📖 За двома зайцями | Михайло Старицький 👁️ 142

ДІЙОВЕ ЛЮ­ДЕ

• Прокіп Сви­ри­до­вич Сірко – міща­нин, має крам­ни­цю
• Явдокія Пи­липівна – йо­го жінка
• Проня – доч­ка їх
• Секлита Пи­липівна Ли­ма­ри­ха – сест­ра Сірчисі, пе­ре­ку­п­ка
• Галя – її доч­ка
• Свирид Пет­ро­вич Го­лох­вос­тий – про­мо­та­ний ци­люр­ник
• Настя, На­тал­ка – под­ру­ги Проніні, манірні
• Химка – най­мич­ка у Сірків
• Пидора – по­ден­щи­ця у Ли­ма­ри­хи
• Степан Глей­тюк – був най­ми­том у Ли­ма­ри­хи, те­пер слю­сар
• Марта – буб­лей­ни­ця, Устя – че­ре­вич­ни­ця – гості у Ли­ма­ри­хи
• Меронія – жи­ве при мо­нас­тирі
• Два ба­си
• Йоська – жид
• Квартальний, ка­те­рин­щик, міща­не і люд

ДIЯ I

Глибокий яр. Під го­рою наліво гар­ненький до­мик Сірків з сад­ком; за ним бар­кан і знов який­сь са­док і до­мик, направ­о – го­ра, бар­кан, а далі яр. На дальній горі вид­ко Київ. Ве­чір.

Вихід I

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Си­дять на лавці біля до­му.

Явдокія Пи­липівна. Бач, як сьогодні вечірню за­ран­ня одп­ра­ви­ли, ще й со­неч­ко не зай­шло! А то тим, що но­вий дя­чок гар­но ви­чи­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чим же гар­но?

Явдокія Пи­липівна. Як чим? Го­лос­но: сло­ва­ми, мов го­рохом, сип­ле.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так! Як пус­тить язи­ка, то він у йо­го, як мли­но­ве ко­ле­со, тільки бр-р-р!… І ме­ле ра­зом, і ше­ре­тує…

Явдокія Пи­липівна. А твій ста­рий мне, мне той язик, як ба­ба вов­ну…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прирівняй ще цього што­ка­ла до ста­ро­го дяч­ка! Той та­ки і чи­та по-ста­ро­давньому, по-божес­твенному, а цей…

Явдокія Пи­липівна. Зас­ту­пається за сво­го шкар­бу­на тим, ма­буть, що та­ба­кою пош­тує.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так що ж, що пош­тує!

Явдокія Пи­липівна. А то, що і в церкві за­жи­ваєш та­ба­ку, мов ма­ненький…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ло­по­чи, ло­по­чи; а ти зас­ту­паєшся за но­во­го тим, що мо­лод­ший.

Явдокія Пи­липівна. Ви­га­дай ще що!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й ви­га­даю!

Явдокія Пи­липівна. От уже не люб­лю, як ти поч­неш ви­гадувати та дра­ту­ва­ти! (Одвер­ну­лась).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька­, то я по­жар­ту­вав! – Стара мов­чить на­ду­то. – Не сердься­бо, моя си­ве­сенька!

Явдокія Пи­липівна. Та годі вже!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чо­го годі? Хва­ли­ти бо­га, про­жи­ли вік у добрій згоді та ла­годі, діжда­ли­ся й сво­го яс­но­го вечор­а… Да не зай­дет сон­це во гніві вашім…

Явдокія Пи­липівна. Та я вже на те­бе не сер­дю­ся! Тільки не ве­ре­дуй.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ні, ні, не бу­ду. А нам та­ки справді наріка­ти ні на що: вік прой­шов, ли­ха не заз­на­ли, хо­ча й бу­ли хмар­ки, та гос­подь хра­нив од тучі. Єсть на старість і шма­ток хліба, і за­ку­ток.

Явдокія Пи­липівна. А пра­цю­ва­ли ж за­те як, рук не скла­даючи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То що ж! Хто дбає, той і має! Не­пе­рестанно трудіте­ся, да не увійде­те в на­пасть! Аби чужог­о хліба не заїда­ли та з чу­жої кри­ва­виці не ко­рис­ту­ва­ли­ся!

Явдокія Пи­липівна. Здається, уже на нас, го­лу­бе, ніко­му й скар­жи­тись!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А хто зна? Мо­же, й нам пе­ре­па­ла мар­но чу­жа копійка!

Явдокія Пи­липівна. Як же генд­лю­ва­ти ^[1] без то­го? То вже не­хай бог про­ща! Нам же тре­ба бу­ло дба­ти: доч­ка рос­ла – єди­нач­ка; тре­ба бу­ло на по­саг скла­да­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так… А наг­ра­див-та­ки нас гос­подь доч­кою – ро­зумні!

Явдокія Пи­липівна. І вже! Що ро­зумні, так на весь По­дол! Так не жа­лу­ва­ли ж на їх і гро­шей: у який кошт та наук­а увійшла – страх! Скільки отій ма­дамі до пенціона переп­лачено!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А за який час? Дов­го там по­бу­ла?

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну ди­ти­ну за­па­ку­ва­ти у на­уку – на му­ку, аж до за­ги­ну!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я не про теє: мені ті пенціони і не до сма­ку, а ко­ли гроші за рік зап­ла­че­но, то тре­ба бу­ло б при­най­мні за їх од­сидіти!

Явдокія Пи­липівна. Гро­шей шко­да бу­ло, а ди­ти­ни то ні, що за три місяці змарніла та зніве­чи­лась, хоч жи­вою в тру­ну кла­ди! Там уже ма­ло то­го, що на­ука­ми ви­му­чи­ли, ви­мордували, та ще й го­ло­дом мо­ри­ли! Ди­ти­на не ви­дер­жа­ла й утек­ла!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То нічо­го: од­пас­ли­ся ж до­ма; од­но тільки не га­разд…

Явдокія Пи­липівна. Що там? Уже знов по­чав вередувати?­

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та­яй мов­ча­ти­му, а тільки той пен­ціон…

Явдокія Пи­липівна. Що пенціон?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От тут у ме­не си­дить! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

Явдокія Пи­липівна. Ти зно­ву?

Прокіп Сви­ри­до­вич (зітхнув). Та й мов­чу ж!

Чути знав­далі гур­то­ву пісню:

Не ще­бе­чи, со­ло­вей­ко,

На зорі ра­ненько,

Не ще­бе­чи, ма­ню­сенький,

Під вікном бли­зенько!

Не ще­бе­чи, ма­ню­сенький,

Під вікном бли­зенько!

Явдокія Пи­липівна. А слав­но співа­ють! Я страх люб­лю хлоп’ячі співи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Слав­но, слав­но! Завт­ра неділя, а во­ни гу­ка­ють.

Явдокія Пи­липівна. А ко­ли ж їм і по­гу­ля­ти, як не під свя­то! За будні нат­ру­дяться!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Той роз­хо­ди­лись би спа­ти, а то й самі не сплять і дру­гим не да­ють… (Позіха).

Явдокія Пи­липівна. То й іди ж собі спа­ти, хто ж борон­и­ть?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я б уже та­кий, щоб і ля­га­ти, та Проні ж жде­мо.

Явдокія Пи­липівна. А прав­да, чо­го во­ни так забарили­сь? Уже й ніч над­ворі; ти б пішов та знай­шов їх!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Де ж я їх бу­ду шу­ка­ти? Та їх і кавал­ер про­ве­де.

Явдокія Пи­липівна. Та про­ве­дуть… ка­ва­лерів за ни­ми, як по­ло­ви за зер­ном, а все-та­ки страш­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не бійся – не ма­ненькі. (Позіха здо­рово). Ой, гос­по­ди по­ми­луй ме­не, грішно­го ра­ба сво­го! (Знов позіха і хрес­тить ро­та).Чо­го це я так позіхаю?

Явдокія Пи­липівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за то­бою.

Прокіп Сви­ри­до­вич (позіха знов). Пху на те­бе, са­та­но! Позіхнув так, що тро­хи рот не роз­дер­ся!

Явдокія Пи­липівна. Та за­ту­ляв би ро­та, а то так негар­но ди­ви­тись, що й…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ду­маєш, мені гар­но ди­ви­тись, як ти роз­зя­виш свою вер­шу?

Явдокія Пи­липівна. З яко­го це ча­су з мо­го ро­та ста­ла вер­ша?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та хіба ж уже не по­ра?

Явдокія Пи­липівна. Пху! пху! (Роз­сер­див­шись, пішла).

Прокіп Сви­ри­до­вич (по­чу­хав го­ло­ву). Роз­сер­ди­лась моя ста­ренька, розгніва­лась; тре­ба піти по­ми­ри­тись. (Виход­и­ть теж у во­ро­та до­до­му).

Вихід II

Міщане, міщан­ки і хор.

Хор (за ко­ном, але ближ­че).

Твоя пісня ду­же гар­на,

Гарно ти співаєш:

Ти щас­ли­вий, спа­ру­вав­ся

І гніздеч­ко маєш.

Ти щас­ли­вий, спа­ру­вав­ся

І гніздеч­ко маєш.

Через кін пе­ре­хо­дить кілька пар: дівча­та з хлоп­ця­ми і са­мі дівча­та; за ос­татніми уга­ня Го­лох­вос­тий у циліндрі, під­жа­ці, ру­ка­вич­ках. По­ле­бе­зив­ши, одс­ка­кує до дру­гих.

Голохвостий (до се­бе). А славні тут дівчат­ка-міща­ноч­ки, до­ло­жу вам: чис­тоє амб­ре! Ду­мав, що знай­ду між ни­ми ту, що ко­ло Вла­ди­ми­ра ба­чив, – дак не­ма, а во­на, здається, з цьо­го кут­ка. От пи­поч­ка, що прос­то тільки – а-ах та пе­ре-ах! Од­но сло­во – ка­нах­вет­ка, только смок­чи! Тро­хи чи я да­же не улю­бив­ся у єйо, чес­не сло­во: прос­то з го­ло­ви не йдьоть… Гос­по­ди! Що ж це я? Чи не проґавив за нею глав­ного пред­ме­та, Проні? От тобі й на! Побігти шу­кать. (Пі­шов хут­ко яром нап­ра­во).

Хлопці, хор (вхо­дять на пе­редній кін).

А я бідний, без­та­лан­ний,

Без па­ри, без ха­ти;

Не до­ве­лось мені в світі

Весело співа­ти!

Не до­ве­лось мені в світі

Весело співа­ти!

Оддалеки чу­ти, що гурт дру­гий співає цю ж пісню.

1-й бас. А в нас ба­си кращі… у них як по­биті горш­ки!

2-й бас. Або як старі ци­ганські ре­ше­та!

Усі (сміються). А справді!

Хлопець. А який те­пе­ра хор най­кра­щий? Чи семінарсь­кий, чи братський?

1-й бас. Зви­чай­но, братський.

2-й бас. А я ка­жу семінарський.

1-й бас. Ба бре­шеш!

2-й бас. Ба не бре­шу! В семінарсько­му хорі сам Та­рас як поп­ре го­рою – го-го-го! Або Орест як по­су­не ок­та­вою – гур-р-р, аж го­ри дри­жать!

1-й бас. А в братсько­му Ки­ри­ло чо­го варт?

2-й бас. Ну, що ж? Ки­ри­ло, та й годі.

1-й бас. Ет!

Степан. А хто, по-ва­шо­му, па­но­ве, ро­зумніший у Києві: чи семіна­рист, чи ака­деміст, чи універ­си­тант?

Хлопець. Го­лох­вос­тий!

Степан (ре­го­че). Ото ушк­ва­рив!

1-й бас. По­пав пальцем у не­бо!

Дехто. Най­шов ро­зум­но­го на смітни­ку! Ха-ха!

Хлопець. А хто ж ро­зумніший за йо­го? Го­во­рить по-уче­ному, що й не вто­ро­паєш!

Степан. Чи у те­бе ча­сом не за­губ­ле­но якої клеп­ки?

Хлопець. Чо­го ти присікав­ся?

Степан. Дивіться, лю­де добрі, що по-сви­ня­чо­му хрю­ка, то й ро­зумніший, зна­чить!

Другі. Чо­го ж, справді, сміятись? Го­лох­вос­тий, та­ки не взяв йо­го кат, ро­зум­ний, освіче­ний; та­ки па­ном діло, і хо­дить, і го­во­рить по-пансько­му!

Степан. Ов­ва! Не ба­чи­ла роз­кошів сви­ня, то й саж за па­лаці здав­ся!

Дехто. Та годі вам за чортз­на-що зма­га­тись!

Степан. І то прав­да, пху!

Дехто. Од міщан одс­тав, а до панів не прис­тав.

Степан. Та як же! На­тяг­не шта­ни-га­ланці, узує чо­бо­ти на ри­пах, та ще нап­не на го­ло­ву ка­пе­лю­ха, та й дметься, як шку­рат на огні! Які бу­ли у батька гроші – проц­винд­рив, а те­пер що на йо­му, то й при йо­му!

1-й бас. А так: батько йо­го бу­ло на ба­зарі го­лив та кров пус­кав, баньки ста­вив, то й копійка во­ди­лась, а він уже, бач, і ци­люр­ню по-модньому…

Степан. Не знаю, чи го­лить дру­гих, а що се­бе об­го­лив – то так!

1-й бас. А який ла­сун до дівчат, як зво­дить усіх – біда!

2-й бас. Та то ж че­рез теє Сте­пан на нього і го­ри вер­не.

Дехто. Боїться, зна­чить, щоб не од­бив дівчи­ни.

Степан. Од­бив би я йо­му печінки!

Другі. О! Він хват­кий!

1-й бас. А в те­бе уже є ко­хан­ка?

Степан. Що ти їх слу­хаєш? Вер­зуть те­ре­вені!

Дехто. Єсть, єсть…

1-й бас. А хто?

Хлопець. Га­ля Ли­ма­ри­ши­на.

1-й бас. Гар­на?

Хлопець. Чу­до яка!

Степан. Ти-бо мені, гля­ди, і честь знай, бо язи­ка й полат­ати мож­на!

Хлопець. Що ж я ска­зав? От на­пасть!

Другі. Цить­те! Он Го­лох­вос­тий іде!

Вихід III

Ті ж і Го­лох­вос­тий.

Дехто. Здрас­туй­те, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, а ми вас оце зга­ду­вали…

Голохвостий. А, хо­ро­шо, доб­ре…

Степан (набік). Шко­да, що не чув!

Голохвостий (по­дає де­ко­му ру­ку, а решті кла­няється зго­р­да). Ме­ня та­ки вездє спо­ми­на­ють: зна­чить, моя парсон­а у ши­ку!

Степан (набік). Як сви­ня в дощ!

Голохвостий (вий­ма ци­гар­ни­цю). Нєт лі у ко­го иног­да сі­рни­ка?

Хлопець. Ось у ме­не єсть. (За­па­лює йо­му). А мені, Свирид­е Пет­ро­ви­чу, мож­на од­ну взя­ти?

Голохвостий. На! Мо­же, чи не угод­но ще ко­му? Ци­гар­ка пер­вий сорт!

Дехто. Да­вай­те, да­вай­те! (За­ку­рю­ють). Нічо­го собі!

Голохвостий. Нічо­го! Понімаєте ви, як свині у апальци­нах! Це шик – не ци­гар­ки! Каж­дая стоїть п’ять ко­пеєк; зна­чить, примєром: за­тяг­ся ти, а уже п’яти ко­пеєк не­ма.

Xлопець. От до­рогі!

Степан (набік). Бре­ше глад­ко!

Дехто. Ви та­ки ки­даєте си­лу гро­шей!

Голохвостий. Ча­во мінє дєньог жалєть? Глав­ноє дєло са­бє удо­вольствіє! Мо­жеть, у ме­ня їх іног­да пе­ре­горєло ско­ль­ко ти­ся­чов, дак за­то ж вий­шов об­ра­зо­ван­ним, как пер­вий дво­ра­нин!

Степан (ти­хо до дру­гих). Та­ко­го дво­ра­ни­на під ти­на!

Другі. І прав­да: надів жу­пан та й ду­ма, що пан.

Голохвостий. Тепь­ор, слєдствен­но, ме­ня по всєх усю­дах пер­вим хви­со­ном приніма­ють; а по­чо­му? По­то­му, што я умєю, как соб­люс­ти свой тип, по-бла­го­родньому го­во­рить понімаю!

Степан (вго­лос). А по-со­ба­чо­му, доб­родію, ча­сом не вмі­є­те?

Дехто сміється.

Голохвостий. Ще нєт! Прий­дьоться хіба развє од вас на­у­к­у по­лу­чить!

Степан. Ви та­ки, як бог дасть, на мою на­уку до­че­каєтесь!

Голохвостий (згор­да). На­ведіть сна­ча­ла се­бя паліту­рою!

Степан. Цур дур­ня та мас­ла груд­ку!

Другі. Та годі вам!

Голохвостий. Невєжест­во шма­ро­воз­не! Што з ва­ми тут фик­са­ту­арнічать? Єщо убе­реш­ся в му­жи­чест­во!

Хлопець. Скажіть-бо, будь лас­ка, хоч що-не­будь по-хран­цюзькому!

Голохвостий. Да што ви понімаєтьо?

Хлопець. А яке уб­ран­ня на вас, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, – чу­до! Пев­но, до­ро­ге!

Голохвостий. Конєшно, не ко­пеєшне! Хви­со­нис­тої мо­ди і заг­ря­ниш­но­го ма­теріалу, да і шив, мож­но ска­зать, пер­вий ма­га­зин. От ви ду­маєтьо, што плат­тя – лиш би што, а плат­тя пер­воє дєло, по­то­му што по плат­тю вся­ко­го стріча­ють.

Степан (до дру­гих). А по уму ви­ряд­жа­ють!

Голохвостий (не звер­та­ючи ува­ги). От, вбзьмем, при­мє­ром, бру­ки: тру­бою сто­ять, как ви­литі, чис­то аг­лицький хви­­сон! А ча­во-ни­будь не до­дай, і вже хви­зи­номії не імє­ю­ть! Або вот жильотка, – здай­оться-ка­жеться, пу­стяк, а хит­ра шту­ка: только нем­нож­ко не пот­рап, і мо­да не та, уже й сим­патії нєту. Я вже не го­во­ру про піньжак, потом­у што піньжак – ето пер­вая хвор­ма: как только хвор­ми нєту, так і ніко­то­ро­го ши­ку! А от да­же шля­па, на што уже шля­па, а как она, зна­чить, при га­лавє, так і на ти­пе па­рад!

Дехто. Доб­ре на цьому знається! Не­ма що!

Хлопець. А ма­терія яка! Ря­ба, ря­ба та зо­зу­ляс­та, от би мені та­ко­го на шта­ни!

Голохвостий. Зо­зу­ляс­та?! Ша­та­ланська!

Хлопець. Що ж то зна­чить – шар­ла­танська?

Голохвостий. Ет, муж­ва! Што з то­бою раз­го­ва­ри­вать.

Хлопець. Та я так!

Дехто. Роз­кажіть кра­ще що нам! Ви ж там по світах бу­ваєте, ро­зум­них лю­дей чу­ваєте…

Голохвостий. Не всьо то для прос­то­ти ан­те­рес­но, што для ме­ня ма­теріально.

Дехто. Та все ж, мо­же, і нам бу­де інте­рес­но. Ось ходімо на го­ру: поспіваємо, по­ба­ла­каємо, вип’ємо мокрухи-препо­до­б­ниці!

Голохвостий. Хо­ро­ший бил би для ме­ня кад­рель – водит­и з ва­ми кум­панію!

Дехто. Е, ви вже де­ре­те но­са до не­ба!

Другі. Та киньте йо­го, цур йо­му!

Степан. Не знаєте хіба прислів’я: не руш доб­ра…

Хлопець (до Го­лох­вос­то­го). Та ходім-бо, Сви­ри­де Петров­ичу, не ца­ра­моньтесь!

Голохвостий. Єй-бо­гу, нельдзя: тут, понімаєте, делікат­на ма­терія… Ках­вю­ру, зна­чить, нуж­но підсте­рег­ти і спро­во­рить… Од­не сло­во, не ва­шо­го ро­зу­му дєло!

Хлопець. Що ж во­но та­ке?

Голохвостий. Інтриж­ка.

Хлопець. Як?

Степан. Та кинь йо­го, ходім!

Другі. А й справді! Чо­го з ним воз­жа­тись? Ну йо­го к бісу! Ру­шай далі!

Всі пішли.

Вихід IV

Голохвостий сам.

Голохвостий. Дурні хах­ли! Ідіть здо­рові! Што зна­чить про­с­та муж­ва? Ніяко­го по­нятія нєту, ніякой делікат­ной хва­н­тазії… так і пре! А вот у ме­ня в га­лавє зав­сег­ди та­кий во­де­воль, што только мерсі, по­то­му – об­ра­зо­ван­ний чо­ло­вєк! Да што, впро­чем, про них?… Годі, до­вольно! От як би Проні не про­пус­тить! Шу­каю: нігде нєту; чи не прой­шла развє? Дак ку­дою ж прой­тить їй, ког­да ми ка­ла­ву­рим? Уди­вительне діло! Нуж­но по­дож­да­ти. Тре­ба сьогод­ня на ней­о ріши­тельно на­ляг­ти. Здається, я єй понд­ра­вил­ся… Ну, да ко­му я не понд­рав­люсь? А вот, што­би Проні не ви­пус­тить з рук, то не­об­хо­ди­мо. Ба­га­та: який дом, сад! А лав­ка, а дєнєг по скри­нях! Ста­ро­го Сірка як струс­ну, то так і по­сип­ляться кар­бо­ванці! Од­на надія на її при­да­не, бо іна­че не мо­жу по­правити своїх ділов: та­кий скрут, хоч вішай­ся. Довгів сті­льки, як блох у кур­ни­ку! З до­му вий­ти удень страш­но, щоб який жи­дю­га не піймав, ей-бо­гу, прав­да. Тут осо­бен­но Йо­сь­ка єсть; дак та­ке уїдли­ве, кля­те, што ніяким хви­со­ном йо­го не обійдеш. Де зди­бав, то й да­вай гроші, то й да­вай! Ну, де ж я тобі візьму, ко­ли не­має! А він, дур­ний, од­но: да­вай, та й годі, вер­тай, що брав! Ну, што он? Ка­коє по­нятіе імієт? Ска­за­но, жид! А ти тікай, бо по­са­дить – чис­та на­па­сть! Так і хо­ва­юсь, і кру­чусь як му­ха в ок­ропі: там у ци­лю­р­ні уже по­са­див замість се­бе гар­со­на, та що з то­го? Ци­лю­р­ня­ та­ки лоп­не! От як, дасть бог, на Проні же­нюсь, себ­то на її добрі та на її гро­шах, тоді я брит­ви че­рез го­ло­ву у Дніпро по­за­ки­даю, а за­жи­ву куп­цем пер­вой гільдії, зав’ю такі мо­ди алад’ябель! Тільки ж Про­ня й по­га­на, як жа­ба… Та як­би за­пус­тить па­зу­ри у її скри­ню, то ми при боці завед­емо та­ке мон­пасьє, що тільки пальці об­ли­зуй! От би, приміром, ту ді­вчи­ну, що ко­ло Вла­ди­ми­ра га­няв! А-ах!

Вихід V

Голохвостий, Про­ня, Нас­тя і На­тал­ка.

Голохвостий (зуз­дрівши). А ось і во­ни з кум­панією. Ну, Го­лох­вос­тий, дер­жись!

Проня, Нас­тя і На­тал­ка мля­во ідуть і про­ща­ються з яки­мсь ка­ва­ле­ром.

Голохвостий. Як би ето підой­ти пох­ви­соніще, щоб так зра­зу ши­ком і прой­ня­ти? (Про­бує кла­ня­тись). Ні, не так… (Об­сми­кує оде­жу на собі).

Проня (наб­ли­жається; за нею под­ру­ги). Го­лох­вас­тов, зда­ється?

Голохвостий (підліта). Бонд­жур! Моє сер­це розпалилося,­ мов щипсі, по­ки я до­жи­дав мам­зе­лю!

Проня (манірно). Мер­си, мусью! (До под­руг). Та­ки дожид­ався: я на­ро­чи­то про­маніжи­ла.

Голохвостий. Ре­ко­мен­дуй­те ме­не, по­жа­лус­та, бариш­ням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не бу­де­те во­дить ком­панію лиш би з ким!

Проня. Ра­зумєеться. Єто маї близькі при­ятельки і сасіди.

Голохвостий. Ри­ко­мен­ду­юсь вам: Сви­рид Пет­ро­вич Га­ла­хвастов.

Настя. Мені здається, що ми десь стріча­лись.

Голохвостий. Ніча­во нєту вди­ви­тельно­го – міня знаєт увесь Київ чис­то.

Наталка. Нев­же?

Голохвостий. Ріши­тельно. Міня вез­де приніма­ют как сва­во, зна­чить, без хви­со­на!

Проня. Там, вер­но, кра­са­виць най­шли по­ря­дош­но.

Голохвостий. Што мне кра­са? На­ти­рально, пер­ве де­ло ум і об­хождєніє: делікатні хран­цюзькі маньори, штоб вий­шов шик!

Проня. Ра­зумєеться, не му­жицькі: фе! Мо­ве жар!

Наталка (до Насті). Який він гар­ний!

Настя. Нічо­го собі; тільки шту­ко­ва­ний!

Наталка. А я вас сьогодні десь ба­чи­ла.

Голохвостий. Я чо­ловік не очень ду­же по­си­дя­щий: лю­б­лю у пра­ход­ку з об­ра­зо­ван­ни­ми людьми хо­дить. Но­ги чо­ло­віку, ви­ди­те, для то­го й да­дені, штоб би­ти ни­ми зем­лю; по­то­му во­ни і рос­туть не з го­ло­ви…

Наталка (до Насті). Який він ро­зум­ний та гост­рий як бри­т­ва!

Проня (до под­руг). А я ж вам не ка­за­ла, що пер­вий кавал­ер!

Голохвостий. Не вгод­но лі, ба­ришні, по­ку­рить папироски­?

Наталка. Што ви, я не ку­ру!

Настя. І я ні; та чи прис­та­ло ж ба­риш­ням?

Голохвостий. Пер­ва мо­да!

Проня. А ви не знаєтьо? Дай­те мінє! (За­ку­рює і закашл­ю­є­ться).

Голохвостий. Мо­жет, крепкі? Я, якш­то доз­во­ли­те, Про­ню Про­ко­пов­но, при­не­су вам на­ти­ральних дамських.

Проня. Мер­си! То я ковт­ну­ла ка­кось ди­му…

Наталка і Нас­тя. Та киньте па­пи­рос­ку, а то ще закашл­я­єтесь.

Проня. Пус­те! Я ще в пенціонє ку­ри­ла…

Голохвостий. Чим же мінє ба­ри­шень прек­рас­них поштув­ати? Поз­вольте ка­нах­ве­ток! (Вий­ма з ки­шені у піджаці).

Настя (до На­тал­ки). Ач, який ввічли­вий!

Наталка. Нас­то­ящий хрант.

Беруть кон­фек­ти.

Проня (бе­ре манірно од­ну). Мінє так со­лод­ке об­рид­ло! Ко­жин­но­го дня у нас вдо­ма ла­со­щов етих раз­них, хоч сви­ней го­дуй! Я ще больше люб­лю пальци­ни, на­на­си…

Голохвостий. Сю ми­ну­ту вид­но у вас, Про­ню Прокоповно­, не прос­тий, а об­ра­зо­ван­ний вкус!

Настя (до На­тал­ки). Ку­ди пак! До­ма пи­ро­ги з ма­ком та ва­ре­ни­ки з ур­дою ^[2] тро­щить, а тут – пальци­ни.

Наталка. Це на нас кри­ти­ка.

Голохвостий. Только доз­вольте, Про­ню Про­ко­пов­но, то я вам етой вся­кой вся­чи­ни цєлий воз при­та­ра­ба­ню! Ме­ня, знаєте, на Хре­ща­ти­ку, дак еті все купці делікат­ни­ми ма­теріями – прос­то на ру­ках но­сють. Бо я їм усєм дєнєг позич­аю, і там пе­ред на­чалст­вом звєсно – што, по­то­му у ме­ня бу­дош­ник у стру­не! Дак уже все во­ни на­па­дом: бе­ри сколь­ки хо­чеш, зна­чить, етой по­гані – пальцин, ка­ву­нов, раз­них мон­пасье, миг­да­лу… Я вже прос­то одп­ро­шу­юсь, – што ку­да мінє ето пе­реєсти все, по­то­му лус­нуть, пар­дон, трес­нуть – як раз плю­нуть, так нєт-та­ки – бе­ри та бе­ри! Как учеп­лю­ться, то й бе­реш, да й роз­даєш уже уся­ким там раз­ним, по­то­му што пу­щай хоть на смєтник не викіда­ють… Дак я вам цєлий воз…

Проня (обра­же­но). То­го, што на смєтник ви­ки­да­ють?

Голохвостий. Што ви, Про­ню Про­ко­пов­но? І у дум­це не би­ло! Як же, штоб я та­кой мам­зелі – і не­пош­ти­тельство… Ну й гострі ж ви! Язи­ка з ва­ми, предс­тав­те собі, нуж­но дер­жать, як у час­те, на зам­ку!

Проня. Ви так і понімай­те!

Голохвостий. Ах, ах! Да я з сво­ей сто­ро­ни при пол­ном акор­де, лиш би з ва­шей сто­ро­ни не бу­ло ніка­ко­го мнєнія.

Проня. Дру­гим, мо­жеть, не­об­ра­зо­ван­ним што вгод­но з гу­би плюнь, бо по­нятія ніко­то­ро­го не імєють; а я в пен­ці­о­нє все на­уки проізош­ла.

Голохвостий. Пар­дон, єй-бо­гу, пар­дон! По­то­му у міня з язи­ка, как з ко­ле­са в мли­не, так што-не­будь і ляп­не!

Настя (до На­тал­ки). Ходім до­до­му, бо ця витрішку­ва­та чап­ля по­ча­ла з своїм пенціоном, як ду­рень з тор­бою…

Наталка (до Насті). Це во­на нам ви­би­ва очі!

Настя. Прин­дя чор­то­ва! (До Проні). Доб­раніч вам!

Наталка. Ходім уже!

Голохвостий. Што ж, ба­ришні, так сей­час до­мой? Ха­дьо­м­те у пра­ход­ку: при мєся­це та­кой шик!

Настя. Ні, спа­сибі вам, ходіть здо­рові самі вже!

Наталка (до Проні). Про­щай­те, нам не за­ти­няй­те, а ми вам не мішаємо!

Проня. Не за­да­вай­тесь на кру­пу, бо в ре­шеті дірка!

Наталка. Нічо­го, ваш ка­ва­лер поз­би­рає… док­лас­ти вам во­за!

Пішли.

Вихід VI

Проня й Го­лох­вос­тий.

Проня (вслід). А дулі не ску­шаєте? Ач, ко­пи­лять як гу­би! З ме­ня только хвор­му бе­руть, а од них усєх гни­ли­ця­ми так і тхньоть!

Голохвостий. Ну й лов­ко ж ви їх одб­ри­ли! Ех, Про­ню Про­ко­пов­но, ро­зумні ви, – без ми­ла го­ли­те.

Проня. Як­би мінє модніща пуб­ли­ка, то я б се­бя по­ка­за­ла! А то з кєм тут зай­тись – не­об­ра­зо­ванність од­на! От только з ва­ми і маєш при­ят­ность!

Голохвостий. На­ти­рально, ку­ди їм усєм до вас? Всьо ра­в­но, што, примєром взять, – Му­са­тов і хран­цюзька помад­а.

Проня. Мер­си.

Голохвостий. А в тіятрі лю­би­те?

Проня. Знаєте, ак­ро­ба­ти за­нятніщі мінє: такії кра­сиві му­щи­ни. Я бу­ло как пой­ду, то так стріво­жусь за них, што цєлу ноч не сплю!

Голохвостий. Так ви б у та­ком ра­зе гу­лять ви­хо­ди­ли, то я б мог хоч цєлую ноч тру­диться про­ход­кою!

Проня. Ноч­чю? Што ви? Страш­но, штоб, бу­ва, ка­кой ока­зії не вий­шло… ви му­щи­на, а я ба­риш­ня. Вот удньом так я люб­лю гу­лять у царсько­му са­ду з книж­кою безпрем­енно, бо так при­ят­но під ду­бом ро­ма­на чи­та­ти.

Голохвостий. А ви які чи­та­ли?

Проня. «Єрус­ла­на На­за­ро­ви­ча», «Кро­ва­вую звєзду», «Чо­р­­ний гроб»…

Голохвостий. Да, ето за­нятні, но я вам ри­ко­мен­дую адин ра­ман… вот ра­ман, так ра­ман… «Бит­ва руських з кабард­и­н­цями» – а-ах! Або – «Ма­тильда – чилі хран­цюзька гризет­ка», або теж «Без­не­вин­на діви­ця, чилі лю­бов ухит­риться». Антіресні, до­ло­жу вам! Не ви­дер­жиш до­чи­та­ти!

Проня. Ах, я такії люб­лю ужасть как: штоб про та­ку лю­бов пи­са­лось, штоб як смо­ла кипєла!

Голохвостий. Да, штоб аж во­лос сма­ли­ла!

Проня. Ах, ето ужас­но жорс­то­ко…

Голохвостий. Так только здай­оться-ка­жеться, а по­том ду­же прек­рас­но. От тольки, Про­ню Про­ко­пов­но, про лю­бов би луч­че са­мим ра­ма­на за­вить.

Проня. Ко­неч­но, за­нятніще, єжелі особ­ли­во ка­ва­лер ду­ш­­ка…

Голохвостий (каш­ля­нув). Про­ню Про­ко­пов­но! Доз­во­ль­те спро­сить, ка­коє та­коє ви обо мне по­нятіє дер­жи­те?

Проня (манірно). Што ж ето ви до­пи­туєтесь? Мінє со­ро­м­но­… Я ба­риш­ня. (Набік). Ага! До­че­ка­лась-та­ки!

Голохвостий. Што ж, што ба­риш­ня, ето ніча­во, ето чи­с­тиє пус­тя­ки!

Проня. Я і по­нятія у цім ніко­то­ро­го не імію…

Голохвостий. Єй-бо­гу, не без­по­кой­тесь!

Проня. Ви мінє та­ко­го жа­ру уки­даєте, што я прос­то ша­рєю… Хіба не знаєте, як без­не­винній дівиці стид­но…

Голохвостий. Ко­ли без ето­го ни­как нельзя обой­титься: все рав­но прий­дьоться…

Проня. Ах, не го­воріть мінє про лю­бов… А я до вас ужасть как… Только, будь лас­ка, не го­воріть, по­жа­лус­та, про лю­бов, по­то­му ето шкан­даль…

Голохвостий. Што ви? Я, зна­чить, про­шу ва­шу ру­ку і се­р­це.

Проня. Мер­си! Только тут ноч­чю… при мєсяцє… так мінє мо­то­рош­но цеє слу­хать, аж серд­це тьопається… Ви завт­ра при­ходьте до нас пред­ло­женіє дєлать…

Голохвостий (цілує ру­ку). Я только бо­юсь ро­ди­телів ва­ших, а то б дав­но зай­шол…

Проня. Єжелі што я сог­лас­на, то вже не­безп­ре­мен­но…

Голохвостий. Ви мінє как во­ди цілю­щої на ра­ни зли­ли, моя зо­зу­леч­ко. (Цілує).

Проня. Ах, не мо­жу! Тікать нуж­но! При­ходьте ж завт­ра бе­зп­ре­мен­но; я вас ад­ри­ка­мен­дую, а ви і пред­ло­женіє зро­бите…

Голохвостий. Прий­ду, прий­ду, моя ка­нах­ве­точ­ко!

Проня. Душ­ка! (Цілує хут­ко Го­лох­вос­то­го і біжить до хвіртки). Ла­мур! (Вибіга).

Вихід VII

Голохвостий сам.

Голохвостий. Бон-бон! (Підска­кує). Трам-та­ра-ра, ура! На­ша взя­ла! Позд­рав­ляєм вас, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу! Виграл­и спра­ву! Про­ня, зна­чить, тут. (По­ка­зує ку­лак). Старі, пра­в­­да, не спро­тив­ляться, по­то­му по­ту­ра­ють доч­ке у всьом. Тільки ж і гид­ка! Ой гид­ка! Да ще лізе цілу­ва­тись! На­до будєть ку­пить доб­ро­го ми­ла, штоб за­ми­вать після неї гу­би… Але за­те ж все моє! От уд­жиґну! Годі вам, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, те­пер зай­цем бу­ти, – бу­де, до­вол­но! Мож­но бу­дєть і са­мо­му зайців ло­ви­ти, а особ­ли­во куріп’ято­чок… хр-р-р… Хап – і єсть! Хап – і єсть!

Вихід VIII

Голохвостий і Га­ля.

Галя (іде з ко­ши­ком, при­див­ляється). От як ми опізни­ли­ся на старім го­роді з ма­мою, уже й розійшли­ся всі на нашім кут­ку… Ні, он хтось стоїть, чи не Сте­пан? (Збли­жа­є­ть­ся, щоб тро­хи роз­ди­ви­тись).

Голохвостий (зуз­дрівши). А, на лов­ця й звір біжить. (Пі­д­літа). Ціп-ціп, куріпоч­ко!

Галя. Ой, це чу­жий хтось! (Хо­че тіка­ти, але Го­лох­вос­тий за­с­ту­па до­ро­гу).

Голохвостий (при­ди­вив­шись). Гос­по­ди! Це ж та са­ма кра­­су­неч­ка, що я ко­ло Вла­ди­ми­ра ба­чив! От ціпонька! (До неї). Не тремтіть-бо: чо­го ля­ка­тись, моя зо­зу­леч­ко, – хіба з’їм?

Галя. От, єй-бо­гу, ко­ли не пус­ти­те, то ка­ла­вур зак­ри­чу і бу­дош­ни­ка­ пок­ли­чу.

Голохвостий. Ви­га­дай­те! Тольки крикніть, то я та­ко­го на­го­во­рю, што за­раз і в часть вас по­са­дять.

Галя. За що? Що ви ґвал­туєте се­ред ночі, то я маю си­ді­ти?

Голохвостий. Слу­хай­те, сер­денько, не ле­мен­туй­те, бо я тольки по­го­во­рить хотів з ва­ми, моя зіроч­ко крас­на. Як по­видів я вас ко­ло Вла­ди­ми­ра, то з тієї ночі і про­па­даю, – про­сто вхо­пи­ли моє сер­це щип­ця­ми, гвозд­ком у го­лові си­ди­те, хоч і брит­ви не бе­ри в ру­ки!

Галя. А справді, це той са­мий… Ба­чи­те: га­ня­ли, га­ня­ли там, та й тут пе­рес­ту­паєте до­ро­гу; со­ро­му не­ма, а ще па­нич!

Голохвостий. Да ко­ли улюбльон, да так улюбльон, що хоч візьміть в ру­ки піштолєта і прост­реліть тут грудь мою!

Галя. Так і повіри­ли! Шу­кай­те собі пан­но­чок!

Голохвостий. Да­ви луччі за са­мих най­кра­щих пан­но­чок; ви прос­то та­ка ціпонька, що аж сли­на ко­титься, – вірте!

Галя. Хо­ро­ша по­ро­ша, та не для вас!

Голохвостий (роз­па­лю­ючись). Чо­го ж так – не для ме­не? Яка ти стро­га, не­люб’язна! Да у ме­не, го­лу­боч­ко моя, вся­кого доб­ра – па­ро­ви­ця­ми ^[3], да я озо­ло­чу те­бе, брильянта­ми обсип­лю на весь Київ…

Галя. Об­си­пай­те ко­го іншо­го, а мені ва­шо­го зо­ло­та не тре­ба.

Голохвостий. Да хіба я разві по­га­ний? При­ди­вись, пожал­у­ста, пер­вий хви­сон…

Галя. Та що – що гарні!

Голохвостий (бе­ре її за ру­ки). Сер­денько, пу­колько моя! Улю­бись у ме­не, бо, єй-бо­гу, заст­ре­люсь отут за­раз пе­ред то­бою, щоб тобі на­пасть зро­бить!

Галя. Ой, що ви ка­же­те?

Голохвостий. По­то­му хоч нож­ни­ця­ми пе­рет­ни моє сер­це, то там тільки од­на лю­бов стри­мить…

Галя. Пустіть же, як­що лю­би­те, бо, бо­ронь бо­же, хто зди­ба, то бу­де ли­хо…

Голохвостий. Ніхто не зди­ба! Куріпоч­ко моя! (Обніма).

Галя. Пустіть-бо! Так не го­диться! Бач який! Пустіть, бо кри­ча­ти­му!

Голохвостий (при­тис­кає ще більше). У-ух! Про­пав я! По­жар!

Вихід IX

Ті ж і Сек­ли­та.

Секлита (зуз­дрівши). А то що, Галька? З па­ни­чем? Ой, ли­хо моє! Ой, не­щас­тя моє! Добіга­лась, ка­торж­на! От і ус­те­рег­ла! Ах ти под­ла! (Підска­кує до Галі).

Голохвостий ото­ропів.

Галя (пла­чу­чи). Ма­мо! На­че­пив­ся, хто йо­го зна хто й звід­ки, та й ґвал­тує, як роз­би­ша­ка…

Секлита. Як! Хто йо­го знає? А ти не знаєш – свя­та та бо­жа! Ах, об­ман­щи­ця чор­то­ва, ма­тері хо­чеш очі од­вес­ти? Так і повіри­ли!

Тим ча­сом Го­лох­вос­тий, оп­ра­вив­шись, хо­че тіка­ти. Се­к­ли­та йо­го ха­пає за по­ли.

А ти, па­ни­чу, ку­ди? Навтіка­ча? Ні, з моїх рук так не вий­деш! Я за свою доч­ку тобі очі ви­де­ру з ло­ба!

Голохвостий (замішав­шись). Хіба це ва­ша доч­ка?

Секлита. А то ж чия?

Голохвостий. На вас анітрішеч­ки не по­хо­жа, у неї голос­ок, як со­ло­вей­ко в лузі, а ви як з боч­ки гур­каєте!

Секлита. Ах ти, хар­циз­ни­ку! Ти ще сміятись зду­мав? На­робив беш­ке­ту та й зу­би ска­лить!

Голохвостий. Та не зіпай­те так, бо всіх ко­жум’яцьких со­бак збен­те­жи­те!

Галя. Ма­мо, го­лу­боч­ко, киньте йо­го! Не робіть сла­ви! Єй-бо­гу, на­че­пив­ся впер­ве!

Секлета. Зас­ту­паєшся! Геть мені за­раз до­до­му! Ще на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло, а во­на уже з хлоп­цем обнімається. Я тобі до­ма обірву оті патлі, сибірна!

Галя (пла­че). За віщо ви, ма­мо? Хіба я вин­на?

Голохвостий (набік). Як би йо­го вир­ва­тись від цієї відь­ми? От вло­пав­ся!

Секлита (до Галі). Іди звідси! Не слинь мені! До­ма поба­ла­каємо!

Галя відхо­дить пла­чу­чи.

Вихід X

Секлита і Го­лох­вос­тий.

Голохвостий ки­нув­ся бу­ло тіка­ти, але Сек­ли­та не випус­тила піджа­ка, так що він аж злетів з од­но­го ру­ка­ва. Секлит­а тоді вхо­пи­ла обо­ма ру­ка­ми за жи­лет­ку.

Секлита. А ку­ди, ка­торж­ний? Щоб ще та­ко­го ше­лих­вос­та не вдер­жа­ти, та не бу­ла б я Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха!

Голохвостий. Що ви? Чи при своїм умі? Не робіть, пожал­у­ста, шкан­да­лю! (Все по­зи­ра на дім Сірків). Я вам зап­ла­чу, я ба­га­тий…

Секлита (ще дуж­че). А щоб ти не діждав, щоб я за доч­ку гроші бра­ла? Щоб я рідну ди­ти­ну про­да­ва­ла? Не діждеш! Не вте­чеш! Не пу­щу! У ме­не од­на ди­ти­на, як од­но сон­це у небі! На­що ти зво­диш її з ума?!

Голохвостий (набік). От ре­пе­тує бісо­ва ба­ба; роз­бу­дить усю ву­ли­цю! (До неї). Та я, єй-бо­гу, не чіпав ва­шої доч­ки – ті­льки по­ба­ла­кав.

Секлита. Бре­шеш, на­щад­ку іродів! Са­ма ба­чи­ла, як об­ні­ма­лись! Знаю я вас, па­ничів! Знаю, як ви об­ду­рюєте та з ума зво­ди­те дівчат!

Голохвостий. Та щоб я лус­нув, ко­ли зво­див!

Секлита. До­ка­жи, до­ка­жи! Я не повірю твоєму сло­ву: твої сло­ва гнилі, як яб­лу­ка! Ти хар­ци­за, во­ло­цю­га!

Голохвостий. Та що ж ви лаєтесь? Я не пе­ре­куп­ка: обман­ювати не бу­ду! Од вас не мож­на ні одп­ро­си­тись, ні одмо­ли­тись!

Секлита. Ти ду­маєш, що як я пе­ре­куп­ка, то ме­не мож­на й зне­ва­жа­ти? Я на шаг об­ду­рю, а на кар­бо­ван­ця вам, сибір­ним, прав­ди ска­жу! От що! Хай збе­реться хоч уся ву­ли­ця, а Сек­ли­та за се­бе й за свою доч­ку встоїть. Стріляй на ме­не, а я та­ки на своєму ста­ну, за прав­ду ста­ну! (Б’є ку­ла­ком об ку­лак). Ко­ли зачіпаєш, то зачіпай чес­но: не без­честь ме­не й моєї доч­ки, бо ми тобі не іграш­ка!

Голохвостий (набік). От, не вир­вусь! (До Сек­ли­ти). Та, при­сяй­бі, і не ду­мав без­чес­ти­ти! (Хо­че зно­ву вир­ва­тись).

Секлита. Не пру­чай­сь! Не пу­щу! Ґвалт, ґвалт! Поліція! По­ліція! Квар­тальний!

Голохвостий (набік). Ой, про­пав я! (До Сек­ли­ти). Цить­те! Не кричіть-бо!

Секлита. Що-бо? Кри­чу, бо маю пра­во! Поліція, поліція!

Голохвостий (набік). По­то­пить, бісо­ва ба­ба, чис­то потоп­ить! У Сірків уже й вікон­ни­ця од­чи­няється! Гос­по­ди, ну що йо­го ро­би­ти! (До Сек­ли­ти). Слу­хай­те сю­ди…

Секлита. Ка­ла­вур!

Здалеку по­чув­ся свис­ток.

Голохвостий. Ой, поліція! Шкан­даль! (До Сек­ли­ти). Слу­ха­йте сю­ди, не кричіть: я всю прав­ду ска­жу: ми лю­би­мось з ва­шою доч­кою, тільки я чес­не маю на думці: я її хо­чу сва­та­ти…

Секлита. Ду­ри ко­го іншо­го, а не ме­не: знаємо ми вас, па­ничів!

Голохвостий. Та я не па­нич, а прос­тий міща­нин, – то ті­ль­ки звер­ху на мені об­ра­зо­ван­ность!

Секлита. Бре­шеш!

Голохвостий. Та щоб я лус­нув… Не­да­ле­ко тут мій дом! Я ро­дич Сви­на­ренків.

Секлита. Яко­го? Пет­ра?

Голохвостий. Еге ж, Петрів пле­мен­ник.

Секлита. Та хіба ж міща­ни­ну прис­та­ло бу­ти сви­нею?

Голохвостий. Єй-бо­гу, я ва­шу Га­лю люб­лю так, як золо­то, і хо­чу сва­тать, от хоч за­раз од­дай­те, то візьму.

Секлита. При­сяг­нись мені, ходім до церк­ви!

Голохвостий. Та чи я ж чо­ловіка вбив, щоб се­ред ночі при­ся­га­ти! Вірте мені, я чо­ловік бла­го­род­ний, образованний­, і бо­жусь, і при­ся­га­юсь, що не підду­рюю; бо­дай я зав­трішнього дня не діждав, бо­дай я завт­ра на своїх ремінних па­сах повісив­ся, бо­дай я зарізав­ся в своїй хаті своєю брит­вою, ко­ли не віри­те!

Секлита (бе­ре груд­ку землі). Їж свя­ту зем­лю, то повірю! На, їж!

Голохвостий. Хіба ж я вовк, щоб їв зем­лю?

Секлита. Їж, на їж, то повірю!

Голохвостий. Та ме­не ж од тієї землі скор­чить, то і чо­ловіка вашій дочці не бу­де!

Секлита. Та ви бре­ше­те! При­сягніться мені хоч на Брат­ській!

Голохвостий. Не­хай ме­не по­ка­ра­ють всі пе­черські святі! Не­хай ме­не пок­риє ве­ли­кий лаврський дзвін, ко­ли я бре­шу.

Секлита. Ні, та­ки при­сягніть нав­колішках до Братської!

Голохвостий (набік). От, не од­сах­нусь. (Стає на коліна). Ну, хай ме­не поб’є Братська бо­жа матір, ко­ли бре­шу!

Секлита. Ну, те­пер вірю, те­пер вірю!

Голохвостий (обтру­шує шта­ни; ти­хо). От іще че­рез цю ка­торж­ну ба­бу бру­ки за­пач­кав! (До неї). Так а не­за­ба­ром до вас і на за­ру­чи­ни.

Секлита. Про ме­не, про­си­мо; тільки за моєю Га­лею нічо­го не­ма – знай­те!

Голохвостий. На­що мені? І сво­го дос­таль! Аби Га­ля!

Секлита. Так за­ходьте ж; раді бу­де­мо!

Голохвостий. А де ж ва­ша ха­та?

Секлита. За­раз за яром. Спи­тай­те Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху: увесь По­дол зна. Глядіть же, не об­дуріть; а то і жи­вим не ви­пу­щу! Од Ли­ма­ри­хи не схо­ваєтесь!

Голохвостий. Та бу­ду ж, бу­ду!

Секлита ви­хо­дить.

Вихід XI

Голохвостий сам.

Голохвостий (ози­рається). Ух! Ху! От ба­ня, так ба­ня, аж три по­та зійшло, єй-бо­гу! (Ути­рається). От це вско­чив, так вско­чив – поніку­ди!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Велика світли­ця Сірків, по-міщанськи, але з пре­тензією вбра­на. Одні двері в кімна­ту, наліво – в пе­кар­ню, прос­то – вхі­дні.

Вихід I

Явдокія Пи­липівна са­ма.

Явдокія Пи­липівна (си­дить ко­ло сто­лу і об­ма­хується ху­с­т­кою). Ну й день! Діжда­ли­ся свя­то­го літеч­ка! Спа­ла вже, спа­ла, та ніяк до ве­чо­ра не дос­па­ла; упріла тільки, страх! (Ути­рається хус­т­кою). А ста­рий іще спить! Ого! Про­копе Сви­ри­до­ви­чу! Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу! До­ки ти бу­деш ка­ча­тись! Вста­вай, бо вже швид­ко до ве­черні задз­во­нять! Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, чи ти чуєш!

Прокіп Сви­ри­до­вич (обзи­вається з кімна­ти). А-а! То ти до ме­не, Яв­до­ню? Пос­той, тро­хи про­чу­ма­юся та по­тяг­ну­ся!

Явдокія Пи­липівна. Ач, по­тя­гається, а як­би я потягалася,­ то й гри­мав би! Та во­но в свя­то і го­диться пос­па­ти, мен­че гріха: як не спиш, то поч­неш су­ди­ти ко­го або­що, а во­но і є спо­ку­са… Та чо­го він не йде? Скуч­но самій. Про­ня пішли ку­дись, та во­ни не люб­лять з на­ми і го­во­ри­ти… Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, та вста­вай-бо!

Вихід II

Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич.

Прокіп Сви­ри­до­вич (ви­хо­дить по­тя­га­ючись). Якось ме­ні невірно… чи не­дос­пав, чи пе­рес­пав… Мов­би хо­четься чо­гось – чи хвигів, чи со­ло­них огірків? (Сідає ко­ло Яв­докїї Пи­липівни). Як тобі здається?

Явдокія Пи­липівна. А як же мені про те зна­ти! Хіба в ме­­не твій рот?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От бач, ти й не знаєш, чим мені до­го­дити, а ме­не, як те­бе не ба­чу, то й сум бе­ре!

Явдокія Пи­липівна. Доб­рий сум! Пішов в свою кімна­ту та й хро­пе, аж кімна­та дри­жить, а я тут са­ма го­рюю: не­ма до ко­го й сло­ва про­мо­ви­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ску­чи­ла? Як ми бра­ли­ся, то гу­ли, як го­лу­боч­ки, і до смерті бу­де­мо гус­ти: гу­лю-гу­лю, моя ста­­ре­сенька!

Явдокія Пи­липівна. За­бур­ку­кав, мій си­ве­сенький! (При­со­вується ближ­че і поп­рав­ля йо­му чу­ба).

Прокіп Сви­ри­до­вич. А чи пам’ятаєш, Яв­до­ню, як я при­сва­тувавсь до те­бе? Як я тоді вертівся ко­ло те­бе!

Явдокія Пи­липівна. Зга­дай іще ко­лишнє! Ми­ну­ло­ся! От уже в нас і доч­ка на порі…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так! Уже дав­но б час!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го дав­но? Ще во­ни мо­лоді!.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ти уже в та­ких літах третьою ходил­а; тільки бог приб­рав.

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло чо­го мні: мені нічо­го бу­ло пе­ре­би­ра­ти, а Проні тре­ба не­аби­яко­го; во­ни на панію поверн­у­ті і вся­ким делікат­нос­тям вив­чені.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Вив­чені ж; та он з ти­ми делікатнос­тями й си­дять, і ніхто не бе­ре!

Явдокія Пи­липівна. Хіба в неї бу­ло ма­ло же­нихів?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так чо­му ж не йшла?

Явдокія Пи­липівна. Бо прос­то­та, а нашій дочці тре­ба або дво­ра­ни­на, або хоч куп­ця.

Прокіп Сви­ри­до­вич. За­ма­ну­лось чор­ти батька зна чо­го, а по-мой­ому – наш би брат кра­ще.

Явдокія Пи­липівна. По-твой­ому б, ди­ти­ну хоч за шма­ро­воза.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не за шма­ро­во­за, а за міща­ни­на, тру­­дя­що­го чо­ловіка; та­кий би і гроші не розт­ринькав, і ди­тину б жа­лу­вав, і нас би не зне­ва­жав, дер­жав­ся б сво­го зви­чаю; а як ви­шу­каєте яко­го-не­будь го­нивітра чи завалящого ­ло­да­ря, то той за­раз пе­ре­вер­не все по-модньому: нас, як прос­тих, зап­лює, доб­ро все роз­ман­та­чить і доч­ку ки­не.

Явдокія Пи­липівна. Ти знов дра­ту­ва­тись хо­чеш? Чо­го б же він ки­нув Про­ню? Чим же во­ни дво­ра­ни­ну не жінка, ко­ли уся­ких мод, уся­ких на­ук зна­ють. Це вже здурів би чис­то, як­би і та­кою ро­зум­ною жінкою пог­ре­бав!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тол­куй­! По-моєму, оті панські наук­и та прим­хи тільки пе­рек­ру­ти­ли доч­ку: ко­му во­на потріб­на з своїми пе­ре­бо­ра­ми? Який її дво­ра­нин візьме? Дворан­ин чи офіцер шу­ка­ти­ме жінки гар­ної, а на­ша Про­ня, нівро­ку, на те­бе схо­жа! (Мах­нув ру­кою).

Явдокія Пи­липівна. Що ж це, ти знов ме­не уїда­ти? Ото на­пасть! Зас­лу­жи­ла!

Чути дзвін.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та годі, не сердься; вже до ве­черні дзво­нять… (Хрес­титься). Піти, так щось но­ги бо­лять… мо­же, бог прос­тить уже.

Явдокія Пи­липівна. Та і Про­ня ж про­си­ли, щоб ко­неш­не до­ма бу­ли, не ви­хо­ди­ли…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

Явдокія Пи­липівна. Про те вже во­ни зна­ють… Ли­бонь, гос­тя яко­гось важ­но­го при­ве­дуть.

Прокіп Сви­ри­до­вич. А! То да­вай­те чаю або горілки.

Явдокія Пи­липівна. Горілки і не ду­май, бо Про­ня сердит­имуться, як по­ба­чать.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж це? Уже ні з’їсти, ні спи­ти не мож­на? Та це че­рез ве­ли­ко­ро­зум­ну доч­ку жит­тя не­ма: і то не так, і то­го не ро­би, і ту­ди не сту­пай, і в тім не хо­ди, і так не го­во­ри! Ох, ох, ох!

Явдокія Пи­липівна. А тобі для доч­ки важ­ко і приятн­і­сть зро­би­ти? Од­на ж тільки.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та од­на ж, та й та нас цу­рається; все гри­має, що ми прості, по-му­жи­чи го­во­ри­мо; соромиться­ батька й ма­тері… ох, ох, ох…

Явдокія Пи­липівна. Прав­да, та що ж ро­бить, ко­ли ми уже до них не підійде­мо? Во­ни вже під панську стать пі­шли…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та панія ж, а не ди­ти­на!

Явдокія Пи­липівна. За­те ж ро­зумні!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ет! Отой пенціон у ме­не ось де! (По­­ка­зує на по­ти­ли­цю).

Явдокія Пи­липівна. Ти знов уже по­чав?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й мов­чу ж… Та да­вай­те ж хоч чаю або­що!

Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, Хим­ко!

Вихід III

Ті ж і Хим­ка.

Явдокія Пи­липівна. Чи са­мо­вар го­то­вий?

Химка. Ні, ще не ста­ви­ла.

Явдокія Пи­липівна. Так нас­тав­ляй же за­раз.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Слу­хай, як уки­неш жа­ру, то збігай, будь лас­ка, у церк­ву до дяч­ка та поп­ро­си трош­ки та­ба­ки.

Химка. Збігай! Близький світ!

Явдокія Пи­липівна. Та що це ти ве­ре­дуєш! Ку­ди ж во­на, у вівтар ус­ко­чить, чи що?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я й мов­чу… Так по­да­вай же хоч са­мо­ва­ря скоріще!

Химка (за­чи­ня­ючи двері). Своєю ду­шею не нагрію, як за­кипить, то й по­дам.

Вихід IV

Ті ж і Про­ня.

Явдокія Пи­липівна. Де це ви, до­ню, хо­ди­ли?

Проня. На Хре­ща­ти­ку бу­ла: ось для вас по­куп­ку принес­ла.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж там?

Явдокія Пи­липівна. Чи не че­ре­ви­ки ку­пи­ла?

Проня (роз­ви­ває папір і вий­має чеп­чик з чер­во­ни ми стрічка­ми). Ось що я вам, ма­мо, ку­пи­ла. (Хо­че надіти ма­тері на го­ло­ву).

Мати од­хи­ляється.

Явдокія Пи­липівна. Що це ви, доч­ко? Сха­меніться! Чи го­диться ж мені на старість уб­ра­тись у чеп­чик, та ще з чер­воними стрічка­ми?…

Проня. Та­ка са­ме мо­да.

Явдокія Пи­липівна. Пізно вже мені, доч­ко, до тих мод приз­ви­ча­юва­тись!

Проня. Ну, вже як хо­че­те, а оту міщанську хуст­ку з ріж­ками скиньте!

Явдокія Пи­липівна. І ма­ти, і баб­ка моя та­ку но­си­ли, у та­кій уже й ме­не в тру­ну по­ло­жи­те…

Проня. Та що ж ви зі мною ро­би­те? Го­во­рить не вмієте, хо­дить як лю­де не вмієте: у хаті й кру­гом прос­то­та, то хто ж до нас з бла­го­род­них і зай­де?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прос­то­та, Про­ню, не гріх.

Проня. Так на­що ж бу­ло ме­не по-бла­го­родньому вчи­ти?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Прав­да і то – пенціон! (Чу­ха поти­ли­цю).

Проня. Та не ходіть і ви, та­ту, розх­рис­та­ни­ми!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Жа­ро­та ж те­пер.

Проня. То що, а все не га­разд. Он сьогодні бу­де у ме­не бла­го­род­ний ка­ва­лер; ме­не сва­та і прий­де про­сить ру­ки.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­до­ха Пи­липівна. О! Хто? Хто?

Проня. Го­лох­вас­тов.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Чи не ци­люр­ник з-за Ка­на­ви?

Проня. Не ци­люр­ник, а палікмах­тер: об­ра­зо­ва­ний, гар­ний, ба­га­тий.

Явдокія Пи­липівна. Та чи ба­га­тий же? Роз­пи­тай­тесь до­бре!

Проня. Що ви знаєте?

Прокіп Сви­ри­до­вич. А прав­да, що доч­ка кра­ще зна­ють.

Явдокія Пи­липівна. Та про ме­не.

Проня. Глядіть же, щоб усе бу­ло га­разд.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Доб­ре, доб­ре! Я за­раз пош­лю за го­рілкою.

Проня. Горілки?! Ви б ще ци­булі або путрі пос­та­ви­ли!

Явдокія Пи­липівна. А то чо­го ж, до­ню?

Проня. Чімпанцько­го тре­ба: так во­диться.

Явдокія Пи­липівна. Та то ж до­ро­ге; та ми ко­ло нього не вміємо й хо­ди­ти.

Проня. І то­го жалієте для доч­ки!

Явдокія Пи­липівна. Гос­подь з ва­ми! Ста­рий…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та я й нічо­го… Ось і гроші. (Вий­має пу­ля­ре­са, у пла­ток завірчєно­го).

Проня. Дай­те Химці, а я на­пи­шу… та дивіться, як бу­де у нас гість, то щоб тітка не при­те­тю­ри­лась!

Явдокія Пи­липівна. А що ж їй ро­бить? Не виг­на­ти ж се­стру?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та во­на не поміша! лишній ро­дич у хаті.

Проня. Добрі ро­дичі, що не знаю, як і од­ка­ди­ти­ся! На­гноїть у хаті, роз­го­во­ри за­ве­де такі! Гни­ли­ця­ми насмер­дить, уп’ється.

Явдокія Пи­липівна. Та, мо­же, ще й не уп’ється.

Проня. Мо­же? Ви ме­не заріже­те з ва­шою ріднею!

Явдокія Пи­липівна. Не го­ди­ло­ся б так, бог з ва­ми!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та во­на й не прий­де.

Проня. А як прий­де?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, вже не знаємо.

Проня. Тож-то, що не знаєте: чис­тая му­ка з ва­ми! Та й ви самі, та­то з ма­мою, більше б у пе­карні сиділи, а то й ви ча­сом ляп­не­те та­ке му­жицьке, прос­те…

Явдокія Пи­липівна. Ви­ба­чай­те вже нам, доч­ко: на па­нію не ви­хо­ву­ва­лись…

Прокіп Сви­ри­до­вич. В пенціоні не бу­ли…

Проня. То все ж та­ки мо­же­те хоч трош­ки модніще се­бе дер­жа­ти: он бу­де за­раз та­кий об­ра­зо­ван­ний, вче­ний…

Прокіп Сви­ри­до­вич. То мені хо­четься пос­лу­ха­ти ро­зу­м­них ре­чей; страх як люб­лю ро­зум­них лю­дей!

Проня. То з пе­карні слу­хай­те, а то ще помішаєте об’яв­ле­нію… Я вас пок­ли­чу, ко­ли тре­ба бу­де. (Ви­хо­дить до кім­на­ти).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, ну! А що, ста­ра? Уже нас за хвіст та і в че­ре­ду!

Явдокія Пи­липівна. Не гри­зи вже хоч ти, бо й самій гір­ко! (Пішла).

Прокіп Сви­ри­до­вич. За­те ж бла­го­родні! (Врешті дошук­ався до гро­шей). Хим­ко! Хим­ко!

Голос Хим­ки (з-за две­рей). Та че­кай­те, ще не ки­пить!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та йди, тре­ба.

Вихід V

Прокіп Сви­ри­до­вич і Хим­ка.

Химка (од две­рей­). Не­ма ча­су! Дму, дму у то­го каторжного­ са­мо­ва­ря, а він і не ки­пить…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та тут ось тре­ба до Кун­де­ре­ви­ча збі­га­ти, на гроші!

Химка. Та як же я по­ки­ну са­мо­вар? Він так по­гас­не!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ти йо­го розідми швид­че!

Химка. У ме­не ду­ху не­має на вітря­ка! Я вже хвар­ту­хом ма­ха­ла, ма­ха­ла… ма­ха­ла… так тільки жевріє…

Прокіп Сви­ри­до­вич. А ти ще пе­ле­ною йо­го по­ма­хай!

Химка. Дай­те кра­ще ва­шо­го чо­бо­та!

Прокіп Сви­ри­до­вич (ски­да). Прав­да, у ха­ляві більш вітру. Так розідми ж ху­тенько та й ту­ди збігай!

Голос Проні (з кімна­ти). Хим­ко! На за­пис­ку!

Химка. У ме­не не де­сять ніг, а дві!

Голос Проні. Що ти там гав­каєш? Іди, ка­жу!

Химка. От на­ка­заніє!

(Іде до кімна­ти).

Вихід VI

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна.

Явдокія Пи­липівна (збен­те­же­но). Сест­ра Сек­ли­та йде! Ну, що йо­го ро­би­ти?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Нев­же? От ха­ле­па! Ска­же­мо, що до ве­черні зби­раємось або­що.

Химка з кімна­ти біжить че­рез світли­цю в вихідні двері.

Голос Сек­ли­ти (за две­ри­ма). Ку­ди це ти, Хим­ко?

Голос Хим­ки. За ви­ном якимсь.

Голос Сек­ли­ти. От і доб­ре; при­цуп же й горілки, а то у вас ча­сом не­ма.

Голос Хим­ки. Не ка­за­но.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Мо­же, да­ти уже їй чар­ку, щоб шви­д­­че пішла?…

Явдокія Пи­липівна. Та чо­му б і не дать, так бо­юсь Про­ні; от ли­хо!

Вихід VII

Ті ж і Сек­ли­та.

Секлита (вліта з ко­ши­ком). Доб­ри­вечір вам у ха­ту!

Явдокія Пи­липівна. Здрас­туй, сест­ро!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Здрас­туй­те!

Секлита (ки­да до по­ро­га ко­шик і роз­ля­гається на сті­ль­ці). Оце вто­ми­лась! Біга­ла, біга­ла, як той хорт за зай­цем, до­­ки не вип­ро­да­ла усіх яб­лук; а це ду­маю, да­вай забіжу до Сірка та ковт­ну чар­ку-дру­гу горілки!

Прокіп Сви­ри­до­вич. До яко­го Сірка? В ме­не був со­ба­ка Сірко, та я йо­го дав­но прог­нав з дво­ру, що так по­га­но дра­ж­ни­ли.

Секлита. Хіба ж вас не Сірком драж­ни­ли та й те­пе­ра дра­ж­нять усі на По­долі?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не Сірко, а Сєрков!

Секлита. Ку­ди ж пак? За­паніли наші! А в однім чо­боті хо­дите!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я в своїй хаті влас­тен і го­лий ходит­и!

Явдокія Пи­липівна (при­но­сить пляш­ку горілки і чар­ку). А хоч би й за­паніли, так доч­ку яку маємо!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тре­ба вам якось кра­ще нас величати­!

Секлита. Та про ме­не, хоч і Сєрков чи й Ряб­ков! (До Яв­докії Пи­липівни). Чо­го ти з по­су­ди­ною дер­жиш­ся? Стано­ви її на стіл!

Явдокія Пи­липівна. Ви­пий, сест­ро, чар­ку, бо ми з ста­рим за­раз до ве­черні ви­ряд­жаємось…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ні на ко­го й ха­ти зос­та­ви­ти, бо й Хим­ку зас­ла­ли; то тре­ба за­пер­ти.

Секлита. Не тур­буй­тесь; ідіть бай­ду­же: я са­ма тут по­го­с­по­дарюю! Са­мог­рая при­та­ра­ба­ню…

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Яв­докії Пи­липівни). Ну, що ж те­­пер…

Явдокія Пи­липівна (ти­хо). І душі не­ма, як ввійдуть Про­ня; та­ке бу­де!

Секлита. Та чо­го ви там вор­ко­че­те, старі? Ще не навор­ко­тались? Вам би уже по­ра скуб­ти­ся! Та ну-бо, Яв­до­хо, чо­го це ти на­ду­ла­ся, як індик пе­ред смер­тю!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Яв­до­хо! Знай­шла Яв­до­ху! Скажіть ще Вівдя! Ко­ли б хоч доч­ка не по­чу­ла!

Секлита. Та ну вас з ва­ши­ми вит­ре­бенька­ми! Яв­до­хо, чу­єш! Чо­го ти на­бун­дю­чи­лась? Да­вай мерщі горілку!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та не кричіть-бо хоч так ду­же!

Секлита. Чо­му ні? Хіба в ме­не гор­ло ку­по­ва­не?

Явдокія Пи­липівна. Тай ву­ха ж у нас не по­зи­чені.

Секлита. За­паніли! Та що ба­ла­ка­ти: да­вай пляш­ку і чар­ку.

Явдокія Пи­липівна. Та чи во­но не го­диться? У нас та­ка доч­ка!

Секлита (бе­ре пляш­ку і на­ли­ва за­раз чар­ку та в рот). Ве­ли­ка ця­ця! Но­си­тесь ви з нею, як з бан­ду­рою!

Явдокія Пи­липівна. Єсть-бо й з чим: вчи­лась у пенціоні аж три місяці!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не аби­де, а у пенціоні!

Секлита. Чу­ли ми вже це, чу­ли! Аж очортіло!

Вихід VIII

Ті ж і Про­ня.

Проня (аж ру­ка­ми сплес­ну­ла). Так і зна­ла! Що це ви, до нас у гості?

Секлита (знов ви­пи­ва чар­ку). Як ба­чиш, не­бо­го!

Проня. У нас сьогодні не прий­ом­ний день.

Секлита О? Що ж там скоїлось? У ме­не ду­же приємний: усі яб­лу­ка спро­да­ла!

Проня. Не­об­ра­зо­ваність! Не ро­зумієте! у нас сьогодні при­й­ому не­ма!

Секлита. Яко­го прий­ому? Хіба нам в нек­ру­ти ко­го одда­ва­ти?

Проня. З ва­ми го­во­ри­ти – го­ро­ху наїстись!

Секлета. Їж, сер­це, та ди­вись, аби не збуб­нявів.

Проня. Що ж це та­ке? Прий­шла з доб­ро­го ди­ва, з великого­ чу­да та й ти­кається?

Явдокія Пи­липівна. Чо­го-бо ти, сест­ро, на­па­даєшся на Про­ню?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та і «ти» ка­зать не го­диться: те­пер уже старі зви­чаї по­ки­ну­ли; тре­ба по-модньому поводити­сь!

Проня. Поніма во­на у моді толк! (Набік). Гос­по­ди, як Го­лохвастов зди­бається тут з тіткою – про­па­ла я!

Секлита. Нач­ха­ла я на ваші мо­ди! Ви, здається, зовсім по­дуріли на старість!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­дуріли чи не по­дуріли, Сек­ли­то Пи­липівно, а вже до вас по­зи­чать ро­зу­му не піде­мо!

Проня. Уже б швид­че до ва­шої Пи­до­ри обер­ну­ли­ся.

Секлита. А та­ки, не­бо­го, до неї б вам обер­ну­тись не ва­дило; єй-бо­гу, спа­сибі ска­же­те!

Явдокія Пи­липівна. Що-бо ти, справді, сест­ро, вер­зеш? Рівняєш Про­ню, що ро­зумні на весь По­дол, до якоїсь най­мич­ки!

Проня. Хіба їй ро­зум за­ва­дить!

Секлита. Ду­же ви за­но­си­тесь пе­ред тіткою, та цур вам! Ко­ли пляш­ка й чар­ка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здо­рові! (П’є). Ви­пий­те хоч до ме­не, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ви­ку­шай­те! Ви­ба­чай­те, що по­хо­пи­ла­ся пе­ред ха­зяїна, бо пе­лька зовсім за­сох­ла.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та це вже тре­тя.

Проня (до ма­тері). Що ж це ви зі мною ро­би­те?

Явдокія Пи­липівна. Та я поп­ро­сю…

Секлита. О? Тре­тя? А я й за­бу­ла лічи­ти! Ну, ви­ку­шай­те ж! (На­ли­ва і по­дає).

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ди­вить­ся з стра­хом на Про­ню). Та во­но ко­неч­не… (Прос­тя­га бо­яз­ко ру­ку).

Проня (до ма­тері). Гос­по­ди, що ж це? І він поч­не частувати­ся?

Явдокія Пи­липівна. Годі, годі, Сви­ри­до­ви­чу! Не ду­май!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та од­ну… уже б час…

Секлита. То це вже вам і чар­ки не вільно ви­пи­ти? Ха-ха-ха!

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ози­рається і чу­ха по­ти­ли­цю). Од­ну б!

Проня. Бо це не ши­нок.

Секлита. Хіба в шин­ку тільки й п’ють?

Проня. Раз у раз у шин­ку, а в об­ра­зо­ва­них до­мах тільки до обіду! (Бе­ре пляш­ку й чар­ку).

Секлита. Та не беріть-бо, а кра­ще підіть, Пронько, до пе­карні, та розідміть са­мо­ва­ря для тітки, та й при­несіть!

Проня. Не діжде­те!

Явдокія Пи­липівна. Що це ви, сест­ро, ви­га­дуєте? Щоб моя доч­ка після пенціона та по са­мо­вар хо­ди­ли?

Секлита. Ру­ки не од­па­ли б!

Явдокія Пи­липівна. Після пенціона?!

Проня аж трем­тить од злості.

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Проні). Дай мені пляш­ку й чар­ку; я замк­ну. (Бе­ре, на хо­ду п’є дві чар­ки і за­ми­ка в шафі).

Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні бу­ла десь за попих­ача та й прин­диться! По­ту­рай­те ще більш вашій Прісьці! Во­на вам з ве­ли­ко­го ро­зу­му у го­ло­ву ввійде!

Проня. Не смійте ме­не зва­ти Пріською! Не вам ме­не вчи­ти! Мушт­руй­те свою Га­лю!

Секлита. Чи ба! Та як­би моя доч­ка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсі, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на б до но­вих віників пам’ята­ла!

Проня. Оту й товчіть, а ме­не вже вче­но!

Секлита. Вчи­ли вас, та ма­ло: прий­деться ще до­учу­ва­ти!

Явдокія Пи­липівна. Не ва­шо­го, сест­ро, ро­зу­му діло!

Проня (до ма­тері). Та поп­росіть її на вис­тупці!

Прокіп Сви­ри­до­вич (вер­та­ючись). Ви, Сек­ли­то Пи­ли­пі­в­но, що інше, а ми що інше!

Секлита. Я що інше? А що ж я та­ке? Га? Хіба не знаємо, які ве­ликі па­ни бу­ли Сірки? Ад­же ж ста­рий Сірко, ваш ба­ть­ко, м’яв шку­ри і з то­го хліб їв! Я тор­гую яб­лу­ка­ми і з то­го хліб їм, і ніко­го не бо­юсь, і до­ка­жу на всі Ко­жум’яки, що ніко­го не бо­юсь, навіть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Пріськи! (Б’є ку­ла­ком об ку­лак).

Проня. Не зля­ка­лись і ми вас, бо ру­ки ко­роткі!

Секлита. До та­ко­го но­са, як у те­бе, то й ко­рот­ки­ми діста­ну!

Проня (крізь сльози). Що ж це та­ке? Улізла у ха­ту, на­смерділа гни­ли­ця­ми, горілкою та ще й лається?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гур, гур, гур! Те­пер, Про­ко­пе Сви­ри­довичу, бе­ри шап­ку та й тікай мерщі з ха­ти! (За­ти­ка ву­ха).

Явдокія Пи­липівна. Чо­го це ти зду­ма­ла дорікать мою доч­ку но­сом! Який же в неї ніс? Який? До­ка­жи!

Секлита. Як у чаплі!

Проня. Ви­женіть її, ма­мо! Во­на з п’яних очей не знать що…

Явдокія Пи­липівна. То в твоєї доч­ки ніс, як кар­топ­ля, як пе­че­ри­ця! І в тво­го чо­ловіка був ніс, як ко­пи­ця розверн­ута!

Секлита. Ти мо­го чо­ловіка не чіпай! На моїм чо­ловіку ніхто вер­хи не їздив; він не був та­ким хам­лом, як твій чо­ло­вік!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Яке я хам­ло?

Проня. Во­на всіх лає, ота пе­ре­куп­ка! Женіть її звідси!

Секлита (схоп­люється). Ме­не гна­ти? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху гна­ти? Ах, ви ж, чор­тові не­до­пан­ки, панське сміття! Перев­ертні дур­но­го­лові! Доч­ка їх дур­на во­дить за но­са, га­ня на ор­чи­ку ^[4], як цу­циків, а во­ни й гу­би розвіша­ли!

Проня. Гетьте за­раз звідси! За­ли­ли очі! Гетьте з ха­ти!

Секлита. Ти ще, ше­лихвістко, на тітку так смієш крича­ти?! Та я те­бе як маз­ну оцим ко­ши­ком!

Проня (отсту­пив­ши). Хим­ко, Хим­ко! Же­ни її, оцю п’яну!

Секлита. Як? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху? Та я вам усім тут полат­аю ваші панські мор­ди! (Бе­реться в бо­ки).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо од неї ста­неться!

Явдокія Пи­липівна. Чи ти при умі?!

Проня. Вон, вон! Муж­ва не­ми­та!

Секлита (дає Проні ду­лю). На з’їж, чор­но­гу­зе! (Ве­лич­но ви­хо­дить з ко­ши­ком). Пху на вас всіх!

Вихід IX

Т і ж без Сек­ли­ти.

Проня (пла­чу­чи). Ось який ваш рід!

Явдокія Пи­липівна. Та й вам би не го­ди­лось так, ад­же тітка.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сест­ра ма­тері…

Проня. То й цілуй­тесь з нею!

Явдокія Пи­липівна. Стид­но, до­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й гріх-та­ки!

Явдокія Пи­липівна. Та­ки ду­же її зо­би­ди­ли: більше сю­ди й не прий­де!

Проня. Ба­ба з во­за – ко­билі лег­ше!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А як ста­не вас по По­до­лу сла­ви­ти?

Явдокія Пи­липівна. Щоб вам не діста­ло­ся!

Проня. Ой, бо­же мій, ще й допіка­ють! Мов­ча­ли б уже, то ме­ні б бу­ло лег­ше! Че­рез ваш рід тільки со­ром, і лю­дей при­й­ня­ти не мож­на, та­ка сти­до­та! Іще і Го­лох­вос­тов одкин­е­ться, бо й самі ви го­во­ри­те по-му­жицьки, не­зу­гарні і при­віта­тись по-модньому!

Явдокія Пи­липівна і Прокіп Сви­ри­до­вич. Оце, бо­же мій!

Проня (біга по хаті). Ой, не допікай­те мені! Дай­те мені покій! Ідіть до кімна­ти!

Старі по­вер­ну­лись ви­хо­ди­ти.

Химко! Хим­ко! Іди сю­да та на­ку­ри в хаті. Ка­ди! Бо так на всю ха­ту гни­ли­ця­ми, кис­ли­ця­ми й тхне!

Вихід X

Ті ж і Хим­ка.

Xимка (з смол­кою в ру­ках). Оце, схотіло­ся вам то­го курив­а!

Проня. Пхе! Пхе! Так і не­се, аж вер­не тією Сек­ли­тою! Горілка й кис­лиці! Ка­ди, ка­ди!

Химка. Там тітка Сек­ли­та іде по ву­лиці та кри­чить, та ла­є­ться так. Ме­не оце зди­ба­ла – од крам­ниці йшла – та про­си­ла, щоб я пе­ре­ка­за­ла вам (до Проні), що ви, мов, падлюк­а!

Старі Сірки, вер­нув­шись, ма­ха­ють на Хим­ку ру­ка­ми, щоб мов­ча­ла.

Проня (схоп­люється). Ач, во­на, ка­торж­на!

Явдокія Пи­липівна (до Хим­ки). А тобі, дур­на, слід перек­азувати?!

Xимка. А я вин­на?

Проня. І най­ми­чок та­ких дур­них дер­жи­те!

Xимка (сміється). Та тут ще під бра­мою який­сь па­нич стоїть, я й за­бу­ла… Чи пус­ка­ти?

Проня. Ой, ли­шенько! Він чув?!

Xимка. Хто йо­го зна! Тітка Сек­ли­та кри­ча­ла на всю ву­лицю!

Проня. Заріза­ла во­на! Ну, що йо­го ро­би­ти?!

Явдокія Пи­липівна. Та хто там, що ти ле­мен­туєш?

Проня. Та він, же­них мій… Го­лох­вас­тов…

Явдокія Пи­липівна. Ой, матінко! Про­си ж йо­го до господ­и!

Проня. Пос­той, пос­той! Ку­ди йо­го вес­ти? Та­кий мот­лох у хаті… От шкан­даль! При­би­рай­те, ма­мо!

Всі ки­да­ються при­би­ра­ти.

Проня (до дзер­ка­ла, поп­рав­ляє во­лос­ся, щи­па що­ки). Ки­лима, ки­ли­ма дай­те сю­ди… то­го ве­ли­ко­го! Ма­мо, швид­че-бо! Та­ту, од­суньте ди­ва­на та пос­тав­те крісел­ко.

Прокіп Сви­ри­до­вич (си­лується). О-о! Важ­ке у ка­та… Ле­д­­ве й зсу­неш!

Явдокія Пи­липівна (з ки­ли­мом). Оцей, до­ню?

Проня. Та цей; стеліть же швид­че!

Явдокія Пи­липівна. За­са­па­лась і не наг­нусь!

Проня. Хрис­та ра­ди швид­че! Хим­ко! Хим­ко! Що ж це? Горілку, не­доїдки пе­ре­куп­чині при­би­рай!

Xимка. Та й при­бе­ру… мов по­жар… по­че­ка!

Проня. При­ку­си мені язи­ка! Не знаю, що й надіти? Ман­тилю чи ша­лю? Ой, бо­же мій, тре­ба пу­ке­та до гру­дей? (Гля­­нув­ши на батька й матір). Ма­мо, надіньте, Хрис­та ра­ди, чеп­чи­ка! Хрис­та ра­ди, про­сю вас! Сьогодні ж та­кий день: усе мо­же про­пас­ти! І хуст­ку кар­та­ту, по­жа­лус­та!

Явдокія Пи­липівна. Та надіну вже, що з то­бою ро­би­ти? (Пішла).

Проня (до бать­ка). Ай, ай! Ви без чо­бо­та?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо! Це ка­торж­на Хим­ка взя­ла до са­мо­ва­ря та й не при­нес­ла!

Проня. Та скиньте мені за­раз той дра­ний ха­лат!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ж, ха­лат як ха­лат, вис­лу­жив свою служ­бу!

Проня. І то­го не хо­че­те для доч­ки зро­би­ти?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та іду вже, іду…

Проня (до Хим­ки). А ти чо­го стоїш? Ка­ди!

Химка. Та вже так по­ка­ди­ла, що всі чор­ти повтіка­ли б з ха­ти, як­би бу­ли!

Проня. Ка­ди! Ка­ди!

Химка. Ка­хи, ка­хи! Цур йо­му, аж у горлі ду­шить! (Пішла у кух­ню).

Вихід XI

Проня са­ма.

Проня (з од­чаєм). Гос­по­ди, чи все ж у ме­не на своїм міс­ці? Чи по-модньому? Ой, ма­мо моя, бран­со­ле­та за­бу­ла на­діти! (Біжить до шух­ля­ди й надіва). Чи ша­лю, чи мантил­ю? Не знаю, що мені більш до ли­ця?… Або, мо­же, й те й дру­ге? Так! Не­хай ба­чить! А книж­ки й не­ма! Ко­ли тре­ба, то як на злість! І, пев­но, знов за­нес­ла ота ка­торж­на Хим­ка до кухні, щоб пи­ро­ги на лист­ках сад­жа­ти! Ось, сла­ва бо­гу, знай­шла який­сь ка­ва­лок… Все од­но! Ху, гос­по­ди, як у ме­не тіпається сер­це. Аж пу­кет по гру­дях ска­ка!… (За­ду­мується, по­зи­ра­ючи в дзер­ка­ло). Як би йо­го прий­ня­ти: чи хо­дя­чи, чи сто­ячи, чи си­дя­чи? Ні, кра­ще ле­жа­чи, як і на­ша ма­да­ма в пенціоні прий­ма­ла сво­го лю­без­но­го. (Бе­ре книж­ку й ля­гає на ди­вані). Ей, Хим­ко, про­си!

Химка. Чо­го про­си­ти?

Проня. Па­ни­ча клич!

Химка. Так би й ка­за­ли! (Пішла).

Вихід XII

Голохвостий і Про­ня.

Голохвостий (вхо­дить том­но; у шляпі, ру­ка­вич­ках і при паличці: потирає час­ти ру­ку об ру­ку). Честь імєю, за велик­оє щас­тя, од­ри­ка­мен­ду­ва­тись у собст­веннім вашім до­му!

Проня мов­чить.

Нікого нєту! Ні, Про­ня Про­ко­пов­на тут! (Одкаш­лює). Мой най­ниж­чий пок­лон то­му, хто в цьому до­му, а пе­ред усього вам, Про­ню Про­ко­пов­но! (До се­бе). Що во­на, чи не спить ча­сом? (Одкаш­лює дуж­че). Го­рю, па­лаю од щас­тя і та­ко­го ра­з­но­го, ми­лая мам­зе­ля, што вид­жу вас на собст­веннім по­лу…

Проня (ски­нув­ши очі). Ах, це ви? Бонд­жур! А я так зачи­талась! Мер­си, што прий­шли… Ма­монька, па­понька, ґоспо­дин Го­лох­вас­тов прий­шол, по­жа­луй­те!

Голохвостий. Ви ж ме­ня од­ри­ко­мен­дуй­те, по­жа­лус­та!

Проня. Ав­жеж.

Вихід XIII

Т і ж, старі Сірки й Хим­ка.

Сірчиха у ку­меднім чеп­чи­ку і хустці. Сірко у довгім сюр­туці і ве­ликій хустці на шиї, ви­хо­дять і низько кла­ня­ються.

Проня. Ри­ко­мен­дую вам мо­го хо­ро­шо­го зна­ко­мо­го.

Голохвостий (кла­няється з прис­ту­ком). Сви­рид Петро­вич Го­лох­вас­тов з собст­вен­ною пер­со­ною. Поз­вольте до ру­ч­ки? (Цілує).

Явдокія Пи­липівна. Ду­же раді! Вас уже так хва­ли­ли до­ч­ка на­ша, Про­ня Про­ко­пов­на… Ду­же раді, про­си­мо!

Голохвостий. Про­ня Про­ко­пов­на по ан­гельской до­бро­тє, так і понімаєм, мерсі! (До Про­ко­па Сви­ри­до­ви­ча). Честь імєю ри­ко­мен­ду­вать се­бя: Сви­рид Пет­ро­вич Голох­вастов!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ду­же, ду­же ра­дий, що ба­чу розумн­ого чо­ловіка; ро­зум­но­го чо­ловіка пос­лу­хать – ве­ли­ка втіха! (Тричі цілує). Ду­же раді! Про­си­мо, сідай­те!

Проня (том­но). От крес­ло; про­шу, мусью!

Всі сіда­ють; Го­лох­вос­тий на кріслі ко­ло неї ж нап­ра­во; на­ліво ж на дзиґли­ках старі Сірки. Хим­ка ви­зи­ра з пе­карні; яка хви­ли­на – ти­хо.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Поз­вольте спи­та­ти: ви си­нок по­кі­й­но­го Пет­ра Го­лох­вос­то­ва, що ци­люр­ню дер­жав за Ка­на­вою?

Проня. Ви, па­понько, не знать как го­во­ри­те: їхня хва­милія Го­лох­вас­тов, а ви ка­ко­гось хвос­та впле­ли!

Голохвостий. Да, моя хвамілія на­ти­ральна – Галахвас­тов, а то не­об­ра­зо­ван­на муж­ва ко­вер­каєть.

Проня. Ра­зумєється.

Явдокія Пи­липівна (до ста­ро­го). Бач, я ка­за­ла, що не той! А який ро­зум­ний!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ви­ба­чай­те, доб­родію, ми лю­ди про­сті, що чу­ли… Так ви, зна­чить, не йо­го, не ци­люр­ни­ка си­нок?

Голохвостий (змішав­шись). То єсть по на­турє, зна­чить, по тєлу, как во­диться; но по ду­ше, по об­ра­зо­ва­ності, дак ми уже не та хвор­ма…

Проня. Ав­жеж, об­ра­зо­ван­ний че­ловєк: хіба развє мож­на йо­го рівня­ти до прос­то­ти?

Явдокія Пи­липівна. Ку­ди нам там?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Так, так…

Яку хви­ли­ну ти­хо.

Химка (од две­рей­). Чи за­раз да­ва­ти ви­но і шклян­ки?

Проня (аж схо­пи­лась). Іди собі!

Прокіп Сви­ри­до­вич докірли­во ма­хає го­ло­вою, а ста­ра ру­кою.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гм, гм… дак ви уже ци­люрні не дер­жи­те?

Проня. Я уже раз вам га­ва­ри­ла: палікмах­терська, а ви все-та­ки ци­люр­ня, ци­люр­ня!

Явдокія Пи­липівна (докірли­во йо­му ки­ва). І як-та­ки!…

Прокіп Сви­ри­до­вич. Їй-бо­гу, за­був… ста­ра вже пам’ять…

Голохвостий. Ніча­во… ето трап­ляється, по прос­тотє, зна­чить. Я, відіте лі, заніма­юсь ках­вю­ра­ми і ко­мерцієй раз­ною. У ме­не ето­го до­ро­го­го делікат­но­го то­ва­ру – паров­и­цями; пуд­ри, лямб­ра, ди­ка­ло­ни, брильянти­ни!

Явдокія Пи­липівна. І брильянти?! Гос­по­ди!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я ду­маю, та­кий то­вар і грош­ви бе­ре – страх!

Проня. Ра­зумєється, не ва­шо­го: що вірьовки та гвозд­ки або сєрка!

Явдокія Пи­липівна. Е, ви, доч­ко, так не кажіть, і на цьо­му то­ва­рові доб­рий зарібок.

Проня. Пхе!

Голохвостий. На­щот дєнєг, до­ло­жу вам, так їх на етот де­лікат­ний то­вар їдьоть – страх! То єсть що­ден­но – си­ла! Ну, дак, сла­ва бо­гу, у ме­не етой дєньги не­пе­ре­вод­но: цєлий Хре­ща­тик ми­не ви­нен. Ми­не уже не раз го­во­ри­ли мої прият­елі: ох­ви­це­ра, мит­ро­по­личі ба­си, маркєли… што, ча­во, мол, не за­ку­пиш ти ма­га­зи­нов на Хре­ща­ти­ку? Дак я їм: на чор­та той ми­не кло­пот? У ме­ня єсть бла­го­род­ний ма­те­рі­ал, то пу­щай і другі тор­гу­ють!

Явдокія Пи­липівна (до Про­ко­пи Сви­ри­до­ви­ча). От багат­ий!

Прокіп Сви­ри­до­вич (до неї). Прав­да.

Проня. Ви очінно добрі.

Голохвостий. Мерсі! На­ти­рально, в кож­ном об­хож­денії глав­ная хвор­ма – вче­ность. По­то­му єже­ли че­ловєк уче­ний, так йо­му уже свєт пе­ре­ме­няється; тог­ди, тог­ди, приміром, що Химцє будєт бєлоє, то йо­му ря­боє, што Химцє будєт ця­ця, то йо­му… пар­дон!… Ви ме­ня, Про­ню Про­ко­пов­но, по­ні­ма­єте?

Проня. Ра­зумєється, што ро­зум­ний чо­ловєк зовсєм інча­го; вот і мині те­пер все інче здається, бо я не­дар­ма у пен­ці­о­нє вчи­лась!

Явдокія Пи­липівна. О, то прав­да, що вчи­лась: не жаліли кош­ту: вся­ких мод зна! Які у неї плат­тя, шалі, сукні… яких квіток по­за­во­дить…

Проня. Ма­монько!

Голохвостий. О, Про­ня Про­ко­пов­на маєт скус! Єжелі ког­да че­ло­век по­ди­меться ра­зу­мом вго­ру ви­ще од лаврської ко­­ло­кольні да гля­нет от­ту­до­ва на лю­дей, то во­ни йо­му зда­ються-ка­жуться такі ма­ненькі, как па­цю­ки, пар­дон, кри­си! Поз­воліте папірос­ку?

Явдокія Пи­липівна. Куріть, здо­рові! (До ста­ро­го). Ну й ро­­зум­ний же!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Аж страш­но!

Голохвостий (до Сірка). Не вгод­но лі?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Спа­сибі, я не вжи­ваю; от ню­ха­ти, то дру­ге дєло, аж ніс трем­тить… Ну та й та­ба­ка ж у на­шо­го дяч­ка, ска­жу вам, і чорт йо­го зна, що він кла­де ту­ди? Ну, ці­лий день хо­диш та ню­хаєш пуч­ки…

Проня (до бать­ка). Та годі вже про ва­шу та­ба­ку! (До Го­ло­хвостого). Поз­вольте і мені папірос­ку!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Во­ни ку­рять?

Явдокія Пи­липівна аж ру­ка­ми сплес­ну­ла.

Голохвостий (по­дає). Пар­дон! Нєту лі іног­да тут ог­ню, бо я своєго за­бил!

Проня (гу­кає). Хим­ко! Хим­ко! Па­дай ваг­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ваг­ню!

Xимка ви­хо­дить з пов­ною пок­риш­кою жа­ру.

Проня. Ти б іще цілий віхоть при­нес­ла! Сірників дай­те, ма­­мо!

Xимка. Так і ка­за­ли б, а то «ваг­ню»…

Явдокія Пи­липівна по­чи­на шу­ка­ти.

Голохвостий. Не без­по­кой­тесь, пар­дон, я с етой са­мой по­к­риш­ки за­ку­рю. (З хвиг­ля­са­ми йде в се­редні двері за Хи­м­­кою вслід).

Вихід XIV

Т і ж без Го­лох­вос­то­го.

Проня. Що ви ме­не со­ро­ми­те? Що ви тут на­ка­за­ли – три мі­шки гре­ча­ної вов­ни?

Явдокія Пи­липівна. Та я ж мов­ча­ла…

Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й ци­люр­ню, і хво­с­та, і дя­ка, і та­ба­ку вте­лю­щив!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не знаю вже, як з уче­ни­ми…

Проня. Ідіть, про­сю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще ме­ні пред­ло­женіє ро­бить.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ціка­во б пос­лу­ха­ти, як то вчені…

Явдокія Пи­липівна. Мо­же б, хоч двері од­чи­ни­ти?

Проня. Та ідіть, ідіть, ка­жу… от на­ка­заніє!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ходімо, це, бач, у них по-модньому!

Явдокія Пи­липівна. По-модньому ж!

Виходять до кімна­ти, але всю там­ту сце­ну ви­зи­ра­ють з-за две­рей, підслу­ха­ючи, і Хим­ка підслу­хує з пе­карні.

Вихід XV

Проня й Го­лох­вос­тий.

Голохвостий (з папіро­сою). Звольте! За­куріть!

Проня за­ку­рює, Го­лох­вос­тий ку­рить і ози­рається.

Проня. Ва­ша папірос­ка шквар­чить.

Голохвостий. Ето в грудє моєй-с!

Проня. Чо­го?

Голохвостий. Од люб­ви!

Проня. Ах, што ви!

Голохвостий. То єсть тут у нутрє у ме­ня та­кая стреми­те­льность до вас, Про­ню Про­ко­пов­но, што хоч крозь огонь го­тов прой­тить!

Проня (набік). По­чи­нається, по­чи­нається! (До Голох­во­стого). Ах, ето ви ка­ва­лерські надсмєшки… Мо­жет, по ко­му дру­го­му; у вас стольки ба­ри­шень…

Голохвостий. Ето ви пу­щаєте кри­ти­ку; я своєї душі, Про­ню Про­ко­пов­но, не по­ки­ну лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ва­ша ду­ша, – і больше в ніко­то­ро­му мєстє.

Проня. А ви знаєте уже, яка моя ду­ша?

Голохвостий. Ах, Про­ню Про­ко­пов­но, не рвіть ме­ня как пук­лю! По­то­му відітє, ка­кой я погібший єсть че­ловік.

Проня. Чо­го ж логібший?

Голохвостий. По­то­му здєсь у ме­ня (по­ка­зує на сер­це) та­коє смертєльноє вос­палєніє за­ве­лось, што аж ши­пить!

Проня. Ког­да б заг­ля­нуть мож­на бу­ло вам у сер­це.

Голохвостий. То ви би там увиділі, што зо­ло­ти­ми сло­в’янськи­ми бук­ва­ми на­пи­са­но: Про­ня Про­ко­пов­на Сєр­ко­ва. Ах, но єжелі б зо­ло­той ключ од ва­шо­го сер­ца та ле­жав у моєй душі у кар­мані, вот би я бив щас­ли­вий! Я би кож­ну ми­ну­ту од­ми­кав ва­ше сер­це і смотрєл би; не мив­ся б, не по­­ма­див­ся б, не пив, да­же не ку­рив би по три дні, та всьо б смотрєв би!

Проня. Ах, ког­да б же то­му бу­ло прав­да? (Набік). Чо­го він нав­колішки не стає?

Голохвостий. Да пу­щай ме­ня алад’ябль скор­чить, ког­да, зна­чить, бре­шу (Набік). Ну сміліще! (Стає нав­колішки). В гру­дє моєй Ви­зувій так і кле­ко­тить! Рішай­те судьбу мою не­­щас­ную: про­шу у вас ру­ку й сер­це!

Проня. Ой, ма­мо моя! Я так стри­во­же­на… так ста­лось не­сподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви ме­не не обман­юєте, чи лю­би­те? Я ще мо­ло­да… не зна­юсь у цім ділі…

Голохвостий. Ви не вєритє? Так знай­те ж, що я рє­ші­тельно ніко­го не лю­бив, не люб­лю і не лю­би­ти­му, ок­ро­мя вас! Без вас мінє не жи­ти на свєтє. Да еслі б я лю­бив так Братську іко­ну, то міня б ян­го­ли взя­ли жи­вим на не­бо!

Проня. Так ду­же лю­би­те? (Схи­ляється до йо­го).

Голохвостий. То єсть го­во­рю вам – кип’яток!

Проня. Ой, страш­но!

Голохвостий. Не без­по­кой­тесь… об­хождєніє понімаю…

Проня. І я вас ду­же люб­лю! Душ­ка мой! (Дає ру­ку і цілує йо­­го). Я сог­лас­на… буть ва­шою по­ло­ви­ною. От только спро­­сить бла­гос­ло­венія… Па­понько, ма­монько!

Голохвостий хо­че вста­ти, але Про­ня за­дер­жує йо­го.

Ні, стійте!

Вихід XVI

Проня, Го­лох­вос­тий, старі Сірки й Хим­ка.

Старі Сірки, раді і зди­во­вані, важ­но ви­хо­дять. Хим­ка теж ви­со­вується з кухні з пляш­ка­ми і шклян­ка­ми.

Проня. Сви­рид Пет­ро­вич Го­лох­вас­тов дєлаєт мині пред­ло­женіє. |

Голохвостий. Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, і ви, Яв­докіє Пилип­овно! Я пе­ре­го­во­рил з ва­шою ро­зум­ною доч­кою Про­нею Про­ко­пов­ною про од­ну сек­рет­ную вєщ. Я ско­ро­пос­тиж­но хо­чу же­ни­ти­ся на їх, і во­ни сог­ласні. Те­пер я про­шу у родит­елів, чи сдєла­ють во­ни честь поб­ла­гос­ло­вить, зна­чить, ето са­моє предпріятіє.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Як моя доч­ка, Про­ня Про­ко­пов­на, так хо­тять, то нам, ста­рим, нічо­го пе­ре­чи­ти.

Явдокія Пи­липівна. Еге ж, ка­жу, нічо­го пе­ре­чи­ти. Я ж ка­жу, нічо­го пе­ре­чи­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тільки, тільки…

Голохвостий. Што? Мо­жет, я не ндрав­люсь?

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Бо­ро­ни бо­же! Чи то мож­на? Чи то мож­на? Ми луч­чо­го же­ни­ха не хо­че­мо для Проні, як ви, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу.

Голохвостий. Єжелі што так, дак кла­ня­юсь вам низько за ва­ше сло­во. Мерсі! (Цілується тричі з ста­рим і ста­рою). Про другія вєщі поз­вольте мині сва­тов прис­лать переговорит­ь.

Химка про­бує іти з ви­ном, але її не пус­ка­ють.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Хоч і сьогодні! Я своїй дочці не во­рог: що в ме­не в скрині, то все Про­ни­не.

Явдокія Пи­липівна. Все, все! аж чо­ти­ри шов­кові сукні, та ще й до­рогі, – по три кар­бо­ванці за ар­шин са­ма пла­ти­ла; п’ять пар че­ре­виків на та­ких ви­со­ких за­каб­лу­ках!

Проня. Годі вам, ма­мо!

Явдокія Пи­липівна. Що прав­да, то не гріх.

Голохвостий (ти­хо). Од­на­че по­ки тільки одні закаблуки­… (Го­лос­но). Прид­ба­ли ви своєй доч­це, вєрно, што і по­лучче за­каб­луків од че­ре­виків.

Явдокія Пи­липівна. Чо­го в моєї доч­ки тільки не­ма? Од­ного зо­ло­та по­ку­пи­ли…

Голохвостий. А-а!

Проня. Годі-бо, ма­монько, є ж охо­та роз­ка­зу­ва­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Про ме­не, хоч і до за­ру­чин, за мною діло не ста­ло. Тільки, ма­буть, у на­шої Проні і зо­ло­то­го пе­р­с­ня не­ма. Во­ни ще мо­ло­денькі, об тім не ду­ма­ли…

Явдокія Пи­липівна. Де там не­ма? Ще по­за­торік ку­пи­ла!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ко­ли є персні, то й поміняй­тесь, ді­ти: не­хай ми, старі, на ста­рості літ потіши­мось ва­ми.

Голохвостий. Чи развє нельзя, щоб скоріше весілля? Бо я здається-ка­жеться вмру, как прий­деться ждать дол­го.

Проня. І я б хотіла, штоб швид­че.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Мо­лоді! Ну, що ж, мож­на і на цім ти­жні, – як ду­маєш, ста­ра?

Явдокія Пи­липівна. Про ме­не. (Дає пер­с­тень). У ме­не все го­то­ве.

Проня наділа перс­тень на ру­ку і міняється з Голохвост­им.

Явдокія Пи­липівна. Те­пер і поцілу­ва­тись мож­на, так го­диться!

Молоді цілу­ються.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сідай­те ж, діти, ряд­ком, а ми на вас по­лю­буємо лад­ком.

Всі сіда­ють. Па­уза.

Xимка (вибіга з пляш­кою, за­ти­ка­ючи її пальцем, піна так і ля­па). Ай, ай! Ґвалт! Я од­ти­ка­ла її, ка­торж­ну, одтикала­, не бе­ре; і зу­ба­ми тяг­ла і на са­мо­варі гріла… а це як лус­не, так і по­тек­ло!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Про­па­ло п’ять рублів!

Завіса спа­да.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кімната Ли­ма­ри­хи зсе­ре­ди­ни; ду­же прості обс­та­ви­ни. Пря­мо – двері вхідні; нап­ра­во – до пе­карні.

Вихід I

Голохвостий сам.

Голохвостий (вхо­дить тро­хи збен­те­же­ний­). Дак оце і ха­та Сек­ли­ти? Прос­то, ду­же прос­то; і хто б ду­мав, що в такім гноїщі ле­жить брильянт? (Заг­ля­да в кімна­ту). Од­на­че не­маєть ніко­го… Чи не по­вер­ну­ти б мені ог­лоблі на­зад? Єй­-богу, страш­но, щоб я ще з ве­ли­ко­го ро­зу­му не встроїв собі шту­ки! Ні, луч­че, во всякім разі, хоч на ми­ну­ту по­ба­чи­тись, ма­ну пус­тить: єжелі во­на чу­ла щось, то мож­на одбрехати­сь; а єжелі не чу­ла, то зас­по­коїти хоч на два дні, щоб і не до­пи­ту­ва­лась… Ре­зонт, Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, ре­зонт. Да і на Га­лю хоч раз гля­ну… Ох, тольки ох, да й тольки! (За­ку­рює папіро­су). Од­на­че мо­гу ска­зать, що мінє хвор­ту­нить: де ж – Про­ня аж пи­щить за ме­не; Сірки старі не зна­ють, де й по­садити зя­тя; бо­яв­ся жи­да – не тольки укоськав, но і об­дер: за­ка­зав храч­ну па­ру, це­поч­ку ку­пив, завт­ра й вінчан­ня. От тольки Сек­ли­ту об­черк­ну­ти ку­ря­чим зу­бом, штоб заспок­оїлась, да й ку­ри! (Хо­дить по хаті, по­ти­ра ру­ки, пританцьов­ує і пос­вис­тує).

Вихід II

Голохвостий і Сек­ли­та.

Секлита (вхо­дить з ко­ши­ком). Хто тут уліз у ха­ту? А, це ви! Як вас ве­ли­ча­ти?

Голохвостий. Я, Сви­рид Пет­ро­вич! Доб­ро­го здо­ров’я вам у вашій гос­поді. Поз­до­ров­ляю вас з сєгод­няшнім дньом.

Секлита. А я вже оце хотіла вас шу­кать по По­до­лу, думал­а, що ви­пус­ти­ла з рук, так і втек­ли!

Голохвостий. По­га­но діла­ли, що так ду­ма­ли! Я вже вам ка­зав, що я свой брат, прос­тий, а свой не збре­шеть.

Секлита. Сідай­те ж, будьте лас­каві, та по­ба­ла­каємо, ко­ли зай­шли з доб­рою дум­кою.

Сідають.

Голохвостий. З доб­рою, з доб­рою, пу­щай на мою го­ло­ву стольки ти­сяч… скольки у ме­не ли­ха на думці!

Секлита. Та дай бо­же! Тільки отакі па­ничі час­то ду­рять!

Голохвостий. Ой, Сек­ли­то Пи­ли­пов­но, Сек­ли­то Пилип­о­в­но! Чи развє вам од бо­га не гріх, що ви й досі не віри­те! Чи я ж ма­ло бо­жив­ся? Ма­ло при­ся­гав­ся?

Секлита. Та так, так!

Голохвостий. От ви тог­да бог зна що взя­ли в го­ло­ву, а я й з діви­цею ще не поз­на­ко­мив­ся як слід, не то што; розпит­ував тільки за вас, чи мож­на при­хо­ди­ти?

Секлита. Ну, вже мовчіть: ба­чи­ла, як ви роз­пи­ту­ва­ли!

Голохвостий. От пус­кай я лус­ну, хай з ето­го мєста не зі­й­ду (одсо­вується), ко­ли я не хотєв ви­пи­та­ти до вас дорог­и, штоб поз­во­ли­ли хо­ди­ти, поз­на­ко­миться… Отож я вас про­шу, доз­вольте мені до вас при­хо­ди­ти, да не цу­рай­тесь ме­ня…

Секлита. Що ж? Ходіть, раді бу­де­мо… Тільки я вас ще до­бре й не знаю: ка­же­те… ро­дич Сви­на­ренків… чи не син ви по­­кой­но­го ци­люр­ни­ка Го­лох­вос­то­го?

Голохвостий. Та син же… тольки, ко­неш­но, образований­, ро­зу­мом вий­шов на весь По­дол!

Секлита. Скажіть! Я зна­ла небіжчи­ка. О, в нього водил­а­сь копійчи­на, як­що не проц­винд­ри­ли!

Голохвостий. Я не з тих, Сек­ли­то Пи­ли­пов­но, що про­цви­ндрюють. Ро­зум­ний чо­ловєк, да при дос­тат­ках, як мах­не, дак у нього й з мерт­во­го жи­ве ро­биться. Те­пер у ме­не і палікмах­терська, і ко­мерція вся­ка, і по­зи­чаю всім: увесь Хре­­ща­тик у ме­не отут! (По­ка­зує ку­лак).

Секлита. Так ви от які! Ку­ди ж нам до вас?

Голохвостий. Ну што ж, што я ро­зу­мом і ба­гатст­вом під­ня­вся за хма­ри; але ду­ша у ме­не прос­та, до прос­тої й лип­не! А ва­ша Га­ля… то ж кра­са на весь Київ!

Секлита. Мою Га­лю не гріх і ма­тері пох­ва­ли­ти; моєї Галі ні до ко­го й рівня­ти, хіба до зорі на небі! За нею же­нихів – аби хіть!

Голохвостий. Так, так… а де пак во­на?

Секлита. На ба­зарі ще; не­за­ба­ром бу­де.

Голохвостий (на­тя­гує ру­ка­вич­ку). Жал­ко, што не побач­у!

Секлита. Ку­ди ж це ви? Вітра в хаті вхо­пи­ли?

Голохвостий. Зви­няй­те, Сек­ли­то Пи­ли­пов­но, на цей раз. Я на хви­ли­ну тільки ус­ко­чив, а то у ме­не діла, аж пи­щать: ци­люр­ню на Хре­ща­ти­ку строю… ро­бочі ждуть!

Секлита. Я вас од своїх іме­нин не пу­щу…

Голохвостий. Нев­же ваші сьогодні іме­ни­ни? От бог на­пу­тив! (Набік). Це, од­на­ко, по­га­но: сю­ди на­те­шеться го­с­тей… (До Сек­ли­ти). Поз­до­ров­ляю ж вас з свя­ти­ми ва­ши­ми іме­­ни­на­ми! (Цілує). Дай бо­же вам щас­тя і здо­ров’я і чо­го ті­льки за­ба­жаєте! (Знов цілує).

Секлита. Та годі вже, годі! От цілується! (Набік). Але ж і га­р­ний оцей вра­жий па­нич! Як мед з ма­ком, аж гу­би злипаю­­ться!

Голохвостий. Так те­пер уже зви­няй­те… А от з неділі ме­ні будєть ког­да, так поз­вольте за­хо­дить до вас хоть щод­ня: ви ме­ня доб­ре взнаєте, я вас; з дєвуш­кой обзнак­омимся, а тог­да уже, как бог бла­гос­ло­вить…

Секлита. За­ходьте, за­ходьте, про­си­мо…

Голохвостий (встає). Так уже на цей раз про­щай­те.

Секлита. Та як же? Щоб я вас пус­ти­ла оце, не попоштува­вши запікан­кою, пи­ро­га­ми?

Голохвостий. Ніког­да… (Про се­бе). Впро­чем, запікан­ка і пи­­ро­ги… (Вго­лос). Ну, развє од­ну чар­ку мож­на.

Секлита. Як­же, як­же! Та ще й запікан­ка! Ви та­кої, дар­ма що ба­гаті, зро­ду не пи­ли! Ось я за­раз! (Пішла).

Вихід III

Голохвостий сам.

Голохвостий. Од­на­че тре­ба черк­нуть ча­роч­ку-дру­гу да і тікать, по­то­му сю­ди налізе вся­кої сви­но­ти, ще поч­нуть язи­ка че­сать… Ні, ні, не­доб­ре! Хо­ча й до­сад­но, што Галі не ба­чив; ну, да ми на­до­лу­жи­мо опісля… ког­да б тільки весіл­ля од­бу­ти, а там – хоч го­ло­ву свою зас­тав­лю, а… ух, пипоньк­а, пу­колька моя!

Вихід IV

Голохвостий і Га­ля.

Галя (вхо­дить, нап’ята плат­ком). Пи­до­ре! За­бе­ри там яб­лу­ка! Ой, хто це?

Голохвостий. Це я, кра­леч­ко! Здрас­туй­те, моя зозулечко­!

Галя. Це ви?

Голохвостий. Своєю пер­со­ною. Не ви­дер­жав, бо роз­го­рі­всь, як кам­фор­ка, моя щіточ­ко! (Бе­ре за ру­ку).

Галя. Ох, ли­шенько! Ідіть, будь лас­ка, бо ма­тері по­ки не­ма; як зас­ту­ка­ють, то знов та­ке бу­де…

Голохвостий. Яким сор­том? Ад­же ва­ша ма­ти мені сло­во да­­ла…

Галя (ви­ри­ва­ючи ру­ку). Так і повіри­ли!

Голохвостий. Та не пру­чай­тесь-бо, по­то­му што у ме­не аж печінки пру­ча­ються!

Галя (ви­ри­вається). Пустіть-бо! (І вибіга).

Вихід V

Голохвостий сам.

Голохвостий. Вип­рис­ну­ла… Хист­ка, як ло­зи­ночка, в’юн­ка, мов вуж! Але ж і ягод­ка! Як по­видів її, ну прос­то все в го­ловє за­ма­кот­ри­лось! Прос­то, як только в ру­ках її подерж­иш, дак так ро­биться у те­бе унутрі, як у са­мо­варі, аж гу­де! Ну й дівчи­на ж! Да за та­ку ж дівчи­ну, до­ло­жу вам, мож­на всього се­бя об­го­ли­ти чис­то і піти по Хре­ща­ти­ку та­ким хви­со­ном… Єй-бо­гу, мож­на, да­же по мо­ро­зу! Не ви­дер­жу, тре­ба її діжда­тись, хоть раз ще гля­нуть!

Вихід VI

Голохвостий і Сек­ли­та.

Секлита (з гор­щеч­ком і пля­шеч­кою). Ну, спо­чат­ку покуш­аите моєї нас­то­яноч­ки на горіхо­вих лис­тях та оци­ми пиріжка­ми за­кусіть, з потрібкою…

Голохвостий. Ви­ку­шай­те ж самі!

Секлита. Пош­ли ж вам бо­же, чо­го ви ба­жаєте, а моїй Галі до­лю щас­ли­ву! (П’є і знов на­ли­ва).

Голохвостий. Дай бо­же! З іме­ни­на­ми вас поз­до­ров­ляю! (П’є). А-а! Оце горілка так так! Мов вог­нем по жи­лах пішла! Та й пиріжки ж до то­го, дай вам бо­же здо­ров’я! (їсть).

Секлита. Та по первій же ніхто не за­ку­сює; ви­ку­шай­те дру­гу! (На­ли­ва).

Голохвостий. Е! Да так же я і не вста­ну! (П’є).

Секлита. То й доб­ре; гос­тем до­ро­гим бу­де­те!

Голохвостий. Да я ду­же б ра­дий, у вас так, знаєте, по душє… там только ми­не… Та трош­ки мож­на… (Ди­виться в ві­кно). Он­де й Га­ля пішла.

Секлита (сту­ка в вікно). А йди лиш сю­ди! Де ти там у га­с­пи­да ти­няєшся?

Голохвостий. По ха­зяй­ст­ву, пев­но, бігаєть?

Секлита. О, во­на упад­ли­ва!

Вихід VII

Ті ж і Га­ля.

Секлита. Де ти там ба­риш­ся?

Галя. Забіга­ла до сусідки Лу­ке­ри: по­су­ди тре­ба.

Голохвостий. Здрас­туй­те, доб­ро­го здо­ров’ячка! Вся ду­ша моя стре­пе­ну­лась, как за­чув я ваш ан­гельський голос­ок, мов дис­кантів най­кра­щих у кон­церті…

Галя (по­дає ру­ку). Ви смієтесь…

Голохвостий. Єй-бо­гу, і в думці не­маєть: я, Ган­но Івановн­о, з чес­ним заміренієм прий­шов.

Галя. Я не знаю про що.

Секлита. Бач, мов і не зна, мов і не ра­да! А до сього тор­гу дав­но й пішки! Щас­тя твоє, що так скла­ло­ся, а то б бу­ло!

Галя. Ма­мо, хіба я в чім вин­на?

Секлита. Та годі, годі! Нічо­го мені ма­ну пус­кать, очі од­во­дити. На ось гор­ня та по­час­туй ва­ре­ну­хою до­ро­го­го го­с­тя, та по­го­воріть лю­бенько, а я са­ма за по­су­дою збігаю! (Ви­хо­дить).

Вихід VIII

Галя і Го­лох­вос­тий. Га­ля на­ли­ває ва­ре­ну­хи.

Голохвостий. Чо­го ти цу­раєшся ме­не, моя ри­бонько, хі­ба-развє я не лю­бий тобі?

Галя (по­дає чар­ку). Я вас бо­юсь… Що це ви за­ду­ма­ли, чо­го ви ме­не чіпаєте?

Голохвостий. За­ду­мав, моя куріпоч­ко, хоч киш­ки собі ви­­мо­тать, а тєбя до­бу­ти, по­то­му улюбльон, як ок­роп ки­пить…

Галя. Я вам не па­ра… Ви б кра­ще не в’яза­ли мені світа… за­раз проміняєте на яку-не­будь пан­ну!

Голохвостий (ви­пив­ши). А-а! З ру­чок твоїх со­лод­ша од ме­­ду й од ка­нах­вет! (Бе­ре за ру­ку й хо­че об­ня­ти).

Галя. Пустіть!

Голохвостий. Щоб я те­бе проміняв? Ні за яку ках­вю­ру! Так би й за­да­вив! (Обніма). Га­ля (ви­ри­ва­ючись). Ой, що ви?

Вихід IX

Ті ж і Сек­ли­та.

Секлита. А! До­го­во­ри­ли­ся, зна­чить… Ну, й по­ма­гай вам бо­­же!

Голохвостий (набік). Знов пійма­ла! Во­на, здається, за две­­ри­ма підслу­ху­ва­ла!

Галя (з сльоза­ми). Що ж я, ма­мо, – на­че­пив­ся!

Секлита. Та годі вже, годі, те­пер нічо­го… От го­туй ли­шень стра­ву, бо вже ку­ми йдуть… (До Го­лох­вос­то­го). А вас уже те­пер не пу­щу з ха­ти од стра­ви, як хо­че­те!

Голохвостий. Та я б радніший, Сек­ли­то Пи­ли­пов­но, і но­чувати, ког­да б не… (Набік). По­пав­ся жуч­ку в руч­ку.

Вихід X

Ті ж, ку­ми й Пи­до­ра.

В ха­ту вхо­дять Мар­та і другі міщан­ки, де­які з кошолками­, де­які уб­рані в праз­ни­ко­ву оде­жу.

Марта. Доб­ри­день вам, Сек­ли­то Пи­ли­пов­но! З днем ва­шо­го ан­ге­ла поз­до­ров­ляємо вас. Дай вам бо­же, чо­го ви ті­ль­ки за­ба­жаєте собі з не­ба, а вашій дочці пош­ли бо­же гар­но­го же­ни­ха!

Цілуються.

Секлита. Сідай­те ж, щоб ста­рос­ти сіда­ли в ме­не: мо­же, ва­ши­ми мо­лит­ва­ми…

Голохвостий (набік). Впро­чем, нач­хать: якось-то бу­де! (До міща­нок). Та й наб­ра­лась же вас повнісінька ха­та: зна­єте, де ра­ки зи­му­ють!

Марта. А ви, па­ни­чу, хіба не знаєте?

Голохвостий. Зу­би проїв!

Другі міщан­ки. Та й жарт­ли­вий же оцей язи­ка­тий па­нич!

Марта. Не зачіпай­те нас, бо як при­че­пи­мось всі, то мусит­е нам ста­ви­ти мо­го­ри­ча!

Голохвостий. А зачіпай­те ме­ня, я очінно люб­лю, як ме­ня мо­­ло­диці зачіпа­ють… але только мо­лоді, чор­ноб­рові, такі, що тільки морг­ни…

Деякі міщан­ки. Хі-хі-хі! За­че­пи йо­го!

Секлита (до гос­тей­). Але чо­го ж ви стоїте? Сідай­те, ку­мо, сі­дай­те, сва­хо, сідай­те, ку­ма­сю, про­шу по­кор­но, кум­ко! (У двері). Пи­до­ре, Пи­до­ре! А ви­нось сю­ди сто­ли, розс­тав­ляй се­ред ха­ти, щоб нам бу­ло прос­торніше їсти, ба­ла­ка­ти й пи­ти.

Голохвостий. От і я по­мо­жу! (Біжить і вно­сить з Пидо­рою сто­ли). Та по­вер­тай­ся, Пи­до­ре, так пруд­ко, як я, а то лед­ве тру­сить…

Пидора. За ва­ми й по­хо­пиш­ся?…

Голохвостий (ти­хо до Галі), Пи­понько моя! Щіточ­ко, ма­ню­сенька!

Галя од­хо­дить.

Секлита (до Галі). Що це ти, Га­лю, стоїш, мов неприкаяна?­ Зас­ти­лай сто­ли та по­да­вай пляш­ки та чар­ки, а то мої ку­моч­ки зас­ку­ча­ють.

Голохвостий. Ой, ой! (Зітхає). Де б уже не зас­ку­ча­ли без ча­роч­ки?

Марта. З ва­ми зас­ку­чаєш?

Голохвостий. Зна­чить, мо­жу знай­ти за­бав­ку?

Марта. Та од­чепіться! (Штов­ха ліктем).

Деякі міщан­ки. Ха-ха-ха! Ну й па­нич!

Пидора й Га­ля став­лять на столі вся­ку стра­ву, пляш­ки й чар­ки.

Секлита (бе­ре пляш­ку). Вип’ємо ж по чарці за жи­вих і за мерт­вих! (На­ли­ва і п’є). Щоб жи­вим жи­ти і не вми­ра­ти, а по­мер­шим, ко­ли по­мер­ли… (Ма­ха ру­кою).

Голохвостий. Бо­дай не вста­ва­ти!

Всі. Ой, хто ви­дав так го­во­ри­ти! Оце так!

Секлита. Глядіть ли­шень, ви ве­ли­ко­ро­зумні! Мертві ле­жать на Ще­ка­виці та ніко­му не шко­дять, а живі ча­сом ду­же, ду­же шко­дять! (П’є).

Голохвостий (на­ли­ва чар­ку). Про ме­не, вип’ємо і за здо­ров’я мерт­вих. Пош­ли бо­же з не­ба, чо­го нам тре­ба! Померш­им чар­ку, а нам горілка! (П’є).

Секлита хо­дить круг сто­лу, на­ли­ва всім і са­ма п’є, час­тує. По­да­ють пи­ро­ги, стра­ви на стіл. Всі п’ють і їдять.

Одна міщан­ка. Да­руй же бо­же цей праз­ник про­во­ди­ти, там­то­го ро­ку діжда­ти!

Марта. Щоб ми діжда­ли в добрім здо­ров’ї пи­ти і на той рік; а я вже забіга­ла до сусіди та хильну­ла чар­ку, дру­гу… та трош­ки й ве­се­ленька!

Секлита. То й доб­ре! На здо­ров’ячко!

Голохвостий (на­ли­ва собі знов):

А звідки ти?

– З Ром­на!

– А білет єсть?

– Нема.

– В тюр­му, шельму!

(Марті). Поз­вольте з моїх рук!

Марта. Ще з ва­ми не по­ку­ма­ли­ся!

Голохвостий. Што ж, по­ку­ма­ти­ся не шту­ка!

Секлита. Сідай­те ж, кум­цю, до гур­ту!

Марта. Е, де вже там сидіти! Мені аж тан­цю­ва­ти хочетьс­я, так ве­се­ло!

Всі. То й тан­цюй!

Голохвостий. Ва­ляй­те, без хви­со­ну!

Марта (приспівує).

Уберуся, мо­ло­дая, в но­венькі сап’янці

Та ви­не­су я буб­ли­ки на ба­зар уранці.

Ой, буб­ли­ки га­ря­ченькі, ой, буб­ли­ки свіжі,

З та­ком, з ма­ком і з яй­ця­ми, ще й смачні до їжі!

Голохвостий. Слав­но! (Знов чар­ку). Ех-х! (При­ту­пує).

Марта

А до моїх до буб­ликів ка­ва­ле­ри-па­ничі

І мор­га­ють брівонька­ми й за­зи­ра­ють, мов сичі!

Сюди, сю­ди, до буб­личків ве­ли­ко­го сма­ку,

Ой, па­ничі, з ма­ком, та­ком, по­пичі й без та­ку.

Голохвостий (при­тан­ць­овує). Ой, не бійся, при­гор­ни­ся – з та­ком, сер­це, з та­ком!

Секлита. От люб­лю за ве­се­лий зви­чай! От люб­лю! (З ча­р­­кою). Сідай­те ж!

Марта. Та й ся­ду ж.

Вихід XI

Ті ж і Ус­тя.

Устя (заліта з ко­ши­ком і пря­мо у ско­ки).

Дивітеся, чо­ловіки,

Які в ме­не че­ре­ви­ки!

Це ж мені па­но­тець по­ку­пив,

Щоб хо­ро­ший мо­ло­дець по­лю­бив!

А пан­чо­хи панімат­ка да­ла,

Щоб я гар­на мо­ло­дич­ка бу­ла!

Голохвостий (роз­па­лю­ючись). У-х! Ва­ляй без ти­ту­лу! Стри­жи! (Ски­да піджа­ка і йде в та­нець).

Голохвостий і Ус­тя (ра­зом).

Устя

Гоп, чу­ки! Чу­ки, чу­ки!

Гарні в ме­не че­ре­ви­ки!

Бо я пансько­го ро­ду,

Не хо­ди­ла бо­са зро­ду!

Полюбив ме­не дяк

Чорти батька зна як!

Купив мені че­ре­ви­ки,

Закаблучки не так!

Голохвостий

Черевички не­ве­личкі,

За ціло­го п’ята­ка.

А щоб же ти, мо­ло­денька,

Вибивала тро­па­ка!

Устя й Го­лох­вос­тий (ра­зом).

Гоп, гоп! Чу­ки, чу­ки!

Гарні в ме­не че­ре­ви­ки!

Бо я пансько­го ро­ду,

Не хо­ди­ла бо­са зро­ду.

(Танцюють).

Всі. Ну й тан­цю­ють лов­ко. А па­нич як бісик! Слав­но!

Устя. Ху! Цур йо­му, уто­ми­ла­ся! Оце я з іме­нин іду… Так уже час­ту­ва­ли та пош­ту­ва­ли, що й бо­же! Біжу вже до вас та й підска­кую, а тут, чую, співи: на­те ж і мій глек на ка­пус­ту!

Секлита. Спа­сибі, що зга­да­ла ме­не, ста­реньку ку­му!

Голохвостий. І це ку­ма? Та ва­ши­ми ку­ма­ми мож­на Дні­про за­га­ти­ти і Чор­то­рий за­ки­да­ти! Єй-бо­гу, прав­да!

Секлита. А бо­дай вам язик усох, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва.

Голохвостий. Та хай всох­не, чорт йо­го бе­ри!

Марта. Ну й мо­тор­ний же хло­пець!

Устя (до Сек­ли­ти). Де ви та­ко­го вискіпа­ли?

Секлита. Гм, гм! Не ска­жу! Не­хай вам кор­тить.

Голохвостий час­тується і хи­хи­ка з міщан­ка­ми.

Вихід XII

Ті ж і Сте­пан.

Степан (до Сек­ли­ти). Поз­до­ров­ляю вас із свя­ти­ми вашим­и іме­ни­на­ми! Дай бо­же вся­ко­го щас­тя, і бла­го­по­лучія, і мно­гая літа! (Цілує ру­ку).

Секлита. Спа­сибі, що не за­був!

Степан. Де вже нам за­бу­вать!

Секлита. І-і, те­пер та­кий світ нас­тав! (Одійшла).

Степан (пок­ло­нив­ся всім і ти­хо до Галі). Здрас­туй­те, Ган­но Іва­нов­но!

Галя. Здрас­туй­те! (По­дає ру­ку).

Степан (зирк­нув­ши на Го­лох­вос­то­го). Чо­го цей ла­нець тут?

Галя. То, Сте­па­не, го­ре моє!

Степан. Як? Що та­ке?

Галя. Та, ли­бонь, сва­та ме­не, а мені хоч у во­ду!

Степан. А ма­ти що?

Галя. То ж моє не­щас­тя, що ма­ти за йо­го: ба­га­тий…

Степан. Який він ба­га­тий? Шар­ла­тан! Йо­го оце Йось­ка-жид мав у тюр­му по­са­ди­ти.

Галя (ра­ди­мо). О, нев­же? А він тут ма­ну пус­ка.

Степан. Та я за­раз так йо­го огрію, що оч­манілим виско­чить!

Галя. Бо­га ра­ди: не чіпай­те тут! Не знаєте ма­тері? Во­на так і не повірить, ще вас ви­же­не з ха­ти!

Вихід XIII

Ті ж і Ме­ронія.

Меронія (вся в чорнім, зап’ята в хуст­ку по-чер­не­чо­му). По­з­до­ров­ляю вас з іме­ни­на­ми, з ян­го­лом. (Гля­нув­ши кру­гом). Ой, як у вас ве­се­ло! Ой, спо­ку­са моя! (Щось шеп­че).

Голохвостий (до Мар­ти). А ето хто? Чер­ни­ця?

Марта. Та то во­на звер­ху тільки!

Голохвостий. Зна­чить, бонд­жур, калісон, мерсі!

Устя. А це по-яко­му?

Секлита (встає). Сідай­те ж, сідай­те! До­ро­гим гос­тем бу­дете!

Меронія. Ой, бо­юсь гріха!

Голохвостий. Гріх у міх, спа­сеніє в тор­бу!

Меронія. Ой, тут ще ску­си­тель! Пригрішеніє моє!

Секлита (підно­сить чар­ку). Ви­пий­те, кум­цю, гріха збудет­есь.

Меронія (бе­ре чар­ку). Ой, ли­шенько! Ой, гріх мій! Що ж то бу­де, як довіда­ються пе­черські про це гріхов­не зборищ­е?

Секлита. Хто там довідається? Свої! Пий­те ж, не ше­по­тіть так дов­го над чар­кою, бо чар­ку не­терп­ляч­ка бе­ре: хо­че в другі ру­ки!

Устя. Та пий у мою го­ло­ву.

Меронія. Ой, не ви­дер­жу! Ку­ми ску­ша­ють, як ті чор­ти! Про­с­тибі й спа­сибі! (П’є).

Голохвостий (схоп­люється).

Ой, чер­нич­ко ж моя,

Шепотушко моя,

Дай з то­бою пок­ру­чу­ся,

Коли лас­ка твоя!

(Обніма і кру­тить її).

Меронія. Ой, ой! Отиді, са­та­но!

Головохвостий цілує її.

Ой, про­па­ла я! Аки геєна ог­нен­на… Хоч і на Пе­черськ не вер­тай­сь! (Обти­ра гу­би).

Міщанки. Ха-ха-ха! Ну, й не ши­бе­ник оцей па­нич?!

Другі. Як во­гонь! А гар­ний!

Марта (до Сек­ли­ти). Та скажіть-бо, хто це?

Секлита (одво­дить Мар­ту і таємно). Я сьогодні два праз­ника справ­ляю: іме­ни­ни й за­ру­чи­ни! Отой кра­сень, Голох­востий, же­них моєї Галі. Ка­пос­на дівка зло­ви­ла та­ко­го же­ниха, що мій покійний Ли­мар про­ти йо­го як сви­ня про­ти ко­ня.

Марта. Гар­ний­, гар­ний!

Секлита. І ба­га­тий… Тільки, сер­це ку­мо, не кажіть ніко­му, бо, мо­же, ще з то­го сва­тан­ня весілля не бу­де. (Цілуєть­ся і од­хо­дить до гос­тей­).

Марта (кли­че Ус­тю набік). Чи ти знаєш но­ви­ну? Оцей гар­ний па­нич сьогодні за­ру­чив­ся з Га­лею. Тільки ніко­му, ні­ко­му не ка­жи, бо­ро­ни бо­же! Та­кий при­каз! (Одхо­дить між гурт).

Устя. По­бий ме­не свя­тий хрест, як ска­жу!

Меронія (наб­ли­жається). Про що це во­на вам шеп­та­ла?

Устя (ти­хо). Оцей па­нич сьогодні за­ру­чив­ся з Га­лею, ті­ль­ки ніко­му не ка­жи, щоб ніхто не знав, чуєш?

Меронія. Ой, гріх! Та мов­ча­ти­му, мов­ча­ти­му… Заціп мені язик, свя­тий Мов­ча­ло!

Одходять і по­чи­на­ють шеп­тать од­на одній на ву­хо, ті ди­вуються, здви­гу­ють пле­чи­ма.

Степан (по­чув­ши, про що ше­по­чуть). Ніт, так і тут! Ви­де­ржать більше не­си­ла… То­го й ди­вись, що з ку­ла­ка­ми ки­ну­сь, кра­ще піти! (Вго­лос до Сек­ли­ти). Про­щай­те, Сек­ли­то Пи­­ли­пов­но!

Секлита. Чо­го се ти? Ку­ди?

Степан. Та там ро­бо­та єсть…

Секлита. Та по­сидь ще: за­ку­си, ви­пий!

Степан. Спа­сибі, у вас і без ме­не ба­га­то: ми вже за­лишні бу­дем!

Секлита. Як знаєш… (Одійшла).

Степан (до се­бе). Ну, вже або ви­ве­ду те­бе на чис­ту во­ду, або го­ло­ву про­ва­лю! (Хут­ко ви­хо­дить).

Вихід XIV

Ті ж без Сте­па­на.

Секлита. Що се ми си­ди­мо, пхаємось ко­ло сто­лу, мов вів­ці! Сядьмо, ку­ми, долі!

Деякі. А сідай­мо, сідай­мо, бо вже де­які на стульці не вси­дять!

Секлита. Пи­до­ре! Да­вай ки­ли­ма! Прос­ти­лай долі сто­ли ті од­со­вуй к бісу!

Пидора сте­ле ки­ли­ма, Мар­та бе­ре стільця і ста­вить посер­е­дині.

Устя. Ви, свя­та іме­нин­ни­це, сідай­те по­се­ре­дині на стіль­чику, а ми ся­де­мо й долі кру­гом вас.

Сідають; Сек­ли­та на стільчи­ку.

Всі. Ви, іме­нин­ни­це, на­ше крас­не сон­це, а ми ваші ясні зорі.

Голохвостий. Де ж мені, яс­но­му міся­цю, при­ту­ли­тись?

Марта. Е, та­ко­му міся­цю не на небі місце.

Голохвостий. Чо­му? Пре­по­доб­ниці не прий­муть?

Устя. Пре­по­доб­ниці, мо­же, й прий­муть, а що святі, то ви­же­нуть!

Голохвостий. Та сідай­те-бо хоч ви, Га­лю, ко­ло ме­не!

Секлита. Сідай, сідай! Те­пер уже мож­на! Ба­чи­те, яка па­рочка? Поз­до­ров­ляй­те: це же­них і мо­ло­да; Го­лох­вос­тий по­с­ва­тав.

Галя. Ма­мо! Не робіть цього… слу­хай­те, що я вам ска­жу…

Секлита. Після! Мов­чи те­пер та дині.

Голохвостий (набік). Що це во­на, здуріла? Прив­се­люд­но ме­ня об’являєть же­ни­хом! От тобі й раз, до­сидівся! Те­пер по­ч­нуть язи­ки че­са­ти!

Міщанки (до Го­лох­вос­то­го). Ба­чи­те, а ви мов­чи­те…

Голохвостий (замішав­шись). Та то ще тольки так, між на­ми… роз­го­вор був… Ког­да ще су­дить бог сва­тов прислат­и…

Секлита. Що там сватів! От по­ве­ли­чай­те їх, ку­моч­ки мої, та й за­ру­чи­ни зап’ємо! Прав­да, гар­на па­роч­ка?

Голохвостий (набік). Оце взя­ла в ле­ща­та!

Усі. Гар­на, гар­на, як вугіроч­ки! Поз­до­ров бо­же!

Всі (співа­ють):

Де ж був се­ле­зень, де ж бу­ла ву­точ­ка?

Селезень на став­ку, а ву­точ­ка на млин­ку!

А те­пер во­ни в, однім бо­лоті,

П’ють во­ду, їдять ряс­ку по своїй охоті.

Де ж був Сви­рид­ко, де ж бу­ла Га­лоч­ка?

Що Сви­рид­ко у батька, а Га­лоч­ка у неньки!

А те­пер во­ни у одній світлиці,

Їдять з ме­дом пухкі книші й па­ля­ниці,

П’ють ви­но й ва­ре­ну­ху, обоє ра­денькі!

Секлита. Ку­ми мої, любі мої! Заспівай­те мені, прос­лав­те ме­не, свою ку­му, Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху!

Всі (співа­ють):

І лід тріщить, і ко­мар пи­щить,

А то кум до ку­ми по­ро­ся та­щить.

І ку­моч­ко, і го­лу­боч­ко!

Звари мені по­ро­ся, щоб і юш­ка бу­ла.

І юшеч­ка, і пет­ру­шеч­ка!

Кума моя, лю­ба моя, моя ду­шеч­ка!

Секлита. Ой, не співай­те, не зав­да­вай­те жа­лю, бо я вже пла­чу! (Вти­ра сльози). Так ви роз­жа­ло­би­ли, так розтривожи­ли! Ой, бідна я, си­ро­та; цу­рається ме­не рідня моя: ніхто з Сірків і в ха­ту не плю­нув че­рез ото­го чор­но­гу­за Про­ню!

Голохвостий (схоп­люється, мов опе­че­ний­). Хіба вам Сір­ки рідня?

Секлита. Сест­ра рідна… А та но­са­та – не­бо­га!

Голохвостий (набік). От вло­пав­ся!

Секлита. Як­же, ба­га­тирі, за­паніли! На бідний рід їм на­чхать те­пер! А все че­рез оту дур­но­го­ло­ву!

Голохвостий (набік). Ну, про­пав те­пер, навіки про­пав!

Секлита (пла­че). А ме­не не має не тільки за тітку, а на­віть за най­мич­ку, та ще кри­чить, що од ме­не гни­ли­ця­ми тхньоть, горілкою смер­дить! Та­ка у ме­не не­бо­га! (Хли­па).

Голохвостий. Що йо­го в світі бо­жо­му ро­бить? Прос­то вже й ума не при­ло­жу.

Марта. Та я б їй, отій вашій Проні!…

Секлита. А ти ж ду­маєш як? Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха їй подар­увала? Ого! Не на та­ку на­па­ла! (Бе­реться в бо­ки). Та я отой но­са­тий пенціон так од­маніжи­ла, так ви­шуст­ри­ла на всі бо­ки, що аж баньки по­витріща­ли! Плю­ну­ла ме­жи очі та й за­цу­ра­ла: ні я, ні Га­ля й но­гою до смерті не бу­де­мо!

Голохвостий (набік). Сла­ва бо­гу, во­ни, зна­чить, в сварці! Мов світ мені підняв­ся, аж од сер­ця од­ляг­ло!

Марта. Ав­жеж, чис­та со­ва!

Устя. Чап­ля!

Голохвостий (підхо­дить). Жа­ба кис­ло­ока!

Секлита. А ти її знаєш?

Голохвостий. Та видів раз ото­го штур­па­ка!

Секлита. Вже імен­но! Не­хай її кур­ка брик­не!

Устя. Хай її лунь вхо­пить.

Марта. Хай її п’ятни­ця свя­та по­ка­ра!

Голохвостий. Хо­ле­ра на її го­ло­ву!

Секлита. Анах­те­ма, анах­те­ма, анах­те­ма!

Всі (хо­ром). Анах­те­ма, анах­те­ма, анах­те­ма!

Секлита. Пху на неї, та й годі!

Всі. Пху, пху, пху! На неї, са­та­ну!

Марта. Годі, цур їй, пек!

Устя. Бу­де­мо ве­селі як пер­ше!

Секлита. Ну, ли­хом об зем­лю! Гу­ляй­мо цілу ніч!

Меронія. А мені на Пе­черськ!

Секлита. К бісу! Гу­ляй­мо, по­ки но­ги дер­жуть, а то й по­снемо отут! Завт­ра неділя. Ніко­го не пу­щу!

Чути од­да­ле­ку ка­те­рин­ку.

Голохвостий. От як­раз до ла­ду: яви­лась на ви­руч­ку! Тре­ба тут їх так за­макітри­ти, щоб на завт­ра й но­ги одкидали­! Зак­ли­ка­ти ка­те­рин­щи­ка ще! (Вибіга).

Марта. Е, тітко, в ро­ду не без пот­во­ри! Є і в ме­не родич­ка… та… не хо­четься тільки роз­ка­зу­ва­ти.

Всі. Та ка­жи, ка­жи! Чо­го жа­лу­ва­ти та­ких пся­юх!

Марта. Так стіни слу­ха­ють!

Дехто. Та ми ко­чер­га­ми по­ви­го­ним стіни ті з ха­ти!

Устя. Знаю я, про ко­го мо­ва мо­виться…

Марта. На злодієві шап­ка го­рить! Знає, про чиє код­ло іде річ!

Устя (схоп­люється). Про на­ше код­ло! Ну що ж, ка­жи!

Марта. Не чіпляй­ся, Ус­те, бо ска­жу, так і крик­ну на всю ха­­ту­!

Устя. Кри­чи, кри­чи, ше­лихвістко!

Марта. Не зля­ка­лась, пся­юхо, не зля­ка­лась! Твій рід сто­їть отут мені у печінках! Як ус­ту­пи­ла твоя сест­ра, Сте­па­ни­да, до бра­та в ха­ту, то не­на­че бра­тові й мені на шию нас­ту­пи­­ла. Ви всі такі!

Катеринка вхо­дить.

Устя (сіка­ючись). То й ми всі такі? То й я та­ка?!

Марта. То й ти та­ка й твоя ма­ти бу­ла та­ка!

Устя (з ку­ла­ком). Яка ж бу­ла моя ма­ти?

Секлита. Та годі вам!

Другі міщан­ки. Уже за­ве­лись!

Катеринка заг­ра­ла польку, і всі зра­зу вти­хо­ми­ри­лись.

Вихід XV

Ті ж і ка­те­рин­щик.

Всі. Хто це му­зи­ку най­няв?

Голохвостий. Ето я; це я най­няв, щоб Сек­литі Пи­ли­повні ве­селіщі бу­ли іме­ни­ни! Как маєте ла­ятись, да­вай­те луч­че гу­лять!

Всі (схоп­лю­ють­ся). Да­вай­те, да­вай­те кра­ще тан­цю­ва­ти! От ве­се­ло!

Секлита. Ав­жеж, тан­цю­ва­ти! Розс­тупіться, ку­ми мої ми­лі: Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха ґуля!

Всі розс­ту­па­ються, Сек­ли­та по­се­ре­дині.

Секлита (розс­та­вив­ши ру­ки). Ку­ми мої, го­луб­ки мої, Се­клита Ли­ма­ри­ха ґуля! (По­чи­на тан­цю­ва­ти).

Голохвостий (ски­да жи­лет­ку). Ех, мам­зель, бонд­жур! Ва­ляй ме­те­лиці! (По­чи­на са­ди­ти про­ти Сек­ли­ти го­па­ка).

Усі

Ой, на дворі ме­те­ли­ця,

Чому ста­рий не же­ниться?

Меронія. Ой, гріх, ой, ску­шеніє! (Ста­но­виться і са­ма в ко­ло).

Завіса спа­да

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Світлиця у Сірків, та ж, що і в 2-й дії.

Вихід I

Xимка са­ма.

Xимка (при­би­ра ха­ту). Дру­гим лю­дям неділя, а тобі не­ма ні неділі, ні свя­та у цих ха­зяїв! Весілля, бач, справ­ля­ють! Ще й не ви­да­но, й не чут­но, щоб та­ке бу­ло ха­па­не весілля: ши­ти, ми­ти, біли­ти – завт­ра Ве­лик­день! Щось не пев­не… А тут че­рез них і ніг під со­бою не чуєш: увесь двір підме­ла, ще й піском підси­пай та тра­вою тру­си, бо, бач, ве­ли­ка пані поїде вінча­тись! Ба­га­то та­ких панів, та на греб­лю ніко­му! Он ще підло­ги ви­га­да­ла оли­вою мас­ти­ти, та ще ка­дить за­ставить. А ос­тобісіла вже во­на мені, хоч би вже швид­че йшла до дідька в бо­ло­то!

Вихід II

Химка й Сірко.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Піймай, Хим­ко, со­ба­ку та прив’яжи на лан­цюг, щоб ча­сом не ки­ну­лась на ко­го та не по­ла­та­ла ли­ток.

Xимка. Хіба я со­ба­ка? Хіба в ме­не со­бачі но­ги, щоб я ще вам за пса­ми га­ня­ла?

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й я не підбіжу. Ти мо­лод­ша, у те­бе й но­ги прудчіші.

Химка. Підтоп­та­ла вже за ва­ши­ми прим­ха­ми, що хоч на плечі бе­ри!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ну-бо, Хи­моч­ко, піймай, будь ла­с­ка! Візьми шма­ток хліба, при­ма­ни Ряб­ка та й на­сядь!

Химка. Спа­сибі вам! Сідай­те вже кра­ще ви на йо­го, ко­ли вам нічо­го не шко­да.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та ходім і я по­мо­жу, тільки не лай­ся, та повідчи­няй мені вікна й во­ро­та, не­хай лю­де див­ля­ть­ся!

Химка. Щоб по­на­ла­зи­ло їх і в двір, і в ха­ту та щоб пообк­ра­дали ще!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ну, що ж ро­бить! Один то­му час, що й батько в плахті!

Химка. Ет! (Ви­хо­дить).

Вихід III

Проня са­ма.

Проня (ви­хо­дить у білій вінчальній сукні, у білих квіт­ках, обвіша­на цяць­ка­ми). Аж не стям­люсь од ра­дості, що та­ки, хва­ли­ти бо­га, діжда­лась сво­го свя­та! А який же гар­ний же­них! Сиділа, сиділа, так за­те ж ви­сиділа! Образованний­, мод­ний, душ­ка, чис­то, як огіро­чок! Як я улюбльона, аж го­рить у ме­не все все­ре­дині, а сер­це тільки – тьох, тьох! Не знаю вже, чи й до­жи­ву до ве­чо­ра… Як я при­гор­ну йо­го, як… Ой, ой, як зду­маю… Ког­да б только скоріще! (Зак­ри­ва очі ру­кою). Ото-то бу­дуть усі зазд­ри­ти! А я так під ру­ку з ним та на них тільки: пхе, пхе, пхе! А шлей­фом ше­лесь, ше­лесь, ше­лесь! На Хре­ща­ти­ку та­кою панією ся­ду; та все по-модньому, по-хран­цюзько­му… (Пішла по хаті і ста­ла пе­ред дзер­ка­лом). Чи не вко­ро­тив він мені шлей­фа. Єй-бо­гу, вко­ротив, жи­дю­га, вкрав! І ка­за­ла ж мамі, щоб од­да­ли на Хре­щатику, так хіба ж з тією прос­то­тою зго­во­риш! Ой, ли­ше­нь­ко, і це ж не по-модньому! Хто ж так ви­со­ко талію ро­би­ть? Ні пле­чей, ні гру­дей! А по моді усе долж­но бу­ти на вис­тавці! (По­ход­жа па­вою). Пхе! Тут тільки тхне чимсь? Оли­вою од підлогів, пхе! Хим­ко! Хим­ко! Ка­ди мені швид­че по ха­тах, та більше, та по­од­чи­няй вікна! Хим­ко, Хим­ко!

Голос Хим­ки. Та чую, не по­зак­ла­да­ло…

Проня. Так по­вер­тай­ся ж швид­че. Піти ще по дво­ру про­хо­дитись, хай див­ляться та гу­би ку­са­ють! (Ви­хо­дить).

Вихід IV

Химка й Ус­тя.

Xимка (вхо­дить з смол­кою). Уже повіялась, ше­ле­па! От уї­лась! Хоч би вже те­бе ви­ку­ри­ти оцим ку­ри­вом!

Устя (вбіга з ко­ши­ком). Доб­ри­день вам, з неділею будьте здо­рові! А де старі Сірки?

Xимка. Та там десь ко­ло­тяться…

Устя. Чо­го ж то? А Про­ня де?

Xимка. А, і не пи­тай­тесь!

Устя. Чо­го це ваші до Сек­ли­ти на іме­ни­ни не прий­шли? А там сва­тан­ня бу­ло: прос­ва­та­ли Га­лю за Го­лох­вос­то­го.

Химка. Тю на вас!

Устя. Ти, дівко, не тю­кай, а слу­хай! Про­пи­ли ми навіки Га­лю, а Го­лох­вос­тий най­няв ка­те­рин­ку та аж сюр­ту­ка ски­нув, так ви­би­вав тро­па­ка.

Химка. Брех­ня!

Устя. Що ти мені брех­ню зав­даєш? Ста­ра вже я, дівко, щоб бре­ха­ти; то, мо­же, твоя ма­ти бре­ха­ла, як на лавці ле­жала!

Вихід V

Ті ж і Мар­та.

Марта (за­са­пав­шись). Доб­ри­день вам! А де ваші? (Гля­ну­в­ши на Ус­тю). Уже ви­пе­ре­ди­ла: от дов­го­но­га чап­ля! (До Хи­м­ки). Чи ви знаєте, що Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха за­ру­чи­ла уже Га­лю з Го­лох­вос­тим?

Устя. А що, не ка­за­ла? Брех­ня?

Химка. Та що це ви ме­ле­те? Про яко­го Го­лох­вос­то­го?

Устя. Про Го­лох­вос­то­го – ци­люр­ни­ка, си­на то­го, що за Ка­­на­вою був!

Марта. Та він же один на весь По­дол; дру­го­го Голох­во­с­того не­має!

Химка. Так той же са­мий Го­лох­вос­тий сьогодні вінчаєть­ся з Про­нею!

Устя і Мар­та (сплес­нув­ши ру­ка­ми). Що ти? Нев­же?

Химка. Та хіба не ба­чи­те, які тут при­бо­ри йдуть до весіл­ля… Че­рез них уже мені хоч ру­ки й но­ги од­ки­дай!

Устя. Матінко моя, оце шту­ка!

Марта. Ну й беш­кет!

Устя. Та чи ти ча­сом не ду­риш нас?

Xимка (по­ка­зує у вікно). Та он гляньте, як по дво­ру по­хо­джа на­ша па­ва; пи­шається, мов вер­ша в бо­лоті!

Устя (гля­нув­ши). Ой, ненько моя! Єй-бо­гу, в білій сукні, ще й у квітках!

Марта (за нею). Справді, справді! І хва­ту по­че­пи­ла!

Устя. Так побіжім за­раз до тітки Сек­ли­ти ска­за­ти!

Марта. А побіжім! От бу­де ха­ле­па!

Устя. А бу­де! (Сти­кається ло­бом з Ме­ронією).

Xимка (сміючись). Ну, те­пер уже піде ба­талія!

Вихід VI

Ті ж і Ме­ронія.

Меронія (спо­ти­ка­ючись і шкан­ди­ба­ючи). Оце ле­тять! Так штов­хо­ну­ли, аж тім’ям об двері уда­ри­лась! Гос­по­ди Ісу­се Хрис­те, си­не бо­жий, по­ми­луй нас!

Xимка. Амінь!

Меронія. Чи чу­ли? Га­лю прос­ва­та­ли за Го­лох­вос­то­го!

Марта. Спізни­лась!

Устя. Він, чуєте, сьогодні вінчається з Про­нею!

Меронія. Ой, гріх який!

Марта і Ус­тя. Ми йдем до Сек­ли­ти за­раз звісти­ти.

Меронія. І я з ва­ми. Ой, не біжіть тільки так, бо я не зій­ду: у ме­не но­ги по­калічені! Ой, не біжіть-бо! (Вибіга за ни­ми).

Xимка (сміючись у вікно). Та пождіть-бо, бо впа­де! Ну й оказія! Ох, зух! На двох вінча­тись хо­че! Чис­тий сал­тан! Ха-ха-ха!

Вихід VII

Химка, Нас­тя і На­тал­ка. Нас­тя й На­тал­ка ви­хо­дять повбир­ані, але по-міщанськи.

Настя. Доб­ри­день вам! А Про­ня приб­ра­лась уже?

Xимка. З досвіта ще!

Наталка. А де ж во­на?

Химка. Та отам десь по­ше­ле­па­лась заміта­ти двір. (Виход­ить).

Настя. А я, знаєш, не хотіла після то­го ве­чо­ра й приходити­ до тієї принді; та уже про­си­ла бо­же як!

Наталка. І ме­не теж; ще й ста­ра Сірчи­ха при­хо­ди­ла. Так я уже по­ду­ма­ла, бог з ни­ми! Ну й щас­тя ж оцій Проні! І чим во­на взя­ла?

Настя. Кис­лим оком та дов­гим но­сом.

Наталка. А вже прав­да! І де в йо­го ті очі бу­ли?

Настя. Зви­чай­но, за гроші бе­ре.

Наталка. То во­на йо­го за­ма­ни­ла своїми гар­ни­ми прибор­ами та бран­со­ле­та­ми.

Настя. Дай мені, сер­це, покій! Хіба во­на вміє й прибра­тись до ла­ду? По­на­чеп­лює, по­навішує, мов на ку­де­лю во­вни, та й по­вер­тається, як індик, і все оте на їй, як на ко­рові сідло…

Наталка. Імен­но, як на ко­рові сідло…

Настя. А з то­го ганчір’я ще й пи­ка виг­ля­да, що за три дні не од­по­ло­щеш!

Вихід VIII

Ті ж і Про­ня.

Проня (вхо­дить і по­важ­но вітається). Здрас­туй­те вам.

Наталка. Ах, яке на вас уб­ран­ня, аж очі вби­ра!

Настя. Чу­до, чу­до! У вас та­ки сма­ку як у тії кралі.

Наталка. Та яке мод­не!

Проня. У пер­во­му ма­га­зині на Хре­ща­ти­ку ши­лось.

Наталка. А як до ли­ця все вам, хоч ма­люй!

Настя. Ви сьогодні ду­же гарні, мов та квіточ­ка, що в ві­но­ч­ку!

Проня. Мер­си за компліман!

Настя (до На­тал­ки). Не пе­ре­да­вай куті ме­ду!

Наталка (до Насті). Та чорт її бе­ри! (Вго­лос). Ой, ненько, моя матінко! Який же у вас, Про­ню, бран­со­лет, а се­реж­ки аж го­рять, мов са­ме сон­це вско­чи­ло в ха­ту!

Настя. Чи справжні ж?

Проня. Ав­жеж!

Вихід IX

Ті ж і Яв­докія Пи­липівна.

Явдокія Пи­липівна (вибіга з пе­карні у чеп­чи­ку і в дов­гім плат­ку). І де ж би то не справжні, ко­ли! 3а каб­луч­ку ту на ру­ку, чи як її, да­ла двад­цять два кар­бо­ванці, а за сережк­и аж сімде­сят п’ять, своїми ру­ка­ми да­ла!

Настя. Ого! Сімде­сят п’ять!

Наталка. Ой, ма­мо моя!

Проня. Та­ки не ви­терпіли, прибігли; ще й Хим­ку сю­ди при­­ведіть!

Явдокія Пи­липівна. Як-то, щоб і те­пер, ко­ли слуш­ний час нас­тав, не пох­ва­ли­тись пе­ред доб­ри­ми людьми? Ні вже, доч­ко, ви­ба­чай­те!

Проня. Охо­та! Ди­во яке, що зо­ло­то чи гальма­зи!

Явдокія Пи­липівна. Як-то не ди­во? От за ту ма­терію, що на сукні, по­за­торік пла­ти­ла ще по три кар­бо­ванці!

Настя. По­за­торік ще?

Явдокія Пи­липівна. Еге ж, те­пер за та­ку ціну не ку­пиш!

Проня. Ви б, ма­мо, пішли кра­ще до пе­карні по­ряд­ку­ва­ти, ніж не знать що верз­ти!

Явдокія Пи­липівна. Та там уже все го­то­ве. А за дру­гу су­к­­ню, шов­ко­ву, зап­ла­ти­ла аж по три кар­бо­ванці з половино­ю за ар­шин: та­ка вже до­ро­га, що й гос­по­ди! Ось я вине­су. (Іде в кімна­ту).

Проня. Та що ви роз­но­си­лись, не­на­че не но­си­ли зро­ду шо­в­ко­во­го?

Настя і На­тал­ка. По­кажіть, по­кажіть; ми ще не ба­чи­ли!

Степан (з-за вікна). За ко­го Сірки відда­ють доч­ку?

Голос. За яко­гось ци­люр­ни­ка.

Степан. Нев­же за Го­лох­вос­то­го? Жид, зна­чить, прав­ду ка­зав.

Явдокія Пи­липівна (тас­ка цілий жмут вся­ких су­конь). Ось­де, гляньте яке!

Настя. Чу­дес­не! Ши­ро­ке та доб­ря­ще! (Ма­ца).

Наталка. Ой, яке гар­не! Як ше­лес­тить!

Юрба вся­ко­го ро­ду лю­дей на­тов­пом лізе до вікон, а дех­то й до две­рей.

Проня. Ма­мо, що ви ро­би­те? Гляньте на вікна!

Явдокія Пи­липівна. Нічо­го, до­ню, не­хай лю­де дивлять­ся, який по­саг даємо за доч­кою: хай зна­ють усі, що не поскуп­ились! А ось, гляньте, зе­ле­на ада­маш­ко­ва!

Настя. Чи шов­ко­ве, чи ба­вов­ня­не?

Явдокія Пи­липівна. Шов­ко­ве, на два шістде­сят, та й то че­рез те ус­ту­пив, що ду­же за­ле­жа­ла ма­терія.

Проня. Ви не знать що, ма­мо!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го? Єй-бо­гу, прав­да!

Голос (з-за вікна). Та й зе­ле­на ж, як ру­та!

Парубок (до дівчи­ни). Тобі до ли­ця прис­та­ло!

Дівчина. Ди­во й не прис­та­ло б: як­би й на те­бе на­че­пи­ти, то на жа­бу б здав­ся!

Сміх.

Проня. Чуєте, який яр­ма­рок за­ве­ли?

Явдокія Пи­липівна. То пус­те. Ось ще од­на сук­ня жов­то-га­ря­ча, з яко­гось та­ко­го чуд­но­го, що й язи­ком не ви­мов­лю.

Проня. З мух­лен­та­ле­ну.

Явдокія Пи­липівна. Еге ж.

Голос (з-за вікна). Ой, ненько моя, як жар. Аж го­рить…

Парубок. От би мені, бра, на шта­ни!

Проня. За­чиніть вікна!

Явдокія Пи­липівна. Не­хай див­ляться: один то­му час!

Проня. Тут не­за­ба­ром же­них бу­де, а во­ни розташувалис­ь.

Явдокія Пи­липівна (знов ви­но­сить жмут білля). А ось гляньте, які ме­ре­жані та тонкі хус­точ­ки до но­са.

Проня. Ви ще й со­роч­ки при­несіть!

Явдокія Пи­липівна. І при­не­су, тут не­ма со­ро­му: діло сві­то­ве!

Наталка. Ой, які ж гар­не­сенькі!

Парубок (з-за вікна). Гля! Гля! На доб­ро­го ко­за­ка, то ні­ку­­ди й чхну­ти!

Міщанки (з две­рей­). До тво­го но­са й прис­та­ло!

Парубок. Та й у мо­ло­дої ж з доб­ру ковіньку!

Проня. Що ж це ви тут шкан­даль ро­би­те! На­пус­ти­ли му­ж­ви!

Явдокія Пи­липівна (не слу­ха). А ось ук­ри­ва­ло, єдва­бо­ве, ро­же­ве; у Фло­ровськім вистіба­ли.

Настя. Слав­но! Та ве­ли­ке яке!

Наталка. Тут і трьох мож­на вку­та­ти!

Міщанки (з-за две­рей­). Я б під та­ке полізла!

Парубок. Та й я б, як­би поп­ро­си­ли…

Проня. Я не мо­жу вже цього ви­дер­жа­ти! Гетьте, ма­мо, з ва­­шим при­да­ним! Хим­ко, за­чи­няй вікна та по­ви­нось оцей мот­лох! Ходімо, сест­рич­ки, од шкан­да­лю до моєї кімна­ти…

Настя і На­тал­ка. Ходімо, ходімо! (Ідуть).

Xимка вбіга, але Яв­докія Пи­липівна їй ма­ха ру­кою і ра­зом розк­ла­да­ють на стільці всі речі.

Явдокія Пи­липівна. Я ж піду стріча­ти гос­тей, а ти гук­ни ста­ро­го!

Xимка. Доб­ре! (Іде до вікна). Та не лізьте притьмом у ха­ту, одс­тупіться од вікон! (Ви­хо­дить).

Голос (з-за вікна). Чи ба! Хтось приїхав хвай­то­на­ми. Це, ли­­бонь, же­них!

Другі. Де? Де?

Інші. Гетьте! Одс­тупіться! Ой, но­ги! Но­ги!

Вихід X

Голохвостий і два мит­ро­по­личі ба­си.

Голохвостий (ввіхо­дить у фраці, при циліндрі, за ним два мит­ро­по­личі ба­си). Оце всьо, як ви­ди­те, бе­ру: двор ве­ли­чезний, са­док, дом і те, што в до­му.

1-й бас. О, Сірки не убогі! Сірко­ва лав­ка швид­ко пе­рей­де на пер­шу ву­ли­цю на По­долі.

2-й бас. На­бе­ре­те в ки­шені доб­ра.

Голохвостий. Ав­жеж, на­берьом не­ма­ло доб­ра: не в дур­нів уда­лись! Че­рез не­де­лю міста ви й не пізнаєте сього дво­­ру. Отут на ву­ли­цю вчи­щу кам’яний дом пер­во­го хвисон­у на два ета­жа під бля­ша­ною кри­шею; а в ста­рий дом я бу­­ду сви­ней за­га­нять.

1-й бас. Тобі по­щас­ти­ло, бра­те, єй-бо­гу!

2-й бас. Тільки слу­хай сю­ди, па­не Сви­ри­де: я пам’ятаю тро­хи доч­ку Сірків, здається, мов по­га­на…

Голохвостий. То не ме­шаєть, пус­тоє, зна­чить, дєло: аби по­­больше дєнєг, то ми, брат, при боцє за­ве­де­мо… гм…

2-й бас. Важ­но!

1-й бас. Люб­лю!

Голохвостий (б’є по пле­чу). Хе-хе! (Одхо­дить набік). Ко­ли б уже скру­ти­тись швид­че: у ме­не прос­то че­рез ту Се­к­ли­ту душі нєту… Ну, що як ус­ко­чить? Хоч з Києва тікай, не то што! Здається только, я їх уло­жив доб­ре, да во­ни й у сва­рці, на щас­тя… Гос­по­ди, пом’яни ца­ря Да­ви­да і всю кро­тость йо­го!

Вихід XI

Ті ж, Про­ня, На­тал­ка, Нас­тя. Про­ня вхо­дить манірно, за нею под­ру­ги.

Голохвостий (підліта з квітка­ми). Поз­вольте, до­ро­гая нє­вєста, ра­ди, зна­чить, щас­ливєйшо­го для ме­ня дня, по­дать вам пу­ке­та і поцєло­вать руч­ку!

Проня (со­ром­ли­во бе­ре). Ах, мер­си! Бонд­жур!

Голохвостий. Крас­ниє цвєти прек­рас­ной квєтцє. (Цілує ру­ку).

Проня. Мер­си! (Набік). Який душ­ка!

Голохвостий. Поз­вольте од­ри­ко­мен­до­вать вам моїх ша­х­­ве­ров: Орест – зна­ме­ни­тий бас мит­ро­по­ли­чий, і не мен­че зна­­ме­ни­та ок­та­ва мит­ро­по­ли­ча – Ки­ри­ло…

Проня (по­дає ру­ку). Очин­но ра­да. Сєдай­те.

Баси. Спа­сибі; ми й пос­тоїмо.

Проня. Нєт, чо­го ж без­по­коїться? Ще й в церкві, как да­сть бог, нас­тоїтесь.

1-й бас. Для та­кої пан­ни і пот­ру­ди­тись мож­на.

Проня. Ви мне комплімен­та пу­щаєте? Мер­си!

1-й бас. Мож­на й при­пус­тить.

2-й бас. Стоїть.

Голохвостий. Об­хож­деніє поніма­ють.

Проня. Да, модні ка­ва­ле­ри. (Одхо­дить під ру­ку з Голох­во­стим).

Той ле­бе­зить.

1-й бас (до дру­го­го). Тут нас, бра­те, ви­пив­ка!

2-й бас. Нев­же? Доб­ре прий­ма­ють?

1-й бас. По­ба­чиш!

Настя (до На­тал­ки). Ди­вись, як ота житься та кла­де но­са на плечі.

Наталка. Еге ж, ну їй уже мож­на…

Настя. Чіпля­тись на шию при всіх?

Баси підхо­дять до них і про­сять під руч­ку.

Проня (до Го­лох­вос­то­го). Ах, не го­воріть мінє та­ко­го, бо я как огонь за­шарєюсь…

Голохвостий. Што ж дєлать, моя до­ро­гая нєвєста, пу­ко­лько, ког­да ето свєто­воє дєло; да у ме­ня прос­то серд­це не ви­дер­жить етой про­во­лоч­ки, єй-бо­гу, мо­жет лус­нуть! Ког­да б пос­коріше уже еті ца­ра­монії.

Проня. Да ужасть как дол­го! Я по­зо­ву ро­ди­телів за­раз. (Іде до пе­карні).

Вихід XII

Ті ж і гості. Ввіхо­дять по­важні міща­не й міщан­ки.

Гості. З неділею свя­тою будьте здо­рові ї з чес­ним весіл­лям! Дай бо­же щас­тя сьому до­мові!

Міщанки. А де ж ха­зяї? Не вид­ко…

Другі. Ото, пев­но, же­них з квіткою.

Міщанки. Тай­у ку­це ж уб­рав­ся!

Другі. А нічо­го, з се­бе гар­ний!

Міщанки. Тільки ху­дий, нічо­го й в ру­ках по­дер­жа­ти!

Голохвостий упа­да ко­ло под­руг.

Вихід XIII

Т і ж і старі Сірки, за ни­ми Про­ня й Хим­ка.

Сірко йде по­пе­ре­ду, за ним Яв­докія Пи­липівна з хлібом з сіллю, Про­ня, пох­ню­пив­ши очі; за нею у две­рях становиться­ Хим­ка.

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Го­лох­вос­то­го, обніма­ючи). От те­пер ви вже наш: те­пер нас ніхто не роз­лу­чить! Будьте ж щас­ливі в новій жизні!

Голохвостий цілує ру­ку Яв­докії Пи­липівні.

Явдокія Пи­липівна. Дай бо­же вам уся­ко­го щас­тя й здо­ров’я! Любіть мою доч­ку: од­на тільки й є!

Прокіп Сви­ри­до­вич (бе­ре Про­ню). От пе­ре­даю вам їх з рук на ру­ки, любіть і жа­луй­те! (Цілує Про­ню). Пош­ли вам бо­же вся­ко­го бла­го­по­лучія; а ви нас, доч­ко, у щасті не за­бу­вайте і ви­ба­чай­те вже, що ми прості!

Явдокія Пи­липівна (цілує Про­ню і пла­че). Ніхто не знає, од­на ма­ти знає, як тяж­ко ви­да­ва­ти заміж од­ним од­ну доч­ку. Бу­ла, жи­ла в хаті, а завт­ра ні до ко­го й сло­ва бу­де про­мо­вити!

Проня. Ма­мо! Годі! Ко­ли б уже швид­че!

Міщанки (пла­чуть). Так, так! Справді!

Міщане. Не те­пер, то в чет­вер, а все-та­ки дівчат не ми­не те ли­хо!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не плач, ста­ра: тре­ба ж ко­лись від­дати.

Явдокія Пи­липівна. Ох, тяж­ко ж мені з доч­кою розста­тись.

Голохвостий. Не баріть, па­понько й ма­монько, діла: в це­рквє поп до­жи­даєть!

Прокіп Сви­ри­до­вич. По­ра, по­ра, ста­ра!

Явдокія Пи­липівна. Хим­ко, да­вай швид­че ки­лим­ця! По­благословимо за­раз та й до церк­ви!

Голохвостий (до басів). Гукніть на хвай­то­на, щоб го­тові бу­ли! (Про се­бе). Ви­не­си, гос­по­ди!

Простилають ки­ли­ма. Старі сіда­ють на стільці з хлібом з сіллю.

Молоді ста­нов­ляться на ки­лимі; два ба­си, Нас­тя і Наталк­а з свічка­ми по бо­ках.

Вихід XIV

Ті ж і Сек­ли­та Ли­ма­ри­ха, Ус­тя, Мар­та і Ме­ронія, а потім і Га­­ля.

Секлита (за вікном). Пустіть, пустіть! Про­пустіть Се­к­литу Ли­ма­ри­ху!

Всі по­то­ропіли.

Голохвостий (набік). Про­пав я!

Проня. Тітка? (Ра­зом)

Сірко. Сест­ра?

Степан (з-за вікна). І-і! Тітка Сек­ли­та, ще поміша весіл­лю, тре­ба сповісти­ти жи­да.

Секлита (сліта не­са­мо­ви­то). Стійте, не бла­гос­ловіть! Не бла­гос­ловіть, ка­жу!

Явдокія Пи­липівна. Бог з то­бою, сест­ро! (Ра­зом)

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гос­подь з ва­ми!

Секлита. Га! Злодіяцьке весілля? Хотіли вкрас­ти мо­го зя­­тя, же­ни­ха моєї Галі, та не вкра­де­те! Я вам до­ка­жу, що не вкра­де­те!

Сірки. Сест­ро, опам’ятай­ся, чи ти при собі?!

Проня. Що це за шкан­даль! Яко­го же­ни­ха?

Секлита. Я при умі: Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху не обійде­те! Я за своє ди­тя встою, встою! Не пу­щу до вінця! Стійте, не піде­те! Не пу­щу, хоч лус­ну!

Марта. Не пус­кай­те, ку­мо, не пус­кай­те!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Бо­га ра­ди не кричіть: дивіться, скі­ль­ки по вікнах лю­дей!

Явдокія Пи­липівна. Сест­ро! Сек­ли­то Пи­ли­пов­но! Не ро­би со­ро­му нам, про­шу те­бе! Чим же ми винні?

Секлита (кри­чить). Не винні? Од­би­ли же­ни­ха у моєї ди­ти­ни? Я на всі Ко­жум’яки кри­ча­ти­му: розбій, розбій!

Проня. Ой, шкан­даль! Шкан­даль!

Коло вікон ціле стов­пи­ще, од­не на од­но­го лізе, ґвалт, крик: «Ой, не душіть!», «Пустіть хоч ру­ку!», «Шиб­ка, шиб­ка!» Врешті верх­ня шиб­ка лус­ну­ла і бряз­ну­ла на долівку.

Меронія, Мар­та, Ус­тя то до вікон шеп­чуть усім, то до Се­к­ли­ти; во­ни ду­же раді беш­ке­ту.

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. За­чи­няй­те ві­кна, од­гоньте лю­дей!

Голохвостий. Що ж це, впус­ти­ли якусь са­ма­шед­шу!

Секлита. Я са­ма­шед­ша? Ти ме­не са­ма­шед­шою зро­бив!

Проня. Во­на п’яна! За­ли­ла очі та й лізе!

Явдокія Пи­липівна. Го­луб­ко, сест­ро, не без­честь нас, не гу­би на­шої Проні! Од­на ж тільки! (Пла­че).

Секлита. Сест­ро! В те­бе доч­ка і в ме­не доч­ка! Не­хай я бу­ду й ся­ка й та­ка, і прос­та, і ли­ком ши­та, а все-та­ки я ма­ти сво­їй Галі! Не дам зну­ща­тись над моєю ди­ти­ною і за­па­нілим по­ган­цям! (До Го­лох­вос­то­го). На­що ти ду­рив моє ди­тя, на­що топ­тав до неї стеж­ку? На­що за­ли­цяв­ся, ко­ли ти не ду­мав її бра­ти?

Проня. Сви­ри­де Пет­ро­ви­чу, що во­на ка­же?

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Як же це, Сви­­ри­де Пет­ро­ви­чу?

Голохвостий. Брех­ня, брех­ня! Я вам не поз­во­лю публіко­вать ме­ня! Я вам! я… я…

Устя (до Сек­ли­ти). Ще й брех­ню зав­дає?!

Секлита. Я тобі до­ка­жу брех­ню, пе­ре­верт­ню чор­то­вий, про­й­дисвіте, лан­цю!

Голохвостий. Я та­ко­го шкан­да­лю не по­пу­щу, не про­щу ні­ка­ким ра­зом! Я вам не хто! Я Сви­рид Пет­ро­вич Галахваст­ов! Мені га­варіть та­ко­го чор­то­вин­ня? Да у ме­не всі бу­до­ч­ники он де! (По­ка­зує ку­лак). Да я вас у часть! Да я вас за бре­х­ню в реш­танську і замк­ну тро­ма зам­ка­ми!

Устя. Що, як замк­не?

Всі. Під три зам­ки?

Секлита. Ой, лю­де добрі, що ж це! Ме­не у реш­танську за прав­ду? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху, чес­ну ха­зяй­ку, під три зам­ки? За те, що ти вчо­ра за­ру­чив­ся з моєю доч­кою?!

Проня. Ай! То прав­да? Що ж це?…

Прокіп Сви­ри­до­вич і Яв­докія Пи­липівна. Гос­по­ди, глум який! По­пу­щеніє бо­же! (Пла­чуть).

Меронія. Чис­те ску­шеніе!

Голохвостий. Врьош, ста­ра! Я її знать не знаю, вєдать не вє­даю! З її ка­ко­юсь доч­кою! Во­на ска­зи­лась! А ми, Про­ню, хадьом вінча­тись, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ког­да по­ча­ли дє­ло, то на­доб­но якось кон­чать. Нев­же нас бу­де дер­жать од­на брех­ли­ва ба­ба?!

Секлита. Я бре­шу?! Я ска­зи­ла­ся? А не діждеш ти з твоїм чор­то­вим батьком, з твоєю по­га­ною матір’ю! Не бу­деш ві­н­ча­тись: не пу­щу по­па в ри­зи, хоч роз­деріть ме­не! Од кумці-го­лубці, кажіть же ви, хай лю­де чу­ють; зас­тупіться хоч ви за Ли­ма­ри­ху, – опас­ку­див мою чес­ну сім’ю оцей ла­нець, ша­р­ла­тан! А сест­ра рідна за ним ру­ку тяг­не!

1-й бас (2-му). Що, брат, не горілкою пах­не!

2-й бас. От ха­ле­па!

Проня (кри­чить). До­кажіть, до­кажіть!

Марта. Як же, учо­ра за­ру­чив­ся, са­ма влас­ни­ми очи­ма ба­чила і оци­ми ву­ха­ми чу­ла! Щоб я лус­ну­ла, ко­ли ми не про­пи­ли Га­лю!

Устя. Та ще спо­чат­ку за сто­лом, а далі і долі, і за­руч­них пісень співа­ли їм.

Меронія. Та ще цей раб бо­жий і тан­цю­вав без одіянія ску­­си­тельно!

Проня. Ой! Підсту­пи­ло під сер­це! Ря­туй­те! (Пе­ре­хо­дить і при­­па­да до ма­тері).

Явдокія Пи­липівна. Гос­по­ди, бо­же мій! Що ж з нею? Хоч згляньтесь!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Що ви зро­би­ли з ди­ти­ною на­шою?

Кинулись до Проні, розстібу­ють плат­тя.

Секлита. А що, не віри­ли, який зух?

Голохвостий (з од­ча­ем до Проні). Не вірте їй: це заго­вор! Во­на підпоїла, підку­пи­ла свідків. Я їх усєх на суд! Ну, де ж би та­ки я, Га­лах­вас­тов, пос­ва­тав­ся на ка­кой-не­будь про­стой по­ганкє?

Секлита (з ку­ла­ка­ми до Го­лох­вос­то­го). Моя доч­ка по­га­нка? Ах ти, ка­торж­ний, сибірний! Та я тобі очі ви­де­ру з ло­ба!

Проня (нерв­но пла­че). Ма­мо, я не вірю їй! Во­на на­ро­чи­то шкан­даль ро­бить… Зас­тупіться ж! Не ви­дер­жу… да­вить ме­не!

Явдокія Пи­липівна. Сест­ро, зглянься на нас! Не без­че­сть доч­ки. Гос­подь те­бе по­ка­рає на твоїй!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сло­боніть гос­ти­ну, сест­ри­це! Бачит­е, яке ли­хо!

Секлита. Так так? Ме­не з ха­ти?!

Проня (кри­чить, ри­да­ючи). Ідіть собі! Не топіть ме­не!

Секлита. Дур­на ти, навісно­го­ло­ва! За яко­го хар­ци­за за­сту­паєшся! Ду­маєш, що лю­бить те­бе? За гроші тільки бе­ре, за гроші! Та він те­бе вчо­ра прив­се­люд­но ла­яв, ніве­чив, ги­див!

Голохвостий (кри­чить). Не йміть віри їй: бре­ше!

Секлита. Ой, кумці мої, зас­туп­ниці мої! Кажіть уже ви, бо бу­ли там! Кажіть по правді!

Марта. А ла­яв, гос­по­ди як, і в батька, і в матір; ве­ли­чав її со­вою, чап­лею, кис­ло­окою жа­бою!

Проня. Ой, ой! Зарізав!… Під сер­це! Во­ди!…

Явдокія Пи­липівна. Бо­же мій! Уби­ли ди­ти­ну мою! (Упа­да ко­ло доч­ки, розстібуе їй плат­тя).

Устя. А прок­ли­нав як: щоб і ха­ле­ра, і чу­ма на їх го­ло­ву, щоб виз­ди­ха­ли цілим код­лом!

Меронія. Про­ри­цав: анах­те­ма, і ду­нув, і плю­нув, як на са­тану!

Голохвостий (не­са­мо­ви­то). Це нак­ле­пи! Я в суд по­дам!

Проня. Ай, во­ди, во­ди!… (Ніби зомліла).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Хим­ко, во­ди швид­че! Гос­по­ди, од­пу­сти і при­пус­ти!

Явдокія Пи­липівна. Ой, ря­туй­те! Не­жи­ва!

Xимка при­но­сить во­ду. Прис­ка­ють уд­вох на Про­ню. Сте­пан про­ди­рається в двері і щось ше­по­че Галі. Про­ня теле­су­ється, ко­ло неї упа­да­ють старі.

2-й бас. Про­па­ла вже ви­пив­ка!

1-й бас. Ходім мерщі, щоб ще до ми­ро­во­го не по­пас­ти!

Проня (істе­рич­но). То такі ви? Мені од­но, а дру­ге другій? При мені у очі ма­ло не вско­чи­те, а за очі баніту­ва­ти… Ох! Ох!

Голохвостий (одсту­па). Та що ви їм віри­те!

Проня. Чо­го ви хо­ди­ли до ме­не? На­що ви бо­жи­лись, кля­лись, па­да­ли пе­ре­до мною на коліна?

Голохвостий. Та стійте ж…

Проня. Не за ваші ма­га­зи­ни йшла… я… вас лю­би­ла… а ви наз­ну­ща­лись… осо­ро­ми­ли на весь По­дол… На весь Київ!… Гетьте! Ой, смерть моя! (Мліє).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Бон, вон з на­шо­го дво­ру, щоб і слід тут ваш не смердів!

Явдокія Пи­липівна. Вон, вон! Не тре­ба нам та­ко­го зя­тя!

Голохвостий. Ну, до свіданья!

Секлита (ха­па йо­го за по­ли). Ну, те­пер я вже не пу­щу!

Голохвостий (ви­ри­ва­ючись). Од­чепіться!

Секлита. Не пу­щу, не пу­щу! Ду­маєш, що ба­га­тий, так і без­чес­ти­ти ме­не мож­на? Же­ни­мо!

Степан. Та який він ба­га­тий? Він банк­рот!

Секлита й Сірки. Банк­рот… банк­рот!

Голохвостий (вис­ту­па на­пе­ред, з за­па­лом). Чо­го витрі­щились? Ну, банк­рот, так і банк­рот! А ви ду­ма­ли, как би я був ба­га­тий, то по­шов би до ва­шо­го смітни­ка?! Ха-ха-ха! Сви­но­та не­об­ра­зо­ва­на! Ав­жеж, мені ва­ших де­нег тольки й на­да би­ло! Так і понімай­те! А во­ни зак­ла­ли сібє в го­ло­ву, що я на їхніх до­чок за­ди­вивсь. Ан­те­рес­но ду­же! Не най­шов би где? Поліз би на смітник! Да я, как пер­вий ка­ва­лер, і у Лип­ках би знай­шов нас­то­ящих ба­ри­шень з ота­ки­ми кудел­ями, а не сва­тав­ся б на вашій дурній по­то­рочі, по­ганій Проні!

Проня. Ай! (Зомліла).

Секлита роз­ве­ла ру­ка­ми.

Вихід XV

Ті ж, жид і квар­тальний.

Жид. Ай, гвулт! Фер­фал! Беріть йо­го – он та­меч­ки шарлат­ан, мо­шен­ник!

Квартальний. По­жа­луй­те в часть!

Всі ос­товпіли, Го­лох­вос­тий опус­тив циліндра.

Завіса. 

Нотатки

1. Генд­лю­ва­ти – тор­гу­ва­ти, ба­риш­ни­ку­ва­ти.
2. Ур­да – ма­ку­ха з насіння ко­но­пель або ма­ку.
3. Па­ро­ви­ця – віз, зап­ря­же­ний па­рою волів.
4. Ор­чик – по­пе­реч­на па­ли­ця для прив’язу­ван­ня посто­р­онок до уп­ряж­ки.