📖 Ніч перед Різдвом | Микола Гоголь 👁️ 76

Минувся останній день перед Різдвом. Прийшла зимова ясна ніч. Зазорилося. Місяць пишно виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб весело було всім колядувати та Христа прославляти.

Мороз брався дужче, як ізрання; зате кругом було так тихо, що за півверстви чулося, як рипить мороз під чобітьми. Ще жоден гурт парубоцький не проявлявся попід вікнами; тільки місяць зазирав крадькома до хат, мовби виманював дівчат, які прибиралися та чепурилися, щоб хутчій повибігати на рипучий сніг. Аж ось в одній хаті з комина посунув дим і хмарою пішов по небі, а разом із димом верхи на мітлі вилетіла відьма.

Якби на той час проїздив був сорочинський засідатель трійкою громадських коней, у шапці зі смушевим обводом, на кшталт уланський зробленій, у синім кожусі, підбитім чорним смушком, із нагаєм, з біса мудро сплетеним, що ним має за звичай підганяти свого машталіра, то він би запевне помітив її, бо ж від сорочинського засідателя жодна тобі в світі відьма не заховається. Він же достеменно знає, скільки в якої молодиці свиня водить поросят, а скільки лежить у скрині полотна, та що саме зі своєї одежини й майна заставить добрий чоловік святої неділі у шинку. Та сорочинський засідатель таки не проїздив, і яке ж йому діло до чужих, – свою волость має. А відьма тим часом знялася так високо, що ледве манячила чорною цяткою вгорі.

І де тільки з’являлася цятка, там зорі одна по одній щезали на небі. Незабаром відьма назбирала їх повний рукав. Чотири чи три ще блимало. Коли це з іншого боку з’явилася друга цятка, побільшала, почала розтягатися, і була то вже не цятка. Низький на очі, хай би він наклав на ніс замість окулярів хоч би й колеса з комисарової брички, і тоді не розпізнав би, що воно за проява. Спереду достоту німець вузенький писочок, що безнастанно вертівся на всі боки та нюшкував усе, що тільки траплялося, закінчувався, як і в наших свиней, кругленьким рильцем; ніжки були такі тоненькі, що коли б такі Яреськівському голові, то він потрощив би їх за першим козачком. Зате ж іззаду було воно достеменно губернський стряпчий у мундирі, бо теліпався в нього хвіст, такий гострий та довгий, як теперішні фалди в мундирах; хіба тільки по цапиній борідці під писком, та по невеличких ріжках, що стирчали на голові, та що був увесь не біліший од сажотруса, можна було здогадатися, що не німець то, й не губернський стряпчий, а от собі чорт, якому остання ніч зосталася блукати на білім світі та під’юджувати на гріхи добрих людей. Узавтра ж, тільки що вдарять перші дзвони до заутрені, помчить він неоглядки, хвоста підібгавши, до свого барлога.

Тим часом чорт закрадався потихеньку до місяця і вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув її назад, мов опечений, поссав пальці, подригав ногою і забіг з другого боку та знову ж таки відскочив і відхопив руку. Але ж, хоч і як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своїх витівок. Прискочивши, раптом схопив він місяця вобіруч, гірко кривлячись та дмухаючи перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своєї люльки; аж тоді сховав похапцем до кишені та й побіг собі далі, мов і не він.

У Диканьці ніхто не чув, як чорт украв місяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як місяць із доброго дива танцював на небі, і божився та присягався на тому перед усім селом, однак миряни лише кивали на те головами і навіть брали його на сміх.

Яка ж то була притичина чортові на таке беззаконне діло? А ось яка: він знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де мають бути: голова, приїжджий з архиєрейської півчої дяків родич у синьому сурдуті, який брав щонайнижчого тобі баса; козак Свербигуз і ще дехто; де, опріч куті, мала бути варенуха, шапранівка та багато всякої страви.

А тим часом Чубова дочка, на все село красуня, зостанеться вдома, а до неї запевне прийде коваль, здоровань і хлопець хоч куди козак, що осоружніший був чортові, ніж панотця Кіндрата проповідь. На дозвіллі коваль малярував, і вславлено його за найкращого маляра на всю околицю. Ще як жив покійний сотник Л…ко, то навіть він навмисне закликав його до Полтави фарбувати дерев’яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував і всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ.

Богобоязливим бувши чоловіком, він не раз малював ікони, та й тепер ще можете знайти в Т… церкві його євангеліста Луку. Але все перевершив він, як змалював у церкві на стіні, у правому притворі, святого Петра в день Страшного Суду, з ключами в руках, що виганяє з пекла нечисту силу. Переляканий чорт на тій картині метушився на всі боки, прочуваючи свою загибель, а визволені з неволі грішники лушпенили та ганяли його батогами, поліняччям та чим запопадя. Коли майстер працював над тією картиною і малював її на великій дерев’яній дошці, чорт з усієї сили намагався перебивати йому, штовхав під руку, вихором здіймав із горна в кузні попіл і засипав ним картину; а проте роботу закінчено, дошку внесено до церкви і вправлено у стіну в притворі, і відтоді чорт заприсягся мститися на ковалеві.

Одна тільки ніч була ще йому блукати по білім світі; але й цієї ночі він метикував, як би то зігнати на ковалеві свою злість. Отож він і наважився вкрасти місяця, надіючись на те, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а від хати до дяка не так і близько: до нього йти було поза селом, проз вітряки, проз цвинтар, минаючи провалля. Ще місячної ночі варенуха та шапранівка, може, й заманили б Чуба. Але такої темряви хай би хто спробував стягти його з печі та виманити з хати! А коваль, що здавна жив із ним у незлагоді, хоч і який був дужий, не насмів би нізащо прийти до дочки, як той удома.

Таким от побитом, скоро чортяка сховав до своєї кишені місяця, враз по всьому світу зробилося так темно, що не кожне знайшло б дорогу й до шинку, не те що до дяка. Відьма, опинившися зненацька в темряві, скрикнула. Тут чорт, підсипавшись до неї бісиком, підхопив її під руку і взявся нашіптувати на вухо те саме, що звичайно усій жіноцькій породі нашіптують. Дивні дива творяться в нас на світі! Все, що тільки живе на ньому, все те намагається перехоплювати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргороді самий тільки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все мале чиновництво носило кожушанки непокриті. А тепер і засідатель, і підкоморий відсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушків, сукном криті. Канцеляриста та волосний писар позаторік понабирали китайки синьої по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі пейстинові на літо штани та гарусову камізельку в пасочки. Одне слово, все пнеться в люди! Коли ці люди тікатимуть від марної марноти! Можна побитись у заклад, що багато найдеться таких, яким буде навдивовижу бачити чорта, як той і собі туди ж чимчикує. Найприкріше те, що він, певне, себе за красеня має, дарма що вся постава – глянути сором. Пика, як каже Хома Григорович, мерзота над мерзотами, а проте й він не від того, щоб у гречку скакати. Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже побачити, що там коїлося далі між ними.

– То ти, куме, кажеш, що не був іще у дяка в новій хаті? – мовив козак Чуб, виходячи з дверей своїх, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині дядька, оброслого бородою; видно було, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї скісок, якими звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. – Там тепер буде славна пиятика! – провадив Чуб далі, оскиряючись задоволено. – Аби-но тільки нам не спізнитись!

Теє кажучи, Чуб поправив пояса, що тісно підперізував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулаці батога – страх та кару для в’їдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…

– Що за дідько! Глянь, глянь-но, Панасе!..

– А що? – мовив кум і підвів голову теж догори.

– Як то що? Та ж місяця нема!

– Що за недобра мати! Таки й справді нема місяця.

– То ж бо й воно, що нема! – врубав Чуб, трохи сердитий на кумову завсідню байдужість. – Тобі, бачиться, й за вухом не свербить.

– А що я маю робити?

– І треба ж було, – провадив далі Чуб, утираючи рукавом вуса, – якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини перехилити, устромити свого носа!.. Далебі, наче на сміх… Зумисне, сидячи в хаті, заглядав у вікно: ніч гарна навдивовижу! Ясно, сніг вилискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг ступити за поріг, і на тобі, хоч в око стрель! Щоб йому всі зуби поламалися у сухий гречаник.

Чуб довго ще буркотав та лаявся, а тим часом роздумував, що б його почати. Йому он як хотілось розбалакатися про всячину в дяка, де, напевне, сиділи вже й голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив щодва тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися зо сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це, щоправда, було дуже принадне; але нічна темрява привертала його до тих лінощів, у яких так щиро кохаються всі козаки. Як би то було гарно тепер лежати, підібгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та крізь п’янку дрімоту слухати колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами! Він би, напевне, зважився на теє, коли б був сам, але тепер удвох не так нудно і страшно йти серед темної ночі, та й не хотілося таки виказати себе перед кумом ледарем чи боягузом. Налаявшись, звернувся він знову до нього.

– Так таки й нема, куме, місяця?

– Нема.

– Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки! У тебе, куме, добряча табака! Де береш?

– Та де вона в біса добряча! – відповів кум, зачиняючи березову табакерку, цяцьковану візерунками. – Стара курка й та не чхне!

– Пам’ятаю, – провадив Чуб своєї, – мені покійний шинкар Зозуля привіз був якось нюхачки з Ніжина. Що то була за табака! Славна була табака! Ну, як же, куме, що будемо робити? Надворі ж бо темнота.

– Про мене, лишаймося хіба вдома, – мовив кум, беручись за закрутку в дверях.

Якби кум був не сказав цього, то Чуб, мабуть, зважився б зостатись, але тепер його ніби щось під’юджувало йти наперекір.

– Таки ні, куме, ходім! Так не годиться, треба йти!

Сказавши це, він уже й розгнівався на себе, нащо сказав. Йому було дуже неохота плентатись такої ночі; та його потішало те, що він сам умисне цього захотів і вчинив не так, як йому раджено.

Кум, не подавши ані знаку досади, як людина, що їй байдужісінько, чи то вдома сидіти, а чи з дому податися, оглянувся кругом, почухав пужалном плечі, і двоє кумів помандрували далі.

Тепер погляньмо, що робить, сама зоставшися, дочка-красуня. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світі, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї мовилося, і вередлива була, як кожна красуня. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомусь капоті чи що, то порозганяла б усіх своїх прислужниць. Парубки впадали за нею табунами, але, стративши терпець, кидали помалу й лицялися до інших, не таких примхливих. Тільки один коваль був завзятущий та не кидав своїх зальотів, хоч і з ним поводились анітрохи не краще, як з іншими.

Як батько вийшов з хати, Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олив’яній оправі дзеркальцем і не могла намилуватися з себе.

– І чого це надумано славити про мене, буцімто я гарна? – казала вона ніби знехотя, аби тільки хоч про що-небудь побазікати з собою. – Брешуть люди, я й зовсім негарна!

Але майнуло в дзеркалі свіже, жваве, дитинно-юне личко з блискучими чорними очима та невимовне звабливою усмішкою, що вогнем пекла душу, – і виступила навіч уся тих слів несправедливість.

– Хіба, може, й справді чорні брови та очі мої, – провадила красуня, не випускаючи дзеркальця, – такі гарні, що вже інших і на світі немає? Та й яка краса у цьому кирпатенькому носі, і в щоках, і в губах? Буцімто гарні мої чорні коси? Ой! Інший злякався б їх увечері: вони мов довгі гадюки, переплелись та обвилися круг голови. Я бачу тепер, що й зовсім не гарна! – І, помалу відхиляючи від себе дзеркало, скрикнула: – Ні, таки вродлива! Ой, яка вродлива! Диво дивне! Яку ж радість дала б я тому, чия буду жінка! Як же милуватиметься мною мій чоловік! Він і пам’ять стратить! На смерть зацілує.

– От так дівчина, – прошепотів, увійшовши тихо, коваль, – і чваниться вона не так, щоб дуже. Може, з годину яку стоїть, видивляючися в дзеркалі, надивитися не може, ще й вихваляє себе вголос!

– Таке-то, парубки! Чи я ж вам до пари? Погляньте-но на мене, – провадила гарненька кокетка, – як я павою виступаю; сорочка в мене червоним шовком вишита. А стрічки на голові! Вам і довіку не бачити пишнішого брузументу. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий хлопець у світі.

І, усміхнувшись, обернулася вона та й побачила коваля…

Скрикнула й суворо стала перед ним.

Коваль і руки опустив.

Тяжко сказати, що було на чарівному, смаглявому дівочому личку. І суворість була, і крізь суворість проглядало якесь глузування з запамороченого коваля; і ледве помітно зрожевіло личко з досади; і все це так переплелося й таке було невимовне гарне, що обцілував би її мільйон разів, – от усе, що тоді можна було найліпшого вчинити.

– Ти чого прийшов сюди! – так почала Оксана. – Може, хочеться, щоб випровадила за поріг лопатою? Ви всі майстри до нас підсипатися. Миттю пронюхаєте, як батьків удома нема. Е! Знаю я вас! Що, скриня моя готова?

– Буде готова, моє серденько, таки по святах буде готова. Аби ти знала, скільки навовтузився я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ж і ніяка попівна не матиме такої скрині. Залізом окував таким, що не клав і сотникові на тарадайку, як ходив на роботу до Полтави. А розмалюю! Всю околицю біленькими своїми ніжками сходи, не знайдеш такої! По всьому полі покладу квіти червоні й сині. Як жар, горітиме. Не гнівайся ж на мене! Дозволь хоч поговорити та хоч глянути на тебе!

– Хто ж боронить – говори й дивись!

А сама сіла на лаву і знову заглянула в дзеркало та взялася чепурити свої коси. Глянула на шию, на нову сорочку, шовком шиту, і ледве примітне милування собою самою проглянуло на устах, на свіжих лицях і в очах посвітилося.

– Дозволь же й мені коло тебе сісти! – мовив коваль.

– Сідай, – відповіла Оксана, а на устах та в радісних очах бриніло ще те саме чуття.

– Ясочко моя, зоре моя, Оксано, дозволь же поцілувати тебе, – сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе, сподіваючись поцілунка, та Оксана відхилила свої щоки, що вже от-от не торкав він губами, і відіпхнула його.

– Ще чого тобі захотілося? Йому як мед, то й ложкою! Геть від мене, в тебе руки шорсткіші од заліза. Та й сам ти димом пропахся. Мабуть, геть чисто вимастив мене сажею.

На цім слові піднесла дзеркало та й стала знову перед ним чепуритися.

“Не любить вона мене, – думав собі, голову звісивши, коваль. – Їй усе забавки; а я стою перед нею, мов дурень той, і очей не можу одвести. І все так-о стояв би перед нею, і повік не зводив би з неї очей! Пишна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона любує тільки сама з себе, мучить мене, безталанного, а я за журбою й світа не бачу; а я її так люблю, як ніхто на світі не любив і не любитиме ніколи”.

– Чи це правда, що мати твоя відьмує? – промовила Оксана й засміялася, і коваль почув, як у ньому все засміялося всередині. Від того сміху тьохнуло серце й тихо заграли жили, а разом і сердито йому стало на душі, що несила його обцілувати це милим сміхом осяяне личко.

– Що мені мати? Ти в мене і мати, й батько, і все, що тільки є у світі найдорожчого. Коли б мене прикликав цар та й сказав: “Вакуло, ковалю, проси всього, що є найкращого у мене в царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і куватимеш ти срібними молотами”. “Не хочу, – сказав би я цареві, – ні самоцвітів дорогих, ні кузні золотої, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!”

– Чи ти бач який! Тільки ж батько в мене сам не впустить рака з рота. Ось побачиш, коли твоєї матері не посватає, – мовила, хитро усміхнувшись, Оксана. – А дівчата чогось не йдуть усе… Що воно за знак? Давно б час колядувати. Мені вже нудно стає.

– Господь із ними, моя кралечко!

– Овва! З ними, певно, прийдуть і парубки. Ото заведеться гульня! А скільки-то вже сміховини всякої наплетуть, тільки здумати!

– То тобі весело з ними?

– Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! Стукнув хтось, чи не дівчата з парубками?

“Чого мені більше сподіватися? – сказав коваль сам до себе. – Глузує вона з мене. Я не кращий у неї за іржаву підкову. Та коли ж так, то не діжде інший насміятися з мене. Нехай-но тільки помічу добре, хто їй більше від мене до вподоби, то я одучу…”

Гуркіт у двері та голос: “Відчини”, що лунко розлігся на морозі, урвали його думки.

– Стривай, я сам відчиню, – сказав коваль і вийшов у сіни, намисливши нам’яти боки з тієї досади першому, хто б тільки нагодився під руку.

Мороз узявся дужче, і вгорі так стало холодно, що чорт стрибав з однієї ратички на другу та хухав у кулак, аби хоч як-небудь одігріти закоцюблі руки. Не штука, правда, і змерзнути тому, хто товкся день у день по пеклі, де, звісна річ, не такий холод, як у нас зимою, і де, наклавши ковпака та ставши проти огнища, немовби справжній кухмайстер, підпікав він грішників із такою втіхою, як ото господиня смажить об Різдві ковбасу.

Відьма й сама почула холод, дарма що тепло була вдягнена. А через те, піднявши руки вгору, одставила ногу та, прибравши такої постави, як людина, що мчить на ковзанах, жодним суглобом не зворухнувшись, спустилася повітрям, як крижаною горою, – і простісінько в комин.

Чорт тим самим ладом побрався слідом за нею. Але що ця тварюка прудкіша за всякого дженджика в панчохах, то й не диво, що він наїхав на шию своїй коханці при самім отворі димаря, та й опинилися обоє в просторій печі поміж горшками.

Мандрівниця відхилила потихеньку заслінку, щоб глянути, чи не наскликав часом син її Вакула гостей до хати, та, побачивши, що нікого не було, тільки мішки валялися серед хати, вилізла з печі, зняла теплого кожуха, причепурилася, і хай би хто сказав, що вона тільки-но їздила на мітлі.

Ковалевій Вакуловій матері було не більше як літ сорок. Не те, щоб гарна, та й не погана була собою. А проте, як його й бути гарною, такі літа мавши. Вміла вона, одначе, так причаровувати до себе найстатечніших козаків (а їм, до слова казавши, не так і кортіло за красою), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никихворович (звичайно, як дячихи вдома не було), і козак Корній Чуб, і козак же Касян Свербигуз. І нема що казать, уміла таки з кожним обійтися. Жодному з них і на думку не спадало, що має під боком іншого. Чи йде богобоязливий дядько, чи шляхтич, як то себе козаки узивають, у кобеняк з відлогою убравшися, в неділю до церкви, або ж як бува негода – до шинку, як же тут його не завітати до Солохи на масні зі сметаною вареники та не побаляндрасити в теплій хаті з охочою до розмови та запопадливою господинею? Отож шляхтич зумисне загинав на те доброго гаку, перше ніж добувався до шинку, а казав – заскочив по дорозі. А піде, бува, Солоха у свято до церкви, в яскраву плахту з китайчатою запаскою вбравшися, а поверх ще й синю юпку з понашиваними ззаду золотими вусиками надіне, та й стане тобі просто правого криласа, то дяк уже, далебі, закашляється і прищулить мимохіть очі у той бік. Голова візьме крутити вуса, закладе за вухо оселедця й до сусіда промовить:

– Ех, та й молодиця ж! Чорт, а не молодиця!

Солоха вклонялася кожному, і кожне думало, що то йому самому. Проте, хто охочий у чужі діла встрявати, одразу ж і постеріг би, що Солоха найпривітніша була до козака Чуба. Чуб був удівець, вісім скирт хліба завше стояли в нього коло хати. Дві пари добрих волів усе висовували голови з плетеного лісою хліва й ревли, забачивши на вулиці куму-корову чи дядька-бика буцматого. Цап бородатий дерся аж на стріху та деренчав звідти дерзким голосом, мов городничий, дражнячи на подвір’ї індиків, та обертався задом, побачивши своїх ворогів – хлопчаків, що збиткувалися з його бороди. По скринях у Чуба лежало багато полотна, жупанів та стародавніх кунтушів із золотими брузументами: небіжка дружина його була чепуруха. У городі, опріч маку, капусти, соняшників, засівалося щороку дві грядки тютюну. Солоха не від того була, щоб приєднати все це до свого хазяйства, наперед міркуючи, який вона дасть йому лад, коли прибере до своїх рук, і ще більше припадала до старого Чуба. А щоб, бува, якимось-то чином її Вакула не підсипався до дочки його та не спромігся прибрати собі до рук усе чисто, а тоді вже й, певна річ, не підпустив би її ні до чого втручатися, вдалася вона до світового засобу всіх кумась, що під сорок мають, – себто якомога частіше сварити Чуба з ковалем. Отож, може, через ті всі хитрощі та мудрощі й вийшло, що старі баби, а надто як випивали десь на веселій забаві зайву чарку, почали де-не-де подейкувати, що Солоха нестеменне відьма; що Кізяколупенків парубок таки бачив у неї хвостика ззаду, от не більшого за звичайне веретено; що вона у позатой четвер чорною кішкою дорогу перебігла; та що до попаді якось прибігла свиня, закричала півнем, нап’яла на голову отця Кіндрата шапку та й побігла назад.

А до того ж, саме як баби про це розводилися, прийшов такий собі чередник Тиміш Коростявий. І він нагадався оповісти, як то літом, перед самою петрівкою, коли в хліву спати заліг, соломи під голови підмостивши, він вочевидячки бачив, що от відьма, сама простоволоса, в одній сорочці, та почала корови доїти, а він ані з місця – таке вона йому вчинила, та ще й губи ізмастила чимсь таким бридким, що він після того плював цілісінький день. Однак цьому всьому не дуже б то й віри йняти, бо один тільки сорочинський засідатель зможе побачити відьму. Того ж то всі значні козаки тільки рукою махали, таке зачувши. “Брешуть, сучі баби!” – казали вони на це.

З печі вилізши та обсмикавшися, Солоха, хазяйкою доброю бувши, давай прибирати та все на своє місце ставити; а мішка не чіпала: “Це Вакула приніс, нехай же сам і виносить!”. А чорт тим часом, ще в комин залітавши та якось-то ненароком обернувшися, уздрів Чуба, з кумом попліч, вже від хати далеченько. Він миттю вилетів із печі, перебіг їм дорогу та й ну розкидати з усіх боків кучугури примерзлого снігу. Знялася метелиця. Забіліло над землею. Сніг крутився туди й сюди мереживом, наміряючись позаліплювати очі, рота й вуха перехожим. А чорт подався знову до комина, добре тямлячи, що Чуб із кумом повернеться назад, заскочить коваля та й, звісно, так уже його почастує, що той довгенько не подужає пензля в руки взяти та малювати дошкульні оті потвори.

Коли ж і справді: тільки-но закурилася метелиця, а вітер почав різати просто в очі, як Чуб уже й розкаявся і, насуваючи відлогу дужче на голову, заходився частувати лайкою себе, чорта й кума. По правді сказати, він тільки вдавав лютого. Метелиця вельми його втішала. До дяка було ще у вісім разів далі, як вони пройшли. Подорожні повернули назад. Вітер віяв їм у потилицю, але крізь хуртовину де ж було щось побачити!

– Стривай-но, куме! Не туди ми йдемо, здається, – мовив Чуб, трохи одійшовши. – Я не бачу жодної хати. Оце-то метелиця! Зверни-но, куме, трохи он туди, чи не натрапиш, бува, на дорогу, а я тим часом тут пошукаю. Ну й понесла ж нечиста сила на таку хугу! Не забудь гукнути, як дорогу знайдеш. Ото яку купу снігу напустив сатана у вічі!

Дороги проте не було видно. Кум, набік одійшовши, плентався в халявистих чоботях туди й сюди, аж натрапив таки просто на шинок. Зрадівши вельми з такої знахідки, він забув про все на світі, обтрусився від снігу та й увійшов до сіней, а що кум зостався там десь на вулиці, йому й з голови випало.

Чубові тим часом іздалося, буцім він знайшов дорогу. Ставши, він узявся був кричати з усієї сили, але кум не надходив, і він поклав брести сам. Пройшовши трохи, побачив він свою хату. Величезні замети лежали круг неї й на покрівлі теж. Б’ючи одна об другу закоцюблими руками, він почав грюкати в двері та гукати по-хазяйському на дочку, щоб відчинила.

– Чого тобі тут треба? – зозла крикнув, виходячи, коваль. Впізнавши ковалів голос, Чуб трохи поступився назад. “Ей, ні, це не моя хата, – бубонів він сам до себе. – До моєї хати не забреде коваль. Знов же таки, як добре придивитися, то й не ковалева. Чия б же то була хата? От тобі й на! Не розшолопав. Та це ж Левченка кривого, що недавно жінку молоду взяв. То ж тільки в нього хата схожа на мою. Не дурно мені ще й зразу трохи дивно здалося, що так скоро прийшов додому. Коли ж Левченко сидить тепер у дяка, це я добре знаю, звідкіля ж тоді коваль?.. Е-ге-ге! Та він учащає до його молодиці. Ось воно що! Гаразд… тепер я все чисто знаю”.

– Хто ти такий і чого товчешся під дверима? – крикнув коваль ще сердитіше, підійшовши ближче.

“Ей ні, краще не признаватися, хто я такий, – подумав Чуб. – Ще наб’є, чого доброго, клятий виродок!”

Та й відповів, змінивши голос:

– Це я, чоловіче добрий, прийшов вам на втіху поколядувати трохи попід вікнами.

– Забирайся к бісу зі своїми колядками! – люто крикнув Вакула. – Чого ж ти там стоїш? Чуєш, зараз же мені забирайся геть!

Чуб і сам уже мав цю розумну гадку, але й образливо йому стало слухати ковалевого наказу. Здавалось, якась нечиста сила штовхала його сказати щось наперекір.

– Що це ти справді розкричався? – мовив він тим самим голосом. – А я хочу колядувати та й годі!

– Еге! То словами тебе не вгамуєш… – І по цій мові Чуба боляче вперіщено по плечах.

– То ти, як бачу, заводишся й битись! – промовив він, трохи відступаючи назад.

– Геть звідси! Геть! – гукав коваль, даючи Чубові другого стусана.

– Та що ж це ти? – сказав Чуб голосом, що виказував і біль, і злість, і непевність. – Ти, бачу, не на жарти б’єшся, ще й таки боляче б’єшся!

– Ану, геть! – гукнув коваль і грюкнув дверима.

– Чи ти ба, який хоробрий! – казав Чуб, зоставшися на вулиці самотою. – Ану тільки підійди! Ач, який знайшовся! Ото велика цяця! Думаєш, я на тебе управи не знайду? Ба, ні, голубчику, я піду, піду й до комисара. Я тобі таки добре взнаки дамся! Не подивлюсь я на тебе, що ти коваль та й маляр іще. А які ж там, одначе, спина та плечі? Запевне, синці є. Мабуть, добре таки набив превражий син. Шкода, що холодно та й кожуха скидати не хочеться. Стривай же, бісів ковалю, чорти б тебе лупили, ще й твою кузню, ти в мене ще попотанцюєш! Ну, клятий же шибеник! Але от що: його тепер нема вдома. Солоха, мабуть, сама сидить. Гм… воно звідси й недалечке… Хіба й справді піти? Час тепер якраз такий, що нас ніхто не застане. Може, й теє, можна буде… Ну й бив же, клятий коваль!

Тут Чуб, почухавши собі спину, рушив у другий бік. Розкоші, що він сподівався, простуючи до Солохи, применшили біль, і навіть мороз, що гуляв улицями так, аж чути було його тріск крізь висвисти завірюхи, здавався нестак дошкульний. Часами на його обличчі, де бороду та вуса метелиця намилила снігом, од усякого цирюльника вправніше, що ото, мов кат, хапає свою жертву за носа, проступала півсолодка міна. Одначе, коли б сніг не манячив з усіх боків перед очима, довго можна було б іще бачити, як Чуб ставав, чухмарив спину, промовляв: “Ну, та й набив же клятий коваль!” – і знову рушав далі.

Саме тоді, як верткий, із хвостом та з цапиною борідкою, дженджик літав то з комина, то в комин, ладівниця з украденим місяцем, що була в нього при боці на черезплічнику, якось ненароком зачепилась у печі та й розкрилася, і місяць, ухопившися нагоди, випурхнув із Солошиного комина та плавко здійнявся на небо. Зробилося ясно. Завірюхи наче й не було. Сніг замерехтів, мов широке сріблясте поле, і засіявся весь кришталевими зорями. Мороз пересівся. Парубочі й дівочі гурти повиходили з мішками. Залунали пісні, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Місяць аж горить! Важко й розказати, як любо вештатися такої ночі між дівчатами, поміж співочою та сміхотливою юрбою, чи поміж парубками, охочими на всякі жарти та витівки, які тільки може навіяти ця весела ніч. У добрім кожусі тепло, лиця аж пашать на морозі, а на пустощі сам дідько підбиває.

Дівочі гурти з мішками вдерлися до Чубової хати, обступили Оксану. Галас, регіт, балаканина приголомшили коваля. Всі наввипередки хапалися оповісти красуні якусь новину, викладали з мішків та хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, що вже чимало наколядували. Оксана, здавалося, була аж надто щаслива та радісна, щебетала то з тією, то з тією і реготалась не вгаваючи.

Із якоюсь досадою та заздрістю дивився коваль на ті веселощі й цього разу кляв колядки, хоча й сам кохався в них без міри.

– Еге, Одарко! – мовила весела красуня, обернувшись до якоїсь із дівчат. – У тебе нові черевики? Ой, які ж гарні! Ще й із золотом! Добре тобі, Одарко, у тебе є кому все купляти, а от мені ніхто не добуде таких ловких черевичків.

– Не тужи, люба моя Оксано! – похопився коваль. – Я тобі добуду такі черевички, що мало яка й панночка носить.

– Ти? – сказала, скоро та згорда глянувши на нього, Оксана. – Цікава б я знати, де ти допнеш такі черевички, щоб наділа я на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

– Бач, яких забажалося! – закричали, сміючись, дівчата.

– А так, – провадила красуня згорда. – Будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула та принесе ті самі черевички, що цариця носить, то от вам слово, що вийду зараз за нього заміж.

Дівчата забрали з собою примхливу красуню.

– Смійся, смійся! –промовляв коваль, виходячи слідом за ними. – Я й сам сміюся з себе! Думаю, та ніяк не збагну, де це дівся розум мій? Вона мене не любить – що ж, Бог із нею! Буцімто на всьому світі тільки й є, що Оксана. Хвалити Господа, дівок багато гарних і без неї на селі. Та й що Оксана? З неї ніколи не буде хазяйки доброї. Їй тільки шори та вбори на думці. Ні, годі, час покинути ці дурощі.

Але саме тоді, як коваль старавсь набратися зваги, якась нечиста сила появляла перед ним веселий Оксанин образ, що насмішкувато проказував:

– Добудь, ковалю, царицині черевички, вийду за тебе заміж!

Все в ньому каламутилося, і він тільки й гадки мав, що про Оксану. Гурти колядників – парубоцтво окремо, дівоцтво окремо – поспішали з одного кутка на другий. Але коваль ішов світа не бачучи, байдужий до тих веселощів, що колись більше за всіх у них кохався.

Чорт тим часом не в жарт розманіжився у Солохи: цілував їй руки з такими вихилясами, як засідатель попівні, хапався за серце, охкав та об’явив навпростець, що коли вона не погодиться задовільнити його жаги та не вшанує як слід, то він ладен на все: утопиться, а душу запроторить простісінько до пекла. Солоха була нестак і твердого серця, до того ж чорт, як здорові знаєте, грав із нею в одну дудку. Вона таки любила, нівроку, щоб за нею упадали, і рідко коли бувала без товариства; цей же вечір, одначе, збиралася перебути самотою, бо всіх значних людей у селі закликано було на кутю до дяка. Але все обернулося по-іншому: чортяка тільки-но напосівся, свого добиваючись, як зненацька зачувся голос дебелого голови. Солоха побігла відчиняти, а спритний чорт забрався у мішок, що лежав долі.

Голова, обтрусивши сніг зі своєї капелюхи та перехиливши з Солошиних рук чарку горілки, розказав, що він не пішов до дяка, бо знялася завірюха, а побачив світло в її хаті та й завітав до неї, вечір з нею перебути.

Не встиг голова договорити, як у двері загрюкало знов і почувся дяків голос.

– Сховай мене де-небудь, – прошепотів голова. – Мені неохота тепер із дяком зустрічатися.

Солоха думала довго, куди б його заховати такого дебелого гостя, аж таки вибрала найбільшого мішка з вугіллям. Вугілля висипала в бодню, і дебелий голова забрався з вусами, з головою та з капелюхою в мішок.

{“align”:”center”,”id”:526,”sizeSlug”:”full”,”linkDestination”:”none”} –>

Дяк увійшов, покректуючи та потираючи руки, і оповістив, що в нього не було нікого і що він сердечно радий нагоді побавитися трохи в неї. Навіть метелиця його не злякала. Тоді приступив до неї, кашлянув, усміхнувся, доторкнувся своїми довжелезними пальцями до її заголеної, повненької руки і промовив, виявляючи на виду й лукавство, і самовдоволеність.

– А що це у вас, велеліпная Солохо? – І, сказавши це, одскочив трохи назад.

– Як то що? Рука, Йосипе Никихворовичу! – відповіла Солоха.

– Гм! Рука! Хе-хе-хе! – радий з такого свого почину, сердечно промовив дяк і пройшовся по кімнаті.

– А це що у вас, дражайшая Солохо? – запитав він із таким самим виглядом, підскочивши до неї знову і торкнувши за шию та відскакуючи так само назад.

– Буцімто не бачите, Йосипе Никихворовичу! – відповіла Солоха. – Шия, а на шиї намисто.

– Гм! На шиї намисто! Хе-хе-хе! – і дяк знову пройшовся по хаті, потираючи руки.

– А це що у вас, незрівнянная Солохо?.. – Не знати, до чого б тепер торкнувся дяк своїми довжелезними пальцями, та раптом застукотіло в двері й зачувся козака Чуба голос.

– Ой, Боже мій, чужосторонняя людина! – скрикнув переляканий дяк. – Що ж тепер буде, як застукають особу мого сану?.. Донесеться до отця Кіндрата…

Та дяк опасувався чогось іншого: він боявся більше того, щоб не дізналася часом його жіночка, що й так уже страшною рукою своєю зробила з його товстої коси мізерненьку кісочку.

– Бога ради, Солохо, моя добродійко, – мовив він, тремтячи всім тілом. – Добрість ваша, іже сказано в писанії Луки, глава тринад… трин… Стукають, далебі стукають! Ой, сховайте ж мене де-небудь!

Солоха висипала вугілля в бодню з другого мішка, і не дуже тілистий дяк заліз у нього та й примостився на самому дні так, що поверх нього можна б насипати іще якого півмішка вугілля.

– Добривечір, Солохо! – сказав, увіходячи до хати, Чуб. – Ти, може, мене й не сподівалася, га? А правда ж, не сподівалася? Може, я перебив… – провадив Чуб, удавши на лиці жартівливу та значущу міну, яка наперед давала знати, що лемехувата голова його моцувалася й наставлялася на якусь ущіпливу та премудру штуку. – Може, ви тут і розважалися з ним!.. А може, ти й кого сховала вже, га? – І, радіючи вельми з такого свого дотепу, Чуб засміявся, тішачись у душі, що він сам-один лише здобувся на ласку в Солохи. – Ну, Солохо, дай-но там чарчину. Я думаю, горлянку чисто заморозило цим клятим холодом. І послав же Бог таку ніч проти Різдва! Як закуріло, чуєш, Солохо, як закуріло… От задубли руки: не розстібну кожуха! Як закуріла метелиця…

– Відчини! – закричало знадвору, грюкаючи в двері.

– Хтось либонь стукає? – сказав Чуб, урвавши мову.

– Відчини! – закричало ще дужче.

– Це коваль! – мовив, хапаючись за капелюху. Чуб. – Слухай, Солохо! Де знаєш, ховай мене; я нізащо в світі не хочу навернутися на очі тому виродкові триклятому, бодай йому, чортовому синові, повискакували під очима синці, як копиці!

Солоха, і собі злякавшись, заметушилася по хаті, мов очамріла, і, стративши голову, показала Чубові лізти в той самий лантух, де вже сидів дяк. Бідолашний дячина не посмів ані кашлянути, ані закректати з болю, коли тяжкий дядько витеребився йому трохи не на голову та розіклав свої намерзлі на снігу чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, ні слова не кажучи, шапки не здіймаючи, і майже повалився на лаву. Знати було, що він у дуже поганому гуморі.

Тоді саме, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже аж ніяк не можна було заховати в лантух, та й лантуха такого не знайшов би. Він був за самого голову товстіший, а довший ще од Чубового кума. Тож Солоха запровадила його на город, щоб вислухати од нього все, що він мав їй сказати.

Коваль водив очима по кутах своєї хати, прислухаючись часом до колядок, що широко линули по всьому селу, аж потім подивився на мішки.

– Навіщо тут лежать оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через оті дурні любощі я зовсім з глузду зсунувся. Взавтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Однесу їх до кузні!

Коваль нагнувся до величезних лантухів, позав’язував їх дужче і наставився завдати собі на плечі. Але, бачилось, він Бог знає де витав думками, бо інакше почув би, як засичав Чуб, коли волосся йому зашморгнула зав’язка, а дебелий голова мало не вголос почав був гикати.

– Невже ж я не виб’ю з голови собі тієї негідниці Оксани? – провадив далі коваль. – Не хочу й гадки про неї мати; а думки все снуються, та, як на злість, усе про неї та й про неї. І як це воно так робиться, що думка проти волі лізе тобі в голову? Що за нечиста сила, мішки ніби чогось поважчали! Сюди, мабуть, накладено ще чогось, окрім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається тяжче. Колись, бувало, згинав у одній руці мідні п’ятаки та кінські підкови, а тепер мішків із вугіллям не підійму. Скоро вже й од вітру валитимусь. Та ні ж бо, – гукнув він, помовчавши й підбадьорившись, – що я за баба, справді! Ніхто не діжде сміятися з мене! Хоч би й десять таких мішків, усе підійму! – І швидко завдав собі на плечі мішки, що їх не донесли б і двоє дужих чоловіків. – Візьму й цього, – додав Вакула, підіймаючи й невеличкого, де, скоцюрбившись, лежав на самому дні чорт. – У цей, здається, я поскладав свій струмент. – Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню:

Мені з жінкою не возиться…

Голосніше та дужче розлягалися вулицями пісні, регіт, крики. Юрби метушливого народу побільшали ще від прийшлих із сусідніх сіл. Парубки жартували й казилися досхочу. Часом з-проміж колядок вибивалася якась весела пісня, що тут-таки на місці утнув котрийсь із молодиків. А то раптом хтось із юрби, замість колядки, пік щедрівку й на всі заставки горлав:

Щедрик, ведрик,

Дайте вареник!

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

Сміхом частували штукаря. Маленька кватирочка відчинялася, і суха ручка бабусина (що сама з поважним батьком тільки й зоставалася вдома) висувалася з вікна з ковбаскою чи шматком пирога. Парубки та дівчата навперейми наставляли мішки й підхоплювали свою здобич.

В іншім місці парубки, з усіх боків позаходивши, обставали кругом дівчат; галас, гамір; той кидає грудкою снігу, той видирає мішка з усячиною. А там дівчата переймали парубка, підставляли йому ногу, і він сторч головою гепався додолу з мішком разом. Здавалося, геть усю ніч готові гуляти. А ніч, як на те, так розкішно мріла. Та ще ясніший здавався місяць від ясного снігу.

Коваль став із своїми мішками. Зачувся йому межи дівочого сміху в гурті тоненький сміх Оксани. Всі жили йому затріпотіли; скинувши мішки на землю, аж дяк, що на самому дні перебував, заохкав, забившися, а голова вже на вголос гикнув, він подався з малим мішком за плечима разом із гуртом парубків, що йшли услід за тією дівочою купкою, звідки зачувся йому голос Оксанин.

“Так, це вона! Як цариця, стоїть собі та очима чорними виблискує. Щось їй оповідає той парубок показний; утішне щось, знати, бо сміється. Та вона все сміється”. Помалу, буцім не з своєї волі, сам не знаючи як, протовпився коваль у гурті та й став коло неї.

– Агов, Вакуло! І ти тут! Здоров! – промовила красуня з тією усмішкою, що мало не зводила з глузду Вакулу. – Ну, та й чи наколядував що? Е, який маленький мішок! А черевички, що цариця носить, добув? Добудь черевички, вийду за тебе! – І, зареготавшись, утікла з гуртом дівчат.

Як укопаний, стояв коваль на місці.

– Ні, не можу; не сила моя більше… – сказав він. – Але Боже ж ти мій, чому вона така з біса гарна? Її очі, її мова, все чисто, так от і пече, так і пече… Ні, несила вже перемогти себе! Час уже покласти край усьому; пропадай, душе, пропадем, піду втоплюся в ополонці, та й споминайте як звали!..

Зважливо рушив він з місця, догнав дівочий гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:

– Прощай, Оксано! Шукай собі парубка до вподоби, вари воду з кого хочеш; а мене не побачиш уже більше на цім світі.

Красуня, немов здивована, хотіла щось сказати, – але коваль махнув рукою та й утік.

– Куди, Вакуло? – кричали парубки навздогінці ковалеві.

– Прощавайте, браття! – відгукнувся коваль. – Побачимось на тому світі, як Бог допоможе; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте та не згадуйте лихом. Перекажіть там отцеві Кіндратові, щоб одслужив панахиду за мою грішну душу. Свічок перед іконами чудотворця та Матері Божої, каюсь, не обмалював через суєту мирську. Все добро, що найдеться в моїй скрині, на церкву Божу. Прощайте! Цеє мовивши, коваль припустився бігти знову з мішком за плечима.

– Він спав з розуму! – говорили парубки.

– Пропаща душа! – побожно прожебоніла бабуся, що якраз на те нагодилась. – Піду-но я та розкажу, як коваль повісився!

Вакула тим часом, пробігши кілька вулиць, став одвести дух.

“Куди це я справді біжу? – подумав він. – Буцімто все вже пропало! Спробую ще такого способу: зайду до запорожця Череватого Пацюка. Він, кажуть, накладає з усіма чортами і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково прийдеться пропадати”.

На цім слові чорт, що довго лежав, ані ворухнувшися, аж підскочив у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішка рукою, а мішок через те й заворушився, ударив по ньому дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, попростував до Череватого Пацюка.

Череватий Пацюк цей таки був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, літ із десять, а може й п’ятнадцять, проживав він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав до вечора, їв за шістьох косарів та випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улізти: Пацюк-бо, хоча й на зріст невеликий, завширшки був-таки як добра діжка. Ходив до того в таких просторих шароварах, що як би широко не ступив він, ніг зовсім не було знати, і здавалося, чи не винницький казан суне вулицею. Мабуть, саме через це прозвали його Череватим. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всяке вже знало, що він характерник. Часом у когось щось боліло, зараз кликав Пацюка; а Пацюк тільки-но пошепче слів кілька, і хворобу наче рукою хто здійме. Було, зголоднілий шляхтич удавиться кісткою з риби, то Пацюк умів так до діла вдарити кулаком у спину, що кістка трапляла куди їй слід, не зробивши ніякої шкоди шляхетському горлу. Останніми часами рідко коли можна було його побачити де-небудь. Причиною цього, може, були лінощі, а ще й те, може, що пролазити в двері щорік ставало йому тяжче. Тоді миряни, як кому чого треба було, самі вже мусили приходити до нього.

Не без страху коваль відчинив двері і побачив Пацюка, що по-турецькому сидів на долівці перед невеликою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска, як зумисне, стояла врівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи од часу до часу губами галушки.

“Ні, цей, – подумав собі Вакула, – ще ледачіший од Чуба. Той хоч їсть ложкою, а цей не хоче й рукою ворухнути”.

Пацюк, певне, щиро напосівся на галушки, бо, бачилося, зовсім і не помітив, що прийшов коваль, – а той, ледве поріг переступивши, низенько йому вклонився.

– Я до твоєї ласки прийшов, Пацюче! – сказав Вакула, кланяючися знову.

Тлустий Пацюк підвів голову та й знову заходився коло галушок.

– Кажуть люди, що ти, не прогнівайся на цьому слові… – сказав коваль, набираючись одваги, – я завів про це мову не на те, щоб тебе скривдити чим-небудь, – кажуть, буцімто ти доводишся трохи свояком чортові.

Промовивши теє, Вакула злякався, що повів свою річ навпростець та не підправив, як слід, гострих слів, і, потерпаючи, що Пацюк, схопивши діжечку разом із мискою, шпурне йому просто в голову, відсахнувся трохи і затуливсь рукавом, щоб, бува, гаряча юшка з галушок та не забризкала йому обличчя.

Але Пацюк глипнув і знову заходився сьорбати галушки.

Осмілілий коваль одважився повести мову далі.

– Прийшов я до тебе, Пацюче, дай тобі Боже всього, добра всякого досхочу, хліба в припорції! (Коваль іноді вмів таки вплести модне слівце; наламався в цьому, бувши ще в Полтаві, як розмальовував сотникові дерев’яного паркана). Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а мушу просити ласки у самого чорта. То як же, Пацюче? – мовив коваль, бачивши, що той ні пари з уст. – Що маю робити?

– Коли треба чорта, то й іди собі к чорту! – відказав Пацюк, навіть не зводячи на нього очей та наминаючи далі свої галушки.

– Саме ж того я й прийшов до тебе, – сказав коваль, кланяючися. – Бо опріч тебе, певне, ніхто на всім світі не знає до нього дороги. Пацюк ні слова, доїдає собі галушки та й годі.

– Зроби ж ласку, чоловіче добрий, не відмовляй! – напосідав коваль. – Чи свинини, чи ковбас, муки гречаної, ну… полотна там, пшениці чи ще чого іншого, коли треба буде… як це звичайно поміж добрими людьми водиться… не пожалкую… Розкажи хоч, як, приміром сказати, натрапити до нього на дорогу?

– Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, – промовив байдуже Пацюк, і бровою не моргнувши.

Вакула витріщив на нього очі, буцім тому на лобі було написано, що ці слова означають. “Що це він торочить?” – допитувався коваль мовчки, а роззявлений рот був напоготові проковтнути, як галушку, перше-ліпше слово.

Та Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжечки перед Пацюком не було, а замість них стояло на долівці дві дерев’яні миски. Одна була повна вареників, друга сметани. Думки та очі йому мимохіть обернулися до цієї страви. “Ану подивлюся, – сказав він сам до себе, – як Пацюк вареники їстиме. Нахилятись, щоб сьорбати, як галушки, йому певно не захочеться, та й не можна, бо треба ж вареника перше в сметану вмочити”.

Не встиг він подумати це, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник виплюснувся з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив догори та якраз потрапив йому до рота. Пацюк з’їв, знову роззявив рота, і вареник тим самим ладом помандрував за першим. А його тільки й труду було, що жувать та ковтати.

“Бач, яка чудасія!” – подумав коваль, роззявляючи з того дива рота, і зараз же помітив, що вареник преться і йому в рот та вже навіть помастив губи в сметану. Відштовхнувши вареника та обтерши губи, коваль почав роздумувати про те, які то химерні речі бувають на світі та до яких тільки мудрацій доводить людину нечиста сила, і намислив собі, що тільки єдиний Пацюк і може стати йому до помочі. “Поклонюсь йому ще, хай розтлумачить, як слід… одначе, що це за чорт! Та ж сьогодні голодна кутя, а він наминає вареники, скоромні вареники. Який із мене справді дурень! Стою отут та гріха тільки набираюся! Назад!”

І побожний коваль прожогом кинувся з хати.

Але чорт, що сидів у мішку та заздалегідь тішився, не міг подарувати, щоб із рук йому вислизнула така добра здобич.

Скоро коваль скинув мішка, він вискочив із нього та й сів верхи йому на шию.

Мороз пішов поза шкурою ковалеві. Перелякавшися та зблідши, не тямив він, що й робити; уже хотів був перехреститись… Але чорт, схилившися своїм собачим писком йому на праве вухо, промовив:

– Це я – твій друг, усе зроблю для товариша та друга!.. Грошей дам, скільки схочеш, – писнув йому на ліве вухо, – Оксана буде сьогодні ж таки наша, – прошепотів він, нахиляючи свій писок знову над правим ухом.

Коваль стояв замислений.

– Згода, – мовив він нарешті. – За таку ціну твій буду. Чорт сплеснув у долоні й почав з тієї радості гасати на ковалевій шиї. “Аж допіру попався, ковалю! – думав собі він. – Тепер же я, голубчику, віддячу тобі за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на нас, чортів! Що тепер скажуть мої товариші, дізнавшися, що найбогобоязливіша на все село людина та в моїх руках?”

Тут чорт засміявся з радості, здумавши, як то дражнитиметься в пеклі з усього хвостатого кодла, як лютуватиме кривий чорт, буцімто найспритніший з-поміж них до вигадок.

– Ну, Вакуло! – пропищав чорт, все не злазячи з шиї, наче боявся, щоб той часом не втік, – ти ж сам знаєш, що без контракту нічого не робиться.

– Гаразд! – відповів коваль. – У вас, чував я, розписуються кров’ю; стривай-но, ось я дістану цвяха в кишені!

Тут він заклав руку назад – та й хап чортяку за хвіст!

– Ото який жартун! – писнув, сміючись, чорт. – Ну, годі, буде вже пустувати!

– Стривай-но, голубчику! – крикнув коваль. – А ось це як тобі сподобається? – Кажучи теє, він поклав хреста, і чорт зробився тихий та лагідний, як ягнятко. – Стривай-но, – додав, стягаючи його за хвоста на землю, – знатимеш тепер у мене, як під’юджувати на гріх добрих людей та чесних християн!

Коваль миттю скочив на його, як на коня, і підняв руку перехрестити.

– Змилуйся, Вакуло! – жалібно простогнав чорт. – Усе, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння; не клади на мене того страшного хреста!

– Ага, ось яким голосом заспівав, німота триклята! Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз же на собі! Чуєш? Та лети, як птаха!

– Куди саме? – промовив смутний чорт.

– У Петембург, просто до цариці!

І коваль отерп зі страху, бачучи, що підіймається над землею.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в серці їй щось казало, що вона дуже немилосердно обійшлася з ним.

“Що, коли він справді наважиться на яку страшну річ! Чом не так! Може, з горя покохає іншу і зі злости почне взивати її першою на все село красунею? Та ні, він мене любить. Я ж така гарна! Він мене ні за що в світі не проміняє; це він так собі сваволить, прикидається. Й годинки малої не мине, як прийде глянути на мене. Я й справді недобра. Треба буде, буцімто знехотя, датись йому поцілувати. Ото зрадіє!” – І пустотлива красуня знов укинулася в жарти зі своїми подругами.

– Стривайте, – сказала которась із них. – Он коваль забув мішки свої. Гляньте-но, що за страшенні мішки! Він не по-нашому наколядував. Певне, сюди по цілій чверті барана кидали, а що вже ковбас та хліба, то й не злічити. Ото розкіш! Цілісінькі свята можна об’їдатись.

– Це ковалеві мішки? – підхопила Оксана. – Тягнімо їх мерщій до мене в хату та подивимось гарненько, чого він сюди понакладав. Усі сміючись пристали на таку вигадку.

– Але ми їх не підіймемо! – закричали усі, силкуючися зворухнути лантухи.

– Стривайте-но, – озвалась Оксана. – Збігаймо хутенько по санки та одвеземо їх санками!

Та й подалися гуртом по сани.

Невольникам таки добре набридло сидіти в мішках, хоча дяк і розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б же ж ще не було народу, то, може б, він і домудрувався якось вилізти, але вилазити з мішка привселюдно та на сміх себе виставляти… от що його стримувало, і він поклав собі чекати, тільки злегка покректуючи під Чубовими неґречними чобітьми.

Чуб і сам он як хотів на волю, почуваючи, що під ним лежить щось таке, сидіти на чому страх як було негаразд. Але, зачувши доччин рішенець, він заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи собі, що до хати треба буде пройти щонайменше ступенів із сотню або ще й другу. А як вилізе, то треба буде причепуритися, застебнути кожуха, підперезатись, – скільки то праці! Та й капелюха зосталася в Солохи. То вже нехай краще дівчата довезуть на санях.

Та сталося зовсім не те, чого Чуб сподівався. Як дівчата побігли по сани, тоді якраз виходив із шинку сухорлявий кум, засмучений і сердитий. Шинкарка аж ніяк не хотіла йому поборгувати; думав дочекатись, чи не прийде часом який побожний шляхтич та не почастує його, але всі шляхтичі, як зумисне, сиділи по хатах і, як чесні християни, їли кутю поміж своїх родин.

Роздумуючи про те, який то тепер став народ непутящий та яке луб’яне серце має жидівка, що торгує горілкою, кум набрів на мішки і ошелешено зупинився.

– Бач, які лантухи хтось покинув на дорозі! – сказав він, оглядаючись на всі боки. – Тут, мабуть, є й свинина. Та й поталанило ж комусь наколядувати стільки всякої всячини! Ото здоровецькі мішки! Понабивано їх, скажімо, все гречаниками та коржами, і то добре. А хоч би були тут самі паляниці, і то в смак: шинкарка за кожну паляницю дає восьмину горілки. Треба швидше забрати, щоб хто не побачив.

Кум завдав собі на плечі мішка з Чубом та з дяком, одначе почув, що був він надто тяжкий.

– Е, ні, важко буде самому нести, – промовив він. – Та ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!

– Доброго здоров’я, – одказав, зупинившися, ткач.

– Куди йдеш?

– А так. Іду, куди ноги несуть.

– Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Колядував хтось, видко, та й покинув серед дороги. Добром поділимось по половині.

– Мішки, кажеш? А з чим же мішки, з книшами чи з паляницями?

– Та, думаю, тут усього доволі.

Виламавши похапцем із плота по кілку, вони поклали на них мішка та й понесли на плечах.

– Куди ж ми його понесемо? До шинку? – запитав ткач дорогою.

– Та й я б так думав, що до шинку; коли ж не повірить проклята шинкарка, подумає, чого доброго, що десь украли. До того ж я ось тільки з шинку. Однесімо його до мене в хату. Ніхто нам не стане на заваді: жінки немає вдома.

– Таки справді нема вдома? – запитав обережний ткач.

– Хвалити Господа, ми не зовсім ще з глузду зсунулись, – мовив кум. – Чорт би хіба поніс мене туди, де вона. Вона, певно, тягатиметься з бабами аж до білого дня.

– Хто там? – крикнула кумова жінка, зачувши в сінях гармидер, що наробили двоє приятелів із мішком, відчиняючи двері. Кум так і остовпів.

– От тобі й на! – мовив ткач, опускаючи руки. Кумова жінка була така цяця, яких чимало по білому світі. Як і чоловік її, вона майже ніколи не сиділа вдома, а трохи не цілісінькими днями вешталася по всяких кумасях та заможних бабках, підхвалювала та під’їдала з великим смаком і билася зі своїм чоловіком тільки зранку, бо тільки на ту пору й бачилася з ним часом. Їхня хата була удвоє старіша за волосного писаря штани, стріха подекуди світила дірами. З плота зосталися тільки рештки, бо ж усяке, як рушало з дому, ніколи не брало дрючка на собак, надіючись, що, йшовши побіля кумового городу, і висмиче собі якого схоче з його плота. В печі не топилося днів по три. Все, що нажебрає, було, мила дружина по добрих людях, ховала вона якомога далі од свого чоловіка і не раз самоправне відбирала у нього здобич, коли той не встигав пропити її в шинку. Кум, хоча й яку мав спокійну вдачу, не любив поступатися перед нею, а через те мало не завсігди виходив із дому з попідбиваними очима, а люба його жіночка, охкаючи, пленталась розказувати бабам, як то бешкетує її чоловік та як він її набив.

Тепер можна собі здумати, як спантеличила ткача з кумом така несподіванка.

Опустивши мішка, вони позаступали його собою та ще й прикрили полами; та було вже пізно: кумова жінка хоча й погано бачила старими очима, проте мішка спостерегла.

– Оце-то добре! – сказала вона з яструбиною радістю в погляді. – Це добре, що наколядували стільки! Так от добрі люди завжди роблять. Тільки ні, щось мені здається, що ви його десь підчепили. Покажіть, мені, зараз же, чуєте, покажіть зараз свого мішка!

– Дідько лисий тобі покаже, а не ми, – мовив, одваги набравшися, кум.

– Яке тобі діло? – додав ткач. – Ми наколядували, а не ти.

– Ні, ти мені покажеш таки, мерзенний п’янюго! – вереснула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя та добираючись до мішка.

Але ткач з кумом відважно оборонили мішка і присилували її оступитися назад. Не встигли вони опам’ятатися, а дружина вже вискочила в сіни з коцюбою в руках. Хвацько звезла коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині – і вже стояла коло мішка.

– Як же це ми допустили її? – сказав, отямившися, ткач.

– Еге, як ми допустили! А чом ти допустив? – відповів спокійно кум.

– У вас коцюба чи не залізна часом? – зауважив по недовгій мовчанці ткач, чухаючи спину. – Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу, дала півкопи, дак та нічого… не дошкуляє…

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганця, розв’язала лантуха і заглянула в нього.

Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили були мішка, цього разу обмилилися.

– Е, та тут лежить цілий кабан! – скрикнула вона, плеснувши з радощів у долоні.

– Кабан! Чуєш, цілий кабан! – штовхнув ткач кума. – А все ти наробив!

– Та так уже й буде… – знизав плечима кум.

– Як то так? Чого ж ми поставали, відберімо мішка! Ну, починай!

– Відійди геть! Оступись, кажу. Це наш кабан! – закричав, підступаючи, ткач.

– Забирайся геть, бісова бабо, це не твоє добро! – сказав і собі, наближаючись, кум.

Жінка взялася знову до коцюби, але Чуб саме тут виліз із мішка та й став серед сіней, потягаючись, як чоловік, що тільки-но прочумався після доброго сну.

Кумова жінка зойкнула, ударившись об поли руками, і всі мимохіть пороззявляли роти.

– Що ж вона, гергепа, каже: кабан! Це не кабан! – сказав кум, витріщивши очі.

– Бач, якого чоловіка в мішок кинуло! – промовив ткач, задкуючи з переляку. – Кажи що хочеш, хоч лусни, але тут не обійшлося без нечистої сили. Адже ж він не пролізе у віконце!

– Це ж кум! – вигукнув, придивишся, кум.

– А ти гадав хто? – сказав Чуб, усміхаючись. – Що, добрячу штуку утнув я над вами? А ви ж, мабуть, хотіли мене з’їсти замість свині? Зачекайте ж, я вас утішу: в мішку є ще дещо, – коли не кабан, то, напевне, поросятко чи яка інша худібка. Піді мною безперестанку щось вовтузилося.

Ткач із кумом кинулися до мішка, господиня вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася б знову, коли б дяк, побачивши, що йому нікуди дітися, не висотався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з руки ногу, за яку взялася була волочити дяка з мішка.

– Ось і другий ще! – закричав зляканий ткач. – Чорт зна що настало на світі… аж голова паморочиться… Не ковбаси й не паляниці, а людей беруть та й кидають у мішки!

– Це дяк! – мовив більше за всіх здивований Чуб. – От тобі й на! Оце то Солоха! Посадовити в мішок… То ж бо я бачу, у неї в хаті повно мішків… Тепер я знаю все: у неї в кожному мішку сиділо по двоє чоловіка. А я ж думав, що вона тільки мені одному… От тобі й Солоха!

Дівчата трохи здивувалися, не знайшовши одного мішка.

– Нічого робити, буде з нас і цього, – щебетала Оксана. Усі гуртом узялися до мішка й поклали його на сани. Голова надумався мовчати, так собі міркуючи: коли він закричить, щоб його випущено та розв’язано мішка, – дурні дівчата порозбігаються, здумають, що в мішку диявол сидить, і він зостанеться на вулиці, може, й до завтрього.

Дівчата тим часом, одностайно взявшись за руки, помчали, як вихор, із санками по рипучому снігу. Не одна й не дві з них, пустуючи, сідали на ґринджолята; інші, знову, вилазили аж на самого голову. Голова поклав усе перетерпіти. Нарешті приїхали, відчинили навстіжень сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішка.

– Побачимо, що то лежить тут! – закричали всі й кинулися розв’язувати мішка.

Тут гикавка, що не давала голові пресвітлої години увесь час, поки сидів він у мішку, до того розходилася, що він почав гикати та кашляти на всю пельку.

– Ой, та тут хтось сидить! – закричали всі й з переляку кинулися прожогом у двері.

– Що за нечиста мати! Куди це вас несе, як очманілих? – запитав, увіходячи в двері, Чуб.

– Ой, тату! – промовила Оксана. – Хтось сидить у мішку!

– У мішку? Де ви його видерли, цього мішка?

– Коваль покинув його насеред дороги, – відповіли гуртом.

“Ну, чи не казав же я”, – подумав собі Чуб.

– Чого ж ви полякалися? Подивимось: ну ж бо, чоловіче, просимо не прогніватися, що не взиваємо на ймення, вилазь-но з мішка! Голова виліз.

– Ой! – скрикнули дівчата.

– То й голова заліз туди само, – мовив сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови аж до п’ят. – Он воно як… Е!.. – більше він нічого не міг сказати.

Голові й самому було дуже ніяково, і він не знав, бідолаха, як йому бути.

– А надворі, мабуть, таки холодненько! – сказав він, до Чуба звертаючись.

– Морозець є, – одказав Чуб. – А дозволь спитати, чим то ти мастиш свої чоботи, чи смальцем, чи, може, дьогтем?

Зовсім не те він мав на думці сказати, він хотів поспитати: “Як це ти, голово, та заліз у цей мішок?” – але не розумів, як вимовилося щось зовсім інше.

– Дьогтем краще! – сказав голова. – Ну, бувай здоров, Чубе! І, насунувши на голову капелюху, вийшов з хати.

– Ну й навіщо це я запитав, з дурного розуму, чим він мастить чоботи? – промовив Чуб, поглядаючи на двері, куди вийшов голова. – Ну й Солоха! Такого чоловіка, та щоб запакувати у мішок!.. Бач, яка чортового сина баба! А я, дурило… Та де ж той проклятий мішок?

– Я його закинула в куток, нічого більше там уже немає, – відповіла Оксана.

– Знаю я добре ці штуки, – нічого немає. Подайте-но його сюди: там ще один сидить! Струсніть-но ним гарненько… Що, нема?.. Ото проклятуща баба! А поглянути тільки на неї: свята та божа, наче й скоромного ніколи в рот не брала!

Та покиньмо Чуба, хай собі виказує на дозвіллі свою досаду, а вернімось до коваля, бо вже чи не дев’ята година надворі.

Спершу моторошно здалося Вакулі, особливо як знявся він од землі на таку височінь, що нічого вже не міг побачити внизу, та пролетів, як тая муха, попід самим місяцем так, що коли б не нахилявся трохи, то зачепив би його шапкою. Незабаром, одначе, він підбадьорився, ба почав навіть підіймати чорта на глузи. Страх йому було смішно, як чорт чхав та кашляв, коли він скидав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне підіймав він руку почухати голову, а чорт мчав іще швидше, думаючи, що хочуть його перехрестити. Світло та ясно було вгорі. Повітря, легким сріблястим туманом пойняте, було прозоре. Все було видко; і навіть можна було примітити, як вихором промчав повз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися до гурту, гралися в піжмурки, як клубочився хмарою осторонь від них цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши вершника-коваля; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, тільки-но їздила, куди треба, відьма… Багато ще всякої погані зустрічали вони. Все те, коваля побачивши, на хвилину зупинялося подивитись на нього, а опісля знову шугало далі і робило своє. Коваль летів та й летів, і враз засяяв перед ним Петербург, увесь в огнях. (Тоді якраз там була чогось ілюмінація.) Чорт, перелетівши через шлаґбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому румаку серед вулиці.

Боже ти мій! Стукіт, грюкіт, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; кінська тупотня, торохтіння коліс відкликалися громом та йшли луною з усіх чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймались із-під землі щоступінь; мости дрижали; карети літали; фурмани, фореси кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; перехожі тулились та товпилися попід будинками, каганцями винизаними, і величезні тіні їхні манячили по стінах, сягаючи головами до коминів та дахів.

Зчудований, оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки уп’ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів у критих сукном кожухах він побачив таку силу, що не знав, перед котрим шапку скидати. “Боже ти мій, Боже, скільки тут того панства! – подумав коваль. – Я так собі гадаю, що кожен, хто тільки-но пройде вулицею в кожусі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що проїжджаються в таких прегарних бричках із віконцями, ті як не городничі, то вже певно комисари, а може, й іще більше”. Мізкування йому перебив чорт, запитавши:

– Просто їхати до цариці, чи як?

“Ні, боязко, – подумав коваль. – Тут десь, не знаю, стоять запорожці, що проїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; добре б таки з ними порадиться”.

– Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців! Чорт миттю схуд і став такий маленький, що без жодного клопоту вліз йому до кишені. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, ступив, сам не тямлячи як, на сходи, відчинив двері та аж поточився трохи назад від блиску, побачивши пишно прибрану кімнату; та підбадьорився трохи, впізнавши тих самих запорожців, що проїздили через Диканьку; сиділи вони на шовкових канапах, підібгавши під себе намащені дьогтем чоботи, і курили щонайміцніший тютюн, званий звичайно корінцями.

– Здоровенькі були, панове! Боже вам поможи! Ось аж де побачилися! – сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись.

– Що там за чоловік? – запитався той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів трохи далі.

– Хіба не впізнали? – сказав коваль. – Це ж я, Вакула, коваль! Як проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, пошли вам, Боже, здоров’ячка та многії літа, два дні без чогось. Я ще й нову шину натяг тоді на переднє колесо у вашій халабуді.

– А! – промовив той самий запорожець. – Це той коваль, що малює так лепсько. Доброго здоров’я, земляче, чого тебе Бог приніс?

– Та так собі, захотілося подивитись; кажуть…

– Що ж, земляче, – запитав запорожець, пишаючись і бажаючи показати, що трапить і по-московському. – Што, балшой город?

Коваль і собі не хотів осоромитись та виказати себе новаком, до того ж, як ми вже мали нагоду бачити, і сам він знався на письменній мові.

– Губернія знатная, – відповів він байдужим голосом. – Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Многії доми посписувані буквами з сухозлітки до чрезвичайності. Нічого казати, розчудесна припорція!

Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього гадку дуже прихильну.

– Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер ми їдемо зараз до цариці.

– До цариці? А чи не ласка ваша, панове, взяти й мене з собою?

– Тебе? – промовив запорожець так, як говорить доглядач до чотирилітнього свойого вихованця, що проситься посадовити його на справжню, на велику коняку. – Що ж ти там робитимеш? Ні, не можна. – На цій мові лице йому споважніло. – Ми, голубе, будемо з царицею раду радити про своє.

– Та візьміть, будь ласка! – напосідав коваль. – Проси! – шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені.

Не встиг він цього сказати, а вже другий запорожець промовив:

– А й справді, візьмім таки його, братця!

– А що ж, як узяти, то й узяти! – мовили інші.

– Надівай же одежу таку, як і ми.

Коваль заходився одягатись у зелений жупан, коли враз відчинилися двері, увійшов чоловік із позументами і сказав, що пора їхати.

Чудно знову видалося ковалеві, як помчав він у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, як по обидва боки втікали повз його чотириповерхові будинки, а бруківка сама, здавалося, з громом котилася під ноги коням.

“Боже ж ти мій, якого світла! – думав собі коваль. – У нас і вдень не буває так ясно”.

Карета стала перед палатами. Запорожці позлазили, увійшли в розкішні сіни і стали підійматися сліпучо освітленими сходами.

– Що за сходи! – шепотів коваль сам до себе. – Шкода й ногами топтати. А які ж то оздоби! А ще кажуть: брешуть казки! Еге, чи й не брешуть, до біса! Боже ти мій милий, що за поруччя, а яка робота! Та тут заліза самого карбованців таки на п’ятдесят вийшло!

Піднявшися вже на сходи, запорожці пройшли першу світлицю. Несміло йшов за ними коваль, щохвилі боячись послизнутися на паркеті. Пройшли три світлиці, а коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши до четвертої, він мимоволі підступив до картини, що висіла на стіні. Була то Пречиста Діва з дитятком на руках.

“Що за картина! Що за красне малювання! – метикував він. – Так тобі аж горить! Як жива! А дитя святеє! І рученята згорнуло, і усміхається, бідненьке! А фарби! Боже мій, Боже, які фарби! Тут вохри, запевне, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан. А голуба так і грає! Лепська робота! Ґрунт, запевне, наводили блейвасом. Та проте, хоч і яке предивне тут малювання, але з цієї мідяної дужки, – провадив він далі, відходячи від дверей та обмацуючи замка, – ще більше годиться дивуватись. Та як же ж то і вироблена чисто! Я так собі думаю, все це німецькі ковалі за великі гроші робили…

Може б, довго ще міркував отак коваль, коли б лакей із брузументами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не одбивався від гурту.

Запорожці пройшли ще дві світлиці та й зупинилися. Тут звелено їм дожидати. У покої юрмилося скілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці уклонилися на всі боки та й поставали собі купкою.

За яку хвилину ввійшов у супроводі цілого почту грубенький чоловік величної постави у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкудовчене, одне око трохи криве, на обличчі вимальовувалась якась пихата величність, а в усіх його рухах знати було звичку наказувати. Всі генерали, що досі походжали досить бундючно в золотих своїх мундирах, заметушились та з низенькими поклонами, здавалося, так і ловили кожне його слово чи навіть щонайменший рух, щоб тієї ж миті полетіти виконувати його. Але гетьманові мов би й байдуже було до того, він ледве кивнув головою та й підійшов до запорожців.

Усі запорожці в ноги вклонилися йому.

– Чи всі ви тут? – запитав він прокволом, вимовляючи слова трохи в ніс.

– Та всі, батьку! – відповіли запорожці, кланяючися знову.

– Не забудете казати так, як я вас навчав?

– Ні, батьку, не забудемо.

– Це цар? – запитав коваль у одного з запорожців.

– Який там тобі цар! Це сам Потьомкін, – відповів той. Із другої кімнати почулися голоси, і коваль не знав, де свої очі подіти, коли увійшло безліч паній у саєтових, з довгими хвостами вбраннях та придворців у золотом гаптованих каптанах та з позаплітаними кісками. Він тільки бачив великий блиск та й годі. Запорожці раптом попадали на землю і, як один, закричали:

– Змилуйся, мамо, змилуйся!

Коваль, не побачивши нічого, простягся й собі з великою щирістю на підлозі.

– Встаньте! – пролунав над ними владний і разом приємний голос. Декотрі придворні заметушились і взялися штовхати запорожців.

– Не встанемо, мамо, не встанемо, помремо, а не повстаємо! – загаласували запорожці.

Потьомкін аж кусав собі губи, нарешті, підійшов сам і пошепки наказав щось одному з-між запорожців. Запорожці повставали.

Тоді одважився й коваль підвести голову і побачив перед собою невелику на зріст жінку, сказати б навіть товсту, напудровану, з блакитними очима та з тією величною посмішкою, що все так уміла впокоряти й могла належати самій лише порфіроносній жінці.

– Найясніший обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я ще досі не бачила, – сказала блакитноока пані, цікаво розглядаючи запорожців. – Чи добре вас тут контентують? – провадила вона далі, підходячи ближче.

– Та спасибі, мамо! Харч дають добрий, хоч баранині тутешній куди там до нашої запорозької, чом би якось і не животіти?..

Потьомкін насупився, бачивши, що запорожці кажуть зовсім не те, чого він їх навчав.

Один із запорожців, прибравши поважної постави, виступив із гурту:

– Змилуйся, мамо! Чим тебе твій вірний народ прогнівив? Чи ми тягли руку за невірною татарвою; чи укладали які угоди з турчином, а чи, може, зрадили тебе або хоч подумали зрадити? За що ж неласка така? Спершу чули ми, що велиш єси скрізь будувати фортеці проти нас; опісля чули, що хочеш нас повертати на карабінерів; тепер чуємо про нові напасті. Чим же завинило Військо Запорозьке? Тим хіба, що перепровадило твоє військо через Перекоп та допомогло твоїм генералам порубати німців?

Потьомкін мовчав та недбало чистив маленькою щіточкою свої діяманти, що ними були винизані його руки.

– Чого ж ви хочете? – уважливо запитала Катерина. Запорожці скинули один на одного значущим поглядом.

“Тепер час! Цариця запитує, чого хочете!” – сказав сам собі коваль та й гримнув як стій на землю.

– Ваша царська величносте, не звеліть іскарати, а звеліть помилувати! З чого, – хай ваша царська милість не загнівається на мої слова, зроблено черевички, що на ногах ваших? Я думаю, жоден швець ні в якому на світі царстві не зуміє так пошити. Боже ти наш єдиний, що б то було, коли б моя жінка та взулася в такі черевички!

Цариця засміялася. Все панство зареготалося й собі. Потьомкін і хмурнів, і усміхався разом. Запорожці почали підштовхувати коваля, думаючи, чи не з’їхав він часом з глузду.

– Устань! – мовила ласкаво цариця. – Коли вже так тобі заманулось мати такі черевички, то це легко зробити. Принесіть йому зараз же черевички найдорожчі, з золотом! Далебі, мені дуже до вподоби ця простодушність! Оце вам, – провадила далі цариця, звертаючи погляд на повновидого, але трохи блідого чоловіка, що стояв осторонь, одягнений у простенький каптан з великими перламутровими ґудзиками, з якого було видно, що він не належить до придворців, – річ, гідна дотепного пера вашого!

– Ви, ваша імператорська величносте, надто ласкаві до мене. Тут треба, принаймні, Лафонтена, – відповів, уклонившися, чоловік із перламутровими ґудзиками.

– Щиро скажу вам: я й досі милуюся та не намилуюся вашим “Бригадиром” [2]. Ви напрочуд гарно читаєте! Одначе, – казала далі цариця, звертаючися знову до запорожців, – я чула, що у вас на Січі ніколи не женяться.

– Як же, мамо! Та ж чоловікові, сама здорова знаєш, без жінки не прожити, – одказав той самий запорожець, що розмовляв із ковалем, і коваль здивувався, почувши, що той запорожець, так добре знавши письменну мову, балакає з царицею, як навмисне, зовсім таки простацькою, мужичою, як то кажуть, мовою. “Ну, й хитрі ж люди! – подумав він собі.– Мабуть, не дурно він це робить”.

– Не ченці ми, – провадив далі запорожець, – а люди грішні. Ласі, як і всі чесні християни, до скороминки. І в нас чимало таких, що мають жінок, тільки не живуть із ними на Січі. Є такі, що мають жінок у Польщі; і такі, що мають жінок в Україні; і, знову ж, такі, що й у Туреччині жінок мають.

Саме тут принесено ковалеві черевички.

– Боже ж ти мій, Боже, що за оздоба! – скрикнув він радісно, ухопивши черевички. – Ваша царська величносте! Що ж, коли на ногах такі от черевички, та либонь ходите ви в них, ваше благородіє, і на лід ковзатися, то вже які ж то самі ніжки мають бути? Я так собі думаю, що вже не інакше, як із чистого цукру.

Цариця, що й справді мала на диво стрункі та прегарні ніжки, мимохіть усміхнулася, чуючи такий комплімент від простодушного коваля, – був із нього, одягненого по-запорозькому, справжній красень, хоч і мав він надто смагляве лице.

Зрадівши, що так приязно з ним розмовляють, коваль наважився вже був розпитати гарненько у цариці про все: чи правда, що царі їдять тільки мед та сало, та багато дечого іншого, – але почувши, що запорожці штовхають його попід боки, поклав краще мовчати; і коли цариця, звернувшись до дідів, заходилася розпитувати, як то там у них живуть на Січі, які там звичаї, – він відійшов назад, нагнувся до кишені і стиха промовив:

– Винось мене звідси хутчій!

Та й опинився раптом за шлаґбаумом.

– Утопився! Їй-богу, втопився! От щоб я з цього місця не зійшла, коли не втопився! – цокотіла гладка ткачиха, стоячи між диканськими молодицями посеред вулиці.

– Що ж, хіба я вам брехуха яка? Хіба я в кого корову вкрала? Чи кому, може, наврочила, що мені не ймуть віри? – верещала баба в козацькій свиті, з синім носом, розмахуючи руками. – Та щоб мені по вік судний води не захотілося пити, коли стара Переперчиха не бачила сама на власні очі, як повісився коваль!

– Коваль повісився? От тобі й на! – сказав голова, виходячи од Чуба; він спинився й протисся ближче до гурту, де йшла ця розмова.

– Скажи краще, щоб тобі горілки не захотілося пити, стара п’янюго! – огризнулася ткачиха. – Треба бути такій дурноверхій, як ти, щоб вішатися! Він утопився, утопився в ополонці! Це я так само добре знаю, як те, що ти була допіру в шинкарки.

– Соромітнице! Бач, вона чим дорікає? – одсварювалася баба з синім носом. – Мовчала б уже краще, така непотріб! Хіба, думаєш, я не знаю, що до тебе дяк щовечора ходить?

Ткачиха спалахнула.

– Що дяк? До кого дяк? Що ти там брешеш?

– Дяк? – заспівала, пробиваючись до них, дячиха у заячому кожушку, синьою китайкою критому. – Я вам покажу дяка! Котра це каже: дяк?

– Та ось до кого дяк учащає! – сказала баба з синім носом, показуючи на ткачиху.

– То це ти, суко, – закричала дячиха, до ткачихи підступаючи, – то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та лихим зіллям напуваєш, щоб до тебе ходив?

– Відчепись од мене, сатано! – огризнулася, назад оступаючись, ткачиха.

– Ач, триклята відьма! Бодай же ти не діждала своїх діток бачити, ледащице паскудна! Тьху!.. – І дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі так само зробити, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який протисся був, щоб краще все почути, аж до самих супротивниць.

– Ох, ти ж баберо погана! – закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Усі з лайкою сипнули врозтіч. – Пхе, бридота! – приказував він, усе ще обтираючись. – То коваль, виходить, утопився. Боже ти мій! А що ж то за вдатний маляр із нього був, які гострі серпи, плуги умів виковувати, яка сила була! Еге, – провадив він далі, замислений. – Таких людей мало в нас на селі. То ж то я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що він, бідолаха, дуже вже смутний та невеселий. Оце тобі й коваль! Був, а тепер і нема. А я ще збирався підкувати свою рябу кобилу!.. – І, перейнятий такими побожними думками, голова поплентався тихо додому.

Оксана збентежилась, такі почувши вісті. Вона мало йняла віри Переперчишиним очам та бабським теревеням; знала, що богобоязливий коваль не зважиться занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов із наміром ніколи більше не вертатись у село? А навряд чи й деінде знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її, за усіх найдовше перетерплював її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, а з лівого на правий – і не могла заснути. То, розкидавшися з чарівними розкошами, які нічна пітьма ховала навіть од неї самої, вона мало не вголос лаяла себе. То, стишившись, наважувалася ні про що не думати – і все думала. І вся вогнем горіла; а на ранок закохалася в коваля аж по самі вуха.

Чуба Вакулина доля не втішила й не засмутила. Він думав уже про одне: ніяк не міг забути Солошиної зрадливості і навіть сонний не переставав лаяти та картати її.

Розвиднілось. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Підстаркуваті жінки, в білих намітках, у білих суконних свитках, побожно хрестилися, біля самого входу стоячи. Шляхтянки в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із понашиваними ззаду золотими вусами, стояли перед них. Дівчата, що на головах мали понамотувані цілі крамниці стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукатів, намагалися протовпитися щоближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли шляхтичі і звичайні собі селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями, щойно попідголювані, мало не всі в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди оком кинь, сяяло свято: голова облизувався, бачучи, як то він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Тільки Оксана стояла сама не своя. І молилася й не молилася. На серці в неї опливлося стільки всяких почувань, одно від одного болючіших, одно від одного сумніших, що обличчя її виявляло тільки великий неспокій; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли ніяк добрати розуму, від чого це їй сталось, і в голову собі не клали, що причина тому коваль. Однак не сама лише Оксана думала та передумувала про коваля. Всі громадяни постерегли, що свято наче й не свято. Все нібито чогось бракувало. А тут іще дяк, як на лихо, після подорожі в мішку охрип та насилу деренчав; щоправда, заїжджий півчий гарно таки тяг баса; а що ж то вийшло б, якби ще й коваль прилучився; він усе, бувало, скоро заведуть “Отче наш” або “Іже херувими”, стане на криласі і виводить відтіль на той самий глас, що в Полтаві співають. До того ж тільки він був у церкві за титаря. Вже й заутреню одправили; по заутрені одійшла обідня… Де ж це й справді той коваль запроторився?

Ще дужче на останку ночі поспішався чорт із ковалем назад. І Вакула миттю опинився біля своєї хати. Саме тоді заспівав півень.

– Куди? – закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що намірявся дременути. – Чекай-но, приятелю, це ще не все: я ж іще не подякував тобі.

На цьому слові він схопив хвойдину, вперіщив його три рази, і бідолашний чорт чкурнув навтьоки, як дядько, що його допіру одпарив засідатель. Отак замість обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог роду людського сам попав на слизьке.

Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та й проспав аж до обіда. Прокинувшись, він злякався: сонце підбилося вже височенько.

– Я ж проспав і заутреню, і обідню!

Тут побожний коваль удався в тугу, міркуючи собі, що це, певне, Бог навмисне, караючи його за грішну думку занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть у церкві побувати такого великого свята. Та заспокоївши себе тим, що на ту неділю висповідається у всьому перед попом та од сьогоднішнього таки дня стане бити по п’ятдесят поклонів цілісінький рік, заглянув він до хати; але там не було нікого. Солоха, як видно, ще не повернулася. Він обережно витяг із-за пазухи черевички і знову зачудувався, дорогу роботу розглядаючи та згадуючи дивні дива минулої ночі; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме убрання, що добув у запорожців, витяг із скрині нову шапку з решетилівських смушків із синім верхом, що не надівав ще й разу, одколи купив її, ще в Полтаві бувши; витяг також нового пишно-барвистого пояса; поскладав усе це разом з нагайкою в хустку та й попростував до Чуба.

Чуб витріщив очі, як увійшов до нього коваль, і не знав, на що дивуватись: чи на те, що коваль воскрес, чи на те, що коваль насмілився до нього прийти, чи на те, нарешті, що він вичепурився на такого дженджика й запорожця. Але ще більше він зчудувався, коли Вакула розв’язав хустку і поклав перед ним новісіньку шапку та пояса, такого гарного, що нікому в селі й не снився, а сам бухнув йому в ноги і промовив благальним голосом:

– Змилуйся, батьку, не гнівайсь! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа схоче, віддаюся тобі в руки; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки. Ти ж колись братався з покійним батьком моїм, хліба-солі разом заживали та могорич пили.

Чуб, таки непомалу вдоволений, хоч він того й не показував, дивився, як коваль, що нікому на селі не дозволяв собі в кашу наплювати, згинав у руці п’ятаки та підкови як гречані млинці, той самий коваль валявся у нього в ногах. Щоб ще більшої ваги собі надати, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.

– Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?

– Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб подумав трохи, споглянув на шапку та пояса, – шапка була розкішна, пояс теж незгірший, – згадав зрадницю Солоху і зважливо сказав:

– Добре! Засилай сватів!

– Ой! – скрикнула Оксана, ступивши на поріг та побачивши коваля, і вп’яла в нього здивовані й радісні очі.

– Ось поглянь, які я тобі приніс черевички! – промовив Вакула. – Ті самі, що цариця носить.

– Ні, ні, не треба мені черевичків! – одказала вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей. – Я й без черевичків… – Далі вона не доказала й зашарілася.

Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі спустила. Ніколи ще не була вона така навдивовижу гарна.

Зачарований коваль тихенько поцілував її, обличчя їй ще дужче спалахнуло, і вона стала ще вродливіша.

Проїздив якось через Диканьку святої пам’яті архиєрей, похваляв місце, де стоїть село, та їдучи вулицею й став перед новою хатою.

– А чия це хата така розмальована? – запитав преосвященний у гарної молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.

– Ковалева, Вакулина! – відказала йому, кланяючись, Оксана, бо то ж таки вона й була.

– Прегарно! Лепська робота, – мовив преосвященний, розглядаючи двері та вікна.

А вікна всі були обведені червоною фарбою; скрізь же по дверях були козаки на конях із люльками в зубах.

Та ще дужче похвалив преосвященний Вакулу, як дізнався, що він додержав церковної покути та помалював без грошей всього лівого криласа зеленою фарбою з червоними квітками. Та це ще не все: на стіні збоку, як увійдеш у церкву, змалював Вакула чорта в пеклі, та такого ж тобі мерзенного, що всі плювали, повз нього проходячи; а молодиці, тілько-но розплачеться в котрої на руках дитина, зараз було підносили Її до картини та й казали: “Он бач, яка кака намальована!” – і дитятко, стримуючи слізки, скоса поглядало на картину й тулилося до материних грудей.

Джерело: Микола Гоголь. Ніч перед рождеством. Пер з рос.: Володимир Держирука. Олифант, Па: Накладом “Американсько-Української Видавничої Спілки. З друкарні «Нового Житя». 1914. 61 стор.

Ілюстрації: Кость Лавро, Ольга Йонайтіс