📖 Червоне і чорне | Стендаль 👁️ 122

ЧАСТИНА ПЕРША

Правда, сувора правда.

Дантон

I. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Put thousands together
Less bad,
But the cage less gay.

Hobbes 1

Містечко Вер’єр – мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір’ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.

З півночі Вер’єр захищений високою горою – одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер’єр і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер’єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,– ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер’єрських будинків.

На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:

– А-а, то цвяхарня пана мера.

І якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер’єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.

Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, має високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що буває властива людині під п’ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражає у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.

Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю, входить у мерію і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею – розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, немов створені для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забуває отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.

Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV.

Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер’єрським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,– теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.

Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини – Лейпціга, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш-Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в’їзді у Вер’єр і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,– ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.

Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо “громадського” потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв’язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182… року.

Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п’ятсот кроків нижче, на березі Ду. І хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.

Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю – це було років чотири тому,– повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.

Щоб заслужити повагу жителів Вер’єра, дуже важливо, зводячи якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім’я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.

Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки – та якої думки! – така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.

II. ПАН МЕР

Престиж! Хіба це ніщо, пане? –
Повага дурнів, здивування дітей,
заздрощі багатих, зневага мудреця.

Барнав 2

На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів.3

Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер’єрського бульвару,– парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. І, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.

Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п’ять-шість видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горах; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному грунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультрарояліст, а я – ліберал, я його за це хвалю). Ось чому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер’єрського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.

Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,– цю офіційну назву можна прочитати в п’ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,– це той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,– хоч це, звичайно, перебільшення,– що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї стрижки.

Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єрі і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.

– Я люблю тінь,– відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,– я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. І я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дає прибутку, як, приміром, горіх.

Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.

Давати прибуток – ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що потрапляє сюди, зачарованому красою й свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дає прибуток місту.

Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи міркування чоловіка, що просторікував з поважним виглядом, пані де Реналь тривожно стежила очима за рухами трьох хлопчиків. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і намірявся на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді Адольфа, і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже вродлива.

– Він ще пожалкує, цей добродій з Парижа,– сказав пан де Реналь ображеним тоном, і його обличчя здавалося іще блідішим, ніж звичайно.– У мене таки знайдуться деякі друзі при дворі…

А втім, хоч я й збираюсь на двохстах сторінках розповідати вам про провінцію, все ж я не такий варвар, щоб мучити вас довгими й марудними провінційними розмовами.

Цей добродій з Парижа, такий ненависний вер’єрському меру, був не хто інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою, не одержуючи за це ніякої платні, відав мер разом з найповажнішими домовласниками міста.

– Але,– боязко заперечила пані де Реналь,– що вам може накоїти цей пан із Парижа, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?

– Він приїхав тільки для того, щоб вилити на нас потоки бруду, а потім друкуватиме статейки в ліберальних газетах.

– Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!

– Але нам весь час твердять про ці якобінські статейки; все це відволікає нас і заважає нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре.

III. МАЙНО БІДНИХ

Доброчесний священик, до того ж не інтриган,– це провидіння для села.

Флері 4

Треба сказати, що вісімдесятирічний вер’єрський кюре, який завдяки живлющому повітрю цього гірського краю зберіг залізне здоров’я і непохитну вдачу,– мав право повсякчасно відвідувати в’язницю, лікарню і навіть притулок для бідних. Отже, пан Аппер, якому в Парижі дали рекомендаційний лист до священика, мав розважливість приїхати в це містечко рівно о шостій годині ранку і негайно ж з’явитись у дім кюре.

Читаючи листа від маркіза де Ла-Моля, пера Франції і найбагатшого землевласника цієї провінції, абат Шелан замислився.

– Я старий, і мене тут люблять,– стиха сказав він сам до себе,– вони не посміють! – І відразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, підвівши очі, в яких, незважаючи на похилий вік, палав той священний вогонь, що свідчив про те, як приємно зробити благородний, хоч і трохи ризикований вчинок: – Ходімо зі мною, пане, але, будь ласка, в присутності тюремника і особливо наглядачів притулку для бідних не висловлюйте своєї думки про те, що ми побачимо.

Пан Аппер зрозумів, що мав справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком він відвідав в’язницю, лікарню, притулок, багато розпитував і, незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди.

Цей огляд тривав кілька годин. Священик запросив пана Аппера пообідати з ним, але той послався на те, що йому треба написати кілька листів: він не хотів ще більше компрометувати свого великодушного супутника. О третій годині вони закінчили огляд притулку для бідних і ще раз повернулись у в’язницю. При вході їх зустрів тюремник, клишоногий велетень шести футів на зріст; його бридке обличчя стало зовсім огидним від страху.

– Ах, пане,– сказав він священикові, тільки-но побачив його,– цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?

– Ну то й що? – мовив священик.

– А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,– ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.

– Я вам заявляю, пане Нуару,– відповів священик,– що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в’язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?

– Так, пане кюре,– тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.– Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.

– Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,– відповів добрий священик схвильованим голосом.

– Хіба ж можна рівняти! – жваво підхопив тюремник.– У вас, пане кюре,– це всім відомо,– вісімсот ліврів ренти з вашої земельки…

Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана не було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.

– Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п’ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр – це моя сім’я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: “Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в’язням?”

Та докори пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкішими.

– Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію,– вигукнув старий священик тремтячим голосом.– Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував шматок землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.

Пан де Реналь жив у цілковитій згоді з своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: “Що може заподіяти ув’язненим цей пан з Парижа?” – він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. Її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік. Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи з своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вода зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.

Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови.

– Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,– сказав пан де Реналь,– він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина – таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Буонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав “ні”. Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже – він не ліберал і, крім того,– латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,– провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.– Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.

– Він ще може в нас його перехопити.

– Значить, ти схвалюєш мій проект? – мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.– Отже, це справа вирішена.

– Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!

– Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося – навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь часто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.

Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. І тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум’яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих і крикливих молодиків, яких у провінції звуть “красень мужчина”.

Сором’язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер’єра стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду – більше вона ні про що не просила.

Її душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар’єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.

Така думка дружини була не безпідставною. Вер’єрський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно вихованої людини півдесяткові жартів, успадкованих ним від дядька. Старий капітан де Реналь служив до революції в піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон,5 славетну пані де Жанліс,6 пана Дюкре,7 винахідника Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний – за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.

IV. БАТЬКО І СИН

E sara mia colpa,
Se così è?

Machiavelli 8

“Жінка моя таки справді розумниця! – думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до лісопилки дядька Сореля.– Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як бог, то директор притулку, ця невгамовна душа, може його перехопити. А як зарозуміло він говорив би тоді про гувернера своїх дітей!.. Та чи носитиме цей гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?”

Пан де Реналь поринув у сумніви; та раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, поскидані вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці колоди захаращували шлях і тут їм було не місце.

Дядько Сорель,– бо це був він,– дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши дивну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жюльєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів цих гір. Раби ще з часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.

У відповідь дядько Сорель спочатку довго показував усі шанобливі вирази, які знав напам’ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний і мало не шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважана людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Він був дуже незадоволений Жюльєном, а проте пан де Реналь пропонував тому несподівану платню – триста франків на рік, з харчами і навіть з одягом. Остання умова, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався висунути, також була прийнята паном де Реналем.

Ця вимога вразила мера. “Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе облагодіяним, як цього слід було б чекати, то ясно,– говорив він сам собі,– що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?” Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином – ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає,– хіба що про людське око.

Водяна лісопилка являє собою сарай на березі річки. Дах лежить на кроквах, що спираються на чотири товстих дерев’яних бруси. На висоті восьми-десяти футів від землі, посеред сараю, ходить вгору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає цей подвійний механізм: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розрізає на дошки.

Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жюльєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Вони не чули, як гукав батько. Він попростував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жюльєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті він помітив сина за п’ять чи шість футів вище: Жюльєн сидів верхи на бантині. Замість того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жюльєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старіших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.

Він гукнув Жюльєна кілька разів, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на сволок. Сильним ударом він вибив з Жюльєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього удару по потилиці Жюльєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.

– Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у кюре!

Жюльєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. Сльози забриніли в нього на очах – не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.

– Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати!

Але шум машини не дав Жюльєнові почути і цього наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жюльєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. “Один бог знає, що він зі мною тепер зробить!” – думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його улюблений “Меморіал Святої Єлени”.9

Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битий.

За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма, як кволе створіння, Жюльєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.

Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,– це була Італійська кампанія 1796 року.10 Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону, невитрачені залишки своєї пенсії і три-чотири десятки книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв’язкам пана мера.

Як тільки вони ввійшли в дім, Жюльєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.

– Кажи мені, та не бреши,– кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов’яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жюльєна зустрілися з сіренькими злими очицями старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.

V. ПЕРЕГОВОРИ

Cunctando restituit rem.

Ennius 11

– Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?

– Я ніколи з нею не розмовляв,– відповів Жюльєн,– ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.

– Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!

– Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім бога,– додав Жюльєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.

– Ні, тут діло нечисте,– мовив хитрий селюк і на хвильку замовк,– та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб’єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а лісопилка працюватиме ще й краще. Ти якось втерся у довір’я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.

– А що я за це матиму?

– Харчі, одяг і триста франків платні.

– Я не хочу бути лакеєм.

– Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?

– А з ким я їстиму?

Це питання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Він розпалився, вилаяв Жюльєна, обвинуватив його в жадібності і нарешті вийшов порадитися з старшими синами.

Незабаром Жюльєн побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радилися. Він довго їх спостерігав і, переконавшись, що все одно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Він хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; усю його уяву полонило те, що він сподівався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.

“Ні, краще відмовитися від усього,– казав він сам собі,– аніж погодитися їсти з прислугою. Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п’ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар’єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього”.

Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із “Сповіді” Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і “Меморіал Святої Єлени” – ось все, з чого складався його коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі – цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.

Крім полум’яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам’ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу “Про папу” Жозефа де Местра,12 але не вірив ні тій, ні другій.

Сорель і його син, немов за згодою, більш і словом не перекинулися цілісінький день. Коли смеркло, Жюльєн пішов до священика на урок теології, але вирішив, що краще не згадувати про дивну пропозицію, зроблену його батькові. “Може, це якась пастка,– казав він сам собі,– треба удавати, ніби я про це забув”.

Другого дня рано-вранці пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або дві, той нарешті прийшов, почавши з самого порога перепрошувати і розводити церемонії. Після довгих розпитувань манівцями Сорель переконався, що його син їстиме з хазяїном і хазяйкою, а в ті дні, коли будуть гості,– в окремій кімнаті, з дітьми.

Помітивши, що панові меру справді не терпиться взяли до себе його сина, здивований і недовірливий Сорель ставав дедалі прискіпливішим і нарешті зажадав, щоб йому показали кімнату, де спатиме його син. Кімната була велика, пристойно умебльована, і туди вже переносили ліжка трьох дітей.

Це було променем світла для старого селянина. Він зразу ж рішуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть його синові. Пан де Реналь відкрив бюро і витяг сто франків.

– З цими грішми ваш син піде до сукняра, пана Дюрана, і замовить собі чорну пару.

– А якщо я його заберу додому,– сказав селянин, раптом забувши всі свої церемонії,– ця одежа залишиться йому?

– Звичайно.

– Ну, добре,– спроквола мовив Сорель,– тепер нам треба тільки порозумітись ще про одну річ: скільки грошей ви йому дасте.

– Тобто як? – скрикнув обурений пан де Реналь.– Адже ми вчора домовилися: я даю триста франків; думаю, що цього досить, а може, й забагато.

– Ви пропонували стільки, я не заперечую,– сказав старий Сорель, ще більше розтягуючи слова, і раптом йому сяйнула геніальна думка, що зовсім не здивує тих, хто знає селян з Франш-Конте. Він пильно подивився в очі панові де Реналю і проказав: – В іншому місці ми знайдемо й краще.

На ці слова обличчя мера аж скривилося з досади. Але він опанував себе, і після хитромудрої розмови, яка тривала ще не менше двох годин і в якій жодне слово не було сказано на вітер, хитрість селянина взяла гору над хитрістю багатія, який не годується з неї. Були встановлені всі численні пункти, що мали визначати нове існування Жюльєна; платня не тільки була підвищена до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед, першого числа щомісяця.

– Гаразд, я видам йому тридцять п’ять франків,– сказав пан де Реналь.

– Щоб закруглити суму, такий багатий і щедрий чоловік, як наш пан мер,– промовив селянин улесливо,– дасть уже тридцять шість франків.

– Хай так,– відповів пан де Реналь,– але покінчимо на цьому.

Гнів, що охопив його, надав його мові на цей раз твердості. Селянин побачив, що більше тиснути не можна. Тоді пан де Реналь перейшов у наступ. Він нізащо не згоджувався передати тридцять шість франків за перший місяць старому Сорелю, якому дуже хотілось одержати їх за сина. Пан де Реналь подумав, що доведеться розповісти дружині, яку роль він зіграв у всіх цих переговорах.

– Поверніть мені сто франків, які я вам дав,– сказав він роздратовано.– Пан Дюран мені заборгував. Я піду з вашим сином і наберу йому чорного сукна.

Після цього різкого випаду Сорель знов почав розсипатися шанобливими фразами; це забрало ще чверть години. Нарешті, переконавшись, що більш нічого не зможе домогтися, він пішов. Останній його уклін супроводився словами:

– Я зараз пришлю сина до замку.

Так городяни називали дім пана мера, коли хотіли йому догодити.

Повернувшись до себе на лісопилку, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло його спіткати, Жюльєн ще вночі вийшов з дому: він вирішив сховати в безпечне місце свої книжки й орден Почесного легіону. Все це він переніс до свого друга, молодого торговця деревом на ім’я Фуке, що жив у горах над Вер’єром.

Як тільки він повернувся: “Прокляте ледащо – закричав його батько.– Чи вистачить у тебе совісті заплатити мені хоч за харчі, на які я витрачався стільки років! Забирай своє дрантя та йди до пана мера”.

Жюльєн дивуючись, що його не б’ють, поспішив з дому. Однак, ледве відійшовши з-поперед батькових очей, він уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.

Це слово вас вразило? Перше ніж дійти до цього жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.

З раннього дитинства, відколи одного разу він побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, в касках з довгими чорними султанами,– ці драгуни поверталися з Італії і прив’язували своїх коней перед гратчастим вікном його батька,– Жюльєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі,13 помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій хрест.

Та коли Жюльєнові було чотирнадцять років, у Вер’єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. Жюльєна особливо вразили чотири мармурові колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, яку викликали між мировим суддею і присланим у Безансон молодим вікарієм, про якого казали, що він – шпигун конгрегації.14 Мировий суддя через це мало не втратив своєї посади – принаймні така була загальна думка. Адже він насмілився посваритись із цим священиком, який майже двічі на місяць їздив у Безансон і там, кажуть, бував у самого монсеньйора єпископа.

Саме тоді трапилося, що мировий суддя, батько численної родини, ухвалив кілька вироків, які здалися несправедливими: всі вони були спрямовані проти тих жителів, що читали “Конституціоналіста”.15 Добромисні перемогли. Щоправда, йшлося лише про суми в три чи п’ять франків; але один з цих дрібних штрафів припав на цвяхаря – хрещеного батька Жюльєна. Розгнівавшись, цей чоловік скрикнув:

– Як все змінилося! І подумати тільки – понад двадцять років суддю вважали чесною людиною!

Полковий лікар, Жюльєнів друг, на той час уже помер.

Раптом Жюльєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на лісопилці з латинською біблією, яку йому дав кюре,– він вивчав її напам’ять. Добрий старий кюре, захоплений його успіхами, проводив з ним цілі вечори, даючи йому уроки теології. Жюльєн виявляв при ньому тільки побожні почуття. Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу.

Пробити дорогу – для Жюльєна означало насамперед вирватись із Вер’єра; він ненавидів свою батьківщину. Від усього, що він тут бачив, холонуло його серце.

З раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років не було, здається, в житті Жюльєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його у нещастях, які здавалися йому жахливими, і подвоювала його радощі, коли було чому радіти.

Будівництво церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі. Протягом кількох тижнів він ходив як божевільний: одна ідея зародилася у нього і нарешті охопила його з тією непереборною силою, яку має над палкою душею перша думка, що здається їй власним відкриттям.

“Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам потрібні люди, що допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий раніше чесний старий, а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарію ганьбить себе. Треба стати служителем культу”.

Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жюльєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре рекомендував Жюльєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жюльєн прив’язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.

Ось який був цей вісімнадцятилітній юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який тепер входив з маленьким клуночком під пахвою у розкішну вер’єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий. Жюльєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Він опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.

На лаві Жюльєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав:

“Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Жерделя, страченого в Безансоні…”

Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати перші два слова рядка: “Перший крок”.

“Хто міг покласти сюди цей папірець? – спитав себе Жюльєн.– Бідолаха,– додав він, зітхнувши,– його прізвище закінчується так, як і моє…” – І він зібгав папірець.

Коли Жюльєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.

Зрештою Жюльєнові стало соромно за свій таємний страх.

“Невже я такий боягуз? – сказав він сам до себе.– До зброї!”16

Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався Жюльєнові героїчним. Він встав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Незважаючи на свою мужню рішучість, коли він побачив за двадцять кроків перед собою мерів дім, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвіртка була відчинена; вона здалась йому розкішною; треба було ввійти в неї.

Та не тільки в Жюльєна стискалося серце від того, що він входив у той дім. Пані де Реналь, з її надзвичайно несміливою вдачею, була приголомшена тим, що якась чужа людина, з обов’язку, завжди стоятиме між нею й дітьми. Вона звикла до того, що її сини сплять у її кімнаті. Вранці вона пролила немало сліз, коли побачила, як їхні ліжка переносять до кімнати, призначеної для гувернера. Марно просила вона чоловіка, щоб він дозволив повернути ліжко найменшого хлопчика, Станіслава-Ксав’є, в її кімнату.

Властива жінкам вразливість у пані де Реналь була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб’єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знав латинь, і за цю варварську мову він ще й шмагатиме її синів.

VI. КЛОПІТ

Non so piu cosa son,
Cosa facio.

Mozart (Figaro)17

Пані де Реналь саме виходила через скляні двері вітальні в сад з тією жвавістю і грацією, що були їй властиві в ті хвилини, коли ніхто на неї не дивився; в цю мить вона помітила біля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блідого й заплаканого. Він був у чистій білій сорочці, а під пахвою тримав чистеньку курточку з лілового ратину.

Обличчя цього селянського хлопця було таке біле, очі такі ніжні, що в трохи романтичній уяві пані де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дівчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль цієї нещасної, що стояла біля вхідних дверей, очевидно, не наважуючись підняти руку до дзвоника. Пані де Реналь попрямувала до неї, на хвилину забувши свої гіркі турботи про гувернера. Жюльєн стояв обличчям до хвіртки й не помітив, як вона підійшла. Він здригнувся, почувши над самим вухом лагідний голос:

– Чого ви хочете, дитино моя?

Жюльєн хутко обернувся і, вражений сповненим співчуття поглядом пані де Реналь, на мить забув свої побоювання. Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого прийшов сюди. Пані де Реналь повторила своє запитання.

– Я прийшов, бо я маю тут бути гувернером, пані,– сказав він нарешті, спалахнувши від сорому за свої сльози і намагаючись непомітно витерти їх.

Пані де Реналь остовпіла: вони стояли поруч і дивились одне на одного. Жюльєнові ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбранні і з таким білосніжним обличчям так лагідно з ним розмовляла. Пані де Реналь дивилась на великі сльозини, що застигли на тільки-но блідих, а тепер палаючих щоках цього селянського парубійка. Раптом вона засміялася нестримно й весело, як дівчисько. Вона сміялася сама з себе і не могла отямитись від щастя: як? Оце і є той гувернер, якого вона уявляла собі брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме різкою її дітей?

– Невже, пане,– вимовила вона нарешті,– ви знаєте латинь?

Це звернення так здивувало Жюльєна, що він на мить розгубився.

– Так, пані,– сказав він несміливо.

Пані де Реналь була така рада, що навіть наважилась сказати Жюльєнові:

– А ви не дуже лаятимете моїх бідолашних хлопчиків?

– Я, лаятиму? – здивовано сказав Жюльєн.– За що?

– Правда ж, пане,– додала вона, після маленької паузи, і в її голосі звучало дедалі більше хвилювання,– ви будете до них добрі, ви мені обіцяєте?

Чути, як така пишна дама вдруге і цілком серйозно називає його “паном”,– це справді перевищувало всі сподівання Жюльєна: які б повітряні замки він не будував собі в юнацьких мріях, він завжди був певен, що жодна знатна дама не удостоїть його розмовою, поки на ньому не буде гарного військового мундира. Пані де Реналь, з свого боку, відчула приємне розчарування, побачивши ніжне обличчя Жюльєна, його великі чорні очі й гарне волосся, що кучерявилося на цей раз ще більше, ніж звичайно, бо він дорогою, щоб освіжитися, занурив голову в басейн міського фонтана. І от, на її велику радість, цей юнак, схожий на боязку дівчину, і був тим страшним гувернером, якого вона, тремтячи за своїх дітей, уявляла жорстокою потворою. Для лагідної душі пані де Реналь контраст між тим, чого вона побоювалась, і тим, що побачила, становив цілу подію. Нарешті вона отямилась. Вона з подивом побачила, що стоїть біля дверей із хлопцем у простій сорочці та ще й зовсім поруч нього.

– Ходімо, пане,– сказала вона йому трохи збентежено.

Ніколи в житті пані де Реналь не зазнавала такого глибокого хвилювання, збудженого чистим, приємним почуттям, ніколи не траплялося їй, щоб на зміну болісному неспокою прийшла така прекрасна дійсність. Значить, її випещені гарненькі хлоп’ятка не потраплять до рук неохайного й сварливого попа. Ввійшовши в передпокій, вона обернулась до Жюльєна, що несміливо йшов за нею. Коли він побачив такий розкішний будинок, на обличчі його відбився глибокий подив, і від цього він здався ще миліший пані де Реналь. Вона не могла повірити сама собі насамперед тому, що гувернер, на її думку, неодмінно повинен бути в чорному костюмі.

– Та невже це правда, пане,– сказала вона знов, спиняючись і завмираючи від страху: що, як це все помилка і вона даремно раділа, повіривши цьому.– Ви й справді знаєте латинь?

Її слова зачепили гордість Жюльєна і розвіяли зачарування, в якому він перебував останню чверть години.

– Так, пані,– відказав він їй, намагаючись прибрати байдужого вигляду,– я знаю латинь не гірше, ніж пан кюре,– хоча він деколи, по своїй доброті, каже що я знаю краще.

Пані де Реналь здалося тепер, що в Жюльєна дуже лютий вигляд. Він стояв за два кроки від неї. Вона підійшла до нього і сказала йому стиха:

– Правда ж, ви в перші дні не будете бити моїх дітей, навіть коли вони не знатимуть уроків?

Лагідний і майже благальний тон цієї гарної дами відлинув на Жюльєна так, що він раптом забув усі наміри підтримувати свою репутацію латиніста. Обличчя пані де Реналь було зовсім близько, він відчував пахощі літнього жіночого плаття,– а це було щось таке дивне для бідного селянина, що Жюльєн аж почервонів і, зітхнувши, пролепетав ледве чутно:

– Не бійтесь, пані, я слухатимусь вас у всьому.

І ось тільки тепер, коли її побоювання за дітей остаточно розвіялись, пані де Реналь з подивом помітила, що Жюльєн надзвичайно вродливий. Його тонкі, майже жіночі риси і зніяковілий вигляд не здавалися смішними цій жінці, що й сама була дуже несмілива. Мужній вигляд, що його вважають неодмінною якістю чоловічої вроди, злякав би її.

– Скільки вам років, пане? – спитала вона Жюльєна.

– Скоро буде дев’ятнадцять.

– Моєму старшому – одинадцять,– провадила далі пані де Реналь, зовсім заспокоївшись,– він буде вам майже товаришем, ви завжди зможете його умовити. Якось батько хотів його побити, хлопчик цілий тиждень був хворий, хоч його тільки злегка вдарили.

“А я? Яка різниця! – подумав Жюльєн. Ще вчора мене побив батько. Які щасливі ці багатії!”

Пані де Реналь уже старалася вгадати найтонші відтінки того, що відбувалося в душі юнака. Їй здалося, що вираз смутку, який промайнув на обличчі Жюльєна, викликаний несміливістю, і їй схотілось підбадьорити його.

– Як ваше ім’я, пане? – спитала вона таким привітним і ласкавим тоном, що Жюльєн мимоволі пройнявся її чарами, сам того не усвідомлюючи.

– Мене звуть Жюльєн Сорель, пані; я боюсь, бо вперше в житті входжу в чужий дім; мені дуже потрібне ваше заступництво і ще – щоб ви багато чого прощали мені на початку. Я ніколи не ходив у школу,– я був занадто бідний. Я ні з ким не розмовляв, крім мого родича, полкового лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, і кюре пана Шелана. Він може розповісти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вірте їм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте мені, пані, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жюльєн помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: він розглядав пані де Реналь. Так діє довершена грація, коли вона природна і особливо коли людина, наділена нею, не підозріває про свою чарівність. Жюльєн, який вважав себе знавцем жіночої вроди, тої хвилини поклявся б, що їй не більше двадцяти років. Йому раптом спало на думку поцілувати їй руку. Він відразу ж злякався такої зухвалої думки, але тої ж миті вирішив: “Це буде боягузтво з мого боку, коли я не зроблю цього, що мені може бути корисним, що зменшує зневагу, яку ця вродлива дама, мабуть, відчував до бідного ремісника, тільки що відірваного від лісопилки”. Можливо, що Жюльєн зробився таким хоробрим, згадавши вираз “гарний хлопець”, який він чув уже півроку щонеділі на гулянках від молодих дівчат. Тим часом, поки він переживав цю внутрішню боротьбу, пані де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слід поводитися з дітьми. Зусилля, що він над собою робив, знову змусило його збліднути; він сказав якимсь неприродним тоном:

– Ніколи, пані, я не битиму ваших дітей, присягаюсь перед богом.

Кажучи це, він насмілився взяти руку пані де Реналь і піднести її до уст. Її дуже здивував Жюльєнів жест, а потім, оговтавшись, вона обурилась. Було дуже жарко, тому її рука під шаллю була гола, і, підносячи її до уст, Жюльєн ще більше оголив її. Через кілька секунд пані де Реналь сама собі дорікала за те, що не розгнівалась відразу.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, вийшов з кабінету. З тим самим величним і батьківським виглядом, з яким він одружував молодих у мерії, звернувся він до Жюльєна:

– Мені треба поговорити з вами, перше ніж діти побачать вас.

Він завів Жюльєна в кімнату й затримав дружину, яка хотіла залишити їх самих. Зачинивши двері, пан де Реналь поважно сів.

– Пан кюре казав мені, що ви добропорядна людина; всі тут поводитимуться з вами чемно, і, якщо я буду задоволений вами, я згодом допоможу вам улаштуватись. Я хочу, щоб ви не бачились ні з родичами, ні з товаришами, бо їх манери не підходять для моїх дітей. Ось вам тридцять шість франків за перший місяць; але я вимагаю від вас слова честі, що ви жодного су з цих грошей не дасте вашому батькові.

Пан де Реналь сердився на старого, що зумів перехитрувати його в цій справі.

– Тепер, пане,– бо за моїм наказом всі вас тут зватимуть паном і ви відчуєте перевагу бути в домі порядних людей,– так ось тепер, пане, не годиться, щоб діти бачили вас у куртці. Чи бачив його хтось із слуг? – спитав пан де Реналь у дружини.

– Ні, мій друже,– відповіла вона, про щось глибоко задумавшись.

– Тим краще. Надягніть оце,– сказав він здивованому юнакові, подаючи йому власний сюртук.– А тепер ходімо до сукняра, пана Дюрана.

Години через півтори пан де Реналь повернувся з новим гувернером, одягнутим у чорний костюм, і побачив, що його дружина все ще сидить на тому самому місці. Вона заспокоїлась, побачивши Жюльєна; дивлячись на нього, вона переставала його боятись. А Жюльєн уже й не думав про неї. Незважаючи на все його недовір’я до життя й до людей, душа його в цю мить була зовсім як у дитини. Йому здавалося, що минули вже цілі роки з тої хвилини, коли він лише три години тому сидів, тремтячи від страху, в церкві. Він помітив холодний вираз обличчя пані де Реналь і зрозумів, що вона гнівається за те, що він насмілився поцілувати їй руку. Але він був у такій нестямі від гордості, почуваючи на собі новий, незвичний для нього одяг, і разом з тим йому так хотілося приховати свою радість, що всі його рухи були позначені якоюсь несамовитою поривчастістю. Пані де Реналь здивовано стежила ва ним.

– Більше солідності, пане,– сказав йому пан де Реналь,– якщо ви хочете, щоб мої діти й слуги шанували вас.

– Пане,– відповів Жюльєн,– я почуваю себе незручно в цьому новому одязі; я, бідний селянин, носив досі тільки куртку; якщо дозволите, я піду в свою кімнату й побуду сам.

– Яка твоя думка про це нове надбання? – спитай пан де Реналь у своєї жінки.

Майже інстинктивно і не усвідомлюючи собі цього, пані де Реналь приховала правду від свого чоловіка.

– Мене цей селянський хлопець зовсім не так зачаровує, як вас; боюсь, що ваші догоджання зроблять з нього нахабу і ви змушені будете його вигнати, не діждавшись кінця місяця.

– Ну що ж, і виженем, це мені коштуватиме якусь сотню франків, а Вер’єр тим часом звикне до того, що в дітей пана де Реналя є гувернер. Я б не досяг цієї мети, якби залишив Жюльєнові його куртку майстрового. Вигнавши його, я, певна річ, відберу ту чорну пару, тканину на яку тільки що набрав у сукняра. Йому залишу тільки готовий костюм, що його купив у кравця і який він відразу ж одяг.

Жюльєн пробув у своїй кімнаті з годину, але для пані де Реналь вона промайнула як мить. Діти, почувши, що в них тепер буде гувернер, закидали матір запитаннями. Нарешті Жюльєн з’явився. Це була зовсім інша людина. Мало сказати, що він був серйозний, це була сама втілена поважність. Його познайомили з дітьми, і він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя.

– Я тут для того, панове,– сказав він на закінчення своєї промови,– щоб навчати вас латині. Ви знаєте, що значить відповідати урок. Ось перед вами біблія,– сказав він, показуючи їм маленький томик в одну тридцять другу аркуша, в чорній оправі.– Це історія нашого спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завітом. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок.

Старшій хлопчик, Адольф, узяв книгу.

– Розгорніть її навмання,– провадив Жюльєн,– і скажіть мені перше слово першого-ліпшого стиха. Я проказуватиму напам’ять цю святу книгу, що має правити нам усім за приклад у житті, доки ви самі не спините мене.

Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жюльєн проказав напам’ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він говорив рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж витріщили оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жюльєн все говорив і говорив латинню. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. Незабаром на дверях з’явились покоївка пані й кухарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми місцях, і Жюльєн все читав напам’ять з тією самою легкістю.

– Ах, боже ти мій, який гарнесенький абатик,– голосно промовила кухарка, добра й дуже побожна дівчина.

Самолюбство пана де Реналя було трохи вражене. Зовсім не намірюючись екзаменувати свого гувернера, він силкувався знайти в своїй пам’яті які-небудь латинські фрази, нарешті згадав один вірш Горація. Але Жюльєн знав латинню тільки біблію. Він відповів, насупивши брови:

– Священний сан, до якого я готуюсь, забороняє мені читати такого нечестивого поета.

Пан де Реналь навів чимало віршів, що нібито належали Горацію. Він пояснив дітям, хто такий був Горацій, але діти, зачаровані й захоплені, не звертали уваги на те, що казав батько. Вони дивились на Жюльєна.

Слуги все ще стояли біля дверей, і Жюльєн вирішив, що іспит слід продовжити.

– Ну, а тепер,– сказав він наймолодшому з хлопчиків,– хай Станіслав-Ксав’є теж вкаже мені місце з святого письма.

Маленький Станіслав, сповнений гордощів, прочитав сяк-так перше слово абзацу, і Жюльєн проказав усю сторінку. На довершення тріумфу пана де Реналя в цю мить увійшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, супрефект округи. Ця сцена затвердила за Жюльєном право на звання “пан”; навіть слуги не наважились відмовити йому в цьому.

Увечері до пана де Реналя збігся весь Вер’єр, щоб подивитися на це диво. Жюльєн відповідав усім з похмурим виразом, що тримав співбесідників на певній відстані. Слава про нього так швидко облетіла місто, що за кілька днів пан де Реналь, побоюючись, щоб хтось не переманив до себе Жюльєна, запропонував йому підписати контракт на два роки.

– Ні, пане,– холодно відповів Жюльєн,– якщо ви схочете мене прогнати, я буду змушений піти. Контракт, що зв’язує мене, а вас ні до чого не зобов’язує, нерівний. Я відмовляюсь.

Жюльєн зумів так поставити себе, що менше ніж за місяць після його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його. Кюре посварився з панами Реналем і Вально, отже, ніхто не міг виказати його колишньої прихильності до Наполеона,– а сам він тепер говорив про нього не інакше, як з жахом.

VII. СПОРІДНЕНІСТЬ ДУШ

Вони не вміють серце зворушити, не вразивши його.

Сучасний автор

Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий,– хоча його й любили, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу,– він був добрим вихователем. А сам він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди він був допущений,– допущений тільки до краєчка стола,– чим, мабуть, і пояснювались його ненависть і відраза. Інколи, сидячи за столом на званих обідах, він насилу стримував свою зненависть до всього, що його оточувало. Якось у день святого Людовіка, слухаючи теревені пана Вально за столом, Жюльєн мало не виказав себе: він утік у сад під тим приводом, що йде наглянути за дітьми. “Які похвали чесності! – скрикнув він.– Можна подумати, що це єдина цнота на світі; а проте, яка шаноба, яке плазування перед людиною, що, певно, подвоїла і потроїла свій капітал, орудуючи майном бідняків. Я готовий битися об заклад, що він наживається навіть на коштах, призначених для нещасних підкидьків, чия бідність священніша, ніж бідність усіх інших. О, потвори! Потвори! Я теж, можна сказати, підкидьок, мене ненавидять і батько, і брати, і вся сім’я”.

За кілька днів до свята святого Людовіка Жюльєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив своїх двох братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зустрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жюльєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непритомного і скривавленого. Пані де Реналь, яка прогулювалась з паном Вально і супрефектом, випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жюльєна на землі і подумала, що він умер. Вона так схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.

Він турбувався передчасно. Жюльєн вважав пані де Реналь красунею, але ненавидів її за вроду: адже це була перша перешкода на його шляху, і він мало не спіткнувся об неї. Він уникав розмов з нею, щоб вона забула його порив, який першого для штовхнув його поцілувати їй руку.

Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого гувернера; вона часто говорила про нього своїй пані. Кохання мадемуазель Елізи викликало в одного з лакеїв ненависть до Жюльєна. Одного разу Жюльєн почув, як той казав Елізі: “Ви вже не хочете й розмовляти зі мною з того часу, як цей замазура гувернер з’явився у нас в домі”. Жюльєн не заслуговував такої образи; але, будучи вродливим юнаком, інстинктивно став ще більше дбати про свою зовнішність. Ненависть пана Вально теж подвоїлась. Він прилюдно заявив, що таке кокетство не личить молодому абатові. Хоч Жюльєн і не носив сутани, але його чорний костюм нагадував одяг священика.

Пані де Реналь помітила, що він часто про щось розмовляє з Елізою, і дізналася, що причиною цих розмов була крайня бідність гардеробу Жюльєна. У нього було так мало білизни, що йому доводилось дуже часто віддавати її пралі, і саме в цьому Еліза йому допомагала. Убозтво Жюльєна, про яке пані де Реналь і гадки не мала, зворушило її. Їй хотілося зробити Жюльєнові подарунок, але вона не наважувалась. Внутрішня боротьба пані де Реналь була першим болісним почуттям, якого завдав їй Жюльєн. До того часу ім’я Жюльєна було для неї нерозривно зв’язано з почуттям чистої духовної радості. Стурбована думкою про бідність гувернера, пані де Реналь якось сказала чоловікові, що слід було б подарувати йому білизни.

– Ото дурниці! – відповів він.– Чого ради робити подарунки людині, якою ми цілком задоволені і яка нам прекрасно служить? Якби він почав ставитись недбало до своїх обов’язків, тоді треба було б його заохотити.

Пані де Реналь відчула всю ганебну образливість такого погляду; однак до появи Жюльєна вона б не помітила цього. Тепер, дивлячись на дуже охайне, хоч і скромне вбрання молодого абата, вона завжди казала сама собі: “Бідолашний хлопець, як він викручується?”

Поступово все те, чого бракувало Жюльєнові, стало викликати в неї співчуття до нього і зовсім не коробило її.

Пані де Реналь була одною з тих провінціалок, які при першому знайомстві можуть здатись не дуже розумними. У неї не було ніякого життєвого досвіду, і вона не вміла підтримувати розмову. Обдарована чутливою і гордою душею, вона, у своєму несвідомому прагненні щастя, властивому всякій живій істоті, здебільшого просто не помічала того, що робили всі ці грубі люди, серед яких вона жила волею випадку.

Якби вона дістала хоч найменшу освіту, вона виділялася б своїм природним і жвавим розумом. Але, як багата спадкоємиця, вона виховувалась в монастирі Сакре-Кер у побожних черниць, пройнятих лютою ненавистю до всіх тих французів, які вважались ворогами єзуїтів. Пані де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всі нісенітниці, які вона вивчила в монастирі; але вона нічого не набула натомість і лишилась неуком. Лестощі, які вона чула з дитинства, як багата спадкоємиця, і схильність до палкої побожності спричинилися до того, що вона стала замикатись у собі. Пані де Реналь, здавалось, була надзвичайно поступлива і настільки зрікалась власної волі, що чоловіки ставили її за зразок своїм жінкам, а пан де Реналь пишався нею; але насправді ці риси її вдачі походили з виняткової гордовитості. Принцеса, яку згадують, як приклад гордині, і та виявляє далеко більше уваги до вчинків своїх придворних, ніж виявляла ця лагідна, скромна на вигляд жінка до всього, що робив або казав її чоловік. До появи Жюльєна вона, по суті, цікавилась тільки дітьми. Їхні легкі недуги, прикрощі, маленькі радощі поглинали всю чутливість її душі, яка за все життя знала тільки одну палку любов до бога, коли була в безансонському монастирі Сакре-Кер.

Хоч вона з гордощів нікому не признавалась у цьому, але кожен напад гарячки в якого-небудь із її синів кидав її в такий розпач, наче дитина вже померла. Грубий сміх, знизування плечима та тривіальні зауваження про бабську дурість – ось і все, що вона незмінно чула у відповідь, коли в перші роки свого заміжжя вона в пориві щирості хотіла поділитися своїми переживаннями з чоловіком. Такі жарти, особливо коли вони стосувалися захворювань дітей, краяли серце пані де Реналь. Ось що вона знайшла замість догідливих і медоточивих лестощів єзуїтського монастиря, в якому провела свої юні роки. Горе виховало її. Вона була занадто гордою, щоб говорити про це горе навіть з своєю подругою пані Дервіль, і думала, що всі чоловіки такі, як і пан де Реналь, як пан Вально і супрефект Шарко де Можірон. Грубість і найбрутальніша бездушність до всього, крім грошей, кар’єри й орденів, сліпа ненависть до всякої думки, що суперечила їхнім уподобанням,– все це здавалось їй таким властивим представникам чоловічої статі, як те, що вони носять чоботи чи фетровий капелюх.

Але навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до товстосумів, серед яких їй доводилось жити.

В цьому й була причина успіху селянського юнака Жюльєна. В симпатії до його благородної і гордої душі вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, яке робило його для неї ще милішими і грубість манер, яку їй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жюльєна варто слухати, навіть коли він говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, попав під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жюльєна. Потроху їй стало здаватись, що великодушність, душевне благородство і людяність властиві тільки цьому юному абатові. Йому єдиному віддавала вона всю ту симпатію і навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах.

У Парижі стосунки між Жюльєном і пані де Реналь швидко спростилися б, але в Парижі кохання – це дитя романів. Юний гувернер і його несмілива господиня знайшли б у трьох-чотирьох романах або навіть у куплетах театру Жімназ пояснення своїх стосунків. Романи визначили б їм ролі, які слід було грати, показали б приклад для наслідування, і рано чи пізно, можливо навіть без усякої радості, а може й нехотя, Жюльєн, задля одного марнолюбства, пішов би за цим прикладом.

В якому-небудь містечку в Авейроні чи в Піренеях перша-ліпша випадковість прискорила б розв’язку – така дія жаркого клімату. А під нашим похмурішим небом бідний юнак стає честолюбним тільки тому, що його чутливе серце жадає таких утіх, що коштують грошей; він бачить щодня тридцятилітню жінку, щиру й доброчесну, заклопотану дітьми й далеку від того, щоб шукати в романах зразків для поведінки. В провінції все відбувається повільно, поступово, і це природніше.

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалась до сліз. Якось Жюльєн застав її, коли вона плакала.

– Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

– Ні, друже мій,– відповіла вона.– Покличте дітей і ходімо прогуляємось.

Вона взяла Жюльєна під руку і сперлась на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його “друже мій”.

Вкінці прогулянки Жюльєн помітив, що вона раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.

– Ви, мабуть, чули,– сказала вона, не дивлячись на нього,– що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно присилає всякі подарунки… Мої сини роблять такі успіхи… просто дивовижні… Так ось я хотіла вас попросити прийняти від мене маленький подарунок, на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тільки…– додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

– Що, пані? – спитав Жюльєн.

– Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку,– прошепотіла вона, опустивши голову.

– Я бідний, пані, але не ниций,– відказав Жюльєн, гнівно блискаючи очима, і, спинившись, випростався на весь зріст.– Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грошей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

– Пан мер,– провадив далі Жюльєн,– п’ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.

Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жюльєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй, нарешті, вдалося трохи пом’якшити гнів Жюльєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.

“Ось які ці багатії,– казав він сам собі,– ображають людей, а потім думають, що все можна загладити якимсь кривлянням”.

Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жюльєну пропозицію і про те, як він відмовився від неї.

– Як! – скрикнув обурений пан де Реналь.– Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив ваш слуга?

Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:

– Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: “Всі ці люди,– сказав він,– наші слуги”. Я вам читав це місце а мемуарів Безанваля,19 дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, що не належать до дворянства, живуть у вас і одержують платню, ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жюльєном і дам йому сто франків.

– Ах, друже мій,– сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання,– зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.

– Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав,– сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму він назвав.

Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від смутку. “От тепер він образить Жюльєна, і це з моєї вини”. Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніколи більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.

Коли пані де Реналь знову побачила Жюльєна, вона вся затремтіла, в грудях їй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. У своєму збентеженні вона взяла його за руки й міцно потиснула їх.

– Ну, друже мій,– нарешті сказала вона,– ви задоволені з мого чоловіка?

– Чому ж мені не бути задоволеним,– відповів Жюльєн, гірко усміхаючись.– Він дав мені сто франків.

Пані де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.

– Дайте мені вашу руку,– сказала вона нарешті з такою рішучістю, якої Жюльєн ще ніколи в неї не помічав.

Вона насмілилась піти до вер’єрського книгаря, хоч за ним встановилась репутація страшенного ліберала. Там вона вибрала на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книги, які – вона знала – хотів мати Жюльєн. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарні, кожен з хлопчиків написав своє ім’я на тих книжках, які йому припали. У той час, коли пані де Реналь раділа, що знайшла спосіб спокутувати свою провину перед Жюльєном, він дивувався величезній кількості книжок, що були в книгарні. Ніколи ще не наважувався він заходити в таке нечестиве місце; серце його трепетало. Жюльєн і не здогадувався, що робиться у душі пані де Реналь. Він глибоко замислився над тим, як би йому придбати кілька книжок, не зашкодивши своїй репутації юнака, що вивчає теологію. Нарешті йому спало на думку, що можна буде, коли спритно взятись до справи, переконати пана де Реналя, ніби для письмових робіт хлопчиків найкращою темою були б життєписи славнозвісних дворян цього краю. Через місяць, доклавши всіх зусиль, Жюльєн домігся здійснення свого задуму, а ще згодом він наважився в розмові з паном де Реналем натякнути на дещо значно трудніше для благородного мера; йшлося про те, щоб сприяти збагаченню ліберала – записатися абонентом у його книгарню. Пан де Реналь не заперечував, що треба дати його старшому синові уявлення de visu 20 про численні твори, які можуть згадуватися в розмові, коли він буде у військовій школі. Але Жюльєн бачив, що пан мер вперто не хоче йти далі. Він підозрював, що тому є якась таємна причина, але не міг її розгадати.

– Я гадаю, пане,– сказав він якось йому,– що було б зовсім непристойно, коли б таке почесне дворянське прізвище, як Реналь, потрапило у брудний список абонентів книгаря.

Обличчя пана де Реналя проясніло.

– Було б так само дуже прикро,– провадив далі Жюльєн смиренним тоном,– для бідного студента теології, якби коли-небудь виявилося, що його ім’я було в списку книгаря, який дав книги додому. Ліберали могли б мене звинуватити в тому, що я брав нечестиві книги; хто знає, чи не понаписували б вони там під моїм іменем назви цих огидних книжок.

Але тут Жюльєн помітив, що збочив з правильного шляху: обличчя мера знов прибрало збентеженого і невдоволеного виразу. Жюльєн замовк. “Тепер він у моїх руках”,– сказав він сам до себе.

Через кілька днів старший хлопчик, побачивши в “Щоденній газеті”21 оголошення про якусь книгу, почав розпитувати про неї Жюльєна в присутності пана де Реналя.

– Щоб не дати якобінцям приводу тріумфувати,– сказав молодий гувернер,– і щоб я все-таки мав змогу відповідати на запитання пана Адольфа, можна було б записати абонентом в книгарню кого-небудь із ваших слуг.

– Непогана думка! – вигукнув пан де Реналь, явно дуже зрадівши.

– Треба тільки вжити заходів,– сказав Жюльєн із серйозним, майже сумним виразом, що так личить деяким людям, коли вони бачать здійснення давно виплеканої мрії,– треба вжити заходів, щоб слуга не брав ніяких романів. Потрапивши в дім, ці небезпечні книжки могли б зіпсувати покоївок пані та й самого слугу.

– Ви забуваєте ще про політичні памфлети,– додав пан де Реналь погордливо.

Він хотів приховати, як йому сподобався хитрий маневр, придуманий гувернером щодо дітей.

Отак життя Жюльєна минало серед цих маленьких хитрощів, і їхній успіх цікавив його значно більше, ніж помітна прихильність, яку він легко міг би прочитати в серці пані де Реналь.

Душевний стан, в якому він перебував усе своє життя, знов опанував його і в домі вер’єрського мера. Тут, так само, як і на лісопилці свого батька, він глибоко зневажав людей, з якими жив, і відчував, що вони його ненавидять. Слухаючи, як супрефект, пан Вально та інші друзі дому розповідали про ті чи інші події, які відбувались у них перед очима, він бачив, до якої міри їхні уявлення не схожі на дійсність. Кожний вчинок, що здавався йому прекрасним, неодмінно викликав загальний осуд. Він раз у раз вигукував про себе: “Які потвори! Які дурні!” Дивним було, однак, те, що, при всій своїй зарозумілості, він часто нічогісінько не розумів з того, про що вони говорили.

За все своє життя він ні з ким не розмовляв щиро, крім старого полкового лікаря. Весь його невеликий запас знань обмежувався італійськими кампаніями Бонапарта і хірургією. Детальні описи найболючіших операцій чарували юнацьку відвагу Жюльєна; він казав сам собі:

– Я б стерпів не скривившись.

Вперше, коли пані де Реналь спробувала заговорити з ним про щось інше, крім виховання дітей, він почав розповідати про хірургічні операції; вона зблідла й попросила його замовкнути.

А крім цього, Жюльєн нічого не знав. Отже, хоч він весь час проводив у товаристві пані де Реналь, кожного разу, коли вони залишались самі, між ними запановувала дивна мовчанка. У вітальні, хоч би як смиренно він поводився, вона вгадувала по його очах, що Жюльєн розумом стоїть над усіма, хто бував у їхньому домі. Але тільки-но вона залишалась з ним на самоті, він відчував збентеження. Це гнітило її, бо жіночий інстинкт підказував їй, що Жюльєнове збентеження походить зовсім не з ніжних почуттів.

Виходячи з якихось дивних уявлень про світське товариство, почерпнутих з оповідань старого полкового лікаря, Жюльєн завжди відчував ніяковість, коли в присутності дами серед загальної розмови наступала мовчанка,– наче саме він був у цьому винен. Це почуття ставало в сто разів боліснішим, коли він був із жінкою на самоті. Його уява, сповнена найдивовижніших, справді іспанських понять про те, що повинен казати чоловік, коли він віч-на-віч з дамою, навіювала йому в ці хвилини замішання якісь зовсім неймовірні речі. Жюльєнова душа линула в небеса, і водночас він не міг порушити ганебної мовчанки. Через це суворий вираз його обличчя під час довгих прогулянок з пані де Реналь і з дітьми ставав ще суворішим від цих болісних переживань. Жюльєн страшенно себе зневажав. А якщо, на свою біду, він примушував себе говорити, то казав щось дуже недоладне. На довершення лиха, він не тільки бачив, а й перебільшував безглуздість своєї поведінки. Та було щось таке, чого Жюльєн не бачив: це його власні очі. Вони були такі гарні і в них відбивалась така палка душа, що вони, немов талановиті актори, часом надавали глибокого змісту навіть тим словам, у яких його зовсім не було. Пані де Реналь помітила, що з нею на самоті Жюльєн міг сказати щось дотепне тільки в тих випадках, коли під враженням якоїсь несподіваної події забував про потребу вигадувати компліменти. А що друзі дому не балували її свіжими блискучими думками, то вона тішилась і захоплювалась цими нечастими спалахами, у яких виявлявся розум Жюльєна.

Після падіння Наполеона в провінційних звичаях не допускається ніякої галантності. Кожен боїться втратити посаду: негідники шукають підтримки конгрегації, і лицемірство розквітло навіть серед лібералів. Нудьга зростає. Читання та сільське господарство – ось єдині розваги.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально і змалював їй таку гидку картину, що це слово в її уяві пов’язувалося в наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимось винятковим і навіть неіснуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоплена Жюльєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.

VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ

Then there where sighs, the deeper for suppression,
And stolen glances, sweeter for the theft,
And burning blushes, though for the transgression.

Don Juan, c. I, st. 74 22

Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жюльєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жюльєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.

– Бережіться, дитя моє, того, що діється у вашому серці,– сказав кюре, насупивши брови.– Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім’я вашого покликання. Ось уже стукнуло п’ятдесят шість років, як я служу священиком у Вер’єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам про це, щоб ви не піддавалися ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефекта, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що в світі називають “вмінням жити”, може, для мирянина й не зовсім несумісна з спасінням душі, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі – середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним рішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що необхідно для священика. Розум ваш обіцяє багато, але дозвольте мені сказати,– додав добрий священик з слізьми на очах,– якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.

Жюльєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, втік у густий ліс над Вер’єром.

“Що це зі мною? – сказав він нарешті сам до себе.– Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене – обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже,– це моє прагнення вибитися в люди. Він вважає, що я не гідний бути священиком, а я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п’ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і про моє покликання.

Відтепер,– міркував Жюльєн,– я покладатимусь лише на ті властивості своєї вдачі, які я перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?”

Через три дні Жюльєн знайшов привід, з якого мав би скористатися з самого початку; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! З помітним ваганням він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може йому назвати, бо це зашкодило б третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав горіти в серці юного служителя церкви.

– Друже мій, сказав він йому знов,– вам краще було б стати добрим сільським буржуа, поважним і освіченим, ніж священиком без покликання.

Жюльєн відповів дуже гарно на ці нові напучування: він знаходив саме ті слова, які найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, й вогонь, що блискав у його очах і якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слід погано думати про здібності Жюльєна: він добре підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це вже непогано. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли він дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі ж бездоганні, як і мова.

Пані де Реналь дивувалась, що її покоївка, діставши таку спадщину, не стала веселішою. Вона бачила, що дівчина вчащає до кюре й повертається від нього зі слізьми на очах. Нарешті Еліза сама заговорила з нею про свій шлюб.

Пані де Реналь, здавалося, що вона занедужала. Її кидало то в жар, то в холод, і вона зовсім втратила сон, вона оживала тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жюльєна. Їхнє майбутнє щастя, яке вони знайдуть під спільним дахом, не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони житимуть на п’ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жюльєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер’єра, в такому разі вона іноді бачитиме його.

Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.

– Кажіть,– відповіла пані де Реналь.

– Ну, так ось, пані, він відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він повірив.

– Хто відмовився? – ледве вимовила пані де Реналь.

– Та хто ж, пані, як не пан Жюльєн! – відповіла покоївка, схлипуючи.– Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою, батько пана Жюльєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?

Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жюльєн відмовився остаточно і немає надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.

– Я зроблю ще одну, останню, спробу,– сказала вона своїй покоївці,– я сама поговорю з паном Жюльєном.

На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді – захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жюльєн уперто відмовляється і від руки і достатку Елізи.

Помалу Жюльєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх. Її охопило почуття глибокого здивування.

“Невже я покохала Жюльєна?” – спитала вона себе нарешті.

Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї докори сумління й потрясло б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз’ятрювала собі душу, щоб ще гостріше відучувати нові відтінки щастя або горя. А до того, як у домі з’явився Жюльєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне дурисвітство, щастя, в яке вірять тільки божевільні.

Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жюльєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу, як покохала, і, щоб пояснити свій рум’янець, почала скаржитись на головний біль.

– Отакі всі жінки,– відповів пан де Реналь, голосно зареготавши.– Завжди в них там щось несправне.

Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жюльєна. Якби Жюльєн був найбридкішою людиною, тої хвилини він їй однаково сподобався б.

Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав у Вержі,– село, що уславилось трагічною історією Габрієлі.23 За кількасот кроків від мальовничих руїн старої готичної церкви стояв старий замок з чотирма баштами, що належав панові де Реналю; біля нього – парк, розпланований так, як Тюїльрійський, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем прогулянок. В кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.

– Кожне з цих проклятих горіхових дерев,– казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними,– коштує мені врожаю з пів-арпана землі; хліб не родить у їхньому затінку.

Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер’єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жюльєн подав їй думку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жюльєном, даючи вказівки робітникам.

Повернувшись з міста, вер’єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі значні “нововведення”. Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи втішило.

Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку й ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї тарабарської назви навчив пані де Реналь Жюльєн, бо вона виписала з Безансона чудову книжку Годара,24 і Жюльєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.

Їх безжально нашпилювали на великий картон, що його теж приготував Жюльєн.

Нарешті в пані де Реналь і Жюльєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини мовчання.

Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч і про зовсім невинні речі. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Лізи, якій доводилось надмірно працювати. “Ніколи,– казала вона,– навіть під час карнавалу, коли в Вер’єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день”.

Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.

– Ніколи ви не були така молода, пані,– казали їй її вер’єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).

Дивна річ,– і мало хто з нас цьому повірить,– але пані де Реналь дбала про свій туалет без жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами з дітьми і з Жюльєном. Один тільки раз їздила вона у Вер’єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні плаття.

З нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом з якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.

Пані Дервіль завжди потішалася з того, що вона звала “шаленими вигадками” своєї кузини. “Мені ніколи таке не спало б на думку”,– казала вона. Ці свої несподівані вигадки, які в Парижі були б названі дотепними експромтами, пані де Реналь вважала за дурниці і соромилась висловлювати перед своїм чоловіком, але присутність пані Дервіль їй піддавала духу. Спочатку вона дуже несміливо ділилася думками; але коли жінки довго лишалися на самоті, пані де Реналь запалювалась, довгі ранкові години минали як мить, і обом подругам було дуже весело. На цей раз розважлива пані Дервіль помітила, що її кузина не така весела, але набагато щасливіша.

А Жюльєн відтоді, як приїхав у маєток, почував себе зовсім як дитина і, ганяючись за метеликами, так само тішився, як його учні. Після того, як він мусив раз у раз стримуватись і хитрувати,– тепер, на самоті, далеко від людських очей, інстинктивно не почуваючи ніякого страху перед пані де Реналь, він віддавався радощам життя,– таким п’янким у його віці,– серед наймальовничіших у цілому світі гір.

Пані Дервіль з першого дня здалася йому другом; він поспішив показати їй краєвид, що відкривається в кінці нової доріжки під великими горіхами. І справді, він не гірший, а може й кращий, ніж найчарівніші ландшафти Швейцарії чи італійських озер. Коли піднятися стрімчастим косогором, що починається за кілька кроків, то очі тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лісом, що спускається майже до самої річки. Щасливий, вільний, майже володар дому,– Жюльєн водив на стрімкі скелі обох подруг, втішаючись з їхнього захоплення таким величним краєвидом.

– Для мене це як музика Моцарта,– казала пані Дервіль.

Вся краса гірських околиць Вер’єра була отруєна для Жюльєна заздрощами братів і присутністю вічно невдоволеного деспота батька. У Вержі ніщо не викликало в нього цих гірких спогадів; вперше в житті він не бачив навколо себе ворогів. Коли пан де Реналь виїжджав у місто – а це бувало нерідко,– він дозволяв собі читати, і скоро, замість того, щоб читати вночі, ховаючи лампу під перекинутим вазоном, він міг спокійно спати цілу ніч, а вдень, під час перерви між уроками, він забирався на скелі з книжкою, що була для нього єдиним учителем життя й предметом захоплення. В ній він знаходив і радість, і натхнення, і розраду в хвилини зневіри.

Деякі речі, сказані Наполеоном про жінок, його міркування про достоїнства романів, що були модні в ті часи, тепер уперше навели Жюльєна на думки, які в його ровесників з’явилися б уже давно.

Настала спека. В них установилася звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жюльєн щось захоплено розповідав, відчуваючи насолоду від того, що так гарно говорить і його слухають молоді жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки пані де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев’яного стільця, які звичайно ставлять у садках.

Вона відразу ж відсмикнула руку; але тут Жюльєнові спало на думку, що його обов’язок – домогтися, щоб надалі ця рука не виривалась, коли він її торкнеться. Ця свідомість обов’язку, який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному, або, скоріше, в принизливому становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.

IX. ВЕЧІР У МАЄТКУ

Дідона пана Герена – чудовий ескіз.

Стромбек

Коли на другий день Жюльєн побачив пані де Реналь, він кілька разів окинув її дуже дивним поглядом; він стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися. Його вигляд, такий відмінний від учорашнього, зовсім збентежив пані де Реналь: вона була така ласкава з ним, а він неначе гнівається. Вона не могла відвести від нього очей.

Присутність пані Дервіль дозволяла Жюльєнові говорити менше і цілком зосередитись на тому, що він мав на думці. Цілий день Жюльєн тільки те й робив, що намагався зміцнити себе читанням натхненної книги, яка гартувала його дух.

Він набагато раніше закінчив уроки з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знов змусила його поринути в думки про обов’язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.

Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жюльєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив – і це наче зняло з його грудей величезний тягар,– що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав по небу густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жюльєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішились цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали – пані де Реналь біля Жюльєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жюльєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не в’язалась.

“Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?” – казав собі Жюльєн; бо через свою надмірну недовіру і до себе, і до інших він не міг не усвідомлювати, в якому зараз стані перебував.

Яка завгодно небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду й вернутися додому. Він робив над собою таке зусилля, що в голосі його почулось хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь почав тремтіти, але Жюльєн цього навіть не помітив. Жорстока боротьба між обов’язком і несміливістю була така болісна, що він не помічав нічого, що відбувалося навколо. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: “Як тільки проб’є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі, зробити ввечері,– інакше піду до себе й застрелюсь”.

І ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жюльєн вже не тямив себе від хвилювання, і на баштовому годиннику, над його головою, пробило десяту. Кожен удар цього фатального дзвона відбивався в його грудях, немов змушуючи їх здригатись.

Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлягався в повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь,– вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жюльєн, ледве усвідомлюючи, що він робить, знов її схопив. Хоч який він був схвильований, але його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жюльєновій руці.

Душа Жюльєна сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. Голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання. Її подруга вирішила, що пані де Реналь нездужає, і запропонувала йти додому. Жюльєн відчув небезпеку: “Якщо пані де Реналь піде зараз у вітальню, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване мною право”.

Пані Дервіль, повторила свою пропозицію повернутись у вітальню, і в цю хвилину Жюльєн міцно стиснув руку, яку йому покірно залишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й сказала ледве чутно:

– Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.

Її слова довершили щастя Жюльєна, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною в світі. Проте в його раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жюльєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що він зробив, але він почував, що не зможе вимовити ні одного слова пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і перемога, тільки що здобута ним, зійде нанівець.

На його щастя, цього вечора його зворушливі й піднесенні промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка взагалі вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жюльєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Ці години, проведені тут, під величезною липою, посадженою, за переказом, іще Карлом Сміливим,25 стали для неї найщасливішою порою її життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер в густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жюльєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але як тільки вона знову сіла, то віддала йому руку, майже не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними.

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жюльєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.

На другий день його збудили о п’ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов’язок, героїчний обов’язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув у описи подвигів свого героя.

Коли подзвонили до сніданку, він, начитавшись реляцій великої армії, уже забув про свою вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: “Треба буде сказати їй, що я її кохаю”.

Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який уже дві години тому приїхав з Вер’єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жюльєн цілий ранок не вчив дітей; не можна собі уявити нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.

Кожне в’їдливе слово чоловіка краяло серце пані де Реналь. Але Жюльєн все ще перебував в такому екстазі від тих великих подій, які протягом кількох годин проходили перед його мисленим зором, що йому важко було враз спуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:

– Я нездужав.

Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер’єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жюльєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.

“Цей нікчемний хлопчисько,– подумав він,– створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене”.

Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жюльєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жюльєна провести її на прогулянку і подружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки повторював стиха:

– Ось вони які, ці багатії!

Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність іще збільшувала лють Жюльєна, який раптом помітив, що пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жюльєну стало гидко, він різко відштовхнув її і відсмикнув свою руку.

На щастя, пан де Реналь не побачив цього нового зухвальства, його помітила тільки пані Дервіль; її подруга розплакалась. Саме в цю хвилину пан де Реналь почав кидати камінням в якусь сільську дівчинку, що йшла забороненою стежкою через плодовий сад.

– Пане Жюльєн, благаю вас, вгамуйтеся, подумайте, що в усіх буває поганий настрій,– поквапливо сказала йому пані Дервіль.

Жюльєн кинув на неї холодний погляд, в якому відбилася безмежна зневага.

Цей погляд здивував пані Дервіль; але він вразив би її ще більше, якби вона вгадала його справжнє значення; вона прочитала б у ньому якусь невиразну надію на найлютішу помсту. Безперечно, саме такі хвилини приниження створюють робесп’єрів.

– Ваш Жюльєн якийсь несамовитий, він лякає мене,– прошепотіла пані Дервіль своїй подрузі.

– Як же йому не гніватись? – відповіла пані де Реналь.– Після того, як він домігся від дітей таких чудових успіхів, яке це має значення, коли він перебуде один ранок, не навчаючи їх? Ні, справді, чоловіки дуже грубі.

Вперше в житті пані де Реналь відчула щось схоже на бажання помститися своєму чоловікові. Люта зненависть Жюльєна до багатих готова була от-от вибухнути. На щастя, пан де Реналь покликав садівника і заходився разом з ним обгороджувати протоптану через садок стежку колючим гіллям. Жюльєн не відповідав ні слова на всі ті милі речі, які він чув під час прогулянки від своїх супутниць. Як тільки пан де Реналь відійшов, обидві подруги, пославшись на втому, взяли Жюльєна попід руки.

Він ішов між двома жінками, розчервонілими від хвилювання й збентеження, і який дивний контраст являло поряд з ними його бліде обличчя, погордливий, похмурий і рішучий вираз. Він зневажав обох жінок і всі ніжні почуття.

“От лихо – казав він сам собі. – Немає в мене навіть п’ятисот франків ренти, щоб закінчити навчання. Ех, послав би я його під три чорти!”

Поринувши в свої похмурі думки, Жюльєн ледве чув ласкаві слова обох подруг; те, що доходило до його свідомості, здавалося йому безглуздим, дурним, безпорадним, одне слово – “бабським базіканням”.

Пані де Реналь, аби про щось говорити і якось підтримати розмову, між іншим сказала, що її чоловік приїхав сьогодні з Вер’єра, бо сторгував у одного фермера кукурудзяну солому (в цих краях матраци набивають кукурудзяною соломою).

– Чоловік зараз уже не повернеться до нас,– додала пані де Реналь.– Вони з садівником і камердинером перетріпуватимуть матраци в усьому домі. Вранці вони вже понабивали всі матраци на другому поверсі, тепер пішли на третій.

Жюльєн змінився на обличчі; він якось дивно глянув на пані де Реналь і, прискоривши ходу, пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.

– Врятуйте мене,– сказав Жюльєн пані де Реналь,– тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене є один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.

Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.

– Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

– І в ній портрет? – вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.

Жюльєн помітив її збентеження і негайно скористався з цього.

– В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет – це моя таємниця.

– Це таємниця! – повторила ледве чутно пані де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жюльєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.

– Отже,– повторила вона, ідучи,– кругла коробочка з чорного картону, зовсім гладенька.

– Так, пані,– відповів Жюльєн тим суворим тоном, який з’являється в людини у хвилини небезпеки.

Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жюльєнові, повернула їй сили.

“Треба за всяку ціну дістати цю коробочку”,– казала вона собі, прискорюючи ходу.

Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жюльєна. Але, на її щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.

Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.

“Значить, Жюльєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає”.

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів. Її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жюльєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Він, блідий, знесилений, дуже перебільшував небезпеку, яка йому загрожувала.

“Портрет Наполеона,-казав він сам собі, похитуючи головою.– І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! І на довершення необережності, на звороті портрета на білому картоні – рядки, написані моєю рукою. І тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень датоване. Останнє – позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім’я! – казав собі Жюльєн, дивлячись, як горить коробочка,– а це все, що я маю, тільки ним я й живу… Що за життя, боже праведний!”

Через годину, знесилений і сповнений жалю до самого себе, він зовсім розчулився. Зустрівшись з пані де Реналь, він узяв її руку і поцілував з незвичною для нього щирістю. Вона аж зашарілася від щастя, але майже в ту саму мить відштовхнула Жюльєна в пориві ревнощів. Гордість Жюльєна, так недавно вражена, відібрала йому розум. Він знов бачив у пані де Реналь тільки багату даму; він зневажливо випустив її руку і пішов. У глибокій задумі блукав Жюльєн по саду, і на губах його з’явилась гірка посмішка.

“Гуляю собі спокійнісінько, наче я сам собі хазяїн. Дітьми я не займаюсь, і мені знову доведеться вислухати принизливі докори пана де Реналя, і він матиме рацію”.

І Жюльєн побіг у дитячу кімнату.

Пестощі найменшого хлопчика, якого він дуже любив, трохи заспокоїли його жагуче горе.

“Цей іще не зневажає мене”,– подумав Жюльєн. Але незабаром він став докоряти собі за своє м’якосердя, вважаючи, що це з його боку не що інше, як вияв слабкості. “Їхні діти пестять мене, як оте куплене їм вчора мисливське цуценя”.

X. БЛАГОРОДНЕ СЕРЦЕ Й МАЛІ СТАТКИ

But passion most dissembles, yet betrays,
Even by its darkness; as the blackest sky
Foretells the heaviest tempest.

Don Juan, c. I, st. 73 26

Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловіка була для Жюльєна краплею, що переповнила чашу.

Блідніший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

– Пане,– сказав йому Жюльєн,– невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте – ні,– провадив Жюльєн, не даючи панові де Реналю щось сказати,– то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який вже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон, що він одержав якусь вигідну пропозицію і хоче від них піти. А, Жюльєн уже не міг стримати своєї люті.

– Я проживу і без вас, пане,– додав він.

– Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися,– відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.

– Це зовсім не те, чого я жадаю, пане,– скрикнув Жюльєн у нестямі,– згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок.

Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жюльєн, і болісна боротьба точилась у його душі. І тут Жюльєн, оскаженівши від люті, крикнув:

– Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому!

Почувши ці слова, пан де Реналь в ту ж мить уявив собі Жюльєна в домі пана Вально.

– Ну що ж, пане,– зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію,– я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра,– бо це буде перше число,– я вам платитиму щомісяця п’ятдесят франків.

Жюльєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.

“Я ще мало зневажав цю тварюку – казав він собі.– Оце ж і є, певно, найбільше перепрошення, на яке здатна ця підла душа”.

Діти, що слухали цю сцену пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жюльєн страшенно гнівався але тепер він діставатиме щомісяця п’ятдесят франків.

Жюльєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого він покинув дуже роздратованим.

“Він уже коштує мені сто шістдесят вісім франків, цей Вально,– казав той сам собі.– Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку підкидьків”.

Не минуло й хвилини, як Жюльєн повернувся до пана де Реналя:

– Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що я буду відсутнім кілька годин.

– Мій дорогий Жюльєне,– сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись,– якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер’єр.

“Він їде дати відповідь панові Вально,– подумав пан де Реналь,– він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув”.

Жюльєн хутко зібрався і пішов на гору великим лісом, яким можна було пройти з Вержі у Вер’єр. Він не збирався зразу йти до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання силувати себе знов, щоб розігрувати лицемірну сцену: йому треба було розібратися у тому, що робилося в його душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.

“Я виграв битву,– сказав Жюльєн сам собі, як тільки опинився в лісі, де ніхто не міг його бачити.– Так, я виграв битву”.

Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний спокій.

“Отже, я матиму п’ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого саме?”

Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло Жюльєна. Його навіть на мить зачарувала краса лісу, серед якого він ішов. Величезні брили голих скель відірвалися колись від гори й скотилися у ліс. Могутні ясени верхівками сягали аж до вершин цих скель; в затінку яких була чудесна прохолода, тоді як поруч, за три кроки, немилосердно пекло сонце.

Жюльєн спинявся на хвилину в затінку і йшов далі вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на вершину величезної скелі; тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало в нього посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило йому душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь в його очах був і тепер уособленням всіх багатіїв і всіх нахаб у світі; але Жюльєн почував, що його недавня ненависть, незважаючи на всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жюльєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і його замок, і собак, і дітей, і всю його сім’ю. “Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п’ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, і треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо па завтра неприємні міркування”.

Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали навколо западала нічна тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася біля його ніг, на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно виписував у небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за цим хижим птахом. Його вражали ці спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, його самотності.

Ось така доля була в Наполеона; чи не судилася вона і йому?

XI. ВЕЧІР

Yet Julia’s very coldness still was kind,
And tremulously gentle her small hand
Withdrew itself from his, but left behind
A little pressure, thrilling and so bland,
And slight, so very slight that to the mind
‘Twas but a doubt.

Don Juan, c. I, st. 71 27

Треба все-таки було показатись і у Вер’єрі. Коли Жюльєн виходив з дому священика, йому пощастило зустріти пана Вально, якому він поспішив розповісти про те, що йому збільшили платню.

Повернувшись у Вержі, Жюльєн вийшов у сад тільки пізно ввечері. Душа його стомилася від надміру хвилювань, пережитих сьогодні. “Що я їм скажу? – думав він тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рівні тих дрібниць, якими звичайно обмежується коло жіночих інтересів. Часто пані Дервіль і навіть її подруга не розуміли Жюльєна, і він, в свою чергу, розумів тальки наполовину те, що вони йому казали. Така була дія бурхливих і, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цій дивовижній істоті майже щодня клекотали бурі.

Прямуючи в сад, Жюльєн був схильний прилучитися до інтересів гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпінням. Він сів, як і звичайно, поруч з пані де Реналь. Незабаром стало зовсім темно. Він спробував заволодіти білою рукою, яку давно вже бачив біля себе на бильці стільця. Після деякого вагання її вирвали, і було помітно – з незадоволенням. Жюльєн готовий уже був примиритись з цим і весело провадити далі розмову, коли почув, що підходить пан де Реналь.

В Жюльєна все ще бриніли в вухах образи, яких він наслухався вранці. “Чи це не гарна нагода поглузувати з цієї тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!”

В ту саму мить спокій, так мало властивий вдачі Жюльєна, покинув його. Його опанувала тривога і бажання, щоб пані де Реналь дозволила йому взяти її руку. Більше ні про що він не міг думати.

Пан де Реналь з обуренням говорив про політику: двоє чи троє вер’єрських фабрикантів ставали багатшими, ніж він, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Пані Дервіль слухала його. Жюльєн, якого ці розмови дратували, присунув свій стілець до пані де Реналь. Темрява ховала всі рухи. Він насмілився покласти руку зовсім близько до її гарної оголеної руки. В збентеженні, не знаючи сам, що робить, він припав щокою до руки пані де Реналь і наважився торкнутися її губами.

Пані де Реналь затремтіла. Чоловік її був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жюльєнові руку і в той самий час злегка його відштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негідників і якобінців, що багатіють, Жюльєн вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцілунками,– принаймні такими вони здавались пані де Реналь. А проте бідолашна жінка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив іншу. Весь час, поки Жюльєн був відсутній, вона почувала себе до краю нещасною, і це змусило її замислитись.

“Як? Невже я кохаю його? – казала вона собі.– Невже я, заміжня жінка, закохалась? Але ніколи я не почувала до свого чоловіка нічого схожого на це страшне божевілля, яке не дає мені й на мить забути Жюльєна. А він же, зрештою, тільки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевілля, мабуть, минеться. Та хіба моєму чоловікові не байдуже, які почуття я плекаю до цього юнака? Панові де Реналю зробилося б нудно від розмов з Жюльєном, від усіх наших фантазій. Він заклопотаний лише своїми справами. Я нічого в нього не відбираю заради Жюльєна”.

Ніяке лицемірство ще ніколи не порушувало чистоти її наївної душі, що розгубилась від пристрасті, не звіданої досі. Пані де Реналь піддалась обману несвідомо для себе, а тим часом її доброчесність вже інстинктивно била на сполох. Така боротьба відбувалась у ній, коли Жюльєн вийшов у сад. Вона почула його голос, і майже в ту саму мить побачила, що він сідає поруч неї. Душа її немов полинула на крилах чарівного раювання, яке протягом двох минулих тижнів не так спокушало її, як дивувало. Все було для неї несподіваним. Проте через кілька хвилин пані де Реналь подумала: “Що ж це таке? Виходить, досить мені тільки побачити його – і я вже ладна простити йому все”. Вона злякалася; саме тоді вона вихопила руку.

Його сповнені пристрасті поцілунки – ніколи в житті ніхто так не цілував рук пані де Реналь – і змусили її зовсім забути, що він, можливо, кохає іншу жінку. В її очах він уже не був винним. Жагуча мука, породжена підозрою, змінилась щастям, про яке вона ніколи й не мріяла, і вона не тямила себе від кохання й нестримної радості. Вечір був чарівний для всіх, крім вер’єрського мера, що не міг забути отих забагатілих фабрикантів. Жюльєн уже не думав ні про свої похмурі заміри, ні про свої честолюбні мрії, здійснення яких вимагав таких великих зусиль. Вперше в житті він був захоплений силою краси. Поринувши в невиразні й солодкі мрії, такі незвичні для його вдачі, тихенько стискаючи жіночу руку, що зачарувала його своєю довершеною красою, він у напівзабутті слухав шелест легкого нічного вітерцю в липовому листі і далеке гавкання собак коло млина на березі Ду.

Однак його почуття були приємні, але не пристрасні. Ідучи до себе в кімнату, він думав тільки про одне: яке це щастя – знов поринути в читання улюбленої книги. Для юнака в двадцять років думка про широкий світ і про те, як він здивує цей світ, переважає все інше.

Але незабаром він відклав книгу. Роздумуючи про перемоги Наполеона, він якось по-новому глянув і на свою перемогу. “Так, я виграв бій,– думав він,– але треба скористатися з своєї перемоги, треба принизити гордість цього зарозумілого дворянина, поки він відступає. Ось так діяв Наполеон. Треба буде вимагати відпустку на три дні, щоб відвідати мого друга Фуке. Якщо пан де Реналь відмовить мені, я знову йому заявлю, що піду від нього,– і він поступиться”.

Пані де Реналь ні на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, що вона досі й не жила зовсім. Вона знову переживала в думці те раювання, що охопило її, коли вона відчула, як Жюльєн вкриває її руку жагучими поцілунками.

І раптом їй спало на думку жахливе слово “перелюбство”. Уся та гидка, бридка розпуста, що інколи йде поруч з чуттєвим коханням, раптом стала перед нею. Ці переживання намагались потьмарити й забруднити ніжний і прекрасний образ Жюльєна і щастя кохати його. Майбутнє малювалось їй у зловісних барвах. Пані де Реналь вже бачила, як усі зневажають її.

Це були жахливі хвилини; душа її блукала в невідомих краях. Тільки-но їй випало несподіване щастя, а вона вже поринула в безодню жахливих мук. Пані де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум її затьмарився. На одну мить в неї майнула думка признатись чоловікові в тому, що вона боїться закохатися в Жюльєна. Їй довелося б тоді розказати про нього все. На щастя, вона пригадала повчання, почуте колись, напередодні весілля, від тітки,– повчання про те, як небезпечно бути відвертою з чоловіком, що, зрештою, є володарем своєї дружини. В нестерпному розпачі вона заламувала руки.

В уяві пані де Реналь безладно виникали найсуперечливіші й болісні думки. То вона боялась, що Жюльєн не кохає її, то раптом її охоплював жах, вона відчувала себе злочинницею й тремтіла так, немов її завтра мали виставити біля ганебного стовпа на міській площі в Вер’єрі з дощечкою на грудях, що оповіщує всіх про її перелюбство.

Пані де Реналь не мала ніякого життєвого досвіду; навіть коли б вона була при здоровому розумі й твердій пам’яті, їй би не спало на думку, що завинити перед богом – це не те, що стати жертвою загальної зневаги й зазнати прилюдної ганьби.

Коли жахлива думка про перелюбство і про все те безчестя, яке цей злочин, здавалось їй, неминуче тягне за собою, покидала її і коли вона починала мріяти про насолоду жити з Жюльєном в невинності, як жила досі, її жахала нова нестерпна думка, що Жюльєн кохає іншу жінку. Вона пригадувала, як він зблід, злякавшись, що в нього відберуть її портрет або що він скомпрометує її, якщо хтось його побачить. Вперше вона бачила страх на його благородному й спокійному обличчі. Ніколи він не виявляв такого хвилювання через неї або через її дітей. Ця нова думка довела її горе до такої міри, якої не може знести людська душа. Пані де Реналь мимоволі застогнала, і її стогін збудив покоївку. Раптом вона побачила перед собою полум’я свічки і впізнала Елізу, що стояла біля її ліжка.

– То це вас він кохає? – скрикнула вона в нестямі.

Покоївка, здивована незвичайним збудженням своєї пані, на щастя, не звернула ніякої уваги на ці дивні слова. Пані де Реналь зрозуміла, що вчинила якусь необережність.

– В мене гарячка,– сказала вона їй,– і я, здається, марила. Побудьте біля мене.

Змушена стримуватись, вона помалу прийшла до тями, і їй стало трохи легше. Розум, що покинув її, поки вона була в напівзабутті, тепер прояснився. Щоб уникнути пильного погляду покоївки, вона наказала їй читати газету. Під монотонний голос дівчини, що читала довгу статтю “Щоденної газети”, пані де Реналь прийшла до доброчесного рішення – поводитись із Жюльєном, коли вона його знов побачить, якомога холодніше.

XII. ПОДОРОЖ

В Парижі можна побачити елегантних людей,
в провінції трапляються люди сильної вдачі.

Сійвс 28

На другий день, о п’ятій годині, перше ніж пані де Реналь вийшла з спальні, Жюльєн уже відпросився в її чоловіка на три дні. Несподівано для себе Жюльєн відчув бажання побачити пані де Реналь, йому пригадалась її прекрасна рука. Він вийшов у сад; вона довго змусила себе чекати. Але якби Жюльєн кохав її, він помітив би її за прочиненими віконницями другого поверху; притулившись чолом до шибки вікна, вона дивилась на нього. Нарешті, всупереч усім своїм рішенням, пані де Реналь наважилась вийти в сад. Замість звичайної блідості на лиці її зараз палав рум’янець. Ця щиросерда жінка видимо хвилювалась. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над буденними життєвими інтересами і надавала її небесним рисам стільки чарів.

Жюльєн поквапно підійшов до неї. Він захоплено милувався її гарними оголеними руками, напівприкритими накинутою наспіх шаллю. На свіжому ранковому повітрі, здавалось, ще яскравіше палали її щоки, на яких після пережитих за ніч хвилювань грав гарячковий рум’янець. Ця скромна й зворушлива краса, одухотворена думкою – чого не встрінеш у простолюдки,– немов збудила в Жюльєні ту сторону його душі, про яку він і сам не здогадувався. Захоплений жіночою красою, якою жадібно впивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше вразила Жюльєна її підкреслено крижана холодність, в якій він запідозрив бажання поставити його на місце.

Радісна усмішка завмерла на його устах; він знов згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо – в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. Він в одну мить змінився на обличчі: на ньому позначилась гордовитість і злість на самого себе. Він відчув пекучу досаду, що прочекав тут більше ніж годину тільки для того, щоб його принизили.

“Лише дурень може гніватись на інших,– казав він собі.– Камінь падає тому, що він важкий. Невже я завжди буду такою дитиною? Коли я нарешті навчуся віддавати цим людцям саме стільки душі, скільки належить за їхні гроші? Якщо я хочу поважати сам себе й домогтися їхньої поваги, треба показати їм, що тільки моя бідність укладає угоди з їхнім багатством, а моє серце віддалене на тисячу льє від їхнього нахабства, воно тоді так високо, що до нього не можуть торкнутись нікчемні вияви їхньої зневаги або ласки”.

У той час, як ці почуття сповнювали душу юного гувернера, його рухливе обличчя набирало виразу враженої гордості й люті. Пані де Реналь зовсім розгубилася. Доброчесна холодність, якою вона хотіла його зустріти, змінилась на її обличчі виразом співчуття – співчуття, пройнятого подивом перед несподіваною зміною його настрою. Незначущі фрази, якими звичайно обмінюються вранці,– про здоров’я, про гарну погоду,– застигли на вустах в обох. Розум Жюльєна не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від’їзд, вклонився й пішов.

В той час, як вона стежила за ним очима, вражена похмурою зверхністю його погляду, ще вчора такого привітного, до неї підбіг її старший хлопчик і сказав, цілуючи її:

– А в нас канікули, пан Жюльєн сьогодні від’їздить.

Від, цих слів пані де Реналь вся похолола. Вона була нещаслива через свою порядність і ще нещасніша через малодушність.

Нова подія заступила все в її уяві. Всі мудрі рішення минулої страхітливої ночі вмить розвіялись. Тепер ішлося не про те, щоб опиратись своєму чарівному коханому, а про загрозу втратити його навіки.

Однак треба було вийти до сніданку. На довершення біди, пан де Реналь і пані Дервіль тільки й говорили що про подорож Жюльєна. Рішучий і навіть зухвалий тон, яким той зажадав відпустки, здався вер’єрському меру підозрілим.

– Ясно, що цього селюка хтось переманює. Але хто б це не був, хоч би й сам пан Вально, його, певно, збентежить сума в 600 франків на рік, яку віднині доведеться витрачати. Вчора у Вер’єрі в нього, мабуть, попросили три дні відстрочки, щоб подумати, а сьогодні цей негідник тікає в гори, щоб не давати мені відповіді. Подумати лише, що ми змушені рахуватися з якимось нікчемним майстровим, нахабою – ось до чого ми дійшли!

“Якщо навіть мій чоловік, не уявляючи собі, як глибоко образив Жюльєна, і той гадає, що він нас покине, то що тоді думати мені? – сказала собі пані де Реналь. – Ах, усьому кінець!”

Щоб мати змогу виплакатись без свідків і не відповідати на розпитування пані Дервіль, вона сказала, що в неї страшенно розболілась голова, пішла до себе й лягла в ліжко,

– Ну й жінки,– повторив пан де Реналь,– завжди в них щось негаразд. Ото мудрі штучки! – і він, посміюючись, вийшов.

В той час, як пані де Реналь переживала найжорстокіші муки пристрасті, якої їй судилось зазнати, Жюльєн весело простував стежкою серед найчудовіших у світі гірських краєвидів. Йому треба було перевалити через велике гірське пасмо на північ від Вержі. Стежка, якою він ішов серед густого букового лісу, зміїлась безліччю зигзагів на схилі високої гори, що замикає з півночі долину Ду. І незабаром над горбами, що не пускають річку Ду текти на південь, зір подорожнього сягає аж до родючих рівнин Бургундії й Божоле. Хоч душа юного честолюбця не була чутлива до такої краси, час від часу він мимоволі зупинявся, щоб глянути на широкий і величний краєвид.

Нарешті він зійшов на вершину високої гори, через яку треба було перевалити, щоб пройти навпростець у відлюдну долину, де жив його друг, молодий лісоторгівець Фуке. Жюльєн не квапився побачити Фуке – ні його, ні будь-кого з людей. Сховавшися, мов хижий птах, серед голих скель на вершині великої гори, він міг здаля побачити всякого, хто б не йшов сюди. На майже прямовисному схилі однієї скелі Жюльєн помітив невеличкий грот. Він видерся на скелю й незабаром влаштувався у гроті. “Тут,– сказав він собі, і очі його радісно заблищали,– ніхто не зможе заподіяти мені лиха”. Жюльєнові схотілось записати тут свої думки,– в усякому іншому місці це було б для нього небезпечно. Квадратна кам’яна брила була йому замість стола. Перо його літало; він не бачив нічого навколо себе. Нарешті помітив, що сонце сідає за далекі гори Божоле.

“Чому б мені не перебути тут ніч? – подумав Жюльєн.– У мене є хліб, і я вільний”. При цьому величному слові його душа запалала. Вічне лицемірство довело його до того, що він не міг відчувати себе вільним навіть з Фуке. Підперши голову руками, Жюльєн сидів у гроті, тішачись мріями й відчуттям волі, щасливий, як іще ніколи в житті. Не помітив, як один по одному згасли останні промені вечірньої заграви. В безмежній непроглядній темряві душа його поринула в споглядання картин його майбутнього життя в Парижі. Насамперед він уявляв собі таку прекрасну й розумну жінку, якої не зустрінеш у провінції. Вони палко кохають одне одного. Якщо він розлучається з нею на кілька хвилин, то тільки для того, щоб укрити себе славою й стати ще достойнішим її кохання.

Але тут усякого вихованого серед сумної дійсності паризького світу юнака,– навіть з уявою Жюльєна,– холодна іронія пробудила б від такої романтичної маячні; великі подвиги й надія прославитись миттю розвіялися б, а натомість пригадалася б загальновідома істина: коли покидаєш коханку,-горе тобі! Вона зрадить тебе двічі або й тричі на день. Однак наш юний селянин вважав, що для звершення героїчних подвигів йому бракує лише щасливої нагоди.

Тим часом глуха ніч давно заступила день, а до селища, де жив Фуке, треба було пройти ще два льє. Перш ніж покинути грот, Жюльєн розклав багаття і старанно спалив усе, що написав.

Він дуже здивував свого друга, коли постукав до нього о першій годині ночі. Фуке саме писав рахунки. То був довготелесий і незграбний юнак, із грубими рисами обличчя й довжелезним носом, але під його непривабливою зовнішністю ховалося предобре серце.

– Чи ти не посварився з своїм паном де Реналем, що отак зненацька прийшов до мене?

Жюльєн розповів йому так, як він вважав за потрібне, про вчорашні події.

– Зоставайся в мене,– сказав йому Фуке,– я бачу, ти вже добре знаєш і пана де Реналя, і Вально, і супрефекта Можірона, і кюре Шелана. Ти розкусив лукаву вдачу цих панків; тепер тобі саме годилося б зайнятись торгами на підряди. Ти краще за мене знаєш арифметику і міг би вести мої рахунки. Я чимало заробляю на своїй торгівлі. Але сам не можу з усім упоратись і боюся взяти компаньйона, щоб не натрапити на шахрая, а тому щодня пропускаю вигідні справи. У минулому місяці я дав заробити шість тисяч франків Мішо із Сент-Амана, я його вже шість років не бачив і випадково зустрів на торгах у Понтарльє. Чому б тобі не заробляти ці шість тисяч або принаймні хоч три тисячі? Адже якби ти був зі мною на торгах, я б накинув ціну на деревину, всі б відступилися, й вона лишилася б за мною. Іди до мене в компаньйони.

Ця пропозиція була неприємна Жюльєнові, вона не в’язалася з його фантастичними мріями. За вечерею, яку вони зварили самі, як герої Гомера, бо Фуке жив самотньо, він показав Жюльєнові свої рахунки, щоб довести, яка прибуткова його торгівля деревом. Фуке був високої думки про освіту і вдачу Жюльєна.

Нарешті Жюльєн залишився сам у маленькій комірчині з ялинових колод. “Справді,– казав він сам собі,– я можу тут заробити кілька тисяч франків, а потім уже вирішу, що одягати: мундир чи сутану, залежно від моди у Франції. Заощаджений статок допоміг би мені подолати усякі дрібні перешкоди. Живучи тут самотою, я зумів би позбутися свого темного неуцтва щодо всяких поважних матерій, які цікавлять панів у салонах. Але Фуке не хоче одружуватись, хоч сам тільки й торочить, що самотність робить його нещасним. Ясно, що коли він бере в компаньйони людину, яка нічого не може вкласти у справу, значить, він сподівається мати товариша, який його ніколи не покине.

– Та невже я обдурю свого друга? – з обуренням скрикнув Жюльєн. Цей юнак, для якого лицемірство і неприхильність до людей були звичайним способом пробивати собі дорогу, тепер не міг припустити й думки про найменшу неделікатність щодо людини, яка його любить.

Але раптом Жюльєн зрадів: він знайшов привід відмовитись. “Як? Змарнувати сім чи вісім років? Та мені ж буде двадцять вісім; а в цих літах Бонапарт уже здійснив величні діла! Поки я, нікому не відомий, набуду трохи грошенят, тиняючись по торгах і запобігаючи ласки якихось жалюгідних шахраїв,– хто знає, чи збережеться ще тоді в моєму серці хоч іскра священного вогню, необхідного для того, щоб здобути славу?”

На другий ранок Жюльєн стримано й рішуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирішеною, що покликання до святого служіння церкві не дозволяє йому прийняти його пропозицію. Фуке не міг отямитись від подиву.

– Але ж подумай,– повторював він,– я беру тебе в компаньйони, або, якщо хочеш, даю тобі чотири тисячі франків на рік. А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, для якого ти – не більше як багно на його чоботях. Коли в тебе буде двісті луїдорів, хто тобі заважатиме піти в твою семінарію? Скажу більше, я обіцяю виклопотати тобі найкращу парафію в окрузі. Знаєш,– додав Фуке, притишуючи голос,– я постачаю дрова панові ***, панові ***, панові ***. За дуб найвищого гатунку вони платять мені, як за хмиз, але мені це вигідно; де можна краще вкласти свої гроші?

Та ніщо не могло переконати Жюльєна, що посилався на своє покликання, і Фуке кінець кінцем вирішив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третій день рано-вранці Жюльєн покинув свого приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Він знайшов свій маленький грот, але тепер у його душі не було спокою: пропозиція друга порушила його. Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями юності. “Значить, у мене немає справжньої твердості,– казав він сам собі; і цей сумнів мучив його найбільше.– Я не з тої глини виліплений, з якої виходять великі люди, бо ж я боюся, щоб ці вісім років, поки я зароблятиму на хліб, не відібрали в мене ту чудесну силу, що надихає на великі справи”.

XIII. АЖУРНІ ПАНЧОХИ

Роман – це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.

Сен-Реаль 29

Помітивши мальовничі руїни старої церкви у Вержі, Жюльєн подумав, що з позавчорашнього дня він ні разу не згадав про пані де Реналь. “Коли я йшов з дому ця жінка нагадала мені про відстань, що нас розділяє, вона трималася зі мною, як із сином ремісника. Певна річ – вона хотіла показати, як вона кається, що дозволила мені напередодні взяти її за руку… А все-таки яка гарненька рука! яка чарівна жінка! скільки благородства в її погляді!”

Можливість розбагатіти, ставши компаньйоном Фуке, якось полегшувала хід думок Жюльєна; вони вже не так часто затьмарювались досадою й гірким почуттям власної бідності й приниженості в очах людей, що його оточували. Він неначе стояв на вершині, з якої міг оглядати й вимірювати оком і найгірші злидні, і добробут, який він все ще вважав багатством. Він не вмів глянути на своє становище очима філософа, але мав досить проникливості, щоб відчути, що після цієї маленької подорожі в гори він став іншим.

Його вразило надзвичайне збентеження, з яким пані де Реналь слухала його, коли він, на її прохання, став коротко розповідати про свою подорож.

Фуке кілька разів збирався одружитись, але його завжди переслідували розчарування в коханні, в розмовах зі своїм другом він одверто говорив про всі ці свої невдачі. Не раз, ощасливлений передчасно, Фуке помічав, що не він один користується ласкою коханої.

Розповіді Фуке дуже дивували Жюльєна, він пізнав багато нового. Завжди на самоті зі своїми мріями, сповнений недовіри до всіх, він був далекий від усього, що могло його просвітити.

Весь час, поки Жюльєн був відсутній, пані де Реналь невимовно страждала, її муки були нестерпні. Вона й справді занедужала.

– Не здумай,– сказала їй пані Дервіль, побачивши, що вернувся Жюльєн,– виходити сьогодні ввечері в сад. Ти хвора, і вогке повітря тобі зашкодить.

Пані Дервіль з подивом помітила, що її подруга, якій пан де Реналь завжди дорікав за те, що вона надто просто одягається, наділа ажурні панчохи й гарненькі паризькі черевички. Протягом трьох днів єдиною розвагою пані де Реналь було шиття. Вона покроїла сукню з гарної літньої, дуже модної тканини й підганяла Елізу, щоб та швидше її шила. Сукня була готова лише через кілька хвилин після приходу Жюльєна, і пані де Реналь її відразу одягла. В її подруги тепер більше не лишалося сумніву. “Вона його кохає, сердешна!” – сказала собі пані Дервіль. Тепер вона зрозуміла дивну хворобу своєї приятельки.

Вона бачила, як пані де Реналь розмовляла з Жюльєном. Обличчя її то вкривалось блідістю, то спалахувало яскравим рум’янцем. Очі, повні тривоги, були прикуті до юного гувернера. Пані де Реналь з хвилини на хвилину чекала, що він перейде до пояснення і скаже, покидає він їх чи залишається. А Жюльєн так нічого й не сказав, просто тому, що він про це навіть і не думав. Нарешті після болісних загань пані де Реналь наважилася запитати тремтячим голосом, в якому відбились усі її почуття:

– Ви, здається, збираєтесь покинути ваших учнів і влаштуватися в іншому місці?

Жюльєна вразив непевний тон і погляд пані де Реналь. “Ця жінка мене любить,– сказав він сам собі,– але вона горда і за хвилину розкається в своїй щирості, а коли перестане боятись, що я їх покину, знов буде поводитись зі мною зневажливо”. Ці думки про їхні взаємини майнули в голові Жюльєна, мов блискавка, і він відповів, наче вагаючись:

– Мені було б дуже прикро покинути дітей – таких милих і з такої порядної сім’ї, але, можливо, доведеться це зробити. Адже існують обов’язки і щодо самого себе.

Промовляючи слова “такої порядної сім’ї” (це був один з аристократичних висловів, недавно засвоєних Жюльєном), він пройнявся почуттям глибокої антипатії.

“В очах цієї жінки,– подумав він,– я не з порядної сім’ї”.

Пані де Реналь слухала Жюльєна, захоплено милуючись його розумом, вродою, і серце їй стискалося від думки про його можливий від’їзд, на який він натякав. Всі її вер’єрські друзі, що приїздили під час відсутності Жюльєна, наперебій розхвалювали незвичайного гувернера, якого пощастило викопати її чоловікові. Певна річ, це було не тому, що вони будь-що розуміли в успіхах дітей. Але те, що він знав напам’ять біблію, та ще й латиною, так вразило вер’єрських жителів, що їхньому захопленню й подиву не було меж.

Жюльєн, який ні з ким не розмовляв, не відав цього. Якби пані де Реналь хоч трохи опанувала себе, вона привітала б його з добрим ім’ям, яке він створив собі, і це заспокоїло б гордощі Жюльєна, він був би з нею лагідним і милим, тим більше, що її нова сукня здавалась йому чарівною. Пані де Реналь, теж дуже задоволена гарною сукнею і тим, що їй сказав із цього приводу Жюльєн, запропонувала йому прогулятися по саду. Але незабаром виявилось, що їй несила йти далі. Вона сперлася на Жюльєнову руку, але дотик його руки не підтримував її, а зовсім знесилив.

Уже стемніло. Як тільки вони сіли, Жюльєн, користуючись своїм давнім привілеєм, насмілився наблизити вуста до ліктя своєї гарненької сусідки і взяти її за руку. Він думав про зухвале поводження Фуке з його коханками, а не про пані де Реналь; слова “з порядної сім’ї” все ще лежали каменем у нього на серці. Йому потиснули руку, однак він не відчув ніякого вдоволення. Жюльєн не був ні гордий, ані вдячний за почуття, що пані де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали ні її краса, ні грація, ні свіжість. Чистота душі, відсутність будь-яких злостивих почуттів, безперечно, сприяють збереженню молодості. У більшості гарних жінок перш за все стариться обличчя.

Жюльєн був похмурий цілий вечір. Досі він обурювався тільки випадковостями, завдяки яким людина займає той чи інший щабель у суспільстві. А відтоді, як Фуке запропонував йому отой ниций спосіб розбагатіти, він гнівався і на самого себе. Поринувши в думки, Жюльєн зрідка перекидався кількома словами з дамами і нарешті, сам не помітивши цього, випустив із своєї руки руку пані де Реналь. У бідолашної жінки заніміло серце: той жест для неї був як вирок.

Якби вона не мала сумніву в Жюльєновій любові, її доброчесність, мабуть, дала б їй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись втратити його навіки, вона не опиралася своєму почуттю і, втративши самовладання, сама взяла Жюльєнову руку, яку той неуважно поклав на спинку стільця. Цей її жест вивів із заціпеніння юного честолюбця: як би йому хотілося, щоб свідками цього були всі ті зарозумілі знатні пани, які дивилися на нього з такою поблажливою посмішкою, коли він сидів з дітьми в кінці столу. “Ця жінка не може мене зневажати, а якщо так,– вирішив Жюльєн,– я не повинен опиратись чарам її краси; мій обов’язок стати її коханцем”. Такі міркування ніколи не спали б йому на думку до того, як він почув простодушні зізнання свого друга.

Це раптове вирішення трохи розважило його. “Одна з цих двох жінок мусить бути моєю”, казав він сам собі і думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль – не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше явився перед пані де Реналь.

А в очах пані де Реналь він був найчарівнішим саме в образі робочого парубійка, що, зашарівшись від хвилювання, стояв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозуміла, як на думку місцевих буржуа, жінка не надавала значення чинам; найнезначніші вчинки для неї важили значно більше, ніж світське становище людей. В її очах биндюжник, який виявив хоробрість, заслуговував на більшу шану, ніж хвацький капітан гусар із закрученими вусами і люлькою в зубах. А Жюльєнова душа здавалася їй шляхетнішою, ніж серця її кузенів, природжених і навіть титулованих дворян.

Обмірковуючи далі своє становище, Жюльєн вирішив, що не варто домагатися перемоги над пані Дервіль, яка мабуть, помітила прихильність до нього пані де Реналь. Отже, він повернувся у думці до неї і запитував себе: “А що я знаю про вдачу цієї жінки? Тільки одне: перед моєю подорожжю я брав її руку, вона її в мене вихоплювала,– сьогодні я вивільняю свою руку, а вона бере її й стискає. Ось прекрасна нагода помститися за всю її зневагу до мене. Хто знає, скільки в неї було коханців! Може, вона вибрала мене тільки тому, що їй тут зручно зі мною зустрічатись”.

Отакі, на жаль, наслідки надмірної цивілізації. Душа двадцятилітнього юнака, що дістав таку сяку освіту, вже втратила ту невимушеність, без якої кохання часто стає найнуднішим обов’язком.

“Я ще тому повинен неодмінно добитись успіху в цієї жінки,– пихато казав собі Жюльєн,– що, коли я виб’юсь у люди і хтось дорікне мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання”.

Жюльєн знову випустив руку пані де Реналь, потім схопив її й потис. Коли вони опівночі повертались у вітальню, пані де Реналь спитала його тихенько:

– Ви покинете нас і підете звідси?

Жюльєн зітхнув і промовив:

– Я мушу піти, бо я вас палко кохаю; це гріх… та ще який гріх для молодого священика!

Пані де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячої щоки Жюльєна.

Як неоднаково для них минула ніч… Пані де Реналь поринула в екстаз, охоплена піднесеною духовною пристрастю. Кокетлива дівчина, що рано почала закохуватися, звикає до любовних хвилювань, і, коли настає пора справжньої пристрасті, для неї вже немає принадності новизни. Пані де Реналь ніколи не читала романів, і всі відтінки щастя були для неї нові. Її запалу не охолоджували ні сумні істини, ні примари майбутнього. Вона уявляла собі, що й через десять років буде така ж щаслива, як тепер. Навіть думка про доброчесність і про вірність, в якій вона присягалась панові де Реналю, думка, що мучила її кілька днів тому, і та з’являлася сьогодні недаремно: вона проганяла її, як непрохану гостю. “Ніколи я нічого не дозволю Жюльєнові,– сказала собі пані де Реналь,– ми й далі житимемо так, як живемо вже місяць. Він буде моїм другом”.

XIV. АНГЛІЙСЬКІ НОЖИЦІ

В шістнадцятирічної дівчини рожеве личко, а вона рум’яниться.

Полідорі 30

Щодо Жюльєна, то пропозиція Фуке зробила його просто нещасним; він не міг спинитися ні на якому вирішенні.

“Нема в мене, мабуть, рішучості! Кепським солдатом був би я в Наполеона! Ну що ж,– додав він подумки,– моя інтрижка з господинею розважить мене хоч на якийсь час”.

На його щастя, така легковажність навіть у цьому незначному випадку не виражала справжнього стану його душі. Пані де Реналь наганяла на нього страх своєю гарною сукнею. Її сукня у Жюльєнових очах була немовби втіленням Парижа. Його гордощі не дозволяли йому ні в чому покладатися на нагоду або на власну винахідливість. Виходячи з того, що Жюльєн чув від Фуке і що читав про кохання у біблії, він склав собі дуже докладний план кампанії. А що він був занадто збентежений, хоч і не признавався собі в цьому, то й написав собі цей план на папері.

Другого ранку пані де Реналь на хвилину опинилась у вітальні на самоті з Жюльєном.

– Чи нема у вас ще й іншого імені, крім Жюльєн? – спитала вона.

На це втішне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що відповісти. Таких обставин у своєму плані він не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жюльєна одразу прийшов би йому на допомогу, а несподіваність тільки розпалила б його дотепність.

Усвідомлюючи свою незграбність, він розгубився ще більше. Пані де Реналь легко простила йому його зніяковіння: вона побачила в ньому чарівну простосердість, а, на її думку, саме простосердості й бракувало цьому юнакові, якого всі вважали надзвичайно розумним.

– Твій юний гувернер не викликає в мене недовіри,– не раз казала їй пані Дервіль.– У нього такий вигляд, неначе він усе обмірковує і кожний вчинок зважує заздалегідь. Він дуже потайний.

Жюльєн почував себе глибоко приниженим, бо не знайшов, що відповісти пані де Реналь.

“Така людина, як я, зобов’язана сама перед собою виправити цей промах!” – вирішив він і, вибравши слушну хвилину, коли вони переходили з одної кімнати в іншу, скоряючись цьому обов’язку, поцілував пані де Реналь.

Важко було вигадати щось неприємніше й безглуздіше для них обох. Їх мало не помітили. Пані де Реналь здалося, що він схитнувся з розуму. Вона злякалася і страшенно обурилась. Ця недоречна вихватка нагадала їй пана Вально.

“А що ж було б зі мною, якби я зосталася з ним віч-на-віч?” – подумала вона. І вся її добропорядність повернулася до неї, бо кохання затьмарилось.

Вона подбала про те, щоб один з її хлопчиків весь час був біля неї.

День тягся нудно для Жюльєна; він незграбно намагався здійснити свій план спокуси. Кожен погляд, який він кидав на пані де Реналь, мав якесь глибоке, приховане значення. Проте Жюльєн був не такий дурний, щоб не помітити, що йому зовсім не вдається бути не тільки звабливим, а й просто чемним.

Пані де Реналь не могла отямитись, так дивувала її Жюльєнова незграбність і водночас зухвалість. “А може, це перше кохання робить з розумної людини таку боязку? – сказала вона нарешті сама собі і невимовно зраділа.– Чи ж можливо де? Невже моя суперниця ніколи не кохала його?”

Після сніданку пані де Реналь пройшла у вітальню,– до неї завітав пан Шарко де Можірон, супрефект Бре. Вона сіла за високі п’яльці й заходилася вишивати. Пані Дервіль вмостилась біля неї. І ось тут, серед білого дня, наш герой не вигадав нічого кращого, як підсунути свій чобіт і злегка наступити на маленьку ніжку пані де Реналь, ажурні панчішки й гарненькі паризькі черевички якої, безперечно, привертали до себе увагу галантного супрефекта.

Пані де Реналь страшенно перелякалась; вона ніби ненароком впустила на підлогу ножиці, клубок шерсті, голки, щоб жест Жюльєна міг здатись незграбною спробою підхопити на льоту ножиці, які впали до столу. На щастя, маленькі ножиці з англійської сталі зламалися і пані де Реналь почала нарікати, що Жюльєн не встиг їх спіймати.

– Ви ж раніше за мене помітили, що вони падають, ви могли б підхопити їх, а замість того ви так старалися, що тільки боляче забили мені ногу.

Вона зуміла обдурити супрефекта, але не пані Дервіль. “В цього вродливого хлопчиська погані манери!” – подумала вона; життєва мудрість провінційного світу таких гріхів не прощає. Пані де Реналь знайшла слушну хвилину, щоб попередити Жюльєна:

– Прошу бути обережним, я цього вимагаю.

Жюльєн сам усвідомлював свою незграбність; він сердився на себе й довго обмірковував, чи слід йому розгніватись на це “я цього вимагаю”. Жюльєну вистачило розуму подумати: “Вона могла б сказати мені “вимагаю”, коли б ішлося про виховання дітей, але якщо вона відповідає на моє кохання, то повинна вважати, що ми рівні. Там, де немає рівності, нема й кохання…” І він почав пригадувати всі прописні істини про рівність. Розгніваний, він раз у раз повторював вірш Корнеля, який йому прочитала пані Дервіль кілька днів тому:

…Кохання рівність створює, а не шукає…

Жюльєн, не мавши зроду жодної коханки, уперто грав роль донжуана і поводився весь день як несусвітний дурень. Одне тільки він розсудив правильно: нарікаючи і на самого себе, й на пані де Реналь і з жахом думаючи про те, що надходить вечір, коли доведеться сидіти в темному саду поруч із нею, він сказав панові де Реналю, що йде у Вер’єр до кюре, пішов після обіду й повернувся аж пізно вночі.

Коли Жюльєн прийшов у Вер’єр, пан Шелан саме перебирався: кінець кінцем старого священика таки звільнили, і його місце зайняв вікарій Маслон. Жюльєн узявся допомагати доброму кюре, і раптом йому спало на думку написати Фуке, що непереборний потяг до служіння церкві спочатку не дозволив йому прийняти його ласкаву, дружню пропозицію, але тепер він побачив таку несправедливість, що, мабуть, буде краще для спасіння його душі відмовитися від священицького сану.

Жюльєн був у захваті від своєї хитромудрої ідеї – скористатися з усунення вер’єрського кюре й залишити собі вихід, щоб мати змогу взятися за торгівлю, якщо прикра обережність переможе в ньому героїзм.

XV. КРИК ПІВНЯ

Любов “амором” зветься по-латині,
Тому, бува, і смерть несе людині,
Коли закохані терпіть повинні
Гризоти, сльози й муки безупинні.

Пісенник “Герб любові”

Якби Жюльєн мав хоч трохи проникливості, яку він так безпідставно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер’єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але Жюльєн був похмурий цілий день. Увечері в нього з’явилася зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.

Як тільки вони сіли в саду, Жюльєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:

– Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.

Жюльєн тремтів від страху – що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю мудрою поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.

Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву з щирим, анітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулося слівце “пхе”. Пославшись на те, що він має щось сказати дітям, Жюльєн пішов у їхню кімнату, а повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного характеру, і Жюльєн загалом підтримував її з честю для себе, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: “Що б його вигадати, думав він,– щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!”

Жюльєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом, в якому опинились його справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.

Коли опівночі всі розійшлися, Жюльєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не краще стоїть справа і з пані де Реналь.

У гнітючому настрої, почуваючи себе вкрай приниженим, Жюльєн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб полишити всю цю гру, відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які приносить кожен новий день.

Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які вже через хвилину здавались йому безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночі.

Цей звук збудив його так само, як крик півня збудив святого Петра. Він відчув, що настала найтяжча мить. З тієї хвилини, як Жюльєн зробив свою зухвалу пропозицію, він про неї і не згадав ні разу – адже її так погано прийнято!

“Я сказав їй, що прийду о другій,– сказав він собі, підводячись,– нехай я неотеса і невіглас,– яким і має бути син селянина (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти),– але принаймні я не буду слабодухим”.

Жюльєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і йому довелося прихилитись до стіни.

Він був без чобіт. Підійшовши до дверей пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жюльєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, боже праведний, що ж він там робитиме? Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його виконати.

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жюльєн вийшов у коридорчик, що вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.

В кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

– Нещасний! – вигукнула вона.

Обоє розгубилися. Жюльєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся до її ніг і обхопив руками її коліна. А вона суворо картала його, і тоді він раптом розридався.

Через кілька годин, коли Жюльєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жюльєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій “обов’язок”. Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який він сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жюльєна вищою істотою, заважало йому втішатись своїм щастям, яке само йшло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум’яна.

Смертельно перелякана появою Жюльєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати свої вкрай збентежені почуття. Сльози й розпач Жюльєна схвилювали її до глибини душі.

Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жюльєнові, вона знову відштовхнула його в пориві обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вже вважала себе пропащою навіки жінкою і, щоб відігнати від себе примару пекла, осипала Жюльєна найпалкішими пестощами. Одне слово, тут було все, що тільки можливе для повного блаженства нашого героя,– аж до палкої чутливості, яку він збудив у цій жінці,– якби лише він умів втішатися всім цим. Жюльєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.

“Боже мій! так оце й є щастя кохання? Оце й усе?” – така була перша думка Жюльєна, коли він повернувся до себе в кімнату, Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати уже нічого, а спогадів вона ще немає. Немов солдат, що повернувся з параду, Жюльєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. “Чи не схибив я в чомусь проти свого обов’язку? Чи добре я зіграв свою роль?”

А яка ж це роль? – роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.

XVI. НАСТУПНОГО ДНЯ

He turn’d his lip to hers, and with his hand
Call’d back the tangles of her wandering hair.

Don Juan, c. I, st. 170 31

На щастя Жюльєна, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.

Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жюльєна, щоб він уже йшов.

– Боже мій,– казала вона,– якщо мій чоловік щось почує, я пропала!

Жюльєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну з них:

– А вам було б жаль розстатися з життям?

– Ах, в цю хвилину – дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.

Жюльєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна і навмисно без будь-яких заходів обережності.

Непослабна увага, з якою він постійно стежив за своїми найдрібнішими вчинками, вдаючи досвідченого чоловіка, на цей раз стала йому в пригоді: коли вони з пані де Реналь зустрілись за сніданком, його поведінка була зразком обережності.

А вона не могла на нього дивитись, не заливаючись рум’янцем, і воднораз їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама відчувала своє збентеження, і від того, що з усіх сил намагалась його приховати, ніяковіла ще більше. Жюльєн лише раз підвів на неї очі. Спочатку пані де Реналь була в захваті від його витримки. Але, коли цей єдиний погляд більш не повторився, вона стурбувалась: “Може, він уже не любить мене,– казала вона собі,– я надто стара для нього; я на цілих десять років старша”.

Коли вони йшли з їдальні в сад, вона схопила й потиснула Жюльєнову руку.

Здивований таким несподіваним і незвичайним проявом кохання, Жюльєн глянув на неї полум’яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за сніданком, і хоч він опускав очі, але весь час уявляв собі всі її принади. Цей погляд втішив пані де Реналь, хоч і не розвіяв усіх її побоювань, які майже зовсім заглушили її докори сумління.

За сніданком чоловік нічого не помітив, чого не можна було сказати про пані Дервіль. Вона вирішила, що пані де Реналь готова морально впасти. Протягом цілого дня ця смілива й рішуча жінка, з почуття дружби, дошкуляла своїй подрузі натяками, які мали змалювати в найжахливіших барвах небезпеку, що загрожувала пані де Реналь.

Пані де Реналь не терпілося зостатись на самоті з Жюльєном; вона хотіла спитати його, чи кохає він її ще. Незважаючи на незмінну лагідність своєї вдачі, вона кілька разів мало не дала зрозуміти своїй подрузі, що та їй набридла.

Увечері, в саду, пані Дервіль подбала, щоб сісти між пані де Реналь і Жюльєном. І пані де Реналь, яка плекала чарівну мрію – як вона зараз потисне Жюльєнову руку і піднесе її до своїх уст,– не змогла навіть перекинутися з ним жодним словом.

Ця перешкода тільки збільшила її хвилювання. Вона гірко дорікала собі. Вона так картала Жюльєна за те, що він необережно прийшов до неї вночі, що тепер тремтіла від страху,– раптом він не прийде більше? Пані де Реналь рано пішла з саду й зачинилась у себе в кімнаті; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала її тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увійти. Такий вчинок здавався їй остаточним падінням бо саме це викликає в провінції найбільше глузувань.

Ще не всі слуги лягли спати. З обережності вона змушена була нарешті повернутися в свою кімнату. Дві годили чекання були для неї наче два століття катувань.

Але Жюльєн був надто вірний тому, що він називав своїм обов’язком, і пунктуально виконував те, що сам собі приписав.

Як тільки пробила перша година ночі, він тихенько вибрався з своєї кімнати, переконався, що хазяїн дому міцно спить, і прослизнув до пані де Реналь. На цей раз він зазнав більше втіхи біля своєї коханки, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очі; він став бачити й чути. Те, що пані де Реналь сказала йому про свої літа, надало йому деякої впевненості у собі.

– О боже мій! Адже я на десять років старша за вас! Як ви можете мене кохати? – повторювала вона без будь-кого наміру, просто тому, що ця думка гнітила її.

Жюльєн не розумів, чого вона страждає, але бачив, що це страждання щире, і майже зовсім забув про свій страх здатися смішним.

Його безглузде побоювання, що через його низьке походження до нього ставляться як до коханця слуги, також розвіялось. В міру того, як палкість Жюльєна заспокоювала його несміливу коханку, вона помалу ставала знов щасливою, до неї поверталася здатність придивлятись до свого коханого. На щастя, цього разу в нього майже не помічалось тієї заклопотаності, через яку вчорашнє побачення було для нього тільки перемогою, а не насолодою. Якби пані де Реналь помітила його намагання витримати роль, це сумне відкриття назавжди отруїло б її щастя. Вода побачила б у цьому тільки сумний наслідок різниці їхнього віку.

Хоч пані де Реналь ніколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерівність віку, як і нерівність достатку, є однією з улюблених тем провінційних жартів, коли мова заходить про любов.

Минуло кілька днів, і Жюльєн з усім запалом юності закохався шалено.

“Треба визнати,– казав він сам собі,– вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає в світі”.

Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах кохання до нього. “Значить, в мене не було щасливої суперниці?” – казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилась запитати його про портрет, яким він так дорожив; Жюльєн присягнув їй, що то був портрет чоловіка.

В ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує в світі, а вона ніколи й не здогадувалась про це.

“Ах! – казала вона сама собі,– якби я зустрілася з Жюльєном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною”.

Жюльєн був далекий від таких думок. Кохання його було й досі пройняте честолюбством. Його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення красою своєї коханки нарешті трохи розвіяли побоювання пані де Реналь щодо різниці їхнього віку. Якби в неї було хоч трохи того життєвого досвіду, який тридцятилітня жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи може бути тривалим це кохання, яке, очевидно, живилося тільки новизною і втіхами самолюбства.

Коли Жюльєн забував про свої честолюбні мрії, він захоплено милувався навіть капелюшками, навіть сукнями пані де Реналь. З насолодою вдихав він їхні пахощі. Жюльєн відчиняв ту дзеркальну шафу і цілими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а він розглядав всі ці коштовності й прикраси, які перед вінчанням кладуть у весільний кошик нареченої.

“Я могла б одружитись з таким чоловіком! – іноді думала пані де Реналь.– Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!”

Щодо Жюльєна, то він ще ніколи так близько не підходив до цих нищівних знарядь жіночої артилерії. “Неможливо,– казав він собі,– щоб у Парижі знайшлося щось прекрасніше!” В такі хвилини він не бачив уже ніяких перешкод своєму щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрасті його коханки змушували його забувати безглузді міркування, що робили його аж надто зосередженим і майже смішним у перші дні їхнього зв’язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатись, він знаходив невимовну втіху в тому, щоб признаватися цій знатній дамі, яка його нестямно кохала, у своєму незнанні життєвих правил. Високе становище Жюльєнові коханки, здавалося, підносило і його. А пані де Реналь і собі знаходила неабияку духовну втіху в тому, щоб навчати безлічі дрібниць цього здібного юнака, якому всі пророкували блискуче майбутнє. Адже навіть пан Вально і супрефект захоплювались ним,– вона їх вважала через це не такими вже дурними.

Одна пані Дервіль поводилася стримано. Приголомшена своїми здогадками і переконавшись, що її розважливі поради лише дратують пані де Реналь, яка зовсім втратила голову, вона раптом покинула Вержі без будь-яких пояснень,– та їх у неї й не питали з обачності. Пані де Реналь зронила з цього приводу кілька сльозинок, але незабаром відчула, що стала ще щасливішою. Після від’їзду подруги вона майже цілі дні проводила із своїм коханцем.

Жюльєн тим охочіше втішався милим товариством своєї подруги, що завжди, коли він довго залишався сам, його знову й знову гризла думка про злощасну пропозицію Фуке. Доти Жюльєна ніхто ніколи не кохав, і він також ще не закохувався, а тому в перші дні його нового щастя бували хвилини, коли він відчував таке блаженство бути щирим, що трохи не розповів пані де Реналь про своє честолюбство, яке становило сенс його життя. Йому хотілося порадитися із нею щодо пропозиції Фуке, яка чомусь і досі спокушала його, але одна незначна подія поклала край цій відвертості.

XVII. ПЕРШИЙ ПОМІЧНИК МЕРА

O, how this spring of love resembleth,
The uncertain glory of an April day;
Which now shows all the beauty of the sun,
And by and by a cloud takes all away!

Two gentelmen of Verona 32

Якось надвечір, сидячи поруч із своєю подругою в глибині фруктового саду далеко від надокучливих людей, Жюльєн глибоко замислився. “Солодкі хвилини! – думав він.– Та чи довго триватимуть вони?” Думки його були заклопотані складним питанням про вибір шляху. Його гнітили ті великі турботи, які знаменують собою кінець дитинства й отруюють перші юнацькі роки незабезпеченої людини.

– Ах! – вигукнув він.– Справді можна сказати, що Наполеона сам бог послав молодим французам! Хто нам його замінить? Що робитимуть без нього всі ті бідолахи, навіть багатші, ніж я, в яких є кілька екю на освіту, але не вистачає грошей, щоб купити за себе рекрута і з двадцяти років пробивати собі дорогу в житті. І що б ми не робили,– скрушно зітхнув він,– цей фатальний спогад завжди буде переслідувати нас, ніколи ми не будемо щасливі.

Раптом він помітив, що пані де Реналь насупилась і обличчя її зробилось холодним і погордливим; такі міркування, на її думку, пасували тільки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, і їй здавалося само собою зрозумілим, що і Жюльєн багатий. Вона любила його тисячократ дужче, ніж саме життя, і гроші для неї нічого не значили.

Жюльєн і не здогадувався про це. Він наче впав з неба, коли побачив ці насуплені брови. Однак він не розгубився і відразу, на ходу щось вигадавши, пояснив цій знатній дамі, яка сиділа обіч нього на дерновій лаві, що ці слова – він, мовляв, навмисно їх повторив –він чув ще тоді, як ходив у гори до свого друга лісоторгівця. Це, мовляв, міркування нечестивців.

– Ну, то не водіться з такими людьми,– одказала пані де Реналь, усе ще зберігаючи на обличчі, яке щойно дихало найпалкішою ніжністю, холоднувато-гидливий вираз.

Насуплені брови пані де Реналь, або, вірніше, розкаяння у власній необачності, завдали першого удару ілюзіям Жюльєна. “Вона добра й мила,– думав він,– Гаряче мене кохає, але вона вихована у ворожому таборі. Вони справді повинні над усе боятися таких сміливців, які, діставши освіту, не в змозі зробити кар’єру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброєю? Припустимо, я – мер Вер’єра, людина добромисна, чесна, адже такий, по суті, є і пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вікарію і панові Вально за всі їхні шахрайства! Ось коли справедливість торжествувала б у Вер’єрі! Вже ж не таланти їхні перешкодили б мені. Вони ж роблять усе наосліп.

В той день щастя Жюльєна могло б зробитися чимось тривалим. Але нашому героєві забракло сміливості бути відвертим до кінця. Йому треба було наважитись набратись мужності й дати бій, але – негайно; пані де Реналь здивували слова Жюльєна, бо в її оточенні всі повторювали, що треба остерігатися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих занадто вчених юнаків з нижчих верств. Пані де Реналь ще довго зберігала холодність і, як здавалось Жюльєнові, підкреслено виявляла її. Насправді ж прикре враження від його слів у неї швидко змінилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволі чогось неприємного. Це занепокоєння виразно відбилось на її обличчі, яке доти випромінювало таку безмежну чистоту й щирість, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалині від усяких надокучливих людей.

Жюльєн вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії. Перша жагуча пристрасть минула, і він міг спокійно міркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно ходити в кімнату пані де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось із слуг побачить її в коридорі, то для пояснення завжди знайдеться безліч причин.

Але це мало і свої незручності. Жюльєн дістав від Фуке кілька книг, яких він, молодий богослов, не міг би взяти в книгаря. Він наважувався розгортати їх тільки вночі. І часто йому було б приємніше, якби ці нічні відвідини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до отого випадку в саду, він не міг би прочитати й рядка, чекаючи побачення.

Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книжках. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць, від незнання яких заходить у безвихідь розум юнака, що не належить до світського товариства, хоч який би він був обдарований від природи.

Це виховання любов’ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жюльєновим очам відкрилося суспільство саме таким, яким воно тоді було. Розум його не затьмарювався розповідями про те, що відбувалося в далеку давнину – дві тисячі або навіть шістдесят років тому за часів Вольтера й Людовіка XV. Яка то була невимовна радість, коли з очей його спала полуда і йому стало зрозумілим те, що відбувалось у Вер’єрі!

На перший план виступали різні складні інтриги, що зав’язалися два роки тому навколо безансонського префекта. Ці інтриги підтримувались листами найзнатніших осіб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро – це була найнабожніша людина в цілій окрузі – не другим, а першим помічником вер’єрського мера.

Його конкурентом був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку ціну відтіснити на місце другого помічника.

Нарешті Жюльєн почав розуміти натяки, що робились на парадних обідах у пана де Реналя, коли в нього збиралася місцева знать. Це привілейоване товариство було глибоко зацікавлене в тому, щоб посада старшого помічника дісталася саме панові де Муаро, про кандидатуру якого ніхто в місті, а тим паче ліберали, не мав й гадки. Це питання набувало тим більшої ваги, що, як відомо, східний бік головної вулиці у Вер’єрі мав бути відсунутий більш як на дев’ять футів, бо ця вулиця стала тепер королівським трактом.

Так ось, якби панові де Муаро – власникові трьох будинків, які підлягали перенесенню,– пощастило посісти посаду першого помічника, а згодом і мера (коли пана де Реналя оберуть депутатом), він би, в разі потреби, закрив на все очі, і будинки, які виходять фасадом на королівський тракт, були б тільки злегка перебудовані і, таким чином, простояли б іще сто років. Незважаючи на високу набожність і безсумнівну чесність пана де Муаро, всі були певні, що він буде “поступливий”, бо в нього велика сім’я. Серед тих будинків, що підлягали перенесенню, дев’ять належали найзнатнішим особам у Вер’єрі.

В очах Жюльєна ця інтрига важила далеко більше, ніж історія битви при Фонтенуа,– цю назву він вперше побачив в одній з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на світі такого, що дивувало Жюльєна ось уже п’ять років, відколи він став ходити вечорами до кюре. Але скромність і смирення є найбільшими чеснотами юнака, що студіює теологію, а тому він не мав змоги ні про що розпитувати.

Одного разу пані де Реналь дала якесь розпорядження лакею свого чоловіка, ворогові Жюльєна.

– Але ж, пані, сьогодні остання п’ятниця місяця,– відповів той багатозначно.

– Тоді йдіть,– сказала пані де Реналь.

– Значить, він зараз піде в отой сінний склад, де колись була церква, яку недавно знов відкрили,– сказав Жюльєн,– але навіщо? Ось таємниця, якої я ніколи не міг зрозуміти.

– Це якийсь дуже спасенний, але дивовижний заклад,– сказала пані де Реналь,– жінок туди не пускають. Я тільки знаю, що там усі кажуть один одному “ти”. Наприклад, якщо лакей там зустрінеться з паном Вально, то цей зарозумілий дурень зовсім не розгнівається на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на “ти”, і сам відповість йому тим самим. Коли ви хочете докладніше дізнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагоді пана де Можірона і пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франків за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарізали.

Час минав непомітно. Коли Жюльєна опановували напади похмурого честолюбства, він згадував про принади своєї коханої і заспокоювався. Змушений ховати від неї свої сумні й глибокодумні міркування – бо він і вона належали до протилежних таборів,– Жюльєн, сам того не помічаючи, ще сильніше відчував щастя, яке вона йому давала, і дедалі більше підпадав під владу її чарів.

В ті хвилини, коли в присутності дітей, що стали тепер вже надто кмітливі, їм доводилося триматися в рамках спокійної, розважливої розмови, Жюльєн, дивлячись на неї сяючими від кохання очима, покірно слухав її розповідь про те, що робиться в світі. Часто, серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов’язане з проведенням дороги або з підрядами, пані де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жюльєнові доводилось спиняти її, бо вона з неуважності дозволяла собі з ним такі інтимні жести, як з своїми дітьми. І справді, були хвилини, коли їй здавалось, що вона любить його, як свою дитину. Хіба не доводилось їй безперестанку відповідати на його наївні запитання про тисячу найпростіших речей, які відомі хлопчикові з доброї сім’ї вже в п’ятнадцять років? Але через хвилину вона вже дивилась на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навіть лякала її; щодалі ясніше бачила вона в юному абаті майбутню велику людину. Вона уявляла собі його то папою, то першим міністром, як Рішельє. “Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? – сказала вона Жюльєнові.– Перед великою людиною тепер відкриті всі дороги: вона потрібна і королю, і церкві. Адже про це весь час тільки й чуєш розмови в салонах. І якщо не з’явиться якийсь новий Рішельє й не вгамує цю бурю розбрату й чвар – все загине.

XVIII. КОРОЛЬ У ВЕР’ЄРІ

Чи ви справді варті лише того, щоб викинути вас геть, як падло, народ без душі, без крові в жилах?

Казання єпископа в каплиці св. Климента

Третього вересня, о десятій годині вечора, по головній вулиці Вер’єра галопом проскакав жандарм, збудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надіслана у Вержі. Пан де Реналь приїхав уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен набридав зі своїми претензіями. Ті, хто були менш заклопотані, поспішали найняти балкони, щоб подивитись на в’їзд короля.

Кого призначити командиром почесної варти? Пан де Реналь розумів, як багато важить – в інтересах власників будинків, що підлягають перенесенню,– щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати місце першого помічника. Не могло бути ніяких нарікань щодо благочестя пана де Муаро, воно було справді бездоганне. Але пан де Муаро ніколи в житті не їздив верхи. Це був чоловік тридцяти шести років, дуже несміливий, що однаково боявся впасти з коня і опинитись у смішному становищі.

Мер викликав його до себе о п’ятій годині ранку.

– Ви бачите, пане, я звертають до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якій вас бажають бачити всі чесні люди. В нашому нещасному місті процвітають фабрики, ліберали стають мільйонерами, вони мріють забрати владу в свої руки й домагаються її всіма засобами. Будемо ж дбати про інтереси короля, монархії і – в першу чергу – нашої святої віри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?

Незважаючи на свій невимовний жах перед кіньми, пан де Муаро нарешті згодився взяти на себе цей почесний обов’язок, як мученицький подвиг.

– Я зумію триматись достойно,– сказав він мерові.

Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сім років тому зустрічали якогось принца крові.

О сьомій годині приїхала з Вержі пані де Реналь з дітьми і з Жюльєном. В її вітальні вже було повно дружин лібералів. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне єднання партій, вони благали її замовити слівце перед паном мером, щоб він дав їхнім чоловікам місця в почесній варті. Одна з цих дам запевняла, що коли її чоловіка не виберуть, він з горя оголосить себе банкрутом. Пані де Реналь швиденько всіх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.

Жюльєна дивувало й навіть дратувало те, що вона приховувала від нього причину свого збентеження. “Так я і думав,– казав він сам собі гірко,– все її кохання тепер померкло перед щастям приймати в своєму домі короля. Вся ця метушня її засліплює. Вона кохатиме мене знов, коли кастові забобони перестануть паморочити їй голову”.

Дивна річ, але через це він закохався в неї ще більше.

Оббивальники заповнили весь будинок, і Жюльєн довго не міг вибрати слушної хвилини, щоб сказати їй кілька слів наодинці. Нарешті він побачив, що вона виходить з його кімнати з якимсь його одягом у руках. Вони були самі. Він спробував заговорити з нею. Але вона не стала його слухати і втекла. “Який я дурень, що покохав цю жінку: від честолюбства вона так само втрачає розум, як і її чоловік”.

Насправді ж пані де Реналь перевершила свого чоловіка. Її опанувало одне заповітне бажання, в якому вона ніяк не наважувалась признатися Жюльєну з боязні його образити: їй хотілося, щоб він хоч на один день скинув свій похмурий чорний одяг. З дивовижною для такої простодушної жінки спритністю вона домоглася від пана де Муаро і в супрефекта де Можірона, щоб Жюльєна призначили до почесної варти, хоч на це місце претендували п’ять чи шість юнаків з родин багатих фабрикантів, до того ж принаймні двоє з них відзначалися зразковою набожністю. Пан Вально, який розраховував посадити в свій екіпаж найвродливіших жінок міста, щоб усі могли по милуватись його гарними нормандками, погодився віддати одного з своїх коней Жюльєнові, якого він ненавидів більш ніж будь-кого. Але в усіх, кого зараховано до почесної варти, були свої або позичені розкішні мундири небесно-блакитного кольору з полковницькими срібними еполетами, в яких почесна варта хизувалася сім років тому. Пані де Реналь хотілось дістати для Жюльєна новий мундир, а в неї лишалось тільки чотири дні, щоб замовити в Безансоні повну форму, зброю, кашкет і т. ін., тобто все потрібне для почесного вартового. Найзабавніше було те, що вона чомусь вважала необережним замовляти мундир для Жюльєна у Вер’єрі. Вона хотіла вразити і його, і ціле місто.

Покінчивши справу з почесною вартою і впливом на громадську думку, мер узявся до підготовки урочистої релігійної церемонії, бо король неодмінно хотів відвідати уславлені мощі святого Климента, що зберігаються в Бре-ле-О, за милю від Вер’єра. Бажано було зібрати якомога більше духівництва, але це виявилось дуже важкою справою. Новий кюре, Маслон, ні в якому разі не хотів допустити присутності пана Шелана. Пан де Реналь марно доводив йому, що це буде необачно: короля мав супроводити маркіз де Ла-Моль, предки якого з давніх-давен були губернаторами цієї провінції. І він уже тридцять років знає абата Шелана. Напевне, приїхавши у Вер’єр, він запитає про нього і якщо дізнається, що той потрапив в опалу, то здатний буде піти до старого в його будиночок у супроводі такого численного почту, який тільки буде при ньому. Оце був би ляпас!

– А для мене це буде ганьба, як тут, так і в Безансоні,– заперечував абат Маслон,– якщо він з’явиться в моїй парафії. Це ж янсеніст, боже милосердний!

– Що б ви там не говорили, дорогий абате,– відказав пан де Реналь,– я не можу допустити, щоб представники влади у Вер’єрі дістали від пана де Ла-Моля таку образу. Ви його не знаєте,– це при дворі він добромисний, а тут, у провінції, це такий скалозуб і насмішник,– радий усякій нагоді кому-небудь допекти. Він може, виключно для власної розваги, зганьбити нас в очах лібералів.

Нарешті, вже тільки вночі з суботи на неділю, після триденних переговорів, гордість абата Маслона була зломлена боягузтвом пана мера, яке зробило його відчайдушним. Довелося написати медоточивого листа абатові Шелану й просити його взяти участь в урочистій церемонії поклоніння мощам у Бре-ле-О, якщо, звичайно, це дозволять йому літа й недуги. Пан Шелан зажадав і одержав запрошення для Жюльєна, що мав супроводити його як іподиякон.

З раннього ранку в неділю вулиці Вер’єра сповнились тисячами селян, що поприходили з навколишніх гір. Була чудова сонячна погода. Нарешті, десь о третій годині, юрба захвилювалась; на скелі, за два льє від Вер’єра, спалахнуло велике вогнище. Цей сигнал сповіщав, що король уже вступив на територію департаменту. Враз задзвонили всі дзвони й загупала старенька іспанська гармата, що належала місту,– виражаючи загальну радість з приводу такої великої події. Половина населення міста вилізла на дахи. Всі жінки розмістилися на балконах. Почесна варта рушила. Всі милувались блискучими мундирами, кожен пізнавав чи то родича, чи то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев’ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, сина тесляра. Всі одноголосно висловлювали обурення мером, особливо ліберали.

– Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його в почесну варту замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! – галасувала дружина одного банкіра.

– Цей парубійко не промах, він при шпазі,– відповів їй сусід,– він може штрикнути в обличчя.

Зауваження осіб, належних до дворянства, мали ще більш небезпечний характер. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до людей низького походження.

Тим часом предмет усіх цих розмов, Жюльєн, почував себе найщасливішою людиною в світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків цього гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього.

Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо вони були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жюльєн не тямив себе з радощів.

А коли вони порівнялися з старою фортецею і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав,– радості його не було меж: якимсь дивом він не впав, і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад’ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.

Але одна людина почувала себе ще щасливішою, ніж він: спочатку вона з вікна ратуші стежила за ним; потім сіла в коляску, поспішила в об’їзд і встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кінь виніс його з лав. Далі її коляска галопом помчала крізь другу заставу, на шлях, яким мав проїхати король, і повільно рушила за двадцять кроків слідом за почесною вартою, огорнута її благородною курявою. Десять тисяч селян закричали: “Хай живе король!” – коли мер мав честь виголосити привітання його величності. Через годину, вислухавши всі промови, король в’їздив у місто, і маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут трапився нещасний випадок – не з канонірами, випробуваними при Лейпцігу і при Монмірайлі, а з майбутнім першим помічником, паном де Муаро. Його кінь тихесенько скинув його в єдину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звідти, щоб міг проїхати королівський екіпаж.

Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними завісами. Потім мав відбутись обід, після чого король повинен був знову сісти в екіпаж і вирушити на поклоніння мощам святого Климента. Як тільки король увійшов у церкву, Жюльєн помчав до дому пана де Реналя. Там він, зітхаючи, скинув гарний небесно-блакитний мундир, шаблю, еполети й убрався в свій старенький чорний костюм. Потім він знов сів на коня і через кілька хвилин опинився в Бре-ле-О, розташованому на вершині мальовничого горба. “Який захват! Де й береться стільки людей,– подумав Жюльєн.– У Вер’єрі така юрба, що не протовпитися, і тут навколо старого абатства не менше десяти тисяч також”.

Напівзруйноване “революційним вандалізмом” абатство було розкішно відбудоване під час Реставрації, і вже починали говорити про чудеса. Жюльєн розшукав абата Шелана, що спочатку добре йому вичитав, а потім дав сутану і стихар. Жюльєн швиденько вдягся і разом з паном Шеланом пішов розшукувати молодого єпископа агарського. Цей прелат, племінник пана де Ла-Моля, був щойно удостоєний єпископського сану, і на нього було покладено високий обов’язок показати королю святу реліквію. Але зараз єпископа ніде не могли знайти.

Духовенство непокоїлось. Воно чекало свого владику в похмурій готичній галереї старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капітул Бре-ле-О, що до тисяча сімсот вісімдесят дев’ятого року складався з двадцяти чотирьох каноніків, тут зібрали двадцять чотири священики. Почекавши щось із три чверті години, ремствуючи з приводу молодості єпископа, священики вирішили, що ректорові капітулу слід піти попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде і що вже час іти на хори. Завдяки похилому віку ректором виявився пан Шелан. Хоч він і гнівався на Жюльєна, та все ж зробив йому знак іти за ним. Стихар сидів на Жюльєні прекрасно. Невідомо, якими саме способами еклезіастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати своє гарне кучеряве волосся; але через неуважність, яка ще посилила гнів пана Шелана, з-під довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.

Коли вони добрались до апартаментів єпископа, бундючні лакеї в лівреях з галунами ледве зволили відповісти старому священикові, що монсеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тоді, коли він пояснив, що, як ректор благородного капітулу Бре-ле-О, він мав привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви.

Зухвалість лакеїв обурила горду натуру Жюльєна. Він кинувся в коридор, куди виходили келії старовинного абатства, штовхаючи всі двері, на які натрапляв, Одні, зовсім маленькі дверцята піддались, і він опинився в келії серед камер-лакеїв монсеньйора, одягнених у чорні лівреї, з ланцюгом на шиї. Поспішність, з якою він зайшов сюди, змусила їх подумати, що він викликаний самим єпископом, і вони пропустили його. Пройшовши кілька кроків, він опинився у величезній готичній, надзвичайно темній залі з чорними дубовими панелями: стрілчасті вікна, всі, крім одного, були закладені цеглою. Це грубе, нічим не прикрите цегляне мурування являло вельми убоге видовище поруч із старовинними розкішними панелями. Вздовж довгих стін цієї зали, добре відомої бургундським антикварам і збудованої герцогом Карлом Сміливим в тисяча чотириста сімдесятому році на спокуту якогось гріха, тяглись ряди дерев’яних крісел з багатою різьбою. На них були інкрустовані різнобарвним деревом всі чудеса апокаліпсиса.

Ця похмура пишнота, спотворена голою цеглою і білою штукатуркою, глибоко вразила Жюльєна. Він мовчазно спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жюльєн помітив, що в молодика був сердитий вигляд. Правого рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала.

“Що б це могло означати? – подумав Жюльєн.– Мабуть, цей молодий священик виконує якусь підготовчу церемонію. Це, певне, секретар єпископа… такий зухвалий, як ці лакеї… Та дарма, спробуємо!”

Він неквапно пройшов через усю величезну залу, не відводячи очей від цього єдиного вікна і від молодика, що невпинно когось благословляв, повільно, але раз по раз, безперестанку.

Що ближче він підходив, то ясніше бачив, яке розгніване обличчя в цього чоловіка. Побачивши розкішний стихар, обшитий мереживом, Жюльєн мимоволі спінився за кілька кроків від дзеркала.

“Я все-таки повинен звернутися до нього”,– вирішив він нарешті. Але краса зали схвилювала його, і він наперед болісно відчував образу від грубощів, які йому зараз доведеться почути.

Молодик побачив його в дзеркалі, обернувся, його гнівний вираз миттю зник, і він лагідно спитав Жюльєна:

– Ну що ж, пане, ванна, сподіваюсь, готова?

Жюльєн остовпів від подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жюльєн побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам єпископ агдський. “Такий молодий,– подумав Жюльєн,– щонайбільше на шість чи вісім років старший за мене”.

І йому стало соромно своїх шпор.

– Монсеньйор,– відповів він несміливо,– мене послав до вас ректор капітулу пан Шелан.

– О! Я чув про нього багато хорошого,– мовив єпископ так ласкаво, що захоплення Жюльєна ще збільшилося.– Але ви вже, будь ласка, пробачте мені, пане, я думав, що ви той чоловік, що має принести мені митру, її погано запакували в Парижі – парча зверху зовсім пом’ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд,– додав молодий єпископ сумно.– Та ще й чекати мене змушують!

– Монсеньйоре, я піду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.

Гарні очі Жюльєна вплинули на єпископа.

– Прошу вас, пане, ідіть,– відповів той з чарівною ласкавістю,– вона мені потрібна негайно. Я в розпачі, що змушую чекати весь капітул.

Дійшовши до середини зали, Жюльєн обернувся і побачив, що єпископ знов почав благословляти. “Та що ж це таке? – знов подумав Жюльєн.– Напевно, це якийсь церковний обряд, що підготовляє сьогоднішню церемонію”.

Увійшовши в келію, де знаходились камер-лакеї, він побачив у них в руках митру. Мимоволі скоряючись владному поглядові Жюльєна, вони передали йому митру його преосвященства.

Він з гордістю поніс її; увійшовши в залу, він уповільнив ходу, несучи її з повагою. Єпископ тепер сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і стомлена, знов давала благословення. Жюльєн допоміг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.

– Еге, вона тримається,– задоволено сказав він Жюльєнові.– Можна вас попросити трохи відійти?

Єпископ швидко вийшов на середину зали, потім, наближаючись повільними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду і став поважно роздавати благословення.

Жюльєн остовпів, він починав усе розуміти, але не наважувався повірити цьому. Єпископ спинився і, раптом, втративши всю свою суворість, глянув на нього й спитав:

– Що ви скажете про мою митру, пане, добре вона сидить?

– Чудово, монсеньйоре.

– Вона не зсунута надто назад? Адже це псує статечний вигляд; але, з другого боку, не слід також насувати її на брови, мов офіцерський ківер,

– Мені здається, що вона сидить якнайкраще,

– Король звик бачити статечне й, напевне, дуже суворе духівництво. Мені не хотілося б, особливо через мою молодість, мати занадто легковажний вигляд.

І єпископ знов став походжати, роздаючи благословення.

“Ясно,– подумав Жюльєн, нарешті наважившись зрозуміти те, що бачив.– Він вправляється, він вчиться благословляти”.

– Ну, я готовий,– сказав єпископ через кілька хвилин.– Підіть, пане, попередьте пана ректора і панів з капітулу.

Незабаром пан Шелан у супроводі двох найстаріших священиків увійшов крізь величезні двері з чудовою різьбою, яких Жюльєн раніше не помітив. Але тепер він був, відповідно до свого рангу, позаду всіх і міг бачити єпископа тільки через плечі священиків, що товпились біля дверей.

Єпископ повільно йшов через залу; коли він наблизився до порога, священики вишикувались, утворюючи процесію. Після хвилинного замішання процесія вирушила, заспівуючи псалом. Єпископ ішов останнім між паном Шеланом і ще одним старезним священиком. Жюльєн, як особа, приставлена до абата Шелана, прослизнув зовсім близько до монсеньйора. Процесія прямувала довгими коридорами абатства Бре-ле-О; незважаючи на яскравий сонячний день, вони були темні й вогкі. Нарешті всі вийшли на паперть. Жюльєн не тямив себе від захвату такою гарною церемонією. Честолюбство, підбурюване молодістю єпископа, і захоплення його надзвичайною делікатністю і чемністю сповнювали Жюльєнове серце. Чемність єпископа була зовсім не схожа на чемність пана де Реналя, навіть коли той був у доброму настрої. “Чим ближче до найвищих щаблів суспільства,– казав собі Жюльєн,– тим частіше зустрічаєш отакі чарівні манери”.

Процесія саме входила в церкву маленькими боковими дверима, коли раптом розлігся жахливий гуркіт, що струснув церковне склепіння; Жюльєнові здалося, що церква ось-ось завалиться. Але це була та сама маленька гармата; її щойно примчали сюди дві четвірки коней, що скакали галопом; тільки-но її встановили, як лейпцігські каноніри почали стріляти з неї раз у раз, по п’ять пострілів на хвилину, немов пруссаки вже були тут.

Але чарівний грім гармат тепер не справляв враження на Жюльєна, він не думав більше ні про Наполеона, ні про воєнну славу. “Такий молодий,– думав він,– і вже єпископ Агди. Але де ж ця Агда і яку платню він одержує? Мабуть, двісті чи триста тисяч на рік…”

Лакеї монсеньйора внесли розкішний балдахін, пан Шелан взявся за один з держаків, але, по суті, ніс його, звичайно, Жюльєн. Єпископ ступив під балдахін. Він справді виглядав старим; захоплення нашого героя не мало меж. “Всього можна досягти спритністю!” – думав він.

Увійшов король. Жюльєн мав щасливу нагоду бачити його зовсім зблизька. Єпископ звернувся до короля з привітанням; він говорив зворушено і не забував надати своєму голосу легкого тремтіння схвильованості, дуже приємної для його величності. Не будемо повторювати опис церемонії в Бре-ле-О; він заповнював собою шпальти місцевих газет протягом двох тижнів. Жюльєн дізнався з промови єпископа, що король є нащадком Карла Сміливого.

Пізніше Жюльєнові довелося перевіряти рахунки витрат на цю церемонію. Пан де Ла-Моль, що здобув для свого племінника єпископство, бажаючи зробити йому ласку, взяв на себе всі витрати. Сама лише церемонія в Бре-ле-О коштувала три тисячі вісімсот франків.

Після промови єпископа і відповіді короля його величність став під балдахін; потім вельми побожно опустився на коліна на подушку біля вівтаря. Навколо криласа йшли ряди крісел, розміщених на висоті двох східців над підлогою. Жюльєн сидів на нижчому зі східців біля ніг пана Шелана, наче шлейфоносець біля ніг кардинала в Сікстинській капелі в Римі. Співали “Te Deum”, курилися хмари ладану, лунала нескінченна стрілянина з мушкетів і з гармати. Селяни сп’яніли від насолоди й благочестя. Один такий день зводить нанівець всю роботу сотні номерів якобінських газет.

Жюльєн був за шість кроків від короля й бачив що той молився справді щиро. Тут він вперше помітив невеличкого на зріст чоловіка з розумними очима, в мундирі майже без гаптування. Але поверх цього простого мундира в нього була пов’язана через плече блакитна орденська стрічка. Він стояв ближче до короля, ніж багато інших вельмож, на яких мундири були вигаптувані так, що під золотом, як казав Жюльєн, не видно було сукна. Через кілька хвилин він дізнався, що це пан де Ла-Моль. Жюльєнові він здався погордливим і навіть зухвалим.

“Цей маркіз навряд чи вміє бути таким чемним, як мій гарненький єпископ,– подумав Жюльєн.– Ах, ось що значить духовне звання: воно робить людину лагідною і мудрою. А втім, король приїхав сюди поклонитись мощам, а я ніяких мощей не бачу, Де ж цей святий Климент?”

Молодий прислужник, його сусід, пояснив йому, що святі мощі нагорі, в палаючій каплиці.

“Що то за палаюча каплиця?” – подумав Жюльєн.

Але йому не хотілось розпитувати, що це таке. З подвійною увагою він став спостерігати церемонію.

Коли церкву відвідує коронована особа, каноніки, за етикетом, не супроводять єпископа. Але єпископ агдський, прямуючи до “палаючої каплиці”, покликав абата Шелана, і Жюльєн наважився піти за ним.

Зійшовши сходами високо нагору, вони опинились перед маленькими дверцятами з готичним наличником, вкритим розкішною позолотою. Очевидно, це було зроблено вчора.

Перед самими дверцятами стояли навколішки двадцять чотири молоденькі дівчини з найзнатніших родин Вер’єра. Перше ніж відчинити двері, сам єпископ спустився навколішки серед цих гарних дівчат. І поки він голосно проказував молитву, вони в захопленні милувались його чудовим мереживом, його лагідністю, його молодим і ніжним обличчям. Це видовище відібрало в нашого героя останні крихти розуму. Тої хвилини він би, мабуть, з щирим серцем кинувся у бій за інквізицію. Раптом двері розчинились. Маленька каплиця немов палала в яскравому полум’ї. На вівтарі сяяло понад тисячу свічок, розставлених у вісім рядів, що відділялись букетами квітів. Солодкі пахощі найчистішого ладану линули з дверей святилища. Каплиця, наново позолочена, була зовсім маленька але висока. Жюльєн помітив, що деякі свічки на вівтарі були понад п’ятнадцять футів заввишки. Юні дівчата не могли стримати вигуків захоплення. До маленького притвору каплиці впустили тільки двадцять чотири дівчини, двох священників і Жюльєна.

Незабаром прибув і король у супроводі самого тільки пана де Ла-Моля і свого першого камергера. Навіть почесні вартові залишились зовні, вони стояли навколішки з оголеними шаблями.

Його величність скоріш упав, ніж опустився на коліна на оксамитову подушку. І тільки тепер Жюльєн, притиснутий до позолочених дверей, побачив з-за голого плечика однієї з дівчат чарівну воскову фігуру святого Климента. Він покоївся в глибині вівтаря, в убранні римського воїна. На шиї в нього сяяла широка рана, з якої немов збігала кров. Скульптор перевершив самого себе: згасаючі напівзаплющені очі були повні небесної благодаті. Вуса, що ледве пробивалися, обрамляли напівзатулені чарівні губи, які, здавалося, проказують молитву. Від цього видовища молоденька дівчина, що стояла біля Жюльєна, розплакалась, і одна її сльозинка впала на його руку.

Після хвилинної молитви серед цілковитої тиші, яка порушувалась тільки віддаленим благовістом в усіх селах на десять льє навкруги, єпископ агдський попросив у короля дозволу сказати слово. Свою коротку, дуже зворушливу проповідь він закінчив простими словами, що потрясли присутніх:

– Не забувайте ніколи, юні християнки, що ви бачили нині одного з найбільших владарів світу на колінах перед слугами всемогутнього й грізного бога. Ці слуги немічні, гнані, вбивані на землі, як ви це бачите з кривавої ран святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам’ятатимете, о юні християнки, цей день, і ви зненавидите нечестя, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні господу богу, великому, грізному, але такому милостивому?

З цими словами єпископ велично підвівся.

– Ви даєте мені обіт у цьому? – промовив він, натхненно простягши руку.

– Даємо обіт,– пролепетали дівчата, захлинаючись від ридання.

– Я приймаю вашу обітницю в ім’я господа караючого,– додав єпископ громовим голосом. І церемонія була закінчена.

Сам король плакав. Тільки через довгий час по тому Жюльєн знайшов у собі досить холоднокровності, щоб спитати, а де ж, власне, кістки святого, що були прислані з Рима Філіппові Доброму, герцогу Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині тої чарівної воскової фігури.

Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечері у Вер’єрі ліберали влаштували ілюмінацію своїх будинків у сто разів краще, ніж роялісти. Перед від’їздом король відвідав пана де Муаро.

XIX. МИСЛИТИ – ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ

Суєтна метушня щоденних подій заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жюльєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

“Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.”.

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

“Пане маркіз!

Я все своє життя дотримуюсь релігійних принципів. Я був у Ліоні під ядрами гармат під час облоги дев’яносто третього року, хай буде проклята його пам’ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої паски, навіть у дев’яносто третьому, хай він буде проклятий. Моя кухарка,– до революції в мене було багато челяді,– моя кухарка у п’ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер’єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на мої власні гроші. Про що посвідки є в Парижі в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер’єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідає, дуже хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.

Де Шолен”

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

“Я мав честь згадувати вчора про благонадійного суб’єкта, який звертається з цим проханням” і т. ін.

“Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти”,– подумав Жюльєн.

Минув тиждень з того часу, як король побував у Вер’єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об’єктами яких по черзі були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння,– від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою “пропхнули” в лави почесної варти отого Жюльєна Сореля, сина тесляра. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав’ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Ця погордлива жінка, пані де Реналь,– ось хто придумав таке неподобство. Але чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того, як сім’я мера повернулась до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав-Ксав’є захворів: пані де Реналь раптом пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те, який тяжкий її злочин перед богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жюльєн побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.

– Благаю вас,– казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися самі,– не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

– Залиште мене,– сказала вона якось Жюльєнові,– заради бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене,– додала вона тихо,– він справедливий; я схиляють перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.

Жюльєн був гибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. “Вона думає, що кохаючи мене, вбиває свого сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж сина. І – тут не може бути сумніву – каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, такий бідний, неосвічений, іноді такий грубий у поводженні?”

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

– Прощай! Прощай! – кинув він і пішов до дверей.

– Ні, вислухай мене,– скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його.– Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я дала йому життя, я і відбираю його. Небо карає мене, я зогрішила перед богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, він усе зрозумів би.

– Романтична маячня – скрикнув він, відштовхуючи жінку, яка намагалась обхватити руками його коліна. Все це романтична маячня! Жюльєн, пошліть по лікаря, як тільки розвидниться.– І він пішов до себе спати. Пані де Реналь впала на коліна напівпритомна, але судорожно відштовхнула Жюльєна, що кинувся їй на допомогу.

Жюльєн був приголомшений.

“Так ось що таке гріх перелюбства,– подумав він. Хіба можливо, щоб оті шахраї попи… мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!

Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жюльєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на ліжечко дитини, нерухома й майже непритомна. “Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене,– казав він собі.– Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитись. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Та що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Але вона залишиться сама самісінька в такому страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, кинутися з вікна.

Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто знає, може, незважаючи на майбутню спадщину, він вчинить скандал. Вона може все розказати – боже милосердний! – отій наволочі абатові Маслону, що під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить з свого дому,– звичайно, неспроста. Від горя, від страху перед богом вона забула, що це за людина,– він для неї тепер тільки священик”.

– Іди звідси – сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.

– Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти,– відповів Жюльєн. – Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою і твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, і себе занапастиш. Подумай, що він з ганьбою вижене тебе з дому, всі в Вер’єрі, всі в Безансоні говоритимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; ніколи вже тобі після цієї ганьби не піднятись…

– Цього я й хочу,– скрикнула вона, підводячись,– Я страждатиму – тим краще.

– Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.

– Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Отака ганьба в очах усіх – може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести богові? Може, він змилосердиться, прийме мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву,– я готова на все.

– Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого бога… Ах, господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава.

– Ах, ти любиш його, любиш! – вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.

Але в ту ж мить вона з жахом відштовхнула його.

– Я вірю тобі, вірю! – повторила вона, упавши навколішки.– О, мій єдиний друже! Чому ти не батько Станіслава! Тоді не було б таким страшним гріхом любити тебе більше, ніж свого сина.

– Дозволь мені залишитись, я обіцяю тобі, що любитиму тебе тільки як брат. Це єдина розумна покута, вона може заспокоїти гнів всевишнього.

– А я,– скрикнула вона, схопившись, і взяла голову Жюльєна обома руками, відхилила її від себе, дивлячись йому в очі.– А я? Хіба я можу любити тебе, як брата? Хіба це в моїй силі – любити тебе, як брата?

Жюльєн розридався.

– Я все зроблю,– скрикнув він, падаючи їй до ніг,– я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе – ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся – ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуймо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жюльєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

– Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір’ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця,– життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жюльєна, раєм, коли вона була біля його ніг.

– В мене нема ніяких ілюзій,– казала вона йому навіть у ті хвилини, коли наважувалась цілком віддатися коханню,– я загинула, загинула, і нема мені порятунку. Ти молодий, я тебе спокусила, тебе бог може простити, а я загинула. Я це напевне знаю, бо мені страшно. Та й хто б не відчув страху, бачачи перед собою пекло? Але в глибині душі я не каюсь. Я знов учинила б цей гріх, якби можна було почати з початку. Аби тільки бог не покарав мене на цьому світі в моїх дітях – така кара була б більшою, ніж я заслуговую. Але ти, принаймні ти, мій Жюльєне,– скрикувала вона іноді,– чи ти щасливий? Чи бачиш ти, як я тебе кохаю?

Недовірливість і болісні гордощі Жюльєна, якому саме й потрібне було таке самовіддане кохання, не могли встояти перед її великою самопожертвою, що виявлялася так зримо мало не кожної миті. Він палко кохав пані де Реналь. “Хай вона дворянка, а я син простого ремісника, вона кохає мене… Ні, я для неї не лакей, що виконує обов’язки коханця”. Позбувшись цих побоювань, Жюльєн віддався всім шаленствам кохання з його болісними тривогами.

– Любий! – скрикувала вона, коли бачила, що він починає сумніватися в її коханні.– Хай я дам тобі справжнє щастя хоч в ті короткі дні, що нам лишилося з тобою провести. Поспішімо! Може, завтра вже мені не судилося бути твоєю. Якщо небо покарає мене в моїх дітях, тоді, хоч би як я намагалася жити лише заради кохання до тебе, не думаючи, що мій гріх їх убиває, я не переживу такого удару; хоч би як я хотіла цього, я не зможу: я збожеволію. Ах! Якби я могла взяти на себе й твій гріх так само, як ти самовіддано хотів узяти на себе жахливу гарячку Станіслава.

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жюльєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, гордістю володіння.

Їхнє щастя відтепер стало піднесеним, а полум’я, що зогріло їх, запалало ще сильніше. Вони віддавалися безумним поривам. Збоку могло здатись, що їхнє щастя повне. Але вони вже втратили ту чудесну ясність, те безхмарне раювання й легку радість перших днів кохання, коли пані, де Реналь боялась тільки одного,– що Жюльєн її недосидь сильно кохає. Тепер їхнє щастя іноді нагадувало злочин.

В найщасливіші і, здавалося б, найспокійніші хвилини пані де Реналь раптом скрикувала:

– Боже великий! Ось воно, пекло! – і судомно стискала Жюльєнову руку. – Які жахливі муки! Але я їх заслужила! – і вона стискала його в обіймах, припадала до нього, мов плющ до стіни.

Марно вимагався Жюльєн заспокоїти її змучену душу. Вона брала його руку і вкривала її поцілунками. А за хвилину знов поринала в похмурі роздуми.

– Пекло,– казала вона,– було б для мене ласкою; адже мені було б даровано ще кілька днів на землі, з ним… Але пекло на цьому світі, смерть моїх дітей!.. А проте може, саме такою ціною я б спокутувала свій гріх… О, боже праведний! Не дай мені прощення такою ціною! Мої бідолашні діти ні в чому не винні перед тобою! Я, тільки я винна: я кохаю того, хто не є моїм мужем.

Траплялись хвилини, коли пані де Реналь ніби заспокоювалась. Вона намагалась опанувати себе, не отруюювати життя того, кого так кохала.

Обоє були охоплені шалом пристрасті, насолоди і каяття.

Якогось дня мадемуазель Еліза пішла у Вер’єр – у неї там була якась справа в суді. Вона зустріла пана Вально, дуже сердитого на Жюльєна. Покоївка тепер ненавиділа гувернера і часто базікала про нього з паном Вально.

– Ви мене погубите, якщо я вам скажу всю правду,– сказала вона панові Вально.– Адже пани завжди одні одних захищають коли доходить до чогось важливого… А слугам, коли вони щось скажуть, ніколи не прощають.

Після цього пустопорожнього вступу, який нетерплячий і зацікавлений пан Вально зумів скоротити, він почув речі, дуже образливі для свого самолюбства.

Ця жінка, найблискучіша на цілу округу жінка, якій він протягом шести років виявляв стільки поваги, і – собі на горе – так що всі це бачили й знали, ця гордячка, що часто примушувала його червоніти своїм зневажливим поводженням, взяла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера. На довершення образи, завданої панові директору притулку, пані де Реналь, виявляється, нестямно кохає цього юнака. “Сказати правду,– додала покоївка, зітхнувши,– пан Жюльєн не дуже і впадає за нею; до нашої пані він так само байдужий, як і до інших”.

Еліза вперше помітила любовний зв’язок пані з гувернером тільки в маєтку, але вона переконана, що ця історія тягнеться вже давно.

– Через неї він, звичайно, й відмовився одружитись зі мною,– додала вона гірко.– А я ж бо дурна, ходила до пані питати поради, просила її побалакати з гувернером.

Того ж вечора пан де Реналь одержав з міста разом з газетою довгого анонімного листа, в якому його найдокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі. Жюльєн побачив, як він зблід, читаючи цього листа, написаного на синюватому папері, і з люттю поглядав на гувернера. Цілий вечір пан мер був чимось збентежений, і Жюльєн марно підлещувався до нього, розпитуючи про родовід найзнатніших родин Бургундії.

XX. АНОНІМНІ ЛИСТИ

Do not give dalliance
Tоо much the rein;
the strongest oaths are straw
To the fire i’the blood.

Tempest 33

Коли вони опівночі виходили з вітальні, Жюльєн знайшов хвилинку й сказав своїй подрузі:

– Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підозрює; я готовий заприсягтися що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жюльєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з’явилась нестямна думка, що побоювання Жюльєна – тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жюльєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчинити двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жюльєна, принесла йому книгу; на обкладинці її італійською мовою було написано: Guardate alla pagina 130.34

Жюльєн здригнувся від такої необережності; він поспішив розгорнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографічних помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки.

“Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хвилини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля божа. Я скоро помру. Але ти –невже ти будеш таким жорстоким!

Отже, ти не любиш… Тобі набридли мої безумства, мої вічні докори сумління? Безбожник! Ти хочеш мене згубити? Ось найпростіший спосіб. Покажи цей лист усім у Вер’єрі або краще покажи його тільки панові Вально. Скажи йому, що я тебе люблю,– ні, боронь тебе боже від такого блюзнірства, ти скажи йому, що я тебе обожнюю, що життя почалося для мене тільки з того дня, коли я тебе побачила, що навіть в найбезумніших мріях юності я не уявляла собі такого щастя, яке ти мені дав. Ти знаєш, що я пожертвую для тебе навіть значно більшим.

Та хіба спроможний він уявити, що таке жертва? Скажи, на зло йому скажи про мою зневагу до всіх злорік, про те, що найстрашніше горе, яке могло б мене спіткати, це бачити збайдужіння до мене єдиної людини, котра прив’язує мене ще до життя. Я була б така щаслива покинути його, принести його в жертву й більше не боятися за своїх дітей!

Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене своїм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді, чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.

Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я обміркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважувати все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.

Жертва принесена; і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також скажу своєму чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши, відправити тебе до батьків.

Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два, а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, як і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася!

Моя мета переконати чоловіка, що листа відправив лан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов’язково влаштуйся у Вер’єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Вер’єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер’єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім. Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха, як ти колись погрожував: навпаки, будь з ним якнайлюб’язніший.

Основне, щоб у Вер’єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погодиться, хай буде так! Принаймні ти житимеш у Вер’єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов’язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп’ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум… Зрештою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, увічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб’єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумнівайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього терпінням і ножицями. Повирізуй з книги слова, які я тобі напишу, далі, наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротенького анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей мій лист!”

Анонімний лист

“Пані!

Всі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись дружнім почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати с отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його так і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам звелю”.

“Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора?) виходь у сад,– я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити! і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я, з засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, вручений мені нібито якимсь незнайомим. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я почеплю там білу хустину. Якщо ні – там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? Що б не трапилось, будь, певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой! Яка я погана мати! Та нащо я пищу ці пусті слова, любий Жюльєне! Я зовсім не почуваю цього; я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і написала я їх тільки для того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коли я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та хіба це багато – заплатити життям за блаженні дні, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшніша розплата”.

XXI. ДІАЛОГ З ВЛАДАРЕМ

Alas, our frailty is the cause, not we;
For such as we are made of, such we be.

Twelfth Night 35

Цілу годину Жюльєн підбирав і зліплював листа, втішаючись цим, як дитина. Виходячи з кімнати, він зустрів своїх вихованців з матір’ю; вона так просто й рішуче взяла листа з його рук, що цей спокій злякав його.

– А клей зовсім висох? – спитала вона.

“Невже це та сама жінка, що божеволіла від докорів сумління? – подумав він.– Що вона збирається робити?” Гордість не дозволяла йому запитати її, але, мабуть, ніколи вона йому так не подобалась.

– Якщо все кінчиться погано,– додала вона так само стримано,– в мене відберуть усе. Закопайте цю скриньку десь там, на горі. Можливо, настане день, коли це буде все, що в мене лишиться.

І вона передала йому червоний сап’яновий футляр з кришталевою кришкою, наповнений золотом і брильянтами.

– Тепер ідіть,– сказала вона йому.

Пані де Реналь поцілувала дітей, молодшого сина навіть двічі. Жюльєн стояв нерухомо. Вона пішла швидко, навіть не глянувши на нього.

Життя пана де Реналя з тієї хвилини, як він розгорнув анонімний лист, було справді нестерпне. Ніколи ще він не зазнавав такого потрясіння, за винятком того єдиного дня, коли в тисяча вісімсот шістнадцятому році мав битись на дуелі і, треба віддати йому належне, навіть перспектива дістати кулю в лоб робила його далеко не таким нещасним. Він обмірковував лист в усіх деталях.

“Почерк неначе жіночий,– думав він.– В такому разі, хто з жінок міг його написати? – Він перебрав усіх знайомих жінок у Вер’єрі, але не міг спинитись ні на кому.– А може, чоловік диктував цей лист? Хто ж цей чоловік? – І знову він не знав, що й думати. Заздрісників у нього багато, і більшість знайомих ненавидять його.– Треба порадитися з жінкою!” – сказав він собі за звичкою, підводячись з крісла.

Але тільки-но він підвівся, як ляснув себе по лобі: “Ах, боже мій! Адже саме їй я зараз не можу довіряти; вона тепер мій ворог!” І гіркі сльози зросили йому очі.

Справедливо пожинаючи плоди своєї сердечної черствості, що становить собою всю життєву мудрість у провінції, пан де Реналь тепер найбільше боявся тих двох людей, які досі були його найближчими друзями.

“Крім них, в мене, мабуть, набереться ще з десяток друзів”.– І він перебирав їх у пам’яті усі один по одному, намагаючись уявити собі, на яку міру співчуття він міг би розраховувати від кожного.

– Е, всі, всі вони,– скрикнув він несамовито,– радітимуть з ганебної пригоди, що трапилась зі мною!

На щастя, він не безпідставно вважав, що йому всі заздрять. Крім свого розкішного міського будинку, вшанованого навіки тим, що король переночував у ньому,– пан де Реналь прекрасно оздобив і замок у Вержі. Фасад його був заново побілений, вікна прикрашені чудовими зеленими віконницями. На довгу мить згадка про пишність замку втішила його. І справді, його замок було видно на відстані трьох-чотирьох льє, на велику шкоду всім сусіднім заміським будинкам, чи так званим замкам, що так і стояли, посірілі від часу.

Пан де Реналь міг розраховувати на співчуття та вболівання лише одного друга – парафіяльного церковного старости; але церковний староста був тонкосльозий йолоп, і його сльози мало важили. Він був єдиний, на кого міг покластися пан де Реналь.

– Яке нещастя може зрівнятися з моїм? – скрикнув він з люттю.– Така самотність!

“Та невже це можливо,– запитував себе цей жалюгідний чоловік,– невже в мене справді немає жодного друга, до якого я міг би в такому горі звернутися за порадою? Мені здається, що я з глузду з’їду”.

– Ах, Фалькос, ах, Дюкро! – скрикнув він гірко. Це були його друзі дитинства, яких він відштовхнув своєю пихатістю в тисяча вісімсот чотирнадцятому році. Вони були не з дворян, пан де Реналь вирішив був покласти край тому тону рівності, який встановився між ними з дитячих років.

Один з них, Фалькос, людина щиросерда й розумна, торговець папером з Вер’єра, купив друкарню в головному місті департаменту і став видавати там газету. Конгрегація вирішила його розорити: газету заборонили, патент за друкарню відібрали. За тих прикрих обставин він вирішив – вперше за десять років – написати панові де Реналю. Вер’єрський мер вважав за обов’язок відповісти в тоні стародавнього римлянина: “Якби міністр зробив мені честь спитати мою думку, я сказав би йому: безжально руйнуйте всіх провінційних друкарів і запровадьте монополію на друкарську справу так само, як на тютюн”. З жахом згадував тепер пан де Реналь цей лист до близького друга, лист, яким захоплювався колись весь Вер’єр. “Хто міг подумати, що з моїм становищем, багатством, із моїми орденами я колись пожалкую про це!”

Так лютуючи то проти самого себе, то проти всього, що оточувало його, провів пан де Реналь цю жахливу ніч. На щастя, йому не спало на думку стежити за дружиною.

“Я звик до Луїзи,– казав він собі,– вона знає всі мої справи. Якби я мав можливість завтра знов одружитись, я не знайшов би жінки, яка могла б замінити її”. І він став утішати себе думкою, що дружина його невинна; таке ставлення до справи не вимагало від нього рішучих вчинків і було найзручнішим. Зрештою, хіба мало на світі жінок, що стали жертвою наклепу?

– Та ні, що ж це таке! – раптом скрикнув він і несамовито забігав по кімнаті,– невже я терпітиму, немов якийсь нікчема, жебрак, щоб вона знущалася з мене зі своїм коханцем? Невже я дійду до того, що весь Вер’єр потішатиметься над моєю м’якосердістю! Чого тільки не казали про Шарм’є (це був відомий на весь край рогоносець). Досить назвати його ім’я, як у всіх на устах з’являться посмішка. Він тямущий адвокат, але чи хто-небудь згадував про його ораторські здібності? “А! Шарм’є! – кажуть усі.– Це Бернарів Шарм’є!” – його так і кличуть ім’ям чоловіка, що зганьбив його.

“Хвалити бога,– сказав собі пан де Реналь за кілька хвилин,– в мене немає дочки, і хоч би як я покарав матір, це не пошкодить моїм дітям. Я можу застукати цього селюка з моєю дружиною і вбити їх обох; тоді це вже буде трагедія, і ніхто не сміятиметься з мене”.

Ця думка сподобалась йому. Він став обмірковувати її в усіх подробицях. “Карний кодекс за мене, і хоч би що трапилось, наша конгрегація і мої друзі присяжні врятують мене”.

Він витяг свій мисливський ніж, оглянув його – ніж був дуже гострий; але думка про кров злякала його.

Я можу побити нахабного гувернера й вигнати геть. Але це ж буде скандал на весь Вер’єр, навіть на весь департамент! Після заборони газети Фалькоса, коли головний редактор вийшов з тюрми, саме я домігся, щоб його позбавили посади, де він заробляв шістсот франків. Кажуть, що той писака тепер знову з’явився в Безансоні, і тепер він, напевно, не мине нагоди знеславити мене і зробить це так спритно, що і до суду його не притягнеш. Притягти його до суду! Чого тільки той нахаба не вигадає на суді, щоб переконати всіх, що сказав правду. Людина шляхетного роду, яка так уміє підтримати свій престиж, як я, викликає ненависть усіх плебеїв. Я побачу своє ім’я у паскудних паризьких газетах; боже, який жах! Бачити старовинне ім’я де Реналів втоптаним у багно насмішниками… Якщо мені треба буде кудись виїхати, доведеться змінити прізвище. Як! Зректися імені, що становить мою гордість і силу? Чи може бути щось гірше?

А якщо я не вб’ю своєї дружини, а просто вижену її з ганьбою,– її безансонська тітка передасть їй із рук у руки все своє майно. Моя дружина переїде в Париж і житиме там з Жюльєном. У Вер’єрі всі про це дізнаються, і я знов-таки пошиюсь у дурні”.

Тут нещасний чоловік помітив, що світло лампи тьмяніє: вже розвиднялося. Він вийшов у сад подихати свіжим повітрям. У цю мить він майже вирішив не зчиняти колотнечі, міркуючи, що це тільки потішило б його добрих друзів у Вер’єрі.

Прогулянка по саду трохи заспокоїла його.

– Ні,– скрикнув він,– я не зречуся своєї дружини, вона мені занадто необхідна!

Пан де Реналь з жахом уявив собі, чим був би його дім без неї; з усієї рідні в нього лишилась тільки маркіза де Р…, стара, недоумкувата й злюща жінка.

То було справді розумне вирішення, але щоб його здійснити, потрібна була далеко більша воля, ніж та, яку мав цей бідолаха. “Якщо я не вижену дружину,– думав він,– я ж знаю себе; коли-небудь вона мене роздратує і я не втримаюсь від докорів. Вона гонориста, ми посваримось, і до того ж раніше, ніж вона дістане тітчину спадщину. Як тоді глузуватимуть з мене! Моя дружина любить дітей, і кінець кінцем все залишиться їм, а я стану справжнім посміховиськом у Вер’єрі. “Ось який він,– казатимуть про мене,– не може навіть дати ради власній дружині!” Чи не краще мені лишитися при своїх підозрах і не дошукуватись правди? Але тоді я зв’яжу собі руки і ніколи не зможу нічим їй дорікнути”.

Проте через хвилину пан де Реналь, знову піддавшись почуттю враженого самолюбства, старанно пригадував всілякі способи викриття, про які розповідають за більярдом у казино або в Благородному зібранні Вер’єра, коли який-небудь джигун перериває партію, щоб потішити приятелів, кепкуючи з обдуреного чоловіка. Якими жорстокими здавались йому тепер оті жарти!

“Боже! Чому моя дружина не вмерла? Тоді вже ніхто не зміг би з мене сміятись. Чому я не вдівець! Я б поїхав у Париж, провів би там півроку в найкращому товаристві”. Але після хвилинного щастя, навіяного мрією про вдівство, уява його знов почала шукати способу дізнатись правди. Чи не посипати йому опівночі, коли всі ляжуть спати, трохи висівок перед дверима Жюльєна; удосвіта можна буде побачити сліди.

– Ні, цей спосіб нічого не вартий! – скрикнув він раптом оскаженіло.– Ця шельма Еліза помітить, і всі в домі знатимуть, що я ревную.

У якійсь історії, яку розповідали в казино, чоловік переконався в своєму нещасті, прикріпивши воском волосинки на зачинених дверях дружини і її коханця.

Після кількох годин вагань і сумнівів пан де Реналь вирішив нарешті, що цей спосіб найкращий, і вже почав обмірковувати, як саме він усе влаштує, коли раптом на повороті алеї зустрів ту саму жінку, яку щойно жадав бачити мертвою.

Вона поверталася з села, відстоявши обідню в церкві Вержі. За переказом, який в очах байдужого філософа не викликав довір’я, але якому вона все-таки вірила, маленька церква, що тепер стала парафіяльною, була колись каплицею в замку сеньйора Вержі. Пані де Реналь чомусь невідступно думала про це під час молитви в церкві. Вона безнастанно уявляла собі, як її чоловік на полюванні убиває Жюльєна, нібито випадково, а ввечері примушує її з’їсти його серце.

“Доля моя,– говорила вона собі,– залежить тепер від того, що він подумає, вислухавши мене. Ці фатальні чверть години вирішать усе, а пізніше я, можливо, не матиму нагоди з ним поговорити. Він не належить до людей розважливих і розумних. Я своїм малим розумом зможу передбачити його слова і вчинки. Від його рішення залежить наша доля, вона в його руках. Але наша доля залежить також і від моєї спритності, від мого вміння скерувати в той чи інший бік думки цього самодура, адже лють засліплює його, він нічого не бачить, не розуміє. Боже мій! Скільки треба винахідливості, скільки холоднокровності, а де їх узяти?”

Але як тільки вона зайшла в сад і побачила здалеку свого чоловіка, вона, немов якимсь чудом, одразу заспокоїлась. З його розпатланого волосся й зім’ятого костюма видно було, що він навіть і не лягав спати.

Вона подала йому лист, розпечатаний, але знову вкладений в конверт. Він, не розгортаючи його, дивився на неї, як божевільний.

– Оцю мерзоту,– сказала пані де Реналь, мені передав, коли я проходила поза садом нотаря, якийсь підозрілий суб’єкт, він сказав, ніби знає вас і навіть вдячний вам за щось. Я вимагаю одного: негайно відішліть Жюльєна до його батька.

Пані де Реналь поквапливо вимовила цю фразу, може, навіть трохи раніше, ніж слід було, аби тільки швидше позбутися жахливої необхідності вимовити її.

Вона вся затремтіла з радості, побачивши, як вплинули її слова на чоловіка. З того, як пильно глянув він на неї, вона зрозуміла, що Жюльєн угадав правду. І, замість того щоб засмутитися цим очевидним нещастям, вона подумала: “Яка проникливість, яке дивовижне чуття! І це в юнака, ще зовсім недосвідченого. Як далеко піде він у майбутньому. На жаль, тоді Жюльєн мене забуде”.

Це захоплення коханим допомогло їй цілком оволодіти собою.

Вона похвалила себе за винахідливість. “Я була гідною Жюльєна”,– сказала собі пані де Реналь з таємною й солодкою радістю.

Не кажучи ні слова, щоб не зв’язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другий анонімний лист, складений, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. “Кінця немає цим знущанням! – подумав він, зовсім знесилений.– Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з ласки моєї жінки!”

Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати свою лють, він зібгав другий анонімний лист і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.

– Треба негайно вирішити й відіслати Жюльєна,– сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки він наблизився до неї.– Зрештою, він лише син простого тесляра. Ви дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можірона, в яких є діти. Отже, ви його не скривдите…

– Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! – несамовито закричав пан де Реналь.– Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи і на думку не спаде щось серйозне, як ви зможете з розумом у чомусь розібратись. Ви легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами. Жалюгідні створіння, від вас усе лихо в сім’ї.

Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють, як кажуть в тутешніх краях.

– Пане,– відповіла вона йому нарешті,– я говорю з вами як жінка, в якої вражено її честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.

Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жюльєном. Вона говорила тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти сліпу лють чоловіка, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалась нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жюльєна. “Чи буде він задоволений мною?”

– Цей селянський син, з яким ми так панькались, якому робили стільки подарунків, можливо, й не винен ні в чому,– сказала вона нарешті,– та все ж це через нього мені вперше в житті завдано такої образи… Пане! Коли я прочитала той огидний папірець, я поклялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з нашого дому.

– Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер’єрі.

– Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім’ї і цілого міста… Ну, тоді я скажу Жюльєну, щоб він попросив у вас відпустку й місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.

– Ні в якому разі не робіть цього,– відповів пан де Реналь трохи спокійніше.– Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним – ви ж знаєте, який вразливий цей добродій.

– В нього зовсім нема такту,– сказала пані де Реналь,– може, він і освічений, це вам краще знати, але по суті він простий селюк. Я принаймні зовсім розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. І тільки тому, що вона іноді потай бігає до пана Вально.

– А-а! – сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову. – І Жюльєн вам це сказав?

– Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців – мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знав про потайні прогулянки Елізи.

– А мені, мені нічого невідомо! – вигукнув розлючений знову пан де Реналь, відрубуючи з притиском слова.– Я не знаю, що коїться в моєму домі… Як? Між Елізою і Вально щось є?

– Е! це давня історія, любий друже,– мовила пані де Реналь, сміючись.– А може, між ними нічого й не було. Це почалося тоді, коли ваш добрий друг Вально був не від того, щоб у Вер’єрі думали, ніби між ним і мною існує щось подібне до платонічного роману.

– Я й сам так колись думав! – скрикнув пан де Реналь несамовито, ляснувши себе по лобі. Йому доводилось робити одне відкриття за другим.– І ви мені ні слова не сказали!

– Чи варто було сварити між собою друзів через якусь примху чванливості нашого милого директора? Хіба є хоч одна жінка з нашого товариства, якій би він не писав надзвичайно піднесених і навіть трохи закоханих листів?

– Він писав і вам?

– Він пише багато.

– Покажіть мені ці листи негайно, я вам наказую! І пан де Реналь раптом наче виріс футів на шість.

– Тільки не тепер,– відповіла вона лагідно навіть майже безтурботно.– Я їх вам покажу згодом, коли ви будете спокійніші.

– В цю ж мить, хай йому чорт! – скрикнув пан де Реналь, сп’янілий від люті, і водночас з таким полегшенням, якого він не відчував жодного разу за минулі півдоби.

– Обіцяйте мені,– сказала дуже поважно пані де Реналь,– що ніколи не почнете сварки з директором притулку за його листи?

– Сварка чи не сварка а я можу в нього відібрати підкидьків,– провадив він розлючено.– Але я вимагаю подати мені негайно ці листи. Де вони?

– В шухляді мого письмового стола, але я все одно не дам вам ключа.

– А я зламаю його,– скрикнув він і кинувся в кімнату своєї дружини.

І він справді зламав залізним ломиком привезений з Парижа коштовний письмовий стіл візерунчастого червоного дерева, який він сам часто старанно обтирав полою сюртука, коли помічав на ньому якусь плямку.

Пані де Реналь кинулась на голубник і бігцем збігла сто двадцять східців. Вона прив’язала за краєчок білу хустку до залізних грат на віконці. Вона відчувала себе найщасливішою з жінок. Крізь сльози дивилась вона в лісову гущавину на горі. “Під одним з отих густоверхих буків,– сказала вона собі,– певно, стоїть Жюльєн, чекаючи цього щасливого сигналу”. Вона довго прислухалась, проклинаючи монотонне сюрчання коників і пташиний щебет. Якби не той нестерпний шум, вона б, можливо, почула радісний вигук, що пролунав у скелях. Жадібним зором пильно придивлялась вона до величезної, темної і рівної, як луг, зеленої поверхні, яку утворюють вершини дерев. “Як це він не здогадається, казала вона собі зворушено,– придумати якийсь знак, щоб сповістити мене, що він так само щасливий, як і я”. Вона зійшла вниз з голубника, тільки коли спохватилась, що чоловік може прийти сюди, шукаючи її.

Пані де Реналь застала його в страшному гніві. Він перебігав очима банальні фрази пана Вально, які навряд чи будь-коли читались з таким хвилюванням.

Вона вибрала хвильку, коли вигуки чоловіка дали їй змогу вставити кілька слів, і сказала:

– Я знов-таки повторюю: краще буде, щоб Жюльєн на якийсь час виїхав. Хоч би які були його таланти в латинській мові, але, зрештою, він мужик, часто буває грубий і безтактний. Щодня, гадаючи, мабуть, що цього вимагає чемність, він звертається до мене з неймовірними компліментами поганого тону, які, мабуть, вивчає напам’ять з якихось романів.

– Ніколи він не читає романів! – вигукнув пан де Реналь.– Я в цьому переконався. Ви думаєте, що я зовсім сліпий і не знаю, що робиться в моєму домі?

– А якщо він ніде не вичитав ці незграбні компліменти, значить, він сам їх вигадує, а це ще гірше. Мабуть, він у такому самому тоні говорить про мене і в Вер’єрі… Та навіщо ходити далеко? – сказала пані де Реналь з таким виглядом, наче це їй тільки що спало на думку.– Досить того, що він так говорив про мене при Елізі,– це майже те саме, що при панові Вально.

– А-а! – крикнув пан де Реналь і так стукнув кулаком по столі, що все в кімнаті затрусилося.– Таж цей друкований анонімний лист і листи Вально написані на одному папері!

“Нарешті!..” – подумала пані де Реналь. Удаючи, що вона приголомшена цим відкриттям, і почуваючи, що не може більше вимовити й слова, вона пішла в глибину кімнати і сіла на диван.

З цієї хвилини битву можна було вважати виграною. Але їй довелося докласти немало зусиль, щоб не дати панові де Реналю негайно піти до гаданого автора анонімного листа.

– Невже ви не розумієте, що влаштувати зараз сцену панові Вально без достатніх доказів,– це було б надзвичайно безглуздо. Вам заздрять, пане, а хто ж у цьому винен? Ваші таланти, ваше мудре управління, тонкий смак, з яким споруджені ваші будинки, посаг, принесений мною, і особливо – значна спадщина, якої ми можемо сподіватись від моєї милої тітоньки,– про цю спадщину поширюються дуже перебільшені чутки,– все це робить вас першою особою у Вер’єрі.

– Ви забуваєте про моє походження,– сказав пан де Реналь, усміхаючись.

– Ви один з найзнатніших дворян в окрузі,– поквапливо підхопила пані де Реналь.– Якби король мав волю на те, щоб віддавати належне людям благородного походження, ви, безперечно, були б у палаті перів і таке інше. І в такому блискучому становищі ви хочете дати заздрісникам привід для пересудів! Почати розмову з паном Вально про його анонімний лист – значить, оголосити на весь Вер’єр,– та що я кажу,– на весь Безансон, на всю провінцію, що цей міщанин, якого один із Реналів необачно наблизив до себе, зумів його образити. Та якби навіть ці листи, які потрапили вам до рук, доводили, що я відповідала на кохання пана Вально, вам слід було б мене вбити,– я б заслужила цього стократ,– але ні в якому разі не виявляти перед ним свого гніву. Не забудьте, що всі ваші сусіди чекають тільки приводу, щоб помститись за вашу вищість; згадайте, що в тисяча вісімсот шістнадцятому році ви сприяли деяким арештам. Той утікач, що ховався на горищі свого дому…

– Я бачу, що ви не маєте ні поваги, ні приязні до мене! – вигукнув пан де Реналь з гіркотою, яку збудив у ньому цей спогад.– І я не став пером!..

– Мені здається, друже мій,– провадила далі пані де Реналь, усміхаючись,– що я колись буду багатша за вас, що я ваша дружина вже дванадцять років і саме тому я повинна мати голос у домі, особливо в цій сьогоднішній історії. Якщо ви віддаєте перевагу переді мною якомусь Жюльєнові,-додала вона з неприхованою образою,– я готова поїхати на зиму до тітки.

Ця фраза була сказана дуже до речі. В ній відчувалася твердість, ледве прикрита чемністю. Це змусило пана де Реналя зважитись. Але, за звичкою всіх провінціалів, він ще довго не вгавав, знов і знов повторюючи різні аргументи. Жінка не перепиняла його,– в його тоні ще проривалася лють. Кінець кінцем двогодинна пустопорожня балаканина цілком знесилила її чоловіка, що цілу ніч шаленів від люті. Пан де Реналь твердо визначив лінію поведінки, якої збирався додержуватись щодо пана Вально, Жюльєна і навіть Елізи.

Кілька разів під час тієї гнітючої сцени пані де Реналь мало не пройнялася співчуттям до справді щирого горя цього чоловіка, що протягом дванадцяти років був її другом. Але справжня пристрасть егоїстична. Крім того, вона щохвилини чекала, що він розповість про вчорашній анонімний лист, але він так нічого й не сказав. Пані де Реналь не могла почувати себе в безпеці, бо не знала, які думки навіяв той лист людині, від якої залежала її доля. Адже в провінції чоловіки – владарі громадської думки. Нарікаючи на свою дружину, чоловік накликає на себе глум, але цього дедалі менш бояться у Франції, а дружина, коли чоловік не дає їй грошей, опускається до становища наймички, що заробляє якісь п’ятнадцять су денно; та ще й не всяка порядна людина користатиметься з її послуг.

Як би гаряче одаліска в сералі не кохала свого султана, він всевладний, вона не має надії визволитись з-під його влади, до яких би хитрощів вона не вдавалась. Помста її владаря жахлива, кривава, але войовнича і великодушна: удар кинджала розв’язує все. Але в XIX сторіччі чоловік убиває жінку громадською зневагою, закриваючи перед нею двері всіх віталень.

Повернувшись до себе, пані де Реналь знову відчула всю небезпечність свого становища; її приголомшив розгром, вчинений у кімнаті. Замки всіх її гарненьких скриньок були позламувані, кілька планок паркету було зірвано. “Він був би безжальний до мене,– сказала вона собі.– Як він попсував мозаїчний паркет, яким так дорожив: тільки хтось із дітей ступить, було, на нього вогкими черевиками, він червоніє від люті. А тепер паркет попсований вкрай”. Видовище такого шаленства вмить знищило всі докори сумління, які збудила в ній надто швидка перемога.

За кілька хвилин до обіду повернувся Жюльєн з дітьми. За десертом, коли слуги вийшли, пані де Реналь сказала йому дуже сухо:

– Ви висловлювали бажання перебути тижнів зо два у Вер’єрі, пан де Реналь згоден дати вам відпустку. Можете їхати, коли захочете. Проте, щоб діти не втрачали даремно часу, вам щодня посилатимуть їхні письмові роботи, і ви їх виправлятимете.

– Але, звичайно,– додав пан де Реналь дуже уїдливим тоном я відпускаю вас не більше як на тиждень.

Жюльєн помітив неспокій на його обличчі; видно було, що він глибоко стурбований.

– Він, мабуть, іще нічого остаточно не вирішив,– сказав Жюльєн своїй подрузі, коли вони на хвилинку залишились самі у вітальні.

Пані де Реналь похапки розповіла йому про все, що сталося до обіду.

– Подробиці – вночі! – додала вона, сміючись.

“Ось воно, жіноче лукавство,– подумав Жюльєн.– Що за втіха для них обдурювати нас? Який інстинкт штовхає їх на це?”

– Кохання, здається, водночас і просвітлює, і засліплює вас,– сказав він їй стримано.– Ваша сьогоднішня поведінка просто захоплює мене. Але навряд чи було б розсудливо бачитись цієї ночі. Ми тут оточені ворогами. Подумайте лише про пекучу ненависть Елізи до мене.

– Ця ненависть дуже схожа на пекучу байдужість, яку ви, очевидно, почуваєте до мене.

– Навіть коли б я був байдужий, я мушу врятувати вас від небезпеки, яка вам загрожує через мене. Може трапитись, що панові де Реналю спаде на думку поговорити з Елізою. Тоді він з першого слова дізнається про все. А після того чого б йому не сховатись біля моєї кімнати зі зброєю в руках?

– Он як! Навіть сміливості не вистачає! – мовила пані де Реналь з погордою шляхетної дами.

– Я ніколи не принижусь до того, щоб говорити про свою сміливість,– холодно відповів Жюльєн,– це було б не гідно мене. Хай мене судять по вчинках. А ви,– додав він, взявши її за руку,– ви й не уявляєте собі, як я люблю вас і як я дорожу можливістю попрощатись з вами перед нашою жорстокою розлукою.

XXІІ. ТАК ДІЯЛИ В 1830 РОЦІ

Слово дане людині для того, щоб ховати свої думки.

Преподобний отець Малагріда 36

Як тільки Жюльєн опинився у Вер’єрі, він почав докоряти собі за свою несправедливість до пані де Реналь. “Я зневажав би її як найнікчемнішу жінку, якби вона не витримала до кінця сцени з паном де Реналем. Вона провела її з майстерністю дипломата, а я співчуваю переможеному, хоч він мій ворог. В цьому є щось низьке, міщанське: мій гонор вражений, бо пан де Реналь – мужчина! Славна й велика корпорація, до якої маю честь належати і я! Я просто дурень”.

Пан Шелан відмовився від усіх квартир, що їх навперебій пропонували йому найповажніші місцеві ліберали, коли після звільнення він змушений був покинути парафіяльний дім. Дві кімнати, які він тепер наймав, були завалені книжками. Жюльєн, бажаючи показати Вер’єру приклад, гідний священика, пішов до батька, взяв у нього з десяток ялинових дощок і проніс їх на своїй спині крізь усю Велику вулицю. Він позичив потрібні інструменти в колишнього товариша і зробив полиці, на яких розмістив бібліотеку пана Шелана.

– А я вже думав, що тебе зовсім зіпсувала світська марнота,– казав йому старий, вмиваючись радісними слізьми,– ну, ось тепер ти спокутував оту дитячу вихватку – цей парад у мундирі почесної варти, яким ти набув собі стільки ворогів.

Пан де Реналь наказав Жюльєнові жити в його домі. Ніхто в місті і гадки не мав про те, що сталося. На третій день після приїзду Жюльєн, сидячи в своїй кімнаті, був удостоєний візиту самого пана супрефекта де Можірона. Цілих дві години слухав Жюльєн безглузду балаканину і пишномовні нарікання на людську злобу, на нечесність людей, яким довірено управління громадськими коштами, на небезпеки, що загрожують через це бідній Франції, і т. ін., і т. ін.,– поки нарешті почав догадуватись про мету цього візиту. Вони вже вийшли на площадку сходів, і бідолашний напіврозрахований гувернер з належною пошаною проводив майбутнього префекта якогось щасливого департаменту, коли цей останній зволив виявити інтерес до справ Жюльєна і став вихваляти його скромність у грошових справах тощо. Нарешті пан де Можірон, стискаючи його в обіймах, зі справді батьківською ніжністю запропонував йому покинути дім пана де Реналя і перейти до одного урядовця, що мав дітей, яких треба виховувати; подібно до короля Філіппа, цей урядовець дякує богу не за те, що той дав йому дітей, а за те, що вони народились у сусідстві з паном Жюльєном. Їх вихователь одержуватиме там вісімсот франків, та не щомісячно – бо хіба ж це годиться, говорив пан де Можірон,– а по кварталах і завжди наперед.

Тут настала нарешті черга Жюльєна, який уже півтори години чекав з нетерпінням, коли йому можна буде вставити слово. Відповідь його була бездоганна, а головне, довга, як пастирське послання. В ній було сказано дуже багато, але нічого певного. Була в ній і повага до пана де Реналя, і благоговійна пошана до вер’єрського товариства, і вдячність до славнозвісного супрефекта. Супрефект, вражений тим, що натрапив на більшого єзуїта, ніж він сам, марно добивався від нього чогось певнішого. Жюльєн у захопленні від нагоди повправлятись у красномовстві, продовжував відповідати в тому самому дусі, тільки іншими словами. Ніколи ще жодному міністрові-балакунові, що бажає використати кінець засідання, коли в палаті ось-ось розгоряться пристрасті, не вдавалося наговорити так багато, сказавши при цьому так мало. Як тільки пан де Можірон вийшов, Жюльєн розреготався мов навіжений. Щоб марно не пропав його єзуїтський запал, він написав панові де Реналю листа на дев’ятьох сторінках, сповіщаючи його про все, що йому запропонували, і смиренно питаючи поради. “Однак цей негідник не назвав імені особи, що робить мені цю пропозицію. Це, мабуть, пан Вально, який розглядає моє заслання у Вер’єр як наслідок свого анонімного листа”.

Відіславши своє послання, задоволений як той мисливець, що о шостій годині ранку погожого осіннього дня натрапив на галявину, повну дичини, Жюльєн вийшов із дому з наміром спитати поради в пана Шелана. Проте не встиг він дійти до дому доброго священика, як небо, щедре цього дня на ласку, послало йому назустріч пана Вально. Жюльєн признався йому, що серце його розривається: ось він, бідний хлопець, так палко прагне цілком віддатись покликанню, до якого відчуває себе призначеним, але виявляється, покликання – іще не все на цьому світі. Щоб чесно трудитися у господньому винограднику і не бути недостойним своїх учених собратів, потрібна освіта; треба навчатися два роки в безансонській семінарії, а це дуже дорого коштує; отже, необхідно робити заощадження, а це значно легше, коли одержуєш вісімсот франків, сплачуваних по кварталах, ніж шістсот, які витрачаються кожного місяця. А з другого боку, якщо провидіння подбало влаштувати його до дітей пана де Реналя і, головне, вклало йому в серце ніжну приязнь до них, хіба воно не вказує йому тим самим, що не годиться кидати цих дітей і переходити на інше місце?..

Жюльєн досяг такої досконалості в подібному красномовстві, яке прийшло на зміну рішучим діям часів імперії, що йому кінець кінцем самому стало нудно від своєї балаканини.

Коли він повернувся додому, його вже чекав ліврейний лакей пана Вально, що шукав його по всьому місту, щоб передати йому запрошення на сьогоднішній обід.

Жюльєн ніколи не бував у домі цього пана: всього кілька днів тому він тільки й думав про те, як би його відлупцювати й при цьому не потрапити до рук виправної поліції. Хоч обід був призначений на першу годину, Жюльєн вважав, що буде шанобливіше з’явитись о пів на першу до кабінету пана директора притулку. Він застав цю значну особу перед купою тек із справами. Густі чорні баки, велика шевелюра, феска набакир на самій маківці, величезна люлька, гаптовані черевики, масивні золоті ланцюжки, що в усіх напрямках перехрещувались на грудях, весь цей арсенал провінційного грошового туза, що має себе за серцеїда, не викликав поваги в Жюльєна, навпаки, ще більше спонукував віддубасити його палицею.

Він попросив зробити йому честь і відрекомендувати пані Вально, але та була заклопотана своїм туалетом і ще не могла його прийняти. Зате Жюльєн мав приємність бути присутнім при туалеті самого пана директора. Після цього вони перейшли до пані Вально, яка з слізьми на очах показала йому своїх діточок. У цієї дами, однієї з найповажніших у Вер’єрі, було грубе мужоподібне обличчя, яке вона з нагоди урочистого випадку густо нарум’янила. Вона не шкодувала слів, вихваляючи своїх дітей.

Жюльєн згадував про пані де Реналь. Його недовіра заважала йому віддаватись спогадам, за винятком тих випадків, коли вони виникали мимоволі, як порівняння. Але тепер вони його розчулили невимовно. Цей настрій ще більше посилило те, що він побачив у директорському будинку, який його повели оглянути. Все тут було розкішне й нове, і йому щоразу називали ціну кожної речі. Але Жюльєн відчував у тих розкошах щось огидне, від чого тхнуло краденими грішми. Здавалося, всі в домі, навіть слуги, намагалися хоч як-небудь уникнути загальної зневаги.

Збирач податків, акцизний інспектор, жандармський офіцер і ще двоє чи троє урядовців приїхали з дружинами. За ними слідом з’явилося кілька багатих лібералів. Запросили до столу.

Поганий настрій Жюльєна ще погіршав, коли йому спало на думку, що поруч з їдальнею за стіною сидять нещасні мешканці притулку і що вся ця позбавлена смаку пишнота, якою його хотіли приголомшити, була, непевно придбана за гроші від махінацій з їхнім м’ясним раціоном.

“Мабуть, вони голодні зараз”,– подумав він, і йому стиснуло горло; він не мав сил їсти, ледве міг говорити. Але за чверть години йому стало ще гірше. Здалеку час від часу долинала вулична пісенька – слід сказати, дещо непристойна,– її співав хтось із отих бідняків. Пан Вально глянув на одного з своїх слуг у пишній лівреї,– той зник, і невдовзі спів урвався. Саме цієї хвилини лакей наливав Жюльєнові рейнвейн у зелений келих, і пані Вально не пропустила нагоди докинути, що це вино коштує до дев’ять франків за пляшку, без доставки. Жюльєн, тримаючи в руці зелений келех, сказав панові Вально:

– От і не чути тієї вульгарної пісні.

– Ще б пак, хай йому чорт! – відповів директор з переможним виглядом.– Я наказав, щоб їм заткнули пельку.

Це вже було занадто для Жюльєна: він засвоїв манери, але ще не пройнявся почуттями цього товариства. Незважаючи на все лицемірство, до якого Жюльєн так часто вдавався, він відчув, як у нього по щоці скотилася велика сльоза.

Він намагався сховати її за зеленим келихом, але не в змозі був віддати належне рейнвейну. “Забороняти людям співати,– сказав він сам собі.– Боже праведний! І ти терпиш?”

На щастя, ніхто не помітив його ганебного розчулення. Збирач податків почав роялістську пісню. Коли всі хором підхопили приспів, сумління стало нашіптувати Жюльєну: “Ось він, той брудний добробут, якого й ти можеш досягти й тішитися ним, але тільки на таких умовах і в такому товаристві. Можливо, ти матимеш посаду з платнею в двадцять тисяч франків, але, об’їдаючись м’ясивом, ти не даватимеш співати біднякові. Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш з його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаснішим! О Наполеон! Які прекрасні були часи твого владарювання, коли люди завойовували щастя в небезпеках битв; але йти шляхом підлоти, збільшуючи страждання знедолених…”

Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жюльєном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним побратимом тих змовників у жовтих рукавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки.

Раптом Жюльєн був змушений знов повернутись до своєї ролі. Адже його запросили пообідати в такому вишуканому товаристві не для того, щоб він мріяв і мовчав.

Колишній власник фабрики вибивних тканин, нині член-кореспондент Безансонської і Юзеської академій, звернувся до нього з другого кінця столу з запитанням, чи правда те, що розказують про його дивовижні успіхи у вивченні Нового завіту.

Враз запанувала мертва тиша; немов якимись чарами в руках ученого члена двох академій опинився Новий завіт латинською мовою. Тільки-но Жюльєн встиг відповісти йому, як той прочитав початок якоїсь латинської фрази. Жюльєн продовжував її напам’ять, пам’ять не зрадила його, і це диво викликало загальне захоплення, що виявилось із тією галасливою запальністю, яка виникає в кінці обіду. Жюльєн глянув на зашарілі лиця дам; деякі з них були непогані з себе. Він звернув увагу на жінку збирача податків, голосистого заспівувача.

– Мені, справді, незручно так довго говорити латинською мовою в присутності дам,– сказав він, дивлячись на жінку збирача.– Якби пан Рюбіньйо,– так звали члена двох академій,– був ласкавий прочитати яку-небудь латинську фразу, я б спробував, замість того щоб продовжувати, відразу перекласти її.

Цей другий іспит довершив його успіх.

Серед гостей було кілька багатих лібералів – однак ці щасливі батьки сімейств розраховували на стипендію для своїх дітей і тому раптом перекинулись до роялістів, Але незважаючи на цей тонкий політичний хід, пан де Реналь не приймав їх у себе. Ці добродії, що знали Жюльєна тільки з чуток і бачили його лише один раз, коли він хизувався на коні в день зустрічі короля, тепер виявились його найпалкішими прихильниками. “Коли ж нарешті цим йолопам набридне слухати біблійну мову, в якій вони нічогісінько не розуміють?” – думав він. Але насправді ця мова здавалася їм цікавою через свою незвичність: вони сміялися. Жюльєн нарешті стомився.

Коли пробило шосту годину, він поважно підвівся й сказав, що має вивчити цілий розділ з нової теології Лігуорі,37 який він повинен завтра відповісти панові Шелану.

– Бо моє ремесло,– додав він, приємно усміхнувшись,– полягає в тому, щоб примушувати інших відповідати мені уроки і самому відповідати уроки.

Ці слова дуже сподобались усім і викликали багато сміху: саме такі дотепи пасують для Вер’єра. Жюльєн уже підвівся, за ним, всупереч усім правилам світської пристойності, повставали й усі, така сила справжнього таланту. Пані Вально затримала його ще на чверть години: він неодмінно повинен був послухати, як її діти відповідають напам’ять катехізис. Вони робили дуже смішні помилки, але цього не помітив ніхто, крім нього. “Які неуки! Не знають найперших основ закону божого!” – подумав він. Нарешті Жюльєн відкланявся і вже сподівався, що може йти, але довелося ще вислухати байку Лафонтена.

– Це надзвичайно аморальний автор,– сказав Жюльєн пані Вально.– В одній байці, про мессіра Жана Шуара,38 він дозволяв собі висміювати все, що є найбільш гідним поваги. Найкращі коментатори його рішуче засуджують.

Перше ніж піти, Жюльєн дістав чотири чи п’ять запрошень на обід.

– Та цей юнак робить честь нашому департаменту! – хором вигукували гості, що були вже добре-таки напідпитку. Договорились навіть до того, щоб виділити для нього стипендію з громадських коштів, аби він міг продовжувати навчання в Парижі.

Поки ця необережна ідея обговорювалась у їдальні, Жюльєн уже встиг вийти за ворота.

– Ну й сволота! ну й сволота! – тихенько повторив він кілька разів, з насолодою вдихаючи свіже повітря.

В цю хвилину він почував себе справжнім аристократом; і це він, хто так довго не міг звикнути до зневажливих посмішок і погордливої зарозумілості, що ховалася за всіма чемними фразами, з якими звертались до нього в домі пані де Реналь. Він не міг не відчути величезної різниці між цими домами. “Забудьмо навіть,– казав він, ідучи додому,– про гроші, вкрадені в нещасних бідняків, яким до того ж не дають співати. Але чи могло б спасти на думку панові де Реналю говорити своїм гостям про ціну кожної пляшки вина, яким він їх частує? А цей пан Вально раз у раз перелічує своє багатство, і коли тут присутня його дружина, він неодмінно вважає своїм обов’язком сказати: “твій дім”, “твій маєток”.

Ця дама, очевидно, так втішається почуттям власності, що під час обіду не посоромилася влаштувати огидну сцену лакеєві за те, що той розбив келих і “розрізнив одну з її дюжин”, а лакей відповідав їй з неймовірною зухвалістю.

“Ну й компанія – думав Жюльєн.– Хай би вони дали мені навіть половину накраденого добра, я все одно не погодився б із ними жити. Рано чи пізно я б не витримав, мимоволі виявив би до них усю свою зневагу”.

Проте, виконуючи наказ пані де Реналь, Жюльєн мусив ще кілька разів ходити на такі обіди. Він став модним; йому простили його мундир почесної варти, або, певніше, ця необережність саме й була справжньою причиною його успіху. Незабаром у Вер’єрі тільки й мови було про те, хто ж нарешті переможе й перетягне до себе цього освіченого юнака – пан де Реналь чи директор притулку. Ці панове разом з паном Маслоном утворювали тріумвірат, що вже не один рік тиранив усе місто. Мерові заздрили, ліберали мали підстави нарікати на нього; але, зрештою, він усе-таки був дворянин, народжений, щоб панувати, тим часом як пан Вально дістав від батька не більше шестисот ліврів ренти. І не так-то легко було йому, що колись викликав жаль своїм поганеньким світло-зеленим сюртучком, домогтися, щоб йому заздрили з приводу його нормандських коней, золотих ланцюжків, паризьких фраків і всього його нинішнього добробуту.

Серед гурту нових знайомих Жюльєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім’я Гро,39 якого мали за якобінця. Жюльєн, що поклявся сам собі висловлювати тільки те, що йому самому здавалось неправдивим, повинен був з паном Гро поводитись обережно.

З Вержі йому присилали товсті пакети з дитячими письмовими роботами. Йому радили частіше відвідувати батька, і він корився цій сумній необхідності. Одне слово, він прекрасно виправляв свою репутацію. Та ось одного ранку він прокинувся, відчувши дотик двох рук, що закрили йому очі.

Це була пані де Реналь; вона приїхала до міста, і поки її діти бавились улюбленим кроликом, якого вони привезли з собою, вона щодуху збігла нагору й опинилася в Жюльєновій кімнаті на хвильку раніше, ніж вони. Це була безмежно щаслива, хоч і надто коротка мить: пані де Реналь зникла, як тільки ввійшли діти з кроликом, якого вони хотіли показати своєму другові. Жюльєн радо зустрів усіх, навіть кролика. Йому здавалося, що він повернувся в рідну сім’ю; він відчув, що любить цих дітей, що йому приємно з ними розмовляти. Його дивувала ніжність їхніх голосів, простота й благородство в усій їхній поведінці; він відчував потребу очистити свою уяву від вульгарних манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати у Вер’єрі. Там завжди й у всьому відчувався страх схибити, якесь безперервне змагання між розкошами й злиднями. Люди, в домі яких йому доводилося обідати, вдавалися до таких відвертих зізнань з приводу печені, що ставало соромно за господарів і гидко тим, хто їх слухав.

– Ні, ви, дворяни, маєте право пишатися,– казав він пані де Реналь, розповідаючи їй про всі обіди, які йому довелося витерпіти.

– Так ви, значить у моді – і вона сміялась від щирого серця, уявляючи собі пані Вально під густим шаром рум’ян, які вона вважала своїм обов’язком накладати щоразу, коли чекала Жюльєна.– Напевне, вона зазіхає на ваше серце,– додала вона.

За сніданком панував чудовий настрій. Присутність дітей, яка начебто повинна була заважати їм, насправді лише збільшувала загальні веселощі. Бідолашки не знали, як і виявити свою радість, що знову бачать Жюльєна. Слуги встигли, звичайно, розказати їм, що Жюльєнові пропонують на двісті франків більше, аби тільки він погодився виховувати дітей Вально.

Під час сніданку Станіслав-Ксав’є, ще блідий після своєї тяжкої хвороби, раптом спитав у матері, скільки коштує його срібний столовий прибор і кухлик, з якого він пив.

– Навіщо це тобі?

– Я продам його й дам гроші панові Жюльєну, щоб він не пошився в дурні, залишившись у нас.

Жюльєн розцілував його з слізьми на очах. Мати розплакалась, а Жюльєн, взявши Станіслава собі на коліна, почав пояснювати йому, що не годиться так казати – “пошився в дурні”, так говорять тільки лакеї. Побачивши, що це розважає пані де Реналь, він почав ілюструвати вираз “пошився в дурні” яскравими прикладами, щоб зацікавити дітей.

– Я розумію,– сказав Станіслав,– це як ворона пошилася в дурні,– вона сир випустила, а лисиця-підлесниця його й схопила.

Пані де Реналь, не тямлячи себе з радощів, кидалась раз у раз цілувати дітей, а для цього їй треба було трошки спиратись на Жюльєна.

Раптом двері розчинились; увійшов пан де Реналь. Його суворе й незадоволене обличчя становило дивний контраст з тією теплою радістю, яка завмерла з його появою. Пані де Реналь зблідла; вона не відчувала зараз в собі сили будь-що заперечувати. Жюльєн заволодів розмовою і дуже голосно почав розповідати панові меру, як Станіслав хотів продати срібний кухлик. Він був певен, що ця історія дуже сподобається панові де Реналю. І справді, мер спочатку насупився лише за звичкою, почувши слово срібло.40 “Згадка про цей метал є завжди передмовою до того, щоб витягти щось із мого гаманця”.

Але тут ішлося не тільки про гроші, його підозріння зростали. Радісний і веселий настрій його сім’ї у його відсутності аж ніяк не міг викликати задоволення в людини з таким хворобливим самолюбством. Коли дружина почала розповідати йому, які цікаві й дотепні приклади вигадує Жюльєн, пояснюючи дітям незнайомі поняття, він думав:

“Так, так, я знаю, він відштовхнув від мене моїх дітей, йому дуже легко стати у сто разів милішим для них, ніж я, бо я господар дому. Все йде в наш час до того, щоб представити законну владу в поганому світлі. Нещасна Франція!”

Пані де Реналь не мала охоти розбиратись у відтінках настрою свого чоловіка. В неї майнула надія – провести з Жюльєном цілий день. Їй треба було багато чого купити в місті, і вона заявила, що неодмінно хоче пообідати в кабаре; як не заперечував, як не сердився чоловік, вона не відступалася від свого наміру. Діти були в захопленні вже від самого слова “кабаре”, що його з такою насолодою вимовляють сучасні скромники.

Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Повернувся він у ще похмурішому настрої, бо переконався, що все місто цікавиться ним і Жюльєном. Насправді ж йому ніхто навіть не натякнув на образливі для нього подробиці міських пліток. Те, що передавали панові меру, стосувалося тільки одного питання: чи залишиться Жюльєн в його домі за шістсот франків, чи перейде на вісімсот – до пана директора притулку.

А директор, зустрівшись з паном де Реналем, повівся з ним дуже холодно. Це був досить спритний прийом: у провінції так рідко трапляються необачні вчинки, що з ними розправляються жорстоко.

Пан Вально був, як кажуть за сто льє від Парижа, “ферт”, себто суб’єкт зухвалий і грубий. Його великі успіхи після тисяча вісімсот п’ятнадцятого року дали йому змогу розвинути свої природні здібності. Він, так би мовити, царював у Вер’єрі під владою пана де Реналя, але був активніший, далеко енергійніший, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручався, невпинно до когось ходив, комусь писав, з кимсь говорив, не звертав уваги ні на які образи і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади. Пан Вально діяв так, немов сказав місцевим бакалійникам: виберіть двох найдурніших з вашого середовища; судовикам: вкажіть мені найбільших невігласів; лікарям: подайте двох найгірших дурисвітів. Вибравши таким чином найбезсоромніших від кожного фаху, він сказав їм: “Будемо царювати разом”.

Вчинки цього збіговиська вражали пана де Реналя. Груба натура Вально зносила всі образи, навіть постійні прилюдні викриття з боку абатика Маслона.

Але серед усього цього благоденства панові Вально все ж таки час від часу доводилося обороняти себе дрібними випадами проти тих суворих звинувачень, які – він це добре знав – кожен мав право йому кинути в обличчя. Побоювання, викликані приїздом пана Аппера, ще посилили його активність. Пан Вально тричі їздив у Безансон, відсилав з кожним кур’єром цілу купу листів, посилав інші з якимись невідомими суб’єктами, що з’являлися до нього присмерком. Він, мабуть, схибив, домігшись звільнення старого кюре Шелана, бо ця мстива вихватка призвела до того, що чимало побожних дам із вищої знаті стали вважати його лихою людиною. Крім того, ця послуга, зроблена пану Вально, поставила його в цілковиту залежність від старшого вікарія Фрілера, і той давав йому тепер досить дивні доручення. Ось як ішли справи, коли пан Вально не встояв перед спокусою написати анонімного листа. На довершення всього дружина його заявила, що неодмінно хоче взяти до дітей Жюльєна,– і його гонор звабився цим задумом.

За такого стану справ пан Вально передбачав, що йому не уникнути рішучої розмови з своїм колишнім соратником, паном де Реналем. Звичайно, той наговорить йому всяких прикрих речей. Це його мало турбувало, але пан де Реналь міг написати в Безансон і навіть у Париж. Може трапитися, що у Вер’єр несподівано наскочить якийсь родич міністра і відбере в нього притулок для жебраків. Пан Вально став подумувати про те, щоб зблизитися з лібералами: ось чому деякі з них були запрошені на обід, на якому був присутній Жюльєн. Вони могли добре підтримати пана Вально проти мера. Але якщо відбудуться вибори, то він уже, очевидно, не зможе зберегти в своїх руках притулок, коли голосуватиме не за того, за кого слід. Пані де Реналь добре розумілась на цій хитрій політиці і розповіла про все це Жюльєнові, поки вони ходили з ним під руку з крамниці до крамниці. Захопившись розмовою, вони непомітно опинились на Алеї Вірності і пробули там кілька годин, майже таких безтурботних, як у Вержі.

Тим часом пан Вально, щоб якось відтягти вирішальну розмову з колишнім патроном, при зустрічі з ним сам прибрав зухвалого вигляду. Маневр удався, але ще посилив похмурий настрій пана мера.

Неймовірно, щоб марнославство, змагаючись із дріб’язковою скупістю і пожадливістю до грошей, могло призвести людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь, коли він входив у кабаре. I навпаки, діти його ніколи не були такі радісні й веселі. Цей контраст остаточно розлютив його.

– Я, мабуть, зайвий у своїй сім’ї,– сказав він тоном, якому намагався надати значимості.

Замість відповіді, жінка відвела його набік і знов заговорила про те, що треба відіслати Жюльєна. Щасливі години, тільки що проведені з ним, повернули їй впевненість і спокій, потрібні для здійснення плану, який вона обмірковувала вже два тижні. Бідолашного вер’єрського мера бентежила ще одна обставина: він добре знав, що всі в місті прилюдно глузують з його любові до “дзвінкої монети”. Пан Вально, щедрий, як усі злодії, поводився блискуче під час п’яти чи шести останніх зборів пожертв на користь братства св. Йосифа,41 на користь конгрегації св. Діви, конгрегації св. Причастя тощо.

А ім’я пана де Реналя у списках дворян Вер’єра та його околиць, спритно складених братами збирачами, за розмірами внесків вже не раз стояло на останньому місці. Даремно він виправдувався тим, що “не має прибутків”. Духовенство такими речами не жартує.

XXIII. ПРИКРОЩІ ЧИНОВНИКА

Il piacere di alzar la testa tutto l’anno é ben pagato da certi quarti d’ora che bisogna passar.

Casti 42,43

Але облишмо цього чоловічка та його дріб’язкові побоювання. Навіщо пан мер взяв до себе в дім мужню людину з благородним серцем, коли йому була потрібна лакейська душа? Чому він не вміє вибирати собі слуг? Так уже повелося в XIX столітті, що, коли особа знатна й могутня стикається з мужньою людиною, вона або вбиває її, або засилає, ув’язнює чи принижує так, що нещасна жертва не знаходить нічого розумнішого, як умерти в муках. Лише випадково сталося так, що на цей раз страждання припали не на долю благородної людини. Велике нещастя маленьких міст Франції і виборних урядів, як, наприклад, у Нью-Йорку, полягає в тому, що тут не можна забути, що на світі існують такі особи, як пан де Реналь. У містах з двадцятитисячним населенням саме вони створюють громадську думку, а громадська думка в країні, якій дано хартію,– це страшна річ. Людина щиросерда й великодушна, яка могла б бути вашим другом, але живе за сотні льє від вас, оцінює вас на підставі громадської думки вашого рідного міста, а ця думка створюється дурнями, яким припало щастя народитися знатними, багатими й поміркованими.

Горе тому, хто від них відрізняється!

Одразу після обіду вся сім’я виїхала у Вержі, але через день Жюльєн знов побачив їх усіх у Вер’єрі.

Не минуло й години після їхнього приїзду, як він з великим подивом помітив, що пані де Реналь щось від нього приховує. Вона уривала розмову з чоловіком, як тільки Жюльєн входив у кімнату, і їй неначе хотілося, щоб він швидше вийшов. Жюльєн подбав, щоб це не повторювалось. Він зробився холодним і стриманим. Пані де Реналь бачила це, але не стала шукати причини. “Чи не збирається вона мене замінити іншим коханцем? – подумав Жюльєн.– Ще позавчора вона була ніжна зі мною! А втім, кажуть, що ці знатні дами саме так і поводяться. Точнісінько, як королі: ніколи вони не бувають такі милостиві до міністра, як у той день, коли він, повернувшись додому, знаходить у себе наказ про відставку”.

Жюльєн помітив, що в розмовах подружжя, які раптом уривались при його появі, часто згадувалось про великий будинок, що стояв саме проти церкви, в центрі торговельної частини міста. “Що ж може бути спільного між цим домом і новим коханцем?” – запитував себе Жюльєн. В своєму горі він повторював собі чарівну пісеньку Франціска I, що для нього була новою, бо не минуло ще й місяця, як він почув її від пані де Реналь. Якими клятвами, якими пестощами спростовувався тоді кожен рядок цієї пісеньки:

Жінки мінливі у житті своїм,

Безумний той, хто вірить їм.

Пан де Реналь виїхав поштовими кіньми в Безансон. Поїздка ця була вирішена за якихось дві години; мер здавався дуже стурбованим. Повернувшись, він кинув на стіл якийсь товстий пакунок у сірій паперовій обгортці.

– Ось вона, ця дурна штука,– сказав він своїй дружині.

Через годину Жюльєн побачив, як прийшов розклеювач оголошень і забрав пакунок; він кинувся за ним слідом. “Тепер я розгадаю цю таємницю на першому ж розі!” – подумав він.

Він стояв за спиною розклеювача й нетерпляче чекав, поки той намазував великим квачем зворотний бік оголошення. Як тільки його було наліплено, Жюльєн, палаючи з цікавості, побачив докладне оголошення про здачу в найми з прилюдних торгів того самого великого старого будинку, про який так часто згадував пан де Реналь у розмовах з жінкою.

Торги були призначені на другу годину наступного дня в залі міської ратуші. Присуд оголошувався дійсним з того моменту, як згасне третя свічка. Жюльєн був дуже розчарований. Але йому здавалося дивним, що оголошення вивішують напередодні торгів: як же встигнуть дізнатися про торги всі ті, хто хоче взяти в них участь? А втім, оголошення, що було датоване числом двотижневої давності, нічого йому не пояснило, хоч Жюльєн прочитав його у трьох різних місцях.

Він пішов глянути на дім, що віддавався в найми. Воротар, не помітивши його, з таємничим виглядом пояснював одному з сусідів:

– Е, чого там, марна праця! Пан Маслон пообіцяв йому, що той матиме дім за триста франків, а коли мер почав упиратися, його викликали негайно в єпископат до старшого вікарія Фрілера.

Поява Жюльєна, очевидно, дуже збентежила двох друзів, і вони більше й слова не вимовили.

Жюльєн пішов на торги. В погано освітленій залі товпилась юрба, але всі якось дивно приглядались одне до одного. Всі погляди були прикуті до стола, де Жюльєн помітив на олов’яному блюді три засвічених недогарки. Судовий пристав вигукнув:

– Триста франків, панове!

– Триста франків! Це вже занадто,– сказав тихенько якийсь чоловік своєму сусідові. Жюльєн стояв між ними.– Ціна йому більше восьмисот. А що, як я додам?

– Це однаково, що плювати в повітря. Що ти виграєш, коли посваришся з паном Маслоном, паном Вально, єпископом, його грізним старшим вікарієм Фрілером і з усією зграєю?

– Триста двадцять! – вигукнув перший.

– От дурень! – вилаявся його сусід.– Та ось тут і шпигун мера,– додав він, кивнувши на Жюльєна.

Жюльєн хутко обернувся, щоб покарати кривдника; але обидва приятелі з Франш-Конте вже не звертали на нього ніякої уваги. Їхня холоднокровність передалась і йому. В цю хвилину останній недогарок згас, і судовий пристав протяжним голосом сповістив, що будинок передається на дев’ять років панові де Сен-Жіро, начальнику канцелярії префектури, за триста тридцять франків.

Як тільки мер вийшов з зали, почалися пересуди.

– От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! – сказав хтось.– А пан де Сен-Жіро помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.

– Яка підлота! – вказав якийсь товстун ліворуч від Жюльєна.– Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику та ще й зиск мав би.

– Е! – відповів йому молодий фабрикант з лібералів.– Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендії? Бідолаха! Ось і довелося вер’єрський громаді збільшити йому утримання ще на п’ятсот франків, от і все.

– І подумати тільки – сам мер не міг тут нічого вдіяти! – зауважив третій.– Бо хоч він і ультрарояліст,– бог з ним,– та все-таки не злодій.

– Він не злодій? – підхопив ще один.– А хто ж, сорока – злодійка? Ет, що там казати – в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.

Жюльєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.

– Ви з торгів? – спитала вона.

– Так, пані, і мене нагородили почесним ім’ям шпигуна пана мера.

– Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав!

В цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий. За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жюльєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.

– Час уже вам звикнути до цього, друже мій.

Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючого букового дерева. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших сім’ях. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:

– Дзвонять! Дзвонять!

– Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виразом своєї вдячності,– скрикнув мер,– то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?

В цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату увійшов дуже гарний пан з шикарними чорними баками.

– Пане мер, я – сеньйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев’ять днів тому,– весело мовив сеньйор Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь.– Сеньйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.

Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жюльєна, примусити його забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Сеньйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідями. Коли о першій годині ночі Жюльєн наказав дітям іти спати, вони почали благати:

– Ми послухаємо ще цю історію! – вигукнув старший.

– Це історія про мене, сеньйоріно,– сказав сеньйор Джеронімо.– Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер’єра.

Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.

– Сеньйор Цінгареллі,– провадив далі молодий співак, навмисно утрируючи свій акцент, від якого діти заходились сміхом,– сеньйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії; але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто ухитрявся тікати нишком: бував у маленькому театрику Сан-Карліно, слухав там божественну музику. Але, боже мій! як роздобути вісім су на вхідний квиток? Сума величезна! – сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом.– Якось сеньйор Джіованноне, директор театру Сан-Карліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. “Цей хлопчик – просто скарб”,– сказав він.

“Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?” – спитав він мене.

“А скільки ви мені дасте?”

“Сорок дукатів на місяць”.

Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.

“Але як домогтися,– спитав я в Джіованноне,– щоб суворий сеньйор Цінгареллі відпустив мене?”

“Lascia fare a me”.

– Покладіться на мене,– переклав старший хлопчик.

– Саме так, юний мій сеньйоре. Отже, сеньйор Джіованноне каже мені: “Caro!44 перш за все підпиши цей контракт”. Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.

На другий день я прошу аудієнції у грізного сеньйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає.

“Чого тобі треба, шибенику?” – питає Цінгареллі.

“Маестро,– кажу я йому,– я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі”.

“Якби я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я б тебе посадив у карцер, на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику”.

“Маестро,– знов починаю я,– я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credete a me.45 Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете”.

“Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі покинути консерваторію? Ти що, глузуєш з мене? Ану, забирайся геть,– сказав він, намагаючись дати мені ногою в зад,– геть, а то – начувайся – потрапиш ти в мене у карцер на хліб воду!”

Через годину до директора з’являється сеньйор Джіованноне.

“Я прийшов просити вас, від вас залежить мов щастя,– каже він.– Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку”.

“Навіщо тобі цей гультяй? – питав його Цінгареллі.– Ні, я не згоден, не віддам його нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи в світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому”.

“Ну, якщо така справа,– поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт,– саrtа саntа,46 – ось його підпис”.

Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:

“Вигнати Джеронімо з консерваторії!” – кричить він несамовито.

Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.

– Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію,– сказала пані де Реналь.

Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Сеньйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім’ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.

На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.

“Отже, скрізь панує фальш,– думав Жюльєн.– Тепер сеньйор Джеронімо поїде в Лондон на шістдесятитисячну платню. А без спритності директора Сан-Карліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять… Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього немає таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше”.

Одна річ дуже дивувала Жюльєна: тижні, які він провів на самоті у Вер’єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.

“Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитись з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке… Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?”

Пані де Реналь мучили страшні думки. Всупереч своїм попереднім намірам, вона розповіла Жюльєнові всю історію з торгами. “Здається, я для нього ладна порушити всі свої клятви!” – думала вона.

Не вагаючись, вона пожертвувала б своїм життям, щоб урятувати свого чоловіка, якби життя його було в небезпеці. Це була саме така великодушна і романтична натура, для якої бачити можливість доброго вчинку і не зробити його є джерелом таких тяжких докорів сумління, наче злочин уже вчинений. І все-таки траплялись такі жахливі дні, коли вона не могла позбутись думки про те, яке б це було щастя, якби вона раптом овдовіла й могла одружитися з Жюльєном.

Він любив її синів далеко більше, ніж їхній батько; і вони, незважаючи на всю його суворість, ніжно любили його. Вона добре розуміла, що, якби вона одружилась з Жюльєном, їй довелося б покинути Вержі з його милими для неї тінистими садами. Вона уявляла собі, як жила б у Парижі, продовжуючи виховувати своїх дітей так, що всі захоплювалися б ними. Діти, вона сама, Жюльєн – всі були б такі щасливі!

Дивний наслідок шлюбу, яким його зробило XIX сторіччя! Нудьга подружнього життя знищує кохання, коли воно й було перед весіллям. І разом з тим, як сказав один філософ, шлюб скоро викликає в чоловіків,– досить багатих, щоб не працювати,– глибоку байдужість до мирних сімейних радощів. А серед жінок – тільки дуже сухі серцем не починають мріяти про кохання.

Це філософське міркування примушує мене простити пані де Реналь, але у Вер’єрі не прощали; хоч вона не знала цього, в місті тільки й було розмов, що про скандальну історію її любовного зв’язку. Завдяки цій видатній події осінній сезон був не таким нудним, як звичайно.

Осінь і частина зими минули дуже швидко. Довелося покинути ліси Вержі. Порядне товариство Вер’єра вже починало обурюватись, що його лихослів’я так мало зачіпало пана де Реналя. Не минуло й тижня, як деякі поважні особи, що, бажаючи винагородити себе за свою звичайну серйозність, з радістю беруть на себе такі місії, подбали збудити в ньому найжахливіші підозріння, хоч і робили це дуже обережно.

Пан Вально, проводячи свою потайну гру, влаштував Елізу в одну благородну й поважну родину, де було п’ять жінок. Еліза, побоюючись, як вона казала, не знайти собі місця взимку, погодилась перейти в цю сім’ю на дві третини платні, яку діставала в пана мера. Потім цій дівчині спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також і до нового; їм обом вона докладно розповіла про любовні пригоди Жюльєна.

На другий день після того, як Жюльєн приїхав у Вер’єр, абат Шелан о шостій годині ранку викликав його до себе.

– Не питаю у вас нічого,– сказав він,– прошу вас, а в разі потреби й наказую вам – нічого не говорити мені; але я вимагаю, щоб через три дні ви вирушили до Безансонської семінарії або до вашого друга Фуке; він готовий, як і раніше, забезпечити ваше майбутнє. Я все передбачив, все влаштував; але вам треба виїхати й не повертатись у Вер’єр принаймні цілий рік.

Жюльєн не відповідав, він обмірковував, чи не повинен вважати, що його честь ображена тим піклуванням, яке взяв на себе пан Шелан,– адже той, зрештою, йому не батько.

– Завтра в цей самий час я матиму честь з’явитись до вас іще раз,– сказав він нарешті священикові.

Пан Шелан, який гадав, що йому вдасться силою свого авторитету переконати цього юнака, говорив довго. Прибравши смиренного й шанобливого вигляду, Жюльєн стояв, не кажучи й слова.

Нарешті його відпустили, і він кинувся попередити пані де Реналь. Він знайшов її в розпачі: чоловік тільки що говорив з нею досить відверто. Його нерішуча вдача і надії на безансонську спадщину примусили його вважати, що дружина не винна. Він щойно зізнався їй, що громадська думка у Вер’єрі якось дивно настроєна. Люди, звичайно, помиляються, їх збили з пантелику заздрісники; але що ж, зрештою, робити?

Пані де Реналь спробувала втішити себе думкою, що Жюльєн міг би пристати на пропозицію пана Вально і залишитись у Вер’єрі. Але тепер це вже була не та простосерда й боязка жінка, якою вона була минулого року; її фатальна пристрасть і муки каяття просвітили її. Слухаючи чоловіка, вона з болем переконувалась, що розлука, хоч би тимчасова, тепер неминуча. “Далеко від мене Жюльєн знов порине в свої честолюбні мрії, і це так природно для людини, яка не має ні гроша. А я! Боже великий! Я така багата – і це багатство нічим не може допомогти моєму щастю! Він забуде мене. Він чарівний, його кохатимуть, полюбить і він. О, я нещасна!.. Та на що ж мені нарікати? Бог справедливий: адже я нічого не зробила, щоб перестати грішити,– і, караючи мене, він відібрав у мене розум. Я могла підкупити Елізу, прихилити її на свій бік. Це було так легко зробити! А я й не подумала про це, я весь час віддавалась своїм безумним любовним фантазіям. А тепер все пропало”.

Жюльєна вразило одне: коли він приніс пані де Реналь жахливу звістку про свій від’їзд, він не почув від неї ніяких егоїстичних заперечень, хоч видно було, що вона ледве стримувала сльози.

– Нам потрібна твердість, друже мій.– Вона відрізала для нього на пам’ять пасмо свого волосся.– Не знаю, що я робитиму, але, якщо я помру, обіцяй мені, що ти ніколи не покинеш моїх дітей. Далеко ти будеш від них чи близько, постарайся зробити з них чесних людей. Якщо знову буде революція, всю знать переріжуть, а їхньому батькові доведеться, мабуть, емігрувати через того селянина, якого тоді вбили на даху. Подбай про моїх дітей… Дай мені твою руку. Прощай, друже мій. Це наші останні хвилини. Коли ця страшна жертва буде принесена, я сподіваюся, що на людях в мене вистачить мужності подбати про своє добре ім’я.

Жюльєн чекав вибуху одчаю. Ці прості прощальні слова глибоко зворушили його.

– Ні, я не хочу так з вами прощатись! Я поїду – вони всі цього хочуть, та й ви самі хочете! Але через три дні я повернуся до вас вночі.

Все раптом змінилося для пані де Реналь. Значить, Жюльєн справді кохає її, коли йому самому спало на думку побачити її ще раз! Всі її жахливі страждання розвіялись, і її охопила така буйна радість, яку вона рідко відчувала в житті. Все тепер стало легким для неї. Певність, що вона ще раз побачить свого коханого, робила ці останні хвилини не такими болісними. З тієї миті обличчя й поводження пані де Реналь сповнились якогось особливого благородства, твердості й надзвичайної гідності.

Скоро повернувся пан де Реналь. Він був у нестямі. І тут він нарешті заговорив з жінкою про анонімний лист, одержаний два місяці тому.

– Я понесу цей лист у казино, покажу всім, хай всі побачать, що його написав цей негідник Вально. Я його витяг із злиднів і зробив одним з найбагатших людей у Вер’єрі. Я присоромлю його прилюдно, а потім битимуся з ним. Ні, це вже занадто.

“І я можу овдовіти, боже великий!” – подумала пані де Реналь. Але в ту саму мить вона сказала собі: “Якщо я не перешкоджу цій дуелі,– а я це, звичайно, можу зробити,– я буду вбивцею свого чоловіка”.

Ніколи вона так уміло не лестила його чванливості. Не минуло й двох годин, як вона зуміла переконати його,– за допомогою його ж власних доказів,– що треба зараз виявляти до Вально особливу приязнь і навіть знов узяти до себе в дім Елізу. Пані де Реналь треба було багато мужності, щоб наважитись знов бачити цю дівчину, причину всіх її нещасть. Але таку думку подав їй Жюльєн.

Нарешті, після того як його кілька разів наводили на правильну путь, пан де Реналь сам прийшов до думки; дуже неприємної з матеріального погляду, що найгірше для нього буде, коли Жюльєн саме тепер, у розпалі зловорожих пліток і пересудів у Вер’єрі залишиться в місті й стане гувернером дітей пана Вально. Цілком очевидно, що в інтересах Жюльєна – прийняти пропозицію директора притулку для жебраків. Навпаки, для торжества пана де Реналя багато важить, щоб Жюльєн покинув Вер’єр і вступив до безансонської або до діжонської семінарії. Але як його умовити виїхати, і потім – на які кошти він там житиме?

Передбачаючи неминучість грошової жертви, пан де Реналь побивався більше, ніж його дружина. Вона після цієї розмови з чоловіком була в такому стані, як мужня людина, що вирішила вкоротити собі віку й прийняла смертельну дозу страмонію: вона ще живе, але, так би мовити, лише по інерції, і ніщо в світі її вже не цікавить. Так Людовік XIV, умираючи, сказав: “Коли я був королем…” Чудові слова!

На другий день рано-вранці пан де Реналь одержав анонімного листа. На цей раз лист був написаний у найобразливіших виразах. У кожному рядку найгрубішими словами говорилося про його становище. То був витвір якогось дрібного заздрісника. Цей лист знову збудив в нього бажання битись із паном Вально. Пан де Реналь так розійшовся, що вирішив негайно здійснити свій намір. Він вийшов з дому сам, зайшов до зброяра, вибрав пістолети й наказав їх зарядити.

“Справді,– казав він сам до себе,– якби навіть повернулось знов суворе управління імператора Наполеона, мені нема чого закинути, я не вчинив найменшого шахрайства. Єдине, що я дозволяв собі,– це закривати очі; але в моєму столі знайдуться солідні документи, які мене виправдають.

Пані де Реналь злякалась, побачивши холодну лють чоловіка, що знову викликала в ній фатальну думку про вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася віч-на-віч з чоловіком. Марно умовляла вона його протягом кількох годин – новий анонімний лист зміцнив його рішення. Кінець кінцем вона все-таки добилась того, що його мужній намір – дати ляпаса панові Вально – перейшов у не менш мужнє вирішення – запропонувати Жюльєнові шістсот франків, щоб сплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи той день, коли йому спало на думку взяти гувернера, забув про анонімний лист.

Його трохи втішала думка, яку він приховав від жінки: спритно використовуючи романтичні ідеї юнака, він сподівався умовити його відхилити пропозицію Вально і за меншу суму.

Значно важче було пані де Реналь довести Жюльєнові, що, жертвуючи заради інтересів її чоловіка місцем у вісімсот франків, яке йому прилюдно пропонував директор притулку, він, не соромлячись, може прийняти ці гроші.

– Та я ж ні на хвилину не мав на думці прийняти ту пропозицію,– повторював Жюльєн.– Ви мене привчили до справжнього порядного життя, я не міг би знести грубості тих людей.

Але жорстока необхідність залізною рукою зломила волю Жюльєна. Він втішав свої гордощі тим, що приймає ці гроші від вер’єрського мера тільки в борг і навіть дасть розписку з зобов’язанням сплатити всю суму з процентами протягом п’яти років.

В пані де Реналь і досі було заховано кілька тисяч франків у печері в горах.

Вона запропонувала їх йому, з трепетом чекаючи, що він відмовиться і тільки розгнівається на неї.

– Невже ви хочете,– сказав Жюльєн,– щоб спогади про наше кохання зробились для мене огидними?

Нарешті Жюльєн покинув Вер’єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жюльєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жюльєн попросив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п’ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.

Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер’єра, де він залишив стільки кохання, він уже ні про що більше не думав і тільки уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.

Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпним, бо між її теперішнім станом і страшним горем, що чекало її попереду, було ще це останнє побачення з Жюльєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жюльєн прийшов до неї.

З цієї хвилини вона могла думати тільки про одне: “Я бачу його востаннє”. Вона не відповідала на пестощі свого друга і була мов напівтруп, у якому ледве жевріє життя. Коли вона силувала себе сказати йому, що кохає його, це звучало так вимушено, що можна було подумати протилежне. Ніщо не могло відігнати від неї страшної думки про вічну розлуку. Жюльєн, з його недовірливістю, подумав був, що його вже забули. Але коли він висловив свою образу з цього приводу, вона не відповіла ні слова, тільки по щоках її покотились великі сльози, і рука її конвульсивно стиснула його руку.

– Та, боже мій, як же ви хочете, щоб я вам вірив,– казав Жюльєн у відповідь на скупі запевнення своєї коханої,– ви, мабуть, виявили б у сто разів більше щирої приязні до пані Дервіль чи просто до якоїсь знайомої.

Закам’яніла пані де Реналь не знала, що відповісти.

– Горе моє нестерпне… Одна надія – смерть… Я почуваю, як серце моє холоне…

Такі були найдовші відповіді, яких він міг добитись.

Коли почало розвиднятись і йому час було йти, сльози пані де Реналь зовсім висохли. Вона мовчки дивилась, як він прив’язує до вікна вірьовку з вузлами, і не відповідала на поцілунки Жюльєна. Марно казав він їй:

– Ось ми й дійшли того стану, якого ви бажали. Тепер ви житимете з спокійним сумлінням. Вам уже не ввижатиметься близька смерть дітей при найменшому їхньому захворюванні.

– Дуже шкода, що ви не можете поцілувати Станіслава,– сказала вона холодно.

Кінець кінцем Жюльєн так і пішов, глибоко вражений мертвотними обіймами цього живого трупа, і на протязі кількох льє не міг думати ні про що інше. Серце його краялось, і до перевалу, доки видно було дзвіницю вер’єрської церкви, він часто оглядався на ходу.

XXIV. ВЕЛИКЕ МІСТО

Який галас! Скільки заклопотаних людей! Скільки думок про майбутнє роїться в голові двадцятилітнього юнака! Як все це відвертав від кохання!

Барнав

Нарешті далеко попереду, на горі, він помітив чорні стіни – це була безансонська фортеця. “Яка була б величезна різниця,– сказав він собі, зітхнувши,– якби я з’явився в цю благородну фортецю як підпоручик одного з полків, залишених тут для оборони міста”.

Безансон не тільки одне з найкрасивіших міст Франції, в ньому можна зустріти багато благородних і розумних людей. Але Жюльєн був усього-на-всього селянським парубком і не мав ніякої змоги познайомитися з видатними людьми.

Він узяв у Фуке простий костюм і в такому одязі перейшов через підйомні мости. Начитавшись про облогу тисяча шістсот сімдесят четвертого року,47 він захотів, перш ніж поховати себе в семінарії, оглянути кріпосні укріплення. Кілька разів його трохи не арештували вартові; він пробирався в такі місця, куди військова влада нікого не допускає, щоб мати змогу продавати щорічно на дванадцять чи п’ятнадцять тисяч франків сіна.

Високі стіни, глибокі рови, грізні гармати протягом кількох годин захоплювали всю його увагу. Та ось, проходячи бульваром, він побачив перед собою велику кав’ярню і зачудовано спинився: хоч слово “кав’ярня” було написане великими літерами над двома величезними дверима, Жюльєн не міг повірити очам. Подолавши свою боязкість, він наважився зайти й опинився в залі, кроків тридцяти чи сорока завдовжки; стеля в ній здіймалась принаймні футів на двадцять. Все здавалось йому сьогодні незвичайним.

На двох більярдах ішла гра. Маркери вигукували рахунок, гравці бігали навколо більярдів, оточених глядачами. Клуби тютюнового диму обгортали юрбу синюватою хмарою. Високі на зріст чоловіки, з похилими плечима, важкою ходою, неймовірними баками і в довгих сюртуках привертали увагу Жюльєна. Ці благородні нащадки стародавнього Бізонтія 48 не говорили, а кричали і вдавали з себе грізних воїнів. Жюльєн завмер на місці від захоплення. Він думав про неосяжність і розкіш цього великого міста, яким був Безансон. Він не наважувався замовити чашку кави в одного з отих молодиків із зверхнім поглядом, які викрикували рахунок гри.

Але дівчина, що сиділа за скойкою, помітила вродливого юного провінціала, що стояв за три кроки від пічки э пакунком під пахвою і уважно розглядав бюст короля з чудового білого гіпсу. Та дівчина з Франш-Конте, висока, ставна і чепурно вбрана, як це годиться для такого кафе, вже двічі тихо покликала, щоб почув тільки Жюльєн: “Пане! пане!” Жюльєн, зустрівшись поглядом з великими синіми, напрочуд лагідними очима, зрозумів, що вона звертається саме до нього.

Він швидко попростував до стійки, де стояла красуня, точнісінько так, ніби йшов на ворога. Від його різкого поруху пакунок його випав.

Яким жалюгідним здався б наш провінціал юним паризьким ліцеїстам, що вже в п’ятнадцять років уміють увійти до кав’ярні з такою гідністю! Проте ці хлопці, так добре вимуштрувані в п’ятнадцять років, стають звичайними у вісімнадцять. Непереборна сором’язливість, що зустрічається в провінції, іноді переборює себе, і тоді вона змушує дерзати. Підходячи до молодої, та ще й такої вродливої дівчини, що сама заговорила до нього, Жюльєн подолав ніяковість і, осмілівши, подумав: “Скажу їй щиру правду”.

– Пані, я вперше в Безансоні. Мені хотілося б за гроші одержати чашку кави з хлібом.

Дівчина посміхнулась і зашарілася, вона боялась, що гравці в більярд помітять гарного юнака і почнуть з нього глузувати, а він тоді злякається й не прийде більше в кав’ярню.

– Сідайте тут, біля мене,– сказала вона, вказавши на мармуровий столик, який майже зовсім ховався за великою стійкою з чорного дерева, що виступала в зал.

Дівчина перехилилася через прилавок, і це дало їй змогу показати свій гнучкий стан. Жюльєн помітив це, і думки його враз набули іншого напрямку. Красуня поставила перед ним чашку, цукор і хлібець. Їй не хотілося кликати офіціанта, щоб той приніс кави, бо вона розуміла, що, коли той підійде, вона не буде вже на самоті з Жюльєном.

Жюльєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз виникали перед ним. Згадавши, як палко його кохали, він майже зовсім позбувся своєї ніяковості. Красуні досить було глянути Жюльєнові в очі, щоб зрозуміти все.

– Цей тютюновий дим викликає у вас кашель, приходьте снідати завтра до восьмої години ранку, я тоді майже сама.

– А як вас звуть? – спитав Жюльєн, усміхаючись несміливо і з щирим захопленням.

– Аманда Біне.

– Чи не дозволите ви мені прислати вам через годину один пакуночок, такий завбільшки, як оцей?

Красуня Аманда на мить задумалась.

– За мною стежать; те, про що ви мене просите, може мені пошкодити; а проте я зараз запишу свою адресу на картці, ви її наліпіть на пакунок. Можете послати його мені, не боячись.

– Мене звуть Жюльєн. Сорель,– сказав юнак,– в мене нема ні родичів, ні знайомих у Безансоні.

– А, розумію,– сказала вона, зрадівши,– ви вступаєте до юридичної школи?

– На жаль, ні,– відповів Жюльєн,– мене посилають у семінарію.

Глибоке розчарування промайнуло на обличчі Аманди; вона покликала офіціанта; тепер вона зробила це без вагань. Офіціант, навіть не глянувши на Жюльєна, налив йому кави.

Аманда одержувала за прилавком гроші; Жюльєн був гордий, що наважився поговорити. Біля одного з більярдів голосно сперечалися. Крики й вигуки, які лунали в цій величезній залі, зливались у якийсь суцільний гомін, що вражав Жюльєна. Аманда сиділа, замислившись і опустивши очі.

– Коли хочете, мадемуазель,– сказав він раптом упевнено,– я можу назватись вашим родичем.

Така потішна самовпевненість сподобалась Аманді. “Це не якийсь там пройдисвіт”,– подумала вона й поквапливо прошепотіла, не дивлячись на нього, бо весь час стежила, чи не йде хто-небудь до стійки.

– Я з Жанліса, біля Діжона, ви скажіть, що ви теж із Жанліса, родич моєї матері.

– Скажу неодмінно.

– Кожний четвер о п’ятій годині, влітку, пани семінаристи проходять тут повз кав’ярню.

– Якщо ви згадаєте про мене, коли я теж тут проходитиму, вийдіть з букетиком фіалок у руці.

Аманда глянула на нього здивовано. Цей погляд перетворив мужність Жюльєна в одчайдушну відвагу, проте він все ж зашарівся, кажучи їй:

– Я почуваю, що безтямно закохався в вас.

– Говоріть тихіше,– сказала вона злякано.

Жюльєн намагався пригадати кілька фраз з пошарпаного томика “Нової Елоїзи”, який потрапив йому до рук у Вержі. Пам’ять його стала йому в пригоді. Протягом десяти хвилин він цитував зачарованій мадемуазель Аманді “Нову Елоїзу” і був щасливий від власної хоробрості. Раптом красуня набрала крижаного вигляду. Один з її коханців з’явився в дверях кав’ярні.

Він підійшов до стійки, насвистуючи й поводячи плечима, і глянув на Жюльєна. В ту саму мить в уяві Жюльєна, що завжди все перебільшував, виникла думка про дуель. Він пополотнів, відсунув свою чашку, набрав рішучого вигляду й уважно втупився очима у свого суперника. Коли той нахилився, безцеремонно наливаючи собі біля прилавка склянку горілки, Аманда поглядом наказала Жюльєнові опустити очі. Він послухався і протягом двох хвилин сидів не ворухнувшись, блідий, рішучий, думаючи тільки про те, що ось-ось мало трапитись; він був справді гарний в цю хвилину. Суперника здивували очі Жюльєна; вихиливши одразу склянку горілки, він щось сказав Аманді, засунув руки в кишені свого широченного сюртука і попростував до одного з більярдів, насвистуючи й поглядаючи на Жюльєна. Жюльєн схопився, не тямлячи себе від люті, але не знав, як почати сварку. Він поклав свій пакунок, і набравши найзухвалішого вигляду, рушив до більярда.

Марно підказувала йому розсудливість: затіяти дуель з першого ж дня в Безансоні – значить, погубити церковну кар’єру.

“Та дарма, принаймні ніхто не скаже, що я злякався нахаби!” – думав він.

Аманда побачила його хоробрість, що так гарно контрастувала з наївною соромливістю. Вона відразу віддала йому перевагу перед отим високим хлопцем у сюртуку. Вона підвелась і, вдаючи, що стежить за кимсь із прихожих на вулиці, поспішно стала між ним і більярдом:

– Боронь вас боже так скоса поглядати на цього пана, це мій зять.

– А яке мені діло? Чого він втупився очима в мене?

– Ви що ж, хочете мене зробити нещасною? Звичайно, він на вас глянув, може, навіть і заговорить до вас. Адже я сказала, що ви родич моєї матері і тільки що приїхали з Жанліса. Він сам з Франш-Конте і в Бургундії ніде не бував по той бік Доля. Отже, сміливо можете говорити все, що вам на думку спаде.

Жюльєн все ще вагався; тоді вона додала поквапливо, бо уява цієї дамочки з-за стойки була щедра на брехню.

– Звичайно, він подивився на вас, але саме тоді, коли питав мене, хто ви такий. Цей хлопець до всіх такий мугир, вас він не хотів образити.

Жюльєн пильно стежив очима за уявним зятем. Він побачив, як той підійшов до дальшого з двох більярдів і купив номерок, щоб взяти участь у грі. Жюльєн почув, як він погрозливо загорлав: “Ось я вам покажу!” Жюльєн поквапливо пройшов за спиною мадемуазель Аманди і ступив крок у напрямку більярда. Аманда схопила його за лікоть.

– Спершу заплатіть мені,– сказала вона.

“Справді,– подумав Жюльєн,– вона боїться, що я втечу, не заплативши. Аманда була така ж схвильована, як і він, щоки її палали,– вона дуже довго відраховувала йому здачу, тихенько повторюючи:

– Негайно йдіть з кав’ярні, інакше я вас не любитиму, а ви мені сподобались.

Нарешті Жюльєн пішов, хоч і дуже поволі. “Чи не слід мені піти подивитись, так само прямо в вічі цьому грубіянові?” Ця нерішучість затримала його на цілу годину на бульварі перед кав’ярнею; він чекав, чи не вийде той молодик; але він не показувався, і Жюльєн пішов.

Він пробув у Безансоні всього кілька годин, а йому вже було за що докоряти собі. Старий полковий лікар, незважаючи на свою подагру, колись дав йому кілька уроків фехтування – оце й уся наука, що була до послуг Жюльєна на випадок сварки. Та він не зважив би на це, коли б тільки знав, яким чином, крім ляпаса, можна почати сварку, а якби справа дійшла до кулаків, той здоровило добре б його побив, та й годі.

“Для такого бідака, як я,– думав Жюльєн,– без покровителів, без грошей, не буде великої різниці між семінарією і в’язницею. Треба мені залишити цивільний одяг десь у готелі й перевдягтись у чорний костюм. Якщо мені колись пощастить вийти з семінарії на кілька годин, я зможу в цій одежі відвідати мадемуазель Аманду.

Задум був непоганий, але, проходячи повз готелі, Жюльєн не наважувався зайти в жоден з них.

Нарешті, коли він уже вдруге проходив повз “Посольський готель”, його заклопотаний погляд зустрівся з очима товстої, червонощокої молодиці з жвавим і веселим обличчям. Він підійшов до неї і розповів про свою скруту.

– З охотою, любенький абатику,– сказала хазяйка “Посольського готелю”,– я збережу ваш цивільний одяг і навіть накажу його інколи провітрювати. Адже в цю пору року не можна залишати довго лежати суконне вбрання.

Вона взяла ключ і сама провела Жюльєна в кімнату, порадивши йому записати все, що він залишає.

– Боже мій! як вам до лиця оце вбрання, пане абате Сорель,– сказала товстуха, коли він зайшов до неї в кухню.– Зараз скажу, щоб вам подали добрий обід; він коштуватиме вам,– додала вона тихенько,– тільки двадцять су, замість п’ятдесяти, як платять усі; треба ж зглянутися на ваш гаманець.

– В мене є десять луїдорів,– відповів Жюльєн не без гордощів.

– Ой боже мій! – злякано вигукнула добра хазяйка.– Не кажіть про це так голосно; в Безансоні чимало негідників, вони вас вмить обікрадуть. Особливо ніколи не заходьте до кав’ярні, там повно шахраїв.

– Справді? – сказав Жюльєн, якого ці слова примусили замислитись.

– Не ходіть нікуди, тільки до мене, я вас частуватиму кавою. Пам’ятайте, що тут ви знайдете жінку, яка почуває до вас приязнь, і гарний обід за двадцять су; вірте моєму слову, так воно і є. Тепер сідайте до столу, я сама вам подам.

– Я не можу їсти,– сказав Жюльєн,– я занадто хвилююсь, адже прямо звідси я піду до семінарії.

Але добра жінка випустила його тільки тоді, як понабивала йому кишені всякою їжею. Нарешті Жюльєн попростував до страшного закладу, а хазяйка, стоячи на порозі, показувала йому дорогу.

XXV. СЕМІНАРІЯ

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими, триста тридцять шість вечерь по тридцять вісім сантимів, шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жюльєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. “Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!” Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жюльєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жюльєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жюльєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони зійшли на другий поверх широкими сходами з дерев’яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев’яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, почорнілі від часу картини. Тут Жюльєна залишили самого. Він стояв, страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову з’явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жюльєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Стіни були теж побілені, меблів тут майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жюльєн, проходячи, побачив ліжко з нефарбованого дерева, два солом’яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив чоловіка в зношеній сутані, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав з купи, яка лежала перед ним, маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жюльєна. А той стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, що пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин з десять: скромно вдягнений чоловік за столом все писав і писав. Жюльєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося, він от-от упаде. Який-небудь філософ сказав би, хоч, може, він і помилився б: “Так жахливо діє потворне на душу, створену, щоб любити прекрасне”.

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жюльєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жюльєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

– То ви підійдете сюди чи ні? – нарешті нетерпляче сказав чоловік.

Жюльєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

– Ближче,– сказав чоловік в сутані.

Жюльєн вробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

– Ваше ім’я?

– Жюльєн Сорель.

– Ви дуже спізнились,– сказав той, знов уп’явшись у нього своїми грізними очима.

Жюльєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жюльєн втратив тільки здатність бачити й рухатись; але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев’яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

– В нього, мабуть, падуча. Тільки ще цього бракувало!

Коли Жюльєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. “Треба бути мужнім,– сказав сам собі наш герой,– і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають”. Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жюльєна, спитав:

– Ви можете відповідати на мої запитання?

– Так, пане,– сказав Жюльєн слабким голосом.

– А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жюльєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:

– Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

– Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,– сказав Жюльєн завмираючим голосом,

– Очевидно,– відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.

– Лист пана Шелана короткий,– сказав він, ніби розмовляючи сам з собою.– Intelligenti pauca.49 В наші часи чим коротше писати, тим краще!

Він прочитав уголос:

– “Посилаю до вас Жюльєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жюльєна вийде чудовий працівник у господньому винограднику. Пам’ять і кмітливість – все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?”

– Щире? – здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жюльєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності.– Щире? – повторив він тихіше й заходився читати далі.

“Прошу у Вас для Жюльєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе,50 Арно,51 Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене. Vale et me ama.52

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: “Шелан”.

– Душа його спокійна,– сказав він,– і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її господь, коли проб’є мій час!

Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жюльєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.

– В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан,– нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом,– з них тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев’ятим. Але моє заступництво – це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.

Жюльєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.

– Loquerisme linguam latinam? (Чи розмовляєте ви латинською мовою?) – спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.

– Ita, pater optima (Так, преподобний отче),– відповів Жюльєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна в світі людина не здавалась йому менш “преподобною”, ніж абат Пірар за ці півгодини.

Розмова провадилась далі латинню. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим. Жюльєн потроху заспокоювався. “Який же я кволий думав він,– коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон”. І Жюльєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що догадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жюльєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака по Святому письму. Проте, коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жюльєн не знає нічого, навіть не чув імен таких святих, як Ієронім, Августін, Бонавентура, Василій та інших.

“Оце вона й є – подумав абат Пірар,– ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого письма!”

(Жюльєн тільки що виклав йому деякі міркування,– хоч про це його не питали,– щодо часу, коли насправді написані були “Книга буття”, “П’ятикнижжя” тощо).

“До чого можуть призвести такі нескінченні міркування про святе письмо,– подумав абат Пірар,– як не до його особистого тлумачення, тобто до найжахливішого протестантизму. І поруч з цими небезпечними знаннями – нічого з отців церкви, що могло б урівноважити цей нахил”.

Але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жюльєна про духовну владу папи і почув не положення старої галліканської церкви, а точний переказ мало не всієї книги пана де Местра.

“Дивак цей Шелан, – подумав абат Пірар,– чи не для того він дав йому цю книгу, щоб навчити його не ставитись до неї серйозно?”

Марно ставив він запитання, щоб дізнатись, чи справді Жюльєн вірить в доктрину де Месера. Юнак відповідав точно за книжкою, напам’ять. Тепер Жюльєн зовсім опанував себе. Після дуже довгого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була вже тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар дотримувався ось уже п’ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жюльєна в ім’я логіки, настільки його відповіді були чіткі, точні й ясні.

“Ось розум сміливий і здоровий,– казав він сам собі,– але corpus debile (тіло кволе)”.

– Часто ви так падаєте? – спитав він Жюльєна по-французки, показуючи пальцем на підлогу.

– Це зі мною вперше в житті,– відповів Жюльєн,– мене налякало обличчя воротаря,– додав він, почервонівши, як хлоп’я.

Абат Пірар ледве помітно всміхнувся:

– Ось наслідки суєтної світської пишноти: ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим є й наш обов’язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалась цій слабості – надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.

– Якби вас не рекомендували мені,– провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь,– якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите – річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п’ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.

Потім абат Пірар порадив Жюльєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.

– Даю вам слово честі,– сказав Жюльєн з палкістю чесної людини.

Ректор семінарії вперше усміхнувся.

– Це слово зовсім не годиться тут,– сказав він,– воно занадто нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати – значить коритись. Скільки у вас грошей?

“Все зрозуміло,– подумав Жюльєн,– саме тому я й став “любим сином”.

– Тридцять п’ять франків, отче.

– Записуйте докладно, на що витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.

Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жюльєн покликав воротаря.

– Проведіть Жюльєна Сореля в келію номер сто три,– сказав йому абат Пірар.

На знак особливої ласки він дав Жюльєнові окреме приміщення.

– Віднесіть туди його валізу! – додав він.

Жюльєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.

Вони прийшли в келію №103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.

– Який чарівний краєвид! – вигукнув Жюльєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жюльєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.

Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.

XXVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ

Я один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене. Всі ті, хто на моїх очах домагається успіху, люди безсоромні й черстві, я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м’якосердість. Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то з горя від того, що люди такі жорстокі.

Юнг 53

Жюльєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жюльєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:

– Pecari, pater optime (Согрішив, преподобний отче).

Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жюльєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жюльєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

“Е, боже ж мій, за кого вони мене мають,– міркував Жюльєн,– невже вони думають, що я абетки не знаю”. І він вибрав абата Пірара.

Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер’єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.

– Абат Кастанеда – лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі,– додав семінаристик, нахилившись до вуха Жюльєна.

Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.

“На жаль, це єдина моя зброя,– казав він собі.– В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога”.

Задоволений власною поведінкою, Жюльєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось, свідчило про найвищу чесноту.

Вісім чи десять семінаристів були оточені ореолом святості, в них бували видіння, подібно до святої Терези чи святого Франциска, в якого з’явились стигмати на горі Верніа в Апеннінах. Але це була велика таємниця, їхні друзі приховували її. Бідолашні духовидці майже не виходили з лазарету. Ще була якась сотня учнів, в яких непохитна віра поєднувалась з невтомною старанністю. Вони вчилися стільки, що ледве не падали з утоми, але пуття з цього було небагато. Двоє чи троє були справді талановиті, серед них – один на ім’я Шазель. Але Жюльєн не почував до них приязні так само, як і вони до нього.

Решта з трьохсот двадцяти одного семінариста були просто тупі невігласи, що не дуже тямили зміст тих латинських слів, які вони зубрили з ранку до вечора. Майже всі вони були сільськими хлопцями, яким здавалось, що краще заробляти на хліб проказуванням латинських слів, ніж копирсатись у землі. На підставі всіх цих спостережень, Жюльєн з перших днів пройнявся певністю, що швидко доб’ється успіху.

“В кожній справі потрібні розумні люди,– казав він собі,– бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Всі ці бідолахи,– думав він,– тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м’ясо не частіше як п’ять шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна – це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя”.

В їхніх похмурих очах Жюльєн ніколи не бачив інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жюльєн не знав одного,– і ніхто йому цього не збирався пояснити,– а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині. З часів Вольтера, з часів двопалатної системи управління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою і особистим судженням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги – це книги. Душевне смиренство вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими – і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійєс або Грегуар.54 Церква тремтить і чіпляється за папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жюльєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

“Невже мене забули всі на світі?” – думав Жюльєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшні муки каяття борються із коханням.

“Тим краще,– подумав абат Пірар,– принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку”.

Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозами,– це було прощання навіки з Жюльєном. “Нарешті,– було написано в листі,– небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов’язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили,– перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жюльєне, будьте справедливі до людей”.

Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жюльєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жюльєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров’ї, коли раптом якось уранці в його келії з’явився Фуке.

– Нарешті я до тебе добився. П’ять разів – не на докір тобі сказати – я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев’яну пику. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

– Це покута, яку я на себе наклав.

– А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п’ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жюльєн пополотнів. Фуке сказав йому:

– До речі, знаєш? – мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.

– Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь Діжон або в Безансон.

– Вона буває в Безансоні? – спитав Жюльєн, і обличчя його спалахнуло.

– Частенько,– відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.

– Є в тебе “Конституціоналіст”?

– Що таке? – перепитав Фуке.

– Я питаю, чи є в тебе з собою газета “Конституціоналіст”? – повторив Жюльєн якомога спокійніше.– Тут її продають по тридцять су за номер.

– Як! Навіть і в семінарії ліберали! – скрикнув Фуке. – Бідна Франція – додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.

Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер’єра, що здавався йому дурним хлоп’ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жюльєн тільки те й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації вільнодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жюльєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись авторитетові. Абат Пірар йому ні в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жюльєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жюльєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

З тієї хвилини, як Жюльєн усвідомив свою нерозсудливість, він перестав нудитись, йому треба було дізнатись, як далеко він дав зайти лиху, і з цією метою вирішив трохи порушити свою погордливу й уперту мовчазність, якою він відштовхував від себе товаришів. Але тепер вони вирішили помститись на ньому. Його спроби зав’язати розмову були зустрінуті з презирством, що межувало із знущанням. Жюльєн дізнався тепер, що від першого дня його вступу до семінарії не було такої години, особливо під час перерв між заняттями, яка б не мала для нього добрих чи прикрих наслідків і яка б не збільшила кількості його ворогів або не викликала до нього приязні якогось щирого й доброчесного семінариста чи просто не такого грубого неука, як усі інші. Зло, що він мав виправити, було величезне, і завдання його дуже важке. Відтепер увага Жюльєна була завжди насторожі. Він повинен був удавати з себе зовсім іншу людину.

Вираз його очей, наприклад, завдавав йому багато клопоту. Не без підстав у подібних місцях усі опускають очі. “Який же я був самовпевнений у Вер’єрі! – міркував Жюльєн.– Я думав, що живу, а це було тільки готування до життя. Але ось тепер, нарешті, я живу серед людей таких, які мене оточуватимуть до кінця, поки моя роль не буде зіграна. Я оточений ворогами. Яке нестерпне це безнастанне лицемірство,– говорив він собі.– Перед ним бліднуть подвиги Геракла. Геракл наших часів – це Сікст П’ятий,55 що протягом п’ятнадцяти років обманював своїм смиренством сорок кардиналів, які знали його запальним і гордим замолоду.

Виходить, наука тут нічого не важить! – казав він собі з досадою.– Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються тут тільки про людське око. Все, що з цього приводу тут говориться,– просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвоювати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Та саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Шазель знає більше, ніж я, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п’ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і виходить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!”

З того часу, як Жюльєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п’ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалось йому страшенно нудним, стало для нього найцікавішим заняттям. Суворо оцінюючи себе самого, і зокрема, намагаючись не перебільшувати своїх можливостей, Жюльєн не прагнув уподібнитись відразу зразковим семінаристам і робити щохвилини якісь значущі вчинки, які свідчили б про те, що він досяг нового ступеня християнської досконалості. Адже в семінарії навіть не круто зварене яйце можна з’їсти так, що це свідчитиме про успіхи на шляху благочестя.

Нехай читач, у якого це, можливо, викличе посмішку, пригадає всі ті похибки, яких допустився абат Деліль,56 споживаючи яйце за сніданком в одної знатної дами при дворі Людовіка XVI.

Жюльєн спочатку намагався дійти non culpa,57 цебто такого стану молодого семінариста, коли його хода, манера рухати руками, вираз очей вже не мають у собі нічого світського, але ще не виявляють в юнакові людини, яка цілком поринула в думки про вічне життя і про марність земного існування.

Жюльєн весь час бачив написані вуглем на стінах у коридорах такі фрази, як: “Що таке шістдесят років випробувань у порівнянні з вічним блаженством чи з вічними муками в киплячому маслі в пеклі?” Тепер ці фрази вже не викликали в нього презирства: він зрозумів, що треба їх завжди мати перед очима. “Що я робитиму все своє життя? – питав він себе.– Я продаватиму віруючим місця на небесах. А як показати їм наочно, що це таке? Тільки відмінністю в зовнішності між мною й мирянином”.

Однак через багато місяців повсякчасних зусиль на Жюльєновому обличчі виднілася думка. Його манера зводити очі й рухати губами зовсім не свідчила про сліпу віру, готову все прийняти і стерпіти, навіть мучеництво. З люттю бачив Жюльєн, що навіть найнеотесаніші сільські хлопці випереджають його в цьому. Їм надто легко було ні про що не задумуватись!

Скільки зусиль доклав він, щоб мати вигляд вузьколобого святенника, пройнятого палкою і сліпою вірою, готового все прийняти й усе витримати! Подібні обличчя часто можна побачити в італійських монастирях; прекрасні зразки їх залишив для нас, світських людей, Гверчіно 58 в своїх релігійних картинах.59

У великі свята семінаристам давали сосиски з квашеною капустою. Жюльєнові сусіди по столу помітили, що він байдужий до такого добра; то був один з його перших злочинів. Товариші його побачили в цьому вияв найбезглуздішого лицемірства, саме цим він і набув собі найбільше ворогів. “Гляньте, який багатир, гляньте, який чванько– казали вони,– він удає, ніби йому наплювати на найкращий харч,– на сосиски з квашеною капустою! Ото падлюка! Гордій клятий!”

Йому слід було вдати, що, лишаючи свою порцію недоїденою, він карає себе покутою і промовити перед кимсь із приятелів, показуючи на капусту: “Що людина може принести у жертву всевишньому, як не добровільне страждання?”

“Що вдієш Неуцтво цих сільських хлопців, моїх товаришів, є для них величезною перевагою! – думав Жюльєн у хвилини смутку.– Коли вони вступають до семінарії, учителям не доводиться вибивати з них силу-силенну світських думок, все те, що приніс із собою я і що вони читають на моєму обличчі, хоч би як я намагався приховати це”.

Жюльєн придивлявся з увагою, майже з заздрощами, до найгрубіших селюків, які вступали до семінарії. Коли з них скидали ратинову куртку, щоб надягти чорну рясу, вся їхня освіта зводилась до безмежної й незмірної поваги до дзвінкої монети як кажуть у Франш-Конте. Так гордо й пишно називалася в них готівка.

Для цих семінаристів, як для героїв романів Вольтера, щастя полягає насамперед у тому, щоб добре пообідати. Майже в усіх Жюльєн помічав також природжену повагу до будь-кого, хто носить одяг з тонкого сукна. Це почуття показує, як ціниться, чи, точніше, недооцінюється, справедливість щодо розподілу земних благ, яка встановлена нашими законами. “Що можна виграти,– казали вони часто один одному,– тягаючись із тузом” (Так називають у долинах Юри багатіїв). Можна собі уявити, як вони поважали того, хто багатший за всіх,– уряд!

Не усміхнутися шанобливо на саму згадку імені пана префекта – це необачно на думку селян з Франш-Конте, а бідняка негайно карають за необачність, позбавляю я його шматка хліба.

Спочатку Жюльєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилось, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ані картоплі. “Що ж тут дивного,– казав собі Жюльєн,– коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і має гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг”.

Якось Жюльєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві:

– А чому я не можу стати папою, як Сікст П’ятий, що колись пас свині?

– Папами обирають тільки італійців,– відповів його друг.– Але, напевно, комусь із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан П., єпископ шалонський,– син бочара, а мій батько також бочар.

Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жюльєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватись з тієї фізичної і моральної атмосфери, в якій він задихався.

Ректор прийняв його так само грізно, як і в день його вступу до семінарії.

– Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті,– сказав він, дивлячись на Жюльєна так, що той радий був би провалитись крізь землю.

Жюльєн прочитав:

“Аманда Біне, в кав’ярні Жірар, до восьмої години. Сказати, що родом з Жанліса, родич моєї матері”.

Жюльєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.

– В той день, коли я сюди вступив,– відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг знести його грізного погляду,– я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля господа бога, щоб молоді священики бачили життя таким, яким воно є, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.

– І це ви мені розводите такі теревені – скрикнув обурений абат Пірар.– Негіднику!

– У Вер’єрі,– спокійно продовжував Жюльєн,– мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені…

– До діла! до діла! – скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.

Нітрохи не злякавшись, Жюльєн провадив далі:

– В той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав’ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно хазяйка кав’ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. “В Безансоні повно всяких шахраїв,– сказала вона мені,– я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса”.

– Всю цю балаканину буде перевірено,– вигукнув абат Пірар, йому не сиділось на місці, і він походжав по кімнаті.– Геть у келію!

Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жюльєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна карта. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. “Яке щастя, подумав Жюльєн,– що, коли я ще нічого не знав, я ні разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанеда так часто і так ласкаво пропонував мені це. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли вони втратили надію заскочити мене на гарячому, то, щоб марно не пропадав цей документ, зробили донос”.

Через дві години Жюльєна знов викликали до ректора.

– Ви не збрехали мені,– сказав він йому вже не так суворо,– але зберігати цю адресу – така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.

XXVII. ПЕРШИЙ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД

Наш час, боже праведний! Та це ж справжній старозавітний ковчег. Горе тому, хто його торкнеться.

Дідро

Читач пробачить нам те, що ми подаємо так мало точних і переконливих фактів з Жюльєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки; але те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.

Жюльєнові не щастило в його спробах лицемірити жестами, траплялись хвилини, коли його проймала відраза і навіть справжній одчай. Він не мав успіху, та ще й у такому огидному ремеслі. Найменша допомога зовні його підбадьорила б, адже труднощі, які треба було подолати, були не такі великі; але він був самотній, як загублений посеред океану човен. “Навіть коли я чогось доб’юся,– казав він собі,– доведеться провести все життя в такій мерзенній компанії. Серед глитаїв, що думають тільки про яєчню з салом, яку жертимуть за обідом, чи отаких от абатів Кастанедів, що не спиняються перед найогиднішим злочином. Владу вони здобудуть, але якою ціною, боже праведний!

Воля людини могутня, я не раз це читав, та чи стане її, щоб подолати таку відразу? Великим людям було легко робити подвиги: хоч би яка грізна була небезпека,– вона здавалась їм прекрасною; а хто, крім мене, зрозуміє всю бридоту того, що мене оточує!”

Це була найтяжча пора його життя. Жюльєнові легко було б вступити до одного з блискучих полків, що стояли гарнізоном у Безансоні. Або він міг би стати вчителем латині; на прожиття йому треба було так небагато! Але тоді прощай кар’єра, прощай майбутнє, яким живе його уява: це однаково, що вмерти. Ось вам подробиці одного з його сумних днів.

“Я був самовпевнений і часто радів, ще не схожий на інших сільських хлопчаків. Що подієш, тепер я вже досить прожив, щоб побачити, що відмінність породжує зненависть”,– сказав Жюльєн собі якось уранці. Він дійшов тої істини після однієї з найприкріших невдач. Цілий тиждень він домагався здобути прихильність одного з семінаристів, що ходив з німбом святості. Жюльєн прогулювався з ним по подвір’ї, покірливо слухаючи нестерпно нудні нісенітниці. Раптом небо нахмурилось, загуркотів грім, і святий семінарист, грубо відштовхуючи від себе Жюльєна, скрикнув:

– Слухайте, кожен за себе на цьому світі! Я не хочу, щоб мене громом побило: адже бог може спопелити вас, бо ви нечестивий, як Вольтер.

Стиснувши зуби від люті й звівши очі до неба, покресленого блискавками, Жюльєн скрикнув:

– Так нехай мене злива потопить, якщо я засну під час бурі! Спробуємо завоювати приязнь якогось іншого святенника.

Пролунав дзвінок на урок священної історії, яку викладав абат Кастанед.

Того дня він роз’яснював цим сільським хлопцям, наляканим тяжкою працею й злиднями своїх батьків, що ота грізна в їхніх очах сила – уряд – користується реальною і законною владою тільки тому, що ця влада доручена уряду намісником божим на землі.

– Станьте достойні папської ласки святістю життя, покорою, будьте посохом у правиці його,– додав він,– і ви одержите прекрасну посаду, де будете самі собі голова, незмінну посаду, за яку уряд платитиме вам третину, а дві третини даватиме ваша паства, покірна вашим повчанням.

Закінчивши лекцію, пан Кастанед затримався у дворі.

– Справедливо кажуть про священика: який піп, така й парафія,– говорив він до учнів, що оточили його.– Я бачив на власні очі такі гірські парафії, в яких додаткові прибутки кюре більші, ніж у місті. І грошей чимало, не кажучи вже про вгодованих каплунів, яйця, свіже масло та безліч іншого добра. Священик там, безперечно, найперша особа, йому годять, запрошують на кожен святковий обід.

Як тільки пан Кастанед пішов до себе, учні поділились на групи. Жюльєн не пристав до жодної з них; його обминали, як паршиву вівцю. Він бачив, як у кожній групі учні один по одному підкидали монету, і коли той, що кинув, угадував – орел чи решітка, його товариші казали, що він незабаром дістане одну з таких прибуткових парафій.

Потім почали розповідати про всякі випадки. Якийсь молодий священик лише через рік після висвячення подарував служниці старого кюре прирученого кролика. Кюре запросив його до себе вікарієм, а через кілька місяців старий священик помер, і той посів його місце в гарній парафії. Другий домігся призначення наступником до старого кюре в багату містечкову парафію, бо завжди, коли старий паралітик сідав їсти, запобігливо розрізав йому смажене курчатко.

Як і всі молодики, де б вони не працювали, семінаристи перебільшують значення таких завбачливих хитрувань, бо в цьому є щось незвичайне, що захоплює юнацьку уяву.

“Треба мені,– думав Жюльєн,– призвичаїтись до таких розмов”. Коли не говорили про сосиски та про багаті парафії, то розмова ходила про світський бік церковних доктрин, про сутички між єпископами і префектами, мерами і кюре. Жюльєн бачив, як з’являлась у них ідея другого бога, але набагато могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим другим богом був папа. Вони потихеньку говорили між собою,– та й то лише тоді, коли були певні, що пан Пірар не почує, ніби папа тільки тому не завдає собі клопоту призначати всіх префектів і всіх мерів у Франції, що він поклав цей обов’язок на французького короля, назвавши його старшим сином церкви.

Саме тоді Жюльєн подумав, що може використати книгу де Месера про папу, щоб викликати до себе повагу. Сказати правду, він приголомшив своїх товаришів, але це знов призвело до біди. Їм не сподобалось, що він краще за них викладав їхні власні думки. Пан Шелан був необачний щодо Жюльєна так само, як і щодо себе самого. Він привчив його розсудливо міркувати, не задовольняючись дорожніми словами, але забув сказати йому, що в людини незначної таку звичку мають за злочин, бо всяке розсудливе міркування ображає.

Отже, красномовство Жюльєна виявилось в очах його товаришів новим злочином. Вони пащекували про нього, довго думали й нарешті знайшли прізвисько, яке відбивало в собі той жах, котрий він викликав у них: вони назвали його Мартіном Лютером; оце вже справді,– сказали вони,– пасує йому через оту його диявольську логіку, якою він так пишається.

Серед молодих семінаристів було кілька таких, що мали кращий колір обличчя, і їх можна було вважати за вродливіших, ніж Жюльєн, але в нього були білі руки, і він не міг приховати своєї звички до надмірної охайності. Проте ця похвальна риса не вважалася такою в похмурому закладі, куди його закинула доля. Неохайні сільські хлопці, серед яких він жив, вирішили, що це свідчить про його розбещеність. Ми боїмося стомити читача, розповідаючи про безліч поневірянь нашого героя: наприклад, дужчі за нього товариші заходились лупцювати його, тому він змушений був озброїтись залізним циркулем і показати жестом, що буде ним одбиватись. Адже жести не можуть дати шпигунові такого матеріалу, як слова.

XXVIII. ПРОЦЕСІЯ

Всі серця були схвильовані. Здавалося, сам Бог зійшов з неба у ці вузенькі готичні вулиці, прикрашені й гарно посипані піском завдяки старанням віруючих.

Юнг

Хоч як намагався Жюльєн прикидатись нікчемним і дурним, він не міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших.

“Як же так,– думав він,– всі наші наставники – люди тонкого розуму, обрані з тисяч; чому вони не цінять мого смиренства?”

Тільки один, здавалося, був обманутий його готовністю всьому вірити й вдавати з себе дурника. Це був абат Ша-Бернар, розпорядник церемоній в соборі, де йому вже п’ятнадцять років обіцяли місце каноніка. А поки що він викладав у семінарії духовну риторику. Це був один з тих предметів, з яких Жюльєн під час свого засліплення, звичайно, був першим; з цього й почалось прихильне ставлення до нього абата Ша; виходячи з лекції, він часто брав юнака під руку і походжав з ним по садку.

“Що в нього на думці?” – питав себе Жюльєн. Його дуже дивувало, що абат Ша цілими годинами розповідав йому про різні соборні прикраси. Там, мовляв, було сімнадцять риз з галунами, не рахуючи жалобних. Сподівались одержати багато від старої радниці де Рюбампре. В цієї дев’яносторічної старої зберігались уже сімдесят років її весільні вбрання з розкішних ліонських шовків, гаптованих золотом. “Уявіть собі, друже мій,– казав абат Ша, раптом спиняючись і захоплено витріщаючи очі,– ці сукні стійма стоять, стільки на них золота! Всі в Безансоні певні того, що заповіт радниці збагатить скарби собору щонайменше на десять риз, не рахуючи чотирьох чи п’ятьох облачень для урочистих свят. А я сподіваюся навіть на більше,– додав абат Ша тихенько,– я маю підстави гадати, що радниця залишить нам вісім чудових позолочених срібних свічників, які, за переказом, купив в Італії Карл Сміливий, герцог Бургундський; один з її предків був його улюбленим міністром”.

“Куди це він хилить з усім отим мотлохом? – думав Жюльєн.– Ця спритна обробка триває вже цілу вічність, а й досі нічого не зрозуміло. Старий мені, мабуть, недовіряє! Він хитріший, ніж інші; в тих уже через два тижні ясно видно їхню таємну мету. А втім, я розумію,– честолюбство його страждає вже п’ятнадцять років!”

Якось увечері, під час уроку фехтування, Жюльєна покликали до абата Пірара. Той сказав йому:

– Завтра свято corpus Domini (Тіла господнього). Абат Ша-Бернар потребує ваших послуг, щоб прикрасити собор, ідіть і слухайте його.

Потім він вернув Жюльєна і з виразом співчуття додав:

– Ви самі маєте вирішити, чи слід вам скористатись з нагоди, щоб відлучитись у місто.

– Incedo per ignes (Маю таємних ворогів),– відповів Жюльєн.

На другий день рано-вранці Жюльєн, опустивши очі долу, попростував у собор. Коли він відчув навколо себе пожвавлення й рух, що починались на вулицях міста, йому стало легше. Скрізь прикрашали фасади будинків, чекаючи хресного ходу. Весь час, прожитий ним у семінарії, здавався йому тепер лише миттю. Думки його линули у Вержі та ще до гарненької Аманди Біне, яку він міг зустріти, бо кав’ярня її була недалеко. Він здаля помітив абата Ша-Бернара, який стояв на паперті дорогого його серцю собору; це був товстун з веселим обличчям і щирим поглядом.

Сьогодні він тріумфував:

– Я чекав на вас дорогий сину мій! – вигукнув він, як тільки помітив Жюльєна.– Прошу, заходьте. Сьогодні доведеться-таки попрацювати, ходімо підживимось першим сніданком; вдруге закусимо о десятій, під час пізньої обідні.

– Я хотів би, пане,– сказав йому з поважним виглядом Жюльєн,– ні на хвилину не лишатися сам. Будьте ласкаві звернути увагу,– додав він, показуючи на баштовий годинник вгорі, над їхніми головами,– що я прийшов о п’ятій годині без однієї хвилини.

– А, ви боїтесь отих негідників семінаристів. Та чи варто думати про них? – сказав абат Ша.– Невже дорога стає не такою гарною від того, що обабіч неї в живоплоті стирчать колючки? Подорожній іде своїм шляхом, а лихі колючки нехай стирчать собі на своєму місці. Та нумо до праці, любий друже, до праці!

Абат Ша недарма говорив, що робота буде нелегка. Напередодні в соборі відбувалась урочиста похоронна церемонія і не можна було робити ніяких приготувань до свята, отже, треба було тепер за один ранок задрапувати всі готичні пілони, що утворюють три притвори, червоним адамашком аж до верху, на тридцять футів заввишки. Пан єпископ виписав з Парижа чотирьох оббивальників, оплативши їм проїзд у поштовій кареті, але ці пани не могли з усім справитись і, замість того щоб допомогти своїм невправним безансонським товаришам, ще більше бентежили їх своїми насмішками.

Жюльєн побачив, що йому доведеться самому лізти на драбину; його спритність стала йому в пригоді. Він узявся керувати роботою міських оббивальників. Абат Ша зачаровано дивився, як він літає вниз і вгору з однієї драбини на другу. Коли всі колони були задраповані адамашком, постало питання, як укріпити п’ять величезних китиць із пер на великому балдахіні над головним вівтарем. Розкішний вінчик із золоченого дерева підтримувався вісьмома високими витими колонами італійського мармуру. Але щоб дістатись до середини балдахіна над престолом, треба було пройти на висоті сорока футів по старому дерев’яному карнизові, можливо, підточеному шашелем.

Вигляд тієї карколомної доріжки згасив веселий запал паризьких оббивальників; вони поглядали знизу, довго сперечались, але ніхто не ліз нагору. Жюльєн схопив пір’яні китиці і зліз по драбині. Він гарно прилаштував їх на самому вінчику, посеред балдахіна, а коли спустився вниз, абат Ша-Бернар стиснув його в обіймах:

– Optime!60 – скрикнув добрий священик,– я розповім про це монсеньйорові.

Веселі й задоволені, вони поснідали о десятій годині. Абат Ша ніколи не бачив своєї церкви такою гарною.

– Дорогий сину мій,– говорив він Жюльєнові,– моя мати здавала напрокат стільці в цьому величному соборі,– отже, я, так би мовити, годованець цієї великої будівлі. Терор Робесп’єра нас розорив, але я – мені було тоді вісім років – вже прислуговував при домашніх відправах, і в ці дні мене годували. Ніхто не вмів краще за мене згортати ризи – ніколи галуни не зімнуться. З того часу, як Наполеон відновив церковні відправи, я маю щастя порядкувати всім у цій поважній метрополії. П’ять разів на рік я бачу, як вона прикрашується цими чудовими оздобами. Але ще ніколи вона не була такою пишною, як сьогодні, ніколи адамашок не був так добре задрапований, ніколи він так гарно не обгортав колони.

“Ну, тепер нарешті він викладе мені свою таємницю,– подумав Жюльєн,– раз він почав говорити про себе, значить, почнеться звіряння почуттів”. Однак, незважаючи на явно збуджений стан, абат не промовив жодного необережного слова. “А проте він багато попрацював, і як він радіє! – думав Жюльєн,– та й винця добре хильнув! Що за людина! Ось зразок для мене. До відзнаки його!” (Цей вираз Жюльєн перейняв у старого лікаря).

Коли продзвонили Sanctus, Жюльєн хотів був надягти стихар, щоб взяти участь в урочистій процесії, очолюваній єпископом.

– А злодії, друже мій, а злодії! – скрикнув абат Ша.– Ви про них і не думаєте! Процесія вирушить, церква залишиться порожня, нам з вами доведеться стерегти. Добре, коли в нас не вистачить лише кілька ліктів цих чудових галунів, якими обведено колони знизу. Вони теж подаровані пані де Рюбампре. Галуни колись належали графові, її славетному предкові; це чисте золото, мій дорогий,– додав абат захоплено йому на вухо.– Ніякої домішки! Я доручаю вам наглядати за північним крилом; не покидайте його ні на хвилину. Собі я залишаю південне крило і головний притвор. Пильнуйте сповідальні: саме там ховаються шпигунки злодіїв і підглядають звідти, коли ми одвернемось.

Тільки-но він закінчив говорити, як пробило три чверті на дванадцяту, і в ту саму мить загудів великий дзвін. Він дзвонив на повну силу. Ці густі, урочисті звуки схвилювали Жюльєна, його уява полинула далеко від землі.

Пахощі ладану і трояндових пелюсток, що їх розкидали перед святими дарами маленькі діти, одягнуті як Іоанн-хреститель, посилювали захоплення Жюльєна.

Урочисті звуки великого дзвона мали б викликати в нього тільки думку, що це наслідок праці двадцяти чоловік, яким платять по п’ятдесят сантимів і яким допомагають, мабуть, півтора чи два десятки віруючих. Жюльєнові слід було б подумати про те, як зношуються мотузки та дерев’яне риштування, про небезпеку, яку являє самий дзвін, бо він падає через кожні двісті років; йому не завадило б поміркувати про те, чи не можна зменшити платню дзвонарям або платити їм якоюсь індульгенцією чи іншою милістю від щедрот церкви так, щоб не вичерпувалась її казна.

Але, замість того щоб віддаватись таким мудрим міркуванням, Жюльєнів дух, захоплений мужніми й могутніми звуками, ширяв у надхмарних просторах фантазії. Ніколи з нього не буде ні хорошого священика, ні хорошого начальника. Душі, що так проймаються хвилюванням, здатні належати щонайбільше митцям. Ось де найяскравіше виявилась вся самовпевненість Жюльєна. Не менш як півсотні з його товаришів-семінаристів, що навчились уважно ставитись до реального життя через загальну ненависть і страх перед якобінцями (що причаїлись, як їх запевняють, за кожним живоплотом), почувши звуки великого соборного дзвона, не подумали б ні про що, крім того, яку платню дістають дзвонарі. З геніальною точністю Баррема 61 вони б розрахували, чи варте зворушення молільників тих грошей, які доводиться платити дзвонарям. Якби Жюльєн і замислився про матеріальні інтереси собору, його уява знову завела б його надто далеко: він шукав би способів заощадити для церковних фондів сорок франків і пропустив би нагоду уникнути витрати в двадцять п’ять сантимів.

В той час, як у цей чудовий сонячний день процесія повільно просувалась вулицями Безансона, спиняючись перед вуличними вівтарями, спорудженими у великій кількості представниками міської влади, що намагались перевершити один одного, церква залишалася порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємна свіжість, пройнята пахощами квітів і ладану.

Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими мрії Жюльєна. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, зайнятий в другій половині церкви. Душа юнака майже покинула смертну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жюльєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім кількох побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.

А проте він все ж трохи вийшов із свого забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що стояли навколішках,– одна в сповідальні, а друга поруч неї, на низенькій молільній лаві. Жюльєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи то захоплення благородною і строгою поставою цих дам змусили його звернути увагу на те, що в сповідальні немає священика.

“Дивна річ,– подумав Жюльєн,– чому ці ошатні жінки, якщо вони такі побожні, не моляться перед яким-небудь вуличним вівтарем, якщо це світські дами, та чому вони не зайняли місць у першому ряду, у всіх перед очима, на одному з балконів. Як гарно її облягає сукня! Яка грація!” – І він уповільнив кроки, щоб краще розглядіти їх.

Почувши серед мертвої тиші кроки Жюльєна, жінка, що стояла на колінах у сповідальні, трохи повернула голову. Раптом вона голосно скрикнула і зомліла.

Непритомна, вона похилилась назад, а її подруга, що була поруч неї, кинулась їй на допомогу. І тої ж миті Жюльєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Йому впали в очі добре знайомі разки прекрасного намиста з великих перлин. Що сталося з Жюльєном, коли він впізнав волосся пані де Реналь! Це була вона. А друга дама, що намагалась підтримати їй голову й не дати їй зовсім упасти, була пані Дервіль. Жюльєн, не тямлячи себе, кинувся до них. Падаючи, пані де Реналь могла б потягти за собою і свою подругу, якби Жюльєн вчасно їх не підтримав. Він побачив на своєму плечі голову пані де Реналь, її бліде, як неживе, обличчя. Він допоміг пані Дервіль притулити цю чарівну голівку до солом’яного стільця і став на коліна.

Пані Дервіль обернулась і лише тепер пізнала його.

– Ідіть, пане, ідіть звідси! – сказала вона гнівно.– Аби тільки вона вас не побачила знову. Ваш вигляд справді мусить жахати її, вона була така щаслива, поки не знала вас! Ваша поведінка мерзенна. Ідіть зараз же, йдіть звідси, якщо у вас є хоч трохи сорому.

Ці слова були сказані так владно, а Жюльєн так розгубився в цю хвилину, що послухався і відійшов.

“Вона завжди ненавиділа мене”,– подумав він про пані Дервіль.

Тої ж миті в церкві пролунали гугняві співи перших священиків процесії, яка поверталась. Абат Ша-Бернар кілька разів гукнув Жюльєна, але той не чув; нарешті священик підійшов і, взявши його за руку, вивів з-за колони, куди Жюльєн сховався напівпритомний. Абат хотів відрекомендувати його єпископу.

– Вам погано, сину мій,– сказав абат, побачивши, що Жюльєн пополотнів і ледве стоїть на ногах,– ви сьогодні надмірно працювали.

Абат підтримав його під руку.

– Ходімо, сядьте на оцей ослінчик кріпильника, позад мене, я вас закрию.– Вони були тепер якраз біля головних дверей собору.– Заспокойтесь, у нас є ще хвилин з двадцять, поки з’явиться монсеньйор. Постарайтесь опанувати себе, а коли він проходитиме, я вас підведу – адже я здоровий і дужий, хоч і старий.

Проте, коли єпископ проходив, Жюльєн так тремтів, що абат Ша відмовився від думки рекомендувати його.

– Ви не дуже сумуйте,– сказав він Жюльєнові,– я ще знайду іншу нагоду.

Увечері абат Ша послав у каплицю семінарії десять фунтів свічок, заощаджених, як він казав, стараннями Жюльєна: так швидко він їх гасив. Але це ніяк не схоже було на правду. Бідолашний хлопець сам зовсім згас і ні про що не міг думати з того часу, як побачив пані де Реналь.

XXIX. ПЕРШЕ ПІДВИЩЕННЯ

Він добре вивчив свою добу, добре знав свою округу і тепер збагатів.

“Попередник” 62

Жюльєн ще не зовсім отямився і досі був у стані глибокої задуми, в яку поринув після пригоди в соборі, коли якось уранці його покликав до себе суворий абат Пірар.

– Пан абат Ша-Бернар дуже хвалить вас у своєму листі до мене. Я загалом задоволений з вашої поведінки. Щоправда, ви дуже необачні, навіть нерозважливі, хоч це відразу й непомітно; проте до цього часу серце у вас добре, навіть великодушне, розум видатний. Загалом я бачу у вас іскру, якою не слід нехтувати.

П’ятнадцять років працював я тут, а тепер мені доведеться покинути цей дім; мій злочин полягає в тому, що я полишав семінаристів на їхню добру волю, не сприяючи і не перешкоджаючи тому таємному товариству, про яке ви мені говорили на сповіді. Але, перш ніж піти звідси, я хочу щось для вас зробити; я подбав би про вас два місяці тому,– бо ви цього заслужили,– якби не донос з приводу знайденої у вас адреси Аманди Біне. Я призначаю вас репетитором з Нового і Старого завіту.

Жюльєн, сповнений вдячності, спочатку хотів кинутись на коліна, щоб подякувати богові, але піддався щирішому пориву. Він підійшов до абата Пірара, взяв його руку і підніс її до уст.

– Це що таке? – вигукнув ректор розгнівано, але Жюльєнові очі казали ще більше, ніж його вчинок.

Абат Пірар глянув на нього здивовано, як людина, що вже багато років не бачила проявів ніжних почуттів. Цей уважний погляд зрадив ректора, голос його затремтів.

– Так, сину мій, я полюбив тебе. Господь знає, що це сталося проти моєї волі… Мій обов’язок бути справедливим і не почувати ні до кого ні ненависті, ні любові. Тобі судилася нелегка доля. Я бачу в тобі щось таке, що ображає ниці душі. Тебе скрізь переслідуватимуть заздрощі я наклепи. Куди б не закинуло тебе провидіння, твої товариші завжди ненавидітимуть тебе. А якщо вдаватимуть, ніби люблять тебе, то тільки з метою погубити тебе ще певніше. Тільки одне може тобі допомогти: не покладайся ні на кого, крім бога, він дав тобі на покарання твою самовпевненість, щось таке, що викликає до тебе зненависть. Хай буде твоя поведінка бездоганною; у цьому твій єдиний порятунок. Якщо ти неухильно триматимешся істини, рано чи пізно вороги твої будуть поборені.

Жюльєн так довго не чув дружніх слів, що – пробачимо йому цю слабість – він розридався. Абат Пірар обняв його. Це була солодка хвилина для обох.

Жюльєн не тямив себе з радощів; це було перше підвищення, якого він домігся, а переваги, зв’язані з ним, були величезні. Для того, щоб зрозуміти їх вагу, треба пройти кілька місяців, не маючи й хвилини самотності, в тісному спілкуванні з однокласниками – в кращому випадку набридливими, а переважно нестерпними. Сам тільки їхній галас міг довести до божевілля делікатну натуру. Ці добре нагодовані й чисто вдягнені селяни відчували повну насолоду, тільки галасуючи на всю силу своїх легенів.

Тепер Жюльєн обідав сам чи майже сам, через годину після інших семінаристів. Він мав ключ від саду і міг гуляти, коли там нікого не було.

На превеликий подив, Жюльєн побачив, що його тепер менше ненавидять; а він чекав, що ненависть до нього подвоїться. Тепер нікому не здавалось виявом смішної зарозумілості його очевидне небажання вступати в розмови, яке створило йому стільки ворогів. В очах грубих істот, що оточували його, тепер це було цілком законне почуття гідності. Ненависть помітно послабшала, зокрема серед молодших семінаристів, віднині його учнів, з якими він поводився дуже чемно. Помалу в нього стали з’являтись і прихильники; тепер вважалося вже непристойним називати його Мартіном Лютером.

Та навіщо перелічувати його друзів і ворогів? Все це огидне і тим огидніше, чим правдивіше наше зображення. А проте народ не має інших учителів моралі, і що з ним буде без них? Чи зможе коли-небудь газета замінити священика?

З того часу, як Жюльєн дістав нове призначення, ректор семінарії явно уникав розмовляти з ним без свідків. Це була з його боку обережність корисна як учневі, так і учителеві; але це було й певне випробування. Суворий янсеніст Пірар дотримувався незмінного правила: коли, на вашу думку, людина чого варта, намагайтесь перешкоджати їй в усіх її бажаннях і прагненнях. Якщо вона має справжні достоїнства, то зуміє подолати чи обминути всі перешкоди.

Настав мисливський сезон. Фуке спало на думку прислати в семінарію від імені батьків Жюльєна оленя й кабана. Туші тварин поклали на проході між кухнею і трапезною. Там, ідучи обідати, і побачили їх усі семінаристи. З якою цікавістю вони розглядали їх! Вепр, навіть убитий, лякав молодших учнів,– вони обережно мацали його ікла. Цілий тиждень тільки про це й було розмови.

Подарунок Фуке, що ставив сім’ю Жюльєна на почесне місце в суспільстві, завдав смертельного удару заздрощам семінаристів. Жюльєн набув право на вищість, освячену добробутом. Шазель і найбільш встигаючі семінаристи стали догоджати Жюльєну і мало не дорікали йому за те, що він не сказав їм, які заможні його батьки, і змусив їх виявити мимовільну неповагу до грошей.

Саме тоді відбувався рекрутський набір. Жюльєн, як семінарист, не підлягав призову. Це глибоко його схвилювало. “Значить, навіки минула хвилина, яка двадцять років тому дозволила б мені ступити на шлях героїв!”

Одного разу, прогулюючись на самоті в семінарському саду, він почув розмову мулярів, що лагодили зовнішню стіну.

– Ну ось, треба й нам іти в солдати, новий набір оголосили.

– Коли б той був, то чому б не піти: муляр ставав офіцером або й генералом – бачили такі випадки.

– Тепер уже не побачиш! – сама голота йде в солдати. Всякий, в кого є гроші, лишається вдома.

– Хто злидарем народився, той злидарем і лишиться, ось тобі й усе.

– А чи правду кажуть, що той помер? – запитав третій муляр.

– Це, бач, багатії так кажуть; той нагнав на них страху!

– Тепер не те, що було при тому. Тоді справи добре йшли! І подумати тільки, що його зрадили його ж маршали! От кляті зрадники!

Жюльєна трохи втішила ця розмова. Він пішов далі по алейці і, зітхаючи, говорив собі:

“Ось він, єдиний володар, якого народ не забуде!”

Надійшли іспити. Жюльєн відповідав блискуче: він бачив, що навіть Шазель хоче показати всі свої знання.

Першого дня екзаменатори, призначені славетним старшим вікарієм де Фрілером, були дуже невдоволені тим, що їм доводилося скрізь ставити на першому або принаймні на другому місці цього Жюльєна Сореля, про якого їм донесли, що він любимчик абата Пірара. В семінарії закладалися, що Жюльєн буде першим і в загальному екзаменаційному списку, а це дає почесне право обідати в монсеньйора єпископа.

Але якось у кінці іспиту, коли він відповідав про отців церкви, один лукавий екзаменатор, спитавши Жюльєна про святого Ієроніма та його палку прихильність до Ціцерона, заговорив про Горація, Вергілія та інших світських авторів. Потайки від товаришів Жюльєн вивчив напам’ять багато рядків з цих авторів. В захопленні від своїх успіхів він забув, де він знаходиться, і на повторне запитання екзаменатора з запалом став читати напам’ять і переказувати своїми словами оди Горація.

Екзаменатор хвилин з двадцять не заважав йому перебувати в цьому засліпленні, потім прибрав суворого вигляду і почав гірко докоряти йому за те, що він гаяв час на світську науку й набрався таких марних і гріховних думок.

– Я дурень, пане і ви маєте рацію,– сказав Жюльєн скромно, зрозумівши, що став жертвою підступу.

Ця каверза екзаменатора навіть у семінарії всім здалася підлою, але це не перешкодило тому, що абат де Фрілер, ця спритна людина, яка так вміло налагодила цілу мережу Безансонської конгрегації і чиї донесення в Париж наганяли жах на суддів, префекта і навіть на старших офіцерів гарнізону, поставив своєю владною рукою напроти прізвища Жюльєна № 198. Де Фрілер з насолодою робив цю неприємність своєму ворогові, янсеністу Пірару.

Вже десять років він докладав усіх зусиль для того, щоб усунути його з посади ректора семінарії. Абат Пірар сам додержувався тих правил поведінки, яких він навчав Жюльєна: був щирий, благочестивий, не займався інтригами, ретельно виконував свої обов’язки. Але Господь бог у гніві своєму дав йому жовчний темперамент, дуже чутливий до образ і зненависті. Жодна образа не проходила безслідно для його палкої душі. Він сто разів подав би у відставку, але вважав, що повинен залишитись на посаді, призначеній йому провидінням. “Я перешкоджаю розвиткові єзуїтизму та ідолопоклонства”,– казав він собі.

Перед тим як почались іспити, він, мабуть, місяців зо два не розмовляв з Жюльєном, а проте захворів на цілий тиждень, коли в офіційному повідомленні про наслідки іспитів побачив № 198 напроти прізвища учня, якого вважав гордістю семінарії. Єдина втіха для цієї суворої людини була в тому, щоб якнайпильніше стежити за Жюльєном. Він з великою радістю побачив, що той не виявляє ні гніву, ні бажання помститися, ні зневіри.

Через кілька тижнів Жюльєн одержав листа і весь затрепетав: на конверті був штемпель Парижа. “Нарешті,– подумав він,– пані де Реналь згадала свою обіцянку”. Якийсь пан, що підписався Поль Сорель і назвався його родичем, посилав йому чек на п’ятсот франків. У листі було написано, що, коли Жюльєн буде й далі так успішно вивчати добрих латинських авторів, він щороку діставатиме таку саму суму.

“Це вона, це її добрість! – зворушено подумав Жюльєн.– Вона хоче втішити мене; але чому немає жодного дружнього слова?”

Він помилявся щодо цього листа. Пані де Реналь, піддавшись впливові своєї подруги, пані Дервіль, цілком поринула в глибоке каяття. Мимоволі вона часто думала про дивного юнака, зустріч з яким збурила все її життя, але нізащо не наважилась би написати Жюльєнові.

Якби ми висловлювались семінарською мовою, то, напевне, назвали б чудом одержання п’ятисот франків і сказали б, що небо обрало саме пана де Фрілера для того, щоб зробити Жюльєнові цей дарунок.

Двадцять років тому пан абат де Фрілер, прибув до Безансона з єдиною убогою валізкою, в якій, кажуть люди, і містилося все його майно. Тепер він був одним із найбагатших власників округи. За час свого поступового збагачення абат де Фрілер купив половину одного маєтку, другу половину якого дістав у спадщину пан де Ла-Моль. На цьому грунті між двома високими особами виник великий судовий процес.

Незважаючи на своє блискуче становище в Парижі й свої придворні посади, маркіз де Ла-Моль, пересвідчившись, що боротись у Безансоні проти старшого вікарія, про якого казали, що він призначає і звільняє префектів, небезпечно. Але, замість того, щоб виклопотати собі субсидію на п’ятдесят тисяч франків під якоюсь пристойною назвою, передбаченою бюджетом, і поступитися абатові де Фрілеру в цьому дрібному позові заради п’ятдесяти тисяч,– маркіз затявся. Він вважав, що на його боці право. Непохитний доказ – право!

Але дозволимо собі спитати – чи є на світі такий суддя, в якого нема сина чи хоч принаймні якогось родича, якого треба вивести в люди?

Щоб справа стала ясною навіть сліпому, скажемо, що через тиждень після першого судового вироку пан абат де Фрілер з’явився у колясці монсеньйора єпископа до свого адвоката, щоб власноручно передати йому орден Почесного легіону. Пан де Ла-Моль, трохи розгубившись від таких рішучих дій ворожої сторони і почуваючи, що його адвокати ось-ось здадуться, звернувся по пораду до абата Шелана, а той зв’язав його з паном Піраром.

На той час, про який іде мова, їхній зв’язок тривав уже кілька років. Абат Пірар взявся до діла з властивим йому запалом. Він постійно зустрічався з адвокатами маркіза, вивчив його справу, переконався, що справедливість на боці маркіза, а тому став одвертим прибічником Ла-Моля проти всемогутнього старшого вікарія. Останній був страшенно обурений такою зухвалістю, та ще й з боку якогось жалюгідного янсеніста

– Гляньте лишень на цю придворну аристократію, що так заноситься! – казав своїм близьким друзям абат де Фрілер.– Пан де Ла-Моль навіть не послав ніякого хрестика своєму агентові в Безансоні, і не подумає втрутитись, коли його усунуть з посади. А проте, як мені пишуть, цей благородний пер щотижня пишається своєю блакитною стрічкою в салоні міністра юстиції, хто б той не був.

Незважаючи на всі старання абата Пірара, панові де Ла-Молю, хоч він був завжди в прекрасних стосунках з міністром юстиції і особливо з його канцелярією, вдалось домогтися після шестирічного клопотання тільки того, що його процес не був програний остаточно.

Постійно листуючись з абатом Піраром з приводу цієї справи, до якої вони обоє ставились ревно, маркіз оцінив своєрідний розум абата. Поступово, незважаючи на величезну різницю в суспільному становищі, їхнє листування набрало дружнього тону. Абат Пірар писав маркізові, що шляхом різних переслідувань його хочуть примусити подати у відставку. Обурений підлою махінацією, вчиненою, як він гадав, навмисно проти Жюльєна, він розповів усю цю історію маркізові.

Цей вельможа був дуже багатий, а проте не скупий. Він ніяк не міг умовити абата Пірара, щоб той щось прийняв від нього хоча б на поштові витрати, зв’язані з процесом. І тут йому спало на думку послати п’ятсот франків улюбленому учневі абата.

Пан де Ла-Моль завдав собі клопоту власноручно написати листа Жюльєнові. Це примусило його подумати і про абата.

Незабаром абат Пірар одержав записку, в якій його просили негайно прийти у невідкладній справі у готель на околиці Безансона. Там він знайшов управителя пана де Ла-Моля.

– Пан маркіз доручив мені віддати у ваше розпорядження його екіпаж,– сказав йому управитель.– Він сподівається, що, прочитавши цього листа, ви не відмовитесь вирушити через чотири-п’ять днів у Париж. А за той час, який ви зволите мені призначити, я огляну землі пана маркіза в Франш-Конте. Після цього, коли ви побажаєте, ми виїдемо до Парижа.

Лист був короткий:

“Розв’яжіться, любий абате, з усіма провінційними чварами і приїздіть подихати нашим спокійним паризьким повітрям. Посилаю вам свою карету; я наказав чекати вашого рішення чотири дні. Я сам ждатиму вас у Парижі до вівторка. Від вас, пане, чекають тільки одного слова згоди, щоб залишити за вами одну з найкращих парафій в околицях Парижа. Найбагатший з ваших майбутніх парафіян ніколи вас не бачив, але відданий вам більше, ніж ви можете собі уявити; це не хто інший, як маркіз де Ла-Моль.”

Суворий абат Пірар, сам того не підозрюючи, любив свою семінарію, де було повно його ворогів, семінарію, якій були присвячені всі його думки протягом п’ятнадцяти років. Лист пана де Ла-Моля був для нього немов поява хірурга, що має зробити болісну, але конче потрібну операцію. Відставка абата Пірара була неминуча. Він призначив управителеві побачення через три дні.

Протягом сорока восьми годин абата мучили напади нерішучості. Нарешті він написав панові де Ла-Молю і склав для монсеньйора єпископа послання – справжній шедевр еклезіастичного стилю,– але трохи задовге. Важко було б підшукати бездоганніші вирази, сповнені такої найглибшої поваги. А проте в цьому листі, що мав на меті примусити пана де Фрілера пережити прикру годину віч-на-віч з його патроном, були детально викладені всі підстави серйозних скарг, все аж до дрібних мерзенних причіпок, які абат Пірар терпляче зносив протягом шести років, але які нарешті змушують його покинути єпархію.

В нього викрадали дрова з сараю, отруїли його собаку і т. ін., і т. ін.

Закінчивши свій лист, він послав збудити Жюльєна, що о восьмій годині вже спав, як і всі семінаристи.

– Ви знаєте, де знаходиться єпископське подвір’я? – сказав він Жюльєнові добірною латинською мовою,– віднесіть цей лист до монсеньйора. Не буду приховувати від вас – я посилаю вас у вовче лігво. Будьте насторожі. Не допускайте ніякої брехні у відповідях ваших, але знайте, що той, хто вас запитуватиме, можливо, страшенно радітиме, якщо зуміє пошкодити вам чим-небудь. Я радий, сину мій, що можу дати вам можливість пройти через це випробування перед тим, як вас покину, бо – не буду критися – в цьому листі, який ви понесете,– моя відставка.

Жюльєн наче закам’янів на місці. Він любив абата Пірара. Обережність підказувала йому:

“Після від’їзду цієї чесної людини партія Серця Ісусова буде всіляко переслідувати мене і, можливо, вижене”.

Жюльєн не міг думати про себе. Йому хотілося щось сказати, але він стояв збентежений, бо не знав, як делікатніше висловити свою думку, і нічого не міг придумати.

– Ну що ж, друже мій? Чому ви не йдете?

– Річ у тому, пане,– несміливо сказав Жюльєн,– я чув, що ви нічого не заощадили протягом свого довгочасного управління. В мене є шістсот франків…

Сльози не дали йому договорити.

– І це буде теж взято до уваги,– холодно відповів колишній ректор семінарії.– Ідіть до єпископа, вже пізно.

Випадково того вечора черговим у єпископській приймальні був абат де Фрілер. Монсеньйор був на обіді у префектурі. Таким чином, Жюльєн передав листа самому панові де Фрілеру, але він не знав його в обличчя.

Жюльєн з подивом побачив, що абат безцеремонно розпечатав листа, адресованого єпископові. На вродливому обличчі старшого вікарія спочатку відбилося здивування, змішане з жвавого радістю, але потім воно стало дуже заклопотаним. Поки він читав, Жюльєн, вражений вродливою зовнішністю абата де Фрілера, встиг добре придивитися до нього. В цьому обличчі було б більше гідності, якби в його рисах не проступала надзвичайна хитрість, що навіть могла б свідчити про криводушність, якби власник гарного обличчя хоч на хвилину перестав стежити за собою. Великий ніс, різко виступаючи вперед, утворював правильну пряму лінію, але, на жаль, надавав дуже витонченому профілю непоправної схожості з мордою лисиці. А втім, цей абат, якого, очевидно, так цікавила відставка пана Пірара, був одягнений з великою елегантністю, що дуже сподобалась Жюльєнові; він досі не бачив нічого подібного в інших священиків.

Згодом Жюльєн дізнався, в чому полягав особливий талант абата де Фрілера. Він умів розважати єпископа, люб’язного старого, що звик до паризького життя і дивився на Безансон як на заслання. В єпископа був дуже слабкий зір, але він надзвичайно любив рибні страви. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, яку подавали монсеньйорові.

Жюльєн мовчки дивився на абата, що перечитував лист пана Пірара, коли раптом двері з шумом відчинились. Поквапливо увійшов лакей в розкішній лівреї. Тільки-но Жюльєн устиг обернутись до дверей, як помітив маленького старичка з наперсним хрестом; Жюльєн упав навколішки і розпростерся ниць; єпископ ласкаво усміхнувся йому і рушив далі. Вродливий абат пішов за ним, а Жюльєн залишився сам у вітальні; він міг на дозвіллі милуватися її благочестивими розкошами.

Єпископ безансонський, людина з розумом випробуваним, але не згаслим від довгих поневірянь у вигнанні, мав понад сімдесят п’ять років і дуже мало турбувався про те, що буде через десять років.

– Що це за семінарист з таким кмітливим поглядом, якого я щойно бачив? – спитав єпископ.– Хіба вони не мусять, за моїм статутом, спати в такий час?

– Ну, цей не засне, запевняю вас, монсеньйоре; він приніс велику новину – прохання про відставку єдиного янсеніста, що лишався у вашому єпископстві. Нарешті цей жахливий абат Пірар зрозумів, чого від нього хочуть.

– Ну що ж,– сказав єпископ, сміючись,– закладаюсь, що ви не знайдете йому гідної заміни. А щоб ви знали ціну таким людям, я запрошую його обідати на завтра.

Старший вікарій хотів докинути слівце з приводу вибору наступника, але прелат був не схильний в цю хвилину займатися справами і сказав йому:

– Перш ніж дати увійти другому, подивимось, як відходить цей. Покличте сюди семінариста: адже істина глаголить дитячими устами.

Жюльєна покликали. “Зараз мене допитуватимуть два інквізитори”,– подумав він. Ніколи ще не почував він у собі такої відваги.

В ту хвилину, коли Жюльєн увійшов, два камер-лакеї, одягнуті краще, ніж сам пан Вально, роздягали монсеньйора. Перш ніж заговорити про абата Пірара, прелат схотів розпитати Жюльєна про його навчання. Він поставив Жюльєнові кілька запитань з догматики і був вражений. Потім прелат перейшов до класиків – до Вергілія, Горація, Ціцерона. “За ці імена,– подумав Жюльєн,– я дістав свій сто дев’яносто восьмий номер. Тепер мені нічого втрачати, спробуймо блиснути”. Йому пощастило; прелат, сам чудовий знавець класиків, був у захопленні.

На обіді в префектурі одна дівчина, що користалася заслуженою славою, читала поему про Магдалину. Єпископу захотілося поговорити про літературу, і він скоро забув і про абата Пірара, і про всі справи, обговорюючи з семінаристом питання про те, багатим чи бідним був Горацій. Прелат цитував деякі оди, але іноді його зраджувала пам’ять, і Жюльєн негайно проказував з скромним виглядом всю оду. Єпископа особливо вразило те, що Жюльєн не виходив з тону звичайної розмови і читав два чи три десятки латинських віршів так вільно, ніби розповідав про події в семінарії. Вони довго розмовляли про Вергілія і Ціцерона. Нарешті прелат не міг відмовити собі в приємності похвалити молодого семінариста:

– Ви засвоїли знання якнайкраще.

– Ваше преосвященство,– сказав Жюльєн,– ваша семінарія може похвалитись сто дев’яносто сімома учнями, які значно більше гідні вашої високої похвали.

– Як це?– спитав прелат, здивований такою великою цифрою.

– Я можу підтвердити офіційними даними те, що мав честь сказати вашому преосвященству. На річних іспитах в семінарії я дістав сто дев’яносто восьмий номер саме за такі відповіді, якими зараз заслужив похвали монсеньйора.

– А-а, так це улюбленець абата Пірара! – вигукнув єпископ, сміючись і поглядаючи на пана де Фрілера.– Цього слід було чекати, але це чесна війна. Правда, друже мій,– додав він, звертаючись до Жюльєна,– вас збудили, щоб послати сюди?

– Так, ваше преосвященство. Я жодного разу не виходив з семінарії сам, за винятком того випадку, коли допомагав панові абату Ша-Бернару прикрашати собор в день свята Тіла господнього.

– Optime! – вимовив єпископ. – Так це ви, значить, виявили таку відвагу, укріпивши китиці з пір’я над балдахіном. Я щороку тремчу від думки, що через них може загинути людина. Друже мій, ви підете далеко; але я не хочу переривати вашої блискучої майбутньої кар’єри і заморити вас голодом.

І єпископ звелів принести бісквітів та малаги; Жюльєн віддав їм належне, а ще більше абат де Фрілер, бо він знав, що єпископ любить, коли при ньому їдять весело і з апетитом.

Прелат, надзвичайно задоволений таким вдалим закінченням вечора, спробував заговорити з Жюльєном про історію церкви, але помітив, що Жюльєн його не розуміє. Єпископ перейшов до морального стану Римської імперії епохи Костянтина. Кінець язичества відзначався таким саме духом неспокою й сумнівів, який в XIX сторіччі гнітить сумні й розчаровані душі. Але монсеньйор помітив, що Жюльєн нічого не знає про ту епоху, навіть не чув імені Таціта.

Коли прелат висловив своє здивування з цього приводу, Жюльєн щиросердо відповів, що такого автора не має в семінарській бібліотеці.

Я дуже радий це почути,– весело сказав єпископ.– Ви мене виводите з скрути, я вже десять хвилин шукаю способу віддячити вам за приємний вечір, який я так несподівано провів з вами. Я ніяк не думав, що зустріну вченого в одному з учнів моєї семінарії. Хоч це й не дуже канонічний подарунок, я все ж хочу подарувати вам Таціта.

Прелат звелів принести йому вісім томів у чудових палітурках і зволив власноручно написати на титульній сторінці першого тома кілька слів Жюльєнові Сорелю латинською мовою. Єпископ пишався гарним знанням латині.

Потім він сказав Жюльєну дуже серйозним тоном, зовсім відмінним від тону всієї попередньої розмови:

– Юначе, якщо ви будете розважливі, ви дістанете колись найкращу парафію в моєму єпископстві, і не за сто льє від мого єпископського палацу. Але треба бути розважливим.

Була північ, коли Жюльєн, глибоко здивований, вийшов з дому єпископа, навантажений томами Таціта.

Монсеньйор ані слова не сказав йому про абата Пірара. Жюльєна особливо здивувала надзвичайна ввічливість єпископа. Він не уявляв собі, що чемність може поєднуватися з такою природною гідністю. Його мимоволі вразив контраст, коли він побачив похмурого абата Пірара, що нетерпляче чекав його.

– Quid tibi dixerunt? (Що тобі сказали?) – гукнув він до Жюльєна голосно, помітивши його ще здаля.

Жюльєн почав, трохи плутаючись, передавати дслова єпископа латинського мовою.

– Говоріть по-французьки і повторіть слово в слово, що казав його преосвященство, нічого не додаючи і нічого не пропускаючи,– сказав колишній ректор семінарії своїм звичайним грубуватим тоном, без усякої чемності.

– Який дивний подарунок від єпископа молодому семінаристові! – промовив він, перегортаючи сторінки розкішного видання Таціта; золотий обріз його, здавалось, викликав у нього жах.

Пробила друга година ночі, коли, вислухавши дуже докладний звіт, він нарешті дозволив своєму улюбленому учневі повернутись до своєї кімнати.

– Залиште мені перший том вашого Таціта, з написом його преосвященства,– сказав він йому.– Цей латинський рядок буде після мого від’їзду вашим громовідводом у цьому домі. Erit tibi, fili mi, successor mens tanquam leo quaerens quem devoret. (Бо для тебе, сину мій, наступник мій буде як лютий лев, що шукає кого пожерти).

Другого ранку Жюльєн помітив щось незвичайне в манері, з якою до нього звертались товариші. Він ще більше замкнувся в собі. “Ось,– подумав він,– наслідок відставки пана Пірара; всі вже дізналися про неї, а мене вважають його улюбленцем. В їхній поведінці, певне, криється якесь єхидство”. Але йому ніяк не вдавалося зрозуміти в чому, власне, воно виявляється. Навпаки, в очах усіх, кого він зустрічав у дортуарах, не було ніякої зненависті. “Що б це могло означати? Мабуть, якась пастка, будьмо насторожі”. Нарешті маленький семінарист з Вер’єра сказав йому, сміючись:

– Cornelii Taciti opera omnia. (Повна збірка творів Корнелія Таціта).

Почувши це, всі навперебій почали вітати Жюльєна не тільки з розкішним подарунком монсеньйора, але й з двогодинною розмовою, якої він був удостоєний. Їм було відоме все, аж до найменших дрібниць. Відтоді вже ніхто не заздрив йому; всі відверто підлещувались до нього. Абат Кастанед, який ще напередодні поводився з ним вкрай нахабно, взяв його під руку і запросив до сніданку.

Але доля наділила Жюльєна такою злощасною вдачею, що нахабство цих неотес його болісно ранило, а їхня ница підлесливість замість вдоволення викликала в ньому лише огиду.

Десь опівдні абат Пірар покинув своїх учнів, звернувшись перед тим до них із суворим повчанням:

– Чи мрієте ви про мирські почесті,– казав він їм,– про переваги в суспільстві, чи вабить вас насолода панувати, зневажати закони й безкарно ображати кожного? Чи, навпаки, ви прагнете вічного спасіння? Досить навіть найменш встигаючому з вас розплющити очі, щоб ясно розрізнити ці два шляхи.

Як тільки абат пішов, благочестиві з конгрегації Святого серця Ісусова пішли в каплицю й заспівали “Te Deum”. Ніхто в семінарії не поставився серйозно до промови колишнього ректора. “Він розлючений, що його усунули”,– казали всі.

Серед семінаристів не знайшлося жодного простака, який повірив би, що людина добровільно може відмовитись від посади, яка давала їй змогу мати справи з крупними постачальниками.

Абат Пірар оселився в найкращому готелі в Безансоні і під приводом справ, яких у нього насправді не було, вирішив перебути там два дні.

Єпископ запросив його на обід і, бажаючи подражнити свого старшого вікарія де Фрілера, пильнував, щоб дати абату Пірару можливість відзначитися. Вони сиділи за десертом, коли з Парижа надійшла разюча звістка про призначення абата Пірара до розкішної Н-ської парафії за чотири льє до столиці. Добрий єпископ привітав його від щирого серця. В усій цій історії він вбачав тонку гру; це його розвеселило, і він лишився найвищої думки про таланти абата, якому дав чудову атестацію латинською мовою і попросив замовкнути абата Фрілера, коли той дозволив собі висловити незадоволення.

Увечері єпископ пішов поділитись своїм захопленням з маркізою де Рюбампре. Вище безансонське товариство було вражене цією новиною. Не знали що й думати про причини такої незвичайної ласки. Абата Пірара вже бачили єпископом. Найхитріші гадали, що пан де Ла-Моль став міністром, і дозволили собі трохи посміятись з переможного вигляду, з яким абат де Фрілер з’являвся в салонах.

На другий день за абатом Піраром мало не ходили по вулицях; крамарі ставали на дверях своїх крамничок, коли він проходив, прямуючи у справах маркіза в суд. Там його вперше прийняли ввічливо.

Суворий янсеніст, обурений всім, що він виявив, допізна просидів, працюючи з адвокатами, яких він обрав для маркіза де Ла-Моля; потім він виїхав до Парижа. Він мав слабість сказати двом чи трьом своїм шкільним товаришам, які провели його до екіпажа і не могли намилуватись його гербами, що після п’ятнадцятилітнього управління семінарією він покидає Безансон з п’ятьмастами двадцятьма франками заощаджень. Друзі попрощалися з ним, обіймаючи його з сльозами на очах, але потім сказали один одному: “Добрий абат міг би обійтись без цієї зайвої брехні, це вже просто смішно!”

Ниці душі, засліплені любов’ю до грошей, нездатні були зрозуміти, що тільки в своїй високій щиросердості абат Пірар і черпав сили, потрібні для самотньої шестирічної боротьби з Марією Алакок,63 “Святим серцем Ісусовим”, єзуїтами і своїм єпископом.

XXX. ЧЕСТОЛЮБЕЦЬ

Єдиний благородний титул – це титул герцога; маркіз – в цьому є щось смішне, та досить тільки вимовити герцог, всі мимоволі обертаються.

“Едінбурзький огляд”

Абата вразила благородна зовнішність і мало не жартівливий тон маркіза. А втім, майбутній міністр прийняв Пірара без усіх церемонних чемностей великого вельможі, на перший погляд, таких поштивих, а насправді образливих для того, хто їх розуміє. Це було б даремним гайнуванням часу, а маркіз грав надто важливу роль у серйозних справах, щоб витрачати час марно.

Вже півроку він вів інтригу, щоб добитися від короля і водночас від народу утвердження кабінету в новому складі, сподіваючись одержати в подяку за це герцогський титул.

Маркіз уже довгі роки марно вимагав від свого адвоката в Безансоні ясного й точного звіту про справи в Франш-Конте. Та як міг цей знаменитий адвокат пояснити маркізові те, чого він сам не розумів?

Чвертка паперу, яку йому подав абат, все роз’яснила.

– Дорогий абате,– сказав йому маркіз, покінчивши менш ніж за п’ять хвилин з усіма формулами ввічливості і запитаннями приватного характеру,– дорогий абате, незважаючи на весь мій видимий добробут, мені бракує часу, щоб серйозно звернути увагу на дві, здавалося б, дрібні, однак дуже важливі речі – сім’ю і справи. Я дбаю про становище моєї родини і маю щодо цього великі можливості. Я дбаю й про свої втіхи, і це мусить стояти на першому місці, принаймні на мою думку,– додав він, помітивши здивування в очах абата Пірара. Абат, хоч і був людиною розсудливою, остовпів, почувши, як одверто цей старий говорить про свої втіхи.

– Безперечно, і в Парижі є трудівники,– провадив далі вельможа,– але вони гніздяться десь на п’ятому поверсі, а коли я наближаю до себе одного з них, він наймає квартиру на другому поверсі, а дружина його призначає дні прийомів. Отже, праці кінець, і всі його зусилля спрямовані тільки на те, щоб стати світською людиною або удавати таку; це в них єдиний клопіт з тої хвилини, коли їм забезпечено шматок хліба.

Для всіх моїх процесів, точніше кажучи, для кожного з них окремо, я маю спеціальних адвокатів, які просто надриваються на роботі; ще вчора один з них помер від сухот. Але для моїх справ взагалі,– чи повірите ви, пане,– от уже три роки, як я втратив надію знайти людину, що, взявшись вести моє листування, була б ласкава приділяти хоч трохи уваги до того, що вона робить. А втім, все це тільки передмова.

Я вас поважаю і насмілюсь додати, хоч і бачу вас вперше,– люблю. Хочете бути моїм секретарем і одержувати за це вісім тисяч франків або вдвоє більше? Присягаюся вам, що я на цьому ще виграю, і я беру на себе залишити за вами вашу прекрасну парафію до того дня, коли нам з вами захочеться розійтись.

Абат відмовився; але наприкінці розмови, коли він побачив, у якому скрутному становищі перебуває маркіз, йому спала на думку одна пропозиція.

– Я залишив у семінарії одного бідолашного юнака, якого, коли не помиляюсь, будуть там жорстоко переслідувати. Якби він був простим послушником, його давно б засадили in pace.64 До цього часу юнак вивчав тільки латинь і святе письмо; та може статись, що колись він виявить великі таланти проповідника або пастиря душ. Не знаю, що з нього буде, але в ньому є божа іскра, він може піти далеко. Я мав на думці передати його нашому єпископові, якби в нас був такий, що ставився б до людей і до справ так, як ви.

– А якого походження цей ваш юнак? – спитав маркіз.

– Кажуть, що він син тесляра з наших гір, але я думаю, що це скоріше незаконний син якогось багатія. Якось я бачив, він дістав анонімного чи підписаного вигаданим ім’ям листа з чеком на п’ятсот франків.

– А! Це Жюльєн Сорель,– сказав маркіз.

– Звідки ви знаєте його ім’я? – спитав здивований абат і почервонів від свого запитання.

– Ну, цього я вам не скажу,– відповів маркіз.

– Так ось,– продовжував абат,– ви могли б спробувати зробити собі з нього секретаря; він енергійний, розумний, одне слово – варто спробувати.

– Чому ж ні? – сказав маркіз.– Але, можливо, це така людина, що поласиться на хабара від префекта поліції або ще когось і шпигуватиме за мною? Таке моє єдине заперечення.

Після того, як абат Пірар заспокоїв його прихильним відзивом про Жюльєна, маркіз витяг тисячофранковий банкнот:

– Пошліть Жюльєнові Сорелю цю подорожню; хай він приїде.

– Видно, пане що лише завдяки життю в Парижі у вас збереглися такі приємні ілюзії,– мовив абат Пірар.– Ви стоїте настільки високо, що не знаєте, яка тиранія тяжить над нами, бідними провінціалами, а особливо над священиками, котрі не дружать з єзуїтами. Жюльєна Сореля не схочуть відпустити, знайдуть для цього найхитріші відмовки, скажуть, що він хворий, що листи загубились на пошті і таке інше.

– Я візьму цими днями від міністра листа єпископові,– сказав маркіз.

– Я забув зробити одне застереження,– сказав абат,– цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею.

– Це мені подобається,– сказав маркіз,– я зроблю його товаришем мого сина; цього досить?

Невдовзі Жюльєн дістав листа, написаного незнайомою рукою, із штемпелем міста Шалон; в листі був чек на ім’я одного безансонського торговця і наказ Жюльєнові негайно вирушати до Парижа. Лист був підписаний вигаданим ім’ям, але, розгорнувши його, Жюльєн затремтів: зелений листочок упав йому до ніг. Це був знак, про який вони умовились з абатом Піраром.

Менше ніж через годину Жюльєна покликали до єпископа, де він був прийнятий з справді батьківською ласкавістю. Весь час цитуючи Горація, монсеньйор у вишуканих висловах привітав Жюльєна з прекрасним майбутнім, яке відкривалось перед ним у Парижі, чекаючи, очевидно, почути в подяку деякі роз’яснення з цього приводу. Але Жюльєн нічого не міг йому сказати хоч би тому, що й сам нічого не знав, і його преосвященство пройнявся до нього великою повагою. Один з священиків при єпископстві написав до мера, і той поспішив власноручно принести підписану подорожню, в якій було залишене чисте місце для імені подорожнього.

Близько дванадцятої години ночі Жюльєн з’явився до Фуке. Цей розважливий хлопець був більше здивований, ніж зачарований тими перспективами, що, здавалося б, відкривались перед його другом.

– Все це кінчиться тим,– мовив цей прихильник лібералів,– що ти посядеш якесь урядове місце, і це змусить тебе вчинити щось таке, за що тебе паплюжитимуть газети. Я тут почую про тебе тільки тоді, коли ти там осоромишся. Пам’ятай, що навіть з фінансової точки зору краще заробляти сто луїдорів на чесній торгівлі деревом і бути самому собі господарем, ніж діставати чотири тисячі франків від уряду, хоч би його очолював сам цар Соломон.

Але Жюльєн побачив у міркуваннях Фуке тільки доказ обмеженості сільського обивателя. Адже нарешті для Жюльєна настав час виступити на арені великих подій. Його не вабила надійна забезпеченість, він прагнув широких перспектив. В Жюльєновій душі не було ані найменшого страху перед голодом. Щастя їхати в Париж, населений, як йому здавалось, людьми дотепними, дуже лицемірними, спритними інтриганами, але такими ж чемними, як безансонський і агдський єпископи,– це щастя затьмарювало все в його очах. Він сказав своєму другові, що не має змоги сам вирішувати, а мусить коритись абатові Пірару.

На другий день, десь опівдні, він прибув у Вер’єр, відчуваючи себе найщасливішою людиною в світі: він сподівався побачитись із пані де Реналь. Але перш за все він пішов до свого покровителя, доброго абата Шелана. Той зустрів його суворо.

– Чи ви вважаєте себе у якійсь мірі зобов’язаним мені? – сказав йому пан Шелан, навіть не відповівши на привітання.– Ви зараз поснідаєте зі мною, а тим часом вам наймуть іншого коня і ви виїдете з Вер’єра, не побачившись ні а ким.

– Слухати – значить коритись,– відповів Жюльєн з міною семінариста. І далі в їхній розмові не згадувалося вже ні про що, крім теології і латинського письменства.

Він скочив на коня, проїхав льє і опинився на узліссі. Обдивившись навколо і переконавшись, що нікого нема, він заглибився в ліс. Коли зайшло сонце, він відіслав коня назад, потім зайшов до якогось селянина: той згодився продати йому драбину і донести її до гаю над Алеєю Вірності у Вер’єрі.

– Я нещасний рекрут втікач…– сказав він, прощаючись.

– Або контрабандист,– сказав селянин,– та дарма! Яке мені діло! За драбину мені добре заплачено, та й сам я бував у бувальцях!

Ніч була темна. О першій годині Жюльєн із своєю драбиною на плечах увійшов у Вер’єр. Він опустився якомога швидше у русло струмка, що протікав через розкішні сади пана де Реналя між двома мурами футів по десять заввишки. Жюльєн легко виліз на мур по драбині. “Як мене зустрінуть сторожові собаки? – подумав він.– Від цього залежить усе”. Собаки загавкали і кинулись на нього. Але Жюльєн тихенько свиснув, і вони почали до нього лащитись.

Сходячи вгору з тераси на терасу, хоч усі хвіртки були замкнуті, він легко дістався до місця під вікном спальні пані де Реналь, яке виходило в сад на висоті якихось восьми або десяти футів над землею.

У віконницях був невеличкий отвір у вигляді серця, добре знайомий Жюльєнові. На превеликий його смуток, у цьому отворі не видно було світла нічника.

“Боже праведний! – подумав він.– Пані де Реналь, не ночує в цій кімнаті. Де ж вона спить? Сім’я у Вер’єрі, бо собаки тут; але в цій кімнаті без нічника я можу натрапити на самого пана де Реналя або на когось чужого,– ото буде скандал!”

Найобачніше було б відступити, але Жюльєн не міг і подумати про це. “Якщо там хтось інший, я щодуху втечу, а драбину покину. Але якщо це вона, як вона прийме мене? Адже вона вдалася до покути, до найглибшої побожності, в цьому немає сумніву; але все-таки вона згадує мене, бо недавно писала мені”. Це останнє міркування примусило Жюльєна зважитись.

З трепетом у серці, але з твердим рішенням загинути або побачитися з нею він став кидати у віконницю дрібні камінчики; ніякої відповіді. Він приставив драбину поруч з вікном і сам постукав у віконницю, спочатку тихенько, потім дужче. “Хоч як зараз темно, але мене дуже легко можуть підстрелити з рушниці”,– подумав Жюльєн. Ця думка перетворила його шалену витівку в справу доблесті.

“Або в цій кімнаті сьогодні нікого немає,– вирішив Жюльєн,– або, якщо там хтось є, він уже прокинувся. Отже, нема чого церемонитись. Треба тільки, щоб не почули ті, що сплять в інших кімнатах”.

Він спустився вниз, притулив драбину під самою віконницею, знову виліз на неї і, просунувши руку в отвір в формі серця, скоро намацав дріт, прив’язаний до гачка, що замикав віконниці. Він потяг за дріт; з невимовною радістю відчув, що ніщо не держить віконниць і вони піддаються його зусиллям. “Треба відчиняти помалу і подати голос, щоб вона пізнала мене”. Він відчинив віконницю настільки, щоб просунути голову і тихенько повторив кілька разів: “Це друг”.

Прислухавшись, Жюльєн переконався, що ніщо не порушує глибокої тиші цієї кімнати. Справді, ніякого нічника, хоч би напівзгаслого, не було на каміні. Це була дуже погана ознака.

“Коли б хто не вистрілив!” Він трохи подумав, потім наважився стукнути пальцем в шибку: ніякої відповіді; він постукав дужче. “Хоч би довелося розбити шибку, треба довести діло до кінця”. Він стукав уже дуже сильно, і тут йому здалося, що серед непроглядної темряви в кімнаті рухається якась біла тінь. Нарешті сумніву вже більше не лишалось: Жюльєн бачив тінь, що надзвичайно повільно наближалась до вікна. І раптом він побачив щоку, яка притулилась до шибки перед його оком.

Жюльєн здригнувся і трохи відсунувся. Але ніч була така темна, що навіть на такій відстані він не міг розібрати, чи це була пані де Реналь. Він боявся, щоб вона не скрикнула з переляку. Було чути, як собаки блукають і приглушено гарчать під його драбиною.

– Це я,– повторив він досить голосно,– ваш друг.

Ніякої відповіді; біла примара зникла.

– Мені треба поговорити з вами, згляньтесь, відчиніть мені, я такий нещасний! – І він застукотів так, що мало не розбив шибки.

Почувся тихий короткий звук: клацнувши, повернувся віконний шпінгалет. Жюльєн штовхнув вікно і легко скочив у кімнату.

Біла примара відходила, він схопив її за плечі,– це була жінка. Всі його сміливі наміри вмить зникли. “Якщо це вона,– що вона скаже?” Що з ним зробилося, коли з легкого її крику він зрозумів, що це справді пані де Реналь!

Він стиснув її в обіймах; вона вся тремтіла, і в неї ледве вистачило сил відштовхнути його:

– Нещасний, що ви робите!

Голос її уривався, вона ледве могла вимовити ці слова; Жюльєн відчув у них найщиріше обурення.

– Я прийшов до вас після чотирнадцяти місяців жахливої розлуки.

– Ідіть геть, облиште мене цієї ж миті. Ах, пане Шелан, чому ви не дозволили мені написати йому? Я б не допустила цього лиха! – Пані де Реналь відштовхнула його з неймовірною для неї силою.– Я каюсь у своєму злочині; господь змилосердився й просвітив мене,– повторювала вона тремтячим голосом.– Ідіть! Тікайте!

– Після чотирнадцяти місяців суцільних страждань я, звичайно, не піду звідси, не поговоривши з вами. Я хочу знати, як ви жили цей час. Ах! Я так любив вас! Невже я навіть не заслужив вашої довіри… я хочу знати все.

Як не опиралася пані де Реналь, цей владний голос підкорив її серце. Жюльєн, що весь час пристрасно стискав її в обіймах, не даючи їй визволитись, тепер відпустив її. Це трохи заспокоїло пані де Реналь.

– Я втягну драбину,– сказав Жюльєн,– щоб вона не викрила нас, якщо хто-небудь із слуг прокинувся від шуму й обходить дім.

– Ні, ні, йдіть, ідіть, зовсім,– казала вона йому з щирим гнівом.– Мені однаково, що скажуть люди. Господь бог бачить цю жахливу сцену, яку я мушу терпіти, і покарає мене за це. Ви підло користуєтесь почуттям, яке в мене колись було до вас, але якого вже немає. Чуєте, пане Жюльєн?

Він втягав драбину дуже повільно, щоб не наробити шуму.

– А чоловік твій – у місті? – спитав він не для того, щоб її подражнити, а просто піддаючись давній звичці.

– Не говоріть зі мною так, благаю вас, а то я покличу чоловіка. Я вже й так тяжко завинила, що не вигнала вас, незважаючи ні на що. Мені просто шкода вас,– сказала вона, сподіваючись вразити цим його гордість, дуже чутливу, як вона знала.

Небажання пані де Реналь звертатись до нього на “ти”, її жорстока рішимість остаточно порвати зв’язок, який єднав їх раніше і в який ще вірив Жюльєн, довела до нестями любовну жагу, що палала в його серці.

– Як? Невже це можливо, що ви мене більше не любите – мовив він щирим голосом, що наче йшов з глибини серця; важко було лишатись до нього байдужою.

Вона не відповіла, і Жюльєн раптом гірко заплакав. Справді, в нього не було сил говорити.

– Значить, мене навіки забула єдина істота, що любила мене за все моє життя! Навіщо ж тоді жити?

Вся його мужність покинула його тепер, коли він переконався, що йому не загрожує небезпека зустрітися з чоловіком; все зникло з його серця, крім кохання.

Жюльєн довго плакав у тиші. Потім узяв її руку, вона хотіла її вирвати, але після кількох майже конвульсивних рухів перестала пручатись. В кімнаті було зовсім темно; вони сиділи поруч на ліжку пані де Реналь.

“Як це не схоже на те, що було чотирнадцять місяців тому,– подумав Жюльєн; і сльози його полилися з подвоєною силою.– Виходить, розлука й справді вбиває у льодини всі почуття!”

– Скажіть, благаю вас, що з вами сталося? – спитав нарешті Жюльєн, відчуваючи ніяковість від мовчання, голос його тремтів від сліз.

– Певна річ,– відповіла пані де Реналь сухо, і в голосі її Жюльєнові почулось щось жорстоке й докірливе,– про моє падіння стало відомо всім у місті, коли ви поїхали. Ви поводились так необачно на кожному кроці! Через деякий час, – я тоді була у розпачі, шановний пан Шелан прийшов до мене. Він дуже довго й марно домагався, щоб я призналась йому. Нарешті він надумався повезти мене в ту саму церкву в Діжоні, де я дістала перше причастя. Там він наважився першим заговорити зі мною…– Сльози перервали мову пані де Реналь.– Яка це була ганьба! Я призналась у всьому. Цей добрий священик був милосердний, він не накинувся на мене з обуренням, він журився разом зі мною. В той час я писала вам щодня, але не наважувалась посилати вам ці листи; я їх старанно ховала і, коли мені ставало надто тяжко, я зачинялась у себе в кімнаті і перечитувала їх. Кінець кінцем пан Шелан настояв на тому, щоб я їх віддала йому. Кілька листів, написаних трошки обачніше, було надіслано вам. Ви не відповіли мені.

– Ніколи, клянусь тобі, я не одержував від тебе в семінарії жодного листа.

– Боже праведний! Хто ж їх перехопив?

– Уяви собі, який я був нещасний! Поки я не побачив тебе в соборі, я не знав, чи ти ще жива.

– Господь зглянувся наді мною, дав мені зрозуміти, який гріх я вчинила перед ним, перед моїми дітьми, перед чоловіком,– продовжувала пані де Реналь.– Чоловік мій ніколи не любив мене так, як ви мене любили, думалося мені тоді…

Жюльєн кинувся їй на груди, просто від надміру почуттів, не тямлячи себе. Але пані де Реналь відштовхнула його і продовжувала твердо:

– Мій шановний друг, пан Шелан, пояснив мені, що, одружившись з паном де Реналем, я зобов’язалась віддати йому всі свої почуття, навіть ті, яких я ще тоді не знала і яких ніколи не переживала до тієї фатальної зустрічі… Після того, як я пожертвувала листами, такими дорогими для мене, життя моє минало хоч не щасливо, але принаймні досить спокійно. Не порушуйте ж мого спокою; будьте мені другом… кращим моїм другом.

Жюльєн вкривав її руки поцілунками; вона чула, що він все ще плаче.

– Не плачте, ви завдаєте мені болю… Розкажіть тепер, що ви робили.– Жюльєн не міг говорити.– Я хочу знати, як ви жили в семінарії,– повторила вона,– а потім ви підете.

Не думаючи про те, що говорить, Жюльєн розповідав про нескінченні інтриги і заздрощі, на які спочатку натрапив, потім про своє спокійніше життя після того, як його призначили репетитором.

– Саме тоді,– додав він,– після вашої довгої мовчанки, якою ви, звичайно, хотіли показати мені те, що я тепер надто добре бачу: що ви мене не любите, що вам байдуже до мене… (пані де Реналь стиснула його руки) – саме тоді ви переслали мені п’ятсот франків.

– Ніколи не пересилала! – сказала пані де Реналь.

– Це був лист із паризьким штемпелем, підписаний “Поль Сорель”, щоб відхилити всяку підозру.

Вони почали робити різні припущення про те, хто б міг послати того листа. Атмосфера дещо змінилася. Пані де Реналь і Жюльєн непомітно перейшли від піднесеного тону до дружньої, сердечної розмови. В темряві вони не бачили одне одного, але звук голосу пояснював усе. Жюльєн тихенько обняв стан своєї подруги; це був ризикований жест. Вона спробувала відштовхнути Жюльєнову руку, але в цю хвилину він досить спритно відвернув її увагу якоюсь цікавою подробицею своєї розповіді. Про руку ніби забули, і вона залишилась там, де була.

Після безлічі всіляких припущень про лист з п’ятьмастами франків Жюльєн знов став розповідати. Він потроху опанував себе, змальовуючи своє минуле життя, яке так мало цікавило його в порівнянні з тим, що він переживав зараз. Він думав тільки про те, як закінчиться це побачення. “Ви повинні йти”,– час від часу уривчасто повторювали йому.

“Яка ганьба, якщо мене виженуть! Спогад про це отруїть все моє життя,– казав він собі.– Ніколи вона вже мені не напише. Бог знає, чи повернусь я коли-небудь сюди”.

З цієї хвилини почуття солодкого раювання від близькості коханої зникло з Жюльєнового серця. Сидячи поруч з жінкою, яку він обожнював, майже стискаючи її в обіймах в тій самій кімнаті, де колись зазнав найбільшого щастя, угадуючи в пітьмі, що пані де Реналь плаче, відчуваючи з поруху її грудей, що вона насилу стримує ридання, Жюльєн, на своє лихо, перетворився на політика, майже такого холодного і обачного, яким він був у семінарському дворі, коли бачив, як хтось із сильніших товаришів готує йому якусь каверзу. Жюльєн навмисне розтягав своє оповідання, описував їй безрадісне життя, яке він провадив після того, як покинув Вер’єр. “Значить,– думала пані де Реналь,– після цілого року розлуки і навіть не маючи змоги знати, чи пам’ятають його, в той час, як я намагалась забути його, він тільки й думав про щасливі дні у Вержі”.

Її душили ридання. Жюльєн помітив, що розповідь його досягає мети. Він вирішив вдатись до останнього заходу і швидко перейшов до листа, одержаного з Парижа.

– І я розпрощався з його преосвященством.

– Як! Ви не повернетесь у Безансон? Ви покидаєте нас назавжди?

– Так,– відповів Жюльєн рішуче,– так, я покидаю цей край, де мене забула та, котру я кохав понад усе в житті. І я більше ніколи не повернуся сюди. Я їду в Париж.

– Ти їдеш у Париж! – голосно скрикнула пані де Реналь.

Вона мало не захлиналась від сліз, і в її голосі бриніло нестримне хвилювання. Жюльєн тільки й чекав такого заохочення: тепер він міг спробувати останній засіб, яким до цього часу боявся зіпсувати все. До цього вигуку він, не бачачи її обличчя в темряві, зовсім не знав, яке враження йому вдалося справити. Тепер Жюльєн не вагався: страх перед докорами сумління допоміг йому цілком опанувати себе; він підвівся й холодно промовив:

– Так, пані, я покидаю вас назавжди, будьте щасливі, прощайте.

Він зробив кілька кроків до вікна, він уже відчиняв його. Пані де Реналь кинулась до Жюльєна і впала йому на груди.

Так після тригодинної розмови Жюльєн домігся того, чого так палко бажав протягом перших двох годин. Якби ця пристрасна ніжність, що заглушила каяття пані де Реналь, пробудилася була трохи раніше, Жюльєн був би на сьомому небі від щастя, але після боротьби й хитрування він відчував лише задоволення від перемоги. Жюльєн захотів неодмінно, незважаючи на всі протести коханої, засвітити нічник.

– Невже ти хочеш,– казав він їй,– щоб у мене не лишилося згадки про тебе? А кохання, що сяє в твоїх чарівних очах,– невже воно навіки втрачене для мене? Невже я не побачу твоїх прекрасних білих рук? Подумай, що я покидаю тебе, може, надовго.

Згадавши про розлуку, пані де Реналь знову вмилася слізьми і вже ні в чому не могла відмовити Жюльєнові. Але ранкова зоря вже чітко окреслювала контури ялин на горах на схід від Вер’єра. Замість того, щоб тікати, Жюльєн, сп’янівши від пристрасті, став просити пані де Реналь дозволу перебути цілий день в її кімнаті і піти тільки наступної ночі.

– А чом би й ні? – відповіла пані де Реналь.– Після того, як я вдруге й безповоротно впала, в мене не лишилося ніякої поваги до себе. Видно, це моє горе на все життя,– і вона захоплено пригорнула коханого до свого серця.– Чоловік мій тепер не такий, як раніше, в нього сильна підозра, він думає, що я його перехитрила в усій цій історії, і дуже лютий на мене. Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й є.

– Ах! Ось вони, повчання пана Шелана,– мовив Жюльєн,– ти б не стала зі мною так говорити до мого злощасного від’їзду в семінарію. Тоді ти любила мене!

Жюльєн був одразу ж нагороджений за холоднокровність, з якою вимовив ці слова: він побачив, як його подруга миттю забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її лякала далеко більша небезпека – сумніви Жюльєна щодо її кохання. День розгорявся швидко і заливав кімнату яскравим світлом. Жюльєн упивався втіхами задоволеної гордості, бачачи в своїх обіймах, мало не біля своїх ніг, цю чарівну жінку, єдину, яку він кохав і яка за кілька годин до того була пройнята тільки страхом перед грізним богом і всім своїм єством віддана своєму обов’язку. Вся її рішучість, підкріплена стійкістю, що не зраджувала її на протязі цілого року не могла встояти проти його мужності.

Скоро в домі почався рух, і пані де Реналь стривожила одна обставина, про яку вона раніше не подумала.

– Ця злюка Еліза зайде до мене. Що робити з цією довжелезною драбиною? – сказала вона своєму коханому,– Де сховати її? Я віднесу її на горище,– скрикнула вона раптом з якимсь завзяттям.

– Ось тепер я пізнаю тебе, такою ти була раніше,– захоплено сказав Жюльєн.– Але для цього треба пройти через кімнату лакея.

– Я залишу драбину в коридорі, покличу лакея й дам йому яке-небудь доручення.

– Придумай, що йому сказати, якщо він, проходячи коридором, помітить драбину.

– Добре, ангеле мій,– сказала пані де Реналь, цілуючи його.– А ти швиденько сховайся під ліжко, якщо без мене сюди зайде Еліза.

Жюльєна здивували ці несподівані веселощі. “Значить,– подумав він,– близькість реальної небезпеки не лише не лякає, а, навпаки, звеселяє її, бо вона забуває про своє каяття. Яка висока душа в цієї жінки! Є чим пишатись, пануючи над таким серцем!” Жюльєн був у захваті.

Пані де Реналь підняла драбину, що була явно заважка для неї. Жюльєн хотів допомогти їй; він милувався її гнучким станом, що аж ніяк не свідчив про велику силу,– коли раптом, без будь-якої допомоги, вона схопила драбину і винесла її так легко, наче це був стілець. Вона швидко піднялася з нею в коридор четвертого поверху і поклала вздовж стіни, потім покликала слугу і, щоб дати йому час одягтися, пішла на голубник. Коли вона хвилин через п’ять повернулась у коридор, драбини там уже не було. Куди ж вона поділася? Якби Жюльєна вже не було в домі, це зовсім не стурбувало б її. Але зараз, якщо її чоловік побачить цю драбину! Страшно подумати, до чого це призведе. Пані де Реналь кинулась шукати її скрізь. Нарешті вона знайшла драбину під дахом, куди приніс її і навіть, очевидно, сховав лакей. Це було щось дивне, й іншим часом вона дуже стривожилася б.

“Чи не однаково мені,– подумала вона,– що може трапитись через добу, коли Жюльєна вже тут не буде? Все тоді стане для мене безперервним жахом і каяттям”.

В пані де Реналь майнула неясна думка, що для неї це буде смерть,– та що з того! Після такої розлуки,– вона думала, що назавжди! – доля повернула їй Жюльєна, вона знову з ним, а те, що він зробив, щоб добратись до неї, доводить, як він кохає її.

Вона розповіла Жюльєнові про пригоду з драбиною.

– Що я відповім чоловікові, якщо слуга скаже йому про драбину? – Вона на хвилину замислилась.– Їм потрібно буде не менше доби, щоб знайти селянина, який продав її тобі.– І, кинувшись в обійми Жюльєна, судорожно стискаючи його, пані де Реналь скрикнула: – Ах, умерти, вмерти б отак! – І вона палко обціловувала його.– Та все ж я не хочу, щоб ти помер з голоду,– додала вона, сміючись.– Ходімо, я сховаю тебе в кімнаті пані Дервіль, вона завжди замкнена на ключ.– Пані де Реналь постояла на варті в кінці коридору, поки Жюльєн перебіг у кімнату пані Дервіль.

– Ні в якому разі не відчиняй, якщо постукають,– сказала вона, замикаючи його на ключ,– зрештою, стукати можуть хіба що діти, пустуючи в коридорі.

– Приведи їх у сад проти вікна,– попрохав Жюльєн,– дай мені радість побачити, почути їх.

– Добре, добре,– крикнула пані де Реналь, виходячи.

Незабаром вона повернулась з апельсинами, бісквітами, пляшкою малаги; поцупити хліба їй не вдалося.

– Що робить твій чоловік? – спитав Жюльєн.

– Пише якісь угоди з селянами.

Вже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з’явилась, її почали б скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жюльєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави,– вона боялася, щоб Жюльєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жюльєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жюльєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.

Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, сновигав по всьому будинку, заклопотаний угодами з селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого в’язня. Коли обід був поданий, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. І саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жюльєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жюльєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його.

– Ти боїшся! – мовила вона йому.– А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку – і оком не змигну. Я боюся тільки одного – тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш,– і вона вибігла з кімнати.

“Ах! – вигукнув Жюльєн у захваті.– Докори сумління – ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!”

Нарешті настав вечір. Пан де Реналь пішов у казино. Його дружина сказала, що в неї жахлива мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила вислати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити Жюльєна.

Виявилось, що він і справді вмирає з голоду. Пані де Реналь пішла в буфетну по хліб. Раптом Жюльєн почув голосний зойк: пані де Реналь повернулась і розповіла йому, що зайшла в темряві в буфетну і, тільки простягла руку до буфета, в якому ховали хліб, як торкнулась плеча якоїсь жінки. Це була Еліза, і її зойк почув Жюльєн.

– Що вона там робила?

– Цукерки, мабуть, крала або шпигувала за нами,– відповіла лані де Реналь з цілковитою байдужістю.– Але, на щастя, я знайшла паштет і велику хлібину,

– А тут у тебе що? – спитав Жюльєн, показуючи на кишені її фартуха.

Пані де Реналь зовсім забула, що з самого обіду вони напхані хлібом.

Жюльєн стиснув її в палких обіймах; ніколи не здавалась вона йому такою вродливою. “Навіть у Парижі,– невиразно промайнуло в його голові,– я ніколи не зможу зустріти благороднішої натури”. В ній відчувалась несмілість жінки, не звиклої до подібних хитрощів, і разом з тим справжня мужність людини, яку може злякати тільки зовсім інша, далеко грізніша небезпека.

Жюльєн з великим апетитом вечеряв, а подруга його жартувала з приводу цих простих страв, бо їй було страшно перейти до серйозної розмови. Раптом хтось щосили заторгав двері. Це був пан де Реналь.

– Чого ти там замкнулась? – кричав він.

Жюльєн ледве встиг сховатися під диван.

– Що це таке? Ви одягнені,– сказав пан де Реналь, увіходячи,– ви вечеряєте, а двері замкнули на ключ!

В звичайних умовах таке запитання чоловіка, зроблене надзвичайно різко, збентежило б пані де Реналь, але тепер вона знала, що її чоловікові досить лише нахилитись, щоб побачити Жюльєна, бо пан де Реналь сів на той самий стілець, на якому тільки що сидів Жюльєн, прямо напроти дивана.

Пані де Реналь послалася на свою мігрень. Він почав докладно розповідати їй, яким чином йому вдалося виграти у казино партію на більярді (“Партію в дев’ятнадцять франків, уяви собі тільки!” – казав чоловік),– і раптом вона помітила на стільці, за три кроки від них, Жюльєнів капелюх. Її самовладання стало ще більшим, вона почала роздягатися, вибрала хвилину і, швидко пройшовши за спиною чоловіка, кинула свою сукню на стілець з капелюхом.

Нарешті пан де Реналь пішов. Пані де Реналь попросила Жюльєна ще раз розповісти їй про своє життя в семінарії.

– Вчора я тебе не слухала; поки ти говорив, я думала тільки про те, як би мені зібратися з силами й прогнати тебе.

Пані де Реналь поводилася вкрай необачно. Вони розмовляли голосно; була, мабуть, вже друга година ночі, коли їх перервав несамовитий стук у двері. Це знов був пан де Реналь.

– Мерщій відчиніть, в домі злодії,– кричав він.– Сен-Жан знайшов цього ранку їхню драбину.

– Ось і кінець усьому! – скрикнула пані де Реналь, кидаючись в обійми Жюльєна.– Він уб’є нас обох, він не вірить, що це злодії! Я умру в твоїх обіймах, така щаслива в смерті, якою ніколи не була в житті!

Вона нічого не відповідала чоловікові, що лютував за дверима, і палко цілувала Жюльєна.

– Врятуй матір Станіслава,– сказав він їй з владним поглядом.– Я стрибну у двір з вікна твоєї туалетної і сховаюсь у саду, собаки мене впізнали. Згорни в клунок мій одяг і кинь його в сад, як тільки можна буде. Поки що хай виламують двері. Не признавайся ні в чому,– я тобі забороняю; краще хай він підозрює, ніж дізнається про все.

– Ти розіб’єшся на смерть! – Така була її єдина відповідь і єдина турбота.

Вона підійшла разом з ним до вікна туалетної; потім старанно сховала його одяг. І тільки після цього відчинила своєму чоловікові, що кипів від люті. Він оглянув спальню і туалетну і, не сказавши ні слова, пішов. Жюльєнів одяг був кинутий з вікна, він схопив його й щодуху побіг через сад униз до річки.

Раптом над вухом його просвистіла куля і зараз же пролунав рушничний постріл.

“Це не пан де Реналь,– подумав він,– той стріляє не так влучно”. Собаки мовчки бігли поряд з ним; друга куля, певно, влучила в лапу одного з них, бо він жалібно заскавчав. Жюльєн перескочив через мур однієї з терас, зробив кроків з півсотні під її захистом і знов кинувся бігти в іншому напрямку. Він почув голоси, що перегукувались, і виразно розглядів свого ворога, лакея, що цілився з рушниці; якийсь селянин по той бік саду теж заходився стріляти, але Жюльєн уже стояв на березі Ду й одягався.

Через годину він був уже на відстані льє від Вер’єра, на женевській дорозі. “Якщо в них справді є підозра,– подумав Жюльєн, – вони кинуться ловити мене на шляху в Париж”.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вона негарна, не нарум’янена.

Сент-Бев

I. ВТІХИ СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ

О rus, quando ego te adspiciam!

Virgile 65

– Ви, пане, певне, чекаєте поштових на Париж? – сказав Жюльєнові власник готелю, де він спинився поснідати.

– Сьогодні не вдасться – поїду завтра, мені байдуже,– відповів Жюльєн.

Він удавав цілковиту байдужість. В цей час прибула поштова карета, в якій було два вільні місця.

– Як! Невже це ти, сердега Фалькоз! – вигукнув подорожній, що їхав з Женеви, до другого, що сідав у карету разом з Жюльєном.

– А я думав, що ти влаштувався десь біля Ліона,– сказав Фалькоз,– у якій-небудь чарівній долині на берегах Рони.

– Влаштувався! Тікаю звідти!

– Що ти кажеш! Ти, Сен-Жіро, з твою статечною зовнішністю – і раптом умудрився стати злочинцем? – сказав Фалькоз, сміючись.

– Слово честі,– майже так і є! Я тікаю від цього осоружного провінційного життя. Я, ти знаєш, люблю лісову свіжість і спокій ланів. Ти мені часто докоряв за романтизм. Ніколи в житті я й слухати не хотів про політику, але саме вона мене й вигнала звідти.

– А до якої ж партії ти належиш?

– Ні до якої, і саме це мене погубило. Ось тобі вся моя політика: я люблю музику, живопис; гарна книга – це для мене ціла подія. Мені незабаром мине сорок чотири роки. Скільки мені залишилося жити? П’ятнадцять, двадцять, щонайбільше тридцять років? Ну, то я певен, що через тридцять років міністри будуть трохи спритніші, але такі самі чесні люди, як і тепер. Історія Англії є для мене дзеркалом нашого майбутнього. Завжди знайдеться який-небудь король, що схоче збільшити свої прерогативи, завжди честолюбне бажання стати депутатом, слава і сотні тисяч франків, які заробляв Мірабо, не даватимуть спати провінційним багатіям. І це називається в них – бути лібералом і любити народ. Завжди ультрароялісти будуть пройняті бажанням стати перами чи камерюнкерами. Всякий прагнутиме стати біля керма на державному кораблі, бо за це добре платять. Невже там ніколи не знайдеться скромного містечка для звичайного подорожнього?

– Та кажи ж нарешті, що з тобою трапилось? Напевне, щось дуже потішне, якщо взяти до уваги твою спокійну вдачу. Чи не останні вибори вигнали тебе з провінції?

– Мої поневіряння почалися раніше. Чотири роки тому мені було сорок років, і я мав п’ятсот тисяч франків. Тепер мені на чотири роки більше, а грошей, мабуть, на п’ятдесят тисяч франків менше, бо я їх втрачаю на продажу свого замку Монфлері на Роні – прекрасна місцевість! В Парижі мені набридла вічна комедія, до якої зобов’язує те, що ви називаєте цивілізацією дев’ятнадцятого сторіччя. Я прагнув простоти і щирості. І ось я купую маєток в горах біля Рони; не можна собі уявити нічого чарівнішого.

Сільський вікарій і сусідні дрібні поміщики цілих півроку догоджають мені; я запрошую їх на обіди; кажу їм: “Я покинув Париж, щоб ніколи в житті не чути про політику; як ви бачите, я не передплачую жодної газети, і, чим менше листів приносить мені листоноша, тим мені приємніше”.

Але у вікарія, виявляється, свої розрахунки. Незабаром мене почали допікати тисячею настирливих вимог, каверз і т. ін. Я збирався приділити двісті триста франків на рік бідним,– від мене вимагають, щоб я дав ці гроші на якісь благочестиві товариства: святого Йосифа, діви Марії тощо. Я відмовляюсь; тоді на мене сиплються сотні образ. А я, дурень, беру це близько до серця, Я вже не маю змоги вийти з дому, щоб вранці погуляти й помилуватися красою гір,– неодмінно натраплю на яку-небудь халепу, що порушує мої мрії й прикро нагадує про людей та їхню злобу. Ось, наприклад, іде полями процесія з молебством – я люблю ці співи (це, мабуть, ще грецька мелодія),– то моїх полів не благословляють, бо, як каже наш вікарій, лани ці належать нечестивцю. У старої святенниці селянки здохла корова. То вона каже, це тому, що корова паслась біля ставка, який належить мені, нечестивому філософові з Парижа, і через тиждень уся моя риба плаває голічерева, отруєна вапном. Яких тільки каверз не роблять мені! Мировий суддя – чесна людина, але він все ж боїться за свою посаду, і тому завжди ухвалює вирок проти мене. Так сумирні поля стають для мене пеклом. Як тільки люди побачили, що вікарій, голова сільських єзуїтів, мене зрікся, а капітан у відставці, голова тамтешніх лібералів, мене не підтримує,– всі напали на мене, всі, аж до муляра, якого я утримував цілий рік, аж до стельмаха, що спробував, лагодячи мої плуги, безкарно обдурити мене. Нарешті, щоб мати хоч яку-небудь підтримку і виграти кілька своїх процесів, я стаю лібералом, але, як ти згадав, наспіли ці прокляті вибори, від мене вимагають, щоб я голосував.

– За невідомого тобі кандидата?

– Зовсім ні, за людину, яку я занадто добре знаю. Я відмовляюсь – страшенна необачність! Ну, тут на мене нападають і ліберали; моє становище став нестерпним. Я гадаю, що, якби вікарієві спало на думку обвинуватити мене в убивстві моєї служниці, знайшлося б двадцять свідків з тої і другої кліки, які заприсяглися б, що бачили це на власні очі.

– А ти хотів жити в селі і не догоджати примхам сусідів, навіть не слухати їхніх теревень! Яка наївність!

– Ну, тепер я порозумнішав. Монфлері продається, хай я втрачу на цьому, якщо буде треба, п’ятдесят тисяч франків, але я щасливий, бо покидаю це пекло лицемірства і капостей. Тепер я вирішив пошукати самотності та сільської тиші в єдиному місці, де вони існують у Франції,– на п’ятому поверсі, вікнами на Єлисейські Поля. Та й тут я не певен, чи не доведеться мені розпочати політичну кар’єру в кварталі Руль, роздаючи свячений хліб парафіянам.

– Цього не трапилося б з тобою за Бонапарта,– мовив Фалькоз, і очі його блиснули гнівом і жалем.

– Хай так, але чому ж він не всидів на місці, твій Бонапарт, адже все те, що я тепер зазнаю,– діло його рук.

Жюльєн став прислухатися ще уважніше. Він з перших слів догадався, що бонапартист Фалькоз – колишній друг дитинства пана де Реналя, якого той зрікся в тисяча вісімсот шістнадцятому році, а філософ Сен-Жіро, мабуть, брат того начальника канцелярії в … префектурі, що вмів так дешево скуповувати громадські будинки на торгах.

– Все це наробив твій Бонапарт,– провадив далі Сен-Жіро,– чесна сорокалітня людина, маючи п’ятсот тисяч франків, яка б вона не була мирна, не може спокійно влаштуватись у провінції; попи й дворяни Бонапарта виженуть її звідти.

– Ет, не кажи про нього погано,– скрикнув Фалькоз,– ніколи Франція не стояла так високо в очах народів, як протягом тих тринадцяти років, коли він правив! Усе, що тоді робилось, було сповнене величі.

– Твій імператор, хай йому чорт,– провадив сорокачотирирічний пан,– був великим тільки на полі бою та ще тоді, коли упорядкував фінанси в тисяча вісімсот другому році. Але що означає вся його пізніша поведінка? Всі його камергери, пишнота і прийоми в Тюїльрі – це лише нове видання того самого монархічного безглуздя. Це видання було виправлено, воно могло витримати ще одне чи два століття. Дворяни і попи захотіли повернутись до старого, але їм бракує залізної руки, щоб піднести його народу.

– Пізнаю мову колишнього газетяра!

– А хто ж мене вигнав з моєї землі? – провадив розлючений газетяр.– Попи, яких Наполеон повернув своїм конкордатом, замість того щоб тримати їх так, як у державі тримають лікарів, адвокатів, астрономів, тобто вважати їх просто громадянами, не піклуючись про те ремесло, яким вони заробляють собі на хліб. Хіба існували б тепер ці зухвалі дворяни, якби твій Бонапарт не наробив баронів і графів? Ні, мода на них давно минула. А після попів найбільше допекли мені дрібні провінційні панки: через них я став лібералом.

Розмові не було кінця краю,– ця тема хвилюватиме Францію ще півстоліття. Сен-Жіро все повторював, що в провінції неможливо жити; Жюльєн несміливо вказав йому на приклад пана де Реналя.

– Отаке сказали, молодий чоловіче! – скрикнув Фалько.– Де Реналь став молотом, щоб не бути ковадлом, та ще й яким страшним молотом! А втім, я передбачаю, що Вально скоро візьме гору над ним. Ви знаєте цього пройдисвіта? Ото шахрай! Що скаже ваш пан де Реналь, коли найближчими днями його усунуть, а на його місце сяде Вально?

– Він залишиться віч-на-віч зі своїми злочинами,– мовив Сен-Жіро.– А ви, видно, знаєте Вер’єр, молодий чоловіче? Ну, так ось, Бонапарт – хай йому біс з його монархічним охвістям! – він саме й зробив можливим панування Реналей і Шеланів, а це потягло за собою панування Вально і Маслонів.

Ця похмура розмова про таємниці політики вражала Жюльєна й не давала йому поринати в солодкі мрії.

Він не відчув особливого хвилювання, коли вдалині показався Париж, надхмарні замки майбутнього відступали в його уяві перед живими спогадами про останню добу у Вер’єрі. Жюльєн присягав сам собі, що ніколи не залишить дітей своєї подруги і кине все, щоб врятувати їх, якщо зухвалість попів знов призведе до республіки і до переслідувань дворян.

А що було б з ним тепер, якби в ту ніч, коли він приставив драбину до вікна спальні пані де Реналь, він натрапив би на когось чужого або на самого пана де Реналя?

Але яке це було раювання – дві перші години, коли його кохана так хотіла його прогнати, а він умовляв її, сидячи біля неї в темряві. В такій душі, як Жюльєнова, подібні спогади закарбовуються на все життя. А кінець побачення вже зливався в його уяві з першими днями їхнього кохання, чотирнадцять місяців тому.

Жюльєн прокинувся від своїх мрій лише тоді, коли карета спинилась. Вони в’їхали на подвір’я поштової станції на вулиці Жан-Жака Руссо.

– Я хочу поїхати в Мальмезон,66 – сказав він кучерові кабріолета, що саме під’їхав.

– Так пізно, пане? Навіщо?

– А вам яке діло! Їдьте.

Всяка справжня пристрасть думає тільки про себе; саме тому, я гадаю, пристрасті здаються такими смішними в Парижі; тут кожен ваш сусід вважає, що ним дуже цікавляться. Я утримаюсь від опису захоплення Жюльєна в Мальмезоні. Він плакав. Як? Плакав? Незважаючи на огидні білі стіни, споруджені цього року, які порізали парк на шматки? – Так, пане. Для Жюльєна, як і для нащадків, не існувало нічого між Аркольським мостом, островом Святої Єлени і Мальмезоном.

Увечері Жюльєн довго вагався, перш ніж наважився увійти в театр; у нього були досить дивні уявлення щодо цього гріховного місця.

Глибока недовіра заважала Жюльєнові милуватись живим Парижем, його зворушували тільки пам’ятники, залишені його героєм.

“Отже, я тепер в самому центрі інтриг і лицемірства! Саме тут панують покровителі абата де Фрілера”.

Через три дні, надвечір, цікавість переважила в ньому намір оглянути все, перш ніж з’явитись до абата Пірара. Абат холодно пояснив Жюльєну, якого роду життя чекає його в пана де Ла-Моля.

– Якщо через кілька місяців виявиться, що ви не підходите, ви повернетесь до семінарії, але вже почесним шляхом. Ви житимете в маркіза, одного з найбільших вельмож Франції. Ви носитимете чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить людина в жалобі. Я вимагаю, щоб тричі на тиждень ви слухали лекції з теології в семінарії, куди я вас рекомендую. Щодня опівдні ви з’являтиметесь у бібліотеку маркіза: він має намір доручити вам листування по своїх позовах та інших справах. Маркіз пише на берегах кожного одержаного листа в кількох словах, що саме треба відповісти. Я висловив надію, що через три місяці ви зможете писати відповіді так, що з дванадцяти листів, поданих вами на підпис маркізові, він підписуватиме вісім або дев’ять. Увечері, о восьмій годині, ви впорядковуватимете його письмовий стіл, о десятій будете вільні.

Може трапитись,– продовжував абат Пірар,– що яка-небудь стара дама або якийсь пан з вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові…

– О пане! – скрикнув Жюльєн, спалахнувши.

– Дивна річ,– сказав абат з гіркою посмішкою,– що при вашій бідності та ще й після річного перебування в семінарії ви здатні на такі пориви благородного обурення. Мабуть, ви були зовсім сліпцем!

Невже це сила крові? – промовив абат напівголосно, немов сам до себе.– А що є найдивнішим,– додав він, дивлячись на Жюльєна,– це те, що маркіз вас знає… Я не розумію – звідки. Для початку він дає вам сто луїдорів платні. Це людина, яка керується тільки своїми примхами,– в цьому його вада. Щодо химерності він може посперечатися з вами. Якщо він буде задоволений, ваша платня може збільшитись згодом до восьми тисяч франків.

Але ви, звичайно, розумієте,– провадив абат ущипливим тоном,– що він не дає вам такі гроші задарма. Треба зуміти стати корисним. На вашому місці, я б розмовляв дуже мало і ніколи не говорив би про те, чого не знаю.

До речі,– додав абат,– я для вас зібрав деякі відомості. Я й забув розповісти вам про сім’ю пана де Ла-Моля. В нього двоє дітей, дочка і син дев’ятнадцяти років. Син справжній денді, вітрогон, який опівдні не знає, що робитиме о другій годині. Він дотепний, хоробрий, воював в Іспанії. Маркіз сподівається,– не знаю чому,– що ви з молодим графом Норбером станете друзями. Я казав йому про вашу обізнаність в латині; можливо, він розраховує, що ви навчите його сина кільком ходячим фразам про Ціцерона й Вергілія.

На вашому місці, я б не дозволяв ніколи цьому вродливому юнакові глузувати з себе; і, перш ніж піддатись на його дуже чемні, але не позбавлені прихованої іронії компліменти, я б примусив його не раз їх повторити. Не приховуватиму від вас, що молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу.

А ви – син вер’єрського тесляра, та ще й на службі в його батька. Зважте добре на цю різницю та почитайте історію цього роду в Морері.67 Всі підлесники, що обідають в палаці де Ла-Моля, ніколи не пропускають нагоди зробити, делікатний натяк на цей історичний твір.

Поміркуйте, перш ніж відповісти на жарти графа Норбера де Ла-Моля, командира гусарського ескадрону і майбутнього пера Франції, щоб потім вам не доводилося нарікати мені на нього.

– Мені здається,– сказав Жюльєн, червоніючи,– що я просто не повинен відповідати людині, яка мене зневажає.

– Ви собі не уявляєте, яка це зневага; вона виявлятиметься тільки в перебільшених компліментах. Якби ви були дурнем, ви попалися б на гачок, а якби ви хотіли зробити кар’єру, ви повинні були б дати себе обманути.

– А якщо коли-небудь я побачу, що все це мене не влаштовує,– спитав Жюльєн,– чи не вважатимуть мене невдячним, якщо я повернусь у свою келію номер сто три.

– Певна річ,– відповів абат,– всі підлабузники цього дому намагатимуться “оббрехати вас”, але тут виступлю я. Adsum qui feci.68 Я скажу, що це вирішення йде від мене.

Жюльєна прикро вражав жовчний мало не злий тон пана Пірара. Цей тон звів нанівець останні слова абата.

Насправді абат докоряв собі за свою любов до Жюльєна; він відчував якийсь релігійний жах, втручаючись так прямолінійно в долю іншої людини.

– Ви ще побачите там,– провадив абат так само непривітно, немов виконував неприємний обов’язок,– ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погордлива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона– дочка старого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Ця вельможна дама являє собою, так би мовити, у стислому вигляді рельєфний зразок усього того, що становить саму суть вдачі всіх жінок її стану. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах,– це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи. Гроші для неї – річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!

В її салоні ви побачите кількох вельмож, що дозволяють собі розмовляти про осіб королівського дому в дуже легковажному тоні. Що ж до самої пані де Ла-Моль, то вона, вимовляючи ім’я якого-небудь принца, особливо принцеси, вважає за свій обов’язок шанобливо притишити голос. Я не радив би вам казати в її присутності, що Філіп II чи Генріх VIII були страховищами. Вони були королями, і це дає їм незаперечне право користатися повагою з боку всіх людей, а особливо таких безрідних, як ми з вами. Крім того, ми з вами – священики,– таким принаймні вона вважатиме вас,– а це звання робить нас в її очах слугами, необхідними для спасіння її душі.

– Пане,– мовив Жюльєн,– мені здається, що я не довго пробуду в Парижі.

– В добрий час, але не забувайте, що людина нашого звання може добитись успіху лише завдяки покровительству вельмож. А в вашій вдачі є якісь незбагненні – принаймні для мене – риси, що прирікають вас на переслідування, якщо ви не зробите кар’єри. Середини для вас нема. Не обманюйте себе. Люди бачать, що вам неприємно, коли вони звертаються до вас, і в такому суспільстві, як наше, вам судилося бути нещасним, якщо ви не доможетеся поваги.

Що сталося б з вами в Безансоні, якби не ця примха маркіза де Ла-Моля? Колись ви зрозумієте всю незвичайність того, що він робить для вас, і, якщо ви не бездушна потвора, ви плекатимете до нього й до його сім’ї вічну вдячність. Скільки бідних священиків, освіченіших, ніж ви, роками жили в Парижі, одержуючи по п’ятнадцять су за месу і по десять су за диспут у Сорбонні!.. Пригадайте, що я вам розповідав минулої зими про перші роки життя отого негідника кардинала Дюбуа. Чи, може, ви в своїй гордині вважаєте себе талановитішим, ніж він?

Ось, наприклад, я – людина спокійна й пересічна, я сподівався прожити до смерті в своїй семінарії і з дитячою нерозумністю полюбив її. Ну, і що ж? Мене вже збирались усунути, коли я подав у відставку. А чи знаєте ви, які тоді були мої засоби до існування? Капітал мій дорівнював п’ятистам двадцяти франкам, не більше і не менше, жодного друга, хіба що двоє чи троє знайомих. Пан де Ла-Моль, якого я ніколи не бачив, врятував мене зі скрути. Досить було йому сказати слово, і мені дали парафію. Парафіяни мої люди заможні, стоять вище грубих пороків, а прибуток такий великий, і він настільки перевищує мою працю, що мені соромно. Я розмовляю з вами так довго тільки для того, щоб вкласти трохи здорового глузду у вашу легковажну голову.

Ще кілька слів: я, на своє нещастя, людина гнівлива. Може статися, що ми з вами колись перестанемо розмовляти.

Якщо погордливість маркізи чи образливі жарти її сина зроблять для вас перебування в цьому домі нестерпним, раджу вам закінчити ваше навчання в якійсь семінарії за тридцять льє від Парижа, і краще на північ, ніж на південь. На півночі більше культури і менше несправедливості; і мушу признатися,– додав він, притишуючи голос,– що сусідство паризьких газет трохи лякає дрібних тиранів.

А якщо нам і далі буде приємно бачитись і виявиться, що дім маркіза вам не підходить, я пропоную вам зайняти посаду мого вікарія і нарівно ділитимусь з вами прибутками від парафії. Це мій борг, я винен вам іще більше,– додав він, уриваючи Жюльєнові слова подяки,– за ту незвичайну пропозицію, яку ви мені зробили в Безансоні. Якби тоді в мене не було п’ятисот двадцяти франків, ви б урятували мене.

Голос абата втратив свою сухість. Жюльєн, на превеликий сором, відчув, що очі його зросились слізьми. Йому так хотілося кинутись в обійми друга; він не стримався і сказав абатові, намагаючись надати своєму голосу якомога більше мужності:

– Батько ненавидів мене з самої колиски; це було моє велике нещастя, але я не нарікатиму на долю, в вас я знайшов батька, пане.

– Гаразд, гаразд,– мовив абат, збентежений. Потім додав, зрадівши нагоді зробити зауваження, достойне директора семінарії: – Не треба ніколи казати доля, сину мій,– кажіть завжди провидіння.

Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезних воротях; це був палац де Ла-Моль, а щоб у перехожих не виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній мармуровій дошці над ворітьми.

Ця бундючність не сподобалась Жюльєнові. “Вони так бояться якобінців! Їм ввижається за кожним парканом Робесп’єр і його візок. Можна померти зо сміху, бачачи їхній страх, а вони виставляють напоказ свої особняки, немов навмисне, щоб чернь під час повстання могла їх відрізнити й сплюндрувати. Жюльєн поділився своїми думками з абатом Піраром.

– Ах, бідний сину мій, вам незабаром доведеться бути моїм вікарієм! Які жахи спадають вам на думку!

– Як на мене, нема нічого простішого,– відповів Жюльєн.

Поважний вигляд воротаря і надзвичайна охайність подвір’я викликали його захоплення. Стояв теплий, сонячний день.

– Яка чудова архітектура! – сказав Жюльєн своєму другові.

Насправді ж це був один з отих незграбних палаців Сен-Жерменського передмістя, збудованих незадовго до смерті Вольтера. Ніколи мода і краса не були такі далекі одна від одної.

II. ВСТУП У СВІТ

Смішний, зворушливий спогад: перша вітальня, в яку вступає сам, без підтримки, вісімнадцятилітній юнак. Досить було єдиного погляду жінки, щоб збентежити мене. Що більше хотів я сподобатись, то незграбнішим ставав: все мені уявлялося в якомусь перекрученому світлі: то я без усяких підстав довірявся комусь, то бачив у людині ворога тільки тому, що вона суворо на мене глянула. Але все-таки серед усіх тих жахливих страждань, породжених моєю несміливістю,– яким прекрасним був тоді ясний день!

Кант

Жюльєн, остовпівши від подиву, спинився серед двору.

– Тримайтесь же як слід,– сказав абат Пірар,– вам спадають на думку жахливі речі, а поводитесь ви, як справжня дитина. Хіба ви забули Гораційове “nil mirari” (нічому не дивуватись)? Подумайте лишень, коли ви тут оселитесь, усі ці лакеї візьмуть вас на глум. Вони вбачатимуть у вас рівню, несправедливо поставленого вище їх. Під виглядом добродушних порад і бажання допомогти вам, вони подбають, щоб зробити вас посміховиськом.

– Хай лише спробують! – промовив Жюльєн, прикусивши губу. До нього знову повернулась уся його недовіра.

Зали бельетажу, якими вони проходили, прямуючи до кабінету маркіза, здалися б вам, мій читачу, такими ж сумними, як і розкішними. Якби вам запропонували жити в них, ви напевне відмовилися б. Це оселя позіхань і найнуднішого резонерства. Але Жюльєн ще більше пройнявся захопленням. “Невже можна бути нещасним, живучи в таких розкішних палатах!” – думав він.

Нарешті вони увійшли в найбридкішу з усіх кімнат цього пишного особняка. Світло ледве проходило в неї. Там сидів сухенький чоловічок з жвавими очима, в білявій перуці. Абат повернувся до Жюльєна і відрекомендував його. Це був маркіз. Жюльєн ледве впізнав його, таким він зараз здавався чемним. Перед Жюльєном був зовсім не той пихатий вельможа, якого він бачив в абатстві Брело. Жюльєнові здалося, що перука його була занадто пишна, і це спостереження допомогло йому оговтатись. Цей нащадок друга Генріха III на перший погляд здався йому досить мізерним, він був худий і надто рухливий. Але Жюльєн помітив незабаром, що ввічливість маркіза була ще приємніша для співрозмовника, ніж манера самого безансонського єпископа. Аудієнція тривала якихось три хвилини. Коли вони вийшли, абат сказав Жюльєнові:

– Ви дивились на маркіза, як дивляться на картину. Я не великий дока в тому, що тут зветься ввічливістю,– ви щодо цього скоро заткнете мене за пояс,– та все ж сміливість вашого погляду мені здається не дуже чемною.

Вони знову сіли в фіакр, кучер спинився біля бульвару. Абат провів Жюльєна анфіладою просторих покоїв. Жюльєн помітив, що там не було ніяких меблів. Він став розглядати розкішний позолочений годинник на стіні, на якому. зображене було щось, на його думку, вельми непристойне. Але тут до нього підійшов якийсь дуже елегантний і привітний пан. Жюльєн злегка вклонився.

Пан усміхнувся і поклав йому руку на плече. Жюльєн стрепенувся і відскочив назад, почервонівши від люті. Хоч який суворий був абат Пірар, але він розсміявся до сліз: то був кравець.

– Даю вам повну волю на два дні,– сказав йому абат, коли вони вийшли.– Тільки тоді вас можна буде відрекомендувати пані де Ла-Моль. Інший на моєму місці охороняв би вас, немов дівчину, в цьому новому Вавилоні. Та якщо вам судилося загинути, гиньте відразу, принаймні це звільнить мене від моєї слабості – невпинно піклуватися про вас. Післязавтра вранці кравець пришле вам два костюми; ви дасте п’ять франків хлопцеві, що примірятиме їх вам. Влаштуйте так, щоб ці парижани якомога менше чули ваш голос. Досить вам сказати слово, і вони знайдуть привід, щоб з вас поглузувати. Це вони вміють. Післязавтра опівдні будьте в мене… Тепер ідіть… Ах, я забув: підіть, замовте собі взуття, сорочки, капелюх, ось вам адреси.

Жюльєн глянув на почерк, яким були написані адреси.

– Це рука маркіза,– сказав абат.– Він діяльна людина, яка все передбачає і воліє робити сама, ніж наказувати. Він бере вас для того, щоб ви позбавили його від такого клопоту. Чи вистачить у вас догадливості, щоб добре виконувати все, що ця нетерпляча людина даватиме вам зрозуміти натяками? Ну, це вже покаже майбутнє: начувайтесь!

Жюльєн, не вимовивши ані слова, відвідав усіх майстрів, зазначених у списку. Він помітив, що до нього ставились з повагою, а швець, записуючи його ім’я в свою книгу, вивів: “Пан Жюльєн де Сорель”.

На кладовищі Пер-Лашез якийсь надзвичайно люб’язний і ліберальний у своїх висловах пан запропонував свої послуги, щоб показати Жюльєнові могилу маршала Нея, позбавлену почесної епітафії з якихось мудрих політичних міркувань. Але, розлучившись з лібералом, що з слізьми на очах мало не задушив його в своїх обіймах, Жюльєн побачив, що в нього зник годинник. Збагачений цим досвідом, він з’явився через два дні опівдні до абата Пірара. Той уважно його оглянув.

– Ви ще, чого доброго, зробитесь фатом,– сказав йому абат суворо. Жюльєн виглядав дуже молодо і справляв враження юнака в глибокій жалобі; він справді був дуже милий. Але добрий абат, сам провінціал, не помітив, що Жюльєн не позбувся звички крутити на ходу плечима, що в провінції вважається і елегантним, і поважним.

Маркіз оцінив елегантність Жюльєна зовсім інакше, ніж добрий абат.

– Ви не заперечуватимете проти того, щоб пан Сорель брав уроки танців? – спитав він абата.

Пан Пірар остовпів.

– Ні,– відповів він нарешті,– адже Жюльєн не священик.

Маркіз, переступаючи через двоє східців по вузеньких потайних сходах, сам провів нашого героя в гарненьку мансарду, що виходила вікнами у величезний сад при особняку. Він спитав Жюльєна, скільки сорочок той узяв у швачки.

– Дві,– відповів Жюльєн, ніяковіючи від того, що цей знатний вельможа зволить цікавитись такими дрібницями.

– Прекрасно,– з серйозним виглядом промовив маркіз владним, уривчастим тоном, що змусив задуматись Жюльєна,– прекрасно! Візьміть іще двадцять дві. Ось ваша платня за першу чверть року.

Спускаючись з мансарди, маркіз покликав якогось літнього слугу:

– Арсен,– сказав він йому,– ви служитимете панові Сорелю.

Через кілька хвилин Жюльєн опинився сам у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: “І все це я зможу прочитати! – сказав він собі.– Ну, як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де Ла-Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати”.

Покінчивши з роботою, Жюльєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши видання творів Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені – справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жюльєна не було меж.

Через годину ввійшов маркіз, переглянув копії і з великим подивом помітив, що Жюльєн пише слово cela 69 через два l – cella. “Невже все, що абат наговорив мені про його вченість, просто байка?” Дуже розчарований, маркіз лагідно зауважив Жюльєну:

– Ви, мабуть, не зовсім тверді в правописі?

– Це правда,– відповів Жюльєн, не підозрюючи, як він шкодить собі такою відповіддю. Він був зворушений добротою маркіза: вона мимоволі змушувала його згадати зухвалий тон пана де Реналя.

“Марно прогаяний час – уся ця витівка з цим абатиком із Франш-Конте,– подумав маркіз.– Але мені так потрібна вірна людина!”

– Cela пишеться через одне l,– сказав йому маркіз.– Переписавши листи, перевіряйте за словником слова, в правописі яких ви не певні.

О шостій годині маркіз послав по Жюльєна і з видимою досадою глянув на його чоботи.

– Це мій недогляд,– сказав він йому,– я не попередив вас, що треба щодня о пів на шосту переодягатися.

Жюльєн дивився на маркіза, не розуміючи.

– Я хочу сказати – надівати панчохи. Арсен вам нагадуватиме про це, а сьогодні я попрошу за вас вибачення.

Кажучи це, пан де Ла-Моль розчинив перед Жюльєном двері в вітальню, що вся виблискувала позолотою, пропускаючи його вперед. В подібних випадках пан де Реналь завжди прискорював кроки, щоб неодмінно увійти у двері першим. Дрібна чванливість колишнього патрона була причиною того, що Жюльєн, наступив маркізові на ногу і зробив йому дуже боляче, бо в того була подагра. “Е, та він ще й вайло”,– подумав маркіз. Він відрекомендував Жюльєна високій і величній дамі. Це була маркіза. Жюльєнові вона здалася чванливою і трохи схожою на пані де Можірон, дружину супрефекта Вер’єрської округи, коли та бувала на урочистих обідах. Трохи приголомшений надзвичайною пишністю вітальні, Жюльєн не почув того, що сказав пан де Ла-Моль. Маркіза ледве глянула на нього. У вітальні було кілька чоловіків, серед яких Жюльєн з невимовною радістю упізнав молодого агдського єпископа, що зволив так ласкаво розмовляти з ним кілька місяців тому під час урочистої церемонії в Бре-ле-О. Молодий прелат, мабуть, злякався ніжних поглядів, що їх кидав на нього Жюльєн з боязкою надією, і прикинувся, що не пізнає цього провінціала.

Жюльєнові здалося, що люди, які зібрались у вітальні, дещо сумні й тримаються вимушено; в Парижі розмовляють тихо і не дозволяють собі хвилюватися через дрібниці.

О пів на сьому до кімнати ввійшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; в нього була маленька голівка.

– Завжди ви примушуєте себе чекати,– сказала маркіза, коли він цілував їй руку.

Жюльєн зрозумів, що це граф де Ла-Моль. Він здався йому чарівним.

“Невже можливо, щоб цей юнак своїми образливими жартами змусив мене покинути цей дім?”

Розглядаючи графа Норбера, він помітив, що той був у чоботах зі шпорами. “А я мушу бути в черевиках, очевидно, як нижчий”,– подумав він. Сіли за стіл. Жюльєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту саму мить він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу і сіла напроти нього. Вона зовсім не сподобалась йому; проте, уважно придивившись до неї, Жюльєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жюльєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам’ятає, що їй належить бути величною.

“У пані де Реналь прекрасні очі, їй часто про це говорили, але в них немає нічого спільного з очима блондинки”. У Жюльєна було ще надто мало досвіду, щоб зрозуміти, що вогники, які інколи загорялися в очах мадемуазель Матильди,– він чув, що її так називали,– були спалахами глузливості. А коли загорялись очі пані де Реналь, то це був вогонь пристрасті або благородного гніву, коли вона чула про який-небудь обурливий вчинок. В кінці обіду Жюльєн знайшов слово, яке добре визначало своєрідну красу очей мадемуазель де Ла-Моль. “Вони іскрометні”,– подумав він. А загалом вона була страшенно схожа на свою матір, яка Жюльєнові дедалі більше не подобалась, і він перестав на неї дивитись. Зате граф Норбер здавався йому чарівним в усьому. Жюльєн був такий зачарований, що йому б і на думку не спало заздрити графові або ненавидіти його за те, що той був багатший і знатніший, ніж він сам.

Маркіз, на думку Жюльєна, мав нудьгуючий вигляд.

Коли подавали другу страву, він сказав синові:

– Норбер, прошу тебе любити і поважати пана Жюльєна Сореля, якого я тільки що взяв до свого головного штабу; я з нього хочу зробити людину, якщо сеllа вдасться…

– Це мій секретар,– сказав маркіз своєму сусідові,– між іншим, він пише сеllа через два ll.

Всі глянули на Жюльєна, який злегка, хоч трохи підкреслено, вклонився в бік Норбера, але взагалі його вигляд справив добре враження.

Маркіз, мабуть, уже розповів про освіту, яку дістав Жюльєн, бо один з гостей почав з ним розмову про Горація. “Саме розмовою про Горація я сподобався безансонському єпископові,– подумав Жюльєн.– Мабуть, вони тільки цього поета і знають”. З цієї хвилини він цілком опанував себе. Це було для нього не важко, бо він щойно вирішив, що мадемуазель де Ла-Моль ніколи не може бути жінкою в його очах. А до чоловіків він після семінарії втратив будь-яку повагу, і вони його не бентежили. Жюльєн почував би себе зовсім спокійно, якби їдальня не вражала його своїми розкошами. Його ще й досі трохи бентежили два великі дзеркала восьми футів заввишки, на які він часом поглядав і бачив у них свого співбесідника, з яким розмовляв про Горація. Як на провінціала фрази його були не надто довгі. В нього були гарні очі, які спалахували ще яскравіше від несміливості чи від радості, коли йому щастило вдало відповісти. Він сподобався. Цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення у занадто серйозний настрій за обідом. Маркіз непомітно зробив знак співбесідникові Жюльєна, спонукаючи того натиснути дужче. “Невже він і справді щось знає?” – подумав маркіз.

Відповідаючи, Жюльєн висловлював свої власні міркування і настільки подолав свою несміливість, що виявив хоч не дотепність – річ недосяжна для того, хто не обізнаний з уживаною в Парижі мовою,– але, в усякому разі, своєрідні думки, висловлені, щоправда, не завжди вишукано і доречно. Крім того, всі переконались, що латинь він знає досконало.

Опонентом Жюльєна був член Академії Написів, який випадково знав латинь. Пересвідчившись, що Жюльєн прекрасно знає літературу, він уже не боявся змусити його червоніти і спробував справді загнати його на слизьке. В запалі цього поєдинку Жюльєн нарешті забув про розкішне оздоблення їдальні і почав висловлювати про латинських поетів такі думки, яких його співрозмовник ніде не читав. Як чесна людина, академік віддав належне молодому секретареві. На щастя, розмова зайшла про те, чи був Горацій багатою людиною чи бідною, був він просто зальотником, влюбливим і безтурботним, що писав вірші для власної розваги, як Шапель, друг Мольєра і Лафонтена, чи навпаки – бідаком, придворним поетом, що жив з ласки двору і складав оди на день народження короля, як Соуті,70 обвинувач лорда Байрона. Порівнювали стан суспільства при Августі і при Георгу IV: і в ту, і в ту епоху аристократія була всевладна, але в Римі в неї вирвав владу Меценат, по суті, простий вершник, а в Англії влада аристократії призвела Георга IV майже до стану дожа у Венеції. Ця дискусія, здавалось, розвіяла нудьгу й заціпеніння, в якому перебував маркіз на початку обіду.

Жюльєн нічого не розумів, вперше в житті чуючи такі імена сучасників, як Соуті, лорд Байрон, Георг IV. Але всі помітили, що, коли йшлося про події з історії Риму, про які можна було скласти собі уяву на підставі творів Горація, Марціала, Таціта та інших, він мав безперечну перевагу. Жюльєн безцеремонно привласнив собі кілька думок, почутих від безансонського єпископа під час їхньої знаменної розмови, і вони викликали чималий інтерес.

Коли всім набридло розмовляти про поетів, маркіза, яка вважала за свій обов’язок захоплюватись усім, що розважало її чоловіка, зласкавилась глянути на Жюльєна.

– За незграбними манерами цього молодого абата ховається, можливо, освічена людина,– сказав, звертаючись до маркізи, академік, що сидів поруч із нею. До Жюльєна долинуло кілька слів із цього зауваження.

Хазяйка дому звикла користатись готовими фразами; фразу, сказану академіком про Жюльєна, вона засвоїла і похвалила себе за те, що запросила академіка на обід. “Він розважає пана де Ла-Моля”,– подумала вона.

III. ПЕРШІ КРОКИ

Ця неозора рівнина, залита блискучими вогнями, і тисячні юрби народу засліплюють мій зір. Ніхто мене не знає, всі дивляться на мене звисока. Я зовсім розгубився.

Поеми Реїни 71

На другий день з раннього ранку Жюльєн переписував листи в бібліотеці, коли раптом туди зайшла через потайні дверцята, добре замасковані корінцями книжок, мадемуазель Матильда. Тимчасом як Жюльєн захоплено розглядав пристрій, мадемуазель Матильда, здавалось, була прикро здивована й збентежена тим, що зустріла його тут. Вона була в папільйотках, і Жюльєнові її обличчя здалося суворим, погордливим і схожим на чоловіче. Мадемуазель де Ла-Моль нишком непомітно брала з батьківської бібліотеки книжки. Через присутність Жюльєна вона марно з’явилась сьогодні в бібліотеку; це було тим більш прикро, що вона мала взяти другий том “Вавілонської принцеси” Вольтера – гідне доповнення її монархічно релігійного виховання, справжнього шедевра монастиря Сакре-Кер. Сердешній дівчині вже в дев’ятнадцять років потрібно було щось дотепно пікантне, щоб роман її зацікавив.

О третій годині в бібліотеці з’явився граф Норбер; він зайшов переглянути газету, щоб мати змогу поговорити про політику сьогодні ввечері, і був дуже радий, зустрівши тут Жюльєна, про існування якого вже забув. Він був з ним надзвичайно люб’язний і запропонував проїхатись верхи.

– Батько відпускає нас до обіду.

Жюльєн зрозумів, що означало це “нас”, і був зачарований.

– Ах, боже мій, пане граф,– сказав Жюльєн,– якби йшлося про те, щоб зрубати дерево футів вісімдесяти заввишки, обтесати його та розпиляти на дошки, я, смію сказати, зробив би це непогано, але їздити верхи мені доводилося хіба що шість разів у житті, не більше.

– Чудово, це буде сьомий,– мовив Норбер. Жюльєн, пригадуючи день зустрічі короля в Вер’єрі, вважав у глибині душі, що він прекрасно їздить верхи. Але, повертаючись з Булонського лісу, посередині вулиці Бак, він, намагаючись звернути вбік перед зустрічним кабріолетом, впав прямо в багно. Щастя, що в нього був другий костюм. За обідом маркіз, бажаючи поговорити з ним, спитав Жюльєна про його прогулянку. Норбер поспішив сказати у відповідь якусь загальну фразу.

– Пан граф занадто добрий до мене,– сказав Жюльєн.– Я дуже вдячний йому і високо ціню його доброту. Він розпорядився дати мені найкращого і найсмирнішого коня; та, зрештою, він же не міг мене прив’язати до нього, а тому, що цього заходу обачності не було вжито, я впав прямо серед тієї довгої вулиці, біля мосту.

Мадемуазель Матильда марно стримувала сміх; нарешті вона без церемоній почала розпитувати про подробиці. Жюльєн розповів про подію надзвичайно просто, і це вийшло в нього дуже мило, хоч він того і не підозрівав.

– З цього абатика будуть люди,– мовив маркіз, звертаючись до академіка.– Провінціал, що розповідає просто про такий прикрий випадок, та ще й при дамах,-це щось небачене.

Жюльєн так привабив до себе слухачів розповіддю про свою пригоду, що в кінці обіду, коли загальна розмова набула вже іншого напрямку, мадемуазель Матильда все ще розпитувала брата про подробиці нещасного випадку. Слухаючи її запитання й кілька разів зустрівшись з нею очима, Жюльєн насмілився відповісти безпосередньо їй, хоч вона зверталася не до нього, і всі троє почали сміятися так щиро, як сміється молодь у якомусь глухому селі, в лісовій гущавині.

Наступного дня Жюльєн прослухав дві лекції з теології і повернувся в бібліотеку, щоб переписати десятків зо два листів. Тут він застав якогось молодого чоловіка, що розташувався працювати поруч з його столом. Юнак був дуже старанно вдягнений, але на вигляд миршавий, з заздрісним виразом.

Увійшов маркіз.

– Що ви тут робите, пане Тамбо? – суворо запитав він захожого.

– Я думав…– відповів юнак, підлесливо посміхаючись.

– Ні, пане, ви нічого не думали. Ваша спроба не вдалася.

Юний Тамбо скочив, розлючений, і зник. Це був племінник академіка, приятеля пані де Ла-Моль, що готувався до літературної кар’єри. Академік попросив маркіза взяти його секретарем, Тамбо працював в окремій кімнаті, але, почувши, що Жюльєнові дозволено працювати в бібліотеці, захотів і собі скористатись з цього привілею і зранку переніс туди своє письмове приладдя.

О четвертій годині Жюльєн, після деякого вагання, наважився з’явитись до графа Норбера. Той саме збирався їхати верхи і, як людина надзвичайно ввічлива, опинився в скрутному становищі.

– Я гадаю,– сказав він Жюльєнові, – що ви скоро ходитимете в манеж, і тоді через кілька тижнів я з великою радістю їздитиму з вами верхи.

– Я хотів мати честь висловити вам свою щиру вдячність за вашу ласку до мене, повірте, пане,– додав Жюльєн надзвичайно серйозно,– я почуваю, наскільки зобов’язаний вам. Якщо ваш кінь не постраждав через мою вчорашню незграбність і якщо він вільний, я б хотів покататись на ньому сьогодні.

– Ну, що ж, любий Сорель,– на ваш страх і риск. Вважайте, що я зробив усі застереження, яких вимагає обережність. Але вже четверта година, ми мусимо поспішати.

– А що, власне, треба робити, щоб не падати? – спитав Жюльєн у молодого графа, коли вони вже сиділи в сідлі.

– Багато чого,– відповів Норбер, сміючись від щирого серця,– насамперед відхиляти корпус назад.

Жюльєн пустив коня риссю. Вони виїхали на площу Людовіка XVI.

– Ах ви, відважний юначе,– сказав Норбер,– тут занадто багато карет, та й правлять ними необережні їздці. Якщо ви впадете, їхні тільбюрі враз переїдуть вас, бо хто схоче рвати губи коня вудилами, спиняючи його на всьому скаку!

Разів двадцять Норбер бачив, що Жюльєн ось-ось упаде, але врешті прогулянка закінчилась щасливо. Повернувшись, молодий граф сказав своїй сестрі:

– Рекомендую вам відчайдушного шибайголову. За обідом, перемовляючись з батьком через стіл, Норбер голосно вихваляв сміливість Жюльєна; тільки за це й можна було похвалити його їзду. Молодий граф чув уранці, як слуги, що чистили коней у дворі, пащекували з приводу падіння Жюльєна й образливо глузували з нього.

Незважаючи на всю цю доброзичливість, Жюльєн скоро став почувати себе самотнім у сім’ї маркіза. Всі тутешні звичаї здавались йому дивними, він завжди щось робив не так. З його промахів раділи лакеї.

Абат Пірар виїхав до своєї парафії. “Якщо Жюльєн – ламка очеретинка, хай гине; якщо він людина мужня, хай пробивається сам”,– так міркував абат.

IV. ПАЛАЦ ДЕ ЛА-МОЛЬ

Що він тут робить? Чи подобається йому тут? Чи гадає він, що сподобається іншим?

Ронсар

Якщо в аристократичній вітальні палацу де Ла-Моль все здавалося Жюльєнові незвичним, то й сам цей блідий юнак у чорному костюмі справляв дивне враження на тих, хто зволив помічати його. Пані де Ла-Моль пропонувала своєму чоловікові посилати його з яким-небудь дорученням в ті дні, коли на обід мали бути запрошені особливо знатні персони.

– Мені хочеться довести іспит до кінця,– відповів маркіз.– Абат Пірар запевняє, що ми даремно ранимо самолюбство людей, яких наближаємо до себе. Спиратись можна тільки на те, що чинить опір, і таке інше. Цей юнак здається не на місці тільки тому, що його тут ніхто не знає, і, зрештою, він – глухонімий.

“Для того, щоб розібратись в оточенні,– сказав сам собі Жюльєн,– мені треба записувати імена й коротенькі характеристики всіх осіб, які відвідують салон”.

Насамперед він записав імена п’яти чи шести друзів, які, гадаючи, що маркіз протегує Жюльєнові з примхи, про всяк випадок виявляли до нього увагу. Вони були з тих більш або менш догідливих зубожілих дворян, яких можна часто зустріти в салонах аристократів, однак, треба віддати їм належне, догоджали вони не всім однаково. Деякі з них, готові терпіти від маркіза яке завгодно поводження, зчиняли бунт з приводу єдиного різкого слова пані де Ла-Моль.

Господарі дому були так перейняті гордощами і нудьгою, так звикли ображати людей заради розваги, що не могли розраховувати на щиру дружбу. Але, за винятком дощових днів і нападів нестерпної нудьги, які траплялись не часто, вони завжди були бездоганно чемні.

Якби оті п’ять чи шість підлесників, що виявляли батьківську приязнь до Жюльєна, покинули палац де Ла-Моль, маркіза була б приречена на довгі години самотності, а в очах жінок її стану самотність – жахлива річ, це символ “неласки”.

Маркіз ставився до дружини бездоганно; він дбав про те, щоб в її салоні було численне товариство, але уникав приймати перів, бо ці його нові колеги здавались йому не досить знатними, щоб відвідувати його як друзі, і не досить цікавими, щоб бути допущеними як нижчі.

А втім, усі ці таємниці розкрились перед Жюльєном значно пізніше. Вища політика, яка є звичайною темою розмов у буржуазних домах, в тому колі, до якого належав маркіз, стає предметом обговорення тільки в критичні хвилини.

Потреба розваг навіть у наш нудьгуючий вік така велика, що й у дні званих обідів всі розбігалися як тільки маркіз покидав салон.

Аби тільки не глузували з бога, духовенства, короля, сановників, артистів, які користались ласкою двору, та з усього, що вважалося раз назавжди встановленим, аби тільки не відгукувалися з симпатією про опозиційні газети, про Беранже, Вольтера, Руссо і про всіх, хто хоч трохи дозволяє собі говорити щиро, а особливо – аби ніколи не говорили про політику,– про все інше тут можна було розмовляти цілком вільно.

Порушити цю салонну хартію не давала права ні рента в сто тисяч екю, ні блакитна стрічка. Всяка свіжа думка здавалась тут грубістю. Незважаючи на хороший тон, на бездоганну чемність, на бажання бути приємними, на всіх обличчях відбивалась нудьга. Юнаки, що приходили з обов’язковим візитом, боялись говорити про щось таке, що могло дати привід запідозрити в них якісь думки чи виявити знайомство з забороненими книжками, а тому після кількох вишуканих фраз про Россіні і про погоду вони замовкали.

Жюльєн помітив, що розмову звичайно підтримували два віконти і п’ять баронів, яких пан де Ла-Моль знав іще в еміграції. Ці пани мали по шість чи по вісім тисяч ліврів ренти; з них четверо передплачували “Щоденник”, троє – “Французьку газету”. Один з них завжди мав про запас який-небудь свіжий анекдот з придворного життя, де щедро вживалося слівце “пречудово”. Жюльєн помітив, що в цього пана було п’ять орденів, тоді як інші мали не більше як по три.

Зате в передпокої видно було десять ліврейних лакеїв, і протягом усього вечора кожні чверть години подавали чай або морозиво, а після півночі – легку вечерю з шампанським.

Ради цього Жюльєн іноді залишався у вітальні до кінця вечора. А взагалі він не розумів, як можна серйозно слухати розмови, що звичайно точилися в оздобленому золотом розкішному салоні. Іноді він вдивлявся у співрозмовників, не будучи певен, чи не знущаються вони самі з того, про що говорять. “Мій пан де Местр, якого я знаю напам’ять, говорив у сто разів краще, і все ж він досить таки нудний”,– думав він.

Не тільки Жюльєн помічав цю моральну задуху. Дехто втішався тим, що безнастанно поглинав морозиво, інші – тим, що потім матимуть змогу похвалятись: “Я тільки що з палацу де Ла-Моль, де я чув, що Росія…” і таке інше.

Від одного з підлесників Жюльєн почув, що півроку тому пані де Ла-Моль, в нагороду за понад двадцятилітню вірність її салонові, зробила префектом бідного барона Ле-Бургіньйона, який перебував у званні супрефекта від початку Реставрації.

Ця велика подія ще підстьобнула догідливість усіх зубожілих завсідників дому. Якщо й раніше їх мало чим можна було образити, то тепер вони вже не ображались ні на що. Явну зневагу до них виявляли рідко, але Жюльєн кілька разів почув за столом коротенькі діалоги між маркізом і його дружиною, дуже жорстокі щодо людей, що сиділи з ними поруч. Ці вельможні персони не ховали свого відвертого презирства до всіх, чиї предки не їздили в королівській кареті. Жюльєн помітив також, що тільки згадка про хрестові походи викликала на їхніх обличчях вираз глибокої серйозності, поєднаної з повагою. А звичайна повага в них мала певний відтінок поблажливості.

Серед цих розкошів і нудьги Жюльєн цікавився тільки паном де Ла-Молем. Жюльєнові було приємно почути одного разу, як маркіз запевняв когось, що не брав ніякої участі в підвищенні бідолахи Ле-Бургіньйона. Це була люб’язність по відношенню до маркіза: Жюльєн знав правду від абата Пірара.

Якось уранці, коли абат працював в Жюльєном у бібліотеці маркіза над нескінченним процесом з абатом Фрілером, Жюльєн раптом спитав його:

– Скажіть, пане, обідати щодня за столом маркізи – це один з моїх обов’язків чи особлива ласка до мене?

– Це надзвичайна честь! – відповів обурений абат.– Пан Н., академік, який вже п’ятнадцять років всіляко підлещується до господарів дому, не міг домогтися такого права для свого племінника, пана Тамбо.

– А для мене, пане, це найтяжча частина моїх обов’язків. Навіть у семінарії я не так нудьгував. Я бачив кілька разів, що навіть мадемуазель де Ла-Моль позіхає, хоч вона, мабуть, уже звикла до гречностей друзів дому. Я боюся заснути. Благаю вас, попросіть для мене дозволу ходити обідати в якусь харчівню за сорок су.

Абат, як людина, що походила з низів, був дуже чутливий до честі обідати з вельможею. Він намагався розтлумачити це Жюльєнові, коли раптом легке шарудіння примусило їх обернутись. Жюльєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка стояла і слухала їхню розмову. Він почервонів. Мадемуазель де Ла-Моль прийшла по книгу і все чула,– це викликало в неї деяку повагу до Жюльєна. “Цей не народився, щоб стояти на колінах, як отой старий абат. Господи, який він потворний!”

За обідом Жюльєн не наважувався звести очей на мадемуазель де Ла-Моль, але вона зволила сама звернутися до нього. Того дня чекали багато гостей, і вона запросила його залишитись. Юні парижанки недолюбляють літніх чоловіків, особливо коли ті не дбають про свою зовнішність. Жюльєнові не треба було особливої спостережливості, щоб помітити, коли вони залишались у вітальні, як висміювала мадемуазель де Ла-Моль колег пана Ле-Бургіньйона. Того дня, навмисно чи ні, вона була особливо жорстока до цих нудних гостей, мадемуазель де Ла-Моль була центром маленького гуртка, що збирався майже щовечора за величезним кріслом маркізи. Тут були маркіз де Круазнуа, граф де Калюс, віконт де Люз і ще кілька молодих офіцерів, друзів Норбера та його сестри. Всі вони посідали на великому блакитному дивані. Біля дивана, якраз напроти прекрасної Матильди, на низенькому солом’яному стільці мовчазно сидів Жюльєн. Цьому скромному місцю заздрили всі поклонники Матильди. Норбер люб’язно утримував на ньому молодого секретаря свого батька, звертаючись до Жюльєна з кількома словами чи згадуючи його ім’я два-три рази за вечір. Цього вечора мадемуазель де Ла-Моль спитала Жюльєна, якої висоти гора, що на ній стоїть Безансонська фортеця. Жюльєн так і не міг визначити, вища вона чи нижча, ніж Монмартр. Він часто щиро сміявся з того, що казали в цьому невеличкому гуртку, але почував себе абсолютно нездатним вигадати щось подібне. Йому здавалося, що це якась інша мова, яку він розуміє, але сам не може нею розмовляти.

Сьогодні Матильдині друзі були настроєні надзвичайно вороже до всіх, хто заходив у цю простору вітальню. В першу чергу перепало друзям дому: їх краще знали. Можна собі уявити, з якою цікавістю слухав Жюльєн. Його цікавило все – і прихований зміст їхніх жартів, і сама манера жартувати.

– А-а, ось і пан Декулі,– сказала Матильда,– він сьогодні без перуки. Певно, хоче домогтись префектури своєю геніальністю. Виставив напоказ свою лису голову, наповнену, як він каже, “високими ідеями”.

– Цей чоловік знайомий з усіма на світі,– підхопив маркіз де Круазнуа,– він буває і в мого дядька кардинала. Він здатний роками повторювати яку-небудь брехню з приводу кожного з своїх друзів, а їх у нього дві чи три сотні. Він уміє підтримувати дружбу – в нього на це талант. Ви можете його бачити з сьомої години ранку, забризканим грязюкою взимку, біля дверей одного з своїх друзів. Час від часу він свариться з кимсь і з приводу цього пише сім або вісім сварливих листів. Потім він мириться й посилає ще стільки ж листів з висловами палкої приязні. Але в чому він досягає найбільшого блиску – це в щирих і одвертих виявах почуттів чесної людини, в якої серце на долоні. До цього маневру він вдається тоді, коли йому треба домогтись якоїсь послуги. Один з старших вікаріїв мого дядька чудово розповідає про життя пана Декулі після реставрації. Я приведу його коли-небудь до вас.

– Ет! Я не йму віри тим балачкам, це професійні заздрощі дрібних людців,– сказав граф де Калюс.

– Ім’я пана Декулі залишиться в історії,– заперечив маркіз,– він творив реставрацію разом з абатом де Прадом 72 та панами Талейраном і Поццо ді Борго.73

– Цей чоловік колись орудував мільйонами,– мовив Норбер,– і я не розумію, як він може приходити сюди й зносити глузування мого батька, часто нестерпні. Одного разу батько крикнув через весь стіл: “Скільки разів ви зраджували своїх друзів, дорогий Декулі?”

– Хіба він справді зраджував? – сказала мадемуазель де Ла-Моль.– А хто не зраджував?

– Як! – звернувся граф де Келюс до Норбера,– у вашому домі буває пан Сенклер, цей славнозвісний ліберал? Якого чорта йому тут треба? Піду поговорю з ним, викличу його на розмову: кажуть, він дуже розумний.

– Але як же твоя мати його приймає? – запитав пан де Круазнуа. – В нього такі незвичайні, такі сміливі, незалежні думки.

– Гляньте,– сказала мадемуазель де Ла-Моль,– гляньте на цю незалежну людину, що до землі вклоняється панові Декулі і хапає його руку. Я вже подумала була, що він піднесе її до вуст.

– Мабуть, Декулі в кращих стосунках з властями, ніж ми думали,– зауважив пан де Круазнуа.

– Сенклер приходить сюди, щоб пройти в Академію,– зауважив Норбер,– гляньте, Круазнуа, як він вклоняється баронові Л…

– Краще вже було б стати навколішки,– підхопив де Люз.

– Дорогий Сорель,– звернувся Норбер до Жюльєна,– ви розумні, але ще так недавно покинули рідні гори, отже, дозвольте дати вам пораду – ніколи не вклоняйтеся так, як цей великий поет,– нікому, хоча б це був сам бог-отець.

– А ось і наш найперший розумник, пан барон Батон,– промовила мадемуазель де Ла-Моль, трохи наслідуючи голос лакея, який щойно доповів про нього.

– Здається, навіть ваші лакеї сміються з нього. Ну й ім’я – барон Батон! – сказав пан де Келюс.

– “Що таке ім’я?” – сказав він нам якось,– підхопила Матильда.– “Уявіть собі, що вам вперше доповідають “герцог Бульйонський”; справа тільки в тому, що люди ще не звикли до мого імені”.

Жюльєн покинув своє місце біля дивана. Він ще був не досить чутливим до чарівної витонченості легкої насмішки і гадав, що можна сміятись із жартів, тільки коли вони цілком обгрунтовані. В глузливих дотепах цих молодих людей він бачив тільки бажання огудити все і всіх, і це його неприємно вражало. Провінційна, мало не англійська надмірна серйозність Жюльєна змушувала його вбачати в цьому заздрощі; звичайно, він помилявся.

“Граф Норбер,– казав він собі,– при мені тричі переписував лист на двадцять рядків до свого полкового командира і був би, мабуть, дуже щасливий, якби написав за своє життя хоч одну сторінку так, як пише пан Сенклер”.

Не привертаючи до себе уваги, завдяки своєму незначному становищу, Жюльєн переходив від одної групи до другої. Він здалека стежив за бароном Батоном, і йому хотілось послухати, що той каже. Цей уславлений дотепник мав вельми заклопотаний вигляд і, як помітив Жюльєн, заспокоївся трохи тільки після того, як йому вдалось знайти кілька пікантних фраз. Жюльєнові здалося, що розум такого роду потребує певного простору.

Барон не вмів виголошувати короткі дотепи; щоб показати себе, йому треба було принаймні чотири фрази, по шість рядків кожна.

– Ця людина не розмовляє, а просторікує,– сказав хтось за спиною Жюльєна. Жюльєн обернувся й спалахнув від задоволення, почувши ім’я графа Шальве. Це був найгостріший розум свого часу. Жюльєн часто зустрічав його ім’я в “Меморіалі Святої Єлени” і в історичних записках, продиктованих Наполеоном. Граф Шальве висловлювався стисло, його дотепи були, мов блискавки, точні, яскраві, глибокі. Про що б він не заговорив, розмова враз починала посуватися вперед. Він наводив факти, і слухати його було приємно. Що ж до політики, то він був безсоромним циніком.

– Я людина незалежна,– казав граф Шальве, звертаючись до якогось пана з трьома зірками, що з нього він явно кепкував.– Чому від мене вимагають, щоб я сьогодні дотримувався того самого погляду, що й півтора місяця тому? В такому разі мій погляд зробився б моїм тираном.

Четверо серйозних юнаків, що оточували його, поморщились, їм не подобався жартівливий тон. Граф побачив, що перебрав міру. На щастя, він помітив найчеснішого пана Баллана, справжнього Тартюфа доброчесності. Граф заговорив з ним; їх оточили, зрозумівши, що бідолаха Баллан буде принесений в жертву. Завдяки своїй моральності та моралізму й, незважаючи на страшну потворність, пан Баллан, після перших кроків у вищому світі, які важко піддаються опису, одружився з дуже багатою жінкою, що скоро померла. Він одружився з іншою, теж багатою, яку ніколи не бачили у вищому світі. Він скромненько користується шістдесятитисячною рентою і тримає при собі власних підлесників. Граф Шальве заговорив з ним про все це безжально. Незабаром навколо них утворилась група із трьох десятків гостей, всі посміхались, навіть оті серйозні юнаки, надія нашого віку.

“Навіщо цей Баллан приходить сюди, до пана де Ла-Моля, де з нього відверто глузують?” – подумав Жюльєн. І він підійшов до абата Пірара, щоб спитати його про це.

Пан Баллан зник.

– Прекрасно! – сказав Норбер.– Один із шпигунів, що стежить за моїм батьком, пішов; залишається тільки цей кульгавенький Нап’є.

“Чи не в цьому розгадка? – подумав Жюльєн.– Але, в такому разі, чому маркіз приймає пана Баллана?”

Суворий абат Пірар хмурився в куточку вітальні, чуючи, як лакеї називають імена гостей.

“Тут справжній вертеп,– казав собі абат подібно до Базіліо,– сюди приходять тільки заплямовані люди”.

Річ у тому, що суворий абат просто не знав, що являє собою вищий світ, але він мав точні відомості про цих людей, які протовплюються в салони, або тонко прислуговуючи всім партіям, або завдяки своєму багатству, набутому сумнівним шляхом. Цього вечора абат від надміру почуттів кілька хвилин підряд відповідав на наполегливі запитання Жюльєна, а потім несподівано замовк; пригнічений тим, що доводиться казати про всіх тільки погане і мало не каючись у своєму гріху. Цей жовчний янсеніст, що вірив у обов’язок християнського милосердя, повинен був, живучи у вищому світі, невпинно боротися з самим собою.

– Ну й обличчя в цього абата Пірара! – вимовила мадемуазель де Ла-Моль, коли Жюльєн наблизився до дивана.

Жюльєн відчув роздратування, хоч її слова й були справедливі. Пан Пірар був, безперечно, найчеснішою людиною у вітальні, але його вкрите червоними плямами обличчя, на якому зараз позначились болісні докори сумління, було справді бридке. “От і вір фізіономістиці! – подумав Жюльєн.– В ту хвилину, коли абат Пірар, з властивої йому душевної витонченості, докоряє собі за якийсь дрібний гріх, він має найжахливіший вигляд. А от обличчя Нап’є, всім відомого шпигуна Нап’є, сяє чистою безтурботною радістю. А проте абат Пірар пішов на великі поступки своїм однодумцям: він узяв слугу і став прекрасно одягатись”.

Жюльєн помітив, що у вітальні відбувається щось незвичайне: всі обернулись до дверей, запанувала тиша. Лакей назвав ім’я барона де Толлі, що привернув до себе загальну увагу під час останніх виборів. Жюльєн підійшов ближче, і йому вдалося добре його розгледіти. Барон був головою однієї з виборчих колегій, і в нього з’явилась блискуча думка – приховати маленькі чвертки паперу, подані за одну з партій. А щоб кількість бюлетенів залишилась та сама, він щоразу заміняв їх другими записочками, на яких було приємніше для нього ім’я. Ця махінація була помічена кількома виборцями, які негайно висловили своє захоплення баронові де Толлі. Сердега барон іще не отямився після тієї авантюри, він був трохи блідий. Лихослови подейкували про галери. Пан де Ла-Моль прийняв його дуже холодно. Нещасний барон одразу зник.

– Він, мабуть, поспішає до пана Конта 74 – тому він так швидко зник,– сказав граф Шальве, і всі засміялись.

Серед мовчазних вельмож і дотепних, хоч і з сумнівною репутацією, інтриганів, що того вечора один по одному вступали в салон пана де Ла-Моля (якого ладили в міністри), діставав своє бойове хрещення юний Тамбо. Якщо йому не вистачало витонченості суджень, то він надолужував, як побачимо зараз, надзвичайною енергійністю своїх висловів.

– Чому не засудити цю людину на десять років ув’язнення? – казав він тої хвилини, коли Жюльєн наблизився до його групи.– Гадів треба держати в найглибшому підземеллі, хай собі здихають у темряві, інакше отрута, яку вони виділяють, може стати ще небезпечнішою. Навіщо засуджувати його до штрафу в тисячу екю? Він бідний? Хай так, тим краще; але його партія заплатить за нього. Треба було взяти п’ятсот франків штрафу і кинути на десять років у темницю.

“Боже праведний! Про яке страховище тут іде мова?” – подумав Жюльєн, вражений запальною й судорожною жестикуляцією свого колеги. Худорляве довгасте личко академікового племінника було в цю мить справді огидне. Незабаром Жюльєн зрозумів, що йшлося про найбільшого поета сучасності.75

“Ах, гадина!” – мало не скрикнув Жюльєн, і сльози благородного обурення зросили йому очі. “Ах, жалюгідна тварюка! – думав він,– стривай, я тобі пригадаю ці слова.

Ось вони, непутящі чада тієї партії, яку очолює, серед інших, і сам маркіз. А ця велика людина, яку вони так ганьблять,– скільки б їй надавали орденів, скільки синекур, якби вона продалася – не кажу вже бездарному міністерству пана де Нерваля, а хоча б одному з його більш-менш чесних попередників”.

Абат Пірар здаля зробив Жюльєнові знак підійти,– з ним щойно говорив про щось пан де Ла-Моль. Але Жюльєн у цю хвилину слухав, потупивши очі, ремствування якогось єпископа, і коли той нарешті відпустив його і він міг підійти до свого друга, абата вже перехопив огидний пролаза молодший Тамбо. Цей виродок ненавидів абата, вважаючи його винуватцем тих милостей, які припали на долю Жюльєна, і саме тому він так перед ним запобігав.

“Коли нарешті смерть звільнить нас від отого старого падла?” – в таких виразах, з суто біблійним запалом, говорив цей нікчемний писарчук про поважного лорда Голланда.76 Слід віддати йому належне: він добре знав біографії всіх сучасних діячів і саме закінчував побіжний огляд усіх, хто міг розраховувати на впливове становище при новому англійському королі.

Абат Пірар пройшов у суміжну вітальню. Жюльєн пішов слідом за ним.

– Маркіз не любить письмаків, попереджаю вас,– це єдина його антипатія. Можете знати латинь, грецьку мову, якщо ви на це здатні, історію Єгипту, Персії тощо, він поважатиме вас і сприятиме вам як ученому. Але борони вас боже написати хоч би одну сторінку французькою мовою, особливо на серйозні теми, що не відповідають вашому становищу в суспільстві: він назве вас письмаком, і ви потрапите в немилість. Як можна, живучи в палаці вельможі, не знати слів герцога де Кастрі 77 про д’Аламбера і Руссо: “Хочуть про все міркувати, а в самих і тисячі екю ренти немає!”

“Отже, тут все відомо,– подумав Жюльєн,– зовсім, як у семінарії”. Він недавно написав з десяток сторінок у піднесеному стилі,– щось на зразок похвального слова старому штаб-лікареві, що зробив з нього, як він казав, людину. “Але ж цей зошит у мене завжди під замком!” – подумки скрикнув Жюльєн. Він пішов до себе, спалив рукопис і повернувся до вітальні. Блискучі шалапути вже пішли, залишались тільки особи, прикрашені орденами.

Навколо столу, що його лакеї внесли вже сервірованим, сиділо семеро чи восьмеро дам від тридцяти до тридцяти п’яти років – всі вельми побожні, дуже знатні й манірні. Перепрошуючи за спізнення, увійшла дружина маршала де Фервак. Було вже після півночі; вона сіла поруч з маркізою. Жюльєн був глибоко схвильований: її очі й погляд нагадували пані де Реналь.

Гурток мадемуазель де Ла-Моль іще не розійшовся. Вона і її приятелі висміювали нещасного графа де Тале. Він був єдиним сином знаменитого єврея, що уславився своїм багатством, яке він нажив, позичаючи гроші королям на ведення воєн з народами. Єврей нещодавно помер, залишивши синові ренту в сто тисяч екю на місяць та ім’я, на жаль, надто відоме.

В такому винятковому становищі потрібно було мати або справжнє простосердя, або дуже сильну волю. Граф, на своє лихо, був простодушним хлопцем, але з безліччю всяких претензій, підказаних йому підлесниками.

Пан де Кейлюс запевняв, що за чиєюсь порадою він хоче просити руки мадемуазель де Ла-Моль, до якої залицявся маркіз де Круазнуа, що мав дістати титул герцога і сто тисяч ліврів ренти.

– Ах, не треба закидати йому те, що в нього з’явилось бажання – жалісливо казав Норбер.

Здатність чогось хотіти – якраз та риса, якої найбільше бракувало горопашному графові де Тале. Ця властивість його вдачі робила його гідним королівського трону. Він завжди радився з усіма на світі, але не наважувався послухатись будь-якої поради до кінця.

“Мені варто глянути на його обличчя, щоб сміятися до знесилля”,– казала мадемуазель де Ла-Моль. В його виразі обличчя були дивно поєднані неспокій і розчарування, крізь які час від часу проривались вибухи бундючності і тої владної зарозумілості, що пасує найбагатшій людині Франції, особливо коли вона непогана на вроду і їй немає ще тридцяти шести років. “Несміливий нахаба”,– казав про нього пан де Круазнуа. Граф де Келюс, Норбер і ще двоє-троє юнаків з вусиками висміяли де Тале непомітно для нього і під кінець, коли пробила перша година, випровадити його.

– Невже в таку погоду вас чекають біля під’їзду ваші знамениті арабські скакуни? – спитав Норбер.

– Ні, це інший виїзд, значно дешевший,– відповів пан де Тале.– Лівий кінь коштував мені п’ять тисяч франків, а правий тільки сто луїдорів; але, запевняю вас, що його запрягають тільки увечері; справа в тому, що його рись точнісінько така, як і в другого коня.

Зауваження Норбера навело графа на думку, що людині його стану личить мати пристрасть до коней і не слід залишати їх під дощем. Він пішов,– а через хвилину пішли й юнаки, продовжуючи кепкувати з нього.

“Отже,– думав Жюльєн, чуючи їхній сміх на сходах,– мені довелось бачити людину, своїм становищем цілком протилежну мені. В мене немає й двадцяти луїдорів ренти на рік, а ось тут, поруч мене, людина, яка одержує двадцять луїдорів щогодини, і всі глузують з неї… Таке видовище здатне вилікувати від заздрощів”.

V. ЧУТЛИВІСТЬ І ВЕЛИКОСВІТСЬКА СВЯТЕННИЦЯ

Тут настільки звикли до банальностей, що будь-яка свіжа думка здається зухвальством. Горе тому, хто сяйне своєрідністю у розмові.

“Фоблаз” 78

Минув не один місяць випробування, і ось в якому стані були справи Жюльєна на той день, коли управитель передав йому платню за третій квартал. Пан де Ла-Моль доручив йому нагляд за управлінням його маєтками в Бретані і в Нормандії. Жюльєн часто туди виїздив. На нього було покладено ведення всього листування з приводу горезвісного позову абата де Фрілера; абат Пірар ознайомив його зі справою.

Керуючись коротенькими замітками, які маркіз робив на берегах адресованих йому листів, Жюльєн складав відповіді, і пан де Ла-Моль підписував майже всі.

У богословській школі викладачі, хоч і нарікали на недостатню старанність Жюльєна, але вважали його одним з кращих учнів. Різноманітні заняття, яким він віддавався з усім запалом враженого честолюбства, швидко зігнали з Жюльєнового лиця свіжі барви, які воно мало в провінції. А втім, його блідість була заслугою в очах паризьких семінаристів. На думку Жюльєна, вони були далеко не такі лихі, не так молилися на копійку, як учні безансонської семінарії; а ті, в свою чергу, вважали його сухотним.

Маркіз подарував йому коня. Побоюючись, що товариші можуть його зустріти під час прогулянок верхи, Жюльєн сказав їм, що лікар приписав йому верхову їзду.

Абат Пірар ввів його в різні янсеністські кола. Жюльєн був приголомшений. В його уяві релігія була невід’ємно зв’язана з лицемірством і жадобою наживи. Він був зачарований цими побожними й суворими людьми, байдужими до прибутків. Деякі з янсеністів відчули до нього приязнь і давали йому поради. Новий світ відкрився перед Жюльєном. У янсеністів він познайомився з графом Альтамірою, людиною гігантського зросту, лібералом, засудженим до смертної кари у своїй країні, а проте віруючим. Цей дивний контраст – побожність і волелюбність – вразив його.

Стосунки Жюльєна з молодим графом де Ла-Молем були прохолодні. Норбер вважав, що Жюльєн відповідає занадто різко на жарти деяких його друзів. Порушивши кілька разів правила ввічливості, Жюльєн дав собі слово більш ніколи не заговорювати з мадемуазель Матильдою. З ним тепер поводились дуже чемно в палаці де Ла-Моль, але він почував, що чимось принизив себе в їхніх очах. Його провінційний здоровий глузд знаходив пояснення цьому в народному прислів’ї: добра обнова, поки нова.

Можливо, Жюльєн став трохи проникливіший, ніж на початку, а може, його вже не так чарувала паризька ввічливість, що спершу його так захопила.

Як тільки він переставав працювати, його охоплювала безмежна нудьга. Така вже висушуюча дія чарівної гречності, точно виміряної і зваженої відповідно до суспільного стану кожного,– гречності вищого світу. Людина з чутливим серцем одразу помічає цю штучність.

Звичайно, можна закинути провінції грубуватий і не дуже ввічливий тон. Але там, відповідаючи вам, хоч трохи запалюються. В палаці де Ла-Моль ніхто не ображав самолюбство Жюльєна, а проте часто надвечір він був готовий розплакатись. В провінції, якщо з вами що-небудь трапиться при вході в кав’ярню, офіціант виявить до вас співчуття. Але якщо в цій пригоді є щось прикре для вашого самолюбства, він, співчуваючи вам, десять разів повторить неприємне для вас слово. В Парижі з делікатності сміються тільки за вашою спиною, але ви завжди для всіх чужий.

Обійдемо мовчанням безліч дрібних пригод, що могли б зробити Жюльєна смішним, якби він не був, так би мовити, нижче смішного. Надмірна чутливість штовхала його на тисячі всіляких промахів. Всі його розваги були, по суті, заходами самозахисту: він щодня вправлявся на стрільбищі, був ретельним учнем одного з найвидатніших учителів фехтування. Кожної вільної хвилини Жюльєн, замість того, щоб, як колись, сідати за книжку, біг у манеж і брав найноровистіших коней. Під час їзди з берейтером він майже щоразу падав з коня.

Маркізові подобалась його вперта працьовитість, його мовчазність, розум, і потроху він передав Жюльєнові всі складні й заплутані справи. В ті хвилини, коли високі честолюбні задуми, яким віддавався маркіз, дозволяли йому трохи перепочити, він дуже розумно порядкував своїми справами. Знаючи всі найсвіжіші новини, він успішно грав на біржі. Маркіз купував будинки, маєтки, ліси, але був дратівливий і гнівався через дрібниці. Він шпурляв сотнями луїдорів і судився за сотню франків. Багата людина з широкою натурою шукає в справах розваги, а не користі. Маркізові був справді потрібний, так би мовити, начальник штабу, який привів би в стрункий і зручний для огляду лад всі його грошові справи.

Пані де Ла-Моль, незважаючи на свою дуже стриману вдачу, іноді глузувала з Жюльєна. Все мимовільне, що породжується чутливістю, навіює жах знатним дамам,– це антипод добропристойності. Кілька разів маркіз заступився за Жюльєна. “Якщо він смішний у вашій вітальні, то за робочим столом він незрівнянний”,– казав маркіз. З свого боку Жюльєну здалося, що він вгадав таємницю маркізи. Вона ставала поблажливою і виявляла до всього цікавість, як тільки лакей оповіщав ім’я барона де Ла-Жумат. Це була холодна істота з незворушним обличчям. Дрібний, худорлявий, бридкий, бездоганно одягнений, барон проводив цілі дні при дворі і звичайно ні про що не висловлювався. Такий уже був напрямок його думок. Пані де Ла-Моль була б безмежно щаслива вперше в житті, якби він став чоловіком її дочки.

VI. ВІДТІНКИ ВИМОВИ

Їхня висока місія – спокійно обмірковувати дрібні події в повсякденнім житті народів і відвертати своєю мудрістю спалахи великого гніву з нікчемного приводу або з приводу певних подій, спотворених чутками до невпізнання.

Грацій

Для новака, що з гордощів не дозволяє собі ставити запитання, Жюльєн не наробив надто великих дурниць. Якось трапилося, що раптова злива загнала його в кав’ярню на вулиці Сент-Оноре. Тут якийсь чолов’яга в касторовому сюртуці, здивований похмурим поглядом Жюльєна, в свою чергу пильно глянув на нього, зовсім як колись у Безансоні коханець мадемуазель Аманди.

Жюльєн надто часто дорікав собі за те, що тоді простив цю першу образу, щоб тепер стерпіти цей погляд. Він зажадав пояснень. Чолов’яга в сюртуці негайно відповів йому найгрубішою лайкою. Всі, хто був у кав’ярні, оточили їх, перехожі стовпились біля дверей. З провінційної завбачливості, Жюльєн завжди мав при собі маленькі пістолети, і тепер його рука судомно стискала їх у кишені. Проте він не втратив самовладання і обмежився тим що повторював щохвилини:

– Пане, ваша адреса? Я вас зневажаю.

Впертість, з якою він проказував ці шість слів, нарешті вплинула на присутніх:

– Чорт його бери, хай той, котрий так розкричався, дасть йому свою адресу.

Чоловік у сюртуці, почувши цей вирок, повторений кілька разів, жбурнув в обличчя Жюльєну півдесятка візитних карток. На щастя, жодна з них не торкнулась обличчя Жюльєна: він дав собі слово скористатися з пістолетів тільки в тому разі, коли його зачеплять. Чолов’яга пішов, але кілька разів обертався, погрожуючи Жюльєнові кулаком і обсипаючи лайкою.

Жюльєн весь обливався потом. “Значить, найостанніша нікчема може отак схвилювати мене! – казав він собі з люттю.– Як же вбити в собі цю ганебну чутливість?”

Якби він лише міг, то зараз же викликав би його на дуель. Його спиняло лише одне: як знайти секунданта в цьому безмежному Парижі? В нього не було жодного друга. Жюльєн був зав’язав кілька знайомств, але всі його знайомі один по одному через кілька тижнів віддалялись від нього. “Я не товариська людина,– подумав він,– і за це тепер жорстоко покараний”. Нарешті йому спало на думку відшукати відставного лейтенанта 96-го полку Льєвена, сіромаху, з яким він часто фехтував. Жюльєн щиро йому розповів про все.

– Я охоче буду вашим секундантом,– сказав Льєвен,– але з одною умовою: якщо ви не пораните свого супротивника, ви тут же негайно будете битися зі мною.

– Згода,– відповів Жюльєн, захоплено потискаючи йому руку. І вони вирушили шукати пана Ш. де Бовуазі в Сен-Жерменському передмісті, за адресою, надрукованою на візитних картках.

Була сьома година ранку. Тільки тоді, коли вони увійшли в будинок і Жюльєн наказав доповісти про себе, йому спало на думку, що це ж, можливо, той самий юнак, родич пані де Реналь, що служив колись при посольстві чи то в Римі, чи то в Неаполі і що дав рекомендаційного листа співакові Джеронімо.

Жюльєн передав поважному лакеєві, разом з своєю карткою, одну з тих, що були кинуті йому вчора.

Їх змусили чекати – його і секунданта – не менш як три чверті години. Нарешті їх привели в розкішні покої, вишукано обставлені. Їх зустрів високий юнак, причепурений, як лялька. Риси його обличчя являли всю довершеність і всю незначність грецької вроди. Його надзвичайно вузька голова увінчувалась пірамідою прекрасного білявого волосся, завитого надзвичайно старанно, волосинка до волосинки. “Клятий фертик примусив нас чекати, щоб отак завитись”,– подумав лейтенант 96-го полку. Барвистий халат, ранкові панталони, все, аж до гаптованих черевиків, було бездоганне і свідчило про пильну увагу господаря до свого туалету. Його шляхетне й пусте обличчя відбивало думки пристойні, але які з’являються не часто: ідеал дипломата на зразок Меттерніха. Наполеон теж неполюбляв мислячих офіцерів у своєму оточенні.

Жюльєн, якому лейтенант 96-го полку встиг пояснити, що це нова образа – примусити їх так довго чекати після того, як вчора так грубо кинуто йому в обличчя візитні картки, з рішучим виглядом увійшов у кімнату пана де Бовуазі. Він мав намір триматися визивно, але разом з тим не хотів порушувати правил хорошого тону.

Проте він був настільки вражений лагідними манерами пана де Бовуазі, його стриманим, поважним і самовдоволеним виглядом, витонченими розкошами обстановки, що в нього враз пропало бажання бути зухвалим. Це була зовсім не та людина, з якою він мав сутичку напередодні. Він так остовпів, побачивши перед собою цього елегантного юнака замість грубого чолов’яги, якого шукав, що не міг вимовити й слова. Він простяг одну з тих карток, які йому кинули вчора.

– Це справді моє ім’я,– сказав молодий дипломат, в якого чорний костюм Жюльєна – о сьомій годині ранку! – не викликав особливої поваги до відвідувача.– Але, слово честі, я не розумію…

Якийсь особливий відтінок, з яким він вимовив ці останні слова, знову розлютив Жюльєна.

– Я прийшов, щоб битися з вами, пане.– І Жюльєн коротко виклав йому всю справу.

Пан Шарль де Бовуазі після уважного огляду залишився загалом задоволений кроєм Жюльєнового чорного костюма. “Це від Штауба, цілком ясно,– думав він, поки той говорив.– Жилет пошито з великим смаком і чоботи непогані, але з другого боку – чорний костюм зранку!.. Це, певне, для того, щоб не бути мішенню для кулі”,– вирішив нарешті де Бовуазі.

Тільки-но він знайшов це пояснення, як став надзвичайно чемним і поводився з Жюльєном майже як рівня. Розмова тривала довго, справа була делікатна, але зрештою Жюльєн не міг заперечувати проти очевидності. Цей юнак з бездоганними манерами, що був перед ним, не мав нічого спільного з тим грубим суб’єктом, який образив його вчора.

Жюльєнові дуже не хотілось піти ні з чим: він затягав розмову. Він спостерігав самовдоволене обличчя кавалера де Бовуазі,– цим титулом той назвав себе сам образившись, що Жюльєн звертався до нього просто “добродію”.

Жюльєн милувався його серйозністю з легким відтінком чванливості, яка, однак, не покидала його й на хвилину. Жюльєна дивувала його чудна звичка повертати язиком, вимовляючи слова… Та, зрештою, в усьому цьому не було й найменшої підстави для сварки.

Молодий дипломат з надзвичайною чемністю висловив готовність битись, але відставний лейтенант 96-го полку, що вже годину сидів, розставивши ноги, впершись руками в боки й відставивши лікті, заявив, що його друг, пан Сорель, зовсім не схильний сваритися з людиною на німецький лад тільки тому, що хтось викрав її візитні картки.

Жюльєн вийшов з дому кавалера де Бовуазі в дуже поганому настрої. Перед ганком стояла карета. Жюльєн випадково глянув на кучера і впізнав у ньому свого вчорашнього кривдника.

В одну мить він схопив його за полу довгого каптана, скинув з козел і осипав ударами батога. Два лакеї кинулись рятувати свого товариша; на Жюльєна посипались удари кулаків; але він вихопив один із своїх пістолетів і став стріляти в них; вони втекли. Все це сталося за якусь хвилину.

Шевальє де Бовуазі, спускаючись сходами вниз з забавною поважністю, повторював тоном вельможі: “Що таке? Що таке?” Йому, видно, кортіло довідатись, що трапилось, але його престиж дипломата не дозволяв цього виявити. Коли він дізнався, в чім справа, урочиста поважність на його обличчі змінилась виразом насмішкуватої байдужості, що ніколи не повинна покидати дипломата.

Лейтенант 96-го полку зрозумів, що панові де Бовуазі самому захотілося битись але він вирішив теж удатись до дипломатії, щоб залишити за своїм приятелем ініціативу.

– Ну, тепер,– скрикнув він,– є підстава для дуелі!

– Цілком достатня, я гадаю,– відповів дипломат.– Вигнати геть цього негідника,– сказав він своїм лакеям,– хай на його місце сяде хтось інший.

Відчинили дверцята: кавалер неодмінно хотів вшанувати Жюльєна і його секунданта, провізши їх у своїй кареті. Заїхали за одним з приятелів пана де Бовуазі, який знав зручне для дуелі місце. Дорогою вони дуже мило розмовляли. Тільки дипломат мав досить дивний вигляд у своєму халаті.

“Хоч це й вельми знатні пани,– думав Жюльєн, – але вони зовсім не такі дурні, як особи, що обідають у пана де Ла-Моля. Я розумію чому,– додав він подумки через хвилину,– вони дозволяють собі відступати від благопристойності”. Розмовляли про танцюристок, які мали успіх у вчорашньому балеті. Дипломат і його приятель робили натяки на пікантні історії, зовсім не відомі ні Жюльєнові, ні лейтенантові 96-го полку. Жюльєн був не такий дурень, щоб удавати, ніби їх знає, і щиросердо признався у своєму невідані. Ця щирість сподобалась приятелеві шевальє, і він розповів йому ці історії якнайдокладніше й дуже потішно.

Одна річ надзвичайно здивувала Жюльєна. Карета на хвилину спинилась через те, що на вулиці будували тимчасовий вівтар для процесії на честь свята Тіла господнього. Дипломат і його приятель дозволили собі з цього приводу не один жарт: тутешній кюре, мовляв, був сином архієпископа. Ніколи в домі маркіза де Ла-Моля, що претендував на титул герцога, ніхто не наважився б вимовити щось подібне.

З дуеллю було покінчено за одну хвилину: Жюльєн дістав кулю в руку; йому зробили перев’язку з носових хустинок, змочених горілкою, і шевальє де Бовуазі дуже чемно попросив у Жюльєна дозволу відвезти його додому в тій самій кар�