тоді засліпило місячне сяйво.

Енн квапливо міркувала. Якщо Гейзел і справді так мало важить для Террі, ліпше буде, певне, звільнити дівчинку від нього. Мабуть, це небом дана їй можливість визволити їх обох із пастки, у яку вони самі себе загнали і з якої, сприймаючи все зі смертельною серйозністю юності, не могли вивільнитися.

– Звісно, – вів далі Террі, хибно витлумачивши її мовчанку, – я визнаю, що ситуація безглузда. Боюся, Гейзел сприйняла мої слова трохи засерйозно, а я й гадки не маю, як ліпше все їй пояснити.

Енн, яка завжди діяла імпульсивно, прибрала достоту материнської постави.

– Террі, ви – двоє дітей, що бавляться в дорослих. Насправді Гейзел кохає тебе не більше, ніж ти її. Місячне сяйво, мабуть, засліпило вас обох. Вона хоче знов бути вільна, та боїться казати, щоб не скривдити твоїх почуттів. Вона – романтичне, спантеличене дівчатко, а ти хлопчик, закоханий у кохання, і колись ви ще добряче із себе посмієтеся.

«Здається, я гарно все висловила», – самовдоволено подумала Енн.

Террі глибоко зітхнув.

– Енн, ти зняла такий тягар із моєї душі. Гейзел мила дівчинка, і я не хочу кривдити її, та вже кілька тижнів тому усвідомив свою… нашу помилку. Коли зустрічаєш жінку… саме ту жінку… Енн, ти ж іще не йдеш? Невже ми змарнуємо цей розкішний місячний вечір? Ти, мов біла троянда під місяцем… Енн…

Проте Енн зникла.

11

Енн, у тиші червневого надвечір’я перевіряючи екзаменаційні роботи, підвела голову й витерла носа. Того дня вона мусила так часто це робити, що ніс її почервонів і пік від болю. Річ у тім, що Енн стала жертвою сильного й геть неромантичного нежитю, який не дозволяв їй тішитися ні ніжно-зеленому небу над Ялиновим Затінком, ні сріблясто-білому місяцю над Королем Штормів, ні звабливому аромату бузку попід вікном, ні білосніжним, із блакитними жилками, ірисам у вазі на столі. Він затьмарював усе її минуле й кидав тінь на майбутнє.

– Нежить у червні – це аморально, – сказала Енн Димкові, що замислено сидів при вікні. – Та вже за два тижні я буду в рідних Зелених Дахах, де не муситиму скніти над шкільними творами, повними дурних помилок, і витирати свій змучений ніс. Подумай про це, Димку!

Димко, вочевидь, подумав про це. Напевне, він подумав і про те, що панянка, котра майже бігла вздовж Примарного провулку й незмінною стежиною до Шелестких Тополь, мала не по-червневому лихий і роздратований вигляд. То була Гейзел Марр, яка щойно напередодні повернулася з Кінгспорта, і вже за кілька хвилин, явно розгнівана, удерлася в кімнату Енн, не дочекавшись відповіді на свій різкий стукіт.

– Гейзел, мила… (Апчхи!) ти вже повернулася? Я не чекала тебе раніше наступного тижня.

– Авжеж не чекали, – ущипливо втяла Гейзел. – Так, панно Ширлі, я повернулася! І що ж я виявляю? Що ви хочете відбити в мене Террі – і вам це вдається!

– Гейзел! (Апчхи!)

– О, я все знаю! Ви сказали Террі, що я не люблю його… що хочу розірвати заручини… наші священні заручини!

– Гейзел, дівчинко..! (Апчхи!)

– Смійтеся, панно Ширлі, смійтеся з мене… з усього! Тільки не викручуйтеся! Ви це зробили… і зробили навмисне!

– Певна річ, коли ти сама попросила.

– Я… попросила!

– Так, у цій самій кімнаті. Ти сказала, що не кохаєш Террі й ніколи за нього не вийдеш.

– То в мене, певно, був такий настрій. Я ж не думала, що ви все сприймете серйозно. Гадала, що ви збагнете мою артистичну натуру. Ви, звісно, у сто разів старші за мене, та навіть ви не могли ще забути, як бездумно дівчата говорять… і мислять. Ви, що вдавали мою подругу!

«Це, мабуть, поганий сон», – подумала бідолашна Енн, витираючи носа, а вголос відказала:

– Гейзел, прошу тебе, сядь.

– Сісти! – Гейзел гарячково забігала кімнатою. – Як я можу сісти? Хто міг би просто сидіти, коли все життя лежить довкола в руїнах? О, якщо це робить з людьми вік… змушує заздрити й хотіти зруйнувати щастя молодих… то я молитимуся, щоб ніколи не постаріти!

Зненацька в Енн засвербіла рука дати Гейзел ляпаса – дивне, жахливе, нице бажання. Вона притлумила його так швидко, що згодом не йняла віри в те, що справді це відчула. Та до легкого покарання Енн усе ж вирішила вдатися.

– Гейзел, якщо не можеш сісти й не верзти казна-що, то, будь ласка, іди. (Дуже сильне «апчхи!»). У мене багато роботи. (А… а… апчхи!).

– Я піду, та спершу скажу вам усе, що думаю про вас. О, я знаю, що сама в усьому винна… я мусила знати… я знала! Щойно вперше побачила вас, я інстинктивно відчула, що ви небезпечна. Ці руді коси, зелені очі! Та я й не думала, що ви принизитесь до того, щоб розлучати мене з Террі! Я думала, що ви принаймні християнка! Я ніколи не чула, щоб хтось робив щось подібне! Що ж, ви розбили мені серце, якщо вас це втішить!

– Ти дурна мала…

– Не хочу з вами розмовляти! Ох, ми з Террі були такі щасливі, а ви все зіпсували! Я так раділа – заручилася перша з-між усіх своїх подруг! Я навіть продумала все щодо весілля: четверо дружок у блакитних сукнях із чорними оксамитовими стрічками на воланах! Так розкішно! О, я не знаю, чого в мені більше до вас – жалю чи ненависті! О, як ви могли вчинити так зі мною… коли я вас так любила… так сподівалася на вас… так вірила вам!

Голос Гейзел зірвався, очі налилися слізьми й вона безсило впала в крісло-гойдалку.

«Знаків оклику в тебе вже геть не лишилося, – подумала Енн, – та підкреслювати слова ти вочевидь не перестанеш».

– Це зовсім уб’є бідолашну маму, – схлипнула Гейзел. – Вона так тішилася… усі так тішилися. Усі вважали, що це бездоганна партія. Ох, чи зможе тепер хоч щось бути таким, як раніше?

– Зачекай наступного місячного вечора й спробуй іще раз, – тихо проказала Енн.

– О, так, глузуйте, панно Ширлі, смійтеся з моїх страждань. Я не мала сумніву, що вам буде смішно – дуже, дуже смішно! Ви не знаєте, що таке страждання! Це жахливо… жахливо!

Енн зиркнула на годинник і чхнула.

– То не страждай, – безжально відказала вона.

– Буду страждати. У мене такі глибокі почуття. Порожні душі не страждали б, звісно. Та я рада, що, яка б я не була, я все ж не порожня. Хіба ви, панно Ширлі, зовсім не знаєте, що означає кохати? Сильно, глибоко, дивовижно кохати? А тоді повірити – і бути зрадженою? Я їхала до Кінгспорта така щаслива… я любила ввесь світ! Я веліла Террі подбати про вас – щоб вам не було самотньо без мене. І вчора повернулася така щаслива. А він сказав, що більше мене не кохає… що то все була помилка… помилка! – і що ви сказали, наче я зовсім його не люблю й хочу бути вільна!

– Мої наміри були цілком шляхетні, – усміхнулася Енн. На допомогу їй прийшло її лукаве почуття гумору, і тепер вона сміялася із себе так само щиро, як і з Гейзел.

– О, як я лиш пережила цю ніч! – безтямно продовжувала Гейзел. – Ходила й ходила кімнатою. І ви не знаєте… ви й уявити не можете, чого я зазнала нині вдень! Я мусила сидіти й слухати – о так, слухати! – балачки про безмежне кохання Террі до вас! О, люди вас бачили! Вони знають, що ви робили! А навіщо… навіщо? Я не розумію. У вас є свій жених – чому ж ви не залишили мені мого? Що ви проти мене маєте? Що я вам зробила?

– Я думаю, – сказала остаточно роздратована Енн, – що вас із Террі слід добряче відшмагати. Якби ти не була така люта й послухала розважливо…

– Ні, панно Ширлі, я не люта… лише скривджена… так тяжко скривджена, – плаксиво відповіла Гейзел. – Я відчуваю, що мене в усьому зрадили – і в дружбі, і в коханні. Кажуть, після того, як тобі розіб’ють серце, воно вже більше не болітиме. Надіюся, це правда, хоча думаю, що ні.

– А як же твої честолюбні прагнення, Гейзел? Мрії про паціента-мільйонера й медовий місяць у віллі понад синім морем?

– Не розумію, панно Ширлі, що ви таке кажете. Я зовсім не честолюбна. Я не із цих жахливих нових жінок. Моїм найвищим прагненням було стати щасливою дружиною й облаштувати щасливий дім для свого чоловіка. Було… було! Ох, невже про це доводиться казати в минулому часі? Що ж, не можна вірити нікому! Це я затямила. Гіркий, гіркий урок!

Гейзел витерла очі, Енн – ніс, а Димко з виразом мізантропа споглядав вечірню зорю.

– Гейзел, тобі, мабуть, краще піти. Я справді дуже зайнята й не бачу сенсу в тім, щоби продовжувати цю розмову.

Із виглядом Марії Стюарт, що прямує на ешафот, Гейзел підійшла до дверей і театрально озирнулася.

– Прощавайте, панно Ширлі. Лишаю вас наодинці з вашим сумлінням.

Лишившись наодинці зі своїм сумлінням, Енн відклала перо, тричі чхнула й поговорила із собою відверто.

– Енн Ширлі, ти, може, і бакалавр гуманітарних наук, та дещо мусиш затямити, хоч це могла б сказати тобі навіть Ребекка Дью – утім, вона й казала. Будь чесна із собою, мила, і проковтни цю пігулку, як то личить гідній дамі. Визнай, що тобі приємно було стати об’єктом поклоніння для Гейзел. Визнай, що тебе засліпили її лестощі й удавана любов. Визнай, що тобі подобалося бути таким собі «богом з машини»^[51] – рятувати людей від їхньої власної дурості, коли вони цього нітрохи не хотіли. А визнавши все це, відчувши себе на тисячу років мудрішою й старшою, візьми перо і продовжуй перевіряти роботи, звернувши особливу увагу на те, що Майра Прінгл вважає, наче серафим – це «тварина, що мешкає в Африці».

12

Тиждень по тому Енн одержала листа на ясно-блакитнім папері зі срібними берегами:

«Дорога панно Ширлі!

Я пишу, щоб Ви знали: УСІ НЕПОРОЗУМІННЯ між нами з Террі з’ясовані, і ми так глибоко, щиро й ДИВОВИЖНО щасливі, що вирішили й Вам простити. Террі каже, що позалицявся до Вас, бо його засліпило місячне сяйво, та НАСПРАВДІ серцем був щомиті відданий мені. Він запевняє, що йому – як УСІМ ХЛОПЦЯМ – подобаються милі, скромні дівчата, і що він не зносить ЛУКАВИХ ІНТРИГАНОК. Ми не розуміємо, чому Ви повелися так із нами… і не зрозуміємо ніколи. Можливо, Вам потрібен був матеріал для оповідання, і Ви надумали його здобути, жорстоко експериментуючи з першим, ніжним і щемким дівочим коханням. Та ми дякуємо Вам за те, що Ви допомогли нам ПІЗНАТИ СЕБЕ. Террі каже, що досі не усвідомлював ГЛИБИННОГО СЕНСУ ЖИТТЯ. Отож усе вийшло на краще. Ми ТАКІ близькі духом… ми ЧИТАЄМО думки одне одного. Ніхто не розуміє його – тільки я, – і я хочу завжди бути ДЖЕРЕЛОМ ЙОГО НАТХНЕННЯ. Я не така розумна, як Ви, проте думаю, що можу стати ЦИМ ДЖЕРЕЛОМ, бо ми відчуваємо ЄДНАННЯ ДУШ і присяглися довіку зберігати НЕСХИТНУ ВІРНІСТЬ одне одному, хай скільки ЗАЗДРІСНИКІВ і ВДАВАНИХ ДРУЗІВ намагатимуться нас розлучити.

Ми поберемося, щойно буде готове моє весільне вбрання. Я поїду шити його до Бостона. У Саммерсайді ГЕТЬ НІЧОГО немає. Моя сукня буде з БІЛОГО МУАРУ, а дорожній костюм – сіро-блакитного кольору, із ясно-синім капелюхом, рукавичками та блузкою. Звісно, я ще дуже юна, але хочу вийти заміж МОЛОДОЮ, поки життя не втратило СВІЖОСТІ.

Террі – це все, що я могла уявити собі в НАЙСМІЛИВІШИХ МРІЯХ, і кожна моя СВЯЩЕННА ДУМКА належить йому. Я знаю, ми будемо БЕЗМЕЖНО ЩАСЛИВІ. КОЛИСЬ я вважала, що всі мої друзі теж РАДІТИМУТЬ за мене в щасті, та відтоді мусила засвоїти ЖОРСТОКИЙ УРОК ЖИТЕЙСЬКОЇ МУДРОСТІ.

ЩИРО Ваша,

Гейзел Марр.

P.S.: Ви казали, що Террі ТАКИЙ ДРАТІВЛИВИЙ. А його сестра запевняє, що він, мов сумирне ягнятко.

Г. М.

P. S. 2: Я чула, що ЛИМОННИЙ СІК виводить ластовиння. Спробуйте протирати ним Ваш ніс.

Г. М.»

– Цитуючи Ребекку Дью, – сказала Енн Димкові, – другий постскриптум – це була остання крапля.

13

Додому на другі свої саммерсайдські літні канікули Енн їхала зі змішаними відчуттями. Гілберт подався працювати на будівництві залізниці, тож в Ейвонлі його не чекали. Проте Зелені Дахи лишалися Зеленими Дахами, і саме Ейвонлі нітрохи не змінилося. Так само виблискувало й мерехтіло Озеро Осяйних Вод, так само густо росла папороть побіля Джерела Дріад, і кладка, що з кожним роком ставала дедалі хиткіша й дедалі сильніше бралася мохом, так само вела до Лісу Привидів, із його незмінними тінями, тишею та виспівами вітру.

Енн умовила пані Кемпбелл відпустити й маленьку Елізабет з нею до Зелених Дахів – хоч і не більш, ніж на два тижні. Утім, Елізабет, у передчутті цілих двох тижнів із панною Ширлі, і не просила більшого в долі.

– Сьогодні я почуваюся панною Елізабет, – радісно зітхнула вона, коли бричка від’їхала від Шелестких Тополь. – Будь ласка, назвіть мене «панною Елізабет», коли будете знайомити з вашими друзями в Зелених Дахах. Тоді я відчую себе такою дорослою.

– Добре, – серйозно пообіцяла Енн, пригадуючи малу рудокосу панянку, що колись просила кликати її Корделією.

Подорож від Брайт Рівер до Зелених Дахів дорогою, котру можна бачити лиш у червні на Острові Принца Едварда, захопив Елізабет не менше, аніж саму Енн найпершого, незабутнього весняного вечора багато років тому. Світ був прекрасний: обабіч дороги під вітром гойдалися трави, а за кожним поворотом на дівчинку чекали нові дивовижні несподіванки. Вона була зі своєю любою панною Ширлі, вільна від Жінки на цілих два тижні, у неї нове картате рожеве платтячко й гарні брунатні черевички. То було так, начеб Завтра вже надійшло – а за ним мали настати ще чотирнадцять Завтра. Очі Елізабет мрійно сяяли, коли врешті-решт вони виїхали на порослу квітучими кущами шипшини стежку до Зелених Дахів.

Усе для Елізабет мовби казково змінилося, щойно вона приїхала в Зелені Дахи. Два тижні дівчинка прожила в іншім, чарівнім світі. Неможливо було вийти за поріг, щоб не натрапити на щось романтичне. Щось неодмінно мало статися в Ейвонлі – коли не сьогодні, то наступного дня. Елізабет знала, що потрапила ще не в Завтра, та підійшла вже до самої його межі.

Усе в Зелених Дахах і довкруж них було мовби давно їй знайомо. Навіть Маріллин сервіз у рожеві троянди видавався давнім другом. Кімнати поглядали на неї так, начеб завжди знали й любили її, трава тут була зеленіша, ніж деінде, а люди – саме такі, як ті, що живуть у Завтра. Вона любила їх і відчувала їхню любов. Деві й Дора її розпещували, Маріллі й пані Лінд вона теж сподобалася. Елізабет поводилася, як справжня маленька дама, була охайна й чемна зі старшими. І хоч вони знали, що Енн не схвалює методів пані Кемпбелл, та все ж не могли заперечити, що свою правнучку ця добродійка виховала, як належить.

– Я не хочу спати, панно Ширлі, – прошепотіла Елізабет, коли після радісного вечора вони вклалися до ліжок у кімнатці на піддашші. – Шкода марнувати на сон хоч одну хвилину із цих дивовижних двох тижнів. Я хотіла б зовсім не спати, доки буду тут.

Якийсь час вона не спала. Їй було приємно лежати й наслухати низький, розкотистий звук, що був, як їй сказала панна Ширлі, гуркотом хвиль. Він сподобався їй, як і зітхання вітру попіддашшю. Елізабет завжди боялася ночі – хтозна, яка потороча може кинутися на тебе з мороку? – але тепер страх її минув. Уперше в житті ніч здалася їй другом.

Завтра панна Ширлі повезе її на узбережжя, де вони купатимуться в тих сріблистих хвилях, що біжать до берега, і які вони вже раніше бачили за зеленими ейвонлійськими дюнами, виїжджаючи бричкою на останній пагорб перед Зеленими Дахами. Одна по одній хвилі накочувалися на берег. Остання була великою, темною хвилею сну. Вона огорнула Елізабет, котра поринула в неї, солодко, покірно зітхнувши.

«Тут… так… легко… любити… Бога…», – думала Елізабет, засинаючи.

А втім, щоночі упродовж своєї гостини в Зелених Дахах вона лежала безсонна, ще довго потому, як засне панна Ширлі, і міркувала. Чому життя в Ялиновім Затінку не могло бути таке, як у Зелених Дахах?

Елізабет ніколи ще не жила в домі, де могла б собі галасувати, якби захотіла. У Ялиновім Затінку всі мусили ходити тихо, говорити тихо… ба навіть думати тихо, як часом здавалося дівчинці. Від цього вряди-годи її охоплювало нестримне бажання кричати, голосно й довго.

– Тут ти можеш галасувати, скільки захочеш, – запевнила її Енн. Та хіба не дивно – тепер, коли ніщо не заважало, їй більше не хотілося кричати. Тепер їй подобалося ходити тихенько, нечутно ступаючи між усіх тих прегарних речей, що оточували її. Проте за ці два тижні в Зелених Дахах Елізабет навчилася сміятися. І коли настав час повертатися до Саммерсайда, вона забрала із собою чарівні спогади, а Зелені Дахи ще багато місяців жили чарівними споминами про маленьку Елізабет. Для всіх мешканців ферми вона лишилася «маленькою Елізабет» попри те, що Енн урочисто відрекомендувала її як «панну Елізабет». Вона була така крихітна, золотокоса, така схожа на ельфа, що вони не уявляли її інакше, ніж «маленькою Елізабет» – маленькою Елізабет, що танцювала в сутінковім саду поміж білих лілей; маленькою Елізабет, що читала казки, згорнувшись клубочком на грубезній гілці старої яблуні, не питаючи дозволу й не порушуючи жодних заборон; маленькою Елізабет, що майже потонула на луці між жовтців, серед яких її золотава голівка здавалася лише трохи більшою за інші квіткою; маленькою Елізабет, що бігала за метеликами чи намагалася злічити світляків на Стежині Закоханих; маленькою Елізабет, що наслухала, як у великих дзвіночках гудуть джмелі; маленькою Елізабет, яку Дора пригощала суницями з вершками на кухні, чи смородиною, щойно зірваною з куща («Яка гарна смородина, правда ж, Доро? Наче їси коштовні камінці»); маленькою Елізабет, що співала в таємничому мороці ялинника; маленькою Елізабет із пальцями, липкими від соку свіжозрізаних великих рожевих троянд; маленькою Елізабет, що споглядала велетенський місяць понад долиною, де жебонів потічок («Здається, у місяця стривожені очі, правда ж, пані Лінд?»); маленькою Елізабет, що гірко плакала через небезпечні пригоди героя в новому розділі повісті з журналу, що його одержував Деві («Ох, панно Ширлі, він цього не переживе!»); маленькою Елізабет, що заснула по обіді на канапі в кухні поміж Дориних кошенят, зарум’яніла й чарівна, ніби дика троянда; маленькою Елізабет, що аж заходилася від сміху, коли вітер оголював гузна старим бундючним курям – невже це Елізабет могла так сміятися? – маленькою Елізабет, що допомагала Енн глазурувати кекси, пані Лінд – вирізати клаптики для нової ковдри з візерунком під назвою «подвійний ірландський ланцюжок», а Дорі – начищати старі мідні свічники до такого блиску, аж у них можна було побачити своє відображення; маленькою Елізабет, що пекла крихітні, ледь не іграшкові тістечка під пильним керівництвом Марілли. Ніде в усіх Зелених Дахах не лишилося жодного місця чи предмета, що не нагадував би їхнім мешканцям про маленьку Елізабет.

«Хотіла б я знати, чи буде в мене ще колись два таких щасливих тижні», – думала Елізабет, їдучи із Зелених Дахів. Дорога до станції була так само розкішна, як і два тижні тому, але споглядати її Елізабет заважали сльози, що раз по раз набігали на очі.

– Ніколи не подумала б, що так сумуватиму за якимсь дитям, – сказала пані Лінд.

Коли маленька Елізабет поїхала, у гості до Зелених Дахів аж до кінця літа завітали Кетрін Брук та її песик. Кетрін подала заяву про звільнення зі школи й у вересні збиралася вступити на річні секретарські курси в Редмондськім коледжі. Зробити це їй порадила Енн.

– Я знаю, це тобі сподобається, а вчителювати ти ніколи не любила, – мовила Енн якось надвечір, коли вони вдвох сиділи в порослому папороттю закутку біля конюшинового поля й милувалися красою призахідного неба.

– Життя винне мені більше, ніж заплатило досі, і я хочу взяти від нього все, що належить мені, – рішучо відказала Кетрін. – Я почуваюся значно молодшою, ніж рік тому, – додала вона сміючись.

– Звісно, для тебе це найкраще, але я не уявляю Саммерсайда й нашої школи без тебе, – мовила Енн. – У моїй кімнатці в башті тепер буде так порожньо без наших вечірніх звірянь та суперечок, без тих веселих годин, коли ми пліткували й жартували про всіх і все на світі.

Рік третій

1

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

8 вересня

«Коханий,

от і скінчилося літо – літо, упродовж якого я бачила тебе лиш раз, на ті травневі вихідні. І знову я в Шелестких Тополях – розпочинаю третій і останній свій рік у саммерсайдській школі. Ми з Кетрін так гарно провели час у Зелених Дахах, і тут мені страшенно її бракуватиме. Нова вчителька молодших класів – весела маленька особа, пухка, рожевощока й привітна, мов цуценя – але чомусь це все, що я можу про неї сказати. Її сині усміхнені очі не сяють жодною думкою. Вона мила дівчина й завжди такою буде, проте в ній нема чого ВІДКРИВАТИ. А скільки всього можна було відкрити в Кетрін, коли тільки здобути її довіру.

У Шелестких Тополях усе без змін… хоч і не все. Руда корова пішла в найкращий зі світів, як сумовито повідомила мене Ребекка Дью в понеділок за вечерею. Удови хочуть не купувати нову, а брати молоко й вершки в пана Черрі. Це означає, що маленька Елізабет більше не приходитиме до садової хвіртки. Утім, пані Кемпбелл, здається, уже змирилася з тим, що дівчинка буває в нас, коли захоче, тож тепер це байдуже.

Надходить іще одна зміна. Тітонька Кейт сказала, на мій превеликий жаль, буцім вони хочуть віддати Димка, щойно знайдуть для нього нових хазяїв. Коли я запротестувала, вона пояснила, що це треба зробити задля спокою в домі. Ребекка ціле літо нарікала на кота і, схоже, це єдиний спосіб задовольнити її. Сердешний Димко – такий муркотливий, пухнастий, скрадливий котик!

Завтра субота, і я проведу її, наглядаючи за двійнятами пані Раймонд, котра їде в Шарлоттаун на похорон якоїсь родички. Пані Раймонд – удова, що торік оселилася в нашому місті. Ребекка Дью та вдови із Шелестких Тополь – у Саммерсайді справді повно вдів – уважають її „аж надто пишною“ для Саммерсайда, та вона дуже допомогла нам із Кетрін у підготовці вистав драматичного гуртка. А вмівши брати – умій віддавати.

Джеральдові й Джеральдіні вісім років, і з вигляду вони – мов двоє янголят, проте коли я сказала, що проведу з ними суботу, Ребекка Дью скривилася, за її власним висловом, „як середа на п’ятницю“.

– Я люблю дітей, Ребекко, – сказала я.

– Дітей – так, але то ж не діти, а чорти, панію Ширлі. Пані Раймонд воліє не карати дітей, хай що б вони втнули. Каже, буцім хоче, щоб їм жилося „природно“. Люди обманюються, дивлячись на їхні янгольські личка, та я чула, що про них кажуть сусіди. Якось до них було зайшла дружина пастора. Звісно, пані Раймонд сочилася медом у кожнім слові, та коли паніматка збиралася йти, зі сходів на неї градом сипонула цибуля й одна цибулина збила їй з голови капелюшок. „Діти завжди бувають збитошні тоді, коли нам треба, щоб вони поводилися чемно“, – тільки й сказала на те пані Раймонд, так, начеб аж пишалася, що вони в неї такі нестерпні. Вони, бачте, зі Штатів… – мовила Ребекка, ніби це могло все пояснити. Щодо „янкі“ вона упереджена незгірш за пані Лінд».

2

У суботу зранку Енн помандрувала на околицю, де на одній із вуличок, у чепурнім старомоднім котеджі, жили пані Раймонд та її горезвісні двійнята. Пані Раймонд була вже цілком готова до від’їзду, хоч і вбрана, певне, аж надто святково для похорону, особливо зважаючи на розцяцькований квітами капелюшок, приколотий до гладеньких каштанових кіс – та все ж вигляд мала дуже гарний. Восьмилітні двійнята, що успадкували її вроду, сиділи на сходинці з ледь не янгольським виразом ніжних біло-рожевих личок. У них були великі ясно-сині очі й лискуче, пишне золотаве волосся.

Обоє чарівливо всміхнулися, коли мати відрекомендувала їм Енн і повідомила, що мила панна Ширлі ласкаво зголосилася приглянути за ними, доки мама буде на похороні любої тітоньки Елли, і що, звісно, вони будуть чемні й не завдадуть панні Ширлі ані найменшого клопоту, правда ж, дітки?

Дітки серйозно кивнули та спромоглися, хоч це й здавалося геть неможливим, набути ще більш янгольського вигляду.

Пані Раймонд потягла Енн стежиною до хвіртки.

– Вони – усе, що в мене є… тепер, – скорботно проказала жінка. – Може, я дещо й розбестила їх… я знаю, люди так кажуть. Люди завжди найкраще знають, як вам слід виховувати дітей, ви не помічали, панно Ширлі? Та я вважаю, що лагідне слово краще за різку, ви згодні? Я певна, ви дасте з ними раду. Діти завжди знають, із ким можна жартувати, а з ким ні. Ота сердешна панна Прауті з нашої вулиці… якось я лишила їх із нею, але дітки її геть не стерпіли, тож і піддражнили було добряче. Ви ж знаєте, які ці діти. А вона помстилася й розпатякала про них по всьому місті якісь найнеймовірніші вигадки. Але вас вони полюблять і будуть справжніми янголятами, я знаю. Вони жваві, це так – але діти й мусять бути жваві, правда ж? Так гірко бачити заляканих дітей, ви згодні? Я люблю, коли діти поводяться природно, а ви? Надто чемні діти справляють неприродне враження, ви згодні, панно Ширлі? Тільки не дозволяйте їм пускати у ванні кораблики й чалапати ставком, гаразд? Я так боюся, що вони застудяться… Їхній батько помер від запалення легень.

Великі сині очі пані Раймонд, здавалося, от-от приснуть слізьми, та вона мужньо опанувала себе.

– Тільки не хвилюйтеся, якщо вони посваряться, – діти завжди сваряться, ви згодні, панно Ширлі? Та коли хтось чужий їх зачепить, тоді… Господи! Вони одне одного просто обожнюють. Я могла б узяти на похорон тільки когось одного, та вони й чути про це не бажали. Вони за все життя й на день не розлучалися. А стежити на похороні за двома одразу я не змогла б, ви згодні?

– Не турбуйтеся, пані Раймонд, – сердечно відказала Енн. – Я певна, що ми із Джеральдом та Джеральдіною чудово проведемо день. Я люблю дітей.

– Я це знаю. Щойно вас побачила, я зрозуміла, що ви любите дітей. Це завжди видно, ви згодні, панно Ширлі? Є щось таке у людині, яка любить дітей. Бідолашна стара панна Прауті їх терпіти не може. Вона шукає в дітях найгірше – і безперечно знаходить. Ви не уявляєте, яка то для мене втіха – знати, що мої дітки під опікою того, хто любить їх і розуміє. Я впевнена, що дуже приємно проведу цей день.

– Чого ми теж не їдемо на похорон? – заверещав Джеральд, зненацька вистромившись із горішнього вікна. – Ми ще ніколи так не бавилися.

– Ох, вони у ванній кімнаті! – трагічно скрикнула пані Раймонд. – Прошу вас, панно Ширлі, мила, – підіть і заберіть їх звідти. Джеральде, синку, ти ж знаєш, мама не може взяти вас обох на похорон. Ох, панно Ширлі, знову він узяв шкуру койота з підлоги у вітальні й зав’язав лапи вузлом собі на шиї. Він її порве! Будь ласка, змусьте його зняти шкуру. А я мушу бігти, бо ще спізнюся на поїзд!

І пані Раймонд граційно поквапилася геть. Енн метнулася нагору, де вздріла ангелоподібну Джеральдіну, що вхопила брата за ноги, явно намагаючись викинути його з вікна.

– Панно Ширлі, скажіть, нехай Джеральд не показує мені язика! – гнівно вигукнула вона.

– Тебе це кривдить? – запитала Енн, усміхнувшись.

– Мені хай він язика не показує! – відповіла Джеральдіна, люто зиркнувши на Джеральда, котрий у відповідь так само люто глянув на неї.

– Це мій язик, і ти не можеш заборонити мені його показувати – правда ж, панно Ширлі?

Енн лишила запитання без уваги.

– Діти, до обіду ще ціла година. Ходімо краще в сад – посидимо там, побавимося, розповімо одне одному різні історії. І, Джеральде, будь ласка, поклади цю шкуру назад на підлогу.

– Але я хочу бавитись у вовка, – заявив Джеральд.

– Він хоче бавитись у вовка! – вигукнула Джеральдіна, зненацька стаючи на захист брата.

– Ми хочемо бавитись у вовка! – закричали обоє в один голос.

Утім, дилему, що постала перед Енн, розв’язало калатання дверного дзвоника.

– Біжімо поглянемо, хто там! – вигукнула Джеральдіна.

Двійнята кинулися до сходів і, з’їхавши вниз поруччям, опинилися біля дверей раніше за Енн. Шкура койота при цьому розв’язалася й зісковзнула долу.

– Ми нічого не купуємо в рознощиків, – повідомив Джеральд дамі, що стояла на порозі.

– Чи можу я бачити вашу матінку? – запитала гостя.

– Ні. Мама поїхала на похорон тітоньки Елли. За нами приглядає панна Ширлі. Онде вона спускається. Зараз вона хутенько вас вижене звідси.

Коли Енн розгледіла, хто стоїть у дверях, їй справді закортіло вигнати гостю. Панни Памели Дрейк у Саммерсайді не любили. Кожному зустрічному вона пропонувала купити щось на виплат, і спекатися її без покупки зазвичай не вдавалося, позаяк панна Дрейк була геть нечутлива до натяків, образ та зауважень, і мала вдосталь вільного часу.

Цього разу вона «приймала замовлення» на енциклопедію – «річ незамінну в роботі кожного вчителя». Марно Енн запевняла, що їй енциклопедія не потрібна, адже в школі є дуже хороше видання.

– Воно вже десять років як застаріло! – несхитно відрубала панна Дрейк. – Присядьмо отут, панно Ширлі, на цю садову лавку, і я покажу вам проспект.

– Я не маю часу, панно Дрейк. Я мушу глядіти дітей.

– Це лиш на кілька хвилин, панно Ширлі. Я хотіла зайти ще й до вас, і дуже рада, що нині застала вас тут. Біжіть, грайтеся, діти, а ми з панною Ширлі розглянемо цей пречудовий проспект.

– Мама найняла панну Ширлі, щоб глядіти нас, – відповіла Джеральдіна, стріпнувши кучерявою голівкою. Проте Джеральд потягнув її назад у кімнату й вони втекли, хряснувши дверима.

– Ви бачите, панно Ширлі, яка вона – енциклопедія. Погляньте на цей розкішний папір… помацайте його. А які надзвичайні гравюри! Та в жодній іншій енциклопедії немає й половини цих гравюр. І який шрифт – навіть сліпий прочитає… і все за вісімдесят доларів. Вісім доларів завдатку й потім – ще по вісім доларів на місяць, доки виплатите все. Іншої такої змоги вже не буде – зараз ми продаємо її за пільговою ціною. Наступного року вона коштуватиме сто двадцять.

– Але, панно Дрейк, мені не потрібна енциклопедія, – розпачливо мовила Енн.

– Авжеж вам потрібна енциклопедія. Кожному потрібна енциклопедія – Національна енциклопедія! Не знаю, як я жила, доки ознайомилася з Національною енциклопедією. Жила! Я й не жила – я животіла. Погляньте, панно Ширлі, на цю гравюру із зображенням казуара!^[52] Ви хоч раз досі по-справжньому бачили казуара?

– Але, панно Дрейк, я…

– Якщо умови для вас дещо обтяжливі, я певна, що зможу влаштувати вам особливу форму виплату, бо ви ж учителька: замість восьми – шість доларів на місяць. Панно Ширлі, такої пропозиції ви відхилити не зможете!

Енн і сама вже відчувала, що не зможе. Чи не варта шести доларів на місяць спокуса відкараскатися від цієї жахливої жінки, що явно не збиралася йти без замовлення? Крім того, що там роблять двійнята? Якось вони підозріло притихли. Може, пускають у ванні кораблики? Чи вислизнули геть крізь задні двері й чалапають мілководдям на ставку?

Енн зробила ще одну марну спробу розпрощатися з панною Дрейк.

– Я все як слід обміркую й повідомлю вам…

– Зараз найкраща нагода, – відповіла панна Дрейк, спритно вихоплюючи авторучку. – Ви ж знаєте, що купите енциклопедію, тож можете негайно підписатися. Немає сенсу зволікати. Ціна може зрости будь-якої миті, і вам доведеться платити сто двадцять. Поставте підпис отут, панно Ширлі.

Енн відчула, що в долоню їй лягла авторучка. Іще мить… аж тут панна Дрейк видала такий пронизливий крик, що Енн упустила ручку під кущ ехінацеї, котрий ріс побіля садової лавки, і з подивом та жахом утупилася в співбесідницю.

Невже це була панна Дрейк – ця чудернацька істота без капелюха, окулярів, та ще й майже без волосся? Капелюх, окуляри й перука маяли в повітрі на півдорозі від її голови до вікна у ванній кімнаті, звідки визирали дві кучеряві голівки. Джеральд тримав у руці вудку з подвійною волосінню, до якої була прив’язана пара гачків. Як йому вдалося підчепити одразу три предмети, міг би сказати тільки він сам. Напевне, то була чиста випадковість.

Енн кинулася нагору, та поки вона домчала до ванної, двійнята втекли. Вудку Джеральд покинув на місці злочину і, крадькома визирнувши з вікна, Енн завважила знавіснілу панну Дрейк, яка тим часом повернула собі своє майно, включно з авторучкою, і тепер підтюпцем бігла до хвіртки. Єдиний раз у житті панна Памела Дрейк не спромоглася дістати бажаного замовлення.

Двійнята сиділи на кухоннім ґанку, де їли яблука, мов двійко херувимів. Енн міркувала, як їй бути. Певна річ, за таку поведінку Джеральда слід було висварити… хоч він, безсумнівно, допоміг їй вийти зі скрутного становища, та й панна Дрейк була нестерпною особою, котру годилося провчити. І все ж…

– Ти проковтнула черв’яка! – заверещав Джеральд. – Я бачив, як він зник у тебе в горлі, отакий величезний!

Джеральдіна кинула яблуко, і тієї ж миті її знудило – сильно знудило, тож деякий час Енн було не до покарань. А коли Джеральдіні полегшало, настала обідня година, і Енн зненацька вирішила обмежитися лагідним докором на адресу Джеральда. Зрештою, страхітливої шкоди він панні Дрейк не завдав, а вона, дбаючи про власні інтереси, очевидячки, не розповість про цю пригоду жодній живій душі.

– Як ти гадаєш, Джеральде, – м’яко запитала Енн, – твій учинок личить джентльменові?

– Ні, – відповів Джеральд, – але то було дуже кумедно. Вправний із мене рибалка, еге ж?

Обід виявився дуже смачний. Пані Раймонд приготувала його перед від’їздом, а хай які недосконалі були її виховні методи, куховарила вона неперевершено. Двійнята наминали свої порції й не сварилися, а за столом поводились незгірше за більшість інших дітей. Після обіду Енн вимила посуд, доручивши Джеральдові витирати рушником тарілки й чашки, а Джеральдіні – обережно ставити їх на полицю. Обоє взялися за цю справу дуже хвацько, аж Енн самовдоволено подумала, що все, чого їм бракує – це розважливого підходу й зовсім трішки суворості.

3

О другій годині зайшов пан Джеймс Гранд. Пан Гранд був головою опікунської ради школи й хотів обговорити деякі важливі теми, перш ніж їхати в понеділок до Кінгспорта на конференцію з питань освіти. Енн запитала, чи не може він увечері прийти в Шелесткі Тополі. На жаль, він не міг.

Пан Гранд був добрим і сердечним чоловіком, та Енн уже затямила, що він чутливий і розмовляти з ним слід обережно. Крім того, їй дуже хотілося, щоб він підтримав її в наступній битві за нове шкільне обладнання. Вона вийшла до двійнят.

– Діти, ви побавтеся надворі, а я трохи поговорю з паном Грандом, гаразд? Це ненадовго. А потім ми влаштуємо пікнік край ставка, і я навчу вас пускати мильні бульбашки, пофарбовані в червоний колір – дуже гарні бульбашки.

– Дасте нам по четвертаку, якщо будемо чемні? – запитав Джеральд.

– Ні, Джеральде, любий, – несхитно відказала Енн. – Я не буду підкуповувати вас. Я знаю, що ти, як личить джентльмену, будеш чемний лиш тому, що я прошу тебе про це.

– Ми будемо чемні, панно Ширлі, – урочисто пообіцяв Джеральд.

– Страшенно чемні, – так само врочисто озвалася Джеральдіна.

Цілком імовірно, що вони дотримали б слова, якби одразу потому, як Енн повернулася до вітальні на розмову з паном Грандом, у двір не зайшла Айві Трент. А двійнята не зносили Айві Трент – безгрішної Айві, що ніколи не бешкетувала й була завжди донезмоги охайна й чистенька.

Того дня Айві Трент, безсумнівно, прийшла похвалитися новими гарними коричневими черевичками, новеньким паском і червоними бантами на плечах і в косах. Пані Раймонд, попри всі свої вади, трималася розважливих поглядів щодо дитячого одягу – утім, на думку її добросердих сусідів, вона стільки грошей витрачала на себе, що для двійнят уже нічого не лишалося, – тож Джеральдіна не могла виходити на вулицю так само гарною, як Айві Трент, котра мала святкове вбрання на кожен день тижня. Пані Трент водила свою доньку в «бездоганно білих» платтячках. Принаймні гуляти Айві завжди йшла «бездоганно білою», а коли й верталася брудна – то, певна річ, із вини «малих заздрісників», яких так багато мешкало поблизу.

Джеральдіна справді заздрила. Їй хотілося й собі мати червоний пасок, банти на плечах і білі вишиті суконьки. Чого не віддала б вона за такі гарні черевички на ґудзиках!

– Як вам подобається мій новий пасок і банти на плечах? – зверхньо поцікавилася Айві.

– Як вам подобається мій новий пасок і банти на плечах? – ядуче передражнила її Джеральдіна.

– У тебе ж немає бантів на плечах, – погордливо мовила Айві.

– У тебе ж немає бантів на плечах, – пропищала Джеральдіна.

– У мене є. Хіба ти не бачиш? – спантеличено вказала Айві.

– У мене є. Хіба ти не бачиш? – знову передражнила Джеральдіна, невимовно втішена цією вигадкою – повторювати все, що презирливо кидає Айві.

– За них не сплачено, – заявив Джеральд.

Айві Трент розлютилася. Обличчя їй налилося кров’ю і стало так само червоне, як банти на плечах.

– Сплачено. Моя мама завжди сплачує рахунки.

– Моя мама завжди сплачує рахунки, – протяжно повторила Джеральдіна.

Айві зніяковіла, не розуміючи, що їй робити, і звернулася до Джеральда, котрий був найвродливішим із хлопців на їхній вулиці. Щодо нього вона вже прийняла остаточне рішення.

– Я прийшла сказати, що ти будеш моїм женихом, – повідомила вона, виразно дивлячись на нього карими очима, котрі, як уже знала семилітня Айві, справляли нищівне враження на всіх її знайомих хлопчаків.

Обличчя Джеральда побуряковіло.

– Я не буду твоїм женихом, – відрубав він.

– Але ти мусиш, – незворушно правила своєї Айві.

– Але ти мусиш, – повторила Джеральдіна, киваючи на брата.

– Не буду! – люто скрикнув Джеральд. – І не пащекуй мені, Айві Трент!

– Ти мусиш, – уперто наполягала Айві.

– Ти мусиш, – повторила Джеральдіна.

Айві глипнула на неї.

– Замовкни, Джеральдіно Раймонд!

– Я думаю, що можу говорити на своїм власнім подвір’ї, – відказала Джеральдіна.

– Звісно, вона може, – озвався Джеральд. – А от якщо ти, Айві Трент, не замовкнеш, я піду до вас і виберу очі твоїй ляльці!

– Тоді моя мама тебе відшмагає! – скрикнула Айві.

– Та невже? А знаєш, що моя мама зробить із твоєю за це? Вона просто дасть їй у носа!

– І все одно ти будеш моїм женихом, – відповіла Айві, спокійно вертаючись до головної теми.

– Я… я запхну твою голову в діжку з водою! – загорлав Джеральд. – Натовчу твоєю пикою мурашник! Я… я здеру з тебе ці банти й пасок! – гаркнув він переможно, позаяк остання погроза була принаймні здійсненна.

– Зараз ми здеремо! – вискнула Джеральдіна.

І вони, мов дикі звірі, кинулися на горопашну Айві, котра верещала, відбивалася й кусалася, та все ж не могла впоратися з ними двома. Спільними зусиллями вони потягли її через подвір’я в дровітню, звідки жодних волань було вже не чути.

– Швидше! – видихнула Джеральдіна. – Доки панна Ширлі не прийшла!

Зволікати було не можна. Джеральд тримав Айві за ноги, Джеральдіна однією рукою вхопила її зап’ястя, а другою квапливо здерла пасок та банти з її кіс і плечей.

– Пофарбуймо їй ноги! – вигукнув Джеральд, завваживши дві бляшанки з фарбою, котрі ще минулого тижня лишили в дровітні муляри. – Я триматиму, а ти фарбуй!

Айві розпачливо кричала, проте все дарма. З неї стягнули панчохи й за якусь хвилину помалювали їй ноги зеленими й червоними смугами, щедро заляпавши при цьому фарбою нові черевички та вишиту суконьку. Насамкінець двійнята натовкли їй реп’яхів у коси.

Коли вони врешті її відпустили, вона являла собою жалюгідне видовище. Оглянувши Айві, обоє радісно заверещали. Це була така довгождана помста за довгі тижні її зверхності й вихвалянь.

– Тепер іди додому, – мовив Джеральд. – Будеш знати, як приходити й казати хлопцям, що вони мусять бути тобі женихами.

– Я все розкажу мамі, – хлипала Айві. – Я піду додому й розкажу все про тебе, гидкий, гидкий, поганий хлопчисько! Потвора!

– Не смій обзивати мого брата потворою! – вереснула Джеральдіна. – І банти свої забери! Ми не хочемо, щоб ти смітила ними в нашій дровітні!

Заплакана Айві, котрій Джеральдіна швиргонула в спину бантами, вискочила з двору й побігла вулицею геть.

– Мерщій! Прослизнемо через задні сходи до ванної й відмиємося, доки панна Ширлі нас не бачить, – задихано сказала Джеральдіна.

4

Пан Гранд обговорив із Енн усе, що його цікавило, і відкланявся. Якусь хвилину Енн стояла на порозі, стривожено міркуючи, де можуть бути двійнята. Аж ось із вулиці в хвіртку зайшла розгнівана дама, тягнучи за руку все ще заплакану й нещасну доньку.

– Панно Ширлі, де пані Раймонд? – суворо запитала пані Трент.

– Пані Раймонд…

– Я наполягаю, щоб до мене вийшла пані Раймонд. Нехай вона сама побачить, що її діти зробили з бідолашною, невинною та безпорадною Айві. Гляньте на неї, панно Ширлі – ви тільки погляньте на неї!

– Ох, пані Трент, мені так прикро! Це я винна. Пані Раймонд поїхала… я обіцяла за ними приглянути, але зайшов пан Гранд…

– Ні, панно Ширлі, ви ні в чому не винні. Ніхто не може впоратися з тими чортенятами. Їх уся вулиця знає. Що ж, коли пані Раймонд нема, я не бачу сенсу тут лишатися. Я заберу мою сердешну дівчинку додому. Але пані Раймонд іще дізнається про все… о так, вона дізнається. Ох, панно Ширлі, ви чуєте це? Невже вони шматують одне одного?

«Це» було хором криків, висків та зойків, що лунали з горішнього передпокою. Енн кинулася туди. На підлозі коло її ніг звивався, борюкався, корчився, дряпався й кусався навіжений рухливий клубок. Насилу Енн розборонила двійнят і, міцно тримаючи кожного за плече, яке намагалося виборсатися, зажадала пояснень такої поведінки.

– Вона каже, що я мушу бути женихом Айві Трент, – прогарчав Джеральд.

– Ти мусиш, мусиш! – заверещала Джеральдіна.

– Я не буду!

– Ти мусиш!

– Діти! – гримнула Енн.

Щось у її тоні змусило двійнят замовкнути. Вони боязко глянули на неї й уздріли таку панну Ширлі, якої ще досі не бачили. Уперше у своїм юнім житті вони відчули силу влади.

– Ти, Джеральдіно, – спокійно мовила Енн, – підеш на дві години до ліжка. Ти, Джеральде, проведеш цей час у комірчині. Ані слова! Ви неприпустимо бридко поводилися й будете покарані. Ваша мати лишила вас на мій догляд, і ви зробите все так, як я сказала.

– Тоді покарайте нас разом, – запхинькала Джеральдіна.

– Так… ви не маєте права нас розлучати… нас ніколи ще не розлучали… – промимрив Джеральд.

– Тепер це станеться, – так само спокійно відказала Енн.

Джеральдіна покірно роздяглася й лягла в одне із ліжок у дитячій. Джеральд покірно зайшов у комірчину. То була простора комірчина, з вікном і стільцем, тож назвати покарання надміру суворим не випадало. Енн замкнула двері й сіла при вікні із книжкою. Нарешті хоч на дві години вона зможе відітхнути.

Кілька хвилин потому Енн зайшла в дитячу й виявила, що Джеральдіна безтурботно спить. Була вона, сонна, така гарненька, що Енн замалим не пошкодувала про свою суворість. А втім, короткий сон їй не завадить. Коли вона прокинеться, їй дозволено буде встати з ліжка, навіть якщо дві години доти не спливуть.

Минула година; дівчинка досі спала. Джеральд сидів у комірчині так тихо, але Енн, відзначивши, як мужньо він зносить покарання, подумала, що може звільнити його. Так чи так, Айві Трент і справді була пихатою малою кривлякою і, певне, дуже дратувала.

Енн відімкнула двері комірчини, проте Джеральда там не виявилося. Вікно, попід яким розташувався дах над кухонним ґанком, було розчахнуте. Енн стисла губи, рушила вниз і вийшла на подвір’я. Ніде ні сліду Джеральда. Вона оглянула дровітню й зиркнула в обидва боки вулиці. Так само ні сліду.

Енн промчала крізь сад і вибігла із хвіртки на стежину, що попри густий чагарник вела до ставка на луці пана Роберта Крідмора. Щасливий Джеральд, відпихаючись від дна жердиною, катався по ставку в маленькій плоскодонці, яку тримав там пан Крідмор. У ту мить, коли Енн нарешті видерлася з чагарів, жердина, котру Джеральд увігнав занадто глибоко в болото, із третьої спроби несподівано легко вийшла, і хлопчик сторчголов плюхнувся уводу.

Енн мимоволі нажахано скрикнула, хоча причин для переляку не було. Навіть у найглибшім місці вода не сягала Джеральдові плечей, а там, де він упав, була йому ледь вище пояса. Сяк-так він звівся на рівні ноги й стояв із дурнуватим виглядом; золотисті кучері намокли й прилипли йому до обличчя. Крик Енн луною розлігся в неї за спиною, і за якусь мить Джеральдіна в нічній сорочці вибігла з-поміж дерев і рвонула вздовж дерев’яного помосту, до якого зазвичай припинали човни. Із розпачливим вереском: «Джеральде!» вона гучно стрибнула з помосту й ледь не перекинула брата знов у воду.

– Джеральде, ти втонув? – лементувала Джеральдіна. – Джеральде, братику, ти втонув?

– Ні… сестричко… ні… – запевнив її Джеральд, цокаючи зубами від холоду.

Вони палко обійнялися й поцілувалися.

– Діти, негайно йдіть сюди, – гукнула Енн.

Двійнята почвалали до берега. Вересневий день, такий теплий зранку, надвечір став холодний і вітряний. Вони тремтіли, їхні обличчя посиніли. Енн без жодного докору квапливо потягла їх додому, де зняла з них мокрий одяг і вклала обох, із грілками в ногах, у ліжко пані Раймонд. Двійнята досі тремтіли. Невже вони застудяться? Невже в них буде запалення легень?

– Ви мали пильніше нас глядіти, панно Ширлі, – процокотів зубами Джеральд.

– Авжеж, ви мали, – підтакнула Джеральдіна.

Розгублена й перелякана Енн кинулася вниз і викликала по телефону лікаря. Доки він прийшов, двійнята вже зігрілися, і він запевнив Енн, що небезпека минула. Якщо вони лишаться в ліжку до ранку, все буде гаразд.

На зворотнім шляху лікар зустрів пані Раймонд, що верталася пішки зі станції, і невдовзі вона, бліда й замалим не в істериці, удерлася в дім.

– О, панно Ширлі, як ви могли дозволити, щоб мої дорогоцінні дітки опинилися в такій небезпеці!

– Ми те саме їй сказали, мамо, – хором озвалися двійнята.

– Я вірила вам… Я казала…

– Навряд чи мене можна винуватити в чомусь, пані Раймонд, – мовила Енн із очима, холодними, мов сірий туман. – Я думаю, ви це збагнете, коли заспокоїтеся. Із дітьми все буде добре. Я викликала лікаря лише з обачності. Якби вони слухалися мене, цього не сталося б.

– Я гадала, що вчителька дасть раду з дітьми, – прикро мовила пані Раймонд.

«Із дітьми – так, але не з юними демонами», – подумала Енн, та вголос відповіла:

– Оскільки ви вже тут, пані Раймонд, я, мабуть, піду. Вам я більше нічим не буду корисна, до того ж, на вечір маю роботу.

Двійнята, як один, вискочили з ліжка й обхопили Енн з обох боків.

– Нехай тепер щотижня буде похорон! – закричав Джеральд. – Бо ви мені сподобалися, панно Ширлі! Я хочу, щоб ви завжди нас гляділи, коли мама їде!

– Я теж! – вигукнула Джеральдіна.

– Ви краща, ніж та панна Прауті!

– Набагато краща! – додала Джеральдіна.

– Ви напишете про нас оповідання? – запитав Джеральд.

– Напишіть, – просила Джеральдіна.

– Я певна, ви мали добрі наміри, – мовила пані Раймонд тремким голосом.

– Дякую, – крижаним тоном відповіла Енн, намагаючись вивільнитися з чіпких рук двійнят.

– О, прошу вас, тільки не сварімося, – благально проказала пані Раймонд; її величезні очі сповнилися слізьми. – Для мене це так нестерпно – сваритися з кимось.

– Авжеж ні, – велично мовила Енн, котра вміла бути дуже величною. – У нас немає ані найменшої потреби сваритися. Я певна, що Джеральд і Джеральдіна провели дуже гарний день, хоч і не можу сказати цього про сердешну малу Айві Трент.

Додому Енн верталася мовби на багато років старша.

«І я ще колись уважала Деві халамидником», – думала вона.

Ребекка Дью збирала пізні братки в сутінковім саду.

– Знаєте, Ребекко, свого часу я вважала настанову «Дітей має бути видно, та не чути» занадто суворою – але тепер бачу її переваги.

– Моя ж ви бідолашечко. Зараз я дам вам повечеряти, – сказала Ребекка Дью. І не докинула: «Я ж вас попереджала».

5

(Уривок із листа до Гілберта).

«Пані Раймонд прийшла до мене вчора й зі слізьми в очах благала простити їй „ті нерозважливі слова“. „Якби ви знали, панно Ширлі, що таке серце матері, вам було б неважко простити“.

Але мені й так було неважко простити. Попри все, пані Раймонд уміє здобувати симпатію, та й із драматичним гуртком вона тоді нам дуже допомогла. І все ж я не сказала: „Радо пригляну за вашими дітьми будь-якої іншої суботи, коли ви десь поїдете“. Людина вчиться з досвіду, навіть така невиправно довірлива й оптимістична, як я.

А зараз декого із саммерсайдської громади вочевидь непокоїть історія Дові Весткот і Джарвіса Морроу, які, за словами Ребекки Дью, заручені вже понад рік, та досі не дійшли до вівтаря. Тітонька Кейт, дальня родичка Дові – точніше, здається, вона тітка її сестри в других з материнського боку, – неабияк переймається цією справою, оскільки вважає, що Джарвіс – це чудова партія для Дові, а також, як я думаю, тому, що ненавидить Франкліна Весткота й хоче бачити, як він зазнає поразки на всіх фронтах. Не те, щоб тітонька Кейт визнавала, що ненавидить когось, та вони з пані Весткот були подругами в юності, і вона запевняє, що це Франклін звів жінку в могилу.

Мене ж ця історія цікавить тому, що я дуже симпатизую Джарвісу й до певної міри – Дові, а ще, мабуть, тому, що я віддавна люблю встромити носа в чужі справи… щоразу, звісно, зі шляхетним наміром.

Якщо коротко, то ситуація така: Франклін Весткот – високий, похмурий та непривітний торговець і добрячий жаднюга. Він ні з ким не спілкується, а мешкає в обійсті під назвою В’язовий Гай, на околиці, край дороги, що веде до гавані. Я раз чи двічі бачила його, утім, знаю про нього лиш те, що він має моторошну звичку – сказати щось, а тоді довго безгучно розсміятися. Він не ходить до церкви, відколи там почали співати гімни, та ще наполягає, щоб усі вікна в його домі були прочинені навіть узимку під час завірюх. Мушу визнати, що через цю останню його рису я відчуваю до нього симпатію, але, схоже, я така єдина в Саммерсайді. Тут він – впливова особа, і жодне рішення міської влади неможливе без його схвалення.

Дружина його померла. Подейкують, що то була справжня рабиня, якій не вільно було й кроку ступити без дозволу. Я чула, буцім Франклін одразу по весіллі заявив, що хазяїном у домі буде він.

Дітей, окрім Дові^[53] – справжнє її ім’я Сибілла – у пана Весткота немає. Дові – гарненька, пухкенька дев’ятнадцятилітня дівчина, із червоним, завжди трішки розкритим ротиком, дрібними білими зубками, рудувато-каштановими косами, великими блакитними очима й темно-коричневими віями, такими довжелезними, аж починаєш думати, чи вони справжні. Джен Прінгл каже, що в ці очі Джарвіс і закоханий. Ми із Джен уже детально все обговорили. Джарвіс – її улюблений кузен.

(До речі, ти не повірив би, як Джен любить мене, а я її. Вона чудова дівчинка!)

Франклін Весткот не дозволяє Дові мати кавалерів, тож коли за нею почав упадати Джарвіс Морроу, він заборонив йому приходити, а доньці – „вештатися з тим жевжиком“. Але було вже запізно. Дові й Джарвіс одне в одного нестямно закохалися.

Їм співчуває все місто. Франклін Весткот поводиться геть нерозважливо. Джарвіс – успішний молодий адвокат, зі знаної родини, з неабиякими перспективами, та й узагалі – дуже гарний і порядний хлопець.

– Кращого їй не знайти, – запевняє Ребекка Дью. – Джарвіс Морроу міг би взяти будь-яку дівчину з усього Саммерсайда. Та Франклін Весткот як затявся, що Дові мусить бути старою панною. Йому потрібна добра економка після смерті тітки Меггі.

– Чи намагався хтось його переконати? – запитала я.

– Ніхто не наважиться сперечатися з Франкліном Весткотом. Надто вже він ущипливий. А коли взяти над ним гору, то впадає в шал. Я сама його таким не бачила, та панна Прауті розповідає, що він було втнув, коли вона в них шила. Розсердився хтозна-чого, та й ну кидати речі у вікно – усе, що під руку траплялося. Поеми Мільтона впали просто через паркан у ставок, де в Джорджа Кларка ростуть лілеї. Завжди він немовби невдоволений життям. Панна Прауті розповіла мені, що її матінка сказала, буцім гіршого й не чула за той його вереск, коли він народився. Певне, Господь має рацію, створюючи й таких людей як він, та все ж мені дивно – для чого? Ні, я не бачу для Джарвіса й Дові іншого виходу, крім як тікати разом. Кепська то справа, хай якої романтичної бридні про це не кажуть. Але тут їх кожен зрозуміє.

Я не знаю, що мені робити, але щось мушу вдіяти. Я просто не можу спокійно сидіти й дивитися, як у мене під носом люди занапащають свої життя, і байдуже, у який шал впаде від цього Франклін Весткот. Джарвіс Морроу не чекатиме вічно – подейкують, що йому вже уривається терпець, а ще хтось бачив, як навіжено він здирав кору з дерева в тім місці, де колись був вирізав ім’я Дові. Та ще ходять чутки, буцім гарненька донька Палмерів давно вже пускає до нього бісики, а його сестра каже, що їхня мати заявила, начеб її синові немає потреби все життя сидіти на припоні коло одної-єдиної дівчини.

Ох, Гілберте, усе це так мене смутить.

Нині, коханий, місяць розлив своє сяйво над тополями у дворі, над гаванню, звідки поволі випливає корабель-привид, над старим цвинтарем і над моєю особистою улоговинкою в кленовім гаю, і над Королем Штормів. Мабуть, те саме сяйво ллється й на Стежину Закоханих, і на Озеро Осяйних Вод, і на старенький Ліс Привидів та Долину Фіалок. Сьогодні на всіх пагорбах повинні танцювати феї. Та знаєш, милий, місячне сяйво, коли немає з ким його споглядати – це лише світло, та й годі.

Шкода, що я не можу нині прогулятися з маленькою Елізабет. Вона любить гуляти попід місяцем. Ми гуляли так із нею в Зелених Дахах – проте вдома Елізабет бачить місячне сяйво тільки з вікна.

Я починаю хвилюватися за неї. Скоро їй десять, а тим двом бабиськам байдужісінько до її потреб, духовних та емоційних. Вона сита й убрана, та їм і на думку не спадає, що їй потрібно щось іще. І з кожним роком усе ставатиме дедалі гірше. Яке дівоцтво чекає на це бідолашне дитя?»

6

Джарвіс Морроу проводжав Енн додому зі шкільної церемонії вручення нагород за успіхи в навчанні й звіряв їй усі свої гризоти.

– Ви мусите тікати разом, Джарвісе. Усі так кажуть. Зазвичай я цього не схвалюю («Сказала це, мов якась сорокалітня вчителька», – непомітно покепкувала із себе Енн), та з кожного правила є винятки.

– Але, Енн, для цього нас повинно бути двоє. Я ж не можу тікати сам. А Дові так боїться батька, що я не доможуся її згоди. Та це й не буде втечею – справжньою втечею. Хай лиш вона ввечері прийде до моєї сестри Джулії – пані Стівенс, ти її знаєш. Там уже чекатиме пастор, і ми одружимося, не порушивши жодних правил пристойності, а тоді поїдемо в медовий місяць до тітоньки Берти в Кінгспорт. Усе так просто! Але я не можу вмовити Дові. Бідолашка так довго жила під суворим батьковим наглядом, що в неї геть не лишилося сили волі.

– Змусь її, Джарвісе.

– Невже ти думаєш, що я не намагався, Енн? Я благав, доки не спав з лиця. Коли вона зі мною, то майже обіцяє, що втече, та щойно опиниться вдома – пише мені, що не зможе. Хай як це дивно, але бідна дівчинка так щиро любить свого батька, аж їй нестерпна сама думка, що він цього ніколи не простить.

– Скажи їй, що вона мусить обрати між батьком і тобою.

– А якщо Дові все ж обере його?

– Навряд чи цього слід боятися.

– Хтозна, – понуро відказав Джарвіс. – Але щось треба вдіяти. Так не може тривати довіку. Я гину за Дові… це знає увесь Саммерсайд. Вона – мов недосяжна червона трояндочка. Я мушу дотягнутися до неї, Енн.

– Поезія добра, коли доречна, та зараз, Джарвісе, вона тобі не допоможе, – суворо урвала його Енн. – Це правда, хоч і нагадує сентенції Ребекки Дью. Тобі ж потрібен міцний здоровий глузд, холодний і розважливий. Скажи Дові, що втомився від її вагань, і що вона мусить вийти за тебе або попрощатися з тобою назавжди. Якщо вона недостатньо любить тебе, щоб піти заради тебе від батька, ти бодай дізнаєшся про це.

Джарвіс застогнав.

– Енн, тебе не тримав усе життя в лабетах Франклін Весткот. Ти й гадки не маєш, який він. Добре, я спробую востаннє. Як ти кажеш, якщо Дові любить мене, то втече зі мною, якщо ж ні – я бодай знатиму найгірше. Мені вже здається, що я виставляю себе на глум.

«Якщо тобі так здається, – подумала Енн, – Дові краще не втрачати пильності».

Кілька днів потому Дові й собі зазирнула в Шелесткі Тополі, щоб порадитися з Енн.

– Енн, що мені робити? Що я можу вдіяти? Джарвіс хоче щоб ми втекли разом – тобто, це виглядатиме як втеча. Наступного тижня тато їде в Шарлоттаун на масонський бенкет. Тоді випаде слушна нагода. Тітка Меггі ні про що не здогадається. Джарвіс хоче, щоб я прийшла до пані Стівенс і щоб ми там побралися.

– А ти чому не хочеш, Дові?

– Ох, Енн, ти справді думаєш, що так і треба? – Дові з мольбою дивилася на Енн своїми прекрасними очима. – Благаю, благаю тебе, скажи, як мені бути. Я геть розгублена… – голос дівчини урвався, на очі набігли сльози. – Ох, Енн, ти не знаєш мого тата. Він ненавидить Джарвіса. Я навіть не уявляю, чому, а ти? Як узагалі хтось може ненавидіти Джарвіса? Коли він зайшов до мене вперше, тато прогнав його й обіцяв нацькувати пса, якщо Джарвіс прийде ще раз – нашого великого бульдога. А вони, коли вже вчепляться, то не відпустять. Якщо я втечу із Джарвісом, тато ніколи мені не простить.

– Ти мусиш обирати між ними, Дові.

– Джарвіс теж так каже, – схлипнула дівчина. – Ох, він був такий суворий. Я ніколи ще його таким не бачила. І я не можу… не можу без нього жи-и-ити, Енн.

– То живи з ним, дівчинко. І не називай це втечею. Прийти в Саммерсайд і взяти шлюб у присутності його друзів та рідних – це не втеча.

– Тато назве це саме так, – мовила Дові, тамуючи ридання. – Але я зроблю, як ти кажеш, Енн. Я певна, що ти не порадиш мені лихого. Я скажу Джарвісу, щоб він дістав дозвіл на шлюб, а коли тато буде в Шарлоттауні, прийду до пані Стівенс.

Щасливий Джарвіс розповів Енн, що Дові зрештою пристала на його план.

– Я зустріну її у вівторок увечері в кінці стежки. Дові не дозволяє мені підходити аж до будинку, щоб тітка Меггі не побачила. А тоді ми підемо просто до Джулії й одружимося. Усі мої рідні теж прийдуть, щоб сердешна крихітка не хвилювалася. Франклін Весткот заявив, що я ніколи не здобуду його доньки. Я доведу йому, що він помилявся.

7

Був кінець листопада, тож вівторок видався похмурий. Час від часу над пагорбами зривалися холодні зливи. Крізь пелену сірої мряки світ здавався тоскним і порожнім.

«Бідолашна Дові – кепський день їй випав для весілля, – подумала Енн. – А раптом… раптом… – здригнулася вона, – раптом нічого не вийде? Це буде моя провина. Дові нізащо не пристала б на це, якби не я. А раптом батько їй ніколи не простить? Енн Ширлі, припини! Це все через погоду».

Надвечір злива вщухла, та повітря досі було холодне й вогке, і з неба не розвіялися низькі свинцеві хмари. Енн сиділа у себе в башті, перевіряючи учнівські зошити, у товаристві Димка, що вмостився побіля грубки. Зненацька від парадних дверей долинув грюкіт.

Енн кинулася вниз. Зі своєї кімнати стривожено визирала Ребекка Дью. Енн дала їй знак повернутися.

– Хтось стукає в парадні двері, – замогильним голосом проказала Ребекка Дью.

– Ні-ні, Ребекко, мила, усе добре. Тобто, боюся, що все погано. Так чи так, це лише Джарвіс Морроу. Я побачила його з бічного вікна моєї башти й думаю, що він хоче поговорити зі мною.

– Джарвіс Морроу! – мовила Ребекка Дью, вертаючись до себе й зачиняючи двері. – Це була остання крапля!

– Джарвісе, що сталося?

– Дові не прийшла, – мовив сам не свій від хвилювання Джарвіс. – Ми кілька годин прочекали… пастор… мої друзі… і Джулія з вечерею… а Дові не прийшла. Я чекав її в кінці стежки, поки ледь не здурів. До будинку йти не наважився, бо не знаю, що сталося. Цей старий катюга, Франклін Весткот – може, він повернувся? Чи тітка Меггі її замкнула? Та я мушу знати. Енн, піди у В’язовий Гай і дізнайся, чому Дові не прийшла.

– Я піди? – недовірливо й граматично неправильно запитала Енн.

– Так, ти. Мені більше нема кого просити – лише ти знаєш про весілля. Енн, допоможи. Ти завжди нас підтримувала. Дові каже, що ти єдина її справжня подруга. Ще не пізно – зараз тільки дев’ята. Піди.

– Щоб мене зжував бульдог? – насмішкувато поцікавилася Енн.

– Цей старий пес! – зневажливо мовив Джарвіс. – Він і на волоцюгу не гавкне. Ти ж не думаєш, наче я боюся пса? До того ж, на ніч його завжди замикають. Просто я не хочу створювати Дові зайвих клопотів, якщо вони про щось довідалися. Будь ласка, Енн.

– Здається, виходу в мене немає, – безнадійно стенула плечима Енн.

Джарвіс довіз її до стежки перед В’язовим Гаєм, та Енн заборонила йому йти разом із нею до будинку.

– Ти сам сказав, що коли пан Весткот повернувся, це може тільки ускладнити становище Дові.

Енн квапливо рушила довгою стежкою між дерев. Небом линули хмари; подеколи крізь них пробивався місяць, та здебільшого довкола було моторошно темно, і дівчина боялася ймовірної зустрічі із псом.

В’язовий Гай теж був зовсім темний: світилося тільки в кухоннім вікні. Бічні двері Енн відчинила тітка Меггі – старезна сестра Франкліна Весткота, зморшкувата, ледь згорблена жінка, що не могла похвалитися видатним розумом, хоч і була вправною господинею.

– Тітонько Меггі, Дові вдома?

– Дові в ліжку, – незворушно відказала тітка Меггі.

– У ліжку? Вона хвора?

– Та начеб і ні. Цілий день була сама не своя, а тоді після вечері каже, що втомилася, пішла й лягла.

– Я мушу поговорити з нею, тітонько Меггі. Лише хвильку. Я… хочу запитати в Дові дещо дуже важливе.

– Ну, то проходьте вже. Кімната праворуч, на другому поверсі, – тітка Меггі вказала Енн на сходи й перевальцем почовгала знову до кухні.

Уздрівши Енн, яка доволі нетактовно, одразу після квапливого стуку зайшла в кімнату, Дові сіла в ліжку. У світлі крихітної свічки було видно, що вона плаче, та її сльози тільки роздратували Енн.

– Дові Весткот, ти забула, що обіцяла нині ввечері узяти шлюб із Джарвісом Морроу – нині ввечері?!

– Ні… ні… – захлипала Дові. – Ох, Енн, я така нещасна! Який це був жахливий день. Ти не уявляєш, як мені було…

– Зате уявляю, як було сердешному Джарвісу – чекати тебе дві години на тій стежці під холодним дощем, – безжально відрубала Енн.

– Він… він дуже лютий?

– Зовсім трішки, – ядуче відказала Енн.

– Ох, Енн, я так злякалася. За всю ніч і повік не склепила. Я не змогла би… просто не витримала б цього. Енн, у такій втечі є щось ганебне. І я не мала б жодних подарунків… ну, може, всього кілька. І… і я завжди хотіла вінчатися в церкві, щоб бути гарно вбраною… у білій сукні й серпанку… і… і в сріблястих ту-у-уфельках.

– Дові Весткот, вилазь із ліжка – негайно! Одягнися й ходімо.

– Тепер… тепер уже пізно, Енн.

– Не пізно. Зараз або ніколи – ти мусиш розуміти це, Дові, якщо маєш бодай крихту здорового глузду. Джарвіс не захоче навіть розмовляти з тобою, якщо ти так його осоромиш.

– Ох, Енн, він простить мені, коли дізнається…

– Не простить. Я знаю Джарвіса Морроу. Він не дозволить тобі довіку бавитися його долею. Дові, ти хочеш, щоб я силоміць тебе витягла з ліжка?

Дові здригнулася й зітхнула.

– Я не маю сукні…

– У тебе з півдесятка гарних суконь. Надінь оту рожеву, тафтяну.

– І посагу не маю. Джарвісові рідні будуть глузувати з мене…

– Буде тобі й посаг, тільки згодом. Дові, невже ти цього не обміркувала?

– Ні… у тім-то й річ. Я щойно вчора ввечері замислилася… А тато… ти не знаєш мого тата, Енн…

– Дові, я даю тобі десять хвилин, щоб одягнутися!

Рівно за десять хвилин Дові була вбрана.

– Ця сукня ста… стає мені тісна, – ридала дівчина, доки Енн застібала на ній гачки. – Я ще сильніше погладшаю, і тоді Джарвіс мене роз… розлюбить. Я хочу бути висока, струнка й бліда, як ти, Енн. Ох, Енн, а що, як нас почує тітка Меггі?

– Не почує. Тітка Меггі порається на кухні, а ти знаєш, що вона глухувата. Ось твоє пальто й капелюх, а в цю сумку я склала сякі-такі речі.

– Ох, у мене серце калатає. Енн, я бридка?

– Ти красуня, – щиро відказала Енн. Гладенькі щічки Дові палахкотіли рум’янцем, а очі були ясні, попри всі нещодавні сльози. Та Джарвіс не бачив у темряві її очей; до того ж, він сердився на свою кохану, і впродовж усієї поїздки до міста був трохи набурмосений.

– На Бога, Дові, не дивися так налякано через те, що мусиш зі мною побратися, – докірливо буркнув він, коли дівчина вийшла з гостьової кімнати в домі Стівенсів. – Не плач, бо ніс розпухне. І поквапся: уже майже десята, а нам треба встигнути на поїзд об одинадцятій.

Дові повеселішала, щойно збагнула, що остаточно й навіки вийшла заміж за Джарвіса. На обличчі її з’явився вираз, котрий Енн у листі до Гілберта дошкульно охрестила як «медово-місячний».

– Мила Енн, усе це завдяки тобі. Ми ніколи цього не забудемо, правда, Джарвісе? Ох, Енн, прошу тебе, зроби для мене ще дещо. Скажи татові, що я вийшла заміж. Завтра надвечір він буде вдома… і хтось повинен йому сказати. Ти єдина зможеш переконати його й заспокоїти. Будь ласка, зроби все, щоб він простив мені.

Енн відчувала, що в цю мить її саму потрібно заспокоїти, проте, скрушно усвідомлюючи свою відповідальність за такий перебіг подій, дала обіцянку Дові.

– Звісно, він буде жахливий… просто жахливий, – мовила Дові, – але він тебе не вб’є. Ох, Енн, ти не знаєш… не уявляєш, як безпечно тепер мені з Джарвісом.

Доки Енн повернулася додому, Ребекка Дью дійшла до того стану, коли мусила задовольнити свою цікавість або здуріти. У нічній сорочці та фланелевій пов’язці на голові вона рушила слідом за Енн у башту, де й вислухала всю історію.

– Оце, мабуть, і є справжнє життя, – саркастично мовила вона. – Але я тішуся, що Франклін Весткот дістав по заслузі, та й пані Маккомбер зрадіє. Хоч вам я не заздрю – ви мусите нести йому цю прикру звістку. Він лютуватиме й напевне вам нагрубіянить. Ох, панно Ширлі, на вашому місці я нині й повік не склепила б.

– Навряд чи це буде приємна зустріч, – сумовито згодилася Енн.

8

Наступного вечора Енн помандрувала до В’язового Гаю, бредучи сонною околицею, оповитою листопадовим туманом, і тривога гнітила все її єство. Доручення не випадало назвати приємним. Звісно, як сказала Дові, Франклін Весткот її не вб’є. Енн і не боялася фізичного насильства, хоч, коли все, що про нього казали, було правдою, він міг чимсь у неї пожбурити. Чи буде його душити гнів? Енн іще ніколи не бачила людей, котрих душить гнів, та це видовище їй уявлялося доволі огидним. Проте, імовірно, він удасться до своєї сумнозвісної в’їдливої іронії, котра лякала Енн у будь-кого, байдуже, чоловіка чи жінки. Вона завжди боляче ранила її, лишаючи на серці пухирі, що пекли й саднили ще багато місяців потому.

«Тітонька Джеймсіна казала: „Ніколи – якщо тільки можна цього уникнути – не принось нікому сумних звісток“, – міркувала Енн. – І вона, як завжди, мала слушність. Ну, от я й прийшла».

В’язовий Гай був старим будинком, із башточками на кожному розі й круглим куполом посеред даху. На горішній сходинці попід вхідними дверима лежав бульдог.

«Вони, коли вже вчепляться, то не відпустять», – пригадала собі Енн. Чи не краще їй піти до бічних дверей? Та невдовзі думка про те, що Франклін Весткот, можливо, спостерігає за нею з вікна, підбадьорила дівчину. Вона не покаже йому, що боїться його собаки. Високо тримаючи голову, Енн рішуче пройшла сходами повз бульдога й подзвонила. Пес не ворухнувся. Енн глянула на нього через плече: той, без жодного сумніву, спав.

З’ясувалося, що Франкліна Весткота немає, проте його чекали в будь-яку мить, бо ж саме о цій порі прибував поїзд із Шарлоттауна. Тітка Меггі провела гостю до кімнати, яку назвала «біблітекою», і лишила там. Пес прокинувся, подибав слідом за ними й улігся коло ніг Енн.

«Біблітека» сподобалася дівчині. То була світла кімната з вицвілими шпалерами на стінах, затишним полум’ям у каміні й ведмежими шкурами, що лежали на потертім червонім килимі. Утім, ні в книжках, ні в люльках Франклін Весткот вочевидь собі не відмовляв.

Невдовзі Енн почула, як він зайшов у дім. Повісивши пальто й капелюха, він зупинився у дверях бібліотеки з рішучим і насупленим виглядом. Енн пригадала, що, коли побачила його вперше, він здався їй схожим на шляхетного пірата, і тепер у неї виникло достоту те саме враження.

– А, це ви, – мовив він доволі непривітно. – Ну, і що ж вам треба?

Він навіть не простягнув їй руки. Із цих двох, подумала Енн, пес, безперечно, чемніший.

– Пане Весткот, прошу, вислухайте мене терпляче, перш ніж…

– Я терплячий… дуже терплячий. Продовжуйте!

Енн вирішила, що з такою людиною як Франклін Весткот не слід ходити околяса.

– Я прийшла сказати вам, – відважно мовила вона, – що Дові вийшла заміж за Джарвіса Морроу.

Вона замовкла в очікуванні землетрусу. Проте нічого не сталося. На худім засмаглім обличчі Франкліна Весткота не здригнувся жоден м’яз. Він підійшов і сів у шкіряне крісло з вигнутими ніжками навпроти Енн.

– Коли? – запитав пан Весткот.

– Учора ввечері, у домі його сестри, – відповіла Енн.

Франклін Весткот глянув на неї світло-карими очима з-під низько навислих сивих брів. Зненацька Енн спробувала уявити його маленьким хлопчиком. Аж ось він закинув голову й за звичкою безгучно розсміявся.

– Пане Весткот, прошу вас, вибачте Дові, – палко мовила Енн. Тепер, коли найгірше було сказано, вона знов могла заговорити. – То була не її провина…

– Закладаюся, що не її, – відповів Франклін Весткот.

Чи намагався він зіронізувати?

– Ні, в усьому винна я, – просто й відчайдушно пояснила Енн. – Я порадила їй уте… вийти заміж… я змусила її. Тож, будь ласка, пробачте їй, пане Весткот.

Франклін Весткот спокійно взяв люльку й почав її натоптувати.

– Якщо ви, панно Ширлі, справді змусили Сибіллу втекти із Джарвісом Морроу, то зробили більше, ніж я міг би сподіватися від будь-кого. Я вже боявся, що їй на це снаги не стане. Тоді я мав би поступитися – а, Боже, як ми, Весткоти, ненавидимо поступатися! Ви врятували мою репутацію, панно Ширлі, і я вам глибоко вдячний.

Запала довга мовчанка, упродовж якої Франклін Весткот натоптував люльку й із лукавим вогником в очах поглядав на Енн. Вона ж геть розгубилася й не знала, що сказати.

– Напевне, – мовив він, – ви прийшли сюди, тремтячи від жаху, що мусите нести мені цю страхітливу звістку?

– Так, – дещо уривчасто сказала Енн.

Франклін Весткот безгучно розсміявся.

– Дарма ви боялися. Ви не могли принести мені кращої звістки, ніж ця. Бачте, я обрав Джарвіса Морроу для Сибілли, ще коли вони були дітьми. Щойно інші хлопці залицялися до неї, я проганяв їх. Тоді Джарвіс і звернув на неї увагу. От він покаже старому! Але за ним так умлівали всі дівчата, що я ледь міг повірити у свою надзвичайну удачу, коли він щиро закохався в Сибіллу. І я розробив план. Я ж сім’ю Морроу знаю, як свої п’ять пальців. Ви не знаєте – вони хороші люди, та їхні чоловіки не хочуть того, що можуть отримати легко, натомість рішуче прагнуть здобути те, що, як їм кажуть, не для них. Вони завжди діють навспак. Джарвісів батько розбив серця трьох дівчат – лиш тому, що їхні сім’ї віддавали їх за нього з руками й ногами. І у випадку із Джарвісом я знав, як воно буде – Сибілла в нього безтямно закохається й швидко йому набридне. Я знав, що він утратить до неї цікавість, якщо її буде надто легко здобути. Тож я заборонив йому приходити, а Сибіллі – розмовляти з ним, і загалом бездоганно виконав роль суворого батька. Кажуть про чарівливу привабу того, що досі не впіймано. Та це ніщо поряд із привабою того, що впіймати не можна! Усе йшло згідно з моїм планом, але заважала нерішучість Сибілли. Вона мила дівчинка, хоч і справді геть нерішуча. Я вже думав був, що їй не стане духу вийти за нього проти моєї волі. Ну, а тепер, люба панночко, ви вже віддихались, тож розкажіть мені все.

На допомогу Енн знову прийшло її почуття гумору. Вона ніколи не втрачала нагоди посміятися, хай навіть і з себе самої. Раптом Енн відчула, мовби дуже добре знає пана Весткота.

Він слухав її мовчки, смачно пахкаючи люлькою, а коли Енн закінчила свою оповідь, утішено кивнув.

– Виходить, я завдячую вам навіть більшим, ніж думав. Вона нізащо не наважилася б утекти, якби не ви. А Джарвіс Морроу не дозволив би себе дурити вдруге – я їхню кров добре знаю. Ох, на якій тонкій нитці все висіло! Я ваш покірний слуга до кінця моїх днів. А ви просто молодчина, що прийшли сюди, наслухавшись чуток про мою вдачу. Адже вам стільки всього розповідали, еге ж?

Енн кивнула. Бульдог примостив голову їй на коліна й лежав, із насолодою похропуючи.

– Усі запевняли, що ви гнівливий, дратівливий та злостивий, – відверто проказала вона.

– Певно, вам казали, що я тиран, замордував свою дружину, і всю сім’ю тримаю в залізних лабетах?

– Так, але я не приймала цих слів на віру, пане Весткот. Я розуміла, що Дові не могла б так любити вас, як вона любить, якби ви були справді такий поганий, яким змальовують вас чутки.

– Розумниця! Моя дружина була щасливою жінкою, панно Ширлі. А коли стара пані Маккомбер вам скаже, начеб я звів Моллі в могилу, вилайте її за мене. Даруйте такі грубощі. Моллі була вродлива – гарніша за Сибіллу. Яка біло-рожева шкіра, золотисто-каштанові коси, мерехтливі сині очі! Вона була найгарнішою жінкою в Саммерсайді. Звісно! Я не допустив би, щоб хтось прийшов до нашої церкви із дружиною, вродливішою, ніж моя. Я порядкував у домі, як годиться чоловікові, але тираном не був. Авжеж, я часом дратувався, проте Моллі звикла до цього, то вже й не зважала. Кожен має право зрідка посваритися із дружиною, хіба не так? Жінкам набридають одноманітні чоловіки. Та ще після кожної сварки я дарував їй кольє чи каблучку – чи іншу прикрасу. Жодна жінка в Саммерсайді не мала розкішніших коштовностей. Треба витягти їх і віддати Сибіллі.

Енн лукаво всміхнулася.

– А як же поеми Мільтона?

– Поеми Мільтона?.. Он ви про що! То був не Мільтон, а Теннісон. Я шаную Мільтона, та Альфреда не зношу – надто вже він солодкавий. Ті два останні рядки «Еноха Ардена» так мене розлютили, що я жбурнув книжку у вікно. Але назавтра підняв – через «Пісню сурмача».^[54] Тому, хто написав це, я пробачив би що завгодно. І не кидав я її в ставок Джорджа Кларка – туди я кинув вишивання панни Прауті. Ви вже йдете? Лишіться й повечеряйте з нещасним стариганем, котрий зостався сам на світі без єдиної доньки.

– Даруйте, пане Весткот, але я не можу. Маю бути присутня на шкільній учительській нараді.

– Ну, та все одно, ми ще зустрінемось, коли повернеться Сибілла. Я ж муситиму влаштувати вечірку на честь молодят. Боже, який тягар ви зняли з моєї душі! Ви не уявляєте, яка нестерпна мені була сама думка про те, що доведеться поступитися й сказати: «Вона твоя». Тепер же мені тільки й треба, що вдати, ніби я вбитий горем, примирився з непоправним і згоден пробачити їй задля пам’яті її сердешної матері. Я все зроблю якнайкраще. Джарвіс ні про що не здогадається. І ви нікому не розказуйте.

– Не буду, – пообіцяла Енн.

Франклін Весткот чемно провів її до дверей. Бульдог сів і заскавулів їй услід.

На порозі Франклін Весткот витяг з рота люльку й легенько постукав нею Енн по плечі.

– Завжди пам’ятайте, – серйозно проказав він, – що є безліч способів здерти шкуру з кицьки. Можна зробити це так, що вона й не здогадається. Моє шанування Ребецці Дью. Мила стара кицька – якщо не гладити її проти шерсті. І дякую вам… дякую.

Додому Енн верталася в теплій надвечірній тиші. Туман розвіявся, вітер перемінився, а блідо-зелений колір неба обіцяв приморозки.

«Люди казали, що я не знаю Франкліна Весткота, – міркувала Енн. – Так, це правда: я його не знала. Але й вони теж».

– Як він це прийняв? – умирала від цікавості Ребекка Дью. Весь цей час вона сиділа, мов на голках.

– Зрештою не так і погано, – довірливо мовила Енн. – Я думаю, що з часом він пробачить Дові.

– Я ще в житті не стрічала нікого, хто міг би так умовляти людей, як ви, панно Ширлі, – захоплено відповіла Ребекка Дью. – Ото вже ви вмієте з ними раду давати.

– «Уранці діло розпочав, надвечір завершив – і поринув у сон, що так нелегко заслужив»,^[55] – утомлено процитувала згодом Енн, вилазячи драбинкою на своє високе ліжко. – Та хай тільки хтось іще попросить моєї поради щодо втечі із женихом!

9

(Уривок із листа до Гілберта).

«Мене запросили на вечерю – завтра в однієї саммерсайдської дами. Я знаю, ти не повіриш, Гілберте, коли я скажу, що її прізвище – Томгаллон. Панна Мінерва Томгаллон. Ти напевне подумаєш, що я забагато читала Діккенса.

Коханий, хіба ти не радий, що твоє прізвище Блайт? Я нізащо не змогла б вийти за тебе, якби ти був Томгаллон. Уяви собі – Енн Томгаллон. Ні, це неможливо уявити.

Найвища честь у Саммерсайді – це запрошення в Дім Томгаллонів. Іншої назви він не має. Усі ці В’язові чи Каштанові Гаї – ні, це не для Томгаллонів.

Схоже, що колись тутешньою „королівською родиною“ були саме вони. Прінгли поряд із ними – не більш, ніж бліді тіні. Але тепер із усіх шести поколінь Томгаллонів лишилася в живих тільки панна Мінерва. Вона живе самотою у велетенськім домі на Квін-стріт – домі з височенними димарями, зеленими віконницями та вітражними шибками. Таких шиб немає більш ні в кого в Саммерсайді. Місця в її будинку стане для чотирьох сімей, та живуть у ньому лише вона сама, куховарка й покоївка. Він охайний і доглянутий, але щоразу, проминаючи його, я думаю, що цей дім покинуло життя.

Панна Мінерва майже ніде не буває, окрім англіканської церкви. Я познайомилася з нею щойно кілька тижнів тому, коли вона прийшла на збори вчителів та опікунів і передала в дарунок школі цінну бібліотеку свого батька. Вигляд у неї саме такий, як личить Мінерві Томгаллон – вона висока й сухорлява, з видовженим та вузьким блідим обличчям, довгим та вузьким носом і ротом. Усе це звучить не надто привабливо; втім, Мінерва Томгаллон – показна літня жінка шляхетної зовнішності, і вдягається розкішно, хоч і дещо старомодно. Замолоду, як то каже Ребекка Дью, вона була дуже гарна, а очі в неї дотепер сяють вогнем та іскорками. Слів їй не бракує: я в житті не зустрічала нікого, хто виголошував би промову з таким задоволенням, як вона.

Панна Мінерва була зі мною надзвичайно люб’язна, а вчора я одержала від неї офіційну записку із запрошенням на вечерю. Я розповіла про це Ребецці Дью, очі в якої від подиву округлилися так, ніби мене запросили до Букінгемського палацу.

– Це велика честь – бути запрошеною в. Дім Томгаллонів, – благоговійно сказала вона. – Я ніколи й не чула, щоб панна Мінерва просила до себе директора школи. Хоча досі то були самі чоловіки, і цього робити не годилося. Надіюся, вона вас до смерті не забалакає, панно Ширлі. Томгаллони зі своїх гостей завжди всю душу балачками виймали. Усі хотіли бути в центрі уваги. Подейкують, що панна Мінерва й живе тепер геть самотня тому, що в її віці вже не може задавати тон поміж громади, а грати другорядну роль не хоче. Що ви вдягнете, панно Ширлі? Я уявляю вас у кремовій шовковій сукні та чорній пелерині. Це буде так вишукано.

– Боюся, чи не занадто „вишукано“ для спокійної вечері в гостях, – відповіла я.

– Я думаю, панні Мінерві сподобається. Усі Томгаллони любили, щоб їхні гості були гарно вбрані. Дід панни Мінерви якось навіть був захряснув двері просто перед носом дами, запрошеної на бал – бо її сукня здалася йому недостатньо розкішною для Дому Томгаллонів.

Та я, мабуть, усе одно надіну сукню із зеленого серпанку, тож нехай духи Томгаллонів удовольняться цим.

Гілберте, я хочу зізнатися тобі в тому, що зробила минулого тижня. Ти, мабуть, скажеш, що я „знову пхаю носа в чужі справи“, та я мусила зробити бодай щось. Наступної осені я вже не житиму в Саммерсайді, і мене гнітить сама думка про те, що доведеться покинути Елізабет на ласку цих двох бабер, котрі її не люблять і щороку стають лиш дошкульніші й упертіші. Яке дівоцтво чекає на неї в тому старому темному домі?

– Цікаво, – сумовито сказала вона мені днями, – як би то було – жити з бабусею, якої не боїшся?

Тож ось що я зробила: НАПИСАЛА ЇЇ БАТЬКОВІ. Він живе в Парижі, і я не знала його адреси, проте Ребекка Дью колись чула й запам’ятала назву підприємства, філією якого він там керує, і я відправила лист на адресу фірми. Я писала якомога тактовніше, та все ж чітко дала зрозуміти, що він мусить забрати її. Я написала, як розпачливо Елізабет чекає на нього й мріє, що він повернеться, і що пані Кемпбелл надто вимоглива й сувора з нею. Можливо, із цього не будe жодного результату, але якби я не написала, то довіку мучилася б усвідомленням, що мусила це зробити.

Це спало мені на думку після того, як одного дня Елізабет надзвичайно серйозно розповіла, що написала Богові листа із проханням – зробити так, щоб тато приїхав і полюбив її. Вона сказала, що, вертаючись зі школи, зупинилася посеред невеличкої віддаленої ділянки й прочитала його вголос, дивлячись у небо. Я знала, що вона утнула якесь дивацтво, бо стара панна Прауті, яка спостерігала за нею, розповіла мені про це наступного ж дня, коли прийшла шити до вдів. Вона вважає, буцім Елізабет „стала геть чудна, коли вже так із небом розмовляє“.

Коли я запитала про це в самої Елізабет, вона відповіла:

– Я думала, що, може, Бог радше зверне увагу на лист, ніж на молитву. Я так довго молилася, та Він, напевне, забагато молитов дістає.

Того ж вечора я написала її батькові.

А наостанок я розповім тобі про Димка. Тітонька Кейт уже віддавна казала, що хоче підшукати йому інших хазяїв, бо ж Ребекка Дью увесь час нарікає на нього, і це стає щодалі важче зносити. А якось надвечір, коли я повернулася зі школи, Димка ніде не було. Тітонька Четті сказала, що вони віддали його пані Едмондс, котра живе на протилежному кінці Саммерсайда. Я засмутилася – ми ж із Димком такі добрі друзі. „Зате, – мовила я собі, – Ребекка Дью тепер буде щаслива“.

Ребекки Дью не було вдома цілий день – вона поїхала в село, допомогти якійсь родичці плести килимки. Надвечір Ребекка повернулася й ніхто нічого їй не сказав, та згодом, коли вона вийшла на ґанок, щоб покликати Димка додому, тітонька Кейт спокійно застерегла:

– Не треба кликати кота, Ребекко. Його тут немає. Ми знайшли для нього інший дім. Більше він вам не дошкулятиме.

Якби Ребекка Дью могла збліднути, то неодмінно зблідла б.

– Немає? Ви знайшли для нього дім? Боже милий, та хіба ж його дім не тут?!

– Ми віддали його пані Едмондс. Їй було самотньо, відколи донька вийшла заміж, то ми подумали, що гарний котик її розрадить.

Ребекка зайшла в дім і хряснула дверима. В усій її поставі бриніла лють.

– Це була остання крапля! – вигукнула вона. Виглядало, що це справді так. Я вперше бачила, щоби Ребекка Дью вергала такі блискавки. – Я звільняюся від вас наприкінці місяця, пані Маккомбер – чи й раніше, коли вас це влаштує.

– Але, Ребекко, – спантеличено пробурмотіла тітонька Кейт, – я не розумію… Ви ж ніколи не любили Димка. Щойно тиждень тому ви сказали…

– О, так, – ущипливо відрубала Ребекка. – Звинувачуйте мене! Не зважайте на мої почуття! Цей бідолашний милий Кіт! Я гляділа й пестила його, і ночами вставала, щоби впустити в дім. А тепер сердегу віддають за моєю спиною, навіть без такої дрібнички як „із вашого дозволу“! І кому – Джейн Едмондс, котра пі кавалка печінки йому не купить, хай би сердешна тварина й померла з голоду! Єдине моє товариство на кухні!

– Але, Ребекко, ви завжди…

– О, так, пані Маккомбер! Не давайте мені й слова мовити! Я виростила цього котика! Я дбала про його фізичне й духовне здоров’я – і все для чого? Щоб Джейн Едмондс отримала собі чемного кота й не нудьгувала! Ну, може, вона й стоятиме, як я, узимку надворі ГОДИНАМИ, закликаючи Цього Кота додому, щоб він там не замерз, хоч і сумніваюся… я дуже в цьому сумніваюся. Що ж, пані Маккомбер, надіюся, вас не ятритиме сумління наступного разу, коли термометр покаже градусів десять. Я повік не склеплю, та хіба ЦЕ має значення для когось?

– Ребекко, ви лише…

– Ні, пані Маккомбер, я вам не хробак і не ганчірка. Що ж, я засвоїла урок… цінний урок. Ніколи більше я не даруватиму сердечного тепла жодній тварині будь-якого роду. Якби ж то ви зробили це відверто й чесно… але потай від мене… так зневажити мене! Я ніколи не чула ні про що настільки нице! Та хто я така, щоб сподіватися, що хтось на МЕНЕ зглянеться!

– Ребекко, – у відчаї мовила тітонька Кейт, – якщо ви так хочете, ми заберемо Димка назад.

– Чому ж ви раніше про це не сказали? – скрикнула Ребекка Дью. – Хоч я й сумніваюся. Джейн Едмондс напевне вчепилася в нього. Хіба вона погодиться його віддати?

– Я думаю, вона погодиться, – відповіла тітонька Кейт, що геть розтанула, мов сніг під літнім сонцем. – А якщо він повернеться, ви ж не покинете нас, правда, Ребекко?

– Я подумаю про це, – зронила Ребекка Дыо з виглядом людини, котра йде на величезну поступку.

Назавтра тітонька Четті принесла Димка додому в закритому кошику. Я завважила погляд, яким вона обмінялася з тітонькою Кейт, коли Ребекка віднесла кота на кухню, причинивши за собою двері. Цікаво! Невже це все ретельно спланували вдови з допомогою Джейн Едмондс?

Відтоді Ребекка ні разу не поскаржилася на Димка, а коли вона виходить кликати його додому, у голосі її лунає перемога, мовби вона хоче заявити всьому Саммерсайду, що Димко знову там, де мусить бути, а їй укотре вдалося взяти гору над удовами!»

10

Темного й вітряного березневого вечора, коли навіть хмари линули в небі стрімко, немовби кудись поспішали, Енн плавно піднімалася трьома прогонами низьких широких сходів, обабіч яких стриміли масивні кам’яні урни і ще масивніші кам’яні леви, до парадних дверей Дому Томгаллонів. Зазвичай, коли Енн минала його потемки, він був хмурний та понурий, і лиш в одному-двох його вікнах блискотіли тьмяні вогники. Тепер же він сяяв зусібіч – навіть у флігелях з обох боків дому світилося так, наче панна Мінерва приймала у себе в гостях ціле місто. Енн знітилася, споглядаючи таку ілюмінацію на свою честь, і вже пошкодувала, що не вбрала кремового плаття.

Утім, їй прегарно личила й сукня із зеленого серпанку; вочевидь, такої думки була й панна Мінерва, яка поводилася з гостею напрочуд сердечно. Сама панна Мінерва була велична, мов королева, у чорній оксамитовій сукні, з діамантовим гребенем у пишному темному ледь сивуватому волоссі та важкою брошкою, що являла собою камею в довгім пасмі з голови котрогось із покійних Томгаллонів. І хоч усе вбрання її було дещо старомодне, панна Мінерва трималася в ньому з такою гідністю, що воно, мов королівські шати, здавалося не приналежним до жодної епохи.

– Ласкаво прошу в Дім Томгаллонів, моя люба, – сказала вона, простягаючи кощаву руку, так само щедро всипану діамантами. – Я дуже рада вітати вас тут.

– Я…

– Колись Дім Томгаллонів завжди був прихистком юності й краси. Ми влаштовували тут вечірки й приймали безліч знаменитостей, – розповідала панна Мінерва, ведучи Енн до стрімких широких сходів бляклим червоним оксамитовим килимом. – Але тепер усе змінилося. У мене зрідка бувають гості. Я – остання з Томгаллонів. Можливо, це й на краще. Бачте, моя люба, на нашій родині лежить прокляття.

Останнє слово панна Мінерва вимовила таким похмурим, таємничо-жаским тоном, що Енн здригнулася. Прокляття родини Томгаллонів! Оце назва для оповідання!

– Це сходи, з яких упав і зламав собі шию мій прадід Томгаллон під час вечірки із нагоди переїзду в новий дім. Цей будинок був освячений людською кров’ю. Він упав отам.

Панна Мінерва так драматично вказала довгим білим пальцем на тигрову шкуру в передпокої, що Енн майже побачила, як на ній умирає прадід Томгаллон. Не знаючи, що відповісти, вона обмежилася хіба незначущим вигуком «Ох!»

Панна Мінерва повела Енн коридором, де на стінах висіли портрети й фотографії колись вродливих і живих мешканців її будинку, а в шибі наприкінці мерехтів славетний вітраж, до просторої та вишуканої кімнати для гостей. Високе горіхове ліжко з велетенською спинкою було вкрите такою розкішною шовковою ковдрою, що покласти на неї пальто й капелюха здавалося Енн святотатством.

– У вас такі гарні коси, моя люба, – захоплено мовила панна Мінерва. – Мені завжди подобалися руді коси. У моєї тітки Лідії були такі. Єдина руда з-між усіх Томгаллонів. Якось вона розчісувалася в північній спальні й підпалила їх від свічки. Охоплена полум’ям, вона із криком кинулася вниз, до передпокою. Усе це через прокляття, моя люба, усе через прокляття.

– Вона…

– Ні, вона не померла від опіків, але втратила всю свою вроду. Тітка Лідія була дуже вродлива й марнославна. Відтоді й аж до смерті вона не виходила з дому, та ще звеліла поховати себе в закритій труні, щоб ніхто не бачив її пошрамованого лиця. Чи не хочете ви, моя люба, сісти тут і зняти калоші? Це дуже зручне крісло. У нім померла моя сестра, коли її нагла кров залила. Вона була вдовою й знов оселилася тут по смерті чоловіка. Її дочка загинула на нашій кухні, перекинувши на себе казан із окропом. Трагічна смерть для дитини, чи не так?

– Ох, це…

– Та ми принаймні знали, як вона померла. А от моя єдинокровна тітка Еліза – тобто вона була б моєю тіткою, якби жила – та просто зникла, коли їй було шість років. Ніхто так і не дізнався, що з нею сталося.

– Але, звісно…

– Її шукали всюди, проте жодних слідів не знайшли. Пішла чутка, що це її мати – мачуха моєї матері – зазнала в такий спосіб кари за жорстоке ставлення до сироти, небоги мого діда, яка теж тут росла. Якось, одного спекотного літнього дня, вона замкнула дівчинку в комірчині на горищі, а коли відімкнула – дитина вже лежала мертва. Подейкували, буцім зникнення рідної дитини стало їй відплатою за це, та я вважаю, що вся річ у нашому проклятті.

– Хто ж міг…

– Який високий підйом у вас, моя люба! Моїм підйомом колись теж захоплювалися. Казали, що під ним міг пройти струмінь води – це свідчить про аристократичне походження.

Панна Мінерва скромно відхилила оксамитову спідницю й продемонструвала, поза сумнівом, усе ще дуже гарну й витончену ніжку.

– Авжеж…

– Чи не хотіли б ви, моя люба, оглянути перед вечерею дім? Свого часу він був гордістю Саммерсайда. Тепер у ньому все, либонь, здається старомодним, хоч і дещо цікаве тут лишилося. Ота шпага над сходами належала моєму прапрадіду, що був офіцером британської армії й дістав шмат землі на Острові Принца Едварда як винагороду за вірну службу. Він ніколи тут не жив, та моя прапрабаба мешкала в цім домі кілька тижнів. Вона недовго прожила після трагічної загибелі власного сина.

Панна Мінерва безжально провела Енн по всьому велетенському домі, по всіх його незліченних квадратних кімнатах: бальній залі, оранжереї, більярдній, трьох вітальнях, їдальні, численних спальнях і величезнім піддашші. Усі вони були розкішні й гнітючо-темні.

– Це мої дядьки – Рональд і Рубен, – указала панна Мінерва на портрети двох шляхетних джентльменів, що сердито зиркали один на одного із протилежних боків каміна. – Вони були близнюками й ненавиділи один одного все життя, ще від народження. Дім здригався від їхніх сварок. Це отруїло існування їхній матері. А коли вони востаннє посварилися – отут, у цій кімнаті, під час грози, – Рубена вбила блискавка. Рональд після цього вже не оклигав. Відтоді його переслідував братів привид. Його дружина, – натхненно пустилася в спогади панна Мінерва, – проковтнула свою обручку.

– Як надзви…

– Рональд казав, що з її боку то була страшна недбалість. Він навіть не схотів нічого вдіяти, хоч можна було б негайно дати їй блювотне. Обручка зникла безслідно, а в неї все життя зійшло нанівець. Вона завжди почувалася такою незаміжньою без обручки.

– Яка гарна…

– Так, це моя тітка Емілія. Не рідна тітка, звісно, а дружина дядька Александра. Її всі любили за янгольський вигляд, та вона отруїла чоловіка тушкованими грибами – власне кажучи, поганками. Ми завжди вдавали, що то була трагічна випадковість, адже вбивство в родині – це така брудна річ, але всі знали правду. Авжеж, вона не хотіла за нього виходити – юна, весела дівчина, а він був для неї застарий. Травень і грудень, моя люба. Але тушкованих поганок це не виправдовує. Вона й сама невдовзі після того змарніла. Їх поховали разом у Шарлоттауні – усі Томгаллони поховані в Шарлоттауні. А це моя тітка Луїза. Вона випила настоянку опію. Лікар промив їй шлунок і врятував життя, проте ми всі відчували, що більше не зможемо їй довіряти. І коли вона згодом померла – цілком пристойною смертю, від запалення легень – уся родина зітхнула з полегкістю. Щоправда, дехто з нас її не винуватив. Бачте, моя люба, її відшмагав чоловік.

– Відшмагав…

– Саме так. Є речі, яких джентльмен не повинен собі дозволяти, і одна з них – це підняти руку на дружину. Можна штурхнути її… але нізащо не бити! Хотіла б я, – поважно мовила панна Мінерва, – уздріти чоловіка, що наважився б підняти руку на мене.

Енн відчула, що теж хотіла б уздріти такого. У цю мить вона збагнула, що будь-яка уява має межі. Жоден політ фантазії не здатен був показати їй чоловіка, що підняв би руку на панну Мінерву Томгаллон.

– Це бальна зала. Звісно, тепер вона не використовується. Та колись тут відбувалися численні бали. Славетні бали Томгаллонів. На них з’їжджалися гості з усього острова. Ця люстра коштувала моєму батькові п’ятсот доларів. Його тітка Пейшенс померла тут під час танцю – он у тім кутку. Вона гірко побивалася за женихом, що обманув її. Не розумію, для чого потрібно так перейматися чоловіками. Вони, – підсумувала панна Мінерва, дивлячись на фотографію свого батька, його настовбурчені бакенбарди та орлиний ніс, – завжди здавалися мені геть банальними створіннями.

11

Їдальня була незгірша за інші кімнати в будинку. Там висіла ще одна розцяцькована прикрасами люстра, так само розцяцьковане дзеркало в позолоченій рамі над камінною полицею, і стояв стіл із вишуканими срібними приборами, кришталевими келихами та сервізом зі старовинної англійської порцеляни. Вечеря, котру подала дуже стара й непривітна служниця, виявилася щедрою та смачною, тож здоровий молодий апетит Енн віддав їй належне. Деякий час панна Мінерва не промовляла ні слова, і Енн не наважувалася заговорити, боячись нового потоку розповідей про давні трагедії. Аж ось до кімнати прослизнув великий лискучий кіт і сів побіля крісла панни Мінерви із хрипким «няв». Панна Мінерва налила в тарілочку вершків і поставила на підлогу. Цей жест настільки уподібнив її до звичайних людей, що Енн майже зовсім позбулася благоговійного страху перед останньою з Томгаллонів.

– Візьміть іще персиків, моя люба. Ви ж нічого… нічогісінько не їли!

– Панно Томгаллон, мені дуже…

– Томгаллони завжди частували добряче, – самовдоволено мовила панна Мінерва. – Я не куштувала смачнішого бісквіта за той, що пекла моя тітка Софія. Здається, єдиною, кого мій батько не любив запрошувати в гості, була його сестра Мері, що мала кепський апетит. Вона клала собі по малесенькій дрібці від страви. Для нього то була особиста образа. Батько взагалі не вмів прощати. Він так і не пробачив моєму братові Річарду, що той оженився проти його волі. Вигнав його з дому раз і назавжди. Щоранку на сімейній молитві батько проказував «Отче наш», та відколи Річард виявив до нього таку зневагу, завжди пропускав слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Я й зараз бачу, – пригадала собі панна Мінерва, – як він стоїть отам на колінах і пропускає цей рядок.

Опісля вечері вони перейшли до найменшої із трьох віталень – хоч і вона була доволі велика й похмура – і провели вечір перед широким каміном, у якім весело палахкотів вогонь. Енн виплітала гачком набір чудернацьких серветочок, а панна Мінерва в’язала вовняний плед і продовжувала свій монолог, що складався з епізодів яскравої й моторошної історії родини Томгаллонів.

– Це дім трагічних спогадів, моя люба…

– Панно Томгаллон, невже в цьому домі не відбувалося нічого радісного? – закінчити цю фразу Енн спромоглася лиш завдяки щасливому збігу обставин: панна Мінерва мусила замовкнути на час, потрібний їй, щоб висякатися.

– Відбувалося, напевне, – неохоче визнала панна Мінерва. – Так, ми часто веселилися тут, коли я була дівчиною. Мені казали, що ви пишете книжку про всіх жителів Саммерсайда, моя люба.

– Ні, це неправда…

– О! – панна Мінерва була явно розчарована. – Ну, якщо ви все ж колись надумаєте, можете взяти для неї будь-яку з наших історій, тільки змініть імена. А тепер – чи не хотіли б ви зіграти в «двадцять п’ять»?

– Боюся, мені час іти…

– Ні, моя люба, ви не підете нині додому. Така злива надворі. І – послухайте, як стугонить вітер. Я продала свою карету – вона мені вже не потрібна, – а ви не можете йти пішки зо півмилі у таку негоду. Ви мусите лишитися у мене в гостях на ніч.

Енн не була певна, чи хоче проводити ніч у Домі Томгаллонів. Проте вертатися до Шелестких Тополь у березневу бурю їй теж не хотілося. Отож вони зіграли в «двадцять п’ять» – панна Мінерва так захопилася, що й перестала розповідати жахіття – і попоїли перед сном. Вони їли цинамонові грінки й пили какао зі старих, тонких і дуже гарних томгаллонівських чашок.

Нарешті панна Мінерва відвела її в кімнату для гостей – на щастя, як спершу подумала Енн, не в ту, де її сестру залила нагла кров.

– Це спальня тітки Аннабелли, – мовила панна Мінерва, запалюючи свічки в срібних свічниках на доволі вишуканому зеленому туалетному столику й вимикаючи гасовий пальник, бо ж колись Метью Томгаллон задмухнув був такий пальник, і Метью Томгаллона не стало. – Вона була найвродливіша з усіх Томгаллонів. Ось її портрет над дзеркалом. Бачите, як гордо в неї складені вуста? Вона пошила цю химерну ковдру з різних клаптиків. Надіюся, вам буде зручно тут, моя люба. Мері провітрила постіль і поклала в ліжко дві гарячі цеглини. І цю нічну сорочку вона теж провітрила для вас, – панна Мінерва вказала на широченне фланелеве вбрання, що висіло на стільці й нестерпно тхнуло нафталіном. – Надіюся, вона вам пасуватиме. Її не вдягали, відколи в ній померла бідолашна мама. Ох, ледь не забула вам сказати, – докинула панна Мінерва вже від дверей, – що Оскар Томгаллон два дні пролежав мертвий – тут, у цій кімнаті, – а тоді воскрес. Але вони не хотіли, щоб він воскресав! Ось у чім трагедія. Добраніч, моя люба, спіть міцно.

Енн не знала, чи вдасться їй тут заснути. Кімната раптом видалася їй чужою, дивною, дещо ворожою. Та хіба нічого дивного немає в будь-якій кімнаті, де минули життя кількох поколінь? Тут чаїлася смерть… і кохання квітнуло, мов троянда… тут народжувалися діти, вирували сподівання й пристрасті. Тут було повно колишніх загуслих страхів.

Однак це й справді був доволі моторошний старий будинок, де звідусіль визирали привиди колишньої ненависті й тяжких розчарувань, де гніздилися бридкі темні справи, котрих ніхто й ніколи не витяг на світло й котрі тепер гнили по закутках і щілинах кімнат. Забагато жінок, мабуть, лило тут сльози. У ялинах за вікном скиглив і схлипував вітер. На мить Енн захотілося втекти, незважаючи на жодну бурю.

Та потім вона рішучо опанувала себе й прикликала на допомогу здоровий глузд. Адже якщо багато років тому тут відбувалися жаскі трагедії, то часом мали відбуватися й кумедні, радісні події. Тут танцювали й ділилися своїми чарівними таємницями веселі юні дівчата, тут народжувалися пухкенькі дітлахи, тут були весілля й бали, сміх і музика. Тітка Софія, що пекла смачний бісквіт, була, напевне, дуже приємною жінкою, а непрощений Річард – галантним кавалером.

– Я подумаю про це й ляжу в ліжко. Ох і ковдра! Цікаво, чи мій сон тут буде так само химерний, як і вона? І це кімната для гостей! Ніколи не забуду, який трепет охоплював мене раніше, коли доводилося спати в чиїйсь кімнаті для гостей.

Енн розпустила коси й розчесалася під самісіньким носом Аннабелли Томгаллон, котра дивилася на неї з виразом погорди, марнославства й зарозумілості від усвідомлення власної вроди. Глянувши на себе в дзеркало, дівчина здригнулася. Хтозна, чиї обличчя майнуть у нім? Може, обличчя всіх тих сумних і нещасних жінок, що колись теж дивилися в нього. Вона відважно розчахнула двері шафи, майже очікуючи, що звідти на неї випадуть незліченні скелети, і повісила туди сукню. Потім спокійно влаштувалася на прямому стільці, весь вигляд якого свідчив про те, що сісти на нього – означає завдати йому смертельної кривди, і роззулася. Потім наділа фланелеву нічну сорочку, задмухнула свічки й пірнула в ліжко, що його Мері приємно нагріла цеглинами. Якийсь час Енн не давали заснути стукіт дощових крапель у шиби та глухі стогони вітру під низько навислим дахом. Та невдовзі вона забула про всі трагедії Томгаллонів і проспала без турбот і сновидінь, аж доки перед очима її постали темні ялини на тлі червоного світанкового неба.

– Я невимовно рада була приймати вас у себе в гостях, моя люба, – мовила панна Мінерва, коли Енн після сніданку зібралася додому. – Ми дуже весело провели час, адже так? Хоч я так довго жила сама, що замалим не розучилася вести бесіду. І марно й казати, яка то втіха – зустріти таку милу, незіпсовану дівчину в наш легковажний час. Я не сказала вам учора, та це був мій день народження, і великою приємністю для мене стало ваше молоде товариство. Тепер немає нікого, хто пам’ятав би про мій день народження, – панна Мінерва легенько зітхнула, – а колись таких було чимало.

– Ви, напевне, мусили вислухати моторошну хроніку, – припустила того вечора тітонька Четті.

– Ох, тітонько Четті, невже все те, про що розповіла мені панна Мінерва, було насправді?

– Хай як це дивно, але так, – відказала тітонька Четті. – Багато страшних речей сталося в родині Томгаллонів, панно Ширлі.

– Не більше, мабуть, ніж у будь-якій родині, що налічує шість поколінь, – озвалася тітонька Кейт.

– О, я думаю, більше. Здається, на них і справді лежить прокляття. Так багато з них померли наглою чи насильницькою смертю. Звісно, весь їхній рід був схильний до божевілля – це всі знають. Саме по собі прокляття… та я чула давню легенду… вже не пригадую точно… про теслю, що будував дім і прокляв його. Там було щось із угодою – начебто старий Пол Томгаллон змушував його в усьому дотримуватися усіх її пунктів, і той геть зубожів, бо дім коштував значно більше, ніж він собі думав.

– Панна Мінерва ледь не пишається тим прокляттям, – завважила Енн.

– Сердешна старенька, це все, що в неї зосталося, – мовила Ребекка Дью.

Енн усміхнулася, почувши, як статечну панну Мінерву кличуть «сердешною старенькою». Вона рушила до себе в башту й написала Гілбертові: «Я гадала, що Дім Томгаллонів – це старе сонне місце, де ніколи нічого не відбувається. Що ж, хай там нічого й не відбувається тепер, але ж явно відбувалося КОЛИСЬ. Маленька Елізабет розповідає мені про Завтра. Але старий Дім Томгаллонів – це Вчора. Я тішуся, що не живу в Учора, і що Завтра – усе ще мій друг.

Авжеж, панна Мінерва, як і всі Томгаллони, любить бути в центрі уваги і насолоджується величчю власних родинних трагедій. Вони для неї – те, що чоловік і діти для інших жінок. Але, Гілберте, хай як ми постаріємо в майбутньому – не сприймаймо життя як одну суцільну трагедію, і не тішмося цим. Я не хочу жити в домі, якому сто двадцять років. Сподіваюся, коли ми знайдемо дім нашої мрії, він буде або зовсім новий, без жодних традицій чи привидів, або принаймні такий, у якім до нас жили відносно щасливі люди. Я ніколи не забуду ночі, проведеної в Домі Томгаллонів. До того ж, єдиний раз у житті я зустріла особу, здатну переговорити мене».

12

Така вже була маленька Елізабет Грейсон, що завжди чекала якихось подій. І навіть те, що під пильним наглядом бабусі й Жінки події ставалися рідко, не могло затьмарити її очікувань. Щось колись мало неодмінно статися – як не сьогодні, то завтра.

Коли в Шелестких Тополях оселилася панна Ширлі, Елізабет відчула, що Завтра, напевне, уже зовсім-зовсім близько, а мандрівка до Зелених Дахів допомогла їй уявити, яке воно буде. Але тепер, у червні наприкінці третього й останнього року роботи панни Ширлі в саммерсайдській школі, серце Елізабет упало просто в гарненькі черевички на ґудзиках, що в них її завжди взувала бабуся. Цим черевичкам заздрило багато її однокласниць. Проте самій Елізабет були байдужі всі черевички, у яких вона не могла крокувати до свободи. А тепер її люба панна Ширлі поїде від неї назавжди. Наприкінці червня вона покине Саммерсайд і повернеться до прекрасних Зелених Дахів. Сама думка про це тяжко гнітила маленьку Елізабет. Марно запевняла панна Ширлі, що візьме її погостювати до себе, перш ніж вийде заміж. Елізабет відчувала, що бабуся не відпустить її вдруге. Вона знала, що бабуся не схвалює її близької дружби з панною Ширлі.

– Це буде кінець усьому, панно Ширлі, – плакала дівчинка.

– Сподіваймося, що це – початок чогось нового, мила, – бадьоро втішала її Енн. Проте їй самій було маркітно. Батько маленької Елізабет не озивався. Хтозна, чи то він не одержав листа, чи йому було байдуже. А коли так, то що ж буде з його дочкою? Уже зараз, у дитинстві, її становище тривожне, а що чекатиме на неї згодом?

– Ті дві бабери замуштрують її до смерті, – мовила Ребекка Дью, і Енн відчула, що правди в цих словах було значно більше, ніж вишуканості.

Елізабет знала, що її «муштрують». Найбільше дівчинку обурювало те, що це робила ще й Жінка. Звісно, їй нітрохи не подобалися бабусині вказівки й зауваження, та хай як неохоче, вона визнавала, що бабуся має на це право. Але яке право має Жінка? Елізабет уже віддавна хотіла прямо запитати її про це. Вона запитає, коли настане Завтра. І з якою насолодою дивитиметься вона на вираз обличчя Жінки в цю мить!

Бабуся ніколи не відпускала Елізабет гуляти саму – щоб, як вона казала, її не вкрали цигани, адже сорок років тому тут уже вкрали якусь дитину. Тепер цигани на Острові Принца Едварда з’являлися рідко, тож Елізабет відчувала, що таке пояснення – це лиш відмовка. Чого б то бабуся хвилювалася, украдуть її чи ні? Елізабет знала, що ані вона, ані Жінка зовсім її не люблять. Вони навіть ніколи не називали її на ім’я – для них Елізабет завжди була просто «дитиною». Як гірко було їй чути, що про неї кажуть «дитина» – так само, як могли б сказати «пес» чи «кицька», якби в них вони були. Та коли дівчинка насмілилася заперечити проти цього, бабусине лице стало червоне й люте, і Елізабет була покарана за цю зухвалість, а Жінка дивилася так удоволено. Дівчинка часто міркувала, чому Жінка її ненавидить. Нащо взагалі комусь тебе ненавидіти, коли ти така мала? Невже ти можеш бути варта ненависті? Маленька Елізабет не знала, що її мати, котра народила дитину ціною власного життя, була улюбленицею цієї озлобленої старої жінки, та якби й знала – не зрозуміла б, яких викривлених форм набуває часом любов, скалічена важкими й гіркими обставинами.

Маленька Елізабет не любила розкішного та похмурого Ялинового Затінку, де все здавалося їй чужим, хоч вона й прожила там ціле своє життя. Проте коли в Шелесткі Тополі приїхала панна Ширлі, усе дивовижно змінилося. Тепер Елізабет жила в чарівливім романтичнім світі. Куди не поглянь, усюди була краса. На щастя, бабуся й Жінка не могли заборонити їй дивитися, хоч Елізабет не мала сумніву в тім, що, якби могли, вони зробили б і це. Короткі прогулянки з панною Ширлі червоною дорогою, що бігла до гавані, які так рідко дозволяла їй бабуся, були, мов світлі спалахи в її безрадіснім житті. Вона обожнювала все, що бачила – далекий маяк, розфарбований у дивні біло-червоні кільця, береги, оповиті прозорим туманом, сріблясто-сині хвилі, портові вогні, що мерехтіли в бузкових сутінках, – усе це приносило їй аж до болю невимовне щастя. А гавань з її туманними островами й вогненними заходами сонця! Елізабет завжди милувалася ними зі свого віконця на горищі. А кораблі, що вирушали в плавання при світлі місяця! Деякі з них поверталися, деякі ні. Як мріяла Елізабет попливти на одному з них до Острова Щастя! Усі кораблі, що не верталися назад, стояли на якорі там, де завжди було Завтра.

А таємнича дорога бігла далі й далі, і маленька Елізабет так хотіла піти нею аж до кінця. Куди вона вела? Часом дівчинці здавалося, що вона помре, якщо не довідається. Коли настане Завтра, вона пройде її всю і, можливо, знайде свій власний острів, де житиме вдвох із панною Ширлі, куди нізащо не дістануться бабуся й Жінка. Вони терпіти не могли води й ніколи в житті не ступили б у човен. Елізабет любила уявляти, як дражнитиме їх зі свого острова, а вони з безсилою люттю зиркатимуть на неї з того берега.

– Це Завтра! – кричала б їм Елізабет. – А ви лише в Сьогодні! Ви не схопите мене!

Як це було б весело! Який кумедний вираз обличчя був би в Жінки!

Аж ось одного вечора наприкінці червня сталося дещо неймовірне. Панна Ширлі сказала пані Кемпбелл, що наступного дня їде на Летючу Хмару з дорученням до такої собі пані Томпсон, яка очолювала комітет із підготовки до зборів Спільноти милосердя, і попросила дозволу узяти із собою Елізабет. Бабуся дозволила, неохоче, як завжди, – Елізабет, котра нічого не знала про певні факти, що були відомі панні Ширлі й тим жахали всіх Прінглів, не могла збагнути, чому бабуся взагалі дозволила… але вона таки дозволила.

– Коли я владнаю всі справи на Летючій Хмарі, – шепнула Енн, – ми дійдемо аж до виходу з гавані.

Елізабет була така схвильована, що й не сподівалася бодай на мить заснути. Нарешті вона відгукнеться на поклик дороги, що так довго вабила її. Та попри хвилювання, дівчинка дуже ретельно виконала свій невеличкий щовечірній ритуал: почистила зуби, охайно склала одяг і розчесала довгі золотаві коси. Вона була певна, що в неї доволі гарні коси, хоч, звісно, і не такі сонячно-руді, як у панни Ширлі, хвилясті й із кучериками побіля вух. Маленька Елізабет віддала б усе, що завгодно, аби мати такі коси, як у панни Ширлі.

Перш ніж лягти спати, Елізабет висунула одну із шухляд великого, укритого чорним лаком старовинного комода, і витягла обережно захований попід носовичками портрет панни Ширлі, що його колись вирізала зі спеціального випуску «Тижневого кур’єра», де на одній зі шпальт були розміщені фотографії всіх учителів саммерсайдської школи.

– Добраніч, мила моя панно Ширлі.

Вона поцілувала фотографію й поклала назад до сховку. Тоді вляглася, згорнувшись клубочком під ковдрою – червнева ніч була холодна, а вітер з гавані – пронизливий і гострий. Того вечора він лютував сильніше, ніж зазвичай: свистів і ляскав, гнув долу віття дерев і глухо стукав у вікно. Елізабет знала, що гавань у місячнім сяйві зараз, напевне, перетворилася на цілий огром бурхливих хвиль. Як то приємно було б – наблизитись до неї попід місяцем! Але таке було можливо тільки в Завтра.

Цікаво, де ця Летюча Хмара? Яка гарна назва! Теж мовби із самісінького Завтра. Прикро, що Завтра так близько, а ти все не можеш туди втрапити. А що, як вітер нажене дощові хмари? Елізабет не сумнівалася, що в дощ її нікуди не відпустять.

Вона сіла в ліжку й молитовно склала руки.

– Дорогий Боже, – проказала маленька Елізабет, – я не хочу втручатися у Твої справи, та чи не міг би Ти зробити так, щоб завтра не було дощу? Будь ласка, Боже.

Наступний день виявився розкішним. Коли вони вдвох із панною Ширлі простували геть від понурого й темного будинку, Елізабет почувалася так, наче скинула невидимі кайдани. Вона насолоджувалася свободою, хоч Жінка й поглядала їм услід крізь червоне скло у великих парадних дверях. Як це дивовижно – іти цим прекрасним світом із панною Ширлі! Що вона робитиме, коли панна Ширлі поїде? Проте маленька Елізабет рішуче відігнала цю думку. Вона не псуватиме собі такого гарного дня. Можливо – цілком можливо, – вони з панною Ширлі нині дійдуть аж до Завтра, де їх уже ніхто не розлучить. Елізабет хотіла просто неквапно йти до тієї мерехтливої блакиті на краю світу, тішачись довколишній красі. За кожним поворотом дороги її очам відкривалися нові принади, а стежка постійно в’юнилася, повторюючи всі вигини вузенької річечки, що невідь-звідки й узялася коло неї.

Обабіч дороги пролягали велетенські поля жовтців та конюшини, над якими гули бджоли. Де-не-де Енн та Елізабет ішли справжнісіньким «молочним шляхом» поміж розсипів стокроток. Здалеку всміхалася протока, уся в сріблясто-білих баранцях. Гавань була, мов гладенький лискучий шовк. Такою вона сподобалась Елізабет більше, ніж тоді, коли нагадувала ясно-блакитний сатин. Вони ішли й пили ніжний, лагідний вітер, що тихо шелестів довкола, немовби ластячись до них.

– Правда ж, гарно йти з таким вітром? – мовила Елізабет.

– Милий, дружній, духмяний вітер, – сказала Енн радше сама собі, аніж дівчинці. – Таким я колись уявляла містраль. Слово «містраль» звучить саме так. Яке ж то було розчарування, коли я дізналася, що містраль – це колючий, злий вітер.

Усе це було майже незрозуміло Елізабет – вона ніколи не чула про містраль, – та їй достатньо було музики любого голосу. Саме небо тішилося разом з нею. Мореплавець із золотим кільцем у вусі – достоту такий, як ті, що живуть у Завтра, – усміхнувся, проминаючи їх. На згадку Елізабет прийшов вірш, який вона вивчила в недільній школі – «І повняться радістю пагорби». Чи бачив той, хто написав його, такі пагорби, як оті сині й ті, над гаванню?

– Я думаю, цей шлях веде просто до Бога, – замріяно проказала вона.

– Можливо, – відповіла Енн. – Можливо, Елізабет, усі шляхи ведуть до Нього. Але зараз нам доведеться зійти з дороги й попливти он до того острова. Це і є Летюча Хмара.

Летюча Хмара являла собою невеличкий вузький острівець за чверть милі від берега. На ньому росли дерева й стояв будинок. Маленькій Елізабет завжди хотілося мати свій власний острів із бухточкою, дно якої було б вистелене сріблистим піском.

– А як ми туди попливемо?

– В оцьому човнику, – сказала панна Ширлі, витягаючи пару весел із плоскодонки, припнутої до похиленого над водою дерева.

Панна Ширлі вміла веслувати. Та чи було у світі щось таке, чого не вміла панна Ширлі? Острів, коли вони допливли до нього, виявився дивовижною місциною, де могло статися все, що завгодно. Звісно, то було Завтра – адже такі острови є лише в Завтра. Вони не мають нічого спільного з буденним Сьогодні.

Покоївка, яка відчинила їм двері, сказала Енн, що пані Томпсон збирає суниці на дальнім краю острова. Подумати лиш – острів, де ростуть суниці!

Енн пішла розшукувати пані Томпсон, та спершу запитала, чи не може маленька Елізабет почекати на неї у вітальні. Їй здалося, що дівчинка втомилася після незвично довгої прогулянки й мусить відпочити. Сама Елізабет не почувалася втомленою, проте найменше бажання панни Ширлі було для неї законом.

Вітальня, де повсюди стояли квіти, а у вікна вривалися невпинні морські вітри, була дуже затишна. Елізабет сподобалося й дзеркало над камінною полицею, у якім так гарно відображалася кімната й розчахнуте вікно з видом на гавань, протоку й пагорб.

Раптом у дверях постав якийсь чоловік. Елізабет стривожено глипнула на нього. Невже це був циган? За її уявленням, він був не схожий на цигана, але ж вона ніколи циганів не бачила. Отже, він міг виявитися циганом. Аж тут, у миттєвім осяянні інтуїції, вона відчула, що була б не проти, якби він її вкрав. Їй сподобалися зморшки в кутиках його очей, і його каштанові кучері, квадратне підборіддя й усмішка. Так, чоловік усміхався їй.

– Хто ти? – запитав він.

– Я… це я, – затнулася Елізабет, усе ще трохи спантеличена.

– О, звісно. Ти – це ти. Вийшла з моря, напевне. Зійшла з дюн. Немає імені, знаного смертним.

Елізабет відчула, що з неї жартують, але не образилася. Навпаки – їй було це приємно. Утім, відповіла вона дещо гордовито:

– Мене звуть Елізабет Грейсон.

Запала мовчанка… дуже дивна мовчанка. Якусь мить чоловік мовчки дивився на неї. Потім чемно запропонував їй сісти.

– Я чекаю на панну Ширлі, – пояснила дівчинка. – Вона пішла поговорити з пані Томпсон щодо вечері до зборів Спільноти милосердя. А коли вона повернеться, ми підемо вдвох на край світу.

«Спробуйте тоді вкрасти мене, пане циган», – подумалося їй.

– Авжеж. Але тим часом ти можеш гарненько розташуватися тут. І я мушу прийняти свою гостю, як належить. Чого б тобі хотілося? Кіт пані Томпсон, певне, щось нам приніс.

Елізабет сіла. Вона була дивно щаслива й почувалася, як удома.

– Я можу попросити все, чого хочу?

– Безперечно.

– Тоді, – урочисто мовила Елізабет, – я хочу морозива із суничним варенням.

Чоловік подзвонив у дзвоник і віддав наказ. Так, це, безсумнівно, було Завтра! Морозиво із суничним варенням не з’являється в такий казковий спосіб у Сьогодні – байдуже, приносить його кіт чи хтось інший.

– Ми залишимо трохи й для твоєї панни Ширлі, – сказав чоловік.

Вони одразу стали добрими друзями. Чоловік говорив небагато, зате часто позирав на Елізабет, і лице його світилося ніжністю, якої досі дівчинка не бачила навіть в очах панни Ширлі. Вона відчувала, що подобається йому, і була певна, що й він подобається їй.

Аж ось він визирнув у вікно й підвівся.

– Здається, мені час іти, – мовив чоловік. – Твоя панна Ширлі вже вертається сюди, тож ти будеш не сама.

– А ви не хочете познайомитися з панною Ширлі? – запитала Елізабет, облизуючи ложку, щоб не пропала жодна крапля варення. Бабуся й Жінка померли б від жаху, уздрівши таке.

– Іншим разом, – відповів чоловік.

Елізабет зрозуміла, що він не має наміру вкрасти її, і відчула найдивніше, незбагненне розчарування.

– На все добре й дякую вам, – чемно мовила вона. – Тут, у Завтра, дуже гарно.

– У Завтра?

– Так, це Завтра, – пояснила Елізабет. – Я завжди хотіла потрапити в Завтра – і ось потрапила.

– О, розумію, – відповів чоловік. – На жаль, мушу зізнатися, Завтра мене мало цікавить. Я хотів би опинитися в Учора.

Маленькій Елізабет стало жаль його. Невже він нещасливий? Та як можна бути нещасливим, коли живеш у Завтра?

Доки панна Ширлі веслувала, Елізабет сумовито озиралася назад, на Летючу Хмару. Коли вони вийшли з густого прибережного ялинового гаю на битий шлях, дівчинка востаннє озирнулася на неї. Із-за повороту на шаленій швидкості вилетіла бричка – очевидно, візник зовсім не міг дати раду з кіньми.

Елізабет чула крик панни Ширлі…

13

Кімната дивно гойдалася. Меблі кивали й підстрибували. Ліжко… як вона опинилася в ліжку? Хтось у білім чіпці щойно вийшов за двері. Що це за двері? Яке незвичне відчуття в голові. Звідкись лунали голоси… стишені голоси. Їй не видно було, хто там розмовляє, та вона відчувала, що це панна Ширлі і той чоловік.

Про що вони говорять? Елізабет чула тільки окремі слова, що вряди-годи випорхували з потоку тихої розмови.

– Ви справді..? – панна Ширлі здавалася дуже схвильованою.

– Так… ваш лист… пересвідчитися… перш ніж їхати до пані Кемпбелл… Летюча Хмара – це літній будинок нашого управителя…

Якби ж лише кімната припинила гойдатися! Речі в Завтра так дивно поводилися. Якби можна було озирнутися й побачити їх… І Елізабет протяжно зітхнула.

Тоді вони підійшли до її ліжка – панна Ширлі й той чоловік. Панна Ширлі, висока й біла, схожа на лілею, стояла з таким виглядом, наче щойно пережила якесь жахіття, проте сяяла якимсь внутрішнім світлом, що зненацька влилося в кімнату разом із відблиском призахідного сонця. Чоловік усміхався їй. Елізабет відчула, що він дуже її любить, і що їх пов’язує якась таємниця – ніжна й дорогоцінна. Вона збагне її, щойно навчиться мови, якою говорять у Завтра.

– Тобі вже краще, мила? – запитала панна Ширлі.

– Я хвора?

– Тебе збила бричка на дорозі до гавані, – відповіла панна Ширлі. – Я… я була недостатньо метка. Я думала, що ти загинула. Я привезла тебе в човнику назад і твій… цей пан викликав по телефону лікаря й доглядальницю.

– Я помру?

– Ні, звісно ні, маленька. Ти тільки сильно забилася, і невдовзі одужаєш. І… Елізабет, мила, це твій тато.

– Тато у Франції. Я теж у Франції? – Елізабет нітрохи не здивувалася б, якби так і було. Хіба ж вона не в Завтра? Крім того, усі речі й досі ще гойдалися.

– Тато зовсім навіть тут, моя хороша, – у нього був такий чудовий голос. Можна було любити його за сам лише голос. Він нахилився й поцілував її. – Я приїхав по тебе. Більше ми не розлучимося.

У дверях знову постала жінка в білім чіпці. Елізабет відчула, що коли хоче сказати щось – мусить зробити це перш, ніж вона зайде в кімнату.

– Ми будемо жити разом?

– Завжди, – відповів тато.

– А бабуся й Жінка житимуть із нами?

– Ні, – запевнив тато.

Золоте призахідне сонце блякло; доглядальниця вже сердилася, та Елізабет було байдуже.

– Я знайшла Завтра, – мовила вона, коли доглядальниця кивнула татові й панні Ширлі, щоб вийшли.

– Я знайшов скарб, яким володів, сам не знаючи про це, – мовив тато, щойно за ним зачинилися двері. – Я ніколи не зможу віддячити вам як слід за той лист, панно Ширлі.

«Отак, – писала Енн увечері Гілбертові, – таємнича дорога привела маленьку Елізабет до щастя й нового життя».

14

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок (востаннє),

27 червня

«Коханий,

я підійшла до нового повороту на шляху. Багато листів я написала тобі за минулі три роки в цій старій башті. І сьогодні я пишу тобі востаннє – а потім довго-довго не матиму потреби в жодних листах. Усього за кілька тижнів ми будемо належати одне одному довіку. Ми будемо разом. Подумай, коханий, – бути разом, розмовляти, гуляти, снідати, мріяти, будувати плани разом, розділяти найчарівніші миті життя, перетворювати дім нашої мрії на рідний дім. НАШ дім! Хіба це не звучить „предивно й таємничо“,^[56] Гілберте? Усе життя я зводила уявний дім, а тепер він стане реальністю. Що ж до того, з ким я хочу жити в домі своєї мрії… але про це трохи згодом.

Спершу три роки здавалися вічністю – і ось вони безслідно минули. Це були три дуже приємних роки, за винятком тих перших місяців, що зіпсували мені Прінгли. Потім життя текло, мов золота ріка щастя. Давню ворожнечу із Прінглами я нині згадую, немов поганий сон. Тепер вони люблять мене й геть забули ту свою неприязнь. Кора Прінгл, одна із прінглівських удів, подарувала мені вчора букет троянд, обмотаний стрічкою з написом: „Найкращій учительці в усьому світі“. Хто міг би чекати такого від Прінглів?

Джен тяжко побивається через мій від’їзд. Я із цікавістю стежитиму за її досягненнями. Вона розумна й дещо непередбачувана. Ясно одне: її чекає незвичайна доля. Недарма ж вона так нагадує Беккі Шарп.

Льюїс Аллен збирається вступати до університету МакГілл.^[57] Софі Сінклер – до Королівської вчительської семінарії. Потім вона вчителюватиме, аж доки назбирає грошей на навчання в школі драматичного мистецтва в Кінгспорті. Майра Прінгл восени почне виїжджати у світ. Вона така вродлива, що навіть коли й не впізнає дієприслівника, спіткнувшись об нього на вулиці, це не матиме жоднісінького значення.

І немає вже маленької сусідки в домі за стіною, оповитою віргінським виноградом. Маленька Елізабет поїхала назавжди з того гнітючого будинку – поїхала у своє Завтра. Якби я лишалася в Саммерсайді, мені б її страшенно бракувало, та за нинішніх обставин я дуже рада. Пірс Грейсон забрав її з собою. Він не повернеться до Парижа, а житиме в Бостоні. Коли ми прощалися, Елізабет гірко плакала, хоч їй так добре з батьком, що я певна – її сльози скоро висохнуть. Пані Кемпбелл та Жінка геть несхвально поставилися до цих змін, і в усьому винуватять мене – із чим я охоче й беззастережно погодилася.

– Тут вона мала все, що потрібно, – зверхньо мовила пані Кемпбелл.

„Проте ніколи не чула жодного доброго слова“, – подумала я, хоч і не сказала цього вголос.

– Мила панно Ширлі, тепер я завжди буду Бетті, – сказала наостанок Елізабет. – Тільки, – додала вона, – часом я буду Ліззі, коли сумуватиму без вас.

– Не смій ніколи бути Ліззі, хай там що, – відповіла я.

Ми обмінювалися повітряними цілунками, доки могли бачити одна одну, і я повернулася до себе в башту зі слізьми в очах. Вона була така дивовижна, це миле золотаве створіння, і завжди уявлялася мені крихітною еоловою арфою, готовою відгукнутися на найлегший дотик любові. Дружба з нею була неабиякою пригодою для мене. Надіюся, Пірс Грейсон збагне, що за донька в нього, – здається, він уже збагнув. У його словах було чути щиру вдячність і каяття.

– Я не розумів ні того, що вона вже велика, ні того, що її тут не люблять, – мовив він. – Дякую, тисячу разів вам дякую за все, що ви зробили для неї.

Я віддала оправити в рамку нашу мапу чарівного краю й подарувала Елізабет на пам’ять.

Мені шкода їхати із Шелестких Тополь. Звісно, життя на валізах дещо втомлює, та я любила цей дім – любила прохолодні вранішні години при вікні, любила своє ліжко, на яке мусила в прямому значенні вилазити, і свою блакитну подушку, схожу на пончик, любила всі вітри, що віяли довкола. Ніколи, мабуть, я не буду вже так близько знатися з вітрами, як тут. І чи буде в мене ще колись кімната, де я зможу бачити й світати, і заходи сонця?

Шелесткі Тополі та роки, пов’язані з ними, відходять у минуле. Я не виказала „схованки“ тітоньки Четті й не зрадила нічиєї таємниці використання маслянки.

Їм усім жаль, що я їду, і мене це тішить. Жахливо було б знати, що вони радіють, що їм нітрохи мене тут не бракуватиме. Ось уже тиждень Ребекка Дью готує всі мої улюблені страви – навіть ДВІЧІ пожертвувала по десятку яєць на бісквітний торт, – а на стіл щоразу ставить святковий сервіз. Лагідні карі очі тітоньки Четті сповнюються слізьми, щойно я згадую про свій від’їзд. Навіть Димко, здається, поглядає на мене докірливо, коли сидить поблизу.

Минулого тижня я одержала довгого листа від Кетрін. У неї справжній талант писати цікаві листи. Вона здобула посаду особистого секретаря якогось члена парламенту, що постійно роз’їжджає світами. Як захопливо це звучить – „роз’їжджає світами“! Людина, що може сказати: „Їдьмо в Єгипет“, – так, як інші кажуть: „Їдьмо до Шарлоттауна“ – і поїхати! Це саме те, що потрібно Кетрін.

Вона досі вважає, що змінами у своїй зовнішності й житті завдячує мені. „Якби ж я могла розказати, що ти зробила для мене“, – написала вона. Мабуть, я справді допомогла їй. І спершу то було нелегко. Вона й слова не могла сказати без бажання шпигонути мене, а всі пропозиції щодо навчального процесу вислуховувала з невдоволеним виразом людини, що мусить потурати божевільному. Але чомусь я геть про це забула. Усі ті шпильки були породжені її затаєною образою на власну долю.

Усі запросили мене на вечерю – навіть Поліна Гібсон. Стара пані Гібсон кілька місяців тому померла, тож Поліна зважилася на цей крок. Я ще раз відвідала панну Мінерву в Домі Томгаллонів і вислухала ще один її монолог. Але я гарно провела час, ласуючи смачними наїдками панни Мінерви, та й вона із задоволенням переказала ще кілька родинних трагедій. Вона не змогла приховати, що їй жаль кожного, хто не Томгаллон, проте зробила мені кілька милих компліментів і подарувала розкішний перстень з аквамарином – місячні переливи блакитного й зеленого. Цей перстень подарував їй батько на вісімнадцятиліття – „коли я була ще юна і вродлива, моя люба, СПРАВДІ вродлива“. Добре, що він належав панні Мінерві, а не дружині дядька Александра. Інакше я ніколи не змогла б його надіти. Дуже гарний перстень. Є якісь загадкові чари в цих каменях кольору моря.

Дім Томгаллонів невимовно пишний, особливо тепер, коли все довкруж нього квітне й зеленіє. Та я не проміняла б досі ще не знайденого дому своєї мрії на Дім Томгаллонів з усіма його угіддями та родинними привидами. Хоча привид у домі – це, певне, доволі вишукано й аристократично. Єдине, що я могла б закинути Примарному провулкові, – це те, що тут немає ніяких примар.

Учора я востаннє ходила на старий саммерсайдський цвинтар – обійшла його ввесь і замислилася, із чого тепер сміється на Небесах Герберт Прінгл. А сьогодні піду попрощатися зі старим Королем Штормів у багряній короні із призахідного світла та моєю улоговинкою в гаю, огорнутою густими сутінками.

Я дещо втомилася після місяця іспитів, прощань та всіляких „останніх справ“. Цілий тиждень після повернення в Зелені Дахи я байдикуватиму – не робитиму нічого, лиш бігатиму на свободі зеленим світом літніх красот. Надвечір мріятиму понад Джерелом Дріад і веслуватиму на Озері Осяйних Вод у човнику з місячних променів… чи то в плоскодонці пана Баррі, якщо човники з місячних променів не відповідатимуть сезону; збиратиму конвалії та огірочники в Лісі Привидів, шукатиму суниць на луці пана Гаррісона, танцюватиму зі світляками на Стежині Закоханих, відвідаю старий забутий сад Естер Грей і сидітиму на кухоннім ґанку попід зорями, наслухаючи, як сонно озивається море.

А коли тиждень закінчиться, ТИ будеш удома, і я вже не хотітиму нічого іншого».

15

Коли наступного дня для Енн надійшов час прощатися з мешканцями Шелестких Тополь, Ребекки Дью не виявилося поряд. Проте тітонька Кейт із дуже серйозним виглядом вручила дівчині лист.

«Дорога панно Ширлі, – писала Ребекка Дью, – я пишу цього прощального листа, бо не певна, чи зможу висловити всі свої почуття в усній формі. Три роки прожили Ви під нашим дахом. Щаслива власниця веселої вдачі та природної схильності до молодечих розваг, Ви ніколи не піддавалися пустим захопленням бездумної та легковажної юрби. За всіх обставин і з кожним, надто з тією, що пише ці рядки, Ви поводилися з якомога вишуканою ґречністю. Ви завжди шанували й берегли мої почуття, і думка про Ваш від’їзд сповнює мене безмежним відчаєм. Та не повинні ми нарікати на те, що посилає нам Провидіння.

Сумувати за Вами в Саммерсайді буде кожен, хто мав честь знати Вас, і одне просте, але вірне серце завжди повнитиметься до Вас глибокою шаною, а мої молитви завжди будуть про Ваше щастя й добробут у цьому світі й вічне блаженство у світі прийдешнім.

Щось шепоче мені, що Ви недовго лишитеся „панною Ширлі“ й незабаром поєднаєтеся в союзі душ із обранцем Вашого серця, – надзвичайно особливим молодим чоловіком, судячи з того, що я про нього чула. Та, що пише ці рядки, не наділена привабливими рисами, відчуваючи тягар минулих літ (хоч я ще міцно стою на ногах і хочу прожити довго), ніколи не дозволяла собі плекати жодних матримоніальних сподівань. Проте й вона не відмовляє собі в задоволенні поцікавитися весіллями своїх друзів, тож чи буде мені дозволено висловити моє палке побажання, щоб Ваше подружнє життя являло собою суцільне й безперервне благословення? (Лиш не чекайте забагато від жодного чоловіка).

Моя повага і-чи можна так висловитися? – моя любов до Вас довіку лишаться незмінними, і часом, коли Ви не матимете ліпшого заняття, згадуйте, будь ласка, що на світі є така особа як

Ваша покірна слуга,

Ребекка Дью.

P.S.: Хай благословить Вас Господь!»

Енн дочитала й склала аркуш; очі її затуманилися від сліз. Хоч вона й сильно підозрювала, що Ребекка Дью списала більшість фраз зі своєї улюбленої книжки «Добрі манери й етикет», та це не робило їх менш щирими, а постскриптум, безперечно, вилився просто зі сповненого любові серця Ребекки Дью.

– Скажіть милій Ребецці Дью, що я ніколи її не забуду, і щоліта приїздитиму до вас у гості.

– Ми завжди пам’ятатимемо вас, – схлипнула тітонька Четті.

– Завжди, – палко озвалася тітонька Кейт.

Проте останнім, що бачила Енн, від’їжджаючи від Шелестких Тополь, був великий білий купальний рушник в одному з вікон башти. Ним вимахувала їй Ребекка Дью.

---

Примітки

1. Ідеться про поему А. Теннісона «Енона».
2. Біблія, Псалми 148:8, цит. за пер. І. Огієнка.
3. Ідеться про дитячу повість шотландського письменника й священика Джорджа Макдональда (1824–1905) «На крилах Північної Вітериці» (1871). Головним її героєм є хлопчик Даймонд, що знайомиться з Північною Вітерицею і разом з нею переживає різноманітні казкові пригоди.
4. Гра слів: ім’я Четті (Chatty) співзвучне з англійським словом chatty – балакучий.
5. Цитата з вірша «Захід місяця» канадської поетки Емілі-Поліни Джонсон (1861–1913).
6. Героїня роману В. Теккерея «Ярмарок марнославства» – розумна, вродлива, холоднокровна й прагматична жінка.
7. Самюель де Шамплен (1574–1635) – французький мореплавець, дослідник, географ, етнограф та історик, засновник міста Квебек і правитель французьких колоній у Канаді.
8. Найбільший острів в архіпелазі Внутрішніх Гебридів у Шотландії.
9. Англійське ім’я «Кетрін» має два варіанти написання – Katherine і Catherine.
10. Тканина, у якій поєднуються шовк і вовна.
11. Битва, що відбулася 1 серпня 1759 року між британсько-німецькою та франко-саксонською арміями під час Семилітньої війни.
12. Шератон – неокласицистичний стиль меблів зразка другої половини XVIII ст.
13. Цитата з вірша А. Теннісона «Сестри».
14. Генріх Стюарт, лорд Дарнлі (1545–1567) принц-консорт, чоловік Марії Стюарт, яку звинуватили у його вбивстві, що й стало першим кроком до її скинення у 1567 році.
15. Об’явлення, 14:13, цит. за пер. І. Огієнка.
16. Невелике чагарникове дерево.
17. Натяк на біблійну цитату, Псалми, 89:10 – «Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах – вісімдесят літ…» (цит. за пер. І. Огієнка).
18. Цитата з поеми А. Теннісона «Лицар Галаад».
19. Ідеться про дитячий вірш Г. Лонгфелло «Одна маленька дівчинка» (That Little Girl).
20. Семюель Піпс (1633–1703) – англійський чиновник морського відомства, автор знаменитого 11-томного «Щоденника», неодноразово перевиданого й екранізованого у 2003 році, у якому в найдрібніших деталях описане життя та побут тогочасних лондонців, включно з особистим життям самого автора.
21. Вірш із повісті Л. Керрола «Аліса в Задзеркаллі»; цит. за пер. М. Лукаша.
22. Джон Фокс (бл. 1516–1587) – англійський історик і богослов. Його «Книга мучеників» уперше вийшла друком у 1554 р.
23. Цитата з вірша А. Теннісона «Напередодні Святої Агнеси».
24. Сóло (франц.).
25. Натяк на біблійну цитату – Об’явлення, 3:7-11 (за пер. І. Огієнка).
26. Чепець у вікторіанській традиції був ознакою соціального статусу – його носили старі панни та вдови, що більше ніколи не мали сподівання чи наміру вийти заміж.
27. Екклезіяст, 2:10, цит. за пер. І. Огієнка.
28. Йов, 5:7.
29. Цитата з вірша В. Вордсворта «Один дзвінкий веселий потічок».
30. Святий Варнава та Савл (у майбутньому святий Павло) – двоє з-між Христових апостолів.
31. Цитата з п’єси В. Шекспіра «Венеціанський купець» (цит. за пер. І. Стешенко). Також – гра слів: ім’я Мерсі (Mercy) співзвучне з англійським словом mercy (милосердя).
32. Персонаж Старого Завіту, медіум, що викликала на прохання царя Савла дух покійного пророка Самуїла напередодні битви з філістимлянами біля гори Гілбоа.
33. Ральф-Волдо Емерсон (1803–1882) – американський поет та філософ, один із найвидатніших мислителів США.
34. Натяк на поему Дж. Г. Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда».
35. Біблія, Вихід, 20:3 (мит. за пер. І. Огієнка).
36. Ім’я Теодор – грецького походження, означає «дарований Богом».
37. Нуль і десять градусів за Фаренгейтом дорівнюють приблизно мінус вісімнадцяти й мінус дванадцяти за Цельсієм.
38. Цит. за пер. А. Онишка.
39. Сузір’я, видиме лише з Південної півкулі, найменше за площею серед усіх сучасних сузір’їв.
40. Натяк на біблійний вірш: «Хіба може чорношкірий перемінити свою шкіру або леопард – плями свої? Отак і ви, – чи зможете добро чинити, звикши зло робити?» (Єремії, 13:23, цит. за пер. І. Хоменка).
41. Семеро Поснулих – християнські мученики, у III ст. живцем замуровані в печері у м. Ефес (сучасна Туреччина), де проспали понад 170 років чарівним сном, який навів на них Господь.
42. Висловлювання американського письменника P.-В. Емерсона, що означає «ставити перед собою високу мету».
43. Уривок із поеми А. Теннісона «Королівські ідилії».
44. Прізвище Брук (Brooke) співзвучне з англійським словом brook – струмок.
45. Слово «bulls» в англійській мові може означати як «булли» (спеціальні папські грамоти), так і «бики».
46. Біблія, Прип., 16:18, цит. за пер. І. Огієнка.
47. Кузина Ернестина плутає слова «амоній» та «пневмонія».
48. Біблія, Еккл., 2:2, цит. за пер. І. Огієнка.
49. Королева травня – дівчина, котра у вінку зі свіжих квітів очолює врочисту процесію на Святі весни, що відзначається 1 травня й сягає коренями в дохристиянську традицію, згідно з якою по завершенні свята Королеву травня слід було принести в жертву.
50. Емілі-Поліна Джонсон (1861–1913) – канадська поетка й акторка, наймолодша з чотирьох дітей індіанського вождя й перекладача Джорджа-Генрі-Мартіна Джонсона та його дружини, англійки Емілі-Сюзанни Джонсон.
51. У давньогрецькій трагедії – персонаж, один із богів, що з’являвся на сцені за допомогою спеціального пристрою, і рятував героїв зі скрутного становища.
52. Казуар – великий птах зі слабко розвиненими крильми, що мешкає в тропічних лісах Нової Гвінеї та Австралії.
53. Прізвисько Дові походить від англійського слова dove – голубка.
54. Уривок із поеми А. Теннісона «Принцеса».
55. Цитата з вірша Г. Лонгфелло «Сільський коваль» (цит. за пер. В. Мисика).
56. Енн посилається на поему А. Теннісона «Королівські ідилії».
57. Університет МакГілл – найстаріший незалежний університет Канади, заснований у 1821 р. у Монреалі.

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»