«Мобі Дік, або Білий Кит» – Герман Мелвілл » Читати онлайн українською

НА ЗНАК МОГО ЗАХОПЛЕННЯ ЙОГО ГЕНІЄМ
ЦЯ КНИЖКА ПРИСВЯЧЕНА
НАТАНІЄЛЕВІ ГОТОРНУ

Зміст

ЕТИМОЛОГІЯ

(укладена одним молодшим учителем гімназії, що помер від сухот)

Той блідий учитель – у зношеній одежі й сам ніби зношений увесь: і тілом, і душею, й розумом, – і тепер стоїть у мене перед очима, як живий. Він, було, все стирав пилюку зі своїх старих лексиконів та граматик якоюсь чудернацькою хусточкою, наче на посміх оздобленою строкатими барвами прапорів усіх відомих націй світу. Він любив стирати пилюку зі своїх старих підручників: ця робота немовби делікатно нагадувала йому про те, що він смертний.

* * *

Коли ви беретеся навчати інших і пояснювати їм назву кита в нашій мові – WHALE, а самі, як невіглас, пропустите літеру Н, хоч у ній міститься трохи не все значення слова, то ви введете людей в оману.

Р. Гаклейт

WHALE. […] Швед, і дат. hval. Назва цієї тварини пов’язана з уявленням про округлість чи про котіння, бо датське hvalt – “вигнутий” або “склепистий”.

Словник Вебстера

WHALE. […] Майже безпосередньо з гол. і нім. wallen; англосакс, walw-ian – котитись, валятись.

Словник Річардсона

הז – давньоєврейське
ϰητος – грецьке
CETUS – латинське
WHOEL – англосаксонське
HVALT– датське
WAL – голландське
HWAL – шведське
WHALE – ісландське
WHALE – англійське
BALEINE – французьке
BALLENA – іспанське
Пекі-нуї-нуї – фіджійське
Пехі-нуї-нуї – еромангоанське[1]

ЦИТАТИ

(дібрані одним помічником помічника бібліотекаря)

Ви пересвідчитеся, що цей бідолаха, помічник помічника, невтомний копун і книжковий хробак, обнишпорив цілі ватіканські книгозбірні та всі ятки вуличних букіністів на світі, аби визбирати будь-які побіжні згадки про кита, котрі лишень зміг він знайти в усіляких книжках – церковних і світських. А тому оці твердження про китів, перемішані тут без ніякого ладу, хоч вони і автентичні, не слід вважати якимсь Євангелієм китознавства; принаймні не в кожному окремому випадку. Аж ніяк. Ці уривки з давніх авторів взагалі і з поетів зокрема цінні й цікаві лише тим, що дають змогу ніби з пташиного польоту окинути поглядом те, що будь-коли й будь-де казали, думали, уявляли й співали про Левіафана численні народи й покоління, зокрема й ми.

Що ж, прощавай, сердего помічнику помічника; я, твій коментатор, зичу тобі всього найкращого. Ти належиш до того мізерного, безбарвного поріддя, якого не зігріє жодне вино цього світу і для якого навіть білий херес був би занадто рожевий і міцний; та все ж і з такими, як ти, інколи буває приємно посидіти, погомоніти, й самому почуваючи себе мізерним, і звеселитись, упившися слізьми, і з вогкими очима над сухою чаркою сказати вам навпростець, сказати зі смутком, але й не без утіхи: “Не тратьте марно сили, помічники помічників! Бо чим більше ви намагатиметесь потішити людей, тим менше вдячності заслужите в них! Якби ж то я зміг звільнити для вас Гемптон-Корт і Тюїльрі![2]

Та проковтніть свої сльози і гайда на грот-щоглу – злетіть серцями аж у ту височінь, бо ваші друзі, які відлетіли поперед вас, уже розчищають семиповерхові небеса, щоб вас там прийняти, а так довго розпещувані там Гавриїл, Михаїл та Рафаїл мусять вимітатися звідти геть. Тут, у цьому світі, ви можете цокатись тільки розбитими серцями – там будете цокатись нерозбивними келихами!”

* * *

І створив бог риби великі.

Книга буття

Стежка світить за Левіафаном, а безодня здається сивиною.

Книга Йова

І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону.

Книга пророка Йони

Ходять там кораблі; там той Левіафан, якого створив ти, щоб бавитися йому в морі.

Книга псалмів

У той день навідає господь своїм твердим, і дужим, та сильним мечем Левіафана, змія прудкого, і Левіафана, змія звивкого, і дракона, що в морі, заб’є.

Книга пророка Ісайї

А коли щось опиниться в хаосі пащеки тої потвори – чи то живе створіння, чи то судно, чи й камінь, – то вмить воно западе в смердючу велетенську горлянку й зникне в бездонній прірві його черева.

Плутарх. “Повчання”

В Індійському океані водяться найчисленніші і найбільші в світі риби. З-поміж них кити та водокрути, звані Balaenae, сягають увдовж стільки, як чотири упруги грунту.

Пліній

Ми пропливли по морю заледве два дні, коли о схід сонця з’явилась безліч китів та інших морських потвор. […] З-поміж китів один був страховинно великий. Він посунув на нас, роззявивши пащу, здіймаючи хвилі на всі боки й збиваючи перед собою піну на воді.

Лукіан. “Правдива історія”

Він навідав ту країну ще й для того, щоб уполювати моржів, які мають замість зубів дуже коштовну кість, і привіз трохи тієї кості своєму королю. […] Найкращих китів виловлюють у його рідних краях, і вони бувають ярдів сорок вісім, а то й п’ятдесят завдовжки. Він скаэав, що з п’ятьма товаришами якось уполював їх за два дні шість десятків.

Розповідь Оттара, чи Охтхера, записана з його вуст королем Альфредом року божого 890-го

І хоч усе інше, чи то живе створівня, чи то судно, попавши в жахливу пащеку цього страховища (кита), вмить гине, проглинуте, одначе морський пічкур знаходить у тій пащеці безпечний притулок і спить там.

Монтень. “Апологія Реймона Себона”

Тікаймо, тікаймо! Щоб я пропав, коли це не Левіафан, той, що його описує славний пророк Мойсей у житії терпеливого Йова!

Рабле

Печінкою того кита навантажили два вози.

Стоу. “Літопис”

Велетень Левіафан, що круг нього море кипить, як у казані.

Лорд Бекон. Переспів псалмів

Що ж до страховинної величини того кита чи косатки, то ми не довідались нічого певного. Вони дуже жиріють, отож з одного кита можна натопити неймовірно багато лою.

Його ж таки “Історія життя І смерті”

Спермацет – то найкращі в світі ліки від внутрішніх ушкоджень.

Шекспір. “Король Генріх”

Достоту наче кит.

“Гамлет”

Жахливий біль йому вже груди пропіка,
Й не треба лікаря – його уміння всує.
Він заверта назад і ворога шука,
Чия отак його поранила рука:
Так кит підранений до берега прямує.

Спенсер. “Королева фей”

Величезні, мов кити, які рухом своїх велетенських тіл можуть і в безвітря так збурити океан, що він аж закипить.

Сер Вільям Давенант. Передмова до “Гондіберта”

Що воно таке спермацет, люди достеменно й не знають; адже навіть учений Гофманус після тридцятирічних досліджень каже відверто: nescio quid sit[3].

Сер Т. Браун. “Про спермацет і кашалотів”. Див. його “Поширені помилки”

Як Талюс Спенсерів своїм новітнім ціпом,
Так він страшним хвостом несе руїну сліпо.
·················
В боках без ліку гарпунів він ніс,
На спині ж був списів густенний ліс.

Уоллер. “Бій біля Літніх островів”

Мистецтвом створений той великий Левіафан, що зветься Співдружністю, або Державою (по-латині Civitas), і це не що інше, як штучна людина.

Початок Гоббсового “Левіафана”

…Той звір морський,
Левіафан, що бог його створив
Найбільшим із усіх живих істот.

Мілтон. “Утрачений рай”

…Там Левіафан,
Найбільша із живих істот, лежить
У хвилях, ніби цілий мис, і спить
Чи плаває, немов плавучий острів,
І ціле море втягує крізь зябра,
А потім водограєм виверга.

Там-таки

…Величезні кити, що плавають у водяному морі, а в собі носять море лою.

Фуллер. “Держава божественна й світська”

Так десь за мисом, виринувши з глибу,
Той велетень Левіафан чигає.
Не ловить, а дрібну ковтає рибу,
Що в пащу ненароком заблукає.

Драйден. “Annus mirabilis” [4]

Коли вбитий кит плаває в воді за кормою судна, йому відтинають голову й човном підтягують її якомога ближче до берега; але вже на глибині дванадцяти-тринадцяти футів вона зачіпається за дно.

Томас Едж. “Десять подорожей до Шпіцбергену”. У Перчесса

Дорогою вони бачили багатьох китів, що жирували в океані й, пустуючи, пирскали водою з ніздрів, які природа помістила в них на спині.

Сер Т. Герберт. “Подорож до Азії та Африки”. Збірки Гарріса.

Там вони побачили такі величезні табуни китів, що мусили пливти далі з великою обережністю, аби не напоротися судном на котрогось..

Схоутен. “Шоста подорож довкола світу”

Ми відпливли з Ельби з північно-східним вітром на судні, що звалося “Йона-в-череві-китовому”.
* * * * *
Декотрі кажуть, ніби кит не може роззявити пащу, але то байки.
* * * * *
Вони часто видираються на щогли й виглядають у морі китів, бо той, хто побачить кита перший, дістає в нагороду дукат.
* * * * *
Мені розповідали, що поблизу Шетландських островів уполювали кита, який мав у череві з барило, чи й більше, оселедців.
* * * * *
Один з наших гарпунників казав мені, що колись уполював поблизу Шпіцбергену зовсім білого кита.

“Подорож до Гренландії”. 1671. Збірка Гарріса

На це узбережжя (Файф) море часом викидає китів. 1652 року викинуло одного, вісімдесят футів завдовжки, з породи вусатих, і з того кита (як мені казали), крім величезної кільності лою, добуто 500 вагових мір китового вуса. Щелепу його поставили замість брами в Пітферренському парку.

Сібболд. “Файф і Кінрос”

Я погодився спробувати, чи не зумію вбити цього кашалота, бо я ще ніколи не чув, щоб хтось спромігся вполювати такого: адже вони страшенно люті й прудкі.

Річард Стаффорд. “Листи з Бермудів”. Філологічні нотатки, 1668

І кити у морі
Слухаються бога.

“Новоанглійський буквар”

Ми побачили й безліч великих китів, бо їх, можу запевнити, в південних морях у сто разів більше, ніж на північ від нас.

Капітан Каулі. “Подорож довкола світу”. 1729

…Віддих кита часто буває такий смердючий, що аж памороки забиває.

Уллоа. “Південна Америка”

Добірних сильфів аж п’ятдесяти
Поважна роль – спідничку стерегти.
Бо й сім спідниць, і обручі довкіл,
Та ще й з китових вусів частокіл
Нездатні часто скарб оборонить…

Поп. “Украдений кучерик”

Величина наземних тварин видається сміховинною, коли порівняти їх із тими, що населяють морські глибини. Кит, безперечно, серед усіх живих істот найбільший.

Голдсміт. “Природнича історія”.

Якби ви писали байку для маленьких рибок, то й ті б у вас промовляли голосом великих китів.

Голдсміт – Джонсонові

Пополудні ми вгледіли начебто скелю, та виявилося, що то мертвий кит: якісь азіати вполювали його й саме волокли до берега. Нам здалося, що вони ховаються за китом від наших очей.

Кук. “Подорожі”

На найбільших китів дуже рідко важаться нападати. Бо їх так бояться, що в морі остерігаються навіть згадувати про них уголос, а на суднах завжди возять гній, вапняк, ялівцеве дерево та всякі такі речі, що нібито мають силу відлякувати тих страховищ і не підпускати їх надто близько.

Уно фон Тройл. “Листи про подорож Бенкса й Солендера до Ісландії 1772 року”

Спермацетовий кит, якого відкрили нентакітці, – моторна й люта тварина, і китобої, що на нього полюють, мають бути надзвичайно спритні та відважні.

Меморандум Томаса Джефферсона про китоловство, надісланий французькому міністрові 1778 року

Скажіть-но, що в світі рівне йому?

Згадка Едмунда Берка в парламенті про нентакітський китобійний промисел

Іспанія – великий кит, викинутий морем на берег Європи.

Десь у Едмунда Берка

Десяте джерело постійних королівських прибутків, засноване нібито на тому, що король стереже моря й захищає їх від піратів та флібустьєрів, – це право на “королівську рибу”, тобто китів і осетрів. І одні, й другі, викинуті на берег або спіймані в побережних водах, є власністю короля.

Блекстон

Зі смертю гра ладнається уже;
Родмонд несхибне вістря підіймає
І кожен рух кита постерігає.

Фокнер. “Загибель корабля”

Покрівлі, бані та шпилі
Мов полум’ям палали,
Вогні ракет у вишині
Піднебній зависали,
Аж до небес вони п’ялись.
Так кит, що ріже хвилі,
Пускає струмінь свій увись…
Всі з радощів шаліли.

В. Купер. “На приїзд королеви до Лондона”

За кожним ударом китового серця з нього викидається з величезною швидкістю десять-п’ятнадцять галонів крові

Звіт Джона Гантера про розтин кита (невеликих розмірів)

Аорта кита має більший перетин, ніж головна водогінна труба біля Лондонського мосту, і вода рине в тій трубі не з таким розгоном і швидкістю, як кров з китового серця.

Пейлі. “Теологія”

Кит – ссавець без задніх кінцівок.

Барон Кюв’е

На сороковому градусі південної широти ми побачили спермацетових китів, але не вполювали жодного аж до першого травня, коли море було просто всіяне ними.

Коуніт. “Подорож задля розширення промислу кашалотів”

В стихії вільній піді мною грали,
Пірнали, бились, плавали, ганялись.
Всілякі риби різної породи,
Подоби й масті. Годі змалювати
Словами їх, і з моряків ніхто
Таких іще не бачив: від гіганта
Левіафана до дрібних комашок.
Тьми-тьменні їх вкривали кожну хвилю,
У хмари збившись, в острови плавучі,
Чуттям таємним ведені в просторах,
Хоча з усіх боків їх поглинали
Кити, акули, всякі страховидла,
Що в пащах мають ікла гачкуваті,
А на лобах мечі, пилки та роги.

Монтгомері. “Світ перед потопом”

Гей, гімни врочисті співайте,
Царя океану вітайте!
Такого кита ще не здріла
Одвіку Атлантика ціла.
Жирніших постачити риб
Полярні моря не змогли б.

Чарлз Лемб. “Тріумф кита”

1690 року кілька людей, стоячи на високій кручі над морем, дивились, як виграють у хвилях кити, пускаючи вгору водяні струмені. І один з тих людей зауважив, показавши на море: “Ото зелений лан, з якого живитимуться наші праправнуки”.

Овед Мейсі. “Історія Нентакіту”

Я збудував хатинку для Сюзен і для себе, а ворота зробив у вигляді готичної арки, поставивши там китову щелепу.

Готорн, “Двічі розказані оповідки”

Вона прийшла порадитися щодо пам’ятника тому, кого кохала замолоду: він загинув, полюючи на кита в Тихому океані, щонайменше сорок років тому.

Там-таки

“Ні, пане, це справжній кит, – відказав Том. – Я бачив його струмінь. Він кілька разів пустив угору дві райдуги, такі, що глянути любо. О, то добряче барило з лоєм!”

Фенімор Купер. “Лоцман”

Принесли газети, і ми прочитали в “Берлінському віснику”, що там уже показують на сцені китів.

Еккерман. “Розмови з Гете”

“Господи! Містере Чейс, що сталося?” – “Кит пробив наш борт”, – відповів я.

Овен Чейс із Нентакіту, старший помічник капітана “Ессекса”. “Розповідь про загибель китобійного судна “Ессекс” із Нентакіту, потопленого великим кашалотом у Тихому океані”. Нью-Йорк, 1821

Матрос уночі між снастями сидів,
А вітер вільно свистів.
А місяць то ясно, то тьмяно світив,
І кит недалеко по морю плив,
І слід фосфорично горів.

Елізабет Оукс Сміт

Довжина линв, розмотаних із кількох човнів під час полювання на цього кита, складала загалом 10440 ярдів, чи майже шість англійських миль…
…Інколи кит стріпує в повітрі своїм величезним хвостом і ляскає ним, наче батогом, з такою силою, що звук той чути за три-чотири милі.

Скорсбі

Ошалілий від болю, якого завдають йому нові й нові удари гарпунів, розлючений кашалот крутиться на всі боки, підіймає з води величезну голову і широко роззявленою пащею хапає все, що навернеться. Він штовхає головою човни, і вони відлітають геть з неймовірною швидкістю, а часом розскакуються на друзки…
…Це дуже дивна річ, що звичок такої цікавої й такої важливої з комерційного погляду тварини, як кашалот, ніхто не вивчав; у кожному разі він збудив дуже мало інтересу серед численних – і часто вельми тямущих – дослідників, хоч за останні роки вони, напевне, мали безліч нагод, ще й дуже зручних, спостерігати поведінку кашалотів.

Томас Бійл. “Історія кашалота”. 1839

Кашалот (спермацетовий кит) не тільки озброєний краще за справжнього, або гренландського кита (бо має грізну зброю на обох кінцях тіла), але й багато частіше виявляє схильність користатися тією зброєю для нападу, і то так спритно, відважно й злісно, що його доводиться вважати найнебезпечнішим і найгрізнішим серед усіх відомих видів китового плем’я.

Фредерік Дебел Беннет, “Китобійне плавання довкола світу”. 1840

13 жовтня. “О, о, дмуха!” – закричав матрос на вершечку щогли.
“З якого боку?” – спитав капітан.
“Три румби від завітряного борту, капітане!”
“Стерничий, Завертай під вітер! Так тримати!”
“Єсть, так тримати, капітане!”
“Гей, там, на марсі! Бачиш того кита?
“Бачу, капітане! Цілий табун кашалотів! Он, дмухає! Он, вистрибнув!”
“Гукай! Гукай щоразу!”
“Єсть, капітане! Дмухає! Он! Он! Знов, знов! Он вистрибнув!”
“Далеко?”
“Дві з половиною милі!”
“Грім побий! Так близько! Всі нагору!”

Дж. Росс Браун. “Образки з плавання на китолові”. 1846

Китоловне судно “Глобус”, на палубі якого відбулися ті страшні події, що про них ми маємо намір розповісти, було з острова Нентакіту.

“Повість про бунт на “Глобусі”, написана Леєм і Гассі – єдиними вцілілими членами команди. 1828

Одного разу поранений кит погнався за ним. Якийсь час йому щастило відпихатися списом, але врешті розлючене страховище налетіло на човен; він і його товариші врятувалися тільки тим, що стрибнули в воду, побачивши, що удару не уникнути.

“Місіонерський щоденник” Таєрмана і Беннета

“Сам Нентакіт, – сказав містер Вебстер, – є незвичайним і гідним уваги джерелом національних прибутків. Живе там вісім-дев’ять тисяч люду, і вони своїм ремеслом, що вимагає якнайбільшої відваги та витривалості, роблять чималий внесок у прибутки всього американського народу”.

Виклад промови Денієла Вебстера в сенаті Сполучених Штатів під час дебатів з нагоди спорудження хвилерізу на Нентакіті. 1828

Кит звалився просто на нього і, як видно, вбив його в одну мить.

Велебний Генрі Т. Чівер. “Кит і китобої, або ж Пригоди китобоїв і життєпис кита, складені під час зворотного рейсу на “Комодорі Преблі”

“Гляди, як тільки писнеш, – відказав Семюел, – я враз спроваджу тебе на той світ”.

“Життя Семюела Комстока (бунтівника), описане його братом Вільямом Комстоком”. Інша версія розповіді про китобійне судно “Глобус”

Плавання німців і голландців у північних морях з метою відкрити, якщо можливо, новий морський шлях до Індії хоча й не досягли своєї прямої мети, зате виявили нові китобійні угіддя.

“Комерційний словник” Мекалека

Вплив тут взаємний: м’яч ударяється об землю, щоб стрибнути ще вище вгору. Адже, шукаючи нових промислових угідь, китобої, здається, попутно знаходили нові ключі до того таємничого Північно-Західного проходу.

З неопублікованого

Зустрівши в морі китобійне судно, неможливо не здивуватись його виглядові. Вітрила зарифлені, дозорці на щоглах пильно оглядають морський обшир – усе це зовсім не схоже на корабель у звичайному рейсі.

“Течії і китоловство”. Дослідна експедиція США

Можливо, гуляючи в околицях Лондона або й десь-інде, ви бачили велетенські вигнуті кістки, вкопані сторч у землю в вигляді арок, чи воріт, чи входів до альтанок, і вам, може, пояснювали, що це ребра китів.

“Розповіді про китобійне плавання до Льодовитого океану”

Аж коли човни вернулися з погоні за тими китами, білі побачили, що їхнім судном, учинивши на ньому різанину, заволоділи дикуни, найняті як матроси.

Газетний репортаж про те, як було втрачено й відбито навад китобійне судно “Гобомак”

Загальновідомо, що з екіпажів китобійних суден (американських) мало хто вертається додому на тому судні, на котрому відплив.

“Плавання на китобійному судні”, звіт Дж. Роуда

Несподівано з води виринуло якесь величезне тіло і підскочило прямовисно в повітря. То був кит.

Гарт. “Міріам Коффін, або ж Китолов”

І хай навіть кита загарпунено. Але уявіть собі, яким чином можна впоратися з дужим невиїждженим лошаком, тільки зашморгнувши його мотузком за хвіст.

Розділ про китоловство у “Всячині”

Одного разу я побачив двох цих велетнів (китів) – видимо, самця й самицю, – що повільно пливли одне за одним понад самим берегом (Вогненної Землі), над яким схиляв свої віти бук.

Дарвін. “Подорож природознавця”

“Табань! – крикнув старший помічник, коли, повернувши голову, вгледів біля самого носа човна розчепірені щелепи величезного кашалота, що загрожували їм неминучою смертю. – Табань, хто жити хоче!”

Гельярд. “Уортон-китобоець”

Гей, хлопці, сміліше! Гей, будьте готові
Гарпун вгородити між ребра китові!

Нентакітська пісня

О ките-огроме! У бурі, у громі,
У морі безкраїм твій дім.
Де сила – то право, твоя там держава,
Ти цар у безмежжі морськім.

“Пісня про кита”

Розділ 1. ОБРИСИ

Звіть мене Ізмаїлом. Кілька років тому – байдуже, скільки саме, – зоставшися без грошей чи майже без грошей і без ніякого цікавого діла, що тримало б мене на суходолі, я надумав поплавати по морях, побачити трохи водяної частини нашого світу. Це такий у мене спосіб розганяти нудьгу й пожвавлювати кровообіг. Коли я помічаю в себе похмурі зморшки біля уст; коли в душі настає вогкий, мрячний листопад; коли я ловлю себе на тому, що мимоволі зупиняюся біля кожної крамниці з трунами, а побачивши на вулиці похоронну процесію, зразу пристаю до неї; а надто ж тоді, коли мене так опанує хандра, що я мушу закликати на поміч найміцніші моральні засади, аби не вибігти на вулицю та не збивати капелюхи з усіх стрічних підряд, – отоді я вирішую, що треба негайно подаватись у море. Це замінює мені пістоль і кулю. Катон з філософською тирадою кидається грудьми на свій меч, а я спокійно сідаю на корабель. У цьому нема нічого дивного. Майже в усіх людей, у кожного на свій лад – може, несвідомо – в ту чи іншу хвилину життя зринають десь такі самі почуття до моря, як у мене.

Ось, приміром, ваше місто на острові Манхеттені оперезане причалами, наче острови Індії кораловими рифами. З усіх боків б’є в нього своїм прибоєм торгівля. Куди б ви не пішли, праворуч чи ліворуч, вулиця виведе вас до води. Найдальший кінець – Батарея [5], де гордий хвилеріз обмивають хвилі та обвіюють вітри, які всього кілька годин тому були ще в чистому морі далеко від землі. Погляньте на стовпища людей, що стоять там і дивляться на воду.

Обійдіть місто в дрімливий суботній день. Пройдіться від мису Корлірс до Коентіської верфі, а звідти Уайтголом[6] на північ.

Що ви побачите? Наче безмовні вартові, розставлені довкіл усього міста, стоять тисячі й тисячі смертних, заворожено споглядаючи океан. Ті спираються на палі, ті сидять на краю причалів, ті дивляться через фальшборти суден, що прибули з Китаю, а ті повидирались високо на рангоут, ніби шукаючи місця, звідки було б видно більше моря. А то ж усе люди суходільні; в будень вони сидять ув’язнені в чотирьох стінах, припнуті до прилавків, прицвяховані до стільців, прикуті до письмових столів. Як же це? Хіба вже немає зелених лук? Що роблять тут ці люди?

Та гляньте! Он усе нові й нові юрби простують до самої води, немов збираються пірнати в море. Диво дивне! Їм неодмінно треба дійти аж до останнього краєчка суходолу; потупцятись у затишку за отими складами – це їх не задовольняє. Ні. Їм треба підійти до самісінької води, тільки-тільки аби не впасти в неї. І ось вони стоять там довжелезними, на цілі милі, шерегами. Усе то суходільні люди, що прийшли сюди з вуличок і завулків, з вулиць і проспектів – з півночі, з півдня, з заходу й зі сходу. Але тут вони всі злиті в одне. Скажіть мені: невже їх притягує магнетична сила компасних стрілок усіх отих суден?

І ще одне. Уявіть собі, що ви десь на селі, в якомусь озерному краї серед гір. Якою б ви стежкою не пішли, десять шансів проти одного, що та стежка допровадить вас у долину й зоставить над плесом якогось потоку. Це просто чари, та й годі. Візьміть найнеуважливішу людину, з головою заглиблену в свої думи, підніміть її на ноги, вирядіть у путь – і вона неминуче приведе вас до води, аби тільки там була поблизу вода. Якщо вам колись доведеться пропадати зі спраги у Великій Американській пустелі й у вашому каравані знайдеться якийсь замислений професор-метафізик, зробіть таку спробу. Так, це всім відома річ, що роздуми і вода нерозлучні навіки.

Або уявіть собі художника. Він надумав змалювати для вас романтичний краєвид, найтінистіший, найтихіший, найдрімливіший, найчарівніший куточок в усій долині річки Соко[7]. Що він найбільше вирізнить на своїй картині? Ось стоять дерева, всі дуплисті, немов у кожному живе самітник і висить розп’яття; а там заснула лука; а он дрімає череда; а он углибині здіймається над хатиною сонний димок. У далекий ліс веде звивиста дорога – ген аж до скелястих відног, скупаних у синій імлі узгір’їв. Та хоч увесь краєвид лежить перед нами, мов зачарований, і хоч ота он сосна ронить, мов глицю, свої зітхання на голову отому он вівчареві, все було б намарне, якби очі вівчаря не були втуплені в чарівничий потічок перед ним. Навідайте прерії в липні, коли там можна десятки й десятки миль брести по коліна в тигрових лілеях, – якого чару бракуватиме вам? Води! Там нема ні краплини води! Якби в Ніагарі замість води ринув пісок, чи поїхали б ви за тисячу миль тільки для того, щоб побачити її? А чому вбогий поет із Тенессі, несподівано розжившись на дві жмені срібла, завагався; чи купити плащ, так прикро йому потрібний, а чи витратити ті гроші на подорож пішки до Рокевейського пляжу? [8] І чому майже кожного здорового, міцного хлопця зі здоровою, міцною душею у свій час охоплює несамовите прагнення стати моряком? Чому, вперше вирядившись у плавання як пасажир, ви й самі відчули такий містичний трепет, коли побачили, що суходіл сховався за обрієм? Чому стародавні перси вважали море священним? Чому греки приділили йому окреме божество, і то рідного брата самого Зевса? Безперечно, все це щось та означає. А ще глибше значення є в історії Нарціса, який, не мігши збагнути бентежно-ніжного образу, побаченого в криниці, сам стрибнув туди й утопився. Але ж той самий образ бачимо й ми в усіх річках та океанах. Це образ незбагненної таїни життя; оце вам і ключ до всієї загадки.

Та коли я кажу, що маю звичку вирушати в море щоразу, як мені починає туманитись в очах та стискати груди, я зовсім не хочу сказати, ніби вирушаю у плавання як пасажир. Бо, щоб стати пасажиром, неодмінно треба мати гаманець, а гаманець – то нічого не вартий шкураток, коли він порожній. Крім того, на пасажирів нападає морська хвороба, вони стають дратливими, не сплять уночі, й подорож, загалом кажучи, не дуже тішить їх. Ні, я ніколи не йду в море як пасажир; і хоч я вже добре-таки просяк морською сіллю, та не вирушаю в плавання і як адмірал, чи капітан, чи кок. Весь блиск і всю почесність таких посад я полишаю тим, кому вони до вподоби. А мені всі почесні, шановані труди, клопоти й прикрощі – осоружні. Мені аби тільки дати раду собі самому, а не те що давати раду кораблям, баркам, шхунам, бригам і ще бозна-чому. Що ж до посади кока, то я визнаю, що це служба вельми почесна, бо кухар на судні теж ніби належить до начальства; проте я ніколи не любив смажити птицю, хоча навряд чи хто говоритиме шанобливіше, навіть святобливіше за мене про качку чи гуску, коли її вже як слід засмажено і як слід помащено, посолено та поперчено. Певне, тільки завдяки ідоловірській любові стародавніх єгиптян до печених ібісів та смажених гіпопотамів ми маємо змогу оглядати мумії цих створінь у отих велетенських куховарнях – пірамідах.

Ні, коли я вирушаю в море, то тільки простим матросом, чиє місце – на носі судна, внизу, в кубрику на півбаку, або ж нагорі – на вершечку щогли. Правда, ганяють мене там добряче, і я мушу стрибати з реї на рею, мов коник на травневій луці. І спочатку в цьому мало приємного. Це вражає ваше почуття честі, особливо коли ви походите зі старої, давно осілої в країні родини, як-от ван Ренселаари, чи Рендолфи, чи Гардіканути. А ще гірше – коли ви, перше ніж умочити руки в корабельну смолу, обіймали високу посаду вчителя сільської школи і перед вами нітились навіть найбільші здоровила в класі. Перехід з учителів у матроси буває досить прикрий, можу запевнити, і щоб терпіти його з усмішкою, треба хильнути досить міцного відвару з Сенеки та стоїків. Але й до цього з часом звикаєш.

Що з того, що якийсь там старий жмикрут-капітан наказує мені братися за швабру та драїти палубу? Чи багато заважить таке приниження, коли покласти його, – скажімо, на терези Нового завіту? Невже ви гадаєте, ніби архангел Гавриїл матиме про мене гіршу думку тільки через те, що я поквапно й шанобливо скоряюсь наказам тих старих жмикрутів? А хто ж не раб, скажіть мені! Отож нехай старі капітани ганяють мене туди й сюди, і стусають, і поштурхують мною, – я втішатиму себе думкою, що так воно й слід, бо кожного з нас у той чи інший спосіб теж ганяють чи то в фізичному, чи то в метафізичному розумінні слова, отож в усьому світі ця штурханина йде по колу, і кожен має задовольнятися, почухавши кулак об чиюсь спину.

Знов же, я неодмінно йду в море матросом, бо тоді мені платять за всі мої клопоти, а де ви бачили, щоб хтось заплатив хоч пенса пасажирові? Навпаки, пасажири самі мусять платити. А це величезна різниця: чи ти платиш, чи платять тобі. Необхідність платити – це, можливо, найдошкульніша з тих кар, що їх накликали на нас двоє злодюжок із райського саду. Та коли платять тобі, що може з цим зрівнятися? Це дуже велике диво, що ми одержуємо гроші з такою вдячністю й запопадливістю, коли врахувати, що ми цілком щиро вважаємо гроші джерелом усього зла на світі. Ох! Як охоче ми прирікаємо себе на вічну згубу!

І врешті я вирушаю в море простим матросом ще й задля здорового моціону та чистого повітря на баку судна. Бо ж у цьому світі вітри куди частіше віють спереду, ніж ззаду (принаймні якщо ви не порушуєте Піфагорової тези про споживання квасолі), отож адмірал на юті здебільшого дихає повітрям уже з других рук, після матросів, що живуть на баку. Хоч він і гадає, ніби дихає ним перший, проте помиляється. Отак само частенько юрба веде за собою своїх проводирів – і так само ті проводирі про це й не здогадуються. Але чому я, вже кілька разів скуштувавши морського повітря як матрос на торговельному судні, тепер надумав піти в плавання на китолові? На це питання найкраще може відповісти отой невидимий полісмен Долі, що безнастанно наглядає за мною, потай стежить за кожним моїм кроком і якимось незбагненним чином на мене впливає. І нема сумніву: те, що я подався в море на китолові, було частиною великої театральної програми Провидіння, складеної дуже давно. Це була якась ніби коротенька інтермедія, сольний номер між поважнішими й тривалішими виступами. Гадаю, що відповідна частина афіші мала приблизно такий вигляд:

ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ

У ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

плавання якогось Ізмаїла на китолові

КРИВАВА БИТВА В АФГАНІСТАНІ

Хоч я й не можу сказати напевне, чому режисерки цієї вистави, тобто Парки, приділили мені таку мізерну роль у китобійному плаванні, тоді як іншим припали розкішні ролі у високих трагедіях, або ж коротенькі та легкі епізоди в салонних комедіях, або, нарешті, веселі виступи в фарсах, – хоч я й не можу пояснити цього достеменно, одначе, пригадавши всі обставини, мабуть, зумію трохи розкрити хитро нав’язані мені в різній замаскованій формі спонуки та мотиви, що змусили мене виконувати цю роль, та ще й навіяли мені ілюзію, ніби я вибрав її сам, власною, ніким не нав’язаною волею і тверезим розумом.

Головною серед цих спонук була невідчепна мрія про самого кита. Таке грізне й таємниче страховище розбудило всю мою цікавість. А потім – оті далекі незвідані моря, на хвилях яких гойдається цей живий острів, і всі невідомі, ще безіменні небезпеки, якими він загрожує, а на додачу – ті тисячі див, що їх обіцяє патагонське узбережжя нашому зорові та слухові, – все це схилило мене піддатися своєму бажанню. Інших людей такі речі, можливо, не спокусили б, але мене пече безнастанна туга за чимсь далеким. Я люблю плавати в заказаних морях, сходити на дикі береги. Не зневажаючи всього доброго, я водночас зірко підмічаю страхіття і вмію зжитися з ними, якщо тільки вдається; адже завжди добре бути в злагоді з усіма мешканцями тієї оселі, де живеш.

Ось через усе це я й радий був своїй китобійній подорожі; велика шлюзова брама світу чудес розкрилася переді мною, і в фантастичних маревах, що манили мене в те плавання, до самого глибу моєї душі пара за парою впливали нескінченні процесії китів, а в самій середині їх – величний, сповитий таїною привид, подібний до снігової гори в хмарах.

Розділ 2. ПОДОРОЖНЯ ТОРБА

Я запхав у свою подорожню торбу сорочку-другу, взяв торбу під пахву й подався в путь до мису Горн та Тихого океану. Покинувши славне місто на старому Манхеттені, я, як і годиться, приїхав до Нью-Бедфорда. Було це в грудні, в суботу, пізно ввечері. З превеликою досадою я дізнався, що невеличке поштове суденце, яке ходило на Нентакіт, уже відпливло, і тепер я аж до понеділка ніяк не зможу дістатись на острів.

Більшість молодих претендентів на труди й тяготи китоловського життя приїздять саме сюди, до Нью-Бедфорда, щоб відплисти в море саме звідси; але, мушу сказати, я й не помишляв учинити так. Бо я вже твердо постановив собі, що вирушу в плавання тільки на нентакітському судні; в усьому пов’язаному з цим знаменитим старим островом є відтінок якоїсь гарної, гучної слави, що вабить мене надзвичайно. А крім того, хоч Нью-Бедфорд останнім часом помалу здобуває монопольне становище в китобійному промислі, зоставляючи бідний старий Нентакіт далеко позаду, проте саме Нентакіт був для нього величним прообразом, як Tip для Карфагена: адже саме в Нентакіті витягли на берег першого кита, впольованого в Америці. Бо звідки ж, як не з Нентакіту, вперше вийшли в море, в погоню за левіафаном червоношкірі тубільні китобої? І звідки, як не з Нентакіту, вирушив у путь той перший відчайдушний кораблик, почасти навантажений навезеними з суходолу камінцями, – їх, як оповідають, жбурляли в кита, щоб пересвідчитися, чи досить близько підпливли до нього і чи можна вже кидати з бушприта гарпун?

Тепер я мав перебути в Нью-Бедфорді ніч, день і ще одну ніч, поки зможу відплисти до гавані свого призначення, а тому довелося замислитись: де ж я харчуватимусь і ночуватиму? Ніч не обіцяла чогось утішливого, вона була темна й похмура, пронизливо холодна й смутна. Я не мав у місті жодного знайомого. Стурбовано обмацав я свої кишені, але знайшов там лише кілька срібняків. “Отже, Ізмаїле, – сказав я собі, стоячи посеред непривітної вулиці з торбою за плечима й порівнюючи морок у північній стороні з темрявою в південній, – отже, любий мій Ізмаїле, де б ти не надумав шукати нічлігу, неодмінно попитай про ціну і не дуже вередуй”.

Нерішуче ходив я по вулицях. Ось мені трапилася вивіска “Схрещені гарпуни”, але той заїзд, як на мене, був надто розкішний, тож і дорогий. Трохи далі з вікон “Меч-риби” лилося таке яскраве червонясте світло, що воно немовби розтопило втоптаний сніг та лід перед будинком, хоч довкола той сніг і лід лежав щільним шаром дюймів на десять завтовшки, немов тверда асфальтована бруківка, не дуже вигідна для мене, бо ноги болюче відчували гостре, мов креміння, груддя: підошви моїх чобіт були в жалюгідному стані після тривалої й тяжкої служби. “Тут знову надто розкішно й дорого, – подумав я, спинившись подивитися на те світле, що широко розливалось по вулиці, та послухати дзенькіт келихів за шибками. – Іди далі, Ізмаїле, – сказав я собі нарешті.– Чуєш? Відійди від цих дверей, бо тут ти заступаєш людям дорогу своїми латаними чобітьми”. І я пішов далі. Тепер якесь чуття вело мене вулицями, що прямують у бік моря, бо там, напевно, стояли найдешевші, хоча й не найвеселіші заїзди.

Які похмурі вулиці! Обабіч не будинки, а брили чорноти; лиш де-не-де вогник свічки, немов хтось ходить із тою свічкою по могильному склепу. В таку пізню годину, та ще в останній день тижня, ця частина міста здавалася просто-таки безлюдною. Та ось я вгледів світло, що пробивалося крізь закіптюжені вікна з невисокої довгої будівлі, двері якої були гостинно розчинені. Вигляд вона мала занедбаний, як кожна будівля, призначена до загального вжитку; ступивши в двері, я зразу перечепився в сінях об ящик з попелом. “Гм! – подумав я, аж задихнувшись у хмарі, що злетіла в повітря. – Гм! Чи цей попіл не з пожарищ Гоморри? Спершу “Схрещені гарпуни”, далі “Меч-риба”, а цей заїзд, певне, має називатися “Пастка”. Проте сяк-так підвівся і, почувши зсередини гучний голос, відчинив другі, хатні двері.

Мені здалося, що я бачу засідання великого Чорного Парламенту в храмі Молоха, в Тофетській долині.[9]З довгих лав, поставлених рядами, на мене озирнулось десь близько сотні чорних облич; а далі, стоячи за амвоном, гортав сторінки якоїсь книги Чорний Ангел. То була негритянська церква, і проповідник саме читав текст про тьму кромішню, плач і скрегіт зубів. “Гм, Ізмаїле, – промурмотів я до себе, задкуючи, – які-бо мізерні розваги в заїзді “Пастка”!”

Я рушив далі й урешті недалеко від гавані надибав тьмяний ліхтар, підвішений над дверима, і почув згори жалібне порипування. Звівши очі, я побачив, що то вітер розгойдує вивіску над дверима. На вивісці можна було вгадати намальований білою фарбою високий прямий фонтан бризок, а нижче слова: “Заїзд “Кит”. Господар Пітер Гробб”.

Гробб? “Кит”? Після “Схрещених гарпунів”, “Меч-риби”… “Хрест, меч і гроб. Досить лиховісне сполучення”, – подумав я. А втім, на Нентакіті, як я чув, це прізвище поширене, і цей Пітер, мабуть, родом звідти. А що світло було таке тьмяне, місцина о тій порі досить тиха і невеликий, ветхий дерев’яний будинок був неначе перевезений сюди з якоїсь вигорілої вулиці, та ще й вивіска, погойдуючись, рипіла так нужденно, то я вирішив, що якраз тут знайду дешевий нічліг і щонайкращу горохову каву.

То була химерна оселя – старий дім зі шпилястими фронтонами, жалісно похилений на один бік, ніби спаралізований. Стояв він на відкритому місці, на розі вулиці, де отой бурхливий вітер, евроклідон,[10] завивав ще лютіше, ніж над суденцем бідолашного святого Павла.

А втім, цей самий евроклідон може бути досить приємним зефіром для того, хто сидить удома й спокійно гріє ноги перед коминком, збираючись лягати спати. “В наших судженнях про той буревій, званий евроклідоном, – твердить один старовинний автор, єдиний збережений примірник чийого твору належить мені,– буває величезна різниця залежно від того, чи споглядаємо ми його крізь засклене вікно, коли мороз панує тільки по той бік шибки, а чи крізь ті вікна без рам, чий єдиний скляр – костомаха Смерть”. “Щира правда, – подумав я, коли ця фраза, надрукована жирним готичним шрифтом, зринула в моїй пам’яті.– Мудро сказано!” Авжеж, мої очі – вікна, а оце моє тіло – дім. Яка шкода, що в ньому ніхто не позамазував щілин та шпарин, не позатикав їх хоч подекуди клоччям. А тепер запізно щось направляти. Всесвіт уже завершений, замковий камінь у склепінні покладено, а тріски й скалки вже мільйони років як прибрано. Бідний Лазар,[11] що цокоче з холоду зубами, поклавши голову на кам’яну приступку замість подушки, і своїми дрижаками струшує з себе лахмани, міг би позатикати вуха ганчір’ям, а рота – кукурудзяним качаном, та однаково не зупинив би тим бурхливого евроклідона. “Пхе! Евроклідон! – каже старий Багатій, закутавшись у червоний шовковий халат (згодом він матиме ще червоніший). – Яка чудова морозяна ніч, як іскриться Оріон, як грають на небі північні сполохи! Хай собі хтось там розводиться про якісь східні та південні краї з вічним, ніби в теплиці, літом, мені полишіть привілей творити своє власне літо своїми власними дровами”.

Та як гадає Лазар? Чи може він зігріти свої посинілі руки, простягаючи їх до пишних північних сполохів? Чи не волів би Лазар бути не тут, а десь на Суматрі? Чи не було б йому куди приємніше простягтись уздовж лінії екватора? Або, о великі боги, спуститись у саму геєну вогненну, аби лиш утекти кудись від цього морозу?

Те, що Лазар мусить, ніби викинутий морем, лежати отут, на кам’яній приступці перед дверима Багатія, здається ще дивовижнішим, ніж якби прибуксирувати до котрогось із Молуккських островів айсберг. А проте й сам Багатій також живе, наче російський цар, у крижаному палаці, спорудженому з замерзлих зітхань, і, як голова товариства тверезості, п’є тільки теплуваті сльози сиріт.

Та годі вже цього скигління, ми ж зібралися на китобійний промисел, і того промислу в нас чимало попереду. Зішкребімо лід зі своїх обмерзлих підошов та подивімося, що ж воно за дім оцей заїзд “Кит”.

Розділ 3. ЗАЇЗД “КИТ”

Вступивши під його шпилястий дах, ви опиняєтесь у просторих низеньких сінях, де по-старосвітському обшиті дошками стіни нагадують фальшборт якогось старого судна, що вже відслужило своє. На одній стіні висить дуже велика, олійними фарбами мальована картина, так грунтовно задимлена й забруднена, що в миготливому світлі кількох каганців до неї треба придивлятися не один раз, і то подовгу, та ще й розпитувати сусідів, поки нарешті більш-менш доберете, що ж на ній зображено. Спершу бачиш якісь незрозумілі плями темноти і тіней, і тобі вже гадається, що це якийсь молодий художник у ті часи, коли в Новій Англії ще існували відьми, спробував відтворити начаклований ними хаос. Одначе шляхом довгих, частих і поважних роздумів, а надто коли відчинити маленьке віконце в глибині сіней, можна врешті дійти висновку, що ця гадка, хоч яка вона дивна, аж ніяк не позбавлена підстав.

Але що в тій картині найдужче інтригувало й пантеличило глядача, так це якась довгаста, розпливчаста й грізна маса посередині полотна, над трьома невиразними синіми прямовисними смугами, що плавали в якійсь незрозумілій піні. Так, то була багниста, водяна, розмазана картина, що могла довести нервового чоловіка до сказу. І все ж була в ній якась невиразна, недомовлена, неуявленна велич, що просто-таки приковувала до неї ваш погляд, і врешті ви мимоволі заприсягалися перед самим собою, що докопаєтеся до справжнього змісту цієї чудної картини. І час від часу в мозку вашому спалахував яскравий, але, на жаль, хибний здогад. Чорне море в бурю опівночі?.. Протиприродний бій між чотирма первісними стихіями?.. Випалене вересовище?.. Арктичний зимовий краєвид?.. Скресання скутої кригою ріки Часу?.. Та зрештою всі ці здогади розбивались об оте грізне “щось” посеред полотна. Треба тільки розгадати, що воно таке, і решта зразу стане зрозуміла. Стривайте, а чи не скидається воно трішечки на величезну рибину? Може, навіть на самого велетня левіафана?

І справді, задум митця був, очевидно, такий (принаймні я дійшов цього висновку, підкріпленого почасти й одностайною думкою багатьох немолодих, бувалих людей, із котрими я радився). Картина відтворює корабель поблизу мису Горн під час бурі. Хвилі безжально жбурляють напівзатоплене судно; видніють уже, власне, тільки три голі щогли, а велетенський розлючений кит, що надумав перескочити через нього, настромлюється на вершечки тих щогл.

Протилежна стіна в сінях була вся завішана якоюсь поганською колекцією зі страшних київ та ратищ. Декотрі киї були рясно оздоблені блискучими зубами й нагадували пилки зі слонової кістки; з інших звисали для оздоби жмути людського волосся; а один спис мав форму серпа на довгому держалні, вигнутому, немов прокіс, зроблений у траві довгоруким косарем. Дрож проймав при погляді на нього – від думки, який же то жахливий дикун і людожер міг виходити на жнива смерті з таким страховинним знаряддям. Поміж тою дикунською зброєю висіли старі, погнуті чи поламані китобійні списи та гарпуни. Декотрі з цих знарядь мали славну історію. Отим он списом, колись довгим і рівним, а тепер геть погнутим, п’ятдесят років тому Натан Свейн за один день, від сходу до заходу сонця, вбив п’ятнадцять китів. А отой гарпун, тепер схожий на штопор, був кинутий у яванських водах, і кит утік із ним, а через багато років того кита вполювали біля мису Бланко. Вістря ввійшло в китове тіло біля хвоста, і гарпун, мов голка, що, попавши в людське тіло, мандрує в ньому, пройшов у киті добрих сорок футів, поки врешті його знайшли в товщі горба.

Проминувши ці тьмаві сіни й низенький склепистий переходик – пробитий, очевидячки, в старовинному, складеному посеред будинку, великому каміні з вогнищами на всі боки, – ви опиняєтесь у залі. Та зала ще темніша, ніж сіни; сволоки над головою такі товстенні, а дошки підлоги такі старі й вичовгані, що здається, наче ви попали в трюм старого-престарого судна, та ще й у таку вітряну ніч, коли весь цей заякорений усіма чотирма рогами ветхий ковчег аж здригається ошаліло. Попід однією стіною стоїть у залі довгий, низький стіл, чи швидше полиця, заставлена потрісканими скляними скриньками, повними якихось запорошених дивовиж, назбираних по найвіддаленіших закутках нашого широкого світу. В дальшому кутку зали – шинквас, ніби темна будка, грубе відтворення голови гренландського кита. Принаймні там стоїть аркою китова щелепа, така величезна, що під нею, мабуть, проїхав би диліжанс. Усередині тої будки видно брудні полиці, заставлені старими карафами, пляшками, суліями; і в тій пащі, що загрожує людині швидкою згубою, порається новітній проклятий Йона (його й справді так називають) – невеличкий зморшкуватий дідок, що за готові гроші дорого продає морякам маячню і смерть.

Склянки, в які він наливає свою отруту, огидні. Хоч зовні то правильні циліндрики, та всередині ті шахрайські булькаті посудини з зеленавого скла підступно звужуються до облудного денця. Зовні стінки цих грабіжницьких склянок оперезані грубо вдавленими в скло жолобками. Налито до оцієї позначки – треба платити всього пенс; до оцієї – два пенси, і так далі аж до повної склянки: така міра називається “Мис Горн”, і її ви можете вижлуктити за шилінг.

Увійшовши до зали, я побачив там кількох моряків, що стояли круг столу і в тьмяному світлі каганців розглядали зразки роботи різьбярів по китовому зубу. Я розшукав очима хазяїна заїзду, підійшов до нього й сказав, що хочу найняти кімнату, але у відповідь почув, що всі кімнати зайняті, нема жодного вільного ліжка. “Та стривайте, – він ляснув себе по лобі, – може, ви погодитеся переночувати в ліжку з одним гарпунником, га? Адже ви, мабуть, збираєтесь найнятися на китобійне судно, то краще вам звикати загодя”.

Я відповів йому, що ніколи не любив спати вдвох в одному ліжку, а вже як доведеться пристати на це, то волів би знати, що за чоловік той гарпунник; та коли в нього (в хазяїна тобто) справді не знайдеться для мене іншого місця, а гарпунник той нічим поганим не вирізняється, то, ніж тинятися далі по незнайомому місту в таку холодну ніч, я ладен розділити ліжко з будь-якою порядною людиною.

– Я так і гадав. Гаразд, сідайте. Вечерю? Ви хочете повечеряти? Зарав подадуть.

Я сів на старий дерев’яний ослін, покарбований, наче лавки на Батареї. З другого кінця на ослоні сидів верхи якийсь матрос і, нахилившись, ретельно прикрашував його далі, різьблячи дошку в себе між коліньми. Він випробовував свою майстерність, вирізьблюючи корабель під усіма вітрилами, але, як мені здалося, без великого успіху.

Нарешті четверо чи п’ятеро нас зібралось у суміжній кімнаті на вечерю. В кімнаті було холодно, як у Ісландії; там зовсім не топилося, бо хазяїн сказав, що це не по його коштах. Горіли тільки дві смутні свічки, опливаючи лоєм. Нам довелося позастібати аж під шию свої куці матроські бушлати й гріти закоцюблі пальці об кухлики з гаряченним чаєм. Одначе їжа була дуже поживна: не саме м’ясо з картоплею, а ще й галушки. Святий боже! Галушки на вечерю! Один з нас, молодий хлопець у товстенному зеленому плащі, накинувся на ті галушки, наче звір.

– Гляди, хлопче, – зауважив хазяїн, – насниться тобі щось страшне, будь певен.

– Хазяїне, – пошепки спитав я, – це не той самий гарпунник?

– Та де, – з якоюсь диявольською посмішкою відповів хазяїн. – Гарпунник чоловік темновидий. Він ніколи не їсть галушок, він… їсть саму печеню і любить, щоб вона була майже сира.

– Отакої! – вигукнув я. – А де ж він, той гарпунник? Він тут?

– Скоро прийде, – запевнив хазяїн заїзду.

У мене мимоволі зринули якісь підозри щодо того “темновидого” гарпунника. “Ну що ж, коли вже так вийшло і нам доведеться спати в одному ліжку, то хай принаймні роздягнеться й ляже перший”, – подумав я.

Повечерявши, все товариство вернулось до зали, і я, не знаючи, чим себе зайняти, вирішив, що пробуду решту вечора глядачем.

Та ось знадвору почувся дикий гамір. Хазяїн схопився й гукнув:

– Це команда “Дельфіна”! Я чув, що вони вернулись: їх уранці побачили на обрії. Три роки в плаванні, трюми повнісінькі. Ура, хлопці! Тепер маємо найсвіжіші новини з Фіджі!

В сінях загупали матроські чоботи, двері розчахнулись навстіж, і до зали ввалилася досить-таки грізна на вигляд юрба моряків. Усі в кошлатих вахтових плащах, на головах – вовняні шарфи, всі обшарпані – лата на латі, вуса й бороди пообмерзали, неначе то вперлась до заїзду зграя лабрадорських ведмедів. Вони щойно зійшли зі свого судна на берег, і “Кит” був першим домом, до якого вони вступили. Тож і не диво, що всі посунули прямо до китової пащі, де новітній Йона – зморшкуватий дідусик, що порядкував там, – зразу поналивав їм повні вщерть склянки. Один з них поскаржився на прикрий нежить, і Йона наколотив йому схожого на дьоготь цілющого трунку з джину та меляси, запевняючи, що то чудові ліки від будь-якої застуди або нежитю, хоч би яких задавнених і байдуже де набутих – чи біля узбережжя Лабрадору, а чи з навітряного боку якогось айсберга.

Хміль скоро вдарив їм у голови, як звичайно бував навіть з найнепритореннішими пияками, коли вони щойно вернуться з моря і пустяться в буйну гульню.

Проте я помітив, що один з них держиться трохи осторонь, і хоч він видимо не хотів псувати товаришам веселого настрою своїм тверезим виглядом, та все ж стримувався й не галасував так, як решта. Цей чоловік зацікавив мене зразу; а що волею морських богів він мав стати моїм товаришем по плаванню (тобто, власне, по ліжку в кубрику), то я дозволю собі трохи докладніше змалювати його. Він мав добрих шість футів зросту, гарні широкі плечі й огруддя – як барило. Нечасто я зустрічав таких крем’язнів. Обличчя його було аж брунатне, таке засмагле, і білі зуби аж світились на ньому; але в глибокій тіні очей маячили якісь спомини – видно, не дуже радісні. По голосу я зразу почув, що він з Півдня, а по високій і міцній постаті побачив: це, певне, вірджінець, горянин з Аллеганського кряжа. Коли його товариші розгаласувались так, що далі вже нікуди, він потихеньку вийшов, і я більше не бачив його аж до тої хвилини, коли ми зустрілись на судні. Та дуже скоро товариші похопилися, що його не стало, загукали: “Балкінгтон! Балкінгтон! Де ж це Балкінгтон!” – і кинулися з зали шукати його. Видно, весь екіпаж за щось дуже любив цього чоловіка.

Було вже близько дев’ятої години вечора; після недавнього гамору в залі запанувала якась аж надприродна тиша, і в мені відродилась надія здійснити один невеличкий задум, що з’явився в мене перед самим приходом моряків.

Ніхто в світі не любить спати вдвох із кимсь в одному ліжку. Хоч би навіть зі своїм рідним братом. Не знаю, чого воно так, але люди під час сну воліють бути на самоті. А коли доводиться спати з зовсім не знайомою людиною, в незнайомому заїзді, в чужому місті і той незнайомець до всього ще й гарпунник, ваша нехіть зростає безмірно. Та й не було ніякісіньких підстав до того, щоб саме я – через те, що я моряк, – спав у одному ліжку з кимось: адже й у морі моряки сплять удвох в одному ліжку не частіше, ніж неодружені королі на суходолі. Правда, моряки сплять усі в одному приміщенні, але кожен має свою власну койку, вкривається своїм власним укривалом і спить у своїй власній шкурі.

Що довше я думав, про свого гарпунника, то відворотніша була мені думка про ночівлю в одній постелі з ним. Цілком резонно було припустити, що білизна в гарпунників, хай там лляна чи вовняна, не може бути ні дуже чиста, ні дуже тонка. Мені аж засвербіло по всьому тілу. Крім того, було вже пізненько, і кожен порядний гарпунник мав би вже вернутись додому й лягати спати. А що, як він упхається до мене в постіль аж опівночі – хіба я знатиму, з якого паскудного кубла він заявився?

– Хазяїне! Я передумав щодо того гарпунника. Я не хочу спати з ним в одному ліжку. Спробую переночувати отут на ослоні.

– Як вам завгодно. Шкода, що не можу дати вам скатертину замість сінника, а дошки таки геть подовбані, – відказав хазяїн, помацавши рукою сучки й щербини. – Та заждіть, голубе. В мене отам, під шинквасом, лежить рубанок, заждіть, зараз я вам її вигладжу.

З тими словами він розшукав рубанок, старою шовковою хусточкою змів з ослона пилюку, а тоді заходився завзято вигладжувати рубанком мою постіль, шкірячись, наче мавпа. Стружки летіли на всі боки; але врешті лезо рубанка наткнулося на якийсь неподоланний сучок. Хазяїн мало не звихнув руку в зап’ястку, і я попросив його, щоб він, заради бога, покинув стругати: постіль уже досить рівна для мене, та й не знаю я, чи можливо хоч би й найкращим у світі рубанком зробити з соснової дошки пухову перину. Тоді він, знову вишкірившись, позбирав стружки, викинув їх у велику грубу посеред зали і вийшов у своїх справах, зоставивши мене наодинці з моїми думками.

Я примірявся до ослона і виявив, що він закороткий для мене: та цьому можна було зарадити, приставивши стілець. Але ж ослін був і завузький на цілий фут; а другий ослін, що стояв у залі, був дюймів на чотири вищий від обструганого, отож супрягти їх навряд чи вдалось би. Тоді я поставив перший ослін коло стіни в єдиному вільному місці, під вікном, але не впритул до стіни, залишивши нешироку щілину, щоб моїй спині було трохи просторіше. Та незабаром відчув, що з підвіконня тягне холодом; і взагалі мій задум нікуди не годився, бо протяг з вікна стрічався з другим протягом – із щілинястих дверей, – і обидва вони закручувались на підлозі вихорцями в безпосередній близькості від того місця, де я збирався перебути ніч.

“Чорти б ухопили того гарпунника, – подумав я. – Та стривай-но, а чи не можна випередити його? Замкнути зсередини двері, вскочити в його ліжко й не озиватись, хай там хоч як він грюкає?” Думка здавалась непоганою, та я, трохи розмисливши, відкинув і її. Бо хто знає, чи вранці, вийшовши зі спальні, я не наткнуся на гарпунника, що зустріне мене кулаками.

Отож, роззирнувшись іще раз по залі й не побачивши іншої змоги більш-менш стерпно переспати ніч, як не в чужій постелі, я подумав, що, може, моє упередження до того невідомого гарпунника зовсім неслушне. Краще почекаю трохи: мабуть, він незабаром прийде. Тоді я придивлюся до нього, і хтозна – може, ми будемо чудовими сусідами в тому ліжку.

Та хоч інші постояльці по одному, по двоє й по троє вертали до заїзду й ішли спати, мого гарпунника не було й знаку.

– Хазяїне, – гукнув я. – А що він за чоловік, той гарпунник? Чи він завжди вертається додому так пізно?

Бо було вже десь під саму північ.

Хазяїн знов засміявся своїм ріденьким смішком, ніби його насмішило щось незрозуміле для мене, і відповів:

– Та ні, звичайно він рання пташка, рано лягає й рано встає. Так, він із тих, кому бог дає… Але сьогодні він вирядився поторгувати, і я не знаю, що це могло його так дуже загаяти – хіба що, може, йому не щастить продати свою голову?

– Продати свою голову? Що це ви мене побрехеньками морочите? – В мені вже закипала злість. – Невже ви хочете сказати, що той ваш гарпунник у цю благословенну суботню ніч – чи, власне, вже в недільний ранок – справді ходить по місту й продає свою голову?

– Атож, – підтвердив хазяїн, – і я йому казав, що він її тут не продасть, бо ринок ними завалений.

– Чим це – ними?

– Та головами ж. Хіба мало на світі голів?

– Знаєте що, хазяїне, – відказав я зовсім спокійно, – не плетіть мені таких байок, бо я вам не якийсь зелений шмаркач.

– Може, й не зелений, – хазяїн узяв паличку й почав вистругувати з неї зубочистку, – та коли той гарпунник почує, як ви паплюжите його голову, то чи не зробить він із вас синього.

– Я йому розтовчу її! – вигукнув я, роздратований цією незрозумілою балаканиною.

– Вона вже й так розтовчена, – відказав хазяїн.

– Розтовчена? – перепитав я. – Тобто розбита?

– Атож, через це йому, мабуть, і не щастить продати її.

– Хазяїне, – підступивши до нього, сказав я, холодний, мов вулкан Гекла в сніговицю. – Хазяїне, облиште стругати ту зубочистку. Нам з вами треба порозумітись, і то негайно. Я прийшов до вашого заїзду й попросив нічлігу. Ви сказали, що можете надати мені тільки півліжка, бо другу половину вже зайняв якийсь там гарпунник. А тепер ви мені торочите про того гарпунника, що його я ще не бачив, якісь химерні байки, немов хочете збудити в мені нехіть до того, з ким я маю спати в одній постелі. А це ж не жарти, добродію, – спати з кимось в одній постелі; це діло вкрай делікатне. Тому я хочу, щоб ви відверто розказали мені, що за чоловік той ваш гарпунник і чи буде мені з усіх поглядів безпечно перебути з ним ніч. А насамперед признайтеся, що ви вигадали всю ту історію а продажем голови, бо якщо це правда, то гарпунник ваш, очевидячки, божевільний, а спати в одному ліжку з божевільним я не маю ніякої охоти. А вас, добродію, – так, вас, вас, хазяїне, – якщо хочете схилити мене до такої ночівлі, знаючи про його божевілля, можуть обвинуватити в карному злочині.

– Ого! – відповів хазяїн, глибоко зітхнувши. – Я не сподівався такого довгого казання від такого гарячкуватого хлопця, як ви. Та не гарячіться, друже, тут річ зовсім проста – той гарпунник недавно вернувся з південних морів, де накупив цілу купу засушених новозеландських голів (це велика дивовижа, щоб ви знали) і вже всі їх попродав тут, зосталась тільки одна. Оце ж він і намагається збути її сьогодні, бо завтра неділя і не годиться продавати на вулиці людські голови, коли люди йдуть до церкви. Тої неділі він хотів був так зробити і вже виходив надвір з чотирма головами, нанизаними на шворку, достоту як цибулини у вінку, та я спинив його.

Ці слова висвітлили незбагненну для мене таємницю й засвідчили, що хазяїн, урешті, й на думці не мав морочити мене; та водночас – що доброго міг я подумати про такого гарпунника, котрий у суботу ввечері, проти святої неділі, робить таке людожерське діло – торгує головами мертвих ідоловірців?

– Хазяїне, я вам ручуся: той ваш гарпунник небезпечний чоловік.

– Платить він справно, – відказав хазяїн. – Та ходімо, бо вже чортзна-як пізно, вам пора хропака давати. Ліжко там добре, ми з Саллі спали на ньому ще тої ночі, як пришвартувались одне до одного. Здоровезне ліжко, там для двох місця вдосталь, хоч вибрикуй. Спочатку Саллі вкладала в ногах і нашого Сема та малого Джонні, але якось мені щось приснилось, я заборсався й зіпхнув Сема додолу, аж він мало руки собі не зламав. Тоді вже Саллі сказала, що далі так не годиться. Ходімо ж, я зараз засвічу вам світло. – І з тими словами він запалив свічку й простяг мені, запрошуючи йти попереду. Та я стояв, вагаючись; тоді він, глянувши на годинник, гукнув – Ой, уже неділя! Цієї ночі гарпунник не прийде, він об’якорився десь-інде. Ходім же. Ходімо! Чого ви не йдете?

Я ще мить повагався, а тоді ми рушили сходами вгору, і хазяїн завів мене в невеличку кімнатку, холодну, мов льодовня. Там справді стояло величезне ліжко – таке, що в ньому помістилися б чотири гарпунники вряд.

– Ось, – сказав хазяїн, поставивши свічку на стару, обдерту матроську скриню, що правила й за стіл, і за підставку для вмивальника. – Ось, умощуйтесь, та й на добраніч вам.

Я обернувся до нього, але він уже вийшов.

Відгорнувши ковдру, я нахилився над постіллю. Вона була не бозна-яка розкішна, але цілком пристойна. Я окинув поглядом кімнату і, крім ліжка та скрині-стола, не побачив ніяких меблів: чотири стіни, дощана полиця та паперова ширмочка перед коминком, на якій був малюнок: моряк кидає спис у кита. З речей, які видимо не належали до кімнати, я побачив долі в кутку скочений і зв’язаний гамак, а також велику матроську торбу, що, очевидно, служила гарпунникові замість скриньки: він держав у ній свою одежу. На полиці над коминком лежала ще в’язочка химерних кістяних риболовних гачків, а біля ліжка, в узголів’ї, стояв довгий гарпун.

Але що це лежить на скрині? Я підняв ту річ, підніс її до свічки, обмацав, обнюхав, дослідив з усіх боків, шукаючи якогось пояснення: що ж це таке? Але воно було ні на що не схоже – хіба на велику постілку до дверей, по краях обцяцьковану маленькими дзвінкими пацьорками, наче індіанські мокасини – пофарбованими голками дикобраза; а посередині на тій постілці був проріз, чи отвір, як ото на південноамериканських пончо. Та чи можлива це річ, щоб розважний гарпунник накидав на себе постілку й красувався на вулицях християнського міста в такому уборі? З цікавості я надів її на себе й аж зігнувся: вона виявилась важкою, наче кіш із харчами, бо була надзвичайно волохата й товста, та ще й вогкувата, ніби той гарпунний надягав її під дощ. Я підійшов у тій накидці до уламка дзеркала, приліпленого до стіни, й побачив таку дивовижу, якої не бачив зроду. Я скинув ту постілку з себе так поквапно, що мало не скрутив собі в’язів.

Сівши на краєчку ліжка, я задумався про цього гарпунника, що торгує головами, та про його постілку. Просидівши так із хвилину, я встав, скинув матроський бушлат і знову задумався, стоячи посеред спальні. Потім скинув і куртку й, стоячи в самій сорочці, подумав ще трохи. Та скоро мені, напівроздягненому, стало дуже холодно, і, згадавши, як хазяїн запевняв, ніби гарпунник у таку пізню пору вже не вернеться ночувати в заїзді, я не став довго баритись, а скинув чоботи та штани, загасив свічку й повалився на ліжко, поклавшися на волю господню.

Хто зна, чи матрац був набитий кукурудзяними качанами, чи якимсь череп’ям, але я довгенько перевертався з боку на бік, не можучи заснути. Та нарешті запав у неглибоку дрімоту й уже був зовсім відпливав до царства Морфея, коли почув за дверима важке гупання й побачив, що під дверима пробивається до кімнати світло.

“Господи, спаси й помилуй, – подумав я. – Це, певно, гарпунник, отой пекельний продавець голів”. Проте й не поворухнувся і твердо вирішив не озиватись, поки мене не спитають. Держачи в одній руці каганець, а в другій – оту саму новозеландську голову, незнайомець увійшов до кімнати і, не глянувши на ліжко, поставив світло долі в кутку, далеченько від мене, а тоді заходився розсупонювати зав’язки великої матроської торби, про яку я вже згадував. Мені не терпілося побачити його обличчя, але гарпунник довго не повертав до мене голови, схилившись над гузирем торби. Та, розв’язавши її, він таки повернувся, і – боже праведний! Що за видовище! Що за обличчя! Темно-смагляве, аж лілувате, все поцятковане чималими темними квадратиками. Оце-то сусід по ліжку! Я ж так і знав… Певне, побився десь, йому натовкли пику, і він оце прийшов прямо від лікаря. Та якраз у ту мить він повернув обличчя до світла, і я виразно побачив, що ті чорні квадратики на щоках – то не наліпки з пластиру. То якісь плями на самій шкірі. Спочатку я не знав, що й думати; та за мить мені сяйнуло в голові. Я згадав, як читав колись про одного білого чоловіка, – теж китобоя, – що попав у полон до дикунів, і вони його обтатуювали. І я вирішив, що і цей гарпунник у котрійсь із своїх далеких подорожей зазнав такої самої пригоди. “Ну то й що!” – подумав я. Кінець кінцем, не зовнішність важлива: в будь-якій шкурі можна бути порядною людиною. Але чого ж і решта його обличчя, що між тими витатуйованими квадратиками, мав такий страховинний колір? Звісно, можливо, що то просто тропічна засмага; але я ніколи не чув, щоб біла людина эасмагала на сонці до буро-лілового кольору. А втім, я ніколи не бував у південних морях; може, сонце там діє на шкіру так дивовижно? Поки всі ці думки пролітали в моїй голові, гарпунник навіть не помічав мене. Довгенько проморочившись із вузлами, він таки розв’язав торбу, подлубався всередині і нарешті видобув щось ніби томагавк, а також гаман з котикової шкіри хутром назовні. Поклавши те й те на стару скриню посеред кімнати, він узяв новозеландську голову – досить-таки моторошну річ – і запхнув її в торбу. Тоді скинув капелюха – нового касторового капелюха, – і я знову мало не скрикнув з подиву. На голові в гарпунника зовсім не було волосся – тільки невеличкий чубчик над лобом, скручений вузлом. Тепер його лілувата гола голова достоту нагадувала вкритий цвіллю череп. Якби незнайомець не стояв між мною і дверима, я напевне вискочив би з кімнати швидше, ніж ковтаю шматок за обідом.

Я, власне, й справді подумав був, чи не вискочити в вікно; але ж другий поверх, та ще й від подвір’я… Я не боягуз, але що мені думати про цього зарізяку, який торгує головами, не знав хоч убий. А незнання породжує страх, і я, геть спантеличений і приголомшений виглядом незнайомця, тоді – признаюся щиро – злякався його так, наче то сам диявол у плоті вдерся до моєї кімнати серед глупої ночі. Справді, я так налякався, що не міг навіть здобутись на слово й запитати його про те, чого нездатен був зрозуміти в ньому сам.

Тим часом він роздягався собі, і врешті я побачив його груди та руки. Їй же богу, ті частини тіла, досі прикриті одежею, теж були поцятковані такими квадратиками, як і обличчя; та й спина була вся в таких самих квадратиках, немовби він щойно втік у пластирній сорочці з якоїсь Тридцятилітньої, війни. Навіть більше – ноги його теж були поцятковані, і здавалось, наче то табунець темно-зелених жаб видирається вгору по стовбурах молодих пальм. Тепер мені стало цілком ясно: це, напевно, якийсь мерзенний дикун, узятий на китобійне судно в південних морях і завезений таким чином до нашої християнської країни. Я аж затремтів від цієї думки. А він іще й головами торгує – може, навіть головами своїх рідних братів! А що, коли йому заманеться й моєї голови – боже праведний, ви погляньте на його томагавк!

Але тремтів я не довго, бо дикун почав робити щось таке, що цілком прикувало мою увагу й переконало мене, що він таки справді поганин. Підійшовши до стільця, на якому висів його важезний плащ – чи накидка, чи керея, – він пошпортався в його кишенях і врешті видобув якусь чудну неоковирну фігурку з горбом на спині, схожу кольором на триденне немовля з Конго. Згадавши про засушену голову, я спершу подумав, що той чорний чоловічок – справжнє немовля, набальзамоване в такий самий спосіб. Та побачивши, що воно зовсім не згинається, а блищить, наче поліроване чорне дерево, я прийшов до висновку, що це, напевне, просто вирізьблена з дерева фігурка, і так воно й було насправді. Бо дикун підійшов до вихололого коминка, відставив убік ширмочку й застромив свого горбатого божка між колосники, наче кеглю. Коминок усередині був геть чорний від сажі, і я подумав, що це якраз підходящий храм, чи то капище, для такого конголезького ідола.

Хоч мені й було моторошно, я зацікавлено вп’явся поглядом у напівзаховану від мене фігурку: що ж буде далі? А дикун насамперед дістав з кишені плаща дві жмені стружок і акуратно склав їх перед ідолом; потім поклав на ті стружки шматочок морського сухаря і, піднісши до стружок каганець, запалив жертовний вогонь. А трохи перегодя, після кількох невдалих спроб (причому він, здається, добряче попік собі пальці), дикун урешті вихопив сухар з вогню, здмухнув з нього жаринки та попіл і чемно підніс його дерев’яному негреняті. Та малий чортик, видно, не любив такої сухої поживи: він навіть не поворухнув губами. Всі ці химерні штуки ідоловірець супроводив ще химернішими горловими звуками, неначе виспівував якусь поганську молитву чи псалом, і корчив украй неприродні міни. А потім, погасивши вогонь, безцеремонно схопив свого божка й запхав його в кишеню плаща так недбало, як мисливець запихає в ягдташ убиту куріпку.

Від усіх тих химерних дій моя тривога зростала, і, бачачи виразні ознаки того, що він збирається скінчити свої процедури та вскочити до мене в ліжко, я вирішив, що вже пора, поки не пізно – перше ніж буде погашене світло, – розбити чари, які так довго сковували мене.

Але та хвилька, поки я надумувався, що сказати, виявилась фатальною. Схопивши зі скрині свій томагавк, дикун якусь мить оглядав його обушок, тоді взяв кінець топорища в губи, а обушок підніс до каганця й пустив з рота цілу хмару тютюнового диму. Наступної миті каганець погас, а той шалений людожер з томагавком у зубах стрибнув до мене в ліжко. Я не зміг стримати зойку; а він, здивовано буркнувши, почав обмацувати мене.

Я пробелькотів сам не знаю що й відкотився до стіни, а потім почав заклинати його, хто б там він уже не був, щоб він заспокоївся й дозволив мені встати та засвітити знову світло. Але з його відповідей, вигукуваних горловим голосом, я збагнув, що він не розуміє мене.

– Твоя хто в біса? – спитав він нарешті.– Не скажеш, сто чортів, я тебе убий! – і замахав у темряві запаленим томагавком над моєю головою.

– Хазяїне! На бога! Пітере Гробб! – закричав я. – Хазяїне! Варта! Гробб! Ангели господні! Рятуйте!

– Кажи! Кажи, хто твоя, а то я тебе убий, сто чортів! – знову зарепетував дикун, а з томагавка, що ним він грізно вимахував наді мною, сипались на постіль тютюнові іскри. Я вже злякався, що він попропалює на мені білизну. Та в цю мить, ца щастя, до кімнати ввійшов хазяїн зі свічкою в руці, і я, схопившись з ліжка, кинувся до нього.

– Та не бійтеся, – сказав він, знову глузливо вишкірившись, – Квіквег вас і пальцем не зачепить.

– Не шкіртеся! – закричав я. – Чого ви не сказали мені, що цей чортячий гарпунник – канібал?

– Я думав, ви самі здогадалися; хіба ж я не казав вам, що він продає голову по місту?.. Та ну-бо вже, лягайте. Квіквегу, чуєш, ти знай моя, я знай твоя, цей чоловік він спи з тобою – тямиш?

– Моя до біса тямиш, – буркнув Квіквег, що вже сидів у ліжку й пахкав люлькою. – Твоя лізь там, – додав він, тицьнувши в мене своїм томагавком і відгорнувши ковдру вбік. Той жест був не тільки гречний, а й по-справжньому ласкавий і приязний. Я ще хвильку постояв, дивлячись на нього. Попри все татуювання, він був, власне, досить охайним і привабливим на вигляд канібалом. “І чого було здіймати гвалт, – подумалось мені. – Він же така самісінька людина, як і я. В нього не менше підстав лякатись мене, ніж у мене – лякатись його. І краще спати в одному ліжку з тверезим канібалом, ніж з п’яним християнином”.

– Хазяїне, – заговорив я, – скажіть йому, хай сховає отого свого томагавка, чи люльку, чи що воно таке. Одне слово, хай перестане курити, і я ляжу з ним разом. Бо я не люблю, щоб коло мене в ліжку курили. Це діло небезпечне. А я не застрахований.

Коли хазяїн витлумачив мої слова Квіквегові, той відразу послухався й чемним жестом запросив мене в ліжко, а сам відсунувся аж на краєчок, ніби промовляв: “І до ноги твоєї не доторкнуся!”

– Добраніч, хазяїне, – сказав я. – Можете йти.

Тоді ліг у ліжко й заснув так солодко, як ще зроду не спав.

Розділ 4. УКРИВАЛО

Коли я вранці прокинувся, був уже білий день, і Квіквегова рука обнімала мене напрочуд ласкаво й чуло. Можна було подумати, ніби я – його дружина. Укривало було зшите з клаптиків – усе в химерних строкатих квадратиках та трикутничках, і та дикунова рука, поспіль обмережана якимсь крітським лабіринтом з витатуюваних візерунків, рука, що не мала й двох латочок шкіри однакового кольору – мабуть, через те, що в морі він закочував рукав коли вище, коли нижче і вона засмагла нерівномірно, – отож та рука, хочу я сказати, здавалася просто-таки частиною нашого строкатого укривала. Справді, прокинувшись і побачивши ту руку на укривалі, я насилу розрізнив її, так зливалися барви; власне, я тільки з тиску важкої руки здогадався, що Квіквег мене обнімає.

Дивне почуття охопило мене; зараз я спробую пояснити його. Я пам’ятаю, що подібного мені трапилося зазнати в дитинстві; але чи наяву, а чи вві сні, цього я ніколи не знав напевне. Було це так. Я встругнув якусь штуку – здається, спробував залізти в комин, як це зробив кілька днів перед тим малий сажотрус; а моя мачуха, що безперестану лупцювала мене як не за те, то за те або казала йти спати без вечері, за ноги витягла мене з комина й погнала в ліжко, хоч була ще тільки друга година по обіді 21 червня – найдовшого дня року в нашій півкулі. Страхіття! Та що я міг удіяти? Я пішов нагору, до своєї комірчини на третьому поверсі, роздягся якомога повільніше, аби вбити час, і, гірко зітхаючи, заліз між простирадла.

Я лежав і скрушно вираховував, що мусить минути цілих шістнадцять годин, перше ніж я дістану змогу сподіватись на воскресіння. Шістнадцять годин у ліжку! Від самої думки про це аж поперек заболів. А день був такий ясний! Сонце світило у вікно, на вулицях гучно гуркотіли колеса, по всьому домі лунали веселі голоси! Мені робилося все тяжче й тяжче. Нарешті я встав, одягся, потихеньку – в самих панчохах – вийшов, розшукав мачуху і несподівано впав їй до ніг, благаючи, як особливої ласки, щоб вона за мою витівку відшмагала мене, що завгодно зі мною зробила, тільки не примушувала мене лежати в ліжку так нескінченно довго. Та войа була найкращою, найсумліннішою в світі мачухою, і мені довелося вернутись до спальні. Кілька годин я пролежав там без сну, і ніколи потім, навіть у найтяжчій скруті, не бувало мені так погано. Нарешті я, мабуть, заснув якимсь неспокійним сном, повним примар; а помалу пробуркавшися – ще наполовину в тумані тих марень, – розплющив очі й побачив, що в кімнатці, так недавно залитій світлом, панує тьма кромішня. Мене зразу аж струснуло всього; нічогісінько не було ні видно, ні чути, але в моїй руці лежала чиясь чужа, нелюдська, не з цього світу. Моя рука звисала через ковдру, а біля самого ліжка неначе сиділа якась безіменна, неуявленна, безмовна постать чи примара, якій належала та, друга рука. Я пролежав, як мені здавалося, незліченні сторіччя, скутий невимовним жахом, не сміючи відняти руку і все ж думаючи, що ці моторошні чари розвіються, тільки-но я зможу хоч поворухнути нею. Я не пам’ятаю, як ця свідомість нарешті згасла в мені; але, прокинувшись уранці, я здригнувся, коли пригадав усю ту ману, і багато днів, тижнів, місяців по тому снував у голові здогади, що ж то було таке. Та загадка й донині часом мучить мене.

Отож, як не рахувати нестерпного страху, оте відчуття дотику безтілесної руки своею незвичайністю було тотожне з тим, якого я зазнав, прокинувшись і побачивши, що мене обнімає рука поганина Квіквега. Та помалу в моїй уже протверезілій від сну голові виразно спливли одна за одною всі події минулого вечора, і лишилось тільки почуття комічної незручності. Бо коли я спробував скинути з себе руку, розімкнути ті чуттєві обійми, Квіквег не прокинувся, а тільки пригорнув мене ще міцніше, ніби роз’єднати нас могла сама лише смерть. Я спробував розбудити його: “Квіквегу!” – та відповіддю було лише хропіння. Я перевернувся на другий бік, хоч шия була наче в хомуті, але раптом мене щось легенько дряпнуло. Відгорнувши ковдру, я побачив, що при боці в дикуна спить його томагавк, наче немовля з сокиркою замість голови. “Оце-то вклепався в історію, – подумав я, – лежу в ліжку в чужому домі, серед білого дня, з канібалом і томагавком!”

– Квіквегу! Заради бога, прокинься, Квіквегу!

Довгенько я випручувався, і гукав до нього, і переконував його, що не годиться чоловікові обнімати іншого чоловіка так, немов дружину, поки врешті він таки щось рохкнув, забрав свою руку, стріпнувся весь, наче ньюфаундлендський пес, що вискочив з води, і сів у ліжку прямо, як кілок, дивлячись на мене й продираючи очі, ніби не міг пригадати, звідки я тут узявся. Та помалу в голові його замрів якийсь невиразний спогад про мене. А я тим часом лежав спокійнісінько й теж дивився на нього вже без справжнього страху, але з пильною цікавістю, бо постать переді мною була справді-таки дивовижна. Коли врешті він, видно, остаточно згадав, хто я такий, і змирився з моєю присутністю, то сплигнув з ліжка додолу і різними знаками та звуками дав мені зрозуміти, що він, коли я того хочу, одягнеться перший і полишить усю кімнату мені. “Дуже культурний вступ за таких обставин, Квіквегу, – подумав я. – Ні, що ви не кажіть, а в цих дикунів справді є природжене почуття такту. Просто диво, які вони від природи ввічливі”. Я мушу висловити Квіквегові цей комплімент, бо він виявив до мене велику чемність і розуміння, тоді як я був з ним страшенно нечемний: лежачи в ліжку, витріщався на нього, поки він одягався. В ту хвилину цікавість переважила в мені добре виховання. Правда, таку людину, як Квіквег не щодня побачиш: і він сам, і його поведінка варті були надзвичайної уваги.

Він почав одягатися зверху: зразу насадив на голову касторовий капелюх (дуже високий, треба зауважити), а потім, ще не надягши штанів, підняв з підлоги чоботи. Далі Квіквег – хоча бог його знає, навіщо він так робив, – із чобітьми в руках та з капелюхом на голові заліз під ліжко й почав там вовтузитись і сопти, з великим зусиллям – як здогадався я з тих звуків – натягаючи на ноги чоботи, хоч, наскільки мені відомо, жодне правило пристойності не вимагає від людини ховатися з узуванням від чужих очей. Та Квіквег, розумієте, був істотою в перехідній стадії; вже не гусеницею, але ще не метеликом. Він був цивілізований якраз настільки, щоб виявляти свою екзотичність у якнайхимерніший спосіб. Його освіта ще не скінчилася. Він ще лишався школярем. Якби він не був уже трошечки окультурений, то, мабуть, зовсім би не морочився з узуванням; та якби не був ще дикуном, то йому б і на думку не спало залазити для цього під ліжко. Нарешті він у геть пом’ятому й насунутому аж на очі капелюсі виліз із-під ліжка й заходився тупцювати та шкутильгати по кімнатинці, ніби вогкі, поморщені чоботи з твердої волової шкіри, та ще й шиті, певне ж, не на замовлення, при тих перших кроках такого страшенно холодного ранку дошкульно тисли його не дуже призвичаєні до взуття ноги.

Завіски на вікні не було, і через вузеньку вуличку з будинку навпроти могли добре бачити, що робиться в нас, а Квіквег, який товкся по кімнаті в самих, можна сказати, чоботях та капелюсі, являв собою не дуже пристойне видовище, і я попросив його трохи прискорити своє одягання, зокрема якнайшвидше надягти штани. Він послухався, а тоді почав умиватись. Будь-хто з християн у таку ранню пору вмив би обличчя; але Квіквег, на мій подив, задовольнився тим, що обмив груди та руки аж до пліч. Тоді вдягнув жилетку і, взявши з умивальника на скрині посеред кімнати брусок твердого мила, заходився намилювати обличчя. Я чекав, що він звідкись видобуде бритву; аж він, уявіть собі, взяв гарпун, що стояв у головах ліжка, зняв його з довгого держална, вийняв лезо з піхов, трохи погострив об халяву й почав завзято шкребти – чи, коли хочете, гарпунити – свої щоки. “Ну, – подумав я, – ти, Квіквегу, справді повною мірою використовуєш найкращу сталь фірми Роджерса!” Згодом я вже менше дивувався такій процедурі, бо довідався, з якої доброї криці кують гарпуни і яким напрочуд гострим звичайно буває довге пряме лезо.

Незабаром Квіквег докінчив свій туалет і гордо вийшов у двері, накинувши на плечі просторий лоцманський бушлат і несучи гарпун, мов маршальський жезл.

Розділ 5. СНІДАНОК

Я хутенько прибрався теж і, спустившись до зали, приязно заговорив із насмішкувато вишкіреним хазяїном. Ніякої злості на нього я не почував, хоч він добре-таки пожартував з мене, давши на ніч такого товариша.

Адже здоровий сміх – дуже корисне діло, до того ж досить рідкісне, на превеликий жаль. А тому коли хтось може власною особою дати комусь нагоду для доброго жарту, хай не ухиляється від цього, а навпаки – нехай і сам посміється, і людям дасть посміятися його коштом. І будьте певні: та людина, в котрій справді є з чого щиро посміятися, варта більше, ніж ви, може, гадаєте.

У залі вже було повно постояльців, що сходились минулого вечора. Тоді я не встиг роздивитись їх як слід. Майже всі вони були китобої – перші помічники капітанів, і другі, й треті помічники, і корабельні теслярі, й корабельні бондарі, і корабельні ковалі, і гарпунники, і корабельні сторожі: все засмаглі, м’язисті люди з кошлатими бородами, всі патлаті, нестрижені, у бушлатах замість ранкових халатів.

По кожному було добре видно, як давно він вернувся з плавання. Он у того парубійка обличчя має здоровий колір зарум’яненої сонцем грушки, і здається, ніби й пахне воно незгірше: певне, ще й трьох днів не минуло, відколи він вернувся з індійських морів. А в того, що поряд з ним, вид трошечки світліший – можна сказати, з відтінком атласного дерева. З обличчя третього засмага зійшла ще не зовсім, але вже трохи вицвіла: цей, мабуть, уже не один тиждень на суходолі. Але хто з них може похвалитись таким обличчям, як у Квіквега? Посмуговане різними відтінками, воно нагадує західні схили Андів, де можна побачити відразу все розмаїття кліматичних зон.

– Агей, до столу! – гукнув хазяїн заїзду, розчинивши двері до їдальні, і ми посунули туди снідати.

Кажуть, ніби люди, котрі побачили світ, набувають уміння поводитись у товаристві невимушено й упевнено. Треба сказати, не завжди: Ледьярд[12] великий мандрівник Нової Англії, і Мунго Парк[13], шотландський мандрівник, прикро ніяковіли й губились у великосвітських салонах.

Та, можливо, перетнути Сибір у санях, запряжених собаками, як Ледьярд, або відбути довгу мандрівку пішки, з порожнім шлунком, через негритянську серцевину Африки – а саме в цьому й полягає подвиг сердеги Мунго, – такі подорожі, можливо, не найкращий спосіб досягти світського полиску. Але здебільшого цієї якості можна набути де завгодно.

До цих міркувань спонукала мене ось яка обставина: коли ми посідали за стіл і я наготувався слухати цікаві розповіді про полювання на китів, на мій превеликий подив, майже всі мовчали мов риби. І, не просто мовчали, а якось ніби соромилися. Так, усі ці морські вовки, що з них більшість у чистому морі без ніякого остраху зустрічалися з велетенськими китами – зовсім не знайомими їм – і, не змигнувши оком, ставали з ними до смертельного двобою, – всі ці люди одного фаху і однакових смаків тут, за спільним обіднім столом, поглядали один на одного так по-овечому несміливо, ніби все життя прожили серед овечок на вермонтських полонинах. Химерне видовище – оті боязкі ведмеді, оті несміливі воїни-китобої!

Але Квіквег – о, Квіквег, випадково опинившись за столом на чільному місці, сидів серед них незворушний і холодний, мов крижана бурулька. Правда, я не можу сказати багато схвального про його манери. Найпалкіший його шанувальник навряд чи похвалив би Квіквега цілком щиро за те, що він приніс із собою свій гарпун і без ніяких церемоній користався ним за їжею: простягав його через увесь стіл, наражаючи тим на небезпеку чимало голів, і настромлював на нього шматки печені. Та саме це він робив цілком незворушно, а, як відомо, на думку багатьох людей, поводитись незворушно – означає поводитись вишукано.

Ми не будемо тут розводитись далі про всі Квіквегові дивацтва, зокрема про те, що він, зневажаючи каву зі свіжими булочками, всю свою увагу віддавав печені, вибираючи напівсирі шматки. Досить буде сказати, що після сніданку він, як і всі інші, перейшов до зали, де сів за стіл у своєму капелюсі й почав спокійно травити їжу та курити люльку-томагавк; ну, а я вийшов прогулятись.

Розділ 6. ВУЛИЦЯ

Коли я й здивувався спершу, вгледівши такого екзотичного індивіда, як Квіквег, серед культурного товариства в цивілізованому місті, то подив мій швидко розвіявся під час першої прогулянки по вулицях Нью-Бедфорда вдень.

У кожному більш-менш значному морському порту на вулицях поблизу гавані можна побачити якнайхимерніші постаті з чужих країн. Навіть на Бродвеї та Чеснат-стріт дами часом перелякано натикаються на середземноморських моряків. Ріджент-стріт навідують лашкари і малайці; а в Бомбеї, на Аполло-Гріні, індійців часто лякають справдешні янкі. Але Нью-Бедфорд зоставив далеко позаду всі Вотер-стріти й Вопінги.[14] У цих щойно згаданих місцях ви зустрінете самих тільки моряків; а от у Нью-Бедфорді стоять і гомонять на вуличному розі живісінькі канібали, справжнісінькі дикуни, і багато хто з них ще носить на своїх кістках нехрещену плоть. Нова людина аж торопіє, уздрівши їх.

Та крім остров’ян з Фіджі, Тонгатабу, Ероманги, Панангу і Бріггу, крім дивоглядних постатей з екіпажів китобійних суден, які вільно швендяють по місту, там можна побачити картини ще дивовижніші і, безперечно, кумедніші. До цього міста щотижня прибувають десятки зелених вермонтців та нью-гемпшірців, спраглих за грішми й славою, які можна здобути морським промислом. Здебільшого це молоді, міцної статури люди, які вирубували ліси, а тепер хочуть покинути сокиру й узяти в руки гарпун. Більшість із них такі зелені, як зелені гори Вермонту, звідки вони приїхали. В деяких речах вони такі безпорадні, ніби вчора народилися. Он гляньте на отого хлопчину, що звертає за ріг. На ньому касторовий капелюх і фрак з довгими фалдами, підперезаний моряцьким ременем із ножем у піхвах. А он іде другий – у зюйдвестці та бомбазиновому плащі.

Жоден чепурун міської породи не зрівняється з сільським чепуруном – тобто справжнім чепуруном-селюком, який у липневу спеку коситиме свої два акри в лайкових рукавичках, щоб не засмагли руки. Отож коли такий сільський чепурун забере собі в голову, що він мусить здобути гучну славу в китобійному промислі, то побачили б ви, які чудасії він виробляє, прибувши до портового міста! Замовляючи моряцьку одіж, він наказує, щоб до жилетки пришили гудзики-дзвіночки, а до парусинових штанів – штрипки. Ох, бідолашний гречкосію! Як рватимуться ті штрипки в перший-таки шквал, коли тебе разом зі штрипками, гудзиками й усім гамузом жбурне в пащу буревію!

Проте не думайте, ніби в цьому славному місті приїжджий може побачити самих лише гарпунників, канібалів та селюків. Аж ніяк! Нью-Бедфорд взагалі дивне місто. Якби не ми, китобої, цей клапоть землі, мабуть, був би нині в не менш дикому стані, ніж узбережжя Лабрадору. Та й так деякі його околиці аж страх які пустельні на вигляд Але саме місто, можливо, найрозкішніше й найпривабливіше в усій Новій Англії. Звичайно, це тільки земля китового лою, а не край оливи, хліба й вина, як біблійний Ханаан. По вулицях тут не течуть молочні ріки, і навесні тих вулиць не брукують свіжими яйцями. Та однаково ніде в Америці ви не знайдете стільки багатих патриціанських осель, не знайдете пишніших парків та садків, ніж у Нью-Бедфорді. Звідки ж вони взялися? Як їх насаджено на цій колись безплідній кам’янистій землі? Підіть гляньте на символічні залізні гарпуни в огорожі он того величезного палацу, і ви матимете відповідь. Так, усі ці пишні доми та буйні сади походять з Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. Усі вони, від першого до останнього, загарпунені там і притягнені сюди з морських глибин. Чи здатен отой німець фокусник, пан Александер, зробити таке диво?

Кажуть, ніби у Нью-Бедфорді батьки дають у посаг за дочками китів, а племінниць наділяють кількома дельфінами кожну. Хочете побачити справді блискуче весілля, то їдьте до Нью-Бедфорда, бо там нібито в кожному домі мають цілі цистерни китового лою для ламп і щовечора, не ощадячи, палять без ліку спермацетові свічки.

Улітку на місто любо подивитися: там повно прегарних кленів – довгі зелено-золоті алеї. А в серпні високо над головами перехожих підносять свої конічні суцвіття, мов канделябри, прегарні, пишні кінські каштани. Таке-бо всесильне людське вміння: в багатьох кварталах Нью-Бедфорда воно прикрило пишним килимом із квітів безплідне каміняччя, відкинуте сюди як непотріб у останній день створення світу.

Та й жінки в Нью-Бедфорді квітнуть, мов червоні троянди в їхніх квітниках. Але троянди квітнуть тільки влітку, а чудові рум’янці на жіночих щоках не гаснуть ніколи, як не гасне сонце на сьомому небі. Пошукайте-но ще десь таких квітучих лиць – не знайдете, хіба що в Салемі: там, кажуть, у дівчат віддих такий запашний, що їхні кохані моряки чують його за багато миль від берега, ніби пливуть повз духмяні Молукки, а не повз пуританські піски.

Розділ 7. МОЛИТОВНИЙ ДІМ

У цьому ж таки Нью-Бедфорді стоїть Китоловський молитовний дім, і мало є таких байдужих китобоїв, що не відвідали б його перед відплиттям до Індійського та Тихого океанів. Я принаймні до таких людей не належу.

Повернувшися з уранішньої прогулянки по місту, я незабаром знову вийшов із заїзду, щоб сходити до молитовного дому. Погода перемінилася: зранку було сонце й мороз, а тепер мело мокрим снігом. Кутаючись у свій волохатий бушлат із сукна, званого “ведмежим”, я насилу ступав проти впертого вітру. Невдовзі я ввійшов до молитовного дому; на лавах сиділи нечисленні моряки, моряцькі дружини та вдови. Панувала глуха тиша, порушувана часом тільки завиванням вітру. Кожне з мовчазних богомольців неначе навмисно сіло осібно від інших, немов безмовне горе кожного було відмежоване від інших, як острів, і недоступне для інших. Священик іще не прийшов, і поки що ті безмовні люди-острови сиділи, не спускаючи очей з кількох мармурових плит у чорних рамках, вмурованих у стіну обабіч казальниці. Ось приблизні – не ручуся, що запам’ятав дослівно, – написи на тих плитах:

Пам’яті ДЖОНА ТОЛБОТА,

ЩО ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНИМ ЗАГИНУВ У МОРІ ПОБЛИЗУ ОСТРОВА ДЕЗОЛЕЙШЕН БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ПАТАГОНІЇ

2 листопада 1836 року.

Цю дошку встановила на пам’ять про нього його сестра.

Пам’яті

РОБЕРТА ЛОНГА, ВІЛЛІСА ЕЛЛЕРІ, НАТАНА КОЛМЕНА, УОЛТЕРА КЕННІ, СЕТА МЕЙСІ й СЕМЮЕЛА ГЛЕЙГА,ЩО БУЛИ КОМАНДОЮ ОДНОГО ЧОВНА 3 КОРАБЛЯ “ЕЛІЗА”. ЗАТЯГНЕНІ БЕЗВІСТИ КИТОМ У ЧОВНІ, ВОНИ ЗАГИНУЛИ В ТИХОМУ ОКЕАНІ

31 грудня 1839 року.

Цю дошку встановили їхні товариші, що врятувалися.

ПАМ’ЯТІ ПОКІЙНОГО КАПІТАНА ЕЗЕКІЄЛЯ ГАРДІ, ВБИТОГО КАШАЛОТОМ НА НОСІ СВОГО ЧОВНА БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ЯПОНІЇ

З серпня 1833 року.

Установила на спомин про нього його вдова.

Струснувши мокрий сніг з обмерзлого бушлата та капелюха, я сів поблизу дверей, повернув голову вбік і здивувався, побачивши поряд себе Квіквега. На обличчі його був вираз недовірливої цікавості, навіяної урочистим настроем, що панував тут. Цей дикун, видно, єдиний помітив, як я ввійшов, бо він єдиний тут не вмів читати, а тому очі його не були втуплені в оті холодні написи на стіні. Я не знав, чи є серед присутніх якісь родичі тих моряків, чиї імена викарбувані на плитах; але на морських промислах буває стільки ніде не оголошуваних жертв, а на обличчях кількох жінок був вираз такої невідбутної скорботи, не кажучи вже про жалобне вбрання, що я був певен: тут зібралися ті, в чиїх серцях від вигляду цих смутних плит знову кривавляться давні рани.

О ви, чиї мерці лежать під зеленою травицею! Ви, хто, стоячи серед квітів, можете сказати: тут, тут лежить мій рідний! Ви не знаєте муки, що живе в грудях таких людей, як ці. Яка гірка порожнеча є в оцих обрамлених чорним мармурових плитах, що не вкривають ніякого праху! Який розпач є в цих незворушних написах! Яка смертельна пустка, яка мимовільна зневіра в цих рядках, що неначе підточують будь-яку віру й відмовляють у воскресінні людям, що згинули не знати де й не мають могили! Ці плити могли б так самісінько стояти й у печерах острова Елефанти.[15]

До яких реєстрів живих істот внесено наших мерців? Чому відоме по всьому світі прислів’я твердить про них, що вони нічого не скажуть, хоча знають більше таємниць, ніж криють у собі Гудвінські піски? Чому до імені того, хто вчора відійшов у інший світ, ми додаємо таке значуще й повне невіри слово “покійний”, хоча не йменуємо його так, коли він тільки відпливе хоч би й до найдальших Індій нашої землі? Чому товариства страхування життя виплачують страхові суми за смерть безсмертних? У якому вічному, незрушному паралічі, в якій смертельній, безнадійній летаргії й досі лежить прадавній Адам, що помер уже з шістдесят сторіч тому? Чого ми нізащо не хочемо тішитись долею тих, про кого твердимо, ніби вони витають у невимовному блаженстві? Чому всі живі так намагаються заглушити голоси всіх мертвих? Чому сама лише чутка про те, що в чиємусь могильному склепі щось стукає, може перелякати ціле місто? Всі ці речі не позбавлені значення.

Але віра, ніби шакал, знаходить поживу серед могил і саме з цих убивчих сумнівів черпає найтривкішу надію.

Навряд чи варто ще пояснювати, з якими почуттями напередодні подорожі на Нентакіт споглядав я ці плити й у тьмавому світлі того захмареного сумного дня читав на них долі китобоїв, що вибралися в море переді мною. Так, Ізмаїле, і твоя доля буде така сама. І все ж я не знати чому звеселився знову. Це ж так і підштовхує, щоб вирушити в плавання! Це ж прекрасні шанси піднестися вище! Так, розтрощений човен дав мені патент на безсмертя. Справді, в китобійному ремеслі таїться смерть – безмовний, швидкий політ людини сторчголов у Вічність. Та що далі? По-моєму, ми тяжко помиляємось у питаннях Життя й Смерті. По-моєму, те, що називають моєю тінню тут, на землі, є якраз моєю справжньою сутністю. По-моєму, в спогляданні духовного світу ми дуже скидаємось на устриць, що дивляться на сонце крізь воду й гадають, ніби щільна вода – то найрідкіше повітря. По-моєму, тіло моє – це тільки оселя мого кращого єства. Справді, візьміть моє тіло, хто хоче, візьміть, кажу, бо воно – це не я. А тому – слава, слава, слава, тобі, Нентакіте! І хай буде розтрощений мій човен, і розтрощене моє тіло, коли так треба, бо душі моєї не зможе розтрощити й сам Зевс.

Розділ 8. КАЗАЛЬНИЦЯ

Я просидів там не дуже довго, коли врешті ввійшов досить огрядний і статечний чоловік; тільки-но двері за ним грюкнули під натиском вітру, вся паства шанобливо озирнулась до нього, недвозначно засвідчивши, що цей достойний літній добродій – священик. Так, це був сам славнозвісний отець Мепл – так його називали китобої, які всі щиро любили його. Він сам замолоду був матросом і гарпунником, але вже багато років як присвятив своє життя служінню богові. В той час, про який я оце пишу, отець Мепл саме вступив у бадьору зиму здорової старості, тої старості, яка неначе переходить у другу квітучу молодість, бо між численними борознами його зморщок світилися лагідні проблиски нового цвітіння – весняна зелень, що проглядає з-під снігу в лютому. Жодна людина, яка вже чула історію життя отця Мепла, не могла дивитись на нього вперше без глибокого інтересу, бо йому були притаманні деякі риси, для священика незвичайні; тими рисами його позначило давніше, повне пригод моряцьке життя. Коли він увійшов, я побачив, що він не має при собі парасольки і, очевидячки, не приїхав екіпажем, бо з брезентової зюйдвестки крапав талий сніг, а простора лоцманська куртка з грубого сукна, здавалось, аж пригинала його – так просякла водою. Він скинув спершу капелюх, потім куртку й галоші, повісив верхню одіж у кутку біля дверей, а тоді, пристойно вбраний, спокійно попрямував до казальниці.

Та казальниця була, на старовинний лад, дуже висока, а оскільки справжні сходи на таку висоту, підіймаючись положисто, зайняли б багато місця й відчутно зменшили б і так невелику площу приміщення, то будівничий – мабуть, на побажання отця Мепла – замінив сходи підвішеним збоку трапом, таким, як ті, що ними в морі підіймаються з човна на борт корабля. Дружина одного капітана-китобоя подарувала на поруччя до того трапа гарні шнури, сплетені з червоної вовни, та й трап той із акуратними головками на кінцях щаблів, пофарбованих під червоне дерево, нічим не порушував доброго смаку, надто як зважити, що це був моряцький молитовний дім. Зупинившись на мить біля того трапа і взявшись обома руками за гарно виплетені шишки на кінцях поруччя, отець Мепл звів очі вгору, а потім спритно, як справжній матрос, одначе й не без гідності, піднявся трапом на казальницю, ніби на марс грот-щогли свого судна.

Прямовисні частини цього трапа, як у всіх підвісних драбин, були мотузяні, обшиті тканиною, і тільки щаблі він мав дерев’яні, отож міг згинатися між щаблями. Коли я вперше глянув на казальницю, мені майнуло в голові, що ця гнучкість, зручна на кораблі, тут зовсім зайва. Бо я не чекав, що отець Мепл, вибравшись нагору, неквапно обернеться і, нахилившись через поруччя, старанно, щабель за щаблем, підтягне трап до себе й складе його весь на казальниці, ніби замкнувшись у своєму маленькому неприступному Квебеку.[16]

Кілька хвилин я міркував, не розуміючи як слід, навіщо він це робить. Отець Мепл так уславився своєю щирістю й святістю, що я й подумати не міг, ніби він хоче здобути популярність такими театральними штучками. Ні, думав я, у нього мусять бути якісь поважні резони; навіть більше, це має символізувати щось недоступне зорові. Можливо, таким актом фізичного відмежування він унаочнює свою духовну відмежованість від часу, від усіх зовнішніх, мирських зв’язків і пут? Так, розумію: ця казальниця, наповнена хлібом і вином слова, для вірного слуги божого є самодостатньою твердинею, підхмарним Еренбретштайном[17] із невичерпним джерелом води у своїх мурах.

Але бічний трап був не єдиною особливістю молитовного дому, запозиченою з колишнього мореплавського життя священика. Між мармуровими пам’ятними дошками, поміщеними обабіч казальниці, якраз над нею стіна була прикрашена картиною із зображенням корабля, що мужньо змагається з жахливою бурею, яка жене його на чорні скелі в сніжній піні прибою. Та високо вгорі, серед гнаних вітром темних хмар плив острівець сонячного блиску, в якому сяяло обличчя ангела, і промінь світла від того обличчя падав на палубу шарпаного бурею корабля ясною цяточкою, подібною до срібної таблички, прибитої на палубі “Вікторії” на тому місці, де впав адмірал Нельсон. “Ах, шляхетний кораблю, – ніби промовляв ангел, – борись, борись із штормом, не збивайся з курсу, шляхетний кораблю, бо глянь: сонце вже прориває хмари, вони втікають, і незабаром відкриється найпогідніша блакить”.

Та й сама казальниця мала сліди того моряцького смаку, що ним були позначені трап і картина. Перед її, обшитий дощечками, мав форму корабельного носа, а Біблія лежала на декоративному виступі, що нагадував різьблений у вигляді скрипкового грифа кінець форштевня.

Що могло бути символічнішим? Адже церковна казальниця і є переднім краєм нашої землі; все інше йде вже за нею, казальниця веде за собою весь світ. З неї найперше провіщається буря господнього гніву, і ніс судна першим зустрічає натиск бурі. Звідти ми насамперед молимо божество добрих чи лихих вітрів про попутний вітер. Так, світ – це корабель, що виплив у море, у плавання без кінця; а казальниця – ніс того корабля.

Розділ 9. КАЗАННЯ

Отець Мепл випростався і спокійним, не владним, але твердим голосом звелів людям, що сиділи порізно, зібратися ближче:

– Ви, від правого борту, сюди, сюди! І ви, від лівого борту, теж! На середину, на середину!

Між лавами негучно зашаруділи важкі моряцькі чоботи, ще тихіше – жіночі черевички, і знов настала тиша. Всі очі були звернені на проповідника.

Він хвильку помовчав; а потім, ставши навколішки на носі казальниці, схрестив великі засмаглі руки на грудях, звів догори заплющені очі й почав молитися так ревно, що здавалось, наче він посилає ту молитву до бога з морського дна.

Докінчивши молитву, священик протяглим урочистим голосом, схожим на безперервне калатання корабельного дзвона в морі під час туману, заспівав наведений далі духовний гімн. Та на останніх строфах гімну голос його змінився, забринів полум’яним захватом і радістю:

Китові ребра грізно наді мною

У темряві склепінням височіли,

А хвилі в сонці божому котились,

Кита й підносили, і вглиб топили.

Вже бачив я розверсту браму пекла,

Де без кінця панують люті муки,

Що їх лиш той опише, хто їх звідав, –

І серце в мене рвалося з розпуки.

У чорнім горі я покликав бога,

Хоч ледве вірив сам своєму слову.

Та він почув мої болючі скарги,

І я з кита на волю вийшов знову.

Немовби на дельфіні осяйному,

Визволення до мене прилетіло.

Жаске й прекрасне, наче блискавиця,

Лице мого спасителя ясніло.

Тепер я оспіваю ту годину,

І жах її, і радість безбережну,

Тепер повік я славитиму бога,

І милосердя, й міць його безмежну.

Майже всі в домі підхопили той спів, і голоси злетіли високо-високо над завиванням бурі. Потім настала недовга тиша; проповідник повільно гортав сторінки Біблії і нарешті, поклавши долоню на потрібну йому сторінку, промовив:

– Любі мої браття моряки, причальмо до останнього вірша першого розділу Книги пророка Йони: “І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону”.

Браття мої, ця книга, що має тільки чотири розділи, – чотири сталки, – це одне з найтонших волоконець у товстезній линві святого письма. Та які глибини душі вимірює глибоководний лот пророка Йони! Яке плідне для нас повчання цього пророка! Який прекрасний цей гімн із китового нутра! Він схожий на морські буруни – такий громовий і величний! Ми відчуваємо, як над нами змикаються хвилі, ми поринаємо разом з пророком на мулисте дно моря, довкола нас – водорості й твань! То яку ж науку дає нам Книга пророка Йони? Браття моряки, ця наука має два береги: один – для всіх нас, грішних людей, а другий – тільки для мене, для лоцмана бога живого. Як просто для грішних людей, це наука для всіх нас, бо це історія гріха, зчерствілого серця, раптово пробудженого страху, швидкої кари, каяття, молитов і, нарешті, порятунку та радості Йони. Як у всіх грішників з-посеред людей, гріх цього сина Аміттаєвого полягав у свавіллі й непослуху перед велінням бога – байдуже, яке було те веління і яким чином воно було явлене, – що видалося Йоні занадто трудним. Одначе всі діла, яких сподівається від нас бог, трудні, – пам’ятайте це, – і тому він частіше велить нам, аніж умовляє чи переконує, і коли ми коримось його велінню, то мусимо не коритися своїм бажанням: в цьому ж бо й полягає трудність послуху божим велінням.

Учинивши цей гріх непослуху волі божій, Йона й далі блюзнить тим, що намагається від бога втекти. Він гадає, що судно, зроблене людськими руками, завезе його в краї, де владарює не бог, а тільки капітани світу сього. Він переховується в Йоппійській гавані й напитує судна, що має відплисти до Тарсіса. В цьому, можливо, таїться досі ніким не помічене значення. З усього виходить, що Тарсіс може бути тільки тим містом, котре нині називається Кадіс. Так гадають учені. А де ж той Кадіс, браття мої? Кадіс в Іспанії; далі, ніж туди, Йона й не міг запливти водою з Йоппії в ті стародавні часи, бо Атлантика була ще зовсім незвіданим морем. Адже Йоппія, тобто нинішня Яффа, браття мої, лежить на найдальшому східному узбережжі Середземного моря, сірійському, а Тарсіс, чи Кадіс, більш як на дві тисячі миль західніше, зразу за Гібралтарською протокою. Тепер ви бачите, браття, що Йона хотів утекти від бога аж на край світу? О нещасний! О нікчемний, гідний усілякої зневаги чоловік! Насунувши капелюха на очі, з винуватим поглядом ховається він від бога, шмигає від корабля до корабля, як мерзенний злодій, кваплячись опинитися за морем. І очі в нього так бігають, виказуючи нечисте сумління, що якби в ті часи була поліція, то з самої підозри, що Йона учинив злочин, його заарештували б, перше ніж він ступив би на палубу. Як очевидно, що він утікач! Ніякого багажу, ні валізки, ні торби, ні коробки з капелюхом, і ніхто з друзів не прийшов проводжати його до пристані. Нарешті, після довгих розшуків, він знаходить судно, що має пливти до Тарсіса, і те судно вже закінчують вантажити; і коли він сходить на те судно, щоб домовитися з капітаном, матроси, побачивши його, на хвильку кидають роботу й перемовляються, що в цього чужинця лихе око. Йона це бачить, та марно він силкується напустити на себе безтурботність і впевненість, усмішка в нього виходить жалюгідна. Проникливі матроси зразу впевнюються, що сумління в нього нечисте. За звичкою ніби жартуючи, але водночас і поважно вони перешіптуються: “Джеку, він пограбував удову”, – або: “Джо, глянь на нього, це двоєженець!” – або ще: “Гаррі, це, мабуть, той перелюбник, що вирвався з темниці в старій Гоморрі, або, може, один із утеклих содомських душогубів”. Ще один біжить почитати оголошення, наліплене на палі, до якої пришвартоване їхнє судно: те оголошення обіцяє п’ятсот золотих винагороди за спіймання одного батьковбивці й містить опис його прикмет. Матрос читає оголошення й поглядає на Йону, а його товариші не гаючись обступають непевного чужинця, готові схопити його. Наляканий Йона весь труситься; силкуючись скорчити зухвалу міну, він тільки стає ще дужче схожим на боягуза. Йона не хоче признатися сам собі, що він має підозрілий вигляд, і через те здається ще більш підозрілим. Отож він поводиться так, як уміє, а матроси, упевнившись, що він не той, про кого мовиться в оголошенні, пропускають його, і він заходить до каюти.

“Хто там? – гукає капітан, не підводячи голови з-над стола: він квапиться приготувати папери для митниці. – Хто там?” О, як прикро бентежить Йону це невинне запитання! Він уже ладен повернутись і втекти. Але опановує себе. “Мені треба до Тарсіса. Ви візьмете мене, капітане? Чи скоро ви відпливаєте, сер?” Досі зайнятий капітан ще не зводив очей на Йону, хоч той уже стоїть перед ним; та почувши цей хрипкий голос, він пронизує гостя допитливим поглядом. “Ми відпливаємо з найближчим припливом”, – нарешті відповідає він, не спускаючи з Йони пильного погляду. “Не швидше?” – “Для порядного пасажира це досить швидко”. Ось тебе знов ушпигнули, Йоно. Та він хутенько відвертає капітанову увагу від підозри: “Я попливу з вами, капітане. Скільки це коштуватиме? Я заплачу зараз”. Бо тут так і написано, браття мої, ніби це важлива подробиця, якої не слід проминати: “Він зразу заплатив за дорогу”, – ще як корабель і не відплив. А в сполученні з усім іншим це набирає великого значення.

А Йонин капітан, браття моряки, був людина прониклива – міг бачити будь-якого злочинця наскрізь, – але й зажерлива, і виказав би він хіба якогось бідака. В цьому світі, браття мої, гріх, коли він платить, може подорожувати вільно й без паспорта, а праведність, коли вона вбога, зупиняють біля всіх застав. Отож Йонин капітан, перше ніж судити Йону відверто, надумує виміряти глибину його гаманця. Він називає суму, втричі більшу проти звичайної, і Йона погоджується. Тепер капітан твердо знає, що Йона втікач; але водночас вирішує допомогти втікачеві, який мостить собі дорогу до втечі золотом. Та коли Йона видобував гаман, капітана опановують нові підозри. Він дзенькає кожною монетою, випробовуючи: може, фальшива? “Ну, хоч не фальшівник”, – буркає він нарешті й приймає Йону як пасажира. “Покажіть мені мою каюту, сер, – просить Йона. – Я втомився в дорозі, мені треба виспатись. – “Воно й видно, – каже капітан. – Оце ваша каюта”. Йона входить, хоче замкнутися, але в замку нема ключа. Почувши, як він морочиться з замком, капітан тихо засміявся й промурмотів сам до себе, що камери засуджених ніколи не замикаються зсередини. Не роздягаючись, Йона падає на койку; стеля невеличкої каютки майже налягла йому на чоло. Повітря затхле, і Йоні важко дихати. В ту хвилину, в тій тісній норі, розміщеній нижче ватерлінії, Йона відчуває знаменне провістя тієї задушливої години, коли кит триматиме його в’язнем у найтіснішій з комірчин свого нутра.

Висяча лампа в Йониній каюті, прикріплена до шворня, що стримить зі стіни, ледь погойдується; під тягарем останніх пак вантажу корабель накренився в бік причалу, і лампа разом з язичком полум’я весь час, навіть у гойданні, висить не рівнобіжно стіні, вона трохи нахилена до неї. А що насправді прямовисна саме вона, то цим нахилом вона тільки підкреслює, які фальшиві всі поземні лінії довкола. Та лампа тривожить і лякає Йону; лежачи на койці, він обводить каюту неспокійними очима. Цей утікач, що досі вмів так успішно ховатися, тепер не може знайти схованки для свого неспокійного погляду. Отой дивний нахил чи то лампи, чи то каюти все дужче й дужче страшить його. Підлога, стеля, стіни – все перекосилося. “Ох! Отак зависло в мені моє сумління! – зітхає він. – Вогник його тягнеться просто вгору, але каюти моєї душі всі перекособочились!”

Наче той, хто після цілонічної п’яної гульні квапиться до ліжка, ще заточуючись, але вже відчуваючи жало власного сумління; наче кінь на римських перегонах, що, рвучись уперед, тільки глибше вганяє у власне тіло сталеві шпичаки на збруї; наче той, хто в нападі нестерпного болю корчиться розпачливо й безтямно, благаючи в бога смерті, аж поки не минеться напад, і ось нарешті серед найтяжчої муки на нього сходить глибоке отупіння, ніби на людину, що спливає кров’ю, – бо ж рани на сумлінні нічим не загоїш, – отак і Йона, попокрутившись у муках на койці, нарешті відчуває, що безмірний тягар недолі затягує його на дно сну.

Та ось уже настає час припливу; корабель віддає кінці і без гучних проводів, накренившись, відпливає від спустілого причалу в море. То, браття моряки, було перше контрабандистське судно в історії, і контрабандою на ньому був сам Йона. Але море бунтує, воно не хоче нести на собі таку мерзенну ношу. Зривається страхітлива буря, кораблеві загрожує загибель. І саме тоді, коли боцман скликає всіх облегшувати судно, коли ящики, паки та дзбани падають із гуркотом за борт, коли вітер завиває, а люди голосять і кожна палубна дощечка гуде від тупоту над самою головою Йони, – в усьому тому несамовитому гармидері Йона спить своїм огидним сном. Він не бачить чорного неба й роз’ярілого моря, не відчуває, як двигтить корпус судна, не чує й не зважає, що вже з далини суне величезний кит, уже, роззявивши пащу, ріже хвилі в погоні за ним. Так, браття, Йона заховався внизу, глибоко під палубою, і, як я вже сказав, міцно спить на койці у своїй каюті. Та переляканий шкіпер вбігає до нього й гукає йому в сонне вухо: “Що ти собі думаєш, сплюх! Уставай!” Розбуджений цим жахливим криком зі своєї летаргії, Йона зводиться на непевні ноги, спотикаючись вибирається на палубу, хапається за якусь снасть і кидає погляд на море. Та саме в цю мить на нього, мов лютий тигр, наскакує бурун, що перехлюпнув через фальшборт. Отак хвиля за хвилею стрибають на судно і, не маючи куди швидко збігти, з ревом прокочуються від носа до корми, і моряки вже захлинаються, хоч судно ще тримається на воді.

А тільки-но в розривах густої чорноти над головами показує свій наляканий вид блідий місяць, скутий жахом Йона бачить, як гордий бушприт корабля то підноситься вгору, то пірнає вниз, у збаламучений глиб.

Нестямні страхи, голосно виючи, тиснуться в його душі. Тепер Йона так гнеться й щулиться, що добре видно: він – утікач від гніву божого. Морякам це впало в очі, вони все більш упевнюються у своїх підозрах і нарешті, аби вже до кінця з’ясувати правду й віддати все на розсуд небес, вирішують кинути жереб і в такий спосіб дізнатись, через кого наслано на них оцю жахлиру бурю. Жереб випав Йоні; побачивши це, моряки розлючено засипають його питаннями: “Хто ти такий? Звідки ти? З якої країни? З якого народу?” Та зверніть увагу, браття мої, на поведінку бідного Йони в ту хвилину. Нетерпеливі моряки допитуються тільки, хто він і звідки; одначе дістають відповідь не лише на ці запитання, а водночас і на те, котрого не ставили: ту непрохану відповідь вимогла від Йони тверда рука господня, що тяжить на ньому.

“Я іудей, – гукає він, а потім: – Я тремчу перед господом богом небесним, що сотворив небо й землю!” Ти тремтиш перед господом, о Йоно? Так, тепер тобі є чого тремтіти перед ним! Тут-таки Йона сповідається морякам у всій своїй провині, і моряків охоплює все більший і більший ляк, але водночас і жаль до Йони. Бо коли Йона, ще й не благавши в бога милосердя – адже він аж надто добре знає всю чорноту свого гріха, – коли нещасний Йона гукав їм, щоб вони взяли його й кинули за борт, бо він певен, що це через нього на них упала така грізна буря, вони милосердно відвертаються від нього і пробують урятувати судно іншими засобами. Та все намарне: гнівний буревій реве ще гучніше; і нарешті, заклинально піднявши одну руку до неба, другою вони неохоче хапають Йону.

Уявіть же собі, як того Йону взяли, мов якір, і кинули в море; і як умить зі сходу наче хто розлив по воді олію, хвилі вляглись, а Йона немовби забрав бурю з собою, лишивши позаду спокійну гладінь. Сам він поринає на дно серед такого розбурханого вирування, що навіть не вловлює тієї миті, коли він сторчголов упав до роззявленої пащеки, що чигає на нього. А потім кит змикає позад нього всі свої білі зуби, немов грати в’язниці. І тоді Йона посилає з черева китового свою молитву до господа бога. Та прислухайтеся до тої молитви – і здобудьте з неї важливу науку. Адже Йона, хоч який він грішний, не лементує, не благає слізно негайного порятунку. Він відчуває, що ця страхітлива покара заслужена. Він полишає свій рятунок на розсуд божий, удовольняючись тим, що, попри всі свої муки й страхи, він іще зводить погляд до святого храму небесного. Оце, браття мої моряки, і є правдиве й щире каяття: воно не вимагає прощення, а дякує за покарання. А яка мила богові така поведінка Йони, видно з того, що врешті бог визволив його і з черева китового, і з моря. Браття мої, я вивів Йону перед вас не на те, щоб ви наслідували його гріх, а на те, щоб він став для вас зразком каяття. Не грішіть; та коли вже впали в гріх, зумійте покаятись так, як Йона.

Завивання вітру ніби додавало цим словам проповідника ще більшої сили; коли він змальовував бурю, наслану на Йонин корабель, його самого наче шарпала буря. Широкі груди його здіймались і опадали, мов розхвильоване море, руки були наче розбурхані стихії, а громи, що вились круг його чола, і блискавиці, що били з очей, сповнили простосердих слухачів гострим страхом, звичайно їм не знайомим.

Та ось буря в його душі і в очах неначе вщухла, і він, замовкнувши, опустив погляд на сторінки Біблії, а тоді заплющив очі і якусь хвилину стояв непорушно, ніби розмовляв із самим богом.

І знову він нахилився до нас, низько схилив голову з виразом найглибшої, але водночас і мужньої покори, й промовив так:

– Любі мої браття моряки, на вас бог наклав лише одну свою руку, а на мені тяжать обидві його руки. Я в міру свого знання, хай мізерного, переказав вам ту науку, що її вділяє Йона всім грішникам, отже, й вам, А ще більше – мені, бо я більший грішник, ніж ви. І як же радо спустився б я з цього марса, та сів на палубі, поруч вас, та слухав, як оце ви слухаєте, тим часом як хтось із вас викладав би мені оту іншу, грізнішу науку, якою Йона наділяє мене, лоцмана бога живого. А саме, як Йона, висвячений лоцман-пророк, тобто вісник істини, посланий господом звістити ту немилу істину вухам розбещеної Ніневії, – як той Йона, злякавшись неприязної зустрічі, знехтував свою службу й намагався втекти від свого обов’язку й від свого бога, сівши на корабель у Йоппії. Та бог – повсюди, і Йона так і не доплив до Тарсіса. Як ми бачили, бог наздогнав його, наслав на нього кита, що поглинув його, скинувши в живу прірву погибелі, і стрімголов затяг “у серце моря”, де глибинні вири засмоктали його на десять тисяч сажнів углиб, і “трави водяні обвили йому голову”, і всі страхіття підводного світу прокочувались над ним. Та навіть звідти, з того місця, куди не сягав ще жоден лот, “із ями пекла”, – коли кит спустився аж на саме дно океану, – навіть звідти бог почув покаянний голос проглинутого пророка. Тоді бог повелів китові, і з холодних, темрявих глибин моря кит вирвався на тепле й ласкаве сонце, до всіх розкошів повітря й землі, “і викинув Йону на суходіл”. І коли вдруге промовив глас господній, тоді Йона, весь потовчений і обдертий, з вухами, ще сповненими, ніби дві морські скойки, безліччю морських шумів, виконав веління всемогутнього. А яке ж було те веління, браття мої? Проголошувати Правду у вічі Облуді! Ось яке воно було!

Оце, любі мої, оце та друга наука, і горе тому лоцманові бога живого, котрий злегковажить її. Горе тому, кого цей світ віднаджує від обов’язку євангеліста! Горе тому, хто пробує лити олію на хвилі, коли сам бог збурив їх своїм вихором! Горе тому, хто хоче потішати, а не страхати! Горе тому, для кого власна добра слава дорожча від самої доброти! Горе тому, хто в цьому світі не шукає упослідження! Горе тому, хто не лишається правдивим, хоч би навіть облуда його рятувала! Так, горе тому, хто, за словами великого лоцмана Павла, навчаючи інших, сам зостається покидьком!

Він опустив голову й на хвильку замовк; а потім знову підняв обличчя і з глибокою радістю в очах, у неземному захваті вигукнув:

– Але, браття мої, з правого борту в кожного горя пливе неминуча втіха, і вона сягає в височінь вище, ніж горе сягає вглиб. Хіба клотик грот-щогли не сягає в небо далі, ніж кіль судна в морську глибінь? Утіха припаде тому – утіха велика, висока й глибока, – хто навсупереч усім гордим богам та адміралам цього світу непохитно зостанеться самим собою. Тому, хто своїми дужими руками тримається на воді, коли судно цього лукавого, зрадливого світу вже затонуло під ним. Тому, хто не дає пощади в бою за правду і вбиває, палить, нищить усякий гріх, хоч би навіть довелось виривати його з-під мантій сенаторів та суддів. Утіха, найвища втіха припаде тому, хто не визнає над собою ніякого пана й ніякого закону, крім господа й господнього закону, і не має жодної іншої вітчизни, крім небес. Тому, кого всі хвилі й буруни гамірливої юрби не змиють з надійного корабля вічності, і вічна втіха та блаженство припадуть тому, хто, зібравшись лягти на вічний спочинок, з останнім своїм віддихом зможе сказати: “О мій Отче! Ти, кого я знав найбільше по твоїй різці! Смертний чи безсмертний, ось я помираю. Я прагнув належати тобі більше, ніж цьому світові чи самому собі. Та це ніщо; я полишаю вічність тобі, бо що таке людина, щоб жити так довго, як її бог?”

Він не сказав більше нічого, а, повільним рухом благословивши паству, сховав обличчя в долоні й стояв уклінний, аж поки всі вийшли, зоставивши його самого.

Розділ 10. ПОБРАТИМ

Вернувшися до заїзду “Кит”, я застав там Квіквега самого: він вийшов з молитовного дому ще перед кінцем проповіді. Гарпунник сидів на ослоні перед вогнем, поставивши ноги на край каміна, тримав перед очима свого божка-негреня, пильно дивився йому в обличчя й складеним ножиком обережно підстругував йому ніс, мугикаючи щось на свій поганський манір.

Почувши мою ходу, він сховав божка, а за хвильку підійшов до столу, взяв велику книгу, поклав собі на коліна й заходився неквапно, розмірено рахувати сторінки. Щоразу, дорахувавши, як мені здалось, до п’ятдесяти, він зупинявся на якусь мить, оглядався навколо порожніми очима, і з губів його вилітав протяглий здивований свист. А потім він починав рахувати далі – як видно, знову з одиниці, наче не знав рахунку понад п’ять десятків, і, власне, велика кількість тих п’ятдесяток збуджувала в ньому такий подив.

Я сидів і з великою цікавістю спостерігав його. Хоч він і був дикун, та ще й так огидно – як на мій смак – спотворений татуюванням, у його обличчі було щось досить симпатичне. Душі сховати не можна. І крізь усі оті страховинні візерунки, здавалося мені, прозирали прикмети простої й чесної натури; а в його великих, глибоких очах, вогнисто-чорних і сміливих, світилась відвага, що не відступила б і перед тисячею чортів. А крім усього цього в поведінці поганина була певна гідність, що її не могла заглушити навіть неотесаність. Він мав вигляд людини, що ніколи ні перед ким не плазувала і нікому нічого не зоставалась винна. Можливо, через те, що він голив голову, чоло його мало вільніші й виразніші обриси і здавалося ширшим, – я не беруся судити про це з певністю; проте з погляду френології його голова, безперечно, була чудова. Смійтесь, якщо хочете, але вона нагадувала мені голову генерала Вашінгтона, як ото її зображують у поширених портретних бюстах. Такий самий високий, рівний і спадистий лоб, такі самі сильно випнуті брови – наче два лісисті миси. Квіквег був канібальський варіант Джорджа Вашінгтона.

Поки я так пильно вивчав його, водночас не дуже переконливо вдаючи, ніби дивлюсь у вікно на бурю, він наче й не помічав моєї присутності, не завдав собі клопоту хоч би раз глянути на мене, а був, здавалося, цілком заглиблений у рахування сторінок дивовижної книги. Згадавши, як по-приятельському ми лежали в ліжку вночі, а особливо з якою любов’ю його рука обнімала мене вранці, в хвилину мого пробудження, я подумав, що ця байдужість досить-таки дивна. Але дикуни взагалі дивні створіння: ніколи не знаєш напевне як їх сприймати. Спочатку вони приголомшують: спокійна зосередженість їхньої простоти здається мало не сократівською мудрістю. Я завважив також, що Квіквег взагалі не спілкується – чи майже не спілкується – з іншими моряками в заїзді. Він не набивався в друзі нікому і, видно, не мав охоти розширювати коло своїх знайомих. Усе це видавалося мені вкрай незвичайним; але, як подумати, в цьому таїлась і якась майже велич. Переді мною була людина, що опинилася за добрих двадцять тисяч миль від своєї домівки, якщо міряти морським шляхом в обхід мису Горн – а це для неї був єдиний спосіб попасти сюди, – людина, закинута серед людей, настільки чужих їй, немов тут була вже не Земля, а планета Юпітер; і все ж ця людина почувала себе тут зовсім як удома, не виявляла ані найменшого неспокою, була задоволена власним товариством, зоставалася завжди самою собою. Безперечно, в цьому була дрібка витонченої філософії, хоча Квіквег, напевне, ніколи зроду не чув, що така річ існує на світі. Та, можливо, щоб бути справжніми філософами, нам, смертним, якраз і не слід усвідомлювати, що ми живемо чи прагнемо жити саме так, а не інакше. Як тільки я почую, що той чи той видає себе за філософа, я зразу вирішую, що він, мов та бабуся, хвора на нетравлення, напевне, “розладнав собі шлунок”.

Я сидів у залі, на той час спустілій; вогонь у каміні ледве палахкотів, як то буває, коли він, спершу розгорівшися жарко та нагрівши повітря, пригасає і тішить уже тільки очі; за вікнами вже товпились вечірні тіні та примари й дивилися на нас двох, самотніх і мовчазних, вітер надворі то притихав, то ревів грізно, і мене почали опановувати дивні почуття. В мені наче щось відтавало. Моє розбите серце й знавісніла рука вже не бунтували проти вовчого світу. Цей спокійний дикун ніби втішив мене, примирив з тим світом. Ось він сидить, і сама байдужість його виказує вдачу, в якій не чаїться цивілізоване лицемірство, чемна облуда. Він був дикий, він був справжньою дивовижею, і все ж я почав відчувати до нього якийсь таємничий потяг. І саме ті прикмети, які напевне б відштовхнули від нього більшість людей, були магнітом, що притягували мене. “Спробую подружити з поганином, коли вже християнська доброта виявилась тільки пустою люб’язністю”, – подумав я. Підтягши ближче свого ослона, я спробував зав’язати розмову, супроводячи її приязними жестами та мінами. Спочатку він наче й не помічав тих моїх запобігань; але нарешті, коли я заговорив про його гостинність уночі, він озвався й спитав, чи й наступної ночі ми також спатимемо разом. Я відповів ствердно, і йому це, видимо, сподобалося, а може, навіть трохи лестило.

Тоді ми схилились над книжкою вдвох, і я спробував пояснити йому призначення друку та зміст кількох малюнків, що там були. Цим я швидко розбудив його цікавість, а далі ми заходились, як уміли, обговорювати, що ж іще можна побачити цікавого в цьому славному місті. Потім я сказав, що добре б закурити, і він, вийнявши торбинку з тютюном та томагавк, спокійно простяг їх мені. Так ми сиділи, затягуючись по черзі з тієї чудернацької люльки й раз по раз передаючи її один одному.

Коли доти в поганиновому серці ще таївся якийсь лід байдужості до мене, то ця по-дружньому, з насолодою викурена люлечка розтопила його, і ми стали щирими приятелями. Квіквег, здавалось, прихилився до мене серцем так само природно й невимушено, як я до нього; коли ми скінчили курити, він притулив своє чоло до мого, обняв мене за стан і сказав, що віднині ми одружені: цей мовний зворот у нього на батьківщині означає, що ми стали побратимами і він, коли буде потрібно, радісінько віддасть за мене життя. Такий раптовий спалах приязні в будь-кому з моїх співвітчизників здався б мені вкрай передчасним і викликав би гостру недовіру, але простосердого дикуна ці старі правила не стосувалися.

Після вечері ми ще трохи посиділи, покурили, погомоніли, а тоді разом пішли до своєї кімнати. Квіквег подарував мені оту новозеландську голову; потім вийняв свою здоровезну торбину з тютюном і, пошпортавшись на дні, дістав з неї десь із тридцять срібних доларів, розіклав їх на столі, поділив не рахуючи, на дві рівні купки и посунув одну до мене, сказавши, що вона моя. Я запротестував був, та він спинив мої протести, всипавши гроші в кишеню моїх штанів. Я підкорився. А він тоді розпочав свої вечірні молитви: вийняв божка й відсунув від коминка ширмочку. З деяких його жестів та інших ознак я здогадався: він хоче, щоб я помолився разом з ним; але я, добре знаючи, яка має бути та молитва, на хвильку замислився, питаючи себе, що мені діяти, коли він скаже про це навпростець: погодитись чи відмовитись?

Я добрий християнин, я народився й виріс у лоні непогрішної пресвітеріанської церкви. Як же я можу приєднатися до цього ідоловірця в його поклонінні дерев’яному оцупкові? “Але що таке поклоніння? – подумав я. – Невже ти гадаєш, Ізмаїле, ніби великодушний бог, який владарює над усім небом і землею, разом з поганами і всім, що є на ній, може приревнувати тебе до якогось нікчемного шматочка чорного дерева? Це нісенітниця. Так що ж означає поклонятися богу? Це означає служити йому, чинити його волю. А яка ж його воля? Роби для свого ближнього те, чого ти сам хочеш від нього. А хіба Квіквег не мій ближній? І чого ж я хочу від цього Квіквега? Звісно, я хочу, щоб він разом зі мною поклонявся богові на мій, пресвітеріанський лад. Отже, я повинен разом з ним поклонятися богові на його лад; тобто я мушу стати ідолянином”. І я підпалив стружки, допоміг Квіквегові примостити на колосниках невинного малого божка; разом із Квіквегом підніс йому припалений сухар; уклонився йому двічі чи тричі, поцілував його в ніс, а після всього того ми з Квіквегом роздяглись і полягали в ліжко, примирені з власним сумлінням і з усім світом. Та перше ніж заснути, ми ще трохи погомоніли.

Не знаю, чого воно так, але для дружніх звірянь нема кращого місця, ніж ліжко. Кажуть, що й чоловік із жінкою розкривають у ліжку свою душу одне одному аж до найпотаємніших глибин, і часто старі подружжя лежать та спогадують давні дні мало не до ранку. Отак само лежали й ми з Квіквегом – двоє щирих і ласкавих друзів – під час медового місяця наших душ.

Розділ 11. НІЧНА СОРОЧКА

Довгенько ми лежали так, то розмовляючи, то куняючи, і Квіквег час від часу клав свої брунатні татуйовані ноги на мої, а потім приймав їх. Отак дружньо, вільно й невимушено почували ми себе, і врешті своїми балачками зовсім розігнали сон: нам здавалось, наче ми вже виспалися, хоча до світанку було ще далеченько.

Так, сон зовсім відлетів від нас, і нам уже навіть набридло лежати. Мало-помалу ми усвідомили, що вже сидимо в ліжку, щільно вкутавшись і зіпершися спинами на бильце в головах ліжка, а коліна підібгавши аж до грудей, так що носи наші торкалися їх, немовби то були не коліна, а грілки. Нам було дуже вигідно й затишно, тим паче, що надворі стояла така холоднеча, та й не тільки надворі, а й у кімнаті: адже в коминку не топилось. Я кажу “тим паче”, бо, щоб по-справжньому тішитися фізичним теплом, треба якоюсь невеличкою частиною тіла відчувати холод: адже в цьому світі всі якості пізнаються тільки в порівнянні з їхньою протилежністю. Ніщо не існує само по собі. Коли ви тішите себе думкою, що всьому вашому тілу дуже вигідно, і то вже давно, тоді про вас і взагалі не можна сказати, вигідно вам чи невигідно. Та коли у вас, як у мене з Квіквегом у тому ліжку, трошечки мерзне кінчик носа або тім’я, – отоді лиш ви по-справжньому всім єством відчуваєте якнайприємніше, незаперечне тепло. Через це спалень ніколи не слід опалювати, і коминок у спальні – це одна з марнотратних вигадок багатіїв, що їм же й вадять. Бо найвища вершина цього виду насолоди досягається тільки тоді, коли вас і ваш затишок відмежовує від холодного зовнішнього повітря сама лише ковдра. Тоді ви лежите собі, наче єдина тепла іскринка в самому серці арктичного кристала.

Ми довгенько просиділи отак, скулені, коли мені раптом забаглося розплющити очі. Коли я лежу в постелі – чи то вдень, чи вночі, чи то сплю я, чи ні,– очі в мене завжди заплющені: тоді я повніше зосереджуюсь на почутті вигоди й затишку в ліжку. Річ у тому, що жодна людина не може по-справжньому відчути себе собою, поки не заплющить очей, так наче сама темрява – це первісна стихія нашої сутності, тоді як світло більше споріднене з другою, земною, тлінною частиною нас самих. І коли я, розплющивши очі, вийшов зі своєї приємної, мною ж таки створеної темряви в нав’язану мені й прикру для мене зовнішню темряву, тьму кромішню, неосвітленої опівнічної години, то відчув жахливу нехіть. І зовсім не став заперечувати проти Квіквегових слів, що, мабуть, краще засвітити світло, коли вже нам зовсім не хочеться спати, і що йому, крім того, дуже кортить затягтись кілька разів зі свого томагавка. Треба зазначити, що хоч минулої ночі мені страшенно не подобалося, коли він курив у ліжку, та наші тверді упередження стають напрочуд гнучкими, коли їх візьметься згинати любов. Бо тепер для мене не було нічого приємнішого, ніж відчувати поруч себе Квіквега з запаленою люлькою – і то саме в ліжку, бо ж його, мого товариша, це сповнювало такою приємною, домашньою втіхою. Мене вже й те нітрохи не тривожило, чи застрахувався наш хазяїн від пожежі. Я тільки щиро й глибоко тішився тим, що розділяю люльку й ковдру зі справжнім другом. Накинувши на плечі волохаті бушлати, ми передавали томагавк один одному, аж поки над нами помалу зібралася сиза запона диму, осяяна вогником каганця.

Не знаю, чи то ця запона, колишучись, відносила душу мого дикуна в далекі світи, але врешті він заговорив про свій рідний острів, а я, прагнучи почути всю його історію, просив і просив оповідати далі. Він радо погоджувався. Хоч я тоді ще дуже погано розбирав чималу частину його слів, та деякі додаткові подробиці, почуті вже згодом, коли я більше призвичаївся до його каліченої мови, тепер дають мені змогу відтворити всю його розповідь хоч би в основних рисах, як я й подаю її тут.

Розділ 12. БІОГРАФІЯ

Квіквег народився на острові Коковоко, що лежить далеко на південному заході. Той острів не позначений на жодній карті, бо місць, справді чогось вартих, на картах не буває ніколи.

Ще як він, недавно вилуплений дикунець, гасав по лісах рідного острова в фартушку з трави, а за ним ганялися ласі кози, ніби він був зеленим пагінцем, – ще тоді в Квіквеговій честолюбній душі чаїлось нездоланне прагнення побачити з християнського світу щось більше, ніж один чи два випадкові китобійні кораблі. Його батько був верховний вождь, тобто монарх; дядько – верховний жрець; а по материнській лінії він міг похвалитися тітками, що були дружинами непереможних воїнів. У його жилах текла чудова кров – справді королівська, хоча й тяжко попсована людожерськими нахилами, яким він віддавався змолоду, не мавши таких, як слід, наставників.

Якось до затоки його батька завітало судно з Сег-Гарбора, і Квіквег почав проситися, щоб його взяли з собою до християнських країв. Та на судні було вдосталь матросів, і його прохання відхилили. Не допоміг навіть авторитет батька-самодержця. Але Квіквег дав собі слово.

Сам, сівши в пірогу, він доплив до далекої протоки, якою, покинувши острів, неминуче мало пройти судно. З одного боку був кораловий риф, з другого – низька коса, вкрита густими мангровими заростями, що росли й у воді біля берега. Сховавши свою пірогу серед тих мангрів, носом до моря, він сидів на кормі, опустивши весло у воду, а коли судно проходило мимо, стрілою вилетів навперейми, підплив до борту, одним ударом ноги перекинув і потопив пірогу, по якірному ланцюгу видерся на палубу, там ухопився за залізне кільце й поклявся, що не пустить того кільця з рук, хоч би його й на шматки порубали.

Марно капітан погрожував викинути його за борт, марно підносив тесак над його руками; Квіквег був син владаря, і він не здався. Зворушений такою відчайдушною рішучістю й таким несамовитим жаданням навідати християнські краї, капітан урешті поступився й сказав, що Квіквег може лишитись на судні. Але капітанової каюти цей молодий дикун – цей морський принц Уельський – так і не побачив. Його оселили в матроському кубрику і зробили з нього китобоя. Так, як цар Петро радий був працювати власними руками на корабельнях у чужоземних містах, так і Квіквег не зважав ні на яке начебто приниження, якщо завдяки йому діставав змогу чогось навчитися, щоб потім просвітити своїх темних співвітчизників. Бо, як він сказав мені, по суті ним керувало палке жадання навчитися серед християн, як зробити свій народ щасливішим, ніж він був доти. І навіть більше – зробити його кращим, ніж він був доти. Та, на жаль, життя китобоїв швидко переконало його, що й християни можуть бути і нещасними, й підлими – і то навіть безмежно більшою мірою, ніж усі ідоловірці, піддані його батька. Прибувши нарешті до старого Сег-Гарбора й побачивши, що виробляють там моряки, а потім ще й попавши на Нентакіт і надивившись, як вони витрачають свою платню й там, бідолашний Квіквег позбувся надії. Скрізь, на всіх меридіанах, люди лихі, вирішив він; умру краще поганином.

І так, лишаючись у душі ідоловірцем, він жив серед цих християн, носив їхню одежу, намагався джерготати по-їхньому. Тому він, хоч давно вже покинув свій дім, і досі поводився так чудно.

Різними мигами я запитав його, чи не збирається він вернутись додому та коронуватись; адже батько його, мабуть, уже помер, бо він і тоді, коли вони розлучались, був дуже старий і немічний. Квіквег відповів: ні, ще ні; і додав, що він боїться, чи не зробило його християнство (або, краще сказати, християни) негідним зійти на чистий, незаплямований трон, який уже посідало тридцять вождів-поган, його попередників. Та колись, запевнив Квіквег, він таки повернеться, як тільки знов відчує себе очищеним. А поки що він хоче поплавати ще по морях, переказитись, вишумувати. З нього зробили гарпунника, і оце зазубрене вістря тепер править йому замість скіпетра.

Я спитав, які його безпосередні плани на найближче майбутнє. Він відповів, що збирається знов відплисти в море на китобійному судні. Тоді я сказав йому, що теж маю намір стати китобоєм, і повідомив, що думаю найнятись на судно в Нентакіті, бо охочому до пригод китобоєві тамтешній порт обіцяє найбільше. Він зразу вирішив супроводити мене на той острів, найнятись на те саме судно, що й я, одне слово – розділити мою долю до кінця, рука в руці сягати по свій щасливий жереб на обох півкулях Землі. На все це я з радістю погодився, бо не тільки прихилився серцем до Квіквега, а й знав, що він, як досвідчений гарпунник, неодмінно буде дуже корисний мені, цілковитому невігласові в таємницях китобійного промислу, хоча й добре знайомому з морем як матрос торговельного судна.

Востаннє затягшися зі своєї люльки, Квіквег скінчив оповідати, обняв мене, притулився чолом до мого чола, а тоді, погасивши світло, ми розкотились у різні боки – один праворуч, а другий ліворуч – і дуже скоро поснули.

Розділ 13. ТАЧКА

Другого ранку, в понеділок, я спекався засушеної голови, віддавши її перукареві на манекен для перук, і розплатився в заїзді за себе й за товариша, скориставшася, щоправда, товаришевими грішми. Глузливого хазяїна заїзду, як і його постояльців, надзвичайно потішала несподівана дружба, яка виникла між мною і Квіквегом, та ще й після того, як химерні балачки про дикуна, що їх наплів мені Пітер Гробб, спочатку вселили в мене такий страх перед тою самою людиною, з якою я тепер здружився.

Ми позичили тачку, поскладали на неї свої пожитки – мою вбогу подорожню торбину і Квіквегову матроську торбу та гамак – і подалися на “Мох” – невеличку поштову шхуну з Нентакіту, що стояла біля причалу. Дорогою всі перехожі витріщались на нас – не стільки на Квіквега, бо вони вже звикли бачити на вулицях свого міста таких дикунів, скільки на те, що ми з ним ідемо разом отак по-приятельському. Але ми ні на кого не зважали, а котили по черзі свою тачку. Квіквег час від часу ще й зупинявся поправити піхви на вістрі свого гарпуна. Я спитав його, нащо він забирає з собою на берег такий незручний предмет: хіба на китобійних суднах нема своїх гарпунів? На це він відповів мені в такому дусі, що, мовляв, загалом я маю рацію, але він дуже любить свій власний гарпун, бо той гарпун зроблений з надійної криці, випробуваний у багатьох смертельних сутичках і добре знайомий із серцями китів. Одне слово, так само як на селі багато женців і косарів виходять на фермерові поля з власними серпами та косами, хоч ніхто їх до того не зобов’язує, отак і Квіквег зі своїх особистих міркувань віддавав перевагу власному гарпунові.

Забравши в мене з рук голобельки, мій приятель розповів мені кумедну історію про те, як він уперше зроду побачив тачку. Це сталось у Сег-Гарборі. Скільки я зрозумів, господарі його судна позичили йому тачку відвезти до нічліжного дому важку скриню. Квіквег нічим не виказав, що ця річ зовсім не знайома йому, хоч насправді й уявлення не мав, що з нею робити; він поклав скриню на тачку, прив’язав її, а потім завдав тачку на плечі й поніс причалом до берега. “Ну що ти, Квіквегу, – сказав я. – Невже не можна було здогадатися? Ото, мабуть, сміялися з тебе!”

Тоді він розповів мені ще одну історію. На його рідному острові Коковоко на весільних бенкетах виціджують запашне молочко з кокосових горіхів у великі розмальовані посудини з гарбуза – такі, як у нас чаші для пуншу, – і ця чаша завжди буває головною окрасою плетеної мати, на якій розкладено наїдки. І ось одного разу на Коковоко завітав пишний торговельний корабель, і його капітана – дуже, з усього видно було, достойного й церемонного добродія, принаймні як на суднового шкіпера, – запросили на весілля Квіквегової сестри – вродливої юної принцеси, якій щойно виповнилося десять років. Отож, коли всі весільні гості зібралися в бамбуковій хатині молодої, той капітан входить і, оскільки йому було призначене почесне місце, сідає перед самою чашею, між верховним жерцем і його величністю – Квіквеговим батьком. Проказали подячну молитву – так, так, бо ці люди моляться перед їжею, як і ми, тільки, пояснив Квіквег, вони не дивляться, як ми, в свої тарілки, а по-качиному зводять погляди вгору, до Великого Давальця всіх бенкетів; проказали, отже, подячну молитву, і верховний жрець розпочинає бенкет прадавнім острівним обрядом: занурює свої священні пальці в чашу і освячує тим напій, перше ніж чаша піде по колу. А гість, пам’ятаючи, що його посаджено зразу за верховним жерцем, і вважаючи, що він, капітан корабля, має безперечну першість перед якимсь там острівним царком, та ще й у власному домі того царка, – гість, кажу, помітивши той обряд, спокійнісінько споліскує в чаші пальці. Мабуть, він вирішив, що то миска для миття рук. “Ну, як ти гадай тепер? – спитав Квіквег. – Чи не смійся тоді наші люди?”

Нарешті, заплативши за переїзд і примістивши безпечно наші речі, ми стали на палубі шхуни. Піднявши вітрила, вона рушила річкою Екашніт до моря. З одного боку терасами піднімались на гору вулиці Нью-Бедфорда, а вкриті намороззю дерева на них яскріли в ясному, холодному повітрі. На причалах громадилися цілі монблани барил, і китобійні судна, ці блукачі по всьому світі, стояли коло причалів борт при борті, тихі й нарешті безпечно пришвартовані; а з інших суден долітав стукіт теслярських та бондарських сокир, чувся тріск вогню в ковальських горнах і під казанами зі смолою, засвідчуючи, що там уже готуються до нового рейсу; що після закінчення одного тривалого, сповненого небезпек плавання зразу починається друге, а як скінчиться друге – почнеться третє, і так далі на віки вічні. Отакі всі наші зусилля, на цій землі: вони не мають кінця, не дозволяють перепочинку.

Коли ми випливли на широкий простір, нас підхопив свіжіший вітер; невеличкий “Мох” спінював форштевнем воду, наче гарячий молодий жеребчик, що пирхає піною. Як жадібно вдихав я це різке повітря! З якою погордою згадував про порозгороджувану землю, про той битий шлях, усіяний слідами рабських підошов та копит; як захоплювався великодушністю моря, що нікому не дозволяє залишати на ньому сліди!

Поряд зі мною й Квіквег, здавалося, пив з того самого джерела і хмелів, як я. Його темні ніздрі роздималися, він вискалював підпиляні, загострені зуби. Ми летіли, і “Мох”, випливши в море, почав віддавати шану вітрові: вклонявся йому, бив чолом до самої води, мов невільник перед султаном. Нахилившись на борт, шхуна боком мчала вперед; кожна снасть аж гула, ніби телеграфний дріт, а дві високі щогли вигинались, наче бамбук в Індії під час тайфуну. Ми стояли на носі шхуни, коло бушприта, який раз у раз схилявся до води, і нас так захопило це видовище, що ми довго не помічали глузливих поглядів інших пасажирів. Тих нечем дивувало, що двоє таких різних людей зуміли так подружити: немовби білий чоловік чимось кращий від побіленого негра. Та серед них було кілька неотесаних селюків, таких уже зелених, ніби вони вискочили з самого осереддя й джерела всякої зелені. Один з тих жовтодзьобів узявся перекривляти Квіквега за спиною в нього, і мій товариш спіймав його на тому. Я вже подумав, що для того вахлая надійшла остання хвилина. Бо м’язистий дикун кинув гарпун на палубу, схопив хлопця в оберемок і з дивовижною силою та спритністю підкинув високо в повітря; а коли той перекидьки падав, він ще встиг легенько ляснути його по сідниці, і хлопчина, верещачи на всю горлянку, став просто на ноги. А Квіквег відвернувся, прикурив люльку-томагавк і дав мені затягтися в неї.

– Капітане! Капітане! – зарепетував селюк, кинувшись до шкіпера. – Капітане, онде сам диявол!

– Гей, ти! – гукнув шкіпер, всохлий на кістку недогризок старого морського вовка. – Що це ти в біса тут виробляєш, грім побий! Не тямиш, що міг убити його?

– Що він кажи? – спитав Квіквег, спокійно обернувшись до мене.

– Він каже, – пояснив я, – що ти мало не вбий отой хлопчак, – і показав на селюка, що й досі тіпався з переляку.

– Убий? – вигукнув Квіквег, і його татуйоване обличчя скривилось у гримасі невимовної, надлюдської зневаги. – Ет! Він дуже малий рибка. Квіквег не вбивай такий малий рибка, Квіквег убивай великий кит!

– Гляди мені! – загорлав капітан. – Я вбий тебе, людожере, як ти витіватимеш тут на судні ще якісь штуки. Стережися!

Та саме в ту мить сталося так, що стерегтися довелось якраз капітанові. Під натиском вітру луснув грота-шкот, і важезна колода грота-гіка почала метлятись від борту до борту над усією кормовою частиною палуби. Того бідолаху, з котрим так нечемно повівся Квіквег, скинуло за борт; матросів охопила паніка, і будь-яка спроба затримати й зупинити грота-гік здавалася безумством. Щосекунди він пролітав туди й сюди, наче маятник, і здавалося, що він ось-ось розлетиться на тріски. Ніхто й не пробував зупинити його чи зробити щось: не вірилося, що це можливо. Усі перебігли на корму й стояли, дивлячись на той гік, немов то була нижня щелепа розлюченого кашалота. Тільки Квіквег серед цього остовпіння вмить упав навколішки, спритно проліз попід ошалілим гіком, ухопив линву, прив’язав один кінець до фальшборту, а другий накинув, мов ласо, на кінець гіка, коли той пролітав у нього над головою, і за наступним змахом деревини вона була зупинена, а тоді надійно закріплена. Шхуну привели до вітру; і поки матроси спускали на воду кормову шлюпку, Квіквег роздягся до пояса й стрибнув з борту, описавши в повітрі широку живу дугу. Хвилин зо три чи й більше він плив по-собачому, викидаючи довгі руки прямо вперед, і над крижаною піною показувалось то одне, то друге м’язисте плече. Я захоплено дивився на цього незрівнянного силача й героя, але не бачив того, кого він мав рятувати. Жовтодзьоб уже зник під водою. Тоді Квіквег, вихопившись до пояса з води, кинув миттєвий погляд довкола себе і, видно, побачивши те, що хотів побачити, пірнув. За хвилину він виринув і поплив назад, гребучи однією рукою, а другою тягнучи безживне тіло. Незабаром їх підібрала шлюпка. Бідолашного селюка насилу відкачали. Вся команда оголосила Квіквега золотим хлопцем, а капітан перепросив його. Відтоді я держався за Квіквега, як мале дитя за матір, аж поки бідолаха не пірнув під воду востаннє.

Та де ще ви бачили таке простосердя? Йому, видно, й не в голові було, що він заслужив медалі від Товариства рятування на водах і Товариства захисту тварин. Він тільки попросив води – прісної води – щоб змити з себе морську сіль, а тоді передягся в сухе, запалив люльку і, спираючись на фальшборт та лагідно дивлячись на людей довкола, ніби промовляв сам до себе: “Світ у нас один, це акційна спілка людей на всіх широтах. І ми, канібали, повинні допомагати цим християнам”.

Розділ 14. НЕНТАКІТ

Дальша морська дорога до острова минула без ніяких пригод, вартих згадки, і врешті ми живі й цілі прибули до Нентакіту.

Нентакіт! Візьміть-но карту і знайдіть його на ній. Роздивіться, який куточок нашого світу він займає; як він лежить там віддалік від узбережжя, самотніший за Еддістонський маяк. Погляньте на нього: це просто пагорок, клапоть піщаного грунту, самий берег без ніякої країни за ним. Піску там більше, ніж ви змогли б зужити на вимочування чорнила за двадцять років. Деякі жартуни можуть вам розказати, ніби бур’ян там насаджують, бо сам він не росте; ніби будяки туди завозять із Канади; ніби по кожен чіп для барила з лоєм звідти доводиться посилати за море; ніби скіпочки дерева на Нентакіті люди носять при собі, як у Римі носять скіпочки зі справжнього хреста, на якому був розіп’ятий Ісус; ніби люди там висаджують перед оселями мухомори, щоб мати влітку холодок; ніби одна травинка на острові вже утворює оазис, а де за цілий день ходьби побачиш три травинки, там уже прерія; ніби нентакітські остров’яни, аби не загрузнути в піску, ходять по ньому на лижах, подібних до лапландських снігоступів; ніби вони так ув’язнені, відгороджені, відособлені від усіх людей, одне слово, такі острівні, що у них часом стільці та столи обростають скойками, як спини морських черепах. Але всі ці перебільшення доводять тільки, що Нентакіт – не Іллінойс.

Зверніть увагу на дивовижну легенду про те, як червоношкірі заселили цей острів. Ось ця легенда.

Колись у давнину на новоанглійське узбережжя спустився з неба орел, ухопив у пазури маленького індіанця й поніс його геть. Батько й мати, голосячи, проводжали свою дитину поглядами, аж поки орел зник з очей за обрієм. А тоді вони вирішили плисти навздогін. Після довгого, сповненого небезпек плавання на своїх каное вони натрапили на острів і знайшли там порожню кістяну кліточку – скелетик бідолашного малюка.

Що ж тут дивного, коли оті нентакітці, народившись на морському березі, і прожитку стали шукати в морі! Спочатку збирали на піску крабів та їстівні скойки; осмілівши, забродили в воду з волоком і ловили макрель; набравшися досвіду, почали випливати на човнах у море по тріску; а врешті, спустивши на воду цілий флот великих кораблів, дослідили весь водний світ, оперезали його нескінченним поясом навколосвітніх плавань. Зазирнули й у Берінгову протоку, оголосили на всіх морях, улітку й узимку, навесні й восени, довічну війну найбільшій з живих істот, що пережили потоп, істоті страховинній, подібній до гори! Отому морському Еверестові, морському мастодонтові, наділеному такою величезною неусвідомленою силою, що навіть його переполоху слід боятися, більше, ніж його найбезстрашніших і найлютіших нападів!

І таким чином оті голі нентакітці, оті морські самітники, висипавши зі свого мурашника серед моря, обпливли й завоювали весь водний світ, наче справжні Александри. Вони поділили між собою Атлантичний, Тихий та Індійський океани, як три держави-пірати поділили Польщу. Нехай Сполучені Штати приєднують Мексіку до Техасу, хай поглинають Канаду й Кубу; нехай британці заполонюють усю Індію, хай вивішують свій строкатий прапор на самому сонці, та дві третини поверхні земної кулі належать нентакітцеві. Бо море – його власність; він володіє ним, як імператори імперіями, а інші моряки мають право тільки пропливати через його володіння. Торговельні судна – це всього лиш дуже довгі мости, військові – всього лише плавучі фортеці, і навіть пірати та капери, хоч вони держаться моря, як грабіжники великих шляхів, тільки грабують інші судна, тобто інші часточки суходолу, такі ж, як самі вони, але не здобувають свою поживу з самих бездонних глибин. Тільки нентакітець єдиний живе й розгулює в морях; тільки він, коли вдатись до біблійної мови, пускається в море на кораблях, переорюючи його в усіх напрямах, наче свій власний лан. Там його дім, там його робота, якої не зупинив би навіть новий потоп, хоч би він затопив усі оті мільйони китайців. Він живе на морі, як перепілки в степу; він ховається між хвилями й видирається на них, як мисливці на сарн видираються на бескеття в Альпах. Цілі роки не бачить він землі, а коли врешті вернеться на неї, та земля пахне для нентакітця якимсь іншим світом, дивнішим, ніж був би Місяць для сина Земної кулі. Мов морська чайка, що не знає землі, а на заході сонця згортає крила й дозволяє хвилям заколисувати себе, отак увечері нентакітець, оточений самим лише морським обрієм, згортає вітрила й лягає спати, а просто під подушкою в нього гуляють табуни моржів і китів.

Розділ 15. ЧАУДЕР

Аж пізно ввечері маленький “Мох” об’якорився в тихій гавані, і ми з Квіквегом зійшли на берег; тож ми вже не могли того дня впоратись ні з яким ділом – хіба що знайти нічліг та вечерю. У Нью-Бедфорді хазяїн “Кита” порадив нам заїзд свого двоюрідного брата Фінеаса Фойди, запевнивши нас, що той заїзд, “Казани”, – один з найкращих на острові і що той брат Фінеас, як він його називав, славиться своїм чаудером – густою юшкою з риби або молюсків, заправленою салом. Одне слово, він натякнув дуже виразно, що нам найкраще буде залізти ложкою в казан у “Казанах”. От тільки пояснення його, як розшукати той заїзд: іти, лишаючи з правого борту жовту комору, поки з лівого борту з’явиться біла церква, а далі, зоставивши її за лівим бортом, повернути на три румби до правого, а потім спитати першого стрічного, – це пояснення спочатку дуже заплутало нас, бо, коли ми подались на розшуки, Квіквег став твердити, що жовту комору – перший наш орієнтир – треба лишити за лівим бортом, а я зрозумів Пітера Гробба так, що за правим. Одначе, трохи поблукавши в темряві та постукавшись кілька разів у двері до мирних жителів, щоб спитати дорогу, ми нарешті добилися до чогось такого, що вже не викликало ніяких сумнівів.

На салінгу старої стеньги, вкопаної перед старими ворітьми, гойдалися два величезні казани – як ті, що в них витоплюють китовий лій. Казани були дерев’яні, пофарбовані в чорний колір. З другого боку стеньги ріжки салінга були відпиляні, і через те стара колода досить-таки нагадувала шибеницю. Може, я був тоді надміру вразливий на такі речі, але при погляді на ту шибеницю я не зміг відігнати невиразних страхів. Мені аж шию зсудомило, коли я дивився на два неспиляні кінці салінга: так, їх два – один для Квіквега, другий для мене. “Лиха прикмета”, – подумав я. Хазяїн заїзду, до якого я втрапив у першому своему китобійному порту, зветься Гробб; у молитовному домі на мене витріщалися зі стін надмогильні плити, а тут, бач, шибениця! Та ще й два величезні чорні казани! Чи не мають вони нагадувати про казани зі смолою в пеклі?

Та я забув ці міркування, коли вгледів веснянкувату жінку з білявим, аж жовтим, волоссям і в жовтій сукні. Жінка стояла на ганку заїзду під тьмяним, схожим на підбите око, червонястим ліхтарем, який гойдався над дверима, і на всі заставки лаяла якогось чоловіка в ліловій вовняній сорочці.

– Чухрай звідси, – кричала вона, – а то я тебе відчухраю!

– Заходьмо, Квіквегу, – сказав я. – Все гаразд, це місіс Фойда.

Так воно й виявилось. Містера Фінеаса Фойди не було вдома, але він доручив порядкувати всім своїй дружині місіс Фойді, як особі цілком компетентній. Почувши, що нам потрібна вечеря й нічліг, місіс Фойда відклала лайку на пізніше, завела нас до невеликої кімнатки, посадовила за стіл, усіяний рештками чиєїсь недавньої вечері, а тоді обернулась до нас і спитала:

– Тріска чи слимак?

– Цебто яка тріска, шановна пані? – перепитав я дуже чемно.

– Тріска чи слимак? – знову спитала вона.

– Слимак на вечерю? Холодний слимак? Ви це хотіли сказати, місіс Фойда? – відказав я. – Досить холодна й слизька зустріч, як на зимову пору, чи не правда, місіс Фойда?

Та господиня, очевидно, поспішала долаятися з чоловіком у ліловій сорочці, що чекав продовження лайки на ганку, і, мабуть, почула тільки слово “слимак”, а тому підбігла до відчинених дверей кухні й гукнула:

– Слимак на двох!

– Квіквегу, – спитав я. – Як ти гадаєш: чи вистачить нам двом на вечерю одного слимака?

Одначе тепло та смачні запахи, що ними тягло з кухні, спростовували таку невеселу перспективу. А коли нам подали чаудер, таємниця розкрилася в дуже приємний спосіб. Ох, любі мої друзі, послухайте-но! Той чаудер був зготований з дрібних соковитих слимачків, не більших за ліщинові горішки, заправлений товченими морськими сухарями й тоненько нарізаним свинячим салом, политий маслом і щедро присмачений сіллю та перцем. Плавання в таку холодну погоду розпалило наш апетит, а для Квіквега до того ж це була улюблена страва з дарів моря; крім того, чаудер і справді був смачнющий, тож ми впоралися з ним дуже швидко. Я відхилився на спинку стільця, щоб передихнути, і мені згадалося, як місіс Фойда спитала щодо слимака й тріски. Я вирішив провести один невеличкий дослід: підійшов до кухонних дверей, з сильним притиском вимовив слово “тріска” і знову сів. За хвильку з кухні ще раз війнуло смачним пахом, тільки вже інакшим, і незабаром перед нами поставили чудовий чаудер з тріски.

Ми заходились коло нього. Стромляючи ложку в миску, я подумав: а чи не відіб’ється ця страва на наших розумових здібностях? Може, недарма існує ота приказка: “У нього в голові чаудер?”

– Диви, Квіквегу! То не живий вугор у тебе в мисці? Де твій гарпун?

“Казани” були найрибнішим серед усіх рибних місць і цілком заслуговували на свою назву, бо там завжди кипіли казани з чаудером. Риба на сніданок, риба на вечерю, поки вам не почне здаватися, що у вас із-під одежі вже випинаються риб’ячі кістки. Вулиця перед будинком була замощена скойками. Місіс Фойда носила намисто з відполірованих тріскових хребців, а рахункові книги Фінеаса Фойди були оправлені в чудову стару акулячу шкіру. Молоко в заїзді відгонило рибою, і я довго не міг зрозуміти чому, поки одного ранку, прогулюючись берегом поміж рибальськими човнами, побачив Фінеасову рябу корову, що паслась на рибних покидьках. Вона поважно виступала на піску, і ратиці у неї були взуті у відрізані тріскові голови, наче в капці, ще й дуже стоптані, я вас запевняю.

Докінчивши вечерю, ми дістали каганчик та вказівки місіс Фойди, як пройти до ліжка. Та коли Квіквег уже ступив поперед мене на сходи, господиня простягла руку й зажадала, щоб він віддав їй гарпун: вона, мовляв, не дозволяє держати гарпуни в кімнатах.

– А чому? – поцікавився я. – Кожен справжній китобій кладе свій гарпун до себе в ліжко, та чом би й ні?

– Бо це небезпечне діло, – відповіла вона. – Відколи молодий Стігс, вернувшися з отого нещасливого плавання – вони тоді проплавали чотири з половиною роки й привезли всього троє барил лою, – наклав на себе руки (його знайшли мертвого в моїй задній кімнаті), я не дозволяю постояльцям брати на ніч до спальні таку небезпечну зброю. Отож, містере Квіквег, – вона-бо вже знала, як його звуть, – я заберу у вас цю залізяку, а вранці поверну. Але якого чаудеру ви хочете на снідання, хлопці? Слимака чи тріски?

– І того, й того, – відповів я. – Та ще б на переміну зо два копчених оселедці.

Розділ 16. КОРАБЕЛЬ

Уночі ми довго укладали плани на завтра. Але, на мій подив і неабияке збентеження, Квіквег заявив мені, що він довго радився з Йоджо – так звали його чорного божка – і той сказав йому двічі чи тричі, та ще й дуже наполегливо, що нам не треба вдвох іти до китобійної гавані, щоб вибрати корабель, на який ми наймемося. Натомість Йоджо дуже серйозно наполягав на тому, щоб вибір корабля полишити на мене самого, бо він, Йоджо, мав намір допомогти нам і вже нагледів той корабель, а коли, я, Ізмаїл, сам піду його шукати, то неминуче натраплю на нього, хоч на перший погляд це буде цілковита випадковість. І на той корабель я повинен негайно найнятись, поки що не зважаючи на Квіквега.

Я забув згадати раніше, що Квіквег у багатьох справах твердо покладався на несхибність присуду Йоджо і на його дивовижну проникливість, а тому обдаровував його щирою шанобою, як досить доброго божка, що, можливо, завжди зичить нам удачі, тільки не завжди спромагається здійснити свої добрі наміри.

Мушу сказати, що ця думка Квіквега, чи радше Йоджо, щодо вибору судна зовсім не сподобалась мені. Доти я покладав у цій справі великі надії на Квіквегову мудрість і досвід, гадаючи, що саме він зуміє вибрати китобійний корабель, якому найбезпечніше буде довірити наше життя й наші долі. Та всі мої докази не справили на Квіквега ніякого враження, і я мусив змиритися; а тоді зразу взявся за діло рішуче й завзято, щоб уже швидше залагодити цю дрібничку.

Другого ж таки ранку Квіквег зачинився з Йоджо в нашій кімнаті – той день, як мені здалося, був для них чимсь на взірець великого посту чи магометанського рамазану, днем постування, смирення та молитов (я так ніколи й не зміг збагнути цього в подробицях, бо, хоча брався кілька разів, одначе не спромігся засвоїти всі Квіквегові обряди та його тридцять дев’ять заповідей). А я, лишивши товариша поститись і курити люльку-томагавк, а Йоджо – грітися біля жертовного багаття зі стружок, подався до гавані. Повештавшись там довгенько й порозпитувавши кого трапилось, я з’ясував, що тепер у гавані є троє суден, які готуються в трирічне плавання: “Чортиця”, “Лагоминка” і “Пеквод”. Чому “Чортицю” названо саме так, не знаю; назва “Лагоминка” пояснення не потребує; а “Пеквод”, як ви, напевне, самі пригадуєте, – це назва славнозвісного племені массачусетських індіанців, тепер вимерлого, як стародавні мідійці. Я обдивився й обнюхав “Чортицю”, від неї перескочив до “Лагоминки” і, нарешті, зійшов на палубу “Пеквода”, якийсь час оглядав його, а потім вирійшв, що це судно саме для нас.

Можливо, вам свого часу доводилось бачити чимало незвичайних кораблів: широконосі побережні люгери, гороподібні японські джонки, галіоти, які скидаються на ящики з-під масла, і ще бозна-що; та я ручуся вам, що ви ніколи не бачили такої химерної старої посудини, як отой старий “Пеквод”. То був корабель старої школи: не дуже великий і такий старосвітський на вигляд, наче хатинка на курячих ніжках. Старий корпус, обвітрений, промочений дощами, просушений та пропечений сонцем у тайфунах і штилях усіх чотирьох океанів, був темний, як обличчя французького гренадера, що повоював і в Єгипті, і в Сибіру. Вельмишановний ніс його, здавалося, мав бороду. Щогли, вирубані десь на узбережжі Японії, – бо в тих водах “Пеквод” під час шквалу позбувся своїх перших щогл, – стриміли вгору несхитно, ніби три волхви в Кельні.[18]

Старезна палуба була вичовгана, нерівна, мов ота шанована прочанами кам’яна плита в Кентерберійському соборі, на якій сплив кров’ю Бекет.[19]

Та до всіх цих старожитностей були додані нові дивовижні риси, ще свідчили про бурхливе ремесло, якому корабель служив уже понад півсторіччя. Старий капітан Пелег,[20] що багато років був на “Пекводі” старшим помічником, поки не розжився на власне судно, а потім відійшов на спочинок, – цей старий Пелег, коли був старшим помічником, чимало додав до первісної гротескності “Пеквода”, прибравши його в оздоби, дивні як своїм матеріалом, так і виконанням; з ними могли б зрівнятись хіба що різьблений щит та ложе Торкіл-Гакра.[21]

“Пеквод” був прикрашений пишно, наче якийсь варварський імператор Ефіопії, чия шия аж згинається від ваги висюльок з полірованої слонової кістки. Він був повний мисливських трофеїв. Це був якийсь корабель-дикун, що прикрашував себе добутими в бою кістками ворогів. Відкриті, не позашивані дошками фальшборти нагадували одну суцільну щелепу, так вони були внизані довгими, гострими зубами кашалотів, позабиваними замість нагелів[22], щоб прикріплювати старі конопляні жили та сухожилки. І жили ті не були пропущені крізь блоки, вирізьблені з суходільної деревини, а швидко бігали по коліщатках з морської кості. “Пеквод” зневажав новітні штурвальні колеса і мав на своїй вельмишановній кормі румпель; той румпель був суцільний, хитромудро вирізьблений з довгої, вузької нижньої щелепи його спадкового ворога – кашалота. Стерничий, що тримав у руках цей румпель під час бурі, почував себе так, наче татарин, що стримує баского коня, вхопивши його за храпи. Величне судно, але чомусь украй смутне!.. Та всі величні речі бувають позначені печаттю смутку.

Обвівши поглядом ют, палубу, чи нема там когось наділеного владою, щоб запропонувати себе як кандидата в матроси для майбутнього плавання, я спочатку не побачив нікого; але мені не міг не впасти в око якийсь химерний намет, чи, краще сказати, курінь, або вігвам, поставлений трохи позаду грот-щогли. Видно було, що то споруда тимчасова, встановлювана тільки в гавані. Форму вона мала конічну, була футів з десять заввишки і складалася з довгих, широких пластин гнучкої кістки, взятих із середньої, найвищої частини щелеп гренландського кита. Поставлені кружка, ширшими кінцями на палубу, вужчими кінцями вони сходились угорі докупи, були там зв’язані і на шпичастому вершечку утворювали китичку з відщеплених, вистріпаних волокон, що колихались на вітрі туди й сюди, ніби чубчик на маківці якогось старого ватага індіанського племені потовотамі. Трикутний отвір був звернений до носа корабля, і той, хто сидів усередині, міг бачити все, що робилося спереду.

Ось у цьому химерному приміщенні я нарешті розгледів чоловіка, що, як видно було з його вигляду, мав тут владу, а в цю опівденну годину, коли на судні припинилася всяка робота, яка велась під його наглядом, відпочивав від тих трудів. Він сидів на старосвітському дубовому стільці, густо помережаному химерним різьбленням; сидіння того стільця було виплетене з міцних смужок того самого пружного матеріалу, що з нього споруджено вігвам.

У зовнішності цього літнього чоловіка не було, можливо, нічого незвичайного; засмаглий і м’язистий, як більшість старих моряків, він був одягнений у каптан з грубого синього “лоцманського” сукна, скроєний на квакерський манір, і привертала увагу хіба що тонка, майже мікроскопічна мережка дрібних зморщечок біля очей; такі зморщечки бувають у людей, що багато років провели в морі, серед жорстоких бур, і часто мусили дивитися проти вітру: адже тоді м’язи навколо очей весь час напружені. Такі зморшки додають особливої виразності гнівному поглядові.

– Ви капітан “Пеквода”? – спитав я, підійшовши до входу в курінь.

– Ну, а коли я капітан “Пеквода”, то що ти хочеш від мене? – відказав він.

– Я хотів найнятись на судно.

– Та невже? Я бачу, ти не з Нентакіту. Плавав коли на китолові?

– Ні, сер, не плавав.

– І нічогісінько не тямиш у китоловстві? Так чи ні, га?

– Нічогісінько, сер. Та я певен, що скоро навчусь усього. Я кілька років ходив у море на торговельному судні й гадаю, що…

– К бісу твої торговельні судна. Зі мною про такі дурниці не балакай. Ти бачиш оту свою ногу? Я її тобі вирву з корми, як ти ще раз ляпнеш мені про торговельні судна! Ти ба – торговельні судна! Ще, мабуть, і пишаєшся бозна-як, що служив на тих торговельних суднах… Ти краще скажи мені, чого це тобі раптом забандюрилося найнятись на китолов, га? Щось воно тхне непевним, чуєш? А може, ти в піратах був, га? Може, ти обікрав, свого капітана, га? Може, ти надумав повбивати командирів судна, як тільки вийдемо в море?

Я запевнив його, що мені й на думку таке не спадало. Я бачив, що під машкарою цих напівжартівливих звинувачень у цьому старому морякові, квакері, нентакітці живуть усі остров’янські упередження, недовіра до всіх чужинців, котрі не походять з Кейп-Коду або Мартас-Віньярду.

– То чого це тобі заманулось на китобійне судно? Я хочу це знати, перше ніж найму тебе.

– Та просто мені цікаво, сер, – що воно таке китобійний промисел. І світ побачити хочеться.

– Цікаво, що таке китобійний промисел, кажеш? А ти бачив коли капітана Ахава?

– А хто це такий – капітан Ахав?

– Еге ж, еге ж, я так і думав. Капітан Ахав – це капітан цього судна.

– Ну, то я помилився, сер, Я гадав, що розмовляю з самим капітаном.

– Ти розмовляєш із капітаном Пелегом – ось із ким ти розмовляєш, хлопче. Моя й капітана Білдеда робота – споряджати “Пеквод” у плавання, забезпечувати його всім, чим треба, в тому числі командою. Ми власники судна на паях і комерційні агенти. Та що я хотів тобі сказати: коли тобі, як ти щойно хвалився, цікаво, що це таке китобійний промисел, то я тобі можу показати, що воно таке, поки ти ще не вліз у це діло з головою – так, що назад буде пізно. Глянь на капітана Ахава, хлопче, і ти побачиш, що в нього тільки одна нога.

– Тобто як, сер? Ви хочете сказати, що другу йому відкусив кит?

– Відкусив кит? Юначе, її зжер, зжував, схрупав найстрахітніший пармацетник, та ще й разом з човном! Ой-ой-ой!

Мене трохи стривожив цей вибух почуттів, а може, й зворушило щире співчуття, яке звучало в заключному вигуку, але я відповів так спокійно, як тільки міг:

– Я не маю сумніву, сер, що ви кажете правду, але звідки ж я мав знати, що саме той ваш кит був такий надзвичайно хижий та лютий. А втім, і справді можна було здогадатися по самій пригоді.

– Слухай, хлопче, слова в тебе якісь аж надто м’які, беззубі, наче ти й не вмієш сказати гостріше. Ти й правда бував уже в морі? Не брешеш?

– Сер, – відповів я. – Здається, я вже повідомив, що чотири рази ходив у море на торговельному…

– Годі! Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найнятись до нас?

– Хочу, сер.

– Славно, славно. Ну, а стане в тебе духу пожбурити гарпун живому китові в горлянку, а тоді й самому стрибнути за тим гарпуном? Відповідай, хутко!

– Стане, сер, коли вже неминуче треба буде так зробити, тобто коли вже не буде іншої ради… Та сподіваюся, що цього не трапиться.

– Знову славно. Але ж ти надумав найнятись на китолова не тільки аби скуштувати самому, що воно таке китобійний промисел, а ще й світ хотів побачити? Чи не так ти сказав? Здається, так? Ну, то йди отуди, на ніс, та подивись у навітряний бік. А тоді вернешся й скажеш, що ти там бачив.

Якусь мить я стояв трохи спантеличений цією химерною вимогою, не знаючи, як її сприймати: поважно чи за жарт. Але всі зморщечки біля очей капітана Пелега стяглись в один похмурий погляд, і я кинувся виконувати наказ.

Перейшовши на ніс корабля, я подивився звідти в навітряний бік. Заякорене судно, погойдуючись на припливній хвилі, саме поверталося носом до чистого моря. Краєвид переді мною був безмежний, але вкрай одноманітний і невеселий; я не міг добачити аніякісінького розмаїття.

– Ну, то доповідай, – сказав Пелег, коли я вернувся. – Що ти там побачив?

– Небагато, – відказав я. – Вода, та й усе. Правда, обрій чистий, але, здається, насувається шквал.

– Ну, то якого ж іще світу хочеш ти побачити? Хочеш обійти мис Горн, аби надивитися на отаке самісіньке, га? Хіба ти мало бачиш світу, не сходячи з місця?

Я знову трохи спантеличився, але мені неодмінно треба було вирушити в море на китобійному судні, а “Пеквод” – судно не гірше за інші; як на мене, то воно найкраще з усіх, і все це я знову сказав капітанові Пелегові. Переконавшися, що моя постанова тверда, він висловив готовність найняти мене.

– Можеш, коли хочеш, тут-таки підписати умову, – додав він. – Ходімо зі мною. – І повів мене на палубу, до капітанської каюти.

Там сидів на поперечному брусі якийсь украй чудний на вигляд чолов’яга. Виявилося, що це капітан Білдед: він разом з капітаном Пелегом був одним з найбагатших серед пайових власників судна, бо інші паї, як то часто буває в цих краях, належали численним дрібним рантьє – вдовам, сиротам, годованцям. Кожне з них оплатило в судні половину шпангоута, або фут палубного настилу, або цвях чи два. Нентакітці вкладають свої гроші в китобійні судна так само, як ви вкладаєте свої в надійні державні папери, що дають добрий процент.

Білдед, як і Пелег, – та, власне, й більшість нентакітців, – був квакером, бо перші поселенці на цьому острові належали саме до цієї секти, – донині його жителі загалом незвичайною мірою зберігають характерні прикмети квакерства, тільки в суміші з багатьма іншими рисами натури, часто зовсім чужими йому, навіть несумісними з ним. Бо декотрі з цих квакерів – найзухваліші відчайдухи серед усіх моряків та китобоїв. Вони – бойові квакери, квакери з лихвою.

Отож серед них є чимало людей, що мають біблійні імена – цього звичаю на острові дотримуються напрочуд ревно, – і змалечку, природним шляхом засвоїли пишномовну квакерську говірку, зокрема звичку звертатися до всіх на “ти”, але не фамільярно, а урочисто, ніби вони кажуть не “ти”, а “о ти!”, – і водночас їхнє життя таке сповнене карколомних пригод, відваги, зухвальства й непогамовності, що зі згаданими вище невигубними, набутими змалечку якостями змішуються тисячі яскравих рис вдачі, гідних хіба скандінавського вікінга або поетичного язичника-римлянина. А коли такі риси поєднуються в людині, від природи наділеній великою силою духу, в ЛЮДИНІ з могутнім мозком, і потужним серцем, а до того ж привченій мислити нетрадиційно і незалежно незліченними довгими нічним вахтами в далеких морях, під небаченими в нас сузір’ями, в людині, що черпала всі життєві враження, приємні й страшні, прямо з чистого, щедрого й довірливого серця природи і переважно завдяки цьому, хоч і не без допомоги випадкових сприятливих обставин, навчилася сміливої, крутої й гордої мови, – така людина вирізняється з усього народу як могутня, велична постать, створена для високих трагедій. І коли навіть на самому денці її вдачі таяться чи то природжені, чи то набуті хворобливі нахили, яких вона чи не може подолати, чи не дуже й прагне, – це нітрохи не зменшує драматизму. Бо всі трагічно великі люди завдячують ту свою трагічну велич саме якійсь хворобливості. Тож будьте певні, о юні честолюбці: всяка земна велич – це тільки хвороба. Одначе ми тепер маємо справу з людиною не такою, а зовсім інакшою; і все ж, коли в цій людині є щось незвичайне, то це також наслідок квакерства, тільки іншої відміни його, зумовленої іншими обставинами.

Як і капітан Пелег, капітан Білдед був заможний китобій, що вже пішов на спочинок. Та на відміну від капітана Пелега, який ні на крихту не дбав про так звані “поважні речі”, ба навіть більше – вважав ті самі “поважні речі” марницею з марниць, – капітан Білдед не тільки змалечку дістав виховання, відповідне поглядам найсуворішого нентакітського квакерства, а й усе його подальше життя, зокрема те, що він побачив стільки голеньких, гарненьких остров’янок за мисом Горн, – усе це ані на йоту не зачепило в ньому природженого квакера, не розстебнуло бодай одного гапличка на його жилетці. І все ж, попри таку незмінність, достойному капітанові Білдедові трохи бракувало звичайнісінької послідовності. Хоч із релігійних мотивів він відмовлявся брати в руки зброю для захисту країни від чужоземних напасників, та сам поводився по всій Атлантиці й Тихому океану як напасник; завзятий ворог розлиття людської крові, сам він, одначе, не скидаючи свого простого квакерського каптана, розливав кров левіафанів цілими річками. І яким чином тепер, вступивши в сповнену роздумів вечірню пору свого життя, побожний Білдед примирював у своїх спогадах ці речі, я не знаю; та вони, здається, не дуже його й непокоїли, і дуже ймовірно, що він давно вже прийшов до мудрого й розважного переконання, ніби релігія – це одне діло, а повсякденне життя в нашому світі – зовсім інше. Бо в цьому світі виплачують дивіденди. Піднявшись від малого юнги в куценькій одежині з найубогішої рядюги до гарпунника в гарній безрукавці з викругленими полами, а далі ставши старшиною китобійного човна, першим помічником капітана, капітаном і, врешті, судновласником, Білдед, як я вже згадував, закінчив свою повну пригод кар’єру в достойному віці – шістдесят років, – зовсім відійшовши від справ і присвятивши решту днів своїх спокійному споживанню чесно заробленої ренти.

Так ось, цей Білдед, мушу на превеликий свій жаль відзначити, здобув славу невиправного старого жмикрута, а за часів морської служби – суворого, немилосердного визискувача підлеглих. Мені розповідали в Нентакіті – хоча повірити в це й нелегко, – ніби, коли він командував старим китобійним кораблем з Каттегату, його команду по прибутті до порту майже всю переносили з корабля до шпиталю, такі змучені та покалічені були ті люди. Як на побожну людину, а надто на квакера, він був, лагідно кажучи, занадто твердошкурий. Правда, він, кажуть, ніколи не лаяв своїх підлеглих, але якимсь чином умів вичавлювати з них неймовірно багато тяжкої, нелюдськи напруженої праці. Коли Білдед служив старшим помічником капітана, від пильного погляду його бурих очей будь-хто з команди щулився, мерщій хапався за молоток, чи за швайку, чи за абищо і починав працювати мов несамовитий – байдуже, що то була за робота. Лінощі, неробство при його появі танули, зникали, і вся його постать являла собою яскраве втілення практичної вдачі. На його довгих сухих кістках не було й унції зайвої плоті, він не носив навіть бороди, бо його підборіддя ощадливо вкривав м’який пушок, подібний до витертого ворсу на його крислатому капелюсі.

Оце такий був чоловік, що сидів на поперечному брусі, коли я вслід за капітаном Пелегом увійшов до каюти. Та каюта була зовсім низенька, і в ній, прямий, мов кілок, сидів старий Білдед: він завжди сидів так, ні на що не спираючись, аби не витиралася спина. Поруч нього лежав капелюх із широкими крисами; ноги в Білдеда були поставлені рівненько, бурий каптан застебнутий під саму шию, на носі він мав окуляри і з глибокою увагою читав грубезну книгу.

– Білдеде! – гукнув капітан Пелег. – Знов читаємо, еге? Ти вже, скільки я знаю, тридцять років довбеш оту Біблію. Ну, багато вже подужав, Білдеде?

Давно вже звиклий до таких блюзнірських балачок з уст свого давнього друзяки-моряка, Білдед наче й не помітив нешанобливого тону. Він спокійно звів очі, побачив мене й глянув на Пелега запитливо.

– Каже, що хоче до нас, Білдеде, – пояснив Пелег. – Найнятись хоче.

– Істинно хочеш? – глухим голосом спитав Білдед, обернувшись до мене.

– Істинно хочу, – відповів я, мимохіть наслідуючи квакерську говірку.

– Як він тобі здається, Білдеде? – спитав Пелег.

– Годиться, – відповів Білдед, обдивившись мене, а тоді знову схилився над книжкою й досить голосно замурмотів, читаючи.

Я подумав, що зроду ще не бачив такого химерного старого квакера. А надто химерна була різниця між ним і галасливим Пелегом, його давнім приятелем і колегою-моряком. Та я не сказав нічого, тільки уважно оглядівся довкола себе. А Пелег відчинив скриню, видобув звідти суднові папери, поставив перед собою чорнильницю, взяв ручку з пером і сів за столик. Мені спало на думку, що саме час обміркувати, на яких же умовах я згоден найнятись у китобійний рейс. Я вже знав, що в цьому промислі не одержують платні, але вся команда, з капітаном включно, дістає певні частки від прибутку, звані паями, і що ці паї пропорційні важливості обов’язків того чи того члена екіпажу. Я розумів також, що, будучи в китоловстві зеленим новачком, не зможу дістати великий пай; та все ж я вважав себе вже більш-менш бувалим моряком, умів стернувати, сточувати линви тощо, а тому був певен, що мені – як судити з усього, що я чув, – запропонують принаймні одну двісті сімдесят п’яту частину чистого прибутку, який дасть плавання, – хай, там уже скільки буде того прибутку. І хоч двісті сімдесят п’ятий пай, як висловлюються китобої, це досить “далекий пай”, та все ж це краще, ніж нічого, і коли рейс пройде успішно, цього паю вистачить на оплату одежі, яку я зношу в плаванні, не кажучи вже про те, що три роки я не платитиму й мідяка за харчі та помешкання.

Можливо, хтось подумає, що це не дуже вдалий шлях до нагромадження царських багатств, – та й справді, це зовсім невдалий шлях до такої мети. Одначе я належу до тих людей, котрі ніколи не прагнули царського багатства, і буваю цілком задоволений тоді, коли світ ладен давати мені харч та помешкання, поки я перебуваю в цьому, так би мовити, заїзді “Під грозовою хмарою”. І загалом я гадав, що двісті сімдесят п’ятий пай для мене буде цілком справедливий, але не здивувався б і тоді, коли мені, зваживши на мої широкі плечі, запропонували б двохсотий.

Щоправда, одна річ не дозволяла мені дуже вірити в те, що я одержу щедрий пай: на березі я вже встиг почути дещо і про капітана Пелега, і про його примхливого старого приятеля Білдеда. Оскільки вони були головними пайовиками “Пеквода”, всі інші, дрібніші, розпорошені пайовики доручили порядкувати на судні саме їм двом. І я здогадувався, що слово того старого скнари, Білдеда, напевне важить дуже багато при найманні екіпажу, надто ж тепер, коли я побачив, що він сидить, тут, на “Пекводі”, почуває себе в цій каюті як удома і читає Біблію, наче вдома перед каміном. Та поки Пелег марно силкувався застругати складеним ножиком перо, старий Білдед, на мій неабиякий подив (коли зважити, що він був тут вельми зацікавленою особою), не звертав на нас аніякісінької уваги, а мурмотів собі. далі, схилившись над книгою: “Не складайте собі скарбів на землі, де їх нищить міль…”

– Ну, капітане Білдеде, – перебив його Пелег, – що ти скажеш: який пай ми покладемо цьому юнакові?

– Тобі краще знати, – могильним голосом відповів Білдед. – Сімсот сімдесят сьомий буде не забагато, правда? “…де нищить їх міль та іржа, а складайте…”

“Авжеж, з такого паю наскладаєш! – подумав я. – Оце-то поклали! Сімсот сімдесят сьомий пай! Так, старий Білдеде, ти твердо вирішив покласти мені такий пай, щоб я нічого не міг наскладати на цьому світі, де міль та іржа нищать скарби земні. Так, так, справді, це надзвичайно далекий пай. І хоч таке велике число – аж сімсот сімдесят сім! – спочатку могло б викликати в людини з суходолу оманливе враження, та досить трохи подумати, і стане ясно, що хоча це число й справді немале, одначе коли всього лиш замінити “сім” на “сьомий”, то ви зразу побачите, що сімсот сімдесят сьома частина одного цента – це куди менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів”. Отак подумав я в ту хвилину.

– Ти що, здурів, Білдеде? – вигукнув Пелег. – Невже ти хочеш пограбувати цього хлопця? Треба дати йому більше.

– Сімсот сімдесят сьомий, – знову сказав Білдед, не підводячи очей, і замурмотів далі:– “…бо де скарб твій, там буде й серце твоє!”

– Я запишу йому трьохсотий пай, – сказав Пелег. – Чуєш, Білдеде? Трьохсотий пай, я сказав.

Білдед відклав книгу, поважно обернувся до нього й відказав:

– У тебе щедре серце, капітане Пелегу, але ж не забувай і обов’язку перед іншими власниками цього судна. Адже багато їх – удови та сироти. І як ми надто щедро винагородимо цього юнака, то віднімемо хліб у цих вдів та сиріт. Сімсот сімдесят сьомий пай, капітане Пелегу!

– Слухай, Білдеде! – загорлав Пелег, схопився й затупцяв по каюті.– Грім би тебе побив, капітане Білдеде! Якби я тебе слухався в цих ділах, то досі вже мав би такий тягар на сумлінні, що він потопив би найбільший корабель, який лишень плавав будь-коли за мис Горн!

– Капітане Пелегу, – не змінюючи тону, відказав Білдед. – Яка осадка в твого сумління – чи десять дюймів, чи десять сажнів, – я не знаю, але ти як був, так і зостанешся людиною безсердечною, капітане Пелегу, і я дуже боюся, що сумління твоє діряве й воно раніше чи пізніше потопить тебе в геєні вогненній, капітане Пелегу.

– В геєні вогненній! В геєні вогненній! Ти мене ображаєш, Білдеде, так ображаєш, що годі стерпіти! Це ж несвітська образа – сказати людині, що їй судилося пекло! Стонадцять громів! Як ти мені ще раз таке скажеш, Білдеде, терпець мені урветься, і я… і я… я проковтну живого цапа з шерстю й з рогами. Геть із каюти, геть облудний, брудний паскуднику! Звійся геть!

Викрикнувши громовим голосом ці слова, він кинувся на Білдеда, але той навдивовижу спритно й швидко ухилився.

Наляканий такою несподівано бурхливою сваркою між двома головними власниками судна, в чиїх руках до того ж була влада, я вже почав вагатися: чи не облишити думку про те, щоб вирушити в плавання на судні, яке належить таким непевним власникам і таким запальним капітанам. Я ступив від дверей убік, щоб дати дорогу Білдедові: адже той, я був певен, зараз прожогом утече від розбудженого в Пелегові гніву. Та він, на мій подив, спокійнісінько сів собі знову на брус і, як видно, зовсім не збирався втікати. Певне, він давно звик до цього нерозкаяного грішника Пелега. А той, певне, витративши увесь свій запал, сів за стіл, лагідний, наче ягнятко, хоча ще трохи тіпався від нервового збудження.

– Фю! – свиснув він нарешті.– Здається, шквал пройшов за завітряним бортом. Білдеде, ти колись умів добре гострити гарпуни, загостри мені перо, чуєш? Бо мій ножик давно не куштував бруска. От так: дякую, Білдеде. То як тебе звуть, юначе? Ти наче сказав, що Ізмаїлом? Ну, гаразд, Ізмаїле, я тебе записую на трьохсотий пай.

– Капітане, сказав я тоді,– у мене є один приятель, він теж хоче найнятись. Привести його завтра?

– Аякже! – відповів Пелег, – Приводь, подивимось на нього.

– А якого пая захоче він? – простогнав Білдед, зводячи погляд від книги, в яку знов устромив носа.

– Ет! Це не твій клопіт, Білдеде, – огризнувся Пелег. – А твій приятель полював коли на китів? – спитав він, обернувшись до мене.

– Він їх убив стільки, що я й порахувати не годен, капітане.

– Ну, то приводь його.

Я підписав папери й пішов, певнісінький, що того ранку впорався з ділом дуже добре і що “Пеквод” – саме те судно, яке вибрав для нас Йоджо, щоб воно занесло нас із Квіквегом за мис Горн.

Та не встиг я відійти далеко, як мені спало на думку, що я ж так і не побачив капітана, з яким маю вирушати в плавання; правда, так буває частенько, що китобійне судно спорядять повністю, наберуть весь екіпаж, і аж тоді вперше з’являється капітан, аби прийняти судно під свою команду. Адже часом рейси бувають такі тривалі, а проміжки між ними такі короткі, що коли капітан має родину або в нього є ще якесь дуже пильне діло на березі, то він не тратить свого часу на судно в порту, а полишає власникам споряджати його в нове плавання. Проте побачити того капітана, в чиї руки збираєшся безповоротно віддати себе, ніколи не завадить. Я вернувся, розшукав капітана Пелега й спитав його, де можна знайти капітана Ахава.

– А навіщо тобі капітан Ахав? Усе гаразд, ти вже прийнятий.

– Так, але я хотів би його побачити.

– Навряд чи це тобі зараз удасться. Я не знаю до пуття, що з ним таке, але він сидить, замкнувшись, удома. Ніби нездужає, чи що, хоча на хворого він не схожий. Ні, ні, він не хворий, але щось із ним негаразд. Він навіть мене не хоче бачити, хлопче, то навряд чи схоче побачити тебе. Він химерний чоловік, наш капітан Ахав, багато людей так кажуть, але він непоганий чоловік. Не бійся, не бійся, він тобі сподобається. То велика людина, безбожно велика, бо він і сам – як бог, наш капітан Ахав. Він багато не говорить, та вже як заговорить, то будеш слухати. Затям собі, я тебе попереджую: Ахав не проста людина, він і в коледжах учився, та й серед канібалів жив; море йому не дивина, бо він і більші дива бачив, він стромляв свого блискавичного списа в могутніших і дивніших ворогів, ніж кити. О, той Ахавів спис! Такого несхибного, такого надійного більше нема на всьому нашому острові. Е, то не капітан Білдед! І не капітан Пелег! То Ахав, хлопче, а ти ж сам знаєш, що стародавній Ахав [23] був вінчаним царем!

– І до того ж лихим царем. Коли того розпусного царя вбили, то хіба не лизали його кров собаки?

– Ану, підійди-но сюди. Ближче, ближче! – сказав Пелег з таким значущим виразом в очах, що я аж злякався. – Слухай-но, хлопче: гляди ніколи не кажи цього на борту “Пеквода”. І ніде цього не кажи. Капітан Ахав не сам вибирав собі ім’я. То була дурна примха його темної, навіженої матері, вдови, – вона померла, як йому був усього рік. І все ж стара індіанка Тістіг з Гейхеда сказала, що це ім’я так чи інакше виявиться пророчим. І, може, ще якісь недотепи, такі, як вона, торочитимуть тобі про це. То я хочу тебе попередити: це брехня. Я добре знаю капітана Ахава, бо колись плавав у нього помічником. Я його знаю: він добряга, не побожний добряга, як Білдед, а лайливий добряга, як оце я, хоч куди мені до нього. Так, так, я знаю, він ніколи не був дуже веселий, і знаю, що в останньому рейсі, вже як пливли додому, він якийсь час був трохи не при собі, та це через те, що в нього прикро щеміла ще не загоєна кукса, це кожен може зрозуміти. І знаю, що відколи в останньому плаванні той проклятий кит відкусив йому ногу, він став якийсь понурий – страшенно понурий, а часом і шалений. Та це все минеться. І запевняю тебе, затям це раз назавжди, що краще плавати з понурим, та путящим капітаном, ніж із веселим, та нікудишнім. Бувай здоров і не паплюж капітана Ахава за те лише, що йому дісталось таке негарне ім’я. Крім того, синку, він же має дружину: ще й трьох рейсів не минуло, як вони побрались, така тиха, віддана жінка, і в старого з тою молодою жінкою є дитина, тож як ти вважаєш: чи може Ахав бути до краю, безнадійно лихою людиною? Ні, ні, хлопче. Хай який він не є, позначений, проклятий, але Ахав має людське сумління!

Я вертався з гавані в глибокій задумі: те, що мені випадково відкрилось про капітана Ахава, сповнило мене якимсь невиразним і болючим неспокоєм. Воднораз я вже відчував до нього якесь дивне співчуття й жаль – сам не знаю через що; хіба, може, через те, що він таким страшним чином позбувся ноги. Але відчував я і якийсь дивний, шанобливий острах перед ним – власне, і не острах, а сам не знаю що, не знаю, як його й назвати чи змалювати. Але те почуття було в мені, і воно анітрохи не відштовхувало мене від капітана, хоч мене й дратувала трохи його таємничість, дарма що я так мало знав про нього тоді. Та помалу мої думки звернули на інші стежки, і загадковий Ахав вилетів поки що мені з голови.

Розділ 17. РАМАЗАН

Квіквегів рамазан, чи піст, чи умертвіння плоті, мав тривати цілий день, тому я вирішив не турбувати його до вечора, бо я звик глибоко шанувати будь-чиї релігійні обряди, хоч би якими кумедними вони здавались, і не зміг би злегковажити навіть молитовного зібрання мурашок, що поклоняються мухоморові, чи тих створінь у деяких частинах нашої земної кулі, які з не баченою на інших планетах догідливістю схиляються перед статуєю померлого багатія тільки тому, що він був володарем незміряних земель та маєтків, якими й досі порядкують від його імені, одержуючи з них прибуток.

Я гадаю, що ми, добрі християни-пресвітеріани, повинні бути в цих справах поблажливими й не вважати себе так безмірно вищими за інших смертних – поган чи там ще когось, бо у них, мовляв, якісь нерозумні погляди на ці речі. Ось, приміром, Квіквег дотримується якихось украй безглуздих уявлень про свого Йоджо та про рамазан. Ну то й що? Мабуть же, він гадає, ніби знає, що робить; він задоволений – ну й нехай собі. Ніякі суперечки з ним нічого не дали б, і я кажу: не чіпайте його, у бога вистачить милосердя на всіх – і на пресвітеріан, і на поган, бо ми всі, так чи інакше, тяжко схиблені з розуму і дуже потребуємо, щоб нам його направили.

Надвечір, будучи певним, що всі Квіквегові обряди та ритуали вже скінчились, я піднявся нагору до нашої кімнати й постукав у двері, але відповіді не почув. Я спробував відчинити двері, та вони були замкнені зсередини.

– Квіквегу! – тихо покликав я крізь замкову шпарку. Мовчанка… – Чуєш, Квіквегу? Чого ти не озиваєшся? Це я, Ізмаїл!

Та з кімнати – ні звуку. Я почав тривожитись. Я ж, здається, дав йому так багато часу… Може, з ним стався апоплексичний удар? Я заглянув у замкову шпарку, але двері були навпроти порожнього кута, і я побачив тільки стіну та бильце в ногах ліжка. Я дуже здивувався, вгледівши під стіною дерев’яне держално Квіквегового гарпуна: адже хазяйка напередодні ввечері, перше ніж завести нас до спальні, відібрала його у Квіквега. “Дивно”, – подумав я; та хай там як, а гарпун стоїть у кімнаті, то напевне й сам Квіквег тут, бо він майже ніколи – чи таки ніколи – не виходить з дому без нього.

– Квіквегу! Квіквегу!

Знов мовчанка. Мабуть, щось таки скоїлось. Апоплексичний удар! Я спробував висадити двері, але вони не піддавались. Я збіг сходами вниз і поділився своїми підозрами з першою людиною, яку стрів: зі служницею.

– Ой! Ой! – залементувала вона. – Я й сама вже думала, що там щось негаразд. Я пішла прибрати ліжко після сніданку – замкнено, і в кімнаті – ні шелесь. І цілий день було отак тихо. Та я подумала, що ви, може, пішли кудись обидва, а кімнату замкнули, щоб хто речей не покрав. Ой! Ой! Пані! Господине, гвалт! Місіс Фойда, нещастя! Постояльця грець побив! – і, голосно волаючи, побігла до кухні, а я за нею.

Незабаром з’явилась місіс Фойда зі слоїком гірчиці в одній руці та карафкою оцту в другій: вона щойно ревізувала запаси приправ, а заразом лаяла кухонного служку-негреня.

– Де у вас дровітня? – крикнув я. – Біжіть, ради бога, принесіть що-небудь, щоб виламати двері, – сокиру абощо. З ним стався апоплексичний удар, я вам кажу! – і знов хтозна-нащо побіг сходами нагору з порожніми руками. Але місіс Фойда перепинила мене, ставши на дорозі із слоїком гірчиці, карафкою оцту і своїм не менш кислим видом.

– Що з вами, юначе?

– Дайте сокиру! Ради бога, біжіть по лікаря, поки я виламуватиму двері!

– Слухайте-но, – сказала господиня, поставивши карафку на підлогу, щоб мати хоч одну руку вільну. – Послухайте, що це ви балакаете? Ви хочете ламати мої двері? – і схопила мене за руку. – Що це ви надумали? Що сталося, моряче?

По змозі спокійніше, але й не гаючись я пояснив їй, у чому річ. Вона задумалась на мить, несвідомо притуливши карафку з оцтом збоку до носа, а тоді вигукнула:

– Ні! Я його не бачила, відколи поставила там!

І побігла до комірчини під сходами. Зазирнула туди, вернулась і сказала, що гарпуна немає.

– Він зарізався! – закричала вона. – Те саме зробив, що й сердега Стігс!.. Ще одне укривало пропало!.. Хай господь змилосердиться над його нещасною матір’ю! Це ж мені розор, та й годі! А сестри в бідолахи не було? Та де ж те дівчисько!.. Бетті, біжи до маляра Пасткінса, хай намалює табличку, що “самогубство тут не дозволяється, і курити в залі заборонено”, щоб уже за одним замахом двох зайців убити. Зарізався! Боже, змилосердься над його духом! Що це там за грюкіт? Юначе, стійте!

І, збігши сходами вслід за мною нагору, вона схопила мене, саме як я знову збирався висадити двері.

– Не смійте! Я не дозволю ламати своє майно. Сходіть до слюсаря, тут є один недалечко, якусь милю звідси. Та стривайте! – вона сягнула рукою в кишеню збоку. – Оцей ключ, здається, підійде. Спробуймо. – І, встромивши ключ у замок, крутнула ним. Та шкода! Квіквег не тільки замкнувся на ключ, а й засунувся на засув.

– Доведеться виламати, – сказав я і вже відійшов трохи далі, щоб ударити з розгону, та господиня знов учепилася в мене, заклинаючи не ламати її добра. Але я вирвався і вдарив у двері всією своєю вагою.

З гучним тріском двері розчахнулися, клямка вдарила в стіну, оббитий тиньк злетів аж до стелі. І що ж ми побачили? Боже праведний! Квіквег, спокійнісінький, зосереджений, сидів навпочіпки посеред кімнати, а на маківці в нього стояв Йоджо. Мій товариш навіть не оглянувся, коли ми ввійшли: сидів, дивлячись перед себе, мов статуя, майже без ніяких ознак життя.

– Квіквегу, – сказав я, підійшовши до нього. – Квіквегу, що з тобою?

– Невже він просидів отак увесь день? – подивувалась господиня.

Та що ми не казали, нам не пощастило витягти з нього й слова. Мені просто-таки захотілось турнути його, щоб він уже не сидів так, бо це годі було стерпіти – такою незручною, неприродною, вимушеною здавалась його поза, а надто як згадати, що він, напевне, просидів так уже вісім чи дев’ять годин і, на додачу, весь цей час нічого не їв.

– Місіс Фойда, – сказав я, – хай там як, а він принаймні живий. Зоставте нас самих, коли ваша ласка, і я вже якось сам залагоджу це чудне діло.

Зачинивши за господинею двері, я спробував умовити Квіквега сісти на стілець, та марно. Він сидів, як сидів, і що я не робив, як не впадав коло нього, як не улещав його, та він не ворухнувся, не відповів ані словом, навіть не глянув на мене і нічим не виказав, що помічає мою присутність.

“Цікаво, – подумав я. – Може, таку поведінку приписує його рамазан? Може, на його рідному острові постують отак, сидячи навпочіпки? Напевне, так воно й є; мабуть, це частина його символу віри. Ну, коли так, то я дам йому спокій. Однаково ж він раніше чи пізніше встане. Богу дякувати, він не зможе сидіти отак довіку, та й рамазан його буває лише раз на рік, і то навряд чи він його дотримує так уже пильно”.

І я спустився вниз повечеряти. Потім довгенько сидів і слухав нескінченні теревені якихось моряків, що недавно вернулися з “плюмпудингового рейсу” (так називають недовге китобійне плавання на шхуні або бригу, обмежене частиною Атлантичного океану на північ від екватора).

Я прослухав тих “плюмпудингівців” майже до одинадцятої години, а тоді піднявся нагору, щоб лягати спати, цілком певний, що Квіквег уже відбув свій рамазан до кінця. Та де там! Він сидів у тій самій позі, в якій я його покинув, і не зрухнувся ні на дюйм. Я вже почав дратуватися; бо оте сидіння цілий день і половину ночі в нетопленій кімнаті, з шматком дерева на голові здавалось мені вкрай безглуздим, просто божевільним.

– Ради бога, Квіквегу! Встань, розворушися. Встань та піди повечеряй. Ти ж охлянеш! Ти ж замориш себе до смерті, Квіквегу!

Та він не відповів жодним словом.

Утративши надію переконати його, я вирішив лягти в ліжко й заснути; напевне, й він незабаром ляже. Та перше ніж лягти, я взяв свого волохатого бушлата й накинув йому на плечі, бо ніч заповідалася дуже холодна, а на ньому була тільки звичайна його куценька курточка. Та як не намагався я заснути, нічого не виходило. Я погасив свічку; але сама думка про Квіквега, що менш як за чотири фути від мене сидить у такій невигідній позі, самотній, у холоді й темряві, невимовно мучила мене. Подумайте лишень: цілу ніч спати в кімнаті,де поряд навпочіпки сидить без сну поганин, відбуваючи той свій жахливий, незбагненний рамазан!

Урешті я якось-таки заснув і вже нічого не чув і не бачив аж до світання, коли, визирнувши з ліжка, знов угледів Квіквега, що так само сидів навпочіпки, ніби пригвинчений до підлоги. Та як тільки у вікно проникли перші промені сонця, він підвівся, задубілий і замлілий, але з веселими очима, додибав до ліжка, знову притулився лобом до мого лоба й повідомив, що його рамазан скінчився.

Вище я вже сказав, що ладен визнати право на будь-яку віру за кожним, аби тільки він не вбивав і не ображав інших людей за те, що в них віра не така, як у нього. Та коли в когось віра набуває таких несамовитих виявів, коли вона обертається на тортури для нього самого й, кінець кінцем робить із нашої землі вкрай невигідний для життя в ньому дім, – тоді я вважаю, що настав час відвести ту людину вбік і посперечатися з нею щодо її віри.

Отак учинив я й тепер із Квіквегом.

– Квіквегу, – сказав я, – лягай-но в ліжко, спочинь та послухай мене.

І почав тлумачити йому, як поставали й розвивалися релігії первісних народів, далі перейшов до різних сьогочасних релігій і невтомно намагався довести Квіквегові, що всі оті пости, рамазани, тривале сидіння навпочіпки в холодних похмурих кімнатах – чистісіньке безглуздя; що вони шкідливі для здоров’я; що вони не дають ніякої користі душі; одне слово, що вони суперечать найочевиднішим законам гігієни та здорового глузду. На додачу я сказав йому, як страшенно прикро мені бачити, що він, у всьому іншому такий надзвичайно розумний і розважливий дикун, отак неймовірно безглуздо тримається свого сміховинного рамазану. Крім того, доводив я, пости підривають наші тілесні сили, а отже, й душевні, а тому й усі думки, зроджені в голові під час посту, неминуче бувають охлялі й немічні. З цієї ж причини більшість побожних людей з розладнаним шлунком перебувають у полоні невеселих уявлень про загробне життя.

– Одне слово, Квіквегу, – сказав я, трохи відступивши від теми, – сама думка про пекло була вперше породжена погано випеченим пирогом з яблуками і відтоді підживлюється спадковими розладами травлення, а ті розлади підтримуються рамазанами.

Далі, намагаючись висловлюватись якнайпростіше, щоб Квіквег мене зрозумів, запитав його, чи хворів він коли на розлад шлунка. Ні, відповів Квіквег, як не рахувати одного разу, і то з досить пам’ятної причини. Це було після великого бенкету, влаштованого його батьком-вінценосцем на честь перемоги у великій битві, коли до другої години пополудні забили п’ятдесят ворогів. Усіх їх з’їдено того ж таки вечора.

– Годі, годі, Квіквегу, – спинив я його, здригнувшись. – Вистачить. – Бо дальші подробиці я знав і сам. Колись я розмовляв з одним моряком, який побував на Квіквеговому острові, і той моряк розповів мені, що, за тамтешнім звичаєм, після перемоги у великій битві всіх забитих печуть на рожнах у саду чи на подвір’ї переможця, а тоді одного по одному кладуть на великі дерев’яні таці, гарнірують їх, наче плов, кокосовими горіхами та плодами хлібного дерева, вкладають у рот кожному трохи петрушки й посилають як гостинець усім друзям переможця – як у нас посилають індиків на різдво.

Одне слово, мушу визнати, що мої зауваги щодо релігії не справили на Квіквега великого враження. Бо він, по-перше, не дуже дослухався до міркувань на цю важливу тему, коли вона розглядалась не з його власної точки зору; по-друге, розумів мене хіба що на третину, хоч я й намагався висловлюватись якомога простіше; а по-третє, очевидно, вважав, що тямить у істинній вірі куди більше за мене. Він дивився на мене з якоюсь ніби поблажливою турботою і співчуттям, наче дуже шкодуючи, що такого розумного хлопця, як я, неможливо схилити до істинно поганського благочестя.

Нарешті ми повставали й одяглися; Квіквег як слід поснідав, умолотивши бозна-скільки всяких чаудерів, аби господиня не розбагатіла надміру на його рамазані, і ми подались на “Пеквод”, колупаючи в зубах кісточками з палтуса.

Розділ 18. ЗАМІСТЬ ПІДПИСУ

Ми ще йшли причалом до судна – я та Квіквег із гарпуном у руці, – коли капітан Пелег хрипким голосом загукав до нас із свого вігвама: він, мовляв, здивований, що мій приятель канібал, – а потім заявив, що не пускає канібалів на своє судно, поки вони не покажуть паперів.

– Що ви хочете цим сказати, капітане? – спитав я, перестрибуючи з причалу на фальшборт “Пеквода”, а товариша зоставивши на причалі.

– А те, що хай він покаже свої папери! – відповів Пелег.

– Так, – озвався своїм глухим голосом капітан Білдед, вистромивши з вігвама голову через Пелегове плече. – Хай засвідчить, що він навернений. Сину темноти, – додав він, обернувшись до Квіквега, – чи ти вже належиш до лона котроїсь християнської церкви?

– Аякже! – запевнив я. – Він належить до Першої конгрегаційної церкви.

Слід зазначити, що багато татуйованих дикунів, які плавають на нентакітських суднах, кінець кінцем приймають хрещення в котрійсь із церков.

– Що? До Першої конгрегаційної церкви? – вигукнув Білдед. – До тієї, що її служби правляться в молитовному домі священика Девтерономія Колмена? – Він скинув окуляри, протер їх великою жовтою хусточкою, старанно начепив їх знову на носа і, перехилившись негнучко, мов дерев’яний, через фальшборт, довгим поглядом утупився в Квіквега.

– І давно він до неї вступив? – запитав Білдед нарешті, обернувшись до мене. – Мабуть, не дуже давно, правда, юначе?

– Авжеж, ні, – підтвердив Пелег. – Певне, що й не охрещений по-справжньому, бо святе хрещення трохи змило б із нього оту диявольську синьку.

– То скажи до пуття, – крикнув Білдед, – чи цей філістимлянин справді належить до пастви отця Девтерономія? Я ніколи не бачив його там, а я ж туди ходжу щонеділі.

– Не знаю ніякого отця Девтерономія та його пастви, – відказав я. – Знаю тільки, що оцей чоловік, Квіквег, зроду належав до Першої конгрегаційної церкви. Він сам священик.

– Юначе, – суворо мовив Білдед, – ти глузуєш із мене. Поясни-но, юний хеттеянине,[24] що ти маєш на увазі. Про яку церкву говориш?

Притиснутий отак до стіни, я відповів:

– Я говорю, сер, про ту саму прадавню всесвітню церкву, до якої належимо і ви, і я, і ось капітан Пелег, і Квіквег, і всі ми, кожна жива людина й кожна жива душа. Про ту велику й вічну конгрегацію, чи то молитовні збори всіх на світі людей, які поклоняються богу. Ми всі належимо до неї, от тільки декотрі з нас полюбляють усякі викрутаси та витребеньки, що анітрохи не тичуться самої великої віри, але в тій вірі ми всі з’єднуємо наші руки.

– Сплітаємо! Ти хочеш сказати – сплітаємо руки! – вигукнув Пелег, підступаючи ближче. – Юначе, тобі слід би в місіонери найнятись, а не в китобої. Я зроду не чув кращої проповіді. І велебний Девтерономій – та що я кажу, і сам отець Мепл не придумав би кращої, а він таки неабихто! Іди сюди, йди; які там папери! Чуєш, скажи своєму Квікквакові – адже так ти його називаєш? Скажи Квікквакові, хай іде сюди, на судно. Ого, великий якір тобі в бік, оце-то гарпунище! Гляньте, який добрячий гарпун, і, видно, він уміє ним орудувати. Чуєш, Квіккваку, чи як там тебе звуть, а ти хоч стояв коли на носі китобійного човна? Чи загарпунив хоч одного кита?

Не промовивши й слова, Квіквег, поривчастий, як завжди, стрибнув на фальшборт, а звідти на ніс одного з двох човнів, підвішених над бортом. А тоді зіперся на ліве коліно, підніс над головою гарпун і вигукнув щось на такий взірець:

– Капітане, твій бачиш отой малий капка смоли на воді он-он? Ну, то гадай, що то китів око, гаразд? – І, націлившись у масну цяточку, що мінилась на воді, пожбурив гарпун через усю палубу судна, понад самим крислатим капелюхом Білдеда. Гарпун влучив у цяточку, і вона зникла. – Ну, – мовив Квіквег, спокійно змотуючи гарпунну линву, – якби то був китів око, той кит, гадай, той кит нема живий.

– Швидше, Білдеде, – гукнув Пелег до свого товариша, що, злякавшись гарпуна, який шугнув так низько над головою в нього, відступив до дверей каюти. – Швидше, кажу, Білдеде, неси сюди суднові папери. Оцього Квіккрака, чи то пак Квікквака, треба взяти на котрийсь із наших човнів. Слухай, Квіккваку, ми покладемо тобі дев’яностий пай. Такого паю не діставав ще жоден гарпунник, який родом не з Нентакіту.

Ми спустились у каюту, і Квіквега, на превелику мою радість, зразу записали до екіпажу того самого судна, куди вже найнявся я.

Коли все було готове й зосталось тільки підписати умову, Пелег обернувся до мене й сказав:

– Мабуть же, твій Квікквак неписьменний, правда? Чуєш, Квіккваку, хай тобі абищо, ти підпишешся чи поставиш свій знак?

Та це запитання анітрохи не збентежило Квіквега, бо – він уже двічі, а то й тричі проходив крізь таку церемонію. Він узяв подане йому перо й намалював на папері, в потрібному місці, точну копію одного з химерних округлих значків, витатуюваних у нього на руці. Отож внаслідок того, що капітан Пелег уперто перекручував його ім’я, вийшло щось таке:

Тим часом капітан Білдед сидів і поважно, невідривно дивився на Квіквега, а врешті урочисто підвівся, пошпортався в величезних кишенях свого широкополого каптана, видобув паку брошурок, вибрав одну а них, що називалася “Надходить страшний суд, або ж Не гайся”, і вклав її Квіквегові в долоню. А тоді, обома руками стиснувши Квіквегові руки разом з брошуркою, пильно глянув йому в очі й промовив:

– Сину темноти, я повинен виконати свій обов’язок перед тобою. Я пайовий власник цього судна і мушу дбати про душі всієї його команди; тож якщо ти ще тримаєшся своїх поганських забобонів – а я дуже боюся, що так воно й є, – заклинаю тебе, не зоставайся довіку слугою Веліаловим. Відкинь геть ідола Ваала і мерзенного змія, утікай від майбутнього гніву й стережися, кажу тобі, ох, ради господа милосердного стернуй геть від геєни вогненної!

У Білдедовій мові відчувалася морська сіль, якою були химерно пересипані біблійні та місцеві звороти.

– Годі, годі, Білдеде, не псуй мені гарпунника! – вигукнув Пелег. – Із побожних людей ніколи не буває добрих китобоїв, бо з них виходить акулячий дух, а гарпунник без акулячого духу не вартий і пшика. Так було з молодим Натом Свейном, колись найкращим старшиною човна на весь Нентакіт і Мартас-Віньярд: почав ходити на молитовні збори, і каюк. Так страшенно трусився за свою паршиву душу, що сахався й уникав китів, щоб котрийсь не разбив човна та не спровадив його до дідька в пекло.

– Пелегу! Пелегу! – заволав Білдед, звівши вгору очі й руки. – Ти ж сам, як і я, не раз дивився в очі небезпеці й добре знаєш, що це таке – боятися смерті, то нащо ж оці безбожні балачки? Ти сам на себе зводиш наклеп, Пелегу. Ну, скажи, коли оцей самий “Пеквод” позбувся всіх трьох щогл під час отого тайфуну біля японських берегів – тоді, як ти плавав помічником у капітана Ахава, – чи не думав ти про смерть та про страшний суд?

– Ви тільки послухайте його! – закричав Пелег і, засунувши руки глибоко в кишені, пройшовся по каюті туди й сюди. – Ви тільки послухайте його! Чуєте? Нам більше не було про що думати! Коли ми от-от мали піти на дно! І в таку хвилину думати про смерть та страшний суд? Аякже! Коли всі три щогли безперестану гатили в борт, а хвиля за хвилею перекочувалась від носа до корми. І думати про смерть та страшний суд? Ні, тоді не було коли думати про смерть! Ми з капітаном Ахавом думали про життя, про те, як рятувати екіпаж, як поставити тимчасові щогли, як добутися до найближчої гавані. Ось про що я думав!

Білдед не сказав більш нічого; застебнувшись, він вийшов на палубу, і ми – за ним. Там він зупинився й почав спокійно наглядати за роботою вітрильних майстрів, що лагодили на палубі грот-марсель. Час від часу він нахилявся й підіймав клапоть парусини або уривок просмоленої дратви – щоб не пропали.

Розділ 19. ПРОРОК

– Моряки, ви найнялись на це судно?

Ми з Квіквегом щойно зійшли з “Пеквода” і не кваплячись підіймалися берегом, кожен заглиблений у свої думки, коли до нас несподівано звернувся з цими словами якийсь незнайомець: він, зупинившись перед нами, показував на корабель товстим вказівним пальцем. Одягнений він був досить убого: вилиняла куртка, полатані штани, на шиї – пошарпана чорна хустка. По всьому його обличчю густо, позливавшись одна з одною, розсипалися великі віспини, і те обличчя було схоже на порите струменями річище якогось висохлого потоку.

– Ви найнялись на нього? – знову спитав незнайомець.

– Ви, певне, маєте на увазі судно “Пеквод”? – перепитав я, аби виграти трохи часу й роздивитись його як слід.

– Еге ж, “Пеквод”, оте он судно, – підтвердив незнайомець, відвів назад руку, а потім швидко викинув її просто вперед, націлюючись вказівним пальцем, наче примкнутим багнетом, на корабель.

– Так, найнялися, – підказав я. – Щойно підписали умову.

– А в тій умові було щось і про ваші душі?

– Про що?

– О, може, їх у вас і немає,– квапливо сказав він. – Та це нічого, я знав багатьох людей, що не мали їх, і хай щастить цим людям, бо воно, може, й краще так. Душа – це щось таке, наче п’яте колесо у возі.

– Що це ти плетеш, друзяко? – здивувався я.

– Зате в нього її стільки, що вистачить на всіх вас, – сказав раптом незнайомець, вимовивши слово “нього” з якимсь нервовим притиском.

– Квіквегу, – звернувся я до товариша, – ходімо. Цей чоловік, певне, звідкись утік. Він балакає про щось таке й про когось такого, що ми не знаємо.

– Стійте! – крикнув незнайомець. – Ви правду кажете: ви не бачили Старого Грома, так?

– А хто це – Старий Грім? – перепитав я, знов уражений якоюсь божевільною поважністю його поведінки.

– Капітан Ахав.

– Що? Капітан нашого судна? “Пеквода”?

– Так, серед нас, старих моряків, його часто називають цим ім’ям. То ви й справді ще не бачили його?

– Ні, не бачили. Кажуть, він хворий, але вже видужує, і незабаром з ним буде все гаразд.

– Еге ж, незабаром з ним буде все гаразд! – засміявся незнайомець якось і урочисто, й саркастично водночас. – Слухайте, що я вам скажу: з капітаном Ахавом тоді буде все гаразд, коли й з моєю лівою рукою, не раніше.

– А що ви про нього знаєте?

– А що вам казали про нього? Га?

– Та небагато казали. Але я чув, що він дуже добрий китобій і команди своєї не кривдить.

– Правда, правда; і те, й те правда. Та як він накаже, то треба крутитись. Підійде, буркне – буркне і відійде, оце вам весь Ахав. А про те, що з ним сталося колись давно за мисом Горн, – він тоді пролежав, як труп, три дні й три ночі, – про це ви нічого не чули, еге? І як він зітнувся на смерть з отим іспанцем перед вівтарем у Санті? І про ту срібну миску, куди він плюнув? І про те, що він в останньому рейсі позбувся ноги, як і було напророчено? Ви не чули про всі ці діла, та й ще про багато інших? Авжеж, навряд чи ви могли щось почути! Звідки б то? Хто все те знає? Мабуть же, не весь Нентакіт! Та хай там як, а про ногу ви, мабуть, чули – і про те, як він її позбувся. Ну, звісно, про це ви напевне чули. Ще б пак, про це майже всі знають, тобто – що в нього тільки одна нога і що другу йому відкусив пармацетник.

– Друзяко, сказав я йому, – не знаю, що ти нам оце намолов, та не дуже й хочу знати, бо мені здається, що в тебе не всі клепки в голові. Але як ти вже завів мову про капітана Ахава і про “Пеквод”, то дозволь мені сказати, що про те, як він позбувся ноги, я знаю все.

– Так-таки й усе? Ти певен, що все?

– Авжеж, певен.

Схожий на жебрака незнайомець постояв трохи, втупивши очі в “Пеквод” і наставивши на нього палець, немовби в якомусь тривожному маренні, а потім, ледь здригнувшись, обернувся до мене й сказав:

– Ви найнялись на нього, еге? Підписали папери, доставили свої імена? Ну, підписались – то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає – може, ще й не буде. Ну, хай там як, а все вже залагоджено, і, кінець кінцем, хтось же має пливти з ним – не ви, то ще хтось, ще якісь люди, помилуй їх, боже! Ну, бувайте здорові, моряки, хай вас господь благословить. Вибачте, що загаяв вас.

– Слухай-но, друзяко, – спинив його я. – Коли ти маєш сказати нам щось важливе, давай кажи. Та якщо хочеш поморочити нам голову, то не на тих наскочив, так і знай.

– Добре сказано, люблю слухати таку мову! Ти людина саме для нього. Ти і всі такі, як ти. Ну, бувайте здорові, моряки, бувайте здорові! Ага, як уже опинитесь там, то скажіть їм, що я вирішив до вас не приставати.

– Е ні, голубе, нас такими словами не заморочиш, ні, ні. Це найлегше в світі діло: удавати, ніби знаєш якусь велику таємницю.

– Бувайте здорові, моряки, бувайте здорові!

– Ну й гаразд, – відказав я. – Ходімо, Квіквегу, покиньмо вже цього навіженого. Та стривай: як тебе звати?

– Ілайджа.

“Ілайджа! – подумав я. По-біблійному – Ілія, пророк Ілія…”

І ми з Квіквегом рушили додому, кожен на свій лад міркуючи про цього обшарпаного старого моряка. Врешті ми погодились на тому, що це просто пащекун, який любить морочити людей і нагонити на них страх. Та не відійшли ми ще й сотні кроків, коли, звертаючи за ріг, я озирнувся – і кого ж побачив, як не того ж таки Ілайджу, що йшов назирці за нами, хоча й не дуже близько! І вигляд його чимось так мене вразив, що я нічого не сказав Квіквегові, а мовчки йшов із ним далі, чекаючи нетерпляче: поверне незнайомець у той самий завулок, що й ми, чи не поверне. Він повернув, і я вирішив, що він слідкує за нами, але з яким наміром – нізащо не міг здогадатися. Та ця обставина, разом із його двозначною, таємничою мовою, сповненою напівнатяків і напівпровіщень, розбудила в мені всілякі сумніви – щоб не сказати страхи, – пов’язані з “Пекводом”, і з капітаном Ахавом, і з його втраченою ногою, і з недугою, що спіткала його за мисом Горн, і зі срібною мискою, і з тим, що сказав про Ахава капітан Пелег напередодні, коли я вже йшов із судна, і з пророцтвом індіанки Тістіг, і з нашим майбутнім плаванням, і ще з сотнями всіляких туманних думок.

Я вирішив пересвідчитися, чи той обшарпаний пророк Ілія справді слідкує за нами, чи ні, і задля цього перейшов разом з Квіквегом вулицю, а тоді ми пішли другим її боком назад. Проде Ілайджа розминувся з нами, ніби й не помітивши нас. Мені зразу полегшало на серці, і я вже остаточно вирішив, що він просто пащекун.

Розділ 20. ЗАВОРУШИЛИСЬ

Минуло днів зо два, і на “Пекводі” ревно взялися до діла. Не тільки лагодили старі вітрила, а й завозили нові, і сувої парусини та линв – одне слово, все свідчило про те, що готування до відплиття скоро закінчиться. Капітан Пелег майже не сходив на берег; він весь час сидів у своєму вігвамі, пильно наглядаючи за роботою, Білдед закуповував по крамницях та складах припаси, а люди, що працювали в трюмах чи на рангоуті, не кидали роботи до самого смерку.

На другий день після того, як Квіквег підписав умову, по всіх заїздах, де зупинилися члени екіпажу, було оповіщено, щоб до вечора вони поприносили свої речі на судно, бо воно може відпливти в будь-яку хвилину. Отож ми з Квіквегом перенесли свої пожитки на “Пеквод”, проте ночувати вирішили до останнього дня на березі. Одначе в таких випадках, видимо, завжди сповіщають про відплиття за досить довгий час, бо судно простояло в гавані ще кілька днів. Та й не диво: роботи лишалося ще багато, і треба було подбати про безліч усіляких речей, поки корабель буде споряджений остаточно.

Кожному відомо, скільки всякої всячини – постелей, сковорід, ножів, виделок, совків, обценьків, серветок, щипців колоти горіхи і ще бозна-чого – доконче потрібно в хатньому господарстві. Отак само й у китоловстві: адже китобої протягом трьох років мусять вести своє хатнє господарство в чистому морі, далеко від усіх бакалійників, зеленярів, лікарів, пекарів та банкірів. І хоч те саме стосується й торговельних суден, проте далеко не такою мірою, як китоловів. Бо опріч того, що китобійне плавання буває дуже тривале і що для самого плавання потрібно дуже багато всіляких речей, які неможливо закупити в тих віддалених портах, куди звичайно заходять китобійні судна, треба ще згадати, що з усіх кораблів саме з китобійними найчастіше стаються всілякі пригоди, а особливо часто на них ламаються й пропадають якраз ті речі, від яких найбільше залежить успіх плавання. Тому китобої беруть у плавання запасні човни, запасні реї, запасні линви та гарпуни – і що завгодно, крім хіба запасного капітана та запасного корабля.

На той час, коли ми з Квіквегом прибули на острів, спорядження “Пеквода” вже було в основному закінчене: завезено хліб, м’ясо, воду, паливо, залізні обручі та клепки для барил. І все ж, як я вже сказав, ще деякий час на судно звозили й зносили всілякі потрібні речі, великі й малі.

Серед тих, хто дбав про це забезпечення, найпомітнішу роль грала сестра капітана Білдеда, худорлява літня жінка надзвичайно рішучої та невгамовної вдачі, але водночас дуже добросерда: вона, видно, постановила собі, що, оскільки це залежатиме від неї, на “Пекводі”, коли він випливатиме з гавані, не бракуватиме нічого. То вона, було, прибіжить на судно зі слоїком маринованих огірків для стюардової комори, а то – зі жмутом гусячих пер для конторки старшого помічника, де лежав судновий журнал, а то – з сувійчиком фланелі для чиїхось ревматичних крижів. Я не знав жінки, що більше заслуговувала б на своє ім’я, – а звали її Харита, що походить від латинського “милосердна”. Всі так і називали її: тітуся Харита. І ця милосердна тітуся Харита, мов справжня милосердна сестра, сновигала туди й сюди, готова докласти рук і душі до всього, що обіцяло більшу безпеку, вигоди, втіху всім на цьому судні, в якому мав пай її любий брат Білдед і в яке й вона сама вклала кількадесят чесно заощаджених доларів.

Та вже зовсім химерне видовище являла собою ця щиросерда квакерка, коли прийшла на судно в останній день перед відплиттям, несучи в одній руці довгий черпак для лою, а в другій – ще довшого китобійського списа. Не відставали від неї й капітан Білдед із капітаном Пелегом. Білдед весь час носив при собі довжелезний список потрібних припасів і, як тільки щось привозили, ставив у відповідному рядку списку позначку. А Пелег раз у раз вилазив із свого барлога з китового вуса, щось голосно гукав до робітників, які підтягували такелаж на щоглах, а тоді знову щось гукав у двері свого вігвама.

В ті дні ми з Квіквегом частенько навідувались на “Пеквод”, і щоразу я питав про капітана Ахава: як його здоров’я, коли він збирається з’явитись на корабель тощо. На ці розпити мені відповідали, що здоров’я його все кращає й кращає і що на судні його очікують із дня на день; а тим часом обидва капітани, Білдед і Пелег, допильнують усього необхідного для спорядження корабля в плавання. Якби я був до кінця щирий перед самим собою, то легко прочитав би у власній душі, що мені не дуже до вподоби вирушати в таке далеке плавання, так ні разу й не побачивши людини, яка стане на кораблі абсолютним диктатором, тільки-но ми вийдемо в чисте море. Та коли хтось починає підозрювати щось неладне аж тоді, коли вже вгрузне в це діло з головою, то він несвідомо намагається приховати ті підозри навіть від самого себе. Отак самісінько було й зі мною. Я нічого не казав і намагався нічого не думати.

Нарешті оголосили, що “Пеквод” завтра вже напевне вийде в море. І наступного дня ми з Квіквегом устали дуже рано.

Розділ 21. НА СУДНО!

Було вже близько шостої години, але надворі панував іще тільки сірий млистий світанок, коли ми підходили до причалу.

– Он там попереду, якщо я добре бачу, біжать якісь матроси, – сказав я Квіквегові. – То ж, мабуть, не тіні; певно, о схід сонця “Пеквод” відпливає. Ходімо швидше!

– Стійте! – гукнув чийсь голос, і в ту ж мить до нас хтось підступив ззаду, поклав нам обом руки на плечі, а потім упхався між нас і трохи нахиливсь уперед, в непевному присмерку якось чудно позираючи то на Квіквега, то на мене. То був Ілайджа.

– Що, йдете на судно?

– Заберіть руки, чуєте? – відказав я.

– Слухай-но твій, – озвався й Квіквег, струшуючи з плеча його руку. – Іди к бісу.

– То ви все-таки йдете на судно?

– Так, ми йдемо на судно, – відповів я. – Але яке вам до того діло? Знаєте, містере Ілайджо, ви, як на мене, трохи нахабнуваті.

– Ні, ні, ні, я цього не знав, – запевнив Ілайджа, повільно, замислено переводячи з мене на Квіквега вкрай дивний погляд.

– Ілайджо, – сказав я, – ми з моїм приятелем будемо дуже вдячні вам, коли ви дасте нам спокій. Ми збираємось до Індійського й Тихого океанів і воліли б, щоб нас не затримували.

– Правда, правда? А до снідання вернетесь?

– Йому клепки бракує, Квіквегу, – пояснив я. – Ходімо.

– Агов! – знову гукнув нам услід Ілайджа, коли ми вже пройшли кілька кроків. Він стояв на місці.

– Не зважай на нього, Квіквегу, – сказав я. – Ходімо.

Та Ілайджа ще раз скрадливою ходою наздогнав нас і, несподівано плеснувши мене по плечу, спитав:

– А ви бачили, як щось таке, наче люди, йшло щойно до корабля?

Вражений цим простим, діловим запитанням, я відповів:

– Так, я, здається, бачив трьох чи чотирьох чоловік, та було темнувато, і я їх не розгледів як слід.

– Еге ж, темнувато, ще й дуже темнувато, – сказав Ілайджа. – Ну, бувайте здорові.

І ще раз ми покинули його й пішли далі, і ще раз він потихеньку наздогнав нас, торкнув мене за плече й сказав:

– Побачимо, чи застанете ви їх там, побачимо.

– Кого застанемо? – перепитав я.

– Бувайте здорові! Бувайте здорові! – сказав він, знов відходячи. – Ох! Я хотів остерегти вас перед… Та дарма вже, дарма, це ж однаково, це ж усе між своїми… А добрячий мороз сьогодні, еге? Ну, прощавайте. Мабуть, не скоро я вас побачу; хіба аж перед великим судом. – І з тими божевільними словами він пішов, а я в першу мить був неабияк здивований його нахабством.

Нарешті ми зійшли на борт “Пеквода” і застали там глибоку тишу – ані душі живої. Двері до каюти були замкнені зсередини, люки позасовувані й завалені звоями линв. Пройшовши на ніс, до кубрика, ми побачили, що люк там відсунутий. У кубрику світилось; ми спустились туди і знайшли там тільки якогось старого такелажника. Закутавшись у пошарпаний бушлат, він простягся ницьма на двох скринях, сховав обличчя в сплетені руки і спав як убитий.

– А куди ж могли подітись ті моряки, яких ми бачили, Квіквегу? – спитав я, розгублено дивлячись на сплюха. Та виявилося, що тоді, біля причалів, Квіквег не завважив нічого і тепер не зрозумів мене; я вирішив би, що ті постаті мені привиділись, якби не химерне Ілайджине запитання. Але я відігнав думку про них і, знову глянувши на сплюха, жартома сказав Квіквегові, що, мабуть, найкраще буде сісти на нього, тож, мовляв, хай не церемониться. Квіквег поклав руку старому на сідниці, ніби мацав, чи вони досить м’які, а потім, не довго думавши, спокійнісінько вмостився зверху.

– Господи! Квіквегу, що ти робиш! – жахнувся я.

– Е! Дуже добре сідало, – відповів Квіквег. – Як у мене вдома. Його лице не буде шкоди.

– Лице? – перепитав, я. – Ти називаєш оте лицем? Ну, що ж, це справді досить симпатична фізіономія. Та глянь, як важко він дихає, як він совається, Квіквегу! Встань, ти важкий, ти роздушиш лице бідоласі. Встань з нього, Квіквегу! Диви, зараз він тебе скине. І як це він не прокидається!

Квіквег пересів далі, в голови сплюхові, і запалив свою люльку-томагавк. Я сів у ногах. Ми курили, передаючи люльку один одному понад сплюхом. Я спитав товариша, що означають його слова “як у мене вдома”, і він пояснив мені своєю каліченою говіркою, що в нього на батьківщині, за браком будь-яких канап та соф, королі, вожді та всякі впливові люди мають звичай відгодовувати декого з нижчих суспільних верств, щоб вони правили замість отоманок, і, щоб вигідно вмеблювати дім на такий манір, досить купити з десяток ледацюг та порозкладати їх попід вікнами і в альковах. Крім того, ця мода дуже зручна під час прогулянок – такі сидіння куди зручніші від наших розкладних стільчиків, що в складеному вигляді стають ціпками. Коли потрібно, вождь кличе свого служника й велить йому обернутись на канапу, лігши десь у холодку під деревом чи у вогкому місці, приміром, на болоті.

Оповідаючи все це, Квіквег щоразу, коли брав у мене люльку, вимахував нею над головою в сплюха, наче топірцем.

– Нащо ти так, Квіквегу?

– Дуже легко вбий його, о, дуже легко!

Він саме зібрався пуститись у якісь буйні спогади про свою люльку-томагавк, яка, очевидно, мала два призначення: розвалювати голови його ворогам і заспокоювати його душу, – коли раптом увагу нашу привернув до себе сплюх-такелажник. Тісний кубрик уже наповнився густим тютюновим димом, і він почав це відчувати. Задихав важко, а потім йому, видно, закрутило в носі, бо він чхнув; а врешті двічі чи тричі перевернувся, тоді сів і протер очі.

– Ге! – видихнув він нарешті.– Це що за курці?

– Ми з команди, – відказав я. – Коли відпливає судно?

– А, то ви попливете на ньому? Сьогодні, сьогодні! Капітан уночі прийшов.

– Котрий капітан? Ахав?

– А то-ж котрий!

Я вже хотів був розпитати його про Ахава, коли раптом із палуби почувся якийсь гамір.

– 0! Старбак заворушився! – сказав такелажник. – Із нього хвацький старший помічник, хороший чоловік, богобоязний. Та вже як усі встають, треба братися до роботи. – 3 тими словами він вийшов на палубу, а ми – за ним.

Небо було чисте; сходило сонце. Незабаром почав збиратись екіпаж – по двоє, по троє. Метушились такелажники, кричали помічники капітана, і кілька портових робітників ще вносили на палубу всяку всячину. А капітан Ахав усе лишався невидимий, замкнений у своїй каюті, мов у святилищі.

Розділ 22. З ВЕСЕЛИМ РІЗДВОМ!

Нарешті десь перед полуднем, коли з корабля вже пішли всі майстри і “Пеквода” відбуксирували від причалу, коли й невсипущо-дбайлива Харита відпливла човном на берег, вручивши свої останні подарунки – нічний ковпак Стабові, другому помічникові капітана та її швагрові, і ще одну Біблію стюардові, – після всього цього з каюти вийшли два капітани, Білдед і Пелег; обернувшись до старшого помічника, Пелег сказав:

– Ну, містере Старбак, ви певні, що все в порядку? Капітан Ахав уже готовий – я з ним щойно розмовляв. Вам більш нічого не треба з берега? Ну що ж, тоді скликайте команду. Вишикуйте їх на кормі, грім би їх побив!

– Нащо ці блюзнірські слова, Пелегу, хоч би як ми поспішали! – дорікнув йому Білдед. – Та йди вже, друже Старбак, зроби те, що ми просили.

Та що це! Навіть у ту хвилину, коли вже починається плавання, капітан Пелег і капітан Білдед порядкують на судні, немов це вони мають удвох командувати ним у морі так самісінько, як командували в гавані. А капітана Ахава й досі не видно, тільки кажуть, що він у каюті. Отже, як видно, присутність його була непотрібна ні під час спорядження корабля, ні при випроваджуванні його в море. Та й справді, виводити корабель з порту – це діло не капітанове, а лоцманове; а що до того ж капітан Ахав, як казали, ще не зовсім видужав, то він і залишався в каюті. Все це здавалося досить природним; тим паче, що й у торговельному флоті капітан часто не показується на палубі ще довго після того, як піднімуть якір, а сидить за столом у каюті, весело прощаючись із друзями, які покинуть судно тільки разом із лоцманом.

Та довго думати про це мені не довелося, бо капітан Пелег почав виявляти велике завзяття. Говорив і командував більше він, ніж Білдед.

– Гайда на ют, сякі-такі діти! – зарепетував він, побачивши, що матроси ще метушаться біля грот-щогли. – Містере Старбак, женіть їх на ют!..

– Приберіть оцей намет! – пролунала наступна команда. Як я вже згадував попереду, той курінь з китового вуса розставляли на палубі тільки під час стоянки в порту, і вже років із тридцять на “Пекводі” всі добре знали, що наказ прибрати намет завжди передує команді підняти якір.

– До кабестана! Сто сот чортів! Ворушіться! – загриміло знов, і матроси кинулись до гандшпугів.

Коли судно виходить з гавані, лоцман, як правило, перебуває на носі. Тож тепер Білдед – а він (як і Пелег), треба вам знати, на додачу до інших своїх обов’язків, був ще й офіційно затвердженим портовим лоцманом, і люди навіть підозрювали, що він виклопотав той лоцманський патент, аби не наймати в нентакітському порту платного лоцмана на всі кораблі, в яких він мав пай, – інших кораблів він ніколи не виводив з гавані, – тож тепер Білдед, стоячи на кормі, пильно стежив, як піднімається з води якір, і час від часу мугикав якийсь тужливий псалом, щоб підбадьорити матросів біля кабестана, які завзято горлали хором пісеньку про дівчат із Пропащої вулиці. А проте не далі як за три дні перед цим Білдед тлумачив їм, що ніяких сороміцьких пісень на палубі “Пеквода” не дозволено, особливо під час виходу з гавані; а Харита, його сестра, поклала на койку кожному морякові гарно видану книжечку – збірку духовних пісень Вотса.[25]

Тим часом капітан Пелег, який наглядав за всім іншим на судні, розорявся та лаявся на кормі так, що аж у вухах лящало. Я вже побоювався, що своєю блюзнірською лайкою він потопить “Пеквода” перше, ніж ми встигнемо підняти якір, і мимовільно перестав налягати на гандшпуг, та й Квіквегові порадив так зробити, думаючи про небезпеку, на яку ми наражаємось, розпочинаючи рейс із таким чортякою замість лоцмана. А втім, я зразу втішив себе думкою, що нас порятує своєю побожністю Білдед – дарма що той хотів призначити мені сімсот сімдесят сьомий пай; коли це, раптом щось сильно стусонуло мене під зад, і я, озирнувшись, перелякався, бо побачив капітана Пелега, який саме опускав ногу. Отак я дістав першого в житті копняка.

– Оце так піднімають якір на торговельних суднах? – загорлав Пелег. – Ворушись, бовдуряко, ворушись, хоч і в’язи собі скрути! Квіквегу, ворушись, і ти, з рудими баками, і ти, в шотландському береті, і ти, в зелених штанях, ворушіться! Ворушіться, кажу, щоб вам і очі рогом лізли! – 3 такими словами він ходив навколо кабестана, раз у раз щедро роздаючи копняки, тим часом як незворушний Білдед і далі мугикав свої псалми. Я подумав, що капітан Пелег того дня хильнув чогось міцного.

Нарешті якір підняли, вітрила напнули, і ми почали віддалятись від берега. Був короткий, холодний день різдва Христового, і коли почало рано, як то буває на півночі, смеркати, ми вже були, власне, в зимовому океані, і його бризки, замерзаючи, одягали корабель у кригу, наче в полірований панцер. Довгі ряди зубів на фальшбортах блищали в світлі місяця, а з носа, наче білі ікла якогось велетенського слона, звисали довжелезні загнуті крижані бурульки.

Кощавий Білдед, як лоцман, мав командувати першою вахтою, і щоразу, коли старе судно глибоко заривалось у зелену хвилю, що захлюпувала палубу пронизливим холодом бризок, під завивання вітру та бриніння снастей лунав його твердий голос:

Нам зеленіє пишний лан

За грізним океаном.

Так іудеям Ханаан

Відкрився за Йорданом.

Ще ніколи ці чудові слова не звучали для мене солодше. Вони були сповнені надії і обіцянки. Хоч над буремною Атлантикою залягла крижана, вітряна ніч, хоч ноги в мене промокли, а бушлат іще дужче, та попереду, гадав я собі, чекало мене ще багато веселих гаваней; чекали луги та галявини, такі вічновесняні, що трава, виросла там навесні, лишається невитоптана й незів’яла аж до осені.

Нарешті ми відійшли від берега так далеко, що лоцмани вже не були нам потрібні. Міцний вітрильний баркас, який нас супроводив, почав підпливати до самого нашого борту.

Мені було цікаво й досить приємно спостерігати, як поводились у ту хвилину капітани Білдед і Пелег, особливо капітан Білдед. Йому не хотілось вертатися, страшенно не хотілось покидати, назовсім покидати корабель, що виряджався в таке далеке й сповнене небезпек плавання – за обидва буремні миси; покидати корабель, у який він уклав кілька тисяч важко зароблених доларів, корабель, на якому капітаном був його давній товариш-моряк, чоловік лиш трохи молодший від нього, і виряджався той товариш знову назустріч усім страхіттям, назустріч тій самій божевільній зубатій пащі. Йому не хотілося прощатись із тим, що було сповнене для нього щонайбільшої вартості, отож сердешний старий Білдед довго зволікав: тривожно міряв палубу великими кроками, збіг униз до каюти ще раз попрощатися, знову піднявсь на палубу, подивився в навітряний бік, на широкі, безкраї води, обмежені лиш невидимими в далечі східними суходолами, тоді в другий бік, до берега, і вгору, і ліворуч, і праворуч, в усі боки і водночас ні в який; несвідомо обмотавши якусь линву круг нагеля, конвульсивно вхопив кремезного Пелега за руку і, піднявши вгору ліхтар, якусь хвильку постояв, поглядом героя дивлячись йому в очі, ніби промовляв: “А все ж таки, друже Пелегу, я витримаю, так, витримаю!”

Що ж до Пелега, то той сприймав усе більш по-філософському, та, попри всю його філософію, і в нього в очах при світлі піднесеного до обличчя ліхтаря забриніли сльози. Він теж чимало попобігав то в каюту, то на палубу: там ще одне прощальне слово, тут ще один наказ Старбакові, старшому помічникові.

Та врешті, востаннє оглядівшись круг себе, повернувся до товариша:

– Білдеде, ходімо, старий друже, пора вертатися. Грот-рею до вітру! Агей, на баркасі! Підходьте до самого борту! Потиху, потиху! Ходім, Білдеде, ходімо, братку, прощайся вже! Щасти вам, Старбак, щасти вам, містере Стаб, щасти вам, містере Фласк, прощавайте, і хай щастить вам усім. Рівно через три роки цього самого числа для вас паруватиме на Нентакіті гаряча вечеря. Бувайте здорові!

– Хай вас бог святий благословить і збереже, люди, – затинаючись, промимрив старий Білдед. – Сподіваюся, погода буде гарна, і незабаррм капітан Ахав покажеться вам. Йому треба тільки доброго сонечка, а в тропіках, куди ви пливете, сонечка вистачить. Помічники, будьте обережні на ловах. Не бийте човнів без потреби, гарпунники, бо дошки з білого кедра на обшивку подорожчали за цей рік на цілих три відсотки! Та не забувайте молитися богу. Містере Старбак, пильнуйте, щоб бондар не переводив дурно запасних клепок. Ага! Вітрильні голки – в зеленому рундучку. Та не полюйте дуже багато в святу неділю, але як буде добра нагода, то гріх її прогавити: не можна нехтувати божого дару. Містере Стаб, наглядайте за барилом з мелясою: боюся, що воно трошечки тече. Як зайдете на острови, стережіться блудодійства, містере Фласк. Ну, прощавайте, прощавайте! Та не держіть отого сиру дуже довго в коморі, містере Старбак, бо зіпсується. І з маслом будьте ощадні, бо воно по двадцять центів фунт, та глядіть, щоб…

– Ходімо, ходімо, капітане Білдеде, годі вже балакати, рушаймо! – з тими словами Пелег потяг його через борт, і обидва спустились у баркас.

Корабель і баркас розійшлися; між ними війнув холодний нічний вітер, над головами, квилячи, пролетіла чайка. Хвиля шалено розгойдувала обоє суден. Ми всі з важким серцем тричі прокричали: “Ура!” – і наосліп, ніби сама Доля, ринули в пустельну Атлантику.

Розділ 23. НАВІТРЯНИЙ БЕРЕГ

В одному з попередніх розділів згадувалося про чоловіка на прізвище Балкінгтон, високого, дужого моряка, що тільки-но вернувся до Нью-Бедфорда з плавання; там я побачив його в заїзді.

І того крижаного зимового вечора, коли “Пеквод” своїм мстивим форштевнем розтинав злостиві холодні хвилі, кого ж я вгледів за стерном корабля? Балкінгтона! Зі співчуттям, з пошаною, ба навіть з острахом дивився я на чоловіка, що серед зими, тільки-но вернувшися з повного небезпек чотирирічного рейсу, без ніякого перепочинку наважився знову вибратись у таку саму подорож серед бур. Неначе земля пекла йому підошви. Найдивовижніші речі – це якраз ті, що про них нічого не говориться; найглибше поховані спомини не мають епітафій – тож хай цей коротенький розділ стане Балкінгтонові могилою без надгробка. Дозвольте мені тільки сказати, що з Балкінгтоном діялось таке, як із кораблем, що його буря жене понад навітряним берегом. Гавань радо порятувала б його, гавань милосердна, у гавані безпека, вигоди, вогонь у коминку, вечеря, теплі укривала, друзі – все те, що ласкаве до нас, смертних. Та під час бурі гавань, берег – це найстрашніша небезпека для того судна, і воно мусить утікати від будь-якої гостинності, бо один-єдиний доторк до землі – хоч би тільки черкнути кілем дно – струсонув би ним до самого нутра. З усієї сили, під усіма вітрилами втікає воно від берега, бореться з тими самими вітрами, що радо пригнали б його додому, знов і знов шукає морського ширу, який шмагають шквали, заради рятунку рветься стрімголов у саму погибель, і єдиний друг у нього – це його найзапекліший ворог.

Тепер ви вже знаєте Балкінгтона? Тепер уже, мабуть, помічаєте проблиски тієї убивчо нестерпної правди: що будь-яке глибоке, поважне мислення – це тільки безстрашні зусилля душі зберегти безбережну, як море, незалежність, тоді як найбуйніші вітри неба й землі змовилися жбурнути душу на зрадливий, рабський берег.

Та коли тільки в безмірі вод живе найвища правда, неосяжна, як сам бог, – то краще зникнути в цьому ревучому безмежжі, ніж бути безславно викинутому на берег, хоч би там чекав рятунок! Бо хто ж це прагне, мов черв’як, боягузливо виповзти на землю? О жахи, о страхіття!

Невже всі ці смертні муки – марні? Кріпись, о, кріпись, Балкінгтоне! Будь твердий, напівбоже! З бризками від твого погибельного падіння в океан злетить просто в небо твоя безсмертна слава!

Розділ 24. ОБОРОНЕЦЬ

Оскільки ми з Квіквегом тепер уже по-справжньому встряли в китобійний промисел, а тим часом цей промисел мав серед жителів суходолу репутацію досить непоетичного й не вельми почесного, то мені дуже хочеться переконати вас, о суходільні люди, що ви тяжко кривдите нас, китобоїв.

Насамперед зазначу: майже зайве було б тут стверджувати, що серед широкого загалу ремесло китобоя не ставиться на один рівень із так званими вільними професіями. Коли до будь-якого різномастого столичного товариства ввести незнайому людину й відрекомендувати її як гарпунника, це навряд чи викличе особливу повагу до неї; а якби, конкуруючи з офіцерами військового флоту, той гарпунник поставив на своїй візитній картці літери КБП (“Китобійний промисел”), такий вчинок усі визнали б украй претензійним і смішним.

Безперечно, головна причина, через яку люди не хочуть віддавати шану нам, китобоям, полягає в тому, що наше ремесло, на їхню думку, можна прирівняти щонайбільше до різницького і що в нашій роботі нас оточує всякий бруд та свинство. Так, ми різники, правда. Але ж хіба всі воєначальники, яких люди споконвіку так люблять ушановувати, – хіба вони не різники, та ще й різники якнайкривавіші? Ну, а щодо твердження, ніби наше ремесло брудне, то незабаром я познайомлю вас із багатьма майже невідомими широкій публіці фактами, які врешті змусять тріумфально піднести китобійне судно принаймні до рангу однієї з найчистіших речей у нашому охайному світі. Та навіть коли визнати, що твердження оте слушне, то хіба палуба китобійного корабля, хоч яка вона брудна й слизька, може зрівнятися зі страхітливим кривавим місивом на тих бойовищах, із котрих стільки воїнів вертаються, щоб упиватись гучними оплесками дам? А коли професію солдата підносить так високо в думці широкого загалу уявлення про пов’язані з нею небезпеки, то дозвольте вас запевнити, що не один ветеран військової служби, який незворушно крокував просто на гарматні жерла, перелякано сахнувся б назад, якби над головою в нього майнув, звихрюючи повітря, велетенський хвіст кашалота. Бо чого варті цілком зрозумілі страхіття, винайдені людьми, супроти страхіть і чудес господніх, поєднаних в одне ціле!

Та хоча людство й дивиться на нас, китобоїв, звисока, все ж воно несвідомо складає нам якнайглибшу шану, ба ні, воно просто обожнює нас! Адже мало не всі світильники, лампи та свічки, що горять по всій земній кулі, горять немовби перед вівтарем на славу нам!

Але розгляньмо цю справу на всякі лади, зважмо її на інших терезах, і аж тоді ми побачимо, хто такі китобої й ким вони були раніше.

Чому голландці за часів Де-Вітта [26] мали у своему китобійному флоті адміралів? Чому Людовік XVI, король Франції, власним коштом споряджав у Дюнкерку китобійні судна й ласкаво запросив до служби на них кількадесят родин з нашого славного Нентакіту? Чому Англія з 1750-го по 1788 рік виплатила своїм китобоям понад мільйон фунтів стерлінгів урядових заохочувальних премій? І нарешті – чому тепер у Америці китобоїв більше, ніж у всіх інших країнах світу, разом узятих, а її китобійний флот налічує понад сімсот суден, і служить на ньому вісімнадцять тисяч душ; на утримання цього флоту щороку витрачають чотири мільйони доларів, а вартість усіх суден, які перебувають у плаванні, становить двадцять мільйонів доларів, і щороку вони привозять до ваших портів багатий урожай ціною в сім мільйонів доларів? Чи було б це все можливе, якби в китоловстві не чаїлась якась особлива сила?

Та це ще далеко не все. Слухайте далі.

Я сміливо заявляю, що найобізнаніший філософ світу нізащо не зміг би назвати жодного чинника, який протягом останніх шістдесяти років справляв би на весь широкий світ могутніший мирний вплив, ніж справляє великий і славний китобійний промисел. Чи тим, чи іншим способом він зродив події, такі прикметні самі собою і такі далекосяжні та плідні у своїх наслідках, що китоловство можна порівняти з тією єгипетською матір’ю, яка привела на світ нащадків, що поєднались іще в її лоні.[27]

Перераховувати всі ці події було б діло непосильне і безнадійне. Вдовольнімося жменькою. Вже багато років китобійні судна першими обстежували, обнишпорювали найвіддаленіші, найменше вивчені куточки земної кулі. Вони досліджували моря й архіпелаги, для яких іще не було карт і куди ще не запливали ніякі Ванкувери та Куки. Коли тепер американські та європейські військові кораблі мирно заходять у колись дикунські гавані, хай салютують гарматними залпами на честь і славу китобійного судна, що перше показало їм дорогу і перше було тлумачем між ними та дикунами. Славте як завгодно героїв дослідницьких експедицій, ваших Куків, ваших Крузенштернів; та я вам кажу, що з острова Нентакіту вирушали в плавання десятки безіменних капітанів, так само великих, як ваші Куки та Крузенштерни, коли не більших. Бо вони без нічиєї допомоги, мало не голими руками, в поганських морях, де рояться акули, біля узбереж не занесених на карти островів, наїжачених дротиками, вели бої з первісними дивами та страхіттями – такими, що й сам Кук з усіма своїми військовими моряками та мушкетами не зважився б стати з ними до бою. Усе те, що так бучно вихваляють в описах давніх подорожей до Південних морів, для наших героїв-нентакітців було звичайнісінькою буденщиною. Часто такі пригоди, яким Ванкувер присвячує по три розділи, ті люди не визнавали гідними навіть того, щоб згадати про них у корабельному журналі. Ох, цей наш світ! Цей наш світ!

Поки за мис Горн не допливали китобійні судна, дрвга низка багатющих іспанських колоній на Тихоокеанському узбережжі не підтримувала ні торговельних, ні взагалі будь-яких зносин ні з ким у Європі, крім своєї метрополії. То китобої перші прорвалися крізь бар’єр, зведений ревнивою політикою іспанської корони навколо тих колоній, і якби я мав досить місця, то наочно показав би, як ці самі китобої кінець кінцем допомогли Перу, Чілі та Болівії визволитися з-під ярма старої Іспанії і встановити в цих країнах демократію.

Оту велику Америку з другого боку земної кулі – Австралію – також подарували цивілізованому світові китобої. Після того як один голландець ненароком наткнувся на той континент,[28] усі інші судна обминали його береги, як буцімто зачумлені дикунством; але китобійні кораблі приставали до неї.

Саме китобійний корабель – справжній батько цієї колонії, нині такої могутньої. Навіть більше – за часів першого колоністського поселення в Австралії емігрантів не раз рятував від голодної смерті морський сухар, щедрою рукою вділений з китобійного судна, яке, на їхнє щастя, кидало якір у тих водах. Незліченні острови всієї Полінезії визнають цю саму істину і складають хвалу комерційну китобійному кораблеві, що вказав дорогу місіонерові й купцеві, а в багатьох випадках і сам привозив до нових берегів перших місіонерів. І якщо ота замкнена на два замки країна, Японія, стане колись гостинною, то й за це нам доведеться дякувати тільки китобійному кораблеві: адже він, здається, вже штовхнув її на цей шлях.

Та коли ви перед лицем усіх наведених фактів ще заперечуєте, що китоловство, мовляв, не викликає високоестетичних асоціацій, то я ладен зламати в двобої з вами півсотні списів – і щоразу скидати вас із сідла з проваленим шоломом.

Ви скажете, що кита не оспівав жоден уславлений поет, а китоловства не описав жоден славетний літописець.

Кита не оспівав жоден уславлений поет, а китоловства не описав жоден славетний літописець? А хто вперше згадав про левіафана? Хто ж, як не великий Йов! А хто склав першу розповідь про китобійне плавання? Та хто ж, як не сам король Альфред Великий[29], що власною королівською рукою записав слова Оттара, тодішнього китобоя-норвежця! І хто виголосив полум’яний панегірик китобоям у парламенті? Хто ж, як не Едмонд Берк![30]

– Це правда, але все ж таки самі китобої – нікчемні людці, в їхніх жилах не тече благородна кров.

У їхніх жилах не тече благородна кров? Та їхня кров краща за королівську! Бабусею Бенджаміна Франкліна була Мері Морред, після одруження – Мері Фолджер, дружина одного з перших поселенців на Нентакіті. Це від неї пішов рід Фолджерів та гарпунників; і всі вони, родичі великого Бенджаміна, й до сьогодні по всьому світі з краю в край кидають у китів свою зазубрену крицю.

– Ну, гаразд, але ж усі вважають, що китоловство – ремесло не дуже почесне.

Китоловство – ремесло не дуже почесне? Та це ж царствене ремесло! Стародавні англійські закони оголошували кита “королівською рибою”.

– Ет, це тільки слова. Сам кит ніколи не виступав як символ величі.

Кит ніколи не виступав як символ величі? Під час бучного тріумфу, улаштованого одному римському полководцеві, коли він після перемог вертався до столиці світу, найприкметнішою річчю в урочистій процесії був кістяк кита, приставлений аж із сірійського узбережжя [31].

– Ну, коли ви вже наводите цей факт, хай так: та що ви не кажіть, а справжньої величі в китоловстві нема.

В китоловстві нема справжньої величі? Та велич нашої професії засвідчує саме небо! Адже в південній півкулі є сузір’я Кита! Але годі. Перед російським царем можете насунути капелюх аж на лоба, але перед Квіквегом його скиньте! Годі! Я знав одного чоловіка, що на своєму віку здобув три з половиною сотні китів. Я вважаю цього чоловіка більш гідним шани, ніж котрийсь із великих полководців давнини, що хвалився, ніби здобув стільки ж укріплених міст.

Що ж до мене самого, то якщо в мені взагалі таїться щось досі не відкрите, але чудове; якщо я здобуду колись у цьому тісному, але не щедрому на хвалу світі справжню славу, якої прагну, мабуть-таки, не зовсім незаслужено; якщо потім спроможуся ще зробити щось таке, що хоч більш-менш варто зробити, а не лишити незробленим; якщо після моєї смерті виконавці заповіту – або, скоріше, кредитори – знайдуть у шухляді мого столу якісь цінні рукописи, то я вже зараз, наперед приписую всю цю славу й честь китобійному промислові. Бо китобійне судно було для мене і Єльським коледжем, і Гарвардським університетом.

Розділ 25. ПОСТСКРИПТУМ

На захист величі китобійного промислу я радий був би навести самі лише твердо встановлені факти. Та коли оборонець, вишикувавши свої факти, мов до бою, знехтує переконливі припущення, спроможні підкріпити його позицію, – чи не буде такий оборонець гідний осуду?

Загальновідомо, що під час коронації королів та королев, навіть сучасних, над ними виконують досить химерний обряд: їх ніби присмачують, щоб вони краще відповідали своєму призначенню. Для цього обряду існує так звана коронаційна солянка і, певне, має існувати й коронаційна маслянка. Як уживають у тому обряді сіль – хто його знає! Одначе я певен, що під час коронації голову короля урочисто мастять, ніби головку салати. Може, це робиться для того ж, для чого змащують усякі механізми, – щоб трибки всередині краще крутилися? Щодо справжнього сенсу цього царственого обряду можна гадати на різні лади, хоч у повсякденному житті ми досить зневажливо ставимось до людей, які мастять собі голову і виразно тхнуть помадою. І справді, в дорослого чоловіка, що вживає помаду для волосся, найімовірніше, не всі дома, якщо тільки він робить це не за приписом лікаря. В усякому разі, такі люди, загалом кажучи, небагато варті.

Але нас тут цікавить тільки одне: чим же мастять голову монарха під час коронації? Певне ж, не оливковою олією, і не реп’яховою, і не рициновою, і не ведмежим смальцем, і не тюленячим лоєм, і не риб’ячим жиром. А коли ні, то що ж це може бути за речовина, як не спермацет у своєму первісному, не оскверненому ніякою переробкою стані – найкоштовніший з усіх жирів?

Подумайте про це, вірнопіддані британці! Ми, китобої, постачаємо вашим королям і королевам коронаційну приправу!

Розділ 26. РИЦАРІ Й ЗБРОЄНОСЦІ

Старшим помічником капітана на “Пекводі” був Старбак, нентакітець родом, з квакерської сім’ї. Довготелесий, поважний чолов’яга, він хоч і народився на льодовитих берегах, але явно був добре пристосований і до жарких широт, бо мав тіло тверде, мов добре висушений сухар.

Перевезена в індійські моря, кров у його жилах не псувалась, як псується пиво в пляшках. Він народився, мабуть, у посушливий і голодний рік або ж в один з тих постів, якими уславився його рідний штат. Він устиг побачити вже з тридцять сухих, неврожайних літ, і ці літа висушили в його тілі все зайве. Одначе його худорлявість не здавалась ні наслідком якихось тривог чи турбот, що з’їдають нас, ні ознакою фізичної недуги. Він просто був ніби весь затужавілий і зовсім не бридкий із себе, якраз навпаки. Туго обтягнений чистою гладенькою шкірою, набальзамований зсередини здоров’ям та силою, немов оживлена єгипетська мумія, Старбак, здавалося, був готовий прожити ще цілі сторіччя, лишаючись таким самим; його внутрішня життєва сила давала гарантію, що він працюватиме добре, ніби патентований хронометр, у будь-якому кліматі – чи то в полярних снігах, чи то під палючим сонцем тропіків. Зазирнувши йому в очі, ви немов бачили там зачаєні тіні всіх тих незліченних небезпек, які він незворушно зустрічав у своєму житті. То був статечний, надійний чоловік, чиє життя майже все складалося з промовистої пантоміми вчинків, а не з млявої низки слів. Та поряд із його тверезою відвагою й непохитністю, в ньому були ще певні якості, що інколи вступали з усіма іншими в суперечність або навіть ледь-ледь не переважували їх. Напрочуд чесний і сумлінний, як на моряка, і наділений від природи глибокою побожністю, він протягом сповнених всіляких пригод років, прожитих у морському відлюдді, розвинув у собі сильний нахил до забобонності, тієї забобонності, котра в деяких натурах чомусь народжується скорше з розуму, ніж із темноти. Він вірив у зовнішні призвістки й у внутрішні передчуття. І коли часом ці забобони згинали ковану крицю його душі, то спогади про далекий дім на Кейп-Коді, про молоду дружину й дитя ще дужче пом’якшували його сувору від природи вдачу. Ці спомини, знов же, ще ширше відкривали двері таємним впливам, що в деяких чесних людях стримують вибухи безумної відваги, яка часто прокидається в моряках серед небезпек китобійного промислу. “Я не візьму в свій човен людини, що зовсім не боїться кита”, – казав Старбак. Очевидно, він мав на увазі не тільки те, що найнадійніша і найдієвіша хоробрість породжується тверезою оцінкою небезпеки, але й те, що зовсім позбавлений страху товариш куди небезпечніший за страхополоха.

“Еге ж, – казав, було, Стаб, другий помічник капітана, – такого обережного чоловіка, як наш Старбак, ви серед китобоїв більш не стрінете”. Та незабаром ми побачимо, що означає слово “обережний” в устах таких людей, як Стаб чи й майже будь-хто з китобоїв.

Старбак не ганявся за небезпеками, як рицар за пригодами, для нього відвага була не предметом гордості, а просто корисною якістю, що її треба завжди мати напохваті в смертельно небезпечній ситуації. Крім того, він, можливо, вважав, що в китобійному промислі відвага – один з найважливіших припасів на судні, так само як сухарі чи солонина, а тому її не слід гайнувати по-дурному. Через це він не любив спускати човен і вирушати в погоню за китом після заходу сонця і надміру вперто рватися до бою з китом, який надміру вперто рветься до бою з ним. “Бо я, – міркував Старбак, – вирушив у цей непевний океан для того, щоб убивати китів на поживу собі, а не для того, щоб вони мене вбили задля своєї поживи”. А що саме так були вбиті сотні людей, це Старбак добре знав. Яка була доля його рідного батька? І де, в яких бездонних глибинах міг він знайти розшматовані останки свого рідного брата?

І коли Старбак, носячи в душі такі спомини, та ще й мавши, як уже згадано, нахил до деякої забобонності, все ж зумів зберегти свою відвагу, то він таки справді був напрочуд відважна людина. Та чи не було б цілком природно й логічно, якби в людині з такою натурою і з такими трагічними спогадами з усього цього десь у таємних глибинах душі зродилася нова стихія, що при відповідній нагоді могла вирватись із ув’язнення й спопелити всю його відвагу? І хоч який він був хоробрий, але то була загалом така хоробрість, яку ми бачимо в декотрих безстрашних людях, що, вистоявши непохитно в боротьбі з морем, чи бурею, чи китами, чи з будь-якими звичайними нерозумними страхіттями всього світу, все ж не можуть витримати тих іще жахливіших – бо нестерпних не для тіла, а для душі – страхіть, якими часом загрожує нам насуплене від гніву чоло могутньої людини.

Та якби мені довелось на дальших сторінках змальовувати перед вами цілковитий занепад мужності в бідолашному Старбакові, я навряд чи зважився б на таке, бо хіба може бути щось сумніше й навіть ганебніше, ніж видовище зломленої сили духу? Люди, так само як акційні товариства чи навіть цілі народи, можуть здаватися вам огидними; серед них можуть траплятися падлюки, недоумки й душогуби, і обличчя в них можуть бути ниці або пісні. Але людина взагалі, в ідеалі – це така благородна й осяйна, така велична і ясна істота, що будь-яку ганебну пляму на ній усі її ближні мали б якнайквапливіше прикривати найкоштовнішими своїми убраннями. Цей образ бездоганної мужності живе в нас самих, так глибоко в нашому серці, що навіть остаточна втрата зовнішньої гідності не може його знищити, і він кривавиться в тяжкій муці від видовища душевно зломленої людини. Перед цією соромітною картиною навіть саме благочестя неспроможне заглушити в собі гіркі докори небесним зорям, що допустили до такого. Але та царствена велич, про яку я говорю, – це не велич корон та мантій, це та природжена велич, що не потребує пишних шат. Ти можеш добачити її в руці, що підносить кайло або забиває гвіздок, – оту демократичну велич, світло якої падає на всі долоні, випромінюване лицем самого бога! Великого, всемогутнього бога! Осереддя й околу всієї демократії! Його всюдисутність – це наша божественна рівність!

Отже, коли я далі навіть найнікчемнішим матросам, навіть відступникам та покидькам приписуватиму високі, хоч і темні риси, коли я сповиватиму їх трагічним чаром, коли навіть найжалюгідніший серед них – а може, найупослідженіший – часом підноситиметься в захмарні висоти благородства, коли я торкну його натруджену руку променем неземного світла, коли я розгорну веселку над злощасним заходом його сонця, – тоді, всупереч усім смертним критикам, підтримай мене в цьому ділі, о справедливий Духу Рівності, що розгорнув єдину царську мантію людяності над усім моїм поріддям! Підтримай мене в цьому, о великий демократичний боже! Ти, що обдарував навіть темнолицього в’язня Беньяна [32] блідою поетичною перлиною; ти, що одягнув у листи двічі прокованого найщирішого золота скалічену жебрацьку руку старого Сервантеса [33]; ти, що підняв із бруду Ендрю Джексона[34], кинув його в сідло бойового коня й громозвучно підніс вище тронів! Ти, що в усіх твоїх грандіозних земних ділах завжди вибирав найкращих своїх споборників серед царственого простолюду, – підтримай мене в цьому, о боже!

Розділ 27. РИЦАРІ Й ЗБРОЄНОСЦІ

Другого помічника звали Стаб. Родом він був із Кейп-Коду, і, за місцевим звичаєм, його так і прозивали: Кейпкодець. Не боягуз і не герой, а просто безтурботний відчайдух, він усі небезпеки стрічав з незворушним виглядом і під час полювання перед лицем найближчої загрози робив своє діло так спокійно й зосереджено, ніби тесля-підмайстер, найнятий сезонно. Завжди веселий, вільний, безтурботний, він порядкував своїм човном так, наче кожна сутичка не на життя, а на смерть – це товариська вечеря, а екіпаж човна – запрошені на неї гості. Він так ревно дбав про те, щоб розміститись у своєму човні з усіма можливими вигодами, немовби старий кучер, що намагається вмоститись на передку поштової карети якнайм’якше і якнайзатишніше. Підпливши до кита, в самому вирі смертельного бою він орудував своїм безпощадним списом так спокійно і вправно, як ото бляхар посвистуючи орудує молотком. Навіть опинившись під самим боком у оскаженілого страховища, він, як звичайно, мугикав яку-небудь хвацьку пісеньку. Завдяки цій давній звичці Стаб сприймав пащеку смерті так, немовби то було якесь вигідне крісло. Що він думав про саму смерть – важко розгадати. Та й чи думав він про неї взагалі? А якщо йому коли-небудь і траплялося після доброго обіду звернути думками в цей бік, то він, напевне – як і кожен справжній моряк, – сприймав її ніби команду вахтового начальника: видертись по щоглі вгору й упорати там якусь роботу, а яку саме – він побачить, коли виконуватиме ту команду, не раніше.

Можливо, й ще одна річ, поряд з іншими, давала Стабові таку безтурботність і безстрашність, допомагала йому так весело нести тягар життя в цьому світі, повному понурих мандрівних крамарів, пригнутих до землі своїми клунками, і зберігати отой майже нечестиво-веселий настрій. Тією річчю, видимо, була його люлька. Та куценька люлечка стала невід’ємною рисою його обличчя, як брови чи ніс. Легше було уявити собі, що він устає з койки без носа, ніж без тієї люльки. У нього над койкою, на відстані руки, була прилаштована поличка з цілим рядком готових, набитих люльок, і, лягаючи спати, він викурював їх усі підряд, припалюючи одну від одної, потім набивав їх, щоб були напоготові. Устаючи після сну, Стаб спочатку стромляв люльку в рот, а вже тоді – ноги в холоші.

Мабуть, оте безнастанне куріння й було принаймні однією з причин його незвичайно спокійної поведінки. Адже всі знають, що наше земне повітря – чи то на суходолі, чи то в морі – наскрізь отруєне невимовною скрухою безлічі смертних, що видихнули ту скруху, помираючи; і так само, як під час холерної пошесті багато людей ходять, тулячи до рота просякнену камфорою хусточку, – отак, мабуть, і дим Стабової люльки був ніби дезинфекційним засобом проти всіх земних прикрощів.

Третім помічником був Фласк – невисокий, кремезний, рум’яний юнак з Тізбері, що на острові Мартас-Віньярд, дуже войовниче настроєний щодо китів: аж здавалося, ніби він убачає в них своїх особистих споконвічних ворогів і тому вважає справою честі вбивати їх, де тільки стріне. Він був начисто позбавлений будь-якої пошани до цих чудесних тварин, до їхньої царственої величі та їхніх таємничих звичаїв і так самісінько нездатен був уявити, що зустріч із ними може загрожувати якоюсь небезпекою. В його вбогій уяві кит, це чудо природи, був просто величезною мишею чи в крайньому разі водяним щуром: щоб його вбити та витопити з нього лій, потрібно тільки трохи хитрості, часу та мороки. Через цю свою наївну, несвідому безстрашність він ставився до китів трохи легковажно; він ганявся за ними ніби для забавки, і все трирічне плавання за мис Горн було для нього просто веселою, цікавою грою, що тривала три роки. Як теслярські гвіздки поділяються на два види – ковані й дротяні,– так можна поділити на два види й усіх людей. Малий Фласк належав до виду кованих: тих, що тримають міцно й тримаються довго. На “Пекводі” Фласка прозивали Льодоламом, бо його постать справді чимось нагадувала короткий прямокутний брус, який має в північних китобоїв таку назву. З того бруса в усі боки стирчать кілки, що захищають судно від ударів крижин у буремних арктичних водах.

Такі були три помічники капітана – Старбак, Стаб і Фласк, – найзначніші люди на судні. За звичаєм усього китобійного флоту, вони ж і командували трьома вельботами – китобійними човнами “Пеквода”, – як старшини човнових екіпажів. У тому великому бойовому порядку, в якому капітан Ахав збирався вести свої сили на китів, ці троє старшин були ніби ротними командирами. Озброєних довгими, гострими китобійними списами, їх іще можна назвати трійкою добірних списників, а гарпунники були ніби метальники дротиків.

Оскільки ж у цьому уславленому промислі кожного старшину вельбота, наче середньовічного рицаря, завжди супроводить гарпунник, який при потребі подає йому нового списа, коли старий погнеться чи вислизне з рук під час нападу на кита, і навіть більше, оскільки між ними обома здебільшого панує щира злагода й приязнь, то саме зараз годиться розповісти й про гарпунників “Пеквода”: котрий з них був приставлений до котрого зі старшин вельбота.

Першим треба згадати Квіквега, якого обрав собі за зброєносця Старбак, старший помічник капітана. Але Квіквега ми вже знаємо.

Другий був Тештіго, чистокровний індіанець із Гейхеду – найзахіднішого мису острова Мартас-Віньярд, де й досі ще існують останні рештки селища червоношкірих, яке довго постачало сусідньому Нентакіту багатьох найвідважніших гарпунників. У китобійному флоті їх так і називають “гейхедцями”. Довге, тонке чорне волосся Тештіго, випнуті вилиці, круглі чорні очі, по-східному великі, як на індіанця, але по-південному блискучі й виразисті – все це свідчило, що він спадкоємець незіпсутої крові тих гордих воїнів-мисливців, котрі в погоні за могутніми лосями Нової Англії з луком у руках блукали лісами цього краю. Але сам Тештіго давно вже не вистежував мисливської здобичі в лісі, тепер він полював у морі на велетнів китів, і несхибні стріли його предків заступив нащадкові незрадний гарпун. При погляді на його смагляві, м’язисті, зміїно-гнучкі руки й ноги легко було повірити в забобонні уявлення декого з перших пуритан і подумати, що й справді цей дикий індіанець – син Князя Повітряних Стихій.[35]

Тештіго був зброєносцем Стаба, другого помічника капітана.

Тепер розповімо про Дагу, третього гарпунника, – здоровезного, чорного як смола негра-дикуна з левиною ходою, справжнього царя Агасфера[36] на вигляд.

З вух його звисали золоті обідки, такі великі, що моряки жартома називали їх “римами” – кільцями, до яких на палубі кріплять снасті,– і казали, що до них би можна кріпити марсель-фали. Замолоду Дагу самохіть найнявся на китобійне судно, що запливло до відлюдної затоки на його рідному узбережжі. За весь свій вік він не бував ніде в світі, крім своєї Африки, Нентакіту та ще далеких поганських гаваней, куди найчастіше заходять китобійні судна. Вже багато років він прожив геройським життям китобоя на палубі кораблів, власники яких добирали екіпажі надзвичайно ретельно; тому Дагу зберіг усі свої варварські чесноти й ходив по палубі прямий та високий, мов жирафа, в усій величі своїх шести з половиною футів. Хто знизу вгору дивився на нього, той почував якесь фізичне приниження, і біла людина, стоячи поряд нього, скидалася на білий прапор, піднятий фортецею, що просить замирення. За кумедним збігом, цей величний негр був зброєносцем малого Фласка, що здавався поруч з ним шаховим пішаком. Що ж до решти екіпажу “Пеквода”, то тут слід врахувати таке: серед багатьох тисяч матросів, які служать у американському китобійному флоті, нема й половини американців родом, хоч майже всі командири там – таки американці. Тобто в китобійному флоті Америки справа стоїть так само, як і у військовому та торговельному або ж як у американській армії чи в тих інженерних загонах, що споруджують у Америці залізниці й канали. Так само, кажу я, бо в усіх цих випадках американський народ дає розумні голови, а решта світу – в не меншому достатку – робочі руки. Немало цих матросів-китобоїв родом з Азорських островів, куди нерідко заходять під час плавання нентакітські судна, щоб поповнити команду сміливими жителями цих скелястих берегів. Отак китобійні кораблі з Гулля чи Лондона, вирушаючи на промисел у гренландські води, заходять на Шетландські острови добрати там екіпаж до повного складу. А вертаючись до Англії, завозять тих людей додому. Не знаю, чого воно так, але найкращі китобої, здається, виходять з остров’ян. І на “Пекводі” теж були майже самі остров’яни, “ізоляціоністи”, як я ще назвав би їх; вони, ці “ізоляціоністи”, не визнають спільного для всіх людей континенту, кожен з них живе на своєму власному, осібному. Проте коли їх об’єднала одна палуба, яка федерація “ізоляціоністів” вийшла з них! Справжня депутація Анахарсіса Клоотса[37] з усіх островів моря, з усіх кінців землі супроводила на “Пекводі” капітана Ахава, що прагнув викликати на бій усі кривди світу; небагато їх вернулося з того бою… Маленький чорношкірий Піп… о, він не вернувся! Бідолашне хлоп’я з Алабами! Незабаром ми побачимо його на баку похмурого “Пеквода”, почуємо, як він вибиває в свій бубон, ніби провіщаючи ту вічність, коли, покликаний на великий ют у високостях, він попаде до ангельського оркестру і там у славі знов битиме в свій бубон! Тут його називали боягузом, там вітатимуть, як героя!

Розділ 28. АХАВ

Ще кілька днів по тому, як ми покинули Нентакіт, капітан Ахав не показувався на палубі. Його помічники чергувались на вахтах, і з усього здавалося, ніби вони – єдині командири на судні; тільки інколи вони вибігали з капітанової каюти з такими несподіваними й владними наказами, що неважко було зрозуміти; вони лише заступають справжнього командира. Так, їхній найвищий володар і диктатор був тут, хоча досі неприступний для очей тих, кому не дозволялося заходити в святилище капітанської каюти.

Щоразу, скінчивши вахту внизу й піднявшись на палубу, я насамперед поглядав на корму: ану ж там уже з’явилося незнайоме обличчя. Бо первісний невиразний неспокій від думки про невідомого капітана тепер, у морській самотині, переродився мало не в душевне сум’яття. І це сум’яття інколи дивним чином ще посилювали мимовільні згадки про диявольські нісенітниці, які наплів мені обшарпаний Ілайджа. Ті згадки верталися до мене так настирливо, що доти я й не повірив би. І я нізащо не міг відігнати їх, хоч інколи майже ладен був сміятися з тої урочистої бредні химерного портового пророка. Та хоч який неспокій а чи лихі передчуття – назвімо це так – володіли мною, проте щоразу, оглядівшись по судну, я бачив, що живити такі почуття – безглуздо. Бо хоч увесь екіпаж “Пеквода” (а надто гарпунники) був куди більш варварським, диким і різномастим, ніж будь-яка сумирна команда торговельного судна, з якою я мав нагоду познайомитись раніше, однак я приписував це – і слушно приписував – несамовитій неповторності того вікінгівського ремесла, в яке я так на одчай душі впрігся. А особливо сам вигляд трьох командирів судна, трьох помічників капітана був ніби свідомо розрахований на те, щоб розганяти всі невиразні страхи й навіювати бадьорість та впевненість у щасливому перебігу плавання. Бо трьох таких добрих морських командирів і таких славних людей – кожен на свій лад – навряд чи легко було б іще знайти, і всі троє були американці: один – з Нентакіту, другий – з Мартас-Віньярду, третій – з Кейп-Коду. З порту ми вийшли на різдво; спочатку стояла пронизливо холодна, арктична погода, та ми весь час утікали від неї на південь, помалу, з кожним градусом і мінутою широти зоставляючи ту немилосердну зиму з її нестерпною погодою далеко позаду. І ось одного вже не такого гнітючого, хоча ще досить сірого та похмурого ранку в ту перехідну пору, коли “Пеквод”, гнаний попутним вітром, з якоюсь меланхолійною швидкістю стрибав по хвилях, мстиво розтинаючи їх, я на поклик вахтового командира вийшов на палубу, глянув, як звичайно, в бік гакаборту – і по мені перебіг дрож віщого передчуття. Дійсність перевершила сподівання: на юті стояв капітан Ахав.

На ньому не видно було й знаку тілесної недуги, хай навіть уже минулої. Він мав вигляд людини, засудженої до спалення живцем і знятої з вогнища в останню мить, коли полум’я вже облизало все її тіло, одначе не спалило його, не обпекло, не забрало й крихти з його тужавої, дозрілої моці. Вся його висока й плечиста постать була немов вилита з суцільної бронзи і дістала вже остаточну, незмінну форму, як Персей роботи Бенвенуто Челліні.[38] Вибігаючи з-під сивої чуприни, по його темній від засмаги щоці й шиї тяглась вузенька мертвотно-бліда смужка, наче пруг від дубця, і зникала під коміром. Вона нагадувала мені прямовисний слід, що його часом лишає блискавка на стрункому стовбурі могутнього дерева, не зламавши жодної галузки, але пронизавши все дерево, проривши в корі борозну від вершини аж до коріння й зоставивши лісового велетня живого й зеленого, тільки позначеного її тавром. Ніхто не міг сказати мені напевне, чи той знак на ньому був родимий, а чи то був шрам від жахливої рани. За якоюсь мовчазною згодою протягом усього рейсу ніхто – чи майже ніхто – на судні, особливо капітанові помічники, не згадував про той шрам у розмовах. Тільки одного разу Тештігів земляк, літній матрос-індіанедь з Гейхеду, почав був забобонно твердити, ніби тим шрамом Ахава затавровано аж у сорокарічному віці, і то не в якійсь смертельній сутичці, а в битві стихій на морі. Та цьому неймовірному твердженню суперечили слова іншого матроса, замогильно-похмурого старого чоловіка з острова Мен. Доти він ще ні разу не виходив у плавання з Нентакіту і в вічі не бачив Ахава, одначе прадавні морські повір’я та перекази наділяли цього старигана в очах решти моряків надприродною проникливістю, і тому жоден з білих матросів не став йому перечити, коли старий заявив, ніби якщо капітана Ахава колись поховають мирно в землі (хоч навряд чи так буде, промурмотів він), то той, кому доведеться віддавати небіжчикові останню послугу, обряджаючи його, побачить на ньому цей родимий знак, що тягнеться від маківки аж до п’ят.

Весь похмурий вигляд Ахава і ота мертвотно-бліда позначка, що підкреслювала його, так мене приголомшили, що в першу хвилину я й не помітив жахливої білої ноги, на яку він спирався і яка, власне, великою мірою й надавала йому тієї владної похмурості. Я вже чув раніше, що ту костяну ногу змайстрували йому ще в морі з щелепи кашалота – вирізьбили й відполірували. “Еге ж, щогли він позбувся коло японських берегів, – сказав якось той самий старий індіанець із Гейхеду. – Та він і собі, як своєму кораблеві, добув нову щоглу, не вертаючись додому. Він на всяку ваду знайде раду”.

Мене вразила й дивна капітанова постава. На юті “Пеквода” понад обома бортами, під самими бізань-вантами, були понасвердлювані в палубі ямки з півдюйма завглибшки. В таку ямку він уставляв свою костяну ногу і, піднявши одну руку, тримався за ванту. Капітан Ахав стояв випростаний і дивився прямо по курсу через ніс судна, що раз у раз кивало хвилям. У тому погляді, пильному й безстрашному, спрямованому вперед, був безмір непохитної твердості й незборима воля. Він не промовляв ні слова, і помічники не звертались до нього, хоч у всіх їхніх рухах і на обличчях виразно видніла гнітюча, болісна свідомість того, що за ними наглядає неспокійне хазяйське око. Та й не тільки це: понурий Ахав стояв перед ними з мученицьким виразом на обличчі, в усій невимовно владній, царственій величі якоїсь тяжкої недолі.

Вперше з’явившись на палубі, він незабаром знову сховався в каюті. Але з того ранку команда бачила його щодня: він або стояв, уставивши костяну ногу в опорну ямку, або сидів на кістяному стільчику, або важко ходив по палубі. В міру того як небо розхмарювалося, ставало трохи ласкавіше, і він помалу виходив із свого усамітнення, немовби в тому усамітненні після відплиття з дому тримала його тільки мертвотна зимова хмурість моря. І врешті настала пора, коли він майже весь час перебував на повітрі; одначе що б він не казав, а часом і робив на палубі, тепер уже залитій сонцем, однаково він здавався там непотрібним, ніби ще одна, зайва щогла. Та “Пеквод” іще тільки плив до місця промислу, а не переміряв море в пошуках здобичі; майже з усіма приготуваннями до промислу, які потребували нагляду, помічники цілком могли впоратись самі; тож поки що не діялось нічого – чи майже нічого – такого, що могло б його зайняти чи схвилювати і тим розвіяти хоч на хвилинку густі хмари, котрі громадились лава над лавою на його чолі, бо ж хмари завжди вибирають собі за ложе найвищі гірські вершини.

І все ж незабаром приємна святкова погода своїми чарами, своїми теплими дзюркотливими голосками начебто помалу розігнала його похмурість. Адже коли рум’янощокі діти, Квітень і Травень, пританцьовуючи, вертаються в похмурий зимовий ліс, тоді навіть найстаріший дуб, оголений, кострубатий, битий громами, врешті зазеленів хоч кількома галузками, щоб привітати таких милих гостей. Отак і Ахав кінець кінцем якось відгукнувся на дитинну грайливість теплого вітерцю. І не раз у його погляді проблискували паросточки, які в когось іншого розцвіли б усмішкою.

Розділ 29. ВХОДИТЬ АХАВ; ПОТІМ – СТАБ

Минуло ще кілька днів, всі крижини та айсберги лишилися за кормою, і “Пеквод” гойдався на хвилях серед ясної, звичної для Еквадору весни, яка майже безперервно панує в морі на порозі вічного серпня тропіків. Теплі, але й свіжі, ясні, дзвінкі, запашні, щедрі й буйні дні були наче кришталеві келихи, по вінця повні перського шербету, вкритого пухким снігом із трояндової води. Величні зоряні ночі були схожі на вельможних дам у оксамиті та діамантах, на дам, що в гордій самотині плекають спомини про своїх далеких мужів-завойовників – про свої ясні сонця в золотих шоломах! І нелегко було вибрати час для сну: чи пожертвувати таким принадним днем, а чи такою звабливою ніччю? Та не тільки в зовнішній світ уливало нову силу й принаду все оте чародійство незмінної погідності. Проникало воно й у людську душу, надто в тихі й ласкаві надвечірні години, і тоді серед присмеркової тиші вицвітом льодових кристаликів зринали в ній спогади. І всі оті витончені сили все дужче й дужче впливали на настрій Ахава.

Старість завжди бува безсонна, певне, тому, що чим довше людина зв’язана з життям, тим менше вабить її все схоже на смерть. Серед морських капітанів сивобороді діди найчастіше покидають ліжко й виходять на палубу ще затемна. Так було й з Ахавом; тільки тепер, останнім часом, він трохи не цілу добу перебував на палубі, тож краще буде сказати, що він покидав не ліжко, а палубу – і лише навідувався в каюту. “Для такого старого моряка, як я, – мурмотів він сам до себе, – спускатись оцим вузеньким трапом і залазити в койку, наче в труну, – однаково що сходити у власну могилу”.

Отож мало не щодоби, коли вже виставлять нічну вахту і вахтові на палубі охороняють сон тих, хто в кубрику; коли, якщо треба вибрати снасть на баку, матроси не кидають її на палубні дошки як попало, а опускають бережно, щоб не побудити заснулих товаришів, – одне слово, коли запанує на судні тиша й спокій, тоді мовчазний стерничий починає поглядати на трап, що веде до капітанської каюти, і незабаром у люку з’являється старий капітан: він вибирається нагору, хапаючись руками за коване поруччя, аби допомогти скаліченій нозі. Все ж таки Ахав не був позбавлений якоїсь жилки людяності й уважності до інших, бо в таку годину він звичайно стримувався від патрулювання на юті: адже для його потомлених помічників, що спочивали всього за якихось шість дюймів від кістяної п’яти капітана, кожен крок його лунав би таким громом і стугоном, що бідолахам міг би наснитись хіба скрегіт акулячих зубів. Та одного разу, коли поганий настрій узяв у Ахаві гору над такою повсякденною уважністю і він почав, важко гупаючи, міряти кроками палубу від гакаборту до грот-щогли, в люку з’явився химерник Стаб, другий помічник, і непевним, винувато-жартівливим тоном сказав, що, звісно, ніхто не може заборонити капітанові Ахаву гуляти по палубі, коли йому того хочеться, але чи не можна якось приглушити оте гупання? Він навіть нерішучо й невиразно натякнув, що можна б обмотати кістяну п’яту клоччям абощо. Ох, Стаб, не знав ти ще капітана Ахава!

– Чи я гарматне ядро, Стаб, – відказав той, – що ти хочеш підмостити під мене клейтух? Та йди спи; я забувся. Гайда вниз, у свою щонічну домовину, де такі, як ти, сплять між двома простирадлами, аби звикнути до савана, що колись наостанці сповиє вас… Знай, собако, свою буду!

Стаб так отетерів від цього заключного вигуку старого капітана, що йому аж мову відібрало; та врешті він збуджено відказав:

– Я не звик, щоб зі мною так розмовляли, сер! Мені це дуже не до вподоби.

– Геть! – скреготнув зубами Ахав і рвучко відступив назад, ніби хотів утекти від непоборної спокуси.

– Ні, сер, стривайте, – осмілівши, заперечив Стаб. – Я не стерплю, щоб мене називали собакою.

– Ну то я тебе назву десять разів віслюком, бараном і бидлом, та й іди геть, а то я тебе на той світ зажену!

По тих словах Ахав рвонувся до нього з таким грізним виглядом, що Стаб мимовільно сахнувся назад.

“Ще зі мною не бувало, щоб я за такі слова не сквитався кулаком, – промурмотів Стаб, отямившись уже на трапі, який вів до каюти. – Диво, та й годі. Стривай-но, Стаб, я ж так і не знаю до пуття, що мені зараз робити: чи вернутись і вдарити його, чи… та що це я!.. чи впасти навколішки й помолитись за нього. Так, саме це чогось навернулось мені на думку, але це зі мною було б уперше в житті… Чудне діло, дуже чудне. Та й сам він чудний. Так, так, звідки не глянь, хоч із носа, хоч із корми, а з таким чудним стариганом ти, Стаб, ще ніколи не плавав. Як він блиснув на мене очима! Наче в них порох спалахнув. Чи він божевільний? Не знаю, та щось дуже важке тисне йому на душу, це видно: адже й палуба лиш тоді тріщатиме, коли на неї навалити щось дуже важке. І в ліжку він тепер лежить хіба що три години на добу, та й то не спить. Хіба ж не казав мені Пундик, наш стюард, що вранці постіль у старого щоразу зібгана та пом’ята, простирадла збиті кудись аж у ноги, ковдра трохи не вузлами позав’язувана, а подушка гаряча аж страх, ніби на ній лежала розпечена цеглина? Гарячий стариган! Мабуть, це в нього те, що люди на березі часом називають сумлінням, це як ота “нарвальгія”, чи як її,– кажуть, воно ще гірше, ніж зубний біль. Гм… сам я не знаю, що воно таке, але боронь мене боже його підхопити. Цей Ахав весь напханий загадками; цікаво, чого він ходить щоночі в кормовий трюм? Пундик хвалився, ніби підгледів. Навіщо він туди ходить, хотів би я знати?.. З ким це в нього там побачення бувають? Хіба й це не чудне діло? Та що там балакати, тертий калач… Ну дарма, піду ще посплю. Так, хай йому біс, варто на світ народитись хоч би лиш на те, щоб зразу й заснути. Адже як подумати, то й немовлята, тільки-но родившись на світ, насамперед засинають, і це також чудне діло. Та хай йому хрін. А що на світі не чудне, як подумати? Але знов же: на біса мені думати? У мене ж одинадцята заповідь – “не думай”, а дванадцята – “спи, коли тільки можна”. Тож іди спати. Та стривай! Хіба він не узвав мене собакою? Сто чортів! Він мене назвав десять разів бидлом і бараном, а тоді ще й цілу купу віслюків зверху досипав. Ще бракувало, щоб копняків надавав. А може, й надавав, тільки я не помітив, бо геть сторопів, як побачив його чоло. Воно блиснуло, наче вибілена кістка. Та що це в ката зі мною діється? Я вже на ногах не встою! Наче мене навиворіт вивернуло те, що я отак склеїв дурня перед старим. Їй же богу, це все мені, мабуть, наснилося, хоча… Ну що ж мені робити, що, що, що? Ет, треба якось про те забути. А зараз – у койку. Завтра, при світлі, побачимо, що цей клятий чаклун собі думає”.

Розділ 30. ЛЮЛЬКА

Коли Стаб зник у люці, Ахав ще хвилину постояв, спираючись на фальшборт; а потім, як звичайно робив останнім часом, підкликав одного з вахтових матросів і послав його до каюти принести кістяного стільчика та люльку. Припаливши її від каганчика в нактоузі, він поставив стільчик на палубу біля навітряного борту, сів і почав курити.

Згідно з легендою, в часи вікінгів трони для морелюбних датських королів робили з іклів нарвала. Тож хіба можна було, побачивши, як Ахав сидить на своєму кістяному триніжку, не подумати, що це символізує самодержавну велич? Бо Ахав був ханом палуби, королем моря, владарем левіафанів.

Якусь часину з його уст раз за разом вилітали клубки густого диму, а вітер кидав їх назад, йому в обличчя. “Чогось це куріння вже не заспокоює мене, – нарешті сказав він сам до себе і вийняв люльку з зубів. – Ох, люлько моя! Видно, кепські мої справи, коли і твій чар відлетів геть. Морочився хтозна-нащо і ніякої втіхи не мав, ще й курив весь час проти вітру, сам того не помічаючи; проти вітру, та ще й так відчайдушно видихав дим, як ото кит, умираючи, пускає свій струмінь найвище і найрясніше. От і зараз я наче хотів усю турботу з себе видихнути. Що мені тепер із цієї люльки? Адже вона потрібна на те, щоб заспокоювати, вплітати легенькі білі хмаринки в м’які білі кучері, а не в таку закошлану сиву чуприну, як моя. Не буду я більше курити…”

І Ахав пожбурив ще не докурену люльку в море. Вогник засичав у хвилях, і в ту ж мить корабель промчав повз бульку, яку вона пустила, йдучи на дно. Насунувши капелюха на очі, Ахав знову зашкутильгав по палубі.

Розділ 31. КОРОЛЕВА МЕВ

Другого ранку Стаб заговорив до Фласка:

– Ну й сон мені наснився, Льодоламе! Такого чудного сну я ще зроду не бачив. Приверзлося, ніби наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою, а я хотів дати йому здачі й так замахнувся, що в мене трохи нога не відлетіла, їй же богу. А тоді трах, бах – аж Ахав, уже не Ахав, а піраміда, і я, мов дурень навіжений, стусаю ту піраміду ногою. Та ще чудніше, Фласк, – ти ж знаєш, які чудні бувають часом сни, – те, що хоч я й оскаженів, але весь час думаю, що той Ахавів копняк, зрештою, не така вже й велика образа. “Ет, – думаю, – є про що балакати! Це ж не справжня нога, а кістяна”. А це ж таки велика різниця – чи тебе живою ногою стусонуть, чи неживою.

Сам же знаєш, Фласк, що ляпас долонею – в сто разів більша образа, ніж удар ціпком. Живим по живому – то й образа живіша, хлопчику. І отак я весь час думаю, думаю, завваж, а сам, наче дурний, оббиваю собі пальці на нозі об піраміду – отаке все безглузде в тому сні, що ні в тин ні в ворота, а я стусаю й думаю: “Ет, що таке тепер його нога – ціпок, та й годі, ціпок із китової кістки. Еге ж, – думаю, – він і не стусонув мене, а ніби жартома потяг ціпочком, ніби похрестив китовою кісткою. А крім того, – думаю, – глянь на ту ногу: на ній же навіть ступні нема, такий собі тонесенький кінчик. От якби мене який селюк своїм ножиськом штурхнув – ото була б образа! Та це не образа, а просто шпилька, бо й нога зістругана на шпильку”. Далі ж іде найхимерніше в тому сні, чуєш, Фласк? Я ото гамселю носаком по піраміді, коли це хтось бере мене за плече й обертає до себе. Дивлюсь, а то якийсь старезний дідок, наче водяник, чи що, – горбатий і шерстю поріс, мов борсук. “Що це ти робиш?” – питає. Ох, братку, я ж і перелякався! Така мордяка! Та враз той переляк і вивітрився. “Що я роблю? – перепитую. – А вам яке діло, хотів би я знати, пане горбанчику? Чи й вам копняка закортіло?” Їй же богу, Фласк, не встиг я договорити, аж він повертається до мене кормою, нахиляється, задирає водорості, що ними обвішаний замість одежі, – а що ж я побачив, як ти гадаєш? Грім мене побий, братку, у нього вся корма наїжачена гострими швайками. Я подивився й кажу: “Та ні, старий, тебе я не стусатиму”. – “От розумний Стаб, – каже він, – от розумний”, – і мурмоче так весь час, наче жує слова самими яснами, чисто тобі якась стара відьма. Я бачу, що він не збирається замовкати, а все мурмоче своє: “От розумний Стаб, от розумний!” – та й думаю, що мені вже можна знову стусати піраміду. Тільки підняв ногу, а він як загорлає: “Годі стусати!” – “Що таке? – знову питаю. – В чому річ, дідусю?” – “Слухай-но, – відказує він, – побалакаймо про твою образу. Капітан Ахав стусонув тебе, еге?” – “Так, – відповідаю, – осюди саме”. – “Чудово, – каже він. – А чим же? Своєю костяною ногою, еге?” – “Так”, – відказую. “Ну то на що ж ти тоді нарікаєш, розумний Стаб? – дивується той дідок. – Хіба він не від щирого серця тебе стусонув? І хіба він тебе вдарив якоюсь там простою сосновою дерев’янкою, га? Ні, тебе стусонув великий чоловік – і стусонув прекрасною костяною ногою, Стаб. Це неабияка честь; я вважаю, що це неабияка честь.

Слухай, що я тобі скажу, розумний Стаб. В старій Англії найвельможніший лорд вважає за величезну шану, коли королева дасть йому ляпаса й зробить його кавалером ордена Підв’язки. То ти, Стаб, можеш хвалитися тим, що тебе стусонув сам старий Ахав і зробив розумним чоловіком. Затям, що я тобі скажу: хай він тебе стусає; вважай його стусани за честь; нізащо в світі не давай відкоша, бо тобі це не до снаги, розумний Стаб. Чи ти не бачиш оцієї піраміди?” Сказав – і раптом немовби… ну, немовби якось так… ну, як його сказати… ну, розплився в повітрі. Я хропнув, перевернувся на другий бік, аж бачу, що я лежу – в своїй койці. Ну, що ти скажеш про такий сон, Фласк?

– Не знаю; по-моєму, якийсь дурнуватий сон.

– Може, й так. Але він з мене зробив розумну людину. Бачиш, он стоїть Ахав і поглядає скоса через гакаборт? Ну, так ось, Фласк: ти нічого не придумаєш розумнішого, як змиритися з цим стариганом і ніколи не огризатися, хоч би що він казав. О! А що це він гукає? Слухай!

– Агей, на марсі! Пильнуйте всі! Тут є кити! Як хто побачить білого, кричіть скільки духу!

– Ну, що ти про це думаєш, Фласк? Чи нема тут крапельки чогось незвичайного, га? Білий кит… ти завважив? Я тобі кажу: тут чимсь дуже чудним тхне. Будьмо ж напоготові, Фласк. В Ахава на думці щось таке, що пахне кров’ю. Та годі, мовчімо! Він уже йде сюди.

Розділ 32. КИТОЗНАВСТВО

Ми вже сміливо рушили в морські простори; незабаром ми зовсім загубимось у їхньому безмежжі, де нема ні берегів, ні гаваней. Але перше ніж станеться таке, перше ніж оброслий водоростями корпус “Пеквода” загойдається поряд обліпленого скойками тулуба левіафана, годилось би з самого початку приділити увагу речам, майже необхідним для того, щоб по-справжньому зрозуміти всі ті конкретніші відомості й згадки про левіафанів, які ви знайдете далі.

Я хотів би розгорнути перед вами систематизований огляд китового плем’я в усіх його можливих відмінах. Та це завдання нелегке. Адже я пробую тут класифікувати складники самого всесвітнього хаосу, не більше й не менше. Слухайте ж те, що встановили найбільші й найновіші авторитети.

“Серед усіх паростей зоології більш нема такої заплутаної, як цетологія”, – заявив капітан Скорсбі в 1820 році.

“Я не маю наміру, навіть якби це було в моїй спромозі, досліджувати правильний метод поділу китоподібних на роди й родини. […] Серед тих, хто досліджує цю тварину, немає ніякої згоди”, – писав про кашалота корабельний лікар Бійл 1839 року.

“Неспроможність провадити далі наші дослідження на незмірних глибинах”.

“Непроникна запона таємниці, що сповиває наші відомості про китоподібних”.

“Поле, засіяне терням”.

“Усі ці неповні дані здатні тільки завдавати мук природознавцям…”

Так говорять про кита великий Кюв’є, і Джон Гантер, і Лессон – ці світила зоології та анатомії. І все ж, хоча справжніх знань у світі небагато, книжок написано вдосталь; так самісінько, до певної міри, стоїть справа і з цетологією, чи то китознавством. Дуже багато авторів – дрібних і великих, старих і нових, моряків і неморяків – широко чи стисло писали про китів. Ось вам лише частина імен: автори Біблії, Арістотель, Пліній, Альдрованді, сер Томас Браун, Геснер, Рей, Лінней, Ронделецій, Вілобі, Грін, Артеді, Сіболд, Бріссон, Мартен, Ласепед, Бонтер, Демаре, барон Кюв’є, Фредерік Кюв’є, Джон Гантер, Оуен, Скорсбі, Бійл, Беннет, Дж. Росс Браун, автор “Міріам Коффін”, Олмстед і, нарешті, велебний Т. Чівер. Та до якого остаточного результату вони дійшли, про це свідчать наведені вище цитати.

З названих у цьому списку авторів, які писали про китів, живого кита бачили на власні очі тільки ті, котрі йдуть після Оуена; і лиш один з них був справжній професіонал китобій. Я маю на увазі капітана Скорсбі. У вужчому питанні про гренландського, або справжнього кита він – найбільший із наявних авторитетів. Але Скорсбі нічого не знав і нічого не писав про великого спермацетового кита, або кашалота, поряд із яким гренландський кит навряд чи й вартий згадки. І я хочу сказати тут, що гренландський кит – це узурпатор на троні океану. Він навіть розмірами аж ніяк не найбільший з усіх китів. Та завдяки дуже давньому пріоритетові в претензіях на цей трон, а також бракові будь-яких відомостей про спермацетового кита, який ще сімдесят років тому був істотою зовсім незнаною, трохи не міфічною (і така необізнаність панує й досі повсюди, за винятком хіба самітницьких келій кількох учених та ще китобійних портів), ця узурпація трону була з усіх поглядів цілковитою. Майже всі згадки про левіафанів у великих поетів давнини переконують нас, що для них царем океанів був гренландський кит, і то без ніяких суперників. Та нарешті настав час проголосити нового царя. Ми – на Черінг-Кросі.[39]

Слухайте ж, усі добрі люди! Гренландського кита скинуто з трону, і віднині царює великий кашалот!

На світі є тільки дві книжки, де з якимсь, хай навіть дуже невеликим, успіхом зроблено спробу показати вам живого кашалота. Я маю на увазі книжки Бійла і Беннета; і той, і той свого часу були лікарями на англійських китобійних суднах, що плавали в Південних морях. Нових даних, які стосуються кашалота, в книжках цих точних і сумлінних людей, природним чином, небагато; але той матеріал, що там є, дуже цінний і надійний, хоч і обмежується переважно науковими описами. Проте всебічного відображення кашалот ще не знайшов ні в науковій, ні в художній літературі. В його біографії куди більше білих плям, ніж у життєписах усіх інших промислових китів.

Різні види китів треба укласти в якусь загальнозрозумілу, наочну класифікацію, хай навіть поки що тимчасову, ескізну, а вже пізніші трудівники науки доповнять її в усіх розділах. Оскільки ніхто з достойніших за мене за цю роботу не береться, я пропоную свої мізерні сили. Я не обіцяю нічого завершеного, бо всяке діло рук людських, яке претендує на завершеність, саме з цієї причини неминуче виявиться неповноцінним. Я не вдаватимусь у докладні анатомічні описи різних видів і взагалі ні в які довгі описи – принаймні тут. Моя мета – просто начерк класифікації китоподібних. Я архітектор, а не будівник.

Але й це завдання грандіозне; воно не до снаги звичайному сортувальникові листів на поштамті. Навпомацки спускатись услід за китами на дно морське, стромляти свої руки в незглибимі основи всесвіту, між його ребра й у саму тазову кістку – це жахливе діло. Хто я такий, щоб наважитись упіймати на вудку левіафана? Грізні кпини в книзі Йова вже мали б відстрашити мене: “Чи складе він (левіафан) умову з тобою?.. Тож надія твоя неправдива!” Але я плавав у бібліотеках і борознив океани; я сам оцими ось живими руками патрав китів. Я не жартую, і я ладен спробувати. Тільки треба розв’язати деякі попередні проблеми.

Перша: невизначений, невпорядкований стан цетології як науки з самого порога підтверджується тим, що в деяких джерелах так досі й не вирішено: кит – це риба чи ні. У своїй “Систематиці природи”, виданій 1776 року, Лінней заявляє: “Я відокремлюю китів від риб”. Та, скільки мені відомо, аж до 1850 року акула й камбала, скумбрія й оселедець, усупереч цьому категоричному Ліннеєвому декретові, поділяють з левіафаном володіння тими самими морями.

Підстави для того, щоб вигнати китів з водяного царства, Лінней наводить такі: “З огляду на їхню теплу кров, двокамерне серце, легені, рухомі повіки, порожнисті вуха, рenem intrantem, [вводжуваний статевий член] feminam mammis lactantem, [самиць, що годують малят сосками] і врешті: “Ex lege naturae jure meritoque” [за законами природи, справедливо і заслужено]. Я переказав усе це моїм нентакітським приятелям Саймонові Мейсі та Чарлі Гроббові, з якими колись побував у плаванні, і вони одностайно висловили думку, що всі ці аргументи недостатні. Чарлі навіть не дуже чемно сказав, що все це нісенітниця.

Отож знайте: наперед відкидаючи будь-які заперечення, я приймаю добру давню думку, що кит – це риба, і для підтвердження цього погляду пошлюся на святого пророка Йону. Встановивши цю головну тезу, далі ми маємо з’ясувати, які внутрішні особливості вирізняють кита з-поміж інших риб. Вище я навів відмінності, зазначені Ліннеєм. Коротко резюмовані, вони такі: легені й тепла кров, тоді як у інших риб нема легенів, а кров холодна.

Далі: як нам визначити кита за очевидними зовнішніми ознаками, і то так, щоб назавжди приліпити йому виразну етикетку? Коротше кажучи, ось як: кит – це риба, що пускає вгору струмінь і має горизонтальну хвостову лопать. Оце вам і весь кит. Хоч яке стисле це визначення, проте воно є результатом довгих роздумів. Морж пускає струмінь, як і кит, але морж – не риба, бо він земноводний. Але особливо переконлива в сполученні з першою друга теза мого визначення. Майже кожен, напевне, помітив, що всі риби, знайомі жителям суходолу, мають не горизонтальний, а вертикальний або стоячий хвіст. Тим часом у риб, що пускають струмінь, чи то фонтан, хвіст хоч і має форму, подібну до риб’ячого, проте завжди буває розміщений у горизонтальній площині.

Наведеним визначенням я аж ніяк не виключаю з левіафанового братства жодного з тих морських створінь, котрих досі залічували до китів нентакітці – люди, найкраще обізнані в цьому питанні; а з другого боку – не залічую сюди інших риб, які досі авторитетно вважалися сторонніми [40]. Таким чином, і всі менші риби, що пускають фонтан і мають горизонтальний хвіст, повинні бути занесені де цього загального начерку цетології. А тепер опишемо великі підрозділи всього китового війська.

Насамперед я розподіляю китів, залежно від їхніх розмірів, на три основні книги (розбиті на розділи), які охоплюють усіх їх, великих і малих,

І. Кити ін-фоліо; II. Кити ін-октаво; III. Кити ін-дуодецімо.

Як представника китів ін-фоліо назву спермацетового кита; ін-октаво – сірого дельфіна; ін-дуодецімо – бурого дельфіна.

ІН-ФОЛІО. Сюди я включаю такі розділи: 1. Спермацетовий кит; 2. Справжній кит; 3. Фінвал; 4. Горбач; 5. Гостроспинний кит; 6. Жовточеревий кит.

КНИГА І (ін-фоліо), р о з д і л 1. (Спермацетовий кит).

Цей кит, трохи відомий давнім англійцям під назвами “трампа”, “фізетер”, або “ковадлоголовий кит”, у французів зветься “cachalot”, у німців – “Pottfisch”, а мовою Довгих Слів – “макроцефалюс”. Він, безперечно, найбільше з живих створінь, що населяють земну кулю, найгрізніший з усіх китів, яких можна спіткати в морі, найвеличніший на вигляд і, нарешті, найцінніший з комерційного погляду, бо тільки з нього добувають оту дорогоцінну речовину – спермацет. Усі його дивовижні особливості я ще не раз розглядатиму далі. А поки що мене цікавить тільки його назва. З філологічного погляду вона безглузда. Кілька сторіч тому, коли спермацетовий кит був зовсім невідомий людям у всій своїй неповторній своєрідності, а жир його часом, при нагоді, добували з мертвих особин, прибитих хвилею до берега, в народі вважалося, що спермацет дає те саме створіння, яке в Англії називають гренландським, або справжнім китом. У ті часи гадали також, що спермацет є тим самим збудливим виділенням організму гренландського кита, на яке вказує перша половина назви цієї речовини. За тих часів спермацет був надзвичайно рідкісний, і вживали його не для освітлення, а для мастей і як ліки. Тоді його можна було тільки купити в аптеці, як тепер ми купуємо унцію ревеню. І, по-моєму, коли з плином часу стала відома справжня природа спермацету, давня його назва однаково збереглася в торгівлі – безперечно, аби підтримати високу ціну завдяки пов’язаному з тою назвою уявленню про його рідкісність. Таким чином, напевне, врешті ця назва перейшла й на того кита, з якого насправді добувають спермацет.

КНИГА І (ін-фоліо), розділ 2. (Справжній кит).

З певного погляду це найшановніший з левіафанів, бо він був першим із китів, на якого люди почали систематично полювати. З нього дістають матеріал, відомий під назвою “китового вуса”, та лій, так і званий “китовим лоєм”, – з комерційного погляду товар другорядної якості. Серед китобоїв це створіння без розбору називають будь-яким з подальших титулів: “кит”, “гренландський кит”, “чорний кит”, “великий кит”, “справжній кит”. Про вид, наділений стількома назвами, важко твердити з певністю, що це один і той самий вид. Якого ж саме кита включаю я до другого розділу своєї книги ін-фоліо? Того, котрого англійські природознавці називають “великий mysticetus”, англійські китобої – “гренландський кит”, французи – “baleine ordipeire”, а шведи – “growlands walfisk”. Це той кит, на якого вже понад двоє сторіч полюють англійці й голландці в арктичних водах; за яким здавна ганяються американські китобої в Індійському океані, на Бразільських обмілинах, біля Північно-Західного узбережжя і в інших частинах світу, прозваних ними “китобійними угіддями”.

Дехто твердить, ніби між “гренландським китом” англійців і “справжнім китом” американців є різниця. Але в усіх головних ознаках вони цілком тотожні, і досі ще не наведено жодного вирішального факту, яким би можна довести радикальну відмінність між ними. А саме через нескінченні розмежування, обгрунтовані вкрай непереконливими відмінностями, деякі розділи природничої історії аж відлякують нас своєю заплутаністю. Про справжнього кита ми ще докладно скажемо згодом, наводячи дані, що проливають світло й на кита спермацетового.

КНИГА І (ін-фоліо), розділ 3. (Фінвал).

Під цим заголовком я описую страховище, яке можна спіткати майже в усіх морях і яке називають “фінвалом”, або “дмухачем”, або “Довгим Джоном”. Це саме той кит, чиї фонтани найчастіше бачать удалині пасажири нью-йоркських пакетботів під час плавби через Атлантичний океан. Довжиною, а також наявністю китового вуса фінвал схожий на справжнього кита, але він не такий опасистий і має світліший колір – майже оливковий. Його величезні губи нагадують кручену линву – так вони помережані глибокими скісними зморшками. Найприкметніша його ознака – спинний плавець – часто привертає увагу в морі. Цей плавець, три-чотири фути завдовжки, виростає сторчма на спині, ближче до хвоста, і має форму трикутника з дуже гострою, шпичастою вершиною. Інколи кит увесь пливе під водою, і над поверхнею моря буває видно самий плавець. Коли море більш-менш спокійне, тільки злегенька помережане круговими хвилями, над якими, ніби гномон,[41] здіймається той плавець і відкидає тінь на побрижену гладінь води, ту гладінь можна порівняти з циферблатом сонячного годинника, а кільця хвиль – з коловими годинними позначками, награвірованими на тому циферблаті. І тінь на цих “ступенях Ахазових”[42] часто падає назад.

Фінвал не належить до стадних тварин і не плаває табунами. Він, очевидно, китоненависник, як ото серед людей трапляються людиноненависники. Він дуже полохливий, завжди плаває одинцем; несподівано виринає на поверхню в найвіддаленіших і найпохмуріших водах; його прямий, одиничний, високий фонтан здіймається над водою, наче довгий мізантропічний спис над безплідною рівниною. Фінвал наділений такою дивовижною прудкістю й витривалістю в плаванні, що досі люди переслідували його марно. Цей левіафан здається якимсь непереможним вигнанцем, Каїном свого плем’я і носить отой гостряк на спині, наче Каїнів знак. За те, що він має в своїй пащі китовий вус, фінвала часто об’єднують зі справжнім китом у теоретичний рід, найменований “вусатими китами”. Про цих так званих “вусатих китів”, яких, імовірно, є кілька видів, відомо небагато. Широконосі кити, дзьоборилі кити, гостроголові кити, горбаті кити, низькороті кити, пляшконосі кити – ось назви, що їх дали китобої декотрим різновидам.

У зв’язку з найменуванням “вусаті кити” дуже важливо відзначити, що такий принцип номенклатури, може, й полегшує розрізнення деяких видів, одначе встановити чітку систематику левіафанів, спираючись на такі ознаки, як китовий вус, чи горб, чи спинний плавець, чи зуби, неможливо, дарма що ці прикметні частини тіла або риси зовнішності здаються більш придатними для того, щоб стати основою правильної класифікації в цетології, ніж будь-які інші фізичні відмінності між різними представниками китоподібних. А чому неможливо? Та тому, що такі прикмети, як китовий вус, горб, спинний плавець чи зуби, розсіяні серед усіх видів китів без розбору, без ніякого зв’язку з іншими, важливішими особливостями будови їхнього тіла. От, наприклад, спермацетовий кит, чи кашалот, і горбач мають горби; але цим подібність між ними і обмежується. Далі: той самий горбач і гренландський кит мають китовий вус, але, знов же, цим і вичерпується їхня подібність. І так само стоїть справа з усіма згаданими вище ознаками. У різних видів китів вони сполучаються без ніякої закономірності, а в кожного виду окремо виступають у такій випадковій відособленості, що побудувати на цій основі загальну систематику ніяк неможливо. Об цю скелю вже розбивали свої човни всі китознавці.

Можна, здавалось би, припустити, що принаймні у внутрішній будові китів, у їхній анатомії ми знайдемо основу для справжньої класифікації. Та де там! Яка, приміром, риса анатомії гренландського кита може бути виразнішою й характернішою, ніж китовий вус? Але ж ми бачили, що на підставі цієї ознаки знайти гренландському китові місце в зоологічній номенклатурі неможливо. А коли ми заглибимось у нутрощі різних левіафанів, то не знайдемо там навіть особливостей, у сто разів менш значущих для систематизатора, ніж уже названі зовнішні прикмети. Що ж тоді лишається? А лишається одне: взяти китів у всій їхній цілості й сміливо розсортувати їх за форматом та обсягом. Ось цю бібліографічну систему ми обрали й тут, і це єдина система, в якій можна досягти успіху, бо вона єдино здійсненна. Отож далі.

КНИГА І (ін-фоліо), розділ 4. (Горбач).

Цього кита часто бачать біля північних узбереж Америки. Нерідко його, вполювавши, буксирували прямо в гавань. У нього на спині великий клунок, мов у мандрівного крамаря; горбач скидається також на вивіску заїзду “Слон з баштою”.[43]

В усякому разі, народна назва вирізняє його недостатньо, бо в кашалота теж є горб, хоч і не такий великий. Лій у горбача не дуже цінний. Горбач має китовий вус. Це найграйливіший, найбезтурботніший з усіх китів, він звичайно збиває куди більше піни та бризків, ніж будь-який інший з них.

КНИГА І (ін-фоліо), розділ 5. (Гостроспинний кит).

Про цього кита мало що відомо, крім його назви. Я бачив його здалеку за мисом Горн. Натурою він самітник і уникає як китобоїв, так і вчених. Хоч він і не боягуз, але ще ніколи не показував людям нічого, крім спини з довгим гострим хребтом. І нехай собі. Я майже нічого не знаю про нього, та й ніхто не знає.

КНИГА І (ін-фоліо), р о з д і л 6. (Жовточеревий кит).

Ще один добродій-самітник; черево в нього жовте, як сірка, – мабуть, він колись, поринувши дуже глибоко, тернувся тим черевом об покрівлю пекла. Побачити його трапляється дуже рідко; принаймні я бачив цього кита тільки в найдальших південних водах, і то так здалеку, що не міг розгледіти його обличчя. На нього ніколи не полюють, бо він однаково втік би, затягши з собою на глибину цілі милі линв. Про нього розповідають справжні дива. Прощавай, Жовточеревий! Я не зможу сказати про тебе більше нічого певного, та й найстаріший нентакітець не зміг би.

На цьому кінчається КНИГА І (ін-фоліо), а тепер починається КНИГА II (ін-октаво).

ІН-ОКТАВО [44]. Охоплює китів середнього розміру, з яких можна назвати: 1. Сірого дельфіна; 2. Чорного дельфіна; 3. Нарвала; 4. Кита-молотника; 5. Косатку.

КНИГА II (ін-октаво), розділ 1. (Сірий дельфін).

Хоч ця риба, чиє гучне й мелодійне дихання дало жителям суходолу образне порівняння (“сопе, мов дельфін”), широко відома ян житель морських глибин, та в народі її звичайно не вважають за кита. Одначе більшість природознавців визнали її китом, бо вона має всі основні прикмети левіафана. В сірого дельфіна помірний формат ін-октаво: довжина від п’ятнадцяти до двадцяти футів і відповідний обсяг поперека. Плаває табунами; окремий промисел на нього не провадиться, хоч лій з нього досить високої якості, придатний для освітлення. Деякі китобої вважають, що його поява свідчить про наближення великого спермацетового кита.

КНИГА II (ін-октаво), розділ 2. (Чорний дельфін).

Для всіх цих риб я наводжу ті назви, які дали їм китобої, бо ці назви здебільшого найкращі. Та коли котрась із назв виявиться невиразною чи нехарактерною, я це відзначаю й пропоную свій варіант. Так я зроблю й зараз, пишучи про чорного дельфіна, бо чорний колір властивий не тільки йому, а й майже всім китам. Тому я з вашого дозволу назву його китом-гієною. Його ненажерливість добре відома, а через те що кутики губів у нього трохи підняті вгору, з виду його не сходить якийсь мефістофельський усміх. Цей кит буває завдовжки шістнадцять-вісімнадцять футів. Його можна натрапити майже в усіх широтах. Пливучи, він якимсь особливим маніром виставляє над водою свій вигнутий спинний плавець, трохи схожий на римський ніс. Коли нема вигіднішої здобичі, китобої часом замість кашалота полюють і на кита-гієну, аби добути дешевий лій для хатніх потреб, як ото ощадливі господарі у себе вдома, коли нема гостей, засвічують смердючі лойові свічки замість пахучих воскових. Хоча шар сала в цього кита досить тонкий, з нього часом натоплюють тридцять, а то й більше галонів лою.

КНИГА II (ін-октаво), розділ 3. (Нарвал, тобто ніздрястий кит).

Ще один приклад невдалої назви, що виникла, гадаю, завдяки його дивовижному рогові, якого спершу вважали за довгий гострий ніс. Ця тварина буває близько шістнадцяти футів завдовжки, а ріг її – близько п’яти футів, хоч інколи досягає десяти і навіть п’ятнадцяти. Строго кажучи, цей ріг – просто видовжене ікло, що росте зі щелепи прямо вперед, тільки трохи відхиляючись униз. Росте він завжди з лівого боку, і це аж ніяк не красить його власника, бо надає йому якоїсь схожості з незграбним лівшею. Яке призначення того костяного рога чи списа – точно сказати важко. Навряд чи нарвал користується ним так, як меч-риба або риба-голка – своїм гострим носом; а втім, дехто з моряків твердить, ніби нарвал розриває ним намул на морському дні, вишукуючи поживу. Чарлі Гробб казав, що нарвал пробиває тим рогом кригу, коли наткнеться на неї, виринувши в Льодовитому океані на поверхню; тоді він, щоб дістатися до повітря, проламує кригу рогом. Та встановити, чи котресь із цих припущень слушне, досі не пощастило. Моя особиста думка така: хоч би яке було справжнє призначення того набокуватого рога, та, в усякому разі, він дуже добре міг би придатись нарвалові під час читання брошур як ніж, щоб розрізати ним аркуші. Я чув, як нарвала називали ще “ікластим китом”, або “рогатим китом”, або “китом-єдинорогом”. Він, безперечно, є дуже цікавим зразком єдинорозтва, яке трапляється майже в кожній парості тваринного царства. У деяких давніх монастирських авторів я знаходив вказівки на те, що в давнину оцей самий ріг морського єдинорога вважався дуже цінною протиотрутою від будь-якої трутизни; завдяки цьому виготовлені з нього ліки коштували страшенно дорого. З нього випарювали також летючі нюхальні солі для схильних до млості дам, так само як їх здобувають з оленячих рогів. Та й сам собою ріг нарвала вважався в давнину великою дивовижею. В одній старовинній, друкованій готичним шрифтом книжці я вичитав, що сер Мартін Фробішер,[45] коли він вернувся з плавання і королева Єлизавета, побачивши його бравий корабель на Темзі, ласкаво помахала йому своєю внизаною самоцвітними перснями рукою з вікна Грінвічського палацу, – “коли сер Мартін, – каже готична книжка, – вернувся з тої подорожі, то він, схиливши коліна, підніс її величності напрочуд довжелезний ріг нарвала, і той ріг багато років після того висів у Віндзорському замку”.

А один ірландський автор твердить, ніби це граф Лестер,[46] схиливши коліна, підніс королеві інший ріг, що буцімто належав єдинорогові не морському, а наземному.

На вигляд нарвал дуже мальовничий і схожий на леопарда, бо його молочно-біла шкіра поцяткована круглими й довгастими чорними плямами. Лій з нього дуже високої якості, прозорий і ніжний, але його мало, і тому на нарвала полюють рідко. Трапляється він здебільшого в полярних водах.

КНИГА II (ін-октаво), розділ 4. (Косатка).

Про цього кита, якого називають іще китом-убивцею, нентакітці мають дуже небагато точних відомостей, а вчені-природознавці й зовсім нічого не знають. Бачивши його здалеку, я можу тільки сказати, що завбільшки він із сірого дельфіна. Цей кит страшенно кровожерний – достоту як тубілець з Фіджі. Він інколи чіпляється великим китам ін-фоліо в губу, як п’явка, повисає на ній і може замучити величезну тварину до смерті. На косаток ніколи не полюють. Мені не доводилось чути, який у них лій. Друга назва цього кита теж не відзначається великою виразністю. Адже ми всі – і на суходолі, й на морі – убивці, всі – і Бонапарти, й акули.

КНИГА II (ін-октаво), розділ 5. (Кит-молотник).

Цей добродій уславився своїм хвостом: він лупцює ним ворогів, як учитель учнів лінійкою. Він умощується на спині в кита ін-фоліо й пливе на ньому верхи, підганяючи його ударами хвоста. Чимало шкільних учителів просуваються в житті так само. Про “молотника” відомо ще менше, ніж про “вбивцю”. Обидва вони – поза законом, навіть у морі, де законів нема.

На цьому закінчується КНИГА II (ін-октаво) і починається КНИГА III (ін-дуодецімо).

ІН-ДУОДЕЦІМО. Сюди належать малі китоподібні: 1. Ура-дельфін; 2. Дельфін-пірат; 3. Біломордий дельфін.

Тим, кому не траплялося вивчати цей предмет спеціально, може видатися дивним, що риби, розмір яких не перевищує звичайно чотирьох-п’яти футів, залічуються до китів; адже з цим словом в уявленні широкої публіки пов’язані велетенські розміри. Одначе створіння, названі вище китами в форматі ін-дуодецімо, безперечно, є китами в розумінні мого визначення, що таке кит: це риба, що пускає фонтан і має горизонтальну лопать хвоста.

КНИГА III (ін-дуодецімо), розділ 1. (Ура-дельфін).

Це дельфін звичайний, або морська свиня, що трапляється мало не по всій земній кулі. Назву “ура-дельфін” я придумав для нього сам: адже малих дельфінів існує багато різновидів, і треба щось зробити, щоб можна було розрізняти їх. Я назвав його саме так, бо ці дельфіни завжди плавають веселими табунами; в чистому морі вони підскакують раз у раз над водою, немов шапки, що злітають угору над натовпом у день Четвертого липня.[47]

Появу їхню моряки сприймають з великою радістю. Веселі, грайливі, вони завжди виринають з пінявих хвиль за навітряним бортом. Бо то така братія, що завжди пливе, куди вітер віє. Їхню появу вважають щасливим знаком. Якщо самі ви зможете стриматись і не закричати “ура”, побачивши цих жвавих риб, то хай вас господь помилує: духу божественної грайливості у вас нема. Вгодований, товстенький ура-дельфін дасть вам добрий галон чудового лою. Але особливо цінується ніжний, чистий рідкий жир, витоплюваний з його щелеп. Він потрібен ювелірам і годинникарям. Моряки змащують ним гострильні бруски. М’ясо в морської свині, як ви знаєте, смачне. Може, ви ніколи не чували, що й вона пускає фонтани. І справді, фонтан у неї такий невеличкий, що його не дуже й роздивишся. Але, як трапиться нагода, постежте за нею, і ви тоді побачите самого велетня кашалота в мініатюрі

КНИГА III (ін-дуодецімо), розділ 2. (Дельфін-пірат).

Це справді пірат. Страшенно лютий. Трапляється він, здається, тільки в Тихому океані. Він трохи більший за ура-дельфіна, але будовою тіла загалом такий самий. Як роздражнити його, то він і з акулою впорається. Я багато разів пробував уполювати його, але ще не бачив, щоб комусь пощастило це зробити.

КНИГА III (ін-дуодецімо), р о з д і л 3. (Дельфін біломордий).

Це найбільший з малих дельфінів. Наскільки мені відомо, трапляється тільки в Тихому океані. Китобої досі називали його “китовим дельфіном”, бо здебільшого його можна побачити поблизу справжніх китів. Виглядом він трохи різниться від ура-дельфіна – не такий округлий і опецькуватий; так, фігура в нього досить сухорлява, джентльменська. У нього нема плавця на спині (більшість інших дельфінів такий плавець мають), зате дуже гарний хвіст і сумні, карі, як у індіанця, очі. Та все псує борошнисто-біла морда. Хоч уся його спина аж до бічних плавців чорна мов галка, але межова лінія, чітка, як ватерлінія на корпусі судна, оперізує його від носа до корми, розмежовуючи два кольори: чорний угорі й білий унизу.

Білий колір почасти переходить на голову, зокрема на всю пащу, і тому цей дельфін має такий вигляд, ніби щойно, мов злодюжка, стромляв морду в мішок з борошном. Страшенно ниций і злодійкуватий вигляд! Лій у нього такий самий, як у звичайного дельфіна.

Далі за розміри ін-дуодецімо ця система не йде, бо дельфіни – найменші з китоподібних. Отже, вище перелічено всіх вартих уваги левіафанів. Та існує ще бозна-скільки всяких непевних, невловимих, напівміфічних китів, що їх я, американський китобій, знаю тільки з чуток, але не особисто. Я зараз перелічу їх згідно з тими назвами, які їм дають по матроських кубриках, бо, може, цей реєстр придасться майбутнім дослідникам, які довершать те, що я тільки розпочав тут. Коли котрогось із нижчепойменованих китів урешті вполюють та ідентифікують, тоді його можна буде легко включити в мою систему відповідно до його розміру – ін-фоліо, ін-октаво чи ін-дуодецімо. Це кит-пляшконіс, кит-колода, тупоголовий кит, капський кит, кит-проводир, гарматний кит, кит-кощій, мідношкурий кит, слоновий кит, айсберговий кит, когія, синій кит і т. д. У ісландських, датських та староанглійських авторів можна навибирати ще цілий список сумнівних китів, наділених усякими недоладними назвами. Та я не наводжу їх тут, як цілковито застарілі, і не можу втриматись від підозри, що це самі тільки назви, сповнені левіафанізму, але позбавлені реального значення.

І на закінчення: я з самого початку відзначав, що моя система не буде тут-таки, відразу, завершена. Як самі бачите, слова я дотримав. Але зараз я залишу свою цетологічну систему отак, як є, незавершеною, так само як був не завершений великий Кельнський собор – на вершечку недокінченої вежі й досі видніє звідний журавель для піднімання тягарів. Невеликі споруди можуть бути завершені своїми первісними будівничими, але в склепінні істинно великих споруд останній, замковий камінь завжди мають покласти нащадки. Боронь мене боже довести щось до завершення! Вся ця книжка – лиш начерк; та ні, це лиш начерк начерку. О, якби ж то Час, Снага, Гроші та Терпіння!

Розділ 33. СПЕКСІНДЕР

Тут до речі буде згадати про одну своєрідну рису розпорядку на китобійних суднах, яка стосується їхнього командного складу. Ця риса, власне, випливає з того, що на цих суднах є особливий ранг гарпунників, звичайно, невідомий на всіх інших суднах, опріч китобійного флоту.

Якої великої ваги надають фахові гарпунника, свідчить те, що колись, двісті чи й більше років тому, в голландському китобійному флоті суднами командували не тільки ті, кого нині називають капітанами; ні, влада на судні була поділена між капітаном і ще одним командиром, якого називали “спексіндером”. Дослівно це означає “салоріз”; але з часом цей титул став означати головного гарпунника. В ті часи капітанова влада обмежувалась питаннями навігації та загального порядку на судні, а в усьому, що стосується полювання на китів, неподільно владарював спексіндер, чи то головний гарпунник. На британських китобійних суднах, які ведуть промисел поблизу Гренландії, і досі збереглася ця давня голландська посада під спотвореною назвою “спекшенер”, але колишня висока гідність її прикро врізана. Тепер це просто старший гарпунник, один з дрібніших помічників капітана. Тим часом від доброї роботи гарпунника залежить великою мірою успіх усього плавання китобійного судна, тим більше, що в американському китоловстві він не тільки важлива персона на вельботі, а за певних обставин (нічні вахти на промислових теренах) порядкує й на палубі корабля. Тому велика морська політична доктрина вимагає, щоб він і жив не з матросами в кубрику, а був якимсь способом вирізнений з-поміж них як старший рангом, хоч самі матроси завжди ставляться до гарпунників по-панібратському, як до рівних собі.

Головна різниця між командиром і звичайним матросом у морі полягає в тому, що перший живе на юті, а другий – на баку корабля. Тому й на китобійних, і на торговельних суднах помічники розміщуються поряд з капітаном; так само на більшості американських китоловів гарпунники теж мешкають у кормовій частині судна. Тобто вони обідають у капітановій каюті й сплять у приміщенні, суміжному з нею.

Хоча й велика тривалість китобійних рейсів до Південних морів (це найдовші з усіх подорожей, у які досі пускались люди) і пов’язані з ними грізні небезпеки та спільність інтересів, що панує серед екіпажу, де всі члени його від першого до останнього одержують не тверду платню, а пай із здобичі, тобто однаково залежать від спільного талану, спільної пильності, безстрашності й тяжкої праці, – хоча все це призводить до того, що дисципліна на китобійних суднах часом буває не така сувора, як на торговельних, та однаково, хай би якою патріархальною месопотамською родиною здавався інколи екіпаж такого судна в деяких найпростіших ситуаціях, суворий порядок на юті судна, принаймні на вигляд, дуже рідко послаблюється й ніколи не скасовується зовсім. Так, на багатьох нентакітсьних суднах ви побачите, що шкіпер виступає на палубі так гордо й велично – куди там будь-якому командирові війсьнового корабля; навіть більше – до нього виявляють таку шанобу, немов він має на собі царський пурпур, а не витерте грубе синє “лоцманське” сукно.

І хоч похмурий капітан “Пеквода” найменше в світі схильний був до такої дешевої пихи, і хоч він вимагав тільки одного вияву шаноби – беззастережного і негайного послуху; хоч він ніколи нікого не примушував роззуватися, перше ніж ступити на ют, і хоч бувало, що в певних незвичайних обставинах, пов’язаних з подіями, про які ми розповімо далі, він звертався до своїх підлеглих з незвичайиами словами – чи то поблажливо, чи то in terrorem,[48] а чи ще якось, – проте й він аж ніяк не нехтував основних звичаїв та традицій морського життя.

Мабуть, зрештою ні від кого не втаїться й те, що всіма цими звичаями та традиціями капітан Ахав часом користався як маскою, при нагоді вдаючись до них задля іншої, більш особистої мети, ніж та, якій вони насправді мають служити. Завдяки їм певний султанський деспотизм його розуму, що інакше великого мірою лишився б не виявлений, утілювався в справжнісіньке диктаторство. Бо хоч би яка велика була чиясь розумова вищість, вона ніколи не зможе здобути практичної, відчутної влади над іншими людьми без допомоги деяких зовнішніх вивертів та обманів, самою своєю природою завжди більш-менш ницих і дріб’язкових. Якраз це завжди змушує справжніх владарів, владарів з ласки божої, триматися здаля від людського мурашника, а найвищі почесті, які може вділити цей світ, дістаються людям, котрі уславляються більше завдяки своїй безмірній нижчості супроти жменьки таємних бездіяльних обранців неба, ніж завдяки своїй безперечній вищості супроти низького рівня юрби. Така велика сила таїться в цих дрібницях, коли вони сповиті в найразючіші політичні забобони, що інколи вони обдаровують царською могутністю навіть недоумків чи ідіотів на троні. Та коли, як у випадку царя Миколи, обруч корони охоплює голову справді царську, тоді плебейські юрби плазують у поросі перед таким грандіозним зосередженням могутності. Та й драматург, пишучи трагедію й зображуючи людську непогамовність у всьому її розмаху та розгоні, нізащо не промине в своєму творі щойно згаданої обставини, надзвичайно важливої для його мистецтва.

Але Ахав, мій капітан, ще стоїть у мене перед очима в усій своїй нентакітській суворості й шорсткості, і в цьому епізоді, де мовиться про імператорів та королів, я не потребую таїти, що маю справу тільки з бідним старим китобоєм, а тому всі зовнішні аксесуари величі, трони й балдахіни – не для мене. О Ахаве! Все, що в тебе є величного, або зірване з неба, або підняте з морської безодні, або виліплене з безплотного повітря!

Розділ 34. СТІЛ У КАЮТІ

Полудень. Стюард Пундик, вистромивши з-під дашка над каютним трапом бліде обличчя, схоже на пухку хлібину, сповіщає свого владаря й хазяїна, що обід готовий. Ахав сидить у кормовому човні на завітряному борту; він саме скінчив визначатися по сонцю й тепер мовчки обраховує широту на гладенькій, схожій на медальйон чорній табличці, спеціально для цієї мети прикріпленій до верхньої частини його костяної ноги. Він не звертає ніякої уваги на стюардове повідомлення, і можна подумати, що похмурий Ахав навіть не почув голосу служника. Та ось, ухопившись за бізань-ванти, він виплигує з човна на палубу і, рівним, байдужим голосом промовивши: “Обід, містере Старбак”, – зникає в каюті.

Коли затихло останнє відлуння його султанських кроків і Старбак, перший емір, має всі підстави гадати, що капітан уже сів за стіл, тоді Старбак прокидається з задуми, проходить туди й сюди по палубі, поважно позирає на компас, не без утіхи вимовляє: “Обід, містере Стаб” – і спускається до каюти. Другий емір теж якусь хвильку марудиться біля снастей, а потім, легенько смикнувши за грота-фал, ніби щоб пересвідчитися, чи все гаразд із цією важливою снастю, теж бере на себе те саме завдання і, коротко кинувши: “Обід, містере Фласк”, – рушає за своїми попередниками.

Але третій емір, побачивши, що він на юті сам, ураз відчуває себе ніби звільненим від дивної скутості; бо, хитрувато моргнувши на всі боки та струснувши з ніг черевики, він пускається в хвацький, хоч і без музики та перестуку підборів, матроський танець прямо над головою самого падишаха, а потім, спритним рухом закинувши свою шапку, замість вішалки, на вершечок бізань-щогли, спускається вниз із веселими вихилясами – принаймні поки його видно з палуби. Таким чином він вивертає навиворіт весь порядок процесії, бо ж звичайно оркестр іде попереду, а не позаду. Та перше ніж переступити поріг каюти, він на мить зупиняється, напускає на обличчя зовсім інший вираз, і аж тоді незалежний, веселий маленький Фласк стає перед очі царя Ахава в ролі Впослідженого, чи то Раба.

Не остання з дивних особливостей корабельного життя, породжена крайньою штучністю морських звичаїв, – це те, що на палубі помічник капітана часом, коли його роздратувати, може повестися зі своїм командиром зухвало, засперечатися з ним; та ставлю десять проти одного, що цей самий помічник, спустившись на обід до каюти того самого капітана, зразу починає поводитись сумирно, щоб не сказати запобігливо й принижено, гнутися перед тим, хто сидить за чільним кінцем столу. Це дуже дивне, часом украй кумедне видовище. Звідки така різниця в поведінці? Важко сказати? Та ні. Щоб бути Валтасаром, царем Вавілонським, і до того ж царювати не пихато, а ласкаво, – для цього треба мати певну дрібку світської величі. Та коли хтось у справді царському й мудрому дусі порядкує за своїм домашнім обіднім столом, круг якого сидять запрошені гості, тоді сила й влада його особистого впливу на якийсь час стає незаперечна; його царська велич тоді більша за Валтасарову, бо ж Валтасар був не найбільший з великих. Хто хоч раз пригощав своїх друзів обідом, той знає, що таке бути Цезарем. У цьому є якась магія царської влади над товариством, і тій магії годі опиратись. Ну, а коли до цього додати ще й офіційну владу капітана корабля, тоді ви легко збагнете, яка причина отієї згаданої вище особливості корабельного життя.

За своїм інкрустованим китовою кісткою столом Ахав головував, наче безмовний гриватий морський лев на білому кораловому узбережжі, оточений войовничими, проте ще шанобливими левенятами. Кожен з помічників чекав, поки його обслужать за чергою. Вони були перед Ахавом наче малі діти; а проте в Ахаві не проглядало й крихти якоїсь пихи. Помічники одностайно втуплювали пильні погляди в ніж старого капітана, яким той розрізав перед ними смажене м’ясо. Гадаю, що вони ніколи в світі не змогли б осквернити цю священну хвилину хоч би найменшим зауваженням, хай навіть на таку невинну тему, як погода. Нізащо! І коли, простягаючи ніж та виделку, між якими була затиснута скибка м’яса, Ахав водночас кивав Старбакові, щоб той підставив тарілку, старший помічник приймав свою порцію, наче милостиню, і нарізав її на шматочки делікатно, і ледь здригався, коли ненароком ніж висне, ковзнувши по тарілці, і жував те м’ясо не плямкаючи, і ковтав не без остороги. Бо подібно до коронаційного бенкету в Франкфурті, де німецький імператор урочисто обідає з сімома імперськими курфюрстами, що обрали його, – оті обіди в капітанській каюті були ніби урочистими учтами і їх споживали в шанобливій мовчанці. А втім, Ахав зовсім не забороняв розмовляти за столом; він тільки сам мовчав. Стаб аж давився тією мовчанкою, і для нього бувало великою полегкістю, коли десь у трюмі під каютою зашарудить пацюк. А бідний маленький Фласк був найменшим сином, маленьким хлопчиком на тій нудній родинній учті. Йому діставалися з солонини самі кістки; якби подавали курку, він би одержав з неї самі лапки. Бо для Фласка навіть думка про те, щоб самому вибрати для себе порцію, була, рівнозначна найзухвалішій крадіжці. Якби він сам узяв собі шматок за тим столом, то, напевне, ніколи вже не зміг би дивитись порядним людям в очі – дарма що Ахав, найімовірніше, й не помітив би нічого. А вже щоб набрати собі масла – на таке Фласк не насмілився б нізащо в світі. Чи то він думав, що власники корабля не закуповують масла на його пай, бо воно може зіпсувати чистий, ясний колір його обличчя; чи, може, в глибині душі гадав, що в такій тривалій подорожі по морях, де нічого не купиш, масло – це щось занадто дорогоцінне, а тому не може бути призначене для нього, такого невисокого чином, – хай там як, а Фласк був людиною, приреченою на життя без масла.

І ще одне. Фласк останнім сідав за обідній стіл, і Фласк таки перший уставав з-за нього. Завважте! Через це Фласк мав дуже мало часу на обід. І Старбак, і Стаб сідали за стіл раніше за нього – і все ж вони мали привілей посидіти довше. Навіть якщо в Стаба, усього на крихту вищого рангом за Фласка, чогось не було апетиту і він не хотів засиджуватися за обідом, тоді й Фласк мусив поспішати і того дня не міг спожити більш як три ковтки їжі, бо якби Стаб устав із-за столу раніше за Фласка, це було б порушенням священного звичаю. Тому Фласк якось признався потай, що, відколи піднісся до рангу помічника капітана, ще ні разу не наїдався як слід і весь час був більш або менш голодний. Бо те, що він з’їдав, не стільки вгамовувало його голод, скільки підтримувало той голод у стані безсмертя. “Мир і задоволення, – думав Фласк, – навіки покинули мій шлунок. Я помічник капітана; проте який я був би радий ум’яти кусень солонини в кубрику, як тоді, коли був іще простим матросом! Оце такі плоди підвищення по службі; оце така марнота слави; оце таке безумство життя!” А крім того, якби хтось із матросів на “Пекводі” озлився на Фласка як на свого начальника, то, щоб досхочу натішитись помстою, тому матросові досить було б під час обіду піти на корму й крізь світловий люк каюти підгледіти, як Фласк сидить, онімілий і отупілий, перед грізним Ахавом.

Отже, Ахав і троє його помічників становили собою те, що можна б назвати першим столом у кают-компанії “Пеквода”. Коли вони виходили – у зворотному порядку, – блідолиций стюард просто розправляв парусинову скатерку чи принаймні робив на ній сякий-такий лад. А потім на бенкет кликали трьох гарпунників, що ставали немовби спадкоємцями його решток. Вони на якийсь час обертали вельможну кают-компанію на челядню.

Дивно контрастувала з отією нестерпною церемонністю та невисловленим і невидимим деспотизмом, що панували за капітановим столом, безтурботна вільність, навіть сваволя, майже несамовита демократія за столом підлеглих-гарпунників. Тоді як їхні начальники, помічники капітана, неначе боялися, щоб у них не зарипіли щелепні суглоби, гарпунники вминали їжу з таким смаком, що аж лящало. Вони бенкетували, наче вельможі; вони напихали собі животи, наче кораблі в Індії, що цілі дні набивають свої трюми прянощами. Квіквег і Тештіго мали такий неймовірний апетит, що блідолиций стюард знай підносив і підносив кусні солоної яловичини, зрізані, очевидно, з туші здоровезного вола. А якщо він барився і не носив їжу бігцем, то Тештіго не дуже по-джентльменському підганяв його, жбурляючи йому в спину виделку, наче гарпун. А одного разу Дагу, чомусь розжартувавшись, освіжив пам’ять стюарда, вхопивши його в оберемок і поклавши голову його на велику дошку, на якій різали хліб та м’ясо, а Тештіго з ножем у руці заходився примірятися до тієї голови, ніби хотів зняти з неї скальп. Той стюард, низенький, з обличчям наче хлібина, дуже нервовий та полохливий натурою, був сином збанкрутілого власника пекарні та лікарняної доглядачки. А що Пундик день у день мав перед очима грізного, похмурого Ахава, а час від часу ще й оцих трьох бешкетливих дикунів, то його життя було все заповнене дрижаками. Звичайно, наносивши гарпунникам усього, чого їм треба, він утікав з їхніх лабетів до невеличкої комори поряд і зі страхом підглядав за ними крізь щілини в дверях, аж поки скінчиться їхній обід.

Варто було побачити, як Квіквег гордо сидить навпроти Тештіго і обидва вони шкірять білі зуби один на одного. З третього боку стола вмощувався долі Дагу, бо якби він сів на лаві, то вперся б чорною кучерявою головою в низеньку стелю; за кожним рухом його велетенських рук і ніг уся невеличка каюта двигтіла, немов на судні плив за пасажира африканський слон. А проте велетень негр поводився за їжею напрочуд здержливо, щоб не сказати церемонно. Аж не вірилося, що такими невеличкими, як на його зріст, ковточками він може підтримувати могутню силу, що нею було налите його величезне, розкішне, царствене тіло. Очевидно, цей благородний дикун досхочу наїдався й напивався чистим повітрям, широкими своїми ніздрями втягуючи в себе священну живлющу силу світів. Велетні вигодовуються не хлібом та м’ясом і виростають не з них. Зате Квіквег мав жахливу варварську звичку гучно плямкати губами за їжею – звук досить-таки гидкий, – і то плямкати так, що бідоласі Пундикові щоразу кортіло зиркнути на свої худі руки – чи не зостались на них сліди від зубів. А почувши, що Тештіго вже гукає, щоб він вийшов, бо вони і його кісточки хочуть пообгризати, простосердий стюард починав так труситися, що посуд, розвішаний по стінах комірчини, трохи не падав додолу. До того ж гарпунники весь час носили в кишенях гострильні бруски, на яких гострили свої гарпуни та іншу зброю, а за обідом демонстративно підгострювали на тих брусках ножі, і скрегіт від цього гостріння аж ніяк не заспокоював сердегу Пундика. Хіба міг він забути, що, скажімо, Квіквег, ще коли жив на своєму рідному острові, напевне об’їдався людським м’ясом? Гай-гай, Пундику! Нелегка доля в білого офіціанта, що прислуговує людожерам. Не серветку він має носити на лівій руці, а щит. Та, на його превелику радість, три морські воїни врешті підводились і виходили; і тоді в його вухах, у вухах легковірного, настрашеного байками хлопчини, за кожним їхнім кроком лунав войовничий брязкіт кісток, наче то були маврітанські ятагани в піхвах.

Та хоч ці варвари обідали в кают-компанії, а номінально й мешкали на юті, одначе, не вельми посидющі вдачею, вони заходили туди тільки попоїсти та ще ввечері, коли через кают-компанію пробирались до свого окремого кубрика, щоб лягти спати.

З цього погляду Ахав, видно, не був винятком серед американських капітанів-китобоїв: вони здебільшого схиляються до переконання, що кают-компанія на судні належить виключно їм, а всіх інших вони пускають туди тільки з люб’язності. Отож насправді помічники капітана та гарпунники “Пеквода”, можна сказати, жили не на юті, а поза ним. Бо коли вони входили до ютових приміщень, то хіба так, як надвірні двері входять до будинку: відчиняючись, проникають досередини, а за мить, зачинившись, опиняються знов надворі, де й перебувають постійно. Та й небагато вони втрачали на цьому, бо ж у тій кают-компанії не бувало справжньої компанії. Ахав аж ніяк не був товариською людиною. Хоч і занесений до реєстру християн, він лишався серед них чужим. Він жив у світі так, як жив у колонізованому штаті Міссурі останній ведмідь-грізлі. Коли минала весна та літо, цей дикий Логан [49] тамтешніх лісів закопувався в дупло трухлявого дерева й перебував там зиму, смокчучи власну лапу; отак у своїй незатишній, буремній старості Ахавова душа, заховавшись у дуплистому стовбурі його тіла, живилась там, смокчучи похмуру лапу свого пригнічення!

Розділ 35. НА ЩОГЛІ

Моя черга вартувати на марсі припала на досить погожу пору.

На більшості американських китобійних суден дозорців посилають нагору майже зразу після того, як судно вийде з гавані, хоч би навіть йому малося пройти ще п’ятнадцять тисяч миль, поки воно опиниться в справжніх промислових водах. І коли, проплававши три, чотири або п’ять років, судно вертається додому, маючи на борту хоч одну порожню посудину, хоч би пляшечку, – навіть тоді марсові чергують на щоглах до останку. Надії вполювати ще одного кита не полишають на судні аж доти, доки його бом-брам-стеньги не пропливуть між шпилями при вході до рідної гавані.

Оскільки вартування на марсі – на вершечку щогли – чи то в морі, чи то на суходолі – це повинність дуже старовинна і дуже цікава, дозвольте розповісти про неї трохи докладніше. Я гадаю, що найдавнішими марсовими були стародавні єгиптяни, бо давніших я не знайшов, скільки не шукав. Адже хоч їхні прабатьки, будівники Вавілонської вежі, безперечно, мали намір поставити найвищу щоглу на всю Азію, та й на всю Африку, одначе не встигли вони закріпити на її вершечку клотик, як їхня величезна кам’яна щогла впала за борт у жахливому шквалі господнього гніву, і тому ми не можемо віддати цим вавілонським будівникам першість перед єгиптянами. А твердження, що єгиптяни були нацією марсових, грунтується на переконанні всіх археологів, що перші піраміди споруджувано для астрономічних спостережень. Цю теорію дивним чином підтверджує східчаста форма всіх чотирьох боків цих споруд; завдяки їй стародавні астрономи могли, задираючи ноги якомога вище, вибиратись аж на вершечок піраміди й гучно оголошувати про появу на небосхилі нових зірок, достоту як марсові на нинішніх суднах оголошують появу на обрії вітрила або кита. В святому Симеоні Стовпникові, уславленому християнському самітникові давнини, що спорудив собі високу кам’яну колону в пустелі й пробув усі останні роки свого життя на її вершечку, піднімаючи собі нагору їжу на мотузку, ми вбачаємо видатний приклад непохитного марсового, бо його не могли зігнати з його місця ні туман, ні мороз, ні дощ, ні град, ні сльота: він мужньо витримав усе до останку і буквально вмер на своєму посту. Сучасне плем’я марсових належить до царства неживих речей – усе то люди кам’яні, чавунні або бронзові, і хоч вони легко можуть витримати будь-який шквал, проте цілковито неспроможні, побачивши на обрії щось незвичайне, оголосити про його появу. От, наприклад, Наполеон: він стоїть, схрестивши на грудях руки, на вершечку Вандомської колони, якихось півтораста футів над землею, і нітрохи не дбає про те, хто порядкує на палубі тепер: чи Луї-Філіпп, чи Луї-Блан, а чи Луї Чортзнахто.[50]

Великий Вашінгтон теж стоїть високо вгорі на своїй височезній грот-щоглі в Балтіморі, і його колона, як один з Геркулесових Стовпів, позначає той рівень людської величі, вище якого піднімається небагато смертних. Та й адмірал Нельсон, застиглий на своєму кабестані, вилитому з гарматної бронзи, теж стоїть марсовим на Трафальгарському майдані, і хоч його майже не видно крізь лондонський дим, та ми здогадуємося, що там сховався герой, бо де є дим, там мусить бути й вогонь. Але ні великий Вашінгтон, ні Наполеон, ні Нельсон не відповідають на жоден вітальний оклик знизу, хоч би як палко закликали їх допомогти своїми порадами знавіснілій палубі, понад якою вони дивляться в далину, хоча, можна гадати, їхній духовний зір проникає крізь густу імлу майбутнього і вони бачать, яких мілин та рифів треба стерегтися.

Може здатись, ніби об’єднувати в будь-якому відношенні суходільних марсових з морськими недоречно; та це хибна думка, яка випливає з одного факту, наведеного Оведом Мейсі, єдиним істориком Нентакіту. Достойний Овед повідомляє, що на самому світанку китобійного промислу, ще перше ніж кораблі почали регулярно виходити в море за здобиччю, населення цього острова поставило на узбережжі високі стовпи, і на ті стовпи по прибитих гвіздками щаблях, як ото кури до курника, вибирались чатувати вартові. Небагато років тому цей спосіб перейняли китобої Нової Зеландії: помітивши в морі кита, вартові гукали до людей, що сиділи напоготові у вельботах недалеко від берега. Та цей звичай уже відійшов у минуле; тож звернімо свою увагу на єдиний справжній марс – марс китобійного корабля в морі.

На марсах усіх трьох щогл дозорці вартують від сходу до заходу сонця; вони змінюють там один одного що дві години. В тиху погоду в тропіках це надзвичайно приємне місце – марс щогли; для людини, схильної до мрій та роздумів, це просто розкіш. Стоїш на височині сто футів над безмовною палубою, колихаючись над глибінню, ніби щогли – то гігантські ходулі; стоїш отак, а під тобою, між твоїми ногами, пропливають найбільші морські страховища – достоту так, як колись між чобітьми славетного Колоса Родоського пропливали кораблі. Стоїш там, загублений у безмежжі моря, змережаного самими тільки хвилями. Судно погойдується ліниво, ніби в дрімоті; віє сонний пасатний вітер, і все те вколисує тебе в солодкі марення. В цьому тропічному китоловському житті вас здебільшого оточує високий, нічим не порушуваний спокій: ніяких подій, ніяких новин, ви не читаєте газет, екстрені випуски не хвилюють вас хтозна-нащо сенсаційними повідомленнями про якісь найбуденніші речі, вас не турбують ніякі хатні клопоти, ніякі банкрутства акційних товариств, ніяке падіння курсів цінних паперів і навіть думки про те, що ви матимете на обід: адже всі ваші харчі на три роки наперед чи й більше дбайливо запаковані в барильця, а меню лишається незмінним.

Загальна кількість годин, перебутих вами на вершечку щогли такого південноморського китобійного судна протягом усього плавання, яке часто триває цілих три, а то й чотири роки, може скласти добрих кілька місяців. На превеликий жаль, те місце, якому ви присвячуєте таку велику частину свого життя, начисто позбавлене всього, що надавало б йому хатнього затишку, будь-яких вигод, що створюють почуття такого затишку, як-от ліжко, гамак, катафалк, будка для вартового, казальниця, візницький екіпаж та інші невеликі, але зручні пристрої, в яких люди шукають тимчасового відособлення від інших людей. Найчастіше вашим сідалом буває вершок брам-стеньги, де ви стоїте на салінгу – двох тонких рівнобіжних дерев’яних брусках (такі салінги бувають майже виключно на китобійних суднах). Судно гойдається на хвилі, і новачок-марсовий почуває себе там так вигідно, ніби він стоїть на рогах у бугая. Звичайно, в холодну погоду ви можете взяти з собою нагору свій дім у подобі вахтового плаща; але, правду кажучи, і найтовщий плащ – це не набагато кращий дім, ніж ваша власна гола шкіра. Адже так само, як душа ваша вклеєна всередині цього ковчежка з плоті і не може вільно рухатись у ньому, а вийти з нього й поготів не може, не наражаючись при тому на свою погибель (як недосвідчений мандрівець, що надумав узимку перетнути засніжені Альпи), – так само й вахтовий плащ – це не стільки дім, скільки обгортка, конверт, додаткова шкіра, що обтягує вас. Ви не можете помістити в своєму тілі полиці чи шафи і так само не можете зробити зі свого вахтового плаща затишну комірчину.

З огляду на все це можна тільки пошкодувати, що марси на південноморських китобійних суднах позбавлені отих гідних заздрості будок, чи казальниць, званих “воронячими гніздами”, які захищають марсових на гренландському китолові від поганої погоди льодовитих морів. У дуже добрій для читання перед каміном книжці капітана Сліта “Плавання серед айсбергів у пошуках гренландських китів, а принагідно й з метою віднайдення давніх ісландських колоній на старій Гренландії”, – в цьому чудовому томику всі, хто будь-коли чатував на вершечку щогли, знайдуть чарівні подробиці про щойно винайдене тоді “вороняче гніздо” на “Глетчері”, як називався славний корабель капітана Сліта. Він так і назвав його на свою честь – “вороняче гніздо Сліта”, оскільки сам його винайшов і запатентував, і, не визнаючи ніякої фальшивої скромності, вважав, що будь-якому створеному нами пристроєві слід давати своє ім’я, так самісінько як ми даємо свої прізвища власним дітям, бо ж ми, батьки, самі їх винайшли й запатентували. “Вороняче гніздо Сліта” формою трохи скидається на велике, двадцятивідерне барило. Зверху воно відкрите, одначе має прилаштований збоку пересувний щиток, за яким можна ховати голову від сильного вітру. “Гніздо” укріплене на самому вершечку щогли, і влазити до нього треба крізь невеликий люк у дні. З боку корми в “гнізді” є вигідне сидіння, а під ним – рундучок для парасольки, шарфа та плаща. Спереду – щось на зразок шкіряної кишені, куди можна покласти рупор, люльку, підзорну трубу та всяке моряцьке приладдя. Коли сам капітан Сліт вартував на марсі у своєму “воронячому гнізді”, він, за його власними словами, завжди мав при собі рушницю (теж застромлену в ту шкіряну кишеню), порохівницю й дробівницю – на той випадок, якщо трапиться побачити нарвала, чи то морського єдинорога, яких безліч у тих водах. Поцілити нарвала з палуби неможливо, бо куля в скісному польоті не проб’є великої товщі води, але стріляти згори, зі щогли, – то зовсім інша річ. Очевидно, що капітан Сліт із великою втіхою описував усі найдрібніші вигоди свого “воронячого гнізда”; та хоч він дуже широко розводиться про нього і частує нас справжнім науковим звітом про свої досліди з маленьким компасом – він брав його з собою в “вороняче гніздо”, щоб виправляти похибки курсу, які дає так звана “місцева девіація” всіх нактоузних компасів, – похибки, спричинювані близькістю залізних частин судна в площині компаса, а на “Глетчері”, можливо, ще й тим, що серед його екіпажу було чимало зледащілих ковалів, – хоч він, кажу, дуже розумно й по-науковому пише про ці речі, але, попри всі його вчені “нактоузні девіації”, “азимутальні компасні спостереження” та “апроксимальні похибки”, сам він, капітан Сліт, дуже добре знає, що не був аж так заглиблений у ті глибокі магнітні міркування, щоб його уваги не притягала часом ретельно наповнена пляшечка, так мило притулена в куточку його “воронячого гнізда” просто під рукою. Хоч я загалом дуже шаную і навіть люблю відважного, чесного й ученого капітана, та все ж не можу пробачити йому, що він у своїй книжці ні разу не згадав тієї плящини: адже вона, певно, була йому вірною приятелькою й утішницею, поки він, натягши на руки рукавиці, а на голову відлогу, студіював математику там, нагорі, в тому пташиному гнізді, за якихось кілька сажнів від полюса.

Та хоч ми, китобої Південних морів, і не вмощуємось на марсі так затишно, як капітан Сліт та його гренландська команда, але ця невигода з лихвою врівноважується пречудовою погодою, що панує в тих звабливих водах, де ми, південні китобої, здебільшого плаваємо. Я, приміром, звичайно дуже неквапливо піднімався по вантах, перепочивав на першому салінгу, щоб перекинутися слівцем з Квіквегом або ще з котримсь із товаришів, що, скінчивши свою вахту, спускався мені назустріч; тоді брався ще трохи вище і, ліниво перекинувши ногу через брам-рею, спершу окидав поглядом водяні пасовиська і аж тоді піднімався на своє остаточне місце призначення.

Дозвольте мені облегшити душу перед вами й признатися, що вартовий з мене був абиякий. У моїй голові снувалися всесвітні проблеми, тож як я міг – полишений цілком на себе на такій плідній для мислення височині,– як я міг сумлінно виконувати свої обов’язки й дотримуватись неодмінного для всіх китобійних суден наказу: “Не спускай очей з навітряного боку і гукай, як тільки щось побачиш!”

І дозвольте тут щиро остерегти вас, власники нентакітських суден! Бережіться брати на службу, що вимагає такої пильності, юнаків із змарнілими обличчями та запалими очима, схильних до недоречного заглиблення в роздуми, – тих, хто приходить на судно з “Федоном”,[51] а не з Баудічем[52] у голові.

Бережіться таких, кажу вам: перше ніж убити для вас кита, його треба побачити, а такий молодий платонік із запалими очима десять разів обпливе на вашому кораблі довкола світу, але не збагатить вас і на унцію спермацету. Ці перестороги аж ніяк не зайві. Бо в наші дні китобійний промисел дає пристановище багатьом романтичним, меланхолійним, задумливим юнакам, яким остогидли докучливі земні турботи, і вони шукають розваги в смолі та китовому салі. Такий Чайльд-Гарольд нерідко вибирається на марс якогорь нещасливого, розчарованого китобійного судна й вибухає похмурими словами:

Хвилюй, глибокий синій океане!

Сто тисяч салотопів борознять тебе

Намарне…[53]

Дуже часто капітани таких суден винуватять саме цих неуважливих молодих філософів і дорікають їм, що вони не виявляють достатнього “зацікавлення” плаванням, натякаючи, ніби вони так начисто позбавлені будь-яких честолюбних поривань, що потай, у глибині душі, воліли б зовсім не побачити китів. Та марно: молоді платоніки виправдовуються тим, що в них поганий зір. Вони, мовляв, короткозорі, тож яке пуття з того, що вони напружуватимуть зорові нерви? А біноклі вони забули вдома.

– Ех ти, мавпо, – сказав один гарпунник такому юнакові.– Ми вже три роки в плаванні, з шкури пнемося, а ти ще не нагледів жодного кита. Тільки-но залізеш на марс, як зразу китів у морі мов кіт наплакав.

Може, кити й були там; може, навіть ген на обрії плавали цілі табуни їх. Та задумливого юнака так уколисує мигтючий ритм хвиль і власних думок, укидає його в таку дурманну апатію, в такі пусті, несвідомі марення, що він урешті сам себе забуває, і таємнича безодня під ним здається йому видимим образом тої глибокої, синьої, бездонної духовності, що сповнює все людство і всю природу; і все те дивне, рухливе, ледь помічене й прекрасне, що уникає його зору, кожен ледь розрізнений, ледь вистромлений з води плавець якоїсь невиразної підводної тіні здається йому втіленням тих невловних думок, що наповнюють душу, тільки невпинно пролітаючи крізь неї. В цьому завороженому стані дух наш відлітає туди, звідки він з’явився, він розсіюється в часі й просторі, як розвіяний на вітрі пантеїстичний попіл Кранмера,[54] і кінець кінцем відкладається на кожному узбережжі нашої земної кулі, щоб стати його часткою.

Тепер у тобі нема іншого життя, крім того, розколиханого, вділеного тобі легким погойдуванням корабля на хвилях; життя, позиченого кораблем у моря, а морем – у незбагненних господніх припливів та відпливів. Та, заглиблений у цей сон, у це марення, поворуши хоч трохи, хоч на дюйм рукою чи ногою, відпусти опору, за яку тримаєшся, – і ти з жахом усвідомиш себе знову. Ти витаєш над Декартовими вирами [55]. І, можливо, якось опівдні, в щонайкращу погоду, здушено скрикнувши, ти зірвешся й полетиш крізь це прозоре повітря в оте тропічне море, щоб уже не виринути з нього. Тож бережіться, пантеїсти!

Розділ 36. НА ЮТІ

(Входить Ахав; потім – усі)

Це сталося невдовзі після пригоди з люлькою, вранці, майже зразу після снідання. Ахав, як звичайно, трапом піднявся з кают-компанії на палубу. Більшість капітанів прогулюються в цю годину – так, як ото сільські поміщики після сніданку проходжаються по садку.

Невдовзі почувся твердий стукіт костяної ноги; Ахав ходив, як завше, туди й сюди по дошках палуби, що давно знала його ходу: адже та палуба, мов геологічні скам’янілості, вся була помережана його характерними слідами. Пильно придивившись і до його поораного зморшками чола, ви й там би розгледіли ще виразніші сліди, сліди єдиної невсипущої думки, що безнастанно снувалась у нього в голові.

Але того ранку, про який я оповідаю, ці сліди здавалися ще глибшими, і навіть його неспокійна хода лишала на палубі глибші позначки. Ахав був такий заполонений своєю думкою, що з кожним його одноманітним поворотом – раз біля грот-щогли, другий – біля нактоуза – на обличчі його майже видно було, як ця думка повертається разом з ним і разом з ним знову починає крокувати. Справді, вона так заполонила його, що просто-таки здавалася внутрішнім відбитком усіх його зовнішніх рухів.

– Ти бачиш, Фласк? – шепнув Стаб. – У ньому якесь курча прокльовується. Скоро вилупиться.

Минала година за годиною. Ахав то ховався в каюті й замикався там, то знову ходив по палубі з тим самим фанатичним зосередженням в очах.

День уже хилився до вечора. Несподівано капітан зупинився біля фальшборту і, встромивши ногу в одну з просвердлених там дірок, а рукою вхопившись за ванту, наказав Старбакові скликати всіх на ют.

– Єсть! – відказав помічник, здивований наказом, якого дуже рідко віддають на кораблях: хіба в якихось надзвичайних випадках.

– Скличте всіх на ют! – повторив Ахав. – Гей, на марсах! Спускайтеся!

Коли команда зібралася і всі з непорозумілими, здивованими обличчями витріщились на капітана – бо його вид чимось дуже нагадував захмарений небосхил перед бурею, – Ахав, позирнувши квапливо на море, а потім оббігши очима вишикуваних перед ним людей, зрушив з місця і, неначе був на палубі сам, знову почав важко ходити туди й сюди. Схиливши голову в насунутому на очі капелюсі, він ходив і ходив, ніби не помічаючи, як зачудовано перешіптуються матроси, аж урешті Стаб обережно шепнув Фласкові, що Ахав, мабуть, скликав їх, щоб вони засвідчили рекорд з пішої ходьби. Та це тривало недовго. Раптово зупинившись, Ахав вигукнув:

– Хлопці, що ви зробите, як побачите кита?

– Дамо знати криком! – зразу відгукнувся хор з двох десятків голосів.

– Добре! – вигукнув Ахав з несамовитим задоволенням у голосі, побачивши, як щиро запалило людей його несподіване магнетичне запитання.

– А далі що?

– Човни на воду, та й за ним!

– А під яку пісню гребтимете?

– “Смерть китові або човен удрізки!”

За кожним тим вигуком обличчя старого моряка все більше й більше набирало дивного виразу лютої радості й задоволення; моряки аж почали здивовано перезиратись – чого це раптом їх самих охопило таке дивовижне збудження від таких начебто пустих запитань?

Та їх знов опанувала жадібна увага, коли Ахав, напівобернувшись на костяній нозі, встромленій у палубну дірку, а однією рукою вхопившись високо за ванту і міцно, майже конвульсивно стиснувши її, звернувся до них із такими словами:

– Марсові! Ви вже чули мій наказ щодо білого кита? Дивіться ж! Бачите оцю іспанську унцію золота? – і він підняв проти сонця велику блискучу монету. – Вона варта шістнадцять доларів, хлопці. Бачите її? Містере Старбак, подайте-но отой он молоток.

Поки помічник капітана ходив по молоток, Ахав мовчки тер монету об полу своєї куртки, ніби хотів надати їй ще більшого блиску, і щось мугикав сам до себе без слів. Ті звуки були так чудно приглушені й нерозбірливі, що здавалось, ніби всередині в нього фурчать коліщата внутрішнього механізму.

Коли Старбак подав молоток, Ахав, піднісши його в руці, рушив до грот-щогли, ще раз показав монету всім і гучним голосом промовив:

– Хто з вас перший вистежить мені білоголового кита зі зморшкуватим лобом і кривою щелепою, хто з вас покаже мені того білоголового кита з трьома дірками в правій лопаті хвоста… чуєте? Хто з вас вистежить мені цього білого кита, тому дістанеться оця унція золота, хлопці!

– Ура! Ура! – закричали моряки, розмахуючи зюйдвестками, а капітан прибив гвіздком золоту монету до щогли.

– Білого Кита, кажу! – нагадав ще раз Ахав, кинувши молоток. – Білого Кита! Всі очі за ним продивіться, хлопці! Пильнуйте, де майне у воді щось біле; хоч би водяну бульку побачили, гукайте!

Весь цей час Тештіго, Дагу і Квіквег дивились на нього з іще більшим зацікавленням і подивом, ніж решта моряків, а почувши про зморшкуватий лоб кита і його криву щелепу, всі троє аж стрепенулись, ніби в голові у кожного сяйнув якийсь свій спогад.

– Капітане, – сказав Тештіго, – ваш Білий Кит – це, певне, той самий, що дехто його кличе Мобі Діком?

– Мобі Діком? – скрикнув Ахав. – То ти знаєш Білого Кита, Тешу?

– Він якось так чудно змахує хвостом, коли поринає під воду, сер? – трохи подумавши, спитав гейхедець.

– І струмінь у нього чудний, – озвався Дагу, – такий кучерявий, пишний, навіть як на кашалота, і він дуже прудкий, правда, капітане?

– І він маєш один, два, три… о, багато залізо в свій бік, еге, капітане? – вигукнув незв’язно Квіквег. – Усі покручені, погнуті, як отой… отой… – не можучи дошукатися слова, він руками показав, як відкорковують пляшку. – Як отой… отой…

– Як штопор! – скрикнув капітан Ахав. – Так, Квіквегу, в нього настромляно хтозна-скільки погнутих та покручених гарпунів! Так, Дагу, струмінь у нього великий, наче ціла копа пшениці, і білий, наче стос нашої нентакітської вовни після щорічного стрижіння овець. Так, Тештіго, він стріпує хвостом, наче то розірваний клівер у шквал. Стонадцять чортів! Хлопці, ви бачили Мобі Діка! Мобі Діка! Мобі Діка!

– Капітане, – мовив Старбак, що доти разом зі Стабом і Фласком споглядав свого командира в дедалі більшому подиві, але врешті у нього, видно, сяйнула думка, яка трохи прояснила йому всю загадку. – Капітане, я теж чував про Мобі Діка… Чи це не Мобі Дік зоставив вас без ноги?

– Хто це тобі сказав? – вигукнув капітан; а тоді, помовчавши трохи, додав: – Так, Старбак, так, дорогенькі мої, це Мобі Дік зоставив мене без щогли, це він нагородив мене оцим мертвим цурпалком, що на ньому я стою. Так, так! – зойкнув він гучно, жахливо, по-тваринному, наче поцілений у серце лось. – Так, так! Це той проклятущий кит мене знівечив, навіки зробив з мене нещасного кульгавого каліку! – Потім, знявши вгору обидві руки, він виголосив, наче страхітливу клятьбу – Так, так! І я гнатимусь за ним чи за мис Доброї Надії, чи за мис Горн, чи за норвезький Мальстрем, чи в саме пекло, але не облишу погоні. Задля цього вас і найнято, хлопці! Щоб ганятися за цим Білим Китом по всіх морях та океанах світу, аж поки він пустить угору струмінь чорної крові й вирине догори черевом! Що ви скажете на це, хлопці? Згода, так? Ви, як глянути, не боягузи.

– Так, так! – загорлали гарпунники й матроси, підбігши до схвильованого старого. – Гострімо очі на Білого Кита! Гострімо списи на Мобі Діка!

– Спасибі вам, – чи то крикнув, чи то проридав капітан. – Спасибі вам, хлопці! Стюарде! Піди принеси великий дзбан грогу. А чого це в тебе такий кислий вид, містере Старбак? Ти не хочеш полювати на Білого Кита? Тобі не стає відваги на Мобі Діка?

– Мені стане відваги на його криву щелепу чи хоч би й на щелепи самої Смерті, капітане, коли буде треба для нашого діла; але я наймався добувати китів, а не мститися за свого командира. Навіть якщо ви помститеся за себе, скільки барил лою дасть вам ваша помста, капітане? Небагато буде варта вона на нашому нентакітському ринку.

– Нентакітському ринку? Ет! Та підійди ближче, Старбак. Для тебе треба копнути трохи глибше. Хай усе на світі оцінюють на гроші, хай усю земну кулю обернуть у банк та вимостять гінеями – по три на кожен дюйм, – і тоді, дозволь тобі сказати, тут моя помста матиме більшу ціну!

– Він б’є себе в груди! – прошепотів Стаб. – До чого б це? Стугонить дуже гучно, але якось глухо, наче вони в нього порожні.

– Мститися нерозумній тварині! – вигукнув Старбак. – Це якесь божевілля! Хіба вона свідомо, умисно вас покалічила? Так гніватись на безсловесну істоту, капітане, – мені це видається блюзнірством.

– Ну, слухай далі. Ще трохи глибше копну. Все те, що бачать наші очі, хлопче, – це тільки паперова машкара. Але в усьому, що б не сподіялося – в усякій справжній, безперечній події,– з-під цієї тупої, безглуздої машкари прозирає щось невідоме, але розумне. Коли хочеш завдати удару – бий не по тій машкарі, а крізь неї! Як може в’язень дістатись на волю, коли не проломить муру? От для мене Білий Кит і є тим муром, що загородив від мене світ. Іншим разом я думаю, що поза тим муром немає більше нічого. Але і його з мене досить. Це величезний гніт для мене, я бачу в ньому жорстоку силу, і ту силу живить і зміцнює незбагненна злість. Ось це незбагненне я й ненавиджу насамперед, і чи це сам Білий Кит, а чи він тільки знаряддя тієї сили, байдуже: я виллю свою ненависть на нього. І не кажи мені про блюзнірство, хлопче: я й самому сонцю дав би відкоша, якби воно зневажило мене. Бо якби сонце могло це зробити, то й я зміг би дати йому відсіч, і так воно й справедливо, бо над усіма створіннями в природі панує дух змагання. Та навіть не той дух керує мною, хлопче. Хто є наді мною? Правда не визнає меж. Не дивись на мене! Безтямний погляд тупака ще нестерпніший, ніж уп’яті в тебе очі нелюда! О, о, ти червонієш і бліднеш! Моє завзяття розпалило в тобі гнівний жар! Та слухай, Старбак: на сказане зопалу не можна зважати. Є такі люди, що запальні слова з їхніх вуст – невелика образа. Я зовсім не хотів тебе розсердити. Забудь! Он поглянь на оті варварські пики, поцятковані засмагою – на оті живі, трепетні картини, намальовані сонцем. Ці поганські леопарди ні на що не зважають, нікому не моляться, а живуть, почувають, – і не шукають, не допитуються, чого в їхніх жилах кров така гаряча. Поглянь на нашу команду, брате, на нашу команду! Хіба вона не вся заодно з Ахавом у цьому ділі? Глянь на Стаба: він сміється! А он той чілієць? Аж прискає, як згадає про Білого Кита. Ти не встоїш один серед цієї бурі, Старбак – один, наче тонке деревце! Та й нащо? Зваж сам. Допоможеш уполювати одного кита; чи для Старбака це таке велике диво? Це ж один кит, і більше нічого. То невже найкращий китобій на весь Нентакіт пастиме задніх, коли он кожен матрос уже хапається за брусок – гострити списа? А, бентежишся, бачу! Хвиля й тебе підхопила!.. Ну, кажи, кажи! А, а, мовчиш, та й мовчанка твоя промовляє за тебе. (Вбік). Вдихнув, вдихнув те, що я видихнув зі своїх роздутих ніздрів. Старбак уже мій, тепер він не зможе опиратись мені, бо то був би вже бунт.

– Господи, помилуй мене – і всіх нас! – прошепотів Старбак.

Проте Ахав, зраділий, що помічник своїм завороженим мовчанням ніби висловлює згоду, не дочув ні того пророчого шепоту, ані тихого сміху звідкись із трюму; не дочув він і віщого завивання вітру в снастях, і глухого лопотіння вітрил, коли їхні гордо випнуті груди на мить опали. Бо Старбакові похнюплені очі знову спалахнули впертістю, властивою життю, і підземний сміх завмер, і вітер знову повіяв, надувши вітрила, і судно, гойдаючись, попливло далі. Ох, попередження й остороги! Чому ви не зостаєтеся з нами, а зразу й відлітаєте? Та ви ж і не остерігаєте, а тільки віщуєте майбутнє, о тіні! І навіть не віщуєте, а тільки стверджуєте те, що вже діється в нас у душі. Бо зовнішні сили цього світу тільки трохи стримують нас, а невпинно штовхають нас уперед найглибші внутрішні необхідності нашого життя.

– Дзбан! Дзбан! – загукав Ахав.

Взявши зі стюардових рук налитий по вінця олов’яний дзбан, він обернувся до гарпунників і наказав їм оголити свою зброю. Потім вишикував їх перед собою біля кабестана, з гарпунами в руках, а троє його помічників стали поруч нього зі списами, і решта команди обступила всіх їх колом. Ахав якусь хвилину постояв, допитливо обводячи поглядом усіх своїх підлеглих, і очі, що дивились йому назустріч, горіли несамовитим вогнем, як налиті кров’ю очі койотів у прерії, що дивляться на їхнього ватажка, коли він кличе їх у погоню за бізоном… Гай-гай!.. Лиш на те, щоб ускочити в пастку, наставлену індіанцями.

– Ковтни і передай далі! – вигукнув Ахав і простяг важкий повний дзбан найближчому з матросів. – Зразу хай п’є команда. По колу, по колу! Швидко сьорбайте, та помалу ковтайте, хлопці! Бо воно пекуче, як смола в пеклі. Так, так! Бач, як славно питво кружляє! Воно вкручується в вас, угризається, роздвоюється, наче гадючий язичок, і вже визирає вам з очей. Добре, добре, вже й дно світить. У той бік пішов дзбан, з цього божу вернувся. Давайте його сюди – він уже порожній. Люди, ви наче ті літа: повна чаша життя влилась у вас і щезла без сліду! Стюарде, налий ще! А тепер слухайте, молодці. Я зібрав вас усіх круг цього кабестана: і ви, помічники, стоїте поруч мене зі своїми списами, і ви, гарпунники, переді мною зі своїми гарпунами, і ви, браві мої матроси, обступили мене, і тепер я можу ніби відродити давній звичай моїх предків-китобоїв. Зараз ви побачите, що… Ого, хлопче, ти вже й вернувся? Одна нога там, друга тут? А чого ж дзбан не по вінця повний? Бо ти трусишся, як осика! Іди геть зі своїми дрижаками! Підступіть ближче, помічники! Схрестіть свої списи. Славно, славно! Дайте-но я візьмуся за саму вісь.

І, простягши руку, він ухопив нею всі три наставлені поземно списи там, де вони перехрещувалися; тоді раптом сильно шарпнув їх, переводячи пильний погляд із Старбака на Стаба, а зі Стаба на Фласка. Здавалось, він якоюсь невідомою внутрішньою волею хоче перегнати в них той вогнистий запал, що нагромадився в лейденській банці його власного магнетичного єства. Троє помічників аж знітились під його владним, упертим, незбагненним поглядом. Стаб і Фласк відвели очі, чесний Старбак опустив їх.

– Марно! – вигукнув Ахав. – Та, може, так воно й краще. Бо коли б ви всі троє хоч раз прийняли в себе повний заряд моєї електричної сили, то в мені вона, мабуть, вичерпалась би. А може, ви впали б неживі. А може, вона вам і не потрібна. Схиліть списи! А тепер, помічники, я титулую вас підчашими при оцих трьох моїх поганських родичах, при трьох вельможних панах і рицарях – моїх відважних гарпунниках. Ви, помічники, гордуєте такою роллю? А хіба сам папа римський не обмиває ніг жебракам, користуючись своєю тіарою замість глека? О любі мої кардинали! З власної ласкавої волі ви погодитесь на це. Я не наказую вам, ви самі цього прагнете. Перетніть шнурки, гарпунники, і зніміть залізка з держалн!

Троє гарпунників мовчки виконали наказ і тепер стояли перед ним, тримаючи вістрям догори трифутові залізка гарпунів.

– Та глядіть не заколіть мене! Переверніть їх; переверніть униз вістрям; чи ви не знаєте, з котрого кінця келих? Отак, отак, а тепер ви, підчаші, підійдіть. Візьміть залізка й тримайте, поки я наливатиму!

І він, повільно ступаючи від помічника до помічника, по вінця наповнив розтруби гарпунів вогненною рідиною з дзбана.

– А тепер станьте одні навпроти одних, ви троє й ви троє. Вручайте їм ці грізні чаші! А ви прийміть їх! Бо ви тепер поєднані нерозривними узами. Гей! Старбак, все зроблено? Он сонце вже опускається, щоб освятити ці узи. Пийте, гарпунники! Випийте і заприсягніться, ви, що стоятимете на смертоносному носі вельбота. Покляніться: “Смерть Мобі Дікові! Хай спостигне нас кара божа, якщо ми не скараємо Мобі Діка смертю!”

Гарпунники підняли довгі, зазубрені сталеві келихи і під запальні вигуки та прокльони Білому Китові всі разом вихилили їх одним духом, аж забулькотало. Старбак поблід, здригнувсь і відвернувся. Ще раз, уже востаннє, знову наповнений дзбан пішов кружляти між розшалілою командою; врешті Ахав махнув їм вільною рукою, і вони розійшлись, а сам капітан вернувся до своєї каюти.

Розділ 37. ЗАХІД СОНЦЯ

(Каюта; Ахав сидить у самоті біля кормових ілюмінаторів і дивиться на море)

“Куди б я не плив, за мною лишається білий збурений слід, бліді води й ще блідіші лиця. Ревниві буруни здіймаються обабіч, щоб поглинути мій слід; ну й нехай. Але спершу я пропливу.

Он там, удалині, над вінцями цієї вічно повної вщерть чаші, теплі хвилі червоніють, наче вино. Золоте чоло сонця поринає в блакить. Осяйний норець, помалу спустившися з зеніту, тепер котиться вниз, а душа моя підіймається ввись, але її зморює безмірна висота. Чи, може, корона моря затяжка для неї, ота Залізна корона Ломбардії?[56] Та зате в ній сяє не один самоцвіт. Я, носячи її на своїй голові, не бачу далеких зблисків тих самоцвітів, але невиразно відчуваю, що ношу річ, яка сліпить і приголомшує. Я знаю – це залізо, а не золото. І корона розколота, я це відчуваю: то вищерблені краї так дряпають моє чоло, а мозок наче б’ється об твердий метал. Так, череп у мене крицевий; він з тих черепів, котрі не потребують шолома навіть у найстрашнішій січі!

Що, моє чоло горить сухим жаром? Ох, був час, коли схід сонця вливав у мене благородну снагу, а захід його приносив спокій. Тепер не те. Оце прекрасне світло світить не для мене; всяка краса мене жахає, бо я вже не годен нею тішитись. Наділений високим розумінням, я позбувся простої здатності тішитись; я проклятий, прехитро і презлісно проклятий! Проклятий у самому серці раю! Добраніч же, добраніч! (Махнувши рукою, відсувається від вікна).

Не таке вже й важке було це діло. Я думав, що хоч один знайдеться впертий, але мій єдиний триб прийшовся до всіх їхніх трибків, і вони закрутились. Або, коли хочете, вони всі стоять переді мною, наче купки пороху, а я – їхній сірник. Ох, як тяжко! Адже, щоб запалити інших, сірник мусить сам згоріти! Я наважився на те, чого прагну; а чого я прагну, те я зроблю! Вони гадають, що я божевільний, – Старбак так гадає; але я одержимий демоном, це в мені не просто шаленство, а ошаліле шаленство! Це нестямне буйство може тверезо розуміти лиш себе! Мені напророчили, що я буду скалічений, – і справді! Я позбувся ноги! А тепер я пророкую, що скалічу винуватця мого каліцтва. І сам здійсню своє пророцтво. Чи здатні ви на таке, о великі боги? Я сміюся з вас, тю на вас, ви крикетисти, ви, боксери, ви, глухі Берки й сліпі Бендіго![57]

Я не казатиму вам так, як кажуть великим задиракам школярі: “Знайди собі такого, як сам, а меншого не чіпай!” Ні, ви звалили мене з ніг, але я знов підвівся; а ви – ви втекли й сховались. Виходьте ж із-за своїх лантухів з бавовною! Я не маю рушниці, щоб вас там дістати. Ідіть сюди, Ахав вітає вас! Ідіть, та й побачимо, чи змусите ви мене звернути з дороги? Мене? Скоріш ви самі звернете переді мною, а не я перед вами. Шлях до визначеної мною мети викладений залізними рейками, і душа моя покотиться по них, нікуди не звертаючи. Через бездонні ущелини, крізь зубчасте громаддя гір, попід річищами бурхливих потоків несхибно мчу я вперед! Ніщо не перепона залізному шляхові, ні перед чим він не звертає!”.

Розділ 38. СМЕРКАННЯ

(Старбак стоїть, зіпершися спиною на грот-щоглу)

“Моя душа зустріла сильнішу за неї, вона подолана – і ким же? Божевільним! Як нестерпно мучить мене, що здоровий глузд мусив скласти зброю на такому бойовищі! Але цей божевільний усвердлився так глибоко, що висадив у повітря весь мій розум! Я, здається, вже бачу його нечестивий кінець, але почуваю, що мушу допомогти йому дійти до того кінця. Хоч-не-хоч, а щось нез’ясовне прив’язало мене до нього – і прив’язало такою міцною буксирною линвою, що я не маю чим перетнути її. Який жахливий стариган! Він вигукує: “Хто ж є наді мною?” Так, він був би демократом з усіма тими, хто стоїть вище за нього, але погляньте, який він деспот з усіма нижчими! О, я добре бачу свою жалюгідну роль: коритися, бунтуючи. І навіть гірше – ненавидіти, жаліючи! Бо в його очах я читаю якесь пекуче страждання, що самого мене спалило б, якби я його зазнав. Та ще лишається надія. Час перемелює все. Той зненавиджений кит може плавати по всіх морях і океанах земної кулі, як золота рибка в скляній кулі свого акваріума. І небесні сили ще можуть звести нанівець богозневажницький Ахавів замір. Я збадьорився б серцем, коли б воно не було важке, як свинець. Та в моєму годиннику зовсім опустилася гиря, оте саме серце, що дає всьому лад, і я не маю ключа, щоб його знов накрутити.

(Вибух буйних веселощів на баку).

0 господи! Плавати з такою дикунською командою – адже по них майже не знати, що вони людської породи! Наче їх десь виплодило акуляче море. Білий кит – то їхній Деміургон.[58]

– О! Кричать! Пекельний бенкет! Який гамір на баку – і яка непорушна мовчанка на кормі! По-моєму, тут відбите саме життя. Попереду летить через блискотливе море веселий, бойовий, хвацький ніс корабля – лиш на те, щоб тягти позад себе похмурого Ахава, а той скніє в тяжкій задумі у своїй кормовій каюті, навислій над мертвою піною кільватерної струмини, переслідуваний вовчим клекотом води. Це протягле виття пронизує мене дрожем! Тихо, галасуни! Виставте вахту. О життя! Саме в таку годину, як оце, коли душа розбита, прикута до того знання, що живлять у ній дикі, непогамовні сили… О життя! Аж тепер я відчув, які жахи дрімають у тобі! Та це не я! Ці жахи не в мені! В моїй душі – лагідні людські почуття, і все ж я ладен поборотися в вами, грізні привиди майбутнього! Не кидайте мене, підтримуйте мене, покріплюйте мене, о спасенні сили!”

Розділ 39. ПЕРША НІЧНА ВАХТА.

НА МАРСІ ФОК-ЩОГЛИ

(Стаб сам, підтягує брас)

“Хе! Хе! Хе! Хе! Кахи! Що це я так захрип!.. Увесь час відтоді про це думаю і ні до чого не додумався, тільки до цього “хе-хе”. А чому воно так? Бо сміх – наймудріша і найлегша відповідь на все незрозуміле, і нехай там що, а людині завжди лишається одна розрада – надійна, несхибна розрада: що так судилося! Я не чув усього, що він казав Старбакові, але, як на мою дурну думку, Старбакові було не легше, ніж мені отоді вночі. Я певен, що старий Могол і його скрутив. Я бачив це, я знав це, я міг би сказати наперед, що так буде, немов який пророк. Тільки-но глянув на його лоб, так зразу все й збагнув. Ну, Стаб, розумнику Стаб – адже так мене прозивають, – ну й що ж із того, Стаб? Смаленим пахне, еге? Не знаю до пуття, що нас чекає, але хай там хоч що станеться, а я його зустріну сміючись. Бо на споді в усіх ваших страхіть – сама сміхота й глум. От кумедія! Тра-ля-ля! Тинди-ринди! Що ж там поробляє вдома моя люба ягідка? Виплакує очі за мною?.. Чи пригощає тих гарпунників, котрі щойно вернулися з плавання? Мабуть, весела, як вимпел на щоглі, – та й я теж – тра-ля-ля! Тинди-ринди! Ох…

Так випиймо знов за щиру любов,

Глибоку, як море безкрає!

Налите вино, шумує воно,

Перлисто у келиху грає!

Славний куплетик… Хто це гукає мене? Містер Старбак? Іду, йду, сер! (Убік). Що вдієш, він наді мною старший, та й над ним хтось є, як не помиляюсь… Так, так, сер, ось іще трохи підтягну – і йду!..”

Розділ 40. ОПІВНОЧІ НА БАКУ. ГАРПУННИКИ Й МАТРОСИ

(Фок піднімається вгору, відкриваючи вахтових матросів: хто сидить, хто лежить – усі в найрозмаїтіших позах, – і всі співають хором).

Бувайте здорові, іспанські красуні!

Прощайте, прощайте, прекрасні іспанки!

Звелів капітан наш…

Перший матрос із Нентакіту. Хлопці, годі вам розпускати слину, бо воно на живіт вадить. Нумо чогось міцнішого, веселішого! (Заспівує, і всі підхоплюють).

Стоїть на юті капітан

І обрій озирає,

Чи там не видно де кита,

Що струмінь свій пускає.

За весла, хлопці, дружно, гей!

Спускай мерщій вельбота!

І ми вполюємо кита,

Бо в нас така робота!

Гей, хлопці, сміліше! Гей, будьте готові

Гарпун вгородити між ребра китові!

Голос старшого помічника з юта. Гей там, на баку, бий вісім склянок!

Другий матрос із Нентакіту. Кінчай співати, братва! Вісім склянок! Чуєш, дзвонарику? Бий вісім склянок, Піпе! Дзвони, чорнюк, а я викличу зміну, в мене горлянка якраз підходяща – гуде, як барило. Ну-бо! (Стромляє голову в люк до кубрика). Друга вахта, агов! Гей там, унизу, вже вісім склянок! Вставай, хлопці!

Матрос-голландець. Ну й розіспалися ж там, братку! Та воно й ніч же така. Я гадаю, що це такий грог у нашого старого Могола: одних з ніг валить, других на ноги піднімає. От ми співаємо, а вони сплять – та як сплять! Мов байбаки. Ану, погукай ще! Ось на оцю мідну дудку та погукай їх крізь неї. Скажи, що годі вже їм снити про своїх любок. Що час уже воскресати: хай кожен поцілує свою востаннє, та й гайда на страшний суд. Отак, отак! Твоя горлянка не попсована амстердамським маслом.

Матрос-француз. Тихше, хлопці! Затанцюймо-но ще джигу раз-другий, поки не подались кидати якір у Підковдровій затоці. Що ви на це? Онде вже зміна йде. Ану, всі на ноги! Піпе! Малий! Чуєш? Де твій бубон?

Піп (понуро, сонно). Не знаю, десь заподівся.

Матрос-француз. Ну, то вибивай у своє черево, а приляскуй вухами. Нумо джигу, хлопці, чуєте? Гей-гоп! Та хай вам чорт, ви що, не хочете танцювати? Ану-бо, ставайте вервечкою, та й тупу-тупу чвалом! Ворушіть ногами! Ногами, чуєте?

Матрос-ісландець. Мені цей майданчик не до вподоби, друзяко. Поміст занадто пружний, аж у ноги відбиває. Я звик танцювати на льоду. Даруй, що я так із мокрим рядном на твою забаву, та що вдієш. Не гнівайся.

Матрос-мальтієць. Я також. Де ж у нас дівчата? Це тільки дурень може правою рукою тиснути свою лівицю й казати сам собі: “Здоров!” Мені треба пари. Я без пари не танцюю.

Матрос-сіцілієць. Еге ж, еге ж! Дівчат та зелений лужок-моріжок – отоді б і я пострибав з вами. Незгірш за польового коника!

Матрос із Лонг-Айленду. Ну й дарма, обійдемось без вас, нудьгарі. Коваль клепле, поки тепле. Гуртом і батька добре бити! О, вже й музика йде! Нумо ж!

Матрос-азорець (з’являється в люку й підкидає вгору бубон). Ось маєш, Піпе! Залазь на кабестан та й давай! Ну-бо, хлопці.

(Половина матросів танцюють під бубон; декотрі спускаються в кубрик, інші сплять чи просто лежать на палубі поміж звоями снастей. Лунає рясна лайка).

Матрос-азорець (танцює). Шпаркіше, Піпе! Бий, дзвонарику! Трум-бум, трах-бах, трам-там-там, малий! Гей, хлопче, щоб аж іскри сипались, щоб бубонці геть відлітали!

Піп. Бубонці, кажеш? Та ось уже другий відскочив, онде впав, так я гамселю в цей бубон.

Матрос-китаєць. Ну, то цокочи зубами замість бубна, але грай далі. Будь сам як та пагода з дзвіночками.

Матрос-француз. Гоп-са-са! Підніми-но свій обруч, Піпе, я крізь нього стрибну! Ану, рвонімо ще! Щоб аж вітрила затріщали!

Тештіго (незворушно курить люльку). От вам білі люди: оце вони навивають розвагою. Пхе! Мені шкода свого поту.

Старий моряк із Мену. Цікаво, чи ці веселі хлопаки хоч знають, що в них під ногами? “Я в тебе на могилі потанцюю”, – адже це найстрашніший проклін у нічних дівчат, що тупцяють на розі, піджидаючи вас. О господи! Як подумаєш про отих зелених матросиків, що їхні кістки вже позеленіли десь на дні морському! Ну, дарма: кажуть же вчені люди, буцім земля кругла, як м’яч, то чом би й не поганяти цей м’яч ногами? Танцюйте собі, хлопці, поки молоді, я й сам колись такий був.

Третій матрос-нентакітець. Ху! Треба відсапатись. Це гірше, ніж на веслах у штиль доганяти кита. Дай-но затягтися, Тешу.

(Матроси кидають танцювати й збираються в купки. Тим часом небо темніє, зривається вітер).

Матрос-індієць. Присягаюся Брамою! Хлопці, скоро треба буде згортати вітрила. Священний повноводий Ганг обернувся на вітер! Ти являєш нам своє гнівне чоло, о Шіво!

Матрос-мальтієць (зводячись на лікті, махає шапкою). О, хвилі йдуть танцювати джигу! Хвилі в білих чепчиках! Зараз труснуть китичками. О, якби всі хвилі були дівчатами, то я радий би утопитись і вже довіку танцювати з ними! Нічого нема любішого на всій землі – та й небові куди там рівнятись, – ніж оті гарячі розхвильовані перса танцюристки, оті схрещені над ними руки, що прикривають такі достиглі, налиті грона!

Матрос-сіцілієць (потягується). І не кажи. Згадай, братку… руки з руками сплітаються, черк-черк, торк-горк, губи – до губів, серце – до серця, стегно – до стегна. Торкнулись – і розійшлись, і ще, й ще, й ще! Тільки гляди, знай міру, а то об’їсися. Га, поганине? (Штовхає ліктем сусіда-таїтянина).

Матрос-таїтянин (лежачи на маті). Слава тобі, священна нагота наших дівчат, що танцюють гіву-гіву, танець миру! О Таїті, окутаний серпанком, о високі пальми! Я й зараз спочиваю на твоїй маті, але твоя пухка земля вислизнула з-під неї! Я бачив, як ти, моя мато, ткалась у лісі! Звідти я приніс тебе ще зеленою, але тепер ти витерлась і висохла. Ой-ой-ой!.. Ні ти, ні я не можемо знести такої переміни. Та й ще б пак, коли нас перенесено під це небо… Та що я чую? Невже то ревуть потоки, збігаючи з гострих шпилів Пірогіті, спадаючи зі скель і затоплюючи селища?.. Ні, це шквал, це шквал! Випростуйся, мій хребет, назустріч йому! (Схоплюється на ноги).

Матрос-португалець. Як ті хвилі садять у борт! Нумо брати рифи на вітрилах, хлопці! Вітри саме схрещують мечі, зараз почнеться веремія!

Матрос-датчанин. Рипи, рипи, стара посудино! Доки ти рипиш, доти й держишся. Чудово повернули! Старбак тебе добре тримає в шорах! Він не знає страху, як отой острівний форт над Каттегатом, поставлений там, щоб бити по Балтиці з гармат-громобоїв, морською сіллю оброслих!

Четвертий матрос-нентакітець. Бо так йому наказано, щоб ви знали! Я сам чув, як старий Ахав учив його завжди гнати судно в саме серце шквалу й розбивати той шквал, як ото, бува, розбивають смерч пострілом із пістоля!

Моряк-англієць. Сто чортів! То він чолов’яга хоч куди – наш старий! І ми таки вполюємо йому того Білого Кита!

Усі. Вполюємо!

Старий моряк із Мену. Як ці три сосни тремтять! Сосна – то таке дерево, що тяжко приймається в чужому грунті, а тут тільки й грунту, що тлінна матроська плоть. Правуй добре, стерничий, чуєш? В таку погоду й на суходолі розриваються мужні серця, а в морі розбиваються міцні кораблі… На нашому капітані є родимий знак… та гляньте, хлопці, он ще один такий знак на небі – блідим вогнем сяйнуло, а довкола все чорне, як смола.

Дагу. Ну то й що? Хто боїться чорноти, той боїться мене. Адже я витесаний із неї!

Матрос-іспанець (убік). Бач, силою хизується – а мене пече давня кривда. (Ступає до нього). Що правда, то правда, гарпуннику, твоє поріддя – чорна пляма на людстві. Чорна, як сам диявол. Не ображайся.

Дагу (похмуро). Та чого там.

Матрос із Сантьягу. Цей іспанець навіжений. Або п’яний – але з чого б то? Невже грог нашого старого Могола й досі не вивітрився в нього з голови?

П’ятий матрос-нентакітець. Що це так блиснуло? Блискавка, еге?

Матрос-іспанець. Та ні, то Дагу зуби показав.

Дагу (схопившись). Ти в мене зараз свої проковтнеш, недоростку! Біла шкіра! Чи не від страху побіліла?

Матрос-іспанець (не відступаючи). Я тебе залюбки ножем полоскочу! Виріс, як дуб, а трусишся, як осика!

Усі. Бійка! Бійка! Бійка!

Тештіго (пахкаючи люлькою). Бійка внизу – бійка й нагорі… і боги, й люди – і там, і там забіяки. Пф-ф!

Матрос із Белфаста. Бійка! Ура, бійка! Матір божа, бійка! Ну-бо, сміливіше!

Матрос-англієць. Тільки по-чесному! Відберіть у іспанця ножа! В коло станьте, в коло!

Старий моряк із Мену. Є вже й коло. Он дивіться – обрій: чим вам не коло? В цьому колі Каїн убив Авеля. Славне діло, добре зроблене! Хіба ні? А нащо ж тоді ти сотворив це коло, боже?

Голос старшого помічника з юта. Матроси, до фалів! Згорнути брамселі! Взяти рифи на марселях!

Усі. Шквал, шквал! Гайда, братва! (Розбігаються).

Піп (скулившись під кабестаном). Братва! Славна братва, хай бог милує. Трах! Клівер-штаг луснув! Бах! Брязь! Господи! Пригнися нижче, Піпе, бом-брам-рея летить. Це ще страшніше, ніж у лісі під хуртовину в новорічну ніч. Кому б тепер закортіло лазити на дерево по каштани? А вони ж полізли нагору, хоч і з лайкою; а от я не лізу. Що ж, то непогана дорога – просто до неба. Держись добре! Ненечко, оце-то шквал! Але ті хлопцюги ще страшніші, то ж тобі справдешні білі буруни. Білі буруни. Білий Кит, бр-р! Бр-р! Я тут щойно чув, як вони балакали, а отой Білий Кит… бр-р! Бр-р!.. – що про нього була мова увечері… Мене від тих балачок усього трусить, наче мій бубон… А той старий змій звелів їм заприсягтися, що вони вполюють Білого Кита! О великий білий боже десь там у темній вишині, змилосердься над оцим малим чорним хлоп’ям тут унизу, вбережи його від усіх великих чоловіків, що не знають страху, бо не мають серця в грудях!

Розділ 41. МОБІ ДІК

Я, Ізмаїл, належав до тієї команди; мої вигуки летіли до неба разом з їхніми, і моя присяга злилася з їхньою, і я кричав ще гучніше, а присягався ще завзятіше за інших, бо душу мою сповнював жах. У мені жило якесь шалене, містичне почуття спорідненості: Ахавова невситима ненависть була й моєю. Жадібними вухами вбирав я розповідь про те люте страховище, якому ми всі заприсяглися помститись, яке ми заприсяглися знищити.

Уже віддавна, хоча й не часто, в тих диких морях, куди найчастіше виряджаються ловці кашалотів, показувався самотній Білий Кит. Він завжди плавав одинцем. Та не всі китобої знали про його існування; порівняно небагато їх упізнавали його, а таких, що, упізнавши, не вагались напасти на нього, було й зовсім мало. Докладні відомості про Мобі Діка не дуже швидко поширювались по всесвітньому китобійному флоті з багатьох причин: хоч китобійних суден плавало по морях безліч, але вони були розпорошені по світовому океану нерівномірно, без ніякого ладу, і чимало їх у пошуках китів відважно запливали в такі широти, де вони, бувало, не бачили чужого вітрила по цілому рокові чи й довше, отож і не могли почути ніяких новин ні від кого; і взагалі кожне таке плавання тривало безмірно довго, а з рідного порту кораблі відпливали не в один час. Були й інші обставини, прямі й непрямі, які перешкоджали швидкому поширенню тих відомостей. Нема сумніву, що кілька китобійних суден, як повідомляли вони самі, в такий чи такий час на такому чи такому меридіані справді зустрічали незвичайно великого й лютого кашалота, який, заподіявши багато шкоди своїм напасникам, потім утікав від них без сліду; і багато хто вважав за цілком імовірне, що в усіх цих випадках ішлося саме про Мобі Діка. Та оскільки останнім часом у промислі кашалотів досить часто траплялися такі пригоди, коли кит, якого хотіли вполювати, виявляв незвичайну лють, хитрість і підступність, то багато тих китобоїв, котрі давали бій Мобі Дікові, самі не знаючи, з ким мають справу, схильні були приписувати той пострах, що його Мобі Дік ширив по морях, не стільки якомусь конкретному китові, скільки великій небезпечності китобійного промислу взагалі. Здебільшого так само трактували доти і нещасливу Ахавову сутичку з китом.

Що ж до тих, котрі, вже чувавши раніше про Білого Кита, випадково натрапляли на нього, то спочатку майже всі вони так само безстрашно спускали човни для погоні за ним, як і за кожним іншим китом тієї породи. Та з часом з’ясувалося, що такі спроби завжди кінчались погано і нещастя не обмежувалося звихнутими, зламаними чи навіть відкушеними руками й ногами, ні, воно часом сягало останнього, найвищого, непоправного ступеня. І звістки про всі такі фатальні сутички, нагромаджуючись і створюючи Мобі Дікові моторошну славу, похитнули відвагу багатьох хоробрих китобоїв, до яких доходила поголоска про Білого Кита.

І, звичайно, всілякі несамовиті чутки неминуче перебільшували й наповнювали ще грізнішими страхіттями правдиві історії тих фатальних зустрічей. Адже мало того, що всі дивовижні й жахливі пригоди природним чином обростають усілякими фантастичними чутками, як ото обростає грибами повалене бурею дерево; річ ще й у тому, що такі несамовиті чутки множаться в морському житті куди буйніше, ніж на суходолі,– скрізь, де лишень знайдеться якийсь реальний факт, за який вони могли б учепитись. Так само як море з цього погляду перевершує суходіл, отак і китобійний промисел перевершує будь-який інший вид моряцького ремесла неймовірністю та страхітливістю чуток, які кружляють часом у його середовищі. Бо китобої загалом не тільки не вільні від традиційних для всіх моряків темноти й забобонності; вони, безперечно, частіше й ближче, ніж інші моряки, стикаються безпосередньо з усім, що є в морі дивовижного й страшного. Вони не тільки віч-на-віч бачать найбільші дива океану, а й стають із ними лице в лице до бою. Загублений у водах таких далеких, що там можна пропливти тисячі миль, проминути тисячі узбереж і не дістатися до жодного оздобленого різьбленим каменем хатнього вогнища чи іншого знаку гостинності під тамтешнім сонцем, та ще й справляючи таке ремесло, як у нього, китобій завжди буває оточений силами, здатними зродити в його уяві багато незвичайних виплодів.

Тож і не диво, що роздуті поголоски про Білого Кита, прокочуючись над безкраїми морськими просторами і наростаючи, ніби лавина, зрештою ввібрали в себе всілякі нездорові вигадки, напівсформовані зародки припущень про надприродні сили, а все це знов же наділило Мобі Діка новою страхітністю, породженою вже не тим, що можна побачити навіч. А тому він кінець кінцем почав навівати такий панічний жах, що небагато тих китобоїв, до котрих доходили хоч би чутки про Білого Кита, мали охоту зустрітися з його смертоносною зубатою пащею.

Та діяли тут ще й інші, поважніші практичні чинники. Бо ще й до сьогодні не згасла в уяві всіх китобоїв первісна грізна слава кашалота, так страхітливо вирізненого природою з-поміж усіх інших видів китового плем’я. Серед китобоїв і нині чимало є таких, кому не бракує відваги викликати на двобій гренландського, або ж справжнього, кита, але змагатися з кашалотом вони, мабуть, відмовилися б – чи то за браком досвіду, чи то через невміння, чи то з боязні. В кожному разі, вдосталь є китобоїв – особливо серед тих національностей, котрі плавають не під американським прапором, – які ніколи не стиналися в бою з кашалотом і знайомі з левіафанами тільки в образі отієї неблагородної потвори, на яку споконвіку полюють у північних водах. Сидячи на лядах палубних люків, вони, немов цікаві дітлахи перед коминком, заніміло, з роззявленими ротами слухають неймовірні, дивні розповіді про китоловство в Південних морях. Та ніде незвичайна грізна слава великого Спермацетового Кита не знайде такого живого розуміння, як на палубі тих самих кораблів, що за ним ганяються.

Ця могутність кашалота, тепер уже добре відома людям, ще й у давнину витала над ними в туманних здогадах і легендах, і деякі автори-природознавці, як-от Олассен і Повельсон, твердили, ніби кашалот є не тільки пострахом для всіх інших живих створінь у морі, а ще й відзначається неймовірною люттю саме на людей, жадобою саме людської крові. Подібні погляди дожили навіть до недавніх часів: ще й Кюв’є в своїй “Природничій історії” заявляє, що при появі кашалота будь-яких інших риб (навіть акул) “охоплює якнайсильніший страх” і що “часто вони, спрожогу втікаючи від нього, самі налітають на скелі з такою силою, що розбиваються на смерть”. І хоч досвід, нагромаджений китобоями, почасти спростовує такі твердження, та часто в уяві китобоїв під враженням різних знегод їхнього ремесла оживає забобонна віра в усі вияви моторошної страхітливості кашалота – аж до отієї Повельсонової згадки про його кровожерність.

Через те чимало китобоїв, нажаханих усілякими поголосками та віщуваннями про Мобі Діка, пригадують, почувши про нього, як у ті дні, коли промисел кашалотів ще тільки започинався, частенько бувало дуже важко переконати навіть досвідчених мисливців на гренландського кита, щоб вони зважились пуститися в небезпеки цієї нової зухвалої війни. Такі люди твердили, що, хоч інших левіафанів можна успішно промишляти, проте гнатися за такою жахливою потворою, як кашалот, і кидати в неї гарпун – не до снаги смертній людині. Мовляв, хто спробує це зробити, той умить попаде на той світ. На цю тему можна навести деякі цікаві документальні свідчення.

Та все ж знаходились і такі сміливці, котрі, навіть знаючи все це, ладні були рушити в погоню за Мобі Діком; а ще більше було таких, котрі, чувши про нього тільки випадкові й невиразні поголоски без подробиць жодної конкретної катастрофи й без ніяких забобонних прикрас, мали принаймні досить відваги, щоб не ухилятися від бою, наткнувшись на Білого Кита.

Багато всяких неймовірних байок про нього ходило серед людей, схильних до забобонів, – зокрема фантастичне переконання, що Білий Кит всюдисущий. Його нібито бачили в той самий час у протилежних широтах океану.

Звісно, так думали тільки легковірні люди, проте їхнє переконання не було позбавлене легенького, присмаченого марновірством відтінку правдоподібності. Бо ж навіть найретельніші наукові дослідження ще не розкрили всіх таємниць морських течій, отож таємні підводні шляхи кашалотів значною мірою лишаються невідомі їхнім переслідувачам, і це час від часу породжує вкрай химерні та суперечливі домисли, особливо щодо загадкових способів, якими кашалот, поринувши на величезну глибину, з неймовірною швидкістю переноситься в якнайвіддаленіші місця.

І американським, і англійським китобоям добре відомий факт, авторитетно засвідчений ще багато років тому капітаном Скорсбі в його книжці,– той факт, що в тілах китів, упольованих на крайній півночі Тихого океану, не раз знаходили залізка з гарпунів, кинутих у гренландських водах. Не можна заперечувати й того, що в декотрих із цих випадків ішлося про гарпуни, кинуті не так-то й багато днів перед тим. Із цього деякі китобої виводять, що так званий Північно-Західний прохід[59], досі ще не відкритий людьми, ніколи не був недоступний для китів. Отже, тут безпосередній, живий досвід живих людей майже не поступався дивовижністю легендам давнини про гору Естрелла, що височить у Португалії, далеко від моря, і нібито має біля самої вершини озерце, в якому зринають уламки загиблих у морі кораблів, або ж іще дивовижнішій легенді про Аретузине джерело поблизу Сіракуз (води якого буцімто плинуть підземним каналом аж із Святої землі); цим фантастичним історіям майже дорівнюються реальні враження китобоїв.

Тому не слід дуже дивуватися, що дехто з китобоїв, стикаючись із такими дивами і знаючи, як Білий Кит багато разів утікав живий від сміливих нападів на нього, заходив у своїх забобонних уявленнях іще далі й оголошував Мобі Діка не тільки всюдисущим, але й безсмертним (адже безсмертя – це тільки всюдисущість у часі). Мовляв, хоч би в його боки всадити цілий гай списів, він однаково втече живий, і хоч би навіть хтось колись побачив, як він пускає вгору струмінь не води, а густої крові, то все це буде тільки пекельна мана, бо згодом його чистий, не зачервонений фонтан побачать серед зелених, не скривавлених бурунів за багато сотень миль звідти.

Та навіть як відкинути всі ці містичні фантазії, самого реального вигляду й незаперечно хижої натури цього страховища вистачало, щоб вражати людську уяву з незвичайною силою. Бо його вирізняли з-поміж інших кашалотів не стільки незвичайно великі розміри, скільки, як ми вже згадували, зморшкуватий лоб дивовижного сніжно-білого кольору і високий пірамідальний горб, теж білий. Такі були його разючі прикмети, знаки, по яких ті, хто вже знав Мобі Діка, впізнавали його ще здалеку навіть у безкраїх, не позначених на жодній карті морях.

Решта його тіла була така посмугована, поцяткована, помережана тим самим кольором савана, що кінець кінцем його взагалі прозвали Білим Китом, і це прізвисько цілковито виправдовував його разючий вигляд, коли він під опівденним сонцем плив по яскраво-синьому морю, лишаючи за собою схожий на Молочний Шлях слід із густої піни, в якій рясно спалахували золоті блискітки.

Та найбільше жахала в цьому китові, природно, не його незвичайна величина, не дивовижна масть, не скривлена нижня щелепа, а та безприкладна хитрість і злостивість, що її він, як розповідали очевидці, виявляв у всіх своїх нападах. І, можливо, найбільший жах викликала його підступна звичка заманювати напасників за собою. Бо вже не раз спостерігали, як він, спочатку нібито наполохано втікаючи від завзятих переслідувачів, несподівано повертав назад, налітав на них і розбивав їхні човни в дрізки або гнався за переляканими людьми аж до самого судна.

Погоня за ним уже не раз кінчалася трагічно. Правда, такі пригоди, хоч на суходолі про них чують не часто, в китобійному промислі не дивина; але в більшості випадків Білий Кит виявляв у своїй кровожерності такі диявольські хитрощі, що важко було повірити, ніби всі ці каліцтва та смерті заподіяла сліпа, нерозумна сила.

Тож судіть самі, яка пекуча, несамовита лють спалахувала в серцях найвідчайдушніших мисливців на нього, коли серед трісок із розгризених човнів, серед розшарпаних тіл їхніх товаришів, що поволі йшли на дно, вони випливали з білої піни убивчого кашалотового гніву на погідне сонячне сяйво, що глумливо всміхалося їм, немовби в день заручин чи уродин.

Один капітан, бачачи, як кружляють у водоверті довкола нього уламки трьох його вельботів, весла й люди, вхопив з носа розбитого човна ніж для перерізання линв і рвонувся до кита, немов арканзаський дуелянт до свого супротивника, безтямно силкуючись шестидюймовим лезом дістати осередок життя, схований у киті на добрий сажень завглибшки. Той капітан був Ахав. І саме тоді Мобі Дік, несподівано підсунувши під нього свою криву, наче серп, нижню щелепу, відтяв Ахавові ногу, як жнець на луці стинає травинку. Жоден турок у чалмі, жоден венеціанський чи малайський найманець не зміг би зробити цього з більш явною жорстокістю. Тож як іще можна було сумніватися, що після того майже фатального двобою Ахав весь час живив у собі несамовиту жадобу помсти над китом, і ця жадоба ставала все запекліша, бо в своему хворобливому шалі він кінець кінцем почав пов’язувати з Мобі Діком не тільки свої фізичні страждання, а й душевні муки. Білий Кит невідступно плив перед його внутрішнім зором як утілення всіх тих лихих сил, що часом пожирають ізсередини людину глибокої душі, поки не зоставлять її хоч і живою, але з половиною серця й легенів. Перед тією невловною темною силою, яка існувала справіку і якій навіть сьогоднішні християни віддають у володіння половину всесвіту, а стародавні офіти[60] Сходу вшановували її в постаті диявола, Ахав не падав ниць, не поклонявся їй, як вони; в своєму безумстві ототожнивши ту силу із зненавидженим Білим Китом, він, тяжко скалічений, повстав проти неї. Все те, що найдужче мордує нас і доводить до шаленства, все, що збурює каламутний осад життя, всяка істина, що таїть у собі зло, все, від чого рвуться жили й висихає мозок, увесь витончений демонізм життя й мислення, все це Ахав у своєму безумстві унаочнив, утілив, уособив у образі Мобі Діка і вирішив, що зможе завдати йому смертельного удару. Він звалив на білий горб кита всю лють і ненависть, нагромаджену цілим родом людським ще з часів Адама, а потім, наче зробивши з власних грудей гармату, вистрелив у ворога ядром свого гарячого серця.

Не дуже ймовірно, що ця маніакальна ідея народилась у Ахаві зразу, в ту саму хвилину, коли його скалічено. Тоді, з ножем у руці рвонувшись до страховища, він тільки дав волю раптовому вибухові пекучої інстинктивної люті; а опинившись на зубах кашалота, мабуть, відчував тільки страшний, убивчий фізичний біль, не більше. Але, змушений після цієї сутички повернути корабель додому, він нескінченні дні, тижні й місяці пролежав в койці сам на сам зі своєю мукою, серед лютої зими обминаючи грізний, ревучий патагонський мис, і саме тоді його пошарпане тіло й зранена душа взаємно просочилися кров’ю і, злившись отак у одне, зробили з нього шаленця. Що манія остаточно заволоділа ним лиш тоді, у зворотному рейсі після сутички з китом, – це більш ніж ясно з того, що дорогою він часом поводився як буйний божевільний! І хоч він зостався без ноги, та в його єгипетських, Озірісових грудях ще таїлося стільки життєвої сили, до того ж примноженої гарячкою, що помічникам доводилося міцно зв’язувати його. Шторми скажено розгойдували судно, і він гойдався разом з ним у своїй гамівній сорочці. Та коли вони дісталися до спокійних широт і корабель, розпустивши ліселі, поплив по лагідних тропічних водах, шаленство Ахавове неначе зосталося позаду, за бурунами мису Горн, і старий капітан почав виходити зі свого темного барлога на благодатне сонце й повітря. Але й тоді, коли він знову постав перед командою рішучий, зосереджений, хоча й поблідлий, і почав віддавати спокійні накази, а його помічники вже дякували богові, що те жахливе божевілля минулося, – навіть тоді Ахав у глибині серця шаленів. Людське безумство часом буває по-котячому хитрим і підступним. Інколи вам здається, ніби воно минулося, але насправді воно, можливо, тільки набуло якоїсь витонченішої форми. Отак і цілковите божевілля, що спіткало Ахава, зовсім не минулось, а тільки сховалось углиб і причаїлось. Так горда, невгамовна річка Півночі, Гудзон, тече в гірських ущелинах потоком нешироким, зате незміренно глибоким. Та як у цій Ахавовій маячні, хоч і текла вона вузьким річищем, не згубилося ні краплі з його первісного безбережного божевілля, так і в тому божевіллі не згубилося й краплі з його великого природного розуму. Тільки колись цей розум був живою незалежною силою, а тепер став живим знаряддям безумства. Коли дозволите вжити такої екстравагантної метафори, Ахавове часткове божевілля штурмувало його загальний здоровий глузд і здобуло ту фортецю, а потім повернуло всі її гармати на свою власну божевільну ціль; отож Ахав, аж ніяк не позбувшися своєї сили, тепер мав у цій єдиній справі в тисячу разів більше снаги, ніж міг він спрямувати на якусь розумну мету, бувши здоровим.

Це дуже багато; і все ж більша, глибша, темніша частина Ахавового єства лишається ще не розкрита. Та робити глибини приступними для всіх – річ марна; а істина – завжди в глибині. Звивистими сходами спустімось далеко вниз із самої серцевини цього шпилястого Клюнійського палацу[61], де ми тепер стоїмо; хай хоч який він пишний і дивовижний, покиньмо його. Зійдіть, о благородні й смутні душі, до отих просторих залів римських терм: там, далеко внизу під вигадливими шпилями, що височать над поверхнею людської землі, таїться коріння величі людини, вся її грізна замшіла сутність – мов сама сивоборода старовина, похована серед інших старожитностей, усадовлена на трон із їхніх торсів! Отож, посадивши цього владаря-бранця на розбитий трон, великі боги глумляться з нього, а він, мов каріатида, терпляче сидить, підтримуючи своїм зледенілим чолом нагромаджені склепіння сторіч. Спустіться ж сюди, горді й смутні душі! Спитайте цього гордого й смутного владаря! Ви схожі на нього, наче його нащадки. Так, так, це від нього ви походите, о юні владарі-вигнанці, і тільки від свого похмурого предка почуєте ви прастару державну таємницю.

Так ось, у глибині Ахавового серця були проблиски такого розуміння: “Всі мої засоби цілком згідні зі здоровим глуздом, тільки спонуки й мета – божевільні”. Але, не маючи спромоги ні усунути цей факт, ні змінити, ні обійти його, він свідомо таїв його перед людьми весь час від початку й до останку. Але то було тільки зовнішнє прикидання: наміри його лишались непохитні. І все ж йому щастило ховати своє безумство так добре, що, коли він нарешті ступив на берег своєю кістяною ногою, ніхто в Нентакіті ні про що не здогадався: в ньому бачили тільки людину, цілком природно приголомшену страшним нещастям, яке її спіткало, пройняту ним до самого живця.

І напади явного безумства, що ставалися з ним іще в морі, всі пояснювали тим самим. А також і ще тяжчу похмурість та задуму, що не сходила з його чола аж до того дня, коли він на “Пекводі” знову вийшов у море, в оцей нинішній рейс. Дуже можливо, що бистрі в розрахунках жителі того розважливого острова, бачачи такі непевні симптоми, навіть не подумали, що Ахав, можливо, вже не годиться на роль капітана в новому плаванні; навпаки, вони схильні були до думки, що з тих самих причин він став іще більше придатним для такого відчайдушного й зухвалого діла, як криваве полювання на китів. Саме така людина, яку пожирає зсередини і сушить іззовні невідчепна, невиліковна манія, – аби тільки знайти її, ту людину, – неодмінно здалась би найвідповіднішою для того, щоб кинути свій гарпун і націлити свій спис у найстрахітніше з усіх страховищ. А коли така людина з якихось причин нездатна до цього фізично, то, знов же, хто міг би краще за неї нацьковувати на те страховище своїх підлеглих?

Та хай там уже як, а певне одне: Ахав, носячи в собі під сімома замками божевільну таємницю своєї невгамовної злості, умисне вирушив у цей рейс із єдиною, всепоглинною метою: наздогнати й убити Білого Кита. Якби хтось із давніх його приятелів і компаньйонів на березі хоч трошечки здогадувався про те, що таїлося в ньому вже тоді,– як поквапно ці перелякані доброчесні люди вирвали б корабель із рук такого диявола у плоті! Їм ішлося про зисковний рейс, прибуток від якого можна злічити в дзвінких доларах. А він націлив себе на зухвалу, невблаганну, протиприродну помсту.

І ось тепер цей сивоголовий старий нечестивець із прокльонами ганявся по всьому світу за Йововим китом на чолі команди, зібраної з усяких покручів, відступників, парій, канібалів, яких до того ж не могли держати в шорах його помічники, бо Старбак, цей добромисний та доброчесний чоловік, сам-один, без нічиєї підтримки, був безсилий проти нього, Стаб – до всього байдужий, легковажний відчайдух, а Фласк – наскрізь пересічний юнак. Така команда з такими командирами була наче навмисне дібрана якимсь пекельним фатумом, щоб допомагати Ахавові у здійсненні його маніяцької помсти. Як воно вийшло, що ці люди так радо відгукнулись на гнівний заклик свого старого капітана, якими лихими чарами були одержимі їхні душі, що часом Ахавова ненависть здавалась їм їхньою власною, а Білий Кит – їхнім непримиренним ворогом так само, як і Ахавовим, як воно все вийшло, і що таке був для них Білий Кит, і чому в їхніх підсвідомих уявленнях він якимсь невиразним, незбагненним чином уособлював великого, підступного злого духа житейських морів, – щоб пояснити це, треба поринути глибше, ніж спроможен Ізмаїл. Хто здатен по приглушеному стукові кайла, чутному то звідти, то звідти, вгадати, в якому напрямі веде свою штольню той підземний копач, що працює в кожному з нас? І хто не відчуває, що його кудись тягне чиясь нездоланна рука? Чи може встояти на місці човник, коли його тягне на буксирі сімдесятичотирьохгарматний корабель? Щодо мене, то я віддався на волю часу й простору; та хоч і палав прагненням зустрітися з китом, але не бачив у ньому нічого, крім смертельного зла.

Розділ 42. БІЛІСТЬ КИТА

Що означав Білий Кит для Ахава, вже пояснено; та я ще не сказав, що він означав часом для мене.

Опріч тих досить очевидних міркувань про Мобі Діка, котрі не можуть не розбудити певну тривогу в будь-чиїй душі, була ще й інша думка – чи, краще сказати, пов’язаний з Мобі Діком невиразний, безіменний жах, який інколи досягав такої сили, що цілковито притлумлював усі інші думки та почуття. Той жах був такий загадковий, такий невимовний, що я майже не маю надії витлумачити його словами. Мене чомусь понад усе інше жахала ота білість Мобі Діка. Я не можу й сподіватися, що мені пощастить це пояснити; і все ж, хай незв’язно, хай приблизно, я мушу пояснювати, бо інакше всі ці розділи будуть ні до чого.

Хоча в багатьох природних, звичайних речах білість витончено підкреслює їхню красу, немовби вділяючи їм щось зі своїх особливих переваг, як-от у мармурі, камеліях, перлах; і хоч багато народів у той чи інший спосіб визнали певну царствену гідність цієї барви – адже навіть пишні варварські королі Пегу, давньої бірманської столиці, ставили титул Володаря Білого Слона поперед усіма іншими високомовними позначеннями своєї самодержавності, та й сучасні королі Сіаму помістили зображення цієї самої сніжно-білої тварини на своє королівське знамено, а на прапорі Ганноверу ми бачимо силует сніжно-білого огиря, і велика Австрійська імперія, спадкоємиця цезарів всемогутнього Риму, теж обрала символічною барвою своїх монархів цей імператорський колір; і хоч ця особлива його перевага виразилася й у самому роді людському, даючи білій людині беззастережну вищість над будь-якою темношкірою расою; і хоч, окрім усього цього, білий колір був навіть визнаний кольором радості, бо ж і стародавні римляни позначали святкові дні білим камінцем; і хоч у багатьох інших земних уявленнях та асоціаціях цей колір став ознакою чогось зворушливого й шляхетного – як-от невинності наречених, старечої лагідності; і хоч у червоношкірих тубільців Америки білий пояс-вампум, піднесений у дарунок, означав найвищу честь; і хоч у багатьох краях біла горностаєва мантія судді символізує суверенність правосуддя, а молочно-білі коні, впряжені в карети королів та королев, підтримують у повсякденності їхню пишноту; і хоч навіть у найвищих таїнствах найвеличніших релігій світу білий колір був обраний символом божественної чистоти та могутності: вогнепоклонники Персії вважали найсвященнішою річчю на своєму вівтарі роздвоєний білий вогник, а в еллінській міфології сам великий Зевс утілювався в сніжно-білого бика, та й у благородних ірокезів найбільшим релігійним святом, яке справлялося серед зими, було принесення в жертву священного Білого Пса – бо це бездоганне, незрадливе створіння вони вважали найкращим посланцем, якого лишень можна вирядити до Великого Духа зі щорічним засвідченням їхньої вірності йому; і хоч християнські священнослужителі виводять із латинської назви білого кольору назву свого обрядового убору – альби, чи то стихаря, – надяганого під рясу; і хоч в урочистих церемоніях римського католицтва білий колір відіграє особливу роль у обряді страстей господніх; і хоч у Одкровенні святого Іоанна спасенникам надано білі шати, а двадцять чотири старці стоять у білих одіннях перед великим престолом, і Подібний до Сина Людського, що сидить на тому престолі, теж білий, немов біла вовна, – одначе, попри нагромаджені тут асоціації з усім приємним, почесним, високим, у самій найглибшій сутності білої барви таїться щось невловне, що вселяє в душі більше жаху, ніж зловісний червоний колір крові.

Саме ця невловна якість і є причиною того, що білість, відокремлена від приємніших уявлень і поєднана з чимось таким, що жахливе й само по собі, підсилює ту його жахливість до найвищого ступеня. Згадайте білого ведмедя Арктики й білу акулу тропічних морів: через віщо вони видаються такими моторошними страховищами, як не через їхню лискучу, снігову білість? Саме ця примарна білість надає безмовній злобності їхнього вигляду відтінку якоїсь мерзотної вкрадливості, не стільки жахливої, скільки огидної. Тому навіть пазуристий тигр у своїй геральдичній шкурі не здатен так похитнути нашу відвагу, як сповитий у саванну білину ведмідь або акула[62].

Або згадайте альбатроса: звідки взялась ота хмара містичного подиву й блідого жаху, що сповиває цей блідий привид у будь-чиїй уяві? Не Кольрідж[63] перший оточив її цими чарами, а велика необлесно правдива лауреатка самого господа – Природа.[64]

Серед хронік нашого американського Заходу та індіанських переказів найбільш уславилась легенда про Білого Коня Прерій – розкішного молочно-білого огиря з великими очима, маленькою головою, широкими грудьми і гордою величною ступою, в якій просвічує гідність тисячі царів. Він був обранцем-Ксерксом величезних табунів диких коней, чиї пасовиська в ті дні не мали інших огорож, крім Скелястих та Аллеганських гір. На чолі свого вогнедишного війська він мчав через ті простори на захід, як зоря-обранка, яка щовечора виводить на небо легіони світил. Лискучий водоспад гриви, вигнута дугою комета хвоста прикрашали його пишніше, ніж могла б прикрасити збруя, оздоблена золотом і сріблом. То було царствене, неземне видиво ще не занепалого західного світу, яке в очах давніх слідопитів і мисливців воскрешало славу тих предковічних часів, коли Адам ходив по землі в усій величі, мов божество, широкогрудий і безстрашний, як цей могутній кінь. Чи то він серед своїх ад’ютантів та придворних виступав на чолі незліченних когорт, що ринули по степах нескінченним потоком, немов велика ріка Огайо, чи то з роздутими гарячими ніздрями, які червоніли крізь його прохолодну молочну білість, ганяв учвал, озираючи своїх підданих, що розсипалися довкола, скільки око сягає, і скубли травицю, – в якому б вигляді не являвся він, та завжди був предметом шаноби, змішаної зі страхом, навіть для найвідважніших індіанців. І з того, що оповідають легенди про цього царственого коня, не лишається сумнівів, що саме благородна білість сповивала його ореолом божественності, а та божественність мала в собі щось таке, що, викликаючи шанобу, водночас навівало невимовний страх.

Та є й приклади, коли білість утрачає весь той дивний ореол слави, який огортає її в образах Білого Коня й Альбатроса.

Що саме в людині-альбіносі так незвичайно вражає наше око, відштовхує нас – часом аж настільки, що її цураються близькі люди і навіть рідня? Це властива їй білість, від якої походить і сама назва таких людей. Хоч би альбінос мав нормальну людську статуру, без ніяких тілесних вад, але сама ота білість, що проникає його наскрізь, робить його дивно бридким, бридкішим за найпочварнішого виродка. Чому воно так?

Та й у зовсім інших аспектах, у своїх менш матеріальних, але не менш грізних виявах природа не обминає цього найголовнішого атрибута жахливості. Адже залізнорукий привид Південних морів за свою сніжно-білу льодяну барву дістав прізвисько – Білий Шквал. І винахідлива людська злоба, як свідчить багато історичних прикладів, не знехтувала такого сильного допоміжного засобу. Як разюче підсилює він ефектність отієї сцени в хроніці Фруассара[65], коли замасковані сніжно-білими символами своєї корпорації відчайдушні гентські Білі Каптури [66] вбивають на ринковому майдані графського управителя!

Так само щоденний багатовіковий досвід усього людства засвідчує надприродність цього кольору в деяких речах. Нема сумніву, що у зовнішньому вигляді мерця найдужче страшить нас мармурова блідість його обличчя, немовби та блідість є не тільки ознакою смертельного ляку тут, на цьому світі, а ще й свідченням жаху перед дивами, побаченими на тому світі. І з цієї блідості мерців ми запозичуємо й знаменний колір савана, в який убираємо їх. Та навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані… Так, коли вже ми погрузли в цих жахах, то ще згадаймо, що й сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні[67].

Отже, хай хоч які величні чи прекрасні речі пов’язують люди з білістю в інакшому настрої, але ніхто не може заперечувати, що в своєму найглибшому, найчистішому вигляді вона породжує в душі саме такі дивні почуття.

Та хоч би ми й установили це незаперечно, як може смертний пояснити таке явище? Аналізувати його не видається можливим. А що як навести кілька прикладів, коли оця сама білість, хоч у дану мить зовсім чи майже зовсім вільна від асоціацій з будь-чим жахливим, однаково справляє на нас такий самий по суті магічний вплив? Може, так нам пощастить ненароком знайти якийсь ключ до розгадки таємниці, що цікавить нас?

Спробуймо. Але в таких речах тонкі міркування апелюють до тонкого розуміння, і людина, позбавлена уяви, не зможе пройти за іншою людиною в ці двері. І хоч, напевне, принаймні деяких із тих фантастичних вражінь, що їх ми збираємося тут відтворити, свого часу зазнавала більшість людей, та мало хто усвідомлював їх у ту хвилину, а тому, можливо, й не зуміє пригадати тепер.

Чому в людини з наївною фантазією, а до того ж не дуже обізнаної зі справжнім значенням цього церковного свята, сама згадка про Білий тиждень викликає в уяві довгу, похмуру, безмовну процесію богомольців, що посуваються вперед повільно, посхилявши голови, вкриті шапками свіжовипалого снігу? Або чому в невченого, неначитаного протестанта з центральноамериканських штатів побіжна згадка про “білих братів” і “білих сестер” – ченців та черниць з ордену кармелітів – викликає в уяві образ якоїсь сліпоокої статуї?

Або чому Біла вежа в лондонському Тауері, незалежно від легенд про ув’язнених у ній войовників чи королів (самі ті легенди цього до кінця не пояснюють), впливає на уяву американця, який потрапив туди вперше, куди сильніше, ніж інші високі споруди, її сусідки – Бічна вежа чи навіть Кривава? А оті ще вищі вежі – Білі гори в Нью-Гемпшірі; чому під певний настрій на згадку про них зразу уявляється щось величезне й примарне, тоді як думки про Синій кряж у Вірджінії сповнені ніжною, тихою, росяною мрійливістю? Або ще – чому, незалежно ні від яких географічних довгот і широт, назва Білого моря пробуджує в нас такі моторошні уявлення, тоді як згадка про Жовте море заколисує нас простими земними думками про довгий, ясний, спокійний день на лагідних хвилях, а потім про незвичайно яскравий і все ж таки дрімотний захід сонця? Або – коли вже взяти приклад із царини чистої фантазії,– чому, читаючи старовинні казки Центральної Європи, ми сприймаємо отого “високого блідого чоловіка” з лісів Гарцу, чия незмінна блідість безшелесно пропливає серед зелені гаїв, як примару незрівнянно жахливішу від усієї верескливої нечисті з Блоксбергу? [68]

А Ліма? Чому Ліма, це безслізне місто, здається найдивнішим і найсмутнішим містом у світі? Не через спомин про страшні землетруси, від яких валились собори; не через навали бурхливого моря; не через безслізність її сухих небес, що ніколи не зронять ні краплі дощу; і не через вигляд отого широкого поля нахилених веж, обвалених карнизів, перекошених хрестів, схожих на спущені реї об’якореного флоту; і не через вулиці її передмість, де стіни будинків лежать одна на одній, наче карти в нескладеній колоді. Ні – через те, що Ліма сповилась у білу запону, і в отій білості її скорботи й таїться найбільший жах. Вікодавня, як сам Пісарро, ця білість надає руїнам міста вічної свіжості; вона не допускає веселої зелені цілковитого розпаду, а встилає розвалені фортечні мури застиглою блідістю невиліковного паралічу.

Я знаю, що в уявленнях широкого загалу це явище білості зовсім не вважається головним чинником, який ще додає страхітності речам, уже й так страхітним; крім того, уми, не наділені уявою, не бачать нічого жахливого в тих речах, що наводять жах на інших людей майже виключно цією білістю, особливо коли вона виступає в будь-якій подобі, близькій до безмовності або до всеосяжності. Може, дальшими прикладами мені пощастить пояснити обидва ці твердження.

Перший приклад. Коли мореплавця, що наближається вночі до незнайомого узбережжя, розбудить гуркіт прибою, відчутий ним страх тільки загострить усі його чуття й увагу. Та коли в таких самих обставинах, піднятий опівночі з койки, він побачить, що корабель суне через таку молочно-білу воду, ніби з мисів недалекого суходолу скотились у море й плавають круг судна цілі табуни кудлатих білих ведмедів, – тоді цього моряка охоплює безмовний, забобонний жах. Примарна білість спіненої води страшна для нього, ніби справжня мара, і хай навіть лот засвідчує йому, що дна тут іще не дістати, та серце в його грудях німіє, і німіють руки на стерні, і він не може заспокоїтись, поки корабель не опиниться знов на синіх хвилях. Але котрий моряк признається вам: “Сер, я не так злякався підводних скель, як нажахався отієї паскудної білості”?

Другий приклад. Укриті сніговою попоною Анди, що весь час бовваніють перед очима тубільця-індіанця з Перу, звичайно не викликають у нього ніякого страху – хіба що, може, йому уявиться вічна морозна самотина, яка панує на тій величезній висоті, та набіжить цілком природна думка: яке б це було страхіття – заблудити в такій негостинній пустелі! Те саме можна сказати й про колоніста з нашого американського Заходу, що більш-менш байдужно споглядає вкриту сніговими заметами безкраю прерію, де жодна тінь дерева чи хоч би кущика не порушує застиглої, завороженої білості. Але не так часом буває на серці в моряка, що бачить круг себе антарктичне море, коли на грані корабельної аварії замість веселки, що обіцяє надію й розраду в скруті, пекельна гра морозного повітря показує йому якесь безкрає кладовище, що шкіриться до нього своїми вбогими крижаними надгробками та поколотими хрестами.

Та, можливо, ви скажете, що весь цей свинцевобілильний розділ про білість – це тільки білий прапор, піднятий полохливою душею: мовляв, ти піддаєшся іпохондрії, Ізмаїле.

Тоді поясніть мені: чому оцей молодий, дужий лошак, що народився в котрійсь із тихих долин Вермонту, де нема й сліду ніяких небезпечних звірів, – чому він у найпогідніший день, коли ви тільки труснете позад нього новою підстилкою з бізонової шкіри, так щоб він навіть не побачив її, а тільки почув мускусний запах дикої тварини, здригнеться, захропе, викотить очі й почне в нестямному страху бити копитами землю? Зі своєї зеленої північної батьківщини він не виніс жодних спогадів про удари рогів якоїсь дикої тварини, і дивний мускусний запах, почутий ним, не може нагадати йому ні про які минулі небезпеки; бо й що може знати він, цей новоанглійський лошак, про чорних бізонів далекого Орегону?

Нічого, звісно; але й у цій безсловесній тварині ви спостерігаєте інстинктивне знання демонізму нашого світу. Хоч до Орегону тисячі миль, та тільки-но лошак зачує той мускусний запах дикості, для нього череди лютих бізонів умить стають так само близькі, як для заблуканого в преріях дикого лошати, що його, може, в цю саму мить утоптують у порох ті бізони.

Отож і стлумлений плюскіт молочно-білих хвиль, і холодний шурхіт паморозі в горах, і сумний посвист зимової хуги в преріях – усе це для мене, Ізмаїла, таке саме, як помах отією бізоновою шкурою – для наляканого лошака!

Хоча ніхто не знає, де таяться ті безіменні страхіття, про які нагадують нам ці містичні знаки, та ми з лошаком знаємо: вони десь та мусять існувати. Хоч багато що у видимому світі здається створеним з любов’ю, але невидимі сфери були створені в страху.

Але ми так іще й не розгадали загадки того чару, який таїться в білості, не довідались, чому вона промовляє до нашої душі так владно. А ще дивніше й набагато знаменніше ось що: чому, як ми вже бачили, вона є і найглибшим символом духовності, ба навіть самим покровом християнського божества, і водночас, що ви не кажіть, так підкреслює все найстрашніше для людства?

Може, річ у тому, що вона своєю невизначеністю відтінює бездушну порожнечу й безмірність космосу і таким чином стромляє нам у спину, мов кинджал, думку про небуття, коли ми споглядаємо білі глибини Молочного Шляху? Чи в тому, що по суті білість є не стільки кольором, скільки видимою відсутністю кольору, а водночас – сплавом усіх кольорів, і саме через це в краєвиді широких снігових просторів є така німа, але сповнена значення порожнеча – безбарвна всебарвність атеїзму, непосильного для нас? А коли ми пригадаємо й іншу теорію натурфілософів, згідно з якою всі інші земні барви – і любі рум’янці небес та лісів на заході сонця, і золочений оксамит метеликових крил, і троянди на щоках юних дівчат, – усе це тільки витончена омана, бо забарвлення це міститься не в самих речах, а тільки наноситься на них зовні, так що вся обожнювана природа розмальована, мов повія, принади якої прикривають тільки прах у могильному склепі; коли заглибимося ще далі й зміркуємо, що та таємнича косметика, яка створює всі відтінки в природі, тобто оте велике начало світла, сама в собі завжди лишається біла або безбарвна, і якби те начало діяло на матерію безпосередньо, а не крізь різні середовища, воно наклало б на всі предмети, навіть на пелюстки троянд і тюльпанів, своє власне біле забарвлення, – коли зважити все це, то всесвіт ляже перед нами, мов прокажений паралітик; і як ото вперті мандрівники по Лапландії сліпнуть, коли не хочуть надягати кольорові окуляри, що надали б кольору всьому, так і жалюгідний недовірок осліпне від споглядання величного білого покриву, який сповиває все перед ним.

І втіленням усіх цих речей був кит-альбінос. Чого ж іще дивуватись нашій скаженій погоні?

Розділ 43. СЛУХАЙ!

– Тс-с! Ти чув отой шелест, Кабако?

Була саме середня вахта; ясно світив місяць, і матроси, стоячи вервечкою, розтягненою від барил із прісною водою на шкафуті аж до лагуна біля гакаборту, передавали один одному відра, щоб наповнити той лагун водою на щоденний ужиток. Більшість їх стояли на священній території юта, а тому намагались не говорити й не тупати ногами. Відра переходили з рук у руки в глибокій тиші; тільки без угаву дзюрчала вода перед форштевнем “Пеквода”, що невпинно плив уперед, та інколи ляскало вітрило.

От якраз у тій тиші Арчі, один із матросів у вервечці, що стояв біля кормового люка, шепнув ці слова своєму сусідові, іспано-індіанському метисові:

– Ш-ш!.. Ти чув отой шелест, Кабако?

– Та бери вже цеберко, Арчі! Який ще там шелест!

– О, знову!.. Під люком. Невже не чуєш? Кахикнуло! Щось наче кахикнуло.

– Ну й біс із ним. Подай он порожнє цеберко.

– О, знову, знову! Тепер наче там сонні люди перевертаються з боку на бік – двоє чи троє.

– Карамба! Дай спокій, брате, то в тебе в кишках ті три розмочені сухарі перевертаються, що ти з’їв на вечерю. Не лови гав, передавай цеберко!

– Е, не кажи, брате, у мене вуха чуткі.

– Еге ж, я знаю: це ж ти за п’ятдесят миль від Нентакіту розчув, як бряжчать плетільні дротики в руках у твоєї старої квакерки, правда?

– Смійся, смійся, а ми ще побачимо, що з цього виявиться. Слухай-но, Кабако, там у кормовому трюмі є хтось такий, кого на палубі ще не бачили, і я здогадуюся, що старий Могол щось про це знає. Я недавно на вранішній вахті чув, як Стаб казав Фласкові про щось таке.

– Тихо! Тримай цеберко.

Розділ 44. КАРТА

Якби ви вслід за капітаном Ахавом спустились до каюти після шквалу, що налетів уночі по тому, як команда “Пеквода” так бурхливо схвалила його наміри, то побачили б, що він підійшов до рундучка біля задньої стінки, видобув звідти великий сувій вим’ятих, пожовклих морських карт і розгорнув його на столі, пригвинченому до підлоги. Далі ви побачили б, що він, сівши за той стіл, почав дуже пильно вивчати всі лінії та затушовані місця, на які натрапляло там його око, і повільно, але твердою рукою наносити олівцем нові лінії на місця, що доти були чисті. А час від часу він гортав вкладені біля нього стосами старі корабельні журнали, в яких було записано, де й коли саме в різних давніших рейсах різних суден бачили чи добували кашалотів.

Він сидів і працював над картами, а над головою в нього весь час гойдалась у лад із погойдуванням корабля на хвилях важка олов’яна лампа, підвішена на ланцюжках, і відкидала рухливе, мінливе світло й тіні на його наморщене чоло, аж починало здаватись, ніби, поки він сам креслить лінії та маршрути на поморщених картах, якийсь невидимий олівець так само викреслює лінії та маршрути на поборозненій глибокими зморшками карті його чола.

Та не тільки тієї ночі Ахав, отак сидів у самоті над картами й вивчав їх. Майже щоночі виймав він їх з рундучка, майже щоночі стирав з них деякі позначки й наносив нові. Бо він, маючи перед собою карти всіх чотирьох океанів, пробирався лабіринтом із течій та вирів, аби певніше наблизитись до здійснення тієї маніакальної ідеї, що заполонила його душу.

Людині, не дуже глибоко обізнаній із звичками левіафанів, спроба розшукати якусь певну тварину в безмежних просторах океанів нашої планети могла б видатись безглуздим, безнадійним ділом. Та не так видавалось Ахавові, що знав напрями всіх течій та припливів і по них міг вирахувати переміщення поживи кашалотів, а ще й пригадавши давно з’ясовані найзручніші щорічні сезони для полювання на них у тих чи тих широтах, міг визначити майже напевне, з точністю трохи не до одного дня, коли саме він застане свою здобич у тих або тих водах.

І справді, періодичність появи кашалотів у різних місцях океану встановлена так незаперечно, що багато китобоїв переконані: якби лиш удалось уважно простежити переміщення їх по всіх океанах, якби зіставити корабельні журнали хоч би тільки з одного рейсу кожного китобійного корабля в світі, то виявилось би, що міграції кашалотів так само сталі, як мандрівки оселедячих косяків або перельоти ластівок. А тому вже робилися спроби скласти детальні карти міграції кашалотів [69].

Крім того, перепливаючи з одного “пасовиська” на інше, кашалоти, керовані несхибним інстинктом – чи, краще сказати, таємничою мудрістю, якою наділило їх божество, – здебільшого рухаються по так званих “жилах”, як висловлюються китобої; вони витримують свій маршрут в океані з такою неухильною точністю, якої навіть близько не може досягти жодне судно, що пливе хай навіть за найкращою картою. Хоча в цих випадках шлях, обраний кожним китом, буває рівний, як лінія, відбита землеміром, і хоч той шлях суворо обмежений певною, незмінною “жилою”, але сама жила, якою в той чи той час може плисти кит, звичайно буває кілька миль завширшки (більше або менше, бо вона, як спостережено, може вужчати і ширшати). Проте ширина її ніде не буває більша, ніж можливо охопити поглядом з вершка щогли китобійного судна, коли воно посуватиметься вздовж тієї магічної зони, не відхиляючись від неї. А з цього випливає, що в певну пору року вздовж такого шляху, в межах його ширини, можна з великою ймовірністю спіткати китів-мандрівців.

А тому Ахав не тільки мав підстави сподіватись на зустріч зі своїм ворогом у певний час на певних, давно відомих “пасовиськах”, а й, перетинаючи незміренні обшири океану між тими пасовиськами, умів обирати такий час і такі курси, щоб навіть у дорозі лишалась якась можливість тієї зустрічі.

Була, правда, одна обставина, яка на перший погляд начебто перекреслювала його хоч і маячні, проте цілком послідовні плани. Та це тільки на перший погляд. Хоч табуни кашалотів з’являються на певних “пасовиськах” у певну пору, проте, загалом кажучи, неможливо встановити, чи той табун, котрий навідає таку й таку широту й довготу, скажімо, цього року, – це точно той самий, що був у цьому місці торік, хоча й засвідчено окремі незаперечні приклади, коли бувало саме так. І те ж таки, хоч і в багато вужчих межах, стосується й одинців, самітників, якими часто бувають дозрілі або старі кашалоти. Отож, коли Мобі Діка, приміром, торік бачили на так званих Сейшельських угіддях у Індійському океані або в Затоці вулканів коло узбереж Японії, з цього ще не випливало, що якби “Пеквод” навідав котресь із тих місць у відповідний час цього року, то неодмінно спіткав би його там. Те саме можна було сказати й про інші “пасовиська”, де Мобі Дік час від часу з’являвся. Але все це були для нього, видимо, тільки тимчасові бівуаки, чи то океанські заїзди, так би мовити, а не місця, де він жив постійно. Отож, говорячи вище про Ахавові шанси досягти своєї мети, ми згадували тільки про всякі побічні, випадкові, гіпотетичні можливості, які могли здійснитися, перше ніж “Пеквод” у певний час дістанеться на те місце, де всі можливості стануть імовірностями, і то, як тішив себе Ахав, імовірностями дуже близькими до дійсності. На той певний час і місце вказував один фаховий вираз китобоїв: “Мисливський сезон на екваторі”, бо саме там і саме в таку пору Мобі Діка часто бачили вже кілька років підряд: він запливав у ті води на якийсь проміжок часу, так, як сонце в своєму річному переміщенні по небесній сфері на якийсь час заходить у кожне з сузір’їв Зодіака. Саме там відбулась і більшість смертельних сутичок із Білим Китом, там над хвилями витала слава його лихих діянь, і на тому ж таки трагічному місці сталася жахлива пригода, що надихнула Ахава божевільною жадобою помсти. Але в тій неослабній обачності й невсипущій пильності, з якими Ахав кинув свою похмуру душу в цю невблаганну погоню, він не дозволив собі поставити всі свої надії тільки на цю козирну карту, хоч би як вона обіцяла задовольнити ті надії; і обітниця, що не давала йому спати, не дозволяла йому й угамувати своє неспокійне серце, відкласти пошуки аж до тих вод.

З Нентакіту корабель відплив на самому початку “мисливського сезону на екваторі”. Тому ніякі найвідчайдушніші зусилля не допомогли б його капітанові пропливти весь довжелезний шлях на південь, обминути мис Горн і, знову подолавши шістдесят градусів земного меридіана, вчасно піднятись у екваторіальні широти, щоб крейсувати там. Отже, Ахавові доводилось чекати ще цілий рік, аж до наступного сезону. Та, можливо, він обрав такий час відплиття зумисне, з певним таємним розрахунком. Бо ж перед ним лежало цілих триста шістдесят п’ять днів і ночей і він, ніж мучитись нетерплячкою вдома, волів провести їх у пошуках навдалу; а може, якимсь випадком Білий Кит, надумавши перебути місяці дозвілля у водах, далеких від його звичних і періодичних “пасовиськ”, покаже свій зморшкуватий лоб десь у Перській чи Бенгальській затоці або китайських морях чи ще яких водах, куди вчащають кашалоти, а мусони, памперо, норд-вести, гарматани, пасати, будь-які вітри, крім “левантинця” та самуму, може, наженуть Мобі Діка на зигзагуватий шлях “Пеквода” – блукача довкола світу.

Та навіть коли ми погодимося з усім цим, чи по тверезому, спокійному розмислі нам не здасться божевільною така думка, ніби в безкраїх просторах океану можливо, навіть спіткавши того самотнього кита, впізнати його – так, наче якогось білобородого муфтія на людних вулицях Константинополя? Ні, аж ніяк. Бо, побачивши дивовижний, білий як сніг лоб Мобі Діка і його так само сніжно-білий горб, ніхто не міг би помилитись. “Та й хіба я не затаврував цього Мобі Діка? – часом мурмотів сам до себе Ахав, коли, засидівшись над картами далеко за північ, повертався до своїх невідчепних думок. – Хіба я не позначив його так, що він уже не може втекти від мене? Його широкі плавці продірявлені й порвані, наче вуха в заблуканої овечки!” І знавіснілі думки капітана задихано летіли й летіли в погоню за китом, аж поки голову йому змагала тяжка втома й кволість, і тоді він виходив на свіже повітря набратись нової сили. Ох, боже! Яких нестерпних мук зазнає той, кого поглинає не задоволене жадання помсти! Він і спить, зціпивши кулаки, а коли прокидається, на долонях його кривавляться сліди власних нігтів.

Часто, коли Ахава зганяли з постелі виснажливі, нестерпно яскраві нічні марення, що, підхопивши нитку цілоденної напруженої думки, тягли її далі й далі серед сплесків безумства й вирували без кінця в його розпаленому мозку, аж поки пульсування крові в скронях ставало нестерпним болем, і коли, як бувало часом, ті духовні конвульсії зривали саме його єство з підвалин і в ньому наче розверзалася прірва, з якої били блискавки та омахи полум’я, а навісні демони кивали йому звідти, щоб він стрибнув до них; коли під ним зяяло пекло його власної душі,– тоді по всьому кораблю лунав нестямний крик, і Ахав з вогнистими очима вискакував з каюти, немов утікаючи з вогненного ложа. Та все то, мабуть, не були невтримні вияви таємної слабості чи то страху перед власним наміром; навпаки, то були найвиразніші ознаки рішучості цього наміру. Бо в такі хвилини не божевільна свідомість того Ахава, котрий ліг у ліжко, – вигадливого, невідчепного переслідувача Білого Кита, – була тією силою, яка зганяла його в нападі жаху з постелі. Ту силу становило в ньому якесь одвічне, живе начало, чи то душа; вві сні, тимчасово відлучена від практичного розуму, який наяву користався нею, мов знаряддям чи засобом для досягнення своєї мети, вона мимовільно намагалась утекти від пекучої близькості цього несамовитого розуму, з яким у ту хвилину вже не становила одного цілого. Та розум не може існувати в людині інакше, як у сполученні з душею, і тому, очевидно, коли Ахав уже підпорядкував усі свої думки та фантазії одному найвищому задумові, цей задум, завдяки своїй невідступності, набув, усупереч усім богам і дияволам, якогось власного, незалежного буття. Так, він міг жити далі своїм похмурим життям, горіти похмурим вогнем, тим часом як живе єство людини, в якій він зродився, в нестямному жаху втікало від цього непроханого, незаконного виплоду. Отож стражденний дух, що жарів у очах того неначебто Ахава, котрий вибігав із каюти, був у ту хвилину пусткою, якоюсь безформною сомнамбулічною істотою – променем живого світла, яке не мало чого освітити, а отже, було само по собі марне й пусте. Хай бог тебе помилує, старий капітане: це ж твої власні думки витворили в тобі отаку нову істоту; а серце того, чия напружена думка робить з нього Прометея, довіку терзатиме орел, і цей орел – отой самий його витвір.

Розділ 45. УРОЧИСТЕ СВІДЧЕННЯ

З погляду послідовності розповіді, а також завдяки непрямій дотичності до кількох дуже цікавих і дивних особливостей у звичках кашалотів попередній розділ у першій своїй частині не менш важливий, ніж будь-який із розділів цієї книжки. Та головну тезу його треба розвинути ще докладніше, щоб вона стала до кінця зрозумілою і щоб розвіяти будь-яку недовіру до правдивості головних моментів цієї історії, – недовіру, яку може породити в декого цілковита необізнаність зі справою.

Я не прагну виконувати цю частину свого завдання методично – з мене вистачить створити бажане враження, навівши окремі факти, відомі мені як китобоєві з власного досвіду або з надійних джерел; а вже з цих фактів потрібний висновок природним чином випливе сам собою.

Перше: я сам особисто знаю три випадки, коли кит, що втік безслідно разом з увігнаним у нього гарпуном, через деякий час (в одному з тих випадків – через три роки) був загарпунений знову й убитий рукою того самого гарпунника, бо в китовій туші знайшли два гарпуни, позначені однаковим особистим клеймом. У тому випадку, коли між обома подіями минуло три роки – а може, навіть більше, – чоловік, який ті гарпуни кидав, за той час устиг відпливти на торговельному судні до Африки, зійшов там на берег, пристав до однієї дослідницької експедиції, забрався з нею далеко в глиб континенту, де подорожував близько двох років, не раз і не два ризикуючи загинути від усяких гадів, дикунів, тигрів, отруйних випарів та всіх інших небезпек, які загрожують людині, що зважиться проникнути в ті невідомі краї. А тим часом кит, який носив у собі його гарпун, теж, напевне, мандрував своїми шляхами: нема сумніву, що він тричі обплив навколо світу й терся боками об усі узбережжя Африки, та все намарне. Той чоловік і той кит спіткалися знову, і чоловік переміг кита. Я кажу, що сам знаю три такі випадки і в двох із них бачив упольованих китів на власні очі, а також бачив обидва вийняті з убитої тварини гарпуни з відповідними клеймами. А в тому випадку, коли кита впольовано аж через три роки, склалося так, що я сам був у вельботі і першого, й другого разу – і за другим разом якнайвиразніше розпізнав щось ніби величезну бородавку під оком у кита: ту бородавку я запримітив ще першого разу, за три роки перед тим. Я кажу “три роки”, але майже певен, що більше. Отже, оце вам три приклади, за які я можу поручитися сам; але й від інших людей, не вірити яким у цій справі нема жодних підстав, я чув про ще чимало таких випадків.

По-друге: хоч на суходолі про це нічого не знають, та ловцям кашалотів добре відомо, що було кілька історично засвідчених випадків, коли якогось певного кита впізнавали, зустрічаючи його в різний час у різних місцях океану. І впізнавали не тільки й не насамперед завдяки якимсь особливим фізичним прикметам, що вирізняли його з-поміж інших китів; бо, хоч би які особливі прикмети мав той чи той кит, китобої хутко усувають ті особливі прикмети, убивши його й перетопивши на особливо цінний лій. Ні, впізнавали його ось по чому: гіркий досвід кількох фатальних сутичок сповивав такого кита в очах китобоїв грізною славою небезпечного супротивника, немовби якогось Рінальдо Рінальдіні[70], і більшість китобоїв, побачивши, як він неквапно пропливає повз них, задовольнялися тим, що салютували йому, підносячи руку до зюйдвестки, а зав’язати ближче знайомство не намагалися. Достоту отак деякі бідолахи на суходолі, що їм трапилося познайомитись із гнівливою могутньою людиною, коли зустрінуть її на вулиці, тільки скромно вклоняються їй здалеку, боячись виявляти настирливість, щоб не вхопити добрячого стусана за нахабство.

Та кожен із цих знаменитих китів мав не тільки гучну особисту славу – чи навіть більше, славу всеокеанську, так би мовити. Він не тільки був знаменитий за життя, а потім здобув безсмертя в байках, розказуваних по матроських кубриках; ні, йому належалися всі права та почесті, пов’язані з гучним ім’ям. Так, він мав своє славне ім’я, немов Камбіз чи Цезар. Хіба не так, Тіморський Томе, уславлений левіафане, порубцьований, наче айсберг? Ти ж так довго чатував у Тіморському морі, і твій фонтан часто бачили з затінених пальмами узбереж Омбаю! Хіба не так, о Новозеландський Джеку, постраху всіх суден, що крейсували поблизу краю татуйованих людей? Хіба не так, о володарю Японії Моркване, чий високий струмінь часом, кажуть, нагадував сніжно-білий хрест на тлі синього неба? Хіба не так, о Доне Мігелю, чілійський кашалоте, чия спина була вкрита, мов панцер старої черепахи, таємничими ієрогліфічними письменами? Простіше кажучи, оце вам уже чотири кити, так само відомі дослідникам історії китоподібних, як Марій чи Сулла – знавцеві античності.

Та це ще не все. На Новозеландського Джека і Дона Мігеля, після того як вони не раз наробили великої біди на вельботах різних китобійних суден, кінець кінцем улаштували систематичне полювання і їх вистежили й убили відважні капітани-китобої, що вирушили в море, маючи на оці саме цю мету, як колись капітан Батлер продирався крізь Наррагансетську пущу з наміром схопити славнозвісного кровожерного дикуна Аннавона – найсильнішого воїна в короля індіанців Філіппа?[71]

Мабуть, саме тут буде найдоречніше згадати ще про один чи два моменти, які мені здаються важливими, бо вони в друкованій формі можуть підтвердити з усіх поглядів вірогідність цілої історії Мобі Діка, а особливо її трагічного кінця. Це якраз один із тих прикрих випадків, коли правду доводиться обстоювати так само завзято, як і неправду. Адже більшість жителів суходолу настільки необізнані з деякими найзвичайнісінькими найнаочнішими чудесами нашого світу, що без певних пояснень, які стосуються найпростіших фактів морського промислу (фактів як з минулого, так і сучасних), вони можуть вирішити, ніби розповідь про Мобі Діка – це потворна вигадка або, що було б іще гірше й відворотніше, – гидка й незносна алегорія.

Перше: хоча більшість людей мають бодай якісь невиразні, уривчасті здогади щодо небезпечності великого морського промислу, та в них нема твердого й наочного уявлення про ці небезпеки і про те, як часто доводиться китобоєві наражатись на них. Одна з причин цього, можливо, полягає в тому, що навряд чи з півсотні нещасливих випадків у китобійному флоті, часом трагічних, хоч один стає відомий широкій публіці на батьківщині, а коли й стає, то ненадовго, бо зразу забувається. Чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи, котрого в цю мить, може, зашморгнуло гарпунною линвою десь біля узбережжя Нової Гвінеї, і левіафан, пірнаючи в глибину, затягує і його за собою на дно морське, – чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи буде надруковане в газетному “поминальнику”, який ви читатимете завтра за сніданком? Ні, бо пошта доходить сюди з Нової Гвінеї вкрай нерегулярно. Справді, чи доходили до вас коли-небудь якісь свіжі вісті з Нової Гвінеї – чи то прямим, а чи непрямим шляхом? А я вам кажу, що під час одного тільки плавання в Тихому океані ми зустріли тридцятеро різних суден, на кожному з яких хтось загинув під час полювання, а на декотрих загинув і не один. А троє суден утратили по цілій команді вельбота. Ради бога, будьте ощадніші зі свічками та лампами, бо за кожен спалений вами галон лою пролито принаймні одну краплю людської крові!

Друге: люди, що живуть на суходолі, мають дуже невиразне уявлення про те, яка величезна й могутня тварина кит. Я навіть пересвідчився, що, слухаючи мої розповіді про деякі конкретні приклади цієї величини та могутності, люди багатозначно хвалили мій хист розважати їх байками; а я, їй же богу, не більше хотів розважати когось байками, ніж пророк Мойсей, коли писав про кари єгипетські.

Але, на щастя, я можу підкріпити свою тезу цілком сторонніми свідченнями. А теза ця полягає ось у чоіму: інколи кашалот має досить сили, кмітливості й злості, щоб умисно пошкодити, розбити й потопити велике судно, і навіть більше: кашалоти часом робили таке.

Ось вам перший випадок: 1820 року корабель “Ессекс” із Нентакіту під командою капітана Полларда крейсував у Тихому океані. Одного дня з корабля побачили фонтани, спустили вельботи й погналися за табуном кашалотів. Незабаром китобої вже загарпунили кількох тварин; коли це один дуже великий кит відокремився від табуна, обминув вельботи й поплив просто на корабель. З розгону вдаривши лобом у його корпус, він так провалив підводний борт, що “менш як за десять хвилин” корабель набрав води й перекинувся. Більше ніхто не побачив і скіпки з нього. А частина команди, переживши тяжкі випроби, дісталася до берега в човнах. Вернувшися нарешті додому, капітан Поллард іще раз вирушив до Тихого океану на іншому судні, але боги знову покарали його, кинувши на невідомі рифи, в невідомі буруни. Він удруге втратив корабель і відтоді зрікся моря, щоб уже ніколи більше не спокушати долі. Тепер капітан Поллард живе на Нентакіті. Я сам зустрічався з Оуеном Чейсом, що був старшим помічником капітана на “Ессексі”, коли сталася трагедія; я читав його просту й правдиву розповідь про неї, я розмовляв з його сином, – і все це за кілька миль від місця катастрофи[72].

А ось другий випадок: 1807 року корабель “Юніон”, теж із Нентакіту, був потоплений поблизу Азорських островів за подібних обставин; але з безпосередніми подробицями катастрофи мені не довелось познайомитися, хоч уривчасті згадки про неї я не раз чув від китобоїв.

І третій: років вісімнадцять чи двадцять тому комодорові Дж., що тоді командував американським військовим шлюпом, трапилось обідати в товаристві кількох капітанів-китобоїв на борту одного нентакітського корабля, що стояв у гавані Оаху на Сандвічевих островах. Зайшла розмова про китів, і комодор дозволив собі висловитися скептично щодо тієї дивовижної сили, яку приписували цим істотам його співрозмовники. Він, наприклад, категорично відмовився повірити, ніби кит може, ударивши в корпус його шлюпа, спричинити хоч найменшу течу. Та на цьому діло не скінчилося. Через кілька днів комодор підняв вітрила і повів свій непереможний шлюп на Вальпараїсо. Проте дорогою його зупинив показненький кашалот і попросив у нього кілька хвилин на одну конфіденційну справу. Ця справа полягала в тому, що він дав шлюпові добрячого стусана, і довелося поставити матросів до всіх помп, аби якось довести судно до найближчого порту і там стати в док на ремонт. Я не забобонний, але вважаю, що, комодорова зустріч з тим китом не обійшлася без втручання вищих сил. Хіба ж Савл із Тарса [73] був навернений до істинної віри не таким самим переляком? Запевняю вас: кашалот пустих жартів не любить.

А тепер я відішлю вас до “Подорожей” російського мандрівника й ученого Лангсдорфа, де ви знайдете одну невеличку згадку на цю тему, особливо цікаву для автора цих рядків. Лангсдорф, треба вам знати, брав участь у знаменитій дослідній експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулась на початку нашого сторіччя. Ось як починає Лангсдорф свій сімнадцятий розділ:

“Тринадцятого травня наше судно було готове до відплиття, і наступного дня ми вже перебували в чистому морі, прямуючи на Охотськ. Погода стояла ясна й тиха, але така нестерпно холодна, що нам довелось надягти хутряний одяг. Кілька днів вітру не було: аж дев’ятнадцятого числа налетів досить сильний норд-вест. Майже на поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більша від самого нашого судна, але ніхто з нас не помітив його, аж поки ми, йдучи під усіма вітрилами, підпливли майже впритул до нього, так що не було ніякої змоги ухилитись від зіткнення. Ми опинились у грізній небезпеці, коли ця гігантська тварина, вигнувши спину, підняла судно з води не менш як на три фути. Щогли захитались, вітрила зовсім опали, а ми – ті, хто був унизу, – вмить повискакували на палубу, подумавши, що судно налетіло на підводну скелю, проте побачили тільки, як страховище пливе геть із надзвичайно поважним і гідним виглядом. Капітан Д’Вольф зразу послав людей до помп, аби пересвідчитися, чи судно не зазнало ушкоджень від зіткнення, але, на щастя, виявилося, що ніяких ушкоджень нема”.

Так ось: капітан Д’Вольф, названий тут командиром згаданого судна, – новоанглієць, що, проживши сповнене незвичайних пригод життя корабельного капітана, тепер живе в селищі Дорчестер поблизу Бостона. Я маю честь доводитись йому небожем. І я сам розпитував його про це місце в книжці Лангсдорфа. Він підтвердив усе до слова. Судно, звичайно, було не дуже велике: російський вітрильник, збудований на сибірському узбережжі. Дядько його купив, продавши там корабель, на якому приплив з дому.

Ще в одній старовинній книжці правдивих, сповнених мужнього духу розповідей про всякі дива – в подорожніх нотатках Лайонела Вейфера, одного з супутників старого Демп’єра[74] – я теж натрапив на згадку, дуже подібну до щойно процитованої з книжки Лангсдорфа, і не можу втриматись, щоб не навести і її на підкріплення своїх тверджень, коли таке підкріплення ще потрібне.

Лайонел, очевидно, плив до “Джон-Фердінандо”, як він називає нинішні острови Хуан-Фернандес. “Дорогою туди, – пише він, – близько четвертої години ранку, коли ми були на якихось півтораста ліг від Американського континенту, щось ударило в корабель зі страшною силою, і всі наші люди так перелякалися, що не могли добрати, де вони і що їм думати. Кожен уже готувався до смерті.

І справді, удар той був такий раптовий і сильний, що ми не мали сумніву: судно напоролось на скелю. Та коли трохи оговталися, то кинули лот, але дна не дістали. (…) Поштовх був такий різкий, що гармати аж підскочили на станках, а декілька матросів попадали з койок. Капітана Девіса, що лежав підклавши під голову пістолет, викинуло з каюти!” Далі Лайонел пояснює той поштовх землетрусом і намагається обгрунтувати своє припущення, відзначаючи, що десь близько того часу великий землетрус насправді наробив страшних спустошень у іспанських колоніях. Та я не дуже здивувався б, якби врешті виявилося, що в тій досвітній темряві непомічений кит, виринаючи на поверхню, буцнув у днище корабля.

Я міг би навести ще не один відомий мені з тих чи інших джерел приклад величезної сили й люті, які часом виявляє кашалот. Не в одному випадку, як відомо, він не тільки відганяв назад до корабля вельботи, що нападали на нього, а й гнався за самим кораблем, не зважаючи на всі списи, які кидали в нього з палуби. Команда англійського корабля “П’юзі-Гол” могла б дещо розказати з цього приводу; що ж до кашалотової сили, то я можу згадати випадки, коли в тиху погоду линви від гарпунів, усаджених у кашалота, китобої перекидали з вельботів на судно й закріплювали там, і тоді кит тяг за собою по воді цілий великий корабель, як коняка воза. І знов же, дуже часто спостерігали, що, коли загарпуненому кашалотові дати отямитись від першого переляку, він здебільшого виявляє не сліпу лють, а ознаки свідомого й упертого прагнення поквитатися зі своїми кривдниками; досить промовисто демонструє його натуру й те, що він, коли на нього нападають, часто роззявляє свою жахливу пащу й кілька хвилин не стуляє її. Та я мушу вдовольнитись на закінчення ще тільки одним, зате дуже знаменним і ваговитим останнім прикладом, з якого ви побачите, що найдивовижніші з подій, змальованих у цій книжці, підтверджуються не тільки очевидними сучасними фактами; ні, ці чудеса (як і всі чудеса) є просто повторенням того, що діялось і в сиву давнину; отож у мільйонний раз ми можемо сказати вслід за Соломоном: “Немає нічого нового під сонцем!”

У шостому сторіччі християнської ери, в ті дні, коли Юстініан був імператором, а Велізарій полководцем, у Константинополі жив один урядовець-християнин на ім’я Прокопій. Як відомо багатьом, він написав історію своєї доби – твір з будь-якого погляду неоціненний. Найбільші наукові авторитети завжди вважали його цілком гідним довіри істориком, що нічого не перебільшував, хіба в двох-трьох деталях, які зовсім не стосуються нашої справи.

Так ось, у своїй історії Прокопій згадує, що в той час, коли він був префектом у околиці Константинополя, недалеко від міста – в Пропонтіді, нинішньому Мармуровому морі, – вполювали величезне морське страховище, яке протягом п’ятдесяти років час від часу топило в тих водах кораблі. Факт, записаний чорним по білому в солідному історичному джерелі, не можна так просто злегковажити. Та й нема ніякого резону відмахуватись від нього. Яке саме було те морське страховище, у Прокопія не сказано. Але оскільки воно розбивало кораблі, та й ще з деяких міркувань треба гадати, що то був якийсь кит, а саме, як я дуже схильний думати, кашалот. І я поясню вам чому. Я дуже довго вважав, що кашалот був зовсім невідомий у Середземному морі та в інших з’єднаних з ним глибоких водоймах. Навіть тепер я певен, що ці моря в нинішньому своєму стані не можуть і, мабуть, ніколи не зможуть бути постійним притулком для табунів кашалотів. Але дальші розвідки останнім часом переконали мене, що й порівняно недавно поодиноких кашалотів бачили в Середземному морі. Мені казали цілком гідні довіри люди, що комодор Девіс із британського військового флоту знайшов на берберійському узбережжі кістяк кашалота. Крім того, коли військовий корабель вільно проходить Дарданеллами, то й кашалот міг би тим самим шляхом проникнути з Середземного моря до Пропонтіди.

У Пропонтіді, наскільки мені відомо, нема отієї своєрідної речовини, званої “брітом”, чи то планктоном, якою живиться справжній кит. Та я маю всі підстави гадати, що пожива кашалота – головоногі молюски, чи каракатиці,– чаїться на дні того моря, бо на його поверхні знаходили окремі великі – хоч і не найбільші з відомих – екземпляри тих молюсків. І коли ви зіставите всі ці відомості та поміркуєте над ними трохи, то ясно зрозумієте, що, згідно з усякою логікою, морське страховище Прокопія, яке півсторіччя топило кораблі римського імператора, було, найімовірніше, кашалотом.

Розділ 46. ПРИПУЩЕННЯ

Хоч Ахав, спалюваний жарким вогнем своєї пристрасті, всі думки і вчинки присвячував одній меті – знищити Мобі Діка, і хоч він, як видно, ладен був пожертвувати цій пристрасті всі свої земні інтереси, проте можливо, що він і натурою, і завдяки тривалій звичці занадто міцно зрісся з роллю завзятого китобоя, аби зовсім нехтувати принагідні можливості вполювати кита. Чи принаймні коли це було не так, то не бракувало інших мотивів, багато важливіших для нього. Можливо, навіть беручи до уваги його манію, ми зайшли б надто далеко, якби сказали, що його мстиві почуття до Мобі Діка якоюсь мірою поширювалися на всіх кашалотів і що чим більше вбивав він цих страховищ, тим більше примножував шанси на те, що дальший зустрінутий кит виявиться тим самим ненависним ворогом, на якого він полює. Та коли навіть така гіпотеза справді неприйнятна, то були, як ми вже казали, ще й інші додаткові мотиви, які, хоч вони й не дуже узгоджувалися з шаленою пристрастю, що кермувала ним, усе ж таки могли збивати його з прямого шляху.

Щоб досягти своєї мети, Ахав мусив уживати якихось знарядь, а з усіх знарядь, уживаних у цьому світі, найбільше схильні виходити з послуху люди. Він, наприклад, знав, що, хоч би якою магнетичною була його влада над Старбаком, ця влада все ж не підкоряла йому помічникову душу до кінця, бо чисто фізичною вищістю хоч і можна здобути панування над чиїмсь розумом, але розум – то ще не вся душа. Поки Ахав держав свій магніт біля Старбакового мозку, Старбакове тіло й приборкана воля належали Ахавові; і все ж він знав, що старший помічник у глибині душі жахається його наміру і, якби міг, радо б відмежувався від цього наміру або навіть перешкодив його здійсненню. Може, Білого Кита доведеться розшукувати дуже довго. І під час цих довгих розшуків Старбак завжди буде схильний при найменшій нагоді зняти відвертий бунт проти капітанової влади, якщо його не тримати в послуху якимись нормальними, розважними, відповідними до обставин засобами. І не тільки це: витончене божевілля Ахава, пов’язане з Мобі Діком, найзнаменніше виявилось у його надзвичайній чуйності та проникливості, в розумінні того, що погоню треба поки що якимсь способом позбавити того дивного, фантастичного ореолу демонічності, яким вона була оточена за самою своєю природою; що весь її жахливий сенс треба відтіснити на задній план, у тінь (бо мало чия відвага може встояти проти довгих роздумів, коли їх не перебивати діяльністю), а тому краще буде, коли його помічники та матроси на довгих нічних вахтах матимуть для думок якусь безпосереднішу тему, ніж Мобі Дік. Бо хоч як завзято й бурхливо відчайдушна команда привітала розкриту перед нею мету плавання, та всі моряки на світі – люди більш або менш несталі й ненадійні: адже вони живуть в умовах украй мінливої погоди і вдихають ту мінливість разом з повітрям. Тож коли хочеш успішно довести їх до якоїсь далекої, ще сповитої млою мети, хоч би яку буйну втіху вона обіцяла, найважливіше, найголовніше – зайняти їх до того часу всякими щоденними інтересами та справами і таким способом утримати в здоровому напруженні для вирішального удару.

Не забував Ахав і ще про одне. Опановані сильними почуттями люди зневажливо відкидають усі ниці інтереси; але сильні почуття не можуть тривати довго. А для звичайного, щоденного душевного стану пересічної людини, гадалось Ахавові, характерна саме ницість інтересів. “Нехай навіть Мобі Дік запалив серця мого відчайдушного екіпажу, – міркував він, – і, зачепивши струни їхньої відчайдушності, навіть пробудив у них якийсь шляхетний дух мандрівного рицарства, – та все ж, хоча вони з самого тільки щирого завзяття ладні ганятись за Білим Китом, їм треба мати й поживу для своїх простіших, буденніших жадань. Адже навіть екзальтовані рицарі-хрестоносці в давнину навряд чи захотіли б їхати за дві тисячі миль відвойовувати гроб господній, якби дорогою не мали нагоди грабувати, тягати гаманці з чужих кишень і знаходити ще якісь благочестиві підробітки такого роду. Якби їх неухильно спрямовувати тільки до єдиної кінцевої романтичної мети, то багато тих рицарів із нехіттю відвернулись би від неї. “І я, – думав Ахав, – не позбавлю цих людей усіх надій на гроші – так, на гроші. Може, вони тепер зневажають дзвінку монету, але хай-но мине кілька місяців без ніяких перспектив на зиск, і та сама жадоба грошей, що тепер дрімає в них, збунтується й хутко усуне геть Ахава”.

Та не бракувало й інших диктованих обережністю міркувань, які ближче стосувалися самого Ахава. Він дуже добре усвідомлював, що, згарячу і, можливо, трохи передчасно розкривши перед командою головну для нього, хоча й таку особисту мету рейсу “Пеквода”, непрямим чином наразив себе на можливе обвинувачення в надуживанні владою, і екіпаж, якби тільки забажав та зважився на таке, міг би тепер цілком безкарно – як із морального, так і з юридичного погляду – відмовити йому в послуху чи навіть силоміць скинути його з капітанства. Отож, звичайно, Ахав повинен був пильно стерегтися, щоб не дати приводу навіть для найменшого натяку на те, ніби він надуживає владою, бо якби така думка таємно розійшлася серед екіпажу, це могло б мати для нього, Ахава, прикрі наслідки. А захиститись від цього він міг тільки завдяки більшій твердості розуму, серця й руки та пильній увазі, що точно враховувала б кожну найменшу зміну настрою людей, навіть під впливом погоди.

Отож з усіх цих причин, та й ще деяких – можливо, занадто складних, щоб розглядати їх тут, – Ахав виразно бачив, що йому слід принаймні спочатку по змозі держатися природної, офіційної мети плавання й дотримувати всіх заведених звичаїв промислу. І навіть більше – хоч би й силувано, але демонструвати своє відоме всім завзяття в китобійному ремеслі.

Та хай там уже як, а тепер на “Пекводі” часто було чути його голос, коли він гукав до трьох марсових і нагадував їм, щоб дивилися пильно, не прогавили навіть дельфіна. І їхня пильність недовго лишалася без нагороди.

Розділ 47. ТКАЧ

Була хмарна, душна пообідня пора; моряки ліниво тинялись по палубі або порожніми очима дивилися з борту на свинцевого кольору хвилі. Ми з Квіквегом неквапливо ткали так звану “мечову мату” для свого вельбота. Все довкола було тихе, приглушене, але ніби сповнене чекання; в повітрі витала якась заворожена мрійність, і кожен моряк неначе безмовно танув у своєму власному невидимому єстві.

В роботі над матою я був Квіквеговим помічником чи то пажем. Я протягував піткання – тонку шворку-марлінь – між довгими мотузками основи, користуючись замість човника власною рукою, а Квіквег, стоячи збоку, за кожним разом просовував між тими мотузками важкого дубового “меча” і, знічев’я дивлячись на воду, недбало, бездумно осаджував ним піткання на місце. Кажу знов – на всьому судні, та й над морем панувала така дивна дрімливість, час від часу порушувана тільки глухим пристуком “меча”, що мені здавалося, ніби переді мною – Кросна[75] Часу, а я – човник, що машинально тче й тче тканину Долі. Всі туго натягнені мотузки основи зазнавали тільки періодичного, монотонного, щоразу однакового струсу, легкого, але достатнього, щоб дати змогу іншому мотузкові – пітканню – перехреститись і переплестися з ними. Основа здавалася Необхідністю; а я, думалось мені, власною рукою пересуваю свій човник і вплітаю свою власну долю між ці незмінні нитки. А тим часом примхливий і байдужий Квіквегів “меч” ударяв по пітканню раз косо, раз криво, раз сильно, раз легко – як трапиться, і від цієї нерівномірності завершальних ударів готова тканина теж виходила нерівною. Цей меч дикуна, думав я, що отак надає остаточного вигляду і основі, і пітканню, цей недбалий і байдужий меч уособлює Випадок. Так, Випадок, Вільна Воля й Необхідність анітрохи не суперечні між собою, вони всі взаємодіють, переплітаючись одне з одним. Нитки Необхідності тугі й рівні – її не зіб’єш з остаточного напряму, і навіть кожен поперемінний струс іще додає їй стійкості; Вільна Воля – вона досить вільна, щоб просовувати свій човник між шворками основи-Необхідності; і Випадок, хоча й обмежений у своїй грі прямими лініями Необхідності й спрямовуваний збоку Вільною Волею, тобто керований таким чином ними обома, – цей Випадок своєю чергою теж має владу над ними і завдає вирішального удару, який визначає обличчя подій.

* * *

Отак ми ткали й ткали, коли враз я здригнувся від дивного звуку, такого протяглого, дико-мелодійного й таємничого, що клубок Вільної Волі випав з моєї руки, і я звів зачудований погляд угору, до хмар, звідки, наче на крилах, злинув той звук. Високо вгорі стояв на салінгу навіжений гейхедець Тештіго. Все його тіло жадібно тяглося вперед, рука простягалася, мов жезл, із грудей раз по раз виривався той самий крик. Напевне, в ту хвилину такий крик лунав на всіх морях, із уст сотень марсових, що чатували високо вгорі на щоглах китобійних суден, та небагато горлянок уміло надати тому давньому, звичному вигукові таких дивовижних модуляцій, як горлянка індіанця Тештіго.

Піднесений високо над нами, ніби завислий у повітрі, нестямно й жадібно задивлений у обрій, він нагадував якогось пророка чи ясновидця, що споглядає тіні самої Долі й своїми нестямними скриками звістує їхнє наближення.

– О-о-о! Дмуха! Он, он, он! Дмуха! Дмуха!

– Де, де?

– 3 завітряного борту, миль за дві! Цілий табун!

Усі зразу заворушилися.

Кашалот “дмухає”, тобто пускає фонтан, окремими поштовхами, так розмірено й неухильно, як цокає годинник. По цьому китобої й розпізнають спермацетового кита здалеку, вирізняючи з-поміж інших його родичів.

– Он, хвости задирають! – знову крикнув Тештіго.

Кити зникли під водою.

– Швидше, стюарде! – гукнув Ахав. – Час! Час!

Пундик збігав до каюти, глянув на хронометр і доповів Ахавові точний час.

Судно вже повернули на курс фордевінд, і воно попливло до китів, плавно погойдуючись на хвилі. Тештіго сповістив, що кити поринули, прямуючи за вітром, і ми сподівалися, що знов побачимо їх попереду, прямо по нашому курсу. Правда, інколи кашалот виявляє особливу хитрість: пірнає головою в одному напрямі, а під водою, де його не видно, завертає і швидко відпливає в зовсім інший бік. Але тепер навряд чи слід було чекати цього виверту; адже ми не мали підстав припускати, що побачені Тештіго кити наполохались чи й взагалі помітили нас. Один із палубних, тобто матросів, не приділених до жодного вельбота, вже підмінив індіанця на грот-щоглі. Марсові з фок– та бізань-щогли теж спустились униз; кадоби з линвами поставлено на свої місця, шлюпбалки вихилено за борт, грот-рею перебрасовано, і всі три вельботи загойдались над безоднею, наче троє суцвіть морського кропу на крутому березі. А їхні команди вже повисли в нетерплячці за фальшбортом – одна нога на планширі, одна рука держиться за поручень. Такий вигляд має довга шерега військових моряків, готових кинутись на абордаж ворожого судна.

Та в цю критичну мить чийсь раптовий скрик відвернув нашу увагу від китів. Усі зчудовано витріщились на похмурого Ахава, оточеного п’ятьма темнолицими привидами, що мовби раптом матеріалізувалися з повітря.

Розділ 48. ПЕРША ПОГОНЯ

Ті привиди – бо такими вони здалися нам у ту хвилину – моталися коло другого борту, нечутно й моторно відв’язуючи вельбота, підвішеного там. Той човен завжди вважався просто одним із запасних, хоч називали його “капітанським” – власне, за те, що він висів над правим бортом на юті. Чоловік, що стояв тепер коло його носа, був високий, темновидий; з-між сталево-сірих губів в нього зловісно стирчав один білий зуб. Одягнений він був, наче в жалобу, в пом’яту китайську бавовняну куртку чорного кольору і в широкі чорні штани з такої самої тканини. Але ту ебенову чорноту дивно увінчував сніжно-білий тюрбан, під яким було укладене круг голови заплетене в косу волосся. Веслярі, не такі темношкірі, мали тигрово-жовтий колір обличчя, характерний для деяких аборигенів Філіпінських островів – отого плем’я, що уславилось диявольською хитрістю. Простосердіші з білих моряків часто вважають їх платними шпигунами і таємними морськими агентами самого диявола, їхнього хазяїна, чия контора нібито міститься десь-інде, не на цьому світі.

Зчудована команда “Пеквода” ще витріщалася на тих чужинців, а Ахав уже гукнув їхньому старшині – високому стариганові в білому тюрбані:

– Всі там готові, Федаллаху?

– Готові,– не промовив, а скоріше просичав той.

– Ну то спускайте, чуєте? – загорлав капітан через палубу. – Спускайте там човни, кажу!

Голос його прогримів так, що китобої забули про своє зчудування і вмить перемахнули через поруччя, коліщатка в блоках закрутилися, три вельботи плюснулись на воду, і моряки спритно, хвацько, сміливо, як тільки вони вміють, пострибали з судна, наче кози, в підкидані хвилею човни.

Тільки-но вони трохи відгребли від завітряного борту, як із-за навітряного поза кормою “Пеквода” виплив четвертий човен. У ньому сиділо на веслах п’ятеро незнайомців, а на кормі стояв Ахав. Він почав гукати Старбакові, Стабові й Фласкові, щоб розійшлися ширше, захопили більше водного простору. Та команди трьох інших човнів не виконали наказу, бо очі всіх були прикуті до темнолицього Федаллаха і його команди.

– Що, капітане? – перепитав Старбак.

– Розгортайтеся! – кричав капітан. – Розходьтеся, всі чотири човни! Ти, Фласк, забирай далі в завітряний!

– Так, так, сер! – бадьбро відгукнувся малий Льодолам і заніс велике стернове весло. – Ану наляж! – обернувся він до своєї команди, – О! О! Знову! Он дмухає прямо по курсу, хлопці! Наляж!.. Та не витріщайся так на тих жовтопиких лобурів, Арчі.

– Е, що мені до них, сер, – відповів матрос. – Я про них давно знав. Хіба я не чув, як вони шарудять у трюмі? І не казав про це ось Кабакові? Що, неправда, Кабако? Це наші “зайці”, містере Фласк.

– Гребіть, гребіть, соколята мої, гребіть, дітки! Гребіть, мої малесенькі! – протягло, ласкаво мурмотів Стаб до своєї команди, серед якої дехто виказував ознаки неспокою. – Чого не розминаєте собі хребтів, хлоп’ята? На що це ви повитріщались? На отих мугирів у капітановому човні? Ет! То просто ще п’ять пар рук нам на підмогу, а звідки вони взялися – чи не однаково? Чим нас більше, тим буде веселіш. Гребіть же, гребіть, не бійтесь пекельної сірки, чорти в пеклі теж славні хлопці. Так, так, гарно, гарно! Такий гребок тисячі фунтів варт. Таким гребком усі призи загребеш! Хай живе золотий кубок із спермацетом, молодці мої! Ура, ура, братва, жвавіше! Та плавніш, плавніш, не рвіть так, не рвіть! Чом ви ще весел не поламали, ледацюри? Ану вгризіться як слід, собацюри! Так, так, плавно! О! О! Отак! Та не шарпай! Не рви! Плавно й славно! Наляж, наляж! Чорти б вас ухопили, голодранці-новобранці, байстрюки прокляті! Поснули ви, чи що? Годі хропти, нумо гребти, сплюхи! Гребіть, кажу! Гребіть, чуєте? Гребіть, прошу вас! Гребіть! Чого ви не гребете, бодай вас муха копитом хвицнула! Гребіть, поки спина хрусне! Гребіть, щоб аж очі вам вилазили! Отак, о! – Він вихопив із-за пояса гострий ніж. – Вийми кожен ножа і затисни в зубах! Отак, отак! О, тепер воно на щось схоже, коники ви мої загнуздані! Закушуй вудила! Наляж, наляж, срібненькі мої! Наляж, золотенькі!

Ми тут наводимо звернення Стаба до команди свого вельбота так докладно, бо він взагалі мав дуже дивну манеру розмовляти з матросами, а особливо коли втовкмачував їм веслярські заповіді. Та не робіть із цього зразка його проповідей висновку, ніби він завжди отак ровпалювався перед своєю паствою. Зовсім ні, і в цьому й полягала найбільша його своєрідність. Він мав звичку лаяти свою команду послідущими словами, але таким тоном, що важко було добрати, лютує він чи жартує. А втім, лють була, здавалося, лише присмакою для жартів. Тому кожен матрос, слухаючи ті дивні заклинання, мимохіть налягав на весла скільки сили, але робив це теж ніби для жарту, для розваги. Крім того, сам він поводився весь час так безтурботно й недбало, так ліниво, ніби знехотя орудував стерновим веслом, так широко позіхав, аж рота роздираючи, що самий вигляд цього позіхуна-старшини, силою контрасту, діяв на команду, мов чари. І знов же, Стаб належав до того особливого різновиду гумористів, чиї жарти інколи бувають так дивно двозначні, що всі їхні підлеглі остерігаються баритись із виконанням їхніх наказів.

Старбак, скоряючись Ахавовому знакові, спрямував свого вельбота напереріз Стабовому, і коли на якусь хвилину обидва човни зблизилися, Стаб покликав старшого помічника:

– Агов, з лівого борту! Містере Старбак! На одне слівце, будьте ласкаві.

– Прошу! – відгукнувся Старбак, навіть голови не повернувши. З кам’яним обличчям, і не глянувши на Стаба, він неголосно, але наполегливо підбадьорював своїх веслярів.

– Що ви думаєте про отих жовтих хлопців, сер?

– Якось протягли їх нишком на “Пеквод” перед відплиттям, – відповів Старбак. – Наляж, наляж, хлопці! – тихо мовив він до веслярів, а тоді знов голосніше до Стаба: – Прикра історія, містере Стаб. Греби, греби, хлоп’ята! Та дарма вже, не хвилюйтесь, містере Стаб, може, воно й на краще. Хай ваша команда веслує щосили, хоч би там що. Сильніш, сильніш, голуб’ята! Он попереду цілі барила спермацету, містере Стаб, задля цього ми прибули сюди. Наляж, хлопці! Нам про спермацет ідеться, про спермацет! Принаймні для цього ми наймались, та й заробимо на цьому!

– Авжеж, авжеж, і я думав так само, – замурмотів сам до себе Стаб, коли човни розійшлися. – Тільки-но вгледів їх, зразу й подумав оце самісіньке. То он чого він так часто навідувався до кормового трюму – адже Пундик це давно запримітив. Вони були там заховані. А підкладка в усього цього – Білий Кит. Ну що ж, ну що ж, хай буде так! Нічого не вдієш! Дарма! Гребіть, хлоп’ята! Сьогодні ще не на Білого Кита полюємо! Наляж, наляж!

Поява тих невідомих чужинців у таку критичну мить, коли спускали вельботи на воду для погоні, не без підстави навіяла багатьом матросам забобонний подив. Щоправда, вони вже були трохи підготовані до цієї події, бо дивовижне відкриття Арчі – хоча й сприйняте недовірливо – свого часу таки розійшлося поміж ними, і це трохи притупило їхній подив, а до того ж Стаб витлумачив появу чужинців на “Пекводі” дуже просто й упевнено, і на якийсь час моряки облишили всі забобонні домисли, хоча вся ця пригода ще лишала досить простору для всіляких фантастичних здогадів щодо справжньої ролі, яку відіграв у цьому ділі похмурий Ахав із самого початку. Що ж до мене, то я тільки мовчки пригадав собі ті таємничі тіні, які ще в Нентакіті прокрадалися вдосвіта на “Пеквод”, та й загадкові натяки химерника Ілайджі.

Тим часом Ахав, що не міг чути розмови своїх помічників, бо плив крайнім з навітряного боку, вирвався далеко вперед, і це показувало, яка справна команда на його вельботі. Ті тигрово-жовті люди були немов зроблені з криці й китового вуса: наче п’ять механічних молотів, вони розмірено нахилялись і випростовувались, загрібаючи воду з силою, що гнала човен уперед, як сила парової машини жене вперед пароплав на Міссісіпі. Федаллах, що сидів на носі, на місці гарпунника, скинув свою чорну куртку, і тепер над планширом вельбота й над хвилястою лінією морського обрію чітко вимальовувався його оголений торс. А на кормі човна стояв Ахав; одвівши назад одну руку, як роблять фехтувальники задля рівноваги, він упевнено орудував стерновим веслом – незгірше, ніж робив це тисячу разів перед тим, як Білий Кит скалічив його. І враз Ахавова відведена назад рука різко сіпнулась і застигла, а п’ять весел одночасно задерлись угору. Вельбот і його команда знерухоміли. Всі три човни позаду теж відразу спинилися. Кити один по одному зникли в блакитній безодні, і здалеку навіть не видно було, в який бік вони пірнули; тільки Ахав, що підплив найближче, зміг визначити той напрям.

– Кожен пильнуй свого весла! – крикнув Старбак! – А ти, Квіквегу, встань!

Моторно вихопившись на трикутний підвищений помостик на носі вельбота, дикун став там, випростаний, і втупив жадібні очі в той бік, де востаннє бачили здобич. Так само й на кормі човна був трикутний помостик урівень з планширом, і на той помостик став сам Старбак; спокійно й спритно балансуючи на хитливому кінці суденця, він пильно, безмовно вдивлявся у величезне, блакитне око моря.

Неподалік від нього Фласків вельбот теж застиг непорушно, а його старшина сміливо заліз на вершечок “бовдура” – міцного оцупка, що, сторчма укріплений на кілі вельбота, підносився футів на два над кормовою банкою. Об той “бовдур” обмотують гарпунну линву, щоб сповільнити біг її. Вершок його не ширший від долоні; і Фласк, стоячи на такому постаменті, наче балансував на клотику грот-щогли затонулого корабля, з якого вже тільки й видно було, що той клотик. Малий Льодолам був куценький, проте водночас малий Льодолам був сповнений великого, високого честолюбства, так що отой “бовдурний” спостережний пост аж ніяк не задовольняв Льодолама.

– Я не бачу далі третьої хвилі! Поставте-но котрий весло сторчма, а я видерусь на нього.

На ті слова Дагу, тримаючись обома руками за борти, спритно пробрався на корму, а тоді, випроставшись, запропонував Фласкові свої могутні плечі замість п’єдесталу.

– Чим не марс, га, сер? Залізете?

– Залізу, залізу – і дуже тобі дякую, ти славний чолов’яга, тільки якби ти підріс іще на півсотні футів.

Тоді велетень негр твердо впер широко розставлені ноги в борти вельбота, трохи нахилився, підставив долоню Фласкові замість підніжки, поклав його руку на свою чорну кучеряву голову і, попросивши, щоб Фласк підплигнув, одним вправним рухом підсадив маленького юнака живим і цілим собі на плечі. Фласк став там, а Дагу підняв руку вгору, щоб він міг на неї опиратись.

Новачка на морі завжди дуже дивує та чудесна, несвідома спритність, із якою китобій примудряється стояти прямо в човні, навіть коли того човна хитають і жбурляють найшаленіші, найбезладніші, найпримхливіші хвилі. А ще дивніше бачити, як він під таку хитавицю втримується, стоячи на вершечку “бовдура”. Та ще дивовижніше видовище являв собою маленький Фласк на плечах у велетня Дагу. Адже, щоб триматися з такою спокійною, байдужною, вільною, бездумною варварською величчю, царствений негр мусив у такт кожній хвилі погойдувати своєю стрункою постаттю. І на його широких плечах лляночубий Фласк скидався на лапату сніжинку. Носій мав благородніший вигляд, ніж його ноша. Правда, жвавий, метушливий, галасливий Фласк час від часу нетерпляче тупав ногою, але величний негрів торс від того навіть не здригався. Отак, бачив я колись, Пристрасть і Марнолюбство гнівно тупали ногою по живій великодушній землі, проте від того нічогісінько не змінювалося в земних справах і в чергуванні пір року.

Тим часом Стаб, другий помічник, анітрохи не дбав про таку далекосяжну пильність. Адже кити могли, своїм звичаєм, поринути надовго, а не просто шугнути на кілька хвилин у глибину, сполохавшись; а коли це так, то Стаб, як завжди в таких випадках, міг під час нудного чекання розважитись люлечкою. Він і вийняв її з-за стрічки на капелюсі, де вона завжди стриміла замість пір’їни. Натоптав люльку тютюном, придавив його великим пальцем, та ледве встиг тернути сірником об шерехату, наче шліфувальний папір, долоню, як Тештіго, його гарпунник, чиї очі були втуплені в навітряний бік, мов дві нерухомі зірки, раптом блискавично впав на свою банку і зарепетував у несамовитому поспіху:

– За весла! Он вони! Он там!

Неморяк напевне не зміг би розгледіти там навіть оселедця, не то що кита – тільки спінену зеленаво-біласту латку на воді та ріденькі хмарки пари, що здіймались над тією латкою і відлітали за вітром, наче дрібні бризочки над пінявими гребенями бурунів. А повітря навкруги враз затремтіло, завібрувало, ніби над розжареними залізними плитами. Отож під тими повітряними завихреннями і під тонкою верствою води пливли кити. Здавалося, помічені раніше від інших ознак хмарки пари, які вони видихали, були гінцями, летючими вістунами, що сповіщали про їхнє прибуття.

Усі чотири вельботи рвонулися до тієї латки спіненої води та до хмарки над нею. Та наздогнати її було нелегко: вона мчала далі й далі, немовби піна на поверхні бистрого гірського потоку.

– Наляж, наляж, хлоп’ята, – шепотів своїм веслярам Старбак ледве чутно, проте до краю напруженим тоном, а гострий, невідчепний погляд його очей, спрямований уперед, нагадував дві магнітні стрілки двох непохибних суднових компасів. Він не говорив багато до своєї команди, та й команда не озивалася до нього. Тільки зрідка мовчанку на вельботі розтинав його дивний шепіт, то різкий, наказовий, то лагідний, ніби прохання.

Який несхожий на нього був галасливий малий Льодолам!

– Кричіть, кажіть що-небудь, братва! Ревіть і гребіть, громобої! Висадьте, висадьте човен на їхні чорні спини, хлоп’ята, і я вам відпишу весь свій грунт на Віньярді разом з жінкою й дітьми! Доженімо їх, доженімо! Господи, та я ж зараз скажуся, з глузду з’їду! Ой, ой, онде вода побіліла, бачите?

Репетуючи отак, він зірвав з голови капелюха й почав топтати його ногами, а потім, підхопивши, швиргонув далеко в море. І врешті заходився стрибати та брикатись на кормі вельбота, ніби чимось наполоханий дикий лошак у преріях.

– Ви тільки погляньте на нього, – філософічно процідив Стаб, що спокійно, затискаючи в зубах так і не запалену люльну, вів свого вельбота трохи позаду Фласкового. – Його ж прямо трясця б’є, цього Фласка. Б’є? Так, так, б’є його, битиме й він їх. Ану жвавіше, жвавіше, молодці. На вечерю буде пудинг, самі знаєте, то гребіть жвавіше! Гребіть, діточки, гребіть, немовляточка мої, гребіть!

Та куди в біса ви квапитеся? Гребіть спокійно, спокійно й рівно, хлопці. Тільки гребіть та й гребіть, і більш нічого. Легше, легше. Ножі закусіть, а хребти поломіть! Легше, кажу, легше! Щоб вам аж кишки рвалися.

Але про те, що казав незбагненний Ахав своїй тигрово-жовтій команді, краще тут змовчати, бо ми живемо в країні, осяяній благословенним світлом Євангелія. Тільки безбожні акули в тих буйних морях можуть слухати слова, які викрикував Ахав, коли з потемнілим, наче хмара в тайфун, чолом, із червоними очима вбивці, з піною на губах рвався за своєю здобиччю.

А човни летіли й летіли вперед. Безугавні Фласкові вигуки про “того кита”, як він називав уявне страховище, чий хвіст нібито весь час мелькав перед носом човна й дражнив Льодолама, були такі живі й яскраві, аж то той, то той з веслярів мимоволі озирався з острахом через плече. А це вже було проти всіх правил; адже весляр повинен дивитися просто перед себе, ніби йому в потилицю кілок забито: звичай заповідає, щоб у цю критичну хвилину погоні весляр забув про все, крім своїх вух та рук.

То було захопливе й страшне видовище! Величезні хвилі могутнього моря, сплески глухого реву, з яким вони котилися під вісьмома бортами, ніби гігантські кулі по безкрайому кегельбану; коротка мить жаху, коли вельбот зависав на гострому, мов лезо ножа, хребті котроїсь крутішої хвилі, який ніби погрожував розтяти його надвоє; тоді раптове падіння в глибокі водяні долини та яруги; відчайдушні зусилля веслярів, щоб вихопитись на хребет дальшої водяної гори, і ковзання стрімголов, наче на санях, униз по другому її схилові – все це разом з покриками старшин та гарпунників, уривчастим хеканням веслярів, чудесним видивом білого, мов слонова кістка, “Пеквода”, що мчав під розгорненими вітрилами вслід за човнами, ніби ошаліла квочка за своїм пискливим виводком, – усе це проймало дрожем захвату. Ні зелений новобранець, що просто з обіймів дружини крокує в гарячковий клекіт свого першого бою, ні дух мерця, що зустрічає на тому світі першу не знану йому примару, – ніхто не зазнає дивніших і сильніших почуттів, ніж той, хто вперше мчить у погоні за кашалотом до отого зачарованого спіненого кола.

А латка білої сколоченої води, яку лишали за собою кити, видніла все виразніше, бо темні тіні, що їх кидали на море хмари, поволі густішали. Струмені пари над тою латкою вже не зливались, а розходились праворуч і ліворуч – очевидно, табун китів під водою розсипався в різні боки. Тепер і човни розійшлися ширше; Старбак погнався за трьома китами, які прудко пливли в завітряний бік. Ми підняли вітрило, і вітер, що помалу дужчав, підхопив нас. Вельбот шалено розтинав воду, і веслярі завітряного борту ледве встигали махати веслами, – їх просто рвало з кочетів.

Незабаром ми попали в широке пасмо туману, який усе густішав, і нам уже не видно було ні корабля, ні човнів.

– Наляжте, хлопці,– прошепотів Старбак, підтягуючи до себе на корму полотнище вітрила. – Ми ще встигнемо вбити кита, поки налетить шквал. Он, он знов біла вода! Зовсім близько! Ну-бо, рвонімо!

Невдовзі два покрики, один за одним, праворуч і ліворуч від нас, сповістили, що й інші човни наздогнали свою здобич. Та тільки-но ми їх почули, як Старбак пронизливо шепнув: “Устань!” – і Квіквег з гарпуном у руці схопився на рівні ноги.

Хоча жоден з веслярів не був звернений лицем до смертельної небезпеки, яка загрожувала вже так зблизька, проте всі не спускали очей з напруженого обличчя старшого помічника на кормі вельбота і тепер зрозуміли по його виразу, що грізна мить надійшла. Та й чутно стало гучний плюскіт, ніби півсотні слонів товклися в якомусь багнищі. А човен усе мчав крізь туман, і хвилі пінились та сичали эа бортами, наче розлючені дракони зі здибленими гребенями.

– Он його горб. Ану, дай йому! – прошепотів Старбак.

З носа човна щось коротко просвистіло в повітрі; то Квіквег кинув свій гарпун. А потім сильно штовхнуло в корму щось невидиме, і в ту ж мить вельбот ніби напоровся носом на підводний поріг. Вітрило ляснуло й опало, поряд бухнув угору струмінь гарячої пари, а під нами щось двигтіло й ходило ходором, наче під час землетрусу. Усі ми мало не задихнулися, коли нас кинуло сторчголов у густий білии кипінь шквалу. Все переплуталось в одному клубку: шквал, кит, гарпун, – і кит, ледве зачеплений крицею, втік.

Та вельбот, хоч і залитий водою, лишився майже неушкоджений. Плаваючи довкола нього, ми позбирали весла, перекинули їх упоперек через планшири і самі повлазили на свої місця. Там ми опинилися по коліна в воді, що покривала все днище, і згори нам здавалося, ніби ми сидимо в якомусь кораловому ковчезі, що виріс під нами з океанського дна.

Вітер уже завивав по-справжньому, хвилі били одна в одну, наче воїни щитами, шквал ревів, сичав, лящав довкола нас, немов білий вогонь пожежі в прерії, а ми пливли в тому вогні, горіли й не згоряли, безсмертні в пащі самої смерті! Марно гукали ми до інших човнів: так самісінько можна б гукати крізь комин у піч, де гуготить вогонь. А бризки, піна й імла, що летіли повз нас, дедалі темнішали, бо насувалася ніч, і ні знаку нашого корабля не було видно. Розбурхані хвилі зводили нанівець усі наші зусилля вихлюпати з човна воду. Гребти було неможливо, весла тільки допомагали нам сяк-так держатись на плаву. Старбак, перетнувши мотузочки, якими була прив’язана водонепроникна скринька з сірниками, після багатьох невдалих спроб таки спромігся засвітити ліхтар, а потім, прикріпивши його на кінці сигнальної тички, подав Квіквегові – ніби прапороносцеві розбитих надій. І Квіквег сидів, підносячи вгору ту безглузду свічечку серед нездоланного розпачу. Сидів, ніби живий образ зневіреної людини, що в безодні відчаю підносить отой прапор безнадійної надії.

Замрів світанок, і ми, наскрізь промоклі, тремтячи від холоду, вже не сподіваючись побачити вельбот чи судно, підвели очі. Море й досі застилав туман; догорілий ліхтар лежав розбитий на дні вельбота. І раптом Квіквег зірвався на ноги й приставив до вуха зігнуту човником долоню. Та й ми всі вловили ледь чутне рипіння снастей і рей, доти заглушуване виттям бурі. Звук той усе ближчав, і ось у густому тумані замаячіла якась величезна, невиразна маса, що сунула просто на нас. Ми перелякано пострибали в воду, коли нарешті перед нами на відстані, мало що більшій від його довжини, з’явився наш корабель.

Колихаючись на хвилях, ми побачили, як покинутий нами човен умить втягло під форштевень судна, ніби тріску у водоспад, а потім величезний корпус, насунувся на нього. Човен зник з наших очей, а за хвилину, перевертаючись, виринув за кормою. Ми знов попливли до човна, нас кинуло на нього хвилею, і врешті, виловлені з води, всі опинилися на палубі “Пеквода” живі й цілі. Виявилося, що всі інші човни, перше ніж налетів шквал, облишили погоню і встигли вернутись на корабель. А нас уже мали за пропащих, але ще крейсували, сподіваючися знайти хоч якесь свідчення нашої загибелі – весло чи там ратище від списа.

Розділ 49. ГІЄНА

У дивній плутанині, яку ми називаємо життям, бувають незвичайні хвилини й випадки, коли весь світ видається людині грандіозним капосним жартом якогось штукаря, хоча дотепність цього жарту доходить до неї дуже невиразно і вона тільки здогадується, що пожартували не з когось там, а саме з неї. Але й тоді ніщо не відбирає в неї відваги і ніщо не здається їй вартим суперечки. Вона здатна проглинути всі події, всі принципи, всі вірування, всі переконання, всі прикрощі, видимі й невидимі, байдуже які шорсткі та гудзуваті,– проглинути, як страус, чий потужний шлунок приймає і кулі, і рушничні кремені. Що ж до всяких дрібних труднощів та клопотів, усього, що загрожує несподіваного катастрофою, каліцтвом чи й загибеллю, то всі ці нещастя, навіть сама смерть, видаються їй просто збиточними добродушними штурханцями, веселими стусанами під бік, що ними розважається якийсь невидимий, примхливий старий жартун. Такий химерний настрій нападає на людину тільки в години якихось незвичайних випробувань, і приходить він звичайно на зміну якнайглибшій поважності, і тоді те, що ось-ось допіру, може, здавалося нам бозна-яким важливим, раптом стає частиною того всеосяжного жарту. І ніщо нездатне навівати нам цю безтурботну, життєрадісну філософію відчайдуха так, як небезпеки китобійного промислу; отож і я тоді бачив саме в такому світлі і все плавання “Пеквода”, і його мету – великого Білого Кита.

– Квіквегу, – сказав я, коли мене останнім витягли на палубу і я ще стріпувався, струшуючи з себе воду, – Квіквегу, друже мій любий; і часто таке трапляється?

Квіквег, промоклий так самісінько, як і я, досить байдуже відповів мені, що таке трапляється часто.

– Містере Стаб, – промовив я, обернувшись до другого помічника капітана, що стояв під дощем у застебнутій на всі гудзики непромокальній куртці й незворушно пахкав люлькою, – містере Стаб, я, здається, якось чув, як ви казали, ніби з усіх китобоїв, котрих вам траплялося стрічати, наш старший помічник, містер Старбак, – найобережніший і найрозважніший. То виходить, гнати човен під вітрилом у туман і в шквал просто на кита, що втікає від вас, – це вершина китобійської розважності?

– Атож. Мені траплялося спускати човна для погоні під час бурі за мисом Горн, і то з судна, що протікало.

– Містере Фласк, – сказав я, звертаючись до маленького Льодолама, що стояв поруч, – ви маєте досвід у цих ділах, а я не маю. Може, ви скажете, чи є в цьому китобійному промислі такий невідмінний закон, щоб весляр на вельботі надривав собі пупа, пхаючись спиною вперед просто в пащу смерті?

– А не можна було спитати коротше? – відказав Фласк. – Авжеж, є такий закон. Хотів би я побачити команду вельбота, що веслує до кита обличчями вперед! Ха-ха! Кит би їхніх поглядів не злякався, будь певен!

Отже, я дістав на своє питання цілком розважні пояснення трьох безсторонніх свідків. А тому, узявши до уваги такі речі, як шквал, і те, що в цій сфері життя перевернутий човен, а потім ночівля на тоненьких дощечках над безоднею – цілком звичайні й буденні; і те, що в якнайкритичніший момент нападу на кита я повинен віддавати своє життя в руки того, хто стернує човном, а він дуже часто сам буває такий запальний, що може, тупаючи в нестямі ногами, проломити днище вельбота й потопити його; і те, що до пригоди з нашим човном призвело вперте прагнення Старбака гнатися за китом просто в пащу шквалу, хоча той самий Старбак навіть уславився серед китобоїв нечуваною обережністю; і те, що я належав саме до човна цього незвичайно обережного Старбака; і, нарешті, взявши до уваги ще й те, в яку пекельну гонитву я встряв, бо то була гонитва за Білим Китом, – узявши, кажу, до уваги все це, я вирішив негайно спуститися в кубрик і засісти за складання хоч би чорнового проекту власного заповіту.

– Квіквегу, – сказав я, – ходімо зі мною; ти будеш моїм нотаріусом, виконавцем заповіту і спадкоємцем.

Це може здатися дивним, що з усіх людей моряки найдужче люблять складати духівниці та заповіти, але так воно є: більш ніхто в світі так не захоплюється цією розвагою. За час своєї морської служби я оце вже вчетверте брався складати заповіт. І коли церемонія його складання була завершена, я відчув велику полегкість, неначе від мого серця камінь відпав. Крім того, всі дні, що я маю прожити віднині, будуть так само дорогоцінні, як ті, що їх прожив Лазар після свого воскресіння. Кожен тиждень чи місяць, який я ще проживу, буде додатковим чистим прибутком. Я пережив сам себе, моя смерть і похорон замкнені в моїй скриньці. Я розглядався круг себе спокійно й задоволено, немов тихий дух мерця, що з чистим сумлінням сидить за гратами затишненького фамільного склепу.

“Ну що ж, – подумав я, машинально засукуючи рукава, – будьмо готові холодно й розважливо стрибнути смерті в зуби, а решту кат бери”.

Розділ 50. АХАВІВ ВЕЛЬБОТ І ЙОГО КОМАНДА. ФЕДАЛЛАХ

– І хто б подумав, Фласк! – вигукнув Стаб. – Якби я мав тільки одну ногу, мене б ніхто не затяг у човен – хіба на те, щоб заткнути пробоїну дерев’янкою. Ні, наш старий – це якесь диво!

– А я думаю, що кінець кінцем нічого незвичайного тут нема, – відказав Фласк. – Якби та нога була відгризена зі стегном, тоді, звичайно, інша річ. Тоді б він був ні на що не придатний. Але ж друге коліно у нього ціле, та й з того половина зосталася, ти ж знаєш.

– Ні, не знаю, хлопчику. Я ще не бачив, щоб він ставав на коліна.

Серед досвідчених китобоїв часто точаться такі суперечки: чи має право капітан так ризикувати життям, кидаючись сам у погоню за китом, коли подумати, як незмірно багато важить те капітанове життя для успіху всього плавання? Отак Тамерланові вояки часто до піни на устах сперечалися, чи вільно їхньому полководцеві кидати своє дорогоцінне життя в гущу бою.

Та в Ахавовому випадку справа набувала трохи іншого відтінку. Як подумати, що в великій небезпеці людина навіть із двома ногами – як пір’їна на вітрі, і що полювання на китів завжди буває надзвичайно важке, і в ньому кожна мить сповнена небезпеки, – чи розумно за таких обставин каліці вирушати на вельботі в погоню? Співвласники “Пеквода” напевне сказали б, що нерозумно.

Ахав добре знав, що його друзі вдома не дуже заперечували б проти того, щоб він сідав у човен за більш-менш безпечних обставин, тобто щоб бути ближче до місця бойових дій і самому віддавати наказ, але щоб виділити для капітана власний вельбот із командою і щоб він сам випливав на ньому як старшина човна на полювання, а надто щоб найняти для нього додатково ту команду, тобто ще п’ятьох китобоїв, – така щедрість – це він знав ще краще – ніколи б і на думку не спала власникам “Пеквода”. Тому він і не просив їх, щоб для нього найняли таку додаткову команду, жодним словом не згадав про це. І все ж він улаштував це сам, приватно. Поки Арчі не розголосив свого відкриття, матроси ні про що й не здогадувалися. Правда, коли незабаром після виходу з порту весь екіпаж, як звичайно, заходився доводити вельботи до остаточної готовності, а ще трохи перегодя й сам Ахав почав потроху клопотатися біля одного буцімто запасного човна – власними руками припасовувати кочети і навіть дбайливо вистругувати дерев’яні кілочки, якими перекривають зверху жолобок на носі вельбота, що по ньому збігає гарпунна линва, а особливо коли він з великою турботою наказав настелити в тому човні подвійне днище (невже, щоб могло витримувати гострий кінчик його кістяної ноги), та сам пильно доглянув, як установлюють колінну банку, чи то, як кажуть матроси, “калічну планку”, – горизонтальну дошку на носі човна, на яку спираються коліном, кидаючи гарпун або вганяючи в кита спис; і коли люди помітили, як часто він залазить у той човен та стає своїм єдиним коліном у півкруглу заглибину на тій дошці, а тоді ще підстругує та підрівнює ту заглибину долотом, – усе це ще тоді збуджувало серед екіпажу велику цікавість і подив. Та майже всі гадали, що це Ахав так дбайливо готується до майбутньої погоні за Мобі Діком; адже він уже висловлював свій намір самому взяти участь у нападі на це криваве страховище. Одначе про те, яку ж команду буде приділено до цього човна, ніхто ще й не думав.

Та й тепер, коли моряки вже побачили тих капітанових веслярів-примар, їхній подив швидко вивітрився, бо на китобійному судні всі дива швидко бліднуть. Крім того, на палубу таких морських вигнанців, якими є китобійні судна, нерідко потрапляє всяке невидане шумовиння дивовижних племен із невідомих закутків земної кулі, та й самі судна, буває, підбирають після корабельних аварій таких незвичайних недобитків, які теліпаються серед чистого моря, чіпляючись за дошку, весло, уламок вельбота, корабля, дикунської піроги, китайської джонки чи ще бозна-чого, що, мабуть, якби сам Вельзевул видерся на борт китобійного судна та зайшов до каюти погомоніти з капітаном, то й це б не зчинило дуже великого переполоху в кубрику.

Та хай там як, а примарні веслярі швидко знайшли собі місце серед команди – хоча й не злилися з нею, – і тільки отой Федаллах у тюрбані з власної коси так до кінця й лишився для всіх глухою таємницею. Звідки з’явився він у цей наш добропристойний світ, якими незбагненними узами він був зв’язаний із незвичайною Ахавовою долею, і то, як ми побачили, зв’язаний так міцно, що навіть мав якийсь загадковий вплав на капітана – а може, чого доброто, навіть якусь владу над ним, усього цього ніхто не відав. Але сприймати Федаллаха байдуже було неможливо. Таку прояву, як він, цивілізовані, мирні жителі помірної кліматичної зони можуть побачити хіба вві сні, та й то не дуже виразно, але якраз такі люди частенько снуються серед закостенілих азіатських суспільств, особливо на островах, що лежать на схід від континентальної Азії,– в отих відособлених, прадавніх, незмінних країнах, що навіть у наші новітні часи зберегли багато духовної первісності найстародавніших земних поколінь, коли пам’ять про першу людину на світі була ще живим спомином і всі її нащадки, не знаючи, звідки вона походила, дивились одне на одного як на справжні примари й питали в Сонця та Місяця, чому їх створено і навіщо; і коли, одначе, згідно з Книгою буття, ангели справді брали собі жінок із дочок людських, та й дияволи, як додають неканонічні рабини, не цуралися земних любовних пригод.

Розділ 51. ФОНТАН-ПРИВИД

Минали дні й тижні, і кістяно-білий “Пеквод” під небагатьма вітрилами обстежив чотири китоловні угіддя: біля Азорських островів, біля островів Зеленого Мису, біля гирла Ла-Плати і, нарешті, так зване Керролове угіддя – не дуже точно окреслений водний простір на південь від острова Святої Єлени.

Саме на цьому просторі однієї лагідної місячної ночі, коли хвилі котились одна за одною, наче срібні сувої, і в їхньому тихому струмуванні було якесь срібне безгоміння, але не самотина, – такої безмовної ночі далеко попереду білих бурунців, що обтікали форштевень судна, побачили сріблястий фонтан. Освітлений місяцем, він здавався неземним – немов якесь перисте, блискуче божество піднімалося з моря. Першим, помітив той фонтан Федаллах. Бо він мав звичай у такі місячні ночі вибиратись на марс грот-щогли і чатувати там так само пильно, ніби вдень. Та хоч китобої бачать ночами цілі табуни китів, навряд чи один із сотні наважиться вирушити в погоню за ними вночі. Можете собі уявити, з якими почуттями поглядали матроси на того старого сина Сходу, що стояв на марсі в таку незвичайну годину. Його тюрбан і місяць були ніби товаришами на небосхилі. Та коли після кількох таких нічних вахт підряд, під час яких від нього не почули й звуку, – коли після такої мовчанки якось уночі залунав його пронизливий голос, сповіщаючи про той срібний, осяяний місяцем фонтан, усі, хто спочивав на палубі, посхоплювалися, наче в снасті залетів якийсь крилатий дух і окликнув їх, смертних.

– О! О!