– Тук-тук!.. – тихенько застукотіло на горішній вітці. Так тихо, як у тебе іноді у вушку задзвенить,– навіть ніхто, крім тебе, і не почує. Отак застукотіло і в гнізді, в двох малесеньких яєчках, і почула цей стук лише мати-пташка. Це ж були її рідні-рідні яєчка.
– Тук-тук! – знову повторилося в першому і в другому яєчку. Але вже трошки голосніше. Так, ніби роса падала на світанку з пелюсток лісових дзвіночків. Це вже почули інші пташки. Вони висували голівки із своїх гнізд і з цікавістю прислухалися.
– Їм так важко пробити цю тверду шкаралупку,– зітхаючи сказала мати-пташка. – Навіщо я знесла такі тверді яєчка!
Але подруги з сусідніх гнізд засміялися-зацвірінчали. Адже у всіх пташок такі яєчка. І нічого – пташенята вилуплюються.
– Тук-тук! – почулося втретє. І це було цілком виразно – так, як стиглі кислички падають на стежку.
І раптом – трах! – розкололися яєчка, і звідти висунулися дві малесенькі кумедні голівки з великими ротами. ї роти враз розкрилися.
– Цві!– цвікнуло перше пташеня.
– Рінь! – закінчило друге.
– Цві-рінь! – сказали вони разом і так широко розкрили роти, що здавалося, от-от роздеруться.
– Цві-та-рінь! Цвітарінь! – підняли всі пташки враз галас, заспівали, засміялися, бо пташки були взагалі найпривітніші і найвеселіші в лісі, а тут же – в їхньої товаришки вилупилися пташенята.
І пташенят тих назвали Цві та Рінь.
У лісі вже наливалися терпкі кислички, а в полі покосили жито й пшеницю. Цілий день Цві та Рінь літали над лісом. Вершечки дерев жартома лоскотали їх, пташки спускалися до річки або намагались у височині догнати хмарки. Коли не було вітру, вони літали дуже-дуже високо. Адже високо не так страшно було літати. З височини їм усе здавалося маленьким і ласкавим, а коли вони спускалися вниз – все було велике-велике: і дерева, і кущі, і звірі. Далеко приємніше було літати високо!
Щоб не загубити одна одну, вони весь час переспівувалися:
– Цві! Цві! Цві! – кликала Рінь з річки.
– Рінь! Рінь! Рінь! – відповідала Цві з ліщини.
А ви знаєте, чому пташки ввечері здіймали такий галас, у лісі? То клопітлива мати скликала їх на весь ліс:
– Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!
А пташки, її подруги, допомагали всі хором:
– Цві та Рінь! Цві та Рінь! Цвітарінь!
Цві та Рінь повертали до свого гнізда, і тут починалися такі співи, що кожному листочку в лісі хотілося усміхнутись, а то просто пташки розповідали матері сьогоднішні новини.
– Я була сьогодні над річкою,– казала Рінь,– і бачила, як чайки літають понад самою водою і ловлять пташок, що літають у воді, зовсім без крил. А на болоті я зустріла кумедних довгих птахів. У них у всіх по одній нозі, але вони стоять рівно і не хитаються, і мені здалося – вони спали. Мамо! Невже можна спати не в себе у гніздечку, а на одній нозі?
– А я бачила багато звірів,– перебила її Цві,– але ніхто з них не літає, як ми. Подумайте! Навіть велика ведмедиха не може літати. Вона така велика, що й одна її лапа не вміститься у нашому гнізді. Але я сама бачила, як вона хотіла зірвати грушку і не могла її дістати. Вона трусила, трусила стовбур, але верхня грушка не падала, а я підлетіла і поклювала, скільки хотіла. І я нікого не боюся, бо від усіх можу полетіти!
Та трапилося зовсім не так.
Вже поспіли кислички на диких яблунях, тріскалися шкаралупки на каштанах. Кароокі каштани падали на лісові стежки, і здавалося – веселі очі дивляться з землі. А за каштанами почало опадати й листя. Пташки загомоніли про відліт.
Одного сухого, але вже не теплого ранку в лісі почулася незнайома пісня:
Чіт-чіт-перечіт!
Чи почули мій привіт?
На дубі сиділа весела, не відома малечі пташка. Але літні пташки її знали. Це була північна гостя – чечіточка.
– Як, ви й досі не полетіли? – дивувалася чечітка. – А в нас уже випав сніг, і я швидше подалася сюди. Тут буде не так холодно, і я перезимую у вас. Але, любі мої, збирайтеся швидше. Незабаром прилетить справжня морозиха – біла сова, а тоді вже, будьте певні, скоро випаде сніг. Мені що? Мені нічого! Ваша зима мені не страшна!
Чечітка наробила переполоху в лісі, і на терміновому пташиному зльоті вирішено було негайно відлітати.
Літні пташки ще перецвірінькувалися про різні дрібні справи, коли зненацька згори каменюкою упав шуліка з гачкуватим дзьобом.
Всі пташки кинулися врозтіч. Але він встиг схопити в свої колючі пазури маленьку пташку.
– Ббах-бах! – пролунало раптом. Постріл?
Всі пташки враз примружили очі, бо перед ними постелився туман. А коли відкрили – туман розійшовся – ні шуліки, ні маленької пташки ніхто вже не бачив.
Уночі всі пташки зібралися летіти.
– Цві! Цві! Цві! – кликала сестричка, але не чути було звичайної відповіді.
– Де ж Цві? Де ж Цві? – хвилювалася мати.
Цві ніде не було.
– Ой мамо! – заплакала Рінь. – То, мабуть, її потяг шуліка.
Та сумувати було ніколи. Співаючи прощальних пісень, пташки знялися вгору.
Замрячив дрібний дощик, і здавалося, весь ліс плаче за пташками, бо з усіх гілочок, листків, хвоїнок стікали дрібні краплини.
Останніми відлетіли журавлі і дикі гуси. Опало листя. Затихла говорлива річка. Жаби й риби залізли подалі від таких холодних неприємностей і поснули на всю зиму. Випав сніг, і почалася справжня зима.
Було темно й тихо. Тільки чулись якісь дивні звуки, зовсім не схожі на пташине цвірінькання.
– Хрр-хрр,– хропів хтось.
“Де ж це я?” – подумала Цві перелякано.
На ній згори і з боків було сухе листя. Це вона зрозуміла. Але це було не в лісі, ні. Вона випросталася, підстрибнула на лапках, і враз її носик ткнувся в щось густе, волохате, дуже тепле й м’яке.
– Тут хоч тепло, як під маминими крилами, але де ж це? – міркувала вона. – Може, це той шуліка, що схопив мене, відніс до себе на гору? Але ні, він би з’їв мене давне?. І потім, він же випустив мене, і я упала.
Цві спробувала розправити свої крильця і тихенько сказала:
– Цвірі-цвірі-цвір– цвірінь!
І раптом щось заворушилося у темряві.
– Мамо! Мамо! – почулися рикаючі голоси десь тут поблизу.– Прокидайся, вже, напевне, весна – вже пташки співають!
І Цві відчула, що те, в чому вона сиділа, заворушилось, і було воно дуже-дуже велике. Воно, це велике, потяглося, позіхнуло так, що вітром війнуло, і сказало басом, просто як грім загуркотів:
– Що, весна? Пташки співають? Ну, я гляну!
Цві сиділа ні жива ні мертва. Та вона з головою заховалась у волохату шерсть, і її ніхто не бачив. Проте все, що вона побачила, зовсім приголомшило її.
Волохате, велике одгорнуло лапою листя й гілки, і в темряву ринуло світло. Спочатку аж очі засліпило,– а потім вона побачила, вона побачила, що сидить на спині великої ведмедихи! Тої самої ведмедихи, що не вміла літати, але була найдужчим звіром у лісі. А поруч лежали двоє маленьких ведмежаток.
Холодом-морозом війнуло у теплий ведмежий барліг. І всі – і великі, і малі, і навіть непомітна нікому Цві – подивилися – і не впізнали рідного лісу.
Білим, холодним мело на всі боки й намітало високі кучугури. Маленьких кущиків навіть не видно було. Вила хуртовина, танцювала метелиця, а вітрові підспівували десь здалеку голодні вовки.
– Де там весна! – гримнула сердито ведмедиха.– Тільки розбуркали мене даремно! Пустуни!
– Але ж ми чули, як пташка заспівала,– винувато сказали ведмежата.
– Чули, чули! – буркотіла ведмедиха.– От вижену вас усіх з барлога, коли, по-вашому, вже весна, тоді й знатимете!
Цві злякалася, що всіх виженуть через неї на мороз.
– Не сердьтеся. Це я! – тихенько сказала вона.
Всі підвели морди наскільки могли і побачили над вухом у своєї мами (тільки вона, звичайно, не могла побачити) маленьку-маленьку пташку.
– Ану йди сюди, щоб і я подивилася,– вже лагідно сказала ведмедиха, що ти за звір.
– Я не звір, я птичка,– сказала Цві,– я не знаю, як я опинилась у вас. Справді, я сама не залітала сюди. Я зараз полечу у вирій,– додала вона, але згадала метелицю і аж затремтіла
– Куди ти там полетиш! – пробурмотіла ведмедиха. – Ти замерзнеш через хвилину. Лягай і спи вже тут за моїм вухом. Можеш поклювати наших грушок.
Цві насмілилась і сказала:
– Спати я вже зовсім не хочу, а я дуже хочу поспівати.
І вона заспівала:
Цві-цвірінь,
Весна, прилинь,
І з нею Рінь!
У барлозі стало весело-весело. Ведмедиха задоволено посміхнулася й сказала:
– Просто наче літо! Аж меду захотілося!
Того ж дня косий заєць, що завжди гасав по всьому лісі і все бачив і чув найперший, бо в нього ж такі довгі вуха і ще довші ноги,– розніс цікаву новину: у ведмежому барлозі живе Цві, яку восени схопив шуліка.
– Як же вона там опинилася? – міркували всі.
А знав про те тільки старий дуб. Він чув, як вистрілив мисливець, що полював на диких качок, і зачепив крило шуліки. Він бачив, як Цві упала непритомна під дерево. Ведмедиха, лаштуючи собі барліг на зиму, загрібала сухе листя. Загребла і Цві: її не помітно було між червоним і жовтим листям. У барлозі вона зігрілася, крильця загоїлися, вона й прокинулась.
Ясними днями в лісі бувало тепер весело. Пробігаючи повз старий дуб, і зайчик, і білка, і лисиця не могли не зупинитися. З дупла дуба, де був ведмежий барліг, лунали веселі пісні Цві. Усі ж співочі пташки відлетіли, а Цві нагадувала всім весну.
Прилетіли горобці, чечітки, снігурі, що зимували тут. Вони раділи, що Цві жива, і кликали її з собою.
Але ведмедиха висунула з своєї хати морду і сказала:
– Хай живе у мене, он ви самі гасаєте, холодні й голодні, та ви вже звикли, а вона замерзне!
Струмочок хотів подалі втекти від снігу і побіг швидко-швидко. А тому що він не знав ще дороги, бо це ж був перший весняний струмок, він і плутав то праворуч, то ліворуч.
По дорозі праворуч почув його і виткнувся зелений гострячок якоїсь рослинки – два листки разом. Сонце припікало, і струмок бавився і сміявся, пробиваючи собі дорогу. Два листки розкрилися, як повіки вранці, і звідти визирнула блакитна квітка:
– Так це справді починається весна?
По дорозі ліворуч з-під кори осики вилізла мушка. Вона розправила крильця, кілька разів змахнула ними – це була її ранкова зарядка – і спитала:
– Так це справді починається весна?
А струмок біг далі по лісі і будив усіх і праворуч, і ліворуч. Витикалися з землі трави, проліски; прокидалася комашня, потягалися дерева занімілими за зиму вітами.
Першою серед дерев прокинулася молоденька верба над рікою. Вона була тоненька-тоненька. їй легко було і потягтися до сонця, і нахилитися до води. Зараз вона потяглася до сонця – треба ж було погрітися після зими. І на гілочках у неї виступили бруньки, як білі зайчики побігли.
– Скільки я живу на світі, а ще не бачив хутряних квітів,– сказав здивовано справжній зайчик і побіг рознести цю новину всьому лісові.
Вилізли ведмежата з барлога, борюкались і бавились. Вилетіла весела Цві і сіла на вершечку дуба, мружачи очі на сонці.
– Що це? Що це?
По блакитному небу наче розсипано чорні намистинки. От намистинки більші. От вони вже як кольорові квіти. Але то не пелюстки квітів – то крила. То пташки махають крилами і летять сюди.
А найперша невеличка пташка, така самісінька, як і Цві. Ця пташка радісно вітає ліс.
– Цві! Цві! Цві!
– Рінь! Рінь! Рінь! – закричала дзвінко Цві.
Рінь зупинилася. Це ж Цві! її сестричка Цві! Вона сидить жива й весела на рідному дубі.
– Цві-та-Рінь! Цві-та-Рінь! – зацвірінчали, загомоніли всі пташки. І це вже була справжня весна.