📖 Конотопська відьма | Григорій Квітка-Основ'яненко 👁️ 116

І

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й – прощайте у сiм словi – китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.

Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом’янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: “А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?” Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п’ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: “Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п’яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо”. То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: “Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!” Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня… i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.

Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: “Коли, – каже, – видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж”. От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.

От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби – так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок – так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.

– Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, – сказав йому на одвiт пан хорунженко.

– А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, – казав Забрьоха.

– Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться – дiвко! а вточи лиш слив’янки! – то ми по кухличку, по другому вип’ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, – сказав хорунженко.

– Панська воля! – одвiт дав Микита – i радесенький собi.

От як вицiдили вони самотужки глек слив’янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:

– Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.

Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить: “Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра – дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити”.

Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: “От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати”. Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:

– Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу – пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м’е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат… – Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так – панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:

– Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?

Здихнув Уласович та й каже:

– Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк…

– Та що воно таке є? – спитав Йосипович. – Чи се вiрша, чи що?

– Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, – каже Забрьоха.

– Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

– Та я б i не говорив, так лихо припало!

– Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.

– Але! кому спати, а кому й нi! – сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: – Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!

– Йо! – сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: – Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, – та й пiшов вiд нього.

Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена… Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:

– А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!

Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: “Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала”.

Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi… печений гарбуз!.. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву* (*Каверзу.), як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиї у коня! Коли ж дивиться – вiрьовка; потягнув тую вiрьовку – аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня… Одно те, що сором, а тут i такої дiвки жалко, та ще ж нi ївши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думйючи рушники брати. I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i – як я розказував – мерщiй лiг спати.

II

Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо… Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордується? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за п’яницею-мужиком; упоперек же i не кажи її всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i є, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта* (*Три з половиною.) года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп’ята* (*Чотири з половиною.) года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує* (*Вторує, пiдспiвує.) i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: “Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!” Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.

Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:

– Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?

– Та се, добродiю, лепорт* (*Рапорт.) об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та – бодай вiн сокрушився в прах i пепел! – невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! – сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.

– Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?

– Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. – Оттак вiдсипав наш Пiстряк.

– Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, – сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.

– Горе менi, пане сотнику! – сказав Пiстряк, – мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув– шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!

– О горе, горе Ригорович!

– О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписанiє iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав – бо вже на вигадки завзятий був – та й каже:

– Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:

– Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.

– Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. – Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?

– Та ламай, пане писарю!

Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. “Пере-ломишася, – каже, – i се нинi можу вмiститися в чертог твiй”. – Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:

– Подозвольте, приньмiте!

– Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? – питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: “Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках”. – Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!

– Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, – каже писар, – його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз’ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.

– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.

От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п’ятiй сотнi одного козака не долiчиться. “Що за притча? – аж скрикнув. – Сощитах, i були усi, i се єдин не обрiтається. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня”.

От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаю-чи, журби .ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своїми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: “Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони є”. I прийнявся лiчити, – вп’ять у п’ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до єдиного, а у хатi лiче, то один, та усе у п’ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв – усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, – катма одного; хтось утiк. Вп’ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiє. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий – не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки їх по хворостинi перелiчують.

– Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. – Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: “От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем’я i подкрiпленiє вчинити”.

От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: “Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу”. Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

– Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? – спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн – я ж кажу – бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

– Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усi ми тутечки-здесь до єдиного.

– А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, – повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу вп’ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

– Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? – крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.

– Та тривай лишень, Ригоровичу! – сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. – Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.

А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: “Так-таки, вельможний батьку, так!” – знай кричать i кажуть: “Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його”.

– А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, – кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: –Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? – Та й почав вп’ять з письма: – Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!

От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:

– Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…

– Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. – замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: “Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку”.

– А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?

– А лисий дiдько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. – Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер – нiколи. – Та й пiшов тихою ступою додому.

На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…

III

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

– Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?

– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:

– Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете… абощо?

– Не хочу! – один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.

Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: “Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб’ються”. I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.

А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось… рип!.. хтось увiйшов у хату… Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.

Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: “От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi”. Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.

– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:

– А що повелите, пане сотнику?

– Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, – так казав Уласович.

– Дякую! Я вже обiдав. – Та й кивнув головою Ри-горович, сеє кажучи.

– Отто вже й бреше! – каже сотник. – Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п’єш – i хочеться.

– Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, – сказав, здих– нувши, писар, – i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.

– Та що бо ви, пане писарю, – став до нього сотник люб’язно говорити, – якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.

– Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фарао-ницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!

– Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини…

– Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м’я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: “Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая”. Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п’ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем’я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп’ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.

– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, – казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: “Так, так воно є”. От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу – як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: – Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! – Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: “Склонiтеся, вiки, со чоловiки”; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:

– Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главi – аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть… такожде i глава розуму; во оноє урем’я iмать битi см’ятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?

Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:

– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити…

– Чортзна-що ви говорите, – загомонiв писар на пана сотника, – чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.

– Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?

– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: – Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.

– Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! – казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. – Сiдай, – каже, – зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.

От сотник мовчки обiдає, а писар сидiв-сидiв, мов-чав-мовчав, далi за ложку, та у ту ж миску… та й почав, як вiн каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою, мiлкою рибкою, та пшоняну кашу до олiї, далi захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними галушечками, та печенi карасi, та бiльш i нiчого. Хоч наш Ригорович i обiдав дома не менш того, що тепер їв i в пана сотника, так йому се нiчого: вiн у дяка у школi вчився, так за голос, що було як на обiдах пiднiме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк було по обiдам i водить; то з ним привчився i наш Ригорович, i йому не страшно було хоч шiсть обiдiв обiдати; так тим-то iз Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свiжою рибою, так i прийнявсь молотити, неначе ще нiчого зранку i не їв.

Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далi схопив носатку та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулiвку i вицідив. Далi, уставши з-за столу, подякував богу i хазяїну, сiв на лавцi, викашлявсь, уси розгладив i каже:

– Добрия ради трапези i преотмiнния дулiвки пре-даю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! –– i почав карлючки гнути.

– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?..

– Але! ви таки усе своє! –– каже Ригорович. – Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!

– А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?

– Гм, гм! – викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, – яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

– Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?

– Погибаєть! – здихнувши, каже Пiстряк. – Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i – о, горе мнi, грiшнику! – пиль сiя вод-воряється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния – тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!

– Так вiд чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?..

– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв’яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!

– Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

– Можемо! – закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув : – І паки реку, можемо.

– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, – питав пан Забрьоха.

– Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто ре-щи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб… i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроє-нiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

– Аякще? Хоч i по… зi… хаю, а вже урозумiв. Ти отсе менi розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?

– Так, так. Но через кого сiє бисть?

– Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.

– Та яких там жаб? Через вiдьом, через вiдьом, реку вам.

– Та цур їм, не споминай їх менi, пане писарю! Хоч до вечора i далеко, а як налякаєш мене, то усю нiч буду жахатись i не спатиму: усе вiдьом буду боятися.

– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлiєть iскореняти до третього роду.

– Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобi пiд ноги, зiб’є тебе та й щезне. Хiба ж не бува сього? Чи мало старi люди такого розказують, так що, наслухавшись, цiлу нiч дрижаки спати не дадуть.

– Не точию старiї люди, но і аз може вам повiдати про таковоє глумленiє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я i поведоша на вечорницi, iдiже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без мiри, єлико можаху; i єще менi у твердостi сущу, iдох у своє мiс-топребиванiє, i, не доходящу ми хижини старої Цим-балихи, внезапу пiд нозi мої вержеся нiчтось; глава моя закружися, i аз шатахся i мотахся сiмо i овамо i, не могущу ми удержатися, падох аки клада i успох, i спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсiя утро. Сиє ж бисть не iноє, яко навожденiє преокаянної вiдьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да iзлиють дождь iз своїх сокровенностей i да оросять землю.

– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощi i щоб нам не наробили опiсля якої капостi?

– Не устрашимся i не убоїмся! – сказав пан Пiстряк. – Блаженния i вiчния слави достойния пам’ятi, прiснопоминаємий родитель ваш i отець, Улас Панасович, велелiпний пан сотник прехраброї Конотопської сотнi, єго же мудрому управленiю уся вселенная дивувася – i да почиєть над ним земля пером, – той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, вiдьмами, управлявся благочестивомудренно. Довлiєть i вам, добродiю, по примiру оному невпустительно сотворенiє учинити.

– А що ж покiйний панотець з ними робив? Кажи лишень, може, i я теж зумiю зробити?

– Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше i у рiчцi топляше. Аще кая суть вiдьма, та не погрязнеть на дно рiчноє, аще i камень жерновний на виї єя при-чеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водi. Повелiть, пане сотнику, чи топить їх?

– Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рiшив Уласович.

– Благо єсть, – каже писар, – утру сущу повелю уся устроїти, яко же обичай при такому казусi буваєть, i усе будеть благолiпно; а у Чернiгов вже не пiдемо?

– Та нi, пане писарю, не пiдемо. Тiльки… як би вiдкрутитись вiд них?

– Та вiдкрутимося, пане сотнику; i сего ради абиє немедлiнно пошлемо гiнця пiшки, кривого Iлька Хвер-лущенка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход iти, занеже ми обаче погружаємо вiдьом у бездну нашого ставка, iже щаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокро-венностях своїх.

– Добре, добре, пане писарю, отсе ми дуже мудро придумали. Iдiть же та пишiть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, крiпко спати захотiв. Мав було розказати i про свою бiду, так не здужаю, так i куняю… – Так казав пан сотник, крiпко позiхаючи.

Ось Прокiп Ригорович пiшов порядок давати, як завтра вiдьом топити, а Микита Уласович лiг спочивать та наперед троха чи й не ськавсь.

На руку ковiнька нашому пану Пiстряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було i чого йому давно хотiлось. Пошив у дурнi, пiдвiв, щоб не слухав предписанiя начальства, не йшов у Чернiгiв, може, вiд татар або вiд ляхiв вiдбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба i начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замiсть дiла, прийнявсь вiдьом топити, подума, що вiн то був нерозумний, а то вже й зовсiм одурiв… “Певно, його змiнять, а сотником настановлять… вже ж нiкого бiльш, як мене”. Так дума собi Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, дума: “I ураговим бабам i молодицям, хто менi якусь капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушанiя… знаю такiвських… усiм вiддячу, позаполiскую їх добре! Спасибi, що мiй дурень гне шию i лiзе у бiду, як вiл у ярмо. Тепер, Прокопе, тiльки паняй!” Далi здихнув, та сам собi аж голосно сказав: “Зiло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дiло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш прiснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудiє i десниця, i шуйця, i восполняється кишеня i скриня. Не вменши, боже, такiвських!”

IV

Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi. Хоч до сход сонця, поки ще й мiсяць не гаразд сховавсь, i пiднявсь було по усiм вулицям гомiн, бiгання, крик, галас; та й стихло, i увесь народ щез, так що нi по хатам, нi по вулицям нема нiкогiсiнько, мов у шинку на великдень перед вутренею. Тiльки й чути, що корови скiльки є духу ревуть, затим хазяйки не йдуть їх доїти i не думають виганяти їх до череди; телята по хлiвцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають i подають голос, нiби просячись, щоб i їх швидше випускали; овечки мекекають; кози собi теж за ними, та тупотять, та бiгають по загородi, шукають, куди б то вискочити i за собою овечат повести; конi ржуть на усе село, аж луна по зорi йде; по хлiвцям гуси гегекають, качки кахкають, квочки кудкудакають – бо усякеє диханiє без чоловiчої помощi стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малi дитинята, такi, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, пiднiметься на ноженята та знайде на приспi скiпочку, та, узявши у рот, i смокче замiсть кiстки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та… плюсь вп’ять на долiвку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, i собi голодне, пiдiйде та й облизує слiзоньки i край носа, i в ротi язиком вилиже, то тут дитина, не вмiючи оборонитися вiд цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибiжить його оборонити i обiтерти… Так що ж бо! Хати по усьому мiстечковi позапированi; вози, плуги, борони, рала, де були звечора поналагоджуванi, так собi i стоять; воли, поївши свою соломку i бачачи, що нiхто їх не напува i не запряга, позринали i пiшли собi по вулицям i де не взрять калачики або ромен i усякий бур’янець, то там i пасуться…

Бiля дякової школи – хоч би тобi один школяр! I пан Симеон, дожидаючи їх, ходить бiля школи, лагодячись на похорони i споминаючи про кутiю з медом, та пильненько призирається на двiр старого Кирика, що вчора вже i маслосвятiє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже i обiд варють, коли вже вiн вмер; так ба! i труба не куриться, i у дворi нiхто не шастається.

“Екхе, екхе! негли возстанеть од одра болiзнi?” – дума пан Симеон i розсужда, ходячи по надвiр’ю, якi то люди тепер тугi на здоров’я та довговiчнi стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогдi було мудро жити, та здихне важко, увiйде у хату та й стане рiзки в’язати на школярiв, щоб над ким-небудь серце своє зiгнати…

По вгородам бур’янець i величенький, та нiхто ж то його i не дума полоти, хоч сапки i лежать бiля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свинi з поросятами, i байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають i носом копають такi новi грядки, що лиха матерi опiсля них хазяйка i у два дня у лад не доведе; а тепер нiкому їх i вигнати, бо нема нiкого… Та й що то: i у самих шинках пустiсiнько; шинкар дрiма i собi, на лавi, бо нiкогiсiнько, не то щоб горiлку пити, та й жiнки з невiстками нема, так тим-то нiхто йому не боронить i дрiмати; посудина в нього, як ще звечора попересполiскував та порозставляв, так вона i стоїть, i нiхто не навернеться у шинок i ногою…

Та чого ж це так у славному сотенному мiстечковi, у Конотопi, чого так стало тихо i смутно, що не чути нiякого нi вiд кого гласу? I нi на однiй вулицi не зострiнеш нi одного чоловiка, неначе – нехай бог милує! – усi люди у усiм мiстечковi повмирали, або – i то не лучче смертi – кримськi татари похапали? Де се вони подiвались, що повiдбiгали i хазяйства свого, i дiточок манесеньких? Та нехай би вже жiнки: їм хоч цiлий день, зiбравшись у кучу, теревенi правити, а що мужики їх та дiти без обiда, так то їм i дарма; а то ж i нi одного чоловiка у селi нема, та що то: i такої дитини, що вже бiга, i такої не зострiнеш!.. Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усi зiбралися круг ставка та й дивляться… А на вiщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденiя навряд чи є хто у нашому селi самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде в Конотопi… Та що ж там таке?

Песеред ставу убито чотири палi товстеньких, а угорi позв’язано вiрьовками та вп’ять якось-то хитро та мудро переплутувано; та у кожнiй палi угорi дiрка продовбана i туди вiрьовка просунута… А по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сiтi i не в’ятерi, а теж вiрьовки… А що на березi, так там-то отто увесь народ iз славного сотенного мiстечка Конотопа iще зiбравсь, як i сонце не сходило, і мiсяць негаразд зайшов… От там-то i матерi, що покидали i хати, i маненьких дiточок, i поросяток, i птицю, i коровок, i по печам не топили. От там-то i чоловiки, що покидали дома недужих жiнок i скотину i позабували, що треба у поле їхати… Усi, усi позбиралися дивитися, яка тут буде проява…

Та чимало ж їх тут i було! I по всьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мiшок набрати, так їх там тiсно було. А хлопцi та пiдпарубочi, котрим iз-за людей нiчого не видко, так аж на верби позлазили i вкрили їх, мов тi галки…

А крик, а гомiн вiд того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повiдь греблю прорве: усi, усi разом говорять, i нiхто нiкого не слуха, а вже нiхто, як нашi жiночки-цокотухи! От там-то i шинкарка з невiстками своїми, що без них тiльки шинкаревi i виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скiльки випив за грошi, на скiльки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким i як полаявся, кого прийшла жiнка та заняла з шинку, хто жiнку у потилицю погнав i очiпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвiтила; як дiвчата, обманюючи, замiсть буцiмто батьковi, для себе купують горiлку та по вгородам нищечком з парубками п’ють, та, понапивавшися, перекидалися та боролися та… “Годi-бо! Не усе розказуй!” – загомонiла шинкарка на невiстку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотiла казати…

А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують:

Прийдiте усi прихожани,

Подивiтесь, нашi всi дяки п’янi,

А найбiльше Симеон – обаче,

Од горiлки нiчого не баче,

Й на криласi не вмiє спiвати,

I псалтиря забув читати,

Тiльки й вмiє школярам субiтки давати,

Днесь дячиха раз йому голову мила,

А, iзмивши, свiтло погасила…

Як же врiже їх на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки* (*Карання школярiв по суботах.), що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цiлий мiсяць…

А там, бiля млинка, от там що дiється! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв’язано аж сiм баб… А що то за баби, так я вам розкажу.

Перша – збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi* (*Сидiла пiд арештом, прикута до церковної стiни за неморальнi вчинки.), позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизує вiд урокiв, соняшницi заварює… i чого-то вона не знала? I до неї з усiх мiсць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля її води i вмре; то Прiська i каже: “Не так вiн недужав, щоб йому животiти!” Раз пан Пiстряк та попросив її, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь… як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на неї гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на своїм вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi є мученiє i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка – що то! i старшини не минула! – що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на неї з тiї пори нацiлив.

Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй лiт п’ятдесят зроду. I кажуть про неї люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп’яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiє, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доїти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п’ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тiльки i бачать її, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: “Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!” Ну, ну! Така то й не зна!

П’ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов’язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай її нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: “Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!” То так і є: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неї i розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась…

Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказує, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

V

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.

От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:

– А що?

– Совершенiє уготовася, – вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: – Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!

– Спасибi! – сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп’ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: – Здоровi! – А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.

– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько…

От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:

– Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок…

– Цур дурня, та масла грудка! – шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, – як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.

– Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! – сказав писар та й пiшов до свого дiла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев’ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було – i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопинє, – так де! “Не хочу, – каже, – щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!” То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз – о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) – писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: “Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкує на себе”. Та чирк! i пiдписав “рукою власною”. А хлопцi – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати. .

От пан Уласович стоїть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у київськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п’ять, а далi осмiливсь i каже:

– Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас,.таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!..

– Буде й новина непогана, – сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:

– А що?

А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикає, i уси закручує – се вже така звiстка, що з письма стане говорити – та й каже:

– Приспi урем’я совокупленiє сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiє, дерзайте!

Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiє, зараз i вiдчепили з вiдьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв… Вона кричить: “Пробi!” Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря… Так нiхто їх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: “Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається…” А iнший каже “Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доїти…” Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши її вiрьовками угору, як плюснули разом у воду… Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!..

– Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! – загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок…

– Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! – як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

– Слухайте мене, – на усi заводи кричав Уласович. – Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.

– Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! – кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

– Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.

– Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, – сказав Ригорович, – она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей* (*Грошей.) до бiса. Просих – i не дала; позичах – i не повiрила; стражi предах – i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмис-лих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! – гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: “Що, – каже, – желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дiло таковая пинхва…”

Аж ось i перемiшав їм Талимiн Левурда, кланяючись низенько, i просить:

– Будьте ласкавi, пане сотнику Уласовичу, може б, сполоскали i мою жiнку трохи, бо трохи вона чи не вiдьмує…

– Давай її сюди! – неначе проспiвав, так заговорив пан Забрьоха. – У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбiльш тих, що добрих людей замiсть рушникiв та годують гарбузами. – Та здумав своє лихо, здихнув важко та голову понурив i стоїть.

А Прокiп Ригорович ще тiльки почув, об чiм Левурда став прохати, та так i затрусивсь, неначе циган на морозi; очi йому так i заблискали, пика почервонiла, губи задрижали i ледве-ледве може слово промовити:

– А як ти… а за що… твою жiнку потопляти?.. хiба ж вона волшебствує?

– А як же не волшебстсвує? – казав Талимiн Левурда Уласовичу. – Ось слухайте сюди, добродiю! Разiв з десяток таке менi . привиденiє було, що у саму глупу пiвнiч хтось i стука у вiкно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте, жiнка, прокинеться; прокинеться та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед свiтом вернеться; то я й питаю: “Де ти, кажу, була?” Та вона й каже: “Ходила до коров, так отсе змерзла, та й ляжу”. А я кажу: “Лягай”, а вона i ляже та, каже, змерзла, а сама, як вогонь. Так се, бачите, добродiю, вона не до коров уставала, а чаклувати, певне, чаклувати. А то на тiй недiлi, так я вже iменно бачив чорта живiсiнького, от як я вас, пане сотнику, бодай би здоровi були. Ось бачите як: поїхав я на ярмарок та мав там пробути три днi, та як менi завадило, так я у той же день i вернувсь пiзно уночi. Стук-стук у хату – жiнка не вiдчиня i з кимтось розмовля та регочеться, i свiтло є в них. Я як рвонув дверi, так защiпка i вiдскочила, а я ввiйшов; дивлюсь… аж в неї в гостях чорт, та от, як бачите, словнiсiнько як пан писар Прокiп Ригорович, нехай здоров буде; така йому i пика, i одежа, i усе таке. Я до чорта, та вiн вiд мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сiни (а сiнешнi дверi засунув я таки); вiн бачить, що непереливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на пiл, та що то: й кожухом укривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта i моя жiнка з ним дружить. От я вам i кажу: непевна моя жiнка, зовсiм непевна, сполощiть її хоч трохи, може, тогдi дощ пiде.

– А що ж? Так i сполоснути. Пане писарю! ану! – так-то сказав пан сотник Ригоровичу. Як же той крикне на нього, так що ну!

– Чи ви обуяли? – закричав на нього, – Чи ви таки попросту одурiли? Вам не довлiє нiякого рiшення iспускати без потребностi моєї, затим, що треба усякеє дiло угобзити i законнеє присовокупленiе соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повелiва: оного неключимого Талимона Левурду, наважденiем своїм приведшего сожитiє своє, сирiч жiнку, до дружелюбiя, з сатаною, – дух свят при вас, пане Уласович! – убо подобаєть забити сякому-такому сину нозi у кладу. Агов, хлопцi! Поймiте його i водворiте у ратушу i присовокупiте нозi його до клади, бо сам сознанiє учинив, що видiв i осязав живого чорта; убо вiн є колдун, чаклун; воутрiє iзбию киями сього грiшника.

Поки се Пiстряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратушi, а Ригорович повiв оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усмiхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козакiв: “Ануте, водворяйте у преiсподнiї води Домаху Карлючкiвну!” I пiсля Карлючкiвнй тiльки забулькотiло… А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонiла: “Нi, вона не була вiдьма, не була!”

I Прiську Чирячку, i Химку Рябокобилиху, i Пазьку Псючиху топили, i котру втопили, а котру вiдволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: “Де ж тая вiдьма? От усiх топили i усяка порина, а вiдьма не знаходиться”. Микита Уласович вже й дрiмати став; по його, так вже б пора i додому: чи будуть дощi йти, чи нi, йому нужди мало; не стане свого хлiба, йому принесуть: Конотоп не мале село; без сварки i лайки i без позивання не обiйдеться.

Усе знай позiха та погляда на свого Пiстряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у нiс, думав-думав та й крикнув: “Давай останки во язицях. Водворi-ке сюди Явдоху Зубиху!” Приперли й ту, вiдопхали човном до паль, пiдв’язали вiрьовками, пiдняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, i не порина, а як рибонька поверх води, так i лежить, i збовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом i попереком i приговорює: “Купочки-купусi, купочки-купоньки!”

Увесь народ так i жахнувсь! “От вiдьма, так, так!” –закричали усi; а Микита Уласович як позiхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений i зоставсь; а Прокiп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: “Возтягнiте ще! Верзiте во тьму водную!” Так що ж бо? як не пащикує, а Явдосi нiчого не зробить. Пiдтягнуть, гепнуть її скiльки сили у воду… так не порина та й не порина, та ще й глузує над усiма, та усе знай товче: “Купочки-купоньки”.

– А вознесiть сiмо каменiя i плинхводiланiя! – здумав пан Пiстряк, i так i народилася цiлiсiнька куча цегли i каменюк усяких, що хлопцi, почувши приказ, зразу мотнулись i нанесли.

– Возложiте каменiя на нечестивую вию. її, i на руцi, i на нозi її i паки потопляйте її, – так кумандував Ригорович, аж пiдскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав’язали моторнiшi цiлiсiньку низку каменюк на вiрьовку, i, пiдвiзши на човнах, аж насилу три чоловiки пiдняли тую низку та й накинули Явдосi Зубисi на шию i думають: от пiрне! А вона, урагова баба, i не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку iз вiрьовки, так вона нею полощеться та й жартує: “А що ж? Намистечко менi на шию почепили, а перснiв i нема? Еге! Бач, якi добрi! кете i перснiв на руки i замiсть черевичкiв чого на ноги”.

– Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанськую, дщерь халдейськую! – кричав, як опечений, Прокiп Ригорович та аж запiнивсь, як скажений, бачачи, що нiчого вiдьмi не зробить i що вона над ним кепкує.

Нав’язали їй на руки i ноги каменюччя – боживсь той чоловiк, що менi про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Йохим Хвайда, що позаторiк вмер, – так боживсь, що пудiв двадцять нав’язали й на шию, на руки i на ноги, та, вiдчепивши вiд вiрьовок, так її й пустили у воду… Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так i плава поверх води, i руками i ногами бовтається та знай приговорює: “Купочки-купусi!” А далi урагова баба обiзвалася i до писаря та й почала його кликати: “А ходи, Прокiпочку, сюди! Нумо укупцi купатись. Ходи-бо, не соромсь! Ось надiну на тебе намистечко i перснiв тобi дам…” А Ригорович аж увесь чуб обiрвав собi з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далi кинувсь до Уласовича та й каже:

– Несумнительно сiя баба суть от баб єгипетських. Вона єхидна прелюта, похитила дождевие каплi i скри у себе у чванцi або у iному мiсцевi. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, де протерпить до нестерпимостi i да розпустить хляби воднiї, i да ороситься земля.

– Не второпаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робiть, що знаєте, тiльки швидше, бо вже обiдня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на сюю кумедiю, що на бабi цiлiсiнький вiз камiння, а вона не тоне, а плава поверх води. Робiть собi, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопi сотник.

Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами її i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устає, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась…

Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: “А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!”

Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: “Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?”

– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.

Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: “I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? “

– Та дерiть дужче! – крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.

Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: “I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?” ^

– Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.

Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: “I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?..”

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б’ють-б’ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку…

Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б’ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

– А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

– Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б’ють? – загула громада i, дивуючись, розпитує.

– Де колода? Не бачите? Дивiться ж! – сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв’язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

– Ких, ких, ких, ких!.. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

– Таки, – каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!

– Так возклонiть же її паки! – закричав Ригорович, – i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем’я субiтки твориша… – Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть… і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi… латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки… Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись… так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить… а далi як стане кричати: “Не буду до суду, до вiку!… батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси… I буду тобi, пане сотнику… i тобi, Ригоровичу… у великiй пригодi… тiльки пустiть…”

– Годi, – повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:

– Усугубляйте паче i паче!

Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б’є, а друга жде.

– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Iще було уп’ятерить подобало за таковоє злодiянiє… Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє… ;

– Але! злодiянiє! – сказав пан Забрьоха, – тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав– думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: “Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую”.

Пiдвели Явдоху i ледве-ледве живу поволокли її додому. Народ так заклекотiв за нею, усе кричачи: “Вiдьма, вiдьма! Покрала з неба дощi!” А Ригорович iде собi та щось дума, далi i каже: “Такої менi i треба!.. Пiддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а менi винирнути з писарства та на панство…” Та й потяг до пана Микити Уласовича обiдати.

VI

Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування. Хто ж то був у неї тогдi, як усяк її цурався, бачивши, що вона є природжена вiдьма, що i у водi з каменюками не тоне, i дощi з неба краде, i мару на людей насила? Але! хто? Не хто, як наш Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський пан писар. Вiн-то, почувши вiд пана сотника Уласовича, що йому було у Безверхiм хуторi вiд панночки Олени, вiн зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсiм з’їсти. От вiд обiд прийшов до Явдохи, принiс їй усяких гостинцiв i помиривсь з нею, що буцiм се не сам вiн звелiв її i топити, i парити, а що се пан сотник вигадав i що буцiмто хотiв вiн її до вечора парити, а вiн же взяв на свою голову; i став її пильно прохати, щоб як би того пана Микиту зовсiм у дурнi пошити: що вiн отсе увечерi прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила i за нього замiж пiшла; а вiн як пiддасться у чаклування, так тут його i начинити дурнем, щоб i сотенства вiдцурався; а намiсть його та настановити сотником його – Пiстряка; i обiщавсь, що тогдi Явдосi своя воля буде чаклувати, як i скiльки хоче.

Хитра Явдоха неначе i пiддалася. Подарунки забрала i обiцяла все зробити, чого Ригорович бажав, i проводила його отсе з хати. Довго вона пiсля нього ходила по хатi та щось думала; вже б то їй i сiсти хочеться, так не зможе притулитись… так-то щиро її повчили! Вона лежала i на печi, i на лавi; так не влежить довго, бо тiльки i можна животом лежати, а горiчерева або боком i не думай: так її усюди списали.

Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп’яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься: “Няв, няв!”, а вона усмiхнеться та й каже:

“Так-таки, котусю, так!” А коли вона що надума, то й питається його: “Чи так, котусю?”, то вiн до неї: “Няв, няв!” Еге! i знали один одного, що говорють. Бiльш у неї не було нiякого хазяйства, та й нащо їй? Чого забажала, то уночi перекинулась чи собакою, чи мишею, чи жабою, чи рибою, i чого їй треба, усього достала, i є у неї.

Так вона-то, сумуючи, ходила по своїй хатi i, поглядаючи на своє зiбрання, казала собi на думцi: “Є усяке; не пiду до людей позичати”. Далi зирнула на дверi, що – я ж кажу – тiльки що зачинила, проводивши когось-то з хати, i каже: “Приводь тiльки швидше проклятого сотника, i я йому вiддячу. Я б тобi, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опiсля; тепер ти менi прислуговуй, а як з’їм гаспидського Забрьоху, тодi приймусь i за тебе, сучий Пiстряче! Хороше, що отсе ти менi розказав про Забрьоху та про Олену: ось я його оженю… достанеться i тобi, що мене так занапастили, що i сiсти не можу, i згнущались надо мною, що при парубках порвали на менi i плахту, i сорочку, i пазуху розiрвали, i очiпок збили, що я волосом освiтила, та били мене… о, та й били ж мене! ох, били ж мене; били, били, били! що нi сiсти, нi лягти не можна; а усе оттой Швандюра, що зняв з них мару”.

Оттак вона i довго сама собi розмовляла, яж поки у хатi зовсiм стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулицi загавкали собаки, вона й каже: “Ану, котусю, вiдкрий свої очицi i посвiти, чи не вони се йдуть?” Кiт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха i бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокiп Ригорович пан Пiстряк, i щось у руках i пiд плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, пiднесла до кота, тернула його проти шерстi, так iскри з нього i посипали, i вона засвiтила каганець, поставила на стiл, а сама полiзла пiд стiл чогось-то доставати.

Аж ось – рип у дверi, i ввiйшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили, бiля дверi, а самi i стали озиратись, i пан Забрьоха i каже: “Свiтло горить, а її, бачу, i дома нема”.

– Де то вже нема! – обiзвалася Зубиха, лiзучи з-пiд покутя i таскаючи превеликий горщик, ганчiркою зав’язаний. – Ось де я була; отсе доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рiк, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари i дощ пустити.

– Та вже, тiтусю, годi об сiм, – поклонивсь пан Забрьоха i став гостинець доставати. – От тобi хусточка, що менi попiвна вишивала та подарувала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цiлiсiнька копа грошей, тiльки, будь ласкава, тiтко, не сердься на мене i вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…

– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха, – як не хотячи? Коли б тобi хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарункiв, цур тобi! Пек тобi! Вiйся з ними! Не мiшай: iду дощi випускати, а то вп’ять пеня буде, i завтра так мене знову випарять, що сьогоднi не зможу сидiти, а завтра вже i не стоятиму. Пустiть мене, пiду дощ випускати.

– Тiточко, матiночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович та кiстлявi руки вiдьомськi цiлує та просить. – Не буду вже тебе турбувати, та й що менi за дiло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодувати не буду: той прийде з хлiбом, той з паляницею, той з буханцем, а iнший i мiшечок борошна привезе; аби б тiльки позивались, то нам, старшинi, i дощi не пiд час, хоч би ти їх, тiтусю, i повiк держала у себе пiд покутем. От моїй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок… тiльки здiлайте милость, пособiть моїй бiдi, ось що я вам розкажу…

– Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.

– А що я тобi робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.

– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду… Поможи, паньматiночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.

– Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? – вп’ять каже Явдоха. – Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще…

– Нi, – каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. – Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору – що ви, вiдьми, не любите –так за один день усiх до єдиного i потрощу… I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо вiн собi заможненький, – та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! – так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi…

– Мурлу, няв, мурлу! – обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха… не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? ‘Тiльки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.

– Отсе усе коли зробиш, то i я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп’ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:

– Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а вiн таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.

От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав’язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: “Раз, два, три…” – так як вiдбере дев’ять волосiв, та дев’ятий i рвоне зовсiм… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кiт мурличе на усю хату… От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев’яте волосся з лiвого уса i нарвала їх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що “коли, – каже, – зовсiм поворожила, то вже я й пiду?”

– Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

– I се усе благонамiренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Iдiть здоровi! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!..

– Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв’язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!

От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб’ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: “Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь”. А сама, доставши аж п’ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було.

Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А .як вiддихнула i устала… та вп’ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: “Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка…”

А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв’язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.

– А вiдкiля ти, молодице? – пита її Явдоха.

– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий… ох!..

Явдоха моргнула на кота та й каже:

– Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе… Ти ж чого до мене прийшла?

– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло… ох!” Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти… Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п’ятiрко яєць i шага грошей.

Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:

– Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…

– Так i є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: “Що за 3 чорта гарна молодичка!” Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло…

Тут Явдоха i стала її розпитувати… об чiм їй треба було… а далi i проводила з хати та й каже: “От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба…”

VII

Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п’ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що…

Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:

– Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже: .

– Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?

– Та я так собi… Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю…

– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.

– Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем’яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься… Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла…

– Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?

– Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.

– Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?

– Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.

Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi… а та зразу i крикнула:

– Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?..

– Але! не кричи лишець, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:

– Та добре, добре; забавте тiльки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а –то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.

– Ох, лишенько! – казала, злякавшись, хорунжiвна. – Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи…

От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – бiля панночки сiла та й каже:

– Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова…

– Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.

– Вже-то я не знаю! – каже бабуся. – Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що діється.

– Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер… – сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,

А бабуся перехопила та й каже:

– Дем’ян?

– Е-ге-ге-ге!

– Судденко Халявський, Омелянович?

– Атож!

– Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

– I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!

– Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш…

– Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!

– Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?

– Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене… та чи не буде йому якої вiд того надсади?

– Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.

– Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.

– Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, – що є духу, не оглядаючись, i вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав’язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.

От як коржик спiкся, вона й дала його з’їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: “Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго”. Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: “Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма”. Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.

Вп’ять вража баба стала горщик мiшати i вп’ять кричить у комин тiї ж речi: “Терлич, терлич! десятьох приклич…” – та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: “А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть”. Та вп’ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула… Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: “А хто спить та сопе, так нехай i захропе”. А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату… А тут щось iз сiней у хатнi дверi – геп! та й стогне, i щось мурниче, – i охка… Побачим опiсля, що то там було…

VIII

Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, – та нюхають, та чхають, а хто люльку – та, тут її розпаливши, i смокче.

Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:

– Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i “вiрую” почав було вчити, та на “же за ним” як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?

– Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! – став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, – возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене – гм, гм! – возсозивають – прощайте у сiм словi – дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.

– Догадавсь, хоч через дееяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?

– Не iначе, як обаче! – сказав Ригорович, моргнувши усом.

– Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! – Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: – Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.

А пан Пiстряк i каже:

– Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя I до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.

– Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню… Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! – став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись… Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн… шелесть…. пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу…

Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?..

Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю… Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло…

Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр’я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: “Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!” – та й задивилась на них, а далi… зирк! Летить понад нею щось таке страшне… Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. “Я, – каже, – сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить…”

Пан писар i козаки – нiчого робить – порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона… I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: “Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!” А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже i не згадували.

А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк – хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче… Розглядає, придивляється – аж се хутір Безверхий, що на Сухiй Балцi… От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був… От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться…

Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:

– Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. – Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: – Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. – Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:

– Дай, тiтусю, ще.

– Але! – каже Зубиха, – я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена… та так i задрижав, мов опарений.

Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась… коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм…

Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi їда, нi вода, що перед очима бiда!

Вiн би що-небудь i придумав… гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: “Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар”. От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн її вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни… вона зараз спросоння i заговорила i каже: “I вже менi пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась…”

Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник i стоїть бiля неї та знай з одної кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки – се все надавала йому Зубиха – от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорює: “Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!”

Далi Явдоха подала йому жаб’ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по її наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: “Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… вiддайте мене за Забрьоху… коли не вiддасте… утечу…”

Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:

– Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому…

– Як додому? Тiльки усього i буде? – пита пан Микита.

– Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? – каже Зубиха. – Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.

– Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп’ять летiти, то цур йому; єй! не можу!..

– I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп’ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб’ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:

– Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.

Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чкурить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали.

Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче… та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало… Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.

– Чи се ви, паниченьку? – пита вона свого Уласовича. – Де се ви пропадали i досi… я отсе усе за вами журилася…

– Чого ж ти вийшла за ворота? – розпитував її пан сотник.

– Iз журби! – каже Пазька.

– А кого ж ти проводжала з двора?

– Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…

– Бичок! до скотини! Гм! – ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.

Унесла Пазька свiтло… дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: “Бичок… до скотини!” та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: “Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!..” – та й захрiп на всю хату.

IX

Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:

– Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?

– Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.

– Але! мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, – як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

– Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.

– Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевiльна… не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер менi свiт не мил без нього!..

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? –

– Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. – Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: – Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр’ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю…

– Та годi ж, годi, угамуйся! – казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. – Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. – Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: –І хустку, i весiльну шишку тобi дам…

Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.

– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжiвна.

– Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, – так казав пан хорунженко.

– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, – стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. – Я вже… вибрала собi жениха… – сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.

– А кого?

– Пана сотника конотопського Забрьоху.

– Що печеним гарбузом попоштувала?

– Еге!

– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

– Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.

– Та що се тобi так нiколи припало? – опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.

– Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння… Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!

Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: “Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу”. Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.

Х

Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем’ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п’ятінкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подає рушники а вiн, на сеє понадiявшись, та у Чернiговi аж п’ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись… що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та їхали б до панни хорунжiвни за рушниками… аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: “Що, – каже, – панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п’яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слiпого скрипника на весiллi грати…” Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, і наньмичку Хiврю… вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б’є, мов у скаженого… а далi як кинеться до Хiврi… так би її i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi… та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж завиє, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.

Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись… аж… рип!.. i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпирається.

Ввiйшла, поклонилась та й каже; “Добридень тобi, паниченьку!”

А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.

– Чому таки в тебе нема нiякого порання? – каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на неї, мов скажений. – Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i ов-ва!..

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли її кiсточки, i хто б то їх iз цуциком позбирав, якби Дем’ян Омелянович не розсердивсь за сiї бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що ні за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля такої бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепкує. Вiн би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже: .

– Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт.

Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

– Йо?

– Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на моїй тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, – та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, – коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнчаєшся ; тiльки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?

Як-таки сьому паничевi i не знати конотопської вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд неї, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй їй беркиць й ноги та й просить:

– Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаєте зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр’ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота… Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже…

– Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укоштується, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльної спiвати, та ще й прискакує:

У Дем’янка та батькiв, много,

А рiдного та нi одного.

Та все такi, що напитися,

А нiкому й пожуритися.

Усе такi, що пити-гуляти,

А нiкому та порадоньки дати.

XI

Смутна i невесела убиралася у своїй хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбирається, i не вбирається; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба їй поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п’ять або двi: так от треба їй поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що нi найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко… її так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипається. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав’язує на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

Хто мав поспiшати,

Нехай не вийде з хати,

I щоб до сход сонця

Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

Увiшедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла їй тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п’ятакових до вiнця, хустку руки зв’язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп’яшок i навчила її, що i коли з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали її Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у неї не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i правої скарлюченої руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов’язала їй на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула… палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: “Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця”. Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.

Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: “А геть, нелюбе! “; то Олена її i пита: “Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?” – “Та то я, панночко, пiр’ячко зняла, на кунтушi було прилипло”. То Олена i стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв’язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв’язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: “Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому”. – “Та чого ж вертаться? –каже дружечка – Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш…” – “Отсе справдi, що так, – каже Олена, – таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву”.

Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi – нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонiє, як мак, то побiлiє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до “во утриє iзбивах”, аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то поїздом увiйшов i молодий… Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп’яхом, що вiдьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: “Причепись вп’ять”. Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: “Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш…” – “Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти”, – сказав пан судденко та й потяг її за руку до стiльця, а вже пiп був поєднаний. Не забарились, проспiвали “лозу плодовиту”, окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо.

XII

Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; i як вже була пора, то, одягнувши новi, кримських смушкiв, кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенiя. Приспi-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защiпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сiни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не вiдчиня.

– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!..

– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Дверi суть на празi, а праг на дверях. Востягнiть лишень плямку…

– Так яка тут у чорта плямка? Стiна гола, а дверей катма. От сам додивись!

Кинувсь пан Пiстряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стiна стала перед ним. Шука один, шука – аж употiє, свариться другий i перемiнить його; стане скрiзь обмацувати – нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подiвалися дверi? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всi дзвони передзвонили.

– Видiх, дверi, отверзающиїся сiмо i овамо i се не бi! – так гарчав Ригорович, аж патли на собi рвучи. Далi каже: – А що сотворiмо, пане сотнику? Розверзiм об’ятiя i приступiм на прикосновенiє, дондеже сотворимо совокупленiе.

– Та кажи менi просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а вiн ще письмом очi ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновенiє, осязанiє, сирiч мацанiе. Дадiте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацанiє воспроiзводити круг усiї хати, чи не сокришася де дверi во онiм мiсцi або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От i прийнялися мацати по стiнi. Один iде ув один бiк, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! “Чи є, Ригорович?” – “Нiсть! iщезоша, яко дим”. – “Ходiм дальш”. Вп’ять пiшли. “Чи обрiли, пане Уласовичу?”-“Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й “достойно” дзвонять. А! морока та й годi!..”

Облапають усю хату, зiйдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розiйдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зiйдуться.. нема! вже б радi хоч би вiконце намацать, так i те кат його зна де дiлось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сiв на долiвцi та давай уголос:

“Вже досi i вутреня вiдiйшла, а мене панна хорунжiвна дожидалась-дожидалась та, може, вже i додому пiшла. Ой лелечко, лелечко!” А пан Пiстряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями i тiльки що хотiв щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип дверi!.. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська вiдьма, що сама таку мару на них напустила i дверi вiд них сховала. От i загомонiла на них:

– Чи ви подурiли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вiнчатись? Але затого вийдуть з вутренi, i молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

– Ох, тiтусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсiм бiда.

– Смущенiє велiє учинися, – сказав Ригорович, спiдлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сiя двер, з ню же проiзведенiє сотворяєть увесь род чоловiчеський, бисть погибшая; i се паки обрiтеся, но како? не вiм!

– Розкажи ти, пане Микито, менi по-людськи, а його нiхто не второпа. Що тут з вами за привиденiє було? – так питала Явдоха, буцiмто i не знала нiчого.

– Тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його i розказати. Хтось було дверi в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробi кричати, а ти тут i ввiйшла.

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже вiдьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Iди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дiвку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тiльки бери ту, що стоїть на рундуку, бiля куни, та у руках червону макiвку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, i на Олену, хоч її i побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з макiвкою твоя. Бач, прибiгла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злiша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе дверi викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцiмто вона i слiпа, i крива, i чирякувата, i коростява, i буцiмто вона зовсiм не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посмiялася над нами. Вiнчайся’смiливо; а як прийде вiд вiнця, так я усе злеє вiдверну i її, стару суку, прожену. Бiжiть же швидше. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дякiвськй та й сказав сам собi: “Догадавсь!”

От нашi хлопцi, подякувавши Явдосi усяк за своє, мерщiй пiшли собi. Поки дiйшли до церкви, аж вже усi повиходили, тiльки самi попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свiчечки мiняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом i духу не зосталося. А Солоха стоїть собi на рундуку, бiля куни, макiвку у руках мне i жениха жде. Пан Микита на неї зирк! так у нього у животi i похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї та, здохнувши важко, i каже:

– Що то за проява стоїть?

-Мню, – каже писар, – яко сiя єсть єдиная iз семидесяти дщерей царя Iрода, їх же вiн, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, i прочиї їм же нiсть числа, Аз же мню…

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи дiло. Чи це перевертень, чи се вона справдi така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжiвну, Йосиповну, пре-велелiпную дiвицю, єгда же разсмотрю її грiховними, плотськими очима, то обрiтаю її iз’їдомою паршами паче усiх мерзостей усього лиця землi. Аз же мню, яко сiє єсть обаванiє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, еже устрої посмiяння ради тресугубо-анахтемськи проклятої вiдьми київської.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та берiть, добродiю. Аще совiсть не зазрить, берiть. Сотворiте совокупленiє, а по совокупленiї усякої обаванiє iщезаєть, яко дим, i расточається, яко прах перстний.

От пан Уласович пiдтяг живiт та пiдiйшов до Солохи та й каже:

– Чи не соiзволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха i загугнявила:

– Соiзволяю.

Мерщiй побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, i ввiйшли у церкву та до стiльця.

Не забарились i їх обкрутити. Панотець і каже: “А поцiлуйтесь!” Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощiв i викинув поповi аж п’ять алтин, та усе денежками, і пiшов з своєю молодою у Безверхий хутiр. А старший боярин, пан Пiстряк, кишки рве зо смiху, та бiга по селу, та збира свiй поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

XIII

Смутний i невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторi, бiля панських хат, дивлячись, що панна хорунжiвна, Олена Иосиповна, сидить на посадi з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а бiля нього стоїть… Солоха! Дiвка гарна,, чепурна, одягна… бо що було на нiй до вiнця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорца, дiрява, розхристана, i тiльки що шматком старої плахти зап’ялась та й годi. От усе убрання на нiй! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська вiдьма, за той бешкет, що вiн їй на рiчцi i над рiчкою при всiй громадi зробив. А й не вiн же то, коли по правдi сказати; то поравсь з нею пан Пiстряк; вiн i пана сотника на се навiв; ну, та знаєте, що на свiтi усе так iде: що писар збездiльнича, так йому i нiчого; а суддя здуру, не знаючи дiла, пiдпише, так вiн i у вiдвiтi; на ньому усе лихо i складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько i розуму не приложить, що йому теперечки на свiтi й робити! Забiг би на край свiту, та уже шлюбу не розiрве: казав-бо при вiнчаннi, що “не покину її аж до смертi”. А як гляне у вiкно, – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспiвують вже не так, як учора, замiсть Микитки та вже Дем’янка, а слiпий скрипник, сидячи у сiнях, що е духу скрипить Дербенський марш, а бiсова вiдьма, Явдоха Зубиха, замiсть матерi сидить у червоних юхтових чоботах з пiдковами у п’ядь, а на головi кибалки, що усе-то зять, пан Халявський, надарував, та ще вона визирне до нього у вiконце та й глузує над ним: так аж об поли б’ється руками i зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути i своє боярство i притулитися до чужого весiлля, бо бачив, що тут i страва усяка мудра, i горiлки багацько, i поштують наподряд усiх, не розбираючи, хто першу п’є, а хто вже i п’яту. Пiткнувсь було, так йому i чарки понюхати не дали, i у хату ходу не дали: “Іди, – кажуть, – собi на своє весiлля”. От вiн подумав, що, каже, “живе покину, а мертвого пiду ськати”, плюнув їм через порiг та й пiшов до свого доїзду.

От їх дружно зiбрав усiх i каже:

– А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дiло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякої наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.

Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе… i теє… а тут довелось лягати на своїй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмич-ку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла. А сидячи на посадi з своєю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi…

Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев’язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i є стьожка, є й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко… на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!

Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: “Сякий-такий, а вiн є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки своє коли-небудь вiддячить”. От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: “Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милостi? Та голоснiш читай!”

Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка їх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та їй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити…

Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: “От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте”.

Та й – перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотнi узяли судденка, Дем’яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: – “Дарма! пiдiб’юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?”

– Я! я! я! я! – заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви їсти, що на обiд понаварювали.

Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!

XIV

Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив…

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович. – Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя!

– А менi що за нужда? – казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякої порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся.

– Не возпом’яни моїх первих беззаконiй, друже! Нинi i аз грiшний у просторi содержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пiстряк по-своєму, по-письменницьки, i розказав, як вiн прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотнi, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, i як той, каже, “воззрiв на нього гордям оком i нечистим серцем, аки на пса смердяща”, i звелiв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такiм i об такiм дiлi. Ригорович захотiв помудрувати i, щоб з першої пори зануздати пана сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писаревi: “Не так!”, а писар йому ув одвiт:

“Так! я вже знаю, що по-моєму лучче буде!” Пан сотник крикнув: “Пиши по-моєму!” а писар каже:

“Я на те писар, я знаю, як i що треба!” Як же пан сотник розлютується, як крикне:. “Так ти вже не писар, сякий-такий сину!” – i почав коренити i батька, i матiр, поперед Забрьошиних, а далi й Пiстрякових, i ввесь род їх, а далi самого Пiстряка лаяв-лаяв на всi боки, та в потилицю вигнав його з хати, i змiнив його з писарства, а намiсть цого настановив пiдписчого, хлопця, блазня, “єго же, – так закiнчив Пiстряк, – не єдиножди за возлобiа чухрав i по лядвiям поруганiє чиних”.

– Скажи менi на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович, – хто се нам таку пакость укрутив?

– Оле менi! – здихнувши, казав Пiстряк. – Враг рода чоловiчеського, Явдоха Зубиха, великоiменитая вiдьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетiв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла i панну хорунжiвну, нинi паню Халявську; та ще – ох! – i сотничку, воєже би iмiти непреткновенноє намiренiє соїтися з тобою у брак; вона i до убитку тебе препроведе; вона i глумленiє над нами вчинила, похитивши в нас дверi; вона преврати гнусообразную твою пану Солоху – нехай здорова буде! – замiсть лiпообразної панни Олени i одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть i вина, i причина, i предмет. А все сiє учини ув отмщенiє за поруганiє над лядвiями єя. Вотще ми її, друже, замiсть прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку i митарку, у пещi халдейськой!

– Так подаймо на неї лепорт! – казав Забрьоха. – Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позмiняли та ще мене на Солосi оженили. Нехай її посадять у колоду…

– Овва! – здихнув Ригорович i каже: – Не iмать нинi властi над нею нiхто. Панi сотничка учинила їй парчеве возглавiє, сирiч очiпок, i нову намiтку, i плахту; а пан сотник Халявський пристави до її раба i даде коня, i месника, i дiлателя, щоб i дрова рубав, i воду возив, i кота годував. I дана їй власть на усьому лицi земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цiлоє врем’я i полвременi.

– Так, знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрi, до себе в гостi. Перш, почастуєм, а далi надаєм тусанiв, i щоки їй попiб’єм i зуби останнi повибиваєм.

– Плюнь, друже, на сiю Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде пане i обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович i гукнув на Солоху, а вона їм уточила i унесла, чого треба було. Стали кружати. Пови-цiджувавши гарненько скiльки там носаток, з журби ледве розiйшлись по хатам. I пiсля того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нiчого їм було бiльш робити… Минулося панство!

ЗАКIНЧЕНIЄ

А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра – коли знаєте; i вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотбпi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там… якось-то… гм! проброїла… не знаю, що i як… тiльки мужик їй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе….

Усiм же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі – щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн є начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписує у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесної сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх!

Пiстряку Ригоровичу – щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив їм бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки.

I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування – та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її реп’яхи та кiсточки сушеної жаби, так воно усе i пало прахом.

А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був їй i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до неї люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв її не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського “мiнили, так i на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, – так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт її розходився та нявчить за нею скiльки є духу… От там-то не страшно було!.. Далi зiрвали стелю… тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над неї, крилами махнув… тут їй i амiнь… тiльки зуби вискалила!.. а кiт так i лопнув,, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.. Нiкуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть!

От вам i конотопська вiдьма!