📖 Злочин і кара | 👁️ 108

Share

ЧАСТИНА ПЕРША

I

На початку липня, надзвичайно жаркої пори,[1-01] якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців[1-02] в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.[1-03]

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п’ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, у якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію.[1-04] Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб’язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись, – ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі зі своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

“На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! – подумав він з дивною усмішкою. – Гм… справді… все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво… це вже аксіома… Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться… А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи… про царя Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозно? Анітрохи не серйозно. Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки! Ба й справді іграшки!”

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, – все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п’яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, певніше, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, у чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного штибу закладів[1-05] і скупченість у цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках[1-06] переважно цехового і ремісничого населення, загальна панорама рябіла часом такими суб’єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він найменше соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимось із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись… Проте коли один п’яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: “Гей ти, німецький капелюшник!” і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою, – юнак раптом зупинився і судомно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський,[1-07] але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпо-творнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, пойняло юнака.

“Я так і знав! – бурмотів він збентежено, – я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб’язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх… Кумедний, через те й примітний… До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка яка-небудь, а не це страховисько. Ніхто таких не носить, за версту помітять, запам’ятають… головне, потім згадають, ось тобі й доказ. Зараз треба бути якнайменш примітним… Дрібниці, дрібниці головне!.. Через отакі саме дрібниці завжди і гине все…”

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, “огидну” мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою – на –у вулицю.[1-08] В цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими – кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув одразу ж з воріт праворуч на сходи. Сходи були темні й вузькі, “чорні”,[1-09] та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. “Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?..” – подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: “Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре… про всякий випадок…” – подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді. У подібних малих квартирах таких будинків вони майже завжди такі. Він уже забув звук цього дзвоника, і тепер цей особливий брязкіт немовби зненацька щось нагадав йому і викликав чітке видіння… Він так і здригнувся, дуже вже ослабли нерви цього разу. Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір’ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка.[1-10] Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

– Раскольников, студент, був у вас місяць тому, – поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

– Пам’ятаю, голубе, дуже добре пам’ятаю, що ви були, – виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

– Так-от… знову, в тій самій справі… – говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

“А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив “, – подумав він із неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

– Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, – з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, – була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. “І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..” – немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем у простінку, стільці попід стінами – все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок із птахами в руках, – от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі, і підлога аж блищали. “Лизаветина робота”, – подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. “Це в лютих і старих удовиць буває така чистота”, – і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

– Чого вам треба? – суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

– Заставу приніс, ось! – І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

– Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

– Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

– А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

– А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

– Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого, либонь, не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики[1-11] дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

– Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

– Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.

– Півтора карбованця! – скрикнув юнак.

– Як хочете. – І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

– Давайте! – сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. “Мабуть, верхню шухляду, – роздумував він.– Ключі вона, виходить, у правій кишені носить… Усі на одній в’язці на сталевому кільці… І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода… Значить, є ще якась шкатулка або скринька… Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі… А втім, яка підлота усе це…”

Стара повернулася.

– Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить із вас п’ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.

– Як! То тепер уже карбованець п’ятнадцять копійок!

– Еге ж.

Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти, немовби іще хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме…

– Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу… срібну… гарну… цигарницю одну… от тільки як у приятеля заберу…– Він збентежився і замовк.

– Ну тоді й будемо говорити, голубе.

– Прощайте… А ви все дома самі сидите, сестриці немає? – спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

– А вам яке до неї, голубе, діло?

– Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз… Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимсь зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

“О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я… ні, це нісенітниця, це безглуздя! – додав він рішуче. – І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць… “

Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п’яний, не помічаючи прохожих і наштовхуючись на них, і опам’ятався вже аж на іншій вулиці. Оглядівшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару сходами вниз, у підвальний поверх. З дверей, саме в ту мить, виходили двоє п’яних і, один одного підтримуючи і лаючи, вибиралися на вулицю. Довго не думаючи, Раскольников зразу ж спустився вниз. Ніколи досі не ходив він у пивниці, але тепер у нього паморочилося в голові, і до того ж мучила пекуча спрага. Йому захотілося випити холодного пива, тим більше що раптову слабість свою він пояснював і тим, що був голодний. Він сів у темному і брудному кутку коло липкого столика, замовив пива і жадібно випив першу склянку. Відразу ж усе одлягло, і думки його проясніли. “Все це дурниці, – сказав він з надією, – і нічого тут було бентежитись! Просто фізичний розлад. Одна тільки склянка пива, шматок сухаря – і от за якусь мить міцніє розум, яснішає думка, укріплюються наміри! Тьху, як все це гидко…” Та, незважаючи на цей презирливий плювок, він вже був веселий, неначе раптом звільнившись від якогось жахливого тягаря, і дружелюбно окинув очима присутніх. Але навіть і в ту мить він невиразно передчував, що вся ця сприйнятливість до кращого була теж хворобливою.

У пивниці на той час лишалося мало людей. Крім отих двох п’яних, що трапилися на сходах, слідом за ними ж вийшла ще ціла юрба, чоловік з п’ять, з однією дівкою і з гармонією. Після них зробилося тихо і просторо. Залишились: якийсь п’яненький, але не дуже, міщанин на вигляд, що сидів за пивом; товариш його, гладкий, здоровезний, в сибірці[1-12] і з сивою бородою, дуже захмелілий. Він задрімав і часом, зненацька, немовби спросоння, починав ляскати пальцями, широко розвівши руки, і підстрибувати всім тулубом на ослоні, однак не підводячись з нього, причому приспівував якусь нісенітницю, силкуючись пригадати слова, на зразок таких:

Цілий рік жону любив,

Ці-ілий рік жо-ну лю-убив…

Або раптом, прокинувшись, знову:

По Под’ячеській пішов,

Свою милую знайшов…[1-13]

Але ніхто не поділяв його щастя, мовчазний товариш його дивився на всі ці спалахи веселості навіть вороже і з недовірою.

Був тут і ще один чоловік, на вигляд начебто відставний чиновник. Він сидів окремо, перед своєю посудиною, зрідка відпиваючи і поглядаючи навколо. Він теж був неначе трохи схвильований.

II

Раскольников не звик до гурту і, як уже сказано, уникав будь-якого товариства, особливо останнім часом. Але тепер його раптом потягло до людей. Щось відбувалося в ньому немовби нове, і водночас він відчував якусь потребу бачити людей коло себе. Він так стомився за цілий місяць тієї зосередженої своєї туги і похмурого збудження, що хоч якусь мить хотілося йому передихнути в іншому світі, хай який буде, і, незважаючи на бруд обстановки, він із задоволенням лишався тепер у пивниці.

Хазяїн пивниці був у іншій кімнаті, але часто виходив у головну, спускаючись до неї звідкись сходами, причому спочатку з’являлися його чепурні наваксовані чоботи з великими червоними закотами. Він був у чумарці і в страшенно засмальцьованій чорній атласній жилетці, без галстука, а все обличчя його блищало, немовби вкрите мастилом, наче залізний замок. За прилавком стояв хлопчак років чотирнадцяти, і був ще другий хлопчак, молодший, який подавав, коли замовляли. Лежали накришені огірки, чорні сухарі і нарізана шматочками риба; від усього цього аж тхнуло. Стояла нестерпна задуха, і все тут так набралося винного запаху, що, здається, від самого цього повітря можна було за п’ять хвилин сп’яніти.

Трапляються часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольникова той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. Юнак кілька разів пригадував потім це перше враження і навіть пояснював його передчуттям. Він раз у раз поглядав на чиновника, звичайно ще й тому, що той і сам вперто дивився на нього, і видно було, що йому дуже хочеться почати розмову. На інших же, хто був у пивниці, не виключаючи і хазяїна, чиновник дивився якось звикло і навіть із нудьгою, а разом з тим і з відтінком певної гордовитої зневаги, наче на людей нижчої верстви й розвитку, з якими йому ні про що розмовляти.

Це був чоловік років уже за п’ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, – можливо, там були і тяма, і розум, – та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка,[1-14] вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. Нарешті, він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:

– А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною? Бо хоч ви і не поважно виглядаєте, та досвід мій виявляє у вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебуваю в чині титулярного радника. Мармеладов – на прізвище; титулярний радник.[1-15] Дозвольте запитати: служили, добродію?

– Ні, вчуся…– відповів юнак, почасти здивований і особливою витіюватістю мови, і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього. Хоч ще зовсім недавно його так тягло до людей, перше ж звернене до нього слово раптом повернуло звичайне для нього неприємне і дратівливе почуття огиди до всякого чужого, хто торкався або хотів тільки торкнутись його особи.

– Отже студент, або колишній студент! – вигукнув чиновник, – так я і думав. Досвід, шановний добродію, чималий досвід! – і він багатозначно приклав палець до лоба. – Були студентом або проходили науки! А дозвольте… – Він підвівся, похитнувсь, узяв свою пляшку, склянку і підсів до юнака, трохи від нього навскоси. Він був п’яний, але промовляв легко і жваво, тільки зрідка трохи збиваючись і розтягуючи слова. З якоюсь навіть жадібністю накинувся він на Раскольникова, неначе цілий місяць теж ні з ким не розмовляв.

– Шановний добродію мій,– почав він майже урочисто, – бідність не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво – це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві – ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають із компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси – шинок! Шановний добродію, місяць тому дружину мою побив пан Лебезятников, а дружина моя не те що я! Розумієте? Дозвольте ще вас запитати, так, хоча б з простої цікавості: чи ночували ви коли-небудь на Неві, на барках з сіном?[1-16]

– Ні, не траплялося, – відповів Раскольников. – Це що ж таке?

– Так-от, я звідти, і вже п’яту ніч…

Він налив склянку, випив і задумався. Справді, на його одязі і навіть у волоссі де-не-де видно було налиплі билинки сіна. Дуже ймовірно було, що він п’ять днів не роздягався і не вмивався. Особливо руки були брудні, масні, червоні, з чорними нігтями.

Його мова, здавалося, викликала загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопчаки за прилавком почали хихотіти. Хазяїн, здається, спеціально спустився з верхньої кімнати, щоб послухати “штукаря”, і сів осторонь, час від часу ліниво, але статечно позіхаючи. Очевидно, Мармеладов був тут давно відомий. Та й нахилу до витіюватої мови набув, певно, через звичку до частих розмов у шинках з різними незнайомцями. Ця звичка переходить іноді в питущих у потребу, і переважно в тих із них, з якими дома поводяться суворо, роблять із них попихачів. Через те в компанії питців вони й стараються завжди немовби виклопотати собі виправдання, а коли вдасться, то навіть і повагу.

– Штукар! – голосно промовив хазяїн.– А чом не працюєш, чом не служите, коли чиновник?

– Чом я не служу, шановний добродію, – підхопив Мармеладов, звертаючись тільки до Раскольникова, наче це той поставив йому запитання, – чом не служу? А хіба серце в мене не болить від того, що я принижуюсь марно? Коли пан Лебезятников уже місяць тому дружину мою власноручно побив, а я лежав п’яненький, хіба я не страждав? Перепрошую, шановний юначе, чи траплялося вам… гм… ну хоча б випрошувати гроші в позичку безнадійно?

– Траплялося… тобто як же це безнадійно?

– А тобто цілком безнадійно, наперед знаючи, що з цього нічого не вийде. От ви знаєте, наприклад, наперед і досконально, що ця ось людина, цей найблагонаміреніший і найкорисніший громадянин, нізащо вам грошей не дасть, бо з якої речі, я вас питаю, він їх даватиме? Адже він знає, що я не віддам. Пожаліє? Але ж пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія.[1-17] 3 якої ж речі, я вас питаю, він даватиме? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все-таки ідете і…

– Навіщо ж ходити? – спитав Раскольников.

– А коли немає до кого, коли йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти! Коли рідна дочка моя вперше по жовтому білету пішла,[1-18] і я теж тоді пішов… (дочка моя по жовтому білету живе…) – додав він у дужках, з деяким занепокоєнням дивлячись на юнака. – Нічого, шановний добродію, нічого! – поспішно з нарочитим спокоєм додав він, коли пирхнули обидва хлопчаки за прилавком і осміхнувся сам хазяїн. – Нічого! Цього кивання глав не соромлюсь, бо всім уже все відомо, і все таємне стає явним;[1-19] і не з презирством, а з покорою до цього ставлюсь. Хай собі! Хай! “Се людина!”[1-20] Перепрошую, юначе: чи можете ви… Та ні, тут слід висловитись сильніше і виразніше: не чи можете ви, а чи насмілитесь ви, дивлячись зараз на мене, сказати ствердно, що я не свиня?

Юнак промовчав.

– Отже,– повів далі промовець, солідно і навіть з якоюсь особливою цього разу гідністю, переждавши хихотіння, що знову пройшло по кімнаті.– Отже, хай я свиня, а вона дама! Я звіриний образ маю, а Катерина Іванівна, дружина моя,– особа освічена й уроджена штаб-офіцерська дочка.[1-21] Хай, хай я негідник, вона ж і серця високого і почуттів, облагороджених вихованням, сповнена. А тимчасом… о, коли б вона пожаліла мене! Шановний добродію, шановний добродію мій, та треба ж, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б і її пожаліли! А Катерина Іванівна дама хоч і великодушна, але несправедлива… І хоч я й сам розумію, що коли вона і чуба мого скубе, то скубе його не інакше, як від жалю сердечного (бо, повторюю це і не соромлюсь цього, вона таки скубе мені чуба, добродію, – підтвердив він з величезною гідністю, почувши знову хихотіння), але, Боже ж мій, що, коли б вона хоч раз… Та ні! ні! все це марно, і даремно говорити! даремно говорити!.. бо вже й не раз бувало жадане, і не раз уже жаліли мене, але… така вже моя вдача, а я природжена тварюка!

– Ще б пак! – зауважив, позіхаючи, хазяїн.

Мармеладов рішуче вдарив кулаком по столу.

– Така уже моя вдача! А чи знаєте ви, чи знаєте ви, добродію мій, що я навіть панчохи її пропив? Не черевики, бо це хоч скільки-небудь було б природно, а панчохи, панчохи її пропив! Косиночку її з козячого пуху теж пропив, даровану, давню, її власну, не мою; а живемо ми в холодному кутку, і вона цієї зими застудилася і кашляти почала, вже кров’ю. А діток маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна в роботі зі світанку аж до смерку, скребе і миє і дітей обмиває, бо до чистоти змалку звикла, а у самої груди кволі і до сухот схильні, і я це відчуваю. Хіба я не відчуваю? І чим більше п’ю, тим більш і відчуваю. Через те й п’ю, що пияцтво жалість і співчуття в мені будить… П’ю, бо сугубо страждати хочу! – І він, наче в розпачі, похилив голову на стіл.

– Шановний юначе,– повів він далі, знову підводячи голову,– на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Скоро тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими гуляками, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала[1-22] в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль… ну, медаль ту продали… давно вже… гм… похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким-небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося, – це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж; дама палка, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, сама дрібнота. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не дарувала цього йому, що мені достеменно і з документів відомо, але й досі згадує його зі сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, бо хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою… І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда… І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована І з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи – пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні! Цього ви ще не розумієте… І цілий рік я обов’язок свій сповняв благочестиво і свято і не доторкався до цього (він ткнув пальцем у пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а тоді посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам’ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав… Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов… А проживаємо тепер у кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас… Содом найнеподобніший… гм… еге ж… А тим часом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама палка і дратівлива, і обірве… Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки… гм!.. ну, їх уже тепер і немає, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання. На Кірі Перському спинились.[1-23] Потім, уже зрілого віку дійшовши, прочитала вона кілька книжок змісту романтичного, та недавно ще, стараннями пана Лебезятникова, одну книжку – “Фізіологію” Льюїса[1-24] – мабуть, знаєте? – з великим інтересом прочитала, і навіть нам уривки вголос вичитувала: от і вся її освіта. А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?..[1-25] П’ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник[1-26] Клопшток, Іван Іванович,– може, чували? – не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши й обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні… А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, кімнатою ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають,– що в хворобі цій завжди буває: “Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п’єш, і теплом користуєшся “, а що тут п’єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді… ну, та що вже! лежав п’яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний… білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: “Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?” А вже Дар’я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. “А чого ж,– відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою,– що там берегти? Ач, скарб який! ” Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж у прямому значенні… Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик[1-27] і з квартири подалася, а о дев’ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова),[1-28] накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються… А я, як і до того, в тому ж стані лежав… І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір у ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві й заснули разом, обнявшись… обидві… обидві… еге ж… а я… лежав п’яненький.

Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.

– Відтоді, добродію мій,– почав він, трохи помовчавши, – відтоді у зв’язку з одним неприємним випадком і за доносом недобрих людей, – чому особливо сприяла Дар’я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї, – відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар’ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников… гм… Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися: “Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму? ” А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася… ну й сталося… І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить… А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою… Гм… еге ж… Люди хто й зна які бідні і недорікуваті… еге ж… Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасовича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це – віск… віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зволівши все вислухати. “Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань… Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,– так і сказали,– пам’ятай, мовляв, іди!” Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, господи, що тоді було!..

Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. У цей час увійшла з вулиці ціла компанія п’яниць уже й без того п’яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав “Хуторок”.[1-29] Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п’янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.

– А було це, добродію мій, п’ять тижнів тому. Отож… тільки-но дізналися вони обидві, Катерина Іванівна і Сонечка, господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: “Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!” Кавою мене перед службою напувають, вершки кип’ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п’ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові[1-30] – чудові, віцмундир,[1-31] все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці зі служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчик там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди – зовсім інша людина виходить, і помолодшала і погарнішала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: “Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і платню одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів”. Чуєте, чуєте? “Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам’ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово”, тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я першу платню мою – двадцять три карбованці сорок копійок – сповна приніс, котиком мене назвала: “Ах ти, котику, каже, ти мій!” І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: “Котику ти мій!” – каже.

Мармеладов замовк, хотів був посміхнутись, але раптом підборіддя його засіпалося. Він, однак, стримався. Цей шинок, розтерзаний вигляд, п’ять ночей на барках з сіном і штоф, а разом з тим ця болісна любов до дружини і сім’ї збивали його слухача з пантелику. Раскольников слухав напружено, але з болісним відчуттям. Він жалкував, що зайшов сюди.

– Шановний добродію, шановний добродію! – вигукнув Мармеладов, трохи заспокоївшись,– о, добродію мій, вам, може, все це смішно, як і іншим, і тільки даремно турбую я вас безглуздими цими мізерними дрібницями домашнього життя мого, ну, а мені не до сміху! Бо я все це можу відчувати… І протягом усього того райського дня мого життя і всього того вечора я і сам на крилах мрій ширяв: і, значить, як я все це улаштую, і діток одягну, і їй спокій забезпечу, і дочку мою рідну від безчестя в лоно сім’ї поверну. І ще, і ще… Зрозуміла річ, юначе. Ну, добродію ти мій (Мармеладов раптом неначе здригнувся, підвів голову і подивився своєму слухачеві просто у вічі), ну, а другого ж дня, після всіх цих своїх мріянь (тобто сталося це рівно п’ять діб тому) надвечір, я хитрим обманом, яко тать у нощі,[1-32] викрав у Катерини Іванівни ключ від її скрині, витяг, що лишилося від принесеної платні, скільки там було, вже не пам’ятаю, і от, дивіться на мене, все! П’ятий день із дому, і там мене шукають, і службі кінець, і віцмундир у пивниці біля Єгипетського мосту[1-33] в заставу віддав, а замість того одержав це одіяння… і всьому кінець!

Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв’язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:

– А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе-хе-хе!

– Невже дала? – крикнув хтось із відвідувачів, крикнув і зареготав що мав сили.

– Оцей самий півштоф[1-34] на її гроші й куплено,– промовив Мармеладов, звертаючись тільки до Раскольникова.– Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив… Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася…

Так не на землі, а там… за людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірш болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте? Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіглярніший, аби ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати. Розумієте, розумієте, добродію мій, що означає ця чистота? Ну, а я от, кровний, сказати, батько її, тридцять отих копійок і забрав собі на похмілля! І п’ю оце. І вже пропив!.. Ну, хто ж такого, як я, пожаліє? га? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Кажи, добродію, жаль чи ні? Хе-хе-хе-хе!

Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.

– А навіщо тебе жаліти? – крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.

Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.

– Жаліти! навіщо мене жаліти! – раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів. – Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп’яти треба, розіп’яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп’явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп’яття, бо не веселощів жадаю,– а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаше, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас Той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, Він єдиний, Він і судія. Прийде в той день і спитає: “А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п’яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла? ” І скаже: “Приіди! Я вже простив тебе раз… Простив тебе раз… Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много…”[1-35] І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить… Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних… І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: “Виходьте, – скаже, – і ви! Виходьте п’яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!” І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: “Свині ви! образу звіриного і печаті його;[1-36] але приідіть і ви!” І возглаголять премудрі, возглаголять розумні: “Господи! навіщо цих приємлеш?” І скаже: “Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден із них сам не вважав себе гідним цього…” І простягне до нас руки свої, і ми припадемо… і заплачемо… і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!., і всі зрозуміють… і Катерина Іванівна… і вона зрозуміє… Господи, хай прийде царствіє твоє!

І він сів на ослін, виснажений І знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. Слова його справили деяке враження; на хвилину запанувала мовчанка, та незабаром знову залунали сміх і лайка:

– Розсудив!

– Забрехався!

– Чиновник!

І так далі, і тому подібне.

– Ходімо, добродію,– сказав раптом Мармеладов, підводячи голову і звертаючись до Раскольникова, – доведіть мене…. Будинок Козеля, у дворі. Пора… до Катерини Іванівни…

Раскольникову давно вже хотілося піти, допомогти ж тому він думав і сам. Мармеладов виявився багато слабший на ноги, ніж на мову, і всією вагою обперся на юнака. Пройти треба було кроків двісті-триста. Чим ближче вони підходили до будинку, тим більше опановували п’яницю збентеження і страх.

– Я не Катерини Іванівни тепер боюся, – бурмотів він, хвилюючись, – і не того, що вона мені чуба скубти почне. Що там чуб! Дурниця чуб! Це я кажу! Воно навіть і краще, коли скубти почне, а я не того боюся… я… погляду її боюсь… еге ж… погляду… Червоних плям на щоках теж боюсь… і ще – її дихання боюсь… Чи бачив ти, як при цій хворобі дихають… коли схвильовані? Дитячого плачу теж боюсь… Бо, коли Соня не нагодувала, то… вже не знаю що! не знаю! А того, що битиме, не боюсь… Знай, чоловіче, що для мене такі побої не кара, а насолода… Бо без цього я й сам не можу обійтись. Воно краще. Хай попоб’є, душу розважить… воно краще… А от і будинок. Козелів будинок. Слюсаря, німця, багатого… веди!

Вони ввійшли з двору і піднялися на четвертий поверх. На сходах щодалі ставало темніше. Була вже майже одинадцята година, і хоч цієї пори в Петербурзі немає справжньої ночі, та вгорі на сходах було дуже темно.

Маленькі темні від бруду двері в самому кінці сходів були відчинені. Недогарок освітлював убогу кімнату кроків на десять завдовжки; всю її було видно з сіней. У кімнаті панувало безладдя, скрізь було розкидане різне дитяче дрантя. Задній куток був завішаний дірявим простиралом. За ним, певно, стояло ліжко. В самій же кімнаті були всього тільки два стільці і клейончастий, дуже обідраний диван, перед яким стояв старий кухонний сосновий стіл, нефарбований і нічим не покритий. На краю стола згасав лойовий недогарок у залізному свічнику. Виходило, що Мармеладов мешкав у окремій кімнаті, а не в кутку, але кімната його була прохідною. Двері в дальші приміщення чи клітки, на які була поділена квартира Амалії Ліппевехзель, були прочинені. Там стояв шум і галас. Реготали. Здається, грали в карти і пили чай. Долинали часом слова досить нецеремонні.

Раскольников одразу ж пізнав Катерину Іванівну. Це була страшенно схудла жінка, тонка, досить висока і струнка, з прекрасним ще темно-русявим волоссям і справді з розчервонілими до плям щоками. Вона ходила туди й сюди по своїй невеликій кімнаті, притиснувши руки до грудей, із засмаглими губами і нерівно, уривчасто дихала. Очі її блищали, мов у пропасниці, але погляд був різкий і нерухомий, і болісне враження справляло це сухотне і схвильоване обличчя при прощальному світлі згасаючого недогарка, що тремтіло на обличчі її. Раскольникову вона здалася років тридцяти, і справді була не пара Мармеладову… Прибулих вона не почула і не помітила, здавалося, вона була в якомусь забутті, не слухала і не бачила. В кімнаті було душно, але вона не відчинила вікна, зі сходів ішов сморід, але двері на сходи були не зачинені; з внутрішніх приміщень, крізь прочинені двері, пливли хвилі тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не зачиняла. Найменша дівчинка, років шести, спала на підлозі, якось сидячи, скорчившись і уткнувши голову в диван. Хлопчик, на рік старший за неї, весь тремтів у кутку і плакав. Його, певно, тільки що били. Старша дівчинка, років дев’яти, височенька і тоненька, як сірник, у самій благенькій і геть подертій сорочечці і в накинутому на голі плечі старому драдедамовому бурнусику, пошитому їй, певно, два роки тому, бо він не сягав тепер і до колін, стояла в кутку біля маленького брата, обхопивши його шию своєю довгою, висохлою як тріска рукою. Вона, здається, заспокоювала його, щось нашіптувала йому, всіляко стримувала, щоб він, бува, знову не захникав, і водночас з острахом стежила за матір’ю своїми великими-великими темними очима, які здавалися ще більшими на її схудлому і зляканому личку. Мармеладов, не заходячи в кімнату, став біля порога навколішки, а Раскольникова проштовхнув наперед. Жінка, побачивши незнайомого, машинально спинилася перед ним, на мить опам’ятавшись і немовби міркуючи: чого це він увійшов? Та, певно, їй зразу ж здалося, що він іде в дальші кімнати, бо їхня була прохідною. Зміркувавши це і не звертаючи вже більше на нього уваги, вона підійшла до дверей у сіни, щоб зачинити їх, і раптом скрикнула, побачивши чоловіка, що стояв біля порога навколішках.

– А! – закричала вона несамовито, – повернувся! Арештант! Недолюдок!.. А де гроші? Що в тебе в кишені, показуй! І одяг не той! Де твій одяг? де гроші? кажи!..

І вона кинулася його обшукувати. Мармеладов зараз же слухняно і покірливо розвів руки на обидва боки, щоб тим полегшити обшук кишень. Грошей не було й копійки.

– Де ж гроші? – кричала вона.– О господи, невже він усе пропив! Адже дванадцять карбованців у скрині лишалося!.. – і раптом, розлютившись, вона вхопила його за волосся і потягла в кімнату. Мармеладов сам полегшував її зусилля, покірливо повзучи за нею на колінах.

– І це для мене насолода! І це для мене не кара, а на-со-ло-да, ша-нов-ний до-бро-ді-ю! – вигукував він, струшуваний за волосся і навіть раз стукнувшись лобом об підлогу. Дитина, що спала долі, прокинулась і заплакала. Хлопчик у кутку не витримав, задрижав, закричав і кинувся до сестри страшенно переляканий, мало не в припадку. Старша дівчинка тремтіла зо сну, мов лист.

– Пропив! Усе, усе пропив! – кричала в розпачі сердешна жінка, – і одяг не той! Голодні, голодні! (і, ламаючи руки, вона показувала на дітей). О, трикляте життя! А вам, вам не сором,– раптом напустилася вона на Раскольникова, – з шинку! Ти з ним пив? Ти теж з ним пив! Геть!

Юнак поспішив піти, не кажучи й слова. До того ж внутрішні двері широко відчинилися, і з них виглянуло кілька цікавих. Визирали зухвалі осміхнені голови з цигарками і люльками, в ярмулках. Видно було фігури в халатах і зовсім розхристані, у легких до непристойності костюмах, деякі з картами в руках. Особливо потішалися вони, коли Мармеладов, якого тягали за волосся, кричав, що це для нього насолода. Почали навіть входити в кімнату; розлігся, нарешті, зловісний вереск; це продиралася вперед сама Амалія Ліппевехзель, щоб навести порядок по-своєму, всоте налякати сердешну жінку лайливим наказом завтра ж звільнити квартиру. Виходячи, Раскольников устиг засунути руку в кишеню, загріб скільки потрапило мідяків, що залишалися з розміняного в пивниці карбованця, і непомітно поклав на вікно. Потім уже на сходах він схаменувся і хотів був повернутися.

“Ну й дурницю я зробив,– подумав він,– тут у них Соня є, а мені самому потрібно”. Та, зміркувавши, що взяти назад уже не можна і що все-таки він і без того не взяв би, він махнув рукою і пішов додому. “Соні ж помадди теж треба,– міркував він далі, йдучи вулицею, і ущипливо всміхнувся,– щось же коштує ця чистота… Гм! А Сонечка ж, десь певно, сьогодні і сама збанкрутує, бо ризик же, полювання на красного звіра… золотопромисловість…[1-37] от вони всі, виходить, і на бобах завтра без моїх грошей… Он яка Соня! Однак який же колодязь зуміли викопати! і користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!”

Він задумався.

– Ну, а коли я збрехав,– мимоволі аж вигукнув він раптом, – коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, тоді інше все – забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..

III

Наступного дня він прокинувся вже пізно, після тривожного сну, що анітрохи не підкріпив його. Прокинувся він жовчний, роздратований, злий і з ненавистю озирнув свою кімнату. Ця малюсінька комірчина, кроків на шість завдовжки, мала жалюгідний вигляд із своїми жовтенькими запиленими шпалерами, що скрізь повідліплювалися від стін, і була така низенька, що хоч трохи високій людині ставало в ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю. Меблі пасували до приміщення: було три старих стільці, не зовсім справних, фарбований стіл у кутку, на якому лежало кілька зошитів і книжок; вже з самого того, який товстий шар пилу укривав їх, видно було, що до них давно вже не доторкалася нічия рука; і, нарешті, – незграбна велика софа, яка займала мало не всю стіну і вшир половину всієї кімнати, колись оббита ситцем, але тепер геть уся обідрана, що правила Раскольникову за ліжко. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, вкриваючись своїм старим, зношеним студентським пальтом і користуючись невеликою подушечкою, під яку підкладав усе, що мав з білизни, чисте і брудне, щоб було вище в головах. Перед софою стояв маленький столик.

Важко було б більш опуститись і обрости брудом; але Раскольникову це було навіть приємно в його теперішньому душевному стані. Він зовсім замкнувся в собі, мов черепаха у своїй шкаралупі, і навіть обличчя служниці, яка мала йому прислужувати і заглядала іноді в його кімнату, викликало в нього приплив жовчі і конвульсії. Так буває у деяких мономанів,[1-38] що занадто на чомусь зосередилися. Квартирна хазяйка його вже два тижні не посилала йому їжі, а йому й на думку не спадало досі піти й порозумітися з нею, хоч і сидів без обіду. Настя, куховарка і єдина хазяйчина служниця, почасти рада була такому настроєві пожильця і зовсім перестала в нього прибирати й замітати, так тільки, раз на тиждень, раптом бралася за віник. Вона ж і розбудила його тепер.

– Вставай, чого спиш! – гримнула вона над ним,– десята година. Я тобі он чаю принесла; може, вип’єш чайку? Охляв, мабуть?

Пожилець розплющив очі, здригнувся і пізнав Настю.

– А чай від хазяйки, чи як? – спитав він, повільно і з хворобливим виглядом підводячись на софі.

– Де там від хазяйки!

Вона поставила перед ним свій власний надтріснутий чайник, з уже спитим чаєм, і поклала дві жовті грудочки цукру.

– Ось, Насте, візьми, будь ласка,– сказав він, пошукавши в кишені (він так і спав одягнений) і витягши кілька мідяків,– піди і купи мені сайку. Та візьми там у ковбасній ковбаси трохи, яка найдешевша.

– Сайку я тобі зараз принесу, а чи не хочеш часом замість ковбаси щів? Добрі щі, вчорашні. Ще вчора тобі залишила, а ти прийшов пізно. Добрі щі.

Коли щі були принесені і він почав їсти, Настя сіла проти нього на софі і завела балачку. Вона була з села родом і дуже балакуча.

– А Парасковія Павлівна в поліцію он на тебе хоче скаржитись, – сказала вона.

Він дуже скривився.

– В поліцію? Чого їй треба?

– Грошей не платиш і хватири не звільняєш. Звісно, чого треба.

– Ат, до біса, ще цього не вистачало, – бурмотів він, зціплюючи зуби, – ні, це мені тепер… не до речі… Дурна вона, – додав він уголос. – Я сьогодні до неї зайду, поговорю.

– Що дурна вона, то це так, така ж, як і я, а ти чого ж, розумний, лежиш, як той лежень, пуття від тебе не видно? Раніш, кажеш, дітей ходив учити, а тепер чом нічого не робиш?

– Я роблю… – неохоче й суворо промовив Раскольников.

– Що робиш?

– Діло…

– Яке діло?

– Думаю,– серйозно відповів він, помовчавши.

Настя так і зайшлася сміхом. Вона була сміхотлива, і коли бува розсмішить хто, сміялася нечутно, колихаючись і трясучись усім тілом, аж поки й самій робилося млосно.

– Десь, певно, грошей купу надумав? – спромоглася вона, нарешті, вимовити.

– Без чобіт не можна дітей вчити. Та й наплювати!

– А ти в колодязь не плюй!

– За дітей мідяками платять. Що на копійки зробиш, – неохоче казав він далі, мовби відповідаючи на власні думки.

– А тобі б зразу весь капітал?

Він зчудовано глянув на неї.

– Еге ж, весь капітал, – твердо відповів він, помовчавши.

– Ну, ти легше, а то злякаєш; дуже вже страшно. Ну, то по сайку йти чи ні?

– Про мене.

– Стривай! От і забула! Тобі ж лист вчора без тебе прийшов.

– Лист! мені! Від кого?

– Від кого, не знаю. Три копійки листоноші своїх дала. Повернеш, чи як?

– Та неси ж, бога ради неси! – закричав, хвилюючись, Раскольников, – господи!

За хвилину з’явився лист. Так і є: від матері, з Р-ї губернії.[1-39] Він навіть зблід, беручи його. Давно вже не одержував він листів; а тепер і ще щось інше зненацька стиснуло йому серце.

– Насте, йди собі бога ради, ось твої три копійки, тільки йди швидше!

Лист тремтів у руках його, він не хотів розпечатувати при ній: хотів лишитися один з цим листом. Коли Настя пішла, він швидко підніс його до губів і поцілував, – потім довго ще вдивлявся в почерк адреси, в знайомий і милий йому дрібний і косенький почерк його матері, яка вчила його колись читати й писати. Він зволікав, він навіть немовби боявся чогось. Нарешті розпечатав: лист був чималий, важкий, на два лоти:[1-40] два великі поштові аркуші були списані дрібно-дрібнесенько.

“Любий мій Родю, – писала мати, – от уже більш як два місяці я не розмовляла з тобою листовно, через що сама страждала і навіть іншим разом ночі не спала, думаючи. Та, певно, ти не закинеш мені це вимушене моє мовчання. Ти знаєш, як я люблю тебе; ти один у нас, у мене і в Дуні, ти наше все, вся надія, сподівання наше. Що було зі мною, коли я довідалася, що ти вже кілька місяців як залишив університет, бо не маєш чим утримувати себе, і що уроків та інших заробітків твоїх вже не стало. Чим могла я з моїми стома двадцятьма карбованцями на рік пенсіону допомогти тобі? П’ятнадцять карбованців, які я послала тобі чотири місяці тому, я позичала, як ти й сам знаєш, у рахунок того ж таки пенсіону, в тутешнього нашого купця Опанаса Івановича Бахрушина. Він добра людина і був ще приятелем твого батька. Але, давши йому право на одержання за мене пенсіону, я змушена була чекати, поки виплачу весь борг, а це тільки тепер здійснилося, отож я нічого не могла за весь цей час послати тобі. Але тепер, хвалити Бога, я, здається, можу тобі ще вислати, та й взагалі ми можемо тепер навіть похвалитися фортуною, про що й поспішаю повідомити тебе. І, по-перше, чи здогадуєшся ти, мій любий Родю, що сестра твоя от уже півтора місяця як живе зі мною, і ми вже більше не розлучимось ніколи. Слава тобі Господи, кінчилися її муки, але розповім тобі все докладно, щоб ти дізнався, як усе було і що ми від тебе досі приховували. Коли ти писав мені, два місяці тому, що чув від когось, нібито Дуня терпить багато грубощів у домі панів Свидригайлових, і допитувався у мене докладних пояснень, – що могла я тоді написати тобі у відповідь? Коли б я написала тобі всю правду, то ти, десь певно, все б кинув і хоч пішки, а прибув би до нас, бо я і характер і серце твоє знаю, і ти б не дав скривдити твою сестру. Я ж сама була в розпачі, та що ж мала робити? Я ж і сама всієї правди тоді не знала. Головна ж трудність була в тому, що Дунечка, ставши минулого року в їх дім гувернанткою, взяла наперед аж сто карбованців з умовою, що кожного місяця робитимуть вирахування з її платні, отже, і не можна було кинути роботу, не сплативши боргу. Гроші ж ті (тепер можу тобі все розповісти, серденько моє, Родю) взяла вона більше для того, щоб надіслати тобі шістдесят карбованців, які тобі були такі потрібні тоді, ті самі, що їх ти одержав від нас торік. Ми тоді тебе обманули, написали, що це з грошей, які Дунечка відклала раніше, але це було не так, а тепер пишу тобі всю правду, бо все тепер змінилося раптом, з волі Божої, на краще, і щоб ти знав, як любить тебе Дуня і яке в неї неоціненне серце. Справді, пан Свидригайлов спочатку поводився з нею дуже брутально і дозволяв собі різні нечемності і насмішки за столом… Але не хочу вдаватися в усі ці тяжкі подробиці, щоб не хвилювати тебе даремно, коли вже все тепер скінчилося. Коротко кажучи, незважаючи на добре і благородне ставлення Марфи Петрівни, дружини п. Свидригайлова, і всіх домашніх, Дунечці було дуже тяжко, особливо коли п. Свидригайлов перебував, за старою полковою звичкою своєю, під впливом Бахуса.[1-41] Та що ж з’ясувалося згодом? Уяви собі, що цей навіжений давно вже почував до Дуні пристрасть, але все приховував під виглядом грубощів і зневаги до неї. Може, він і сам соромився і жахався власних легкодумних надій, згадуючи, що він же в літах і батько сімейства, а тому й злостився мимоволі на Дуню. А може, брутальністю свого поводження і насмішками хотів тільки приховати від інших усю істину. Та, нарешті, не стримався і насмілився зробити Дуні неприховану і мерзотну пропозицію, обіцяючи всіляко її обдарувати і, крім того, кинути все і виїхати з нею в інший маєток, а то і за кордон. Можеш уявити всі її страждання! Залишити одразу роботу не можна було не тільки через той борг, але й жаліючи Марфу Петрівну, яка могла б що-небудь запідозрити, таким чином довелося б посіяти в родині чвари. Та й для Дунечки був би великий скандал, вже б так не минулося. Були тут ще й різні інші причини, отже, раніше як за шість тижнів Дуня ніяк не могла сподіватися вирватись з цього жахливого дому. Ти, звичайно, знаєш Дуню, знаєш, яка вона розумна і з яким твердим характером. Дунечка багато може стерпіти і навіть в крайньому разі знайти в собі стільки самовладання, щоб не втратити своєї твердості. Вона навіть мені не написала про все, щоб не засмутити мене, а ми часто обмінювалися вістями. Кінець цьому прийшов несподівано. Марфа Петрівна випадково підслухала свого чоловіка, який умовляв Дунечку в саду, і, зрозумівши все зовсім неправильно, в усьому її ж і звинуватила, гадаючи, що то вона є всьому причиною. Сталася у них тут же в саду жахлива сцена: Марфа Петрівна навіть ударила Дуню, не хотіла нічого слухати, а сама цілу годину репетувала і, нарешті, наказала зараз же одвезти Дуню до мене в місто простим селянським возом, на який поскидали всі її речі, білизну, плаття, так як брали, не-складене і незв’язане. А тут ще почалася злива, і Дуня, скривджена й ославлена, змушена була проїхати з візником аж сімнадцять верст на відкритому возі. Подумай тепер, що могла я тобі написати в листі, відповідаючи на твій, якого одержала два місяці тому, і про що писати? Сама я була в розпачі, правду написати тобі не сміла, бо надто великого тобі б це завдало болю, надто засмутило б тебе й обурило, та й що міг би ти вдіяти? Ще б себе занапастив, та й Дунечка забороняла, а писати про всякі дрібнички, про те, про се, коли на душі таке горе, я не могла. Цілий місяць у нас по всьому місту ходили плітки про цю історію, і до того вже дійшло, що нам навіть до церкви не можна було ходити з Дунею через зневажливі погляди й перешіптування, і навіть уголос при нас бували розмови. Усі знайомі від нас відвернулися, всі перестали навіть вітатись, і я достеменно дізналася, що купецькі прикажчики і деякі канцеляристи намірялися учинити нам страшну образу, вимазавши дьогтем ворота нашої оселі,[1-42] так що хазяїн почав вимагати, щоб ми вибралися з квартири. А причиною всього цього була Марфа Петрівна, яка встигла звинуватити й ославити Дуню в усіх домах. Вона у нас з усіма знайома і того місяця раз у раз приїздила в місто, і через те, що вона трохи балакуча і любить розповідати про свої сімейні справи, а особливо скаржитись на свого чоловіка всім і кожному, що дуже негарно, то й рознесла всю історію за короткий час не тільки в місті, але й по цілому повіті. Я захворіла, Дунечка ж виявила більше твердості, і коли б ти бачив, як вона все зносила і мене ж розважала і підбадьорювала! Вона ангел! Та, завдяки милосердю Божому, наші муки скінчилися: пан Свидригайлов схаменувся і розкаявся і, певно, пожалівши Дуню, дав Марфі Петрівні повні й переконливі докази всієї Дунеччиної безвинності, а саме: лист, який Дуня ще до того, як Марфа Петрівна застала їх у саду, змушена була написати і передати йому, щоб відхилити особисті розмови і таємні зустрічі, що їх він домагався, і який, після від’їзду Дунечки, залишився у п. Свидригайлова. В цьому листі вона щонайпалкіше і з величезним обуренням докоряла йому саме за неблагородність його поведінки щодо Марфи Петрівни, нагадувала йому, що він батько і сім’янин і, нарешті, як негідно з його боку мучити і робити нещасною і без того вже нещасну і беззахисну дівчину. Словом, любий Родю, лист той так благородно і зворушливо написаний, що я ридала, читаючи його, і досі не можу читати його без сліз. Крім того, на користь Дуні були й свідчення слуг, які бачили і знали багато більше, ніж гадав сам п. Свидригайлов, як це і завжди буває. Марфа Петрівна була страшенно вражена і “знову вбита”, як сама вона нам признавалася, та зате цілком переконалася в безвинності Дунеччиній і наступного ж дня, в неділю, приїхавши просто в собор, на колінах і зі слізьми благала Владичицю послати їй силу знести це нове випробування і виконати свій обов’язок. Потім, просто з собору, ні до кого не заїжджаючи, прибула до нас, розповіла нам усе, гірко плакала і, щиро каючись, обнімала Дуню і благала простити її. Того ж ранку, не гаючись, просто від нас поїхала по всіх знайомих у місті і скрізь у найприємніших для Дунечки словах, проливаючи сльози, зняла ганьбу з неї і вихваляла благородство її почуттів і поведінки. Мало того, всім показувала і читала вголос власноручний лист Дунеччин до пана Свидригайлова і навіть давала списувати з нього копії (що, мені здається, вже й зайве). Таким чином, їй довелося кілька днів поспіль об’їжджати всіх у місті, бо деякі почали ображатись, що іншим віддано перевагу, і, таким чином, завелися черги, так що в кожному домі вже чекали і всі наперед знали, що такого ось дня Марфа Петрівна ось там читатиме цей лист, і на кожне читання знову збиралися навіть і ті, хто той лист вже кілька раз слухали і в себе вдома, і в інших знайомих по черзі. На мою думку, багато, дуже багато тут було зайвого, але Марфа Петрівна такої вже вдачі. Принаймні вона цілком зняла безчестя з Дунечки, і весь бруд цієї справи ліг незгладимою ганьбою на її чоловіка, як на головного винуватця, так що мені навіть і шкода його; занадто вже суворо обійшлися з цим навіженим. Дуню одразу ж почали запрошувати давати уроки в деяких домах, та вона відмовилась. Взагалі всі раптом почали до неї ставитись з особливою повагою. Все це допомогло, головним чином, і тому несподіваному випадкові, через який тепер багато що змінюється, можна сказати, вся доля наша. Знай, любий Родю, що до Дуні посватався жених і що вона встигла вже дати свою згоду, про що і поспішаю сповістити тебе якнайшвидше. І хоч справа ця уладналася і без твоєї поради, та ти, мабуть, не будеш ні на мене, ні на сестру в претензії, бо, як сам побачиш з усього, чекати і відкладати, поки одержимо твою відповідь, було б для нас неможливо. Та й сам ти не міг би заочно зважити все як годиться. А сталося так. Він уже надвірний радник,[1-43] Петро Петрович Лужин, і далекий родич Марфи Петрівни, яка багато цьому сприяла. Почав з того, що через неї сповістив про бажання з нами познайомитись, був як слід прийнятий, пив каву, а наступного дня надіслав листа, в якому дуже чемно освідчився і просив, щоб відповіли не гаючись і остаточно. Людина він ділова і зайнята, і поспішає тепер до Петербурга, так що йому кожна хвилина дорога. Звичайно, ми спочатку були дуже вражені, бо сталося все це занадто швидко і несподівано. Міркували і роздумували ми разом увесь той день. Він цілком благонадійний і забезпечений, служить на двох посадах і вже має свій капітал. Правда, йому вже сорок п’ять років, але він досить непоганий на вроду і ще може подобатись жінкам, та й взагалі людина він дуже солідна і пристойна; трохи тільки похмурий і немовби гордовитий. Але це, може, тільки так здається з першого погляду. Та й попереджаю тебе, любий Родю, коли зустрінешся з ним у Петербурзі, що станеться дуже скоро, то не роби висновку надто швидко, зопалу, як це властиво тобі, коли на перший погляд тобі щось у ньому і не сподобається. Кажу це про всякий випадок, хоч і впевнена, що він справить на тебе приємне враження. Та й крім того, щоб пізнати будь-яку людину, треба підходити до неї поступово й обережно, щоб не помилитися, не піддатися упередженню, бо помилку дуже важко потім виправити і загладити. А Петро Петрович, принаймні за багатьма ознаками, людина вельми поважна. Під час першого ж свого візиту він заявив нам, що він людина статечна, але багато в чому поділяє, як сам він висловився, “переконання нових поколінь наших” і ворог усіх забобонів. Говорив він і ще багато чого, бо трохи начебто гонористий і дуже любить, щоб його слухали, але ж це майже не порок. Я, звичайно, мало зрозуміла, та Дуня пояснила мені, що він хоч і невеликої освіти, але розумний і, здається, добрий. Ти знаєш характер сестри твоєї, Родю. Це дівчина тверда, розсудлива, терпелива і великодушна, хоч і з палким серцем, це я добре в ній вивчила. Звичайно, ні з її, ні з його боку особливої любові тут немає, та Дуня, крім того що дівчина розумна, – водночас і благородна, мов ангел, і за обов’язок вважатиме зробити щасливим свого чоловіка, який у свою чергу дбатиме про її щастя, а в останньому ми не маємо, поки що, великих причин сумніватися, хоч і швидко щось, правду кажучи, уладналася справа. До того ж він дуже розважливий і, звичайно, сам побачить, що його власне подружнє щастя буде тим певнішим, чим щасливішою буде за ним Дунечка. А що там які-небудь нерівності в характері, які-небудь старі звички і навіть деяка розбіжність у поглядах (чого і в найщасливіших подружжях уникнути не можна), то щодо цього Дунечка сама мені сказала, що вона на себе надіється, що турбуватися тут нічого і що вона багато чого може стерпіти, за умови, коли дальші стосунки будуть чесні і справедливі. Він, до речі, і мені здався спочатку начебто різким, але ж це, можливо, саме через те, що він прямодушний. Напевно це саме так. Наприклад, при другому візиті, вже діставши згоду, в розмові він висловився, що ще й раніше, не знаючи Дуні, вирішив узяти дівчину чесну, але без посагу, і обов’язково таку, що вже зазнала злиднів; бо, як пояснив він, чоловік нічим не повинен бути зобов’язаний своїй дружині, а багато краще, коли дружина вважає чоловіка за свого благодійника. Додам, що він висловився трохи м’якше і лагідніше, ніж я написала, бо я забула його справжні слова, а пам’ятаю саму тільки думку, і, крім того, сказав він це аж ніяк не умисне, а, певно, проговорився, захопившись розмовою, так що навіть старався потім виправитись і пом’якшити, та мені все-таки здалося це трохи начебто різким, і я сказала потім Дуні. А Дуня з досадою навіть відповіла мені, що “слова ще не дія”, і це, звичайно, правильно. Перед тим як вирішити все, Дунечка не спала цілу ніч і, гадаючи, що я вже сплю, встала з ліжка І цілу ніч ходила туди й сюди кімнатою; нарешті, стала навколішки і довго та гаряче молилася перед іконою, а вранці об’явила мені, що дає згоду.

Я вже згадала, що Петро Петрович їде тепер до Петербурга. У нього там великі справи, і він хоче відкрити в Петербурзі публічну адвокатську контору.[1-44] Він уже давно займається клопотанням по судах у різних позовах і цими днями виграв один великий позов. А в Петербург йому тим потрібніше, що там у нього одна велика справа в сенаті.[1-45] Отже, любий Родю, він і тобі може стати в пригоді, навіть в усьому, і ми з Дунею вже вирішили, що ти, навіть із сьогоднішнього дня, міг би напевно почати свою майбутню кар’єру і вважати долю свою вже ясно визначеною. О, коли б це справдилося! Це була б така вигода, що треба вважати її не інакше як за пряму до нас милість Вседержителя. Дуня тільки й мріє про це. Ми вже ризикнули сказати кілька слів щодо цього Петрові Петровичу. Він висловився обережно і сказав, що, звичайно, оскільки йому без секретаря обійтись не можна, то, певна річ, краще платити жалування родичеві, ніж чужому, коли тільки він виявиться здібним до такої роботи (ще б пак ти та не був би здібним!), але ж тут-таки висловив і сумніви, мовляв, університетські заняття твої не залишать тобі часу для роботи в його конторі. Розмова тоді на тому й скінчилася, але Дуня ні про що, крім цього, тепер і не думає. Вона тепер, уже кілька днів, просто в якомусь запалі і склала вже цілий проект про те, що згодом ти зможеш стати товаришем і навіть компаньйоном Петра Петровича в його позовних справах, тим паче що ти сам на юридичному факультеті. Я, Родю, цілком з нею згодна і поділяю всі її плани і сподівання, бо бачу в них повну ймовірність, і, незважаючи на теперішню, цілком зрозумілу ухильність Петра Петровича (бо він тебе ще ж не знає), Дуня твердо впевнена, що досягне всього своїм добрим впливом на майбутнього чоловіка, і в цьому вона переконана. Певна річ, ми остереглися проговоритись Петрові Петровичу хоч про що-небудь із цих дальших мріянь наших і, головне, про те, що ти будеш його компаньйоном. Він людина статечна і, можливо, сприйняв би дуже сухо, бо все це здалося б йому самим тільки мріянням. Ні я, ні Дуня й півслова ще не говорили з ним про велику надію нашу, що він допоможе нам сприяти тобі грішми, поки ти в університеті, тому не говорили, що, по-перше, це й само собою влаштується згодом, і він, напевно, без зайвих слів, сам запропонує (ще б пак у цьому та відмовив би він Дунечці). Тим більше що ти й сам можеш стати його правою рукою у конторі і діставати цю допомогу не як благодіяння, а як заслужену тобою платню. Так хоче влаштувати Дунечка, і я з нею цілком згодна. По-друге, тому не говорили, що мені особливо хотілося, щоб, коли відбудеться теперішня ваша зустріч, ви залишилися б як рівний з рівним. Коли Дуня захоплено говорила йому про тебе, він відповів, що всяку людину треба спочатку роздивитися самому, і якнайближче, щоб робити якийсь висновок, і що він уже сам, познайомившись з тобою, складе про тебе свою думку. Знаєш що, серце моє, Родю, мені здається, з деяких міркувань (які, проте, зовсім не стосуються Петра Петровича, а так, з деяких моїх власних, особистих, навіть, може, старечих, баб’ячих капризів), – мені здається, що я, можливо, краще зроблю, якщо житиму після їх шлюбу окремо, як і тепер живу, а не разом з ними. Я переконана цілком, що він буде такий благородний і делікатний, що й сам запросить мене і запропонує мені не розлучатися більше з дочкою, і коли ще не говорив досі, то, певна річ, тому, що й без слів це само собою зрозуміло; але я відмовлюсь. Я помічала в житті не раз, що тещі не дуже вже бувають чоловікам до серця, а я не тільки не хочу бути хоч комусь навіть найменшим тягарем, але й сама хочу бути зовсім вільною, поки у мене хоч який-небудь шматок та такі діти, як ти і Дунечка. Якщо можна буде, то оселюся біля вас обох, тому що, Родю, найприємніше ж я приберегла на кінець листа: знай же, любий друже мій, що, може, дуже скоро ми зійдемось усі разом знову й обнімемось усі троє після майже трирічної розлуки! Вже напевно вирішено, що я і Дуня виїжджаємо до Петербурга, коли саме, не знаю, але, в усякому разі, дуже, дуже скоро, навіть, може, через тиждень. Усе залежить від розпоряджень Петра Петровича, який тільки-но роздивиться в Петербурзі, зараз же і повідомить нас. Він хоче, з деяких міркувань, якнайшвидше поспішити з церемонією шлюбу і навіть, коли можна буде, справити весілля в ці ж м’ясниці,[1-46] а якщо не пощастить, бо дуже вже короткий строк, то зразу ж після Пречистої.[1-47]

О, з яким щастям пригорну я тебе до мого серця! Дуня страшенно хвилюється, думаючи про радісну зустріч з тобою, і сказала якось жартома, що вже тільки задля цього пішла б за Петра Петровича. Ангел вона! Вона тепер нічого тобі не приписує, а веліла тільки мені написати, що їй так багато треба сказати тобі, так багато, що тепер у неї і рука не піднімається взятися за перо, бо в кількох рядках нічого не напишеш, а тільки себе розстроїш; веліла ж тебе обійняти якнайміцніше і передати тобі без ліку поцілунків” Але, незважаючи на те, що ми, може, дуже скоро самі зійдемося особисто, я все-таки тобі цими днями пошлю грошей, скільки зможу більше. Тепер, як довідалися всі, що Дунечка виходить за Петра Петровича, і мій кредит раптом збільшився, і я напевно знаю, що Опанас Іванович повірить мені тепер, у рахунок пенсіону, навіть до сімдесяти п’яти карбованців, так що я тобі, може, карбованців двадцять п’ять або навіть тридцять пришлю. Прислала б і більше, та побоююсь за наші витрати подорожні, і хоч Петро Петрович був такий добрий, що взяв на себе частину витрат на переїзд наш до столиці: сам запропонував власним коштом доставити наш вантаж і велику скриню (якось у нього там через знайомих), але все-таки нам треба мати дещо і на перший час по приїзді до Петербурга, куди не можна з’явитися без копійки, хоч на перші дні. А втім, ми вже розрахували з Дунечкою все до найменших дрібниць, і вийшло, що дорога коштуватиме небагато. До залізниці від нас усього тільки дев’яносто верст, і ми вже про всякий випадок домовилися з одним знайомим нам дядьком-візником, а там ми з Дунечкою преблагополучно прокотимося в третьому класі.[1-48] Отож, може, я тобі не двадцять п’ять, а усі тридцять карбованців примудрюся прислати. Але досить, два аркуші кругом списала, і місця вже більше не залишається, отака наша історія; ну та й пригод же скільки назбиралося! А тепер, серденько моє, Родю, обнімаю тебе до близької зустрічі нашої і благословляю тебе материнським благословенням моїм. Люби Дуню, свою сестру, Родю, люби так, як вона тебе любить, і знай, що вона тебе безмірно, більш за себе саму любить. Вона ангел, а ти, Родю, ти у нас все – вся надія наша, всі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі. Чи молишся ти Богові, Родю, як і колись, і чи віриш ти в благість Творця і Визволителя нашого? Боюсь я, в серці своєму, чи не зачепило і тебе нове модне безвір’я? Коли так, то я за тебе молюся. Згадай, любий, як ще в дитинстві своєму, за життя твого батька, ти лепетав молитви свої у мене на колінах і які ми всі були тоді щасливі! Прощай, або, краще, до побачення! Обнімаю тебе міцно-міцно і цілую без ліку.

Твоя до смерті

Пульхерія Раскольникова”.

Майже весь час, поки читав Раскольников, від самого початку листа, обличчя його було мокре від сліз, але коли він закінчив, воно було бліде, скривлене судорогою, і тяжка, жовчна, зла усмішка зміїлася на його губах. Він припав головою до своєї благенької і заяложеної подушки і думав, довго думав. Дуже колотилося його серце, збурювались його думки. Нарешті йому зробилося душно і тісно в цій жовтій комірчині, схожій на шафу або на скриню. Зору і думці не вистачало простору. Він ухопив капелюха і вийшов, цього разу вже не побоюючись зустрітися з кимсь на сходах: забув він про це. Прямував же він до Васильєвського острова через В-й проспект,[1-49] наче поспішаючи туди в якійсь справі, але, за своїм звичаєм, він не помічав дороги, ішов, щось шепочучи, і навіть промовляв уголос до себе, чим дуже дивував зустрічних. Багато хто вважав його за п’яного.

IV

Лист матері змучив його. Але відносно найголовнішого, капітального пункту сумнівів у нього не виникло й на мить, навіть тоді ще, як він читав листа. Найголовніше в цій справі він уже вирішив, і вирішив остаточно: “Не бути цьому шлюбові, поки я живий, і під три чорти добродія Лужина!”

“Бо ця справа очевидна, – бурмотів він сам до себе, осміхаючись і наперед злісно торжествуючи від думки, що буде тільки так, як він вирішив.– Ні, матусю, ні, Дуню, не обманути мене вам!.. І ще просять вибачити, що моєї поради не спитали і без мене справу вирішили! Ще б пак! Думають, що тепер уже й розірвати не можна, та ще побачимо – можна чи ні! А відмовка ж яка капітальна: “вже така, мовляв, ділова людина Петро Петрович, така ділова людина, що й одружитися інакше не може, як на поштових, мало не на залізниці”. Ні, Дунечко, все бачу і знаю, про що саме ти мені багато сказати збираєшся, знаю й те, про що ти всю ніч думала, кімнатою ходячи, і про що молилася перед Казанською Божою матір’ю, яка в матусі у спальні стоїть. На Голгофу[1-50] ж тяжко сходити. Гм… Отже, вирішено все остаточно: за ділову і раціональну людину наміряєтесь віддаватися, Євдокіє Романівно, що має свій капітал (вже має свій капітал, це солідніше, поважніше), служить на двох посадах і поділяє переконання нових наших поколінь (як пише матуся) і “здається, добрий”, як зауважує сама Дунечка. Оце здається найчудовіше! І ця ж Дунечка за оте здається заміж іде!.. Чудово! Просто чудово!

…А цікаво, однак, для чого матуся мені про оті “нові покоління” написала? Чи просто для характеристики особи, чи з далекосяжнішою метою: задобрити мене на користь пана Лужина? О, хитрунки! Цікаво б з’ясувати ще одну обставину: до якої міри вони обидві були одверті одна з одною того дня, і тієї ночі, і увесь наступний час? Чи всі слова між ними були вимовлені прямо, чи обидві зрозуміли, що в тієї і в другої одне на серці і на думці, то й не варто вголос все вимовляти та даремно проговорюватись. Мабуть, воно почасти так і було, з листа видно: матусі він здався різким, трохи, і наївна матуся й полізла до Дуні зі своїми зауваженнями. А та, звичайно, розсердилася і “відповіла з досадою”. Ще б пак! Кого не розлютує, коли все зрозуміло і без наївних запитань і коли вирішено, що вже ні про що говорити. І чого це вона пише мені: “Люби Дуню, Родю, а вона тебе більш за себе саму любить”, часом чи не докори совісті її саму в глибині душі мучать за те, що дочкою синові згодилася пожертвувати. “Ти наше сподівання, ти наше все!”

О матусю!.. Злість накипала в ньому дедалі більше, і коли б тепер зустрівся йому пан Лужин, він, здається, вбив би його!

Гм, це правда,– міркував він далі, йдучи за вихором думок, що крутився в його голові, – це правда, що до людини треба “підходити поступово і обережно, щоб пізнати її”, але пан Лужин весь на видноті. Головне, “людина ділова і, здається, добра”: ще б пак, тяжкий тягар взяв на себе – велику скриню своїм коштом доставляє! Ну де ж таки не добрий? А вони собі обидві, наречена й мати, візника наймають, на возі, рогожею вкритім, їдуть (знаю, і я так їздив)! Байдуже! Адже тільки дев’яносто верст, “а там преблагополучно прокотимося в третьому класі”, верст тисячу. І благорозумно: по своєму ліжку простягай ніжку, але ж ви, пане Лужин, де ж ви? Адже це ваша наречена… І не могли ж ви не знати, що мати під свій пенсіон на дорогу позичає? Звичайно, тут у вас спільний комерційний розрахунок, справа на взаємних вигодах і на однакових паях, отже, і витрати порівну; хліб-сіль разом, а тютюнець нарізно, за приказкою. Та й тут ота ділова людина їх обдурила трошки: адже вантаж коштує дешевше за їхній проїзд, а чого доброго, і задурно перевезеться. А що ж вони обидві, не бачать, чи що, цього, чи умисне недобачають? І раді, раді ж як! І подумати ж, що це ще тільки цвіт, а справжні ягоди ще будуть! Адже тут що головне: тут не скупість, не скаредність головне, а тон усього цього. Адже це майбутній тон після шлюбу, провіщення… А матуся ж з якої речі гроші тринькає? З чим вона до Петербурга прибуде? З трьома карбованцями або з двома “білетиками”, як каже та… стара… гм! На що ж жити в Петербурзі вона сподівається потім? Адже ж вона вже з якихось причин встигла догадатися, що їй з Дунею не можна буде жити разом після шлюбу, навіть і перший час? Добра людина ота, певно, якось тут прохопилася, виказала себе, хоч матуся і відмахується обома руками від цього: “Сама, мовляв, відмовлюсь”. На що ж вона сподівається: на сто двадцять карбованців пенсіону, з відрахуванням на сплату боргу Опанасові Івановичу? Косиночки вона там зимові в’яже та нарукавнички вишиває, очі свої старечі псує. Але ж косиночки всього тільки двадцять карбованців на рік додають до тих ста двадцяти карбованців, це я знаю. Виходить, все-таки на благородство почуттів пана Лужина сподіваються: “Сам, мовляв, запропонує, проситиме”. Аякже, наставляй кишеню! І отак воно завжди у цих шіллерівських прекрасних душ буває:[1-51] до останнього моменту вбирають людину в павині пера, до останнього моменту на добре, а не на лихе сподіваються, і хоч передчувають, що медаль зворотним боком повернеться, та нізащо собі загодя в цьому не признаються, коробить їх від самої думки про це, обома руками від правди одмахуються, аж доти, поки ота прикрашена людина їм власноручно носа не наставить. А цікаво, чи є у пана Лужина ордени; закладаюсь, що Анна в петлиці є[1-52] і що він її на обіди в підрядчиків та в купців надіває. Мабуть, і на весілля своє надіне! А втім, хай йому біс!

…Ну, та нехай вже там матуся, Бог з нею, вона вже така, але Дуня ж як? Дунечко, люба, та я ж знаю вас! Адже вам уже двадцятий ішов тоді, коли ми востаннє бачились: характер же ваш я вже збагнув. Матуся он пише, що “Дунечка багато може стерпіти”. Це я знав, люба! Це я два з половиною роки тому вже знав і відтоді два з половиною роки про те думав, про те саме, що “Дунечка багато може стерпіти”. Вже коли пана Свидригайлова, з усіма наслідками, може стерпіти, значить, справді багато може стерпіти. А тепер от уявили, разом із матусею, що й пана Лужина можна стерпіти, того, що викладає теорію про перевагу дружин, узятих із злиднів і облагодіяних чоловіками, та ще й викладає мало не при першій зустрічі. Ну та, правда, він “прохопився”, хоч і раціональна людина (так що, може, зовсім і не прохопився, а саме й мав на увазі якнайшвидше все роз’яснити), але ж Дуня, Дуня? Адже для неї він як на видноті, а з ним же жити. Адже вона самий чорний хліб їстиме і водою запиватиме, але ж душу свою не продасть, але ж моральну волю свою не віддасть за комфорт, за весь Шлезвіг-Гольштейн не віддасть,[1-53] а не те що за пана Лужина. Ні, Дуня не така була, скільки я знав, і… ну та вже, звичайно, не змінилася й тепер!.. Що й казати! Тяжкі Свидригайлови! Тяжко за двісті карбованців все життя в гувернантках по губернії тинятися, та я все-таки знаю, що сестра моя радше в негри піде до плантатора[1-54] або в латиші до остзейського німця,[1-55] ніж спідлить дух свій і почуття свої моральні зв’язком з людиною, якої не поважає і з якою їй нічого робити,– навіки, з самої тільки своєї особистої користі! І хай навіть пан Лужин буде весь з найщирішого золота або з цілого діаманта, і тоді не згодиться стати законною наложницею пана Лужина! Чому ж тепер згоджується? В чому ж тут причина? В чому ж розгадка? Справа ясна: для себе, для комфорту свого, навіть для врятування себе від смерті, не продасть себе, а для іншого он і продає! Для любої, для обожнюваної людини, продасть! От у чому вся наша причина й полягає: за брата, за матір продасть! Усе продасть! О, тут ми при нагоді і почуття свої моральні приборкаємо; волю, спокій, навіть совість, все, все на товкучку понесемо. Пропадай життя! Тільки б ті улюблені істоти були щасливі. Мало того, ще й свою власну казуїстику вигадаємо,[1-56] в єзуїтів запозичимо[1-57] і на якийсь час, може, і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба, для доброї мети. Отакі ми і є, і все ясно, як день. Ясно, що тут не хто інший, як Родіон Романович Раскольников є причиною всього і на першому плані стоїть. Аякже, щастя його може влаштувати, в університеті утримувати, компаньйоном зробити в конторі, всю долю його забезпечити, можливо, багатим згодом буде, почесним, поважаним, а може статися, навіть славним громадянином закінчить життя! А мати? Та тут же Родя, неоціненний Родя, первісток! Ну як для того первістка хоч і такою дочкою не пожертвувати! О любі й несправедливі серця! Та де там; ми і від Сонеччиної долі, чого доброго, не відмовимось! Сонечка, Сонечка Мармеладова, довічна Сонечка, аж поки світ стоятиме! А чи ж жертву, жертву ту обидві ви виміряли сповна? Чи правильно це? Чи під силу? Чи на користь? І чи розумно? Та чи знаєте ви, Дунечко, що Сонеччина доля анітрохи не огидніша від долі з паном Лужиним? “Любові тут не може бути”, – пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поваги не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знову-таки “чистоти пильнувати” доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота така сама, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все-таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться! “Дорого, дорого коштує, Дунечко, ця чистота!” Ну, а якщо потім не під силу буде, розкаєтеся? Скорботи ж скільки, туги, прокльонів, сліз, прихованих від усіх, скільки, бо не Марфа ж ви Петрівна? А з матір’ю що тоді буде? Адже ж вона і тепер вже неспокійна, мучиться, а тоді, коли все виразно побачить? А зі мною?.. Та що ж це ви справді про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко, не хочу, матусю! Не бути цьому, поки я живий, не бути, не бути! Не приймаю!”

Він раптом схаменувся і зупинився.

“Не бути? А що ж ти зробиш, щоб цьому не бути? Заборониш? А яке маєш право? Що ти їм можеш обіцяти у свою чергу, щоб право таке мати? Всю долю свою, все майбутнє їм присвятиш, коли закінчиш курс і посаду дістанеш? Чули ми це, але ж це буки,[1-58] а тепер? Адже тут треба тепер-таки що-небудь зробити, розумієш ти це? А ти що тепер робиш? Оббираєш їх же. Адже гроші їм під сторублевий пенсіон та під панів Свидригайлових під заставу дістаються! Від Свидригайлових тих, від Опанаса Івановича Бахрушина того чим їх порятуєш, мільйонере майбутній, Зевес,[1-59] що їх долею розпоряджається? Аж через десять років? Та за ті десять років мати встигне осліпнути від косинок, а може, що й від сліз, від посту зачахне, а сестра? Ану, продумай лиш, що може статися з сестрою через десять років або за ці десять років? Догадався? “

Так мучив він себе і піддразнював цими запитаннями навіть з якоюсь насолодою. А втім, усі ці запитання були не нові, не несподівані, а старі, наболілі. Давно вже вони почали краяти і геть зранили його серце. Здавна вже зародилася в ньому оця теперішня туга, наростала, нагромаджувалася і останнім часом дозріла і сконцентрувалася, набравши форми жахливого, дикого і фантастичного питання, яке змучило його серце й розум, невідхильно вимагаючи розв’язання. А тепер цей лист матері раптом мов громом у нього вдарив. Ясно, що тепер треба було не тужити, не страждати пасивно, не обмежуватися самими міркуваннями про те, що питання нерозв’язні, а обов’язково щось зробити, і зараз же, і якнайшвидше. Хоч би що там було, треба зважитись хоч на що-небудь, або…

“Або відмовитись від життя зовсім! – вигукнув він раптом несамовито,– слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитись від усякого права діяти, жити і любити! “

“Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? – згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, – бо треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти…”

Раптом він здригнувся: одна, теж учорашня, думка знову промайнула в його голові. Але здригнувся він не через те, що промайнула ця думка. Адже він знав, він передчував, що вона неодмінно “промайне”, і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня. Але тут була різниця: місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер… тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це… Йому вдарило в голову, і потемніло в очах.

Він квапливо оглядівся, він шукав чогось. Йому хотілося сісти, і він шукав лаву, йшов він тоді по К-му бульвару.[1-60] Лава виднілася попереду, кроків за сто. Він пішов скільки міг швидше, але не дійшов ще до лави, як сталася з ним невеличка пригода, що на якийсь час привернула до себе всю його увагу.

Роздивляючись навкруги, коли шукав лаву, він помітив жінку, що йшла кроків за двадцять попереду, але спочатку не звернув на неї ніякої уваги, як і на всі предмети, що досі мелькали перед ним. Йому вже не раз траплялося пройти, наприклад, додому і зовсім не пам’ятати дороги, якою йшов, і він уже звик так ходити. Але в цій жінці було щось дивне, що з першого ж погляду впадало в очі, поступово він почав до неї придивлятися, спочатку нехотя і начебто з досадою, а далі все пильніше й пильніше. Йому раптом захотілося збагнути, що саме в цій жінці такого дивного? По-перше, вона, мабуть, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку простоволоса, без парасольки і без рукавичок,[1-61] якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії (“матер’яне”) платтячко, але теж якось дуже чудно надіте, ледь застебнуте, і ззаду біля талії, там, де починається спідничка, розірване, цілий шмат звисав теліпаючись. Маленька косиночка була накинута на оголену шию, але стирчала якось криво, набік. До того ж дівчина йшла нетвердо, спотикаючись і навіть хитаючись на всі боки. Ця зустріч, нарешті, остаточно зацікавила Раскольникова. Він наздогнав дівчину біля самої лави, але, дійшовши до лави, вона так і впала на неї, скраю, закинула на спинку лави голову і заплющила очі, видно, від надмірної втоми. Вдивившись у неї, він зараз же догадався, що вона зовсім п’яна. Дивним і диким було це видовище. Він навіть подумав, чи не помиляється часом. Перед ним було напрочуд молоденьке личко дівчини років шістнадцяти, навіть, може, тільки п’ятнадцяти, – маленьке, білявеньке, гарненьке, але зовсім розчервоніле і немовби припухле. Дівчина, здається, вже мало що розуміла: одну ногу заклала за другу, причому виставила її багато більше, ніж годилося, і, за всіма ознаками, не усвідомлювала, що вона на вулиці.

Раскольников не сів і йти далі не хотів, а стояв перед нею, вагаючись. Цей бульвар і завжди буває безлюдний, а тепер, о другій годині і в таку спеку, тут нікого майже не було. А проте збоку, кроків за п’ятнадцять, на краю бульвару, спинився якийсь добродій, з усього видно було, що йому дуже хотілося також підійти до дівчини з певною метою. Він теж, мабуть, побачив її ще здалека і наздоганяв, але йому перешкодив Раскольников, і він кидав на нього люті погляди, стараючись, однак, щоб той їх не помітив, і нетерпляче чекав своєї черги, коли надокучливий обірванець піде. Річ була зрозуміла. Добродій цей був років тридцяти, кремезний, опасистий, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками і дуже чепурно одягнений. Раскольников украй розлютився, йому раптом захотілося якось зневажити цього гладкого франта. Він на хвилину залишив дівчину і підійшов до нього.

– Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? – гримнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злості губами.

– Що це значить? – суворо спитав той, нахмуривши брови з погордливим здивуванням.

– Забирайтесь геть, ось що!

– Як ти смієш, каналія!..

І він змахнув хлистом. Раскольников кинувся на нього з кулаками, не зваживши навіть і на те, що огрядний пан міг управитись і з двома такими, як він. Але в ту ж мить хтось міцно схопив його ззаду, між ними став городовий.

– Годі, панове, не годиться битися в публічних місцях. Вам чого треба? Хто такий? – суворо звернувся він до Раскольникова, розглядівши його лахміття.

Раскольников подивився на нього уважно. Це було браве солдатське обличчя з сивими вусами і бакенами і з розумним поглядом.

– От ви мені й потрібні,– крикнув він, хапаючи його за руку. – Я колишній студент, Раскольников… Це й вам слід знати, – звернувся він до панка,– а ви йдіть лишень сюди, я вам щось покажу…

І, вхопивши городового за руку, він потяг його до лави.

– Ось, дивіться, зовсім п’яна, зараз тільки йшла по бульвару: хто її знає, з яких, а не схоже, щоб повія. Найпевніше, що десь напоїли і насміялися… в перший раз… розумієте? та так і пустили на вулицю. Подивіться, як розірване плаття, подивіться, як його надіто: адже її одягали, а не сама вона одяглася, та й одягали невмілі руки, чоловічі. Це видно. А тепер дивіться-но туди. Отой франт, з яким я оце хотів битися, мені незнайомий, вперше бачу його, але він її теж помітив, коли вона йшла, п’яну, що себе не тямить, і йому страшенно хочеться підійти і перехопити її, – бо вона в такому стані,– завезти куди-небудь… І вже це напевно так: уже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею йшов назирці, тільки я йому перешкодив, він і тепер все чекає, коли я піду. Он він зараз відійшов трохи, стоїть, немовби цигарку запалює… Як би нам йому не дати? Як би нам її додому відправити, – поміркуйте-но!

Городовий вмить усе зрозумів і зміркував. Гладкий панок був, звичайно, певної породи, лишалася дівчинка. Служивий нахилився над нею, щоб розглядіти ближче, і щирий жаль відбився в його погляді.

– Ой, сердешна! – сказав він, хитаючи головою,– ще ж зовсім дитина. Насміялися, це так воно і є. Слухайте, панночко,– почав він кликати її, – де ви мешкаєте? – Дівчина розплющила стомлені і посоловілі очі, тупо глянула на них і відмахнулася рукою.

– Слухайте,– сказав Раскольников, – ось (він пошукав у кишені і витяг двадцять копійок, знайшлися), ось, візьміть візника і накажіть йому одвезти її додому. От тільки б адресу нам узнати!

– Панночко, чуєте, панночко! – знову почав городовий, взявши гроші, – я зараз візника для вас найму і сам вас припроваджу. Куди накажете? Га? Де ви квартируєте?

– Геть ідіть!., пристають… – пробурмотіла дівчинка і знову відмахнулася рукою.

– Ой, негарно ж як! Та й соромно ж, панночко! Страм же який! – Він знову похитав головою, присоромлюючи, жаліючи й обурюючись. – Але ж і задача! – звернувся він до Раскольникова і ще раз побіжно знову оглянув його від голови до ніг. Дивним, мабуть, і він йому здався: в такому лахмітті, а сам гроші дає!

– А ви далеко звідси їх знайшли? – спитав він.

– Кажу ж вам: попереду мене йшла, хитаючись, тут-таки на бульварі. Як до лави дійшла, так і впала.

– Ой, страм який тепер пішов по світу, господи! Отаке немудряче, а вже п’яне! Насміялися, це так воно і є! Он і платтячко їхнє розірване… Ой, розпуста яка нині пішла!.. А мабуть, з благородних буде, з бідних тільки… Нині таких багато завелося. На вигляд наче з ніжних, не інакше як панночка,– і він знову схилився над нею.

Може, і в нього росли такі ж доньки – “наче панночки і з ніжних”, із замашками добре вихованих і з усяким перейнятим уже модничанням…

– Головне,– клопотався Раскольников,– оцьому мерзотникові як би не дати! Бо він же з неї теж насміється! Видно ж, чого він хоче; ач падлюка, не йде!

Раскольников говорив голосно і показував на панка рукою. Той почув і хотів було знову розсердитись, але схаменувся і обмежився самим тільки зневажливим поглядом. Потім повільно відійшов ще кроків на десять і знову спинився.

– Не дати їм – це можна,– відповів унтер-офіцер, замислившись.– От коли б вони сказали, куди їх доставити, а то… Панночко, чуєте, панночко! – схилився він знову.

Та раптом зовсім розплющила очі, подивилась уважно, неначе збагнула щось таке, підвелася з лави і пішла назад у той бік, звідки прийшла.

– Тьху, безсоромні, чіпляються! – промовила вона, ще раз відмахнувшись. Пішла вона швидко, але як і перед тим дуже хитаючись. Франт пішов за нею, але іншою алеєю, не зводячи з неї очей.

– Не турбуйтеся, не дам,– рішуче сказав усач і рушив слідом за ними.

– Ой, розпуста яка нині пішла! – повторив він уголос, зітхаючи.

В ту ж мить щось немов ужалило Раскольникова, враз його наче перевернуло.

– Стривайте, гей! – закричав він вслід усачеві.

Той обернувся.

– Облиште! Що вам? Киньте! Нехай собі потішиться (він показав на франта). Вам який клопіт?

Городовий не розумів і пильно дивився на нього. Раскольников засміявся.

– Е-ех! – промовив служивий, махнувши рукою, і пішов слідом за франтом і за дівчиною, певно вважаючи Раскольникова або за божевільного, або за щось ще гірше.

“Двадцять копійок мої забрав,– злісно сказав Раскольников, залишившись один. – Ну хай і з того теж візьме та й відпустить із ним дівчинку, на тому і скінчиться… І чого я вплутався тут допомагати? Та чи мені ж допомагати комусь? Чи маю я право? Та хай вони поковтають один одного живцем, – мені що? І як я смів віддати ці двадцять копійок. Хіба вони мої?”

Незважаючи на ці дивні слова, йому зробилося дуже тяжко. Він сів на залишену лаву. Думки не держалися купи… Та й взагалі тяжко йому було думати в ту хвилину про будь-що. Він би хотів зовсім забутися, все забути, потім прокинутись і почати зовсім заново…

“Сердешна дівчинка! – сказав він, подивившись на спустілий край лави. – Прийде до пам’яті, поплаче, потім мати дізнається… Спочатку ляпасів надає, а потім висіче, боляче і з ганьбою, може й прожене… А не прожене, однаково пронюхають Дар’ї Францівни, і почне швендяти моя дівчинка туди й сюди. А там невдовзі лікарня (і це завжди у тих, які в матерів живуть дуже чесних і потай від них погулюють), ну а далі… а далі знову лікарня… вино… шинки… і ще лікарня… років через два-три каліка, а всього й прожила дев’ятнадцять або вісімнадцять років од сили… Хіба я не бачив таких? А як вони такими ставали? Та отак всі й ставали… Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь процент, кажуть, повинен йти щороку… кудись… до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Процент![1-62] А чудні, справді, у них ці слівця: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: процент, отже, і тривожитись нема чого. От коли б якесь інше слово, ну, тоді… було б, може, не так спокійно… А що, коли й Дунечка якось у процент потрапить! Коли не в той, то в інший?..

А куди ж я йду? – подумав він зненацька. – Дивно. Адже я чогось ішов. Як листа читати закінчив, так і пішов… На Ва-сильєвський острів, до Разуміхіна я йшов, он куди, тепер… пригадав. Але навіщо ж, одначе? І яким чином думка йти до Разуміхіна впала мені в голову саме тепер? Чудно як!”

Він дивувався з себе. Разуміхін був один з його колишніх товаришів по університету. Цікаво, що Раскольников, перебуваючи в університеті, майже не мав товаришів, усіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав неохоче. А втім, і від нього незабаром усі відвернулися. Ні в загальних сходках, ні в розмовах, ні в забавах, ні в чому він якось не брав участі. Вчився він посилено, не жаліючи себе, і за це його поважали, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось зарозуміло гордий і відлюдний, начебто щось ховав у собі. Деяким товаришам його здавалося, що він дивиться на них усіх, мов на дітей, згорда, ніби він усіх їх випередив за переконаннями, знаннями та розвитком, і що на їх переконання та інтереси він дивиться як на щось несерйозне.

А з Разуміхіним він чомусь зійшовся, тобто не те щоб зійшовся, а був з ним говіркішим, одвертішим. А втім, з Разуміхіним і не можна було бути в інших відносинах. Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина, і гідність. Кращі з його товаришів бачили це, всі його любили. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Зовнішність його привертала увагу, був він високий, худий, завжди погано голений, чорноволосий. Іноді він буянив і мав славу силача. Колись уночі, в компанії, він одним ударом збив якогось поліцейського вершків дванадцяти на зріст. Пити він міг хтозна-скільки, але міг і зовсім не пити; часом він бешкетував навіть надміру, але міг і зовсім не бешкетувати. Разуміхін вирізнявся ще тим, що ніякі невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалося, не могли пригнітити його. Він міг квартирувати хоч на даху, зносити страшенний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам утримував себе, добуваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерпнути хоч сякий-такий заробіток. Якось він цілу зиму зовсім не топив своєї кімнати і твердив, що це навіть приємно, бо в холоді краще спиться. Тепер він теж був змушений вийти з університету, але ненадовго, і з усіх сил намагався виправити становище, щоб можна було продовжувати навчання. Раскольников не був у нього вже місяців з чотири, а Разуміхін і не знав навіть, де він живе. Раз якось, місяців зо два тому, вони було зустрілися на вулиці, але Раскольников одвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не помітив. А Разуміхін хоч і помітив, та пройшов мимо, не бажаючи тривожити приятеля.

V

“Справді, я у Разуміхіна недавно ще хотів роботи просити, щоб він мені уроки знайшов або що-небудь інше,– додумувався Раскольников, – але чим же тепер він мені може допомогти? Припустимо, уроки знайде, припустимо, навіть останньою копійкою поділиться, коли є у нього копійка, так що можна навіть і чоботи купити, і костюм полагодити, щоб на уроки ходити… гм… Ну, а далі? На мідяки що ж я зроблю? Мені хіба це тепер потрібно? Справді, смішно, що я пішов до Разуміхіна…”

Питання, чому він пішов тепер до Разуміхіна, тривожило його більше, ніж навіть йому самому здавалося, занепокоєно відшукував він якийсь зловісний для себе зміст у цьому, здавалося б, найзвичайнісінькому вчинку.

“Що ж, невже я все хотів виправити самим Разуміхіним і всьому вихід знайшов у Разуміхіні?” – запитував він себе, дивуючись.

Він думав і тер собі лоба, і, дивна річ, якось випадково, зненацька і майже сама собою, після довгого роздуму, впала йому в голову дивна думка.

“Гм… до Разуміхіна,– промовив він раптом зовсім спокійно, наче дійшовши остаточного вирішення, – до Разуміхіна я піду, це звичайно… але – не тепер… Я до нього… другого дня після того піду, коли вже те буде зроблено і коли все по-новому піде…” І раптом він отямився.

“Після того,– скрикнув він, схоплюючись з лави,– та хіба те буде? Невже справді буде? “

Він залишив лаву і пішов, майже побіг, він хотів було повернути назад, звідки прийшов, але власний дім йому раптом став дуже противним: саме там, у кутку, в цій жахливій шафі, і визрівало все це от уже більше як місяць, і він пішов просто вперед.

Нервовий дрож його перейшов у якийсь гарячковий, він відчував навіть, що його морозить, у таку спеку йому ставало холодно. Немовби із зусиллям почав він, майже несвідомо, з якоїсь внутрішньої потреби, вдивлятися в усі зустрічні предмети, наче посилено шукав розваги, але це погано вдавалося йому, і він щохвилини поринав у задуму. Коли ж знову, здригаючись, підводив голову й озирався навколо, то зразу ж забував, про що оце тільки думав і навіть де проходив. Отак пройшов він весь Васильєвський острів, вийшов на Малу Неву, перейшов міст і завернув на Острови.[1-63] Спочатку зелень і свіжість дали відраду його стомленим очам, звиклим до міської куряви, до вапна і до величезних будинків, що душать і гнітять. Тут не було ні задухи, ні смороду, ні пивниць. Але скоро і ці нові, приємні відчуття перейшли в болісні і дратівні. Іноді він зупинявся перед якою-небудь прикрашеною зеленню дачею, дивився на огорожу, бачив здалеку, на балконах і терасах, вичепурених жінок, в саду бігали діти. Особливо цікавили його квіти, він на них дивився найдовше. Траплялися йому також розкішні коляски, вершники і вершниці, він проводжав їх цікавим поглядом і забував про них, перш ніж вони зникали з очей. Раз він спинився і перелічив свої гроші, залишилося близько тридцяти копійок. “Двадцять городовому, три Насті за листа…– значить, Мармеладовим дав учора копійок сорок сім або п’ятдесят”, – нащось підрахував він, але скоро забув навіть, для чого і гроші витяг з кишені. Він згадав про це, проходячи повз якусь харчевню, і відчув, що хоче їсти. Зайшовши всередину, він випив чарку горілки і з’їв шматок пирога з якоюсь начинкою. Доїв він його вже на вулиці. Він дуже давно не пив горілки, і вона враз подіяла, хоч і випив всього тільки одну чарку. Ноги його зненацька обважніли, і він відчув, що його змагає сон. Він рушив додому; але, дійшовши вже до Петровського острова, спинився, зовсім знесилений, зійшов з дороги в кущі, ліг на траву і вмить заснув.

У хворобливому стані сни вирізняються часто дивною виразністю, яскравістю і надзвичайною подібністю до справжнього життя. Виникає часом дивовижна картина, але обстановка і весь процес усього видіння бувають при цьому такі ймовірні і з такими тонкими, несподіваними подробицями, які, проте, художньо відповідають усій повноті картини, що їх і не вигадати наяву цьому ж самому сновидцеві, хоч би він був такий же художник, як Пушкін або Тургенев. Такі сни, хворобливі сни, завжди надовго запам’ятовуються і справляють сильне враження на розстроєний і вже збуджений організм людини.

Страшний сон наснився Раскольникову. Приснилося йому його дитинство, ще в їх маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, зі своїм батьком за містом. Небо сіре, день задушливий, місцевість зовсім така ж, якою він її пам’ятав: навіть у пам’яті його вже стерлися ті подробиці, які ожили, коли він бачив її уві сні. Маленьке місто стоїть відкрите, мов на долоні, навколо ані деревця; десь дуже далеко, біля самого обрію, чорніє лісок. За кілька кроків від останнього міського городу стоїть шинок, великий шинок, що завжди викликав у нього дуже неприємне почуття і навіть страх, коли він проходив повз нього, гуляючи з батьком. Там завжди юрмилося стільки людей, так горлали, реготали, лаялися, так погано і сипло співали і так часто билися; біля шинку тинялися завжди п’яні з такими страшними пиками… Зустрічаючись з ними, він пригортався до батька і весь тремтів. Біля шинку польова дорога, завжди курна, і курява на ній завжди така чорна. Йде вона, звиваючись, далі і кроків за триста огинає вправо міське кладовище. Серед кладовища цегляна, із зеленим куполом, церква, куди він разів зо два на рік ходив з батьком і матір’ю до обідні, коли правили панахиди по його бабусі, яка вмерла вже давно і якої він ніколи не бачив. Йдучи до церкви, вони завжди брали з собою коливо на білому блюді, в салфетці, а коливо було рисове з цукром і родзинками, вдавленими в рис у вигляді хреста. Він любив цю церкву і старовинні ікони в ній, здебільшого без оправи, і старого священика з тремтячою головою. Поруч бабусиної могили, де лежала плита, була й маленька могилка його меншого брата, який умер, коли йому було шість місяців, і якого він теж зовсім не знав і не міг пам’ятати: але йому сказали, що в нього був маленький брат, і він щоразу, коли відвідував кладовище, побожно і поштиво хрестився над могилкою, вклонявся їй і цілував її. І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їхніх чоловіків і різного наброду. Всі п’яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, у які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитись на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які, – він не раз це бачив,– надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б’ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п’яні-п’янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. “Сідай, усі сідай! – кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м’ясистим, червоним, мов буряк, обличчям, – усіх довезу, сідай!” Але зараз же вибухає сміх, вигуки:

– Отака шкапина та повезе!

– Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!

– А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!

– Сідай, усіх довезу! – знову кричить Миколка, першим скануючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст. – Гнідим кудись Матвій поїхав,– кричить він з воза, – а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай! Навскач пущу! Навскач піде! – І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.

– Та сідай, чого там! – регочуть у натовпі.– Чуєш, навскач піде!

– Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.

– Побіжить!

– Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!

– Ай справді! Бий її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть із собою якусь жінку, гладку й рум’яну. Вона в кумачах,[1-64] у кичці[1-65] з бісером, на ногах коти,[1-66] лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: “но!”, шкапина смикає з усієї сили, але не те що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сипляться на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.

– Пусти й мене, братця! – кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.

– Сідай! Усі сідай! – горлає Миколка. – Всіх повезе. Зашмагаю.– І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.

– Татусю, татусю,– кричить хлопчик батькові,– татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б’ють!

– Ходімо, ходімо,– каже батько,– п’яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! – і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.

– Бий до смерті! – репетує Миколка,– на те пішлося. Зашмагаю!

– Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! – кричить якийсь дідок з натовпу.

– Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла, – додає інший.

– Заганяєш! – кричить третій.

– Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб доконче навскач пішла!..

Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицатися. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й брикається.

Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить зі свого боку.

– По морді її, по очах шмагай, по очах! – викрикує Миколка.

– Пісню, братця! – гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи й осміхається.

…Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.

– Стривай, проклята! – скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.

– Доконає! – кричать навколо.

– Уб’є!

– Моє добро! – репетує Миколка і з усього розмаху б’є голоблею. Чути важкий удар.

– Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! – вигукують із натовпу.

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б’є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

– Живуча! – вигукують навколо.

– Зараз неодмінно здохне, братця, тут їй і кінець! – кричить із натовпу якийсь любитель.

– Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,– репетує третій.

– А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,– несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.– Стережись! – кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.

– Добивай! – кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п’яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю – і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.

– Доконав! – кричать у натовпі.

– А чого ж навскач не йшла!

– Моє добро! – репетує Миколка, очі його налиті кров’ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.

– Ай справді, видно, хреста на тобі немає! – кричать із натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи… Потім раптом схоплюється і несамовито кидається зі своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його нарешті і виносить з натовпу.

– Ходімо, ходімо! – каже він хлопчикові,– додому ходімо!

– Татусю! За що вони… бідну конячку… вбили! – схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

– П’яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! – говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути – і прокидається.

Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.

– Слава богу, це тільки сон! – сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух. – Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!

Усе тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

“Боже! – скрикнув він,– та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, битиму по голові, розітну їй череп… буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров’ю… з сокирою… Господи, невже?”

Він тремтів наче лист, кажучи це.

“Та що ж це я,– вів він далі, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,– адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю… спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю… То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько… адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв…

Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі…”

Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на T-в міст.[1-67] Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати.

Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно. “Господи! – благав він, – покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!”

Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво-червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від навождення, чар, від мани!

Згодом, коли він пригадував цей час і все, що сталося з ним у ці дні, хвилина за хвилиною, пункт за пунктом, риса за рисою, його до марновірного жаху вражала завжди одна обставина, хоч, по суті, і не зовсім незвичайна, але така, що повсякчас здавалася йому потім немовби якимсь приреченням долі. А саме: він ніяк не міг збагнути і з’ясувати собі, чому він, стомлений і знесилений, коли найвигідніше було повертатися додому короткою і прямою дорогою, пішов через Сінну площу, через яку йти йому було зовсім ні до чого. Гак був невеликий, але очевидний і зовсім не потрібний. Звичайно, десятки раз траплялося йому повертатися додому, не пам’ятаючи вулиць, якими він йшов. Але чому ж, запитував він завжди, чому ж така важлива, така вирішальна для нього і водночас така цілком випадкова зустріч на Сінній (якою навіть і йти йому не було чого) сталася саме тепер, у такий час, у таку хвилину в його житті, саме під такий настрій і саме за таких обставин, за яких тільки й могла вона, ця зустріч, найбільш вирішально вплинути на всю його долю? Немовби тут умисно підстерігала його!

Було близько дев’ятої години, коли він проходив Сінною. Всі торговці на столах, на лотках, у крамницях і крамничках замикали все або знімали і прибирали свій товар і йшли додому, як і їхні покупці. Коло харчевень у нижніх поверхах, у брудних і смердючих дворах Сінної площі, а найбільше коло пивниць, юрмилося чимало різного і всякого ґатунку пройдисвітів і голодранців. Раскольников віддавав перевагу цим місцям, так само як і всім провулкам поблизу, коли виходив без діла на вулицю. Тут на лахміття його ніхто не кидав зневажливих поглядів, і можна було ходити в якому хоч одязі, нікого не скандалізуючи. Коло самого К-ного провулка,[1-68] на розі, міщанин і жінка, дружина його, торгували на двох столах крамом: нитками, тасьмою, хустками ситцевими тощо. Вони теж збиралися додому, але забарились, розмовляючи із знайомою, що випадково нагодилася. Знайома ця була Лизавета Іванівна, або просто, як всі звали її, Лизавета, менша сестра тієї самої бабки Альони Іванівни, колезької реєстраторші[1-69] і лихварки, до якої вчора ходив Раскольников, щоб здати їй у заставу годинника і зробити свою спробу… Він давно вже знав усе про цю Лизавету, і навіть вона теж знала його трохи. Це була висока, незграбна, тиха й покірлива дівка, мало не ідіотка,[1-70] тридцяти п’яти років, що перебувала в повному рабстві у сестри своєї, працювала на неї день і ніч, тремтіла перед нею і зносила від неї навіть побої. Вона стояла з нерішучим виглядом, тримаючи в руках клунок, перед міщанином і жінкою і уважно слухала їх. Ті щось їй з особливим запалом доводили. Коли Раскольников зненацька побачив її, якесь дивне відчуття, схоже на найглибший подив, охопило його, хоч у зустрічі тій не було нічого дивного.

– Ви б, Лизавето Іванівно, і вирішили самі, особисто,– голосно говорив міщанин. – Приходьте лишень завтра, годині так о сьомій. І ті прибудуть.

– Завтра? – протяжно і задумано перепитала Лизавета, наче не зважуючись.

– От якого вам ота Альона Іванівна страху завдала! – заторохтіла дружина торговця, моторна молодичка. – Подивлюсь я на вас, зовсім ви мов мала дитина. І сестра ж вона вам не рідна, а зведена, а он яку волю взяла.

– Та ви цього разу Альоні Іванівні нічого й не кажіть, – перебив чоловік, – така вам моя порада, а зайдіть до нас, не питаючи. Справа та вигідна. А потім і сестриця самі зрозуміють це.

– Хіба й справді зайти?

– О сьомій годині, завтра, і від тих прийдуть, самі особисто й вирішите.

– І самоварчик наставимо,– додала жінка.

– Гаразд, буду, – промовила Лизавета, все ще вагаючись, і зібралася йти.

Раскольников у цей час вже пройшов далі і не чув нічого більше. Він проходив тихо, непомітно, намагаючись не пропустити жодного слова. Подив, що охопив його спочатку, мало-помалу змінився жахом, аж наче мороз пройшов по його спині. Він дізнався, отак зненацька, зовсім несподівано дізнався, що завтра, рівно о сьомій годині вечора, Лизавети, сестри старої лихварки і єдиної її сожительки, дома не буде, і, отже, стара рівно о сьомій годині вечора залишиться дома сама.

До його квартири було вже лише кілька кроків. Він увійшов до себе, мов засуджений до смерті. Ні про що він не міркував і зовсім не міг міркувати, але всім єством своїм раптом відчув, що немає у нього більше ні можливості вільно роздумувати, ні власної волі і що все раптом вирішено остаточно.

Звичайно, коли б навіть цілі роки довелося йому чекати, то й тоді не можна було б напевно сподіватись на випадок, який становитиме більш очевидний крок до успішного здійснення задуму, ніж той, що несподівано стався тепер. В усякому разі важко було б дізнатись напередодні і напевно, з більшою точністю і з найменшим ризиком, без усяких небезпечних розпитувань і висліджувань, що завтра, саме о такій-от годині, та стара, на яку готується замах, буде дома сама-самісінька.

VI

Згодом Раскольникову трапилося якось дізнатись, навіщо саме міщанин і жінка запрошували до себе Лизавету. Справа була найзвичайнісінька, і не було в ній нічого такого особливого. Приїждже і збідніле сімейство випродувало речі, одяг тощо, все жіноче. А через те що на ринку продавати невигідно, то й шукали перекупки, а Лизавета цим промишляла: брала комісії, виконувала різні доручення і мала велику практику, бо була дуже чесною і завжди визначала крайню ціну: яку ціну покладе, так тому й бути. Розмовляла ж взагалі мало і, як уже згадувалось, була така покірлива і боязка…

Але Раскольников останнім часом зробився марновірним. Сліди марновірства лишалися в ньому ще довго по тому і цілком не зникли ніколи. І в усій цій справі він завжди потім схильний був бачити якусь дивну таємничість, начебто наявність якихось особливих впливів і збігів. Ще взимку один знайомий йому студент, Покорев, від’їжджаючи в Харків, у розмові з ним повідомив адресу старої Альони Іванівни на той випадок, коли доведеться йому позичати гроші під заставу. Довго він не йшов до неї, бо мав уроки і якось та перебивався. Місяця півтора тому він згадав про адресу, у нього було дві речі, придатні для застави: старий батьків срібний годинник і маленький золотий перстеник з трьома якимись червоними камінчиками, подарований йому при прощанні з сестрою, на спогад. Він вирішив віднести перстеник; розшукавши стару, з першого ж погляду, ще нічого не знаючи про неї особливого, відчув до неї непереборну огиду, взяв у неї два “білетики ” і, повертаючись назад, зайшов у якийсь поганенький трактирчик. Він замовив чаю, сів і глибоко замислився. Дивна думка накльовувалася в його голові, мовби курча з яйця, і щодалі дужче захоплювала його.

Майже поруч нього біля другого столика сиділи студент, якого він зовсім не знав і не пам’ятав, і молодий офіцер. Вони щойно закінчили гру на більярді і почали пити чай. Раптом він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку, Альону Іванівну, колезьку секретаршу,[1-71] і повідомляє її адресу. Самий цей випадок здався Раскольникову якимсь дивним: він оце тільки звідти, а тут якраз про неї ж і йдеться. Звичайно, випадковість, але він-от не може позбутись тепер одного дуже незвичайного враження, а тут якраз йому неначе хтось прислужується: студент зненацька починає розповідати товаришеві про цю Альону Іванівну різні подробиці.

– Славна вона,– говорив він,– у неї завжди можна грошей добути. Багата, як той жид, може зразу п’ять тисяч дати, але й дрібного заставою не гребує. Наших багато в неї перебувало. Тільки ж стерво страшенне…

І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п’ять і навіть сім бере на місяць і т. д. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є сестра, Лизавета, яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б’є і тримає в цілковитому поневоленні, мов малу дитину, хоч Лизавета мало не восьми вершків на зріст.

– Справжній тобі феномен! – вигукнув студент і зареготав.

Вони почали говорити про Лизавету. Студент розповідав про неї з якимсь особливим задоволенням і весь час сміявся, а офіцер з великою цікавістю слухав і просив студента прислати йому цю Лизавету лагодити білизну. Раскольников не пропустив жодного слова і зразу про все довідався. Лизавета була менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п’ять років. Вона працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку і за прачку і, крім того, шила на продаж, навіть підлоги мити наймалася, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. А сестра вже склала свою духівницю, що відомо було Лизаветі, якій за духівницею не припадало й копійки, нічого, крім рухомого майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир у Н-ій губернії,[1-72] на довічний помин душі. Була ж Лизавета міщанка, а не чиновниця, дівиця, і з себе дуже негарна, височезна на зріст, з довгими, наче викрученими великими ногами, завжди в стоптаних козлових черевиках, тримала себе охайно. Головне ж, з чого дивувався і сміявся студент, було те, що Лизавета раз у раз була вагітна…

– Але ж ти кажеш, що вона потворна? – зауважив офіцер.

– Атож, смаглява така, наче солдат переодягнений, але, знаєш, зовсім не потворна. У неї таке добре обличчя і очі. Навіть дуже. Доказ – багатьом подобається. Тиха така, покірлива, лагідна, згідлива, на все згідлива. А посмішка в неї навіть дуже гарна.

– Та вона, десь певно, і тобі подобається? – засміявся офіцер.

– Бо чудна. Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору совісті, – із запалом додав студент.

Офіцер знову зареготав, а Раскольников здригнувся. Як це було дивно!

– Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу,– почав гарячитися студент. – Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне, і навпаки, для всіх шкідливе, яке саме не знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розумієш? Розумієш?

– Ну, розумію,– відповів офіцер, втуплюючись очима у свого збудженого товариша.

– Слухай далі… З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити й уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, урятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень, – і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, аби з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя – тисячі життів, урятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість – та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та – істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!

– Звичайно, вона не гідна жити, – зауважив офіцер, – але ж тут природа.

– Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: “обов’язок, совість”,– я нічого не хочу говорити проти обов’язку й совісті, – але ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще одне запитання поставлю. Слухай!

– Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!

– Ну?

– От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб’єш ту стару чи ні?

– Звичайно, ні! Я для справедливості… Та й не в мені тут справа…

– А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! Ходім ще партію!

Раскольников був надзвичайно схвильований. Певна річ, усе це були звичайнісінькі і не нові вже, не раз чувані, в інших тільки формах і з інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме тепер довелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у власній голові його тільки що зародилися… точнісінько такі ж думки? І чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки від старої, якраз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди здавався йому цей збіг… Величезний вплив цієї коротенької трактирної розмови на нього виявився під час дальшого розвитку подій: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину просидів без руху. Тим часом смеркло, свічки в нього не було, та й на думку не спадало йому засвічувати. Він ніколи не міг пригадати: думав він тоді про що-небудь чи ні? Нарешті, його знову почало трусити, морозити, він зрадів, догадавшись, що на дивані можна й лягти. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього, неначе придавив.

Він спав надзвичайно довго і без снів. Настя, прийшовши до нього наступного ранку о десятій годині, насилу добудилася. Вона принесла йому чаю й хліба. Чай був знову спитий і знову в її власному чайнику.

– Ач розіспався! – скрикнула вона з обуренням, – І весь час спить!

Він підвівся через силу. Голова його боліла, він став було на ноги, зробив кілька кроків по своїй комірчині і впав знову на диван.

– Ще спати! – скрикнула Настя, – та ти хворий, чи що?

Він нічого не відповів.

– Чаю хочеш?

– Потім,– проказав він через силу, знову заплющуючи очі й одвертаючись до стіни.

Настя постояла над ним.

– І справді, може, хворий,– сказала вона, повернулася і пішла.

Вона прийшла знову о другій годині, з супом. Він лежав, як і допіру. Чай стояв непочатий. Настя навіть образилася і спересердя почала штовхати його.

– Чого спиш! – вигукнула вона, з огидою дивлячись на нього.

Він підвівся і сів, але нічого не сказав їй і дивився вниз.

– Хворий, чи що? – спитала Настя, І знову не дістала відповіді.

– Ти хоч би на вулицю вийшов,– сказала вона, помовчавши, – тебе хоч би вітром обвіяло. Їстимеш, чи як?

– Потім,– мляво проказав він,– іди собі! – і махнув рукою.

Вона постояла ще трохи, з жалем подивилася на нього і пішла.

Через якийсь час він підвів очі і довго дивився на чай і на суп. Потім узяв хліб, ложку і почав їсти.

Він з’їв небагато, без апетиту, ложок зо три-чотири, немовби машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, він простягнувся знову на дивані, але заснути вже не міг, а лежав без руху долілиць, уткнувшись обличчям у подушку. Йому все марилося, і все дивні такі були марення: найчастіше ввижалося йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якомусь оазисі. Караван відпочиває, спокійно лежать верблюди; навкруги пальми ростуть цілим колом, усі обідають. А він все тільки воду п’є, просто зі струмка, що тут-таки, поруч, тече і дзюрчить. І прохолодно так, і чудова-чудова така голуба вода, холодна, біжить по різноколірних камінцях і по такому чистому, із золотими блискітками піску… Зненацька він виразно почув, що б’є годинник. Він здригнувся, отямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, і враз схопився, зовсім опам’ятавшись, наче його хтось зірвав з дивана. Навшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислухатися, що діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотилося. Але на сходах було тихо, наче всі вже спали… Конче вразило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тимчасом, може, й шосту годину било… І незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість пойняла його раптом, замість сну й отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе зміркувати і нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-перше, треба було петлю зробити і до пальта пришити, – хвилинна справа. Він поліз під подушку і відшукав у напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непрану свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і вершків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з себе своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальто (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьми під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, але він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знову одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготовлені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуже вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Не можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під пальтом сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж було б помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокири, і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. Заклавши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придержувати, щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, справжній мішок, то і не могло бути помітно зовні, що він щось рукою через кишеню притримує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.

Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, між його “турецьким” диваном і підлогою, пошукав біля лівого кутка і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев’яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і завтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час однієї зі своїх прогулянок, у якомусь дворі, де у флігелі містилася якась майстерня. Вже потім він додав до дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку, – певно, уламок від чогось, – яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев’яної, він дуже міцно зв’язав їх разом, хрест-навхрест, ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв’язав так, щоб важко було розв’язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути увагу старої, коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином, зручну хвилину. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що “річ” дерев’яна. Все це він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витяг заставу, аж зненацька десь на дворі пролунав чийсь крик:

– Сьома година давно!

– Давно! Боже мій!

Він метнувся до дверей, прислухався, вхопив капелюх і почав спускатися вниз своїми тринадцятьма сходинками, обережно, нечутно, мов кішка. Треба було зробити ще найважливіше – вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив уже давно. У нього був ще складаний садовий ножик, але на ніж, а надто на свої сили, він не покладався, тому й вибрав остаточно сокиру. Відзначимо до речі одну особливість усіх остаточних вирішень, які він уже прийняв у цій справі. Вони мали одну дивну властивість: чим остаточнішими вони ставали, тим більш потворними, безглуздими зразу ж робилися в його очах. Незважаючи на всю тяжку внутрішню боротьбу, він за весь час ніколи і на мить не міг увірувати в здійсненність свого задуму.

І якби навіть сталося коли-небудь так, що він би вже все до найменшої дрібниці розібрав й вирішив остаточно і сумнівів не лишалося б уже більше ніяких, – то тоді, здається, він і відмовився б від усього, як від справи жахливої, безглуздої і неможливої. Але невирішених пунктів і сумнівів лишалося ще безліч. Що ж до того, де взяти сокиру, то ця дрібниця його анітрохи не турбувала, бо не було нічого легшого за це. Річ у тому, що Настя ніколи не сиділа дома, особливо вечорами: то побіжить до сусідів, то в крамничку, а двері завжди кидає навстіж. Хазяйка тільки через те й сварилася з нею. Отже, варто лише потихеньку ввійти, коли настане час, у кухню і взяти сокиру, а потім, за годину (коли вже все скінчиться), ввійти і покласти назад. Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти назад, а Настя вже тут, повернулася. Звичайно, треба пройти мимо і дочекатися, поки вона знову піде. А що, коли тим часом почне шукати сокиру і не знайде, розкричиться, – от і підозріння або принаймні привід до підозріння.

Але це ще були дрібниці, про які він і думати не починав, та й ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до того часу, коли сам в усьому переконається. Але останнє здавалося абсолютно нездійсненним. Так принаймні здавалося йому самому. Ніяк він не міг, наприклад, уявити собі, що коли-небудь закінчить думати, встане і – просто піде туди… Навіть недавно спробу свою (тобто візит з наміром остаточно оглянути місце) він тільки пробував зробити, але зовсім не насправжки, а так: “мовляв, піду і спробую, доки ж тільки фантазувати” – і зразу ж не витримав, плюнув і втік, лютий на самого себе. А тимчасом, здавалося б, весь аналіз, тобто моральне розв’язання питання, він уже закінчив: казуїстика його вигострилася, як бритва, і сам у собі він уже не знаходив свідомих заперечень. Але остаточно він просто не вірив собі і вперто, рабськи, шукав заперечень на стороні і навпомацки, начебто хтось його силував і тяг до того. Останній же день, що так несподівано настав і приніс остаточне вирішення, подіяв на нього майже зовсім механічно: немовби хтось взяв його за руку і потягнув за собою, непереборно, сліпо, з неприродною силою, без заперечень. Наче краєм одягу він потрапив у колесо машини, і його почало втягати в неї.

Спочатку – а втім, ще й задовго до цих подій – його цікавило одне питання: чому так легко виявляються і розкриваються майже всі злочини і так явно виступають сліди майже всіх злочинців? Потроху він прийшов до різноманітних і цікавих висновків, і, на його думку, найголовніша причина полягає не стільки в матеріальній неможливості приховати злочин, як у самому злочинцеві; сам же злочинець, і майже кожен, у момент злочину зазнає якогось занепаду волі й розуму, і їх заступає, навпаки, дитяча феноменальна легковажність, і саме в той момент, коли найбільш потрібні розум і обережність. За його переконанням виходило, що це затьмарення розуму і занепад волі охоплюють людину наче хвороба, розвиваються поступово і доходять до найвищого свого моменту незадовго до вчинення злочину, тривають у тому ж вигляді в самий момент злочину і ще якийсь час після нього, залежно від індивідуума; потім минають так само, як минає кожна хвороба. Питання ж: чи хвороба спричиняє самий злочин, чи злочин, якось через особливу природу свою, завжди супроводиться чимсь подібним до хвороби? – він ще не почував себе спроможним розв’язати.

Дійшовши до таких висновків, він вирішив, що з ним особисто, в його справі, не може бути таких хворобливих переворотів, що розум і воля ні в якому разі не залишать його протягом усього часу, поки виконуватиметься задумане, і вже хоч би з тієї причини, що задумане ним – “не злочин”… Проминаємо весь той процес, унаслідок якого він дійшов цього рішення; ми й без того надто забігли вперед… Додамо тільки, що фактичні, суто матеріальні труднощі справи взагалі відігравали в думках його цілком другорядну роль. “Варт тільки зберегти над ними всю волю і весь розум, і вони, у свій час, всі будуть переборені, коли дійде до найменших тонкощів, до усіх подробиць…” Але до самої справи не доходило. Остаточним своїм вирішенням він продовжував найменше вірити, і коли настав час, усе вийшло зовсім не так, а якось само собою, навіть майже несподівано.

Одна зовсім незначна обставина поставила його в безвихідь, ще перш як він спустився зі сходів. Порівнявшись з хазяйчиною кухнею, двері в яку, як і завжди, були розчинені навстіж, він скоса обережно глянув туди, щоб спочатку перевірити: чи немає там, замість відсутньої Насті, самої хазяйки, а коли немає, то чи добре причинено двері в її кімнату, щоб вона теж як-небудь звідти не визирнула, коли він увійде за сокирою? Але як же він здивувався, побачивши раптом, що Настя цього разу не тільки вдома у себе на кухні, а ще й зайнята ділом: витягає з корзинки білизну і вішає на вірьовках! Побачивши його, вона перестала розвішувати, обернулася і весь час дивилася на нього, поки він проходив. Він відвів очі і пройшов, начебто нічого не помічаючи. Але справі був кінець: сокири немає! Це його вразило страшенно.

“І чого це я вигадав,– думав він, підходячи до воріт, – чого це я вигадав, що її неодмінно в цей час не буде вдома? Чому, чому, чому я так напевно це вирішив? ” Він був приголомшений, навіть ніби принижений. Від злості йому хотілося сміятися з себе. Тупа, звіряча лють закипіла в ньому.

Він спинився в роздумі біля воріт. Іти на вулицю так, про людське око, гуляти, йому було огидно, повертатися додому – ще огидніше. “І таку нагоду назавжди втратив!” – пробурмотів він, безцільно стоячи біля воріт, просто проти темної комірки двірника, теж відчиненої. Раптом він здригнувся. З двірникової комірчини, яка була від нього за два кроки, з-під лави праворуч щось блиснуло йому в очі… Він озирнувся навкруги – нікого. Навшпиньки підійшов він до двірницької, спустився вниз двома сходинками і стиха покликав двірника. “Так і є, немає дома! Але ж десь близько, у дворі, бо двері розчинені навстіж”. Він миттю кинувся до сокири (це була сокира) і витяг її з-під лави, де вона лежала між двома полінами; тут же, не виходячи, прикріпив її до петлі, обидві руки засунув у кишені і вийшов із двірницької; ніхто не помітив! “Не розум, то біс”, – подумав він, дивно осміхаючись. Цей випадок дуже підбадьорив його.

Він ішов вулицею тихо й повагом, не поспішаючи, щоб не викликати ніяких підозрінь. Мало дивився на зустрічних, навіть старався зовсім не дивитись на них і бути щонайменше примітним. Тут згадав він про свій капелюх. “Боже мій! І гроші були позавчора, і не міг перемінити на картуза! ” Прокльон вихопився з душі його.

Зазирнувши випадково, одним оком, у крамничку, він побачив, що там, на стінному годиннику, вже десять хвилин на восьму. Треба було і поспішати, і водночас зробити гак: підійти до будинку в обхід, з іншого боку…

Раніше, коли доводилося йому уявляти собі все це, він іноді думав, що буде страшенно боятись. Але тепер він не дуже боявся, навіть не боявся зовсім. Увагу його займали в цю мить навіть якісь сторонні думки, та й то ненадовго. Проходячи повз Юсупов сад, він навіть дуже захопився був думкою про будівництво високих фонтанів[1-73] і про те, як би вони добре освіжали повітря на всіх площах. Поволі він перейшов до думки, що коли б поширити Літній сад на все Марсове поле і навіть з’єднати з палацовим Михайлівським садом,[1-74] то це була б прекрасна й найкорисніша для міста річ. Тут зацікавило його зненацька: чому це в усіх великих містах людина навіть тоді, коли вона не змушена до того необхідністю, якось особливо схильна жити й оселятися в таких місцях, де немає ні садів, ні фонтанів, де бруд і сморід і різна погань. Тут йому пригадалися його власні прогулянки Сінною, і він на мить опам’ятався. “Які дурниці, – подумав він. – Ні, краще зовсім ні про що не думати! “

“Так, мабуть, ті, кого ведуть на страту, горнуться думками до всіх предметів, які їм трапляються по дорозі”, – майнуло у нього в голові, але тільки майнуло, мов блискавка, він сам хутчій погасив цю думку… Та от уже й близько, ось І будинок, ось і ворота. Десь раптом годинник вибив один раз. “Що це, невже пів на восьму? Бути цього не може, мабуть, поспішають! “

На щастя його, на воротях знову все обійшлося благополучно. Мало того, навіть, мов навмисно, в ту саму мить тільки що поперед нього в’їхав у ворота величезний віз сіна, який зовсім закривав його весь час, поки він проходив підворіття, і тільки віз виїхав із воріт у двір, він миттю прослизнув праворуч. Чути було, там, по той бік воза, як кричало й сперечалося кілька голосів, але його ніхто не помітив і назустріч ніхто не трапився. Багато вікон, які виходили на цей величезний квадратний двір, було тоді відчинено, але він не підвів голови – не мав сили. Сходи до старої були близько, зразу з воріт праворуч. Він уже був на сходах…

Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. “Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але… над ними ще два поверхи”.

Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти; та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,– виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: “Чи не повернутись?” Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно… Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, оправився і ще раз поторкав у петлі сокиру. “Чи не блідий я… занадто? – думалося йому, – чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива… Чи не зачекати ще… поки серце вгамується?..”

Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче… Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, уже дужче.

Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички… і ще раз припав вухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши вухом до дверей…

Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і взнаки не дати, що ховається; потім подзвонив утретє, але тихо, солідно і без будь-якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно – ця хвилина відкарбувалася в пам’яті навіки,– він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував… Ще за мить він почув, що засув знімають.

VII

Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.

Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом із дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть у дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.

– Здрастуйте, Альоно Іванівно, – почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався, – я вам… річ приніс… та ось краще ходімо сюди… до світла…– І, залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв’язався.

– Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?

– Та що це ви, Альоно Іванівно… знайомий ваш… Раскольников… ось заставу приніс, що обіцяв недавно…– І він простягнув їй заставу.

Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минула, мабуть, хвилина: йому приверзлося навіть у її очах щось подібне до насмішки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.

– Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? – промовив він раптом теж із злістю. – Хочете – беріть, а ні – я до інших піду, мені ніколи.

Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося.

Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.

– Та чого ж ти, голубе, так раптом… що це? – спитала вона, дивлячись на заставу.

– Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу.

Вона простягнула руку.

– Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?

– Пропасниця,– відповів він уривчасто. – І не схочеш, та будеш блідий… коли їсти нема чого, – додав він, ледве вимовляючи слова. Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.

– Що це? – спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.

– Річ… цигарниця… срібна… подивіться.

– Та щось наче й не срібна… Ач накрутив як.

Силкуючись розв’язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на кілька секунд зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони з кожною миттю щодалі більше терпли і дерев’яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру… зненацька в голові йому наче запаморочилося.

– Та що він тут накрутив! – з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім’я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала “заставу”. Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім’ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя; вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судорогою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй у кишеню, стараючись не забруднитися кров’ю,– в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись… Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в’язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватною ковдрою. Біля третьої стіни – комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла тілом. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам’яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тим часом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився – гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут-таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець зі сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не одкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню.

Він поспішав страшенно, вхопив ключі і знову почав возитися з ними. Але все якось невдало: не входили вони в замки. Не те щоб руки його так дрижали, але він все помилявся: хоч бачить, наприклад, що ключ не той, не підходить, а все-таки встромляє. Раптом він пригадав і зміркував, що цей великий ключ із зубчастою борідкою, який тут же начеплений серед інших маленьких, певна річ, зовсім не від комода (як і минулого разу йому спало на думку), а від якої-небудь скриньки, і що в цій саме скриньці, може, все й сховано. Він облишив комод і зараз же поліз під ліжко, знаючи, що скриньки старі жінки звичайно ставлять під ліжка. Так і є: стояла чимала скринька, більш аршина завдовжки, з випуклим віком, оббита червоним сап’яном, зі сталевими цвяшками по ньому. Зубчастий ключ прийшовся і відімкнув. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним гарнітуром; під нею була шовкова сукня, потім шаль, а далі, вглиб, здавалося, лежало саме ганчір’я. Насамперед він заходився витирати об червоний гарнітур свої замащені кров’ю руки. “Червоне, ну а на червоному кров непримітніша”, – зміркував він і раптом схаменувся, подумав злякано: “Господи! Божеволію я, чи що?”

Але тільки поворушив це ганчір’я, як раптом з-під шубки вислизнув золотий годинник. Він кинувся все перегортати. Дійсно, між ганчір’ям були перемішані золоті речі – певно, все застави, здані й невикуплені – браслети, ланцюжки, сережки, шпильки тощо. Деякі були у футлярах, інші просто загорнуті в газетний папір, але акуратно й дбайливо, в подвійні аркуші, і кругом обв’язані тасьмою. Не гаючись, він почав напихати ними кишені штанів і пальта, не розглядаючи і не розкриваючи згортків і футлярів; але він не встиг багато набрати…

Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо й уривисто простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша, хвилину або дві. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком у руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав усю верхню частину лоба, майже до тім’я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у прихожу.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою,[1-75] він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові і липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на вірьовці, протягнутій через кухню, і потім довго і пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому – думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер… “Боже мій! Треба тікати, тікати!” – пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.

Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були незамкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні засува, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.

Він кинувся до дверей і засунув їх.

“Та ні, знову не те! Треба йти, йти…”

Він зняв засув, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.

Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. “Чого вони?..” Він чекав терпеливо. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почав спускатися, наспівуючи якийсь мотив. “І які ото вони всі галасливі!” – майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.

Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам’ятав, що з першого ж звуку, тоді ж став підозрівати чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався… Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.

І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад із сіней у квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив засув і тихо, нечутно, поклав його на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як недавно він зі старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.

Гість кілька раз важко віддихнув. “Гладкий і великий, мабуть”, – подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся за дзвоник і з силою смикнув.

Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гак засува і з тупим острахом чекав, що от-от засув зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати засув рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. “От упаду”, – майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам’ятався.

– Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Тррри-кляті! – заревів він мов з бочки. – Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?

І знову, розлютившись, він раз десять підряд з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.

В ту саму мить раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.

– Невже нема нікого? – дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвоник. – Добридень, Кох!

“Судячи з голосу, певно, дуже молодий”, – подумав зненацька Раскольников.

– Та чорт їх знає, двері мало не висадив, – відповів Кох.– А ви ж звідки мене знаєте?

– Ну от! А позавчора ж, у “Гамбрінусі”, аж три партії підряд виграв у вас на більярді.

– А-а-а…

– То немає їх, чи що? Дивно. Дурниця якась. Куди б старій піти? У мене діло.

– Та й у мене, чоловіче, діло!

– Ну, то що ж робити? Значить, назад. Е-ех! А я було думав грошей добути! – вигукнув юнак.

– Звичайно, назад, але навіщо було призначати? Сама мені, відьма, час призначила. Мені ж он який світ сюди іти. Та й за яким чортом їй швендяти, не розумію? Цілий рік сидить, відьма, кисне, ноги болять, а тут раптом і на гулянки!

– Може, у двірника спитати?

– Що?

– Куди пішла і коли повернеться?

– Гм… чорт… спитати… Та вона ж нікуди не ходить… – І він ще раз торгнув за ручку дверей.

– Ат, чорт, нічого не вдієш, треба йти!

– Стривайте! – вигукнув раптом юнак, – дивіться: бачите, як двері відстають, коли торгати?

– Ну?

– Значить, вони не на замку, а на засуві, на защіпці тобто! Чуєте, як засув брязкотить?

– Ну?

– То як же ви не розумієте? Значить, хтось із них дома. Коли б обидві пішли, то зовні б замкнули ключем, а не на засув зсередини. А тут, – чуєте, як засув брязкотить. А щоб зачинитися зсередини, треба бути дома, розумієте? Виходить, дома сидять, та не відмикають!

– Чи ба! А й справді! – закричав здивований Кох. – То чого ж вони там? – І він несамовито почав торгати двері.

– Стривайте! – вигукнув знову юнак,– не торгайте! Тут щось не те… адже ви дзвонили, торгали,– не відчиняють, отже, або вони обидві непритомні, або…

– Що?

– А ось що: ходімо, лишень, по двірника; хай він їх сам розбудить.

– Справді!

Обидва рушили вниз.

– Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.

– Навіщо залишатись?

– Та мало що?..

– Ай справді…

– Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, оч-че-видно щось не те! – палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз; потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самому засуві. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути видно.

Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. “Швидше б уже! ” – майнуло в його голові.

– Одначе він, чорт…

Час минав, хвилина, друга – ніхто не йшов. Кох почав нервувати.

– Одначе чорт!..– вигукнув він зненацька, втративши терпець і, кинувши вартування, подався теж униз, поспішаючи і гупаючи по сходах ногами. Кроки стихли.

Раскольников скинув засув, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.

Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче – куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.

– Ей, дідько лисий! Держи!

З криком вирвався хтось внизу з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз сходами, репетуючи:

– Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!

Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. “Вони!”

У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, усе пропало, пропустять, теж усе пропало: запам’ятають. Вони вже зближалися: між ними лишалось всього півповерха, – і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоять діжечка і черепок з фарбою І з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. І вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.

Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув по вулиці ліворуч.

Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тимчасом як тільки що вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони догадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатись, прослизнути повз них, утекти; догадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. “А чи не завернути в підворіття якесь і переждати де-небудь на незнайомих сходах? Ні, біда! А чи не кинути кудись сокиру? Чи не взяти візника? Біда, біда!”

Нарешті, ось і провулок, він завернув у нього напівмертвий, тут він був уже наполовину врятований і розумів це: менше підозрінь, до того ж тут було людно, і він губився в юрбі, мов піщинка. Але всі ці муки так його знесилили, що він ледве посувався. Піт виходив із нього краплями, шия була геть мокра.

– Ач, нализався! – гукнув хтось йому, коли він вийшов на канаву.

Він погано тепер тямив себе; чим далі, тим гірше. Але пам’ятав, проте, як раптом, вийшовши на канаву, злякався, що мало людей і що тут примітніше, і хотів було повернути назад у провулок. Незважаючи на те, що він мало не падав, все-таки пішов у обхід і повернувся додому зовсім з іншого боку.

Не в повній пам’яті пройшов він і у ворота свого будинку; принаймні він уже був на сходах, коли згадав про сокиру. А тимчасом треба було зробити дуже важливу справу: покласти сокиру назад, і якнепомітніше. Звичайно, він уже не в силі був зміркувати, що, може, багато краще було б йому зовсім не класти сокиру на своє місце, а підкинути її, хоча б згодом, кудись на чужий двір.

Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: “чого треба?” – він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. Коли б хтось зайшов тоді в його кімнату, він би зараз же схопився і закричав. Безформні уривки якихось думок так і роїлися в його голові, але він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг спинитися, хоч як силкувався…

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Так пролежав він дуже довго. Траплялося, що він наче й прокидався, і тоді помічав, що вже давно ніч, але встати йому не спадало на думку. Нарешті він побачив, що вже видно по-денному. Він лежав на дивані горілиць, ще не зовсім отямившись від недавнього забуття. До нього різко долинали страшні, несамовиті крики з вулиці, а втім, він вислухував їх під своїм вікном щоночі о третій годині. Саме вони й розбудили його тепер. “А! ось уже і з пивниць п’яні йдуть, – подумав він, – третя година, – і раптом схопився, немовби його хто зірвав з дивана. – Як! Вже третя година!” Він сів на дивані,– і тут усе пригадав! Раптом, враз усе пригадав!

У першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. “Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п’яний, але…” Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складаний ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої зі скриньки, ще й досі у нього лежать у кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс у куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір. “Ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж! ” – радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись у куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: “Боже мій, – шепотів він розпачливо, – що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають? ” Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця, – “але ж тепер, тепер я чого радію? – думав він. – Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує”! Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.

Не більш як хвилин через п’ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. “Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!” Він зірвав петлю і хутчій почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. “Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!” – повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам’ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. “Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є! ” Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! “Та що ж це зі мною!” – скрикнув він знову, мов несамовитий.

Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам’ять його ослабли… розум затьмарений… Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. “Ага! Отже, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!” Миттю вивернув він кишеню, і – так і є – на матерії є сліди, плями! “Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам’ять, коли сам спохватився і догадавсь! – подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,– просто слабкість гарячкова, хвилинне марення”, – і він видер усю ліву кишеню зі штанів. У ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з’явилися знаки. Він скинув чобіт: “Справді знаки! Весь носок шкарпетки просяк кров’ю”; певно, він у ту калюжу необережно тоді вступив… “Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?”

Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. “В грубу? Але в грубі насамперед почнуть ритися. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! – повторював він, знову сідаючи на диван, – і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!..” Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що “от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-не-будь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше! ” Він кілька раз поривався підвестися з дивана, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний стукіт у двері.

– Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! – гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері,– цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!

– А може, і дома немає! – промовив чоловічий голос.

“Еге! Та це ж голос двірника… Чого йому треба?”

Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.

– А защіпнувся ж хто? – заперечила Настя,– ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!

“Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай… “

Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.

Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.

Так і є: стоять двірник і Настя.

Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.

– Повістка з контори, – сказав він, подаючи папірця.

– З якої контори?..

– В поліцію, значить, кличуть, у контору. Звісно, яка контора.

– В поліцію!.. Чого?..

– А мені звідки знати. Кличуть, то йди. – Він пильно подивився на юнака, озирнувся навколо і повернувся, щоб іти.

– Либонь, зовсім занедужав? – зауважила Настя, не зводячи з нього очей. Двірник теж на мить обернув голову.– З учорашнього дня в жару, – додала вона.

Він не відповів і тримав в руках папірця, не розпечатуючи.

– Та вже не вставай,– вела далі Настя, розжалобившись і побачивши, що він спускає з дивана ноги.– Хворий, то й не йди, не згорить. Що це у тебе в руках?

Він подивився: в правій руці у нього відрізані шматки бахроми, шкарпетка і клапті видраної кишені. Так і спав з ними. Потім уже, думаючи про все це, згадав він, що й прокидаючись у жару, міцно-міцно стискував усе це в руці і так знову засинав.

– Ач, лахміття якогось назбирав і спить з ним, наче зі скарбом… – І Настя зайшлася своїм хворобливо-нервовим сміхом. Миттю впхнув він усе під шинель і втупився в неї очима. Хоч і не міг він у ту мить як слід розмірковувати, але відчував, що з людиною не так поводитимуться, коли прийдуть її забирати. “Але ж… поліція? “

– Чаю б випив? Хочеш, чи як? Принесу, лишилося…

– Ні… я піду, я зараз піду,– бурмотів він, зводячись на ноги.

– Та ти ж і зі сходів не зійдеш.

– Піду…

– Ну, як хочеш.

Вона вийшла слідом за двірником. Зараз же кинувся він до світла оглядати шкарпетку і бахрому: “Плями є, та не так вже й помітно; все забруднилося, затерлось і вже вицвіло. Хто не знає наперед – нічого не розбере. Настя, виходить, нічого не могла помітити здалека, хвалити Бога!” Тоді з трепетом розпечатав він повістку і почав читати; довго читав він і нарешті зрозумів. Це була звичайнісінька повістка з кварталу, треба було з’явитися сьогодні, о пів на десяту, в контору квартального наглядача.[2-01]

“Та що ж це таке? Ніяких я справ сам по собі не маю з поліцією! І чому саме сьогодні? – думав він з болісним здивуванням. – Господи, та швидше б уже!” Він було став на коліна молитись, але навіть сам засміявся, – не з молитви, а з себе. Поквапливо почав одягатись. “Пропаду так пропаду, байдуже! Шкарпетку надіти! – спало йому раптом на думку,– ще більше затреться в пилу, і сліди зникнуть”. Та тільки він надів, зараз же і зірвав її з огидою і жахом. Зірвав, але, згадавши, що іншої немає, взяв і надів знову – і знову засміявся. “Все це умовно, все відносно, все самі тільки форми, – подумав він мигцем, самим тільки краєчком думки, а сам трусився усім тілом, – адже от і надів! Адже закінчив тим, що надів!” Сміх, проте, зараз же змінився розпачем. “Ні, не під силу…” – подумалося йому. Ноги його дрижали. “Від страху”, – пробурмотів він сам собі. Голова паморочилася і боліла від жару. “Це хитрість! Це вони хочуть заманити мене хитрістю і раптом збити на всьому”, – думав він далі, виходячи на сходи. “Погано те, що я майже в маренні… я можу ляпнути якусь дурницю… “

На сходах він згадав, що залишає всі речі так, у дірці під шпалерами,– “тут, чого доброго, навмисно без нього обшук”, – згадав і спинився. Але такий відчай і такий, якщо можна так сказати, цинізм загибелі раптом охопили його, що він махнув рукою і пішов далі.

“Тільки б швидше!..”

На вулиці знову була нестерпна спека, хоч би крапля дощу за всі ці дні. Знову курява, цегла й вапно, знову сморід із крамничок і пивниць, знову щохвилини п’яні, чухонці-рознощики[2-02] і напіврозвалені прольотки візників. Сонце яскраво блиснуло йому в очі, так що боляче стало дивитись, і в голові зовсім запаморочилось, – звичайне відчуття людини, коли її морозить, а вона ясного сонячного дня вийшла раптом на вулицю.

Дійшовши до повороту на вчорашню вулицю, він з тяжкою тривогою заглянув у неї, на той будинок… і зразу ж відвів очі.

“Якщо спитають, я, може, і скажу”, – подумав він, підходячи до контори.

Контора була від нього за чверть версти. Вона тільки що переїхала в нове приміщення, в новий будинок, на четвертий поверх. У старому приміщенні він був колись випадково, але дуже давно. Ввійшовши у ворота, він побачив праворуч сходи, якими спускався чоловік із книгою в руках: “двірник, певно; значить, тут і є контора”, – і він став сходити вгору навмання. Питати ні в кого ні про що не хотів.

“Увійду, стану навколішки – і все розповім…” – подумав він, виходячи на четвертий поверх.

Сходи були вузенькі, круті і в помиях. Усі кухні всіх квартир на всіх чотирьох поверхах виходили на ці сходи, і двері їх не зачинялися майже цілий день. Через те тут стояла нестерпна задуха. Вгору і вниз піднімались і спускалися двірники з книжками під пахвою,[2-03] поліцейські й різний люд обох статей – відвідувачі. Двері в саму контору були теж розчинені навстіж. Він увійшов і спинився в прихожій. Тут стояли і чекали якісь чоловіки. Задуха тут теж була страшенна і, крім того, до нудоти тхнуло свіжою, ще не висхлою як слід фарбою на тухлій оліфі в недавно пофарбованих кімнатах. Постоявши тут трохи, він вирішив пройти ще вперед, в дальшу кімнату. Кімнати були всі малюсінькі й низенькі. Страшенне нетерпіння гнало його далі й далі. Ніхто не помічав його. В другій кімнаті сиділи й писали якісь писарі, одягнені хіба що трохи краще за нього, на вигляд усі дивні якісь люди. Він звернувся до одного з них.

– Чого тобі?

Він показав повістку з контори.

– Ви студент? – спитав той, глянувши на повістку.

– Так, колишній студент.

Писар подивився на нього, проте без будь-якої цікавості. Це був на диво скуйовджений чоловік з якимось раз і назавжди застиглим виразом в очах.

“Від цього нічого не дізнаєшся, бо йому все одно”, – подумав Раскольников.

– Ідіть туди, до письмоводителя,[2-04] – сказав писар і тицьнув уперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.

Раскольников увійшов у цю кімнату (четверту числом), тісну і повну-повнісіньку публіки, – людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах. Серед відвідувачів було дві дами. Одна в траурі, бідно вбрана, сиділа за столом навпроти письмоводителя і щось писала під його диктовку. Друга ж дама, огрядна і багрово-червона, з плямами, показна жінка, і вбрана щось уже надто пишно, з брошкою завбільшки з чайне блюдечко на грудях, стояла осторонь і чогось чекала. Раскольников сунув письмоводителеві свою повістку. Той побіжно глянув на неї, сказав “почекайте ” і далі диктував траурній дамі.

Раскольников звів дух з полегшенням. “Мабуть, не те!” Потроху він почав сміливішати, він умовляв сам себе всіма силами підбадьоритися і опам’ятатись.

“Яка-небудь дурниця, яка-небудь зовсім незначна необережність, і я можу себе виказати! Гм… шкода, що тут повітря немає, – ще подумав він, – задуха… В голові ще більше паморочиться… і розум теж…”

Він відчув страшенне безладдя в думках, боявся, що кінець кінцем не зможе володіти собою. Він силкувався приліпитись думкою до чогось, думати про що-небудь зовсім стороннє, але це ніяк не вдавалося. Письмоводитель, проте, дуже цікавив його: йому весь час хотілося хоч що-небудь дізнатися, розгадати вже з самого його вигляду. Це був зовсім молодий чоловік, років двадцяти двох, зі смаглявою і рухливою фізіономією, що виглядав старішим за свої роки, одягнений за модою і фатовато, з проділом на потилиці, розчесаний і напомаджений, з безліччю перснів і каблучок на білих, відчищених щітками пальцях і золотими ланцюжками на жилеті. До якогось іноземця, що був тут, він навіть промовив кілька слів по-французьки, і дуже задовільно.

– Луїзо Іванівно, ви б сіли,– сказав він між іншим вичепуреній багрово-червоній дамі, яка все стояла, немовби не сміючи сісти без запрошення, хоч стілець був поруч.

– Ich danke,[*] – сказала та й тихо, з шовковим шелестом, опустилася на стілець. Ясно-голуба з білим мереживним оздобленням сукня її, наче повітряна куля, поширилася навколо стільця і зайняла мало не півкімнати. Запахло духами. Але дама, видно, ніяковіла від того, що займає півкімнати і що від неї так пахне духами, усміхалася боязливо і нахабно водночас, але з явним неспокоєм.

Траурна дама, нарешті, кінчила і почала підводитись. Зненацька, шумно, з хвацьким виглядом, якось особливо поводячи в такт крокам плечима, ввійшов офіцер, кинув кашкета з кокардою на стіл і сів у крісло. Пишна дама так і підстрибнула з місця, угледівши його, і з якимсь особливим захватом почала присідати, але офіцер не звернув на неї найменшої уваги, а вона вже не сміла при ньому сісти. Це був помічник квартального наглядача. Він мав рудуваті вуса, що горизонтально стирчали в обидва боки, і надзвичайно дрібні риси обличчя, яке, проте, нічого особливого, крім хіба що нахабства, не виражало. Скоса і майже з обуренням подивився він на Раскольникова: занадто вже на ньому поганий був одяг, а постава, незважаючи на все приниження, все ще не відповідала одягові; Раскольников, з необережності, дивився на нього надто довго і пильно, так що той навіть образився.

– Тобі чого? – крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.

– Викликали… за повісткою… – ледве відповів Раскольников.

– Це в справі про стягнення з них грошей, зі студента,– заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів. – Ось, – і він передав Раскольникову зошит, показавши там місце, – читайте!

“Грошей? Яких грошей? – думав Раскольников, – але… отже, вже напевно не mel” І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.

– А о якій годині вам з’явитись написано, шановдобродь? – вигукнув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись, – вам пишуть о дев’ятій, а тепер уже дванадцята година!

– Мені принесли тільки чверть години тому, – голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе розсердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення. – І того досить, що я, хворий, в гарячці, прийшов!

– А ви не кричіть тут!

– Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.

Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимовити, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.

– Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії.[2-05] Прошу не гр-р-ру-біянити!

– Та й ви в присутствії! – вигукнув Раскольников, – і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините. – Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.

Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, спантеличений.

– Це не ваше діло! – прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно, – а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!

Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.

– Це що ж таке? – спитав він письмоводителя.

– Це гроші з вас за позиковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов’язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.

– Та я… нікому не винен!

– Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позиковий лист на сто п’ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев’ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив із цього приводу.

– Та вона ж моя хазяйка?

– Ну то що ж, що хазяйка?

Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: “А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш?” Але яке, яке було йому тепер діло до позикового листа, до стягнення! Чи варте це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки, – ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. Це була мить повної, щирої, чисто тваринної радості. Але саме в цю хвилину в конторі вибухнуло щось подібне до грому з блискавкою. Поручик, все ще приголомшений тим, як зухвало з ним розмовляли, весь палаючи гнівом і, очевидно, маючи на думці підтримати уражену амбіцію, напустився на бідолашну “пишну даму”, яка позирала на нього з безглуздою усмішкою, відколи він увійшов.

– А ти, така-сяка ще й отака, – гримнув він раптом на все горло (траурна дама вже пішла), – у тебе там що минулої ночі скоїлось? га? Знову скандал, дебош на всю вулицю вчиняєш. Знову бійка й пиятика. В арештний дім закортіло! Адже я тобі вже говорив, я вже попереджав тебе десять раз, що водинадцяте не подарую. А ти знову, знову, така-сяка ти й отака!

Навіть папір випав з рук Раскольникова, і він дико дивився на пишну даму, яку так безцеремонно шпетили, але скоро, проте, зміркував, у чому річ, і зараз же вся ця історія почала йому навіть дуже подобатись. Він слухав із задоволенням, так навіть, що хотілося реготати, реготати, реготати… Всі нерви його так і стрибали.

– Ілля Петрович! – почав було письмоводитель обережно, але спинився, щоб трохи виждати, бо роздратованого поручика не можна було вгамувати інакше, як тримаючи за руки, це він уже знав з досвіду.

А щодо пишної дами, то спочатку вона так і затремтіла від грому й блискавки; але дивна річ: чим довше і чим крутіше лаявся поручик, тим вигляд її ставав люб’язнішим, тим чарівнішою робилася її усмішка, звернена до грізного поручика. Вона тупцювала на місці і безперервно присідала, з нетерпінням вичікуючи, коли ж нарешті і їй дадуть змогу вкинути слово, і дочекалася.

– Ніякий шум і бійка в мене не був, пане капітен, – наче горох розсипали, заторохтіла вона раптом жваво по-російськи, але з сильним німецьким акцентом, – і ніякий, ніякий шкандаль, а вони прийшов п’ян, і це я все розповій, пане капітен, а я не винен… у мене благородний дім, пане капітен, і благородне поводжень, пане капітен, і я завжди, завжди сама не хочив ніякий шкандаль. А вони зовсім прийшов п’ян і потім знову три фляшки замовив, а потім сам підняв ноги і став ногом фортеп’ян грав, і це зовсім недобре в благородний дім, і він ганц фортеп’ян ламав і зовсім, зовсім тут немає ніякий манір, а я сказав. А він фляшка взяв і почав усіх ззаду фляшкою штовхав. І тут як я став, швидко двірник кликав і Карль прийшов, він узяв Карль і око побив, і Генрієт теж око побив, а мені п’ять раз щоку бив. І це так неделікатно в благородний дім, пане капітен, і я кричав. А він на канав вікно одчиняв і почав у вікно, як маленький швиня, вищав, і це страм. І як можна у вікно на вулиць як маленький швиня, вищав? Фуй-фуй-фуй! І Карль ззаду його за фрак од вікна тягнув і тут, це правда, пане капітен, йому зайн рок подрав. І тоді він кричав, що йому п’ятнадцять карбованець ман мус штраф платив. І я сама, пане капітен, п’ять карбованець йому зайн рок платив. І це неблагородний гість, пане капітен, і всякий шкандаль робив! Я, говорив, на вас великий сатир гедрюкт[2-06] буде, бо я в усіх газет можу про вас усе писав.

– З писак, значить?

– Так, пане капітен, і який же це неблагородний гість, пане капітан, коли в благородний дім…

– Ну-ну-ну! Годі! Я вже тобі говорив, говорив, я ж тобі говорив…

– Ілля Петрович! – знову значуще промовив письмоводитель.

Поручик швидко глянув на нього; письмоводитель злегка хитнув головою.

– …Так от же тобі, шановна Лавізо Іванівно, останнє моє слово, і це вже справді востаннє, – вів далі поручик. – Якщо у тебе ще хоч раз у твоєму благородному домі зчиниться скандал, то я тебе саму на цугундер,[2-07] як ото високим штилем кажуть. Чула? Так літератор, писака, п’ять карбованців у “благородному домі ” за фалду взяв? Он вони які, письменники! – і він метнув зневажливий погляд на Раскольникова. – Позавчора в трактирі теж історія: пообідав, а платить не хоче, “я, мовляв, вас у сатирі за те опишу”. На пароплаві теж один такий, на тому тижні, поважне сімейство статського радника, дружину і дочку найпаскуднішими словами обізвав. З кондитерської недавно в шию одного виштовхали. От вони які, писаки, літератори, студенти, глашатаї… тьху! А ти забирайся! Я ось сам до тебе загляну… тоді стережись! Чула?

Луїза Іванівна з гарячковою люб’язністю кинулася присідати на всі боки і, присідаючи, дозадкувала до дверей, але в дверях наштовхнулася спиною на поважного офіцера з щирим виразом на свіжому обличчі і з чудовими, дуже густими білявими баками. Це був сам Никодим Хомич, квартальний наглядач. Луїза Іванівна поспішила присісти мало не до самої підлоги і часто, дрібно ступаючи й підстрибуючи, вилетіла з контори.

– Знову грім і блискавка, знову буря, смерч, ураган! – ласкаво і дружелюбно звернувся Никодим Хомич до Іллі Петровича, – знову розтривожили серце, знову закипів! Ще на сходах чув.

– Та що там! – з благородною недбалістю промовив Ілля Петрович (і навіть не що там, а якось: “Та-а щьо тем!”), переходячи з якимись паперами до іншого стола і на ходу картинно в такт крокам поводячи плечима: якою ногою ступив, туди й плече, – ось маєте: пан письменник, тобто студент, колишній студент, грошей не платить, векселів надавав, квартиру не звільняє, без кінця на них ідуть скарги, а туди ж образитись зволили, що я цигарку при них палив! Самі п-п-підлоту чинять, а ось, будь ласка, гляньте на них: ось вони які є в найпривабнішому вигляді!

– Бідність не порок, друже, ну та що там! Звісно, порох, не міг образи знести. Ви за що-небудь, певно, на нього образились і самі не здержались, – говорив Никодим Хомич, люб’язно звертаючись до Раскольникова, – та це ви даремно: най-бла-го-о-ор-род-ніша, я вам скажу, людина, але порох, порох! Спалахнув, скипів, згорів – і край! І все минуло! І в результаті саме тільки золоте серце! Його і в полку прозвали: “поручик-порох “…

– І який ще п-п-олк був! – вигукнув Ілля Петрович, вельми задоволений, що його так приємно полоскотали, але все ще не зовсім заспокоївшись.

Раскольникову раптом захотілося сказати їм усім щось надзвичайно приємне.

– Прошу пробачити, капітане, – почав він вельми розв’язно, звертаючись раптом до Никодима Хомича, – зрозумійте ж моє становище… Я готовий навіть просити у них вибачення, коли в чомусь зі свого боку був нечемний. Я бідний і хворий студент, пригнічений (він так і сказав: “пригнічений”) бідністю. Я колишній студент, бо тепер не можу утримувати себе, але я одержу гроші… У мене мати і сестра в –й губернії… Мені пришлють, і я… сплачу. Хазяйка моя добра жінка, але вона так озлилася від того, що я уроки втратив і не плачу четвертий місяць, що не посилає мені навіть обідати… І не розумію зовсім, який це вексель! Тепер вона з мене править за позиковим цим листом, та що ж я їй заплачу, розміркуйте самі!..

– Але ж це нас не обходить…– знову було зауважив письмоводитель.

– Стривайте, стривайте, я з вами цілком згоден, але дозвольте і мені сказати,– підхопив знову Раскольников, звертаючись не до письмоводителя, а все ще до Никодима Хомича, але стараючись з усіх сил звертатися також і до Іллі Петровича, хоч той вперто удавав, що копається в паперах і підкреслено не звертає на нього уваги,– дозвольте і мені зі свого боку пояснити, що я живу в неї вже близько трьох років, від самого того часу, коли приїхав з провінції, і раніше… раніше… а втім, чому ж мені і не признатися зараз, із самого початку я пообіцяв, що одружуся з її дочкою, обіцянка була словесна, цілком вільна… Це була дівчина… а втім, вона мені навіть подобалась… хоч я і не був закоханий… словом, молодість, тобто я хочу сказати, що хазяйка мене тоді охоче кредитувала, і я провадив почасти таке життя… я дуже був легковажний…

– Від вас зовсім не вимагають таких інтимностей, шанов-добродь, та й часу немає,– грубо і з торжеством перебив було Ілля Петрович, але Раскольников схвильовано і собі перебив його, хоч йому раптом надзвичайно важко стало говорити.

– Але дозвольте, дозвольте ж мені хоча б почасти все розповісти… як було діло і… в свою чергу… хоч це й зайве, згоден з вами, розповідати, – але рік тому ця дівиця вмерла з тифу, я ж лишився жильцем, як був, І хазяйка, коли переїхала на теперішню квартиру, сказала мені… і сказала по-дружньому… що вона цілком у мені впевнена і все таке… але чи не погоджусь я, мовляв, дати їй цей позиковий лист на сто п’ятнадцять карбованців – стільки, як вона вважала, я їй заборгував. Дозвольте: вона так і сказала, що коли я дам цей папір, вона знову кредитуватиме мене скільки потрібно і що ніколи, ніколи зі свого боку – це її власні слова були – вона не скористається цим папером, аж поки я сам не сплачу… І от тепер, коли я і уроки втратив і їсти мені нічого, вона і подає до стягнення… Що ж я тепер скажу?

– Всі ці зворушливі подробиці, шановдобродь, нас не обходять, – зухвало відрізав Ілля Петрович,– ви повинні дати відзив і зобов’язання, а що ви там були закохані і всі ці трагічні місця; до цього нам зовсім немає діла.

– Ну це ти вже… жорстоко… – пробурмотів Никодим Хомич, сідаючи до стола і теж починаючи підписувати. Йому якось соромно стало.

– Пишіть же,– сказав письмоводитель Раскольникову.

– Що писати? – спитав той якось особливо грубо.

– А я вам продиктую.

Раскольникову здалося, що письмоводитель повівся з ним зневажливіше і презирливіше після його сповіді, – та, дивна річ, – йому раптом самому зробилося зовсім байдуже до хоч би чиєї думки, і зміна ця сталася якось миттю, одразу. Коли б він захотів подумати трохи, то, звичайно, здивувався б з того, як міг він так говорити з ними ще хвилину тому і навіть нав’язуватись зі своїми почуттями? І звідки взялися ці почуття? Навпаки, тепер, коли б раптом кімната наповнилася не квартальними, а найщирішими друзями його, то й тоді, здається, у нього не знайшлося б для них жодного людського слова, так пусто раптом стало в його серці. Страшне відчуття нестерпної, безмірної самотності і відчуженості вразило його душу. Не жалюгідність його сповіді Іллі Петровичу або власного приниження перед поручиком перевернули раптом так йому серце. О, яке йому діло тепер до власної підлоти, до всіх цих амбіцій, поручиків, німкень, стягнень, контор та всього іншого. Коли б у цю мить його присудили навіть спалити, то й тоді він не ворухнувся б, навіть навряд чи вислухав би уважно вирок. З ним робилося щось дивне. Відчуття було зовсім нове, незнайоме. Такого він ще ніколи не переживав. Не те щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть хоч би які там розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше – це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найболісніше відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.

Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.

– Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає, – зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. – Ви хворі?

– Так… у голові паморочиться… кажіть далі!

– Та все, підпишіться.

Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших.

Раскольников віддав перо, але замість підвестися й піти поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім’я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом із ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. “Чи не подумати ще хоч хвилину? – майнуло в голові.– Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар із плечей!” Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:

– Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов із трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт, і де живе вона у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте…

– Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виявляється, що двері відімкнені?

– В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на засув; і неодмінно б його там заскочили, коли б Кох не зробив дурниці, не пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися сходами і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: “Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою”. Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..

– А вбивцю ніхто не бачив?

– Та де ж тут побачити? Будинок – Ноїв ковчег,[2-08] – зауважив письмоводитель, який прислухався зі свого місця.

– Справа ясна, справа ясна! – переконано повторив Никодим Хомич.

– Ні, справа дуже неясна, – скріпив Ілля Петрович.

Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов…

Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся зі стільця.

– Що це, ви хворі? – досить різко спитав Никодим Хомич.

– Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,– зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.

– А давно ви хворі? – гукнув Ілля Петрович зі свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам’яті.

– З учорашнього…– пробурмотів у відповідь Раскольников.

– А вчора з дому виходили?

– Виходив.

– Хворий?

– Хворий.

– О якій годині?

– О восьмій годині вечора.

– А куди, дозвольте спитати?

– По вулиці пройшовся.

– Коротко і ясно.

Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий мов полотно, не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.

– Він ледве на ногах стоїть, а ти…– почав Никодим Хомич.

– Ні-чо-го! – якось особливо проказав Ілля Петрович.

Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк. Усі раптом замовкли. Дивно було.

– Ну, гаразд,– закінчив Ілля Петрович,– ми вас не затримуємо.

Раскольников вийшов. Він ще встиг розчути, як, щойно за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував… На вулиці він зовсім опам’ятався.

“Обшук, обшук, зараз обшук! – твердив він про себе, поспішаючи дійти, – прокляті! підозрівають!” Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.

II

“А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану? “

Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?

Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати речі і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимсь подібним, – він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап’янові футляри. Один ланцюжок був просто загорнутий у газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.

Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітно… Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.

Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, хоч би там що було, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати… Куди ж іти?

Це було вже давно вирішено: “Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край”. Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли, – він пам’ятав це, – кілька раз поривався встати і йти: “Швидше, швидше, і все викинути”. Але викинути, як виявилось, було дуже важко.

Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив’язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде так. Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла до нього… “Чого це так, чи мені, може, здається”, – думав він.

Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне – далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим, і знав це. Конче треба було поспішати!

Він пішов до Неви В-м проспектом,[2-09] але дорогою йому раптом ще спало на думку: “Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,– закопати все це і дерево, про всякий випадок, запам’ятати?” І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.

Та і на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев’яний паркан, який, кроків за двадцять у глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорніло багато вугільного пилу. “От куди б підкинути й піти!” – спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого у дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштований до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний у таких випадках дотеп: “Тута зупинятися заборонено”. Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. “Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!”

Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив у кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось із вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.

Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені. Гаманець ліг на самий верх, і все-таки в заглибині лишалося ще місце. Потім він знову взявся за камінь, одним обертом повернув його тим боком, яким він лежав досі, і той став на своє місце, хіба що трошки здавався вищим. Але він підгріб землі й утоптав по краях ногою. Нічого не було помітно.

Тоді він вийшов і попрямував до площі. Знову велика, ледве стримувана радість, як і тоді в конторі, охопила його на мить. “Сховано кінці! І кому, кому на думку може спасти шукати під цим каменем? Він тут, може, з того часу, як ставили будинок, лежить і ще стільки ж пролежить. А хоч би й знайшли: хто на мене подумає? Кінець! Доказів немає!” І він засміявся. Справді, він пригадував потім, що засміявся нервовим, дрібним, тихим, довгим сміхом, і все сміявся, весь час, поки переходив через площу. Але коли він вийшов на К-й бульвар, де два дні тому зустрівся з тією дівчинкою, сміятися йому вже більше не хотілося. Інші думки полізли в голову. І здалося йому раптом, що не зможе він тепер без огиди пройти повз ту лаву, на якій він тоді, після того, як пішла дівчинка, сидів і міркував, і страшенно буде тяжко зустріти знову того вусача, якому він тоді дав двогривеник. “Чорт його забирай!”

Він ішов, поглядаючи навкруги неуважно і злісно. Всі думки його кружляли тепер навколо одного якогось головного пункту, – і він сам відчував, що це справді-таки головний пункт і є і що тепер, якраз тепер, він лишився сам на сам з цим головним пунктом, – і що це навіть вперше за останні два місяці.

“А чорт забирай усе це! – подумав він раптом у припадку страшенної злості.– Ну почалося, то й почалося, чорт з ним, з новим життям! Яке ж дурне все це, господи!.. А скільки я набрехав і нападлючив сьогодні. Як мерзотно загравав і запобігав перед тим паскудою Іллею Петровичем! А втім, дурниця й це! Наплювати мені на всіх, та й на те, що я загравав і запобігав! Зовсім не те! Зовсім не те!..”

Раптом він спинився; нове, цілком несподіване і надзвичайно просте запитання разом збило його з пантелику і гірко його вразило:

“Якщо справді все це зроблено було свідомо, а не по-дурному, якщо в тебе справді була певна й тверда мета, то чому ж ти й досі не заглянув у гаманець і не знаєш, що тобі дісталося, заради чого всі муки прийняв і на такий підлотний, гидкий, низький вчинок свідомо йшов? Та ти ж он у воду хотів його зараз кинути, гаманець той, разом з усіма речами, яких ти теж ще не бачив… Як же це так?”

Справді, це так, все це так. Він, проте, це й раніше знав, і зовсім це не нове запитання для нього, і коли вночі вирішено було у воду кинути, то вирішено без усяких вагань і заперечень, а так, начебто так і слід тому бути, начебто інакше і не може бути… Справді, він усе це знав і все пам’ятав; та, мабуть, чи й не вчора ще це було так вирішено, в ту саму хвилину, коли він над скринькою сидів і футляри з неї витягав… Адже так!..

“Це через те, що я дуже хворий, – похмуро вирішив він нарешті, – я сам змучив і змордував себе і сам не тямлю, що роблю… І вчора, і позавчора, і весь цей час мучив себе… Одужаю і… не мучитиму себе… А що, коли зовсім і не одужаю? Господи! Як це все мені обридло!..” Він ішов не зупиняючись. Йому дуже хотілося хоч трохи перепочити від цих думок, але він не знав, що зробити і до чого вдатися. Одне нове, непоборне відчуття з кожною хвилиною наростало в ньому: це була якась безмежна, майже фізична огида до всього, що зустрічалося і оточувало, вперта, злісна, ненависна. Йому гидкі були всі зустрічні, гидкі були їхні обличчя, хода, рухи. Просто наплював би на кого-небудь, вкусив би, здається, коли б хтось заговорив до нього…

Він спинився раптом, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Васильєвському острові, біля мосту. “Отут він живе, в цьому будинку, – подумав він.– Що це, та либонь я до Разуміхіна сам прийшов! Знову та сама історія, що й тоді… А дуже одначе цікаво: спеціально я прийшов чи просто так, ішов, та сюди й потрапив? Все одно, сказав я… позавчора… що до нього після того другого дня піду, то що ж, і піду. Начебто я вже і не можу тепер зайти…”

Він піднявся до Разуміхіна на п’ятий поверх.

Той був дома, у своїй комірчині, якраз працював, писав, і сам відчинив йому. Вони не зустрічалися місяців з чотири. Разуміхін сидів у халаті, що вже майже цілком перетворився на лахміття, в туфлях на босу ногу, скуйовджений, неголений і невмитий. На обличчі його відбилось здивування.

– Що з тобою? – закричав він, оглядаючи з голови до ніг товариша, потім помовчав і присвиснув.

– Невже так погано? Та ти, брат, і мене перевершив,– додав він, дивлячись на лахміття Раскольникова. – Та сідай же, стомився, мабуть! – і коли той звалився на клейончастий турецький диван, що був ще гірший від його власного, Разуміхін збагнув раптом, що гість його хворий.

– Та ти серйозно занедужав, чи знаєш ти це? – Він почав щупати його пульс, Раскольников вирвав руку.

– Не треба, – сказав він,– я прийшов… ось що: у мене уроків ніяких… я хотів… а втім, мені зовсім не потрібні уроки…

– А знаєш що? Адже ти мариш! – зауважив Разуміхін, пильно придивляючись до нього.

– Ні, я не марю… – Раскольников встав з дивана. Йдучи до Разуміхіна, він не подумав про те, що з ним доведеться зійтися віч-на-віч. А тепер досить було однієї миті, щоб він уже переконався, що найменш має зараз бажання сходитись віч-на-віч з будь-ким у цілому світі. Вся лють піднялася в ньому. Він мало не захлинувся від злості на себе самого, скоро переступив поріг Разуміхіна.

– Прощай! – сказав він раптом і рушив до дверей.

– Та ти стривай, стривай, дивак!

– Не треба!.. – ще раз промовив Раскольников, знову вириваючи руку.

– То за яким же чортом ти приходив! Очманів ти, чи що? Адже це… навіть образливо. Я так не пущу.

– Ну, слухай: я прийшов до тебе, бо, крім тебе, нікого не знаю, хто б допоміг… почати… бо ти від усіх їх добріший, тобто розумніший, і обміркувати можеш… А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого… нічиїх послуг і співчуття… Я сам… один… Ну й годі! Дайте мені спокій!

– Та стривай ти, мацапура! Зовсім здурів! Про мене, зрештою, як хочеш. Уроків і в мене немає, та й наплювати, а є на Товкучому[2-10] книгопродавець Херувимов, це теж своєрідний урок. Я його тепер на п’ять купецьких уроків не проміняю. Він такі виданнячка робить і природничо-наукові книжиці випускає, – та як ще розходяться! Самі заголовки чого варті! От ти завжди твердив, що я дурний, їй-богу, брат, є дурніші за мене! Тепер ідеями теж захопився, сам ані бельмеса не тямить, ну а я, звичайно, заохочую. Отут два з лишком аркуші німецького тексту, як на мене – найбезглуздішого шарлатанства: одним словом, розумують: жінка – людина чи не людина? Ну і, зрозуміло, урочисто доводиться, що людина. Херувимов це по лінії жіночого питання готує;[2-11] я перекладаю: розтягне він ці два з половиною аркуші аркушів на шість, вигадаємо найпишнішу назву на півсторінки і пустимо по полтинику. Піде! За переклад мені по шість карбованців з аркуша, тож за все карбованців п’ятнадцять припаде, і шість карбованців узяв я наперед. Закінчимо це, почнемо про китів перекладати, потім з другої частини “Confessions”[2-12] якісь дуже нудні плітки теж намітили, перекладати будемо; Херувимову хтось сказав, що нібито Руссо – це своєрідний Радищев.[2-13] Я, звичайно, не суперечу, чорт із ним! Ну хочеш другий аркуш “Чи жінка – людина?” перекладати? Коли хочеш, то бери зараз текст, пера бери, папір – все це од видавця – і бери три карбованці, бо я за весь переклад наперед узяв, за перший і другий аркуш, то, виходить, три карбованці прямо на твою пайку й припадуть. А закінчиш аркуш – ще три карбованчики одержиш. Та ще ось що, будь ласка, за послугу якусь не вважай з мого боку. Навпаки, скоро ти ввійшов, я вже й зміркував, чим ти мені будеш корисний. По-перше, я в орфографії не дуже сильний, а по-друге, в німецькій іноді просто швах, так що все більше сам вигадую і тільки тим і втішаюся, що від цього ще краще виходить… Ну, а хто його знає, може, воно і не краще, а гірше виходить… Береш чи ні?

Раскольников мовчки взяв німецькі аркуші статті, взяв три карбованці і, не сказавши й слова, вийшов. Разуміхін здивовано подивився йому вслід. Але, дійшовши вже до першої лінії, Раскольников раптом повернувся, піднявся знову до Разуміхіна і, поклавши на стіл і німецькі аркуші і три карбованці, знову-таки не кажучи й слова, вийшов.

– Та в тебе біла гарячка, чи що! – заревів, скипівши нарешті, Разуміхін. – Чого ти комедію ламаєш! Навіть мене збив з пантелику… Чого ж ти приходив, коли так, чорт?

– Не треба… перекладів…– пробурмотів Раскольников, уже спускаючись сходами.

– То якого ж тобі біса треба? – закричав згори Разуміхін.

Той мовчки спускався.

– Слухай, ти! Де ти живеш?

Відповіді не було.

– Ну, то й іди собі під три чор-р-рти!..

Але Раскольников уже виходив на вулицю. На Миколаївському мосту[2-14] йому судилося ще раз зовсім опам’ятатися через один дуже неприємний для нього випадок. Його боляче хльоснув батогом по спині кучер якоїсь коляски за те, що він замалим не потрапив під коні, хоч кучер разів зо три чи чотири гукав йому. Удар батога так розлютив його, що він, відскочивши до перил (не знати чому він ішов по самій середині мосту, де їздять, а не ходять), злісно заскреготав і заклацав зубами. Навколо, звичайно, лунав сміх.

– І правильно!

– Пройдисвіт якийсь.

– Звісно, п’яним прикинеться та навмисно і лізе під колеса, а ти за нього відповідай.

– Тим промишляють, добродію, тим промишляють…[2-15]

Але в ту мить, коли він стояв біля перил і все ще безтямно і злісно дивився вслід колясці, потираючи спину, раптом відчув він, що хтось суне йому в руку гроші. Він подивився: немолода купчиха, в хустці і сап’янових черевиках, і з нею дівчина, в капелюшку і з зеленою парасолькою, мабуть, дочка. “Візьми, чоловіче добрий, ради Христа”. Він узяв, а вони пішли далі. Грошей двогривеник. З його одягу і зовнішнього вигляду вони, мабуть, вирішили, що це жебрак, справжній випрохувач копійок на вулиці, а цілий двогривеник, певно, тому дали, що отой удар батогом розчулив їх.

Він затиснув двогривеник у руці, пройшов кроків з десять і обернувся обличчям до Неви, в напрямі палацу.[2-16] На небі не було жодної хмаринки, а вода майже голуба, що на Неві трапляється так рідко. Купол собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси,[2-17] з мосту, не доходячи кроків із двадцять до каплиці,[2-18] так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було виразно розглядіти навіть кожну його прикрасу. Біль від удару ущух, І Раскольников забув про нього; одна неспокійна і не зовсім виразна думка захопила його тепер цілком. Він стояв і дивився вдалину довго й пильно, це місце було йому особливо знайоме. Коли він ходив в університет, то, – здебільшого повертаючись додому, – бувало часто, разів, мабуть, із сто, спинявся саме на цьому ж місці, пильно вдивлявся в цю справді прекрасну панораму і щоразу дивувався з одного невиразного і чудного свого враження. Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина… Дивувався він щоразу зі свого похмурого і загадкового враження і відкладав розгадку цього, не довіряючи собі, на майбутнє. Тепер враз згадав він про всі ці колишні свої питання і вагання, і здалося йому, що згадав він тепер про них невипадково. Вже саме те здалося йому химерним і чудним, що він на тому ж таки місці спинився, що й колись, немовби й справді може про те саме думати тепер, що й колись, і тими ж темами й картинами цікавитись, якими цікавився… ще так недавно. Навіть майже смішно йому стало, і водночас стиснуло груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь ледь помітне під ногами, привиділося йому тепер усе це минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, все… Здавалося, він злітав кудись угору, і все зникало з очей. Зробивши мимовільний рух рукою, він раптом відчув у кулаці затиснутий двогривеник. Він розтулив кулак, пильно подивився на монету, розмахнувся і кинув її у воду, потім обернувся й рушив додому. Йому здалося, що він неначе ножицями відрізав себе сам від усіх і всього в цю мить.

Він прийшов до себе вже надвечір, отже, ходив загалом годин шість. Де і як ішов назад, нічого він цього не пам’ятав. Роздягтись і весь дрижачи, наче загнаний кінь, він ліг на диван, натягнув на себе шинель і одразу ж задрімав…

Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи, – звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив, і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б’є хазяйку! Він б’є її ногами, товче її головою об сходинки, – це ясно, це чути по звуках, по зойках, по ударах! Що це, світ перевернувся, чи що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах збиралися люди, долинав гомін, вигуки, піднімалися сходами, стукотіли, грюкали дверима, збігалися. “Але за що ж, за що, і як це можна!” – повторював він, серйозно думаючи, що він зовсім збожеволів. Але ні, він дуже виразно чує! То, виходить, і до нього зараз прийдуть, коли так, “бо це… мабуть, усе це через те саме… через учорашнє… Господи!” Він хотів защепнути двері, але рука не піднялася… та й марно! Страх кригою ліг на його душу, змучив його, заморозив його… Та от, нарешті, весь цей гамір, що тривав не менш як десять хвилин, почав повільно затихати.

Хазяйка стогнала й ойкала, Ілля Петрович все ще погрожував і лаявся… Та от, нарешті, здається, і він замовк, от уже і не чути його. “Невже пішов! Господи!” Справді, от іде до себе й хазяйка, все ще стогнучи й плачучи… от І двері у неї зачинилися… От натовп розбрідається зі сходів по квартирах, – дивуються, сперечаються, перегукуються, то підвищуючи голоси до крику, то знижуючи до шепоту. Мабуть, їх було багато, мало не весь будинок збігся. “Та, боже, хіба все це можливо! І чого, чого він приходив сюди! “

Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений таким нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя зі свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.

– Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.

– Насте… за що били хазяйку?

Вона пильно подивилась на нього.

– Хто бив хазяйку?

– Зараз… півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах… За що він так її побив? і… чого приходив?

Настя мовчки і нахмурившись розглядала його, і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.

– Насте, чого ж ти мовчиш? – несміло сказав він, нарешті, слабким голосом.

– Це кров,– відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.

– Кров… Кров!.. Яка кров?.. – бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни.

Настя мовчки дивилася на нього.

– Ніхто хазяйку не бив,– промовила вона знову суворим і рішучим голосом.

Він дивився на неї, ледве дихаючи.

– Я сам чув… я не спав… я сидів, – ще несміливіше сказав він. – Я довго слухав… Приходив наглядачів помічник… На сходи всі повибігали, з усіх квартир…

– Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися… їсти будеш, чи як?

Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.

– Пити дай… Настенько…

Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам’ятав, що було далі. Пам’ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.

III

А втім, він не був увесь час цілком непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. Багато що він згодом пригадав. То здавалося йому, що коло нього збирається сила людей і хочуть його взяти й кудись винести, дуже за нього сперечаються і сваряться. То зненацька він сам один у кімнаті, всі пішли і бояться його, і тільки вряди-годи трохи прочиняють двері, щоб подивитися на нього, погрожують йому, змовляються про щось між собою, сміються і дражнять його. Настю він часто пам’ятав біля себе; розрізняв і ще якогось чоловіка, дуже начебто йому знайомого, але кого саме – ніяк не міг догадатись і мучився від того, навіть плакав. Іноді здавалося йому, що він уже цілий місяць лежить, а іноді – що все той самий день триває. А про те, – про те він зовсім забув; але ж весь час пам’ятав, що про щось забув, чого не можна забувати, – терзався, мучився, пригадуючи, стогнав, шаленів або знемагав, пойнятий нестерпним непоборним страхом. Тоді він рвався з місця, хотів тікати, але щоразу хтось спиняв його силоміць, і він знову знесилювався і непритомнів. Нарешті він зовсім прийшов до пам’яті.

Сталося це вранці, о десятій годині. Якраз у цей час, ясними днями, сонце завжди довгою смугою проходило по його правій стіні і освітлювало куток коло дверей. Біля ліжка його стояла Настя і ще якийсь чоловік, що з цікавістю його розглядав, але був зовсім йому не знайомий. Це був юнак у каптані, з борідкою, на вигляд він скидався на артільника. Крізь прочинені двері заглядала хазяйка. Раскольников підвівся.

– Хто це, Насте? – спитав він, показуючи на незнайомого.

– Бач, опритомнів! – сказала вона.

– Опритомніли,– озвався артільник. Догадавшись, що він опритомнів, хазяйка, яка досі визирала з-за дверей, зараз же причинила їх і сховалася. Вона і завжди була несмілива і не могла переносити всяких тяжких розмов; їй було років сорок, і була вона гладка й опасиста, чорноброва і чорноока, добра від повноти і від лінощів; і на вроду навіть дуже непогана. Соромлива ж була надміру.

– Ви… хто? – далі допитувався Раскольников, звертаючись до артільника. Але в ту ж мить знову відчинилися двері навстіж, і, трохи нахилившись, бо був надто високий, увійшов Разуміхін.

– Чисто тобі морська каюта, – вигукнув він, заходячи, – завжди лобом стукаюсь; а теж квартирою називається! А ти, брат, опритомнів? Зараз від Пашеньки чув.

– Оце тільки опритомнів,– сказала Настя.

– Оце тільки опритомніли,– підтакнув знову артільник, осміхаючись.

– А ви ж самі хто будете? – спитав, зненацька звертаючись до нього, Разуміхін. – Я от, бачите, Вразуміхін; не Разуміхін, як мене всі величають, а Вразуміхін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну а ви ж хто такий?

– А я в нашій конторі артільником, від купця Шелопаєва, і сюди у справі.

– То сідайте он на той стілець,– сам Разуміхін сів на другий, по той бік столика. – Це ти, брат, добре зробив, що опритомнів, – говорив він далі, звертаючись до Раскольникова. – Четвертий день майже зовсім не їси і не п’єш. їй-право, чай з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Пригадуєш Зосимова? Оглянув тебе уважно і зразу сказав, що все пусте, –в голову, чи що, вдарило. Якась із нервами дурниця, пайок був поганий, каже, пива й хріну мало давали, через те й недуга, але байдуже, все мине і перемелеться. Молодець Зосимов! Добряче почав лікувати. Ну, то я вас не затримую, – звернувся він знову до артільника, – чи буде ваша ласка пояснити, з яким ділом прийшли? Май на увазі, Родю, з їхньої контори вже вдруге приходять; тільки перший раз не цей був, а інший, і ми з ним розмовляли. Це хто перед вами приходив?

– А треба гадати, це позавчора, точно. Це Олексій Семенович були; теж при конторі у нас служать.

– Але ж він більш тямущий, ніж ви, як ви гадаєте?

– Еге ж; вони справді будуть солідніші.

– Похвально; ну, кажіть далі.

– А от через Опанаса Івановича Бахрушина, про якого, либонь, ви не раз чували, за просьбою вашої матусі, через нашу контору вам переказ, – почав артільник, прямо звертаючись до Раскольникова. – Якщо ви вже при повній пам’яті перебуваєте – тридцять п’ять карбованців вам вручити дозвольте, бо Семен Семенович від Опанаса Івановича, за проханням вашої матусі, знову про це повідомлення одержали. Певно, знаєте їх?

– Так… пам’ятаю… Бахрушин…– промовив Раскольников замислено.

– Чуєте: купця Бахрушина знає! – вигукнув Разуміхін. – Де ж пак не при повному розумі? А втім, я тепер бачу, що й ви теж тямуща людина. Нуте! Розумну мову приємно й слухати.

– Вони самі і є, Бахрушин, Опанас Іванович, і за проханням вашої матусі, яка через них у такий же спосіб уже переказувала колись, вони й цього разу не відмовили і Семена Семеновича цими днями повідомили зі своїх місць, щоб вам тридцять п’ять карбованців передати, в сподіванні кращого.

– От у “сподіванні кращого” у вас найкраще й вийшло; непогано теж І про “вашу матусю”. Ну, то як же по-вашому: при повній він чи не при повній пам’яті, га?

– Про мене що ж. Ось тільки щодо розписочки слід би.

– Надряпає! Що у вас, книга, чи як?

– Книга, ось вона.

– Давайте сюди. Ну, Родю, вставай. Я тебе підтримаю; підмахни йому Раскольникова, бери перо, бо, брат, гроші нам тепер кращі від патоки.

– Не треба, – сказав Раскольников, відсторонивши перо.

– Чого це не треба?

– Не буду підписувати.

– Тьху, чорт, та як же без розписки?

– Не треба… грошей…

– Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так… знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється… Ви людина розумна, і ми будемо ним керувати, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. Беріться-но…

– А втім, я й іншим разом зайду.

– Ні, ні, навіщо ж вам турбуватись. Ви людина розумна… Ну, Родю, не затримуй гостя… бачиш, чекає, – і він серйозно приготувався водити рукою Раскольникова.

– Облиш, я сам… – сказав той, взяв перо і розписався в книзі.

Артільник поклав гроші і пішов.

– Браво! А тепер, брат, їсти хочеш?

– Хочу, – відповів Раскольников.

– У вас суп?

– Вчорашній,– озвалася Настя, яка весь час стояла тут-таки.

– З картоплею і з рисом?

– З картоплею і рисом.

– Напам’ять знаю. Неси суп та й чаю давай.

– Принесу.

Раскольников дивився на все з глибоким подивом і з тупим безтямним страхом. Він вирішив мовчати і чекати: що буде далі? “Здається, я не в маренні, – думав він, – здається, це насправді…”

За дві хвилини Настя повернулася з супом і повідомила, що зараз буде й чай. До супу з’явилися дві ложки, дві тарілки і весь прибор: сільниця, перечниця, гірчиця до м’яса та інше, чого раніше в такому порядку давно вже не подавалось. Скатерка була чиста.

– Не завадило б, Настенько, щоб Парасковія Павлівна пляшок зо дві пивця відкомандирувала. А ми вип’ємо.

– Ну, ти й швидкий який! – пробурмотіла Настя і пішла виконувати наказ.

Зчудовано й з напруженням продовжував приглядатися Раскольников. Тим часом Разуміхін пересів до нього на диван, незграбно, мов ведмідь, обійняв лівою рукою його за шию, незважаючи на те, що він і сам би міг підвестися, а правою підніс до його рота ложку супу, кілька раз спочатку подмухавши на неї, щоб той не обпікся. Та суп був хіба що теплий. Раскольников жадібно проковтнув одну ложку, потім другу, третю. Але після кількох ложок Разуміхін раптом припинив годування і пояснив, що відносно дальшого треба порадитись із Зосимовим.

Увійшла Настя, несучи дві пляшки пива.

– А чаю хочеш?

– Хочу.

– Катай швидше й чаю, Насте, бо щодо чаю, здається, можна і без факультету. А ось і пивце! – Разуміхін пересів на свій стілець, присунув до себе суп, яловичину і почав їсти з таким апетитом, наче не їв три дні.

– Я, брат Родю, у вас тут тепер щодня отак обідаю, – бурмотів він, наскільки дозволяв повний м’яса рот, – і це все Пашенька, твоя хазяєчка, хазяйнує, від усієї душі мене шанує. Я, звичайно, не вимагаю, ну, та й не протестую. А ось і Настя з чаєм. Яка проворна! Настенько, хочеш пивця?

– Ну тебе, пустун який!

– А чайку?

– Чайку можна.

– Наливай. Чекай, я тобі сам наллю, сідай до столу.

Він зараз же заходився порядкувати, налив, потім налив ще другу чашку, кинув обідати і пересів знову на диван. Як і до того, обхопив він лівою рукою хворого за шию, підвів його і почав напувати з чайної ложечки чаєм, знову раз у раз і дуже старанно дмухаючи на ложку, немовби в цьому процесі дмухання і полягав найголовніший і рятівний пункт одужання. Раскольников мовчав і не опирався, хоч відчував, що у нього цілком досить сил, щоб підвестися і всидіти на дивані без сторонньої допомоги, що руки його зміцніли настільки, щоб вдержати ложку чи чашку, і що навіть, можливо, він міг би й ходити. Але з якоїсь дивної, мало не звіриної хитрості йому раптом спало на думку приховати до часу свої сили, притаїтися, прикинутись, якщо треба, навіть ще не зовсім тямущим, а тим часом вислухати і вивідати, що таке тут відбувається? А втім, він не подолав своєї огиди: сьорбнувши ложок десять чаю, він раптом звільнив свою голову, вередливо відштовхнув ложку і повалився знову на подушку. Під голови йому дійсно було покладено тепер справжні подушки – пухові і з чистими наволочками; він це теж помітив і взяв до уваги.

– Треба, щоб Пашенька сьогодні ж нам малинового варення прислала, напій йому зробити, – сказав Разуміхін, сідаючи на своє місце і знову беручись до супу й пива.

– А де вона тобі малини візьме? – спитала Настя, тримаючи на розчепірених п’яти пальцях блюдечко і цідячи в себе чай “крізь цукор”.

– Малину, серце, вона візьме в крамничці. Бачиш, Родю, тут без тебе ціла історія сталася. Коли ти так безсовісно утік від мене, не сказавши, де живеш, мене раптом така злість взяла, що вирішив тебе розшукати і покарати. Того ж дня й приступив. Ото я вже попоходив та попорозпитував! Оцю теперішню квартиру я забув, а втім, я її ніколи й не пам’ятав, бо й не знав. Ну, а колишню квартиру,– пам’ятаю тільки, що коло П’яти Рогів,– Харламова будинок. Шукав, шукав я цей будинок Харламова, – а вийшло ж потім, що він зовсім І не Харламова той будинок, а Буха, – як іноді в звуках помиляєшся! Ну я й розсердився. Розсердився та й пішов – що буде, те й буде – на другий день в адресний стіл, і уяви собі: за дві хвилини тебе мені там розшукали. Ти там записаний.

– Записаний!

– Аякже, а от генерала Кобелєва ніяк не могли там при мені розшукати. Та, довго розповідати. Скоро я нагрянув сюди, одразу ж з усіма твоїми справами ознайомився, з усіма, брат, з усіма, все знаю, он і вона бачила: і з Никодимом Хомичем познайомився, і Іллю Петровича мені показували, і з двірником, і з паном Замєтовим, Олександром Григоровичем, письмоводителем у тутешній конторі, і, нарешті, й з Пашенькою, – це вже був вінець; он і вона знає…

– Улестив,– пробурмотіла Настя, лукаво усміхаючись.

– Та ви б у накладочку, Настасіє Никифорівно.

– Ну ти, шалапут! – зненацька вигукнула Настя і пирснула. – Та я ж Петрова, а не Никифорова,– додала вона раптом, коли перестала сміятись.

– Будемо цінувати. Ну так от, брат, щоб зайвого не говорить, я хотів спочатку тут електричний струмінь всюди пустити, так щоб усі забобони в тутешній місцевості враз викорінити, та Пашенька перемогла. Я, брат, зовсім і не сподівався, щоб вона була така… авенантненька…[*] га? Як по-твоєму?

Раскольников мовчав, хоч і на мить не зводив з нього свого стривоженого погляду, і тепер уперто дивився на нього.

– І навіть дуже, – говорив далі Разуміхін, анітрохи не збентежений мовчанкою і немовби підтакуючи вже одержаній відповіді, – і дуже навіть у порядку, з усіх боків.

– Ач, чортяка! – вигукнула знову Настя, якій розмова ця давала, видно, несказанне блаженство.

– Погано, брат, те, що ти з самого початку не зумів взятися як слід. З нею треба було не так. Адже це, так би мовити, зовсім несподіваний характер! Ну, та про характер потім… А тільки як, наприклад, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, наприклад, цей вексель? Та ти збожеволів, чи що, векселі підписувати! Або, наприклад, ця затія зі шлюбом, коли ще дочка, Наталія Єгорівна, жива була… Я все знаю! Але я бачу, що це делікатна струна і що я йолоп, ти мені даруй. Та до речі про дурість: як ти гадаєш, адже Парасковія Павлівна зовсім, брат, не така дурна, як з першого погляду можна припустити, га?

– Авжеж… – процідив Раскольников, дивлячись убік, але розуміючи, що вигідніше підтримати розмову.

– Хіба ж не так? – вигукнув Разуміхін, певно зрадівши, що йому відповіли,– але ж і не розумна, га? Цілком, цілком несподіваний характер! Я, брат, часом не знаю, що й думати, запевняю тебе… що сорок їй уже є, це певно. Вона каже – тридцять шість, і на це повне право має. Одначе, присягаюся тобі, що суджу про неї більше розумово, за самою метафізикою; тут, брат, у нас така емблема зав’язалася, чисто тобі алгебра! Нічого не розумію! Ну, та все це дурниці, а тільки вона, побачивши, що ти вже не студент, уроків і костюма позбувся і що після смерті дочки їй уже нема чого з тобою родичатися, раптом злякалася, а через те, що ти, з свого боку, відлюдьком почав триматися і колишніх стосунків не підтримував, вона й надумала тебе з квартири прогнати. І давно вже вона це зробити хотіла, та векселя стало шкода. До того ж ти сам запевняв, що матуся заплатить.

– Це я через підлоту свою говорив… Мати в мене сама мало не з торбами ходить… а я брехав, щоб мене на квартирі тримали і… годували, – промовив голосно і виразно Раскольников.

– Та це ти благорозумно. Тільки вся штука в тому, що тут і нагодився пан Чебаров, надвірний радник і ділова людина.

Пашенька без нього нічого б не вигадала, занадто вже соромлива, ну, а ділова людина не соромлива, передусім, звичайно, він поставив запитання: чи є надія, що вдасться одержати гроші за вексельком? Відповідь: авжеж, бо така матуся є, що зі ста двадцяти п’яти карбованців своєї пенсії, хоч сама не їстиме, а вже Роденьку виручить, та й сестриця така є, що за братіка в кабалу піде. Ось на це він і покладався… Чого засовався? Я, брат, тепер усю твою підноготну знаю, недурно ти з Пашенькою занадто щиро розмовляв, коли ще вона родичалася з тобою, а тепер люблячи тебе кажу… Ото ж воно і є: чесна і чутлива людина говорить надто відверто, а ділова людина слухає та їсть, а потім і зовсім проковтне. От і віддала вона цей вексельок тому Чебарову, ніби він їй сплатив, а той формально опротестував, не посоромився. Хотів я йому, коли дізнався про все це, так, для очистки совісті, теж струмінь пустити, та на той час у нас з Пашенькою гармонія вийшла, я і звелів усю цю справу припинити, на самому, отже, початку, поручившись, що ти заплатиш. Я, брат, за тебе поручився, чуєш? Покликали Чебарова, десять карбованців йому в зуби, а папірець назад, і от за честь маю вам його вручити, – на слово вам тепер вірять, – ось, беріть, і надірвав я вже його, як потрібно.

Разуміхін поклав на стіл позикового листа; Раскольников подивився на нього і, не сказавши й слова, повернувся до стіни. Разуміхіна навіть покоробило.

– Бачу, брат, – промовив він за хвилину, – що знову я пошився в дурні. Думав тебе розважити і теревенями потішити, а, здається, тільки роздратував.

– Це тебе я не пізнавав, коли був без пам’яті? – теж помовчавши трохи, спитав Раскольников, не повертаючи голови.

– Мене, і навіть до несамовитості доходили з цієї причини, особливо коли я якось Замєтова приводив.

– Замєтова?.. Письмоводителя?.. Навіщо?.. – Раскольников рвучко обернувся і втупився очима в Разуміхіна.

– Та чого ти так… Чого стривожився?.. Познайомитись із тобою побажав, сам побажав, бо багато ми з ним про тебе переговорили… Інакше від кого ж би я про тебе стільки дізнався? Славний, брат, він хлопець, пречудовий… По-своєму, звичайно. Тепер приятелі: мало не щодня зустрічаємось. Адже я в цю часть переїхав. Ти ще не знаєш? Оце тільки переїхав. У Лавізи з ним разів зо два побували. Лавізу ж пам’ятаєш, Лавізу Іванівну?

– Марив я, говорив що-небудь?

– Ще б пак! Не тямив же себе.

– Про що я марив?

– Отакої! Про що марив? Звісно, про що марять… Ну, брат, тепер, щоб часу не гаяти, до діла.

Він підвівся зі стільця і взявся за кашкет.

– Про що марив?

– От заторочив! Часом чи не за таємницю якусь боїшся? Не турбуйся: про графиню нічого не було сказано.[2-19] А от про бульдога якогось, та про сережки, та про ланцюжки якісь, та про Крестовський острів, та про двірника якогось, та про Никодима Хомича, та про Іллю Петровича, наглядачевого помічника, багато було мовлено. Та, крім того, власною вашою шкарпеткою навіть дуже цікавились, дуже! Побивалися весь час: дайте, мовляв, і край. Замєтов сам по всіх кутках твої шкарпетки розшукав і власними, вимитими в парфумах, ручками, з перснями, вам цю негідь подавав. Тоді тільки і заспокоїлись, і цілу добу в руках цю негідь продержали: вирвати не можна було. Мабуть, і досі де-небудь у тебе під ковдрою лежить. А то ще бахроми на штани просив, та так же слізно! Ми вже допитувалися: яка ще там бахрома? Та нічого розібрати не можна було… Ну, а тепер до діла! Отут тридцять п’ять карбованців, з них десять беру, а години так через дві подам за них звіт. Тим часом дам знати і Зосимову, хоч і без того йому б давно слід бути тут, бо дванадцята ж година. А ви, Настенько, частіше без мене навідуйтесь, відносно пиття або там чогось іншого, що забажають… А Пашеньці я й сам зараз, що треба, скажу. До побачення!

– Пашенькою кличе! Ач, хитрий біс! – проказала йому вслід Настя; потім відчинила двері і почала підслухувати, та не витерпіла і сама побігла вниз. Дуже вже їй цікаво було знати, про що він розмовляв там з хазяйкою, та й взагалі видно було, що Разуміхін її зовсім очарував.

Як тільки зачинилися за нею двері, хворий скинув із себе ковдру і, мов навіжений, схопився з ліжка. З пекучим, гарячковим нетерпінням чекав він, щоб вони швидше пішли, щоб зараз же без них і взятися до діла. Але до чого, до якого діла? – він тепер як навмисно й забув. “Господи! скажи ти мені тільки одне: знають вони про все чи ще не знають? А що коли вже знають і тільки прикидаються, дражнять, поки лежу, а тоді раптом увійдуть і скажуть, що все давно вже відомо і що вони тільки так… Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно, враз забув, хоч оце тільки пам’ятав!..”

Він стояв серед кімнати і в тяжкій розгубленості оглядався навколо; підійшов до дверей, прочинив, прислухався, але це було не те. Раптом, наче пригадавши, кинувся він у куток, де в шпалерах була дірка, почав усе оглядати, встромив у дірку руку, пошукав, але й це не те. Він підійшов до груби, відчинив її і почав нишпорити в попелі: шматочки бахроми від штанів і клапті подраної кишені так і лежали, як він їх тоді кинув, отже, ніхто не дивився! Тут згадав він про шкарпетку, про яку розповідав зараз Разуміхін. Дійсно, ось вона на дивані лежить, під ковдрою, але вже так затерлася, забруднилася з того часу, що вже, звичайно, Замєтов нічого не міг розглядіти.

“Ага, Замєтов!.. контора!.. А чого це мене в контору кличуть? Де повістка?.. Ага!., я сплутав: це тоді викликали! Я тоді теж шкарпетку оглядав, а тепер… тепер я був хворий. А чого Замєтов заходив? Навіщо приводив його Разуміхін?.. – бурмотів він у безсиллі, сідаючи знову на диван. – Що ж це? Чи в мене й досі марення триває, чи все це насправді? Здається, насправді… А, пригадав: тікати! мерщій тікати, неодмінно, неодмінно тікати. Еге ж… а куди? А де мій одяг? Чобіт немає!

Прибрали! Сховали! Розумію! А, ось пальто – недобачили! Ось і гроші на столі, хвалити Бога! Ось і вексель… Я візьму гроші і піду, іншу квартиру найму, вони не відшукають!.. Але ж адресний стіл? Знайдуть! Разуміхін знайде. Краще зовсім утекти… далеко… в Америку, і наплювати на них! І вексель узяти… він там придасться. А ще що взяти? Вони думають, що я хворий! Вони й не знають, що я ходити можу, хе, хе, хе!.. Я по очах угадав, що вони все знають! Тільки б зі сходів спуститись! А коли в них там сторожа стоїть, поліцейські! Що це, чай? А, ось і пиво залишилося, півпляшки, холодне! “

Він ухопив пляшку, в якій ще лишилося пива на цілу склянку, і з насолодою випив одним духом, неначе гасячи вогонь у грудях. Та не минуло й хвилини, як пиво вдарило йому в голову, а по спині пройшов легкий і навіть приємний озноб. Він ліг і натягнув на себе ковдру. Думки його, і без того хворі і безладні, почали плутатись щодалі більше, і незабаром сон, легкий и приємний, охопив його. З насолодою відшукав він головою зручне місце на подушці, щільніше загорнувся в м’яку ватну ковдру, яка була тепер на ньому замість колишньої подраної шинелі, тихо зітхнув і заснув глибоким, міцним, цілющим сном.

Прокинувся він, почувши, що хтось увійшов до нього, розплющив очі і побачив Разуміхіна, який відчинив двері навстіж і стояв на порозі, вагаючись: заходити чи ні? Раскольников швидко підвівся на дивані і дивився на нього, неначе силкуючись щось пригадати.

– А, не спиш, ну от і я! Насте, тягни сюди клунок! – крикнув Разуміхін униз.– Зараз звіт матимеш…

– Котра година? – спитав Раскольников, тривожно озираючись.

– Та добре, брат, поспав: вечір надворі, мабуть, уже шоста. Годин шість із лишком спав…

– Господи! Що ж це я!..

– А що таке? На здоров’я! Куди поспішаєш? На побачення, чи що? Весь час тепер наш. Я вже години зо три тебе чекаю, два рази заходив, ти спав. До Зосимова двічі навідувався: нема дома, та й годі! Та нічого, прийде!.. І в своїх справах теж ходив. Я ж сьогодні переїхав, зовсім переїхав з дядьком. У мене ж тепер дядько… Ну, та хай йому, до діла!.. Давай-но сюди клунок, Настенько. От ми зараз… А як, брат, себе почуваєш?

– Я здоровий, я не хворий… Разуміхін, ти тут давно?

– Кажу ж, три години чекаю.

– Ні, а раніше?

– Що раніше?

– З якого часу сюди ходиш?

– Та я ж тобі сьогодні вже говорив: невже не пам’ятаєш?

Раскольников задумався. Як уві сні привиджувалося те, що було вранці. Сам він не міг пригадати і запитливо дивився на Разуміхіна.

– Гм! – сказав той, – забув! Мені ще вранці здавалося, що ти все ще не при своєму… А тепер, поспавши, ти поздоровшав… Далебі, далеко кращий вигляд маєш. Молодець! Ну, а тепер до діла! От зараз пригадаєш. Дивись-но сюди, чоловіче.

Він почав розв’язувати клунок, яким, видно, надзвичайно сам втішався.

– Чи повіриш, це, брат, у мене особливо на серці лежало. Бо треба ж з тебе людину зробити. Приступимо: почнемо зверху. Чи бачиш ти цього кашкетика? – запитав він, беручи з клунка досить гарненького, хоч водночас і дуже звичайного і дешевого картуза. – Ану, дай-но приміряти!

– Потім, згодом, – проказав Раскольников, капризно відмахуючись.

– Ні, ти вже, брат Родю, не опирайся, потім пізно буде, та і я цілу ніч не спатиму, бо ж без мірки, навмання купував. Якраз! – вигукнув він урочисто, примірявши, – мов на тебе шитий! Головний убір, це, брат, найперша річ у костюмі, своєрідна рекомендація. Толстяков, мій приятель, кожного разу мусить скидати свою покришку, входячи куди-небудь у людне місце, де всі інші в капелюхах і кашкетах стоять. Усі думають, що він від рабських почуттів, а він просто через те, що свого гнізда пташиного соромиться: соромливий такий. Ну, дивіться, Настенько, ось вам два головних убори: оцей пальмерстон (він узяв з кутка пом’ятого круглого капелюха Раскольникова, не знати чому називаючи цю річ пальмерстоном[2-20]) або ця ювелірська штучка? Ану, Родю, оціни, як гадаєш, скільки заплатив? Настенько, – звернувся він до неї, побачивши, що той мовчить.

– Двогривеник, десь певно, віддав,– відповіла Настя.

– Двогривеник, дурна! – скрикнув він, образившись, – тепер за двогривеник і тебе не купиш, – вісімдесят копійок! Та й то через те, що ношений. Воно, правда, з умовою: цей зносиш, на той рік інший дурно дають, їй-богу! Ну, приступимо тепер до Сполучених Американських Штатів, як ото в гімназії у нас називали. Попереджаю, штанами горджуся, – і він розправив перед Раскольниковим сірі, з легкої літньої шерстяної матерії панталони, – ані дірочки, ані пляминочки, і зовсім не погані, хоч і ношені, така ж і жилетка, в один колір, як вимагає мода. А що ношені, то це, сказати правду, ще й краще: мякше, ніжніше… Бачиш, Родю, щоб зробити кар’єру у вищому товаристві, досить, по-моєму, завжди додержувати сезону, якщо в січні спаржі не замовлятимеш, то кілька карбованців у кишені збережеш, так само і щодо цієї покупки. Тепер літній сезон, я й покупку літню зробив, бо на осінь сезон і без того теплішої матерії вимагатиме, то доведеться ж кидати… тим паче, що все це на той час вже не годитиметься, якщо не тому, що побагатшаєш, то через те, що благеньке. Ну, кажи ціну! Скільки по-твоєму? – Два карбованці двадцять п’ять копійок! І пам’ятай, з тією ж умовою: ці зносиш, на той рік інші дурно береш! У крамниці Федяєва інакше не торгують: раз заплатив, і на все життя стане, бо вдруге і сам не підеш. Ну, приступимо тепер до чобіт – як вони вам подобаються? Тут уже видно, що ношені, та місяців на два вистачить, бо загранична ж робота і товар заграничний: секретар англійського посольства минулого тижня на товкучці продав; тільки шість днів і носив, та гроші були дуже потрібні. Ціна один карбованець п’ятдесят копійок. Здорово, га?

– Та, може, ще не прийдуться! – зауважила Настя.

– Не прийдуться! А це що? – спитав він і витяг з кишені старий, зашкарбанілий, весь облиплий засохлою гряззю, дірявий чобіт Раскольникова, – я із запасом ходив, мені і визначили за цим чудиськом справжній розмір. Усе це на совість робилось. А щодо білизни з хазяйкою порозумілися. Ось, по-перше, три сорочки, полотняні, але з модним верхом… Отже, вісім гривеників картуз, два карбованці двадцять п’ять інше вбрання, разом три карбованці п’ять копійок, півтора карбованця чоботи – бо дуже вже хороші,– а всього чотири п’ятдесят п’ять копійок, та п’ять карбованців уся білизна, – за все гуртом сторгувалися, – разом рівно дев’ять карбованців п’ятдесят п’ять копійок. Сорок п’ять копійок решти, мідяками, ось, будь ласка, прийміть, і таким чином, Родю, тепер у тебе знову одежа є, бо, на мою думку, твоє пальто не тільки ще може служити, а навіть має вигляд особливого благородства: от що значить у самого Шармера замовляти![2-21] Щодо шкарпеток та всього іншого, то вже сам подбаєш, грошей нам лишається двадцять п’ять карбованців, а відносно Пашеньки і сплати за квартиру не турбуйся, я домовився: кредит тобі найбезмежніший. А тепер, брат, дозволь тобі білизну перемінити, а то, мабуть, хвороба твоя в сорочці тільки тепер і сидить…

– Облиш! Не хочу! – відмахнувся Раскольников, який з огидою слухав напружено-жартівливу реляцію[2-22] Разуміхіна про купівлю вбрання.

– Так, брат, не можна, з якої ж речі я тоді чоботи топтав! – наполягав Разуміхін. – Настенько, не соромтеся, а допоможіть, отак! – і, незважаючи на опір Раскольникова, він все-таки перемінив йому білизну. Той упав на подушки і хвилини зо дві не говорив ані слова.

“Чи довго ж ще не відчепляться! ” – думав він.

– За які гроші все це куплено? – спитав він нарешті, дивлячись на стіну.

– За які? От тобі й маєш! Та за твої власні. Сьогодні ж артільник був, від Бахрушина, мати прислала, чи й це забув?

Раскольников понуро замислився. Довго мовчав. Нарешті вимовив:

– Тепер пригадую…

Разуміхін, насупившись, занепокоєно поглядав на нього. Двері відчинилися, і ввійшов високий і огрядний чоловік, начебто теж уже знайомий на вигляд Раскольникову.

– Зосимов! Нарешті! – вигукнув Разуміхін, зрадівши.

IV

Зосимов був високий і гладкий чоловік, з одутлим і безбарвно-блідим, чистовиголеним обличчям, з білявим прямим волоссям, в окулярах і з великим золотим перснем на припухлому від жиру пальці. Мав він років двадцять сім. Він був у широкому чепурному легкому пальті, у світлих літніх штанах, і взагалі все було на ньому широке, красиве і новісіньке; білизна бездоганна, ланцюжок до годинника масивний. Тримався він мовби в’яло і водночас завчено-розв’язно; претензія, яку він однак старанно приховував, прозирала раз у раз. Всі, хто знав його, вважали його людиною важкою, але говорили, що свою справу він знає.

– Я, брат, два рази до тебе заходив… Бачиш, опритомнів! – крикнув Разуміхін.

– Бачу, бачу: ну то як же ми тепер себе почуваємо, га? – звернувся Зосимов до Раскольникова, пильно дивлячись на нього і сідаючи до нього на диван, у ногах, де зараз же і розкинувся в міру можливості.

– Та все хандрить, – говорив далі Разуміхін, – білизну ми йому зараз змінили, так мало не заплакав.

– Певна річ, білизну можна було б і потім, коли сам не хоче… Пульс славний. А голова все ще трохи болить, га?

– Я здоровий, я зовсім здоровий! – наполегливо і роздратовано проказав Раскольников, підвівшись раптом на дивані і блиснувши очима, але зараз же впав знову на подушку і повернувся до стіни. Зосимов пильно стежив за ним.

– Дуже добре… все як слід, – мляво промовив він. – Їв що-небудь?

Йому розповіли і спитали, що можна давати.

– Та все можна давати… Супу, чаю… Грибів та огірків, звичайно, не слід, та й м’яса теж не треба, і… ну, та чого тут балакати!..– Він перезирнувся з Разуміхіним. – Мікстуру геть, і все геть, а завтра я подивлюся… Воно б і сьогодні… ну, та…

– Завтра ввечері я його гуляти веду! – вирішив Разуміхін, – в Юсупов сад, а потім в “Пале де Кристаль”[2-23] зайдемо.

– Завтра б я його ще не піднімав, а втім… трошки… ну, там побачимо…

– От досада, я сьогодні якраз новосілля справляю, тут же якихось два кроки, от би й він. Хоч би на дивані полежав серед нас! А ти ж будеш? – звернувся раптом Разуміхін до Зосимова, – гляди ж не забудь, обіцяв же.

– Буду, тільки, мабуть, пізніше. Що ти там влаштував?

– Та нічого, чай, горілка, оселедець. Пиріг подадуть: свої зійдуться.

– Хто саме?

– Та все тутешні і, далебі, все майже нові, – хіба що крім старого дядька, та й той новий: вчора тільки в Петербург приїхав, у якихось там справах: по разу й бачимось у п’ять років.

– Хто такий?

– Та нидів усе життя повітовим поштмейстером… Таку-сяку пенсію одержує, шістдесят п’ять років, не варт і говорити. Я його, проте, люблю. Порфирій Петрович прийде: тутешній пристав у слідчих справах… правознавець.[2-24] Та ти ж його знаєш…

– Він теж якийсь твій родич?

– Якийсь дуже далекий, та чого ти хмуришся? Як ви полаялись там колись, то через те, може, й не прийдеш?

– А наплювати мені на нього…

– Ото й краще. Ну, а ще – студенти, вчитель, чиновник один, музикант один, офіцер, Замєтов…

– Скажи мені, будь ласка, що може бути спільного в тебе або ось у нього, – Зосимов кивнув на Раскольникова, – з якимось там Замєтовим?

– Ой ці вже мені буркотуни! Принципи!.. і весь ти на принципах, мов на пружинах; жодного руху з власної волі зробити не смієш; а як на мене, хороша людина – от і принцип, і знати я нічого не хочу. Замєтов людина чудова.

– І руки гріє.[2-25]

– Ну й руки гріє, і наплювать! То що ж, що гріє! – вигукнув раптом Разуміхін, якось неприродно роздратовуючись, – я хіба хвалив тобі те, що він руки гріє? Я казав тільки, що він в певному розумінні хороший! А коли отак прямо, з усіх ото боків розглядати – то чи багато хороших людей лишиться? Та я певен, що за мене тоді з усіма тельбухами хіба що одну печену цибулину дадуть, та й то коли з тобою на додачу!..

– Це мало, я за тебе дві дам!..

– А я за тебе тільки одну! Ну, що скажеш іще! Замєтов ще хлопчисько, я ще чуба йому намну, бо його треба привертати, а не відштовхувати. Тим, що відштовхнеш людину,– не виправиш, тим паче хлопчиська. З хлопчиськом вдвоє обережніше треба. Ой ви, тупиці прогресивні, нічогісінько ви не розумієте! Людину не поважаєте, себе кривдите… Та коли хочеш знати, то в нас, може, і справа одна спільна зав’язалася.

– Цікаво б узнати.

– Та все про того робітника, маляра тобто… Ми його обов’язково врятуємо! А втім, тепер і біди ніякої. Справа зовсім, зовсім тепер очевидна! Ми тільки пари піддамо.

– Який ще там маляр?

– Як? Хіба я не розповідав? Ні? Ага, я тобі тільки початок розповідав… про вбивство старої лихварки, чиновниці… ну, тут отой маляр тепер заплутався…

– Та про вбивство те я ще раніше за тебе чув і цією справою навіть цікавлюся… почасти… з однієї причини… і в газетах читав! Та от…

– Лизавету теж убили! – бовкнула зненацька Настя, звертаючись до Раскольникова. Вона весь час стояла тут-таки, притулившись до одвірка, і слухала.

– Лизавету? – пробурмотів Раскольников ледве чутно.

– Та Лизавету, перекупку, хіба не знаєш? Вона сюди вниз ходила. Ще тобі сорочку лагодила.

Раскольников обернувся до стіни, де на брудних жовтих шпалерах з білими квіточками вибрав одну незграбну білу квітку, з якимись коричневими цяточками, і почав розглядати: скільки в ній пелюсток, які на пелюстках зазублинки і скільки цяточок? Він відчував, що у нього оніміли руки і ноги, наче їх відібрало, але й не пробував поворушитись і вперто дивився на квітку.

– Ну то що ж той маляр? – з якимось особливим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Насті. Вона зітхнула і замовкла.

– А теж в убивці записали! – із запалом промовив Разуміхін.

– Докази є, чи як?

– Де в чорта докази! А втім, саме через доказ, але доказ той зовсім і не доказ, ось що треба довести! Це точнісінько як спочатку вони забрали і запідозріли цих, як їх пак… Коха та Пестрякова. Тьху! Як все це по-дурному робиться, навіть коли збоку глянути, гидко стає… Пестряков, можливо, сьогодні до мене зайде. До речі, Родю, ти цю історію вже знаєш, ще до твоєї хвороби сталося, саме напередодні того, як ти знепритомнів у конторі, коли там про це розповідали…

Зосимов з цікавістю подивився на Раскольникова; той не ворушився.

– А знаєш що, Разуміхін? Оце дивлюся я на тебе: який ти одначе клопотун,– зауважив Зосимов.

– Хай так, а все-таки врятуємо! – вигукнув Разуміхін, стукнувши кулаком по столу.– Адже тут що найприкріше? Не те, що вони брешуть, брехню завжди простити можна; брехня річ мила, бо до правди веде. Ні, те досадно, що брешуть, та ще перед власною брехнею схиляються. Я Порфирія поважаю, але… Адже що їх, наприклад, передусім з пантелику збило? Двері були зачинені, а прийшли з двірником – відчинені: ну, значить, Кох та Пестряков і вбили. От яка в них логіка.

– Та не гарячись, їх просто затримали, не можна ж… До речі: я ж того Коха зустрічав, адже він, як виявилося, у старої речі прострочені скуповував? Уявляєш?

– Справді, шахрай якийсь! Він і векселі теж скуповує. Плутяга. Та хай йому лиха година! Я ж на що злощуся, розумієш ти? На рутину їх дряхлу, найпошлішу, закоснілу… злощусь… А тут, у самій цій справі, цілий новий шлях відкрити можна. За самими психологічними тільки даними можна показати, як справжній слід знаходять. “У нас є, мовляв, факти!” Але ж факти ще не все; принаймні половина справи в тому, як з фактами поводитись умієш!

– А ти з фактами поводитись умієш?

– Та не можна ж мовчати, коли відчуваєш, серцем відчуваєш, що от міг би справі зарадити, коли б… Е!.. Ти справу цю докладно знаєш?

– Та от про маляра хотів би почути.

– Ага! Ну, слухай історію: рівно на третій день після вбивства, вранці, коли вони там морочилися ще з Кохом та Пестряковим,– хоч ті кожний свій крок довели: очевидність кричить! – виявляється раптом зовсім несподіваний факт. Якийсь селянин Душкін, власник пивниці, навпроти того самого будинку, приходить у контору і приносить ювелірський футляр із золотими сережками і розповідає цілу повість: “Прибіг, мовляв, до мене ввечері, позавчора, приблизно на початку дев’ятої,– день і година! Міркуєш? – робітник маляр, який і до того до мене вдень забігав, Миколай, і приніс мені оцю коробку із золотими сережками і з камінчиками, і просив за них під заставу два карбованці, і коли я спитав: де взяв? – відповів, що на панелі знайшов. Більше я його про те не розпитував, – це Душкін так каже,– я виніс йому білетик – карбованець тобто, бо зміркував, що коли не мені, то іншому в заставу віддасть, а все одно проп’є, то хай краще у мене річ лежить: далі, мовляв, покладеш, ближче візьмеш, а об’явиться щось або чутки підуть, тут я і представлю”. Ну, звичайно, це він бабусин сон розповідає, бреше, як рудий собака, бо я цього Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене переховує, і річ, що тридцять карбованців коштує, не для того, щоб “представити “, у Миколая підхопив. Просто злякався. Та хай йому лиха година, слухай; розповідає Душкін далі: “А селянина того, Миколая Дементьева, знаю змалечку, нашої він губернії й повіту, Зарайського, бо ми, мовляв, самі рязанські. А Миколай хоч і не п’яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом із Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок, – бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них у будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п’яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили, – це Душкін каже, – а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині, – тобто це вже на третій день, міркуєш? – бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п’яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. “Бачив, питаю, Дмитра?” – “Ні, каже, не бачив”. – “І тут не був?” – “Не був, каже, від позавчора”. – “А цю ніч де ночував?” – “А на Пісках, каже, у коломенських”[2-26] зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. “А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?” – “Ні, каже, не чув”, – а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: “Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип’єш?” – а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: а він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок – тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше…

– Ще б пак!..– проказав Зосимов.

– Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали й обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських, – аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу –ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив’язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: “То он ти який!” – “А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся”. Ну, його належним чином і представили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років – “двадцять два” – тощо. Запитують: “Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?” Відповідає: “Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися”.– “А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?” – “Нічого не чули такого особливого”.– “А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?” – “Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув”. – “А сережки де взяв?” – “На панелі знайшов”. – “Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?” – “Бо загуляв”. – “А де гуляв?” – “А там і там”. – “А чого тікав від Душкіна?” – “Бо дуже вже злякалися ми тоді”.– “Чого злякався?” – “А що засудять”.– “Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?..” Ну, віриш чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?

– Ну, ні, докази ж одначе є.

– Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!.. Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: “Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фатері знайшов, у якій ми з Дмитром працювали”.– “Яким же чином?” – “А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де зі сходів у підворіття завертати – наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, але не наздогнав і повернувся на фатеру сам, – бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, у гумазі загорнута. Я гумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпочки ті ми поскидали – аж у коробці сережки…”

– За дверима? За дверима лежала? За дверима? – скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.

– Еге… а що? Що з тобою? Чого ти так? – Разуміхін теж підвівся з місця.

– Нічого!..– ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.

– Задрімав, певно, спросоння, – проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.

– Ну, розповідай же, – сказав Зосимов, – що ж далі?

– Та що ж далі? Скоро він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: “Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!” – “А чого ж ти досі не з’являвся?” – “Зі страху”.– “А повіситись чого хотів?” – “Через думки”.– “Через які думки?” – “А що засудять”. Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?

– А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.

– Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких…

– Ну, це ти вже занадто; це ти гарячишся. Ну а сережки? Зрозумій сам, що коли того ж дня й години до Миколая в руки зі скрині старої потрапляють сережки,– зрозумій сам, що вони якось та повинні ж були потрапити? Це чимало важить при такому слідстві.

– Як потрапили? Як потрапили? – вигукнув Разуміхін, – і невже ти, лікар, ти, який, передусім, людину вивчати повинен і маєш можливість, більш ніж хто інший, натуру людську вивчити, – невже ти не бачиш, за всіма цими даними, яка натура отой Миколай? Невже не побачив, одразу ж, що все, що він говорив на допитах, є найсвятіша правда? Точнісінько так і потрапили в руки, як він казав. Наступив на коробку і підняв.

– Найсвятіша правда! Одначе ж сам признався, що перед цим збрехав.

– Слухай мене. Слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і дружина першого двірника, і міщанка, що тоді у неї в двірницькій сиділа, і надвірний радник Крюков, який саме тоді з прольотки встав і в підворіття входив під руку з дамою, – всі, тобто вісім чи десять свідків, одностайно свідчать, що Миколай притиснув Дмитра до землі, лежав на ньому і дубасив, а той йому в чуприну вчепився і теж дубасив. Лежать вони впоперек дороги і прохід загороджують; їх лають з усіх боків, а вони, “мов малі діти” (буквальні слова свідків), лежать один на одному, вищать, борюкаються і регочуть, обидва регочуть що є сили, з такими кумедними пиками, і один одного наздоганяти, наче хлоп’ята, на вулицю вибігли. Чув? Тепер запам’ятай: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так знайшли їх! Якщо вбили вони, або тільки сам Миколай, і при цьому пограбували із зломом скриньки або тільки брали якусь участь у грабунку, то дозволь тобі поставити лише одне запитання: чи збігається такий душевний стан, тобто виск, регіт, хлопчаче борюкання коло воріт – з сокирами, з кров’ю, зі злочинницькими хитрощами, обережністю, грабунком? Зараз оце вбили, всього якихось п’ять чи десять хвилин тому, – так виходить, бо тіла ще теплі, – і раптом, кинувши й тіла, і квартиру відчинену і знаючи, що зараз туди люди пішли, і здобич кинувши, вони, мов малі діти, борюкаються на землі, регочуть, загальну увагу до себе привертають, і десять одностайних свідків цього є!

– Звичайно, дивно! Ясна річ, неможливо, але…

– Ні, брат, не але, а коли сережки, що того ж дня і години опинилися у Миколая в руках, справді становлять важливу фактичну проти нього контру – яка однак просто пояснюється в його показаннях, отже, ще спірну контру,– то треба ж взяти до уваги факти і виправдні, і тим паче, що це – факти незаперечні. А як ти гадаєш, за характером нашої юриспруденції, чи візьмуть, чи здатні вони взяти до уваги такий факт, що ґрунтується єдино тільки на самій психологічній неможливості, на самому тільки душевному настрої, за факт незаперечний, і такий, що всі обвинувальні і речові факти, хоч які б вони були, руйнує? Ні, не візьмуть, не візьмуть нізащо, бо, мовляв, коробку знайшли, і чоловік повіситись хотів, “чого не могло бути, коли б не відчував себе винним!” Ось капітальне питання, ось через що я гарячуся! Зрозумій!

– Та я ж і бачу, що ти гарячишся! Стривай, забув спитати: чим доведено, що коробка з сережками справді зі скриньки старої?

– Це доведено,– відповів Разуміхін, насуплюючись і мовби нехотя. – Кох пізнав річ і заставника назвав, а той незаперечно довів, що річ справді його.

– Погано. Тепер ще: чи не бачив хто Миколая тоді, коли Кох та Пестряков нагору пішли, і чи не можна це чим-небудь довести?

– То ж бо і є, що ніхто не бачив, – відповів Разуміхін з досадою, – то ж бо й погано, навіть Кох і Пестряков їх не помітили, коли нагору йшли, хоч їх свідчення і не дуже багато б тепер важило. “Бачили, кажуть, що квартира була відімкнута, що в ній, мабуть, працювали, але, проходячи, уваги не звернули і не пам’ятаємо точно, були там тоді робітники чи ні”.

– Гм. Виходить, одне тільки виправдання і є, що дубасили один одного і реготали. Правда, це сильний доказ, але… Тепер скажи: а як ти сам усе це пояснюєш? Факт знайдення сережок чим пояснюєш, коли справді він їх так знайшов, як показує?

– Чим пояснюю? Та що ж тут пояснювати: справа ясна. Принаймні ясно, яким шляхом треба справу вести, ясно й доведено, і саме коробка довела. Справжній вбивця загубив ці сережки. Вбивця був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і сидів зачинившись. Кох зробив дурницю і пішов униз; саме тоді вбивця вискочив і побіг теж униз, бо ніякого іншого виходу в нього не було. На сходах сховався він від Коха, Пестрякова і двірника в порожню квартиру, саме коли Дмитро й Миколай з неї вибігли, постояв за дверима, поки двірник і ті йшли нагору, перечекав, поки затихли кроки, і пішов собі спокійнісінько вниз якраз саме тоді, коли Дмитро з Миколаєм на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого коло воріт не лишилось. Може, й бачили його, та не примітили, хіба мало народу ходить? А коробка в нього випала з кишені, коли він за дверима стояв, і він не помітив, що випала, бо не до того йому було. Коробка ж ясно доводить, що він саме там стояв. От і все!

– Хитро! Ні, брат, це хитро. Це хитріше від усього!

– Та чому ж, чому ж?

– А тому, що занадто вже все чудно збіглося… і сплелося… наче в театрі.

– Е-ет! – скрикнув Разуміхін, але в цей час відчинилися двері, і ввійшла нова, не знайома жодному з присутніх особа.

V

Це був добродій не молодий уже віком, манірний, поважний, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився у дверях, озираючись навкруги із образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: “Куди це я потрапив?” Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку “морську каюту” Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на відвідувача. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою поставою тут, у цій “морській каюті”, нічогісінько не доб’єшся, добродій трохи пом’якшав і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і карбуючи кожний склад у своєму запитанні:

– Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?

Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.

– А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?

Це фамільярне “а вам чого треба?” так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.

– Ось Раскольников! – промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.

Сам Раскольников увесь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав уважнішим, потім у ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: “ось Раскольников”, він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним і слабким голосом промовив:

– Так! Я Раскольников! Чого вам треба?

Гість пильно подивився і поважно проказав:

– Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім’я не зовсім вже вам не відоме.

Але Раскольников, який чекав чогось зовсім іншого, тупо й замислено подивився на нього і нічого не відповів, немовби ім’я Петра Петровича почув справді уперше.

– Як? Невже ви досі ще не одержали ніяких відомостей? – спитав Петро Петрович, трохи бентежачись.

У відповідь на це Раскольников повільно опустився на подушку, закинув руки за голову і почав дивитись на стелю. Нудьга відбилася на обличчі Лужина. Зосимов і Разуміхін ще з більшою цікавістю почали його розглядати, і він, видимо, нарешті сконфузився.

– Я гадав і сподівався, – замимрив він, – що лист, пущений уже з лишком десять днів тому, навіть замалим не два тижні…

– Слухайте-но, чого ж вам весь час стояти отак біля порога? – перебив раптом Разуміхін,– коли маєте що сповістити, то сідайте, а обом вам, з Настею, там тісно. Настенько, уступися трохи, дай пройти! Проходьте, ось вам стілець, сюди! Пролазьте ж!

Він одсунув свій стілець від стола, звільнив невеликий простір між столом І своїми коліньми і чекав у трохи напруженій позі, щоб гість “проліз” у цю щілину. Момент був обраний так, що ніяк не можна було відмовитись, і гість поліз через вузький прохід, кваплячись і спотикаючись. Добравшись до стільця, він сів і недовірливо подивився на Разуміхіна.

– Ви не конфузьтесь, – бовкнув той, – Родя п’ятий день уже хворий і три дні марив, а тепер опритомнів і навіть їв з апетитом. Це ось його лікар сидить, тільки що його оглянув, а я Родьчин товариш, теж колишній студент, і тепер от доглядаю його, так що ви на нас не зважайте і не соромтесь, а кажіть далі, що вам там потрібно.

– Дякую. Та чи не потурбую я хворого своєю присутністю і розмовами? – звернувся Петро Петрович до Зосимова.

– Н-ні, – промимрив Зосимов, – навіть розважити можете, – і знову позіхнув.

– О, він давно вже при пам’яті, з ранку! – провадив далі Разуміхін, фамільярність якого мала вигляд такої невдаваної простодушності, що Петро Петрович подумав і відчув себе бадьоріше, можливо почасти й тому, що цей обідранець і нахаба встиг-таки відрекомендуватись студентом.

– Ваша матуся…– почав Лужин.

– Гм! – голосно зробив Разуміхін.

Лужин подивився на нього запитально.

– Нічого, я так; говоріть…

Лужин знизав плечима.

–…Ваша матуся, ще коли я був з ними, почала до вас листа. Приїхавши сюди, я навмисно переждав кілька днів і не приходив до вас, щоб уже бути цілком певним, що ви повідомлені про все, але тепер, на мій подив…

– Знаю, знаю! – промовив раптом Раскольников з виразом найнетерпеливішої досади. – Це ви? Жених? Ну, знаю… і годі!..

Петро Петрович остаточно образився, але змовчав. Він намагався якнайшвидше збагнути, що все це означає? На хвилину запанувала мовчанка.

Тим часом Раскольников, який, відповідаючи, трохи повернувся до нього, почав раптом знову його розглядати, пильно і з якоюсь особливою цікавістю, наче до цього не встиг роздивитись його або наче його вразило в цьому добродії щось нове: навіть підвівся для цього навмисно з подушки. Справді, в загальному вигляді Петра Петровича вражало щось начебто особливе, завдяки чому назва “жених”, так безцеремонно дана йому оце тільки, справді пасувала йому. По-перше, було видно і навіть дуже, що, чекаючи наречену, Петро Петрович поспішив скористатися з кількох днів, проведених у столиці, щоб нарядніше одягтися і причепуритись, що, проте, було річчю зовсім невинною і дозволенною. Навіть власне, може, трохи надмірне самовдоволення від усвідомлення приємної зміни в своїй зовнішності можна було зрозуміти заради такої нагоди, бо ж Петро Петрович перебував на лінії жениха. Весь одяг його був тільки що від кравця, і все було добре, крім хіба що того тільки, що все було занадто нове і занадто виказувало певну мету. Навіть елегантний новісінький круглий капелюх цю мету підкреслював: Петро Петрович якось уже надто шанобливо з ним поводився і надто обережно тримав його в руках. Навіть чудова пара справжніх жувенівських, бузкового кольору рукавичок[2-27] свідчила про те ж саме, хоча б тільки тим, що їх не надівали, а тільки носили в руках для параду. В убранні ж Петра Петровича переважали кольори світлі, такі, що молодять. На ньому був гарненький літній піджак ясно-коричневого відтінку, світлі легкі брюки, така ж жилетка, тільки що куплена тонка білизна, батистовий, дуже легкий галстучок з рожевими смужками, і що найкраще: все це навіть личило Петрові Петровичу. Обличчя його, дуже свіже і навіть гарне, і без того здавалося дуже молодим як на сорок п’ять років. Темні бакенбарди, у вигляді двох котлет, приємно прикрашали його і дуже гарно згущалися коло щойно виголеного до блиску підборіддя. І навіть те, що його волосся, в якому, правда, де-не-де вже проступала сивизна, було розчесане й завите у перукаря, не надавало йому смішного або дурного вигляду, що звичайно буває завжди, коли завивають волосся, бо це неминуче робить мужчину схожим на німця, який іде під вінець. Коли ж і було щось у цій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне, відразливе, то до цього спричинялося вже інше. Роздивившись без церемонії п. Лужина, Раскольников ущипливо посміхнувся, знову опустив голову на подушку і почав, як і перед тим, дивитись на стелю.

Але пан Лужин скріпився і, здається, вирішив поки що не помічати всіх цих химер.

– Шкодую вельми й вельми, що застаю вас у такому стані, – роблячи над собою зусилля, знову порушив він мовчанку. – Коли б знав про вашу недугу, зайшов би раніше. Та, знаєте, зайнятість!.. Маю я до того ж дуже важливу справу в сенаті, як адвокат. Не кажу вже про ті турботи, про які й ви вгадуєте. Ваших, тобто матусю і сестру, чекаю з години на годину.

Раскольников поворушився і хотів щось сказати, на обличчі його відбилося деяке хвилювання. Петро Петрович замовк, виждав, але оскільки той нічого не сказав, повів далі:

–…З години на годину. Підшукав їм на перший час квартиру…

– Де? – слабо вимовив Раскольников.

– Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва…

– Це на Вознесенському, – перебив Разуміхін, – там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував.

– Еге ж, номери…

– Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чортзна-хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.

– Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова, – ображено сказав Петро Петрович, – але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а оскільки це на дуже короткий строк… Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру, – звернувся він до Раскольникова, – і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель, у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив…

– Лебезятникова? – повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.

– Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?

– Та… ні… – відповів Раскольников.

– Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його… дуже мила людина, молодий ще… і стежить за ідеями… Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового. – Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.

– Це ж у якому відношенні? – спитав Разуміхін.

– У найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи, – підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. – Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї – все це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався…

– Чому саме?

– Запитання ваше обширне. Можу помилитись, але, здається мені, знаходжу ясніший погляд, більше, так би мовити, критики, більше діловитості…

– Це правда,– процідив Зосимов.

– Брешеш ти, діловитості немає, – вчепився Разуміхін. – Діловитість здобувається важко, і з неба дурно не падає. А ми замалим не двісті років як від усякого діла відучені…[2-28] щодо ідей, то, може, й бродять, – звернувся він до Петра Петровича, – і бажання добра є, хоч і дитиняче, і чесність навіть знайдеться, незважаючи на те, що тут сила-силенна насунуло шахраїв, а діловитості все-таки немає! Діловитість у чоботях ходить.

– Не погоджуюсь із вами, – із видимою насолодою заперечив Петро Петрович,– звичайно, є захоплення, неправильності, але не слід бути й надто суворим: захоплення свідчать про палке прагнення до дії і ще про те, що обставини несприятливі у нас. Якщо ж зроблено мало, то й часу ж було небагато. Про засоби я вже й не кажу. На мій же особистий погляд, коли хочете, навіть дещо й зроблено: поширено нові, корисні думки, поширено деякі нові, корисні твори, замість колишніх мрійливих і романтичних, література набирає більш зрілого відтінку, викорінено й осміяно багато шкідливих упереджень… Одним словом, ми безповоротно одрізали себе від минулого, а це, як на мене, вже дія…

– Розбалакався! Рекомендується, – промовив зненацька Раскольников.

– Що? – спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.

– Це все слушно, – поспішив докинути Зосимов.

– Правда ж? – повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова. – Згодьтеся самі, – продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: “юначе”, – досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім’я науки й економічної правди.

– Загальних!

– Ні, не загальних! Коли мені, наприклад, досі казали: “возлюби” і я возлюбляв, то що з того виходило? – провадив своє Петро Петрович, можливо з надмірною поспішністю, – виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: “Хто два зайці гонить, жодного не догонить”. А наука каже: возлюби передусім самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід, і каптан твій лишиться цілий.[2-29] Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому і спільна справа. Отже, дбаючи тільки і єдино за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб догадатись…

– Пробачте, я теж не дуже великорозумний, – різко перебив Разуміхін, – а тому облишмо. Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина – самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальники і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних спритників і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!

– Шановний добродію! – обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,– чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я…

– О, даруйте, даруйте… Чи ж міг я!.. Ну, й досить! – відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.

Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.

– Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше, – звернувся він до Раскольникова, – після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше… А надто ж бажаю вам здоров’я…

Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись зі стільця.

– Убив напевно той, хто давав речі в заставу, – переконливо говорив Зосимов.

– Безумовно! – погодився Разуміхін. – Порфирій своїх думок не виказує, а заставників усе-таки допитує…

– Заставників допитує? – голосно спитав Раскольников.

– Еге ж, а що?

– Нічого.

– Звідки він їх бере? – спитав Зосимов.

– Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши…

– Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

– Ото ж то і є, що ні! – перебив Разуміхін. – Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу – неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, не передбачав! А як діло провадить? – бере речі вартістю в десять-двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб’ячій скриньці, в дранті, – а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!

– Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, – втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

– Еге. Ви чули?

– Аякже, по сусідству…

– Подробиці знаєте?

– Не можу цього стверджувати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, сказати б, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність у нижчому класі за останні років п’ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки та пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував;[2-30] там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять;[2-31] там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, – і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії;[2-32] там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової й загадкової…[2-33] І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю з певного погляду розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?

– Змін економічних багато… – озвався Зосимов.

– Чим пояснити? – вчепився Разуміхін. – А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

– Тобто як же це?

– А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв: “Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти”. Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і показав, чим він дихає…

– Але ж, одначе, моральність? І, сказати б, правила…

– Та ви власне чого хвилюєтесь? – несподівано втрутився Раскольников. – За вашою ж теорією вийшло!

– Як це так за моєю теорією?

– А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати…

– Та що це ви! – скрикнув Лужин.

– Ні, це не так! – озвався Зосимов,

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

– На все є міра, – гордовито вів далі Лужин, – економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити…

– А чи правда, що ви,– перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, у якому бриніла зловтіха з образливості своїх слів, – чи правда, що ви сказали вашій нареченій… в той самий час, коли від неї згоду дістали, що найбільш раді тому… що вона бідна… бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем… і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

– Шановний добродію! – злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись, – шановний добродію… так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я… підозріваю, хто… одним словом… ця стріла… одним словом, ваша матуся… Вона і без того здалася мені, за всіх своїх чудових якостей, схильною до захопленості й романтизму в думках… Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити справу… І нарешті… нарешті…

– А знаєте що? – скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись у нього блискаючим пронизливим поглядом, – знаєте що?

– А що? – Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом.

Якусь мить тривала мовчанка.

– А те, що коли ви ще раз… насмілитесь вимовити хоч слово… про мою матір… то я вас зі сходів сторчака спущу!..

– Що з тобою! – вигукнув Разуміхін.

– А, так он воно що! – Лужин зблід і закусив губу. – Слухайте, добродію, мене, – почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе щосили, але все-таки задихаючись, – я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер… вам… ніколи…

– Я не хворий! – скрикнув Раскольников.

– Тим більше…

– Забирайтесь під три чорти!

Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень із плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть згин спини його неначе промовив при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.

– Та чи можна, чи можна ж так? – говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.

– Залиште, залиште мене всі! – несамовито скрикнув Раскольников.– Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!

– Ходім! – сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.

– Що ти, та хіба можна його так залишати.

– Ходім! – настійливо повторив Зосимов і вийшов.

Разуміхін подумав і побіг доганяти його.

– Гірше могло бути, коли б ми його не послухалися, – сказав Зосимов уже на сходах. – Дратувати не можна.

– Що з ним?

– Дати б йому поштовх який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний… Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче… Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!

– Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав…

– І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство…

– Ай справді! – підхопив Разуміхін, – ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.

– Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись… А втім, запалення не буде…

– Спасибі тобі! А я у Пашеньки тим часом почекаю і наглядатиму через Настю…

Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.

– Чаю, може, тепер вип’єш? – спитала вона.

– Потім! Я спати хочу! Залиш мене…

Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.

VI

Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв’язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав’язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. “Сьогодні ж, сьогодні ж!..” – бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке перейшло у спокій, у рішучість, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п’ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що їх витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню. Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар. Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.

Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Стояла така сама задуха, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: “що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити”. Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відганяв цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, “хоч як би там було”, повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.

За давньою звичкою він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині років п’ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці,[2-34] в рукавичках і в солом’яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть із крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п’ятака і поклав у руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: “годі!”, і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.

– Любите ви вуличний спів? – звернувся раптом Раскольников до якогось уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера.[2-35] Той здивовано зирнув на нього. – Я люблю,– говорив далі Раскольников, але наче зовсім не про вуличний спів вів мову. – Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові блищать…[2-36]

– Не знаю… Пробачте… – пробурмотів добродій, зляканий і запитанням, і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на інший бік вулиці.

Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.

– Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?

– Всякі торгують, – відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.

– Як його звуть?

– Як охрестили, так і звуть.

– Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?

Хлопець знову подивився на Раскольникова.

– У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю… Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.

– Це харчевня отам, нагорі?

– Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться… тільки ну!

Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, у напрямі до В-го.[2-37] Проминувши площу, він потрапив у провулок.

Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів із площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, “щоб іще нестерпніше було”. А тепер він ішов, ні про що не думаючи. Тут є великий будинок, весь зайнятий пивницями та іншими їстівно-випивальними закладами; з них раз у раз вибігали жінки, убрані, як буває, коли треба збігати кудись недалеко – простоволосі і в самих платтях. У двох-трьох місцях вони товпилися на тротуарі групами, переважно біля досить-таки веселих закладів, куди можна було потрапити, спустившись кількома сходинками у підвальні приміщення. З одного з них у цей час линув грюкіт і гамір на всю вулицю, там бренькала гітара, співали пісень, і було дуже весело. Велика група жінок юрмилася біля входу, деякі сиділи на сходинках, другі на тротуарі, треті стояли розмовляючи. Поруч, на бруківці, вештався, голосно лаючись, п’яний солдат з цигаркою і, здавалося, кудись хотів увійти, але куди саме, забув. Якийсь голодранець лаявся з іншим голодранцем, і якийсь у дим п’яний валявся поперек вулиці. Раскольников спинився коло жінок. Вони розмовляли сиплими голосами; всі були в ситцевих платтях, у козлових черевиках і простоволосі. Деяким було років за сорок, але були й років по сімнадцять, майже всі з очима підбитими.

Його чомусь цікавив спів і весь цей грюкіт і гамір, там, внизу… Звідти чути було, як, серед реготу і вереску, під звуки молодецької пісні, що її виводив тоненький фальцет у супроводі гітари, хтось завзято витанцьовував, відбиваючи такт каблуками. Він уважно, похмуро і замислено слухав, нахилившись коло входу і з цікавістю заглядаючи з тротуару в сіни.

Ой ти, будочник Яремо,

Ти не бий мене даремно!

– розливався тоненький голос співака. Раскольникову дуже захотілося краще розчути, що саме співають, неначе в цьому й було найголовніше.

“Може, зайти? – подумав він.– Регочуть! Сп’яну. А що ж, чи не напиться й собі?”

– Не зайдете, любий паничу? – спитала одна з жінок досить дзвінким і не зовсім ще осиплим голосом. Вона була молода і навіть не огидна – єдина така з усього гурту.

– Ач, гарненька! – відповів він, випроставшись і подивившись на неї.

Вона посміхнулася, комплімент їй дуже сподобався.

– Ви й самі дуже гарненькі, – сказала вона.

– Які худі! – зауважила басом інша, – з лікарні, чи що, виписались?

– Здається, й генеральські дочки, а носи у всіх кирпаті! – перебив, підійшовши раптом, якийсь чоловік, в арм’яку[2-38] нарозхрист, що був під чаркою і хитро осміхався. – Ач, веселощі які!

– Заходь, коли прийшов!

– І зайду! Насолода!

І він ринувся униз.

Раскольников рушив далі.

– Слухайте, пане! – гукнула вслід дівиця.

– Що?

Вона засоромилась.

– Я, любий пане, завжди з вами рада буду час провести, а тепер от якось розгубилася. Подаруйте мені, приємний кавалер, шість копійок на випивку!

Раскольников витяг скільки витяглося: три п’ятаки.

– Ой, який же добрий панич!

– Як тебе звуть?

– А Дукліду спитаєте.

– Ні, це вже казна-що, – зненацька зауважила одна з гурту, киваючи головою на Дукліду. – Це вже я й не знаю, як оце так просити! Я б, здається, із сорому крізь землю пішла…

Раскольников з цікавістю подивився на неї. Це була ряба дівка, років тридцяти, вся в синцях, з припухлою верхньою губою. Говорила й осуджувала вона спокійно і серйозно.

“Де це, – подумав Раскольников, ідучи далі, – де це я читав, як один якийсь засуджений до страти, за годину до смерті, говорить чи думає, що коли б довелося йому жити де-небудь на височині, на скелі,[2-39] і на такій вузенькій площині, де б тільки дві ноги можна було поставити, а навколо були б безодні, океан, довічний морок, довічна самотність і довічна буря, – і треба було б лишатись так, стоячи на аршині[2-40] простору, все життя, тисячу років, вічність, – то краще так жити, ніж зараз вмирати! Тільки б жити, жити і жити! Хоч як би жити, – тільки жити!.. Яка правда! Господи, яка правда! Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає”, – додав він перегодя.

Він вийшов на іншу вулицю. “Чи ба! “Кришталевий палац”! Це ж Разуміхін говорив про “Кришталевий палац”. Але ж що я хотів? Ага, прочитати!.. Зосимов говорив, що в газетах читав…”

– Газети є? – спитав він, заходячи в досить просторий і навіть охайний трактир на кілька кімнат, правда, майже порожніх. Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа група, чоловік з чотири, і пили шампанське. Раскольникову здалося, що між ними Замєтов. А втім, здалека не можна було добре роздивитися.

“Ет, нехай! ” – подумав він.

– Горілки накажете? – спитав половий.

– Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п’ять підряд, а тобі дяка від мене буде.

– Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?

Старі газети і чай з’явилися. Раскольников сів і почав відшукувати: “Ізлер[2-41]–Ізлер – Ацтеки – Ацтеки – Ізлер – Бартола – Массімо[2-42] – Ацтеки – Ізлер… тьху, чорт! а ось замітки: провалилася зі сходів – міщанин згорів від горілки – пожежа на Пісках – пожежа на Петербурзькій – ще пожежа на Петербурзькій – ще пожежа на Петербурзькій – Ізлер – Ізлер – Ізлер – Ізлер – Массімо… Ага, ось…”

Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати; рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усю “пригоду” і жадібно почав відшукувати в наступних номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього, коло його стола. Він підвів голову – Замєтов, той самий Замєтов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом у чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жилеті і в трохи потертому сюртуку[2-43] і несвіжій сорочці. Він був веселий, принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.

– Як! Ви тут? – почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хтозна-відколи знайомі, – а мені вчора говорив Разуміхін, що ви все ще не при пам’яті. От диво! А я ж був у вас…

Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замєтова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці.

– Це я знаю, що ви були, – відповів він, – чув. Шкарпетку розшукували… А знаєте, Разуміхін захоплений вами, каже, що ви з ним до Лавізи Іванівни ходили, тієї самої, якій ви допомогти тоді хотіли, поручикові Пороху моргали, а він усе не розумів, пригадуєте? А чом би, здається, не зрозуміти, справа ясна… га?

– Ох і буян же він!

– Хто, Порох?

– Ні, приятель ваш, Разуміхін…

– А добре вам жити, пане Замєтов; у найприємніші місця вхід безмитний! Хто це вас зараз шампанським накачував?

– А це ми… випили… Вже й накачував!

– Гонорарій! З усього зиск маєте! – Раскольников засміявся.– Нічого, хлопчику з черевцем, нічого! – додав він, ляснувши Замєтова по плечу, – я ж не від злоби, а “по щирій дружбі, жартуючи”, кажу, як той робітник ваш говорив, коли Митьку дубасив, у справі тієї старої.

– А ви звідки знаєте?

– Та я, може, більше від вас знаю.

– Якийсь ви дивний… Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли…

– А я вам дивним здаюся?

– Атож. Що це ви, газети читаєте?

– Газети.

– Багато про пожежі пишуть.

– Ні, я не про пожежі.– Тут він кинув загадковий погляд на Замєтова; глузлива посмішка знову скривила його губи. – Ні, я не про пожежі, – говорив він далі, підморгуючи Замєтову. – А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?

– Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати? Що це ви все…

– Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?

– Я з шостого класу гімназії, – відповів Замєтов не без гідності.

– З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, у перснях – багата людина! Та який же любий хлопчик! – Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замєтову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.

– Ой, який дивний! – повторив Замєтов дуже серйозно. – Мені здається, що ви все ще марите.

– Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?

– Цікаві.

– То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номерів звелів притягти! Підозріло, га?

– Ну, скажіть.

– А вуха ж наставили?

– А чого мені їх наставляти?

– Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам… ні, краще: “зізнаюся”… Ні, і це не те: “показання даю, а ви допитуєте ” – отак! Еге ж, даю показання, що читав, цікавився… відшукував… розшукував… – Раскольников примружив очі і виждав, –розшукував – і для того й зайшов сюди – про вбивство старої чиновниці, – промовив він, нарешті, майже пошепки, майже впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Замєтова. Замєтов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його обличчя. Найдивнішим здалося потім Замєтову, що аж цілу хвилину тривала в них мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.

– Ну що ж, коли й читали? – скрикнув він раптом здивовано і нетерпеливо. – А мені ж яке діло! Що в тому?

– Це ж та сама стара, – вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від вигуку Замєтова, – та сама, про яку, пам’ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я знепритомнів. Що, тепер розумієте?

– Та що саме? Що… “розумієте”? – вимовив Замєтов майже тривожно.

Нерухоме і серйозне обличчя Раскольникова раптом змінилося, і нараз він знову зайшовся своїм нервовим сміхом, наче зовсім не мав сили стриматись. І раптово пригадав він із надзвичайною виразністю, наче переживаючи все знову, ту недавню мить, коли він стояв за дверима, з сокирою, засув підстрибував, вони за дверима лаялися і добувалися, а йому нараз схотілося закричати їм, лаятись з ними, показати їм язика, дражнити їх, сміятись, реготати, реготати, реготати!

– Ви або божевільний, або… – промовив Замєтов – і замовк, наче вражений якоюсь раптовою думкою.

– Або? Що “або”? Ну, що? Ну, скажіть же!

– Нічого! – сердито відповів Замєтов, – усе дурниця!

Обидва замовкли. Раптом Раскольников вибухнув припадковим сміхом, тоді замислився, посмутнішав. Він поклав лікті на стіл і підпер голову рукою. Здавалося, він зовсім забув про Замєтова. Мовчанка тривала досить довго.

– Чого ж ви не п’єте чай? Прохолоне,– сказав Замєтов.

– Га? Що? Чай?.. А й справді… – Раскольников сьорбнув зі склянки, поклав у рот шматочок хліба і раптом, подивившись на Замєтова, наче все пригадав і мовби отямився: обличчя його в ту ж мить набрало попереднього насмішкуватого виразу. Він далі пив чай.

– Нині багато цих шахрайств розвелося, – сказав Заметов. – От недавно ще я читав у “Московских ведомостях”, що в Москві цілу зграю фальшивомонетчиків викрили.[2-44] Ціле товариство було. Підробляли білети.

– О, це вже давно! Я ще місяць тому читав, – спокійно відповів Раскольников. – Так оце, на вашу думку, шахраї? – додав він, усміхаючись.

– А хіба ж не шахраї?

– Це? Це діти, бланбеки,[*] а не шахраї! Аж півсотні людей для такого діла збирається! Хіба так можна? Тут і трьох забагато, та й то, коли один в одному кожний більш ніж у самому собі упевнений. А то варт одному сп’яну проговоритись – і все загинуло. Бланбеки! Наймають ненадійних людей розмінювати білети в конторах: отаке діло та довірити першому стрічному? Ну, припустимо, вдалося і з бланбеками, припустимо, кожен собі по мільйону наміняв, ну, а далі? Ціле своє життя? Кожен один від одного залежить на ціле своє життя! Та краще вже повіситись! А вони он і розміняти не вміли: став у конторі міняти, одержав п’ять тисяч, і рука здригнулася. Чотири перелічив, а п’яту взяв без лічби, на віру, щоб тільки в кишеню та втекти якнайшвидше. Ну, і викликав підозріння. І лопнуло все через одного дурня! Та хіба так можна?

– Що рука здригнулася? – підхопив Замєтов, – ні, таке, звичайно, може бути. Ні, я цілком переконаний, що може бути. Іншим разом не витримаєш.

– Цього?

– А ви либонь витримаєте? Ні, я б не витримав! За сто карбованців винагороди наражатись на такий жах! Іти з фальшивим білетом – і куди ж? у банкірську контору, де на цьому зуби з’їли, – ні, я б злякався. А ви не злякаєтесь?

Раскольникову раптом страшенно захотілося знову “язика показати”. Мороз часом проходив по його спині.

– Я б не так зробив, – почав він здалека. – Я б ось як міняв: перелічив би першу тисячу, так разів з чотири з усіх кінців, до кожної кредитки придивляючись, і взявся б до другої тисячі, почав би її перелічувати, долічив би до середини, та й витяг би яку-небудь п’ятдесятрублеву, та до світла, та перевернув би її і знову до світла – чи не фальшива часом? “Я, мовляв, боюсь: у мене родичка одна двадцять п’ять карбованців отак недавно втратила”, та історію б тут розповів. А як почав би третю тисячу лічити – ні, стривайте: я, здається, там, у другій тисячі, сьому сотню не до ладу перелічив, сумнів бере, та відклав би третю, та знову до другої, – та отак би всі п’ять. А як кінчив би, з п’ятої та з другої витяг би по кредитці, та знову до світла, та знову, мовляв, сумнівно, “перемініть, будь ласка”, – та до сьомого поту конторника б довів, так що він уже не знав би, як і здихатись мене! Закінчив би все нарешті, пішов би, двері б уже відчинив – та ні, пробачте, знову б повернувся спитати про щось, пояснення якесь дістати,– от як би я зробив!

– Ой, які ж ви страшні речі говорите! – сказав, сміючись, Замєтов. – Тільки все це самі слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами, навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шукати – ось приклад: у нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на всі ризики пішов, якимсь чудом урятувався, – а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не зумів, не витримав, з усього видно…

Раскольников наче образився.

– Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! – скрикнув він, злорадно піддрочуючи Замєтова.

– Що ж, і впіймають.

– Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розтринькувати починає, – ну, звичайно, це він. Та вас отака дитина обдурить на цьому, коли захоче!

– То ж то і є, що вони всі так роблять, – відповів Замєтов, – уб’є він хитро, життям важить, а потім зразу ж у шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви, хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?

Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замєтова.

– Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? – спитав він незадоволено.

– Хотілося б, – твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.

– Дуже?

– Дуже.

– Гаразд. Я от як би зробив, – почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замєтова і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу. – Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди-небудь, де місце глухе і тільки паркани самі, і нема майже нічого, – хіба город якийсь або щось подібне. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь у кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь – під ним ямка повинна бути – та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Поклав би та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,– ну, й шукайте! Був та нема!

– Ви божевільний, – вимовив Замєтов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замєтова якомога ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, він усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, як тоді засув на дверях, так і стрибало на його губах: от-от вирветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!

– А що, коли це я стару і Лизавету вбив? – проказав він раптом і – отямився.

Замєтов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.

– Та хіба це можливо? – вимовив він ледве чутно.

Раскольников злісно глянув на нього.

– Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?

– Зовсім ні! Тепер більш, ніж будь-коли, не вірю! – поквапливо сказав Замєтов.

– Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили ж раніше, якщо тепер “більш, ніж будь-коли не вірите”?

– Та зовсім же ні! – вигукнув Замєтов, видимо сконфужений. – Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?

– То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я опритомнів? Ей ти, – гукнув Раскольников половому, підводячись і беручи кашкета, – скільки з мене?

– Тридцять копійок усього,– відповів той, підбігаючи.

– Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! – простягнув він Замєтову свою тремтячу руку з кредитками, – червоненькі, синенькі, двадцять п’ять карбованців. Звідки? А звідки одяг новий з’явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували… Ну, годі! Assez cause![2-45] До побачення… найприємнішого!..

Він вийшов, увесь трусячись від якогось дикого істеричного відчуття, в якому тимчасом була і нестерпна насолода, – а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили прибували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратівним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабшало відчуття.

А Замєтов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж місці в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.

“Ілля Петрович – дурень! ” – вирішив він остаточно.

Скоро Раскольников відчинив двері на вулицю, як раптом, на самому ґанку, наштовхнувся на Разуміхіна. Обидва, навіть за крок ще, не бачили один одного, так що майже головами зіткнулись. Якийсь час міряли вони один одного поглядом. Разуміхін був страшенно здивований, та раптом гнів, справжній гнів, грізно заблискотів у його очах.

– Так ось ти де! – гукнув він на все горло. – 3 ліжка втік! А я його там під диваном навіть шукав. На горище ж ходили! Настю мало не бив за тебе… А він ось де! Родько! Що це значить? Кажи всю правду! Признавайся! Чуєш?

– А те значить, що ви всі обридли мені смертельно, і я хочу бути сам, один,– спокійно відповів Раскольников.

– Один? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика мов полотно біла, і задихаєшся! Дурень!.. Що ти в “Кришталевому палаці” робив? Зараз же признавайся!

– Пусти! – сказав Раскольников і хотів пройти повз нього. На цей раз уже терпець у Разуміхіна урвався: він міцно ухопив його за плече.

– Пусти? Ти смієш говорити: “пусти”? Та чи знаєш, що я зараз із тобою зроблю? Візьму на оберемок, зав’яжу вузлом та й однесу під пахвою додому, і замкну!

– Слухай, Разуміхін, – почав тихо і, з вигляду, зовсім спокійно Раскольников, – невже ти не бачиш, що я не хочу твоїх благодіянь? І яка охота благодіяти тим, хто… плює на це? Тим, нарешті, кому це справді тяжко переносити? Ну для чого ти відшукав мене на початку хвороби? Я, може, був би дуже радий умерти? Ну, невже я не досить показав тобі сьогодні, що ти мене мучиш, що ти мені… набрид! І охота ж справді мучити людей! Запевняю ж тебе, що все це серйозно заважає моєму одужанню, бо це безперервно дратує мене. Адже пішов же тоді Зосимов, щоб не дратувати мене! Відчепися ж, Бога ради, й ти! І яке право, нарешті, маєш ти затримувати мене силою? Та невже ти не бачиш, що я цілком при повному розумі оце кажу? Як, як, навчи, ублагати тебе, нарешті, щоб ти не в’язнув до мене і не благодіяв? Хай я невдячний, хай я низький, тільки відчепіться ви всі, бога ради, відчепіться! Відчепіться! Відчепіться!

Він почав спокійно, наперед тішачись зі страшної образливості своїх слів, а кінчив не тямлячи себе і задихаючись, як тоді в розмові з Лужиним.

Разуміхін постояв, подумав і пустив його руку.

– Забирайся ж під три чорти! – сказав він тихо і майже замислено. – Стій! – заревів він зненацька, коли Раскольников рушив з місця, – слухай мене. Заявляю тобі, що всі ви, до єдиного, – базіки і жалюгідні фанфарони! Заведеться у вас поганеньке стражданнячко – ви з ним, мов курка з яйцем, носитесь! Навіть і тут обкрадаєте чужих авторів. Ніяких ознак у вас самостійності! Зі спермацетної мазі[2-46] ви зроблені, а замість крові – сироватка! І нікому з вас я не вірю! Найголовніше для вас, за всіх обставин – як би на людину не бути схожим! Сті-і-ій! – гукнув він з подвоєною люттю, помітивши, що Раскольников зробив рух, щоб пройти, – слухай до кінця! Ти знаєш, у мене сьогодні збираються на новосілля, може, вже й прийшли, та я там дядька залишив, – забігав оце,– приймати гостей. Так от, коли б ти не був дурнем, пошлим дурнем, заплішеним дурнем, не перекладом з іноземного… бачиш, Родю, я визнаю, ти хлопець розумний, але ти дурень! – так от, коли б ти не був дурнем, ти б краще до мене зайшов сьогодні, вечір посидіти, ніж даремно чоботи бити. Коли вийшов, то вже нічого робити! Я б тобі крісло таке м’яке підкотив, у хазяїв є… Чайок, компанія… А ні, то й на кушетці покладу,– все-таки між нами полежиш… І Зосимов буде. Зайдеш, чи як?

– Ні.

– Брре-е-шеш! – нетерпляче скрикнув Разуміхін, – звідки ти знаєш? Ти не можеш відповідати за себе! Та й нічого ти в цьому не розумієш… Я тисячу раз так само з людьми розпльовувався і знову назад прибігав… Соромно зробиться – і вернешся до людини! Так запам’ятай же, будинок Починкова, третій поверх…

– Але ж так ви себе, чого доброго, кому-небудь бити дозволите, пане Разуміхін, заради самої тільки приємності робити благодіяння.

– Кого? Мене? За саму фантазію носа відкручу! Будинок Починкова, номер сорок сім, у квартирі чиновника Бабушкіна…

– Не прийду, Разуміхін! – Раскольников повернувся і вийшов.

– Закладаюся, що прийдеш! – крикнув йому навздогін Разуміхін. – Інакше ти… інакше знати тебе не хочу! Стривай, гей, Замєтов там?

– Там.

– Бачив?

– Бачив.

– І говорив?

– Говорив.

– Про що? Ну та чорт із тобою, можеш не розповідати. Починкова, сорок сім, Бабушкіна, запам’ятай!

Раскольников дійшов до Садової й завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов у будинок, але спинився на середині сходів.

“Чорт забирай! – міркував він майже вголос, – говорить розумно, а начебто… Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! – Він стукнув пальцем по лобі. – А що, коли… ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться… Ех, дав я маху! Не можна!” І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в “Кришталевий палац” розпитати хутчій про все Замєтова.

Раскольников пішов просто на –ський міст,[2-47] став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Розставшись з Разуміхіним, він до того ослаб, що насилу добрався сюди. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум’ям осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі – все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності диким і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він глянув – і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.

– Втопилася! Втопилася! – кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з’юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.

– Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! – пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик. – Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!

– Човна, човна! – кричали в юрбі.

Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду. Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам’яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.

– До нестями допилася, людоньки, до нестями, – вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки, – недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер у крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила, – а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут…

Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. “Ні, гидко… вода… не варто, – бурмотів він сам до себе. – Нічого не буде, – додав він, – нічого чекати… що це, контора… А чому Замєтов не в конторі? Контора о десятій годині відчинена…” Він повернувся спиною до перил і оглядівся навколо себе.

“Ну то що ж! І піду! – проказав він рішуче і, зійшовши з мосту, попрямував у той бік, де була контора. В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, “щоб усе кінчити!” Цілковита апатія змінила її.

“Що ж, це вихід! – думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави. – Все-таки кінчу, бо хочу… А чи ж вихід це? Та байдуже! Аршин простору залишиться, – хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е… чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час у голову лізуть…”

У контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у переулок і пішов у обхід, через дві вулиці, – може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.

Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов у будинок, пройшов усе підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. “Цього тоді не було”, – подумав він. Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: “Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, отже, у найми”. Ось і третій поверх… і четвертий… “Тут!” Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся останніми сходинками і ввійшов у квартиру.

Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.

Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.

Робітники, видно, загаялись, і тепер нашвидку згортали свій папір і збиралися додому. Поява Раскольникова майже не привернула їхньої уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольников схрестив руки і почав прислухатись.

– Приходить вона, ото, до мене вранці,– говорив старший молодшому, – рано-ранесенько, вся вичепурена. “І чого ти, кажу, передо мною лимонничаєш, чого передо мною, кажу, апельсинничаєш?” – “Я хочу, каже, Тите Васильовичу, віднині і на весь час у повній вашій волі бути”. Он воно як! А вже убрана як: журнал, чисто тобі журнал!

– А що це, дядечку, журнал? – спитав молодий. Він, очевидно, набирався життєвого досвіду у “дядечка”.

А журнал, це є, братіку ти мій, такі малюночки кольорові, і прибувають вони сюди до тутешніх кравців щосуботи, поштою, з-за кордону, для того тобто, щоб знати, як кому вбиратися годиться, чоловікам і жіночій статі. Малюнок, значить. Чоловіків усе більше в бекешах[2-48] малюють, а вже по жіночій частині такі, брат, кралі, що віддай ти мені все, і того мало!

– І чого-чого в цьому Пітері нема! – із захватом вигукнув молодший, –крім батька-матері, все є!

– Крім цього, братіку ти мій, все знайдеться, – повчально закінчив старший.

Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.

– Вам чого треба? – спитав він раптом, звертаючись до нього.

Замість відповіді Раскольников підвівся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.

– Та чого тобі треба? Хто такий? – крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.

– Квартиру хочу найняти, – сказав він, – оглядаю.

– Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.

– А підлогу вимили; фарбуватимуть? – говорив далі Раскольников. – Крові немає?

– Якої крові?

– А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.

– Та що ти за один? – вигукнув занепокоєно робітник.

– Я?

– Ти.

– А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.

Робітники здивовано подивились на нього.

– Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба, – сказав старший робітник.

– Ну, ходім! – відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.– Гей, двірник! – гукнув він, виходячи в підворіття.

Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожих: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.

– Чого вам? – озвався один із двірників.

– У контору ходив?

– Зараз був. А вам чого?

– Там сидять?

– Сидять.

– І помічник там?

– Був якийсь час. Нащо вам?

Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.

– Фатеру дивитись приходив, – сказав, підходячи, старший робітник.

– Яку фатеру?

– А де ми працюємо. “Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати”. І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.

Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.

– Та ви хто такі будете? – гримнув він якомога грізніше.

– Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у переулку, недалеко звідси, у квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай… мене знає. – Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.

– А ви чого у фатеру ту приходили?

– Дивитись.

– А що там дивитись?

– А от взяти б та й одвести в контору? – втрутився зненацька міщанин і замовк.

Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:

– Ходім!

– Та й одвести б! – підхопив уже сміливіше міщанин. – Чого він про те допитувався, що в нього на думці, га?

– П’яний не п’яний, а бог його знає, – пробурмотів робітник.

– Та вам чого? – гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись, – ти чого причепився?

– А злякався – в контору? – насмішкувато сказав йому Раскольников.

– Чого злякався? Ти чого причепився?

– Пройдисвіт! – вигукнула жінка.

– Та чого з ним балакати, – крикнув другий двірник, здоровезний чолов’яга в арм’яку нарозхрист і з ключами за поясом.– Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь… Забирайся!

І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі.

– Чудний якийсь, – промовив робітник.

– Чудні нині стали люди, – сказала жінка.

– А все-таки одвести б у контору, – докинув міщанин.

– Не варто зв’язуватись, – вирішив високий двірник. – Справжній тобі пройдисвіт! Сам на те лізе, звісно, а зв’яжись, не розв’яжешся… Знаємо!

“То йти, чи ні”, – думав Раскольников, спиняючись серед бруківки на перехресті й роздивляючись навколо, немовби сподівався від когось для себе рішення. Але ніщо не озивалося нізвідки; все навкруги було глухе й мертве, як те каміння, що по ньому він ступав, для нього мертве, тільки для нього… Раптом далеко, кроків за двісті від нього, в кінці вулиці, в згустілій темряві, розрізнив він натовп, гомін, крики… Серед юрби стояв якийсь екіпаж… Замерехтів серед вулиці вогник. “Що це?” Раскольников повернув праворуч і пішов на юрбу. Він неначе чіплявся за все і холодно усміхнувся, подумавши про це, бо вже напевно вирішив про контору і твердо знав, що зараз усе скінчиться.

VII

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали; кучер стояв збентежений і зрідка повторював:

– Гріх який! Господи, гріх же який!

Раскольников протиснувся, скільки можна було, і побачив, нарешті, що викликало цю метушню й цікавість. На землі лежав тільки що збитий кіньми чоловік, мабуть, непритомний, дуже погано вдягнений, але в “благородному” убранні, весь у крові. З обличчя, з голови бігла кров; усе обличчя було побите, подряпане, знівечене. Видно було, що роздавили мало не на смерть.

– Ой, лишенько! – голосив кучер, – як тут угледіти! Коли б я гнав дуже або не кричав йому, а то їхав, не поспішаючи, рівно. Всі бачили: люди збрешуть, то і я брешу. П’яний свічки не поставить – звісно!.. Бачу його, вулицю переходить, хитається, мало не падає, – крикнув раз, вдруге, втретє, та й придержав коней; а він прямісінько їм під ноги так і ліг! Навмисне він чи дуже вже був нетверезий… Коні ж молоді, полохливі, – рвонули, а він скрикнув – вони дужче… от і сталося лихо.

– Чистісінька правда! – посвідчив хтось із натовпу.

– Кричав він, це правда, аж три рази йому крикнув, – додав другий голос.

– В акурат три рази, всі чули, – підтвердив третій.

А втім, кучер був не дуже засмучений і зляканий. Видно було, що екіпаж належав багатому і чиновному власникові, який чекав де-небудь його прибуття, тому поліцейські вже, звичайно, немало подбають, щоб якось усе уладнати. Роздавленого треба було забрати в часть і в лікарню. Ніхто не знав, хто він такий.

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ще ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи; він пізнав його.

– Я його знаю, знаю! – закричав він, протовплюючись зовсім наперед,– це чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він живе тут, поблизу, в будинку Козеля… Лікаря швидше! Я заплачу, ось! – Він витяг з кишені гроші і показував поліцейському. Він був надзвичайно схвильований.

Поліцейські були задоволені, що дізналися, хто той роздавлений. Раскольников назвав і себе, дав свою адресу і з усіх сил, наче йшлося про рідного батька, умовляв щонайшвидше перенести непритомного Мармеладова в його квартиру.

– Ось тут, через три будинки,– клопотався він, – будинок Козеля, німця, багатого… Він оце, мабуть, п’яний, додому пробирався. Я його знаю… Він п’яниця… Там у нього сім’я, жінка, діти, дочка одна є. Доки ще в лікарню довеземо, а тут, певно, в тому ж будинку лікар є! Я заплачу, заплачу!.. Все-таки свій догляд буде, допоможуть одразу ж, а то він і помре, поки до лікарні…

Він навіть устиг сунути непомітно в руку; зрештою, справа була ясна і законна, і, в усякому разі, тут допомога була ближче. Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.

– Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте… отак! Я заплачу, я віддячу, – бурмотів він.

Катерина Іванівна, як і завжди, скоро випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди маленькою кімнатою, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти зі своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п’яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше.

– Ти не повіриш, ти й уявити собі не можеш, Поленько, – говорила вона, ходячи кімнатою, – як ми весело й розкішно жили в домі у татуся і як цей п’яниця погубив мене і всіх вас погубить! Татусь був статський полковник і вже майже губернатор;[2-49] йому лишався всього тільки один якийсь крок, так що всі до нього їздили й говорили: “Ми вас уже так і вважаємо, Іване Михайловичу, за нашого губернатора”. Коли я… кахи! Коли я… кахи-кахи-кахи… о, трикляте життя! – скрикнула вона, відхаркуючи мокроту і схопившись за груди, коли я… О, коли на останньому балу… у предводителя…[2-50] мене побачила княгиня Безземельна,– яка мене потім благословляла, коли я виходила за твого татуся, Полю,– то зараз же спитала: “Чи не та це мила дівчина, яка з шаллю танцювала на випуску?”… (А дірку зашити треба; от узяла б голку та зараз би й заштопала, як я тебе вчила, а то завтра… кахи! завтра… кахи-кахи-кахи!.. гірше ро-оздере! – крикнула вона надриваючись)… Тоді ще з Петербурга тільки що приїхав камер-юнкер[2-51] князь Щегольськой… протанцював зі мною мазурку і наступного дня хотів приїхати з освідченням; але я сама подякувала вельми приємними словами і сказала, що серце моє давно належить іншому. Цей інший був твій батько, Полю; татусь страшенно сердився… А вода готова? Ну, давай сорочечку; а панчішки?.. Лідо, – звернулася вона до маленької доньки, – ти вже так, без сорочечки, цю ніч переспи; як-небудь… та панчішки теж поклади… Заразом випрати… Чого цей лахмітник не йде, п’яниця! Сорочку заносив, мов ганчірку якусь, подер геть-чисто… Все б заразом, щоб підряд дві ночі спину не гнути! Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? – скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. – Що це? Що це несуть? Господи!

– Куди ж тут покласти? – питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.

– На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, – показував Раскольников.

– Переїхали на вулиці! П’яного! – крикнув хтось із сіней.

Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

– Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! – говорив він скоромовкою, – він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести… я у вас був, пам’ятаєте… Він опритомніє, я заплачу!

– Догулявся! – в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

– Я послав по лікаря, – повторював він Катерині Іванівні, – не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено… Він поранений, а не вбитий, будьте певні… Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Прала вночі сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім’ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд у домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров’ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.

– Полю! – гукнула Катерина Іванівна, – біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди… коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!

– Сцо є духу бізи! – гукнув зненацька хлопчик зі стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п’ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.

Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася зі сходів, знову назад на сходи. Натомість із внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Ліппевехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.

– Хоч би померти дали спокійно! – закричала вона на людей, – бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху… Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!

Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, протіснилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їхнім близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття.

За дверима, проте, хтось заговорив про лікарню, що тут, мовляв, не слід було б турбувати людей.

– Це вмирати не слід! – крикнула Катерина Іванівна і вже кинулася до дверей, щоб вибухнути на тих, що пішли вже з кімнати, страшним громом, але наштовхнулася коло порога на саму пані Ліппевехзель, яка оце тільки почула про лихо і прибігла давати всьому лад. Це була на диво сварлива й уперта німкеня.

– Ах, бог мій! – сплеснула вона руками, – ваш чоловік п’ян коні стоптав. В лікарень його. Я хазяйка!

– Амаліє Людвігівно! Прошу вас подумати про те, що ви кажете, – гордовито почала було Катерина Іванівна (з хазяйкою вона завжди розмовляла згорда, щоб та “пам’ятала своє місце”, і навіть тепер не могла відмовити собі в цій приємності), – Амаліє Людвігівно…

– Я вам сказав раз-на-давніш, щоб ви ніколи не смів говорив мені Амаль Людвігівна, я Амаль-Іван!

– Ви не Амаль-Іван, а Амалія Людвігівна, і через те, що я не належу до ваших підлих лестунів, як-от пан Лебезятников, що сміється тепер за дверима (за дверима справді залунали сміх і крик: “зчепилися!”), то й завжди називатиму вас Амалією Людвігівною, хоч зовсім не можу зрозуміти, чому вам це ім’я не подобається. Ви бачите самі, що трапилось із Семеном Захаровичем; він помирає. Прошу вас зараз же зачинити ці двері і не пускати сюди нікого. Дайте хоч померти спокійно! Бо, запевняю вас, завтра ж вчинок ваш буде відомий самому генерал-губернаторові. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре пам’ятає Семена Захаровича, якому багато раз благодіяв. Усім відомо, що у Семена Захаровича було багато друзів і покровителів, яких він сам залишив через благородну гордість, почуваючи згубну свою слабість, але тепер (вона показала на Раскольникова) нам допомагає один великодушний добродій, який має гроші і зв’язки і якого Семен Захарович знав ще дитиною, і будьте певні, Амаліє Людвігівно…

Все це було вимовлено невтримною скоромовкою, чим далі, тим швидше, але кашель разом урвав красномовність Катерини Іванівни. В ту ж мить помираючий опритомнів і застогнав, і вона кинулась до нього. Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він занепокоєно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.

– Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! – промовила вона в розпачі. – Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш, – крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

– Священика! – проказав він хрипким голосом.

Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:

– О, трикляте життя!

– Священика! – проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.

– Пішли-и-и! – крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк. Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго. Скоро очі його спинилися на маленькій Лідочці (його улюблениці), яка тремтіла в кутку, мов у припадку, і позирала на нього своїми здивованими, по-дитячому пильними очима.

– А… а…– показував він на неї тривожно. Він щось хотів сказати.

– Чого ще? – гримнула Катерина Іванівна.

– Босенька, босенька! – бурмотів він, напівбожевільним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.

– Мовчи-и-и! – роздратовано скрикнула Катерина Іванівна, – сам знаєш, чому босенька!

– Слава богу, лікар! – вигукнув зраділий Раскольников.

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров’ю сорочку й оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом’яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився. Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять бруківкою.

– Дивно, як він ще опритомнів, – шепнув стиха лікар Раскольникову.

– Що ви скажете? – спитав той.

– Зараз помре.

– Невже ніякої надії?

– І найменшої немає. Доходить… До того ж голову дуже поранено… Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити… але… це буде даремно. Через п’ять або десять хвилин помре неодмінно.

– То краще вже пустіть кров!

– Ну нехай… А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.

В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з’явився священик із запасними дарами,[2-52] старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.

Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь; видавати міг тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла зі стільця хлопчика і, одійшовши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, особливо тішило його. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.

В цю мить із сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: “Йде! На вулиці зустріла!” Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом’яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.

Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.

– А куди ж я оцих подіну? – різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

– Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього, – почав священик.

– Е-ет! Милостивий, та не до нас!

– Це гріх, гріх, добродійко,– зауважив священик, хитаючи головою.

– А це не гріх? – крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

– Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів…

– Не розумієте ви мене! – роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. –Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п’яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п’яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава богу, що помирає! Витрат менше!

– Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття великий гріх!

Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла зі священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.

– Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п’яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла, – от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!

Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові…

Священик схилив голову і не сказав нічого.

Мармеладов був у останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

– Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..

І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню… Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.

– Хто це? Хто це? – мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.

– Лежи! Лежи-и-и! – крикнула Катерина Іванівна.

Але він із неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.

– Соню! Дочко! Прости! – крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу; кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.

– Добився свого! – крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп, – ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?

Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.

– Катерино Іванівно, – почав він, – минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини… Будьте певні, що він говорив про вас із захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями… Дозвольте ж мені тепер… сприяти… відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут… двадцять карбованців, здається, – і якщо це може стати вам у пригоді, то… я… одним словом, я зайду, – я обов’язково зайду… я, може, ще завтра зайду… Прощайте!

І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи, але в натовпі раптом зштовхнувся з Никодимом Хомичем, який дізнався про нещастя і побажав розпорядитись особисто. Від часу сцени в конторі вони не зустрічались, але Никодим Хомич враз пізнав його.

– А, це ви? – спитав він.

– Помер, – відповів Раскольников.– Був лікар, був священик, усе в порядку. Не турбуйте надто сердешну жінку, вона й так сухотна. Підбадьорте її, якщо чим можете… Ви ж добра людина, я знаю… – додав він з усмішкою, дивлячись йому просто в очі.

– А як же ви одначе кров’ю замочилися, – зауважив Никодим Хомич, розглядівши при світлі ліхтаря кілька свіжих плям на жилеті Раскольникова.

– Справді, замочився… я весь у крові! – проказав з якимсь особливим виглядом Раскольников, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов униз сходами.

Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька й несподівано оголошують помилування. На половині сходів догнав його священик, що повертався додому; Раскольников мовчки пропустив його вперед, обмінявшись з ним мовчазним поклоном. Але, вже проходячи останні сходинки, він почув раптом квапливі кроки за собою. Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: “Слухайте-но! Слухайте!”

Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.

– Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? – спитала вона квапливо, задиханим голосом.

Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись, – він сам не знав чому.

– А хто вас прислав?

– А мене прислала сестриця Соня, – відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.

– Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.

– Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: “Швидше біжи, Поленько!”

– Любите ви сестрицю Соню?

– Я її більше від усіх люблю! – з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.

– А мене любити будете?

Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як сірники, руки її охопили його міцно-міцно, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.

– Татуся шкода! – промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози, – все такі тепер нещастя пішли, – додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити, як “дорослі”.

– А татусь вас любив?

– Він Лідочку більше від усіх нас любив, – вела вона далі дуже серйозно і не усміхаючись, вже зовсім так, як говорять дорослі, – тому любив, що вона маленька і тому ще, що хвора, і їй завжди гостинця приносив, а нас він читати вчив, а мене граматики і закону Божого, – додала вона з гідністю, – а матуся нічого не говорила, а тільки ми знали, що вона це любить, і татусь знав, а матуся мене хоче по-французькому вчити, бо мені вже час набувати освіту.

– А молитись ви вмієте?

– Аякже, вміємо! Давно вже; я уже велика, то молюся тихенько, а Коля з Лідочкою разом з матусею вголос; спершу “Богородицю ” прочитають, а потім ще одну молитву: “Боже, прости й благослови сестрицю Соню”, а далі ще: “Боже, прости й благослови нашого другого татуся”, бо наш старший татусь уже помер, а цей же нам другий, і ми й за того теж молимось.

– Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: “і раба Родіона” – більш нічого.

– Все своє дальше життя молитимусь за вас, – гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.

Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов’язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п’ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

“Досить! – проказав він рішуче й урочисто, – геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне і – годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і… і волі, і сили… і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! – додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її. – А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору!

…Слабкий я дуже зараз, але… здається, вся хвороба минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. До речі: будинок Починкова, це за два кроки… Обов’язково тепер до Разуміхіна, хоч би це й не за два кроки… хай виграє заклад!.. Хай і він потішиться, – нічого, хай!.. Сила, сила потрібна: без сили нічого не візьмеш; а силу ж треба добувати силою ж, саме оцього вони і не знають”, – додав він гордо і самовпевнено і, насилу переступаючи ногами, пішов з мосту. З кожною миттю гордість і самовпевненість у ньому зростали, і в кожну наступну хвилину він ставав уже не тою людиною, якою був у попередню. Що ж одначе сталося такого особливого і так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому, як людині, що хапається за соломинку, раптом здалося, що і йому “можна жити, що є ще життя, що не вмерло його життя разом зі старою бабою”. Може, він занадто поспішив з висновком, але про це він не думав.

“А раба Родіона попросив усе-таки пом’янути, – зринуло раптом у його думці, – ну та це… про всякий випадок!” – додав він, і тут же сам засміявся зі своєї хлоп’ячої вихватки. Він був у чудовому настрої.

Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п’ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп’яну, але цього разу щось було помітно.

– Слухай, – кваплячись заговорив Раскольников, – я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь…

– Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то…

– А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?

– Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов… Я з ними лишу дядька; це наймиліша у світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! Їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю… Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть… Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.

– Негайно спати, – вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта, – а на ніч прийняти б одну штучку. Приймете? Я ще вранці заготовив… порошочок один.

– Хоч два,– відповів Раскольников.

Порошок був тут-таки прийнятий.

– Це дуже добре, що ти сам його поведеш, – зауважив Зосимов Разуміхіну, – що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись…

– Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили, – бовкнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю. – Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея… що ти… божевільний або близький до того. Уяви ти це собі! По-перше, ти втроє розумніший за нього, по-друге, коли ти несповна розуму, то тобі наплювати на те, що в нього така нісенітниця в голові, а по-третє, цей кусок м’яса, і за спеціальністю своєю – хірург, схибнувся тепер на душевних хворобах, а відносно тебе до остаточного повороту в його думках спричинилася сьогоднішня розмова твоя із Замєтовим.

– Замєтов усе тобі розповів?

– Усе, і дуже добре зробив. Я тепер усю підноготну зрозумів, і Замєтов зрозумів… Ну та, одним словом, Родю… річ у тому… Я тепер п’яний трошки… Та це нічого… річ у тому, що ця думка… розумієш? дійсно у них накльовувалася… розумієш? Тобто вони ніхто не сміли її висловити вголос, бо ж нісенітниця найбезглуздіша, а надто коли цього маляра взяли, все це лопнуло і погасло навіки. Але навіщо ж вони отаке, дурні? Я тоді Замєтова трохи віддубасив, – це між нами, брат; будь ласка, й знаку не подавай, що знаєш; я помітив, що він уразливий; у Лавізи трапилося, – але сьогодні, сьогодні все стало ясно. Головне, цей Ілля Петрович! Він тоді скористався з твоєї непритомності в конторі, та й самому потім соромно стало; я ж знаю…

Раскольников жадібно слухав. Разуміхін сп’яну проговорювався.

– Я знепритомнів тоді через те, що було душно і фарбою олійною тхнуло, – сказав Раскольников.

– Ще пояснює! Та й не сама фарба: запалення цілий місяць назрівало; Зосимов не дасть збрехати! А тільки який пригнічений тепер цей хлопчисько, так ти собі уявити не можеш! “Мізинця, каже, цієї людини я не гідний!” Твого тобто. У нього іноді, брат, виявляються добрі почуття. Але наука, наука йому сьогоднішня в “Кришталевому палаці”, вінець усьому! Адже ти його злякав спочатку, мало не до корчів його довів! Ти ж майже примусив його знову переконатись в усій цій неподобній нісенітниці і далі, раптом, – язика йому висолопив: “На, мовляв, що, взяв! ” Краще не треба! Роздавив ти його, знищив тепер! Майстер ти, їй-богу, так їх і треба! Ех, не було мене там! Чекав він тебе тепер дуже. Порфирій теж хоче з тобою познайомитись…

– А… вже й цей… А в божевільні ж мене чому записали?

– Вже й в божевільні! Я, брат, здається, зайвого тобі наговорив… Вразило, бач, його тоді, що тебе самий тільки цей пункт цікавить; тепер ясно, чому цікавить; коли відомі всі обставини… і як це тебе роздратувало тоді і з хворобою сплелося… Я, брат, п’яний трохи, тільки, чорти його знають, у нього якась своя ідея є. Я кажу тобі: на душевних хворобах схибнув. Та тільки ти плюнь…

Якусь мить обидва помовчали.

– Слухай, Разуміхін, – заговорив Раскольников,– я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер… я там усі свої гроші віддав… і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж… одним словом, я там бачив ще другу одну істоту… з вогняним пером… а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене… зараз уже й сходи…

– Що з тобою? Що з тобою? – допитувався стривожений Разуміхін.

– У голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці… справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!

– Що таке?

– Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину…

Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.

– Дивно! Може, Настя, – зауважив Разуміхін.

– Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але… мені однаково! Прощай!

– Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

– Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

– Що з тобою, Родю?

– Нічого, ходім, ти будеш свідком…

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. “Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!” – пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

– Та що тут таке? – скрикнув Разуміхін.

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.

Мати і сестра його сиділи на його дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він найменше їх сподівався і найменше про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він “сьогодні втік”, хворий і, як видно з розповіді, не інакше як у маренні! “Боже, що з ним!” Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали… Він ступив уперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін… Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.

– Нічого, нічого! – кричав він обом дамам,– це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам’яті, ну, от і опритомнів!..

І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що “ось він уже й опритомнів”. І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їхнього Роді, під час усієї хвороби, цей “меткий юнак”, як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

I

Раскольников підвівся і сів на дивані. Він мляво махнув Разуміхіну, аби припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.

Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.

– Ідіть додому… з ним,– промовив він уривистим голосом, показуючи на Разуміхіна, – до завтра, завтра все… Давно ви приїхали?

– Увечері, Родю, – відповіла Пульхерія Олександрівна, – поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут…

– Не мучте мене! – сказав він, роздратовано махнувши рукою.

– Я залишусь коло нього, – скрикнув Разуміхін, – не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.

– Як, як я віддячу вам! – почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.

– Я не можу, не можу,– роздратовано повторював він, – не мучте! Годі, йдіть собі… Не можу!

– Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку, – шепнула злякана Дуня, – ми його вбиваємо, це видно.

– Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! – заплакала Пульхерія Олександрівна.

– Стривайте! – перепинив Раскольников їх знову, – ви весь час перебиваєте, а в мене думки плутаються… Бачили Лужина?

– Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Петро Петрович був такий ласкавий, відвідав тебе сьогодні, – з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.

– Еге ж… був такий ласкавий… Дуню, я оце сказав Лужину, що зі сходів його спущу, і прогнав його під три чорти…

– Родю, що ти! Ти, певно… ти не хочеш сказати, – почала злякано Пульхерія Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню.

Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буде далі. Настя вже обох їх попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від здогадів і чекання.

– Дуню, – через силу говорив далі Раскольников, – я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і духу його не було.

– Боже мій! – скрикнула Пульхерія Олександрівна.

– Брате, подумай, що ти говориш! – запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась. – Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився, – лагідно сказала вона.

– В гарячці? Ні… Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа… з відмовою… Вранці дай мені прочитати, і край!

– Я цього не можу зробити! – скрикнула ображена дівчина. – 3 якої речі…

– Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра… Хіба ти не бачиш… – злякалася мати, кидаючись до Дуні. – Ох, ходімо вже краще!

– Марить! – закричав захмелілий Разуміхін, – а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать… А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився… Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши…

– То це правда? – скрикнула Пульхерія Олександрівна.

– До завтра, братіку, – сумно сказала Дуня, – ходім, матусю… Прощай, Родю!

– Чуєш, сестро,– повторив він услід, зібравши останні сили, – я не марю зараз, цей шлюб – підлота. Хай я негідник, а ти не повинна… один хто-небудь… а я хоч і негідник, але таку сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть…

– Та ти з глузду з’їхав! Деспот! – заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.

– Я нізащо не можу піти! – шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи, – я залишуся тут, де-небудь… проведіть Дуню.

– І всю справу зіпсуєте! – теж прошептав роздратовано Разуміхін, – вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам, – говорив він і далі пошепки, уже на сходах, – що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі…

– Ой, що ви кажете!

– Та і Євдокії Романівні не можна в номерах без вас самій! Подумайте, де ви зупинилися? А цей негідник, Петро Петрович, хіба не міг кращої вам квартири… А втім, знаєте, я трохи п’яний і тому… вилаяв; не звертайте…

– Але я піду до тутешньої хазяйки, – наполягала Пульхерія Олександрівна, – я ублагаю її, щоб вона дала мені й Дуні притулок на цю ніч. Я не можу залишити його так, не можу!

Розмовляючи, вони стояли на площадці сходів, перед самими хазяйчиними дверима. Настя світила їм із нижньої сходинки. Разуміхін був страшенно збуджений. Ще півгодини тому, проводжаючи Раскольникова додому, він був хоч і балакучий надміру, що сам добре усвідомлював, але зовсім бадьорий і майже свіжий, дарма що випив дуже багато цього вечора. А тепер він був ніби в якомусь захваті, і водночас начебто все випите вино знову, з подвоєною силою, кинулося йому в голову. Він стояв з обома дамами, схопивши їх обох за руки, і умовляв їх, наводячи їм доводи з дивною одвертістю і, певно, для більшої переконливості, майже за кожним словом, дуже міцно, мов у лещатах, до болю стискав їм обом руки і пожирав очима Євдокію Романівну, анітрохи не криючись. Від болю вони іноді виривали свої руки з його величезної й кощавої долоні, але він не тільки не помічав, у чому річ, а ще міцніше притягав їх до себе. Коли б вони звеліли йому зараз кинутися заради них зі сходів сторч головою, то він миттю б це виконав, не розмірковуючи і не вагаючись. Пульхерія Олександрівна, сповнена тривоги за свого Родю, хоч і почувала, що юнак надто вже ексцентричний і дуже вже боляче тисне їй руку, але оскільки він був для неї єдиним порятунком, вона просто не хотіла помічати всіх цих ексцентричних дрібниць. Євдокія Романівна, яку теж все це стривожило, хоч була вона не з лякливих, з подивом і майже переляком зустрічала виблискуючі диким вогнем погляди братового друга, і тільки безмежна довіра, навіяна розповідями Насті про цю дивну людину, вдержала її од спроби втекти від нього, забравши з собою матір. Вона розуміла також, що їм і втекти, мабуть, від нього тепер уже годі було й думати. А втім, хвилин через десять вона вже заспокоїлась: Разуміхін належав до людей, які розкриваються одразу, в якому б не перебували настрої, так що всі дуже швидко дізнавалися, з ким мають справу.

– Та не можна ж до хазяйки, це ж просто дурниця! – палко переконував він Пульхерію Олександрівну. – Хоч ви й мати, та коли залишитесь, то доведете його до люті, і тоді казна-що буде! Слухайте, от що я зроблю: тепер коло нього Настя посидить, а я вас обох відведу до вас, бо самим вам не можна по вулицях; у нас у Петербурзі щодо цього… Ну, наплювати!.. Потім від вас зараз же біжу сюди і за чверть години, моє вам слово честі, повідомлю вам: що з ним? спить чи ні? і все інше. Слухайте далі! Потім від вас миттю до себе, – там у мене гості, всі п’яні, – беру Зосимова – це лікар, який його лікує, він тепер у мене сидить, не п’яний, цей не п’яний, цей ніколи не п’яний! Тягну його до Родьки і потім одразу ж до вас, отже, протягом години ви дістанете про нього два повідомлення, – і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; це ж не те, що від мене! Коли погано, присягаюсь, я вас сам сюди приведу, а коли добре, то й лягайте спати. А я цілу ніч тут перебуду, в сінях, він і не почує, а Зосимову звелю ночувати у хазяйки, щоб був під рукою. Ну що для нього тепер краще, ви чи лікар? Адже лікар корисніший, корисніший. Ну, отож і йдіть додому! А до хазяйки не можна, мені можна, а вам ні; не пустить, бо… бо вона дурна. Вона мене приревнує до Євдокії Романівни, коли хочете знати, та й до вас теж… А щодо Євдокії Романівни, то вже напевно. Це зовсім, зовсім несподіваний характер! А втім, і я теж дурень… Наплювати! Ходімо! Вірите ви мені? Ну, вірите ви мені чи ні?

– Ходім, мамо,– сказала Євдокія Романівна, – він, певно, зробить так, як обіцяє. Він воскресив уже брата, а коли правда, що лікар погодиться тут ночувати, то чого ж кращого?

– От ви… ви… мене розумієте, бо ви – ангел! – захоплено скрикнув Разуміхін. – Ходімо! Насте! Миттю нагору, і сиди там коло нього, хлопця молодого; я за чверть години повернуся…

Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше. Разуміхін взяв їх обох під руки і потягнув зі сходів. Проте він її непокоїв: “хоч і меткий, і добрий, та чи спроможний виконати, що обіцяє? Адже він в такому стані!..”

– А, розумію, ви думаєте, що я в такому стані! – перебив він її думки, угадавши їх і ступаючи своїми широчезними кроками тротуаром, так що обидві дами насилу встигали за ним, чого однак він не помічав. – Дурниця! тобто… я п’яний, як йолоп, та не в тому річ; я п’яний не від вина. А це, коли я вас побачив, мені в голову й вдарило… Та наплювати на мене! Не звертайте уваги: я мелю казна-що; я вас не достойний… Я вас зовсім, зовсім не достойний… А як одведу вас, вмить, тут-таки в канаві, виллю собі на голову цебра зо два води, і готовий… Коли б ви тільки знали, як я вас обох люблю! Не смійтесь і не сердьтеся!.. На всіх сердьтеся, а на мене ні! Я його друг, отже, й ваш друг. Я так хочу… Я це передчував… Минулого року, якусь мить таке було… А втім, зовсім не передчував, бо ви мов з неба впали. А я, мабуть, і цілу ніч не спатиму… Цей Зосимов боявся тоді, щоб він не збожеволів… От чому його дратувати не треба.

– Та що ви кажете! – скрикнула мати.

– Невже сам лікар так говорив? – спитала Євдокія Романівна злякано.

– Говорив, та це не те, зовсім не те. Він і ліки такі дав, порошок, я бачив, а ви якраз у цей час приїхали… Ех!.. Вам би краще завтра приїхати! Це добре, що ми пішли звідти. А через годину вам про все сам Зосимов відрапортує. Ось він таки не п’яний! І я буду не п’яний… І чого я так набрався? А того, що в суперечку втягли, проклятущі! А я ж зарікся сперечатись!.. І такі дурниці верзуть! Мало не побився! Я там дядька лишив головувати… Ну, чи повірите: цілковитої відмови від індивідуальності вимагають і в цьому смак знаходять! Аби тільки самим собою не бути, аби тільки якнайменше на себе бути схожим! Оце вони за найвищий прогрес і вважають. І хоч би брехали вони своє, а то…

– Слухайте,– боязко перебила Пульхерія Олександрівна, але це тільки піддало жару.

– А ви що думаєте,– кричав Разуміхін ще голосніше, – ви думаєте, я проти того, що вони брешуть? Дурниця! Я люблю, коли брешуть! Брехня – це ж єдина людська перевага перед усіма організмами. Збрешеш – до правди дійдеш! Тому я й людина, що брешу. Ні до якої правди не доходили, не збрехавши перед тим разів чотирнадцять, а може, й сто чотирнадцять, а це в певному розумінні почесно; ну, а от ми й збрехати так, щоб то було своє, не вміємо! Ти мені бреши, та бреши своє, і я тебе тоді поцілую. Збрехати своє – та це ж майже краще, ніж сказати правду вже готову, з чужого голосу; в першому випадку ти людина, а в другому ти тільки птах! Правда не втече, а життя ж змарнувати можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Усі ми, геть усі, без винятку, щодо науки, розвитку, мислення, винаходів, ідеалів, прагнень, лібералізму, здорового розуму, досвіду і всього, всього, всього, всього, всього, ще в першому підготовчому класі гімназії сидимо! Сподобалося чужим розумом жити – і допалися! Хіба ні? Адже правильно я кажу? – кричав Разуміхін, трясучи і стискаючи руки обох дам, – так чи ні?

– О боже мій, я не знаю,– промовила сердешна Пульхерія Олександрівна.

– Так, так… хоч я і не в усьому з вами згодна,– серйозно сказала Євдокія Романівна і в ту ж мить скрикнула, бо дуже вже боляче цього разу стиснув він їй руку.

– Так? Ви говорите, так? Ну то після цього ви… ви… – закричав він захоплено, – ви джерело доброти, чистоти, розуму й… досконалості! Дайте вашу руку, дайте… ви теж дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!

І він став на коліна серед вулиці, на щастя, в цей час безлюдної.

– Облиште, прошу вас, що ви робите? – скрикнула перелякана Пульхерія Олександрівна.

– Встаньте, встаньте! – і сміючись, і теж лякаючись, сказала Дуня.

– Нізащо, поки не дасте рук! От і все, і годі, і встав, і ходімо! Я нікчемний йолоп, я вас не гідний і п’яний, і сором мені… Любити я вас не гідний, але схилятися перед вами – це обов’язок кожного, коли тільки він не цілковита тварюка! От я й схилився… Ось і ваші номери, і вже через саме це правий Родіон, що вашого Петра Петровича вигнав! Як він смів вас у такі номери поселити? Це скандал! Чи знаєте ви, кого сюди пускають? А ви ж наречена! Ви наречена, так? Ну то я вам скажу, що ваш жених негідник після цього.

– Слухайте, добродію Разуміхін, ви забули… – почала було Пульхерія Олександрівна.

– Справді, ви маєте рацію, я забув усяку пристойність, сором мені! – схаменувся Разуміхін,– але… але… ви не можете на мене сердитись за те, що я так кажу! Бо я кажу щиро, а не через те, що… гм! це було б підло; одним словом, не через те, що я в вас… гм!.. ну, та гаразд, не треба, не скажу, через що, не смію!.. А ми всі тоді, як тільки він увійшов, зрозуміли, що цей добродій не нашого кола. Не тому, що він увійшов завитий у перукаря, не тому, що він свій розум поспішав виставляти, а тому, що він шпигун і спекулянт, тому що він жид і фігляр, і це видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи ж він вам пара? Та боже ж мій! Бачите, добродійки мої, – спинився він раптом, вже коли підіймалися сходами в номери, – хоч вони в мене там усі п’яні, а проте всі чесні, і хоч ми й брешемо, адже і я теж брешу, та добрешемося ж, нарешті, й до правди, бо на благородній дорозі стоїмо, а Петро Петрович… не на благородній дорозі стоїть. Я хоч і лаяв їх зараз на всі заставки, але ж я їх усіх поважаю; навіть Замєтова хоч не поважаю, та люблю, бо – щеня! Навіть цю тварюку Зосимова, бо – чесний і діло знає… Ну, годі, все сказано і прощено. Прощено? Адже так? Ну, ходім. Знаю я цей коридор, бував; отут у третьому номері, був скандал… Ну, де ви тут! Котрий номер? Восьмий? Ну, от на ніч защепніться і нікого не пускайте. За чверть години повернуся зі звісткою, а потім ще за півгодини із Зосимовим, побачите! Прощавайте, біжу!

– Боже мій, Дунечко, що це буде? – сказала Пульхерія Олександрівна тривожно й знічено.

– Заспокойтесь, мамо, – відповіла Дуня, скидаючи капелюшок і мантильку, – нам сам Бог послав цього добродія, хоч він і просто з якоїсь пиятики. На нього можна звіритись, запевняю вас. І все, що він уже зробив для брата…

– Ой Дунечко, бог його знає, чи прийде він! І як це я могла погодитись залишити Родю!.. І зовсім, зовсім не так сподівалась його зустріти! Який він був суворий, наче не радий нам…

Сльози забриніли в неї на очах.

– Ні, це не так, мамо. Ви не придивилися, ви увесь час плакали. Він надто знервований, бо серйозно хворий, – ось де всього причина.

– Ох, ця хвороба! Що ж буде, що ж буде! І як він говорив з тобою, Дуню! – сказала мати, боязко зазираючи в очі дочці, щоб прочитати всі її думки, і вже наполовину заспокоєна тим, що Дуня ж і захищає Родю, отже, простила його. – Я певна, що він завтра одумається,– додала вона, щоб уже все до кінця випитати.

– А я так певна, що він і завтра говоритиме те ж саме… про це, – відрізала Євдокія Романівна, і вже, звичайно, ця відповідь примусила Пульхерію Олександрівну замовчати, бо тут був пункт, про який вона дуже боялася тепер заводити мову. Дуня підійшла й поцілувала матір. Та мовчки міцно обійняла її. Потім сіла і в тривожному чеканні Разуміхіна боязко почала стежити за дочкою, яка, схрестивши руки, заходила туди й сюди кімнатою, теж чекаючи і поринувши в роздум. Таке ходіння з кутка в куток у глибокому замисленні було давньою звичкою Євдокії Романівни, і мати завжди якось боялась порушувати в такий час її задуму.

Разуміхін, звичайно, був смішний зі своєю раптовою пристрастю до Євдокії Романівни, що спалахнула в ньому сп’яну; але, подивившись на Євдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила, схрестивши руки, кімнатою, смутна й задумана, може, багато хто зрозумів би його, коли б навіть не брати до уваги його ексцентричного стану. Євдокія Романівна була напрочуд вродлива – висока і струнка, міцна, впевнена,– що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м’якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді і водночас подеколи надзвичайно добрі. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров’ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям, – єдина неправильність у цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, скорше серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! Зрозуміло, що палкий, одвертий, простуватий, чесний, дужий як богатир і п’яний Разуміхін, який ніколи не бачив нічого подібного, з першого погляду зовсім втратив розум. До того ж випадок, мов навмисне, вперше показав йому Дуню в прекрасний момент любові й радості зустрічі з братом. Він бачив потім, як затремтіла в неї від обурення нижня губка у відповідь на грубі й невдячно жорстокі накази брата, – і був скорений.

Він, проте, сказав правду, коли проговорився тоді сп’яну на сходах, що ексцентрична хазяйка Раскольникова, Парасковія Павлівна, приревнує його не тільки до Євдокії Романівни, але, чого доброго, і до самої Пульхерії Олександрівни. Незважаючи на те, що Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди буває з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це – єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з’явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудоти, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чим могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити.

Рівно через двадцять хвилин після того, як пішов Разуміхін, пролунали два несильні, але квапливі удари в двері; Разуміхін повернувся.

– Не зайду, нема часу! – заспішив він, коли відчинили двері, – хропе на всі заставки, спить добре, спокійно, і дай боже, щоб годин із десять проспав. Коло нього Настя; звелів їй не йти звідти, поки не повернуся. Тепер притягну Зосимова, він вам відрапортує, а потім і ви спати; втомилися, бачу, страшенно.

І він швидко пішов від них коридором.

– Який меткий і… відданий юнак! – вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.

– Здається, хороша людина, – навіть із деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди кімнатою.

Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але до дам пішов неохоче, з великою недовірою слухаючи п’яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцяти-семирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами. Ще тільки заходячи, він помітив, яка напрочуд гарна Євдокія Романівна, і одразу ж постарався зовсім навіть не помічати її і тримався так протягом усього візиту, звертаючись тільки до Пульхерії Олександрівни. Все це давало йому величезне внутрішнє задоволення. Щодо хворого він заявив, що, на його думку, той зараз у цілком задовільному стані. За спостереженнями ж його, хвороба пацієнта, крім поганих матеріальних обставин в останні місяці, має ще певні моральні причини, “є, сказати б, продуктом багатьох складних моральних і матеріальних впливів, тривог, побоювань, турбот, деяких ідей… та іншого”. Помітивши побіжно, що Євдокія Романівна почала особливо уважно прислухатись, Зосимов заговорив на цю тему докладніше. А на тривожне і боязке запитання Пульхерії Олександрівни про “нібито деякі підозріння відносно божевілля” він відповів зі спокійною й одвертою усмішкою, що слова його перебільшені; що, звичайно, у хворого помічається певна настійлива думка, яка виказує мономанію, – а він, Зосимов, особливо стежить тепер за цією надзвичайно цікавою галуззю медицини, – але ж треба пам’ятати, що майже до сьогоднішнього дня хворий марив, і… і, звичайно, приїзд рідних його заспокоїть, розважить і вплине рятівно, “якщо тільки можна буде уникнути нових особливих зворушень”, додав він значуще. Потім підвівся, солідно і привітно відкланявся, супроводжуваний благословеннями, палкою подякою, благаннями і навіть несподівано простягнутою йому для потиску ручкою Євдокії Романівни, і вийшов надзвичайно задоволений цими відвідинами і ще більше самим собою.

– А говорити будемо завтра; лягайте, зараз, обов’язково! – скріпив Разуміхін, виходячи із Зосимовим. – Завтра якнайраніше я у вас з рапортом.

– Одначе яка чарівна дівчина ця Євдокія Романівна! – зауважив Зосимов, мало не облизуючись, коли вони вийшли на вулицю.

– Чарівна? Ти сказав чарівна! – заревів Разуміхін і раптом кинувся на Зосимова і схопив його за горло.– Якщо ти коли-небудь насмілишся… Розумієш? Розумієш? – кричав він, трясучи його за комір і притиснувши до стіни, – чув?

– Та пусти, п’яний чорт! – відбивався Зосимов і потім, коли вже той його пустив, пильно подивився на нього і раптом зареготав. Разуміхін стояв перед ним, опустивши руки і замислившись, похмурий і серйозний.

– Звичайно, я віслюк, – з похмурим виглядом проказав він, – але… і ти теж.

– Е ні, брат, зовсім не теж. Я про пусте не мрію.

Вони пішли мовчки, і, тільки підходячи до квартири Раскольникова, Разуміхін, дуже занепокоєний, урвав мовчанку.

– Слухай,– сказав він Зосимову, – ти хлопець добрий, але ти, крім усіх твоїх недоліків, ще й джиґун, це я знаю, та ще й з брудних. Ти нервове, розпещене ледащо, ти не вмієш стримувати себе, ти зажирів і ні в чому собі відмовити не можеш, – а це вже я називаю брудом, бо це неодмінно доводить до бруду. Ти так себе розпестив, що, сказати правду, я найменше розумію, як ти можеш бути при всьому цьому непоганим і навіть самовідданим лікарем. На перині спить (це лікар!), а вночі встає до хворого! Років так через три ти вже не вставатимеш до хворого… Ну та хай йому, не в тому річ, а ось у чому: ти сьогодні в хазяйчиній квартирі ночуєш (насилу умовив її!), а я в кухні: от вам нагода познайомитись ближче! Не те, що ти думаєш! Тут, брат, і натяку на це немає…

– Та я зовсім і не думаю.

– Тут, брат, доброчесність, мовчазність, соромливість і цнотливість запекла, і разом з тим – зітхання, і тане, мов віск, так і тане! Врятуй ти мене від неї заради всіх чортів на світі! Преавенантненька!.. Віддячу, власним життям віддячу!

Зосимов зареготав ще дужче.

– Ач як тебе ухопило! Та нащо вона мені?

– Запевняю, клопоту небагато, тільки говори безупинно, що хочеш, тільки поруч сядь і промовляй. До того ж ти лікар, почни лікувати від чого-небудь. Присягаюсь, не пошкодуєш. У неї клавікорди[3-01] стоять; я ж, ти знаєш, бренькаю потрошку; у мене там одна пісенька є, російська справжня: “Зальюсь слезьми горючими…”[3-02] Вона справжні любить, – ну, з пісеньки й почалося; а ти ж на фортепіанах віртуоз, метр, Рубінштейн…[3-03] Запевняю, не пошкодуєш!

– Та ти що, наобіцяв їй чого, чи як? Підписку за формою дав? Женитись, може, обіцяв?..

– Нічого, нічого, зовсім нічого такого не було! Та й не така вона; до неї пробував був Чебаров…

– Ну, то кинь її!

– Та не можна так кинути!

– А чому ж не можна?

– Ну, та якось так не можна, та й годі! Тут, брат, притягальне начало є.

– То навіщо ж ти її зваблював?

– Та я зовсім не зваблював, мене самого, може, зваблено через мою дурість, а їй зовсім однаково буде, ти чи я, аби тільки поруч хтось сидів та зітхав. Тут, брат… Не вмію я це висловити, тут, – ну от ти математику знаєш добре, і тепер ще вивчаєш, я знаю… ну, почни викладати їй інтегральне обчислення, їй-богу, не жартую, серйозно кажу, їй однаково буде: вона на тебе дивитиметься і зітхатиме, і так цілісінький рік. Я їй, між іншим, дуже довго, два дні поспіль, про прусську палату панів[3-04] говорив (бо про що ж з нею говорити?), – тільки зітхала та потіла! Про кохання тільки мови не починай, – соромлива до нестями, – але ж і удавай, що відійти не можеш, – ну, і досить. Зате комфорт який; зовсім наче дома, – читай, сиди, лежи, пиши… Поцілувати навіть можна, але обережненько…

– Та нащо вона мені?

– Ет, не можу я тобі пояснити ніяк! Бачиш: ви обоє дуже одне до одного пасуєте! Я й раніше про тебе думав… Адже ж ти кінчиш цим! То хіба не однаково тобі – раніше чи пізніше? Тут, брат, таке тобі перинне начало лежить, – ех! та й не тільки перинне! Тут так і засмоктує; тут кінець світу, якір, тихе пристановище, пуп землі, тририбна підвалина світу,[3-05] есенція млинців, жирних кулеб’як, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацавейок,[3-06] натоплених лежанок, – ну, зовсім мовби ти помер, а водночас і живий, обидві вигоди разом! Ну, брат, чорт, забалакався, час спати! Слухай: я вночі іноді прокидаюсь, ну і схожу до нього подивитись. Тільки нічого, дурниця, все гаразд. Не тривожся і ти дуже, а коли хочеш, сходи теж разок. Але тільки помітиш що, марення, наприклад, жар, абощо, зараз же розбуди мене. А втім, не може бути…

II

Занепокоєний і серйозний, прокинувся Разуміхін другого дня о восьмій годині. Багато нових і непередбачених турбот з’явилося раптом у нього цього ранку. Він ніколи не думав, що коли-небудь отак прокинеться. Він пам’ятав до найменших дрібниць усе вчорашнє і розумів, що з ним сталося щось незвичайне, що він прийняв у душу якесь досі зовсім не відоме йому і не схоже на всі інші враження. Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна, – така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів, які залишилися йому в спадок після “триклятого вчорашнього дня”.

Найжахливішим був спогад про те, яким учора “негідним і гидким” показав він себе, не тільки тому, що був п’яний, а тому, що лаяв перед дівчиною, скориставшись з її становища, через свої дурні поспішні ревнощі, її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин і зобов’язань, але ж і самої людини не знаючи як слід. Та й яке право мав він судити про нього так поспішно й нерозважливо? І хто кликав його в судді! І хіба може така людина, як Євдокія Романівна, віддаватися за негідного чоловіка, маючи на оці його гроші? Отже, є і в ньому щось хороше. Номери? А й справді, звідки він міг знати, які то номери? Адже опоряджає він квартиру… ой, як усе це низько! І хіба це виправдання, що він, мовляв, був п’яний? Дурна відмовка, яка ще більш його принижує! У горілці – правда, і от вона, правда та, вся й виявилась, “тобто виявився увесь бруд його заздрісного, грубого серця!” І хіба хоч трохи дозволенна така мрія для нього, Разуміхіна? Хто він у порівнянні з такою дівчиною, – він, п’яний буян і хвалько? “Хіба можливе таке цинічне і смішне порівняння?” Разуміхін страшенно почервонів від цієї думки, і раптом, мов навмисне, в ту ж саму мить, ясно пригадалося йому, як він говорив їм учора, стоячи на сходах, що хазяйка приревнує його до Євдокії Романівни… Це вже було нестерпно. Щосили вдарив він кулаком по кухонній печі, забив собі руку і вибив одну цеглину.

“Звичайно, – пробурмотів він сам собі за хвилину, з якимсь почуттям самоприниження,– звичайно, всієї цієї погані не закрасити і не загладити тепер ніколи… отже, і думати про це нічого, а тому прийти мовчки і… виконати свої обов’язки…

Так само мовчки, і… і не просити вибачення, і нічого не говорити, і… і вже, звичайно, тепер усе загинуло!”

А проте, одягаючись, він оглянув свій костюм пильніше, ніж звичайно. Іншого одягу в нього не було, а коли б і був, він, мабуть, і не надів би його, – “отак, навмисне б не надів”. Але в усякому разі циніком і брудним нечупарою не можна лишатись: він не має права ображати почуття інших, тим більше, що ті, інші, мають потребу в ньому і самі кличуть його до себе. Одяг свій він старанно почистив щіткою. Білизна ж була на ньому завжди чиста; щодо цього він був особливо охайний.

Вмився він цього ранку ретельно, – у Насті знайшлося мило, – вимив волосся, шию і особливо руки. Коли ж дійшло до питання: брити свою щетину чи ні (у Парасковії Павлівни були хороші бритви, які збереглися ще після небіжчика пана Зарніцина), то це питання навіть із злістю було вирішене негативно: “Хай так і лишається! А то ще подумають, що побрився я для… обов’язково ж подумають! Та нізащо у світі!

І… і головне, він такий грубий, брудний, манери в нього трактирні, і… і, правда, він знає, що й він, ну хоч трохи, та порядна ж людина… ну, та чого тут пишатися, що порядна людина? Кожен повинен бути порядним, навіть більше, і… і все-таки (він пам’ятає це) були й у нього такі дільця… не те щоб безчесні, ну але!.. А які помисли бували! гм… і все це поставити поряд з Євдокією Романівною! Ну так, чорт! Нехай! А от навмисно буду такий брудний, сальний, трактирний, і наплювати! Ще більше буду!..”

На таких монологах застав його Зосимов, який ночував у залі Парасковії Павлівни.

Він збирався додому і, перш ніж піти, поспішав глянути на хворого. Разуміхін доповів йому, що той спить, мов ведмідь. Зосимов наказав не будити, аж доки не прокинеться. Сам же обіцяв зайти годині об одинадцятій.

– Якщо тільки він буде вдома, – додав він. – Тьху, чорт! Над своїм хворим не владен, спробуй, лікуй! Не знаєш, він до тих піде, чи ті сюди прийдуть?

– Ті, я гадаю,– відповів Разуміхін, який вмить збагнув, про що йдеться, – і будуть, звичайно, про свої сімейні справи розмовляти. Я піду. Ти, як лікар, звісно, більш від мене маєш прав.

– Не духівник же і я; прийду і піду; і без них багато клопоту.

– Непокоїть мене одне, – перебив, нахмурившись, Разуміхін, – вчора я, ідучи з ним, сп’яну проговорився йому, так, знаєш, дурниці різні… різні… між іншим, про твої побоювання, що він схильний до божевілля…

– Ти й дамам про те ж учора проговорився.

– Знаю, що нерозумно! Хочеш – бий! А що, справді була в тебе про це яка-небудь певна думка?

– Та дурниця ж, кажу; яка там певна думка! Сам ти змалював його як мономана, коли мене до нього привів… Ну, а ми вчора ще жару піддали, ти тобто, цими своїми розповідями… про маляра; добра мені розмова, коли він, може, саме на цьому збожеволів! Коли б я знав точно, що тоді в конторі скоїлося і що там його якась каналія цим підозрінням… образила! Гм… не допустив би я вчора такої розмови. Адже ці мономани з краплини океан зроблять, небилицю в лицях увіч бачать… Скільки я пам’ятаю, вчора, з цієї розповіді Замєтова, мені справа наполовину стала яснішою. Та що! Я один випадок знаю, як такий собі іпохондрик, сорокалітній, бувши не в силі зносити щодня за столом глузування восьмирічного хлопчика, зарізав його! А тут – ходити доводиться у лахмітті, нахаба квартальний, початок хвороби, і таке підозріння. І це несамовитому ж іпохондрику! При самолюбстві шаленому, винятковому! Та тут, може, вся відправна точка хвороби й сидить! Ну, та чорт!.. А до речі, цей Замєтов і справді милий хлопчина, тільки, гм… даремно він це все вчора розповів. Базіка страшенний!

– Та кому ж розповів? Мені й тобі?

– І Порфирію.

– То що ж, що Порфирію?

– До речі, маєш ти який-небудь вплив на отих, на матір і сестру? Обережніше б з ним сьогодні…

– Помиряться, – неохоче відповів Разуміхін.

– І чого він так на того Лужина? Людина з грішми, і, здається, їй не осоружний… а в них же ні копійки? га?

– А чого це ти випитуєш? – роздратовано скрикнув Разуміхін, – звідки я знаю, є в них копійка, чи нема? Спитай сам, може й дізнаєшся…

– Тьху, який ти дурний буваєш іноді! Вчорашній хміль сидить… До побачення; подякуй від мене Парасковії Павлівні своїй за ночівлю. Замкнулася, на мій бонжур крізь двері не відповіла, а сама о сьомій годині прокинулась, самовар їй через коридор з кухні проносили… Я не мав честі лицезріти…

Рівно о дев’ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.

Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.

Почувши, що “ще не прокидався”, але “все гаразд”, Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, “бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити” з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з’явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і дуже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.

Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладною розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.

– Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте… ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? – квапилася Пульхерія Олександрівна.

– Дмитро Прокопович.

– Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати… як взагалі… він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, сказати б, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одним словом, я б хотіла…

– Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! – зауважила Дуня.

– Ой боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.

– Це ж цілком звичайна річ, – сказав Дмитро Прокопович. – Матері у мене немає, ну а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Усе йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.

– Ох, дай-то Господи! – скрикнула Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.

А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, що кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов’язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрана і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.

– Ви багато сказали цікавого про характер брата і… сказали безсторонньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте, – зауважила Євдокія Романівна з усмішкою. – Здається, і те правда, що коло нього повинна бути жінка, – додала вона в роздумі.

– Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки…

– Що?

– Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить, – відрізав Разуміхін.

– Тобто неспроможний полюбити?

– А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! – бовкнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів мов рак і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.

– Щодо Роді ви обоє можете помилятись, – підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна. – Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович у цьому листі… і що ми припускали з тобою, – можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п’ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити… Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім зі світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її – дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?

– Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? – спитала Євдокія Романівна.

– Ви думаєте, – палко говорила далі Пульхерія Олександрівна, – його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?

– Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав, – обережно відповів Разуміхін, – але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне…

– А що, що ви чули? – спитали разом обидві жінки.

– Та нічого такого особливого. Дізнався я тільки, що шлюб цей, хоч він був уже зовсім злагоджений і не здійснився тільки через смерть нареченої, самій пані Зарніциній був не до душі… Крім того, кажуть, наречена була негарна, тобто, кажуть, навіть погана… і така квола, і… і чудна… хоч, здається, було в ній дещо й хороше. Неодмінно ж мало бути хоч щось хороше, інакше й збагнути нічого не можна… Посагу теж ніякого, та він би на посаг і не позаздрився… Взагалі про таку справу важко й судити.

– Я певна, що вона достойна була дівчина,– коротко зауважила Євдокія Романівна.

– Бог мене простить, а я таки зраділа тоді, що вона вмерла, хоч і не знаю, хто з них згубив би одне одного: він її, чи вона його? – закінчила Пульхерія Олександрівна; потім обережно, часто зупиняючись і раз у раз поглядаючи на Дуню, що тій було, очевидно, неприємно, почала знову розпитувати про вчорашню сцену між Родею і Лужиним. Ця подія, як видно, непокоїла її найбільше, до страху й трепету. Разуміхін розповів докладно все знову, але на цей раз додав і свій висновок: він просто обвинуватив Раскольникова в умисній образі Петра Петровича, цього разу зовсім мало виправдуючи його хворобою.

– Він ще до хвороби це надумав, – додав він.

– Я теж так гадаю, – сказала Пульхерія Олександрівна з пригніченим виглядом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разуміхін висловився тепер так обережно і навіть немовби й з повагою. Вразило це і Євдокію Романівну.

– То ви он якої думки про Петра Петровича? – не втерпіла, щоб не спитати, Пульхерія Олександрівна.

– Про майбутнього чоловіка вашої дочки я й не можу бути іншої думки, – твердо і палко відповів Разуміхін, – і не з якоїсь звичайної ввічливості це кажу, а тому… тому… ну хоч тому лише, що Євдокія Романівна сама, добровільно, удостоїла своїм вибором цю людину. А що я так паплюжив його вчора, то через те, що вчора я був гидко п’яний і ще… безумний; так, безумний, безголовий, збожеволів, зовсім… і сьогодні мені соромно перед вами!.. – Він почервонів і замовк.

Євдокія Романівна спалахнула, але не переривала мовчанки. Вона не вимовила й слова від тієї самої хвилини, як заговорили про Лужина.

А тим часом Пульхерію Олександрівну, без її підтримки, видно, мучила нерішучість. Нарешті, зупиняючись і безперервно поглядаючи на дочку, вона заявила, що її дуже непокоїть тепер одна обставина.

– Бачите, Дмитре Прокоповичу, – почала вона. – Я буду цілком одвертою з Дмитром Прокоповичем, Дунечко?

– Звичайно, мамо, – значливо сказала Євдокія Романівна.

– От у чому річ, – заквапилася та, мовби з неї гору зняли дозволом розповісти про своє лихо. – Сьогодні, рано-вранці, одержали ми від Петра Петровича записку, у відповідь на наше вчорашнє повідомлення про приїзд. Бачите, вчора він мав зустріти нас, як і обіцяв, у самому вокзалі. Замість того у вокзал прибув висланий назустріч нам якийсь лакей, з адресою цих номерів і щоб провести нас туди, а Петро Петрович звелів переказати, що сам він прибуде до нас сюди сьогодні вранці. Замість того ми дістали сьогодні вранці від нього оцю записку… Краще прочитайте її самі; тут є місце, яке дуже мене непокоїть… ви зараз побачите самі, яке це місце, і… скажіть мені одверто вашу думку, Дмитре Прокоповичу! Ви найкраще знаєте характер Роді і найкраще можете порадити. Попереджаю вас, що Дунечка вже все вирішила, одразу, але я, я ще не знаю, що робити, і… і все чекала вас.

Разуміхін розгорнув записку, помічену вчорашнім числом і прочитав:

“Шановна добродійко, Пульхеріє Олександрівно, маю за честь повідомити вас, що через затримки, які виникли зненацька, зустріти вас біля дебаркадера[3-07] не міг, пославши замість себе людину, вельми спритну. Позбавлю себе також честі побачитися з вами і завтра вранці через невідкладні сенатські справи і щоб не перешкодити родинному побаченню вашому з вашим сином і Євдокії Романівни з її братом. Буду ж мати честь відвідати вас і вітати вас у вашій квартирі не інакше як завтра, о восьмій рівно годині після полудня, причому насмілююсь додати ще велику і, я б сказав, крім того, настійну просьбу мою, щоб під час спільного побачення нашого Родіон Романович вже не був присутній зовсім, оскільки він нечувано і грубо образив мене, коли вчора я відвідав його, хворого, і, крім того, маю особисто до вас конче потрібну і докладну розмову у відомому питанні, відносно якого хочу знати вашу думку. Маю за честь при цьому заздалегідь вас повідомити, що коли, всупереч цій просьбі, зустріну Родіона Романовича, то змушений буду негайно відкланятись, і тоді нарікайте вже на себе. Пишу це, бо передбачаю, що Родіон Романович, який здавався під час моїх відвідин таким хворим, через дві години раптом одужав і виявилося, що він цілком у силі виходити з дому, отже, може й до вас прибути. Переконався ж у цьому, бачивши на власні очі, як він у квартирі якогось розтоптаного кіньми п’яниці, що через те й помер, дочці його, дівиці певної професії, віддав учора близько двадцяти п’яти карбованців, ніби на похорон, що дуже мене вразило, оскільки я знаю, яких турбот ви доклали, щоб зібрати цю суму. При цьому засвідчую мою особливу повагу шановній Євдокії Романівні і прошу прийняти мої почуття шанобливої відданості вашого найпокірнішого слуги

П. Лужина”.

– Що мені тепер робити, Дмитре Прокоповичу? – сказала Пульхерія Олександрівна, мало не плачучи. – Ну, як я скажу Роді, щоб не приходив? Він так наполегливо вимагав учора відмовити Петрові Петровичу, а тут і його самого не велять приймати! Та він навмисно прийде, коли дізнається, і… що тоді буде?

– Зробіть так, як вирішила Євдокія Романівна, – спокійно й одразу ж відповів Разуміхін.

– Та боже мій! Вона говорить… вона бозна-що говорить і не пояснює мені свого наміру! Вона говорить, що краще буде, тобто не те що краще, а начебто для чогось конче потрібно, щоб і Родя теж навмисно прийшов сьогодні о восьмій годині і щоб вони обов’язково зустрілися… А я ж і листа не хотіла йому показувати, думала як-небудь хитрощами зробити, з вашою допомогою, щоб він не приходив… бо він же такий дратівливий… Та й нічого я не розумію, який там п’яниця помер і яка там дочка і як він міг віддати цій дочці всі останні гроші… які…

– Які так важко вам дісталися, матусю, – додала Євдокія Романівна.

– Він був не при повному розумі вчора, – замислено промовив Разуміхін. – Коли б ви знали, що він там накоїв учора в трактирі, хоч і розумно… гм! Про якогось покійника і про якусь дівицю він справді говорив мені щось учора, коли ми йшли додому, та я нічого не зрозумів… А втім, і сам я учора…

– Найкраще, мамо, ходімо до нього самі і там, запевняю вас, одразу стане ясно, що нам робити. До того ж і пора. Господи! Одинадцята година! – скрикнула Євдокія Романівна, глянувши на свій прекрасний золотий годинник з емаллю, що висів у неї на шиї на тоненькому венеціанському ланцюжку і дуже не гармоніював з її одягом. “Женихів подарунок”, – подумав Разуміхін.

– Ой, пора!.. Пора, Дунечко, пора! – тривожно заметушилася Пульхерія Олександрівна, – ще подумає, що ми від учорашнього гніваємося і тому довго не йдемо. Ой боже ж мій!

Кажучи це, вона метушливо накидала на себе мантилью і надівала капелюшок; Дунечка теж вдягалася. Рукавички на ній були не тільки зношені, але навіть і діряві, як помітив Разуміхін, а тимчасом ця очевидна бідність убрання навіть надавала обом дамам якоїсь особливої гідності, що завжди буває з тими, хто вміє носити бідний одяг. Разуміхін із благоговінням дивився на Дунечку і був гордий, що поведе її. “Та королева, – думав він про себе, – яка штопала свої панчохи в тюрмі,[3-08] вже звичайно в ту мить мала вигляд справжньої королеви і навіть більше, ніж під час найпишніших торжеств і виходів”.

– Боже мій! – вигукнула Пульхерія Олександрівна, – чи ж думала я, що боятимусь зустрічі з сином, з моїм любим, любим Родею, як тепер оце боюся!.. Я боюсь, Дмитре Прокоповичу! – додала вона, несміло глянувши на нього.

– Не бійтесь, мамо, – сказала Дуня, цілуючи її, – краще вірте в нього. Я вірю…

– Ой боже мій! Я вірю теж, а цілу ніч не спала! – скрикнула сердешна жінка.

Вони вийшли на вулицю.

– Знаєш, Дунечко, тільки-но я над ранок трохи заснула, зразу ж приснилася небіжчиця Марфа Петрівна… і вся в білому… підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає, і так ото суворо, суворо, мовби осуджує… Чи на добре це? Ой боже мій, Дмитре Прокоповичу, ви ще не знаєте: Марфа Петрівна вмерла!

– Ні, не знаю; яка Марфа Петрівна?

– Раптово! і уявіть собі…

– Потім, мамо, – втрутилася Дуня, – адже вони ще не знають, хто така Марфа Петрівна.

– А, не знаєте? А я думала, вам уже все відомо. Ви мені простіть, Дмитре Прокоповичу, у мене в ці дні просто голова обертом іде. Справді, я вас вважаю мовби за провидіння наше, тому і була така переконана, що вам уже все відомо. Я вас за рідного маю… Не сердьтеся, що так кажу. Ой боже мій, що це у вас з правою рукою! Забили?

– Еге ж, забив, – пробурмотів ощасливлений Разуміхін.

– Я іноді занадто вже від серця все висловлюю, так що Дуня мене спиняє… Але, боже мій, у якій він комірчині живе! Чи прокинувся ж він одначе? І ця особа, хазяйка його, вважає це кімнатою? Слухайте, ви кажете, він не любить серце розкривати, отож я, мабуть, і набридну йому моїми слабостями?.. Чи не навчите ви мене, Дмитре Прокоповичу? Як мені з ним? Я, знаєте, зовсім як сама не своя ходжу.

– Не розпитуйте його дуже про що-небудь, коли побачите, що він кривиться; надто про здоров’я дуже не розпитуйте: не любить.

– Ой Дмитре Прокоповичу, як тяжко бути матір’ю! А от і ці сходи… Які жахливі сходи!

– Мамо, ви навіть бліді, заспокойтеся, голубонько моя, – сказала Дуня, лащачись до неї, – він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, – додала вона, блиснувши очима.

– Стривайте, я загляну спершу, чи прокинувся.

Дами потихеньку пішли за Разуміхіним, який побіг сходами вперед, і коли вже порівнялися на четвертому поверсі з хазяйчиними дверима, то помітили, що двері прочинені на маленьку щілину і що два пильних чорних ока розглядають їх обох з темряви. Коли ж погляди стрілися, то двері раптом затріснулися, грюкнувши так, що Пульхерія Олександрівна мало не скрикнула з переляку.

III

– Здоровий, здоровий! – весело вигукнув назустріч жінкам Зосимов. Він уже хвилин із десять як прийшов і сидів у тому ж кутку, що й учора, на дивані. Раскольников сидів у кутку напроти, зовсім одягнений і навіть старанно вимитий і зачесаний, чого вже давно з ним не було. В кімнаті одразу стало тісно, але Настя все-таки встигла пройти слідом за прибулими і почала слухати.

Справді, Раскольников був майже здоровий, особливо коли порівняти з учорашнім, тільки був дуже блідий, неуважливий і похмурий. Зовні він скидався начебто на поранену людину або таку, що терпіла якийсь сильний фізичний біль: брови його були нахмурені, губи стулені, очі запалені. Говорив він мало і неохоче, мовби над силу або виконуючи обов’язок, і в його рухах часом відчувалося якесь занепокоєння.

Бракувало якої-небудь пов’язки на руці або чохла з тафти[3-09] на пальці для повної подібності з людиною, у якої, наприклад, дуже боляче нариває палець, або забита рука, або ще щось подібне.

Проте і це бліде й похмуре обличчя немовби освітилося на мить сяйвом, коли ввійшли мати і сестра, але це тільки додало йому, замість попередньої тужливої неуважливості, начебто більшого страждання. Сяйво скоро померкло, а мука лишилася, і Зосимов, який спостерігав і вивчав свого пацієнта з усім молодим запалом лікаря-початківця, з подивом помітив у ньому, коли ввійшли рідні, замість радості немовби тяжку приховану рішимість терпіти годину-другу муку, якої вже не можна уникнути. Він бачив потім, як майже кожне слово початої розмови наче доторкалося до якоїсь рани його пацієнта і ятрило її; але водночас він і трохи здивувався вмінню вчорашнього мономана, який через найменше слово мало не шаленів, тепер володіти собою і приховувати свої почуття.

– Справді, я тепер сам бачу, що майже здоровий, – сказав Раскольников, привітно цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Олександрівна одразу ж засяяла, – і вже не по-вчорашньому це кажу, – додав він, звертаючись до Разуміхіна і дружньо потискаючи йому руку.

– А я так навіть подивувався на нього сьогодні, – почав Зосимов, що дуже зрадів прибулим, бо за десять хвилин він устиг втратити нитку розмови зі своїм хворим. – Днів через три-чотири, коли так піде, зовсім буде як колись, тобто як було місяць, або два… або, може, й три тому? Адже це здалека почалося та підготовлялося… га? Признайтесь тепер, що, може, й самі винні були? – додав він з обережною усмішкою, наче все ще побоюючись чим-небудь роздратувати хворого.

– Цілком можливо, – холодно відповів Раскольников.

– Я до того кажу, – вів далі підохочений Зосимов, – що ваше повне одужання залежить тепер тільки від вас самих. Тепер, коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілося б вам підказати, що треба усунути первісні, так би мовити, корінні причини вашої хвороби, тоді й одужаєте, а ні, то буде навіть гірше. Цих первісних причин я не знаю, але вам вони, мабуть, відомі. Ви людина розумна і вже, десь певно, спостерігали себе. Мені здається, початок розладу у вас збігається якоюсь мірою з виходом вашим з університету. Вам без занять лишатись не можна, а тому праця і твердо поставлена перед собою мета, мені здається, дуже б могли вам допомогти.

– Так, так, ви цілком маєте рацію… от я якнайшвидше вступлю в університет, і тоді все піде… як по маслу…

Зосимов, який почав свої розумні поради почасти і щоб справити враження на дам, був, звичайно, трохи збентежений, коли, спинившись і глянувши на свого слухача, помітив на його обличчі неприховану посмішку. Але це тривало якусь мить. Пульхерія Олександрівна одразу ж почала дякувати Зосимову, особливо за вчорашні нічні відвідини їх у готелі.

– Як, він у вас був і вночі? – спитав Раскольников, мовби стривожившись. – Виходить, і ви теж не спали після дороги?

– Ой, Родю, адже це все тільки до другої години було. Ми з Дунею і дома раніше від другої ніколи не лягали.

– Я теж не знаю, як йому дякувати, – говорив Раскольников, раптом нахмурившись і опустивши очі. – Відкинувши питання грошове, – ви пробачте, що я про це згадав (звернувся він до Зосимова), – я вже й не знаю, чим це я заслужив таку особливу вашу увагу? Просто не розумію… і… і вона мені навіть тяжка, бо незрозуміла: я кажу одверто.

– Хай це вас не хвилює, – засміявся над силу Зосимов, – уявіть, що ви мій перший пацієнт, ну а наш брат, що оце тільки починає практикувати, своїх перших пацієнтів мов власних дітей любить, а дехто в них майже закохується. А я ж на пацієнтів не дуже багатий.

– Я вже не кажу про нього, – вів далі Раскольников, показуючи на Разуміхіна, – а теж, крім образ і клопоту, нічого від мене не бачив.

– Ач як чеше! Та ти в розчуленому настрої, чи що, сьогодні? – крикнув Разуміхін.

Він побачив би, коли б був проникливіший, що ніякого розчулення тут зовсім не було, а було навіть щось зовсім протилежне. Але Євдокія Романівна це помітила. Вона пильно й тривожно стежила за братом.

– А про вас, мамо, я й говорити не смію, – він наче проказував завчений зранку урок, – сьогодні тільки зміг я збагнути хоч трохи, як, мабуть, ви тут учора змучились, чекаючи мого повернення. – Сказавши це, він раптом, мовчки і з усмішкою, простягнув руку сестрі. Але в усмішці тій майнуло цього разу щире, неудаване почуття. Зраділа і вдячна, Дуня одразу ж схопила і палко потиснула простягнену їй руку. Вперше звертався він до неї після вчорашньої незлагоди. Обличчя матері освітилося захопленням і щастям, коли побачила вона це остаточне й мовчазне примирення брата з сестрою.

– От за це саме я його й люблю, – прошепотів охочий все перебільшувати Разуміхін, енергійно повернувшись на стільці. – Є у нього отакі порухи!..

“І як це в нього все добре виходить, – думала тим часом мати, – які в нього благородні пориви і як він просто, делікатно покінчив усе це вчорашнє непорозуміння з сестрою – тим тільки, що руку простягнув у таку мить та глянув щиро… І які в нього очі прекрасні, і яке все його обличчя прекрасне!.. Він навіть гарніший за Дунечку… Але, боже мій, який у нього костюм, як він погано вдягнений! У Опанаса Івановича в крамниці Вася, розсильний, одягається краще!.. І отак би, отак, здається, й кинулася б до нього, і пригорнула б його, і… заплакала, – а боюсь, боюсь… який же він, господи!.. Ось і ласкаво говорить, а я боюсь! Ну чого я боюсь?..”

– Ой, Родю, ти не повіриш, – підхопила вона раптом, поспішаючи відповісти на його зауваження, – які ми з Дунечкою вчора були… нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі, – можна розповісти. Уяви, біжимо сюди, щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка, – та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька, – ти його не пам’ятаєш, Родю, – теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою… бо ми ж були самі, зовсім самі, – протягла вона жалібним голосом і раптом затнулася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і “всі вже знову щасливі”.

– Справді… все це, звичайно, прикро… – пробурмотів у відповідь Раскольников, але з таким неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.

– Що я ще хотів, – говорив він далі, насилу пригадуючи, – ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.

– Та що це ти, Родю! – скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.

“Що це він, з обов’язку, чи що, нам відповідає? – подумала Дунечка, – і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив”.

– Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй… Насті… замити ту кров… Оце тільки тепер встиг одягтися.

– Кров? яку кров? – стривожилася Пульхерія Олександрівна.

– Це так… не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину… чиновника одного…

– Не в собі? Але ж ти все пам’ятаєш? – перебив Разуміхін.

– Це правда, – з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников, – пам’ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив – уже й не можу як слід пояснити.

– Дуже навіть відомий феномен, – втрутився Зосимов, – виконання діла іноді майстерне, щонайвправніше, а управління діями, початок дій розладнані й залежать від різних хворобливих вражень. Схоже на сон.

“А це ж, може, й добре, що він мене майже за божевільного вважає”, – подумав Раскольников.

– Але ж отак, мабуть, і в здорових буває, – зауважила Дунечка, занепокоєно дивлячись на Зосимова.

– Досить правильне зауваження, – відповів той, – у цьому розумінні справді всі ми, і дуже часто, майже як божевільні, з тією лише невеликою різницею, що “хворі” трохи більше від нас божевільні, бо тут треба розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, майже зовсім не буває; на десятки, а може, й на багато сотень тисяч по одній трапляється, та й то в досить недосконалих екземплярах…

Почувши слово “божевільні”, що так необережно вихопилося у Зосимова, коли він заговорив на улюблену тему, всі скривилися. Раскольников сидів, начебто не звертаючи уваги, замислений і з дивною усмішкою на блідих губах. Він і далі щось обмірковував.

– Ну, то що ж отой роздавлений? Я тебе перебив! – поспішив вигукнути Разуміхін.

– Що? – немовби прокинувся той. – Ага… ну і забруднився в крові, коли допомагав переносити його додому… До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; і справді не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав… його дружині… на похорон. Удова, сухотна, безпорадна жінка… троє маленьких сиріт, голодні… в домі порожньо… і ще одна дочка є… Може, ви б і самі віддали, коли б бачили… Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, а надто коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: “Crevez, chiens, si vous n’êtes pas contents!”[*] – Він засміявся. – Адже так, Дуню?

– Ні, не так, – твердо відповіла Дуня.

– Диви! То й ти… з переконаннями!.. – пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись. – Мені слід було б догадатися… Що ж, і похвально; тобі ж краще… і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її – нещаслива будеш, а переступиш – може, ще нещасливіша… А втім, усе це бредня! – додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився. – Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити, – закінчив він різко й уривисто.

– Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! – зрадівши, сказала мати.

– Не будьте певні, – відповів він, скрививши рота в посмішці. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.

“А вони наче бояться мене”, – думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. І справді, Пульхерія Олександрівна що більш мовчала, то більш і ніяковіла.

“Поки не бачив, то здавалося – так люблю їх”, – майнуло в його голові.

– Знаєш, Родю, Марфа Петрівна вмерла! – раптом похопилась Пульхерія Олександрівна.

– Яка це Марфа Петрівна?

– Ой боже ж мій, та Марфа ж Петрівна, Свидригайлова! Я ж ще так багато про неї писала тобі.

– А-а-а, так, пригадую… то померла? Справді? – раптом стрепенувся він, немовби прокинувшись. – Невже померла? Від чого ж?

– Уяви собі, раптово! – заквапилася Пульхерія Олександрівна, підбадьорена його цікавістю, – і саме тоді, коли я тобі листа тоді відправила, навіть того ж самого дня! Уяви собі, цей жахливий чоловік її, здається, і був причиною її смерті. Кажуть, він її дуже побив!

– Хіба вони ото так жили? – спитав він, звертаючись до сестри.

– Ні, навіть навпаки. З нею він завжди був дуже терплячий, навіть ввічливий. У багатьох випадках навіть занадто був поблажливий до її характеру, аж сім років… Якось раптом терпець урвався.

– Отже, він зовсім не такий уже жахливий, коли сім років кріпився? Ти, Дунечко, здається, його виправдуєш?

– Ні, ні, це жахлива людина! Жахливішого я нічого й уявити не можу, – мало не здригаючись, відповіла Дуня, нахмурила брови й задумалася.

– Трапилося це в них уранці, – квапливо вела далі Пульхерія Олександрівна. – Після того вона наказала запрягти коні, щоб одразу ж по обіді їхати в місто, бо вона завжди в таких випадках у місто їздила; за обідом їла, кажуть, з великим апетитом…

– Побита?

–…А втім, у неї завжди була ця… звичка, і як тільки пообідала, щоб не загаятись із від’їздом, одразу ж пішла в купальню… Бачиш, вона якось там лікувалася купанням; у них там джерело холодне є, і вона купалася в ньому регулярно щодня, і як тільки увійшла в воду, раптом з нею удар!

– Ще б пак! – сказав Зосимов.

– І дуже він її побив?

– Та хіба не однаково, – озвалася Дуня.

– Гм! А зрештою, охота вам, мамо, про такі дурниці розповідати, – роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.

– Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити, – вихопилось у Пульхерії Олександрівни.

– Та що ви, боїтеся, чи що, мене всі? – сказав він, криво всміхаючись.

– Це справді так, – відповіла Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата. – Мама, ідучи сходами, навіть хрестилася від страху.

Обличчям його ніби пройшла судорога.

– Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю… Навіщо ти, Дуню! – вигукнула збентежена Пульхерія Олександрівна, – це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному… і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива… Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю…

– Годі, мамо, – зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку, – встигнемо ще наговоритись!

Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройняло душу його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко вплинула на нього, що він, на мить майже зовсім знетямившись, підвівся з місця і, ні на кого не дивлячись, пішов з кімнати.

– Що це ти? – крикнув Разуміхін, хапаючи його за руку.

Раскольников сів знову і почав мовчки оглядатись; всі позирали на нього здивовано.

– Та чого ви всі такі смутні! – вигукнув він раптом, зовсім несподівано, – скажіть що-небудь! Чого, справді, отак сидіти! Ну, говоріть же! Будемо розмовляти… Зійшлися й мовчимо… Нумо, що-небудь!

– Слава Богу! А я думала, що з ним щось таке, як учора, починається, – сказала, перехрестившись, Пульхерія Олександрівна.

– Що тобі, Родю? – насторожено спитала Євдокія Романівна.

– Так, нічого, штуку одну пригадав, – відповів він і раптом засміявся.

– Ну, коли штуку, то й добре! А то я і сам був подумав… – пробурмотів Зосимов, підводячись з дивана. – Мені одначе пора; я ще зайду, може… якщо застану…

Він відкланявся й пішов.

– Яка прекрасна людина! – зауважила Пульхерія Олександрівна.

– Авжеж, прекрасна, чудова, освічена, розумна… – заговорив раптом Раскольников якоюсь несподіваною скоромовкою і з якимось незвичайним для нього пожвавленням, – я не пам’ятаю, де його раніше, до хвороби, зустрічав… Здається, десь зустрічав… Ось і цей теж хороша людина! – кивнув він на Разуміхіна, – подобається він тобі, Дуню? – спитав він і раптом, не знати з чого, розсміявся.

– Дуже, – відповіла Дуня.

– Ой, який же ти… свинтус! – промовив, червоніючи, вкрай зніяковілий Разуміхін і підвівся зі стільця. Пульхерія Олександрівна злегка усміхнулась, а Раскольников гучно зареготав.

– Та куди ти?

– Я теж… мені треба.

– Зовсім тобі не треба, залишайся! Зосимов пішов, то й тобі треба. Не йди… А котра година? Є вже дванадцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та чого ви знову замовкли? Все тільки я та я розмовляю!..

– Це подарунок Марфи Петрівни, – відповіла Дуня.

– І дуже дорогий, – додала Пульхерія Олександрівна.

– А-а-а! Який великий, майже не жіночий.

– Мені такий подобається, – сказала Дуня.

“Отже, не женихів подарунок”, – подумав Разуміхін і невідомо чому зрадів.

– А я думав, що Лужина подарунок, – зауважив Раскольников.

– Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.

– А-а-а! А пам’ятаєте, мамо, як я закоханий був і женитись хотів, – раптом сказав він, дивлячись на матір, вражену несподіваним поворотом розмови і тоном, яким він про це заговорив.

– Ой, мій любий, звичайно, пам’ятаю! – Пульхерія Олександрівна переглянулася з Дунечкою і Разуміхіним.

– Гм! Так! а що мені вам розповісти? Навіть мало пам’ятаю. Вона хвора така дівчинка була, – говорив він далі, начебто знову раптом замислюючись, і похилив голову, – зовсім хвора; убогим любила подавати і про монастир усе мріяла, і якось залилася сльозами, коли мені про це почала говорити; так, так… пам’ятаю… добре пам’ятаю. Негарна така… Далебі, не знаю, чим вона мені була мила, здається тим, що завжди хворіла… Коли б вона була ще крива або горбата, я б, здається, ще більше її полюбив… (Він замислено усміхнувся.) Так… якесь марення весняне було…

– Ні, тут не саме марення весняне, – із запалом сказала Дунечка.

Він уважно і з напруженням подивився на сестру, але не дочув або навіть не зрозумів її слів. Потім, глибоко замислений, підвівся, підійшов до матері, поцілував її, повернувся назад і сів.

– Ти досі її любиш! – сказала розчулена Пульхерія Олександрівна.

– Її? Досі? Ага… ви про неї! Ні. Тепер усе це немовби на тому світі… і так давно. Та й все навколо наче не тут діється.

Він уважно подивився на них.

– От і вас… наче з відстані в тисячу верст на вас дивлюся… Та й чорт знає, навіщо ми про це говоримо! І нащо розпитувати? – додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті і знову замислюючись.

– Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина, – сказала зненацька Пульхерія Олександрівна, перериваючи тяжку мовчанку, – я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком.

– Квартира? – відповів він неуважно. – Справді, квартира багато спричинилась… я теж про це думав… А коли б ви знали, проте, яку дивну думку зараз висловили, мамо, – додав він раптом, якось чудно усміхнувшись.

Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови за цілковитої неможливості бодай про щось говорити, – зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв’язати сьогодні, – це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.

– От що, Дуню, – почав він серйозно й сухо, – я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов’язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.

– Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора, – з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна, – і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж…

– Брате, – твердо і так само сухо відповіла Дуня, – в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч усе обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення…

“Неправду говорить! – думав Раскольников, кусаючи нігті від злості. – Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять… О, як я… ненавиджу їх усіх!”

– Одним словом, я йду за Петра Петровича, – говорила далі Дунечка, – бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю… Чого ти так зараз усміхнувся?

Вона теж спалахнула, і в очах її промайнув гнів.

– Усе виконувати? – спитав він, уїдливо посміхаючись.

– До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує… Чого ти знову смієшся?

– А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною… Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів чиниш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!

– Ні, я правду кажу!.. – крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій, – я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту, – хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму… Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..

– Господи! До непритомності довела, – скрикнула Пульхерія Олександрівна.

– Ні, ні… дурниця… нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів… Далися вам ці непритомності!.. Гм! так… що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він… цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?

– Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича, – сказала Дунечка.

Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перш ніж розгорнути, раптом якось із подивом глянув на Дунечку.

– Чудно, – проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою, – та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!

Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.

Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно й уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого.

– Дивує мене, – почав він після деякого роздуму, передаючи листа матері, але не звертаючись ні до кого зокрема, – адже він справи веде, адвокат, і мова навіть у нього така… з претензією, – а як же безграмотно пише.

Всі ворухнулися; зовсім не того сподівались.

– Та вони ж усі так пишуть, – уривисто зауважив Разуміхін.

– Ти хіба читав?

– Читав.

– Ми показували, Родю, ми… радилися з ним, – почала зніяковіло Пульхерія Олександрівна.

– Це, власне, судовий стиль, – перебив Разуміхін, – судові папери ще й досі так пишуться.

– Судовий? А й справді, судовий, діловий… Не те щоб дуже вже безграмотно, та й не те щоб дуже вже літературно; діловий!

– Петро Петрович і не приховує, що вчився на мідяки, і навіть пишається тим, що самотужки вибився в люди, – зауважила Євдокія Романівна, яку трохи образив новий тон брата.

– Що ж, коли пишається, то і є чим, – я не заперечую. Ти, сестро, здається, образилась, що я, прочитавши листа, лише на таке фривольне зауваження спромігся, і думаєш, що я навмисно про такі дрібниці заговорив, щоб поглузувати з тебе від досади. Навпаки, цей стиль наштовхнув мене на один зовсім не другорядний на цей раз висновок. Там є такий вислів: “нарікайте на себе”, поставлений дуже значуще і ясно, і, крім того, є погроза, що він одразу ж піде, якщо я прибуду. Ця погроза піти – все одно, що погроза вас обох кинути, коли будете неслухняні, і кинути тепер, коли вже в Петербург викликав. Ну, як ти гадаєш: чи можна за оцей вислів образитись на Лужина так само, як коли б написав це ось він (він показав на Разуміхіна) або Зосимов, або хтось інший з нас?

– Н-ні, – відповіла Дунечка, пожвавлюючись, – я добре зрозуміла, що це занадто наївно висловлено і що він, може, тільки не майстер писати… Це ти добре, брате, зміркував. Я навіть не сподівалась…

– Це по-судовому висловлено, а по-судовому інакше писати не можна, і вийшло грубіше, ніж, може, він хотів. Проте я мушу тебе трохи розчарувати: в цьому листі є ще один вислів, один наклеп на мене, і досить-таки підлий. Я гроші віддав учора вдові, сухотній і безпорадній, і не “під приводом похорону”, а просто на похорон, і не в руки дочки-дівиці, як він пише, “негідної поведінки” (і яку я вчора вперше в житті бачив), а якраз удові. В усьому цьому я вбачаю надто вже поспішне бажання мене заплямувати і посварити з вами. Висловлено знову-таки по-судовому, тобто з надто явним розкриттям наміру і з поспішністю вельми наївною. Людина цей Лужин розумна, але щоб розумно діяти – самого тільки розуму мало. Все це характеризує людину і… не думаю, щоб він тебе дуже цінував. Кажу тобі це єдино як напучення, бо щиро бажаю тобі добра…

Дунечка не відповіла; вона вже все вирішила раніше і тепер чекала тільки вечора.

– То як же ти вирішуєш, Родю? – спитала Пульхерія Олександрівна, ще більш, ніж до того, занепокоєна його раптовим, новим, діловим тоном мови.

– Що саме “вирішуєш”?

– Та он же Петро Петрович пише, щоб тебе не було в нас увечері і що він відкланяється… коли ти прийдеш. То як же ти… вчиниш?

– Це вже, звичайно, не мені вирішувати, а, по-перше, вам, коли така вимога Петра Петровича вас не ображає, а по-друге, – Дуні, коли вона теж не ображається. А я зроблю, як вам краще, – додав він сухо.

– Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна, – поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.

– Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні, – сказала Дунечка, – прийдеш?

– Прийду.

– Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, – звернулася вона до Разуміхіна. – Мамо, я їх теж запрошую.

– І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили, – додала Пульхерія Олександрівна, – так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити… Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!

IV

У цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко оглядаючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з подивом і цікавістю. Раскольников спочатку не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам’яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималася вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.

– А… це ви?.. – сказав Раскольников дуже здивовано і раптом сам зніяковів.

Він одразу ж пригадав, що мати й сестра знають уже в загальних рисах з листа Лужина про якусь дівицю “певної професії”. Оце тільки зараз він протестував проти наклепу Лужина і сказав, що бачив цю дівчину вперше, аж раптом вона сама заходить до нього. Згадав також, що анітрохи не протестував проти слів: “певної професії”. Все це швидко й невиразно майнуло в його голові. Але, подивившись пильніше, він враз побачив, що ця зневажена істота така вже принижена, що йому раптом стало шкода її. Коли ж вона зробила зляканий рух, щоб утекти, – в ньому щось неначе перевернулося.

– Я вас зовсім не ждав, – заквапився він, спиняючи її поглядом. – Зробіть ласку, сідайте. Ви, певно, від Катерини Іванівни. Стривайте, не сюди, отут сядьте…

Коли увійшла Соня, Разуміхін, що сидів на одному з трьох стільців Раскольникова, коло самих дверей, підвівся, щоб дати їй увійти. Спочатку Раскольников показав їй місце в кутку дивана, де сидів Зосимов, але, зміркувавши, що цей диван – занадто фамільярне місце і править йому за ліжко, поспішив указати їй на стілець Разуміхіна.

– А ти сідай тут, – сказав він Разуміхіну, садовлячи його в куток, де сидів Зосимов.

Соня сіла, мало не трусячись від страху, і боязко подивилася на обох дам. Видно було, що вона й сама не розуміла, як могла вона сісти з ними поруч. Зміркувавши це, вона так злякалась, що враз підвелася знову і, вкрай збентежена, звернулася до Раскольникова.

– Я… я… зайшла на хвилинку, пробачте, що вас потурбувала, – заговорила вона, затинаючись. – Я від Катерини Іванівни, а їй послати було нікого… А Катерина Іванівна веліла дуже вас просити, щоб ви прийшли завтра на похоронну відправу, вранці… на обідню… на Митрофаніївському,[3-10] а потім у нас… у неї… пом’янути… Честь їй зробити… Вона веліла просити.

Соня затнулась і змовкла.

– Постараюся неодмінно… неодмінно, – відповів Раскольников, теж підвівшись і теж затинаючись і не договорюючи… – Будь ласка, сідайте, – сказав він раптом, – мені треба з вами поговорити. Прошу, – ви, може, поспішаєте, – зробіть ласку, подаруйте мені хвилини зо дві.

І він підсунув їй стілець. Соня знову сіла і знову боязко, розгублено, швидко глянула на обох дам і раптом опустила очі.

Бліде обличчя Раскольникова зашарілося, його неначе всього пересмикнуло; очі блиснули.

– Мамо, – сказав він твердо і наполегливо, – це Софія Семенівна Мармеладова, дочка того самого нещасного пана Мармеладова, якого вчора на моїх очах потоптали коні і про якого я вже вам казав…

Пульхерія Олександрівна глянула на Соню і злегка примружилася. Незважаючи на все своє збентеження під настійливим і визивним поглядом Роді, вона ніяк не могла відмовити собі в цій приємності. Дунечка серйозно, пильно втупилася просто в обличчя сердешній дівчині і здивовано її розглядала. Соня, почувши рекомендацію, підвела була очі знову, але зніяковіла ще більше, ніж до того.

– Я хотів вас спитати, – звернувся до неї хутчій Раскольников, – як це у вас сьогодні влаштувалося? Не турбували вас часом?., наприклад, з поліції.

– Н-ні, все обійшлося… Адже дуже добре видно, через що сталася смерть; не турбували; тільки от жильці сердяться.

– Чого?

– Що тіло довго стоїть… адже жарко тепер, дух… так що сьогодні, перед вечернею, на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна спочатку не хотіла, а тепер і сама бачить, що не можна…

– Так сьогодні?

– Вона просить вас зробити нам честь на похоронній відправі в церкві завтра бути, а потім уже до неї завітати, на поминки.

– Вона поминки справляє?

– Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам… без вас зовсім ні за що було б поховати. – І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.

Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того і ще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно виявлялося в деяких її рухах.

– Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?.. – спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.

– Труна ж проста буде… і все буде просто, так що недорого… ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом’янути… а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна… їй розрада… вона така, ви ж знаєте…

– Розумію, розумію… звичайно… Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.

– Ви нам усе вчора віддали! – сказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.

– Родю, – сказала вона, встаючи, – ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім… А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я…

– Аякже, прийду, – відповів він, підводячись і заквапившись… – У мене одначе справа…

– Та невже ж ви й обідати будете нарізно? – закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова, – що це ти?

– Аякже, прийду, звичайно, звичайно… А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?

– О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?

– Прошу вас, приходьте, – додала Дуня.

Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.

– Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити “прощай”. Прощай, Насте… ой, знову “прощай” сказала!..

Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись, та це якось у неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.

Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір’ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй тяжкі.

– Дуню, прощай же! – гукнув Раскольников уже в сіни, – дай же руку!

– Та я ж подавала, забув? – відповіла Дуня, ласкаво й ніяково обертаючись до нього.

– Ну то що, ще дай!

І він міцно потиснув її пальчики. Дунечка усміхнулась до нього, зашарілася, швидше вирвала свою руку і пішла за матір’ю, теж чомусь зовсім щаслива.

– Ну от і славно! – сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї, – упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?

Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить у його пам’яті…

– Господи, Дунечко! – заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю, – тепер сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть із цього радітиму!

– Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров’я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити…

– А от ти не була вибачлива! – гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна. – Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет, і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді й обоє великодушні… Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре!

– Не турбуйтесь, мамо, буде те, що має бути.

– Дунечко! Та подумай тільки, в якому ми тепер становищі! Ну що, коли Петро Петрович відмовиться? – необережно прохопилася зненацька сердешна Пульхерія Олександрівна.

– То чого ж він буде вартий після того! – різко й презирливо відповіла Дунечка.

– Це ми добре зробили, що тепер пішли звідти, – заквапилась, перебиваючи, Пульхерія Олександрівна, – він кудись у справах поспішав; хай пройдеться, хоч повітрям подихає… страх як у нього душно… а де тут повітрям тим дихати? Тут і на вулицях, мов у кімнатах без кватирок. Господи, що за місто!.. Обережно, уступися з дороги, задавлять, несуть щось! Адже це фортепіано пронесли, дивись… штовхаються як… Цієї дівиці я теж дуже боюся…

– Якої дівиці, мамо?

– Та отієї, Софії ж Семенівни, що оце зараз була.

– Чого ж?

– Передчуття в мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як увійшла вона, я ту ж мить і подумала, що саме отут головне й криється…

– Зовсім нічого не криється! – з досадою вигукнула Дуня. – І які ви з вашими передчуттями, мамо! Він тільки від учорашнього дня з нею знайомий, і тепер, коли ввійшла, не впізнав.

– Ну, от побачиш!.. Непокоїть вона мене, от побачиш, побачиш! І так я злякалася: дивиться вона на мене, дивиться, очі такі, що я насилу на стільці всиділа, пам’ятаєш, як рекомендувати почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам рекомендує, та ще тобі! Виходить, вона йому дорога!

– Мало що там пише! Про нас теж говорили, та й писали, хіба забули? А я певна, що вона… прекрасна і що все це – дурниця.

– Пошли їй Боже!

– А Петро Петрович негідний наклепник, – раптом відрізала Дунечка.

Пульхерія Олександрівна аж знітилась. Розмова урвалася.

– От що, от яка в мене до тебе справа… – сказав Раскольников, відводячи Разуміхіна до вікна.

– То я скажу Катерині Іванівні, що ви прийдете… – заспішила Соня, підводячись, щоб піти.

– Зараз, Софіє Семенівно, у нас немає секретів, ви не заважаєте… Я б хотів вам ще два слова сказати… От що, – звернувся він зненацька, не закінчивши, наче обірвав, до Разуміхіна. – Адже ти знаєш цього… Як його!.. Порфирія Петровича?

– Ще б пак! Родич. А що таке? – додав той з якимсь напливом цікавості.

– Адже він тепер цю справу… ну, от, про це вбивство… та вчора ж ви говорили… веде?

– Еге ж… а що? – Разуміхін раптом вирячив очі.

– Він заставників розшукував, а там у мене теж застави є, так, дріб’язок, проте сестрин перстеник, який вона мені на спомин подарувала, коли я сюди їхав, та батьків срібний годинник. Усе карбованців п’ять-шість коштує, але мені дороге, пам’ять. То що мені тепер робити? Не хочу я, щоб речі пропали, особливо годинник. Я просто потерпав, чекаючи, що мати захоче подивитись на нього, коли про Дунеччин годинник заговорили. Єдина річ, яка після батька збереглася. Вона занедужає, коли він пропаде! Жінки! То що ж робити, навчи! Знаю, що треба б у часть заявити.[3-11] А чи не краще самому Порфирію, га? Як ти гадаєш? Щоб справу швидше уладнати. Побачиш, ще до обіду мама спитає!

– Зовсім не в часть, а неодмінно до Порфирія! – вигукнув з якимось дивним хвилюванням Разуміхін. – Ну який же я радий! Та чого там, ходімо зараз, тут же два кроки, напевно, застанемо!

– Про мене… ходім…

– А він дуже, дуже, дуже, дуже буде радий з тобою познайомитись! Я багато говорив йому про тебе, в різний час… І вчора говорив. Ходім!.. То ти знав стару? Он воно що! Пре-чу-до-во все це обернулося!.. Ага… Софіє Іванівно…

– Софія Семенівна, – поправив Раскольников. – Софіє Семенівно, це приятель мій, Разуміхін, і людина він хороша…

– Якщо вам тепер треба йти… – почала Соня, зовсім і не глянувши на Разуміхіна і через те ще більше збентежившись.

– І ходімо! – вирішив Раскольников, – я до вас зайду сьогодні ж, Софіє Семенівно, скажіть мені тільки, де ви живете?

Він не те що збивався, а так, неначе поспішав і уникав її поглядів. Соня дала свою адресу і при цьому почервоніла. Всі разом вийшли.

– Не замикаєш хіба? – спитав Разуміхін, ідучи сходами слідом за ними.

– Ніколи!.. А втім, от уже два роки хочу все замок купити, – додав Раскольников недбало. – Правда, щасливі люди, кому замикати нічого? – сміючись звернувся він до Соні.

На вулиці стали на воротях.

– Вам направо, Софіє Семенівно? До речі: як ви мене відшукали? – спитав він, немовби бажаючи сказати їй щось зовсім інше. Йому все хотілося дивитись в її тихі, ясні очі, і якось не вдавалося.

– Та ви ж Поленьці вчора адресу сказали.

– Поля? Ага… Поленька! Ця… маленька… це ваша сестра? То я їй адресу дав?

– Та хіба ви забули?

– Ні… пам’ятаю…

– А я про вас ще від небіжчика чула… Тільки не знала тоді ще вашого прізвища, та й сам він не знав… А тепер прийшла… Ось узнала вчора ваше прізвище… то й спитала сьогодні: де тут пан Раскольников живе?.. І не знала, що ви теж у жильців наймаєте… Прощайте… Я Катерині Іванівні…

Вона була дуже рада, що нарешті пішла від них; ішла опустивши голову, поспішаючи, щоб швидше зникнути їм з очей, щоб якнайшвидше пройти ці двадцять кроків, поки заверне направо у вулицю й лишиться, нарешті, сама, і там, йдучи квапливо, ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, думати, згадувати, обмірковувати кожне сказане слово, кожну обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ, невиразний і загадковий, зійшов у її душу. Вона згадала раптом, що Раскольников сам хотів зайти до неї сьогодні, може, ще й вранці, може, зараз!

“Коли б тільки не сьогодні, ой, тільки б не сьогодні! – бурмотіла вона із завмираючим серцем, неначе когось благаючи, мов злякана дитина. – Господи! До мене… в цю кімнату… він побачить… о Господи!”

І, звичайно, вона не могла помітити в цю хвилину якогось незнайомого їй добродія, що пильно стежив за нею, йдучи назирці. Він проводжав її від самого виходу з воріт. У ту мить, коли всі троє, Разуміхін, Раскольников і вона, спинилися на два слова на тротуарі, цей прохожий, обминаючи їх, раптом наче здригнувся, несподівано на льоту піймавши слова Соні: “і спитала: де тут пан Раскольников живе?” Він швидко, але пильно оглянув усіх трьох, особливо ж Раскольникова, до якого зверталась Соня; потім подивився на будинок і запам’ятав його. Все це зроблено було миттєво, на ходу, і прохожий, намагаючись не привернути до себе уваги, пішов далі, сповільнивши ходу і немовби чекаючи. Він чекав Соню; він бачив, що вони прощались і що Соня піде зараз кудись до себе.

“То куди ж до себе? Десь я бачив це обличчя, – думав він, пригадуючи обличчя Соні… – треба дізнатися”.

Діставшись повороту, він перейшов на другий бік вулиці, обернувся і побачив, що Соня вже йде слідом за ним, тією ж дорогою, і нічого не помічає. Дійшовши до повороту, і вона завернула на ту ж вулицю. Він пішов слідом, стежачи за нею з протилежного тротуару; пройшовши кроків п’ятдесят, перейшов на той бік, де йшла Соня, наздогнав її і рушив за нею, додержуючи відстані кроків п’ять.

Це був добродій років п’ятдесяти, на зріст вищий від середнього, огрядний, з широкими і крутими плечима, що робило його немовби трохи сутулим. Був він чепурно і комфортно одягнений і мав вигляд поважного пана. В руках його була гарна паличка, якою він постукував з кожним кроком по тротуару, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, вилицювате обличчя було досить приємне, не по-петербурзькому свіже. Волосся його, ще дуже густе, було зовсім світле, місцями в ньому прозирала сивина, а широка, густа борода, що спадала лопатою, була ще світлішою. Очі його були голубі і дивились холодно, пильно і вдумливо; губи червоні. Взагалі цей чоловік добре зберігся і здавався набагато молодшим від свого віку.

Коли Соня вийшла на канаву, вони опинилися наодинці. Стежачи за нею, він устиг помітити її задумливість і неуважність. Дійшовши до свого будинку, Соня завернула у ворота, він за нею, немовби трохи здивувавшись. У дворі вона повернула праворуч, у куток, де були сходи в її квартиру. “Чи ба! ” – пробурмотів незнайомий і почав підійматись слідом за нею по сходах. Тут тільки Соня помітила його. Вона зійшла на третій поверх, завернула в галерею і подзвонила в дев’ятий номер, на дверях якого було написано крейдою: “Капернаумов кравець”. “Чи ба!” – повторив знову незнайомий, здивований чудним збігом, і подзвонив поруч у восьмий номер. Двері обох квартир були кроків за шість одна від одної.

– Ви у Капернаумова наймаєте! – сказав він, дивлячись на Соню і сміючись. – Він мені жилет учора перешивав. А я тут, поруч з вами, у мадам Рессліх, Гертруди Карлівни. От який збіг!

Соня подивилась на нього уважно.

– Сусіди, – говорив він далі якось особливо весело. – Я ж всього тільки третій день у місті. Ну, а поки що до побачення.

Соня не відповіла; двері відімкнули, і вона прослизнула до себе. Їй зробилось чомусь соромно, і вона неначе злякалася…

Разуміхін, ідучи до Порфирія, був у особливо збудженому стані.

– Це, брат, славно, – повторював він кілька раз, – і я радий! Я радий!

“Та чому ти радий?” – думав Раскольников.

– Я ж і не знав, що ти теж старій у заставу носив. І… і– давно це було? Тобто давно ти був у неї?

“Який же він наївний дурень! “

– Коли?.. – спинився Раскольников, пригадуючи, – та днів за три до її смерті був я в неї, здається. А втім, я ж не викуповувати речі тепер іду, – підхопив він, з якоюсь поквапливістю виявляючи особливу турботу про речі, – адже в мене знову тільки карбованець на срібло… через оте кляте вчорашнє марення!..

Про марення він сказав з особливою значливістю.

– Ну, так, так, так, – поквапливо і невідомо яким саме словам підтакував Разуміхін, – то он чого тебе тоді… трохи вразило… а знаєш, ти і в маренні все про якісь персні та ланцюжки згадував!.. Ну так, так… Це зрозуміло, все тепер зрозуміло.

“Диви! Ач як розповзлася в них ця думка! Цей ось хлопець за мене на розп’яття піде, а он який радий, що роз’яснилось, чого це я про персні в маренні згадував! Ач як утвердилося у них в усіх!.. “

– А застанемо ж ми його? – спитав він уголос.

– Застанемо, застанемо, – квапився Разуміхін. – Це, брат, славний хлопець, ось побачиш! Незграбний трохи, тобто людина він і світська, та я в іншому розумінні кажу, що незграбний. Хлопець недурний, недурний, навіть дуже недурний, тільки напрям думок якийсь особливий… Недовірливий, скептик, цинік… обманювати любить, тобто не обманювати, а морочити… Ну і матеріальний старий метод…[3-12] А діло знає, знає… Він одну справу, торік, таку про вбивство розкрив, у якій майже ніяких слідів не було! Дуже, дуже, дуже хоче з тобою познайомитись!

– Та з якої ж речі дуже?

– Тобто не те щоб… бачиш, останнім часом, як ото ти занедужав, мені часто й багато доводилося про тебе згадувати… Ну, він слухав… і як дізнався, що ти по юридичній лінії і кінчити курсу не можеш, через обставини, то сказав: “Шкода!” Я й зробив висновок… тобто все разом узяте, не тільки це; вчора Замєтов… Бачиш, Родю, я тобі щось учора плів, п’яним бувши, коли додому йшли… то я, брат, боюсь, щоб ти не перебільшив, бачиш…

– Що саме? Що мене божевільним вважають? А може, це й правда.

Він напружено усміхнувся.

– А так… так… тобто, тьху, ні!.. Ну, та все, про що я говорив… (і про інше теж), все це було пусте і з п’яних очей.

– Та чого ти виправдуєшся! Як все це мені набридло! – крикнув Раскольников з перебільшеною роздратованістю. Він, проте, почасти удавав її.

– Знаю, знаю, розумію. Будь певен, що розумію. Соромно навіть казати…

– А коли соромно, то й не кажи!

Обидва замовкли. Разуміхін був більш ніж захоплений, і Раскольников з огидою це відчував. Тривожило його й те, що Разуміхін розповів йому зараз про Порфирія.

“Цьому теж треба Лазаря співати,[3-13] – думав він, бліднучи, і серце в нього заколотилося, – і натуральніше співати. Най-натуральніше, звичайно, було б нічого не співати. Підкреслено нічого не співати! Ні, підкреслено було б знову-таки не натурально… Ну, та вже як обернеться… побачимо… зараз-добре те, що я йду, чи ні? Метелик сам на свічку летить. Серце колотиться, от що недобре!..”

– У цьому сірому будинку, – сказав Разуміхін.

“Найважливіше – це знає Порфирій чи не знає, що я вчора в тієї відьми у квартирі був… і про кров розпитував? В одну мить треба це виявити, з першого погляду, як увійду, з обличчя дізнатись; і-нак-ше… хоч пропаду, а дізнаюсь!”

– А знаєш що? – зненацька звернувся він до Разуміхіна з лукавою усмішкою, – я, брат, сьогодні помітив, що ти зранку якось незвичайно схвильований. Правда ж?

– Чому схвильований? Зовсім я не схвильований, – аж пересмикнуло Разуміхіна.

– Ні, брат, справді, помітно. На стільці ти сидів так, як ніколи не сидиш, якось на краєчку, і весь час тебе ніби судорога сіпала. Схоплювався ні з того ні з сього. То сердитий, а то пика мов найсолодший льодяник зненацька зробиться. Червонів навіть; надто коли тебе запросили обідати, ти страшенно почервонів.

– Та зовсім ні; брешеш! Ти про що це?

– Та чого ти наче школяр викручуєшся! Тьху чорт, та він знову почервонів!

– Яка ти свиня одначе!

– Та чого ти ніяковієш? Ромео![3-14] Стривай, я про це в одному місці розкажу сьогодні, ха-ха-ха! От маму насмішу… та й ще декого…

– Слухай, слухай, слухай, адже це серйозно, адже це… Що ж це після цього, чорт! – збився остаточно Разуміхін, холонучи з жаху. – Що ти їм розкажеш? Я, брат… Тьху, яка ж ти свиня!

– Просто тобі троянда весняна! І як це тобі личить, коли б ти знав; Ромео десяти вершків на зріст![3-15] А як ти вимився сьогодні, нігті он почистив, га? Коли це таке бувало? Та їй-богу ж, ти й напомадився. Ану, нахились!

– Свиня!!!

Раскольников так сміявся, що, здавалось, уже й здержати себе не міг, так зі сміхом і ввійшли у квартиру Порфирія Петровича. Того й треба було Раскольникову: з кімнат можна було почути, що вони ввійшли сміючись і все ще регочуть у прихожій.

– Ані слова тут, або я тебе… розчавлю! – прошепотів люто Разуміхін, хапаючи Раскольникова за плече.

V

Той уже заходив у кімнати. Він увійшов з таким виглядом, мовби насилу стримувався, щоб не пирснути якось зо сміху. За ним, із зовсім перекривленою і лютою фізіономією, червоний наче півонія, довгов’язий і незграбний, ішов збентежений Разуміхін. Обличчя його і вся фігура справді були в ту мить кумедні і виправдували сміх Раскольникова. Раскольников, якого ще не познайомили з господарем, що стояв посеред кімнати і запитливо дивився на них, вклонився йому, простягнув і потиснув йому руку все ще з таким виглядом, наче він силкується вгамувати свою веселість і принаймні хоч два-три слова вимовити, щоб відрекомендуватись. Та щойно він устиг набрати серйозного вигляду і щось пробурмотіти – як раптом, немовби мимохіть, глянув знову на Разуміхіна і тут уже не міг стриматись: придушений сміх прорвався тим невпинніше, чим дужче його досі стримували. Надзвичайна лють, з якою сприймав цей “задушевний” сміх Разуміхін, надавала всій сцені вигляду найщирішої веселості і, головне, натуральності. Разуміхін, як на те, ще допоміг справі.

– Тьху чорт! – заревів він, махнувши рукою, і ударив нею по маленькому круглому столику, на якому стояла порожня склянка з-під чаю. Все полетіло і забрязкотіло.

– Та навіщо ж стільці ламати,[3-16] панове, адже казні збиток! – весело закричав Порфирій Петрович.

Сцена мала такий вигляд: Раскольников досміювався, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вичікував момент, щоб якнайшвидше і найнатуральніше закінчити. Разуміхін, збентежений остаточно тим, що впав столик і розбилася склянка, похмуро подивився на скалки, плюнув і круто повернувся до вікна, де й став спиною до публіки, зі страшенно нахмуреним обличчям, дивлячись у вікно й нічого не бачачи. Порфирій Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба пояснити, з чого. В кутку на стільці сидів Замєтов, який підвівся, коли зайшли гості, і стояв чекаючи, розтягнувши в усмішку рот, але зчудовано і навіть немовби недовірливо дивлячись на всю сцену, а на Раскольникова навіть з якимсь збентеженням. Несподівана присутність Замєтова неприємно вразила Раскольникова.

“Це ще треба обміркувати!” – подумав він.

– Даруйте, будь ласка, – почав він, підкреслено конфузячись, – Раскольников…

– Прошу, дуже приємно, та й увійшли ви так приємно… Що ж, він і вітатись уже не хоче? – кивнув Порфирій Петрович на Разуміхіна.

– Їй-богу, не знаю, чого він так розлютився. Я йому тільки сказав дорогою, що він на Ромео схожий, і… і довів, і більше нічого, здається, не було.

– Свиня! – озвався, не обертаючись, Разуміхін.

– Отже, дуже серйозні причини мав, щоб за одне слівце так розсердитись, – засміявся Порфирій.

– Ну, ти! слідчий!.. Та чорт з вами з усіма! – відрізав Разуміхін і раптом, засміявшись сам, з повеселілим обличчям, наче нічого й не трапилось, підійшов до Порфирія Петровича.

– Годі! Всі ви дурні, краще до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольников, по-перше, багато чув про тебе і познайомитись побажав, а по-друге, дільце невелике до тебе має. Диви! Замєтов! Ти тут яким побитом? Та хіба ви знайомі? Чи давно зійшлися?

“Що це все значить!” – тривожно подумав Раскольников.

Замєтов наче збентежився, але не дуже.

– Вчора ж у тебе й познайомились, – сказав він невимушено.

– Виходить, від клопоту Бог милував: на тому тижні він дуже просив мене, щоб як-небудь тобі, Порфирій, відрекомендуватись, а ви й без мене знюхалися… Де в тебе тютюн?

Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні та в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п’ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть із черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре І навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Вираз цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб’яче, і надавав їй щось набагато серйозніше, ніж можна було від неї чекати з першого погляду.

Порфирій Петрович, почувши, що гість має до нього “дільце”, зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорційне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко, точно і ясно виклав свою справу і собою лишився задоволений, він навіть устиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки той говорив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було трохи занадто.

“Дурень! ” – вилаяв його про себе Раскольников.

– Вам треба подати заяву в поліцію, – з цілком діловим виглядом сказав Порфирій, – про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, – ви просите, в свою чергу, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити… або, скажімо… А втім, вам напишуть.

– У тому ж і річ, що в мене тепер, – якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, – скрута з грішми… і навіть такої дрібниці не можу… я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а коли будуть гроші…

– Це все одно, – відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, – а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про отакі-то мої речі, прошу…

– Це на звичайному, на простому папері?[3-17] – поспішив перебити Раскольников, знову цікавлячись фінансовою стороною справи.

– О, на найпростішому! – і раптом Порфирій Петрович якось явно насмішкувато подивився на нього, примружившись і начебто підморгнувши йому. А втім, це, може, тільки так здалося Раскольникову, бо сталось усе в якусь мить. Принаймні щось таке та було. Раскольников побожився б, що той йому підморгнув, біс його знає для чого.

“Знає!” – блискавкою промайнуло в його голові.

– Пробачте, що такими дурницями турбував, – говорив він далі, трохи збившись, – речі мої коштують якихось там п’ять карбованців, але вони мені особливо дорогі як пам’ять про тих, від кого дісталися, і, признаюсь, я, коли почув, дуже схвилювався…

– Тим-то ти так і стрепенувся вчора, коли я Зосимову сказав, що Порфирій закладників опитує! – вкинув Разуміхін, з очевидним наміром.

Це вже було занадто. Раскольников не стерпів і злісно блиснув на нього своїми чорними очима, в яких спалахнув гнів. Та одразу ж і схаменувся.

– Ти, брат, здається, з мене підсміюєшся? – звернувся він до Разуміхіна зі спритно удаваним роздратуванням. – Я згоден, що, може, вже надто турбуюсь про такий, як на твій погляд, дріб’язок, але ж не можна вважати мене за це ні егоїстом, ні пожадливим, і як на мій погляд – ці дві жалюгідні дрібнички можуть бути зовсім і не дріб’язком. Я тобі вже казав, що цей срібний годинник, якому ціна – копійка, єдина річ, що після батька лишилася. З мене смійся, але до мене мати приїхала, – повернувся він раптом до Порфирія, – і коли б вона дізналася, – повернувся знову він хутчій до Разуміхіна, особливо стараючись, щоб затремтів голос, – що цей годинник пропав, то, присягаюсь, це б її до розпачу довело! Жінки!

– Та зовсім же ні! Я зовсім не те хотів сказати! Я зовсім навпаки! – кричав засмучений Разуміхін.

“Чи добре? Чи натурально? Чи не переграв часом? – потерпав про себе Раскольников. – Навіщо сказав: “жінки”?”

– То до вас мати приїхала? – поцікавився для чогось Порфирій Петрович.

– Еге ж.

– Коли ж це?

– Вчора ввечері.

Порфирій помовчав, неначе щось обмірковуючи.

– Ваші речі ні в якому разі й не могли пропасти, – спокійно й холодно повів він далі. – Адже я давно вас тут чекаю.

І, мов нічого не сталося, він дбайливо став підставляти попільничку Разуміхіну, який нещадно струшував попіл цигарки на килим. Раскольников здригнувся, але Порфирій наче й не дивився, все ще заклопотаний цигаркою Разуміхіна.

– Що-о? Чекав! Та ти хіба знав, що й він туди носив застави? – крикнув Разуміхін.

Порфирій Петрович прямо звернувся до Раскольникова.

– Обидві ваші речі, перстень і годинник, були у неї в одному папірці загорнуті, а на папірці ваше ім’я олівцем чітко виведене, так само як і число і місяць, коли вона їх від вас одержала…

– Які ви спостережливі!.. – незграбно усміхнувся Раскольников, особливо стараючись дивитись йому просто в очі; але не зміг утерпіти і раптом додав:– Я тому так сказав це, що, десь певно, дуже багато було заставників… так що вам важко було б їх усіх запам’ятати… А ви, навпаки, так добре всіх їх пам’ятаєте, і… і…

“Безглуздо! Погано! Навіщо я це додав! “

– А майже всі заставники тепер уже відомі, так що тільки ви одні й не зволили завітати, – відповів Порфирій з ледь помітною ноткою глузливості.

– Я був не зовсім здоровий.

– І про це чув… Чув навіть, що дуже вже були чимсь розстроєні. Ви й тепер наче бліді?

– Зовсім не блідий… навпаки, цілком здоровий! – грубо й злісно сказав руба Раскольников, раптом змінюючи тон. У ньому накипала злість, і він не міг угамувати її. “А саме в злості й проговорюсь! – майнула знову думка. – І чого вони мене мучать!..”

– Не зовсім здоровий! – підхопив Разуміхін. – Оце так сказав! До вчорашнього дня майже не при повному розумі був… Ну, віриш, Порфирію, сам ледве на ногах, а тільки лиш ми, я та Зосимов, вчора одвернулись – одягся і втік потихеньку і колобродив десь мало не до півночі, і це в цілковитому, я тобі скажу, маренні, можеш ти це уявити! Надзвичайний випадок!

– І невже в цілковитому маренні? Он яке діло! – якось по-баб’ячому похитав головою Порфирій.

– Ет, дурниця! Не вірте! А втім, ви ж і без того не вірите! – занадто вже зло вихопилось у Раскольникова.

Але Порфирій Петрович немовби не розчув цих дивних слів.

– Та як же інакше міг би ти вийти, коли б не був у маренні? – запалився раптом Разуміхін. – Навіщо вийшов? Для чого?.. І чому саме потай? Хіба ж ти в здоровому розумі тоді був? Тепер, коли вся небезпека минула, я вже прямо тобі це скажу!

– Надокучили вони мені дуже вчора! – звернувся раптом Раскольников до Порфирія з нахабно-визивною усмішкою, – я і втік від них квартиру найняти, щоб вони мене не розшукали, і грошей купу взяв з собою. Он пан Замєтов бачив ті гроші. А що, пане Замєтов, при своєму розумі я був учора чи в маренні, розсудіть-но суперечку?

Він би, здається, так і задушив у цю мить Замєтова. Занадто вже не подобалися йому його погляд і мовчання.

– По-моєму, ви говорили дуже розумно і навіть хитро, тільки роздратовані були надміру, – сухо заявив Замєтов.

– А сьогодні казав мені Никодим Хомич, – вкинув Порфирій Петрович, – що зустрів вас учора вже зовсім пізно, в квартирі роздавленого кіньми чиновника…

– Ну от хоч би цей чиновник! – підхопив Разуміхін, – ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон удові віддав! Ну захотів допомогти – дай п’ятнадцять, дай двадцять, ну а хоч три карбованці собі залиш, а то всі двадцять п’ять так і відвалив!

– А може, я десь скарб знайшов, а ти не знаєш? От я вчора й розщедрився… Он пан Замєтов знає, що я скарб знайшов!.. Ви пробачте, будь ласка, – звернувся він з тремтячими губами до Порфирія, – що ми вас такою безглуздою суперечкою вже з півгодини турбуємо. Набридли десь, га?

– О прошу вас, навпаки, на-а-впаки! Коли б ви знали, які ви для мене привабливі! Цікаво і дивитись і слухати… і я, признаюсь, такий радий, що ви зволили, нарешті, завітати…

– Та дай же хоч чаю! Горло пересохло! – скрикнув Разуміхін.

– Прекрасна ідея! Може, і всі компанію розділять. А чи не хочеш часом… істотнішого чогось, перед чаєм?

– Ну тебе!

Порфирій Петрович вийшов розпорядитися щодо чаю.

Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.

“Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! А з якої речі, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Хомичем? Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! – дрижав він від люті. – Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. – Він із зусиллям перевів подих. – А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось у них є… Все це завжди можна говорити, але щось та є. Чому він сказав прямо “в неї”? Чому Замєтов додав, що я хитро говорив? Чому вони розмовляють таким тоном? Дійсно… тон… Разуміхін тут же сидів, чому ж йому нічого не здається? Цьому невинному дурневі ніколи нічого не здається! Знову трусить мене!.. Підморгнув мені Порфирій чи ні? Певно, дурниця; навіщо б підморгувати? Нерви, чи що, хочуть мої дратувати або знущаються з мене? Або все міраж, або знаютьі.. Навіть Замєтов зухвалий… Чи зухвалий Замєтов? Замєтов передумав за ніч. Я й передбачав, що передумає! Він тут наче свій, а насправді уперше прийшов. Порфирій його за гостя не вважає, до нього спиною сидить. Знюхались! Неодмінно через мене знюхались! Неодмінно до нашого приходу про мене говорили!.. А чи ж знають про квартиру? Швидше б уже! Коли я сказав, що квартиру наймати вчора втік, він не дочув, не зрозумів… А це я влучно про квартиру докинув: потім придасться! В маренні, мовляв!.. Ха-ха-ха! Він про весь вечір вчорашній знає! Про приїзд матері не знав!.. А відьма і число вивела олівцем!.. Брешете, не дамся! Адже це ще не факти, це тільки міраж! Ні, ви давайте-но фактів! І квартира не факт, а марення; я знаю, що їм говорити… А чи ж знають про квартиру? Не піду, не розвідавши! Навіщо я прийшов? А от що я тепер злюся, то це, певно, для них і факт. Тьху, який я дратівливий! А може, й добре, роль хворого… Він мене прощупує… Збивати буде. Навіщо я прийшов? “

Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові.

Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.

– У мене, брат, від учорашнього твого голова… Та й весь я якось розклеївся, – звернувся він зовсім іншим тоном, сміючись, до Разуміхіна.

– А що, цікаво було? Я ж вас учора на найцікавішому пункті покинув? Хто переміг?

– Та ніхто, звичайно. На одвічні питання з’їхали, на воздусєх ширяли.

– Уяви, Родю, на що вчора з’їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!

– Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання, – байдуже відповів Раскольников.

– Питання було не так сформульоване, – зауважив Порфирій.

– Не зовсім так, це правда, – одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди. – Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я зі шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш… Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою[3-18] – і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, – і край!..

– От і збрехав! – крикнув Порфирій Петрович. Він помітно пожвавлювався і раз у раз сміявся, дивлячись на Разуміхіна, чим ще більше піддрочував його.

– Н-нічого не допускається! – в запалі перебив Разуміхін, – не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що “середовище заїло”, і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! У них не людство, розвинувшись історичним, живим шляхом до кінця, само собою перетвориться, врешті-решт, у нормальне суспільство, а навпаки, соціальна система, вийшовши з якої-небудь математичної голови, враз і приведе до порядку все людство і миттю зробить його праведним і безгрішним, без усякого живого процесу, без усякого історичного і живого шляху! Через те вони так інстинктивно й не люблять історії: “неподобства самі в ній та дурощі “[3-19] – і все самою тільки дурістю пояснюється! Через те так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя вимагатиме, жива душа не послухається механіки, жива душа підозрілива, жива душа ретроградна! А тут хоч і мертвечинкою трохи тхне, з каучуку зробити можна, – зате не жива, зате без волі, зате рабська, не збунтується! І виходить зрештою, що все на саму тільки кладку цеглин та на розташування коридорів і кімнат у фаланстері[*] звели! Фаланстер хоч і готовий, та особистість людини ж у вас для фаланстеру ще не готова, жити хоче, життєвого процесу ще не завершила, рано їй на кладовище! З самою логікою не можна через особистість перескочити! Логіка передбачить три випадки, а їх мільйон! Відкинути весь мільйон, і все до одного питання про комфорт звести! Найлегше розв’язання проблеми! Спокуслива ясність, і думати не треба! Головне – думати не треба! Вся життєва таємниця на двох друкованих аркушах уміститься.

– Але ж як прорвався, тарабанить! За руки тримати треба, – сміявся Порфирій. – Подумайте, – обернувся він до Раскольникова, – отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим, – можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: “середовище” багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

– І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку, – середовище, чи як, його на те спонукало?

– А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище, – з дивною серйозністю відповів Порфирій, – злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна “середовищем” пояснити.

Разуміхін одразу ж мало не оскаженів.

– Ну, коли хочеш, я тобі зараз доведу, – заревів він, – що вії в тебе білі тільки тому, що в Івані Великому[3-20] тридцять п’ять сажнів висоти, і доведу ясно, точно, прогресивно і навіть з ліберальним відтінком? Берусь! Ну, хочеш парі!

– Приймаю! Давайте послухаємо, прошу вас, як він доведе!

– Але ж усе прикидається, чорт! – вигукнув Разуміхін, схопився і махнув рукою. – Ну, чи варто з тобою говорити! Адже все це він навмисно, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчора на їх бік став, тільки щоб усіх поморочити. І що вже він говорив учора, господи! А вони ж як йому зраділи!.. Адже він по два тижні отак витримує. Торік упевнив нас для чогось, що в ченці йде: два місяці стояв на своєму! Недавно надумав запевнити всіх, що жениться, і все вже готове до шлюбу. Одяг навіть новий пошив. Ми вже почали його поздоровляти. Ні нареченої, нічого не було: все міраж!

– А от і збрехав! Я одяг пошив раніше. Мене отой новий одяг і навів на думку вас усіх піддурити.

– Справді ви так любите людей морочити? – спитав недбало Раскольников.

– А ви думали ні? Почекайте, я й вас обдурю – ха-ха-ха! Ні, знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер, – а втім, і завжди цікавила мене, – одна ваша статейка. “Про злочин”… чи як там у вас, забув назву, не пам’ятаю. Два місяці тому мав приємність у “Періодичному слові” прочитати.

– Моя стаття? В “Періодичному слові”? – з подивом спитав Раскольников, – я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету “Щотижневе слово”, а не в “Періодичне”.

– А потрапила в “Періодичне”.

– Та “Щотижневе слово ” перестало ж існувати, тому тоді й не надрукували…

– Це правда; але, перестаючи існувати, “Щотижневе слово” об’єдналось з “Періодичним словом”, тому і статейка ваша два місяці тому з’явилася в “Періодичному слові”. А ви й не знали?

Раскольников справді нічого не знав.

– Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, що таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт.

– Браво, Родько! І я теж не знав! – вигукнув Разуміхін. – Сьогодні ж у читальню забіжу і попрошу газету! Два місяці тому? Якого числа? Все одно розшукаю. Оце так штука! І не скаже!

– А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

– А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені… Дуже зацікавився.

– Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

– Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але… мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно… Одним словом, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що є начебто на світі деякі такі особи, які можуть… тобто не те що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне й умисне перекручення своєї ідеї.

– Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що “заїло середовище”? – з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

– Ні, ні, не зовсім тому, – відповів Порфирій. – Уся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на “звичайних” і “незвичайних”. Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

– Та як же це? Бути не може, щоб так! – дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

– Це не зовсім так у мене, – почав він просто й скромно. – Проте визнаю, ви майже точно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком точно… (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком точно.) Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що “незвичайна” людина має право… тобто не офіційне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити… через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Кеплерові і Ньютонові відкриття,[3-21] через якийсь збіг обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки внаслідок пожертвування життям одної, десяти, ста або й більше осіб, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов’язаний… усунути цих десять або сто осіб, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі… ну, наприклад, хоча б законодавці й установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами[3-22] і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одним словом, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять із колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, за натурою своєю, бути неодмінно злочинцями, – більшою чи меншою мірою, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись у ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через натуру свою, а як на мою думку, то навіть і зобов’язані не погоджуватись. Одним словом, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Що ж до мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, людей так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмінності між обома розрядами доволі різкі: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть у слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд – ті, хто переступає закон, руйнівники або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, як на мене, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, – залежно, однак, від мети і від масштабів її, – це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося.) А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п’єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди – володар сучасного, другий розряд – володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають абсолютно однакове право існувати. Одним словом, у мене всі однакове право мають, і – vive la guerre éternelle,[*] – до Нового Єрусалима,[3-23] звичайно.

– То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?

– Вірую, – твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї він дивився вниз, вибравши собі точку на килимі.

– І–і–і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.

– Вірую, – повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.

– І–і у воскресіння Лазаря[3-24] віруєте?

– Ві-ірую. Навіщо вам усе це?

– Буквально віруєте?

– Буквально.

– Он як… це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте, – звертаючись знову до висловленого вами, – адже їх не завжди ж карають; інші навпаки…

– Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді…

– Самі починають карати?

– Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.

– Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? При народженні, чи що, знаки такі є, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, сказати б, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там якісь, чи що?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне “усувати всі перешкоди”, як ви вельми вдало висловились, то тут уже…

– О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше за попереднє.

– Дякую…

– Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто “звичайних” людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, “руйнівниками” і лізти в “нове слово”, і це цілком щиро. Насправді ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно… Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, – виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого… Такий закон є.

– Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих “незвичайних”? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

– О, не турбуйтесь і щодо цього, – тим же тоном вів далі Раскольников. – Взагалі людей зі свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже точно визначено яким-небудь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, урешті-решт, унаслідок якогось зусилля, якогось поки що не зрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, зрештою, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою – зі ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно є і має існувати; тут не може бути випадковості.

– Та що ви, обоє жартуєте, чи що? – скрикнув, нарешті, Разуміхін. – Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав’язлива, дратівлива і нечемна в’їдливість Порфирія.

– Ну, брат, коли це справді серйозно, то… Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, – і справді належить лише тобі, і це жахливо, – те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш… і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть… У цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це… це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний…

– Цілком справедливо, страшніше, – озвався Порфирій.

– Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати… Прочитаю.

– У статті всього цього немає, там тільки натяки, – промовив Раскольников.

– Так, так, – не сиділося Порфирію, – мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але… даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) – але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але… мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки непокоять! А що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет… – майбутній, звичайно, – та й ну усувати всі перешкоди до того… Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні… ну й почне добувати собі для походу… знаєте?

Замєтов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

– Я мушу погодитись, – спокійно відповів він, – що такі випадки справді мають бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а надто молодь.

– От бачите. Ну, то як же?

– А отак же, – усміхнувся Раскольников, – не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, – чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

– Ну, а якщо розшукаємо?

– Туди йому й дорога.

– А ви таки логічні. А як же щодо його сумління?

– Та яке вам до нього діло?

– Та так уже, з гуманності.

– У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, – це і кара йому, – крім каторги.

– Ну, а тим, справді геніальним, – нахмурившись, спитав Разуміхін, – отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

– Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви… Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, – додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.

Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.

– Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, – завів знову Порфирій Петрович, – дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, тільки для того, щоб не забути…

– Гаразд, викладайте вашу ідейку, – серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.

– Але ж от… далебі, не знаю… як би краще висловитись… ідейка надто вже делікатненька… так би мовити, психологічна… От коли ви вашу статейку ту писали, – адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали, – ну хоч трошечки, – теж людиною “незвичайною”, що проголошує нове слово, – у вашому тобто розумінні… Адже так?

– Цілком можливо, – зневажливо відповів Раскольников.

Разуміхіна наче пересмикнуло.

– А коли так, то невже ви б самі зважилися, – ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, – переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..

І він якось раптом знову підморгнув Раскольникову лівим оком і розсміявся нечутно, – точнісінько як і допіру.

– Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, – з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.

– Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку…

“Але ж як це одверто і зухвало! ” – з огидою подумав Раскольников.

– Дозвольте вам сказати, – сказав він сухо, – що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю… так само як і кимось подібним до цих осіб, отже і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.

– Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає?[3-25] – з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.

– Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? – ляпнув зненацька з кутка Замєтов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.

– Ви вже йдете! – ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб’язно простягаючи руку. – Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та найкраще зайдіть до мене туди самі… як-небудь цими днями… та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо… і поговоримо… Ви ж, як один з останніх, хто там були, може, що-небудь і розказати б нам могли… – додав він із найдобродушнішим виглядом.

– Ви хочете мене офіційно допитувати, за всіма правилами? – різко запитав Раскольников.

– Ну навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і… і з усіма заставниками вже розмовляв… декого допитував… а ви, як останній… Та от, до речі ж! – вигукнув він, наче чомусь зрадівши зненацька, – до речі пригадав, що ж це я!.. – повернувся він до Разуміхіна, – та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів… Ну, та й сам же знаю, сам знаю, – повернувся він до Раскольникова, – що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати… от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами… стривайте: адже ви о восьмій годині були там?

– О восьмій, – відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.

– Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена, – пам’ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..

– Малярів? Ні, не бачив… – повільно і немовби силкуючись усе якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! – Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив… а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) – то пам’ятаю, що чиновник якийсь переїжджав із квартири… навпроти Альони Іванівни… пам’ятаю… це я ясно пам’ятаю… солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули… а малярів – ні, не пам’ятаю, щоб маляри були… та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. Так; не було…

– Та ти що! – гримнув раптом Разуміхін, неначе опам’ятавшись і зміркувавши щось, – маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?

– Тьху! переплутав! – ляснув себе по лобі Порфирій. – Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! – звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова, – нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати… зовсім переплутав!

– То треба бути уважнішим, – похмуро зауважив Разуміхін.

Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб’язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.

VI

–…Не вірю! Не можу вірити! – повторював здивований Разуміхін, з усієї сили намагаючись заперечити доводи Раскольникова. Вони підходили вже до номерів Бакалєєва, де Пульхерія Олександрівна й Дуня давно чекали їх. Разуміхін у запалі розмови по дорозі раз у раз спинявся, збентежений і схвильований уже самим тим, що вони вперше заговорили про це одверто.

– Ну й не вір! – відповів Раскольников з холодною і зневажливою усмішкою, – ти, за своїм звичаєм, не помічав нічого, а я зважував кожне слово.

– Ти підозріливий, тому й зважував… Гм… справді, я згоден, що тон Порфирія був якийсь дивний, і особливо цей мерзотник Замєтов!.. Ти маєш рацію, в його поведінці щось було, – але чому? Чому?

– За ніч обдумав.

– Та ні ж, навпаки! Коли б у них була ця безглузда думка, то вони всіма силами постаралися б її затаїти і приховати свої карти, щоб потім упіймати… А тепер – це зухвало і необережно!

– Коли б у них були факти, тобто справжні факти, або хоч які-небудь ґрунтовні підозріння, тоді б вони і насправді постарались приховати гру, сподіваючись ще більше виграти (а втім, давно б уже обшук зробили!). Але в них немає фактів, жодного, – все міраж, все з двома кінцями, сам здогад хисткий – от вони й намагаються зухвальством збити. А може, й сам озлився, що фактів немає, з досади й прохопився. А може, це й не без наміру було… Він людина, здається, розумна… Може, налякати мене хотів тим, що знає… Тут, брат, своя психологія… А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!

– І образливо, образливо! Я розумію тебе! Але… оскільки ми вже тепер заговорили одверто (а це дуже добре, що заговорили, нарешті, одверто, я радий!), то вже я тобі прямо тепер признаюсь, що давно це в них помічав, цю думку, весь цей час, у ледь помітному тільки вигляді звичайно, як прощупування наосліп, але з якої ж речі навіть хоча б і просте прощупування! Як вони сміють? У чому тут корінь? Коли б ти знав, як я лютився! Що ж це таке: через те, що бідний студент, змучений злиднями та іпохондрією, напередодні жорстокої хвороби з маренням, яка, може, вже починалася в ньому (май собі!), підозріливий, самолюбивий, що знає собі ціну і шість місяців у себе в кутку нікого не бачив, у лахмітті і в чоботях без підошов, – стоїть перед якимись нікчемними квартальними і зносить їх знущання; а тут несподіваний борг на нього звалився, прострочений вексель із надвірним радником Чебаровим, смердюча фарба, тридцять градусів Реомюра,[3-26] важке повітря, натовп у кімнаті, розповідь про вбивство особи, в якої був напередодні, і все це – голодному! Та як тут не знепритомніти! І на самому цьому, на цьому все ґрунтувати! Чорт забирай! Я розумію, що це прикро, але на твоєму місці, Родько, я б зареготав їм просто в їхні пики, або краще: на-плю-вав би всім межи очі, та густіше, і роздав би на всі боки десятків зо два лящів, так, з розумом, як і завжди їх треба давати, та на тому б і покінчив. Плюнь! Підбадьорись! Сором!

“Він одначе це добре зобразив”, – подумав Раскольников.

– Плюнь? А завтра знову допит! – промовив він гірко, – невже ж мені їм ще й пояснювати щось? Мені й те прикро, що вчора я принизився в трактирі до Замєтова…

– Чорт забирай! Піду сам до Порфирія! І вже ж притисну я його, по-родичівському, хай викладе мені все до кореня. А вже Замєтова…

“Аж нарешті догадався!” – подумав Раскольников.

– Стривай! – закричав Разуміхін, хапаючи його раптом за плече, – стривай! Ти помиляєшся! Я зміркував: ти помиляєшся! Ну яка ж це пастка? Ти кажеш, що запитання про робітників було пасткою? Зміркуй сам: ну коли б це ти зробив, чи міг би ти проговоритись, що бачив, як мазали в квартирі… і робітників? Навпаки: нічого не бачив, коли б навіть і бачив! Хто ж посвідчить проти себе?

– Коли б я те діло зробив, то вже неодмінно б сказав, що бачив і робітників і квартиру, – з неохотою і з очевидною огидою далі відповідав Раскольников.

– Та навіщо ж проти себе говорити?

– А тому що самі тільки простаки або вже зовсім недосвідчені новачки на допитах прямо і всі як один геть усе заперечують. Людина ж, хоч трохи розвинена і бувала, неодмінно старається признатись у якомога більшій кількості зовнішніх і невідпорних фактів; тільки причини їм інші підшукує, момент такий свій, особливий і несподіваний вкрутить, який їм зовсім іншого значення надасть і в іншому світлі їх виставить. Порфирій міг саме й розраховувати, що я неодмінно так відповідатиму і неодмінно скажу, що бачив, для правдоподібності, і при тому вкручу що-небудь на пояснення…

– Але ж він би тобі одразу й сказав, що за два дні робітників там бути не могло, і що, виходить, ти був саме в день убивства, о восьмій годині. На пустому б і збив!

– Та на оце саме він і розраховував, що я не встигну зміркувати і, звичайно, поспішу відповісти найправдоподібніше, та й забуду, що за два дні робітників не могло бути.

– Та як же це забути?

– Це найлегше! На таких от дурницях найпростіше і збивають хитрих людей. Що хитріша людина, то вона менш підозріває, що її на простому зіб’ють. Хитру людину саме на найпростішому й треба збивати. Порфирій зовсім не такий дурний, як ти гадаєш…

– Падлюка ж він після цього!

Раскольников не міг не засміятись. Та в ту ж мить дивними здалися йому його власні піднесення і охота, з якими він виклав останнє пояснення, тим часом як усю попередню розмову він підтримував з похмурою огидою, видно, вважаючи це необхідним.

“Добираю смаку в деяких пунктах!” – подумав він.

Але майже в ту ж мить він зненацька якось занепокоївся, немовби несподівана і тривожна думка вразила його. Хвилювання його зростало. Вони дійшли вже до входу в номери Бакалєєва.

– Іди сам, – сказав раптом Раскольников, – я зараз повернуся.

– Куди ти? Та ми ж уже прийшли!

– Мені треба, треба; справа одна… прийду через півгодини. Скажи там.

– Як собі хочеш, я піду за тобою!

– Що ж, і ти мене хочеш мучити! – скрикнув Раскольников з таким гірким роздратуванням, з таким розпачем у погляді, що в Разуміхіна й руки опустились. Якийсь час стояв він на ґанку і похмуро дивився, як Раскольников швидко йшов у напрямі свого провулка. Нарешті, зціпивши зуби і стиснувши кулаки, тут-таки поклявшись, що сьогодні ж вичавить Порфирія, як лимон, зійшов нагору заспокоювати вже стривожену довгою їх відсутністю Пульхерію Олександрівну.

Коли Раскольников підійшов до свого будинку, скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру й одразу ж защепнув двері. Потім, злякано і безтямно, кинувся в куток до тієї самої дірки в шпалерах, в якій колись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бакалєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, у який вони були загорнуті і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якійсь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.

Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.

– Та ось вони самі! – вигукнув хтось голосно; він підвів голову.

Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п’ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.

– Що таке? – спитав Раскольников, підходячи до двірника.

Міщанин скосив на нього очі спідлоба й оглядів його пильно та уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.

– Та що таке! – скрикнув Раскольников.

– Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!

Двірник теж був трохи здивований, а проте, не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.

Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.

– Ви про мене питали… у двірника? – промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.

Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.

– Та що ви… приходите питати… і мовчите… та що ж це таке? – Голос Раскольникова уривався, і слова ніби не хотіли ясно вимовлятись.

Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

– Убивця! – проказав він раптом тихо, але ясно і виразно…

Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки.

Міщанин не дивився на нього.

– Та що ви… що… хто вбивця? – пробурмотів Раскольников ледь чутно.

– Ти убивця, – сказав той, ще чіткіше й значливіше, і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому вслід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п’ятдесят, обернувся і подивився на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, зі слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини.

Він ні про що не думав. Так, були якісь думки або обривки думок, якісь видіння, без порядку й зв’язку, – обличчя людей, яких він бачив ще в дитинстві або зустрічав де-небудь лише раз і про яких він ніколи б і не згадав; дзвіниця В-ї церкви;[3-27] більярд в одному трактирі і якийсь офіцер коло більярда, запах сигар у якійсь підвальній тютюновій крамничці, пивниця, чорні сходи, зовсім темні, геть залиті помиями і закидані яєчною шкаралупою, а звідкись долинає святкове гудіння дзвонів… Предмети змінювалися й крутились, мов вихор. Деякі його навіть тішили, і він чіплявся за них, але вони згасали, і взагалі щось душило його всередині, але не дуже. Іноді навіть ставало добре. Легкий озноб не проходив, І це теж було майже приємно відчувати.

До нього долинули кваплива хода Разуміхіна і голос його; він заплющив очі й удав, що спить. Разуміхін відчинив двері і якийсь час стояв на порозі, мовби вагаючись. Потім тихо ступив у кімнату й обережно підійшов до дивана. Почувся шепіт Насті:

– Не займай; хай виспиться; потім їстиме.

– І справді, – відповів Разуміхін.

Обоє, обережно ступаючи, вийшли і причинили двері. Минуло ще з півгодини. Раскольников розплющив очі і ліг знову навзнак, заклавши руки за голову…

“Хто він? Хто цей чоловік, що з’явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить із підпілля? І як міг він бачити, – хіба це можливо?.. Гм.. – думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись, – а футляр, який знайшов Миколай за дверима: а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся – от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо? “

І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.

“Я це повинен був знати, – думав він з гіркою усмішкою, – і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати… Е! та я ж заздалегідь і знав!..” – прошепотів він у розпачі.

Часом він завмирав від якоїсь думки.

“Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей у московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають, – отже, і все дозволяється.[3-28] Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!”

Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

“Наполеон, піраміди, Ватерлоо,[3-29] – і охляла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком, – ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: “чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до “бабиська”! Ех, паскудство!..”

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

“Бабисько – дурниця! – палко переконував він себе, – стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою… я переступити швидше хотів… я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився… Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить… Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про “загальне щастя” турбуються… Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись “загального щастя”. Я й сам хочу жити, а ні – то краще й не жити. Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні “загального щастя”. “Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя[3-30] і тому відчуваю спокій серця”. Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу… Ех, естетична я воша, і більш нічого, – додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. – Так, я справді воша, – міркував він далі, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, – і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге Провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, – ха-ха! Через те, по-третє, що, здійснюючи, наскільки можливо, справедливість, вирішив додержувати ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більше і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею – ха-ха!)… Тому, тому я остаточно воша, – він аж заскреготав зубами, – бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію “пророка”, з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, “тремтяче” створіння![3-31] Правий, правий “пророк”, коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і – не