📖 Енн із Інглсайду | Люсі-Мод Монтгомері 👁️ 81

Присвячується В. Дж. П.^[1]

Розділ 1

– Який білий нині місяць у долині! – мовила собі Енн Блайт, прямуючи стежиною саду Райтів до дверей Діаниного дому. Зусібіч у солоному приморському повітрі на неї падав вишневий цвіт.

Вона зупинилася на мить, щоб оглянути віддавна любі їй ліси та пагорби. Миле Ейвонлі! Глен Святої Марії давно став їй рідним домом, проте в Ейвонлі було те, чого не могло бути в Глені. На кожному кроці Енн зустрічали її власні привиди… поля, якими вона блукала в дні свого дівоцтва, вітали її… звідусіль долинали невпинні відлуння колишнього радісного життя… із усім довкруж були пов’язані щасливі спогади. Там і тут у садах квітнули духи давно зів’ялих троянд. Енн завжди любила повертатися додому, в Ейвонлі, навіть тоді, коли привід, як і цього разу, був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька й Енн іще на тиждень затрималася в Зелених Дахах. Марілла та пані Лінд не могли відпустити її так скоро.

Її колишня біла кімнатка, як завжди, чекала на неї, і першого ж вечора Енн уздріла, що пані Лінд поставила там ще й великий затишний букет весняних квітів. Енн сховала в ньому обличчя й відчула ніжний аромат незабутніх дівочих років. Тут на неї чекала та Енн, якою вона була колись. Давня глибока радість ворухнулася в її серці. Кімнатка на піддашші обіймала, захищала й пригортала її до себе. Вона з любов’ю поглянула на своє старе ліжко, на ковдру з візерунком із яблуневого листя, яку зв’язала пані Лінд, на бездоганно білі подушки, обшиті химерним мереживом, яке пані Лінд сплела гачком, на Маріллині круглі плетені килимки на підлозі, на дзеркало, що відображало колись обличчя маленької сироти з дитячим, без жодної зморшки, чолом – сироти, яка, наплакавшись, заснула тут у давню найпершу ніч. І, забувши, що вона – щаслива мати п’ятьох дітей, а в Інглсайді Сьюзен Бейкер уже вшосте в’яже загадкові крихітні черевички, Енн Блайт із Глена Святої Марії знову стала колишньою Енн із Зелених Дахів.

Отак замріяно дивилася вона в дзеркало, аж поки до кімнати зайшла пані Лінд зі стосом чистих рушників.

– Так гарно, Енн, коли ти знову вдома, будь певна. Ти поїхала дев’ять років тому, але нам із Маріллою досі тебе бракує. Хоча тут уже не так самотньо, відколи Деві женився. Міллі – чудова дівчина, а які пироги пече! Хіба лише цікава часом аж надміру. Проте я завжди казала й казатиму, що другої такої, як ти, в усьому світі нема.

– Ох, але це дзеркало безжальне, пані Лінд. Воно запевняє, що я вже не те колишнє дівча, – ледь сумовито проказала Енн.

– І все ж ти геть не зів’яла, – утішливо мовила пані Рейчел. – Колір обличчя лишився той самий… хоч ти ніколи не була рум’яна.

– Принаймні я не маю ще навіть натяку на друге підборіддя, – весело озвалася Енн. – І моя кімнатка пам’ятає мене, пані Лінд. Я цьому рада… жахливо було б, якби я повернулася й побачила, що вона геть мене забула. А місяць над Лісом Привидів так само прекрасний, як завжди.

– Наче велика золота небесна куля, правда? – мовила пані Лінд, відчуваючи, як її підхоплює вир поезії, і радіючи, що цих слів не чує Марілла.

– Погляньте на ялини супроти нього… і на берези в долині, що простягають гілля, мов руки, назустріч сріблястому небу. Тепер це великі дерева, а вони ж були молодесенькі, коли я щойно сюди приїхала. Це таки змушує мене відчувати свій вік.

– Дерева – мов діти, – відповіла пані Лінд. – Варто на мить відвернутися, як вони враз виростають. Узяти хоч малого Фреда Райта – йому лише тринадцять, а на зріст уже батька наздоганяє. На вечерю в нас пиріг із курятиною, а ще я напекла тобі лимонних тістечок. І в ліжко можеш лягати сміливо. Нині я провітрила постіль, і Марілла, не знаючи цього, провітрила її ще раз… а Міллі, не знаючи, що ми обидві вже все зробили, провітрила її втретє. Надіюся, Мері-Марія Блайт поїде завтра. Вона страшенно любить їздити на похорони.

– Тітонька Мері-Марія – Гілберт кличе її так, хоча вона лише двоюрідна сестра його батька, – щоразу називає мене «Енні», – здригнулася Енн. – А коли невдовзі після весілля вона побачила мене вперше, то заявила: «Дивно, що Гілберт обрав тебе – адже довкруж було стільки гарних дівчат». Можливо, тому я її й не люблю… і Гілберт так само, хоч він надто відданий родині, щоб це визнати.

– Гілберт не затримається в Ейвонлі?

– Ні, завтра ввечері він повернеться в Глен. На нього там чекає пацієнт у дуже тяжкому стані.

– Еге ж, тепер його тут не тримає нічого, відколи торік померла його мати. Старий пан Блайт після того вже не оклигав – думав, що більше не має для чого жити. Такі вони, Блайти, – завжди були прив’язані до земного. Сумно, як подумати, що жодного з них уже не лишилося в Ейвонлі – така стара, добра сім’я. Зате Слоунів тут – хоч гать гати. Ну, та Слоунами вони були, Слоунами й залишаться, на віки вічні, амінь.

– Хай скільки тут буде Слоунів, після вечері я прогуляюся в нашім саду попід місяцем. Потім, вочевидь, я все-таки ляжу в ліжко… хоч я завжди вважала, що спати місячними ночами – то лише марна втрата часу… але вранці я прокинуся й побачу перші бліді сонячні промені понад лісом. І небо стане кораловим, а довкола пурхатимуть вільшанки… і, можливо, на моє підвіконня сяде маленький горобчик, а в саду розквітнуть фіолетові й золотаві братки.

– А всі лілеї в нас погризли кролі, – зажурено мовила пані Лінд, перевальцем рушаючи вниз до вітальні, потай утішена, що не потрібно більше нічого казати про місяць. Щодо цього Енн завжди була трохи дивна, і надії на те, що з віком вона зміниться, тепер майже не залишалося.

Діана йшла стежиною назустріч Енн. Навіть у сутінках видно було, що кучері її так само чорні, щоки рум’яні, а очі ясні. А проте сутінки не могли приховати й того, що вона стала дещо огрядніша – а Діана ніколи не належала до числа тих, кого в Ейвонлі кличуть сухоребрими.

– Не турбуйся, мила… я ненадовго.

– Наче це може мене турбувати, – докірливо відказала Діана. – Ти ж знаєш, я радше провела б вечір з тобою, ніж іти в гості. Ми ще й не наговорилися, а післязавтра ти знову їдеш. Та це весілля Фредового брата… ми не можемо не піти.

– Звісно. Але я забігла тільки на хвилинку. Ді, я пройшла нашим давнім шляхом – повз Джерело Дріад, Лісом Привидів, через ваш старий квітучий сад, і проминула Купіль Верболозу. Я навіть зупинилася, щоби поглянути на відображення верб у воді, як ми це робили в дитинстві. Тепер вони так виросли…

– Усе росте, – зітхнула Діана. – І малий Фред цьому доказ. Ми всі так змінилися… окрім тебе. Ти геть не змінюєшся, Енн. Як тобі вдається лишатися такою стрункою? А поглянь на мене!

– Справжня мати сімейства, – засміялася Енн. – Але тобі, Ді, поки що вдається уникати огрядності, звичної для середнього віку. Що ж до мене – скажімо, пані Доннел поділяє твою думку. Вона завважила на похороні, що я нітрохи не змінилася. Не те, що пані Ендрюс. Та вигукнула: «Господоньку, Енн, як ти постаріла!» Усе в очах – або у свідомості – того, хто дивиться на нас. Я почуваюся застарою, лише розглядаючи журнальні ілюстрації. Тамтешні герої й героїні почали здаватися мені надто юними. Та це пусте, Ді, завтра ми знову будемо п’ятнадцятилітніми дівчатами. Я прийшла саме для того, щоб сказати тобі це. Ми ціле пообіддя й вечір блукатимемо нашими давніми улюбленими місцями. Обійдемо їх усі – весняні поля і старі моховиті гаї, навідаємося до рідних закутків, і там, на дальніх пагорбах, знов відшукаємо колишню юність. Навесні можливо все, ти ж знаєш. Завтра ми будемо не статечними відповідальними матерями, а сміхотливими дівчатами – такими, якою пані Лінд потай досі вважає мене. Бігме, у тім, щоби бути весь час дорослими, немає ніякої радості.

– О, як це схоже на тебе! Я дуже хотіла би прогулятись, але…

– Ніяких «але»! Я знаю, що ти думаєш: «А хто ж розігріє хлопцям вечерю?»

– Не зовсім так. Енн-Корделія може розігріти вечерю незгірше за мене, хоча їй лише одинадцять, – відповіла Діана з гордістю. – І так чи так вона мусила б робити це завтра. Я збиралася піти на збори Спільноти милосердя. Але піду з тобою на прогулянку. Це буде здійсненням потаємної мрії. Знаєш, Енн, вечорами я часто сідаю при вікні й уявляю, що ми знову діти. Я візьму із собою вечерю для нас…

– І ми з’їмо її в саду Естер Грей. Надіюся, він іще існує?

– Мабуть, – невпевнено відказала Діана. – Я ні разу не була там, відколи вийшла заміж. Енн-Корделія багато гуляє околицями, та я велю їй не ходити задалеко. Вона любить блукати лісами… а якось я насварила її за те, що вона розмовляла сама із собою в саду, і донька відповіла, що розмовляла не із собою, а з духом квітів. Пам’ятаєш ляльковий сервіз у крихітні трояндочки, що ти надіслала їй на дев’ятиліття? Усі предмети цілісінькі – вона така дбайлива. Вона бавиться ним лише тоді, коли на чай приходять Три Зелених Чоловічки. Ніяк не допитаюся в неї, хто ж це такі. Мушу визнати, Енн, у дечому вона більше нагадує тебе, аніж мене.

– Певно, ім’я має все ж більше значення, ніж запевняв нас Шекспір.^[2] Не свари Енн-Корделії за бурхливу уяву, Діано. Мені завжди так шкода дітей, що не проводять кількох років у країні мрій.

– У нашій школі тепер головує Олівія Слоун, – із сумнівом проказала Діана. – Вона бакалавр гуманітарних наук, а сюди влаштувалася, щоб жити разом з матір’ю. То вона каже, що дітей слід учити спиратися тільки на факти.

– Невже це від тебе, Діано Райт, я діждала підтримки таких «слоунуватих» тверджень?

– Ні… ні! Мені Олівія не подобається. У неї такі банькаті блакитні очі, як у всіх у їхній родині. І я зовсім не проти того, щоб Енн-Корделія фантазувала. У неї це дуже мило виходить… геть як у тебе колись. А «фактів» у житті їй не бракуватиме.

– Отже, ми домовилися. Приходь о другій у Зелені Дахи – вип’ємо смородинівки – Марілла досі часом її робить, попри несхвалення пастора й пані Лінд, – покуштуємо трішки, просто щоб запалити диявольський вогник у серці.

– А пам’ятаєш, як ти споїла мене смородинівкою? – засміялася Діана. Слово «диявольський» не викликало в неї заперечень, як це неодмінно сталося б, якби його вжив будь-хто, окрім Енн. Усі знали, що Енн не має на увазі нічого такого – просто вона так висловлюється.

– Завтра ми влаштуємо справжній день спогадів, Діано. А тепер не затримуватиму тебе – онде вже Фред із бричкою. На тобі така гарна сукня.

– Фред захотів, щоб я пошила нову сукню до цього весілля. Я запевняла, що ми не можемо цього собі дозволити, відколи щойно звели нову клуню, та він заявив, буцім не хоче, щоб серед усіх тих виряджених гостей його дружина була, мов біднячка, що навіть не мала, у чому прийти. Це так по-чоловічому, правда?

– Ти говориш, наче пані Еліот із Глена, – суворо відказала Енн. – Стережися! Невже ти хотіла б жити у світі зовсім без чоловіків?

– Це було б жахливо, – визнала Діана. – Так, Фреде, я йду! Зараз! Ну, то до завтра, Енн.

Дорогою додому Енн зупинилася побіля Джерела Дріад, свого старого любого струмка. Усі розсипи її дитячого сміху, що він був увібрав колись, відлунювали й нині в хлюпоті його вод. Її колишні мрії – вона мовби знову бачила їх у чистому потічку, – старі обіцянки й потаємні звіряння… струмок зберіг їх усі, вони нуртували в його плескоті, та не було кому наслухати, крім старезних мудрих ялин у Лісі Привидів, які так довго росли, убираючи в себе ці звуки.

Розділ 2

– Гарний день – мовби зумисне для нас, – проказала Діана. – Шкода лише, що це ненадовго – завтра, очевидно, буде дощ.

– Пусте. Ми вп’ємося його красою сьогодні, навіть якщо завтра сонце зникне за хмарами. Ми тішитимемося дружбі сьогодні, навіть якщо завтра нам доведеться розлучитися. Поглянь на ті довгі гряди золотаво-зелених пагорбів, на ті туманно-блакитні долини. Вони наші, Діано… і якщо отой найдальший пагорб значиться в реєстрах як власність Ебнера Слоуна, мені байдуже. Нині він наш… і дме західний вітер, що завжди навіває мені відчуття пригоди, і в нас буде чудова прогулянка.

І прогулянка справді вдалася чудова. Енн і Діана знову відвідали всі милі старі місця: Стежину Закоханих, Ліс Привидів, Господу Бездіяльності, Долину Фіалок, Березовий Шлях та Кришталеве Озеро. Усюди були певні зміни. Молоді берізки в Господі Бездіяльності, де так любили бавитися двоє малих дівчат, перетворилися на великі, сильні дерева; Березовий Шлях, яким давно ніхто не ходив, заріс папороттю; Кришталеве Озеро геть висохло, лишивши по собі хіба моховиту багнисту западину. Проте Долина Фіалок стояла бузкова від квітів, а дика яблуня, котру знайшов був Гілберт у лісі, вигналася й укрилася розсипом крихітних пуп’янків, багряних по краях.

Вони були без капелюхів. Коси Енн мерехтіли на сонці, мов полірований палісандр, і Діанині досі лишалися чорними та лискучими. Енн і Діана обмінювалися дружніми поглядами, сповненими тепла й розуміння. Інколи вони йшли мовчки. Енн завжди казала, що двоє людей, таких близьких за духом, як вона й Діана, можуть читати думки одне одного. Часом у їхній розмові зринали веселі й цікаві спогади: «А пам’ятаєш, як ти провалилася в сарайчик панянок Копп на дорозі Торі?» – «А пам’ятаєш, як ми стрибнули на тітоньку Джозефіну?» – «А пам’ятаєш наш літературний клуб?» – «А пам’ятаєш, як у день приїзду пані Морган ти пофарбувала собі ніс?» – «А пам’ятаєш, як ми перемовлялися спалахами свічок?» – «А пам’ятаєш весілля панни Лаванди, і які велетенські сині банти були в Шарлотти Четвертої?» – «А пам’ятаєш Спілку вдосконалення Ейвонлі?» їм здавалося, що вони майже чують відлуння власного сміху, що долинає до них крізь роки.

Спілка вдосконалення Ейвонлі, вочевидь, припинила своє існування. Вона розпалася невдовзі по весіллі Енн.

– Їм бракувало завзяття, – сказала Діана. – Ейвонлійська молодь уже не та, що була в наші дні.

– Не кажи так, мовби «наші дні» вже минули, Діано. Сьогодні нам п’ятнадцять років і ми рідні душі. Повітря не просто повне світла – воно саме і є світлом. Я почуваюся так, наче в мене виросли крила.

– Я теж, – підхопила Діана, забувши, що вранці ваги показали їй сто п’ятдесят п’ять фунтів. – Мені незрідка хочеться трохи побути птахою. Мабуть, це дивовижно – літати.

Усюди довкруж них була краса. Несподівані барви спалахували в темній глибіні лісів і на звабливих витких стежинах. Крізь молоді ніжно-зелені листки пробивалося сонячне сяйво. Звідусіль долинали веселі розспіви птахів. Там і тут видолинки були, немов купелі з виливаного золота. На кожному повороті в ніс ударяв свіжий весняний запах – чи терпкий аромат папоротей, а чи соснової живиці, чи здорове пахтіння свіжозораної землі. Була там і стежина, прихована завісою з вишневого цвіту, і стара лука, уся обсаджена крихітними ялинками, що так нагадували ельфів, які присіли навпочіпки між густих трав, і вузькі «збитошні потічки»^[3], і квіти огірочника під соснами, і килими з кучерявої папороті, і берізка, з якої де-не-де варвари здерли білу плівку, оголивши всі відтінки незахищеної кори. Енн так довго споглядала цю берізку, що Діана здивувалася. Вона не бачила того, що бачила Енн – невловного перетікання одного кольору в інший, від ніжного кремово-білого до рідкісних золотих тонів, що ставали дедалі густіші, аж доки сягали найтемніших глибин коричневого, мовби запевняючи, що всім березам, зовні таким холодним і витончено-білявим, властива гамма теплих відчуттів.

– У їхніх серцях одвічний вогонь землі, – прошепотіла Енн.

Аж ось, вибравшись із невеличкої долини, там і тут порослої поганками, Енн і Діана дісталися до саду Естер Грей. Він майже не змінився й був, як і раніше, повен запашних прегарних квітів. Там досі росло безліч лілей, які Діана колись називала нарцисами. Старі вишні стали кремезніші й вузлуватіші, проте були рясно всипані білим цвітом. Лишилася там і стежина, обабіч якої купчилися троянди, і стара кам’яна огорожа біліла суничним квітом, зеленіла молоденькими папоротями й де-не-де синіла квітучими фіалками. Енн і Діана повечеряли, усівшись на моховитих каменях у кутку саду, доки поза їхніми спинами кущі бузку розгортали свої фіолетові хоругви на тлі призахідного сонця. Обидві вони встигли зголодніти й обидві віддали належне власним наїдкам.

– Як смачно все на свіжому повітрі, – удоволено зітхнула Діана. – Цей твій шоколадний торт, Енн… мені бракує слів, але я мушу взяти в тебе рецепт. Фредові сподобається. Він може їсти що завгодно й не гладшати, а я щоразу присягаюся, що більше не буду їсти солодкого, бо рік за роком стаю дедалі огрядніша. Я так боюся стати, як наша двоюрідна бабця Сара, що була така гладка, аж, коли сідала, потім не могла підвестися сама. Але варто мені вздріти такий торт… і вчора в гостях… а що я могла вдіяти? Вони всі так образилися б, якби я чогось не скуштувала.

– Гарне було свято?

– Так, до певної міри. Але я сиділа за столом поруч із Фредовою кузиною Генрієттою, а вона страх як любить розповідати про всі операції, що їй зробили, і що вона під час них відчувала, і як її апендикс луснув би, якби його вчасно не видалили. «Мені наклали п’ятнадцять швів! О, Діано, який то був лютий біль!» Що ж, із нас двох принаймні вона знайшла втіху в розмові. І вона справді мучилася, то чого б не дати їй поговорити про це тепер? А Джим казав такі кумедні речі… хоч я не певна, чи сподобалося це Мері-Еліс. Іще один малесенький шматочок… більш копи лиха не буде… усього лише скіпочку. Він казав, що напередодні весілля злякався був так, аж захотів сісти на поїзд, а тоді на пароплав, щоб утекти геть. Мовляв, усі женихи почуваються достоту так само, тільки не зізнаються. Як ти гадаєш, Енн, Гілберт і Фред мали подібний страх?

– Я певна, що ні.

– Фред сказав те саме, коли я запитала в нього. За його словами, усе, чого він боявся, – це те, що я в останню мить передумаю, як то було з Розою Спенсер. Але хтозна, що чоловік уважає насправді. Хоча цим уже можна не перейматися. Як гарно ми провели цей день! Здається, що колишні щасливі дні знов повернулися до нас. Шкода, що ти мусиш їхати завтра, Енн.

– Чи можеш ти приїхати в Глен цього літа, Діано? Перш ніж… перш ніж я буду змушена відмовитися від гостей на деякий час.

– Я залюбки приїхала б, але влітку майже неможливо десь вибратися з дому. Тут завжди так багато роботи.

– Невдовзі до нас нарешті приїде Ребекка Дью, і я така рада. Але, боюся, може приїхати й тітонька Мері-Марія. Вона дала це зрозуміти в розмові з Гілбертом. Його це також анітрохи не тішить… але вона – член родини, тому наші двері завжди відкриті для неї.

– Можливо, я приїду до вас узимку. Я хочу знов погостювати в Інглсайді. У тебе чудовий дім, Енн… і чудова сім’я.

– Інглсайд справді чудовий дім і я дуже його люблю, хоча колись гадала, що він ніколи мені не сподобається. Щойно ми переїхали, я зненавиділа його – саме за численні переваги. Вони були, наче образа моєму любому Дому Мрії. Я пригадую, як жалібно казала Гілберту, коли ми їхали: «Ми були такі щасливі тут. Ми більше ніде не будемо такі щасливі». Якийсь час я впивалася своїм горем. А тоді… пустила маленькі корінці любові до Інглсайду. Я боролася із цим відчуттям… так, боролася… але зрештою мусила здатися й визнати, що полюбила його. І люблю щодалі більше з кожним роком. Він не надто старий – старі будинки сумні – і не замолодий, бо молоді будинки неотесані й зухвалі. А він саме такий, як потрібно, – до певної міри лагідний. Я люблю кожну кімнату в нім. Кожна має свою ваду, а проте й перевагу, що вирізняє її з-поміж інших, дає їй індивідуальність. Я люблю всі ті розкішні дерева довкруж галявини. Не знаю, хто посадив їх, та щоразу, піднімаючись на другий поверх, я зупиняюся між прогонами сходів – там, де таке химерне віконце з канапою попід ним – сідаю, визираю надвір і кажу: «Благослови, Господи, того, хто посадив ці дерева, ким би він не був». У нас багато дерев росте побіля дому, та ми нізащо не зрубаємо жодного з них.

– Точнісінько як Фред. Він обожнює ту велику вербу, що росте на південь від нашої ферми. Я все кажу, що вона псує вид із вікон вітальні, а Фред відповідає: «Невже ти хочеш зрубати таку красу лише тому, що вона затуляє тобі краєвид?» І дерево лишається… і воно справді гарне. Ми навіть назвали свій дім Обійстям Самотньої Верби. Мені подобається назва Інглсайд^[4]. Вона така домашня й затишна.

– Те саме каже Гілберт. Ми довго вибирали ім’я для нашого дому. Перебрали багато варіантів, та всі вони не пасували йому. Проте щойно придумали «Інглсайд», як і збагнули, що це – саме те, що треба. Я рада, що в нас великий будинок – такий і потрібен для чималої сім’ї. Діти, хоч і малі, теж його люблять.

– У тебе дивовижні діти, Енн, – Діана хвацько відкраяла собі ще одну «скіпочку» торта. – Я думаю, що мої власні дуже милі, але у твоїх є щось таке… А твої двійнята! Як я тобі заздрю! Я завжди хотіла мати двійнят.

– О, двійнята – це моя доля. Вони супроводжують мене повсюди. Але я розчарована тим, що мої зовсім не подібні між собою – нітрохи. Хоча Нен дуже гарна зі своїми карими очима й каштановими косами. А Ді – улюблениця батька, бо в неї очі зелені, а коси руді й ледь виткі. Сьюзен обожнює Ширлі – я довго не могла оклигати після його народження; вона єдина гляділа його й урешті-решт звикла вважати його своїм рідним сином. Вона кличе його «смаглявим хлопчиком» і безсоромно розпещує.

– І він усе ще такий малий, що ти можеш нечутно зайти до нього й укрити, якщо він скине ковдру вві сні, – із заздрістю відказала Діана. – Моєму Джекові дев’ять і він більше не хоче, щоб я вкладала його спати. Каже, що вже великий. А я так це любила! Ох, якби ж діти не виростали так швидко.

– Усі мої ще достатньо малі… хоч я помітила, що Джем, опісля того, як пішов до школи, більше не хоче тримати мене за руку, ідучи вулицею поряд, – зітхнула Енн. – Але й він, і Волтер, і Ширлі донині просять мене вкладати їх у ліжка. Волтер часом робить із цього справжнісінький ритуал.

– І ти ще можеш не турбуватися, ким вони стануть. Мій Джек хоче бути солдатом. Солдатом! Уявляєш?

– Не хвилюйся, Діано. Він забуде про це, коли його захопить нова мрія. Війни – то справи минулого. Джем хоче бути мореплавцем – як капітан Джим, – а Волтер – свого роду поет. Він не схожий ні на кого з решти. Але всі вони люблять дерева й охоче бавляться у «видолинку» – це всього-на-всього маленька долина поза домом, із чарівними стежками й струмком. Звичайнісіньке місце, але для них – казкова земля. У кожного з них є свої вади, та загалом вони – непогана маленька компанія… і, на щастя, усім вистачає любові. О, як приємно мені думати, що завтра о цій порі я буду знову вдома – розповідатиму дітям казки на добраніч і вихвалятиму папороті й кальцеолярії Сьюзен. У неї дивовижно ростуть папороті. Ніхто не вміє так дбати про них, як вона. Їх я можу хвалити щиро… але кальцеолярії, Діано! Для мене то взагалі не квіти. Але я не скажу цього Сьюзен, щоб не скривдити її почуттів. Я завжди намагаюся обійти це питання в розмові, і щоразу Провидіння допомагає мені. Сьюзен – таке серденько… не уявляю, що б я робила без неї. А колись я назвала її «чужою»! Добре повертатися додому… але й тяжко їхати з Ейвонлі. Тут так хороше – з Маріллою… і з тобою. Наша дружба завжди була окрасою життя, Діано.

– Так… і ми… я не вмію так гарно сказати, як ти, Енн… але ми не зрадили нашої «врочистої клятви», правда?

– Ніколи… і ніколи не зрадимо.

І рука Енн лягла в Діанину. Вони довго сиділи так у тиші, надто солодкій, щоб порушити її розмовою. Довгі вечірні тіні падали на траву, на квіти й на соковиті зелені луки. Сонце сідало… рожево-сіре небо блідло й темніло… весняні сутінки заволоділи садом Естер Грей, яким так віддавна ніхто не гуляв. Вільшанки пронизували вечірнє повітря свистом, що нагадував звуки флейти. Понад квітучими вишнями спалахнула велика зоря.

– Перша зоря – завжди диво, – замріяно мовила Енн.

– Я могла б сидіти тут вічно, – сказала Діана. – Мені гірко думати про те, що треба йти.

– Мені також… але ми ж лише уявили, що нам по п’ятнадцять. Тим часом на нас чекають наші сімейні обов’язки. Як пахне бузок, Діано! Тобі ніколи не здавалося, що в запахові бузку є щось не зовсім… скромне? Гілберт сміється з таких моїх слів – він любить бузок; але мені його запах нагадує щось потаємне… щось надто солодке.

– Я завжди вважала, що це заважкий аромат для дому, – відповіла Діана. Узявши в руки таріль із рештками шоколадного торта, вона пожадливо оглянула їх, похитала головою й склала таріль у кошик із виразом шляхетної самопожертви на обличчі.

– Хіба не кумедно було б, Діано, якби, вертаючись додому, ми зустріли б колишніх себе на Стежині Закоханих?

Діана здригнулася.

– Ні-і-і, Енн, це було б нітрохи не кумедно. Я й не помітила, що вже так стемніло. Таке добре уявляти вдень, але…

Вони йшли додому тихо, мовчки, ніжно взявши одна одну попід руки. За їхніми спинами багряніло призахідне сонце, а в серцях не згасала давня любов.

Розділ З

Тиждень, повний радісних днів, Енн завершила тим, що зранку поклала квіти на могилу Метью, а по обіді сіла на зворотний поїзд у Кармоді. Якийсь час вона пригадувала все дороге й любе серцю, що лишилося позаду, а потім, обганяючи її, думки полинули до всього любого серцю, що чекало на неї попереду. Душа її співала – вона поверталася до свого веселого дому, де кожен, переступивши його поріг, знав, що це рідний дім; де повсюди був сміх, і срібні кухлики, і фотографії, і дітлахи – малі янголята з кучерями й пухкими колінцями, – де радісно вітатимуть її кімнати; де чекають на неї стільці й сукні в шафі; де завжди святкували кожну маленьку річницю й пошепки звіряли одне одному найпотаємніше.

«Як це прекрасно – повертатися додому», – думала Енн, витягаючи з ридикюля лист від маленького Джема, який вона, так весело сміючись, із гордістю читала напередодні мешканцям Зелених Дахів – перший лист, отриманий від власної дитини. Як на семилітка, що тільки рік ходив до школи, то був цілком непоганий лист, хоч орфографія його все ще кульгала, а в одному з кутків розпливлася велика чорнильна ляпка.

«Ді плакала ридала цілу ніч бо Томі Дрю сказав що кине в огонь її ляльку. Сюзен росповідає нам наніч каски, але вона то не ви мамо. Вчора вона пустила мене знею разом полоти город».

«Як я могла бути щаслива цілий тиждень без них?» – картала себе господиня Інглсайду.

– Як добре, коли тебе зустрічають опісля мандрівки! – вигукнула Енн, зійшовши з поїзда на станції в Глені Святої Марії просто в обійми Гілберта. Вона ніколи не мала певності в тім, що Гілберт її зустріне – люди вмирали й народжувалися повсякчас, – та без цього повернення додому не видавалося їй справжнім. А який елегантний новий світло-сірий костюм був на ньому! («Добре, що я наділа цю тонку блузку з рюшами під свій коричневий костюм, хоч пані Лінд і вважала, що це безумство – вбиратися так у дорогу. Інакше я не була б така гарна для Гілберта»).

Будинок сяяв японськими ліхтариками, розвішаними на ґанку. Енн весело пробігла стежкою, обабіч якої росли нарциси, і гукнула:

– Інглсайде, я тут!

І ось вони всі були довкруж неї – сміялися, вигукували, жартували, – а позаду, як завжди, стояла усміхнена Сьюзен Бейкер. Кожне з дітей, навіть дворічний Ширлі, тримало в руках букет квітів, зібраних зумисне до маминого приїзду.

– О, яке приємне повернення додому! Увесь Інглсайд бринить щастям. І як чудово знати, що моя сім’я рада бачити мене!

– Якщо ви ще десь поїдете, мамо, – серйозно заявив Джем, – то я візьму й підхоплю апенцит.

– А як ти це зробиш? – запитав Волтер.

– Цить! – Джем крадькома штурхнув брата й зашепотів: – Це така хвороба, я знаю… але я тільки хочу налякати маму, щоб вона більше ніде не їхала.

Енн так хотілося зробити все одразу – і обійняти кожного, і вибігти в сутінковий сад по вечірні братки, що повсюди росли в Інглсайді, і підняти з килима пошарпану ляльку, і вислухати всі свіжі плітки й новини – кожен додавав щось своє. Як Нен начепила собі на носа закрутку від тюбика з вазеліном, доки лікаря не було вдома, і Сьюзен ледь не збожеволіла від хвилювання. «Знаєте, пані Блайт, дорогенька, то було щось жахливе!» Як корова пані Палмер з’їла п’ятдесят сім тоненьких цвяшків і до неї приїздив ветеринар із Шарлоттауна. Як забудькувата пані Дуглас прийшла до церкви простоволоса. Як тато виполов з моріжку кульбаби – «у перервах поміж немовлятами, пані Блайт, дорогенька, їх за цей тиждень у Глені знайшлося восьмеро». Як пан Том Флегг пофарбував собі вуса – «коли його жінка щойно два роки тому померла». Як Роза Максвелл із Гарбор-Геда відмовила Джимові Гадсону з Верхнього Глена й він надіслав їй рахунок, перелічивши все, що витратив на неї. Як багато людей було на похороні пані Воррен. Як котові Картера Флегга інший кіт «відкусив цілий шмат прямо звідти, де росте хвіст». Як Ширлі заблукав до стайні, де опинився просто під одним із коней. «Пані Блайт, дорогенька, я тепер більше ніколи не буду тією самою, що колись». Як виправдалися, на жаль, усі побоювання, що сливові дерева вразила «чорна хвороба». Як Ді цілий день виспівувала: «Мама повертається додому, додому…» на мотив «Весело кружляють у таночку діти». Як одне з кошенят Джо Різа народилося з розплющеними очима й тепер стало зизувате. Як Джем сів на липку паперову стрічку від мух – перш ніж устиг надіти штанці. Як Миршавко впав у діжку з дощовою водою…

– Він був замалим не втопився, пані Блайт, дорогенька, та, на щастя, лікар умить його схопив за задні лапи й витягнув. («Мамо, а як це „замалим“?»)

– Здається, він уже очуняв після того потрясіння, – мовила Енн, ніжно гладячи лискучого чорно-білого кота з велетенськими щелепами, який удоволено муркотів на стільці побіля каміна. На жоден зі стільців в Інглсайді не можна було сідати, не пересвідчившись, що там немає кота. Сьюзен, яка спершу до котів була байдужісінька, присягалася, що мусила навчитися їх любити задля самозахисту. Що ж до Миршавка – так його назвав Гілберт рік тому, коли Нен принесла додому жалюгідне худе кошеня із села, де його мучили якісь хлопчиська, і це ім’я прилипло до нього, хоч тепер і геть йому не личило.

– Але… Сьюзен! Що сталося з Гогом і Магогом? Ох, невже вони розбилися?

– Ні-ні, пані Блайт, дорогенька! – вигукнула Сьюзен, квапливо тікаючи з кімнати, уся побуряковіла від сорому й невдовзі повертаючись із двома порцеляновими песиками, що незмінно вартували при інглсайдськім вогнищі. – І як це я забула поставити їх на місце? Бачте, пані Блайт, дорогенька, до нас опісля вашого від’їзду завітала була пані Дей… а ви ж знаєте, яка вона побожна і як ревно дбає про манери. А Волтер собі вирішив, що мусить чемно розважити гостю й найперше ж узяв і показав їй песиків. «Це Бог, а це Наш Бог», – так і сказав, сердешне невинне дитя. Я жахнулася… хоч і подумала, що вмру від сміху, дивлячись на вираз пані Дей. Я, звісно, все їй пояснила, як могла, щоб вона раптом собі не вирішила, наче ми – сімейство поган, та все ж до вашого повернення замкнула песиків у шафу – про всяк випадок.

– Мамо, а можна, ми нині повечеряємо раніше? – жалісливо запитав Джем. – У мене в животі від голоду бурчить. А ще, мамо, ми кожному приготували його улюблену страву.

– «Ми зорали поле», як сказала блоха, що сиділа на шиї в коня, – усміхнулася Сьюзен. – Ми вирішили відсвяткувати ваше повернення як слід, пані Блайт, дорогенька. А де Волтер? Цього тижня він дзвонить у дзвоник на обід, благослови Господь його серденько.

Вечеря виявилася бучним бенкетом. І неймовірним задоволенням для Енн стало вкладання всіх дітей до ліжок. З такої особливої нагоди Сьюзен дозволила їй укласти навіть Ширлі.

– День сьогодні незвичайний, пані Блайт, дорогенька, – урочисто мовила вона.

– О, Сьюзен, звичайних днів не існує. У кожному є щось таке, чого немає в жодному іншому, хіба ви не помічали?

– Так, пані Блайт, дорогенька. Навіть минулої п’ятниці, коли в нас так дощило, на моїй рожевій герані з’явилися пуп’янки – опісля того, як вона три роки взагалі відмовлялася квітнути! А ви звернули увагу на кальцеолярії, пані Блайт, дорогенька?

– О, звісно! Я в житті не бачила таких кальцеолярій, Сьюзен! Як вам це вдається? («Ну от, і Сьюзен задоволена, і я не збрехала. Я справді в житті не бачила таких кальцеолярій… дякувати небесам!»)

– Це результат пильного й дбайливого догляду, пані Блайт, дорогенька. Але я мушу сказати вам іще дещо. Мені здається, Волтер щось підозрює. Певно, діти в селі щось йому сказали. Нинішні дітлахи знають більше, ніж їм варто було би. Позавчора він каже мені так замислено: «Сьюзен, а немовлята дуже дорогі?» Я була заскочена, пані Блайт, дорогенька, та не розгубилася. «Хтось, може, думає, що немовлята – це розкіш, – відповіла я, – та ми в Інглсайді вважаємо їх предметами нагальної потреби». А подумки я дорікнула собі тим, що обурювалася вголос жахливими цінами в гленських крамницях. Боюся, я спантеличила бідне дитя. Та якщо він запитає вас, пані Блайт, дорогенька, ви матимете час підготуватися.

– Ви мудро вийшли з делікатного становища, Сьюзен, – серйозно мовила Енн, – і так чи так дітям настав час дізнатись, чого ми чекаємо.

Проте найкраща була та мить, коли до неї прийшов Гілберт. Вона стояла при вікні, споглядаючи туман, що линув із моря понад залитими місячним сяйвом дюнами й гаванню, просотуючись у довгу вузьку долину, де й розташувався Глен Святої Марії.

– Як добре – повернутися додому після важкого дня й знайти тебе! Чи щаслива ти, моя Енн з-між усіх Енн?

– О, так! – Енн нахилилася, щоби понюхати квітучі яблуневі гілочки, які Джем поставив у вазу на її туалетному столику. Зусібіч вона була оточена любов’ю. – Гілберте, милий, приємно на тиждень знов стати Енн із Зелених Дахів, та в сотню разів приємніше повернутися додому й бути Енн із Інглсайду.

Розділ 4

– У жодному разі, – сказав лікар Блайт, і з його тону Джем зрозумів усе.

Дарма й сподіватися, що тато змінить думку чи мамі вдасться переконати його. Безперечно було, що в цьому вони одностайні. Горіхові очі Джема потемніли від гніву й розчарування, коли він утупив лютий погляд у своїх жорстоких батьків – тим лютіший, що вони спокійно собі вечеряли, наче нічого страшного й не сталося, із дратівною байдужістю до його сердитого виразу. Звісно, тітонька Мері-Марія помітила цей вираз – ніщо не могло сховатися від її понурих блякло-синіх очей, – але її це, здається, хіба потішило.

Усе пообіддя Джем бавився з Берті-Шекспіром Дрю – Волтер пішов у старий Дім Мрії в гості до Кеннета й Персіс Форд – і Берті-Шекспір сказав йому, що всі хлопчаки з Глена підуть надвечір до старого капітана Білла Тейлора, дивитися, як той зробить на руці його кузена Джо Дрю татуювання у формі змії. Він, Берті-Шекспір, також піде, і чи не хоче Джем із ними? Буде смерть як цікаво. Джем негайно захотів долучитися, і ось тепер йому кажуть, що про це не може бути й мови.

– Уже бодай тому, – пояснив тато, – що до гавані звідси дуже далеко. Хлопці повернуться пізно, а ти маєш лягати о восьмій.

– Коли я була мала, мене щодня вкладали спати о сьомій, – докинула тітонька Мері-Марія.

– Ти мусиш вирости, Джеме, щоб так далеко ходити вечорами, – сказала мама.

– Але ж ви самі казали минулого тижня, що я вже великий! – обурено вигукнув Джем. – А відтоді я ще трохи виріс! Чи ви гадаєте, я немовля? Берті-Шекспір теж іде, а він мій одноліток.

– Так багато дітей хворіє на кір, – похмуро озвалася тітонька Мері-Марія. – Якби ти пішов із ними, Джеймсе, то теж міг би заразитися.

Джем ненавидів, коли його кликали Джеймсом. А вона робила це постійно.

– Я хочу заразитися! – сердито заперечив він, але вмовк, перехопивши татів погляд. Тато нікому не дозволяв грубіянити тітоньці Мері-Марії. Джем ненавидів тітоньку Мері-Марію. Тітонька Діана й тітонька Марілла були дуже милими тітоньками, але тітонька Мері-Марія виявилася чимось зовсім новим для Джема.

– Добре, – сказав він розлючено, поглядаючи на маму, щоб ніхто не здогадався, що він звертається до тітоньки Мері-Марії, – якщо не хочете мене любити – ви не мусите. Але як вам це сподобається, коли я поїду геть, полювати на тигрів в Африці?

– В Африці немає тигрів, синку, – лагідно відказала мама.

– Тоді на левів! – закричав Джем. Вони заповзялися довіку тицяти його носом у кожну найменшу помилку? Вони хочуть довіку глузувати з нього? Ну, то він їм покаже! – Чи скажете, що в Африці немає левів? В Африці повно левів! Цілі мільйони левів!

Мама й тато знову лише всміхнулися, на превелике обурення тітоньки Мері-Марії. Дитячим грубощам нізащо не слід потурати.

– Ти краще поїж, – мовила Сьюзен, розриваючись між співчуттям до Джема й усвідомленням, що лікар і пані Блайт цілком слушно забороняють синові йти з ватагою сільських хлопчаків до капітана Білла Тейлора, старого п’яниці, який мав у Глені надзвичайно кепську репутацію. – Ось твоє імбирне печиво з вершками, Джеме, дорогенький.

Імбирне печиво з вершками було найулюбленішим Джемовим наїдком. Але того дня навіть печиво не мало чарівної сили, здатної вгамувати бентежну душу.

– Не хочу! – відказав набурмосений Джем, а тоді підвівся й вийшов із-за столу, озирнувшись побіля дверей, щоб кинути останній виклик батькам. – Я все одно не ляжу спати до дев’ятої! А коли виросту, то взагалі спати не ляжу, ніколи! Цілу ніч гулятиму, кожної ночі… весь розмалююся татуюваннями… і буду такий поганий… препоганючий. От побачите!

– «Щоночі» звучить краще, ніж «кожної ночі», синку, – відповіла мама.

Невже вони нічого не розуміють?

– Вочевидь, нікого тут не цікавить моя думка, Енні, та якби я в дитинстві так розмовляла з батьками, мені б дали березової каші, – озвалася тітонька Мері-Марія. – Шкода, що різку так недооцінюють у деяких теперішніх домах.

– Маленький Джем не винен, – відрубала Сьюзен, бачачи, що лікар і пані Блайт не збираються відповідати. Та якщо вже вони подарують Мері-Марії Блайт навіть це, вона, Сьюзен, принаймні воліла би знати причину. – То все Берті-Шекспір його підбурював – казав, що цікаво буде подивитися, як Джо Дрю робитимуть татуювання. Берті вештався тут увесь день. Поцупив найкращу алюмінієву каструлю з кухні – сказав, що вони бавляться в солдатів і йому потрібен шолом. Потім вони робили човники з ґонту, пускали їх за водою в струмку й геть промокли. А тоді ще годину стрибали надворі з такими химерними звуками – то вони бавилися в жаб. У жаб! Не дивно, що маленький Джем утомлений і сам не свій. Це найчемніше дитя на світі, коли тільки не виснажене вкрай – будьте певні!

Тітонька Мері-Марія не принизила себе відповіддю. Вона ніколи не розмовляла зі Сьюзен Бейкер за столом, висловлюючи в такий спосіб обурення, що тій узагалі дозволяють їсти разом із сім’єю.

Енн і Сьюзен обговорили це питання ще до приїзду тітоньки Мері-Марії. Сьюзен, котра «знала своє місце», ніколи не сідала до столу з усіма, коли в Інглсайді були гості.

– Але тітонька Мері-Марія не гостя, – заперечила Енн. – Вона член сім’ї – так само, як ви, Сьюзен.

Урешті-решт Сьюзен поступилася – не без потаємного вдоволення, що Мері-Марія Блайт побачить, що вона – не звичайна служниця. Сьюзен ніколи не зустрічалася з Мері-Марією Блайт, проте її небога, донька її сестри Матильди, колись працювала в тітоньки Мері-Марії й переказувала Сьюзен усе про свою господиню.

– Я не вдаватиму, що мене неймовірно тішить візит тітоньки Мері-Марії, тим паче тепер, – відверто мовила Енн. – Та вона написала Гілбертові, запитала, чи може приїхати на кілька тижнів… а ви знаєте, Сьюзен, як він до цього ставиться…

– Авжеж, він має на це право, – заявила Сьюзен. – Що ж іще робити чоловікові, як не підтримувати рідних? Та щодо кількох тижнів… я прагну бачити в усьому світлий бік, пані Блайт, дорогенька… але зовиця моєї сестри Матильди теж приїхала до неї в гості на кілька тижнів, а прожила двадцять літ.

– Навряд чи нам слід боятися такого, Сьюзен, – усміхнулася Енн. – У тітоньки Мері-Марії є власний чудовий будинок у Шарлоттауні. Але їй тепер у ньому так самотньо й порожньо: два роки тому померла її мати, їй було вісімдесят п’ять років; тітонька Мері-Марія дуже її любила й досі тяжко побивається за нею. Ми мусимо зробити її перебування тут якнайприємнішим для неї, Сьюзен.

– Я зроблю все, що зможу, пані Блайт, дорогенька. Звісно, нам доведеться прибити до столу дошку, але, хай там як, завжди краще видовжувати стіл, ніж укорочувати.

– Ми не повинні ставити на стіл квіти, Сьюзен, бо вони можуть викликати в неї напад астми. А від перцю вона чхає, тож нам краще не додавати його в їжу. Іще в неї часто трапляються мігрені, тож ми не повинні галасувати.

– Боже правий! Я й не пригадую, щоб ви з паном лікарем якось галасували. А коли мені захочеться покричати, то я можу піти до кленового гаю. Та якщо нашим сердешним дітям доведеться нишкнути постійно через мігрені Мері-Марії Блайт… то ви пробачте мені, пані Блайт, дорогенька, але я вважаю, що це вже занадто.

– Це ж лише на кілька тижнів, Сьюзен.

– Сподіваймося, що так. Зрештою, у кожній діжці меду є своя ложка дьогтю, – таке було останнє слово Сьюзен.

І тітонька Мері-Марія з’явилася в Інглсайді, негайно по приїзді запитавши, чи давно в будинку чистили комини. Вона, вочевидь, страшенно боялася пожеж.

– Я завжди казала, що комини тут занизькі. Сподіваюся, ти провітрила мою постіль, Енні. Немає гіршого жахіття, ніж вологі простирадла.

Отак вона зайняла гостьову кімнату… а згодом – усі інші кімнати в будинку, окрім спальні Сьюзен. Її візиту не зрадів ніхто. Джем, лише поглянувши на неї, прослизнув на кухню й зашепотів: «Сьюзен, а нам можна сміятися, доки вона буде тут?» Волтера довелося ганебно випроваджувати з кімнати, бо від одного тільки погляду на тітоньку Мері-Марію очі його сповнилися слізьми. Двійнята, не чекаючи, доки їх також виведуть, утекли самі. Навіть Миршавко, як запевняла Сьюзен, сховався на заднім подвір’ї, де його знудило. І тільки Ширлі відважно поглядав на гостю круглими карими очима з безпечного прихистку в обіймах Сьюзен. Відтак тітонька Мері-Марія дійшла висновку, що інглсайдські діти надзвичайно кепсько виховані. Та чого ж іще сподіватися, коли в них мати, яка «пише для газет», батько, що вважає їх бездоганними тільки тому, що вони його діти, і нахабна служниця, яка геть не знає правил поведінки в домі? Але вона, Мері-Марія Блайт, зробить усе для внуків бідолашного кузена Джона, доки житиме в Інглсайді.

– Твоя передобідня молитва закоротка, Гілберте, – несхвально мовила вона, вперше сівши за стіл з усіма. – Хочеш, я казатиму молитву замість тебе, доки я тут? Твоя сім’я матиме кращий приклад.

На превеликий жах Сьюзен, Гілберт погодився, і ввечері молитву проказувала тітонька Мері-Марія.

– Ціла проповідь, а не молитва, – пирхнула Сьюзен, заходячись мити брудні тарілки. Потай вона була згодна з характеристикою, яку її небога дала Мері-Марії Блайт: «Вона немовби завжди відчуває сморід, тітко Сьюзен. Не просто неприємний запах, а сморід». Гледіс, на думку Сьюзен, уміла добирати влучні слова й описувати ними суть речей. Утім, будь-хто менш упереджений, аніж Сьюзен, не міг би не визнати, що Мері-Марія Блайт мала непоганий вигляд, як на свої п’ятдесят п’ять років. Її обличчя, яке вона сама називала «аристократичним», обрамляли гарно вкладені сиві буклі, що мовби кидали зверхній виклик тугій дульці на потилиці Сьюзен. Мері-Марія Блайт завжди була елегантно вбрана, носила довгі сережки з гагату й модний високий комірець, який закривав її худу шию.

«Що ж, ми бодай не мусимо соромитися її зовнішності», – міркувала Сьюзен. Та що би сказала тітонька Мері-Марія, дізнавшись, якими думками втішає себе Сьюзен Бейкер, можна лише припускати.

Розділ 5

Енн зрізувала квіти в саду – лілеї для вази у своїй кімнаті й півонії Сьюзен для Гілбертового стола в бібліотеці… молочно-білі півонії з багряними цяточками в серединці, немов сліди від божественного цілунку. Повітря оживало після незвично спекотного червневого дня, і тяжко було збагнути, срібним чи золотим сяйвом мерехтить надвечірня гавань.

– Сьогодні дивовижний захід сонця, Сьюзен, – мовила Енн, зазираючи знадвору в кухонне вікно.

– Я не можу милуватися сонцем, доки не вимию посуду, пані Блайт, дорогенька, – відказала Сьюзен.

– Але тоді воно вже сяде. Погляньте лишень, яка велетенська хмара над долиною, мов вежа з рожевою верхівкою! Хіба ви не хотіли би злетіти й полинути до неї?

Сьюзен уявила, як вона летить до біло-рожевої хмари з ганчіркою для миття посуду в руці. Видовище здалося їй непривабливим, та все ж потрібно було зглянутися на теперішній стан пані Блайт.

– А наші троянди погризли якісь нові люті жуки, – вела далі Енн. – Завтра побризкаю всі кущі. Шкода, що не вийде зробити це нині – я люблю працювати в саду такими вечорами, як сьогоднішній, коли все живе прагне росту. Надіюся, на небесах також будуть сади, Сьюзен… сади, у яких ми зможемо працювати, допомагаючи рости всьому, що буде там.

– Але жуків, я певна, там не буде, – рішучо озвалася Сьюзен.

– Hi-і, очевидно, не буде. Але досконалий сад не може принести справжнього задоволення, Сьюзен. У саду потрібно працювати – інакше втрачається сенс його існування. Я хочу полоти, копати, розсаджувати, пересаджувати й підрізати. І хочу, щоб на небесах були ті квіти, які я люблю. Я воліла б мати там свої непримітні братки, аніж зухвалі нарциси.

– То чом би вам не попрацювати нині, якщо ви так хочете? – урвала її Сьюзен, певна, що пані Блайт, бігме, надто дає волю своїй фантазії.

– Гілберт просить мене поїхати з ним до сердешної пані Пакстон. Вона помирає… він зробив усе, що міг… але нічим не може їй допомогти. Проте вона все одно хоче, щоб він зазирав до них час від часу.

– Еге ж, пані Блайт, дорогенька, без нього ніхто це спроможний ні вмерти, ні народитися. Та й вечір сьогодні гарний. Я, певно, сама прогуляюся до крамниці, коли вкладу Ширлі й дівчат і підживлю Пані Ворд. Вона квітне гірше, ніж я сподівалася. А панна Блайт пішла нагору, стогнучи з кожним кроком сильніше й запевняючи, що в неї починається одна з її мігреней – тож бодай нині в нас буде тихий, спокійний вечір.

– І простежте, щоб Джем ліг спати вчасно, добре, Сьюзен? – відповіла Енн, ідучи в призахідній тіні, що була, немов розлита чаша аромату. – Він очевидно втомлений більш, ніж йому здається. А він так не любить лягати спати. Волтер не повернеться сьогодні: Леслі попросила дозволити йому заночувати в них.

Джем сидів на кухоннім ґанку, закинувши одну босу ногу на коліно іншої й розлючено поглядаючи на світ узагалі й на велетенський місяць за шпилем гленської церкви зокрема. Джем не любив, коли місяць ставав такий великий.

– Гляди, щоб твоє обличчя довіку таке не лишилося, – мовила тітонька Мері-Марія, минаючи його й зникаючи в будинку.

Джем вишкірився ще лютіше. Йому байдуже, що станеться з його обличчям! Хай навіть лишиться таке на все життя – він тільки хоче цього!

– Іди звідси! Чого ти вічно ходиш за мною? – гиркнув він, коли після від’їзду тата й мами до нього пробралася Нен.

– Злюка! – відказала Нен, та перш ніж утекти, поклала біля нього червоний льодяник у формі лева, який принесла йому.

Джем не звернув на нього уваги. Ніколи ще він не почувався таким скривдженим. Усі несправедливі до нього. Хіба та сама Нен того ж таки ранку не заявила: «Ми всі народилися в Інглсайді, а ти ні»? Ді після сніданку з’їла його шоколадного зайчика, хоч і знала, що то був його зайчик. Навіть Волтер покинув його – пішов копати кринички в піску з Кеном та Персіс Форд. Велика забава! А він так хотів піти з Берті й подивитися, як роблять татуювання. Джем був певен, що ніколи й нічого так не прагнув у житті. Він хотів побачити розкішну, цілком оснащену модель корабля, що стояла, як запевняв Берті, на камінній полиці в капітана Білла. Це просто підлість, от що це таке.

Сьюзен винесла йому великий шмат горіхового торта в глазурі з кленового цукру, але Джем з кам’яним обличчям відповів лише: «Ні, дякую». Чого вона не залишила йому імбирного печива з вершками? Мабуть, вони там усе з’їли. Ненажери! Він дедалі глибше поринав у безодню похмурого відчаю. Хлопці, певно, уже йдуть до капітана Білла. Йому нестерпна була сама думка про це. Він мусить показати своїй сім’ї! Що, як він випатрає іграшкового жирафа Ді на килимі у вітальні? Стара Сьюзен знавісніє, коли це побачить. Принесла йому горіхового торта – знає ж, як він його не любить! Що, як він піде й намалює вуса херувимові на картинці в календарі у її кімнаті? Він терпіти не міг того гладкого, рожевого, усміхненого херувима, що був такий схожий на Сіссі Флегг. Вона всім у школі розпатякала, що Джем Блайт на неї задивляється. На неї! На Сіссі Флегг! Але Сьюзен уважала, що херувим дуже гарний.

Що, як він повисмикує коси ляльці Нен? Відіб’є носа Гогові чи Магогу… чи їм обом? Може, тоді мама побачить, що він уже не маленький? От хай лиш настане весна! Він уже стільки років – відколи йому виповнилося чотири – приносив їй навесні проліски, але наступної весни й не подумає. Годі!

Що, як він об’їсться зеленух з яблуні й захворіє? Може, тоді вони злякаються? Що, як він більше ніколи не митиме вух? Що, як він корчитиме гримаси всім у церкві в неділю? Що, як він посадовить гусінь на тітоньку Мері-Марію – велику, смугасту, волохату гусінь? Що, як він піде до гавані, сховається там на судні капітана Девіда Різа, утече до Південної Америки й ніколи не повернеться додому? Тоді вони засмутяться? Що, як він подасться до Бразилії, полювати на ягуарів? Тоді вони засмутяться? Але ніхто з них не засмутиться, він певен. Ніхто його не любить. У кишені його штанів дірка. Ніхто її не зашив. Ну, та йому байдуже. Він покаже цю дірку всім у селі – хай знають, який він покинутий і самотній. Тяжка образа зростала й поглинала його.

«Цок-цок… цок-цок… цок-цок…», – промовляв у передпокої старий годинник, привезений в Інглсайд опісля смерті дідуся Блайта, – старий солідний годинник, виготовлений іще тоді, коли у світі існувала така річ як час. Колись Джем любив цей годинник – але тепер ненавидів його. Він мовби глузував із нього: «Хе-хе, час лягати спати. Хлопці йдуть до капітана Білла, а ти підеш у ліжко… хе-хе… хе-хе… хе-хе…»

Чому він повинен лягати спати щовечора? Справді, чому?

Сьюзен вийшла на ґанок і з ніжністю поглянула на малого бунтівника.

– Можеш не лягати, аж доки я повернуся, маленький, – примирливо сказала вона.

– Я зовсім не ляжу сьогодні! – затято урвав її Джем. – Я втечу з дому, от що я зроблю, стара Сьюзен Бейкер! Я піду й утоплюся в ставку, стара Сьюзен Бейкер!

Сьюзен геть не сподобалося, що хтось – хай навіть маленький Джем – кличе її старою, тож вона почимчикувала геть у похмурій мовчанці. Йому таки не завадить дещиця суворості! Миршавко вийшов слідом за нею, охочий побавитися в приємному товаристві, сів, обвивши лапи чорним хвостом, перед Джемом, але той хіба люто зиркнув на нього.

– Забирайся! Розсівся тут і дивишся, наче тітка Мері-Марія. А, не хочеш? То ось тобі!

Джем жбурнув у кота іграшковим бляшаним возиком Ширлі. Миршавко голосно нявкнув від болю й утік до прихистку в кущах шипшини. Ну от, погляньте! Навіть кіт у цій сім’ї ненавидить його! Нащо ж йому тоді жити?

Він підняв льодяник у формі лева. Нен з’їла хвіст і майже всю задню частину тулуба, та це ще досі був лев. Певно, можна його доїсти. Очевидно, це буде останній лев, якого він з’їсть. Доївши лева й облизавши пальці, Джем остаточно вирішив, як бути. Йому лишалося єдине, що може зробити хлопець, якому нічого не дозволяють.

Розділ 6

– Чого це в нас повсюди світиться? – здивувалася Енн, коли об одинадцятій вони з Гілбертом під’їхали до воріт Інглсайду. – Напевно, хтось приїхав у гості.

Енн квапливо забігла в дім, але ніяких гостей не було видно. Будинок стояв порожній. Світилося в кухні… у вітальні… їдальні… бібліотеці… у кімнаті Сьюзен та в горішньому передпокої… але ніде не було видно ані душі.

– Як ти гадаєш… – мовила була Енн, та її урвав телефонний дзвінок. Гілберт відповів. Якусь мить він слухав… потім нажахано скрикнув і вилетів геть, навіть не глянувши на Енн. Очевидно, сталося щось жахливе й не було часу пояснювати.

Енн звикла до цього, як і належить дружині того, хто розв’язує питання життя й смерті. По-філософському знизавши плечима, вона скинула жакет і капелюх. Енн дещо сердилася на Сьюзен, якій, бігме, не слід було залишати всі кімнати освітленими, а всі двері навстіж розчахнутими.

– Пані… Блайт… дорогенька… – промовив голос, що не міг належати Сьюзен… та все ж належав саме їй.

Енн утупилася в неї, вражена. Невже це Сьюзен? Без капелюха… у волоссі віхті сіна… ситцева сукня в жахливих плямах і брудних патьоках. А її лице!

– Сьюзен! Що сталося? Сьюзен!

– Маленький Джем зник.

– Зник! – розгублено закліпала Енн. – Але… Сьюзен, як це «зник»? він не міг зникнути!

– Зник! – видихнула Сьюзен, ламаючи руки. – Коли я йшла до Глена, він сидів на кухонному ґанку. Я повернулася ще до настання темряви… а його не було! Спершу… я не злякалася… та не могла ніде його знайти. Я обшукала всі кімнати… він сказав, що втече…

– Дурниці. Нікуди він не втече. Ви дарма так розхвилювалися, Сьюзен. Він, певне, десь тут… заснув… він мусить бути тут.

– Я шукала повсюди… повсюди! Оглянула ввесь сад… усі повітки… погляньте на моє плаття. Я пригадала, що він часто казав, як хотів би поспати в повітці на сіні… Я полізла туди й провалилася в дірку в кутку… і впала просто на свіжі яйця. Добре, хоч ноги не зламала… якщо може бути щось добре, коли маленький Джем зник.

Енн усе ще забороняла собі хвилюватися.

– Як ви гадаєте, Сьюзен, чи не міг він таки піти до гавані з хлопцями? Хоча, звісно, Джем завжди був слухняний…

– Він був… благословенне ягнятко, він був слухняний. Я обшукала тут усе й побігла до Дрю… і Берті-Шекспір, який тоді вже повернувся додому, сказав мені, що Джема з ними не було. Мені аж у грудях щось обірвалося. Ви довірили його мені, а я… Я телефонувала Пакстонам, вони сказали, що ви були в них і поїхали, та вони гадки не мали, куди.

– Ми поїхали в Лобридж до Паркерів…

– Я телефонувала всім, у кого ви могли би бути. Тоді знову побігла в село… і чоловіки пішли на пошуки…

– Ох, Сьюзен, чи варто було..?

– Пані Блайт, дорогенька, я шукала повсюди… де тільки може бути дитя. О, що я пережила за цей вечір! Він казав, що втопиться в ставку…

Енн мимоволі здригнулася. Звісно, Джем не топився б у ставку… це повна нісенітниця… але там припнуто старого рибальського човника Картера Флегга, і Джем у своїм бунтівнім настрої міг надумати покататися в ньому… йому незрідка цього хотілося… і він міг упасти в ставок, намагаючись відв’язати човна. Її страх ураз набув жахливої зримої форми.

«А я навіть не знаю, куди поїхав Гілберт», – перелякано подумала вона.

– З чого це знялася така метушня? – невдоволено запитала тітонька Мері-Марія, зненацька постаючи на сходах, у розшитому драконами халаті й короні з папільйоток на голові. – Невже в цьому домі людина ніколи не може спокійно проспати ніч?

– Маленький Джем зник, – повторила Сьюзен, надто перестрашена, щоб зважати на тон панни Блайт. – Його мати покладалася на мене…

Енн сама взялася шукати сина. Джем повинен бути десь у домі! Ліжко в його кімнаті стояло неторкане, отже, там його не було… не було його ні в кімнаті двійнят… ні в її спальні… ніде! Обшукавши ввесь дім від горища до льоху, Енн повернулася у вітальню в стані, що дуже нагадував паніку.

– Не хочу лякати тебе, Енні, – мовила тітонька Мері-Марія, понизивши голос до страхітливого шепоту, – та чи дивилася ти в діжці з дощовою водою? Торік так був утопився малий Джек Мак-Грегор.

– Я… я зазирнула й туди, – озвалася Сьюзен, знову ламаючи руки. – Я взяла дрючок… і потицяла…

Серце Енн, яке на мить завмерло після слів тітоньки Мері-Марії, відновило свою роботу. Сьюзен оговталася й припинила ламати руки. Хай і запізно, та вона згадала, що пані Блайт у її теперішнім стані не можна так хвилюватися.

– Заспокоймося і пошукаймо всі разом, – мовила вона тремтливим голосом. – Ви слушно кажете, пані Блайт: Джем повинен бути десь у домі. Не міг же він просто здиміти.

– Ви зазирали в ящик із вугіллям? А в напольний годинник? – запитала тітонька Мері-Марія.

Сьюзен зазирала в ящик, але про годинник ніхто не подумав, хоч він таки був достатньо місткий для семилітнього хлопця. Енн кинулася в передпокій, незважаючи навіть на цілковиту безглуздість припущення, що Джем міг просидіти там, скоцюрбившись, кілька годин. Проте Джема в годиннику не було.

– Коли я ввечері лягала спати, у мене було відчуття, наче має щось статися, – мовила тітонька Мері-Марія, стискаючи пучками скроні. – На ніч я читала, як завжди, розділ із Біблії, і слова «бо не знаєш, що день той породить»^[5] мовби виділялися на сторінці. То було знамення. Боюся, Енні, тобі слід готуватися до найгіршого. Він міг заблукати й утопитися в болоті. Шкода, що в нас немає кількох собак-нишпорок.

Надлюдським зусиллям Енн спромоглася на усмішку.

– Боюся, тітонько, їх тепер узагалі немає на нашому острові. Якби в нас досі був старий Гілбертів сетер Рекс, який помер від отруєння, він швидко знайшов би Джема. Я певна, ми дарма хвилюємося…

– Томмі Спенсер із Кармоді теж зник сорок років тому, і його й понині не знайшли… чи знайшли? Ну, та коли й знайшли, то хіба що його скелет. Тут нема чого сміятися, Енні. Я взагалі не втямлю, як ти можеш бути така спокійна.

Пролунав телефонний дзвінок. Енн і Сьюзен перезирнулися.

– Я не можу… не можу відповісти, Сьюзен, – прошепотіла Енн.

– І я також, – відгукнулася Сьюзен, немов сновида. І, хоч вона знала, що невдовзі й до кінця своїх днів зневажатиме себе за слабкість, явлену перед Мері-Марією Блайт, у ту мить вона нічого не могла вдіяти. Опісля двох годин марних пошуків і найстрашніших припущень Сьюзен була геть виснажена.

Тітонька Мері-Марія підійшла до телефона й зняла слухавку. Папільйотки робили її силует на стіні рогатим і, як подумала Сьюзен попри свою нестерпну тривогу, схожим на справжнього чорта.

– Це Картер Флегг: вони шукали повсюди, та не знайшли ніяких слідів, – незворушно мовила тітонька Мері-Марія. – Утім, він каже, що човен посередині ставка і, як вони пересвідчилися, у ньому нікого немає. Вони збираються промацати дно кітвою.

Сьюзен ледь устигла підхопити Енн.

– Ні… ні, Сьюзен… я не зомлію, – пролопотіла Енн побілілими вустами. – Допоможіть мені сісти… дякую. Ми повинні знайти Гілберта.

– Якщо Джеймс утопився, Енні, думай про те, що він був позбавлений бід і гризот цього буремного світу, – мовила тітонька Мері-Марія, виявляючи в такий спосіб подальшу моральну підтримку.

– Я візьму ліхтар і пошукаю довкола будинку, – мовила Енн, відчувши, що знов може підвестися. – Я знаю, ви вже шукали, Сьюзен… але дозвольте… дозвольте мені. Я не можу просто так сидіти й чекати.

– Тоді вдягніть светр, пані Блайт, дорогенька. Нині така роса й повітря вогке. Я принесу вам червоний – він висить на стільці в кімнаті хлопців. Зачекайте тут.

Сьюзен метнулася нагору. А кілька хвилин потому її крик луною струснув увесь Інглсайд. Енн і тітонька Мері-Марія вибігли в горішній передпокій, де вздріли Сьюзен, яка ридала й сміялася водночас, у стані, ближчому до істерики, аніж це будь-коли траплялося зі Сьюзен Бейкер.

– Пані Блайт, дорогенька… він там! Маленький Джем там! Він заснув на канапі коло вікна… я ж туди й не заглядала… канапи не видно за дверима… і коли його не виявилося в ліжку…

Енн, зненацька ослабла від полегшення й радості, зайшла в кімнату й уклякла біля канапи. Невдовзі вони зі Сьюзен іще посміються із власної нерозважливості, але в цю мить були тільки сльози вдячності й щастя. Маленький Джем міцно спав, укрившись в’язаним пледом, притискаючи до грудей старого пошарпаного ведмедика, а впоперек його ніг розлігся вірний незлостивий Миршавко. Руді кучері розсипалися на подушці. Здавалося, що хлопчик бачить приємний сон, і Енн не хотіла його будити – та раптом він розплющив очі, схожі на карі зірки, і поглянув на неї.

– Джеме, синку, чому ти не в ліжку? Ми… ми хвилювалися… ми не могли тебе знайти… а сюди не поглянули…

– Я ліг тут, щоб дивитися, як ви з татом під’їдете до хвіртки. Мені було так самотньо – я просто мусив піти й лягти.

Мама взяла його на руки й перенесла в ліжко. Приємно було відчути її поцілунок і ніжні дбайливі рухи, якими вона підгортала йому ковдру… які давали змогу впевнитися, що його люблять. І кому то тільки цікаво дивитися, як роблять татуювання? Мама така хороша – найкраща мама в усьому світі. А мати Берті-Шекспіра Дрю була така скупа, що цілий Глен кликав її «Пані Збиране Молоко», і він знає… він сам бачив, як вона лупцювала Берті за кожну найменшу дрібницю.

– Мамо, – сонно проказав він, – я принесу вам проліски навесні… і потім щовесни приноситиму. Можете покластися на мене.

– Звісно, маленький, – відповіла мама.

– Ну, коли вже нам усім немає потреби гасати й голосити, я думаю, ми можемо, зітхнувши з полегшенням, повернутися в наші ліжка, – мовила тітонька Мері-Марія. Проте й у її буркотливому тоні було знати добрячу втіху.

– Яка ж я була дурна, що не згадала про цю канапу, – мовила Енн. – Ми самі осоромилися, і лікар Блайт не дасть нам забути про це, будьте певні. Сьюзен, зателефонуйте, будь ласка, панові Флеггу й скажіть, що ми знайшли Джема.

– Ох, і кепкуватиме ж він із мене, – відказала щаслива Сьюзен. – Та мені байдуже – хай кепкує. Головне, що маленький Джем живий і здоровий.

– Я випила б чашечку чаю, – жалісливо зітхнула тітонька Мері-Марія, огортаючи свою кощаву фігуру драконами.

– Я вмить заварю, – бадьоро озвалася Сьюзен. – Нам усім полегшає, щойно ми вип’ємо чаю. Пані Блайт, дорогенька, коли Картер Флегг почув, що із Джемом усе гаразд, він тільки й промовив, що: «Слава Богу!» Ніколи більш не скажу кривого слова щодо цього чоловіка, хай які несусвітні ціни будуть у нього в крамниці. І як ви гадаєте, пані Блайт, дорогенька, чи не приготувати нам завтра на обід курку? Відсвяткуємо це, так би мовити. А маленький Джем одержить на сніданок свої улюблені оладки.

Був іще один телефонний дзвінок – цього разу від Гілберта, який повідомляв, що везе дитину з тяжкими опіками з Гарбор-Геда в міську лікарню, і щоб до ранку його не чекали.

Зіпершись на підвіконня, Енн визирнула зі свого вікна, щоб з удячністю побажати світові доброї ночі, перш ніж укластися до ліжка. З моря долинав прохолодний вітер. Місячним шепотом озивалися сонні дерева у видолинку. Енн навіть змогла посміятися – хоч і досі здригаючись – із власної нещодавньої паніки й абсурдних припущень та моторошних спогадів тітоньки Мері-Марії. Її дитя було в безпеці… а десь у цю мить Гілберт боровся за життя чиєїсь іншої дитини. Дорогий Боже, не покинь його й тієї матері. Допоможи всім матерям в усьому світі. Нам так потрібна допомога, адже в нас шукають любові, розуміння й турботи маленькі, ніжні, вразливі душі.

Дружня погідна ніч огорнула Інглсайд і всі, навіть Сьюзен – котра хоч і воліла б заповзти в якусь тиху, спокійну нору й забрати свій дім із собою – нарешті поснули під його затишним дахом.

Розділ 7

– Там він матиме товариство… йому не буде самотньо… наша четвірка… а ще в нас гостюють мої небіж і небога з Монреаля. Вони всі чудово поладнають.

Висока, весела й пухка пані Паркер широко всміхнулася Волтеру… що відповів на усмішку доволі стримано. Він не був певен того, чи подобається йому пані Паркер, попри її усмішки й добродушність. Вона була надто всюдисуща й галаслива. Утім, її чоловік, лікар Паркер, йому подобався. Що ж до «нашої четвірки» й небоги та небожа з Монреаля – Волтер ніколи жодного з них не бачив. Лобридж, де жили Паркери, був розташований за шість миль від Глена, і Волтер ніколи туди не їздив, хоч лікар Паркер із дружиною й лікар Блайт із дружиною часто обмінювалися візитами. Лікар Паркер і тато були добрими друзями, проте Волтер вряди-годи відчував, що мама цілком могла дати собі раду й без пані Паркер. Навіть у свої шість років Волтер, як то чітко розуміла Енн, бачив те, чого не помічали інші діти.

Волтер не був певен і того, чи хотів би поїхати в Лобридж. Іноді він любив бувати в гостях. Скажімо, поїздка в Ейвонлі – як було весело й цікаво! А ночувати в Кеннета Форда в старому Домі Мрії було ще цікавіше, хоча це й не випадало називати справжньою гостиною, бо інглсайдські дітлахи вважали Дім Мрії своїм другим домом. Але поїхати в Лобридж на цілих два тижні до чужих людей – то було геть інше. Утім, рішення здавалося остаточним, і з якоїсь незбагненної причини Волтер відчував, що тата з мамою воно тішить. Невже вони хочуть позбутися всіх своїх дітей? – подумки непокоївся він. Джема не було – позавчора його відвезли до Ейвонлі, – а ще він чув, як Сьюзен загадково натякала на те, що «коли настане час, двійнята поїдуть до пані Еліот». Який час настане? Тітонька Мері-Марія ходила понуріша, ніж зазвичай, і якось прохопилася, мовляв, «їй лише хочеться, щоб усе закінчилося добре». Що мало закінчитися? Волтер цього не знав, проте в звичному трибі інглсайдського життя йому вчувалося щось дуже дивне.

– Я привезу його завтра, – мовив Гілберт.

– Діти чекатимуть його приїзду, – відповіла пані Паркер.

– Це дуже ласкаво з вашого боку, – сказала Енн.

– Усе на краще, певна річ, – загадково підсумувала на кухні Сьюзен, звертаючись до Миршавка.

– Пані Паркер милостиво погодилася звільнити нас від тягаря в особі Волтера, Енні, – мовила тітонька Мері-Марія, коли гості поїхали. – Вона сказала, що він їй навіть подобається. У людей такі дивні смаки. Отже, тепер я бодай зо два тижні зможу заходити до ванної кімнати, не боячись наступити на дохлу рибу.

– На дохлу рибу! Тітонько, ви ж не маєте на увазі…

– Я сказала саме те, що маю на увазі, Енні. Я завжди кажу те, що думаю. На дохлу рибу! Ти колись наступала босою ногою на дохлу рибу?

– Hi-і… але як..?

– Волтер учора зловив форель і випустив її у ванну, щоб вона не заснула, пані Блайт, дорогенька, – безтурботно пояснила Сьюзен. – Якби вона там і сиділа, усе було б добре, але вона якось вискочила вночі на підлогу й здохла до ранку. Ну, та звісно, якщо дехто воліє нипати по домі босим…

– Я взяла собі за правило ніколи ні з ким не сваритися, – гордо мовила тітонька Мері-Марія, підводячись і виходячи геть із кімнати.

– Я маю непохитний намір не дати їй роздратувати мене, – відказала Сьюзен.

– Ох, Сьюзен, мене вона таки дещо дратує… хоч я не зважатиму на це, коли все вже буде позаду. І це ж, мабуть, справді гидко – наступити босою ногою на дохлу рибу.

– Хіба не краще наступати на дохлу рибу, ніж на живу, мамо? Дохла риба не сіпатиметься, – мовила Ді і, оскільки завжди слід казати правду, мусимо визнати, що господиня Інглсайду та її служниця захихотіли.

Отже, рішення ухвалили остаточно, хоча надвечір у розмові з Гілбертом Енн і висловила сумнів у тім, чи буде Волтеру добре в Лобриджі.

– Він дуже вразливий і має таку багату уяву, – невпевнено проказала вона.

– Аж надто багату, – відповів Гілберт, виснажений після того, як, за словами Сьюзен, «народив удень трьох малят». – Енн, цей хлопець боїться сам піднятися сходами в темряві. Йому не завадить кілька днів провести з дітьми Паркерів. Він повернеться додому зовсім інакший.

Енн більше не заперечувала. Певне, Гілберт слушно казав. Волтеру було самотньо без Джема, проте, зважаючи на обставини того дня, коли народився Ширлі, для Сьюзен краще було б і тепер не мати зайвих клопотів, окрім хатньої праці й терплячого ставлення до присутності тітоньки Мері-Марії, чиї два тижні розтяглися вже до чотирьох.

Волтер лежав у ліжку без сну й намагався, давши волю фантазії, позбутися настирливої думки про те, що завтра він мусить поїхати з дому. Волтер мав напрочуд розвинену уяву. Для нього вона була, мов великий білий кінь із гарної картинки, що висіла на стіні в його кімнаті, верхи на якім він міг летіти вперед і назад у часі та просторі. Світ огортала ніч – високий темний ангел із крилами, немов у кажана; ангел, що жив у лісі Ендрю Тейлора на південному пагорбі. Інколи Волтер радо вітав його… інколи ж уявляв таким справжнім, що починав боятися. Волтер драматизував та оживляв усе у своїм невеличкім світі – Вітер, що розповідав йому надвечірні казки… Мороз, що побивав квіти в саду… Росу, що випадала так сріблясто й тихо… Місяць, який – він був упевнений – можна впіймати, якщо видертися на самісіньку верхівку найдальшого темно-бузкового пагорба… Туман, що надходив із-над моря… і саме велике Море, мінливе й незмінне… і загадковий, темний Приплив. Для Волтера то все були живі істоти. Сам Інглсайд, видолинок та кленовий гай, болото й узбережжя населяли ельфи, водяники, дріади, русалки й гобліни. Чорний гіпсовий кіт на камінній полиці в бібліотеці був зачаклований. Ночами він оживав і, зростаючи до велетенських розмірів, нечутно скрадався кімнатами. Волтер сховався під ковдрою й затремтів. Він завжди лякав сам себе власними фантазіями.

Можливо, тітонька Мері-Марія правду сказала, що він «надто тривожний і неспокійний», хоча Сьюзен ніколи не могла їй цього пробачити. Можливо, тітонька Кітті Мак-Грегор із Верхнього Глена, яку вважали «провидицею», теж мала слушність, коли одного разу, поглянувши у Волтерові димчасто-сірі очі за пеленою довгих вій, сказала, що в нього «стара душа в юному тілі». Можливо, стара душа знала багато такого, що не завжди міг збагнути юний розум.

Уранці Волтерові сказали, що по обіді тато відвезе його в Лобридж. Хлопчик не відповів, та наприкінці обіду йому стиснуло горло й він швидко опустив голову, щоб ніхто не помітив непроханих сліз, – утім, недостатньо швидко.

– Невже ти нюнятимеш, Волтере? – запитала тітонька Мері-Марія, так, мовби шестилітній хлопчина осоромився б навіки, якби заплакав. – Коли я й зневажаю когось, то це тонкосльозих пестунчиків. І ти не доїв м’яса.

– Я з’їв усе, крім жиру, – мовив Волтер, відважно кліпаючи, щоб не дати волі сльозам, проте досі не насмілюючись підвести голову. – Я не люблю жиру.

– Коли я була мала, – відказала тітонька Мері-Марія, – мені не дозволяли щось любити чи не любити. Ну, та я надіюся, пані Паркер виб’є з тебе всі ці дурощі. Вона була з Вінтерів, здається… чи з Кларків… ні, певно, з Кемпбеллів. Але Вінтери й Кемпбелли одним миром мазані – вони не потерплять розбещеності.

– Будь ласка, тітонько Мері-Маріє, не лякайте Волтера перед поїздкою в Лобридж, – озвалася Енн і в очах її спалахнула іскорка гніву.

– Вибач, Енні, – смиренно відповіла тітонька Мері-Марія. – Авжеж, мені слід було пам’ятати, що я не маю права нічого вчити твоїх дітей.

– Хай вона згине, – буркнула Сьюзен, виходячи з їдальні по «королівський пудинг» – улюблений Волтерів десерт.

Енн відчула себе винною. Гілберт поглянув на неї докірливо, немовби натякаючи, що вона мусила б чемніше розмовляти із самотньою старою жінкою.

Сам Гілберт почувався кепсько. Усі знали, що того літа він мав надзвичайно багато роботи, та й присутність тітоньки Мері-Марії, імовірно, стала для нього тяжчим випробуванням, аніж він згоден був визнати. Енн постановила собі восени, коли тільки не станеться ніяких прикрощів, неодмінно відправити його на місяць у Нову Шотландію, постріляти бекасів.

– Як вам подобається чай? – звернулася Енн до тітоньки Мері-Марії, і в голосі її знати було каяття.

Тітонька Мері-Марія стисла вуста.

– Заслабкий. Та це байдуже. Кого обходить, чи смакуватиме немічній старій чашка чаю? Утім, декому приємне моє товариство.

Хай який був зв’язок між останніми двома реченнями, Енн відчувала, що в цю мить не має сил давати йому раду. Вона дуже зблідла.

– Я, мабуть, піду до себе й ляжу, – кволо проказала вона, підводячись із-за стола. – Гілберте, я думаю… ти не затримуйся в Лобриджі… і, певне, зателефонуй панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання недбало й квапливо – схоже було, що взагалі про нього не думала. Волтер щосили хотів не заплакати. Тітонька Мері-Марія поцілувала його в чоло, на якім від її цілунку залишився бридкий мокрий слід, і сказала:

– Будь чемний за столом у Лобриджі, Волтере. Не запихайся їжею, бо тоді прийде Чорний Чоловік із великим чорним мішком, куди він кидає всіх неслухняних дітей.

На щастя для тітоньки Мері-Марії, Гілберт не чув її слів, бо в цю мить надворі запрягав Сірого Тома. Вони з Енн завжди наголошували на тім, щоб не лякати дітей такими безглуздими вигадками, і не дозволяли цього іншим. Утім, Сьюзен, збираючи тарілки, чула все до останнього слова, і тітонька Мері-Марія так і не довідалася, яка близька вона була до того, щоб у голову їй пожбурили соусником з усім його вмістом.

Розділ 8

Зазвичай Волтер тішився поїздкам із татом. Він палко любив красу, а всі дороги в околицях Глена Святої Марії були дуже гарні. Дорога до Лобриджа здавалася подвійною стрічкою жовтців, що танцювали попід вітром, із зеленим вінцем папороті в тих місцях, де до неї підкрадалися звабливі тінисті гаї. Проте нині тато не був охочий до розмов і батожив Сірого Тома так, як ніколи в житті. Щойно вони дісталися Лобриджа, він відвів пані Паркер убік, хапливо сказав їй кілька слів і кинувся геть, навіть не попрощавшись із Волтером. Хлопчина знову ледь стримав сльози. Було очевидно, що ніхто його не любить. Колись мама з татом любили його, але тепер він більше їм не потрібен.

Великий неохайний дім Паркерів видався Волтерові непривітним. Проте, імовірно, тієї миті йому не сподобався б жоден чужий будинок. Пані Паркер повела його на заднє подвір’я, звідки долинали галас та крики, і відрекомендувала дітям, яких там була сила-силенна. Тоді поквапилася назад до свого шиття, лишивши подальше знайомство на їхній розсуд – безвідмовний спосіб у дев’яти випадках із десяти. Чи ж можна винуватити її в тім, що вона не розгледіла в малому Волтері Блайті того самого десятого випадку? Волтер їй подобався… її власні діти були товариські й веселі… Фред і Опал інколи були схильні поводитися з монреальською зверхністю, та вона була певна, що й ці двоє ніколи нікого не скривдять навмисне, тож усе буде пречудово. Вона так тішилася, що може допомогти «сердешній Енн Блайт», навіть коли йшлося про тимчасову опіку над одним із її дітей. Пані Паркер сподівалася, що в Інглсайді «все мине добре». Друзі й знайомі Енн тривожилися за неї більше, ніж вона сама, нагадуючи одне одному про тяжке народження Ширлі.

На заднім подвір’ї, що переходило у великий тінистий яблуневий сад, зненацька запала тиша. Волтер стояв, серйозно й сором’язливо поглядаючи на юних Паркерів та їхніх кузенів Джонсонів із Монреаля. Десятилітній Білл Паркер, рум’яний кругловидий шибеник, був «викапана мати» й здавався Волтерові надзвичайно великим і дорослим. Енді Паркеру було дев’ять, і всі лобридзькі школярі могли засвідчити, що він був «поганцем» і недарма носив прізвисько «Свинюк». Волтерові з найпершого ж погляду не сподобалися його коротко підстрижена цупка білява чуприна, пронозливе веснянкувате лице й банькаті сині очі. Фред Джонсон, одноліток Білла, теж не сподобався Волтеру, хоч був з нього доволі вродливий хлопчина з темно-рудими кучерями й чорними очима. Його дев’ятилітня сестра Опал теж мала кучері й чорні очі – насмішкуваті чорні очі. Вона стояла, обійнявшись із білявою восьмилітньою Корою Паркер, і обидві вони зиркали на Волтера погордливо. Якби не Еліс Паркер, Волтер, імовірно, розвернувся б і втік.

Еліс було сім; Еліс мала голівку в чарівних золотистих кучериках; Еліс мала сині й ніжні очі, мов фіалки в інглсайдській долині; Еліс мала рум’яні щічки з ямочками; Еліс була вбрана в жовту сукенку з рюшами, що робила її схожою на жовтець попід вітром; Еліс усміхалася так, мовби знала його все життя; Еліс була другом.

Розмову почав Фред.

– Здоров, малий, – поблажливо мовив він.

Волтер одразу відчув зверхність у його тоні й замкнувся в собі.

– Мене звуть Волтер, – виразно проказав він.

Фред озирнувся на інших із добре розіграним подивом. Зараз він покаже цьому сільському хлопчиськові!

– Він каже, що його звуть Волтер, – сказав він Біллові з комічною гримасою.

– Він каже, що його звуть Волтер, – повторив Білл, звертаючись до Опал.

– Він каже, що його звуть Волтер, – мовила Опал, звертаючись до задоволеного Енді.

– Він каже, що його звуть Волтер, – мовив Енді, звертаючись до Кори.

– Він каже, що його звуть Волтер, – підсміхнулася Кора, звертаючись до Еліс.

Еліс не сказала нічого. Вона лише захоплено поглянула на Волтера, і її погляд допоміг йому не розплакатися, коли решта хором проспівали: «Він каже, що його звуть Волтер» і зайшлися верескливим зневажливим реготом.

«Як гарно бавляться дітки», – умиротворено подумала пані Паркер, не відриваючись від шиття.

– Мама каже, що ти віриш у фей, – мовив Енді, скоса зиркаючи на Волтера зухвалими очима.

Волтер несхитно втупився в нього. Він не дозволить, щоб його зганьбили в присутності Еліс.

– Феї існують, – упевнено заявив він.

– Не існують, – відповів Енді.

– Існують, – правив своєї Волтер.

– Він каже, що феї існують, – мовив Енді, звертаючись до Фреда.

– Він каже, що феї існують, – мовив Фред, звертаючись до Білла, і всі вони повторили те саме, що й попереднього разу.

Де було нестерпно для Волтера, з якого ніколи досі не кпили і який не міг байдуже цього знести. Він закусив губу, щоб не розплакатися. Він не повинен плакати в присутності Еліс.

– А як тобі сподобається, коли нащипати тебе до синців? – запитав Енді, який вирішив, що Волтер – нюня, тож збиткуватися з нього буде ще цікавіше.

– Замовкни, Свинюче, – грізно сказала Еліс… дуже грізно, хоч і дуже тихим, ніжним і лагідним голосом. У тоні її було щось таке, чим навіть Енді не насмілився легковажити.

– Я ж лише пожартував, – присоромлено забубонів він.

Це дещо змінило загальне ставлення до Волтера й діти доволі весело побавилися у квача в саду. Проте, коли всі галасливо посунули на вечерю, Волтера знов охопила пекуча туга за рідним домом. Вона завдала йому такого болю, що якоїсь жахливої миті він мало не розридався перед усіма… навіть перед Еліс, яка, проте, дружньо й лагідно штурхнула його ліктем, коли вони сідали за стіл, тож йому трохи полегшало. Утім, їсти він не міг – просто не міг. Пані Паркер, чиї виховні методи все ж часом виправдовували себе, не докоряла йому цим, утішливо виснувавши, що вранці його апетит поліпшиться, а решта були надто зайняті вечерею й розмовами, щоб звертати на нього увагу.

Волтер не розумів, чому всі в сім’ї так кричать, звертаючись одне до одного. Він не знав, що вони досі не відвикли від цього після нещодавньої смерті глухуватої й дуже вразливої старої бабці. Від галасу в нього розболілася голова. Удома зараз теж, напевне, вечеряють. Мама всміхається зі свого місця на чолі стола, тато жартує із двійнятами, Сьюзен підливає вершків у кухлик Ширлі, Нен тайкома кидає ласі шматочки Миршавкові. Навіть тітонька Мері-Марія, як частина домашнього кола, зненацька видалася Волтеру оточеною теплим затишним світлом. А хто дзвонив у дзвоник до вечері? Адже цього тижня його черга, і Джема теж не було. Ох, якби він тільки міг десь поплакати! Але в усьому Лобриджі ніби й не існувало місця, де можна було би пролити сльозу. Крім того… поряд була Еліс. Волтер єдиним духом випив цілу склянку холоднючої води й це трохи допомогло йому.

– У нашого кота бувають судоми, – зненацька мовив Енді, копаючи його ногою під столом.

– У нашого теж, – відповів Волтер. Колись у Миршавка двічі були судоми, і Волтер постановив собі не зганьбити інглсайдських котів перед лобридзькими.

– Можу закластися, що в нашого кота судоми судомніші, ніж у вашого, – глузував Енді.

– А я можу закластися, що ні, – відказав Волтер.

– Годі, не варто сваритися через котів, – урвала їх пані Паркер, якій був потрібен тихий спокійний вечір, щоб дописати статтю під назвою «Незрозумілі діти». – Біжіть надвір, побавтеся там трохи перед сном.

Перед сном! Щойно тепер Волтер збагнув, що лишиться тут на ніч… на багато ночей… на цілих два тижні ночей! То було жахливо. Волтер стиснув кулаки й вийшов у сад, де раптом уздрів Білла й Енді, які навіжено билися на моріжку, дряпаючи й товчучи один одного зі страшним вереском.

– Ти дав мені червиве яблуко, Білле Паркер! – верещав Енді. – Я покажу тобі, як давати червиві яблука! Я повідриваю тобі вуха!

Такі бійки в Паркерів були звичною справою. Пані Паркер уважала, що хлопцям корисно вряди-годи побитися: це, мовляв, вивільняє надмір енергії, що нуртує в їхніх організмах, і зміцнює їхню дружбу. Проте Волтер, що досі не бачив жодної бійки, стояв нажаханий.

Фред підбурював обох своїх кузенів, Опал і Кора сміялися, та в очах Еліс бриніли сльози. Волтер не міг цього знести. Він кинувся поміж Біллом і Енді, які на мить відпустили один одного, щоб перевести подих перед наступним раундом сутички.

– Припиніть битися, – звелів Волтер. – Ви лякаєте Еліс.

Білл і Енді на мить завмерли, вражені, аж доки осягнули комічний бік ситуації: такий маленький хлопчик втручається в їхню бійку! Обидва розреготалися, а Білл ляснув його по спині.

– Для цього потрібна відвага, малий, – мовив він. – Коли продовжуватимеш так само, якось, може, станеш справжнім хлопцем. Ось тобі за це яблуко… до того ж, не червиве.

Еліс утерла сльози зі своїх ніжних рожевих щічок і поглянула на Волтера з таким захватом, що Фредові це не сподобалося. Звісно, Еліс була всього-на-всього малечею, та навіть малеча не мала права захоплено дивитися на інших хлопців, коли поряд був він, Фред Джонсон із Монреаля. Він мусив щось удіяти. Допіру Фред заходив у будинок і чув, як тітка Джен, поклавши телефонну слухавку, сказала щось дядькові Діку.

– Твоя мати страшенно хвора, – повідомив він Волтерові.

– Ні… це неправда! – вигукнув Волтер.

– Вона дуже хвора. Я сам чув, як тітка Джен казала це дядькові Діку, – насправді Фред чув, як його тітка сказала хіба: «Енн Блайт нездужає», проте вирішив дещо прикрасити дійсність. – Вона, мабуть, помре, доки ти приїдеш додому.

Волтер настрашено роззирнувся довкруж. І знов на його боці була Еліс… а решта з’юрмилися під хоругвою Фреда. Вони відчували щось незвичне в цім чорнявім вродливім хлопці… чомусь їм кортіло глузувати з нього.

– Якщо вона хвора, – відказав Волтер, – тато її вилікує.

Авжеж вилікує… мусить вилікувати!

– Боюся, це буде неможливо, – мовив Фред, скорботно кривлячись і підморгуючи Біллові.

– Для тата не існує неможливого, – наполягав відданий Волтер.

– Торік Pacс Картер поїхав до Шарлоттауна всього на день, а коли повернувся, його мати була вже мертва, – підхопив Білл.

– І похована! – мовив Енді, охочий додати драматичний штрих, байдуже, правдивий чи ні. – Pacс дуже засмутився, що пропустив похорон, бо це так цікаво.

– А я не була ще на жодному похороні, – сумовито озвалася Опал.

– Не журися, ти матимеш купу нагод, – мовив Енді. – Але, бачте, навіть тато не врятував пані Картер, а він куди кращий лікар, аніж твій батько.

– Не кращий…

– Кращий… і гарніший!

– Це неправда…

– Коли їдеш із дому, щось неодмінно стається, – мовила Опал. – Що ти відчуватимеш, коли повернешся й побачиш, що ввесь Інглсайд згорів до цурки?

– Якщо ваша мама помре, вас, дітей, певно, всіх розлучать, – прощебетала Кора. – Тоді ти, мабуть, переїдеш до нас назавжди.

– Так… переїзди, – ніжно сказала Еліс.

– Ні, його батько ж захоче лишити дітей собі, – мовив Білл. – Але він, можливо, теж помре. Я чув, як тато казав, буцім лікар Блайт скоро зведе себе в гріб. Дивіться, як він витріщився. У тебе дівчачі очиська, малий… дівчачі очиська, дівчачі очиська…

– Не треба, – сказала Опал, зненацька відчувши, що їй набридла ця розвага. – Ти його не надуриш. Він знає, що ти всього-на-всього дражнишся. Біжімо до парку, подивимося на бейсбольну гру. Волтер і Еліс нехай залишаються тут. Ми не хочемо, щоб дітлахи повсюди ходили за нами.

Волтер безжурно провів їх поглядом. Еліс теж не засмутилася, що всі пішли. Удвох вони сіли на яблуневий цурпалок й подивилися одне на одного сором’язливо, та водночас і радісно.

– Я навчу тебе грати в кульки, – сказала Еліс, – і дам на ніч мого плюшевого кенгуру.

Коли настав час укладатися спати, Волтер побачив, що мусить лягти сам-один у невеличкій бічній кімнаті. Дбайлива пані Паркер залишила йому свічку й теплу ковдру: липнева ніч видалася холодна, як то часом траплялося навіть улітку в приморських провінціях. Здавалося, що вночі будуть приморозки.

Утім, Волтер не міг заснути навіть із притиснутим до щоки плюшевим кенгуру Еліс. Ох, якби ж він зараз опинився вдома, у своїй власній спальні, де з більшого вікна видно було цілий Глен, а менше, з крихітним дашком, дивилося на високу сосну. Мама прийшла б і почитала йому вірші ніжним, мелодійним голосом…

– Я вже великий хлопець… я не буду плакати… не бу-у-уду… – проте сльози лилися самі собою. Чим тут могли зарадити плюшеві кенгуру? Здавалося, він поїхав із дому багато років тому.

Невдовзі з парку прибігли решта дітей і, гуртом напхавшись до спальні, повсідалися на ліжку, хрумкаючи яблуками.

– Ти нюняєш, малий, – вишкірився Енді. – Та ти ж просто дівчисько. Мамин пестунчик!

– На, вкуси, – мовив Білл, простягаючи йому надгризене яблуко. – І не журися. Я не здивуюся навіть, якщо твоя мама одужає… тільки для цього в неї повинна бути міцна конституція. Тато каже, що пані Флегг померла б іще кілька років тому, якби не її міцна конституція. А у твоєї мами вона є?

– Звісно, є, – відповів Волтер. Він гадки не мав, що таке «міцна конституція», та оскільки вона була в пані Флегг – мусила бути й у мами.

– Пані Сойєр померла минулого тижня, а мати Сема Кларка – позаминулого, – мовив Енді.

– Вони померли вночі, – озвалася Кора. – Мама каже, що майже всі люди вмирають ночами. Не хочу, щоб зі мною так було. Уявіть собі – піти на небеса в нічній сорочці!

– Діти! Діти! Мерщій спати! – гукнула пані Паркер.

Хлопці пішли, перед тим удавши, ніби душать Волтера рушником. Малий їм радше все-таки сподобався. Опал теж підвелася, і Волтер схопив її за руку.

– Опал, це ж неправда, що мама хвора? – благально зашепотів він, відчуваючи, що не може лишатися сам-на-сам зі своїми страхами.

Опал, як казала пані Паркер, була «незлостивою дівчинкою», але навіть вона не встояла перед трепетом, який охоплює того, хто приносить погані звістки.

– Вона справді хвора. Тітка Джен так сказала. Вона не хотіла, щоб я розповідала тобі, але я подумала, що ти мусиш знати. Можливо, у неї рак.

– Невже всі мусять померти, Опал? – то була нова й страшна думка для Волтера, що ніколи доти не замислювався про смерть.

– Звісно, дурненький. Тільки насправді люди не вмирають – вони йдуть на небеса, – спробувала втішити його Опал.

– Не всі, – лиховісно зашепотів Енді, що підслуховував із передпокою.

– А… а небеса набагато далі, ніж Шарлоттаун? – запитав Волтер.

Опал верескливо розсміялася.

– Який ти чудний! Небеса за мільйони миль звідси! Але я скажу тобі, що робити. Молися. Молитви допомагають. Колись я загубила десять центів, а помолилася – і знайшла четвертак. Отже, бачиш, я не брешу.

– Опал Джонсон, я сказала – спати! І задмухни свічку у Волтеровій кімнаті – я боюся пожеж, – гукнула зі своєї спальні пані Паркер. – Волтер давно мав би заснути.

Опал задмухнула свічку й побігла геть. Тітка Джен була добродушна, та коли вже розсердиться..! Енді пропхнув голову у двері, щоб дати Волтеру останнє напучування на добраніч.

– Можливо, ці птахи на шпалерах оживуть і повидзьобують тобі очі, – прошипів він.

Аж ось усі вони розбрелися по ліжках, думаючи, що день видався чудовий, що Волт Блайт – непоганий малий, і що їм буде вельми цікаво дражнитися з нього завтра.

«Милі маленькі душі», – сентиментально подумала пані Паркер.

Незвична тиша огорнула дім Паркерів, а за шість миль від нього, в Інглсайді, маленька Берта-Марілла Блайт кліпала, дивлячись круглими ясно-карими очима на щасливі обличчя довкола себе й на світ, у який прийшла найхолоднішої літньої ночі, що тільки переживали приморські провінції Канади за минулі вісімдесят сім років!

Розділ 9

Волтер, сам-самісінький у темряві, досі не міг заснути. Він іще ніколи в житті не спав у кімнаті сам – поряд завжди були Джем чи Кеннет, із якими він почувався безпечно й затишно. Маленька спальня потьмяніла й розчинилася в сяйві блідого місяця, та це було чи не гірше, ніж глупа темрява. З картини, що висіла на стіні в ногах його ліжка, хтось мовби косував на нього, глузливо й хитро – картини в місячнім сяйві завжди здаються інакшими. Тоді на них можна побачити те, чого зовсім не видно при денному світлі. Довгі мереживні фіранки були, мов високі худі жінки, що ридали обабіч вікна. У домі вчувалися звуки – рипіння, шепоти, зітхання. Може, птахи на шпалерах ожили й зараз справді видзьобають йому очі? На думку про це Волтерові стало лячно… а потім новий липкий страх заступив собою всі інші. Мама хвора! Він мусив повірити в це після того, як Опал підтвердила його найгірші побоювання. А що, як мама помре? А що, як вона вже померла? Він повернеться додому, а її не буде. Волтер уявив Інглсайд без мами й раптом відчув, що не може цього знести. Він мусить тікати – негайно! Він мусить побачити маму, перш ніж… перш ніж вона помре. Ось про що казала тітонька Мері-Марія. Вона знала, що мама вмирає. Марно було намагатися будити Паркерів і просити відвезти його додому. Вони не відвезуть – вони лиш покепкують із нього. Інглсайд страшенно далеко, та він ітиме всю ніч.

Нечутно вибравшись із ліжка, Волтер одягнувся й узяв черевики в руки. Він не знав, куди пані Паркер поклала його берет, але то було байдуже. Він повинен вислизнути з дому – тихо, безшелесно – і втекти до мами. Шкода, що він не встигне попрощатися з Еліс – вона зрозуміла б усе. Крізь темний передпокій… сходами вниз… помалу… затамувавши подих… чому ці сходи такі нескінченні?., навіть меблі слухають… о-о-ох..!

Волтер випустив черевика! Він загримотів униз по сходах, пролетів через увесь передпокій і вдарився об вхідні двері, як здалося Волтеру, з оглушливим бахканням. Хлопчик у відчаї скулився біля поруччя. Мабуть, усі чули цей грюкіт… зараз вони вибіжать сюди… його не відпустять додому… розпачливі сльози стиснули йому горло.

Здавалося проминуло вже кілька годин, коли Волтер нарешті збагнув, що всі, як і доти, сплять… і він зважився продовжити свій обережний спуск. Аж от позаду лишилась остання сходинка; Волтер відшукав свій черевик і поволі взявся за дверну клямку. Двері в Паркерів ніколи не замикалися. Пані Паркер запевняла, що красти в них нічого, крім дітей, а вони нікому не потрібні.

Волтер вийшов надвір. За його спиною зачинилися двері. Він взувся й сторожко гайнув на вулицю. Будинок Паркерів стояв наприкінці села – невдовзі хлопчина вже вибрався на битий шлях і його знов охопила паніка. Страх, що його впіймають і спинять, минув, тож душу Волтера посіла колишня боязнь самотності й темряви. Уперше в житті він опинився уночі надворі сам-один. Волтер боявся світу. Цей світ був такий велетенський, а він у ньому – такий страхітливо дрібний. Навіть колючий східний вітер віяв йому в лице, мовби намагаючись відштовхнути.

Мама помирає! Волтер ковтнув сльози й рішучо подався додому – далі й далі, відважно долаючи страх. Ніч була місячна, та в цім примарнім сяйві можна побачити те, чого немає, і тоді навіть дружні, знайомі речі стануть чужими й ворожими. Якось, гуляючи ввечері з татом, він думав, що на світі немає нічого прекраснішого, ніж залита місячним сяйвом дорога, на яку падають тіні дерев. Тепер ці тіні були такі чорні й різкі, що, здавалося, от-от злетять і накинуться. Нічні поля не хотіли знатися з ним. Дерева видавалися йому лихими. Вони чатували на нього, юрмлячись попереду й позаду. Із мороку на нього глипнуло двоє яскраво-зелених очей і через дорогу шаснув велетенський чорний кіт. То справді був кіт? А чи..? Ніч була холодна; Волтер, убраний в тонесеньку курточку, весь тремтів, але холод не дошкуляв би йому, якби лиш він міг не боятися геть усього: тіней, злодійкуватих звуків і страховиськ, які, очевидно, нипали в придорожніх лісах. Волтер хотів би вміти не боятися нічого, як Джем.

– Я… я просто уявлятиму, що не боюся, – промовив він і тут-таки здригнувся від жаху: таким самотнім і нікчемним здався йому власний голос на тлі безмежної ночі.

Проте він ішов далі – не можна спинятися, коли мама вмирає! Одного разу він упав, сильно забивши й обдерши коліно об камінь. Іншим разом до нього долинув звук брички, і Волтер сховався за дерево, доки вона проминула, нажаханий, що лікар Паркер помітив його відсутність і їде йому навздогін. А вздрівши побіч дороги щось велетенське й кошлате, він зупинився, смертельно наляканий. Він не міг іти далі… не міг… але зрештою рушив. То був великий чорний пес. Чи справді то був пес?.. але він проминув його, не насмілившись бігти, щоб пес не погнався за ним. Тайкома озирнувшись через плече, Волтер побачив, що пес і собі підвівся й трюхикає в інший бік. Маленькою смаглявою рукою хлопчина провів по чолі, яке було мокре від поту.

У небі поперед ним, розсипавшись іскрами, впала зірка. Волтер згадав, як стара тітонька Кітті казала, буцім, коли падає зоря, це означає, що хтось помер. Невже мама? Щойно він відчував, що більше не зможе ступити ні кроку, але на думку про маму знову пішов уперед. Він так ізмерз, що майже перестав боятися. Невже йому ніколи не судилося прийти додому? Певно, він покинув Лобридж багато годин тому.

Насправді ж минуло всього три години: він вислизнув із дому Паркерів об одинадцятій, а тепер була друга. Коли Волтер вийшов на дорогу, що пірнала вниз, до Глена, сльози полегшення бризнули йому з очей. Але сонні сільські будинки, попри які він дибав, здавалися йому чужими й непривітними. Вони забули його. Зненацька з-поза чиєїсь обори на нього мукнула корова. Волтер згадав, що в пана Джо Різа був лютий, шалений бик, і, перестрашений, кинувся бігти, аж доки спинився біля воріт Інглсайду.

Там він завмер, тремтячи, охоплений моторошним відчуттям самотності в цілім світі. Він сподівався побачити теплі, затишні вогники рідного дому. А в Інглсайді не світилося в жоднім вікні!

Утім, в одній із кімнат світилося, хоча Волтер не міг цього бачити. То була бічна спальня, у якій поряд із дитячим кошичком заснула нянька. Та загалом Інглсайд стояв темний, немовби покинутий, і це зламало дух Волтера, який ніколи ще не бачив і не уявляв собі рідного дому вночі.

Це означало, що мама померла!

Волтер подибав стежиною до парадного ґанку, продираючись крізь чорні похмурі тіні. Двері були замкнені. Він кволо постукав – дверне кільце було занадто високо, – але ніхто не відчинив, та він і не надіявся, що хтось відчинить. Хлопчик притулив вухо до замкової шпарини, проте ніде не чути було ані звуку життя. Отже, мама справді померла й усі пішли.

Він був надто змерзлий і виснажений, щоби плакати, тож побрів до повітки, де стояла драбина, якою він видерся на вершечок копиці сіна. Він уже нічого не боявся: йому хотілося лише сховатися від вітру й десь полежати до ранку. Можливо, тоді хтось повернеться – коли вони поховають маму.

До нього, затишно муркочучи, прибилося лискуче кошеня, якого хтось подарував лікареві Блайту. Волтер удячно схопив його в обійми: воно приємно пахло сухою конюшиною, було таке тепле й живе. Проте десь на підлозі із нірки чкурнули миші… кошеня почуло це й покинуло його. Крізь віконце, затягнуте павутинням, на нього дивився місяць – далекий, холодний, ворожий. Вогник, що мерехтів унизу, в одному із гленських будинків, здавався другом. Доки він сяятиме, Волтер буде триматися.

Спати Волтер не міг: боліло розбите коліно, він змерз… а ще це дивне відчуття в животі. Може, він теж помре. Він навіть сподівався, що так і буде, коли всі решта померли чи десь пішли. Чи всі ночі закінчуються? Досі вони завжди закінчувались, але що, як ця виявиться нескінченною? Якось Волтер чув страхітливу історію про капітана Джека Флегга, що сказав, буцім сонце не зійде, коли він по-справжньому розлютиться. Що, як той капітан нарешті таки розлютився по-справжньому?

Потім дружній вогник згас… Волтер більше не міг триматися. Проте не встиг тихий розпачливий скрик зірватися з його вуст, як він збагнув, що настав ранок.

Розділ 10

Волтер зліз драбиною на землю й вийшов із повітки. Інглсайд лежав у дивному, позачасовому світлі перших вранішніх променів. Бліде небо над березами у видолинку мерехтіло сріблясто-рожевим сяйвом. Можливо, він зайде в дім через бічні двері – Сьюзен іноді лишала їх відчиненими для тата.

Бічні двері виявилися незамкнені. Волтер із радісним схлипом шаснув у передпокій, де було ще темно, і навшпиньки почав скрадатися сходами нагору. Зараз він ляже в ліжко… у своє власне ліжко… а якщо ніхто не повернеться, він помре й зможе піти на небеса, щоб відшукати там маму. От лише… Волтер згадав слова Опал: небеса за мільйони миль звідси. Охоплений новою хвилею відчаю, він забув про обачність і наступив на хвіст Миршавкові, який спав на сходинці. Кіт голосно нявкнув від болю, і його крик луною розлігся в будинку.

Сьюзен, яка щойно задрімала, видер зі сну різкий і жахливий звук. Вона лягла спати опівночі, знемагаючи від утоми після важкого дня, виснажена ще й скиглінням Мері-Марії Блайт, що її «колючий біль у боці» почався саме тоді, коли напруження було найбільше. Тітонька Мері-Марія звеліла, щоб їй принесли гарячу грілку, розтерли бік маззю й насамкінець – уклали її в ліжко з рушником на чолі, адже насувалася «одна з її мігреней».

О третій Сьюзен прокинулася з дуже дивним відчуттям, що комусь потрібна її допомога. Вона встала й навшпиньки рушила до дверей спальні Енн… але там було тихо. Вона чула рівне, спокійне дихання пані Блайт. Сьюзен обійшла весь дім і знову вляглася, певна, що те дивне відчуття – лише наслідок жахного сну. Проте до кінця своїх днів Сьюзен була переконана, що тієї ночі відчула те, з чого сама ж насміхалася, і що Еббі Флегг, «послідовниця» спіритизму, назвала «фізичним переживанням».

– Волтер кликав мене, і я його чула, – стверджувала вона.

Сьюзен знову встала й вийшла з кімнати, думаючи, що Інглсайд тієї ночі певне збожеволів. Вона була вбрана лише в стару фланелеву нічну сорочку, що збіглася від багаторазового прання, аж із-під неї видніли кощаві гомілки; утім, блідому, змерзлому, наляканому хлопчикові, що нестямно дивився на неї зі сходового прогону, вона здалася найпрекраснішою жінкою в усьому світі.

– Волтере Блайт!

Два кроки – і ось уже Сьюзен схопила його у свої ніжні, міцні обійми.

– Сьюзен… мама померла? – запитав Волтер.

І враз усе змінилося. Волтер лежав у ліжку, ситий, зігрітий, утішений. Сьюзен розпалила в печі, принесла йому чашку гарячого молока, скибку обсмаженого золотавого хліба й цілий таріль його улюбленого імбирного печива у формі мавп, і вкрила теплою ковдрою, поклавши в ногах ліжка грілку. Його розбите коліно вона поцілувала й змастила цілющою маззю. Було так приємно знати, що хтось дбає про тебе… що ти комусь потрібен і що тебе люблять.

– Сьюзен, а ви впевнені, що мама не померла?

– Твоя мама, ягняточко, міцно спить, здорова й щаслива.

– І вона не хвора? Опал сказала…

– Ну, знаєш, ягняточко, вчора їй було трохи зле, але все вже минулося, і цього разу їй навіть не загрожувало вмерти. Зачекай, от поспиш, а тоді й побачиш її… і ще дещо. Ох, хай я тільки їх зустріну, тих лобридзьких чортенят! Неймовірно – ти сам-один пройшов весь той шлях додому. Шість миль! І такої ночі!

– Я пережив страшні душевні муки, Сьюзен, – серйозно відказав Волтер. Але все лишилося позаду: він був у безпеці й щасливий, він був… удома… він…

Він спав.

Був майже полудень, коли він прокинувся й побачив, як сонячне сяйво сліпучим потоком ллється в його вікно, і пошкандибав до маминої спальні. Тепер його опосіли тривожні думки – а що, як він дарма втік з Лобриджа, наче останній дурень, і мама його сваритиме? Проте мама лиш обійняла його й лагідно пригорнула. Вона вже чула всю історію від Сьюзен і встигла обміркувати, що принагідно почує від неї Джен Паркер.

– Мамо, ви не помрете? І ви так само любите мене, правда?

– Синку, я й не збиралася помирати, і я так люблю тебе – аж до болю. Подумати лиш – сам пройшов уночі весь шлях із Лобриджа додому!

– І на голодний шлунок! – здригнулася Сьюзен. – Диво, що він досі живий. Не минули ще дні чудес, можете бути певні.

– Мужній хлопчина! – усміхнувся тато, який саме в цю мить зайшов до кімнати із Ширлі на плечі й погладив Волтера по голові. Волтер упіймав його руку й міцно стис. Ні в кого в усьому світі немає такого тата! Але ніхто не повинен знати, як страшно було йому вночі.

– І я більше не мушу їхати з дому, так, мамо?

– Ні, доки ти сам не захочеш.

– Я ніколи… – почав був Волтер, але замовк. Хай там що, а він був би не проти ще раз побачити Еліс.

– Подивись-но, ягняточко, – мовила Сьюзен, вводячи в кімнату рум’яну молоду жінку в білім фартуху та чіпці й із кошичком у руках.

Волтер поглянув. Дитятко! Пухкеньке, кругленьке дитятко з шовковистими, ледь вологими кучериками й крихітними витонченими рученятами.

– Хіба не красуня? – з гордістю мовила Сьюзен. – Погляньте, які війки – ніколи не бачила таких довгих у немовляти. А її вушка! Я завжди найперше дивлюся, які в кого вуха.

Волтер завагався.

– Вона дуже гарна, Сьюзен… погляньте, які в неї круглі пальчики на ногах… та чи не надто вона маленька?

– Вісім фунтів^[6] – це не маленька, ягняточко, – засміялася Сьюзен. – І вона така тямуща! Заледве годину прожила на світі, а вже підняла голівку й подивилася на пана лікаря. Скільки живу, ще такого не бачила.

– У неї будуть руді коси, – вдоволено мовив лікар Блайт, – гарні золотаво-руді коси, як у мами.

– І карі очі, як у тата, – сказала, усміхаючись, пані Блайт.

– Чого б комусь із нас не бути білявим? – замріяно відповів Волтер, думаючи про Еліс.

– Білявим! Як Дрю! – мовила Сьюзен із щонайглибшим презирством у голосі.

– Вона така гарненька, коли спить, – туркотіла нянька. – Я ще ніколи не бачила, щоб дитятко так мружилося, коли засинає.

– Вона диво, Гілберте. Усі наші малята були милі, але вона – наймиліша з усіх.

– Боже правий, – пирхнула тітонька Мері-Марія, – скільки тих дітей уже було на світі, Енні.

– Нашої дівчинки ніколи ще не було на світі, – з гордістю відказав Волтер. – Сьюзен, можна мені поцілувати її… лише один раз… будь ласка?

– Можна, – кивнула Сьюзен, люто дивлячись услід тітоньці Мері-Марії. – А я спечу до обіду вишневий пиріг. Мері-Марія Блайт тут учора спекла один… бачили б ви його, пані Блайт, дорогенька! Курям на сміх! Я спробую з’їсти його сама, бо жаль викидати, але такого пирога я не подам панові лікарю, доки маю сили й здоров’я, можете бути певні.

– Але ж ви знаєте, Сьюзен, не всі вміють пекти так, як ви, – мовила Енн.

– Мамо, – сказав Волтер, коли задоволена Сьюзен пішла, – я думаю, що ми – чудова сім’я, а ви згодні?

«Чудова сім’я», – думала щаслива Енн, лежачи в ліжку й уклавши поряд малесеньку донечку. Скоро вона знов буде з ними, легконога, як колись, – любитиме їх, навчатиме й утішатиме. Вони приходитимуть до неї з їхніми маленькими радощами й печалями, щойно розквітлими надіями й досі не знаними страхами, з маленькими нездоланними труднощами й розчаруваннями, що здаються такими гіркими. Вона візьме в руки всі нитки інглсайдського побуту й ткатиме з них гобелен живої краси. І тітонька Мері-Марія не матиме приводу заявити, як вона це зробила днями: «Ти страхітливо змарнів, Гілберте. Невже ніхто в цій сім’ї не дбає про тебе?»

А тим часом унизу та ж таки тітонька Мері-Марія, журливо похитуючи головою, казала: «Усі новонароджені кривоногі, але, Сьюзен, ця дитина кривонога аж надміру. Ну, та не можна казати цього бідолашній Енні. Глядіть, не прохопіться їй, Сьюзен».

Цього разу навіть Сьюзен заціпило.

Розділ 11

Наприкінці серпня Енн знову була на ногах, щасливо чекаючи настання золотої осені. Маленька Берта-Марілла щодня квітнула, оточена любов’ю своїх братів та сестер.

– Я думав, що дитина буде весь час плакати, – мовив Джем, захоплено дивлячись, як крихітні рученята хапають його за палець. – Берті-Шекспір мені казав, що немовлята тільки те й роблять, що верещать.

– Я не маю сумніву, що всі немовлята Дрю постійно плачуть, Джеме, дорогенький, – мовила Сьюзен. – Плачуть, певне, на саму думку, що їм доводиться бути Дрю. Але Берта-Марілла – інглсайдське дитя, Джеме, дорогенький.

– Шкода, що я не народився в Інглсайді, Сьюзен, – відповів Джем, який завжди мав жаль, що народився не тут. Ді повсякчас йому про це нагадувала.

– Мабуть, тутешнє життя здається тобі нудним, Енн? – дещо зверхньо завважила була в розмові однокашниця з учительської семінарії.

Нудним! Енн ледь не розсміялася в обличчя гості. Це в Інглсайді життя нудне? Коли гарненьке малятко щодня дивує новим досягненням, коли невдовзі в гості приїдуть Діана, маленька Елізабет і Ребекка Дью, коли в однієї із Гілбертових пацієнток – пані Еллісон з Верхнього Глена – хвороба, котра, якщо вірити літературі, траплялася досі в трьох людей у цілім світі, коли Волтер пішов до школи, коли Нен випила цілий флакончик парфумів з маминого туалетного столика – усі злякалися, що вона вмре, та їй навіть нітрохи не погіршало, – коли чорна кицька-зайда привела десятьох кошенят на кухонному ґанку – нечувана кількість! – коли Ширлі замкнувся у ванній кімнаті й забув, як відчинити двері, коли Миршавко ввесь обмотався липкою стрічкою від мух, коли тітонька Мері-Марія підпалила фіранки у своїй кімнаті, глупої ночі тиняючись кімнатами зі свічкою, і розбудила всіх страхітливими криками. Життя нудне?!

Тітонька Мері-Марія досі жила в Інглсайді. Часом вона жалісливо озивалася: «Коли я вам набридну, ви тільки скажіть… Я сама дам собі раду, як звикле». Авжеж, відповідь на те могла бути лише одна, і вона незмінно лунала з вуст Гілберта, хоч і промовлена вже не таким сердечним тоном, як раніше. Навіть Гілбертова «відданість сім’ї» почала блякнути; він доволі безпорадно – «геть по-чоловічому», як гнівно пирхнула би панна Корнелія, – розумів, що тітонька Мері-Марія стала свого роду тягарем у домі. Якось він наважився тактовно натякнути їй на це, обмовившись за столом про те, як занепадають будинки, що в них надто довго ніхто не живе. Тітонька Мері-Марія кивнула, спокійно зазначивши, буцім міркує, чи не продати їй свій будинок у Шарлоттауні.

– Чудова думка, – підхопив Гілберт, – там нині продається маленький гарний котедж. Один мій знайомий переїздить до Каліфорнії; його будинок дуже нагадує той, яким ви завжди захоплювались – дім пані Сари Ньюман.

– Але пані Ньюман живе там сама… – зітхнула тітонька Мері-Марія.

– Вона й хоче жити сама, – з надією мовила Енн.

– Якщо хтось хоче жити сам, із ним певне щось негаразд, – утяла тітонька Мері-Марія.

Сьюзен ледь спромоглася притлумити стогін.

У вересні на тиждень приїхала Діана, а потім – маленька Елізабет… уже не маленька, але висока, струнка й вродлива Елізабет, хоч і з незмінним ореолом золотих кіс та мрійливою, сумовитою усмішкою. Її батько невдовзі мав повертатися до Парижа, і Елізабет їхала з ним, щоб вести господарство в домі. Удвох із Енн вони гуляли узбережжями старої гавані, вертаючись під мовчазними, пильними ясно-осінніми зорями, пригадуючи колишнє життя в Шелестких Тополях, і знову блукали мапою чарівного краю, яку Елізабет понині зберігала й мала намір зберігати завжди.

– Де б я не жила, вона повсюди висить у моїй кімнаті, – мовила дівчина.

А тоді в інглсайдськім саду майнув вітер… перший осінній вітер. Рожеві призахідні хмари стали гострі й сліпучо-прозорі. Літо зненацька постаріло – надійшла нова пора року.

– Яка рання осінь, – мовила тітонька Мері-Марія тоном, котрий свідчив, що осінь завдала їй особистої образи.

Проте й осінь була дивовижна. Із-над темно-синьої затоки віяли стрімкі вітри й сяяв пишний золотий місяць. У долині квітнули поетичні айстри, із яблуневого саду линув дитячий сміх, тихі ясні вечори спускались на гленські пагорби, а на тлі тонких сріблястих хмар було видно темні силуети птахів. Дні вкорочувалися й у гавань дедалі частіше скрадалися сірі тумани.

Із початком падолисту в Інглсайд по кількох роках обіцянок завітала Ребекка Дью. Вона приїхала на тиждень, та вдалося вмовити її лишитися на два – найпалкіше цього прагнула Сьюзен. Вони з Ребеккою Дью, очевидно, враз відшукали одна в одній рідні душі – тому, що обидві любили Енн, а чи тому, що обидві не зносили тітоньки Мері-Марії.

Якось надвечір, коли дощ стукотів по опалому листю, а вітер плакав попід інглсайдськими дахами, Сьюзен у кухні виливала своє горе співчутливій Ребецці Дью. Лікар Блайт і його дружина поїхали в гості, дітлахи затишно спали у своїх ліжках, а тітонька Мері-Марія, на щастя, пішла до себе з мігренню.

– Наче залізним обручем голову тисне, – простогнала вона.

– Кожен, – завважила Ребекка Дью, відчиняючи заслонку печі й зручно розташовуючи на ній власні ноги, – кожен, хто їсть за вечерею стільки смаженої скумбрії, скільки з’їла нині ця жінка, заслуговує на мігрень. Я, звісно, сама з’їла власну порцію… бо, мушу визнати, панно Бейкер, не знаю нікого, хто міг би засмажити скумбрію так, як ви… але я не з’їла чотири кусні.

– Панно Дью, дорогенька, – серйозно мовила Сьюзен, відкладаючи в’язання й благально дивлячись у чорні очиці Ребекки, – ви вже, звісно, побачили й зрозуміли, що за людина Мері-Марія Блайт. Але ви не знаєте й половини… ні, навіть чверті всього. Панно Дью, дорогенька, я відчуваю, що вам можна вірити. Чи можу я суто конфіденційно відкрити вам свою душу?

– Можете, панно Бейкер.

– Ця жінка приїхала сюди в червні і, як мені здається, має намір лишитися тут до кінця своїх днів. Усі в домі ненавидять її – навіть пан лікар, хай як намагається це приховати. Але він відданий своїй родині й стверджує, що батькова кузина не повинна почуватися небажаною гостею в Інглсайді. Я благала, – мовила Сьюзен тоном, що змушував припустити, буцім вона робила це, стоячи на колінах, – я благала пані Блайт рішучо заявити, що Мері-Марія Блайт мусить поїхати. Але пані Блайт занадто м’якосерда… і ми беззахисні, панно Дью… цілковито беззахисні.

– Якби ж я могла дати їй раду, – сказала Ребекка Дью, уже й сама неодноразово ображена висловлюваннями панни Блайт. – Я добре знаю, панно Бейкер, що ми не повинні порушувати священні закони гостинності, та запевняю вас, панно Бейкер, – я поговорила б із нею відверто.

– Я й сама могла б дати їй раду, та я знаю своє місце, панно Дью. Я ніколи не забуваю, що я тут не господиня. Деколи, панно Дью, я врочисто питаю себе: «Сьюзен Бейкер, ви ганчірка чи не ганчірка?» Та ви ж бачите, що руки в мене зв’язані. Я не можу покинути пані Блайт і я не повинна множити її гризоти сварками з Мері-Марією Блайт. І я завжди триматимуся свого обов’язку, позаяк, панно Дью, дорогенька, – пишно вела далі Сьюзен, – я радо помру й за пана лікаря, і за його дружину. Ми всі так щасливо жили тут до її приїзду, панно Дью. А вона труїть наше життя, і до чого це призведе, я, не будучи віщункою, не знаю… чи то пак я добре знаю, панно Дью – ми всі згинемо в божевільні. Це не єдина прикрість, панно Дью – це десятки їх, панно Дью, це сотні їх, панно Дью. Ви можете знести одного комара, панно Дью – та уявіть собі мільйони комарів!

Ребекка Дью уявила й тужливо похитала головою.

– Вона завжди вказує пані Блайт, як їй вести господарство й що вбрати. Вона стежить за мною й каже, що ніколи не зустрічала таких задерикуватих дітей. Ви самі бачили, панно Дью, дорогенька – наші діти ніколи не сваряться… майже ніколи.

– Вони належать до числа наймиліших дітей, яких я бачила в житті, панно Бейкер.

– Вона повсюди нишпорить і нюшить…

– Я це помітила, панно Бейкер.

– Вона постійно ображається за щось і дметься, проте ніколи не може образитися аж так, щоб поїхати геть. Вона лише сидить собі з виглядом такої самотньої й занедбаної істоти, доки сердешна пані Блайт зовсім розгубиться. Усе їй не так. Коли вікно відчинити, вона нарікає на протяги. Коли зачинити – бурчить, що зрідка хотіла б мати ковток свіжого повітря. Вона не терпить цибулі – навіть запаху її не зносить. Каже, що від цибулі їй зле. Тож пані Блайт веліла нам зовсім її не вживати. Можливо, – пишно підсумувала Сьюзен, – цибуля – то вияв не вельми тонкого смаку, але ми в Інглсайді всі визнаємо себе винними в цьому.

– Я сама дуже люблю цибулю, – кивнула Ребекка Дью.

– Вона не зносить котів. Каже, що від них її дрижаки беруть. І навіть байдуже, чи їх видно. Просто знати, що в домі є кіт – для неї того вже стане. Тож сердешний Миршавко не сміє й носа на поріг поткнути. Я сама не надто люблю котів, панно Дью, але стою на тім, що вони мають право вимахувати власними хвостами. А це її вічне: «Сьюзен, прошу вас не забувати, що я не їм яєць» чи «Сьюзен, скільки разів вам повторити, що я не можу їсти прохололі грінки?», а чи «Сьюзен, хтось, можливо, здатен пити ваш перестояний чай, та я не належу до цих щасливців»! Перестояний чай, панно Дью! Наче я колись подавала на стіл перестояний чай!

– Ніхто не міг би вам цього закинути, панно Бейкер.

– Коли про щось запитувати не варто – вона неодмінно про це запитає. Вона заздрить, бо пан лікар переказує новини пані Блайт раніше, ніж їй, і вона повсякчас намагається вивідати в нього щось про його пацієнтів. Ніщо не сердить його так, як це, панно Дью. Адже відомо, що лікарі повинні вміти тримати язик на припоні. А ця її вічна боязнь пожежі! «Сьюзен Бейкер, – каже вона мені, – надіюся, ви не розпалюєте в печі гасом і не розкидаєте повсюди ганчірок, вимочених у нім? Вони ж-бо можуть самозайнятися впродовж якоїсь години. Що ви відчули би, Сьюзен, якби стояли й дивилися, як догоряє цей будинок, і знали, що то сталося через вас?» Але я, панно Дью, дорогенька, мала тієї ж ночі нагоду як слід посміятися з неї. Вона тоді спалила свої фіранки, і, ох, ті її верески досі лунають у моїх вухах. І влаштувати таке, коли бідолашний пан лікар щойно заснув після двох безсонних ночей! Але найбільше, панно Дью, мене дратує те, що вона раз по раз ходить до мене в комору й перелічує яйця. Я мушу прикликати все своє філософське ставлення до життя, щоб не запитати: «Чом би вам не перелічити ще й ложки?» Діти, звісно, теж її не зносять. Пані Блайт геть вимучилася, стежачи, щоб вони цього не показали. А вона, ця жінка, якось навіть відшмагала Нен, коли лікаря й пані Блайт не було вдома – відшмагала тільки за те, що Нен назвала її «пані Мафусаїл^[7]». Таж маленька лише почула це від того збитошника, Кена Форда.

– Я відшмагала б саму цю жінку, – люто озвалася Ребекка Дью.

– Я так і сказала, панно Дью, – коли це бодай раз повториться, я відшмагаю її. «Часом ми в Інглсайді можемо дати дитині ляпанця, – заявила я їй, – але відшмагати – ніколи; закарбуйте це собі на носі». Вона цілий тиждень ходила ображена, та принаймні відтоді жодного з них і пальцем не зачепила. Зате як вона тішиться, коли їх карають батьки! «Якби я була твоєю матір’ю…», – каже якось маленькому Джемові. «Але ви ніколи й нікому не будете матір’ю», – мовив сердешний хлопчина, доведений до цього, панно Дью… просто-таки доведений до цього! Лікар Блайт відправив його спати без вечері, та як ви гадаєте, панно Дью, хто нищечком приніс йому в кімнату все найсмачніше?

– І хто ж? – сміхотливо мовила Ребекка Дью, перейнявшись духом оповіді.

– Вам би серце стислося, панно Дью, якби ви почули молитву, яку він проказав того вечора. Джем сам її склав, бідолашне ягнятко. «Дорогий Боже, прости мені, що я нагрубіянив тітоньці Мері-Марії, і будь ласка, дорогий Боже, поможи мені бути чемним до тітоньки Мері-Марії». Я ледь не заплакала, панно Дью. Я сама не схвалюю, коли діти нечемні зі старшими, панно Дью, проте мушу визнати, що коли Берті-Шекспір Дрю кинув у неї кулькою із жованого паперу – вона пролетіла за якийсь дюйм від її носа, панно Дью! – я перестріла його ввечері коло хвіртки й дала із собою цілий пакет пончиків, хоч, звісно, і не сказала, за що. Він дуже тішився, панно Дью, бо ж пончики не ростуть на деревах, а Пані Збиране Молоко ніколи їх не готує. Нен і Ді… я не могла би звірити цього нікому, крім вас, панно Дью… лікар і пані Блайт гадки не мають, що таке діється в їхньому домі, бо вони вмить поклали б цьому край… Нен і Ді назвали свою стару порцелянову ляльку з розбитою головою «Мері-Марією», і, коли вона їх насварить, ідуть і топлять її – тобто ляльку – у діжці з дощовою водою. Багато було в нас таких веселих утоплень, еге ж. Та ви не повірите, панно Дью, що ця жінка зробила одного разу…

– Щодо неї я в усе повірю, панно Бейкер.

– Вона знов образилася на щось і за вечерею відмовилася й ложку в руки взяти; зате потім, перед сном, вона посунула просто в комору і з’їла обід, який я залишила сердешному панові лікарю… з’їла все до останньої крихти! Я не язичниця, панно Дью, дорогенька, але не збагну, як то доброму Господові не набридають деякі люди.

– Ви лиш не дозволяйте собі втратити ваше почуття гумору, панно Бейкер, – рішучо застерегла Ребекка Дью.

– О, я добре знаю, панно Дью, що, коли жаба втрапить під колесо воза, у цьому є й комічний бік. Питання в тім, чи бачить його жаба? Даруйте, що надокучала вам, панно Дью, але тепер мені полегшало. Я не могла розповісти всього цього панові лікарю та пані Блайт і відчувала, що, як не звірюся комусь, то просто вибухну.

– Мені це так знайомо, панно Бейкер.

– А тепер, панно Дью, дорогенька, – мовила Сьюзен, жваво підводячись, – чи не випити нам чаю перед сном? І як щодо холодного курячого стегенця, панно Дью?

– Я ніколи не заперечувала, – мовила Ребекка Дью, виймаючи з печі свої добре прогріті ноги, – що, доки ми не забуваємо про вищі цінності життя, смачна їжа в помірній кількості – то неабияка втіха.

Розділ 12

Гілберт провів два тижні в Новій Шотландії, полюючи бекасів – навіть Енн не спромоглася вмовити його на місячну відпустку, – і в Інглсайді настав листопад. Вечорами на тлі темних пагорбів похмуро маячіли темні сосни, проте дім сяяв вогнями й веселощами, хоча вітри, що летіли з Атлантики, співали тужливих пісень.

– Чому вітер сумує, мамо? – запитав одного разу Волтер.

– Тому що він пригадує усі печалі світу від найдавніших часів, – мовила Енн.

– Він просто гуде, бо повітря страшенно вогке, – пирхнула тітонька Мері-Марія, – а моя спина мене вбиває.

Та часом бували дні, коли вітер весело шугав у сріблясто-сірім кленовім гаю, і дні, коли він ущухав, принишклий, а у світі панували ніжні промені пізньоосіннього сонця, мовчазні тіні голих дерев, що лягали вздовж і впоперек долини, і морозно-суворі надвечір’я.

– Погляньте на ту білу вечірню зорю понад осокором, – проказала якось Енн. – Коли я бачу таку красу, я вдячна за те, що просто живу на світі.

– Ти таке дивне кажеш, Енні. Зорі – звичайнісінька річ на Острові Принца Едварда, – мовила тітонька Мері-Марія, думаючи про себе: «Зорі! Наче ніхто ніколи не бачив зірок! А хіба Енні не знає, яке страшне марнотратство коїться в неї під носом, на кухні? Як нерозважливо Сьюзен Бейкер тринькає яйця й додає смалець туди, де цілком стало б і жиру, злитого після смажіння? Чи їй то геть байдуже? Ох, бідолашний Гілберт! Не дивно, що він мусить так багато працювати».

Листопад відійшов у коричнево-сірих тонах, проте зранку сніг витворив своє одвічне біле диво, і Джем, поспішаючи вниз на сніданок, утішено закричав:

– О, мамо, тепер уже скоро Різдво, і до нас прийде Санта-Клаус!

– Невже ти досі віриш у Санта-Клауса? – запитала тітонька Мері-Марія.

Енн насторожено перезирнулася з Гілбертом, який серйозно відказав:

– Тітонько, ми хочемо, щоб наші діти якнайдовше володіли спадком казкового краю.

На щастя, Джем не звернув уваги на тітоньку Мері-Марію. Їм із Волтером так кортіло негайно вибігти в новий звабливий світ, який зима огорнула власною чарівною пишнотою. Енн завжди журилася, що світлий чар неторканого снігу швидко нищать людські сліди – та це було неминуче і, зрештою, їй залишалася щедра краса надвечірніх годин, коли небо на заході багряніло над посивілими долинами й темно-бузковими хмарами, а сама Енн сиділа у вітальні перед каміном, у якім весело палахкотіли кленові дрова. Вона думала про те, яке затишне й гарне сяйво камінного полум’я. Часом воно пустотливо осявало якийсь закуток кімнати, а тоді знову тікало геть. Дивовижні картини з’являлися й зникали тут і там, скрадливі тіні наближалися й відстрибували. Зовні, за великим незаштореним вікном, уся кімната віддзеркалювалася, неначе в мареві, і тітонька Мері-Марія немовби сиділа виструнчившись – вона ніколи не дозволяла собі «розвалюватися» на стільці – надворі попід сосною.

Гілберт сидів, «розвалившись» на канапі, намагаючись не думати про те, що один із його пацієнтів помер того дня від запалення легень. Маленька Рілла гризла власні кулачки у своєму кошичку, і навіть Миршавко, підгорнувши під себе лапи, зважився замуркотіти на килимку побіля каміна – на превелике обурення тітоньки Мері-Марії.

– До речі, про котів, – озвалася вона жалібним тоном, хоча ніхто й не казав про них. – Невже сюди щоночі сходяться всі коти з цілого Глена? Не збагну, як бодай хтось міг спати під учорашні котячі завивання. Ну, та це ж моя спальня виходить вікнами на задній двір, тож, мабуть, я єдина, хто до ранку безкоштовно тішився концертом.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, до кімнати зайшла Сьюзен, повідомляючи, що в крамниці Картера Флегга зустріла пані Еліот, яка обіцяла дорогою додому навідатися в Інглсайд. Одначе Сьюзен не сказала, що пані Еліот стривожено додала:

– Сьюзен, що це сталося з пані Блайт? У неділю в церкві вона була геть виснажена й мовби сама не своя. Я досі ще не бачила її такою.

– Я скажу вам, що сталося з пані Блайт, – невдоволено буркнула Сьюзен. – У неї серйозний напад тітоньки Мері-Марії. А пан лікар ніби й зовсім не помічає цього, хоч і обожнює саму землю в неї попід ногами.

– Хіба не типовий чоловік? – зітхнула пані Еліот.

– Як добре, – сказала Енн, підхоплюючись, щоб запалити лампу. – Ми вже давно не бачили панни Корнелії – тепер нарешті почуємо всі найсвіжіші новини.

– Безсумнівно, – сухо відповів Гілберт.

– Ця жінка – злостива плетуха, – суворо докинула тітонька Мері-Марія.

Але тут, очевидно, уперше в житті, на захист панни Корнелії виступила сама Сьюзен.

– Неправда, панно Блайт! І Сьюзен Бейкер ніколи не буде спокійно стояти й слухати, як пані Еліот оббріхують і ганять! Злостива – треба ж таке! Чия б казала, панно Блайт, а чия б…

– Сьюзен! Сьюзен! – благально скрикнула Енн.

– Так, пані Блайт, дорогенька, пробачте, – я знаю, що забула своє місце. Але деяких речей терпіти не годиться.

І двері за спиною Сьюзен хряснули так, як то рідко траплялося в Інглсайді.

– Бачиш, Енні? – значущо сказала тітонька Мері-Марія. – Утім, якщо ти й далі потуратимеш нахабству своєї служниці, тут ніхто нічого не вдіє.

Гілберт підвівся й рушив до бібліотеки, де знесилений чоловік міг знайти хоч якийсь відпочинок. Тітонька Мері-Марія, що не любила панни Корнелії, подалася нагору. Отак і вийшло, що панна Корнелія застала Енн у вітальні саму, втомлено схилену над колискою Рілли. Панна Корнелія не стала, як зазвичай, переказувати гленські плітки; натомість вона відклала шаль, сіла побіля Енн і взяла її за руку.

– Енн, рибонько, що з вами? Я ж бачу – коїться щось недобре. Вас мучить ця смертельно мила стара душа – Мері-Марія Блайт?

Енн кволо всміхнулася.

– Ох, панно Корнеліє, я знаю, як нерозумно зважати на це… але нині – один із тих днів, коли я просто не можу зносити її в домі. Вона… вона труїть наше життя…

– То чом би вам не попросити її поїхати?

– Ми не можемо, панно Корнеліє… я не можу, а Гілберт нізащо цього не зробить. Він каже, що більше не поважатиме сам себе, якщо вижене з дому родичку.

– Дурниці, – рішучо втяла панна Корнелія. – У неї купа грошей і власний чудовий будинок. Просто сказати, що їй слід поїхати й мешкати там – хіба це означає «вигнати з дому»?

– Ні, але Гілберт… бачте, він навряд чи усвідомлює… він так багато працює… і, бігме, це такі дрібниці… мені навіть соромно…

– Я знаю, рибонько. Та деколи ці дрібниці стають такі нездоланно великі. Чоловік не зрозуміє цього, звісно. Одна моя приятелька із Шарлоттауна добре знає Мері-Марію Блайт – вона й каже, що тітонька Мері-Марія ніколи не мала жодного друга. Хтось навіть дав був їй прізвисько «Кислий Оцет». Вам слід, рибонько, таки наважитися й заявити, що більше ви не будете миритися з її присутністю.

– Я почуваюся, мовби в одному з тих снів, коли намагаєшся бігти, а можеш лише спроквола пересувати ноги, – зітхнула Енн. – Якби то було час від часу… але щодня… Сніданки, обіди й вечері стали для нас жахіттям. Гілберт каже, що більше не здатен спокійно розрізати птицю.

– Це він помітив, – пирхнула панна Корнелія.

– Ми тепер не можемо поговорити за обідом – щойно хтось промовить бодай слово, вона неодмінно осудить його. Вона постійно сварить дітей і наголошує на їхніх вадах щоразу, коли в нас гості. Колись нам було так приємно сісти всім разом за стіл, а тепер..! Її дратує сміх, а ви знаєте, як ми всі любимо посміятися… розповісти кумедну історію… чи то радше, любили колись. Вона завжди помічає все найнеприємніше. Сьогодні вона сказала: «Не дмися, Гілберте. Ти посварився з Енні?» – а все тому, що ми сиділи мовчки. Ви знаєте, Гілберт гнітиться, коли не може врятувати пацієнта, який, на його думку, мусив вижити. А тоді вона прочитала нам нотацію й застерегла, щоб сонце не заходило над нашим гнівом. Звісно, ми посміялися з цього потім – але в ту мить..! Вона та Сьюзен не ладнають між собою… і ми не можемо заборонити Сьюзен бурмотіти собі під носа нітрохи не чемні вислови. І то було вже геть не бурмотіння, коли тітонька Мері-Марія сказала, що в житті не бачила такого брехуна як Волтер. Бачте, вона почула, як він розповідав Ді казку про свою зустріч із Місячним Чоловіком, і надумала промити йому рот водою з милом. Того дня Сьюзен розгромила її на всіх фронтах. І вона забиває дітям голови щонайбридкішими уявленнями. Так, вона сказала Нен, що одна дівчинка померла вві сні через те, що була нечемна, і Нен тепер боїться лягати спати. А Ді вона заявила, що, коли та завжди буде хороша й добра, батьки полюблять її так само, як люблять Нен, попри її руді коси. Гілберт страшенно розгнівався й поговорив із нею дуже різко. Я сподівалася, що вона врешті-решт образиться й поїде, хоч мені й було б неприємно знати, що хтось покинув мій дім ображений. Проте вона лише сказала, що не хотіла нікого скривдити, і її великі сині очі налилися слізьми. Вона, мовляв, чула, що жодні батьки ніколи не люблять двійнят однаково; їй здалося, що ми більше любимо Нен і що сердешна Ді це відчуває. Вона проплакала цілу ніч… і Гілберт вирішив, що був із нею надто грубий… і перепросив її.

– Хіба не типовий чоловік? – мовила панна Корнелія.

– Ох, панно Корнеліє, звісно, я не повинна такого казати. Коли я згадую про всі милості, даровані мені Господом, то відчуваю, як це ницо з мого боку – зважати на такі дрібні кривди… хай навіть вони затьмарюють радість життя. Та й тітонька Мері-Марія не завжди така нестерпна… часом навіть доволі мила.

– Невже? – саркастично озвалася панна Корнелія.

– Так… і добра. Одного разу почула, що я хочу новий чайний сервіз, і замовила мені його в Торонто… поштою! Ох, панно Корнеліє, який він незугарний!

Енн силувано засміялася й схлипнула. Потім вона засміялася знову.

– Не говорімо про неї більше. Мені вже не так тяжко – тепер, коли я пожалілася вам, мов дитина. Погляньте на маленьку Ріллу, панно Корнеліє! Які гарні в неї війки, коли вона спить. А ми з вами потеревеньмо на славу.

За час розмови з панною Корнелією Енн повеселішала, проте, коли гостя пішла, вона ще сиділа, замислена, перед каміном. Вона не все розповіла панні Корнелії. Вона нічого не розповідала Гілберту. Їх було так багато, цих незначущих дрібниць…

«Таких незначущих, що не годиться й казати, – думала Енн. – А проте… це ті самі дрібниці, що прогризають діри в тканині життя… наче міль… і сточують її безслідно».

Тітонька Мері-Марія, що поводилася в Інглсайді, мов господиня… Тітонька Мері-Марія, що запрошувала гостей, не попереджаючи про це, аж доки вони з’являлися у дверях… «Через неї я стала чужою у власному домі». Тітонька Мері-Марія, що переставляла меблі за час відсутності Енн: «Не сердься, Енні; мені здалося, що стіл тут потрібніший, аніж у бібліотеці». Тітонька Мері-Марія, по-дитячому спрагло цікава до всього, із безсоромно відвертими запитаннями щодо найделікатніших сфер життя. «...постійно заходить до моєї спальні, не постукавши… постійно нюшить, чи ніде не чути диму… постійно розрівнює подушки, варто мені їх підбити… постійно дорікає мені за розмови зі Сьюзен… постійно присікується до дітей. Ми мусимо невпинно стежити за їхньою поведінкою, та нам це не завжди вдається».

– Погана тітка Маїя, – виразно промовив Ширлі одного жахливого дня. Гілберт хотів був його покарати, але йому завадила Сьюзен, повставши на захист дитини в усій своїй скривдженій величі.

«Ми залякані, – мовила собі Енн. – Наше життя починає крутитися довкола думки, чи вдовольнить воно тітоньку Мері-Марію. Ми не визнаємо цього – але це правда. Ми згодні на все, аби тільки вона не втирала сліз із великодушним обличчям. Так не може тривати далі».

Зненацька Енн пригадала слова панни Корнелії про те, що Мері-Марія Блайт ніколи не мала жодного друга. Як це страшно! І, щедро обдарована дружбою й друзями, Енн раптом відчула приплив співчуття до самотньої жінки, попереду в якої маячіла хіба моторошна, сіра старість, де ніхто не шукатиме в неї притулку й розради, надії та зцілення, затишку та любові. Звісно ж, вони могли бути терплячі до неї. Адже то все лише поверхневі дрібниці, що не можуть отруїти глибинних джерел життя.

«У мене просто стався пекучий напад жалю до себе, – думала Енн, виймаючи Ріллу з колиски й відчуваючи радісний трепет від дотику ніжної круглої щічки до свого обличчя. – Тепер він минув і я беззастережно в ньому каюся».

Розділ 13

– Тепер зими вже не такі, як у давні добрі часи, правда, мамо? – зажурено мовив Волтер.

Увесь листопадовий сніг давно розтанув і впродовж грудня Глен Святої Марії стояв похмурий і темний поміж вод сірої затоки, на поверхні якої вітер крутив баранці крижаного білого шумовиння. Було всього кілька сонячних днів, коли гавань іскрилася в золотавих обіймах пагорбів; решта ж надходили й ішли в захмареній непривітності. Мешканці Інглсайду марно сподівалися снігу ще до Різдва, та загалом святкові клопоти минали звичним трибом, тож у домі витав дух таємниці, загадкові перешіптування й дивовижні пахощі. Напередодні Різдва все було готове. Ялинка, що її Джем і Волтер принесли з видолинку, стояла в кутку вітальні; на вікнах і дверях висіли лапаті зелені вінки, прикрашені червоними стрічками; поруччями сходів зміїлися паростки туї; полиці в коморі Сьюзен вгиналися від наїдків. А ввечері, коли всі примирилися з тьмяно-багнистим Різдвом, хтось визирнув у вікно й побачив густий, пишний сніг, що квапливо падав на землю.

– Сніг! Сніг! Сніг!!! – закричав Джем. – Мамо, це все-таки біле Різдво!

Інглсайдські дітлахи вклалися спати щасливі. Вони любили, підгорнувши затишні ковдри, слухати, як десь у сніжно-сірій ночі гуде заметіль. Тим часом Енн і Сьюзен прикрашали різдвяну ялинку. «Самі, наче двоє дітей», – зневажливо думала тітонька Мері-Марія. Вона не схвалила ані свічок на ялинці – «ану ж, як від них займеться будинок», ані кольорових кульок – «ану ж, як двійнята надумають з’їсти їх». Проте ніхто на неї не зважав. Усі вже збагнули, що це єдина умова, за якої життя в домі з Мері-Марією Блайт ставало можливим.

– От і все! – вигукнула Енн, почепивши велику срібну зірку на вершечок пишного деревця. – О, Сьюзен, яка ж вона красуня! Добре, що на Різдво ми всі можемо знов стати дітьми, нітрохи цього не соромлячись! Я тішуся, що випав сніг… та сподіваюся, до ранку буря вщухне.

– Завтра цілий день сніжитиме, – упевнено відказала тітонька Мері-Марія. – Про це свідчить моя бідолашна спина.

Енн вийшла до передпокою, відчинила вхідні двері й визирнула надвір. Світ зник за пеленою білої хурделиці. Віконні шиби посіріли від налиплого на них снігу. Сосна була, мов велетенський білий привид.

– Це й справді не віщує нічого доброго, – тужливо сказала Енн.

– Погодою в нас поки що керує Бог, пані Блайт, дорогенька, а не Мері-Марія Блайт, – озвалася Сьюзен із-за її спини.

– Я сподіваюся, що нині бодай ніхто не надумає захворіти й викликати Гілберта, – мовила Енн, вертаючись до вітальні.

Перш ніж зачинити двері, відганяючи штормову ніч, Сьюзен востаннє глипнула в темряву.

– Тільки спробуй народити нині, – грізно кивнула вона будинкові в Верхньому Глені, де дружина пана Джорджа Дрю чекала на своє четверте немовля.

Та попри спину тітоньки Мері-Марії, буря невдовзі вщухла й ранок забарвив чашу білосніжної зимової долини винним багрянцем досвітніх сонячних променів. Діти прокинулися рано, жваві й з ясними очима в передчутті веселого свята.

– Мамо, а Санта-Клаус дістався до нас крізь бурю?

– Ні. Він слабував і йому забракло сил, – мовила тітонька Мері-Марія, що була в доброму гуморі, як на свій звичний настрій, і спромоглася на сякий-такий жарт.

– Санта-Клаус щасливо дістався до Глена, – урвала її Сьюзен, перш ніж дитячі очі взялися імлою від сліз. – Онде, поснідаєте й побачите, що він зробив із вашою ялинкою.

Після сніданку тато кудись зник, але ніхто не звернув на це уваги, бо всі розглядали ялинку – прегарну ялинку в золотих і срібних кульках між свічок, що палахкотіли в усе ще темній кімнаті. А попід нею лежали пакунки – різнобарвні, великі й маленькі, перев’язані яскравими стрічками. Аж тут з’явився Санта-Клаус – розкішний Санта-Клаус у багряній шубі з білою габою, із довгою бородою й кумедним великим черевом. Сьюзен запхала три подушки в оксамитовий балахон, який Енн пошила для Гілберта. У першу мить Ширлі заверещав від жаху, проте не схотів, щоб його вивели геть із вітальні. Санта-Клаус роздав подарунки із жартівливим напучуванням кожному з дітей, і голос його лунав так дивовижно знайомо навіть із-під маски; а насамкінець борода йому зайнялася від свічки, на превелике похмуре вдоволення тітоньки Мері-Марії, яка згодом зітхнула:

– Ох, Різдво тепер не таке, як за мого дитинства.

Тітонька Мері-Марія несхвально глипнула на подарунок, що надіслала для Енн із Парижа маленька Елізабет – невеличку бронзову копію Артеміди зі срібним луком.

– Що це за потіпаха? – неприязно поцікавилася вона.

– Богиня Діана, – мовила Енн, обмінявшись усмішками з Гілбертом.

– Язичниця! Ну, то інша річ. Та на твоєму місці, Енні, я забрала б її з-перед дитячих очей. Я собі думаю, що такої чесноти як скромність уже не лишилося в цьому світі. Моя бабуся, – додала тітонька Мері-Марія з чарівною непослідовністю, так характерною для більшості її висловлювань, – завжди носила три нижні спідниці – і влітку, і взимку.

Тітонька Мері-Марія зв’язала всім дітям напульсники з вовни бридкого фуксинового відтінку й такий самий светр для Енн. Гілберт одержав від неї куцу негарну краватку, а Сьюзен – червону фланелеву нижню спідницю. Навіть Сьюзен уважала червоні фланелеві нижні спідниці геть старомодними; утім, вона чемно подякувала тітоньці Мері-Марії.

«Ця річ годилася б хіба якійсь із бідних місіонерок, – думала Сьюзен. – Три нижні спідниці, треба ж таке! Я тішу себе сподіванням, що я гідна жінка, проте й мені подобається та особа зі срібним луком. Одягу на ній, звісно, мало, та якби мені таку фігуру, може, і я не схотіла б її ховати. А тепер погляньмо, як там начинка для індички… хоча яка то начинка – без цибулі».

Того дня Інглсайд був повен щастя, простого старого доброго щастя, навіть попри в’їдливі шпильки тітоньки Мері-Марії, яка вочевидь нудилася в товаристві щасливих людей.

– Мені тільки грудину, дякую. (Джеймсе, їж суп тихо, не сьорбай). Ні, Гілберте, ти не такий мастак розрізувати індичку, як був твій батько. Він умів кожному дати найкращий шматок. (Дівчата, старші хотіли б теж іноді мовити слово. Мене виховували згідно з настановою «Дітей має бути видно, але не чути»). Ні, дякую, Гілберте, салат – це не для мене. Я не їм сирого. Так, Енні, я візьму трошечки пудингу. Ні, пироги з горіхами й чорносливом – то геть нестравний харч.

– Горіхові пироги Сьюзен – це поеми, достоту як яблучні пироги – ліричні вірші, – мовив лікар Блайт. – Вділи мені по шматочку обидва, моя дівчинко.

– Невже тобі подобається, Енні, що у твоєму віці тебе називають дівчинкою? Волтере, ти не доїв хліба з маслом. Скільки бідних дітей були б раді одержати цей шматок! Джеймсе, висякайся врешті-решт і сиди тихо, мене дратує твоє шморгання.

І все ж то було гарне й веселе Різдво. Навіть тітонька Мері-Марія після обіду відтанула, майже люб’язно сказавши, що вручені їй подарунки цілком непогані, і сиділа, зносячи присутність Миршавка зі страдницьким обличчям, що змушувало інших дещо соромитися своєї любові до цього кота.

– Здається, наші діти весело провели час, – усміхнулася Енн, дивлячись на візерунок переплетеного гілля дерев у саду проти сутінкового неба та білих пагорбів, і на самих дітей, що розсипали крихти хліба на галявині для птахів. Вітер тихо виспівував у верховітті, жбурляючи долі пригорщі снігу й віщуючи на завтра віхолу; проте Інглсайд мав свій погожий різдвяний день.

– Так, мабуть, – кивнула тітонька Мері-Марія. – Принаймні наверещалися вдосталь. Що ж до того, скільки вони з’їли… ну, то дитинство не вернеться, і я надіюся, вам для них не забракне рицини.

Розділ 14

То була зима, яку Сьюзен назвала мінливою: численні відлиги та приморозки прикрасили Інглсайд частоколом химерних бурульок. Діти годували сімох блакитних сойок, які щодня прилітали в сад по гостинець і дозволяли Джемові брати їх на руки, хоч і сахалися будь-кого іншого. У січні й лютому Енн допізна сиділа над каталогами різноманітного насіння. Потім над гаванню, пагорбами й грядою дюн промчали молоді березневі вітри, і зайці, як казала Сьюзен, узялися розкладати великодні яйця.

– Який бурхливий місяць березень, правда, мамо? – вигукнув Джем, що був братом усім вітрам.

Звісно ж, родина воліла уникнути «збурень,», пов’язаних із тим, що Джем поранив руку об іржавий цвях – кілька днів йому дошкуляв набряк, а тітонька Мері-Марія переповіла всі історії про зараження крові, що тільки спали їй на гадку. Але цього слід чекати – думала собі Енн, коли найстрашніша загроза минула, – якщо ваш маленький син повсякчас тішить свою дослідницьку вдачу.

А тоді настав він – квітень! Зі сміхом квітневих дощів, шепотами квітневих дощів, із неквапністю, стрімкістю, круговертю, ударами, танцями й плюскотінням квітневих дощів!

– Мамо, погляньте, як гарно вмився світ! – вигукнула Ді одного з найперших ранків, коли сонце знову визирнуло з-за хмар.

Бліді весняні зорі спалахували над пеленою туманів, болота заквітчалися бруньками вербових котиків. Молоді пагони дерев утратили всю свою холодну стриманість і стали розімліло-ніжні. Поява першої вільшанки була визначною подією, видолинок ізнову перетворився на місце нестримних забав, а Джем приніс мамі букет перших пролісків, тяжко скривдивши тітоньку Мері-Марію, яка вважала, що вони мусять дістатися їй. Сьюзен прибирала на горищі; Енн, котра за цілу зиму не мала ні хвилинки вільної, огорталася радістю, наче пишними шатами, і просто-таки жила в саду; Миршавко ж тішився весні, навіжено крутячись, ніби дзиґа, по всіх інглсайдських стежках.

– Ти більше дбаєш про сад, Енні, аніж про власного чоловіка, – дорікнула тітонька Мері-Марія.

– Мій сад так любить мене, – замріяно мовила Енн… а тоді, збагнувши, як можна витлумачити її слова, зайшлася безтурботним сміхом.

– Дивне ти кажеш, Енні. Звісно, я розумію, що ти не хотіла сказати, буцім Гілберт тебе не любить… але що, якби це почув хтось чужий?

– Дорога тітонько Мері-Маріє, – весело відказала Енн, – я, бігме, не можу відповідати за те, що кажу о цій порі року. Навесні я завжди трохи безумна – усі це знають. Але це таке дивовижне безумство! Ви бачили той невагомий туман понад дюнами – наче танок невидимих чарівниць? А наші жовті нарциси? У нас в Інглсайді ще не було таких нарцисів, як цього року.

– Я не люблю нарцисів – надто вони зухвалі, – пирхнула тітонька Мері-Марія, кутаючись у шаль, щоби сховати спину від протягів.

– А чи знаєте ви, пані Блайт, дорогенька, – зловісно промовила Сьюзен, – що сталося з новими ірисами, які ви хотіли посадити в тінистому закутку саду? Вона посадила їх нині, коли ви пішли, на заднім подвір’ї – там, де найбільше сонця.

– Ох, Сьюзен! І ми не можемо пересадити їх, бо вона так образиться!

– Ви тільки звеліть мені, пані Блайт, дорогенька, і я…

– Ні-ні, Сьюзен, лишімо їх поки що там. Згадайте, як вона плакала, коли я натякнула їй, що таволгу не слід було підрізувати до цвітіння.

– Але, пані Блайт, дорогенька… ганити наші нарциси… знані на всю околицю…

– Цілком справедливо знані. Сьюзен, не зважайте на тітоньку Мері-Марію, коли не хочете, щоб з вас і далі всі кепкували. Погляньте, на цій клумбі все ж зійшли настурції. Це так цікаво – коли ти вже й не сподіваєшся діждати паростків і раптом бачиш, як вони пробиваються з-під землі. Я хочу облаштувати маленький розарій у південно-західному кутку. О, мене трепет охоплює від самого слова «розарій». Ви колись бачили таку блакитну блакить неба, Сьюзен? А якщо вечорами слухати пильно, можна почути, як усі струмочки в Глені жебонять, зливаючись у веселій балачці. Сьогодні я хотіла би провести ніч у видолинку, з подушкою з диких фіалок під головою.

– Вам було б там дуже вогко, – терпляче відповіла Сьюзен. Навесні пані Блайт завжди ставала така. Це минеться.

– Сьюзен, – змовницьки прошепотіла Енн, – я хочу наступного тижня відсвяткувати день народження.

– Чом би й ні? – відказала Сьюзен. Звісно, у сім’ї немає нікого, хто народився б наприкінці травня, та чи варто на це зважати, коли пані Блайт хоче відсвяткувати день народження?

– День народження тітоньки Мері-Марії, – вела далі Енн, сповнена рішучості не відступати перед лицем небезпеки. – Гілберт каже, що наступного тижня їй виповниться п’ятдесят п’ять років, і я подумала, що…

– Пані Блайт, дорогенька, невже ви справді хочете відсвяткувати день народження цієї…

– Полічіть до ста, прошу вас… мила Сьюзен, полічіть до ста! Вона так зрадіє. Подумайте, яке сумне в неї життя!

– Вона сама в цьому винна.

– Можливо. Але Сьюзен, я хочу зробити це для неї.

– Пані Блайт, дорогенька, – погрозливо мовила Сьюзен, – ви завжди були такі ласкаві, що давали мені відпустку щоразу, коли я потребувала. Отож, я відчуваю, що мушу перепочити наступного тижня. Я попрошу свою небогу Гледіс приїхати й допомогти вам. І годі, про мене, Мері-Марія Блайт може собі святкувати хоч дюжину днів народження.

– Якщо ви, Сьюзен, так не хочете брати участь у цьому задумі, я, звісно, відмовлюся від нього, – поволі проказала Енн.

– Пані Блайт, дорогенька, ця жінка сіла вам на карк і хоче лишитися тут назавжди. Вона геть вимучила вас, тримає пана лікаря під закаблуком і зводить нінащо життя дітей. Про себе я не кажу, бо, зрештою, хто я така? Вона сварила, бурчала, шпигала й ображалася, а ви тепер хочете святкувати її день народження? Що ж, коли так… ми закасаємо рукави й зробимо все якнайкраще!

– Сьюзен, ви диво!

Почалося обговорення деталей плану. Сьюзен, погодившись відсвяткувати день народження, воліла, задля честі Інглсайду, підготувати все бездоганно, щоб навіть Мері-Марія Блайт не мала дошкульних зауважень.

– Напевне, Сьюзен, ми влаштуємо ранкове прийняття. Тоді гості підуть удень, і ми з лікарем встигнемо ще на концерт у Лобриджі. Ми збережемо все в таємниці, щоб то була для неї несподіванка. Вона нічого не знатиме аж до останньої миті. Я запрошу всіх тих, із ким вона приятелює тут, у Глені.

– І хто ж то міг би бути, пані Блайт, дорогенька?

– Ну… тих, кого вона принаймні зносить. А ще її кузину з Лобриджа, Аделлу Кері, і декого із Шарлоттауна. У нас буде великий фруктовий торт із п’ятдесятьма п’ятьма свічками…

– …який, звісно, пектиму я.

– Але ж ви знаєте, Сьюзен, що ваші фруктові торти найкращі на всьому острові.

– Я знаю, що у ваших руках, пані Блайт, дорогенька, я тану, як віск.

Минув тиждень, сповнений загадкових клопотів. Весь Інглсайд був перейнятий таємницею. Кожен дав урочисту обіцянку ні словом не прохопитися тітоньці Мері-Марії про свято. Проте Енн і Сьюзен забули, що у світі існують чутки. Увечері напередодні прийняття тітонька Мері-Марія повернулася додому після візиту в Глені й застала їх, утомлених, на сутінковій терасі, де вони сиділи без світла.

– Усе в темряві, Енні? Дивно, як то люди люблять сидіти потемки. Мене темрява завжди гнітить.

– Це не темрява, це сутінки. Світло й темрява поєдналися в любовному союзі, і прекрасний плід його, – мовила Енн радше сама собі, аніж комусь іншому.

– Надіюся, хоч ти сама розумієш, що кажеш, Енні. То що, у вас завтра гості?

Енн випросталася в кріслі. Сьюзен, котра вже сиділа дуже прямо, не могла випростатися сильніше.

– Але… але… тітонько…

– Завжди я мушу про все дізнаватися від чужих, – мовила тітонька Мері-Марія радше скрушно, аніж сердито.

– Ми… ми хотіли, щоб то була несподіванка…

– Не розумію, Енні, для чого вам кликати гостей о цій порі року, коли погода така непевна.

Енн зітхнула з полегкістю. Вочевидь, тітонька Мері-Марія знала хіба те, що прийдуть гості, але не те, як це стосується її самої.

– Я… я хотіла зібрати гостей, доки відцвітуть весняні квіти, тітонько.

– Я вберу свою гранатову тафтяну сукню. Певно, Енні, якби я не почула цієї звістки в селі, твої милі друзі заскочили б мене в бавовняному халаті.

– О ні, тітонько. Звісно, ми попередили б вас завчасу.

– Ну, якщо моя порада щось важить для тебе, Енні, – а часом я певна, що не важить, – то ліпше тобі надалі не бути аж такою потайною. До речі, коли ти не знаєш, – подейкують, ніби то Джеймс жбурнув камінь у вікно методистської церкви.

– То не він, – спокійно відповіла Енн. – Він сказав, що не робив цього.

– Чи певна ти, Енні, що він не бреше?

– Так, – цілком незворушно мовила «Енні». – Джем ані разу в житті не сказав мені неправди.

– Ну, я подумала, тобі слід знати, що кажуть люди.

І тітонька Мері-Марія випливла геть у своїй звичній штивній манері, навмисне зневажливо обминаючи Миршавка, який лежав на спині в надії, що хтось полоскоче йому черевце.

Енн і Сьюзен глибоко зітхнули.

– Сьюзен, я, мабуть, ляжу спати. Надіюся, завтра не буде дощу – мене тривожить ота темна хмара над гаванню.

– Буде сонячно, пані Блайт, дорогенька, – запевнила Сьюзен. – Так сказано в календарі.

У Сьюзен був календар із прогнозами погоди на рік, які збувалися достатньо часто, щоб забезпечити йому надійну репутацію.

– Не замикайте бічних дверей, Сьюзен – лікар пізно повернеться з міста. Він зголосився купити троянди – п’ятдесят п’ять золотавих троянд, бо тітонька Мері-Марія сказала була, що любить лише ці квіти.

Півгодини потому Сьюзен, читаючи на ніч розділ із Біблії, натрапила на вірш: «Здержуй ногу свою від дому свого товариша, щоб тобою він не переситивсь і не зненавидів тебе»^[8].

«Навіть у ті часи», – подумала Сьюзен, заклавши сторінку гілочкою полину.

Енн і Сьюзен прокинулися рано, щоб завершити останні приготування, перш ніж тітонька Мері-Марія спуститься на сніданок. Енн завжди любила вставати рано – у ті таємничі передсвітанкові півгодини, коли світ належить феям і стародавнім богам. Любила вона й дивитися на бліде рожево-золоте вранішнє небо за церковним шпилем, на півпрозоре сяєво перших променів над дюнами, на перші бузкові спіралі диму, що зміїлися із гленських коминів.

– День, як на замовлення, пані Блайт, дорогенька, – самовдоволено мовила Сьюзен, усипаючи кокосовою стружкою глазур на фруктовому торті. – Зроблю-но я ще ці вершкові кульки за новим рецептом; а Картерові Флеггу телефонуватиму щопівгодини, щоб він не забув про морозиво. А тоді мушу ретельно вимити парадний ґанок.

– Чи є в цьому потреба, Сьюзен?

– Пані Блайт, дорогенька, ви запросили пані Еліот, адже так? Вона побачить наш ґанок лише бездоганно чистим. А вас я попрошу прикрасити їдальню. Я не маю до цього хисту – гарно розставляти квіти.

– Чотири торти! Ого! – сказав Джем.

– Коли в нас свято, – бундючно мовила Сьюзен, – то це вже свято.

Гості прийшли вчасно й у передпокої їх зустріли тітонька Мері-Марія в гранатовій тафтяній сукні та Енн у кремовій серпанковій. Спершу Енн хотіла була вбрати білу муслінову сукню, але передумала.

– Дуже слушно, Енні, – прокоментувала тітонька Мері-Марія. – Я завжди кажу, що білі сукні – то лише для молодих.

Усе минало за планом. Стіл був розкішний – найкращий посуд Енн та екзотична краса білих і бузкових ірисів. Вершкові кульки Сьюзен справили щиру сенсацію – нічого подібного в Глені досі не куштували, – її молочний суп виявився останнім словом кулінарної науки, салат був приготований з інглсайдських курей – «тих, які справді кури», – а геть зацькований Картер Флегг привіз морозиво з точністю до хвилини. Аж ось увійшла Сьюзен, несучи перед собою торт із п’ятдесятьма п’ятьма запаленими свічками так, наче то була голова Хрестителя на полумиску, і поставила його на стіл перед Мері-Марією Блайт.

А тим часом Енн, із вигляду весела безтурботна господиня, добряче непокоїлася. Прийняття тривало гладенько, та її дедалі сильніше посідала певність, що весь задум іде прахом. По прибутті гостей вона була надто заклопотана, щоб помітити, як тітонька Мері-Марія перемінилася на виду, коли пані Еліот сердечно привітала її з днем народження й побажала міцного здоров’я та довгих літ. Тож лише коли всі посідали за стіл, Енн завважила, що панна Блайт нітрохи не задоволена. Вона пополотніла – невже від гніву? Ні, це неможливо! – і за весь час сніданку не проказала ні слова, окрім хіба коротких, силуваних відповідей на запитання, звернені до неї. Вона з’їла дві ложки супу й три жмутки салату; що ж до морозива – вдавала, буцім його немає на столі.

Коли Сьюзен принесла торт із запаленими свічками, тітонька Мері-Марія судомно ковтнула, марно намагаючись притлумити ридання, і за столом пролунало щось схоже на здушений кашель.

– Тітонько, ви нездорові? – стривожено мовила Енн.

Панна Блайт холодно зиркнула на неї.

– Я цілком здорова, Енні. Дивовижно здорова, як на таку літню жінку.

У цю вельми сприятливу мить увійшли двійнята з п’ятдесятьма п’ятьма золотими трояндами в кошику, який серед раптової мовчанки вручили тітоньці Мері-Марії, ледь чутно бурмочучи привітальні слова й побажання. Між гостей пролунав схвальний шепіт; утім, Мері-Марія Блайт сиділа мовчки.

– Ді… дівчата задмухнуть свічки замість вас, тітонько, – розгублено пролебеділа Енн, – а потім… ви ж розріжете торт?

– Я ще не зовсім немічна, Енні… тож можу й сама задмухнути свічки… поки що.

Тітонька Мері-Марія взялася задмухувати свічки, одну по одній – неквапно й демонстративно. Так само неквапно й демонстративно вона розрізала торт і відклала ніж.

– А тепер – із твого дозволу, Енні, я піднімуся до себе. Такій літній жінці як я слід відпочити після стількох потрясінь.

Із шурхотом майнула спідниця тітоньки Мері-Марії. Із гуркотом упав трояндовий кошик, який тітонька Мері-Марія єдиним рухом скинула на підлогу. Із цокотом продзвеніли на сходах підбори тітоньки Мері-Марії. Із грюкотом зачинилися двері спальні тітоньки Мері-Марії.

Ошелешені гості їли свої шматки торта з усім апетитом, який спромоглися прикликати, у напруженій тиші, яку порушувала вряди-годи тільки розповідь пані Мартін про лікаря в Новій Шотландії, що отруїв кількох своїх пацієнтів, зробивши їм ін’єкцію дифтерійної палички. Решта, відчуваючи, що ця історія не демонструє вишуканого смаку, не підтримали її шляхетної спроби порятувати застільну бесіду, і всі пішли одразу, як це дозволили приписи доброго тону.

Спантеличена Енн кинулася до кімнати тітоньки Мері-Марії.

– Тітонько, та що сталося?

– Хіба конче треба було, Енні, всім оголошувати мій вік? І кликати Аделлу Кері… вона вмирала, так хотіла знати, скільки мені років!

– Тітонько, ми… ми лише хотіли…

– Не знаю, чого ви хотіли, Енні… але добре знаю одне – в усьому цьому є якась прихована мета. Я читаю твої думки, люба Енні… але розпитувати не буду… я лишу це на твоїм сумлінні.

– Тітонько, я мала намір лише потішити вас і влаштувати вам свято. Пробачте, я…

Тітонька Мері-Марія піднесла хустинку до очей і відважно всміхнулася.

– Авжеж, я пробачаю тобі, Енні. Але ти повинна розуміти, що після такої кривди – зумисної кривди – я не можу лишатися в цьому домі.

– Тітонько, невже ви не вірите, що…

Тітонька Мері-Марія підняла довгу, худу, вузлувату руку.

– Не говорімо про це, Енні. Я хочу спокою… тільки спокою. «Духа прибитого хто піднесе?»^[9]

Надвечір Енн поїхала з Гілбертом на концерт, проте не можна сказати, що їй удалося насолодитися музикою. Гілберт, за висловом панни Корнелії, поставився до ранкового інциденту, «як найтиповіший чоловік».

– Так, вона завжди дратувалася натяками на свій вік. Батько був частенько кпив із неї. Я мав попередити тебе, але чомусь це вискочило в мене з пам’яті. Якщо вона їде – нехай собі.

«Відданість родині» завадила Гілбертові докинути: «На щастя».

– Не поїде вона, пані Блайт, дорогенька. То була б надто велика удача, – похитала головою Сьюзен.

Проте цього разу Сьюзен помилилася. Наступного ж дня тітонька Мері-Марія поїхала, великодушно пробачивши всім усе в мить прощання.

– Не винувать Енні, Гілберте, – пишно сказала вона. – Певно, їй не праглося навмисне мені дошкулити. Я не заперечувала проти того, щоби твоя дружина мала якісь таємниці від мене, хоча для чутливої душі, такої як моя… Та попри все, мені завжди подобалася горопашна Енні… мушу сказати це в мить прощальної слабкості. Інша річ – Сьюзен Бейкер. Постав її на місце, Гілберте, і хай не писне – це остання моя порада.

Спершу ніхто не міг повірити в таке щастя. Потім, помалу, вони призвичаїлися до того, що тітонька Мері-Марія справді поїхала… що всі знову вільні сміятися, не боячись образити когось, відчиняти вікна й не чути нарікань на протяги, їсти улюблені страви, не жахаючись розмов про те, що вони неминуче спричинять рак шлунка.

«Я ніколи так охоче не прощалася із жодним гостем, – дещо гризько думала Енн. – Але як приємно знов бути собою у власному домі».

Миршавко ретельно вилизував свою шубку, відчуваючи, що й у котячім житті є беззаперечні радості. У саду розквітла перша півонія.

– Світ повен поезії, правда, мамо? – запитав Волтер.

– Червень буде погожий, – упевнено мовила Сьюзен. – Так сказано в календарі. Буде кілька весіль і щонайменше два похорони. Дивно, правда, – як то нарешті можна зітхнути спокійно. Коли я згадую, пані Блайт, дорогенька, як не хотіла святкувати той її день народження, то знов переконуюся, що є на світі всемогутнє Провидіння. І чи не здається вам, пані Блайт, дорогенька, що наш пан лікар залюбки з’їв би сьогодні смаженини з цибулею?

Розділ 15

– Я вирішила зайти до вас, рибонько, – мовила панна Корнелія, – і пояснити все щодо свого дзвінка. То була помилка. Кузина Сара все-таки не померла.

Енн, притлумивши усмішку, запропонувала панні Корнелії стілець на ґанку. Сьюзен, підвівши голову від мереживного комірця, який вона плела для своєї небоги Гледіс, мовила з ретельно витриманою чемністю: «Доброго вечора, пані Еліот».

– Уранці з лікарні надійшла звістка, що вона померла, і я одразу сказала вам, бо вона ж була пацієнткою лікаря Блайта. Але то померла інша Сара Чейз, а кузина Сара жива, і житиме, на щастя, ще довгенько. У вас тут так прохолодно й гарно, Енн, рибонько. Я завжди кажу: коли десь є свіжий вітерець – то це в Інглсайді.

– Ми зі Сьюзен тішилися красі цього зоряного вечора, – мовила Енн, відклавши вбік рожеву муслінову сукню із дрібними зборками, яку шила для Нен, і переплівши пальці рук на колінах. Вона раділа приводові трохи побайдикувати – адже останніми днями ні в неї, ні в Сьюзен геть не було на це часу.

Невдовзі мав зійти місяць, і передчуття його сходу здавалося ще гарнішим, аніж сам схід. Обабіч стежини паленіли тигрові лілеї, а на крилах мрійливого, легковажного вітерцю долинав аромат жимолості.

– Погляньте, як хвиля маків розбивається об стіну саду, панно Корнеліє. Ми зі Сьюзен дуже пишаємося цьогорічними нашими маками, хоча самі й не маємо до них стосунку. Це Волтер навесні випадково розсипав насіння – і ось результат. У нас щороку стаються такі дивовижні несподіванки.

– Я люблю маки, – сказала панна Корнелія, – хоч вони так недовго квітнуть.

– Вони живуть на світі лише день, – притакнула Енн, – але як розкішно й велично! Хіба це не краще, ніж бути безбарвним майорцем, що квітне, здається, вічно? У нас в Інглсайді майорців немає – це єдині квіти, яких ми не допускаємо до кола друзів. Сьюзен не хоче навіть розмовляти з ними.

– У видолинку когось убивають? – запитала панна Корнелія. Справді, крики, що долинали звідти, могли означати, що когось палять на вогнищі. Утім, Енн і Сьюзен були надто звичні до такого, щоб їх це могло турбувати.

– У нас нині гостюють Кеннет і Персіс Форд – вони й постановили завершити день прощальним бенкетом у видолинку. А щодо пані Чейз – Гілберт зранку поїхав до міста, тож неминуче дізнається, що там насправді сталося. Я рада, що вона видужує, бо інші лікарі не були згодні з Гілбертом щодо діагнозу й він уже починав хвилюватися.

– Коли Сару забирали до лікарні, вона попередила, щоб її не ховали, не пересвідчившись, що вона справді мертва, – мовила панна Корнелія, статечно вимахуючи віялом і дивуючись, як то пані Блайт удається мовби зовсім не відчувати спеки. – Бачте, ми завжди боялися, що її чоловік був похований живцем… він лежав у труні, геть як живий. Та ніхто про це не подумав, а похопилися надто пізно. Він був рідним братом цього Річарда Чейза, що навесні купив стару ферму Мурів і переїхав туди з Лобриджа. Ох і тип! Каже, що оселився тут задля спокою – буцім у Лобриджі мусив весь час відбиватися від удовиць… – панна Корнелія, що хотіла була додати: «…і старих дів», умовкла, щоб не скривдити почуттів Сьюзен.

– Я познайомилася з його донькою Стеллою – вона співає в церковному хорі. Ми дуже сподобалися одна одній.

– Стелла мила дівчина – одна з небагатьох, які ще вміють шарітися. Я завжди любила її. Ми з її матір’ю були добрими подругами. Ох, сердешна Лізетта!

– Вона померла молодою?

– Так, Стеллі було тоді вісім років. Річард виховував її сам. Але ж він достеменний язичник! Каже, що жінки важливі лише в біологічному сенсі. Хтозна, що це означає. Усе йому треба за розумом гнатися.

– Зате з вихованням Стелли він, вочевидь, непогано дав раду, – мовила Енн, що вважала Стеллу однією з найчарівніших дівчат у світі.

– О, Стеллу неможливо зіпсувати. І я ж не заперечую, що Річард не в тім’я битий. Та щодо молодих хлопців він аж занадто мудрує – нещасна Стелла через нього не мала жодного кавалера. Кожного, хто залицявся до неї, він просто залякував тим своїм нескінченним сарказмом. Він найуїдливіший чоловік з усіх, кого я знаю. Стелла не може дати з ним раду – її мати була нездатна на це, то й вона теж. Вони обидві ніколи не знали, як за це взятися. У ньому сильний дух протиріччя, але вони цього, схоже, так і не втямили.

– Мені здалося, що Стелла – надзвичайно віддана донька.

– О, так, вона щиро любить свого батька. Та й він, зрештою, дуже милий, коли все відбувається так, як він хоче. Але він повинен розуміти, що Стеллу слід видати заміж. Він не житиме довіку… хоча, коли послухати його, то він саме на це й сподівається. Він іще не старий – вони з Лізеттою дуже рано побралися, – але в їхній сім’ї багатьох нагла кров заливала. А що робитиме Стелла, коли він помре? Зав’яне собі, певне, та й по всьому.

Сьюзен підвела очі з-над химерної трояндочки на мереживі й рішучо заявила:

– Не люблю я, коли старші так псують дітям життя.

– Можливо, якби Стелла закохалася в когось, то не зважала б на батькові заборони.

– Тут ви помиляєтеся, рибонько. Стелла ніколи не вийде за чоловіка, що не сподобається її батькові. І це не єдиний випадок, коли діти змушені власним щастям платити за примхи батьків. Узяти хоч Маршалового небожа, Олдена Черчилля. Мері, його матінка, як затялася щонайдовше не дозволити йому женитися. Вона ще впертіша за Річарда – якби їй бути флюгером, вона вказувала б на північ, коли вітер би віяв на південь. Бачте, ферма належить їй, доки Олден одружиться, а тоді вже відійде йому. Щойно Олден почне заглядатися на якусь дівчину, Мері тут-таки й покладе цьому край.

– Та чи все це її підступи, пані Еліот? – холодно запитала Сьюзен. – Дехто вважає Олдена баламутом. Я чула, що він любить пофліртувати.

– Олден вродливий юнак і дівчата самі за ним бігають, – відказала панна Корнелія. – Я нічого проти не маю, що він водить їх за носа й кидає – хай то буде для них наукою. Але траплялися й такі, що справді йому подобалися, і щоразу Мері нищила їхні стосунки на пню. Вона сама розповідала мені про це: казала, що зверталася до Біблії – Мері завжди й у всьому «звертається до Біблії» – і натрапляла на вірш, який нібито застерігав Олдена проти шлюбу. Мене ці її вигадки несосвітенно дратують. Чом би їй не ходити до церкви й не бути розумною істотою, як усі ми в Чотирьох Вітрах? Але ні, вона мусить вигадати собі власну релігію, котра полягатиме в тім, щоб «звертатися до Біблії». Торік у неї захворіла цінна кобила – куплена за чотириста доларів! – то замість викликати лобридзького ветеринара, вона «звернулася до Біблії» й там прочитала: «Господь дав, і Господь узяв. Нехай буде благословенне Господнє ім’я»^[10]. Опісля цього ветеринара вона кликати не стала й кобила здохла. Уявіть собі, Енн, рибонько – тлумачити цей вірш у такий спосіб! Я називаю це святотатством. І я так відверто їй і сказала, а вона лише люто на мене глипнула. І телефон у себе вдома встановлювати не хоче. Щоразу, коли хтось їй про це каже, вона відповідає: «Невже ви думаєте, наче я розмовлятиму з якоюсь коробкою на стіні?»

Панна Корнелія вмовкла, задихана. Примхи зовиці раз по раз її нервували.

– Олден не такий, як його мати, – мовила Енн.

– Так, Олден удався в батька. Я не знала кращого чоловіка… зважаючи на те, які вони зазвичай бувають. Чого він узагалі побрався з Мері, жоден із Еліотів не збагнув. Хоча її сім’я, звісно, раділа, що вона так гарно віддалася – вічно їй мовби клепки бракувало, і височенна була, як тичка. Грошви за нею, певне, була тьма – її тітка Мері заповіла їй увесь свій статок, – але річ полягала не в тім: схоже, що Джордж Черчилль таки щиро закохався в неї. Хтозна, як Олден зносить її миші в голові, але він завжди був їй хорошим сином.

– А знаєте, що я подумала, панно Корнеліє? – пустотливо всміхнулася Енн. – Добре було б, якби Олден і Стелла сподобались одне одному, правда?

– Навряд чи це можливо, та якби й так, усе одно в них нічого не вийшло б. Мері геть би стала на дибки, щоб їм завадити, а Річард указав би на двері простому фермерові, попри те, що він і сам тепер фермер. Ну, але Стелла – не та дівчина, якою міг би захопитися Олден; йому подобаються рум’яні й сміхотливі. І Стелли не зацікавить юнак його типу. Я чула, за нею почав упадати новий лобридзький пастор.

– Отой анемічний і короткозорий? – запитала Енн.

– Та ще й банькатий, – докинула Сьюзен. – Це, мабуть, жахливо, коли він кидає ніжні погляди тими своїми очима.

– Зате він пресвітеріанин, – мовила панна Корнелія так, ніби це могло виправдати все інше. – Я мушу вже йти: відчуваю, що на вечірню росу мене починає гризти моя невралгія.

– Я проведу вас до воріт.

– Ви завжди немов королева в цій сукні, Енн, рибонько, – захоплено проказала панна Корнелія без жодного стосунку до попередньої теми.

Біля воріт Енн зустріла Оуена й Леслі Форд і привела їх на ґанок. Сьюзен зникла, щоб приготувати лимонад для Гілберта, який допіру приїхав додому, а з видолинку прибігли щасливі й уже трохи сонні діти.

– Ви щойно так страхітливо галасували, – мовив Гілберт. – Вас, напевно, чула вся околиця.

Персіс Форд, відкинувши назад свої товсті медвяно-золотаві коси, показала йому язик. Персіс користувалася особливо приязним ставленням «дядька Гіла».

– Ми бавилися в дервішів, які виють під час танку, тож нам, звісно, теж довелося вити, – пояснив Кеннет.

– Подивися, на що схожа твоя сорочка, – суворо мовила Леслі.

– Це я впав у пасочки Ді, – відповів задоволений Кеннет. Хлопчина терпіти не міг цих бездоганно білих, накрохмалених сорочок, які мама змушувала його вдягати, коли він ішов до Глена.

– Мамусю, – мовив Джем, – а ви дасте мені ті старі страусові пера, що лежать у нас на горищі? Я пришию їх до штанів. Завтра ми бавимося в цирк і я буду страусом. А ще нам потрібен слон.

– Чи знаєте ви, що харчі для слона коштують шістсот доларів на рік? – надзвичайно серйозно запитав Гілберт.

– Уявний слон нічого не коштує, – терпляче пояснив Джем.

– На щастя, у наших фантазіях ми можемо не заощаджувати, – засміялася Енн.

Волтер мовчав. Він утомився і радий був сісти на сходинку біля мами й покласти чорняву голівку їй на плече. Леслі, дивлячись на нього, думала, що перед нею лице генія, із відстороненим поглядом істоти з далекої зірки. Земля не була його рідним домом.

Ту золоту годину золотого дня сповнювало дивовижне щастя. З-над гавані линув м’який мелодійний виспів церковного дзвона. Місяць лишав візерунки на водній гладіні.

Дюни сріблилися в напівпрозорім тумані. У повітрі витав запах м’яти й паморочливо солодкий аромат невидимих троянд. І Енн, задивившись на галявину мрійливим поглядом сірих очей, досі юних, попри те, що вона була матір’ю шістьох дітлахів, думала, що немає у світі нічого більш витонченого й неземного, ніж молодий осокір у місячнім сяйві.

А тоді Енн замислилася про Стеллу Чейз та Олдена Черчилля, аж доки Гілберт запитав, про що вона думає.

– Я хочу випробувати себе у сватанні, – мовила Енн.

Гілберт з удаваним розпачем глянув на Оуена й Леслі.

– Я так боявся, що це виявиться знову. Я зробив усе, що міг, але природженої свахи не виправиш. У неї просто-таки жага до цієї справи. Кількість пар, які вона з’єднала, неймовірна. Я не міг би спати ночами з таким тягарем на своєму сумлінні.

– Але всі вони щасливі, – запротестувала Енн. – Щодо цього я справді вже стала експертом. Подумати лишень про всі ті шлюби, які я влаштувала… чи то здається, що влаштувала. Людовік Спід і Теодора Дікс, Стівен Кларк і Пріссі Гарднер, Джанет Світ і Джон Дуглас, професор Картер та Есмі Тейлор, Нора й Джим, Дові та Джарвіс…

– О так, це правда. Моя дружина, Оуене, ніколи не втрачає райдужних сподівань. Будяк, на її думку, може щомиті принести врожай інжиру. Певне, вона женитиме всіх між собою, аж доки подорослішає.

– Я думаю, вона посприяла ще одному шлюбові, – мовив Оуен, усміхаючись своїй дружині.

– Тільки не я, – враз відгукнулася Енн. – Винуватьте Гілберта. Я запевняла, що не слід робити операцію Джорджеві Муру. Кажеш, ти не міг би спати ночами? Я сама іноді прокидаюся в холодному поті, коли мені насниться, що я здобула гору в тій суперечці.

– Кажуть, що свахами бувають тільки щасливі жінки, тож це принаймні свідчить на мою користь, – усміхнувся Гілберт. – То які жертви в тебе на думці нині, Енн?

Проте Енн лише всміхнулася. Сватання вимагає проникливості й обачності, і є речі, яких не можна сказати навіть своєму чоловікові.

Розділ 16

Упродовж тієї й кількох наступних ночей Енн годинами не спала, міркуючи про Олдена та Стеллу. Їй здавалося, що Стелла мріє про шлюб, власний дім і дітей. Якось надвечір дівчина попросила дозволити їй скупати маленьку Ріллу. «Так приємно купати її – пухкеньку, крихітну, з такими чарівними ямочками, – сказала вона й сором’язливо додала: – Як гарно, пані Блайт, коли до тебе тягнуться маленькі шовковисті рученята. Діти такі досконалі, правда?» Шкода буде, якщо ці потаємні сподівання не розквітнуть через примхи свавільного батька.

То був би ідеальний шлюб. Але як його влаштувати, коли всі причетні до цієї справи такі норовливі й уперті? Адже впертістю й норовливістю можна було дорікнути не тільки старшому поколінню. Енн припускала, що й Олдену, і Стеллі властиві ті самі риси. Тут годилося діяти інакше, ніж у попередніх випадках. Аж раптом, саме вчасно, Енн згадала батька Дові.

Відтак вона повеселішала й узялася до справи. Тепер Олден і Стелла, думалося їй, уже однаково, що одружені.

Часу гаяти не випадало. Олден, який жив у Гарбор-Геді й відвідував англіканську церкву на тім боці затоки, здається іще не знайомий зі Стеллою Чейз… можливо, досі навіть не бачив її. Упродовж останніх кількох місяців він не впадав за жодною дівчиною, проте міг почати в будь-яку мить. У пані Джанет Свіфт із Верхнього Глена гостювала дуже вродлива небога, а Олден завжди цікавився новими дівчатами. Отже, найперше, що треба зробити – це познайомити їх зі Стеллою. Але як? Усе мало відбутися під нібито безневинним приводом. Енн довго сушила собі голову, та не змогла вигадати нічого кращого, ніж улаштувати вечірку й запросити їх обох. Їй не надто подобалася ця думка: надворі панувала нестерпна спека, а молодь у Чотирьох Вітрах була така гамірна. Енн знала, що Сьюзен не дозволить кликати гостей, не прибравши кожного закутка в домі, від горища до льоху; а Сьюзен того літа потерпала від спекотної погоди. Проте будь-яка шляхетна мета вимагає жертв. Джен Прінгл, бакалавр гуманітарних наук, написала, що приїде в Інглсайд із давно обіцяним візитом, і то був слушний привід для вечірки. Доля, здавалося, сприяла Енн. Джен приїхала, запрошення були розіслані, і Сьюзен прискіпливо давала лад усьому будинку. Найспекотніші дні вони з Енн провели на кухні, готуючи наїдки до вечірки.

Увечері напередодні гостини Енн була геть виснажена. Надворі немилосердно пряжило, Джем лежав у ліжку з нападом, як побоювалася Енн, апендициту, хоча Гілберт безтурботно заявив, що син лише об’ївся зелепух. Миршавко був ледь не до смерті обпечений після того, як Джен, воліючи помогти Сьюзен, перекинула на нього в кухні цілу каструлю окропу. Енн боліла кожна кісточка в тілі, боліла голова, боліли ноги, боліли очі. Джен у невеличкім товаристві молоді пішла на прогулянку до маяка, порадивши їй лягти спати; утім, Енн сиділа на ганку серед вогкої прохолоди після денної грози й розмовляла з Олденом Черчиллем, який прийшов по ліки від бронхіту для матері, проте відмовився зайти в дім. Для Енн то був справжній дарунок небес – їй-бо хотілося поговорити з ним. Вони приятелювали, позаяк Олден часто заходив до Інглсайду по ліки.

Олден сидів на сходинці, зіпершись головою на стовпчик ґанку. На думку Енн, він був вродливим хлопцем: високий, широкоплечий, із мармурово-білим обличчям, що ніколи не засмагало, жвавими синіми очима й густо-чорною, цупкою, коротко підстриженою чуприною. У нього був веселий голос і приємні шанобливі манери, що незмінно завойовували серця жінок будь-якого віку. Він провів три роки в Королівській учительській семінарії й хотів податися до Редмондського коледжу, але мати, «звернувшись до Біблії», відмовила йому в цім, і Олден, не надто зажурений, почав опікуватися фермою. Йому, як запевняв він Енн, подобалася ця справа, що давала свободу, незалежність і можливість працювати на свіжім повітрі; він успадкував материн діловий хист і привабливу вдачу батька. Отож не дивина, що його вважали дуже вигідною партією.

– Олдене, я хочу попросити вас про послугу, – мовила Енн із чарівною усмішкою. – Адже ви не відмовите мені?

– Звісно, пані Блайт, – сердечно відповів Олден. – Ви тільки скажіть, що вам потрібно. Ви ж знаєте, для вас я зроблю все, що завгодно.

Олденові справді подобалася пані Блайт і для неї він був готовий на будь-які послуги.

– Тільки, боюся, вам це буде нудно, – занепокоєним голосом додала Енн. – Бачте… я хочу, щоб Стелла Чейз гарно провела час на завтрашній вечірці. Я боюся, що вона занудьгує… у неї тут іще мало знайомих… більшість її тутешнього кола – принаймні хлопців – молодша за неї. Запросіть її на танець і простежте, щоб вона не була самотня. Вона так соромиться чужих людей, а я дуже хочу, щоб їй було весело.

– Я зроблю все, що зможу, – радо пообіцяв Олден.

– Тільки глядіть, не закохайтеся в неї, – сміючись застерегла його Енн.

– Боже милий, пані Блайт! Чому ні?

– Бо я чула, – таємничо відповіла Енн, – що за нею впадає пан Пакстон із Лобриджа.

– Цей зарозумілий блазень?! – зненацька палко вигукнув Олден.

Енн кинула на нього докірливий погляд.

– Що ви, Олдене! Мені казали, що він – дуже приємний юнак, саме такий, який може сподобатись батькові Стелли.

– Невже? – відповів Олден із колишньою байдужістю.

– Так, і я сумніваюся, що навіть йому це вдасться. Очевидно, пан Чейз переконаний, що немає у світі чоловіків, гідних Стелли. Боюся, звичайному фермерові навіть мріяти про це не варто. Отож я не хочу, щоб ви створювали собі клопіт, закохавшись у дівчину, якої вам ніколи не здобути. З мого боку це лише дружнє застереження, і я певна, що ваша мати погодилася б зі мною.

– О, дякую. А яка вона взагалі? Гарненька?

– Мушу сказати, вона не красуня. Дуже мила дівчина, але надто сором’язлива й бліда. Не вирізняється міцним здоров’ям, проте в пана Пакстона, кажуть, є сякий-такий статок. Як на мене, то був би ідеальний шлюб, і я не хочу, щоб йому хтось завадив.

– Чому ж ви не запросили пана Пакстона на вашу гулянку й не доручили йому дбати про вашу Стеллу? – доволі вщипливо запитав Олден.

– Ви ж знаєте, Олдене, пастори не ходять на вечірки. Ну, прошу вас, не вередуйте… і зробіть усе, щоб Стелла весело провела час.

– О, я вам обіцяю, що вона розважиться як слід. Добраніч, пані Блайт.

Олден різко підвівся й подався геть. Коли він пішов, Енн розсміялася.

– Тепер, коли я знаю людську натуру, цей хлопець почне затято доводити всім, що зможе здобути руку Стелли, якщо захоче, – попри будь-чиї перепони. Він попався на гачок, щойно я згадала про того пастора. Але – ох, як болить голова! – схоже, нині я погано спатиму.

Вона справді погано спала – окрім головного болю, їй дошкуляло те, що Сьюзен означила як «розтягнення шиї», – проте наступного дня постала перед гостями веселою й чемною господинею. Вечірка минула успішно: молодим людям – і передовсім Стеллі – було дуже весело. Олден, на думку Енн, узявся розважати дівчину аж надто ревно, як на правила пристойності. Авжеж, він дозволив собі забагато, відвівши її після вечері в темний закуток на терасі й протримавши там цілу годину щойно в день першої зустрічі. Та загалом, підбиваючи підсумки вранці, Енн лишилася задоволена. Певна річ, килим у їдальні був геть зіпсований розчовганими на ньому двома розетками морозива й шматком торта, сині свічники із брістольського скла, спадок Гілбертової бабусі, були розбиті на друзки, хтось перекинув миску з водою в кімнаті для гостей, і на стелі в бібліотеці лишилися бридкі жовті плями, з оббивки м’якого дивана зникли китиці, а на великій бостонській папороті Сьюзен, якою вона так пишалася, вочевидь посидів хтось кремезний і важкий. Проте собі в кредит Енн могла записати те, що, судячи з усіх ознак, Олден зацікавився Стеллою, тож виснувала, що прибуток вартий витрат.

Упродовж кількох наступних тижнів місцеві чутки підтвердили це припущення. Безперечно, Олден втрапив у пастку. А як же Стелла? На думку Енн, Стелла не належала до дівчат, готових миттю впасти в розкриті обійми будь-якого чоловіка. Вона успадкувала певну частку батькового норову, що виявлявся в її поведінці як чарівне волелюбство.

І знову удача посприяла стурбованій свасі. Одного вечора Стелла прийшла в Інглсайд подивитися, як квітнуть дельфінії, опісля чого вони з Енн сіли погомоніти на ґанку. Стелла Чейз, тендітне бліде створіння, була сором’язлива, проте, безперечно, дуже мила. Вона мала м’які, невагомі ясно-золотаві коси й каро-зелені очі. Стелла не була красунею, та її чари, як здавалося Енн, полягали в довжелезних віях – коли вона зводила їх, а тоді опускала, це захоплювало й ошелешувало чоловіків. Через дещо штивні манери вона здавалася старшою за свої двадцять чотири роки, а ніс її заповідався на те, щоб із віком стати гачкуватим, мов орлиний дзьоб.

– Я дещо чула днями про вас, Стелло, – мовила Енн, жартівливо сварячи її пальцем. – І ці чутки мені не до вподоби. Ви ж не образитеся, якщо я скажу, що Олден Черчилль не видається мені юнаком, гідним вас?

– Але чому?.. Пані Блайт, я гадала, що ви добре ставитеся до Олдена, – відповіла спантеличена Стелла.

– Так, він мені подобається. Але… бачте… у нього репутація дуже легковажного кавалера. Я чула, що жодна дівчина не може впіймати його. Безліч їх намагалося, проте нікому не вдалося. Я не хотіла би, щоб ви так само постраждали, коли його захоплення мине.

– Я думаю, ви помиляєтеся щодо Олдена, пані Блайт, – поволі проказала Стелла.

– Сподіваюся, Стелло. Можливо, якби ви були інакшою… веселою й жвавою, як Айлін Свіфт…

– О… ну… мені час іти, – мовила Стелла непевним тоном. – Татові без мене самотньо.

Провівши її, Енн знову розсміялася.

– Я певна, що Стелла пішла, присягнувшись довести своїм надто дбайливим друзям, що вона може завоювати Олдена, і що ніяка Айлін Свіфт нізащо до нього не дістанеться. Про це свідчить її раптовий рум’янець і те, як вона стріпнула головою. А тепер час узятися за старших. Боюся, вони виявляться міцними горішками.

Розділ 17

І знову Енн пощастило. Товариство підтримки місіонерських служінь доручило їй зайти до пані Черчилль по щорічний благодійний внесок. Пані Черчилль рідко відвідувала церкву й не належала до членів вищезгаданого товариства, але, будучи «великою прихильницею місій», завжди давала на них щедрі пожертви, коли хтось просив її про це. Утім, візити до неї були такою неприємною справою, що члени товариства домовилися здійснювати їх по черзі, і цього року жереб випав Енн.

Відтак одного вечора вона рушила стежкою поміж стокроток, що вела крізь духмяну свіжість пагорбів до путівця, на якому, за милю від Глена, розташувалася ферма Черчиллів. То був доволі нудний путівець, із сірою змією парканів, що видиралися на узвишшя й збігали вниз, проте назустріч Енн раз по раз виринали вогники будинків, струмок, запах скошених лук, що спускалися аж до моря, і сади. Вона зупинялася помилуватися кожним садом, який минала. Її цікавість до садівництва була незмінна. Гілберт часто казав, що Енн просто-таки мусить купити будь-яку книжку, у назві якої промайне слово «сад».

Уздовж затоки мляво плив човен, а віддалік затишно й дружньо гудів корабель. Серце Енн завжди калатало сильніше, коли вона дивилася, як судна покидають гавань. Вона добре розуміла капітана Франкліна Дрю, коли той, сходячи на борт свого корабля, вигукнув: «Боже, як мені шкода всіх, хто лишається на березі!»

Великий будинок Черчиллів із понурою чорною решіткою довкруж плаского мансардного даху виходив фасадними вікнами на гавань та гряду дюн. Господиня привітала Енн чемно, хоч і не надто приязно, і провела в розкішну хмурну вітальню з темними шпалерами на стінах, по яких там і тут висіли незліченні портрети покійних Черчиллів та Еліотів. Пані Черчилль сіла на зелений плюшевий диван, склала довгі худі руки на колінах і незмигно втупилася в Енн.

Мері Черчилль, висока сухорлява жінка із рішучим виразом обличчя, мала різко окреслене підборіддя, глибоко посаджені сині очі, як в Олдена, та широкий міцно стиснутий рот. Вона ніколи не пліткувала й не кидала слів на вітер, тож Енн нелегко було заговорити на дражливу тему в цілком безневинний спосіб. І все ж вона спромоглася на це, згадавши нового пастора з того боку затоки, що не подобався пані Черчилль.

– У ньому немає істинної духовності, – холодно мовила пані Черчилль.

– Я чула, у нього дуже мудрі проповіді, – заперечила Енн.

– Я сама вислухала одну й більше не хочу. Моя душа прагнула поживи, а їй прочитали нотацію. Він каже, що Царство Небесне можна осягнути розумом, коли насправді це не так.

– До речі, про пасторів. Новий лобридзький пастор надзвичайно талановитий. Здається, він упадає за моєю молодою подругою, Стеллою Чейз. Усі певні, що це буде ідеальна пара.

– Тобто ідеальний шлюб? – утяла пані Черчилль.

Енн відчула ворожість у її тоні; утім, думалося їй, кожен, хто втручається не у свою справу, мусить миритися з таким ставленням.

– Я думаю, вони пасуватимуть одне одному, пані Черчилль. Стелла має всі риси, потрібні дружині пастора. Я вже казала Олденові, що не слід йому зазіхати на неї.

– Чому? – не змигнувши оком, запитала пані Черчилль.

– Бачте… тобто… ну… Боюся, Олден не зможе здобути те, чого прагне. Пан Чейз не вважає, що у світі є чоловіки, гідні Стелли. Олденовим друзям було б неприємно бачити, як його відкинуть геть, мов непотріб. Для цього він надто славний юнак.

– Жодна дівчина ще не покинула мого сина, – відповіла пані Черчилль, стискаючи тонкі вуста. – Завжди було навпаки. Він збагнув їхню натуру, попри всі їхні кучері й хихотіння, попри всі їхні підступні викрутаси. Мій син може побратися з будь-якою жінкою, яку він обере, пані Блайт… із будь-якою.

– О! – мовила Енн. Тон її означав: «Авжеж, я надто добре вихована, щоб сперечатися з вами, та моєї думки ви не зміните».

Пані Черчилль усе зрозуміла. Її бліде зморшкувате обличчя взялося легким рум’янцем, коли вона вийшла з кімнати по гроші на пожертву.

– У вас тут прегарний краєвид, – мовила Енн, коли господиня провела її до дверей.

Пані Черчилль невдоволено глипнула в бік затоки.

– Якби ви знали, пані Блайт, який пронизливий східний вітер дме тут узимку, то не хвалили б краєвиду. І сьогодні тут прохолодно. Глядіть, не застудіться в цій тонкій сукні. Хоча вона дуже гарна, звісно. Ви ще достатньо молода, щоб думати про сукні й веселощі. То я вже втратила цікавість до всього земного й минущого.

Вертаючись додому в тьмяно-зеленавих сутінках, Енн відчувала, що цілком утішена розмовою.

– Звісно, на пані Черчилль покластися не випадає, – казала вона зграйці шпаків, що галасували на розчищеній ділянці лісу, – проте, здається, я її спантеличила. Їй вочевидь не сподобалося, що я вважаю, наче залицяння Олдена хтось може відхилити. Так чи так, а я зробила все, що від мене залежить, поговоривши з усіма, крім пана Чейза. Хтозна, як і взятися за нього, коли я з ним навіть не знайома. Цікаво, чи здогадується він, що Олден і Стелла закохані? Певно, що ні. Стелла нізащо не наважиться покликати Олдена додому. То що ж мені робити з паном Чейзом?

Було щось надзвичайне в тім, як обставини сприяли її намірам. Одного вечора панна Корнелія прийшла й запросила Енн піти разом з нею до Чейзів.

– Я йду просити в Річарда Чейза пожертву на нову грубу для церкви. Ви не погодитесь піти зі мною, рибонько, просто задля моральної підтримки? Не хочу стикатися з ним сам-на-сам.

Пан Чейз, довготелесий і носатий, стояв на ґанку свого дому, схожий на замисленого журавля. Кілька жмутків волосся були зачесані на його лису маківку, а в сірих очах вистрибували пустотливі бісики. У цю мить він думав про те, що зі старою Корнелією до нього йде, очевидячки, дружина лікаря Блайта і що фігура в неї незлецька. Що ж до кузини Корнелії, його троюрідної сестри, – вона була, як йому видавалося, надто кремезна й не розумніша за коника-стрибунця, та загалом він уважав її добрячою старою кицькою, коли тільки не гладити її проти шерсті.

Він чемно запросив їх до своєї невеличкої бібліотеки, де панна Корнелія миттю вмостилася в кріслі з явним наміром побуркотіти.

– Жахлива спека нині! Боюся, вночі буде гроза. Господи, Річарде, який величезний котисько!

До числа домашніх Річарда Чейза належав велетенський рудий кіт, який саме цієї миті вистрибнув на коліна господареві. Пан Чейз ніжно його погладив.

– Томас Піїт^[11] показує всім, який має бути кіт, – мовив він. – Правда, Томасе? Поглянь на свою тітоньку Корнелію, Піїте. Бач, як люто зиркає вона на тебе очима, створеними, щоби променіти добротою й сердечністю?

– Не смійте називати мене тіткою цього чудовиська! – обурилася панна Корнелія. – Жарти жартами, але всьому є межа!

– Невже не краще бути тіткою Піїта, ніж Недді Черчилля? – сумовито запитав Річард Чейз. – Недді – ненажера й п’яниця, чи не так? Я чув, ви складаєте список його гріхів. Невже вам не приємніше було б стати тіткою такого чесного, шанованого кота як Томас, із бездоганною репутацією щодо віскі й поводження з кицюнями?

– Сердешний Нед – принаймні людська істота, – утяла панна Корнелія. – Я не люблю котів. Це єдина вада, яку я бачу в Олдені Черчиллі – він теж незбагненно відданий цим тварюкам. Бозна-звідки це в нього: ані його мати, ані батько терпіти їх не могли.

– Який він, очевидно, тямущий хлопець!

– Тямущий! Так, ваша правда – коли не зважати на цю його дивну любов до котів і схильність вірити в теорію еволюції… яку він теж успадкував не від матері.

– А знаєте, пані Еліот, – серйозно мовив Річард Чейз, – потай я теж схиляюся до теорії еволюції.

– Ви вже казали мені про це. Але воля ваша, Діку Чейз, схиляйтеся до чого хочете… як кожен типовий чоловік. Дякувати Богу, мене ніхто ніколи не переконає, що я походжу від мавпи.

– Так, гарненька ви жіночко, з вашого вигляду цього й не скажеш. Я не бачу ніякої схожості з мавпою у вашій квітучій, усміхненій, надзвичайно приємній фізіономії. І все ж ваша далека пра-прародичка стрибала з гілки на гілку, помагаючи собі хвостом. Наука доводить це, Корнеліє, вірите ви чи ні.

– Е, ні. Та я не сперечатимуся з вами ні про це, ні про будь-що інше. У мене є моя власна релігія, і в ній немає жодних предків-мавп. До речі, мушу зазначити, Річарде, що ваша донька Стелла цього літа не така бадьора, якою я хотіла б її бачити.

– Їй завжди зле в таку погоду. Вона відновить сили, коли спека послабиться.

– Можливо. Лізетта теж відновлювала сили наприкінці кожного літа – крім останнього, Річарде. Не забувайте про це. Стелла слабовита – так само, як її мати, – тож, певно, добре, що вона навряд чи вийде заміж.

– Чому вона навряд чи вийде заміж? Я лише цікавлюся, Корнеліє… мене надзвичайно цікавлять процеси жіночого мислення. З чого ви, із вашим розкішним нахабством, робите висновок, буцім моя дочка навряд чи вийде заміж?

– Будьмо відверті, Річарде, вона не з тих дівчат, що подобаються чоловікам. Вона хороша й мила, та чоловіків не приваблює.

– За нею впадало багато хлопців. Свого часу я витратив цілий статок на купівлю й утримання дробовиків і бульдогів.

– Вони впадали за вашими грішми. Легко ж було їх віднадити, чи не так? Єдиний залп ваших уїдливих зауважень – і вони тікали геть. Якби їм справді потрібна була Стелла, вони зважали б на це не більше, аніж на ваших уявних бульдогів. Ні, Річарде, визнайте: Стелла – не з тих дівчат, що завойовують жаданих кавалерів. Достоту як Лізетта. За нею теж ніхто не гинув, поки з’явилися ви.

– Та хіба я не вартий був того, щоб дочекатися? Авжеж, Лізетта була розумною дівчиною. Ви ж не хочете, щоб я віддав мою Стеллу першому-ліпшому, га? Мою зірку, що, попри всі ваші дошкульні образи, гідна сяяти в королівських палацах?

– У нас у Канаді королів нема, – відрубала панна Корнелія. – І я не заперечую, що Стелла – дуже миле дівча. Я лише кажу, що хлопці не помічають цього і, зважаючи на її кволе здоров’я, я певна, що це непогано. Та й для вас воно теж на краще. Ви, як дитя, не дасте собі ради без неї. Ну, пообіцяйте нам дати пожертву на грубу для церкви й ми підемо. Я знаю, ви вмираєте, так хочете швидше поринути в книжку.

– Дивовижна, прониклива жінка! Золото, а не кузина! Так, я справді вмираю. Але ніхто, крім вас, не був би такий чуйний, щоби помітити це, і такий добросердий, щоб урятувати моє життя, як годиться. То задля якої суми ви крадете в мене час?

– Можете дати п’ять доларів.

– Ніколи не сперечаюся з дамами. Нехай буде п’ять доларів. Ви вже йдете? Вона не марнує часу, ця неповторна жінка! Щойно досягне мети, вона одразу готова дати вам спокій. Тепер ніде й не зустрінеш такої кицьки. Добраніч вам, перлино поміж родичок.

За весь час візиту Енн не промовила ні слова. Та чи була в тому потреба, коли, сама того не знаючи, панна Корнелія робила все за неї, ще й так майстерно? Утім, прощаючись, пан Чейз нахилився до неї й довірливо проказав:

– У вас найгарніші гомілки, які я бачив у житті, пані Блайт, а бачив я їх свого часу немало.

– Хіба не жахливий тип? – задихано мовила панна Корнелія, ідучи стежиною разом з Енн. – Він завжди каже жінкам такі бридкі речі. Але ви не журіться, Енн, рибонько.

Енн не журилася. Чимось їй навіть сподобався Річард Чейз.

«Здається, – міркувала вона, – його не дуже втішило, що Стелла не приваблює чоловіків, хай навіть їхні предки й були мавпами. Певно, він теж захоче „всім показати“. Ну, я зробила все, що могла. Я викликала в Олдена та Стелли цікавість одне до одного, і вдвох із панною Корнелією ми змусили пані Черчилль і пана Чейза радше прагнути цього шлюбу, ніж навпаки. Тепер мені лишається хіба що тихо й спокійно дивитися, що з цього вийде».

Місяць потому Стелла Чейз прийшла в Інглсайд, де вони з Енн знову сіли поговорити на ґанку. Стелла мріяла, що колись вона буде схожа на пані Блайт із її зрілою вродою – вродою жінки, яка живе повним щасливим життям.

Прохолодний жовтаво-сірий вересневий день згас, лишивши по собі прохолодний туманний вечір. Віддалік невпинно й тихо стогнали морські хвилі.

– Море сьогодні нещасливе, – казав Волтер, коли чув цей звук.

Стелла була тихенька й неуважна. Аж ось вона випросталася і, дивлячись на розсип зір під фіолетовим шатром нічних небес, мовила:

– Пані Блайт, я хочу дещо вам сказати.

– Так, люба?

– Я заручена з Олденом Черчиллем, – розпачливо проказала Стелла. – Ми заручилися на Різдво. Ми одразу розповіли про все татові й пані Черчилль, але зберігали це в таємниці від решти – просто тому, що приємно було мати таку таємницю. Ми не хотіли відкривати її всім довкола. Та через місяць ми поберемося.

У цю мить Енн була достеменно схожа на кам’яного боввана. Стелла досі дивилася на зорі, тож не бачила її обличчя. Трохи заспокоївшись, вона повела далі:

– Ми познайомилися в листопаді, на вечірці в Лобриджі. Ми… закохались одне в одного з першого погляду. Олден каже, що завжди мріяв про мене, завжди шукав саме таку, як я. Коли він уперше побачив мене, то подумав: «Ось моя дружина». І я… я відчула те саме. О, ми такі щасливі, пані Блайт!

Енн усе ще не проказала ні слова.

– Єдине, що затьмарює моє щастя – це ваше ставлення до нашого шлюбу. Ви не хочете його схвалити? Ви були мені доброю подругою, відколи я оселилася в Глені Святої Марії… я ставилася до вас, як до старшої сестри. І мені так боляче думати, що я віддаюся проти вашого бажання.

Голос Стелли тремтів від сліз. Енн нарешті спромоглася заговорити.

– Люба, ваше щастя – це все, чого я бажала. Мені подобається Олден… він чудовий хлопець… та його всі знали як любителя легкого флірту.

– Але насправді він не такий. Він шукав свою половинку, розумієте, пані Блайт? І не міг знайти.

– А як до цього ставиться ваш батько?

– О, тато дуже радий. Олден одразу йому сподобався. Вони годинами сперечалися про еволюцію. Тато завжди хотів видати мене заміж, щойно з’явиться гідний жених. Мені буде важко покинути тата, але він каже, що молоді пташки мають право вити власні гнізда. Тож невдовзі сюди переїде моя кузина Делія Чейз – вона вестиме татове господарство. Тато її дуже любить.

– А пані Черчилль?

– Вона теж рада. Коли Олден розповів їй про наші заручини, вона звернулася до Біблії, і перший вірш, який трапився їй на очі, був: «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї»^[12]. Пані Черчилль сказала, що їй цілком зрозуміло, як вона мусить чинити, тож одразу дала свою згоду. Вона має будинок у Лобриджі й хоче там оселитися.

– Добре, що вам не доведеться жити з тим зеленим плюшевим диваном, – мовила Енн.

– Із диваном? О, так, меблі дуже старомодні, правда? Та вона забере їх із собою, а Олден хоче купити нові. Тож бачите, пані Блайт – усі задоволені і, може, ви теж побажаєте нам щастя?

Енн нахилилася й поцілувала прохолодну шовковисту щічку Стелли.

– Я дуже рада за вас, люба. Хай благословить Господь ваші майбутні літа.

Коли Стелла пішла, Енн рушила до себе, щоб трохи побути на самоті. На сході з-поза кошлатих хмар виплив насмішкуватий кривобокий місяць, і далекі поля мовби кивали їй – зловтішно й лукаво.

Енн підбила підсумки минулих тижнів. Вона зіпсувала стелю в бібліотеці, знищила килим і дві сімейні реліквії; вона була певна, що зробила пані Черчилль знаряддям у своїх руках, і та вочевидь увесь цей час тайкома посміювалася з неї.

– Хто, – запитала Енн у місяця, – опинився в найдурнішому становищі – із власної вини? Я знаю, що скаже Гілберт. Стільки зусиль – і все заради того, щоб посватати хлопця й дівчину, які вже були заручені! О, я зцілилася від бажання женити людей між собою – назавжди! Віднині я й пальцем не ворухну, щоб улаштувати чужий шлюб – хай навіть через це більше ніхто в усьому світі не одружиться. Єдина втіха – Джен Прінгл пише, що виходить заміж за Льюїса Стедмена, з яким познайомилася в мене на вечірці. Тож я пожертвувала брістольськими свічниками не намарне. Хлопці… хлопці! Невже вам конче треба здіймати такий пекельний гамір?

– Ми сови, ми повинні ухкати, – долинув із кущів ображений голос Джема. Він знав, що ухкає пречудово. Він умів слідувати голосам усіх лісових створінь. Волтер ухкав не так майстерно, тож невдовзі він, знову перетворившись на маленького сумного хлопчика, прийшов до мами по розраду й утіху.

– Мамо, я думав, цвіркуни співають… а пан Картер Флегг каже, що ні… що то вони риплять задніми лапками. Це правда, мамо?

– Так… здається, так. Я достеменно не знаю, як саме в них це виходить… але так вони співають, синку.

– Мені це не подобається. Тепер мені вже ніколи не буде приємно слухати їхній спів.

– О ні, тобі буде приємно. Колись ти забудеш про їхні рипучі лапки й думатимеш тільки про чарівну музику на трав’янистих луках і пагорбах. Ну, маленький, час лягати спати.

– Мамо, ви розкажете мені казку, від якої вздовж по спині бігають мурашки? І посидите коло мене, доки я не засну?

– А для чого ще існують мами, синку?

Розділ 18

– «Тепер ми поговоримо, – розмову Морж повів…»^[13] про те, щоб завести собаку, – усміхнувся Гілберт.

В Інглсайді не було собаки, відколи помер старий сетер Рекс; та хлопцям, на думку лікаря Блайта, годилося мати собаку, отож він вирішив купити й подарувати їм песика. Утім, йому ніяк не вдавалося дотримати обіцянки, бо впродовж цілої осені він мав надзвичайно багато роботи; аж ось одного з листопадових днів Джем повернувся з гостей від шкільного друга й привів жовтаве цуценя із запитливо-гострими чорними вушками.

– Мені подарував його Джо Різ, мамо. Його звуть Хитрик. Правда, у нього такий гарний хвостик? Можна, я залишу його собі, мамо?

– Що це за порода, синку? – невпевнено запитала Енн.

– Я… я думаю, що він багатьох порід, – відповів Джем. – Але так він іще цікавіший, правда, мамо? Цікавіший, ніж якби був лише однієї породи. Будь ласка, мамо.

– Ну, якщо тато погодиться…

Гілберт погодився й Джем обійняв свій скарб. Усі в Інглсайді прийняли Хитрика в члени сім’ї – окрім Миршавка, що враз і беззаперечно висловив своє ставлення до новоприбульця. Навіть Сьюзен прихилилася до нього й дощовими днями, коли вона пряла на горищі, Хитрик, чекаючи повернення господаря зі школи, залишався з нею, радісно полюючи уявних пацюків по темних закутках і нажахано скавулячи щоразу, коли мисливське завзяття ненароком штовхало його надто близько до маленької прядки. Нею не користувалися – її лишили по собі при переїзді Моргани, колишні власники будинку, і вона стояла в кутку, наче дрібненька згорблена стара бабця. Ніхто не міг збагнути, чому вона викликала в Хитрика такий страх. Його зовсім не лякала велика прядка – він сидів поряд із нею, навіть коли її колесо навіжено крутилося, і бігав хвостиком за Сьюзен, коли вона ходила вперед і назад горищем, скручуючи довгу вовняну нитку. Урешті-решт Сьюзен погодилася, що пес може скласти людині незле товариство, і вважала Хитрикову манеру лягати на спину й вимахувати передніми лапами в повітрі, благаючи дати йому кісточку, наймилішим з усіх його фокусів. Вона розсердилася незгірш за Джема, коли Берті-Шекспір насмішкувато зронив: «І це називається собакою?»

– Ми називаємо це собакою, – відповіла Сьюзен з лиховісною незворушністю. – Можливо, ви назвали б це бегемотом.

Отак і вийшло, що того дня Берті мусив піти додому, не діставши шматка яблучної шарлотки, яку Сьюзен завжди пекла для Джема, Волтера та їхніх друзів. Її не було поблизу, коли Мак Різ запитав: «Його до вас морем прибило?»; утім, Джем зумів постояти за свого песика, а коли Нет Флегг сказав, що лапи в Хитрика надто довгі для невеличкого цуценяти, Джем роздратовано відповів, що собачі лапи мають бути достатньо довгі, щоб сягати землі. Нет був не надто тямущий хлопчина, тож цей аргумент загнав його в глухий кут.

Того листопаду на небі зрідка з’являлося сонце: мертвотно-холодні вітри віяли крізь безлисте мереживо гілля в кленовім гаю, і у видолинку майже постійно лежав туман – не чарівливо-неземний, але той, який тато назвав «тягучою, тусклою, темною, тванистою, тужливою пеленою». Інглсайдські дітлахи проводили дозвілля здебільшого на горищі, проте й у саду в них з’явилися нові друзі – дві куріпки, які прилітали щовечора до велетенської старої яблуні, і п’ять гордовитих вірних сойок, що весело верещали, дзьобаючи харч, який малі Блайти виносили їм з дому. Утім, вони були самозакохані жаднюги й відганяли від гостинця всіх інших птахів.

Зима надійшла в грудні. Три тижні безперестанку сніжило; гленські поля стали неторканими срібними просторами, паркани й стовпчики хвірток убрали високі білі шапки, вікна взялися химерними візерунками, а інглсайдські вогні квітнули в мрячних сутінках, закликаючи всіх мандрівників додому. На думку Сьюзен, жодна зима ще не приносила в Глен стількох немовлят і, раз по раз лишаючи лікареві «перекуску» після вечері, добра служниця стривожено міркувала, що, як він і дотягне в такім виснаженні до весни, то хіба дивом Господнім.

– У Дрю дев’яте дитя! Наче й без того мало Дрю в цьому світі.

– Я певна, Сьюзен, що пані Дрю любитиме його й плекатиме, так само, як ми любимо нашу Ріллу.

– Дотепно ж ви жартуєте, пані Блайт, дорогенька.

Але й тоді, коли за вікном стугоніли бурі й пухнасті хмари затуляли собою сяйливий розсип зірок у морозному небі, діти, сидячи в бібліотеці чи на великій кухні, мріяли, як наступного літа зведуть собі халабуду для ігор у видолинку. Бо ж, хай які завії лютували надворі, в Інглсайді завжди був теплий вогонь у каміні, затишок, солодкі аромати, усмішки й безпечні ліжка для натомлених маленьких створінь.

Різдво настало й минуло, незатьмарене того року присутністю тітоньки Мері-Марії. І можна було ходити слідами зайців на снігу, бігати закрижанілими полями навзаводи із власного тінню, летіти з мерехтливих пагорбів на санчатах і ганяти промерзлим ставком на новесеньких ковзанах у кусючо-холодних рожевих зимових сутінках. І щодня маленький жовтавий песик із чорними вушками бігав із Джемом наввипередки, зустрічав удома несамовитим гавкотом, спав у ногах його ліжка й тихо лежав на килимку побіля стільця, доки юний господар учив правопис а чи обідав, і час від часу нагадував йому про себе, легенько торкаючи лапкою.

– Мамусю, не знаю, як я жив без Хитрика. Він уміє розмовляти… очима… правда, мамо.

Аж раптом… трагедія! Одного дня Хитрик прокинувся млявий. Він нічого не їв, хай як намагалася Сьюзен спокусити його улюбленими реберцями. Назавтра з Лобриджа приїхав ветеринар і лише похитав головою. Важко було сказати… певно, Хитрик з’їв щось отруйне в лісі; може, він оклигає, а може, і ні. Песик лежав тихенько, не звертаючи уваги ні на кого, крім Джема, і до останньої миті намагався махати хвостом, коли Джем підходив, щоб погладити його.

– Мамусю, це буде гріх – молитися за Хитрика?

– Ні, маленький. Ми завжди можемо молитися за все, що любимо. Та я боюся… Хитрик дуже хворий.

– Мамо, невже ви думаєте, що він помре?

Хитрик помер наступного ранку. Уперше у світ Джема ввійшла смерть. Жоден із нас не може забути, що пережив, коли бачив, як умирає дорога серцю істота – навіть коли це «всього лише собача». Ніхто в сумнім і заплаканім Інглсайді не проказав цих слів, навіть Сьюзен, яка витерла розчервонілий ніс і зітхнула:

– Ніколи я так не прив’язувалась до собаки… і не прив’яжуся ніколи. Надто вже це болить.

Сьюзен не знала вірша Кіплінга про те, як боляче «душу терзає любов до пса»^[14], та якби знала, погодилась би, попри своє зневажливе ставлення до поезії, що вряди-годи й поети можуть висловити добру думку.

Увечері Джему стало ще тяжче. Мами з татом не було вдома, Волтер, наплакавшись, заснув, і він лишився сам. Навіть маленького цуценяти не було поряд. Лагідні карі очі, що так довірливо зверталися до нього, оскліли під дотиком смерті.

– Дорогий Боже, – молився Джем, – будь ласка, подбай про мого песика, який помер нині. Ти впізнаєш його – у нього чорні вушка. Хай він не сумує за мною.

Джем сховався під ковдрою, щоби притлумити ридання. Він задмухне свічку, у вікно до нього зазиратиме темна ніч, але Хитрика не буде. Настане холодний зимовий ранок, але Хитрика не буде. Дні й роки минатимуть один за одним, але Хитрика не буде. Джем не міг цього знести.

Ніжна рука прослизнула до нього, і він опинився в теплих міцних обіймах. О, у світі ще лишилася любов, навіть коли Хитрика більше немає!

– Мамо, це завжди буде так боляче?

– Не завжди, – Енн не сказала йому, що колись він забуде, що Хитрик перетвориться для нього лише на приємний спогад. – Не завжди, маленький. Це минеться – як тоді, коли ти поранив руку, хоча спершу вона дуже боліла.

– Тато сказав, що купить мені іншого песика. Але я можу відмовитися, правда? Я не хочу іншого, мамо… і не захочу ніколи.

– Я знаю, синку.

Мама знала все. Ні в кого не було такої мами. Він захотів зробити щось для неї… і збагнув, що саме він зробить. Він купить їй намисто з перлів у крамниці пана Картера Флегга. Джем чув, як одного разу вона сказала, що хоче мати намисто з перлів, а тато відповів:

– Коли наш корабель стане на якір, я куплю тобі намисто, моя дівчинко.

Отже, слід було обміркувати, як здобути потрібну суму. Йому давали кишенькові гроші, та їх він витрачав на придбання найнеобхіднішого, і намистам із перлів не було місця в його скромному бюджеті. До того ж, він хотів заробити гроші на купівлю намиста сам. Тоді це буде справжній подарунок. Мамин день народження в березні – залишається тільки шість тижнів. А намисто коштує п’ятдесят центів!

Розділ 19

Заробити гроші в Глені було непросто, та Джем рішучо взявся до справи. У школі він робив фуркальця зі старих котушок і продавав їх хлопцям за два центи кожне. Три коштовні молочні зуби він продав за три центи. Щосуботи він продавав Берті-Шекспірові Дрю свій кусень яблучної шарлотки й щодня складав зароблені гроші в маленьку латунну скарбничку, яку Нен подарувала йому на Різдво – прегарну блискучу свинку зі щілиною на спині. Коли покласти туди п’ятдесят центів, свинка чемно відкриється, якщо покрутити її за хвостик, і віддасть ваш статок.

Насамкінець, щоб заробити останні вісім центів до повної суми, Джем продав Макові Різу свою низку порожніх пташиних яєць. То була найкраща низка в усьому Глені й розлучатися з нею не хотілося. Та мамин день народження наближався, а грошей недоставало. Щойно Мак дав йому вісім центів, Джем укинув їх у скарбничку й пожадливо її оглянув.

– Покрути її за хвостик – а ну ж, чи вона відкриється, – мовив Мак, не ймучи віри, що це буде навсправжки. Проте Джем відмовився: він не відкриє скарбнички, аж доки рушить по намисто.

Наступного дня Товариство підтримки місіонерських служінь проводило в Інглсайді свої горезвісні збори. Саме тоді, коли пані Тейлор проказувала молитву – а пані Тейлор, подейкували, дуже пишалася своїми молитвами, – у вітальню вдерся нестямний від розпачу хлопчик.

– Мамо, моя свинка зникла… моя латунна свинка зникла!

Енн похапцем вивела його з кімнати, проте пані Тейлор відтоді вважала, що її молитва була зіпсована, а позаяк вона хотіла справити добре враження на дружину приїжджого пастора, минуло багато років, перш ніж вона пробачила Джемові й знову захотіла лікуватися в його батька. Коли після зборів дами пішли, мешканці Інглсайду обшукали ввесь будинок, але марно. Джем, засмучений утратою й висварений за свою поведінку, міг пригадати лиш, де й коли бачив скарбничку востаннє. Мак Різ по телефону відповів, що він востаннє бачив свинку на Джемовому столі.

– Ви ж не думаєте, Сьюзен, що Мак Різ..?

– Ні, пані Блайт, дорогенька, це не він. Різи мають свої вади… та хай які вони ласі до грошей, заробляють їх принаймні чесно. Але де ж поділася та свинка?

– Може, її щури з’їли? – сказала Ді.

Джем лише пирхнув, проте ці слова його стривожили. Звісно, щури не можуть з’їсти латунну свинку з п’ятдесятьма мідними центами в ній. Але чи справді не можуть?

– Ні, синку, твоя скарбничка знайдеться, – запевнила мама.

Свинка все ще не знайшлася, коли наступного дня Джем вирушив до школи. Звістка про його втрату дісталася туди раніше, ніж він сам, тож йому довелося вислухати чимало невтішних припущень. Проте на перерві, загадково всміхаючись, до нього підступила Сіссі Флегг. Сіссі подобався Джем, але вона йому не подобалася, попри те – чи саме через те, – що мала густі золотаві кучері й велетенські карі очі. Навіть восьмиліток може відчувати труднощі у спілкуванні з представницями протилежної статі.

– Я можу тобі сказати, у кого твоя скарбничка.

– У кого?

– Ти мусиш обрати мене, коли ми гратимемо в «любить-не любить», і я скажу тобі.

То була гірка пігулка, та Джем проковтнув її. Усе, що завгодно – аби лише знайти скарбничку! Упродовж гри він сидів, розчервонілий і лютий, поряд із переможно всміхненою Сіссі і, щойно продзвенів дзвінок, зажадав свою винагороду.

– Еліс Палмер каже, що Віллі Дрю сказав їй, що Боб Рассел сказав йому, що Фред Еліот знає, де твоя свинка. Піди й запитай Фреда.

– Брехуха! – вигукнув Джем, метнувши на неї розгніваний погляд. – Брехуха!

Сіссі зухвало розсміялася. Їй було байдуже, а Джем Блайт мусив-таки посидіти разом із нею.

Коли Джем підійшов до Фреда Еліота, той спершу заявив, що нічого не знає й знати не хоче про жодну дурну скарбничку. Джем похнюпився. Фред Еліот був на три роки старший за нього славетний шибеник і забіяка. Аж раптом Джемові сяйнула думка. Він наставив брудного пальця в кругле рум’яне обличчя Фредові Еліоту й проказав:

– Ти транссубстанціоналіст.

– Чуєш, ти, Блайт, не обзивайся.

– Це не просто лихе слово. Це заклинання. Якщо я промовлю його ще раз і наставлю на тебе палець, то… не знати тобі щастя цілий тиждень. Може, тобі відмерзнуть пальці на ногах. Я полічу до десяти, і якщо ти не скажеш мені, де скарбничка, я тебе зачарую.

Фред не повірив. Але того вечора мали відбутися ковзанярські змагання, тож він не хотів ризикувати. Та й пальці на ногах йому ще згодяться. Коли Джем долічив до шести, Фред поступився.

– Добре… добре. Не ламай собі язика отим словом удруге. Мак знає, де твоя скарбничка… він сказав, що знає.

Мака в школі не було, проте Енн, почувши розповідь Джема, зателефонувала його матері. Невдовзі пані Різ прийшла до неї сама, уся розчервоніла й вибачлива.

– Мак не брав скарбнички, пані Блайт. Він лише хотів поглянути, чи справді вона відкриється, і, коли Джем вийшов із кімнати, покрутив свинку за хвостик, а вона розпалася. Він так і не спромігся знову скласти її докупи, тому запхнув свинку й усі гроші в один із Джемових святкових черевиків. Не слід було йому чіпати ту скарбничку… батько дав йому за це страшної хльости… але він не вкрав її, пані Блайт.

– А що це за слово ти сказав Фредові Еліоту, дорогенький? – запитала Сьюзен, коли свинку нарешті знайшли, а всі гроші перелічили.

– Транссубстанціоналіст, – самовпевнено відповів Джем. – Минулого тижня Волтер знайшов його в словнику. Ви знаєте, Сьюзен, він любить усякі ці довгі, пишні слова, і… і ми обидва навчилися, як його вимовляти. Ми повторили його один одному двадцять один раз перед сном, щоб уже точно запам’ятати.

Тепер, коли намисто було куплене й заховане в третій коробочці згори, у середній шухляді комода Сьюзен, якій Джем від початку звірив свій намір, хлопчик ледь міг дочекатися маминого дня народження. Нишком він кидав гордовиті погляди на маму, яка нічого не знала й не відала. Вона й гадки не мала, що сховано в комоді Сьюзен. Вона й гадки не мала, що чекатиме на неї в день народження. Вона й гадки не мала, співаючи двійнятам колискову:

«Я бачила кораблик, що плив удалині:

Дарунки дивовижні він віз тобі й мені» –

о, вона й гадки не мала, що привезе їй із далеких мандрів той кораблик.

У березні Гілберт захворів на грип, що мало не ускладнився запаленням легень. На кілька днів в Інглсайді заліг неспокій. Енн, як звикле, була поряд, утішаючи, розраджуючи, схиляючись над маленькими ліжками в місячних променях, щоб затишно підгорнути ковдри, але дітям бракувало її сміху.

– Що робитиме світ, якщо тато помре? – пролопотів поблідлими вустами Волтер.

– Ні, синку, він не помре. Йому тепер нічого не загрожує.

Енн і сама настрашено міркувала, що робив би світ – маленький світ Чотирьох Вітрів, Гарбор-Гедата Глена, – якби… якби щось сталося з Гілбертом. Усі вони так звикли покладатися на нього. А жителі Верхнього Глена певні були, що він уміє воскрешати мерців, і не робить цього лиш тому, щоб не ставати на заваді планам Усемогутнього. Одного разу, як запевняли вони, лікар Блайт таки оживив покійника. Старий дядечко Арчибальд Мак-Грегор божився Сьюзен, що Семюель Г’юїт був мертвісінький, коли лікар Блайт повернув його до життя. Утім, могло бути й так, що, коли хворі бачили побіля свого ліжка худе смагляве обличчя й лагідні карі очі Гілберта, і чули його бадьоре: «Не хвилюйтеся, ви одужаєте», вони вірили йому й згодом справді-таки одужували. Що ж до дітлахів, названих на його честь, він уже збився з ліку. Околиці Чотирьох Вітрів аж рясніли малими Гілбертами. Була навіть одна крихітна Гілбертіна.

Аж ось тато знову був на ногах, і мама сміялася… і завтра мав бути її день народження.

– Якщо ти раніше вкладешся, маленький Джеме, завтра настане швидше, – мовила Сьюзен.

Джем уклався раніше, та це не допомогло. Волтер заснув одразу, а він крутився й крутився в ліжку. Він боявся засинати. Що, як він проспить і всі інші вже вручать мамі свої подарунки? Він хотів бути найперший. Чому він не попросив Сьюзен напевне його розбудити? Вона пішла до якихось своїх знайомих, та він попросить її, щойно вона повернеться. Якби ж тільки почути її кроки! Він спуститься вниз, у вітальню, і ляже там на канапі – так він неодмінно її застане.

Джем нечутно шмигонув униз і ліг на великім м’якім дивані. У вікно йому було видно Глен. Місяць лив своє чарівне сяйво у видолинки поміж білих засніжених дюн. Велетенські дерева, такі таємничі вночі, простягали свої гіллясті руки до Інглсайду. Він чув усі нічні звуки будинку – ось рипнула мостина… хтось крутнувся в ліжку… із хрускотом упала й розсипалася вуглинка в каміні… десь у буфеті з порцеляною шаснула миша. Що це – лавина? Ні, лише сніг зісковзнув з даху. Джемові стало самотньо. Де ж Сьюзен? Якби в нього зараз був Хитрик… його любий Хитрик. Чи забув він Хитрика? Ні, не забув, але… тепер думати про нього стало не так тяжко – адже з’явилося стільки нових думок. Спи спокійно, найдорожче із цуценят. Може, колись він іще й захоче мати іншого песика. От якби той песик і зараз був поруч – він чи Миршавко, бодай хтось. Але Миршавка не було. Гидкий, самозакоханий котисько! Швендяє десь і не думає ні про кого, крім себе!

Сьюзен досі не повернулася, і ні звуку не було чути з довжелезного путівця, що тонув у темнім, потойбічнім огромі, який удень обертався на рідний і добре знайомий Глен. Що ж, тоді він дасть волю фантазії й помаленьку збавить час. Колись він поїде на Баффінову Землю^[15] й житиме там серед ескімосів. Колись він попливе в далекі моря й засмажить собі акулу на різдвяний обід, як капітан Джим. Колись він вирушить в експедицію до Конго й вивчатиме там горил. Він буде шукачем перлин у морях і блукатиме ошатними підводними кришталевими залами. Він поїде в Ейвонлі й попросить дядечка Деві навчити його доїти корову, щоб цівка втрапляла просто до пащі коту. У дядечка Деві це так спритно виходить. А може, він буде піратом. Сьюзен хоче, щоб він став пастором. Пастор може зробити найбільше добра, але ж хіба піратам не живеться веселіше? Що, як котрийсь дерев’яний солдатик зіскочить з камінної полички й пальне зі своєї рушниці? Що, як стільці почнуть ходити кімнатою? Що, як тигрова шкура на підлозі раптом оживе? Що, як «балакучі медведі», яких вони з Волтером уявляли малими по всьому домі, насправді існують? Зненацька Джем перелякався. Удень він нечасто забував про різницю між вигадкою та дійсністю, але тут, у цій нескінченній ночі, все було геть інакше. Цок-цок, – промовляв годинник, – цок-цок… і з кожним ударом надходив новий «балакучий медвідь» і всідався на сходах. Ось уже в передпокої стало чорно від «балакучих медведів»… вони сидітимуть там до ранку… і шваркотітимуть своєю мовою!

Що, як Господь забув дозволити сонцю зійти? Сама думка про це була така жахлива, що Джем з головою пірнув під плед, щоб заховатися від неї, і такого, сонного, його й уздріла Сьюзен, повернувшись додому у вогненнім сяйві березневого досвітку.

– Маленький Джеме!

Джем виборсався з-під пледа й сів на дивані, позіхаючи. Мороз-Характерник добре попрацював тієї ночі, огортаючи довколишні ліси казковим сріблястим укривалом. Багряні вранішні промені сягали дальніх пагорбів, наче списи. Засніжені поля за Гленом узялися прегарним рожевим відтінком. Настав ранок маминого дня народження.

– Я чекав на вас, Сьюзен… щоб ви розбудили мене… а ви не прийшли…

– Я ходила до Джона Воррена – у них померла тітка й вони просили мене лишитися на ніч коло покійниці, – бадьоро мовила Сьюзен. – Аби ж я знала, що, варто мені вийти з дому, як ти враз і собі схочеш запалення легень улаштувати. Біжи-но до ліжка, а я покличу тебе, коли твоя мама прокинеться.

– Сьюзен, як ви заколюєте акул? – поцікавився Джем, тюпаючи нагору.

– Я їх не заколюю, – відповіла Сьюзен.

Мама вже прокинулася, коли він зайшов до неї в кімнату, і сиділа перед дзеркалом, розчісуючи свої довгі лискучі коси. Як заясніли її очі, коли вона побачила намисто з перлів!

– Джеме, синку! Це мені?

– Тепер ви не мусите чекати, доки татів корабель стане на якір, – мовив Джем із розкішною безтурботністю. Що це таке зелене сяє на пальці в мами? Перстень – татів дарунок. Нехай собі, все одно персні – то звичайнісінька річ, навіть Сіссі Флегг має персня. А от намисто..!

– Намисто з перлів – це справжній, чудовий дарунок на день народження, – мовила мама.

Розділ 20

Якось наприкінці березня Енн і Гілберт збиралися на вечерю до друзів у Шарлоттаун. Енн убрала нову прохолодно-зелену сукню, оторочену срібним мереживом побіля комірця й манжетів, наділа смарагдовий перстень від Гілберта й намисто з перлів, що подарував їй Джем.

– Вродлива в мене дружина, правда, Джеме? – гордо запитав тато.

Джем і собі вважав, що мама дуже вродлива, і сукня в неї казкова. А як лежить його намисто з перлів на її білій шиї! Він завжди любив, коли мама гарно вбиралася, та ще більше любив, коли вона скидала пишну сукню. У ній вона ставала чужою й мовби не була справжньою мамою.

Опісля вечері Джем вирушив у Глен за дорученням Сьюзен і там, чекаючи своєї черги в крамниці пана Картера Флегга, боячись, щоб не вийшла Сіссі, як вона це деколи робила, і не почала виявляти до нього своє надто дружнє ставлення, він пережив удар – нищівний удар розчарування, несподіваний, невблаганний і тим жахливіший для дитини.

Дві дівчини стояли перед скляною вітриною, у якій були виставлені намиста, браслети й обручі для волосся.

– Які гарні ці перли, правда? – мовила Еббі Рассел.

– Можна подумати навіть, що вони справжні, – згодилася Леона Різ.

І дівчата пішли собі, не відаючи, як тяжко вразили душу хлопчини, що завмер, похололий, на бочці із цвяхами. Якийсь час Джем іще сидів там, неспроможний поворухнутися.

– Що з тобою, синку? – озвався до нього пан Флегг. – Чого ти посмутнів?

Джем подивився на нього з розпачем. У горлі йому дивно пересохло.

– Будь ласка, пане Флегг… скажіть… ці перли… вони… вони справжні, так?

Пан Флегг засміявся.

– Ні, Джеме. Не можна купити намисто зі справжніх перлів за п’ятдесят центів – воно коштувало б сотні доларів. А це всього-на-всього штучні намистини, хоча й дуже добрі, як на свою вартість. Я купив їх на розпродажі, то й віддаю тепер так задешево. Звичайна ціна їм – долар. Уже тільки один разочок і лишився – хапали їх, немов гарячі булочки.

Джем зісковзнув з бочки й вийшов надвір, геть забувши про покупки для Сьюзен. Обмерзлою стежиною він, мов невидющий, навмання тюпав додому. Над головою було темне, важке й безрушне зимове небо, у повітрі – те, що Сьюзен називала «духом снігу», а калюжі взялися тонкою кіркою льоду. Поміж оголених берегів лежала чорна, зловісна затока. Доки Джем дістався Інглсайду, зірвалася сніговиця, і море, дюни та стежку огорнула біла пелена. Джему хотілося, щоб сніг падав… і падав… і падав… аж доки поховає його й усіх-усіх у глибоких заметах. У світі не було справедливості.

Серце в Джема ятрилося. І хай ніхто не сміє глузувати з дитячого горя, байдуже, що причина його комусь може видатися сміховинною. Він був глибоко й цілковито принижений. Він подарував мамі те, що вони обоє вважали намистом із перлів – а то виявилася кількацентова дешевинка. Що скаже мама… що відчує, коли дізнається? Бо їй, звісно, треба розповісти про все. Джемові й на думку не спало, що їй не конче про це казати. Не можна більше дурити маму. Вона повинна знати, що її намисто несправжнє. Бідолашна мама! Вона так раділа подарунку – він сам бачив захват і гордість у її очах, коли вона поцілувала його й подякувала за намисто.

Джем тихенько прослизнув у дім через кухонні двері й рушив одразу до ліжка. Волтер уже спав, проте Джем не міг заснути й лежав, не склепивши очей, коли мама зайшла подивитися, чи не варто вкрити дітлахів тепліше.

– Джеме, синку, чому ти досі не спиш? Ти не захворів?

– Ні, але, мамусю, я дуже нещасний тут, – мовив Джем і поклав руку на живіт, простодушно вважаючи, що там і є його серце.

– Що таке, маленький?

– Я… я… мамо, я мушу сказати вам. Ви будете розчаровані… але я не хотів обманути вас, мамо… чесне слово, я не хотів…

– Я знаю, синку. Що сталося? Не бійся мені розказати.

– Мамусю, ті перли… то несправжні перли… але я думав, що вони справжні… я думав так… чесно, я думав…

Очі Джема були повні сліз. Він не міг продовжувати.

Якщо Енн і кортіло всміхнутися, з її обличчя не було цього знати. Того дня Ширлі набив собі ґулю, Нен вивихнула гомілку, Ді втратила голос від застуди. Енн лікувала, цілувала й утішала недужих дітей, але це було зовсім інше – тут потрібна була вся потаємна мудрість матерів.

– Джеме, я не думала, що ти вважаєш, наче то справжні перли. Я знала, що вони несправжні – принаймні в одному сенсі. Та в іншому – це найсправжніший подарунок у моїм житті… бо в нього вкладені любов і праця, і самопожертва, і це робить його дорожчим за всі коштовності, які шукачі перлів діставали з морських глибин для королев. Синку, я не проміняла б твого штучного разочка й на те намисто, про яке читала вчора ввечері – його подарував своїй нареченій якийсь мільйонер і воно коштувало півмільйона. От який цінний для мене твій подарунок, мій найдорожчий маленький хлопчику. Тепер тобі полегшало?

Джем був такий щасливий, аж соромився цього. Він боявся, що такими щасливими личить бути тільки дрібним малюкам.

– О, життя знову стало стерпне, – обачно відповів він.

Сльози зникли, Джемові очі сяяли. Усе було добре.

Мама обіймала його, їй подобалося намисто… а щодо решти байдуже. Колись він подарує їй справжні перли, за цілий мільйон, а не за якихось півмільйона. А тепер… він утомився… ліжко було таке тепле й затишне… мамині руки пахли трояндами… і він більше не сердився на ту Леону Різ.

– Мамусю, ви такі свіжі в цій сукні… – мовив він сонно. – Свіжі й духмяні… наче какао…

Енн усміхнулася, тримаючи його в обіймах, і пригадала статтю, що трапилась їй того дня в медичному журналі, за підписом такого собі доктора В. 3. Томачовскі. «Не слід цілувати вашого малого сина, щоб не викликати в нього едипового комплексу». Читаючи, вона посміялася зі статті, проте й дещо розсердилася; тепер же їй було тільки шкода того, хто це написав. Сердешний чоловік! Бо ж, звісно, доктор В. 3. Томачовскі був чоловіком. Жодна жінка ніколи не вигадала б такої несосвітенної дурниці.

Розділ 21

Квітень того року надійшов прекрасно й тихо – кількома днями сонця та ніжних вітрів, – проте вже невдовзі з північного сходу знов налетіла буря, укривши світ холодною білою ковдрою.

– Сніг у квітні – це гидко, – мовила Енн. – Наче ляпас замість сподіваного цілунку.

Інглсайд знову вкрився частоколом бурульок і впродовж двох нескінченних тижнів дні були сірі й вогкі, а ночі морозні. Потім сніг неохоче розтанув і, коли всі в родині почули, що у видолинку бачили першу вільшанку, Інглсайд піднісся духом і наважився повірити, що диво весни все-таки станеться.

– Мамо, сьогодні вже пахне весною! – вигукнула Нен, задоволено нюшачи свіже вологе повітря. – О, мамо, весна – така радісна пора року!

Того дня весна зробила перші несміливі кроки – немов гарненьке дитя, що тільки вчиться ходити. Зимовий візерунок полів та дерев узявся легкими відтінками зелені, а Джем знову приніс мамі перші проліски. Утім, надзвичайно огрядна дама, засапано ввіпхавшись в одне з інглсайдських м’яких крісел, зітхнула й сумовито проказала, що весни тепер не такі гарні, як за днів її далекої юності.

– Ви не думаєте, пані Мітчелл, що змінюємося ми, а не весни? – усміхнулася Енн.

– Може, воно й так. Ну, я то й напевне змінилася, кому ж знати, як не мені. Ви, мабуть, зара’ на мене глядячи, і не сказали би, що я була найгарніша дівка поміж тутешніх.

Енн мусила визнати, що таки не сказала б. У ріденькім, кошлатім, мишасто-сірім волоссі пані Мітчелл, що де-не-де вибивалося з-під крепового капелюшка з «удовиною вуаллю», знати було сивину, її оспалі блякло-сині очиці не сяяли жодною думкою, а подвійне підборіддя годилося назвати підборіддям лише з великої ласки. Утім, пані Мітчелл аж променіла самовпевненістю, бо ж ніхто в усіх Чотирьох Вітрах не мав пишнішої жалоби, ніж вона. Її широчезна чорна сукня була крепова до самих колін. У ті часи дами носили жалобу з певним відтінком мстивого задоволення.

Так чи так, Енн не мала потреби відповідати, бо ж пані Мітчелл не дала їй змоги заговорити.

– Водогін у мене несправний, взявся де протікати – ну, я на ранок і пішла до Раймонда Рассела в Глен, сказала, хай прийде та полагодить. А тоді так собі подумала – прийшла вже, то піду в Інглсайд, скажу ще пані Блайт, хай напише для Ентоні неклорог.

– Некролог? – безбарвним тоном запитала Енн.

– Еге ж. Ви знаєте – оті такі статті в газетах про небіжчиків, – мовила пані Мітчелл. – Я хочу, щоб Ентоні мав собі добрий неклорог – щось таке геть несказанне. Ви ж самі пишете, правда?

– Часом я пишу оповідання, – визнала Енн. – Проте заклопотаній матері на це лишається обмаль часу. Колись я снувала радісні мрії про славу, але тепер, пані Мітчелл, боюся, моє ім’я вже ніколи не з’явиться на сторінках літературних довідників. Та й за ціле життя я не написала жодного некролога.

– Бігме, не може ж бути, щоб їх було важко писати. Старий дядечко Чарлі Бейтс, наш сусіда, пише всім неклороги, хто з Нижнього Глена, та вони нітроха не поетичні, а я серцем хочу, щоб Ентоні мав собі вірш на згадку. Так він завжди їх любив, ті вірші! Я сама на тому тижні чула, як ви казали про першу поміч у гленському клубі й подумала так: хто вміє так жваво сказати, той напише вельми поетичний неклорог. Напишіть-но, пані Блайт, еге ж? Ентоні страх би втішився. До вас він був прихильний. Каже якось – там, де ви, там інші дами стають «вульгарні й буденні». Він часом так мудровано казав, але не хотів образити. Я прочитала силу неклорогів – у мене з ними є цілий альбом – але, думаю, всі би вони йому не сподобалися. Він їх часто брав на глум. Та вже конче треба написати. Він ось-о два місяці, як помер. А вмирав довго, проте безболісно. Так незручно, коли чоловік умирає перед весною, але я, пані Блайт, зробила для нього все, що могла. Дядечко Чарлі буде злоститися, певне, що я до чужого когось пішла по неклорог для Ентоні, але нехай. Дядечко Чарлі страх який велемовний, та з Ентоні вони не мали собі приязні, ну, і коротко, не хочу я, щоб він писав для Ентоні неклорог. Я була жінкою Ентоні – доброю й вірною жінкою тридцять п’ять літ… тридцять п’ять літ, пані Блайт, – наголосила пані Мітчелл, мовби боячись, що Енн подумає, наче то було всього тридцять чотири роки, – і вже ж таки хочу, щоб він мав по собі неклорог, який би йому сподобався. Моя доня Серафіна сказала – вона після весілля поїхала жити в Лобриджі… гарне ім’я Серафіна, правда? Я його взяла з одної могили. Ентоні не сподобалося – він хотів назвати її Джудіт, на честь його матері, але я відказала, що це ім’я надто понуре, і він поступився, ще й так ласкаво. Він ніколи не вмів сперечатися, хоча завжди кликав її Сераф. То про що це я?

– Ваша донька сказала…

– Так, Серафіна сказала: «Мамо, робіть усе як собі знаєте, тільки хай неклорог буде добрий». Вони з батьком добре ладили, хоча він кпив із неї, бува, так само, як з мене. То ви напишете, пані Блайт?

– Я так мало знаю про вашого чоловіка, пані Мітчелл.

– То я розкажу… лиш не питайте, які на колір були в нього очі. Я й Серафіні те саме сказала, коли ми розмовляли після похорону. Вірте чи ні, пані Блайт, але я прожила з ним тридцять п’ять літ і не пам’ятаю кольору його очей. Тільки й можу згадати, що вони були лагідні й такі, наче завжди він мріяв про щось. Він так благально дивився, як щойно почав ходити за мною. Геть непросто йому було взяти мене, пані Блайт. Кілька років він лише ходив і ходив. Я мала тьму женихів і воліла перебирати. Багато в моєму житті було історій для оповідань, пані Блайт. Ох, ті дні вже давно минули. Я мала стільки женихів, що від них, бува, аж в очах ряхтіло. Та всі вони приходили й ішли, а Ентоні знай собі, лише приходив. І гарний був – такий вродливий і ставний. Приземкуватих я не люблю, а він в усьому був на голову за мене вищий – тут, пані Блайт, що правда, то не гріх. «Для дівки із Пламмерів вийти за нього буде велика удача», – так казала моя матінка. Я, бачте, із Пламмерів, пані Блайт – батько мій звався Джон Пламмер. І він, пані Блайт, казав мені надивовижу гарні компліменти. Якось мовив, що в мені знати ефірний місячний чар. Я тоді збагнула, що це щось як наче хороше, але дотепер не знаю, що то таке – «ефірний». Хотіла поглянути в словнику, та все якось було не до того. Ну, і коротко, я дала чесне слово, що стану його нареченою. Тобто… сказала, що вийду за нього. Бігме, бачили б ви мене у білій сукні, пані Блайт! Усі казали, що я була гарна, як намальована. Тонесенька, як стеблинка, золоті коси й таке свіже рум’яне личко. Страх як ми змінюємося з літами, пані Блайт. Хоча ви цього ще не зазнали. Ви ще цілком собі справна… і в коледжі розуму набралися. Ну, та всі ми не можемо бути вчені – хтось мусить і їсти варити. Така гарна сукня у вас, пані Блайт. Бачу, ви ніколи не носите чорного – і слушно робите. Скоро так чи так вам доведеться його носити, а поки не треба – то й тіштеся. То про що це я?

– Ви намагалися розповісти мені про пана Мітчелла.

– Еге ж. Ну, коротко, ми поженилися. Тоді ще ввечері була така велетенська комета – я, пам’ятаю, бачила її, як ми після бенкету їхали додому. Шкода, що ви її не бачили, пані Блайт, така вже вона була гарна. Але про це не вийде написати в неклорозі, правда?

– Це… може виявитись надто складно.

– Ну, – пані Мітчелл, зітхнувши, відмовилася від комети, – напишіть, як подужаєте. Життя в нього було не вельми цікаве. Якось він був упився – хотів лише дізнатися, як воно, та й квит… Він завжди хотів усе знати, таку мав натуру… але про це в неклорогах не пишуть. А так більше нічого цікавого з ним не було. Я не нарікаю, але, просто щоб ви знали, кажу, що він був троха ледачий і вайлуватий. Міг сидіти годину й дивитися на алтеї. Бігме, як він любив квіти! Зроду шкодував косити жовтці. І як пшениця не родила, то все йому було байдуже, коли тільки був золотушник і ті квітки, що він їх називав «прощавай-літо». І дерева – той його сад – я була казала йому, так наче на жарт, що він любить їх більше, аніж мене. І ферму – ох, як він обожнював свій клаптик землі, неначе то була жива людина. Незрідка я чула, як він казав: «Піду-но, побалакаю з моєю фермою». Коли ми постаріли, я все хотіла продати її – синів-то в нас не було – та й оселитися в Лобриджі, але він казав: «Я не можу продати ферму, як не можу продати власного серця». Кумедні ці чоловіки, еге ж? Незадовго перед смертю він був захотів вареної курятини на обід – і щоб, каже, «була така, як ти звикле вариш». Він любив мої страви, еге ж. Не зносив тільки салату з горіхами – казав, що горіхи трапляються аж непристойно часто. Але я не мала курки, щоб зарізати – вони всі так справно неслися, і когут був тільки один, тож і його я зарізати не могла. Як воно втішно – дивитися, коли когут собі так пихато вештається по дворі. Нема на світі нічого гарнішого, аніж породистий когут, еге ж, пані Блайт? То про що це я?

– Ви сказали, що ваш чоловік захотів вареної курятини на обід.

– Еге ж. І я звідтоді так карталася, що пожаліла йому курки. Інколи як серед ночі прокинуся, то про це думаю й думаю. Але я ж не знала, що він умирає, пані Блайт. Він ані разу не нарікав, лише казав, що вже скоро оклигає. І всім до останку так і цікавився. Якби ж я знала, що він умирає, я зварила б йому курку, байдуже, скільки з неї було тих яєць.

Пані Мітчелл скинула поруділі чорні мереживні мітенки й витерла очі хустинкою із чорною окрайкою зо два дюйми завширшки.

– Хай би поласував собі востаннє, – схлипнула вона. – У нього, сердешного, були до скону всі свої зуби. Ну, та зрештою, – пані Мітчелл згорнула хустину й знову наділа мітенки, – йому було шістдесят п’ять, тож він хіба трошечки не дотяг до встановленої межі. І я тепер маю новеньку табличку із труни. Ми з Мері-Мартою Пламмер були одночасно взялися збирати таблички із трун, але в неї стало їх далеко більше. Так багато рідних її померло, ще й троє власних дітей. У неї тих табличок більше, ніж у будь-кого з тутешніх. Мені з ними не таланило, але тепер і в мене їх повна камінна полиця. Ось-о тиждень як поховали мого кузена, Томаса Бейтса, і я хотіла, щоб його жінка мені віддала табличку з його труни, а вона поховала його з нею разом. Каже: збирати таблички із трун – то поганство. Ну, та вона з Гемпсонів, а Гемпсони всі були диваки. То про що це я?

Цього разу Енн не спромоглася відповісти пані Мітчелл. Таблички із трун геть ошелешили її.

– Ну, і коротко, мій бідний Ентоні вмер. «Я йду спокійно, радісно» – тільки й мовив, і всміхнувся наприкінці – кудись до стелі, а не мені й не Серафіні. Я тішуся, що він умер щасливий. Я деколи собі думала, пані Блайт, може, він був нещасливий у цьому світі – такий був помисливий і тривожний. Але в труні лежав солідно й пишно. Ми влаштували йому бучний похорон. День був такий гарний, і квітів йому принесли цілу тьму. Я троха зомліла наостанок, а загалом-то все дуже добре минуло. Ми поховали його в Нижньому Глені, хоча всі решта його рідних лежать у Лобриджі. Але він сам давно собі вибрав місце – казав, що хоче лежати побіля своєї ферми, щоб там було чутно море й вітер… там, бачте, довкруж могили на три боки ростуть дерева. І я була рада. Я собі звикле думала, що то дуже гарна місцина, і що ми посадимо герань там на його могилі. Він був добрим чоловіком і, певне, зара’ він на небесах, тож ви не тривожтеся. Я собі завжди так думала, що важко написати неклорог, як не знаєш, куди хто потрапив. То ви зробіть-но, пані Блайт, еге ж?

Енн погодилася, відчуваючи, що пані Мітчелл готова сидіти й базікати, аж поки доможеться свого. Гостя, полегшено зітхнувши, підвелася із крісла всім своїм колихким тілом.

– Піду я. Нині, певне, вилупляться індичата. Гарно було з вами побалакати – шкода, я не можу лишитися ще. Самотньо воно троха, як живеш удовою. Чоловік, може, і небагато вартий, але як не стане його – то наче троха бракує.

Енн чемно провела її стежкою до воріт. На галявині діти бігали за вільшанками й там і тут видніли паростки нарцисів.

– Гарний дім у вас, пані Блайт, дуже гарний. Я завжди наче як хотіла жити в більшому домі. Ну, та скільки нас було – ми й Серафіна; а де гроші взяти? І Ентоні чути не хотів, щоб десь переїхати. Страх як він любив той наш дім – але я таки продам його, якщо поставлю добру ціну, і оселюся в Лобриджі чи в Мобрей-Нерровзі, хай тільки вирішу, де краще доживати віку. І страховка Ентоні мені придасться. Хай що кажіть, а горе таки легше зносити на повну кишеню. Ви самі побачите, як овдовієте… хоч я сподіваюся, то ще буде не скоро. Як поживає пан лікар Блайт? Цієї зими в Глені стільки народу хворіло; він, певне, добре собі заробив. Бігме, які милі у вас діти. Троє дівчат! Милі-то вони попервах, але пождіть, ось виростуть і будете мати клопіт із женихами. Я з Серафіною великих турбот не мала – ну, та вона була спокійна, як батько… і вперта – теж як він. Закохалася в Джона Вітекера, то враз і пристала за нього віддатися, мене й слухати не захотіла. Горобина? Чом ви не посадили її коло ґанку? Вона відганяла би фей.

– Та хто ж хотів би відганяти фей, пані Мітчелл?

– Ви кажете геть як Ентоні. Я лиш пожартувала. Фей не існує, звісно… але якби існували, я чула, вони були б вельми збитошні. Бувайте здорові, пані Блайт. За тиждень я прийду по неклорог.

Розділ 22

– Ви запряглися в ярмо, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, яка чула всю розмову, натираючи срібло в кухні.

– Може, і так. Але, знаєте, Сьюзен, я й сама хочу написати цей «неклорог». Мені подобався Ентоні Мітчелл… хоч я майже його й не знала… і я певна, що він перевернувся б у труні, якби за некролог йому була порожня базгранина, що її друкує «Дейлі Ентерпрайз». Ентоні був обтяжений почуттям гумору.

– Ентоні Мітчелл був замолоду гарним хлопцем, хоч, як то кажуть, пані Блайт, дорогенька, трохи не з цього світу, та й не аж такий спритний, щоб догодити Бессі Пламмер. Але він умів заробити копійку, і завжди сплачував свої борги. Звісно, жінку він собі взяв негодящу. Та хоч нині Бессі Пламмер і нагадує собою пародійну валентинку, свого часу вона була таки прегарна. Дехто з нас, пані Блайт, дорогенька, – зітхнула Сьюзен, – і таких спогадів звіку не має.

– Мамо, – мовив Волтер, – наш задній ґанок весь обріс ротиками. А за вікном комори вільшанки мостять гніздо. Ви ж дозволите їм, правда, мамо? Не будете відчиняти вікно й проганяти їх?

Енн кілька разів зустрічалася з Ентоні Мітчеллом, хоч його сірий будиночок між узбережжям та сосняком, понад яким, мов велетенська парасоля, хилила свої віти старезна розлога верба, стояв у Нижньому Глені, де практикував лікар із Мобрей-Нерровза. Проте Гілберт вряди-годи купував у нього сіно, і якось, коли він приїхав із возом до Блайтів, Енн провела його своїм садом і виявила, що вони говорять однією мовою. Їй сподобався Ентоні Мітчелл – його витончене, зморшкувате, привітне лице, щирий відважний погляд бурштиново-карих очей, що ніколи його не обманювали, за винятком хіба того дня, коли пуста й мінлива врода Бессі Пламмер затягла його у вирву нерозважного шлюбу. Утім, він ніколи не здавався нещасливим чи незадоволеним. Доки міг орати, зрощувати і збирати врожай, він тішився, достоту, як пасовище в сяєві сонячних променів. Його темна чуприна лише де-не-де взялася сивиною, а зрілий, безтурботний дух виявлявся в його нечастій, проте дуже добрій усмішці. Його старі поля давали йому хліб і щасливий спокій, радість перемоги й утіху в журбі. Енн приємно було, що по смерті він лежав біля них. Він, можливо, «пішов радісно», та він і жив радісно. За словами лікаря з Мобрей-Нерровза, коли він повідомив Ентоні Мітчелла, що не дасть йому надії на одужання, той усміхнувся й відповів: «Що ж, я старію, життя стає одноманітне. Смерть принесе мені певну зміну. Дуже цікаво ближче познайомитися з нею, лікарю». Навіть пані Мітчелл, вряд з усією своєю бриднею, висловила кілька зауважень, які дали змогу побачити справжнього Ентоні. Кілька днів потому Енн, сидячи при вікні у своїй спальні, написала вірш «Могила старого» й перечитала його вельми втішено:

«То поховайте там, де вітер дише

У серці лісу, у сосновій тиші,

Де моря шум, цей споконвічний звук,

Долине вранці через східні луки,

Де ніжну пісню виплетуть дощинки

Над місцем його вічного спочинку.

Де буде зелень польова глибока

Шовки стелити по обидва боки,

Де та рілля, яку він розробляв,

Де вбрана конюшинами земля,

І де сади в цвітінні та плодах,

Які він так дбайливо доглядав.

І хай край нього зорі мерехтять,

Якими милувався за життя,

І хай проміння, вічна Божа розкіш,

Для нього витче золоте шатро,

І хай лягає росяна трава

На нього найніжнішим укривалом.

Усе, чим безкінечно дорожив,

Із чим життя наповнене прожив,

Хай принесе довічну благодать

Йому отут, де він завжди лежатиме.

Хай голос моря з-поза східних лук

Йому співає славу і хвалу»^[16].

– Думаю, Ентоні Мітчеллу сподобався б цей вірш, – мовила Енн, розчахнувши вікно назустріч весні. На маленькім дитячім городі вже видніли нерівні ряди салату-латуку, призахідне небо над кленовим гаєм бралося ніжно-рожевою барвою, видолинок видзвонював далеким, чистим сміхом дітей.

– Весна така дивовижна, що я не хочу марнувати жодну з її чарівних митей на сон, – мовила Енн.

Наступного тижня пані Мітчелл прийшла, як обіцяла, по «неклорог». Енн прочитала їй свій вірш із потаємною гордістю, проте вираз пані Мітчелл не випадало назвати цілковито вдоволеним.

– Бігме, оце хвацько! Ви так справно пишете. Ну… але… там нема ні слова про те, що він на небесах. Ви не були певні, що він там?

– Я була така певна, що не вбачала потреби в тім, щоб казати про це, пані Мітчелл.

– Ану ж, як дехто таки не повірить? Він… він рідко ходив до церкви… хоч його там усі шанували. І про вік його тут нема, і про квіти. Йому принесли стільки квітів, що аж труна в них тонула. Квіти, я собі думаю, – це вельми поетична штука.

– Даруйте, я…

– Та ні, чого ж. Ви все зробили, що подужали, і воно справно звучить. Скільки я вам винна?

– Що… ви… нічого не винні, пані Мітчелл! Мені таке й на думку не спало б.

– Я так і думала, що ви це скажете, ото й принесла вам пляшку мого кульбабового вина. Воно добре діє, як вам кишки почне надимати. Я б іще й трав’яного чаю принесла вам, але побоялася, що лікар Блайт не дозволить. Та якби ви хотіли й могли б так його в домі заховати, щоб він не знав, то скажіть лишень.

– Ні-ні, дякую, – невиразно буркнула Енн, яка ще не оговталася від оцінки «справно».

– Як собі хочете. Та я могла би принести. Мені-то ліки цього року більш не знадобляться. Мій троюрідний брат, Мелані Пламмер, узимку вмер, то я взяла в його жінки три пляшечки ліків, що по ньому тоді лишилися – вони їх купляли десятками. Вона була хотіла їх викинути, але я не зношу, коли щось пропадає намарне. Я сама прийняла тільки пляшку, а дві інші змусила випити наймита. Сказала: «Як тобі й не допоможе, то, певне, хоч не зашкодить». Я, скажу вам по правді, рада, що ви не схотіли взяти грошей за неклорог, бо в мене самої мало що є. Похорони тепер дорогі, хоча пан Мартін і бере ледве чи не найменше з тутешніх. Я ще навіть за сукню не заплатила, і не можу відчувати справжньої жалоби, доки всього не поверну. Але, на щастя, капелюха я не мусила купляти. У мене лишився ще цей, відколи матінка моя десять років тому теж умерла. Добре, що чорний мені до лиця, еге ж? Бо в жінки Мелані Пламмера в ньому таке обличчя, ніби як її нудить. Ну, та піду я. Дякую вам, пані Блайт, хоча ви… але ви таки зробили, що подужали, і вірш некепський вийшов.

– Чи не хотіли б ви лишитися й повечеряти з нами? – запропонувала Енн. – Ми зі Сьюзен самі: лікаря Блайта немає, а діти влаштовують перший пікнік у видолинку.

– А чого ж би й не лишитися, – відповіла пані Мітчелл, радо вмощуючись знову в кріслі. – Добре воно – трішки довше посидіти. Так то непросто – відпочити в старості. І, – додала вона з усмішкою блаженної замрії на рум’янім обличчі, – у вас пахне смаженим пастернаком, еге ж?

Енн майже пошкодувала смаженого пастернаку, коли наступного тижня вийшов новий номер «Дейлі Ентерпрайз». Там, на шпальті некрологів, була надрукована й «Могила старого»… з п’ятьма строфами замість тих чотирьох, що написала вона! І п’ята строфа була така:

«Добрий сусіда і чоловік,

Кращого Бог не створив нам одвік,

Був він один із мільйона такий,

Ентоні Мітчелл наш дорогий».

– !!! – сказав Інглсайд.

– Ви ж, пані Блайт, не розсердитеся, що я притулила ту останню строфу? – запитала пані Мітчелл на наступних зборах у гленському клубі. – Я лише хотіла трішки більше похвалити Ентоні, то мій небіж, Джонні Пламмер, і написав це. Сів собі й за хвилину нашкрябав. Він як ви – з лиця не вельми кмітливий, та вірші складати вміє. То в нього від матері – вона з Вікфордів. Пламмери до віршів завжди були невдатні.

– Шкода, що ви одразу не попросили його написати «неклорог» панові Мітчеллу, – холодно мовила Енн.

– Еге ж, воно й правда. Але я не знала, що він може вірші писати, а серцем хотіла, щоб Ентоні проводили віршованим неклорогом. А тоді його матінка взяла та й показала мені вірш, який він написав про білку, що втопилася в цебрі кленового сиропу… такий зворушливий віршик. Ну, але ваш, пані Блайт, був теж дуже гарний. Коли їх поєднали разом, вийшло щось геть несказанне, як ви гадаєте?

– Саме так, – мовила Енн.

Розділ 23

Інглсайдським дітям не щастило з хатніми тваринами. Верткий кучерявий чорний песик, якого тато привіз із Шарлоттауна, наступного тижня вийшов за двір і безслідно зник. Більше його не бачили й нічого про нього не чули і, хоч односельці подейкували, буцім один матрос із Гарбор-Геда вів маленьке чорне цуценя на корабель у день відплиття, його доля лишилася однією із глибоких і похмурих таємниць інглсайдського побуту. Волтер пережив цю втрату важче, ніж Джем, котрий іще не забув своїх мук, пов’язаних зі смертю Хитрика й постановив собі ніколи більш не впускати в серце любові до жодного пса. Потім Тигр Том, який жив у клуні і якого не пускали в дім за його надто злодійкувату вдачу, але, попри те, любили й пестили, помер і закоцюб на підлозі в тій самій клуні, а відтак був пишно й урочисто похований у видолинку. І насамкінець, Бан, кролик, якого Джем купив за четвертак у Джо Рассела, захворів і помер. Можливо, смерть його прискорили патентовані ліки, що дав йому Джем, а можливо, і ні. Ті ліки порадив був Джо, а він мусив на тому знатися. Проте Джем відчував, що сам, власноруч убив Бана.

– Невже Інглсайд заклятий? – скрушно вимовив Джем, коли Бана поховали у видолинку поруч із Тигром Томом. Волтер склав для кролика епітафію й вони разом із Джемом та двійнятами цілий тиждень носили чорні стрічки на зап’ястках, на превеликий жах Сьюзен, яка вважала це святотатством. Сьюзен не надто журилася смертю Бана – якось він був заліз у її город, учинивши там страхітливе руйновище. Затято повстала вона й проти двох ропух, яких Волтер приніс і випустив у льоху. Надвечір Сьюзен вигнала одну з них, проте другої знайти не спромоглася, а Волтер лежав у ліжку без сну й непокоївся.

«Може, то були чоловік і дружина, – тривожно розмірковував він. – Може, тепер, коли їх розлучили, вони стали зовсім самотні й нещасні. Сьюзен вигнала меншу надвір – то, мабуть, була дружина, і вона тепер налякана до смерті там, на тім велетенськім подвір’ї, де ніхто її не захистить… як удова!»

Думка про гірку вдовину долю виявилася нестерпною для Волтера, тож він тихенько шаснув униз, щоби впіймати бідолашного ропуху-чоловіка, та врешті-решт лише перекинув стос бляшаних каструль – із гуркотом, що міг би збудити й небіжчика. Збудив він, одначе, саму тільки Сьюзен, яка миттю прибігла зі свічкою в льох. Раз у раз на її кощавім обличчі маяли химерні тіні від миготливого полум’я.

– Волтере Блайт, що ти тут робиш?

– Сьюзен, я мушу знайти ропуху! – страдницьки вигукнув Волтер. – Сьюзен, уявіть, що відчували б ви без чоловіка, якби він колись у вас був!

– Що це ти таке кажеш? – здивувалася небезпідставно заінтригована Сьюзен.

У цю мить ропуха-чоловік, який, певне, вважав себе геть пропащим, відколи до льоху зайшла Сьюзен, вистрибнув просто перед її очі з-за діжки з маринованим кропом. Волтер кинувся до нього, схопив і випустив за вікно, де, як можна було сподіватися, той знову віднайде свою імовірну кохану й вони житимуть разом, щасливо й довго.

– Нащо ти приніс у дім тих жаб? – суворо запитала Сьюзен. – Що вони там їли би?

– Таж я ловив би їм комах! – обурився Волтер. – Я хотів досліджувати їх.

– Ох і мороки з ними, – простогнала Сьюзен, женучи розгніваного Блайта-меншого нагору. І, будьмо певні, вона мала на увазі не ропух.

Проте дітлахам пощастило з вільшанкою. Вони знайшли її, ще зовсім невеличке пташенятко, на ґанку вранці після дощової й вітряної ночі. Півник Робін – так його назвали – мав сіру спинку, жваві очка й пістряву манишку, і з найпершої миті, здавалося, виявив цілковиту довіру до всіх мешканців Інглсайду, у тім числі й Миршавка, який не кривдив його навіть тоді, коли той зухвало підстрибував до його миски та призволявся, як душа забажає. Спершу юні Блайти годували Робіна черв’яками, а він виявляв такий апетит, аж Ширлі мусив постійно копати для нього харч і розкладати в бляшанки – там і тут по всьому домі. Це викликало огиду в Сьюзен; а втім, вона готова була зносити і не таке заради Робіна, що так відважно сідав на її шкарубкий від хатньої праці палець і виспівував у неї просто під носом. Сьюзен дуже полюбила Робіна, і навіть зазначила в листі до Ребекки Дью, що його манишка стає червонясто-рудою.

«Не думайте, що я вже дитинію, панно Дью, дорогенька, – писала вона. – Це, мабуть, нерозумно – так прихилитися до пташки; ну, та людське серце має свої слабкості.

Він не замкнений у клітці, мов канарка – я не могла б цього знести, панно Дью, дорогенька, – а літає, де захоче, у домі й у саду, і спить на гілці понад дошкою, що Волтер примостив на яблуні побіля Ріллиного вікна, щоб там готувати уроки. Якось діти взяли його у видолинок: він десь зник, але ввечері повернувся, на їхню радість – і, скажу вам по правді, на мою теж».

Видолинок уже не був видолинком. Волтер і раніше відчував, що така чарівна місцина заслуговує на ім’я, відповідне до всіх її принадних таємниць і викликів фантазії. Одного з дощових днів діти бавилися на горищі, проте надвечір із-за хмар вибилося сонце, заливши цілий Глен сліпучим сяйвом.

– Яка к’яшива яйдуга! – радісно закричала Рілла, що злегка й дуже мило шепелявила, відколи навчилася говорити.

То була найпишніша райдуга, що вони бачили в житті. Одним кінцем вона мовби спиралася на шпиль пресвітеріанської церкви, а іншим сягала порослого очеретом закутка ставу, що простягався в північній частині долини. Щойно уздрівши її, Волтер дав видолинку нове ім’я – Долина Райдуг.

Долина Райдуг була цілим світом для інглсайдських дітей. Там невпинно літали грайливі легкі вітерці й зранку до ночі відлунювали розспіви птахів. Повсюди мерехтіли місячносяйні стани беріз, а Волтер любив уявляти, буцім з однієї з них – Білої Дами – щоночі виходить маленька дріада, щоб погомоніти з ними. Клен і ялицю, що росли так близько, аж поспліталися гілками, він назвав Закоханими Деревами, і низка старих дзвіночків, яку він повісив на них, ніжно й казково тенькала попід кожним доторком вітру. Кам’яний місток над струмком, який збудували діти, стеріг дракон. Дерева, що зійшлися довкруж нього, ставали за потреби темношкірими поганами, а моховиті береги – розкішними смарагдовими килимами із Самарканда. Поза деревами в гаю чаїлись Робін Гуд і його славні розбійники, у потічку жило трійко русалок, а старий покинутий дім Берклі на околиці, з його низькою кам’яною огорожею, що майже потопала в густезній траві, і кмином, що розрісся по всьому саду, враз перетворювався на обложений замок. Мечі хрестоносців давно заіржавіли, проте інглсайдський різницький ніж був шаблею, викуваною в чарівнім краї, а щоразу, коли Сьюзен не могла знайти кришки від найбільшої пательні, вона знала, що та служить щитом осяйному рицареві з плюмажем під час карколомних пригод у Долині Райдуг.

Часом вони бавилися в піратів, на втіху Джема, що у свої десять років уже починав любити розваги з уявним кровопролиттям. Утім, Волтер завжди відмовлявся йти із зав’язаними очима по дошці, що «випиналася за борт корабля» й «падати в море», хоча Джем уважав цю «страту» найвеселішою з усіх піратських ігор. Деколи Джема брали сумніви, чи не бракує Волтеру снаги, щоб бути морським розбійником, та із братерської відданості він притлумлював ці думки, ще й неодноразово бився в школі з хлопцями, які дражнили Волтера «тюхтієм», аж до часу, коли їм випадало на власній шкурі дізнатися, як спритно латають боки Джемові кулаки.

Інколи вечорами Джемові дозволяли ходити до гавані, щоб купувати рибу. Йому подобалося це доручення, бо ж він мав змогу посидіти в хатині капітана Мелачі Рассела біля підніжжя вкритого сухотрав’ям пагорба й послухати, як Мелачі та його друзі, колись так само юні відчайдухи-капітани, оповідають про свої морські пригоди. Кожен із них мав чим похвалитися. Старий Олівер Різ – його підозрювали в тім, що замолоду він був піратом – якось був опинився в полоні у ватажка племені людожерів. Сем Еліот пережив землетрус у Сан-Франциско. Зух Вільям Макдугал переміг у запеклій бійці з акулою. Енді Бейкер зі своїм судном потрапив у водяний смерч. Окрім того, Енді запевняв, що вміє чвиркати крізь зуби пряміше за будь-кого в Чотирьох Вітрах. Проте незмінним улюбленцем Джема був гачконосий капітан Мелачі з тонким лицем і настовбурченими сивими вусами. Він був капітаном бригантини, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, і плавав з вантажем пиломатеріалів аж до самого Буенос-Айреса. На кожній щоці він мав татуювання у формі якоря, і вдома в нього стояв чудернацький старий годинник із ключем для накручування. Коли капітан був у добрім гуморі, він давав Джемові накручувати годинника; коли він був у дуже добрім гуморі – брав Джема із собою ловити тріску чи викопувати із дна молюсків під час відпливу; коли ж він був у надзвичайно добрім гуморі, то показував Джемові моделі кораблів, які він сам витесував із дерева. Джем уважав їх втіленням моряцької романтики. Був поміж них човен вікінгів зі смугастим квадратним вітрилом і лютим драконом на носі, Колумбова каравела «Мейфлауер», ошатний «Летючий голландець» і незліченні бригантини, шхуни, барки, кліпери й каботажні судна.

– Будь ласка, навчіть і мене витесувати такі кораблі, капітане, – попросив Джем.

Капітан Мелачі похитав головою й меланхолійно сплюнув у воду.

– Цього неможливо навчити, малий. Мусиш поплавати морями зо тридцять чи сорок літ – тоді, може, почнеш їх розуміти, щоб витесувати… розуміти й любити їх. Корабель – він як жінка, малий. Треба його розуміти й любити… а то він ніколи тобі не відкриється. Навіть можеш, бува, гадати, що ти знаєш його ввесь, від носа до корми, усередині й зовні, а все одно він не відкриє тобі свою душу. Пустиш його – і він полетить, наче птах. Був один корабель – я плавав на нім, але так і не витесав, скільки разів намагався. І була одна жінка… але то я вже розпатякався. Цей-от корабель, бачиш, зовсім готовий, треба його тільки в пляшку поставити, і я навчу тебе, як це робити, малий.

Так Джем і не почув більше ні слова про жінку, проте це його не засмутило, бо ж до представниць тієї статі він був байдужісінький – окрім хіба мами та Сьюзен. Але вони не були жінками. Вони були просто мама та Сьюзен.

Коли помер Хитрик, Джем думав, що більше ніколи не схоче мати іншого пса; утім, час – дивовижний цілитель, тож невдовзі любов до собак прокинулася в серці хлопчика. Те цуценя не було справжнім псом – то був лише епізод. По стінах комірчини на горищі, де Джем зберігав свої «дрібнички» – спадок капітана Джима, – чимчикувала ціла вервечка собак, вирізаних із журналів: бундючний мастиф, славний щокатий бульдог, такса, яку мовби взяли за голову й задні лапи і розтягнули вздовж, стрижений пудель з китичкою на хвості, російський хорт – цікаво, міркував Джем, чи їсть він бодай щось? – зухвалий шпіц, плямистий далматинський дог і спанієль із запитливим поглядом. То були породисті собаки, та, як на Джема, усім їм чогось бракувало, хоч він і не знав, чого саме.

Якось у «Дейлі Ентерпрайз» він уздрів оголошення: «Продається пес. Звертатися до Родді Крофорда, Гарбор-Гед». Ото й усе. Джем не міг би сказати, чим воно привернуло його увагу й чому в самій його лаконічності вчувався смуток безвиході. Крейг Рассел розповів йому, хто такий Родді Крофорд.

– Батько його місяць тому помер, то він їде жити до тітки в місто. Мати-бо в нього давно вже померла. А їхню ферму купив Джейк Міллісон. Каже, що розвалить той будинок і побудує новий. Може, тітка не захоче мати в домі пса. Плохенький цуцик, але Родді ним страх як пишається.

– Цікаво, скільки він хоче за нього? У мене є лише долар, – занепокоївся Джем.

– Певно, він просто хоче віддати його в добрі руки, – відповів Крейг. – Але ж хіба твій тато не купив би тобі пса?

– Купив би, та я хочу придбати пса за власні гроші. Тоді я знатиму, що це мій пес.

Крейг лише стенув плечима. Ці інглсайдські дітлахи такі кумедні! Бо ж чи не байдуже, хто купить якогось там цуцика?

Того ж вечора тато відвіз Джема на стару й занедбану ферму Крофордів, де вони знайшли Родді та його песика.

Родді був приблизно того ж віку, що й Джем – блідий веснянкуватий хлопець із цупкою каштановою чуприною. Песик мав шовковисті коричневі вушка, коричневий ніс та хвостик і лагідні карі очі – найкрасивіші з усіх собачих очей. Щойно Джем побачив його, з білою смужкою на чолі, що поміж очей ділилася надвоє, він збагнув, що мусить купити цього собаку.

– Ти хочеш продати свого пса? – нетерпляче запитав він.

– Я не хочу продавати його, – понуро відказав Родді. – Та Джейк сказав, що я мушу, інакше він його втопить. Він каже, що тітка Вінні не захоче мати вдома пса.

– Скільки ти хочеш за нього? – мовив Джем, боячись почути у відповідь геть недоступну ціну.

Родді проковтнув сльози й подав йому песика.

– На, забери його, – хрипко проказав він. – Я не хочу продавати Бруно… не хочу! Гроші не замінять мені його. Якщо ти тільки любитимеш мого песика… і дбатимеш про нього…

– Я дбатиму, – палко пообіцяв Джем. – Але ти мусиш узяти мій долар. Інакше я не відчуватиму, що він мій пес. Я не візьму його, якщо ти не візьмеш грошей.

Він тицьнув долар у безвільну долоню Родді, узяв Бруно й пригорнув його до грудей. Песик озирнувся на свого господаря. Джем не бачив його очей, зате бачив очі Родді.

– Якщо ти хочеш лишити його…

– Я хочу, але не можу, – різко відповів Родді. – Тут було вже п’ятеро людей, і я нікому не віддав Бруно. Джейк розлютився, та мені байдуже. Вони не були такі, як потрібно. Але ти… я хочу, щоб ти взяв його, коли я не можу… і забирайся, щоб я його більше не бачив!

Джем підкорився. Маленький песик тремтів у його обіймах, але не пручався. Усю дорогу додому Джем ніжно тримав його на колінах.

– Тату, а як Адам знав, що пес – це пес?

– Бо пес не міг бути ніким іншим, крім пса, – усміхнувся тато. – І тепер не може.

Уночі Джем довго не міг заснути від радісного хвилювання. Він іще ніколи не бачив пса, гарнішого й милішого за Бруно. Не дивно, що Родді так не хотів розлучатися з ним. Проте невдовзі Бруно забуде Родді й полюбить його. Вони будуть добрими друзями. Він попросить маму переказати різникові, щоб той надсилав кістки в Інглсайд.

– Я люблю всіх і все в цьому світі, – проказав Джем. – Дорогий Боже, благослови всіх котів і собак на землі, але найперше Бруно.

Урешті-решт Джем заснув. Можливо, маленький песик, що вмостив писок на простягнуті лапи в ногах його ліжка, теж спав, а можливо, і ні.

Розділ 24

Півник Робін уже не харчувався самими лише черв’яками; натомість він дзьобав зерна рису, пшениці, насіння салату-латуку й настурції. Він надзвичайно виріс – «інглсайдська вільшанка» вже зажила собі слави на всю околицю – а манишка його набула гарного червоного відтінку. Незрідка він сідав на плече Сьюзен і дивився, як вона в’яже на шпицях. Коли Енн верталася додому, він летів їй назустріч і стрибав поперед неї стежкою аж до самого ґанку. Щоранку він прилітав на Волтерове підвіконня дзьобати хлібні окрушини, щодня купався в ночвах на заднім подвір’ї, під живоплотом із кущів шипшини, ще й здіймав пекельний галас, коли не знаходив там води. Гілберт раз у раз нарікав, що його пера й сірники розкидані по всій бібліотеці, проте ніхто йому не співчував, і навіть його серце відтануло, коли Півник Робін безтурботно сів йому на долоню, щоб ухопити насінинку. Усі в домі любили Робіна – окрім хіба Джема, який усією душею був відданий Брунові й невблаганно затямлював болісну істину: можна купити собаку, але не його любов.

Спершу Джем не мав цього на думці. Звісно, Бруно деякий час сумуватиме за Родді й колишнім домом, та це невдовзі минеться. Проте воно не миналося. Бруно був найпокірнішим псом у світі, робив саме те, що йому веліли, аж навіть Сьюзен визнала, що чемнішої тварини й відшукати годі – але в ньому не було життя. Коли Джем вів його на прогулянку, очі песика спалахували радісним вогнем, він жваво метляв хвостиком і весело брався в дорогу. Утім, невдовзі погляд його тьмянів і він, похнюпившись, байдуже трюхикав коло ніг Джема. Його плекали й пестили, йому віддавали найкращі, найсоковитіші кістки, йому дозволяли щоночі спати в ногах Джемового ліжка… та все було марно. Бруно жив мовби деінде – чужий і геть недоступний. Ночами Джем інколи прокидався і, перехилившись із ліжка, сягав рукою униз, щоби погладити маленьке напружене тільце, та жодного разу песик ані лизнув йому на те руку, ані махнув хвостом. Бруно терпляче зносив пестощі, та не відповідав на них.

Джем зціпив зуби. Джеймс-Метью Блайт був рішучий хлопчина й не збирався поступатися собаці – його власному собаці, чесно купленому за долар, який він ледь спромігся заощадити із кишенькових грошей. Бруно мусить забути Родді… мусить перестати дивитися жалісними очима загубленої істоти… мусить урешті-решт полюбити його.

Джемові часто доводилося ставати на захист Бруно, бо ж хлопці в школі, здогадавшись про його любов до собаки, брали його на глум.

– У твого цуцика блохи – отакі велетенські блохи! – кпив Перрі Різ. Джем мусив його відлупцювати, щоб той узяв свої слова назад і визнав, що в Бруно немає бліх – аніжодної.

– У мого пса щотижня бувають судоми, – хвалився Роб Рассел. – Можу закластися, що у твого за ціле життя жодних судом не сталося. Якби в мене був такий пес, я перекрутив би його на м’ясорубці.

– У нас колись теж був такий пес, – мовив Майк Дрю, – але ми його втопили.

– А мій пес просто жахливий, – гордо озвався Сем Воррен. – Він душить курей і жує білизну, розвішану після прання. Б’ємося об заклад, що твоєму дурному цуцикові на таке заповзяття не стане?

Потайки Джем сумовито погодився із Семом, хоч і не сказав йому цього. Він майже не шкодував, що Бруно не розбишака. Джемові прикро було почути, як Вотті Флегг загукав: «Твій пес – чемний пес, бо він ніколи не гавкає по неділях!» – адже Бруно ніколи не гавкав у жоден із днів тижня.

Та попри це, він був чудовим, милим песиком.

– Бруно, чому ти не хочеш мене полюбити? – ледь не плакав Джем. – Я готовий зробити для тебе все… нам було б так весело разом. – Та він не хотів визнавати свою поразку.

Одного вечора Джем квапився додому з надбережжя, де вони із хлопцями пекли молюсків. Насувався шторм. Море стогнало розпачливо й лунко. Усе здавалося похмурим і неживим. Із першим довгим, громохким ударом грози Джем увірвався в Інглсайд і закричав:

– Де Бруно?

Того дня він уперше пішов із дому без Бруно. Йому здалося, що маленький песик не подужає довгого шляху до гавані. Джем не зізнався б навіть собі, що й сам не подужав би довгого шляху із собакою, котрий геть не тішитиметься прогулянці.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Бруно. Його не бачили після вечері, коли Джем пішов на узбережжя. Хлопець шукав повсюди, та не міг його знайти. Надворі пустилася злива, світ тонув у сліпучих блискавках. Невже Бруно там, у цій чорній ночі… заблукав? Бруно боявся гроз. Сякий-такий зв’язок між ними із Джемом установлювався лиш тоді, коли песик тихцем підповзав до нього, поки небо за вікном розколювалося надвоє.

Джем так перелякався, що, коли буря вщухла, Гілберт сказав йому:

– Завтра я мушу поїхати в Гарбор-Гед, щоб дізнатися, як почувається Рой Весткот. Їдьмо зі мною, Джеме, і дорогою відвідаємо стару ферму Крофордів. Мені здається, Бруно втік туди.

– За шість миль? Та це неможливо! – мовив Джем.

Проте це було саме так. Вони підійшли до старої, темної, покинутої ферми Крофордів, і мале забрьохане болотом тремтливе створіння на мокрому ґанку звернуло до них байдужий, виснажений погляд. Бруно не огинався, коли Джем узяв його на руки й поніс до брички, шпортаючись у високій, аж до коліна, траві.

Джем був щасливий. Як вихоплювався місяць із-поза лапатих хмар, що мчали небом попри нього! Як солодко й гостро пахли вмиті дощем ліси! Який то був дивовижний світ!

– Тату, я думаю, тепер Бруно полюбить Інглсайд.

– Можливо, – коротко відповів тато. Він не хотів смутити Джема, але певен був, що серце собаки, якого забрали з колишнього дому, розбите навік.

Бруно ніколи не їв багато, але після тієї ночі дедалі рідше наближався до своєї миски. Настав день, коли він геть відмовився від їжі. Його оглянув ветеринар, проте не виявив ніякої хвороби.

– За всі роки моєї практики я бачив одного собаку, що вмер від горя, і от, здається, це другий випадок, – сказав він Гілберту, відвівши його вбік.

Він залишив тонізуючий засіб, який Бруно покірно ковтнув і ліг, умостивши писок на лапах і втупившись у простір перед собою. Джем довго стояв, заклавши руки в кишені й дивлячись на нього, а тоді пішов до бібліотеки й поговорив із татом.

Наступного дня Гілберт поїхав до міста, відшукав там Родді Крофорда й привіз його в Інглсайд. Коли Родді піднімався сходами ґанку, Бруно, який почув його кроки з вітальні, підняв голову й нашорошив вуха. У наступну ж мить його змарніле собаче тільце стрілою рвонуло через усю кімнату просто в обійми блідому кароокому хлопчикові.

– Пані Блайт, дорогенька, – промовляла ввечері Сьюзен тремтливим від хвилювання голосом, – маленьке щенятко плакало… правда, правда! Сльози так і бігли йому по носі. Я й не повірила б у це, якби не бачила на власні очі.

Родді пригортав Бруно до серця й дивився на Джема благально й виклично водночас.

– Я знаю, ти купив його… але він мій. Джейк неправду сказав. Тітка Вінні не заперечує проти пса, але я гадав, що не повинен просити його назад. Ось твій долар… я не витратив ні цента з нього… я не міг.

Джем вагався лише мить – доки уздрів очі Бруно. «Яка ж я свинюка!» – подумав він з відразою до себе й узяв долар.

Зненацька Родді всміхнувся. Усмішка перемінила його набурмосений вид; та все, що він міг сказати – це лише здушене: «Дякую».

Тієї ночі Родді спав у кімнаті Джема, і ситий Бруно розлігся між їхніми ліжками. Та перш ніж укластися спати, Родді вкляк і проказав молитву, а Бруно присів біля нього, поклавши передні лапи збоку на ковдру. Якщо пес міг молитися, це відбувалося з ним – і була то молитва вдячності й оновленої радості життя.

Уранці Родді приніс йому їжу й Бруно ковтав її пожадливо, ввесь час позираючи на свого господаря. Він весело пострибав за Родді й Джемом, коли ті пішли прогулятися в Глен, і Сьюзен сказала, буцім такого життєрадісного песика ще й світ не бачив.

Та ввечері, після того, як Родді й Бруно поїхали, Джем довго сидів у сутінках на кухонному ґанку. Він відмовився йти шукати піратських скарбів у Долині Райдуг із Волтером. Джем більше не відчував у собі бравого розбишацького заповзяття. Він навіть не схотів поглянути на Миршавка, що причаївся в заростях м’яти, вимахуючи хвостом, немовби лютий гірський лев, готовий до стрибка. Хто дозволив котам бути щасливими в Інглсайді, коли в собак тут розбиваються серця? Він навіть дещо сердився на Ріллу, котра принесла йому синього плюшевого слона. Плюшевий слон, коли немає Бруно! Так само коротку відсіч дістала й Нен, яка прийшла й запропонувала йому пошепки сказати одне одному, що вони думають про Бога.

– Невже ти думаєш, що я за це винувачу Бога? – розлючено відповів Джем. – Нен, ти геть не маєш відчуття пропорції.

Нен пішла спантеличена, бо ж гадки не мала, що це означає, а Джем сердито втупився в останні жаринки напівзотлілого сонця. По всьому Глені валували пси. Зграя Дженкінсів вийшла на вулицю, голосно кличучи своїх собак… усі мали право на це – усі, навіть Дженкінси – тільки не він. Життя пролягало попереду, наче пустеля, де він ніколи вже не матиме власного пса.

Енн вийшла з будинку й сіла на нижню сходинку, тактовно дивлячись в інший бік. Джем відчував, що вона розуміє його.

– Мамо, – натужно проказав він, – чому Бруно не захотів полюбити мене, коли я так любив його? Я… ви гадаєте, собаки не можуть любити мене?

– Ні, синку. Згадай, як любив тебе Хитрик. Просто Бруно вже віддав усю свою любов Родді, і більше не мав любові для інших людей. Є такі собаки – віддані тільки одному господареві.

– Зате Бруно й Родді тепер щасливі, – мовив Джем із похмурим вдоволенням, цілуючи маму в хвилясті лискучі коси. – Але в мене ніколи більше не буде свого собаки.

Енн була певна, що це минеться; так само він почувався й після смерті Хитрика. Проте цієї душевної рани йому не вдалося зцілити. Собаки жили й помирали в Інглсайді – хороші собаки, що просто належали сім’ї, із якими Джем гуляв і бавився, як усі решта. Так тривало, доки один маленький песик Понеділок заволодів його серцем і полюбив його сам – любов’ю ще більшою, аніж була любов Бруно; любов’ю, історії про яку ще довго переказували з уст в уста в Глені. Але до того було ще далеко, і Джем невдовзі подибав у ліжко – спустошений і самотній.

«Шкода, що я не дівчисько, – розлючено думав він. – Тоді я міг би зараз плакати й плакати».

Розділ 25

Нен і Ді пішли до школи. Навчальний рік розпочався наприкінці серпня.

– Мамо, а ввечері ми будемо знати все? – серйозно запитала Ді першого ж ранку.

Тепер, на початку вересня, Енн і Сьюзен уже звикли виряджати їх із дому й щодня милувалися тим, як дві їхні крихітки чимчикують стежиною – охайні й безтурботні, назустріч цікавій пригоді, якою було для них навчання. Вони завжди клали в кошичок зі сніданком яблуко для вчительки й носили рожеві й блакитні бавовняні платтячка в рюшах та зборках. Дівчата не були подібні між собою, тож їх ніколи не вдягали однаково. Рудокоса Діана не могла носити рожевого, який, проте, личив вродливішій Нен. Вона мала карі очі, каштанові коси й привабливе личко, весь чар якого усвідомлювала навіть у свої сім років. У її поведінці вчувалася певна ставність. Нен поважно тримала голівку – так, що її маленьке гостре підборіддя щораз було трішки занадто помітне, – отож її де-не-де вже вважали доволі пихатою.

– Вона копіюватиме всі пози й манери своєї матінки, – запевняла була пані Девіс із Глена. – Коли хочете знати, то в неї вже тепер усі ті самі викрутаси.

Двійнята відрізнялися не тільки зовні. Ді, хоч із лиця нагадувала матір, вдачею й здібностями була достеменно схожа на тата. У ній вчувалися зародки його практичного розуму, здорового глузду й бешкетного почуття гумору. Натомість Нен цілком успадкувала материну розвинену уяву й уже намагалася за її допомогою урізноманітнити власне життя. Скажімо, того літа вона мала собі за розвагу укладати угоди з Богом, як-от: «Коли Ти зробиш те й те, я зроблю те й те».

Усіх інглсайдських дітей спершу вчили славетної молитви «Тихий вечір настає»,^[17] потім – «Отче наш», і насамкінець заохочували їх складати власні маленькі прохання в тих висловах, які вони самі вважатимуть за потрібні. Хтозна, звідки в Нен могла взятися думка про те, що домагатися в Бога виконання своїх прохань слід обіцянками чемності й виявами сили духу. Можливо, винна в тім була молода й гарненька вчителька недільної школи, яка раз по раз застерігала своїх учениць, мовляв, якщо вони не будуть чемними дівчатами, Бог не зробить для них того й того. Неважко було перекрутити цю настанову й виснувати, що, коли бути чемними й робити те й те, можна сподіватися, що Бог натомість виконає їхні прохання. Перша «угода» Нен із Богом навесні була така успішна, що кілька наступних невдач не відохотили дівчинки й вона ціле літо складала свої чудернацькі молитви. Про її нову звичку не знав ніхто – навіть Ді. Нен ревно берегла свою таємницю й молилася не лише перед сном, а й удень, і в найрізноманітніших місцях. Ді відверто висловлювала свій осуд.

– Не вплутуй Бога геть в усе, – докоряла вона сестрі. – Ти робиш Його надто звичайним.

Почувши це, Енн умить заперечила:

– Бог присутній в усьому, доню. Він – друг, який завжди поруч і завжди готовий дати нам силу й відвагу. Нен правильно робить, що молиться Йому коли й де захоче.

Проте якби Енн знала все про релігійні поривання своєї маленької доньки, її це напевне жахнуло б.

Одного травневого вечора Нен сказала:

– Дорогий Боже, якщо Ти зробиш так, щоб мій зуб виріс до вечірки, яку влаштовує Емі Тейлор, я завжди чемно питиму рицину, яку мені даватиме Сьюзен.

Назавтра зуб, відсутність якого так довго спотворювала гарний ротик Нен, почав рости, а за тиждень, напередодні вечірки, цілковито зайняв своє місце між інших. Хіба ж могла вона бажати певнішого знака, що Бог почув її й відповів? У свою чергу, Нен ретельно дотримувала свого слова, аж Сьюзен відтоді тішилася й дивувалася щоразу, коли мусила вдаватися до рицини. Нен пила її, не кривлячись і не протестуючи, хоч деколи й шкодувала, що не встановила собі часової межі бодай у три місяці.

Бог відповідав не завжди. Утім, коли Нен попросила послати їй незвичайного ґудзика – того літа пристрасть до збирання ґудзиків поширилася між гленських школярок, немов епідемія кору, – пообіцявши натомість не коверзувати, якщо за столом Сьюзен дасть їй щербату тарілку, ґудзик з’явився наступного ж дня. Сьюзен знайшла його на старій сукні, що лежала, викинута, на горищі. Гарний червоний ґудзик із крихітними діамантами – принаймні Нен уважала, що то діаманти. Новому ґудзику заздрили всі її приятельки, отож надвечір, коли Ді відмовилася їсти зі щербатої тарілки, Нен смиренно проказала: «Дайте її мені, Сьюзен. Я тепер завжди їстиму з неї». Сьюзен дійшла висновку про її ангельську самовідданість і сказала це вголос, відтак Нен невимовно запишалася. Пообіцявши щодня чистити зуби без нагадувань, вона дістала ясне пообіддя для пікніка недільної школи, хоча напередодні всі прогнозували дощ. Її загублений перстеник повернувся за обіцянку ретельно дбати про нігті, а відколи Волтер подарував їй картинку з янголом, яку Нен так давно собі вимріяла, вона без жодних нарікань щоразу їла за обідом не лише м’ясо, а й жир.

Утім, коли вона попросила Бога зробити новим її пошарпаного й перелатаного ведмедика, пообіцявши натомість завжди наводити лад у своїй шухляді для білизни, виникли певні труднощі. Ведмедик не ставав новіший, хоча Нен палко очікувала дива й просила Бога поквапитися. Врешті-решт вона примирилася з тим, що ведмедик не буде такий, як колись. Усе ж то був добрий старий ведмідь, та й не легко, мабуть, охайно складати всі речі в тій дурнуватій шухляді. Новий ведмедик, якого невдовзі купив їй тато, не сподобався Нен, і дівчинка, хоча й не без гризьких сумнівів, вирішила не вділяти особливої уваги шухляді. Віра її зміцніла, коли вона, попросивши Бога повернути око її порцеляновому коту, виявила його вранці на місці, хоч і дещо криво приліплене, від чого кіт скидався на зизуватого. Око знайшла Сьюзен, прибираючи в кімнаті, і приклеїла до голови кота, тож Нен, що не знала цього, урочисто виконала свою обіцянку – чотирнадцять разів обійти клуню навкарачки. Вона й не замислювалася, яка з того користь Богові а чи будь-кому іншому. Проте робити це їй було неприємно, позаяк хлопці в Долині Райдуг часто змушували їх із Ді вдавати тварин; отож, імовірно, її юний розум бубнявів непевною думкою, наче така покута може вдовольнити таємничу Сутність, котра дає й відмовляє за власним бажанням. Так чи так, упродовж літа вона втнула ще кілька дивних фортелів, аж Сьюзен вряди-годи непокоїлася, звідки то в дітей зринають такі фантазії.

– Пані Блайт, дорогенька, як ви гадаєте, нащо це Нен щодня мусить обходити вітальню двічі, не стаючи на підлогу?

– Не стаючи на підлогу! Як вона це робить, Сьюзен?

– Стрибає з одного предмета меблів на інший, і на камінну решітку вилазить. Учора була гепнулася звідти сторчголов просто у відерце з вугіллям. Може, дати їй глистогінного, га, пані Блайт, дорогенька?

Той рік назавжди лишився в літописі Інглсайду як рік, коли тато ледь не захворів був на запалення легень, а мама таки захворіла. Якось увечері Енн, уже сильно застуджена, збиралася з Гілбертом на прийняття в Шарлоттаун. Вона вбрала нову пишну сукню й разок перлів, що подарував їй Джем, і була така вродлива, аж діти, що прийшли поглянути на неї перед виходом, подумали, як це чудово – пишатися своєю мамою.

– Так гарно шурхотить нижня спідниця, – зітхнула Нен. – Мамо, а коли я виросту, у мене теж будуть такі нижні спідниці з тафти?

– Хтозна, чи доти дівчата все ще носитимуть нижні спідниці, – відповів тато. – Що ж, Енн, я поступлюся й визнаю, що сукня чарівна, хоч мені й не подобалися ці лелітки. Тільки не зваблюй мене, сирено! Я зробив тобі всі компліменти, які намірявся зробити нині. Пригадай, що ми читали в «Медичному віснику»: «Життя – це всього-на-всього точно збалансовані процеси органічної хімії», і нехай це додасть тобі смирення й скромності. Лелітки, тафтяна нижня спідниця – пхе! Ми – лиш «випадкова сукупність атомів». Так каже великий доктор фон Бембург.

– Не цитуй мені цього жахливого фон Бембурга. У нього, вочевидь, хронічний розлад шлунка в тяжкій формі. Можливо, він – і сукупність атомів, але я – ні.

Кілька днів потому Енн являла собою геть хвору сукупність атомів, а Гілберт – вельми стривожену. Сьюзен поралася на кухні ослабла й утомлена, професійна доглядальниця непокоїлася, і безіменна лиховісна тінь зненацька розгорнула свої чорні крила над Інглсайдом. Дітям не казали, як серйозно хвора їхня мати; навіть Джем достоту не розумів цього. Проте всі вони відчували крижаний холод і страх у душі, і ходили тихенькі й смутні. Не було ні забав у Долині Райдуг, ні сміху в кленовім гаю. Але найгірше було те, що їм не дозволяли бачити маму. Тепер вона не зустрічала їх удома, всміхнена, і не заходила навшпиньки до спалень, щоби поцілувати кожного на добраніч – і не було кому ні пригорнути, ані втішити, ані розрадити чи посміятися з їхніх жартів. Ніхто не вмів сміятися, як мама. То було гірше, далеко гірше, ніж коли вона часом десь їхала, адже тоді всі знали, що мама повернеться, а нині… вони нічого, нічогісінько не знали. Ніхто нічого не казав – усі тільки відкараскувалися від них.

Якось Нен повернулася додому бліда як полотно.

– Сьюзен, а мама… мама… вона не помре, правда, Сьюзен?

– Авжеж ні, – мовила Сьюзен надто вже різко й поспішно. Руки її тремтіли, наливаючи молоко в кухлик Нен. – Хто тобі це сказав?

– Емі Тейлор… вона сказала… Сьюзен, вона сказала, що мама буде дуже гарною небіжчицею!

– Не слухай її, моя ласочко. Тейлори всі годні язиком молоти. Твоя благословенна мама хвора, та вона одужає – певне одужає! Хіба ти не знаєш, що твій тато при стерні?

– Господь не дасть мамі померти, правда, Сьюзен? – запитав поблідлими вустами Волтер, дивлячись на неї зболеним та пильним поглядом, під яким Сьюзен не могла проказувати втішливу неправду. Вона боялася, що це і є неправда. Сьюзен було лячно. Того дня доглядальниця нічого не сказала – тільки похитала головою. Лікар Блайт відмовився від вечері.

– Певне, Всевишній знає, що робить, – казала Сьюзен, доки мила посуд і розбила три тарілки – та вперше її проста й чесна душа мала сумнів у цім.

Нен, геть зневірена, тинялася по домі. Тато сидів при столі в бібліотеці, обхопивши голову руками. Зайшла доглядальниця й сказала, що цієї ночі слід очікувати кризи.

– Що таке криза? – запитала Нен у Ді.

– Мабуть, це таке, із чого вилуплюється метелик, – невпевнено мовила Ді. – Спитаймо краще в Джема.

Джем знав, що таке криза, і пояснив їм, а тоді замкнувся у своїй кімнаті. Волтера не було – він лежав долілиць при корінні Білої Дами в Долині Райдуг. Сьюзен укладала Ширлі й Ріллу спати. Нен вийшла з дому й усамітнилася на ґанку. Незвична, страхітлива тиша залягла в Інглсайді.

Попереду був Глен – чаша, налита по вінця призахідним сонячним сяйвом, проте довгу червону дорогу серпанком укрила курява, і поля край гавані біліли випалені посухою. Уже кілька тижнів не було дощу, і квіти в саду пожухли… квіти, які так любила мама.

Нен хапливо розмірковувала. От і настав час укласти угоду з Богом. Що пообіцяти Йому, якщо Він зцілить маму? Це повинно бути щось надзвичайне… таке, заради чого Він напевне зглянеться. Нен пригадала, як одного разу в школі Дік Дрю сказав Стенлі Різу: «Я кидаю тобі виклик пройти цвинтарем уночі!» Тоді Нен здригнулася. Як може хтось пройти цвинтарем уночі… як може навіть подумати про це? Нен боялася цвинтаря, хоч ніхто в Інглсайді й не знав цього. Емі Тейлор казала, що там багато мерців… «І не всі вони залишаються мертвими», – додала Емі похмуро й зловісно. Отож Нен і вдень було страшно йти попри нього самій.

Удалині виднів повитий туманами пагорб, і дерева на його верхівці торкалися неба гіллям. Нен часто думала, що й вона могла б торкнутися неба, якби лише дісталася туди. Бог живе там, по той бік – там Йому буде краще чути її. Але вона не дістанеться пагорба… їй лишається тільки зробити все, на що вона здатна, тут, в Інглсайді.

Нен молитовно склала смагляві руки й підвела заплакане личко до неба.

– Дорогий Боже, – прошепотіла вона, – якщо Ти зцілиш маму, я пройду цвинтарем уночі. Будь ласка, Боже. І якщо Ти це зробиш, я більше не докучатиму Тобі проханнями.

Розділ 26

Не смерть, а життя прийшло нічної моторошної години в Інглсайд. Діти вві сні відчули, що безіменна тінь відлетіла – швидко й так само тихо, як налетіла. Вони прокинулися вранці під звук сподіваного дощу, та в їхніх очах було сонячне сяйво. Сьюзен, від щастя молодша років на десять, не мусила навіть повідомляти їм радісну звістку: криза минула й мама житиме.

Була субота, і в школі був вихідний. Вони не могли бавитися надворі, хай як любили бігати під дощем. Проте ця злива виявилася для них занадто сильною, отож їм довелося лишитися вдома й нишкнути. І все ж то був найщасливіший день у їхнім житті. Тато, який не склепив повік майже тиждень, упав на ліжко в кімнаті для гостей і глибоко, міцно заснув – та спершу міжміським дзвінком приніс радісну звістку в маленький ейвонлійський дім попід зеленим дахом, де дві старі жінки здригалися від хвилювання щоразу, коли дзвонив телефон.

Сьюзен, якій останнім часом душа не лежала до приготування десертів, спекла до обіду смачний листковий пиріг з помаранчевим кремом, пообіцяла до вечері пудинг із варенням і вчинила дві порції тіста на мелясове печиво. По всьому домі лунав радісний щебет Півника Робіна. Навіть стільці були мовби готові щомиті затанцювати. Квіти в саду знову гордо підвели голівки, і пошерхла земля раділа дощу. А Нен, хай яка щаслива й утішена, готувалася пожати плоди своєї угоди з Богом.

Їй і на думку не спадало відмовитись від обіцянки, проте вона зволікала з її виконанням, надіючись поступово зібратися на відвазі. На саму думку про нічну прогулянку цвинтарем їй «кров стигла в жилах», як часто казала Емі Тейлор. Сьюзен, відчуваючи, що дівчинка, імовірно, хвора, вдалася до рицини, проте без жодних видимих результатів. Нен випила ліки слухняно, хоч і подумала при цьому, що тепер, опісля тієї давньої клятви, Сьюзен дає їй рицину частіше, аніж колись. Та хіба могла рицина дорівнятися до нічної прогулянки цвинтарем? Нен гадки не мала, як їй удасться зробити це. Але вибору не було.

Мама ще так нездужала, що дітям не дозволяли бачити її – лише вряди-годи крізь ледь прочинені двері. Вона була така бліда й змарніла. Невже це тому, що вона, Нен, не дотримала слова?

– Мусимо дати їй час, – мовила Сьюзен, та Нен було невтямки, як можна дати комусь час. Вона, як ніхто, знала, чому мама не одужує. Нен зціпила свої білосніжні зубки. Завтра знову субота, і завтра вона зробить те, що пообіцяла.

У суботу зранку дощило, тож Нен зітхнула з полегкістю. Якщо дощ триватиме до вечора, ніхто, навіть Бог, не велить їй нипати цвинтарем. Злива вщухла до обіду, та з-над затоки в село прокрався густий туман, оповивши дім пеленою свого потойбічного чару. У серці Нен зажеврів новий вогник. Імлистої ночі вона теж не зможе піти. Проте до вечері здійнявся вітер і туман, схожий на привида, розтанув.

– Сьогодні місяця не буде, – прорекла Сьюзен.

– О, Сьюзен, ви не могли б зробити місяць? – розпачливо заголосила Нен. Якщо вона мусить пройти цвинтарем уночі, місяць повинен бути!

– Господь з тобою, ласочко, ніхто не може зробити місяць, – відповіла здивована Сьюзен. – Я лиш казала, що ти не побачиш його поза хмарами. Та й що тобі з того, буде той місяць чи ні?

Цього Нен не змогла пояснити, і Сьюзен стривожилася. Щось певне мучить дитину – вона така дивна ось уже тиждень… ледве чи їсть і хнюпиться повсякчас. Боїться, що мама помре? Та чого б це? Загроза минула, пані Блайт видужує.

Так, але Нен добре знала, що мама не видужає, якщо вона порушить угоду. Коли споночіло, хмари розвіялися й виплив місяць – дивний, криваво-червоний місяць. Нен ніколи ще не бачила такого місяця. Він був такий страшний, аж їй спало на думку, чи не краще вже йти потемки.

Двійнята полягали о восьмій. Нен чекала, доки засне Ді. Проте сестрі, смутній і розчарованій, довго не спалося. Того дня її подружка, Елсі Палмер, ішла додому зі школи з іншою дівчинкою, отож Ді не хотілося більше жити. О дев’ятій Нен зважилася тихо встати й одягтися. Пальці їй тремтіли так, що вона ледь могла дати раду з ґудзиками. Потім, нечутно спустившись униз, вона шаснула геть крізь кухонні двері, доки Сьюзен ставила хліб у піч, блаженно певна того, що її домашні мирно сплять у власних ліжках – усі, крім сердешного лікаря Блайта, якого зненацька викликали в одну із прибережних хатин, де якесь немовля проковтнуло цвяшок.

Нен вийшла надвір та почимчикувала Долиною Райдуг і трав’янистим схилом угору. Вона вибрала цей, коротший шлях до цвинтаря, бо знала, що поява однієї з двійнят Блайтів о цій порі на головній сільській вулиці викличе подив, і хтось напевне відведе її додому. Яка холодна вереснева ніч! Нен не подумала про це й не вбрала жакета. Долина Райдуг уночі була вже не тією дружнім видолинком, який вона звикла бачити вдень. Місяць зіщулився до прийнятного розміру й спав із червоного відтінку, та під дотиком його променів усе довкруж відкидало химерні тіні. Нен завжди лякалася тіней. Що це, там, у темряві – чиєсь лаписько чи зів’яла папороть над струмком?

Нен гордо піднесла голівку, виставивши підборіддя вперед.

– Я не боюся, – відважно мовила вона вголос. – Це просто щось дивне крутиться в животі. Я – героїня.

Із цією втішною думкою Нен дійшла до середини схилу. Тоді над світом промайнула дивна тінь – на місяць набігла хмара – і Нен пригадала Чорного Птаха. Якось Емі Тейлор розповіла їй моторошну історію про Великого Чорного Птаха, котрий шугає ночами й забирає людей. Невже це тінь Птаха майнула над нею? Таж мама казала їй, що ніякого Чорного Птаха немає.

– Ні, мама не сказала б мені неправди… тільки не вона, – пробурмотіла Нен і попленталася до паркана. За ним була дорога, а по той бік – цвинтар. Нен зупинилася й віддихалася.

Ще одна хмара огорнула місяць. Усе довкруж було непевне, тьмяне й мовби зовсім чуже.

– Який велетенський світ! – здригнулася Нен, вилазячи на паркан. Якби ж то їй опинитися в Інглсайді! Проте… – Бог дивиться на мене, – проказала відчайдушна семилітка й видерлася нагору.

Вона впала по той бік огорожі, розбивши коліно й порвавши сукню. Коли Нен звелася на рівні ноги, невидимий у темряві дерев’яний кілок проштрикнув їй туфельку наскрізь і поранив ступню. Та попри це, вона пошкандибала через дорогу до цвинтарної хвіртки.

Старий гленський цвинтар лежав у тіні ялин, що росли на східному його боці. Обабіч нього розташувалися методистська церква й темний, порожній і мовчазний дім пресвітеріанського пастора. Аж ось із-за хмари визирнув місяць – і цвинтар заполонили тіні. Мінливі й полохкі, вони танцювали довкола, погрожуючи вхопити кожного, хто опиниться поміж них. Викинута газета із шурхотом пролетіла дорогою, мовби стара чаклунка в несамовитім танку, і, хоча Нен знала, що то газета, шурхіт спідниць чаклунки був одним із виявів цієї моторошної ночі. Ш-ш-ш, ш-ш-ш, – перемовлялися дерева попід вітром. Довгий листок верби, що росла біля самої огорожі, раптом ковзнув Нен по щоці – неначе дотиком руки ельфа. На мить її серце завмерло… та все ж вона поклала долоню на засув хвіртки.

А що, як довга рука сягне по неї з могили й затягне під землю?!

Нен відсахнулася. Вона вже знала, що, попри всяку угоду, ніколи не зможе пройти цвинтарем уночі. Аж тут, зовсім поряд із нею, розлігся нелюдський стогін. Насправді то була хіба стара корова пані Бейкер, що звично паслася побіля стежки й у цю мить визирнула з-поміж зграйки молодих сосонок. Проте Нен, не чекаючи, щоби поглянути, хто це, у нападі нездоланного жаху майнула схилом униз і далі – вулицею просто до Інглсайду. Біля воріт вона з розгону вскочила в «калапуцю», як називала всю придорожню багнюку маленька Рілла. Але то був рідний дім, і мерехтливе жовте сяйво линуло з його дружніх вікон! Зо півхвилини відсапавшись, Нен почвалала до кухні й постала там перед Сьюзен – мокра, брудна і з закривавленими ногами.

– Господи милосердний! – отетеріла Сьюзен.

– Сьюзен, я не змогла пройти цвинтарем, не змогла! – задихано прошепотіла Нен.

Спершу Сьюзен ні про що не розпитувала. Вона вхопила змерзлу, безумну від розпачу Нен, стягла з неї мокрі туфельки та панчохи, перевдягла в нічну сорочку й відвела до ліжка. Потім метнулася вниз, на кухню, де зготувала «перекуску». Хай що накоїла дитина, гріх укладати її спати надголодь.

Нен поїла й випила склянку теплого молока. Як добре було знов опинитися у світлій затишній кімнаті, у безпечному, чистому ліжку! Та про свою пригоду вона нічого не розповіла.

– Це моя й Богова таємниця, Сьюзен.

Сьюзен пішла спати, заявивши, що буде щаслива, коли пані Блайт одужає й сама даватиме раду з дітьми.

– Годі мені їх збагнути, – кволо зітхнула вона.

Мама, вочевидь, тепер помре. Нен прокинулася із цією страхітною впевненістю в душі. Вона не дотримала слова й не могла сподіватися від Бога виконання своєї частини угоди. Увесь наступний тиждень Нен потерпала від гризьких мук. Її ніщо не тішило: навіть дивитися, як Сьюзен пряде на горищі, було нецікаво, хоча колись вона так це любила. Тепер вона більше не зможе сміятися – ніколи, хай що робитиме. Цуцика, натоптаного тирсою, якому Кеннет Форд відірвав вуха, і якого вона любила навіть сильніше, аніж старого ведмедя, Нен віддала Ширлі, що завжди хотів його мати, а безцінний маленький будиночок з мушель, гостинець капітана Мелачі з Вест-Індії, подарувала Ріллі, щоб перепросити Бога, хоч і боялася, що це не вдовольнить Його.

Невдовзі ж її кошеня, якого вона віддала Емі Тейлор, бо та вимагала цього, пришкандибало додому і, щойно це сталося кілька днів поспіль, Нен зрозуміла, що Бог невдоволений. Йому було потрібно, щоб вона пройшла цвинтарем уночі, а цього бідолашна згорьована Нен виконати не могла. Вона виявилась боягузливою шахрайкою. Бо тільки шахраї, як сказав одного разу Джем, можуть порушити угоду.

Енн дозволили сідати в ліжку. Вона одужувала: невдовзі знову господарюватиме в домі, читатиме книжки, легко дихатиме вві сні, їстиме все, що захоче, сидітиме при каміні, поратиметься в саду, прийматиме гостей і весело пліткуватиме з ними, вітатиме й проводжатиме дні, мовби коштовні камінці в намисті року, – невдовзі вона знову буде частиною щасливого, яскравого життя.

Нині Енн смачно пообідала: Сьюзен запекла ягнячу ногу саме так, як вона любила найдужче. Як добре знов бути голодною! Енн оглянула кімнату й усі дорогі серцю речі. Треба купити нові фіранки – щось від ясно-зеленого до золотавого, – а ці полички для рушників повісити у ванній кімнаті. Енн визирнула у вікно. Світ повнився чарами. Поміж кленів вона бачила синю смужку затоки; віти похилої берізки на галявині мовби стікали виливаним золотом. Широченні небесні сади схилилися над розбуялою врожаєм землею, що завдавала роботу осені – землею пишних барв, м’якого вечірнього світла й довгастих тіней. Півник Робін гойдався на вершечку сосни; діти, сміючись, збирали яблука в саду. Сміх повернувся в Інглсайд.

«Воістину життя – це більше, ніж „збалансовані процеси органічної хімії“», – щасливо подумала Енн.

До кімнати навшпиньки зайшла Нен; очі й носик її почервоніли від сліз.

– Мамо, я мушу сказати… я більше не можу чекати… Мамо, я обдурила Бога!

І знову Енн із трепетом відчула ніжний дотик чіпкої ручки – дитя, що шукає рятунку у своїй нездоланній маленькій біді! Вона уважно слухала, доки Нен, ридаючи, розповідала всю історію – слухала з надзвичайно серйозним обличчям. Енн завжди зберігала серйозний вираз, коли то було потрібно, хоча невдовзі вони з Гілбертом могли за боки братися від сміху. Вона розуміла, що тривога Нен – справжня й болісна, і що теологічні уявлення дівчинки вимагають найпильнішої уваги.

– Маленька, ти страшенно помиляєшся. Бог не укладає з нами угод. Він дає нам те, що потрібно – дає, не просячи взамін нічого, крім любові. Адже, коли ти просиш чогось у мене чи в тата, ми не укладаємо жодних угод, а Бог набагато добріший за нас і набагато краще знає, що треба дати.

– А Він… не змусить вас померти, мамо? За те, що я не дотримала слова?

– Авжеж ні, мила.

– Мамо, а навіть якщо я помилялася щодо Бога… може, я все одно повинна дотримати слова? Я ж пообіцяла. Тато казав, що не можна порушувати обіцянок. Може, якщо я порушу, мені тоді буде ганьба довіку?

– Доню, коли я одужаю, ми підемо з тобою разом, і я постою коло хвіртки… і, певно, тоді ти сміливо пройдеш цвинтарем уночі. Це заспокоїть твоє бідолашне сумліннячко. Але ж ти більше не укладатимеш жодних безглуздих угод із Богом?

– Не укладатиму, – пообіцяла Нен, хоча й не без нотки затаєного жалю. Нелегко було відмовитися від того, що, попри всі свої вади, радісно бентежило її. Проте очі її знову сяяли, а голос бринів колишнім грайливим лукавством. – Мамо, я піду вмиюся, а потім вернуся й поцілую вас. І принесу вам усі ротики, які знайду. Мамо, без вас було жахливо.

– О, Сьюзен, – мовила Енн, беручись до вечері, – який це світ! Прекрасний, цікавий, дивовижний світ – чи не так, Сьюзен?

– Я згодна, – притакнула Сьюзен, думаючи про цілу гору пиріжків на кухні, – що він таки досить стерпний.

Розділ 27

Жовтень в Інглсайді того року був дивовижно щасливий та сповнений днів, коли всі не могли не бігати, не співати й не висвистувати. Мама знову була на ногах і не хотіла, щоб до неї ставилися, як до недужої, тож працювала в саду, сміялася – Джем завжди вважав, що в мами чарівний, радісний сміх – і відповідала на численні запитання. «Мамо, а чи далеко звідси захід сонця? Мамо, чому не можна зібрати розлите місячне сяйво? Мамо, а душі мерців справді вертаються в День Усіх Святих? Мамо, а в чому причина причини? Мамо, а чи не краще, коли тебе вб’є гримуча змія, аніж тигр, бо ж тигр спершу роздере тебе й з’їсть? Мамо, а що таке споруда? Мамо, а правда, що вдова – це жінка, у якої здійснилися мрії? Так каже Воллі Тейлор. Мамо, а що роблять маленькі пташки, коли паде злива? Мамо, а ми справді надто романтична сім’я?»

Останнє запитання було від Джема, котрий чув у школі, що так їх назвала дружина пана Алека Девіса. Джем не любив пані Девіс, яка, перестріваючи його в селі з татом чи мамою, незмінно тицяла йому в обличчя довгим указівним пальцем і питала: «Ану ж, як поводиться Джеммі в школі?» Джеммі! Може, вони й були зовсім трошечки романтичні. Так, очевидно, подумала Сьюзен, завваживши на дощаній настилці перед клунею щедрі червоні мазки.

– Ми повинні були їх намалювати, – боронився Джем. – Це плями крові на полі бою.

Інколи вечорами на тлі низького червоного місяця летіли табуни диких гусей, і, споглядаючи їх, Джем відчував незбориме бажання гайнути разом із ними, далеко – до незнаних берегів… і привезти звідти мавп, леопардів, папуг і все таке інше… і дослідити скарби Карибського моря й Мексиканської затоки.

Деякі фрази, як-от «Мексиканська затока» чи «таємниці морів», вабили Джема з нездоланною силою. Втрапити в смертоносні обійми пітона чи зітнутися в битві з пораненим носорогом було для нього звичним щоденним подвигом. А слово «дракон» пробуджувало в ньому благоговійний трепет. У ногах його ліжка висіла улюблена картинка з лицарем у латах верхи на випещеному схарапудженому білому коні й зі списом, що вражав дракона. Розкішний, вигнутий, роздвоєний наприкінці драконів хвіст майорів понад списом, а віддалік, молитовно склавши руки, спокійно й умиротворено вклякла дама в рожевій сукні. Дама, безсумнівно, була вельми подібна на дев’ятилітню Мейбел Різ, чию прихильність уже намагалися відвоювати в запеклих сутичках лицарі гленської школи. Навіть Сьюзен помітила схожість і піддражнила люто розчервонілого Джема. Утім, дракон викликав певне презирство – дрібний і нікчемний під велетенським конем. Здавалося, на те, щоби прохромити його списом, не потрібно великої мужності. Дракони, від яких Джем рятував Мейбел у потаємних мріях, були значно більш «драконисті». Він таки врятував її в понеділок – від гусака старої Сари Палмер. І, певне… о, так, вона, певне, бачила, як відважно він ухопив істоту, що кидалася на нього із бридким сичанням, за довгу зміїсту шию й перекинув через паркан. Проте гусак – це, звісно, не так романтично, як дракон.

То був жовтень вітрів – малих пухнастих вітерців, що муркотіли в долинах, і великих, сильних, що батожили верхівки кленів; вітрів, які вистогнували свою потойбічну пісню на узбережжі й припадали до землі біля підніжжя скель. Ночі, котрі пильнував сонний червоний місяць, були такі прохолодні, що радісно мріялося про теплі й затишні ліжка в спальнях; листя на кущах чорниць почервоніло, засохла папороть набула яскраво-коричневої барви, а поза стайнею палахкотів сумах; зелені пасовиська тут і там лежали, наче латки на скошених полях Верхнього Глена, а на моріжку попід ялинами квітнули багряно-золотаві хризантеми. Повсюди весело цокотіли білки й на незліченних пагорбах цвіркуни вигравали на скрипках мелодію до танцю фей. І треба було збирати яблука й копати моркву. Іноді хлопці ходили випорпувати молюсків із капітаном Мелачі, щойно це дозволяв таємничий приплив, який вряди-годи надходив, ніжно пестячи сушу, і знову ховався в рідній морській глибіні. По гленських городах курився дим від спаленого листя, у клунях лежали гори жовтобоких гарбузів і Сьюзен пекла перші журавлинові тістечка.

Зранку до вечора Інглсайд бринів сміхом. Навіть коли старші діти рушали до школи, Ширлі й Рілла, які були вже достатньо великі, підтримували сімейну традицію. Навіть Гілберт тієї осені сміявся частіше, ніж зазвичай. «Добре, коли тато сміється», – міркував Джем. Лікар Бронсон із Мобрей-Нерровза ніколи не сміявся. Подейкували, буцім свою практику він створив лише завдяки глибокодумному виразу сердитого, неначе в пугача, лиця. Утім, татова практика була ще ліпша, і лише ті, кому вже не судилося одужати, не могли посміятися з його жартів.

Кожної теплої днини Енн працювала в саду, упиваючись барвами осені, наче терпким вином, тішачись передвечірньому світлу, що лилося з неба на багряні клени, і витонченій, тужливо-минущій красі жовтневого пообіддя. Одного золотаво-сірого туманного дня вони вдвох із Джемом висадили всі тюльпанові цибулини, яким у червні належало знов пробудити до життя рожевий, бузковий, жовтий і пурпуровий кольори.

– Як добре готуватися до весни, коли попереду ще маячить зима, правда, Джеме?

– І робити сад прекрасним теж, – відповів Джем. – Хоч Сьюзен каже, що це Бог робить усе прекрасним; але ми можемо допомогти йому, так, мамо?

– Завжди… завжди, синку. Він дає нам цей привілей.

Та все ж немає у світі досконалості. Мешканці Інглсайду тривожилися через Півника Робіна. Усі казали, що, коли інші вільшанки полетять на південь, він теж захоче податися з ними.

– Не пускайте його з дому, доки всі полетять і випаде сніг, – порадив капітан Мелані. – Тоді він забуде про південь і матиме спокій до весни.

Отож Півник Робін жив, наче в’язень. Він став неспокійний – безцільно пурхав кімнатами, а чи сідав на підвіконня, журливо споглядаючи одноплемінників, які по той бік шибки готувалися відповісти на загадковий поклик природи. У нього зник апетит і не могли його спокусити ні черв’яки, ні найсмачніші горішки Сьюзен. Діти розповідали йому про небезпеки, яких він міг зазнати в мандрівці – холод, голод, котів, бурі, самотність і непроглядні ночі – та марно. Півник Робін чув могутній поклик і всім єством прагнув озватися на нього.

Сьюзен поступилася остання. Кілька днів вона ходила понура, та врешті-решт проказала:

– Відпустіть його. Це неприродно – тримати птаха в неволі.

Півника Робіна відпустили наприкінці жовтня, опісля місячного полону. Діти зі слізьми поцілували його на прощання. Він радісно полетів геть, та вже наступного ранку повернувся на підвіконня Сьюзен по хлібні окрушини, а потім розгорнув крила для довгого перельоту.

– Мила, він повернеться до нас весною, – мовила Енн згорьованій Ріллі, та дівчинка лиш невтішно ридала.

– Тше ще так нешкоро, – схлипнула вона.

Енн усміхнулася й зітхнула. Пори року, що здавалися крихітній Ріллі такими довгими, для неї самої почали минати умлівіч. Іще одне літо скінчилося, згаснувши предвічним сяєвом золотих осокорів. Невдовзі – аж надто скоро – інглсайдські діти вже не будуть дітьми. Проте вона все ще могла зустрічати їх удома вечорами… пізнавати з ними радість і диво життя… любити їх, підтримувати й сварити – зовсім трішки. Адже іноді вони були доволі шалапутні, хоч і не заслуговували називатися «зграєю чортенят». Так їх охрестила була пані Девіс, довідавшись, що Берті-Шекспір Дрю дістав невеличкий опік у Долині Райдуг, бавлячись з інглсайдськими друзями в індіанців, спалених на вогнищі. Джем і Волтер не встигли розв’язати його вчасно й собі попеклися, та їх ніхто не жалів.

Аж ось надійшов листопад – понурий місяць туманів і східного вітру. Іноді цілими днями не було нічого, крім холодної мряки, що насувалася з моря та з-поза дюн. Тремкі тополі скинули останнє листя. Сад змертвів – усі барви й неповторні риси десь зникли; хіба пагони заячого холодку спліталися в осяйну золоту тканку. Волтер покинув свій сховок на дереві й готував уроки в кімнаті. І падав дощ… і падав… і падав…

– Коли ж цей світ знову буде сухий? – розпачливо скиглила Ді.

А потім настав тиждень чарівного сяйва золотої осені, і прохолодними вечорами мама розпалювала хмиз у каміні, а Сьюзен пекла картоплю до вечері.

Тими днями життя в Інглсайді точилося довкруж каміна, а найщасливішою була та мить, коли вони всі збиралися після вечері побіля нього. Енн шила й планувала зимовий дитячий гардероб: «У Нен має бути червона сукня, якщо їй так хочеться» – а часом згадувала собі Анну, що з року на рік робила малу верхню одежину отрокові Самуїлу^[18]. Матері були незмінні впродовж століть – великий союз сестер, поєднаних любов’ю й служінням, знаних і забутих.

Сьюзен перевіряла їхні завдання з орфографії, а тоді всі розважалися, хто як хотів. Волтер, який жив у казковому світі уяви й фантазій, захоплено писав листи від бурундука з Долини Райдуг до іншого, що мешкав поза стайнею. Сьюзен насмішкувато пирхала, коли він читав їй ті листи вголос, та потай від нього переписувала їх і надсилала Ребецці Дью.

«Про мене, то вельми цікаве читання, панно Дью, дорогенька, хоч, може, і дещо банальне, як на дорослий погляд.

Та коли й так, надіюся, ви зглянетеся на ЗАСЛІПЛЕНУ ЛЮБОВ’Ю СТАРУ ЖІНКУ, що турбує вас ними. У школі його вважають здібним хлопчиною і, хай там що, ці твори – усе ж не поезія. Я можу також додати, що минулого тижня на іспиті з арифметики маленький Джем одержав дев’яносто дев’ять балів, і ніхто не збагне, чому оцінку знизили на бал. Може, мені не слід казати так, панно Дью, дорогенька, та я певна, що на це дитя чекає ВИДАТНА ДОЛЯ. Ми, очевидячки, і не доживемо до цього, але він, можливо, буде прем’єр-міністром Канади».

Миршавко спав у кошику біля каміна, а Китичка, мале кошеня Нен, поважне, мов крихітна дама в чорно-сріблистих шатах, вистрибувала на коліна всім з однаковою приязню.

– Двоє котів, а в коморі повсюди мишачі сліди, – несхвально чмихала Сьюзен.

Діти жваво теревенили про свої невеличкі пригоди, а крізь холодний осінній морок у вітальню линуло квиління далекого океану.

Деколи в Інглсайд заходила панна Корнелія – посидіти, доки її чоловік теревенив про політику в крамниці Картера Флегга. Тоді малі нишпорки нашорошували вуха, бо ж панна Корнелія завжди приносила найсвіжіші новини й знала все прецікаве про кожного з односельців. Кумедно буде наступної неділі дивитися на цих людей у церкві смакуючи подумки почутими секретами про них, таких солідних і добропорядних із вигляду.

– Ох, як то затишно у вас, Енн, рибонько. Нині вечір морозний, і заповідається на сніговій. А лікаря Блайта немає?

– Ні. Я не хотіла, щоб він десь їхав, але зателефонували з Гарбор-Геда, мовляв, пані Шоу благає його прийти, – мовила Енн, доки Сьюзен тихцем прибрала з килима велику риб’ячу кістку опісля Миршавкових забав, молячи небо, щоб панна Корнелія нічого не помітила.

– Вона така хвора, як я, – сердито озвалася Сьюзен. – Проте, кажуть, у неї нова мереживна сорочка, тож, звісно, вона хоче показатися в ній лікареві. Мереживна сорочка, бігме!

– Ту сорочку їй привезла з Бостона донька, Леона. Приїхала в п’ятницю надвечір із чотирма валізами, – підхопила панна Корнелія. – Пригадую, дев’ять років тому вона вирядилася до Штатів зі старим поламаним саквояжем, із якого випадали її речі. Вона тоді була геть засмучена, бо її покинув Філ Тернер. Нікому не звірялася, та це й без того всі знали. Тепер вона повернулася, буцімто щоб доглядати матір. Пильнуйте, Енн, рибонько, – вона захоче пофліртувати з лікарем Блайтом. Але він, мабуть, уваги на те не зверне, хоч він і чоловік. І ви не така, як пані Бронсон із Мобрей-Нерровза. Подейкують, вона страшенно ревнує свого чоловіка до пацієнток.

– І доглядальниць, – відгукнулася Сьюзен.

– Хоч декотрі з тих доглядальниць і справді надто вже гарні, як на свій фах, – мовила панна Корнелія. – Узяти бодай Джейні Артур: зараз вона у відпустці й намагається зробити все, щоб два її женихи не дізнались один про одного.

– Хай яка вона гарна, проте вже ж не юнка, – несхитно сказала Сьюзен, – тому ліпше їй буде обрати когось одного й уговтатися. Знаєте її тітку Юдору? Та колись оголосила, що не вийде заміж, доки не знудиться фліртувати, і ось результат. Вона й дотепер кокетує з кожнісіньким зустрічним чоловіком, хоч їй уже повних сорок п’ять літ. От як воно стається, коли виробити звичку. Ви ж чули, пані Блайт, дорогенька, що та Юдора заявила була на весіллі своєї кузини Фанні? «Ти підбираєш мої покидьки». Казали, що між ними аж іскрами прискало, і відтоді вони знатися не хочуть.

– «Смерть і життя – у владі язика»^[19], – неуважно зронила Енн.

– Істинно так, рибонько. До речі, коли ми про це згадали – я волію, щоби пан Стенлі був дещо стриманіший у своїх проповідях. Він образив Воллеса Янга, аж той хоче покинути церкву. Усі кажуть, що проповідь минулої неділі була прочитана саме для нього.

– Варто лиш пасторові діткнути своїми словами якусь певну людину, усі починають вважати, що він писав проповідь саме для неї, – мовила Енн. – Готовий капелюх неодмінно комусь пасуватиме, та це не означає, що його шили саме для того покупця.

– Дуже розсудливо, – притакнула Сьюзен. – А Воллеса Янга я не зношу. Три роки тому він дозволив якійсь компанії намалювати рекламу на боках його корів. Такий господар, як на мене, надто вже бережливий.

– Його брат Девід нарешті жениться, – мовила панна Корнелія. – Довго міркував, що вийде дешевше – женитися а чи найняти економку. «Можна поратися вдома й без жінки, та це важкувато, Корнеліє», – сказав він мені, коли померла їхня матінка. Я припускала, що такий у нього задум, хоч і не схвалювала цього. І ось тепер він побереться із Джессі Кінг.

– Із Джессі Кінг? Я була певна, що він упадає за Мері Норт.

– Він каже, що не візьме собі дратівливої жінки. Та ходять чутки, буцім він їй освідчився, а вона відважила йому ляпаса. А Джессі Кінг немовби як сказала, що воліла б собі гарнішого чоловіка, але згодиться й такий. Звісно, для декого в бурю всяка гавань добра.

– Мені здається, пані Еліот, тутешні люди й половини того не кажуть, що знати із пліток, – заперечила Сьюзен. – Я певна, що Джессі Кінг буде Девіду Янгу ліпшою жінкою, аніж він заслужив… хоч на вроду він таки непоказний – мовби його щойно випрали.

– А ви чули, що в Олдена й Стелли знайшлася донечка? – запитала Енн.

– О, так. Надіюся, Стелла буде мудрішою матір’ю, аніж була Лізетта. Чи вірите, рибонько – Лізетта достоту ридала, що дитя її кузини Дори почало ходити раніше за Стеллу.

– Ми, матері, нерозважливе плем’я, – усміхнулася Енн. – Пригадую, я сама була вбита горем, коли в Боба Тейлора, що народився в один день із Джемом, виріс третій зуб, а в Джема не було ще жодного.

– Бобові Тейлору невдовзі робитимуть операцію з видалення мигдалин, – повідомила панна Корнелія.

– Мамо, а чому нам теж не роблять операцій? – поцікавилися в один голос Ді й Волтер. Вони незрідка виголошували щось одночасно – і тоді зчіпляли мізинці й загадували бажання. «Усе викликає в нас ті самі думки й відчуття», – статечно запевняла Ді.

– О, це незабутнє весілля Елсі Тейлор, – поринула в спогади панна Корнелія. – Її найкраща приятелька, Мейзі Міллісон, мала зіграти весільний марш, але заграла похоронний. Звісно, вона божилася, що була страшенно схвильована, та люди на те мали свою думку. Вона сама сподівалася вийти за Мака Мурсайда. Спокусливий, велемовний негідник, він завжди казав жінкам те, що вони хотіли почути. Він занапастив життя Елсі. Ох, рибонько, вони обоє давно в Безмовнім Краю^[20], а Мейзі побралася з Гарлі Расселом і всі вже забули, як він освідчився їй у надії, що та скаже «ні», а вона зненацька погодилась вийти за нього. Гарлі й сам забув про це – типовий чоловік. Він певен, що ліпшої жінки в цілому світі немає, і тішиться із власного мудрого вибору.

– Нащо ж він освідчувався, коли не хотів її брати? Мені це видається дуже дивним, – замислилася Сьюзен, та смиренно додала: – Хоча, звісно, я не можу судити про таке.

– Йому велів батько. Він не хотів освідчуватися, та думав, що не ризикує… А от і лікар Блайт.

Гілберт відчинив двері, впустивши за собою в передпокій задерикуватий подмух сніговію, скинув пальто й затишно влаштувався біля каміна.

– Я затримався довше, ніж припускав…

– Певно, мереживна сорочка була дуже гарна, – мовила Енн, лукаво всміхаючись панні Корнелії.

– Про що ти говориш? Мабуть, це суто жіночий жарт, якого не осягне мій шкарубкий чоловічий розум. Я їздив до Верхнього Глена – відвідати Волтера Купера.

– Дивно, як то він іще тримається, – озвалася панна Корнелія.

– У мене вже вривається терпець, – усміхнувся Гілберт. – Цей чоловік давно мусив померти. Минув рік, відколи я дав йому щонайбільше два місяці, проте він досі живе й нищить мою репутацію.

– Якби ви знали Куперів так само добре, як я, то остереглися б віщувати їхню долю. Чи ви не знали, що їхній дід був ожив, коли вони вже купили труну й викопали могилу? Гробар відмовився взяти труну назад. Певно, Волтерові нічогенька розвага з того, щоби влаштовувати репетиції власного похорону. Хіба не типовий чоловік? А онде й Маршал їде, я чую дзвіночки. Енн, рибонько, це вам – баночка маринованих грушок.

Усі – дорослі й малі – провели панну Корнелію до дверей. Волтерові темно-сірі очі вдивлялися в штормову ніч.

– Хотів би я знати, де тепер Півник Робін, і чи прилетить він до нас навесні, – тужливо промовив хлопчина. А що, коли Півник Робін уже на тій таємничій землі, яку пані Еліот називала Безмовним Краєм?

– Робін на півдні, де тепло й сяє сонце, – утішливо мовила Енн. – Я певна, він повернеться до нас весною – лишилося тільки п’ять місяців. Курчатка мої, вам давно пора спати.

– Сьюзен, – зашепотіла Ді, прослизнувши в комору, – якщо вам потрібне немовля, я знаю, де можна взяти зовсім новеньке.

– І де ж то?

– У Тейлорів. Емі каже, що його принесли янголи й утнули дурницю. Там і без нього вже восьмеро дітлахів. А ви вчора казали, що Рілла вже геть велика й вам сумно без немовляти. Я певна, що пані Тейлор залюбки віддасть вам своє.

– Чого лиш не вигадає малеча! Усі Тейлори мають чисельні сім’ї. Батько Ендрю Тейлора не пам’ятав, скільки в нього дітей – щоразу мусив перелічувати їх знову. Та поки що чужі немовлята мені не потрібні.

– Сьюзен, Емі Тейлор каже, що ви стара панна. Це правда, Сьюзен?

– Така була доля, що судилася мені премудрим Провидінням, – неухильно мовила Сьюзен.

– Вам подобається бути старою панною, Сьюзен?

– Не можу щиро сказати, що так, моя ласочко. Проте, – додала Сьюзен, згадуючи багатьох заміжніх жінок, – я знаю, що є й переваги. А тепер осьде, віднеси своєму таткові шмат яблучного пирога, а я заварю чай. Сердешний чоловік геть охляв з голоду.

– Мамо, у нас найкращий дім у світі, правда? – сонно проказав Волтер, чапаючи нагору. – Але… може, він був би ще ліпший, якби в нас було кілька привидів?

– Привидів?

– Так. Удома в Джеррі Палмера аж кишить привидами. Він сам бачив одного – високу даму в білому з рукою скелета. Я розповів про це Сьюзен, а вона сказала, що Джеррі чи то вигадує, чи то у нього в животі пече.

– Сьюзен правду сказала. Що ж до Інглсайду – тут завжди мешкали тільки щасливі люди, тож бачиш – у нас нема й не може бути привидів. А тепер помолися й лягай.

– Мамо, боюся, вчора я був нечемний. Я сказав: «Хліб наш насущний дай нам завтра», а не «сьогодні». Мені це здалося логічнішим. Мамо, як ви гадаєте, Бог дуже розсердився?

Розділ 28

Півник Робін повернувся, коли Інглсайд і Долина Райдуг узялися першим несміливим зеленим пломенем весни – і повернувся з подружкою. Удвох вони звили гніздечко на Волтеровій яблуні; Півник Робін не зрікся колишніх прив’язаностей та звичок, проте його перната молода була сором’язлива – чи то насторожена – і нікого не підпускала близько до себе. Сьюзен уважала повернення Робіна справжнім дивом і того ж дня написала про це Ребецці Дью.

Прожектор у маленькій драмі інглсайдського життя час від часу посувався, освітлюючи того чи того з дійових осіб. Зима минула без жодних пригод, а в червні героїнею одного з епізодів стала Ді.

У школі з’явилася нова дівчинка, яка на прохання вчительки назвати своє ім’я заявила: «Я – Дженні Пенні», точнісінько так, як можна було б сказати: «Я – королева Єлизавета» чи «Я – Єлена Прекрасна». Щойно вона заговорила, усі відчули, що той, хто не знає Дженні Пенні, і сам стає безликою комахою, а той, хто не здобуде прихильності Дженні Пенні – однаково, що не існує. Принаймні це сталося з Ді Блайт, хоч вона й не могла описати своє відчуття достоту такими словами.

Дженні Пенні була на рік старша за восьмилітню Ді, проте з найпершого дня трималася запанібрата з «великими» дівчатами десяти й одинадцяти років. Зненацька вони збагнули, що не можуть попихати нею чи зневажати її. Дженні Пенні не була вродлива, та всі мимохіть звертали увагу на її зовнішність. Вона мала кругле обличчя із кремово-білою шкірою, обрамлене м’якими матовими чорними косами, і велетенські густо-сині очі з довгими закрученими віями. Коли вона поволі зводила ці вії й презирливо дивилася на вас, ви відчували себе хробаком, що має за ласку не бути розтоптаним. Утім, дівчата воліли почути образу від неї, аніж похвалу від когось іншого, а ввійти до числа тимчасових її повірниць було дивовижною, майже нестерпною честю – бо ж таємниці Дженні Пенні вражали. Пенні вочевидь були незвичайні люди. Дженнина тітка Ліна мала розкішне золоте намисто із гранатами, яке подарував їй дядько-мільйонер. Одна з її кузин носила перстень із діамантом, що коштував тисячу доларів, а інша перемогла на конкурсі декламаторів серед тисячі семисот учасниць. Іще одна тітка була місіонеркою в індійській колонії «для проказаних». Одне слово, гленські школярки, вірячи – принаймні попервах – кожному слову Дженні Пенні, дивилися на неї захоплено й заздрісно, і так невпинно говорили про неї вдома, що їхні батьки хоч-не-хоч мусили звернути на це увагу.

– Сьюзен, хто ця дівчинка, до якої Ді, здається, дуже прихилилася? – запитала Енн якось увечері, після того, як Ді розповіла про «маєток», де мешкала Дженні Пенні, із «дерев’яним мереживом» на даху, п’ятьма еркерами, березовим гаєм неподалік і каміном із червоного мармуру у вітальні. – Я ніколи не чула прізвища Пенні в Чотирьох Вітрах. Ви щось про них знаєте?

– Вони тут нові люди, пані Блайт, дорогенька – нещодавно купили стару ферму Конвеїв, на висілку. Я чула, що той Пенні був теслею, та прожити зі свого фаху не міг – певно, тому, що надто багато часу згаяв, доводячи, що Бога нема – і надумав заопікуватися фермою. Вони, як я можу судити, чудні. Діти витворяють усе, що хочуть. Батько їхній каже, що його від малого замуштрували до смерті, і з його дітьми так не буде. Тим-то ця Дженні ходить до гленської школи. Вони живуть ближче до Мобрей-Нерровза й інші діти вчаться там, але Дженні схотіла піти до нас. Половина ферми Конвеїв – у нашому окрузі, тож Пенні платить податок на дві школи й може віддавати дітей до обох, якщо забажає. Хоча ця Дженні, здається, не донька йому, а небога – батьки її вмерли. Подейкують, то Джордж-Ендрю Пенні замкнув вівцю у підвалі баптистської церкви в Мобрей-Нерровзі. Може, вони й гідна, чесна сім’я, але ж нехлюї страшні, пані Блайт, дорогенька, і вдома в них усе шкереберть – і, про мене, варто заборонити Діані знатися з тою дикунською зграєю.

– Я не можу завадити їй спілкуватися із Дженні в школі, та й про саму цю дитину не знаю нічого поганого, хоч і певна, що вона аж надто перебільшує, розповідаючи про своїх рідних та їхні пригоди. Ну, але думаю, невдовзі це захоплення в Ді минеться й ми більше не почуємо нічого про Дженні Пенні.

Утім, вони чули про неї й далі. Дженні сказала Ді, що та подобається їй найбільше з усіх однокласниць, і Ді, відчуваючи, що королева обдарувала її своєю милістю, відповідала захопленим поклонінням. Вони були нерозлучні на перервах, писали записки одна одній по вихідних, разом жували соснову живицю, обмінювалися ґудзиками й ліпили піщані башти, аж поки зрештою настав день, коли Дженні запросила Ді до себе на цілий вечір і ніч.

Мама категорично відмовила й Ді пролила немалу кварту сліз.

– Ви ж дозволяли мені ночувати у Персіс Форд, – ридала вона.

– То було… інше, – завагалася Енн. Вона не хотіла, щоб Ді росла чванькуватою, та з усього, що їй доводилося чути про сім’ю Пенні, ясно випливало, що дружити з ними інглсайдським дітям не слід. Окрім того, непокоїла її також приваба, яку мала Дженні в очах Діани.

– Я не бачу різниці, – хлипала Ді. – У Дженні манери так само вишукані, як у Персіс! Вона ніколи не жує купованої жуйки. Одна з її кузин знає всі правила етикету й Дженні навчилася їх від неї. Вона каже, що ми навіть гадки не маємо, що таке етикет. І вона пережила стільки всіляких пригод!

– Хто тобі це сказав? – запитала Сьюзен.

– Дженні сама розповіла. Їхня сім’я незаможна, та в них є шановані й дуже багаті родичі. Один її дядько – суддя, а мамин кузен – капітан найбільшого корабля у світі. Дженні давала ім’я тому кораблю, коли його вперше спустили на воду. А в нас немає ні дядька-судді, ні тітки-місіонерки в колонії для проказаних.

– Не проказаних, а прокажених, доню.

– Дженні сказала «проказаних». Мабуть, їй краще знати – то ж її тітка. І в неї вдома так багато всього, що я хочу побачити. У Дженні в кімнаті шпалери з папугами, а у вітальні в них повно совиних опудал, і ще плетений килим у передпокої, а на ньому зображений цілий будинок, і на шторах вишиті троянди. І в неї є справжня хатинка для ігор, яку їм побудував її дядько, а ще з ними живе їхня Ба, а вона – найстаріша людина в світі. Дженні каже, що Ба жила ще до потопу. Може, я більше ніколи не побачу людини, котра жила до потопу!

– Їхній бабці вже замалим не сто літ, як я чула, – озвалася Сьюзен, – та якщо твоя Дженні каже, буцім вона жила до потопу, то з неї плетуха добряча. Бозна-що ти можеш підхопити, вештаючись по таких людях.

– Вони вже давно перехворіли на все, що могли, – боронилася Ді. – Дженні каже, що в них був кір, і кашлюк, і свинка, і все в один рік.

– Аби ще віспи в них не було, – буркнула Сьюзен. – Дитя верзе казна-що – як зачароване!

– Дженні мають видалити мигдалини, – плакала Ді. – Але це ж не заразне, правда? Одній із її кузин теж видаляли мигдалини, і вона стекла кров’ю й так і померла непритомна. Дженні, мабуть, теж помре, якщо в їхній родині це часто трапляється. Вона така тендітна – минулого тижня аж тричі зомліла. Та вона готова до всього. Тому вона й запрошує мене в гості – щоб я мала собі згадку після того, як її не стане. Будь ласка, мамо! Я обійдуся без нового капелюшка з довгими стрічками – тільки відпустіть мене до Дженні!

Проте мама була невблаганна й Ді рушила нагору плакати в подушку. Нен не співчувала сестрі – Нен не переносила Дженні Пенні.

– Як підмінили дитину, – бідкалася Енн. – Досі вона так не поводилася. Ця Дженні Пенні мовби й справді зачарувала її.

– Ви слушно вчинили, пані Блайт, дорогенька, що не дозволили їй іти до людей, які їй не рівня.

– Ох, Сьюзен, я не хочу, щоб вона вважала себе вищою за інших. Але всьому повинна бути межа. Річ не в самій Дженні – вона, здається, таки нешкідливе дитя, попри свою звичку прикрашати дійсність… але мені казали, що їхні хлопці просто жахливі. Учителька в Мобрей-Нерровзі геть не може дати з ними раду.

– Невже вони справді так тебе теронизують? – погордливо запитала Дженні, коли Ді сказала, що не зможе прийти до неї. – Я нікому не дозволила б так поводитися зі мною. Я надто сильна духом. Я можу спати надворі всю ніч, якщо забажаю! Ти, мабуть, і мріяти про таке не насмілишся.

Ді смутно поглянула на цю загадкову дівчинку, що могла «спати надворі всю ніч». Як це чудово!

– Ти сердишся, що я не йду до тебе, Дженні? Ти ж знаєш, як я хотіла піти.

– Авжеж я не серджуся. Інші дівчата не зважали б на заборони, але ти, звісно, нічого не вдієш. А нам було б так весело. Я думала покликати тебе вудити рибу при місяці в нашім струмку. Ми часто так робимо. Я впіймала там отакенну форель. А ще в нас є гарненькі поросята, лоша й цуценятка. Мабуть, я покличу Зеді Тейлор. Її тато й мама дозволяють їй жити власним життям.

– Мої тато й мама дуже мене люблять, – віддано заперечила Ді. – А мій тато – найкращий лікар на цілім острові. Усі так кажуть.

– Хвалишся, що маєш тата й маму, а я ні, – презирливо чмихнула Дженні. – Та в мого тата є крила, і він носить золоту корону, але я ж цим не хизуюся, правда? Слухай, Ді, я не хочу з тобою сваритися, але терпіти не можу, коли вихваляються родичами. Це не тикет. А я собі постановила в усьому бути, як справжня дама. Коли ця твоя Персіс Форд, про яку ти стільки торочиш, приїде влітку сюди, я з нею не пілкуватимуся. Тітка Ліна каже, що в неї якась дивна мама, її чоловік був мрець, а тоді він ожив.

– О, Дженні, усе було зовсім не так. Я знаю – мама розповідала нам. Тітонька Леслі…

– Я не хочу про це чути. Хай що з нею сталося, про таке ліпше не говорити. А от і дзвоник.

– Ти справді покличеш до себе Зеді? – глухо запитала Ді з очима, круглими від образи.

– Можливо. Я ще подумаю. Може, я дам тобі ще один шанс. Але він буде останній.

Кілька днів потому Дженні Пенні підійшла на перерві до Ді.

– Я чула, як Джем казав, що твої тато й мама поїхали вчора й повернуться аж завтра ввечері.

– Так, вони поїхали до тітоньки Марілли в Ейвонлі.

– Тоді це твій шанс.

– Мій шанс?

– Прийти до мене в гості на ніч.

– О, Дженні… але я не можу.

– Можеш. Не рюмсай. Вони нічого не знатимуть.

– Сьюзен мені не дозволить…

– А нащо взагалі її питати? Просто підеш зі мною одразу після уроків. Нен скаже їй, де ти, і вона не буде хвилюватися. А твоїм батькам вона не розповість – боятиметься, що вони звинуватять її саму.

Ді стояла в муках нерішучості. Вона добре знала, що не повинна йти до Дженні, але спокуса була нездоланна. Дженні звернула до неї всю вогневу міць своїх надзвичайних очей.

– Це твій останній шанс, – мовила вона драматичним тоном. – Я не можу пілкуватися з тими, хто не вважає гідним своєї особи прийти до мене. Якщо не підеш – ми попрощаємося навіки.

Це й визначило хід подій. Діана, досі заворожена чарами Дженні Пенні, не могла знести думки про те, щоби попрощатися з нею навіки. Відтак Нен повернулася додому сама й переказала Сьюзен, що Ді «пішла в гості на ніч до тієї Дженні Пенні».

Якби Сьюзен була така моторна, як зазвичай, то рушила би просто до Пенні й привела б Ді додому. Але того ранку вона вивихнула ногу, і, хоч могла сяк-так нипати кімнатами й куховарити, знала, що не подужає здолати милю до старої ферми Конвеїв. Телефону в Пенні не було, а Волтер і Джем відмовилися йти по сестру. Хлопці покликали їх пекти молюсків на багатті біля маяка, та й ніхто не з’їсть Ді в тих Пенні. Сьюзен довелося примиритися з неминучим.

Ді та Дженні йшли крізь поля коротшим шляхом, що становив близько чверті милі. Попри гризькі муки сумління, Ді була щаслива. Довкола них буяла краса – зарості папороті, у яких мовби ховалися ельфи, густа зелена темінь лісів, видолинок, де танцювали шелесткі вітри, яким дівчата брели по коліно в жовтцях, звивиста стежка поміж молодих кленів, струмок, наче райдужний шарф, у якім відбивалися квіти, сонячна лука, заросла суницею. Ді, що пробуджувалася назустріч прекрасному світу, була захоплена й майже бажала, щоб Дженні вмовкла. Її невпинні балачки виглядали доречними в школі, але тепер Ді не хотілося слухати, як Дженні була отруїлася – унаслідок «нещастого випадку», звісно, – прийнявши не ті ліки. Дженні барвисто розписувала свої передсмертні муки, хоч і не сказала, чому, зрештою, вона таки не віддала Богу душу. Вона «втратила свідомлення», проте лікар усе ж відтяг її від краю могили.

– Хоча відтоді я вже не оклигала, як слід. Ді Блайт, на що ти витріщилася? Ти мене зовсім не слухаєш.

– Ні, я слухаю, – провинно мовила Ді. – Дженні, я певна, ти мала надзвичайне життя. Але поглянь на краєвид!

– Краєвид? Що таке краєвид?

– Ну… ну… оце все, те, на що ти дивишся, – Ді вказала рукою на луку, ліс, пагорб, що ледь не сягав верхівкою хмар, і сапфірову смужку моря між згірків.

– Старі дерева й корови, – пирхнула Дженні. – Я це вже сто разів бачила. Ти така дивна, Ді Блайт. Не ображайся, та часом я думаю, що на цвіту прибита. Я справді так вважаю. Але ти, мабуть, нічого не можеш удіяти. Кажуть, і мама твоя теж таке чудне говорить. А от і наш дім.

Уздрівши будинок Пенні, Ді завмерла, вражена першим глибоким розчаруванням. Невже оце – «маєток», який так вихваляла Дженні? Хоча, звісно, він був доволі великий і мав п’ять еркерів, проте його облущені стіни несамовито вимагали фарбування, а дерев’яне мереживо на даху було понищене. Ґанок з одного боку вгруз у землю, а колись гарна старовинна фрамуга над вхідними дверима була розбита. Віконниці теліпалися на видертих зі стіни цвяхах, потріскані шиби трималися купи, склеєні смужками цупкого бурого паперу, а березовий гай являв собою кілька голих і скорчених старих дерев. Повітки були геть занедбані, там і тут на подвір’ї громадився іржавий сільськогосподарський реманент, а сад потопав у бур’янах. Ді ніколи ще не бачила такого дому, і вперше їй спало на думку: чи всі оповідки Дженні правдиві? Чи може хтось, навіть у дев’ять років, так часто дивом уникати смерті, як запевняла вона?

Усередині виявилося ненабагато краще Вітальня, до якої Дженні провела Ді, тхнула пилом та цвіллю. Брудну поплямовану стелю затягло павутинням тріщин. Славетний камін із червоного мармуру був лише намальований – це розуміла навіть Ді – і задрапований огидною японською шаллю, що трималася хіба на виставлених у ряд чашках. Тут і там на пожовклих обвислих фіранках зяяли діри, а розшиті трояндами штори виявилися подертими й пожмаканими клаптями блакитного паперу. Що ж до совиних опудал, яких, за словами Дженні, у вітальні було повно, то в невеличкій заскленій шафці в кутку й справді тулилися три доволі розтріпані пташині фігурки – одна з них зовсім без ока. Ді, що звикла до краси й статечності Інглсайду, ця кімната здалася втіленням жахливого сну. Утім, Дженні, на диво, мовби геть не усвідомлювала різниці між своїм описом та реальністю. Ді перестрашено міркувала, чи не наснилися їй усі ті Дженнині оповідки про власний дім.

Надворі було трохи веселіше. Хатинка для ігор, яку дядько Дженні звів на узліссі сосняку, виявилася справжнім маленьким будиночком, поросятка й лоша були дуже милі, та й цуценята-дворняжки чарівністю й кудлатістю не поступалися представникам аристократичних собачих родів. Одне з них, що мало довгі коричневі вушка, білі лапи й плямку на чолі, та крихітний рожевий язичок, особливо сподобалося Ді. Вона тяжко засмутилася, почувши, що всіх їх уже обіцяли віддати новим хазяям.

– Хоч я не певна, що ми дали б вам собаку, навіть якби нікому їх не пообіцяли, – мовила Дженні. – Дядько дуже пильно добирає господарів для своїх цуценят. Ми чули, що у вас в Інглсайді не прижився жоден пес. Ви, певно, якісь лихі. Дядько каже, що собаки знають таке, чого люди не відчувають.

– Нічого лихого про нас вони знати не можуть! – обурено крикнула Ді.

– Ну, сподіваюся, що так. Твій тато жорстоко ставиться до твоєї мами?

– Ні, авжеж ні!

– Я чула, що він лупцював її – аж поки вона заверещала. Та звісно, я не повірила в це. Правда, жахливо, як люди брешуть? Але ти подобаєшся мені, Ді, і я завжди тебе захищатиму.

Ді усвідомлювала, що повинна бути вдячна за це, проте вдячності чомусь не відчувала. Її посів неспокій, а романтичний ореол довкола Дженні Пенні зненацька й незворотно розвіявся. Вона не відчувала колишнього трепету, слухаючи, як Дженні ледь не втопилася в ставку. Ді не повірила в це – Дженні просто все вигадала. І, очевидно, дядько-мільйонер, перстень із діамантом за тисячу доларів і тітка в колонії «для проказаних» теж були тільки вигадкою. Спустошена Ді сиділа ні в сих, ні в тих.

Утім, лишалася ще Ба – принаймні вона була справжня. Коли Ді та Дженні повернулися в будинок, тітка Ліна, пишногруда рум’яна жінка в не надто охайній ситцевій сукні, сказала, що Ба хоче бачити гостю.

– Вона прикута до ліжка, – пояснила Дженні. – Ми завжди відводимо всіх гостей до неї нагору – інакше вона образиться.

– Гляди неодмінно запитай, як її поперек, – застерегла тітка Ліна. – Вона не любить, коли про це забувають.

– І про дядька Джона також, – докинула Дженні. – Гляди запитай у неї про дядька Джона.

– А хто такий дядько Джон? – поцікавилася Ді.

– Її син, що вмер п’ятдесят літ тому, – відповіла тітка Ліна. – Доти він кілька років був хворий, і Ба звикла, що люди питали, як він почувається. Тепер їй цього бракує.

Уже в горішньому передпокої Ді раптом злякалася. Ця неймовірно стара жінка жахала її вже самим своїм існуванням.

– Чого ти? – запитала Дженні. – Ніхто тебе не вкусить.

– А вона… вона справді жила до потопу, Дженні?

– Та звісно, ні! Хто тобі це сказав? Але їй виповниться сто, якщо вона доживе до наступного дня народження.

Ді полохливо зайшла всередину. У маленькій неприбраній спальні на велетенськім ліжку лежала Ба. Її обличчя, висхле й пооране страхітливою кількістю зморщок, нагадувало мордочку старої мавпи. Вона втупилася в Ді запаленими каламутними очима й роздратовано буркнула:

– Нема чого так витріщатися! Ти хто?

– Це Діана Блайт, Ба, – зненацька боязко мовила Дженні.

– Гм! Ім’я пишне, нівроку! Я чула, сестра в тебе принда.

– Нен не принда! – палко вигукнула Ді. Невже це Дженні ганила Нен?

– А ти й сама собі нахаба, га? Мене не так учили розмовляти зі старшими. І вона принда. Коли ходить, так задерши голову, як каже мала Дженні, то вона принда. Як-кі ми гонористі! Не переч мені.

Ба здавалася такою лютою, що Ді квапливо поцікавилася, як її поперек.

– А хто сказав, що в мене поперек? Яка зухвалість! Мій поперек нікого не обходить. Підійди-но… підійди до мене!

Ді підійшла, хоч і прагнула опинитися за тисячу миль віддалік. Що це жахливе бабисько зробить із нею?

Ба спритно посунулася на край ліжка й поклала пазуристу руку на голову Ді.

– Руда, проте коси гладенькі. Гарна сукня. Підніми поділ і покажи свою нижню спідницю.

Ді скорилася, потай радіючи, що на ній біла нижня спідничка, обшита плетеним мереживом Сьюзен. Але що це за сім’я, де гостю змушують показувати нижню спідницю?

– Я завжди суджу про дівчат з їхніх нижніх спідниць, – мовила Ба. – Твоя годиться. Тепер панталони.

Ді не насмілилася заперечити й підняла нижню спідницю.

– Гм! І тут мереживо. Це вже зайве. І ти не спитала про Джона.

– Як він почувається? – хапливо видихнула Ді.

– Як він почувається, каже вона, безсоромна! Він помер, як ти добре знаєш. Ану скажи мені – це правда, що у твоєї матері є золотий наперсток? Зі щирого золота?

– Так. Тато подарував їй на день народження…

– Ти ба, а я не вірила. Мені сказала мала Дженні, та з її слів жодне й шага не варте. Наперсток зі щирого золота! Я про таке й не чула. Ну, ідіть вечеряти. Їда ніколи не вийде з моди. Дженні, підтягни рейтузи! Одна холоша геть витикається. Поводься хоч трохи пристойно!

– Мої рей… панталони не витикаються, – сердито відрубала Дженні.

– У Пенні – рейтузи. Панталони – у Блайтів. Оце різниця між вами, і так буде завжди. Не переч мені.

На вечерю у великій кухні зійшлася вся сім’я Пенні. Досі Ді не бачила нікого з них, окрім тітки Ліни, та, швидко оглянувши стіл, вона зрозуміла, чому мама й Сьюзен забороняли їй іти сюди. Обрус був подертий і вкритий застарілими плямами соусу. Посуд являв собою невимовно строкатий набір тарілок і ложок. Що ж до самих Пенні – Ді ніколи ще не сиділа за столом у такім товаристві й прагнула опинитися знов у рідному Інглсайді. Та це випробування вона мусила здолати до кінця.

Дядько Бен, як називала його Дженні, сидів на чолі стола; він мав вогненно-руду бороду й гиряву голову зі жмутками сивого волосся. Його нежонатий брат Паркер, неголений і кощавий, вмостився на розі столу так, щоби зручно було плювати в ящик із дровами, що він робив доволі часто. Хлопці – дванадцятилітній Керт і тринадцятилітній Джордж-Ендрю – зухвало глипали довкола банькатими сіро-блакитними очима, а крізь діри в їхніх сорочках світилося голе тіло. Керт, що порізав долоню битим склом, мав на руці брудну закривавлену пов’язку. Одинадцятилітня Аннабел і десятилітня Герті Пенні були собі гарненькими дівчатками із круглими карими очима. Дворічний Таппі мав прегарні кучері й рум’яні щічки, а пустотливе чорнооке немовля на руках у тітки Ліни мало би славний вигляд, якби було чисте.

– Керте, чом ти не почистив нігтів, коли знав, що будуть гості? – суворо запитала Дженні. – Аннабел, не говори з повним ротом. Я єдина, хто намагається навчити цю сім’ю добрих манер, – пояснила вона Ді.

– Замовкни! – густим басом гримнув дядько Бен.

– Не замовкну! Ви мене не змусите! – крикнула Дженні.

– Не пащекуй, – спокійно відказала тітка Ліна. – І ви, дівчата, будьте чемні. Керте, подай картоплю панні Блайт.

– Ги-ги, панна Блайт! – вишкірився Керт.

Проте бодай раз Діану охопив трепет – уперше в житті її назвали панною Блайт.

Вечеря, на диво, виявилася щедра й смачна. Голодна Ді могла б навіть дістати задоволення – хоча пити зі щербатої чашки не дуже приємно – та ох, аби ж то чашка була чиста, а вся сім’я не гиркалася між собою! Сварки точилися там і тут – між Джорджем-Ендрю й Кертом, між Кертом і Аннабел, між Дженні й Герті, ба навіть між дядьком Беном і тіткою Ліною. Вони зчепилися в запеклій гризні й жбурляли одне в одного дошкульні звинувачення. Тітка Ліна перелічила дядькові Бену всіх ґречних та розкішних кавалерів, за яких вона могла б вийти заміж, а дядько Бен відповів, що все, чого він бажав би – це щоб вона віддалася за будь-кого, лиш не за нього.

«Жахливо було б, якби мої мама й тато отак сварилися, – думала Ді. – Ох, якби ж мені опинитися зараз удома!»

– Не смокчи пальчика, Таппі, – сказала вона, не подумавши. Їм в Інглсайді так важко було відучити від цього Ріллу.

Керт побуряковів від гніву й закричав:

– Не займай його! Хай смокче, коли хоче! Ми не зашколені до смерті, як ви у вашому Інглсайді! Що це ти про себе уявила?

– Керте, Керте! Панна Блайт подумає, що ти геть невихований, – озвалася тітка Ліна, усміхнена й добродушна, мов і не було нічого, поклавши дві ложки цукру в чашку дядькові Бену. – Не слухай його, люба. Візьми собі ще пирога.

Ді не хотіла пирога. Вона хотіла втекти додому, проте не знала, як це зробити.

– Ну, – громохким басом підсумував дядько Бен, гучно сьорбнувши із блюдця чаю, – от і все. Зранку встав, гаруєш весь день, тричі поїв – і хропака. І це життя?

– Татко любить пожартувати, – усміхнулася тітка Ліна.

– До речі, про жарти. Зустрів я нині методистського пастора в крамниці у Флегга. Він намагався мені суперечити, коли я сказав, що Бога нема. «Ви говорите по неділях, – кажу я йому, – тепер моя черга. Доведіть-но мені, що Бог є». «Таж ви взялися говорити», – каже він, а ті всі реготали, аж за боки бралися. Думали, певно, що він дотепник.

Немає Бога! Ді відчула, що земля розверзається під ногами. Їй хотілося плакати.

Розділ 29

Після вечері стало ще гірше. Досі вони із Дженні бодай були самі. Тепер довкола юрмилися інші діти. Джордж-Ендрю схопив її за руку й учвал протягнув через калюжу, перш ніж вона змогла видертися. Ще ніхто й ніколи в житті так не поводився з Ді. Джем, Волтер і Кен Форд вряди-годи дражнили її, та вона й гадки не мала, що існують і такі хлопці.

Керт запропонував їй жуйку, яку щойно витягнув з рота, і розлютився, коли Ді відмовилася.

– Я кину на тебе живу мишу! – репетував він. – Що, думаєш, така розумна? Принда! А твій брат – тютя!

– Волтер не тютя! – утяла Ді. Вона вмирала від страху, проте не могла дозволити нікому ганити Волтера.

– Тютя – він пише вірші! Знаєш, що я зробив би, якби мій брат писав вірші? Я втопив би його, так, як топлять кошенят!

– До речі, у повітці повно приблудних кошенят, – мовила Дженні. – Ходімо їх знайдемо!

Ді не хотіла йти шукати кошенят із цими жахливими хлопцями й знову відмовилася.

– У нас удома й так аж одинадцятеро кошенят, – гордо сказала вона.

– Не вірю! – крикнула Дженні. – Ні в кого не може бути одинадцятьох кошенят! Так не буває!

– В одної кицьки п’ять, а в іншої шість. І я не піду в повітку. Торік я впала з копиці в повітці Емі Тейлор, і розбилася б, якби там на підлозі не лежала купа соломи.

– Я теж одного разу впала би з копиці, якби Керт не вспів мене зловити, – набурмосилася Дженні. Ніхто, окрім неї, не мав права падати з копиць. У Ді Блайт була пригода! Яке нахабство!

– Треба казати не «вспів», а «встиг», – мовила Ді й відтоді між ними з Дженні все було скінчено.

Утім, попереду їх очікувала ціла ніч. Спати вони вирушили, коли вже геть споночіло, бо ніхто з Пенні не мав звички вкладатися рано. У великій спальні, куди привела її Дженні о пів на одинадцяту, стояло два ліжка; на одному з них мостилися Терті й Аннабел. Ді глипнула на друге. Подушки були страшенно засмальцьовані й ковдра давно потребувала прання. Шпалери – славнозвісні шпалери з папугами – були всі в брудних патьоках і навіть папуги не вельми скидалися на папуг. На вмивальнику побіля ліжка стояв червонястий глек і бляшана миска із брудною водою. Ді нізащо не могла б умитися в такому. Що ж, нині вона ляже спати невмита. Добре, хоч нічна сорочка, яку лишила їй на бильці тітка Ліна, була чиста.

Коли Ді, проказавши молитву, підвелася з колін, Дженні зареготала.

– Яка ти старомодна. У тебе такий кумедний святенницький вигляд, коли ти проказуєш молитву. Хіба тепер хтось іще так робить? Молитви – то дурне діло. І нащо це їх казати?

– Я повинна рятувати свою душу, – мовила Ді, пригадуючи слова Сьюзен.

– У мене немає душі, – скривилася Дженні.

– Можливо, та в мене є, – випросталася Ді.

Дженні глянула на неї, проте чари її очей здиміли. Ніколи більше Ді не зазнає чаклунського їхнього впливу.

– Ти не та, ким я вважала тебе, Ді Блайт, – розчаровано мовила Дженні.

Та перш ніж Ді встигла відповісти, у кімнату влетіли Джордж-Ендрю й Керт. На обличчі Джорджа-Ендрю була бридка маска з велетенським носом. Ді скрикнула.

– Чого вищиш, як недорізане порося? – огризнувся Джордж-Ендрю. – Ану поцілуй нас на добраніч.

– Не поцілуєш – то ми замкнемо тебе в коморі, а там повно щурів, – докинув Керт.

Джордж-Ендрю ступив назустріч Ді, що знову закричала й відсахнулася. Маска жахала її. Діана знала, що то всього-на-всього Джордж-Ендрю, і не боялася його; але ж вона помре, якщо ця жахлива маска підсунеться ближче… Аж ось, у ту мить, коли страшний довгий ніс ледь не торкнувся її обличчя, Ді перечепилася через ніжку стільця й упала горілиць на підлогу, торохнувшись головою об гострий кут ліжка Герті й Аннабел. Кілька хвилин вона лежала непритомна з міцно заплющеними очима.

– Вона вмерла… вона вмерла! – шморгнув носом Керт, готовий заплакати.

– Ох, і відшмагають тебе, Джордже-Ендрю, якщо ти вбив її, – мовила Аннабел.

– А може, вона тільки прикидається, – відповів Керт. – Посадовіть на неї черв’яка. У мене є отут, у бляшанці. Якщо вона лише прикидається, то оживе.

Ді чула це, хоч і боялася розплющитись. (Може, вони підуть і покинуть її саму, коли бояться, що вона вмерла. Та якщо вони посадовлять на неї черв’яка…)

– Штрикни її голкою. Якщо потече кров, то вона не мертва, – запропонував Керт.

(Краще вже голка, ніж черв’як!)

– Вона не вмерла… не може бути, щоб вона вмерла, – прошепотіла Дженні. – Ти просто налякав її й вона зомліла. Але якщо вона очуняє, то розверещиться на ввесь дім і дядько Бен дасть нам хльости. Дарма я запросила її, цю полохливу гуску.

– Може, віднесемо її додому, поки вона очуняє? – озвався Джордж-Ендрю.

(О, хай лиш вони віднесуть!)

– Ні – це надто далеко, – мовила Дженні.

– Недалеко – усього чверть милі коротшим шляхом. Візьмемо її за руки й ноги – ми з тобою, Керт і Аннабел.

Ні в кого, крім Пенні, не міг зринути такий задум, і ніхто, окрім них, не взявся б утілювати його навсправжки. Проте вони звикли робити все, що заманеться, а гніву й прокльонів голови сімейства слід було щонайпильніше уникати. Батько до певної міри не переймався їхнім вихованням, та коли вже вони передавали куті меду, тоді… начувайся!

– Якщо вона очуняє, доки ми будемо нести її – покинемо її й утечемо, – мовив Джордж Ендрю.

Утім, найменшої ймовірності, що Ді очуняє, все ж не було. Щасливий трепет охопив її, коли вона відчула, як її взяли за руки й за ноги. Четверо Пенні тихцем вислизнули надвір і рушили крізь луку, порослу конюшиною, попри гай і долу схилом пагорба. Двічі вони мусили покласти її на землю, щоб відпочити. Тепер вони не мали сумніву, що Ді мертва й воліли тільки віднести її додому так, щоб ніхто не бачив. Досі Дженні Пенні ані разу не проказала молитви, але в цю мить вона щиро молилася, щоб усі односельці спали. Якщо вони таки віднесуть Ді в Інглсайд, то потім зможуть присягнутися, що вона просто захотіла додому й пішла; а що сталося з нею далі – то вже не їхній клопіт.

Одної миті, доки Пенні снували цю змову, Ді наважилася розплющити очі. Сонний світ довкола здався їй чужим. Чорні потойбічні сосни височіли довкруж. Зорі глузували з неї.

(«Не подобається мені таке велетенське небо. Та коли я протримаюся ще трішечки, то буду вдома. А якщо вони дізнаються, що я жива, то просто кинуть мене тут, і я ніколи не дістануся додому сама й потемки»).

Поклавши Ді на інглсайдськім ґанку, Пенні дременули геть. Ді боялася очуняти надто рано, та врешті-решт непевно звела повіки. Так, вона була вдома – аж не йняла віри, що це правда. Вона повелася дуже, дуже нечемно, хоч мала несхитну певність, що віднині завжди слухатиме маминих настанов. Ді сіла, і сходами до неї нечутно підступив Миршавко, муркочучи й намагаючись потертись об її ногу. Вона вхопила його в обійми й пригорнула – він був такий теплий, живий і дружній. Потрапити в спальню їй, очевидно, не вдасться – без тата Сьюзен замикала всі двері, а будити її о такій порі Ді не насмілилася. Та їй було байдуже. Червнева ніч була холодна, проте Ді не зважала: авжеж, вона скулиться в гамаку, пригорнувши Миршавка й знаючи, що тут, зовсім поряд із нею, Сьюзен, хлопці, Нен і рідний дім.

Який незвичний цей світ уночі! Невже всі в ньому сплять, окрім неї? Великі білі троянди на кущі попід ґанком у темряві здавалися людськими личками. Дружньо й затишно пахла м’ята. У саду мерехтіли вогники світляків. Що ж, тепер і вона зможе похвалитися, що спала надворі всю ніч.

Але цьому не судилося статися. Дві темні фігури зайшли у ворота й наблизилися стежкою до будинку. Гілберт поліз у кухонне вікно, щоб відімкнути двері зсередини, Енн піднялася на ґанок і спантеличено втупилася в горопашну дитину, що сиділа там з Миршавком в обнімку.

– Мамо… о, мамо! – Ді кинулася до неї, у рідні й безпечні обійми.

– Ді, мила, що сталося?

– О, мамо… я була нечемна… але мені дуже прикро… а ви були праві… Ба така жахлива… та я гадала, що ви повернетеся тільки завтра…

– Татові зателефонували з Лобриджа – завтра оперуватимуть пані Паркер, і лікар Паркер попросив його приїхати. Отож ми сіли на вечірній поїзд і прийшли пішки зі станції. А тепер розкажи мені все.

Ді, плачучи, переказала всю історію, доки Гілберт заліз у будинок і відімкнув вхідні двері. Він був певен, що зробив це надзвичайно тихо, проте Сьюзен, яка, пильнуючи безпеку Інглсайду, могла почути писк кажана, уже спускалася вниз, кульгаючи, у халаті поверх нічної сорочки.

Вигуки й виправдання ринули зливою, та Енн урвала їх.

– Ніхто не винуватить вас, люба Сьюзен. Ді повелася дуже нечемно, але вона це знає, і, безсумнівно, уже покарана. Даруйте, що ми розбудили вас. Негайно ляжте знову в ліжко, а лікар Блайт огляне вашу ногу.

– Що ви, пані Блайт, дорогенька – хіба ж я могла заснути, знаючи, куди пішло це сердешне дитя? І, попри всяку ногу, зараз я заварю вам по чашці чаю.

– Мамо, – озвалася Ді зі своєї власної білої подушки, – тато колись був із вами жорстокий?

– Жорстокий? Зі мною? Та що ти, Ді…

– Пенні сказали… сказали, що він лупцював вас…

– Доню, ти вже збагнула, що за люди ці Пенні, тож викинь із голови все, що вони сказали. Дурні плітки трапляються, і то незрідка – їх вигадують такі, як Пенні. Не журися цими думками, маленька.

– Ви будете сварити мене вранці, мамо?

– Ні. Я думаю, ти вже мала собі науку. А тепер спи, моє золотко.

«Мама така мудра», – думала Ді, засинаючи. Проте Сьюзен, мирно вклавшись у ліжко й зручно вмостивши перебинтовану ногу, сказала собі:

– Уранці треба буде розшукати густий гребінець; а щойно я стріну прекрасну панночку Дженні Пенні – так її відшмагаю, що до скону затямить.

Дженні уникла обіцяної кари, бо ж відтоді більше не з’являлася в гленській школі. Натомість вона перейшла до школи в Мобрей-Нерровзі разом із іншими юними Пенні – утім, до Глена долинали чутки про її оповідки. Поміж них одна була про Ді Блайт, котра жила у «великім будинку» в Глені Святої Марії, але завжди приходила до неї ночувати, а якось була зомліла, і Дженні Пенні сама, без жодної допомоги, опівночі тягла її на спині додому. Удячні мешканці Інглсайду вклякнули й цілували їй руки, а сам лікар Блайт запріг у бричку, із верхом, прикрашеним китицями, пару своїх славетних гнідих коней і відвіз її, Дженні, назад.

«І коли я бодай щось можу зробити для вас, панно Пенні – тільки скажіть! Усієї моєї крові забракне, щоб віддячити вам за турботу про мою любу доньку. Я поїхав би до Екваторіальної Африки, щоб висловити вам свою подяку», – буцімто присягався лікар Блайт.

Розділ 30

– Я знаю щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… щось, чого ти не знаєш… – протяжно бубоніла Дові Джонсон, розгойдуючись на самому краю містка.

Надійшла черга Нен опинитися в сяйві прожектора – черга Нен додати історію до низки інглсайдських спогадів. Хоч до самої смерті вона червоніла на згадку про це. Яка ж вона була дурна!

Серце в Нен завмирало, коли вона дивилася, як гойдається Дові – і все ж то було таке чарівливе видовище! Вона була певна, що в якусь мить Дові впаде – і що тоді? Але Дові не падала. Удача сприяла їй.

Нен заворожувало все, що робила Дові – а чи запевняла, буцім робила, що, імовірно, було не одне й те саме; хоча Нен, вихована в Інглсайді, де всі казали тільки правду, навіть жартома, була надто довірлива й наївна, щоб осягнути це. Дові, яка мала одинадцять років і все життя прожила в Шарлоттауні, знала набагато більше за восьмилітню Нен. Шарлоттаун, казала Дові, – єдине місце, де люди щось знають. А що можна знати в такій глушині як Глен Святої Марії?

Дові приїхала на канікули в Глен до своєї тітки Елли, і в них із Нен, попри різницю у віці, склалися досить близькі стосунки. Можливо, це сталося тому, що Нен поглядала на Дові, котра видавалася їй майже дорослою, із захватом, який так лестив душі старшої дівчинки. Добі подобалася її скромна маленька прихильниця.

– Нен Блайт нешкідлива – хіба трошечки простодушна, – казала вона тітці Еллі.

Пильні мешканці Інглсайду не бачили нічого підозрілого в Дові – хоч її мати, як знала Енн, доводилася кузиною ейвонлійським Паям – і не заперечували проти її дружби з Нен. Сьюзен, утім, не довіряла її аґрусово-зеленим очам із рудуватими віями. Причин тому не було: Дові, гарно вбрана, охайна дівчинка, шанобливо розмовляла зі старшими й не говорила забагато. Сьюзен нічим не могла пояснити свою недовіру, тому спостерігала мовчки. Після канікул Дові поїде додому, а поки що не було потреби шукати густий гребінець.

Дові й Нен проводили вільний час здебільшого вдвох на пристані, де щодня стояло на якорі два-три кораблі зі складеними вітрилами, і того серпня Нен зрідка бувала в Долині Райдуг. Решта інглсайдських дітлахів не любили Дові, та й вона не прагнула їхнього товариства. Якось Дові була обдурила Волтера, і Ді, розлютившись, висловила їй усе, що думала. Дові, вочевидь, любила дурити інших – саме тому жодна із гленських дівчат не змагалася з Нен за її прихильність.

– Скажи мені, будь ласка, – просила Нен.

Проте Дові лише хитро бликнула на неї й сказала, що Нен іще надто мала, щоби звіряти їй такі речі. Нен була скривджена й розчарована.

– Скажи мені, будь ласка, Дові.

– Не можу. Мені розповіла тітка Кейт, а вона вже померла. Тепер я єдина в усьому світі, хто знає цю таємницю. А я пообіцяла, що ніколи не скажу про це жодній живій душі. Ти не втримаєшся – розповіси комусь…

– Не розповім. Я вмію мовчати! – вигукнула Нен.

– Кажуть, ви там, в Інглсайді, усе розповідаєте одне одному. Сьюзен ураз витягне з тебе таємницю.

– Не витягне. Я багато чого не казала Сьюзен. Різних таємниць. Я розкажу тобі свої, якщо ти розкажеш свої.

– Мені нецікаві таємниці таких малявок як ти, – відрубала Дові.

Яка гірка образа! Нен була певна, що її маленькі таємниці дуже милі – квітуча вишня, яку вона відшукала в сосняку за повіткою пана Тейлора… уявна крихітна біла фея, що спить на болоті в лілейнім листку… вимріяний човник, який заводять у гавань лебеді, прикуті до нього срібними ланцюгами… і романтична історія, яку вона почала вигадувати – про загадкову красуню, що живе в старому домі Мак-Алістерів. Усі ці таємниці здавалися Нен дивовижними й чарівними і, поміркувавши, вона навіть зраділа, що все ж не мусить звіряти їх Дові.

Але що ж знала Дові про неї, чого не знала й вона сама? Це питання мучило Нен, мов дзижчання комара.

Наступного дня Дові знов завела розмову про свою таємницю.

– Нен, я все обміркувала: можливо, тобі таки слід знати те, що стосується саме тебе. Тітка Кейт, очевидно, казала, що я не повинна розповідати таємницю нікому, окрім тієї, про кого йдеться. Якщо віддаси мені свого порцелянового оленя, я скажу, що знаю про тебе.

– Ні, Дові, я не можу віддати оленя. Це дарунок від Сьюзен на день народження. Я не можу так скривдити її почуття.

– Гаразд. Якщо той дурний олень тобі важливіший за таємницю – не треба. Мені байдуже. Я й не хочу нічого розповідати. Мені завжди подобалося знати те, чого не знають інші. Це робить мене такою значущою. У неділю в церкві я дивитимуся на тебе й думатиму: «Якби ж ти бодай уявляла, що я знаю про тебе, Нен Блайт». Це буде кумедно.

– А те, що ти знаєш про мене – хороше? – спитала Нен.

– О, дуже романтичне – таке, як буває в книжках. Але що ж – тобі нецікаво, а я знаю те, що я знаю.

Нен навісніла від цікавості. Не варто й жити, коли вона не довідається, що ж то за таємницю знає про неї Дові. Зненацька їй стрельнула думка.

– Дові, я не можу віддати тобі свого оленя, та якщо ти розкажеш мені таємницю, я подарую тобі червону парасольку.

Аґрусові очі Дові блиснули цікавістю. Вона давно вже задивлялась на ту парасольку.

– Нову червону парасольку, що мама привезла тобі з Шарлоттауна тиждень тому? – запитала вона.

Нен кивнула головою. Серце її забилося частіше. Невже… о, невже Дові все ж розкаже їй те, що знає?

– А мама тобі дозволить? – поцікавилася Дові.

Нен знову кивнула, хоча й не так упевнено. Насправді вона мала в тому великий сумнів. Дові помітила це.

– Принесеш парасольку сюди, – несхитно звеліла вона, – тоді я розкажу тобі. Таємниця – за парасольку.

– Я принесу її завтра, – хапливо пообіцяла Нен. Вона за будь-яку ціну повинна вивідати таємницю Дові.

– Але я ще подумаю, – вдала нерішучість Дові. – Тож надто не сподівайся. Мабуть, я все ж нічого тобі не скажу. Ти ще замала – я й учора це стверджувала.

– Нині я вже старша, ніж була вчора, – благала Нен. – Дові, прошу тебе, розкажи.

– Певно, я маю право розповідати те, що мені відомо, чи ні, – безапеляційно відрізала Дові. – Ти перекажеш Енн… тобто мамі.

– Я знаю, як звуть мою рідну маму, – із гідністю мовила Нен. Таємниці таємницями, але всьому є межа. – Я вже сказала, що не розповім нікому в Інглсайді.

– Ти можеш присягнутися?

– Присягнутися?

– Не будь папугою. Я мала на увазі – врочисто пообіцяти.

– Я урочисто обіцяю.

– Ще урочистіше.

Нен не розуміла, як можна пообіцяти урочистіше. Її лице спотворила б судома, якби вона спробувала.

– Скажи, поклавши руку на серці:

Не прохоплюся до самої смерті, – звеліла Дові.

Нен пройшла крізь цей ритуал.

– Завтра принесеш парасольку й подивимося, – мовила Дові. – А що робила твоя мама, доки вийшла заміж?

– Вона була вчителькою – чудовою вчителькою, – відповіла Нен.

– Я просто так запитала. Моя мама каже – дарма твій тато женився з нею. Адже про її родину ніхто нічого не знав. Та й у нього довкруж було безліч інших дівчат. Ну, мені час іти. Орвуар.

Нен знала, що це означає «до зустрічі», і пишалася подругою, яка так добре вміла говорити французькою.

Коли Дові пішла, Нен іще довго сиділа на пристані. Вона любила дивитися на рибальські човни, що линули вздовж затоки, а вряди-годи й на кораблі, які виходили з гавані й прямували в казкові незнані краї. Їй, як Джемові, часто хотілося попливти далеко-далеко – у синє море, попри тінисту гряду дюн, мис, де щоночі маяк Чотирьох Вітрів пильнував таємниці, – і далі, далі, до синіх туманів, що повивали літню затоку, та зачарованих островів у золотих досвітніх морях. Нен, сидячи навпочіпки на старій перехнябленій пристані, літала довкруж світу на крилах уяви.

Але того дня Нен могла думати тільки про таємницю Дові. Чи справді вона скаже їй те, що знає? І що то за таємниця – що то може бути за таємниця? А що то за безліч інших дівчат, із якими міг одружитися тато? Невже одна з них могла стати їй мамою? – перестрашено міркувала Нен. Ні, то було б так жахливо. Ніхто не міг стати їй мамою, окрім мами. Таке й уявити годі.

– Я думаю, Дові Джонсон хоче розповісти мені таємницю, – мовила Нен, коли мама прийшла поцілувати її на добраніч. – Але я не зможу сказати її навіть вам, бо обіцяла, що не розповім нікому. Ви ж не заперечуєте, мамо?

– Анітрохи, – мовила Енн, силкуючись не всміхнутися.

Наступного дня Нен вирушила до пристані, узявши із собою парасольку. Авжеж, то її парасолька, – втішала вона себе, – отже, їй вільно робити з нею все, що заманеться. Приспавши власне сумління цією софістикою, Нен вислизнула на вулицю, доки ніхто її не помітив. Їй боліла сама думка, що доведеться віддавати свою барвисту, гарну парасольку, проте бажання дізнатися таємницю Дові стало таке нестерпне, що опиратися йому не було жодних сил.

– Ось парасолька, Дові, – мовила Нен, затамувавши подих. – Розкажи мені таємницю.

Дові була заскочена. Вона й гадки не мала, що все зайде так далеко – вона не думала, що Нен дозволять подарувати їй парасольку. Дові міцно стисла вуста.

– Не знаю, чи буде мені до лиця цей відтінок червоного, – проказала вона. – Він надто кричущий. Мабуть, я все-таки не скажу.

Утім, Нен мала сильний дух, якого Дові не встигла притлумити до сліпої покори. Ніщо не збурювало його сильніше за несправедливість.

– Угода – це угода, Дові Джонсон! Ти сказала: таємниця за парасольку. Ось парасолька, і ти мусиш дотримати слова.

– Гаразд, – знуджено мовила Дові.

Зненацька все завмерло. Вітер ущух, і вода біля паль пристані стишила плюскіт. Нен охопив благоговійний трепет. Нарешті Дові звірить їй таємницю!

– Знаєш сім’ю Джиммі Томаса, із рибальського селища? – запитала Дові. – Шестипалого Джиммі Томаса?

Нен мовчки кивнула головою. Авжеж, вона знала Томасів – принаймні чула про них. Шестипалий Джиммі продавав рибу й деколи заходив зі своїм кошиком в Інглсайд. Сьюзен, утім, ніколи не мала певності, що риба в нього свіжа. Нен не подобався його вигляд – біляві кучері обабіч лисої маківки й гачкуватий червоний ніс. Але до чого тут був Шестипалий Джиммі?

– А Кассі Томас ти знаєш? – вела далі Дові.

Нен бачила Кассі Томас, коли Шестипалий Джиммі привіз був її з собою на гарбі. Кассі була того ж віку, що й Нен, із густими вогненно-рудими косами й зухвалими сіро-зеленими очима. Вона показала Нен язика.

– Ну от, – протяжно зітхнула Дові. – От і вся правда про тебе. Ти – це вона, а вона – це ти.

Нен мовчки втупилася в Дові. Їй геть невтямки було, що вона каже. Усе це здавалося нісенітницею.

– Я… я… що ти хочеш сказати?

– Гадаю, усе цілком зрозуміло, – Дові глипнула на неї зі співчутливою посмішкою. Коли вже її змусили розповісти таємницю, Дові воліла зробити її вартою оповіді. – Ви з нею народилися одної ночі. Томаси тоді ще мешкали в Глені. Нянька віднесла сестру Ді до Томасів і поклала в колиску, а тебе підкинула матері Ді. Вона не зважилася взяти й Ді, але хотіла це зробити, щоб поквитатися з її матір’ю. Отак і вийшло, що ти – Кассі Томас і мусиш жити в рибальському селищі, а бідолашна Кассі мала би мешкати в Інглсайді, а не з лихою мачухою, що так часто дає їй лупня. Мені щоразу шкода її.

Нен вірила кожному слову цієї бридні. Їй ніколи в житті не брехали, тож вона ні на мить не сумнівалася в чесності Дові. Їй і на думку не могло спасти, що хтось – а надто її люба приятелька – може вигадати таке. Вона дивилася на Дові страдницьким, розчарованим поглядом.

– Як… як твоя тітка Кейт дізналася про це? – пролопотіла Нен пошерхлими вустами.

– Нянька розповіла їй на смертнім ложі, – пишно відказала Дові. – Мабуть, її таки гризло сумління. Тітка Кейт переказала мені єдиній. Коли я приїхала до Глена й побачила Кассі Томас – тобто Нен Блайт – я пильно придивилася до неї. Вона має коси руді, а очі достоту такі, як у твоєї мами. Ось чому ви з Ді не схожі між собою – двійнята ж завжди повинні бути як викапані. А вуха в Кассі, як у твого тата – гарні й щільно туляться до голови. Тепер уже, мабуть, нічого не вдієш. Але я думаю, що це несправедливо – тобі живеться так легко, і плаття в тебе, наче в лялечки, а бідна Кассі – тобто Нен – ходить у дранті й часто сидить голодна. І Шестипалий лупцює її, як приходить додому п’яний. Чого ти на мене вирячилася?

Нен відчувала, що не може знести цю муку. Тепер усе було так страхітливо ясно! Люди завжди дивувалися, що вона й Ді нітрохи не схожі між собою. Ось чому це так!

– Я ненавиджу тебе за те, що ти розповіла мені, Дові Джонсон!

Дові стенула пухкими плечима.

– Я ж не казала, що таємниця буде приємна, правда? Але ти змусила мене розповісти. Куди це ти?

Нен, ледь жива й пополотніла, звелася на рівні ноги.

– Додому… сказати мамі… – ледь чутно відповіла вона.

– Ні, не смій! Ти обіцяла, що нікому не розкажеш! – крикнула Дові.

Нен утупилася в неї. Так, вона справді обіцяла – а мама ж казала, що обіцянок не можна порушувати.

– Я, мабуть, і собі піду, – стривожено мовила Дові, якій не подобався вигляд Нен.

Вона схопила парасольку й чкурнула навтьоки; її гладкі голі литки майнули вздовж пристані. Позаду Дові лишила нещасну дитину поміж руїн її маленького світу, але їй було байдуже. Простачка Нен – та самого цього слова замало! І дурити її було геть нецікаво. Звісно, вона все скаже матері, щойно прийде додому, і збагне, що її ошукали.

«Добре, що я в неділю вже їду геть», – міркувала Дові.

Нен іще довго сиділа на пристані – їй здавалося, що минуло кілька годин – сиділа вражена, зневірена, невидюща від сліз. Вона не була маминою донькою! Вона була донькою Шестипалого Джиммі – того, кого потай завжди боялася, просто тому, що на одній нозі він мав шість пальців. Вона не мала права мешкати в Інглсайді, не мала права на любов мами й тата. «Ох!» – розпачливо зітхнула Нен. Мама й тато більше не любитимуть її, коли дізнаються. Уся їхня любов належатиме Кассі Томас.

Нен поклала руку на чоло.

– Мені від цього в голові крутиться, – проказала вона.

Розділ 31

– Чому ти нічого не їси, пташатко? – стривожилася Сьюзен за вечерею.

– Ти надто довго була на осонні? – лагідно запитала мама. – Доню, тобі болить голова?

– Та-а-ак, – промимрила Нен. Але їй боліла не голова. Виходить, вона сказала мамі неправду? А коли так, скільки ще разів їй доведеться брехати? Адже вона знала, що більше не зможе їсти – ніколи, доки їй відома ця страшна таємниця. Вона ніколи не розповість про це мамі. Не тільки через обіцянку – Сьюзен одного разу сказала, що недобру обіцянку краще порушити, аніж дотримати її, – а тому, що боялася скривдити маму. Нен відчувала, що ця новина завдасть їй болю, і не хотіла, щоб мама страждала – ані вона, ані тато.

Утім, була ще Кассі Томас, Вона не кликатиме її Нен Блайт. Неможливо описати те жахливе почуття, що охоплювало дівчинку, коли вона думала про Кассі Томас як про Нен Блайт. Їй здавалося, що це геть нищить її саму. Коли вона – не Нен Блайт, вона ніхто! Вона нізащо не згодиться перетворитися на Кассі Томас.

Цілий тиждень Нен не могла збутися думки про Кассі Томас – тиждень, упродовж якого Енн та Сьюзен тривожилися за дитину, котра відмовлялася їсти й бавитися, і знай собі «ниділа по кутках», за висловом Сьюзен. Невже це через від’їзд Дові Джонсон? Ні, Нен сказала, що річ не в тім. Та й не сталося нічого. Просто вона втомилася. Тато оглянув її й виписав ліки, які Нен слухняно проковтнула. Вони були не такі гидкі, як рицина, та навіть рицина вже не мала значення. Ніщо не мало значення, крім Кассі Томас і того страшного питання, що зринуло в збентеженому умі Нен і заволоділо всім її єством.

Чи не повинна Кассі Томас мати те, що по праву належить їй?

Чи справедливо, що вона, Нен Блайт – Нен відчайдушно чіплялася за своє звичне ім’я – має все, чого позбавлена Кассі Томас, і що, проте, мусить належати саме Кассі? Ні, несправедливо – Нен ані на мить не сумнівалася в цьому. Чесність і відчуття справедливості були добре розвинені в Нен – і щодня міцніла її певність, що Кассі повинна знати правду.

Зрештою, нікого це, очевидячки, не засмутить. Мама й тато спершу журитимуться, але потім дізнаються, що Кассі Томас – справжня їхня дочка, і полюблять її як рідну, а Нен зовсім забудуть. Мама цілуватиме Кассі Томас і співатиме їй у густих літніх сутінках колискову, яку Нен любила найбільше:

«Я бачила кораблик, що плив удалині:

Дарунки дивовижні він віз тобі й мені».

Досі Нен і Ді часто мріяли про той день, коли з далини й до них припливе кораблик. Але тепер дарунки – бодай її частка – будуть належати Кассі Томас. Кассі гратиме її роль королеви фей на концерті недільної школи й надіне її блискучий пасочок з позлітками. А Нен так чекала цього концерту! Сьюзен пектиме фруктові тістечка для Кассі Томас, і Китичка горнутиметься до неї й вуркотітиме їй. Кассі бавитиметься з ляльками Нен у хатинці для ігор на моховитій галявині в кленовім гаю, і спатиме в її ліжку. Що скаже Ді? Чи любитиме Кассі як рідну сестру?

 Аж ось настав день, коли Нен відчула, що більше не в змозі терпіти це. Вона мусить учинити правильно. Вона подасться до Томасів і розповість їм усе – а вже вони хай скажуть мамі з татом. Нен була певна, що не зможе сама розповісти їм таке.

Коли Нен дійшла цього рішення, їй трохи полегшало, та все ж її посів великий сум. Вона спробувала з’їсти щось за вечерею, бо знала, що сидить за столом в Інглсайді востаннє.

«Я завжди називатиму маму мамою, – думала Нен. – А Шестипалого Джиммі я не буду кликати татом. Я просто казатиму „пане Томас“, дуже поштиво. Надіюся, він не образиться».

Проте щось душило її. Вона підвела голову й в очах Сьюзен прочитала слово «рицина». Бідолашна Сьюзен – їй і невтямки, що після вечері Нен уже тут не буде. Рицину віднині питиме Кассі Томас. Бодай у цьому Нен не заздрила Кассі.

Нен подалася в дорогу одразу після вечері. Вона мусить зробити це, доки не споночіло, зібравшись на всій своїй силі. На ній було старе картате платтячко, але переодягтися вона не зважилася, щоб мама й Сьюзен не запитали, навіщо. Та й усі її гарні суконьки належали вже не їй, а Кассі Томас. Утім, Нен наділа новий фартушок, дарунок Сьюзен – улюблений гарненький фартушок із червоними фестонами по краях. Авжеж, Кассі Томас відступить їй таку дрібничку.

Нен пройшла через усе село й надбережним путівцем вийшла до гавані – відважна, несхитна маленька фігурка. Ні, вона не вважала себе героїнею. Навпаки – їй було соромно за себе, бо ж так непросто виявилося вчинити справедливо, збутися ненависті до Кассі Томас, не боятися Шестипалого Джиммі, не розвернутися й не втекти назад в Інглсайд.

Вечір був похмурий. Темна хмара над морем скидалася на велетенського кажана. Понад затокою й лісистими дальніми пагорбами шугали блискавки. Рибальські будинки тонули в багряному світлі, що пробивалося з-під хмаровиння.

Там і тут, наче великі рубіни, сяяли бухти. Попри туманну гряду піщаних дюн до великого, таємничого океану линув безмовний корабель під білими вітрилами, і мартини ячали дивно й пронизливо.

Нен не сподобався ані запах самого рибальського селища, ані зграйка брудних галасливих дітей, що билися, бавлячись понад берегом. Вони здивовано поглянули на Нен, яка запитала їх, де дім Шестипалого Джиммі.

– Отой, – указав один із хлопців. – Нащо він тобі?

– Дякую, – мовила Нен, відвертаючись.

– А ти чого така нечемна? – крикнула одна з дівчат. – Надто велике цабе, щоб відповідати?

Хлопець загородив їй шлях.

– Бач отой дім за Томасами? – мовив він. – У ньому сидить морський змій, і я замкну тебе там, коли не скажеш, нащо тобі Шестипалий.

– Відповідай-но, ти, пиндючна, – ущипливо кинула старша дівчинка. – Ви там, у Глені, всі вважаєте себе казна-якими птицями. Ану відповідай Біллу!

– Коли будеш так дерти носа, – мовив інший хлопець, – я топитиму кошенят і тебе кину з ними у воду.

– Якщо маєш десять центів, я продам тобі зуба, – озвалася, усміхаючись, чорноброва дівчинка. – У мене саме випав сьогодні.

– Я не маю десяти центів, і твій зуб мені не потрібен, – мовила Нен, зібравшись на відвазі. – Облиште мене.

– Ти з ким розмовляєш! – люто вереснула чорноброва.

Нен кинулася тікати. Білл, той хлопець, котрий лякав її морським змієм, підставив їй ногу, і вона сторчголов полетіла на вимитий хвилями пісок. Діти покотилися з реготу.

– Тепер не будеш кирпу гнути, – мовила чорноброва. – А то ходиш тут зі своїми фестонами.

Та в цю мить хтось крикнув: «Чорний Джек пливе!» – і вони кинулися до гавані. Темна хмара спустилася нижче й багряні бухти посіріли.

 Нен звелася на рівні ноги. Сукня її була обліплена піском, а панчохи забруднені – проте її мучителі втекли. Невже тепер їй доведеться бавитися з ними?

Вона не повинна плакати… не повинна! Хисткими дощатими сходами Нен піднялася на ґанок будинку Томасів. Як усі будинки в рибальському селищі, дім Шестипалого Джиммі стояв на високих палях, які захищали його від припливів, і земля попід ним була всіяна друзками битого посуду, порожніми бляшанками, зламаними пастками на омарів та різноманітним сміттям. Двері були відчинені й Нен зазирнула в кухню. Вона ніколи ще не бачила такого – гола брудна підлога, закіптюжена стеля, укрита розсипом плям, гора брудного посуду в мийниці. На хисткім дерев’янім столі стояли рештки обіду, понад якими товклися тлусті й бридкі чорні мухи. Жінка з немитою копицею мишастого волосся сиділа на ослінчику й чукикала гладку дитину, сіру від налиплого бруду.

«Моя сестра», – подумала Нен.

Не було видно ні Кассі, ні Шестипалого Джиммі, що надзвичайно втішило дівчинку.

– Хто ти й чого тобі треба? – непривітно запитала господиня.

Вона не запросила Нен увійти, але та все ж увійшла. Надворі пустився дощ і будинок здригнувся від лункого удару грому. Нен знала, що мусить сказати те, для чого прийшла, перш ніж відвага її здиміє – а чи вона просто втече від цього жахливого дому, жахливого немовляти й жахливих мух.

– Я мушу поговорити з Кассі, – пролебеділа вона. – Сказати їй дещо важливе.

– Еге ж, – пирхнула жінка. – Певно, що важливе, судячи із твого зросту. А Кассі немає. Поїхала з батьком до Верхнього Глена, а онде яка суне буря – хтозна тепер, коли вони вернуться. Сідай.

Нен примостилася на зламанім стільці. Вона знала, що люди в рибальському селищі бідні, проте й гадки не мала, що вони такі бідні. Нен чула, що пані Фітч із Глена теж бідна, та її дім був так само охайний і гарний, як Інглсайд. Авжеж, усі знали, що Шестипалий Джиммі пропиває кожен цент… І тут вона мала жити!

«Я все-таки спробую тут прибрати», – згорьовано думала Нен. Тепер їй було геть сумно. Палкий вогонь самопожертви, який підносив її дух, уже згас.

– Нащо тобі Кассі? – поцікавилася пані Шестипала, витираючи брудне лице немовляти ще бруднішим фартухом. – Коли щодо того концерту недільної школи – то вона не піде, і квит. У неї й плаття доброго нема. Де я візьму їй вдяганку, я вас питаю?

– Ні, це не щодо концерту, – понуро мовила Нен. Вона відчувала, що може розповісти всю історію: так чи так пані Томас про це дізнається. – Я прийшла сказати… сказати… що я – це вона, а вона – це я.

Навряд чи пані Шестипалу слід було винуватити в тім, що це пояснення здалося їй незрозумілим.

– Чи ти здуріла? – мовила вона. – Що ти верзеш?

Нен підвела голову. Найгірше було позаду.

– Я хочу сказати… що Кассі і я народились одної ночі… і нянька підмінила нас, бо хотіла помститися мамі… і Кассі має жити в Інглсайді… і мати привілеї.

Останній вислів Нен чула якось від учительки в недільній школі й тепер гадала, що він допоможе їй гідно завершити недолугу промову.

Пані Шестипала втупилася в малу прохачку.

– Це ти збожеволіла чи я? Не мели нісенітниць. Хто сказав тобі таке безглуздя?

– Дові Джонсон.

Пані Шестипала закинула скуйовджену голову й розсміялася. Вона була неохайна й убога, та мала веселий сріблистий сміх.

– Хто ж, як не вона? Я в її тітки все літо білизну прала, а те дівчисько – проноза добряча. Думає, це кумедно – людей морочити. Слухай-но, ти, панночко – як там тебе? – не вір усьому, що каже Дові, бо ще в неї потанцюєш.

– То це неправда? – охнула Нен.

– Та вже ж ні! Господи, ти, видно, геть простачка, як повірила! Кассі чи не на рік за тебе старша. Скажи хоч, як тебе звуть?

– Нен Блайт.

О, як чудово, що вона – справді Нен Блайт!

– Нен Блайт! Із інглсайдських двійнят! Та я ж пам’ятаю, як ти родилася! Я зайшла того дня в Інглсайд – веліли мені щось туди однести. Я тоді й не знала ще Шестипалого – дарма й віддалася за нього – а Кассина мати була жива й здоровісінька, і Кассі вже починала ходити. Ти схожа на свою бабцю, таткову матір. Вона й собі приїхала – пишалася своїми внучками-двійнятами. І стало ж тобі розуму повірити в таку бридню!

– Я звикла вірити людям, – мовила Нен, підводячись дещо штивно, та все ж надто щаслива, щоб різко урвати балаканину пані Шестипалої.

– То звичка, яку тобі в цьому світі ліпше покинути, – цинічно завважила господиня. – І не вештайся з тими, хто любить інших дурити. Сідай, дитино. Куди ти підеш? Злива стіною, і темно, як у могилі. Ох, та вона… вона втекла!

Нен уже зникла за пеленою дощу. Ніщо, крім шаленої радості, породженої запевненнями пані Томас, не допомогло б їй дістатися дому в таку негоду. Вітер батожив її, дощ лив патьоками, грім був жахливий – немовби світ розколювався на шматки. Шлях їй освітлювали тільки холодно-сині блискавки. Нен спотикалася, підводилася й падала знову – та ось, мокра, як хлюща, вона вкотилася у передпокій в Інглсайді.

Мама підбігла й ухопила її в обійми.

– Доню, як ти нас налякала! Де ти була?

– Аби лише Джем і Волтер не застудилися на смерть під тим дощем, шукаючи тебе, – мовила Сьюзен крижаним від хвилювання голосом.

– Ох, мамо, я – це справді я… не Кассі Томас… і я тепер завжди буду тільки собою, – насилу видихнула Нен, припадаючи до маминих рук.

– Сердешна ласочка марить! – озвалася Сьюзен. – Вона, певно, з’їла щось перекисле.

Енн викупала Нен і вклала до ліжка, перш ніж дозволила їй говорити – а потім вислухала всю історію.

– Мамо, я справді ваша дочка?

– Звісно, маленька. Як ти могла думати інакше?

– Я й гадки не мала, що Дові може сказати мені неправду. Хто завгодно, тільки не вона. О, мамо, невже нікому не можна вірити? Дженні Пенні теж брехала Ді…

– Доню, це лише дві дівчинки з усіх твоїх знайомих дівчаток. Жодна інша твоя приятелька ще не обманювала тебе. Хоча на світі є такі люди – діти й дорослі. Коли ти виростеш, то зможеш відрізняти зерно від полови.

– Мамо, не кажіть Волтеру, Джему й Ді, яка я була дурна.

– Гаразд. Ді поїхала з татом у Лобридж, а хлопцям ми скажемо, що ти пішла гуляти узбережжям і потрапила в зливу. Дарма ти повірила Дові, але із твого боку мужньо й шляхетно було піти і запропонувати бідолашній Кассі Томас те, що ти вважала законно належним їй. Я пишаюся тобою, доню.

Буря вщухла. Місяць дивився з неба на свіжий щасливий світ.

– «Як добре, що я – це я», – думала Нен, поринаючи в сон.

Пізно ввечері Енн і Гілберт зайшли поглянути на сонні личка двійнят. Діана спала, міцно стуливши вуста, але Нен заснула усміхнена. Гілберт уже про все знав і розлютився так, що Дові Джонсон пощастило бути за добрячих тридцять миль від нього. Проте Енн гризло сумління.

– Я мала б з’ясувати, що з нею коїться. Та в голові мені цього тижня було зовсім інше – пусте й незначуще поряд із муками Нен. Уяви, скільки бідолашка вистраждала!

Енн схилилася над доньками – із каяттям, замилуванням і невситимою любов’ю. Діти ще належали їй… вона могла пестити їх, пригортати й оберігати. Вони приходили до неї зі своїми маленькими радостями й печалями. Так буде ще кілька років… а потім? Енн здригнулася. Материнство – це дуже солодко, проте й дуже страшно.

– Хотіла б я знати, яка доля жде на них, – прошепотіла вона.

– Сподіваймося принаймні, що кожна з них матиме чоловіка так само хорошого, як у їхньої матері, – піддражнив її Гілберт.

Розділ 32

– Отже, цього разу Спільнота милосердя шитиме ковдри в Інглсайді? – запитав лікар Блайт. – Ставте на стіл ваші розкішні наїдки, Сьюзен, і приготуйте кілька віників, щоб вимітати клапті розшматованих репутацій опісля зборів.

Сьюзен стримано всміхнулася, як жінка, терпляча до відсутності в чоловіків розуміння найважливіших речей, та насправді всміхатися їй не кортіло, аж доки були завершені всі приготування до вечері.

– Пиріг із курятиною, – на ходу бурмотіла вона, – картопляне пюре й горошок – це буде основна страва. Та ще й яка добра нагода витягти вашу нову мереживну скатертину, пані Блайт, дорогенька. Такої досі не було ні в кого в Глені, отож, я певна, вона справить сенсацію. Я вже уявляю лице Аннабел Клоу, коли та побачить її. А ви візьмете синьо-сріблястий кошик на квіти?

– Так, і заповню його братками й жовто-зеленою папороттю із кленового гаю. А ви, Сьюзен, поставте десь поблизу ваші чудові рожеві герані – у вітальні, якщо шитимемо там, а чи на терасі: якщо буде тепло, винесемо роботу надвір. Добре, що в нас лишилося стільки квітів. Сад ніколи ще не був такий гарний, як цього літа, правда, Сьюзен? Хоча я кажу це щоосені.

Годилося обміркувати ще безліч деталей. Кого посадовити з ким – не можна було, наприклад, садовити пані Міллісон поряд із пані Мак-Крірі. З якоїсь таємничої причини ці дві добродійки не розмовляли одна з одною ще зі шкільних років. Та й кого запросити – бо ж господиня мала право покликати кількох гостей, окрім членів Спільноти милосердя.

– Я хочу запросити пані Вест і пані Кемпбелл, – мовила Енн.

Сьюзен поглянула на неї з певним сумнівом.

– Вони нові люди тут, пані Блайт, дорогенька, – сказала вона так, як могла би сказати: «Вони крокодили».

– Колись і ми з лікарем Блайтом були тут новими людьми, – відказала Енн.

– Таж лікарів дядько мешкав тут кількадесят років! А про цих Бестів і Кемпбеллів ніхто нічого не знає. Але, звісно, це ваш дім, пані Блайт, дорогенька, і хто я така, щоб не дозволяти вам кликати тих, кого хочеться? Пригадую, колись ми шили в дружини Картера Флегга й вона запросила сторонню жінку. Та прийшла у фланелевій сукні, пані Блайт, дорогенька, – мовляв, не думала, буцім на збори Спільноти милосердя треба гарно вбиратися. Ну, бодай із пані Кемпбелл такого не буде. Вона страшенно любить гарні плаття… хоч я не можу уявити себе на службі Божій у сукні кольору блакитної гортензії.

Енн також не змогла, проте не наважилася всміхнутися.

– Як на мене, Сьюзен, та блакитна сукня пасувала до її сріблястих кіс. І, до речі, пані Кемпбелл запитувала ваш рецепт аґрусового варення. Вона їла його на святі врожаю, і їй надзвичайно засмакувало.

– Авжеж, пані Блайт, дорогенька, не кожен уміє варити аґрусове варення, – і блакитна сукня більше не викликала обурення. Відтоді пані Кемпбелл могла прийти будь-куди в костюмі жительки острова Фіджі, і Сьюзен оборонила б її від закидів.

Рік поволі старів, та осінь іще нагадувала літо, і день зборів скидався радше на червневий, ніж на вересневий. Члени Спільноти милосердя зійшлися в Інглсайд у передчутті приємної балачки й смачної вечері, та ще й охочі розглянути нові модні речі, позаяк пані Блайт недавно їздила до міста. Сьюзен, котра вже не переймалася господарськими клопотами, виступала, мов пава, проводячи дам у вітальню й переможно думаючи, що жодна з них не має на собі фартуха, обшитого п’ятидюймовим мереживом із нитки номер сто. Тиждень тому Сьюзен дістала приз за це мереживо на виставці в Шарлоттауні, де зустрілася з Ребеккою Дью, і повернулася додому найщасливішою жінкою на Острові Принца Едварда.

Сьюзен ретельно пильнувала свій вираз обличчя, проте її думки належали тільки їй, тож іноді й були приперчені дрібкою зловтіхи.

«Сілія Різ, як завжди, шукає, що б узяти на глум. Ну, за нашим столом вона такого не діждеться, то вже напевно. Майра Мюррей у червоній оксамитовій сукні – надто вже пишно, як на швацьке зібрання… але, мушу визнати, їй личить, і хай там що, це все-таки не фланель. Агата Дрю… окуляри, як завжди, на торочці. Сара Тейлор… це, мабуть, останні її збори – пан лікар запевняє, що серце в неї геть кепське, але ж яка сила духу! Жінка Дональда Різа, на щастя, не привела своєї Мері-Анни, та звісно, ми про неї ще почуємо, і немало. Джейн Берр із Верхнього Глена не належить до Спільноти милосердя… треба перелічити ложки після вечері. Берри всі на руку хапкі. Кендейсі Крофорд… нечасто вшановує збори своєю присутністю, але шиття – добра нагода похвалитися своїми тонкими пальцями й обручкою з діамантом. Нижня спідниця в Емми Поллок вистромилася, аякже… вродлива жінка, та геть легковажна, як усі в їхній сім’ї. Тіллі Мак-Алістер, тільки спробуй перекинути варення на скатертину, як ти зробила на зборах у Палмерів. Марта Кротерс… бодай раз повечеряє як слід. Шкода, що вона не змогла привести чоловіка – я чула, він мусить їсти ледь не самі горіхи. Пані Бакстер… кажуть, її чоловік, церковний староста, нарешті віднадив Гарольда Різа від Міни. Гарольд – безхребетний хлопчина, а такому не судилося здобути красуню. Отже, швачок достатньо, щоб шити одразу дві ковдри й засиляти нитки».

Дами взяли роботу на широку терасу й невдовзі в усіх були зайняті як руки, так і язики. Енн і Сьюзен поралися на кухні, завершуючи останні приготування до вечері, а Волтер, який того дня мав хворе горло й не пішов до школи, сидів на сходинці, невидимий поза густою пеленою виноградних пагонів. Йому подобалося наслухати захопливі, дивовижні розмови старших – розмови, які можна було обмірковувати, вплітаючи в барвисту тканину життя; розмови, що являли сторонньому вуху всі перемоги й поразки, комедії й трагедії, печалі й радості всіх родин у Чотирьох Вітрах.

Поміж усіх присутніх дам найбільше Волтерові подобалася пані Майра Мюррей, котра весело й заразливо сміялася і мала променисті зморшки в кутиках очей. Вона переповідала найпростіші історії так, що ті оживали й сповнювалися глибокого сенсу, вона несла радість усюди, куди приходила, вона була така гарна у своїй оксамитовій сукні, з виткими косами та крихітними червоними сережками у вухах. Найдужче не любив він худої, як тріска, пані Чабб – можливо, тому, що вона була якось назвала його «хворовитим дитям». Пані Мілгрейв нагадала йому розгодовану сіру квочку, а пані Клоу була достеменно схожа на ходяче барильце. Молода пані Рейсом із косами кольору меляси, була дуже вродлива – «надто вродлива, як на фермерську жінку», мовила Сьюзен, коли та віддавалася за Дейва Ренсома. Ще одна юна молодиця – пані Макдугал – скидалася на сонний білий мак. Едіт Бейлі, гленська кравчиня, з її попелясто-срібним волоссям і пустотливими чорними очима, геть не здавалася приреченою на довічне дівування. Волтер дуже любив пані Мід, найстаршу з-між швачок – вона мала мудрі лагідні очі й слухала більше, ніж говорила – і не любив Сілії Різ, що хитро поглядала довкола, так, мовби потай глузувала з кожного стрічного.

Швачки ще не взялися до справжньої розмови – вони говорили про погоду й вибирали візерунок для ковдр – отож Волтер думав про красу стиглої передвечірньої години, про ближню галявину, обсаджену стрункими гордими деревами, про світ, погідний і довірливий, що мовби лежав у золотих обіймах великої доброї Істоти. Листя, забарвлене дотиком осені, плавно спадало на землю, проте на тлі цегляних стін будинку відважно яскріли рожеві алтеї, а тополі чаклували, вимахуючи гілками понад стежкою, що вела до клуні. Волтер так натхненно впивався цією красою, аж розмова швачок устигла набрати сили, перш ніж його пробудив із заціпеніння голос пані Міллісон.

– У їхній родині кожен похорон – то сенсація. Чи можливо ж забути, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Волтер нашорошив вуха. Це звучало цікаво, проте, на жаль, пані Міллісон не розповіла, що сталося того дня. Усі присутні, певно, чи то були на похороні, чи знали цю історію з переказів.

(«Але чому вони всі так знітилися на згадку про це?»).

– Звісно, усе, що сказала тоді Клара Вілсон – чистісінька правда, але Пітер, сердешний, уже в могилі, тож лишімо його там, – звеліла пані Чабб зі святобливим виглядом, так, мовби хтось пропонував його ексгумувати.

– Мері-Анна часто каже такі чудернацькі речі, – озвалася пані Різ. – Знаєте, що вона сказала, коли ми йшли на похорон Маргарет Холістер? – «Мамо, – сказала вона, – а на похороні всім даватимуть морозиво?»

Кілька дам обмінялися усмішками. Більшість із них удавали, що не почули слів пані Різ. То був єдиний спосіб збутися її теревенів про Мері-Анну, незмінних, доречних і недоречних. Коли тільки трохи її заохотити, вона могла довести слухачів до безумства. «Знаєте, що сказала Мері-Анна?» – то був утертий гленський жарт.

– До речі, про похорони, – мовила Сілія Різ. – Коли я була дівчиною, у Мобрей-Нерровзі сталося дещо вельми дивне. Стентон Лейн поїхав був до Штатів, а потім надійшла звістка, що він там помер. Його рідня телеграфувала, щоб тіло прислали додому. Та коли труна прибула, Воллес Мак-Алістер, розпорядник, велів її не відкривати. Похорон уже мав розпочатися, як відчинилися двері й зайшов сам Стентон Лейн, живий і здоровий. Ми ніколи так і не дізналися, що то за тіло було в труні.

– А що з ним зробили? – поцікавилась Агата Дрю.

– Поховали. Розпорядник сказав, що зволікати не можна. Хоча це й не випадало назвати похороном – усі так раділи з повернення Стентона. Пан Довсон навіть проспівав «Світло неждане» замість «Утіштеся во Христі», хоча більшість воліла-таки дотримати звичного ритуалу.

– Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, – сказала вона, – а пастори знають усе-все?»

– Пан Довсон завжди губився в скрутній ситуації, – мовила Джейн Берр. – Частина його парафії була у Верхньому Глені, і, пригадую, одного разу він уже розпустив паству, коли похопився, що дяк не зібрав пожертв. То він не вигадав нічого кращого, як кинутися з тацею межи люди надвір. Звісно, – погодилася вона, – тоді пожертви давали й ті, хто не давав ані до, ні опісля того – вони не зважилися відмовляти пастору. І все ж така поведінка не личить священикові.

– Чого я не зносила, – озвалася панна Корнелія, – то це його немилосердно довгих молитов на похоронах. Дехто часом міг навіть позаздрити небіжчикові. Але на похороні Летті Грант він перевершив сам себе. Її мати вже замалим не вмлівала, тож я штурхнула його в спину парасолькою й достеменно сказала, що він надто довго читає молитву.

– Він ховав мого бідолашного Джарвіса, – мовила пані Карр, утираючи сльози. Вона завжди плакала, згадуючи свого чоловіка, хоч від його смерті минуло вже двадцять років.

– Його брат також був пастором, – підхопила Крістіна Марш. – Він приїздив у Глен іще за мого дівоцтва. Якось у нашім клубі був концерт, і він сидів на сцені, бо теж мав виступати. Нервовий був, як і брат, ото й відсувався зі стільцем далі й далі, аж поки беркицьнувся із краю помосту на квіти, які ми поставили попід сценою. Усе, що було видно в ту мить – це його ноги над помостом. Чомусь після цього я вже не могла слухати його проповідей. У нього були такі велетенські ступні.

– Похорон Стентона Лейна, можливо, і розчарував когось, – мовила Емма Поллок, – та краще все ж поховати стороннього, аніж узагалі нікого. Пригадуєте плутанину із Кромвелями?

Дами засміялися.

– Розкажіть нам цю історію, – попросила пані Кемпбелл. – Не забувайте, пані Поллок, я чужа тут, і ваші родинні саги мені невідомі.

Емма не знала слова «саги», проте була натхненною оповідачкою.

– Ебнер Кромвель мешкав на одній із найбільших ферм неподалік Лобриджа й був тоді членом парламенту. Велика птиця поміж консерваторів, він знався з усіма впливовими людьми на нашім острові. За жінку собі Ебнер узяв Джулію Флегг – мати її була з Різів, а бабця з Клоу, тож вони доводилися ріднею ледь не кожній сім’ї в Чотирьох Вітрах. Аж ось одного дня у «Дейлі Ентерпрайз» з’явилося оголошення: мовляв, пан Ебнер Кромвель зненацька помер у Лобриджі й похорони відбудуться наступного дня о другій. Чомусь ніхто з його сім’ї тої газети не бачив, і телефонів до сіл тоді ще не проводили. Ебнер наступного дня поїхав у Галіфакс на партійний з’їзд. А пополудні до Кромвелів почали з’їжджатися люди – раніше прибували, щоб устигнути сісти зручненько, бо ж думали, що з такої нагоди всіх буде ціла тьма. Ебнер був надзвичайно шанований чоловік. Людей таки наїхала тьма, ви вже мені повірте. Вервечка екіпажів розтяглася на кілька миль – до третьої, хто тільки міг, прибував, щоб віддати Ебнерові останню шану. Пані Кромвель із голосу спала, доводячи всім, що її чоловік не помер. Спершу люди не вірили – аж її винуватили, що вона десь переховує тіло. Потім вона розповідала це плачучи. А коли зрештою повірили – усе одно поводилися так, наче Ебнер був мертвий. І вони столочили всі її клумби, якими вона так пишалася. Та ще й кузени сподівалися дістати в Джулії вечерю й лишитися на ніч, а вона ж і запасів не мала, бо взагалі не була далекоглядна. Коли за два дні Ебнер повернувся, Джулія була в ліжку з нервовим виснаженням, і мусила зо кілька місяців оклигувати. Вона шість тижнів нічого не їла – ну, майже нічого. Подейкували, що вона сказала, мовляв, якби Ебнер і справді помер, їй було б легше, та я ніколи не вірила в це.

– Хтозна, – мовила пані Мак-Крірі. – Люди часто кажуть страшні речі. І в горі їм важко притлумити істинні почуття. Онде й сестра Джулії, Клариса, співала в церковному хорі, мов і не було нічого, кілька днів по смерті чоловіка.

– Клариси ніщо не могло засмутити, навіть похорон, – відповіла Агата Дрю. – Вона не мала й краплі статечності. Завжди лише танцювала й співала.

– І я колись танцювала й співала… на узбережжі, де мене ніхто не бачив, – завважила Майра Мюррей.

– Та з віком ви помудрішали, – відказала Агата Дрю.

– Ні-і-і, – замислилася Майра Мюррей. – Навпаки, стала надто дурна, щоб танцювати на узбережжі.

– Спершу, – вела далі Емма, рішуче настроєна завершити оповідь, – усі подумали, що те оголошення хтось розмістив жартома, бо ж за кілька днів до того Ебнер програв на виборах. Та з’ясувалося, що то помер Емейза Кромвель – він мешкав по інший бік Лобриджа, на узліссі, і геть не мав рідні. Але нескоро ще люди простили Ебнерові те, що він так їх розчарував – якщо взагалі простили.

– Воно ж і справді незручно – їхати так далеко, під час сівби, і виявити, що все дарма, – немов обороняючись, утрутилася пані Чабб.

– Люди люблять похорони, – жваво докинула пані Різ. – Достоту як діти. Якось я взяла Мері-Анну на похорон її дядька Гордона, то їй надзвичайно сподобалася церемонія. Вона сказала: «Мамо, а дядька можна буде виконати й знов так само гарно поховати?»

На ці слова дами засміялися – усі, крім пані Бакстер, яка з непроникно суворим виразом на худім довгастім обличчі люто штрикала голкою шитво. Нічого святого не лишилося в людей у наші дні. Усі сміються з усього, проте вона, жінка церковного старости, не миритиметься із глузуванням, коли йдеться про будь-чий похорон.

– До речі, про Ебнера – чи ви пригадуєте некролог, що його рідний брат Джон написав своїй жінці? – мовила пані Мілгрейв. – «З несповідимих причин Господь забрав мою красуню дружину й лишив у живих потворну жінку мого кузена Вільяма…» Ох, ніколи я не забуду, яка з того вийшла буча!

– Як же таке потрапило в газету? – запитала пані Вест.

– Джон тоді був головним редактором «Ентерпрайз». Він обожнював свою жінку – звалася вона Берта Моріс – і не терпів дружини Вільяма Кромвеля, яка не хотіла, щоб вони побралися. Вона вважала Берту легковажною особою.

– Проте ж Берта була вродлива, – сказала Елізабет Кірк.

– Одна з найвродливіших жінок, яких я бачила, – притакнула пані Мілгрейв. – Моріси всі на вроду гарні. Але ж вередлива була – наче вітер. Ніхто не міг збагнути, як то вона таки віддалася за Джона. Кажуть, мати її змусила. Берта була закохана у Фреда Різа, та він і собі мав репутацію вітрогона. «Ліпше синиця в жмені, ніж голуб на стрісі», – повчала її пані Моріс.

– Багато разів я чула цю приказку, – відгукнулася Майра Мюррей, – та не думаю, що це правда. Синиця в жмені лише пищить, а голуб на стрісі так гарно туркоче.

Дами не знали, що сказати; утім, озвалася пані Чабб:

– Химерні у вас фантазії, Майро.

– Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? – утрутилася пані Різ. – «Мамо, – сказала вона, – а що я робитиму, коли ніхто не попросить моєї руки?»

– Ми, старі панни, могли б розказати їй, га? – мовила Сілія Різ, штурхнувши ліктем Едіт Бейлі. Сілія не любила Едіт, бо та була ще вельми приваблива й досі мала надію віддатися.

– Ну, та Гертруда Кромвель і справді була потвора, – мовила пані Клоу. – Ні форм, ні фігури не мала – пласка, як дошка; зате вправна господиня. Усі свої фіранки щомісяця прала, а Берта свої коли раз на рік випере, то вже й добре. І жалюзі в неї завжди висіли криво. Гертруда здригалася, як мусила минати її будинок. А проте Джон обожнював Берту, а Вільям ледь зносив Гертруду. Чоловіки такі дивні. Кажуть, Вільям проспав у день весілля й одягався так поспішно, що примчав до церкви в розтоптаних черевиках і різних шкарпетках.

– Це краще, ніж те, що втнув був Олівер Рендом, – захихотіла пані Карр. – Костюма собі до весілля він геть не замовив, а його давній святковий костюм був перелатаний і не годився. Тож він позичив костюм у брата – косий та куций, як на його статуру.

– Вільям і Гертруда все-таки побралися, – мовила пані Міллісон. – Не те, що її сестра Керолайн. Вони з Ронні Дрю не дійшли згоди щодо того, в якого пастора брати шлюб, то й геть не одружилися. Ронні не встиг охолонути після сварки, як уже й побрався з Едною Стоун. Керолайн прийшла до них на весілля. Голову тримала високо, хоч і бліда була, як небіжчиця.

– Вона бодай припнула язика, – докинула Сара Тейлор. – Філіппі Еббі на таке снаги не стало. Коли її покинув Джим Мобрей, вона пішла на його весілля й упродовж церемонії вголос казала найдошкульніші речі. Вони всі, звісно, належали до англіканської церкви, – підсумувала Сара Тейлор так, наче це могло пояснити будь-яку їхню витівку.

– Чи справді вона після того з’явилася на бенкеті, надівши геть усі прикраси, що Джим дарував їй під час заручин? – спитала Сілія Різ.

– Бігме, ні! Хтозна-звідки беруться такі історії. Певно, декому тільки й радості, що пліткувати. А я собі думаю, Джим іще пошкодував, що покинув Філіппу. Жінка тримала його під закаблуком… хоч варто було їй поїхати, як він улаштовував пиятики.

– Я бачила Джима Мобрея тільки раз – того вечора, коли хрущі мало не розігнали паству на ювілейній службі в Лобриджі, – сказала Крістіна Крофорд. – А що не впорали хрущі, те довершив Джим Мобрей. Вечір тоді був спекотний, тож парафіяни розчахнули всі вікна. Хрущі залітали до церкви сотнями, гули й товклися, як бараняче стадо. Вісімдесят сім дохлих хрущів вимели вранці з помосту для півчих. Дами впадали в істерику, щойно хрущі підлітали до їхніх облич. А навпроти мене, через прохід, сиділа жінка нового пастора, пані Лорінг, у великім мереживнім капелюсі з довгими перами…

– Вона завжди надто модно вбиралася, як на дружину пастора, – урвала її пані Бакстер.

– …Тут я почула Джимів шепіт: «Дивися, як я зіб’ю хруща з паніматчиного капелюха». Джим сидів точнісінько за нею. Він нахилився, ляснув хруща – але не влучив і збив капелюха з голови пані Лорінг, аж той покотився між лав просто до кафедри. Джим ледь не вмер од переляку. Пастор, уздрівши, як до нього летить жінчин капелюх, затнувся й умовк – не зміг уже пригадати, що був казав. Хор заспівав останній гімн, б’ючи хрущів. Джим поплентався до кафедри й повернув капелюх пані Лорінг – думав, вона його висварить, бо та була, як то кажуть, у гарячому купана. Але вона просто наділа капелюх на свою золотаву голівку й розсміялася. Каже: «Якби не ви, Пітер іще двадцять хвилин проповідував би й ми тут усі подуріли б від тих хрущів». Добре, звісно, що вона не сердилася, та багато хто вважав, що негоже було їй так казати про власного чоловіка.

– Таж не забувайте, як вона родилася, – мовила Марта Кротерс.

– І як же?

– Вона була Бессі Телбот, жила на західнім боці острова. Якось уночі зайнявся дім її батька й серед тої метушні, просто в саду, попід зорями, народилася Бессі.

– Як романтично, – озвалася Майра Мюррей.

– Романтично? Я сказала би – непристойно.

– Але подумайте – родитися попід зорями, – мрійливо зітхнула Майра. – Вона мала стати дочкою зірок – осяйною, відважною, щирою та вродливою, з лукавими іскорками в очах.

– Вона така й була, – мовила Марта. – Хтозна, зорі тому виною чи ні. Тяжко їй довелося в Лобриджі, де всі вважали, що паніматка мусить бути благодушна й манірна. Один церковний староста вздрів, як вона танцювала біля колиски свого немовляти, і заявив, буцім не слід їй тішитися з того, що має сина, доки вона не знатиме, чи був він обраний Богом.

– До речі, про немовлят. Знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, – сказала вона, – а королеви мають дітей?»

– Той староста, певно, був Александр Вілсон, – припустила пані Мілгрейв. – Страшний буркотун – я чула, він своїм рідним слова мовити за столом не давав. А щодо сміху, то в його домі ніхто й хихикнути не міг.

– Уявіть собі – дім, де ніхто не сміється, – здригнулася Майра. – Це ж… це блюзнірство!

– Александр був гнівливий – міг із дружиною по кілька днів не розмовляти, – вела далі пані Мілгрейв. – Вона тоді бодай відпочивала.

– Принаймні Александр був чесний і бережливий господар, – сухо проказала пані Клоу. Александр Вілсон доводився їй п’ятиюрідним братом, а Вілсони ревно дбали про честь родини. – По смерті він залишив сорок тисяч доларів.

– Шкода, що він таки мусив лишити їх, – мовила Сілія Різ.

– Його брат Джефрі не залишив по собі ані цента, – відповіла пані Клоу. – Правду кажучи, він у родині був таким собі злидарем. Зате тільки й знав, що сміятися. Тринькав усі заробітки, дружив з кожним стрічним і вмер на порожню кишеню. Що він узяв від життя з усіма своїми веселощами та сміхом?

– Може, і небагато, – притакнула Майра. – Але подумайте, скільки він дав життю. Він завжди ділився – турботою, приязню, усмішками, навіть грішми. Він був багатий друзями, а Александр одвіку не мав жодного приятеля.

– Джефові друзі не поховали його, – утяла пані Мілгрейв. – Це зробив Александр, і поставив йому дуже добрий надгробок, за цілих сто доларів.

– Та коли Джеф попросив у нього позику в сотню доларів на операцію, що могла б урятувати йому життя, хіба ж Александр не відмовив? – заперечила Сілія Різ.

– Ну-ну, ми стали геть безжальні, – примирливо озвалася пані Карр. – Зрештою, світ – не клумба зі стокротками й незабудками, і кожен має свої вади.

– Нині женяться Дороті Кларк та Лем Андерсон, – мовила пані Міллісон, воліючи дібрати веселішу тему для розмови. – А ще ж і року не минуло, як він обіцяв застрелитися, коли не здобуде Джейн Еліот.

– Юнаки незрідка дивне кажуть, – відповіла пані Чабб. – А Дороті й Лем нікому не розповідали – зо три тижні тому стало відомо, що вони заручені. Минулого тижня я розмовляла з його матір’ю, то вона й словом не прохопилася, що весілля вже так невдовзі. Жінка, здатна бути таким сфінксом, не викликає в мене дружніх почуттів.

– Мене дивує, що Дороті Кларк віддається за нього, – сказала Агата Дрю. – Навесні я гадала, що вона вийде за Френка Клоу.

– Я чула, буцім Дороті запевняла, що із Френка партія краща, та їй нестерпна була сама думка про те, щоби вранці бачити, як із-під ковдри витикається цей ніс.

Пані Бакстер нервово сіпнулася й не засміялася разом із усіма.

– Негоже розмовляти про ці речі в товаристві такої юної дівчини як Едіт, – мовила Сілія, глузливо зиркнувши на швачок.

– Ада Кларк уже заручена? – поцікавилася Емма Поллок.

– Ні, – відказала пані Міллісон. – Лише сподівається. Та вона змусить його освідчитися. Дівчата в їхній родині вміють собі женихів добирати. Її сестра Поліна вийшла за найбагатшого фермера в околиці.

– Поліна – вродливе дівча, та голова в неї дурницями забита, – мовила пані Мілгрейв. – Інколи я собі думаю, що вона вже й не порозумніє.

– Порозумніє, – запевнила Майра Мюррей. – Коли в неї знайдуться діти, вона набереться мудрості в них, як то було з вами й зі мною.

– Де будуть мешкати Лем і Дороті? – спитала пані Мід.

– Лем купив ферму у Верхньому Глені. Старий дім Кері… ви знаєте – той, де Роджерова жінка вбила свого чоловіка.

– Убила чоловіка!

– О, я не кажу, що він не заслужив на це… проте всі були певні, що вона зайшла надто далеко. Так – городня отрута в чай… чи то в суп. Усі це знали, та змовчали. Котушку, будь ласка, Сіліє.

– Невже ви хочете сказати, пані Міллісон, що її не судили… і не покарали? – охнула пані Кемпбелл.

– Кому ж хотілося накликати халепу на власну сусідку? Та й Кері мали багато рідні у Верхньому Глені. До того ж, він геть її вимучив. Ні, звісно, ми не схвалюємо вбивств, але якщо вже хтось і заслужив на таке, то це Роджер Кері. А вона подалася до Штатів і там вийшла заміж удруге.

Багато років минуло вже, як вона вмерла. Другий чоловік пережив її. Усе це сталося, коли я була дівчиною. Тепер люди кажуть, що привид Роджера Кері й досі блукає побіля їхньої ферми.

– Таж у наші освічені дні ніхто вже не вірить у привидів, – мовила пані Бакстер.

– Чого б і не вірити? – знизала плечима Тіллі Мак-Алістер. – Привиди цікаві. Я сама знаю чоловіка, якого діймав привид – щоразу сміявся з нього… тобто шкірився, і цим страшенно дратував. Ножиці, будь ласка, пані Макдугал.

Юну молодицю довелося просити двічі – вона ще не звикла до звертання «пані Макдугал», і тепер простягала ножиці, присоромлено розчервонівшись.

– У старім домі Труексів, понад затокою, багато літ жили привиди. Раз по раз там чулися стукоти й виляски… так загадково… – сказала Крістіна Крофорд.

– У всіх Труексів були кволі шлунки, – відповіла пані Бакстер.

– Певно, як ви не вірите в привидів, то їх уже й не існує, – буркнула пані Мак-Алістер. – Але моя сестра була покоївкою в однім домі в Новій Шотландії, де повсякчас лунав дивний сміх.

– Який веселий привид, – усміхнулася Майра. – Хотіла б я мати такого.

– То, очевидячки, були сови, – скептично правила своєї пані Бакстер.

– Моя мати бачила янголів при своїм смертнім ложі, – мовила Агата Дрю з виразом сумовитого тріумфу.

– Янголи – не привиди, – заперечила пані Бакстер.

– До речі, про матерів. Тіллі, як почувається ваш дядько Паркер? – утрутилася пані Чабб.

– Часом уже геть кепсько. Хтозна, що з того вийде. Ми не певні, що нам робити… тобто який гардероб шити на зиму. Але я сказала сестрі, коли ми про це розмовляли: «Так чи так нам слід пошити чорні плаття. Тоді хай що станеться – байдуже».

– А знаєте, що сказала мені Мері-Анна? «Мамо, – сказала вона, – я більше не хочу просити Бога зробити мене кучерявою. Я просила щодня, цілий тиждень, а Він нічогісінько не зробив».

– Я двадцять років просила Його про одне, – тужливо мовила пані Дункан, що за весь час не проказала ні слова й не підвела темних очей від шитва. Пані Дункан була знана як вправна швачка – можливо, тому, що ніколи не пліткувала й ретельно встромляла голку саме туди, куди слід.

Дами принишкли. Усі знали, чого вона просила, але про це не говорилося за шитвом. Пані Дункан більше нічого не сказала.

– Чи правда, що Білл Картер покинув Мей Флегг і тепер упадає за однією із сестер Макдугал? – озвалася Марта Кротерс після чемної паузи.

– Так, хоча й ніхто не знає, що сталося.

– Так сумно, коли люди розходяться через якусь дурничку, – мовила Кендейсі Крофорд. – Узяти хоч Діка Претта й Ліліан Мак-Алістер. Він щойно почав освідчуватись їй на пікніку, як раптом у нього почалася кровотеча з носа. Він мусив піти до струмка, щоб умитися, а там зустрів дівчину, котра дала йому хустинку. Дік закохався – і за два тижні вони побралися.

– А ви чули, що трапилося зі Старшим Джимом Мак-Алістером у суботу в крамниці Мілта Купера? – запитала пані Міллісон, прагнучи обговорити веселішу тему, ніж привиди й женихи-ошуканці. – Улітку він звик сидіти там на залізній грубі; але суботній вечір був холодний, тож Мілт розпалив вогонь. Джим зайшов… усівся й обпік свій…

Замість сказати, що ж він обпік, пані Міллісон мовчки поплескала відповідну частину свого тіла.

– Свій зад, – серйозно мовив Волтер, вистромивши голову з-за виноградних пагонів. Він простодушно гадав, що пані Міллісон забула потрібне слово.

Швачки нажахано вмовкли. Невже Волтер Блайт сидів там увесь час? Кожна пригадувала нинішні історії – чи не були вони аж надто негодящі для дитячих вух? Та й пані Блайт вельми прискіпливо ставилася до того, що чують її сини й доньки. Перш ніж паралізовані від ляку дами знов спромоглися заговорити, із кухні вийшла Енн і покликала всіх до столу.

– Ще десять хвилин, пані Блайт. Тоді в нас будуть готові обидві ковдри, – відповіла Елізабет Кірк.

І ковдри були готові – їх розгорнули, струснули, розгладили, ними помилувалися.

– Цікаво, хто спатиме попід ними, – замислилася Майра Мюррей.

– Можливо, юна мати пригортатиме свого первістка під однією з них, – мовила Енн.

– Чи малі діти згорнуться попід ними холодної ночі в прерії, – зненацька озвалася панна Корнелія.

– Чи змученому ревматизмом старому буде під ними тепліше й легше, – додала пані Мід.

– Надіюся, ніхто не вмре попід ними, – печально проказала пані Бакстер.

– Знаєте, що сказала мені Мері-Анна, коли я виходила з дому? – мовила пані Різ, ідучи з усіма до їдальні. – «Мамо, – сказала вона, – не забудьте з’їсти геть усе, що вам покладуть на тарілку».

Опісля чого вони сіли, і їли, і пили во славу Господа, бо ж добре попрацювали вдень; і все-таки в більшості з них було дуже мало лихого.

Потім усі верталися додому. Джейн Берр ішла до села разом із пані Міллісон.

– Треба запам’ятати всі страви – розповісти мамі, – журливо мовила Джейн, несвідома того, що в цю мить в Інглсайді Сьюзен перелічує ложки. – Вона прикута до ліжка хворобою, проте любить слухати мої перекази. Їй так засмакувала б нинішня вечеря.

– І стіл був, наче з картинки в журналі, – притакнула пані Міллісон і зітхнула: – Зготувати я й сама добряче можу, але мені не вдається прибрати їдальню хоч із якоюсь дещицею стилю. Що ж до малого Волтера – я залюбки відшмагала б його зад. Як він мене налякав!

– Певно, весь дім завалений вигадками й плітками? – уїдливо мовив Гілберт.

– Я не шила, – відповіла Енн, – тож і не чула розмови.

– Ви ніколи й не чуєте, рибонько, – запевнила панна Корнелія; вона лишилася, щоб допомогти Сьюзен перев’язати ковдри шворкою. – Коли ви шиєте, вони не базікають. Гадають, що ви не схвалюєте пліток.

– Усе залежить від того, яких, – мовила Енн.

– А втім, ніхто сьогодні не сказав нічого надто жахливого. Більшість із тих, про кого йшлося, були вже мертві… чи мали вмерти, – підсміхнулася панна Корнелія, згадуючи оповідь про невдалий похорон Ебнера Кромвеля. – От лише пані Міллісон хтозна й для чого витягла на світ Божий ту страхітливу історію Мадж Кері та її чоловіка. Я то все добре пам’ятаю. Не було жодних свідчень того, що це Мадж його вбила… окрім кота, який здох, полизькавши того супу – але ж він і доти вже тиждень був хворий. Я так собі гадаю, Роджер помер від апендициту, хоч люди тоді й не відали про таке.

– Бігме, шкода, що вони потім довідалися, – мовила Сьюзен. – Усі ложки на місці, пані Блайт, дорогенька, і скатертина чиста й неушкоджена.

– Мені час іти, – сказала панна Корнелія. – Я пришлю вам реберець наступного тижня, як Маршал заріже свиню.

Волтер із замріяним поглядом знову сидів на сходинці. Запали сутінки. Звідки вони западають? – міркував хлопець. Чи розливає їх над світом з фіолетового глека дух із крилами, немов у кажана? Сходив місяць, і три покручені вітром старезні ялини були, наче три худі горбаті чаклунки, що дибали схилом угору. А онде – чи то не крихітний фавн із кошлатими вухами скрадається потемки? Що, коли відчинити хвіртку в стіні? Може, тоді він потрапить не в добре знайомий сад, а в чарівне королівство, де зі столітніх снів виринають принцеси, де він зустріне німфу Ехо й піде за нею назирці, як давно мріяв про це? Волтер не смів заговорити. Щось прекрасне зникло б, якби він подав голос.

– Синку, – мовила мама, виходячи на терасу, – не сиди тут так довго. Тепер уже холодно. Не забувай про своє горло.

Чари здиміли від промовлених слів. Згасло неземне, химерне світло. Галявина все ще була прекрасна, та казкове видиво розвіялося. Волтер звівся на рівні ноги.

– Мамо, ви розкажете мені, що сталося на похороні Пітера Кірка?

Енн замислилася – і здригнулася.

– Не сьогодні, маленький. Можливо, потім… колись.

Розділ 33

Енн, сама у своїй спальні – бо ж Гілберта викликали до пацієнта – сіла при вікні, щоби кілька хвилин упитися ніжністю ночі й неземним чаром кімнати, залитої місячним сяйвом. «Яка дивна й геть інакша стала спальня!» – думала Енн. У цім примарнім світлі вона була далека, чужа й зовсім не товариська, замкнена в собі, мов людина, неохоча до балачок зі сторонніми.

Минув клопіткий день. Енн була втомлена, а все довкруж поринуло в благословенну тишу. Діти спали, в Інглсайді панував мирний лад. Будинок мовчав, і лише з кухні долинав ритмічний стукіт – то Сьюзен місила тісто на хліб.

Проте у відчинене вікно линули звуки ночі, кожен з яких Енн добре знала й любила. Вітру не було, і з-над гавані котився чийсь тихий сміх. У Глені хтось виспівував – чувся нав’язливий мотив старої пісні. Місячні доріжки пролягали на поверхні затоки, та Інглсайд кутався в теплу непроникну тінь. Дерева шепотіли одне одному «загадки з днів недавніх»^[21], а в Долині Райдуг ухкали сови.

«Яке це було щасливе літо», – подумала Енн… і раптом з легким торком смутку згадала слова старої горянки Кітті з Верхнього Глена: літо ніколи не настане двічі.

Ніколи… Прийде інше літо, та дітлахи будуть старші й Рілла піде до школи. «І в мене не лишиться жодного маляти», – зітхнула Енн. Джему вже виповнилося дванадцять і почалися розмови про вступні іспити – Джему, який іще вчора був немовлям у старім Домі Мрії. І Волтер так швидко ріс… а нині вранці вона почула, як Нен дражнила Ді, згадуючи якогось хлопця зі школи, і Ді зашарілася й стріпнула своєю рудою голівкою. Що ж, таке життя. Радість і біль… надія й страх… і зміни. Повсякчасні зміни! І нічого не вдієш – доводиться просто відпускати колишнє й приймати в серце нове… учитися любити його, а тоді знову відпускати. Весна, чарівна й квітуча, мусить дати дорогу літу, а літо – розчинитися в осені. Народження, весілля, смерть…

Раптом Енн згадала Волтерове прохання розповісти йому, що сталося на похороні Пітера Кірка. Вона давно вже не верталася думками в той день, проте не забула його. Та й ніхто із присутніх тоді – вона достеменно знала – не міг би забути. І, сидячи в тьмянім місячнім сяйві, Енн пригадала, як то було.

Тоді добігала кінця перша осінь, яку вони провели в Інглсайді. Світ розкошував золотим тижнем бабиного літа. Кірки мешкали в Мобрей-Нерровзі, проте відвідували гленську церкву, а Гілберт був їхнім лікарем, тож вони з Енн удвох пішли на похорон.

День видався перлинно-сірий, теплий і безвітряний. Світ узявся тужливими коричнево-багряними барвами листопаду. Там і тут на схилах пагорбів сідали поодинокі сонячні промені, що вихоплювалися між хмар. Кірквінд стояв так близько до моря, що солоне дихання вітру долинало з-поза темних ближніх ялин. То був великий, пишний будинок, але фронтон його видавався Енн схожим на довге, худе, зловісне обличчя.

На голому, без жодної квітки, подвір’ї Енн зупинилася, вітаючись зі зграйкою дам. То були добрі працьовиті душі, які в кожному похороні вбачали некепську розвагу.

– Я не взяла носової хустинки, – бідкалася пані Блейк. – Що ж тепер буде, коли я заплачу?

– Чого це ти маєш плакати? – недбало пирхнула її зовиця, Камілла Блейк. Камілла не любила жінок, завжди готових пустити сльозу. – Пітер Кірк тобі не родич, та й приязні поміж вами не було.

– На похороні гоже плакати, – бундючно відказала пані Блейк. – Висловлювати співчуття, коли сусіду проводжають до місця його вічного спочинку.

– Якщо на Пітеровім похороні плакатимуть лише ті, хто мав до нього приязнь – не буде тут рясних сліз, – холодно мовила пані Родд. – Це ж правда, то чом би її не сказати? Він був злостивий старий лицемір, і я знаю це, хай як решта вдаватиме святенницьку шану. А хто це заходить у бічну хвіртку? Невже… невже Клара Вілсон?!

– Вона, – ошелешено видихнула пані Блейк.

– По смерті його першої дружини Клара сказала, що прийде сюди тільки на його похорон, і дотримала слова, – завважила Камілла Блейк. – Це сестра першої пані Кірк, – пояснила вона Енн, що зацікавлено поглянула на Клару Вілсон. Клара, тендітна жінка із чорними бровами на смутнім обличчі, минула їх, не привітавшись; її сині очі незмигно дивилися в одну точку. На чорних косах її сидів один з тих незугарних капелюшків, які тоді носили ще літні дами – мішанина пер і стеклярусу з куценькою вуалькою, що не закривала носа. Жодного слова чи погляду не звернула вона до присутніх, поки її чорна тафтяна спідниця шурхотіла висхлою травою й сходами до вхідних дверей.

– Онде Джед Клінтон на ґанку, вдягає свою похоронну фізію, – ядуче процідила Камілла. – Певен, що нам усім час іти до вітальні. Завжди він хвалиться тим, що в нього на похоронах усе йде за розкладом. Він так і не пробачив Вінні Клоу, що та зомліла до служби. Опісля, на його думку – то ще так-сяк. Ну, на цьому похороні вряд чи хтось зомліє. Олівія не з таких.

– Джед Клінтон – лобридзький розпорядник, – мовила пані Різ. – Чому вони не взяли розпорядника із Глена?

– Кого? Картера Флегга? Голубонько, таж вони з Пітером усе життя на ножах були. Картер сам хотів побратися з Емі Вілсон.

– І не лише Картер, – підхопила Камілла. – Вона була дуже гарна: чорні очі й мідно-руді коси. Хоча всі вважали, що Клара вродливіша за сестру. Дивно, що вона так і не вийшла заміж. А ось і пастор… і превелебний пан Оуен із Лобриджа з ним. Авжеж – він кузен Олівії. Добрий панотець, хіба тільки часто охкає в молитвах. Ходімо, бо Джеда ще схопить грець.

У вітальні, сідаючи на своє місце, Енн пригледілася до покійного Пітера Кірка. Він ніколи їй не подобався. «Яке жорстоке обличчя», – подумала вона, коли вперше його зустріла. Вродливе, так – проте з холодними сталево-сірими очима, уже тоді мішкуватими, і тонкими міцно стуленими вустами скнари. Пітера Кірка знали як егоїстичного й самовпевненого ділка, попри його єлейні молитви й показну святобливість. «Завжди бозна-як високо пнеться», – зронив був хтось у розмові про нього. Та загалом його побоювалися й шанували. У смерті він був так само пихатий, як у житті, і Енн здригнулася на вигляд його довжелезних пальців, переплетених на бездиханних грудях. Зненацька в уяві їй постало жіноче серце, стиснене між цих пальців, і вона глянула на Олівію Кірк, що сиділа навпроти неї. Олівія була стрункою, синьоокою, білявою й дуже вродливою жінкою. «Потвори – то не для мене», – мовив одного разу Пітер.

Лице її було спокійне та незворушне. В очах не знати було сліз, хоча Рендоми – а Олівія була з Рендомів – ніколи не вирізнялися надмірною емоційністю. Утім, сиділа вона так, як того вимагали приписи доброго тону, і найбезутішніша з удів не могла б мати на собі смутнішої жалоби.

Повітря стояло важке від запаху квітів довкола труни – труни Пітера Кірка, який завжди вдавав, буцім їх не існує. Його масонська ложа надіслала вінок, іще один був від церкви, третій – від асоціації консерваторів. Були вінки й від ради шкільних опікунів та колегії сироварів. Його єдиний син, який віддавна вже урвав стосунки з батьком, не надіслав нічого, проте в кімнаті стояв велетенський якір з білих троянд із написом червоними пуп’янками «На спочинок у вічній гавані» від решти Кірків. Був і букет кал від самої Олівії. Камілла Блейк сіпнулася, уздрівши його, і Енн пригадала її розповідь про те, як Пітер Кірк викинув у вікно горщик із калою, що привезла із собою Олівія в день їхнього весілля. Він не збирався – так він сказав – засмічувати свій дім лабузинням.

Олівія, видавалося, прийняла це байдуже, і в Кірквінді більше ніколи не було кал. Невже ж вона..? Проте, глянувши на спокійне лице пані Кірк, Енн відкинула нице припущення. Зрештою, квіти до похорону добирає розпорядник.

Хор заспівав «Смерть, наче море вузьке, рай небесний від нас відділяє» і Енн, зустрівшись поглядом з Каміллою, відчула, що вони думають про одне: чи знайдеться місце в раю для Пітера Кірка? Енн мовби наяву чула голос Камілли: «Уявіть Пітера з німбом та арфою, коли зможете».

Превелебний пан Оуен зачитав розділ із Біблії і, безперестанку охкаючи, палко виголосив молитву про те, щоби згорьованим душам Господь дарував утіху в журбі. Гленський пастор виступив із промовою, котра багатьом із присутніх здалася вельми нещирою, зважаючи навіть на те, що він мусив сказати бодай щось добре про небіжчика. Утім, на їхню думку, назвати Пітера Кірка дбайливим батьком і чоловіком, добрим сусідою й ревним християнином означало геть хибно витлумачити ці слова. Камілла затулила обличчя хустинкою – не для того, щоби плакати; а Стівен Макдональд раз чи двічі прочистив горло. Пані Блейк, очевидно, позичила в когось хустинку й тепер сумлінно ридала в неї, проте опущені долу сині очі Олівії були сухі.

Джед Клінтон полегшено зітхнув. Усе минало бездоганно. Іще один гімн, традиційна вервечка охочих «поглянути на останки» – і він додасть новий успішний похорон до свого довгого списку.

Раптом у дальньому кутку кімнати почався рух – то Клара Вілсон пробиралася між стільців до стола позаду труни. Вона роззирнулася й оглянула всіх присутніх. Її незугарний капелюшок з’їхав набакир і важке чорне пасмо випало з-під нього на плече. Проте нікому й на думку не спало, що Клара Вілсон має недоладний вигляд. Її довгасте виснажене лице пашіло, очі палали навісним вогнем. У цю мить вона скидалася на причинну. Гіркота, наче давня невиліковна хвороба, заволоділа всім її єством.

– Ви вислухали суцільну брехню – ви, що прийшли сюди «віддати останню шану», а чи вдовольнити цікавість. Тепер я розповім вам правду про Пітера Кірка. Я – не дворушниця. Я не боялася його живого й не боюся нині, коли він помер. Ніхто ніколи не зважувався сказати йому правду у вічі, але ця правда прозвучить сьогодні – тут, на його похороні, де його щойно назвали добрим сусідою й чоловіком! Добрий чоловік! Він оженився з моєю сестрою Емі… з моєю красунею-сестрою Емі. Усі ви знаєте, яка вона була славна й весела. Він перетворив її життя на пекло. Він мучив і принижував її – і то залюбки. О, звісно, він ходив до церкви… проказував довгі молитви й незмінно сплачував рахунки. Та він був тиран і катюга, і навіть його власний пес тікав, коли чув його кроки. Я застерігала Емі – ти пошкодуєш, що віддалася за нього. Я помагала їй шити весільну сукню… та краще я пошила б їй саван! Вона була така закохана, моя сердешна дівчинка, та не прожила з ним і тижня, як довідалася, що він за один. Його мати була рабинею, і він гадав, що такою ж рабинею буде і його жінка. «Я не потерплю суперечок у домі», – сказав він їй… а вона, бідолашка, не мала на те сили волі. То він погубив її! Я розповім, що вона зносила, моя мила сестричка. Він забороняв їй геть усе – садити квіти чи мати кота… коли я подарувала їй кошеня, він утопив його. Він не давав їй витрачати ні цента зайвого. Чи ви хоч бачили її в пристойній сукні після весілля? Він лаяв її за те, що вона вбирала святкового капелюха, якщо хмарилося й міг піти дощ. Та жоден дощ не зіпсував би тих капелюхів, що мала вона, горопашна! Вона, що так любила гарні плаття! Він завжди ганив її рідних. Він ані разу в житті не сміявся – чи бодай хтось із вас чув його щирий сміх? Він усміхався – о так, усміхався спокійно й погідно, завжди, коли робив наймерзенніші речі. Він усміхався, коли казав їй того дня, як її дитя народилося мертве, що їй ліпше померти самій, якщо вона не може вродити нічого, крім падализни. Емі померла за десять років такого життя – і я раділа, що вона звільнилася від нього. Я сказала йому тоді, що прийду сюди тільки на його похорон – дехто з вас чув це на власні вуха. Я дотримала слова: прийшла й розповіла про нього правду. Бо це все правда! Ви знаєте це! – люто вказала вона пальцем на Стівена Макдональда. – Ви знаєте це! – звернулася Клара до Камілли Блейк. – Ви знаєте це! – обличчя Олівії Кірк було незворушне. – Ви знаєте це! – сердешний пастор відчув себе так, наче перст Клари Вілсон проштрикнув його наскрізь. – Я плакала на весіллі Пітера Кірка, та пообіцяла, що сміятимусь на його похороні. І зараз я це зроблю!

Вона метнулася вперед, війнувши спідницею, і схилилася над труною. Лють, що так довго ятрила її серце, знайшла собі вихід. Нарешті вона відплатила йому по заслузі. Здригаючись усім тілом від переможної радості, Клара вдивлялася в безрушне, спокійне лице небіжчика. Присутні чекали вибуху мстивого сміху, та він не пролунав. Гнівне обличчя Клари Вілсон зненацька перемінилося, скорчилося… скривилося, мов у дитини. Клара… плакала.

Сльози текли її померхлими старечими щоками, коли вона відійшла від труни й рушила до дверей. Проте Олівія Кірк зупинила її й поклала руку їй на плече. Якусь мить обидві жінки дивилися одна одній у вічі. У мовчазній кімнаті відчувалася присутність неземної сили.

– Дякую вам, Кларо Вілсон, – сказала Олівія. Лице її було так само непроникне, але Енн здригнулася, уловивши ледь чутну нотку в її спокійнім, стриманім тоні. Безодня немовби розверзлася перед нею. Клара Вілсон, можливо, і ненавиділа Пітера Кірка, живого й мертвого, та Енн відчувала, що ця ненависть – ніщо в порівнянні з ненавистю Олівії Кірк.

Клара вийшла з вітальні, плачучи, попри сердитого Джеда, який мав давати раду зіпсованій церемонії. Пастор, що хотів був оголосити останній гімн, «Спочилий у Бозі», махнув рукою й промимрив коротке благословення. Джед не запросив охочих, як звикле, «поглянути на останки». Він відчував, що може хіба опустити віко труни і якнайшвидше забрати Пітера Кірка з-перед чужих очей.

На ґанку Енн полегшено зітхнула. Як добре було вийти на прохолодне свіже повітря після мертвотного, солодкавого духу кімнати, де гнів двох жінок був і їхньою мукою.

День сірішав і холоднішав. Сусіди розбурханими зграйками перешіптувались на подвір’ї. Удалині ще було видно Клару Вілсон, яка самотою брела додому крізь стернисті поля.

– Де ж це таке бачено! – казав ошелешений пан Нельсон.

– Жахливо… жахливо, – вторував йому староста Бакстер.

– Чому ніхто не спинив її? – запитав Генрі Різ.

– Бо всі хотіли почути, що вона скаже, – відповіла Камілла.

– То було… непоштиво, – заявив дядечко Сенді Макдугал. Дібравши належне слово, він, мовби ласуючи, повторив: – Непоштиво. Похорон має бути поштивий… хоч би там що, а поштивий.

– А кумедне все-таки життя, еге ж? – мовив Огастес Палмер.

– Пригадую, коли Емі й Пітер почали женихатися, – задумливо проказав старий пан Джеймс Портер. – Я сам собі того року впадав за своєю пані. Таке ловке дівча було тоді з Клари. І пироги з вишнями ж які!

– Язик у неї завжди був як бритва, – докинув Бойс Воррен. – Коли вона прийшла нині, я думав, станеться вибух, та й гадки не мав, що він буде такий. А Олівія! Хто міг би собі уявити? Дивні вони, ті баби.

– Ми до смерті не забудемо цього дня, – сказала Камілла. – А все ж без такого нам і життя було б нудне.

Спантеличений Джед підкликав гробарів, і труну повезли на цвинтар. Коли неквапна процесія екіпажів виїхала на стежину слідом за катафалком, у клуні тоскно завив пес. Можливо, єдина жива душа все ж оплакала Пітера Кірка.

До Енн, що чекала на Гілберта, підійшов Стівен Макдональд із Верхнього Глена – високий ставний чоловік з головою, наче в давньоримського імператора. Енн відчувала до нього незмінну дружню симпатію.

– Снігом уже пахне, – проказав він. – Мені завжди гадалося, що листопад – бездомний місяць. А вам, пані Блайт?

– Мені теж. Рік сумно озирається на свою втрачену весну.

– О, весна… весна! Я старію, пані Блайт, і, думаю, мені лише здається, наче пори року змінюють одна одну. Зима вже не та, що була колись… і літа я не впізнаю… і весни. Тепер більше немає весен. Принаймні ті, кого ми знали, не вертаються, щоб разом пережити їх. От і сердешна Клара Вілсон… що ви про це скажете?

– Ох, це дуже боляче. Така ненависть…

– Так… Бачте, Клара сама кохала Пітера… дуже кохала. Її вважали тоді найвродливішою з дівчат у Мобрей-Нерровзі – темні кучері й кремово-біле обличчя – але Емі була веселіша й жвавіша. Пітер покинув Клару й оженився з Емі. Дивні, дивні ми створіння, пані Блайт.

Розкошлані вітром ялини за Кірквіндом стрепенулися; із-над дальнього пагорба, там, де ряд осокорів пронизував сіре небо, майнула віхола. Усі квапливо рушили додому, поки не знялася хуртовина.

«Чи маю я право бути щасливою, коли іншим жінкам так тяжко ведеться в житті?» – думала Енн, їдучи до Глена з Гілбертом і згадуючи очі Олівії Кірк, що дякувала Кларі Вілсон.

Енн підвелася від вікна. Із дня похорону Пітера Кірка минуло дванадцять років. Клара Вілсон померла, а Олівія Кірк поїхала до Нової Шотландії, де вийшла заміж удруге. Вона була значно молодша за Пітера.

«Час добріший, ніж нам здається, – гадала Енн. – Не слід роками накопичувати образи й леліяти їх, наче скарб. Проте, я вважаю, Волтерові не конче знати, що сталося на похороні Пітера Кірка. Ця історія не для дітей».

Розділ 34

Рілла сиділа на інглсайдськім ганку, поклавши одну ногу на іншу – о, які ж то в неї були пухкенькі засмаглі колінця! – і тяжко смутилася. Той, хто спитає, для чого смутитися милій крихітці, яку обожнює вся сім’я, певно, забув власне дитинство, коли турботи, що здавалися дорослим пустими й незначущими, перетворювалися на похмурі, страшні трагедії. Рілла перебувала в безодні розпуки, бо ж Сьюзен намірялася пекти свій «золотаво-срібний» торт до благодійної вечері на підтримку місцевого сиротинцю, і саме вона, Рілла, муситиме по обіді віднести його до церкви.

Не питайте, чому Рілла воліла радше померти, ніж віднести торт через усе село до пресвітеріанської церкви Глена Святої Марії. У дитячих голівках часто зринають дивні уявлення, і Рілла втовкмачила собі, що нести торт будь-куди – принизливо й соромно. Можливо, це сталося тому, що якось, коли їй було ще тільки п’ять років, вона зустріла стару Тіллі Пейк, яка несла вулицею торт, а назирці за нею бігли всі гленські хлопчиська й гулюкали їй у спину. Тіллі Пейк мешкала в рибальському селищі й була дуже брудною старою баберою.

«Тіллі-тулла,

Баба торт проковтнула,

Живіт їй роздуло»,

– гугнявили хлопчаки.

Ні, Рілла не могла опинитися на тому самому щаблі, що й Тіллі Пейк! У голові їй міцно засіла думка, буцім негоже дамі носити вулицями торти. Ось чому вона так невтішно журилася й гарненький ротик її, де бракувало одного зуба, не сяяв звичною безтурботною усмішкою. Замість наслухати думки нарцисів чи шепотітися із золотавими трояндами, Рілла сиділа згорьована. Навіть її велетенські горіхові очі, що майже заплющувались, коли вона сміялася, вже не були глибокими озерами принади, а сумовито поблякли й затуманилися. «Твоїх очей торкнулися феї», – сказала їй колись тітонька Кітті Мак-Алістер. Тато стверджував, що вона з’явилася на світ чарівницею й усміхнулася лікареві Паркеру вже через півгодини після народження. Рілла досі вміла висловлюватись очима краще, ніж язиком, бо сильно шепелявила – та згодом вона переросте цю ваду. Росла вона швидко. Торік тато робив позначку біля трояндового куща, цьогоріч – біля флокса, а наступного року робитиме біля алтеї, і тоді Рілла піде до школи. Вона була невимовно щаслива й цілком удоволена собою аж до нинішньої страшної заяви Сьюзен. Бігме, казала Рілла, звертаючи обурений погляд до неба, Сьюзен геть не має сорому. Щоправда, вона сказала «не має шорому», та ясно-синє небо дивилося на неї так, наче все розуміло.

Мама й тато зранку поїхали до Шарлоттауна, а старші діти пішли до школи, тож Рілла та Сьюзен були в Інглсайді самі. Зазвичай Рілла тішилася з такої вимушеної самотності. Вона не вміла нудитися й залюбки сиділа на ґанку чи на своїм власнім моховитім камені в Долині Райдуг, з уявними одним-двома кошенятами, і снувала фантазії про все, що бачила – про закуток галявини, який був королівством веселих метеликів, про маки, що ніби пливли вздовж саду, про пухнасту хмару, що самотою линула в небі, про великих джмелів, що гули над настурціями, про жимолость, яка майже торкалася жовтим пальцем її рудаво-каштанових кучерів, про вітер, що віяв… куди він віяв? – про Півника Робіна, що повернувся в Інглсайд і тепер бундючно походжав уздовж поруччя тераси, дивуючись, чом це Рілла не бавиться з ним. Але Рілла могла думати хіба про страхітливо неминучий факт: вона повинна віднести торт – торт! – через усе село до церкви на вечерю в підтримку незнаного їй сиротинцю. Вона ледь уявляла, що той сиротинець розташовано в Лобриджі й що там живуть бідолашні діти, які не мають ні тат, ні мам. Ріллі було їх дуже-дуже шкода. Та навіть задля найсирітнішої із сиріт вона не могла з’явитися на людях, несучи торт.

Можливо, якщо пуститься дощ, їй не велять нікуди йти? У небі не було ані хмарки, проте Рілла молитовно склала долоні з чарівними ямочками там, де починався кожен пальчик, і дуже серйозно проказала:

– Дорогий Боже, будь лашка, жроби шильний дощ. Штрашенно шильний. Або… – вона подумала про іншу рятівну можливість, – нехай Шьюжен шпалить торт, жовшім шпалить на попіл.

На жаль, до обіду торт уже був готовий – розкішний торт із начинкою та глазур’ю, улюблений Ріллин торт. «Золотаво-срібний» – це звучало так пишно, але Рілла відчувала, що більше не зможе з’їсти ні крихти такого торта.

І все ж… чи то не грім долинає з-над пагорбів поза гаванню? Можливо, Бог почув її молитву й доки їй буде час іти, ще станеться землетрус? Чи, може, їй бодай закрутить у животі? Ні. Рілла здригнулася. Це означатиме рицину. Краще вже землетрус!

За обідом ніхто не помітив, що Рілла, сидячи на своїм власнім стільці з лукавим каченям на спинці, була незвично тихенька. Егоїшти! Якби мама була вдома, вона помітила б це. Мама бачила, як їй було погано того жахливого дня, коли в «Ентерпрайз» надрукували татів портрет. Рілла гірко ридала в ліжку, і мама прийшла й з’ясувала, що, на її думку, у газетах друкують тільки портрети вбивць. Тоді мама швидко втішила її. Але ж… хіба приємно буде мамі бачити, як її донька несе торт до церкви, наче стара Тіллі Пейк?

Рілла мляво їла свою порцію, хоча Сьюзен дала їй святкову блакитну тарілочку в трояндові пуп’янки, яку витягали з буфета лише по неділях – дарунок на день народження від тітоньки Рейчел Лінд. Трояндові пуп’янки! Коли на вас чекає така ганьба! А проте… фруктові тістечка, які Сьюзен спекла на десерт, були таки дуже смачні.

– Шьюжен, а чому Нен і Ді не можуть віднешти торт пішля школи? – благально спитала Рілла.

– Ді запрошено в гості до Джессі Різ, а Нен, як не гуляти, то й п’яти болять, – мовила Сьюзен, гадаючи, що жартує. – Та й пізно вже буде. Дами з комітету просили принести частування до третьої, щоб вони встигли накрити столи й самі повечеряти вдома. І чого це ти не хочеш піти, Булочко? Тобі ж завжди було так цікаво ходити на пошту.

Рілла справді була «булочкою», проте не любила, коли її так називали.

– Я не хочу кривдити швої почуття, – стримано пояснила вона.

Сьюзен засміялася. Рілла часом казала таке, на що сміялася вся сім’я, хоч їй і невтямки було, чому так, адже вона казала все цілком серйозно. Тільки мама не сміялася ніколи – навіть тоді, коли почула, що Рілла вважає тата вбивцею.

– Це ж для вечері, де збиратимуть гроші для бідних сиріт, що не мають ні тат, ні мам, – заходилася пояснювати Сьюзен… наче малій нетямущій дитині!

– Я теж майже широта, – відказала Рілла. – У мене тільки один тато й тільки одна мама.

Та Сьюзен знову лише засміялася. Ніхто її не розуміє!

– Ти ж знаєш, ласочко, твоя мама обіцяла комітетові цей торт. Я не маю коли йти сама, а віднести його треба. Отож надінь свою картату блакитну суконьку й біжи.

– У мене лялька жахворіла, – розпачливо мовила дівчинка. – Я мушу вклашти її в ліжко й доглядати. Можливо, у неї амонія.

– Лялька дочекається твого повернення. Ти впораєшся за півгодини, – відповіла безжальна Сьюзен.

Усі сподівання були марні. Навіть Бог розчарував її – не було жодних ознак наближення дощу. Рілла, готова щомиті заплакати, уже не могла огинатися. Вона потюпала нагору, вбрала нову серпанкову сукню з пишними рукавами й святкового капелюшка, прикрашеного стокротками. Можливо, якщо вона матиме гідний вигляд, ніхто не подумає, що вона схожа на стару Тіллі Пейк.

– Я думаю, що литше в мене чиште, та чи не були б ви лашкаві глянути пожа вухами? – поважно звернулася Рілла до Сьюзен, боячись, що та насварить її за найкращу сукню й капелюшок. Проте Сьюзен лише бігцем оглянула її вуха, вручила кошик із тортом, веліла бути чемною і, на Бога, не спинятися побазікати з кожним зустрічним котом.

Рілла скривила обурену гримаску Гогові та Магогу й рушила в путь. Сьюзен із ніжністю дивилася їй услід.

«Ох, невже це наша крихітка сама несе торт до церкви?» – подумала вона з гордістю, а втім, і з дрібкою печалі, і стала до роботи, блаженно несвідома тяжкої муки, що її завдала дитині, за яку радо віддала б життя.

Такої ганьби Рілла не відчувала відтоді, як одного дня заснула в церкві й упала з лави. Зазвичай вона любила ходити в село, де можна було побачити стільки цікавого, проте нині її не тішили ані барвисті ковдри пані Флегг, розвішані на подвір’ї, ані новий чавунний олень попід будинком Огастеса Палмера. Досі Рілла завжди мріяла, щоб такий самий олень стояв і на інглсайдськім моріжку, та що тепер був той чавунний олень? Тепле сонце рікою лилося в Глен і всі повиходили надвір. Онде двоє дівчат майнули, стиха перемовляючись. Мабуть, про неї. Ох, що ж то вони, певне, кажуть! Чоловік, який проїздив дорогою, глянув на Ріллу. «Що за гарненьке дитя, – думав він. – Невже ж це найменша донька Блайтів?» Утім, Рілла була переконана, що очі його пронизали кошик і вздріли торт. А коли назустріч їй пройшла Енні Дрю зі своїм татом, Рілла не сумнівалася, що й вона собі сміється з неї. Енні було десять років і Рілла вважала її надзвичайно «великою» дівчинкою.

Побіля хвіртки Расселів юрмилися діти. Вона мусить їх проминути! Жахливо було відчувати, як усі вони дивляться на неї й перезираються. Рілла ішла й ішла, така розпачливо нескорима, що вони вирішили збити з неї пиху. Треба провчити цю малу принду з котячим личком! Цяця – як усі інглсайдські дівчата! А все тому, що живуть у великім домі!

Міллі Флегг подріботіла за нею, удаючи її ходу й здіймаючи хмари куряви довкола них обох.

– Куди це кошик несе малечу? – гукнув Проноза Дрю.

– Варення їла, муху на пику всадила, – глузливо викрикував Білл Палмер.

– Що, язика проковтнула? – мовила Сара Воррен.

– Плюгавка! – вишкірилася Бінні Бентлі.

– Киш на той бік вулиці, бо нагодую тебе хрущами! – Сем Флегг витяг із рота моркву саме на час, потрібний, щоби проказати це.

– Глядіть, як вона шаріється, – захихотіла Мемі Тейлор.

– Б’юся об заклад, що ти несеш торт у пресвітеріанську церкву, – озвався Чарлі Воррен. – Глевкий, як усі торти Сьюзен Бейкер.

Горда Рілла не сміла заплакати – але всьому є межа! Так чи так, це був інглсайдський торт.

– Коли ти жахворієш, – погрозливо втяла вона, – я шкажу татові, щоб не давав тобі ліків.

Наступної ж миті Рілла вмовкла, нажахана. Невже це Кеннет Форд на дорозі до гавані? О ні! Так, це він!

То було нестерпно. Кен і Волтер приятелювали, і потай у своїм шестилітнім серденьку Рілла вважала Кена найчарівнішим, найвродливішим хлопцем в усьому світі. Він нечасто звертав на неї увагу, хоч якось і пригостив шоколадною качечкою, і ще одного незабутнього дня сів поряд на моховитім камені в Долині Райдуг і розповів їй казку про трьох ведмедів та їхню хатинку в лісі. Утім, вона радо обожнювала його здаля. А тепер це дивовижне створіння побачить, як вона несе торт!

– Здоров, Булочко! Спека нині жахлива, правда? Надіюся, мені перепаде кавальчик цього торта?

Отже, він знав, що це торт! Усі знали це!

Рілла майже минула село й уважала, що найгірше позаду – коли це воно зненацька сталося. Глянувши на бічну вуличку, вона вздріла панну Еммі Паркер, учительку недільної школи. Панна Еммі була ще далеко, та дівчинка впізнала її сукню – ясно-зелену сукню з вигадливими зборками, обшиту пучечками білих квітів, «сукню з вишневих пелюсток», як називала її Рілла подумки. Учителька вбрала її на останній урок у недільній школі, і Рілла тоді подумала, що гарнішої сукні не бачила ще ніколи в житті. Панна Еммі любила гарні плаття: інколи з мереживними рюшами, а інколи – із шурхотом шовку.

Рілла обожнювала панну Еммі – вродливу й елегантну, з білою-пребілою шкірою, карими-прекарими очима й милою, сумною усмішкою… сумною, бо, як стиха повідала їй іще одна дівчинка, у панни Еммі помер був жених. Рілла тішилася, що опинилася в класі панни Еммі, а не панни Флори Флегг, бо ж та була негарна, а Рілла не могла би знести негарної вчительки.

Миті, коли вони з панною Еммі випадково стрічалися в Глені й панна Еммі всміхалася та розмовляла з нею, були найщасливіші в Ріллинім житті. Навіть коли панна Еммі просто кивала їй дорогою, це викликало незбагненний трепет, а коли вона запросила весь клас до себе додому, де навчила пускати червоні бульбашки, забарвлені суничним соком, Рілла мало не вмерла від щастя.

Проте зустріти панну Еммі, несучи торт – о, це була нездоланна ганьба, якої їй не хотілося долати. Крім того, панна Еммі готувала сценку до наступного концерту недільної школи, і Рілла плекала затаєні мрії про роль однієї з фей у багрянім плащі та гостроверхім зеленавім капелюшку. Але марно буде сподіватися на це, коли панна Еммі побачить, як її учениця несе торт!

Ні, вона не побачить! Рілла стояла на кладці понад струмком, доволі глибоким та підступним. Аж ось дівчинка вихопила з кошика торт і шпурнула у воду – там, де дві вільхи переплелися гілками над темною вирвою. Торт пролетів між гілля й глухо булькнувши, потонув. Зітхнувши з невимовним полегшенням, Рілла, урятована й вільна, розвернулася назустріч учительці, котра, як тепер було видно, несла щось, загорнуте в цупкий бурий папір.

Панна Еммі всміхнулася їй із-під зеленого капелюшка з маленьким жовтогарячим пером.

– Ох, яка ви крашива, дорога вчителько… дуже-дуже крашива! – захоплено прошепотіла Рілла.

Панна Еммі знов усміхнулася. Навіть коли ваше серце навіки розбите – а вона була переконана, що це так – завжди приємно вислухати щирий комплімент.

– Це лише новий капелюшок, маленька. Гарне пір’ячко. Бачу, – вона глянула на порожній Ріллин кошик, – ти вже віднесла свій торт до церкви. Шкода, що ти йдеш не туди, а назад. Я теж несу торт – великий, солодкий, смачний шоколадний торт.

Рілла дивилася на неї, оніміла від розпачу. Панна Еммі несла торт – виходить, нести торт – це не ганебно? А вона… ох, що вона накоїла! Кинула у воду «золотаво-срібний» торт Сьюзен і тепер не зможе дійти до церкви з панною Еммі, несучи торти разом!

Учителька рушила далі, а Рілла повернулася додому зі своєю страхітливою таємницею. Маленька грішниця ховалася в Долині Райдуг аж до вечері, під час якої знову ніхто не помітив, яка вона мовчазна. Їй лячно було, що Сьюзен питатиме, кому вона віддала торт, але ніхто нічого не сказав. Опісля вечері старші діти бавилися в Долині Райдуг, та Рілла сиділа на ґанку сама, доки сонце сіло й небо взялося останнім його золотавим відблиском, а в гленських вікнах спалахнули вогники. Рілла завжди любила дивитися, як вони розквітають там і тут, але нині ніщо її не цікавило. Ніколи ще їй не було так гризько на серці. Густішали сутінки й Ріллі ставало дедалі гірше. Із кухні долинув спокусливий аромат булочок із кленовим сиропом – то Сьюзен стала до печі, діждавши вечірньої прохолоди – та навіть булочки, як і все в цьому світі, сьогодні були марницею. Зневірена, дівчинка попленталася нагору й уклалася під новою гарненькою ковдрою в рожеві квітки, яку ще донедавна так любила. Проте спати вона не могла – її діймав привид утопленого торта. Мама пообіцяла цей торт комітету – о, що тепер скажуть дами? А то був би найгарніший торт на прийнятті! Вітер у видолинку співав тужливої пісні – він докоряв їй! «Дурна… дурна… дурна…» – повторював він знову й знову.

– Чому ти не спиш, моя ласочко? – мовила Сьюзен, що принесла їй булочку із кленовим сиропом.

– О, Шьюжен, я… прошто втомилашя бути тобою.

Сьюзен стривожилася. Так, пригадала вона, дитя й за столом було наче втомлене.

«А пана лікаря, як завжди, немає. Дружини шевців довіку ходять босоніж, а діти лікарів умирають», – подумала добра служниця, а вголос відповіла:

– Зміряю-но я тобі температуру, пташатко.

– Ні-ні, Шьюжен. Прошто… я жробила щошь дуже кепшьке. Диявол підбурив мене… ні, Шьюжен! Ні, то не він! Я шама жробила тше, я… кинула торт у штрумок.

– Господи милосердний! – сторопіла Сьюзен. – Нащо ж ти це зробила?

– Що зробила? – пролунав голос мами, яка саме приїхала з міста. Сьюзен, удячна долі, що пані Блайт сама дасть раду дитячим знегодам, пішла, а Рілла, плачучи, розповіла всю історію.

– Доню, я не розумію. Чому ти думала, що це так жахливо – віднести торт до церкви?

– Я думала, що я – як штара Тіллі Пейк. І я жганьбила ваш! Мамо, проштіть мені… і я жавжди буду чемна… і шкажу комітету, що ви шпекли для них торт, але я…

– Не хвилюйся, маленька. Я певна, що в них було багато різних тортів, як завжди – отож вони й не помітять, що ми нічого не принесли. Ми просто збережемо це в таємниці. Але надалі затямте, Берто-Марілло Блайт, що ні Сьюзен, ні мама ніколи не попросять вас зробити щось негідне чи ганебне.

Життя знову було миле. Тато прийшов і сказав: «Добраніч, кицюню», а Сьюзен зазирнула й повідомила, що завтра на обід приготує курку.

– І багато шоушу, так, Шьюжен?

– Ціла миска.

– А можна мені яйтше на шніданок, Шьюжен? Я жнаю, що не жашлужила…

– Хоч два, якщо забажаєш, ласочко. А тепер з’їж свою булочку й спи.

Рілла з’їла булочку, але, перш ніж заснути, вилізла з ліжка, уклякла й замислено-серйозно проказала:

– Дорогий Боже, прошу Тебе, жроби мене жавжди чемною й допоможи виконувати вше, що мені велітимуть. І благошлови милу панну Еммі й бідних маленьких ширіт.

Розділ 35

Інглсайдські дітлахи гуляли разом, бавилися разом і переживали найрізноманітніші пригоди разом, але кожне з них на додачу мало ще й власний світ мрій і фантазій. Особливо це стосувалося Нен, яка з найперших літ життя снувала вигадливу п’єсу з усього, що бачила, чула й читала, і часто потай від рідних тікала з повсякденної реальності у вигадливий обшар чудес і романтики. Спершу вона уявляла танці фей та ельфів у зачаклованих долинах, і дріад у стовбурах беріз. Верба, що росла біля воріт Інглсайду, була її подругою й звіряла їй таємниці, а старий покинутий дім Бейлі понад Долиною Райдуг ураз перетворювався на руїни казкового замку. Часом по кілька тижнів Нен була принцесою, ув’язненою в недосяжній вежі над морем, або ж місяцями доглядала прокажених в Індії… чи ще в якімсь краю «за сімома горами й сімома лісами». О, як чарували дівчинку ці слова – мов неземна мелодія вітру над пагорбом.

З роками Нен почала вигадувати химерні сюжети про живих людей, а надто про сусідів, яких зустрічала на службі Божій. Нен любила роздивлятися парафіян у церкві, так дивовижно гарно вбраних – зовсім інакше, аніж по буднях.

Тихі й статечні жителі Глена Святої Марії, що розсідалися на свої лавах, були би здивовані й навіть дещо нажахані, дізнавшись, які фантазії снує про них чорнява, темноока, скромна донька Блайтів. Лагідна чорноброва Анетта Міллісон отетеріла б, якби почула, що Нен уважає її викрадачкою немовлят, котра варить їх живцем на еліксир вічної молодості. Нен так яскраво уявила цю картину, що й сама до смерті перелякалася, зустрівши Анетту Міллісон якось у сутінках на стежині, де шепотілися між собою жовтці. Вона не спромоглася відповісти на дружнє вітання Анетти, яка подумала, що Нен Блайт росте чваньковитим дівчиськом, і що її не завадить повчити добрих манер. Жінка Рода Палмера гадки не мала, що отруїла когось, а тепер сохне від мук гризького сумління. Бундючний церковний староста Гордон Мак-Алістер не знав, що того дня, коли він народився, лиха чаклунка закляла його, позбавивши здатності всміхатися. Темновусий добряк Фрейзер Палмер і припустити не міг, що, глядячи на нього, Нен Блайт міркує: «Я певна, що цей чоловік скоїв непростимий злочин. У нього вигляд людини, яка має на собі одвічний тягар чорної таємниці». Арчібальд Файф не здогадувався, що при кожній випадковій зустрічі Нен Блайт поспішно складає відповідь на будь-яку можливу його репліку, бо ж із ним годиться розмовляти тільки віршами. Пан Файф, який страхітливо боявся дітей, ніколи й не заговорював до неї, проте дівчинка розважалася, вигадуючи щось на зразок:

«Так, я цілком здорова нині,

Моє шанування вашій дружині»

а чи:

«Погода чудова, сонечко сяє,

Світ попід небом горя не знає».

Хтозна-що сказала б дружина Мортона Кірка, якби їй розповіли, що Нен Блайт нізащо не прийшла б до неї в гості, навіть якби й дістала запрошення, бо ж на порозі в Кірків був кривавий слід; а її тиха, непоказна зовиця Елізабет гадки не мала, що залишилася старою панною опісля того, як жених її помер у церкві просто перед олтарем.

Усе це було дуже весело й Нен ані разу не схибила на шляху між реальністю й вигадкою, поки в думках її не оселилася Дама з Таємничими Очима.

Дарма й питати, як ростуть фантазії. Нен і сама не могла пояснити, як це сталося. Усе почалося з ПОХМУРОГО ДОМУ. Нен саме так уявляла собі його назву – великими літерами. Вона складала химерні історії не лише про сусідів, але й про будинки; а єдиним будинком в околиці, гідним її фантазії – окрім старого дому Бейлі – був ПОХМУРИЙ ДІМ. Самого ДОМУ Нен ніколи не бачила – знала хіба, що той стоїть за лапатою ялицею на лобридзькій дорозі, покинутий «із прадавнини», за висловом Сьюзен. Дівчинці невтямки було, що таке прадавнина, та це звучало пишно – найдоречніше для похмурих будинків.

Ідучи лобридзькою дорогою в гості до своєї приятельки Дори Клоу, Нен завжди навіжено бігла попри бічну стежину, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ. То була довга темна стежка, що звивалася між густих трав і високих, аж до пояса, папоротей, обабіч якої громадилися старі вузлуваті дерева. Висхла кленова гілка лежала біля перехняблених воріт, наче мертва рука, готова вхопити її, і щоразу, тікаючи геть, Нен зітхала із превеликим полегшенням.

Якось, на свій подив, Нен почула, що така собі Томасіна Фер оселилася в ПОХМУРОМУ ДОМІ, або ж, як неромантично означила його Сьюзен, у старім домі Мак-Алістерів.

– Певно, їй там буде самотньо, – сказала мама. – Він так далеко від села…

– Їй то байдуже, – мовила Сьюзен. – Вона ніколи ніде не ходить, навіть до церкви. Багато вже літ… хоча, подейкують, вечорами любить блукати в саду. Бачте, до чого вона дожила – Томасіна, грайлива красуня. Скільки сердець вона була розбила! А тепер… Це засторога, пані Блайт, дорогенька, можете бути певні.

Сьюзен не пояснила, для кого була ця засторога, та й ніхто в Інглсайді більше не виявляв цікавості до Томасіни Фер. Утім, Нен, яка вже дещо переситилася колишніми фантазіями й прагнула чогось нового, ухопилася за образ Томасіни Фер у ПОХМУРІМ ДОМІ. Поволі, день у день, ніч у ніч – адже вночі так легко вірилося в усе – вона снувала легенду про Томасіну, аж поки та, засяявши свіжими барвами, стала улюбленою з усіх дотеперішніх мрій малої вигадниці – звабливий, реальний привид Дами з Таємничими Очима. О, ці великі оксамитові чорні очі… запалі очі… страдницькі очі… сповнені жалю за незліченними розбитими серцями… Нечестиві очі… бо ж усякий, хто розбиває серця й не ходить до церкви – нечестивець. Але нечестивці такі цікаві – достоту як Дама, що здобуває самотність у непроглядному лісі як покуту за свої гріхи.

Може, вона принцеса? Ні, принцес немає на Острові Принца Едварда. Проте вона, безсумнівно, висока, струнка, недосяжна, прекрасна й холодна, як справжня принцеса, і вниз по плечах її до самої землі зміяться дві смоляно-чорні коси. Обличчя тонке й виразне, мов витесане зі слонової кості, ніс гарний, грецький, як у маминої Артеміди зі срібним луком, і білі красиві руки – вона заламує їх вечорами в саду, чекаючи на свого принца, якого зневажила, а потім, надто пізно, покохала – о, ви розумієте, як створюється легенда? – і трава шурхотить від доторку її довжелезних чорних спідниць. Вона носить золотий пасок та великі сережки з перлів і мусить жити самотнім таємним життям, доки принц нарешті визволить її. Тоді вона розкається в колишній своїй жорсткості й нечестивості, подасть йому прекрасні руки й схилить горду голову. Вони сядуть удвох при водограї – бо ж у похмурім обійсті з’явився вже й водограй – складуть свої довічні обітниці й вона подасться з ним «за частокіл багряних дальніх гір», як у тім вірші, що мама читала колись двійнятам зі збірки Теннісона, давнього й безцінного татового дарунка. Хоча, звісно, казковий принц підносив своїй Дамі з Таємничими Очима лише коштовності.

У ПОХМУРІМ ДОМІ, безсумнівно, стоять найвишуканіші меблі, кімнати й сходи в ньому всуціль загадкові, а сама Дама з Таємничими Очима спить на перламутровім ліжку під червіньковим оксамитовим балдахіном. Її повсюди супроводив хорт… пара хортів… ціла зграя хортів… і вона завжди наслухала, наслухала, наслухала далекий звук чарівної арфи, проте не могла його почути, доки була нечестива, доки принц її не повернувся й не пробачив їй – от воно як.

Певне, усе це звучало безглуздо – фантазії завжди звучать безглуздо, закуті в холодні жорсткі слова. Десятилітня Нен ніколи не висловлювала своїх фантазій – вона просто жила ними. Дама з Таємничими Очима стала для неї так само реальна, як і життя, що буяло довкруж. Вона заволоділа Нен і вже зо два роки була часткою її самої. Незбагненним чином дівчинка повірила в її існування. Нен нізащо у світі не розповіла би цього нікому, навіть мамі. То був її власний скарб, невідчужувана таємниця, без якої вона не могла б уявляти собі дальше життя. Самотні мрії про Даму з Таємничими очима вабили її далеко більше, ніж ігри в Долині Райдуг.

Енн помітила цю схильність і стривожилася. Очевидячки, Нен почала аж надто захоплено давати волю уяві. Гілберт хотів був відвезти доньку погостювати в Ейвонлі, проте Нен уперше в житті відмовилася й ридаючи благала дозволити їй лишитися вдома. Вона була певна, що помре вдалині від неземної, печальної та прекрасної Дами з Таємничими Очима. Хоч насправді Дама ніколи й ніде не виходила. Проте ж вона могла одного разу вийти і, якщо Нен поїде, то зовсім її не побачить. А як чудово було б глянути на неї – хоч мигцем! Сама дорога, якою вона пройде, навіки лишиться романтична. І день, коли це станеться, буде не такий, як інші дні. Нен обведе його кружечком у календарі. Їй так нестримно прагнулося бодай раз побачити свою Даму. Звісно, не все, що вона уявила, існує насправді, думала Нен, проте не мала найменшого сумніву в тім, що Томасіна Фер – молода, вродлива, зіпсована й чарівна. Вона була переконана, що чула, як Сьюзен казала все це – тож, уявляючи Томасіну такою, Нен могла мріяти про неї далі.

Дівчинка ледь повірила власним вухам, коли одного ранку Сьюзен мовила:

– Тут ось пакунок, який треба віднести Томасіні Фер на стару ферму Мак-Алістерів. Твій татко вчора привіз його з міста. Підеш по обіді, моя ласочко?

Саме це вона й сказала! Нен затамувала подих. Чи піде вона? Невже мрії здійснюються отак? Вона побачить ПОХМУРИЙ ДІМ… і прекрасну Даму з Таємничими Очима. Побачить насправді… почує її голос і, можливо – о, яке блаженство! – торкнеться її витонченої білої руки. Що ж до хортів, водограю й решти, Нен знала, що все це існує тільки в її уяві, але реальність, певна річ, виявиться ще краща.

Увесь ранок Нен зиркала на годинник. Ох, як повільно спливає час… повільно ближчає жадана мить. Коли на небо впливла грозова хмара й сипонув дощ, дівчинка ледь не розплакалася.

– Чому Бог дозволив, щоб нині був дощ? – обурено шепотіла вона.

Проте злива невдовзі вщухла й із-за хмар вибилося сонце. За обідом Нен не могла їсти від хвилювання.

– Мамо, можна мені надіти жовту сукню?

– Нащо ж так виряджатися до сусідки, маленька?

До сусідки! Але, звісно, мама не розуміла… не могла зрозуміти.

– Будь ласка, мамо!

– Гаразд, – відповіла Енн. Зрештою, Нен уже невдовзі виросте із жовтої сукні – хай тим часом потішиться.

Ноги в Нен тремтіли, коли вона, узявши пакунок, вирушила в дорогу. Дівчинка пішла коротшим шляхом – крізь Долину Райдуг та схилом угору до бічних вулиць. Краплі дощу досі лежали на листі настурцій, мов велетенські перлини, повітря було свіже й духмяне, над білою конюшиною при струмку гули бджоли, понад водою шугали стрункі сині бабки – «косарики», як називала їх Сьюзен, – стокротки на луках кивали їй, закликали її, сміялися дзвінким сріблясто-золотавим сміхом. Усе було пречудово. Нен ішла до своєї Дами з Таємничими Очима. Що скаже їй омріяна Дама? І чи безпечно це – іти до неї? Що, як лишитися в неї на кілька хвилин, а насправді мине сотня років, як у тій казці, яку вони з Волтером читали минулого тижня?

Розділ 36

Зійшовши на стежку, що вела до ПОХМУРОГО ДОМУ, Нен відчула, як по спині пробіг холодок. Чи ворухнеться кленова гілка? Ні, Нен проминула її… вона врятована! Е ні, лиха відьмо, ти мене не впіймаєш! Нен дибала глевкою ґрунтовою стежиною, проте ні бруд, ані глибокі колії не могли затьмарити її райдужних сподівань. Іще кілька кроків – і ПОХМУРИЙ ДІМ вирине їй назустріч з-поза темних мокрих дерев. Нарешті вона побачить його! Нен здригнулася… не знаючи, що так у ній озивається страх розвінчання мрії, трагедії і для юних, і для літніх людей.

Нен прослизнула між двох молодих ялин, що затуляли край стежки. Очі її були заплющені. Чи зважиться вона розплющити їх? На мить її охопив жах і схотілося позадкувати й чкурнути геть. Адже… Дама все ж була нечестива. Хтозна, що вона може заподіяти. Вона могла навіть бути чаклункою. Чом це досі на думку Нен ані разу не спало, що Нечестива Дама здатна виявитися чаклункою?

Аж ось Нен рішуче розплющила очі й вражено глянула поперед себе.

Невже це був ПОХМУРИЙ ДІМ – загадковий, статечний маєток із вежами й башточками, маєток із її мрій? Оце!

Вона уздріла великий будинок, колись білий, а тепер брудно-сірий. Там і тут на цвяхах теліпалися поламані й облущені зелені віконниці, парадні сходи були прогнилі, а деякі вікна вибиті. Так, то був лише втомлений, замучений життям старий будинок!

Нен роззирнулася, вражена. Не існувало ні водограю, ні саду – бодай того, що можна було би вважати садом. Подвір’я, огороджене хистким парканом, заросло бур’янами й високою, до коліна, травою. За парканом рила землю сухоребра свиня. Обабіч доріжки, що вела до ґанку, гойдалися під вітром лопухи. По кутках росли неохайні купи гортензій – а проте була там і зграйка войовничих тигрових лілій, і весела клумба з нагідками попід вичовганим порогом.

Нен мляво посунула до клумби. ПОХМУРИЙ ДІМ зник назавжди, та лишалася ще Дама з Таємничими Очима. Адже вона існує… мусить існувати! Що насправді сказала про неї Сьюзен колись давно?

– Господи милосердний, як ти мене налякала! – зненацька озвався шамкотливий, проте добродушний голос.

Дівчинка втупилася в постать, яка виринула з-за клумби нагідок. Хто це? Невже це..? Нен відмовлялася вірити, що це Томасіна Фер. То було б надто жахливо!

«Ох, – думала Нен, мало не плачучи від розпачу, – вона ж… вона стара!»

Так, Томасіна Фер, якщо то справді була вона – а Нен тепер знала, що це Томасіна Фер – була стара. І огрядна! Вона скидалася на перев’язану шворкою перину, з якою кощава Сьюзен завжди порівнювала тілистих сусідок. Томасіна Фер була боса, у полинялій зеленій сукні й старому чоловічому повстяному капелюсі на сивім ріденькім волоссі. Обличчя вона мала кругле, рум’яне та зморшкувате, з кирпатим носом і блякло-синіми очима, довкола яких променилися «гусячі лапки» зморщок.

О, прекрасна Нечестива Дамо з Таємничими Очима, де ти? Що з тобою сталося? Ти ж існувала!

– Хто це ти, дівчатко? – запитала Томасіна Фер.

Нен похопилася й чемно відповіла:

– Я… я Нен Блайт. Я принесла вам оце.

Томасіна радісно вхопила пакунок.

– Як добре знову мати окуляри! – проказала вона. – Без них то й не життя – навіть календаря в неділю не почитаєш. А ти одна з лікарських дітлахів? Які в тебе гарні коси! Я хотіла вас усіх побачити. Чула, що ваша мамця виховує вас в усьому як книжка пише. Тобі це подобається?

– Подобається… що? – О, нечестива прекрасна Дамо, ти не читала календаря по неділях! І ти ніколи не сказала би «ваша мамця»!

– Ну, що тебе виховують як книжка пише.

– Мені подобається, як мене виховують, – мовила Нен, марно силкуючись усміхнутися.

– Мамця твоя – добра жінка. І гарна. Я, коли вздріла її на похороні Ліббі Тейлор, думала собі, що вона геть іще молода – така щаслива закохана. Коли твоя мамця десь приходить, усі так і пожвавлюються, мовби чекають, що зара’ щось буде. І нові моди їй личать. Ми всі для них надто гладкі. Зайди-но, посидь зі мною. Добре мати гостю. Воно тут самотньо часом. На телефон і грошей катма… Квіти – і то собі товариство. Ти десь бачила ліпші нагідки? І кота я маю.

Нен хотілося втекти світ за очі, хоч вона й не могла скривдити господиню відмовою. Томасіна – нижня спідниця її витикалася з-під подолу – провела її зогнилими сходами до кімнати, що слугувала кухнею й вітальнею водночас. Кімната була бездоганно чиста; де-не-де в горщиках яскріли квіти. Із печі линув затишний аромат свіжого хліба.

– Сідай, – привітно мовила Томасіна, посуваючи дівчинці крісло-гойдалку зі строкатою подушкою. – Заберу-но я звідси горщик із калою. Тепер зажди, зуби поставлю. Кумедна я без них, еге? Але вони страшно тиснуть. Ну от, а з ними я й говорю ясніше.

Назустріч їм із химерним нявкотом вийшов плямистий кіт. І це замість омріяних хортів!

– Мій кіт справно ловить щурів, – мовила Томасіна. – Ними тут аж кишить. Та хоч дах не протікає – і добре. А з родичами жити остогидло. Сама собі й кроку не могла ступити. Мене за Боже пошиття не мали. Найгірша була Джимова жінка. Усе нарікала, мовляв, я до місяця шкірюся. А коли так, то й що? Хіба його це кривдить? «Е ні, – кажу, – не буду я вам більше подушечкою для шпильок». Ото приїхала й живу тут сама, і житиму, доки ноги носять. Ну, чим тебе пригостити? Може, хлібом із цибулею?

– Ні… ні, дякую.

– Воно помічне від нежитю. Я теж застуджена – чуєш оно, як хриплю? Та як лягатиму, перев’яжу собі горло червоною шматою із фланелі зі скипидаром і гусячим жиром – найліпше буде.

Червона фланель і гусячий жир! Та ще й скипидар!

– Ну, як не хочеш хліба… не хочеш, ні? – подивлюся, що в мене там за печиво.

Печиво у формі качок та півників було дивовижно смачне й просто-таки тануло в роті. Пані Фер усміхалася до Нен своїми променистими очима.

– То що, сподобаюсь я тобі, га? Люблю, коли подобаюся дітлахам.

– Мабуть, – пробелькотіла Нен, яка тієї миті ненавиділа сердешну Томасіну так, як можна ненавидіти лиш того, хто руйнує наші ілюзії.

– У мене в самої є малі внуки на Заході.

Онуки!

– Осьде в мене їхні фотографії. Хороші дітки, еге? А ондо на стіні горопашний татусь. Двадцять літ уже буде, як він помер.

«Горопашний татусь» являв собою великий пастельний портрет бородатого чоловіка з ріденькими кучерями довкруж лисої маківки.

О, зневажений принце!

– Добрий був чоловік, хоча й полисів уже до тридцятки, – ніжно мовила пані Фер. – Ох, падоньку, скільки ж то женихів ходило за мною колись! Тепер я стара, та замолоду вже й повеселилася! Скільки хлопців находило по неділях! Кожен хотів пересидіти решту. А я пишалася, як королева. Татусь теж ходив був, іще від початку, та я й не знала, що сказати йому. Мені тоді подобалися зухи. Був такий Ендрю Меткоф – я вже ледве з ним не втекла, хоч і знала, що то не на щастя. Ніколи не тікай із женихом. Кепська то справа, хай хто тобі що інше каже.

– Не буду… я ніколи…

– Кінець-кінцем оддалася я за татуся. Терпець у нього де й дівся – він дав мені двадцять чотири години, сказати «так» або «ні». Мій батько хотів був, щоб я нарешті уговталася. Він так лютував, коли Джим Х’юїт утопився через мене. Ми з татусем були дуже щасливі, як пригледілись одне до одного. Татусь казав, що я – добра жінка, бо мало думаю. Він певен був, що жінки не для того існують, щоб думати. Казав, що вони від того марніють і спадають із природи. Йому в животі крутило від печеної квасолі, та ще в нього часто бували простріли, але я його всякий раз лікувала своїм трав’яним бальзамом. Був один фахівець там, у місті – казав, що може зцілити його назовсім, але татусь уважав, що ті вже як злапають чоловіка, так і в гріб заженуть. Сумно мені за ним, коли льоху годую. Як він любив свинину! Щораз тепер, як їм бекон, то й згадую татуся. А той портрет, проти нього – це королева Вікторія. Дивлюсь я на неї й кажу: «Скинула б ти, голубонько, усі свої діаманти й мережива – тоді я була б чи не гарніша за тебе».

Проводжаючи Нен, Томасіна тицьнула їй у руки пакунок м’ятних льодяників, рожеву скляну вазочку у формі туфельки й банку агрусового джему.

– Це твоїй мамці. Я завжди вправно варила аґрусовий джем. Мушу зайти якось до вас в Інглсайд – уздріти цих ваших порцелянових песиків. Перекажи Сьюзен Бейкер подяку від мене за гичку ріпи, що вона дала мені весною.

Гичка ріпи!

– Я ще на похороні Джейка Воррена хотіла була їй подякувати, але вона так скоро пішла. Я на похоронах не спішу. Тут уже зо кілька місяців не ховали нікого, а мені завжди нудно без похоронів. У Лобриджі завжди когось ховають. Як на мене, то несправедливо. Приходь до мене інколи, га? «Ліпша милість за срібло та золото^[22]», – каже Святе Письмо, і я думаю, що це правда.

Вона всміхнулася малій гості – у неї була дуже добра, лагідна усмішка, крізь яку проглядали риси колишньої Томасіни. Нен і собі спромоглася на кволий усміх. Очі їй немилосердно пекли. Вона мусить забратися звідси, доки розплачеться!

«Миле, чемне дівчатко, – думала Томасіна, дивлячись у вікно вслід Нен. – Немає в неї материного хисту до балачки, та може, то й незле. Теперішні діти гадають, що всі розуми поїли, коли насправді, як одне – малі зухвальці. Глянула я на цю дівчинку й наче сама помолодшала».

Старенька зітхнула й вийшла надвір, щоб закінчити полоти нагідки та попроривати лопухи.

«Богу дякувати, спина в мене досі гнучка», – міркувала вона.

Нен повернулася в Інглсайд біднішою на одну мрію. Ані долина зі стокротками, ані мерехтлива вода не могли її звеселити. Вона хотіла додому – сховатися десь від чужих очей. Двоє дівчат проминули її сміючись. Невже з неї? О, як глузували б усі, якби знали! Мала дурненька Нен Блайт, що вигадала достеменний роман із фантазій про чарівну загадкову даму, а відшукала натомість удову «горопашного татуся» і м’ятні льодяники.

М’ятні льодяники!

Нен щосили тамувала сльози. Великим десятилітнім дівчатам негоже плакати. Проте на душі їй було гірко. Щось прекрасне та цінне зникло навіки… потаємне джерело втіхи й щастя, яке вона, очевидно, утратила назавжди. В Інглсайді ширився аромат цинамонових коржиків, та вона не пішла на кухню випрошувати їх у Сьюзен. Вечеряла дівчинка мляво, хоч у погляді Сьюзен виразно читала слово «рицина». Енн завважила, що мала прийшла зі старої ферми Мак-Алістерів незвично тихенька – і це Нен, яка зранку до ночі веселилася й наспівувала! Невже її так виснажила довга прогулянка під спекотним сонцем?

– Звідки такий страдницький вигляд, доню? – поцікавилася Енн мимохідь, заносячи свіжовипрані рушники до спальні двійнят, де Нен сиділа, скулившись на підвіконні, замість полювати тигрів в екваторіальних джунглях із братами й сестрою в Долині Райдуг.

Нен не хотіла розповідати нікому про свої наївні фантазії – але з мамою слова вихоплювались, наче самі собою.

– Мамо, невже все в житті – суцільне розчарування?

– Не все, маленька. Що розчарувало тебе нині?

– О, мамо, Томасіна Фер… вона… вона звичайна! І ніс у неї кирпатий!

– Доню, – спантеличено мовила Енн, – та чи не байдуже, який у неї ніс? Нащо цим перейматися?

Тоді нестримним потоком линула оповідь. Енн слухала, як завжди, із серйозним обличчям, ретельно душачи сміх. Вона пам’ятала колишнє дівча із Зелених Дахів, Ліс Привидів і двох подруг, до смерті наляканих плодами власної уяви. Вона пам’ятала власну зневіру від розвінчання дитячих мрій.

– Мила, не варто так близько брати до серця втрату власних ілюзій.

– Я нічого не можу вдіяти, – хлипала Нен. – Якби я могла прожити життя спочатку, то ніколи нічого не уявляла б. І більше не уявлятиму.

– Моя дурненька… рідна дурненька дівчинко, не кажи так. Уява – то дивовижний дар, але, як із кожним дарунком, ми повинні володіти ним і не дозволяти йому заволодіти нами. Ти надто серйозно поставилася до власних фантазій. О, це так цікаво – і мені знайомий цей захват. Але ти мусиш навчитися розмежовувати реальне й вигадане. Тоді вміння тікати, коли заманеться, до власного чарівного краю поможе тобі здолати найтяжчі миті в житті. Мені самій легше давати раду із труднощами, коли я вряди-годи попливу до Зачарованих Островів.

Нен відчувала, як самоповага повертається до неї із цими втішливими й мудрими словами. Мама не вважала її дурною. І, певне, десь на світі все-таки є чарівна Дама з Таємничими очима, навіть якщо й не мешкає в ПОХМУРОМУ ДОМІ, котрий, як тепер думала Нен, був вельми славний із його жовтогарячими нагідками, дружнім плямистим котом, геранями й портретом «горопашного татуся». Їй там навіть сподобалося, і колись, можливо, вона знов піде в гості до Томасіни Фер і скуштує її смачнючого печива. Нен більше не мала ненависті до старенької Томасіни.

– Яка ви хороша мама! – зітхнула вона, ховаючись в укритті цих незмінно ніжних обіймів.

Бузково-сірі сутінки лилися на світ із-над пагорба. Густішав оксамитово-лагідний літній вечір. Понад великою яблунею зійшла перша зоря. Коли прийшла пані Еліот і мама рушила вниз, щоб зустріти її, Нен знову була щаслива. Мама сказала, що купить їм у кімнату нові ясно-жовті шпалери й поставить кедровий комод для неї та Ді. От лише то буде не комод, а зачарована скриня зі скарбом і відімкнути її можна, лише проказавши закляття, почуте від Снігової Чаклунки – холодної, білої, пишної та вродливої. А інше закляття знатиме сірий печальний вітер, який майне попри неї, накликаючи дощ своїм тужливим плачем. Колись вони скажуть їй усі чарівні слова й вона відімкне скриню, повну смарагдів, перлів та самоцвітів. Хіба ж не розкішне слово – «самоцвіт»?

Ні, старі чари не зникли. Світ іще повнився ними.

Розділ 37

– Можна, я буду твоєю сердечною подругою цього року? – озвалася на перерві Ділайла Грін.

Ділайла мала круглі густо-сині очі, лискучі медвяні коси, рожевий ротик і дивний, ледь тремкий голос, на чари якого враз відгукнулася Ді Блайт.

Гленські школярки знали, що того літа Діана Блайт залишилася без найближчої приятельки. Два роки вони товаришували з Поліною Різ, але її сім’я переїхала й тепер Діані було самотньо. Поліна була хорошим дівчатком. Звісно, їй бракувало того загадкового шарму, яким володіла забута вже Дженні Пенні – але вона була практична, весела й розважлива. Останнє слово містило в собі найвищу хвалу із вуст Сьюзен, отож як Діанина приятелька Поліна влаштовувала всіх.

Діана нерішуче зиркнула на Ділайлу, а тоді глянула через усе подвір’я на Лору Карр, іншу нову ученицю. Вони з Лорою провели разом усю найменшу перерву й дуже сподобалися одна одній. А проте Лора, веснянкувата й із цупкими непокірними косами, була геть не така вродлива, як Ділайла Грін, і не мала ні іскри її чарівливої вдачі.

Ділайла збагнула, що означає Діанин погляд, і на обличчі її з’явився скривджений вираз; вона була мовби от-от готова заплакати.

– Якщо ти любитимеш її, то не зможеш любити мене. Обирай, – драматично сказала вона, простягаючи руку Діані. У її голосі чути було незнаний донині трепет, від якого по спині в Діани пробігли мурашки. Вона вклала руки в долоні Ділайли – і вони перезирнулися врочисто й серйозно, відчуваючи, що їхня дружба була затверджена й благословенна. Принаймні так почувалася Ді.

– Ти будеш довіку любити мене? – палко спитала Ділайла.

– Довіку, – так само палко відповіла Діана.

Вони обійнялися й удвох рушили до струмка. Четвертокласниці зрозуміли, що союз укладено. Лора Карр ледь чутно зітхнула. Їй сподобалася Ді Блайт, проте вона певна була, що не подужає змагатися із Ділайлою Грін.

– Я така щаслива, що ти погодилася любити мене, – казала Ділайла. – У мене відкрите серце… я не можу не любити інших. Благаю, не кривдь мене, Діано. Я дитя печалі. Я була проклята при народженні. Нікому, нікому я не потрібна.

Якимсь незбагненним чином Ділайла вклала у слово «нікому» роки й століття самотності та занедбаної краси. Діана пригорнула її міцніше.

– Не кажи так більше, Ділайло. Віднині ти завжди будеш потрібна мені.

– До кінця світу?

– До кінця світу, – відповіла Діана. Вони поцілувалися, мовби дотримуючись ритуалу. Два хлопчаки на паркані загиготіли, та їм було байдуже.

– Я краща, ніж та Лора Карр, – вела далі Ділайла. – Тепер, коли ти стала моєю подругою, я скажу тобі те, чого не посміла б сказати, якби ти обрала її. Вона дворушниця. Страшна дворушниця. Вона вдаватиме твою подругу, а позаочі глузуватиме й розповідатиме всім найгидкіші речі про тебе. Я знаю одну дівчинку, що ходила з нею до школи в Мобрей-Нерровзі й розповідала мені. Ти дивом урятувалася. Я не така. Я в друзях душі не чую, Діано.

– Я вірю тобі. Але як це так, що ти дитя печалі, Ділайло?

Очі Ділайли розширилися на півобличчя.

– У мене мачуха, – прошепотіла вона.

– Мачуха?

– Коли твоя мама вмирає, а тато жениться знову, та жінка – мачуха, – пояснила Ділайла щонайтремкішим голосом. – Тепер ти знаєш усе. Якби ти знала, як до мене ставляться! Але я не нарікаю. Я зношу страждання мовчки.

Утім, якщо Ділайла зносила страждання мовчки, дивно було, звідки Ді брала всі ті відомості, які вивергала на голови мешканців Інглсайду впродовж кількох наступних тижнів. У муках нестримного захвату й співчуття до нещасної, всіма занедбаної Ділайли вона розповідала про неї кожному, хто готовий був слухати.

– Я певна, це нове захоплення швидко мине, – припустила Енн. – Але хто ця Ділайла, Сьюзен? Я не хочу, щоб діти росли чваньками, та після тієї історії з Дженні Пенні…

– Гріни шановані, чесні люди, пані Блайт, дорогенька, їх добре знають у Лобриджі. Цього літа вони відкупили стару ферму Хантерів. Вони обоє в другому шлюбі й у пані Грін двоє власних дітей. Я з нею майже не зустрічалася, та вона мовби жінка добра, привітна й ласкава. Хтозна, чи справді вона так поводиться з падчеркою, як запевняє Діана.

– Не надто вір усьому, що розповідає тобі Ділайла, – застерегла доньку Енн. – Вона, можливо, схильна прикрашати дійсність. Згадай Дженні Пенні.

– Ні, мамо, Ділайла зовсім не схожа на Дженні Пенні, – обурено мовила Ді. – Анітрохи. Вона цілковито правдива. Якби ви побачили її, мамо, то зрозуміли би, що Ділайла не може збрехати. Удома з неї всі глузують, бо вона не така, як інші. У неї відкрите серце. Її ніхто не любив із самого народження, а мачуха ненавидить її. Мені боляче слухати, як вона потерпає. Мамо, її тримають удома надголодь! Вона не знає, що таке бути ситою! Мамо, вони постійно лишають її без вечері й вона плаче від голоду, плаче, аж поки засне! Мамо, ви бодай раз у житті плакали від голоду?

– Часто, – сказала мама.

Діана витріщилася на неї, заскочена цією нежданою відповіддю на своє риторичне питання.

– Я часто бувала голодна, доки приїхала в Ейвонлі – у сиротинці й до нього. Я не люблю згадувати ті дні.

– Тоді ви можете зрозуміти Ділайлу! – вигукнула Діана, помалу оговтуючись. – Коли вона дуже голодна, то просто сідає й уявляє собі якийсь харч! Мамо, подумайте – уявляє собі що поїсти!

– Ви з Нен самі незрідка так робите, – мовила Енн, проте Ді не бажала слухати.

– Вона страждає не тільки фізично, але й духовно. Мамо, вона хоче бути місіонеркою… присвятити своє життя… а вони насміхаються з неї!

– О, це бездушно з їхнього боку, – сказала Енн, проте щось у маминім тоні обурило Ді.

– Мамо, чому ви мені не вірите? – докірливо запитала вона.

– І вдруге, – усміхнулася мама, – я мушу нагадати тобі про Дженні Пенні. Ти вірила їй так само, як тепер віриш Ділайлі.

– Тоді я була мала, і мене легко було ошукати, – щонайпишніше відказала Діана. Мама, така співчутлива й добра, ставала зовсім інакша, коли донька згадувала Ділайлу Грін. Відтак Діана розповідала про свою нову подругу тільки Сьюзен, бо ж Нен лише байдуже кивала щоразу, коли сестра заводила оповідь про Ділайлу. «Мабуть, вона ображається», – скрушно думала Ді.

Не можна було сказати, що й Сьюзен вельми жаліє нещасну Ділайлу. Утім, Ді мусила говорити про неї з кимось, а вщипливі зауваження Сьюзен шпигали не так дошкульно, як мамині. Годі було чекати цілковитого розуміння від Сьюзен – таж мама колись була дівчинкою… мама любила тітоньку Діану й мала таке ніжне серце. Чому ж її геть не зворушує тяжка доля Ділайли Грін?

«Може, вона теж ображається, що я так палко люблю Ділайлу, – глибокодумно виснувала Ді. – Я чула, що з матерями таке стається – у них прокидається власницький інстинкт».

– Я лютую, коли Ділайла розповідає про свою мачуху, – звірялася Ді, як завжди, у розмові зі Сьюзен. – Ділайла – справжня мучениця. Сьюзен, їй дають хіба трошечки каші вранці й увечері – малесеньку мисочку. І забороняють класти цукор. Сьюзен, я сама теж більше не кладу цукру в кашу, щоб не почуватися винною.

– Он воно що! Ну, та цукор недавно подорожчав на цент, тож, певне, воно й незле.

Діана присяглася нічого більше не розповідати Сьюзен про Ділайлу, але назавтра прийшла додому така сердита, що й забула свою обіцянку.

– Сьюзен, учора Ділайлина мачуха ганяла її по домі розжареним чайником! Подумайте, Сьюзен! Звісно, Ділайла каже, що це нечасто буває, тільки коли мачуха дуже гнівається. А так її садовлять на горище – на темне горище із привидами. Яких жахливих примар вона бачила там, бідолашна! Останнього разу, коли її там замкнули, вона уздріла предивну істоту, яка сиділа на колесі прядки й гула.

– Яку саме істоту? – уточнила Сьюзен. Її вже почали веселити незгоди Ділайли та драматичний тон Ді, і потай вони з пані Блайт посміювалися з одного й з іншого.

– Не знаю… просто істоту. Вона ледь не довела Ділайлу до самогубства. Боюся, колись її все-таки доведуть. Знаєте, Сьюзен, у неї був дядько, що наклав на себе руки двічі.

– Одного разу було недосить? – озвалася жорстокосерда Сьюзен.

Ді пішла геть роздратована, та наступного дня повернулася з новою тужливою оповідкою.

– Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ляльки. Вона так надіялася відшукати хоч одненьку у своїй різдвяній панчосі. А знаєте, Сьюзен, що там було замість ляльки? Різка! Її шмагають майже щодня. Подумайте, Сьюзен – шмагають невинну дитину!

– Мене й саму шмагали в дитинстві і, бач – не померла, – мовила Сьюзен, що нікому не дозволила би здійняти руку на інглсайдське дитя.

– Коли я розповідала Ділайлі про нашу різдвяну ялинку, вона заплакала! Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ялинки! Але вона каже, що цього року влаштує собі Різдво. Вона знайшла стару парасольку – без тканини, лише зі шпицями – і на Святвечір поставить її у відро й прикрасить. Невже це не зворушливо, Сьюзен?

– Хіба мало ялин довкола? Ними ж усе поросло на старій фермі Хантерів, – буркнула Сьюзен. – І кому то спало на думку назвати малу Ділайлою^[23]? Що за ім’я для християнської дівчинки?

– Воно є в Біблії, і Ділайла ним дуже пишається. Сьюзен, сьогодні на уроці я сказала Ділайлі, що завтра в нас на обід буде курка, і знаєте, Сьюзен, що вона відповіла?

– Звідки ж я можу знати? – пирхнула Сьюзен. – А на уроках патякати – то не діло.

– Ми не патякаємо. Ділайла каже, що правил порушувати не можна. У неї несхитні принципи, Сьюзен. Ми пишемо одна одній записки й обмінюємося ними. І Ділайла відповіла: «Діано, ти можеш принести мені кісточку?» Мені на очі набігли сльози. Я віднесу їй кісточку – найбільшу з усіх м’ясних кісточок. Ділайла мусить добре харчуватися. Вона так виснажливо працює – як рабиня… рабиня, Сьюзен! Вона робить усю хатню роботу… ну, майже всю. А коли щось погано зроблене – нею трусять, мов грушею чи садовлять їсти на кухні зі слугами.

– У Грінів лише один наймит – хлопчина-француз.

– Ну, ото з ним вона і їсть. А він сидить босий і без куртки. Але Ділайла сказала, що це байдуже – тепер, коли я полюбила її. Сьюзен, її не любить ніхто в цілім світі, крім мене!

– Жахливо, – мовила Сьюзен із надзвичайно серйозним обличчям.

– Сьюзен, вона сказала, що, якби мала мільйон доларів, то віддала б його мені. Авжеж, я не взяла би – та хіба це не свідчить, яке в неї добре серце?

– Віддати мільйон так само легко, як сотню, коли не маєш ні того, ні іншого, – обачно завважила Сьюзен.

Розділ 38

Діана була щаслива. Мама не ображалася й не мала власницького інстинкту. Мама все зрозуміла.

Мама й тато збиралися на вихідні до Ейвонлі й дозволили їй запросити Ділайлу Грін.

– Я бачила Ділайлу на пікніку недільної школи, – пояснила Енн у розмові зі Сьюзен. – Вона гарненька, чемна дівчинка… хоча напевне перебільшує, розповідаючи про себе. Можливо, її мачуха – справді сувора жінка, і я чула, що батько в неї має залізну вдачу. Може, у неї є сякі-такі негаразди й вона навмисне драматизує, щоб викликати співчуття.

Проте Сьюзен досі вагалася.

«Принаймні кожен, хто живе в домі Лори Грін, буде чистий», – утішала вона себе, радіючи, що із цією дитиною не матиме бодай потреби в густім гребінці.

Діана тільки й думала, що про майбутнє прийняття.

– Сьюзен, чи можемо ми подати печену курку до обіду? З начинкою. І пиріг – ви знаєте, як бідолашна дівчинка хоче колись скуштувати пиріг? У них пирогів не буває, бо її мачуха – страшна жаднюга.

Сьюзен радо пристала на ці побажання. Джем і Нен були в Ейвонлі, а Волтер – у Домі Мрії, в гостях у Кеннета Форда. Ніщо не могло затьмарити візиту Ділайли і, здавалося, він минув пречудово. Ділайла прибула в суботу вранці в гарненькім рожевім мусліновім платтячку – вочевидь одягу для неї мачуха не шкодувала – і з бездоганно чистими, на прискіпливу думку Сьюзен, вухами й нігтями.

– Це найщасливіший день мого життя! – пишно звірилася вона Діані. – О, який прекрасний будинок! І порцелянові песики! Ох, вони дивовижні!

Дивовижне було геть усе. Ділайла геть заялозила це безневинне слово. Вона помогла Ді розставити тарілки до обіду й зібрала букетик рожевої чини для вазочки в центрі стола.

– О, ти не знаєш, яка це втіха – робити щось тільки тому, що маєш бажання, – казала вона Діані. – Благаю, скажіть мені, чим іще допомогти?

– Можеш горіхів наколоти – увечері я пектиму торт, – відповіла Сьюзен, уже й собі зачарована вродою і тремким голосом Ділайли. Хтозна, може, та Лора Грін і справді катюга? Не конче ж усе про людину знати з її поведінки серед чужих. Ділайлі поклали повну тарілку м’яса, начинки й соусу, а другий шматок пирога вона дістала, навіть не натякаючи, буцім їй того хочеться.

– Я часто гадала, як це – з’їсти стільки, скільки подужаєш. О, це дивовижне відчуття, – сказала вона Діані, підводячись із-за столу.

Пообіддя вони провели дуже весело. Сьюзен дала Діані цілу коробку цукерок, і Ді поділилася ними з Ділайлою. Ділайлі сподобалась одна з Діаниних ляльок і Ді подарувала ляльку їй. Дівчата пропололи клумбу із братками, викопали кульбаби, що зухвало вдерлися на моріжок, і допомогли Сьюзен натерти столове срібло й приготувати вечерю. Ділайла була така вправна й охайна, що Сьюзен геть утратила пильність. Того дня сталося лише дві прикрості – Ділайла ненароком заляпала сукню чорнилом і загубила своє намистечко з перлів. Утім, Сьюзен вибавила пляму лимонним соком – рожева сукня при цьому теж полиняла, – а щодо намиста Ділайла сказала, що то байдуже. Усе байдуже, крім того, що вона в Інглсайді зі своєю любою Діаною.

– Хіба ми не спатимемо в кімнаті для гостей? – запитала Ді ввечері, коли настав час лягати. – Адже Ділайла наша гостя, Сьюзен.

– Завтра приїдуть твої мама й татко разом із тітонькою Діаною, – мовила Сьюзен. – Кімната чекає на неї. Але ви можете взяти до себе Миршавка, а в кімнаті для гостей йому було б не дозволено спати з вами.

– О, як гарно пахне постільна білизна, – сказала Ділайла, згорнувшись калачиком під ковдрою.

– Сьюзен виварює її з фіалковим коренем, – пояснила Діана.

Ділайла зітхнула.

– Я все думаю, чи знаєш ти, Діано, яка ти щаслива. Якби я мешкала в такім домі… але це моя доля, і я мушу примиритися з нею.

Сьюзен, обходячи кімнати, перш ніж влягтися самій, принесла їм булочок із кленовим сиропом і наказала не теревенити й спати.

– Я ніколи не забуду вашої доброти, панно Бейкер, – вимовила Ділайла тремким від хвилювання голосом. Сьюзен пішла до себе, міркуючи, що ніколи в житті не стрічала чемнішої й чарівнішої дівчинки. Звісно, вона була упереджена до сердешної Ділайли Грін. Утім, наступної ж миті Сьюзен спало на думку, що, як на дитину, котра потерпає від голоду, Ділайла має надто округлі форми.

Наступного дня Ділайла пішла додому, увечері ж приїхали мама з татом і тітонькою Діаною. А в понеділок ударив славетний грім серед ясного неба.

Повернувшись до школи після обіду, Діана ще з ґанку почула своє ім’я. Ділайла жваво теревенила з гуртом цікавих дівчат у класі.

– Інглсайд геть розчарував мене. Ді так вихвалялася своїм домом, аж я гадала, то буде цілий маєток. Він дуже великий, звісно, та меблі вже ледь тримаються купи. Стільці страшенно хилитаються й риплять.

– А ти бачила порцелянових песиків? – озвалася Бессі Палмер.

– Таке собі – навіть без хутра. Я так і сказала Діані, що розчарована.

Діанині ноги вгрузли в землю – чи то пак у ґанок. Вона не мала наміру підслуховувати, а просто заклякла від несподіванки.

– Мені так жаль Діану, – вела далі Ділайла Грін. – Її батьки геть занедбали сім’ю. Мати тільки й знає, що по гостях роз’їздити. Це гидко. Кидає дітей на догляд старої Сьюзен, а та вже чи не геть здуріла. Ця Сьюзен доведе їх до богадільні. А як вона марнує продукти – то й уявити годі. Діанина мати надто байдужа й ледача, щоб куховарити навіть тоді, як лишається вдома, тож Сьюзен робить усе, як їй заманеться. Вона хотіла годувати нас у кухні, та я не пристала на це. Сказала: «Усе-таки я ваша гостя, чи ні?» Сьюзен погрожувала, якщо я їй надокучатиму, замкнути мене в коморі, та я сказала: «Ви не посмієте», і вона не посміла. «Муштруйте собі інглсайдських дітей, Сьюзен Бейкер, та я не дозволю вам муштрувати мене», – сказала я їй. О, я дала раду зі Сьюзен! Я не дозволила їй напоїти Ріллу заспокійливим сиропом. Сказала: «Хіба ви не знаєте, що це отрута для дітей?» Проте вона помстилася за столом. Жахлива скупиндя, і порції дає якісь мізерні. На обід була курка, але мені дісталася тільки гузка, і ніхто й не спитав, чи хочу я ще пирога. Зате Сьюзен хотіла вкласти мене в кімнаті для гостей, але Діана як затялася, щоб не допустити цього – просто із жадібності. Вона така заздрісна. І все одно мені жаль її. Вона сказала, що Нен щипає її до синців. У неї на руках живого місця вже не лишилося. Ми спали в її кімнаті й до нас прибився старий шолудивий кіт. Але я сказала, що це не гінічно. А моє намистечко з перлів зникло. Ні, я не кажу, що то Сьюзен украла його. Я вірю, що вона чесна… але це дивно. А Ширлі жбурнув у мене пляшечкою із чорнилом. Попсував мені плаття, але то байдуже – мама купить нове. А ще я прополола всі їхні клумби й натерла столове срібло. Бачили б ви його! Здається, досі його взагалі ніколи не чистили. Кажу вам – коли пані Блайт немає, Сьюзен ні за холодну воду не береться. Але я збагнула її натуру. «Сьюзен, – кажу я, – чому ви ніколи не миєте казанка для картоплі?» Бачили б ви її вираз! А гляньте, який у мене перстеник. Це мені подарував один хлопець із Лобриджа.

– Я часто бачила цей перстеник на руці у Діани, – презирливо мовила Пеггі Мак-Алістер.

– А я не вірю жодному слову з того, що ти сказала про Інглсайд, – докинула Лора Карр.

Та щойно Ділайла намірилась відповісти, Ді, що нарешті опанувала себе, стрілою вдерлась до класу.

– Юда! – закричала вона, перш ніж похопилася, що дамі негоже так казати. Проте вона була ошелешена й нездатна добирати слова.

– Я не Юда, – пролопотіла Ділайла, чи не вперше в житті шаріючись від пекучого сорому.

– Юда! У тобі немає ні краплі щирості! І не розмовляй зі мною до кінця своїх днів!

Діана прожогом вискочила надвір і помчала додому. Вона не могла… не могла залишатися того дня на уроках! Інглсайдські парадні двері грюкнули так, як не грюкали ще ніколи.

– Доню, що з тобою? – здивувалася Енн, коли її кухонну нараду зі Сьюзен урвала поява заплаканої дитини, що кинулася їй в обійми й припала до плеча.

Ді, хлипаючи, безладно переказала всю історію.

– Мамо, я скривджена у своїх найкращих почуттях! Я більше ніколи не зможу вірити людям!

– Мила, не всі твої друзі будуть такими. Поліна була інакша.

– Це сталося вже двічі, – згорьовано відказала Діана, душу якої троюдили муки зради й утрати. – І втретє цього не буде.

– Шкода, що Діана втратила віру в людство, – скрушно мовила Енн, коли Ді почвалала нагору. – Для неї це справжня трагедія. І їй таки не щастило з подругами. Спочатку Дженні… а тепер Ділайла Грін. Біда в тім, що Ді горнеться до дівчат, які вміють розповідати звабливі байки. А поза мучениці, якої прибрала Ділайла, була, звісно, дуже цікава.

– Коли хочете знати, пані Блайт, дорогенька, то я скажу, що це дитя Грінів – облудна зміюка, – мовила Сьюзен, сердита на себе за те, що підпала під чари очей та манер Ділайли. – Назвати нашого кота шолудивим! Я й сама не вельми люблю котів, пані Блайт, дорогенька, але Миршавкові сім років, тож хай би мала якусь повагу до нього. А щодо мого казанка для картоплі… – та Сьюзен забракло мови, щоб висловити думку з цього приводу.

Тим часом у своїй кімнаті Ді міркувала, чи може вона ще стати подругою Лори Карр. Лора, хай яка нецікава, усе-таки була щира. Ді зітхнула. Якась барва навіки зникла з її життя разом із вірою в гіркий жереб Ділайли Грін. 

Розділ 39

Пронизливий східний вітер буркотів під інглсайдськими дверима, наче сварлива бабера. То був один із холодних, мрячно-сірих останніх серпневих днів, коли життя стає немиле й усе летить шкереберть – день, який Енн у давні свої ейвонлійські часи назвала б днем гніву. Новий цуцик, якого Гілберт приніс для хлопців, обгриз емаль з ніжки стола в їдальні. Сьюзен виявила знахабнілу міль у шафі з ковдрами. Нова кицька Нен з’їла найкращу папороть. Джем і Берті-Шекспір усе пообіддя здіймали рейвах на горищі, вистукуючи по залізних цебрах, наче по барабанах. Сама Енн упустила із рук мальований абажур – та чомусь її навіть утішив дзенькіт розбитого скла. Ріллі боліло вухо, а в Ширлі з’явився дивний висип на шиї, проте Гілберт лише мигцем оглянув його й запевнив, що то пусте. Авжеж, для нього – пусте! Ширлі був усього-на-всього його рідним сином! Так само пусте, як і Тренти, котрих він запросив на вечерю минулого тижня, а їй сказав аж тоді, коли гості приїхали. Того дня Енн і Сьюзен були геть заклопотані й зготували вечерю нашвидкуруч. А пані Трент усі знають як найкращу господиню в Шарлоттауні! Ну де ж ті Волтерові чорно-сині шкарпетки?

– Волтере, невже ти не можеш хоч раз покласти речі на місце? Нен, я не знаю, де розташовані Сім морів!^[24] На Бога, припини мене розпитувати! Ні, я не здивована, що Сократа скарали на горло.^[25] Вони повинні були це зробити!

Волтер і Нен заклякли, вражені. Мама ніколи ні з ким не розмовляла в такому тоні! Проте Волтерів погляд лише роздратував Енн.

– Діано, скільки можна повторювати, щоб ти не крутилась на дзиґлику за фортеп’яно! Ширлі, нащо ти вимазав увесь новий журнал варенням? І, може, хтось нарешті скаже мені, де ці підвіски з люстри?

Проте ніхто не міг їй сказати – Сьюзен забрала підвіски, щоби змити з них пил – тож Енн кинулася нагору, подалі від переляканих облич своїх дітей. Вона збуджено міряла кроками власну кімнату. Що це з нею? Невже вона перетворюється на одну з тих діткливих істот, яких дратують усі довкола? Останніми днями все викликало в неї напади люті. Їй так набридли нескінченні, одноманітні обов’язки… набридло зносити примхи своїх домашніх! Колись вона була щаслива дбати про свій дім та сім’ю, але тепер мовби й не звертала уваги на те, що робила. Вона почувалася, наче в жахливому сні, коли зі зв’язаними ногами хочеш когось наздогнати.

Найгірше було те, що Гілберт не помічав у ній жодних змін. Зранку до ночі він працював і не цікавився нічим, крім своєї роботи. Того дня за обідом він звернувся до неї хіба із проханням: «Подай, будь ласка, гірчицю».

«Звісно, я можу розмовляти зі столами й стільцями, – скрушно думала Енн. – Ми стали одне для одного звичкою – і не більше. Учора він не помітив моєї нової сукні. І я вже й забула, коли він останнього разу кликав мене „моя дівчинко“. Певно, таке зрештою стається з усіма подружжями. Більшість жінок мусять відчути це. Він просто сприймає мене, як належне. Робота – ось що має значення для нього. Ох, де ж та хустинка?»

Енн витягла хустинку й сіла на стілець, щоб упитися своїм горем. От і минуло Гілбертове кохання. Коли він цілував її, то робив це знічев’я, за звичкою. Уся романтика зникла з їхніх стосунків. Давнішні жарти, з яких вони так весело сміялися колись, тепер набули трагічного відтінку. Невже вона могла вважати, що це кумедно? Монті Тернер, який цілував дружину систематично, раз на тиждень, і вів нотатки, щоб не забути. («Хіба жінці потрібні такі цілунки?») Кертіс Еймз, який зустрів свою дружину в новім капелюшку й не впізнав. Пані Дер, котра заявила: «Я не аж так люблю свого чоловіка, та якби він десь зник, мені б його бракувало». («Певно, Гілбертові бракувало б мене, якби я десь зникла. Невже ми дійшли до такого?») Нет Еліот, який по десяти роках шлюбу сказав дружині: «Знаєш, мені вже до смерті набридло бути жонатим». («А ми п’ятнадцять років одружені!») Що ж, мабуть, усі чоловіки такі. Панна Корнелія сказала б саме це. З роками їх стає дедалі важче тримати побіля себе. («Якщо його доведеться „тримати“, то я не хочу».) А проте була й пані Клоу, що гордо сказала на зборах Спільноти милосердя: «Ми з Теодором одружені двадцять років і він кохає мене так само, як у день весілля». Хоч, може, вона обманювала себе чи запевняла про людське око. І вигляд у неї був ледь не старший за весь її вік. («Цікаво, чи я вже здаюся старою?»)

Енн уперше відчула тягар своїх літ. Вона підійшла до дзеркала й критично оглянула себе. Еге ж, у кутиках очей видніли тонесенькі зморшки – помітні, утім, лише в яскравому світлі. Лінії підборіддя були незмінно чіткі й виразні. Обличчя її ніколи не палахтіло рум’янцем. У густім лискучім волоссі не було жодної сивої нитки. Та чи могли комусь насправді подобатися руді коси? Утім, ніс її досі був гарний. Енн дружньо поплескала його, пригадуючи миті, коли тільки він і залишався їй на втіху. Проте Гілберт сприймав її ніс як належне – певно, уже й забув, що вона має ніс. Можливо, йому, як пані Дер, бракувало б носа дружини, якби той десь зник з її обличчя.

«Треба піти перевірити, як почуваються Ширлі й Рілла, – смутно подумала Енн. – Принаймні їм, бідолашкам, я ще потрібна. Нащо це я так гримала на них? Тепер вони, мабуть, перешіптуються: „Якою лихою стає бідолашна мама“!»

І падав дощ, і не вщухав плаксивий вітер. Фантазія для цебер на горищі вмовкла, проте невпинний виспів цвіркуна у вітальні доводив Енн до безумства. У пообідній пошті виявилося два листи. Один був від Марілли, проте, згортаючи його, Енн зітхнула – Маріллин почерк ставав дедалі незграбніший і тремкіший. Другий лист був від пані Фаулер із Шарлоттауна – не надто близької знайомої Енн і Гілберта. Пані Фаулер просила лікаря Блайта із дружиною повечеряти в себе о сьомій годині у вівторок «і зустрітися з вашою давньою подругою, пані Довсон із Вінніпега – уродженою Крістіною Стюарт».

Лист упав на підлогу. Енн огорнула хвиля спогадів – подекуди геть неприємних. Крістіна Стюарт із Редмонду – дівчина, із якою, на думку більшості, був заручений Гілберт і до якої вона так ревнувала колись… Авжеж, двадцять років потому Енн визнала собі це – вона ревнувала, вона ненавиділа Крістіну Стюарт! Уже віддавна Енн не згадувала Крістіни, та добре пам’ятала її. Висока дівчина з обличчям, ніби витесаним зі слонової кості, великими темними очима й волоссям чорним, мов воронове крило – і з гордовитим усвідомленням своєї значущості. Хоча, безперечно, носата. Вродлива… так, очевидно було, що Крістіна дуже вродлива. Багато років тому Енн чула, буцім Крістіна «вдало вийшла заміж» і подалася на захід.

Гілберт поспішно вечеряв, готовий щомиті мчати до пацієнтів – у Глені була епідемія кору. Енн мовчки простягнула йому лист пані Фаулер.

– Крістіна Стюарт! Звісно, ми поїдемо! Я дуже хотів би зустрітися з нею – погомоніти про давні дні, – мовив Гілберт із радісним виразом, що вперше за кілька тижнів зійшов на його обличчі. – Вона, сердешна, мала свої біди. Ти знаєш, чотири роки тому вона втратила чоловіка.

Ні, Енн не знала. І звідки знав про це Гілберт? Чому не розповів їй? І невже ж він забув, що у вівторок річниця їхнього власного шлюбу – день, коли вони не приймали жодних запрошень, а їхали, щоб відсвяткувати вдвох? Нехай – вона не буде нагадувати йому. Хай погомонить зі своєю Крістіною, коли хоче. Що то сказала їй якось однокашниця з Редмонду? «Між Гілбертом і Крістіною було дещо більше, ніж ти знаєш, Енн». Тоді Енн лише розсміялася. Клер Геллет любила попліткувати. Але… може, справді щось і було? Енн похолола, згадавши раптом, як невдовзі після весілля знайшла фотокартку Крістіни в чоловіковім записнику. Гілберт лише байдуже стенув плечима й сказав, що вже не сподівався побачити цю стару фотографію. Та чи не був це один із дрібних, незначущих фактів, які свідчать про факти більші й серйозніші? Чи можливо, що Гілберт кохав Крістіну? Чи не була вона, Енн, хіба запасним варіантом, утішливим призом?

«Авжеж я не ревную», – думала Енн, силкуючись засміятися. Усе це було так безглуздо. Хіба не природно, що Гілберт хоче зустрітися з редмондською знайомою? Хіба не природно, що заклопотаний чоловік опісля п’ятнадцяти років шлюбу плутає дні, місяці й пори року? Енн відписала пані Фаулер, що вони приймають запрошення… і наступні три дні провела в розпачливім сподіванні, що котресь із гленських немовлят почне родитися у вівторок о пів на шосту вечора.

Розділ 40

Дитя, на яке вона сподівалася, з’явилося надто рано. Гілберта викликали в понеділок о дев’ятій вечора. Енн плакала, доки заснула, а прокинулася о третій. Раніше то було так приємно – лежати й дивитися, як ніч колисає дім у дружніх обіймах… слухати сонне дихання Гілберта… думати про дітей, чиї спальні були зовсім поруч, по інший бік передпокою, і про новий чудовий день, що мав настати… але тепер..! Енн не склепила повік, аж поки досвітнє небо взялося смарагдовим сяйвом і Гілберт нарешті вернувся додому. «Двійнята», – глухо промовив він, падаючи на ліжко, і за мить уже спав. «Двійнята»! Усе, що може сказати вам чоловік на світанку п’ятнадцятої річниці весілля – «двійнята»! Він навіть не згадав, що це річниця!

Гілберт, очевидячки, не згадав про річницю й тоді, коли спустився в їдальню об одинадцятій. Уперше він не сказав ані слова, уперше не мав подарунка для Енн. Прекрасно – тоді й вона нічого не даруватиме. Її подарунок був готовий ще кілька тижнів тому – канцелярський ножик зі срібним руків’ям, із датою на одному боці й ініціалами Гілберта на зворотному. Звісно, Гілберт мав би відкупити його за цент, щоб ніж «не розрізав кохання». Та якщо він забув, вона теж забуде – йому на зло.

Увесь день Гілберт був, наче в тумані. Він ні з ким не розмовляв і нипав бібліотекою, мов сновида. Невже мріє про довгождану зустріч зі своєю Крістіною? Певно, усі ці роки він тужив за нею. Енн знала, як сміховинно звучить це припущення, та хіба ревнощі можуть бути розважливі? Марно було намагатися кликати на допомогу здоровий глузд. Тієї миті він не міг їй зарадити.

Поїзд на Шарлоттаун вирушав о п’ятій годині.

– Можна ми прийдемо подивитишя, як ви вбираєтешь, мамо? – спитала Рілла.

– О, якщо хочете, – мовила Енн, але, схаменувшись, подумки висварила себе. Що це за кислий голос? – Звісно, приходь, маленька, – додала вона із каяттям.

Найбільше в житті Рілла любила дивитися, як мама збирається в гості. Проте навіть найменша донька подумала, що того дня маму не тішили ані плаття, ані позлітки.

Енн замислилася, яку сукню їй слід убрати. Але це вже не мало значення, скрушно казала вона собі. Гілберт не помічав її суконь. Дзеркало відвернулося від неї – у ньому була бліда, втомлена й непотрібна істота. Та все ж Крістіна не побачить її старомодною провінціалкою. («Не хочу, щоб вона жаліла мене!») Може, їй надіти нову сукню з яблучно-зеленого тюлю на підкладці з трояндовими пуп’янками? Чи іншу, кремову, з мереживною пелеринкою? Енн приміряла обидві й постановила вбрати зелену, а потім уклала волосся в занижений помпадур, який дуже їй личив.

– Мамо, яка ви крашива! – захоплено охнула Рілла.

Приказка свідчить, буцім дитина до семи літ каже правду. Та й хіба Ребекка Дью не запевняла, що Енн «порівняно вродлива»? Що ж до Гілберта – колись він робив їй компліменти, та чи звернув увагу на її вигляд хоч раз упродовж останніх кількох місяців? Енн не могла пригадати.

Він проминув її на шляху до свого гардеробу й не сказав ані слова про її нову сукню. Якусь мить Енн стояла ображена; відтак люто скинула сукню й жбурнула її на ліжко. Вона вбере давнє чорне плаття, яке вважали «ловким» у Чотирьох Вітрах, хоч воно й ніколи не подобалося Гілбертові. Що їй надіти на шию? Джемові перли давно облущилися, хай як вона берегла їх, мов заповітний скарб. Іншого намиста чи підвіски вона не мала. Хоча… Ураз Енн витягла маленьку коробочку з рожевим емалевим сердечком, Гілбертовим дарунком із редмондських часів. Вона рідко носила його – рожевий не пасує до рудих кіс – проте нині поїде в ньому. Чи помітить це Гілберт? Усе, вона готова. А він? Чому зволікає? Звісно, він щонайретельніше голиться. Енн різко постукала у двері.

– Гілберте, поквапся, бо ми спізнимося на поїзд.

– Який бездоганно вчительський тон, – мовив Гілберт, виходячи з гардеробної. – Тобі що, туфлі муляють?

О, він іще жартує! Енн відігнала думку про те, який гарний вигляд у нього в смокінгу. Нинішні чоловічі моди просто бридкі. Сміх та й годі. Яка розкішна, певне, була доба великої Єлизавети, коли чоловіки носили білі сатинові камзоли, багряні оксамитові плащі й мереживні комірці. І геть не були розманіжені. То були наймужніші, найвідважніші лицарі, яких лише бачив світ.

– Ну, ходімо, якщо ти поспішаєш, – неуважно зронив Гілберт. Він тепер завжди так розмовляв із нею. Вона стала для нього предметом меблів – так, саме предметом меблів!

Джем відвіз їх на станцію. Сьюзен та панна Корнелія, яка прийшла запитати її, чи зможе вона спекти картоплю до церковного прийняття, провели їх захопленими поглядами.

– Енн анітрохи не зів’яла, – мовила панна Корнелія.

– Еге, – підхопила Сьюзен, – хоча зо кілька тижнів я думала, що їй печінка болить. Проте вона досі вродлива. А в пана лікаря плаский живіт, як завжди.

– Ідеальна пара, – притакнула панна Корнелія.

Ідеальна пара дуже чемно мовчала всю дорогу до Шарлоттауна. Аякже, Гілберт надто хвилювався перед зустріччю зі своєю колишньою милою, щоби звертати увагу на власну дружину! Енн чхнула. Невже застудилася? О, це буде жахливо – шморгати цілий вечір на очах пані Довсон, уродженої Крістіни Стюарт! Плямка на губі пекла – мабуть, там з’явиться болячка. Хіба Джульєтта колись чхала? Хто міг би уявити собі Порцію^[26] з пошерхлими від морозу вустами? Чи Єлену Прекрасну з гикавкою? Чи Клеопатру з мозолями?

Коли в домі Фаулерів Енн зійшла вниз із кімнати для гостей, то зашпорталася об голову розстеленої на підлозі ведмежої шкури й ледь устоявши на ногах, пролетіла через усю захаращену меблями та роззолоченими статуетками кімнату, яку пані Фаулер називала вітальнею, і впала в крісло, на щастя, не перекинувшись разом із ним. Перелякано пошукавши очима Крістіну, Енн зрозуміла, що та досі не з’явилася. Від цієї думки їй стало трохи легше. То була би справдешня ганьба, якби Крістіна сиділа тут, насмішкувато дивлячись, як Енн Блайт поточується, ніби п’яна! Гілберт навіть не спитав, чи вона не забилася. Усю увагу його поглинула розмова з лікарем Фаулером і незнайомим Енн лікарем Мюрреєм із Пью-Брансвіка, автором монографії про тропічні захворювання, яка нещодавно справила щиру сенсацію в медичній спільноті. Проте монографія була забута, щойно з кімнати для гостей зійшла Крістіна, оточена ароматом геліотропа. Гілберт підвівся; очі його спалахнули жвавою зацікавленістю.

На одну виразну мить Крістіна спинилася у дверях. Авжеж, вона не шпорталася об ведмежі голови! Енн пригадала, що Крістіна віддавна мала цю звичку – спинитись на порозі, щоб похизуватися собою. І зараз вона, вочевидь, користалася із нагоди продемонструвати Гілберту, що він утратив.

На ній була сукня з фіолетового оксамиту із парчевим мереживом, довгими, вільними рукавами та шлейфом. Темні коси спадали на плечі, охоплені золотим обручем. На шиї висів тонкий золотий ланцюжок із розсипами діамантів. Тієї ж миті Енн відчула себе вбогою, неприбраною, замурзаною селючкою, що на півроку відстала від моди. Вона вже шкодувала, що наділа це дурне емалеве сердечко.

Безперечно, Крістіна була все ще дуже вродлива. Так, пещена й елегантна аж надміру… але й значно огрядніша. Ніс її не став коротший і підборіддя явно свідчило про середні літа. Коли вона стояла на порозі, видно було, що ступні в неї… масивні. І чи не поблякла з віком ця її претензія на значущість? А проте щоки її досі нагадували гладеньку слонову кістку, і сині очі сяяли з-під чарівної складки на лобі, якою захоплювався ввесь Редмонд. Так, пані Довсон зберегла свою вроду, і серце її не здавалося похованим у чоловіковій могилі.

Крістіна заполонила собою кімнату тієї ж миті, як увійшла. Енн почувалася так, мовби її самої тут немає. Проте вона сіла рівно. Крістіна не побачить згорбленості, типової для середнього віку! Енн стане на прю, розгорнувши всі хоругви! Очі її зненацька позеленіли, а щоки забарвилися ледь помітним рум’янцем. («Пам’ятай, що в тебе є ніс!») Лікар Мюррей, який досі не звертав на неї уваги, із подивом відзначив, що в пані Блайт дуже незвична врода. Ця хвальковита Крістіна Довсон поряд із нею здавалася геть буденною й прісною.

– Гілберте, ти все так само вродливий, – кокетливо проказала Крістіна. Крістіна кокетлива! – Як добре, що ти зовсім не змінився.

(«І говорить вона з тим самим тягучим придихом! Як я завжди ненавиділа цей її оксамитовий голос!»)

– Коли я дивлюся на тебе, – відповів Гілберт, – то забуваю значення слова «час». Де ти вивідала таємницю вічної юності?

Крістіна засміялася.

(«Який у неї металічний сміх!»)

– Ти завжди вмів зробити гарний комплімент. Чи знаєте ви, – Крістіна лукаво глянула на присутніх, – що лікар Блайт був предметом мого захоплення в ті часи, котрі, як він удає, щойно вчора лишилися в минулому? І Енн Ширлі! Ти не так сильно змінилася, як я чула… хоч, мабуть, я не впізнала б тебе, якби випадково зустріла на вулиці. Твоє волосся дещо потемніло, правда? О, хіба не дивовижно – зустрітися знову отак? Я боялася, що твій простріл завадить тобі приїхати.

– Мій простріл!

– Так – хіба в тебе його нема? Я думала, що…

– Мабуть, я щось наплутала, – вибачливо проказала пані Фаулер. – Хтось розповідав мені, що ви лежите із дуже сильним прострілом.

– То пані Паркер із Лобриджа. Я ніколи в житті не мала прострілу, – блякло промимрила Енн.

– О, як тобі пощастило, – відказала Крістіна з ледь чутною зневагою в голосі. – Це страхітлива хвороба. Моя тітка так потерпає від прострілів.

Тон її мовби давав зрозуміти, що вона зараховує Енн до покоління тіток. Енн кволо всміхнулася – вустами, проте не очима. Аби ж то вона могла відповісти, влучно й уїдливо! Енн знала, що, прокинувшись о третій ночі, неодмінно придумає хвацький дотеп, який врятував би її, але зараз утіхи в цім не було.

– Мені казали, у вас семеро дітей, – мовила Крістіна, звертаючись до Енн, проте дивлячись в очі Гілберту.

– Тільки шестеро живі, – озвалася Енн, ледь помітно здригнувшись. Навіть тепер вона не могла говорити про крихітну біленьку Джойс без болю.

– Яка сім’я! – сказала Крістіна.

Чисельна сім’я вмить почала здаватися стидкою й нісенітною абищицею.

– Ти, певне, жодного не маєш, – завважила Енн.

– Бач, я ніколи не любила дітей, – Крістіна знизала гарними плечима, проте голос її звучав дещо різко. – Боюся, немає в мене цього материнського інстинкту. І я ніколи не думала, що єдине призначення жінки – нести дітлахів у наш і без того заюрмлений світ.

Потім вони перейшли до їдальні. Гілберт повів Крістіну, лікар Мюррей повів пані Фаулер, а лікар Фаулер, низенький натоптаний чоловічок, неспроможний підтримувати розмову ні з ким, крім колеги-медика, повів Енн.

У задушливій кімнаті панував таємничо-нудотний дух. Вочевидь, пані Фаулер курила там якісь пахощі. Вечеря була щедра й смачна, проте Енн їла машинально, не відрізняючи страв, і всміхалася, аж доки відчула, що від неї не лишилося нічого, крім усмішки. Вона не зводила очей із Крістіни, яка й собі невпинно всміхалася Гілберту. Крістіна мала дуже гарні зуби – непристойно гарні, мов із реклами зубної пасти. Вона ефектно грала руками під час розмови – і руки в неї були красиві… хоч і завеликі.

Крістіна казала Гілберту щось про життєві цикли. Та чи розуміла вона сама бодай слово з того, що промовляла? Потім вони перейшли до великодніх містерій.

– Ти колись була в Обераммергау?^[27] – спитала Крістіна.

Таж вона добре знала, що Енн там не була! Чому навіть звичні, прості запитання лунали глузливо, коли їх ставила Крістіна?

– Хоча ти так пов’язана сім’єю, – вела вона далі. – До речі, знаєш, кого я зустріла місяць тому в Галіфаксі? Ту твою подружку, що вийшла була за потворного пастора… як його звали?

– Джонас Блейк, – відказала Енн. – Філіппа Гордон вийшла за нього. І я ніколи не вважала його потворним.

– Невже? Хоча, звісно, на колір і смак… Ну, словом, я їх зустріла. Бідолашна Філіппа!

В устах Крістіни слово «бідолашна» звучало вельми трагічно.

– Чому бідолашна? – озвалася Енн. – Я певна, вони із Джонасом дуже щасливі.

– Щасливі! Люба, якби ти знала, де вони живуть! В убогім рибальськім селищі, де справжня подія, коли свині вдеруться в чужий сад! Я чула, що цей… Джонас, так? – мав дуже пристойну парафію в Кінгспорті, і покинув її, бо вважав, що його обов’язок – мешкати серед рибалок, яким він потрібен. Не зношу таких фанатиків. «Як можеш ти жити в цій глушині, відрізаній від людей і від світу?» – спитала я, і знаєш, що відказала Філіппа?

Крістіна виразно змахнула руками із безліччю перснів на пальцях.

– Можливо, те саме, що я могла би сказати про Глен Святої Марії, – мовила Енн. – Це мій найрідніший дім на землі.

– Диви, як ти задоволена тим селом, – глузливо осміхнулася Крістіна. («О, цей жахливий рот, повний зубів!») – Невже ти ніколи не прагнула розширити обрій свого існування? Я пам’ятаю, що в Редмонді ти була честолюбна й писала милі оповіданнячка – звісно, химерні й дещо чудні, та все ж…

– Я писала їх для людей, що не втратили віри в край далеких казок. Їх на диво багато й вони люблять часом одержати звістку із того краю.

– І ти геть покинула цю справу?

– Ні, але тепер я пишу живі поеми,^[28] – відповіла Енн, думаючи про «Джема й компанію».

Крістіна здивовано витріщилася на неї, не впізнавши цитати. Що вона має на увазі, ця Енн Ширлі? Утім, іще в Редмонді всім були знані її незбагненні висловлювання. Вона дивовижно зберегла колишню вроду, проте, очевидно, Енн належить до тих жінок, які після заміжжя геть припиняють думати. Сердешний Гілберт! Вона запопала його ще до Редмонду. Він не мав ані найменшого шансу видертися з її пут.

– Хто в наші дні ще їсть подвійний мигдаль?^[29] – спитав лікар Мюррей, розколовши горіх. Крістіна озирнулася на Гілберта.

– А пам’ятаєш, як ми колись їли мигдаль? – проказала вона.

(«Здається, вони обмінялися багатозначними поглядами»).

– Хіба ж я міг забути? – озвався Гілберт.

Вони поринули у водоспад різноманітних «а пам’ятаєш», доки Енн сиділа, втупившись у натюрморт із рибою та помаранчами, що висів на протилежній стіні. Вона уявити не могла, що в Гілберта й Крістіни лишилося так багато спогадів. «А пам’ятаєш наш пікнік край затоки?» «А пам’ятаєш, як ми ходили до негритянської церкви?» «А пам’ятаєш бал-маскарад? – Ти була іспанкою в чорній оксамитовій сукні, з віялом і мереживною мантильєю».

Гілберт очевидно пам’ятав усе в найдрібніших деталях… але забув про річницю власного шлюбу!

Після вечері всі повернулися до вітальні. Крістіна мигцем зиркнула у вікно, де небо на сході за темними осокорами вже мерехтіло сріблястим поблиском.

– Гілберте, прогуляймося в саду. Я хочу ще раз осягнути значення сходу місяця о вересневій порі.

(«Хіба місяць у вересні має якесь особливе значення? І чому вона каже „ще раз“? Вона вже осягала його… з Гілбертом?»)

Вони вийшли. Енн відчувала, що її дуже мило й приязно посунули вбік. Вона сіла в крісло проти вікна, що виходило в сад, хоча не зізналася б навіть собі у справжніх причинах такого вибору. Онде Крістіна й Гілберт на стежці. Про що вони розмовляють? Здається, говорить переважно Крістіна. Гілберт, певно, онімів від захвату. Чи всміхається він там, у місячнім сяйві, спогадам, у яких їй немає місця? Вона пригадала свої надвечірні прогулянки з Гілбертом в ейвонлійських садах. Невже він забув?

Крістіна дивилася в небо. Авжеж, вона знала, що, піднімаючи голову, демонструє свою білосніжну округлу шию. Ніколи ще цей дурний місяць не сходив так довго!

Вони повернулися до вітальні разом із новими гостями. Лунали розмови, музика, сміх. Крістіна співала – дуже гарно співала. Вона завжди була музикальна. Вона співала для Гілберта про «світлі спомини із днів минулих»… а він мовчав, відхилившись на спинку крісла. Чи згадував він зі смутком оті «дні минулі»? Чи міркував про те, що було б, якби він побрався із Крістіною? («Колись я завжди знала, про що він думає. Голова починає боліти. Якщо ми невдовзі не поїдемо, я завию. Добре, що наш поїзд вирушає рано»).

Коли Енн вийшла на ґанок, Гілберт уже стояв там із Крістіною. Вона піднесла руку й пестливо зняла йому із плеча сухий листок.

– Ти справді здоровий, Гілберте? У тебе змарнілий вигляд. Я знаю, ти перевтомлюєшся.

Енн заціпеніла, нажахана. Так, Гілберт був утомлений, дуже втомлений – а вона й не бачила, доки на це вказала Крістіна! Ніколи їй не забути сорому, що охопив її в ту мить! («Я сприймала Гілберта як належне й сердилася, що він чинить так само!»)

Крістіна озирнулася на неї.

– Рада була зустрітися з тобою, Енн. Майже як у давні часи.

– Майже, – утяла Енн.

– Але я саме казала Гілберту, що в нього змарнілий вигляд. Енн, ти повинна ретельніше дбати про нього. Знаєш, колись я була закохана в твого майбутнього чоловіка. Він був, безперечно, найкращий з усіх моїх кавалерів. Ну, та пробач мені вже, якщо я не відбила його в тебе.

Енн знову прибрала бундючного й гордого виразу.

– Можливо, він шкодує, що ти цього не зробила, – відповіла вона «королівським» тоном, добре знайомим Крістіні з редмондських днів, і сіла в бричку лікаря Фаулера, що мав відвезти їх з Гілбертом на станцію.

– Яка ти жартівниця, – мовила Крістіна, знизавши пишними плечима, і провела їх поглядом так, ніби почула щось надивовижу кумедне.

Розділ 41

– Гарно провела вечір? – запитав Гілберт відсторонено, як ніколи, допомагаючи їй сісти у вагон.

– Чудово, – сказала Енн, яка відчувала, що «провела вечір, немов на дибі».^[30]

– Навіщо ти зробила цю зачіску? – так само відсторонено поцікавився Гілберт.

– Це нова мода.

– Тобі не личить. Вона, можливо, годиться для інших кіс, але не для твоїх.

– О, як прикро, що мої коси руді, – холодно мовила Енн.

Гілберт розсудливо облишив дражливу тему. Енн завжди чутливо ставилася до зауважень щодо своїх кіс. Та й він був надто втомлений для розмов. Гілберт похилив голову на спинку сидіння й заплющив очі. Уперше Енн помітила сиві іскорки на його скронях, але не зглянулася на це.

Вони мовчки йшли коротшим шляхом додому від гленської станції. У повітрі ширився аромат глиці й терпкий запах папороті. Місячне сяйво линуло на росянисті поля. Вони проминули старий покинутий дім із вибитими шибками, у яких колись витанцьовували жваві вогники. «Достоту як моє життя», – думала Енн. Тепер усе набуло для неї нового понурого значення. Блідий метелик, що пурхнув побіля них, скидався на привид утраченого кохання. Аж ось вона перечепилася через крокетні ворітця, ледь не заоравши носом у клумбу флоксів. Чому діти ніколи не прибирають іграшок із-під ніг? Завтра вона неодмінно висварить їх.

Гілберт сказав лише: «Гоп-п!» – і підхопив її. Чи був би він так само байдужий, якби то Крістіна зашпорталася, коли вони осягали значення сходу місяця?

Щойно вони увійшли в будинок, Гілберт кинувся до кабінету, а Енн мовчки рушила нагору, до спальні, залитої місячним сяйвом, срібним, холодним і непорушним. Вона підійшла до відчиненого вікна й визирнула надвір. Нині вити мав пес Картера Флегга, і він робив це захоплено й самовіддано. Листя осокорів сріблилося в місячнім сяйві. Усе довкола шепотілося – тихо й зловісно, наче дім більше не був її другом.

Енн почувалася хворою, змерзлою та спустошеною. Золото життя пожухло, наче зів’яле листя. Ніщо більше не мало значення. Усе здавалося далеким і нереальним.

Віддалік гуркотіли хвилі – море приходило на одвічну зустріч із берегом. Тепер, коли Норман Дуглас вирубав ялини на своїй ділянці, Енн могла бачити маленький білий Дім Мрії. Які щасливі були вони там із Гілбертом – коли їм вистачало того, що вони разом, у власному домі, з їхніми мріями, любов’ю та мовчанням! О, то було, мов ніжний світанок – коли Гілберт дивився на неї з усмішкою, що призначалася тільки їй, коли щодня винаходив новий спосіб сказати: «Я кохаю тебе», коли вони ділили й радість, і горе.

А тепер… він утомився від неї. Чоловіки завжди були такі… і завжди будуть. Досі вона вважала Гілберта винятком, але тепер знала правду. І як їй звикнути, як пристосувати життя до цієї правди?

«Звісно, є діти, – тоскно міркувала вона. – Я мушу жити заради них. І ніхто не знатиме… ніхто. Я не дозволю, щоб мене жаліли».

Що це? Хтось мчав нагору, перестрибуючи по три сходинки, як робив Гілберт у Домі Мрії… як він давно вже не робив. То не міг бути Гілберт… але то був він!

Він удерся в кімнату, жбурнув на стіл невеличкий пакунок, схопив Енн за стан і полинув з нею у вальсі, наче веселий школяр, доки спинився, задиханий, посеред озерця, налитого місячним сяйвом.

– Я не помилився, Енн… слава Богу, я не помилився! Пані Герроу одужає – так сказав фахівець!

– Пані Герроу? Гілберте, що ти мелеш?

– Хіба я не казав тобі? Звісно, казав… але ні, то була така болюча тема, що я просто не міг… Усі ці два тижні я до смерті боявся, не міг думати ні про що інше. Пані Герроу з Лобриджа лікувалася в Паркера, він запросив мене для консультації. Я поставив інакший діагноз, ніж він – ми ледь не посварилися. Я певен був… я знав, що маю слушність, казав, що є шанси. Ми відправили її до Монреаля. Паркер запевняв, що живою вона не вернеться… її чоловік присягався мене застрелити, щойно побачить. Вона поїхала, а я місця собі не знаходив – раптом я все ж помилився й дарма її мучив? Але ні, сьогодні надійшов лист – вони підтвердили мій діагноз, прооперували її… вона житиме! О, моя дівчинко, я можу перескочити місяць! Я помолодшав на двадцять років!

Енн мала заплакати чи засміятися… і вона засміялася. Як то було чудово – знати, що можеш сміятися, хочеш сміятися! Зненацька все стало правильно й зрозуміло.

– Це, певне, тому ти забув, що сьогодні річниця нашого шлюбу? – ущипливо запитала вона.

Гілберт відпустив її лише на мить, потрібну, щоби вхопити зі столу пакунок.

– Я не забув. Два тижні тому я замовив оце поштою в Торонто – а надійшло воно щойно сьогодні. Мені було так соромно вранці, коли я не мав для тебе дарунка, що я не згадував про річницю – думав, що ти забула, надіявся, що забула. А зараз, коли ми повернулися, у кабінеті лежав дарунок і лист від Паркера. Дивися – тобі подобається?

То був маленький діамантовий кулон, що іскрився, немов живий, навіть у місячнім сяйві.

– Гілберте… а я…

– Приміряй. Шкода, що він не надійшов уранці. Тоді ти мала б собі прикрасу на вечір замість того старого сердечка. Хоча воно так зворушливо вмостилося у твоїй милій ямці попід шиєю. Але чому ти не вбрала зеленої сукні, Енн? Мені вона сподобалася – нагадала те плаття із трояндовими пуп’янками, яке ти носила в Редмонді.

(«То він помітив сукню! І досі пам’ятає ту, стару, якою так захоплювався колись!»)

Енн почувалася, наче відпущена птаха, вона знову летіла. Гілберт обіймав її, вони дивилися одне на одного в місячнім сяйві.

– Ти справді кохаєш мене, Гілберте? Я для тебе – не просто звичка? Ти так давно не казав, що кохаєш мене…

– Моя рідна, рідна й кохана! Я думав, що ти знаєш це без слів. Я не міг би жити без тебе. Ти завжди даєш мені сили. У Біблії є вірш про тебе: «Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя^[31]».

Життя, що кілька хвилин тому здавалося порожнім і сірим, було рожеве й золоте, і яскріло всіма барвами веселки. На мить забутий кулон упав на підлогу. Він був дуже гарний – проте лишалося ще стільки цінніших і більших чудес – довіра, мир у душі й натхненна, радісна праця, сміх і щастя… і давня спокійна певність незмінної любові.

– О, Гілберте, якби ця мить тривала довіку!

– У нас іще буде багато чудових митей. Настав нам час провести другий медовий місяць. У лютому в Лондоні відбудеться великий медичний конгрес. Енн, ми поїдемо на нього, а потім трішки помандруємо старою Європою. Побудемо тільки закоханими – це буде однаково, що знову побратися. Останнім часом ти сама не своя. («То він помітив!») Ти втомилася, тобі потрібен відпочинок. («Тобі теж, коханий. Я була безсоромно сліпа!») Я не хочу, щоб мене винуватили, буцім дружини лікарів умирають замолоду. Тож ми влаштуємо собі відпустку й повернемося додому бадьорими й свіжими, із цілковито відновленим почуттям гумору. Ну, приміряй кулон і лягаймо. Я до смерті хочу спати, уже кілька тижнів не міг виспатися – двійнята і ця тривога за пані Герроу…

– Про що це ви із Крістіною так довго щебетали в саду? – спитала Енн, поважно крутячись перед дзеркалом із діамантом на шиї.

Гілберт позіхнув.

– Не пам’ятаю. Крістіна просто базікала. Та ось один факт, який вона повідомила: блоха може скочити на відстань, у двісті разів більшу за неї саму. Ти знала це, Енн?

(«Вони розмовляли про бліх, доки я навісніла від ревнощів! Яка ж я була дурна!»)

– Чого це ви заговорили про бліх?

– Я вже й не пригадую. Можливо, після доберман-пінчерів…

– Доберман-пінчерів? А що це таке?

– Нова порода собак. Здається, Крістіна добре тямить у цьому. Але мене так мучила думка про пані Герроу, що я й не зважав на її оповіді. Вона щось казала, я пам’ятаю, про комплекси та пригнічення – модні теорії з нової психології, – про мистецтво, подагру, політику й жаб.

– Про жаб!

– Якісь досліди, що проводить один науковець із Вінніпега. Крістіна ніколи не була цікавою співрозмовницею, а тепер стала геть нудна. І злостива! Замолоду вона не була така жовчна.

– Хіба вона сказала щось лихе? – удавано безневинно мовила Енн.

– Ти не помітила? Ні, звісно, ні – тобі самій не властиві ці почуття. Ну, але то пусте. Як мене дратував її сміх! І вона погладшала. Добре, що ти зовсім не гладшаєш, моя дівчинко.

– Не можу сказати, що вона дуже погладшала, – милостиво проказала Енн. – І вона, безперечно, дуже вродлива жінка.

– Така собі. Лице обважніло… ви з нею ровесниці, але вона виглядає старшою років на десять.

– А ти казав їй про вічну юність!

Гілберт провинно всміхнувся.

– Я мусив сказати щось про людське око. Цивілізація не існуватиме без дрібки лицемірства. Хоча Крістіна, звісно, добра давня приятелька, хай і не належить до племені, що знає Йосипа. Вона не винна, що в ній не лишилося іскри. А це що?

– Мій дарунок тобі до річниці весілля. Але ти заплатиш цент за нього – я не ризикуватиму. Як я вимучилася нині! Мене точили ревнощі до Крістіни.

Гілберт поглянув на неї, щиро здивований. Він гадки не мав, що Енн може його ревнувати.

– Моя дівчинко, я й не знав, що ти на це здатна.

– О, так. Багато років тому я ревнувала до Рубі Джилліс – через ваші листи.

– Я листувався з Рубі Джилліс? Не пам’ятаю. Ох, бідолашна Рубі! Та як щодо Роя Гарднера? Чия б казала, а чия б мовчала.

– Рой Гарднер? Філіппа недавно писала мені, що зустріла його, і він став вельми огрядний. Гілберте, можливо, лікар Мюррей і видатний фахівець у своїй галузі, та він скидається на жердину, а лікар Фаулер – на пончик. Ти мав такий імпозантний вигляд на їхньому тлі.

– Дякую… дякую. Це й має стверджувати дружина. Я відповім тобі компліментом на комплімент. Ти була нині прегарна – хоч і наділа ту сукню. Ніжний рум’янець на щоках, а очі… ох-х-х, як добре! Найкраще, коли змучишся – лягти до ліжка. Є ще один вірш у Біблії – дивно, як учиш ті вірші в недільній школі й запам’ятовуєш на все життя! «У спокої я ляжу, і засну^[32]». У спокої… засну… добраніч…

Гілберт заснув ледь не перш, ніж промовив останнє слово. Милий утомлений Гілберт! Мовчи, телефоне! Жодному з немовлят вона не дозволить потурбувати його.

Енн не хотіла спати. Вона була надто щаслива, щоб заснути одразу. Легко й нечутно вона зібрала розкиданий одяг, сіла при дзеркалі й розчесала коси – усміхнена, кохана жінка. Потім, надівши пеньюар, прослизнула по інших бік передпокою до кімнати синів. Волтер, Джем і Ширлі міцно спали у своїх ліжках. Миршавко, що пережив не одне покоління кошенят-мартоплясів, і став повноправним членом сім’ї, скрутився клубочком у ногах Ширлі. Джем заснув над «Книгою життя капітана Джима» – вона лежала, розгорнута, біля подушки. Який довгий став Джем під ковдрою! Скоро він буде зовсім дорослий – сильний, надійний хлопчина. Волтер усміхався вві сні, як той, хто пізнав чарівну таємницю. Віконна рама в місячних променях відкидала тінь на стіну понад його узголів’ям – виразну тінь у формі хреста. Багато років потому Енн згадуватиме цю тінь як лихе знамення далекого Курселетта^[33] й солдатської могили «десь у Франції»^[34]. Проте нині… то була лише тінь. Висип у Ширлі минув. Гілберт мав рацію. Він завжди мав рацію.

Нен, Ді та Рілла спали в сусідній кімнаті. Ді з розсипом чарівних рудих кучерів і засмаглою ручкою попід щокою, і Нен з довжелезними віями. Очі за цими повіками з тонкими прожилками були карі, достоту як батькові. Рілла спала долілиць. Енн перевернула її, та сонні оченята не розплющилися.

Сини й доньки так швидко ростуть. Невдовзі вони будуть дорослими юнаками й дівчатами. Мине дитинство, нетерпляче й сповнене солодких мрій. Кораблі вийдуть із безпечної гавані й попливуть до незнаних портів. Хлопці оберуть собі справу всього життя, а дівчата… о, вона мріє про дні, коли інглсайдськими сходами зійдуть красуні у весільних серпанках. Та ще кілька років вона плекатиме й настановлятиме їх, і співатиме їм пісень, яких співали своїм дітям – і їй, і Гілбертові – незліченні покоління матерів.

Енн вийшла в передпокій і підступила до вікна. Підозри, образи й ревнощі зникли там само, куди відходять зів’ялі ночі. Вона була весела, щаслива й радісна.

– Блайт! Я – Блайт^[35], – проказала вона, сміючись із власного маленького каламбуру.

Унизу, під вікном, була чарівна таємниця нічного саду. Дальні пагорби, запорошені місячним сяйвом, здавалися фантастичними. А через кілька місяців Енн побачить ті самі промені понад туманними пагорбами Шотландії, понад Мелроузом^[36] та руїнами Кенілворта^[37], понад церквою на Ейвоні, де спить вічним сном Шекспір… а можливо, і понад Колізеєм, Акрополем… понад водами смутних рік, що протікають там, де стояли колись могутні, грізні імперії.

Ніч була прохолодна. Невдовзі надійдуть морозні осінні ночі – а тоді сніг, білий, холодний, глибокий зимовий сніг і нічні хуртовини – але то байдуже. Адже їх огортатиме чарівний дух камінного вогнища – хіба Гілберт не обіцяв їй дров із духмяної яблуні? Вогонь забарвить сірі дні, що неодмінно настануть. Що будуть їм кучугури й пронизливий вітер, коли в серцях палатиме любов, а назустріч ітиме весна? І шлях осяватимуть усі маленькі радощі життя.

Енн відвернулася від вікна. У білім пеньюарі та із двома товстими довгими косами вона знов була Енн із Зелених Дахів, Енн із Редмонду, Енн із маленького Дому Мрії, і сяяла яскравим внутрішнім світлом. З-поза відчинених дверей долинали тихі дитячі подихи. Гілберт, який рідко хропів, тепер явно похропував уві сні. Енн усміхнулася. На думку їй спали слова Крістіни, бідної бездітної Крістіни, що тільки й пускала маленькі глузливі стріли.

– Яка сім’я! – переможно мовила Енн.

---

Примітки

1. Ідеться про Вільяма Прічарда, одного з найближчих друзів дитинства авторки, що став прототипом Гілберта Блайта (тут і далі – прим. перекл.).
2. Енн посилається на трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта».
3. Посилання на вірш А. Гаусмана «Лягла на серце туга».
4. Гра слів: ingle у перекладі з англійської означає «вогнище».
5. Прип., 27:1, цит. за пер. І. Огієнка.
6. Приблизно 3,6 кг.
7. Мафусаїл – старозавітний патріарх, що прожив 969 років і є найстарішою людиною зі згаданих у Біблії.
8. Прип., 25:17, цит. за пер. І. Огієнка.
9. Прип., 18:14, цит. за пер. І. Огієнка.
10. Йов, 1:21, цит. за пер. І. Огієнка.
11. Натяк на постать Томаса Лермонта, або Томаса з Еркельдуна (бл. 1220–1298) – шотландського барда й провидця.
12. Буття, 2:24, цит. за пер. І. Огієнка.
13. Цитата з повісті Л. Керрола «Аліса в Задзеркаллі» (цит. за пер. М. Лукаша).
14. Ідеться про вірш Р. Кіплінга «Влада пса».
15. Північний острів Канадського Арктичного архіпелагу, найбільший за площею в країні й п’ятий у світі.
16. Вірш подано в перекладі Катерини Калитко.
17. Ідеться про всесвітньовідому дитячу молитву «Now I Lay Me Down То Sleep».
18. Посилання на біблійний вірш: 1 Книга Самуїлова, 2:19, цит. за пер. І. Огієнка.
19. Біблія, Прип., 18:21.
20. Натяк на вірш «Пам’ятай» англійської поетки Крістіни Росетті.
21. Біблія, Псалми, 78:2, цит. за пер. І. Хоменка.
22. Прип., 22:1; цит. за пер. І. Огієнка.
23. Англійська форма імені Даліла (у Біблії – підступна жінка, що зрадила силача Самсона філістимлянам).
24. Поетична назва вод Світового океану.
25. Давньогрецький філософ Сократ був страчений у 399 р. до P. X. в Афінах за звинуваченням в атеїзмі й розбещенні молоді.
26. Героїня п’єси В. Шекспіра «Венеціанський купець».
27. Місто у Верхній Баварії, Німеччина, відоме завдяки великоднім постановкам на тему Страстей Христових, які відбуваються там від 1634 р. і дотепер.
28. Натяк на вірш Г. Лонгфелло «Діти».
29. Натяк на популярну в ті часи гру, загальновизнану форму залицяння між юнаками й дівчатами, у ході якої пари, обмінявшись половинками горіха, призначали одне одному жартівливі завдання.
30. Цитата з листа Джейн Велш-Карлайл до чоловіка, Томаса Карлайла, шотландського письменника та історика. Шлюб Карлайлів затьмарювали постійна заклопотаність чоловіка й ревнощі дружини. Листи Джейн Карлайл були видані окремою книжкою в 1899 р.
31. Прип., 31:12, цит. за пер. І. Огієнка.
32. Псалми, 4:9, цит. за пер. І. Огієнка.
33. Курселетт – муніципалітет у французькому окрузі Пікардія. Упродовж Першої світової війни 12–15 вересня 1916 р. в околицях Курселетта відбулася битва в ході операції на Соммі, перемогу в якій здобули британські війська.
34. «Десь у Франції» – популярна пісенька часів Першої світової війни.
35. Гра слів: прізвище Блайт (Blythe) співзвучне з англійським словом blithe – щасливий, радісний.
36. Містечко в Шотландії, де жив Вальтер Скотт.
37. Місто в Англії; місце дії однойменного роману В. Скотта.

Переклад: Вовченко Анна

Обкладинка: видавництво «Урбіно»