Прийшовши додому з брокерської фірми, де працював, на столі їдальні я знайшов листа від своєї дружини – фактично більше схожого на цидулку. У ньому говорилося, що вона кидає мене, подає на розлучення і що одержу звістку від її правника. Присівши на стілець біля столу, з боку кухні, я знову й знову перечитував це повідомлення, не в змозі у те повірити. Через деякий час я підвівся, попрямував до спальні і зазирнув до шафи. Весь її одяг зник, окрім пари штанів від тренувального вбрання і розвеселої, кимось подарованої футболки із написом «багата блондинка», видрукуваним спереду, а навколо нього блискітки.
Я повернувся до обіднього столу (який фактично відділяв вітальню від кухні; помешкання складалося лише з чотирьох кімнат) і знову перечитав шість речень. Зміст був той самий, але погляд у напівпорожню шафу спальні змусив мене повірити у те, що там було написане. Аж дрижаки пробігали по спині від тієї цидулки. Унизу не було ніякого тобі «Люблю» або «Щасти» чи навіть «Всього найкращого». У словах «Бережи себе» було стільки ж тепла, скільки може втриматися води у решеті. І насамкінець вона нашкрябала своє ім’я – Діана.
Я пішов до кухні, налив собі склянку помаранчевого соку і коли спробував узяти її, впустив на долівку. Сік облив дверцята тумбочки, а склянка розбилася. Я знав, що поріжуся, якщо спробую зібрати скалки – мої руки трусилися – але, так чи інакше, я зібрав їх і порізався. У двох місцях, в обох – неглибоко. Я продовжував думати, що це був жарт, потім усвідомив, що таки – ні. Жартівниця з Діани була кепська. Але річ була в тім, що я не помітив наближення цього. Я не міг знайти приводу. Я не знав, чи у цьому випадку я виглядав дурнем чи черствим. Минали дні, і я перебирав у пам’яті кожну мить останніх шести-восьми місяців нашого дворічного шлюбу і зрозумів, що був і тим і другим.
Того вечора я зателефонував до її батьків у Паунд Рідж і запитав, чи Діана там.
– Тут, але говорити з тобою не хоче, – відказала її мати. – Не передзвонюй. – Слухавка біля мого вуха замовкла.
Через два дні мені на роботу зателефонував правник Діани, що відрекомендувався як Вільям Гумбольдт і, пересвідчившись, що справді говорить зі Стівеном Девісом, став називати мене Стівеном. Припускаю, що у це трохи важко повірити, але трапилося саме так. Адвокати настільки ексцентричні.
Гумбольдт сказав мені, що на початку наступного тижня я одержу «попередні документи», і припустив, що я підготую «стислий огляд попереднього начерку розпуску вашої домашньої корпорації». Він також порадив мені не робити будь-яких несподіваних кроків у напрямку довірених осіб і запропонував, щоб я зберігав усі квитанції за куплені речі, навіть за найдрібніші, протягом цього «матеріально важкого переходу». І насамкінець він запропонував, щоб я теж собі завів адвоката.
– Чи не змогли б ви хвилиночку послухати, добродію? – запитав я. Я сидів за своїм бюрком з опущеною головою, охопивши чоло лівою долонею. Щоб не дивитися на яскраву пляму екрана мого комп’ютера, я заплющив очі. Я багато плакав, і у мене було таке відчуття, ніби очі мені були засипані піском.
– Авжеж, – сказав він. – Послухаю із задоволенням, Стіве.
– Я маю повідомити вам дві речі. Перше, ви мали на увазі «попередні документи розриву вашого шлюбу», а не «попередній начерк розпуску вашої домашньої корпорації», і якщо Діана думає, що я збираюся позиватися й намагатися обманом відібрати те, що належить їй, вона помиляється.
– Так, – сказав Гумбольдт, виказуючи не свою згоду, а те, що він зрозумів, до чого я веду.
– Друге, ви – її правник, не мій. У тому, що ви телефонуєте і називаєте мене по імені, я вбачаю прояв зверхности й черствости. Ще раз зробите це по телефону, і я відразу ж відкладу слухавку. Коли ви зробите це при нашій зустрічі, я, мабуть, торохну вас так, що аж каганці засвітяться.
– Стіве… Містере Девіс… Я не думаю…
Я відклав слухавку. З того, що я зробив, відтоді як знайшов на столику їдальні ту записку, приважену трьома її ключами від помешкання, – це було перше, що принесло мені хоч якесь задоволення.
Після обіду я переговорив зі своїм приятелем із юридичного відділу, і він порадив свого приятеля, що займався справами розлучення. Правником зі справ про розлучення був Джон Рінг, і я домовився з ним зустрітися наступного дня. З офісу я пішов додому якомога пізніше, якийсь час повештався по квартирі, вирішив сходити в кіно, не міг знайти нічого, що хотів би подивитися, увімкнув телевізор і там не знайшов навіть жуйки для очей, і походив по квартирі ще деякий час. В якусь мить я опинився перед розчиненим вікном спальні, чотирнадцятьма поверхами вище поверхні вулиці, і жбурнув туди усі свої сигарети, навіть запліснявілу пачку «вайсройз», що лежала на самому споді верхньої шухляди мого бюрка, іншими словами, пачку, що, мабуть, пролежала там протягом десяти років або й більше – від тих пір, коли я ще й аніякісінької гадки не мав, що у світі існує така істота, як Діана Кослоу.
Хоча я випалював протягом двадцяти років десь двадцять-сорок сигарет на день, я не пам’ятаю ані якогось раптового рішення, ані будь-яких внутрішніх покликів – навіть прихованих натяків на те, щоб через два дні після того, як твоя дружина кинула тебе, лишити паління. Моя рука жбурляла з вікна у темінь цілий блок, напівпорожній блок і дві або три напіввипалені пачки, які валялися то тут, то там. Тоді я закрив вікно (на думку мені тоді не спало, що, можливо, ефективніше було б викинути користувача замість виробу; до такого стану я ніколи не доходив), ліг у ліжко і стулив повіки. І коли вже відключався, у голові промайнуло, що завтра, мабуть, буде один із найгірших днів мого життя. І далі мені здалося, що опівдні я знову буду смалити. Щодо першого я мав рацію, щодо другого – помилявся.
Наступні десять днів – час, протягом якого я переживав найгіршу пору фізичного відлучення від нікотину, – були важкими і часто неприємними, але, можливо, не настільки поганими, як я їх собі уявляв. І хоча десятки, ні, сотні разів я був на грані того, щоб запалити, я так цього і не зробив. Наставали миті, коли я думав, що збожеволію, якщо не візьму до рота сигарету, і коли на вулиці проходив мимо чоловіка, що палив, мені здавалося, що от-от закричу йому: «Віддай її мені, капоснику, це моя!» – але я тримався.
Найтяжчі часи наступали пізнім вечором. Мені здавалося (але я не упевнений; усі процеси мого мислення, десь із часу, коли від мене пішла Діана, дуже розпливчасті), якщо кину палити, то буду спати краще, але такого не сталося. Були ночі, коли я зчепивши пальці під подушкою і втупившись поглядом у стелю лежав із розплющеними очима до третьої ранку, прислухаючись до виття сирен і гуркоту вантажівок, що прямували до центру міста. У ті часи я думав про цілодобову корейську крамницю, майже безпосередньо через вулицю від мого будинку. Я думав про біле флуоресцентне світло усередині, настільки яскраве, що було схожим на посмертні видіння Кубле-ра-Росса, і як воно поміж стелажів виливалося на хідник, а за якусь годину два молоді корейці у білих паперових капелюхах почнуть заповнювати ту вітрину фруктами. Я думав також про старшого чоловіка за прилавком, також корейця, також у паперовому капелюсі і про величезні кратки з сигаретами позад нього, настільки ж. великі, як кам’яні скрижалі з «Десятьма Заповідями» Мойсея, які Чарлтон Гестон[2] приніс із гори Синай. Я мріяв про те, щоб звестися, одягтися, пошкуркотіти туди, взяти пачку сигарет (чи, може, дев’ять або й десять), і, сидячи на підвіконні, палити одну «мальборину» за другою, аж доки на сході посіріють небеса і зійде сонце. Я ні разу цього не зробив, але, щоб заснути, стільки ж то ночей я рахував замість овець марки сигарет: «Вінстон»… «Вінстон-100»… «Вірджинія Слімз»… «Дораль»… «Меріт»… «Меріт-100»… «Кемелз»… «Кемел Фільтерз»… «Кемел Лайте».
Пізніше – десь тоді, коли минулі три або чотири місяці нашого шлюбу почали фактично проявлятися для мене у більш ясному світлі, – я почав розуміти, що моє рішення облишити паління саме тоді, коли я це зробив, було, можливо, не настільки необачним, як це здавалося на перший погляд, і було далеке від необдуманого. Я зірок із неба не хапаю, та і хоробрістю не відзначаюся, але те рішення, можливо, було і тим і іншим. Звісно, буває, що іноді ми перевершуємо самі себе. У будь-якому випадку, коли Діана пішла з мого життя, це дало змогу моєму розумові на чомусь зосередитися, це дало моєму стражданню словник, якого в іншому разі у мене не було б.
Звісно, я розмірковував про те, що час, коли я кинув палити, мабуть, відіграв роль у тому, що того дня сталося у кав’ярні «Готем», і я упевнений, що деяка правда у тому є. Але хто може передбачити такі речі? Жодне із нас не може пророчити заключні результати наших дій, і мало із нас навіть вдаються до цього; більшість із нас просто робить те що робить, щоб продовжити мить задоволення або припинити біль. І навіть коли ми діємо з найшляхетніших спонук, з останньої ланки ланцюга досить часто капає чиясь кров.
Через два тижні після того вечора, коли я своїми сигаретами бомбардував Західну вісімдесят третю вулицю, Гумбольдт зателефонував мені знову і цього разу формою звертання він обрав «містер Девіс» і того тримався. Він подякував за копії різноманітних документів, які я переправив йому через містера Рінга і сказав, що для «усіх чотирьох» настав час сісти за обідній стіл. Усі четверо для мене значилося – Діана. Я не бачив її з ранку того дня, коли вона дременула, і навіть тоді по-хорошому не розгледів її; вона спала, занурившись лицем у свою подушку. Я навіть словом не перемовився з нею. У мене закалатало серце, і я відчув, як зап’ястя руки, у якій тримав слухавку, здригається від ударів живчика.
– Є низка дрібничок, які треба владнати, і шерег суттєвих питань, що треба обговорити, і, здається, настав час дати цій справі хід, – сказав Гумбольдт. У моєму вусі розляглося його гидке хихотіння, ніби дорослий виказує дитині за якусь незначну провину. – Перед тим як звести докупи головних дійових осіб, завжди краще трохи зачекати на часі, свого роду невеличкий період прочахання, але, на мою гадку, зустріч віч-на-віч у цей час полегшила б…
– Дозвольте мені викласти це прямо, – сказав я. – Ви говорите про…
– Обід. – сказав він. – Післязавтра? Ви можете це, втиснути його у свій графік? – Звісно, можеш, вчувалося в його голосі. Лиш глянути на неї знову… відчути найлегший дотик її руки. Га, Стіве?
– У всякому разі на обід у четвер у мене нічого не призначено, так що клопоту немає. Маю прихопити із собою правника?
Подібно ріденькому холодцю в полумиску, у моєму вусі знову затремтіло гидке хихотіння. – Здається, що містер Рінг хотів би бути включеним, авжеж. А місце для обіду ви вибрали? – На мить я задавався питанням, хто буде сплачувати за цей обід, та мав лише посміхнутися своїй наївності. Я шаснув до кишені по сигарету, та замість цього… лиш загнав під ніготь великого пальця гостряк зубочистки. Здригнувся, висмикнув скалку, оглянув, чи немає на ній крові, нічого не зауважив і взяв її до рота. Гумбольдт щось сказав, але я не розчув. Вигляд зубочистки знову й знову нагадав мені, що на хвилях світового океану я пливу бездимним.
– Даруйте?
– Я запитав, чи знаєте ви кав’ярню «Готем» на П’ятдесят третій вулиці,
– на цей раз він сказав так, ніби втрачаючи терпіння. – Між Медісон-сквер і парком?
– Ні, але я упевнений, що зможу знайти.
– О дванадцятій?
– Дванадцята – саме якраз, – сказав я і подумав, може, попросити, щоб він передав Діані, щоб вона одягла зелену сукню в дрібненький чорний горошок і з розтином збоку. – Я тільки зв’яжуся зі своїм адвокатом.
– В голові промайнуло, що це була пихата, нікчемна фраза, від якої я хотів би відкараскатися якомога швидше.
– Зробіть це і зателефонуйте мені, якщо буде якась перешкода.
Я зателефонував Джону Рінгу, який поплямкав і помимрив (без обурення, але суттєво) достатньо, щоб виправдати гонорар за свої послуги, і потім підсумував, що він припускає, що «на часі» зустріч не завадить.
Я відклав слухавку, зручніше улаштувався перед монітором свого комп’ютера і задавався питанням, як я в дідька зможу знову зустріти Діану, принаймні не висмаливши одну сигарету заздалегідь.
Зранку, в день нашого наміченого обіду, Джон Рінг зателефонував і сказав, що не може бути присутнім і що я маю скасувати зустріч. – Моя матінка, – сказав він знеможено. Вона впала з проклятих східців і зламала собі кульшу. У Вавилоні[3]. Зараз я мчу на вокзал Пенн. Мушу встигнути на потяг. – Він говорив тоном чоловіка, який повідомляє, що має перетнути пустелю Гобі верхи на верблюді.
Я поміркував якусь мить, вертячи зубочистку між пальцями. Дві використані лежали біля мого комп’ютерного терміналу, кінці пожовані. Треба буде простежити за цим; неважко було уявити свій шлунок, набитий гострими скалками. Я зауважив, що заміна однієї поганої звички іншою здається майже неминучою.
– Стівене? Ви слухаєте?
– Так, – сказав я. – Мені прикро, що таке скоїлося з вашою матір’ю, але я не маю наміру скасовувати зустріч за обідом.
Той зітхнув і коли заговорив, то його голос звучав співчутливо, так само як і вичерпано. – Я розумію, що ви хочете побачити її, і саме з цього резону ви повинні бути дуже обережні і не допуститися ніяких помилок. Ви – не Дональд Трамп[4], а вона – не Іванна, та й не з випадком ми тут зіткнулися, де ви одержуєте свій вирок рекомендованим листом. Безпосередньо для себе ви добряче вели свої справи, Стівене, особливо за минулі п’ять років.
– Я знаю, але…
– І про-о-отягом тр-р-р-ьох цих років, – заглушив мене Рінг, налягаючи свій голос судової зали, ніби пальто, – Діана Девіс не була ні вашою дружиною, ні вашим другом, ні, хоч як би ви напружували свою уяву, вашим помічником. Вона була всього-на-всього Діаною Кослоу з містечка Паунд Рідж, і вона не вистилала вам шлях трояндами і не награвала вам на сопілці підбадьорливих мелодій.
– Ні, але я хочу її бачити. – І коли б він дізнався, про що я думав, геть збожеволів би: я хотів побачити, чи вона одягне зелену сукню в чорний горошок, бо вона збіса добре знала, що то була моя улюблена сукня.
Він зітхнув знову.
– Я не можу з вами дискутувати, бо пропущу свій потяг. Наступний буде аж о хвилині на другу.
– Гайда, мерщій на потяг.
– Так і зроблю, але спочатку я спробую прикласти ще одне зусилля, щоб напоумити вас. Зустріч, подібна цій, скидається на лицарський поєдинок. Правник – лицар; клієнт зменшений, на даний час, всього-на-всього до джури зі списом сера Правника в одній руці й вуздечкою його коня в іншій. – Було явно, судячи з його голосу, що це віддавна випробуваний і облюблений образ. – Ви намагаєтеся сказати мені, що коли я не можу бути там присутнім, ви збираєтеся скочити на мого огира і чвалом ринутися на того хлопа і без списа, без хоч поганенької кольчуги, без будь-якого забрала, ба, мабуть, і без черезсідельника?
– Я хочу бачити її, – сказав я. – Я хочу бачити, яка вона. Як вона виглядає. Гей, без вашої там присутності, Гумбольдт, можливо, навіть не захоче зі мною говорити.
– Було б незле, га? – сказав він і видав цинічний смішок. – Я не намагаюся відговорити вас від цього, чи не так?
– Ні.
– Добре, тоді я хочу, щоб ви притримувалися деяких порад. Якщо я дізнаюся, що це було не так і що ви спартачили усю роботу, я можу вирішити, що простіше взяти й відмовитись від справи. Ви чуєте мене?
– Я вас чую.
– Добренько. Не підвищуйте на неї голос, Стівене. Це – великий номер один. Це ви чуєте?
– Еге ж. – І не думав кричати на неї. Якщо я зміг кинути паління через два дні після того, як вона чкурнула від мене, – і тримаюся цього, – я думав, що зможу перетерпіти сто хвилин і три страви, жодного разу не назвавши її сучкою.
– Не кричіть на нього, це – номер два.
– Гаразд.
– Менше гараздкайте. Я знаю, що ви не зносите його, та й його не спалює вогонь любови до вас.
– Та він навіть ніколи не бачив мене. Як він може, так чи інакше, мати думку про мене?
– Не будьте твердолобим, – сказав він. – Йому оплачують, щоб він мав думку, ось як. Тепер скажіть «гаразд» від щирого серця.
– Гаразд, якраз це я і мав на увазі від щирого серця.
– Краще. – Але він сказав це так, ніби і не це він мав на увазі, він сказав це як людина, що звіряється з годинником.
– Цурайтесь суттєвих питань, – сказав він. – Не обговорюйте проблеми фінансового врегулювання, навіть на підставі «Як ви гадаєте, якщо я запропоную такий підхід». Якщо він геть образиться й запитає, чому ви не скасували обіду, якщо не мали наміру відділяти зерно від полови, скажіть йому тільки те, що сказали мені, тобто, що хотіли ще раз зустрітися зі своєю дружиною.
– Гаразд.
І якщо вони тим задовольняться, ви зможете змиритися з цим?
– Так. – Я не знав, зможу чи ні, але гадав, що зможу, і я знав, що Рінг хотів устигнути на свій потяг.
– Як правник – ваш правник – я говорю вам, що це абсурдний крок і не дай Боже він обернеться неприємними наслідками у суді, я оголошу перерву тільки для того, щоб мати змогу вивести вас у коридор і сказати: «Я ж вам казав». Тепер ви дотямили?
– Авжеж. Передайте привіт вашій матері.
– Надіюсь сьогодні ввечері, – сказав Рінг, і тепер його голос звучав так, начебто він підкотив очі під лоба. – Бо раніше у мене не буде змоги й словом перекинутися, Стівене.
– Гаразд.
– Я сподіваюся, що вона проявить до вас лояльність.
– Я знаю, що ви бажаєте мені саме цього.
Він відклав слухавку і поїхав провідати свою матір, десь там у загубленому в просторі містечку Вавилоні. Коли наступного разу, через декілька днів, я зустрівся з ним, між нами було щось таке, що не зовсім підлягало обговоренню, хоча я думаю, що нам слід було б поговорити про те, коли б ми знали один одного хоч трішечки краще. Я бачив те в його очах і припускаю, що він бачив те ж саме у моїх – усвідомлення того, що якби його мати не впала зі східців і не зламала собі кульшу, він, можливо б, став настільки ж мертвим, як і Вільям Гумбольдт.
Об одинадцятій п’ятнадцять я вийшов зі свого офісу і попрямував до кав’ярні «Готем», діставшись до протилежного від кав’ярні боку вулиці об одинадцятій сорок п’ять. Я добрався туди раніше заради свого власного душевного спокою – іншими словами, щоб пересвідчитися, що заклад міститься саме там, де сказав Гумбольдт. От такий-от я і, зізнатися, був таким завжди. На початку нашого подружнього життя Діана мала звичай називати це моєю «рисою одержимості», але я думаю, що під кінець вона знала краще. Просто я не довіряю легко компетентності інших, от і все. Я розумію, що така вдача – то як чиряк на гузні, і я знаю, що це доводило її до шаленства, але чого вона, здавалося, так ніколи і не усвідомила, так це того, що безпосередньо я теж не був у захваті від того. Бачите, одні звички міняються швидше, на зміну інших іде більше часу. А дечого і зовсім змінити не під силу, як би настирно ти не старався.
Кав’ярня була якраз там, де вказав Гумбольдт, місце розташування відзначене зеленим тентом зі словами «Кав’ярня «Готем» на ньому. Поперек вікон дзеркального скла відбивався білий міський обрій. Підпадала вона під гребінку нью-йоркської тенденції. З досить-таки не приголомшливим виглядом, одна десь із восьмисот натиканих дорогих кав’ярень поодаль центру міста.
Знайшовши місце зустрічі, мої думки тимчасово уляглися (принаймні щодо цього; та мене аж тіпало, так я хотів знову побачити Діану, і тягло запалити сигарету, аж у голові тенькало), я почвалав до крамниці на майдані Медісон і протягом п’ятнадцяти хвилин промарнувався у відділі валіз та сумок. Просто зазирати у вітрини ззовні було не з руки; бо коли Діана і Гумбольдт прибудуть із передмістя, можуть зауважити мене. Навіть ззаду Діана була у змозі пізнати мене по статурі моїх плечей і по тому, як сидить на мені плащ, а я цього не хотів. Я не хотів, щоб вони знали, що я прибув завчасно. Я думав, що це могло б виглядати жалюгідним. Так що я зайшов усередину.
Я купив парасольку, якої не потребував, і якраз у полудень за моїм годинником вийшов із крамниці, знаючи, що переступлю через поріг кав’ярні «Готем» о дванадцятій нуль п’ять. Максима мого батька: «Якщо тобі потрібно бути там, з’явися туди за п’ять хвилин раніше. Якщо комусь потрібна твоя присутність, з’явися на п’ять хвилин пізніше. Я дійшов такого стану, коли не знав, хто саме, що саме чи як саме, чи наскільки кого потребував, але максима мого батька диктувала найбезпечніший розвиток подій. Якби це була тільки одна Діана, я думаю, що я прибув би акурат вчасно.
Ні, мабуть, брешу. Припускаю, якби була тільки Діана, я б прискакав об одинадцятій сорок п’ять, як я наочно й зробив, і чекав би на неї.
На мить я зупинився під тентом, зазираючи всередину. Заклад був яскраво освітлений, і я записав це у доробок ресторації. У мене заскорузлий антагонізм до темних ресторацій, де не можеш розгледіти те, що їси або п’єш. Усередині стіни були білими і обвішані яскравими імпресіоністськими малюнками. Годі було й шукати в них якогось змісту, та біс із тим; своїми первісними примітивними кольорами і широкими, багатими мазками вони, подібно візуальному кофеїну, уражають ваші очі. Я шукав очима Діану і побачив жінку, що могла б бути нею, яка сиділа під стіною десь на півдорозі довгої зали. Було важко сказати, тому що вона сиділа спиною до мене й у мене не було спритности упізнати її за несприятливих умов. Але кремезний, лисіючий чоловік, поруч якого вона сиділа, виглядав на типового Гумбольдта. Я глибоко зітхнув, відчинив двері кав’ярні і зайшов.
Є дві стадії відлучення від тютюну, і я переконаний, що саме друга викликає більшість випадків рецидиву. Фізичне відлучення триває від десяти днів до двох тижнів, а опісля зникає більшість ознак – потіння, головний біль, посмикування в м’язах, простріли в очах, безсоння, дратівливість. Затим настає набагато триваліший період ментального відлучення. Ці ознаки можуть включати депресію, від легкої до помірної, розпач, ангедонію в певній мірі (іншими словами – повну байдужість до радощів життя), забудькуватість, навіть різновид перехідної дислексії. Я знаю всю оцю нісенітницю, бо начитався про це. Виходячи з того що сталося у кав’ярні «Готем», здається дуже важливим, що я у це вник. Припускаю, що ви могли б закинути, що моя зацікавленість цим предметом провалилася де-небудь поміж країною Хобі й королівством Нав’язливої ідеї.
Найпритаманніша ознака другої стадії відлучення – почуття помірної нереальности. Іншими словами, нікотин покращує синаптичний трансферал і підвищує концентрацію – розширює інформаційну сприйнятливість мозку. Це підвищення – невелике і для успішного процесу мислення нагальної потреби у цьому немає (хоча більшість прибічників сигарети вірять у протилежне), але коли відірватися від неї, ви лишаєтесь із почуттям – всеохоплюючим почуттям, власне у моєму випадку, того, що світ витяг якийсь міфічний жереб. Не раз мені ввижалося, що люди, й автомобілі, й невеличкі ятки на хіднику, що потрапляли в поле зору, фактично проходили повз мене на пересувному екрані, а тим керували невидимі робітники підмостя, що прокручували величезні кривошипи й обертали величезні барабани. Це відчуття було також трохи подібним до того, коли тебе увесь час м’яко гепають каменюкою у тім’ячко, тому що почуття супроводжувалося відчуттям безпомічносте і моральним виснаженням, почуттям того, що все відбувається так, як воно насправді відбувається, на добре або на зле, тому що ви (якщо не брати до уваги, що я говорю власне про себе), просто до чортиків заклопотані отим непалінням, щоб серйозно зайнятися чимось іще.
Я не упевнений, наскільки все це вплинуло на те, що трапилося, але я знаю, що це наклало деякий відбиток, тому що у мене виникло досить певне відчуття, що з метрдотелем коїлося щось не теє, майже як тільки я глянув на нього і як тільки він заговорив до мене, я вже знав.
Він був високий, десь, можливо, сорока п’яти років, худющий (принаймні у смокінгу; у звичайному одязі він, мабуть, виглядав би кістлявим), вусатий. В одній руці тримав шкіряну палітурку з меню. Іншими словами, він виглядав як батальйони метрдотелів у батальйонах вигадливих розкішних нью-йоркських ресторацій. Якби не його краватка-метелик, що була перекособочена, і трохи вище того місця, де застібався його жакет, на його сорочці було щось у вигляді цяпки. Скидалася та цятка або на загуслий соус, або на кульку якогось темного желе. До того ж ззаду непокірно стирчали кілька волосин його неоковирної чуприни, що змусило мене згадати про Люцерну зі старих короткометражних серіалів «Маленькі шахраї». Я ледь не розреготався від цього – майте на увазі, я був дуже збуджений, зазначте – і щоб стриматися, я прикусив губу.
– Слухаю, сер? – сказав він, коли я наблизився до столу. Прозвучало це приблизно як «Слухую, сир?» У кожного метрдотеля Нью-Йорка є свій акцент, але успішно ідентифікувати, який саме, ніколи не вдається. Дівчина, з якою я зустрічався у середині вісімдесятих, посідала непідробне почуття гумору (на жаль, поряд із досить сильною наркотичною залежністю), якось сказала, що усі вони виросли на тому ж самому невеличкому острові, а отже усі говорили однією й тією ж самою мовою.
– Що то за мова? – запитав я її.
– Хрюкавиця, – відказала вона, і я від реготу аж за живіт ухопився.
Коли я перевів погляд зі столу на жінку, яку бачив ззовні, ця думка знов
повернулася до мене, – тепер я був майже упевнений, що то була Діана – і мені знову довелося непомітно кусати собі губу. У результаті ім’я Гумбольдта я процідив так, ніби чхнув із затуленим носом.
Крута, вицвіла брова метрдотеля похмуро зібгалася. Його очі свердликами втупилися в мої. Коли я підходив до столу, мені здалося, що вони коричневого кольору, але тепер вони виглядали чорними.
– Пардон, сер? – мовив він. Це пролунало подібно Пердун, сир, а весь вид говорив: «А не пішов би ти, Джеку…» Його довгі пальці, настільки ж вицвілі, як і його брови, нагадували пальці класичного піаніста – нервово барабанили по палітурці з меню. З-поміж них, гойдаючись туди-сюди, стирчала китичка, подібно пожованій закладці.
– Гумбольдт, – сказав я. – Замовлено на чотири особи. – Я усвідомив, що не можу відірвати очей від його краватки-метелика, настільки скособоченої, що ліве крильце її майже лоскотало йому щелепу, і від тієї краплі на його сніжно-білій сорочці уніформи. Тепер, коли я був ближче, це не нагадувало ні соус, ні желе; це нагадувало напіввисхлу кров.
Він схилився над книгою замовлень, на тлі прилизаною чуба його позначувальний хвостик на потилиці коливався з боку на бік. Крізь борозенки, зроблені його гребінкою, мені було видно череп і гидкі сніжинки лупи на плечах його смокінгу. Мені спало на думку, що коли усе оце звести докупи, то хороший кельнер-розпорядник, напевне, витурив би отакого шнурка к лихій годині.
– Ах, так, месьє. – (Ух, так, місю.) Він знайшов ім’я. – Ваше товариство… – Він підіймає очі. Він різко зупиняється, і його погляд загострюється ще більше, якщо таке взагалі можливе, оскільки його погляд ковзнув повз мене й униз. – Ви не можете заводити сюди собаку, – різко сказав він. – Скільки разів говорити, що не можна приводити сюди цього собаку!
Не скажеш, що він кричав, але говорив настільки голосно, що декілька відвідувачів кав’ярні, що сиділи ближче до його подібного до амвона столика, припинили їсти і зацікавлено озирнулися.
Я глянув довкола себе. Його погляд був настільки виразним, що я очікував побачити за собою чийогось собаку, але позад мене не було нікого і, звісно, – ніякого собаки. Не знаю чому, але мені спало тоді на думку, що він говорив про мою парасольку, що, можливо, на Острові Метрдів слово собака було сленговим терміном для парасольки, особливо коли вона у руках хазяїна у день, коли ймовірности дощу не передбачалося. Я оглянувся на метрдотеля і побачив, що з меню у руці він уже почимчикував геть від свого столу. Він, напевне, відчув, що я не слідую за ним, бо злегка звівши брови, оглянувся через плече. Тепер його обличчя не виражало нічого, крім чемного запиту: Ви йдете, місю? – і я пішов. Я знав, що з ним якась халепа, та все ж пішов. Сьогодні у мене не було ні часу, ані сил, щоб спробувати проаналізувати, що могло б бути помильним у поведінці метрдотеля ресторації, де я ніколи не був і де, мабуть, ніколи не побуваю; я мав справу з Гумбольдтом і Діаною, я повинен обійтися без паління і нехай метрдотель кав’ярні «Готем» сам піклується власними клопотами, із собаками включно.
Діана оглянулася, і на її обличчі і в очах спочатку я не зауважив нічого, окрім якоїсь замороженої ввічливості. Тоді, десь під тією завісою, я побачив гнів або мені так здалося. Протягом останніх наших сумісних трьох або чотирьох місяців ми доволі часто гризлися, але я не міг пригадати такого внутрішнього гніву, який я відчував у ній зараз, гніву, який мав бути прихований макіяжем, і новою сукнею (синьою, ніякого тобі горошку, ніякого розрізу збоку), і новою зачіскою. Кремезний дядько, із яким вона сиділа поруч, щось проговорив, і вона простягнула руку, торкнувшись його рукава. Коли, зводячись на ноги, він обернувся до мене, я побачив на її лиці ще щось. Вона одночасно була сердита на мене і боялася мене. І хоча вона не прохопилася жодним словом, вона мене розлютила. Усе на обличчі й у її очах було негативним; із таким само успіхом у неї на лобі міг би бути напис: «Зачинено до особливого розпорядження». Мені здавалося, що я заслужив на краще.
– Месьє, – сказав метрдотель, відсовуючи стільця зліва від Діани. Я заледве чув його, і, звісно, будь-які думки про його ексцентричне поводження і перехняблену краватку-метелик вилетіли з моєї голови. Здається, що навіть предмет тютюну вперше, із тих пір як я кинув палити, на мить звільнив мою голову. Я міг зосередитися лише на сторожкому виразі її лиця й дивуватися, як я міг сердитися на неї й одночасно так жадати її, мені було боляче дивитися на дороге мені лице. Не знаю, чи розлука загострює, чи притупляє ніжні почуття, але погляд обновлює їх.
У мене також стало часу задатися питанням, чи я дійсно побачив усе, що припускав. Гнів? Так, це було можливо, навіть вірогідно. Я припускав, що якби вона не сердилася на мене, принаймні до деякого ступеня, по-перше, вона б ніколи не втекла. Але щоб боятися? Чому, бога ради, Діана боялася б мене? Я зроду на неї навіть пальця не підняв. Так, я припускаю, що інколи підвищував голос під час наших суперечок.
– Смачного вам обіду, месьє, – сказав метрдотель із якогось далекого чужого всесвіту – того, де зазвичай перебувають люди сфери обслуговування і простромлюють свої голови у наш світ тільки тоді, коли ми викликаємо їх, або ж нам бракує чогось, або необхідно поскаржитися.
– Містере Девіс, я – Білл Гумбольдт, – сказав компаньйон Діани. Він простягнув червонувату й порепану широку долоню. Я швидко потис її. Решта його була настільки ж великою, як і його долоня, і на його широкому лиці виступав після-першо-чарковий рум’янець, характерний для призвичаєних до частого вживання алкогольних напоїв. Я б дав йому сорок з гаком, а часовий проміжок, коли його м’ясисті щоки обвиснуть, мов у бульдога, складатиме років з десять.
– Приємно познайомитися, – сказав я, думаючи про те, що я говорю не більше, ніж я думав про метрдотеля із плямкою на сорочці, бажаючи хутчій покінчити з рукостисканням, щоб повернутися до симпатичної гарненької блондинки з лицем кольору рожевої троянди, блідо-рожевими вустами й елегантною стрункою фігурою. Жінка, що не дуже давно пристрасно шепотіла мені на вухо: «Люби мене, люби мене, люби мене», – міцно вчепившись у мої сідниці, немов за ручки гімнастичного коня.
– Де містер Рінг? – оглядаючись навколо себе, запитав Гумбольдт (трохи театрально, як на мене).
– Містер Рінг зараз на півдорозі до Лонг-Айленда. Його мати впала зі східців і зламала собі стегно.
– Ну, просто чудово, – сказав Гумбольдт. Він узяв зі столу склянку з наполовину випитим мартіні, що стояла перед ним, і дудлив, аж доки маслина, наштрикнута на зубочистку, не застряла йому між губами. Він виплюнув її назад, потім поставив порожню склянку і поглянув на мене. – Б’юся об заклад, що можу вгадати, що він вам сказав.
Я це почув, але не звернув ніякої уваги. На даний час Гумбольдт був настільки важливим, як і незначний статичний розряд на хвилі радіопрограми, яку ти хочеш послухати. Замість цього я глипнув на Діану. Було справді дивовижно, як вона виглядала: шикарніше й привабливіше, ніж раніше. Начебто всього-на-всього після двох тижнів розлуки і перебуваючи з Ерні й Ді Ді Кослоу в Паунд Рідж, вона навчилася чомусь такому, чого я так ніколи і не взнаю.
– Як ти, Стіве? – запитала вона.
– Прекрасно, – відповів я. Потім додав: – Насправді не настільки прекрасно. Я скучав за тобою.
Це привітання було зустрінуте тільки сторожкою тишею з боку леді. На мене дивилися лиш оті величезні синьо-зелені очі, і більше нічого. Звісно, подача не підхоплена, ніякого тобі: «Я теж скучала за тобою».
– А я кинув палити. Часом аж голова макітрилася.
– Невже наважився? Який молодець!
Я відчув інший вибух гніву на її чемно відсторонений тон і цього разу справді потворний. Начебто я міг говорити неправду, та в дійсності хоч би й так – яке це мало значення. Здається, протягом двох років щодень вона гризла мене за ті сигарети, – вичитувала, як від них захворію на рак, як від них на рак захворіє вона, як вона навіть не подумає завагітніти, доки я не кину палити, так що мені нічого було і рота відкривати на цю тему, навіть якщо у мене були вагомі аргументи – і от тепер зненацька усе перестало мати значення, тому що просто перестало мати значення.
– Ми маємо залагодити невеличку справу, – сказав Гумбольдт. – Якщо ви не заперечуєте, от.
На підлозі біля нього стояв один із тих великих, ящикоподібних квадратних адвокатських кейсів. Крякнувши, він підняв його і поставив на стілець, де мав би сидіти мій правник, якби його мати не зламала собі кульшу. Гумбольдт почав відщіпати защіпки, але на разі я перестав звертати на те увагу. Річ у тому, що я таки заперечував. І річ зовсім не полягала в обережності, це було питання пріоритетів. У цю мить я відчував удячність, що Рінга відкликали. Слава богу, всі сумніви розвіялися.
Я поглянув на Діану і сказав:
– Я хочу спробувати ще раз. Ми можемо помиритися? Чи існує хоч який-небудь шанс?
Вираз немилосердного жаху на її лиці розчавив мої надії, за які, навіть сам того не підозрюючи, я чіплявся. Замість відповіді вона зиркнула повз мене на Гумбольдта.
– Ви сказали, що про це нам не доведеться говорити! – її голос звинувачуюче тремтів. – Ви сказали, що навіть не допустите, щоб ця тема зринула!
Гумбольдт виглядав трохи збитим з пантелику. Перш ніж подивитися на Діану, він знизав плечима і зиркнув на порожню склянку з-під мартіні. Гадаю, що він пошкодував, що не замовив подвійного.
– Я не знав, що містер Девіс прийде на цю зустріч без свого правника. Ви повинні були зателефонувати мені, містере Девіс. Оскільки ви цього не зробили, я вважаю за потрібне повідомити вас, що коли Діана давала зелене світло на цю зустріч, думки про будь-яке примирення у неї зовсім не було, її рішення домогтися розлучення – остаточне.
Він швидко глянув на неї, шукаючи підтвердження, і одержав його. Вона рішуче закивала, її щоки палали значно мальовничішим рум’янцем, чим тоді, коли я сідав за стіл, і це не був рум’янець, який асоціюється зі збентеженням.
– Запевняю, що так воно й є, – сказала вона, і я знову помітив той розлючений вираз на її лиці.
– Діано, чому? – Я ненавидів ту жалібну інтонацію, що я чув у своєму голосі, інтонацію, майже схожу на мекання вівці, але не міг із тим нічого вдіяти. – Чому?
– О господи, – сказала вона. – Ти хочеш сказати, що справді не знаєш?
– Так…
Вона ще більше зашарілася, тепер рум’янець дійшов майже до скронь.
– Ні, мабуть, таки не знаєш. Чи ж це характерно. – Вона взяла склянку з водою і пролила зо два дюйми на обрус, тому що рука їй тремтіла. Мов у мультику, перед очима блискавично пронеслися події того дня, коли вона дременула від мене, я згадав, як упустив на підлогу склянку помаранчевого соку і як застерігав себе не силкуватися зібрати друзки скла, доки не заспокояться мої руки, і як усе-таки не послухав здорового глузду й порізався і завдав собі болю.
– Облиште, з цього пуття не буде, – утрутився Гумбольдт. Він говорив подібно вихователю на дитячому майданчику, намагаючись, доки не заварилося, запобігти бійці, але його очі блукали по протилежному кінці зали, шукаючи нашого кельнера, або перехопити погляд будь-якого кельнера. У ту специфічну мить він цікавився не так нами, як тим, щоб отримати те, що британці люблять називати «другою половиною».
– Я тільки хочу знати… – почав було я.
– Що ви хочете знати, не має ніякого відношення до того, чому ми тут, – відрізав Гумбольдт, і на мить його голос зазвучав настільки ж гостро і насторожено, як, мабуть, коли він уперше виступив за поріг юридичного закладу, міцно стискаючи у долоні свіженького диплома.
– Так, правда, врешті-решт, – мовила Діана. Вона говорила ламким, скрипучим голосом. – Зрештою, мова не про те, що ти хочеш, а у чому у тебе є потреба.
– Я не знаю, що це означає, але охоче вислухаю, – сказав я. – Ми можемо спробувати дійти згоди, я – не проти цього, якщо можливо…
Вона підняла свої руки до рівня плечей, долонями догори.
– О господи, минула молодість містера Мачо, – сказала вона і знову впустила руки на свої коліна. – Гордо випроставшись у сідлі, ти так і в’їхав у надвечір’я, не помітивши навіть сонця у зеніті. Скажіть, що це не так, Джо.
– Припини, – сказав їй Гумбольдт. Він перевів погляд зі свого клієнта на перспективного екс-чоловіка свого ж таки клієнта (гаразд, очевидячки цього не оминути; навіть незначна нереальність, що випливає з не-палення, наразі не могла приховати від мене цю правду, що випирала з усіх шпар).
– Ще одне слово від будь-кого із вас, і я без вагань проголошу цей обід завершеним. – Він обдарував нас легенькою посмішкою, однією із, очевидно, заготовлених заздалегідь, що мені видалося це розбещено чарівним.
– А ми навіть ще не дізналися, яка ж тут фірмова страва.
Це перше нагадування про їжу із тих пір, як я приєднався до них, прозвучало безпосередньо перед тим, як стало творитися зле і я пам’ятаю, що від одного із сусідніх столиків долинав запах лосося. За ці два тижні, відколи я кинув палити, мій нюх став неймовірно гострим, але я не вважаю це таким великим благословенням, особливо коли справа стосується лосося. Колись я полюбляв його, але тепер не можу переносити його запах, уже не говорячи про смак. Як на мене, це пахне болем і страхом, кров’ю і смертю.
– Він перший це почав, – насупившись, сказала Діана.
Це почала ти, саме ти дала дьору, думав я, але безпосередньо вголос не сказав нічого. Ясно, що Гумбольдт не жартував; якби ми почали те шкільне лайнопихання: «ні, не я», «то ти почала», – він узяв би Діану за руку і вивів би її із ресторації. Навіть перспектива ще однієї скляночки коктейлю не втримала б його тут.
– Гаразд, – примирливо сказав я… і вимушений був здорово себе приструнити, щоб досягти того помірного тону, повірте мені. – Я почав це. Що далі? – Звісно ж, я знав: папери, папери, папери. І, ймовірно, єдине задоволення, яке я збирався отримати із цього нікчемного становища, сказані їм, що, за порадою мого правника, я не маю наміру підписувати будь-якого або навіть кинути оком на будь-який документ. Я знову подивився на Діану, але вона втупилася у порожню тарілку і її лице прикривало волосся. Мені так хотілося схопити її за плечі і втрясти всередину її нової блакитної сукні, мов пампушку до макітри. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Хотілося заволати до неї. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Постривай же, у мальборовика є новина для тебе, любенька. Ти уперта, самовдоволена маленька суч…
– Містере Девіс? – запитав чемно Гумбольдт.
Я озирнувся у його бік.
– Ви – тут, – сказав він. – А то я думав, що ми втратили вас знову.
– Аніскілечки, – сказав я.
– Прекрасно.
У руках він тримав декілька стосиків паперу. Вони скріплювалися разом скріпками різноманітних кольорів – червоними, синіми, жовтими, фіолетовими. Вони добре пасували до малюнків імпресіоністів на стінах кав’ярні «Готем». Мені спало на думку, що я прибув на цю зустріч жалюгідно непідготовленим, і не тільки тому, що мій правник о дванадцятій тридцять три вирушив потягом до Вавилона. У Діани була нова сукня; у портфелі Гумбольдта був цілий ваговоз паперів, плюс документи скріплювалися докупи скріпками з кодовими кольорами; усе, що було у мене, – нова парасолька за сонячної днини. Я глипнув униз, туди, де вона лежала біля мого стільця (мені навіть на думку не спало перевірити її), і побачив, що з ручки все ще звисає цінник. Ні з того ні з сього я відчув себе, мов шинкарка на балі.
У залі витали чудові запахи, як і у більшості ресторацій від часу, коли заборонили палити всередині, – пахло квітами і вином, свіжою кавою, шоколадом і печивом – але що найбільш виразно ятрило мої ніздрі, так то – лосось. Як зараз пам’ятаю, що пахло дуже смачно, і я подумав, чи не замовити пару шматочків. Я також подумав, що коли зможу їсти на зустрічі, подібній цій, то, мабуть, зможу їсти де завгодно.
– У мене тут є декілька бланків, що дозволять як вам, так і пані Девіс залишатися матеріально мобільними і при цьому впевненими, що жодне із вас не буде мати несправедливого доступу до фондів, які ви обоє такими непосильними зусиллями змогли заощадити, – сказав Гумбольдт. – У мене на руках також попередні виклики до суду, на яких мають стояти ваші підписи, і бланки, що дозволять нам поміщати ваші облігації й дивіденди на умовно-депозитний рахунок, доки ваша теперішня ситуація буде улагоджена судом.
Я відкрив рота, щоб сказати йому, що не маю наміру будь-що підписувати, і навіть якщо це означатиме, що зустріч буде закінчена,– то й нехай буде так, але я ледь спромігся на єдине слово. Перш ніж я продовжив, мене обірвав метрдотель. Він одночасно кричав і говорив, і я спробував зазначити, що вервечка звуків і-і-і-і, нанизаних разом, не може в дійсності передати якість того звуку. Скидалося, начебто у нього був повний живіт пари, а в його горлі застряв свисток чайника.
– Той собака… – Іііііііііі… Скільки разів я казав тобі про того собаку… – Ііііііііііі!… За весь той час я очей не склепив… – Ііііііііііііі!… Та пуцька говорить, щоб я чиконув твою пику… – Ііііііішш!… Як ти мене задрочив!… – Іііііііііііііі!… І тепер ти привів сюди того пса… -Іііііііііііііі!
У залі відразу запала тиша; звичайно ж, відвідувачі у подиві припиняли їсти або обривали свої бесіди і зводили очі на тонку, бліду, одягнену в чорне постать, яка мов на довгих лелечих ногах скакала через усю залу, витягнувши голову. Від нормального положення краватка-метелик метрдотеля перевернулася на повних дев’яносто градусів так, що тепер нагадувала стрілки годинника, що вказують шосту годину. У міру того як він, злегка перегнувшись у попереку, просувався, а його руки були затиснуті за спиною, він нагадав мені малюнок у хрестоматії з англійської літератури для шостого класу, що зображував шкільного вчителя-невдаху Ічабода Цибаня, героя твору Вашингтона Ірвінга.
Його погляд був спрямований не на кого-небудь, а на мене, і наближався він до мене. Я вирячився на нього, почуваючи себе майже загіпнотизованим – це було наче в тому сні, де ти виявляєш, що не підготувався до іспиту, який маєш здавати, або ти прийшов до Білого дому на звану вечерю у твою честь голісіньким – і я, можливо, так би й закляк, коли б не поворухнувся Гумбольдт.
Я почув, як його стілець відсунувся назад, і звів погляд на нього. Той зневажливо підводився, тримаючи в одній руці серветку. Виглядав він здивованим, але заодно і розлютованим. Я раптово зрозумів дві речі: те, що він фактично був п’яний, добряче напідпитку, і те, що він сприйняв це як ославлення і його гостинности, і його компетентности. Зрештою, він вибрав ресторацію, і ось, маєш, – у церемоніймейстера клепка випала.
– Іііііііііііііі!… Я тобі покажу! Це буде тобі останнім уроком …
– О боже, він напудив у штани, – пробурмотіла жінка за сусіднім столом. Вона мовила це тихим голосом, але цілком розбірливим у тиші, оскільки метрдотель якраз утягував у легені свіжу порцію повітря, яке мав викричати, і я побачив, що вона мала рацію. Матня штанів сухорлявого чоловіка геть промокла.
– Гей ти, ідіоте, – сказав Гумбольдт, повертаючись до нього, і ліва рука метрдотеля вихопилася із-за спини. Стискала вона найбільший різницький ніж, якого я будь-коли бачив. Ніж був, мабуть, зо два фути завдовжки, гострий кінчик леза якого був злегка загнутий, подібно абордажній шаблі зі старої піратської кінострічки.
– Стережись! – гукнув я Гумбольдту, і худорлявий чоловік, за одним із столів під стіною, в окулярах без оправи заверещав так, що на обрус перед ним із його повного рота водограєм коричневих фрагментів сипонула не-пережована їжа.
Здавалося, Гумбольдт не чув ні мого крику, ні лементу того іншого чоловіка. Він погрозливо супився на метрдотеля.
– Якщо ти гадаєш, що я покажуся тут ще коли-небудь, якщо отак ви тут… – почав Гумбольдт.
– Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. – верещав метрдотель, і ножака розчахнула повітря. Розлігся шелест, ніби хтось пошепки проронив коротке речення. Крапкою став звук леза, що занурилося у праву щоку Вільяма Гумбольдта. З рани нестримним фонтаном малюсіньких крапельок бризнула кров. Віяловидним узором вони прикрасили обрус, і я ясно бачив (я ніколи не забуду цього), як одна яскраво-червона крапелька упала у мою склянку з водою і потім рожевою ниточкою, подібно витягнутому хвосту комети, пірнула на дно. Це нагадувало кривавого пуголовка.
Щока Гумбольдта розчахнулася, відкриваючи зуби, і коли він схопився рукою за зяючу рану, я помітив на плечі його темно-сірого строю щось рожево-біле. І тільки опісля, коли уся ота катавасія закінчилась, я зрозумів, що то, мабуть, було його вухо.
– Скажи це своїм власним вухам! – несамовито кричав метрдотель стікаючому кров’ю правнику Діани, що стояв із прикипілою до щоки одною рукою. Якби не кров, що цибеніла по руці і поміж його пальців, Гумбольдт виглядав таємниче, подібно Джекові Бенні[5], що вдається до свого відомо-го трюку задумливості. – Передай це своїм ненависним друзям-патякам із вулиці… ти мерзенний… Іііііііііііііі!… СОБАКОЛЮБ!
Тепер зарепетували інші люди, головним чином через те, що побачили кров. Гумбольдт був тілистим чоловіком і кровоточив мов недорізаний кнур. Мені чутно було, як кров плюскотіла на підлогу, подібно воді із прорваної труби, і перед його білої сорочки став тепер червоним. Його краватка, що була червона сама по собі, тепер стала чорною.
– Стіве! – гукнула Діана. – Стівене!
За нею і трохи ліворуч від неї обідали чоловік і жінка. Тепер чоловік – років тридцяти і вродливий настільки, наскільки був колись Джордж Гамільтон, – зірвався на рівні і чкурнув до виходу з ресторації.
– Трою, не втікай безмене! – заверещала його приятелька, але Троєві вже було не до оглядання. Здалося, що він геть начисто забув про бібліотечну книгу, яку, як передбачалося, мав повернути, або, можливо, про те, як він обіцяв навоскувати автомобіль своєї пасії.
Чи зала була паралізована, – я фактично не можу сказати, хоча, здається, встиг побачити багацько і запам’ятати усе те, що викликало той параліч. Залементували й інші, і більше людей посхоплювалося. Декілька столів перевернулося. По підлозі розсипалися уламки кришталю й порцеляни. Я помітив, як один чоловік, тримаючи свою чарівну компаньйонку рукою за талію, поспіхом мотнув позаду метрдотеля; її рука вчепилася в його плече, мов пазур.
На мить наші погляди зустрілися, її очі були настільки ж порожні, як очі мармурового грецького погруддя. Її обличчя було бліде, мов у мерця чи як у переляканої відьми.
Усі ці події увібралися, можливо, в десять секунд або, можливо, у двадцять. Я згадую ще й серію світлин або кінокадрів, розкиданих у просторі часу. Для мене час припинив свій відлік у ту мить, коли метрдотель вихопив руку з-за своєї спини і я побачив ніж різника. Протягом того часу чоловік у смокінгу продовжував вивергати безладдя слів своєю характерною метрдотельською мовою, яку моя колишня приятелька назвала хрюкавицею. Частина того була справді на іноземній мові, частина – була на англійській, але без будь-якого змісту, й ця частина вражала… майже врізалася в пам’ять. Чи ви коли читали довге плутане твердження Датча Шульца[6] на смертельному одрі? Це було схоже на те. Більшість з того я не можу згадати. Мені здається, що я згадую лиш те, чого ніколи не в змозі забути.
Гумбольдт поточився назад, усе ще тримаючи свою розпанахану щоку. Його стілець трапив йому під коліна, і він важко хляпнувся на сидіння. Зараз він нагадує чоловіка, якому тільки-но повідомили, що він позбавлений спадщини, подумав я. Він почав повертатися у наш з Діаною бік, його очі були широко відкриті й осоловілі. У мене стало часу побачити, що із них бризнули сльози, і тоді метрдотель обхопив руків’я різницького ножа обома руками і всадив його в саму маківку голови Гумбольдта. Розлігся такий звук, ніби по копиці рушників лупонули ціпком. – Буц! – вирвалося у Гумбольдта. Я упевнений на усі сто, що саме стало його останнім словом на планеті Земля – «буц». Тоді його заплакані очі викотилися білками, і він плюхнувся на свою тарілку, змітаючи помахом безвільної руки зі столу на підлогу свої чарки і склянки. Після всього того, що трапилося, тепер не якийсь там нікчемний пучок, а кожна волосина метрдотеля стала сторч на потилиці, – він висмикнув довгого ножа із голови правника. Кров якимсь вертикальним фонтаном бризнула із проломленого черепа і залила весь перед Діаниної сукні. Долонями вгору вона підняла свої руки до рівня плечей, але цього разу це сталося не від дражливості, а від жаху. Вона заверещала, а потім стала ляскати себе закривавленими руками по вилицях, по очах, по чолі. Метрдотель не звертав на неї ніякої уваги. Замість цього він звернувся до мене.
– Той ваш собака, – сказав він, говорячи майже розмовним тоном. Він не проявляв ніякого інтересу, ба навіть пропускав мимо вух лемент переляканих людей, що за його спиною панічно бігли до дверей. У нього дуже великі, дуже темні очі. Вони знову здалися мені карими, але видавалося, що навколо райдужних оболонок пливли чорні кола. – Той ваш собака – страшенна гидота. Усі радіоприймачі Коні-Айленду не перегавкають того собаку, чуєш, мерзотнику.
У мене в руці опинилася парасолька, не можу згадати, коли я схопив її. Гадаю, що це сталося, вірогідно, у той час, коли Гумбольдт стояв приголомшений усвідомленням того, що його рот став на вісім дюймів з гаком ширшим, але точно не можу згадати. Я пам’ятаю чоловіка, що нагадував Джорджа Гамільтона. який рвонув до дверей, і я знаю, що його звали Троєм, бо так його кликала приятелька, але я не можу згадати, коли я підхопив парасольку, куплену в крамниці валіз. Вона просто опинилася у моїй руці, хоча знизу від мого кулака ще теліпався цінник, і коли метрдотель нагнувся вперед, начебто відбиваючи уклін, і замахнувся на мене ножем, як на мою думку, з наміром різонути мене по горлу, я розмашисто тріснув тою парасолькою його по зап’ястю, як у старовину вчитель лускав неслухняного учня своєю горіховою указкою.
– Уп! – хрюкнув метрдотель, оскільки його рука різко смикнулася униз і лезо, призначене для мого горла, замість цього застрягло в столі, проткнувши змоклий рожевуватий обрус. Проте ножа він не випустив, а висмикнув його назад. Якби я знову спробував поцілити його по руці з ножем, то, певно, промазав би, тому й не спробував. Я розмахнувся і торохнув його по обличчю – настільки чудово хряснув, настільки це можна було зробити парасолькою. Після удару парасолька розкрилася, ніби у кульмінації фарсу.
Хоча смішним це мені не здалося. Купол парасольки закрив його від мене цілком, він поточився назад, і його вільна рука майнула до того місця, де я уразив його, і мені не подобалося те, що мені не було його видно. Фактично це жахало мене, хоча я був переляканий і без того.
Я схопив зап’ястя Діани і смикнув, щоб звести її на ноги. Вона зіп’ялася без єдиного слова, зробила крок у мій бік, потім спіткнулася на своїх високих підборах і незграбно впала мені на руки. Я відчував притиснуті до мене груди і вогку, теплу клейкість на них.
– Ііііі! Ти шморгун! – кричав метрдотель, або, можливо, він назвав мене «шмаркуном». Я знаю, що це, мабуть, не має значення, й усе ж часто мені здається, що таки має. Пізньої ночі мене часом відвідують як дрібні питання, так і значні. – Ти виродок-шморгунець! Усі ці радіо! Смачна ромова баба! Отуди твого кузена Брусі! І тебе теж туди!
Обминаючи стіл, він кинувся до нас (простір позад нього тепер був цілком порожній, вільний і нагадував салон кінопавільйону після мордобою. Звісившись одним кінцем з протилежного боку столу, моя відкрита парасолька все ще лежала на столі, й метрдотель зачепився за неї стегном. Вона впала йому під ноги, і доки він відбуцував її убік, я поставив Діану на ноги і потяг до дальнього кінця зали. Парадні двері не йшли в рахунок; у будь-якому випадку були занадто далеко, але навіть якщо ми змогли б дістатися туди, вони все ще були запруджені переляканими галасливими людьми. Якби він хотів убити мене, – або нас обох, – йому було б просто наздогнати й пошаткувати нас на капусту.
– Блошиці! Блошиці смердючі!.. Ііііііііііііі!.. Так і треба вашому собаці, ага? Так і треба вашому гавкотливому псові!
– Зупини його! – кричала Діана. – Господи Ісусе, він збирається повбивати нас усіх, зупини його, прошу!
– Згною, мерз-о-о-ота! – Тепер уже ближче. Сумніву немає, що парасолька не могла затримати його на довгий час. – Згною тебе і всіх твоїх давалок!
У маленькому алькові я помітив троє дверей: двоє з них були розташовані рівнолегло і тут же висів телефон-автомат. Чоловічий і жіночий туалети. Не піде. Навіть якщо то окремі туалети із защіпками на дверях, все одно – не годиться. Такий гевал, що позад нас, без клопоту садоне у ті двері так, що тільки тріски полетять, і нам не буде куди подітися.
Я потяг її до дверей і прошмигнув крізь них у світ чистих зелених кахлів, яскравого флуоресцентного світла, сяючого хрому і чманячих пахощів їжі. Запах лосося домінував. Гумбольдгові так і не випала нагода запитати про фірмове блюдо, але мені здавалося, що яким було принаймні одне з них, я вгадав.
Балансуючи завантаженою тацею на долоні однієї руки, там стояв кельнер із роззявленим ротом і широко розплющеними очима. Він нагадував Дурника Гімпеля з оповідання Айзека Зінгера.
– Якого… – почав він, та я штурхонув його вбік. Таця полетіла шкереберть, тарілки, келихи і скляний посуд хряснулися об стіну.
– Гей! – заревів інший. – Хлопець-гора у білому халаті й білому кухарському ковпакові, що скидався на хмару на голові. На шиї у нього була пов’язана червона хустка, а в одній руці він тримав ополоник, із якого скапував коричневий соус. – Гей, ви не можете вриватися сюди отаким-от макаром!
– Нам треба втекти, – захекано кинув я. – Він – божевільний. Він…
Мені спало на думку, як пояснити без пояснення, і я на мить приклав
руку до мокрющої сукні на персах Діани. То був останній раз, коли я торкався до неї інтимно, і не пам’ятаю, чи було те відчуття приємним, чи – ні. Я виставив перед кухарем свою руку, показуючи йому долоню, із якої аж скапувала кров Гумбольдта.
– Господи, помилуй, – сказав він. – Туди. Тамечки ззаду.
У ту ж мить двері, крізь які ми увірвались, відчинилися знову, і крізь них увалився метрдотель, очі дикі, волосся стирчить у всі боки, як голки у їжака, який згорнувся у м’ячик. Він розглянувся навколо, побачив кельнера, не зацікавився, побачив мене і кинувся до мене.
Я знову рвонув, тягнучи за собою Діану, наосліп відштовхуючи величезну м’якочеревну тушу кухаря. Ми проскочили повз нього, перед Діаниної сукні ковзнув по його халату, лишаючи кривавий слід. Я помітив, що він не рушив слідом за нами, замість цього став повертатися до метрдотеля і хотів попередити його, хотів сказати йому, що з його затії нічого доброго не вийде, то була найгірша ідея у світі і, мабуть, була останньою, яка спала йому на думку, але часу бракувало.
– Гей! – крикнув кухар. – Гей, Гаю, ти що твориш? – Він вимовив ім’я метрдотеля так, як це роблять французи, і воно зримувалося з хаю, потім узагалі не проронив ані слова. Почувся глухий удар, що змусив мене пригадати звук, із яким ніж занурився у череп Гумбольдта, і потім кухар закричав. Крик супроводжувався якимось бульканням. За ним щось важке і мокре хляпнулось на підлогу, той звук і зараз часто вчувається мені уві сні. Я не знаю, що то було, та й не хочу знати.
Я смикнув Діану за руку і потягнув її крізь вузький прохід між двома печами, які обдали нас несамовитим жаром. Наприкінці проходу були двері, замкнені двома важкими сталевими штабами. Я дотягнувся до верхньої і почув, як Гай, Метрдотель пекла, із гиком рвонув за нами.
Я хотів відсунути засувку, мені хотілося вірити, що я таки відчиню двері й ми вирвемося назовні, перш ніж він зможе наблизитися до нас на відстань витягнутої липкої руки, але частина мене, – частина, що мала рішучість вижити, – була розсудливішою. Я підштовхнув Діану до дверей, затулив її тим захисним маневром, який ні на крапельку не змінився з часів льодовикового періоду, і став до нього лицем.
Вузьким проходом між печами він нісся на нас із ножем, затиснутим у лівій руці і піднятим над головою. З його вишкіреного, роззявленого рота стирчали брудні чорні пеньки гнилих зубів. Будь-яка надія на допомогу, яку я гіпотетично міг отримати від Дурника Гімпеля, щезла. Він прихилився до стіни біля дверей, що вели до ресторану. Він глибоко застромив усі пальці до рота, що надавало йому ще більшої подібності до сільського пришелепка, ніж раніше.
– Про мене краще ви б не забували! – кричав Гай, його голос відлунювався подібно голосу Йоди з кінострічки «Зоряні війни». – Ваш ненависний собака!.. Ваша гучна музика, настільки негармонійна!.. Ііііііііііііі!.. Як ви тільки могли…
На передній конфорці печі, зліва, стояв великий казан. Я дотягнувся й перевернув того казана на Гая. Пройшла майже година, перш ніж я усвідомив, як жахливо ошпарив собі руку, у мене була повна жменя пухирів, схожих на маленькі гарячі варенички із сиром, а ще більша кількість пухирів розчепірювала три середні пальці. Казан сковзнув з конфорки і перевернувся, обливаючи Гая від попереку до низу тим, що нагадувало пшоно, рис і десь зо два галони окропу.
Він закричав, позадкував і рукою, в якій тримав ніж, хапонув за другу піч, майже безпосередньо за синьо-жовтий пальник під неглибокою, накритою кришкою, сковорідкою, у якій тушкувалися гриби і зараз перетворювалися на вугілля. Він закричав знову, цього разу у настільки високому регістрі, що у мене позакладало вуха, і підніс руку до очей, начебто не спроможний повірити, що вона якимось чином йому належить.
Я зиркнув направо і біля дверей побачив невеличку нішу з причандаллям для прибирання, де на полиці стояли різні засоби для миття скла й дезінфікування, відро із щітками та ганчірками, мітла, на держак якої був надітий совок, подібно капелюху, а ще швабра з металевим відром і прилаштованою збоку гумовою «ледаркою».
Як тільки Гай знову рвонув до мене, тримаючи ніж у тій руці, яка не була обпечена і не розпухла, мов надувна, я ухопився за ручку швабри, смикнув, щоб таким чином підтягти до себе відро на маленьких коточках, і потім штурхонув його на нього Верхня частина тіла Гая смикнулася назад, але він утримав рівновагу. Його губи перекосилися у зловтішній посмішечці. Він нагадував собаку, який принаймні тимчасово забув, як гарчати. Він тримав перед обличчям ніж і зробив кілька ритуальних рухів. І тільки на лезі ножа, де не було запеченої крови, мокро мерехтів відсвіт флуоресцентного світла зі стелі. Здавалося, він не відчував ніякого болю у своїй обвареній руці чи у своїх ногах, хоча їх ошпарили окропом і штани його уніформи були обліплені рисом.
– Гнилий педераст, – викрикнув Гай, роблячи свої ритуальні маніпуляції. Він скидався на хрестоносця, що готується вступити в бій. При умові, що можна собі уявити хрестоносця в обліпленому рисом смокінгу.
– Порішу тебе, як зробив із твоїм облупленим псом-гавкунцем.
– Я не маю собаки, – сказав я. – У мене не може бути собаки. Це записано в орендній угоді.
Я думаю, що це була єдина річ, яку я сказав йому протягом усього страховиддя, і не цілком упевнений, що насправді сказав це вголос. Можливо, у мене промайнула лише думка. Менш було видко, як позад нього силкувався стати на ноги кухар. Одна його рука міцно обхопила ручку великого кухонного холодильника, а інша була щільно притиснута до його забрудненого кров’ю халата, що великою фіолетовою усмішкою роздзяпився поперек його випуклого черева. З останніх сил він намагався втримати свою внутрішню каналізаційну систему, але ту битву він програвав. Одна лискуча й синюшна петля його кишки уже звисала з лівого боку, мов якийсь жахливий ланцюжок кишенькового годинника.
Гай зробив випад ножем у мій бік. Я зробив контрвипад, мотнувши у його бік швабру з відром, і він відсахнувся. Я знову підтяг свою єдину зброю до себе й отак стояв, міцно обхопивши руками держак дерев’яної ручки швабри, готовий мотонути в нього цеберкою, якщо він рушить. Моя власна рука пульсувала так, що аж здригалася, і я відчував, як по щоках, мов гаряча олія, цівками стікає піт. За спиною Гая кухар зумів повністю зіп’ястися на ноги. Повільно, подібно швидко одужуючому після серйозної операції пацієнту, він став важко просуватися проходом до Дурника Гімпеля. Я побажав йому успіху.
– Відкрий ті засувки, – крикнув я Діані.
– Що?
– Засувки на дверях. Відсунь їх.
– Я не можу ворухнутися, – гукнула вона. Вона настільки гучно кричала, що я з трудом зміг її зрозуміти. – Ти мене розчавиш.
Я просунувся трохи вперед, щоб дати їй простір. Гай вишкірив на мене рештки своїх зубів. Глузливо тицьнув на мене ножем, посміхаючись своїм нервовим, злегка вишкіреним оскалом, і у цей час я знову мотонув у його бік цеберку на писклявих колесиках.
– Червивий смерд, – гаркнув він. Його голос звучав так, ніби він обговорював шанси Метса у прийдешній військовій виправі. – Подивимося, як ти тепер увімкнеш своє радіо на повну потужність, смерде. Це навіває тобі нові думки, га? Підарюга!
Він махонув. Я котонув. Але на цей раз він не відступив аж так далеко, і я зрозумів, що він себе накручує. Сумніву немає, кинеться незабаром. Діана важко відсапувалася, і я відчував, як її груди ковзали по моїй спині. Я дав їй простір, але вона не обернулася, щоб відтягти засувки. Вона просто стовбичила позаду.
– Відчиняй двері, – наказав я їй, промовляючи куточками вуст, ніби в’язень на прогулянці. – Тягни ті кляті засувки, Діано.
– Я не можу, – хлипала вона. – Я не можу, в моїх руках немає сили, зупини його, Стівене, перестань стояти отут і перемовлятися з ним, зупини його.
Вона доведе мене до божевілля. Саме отак я й подумав.
– Діано, обернися й відтягни ті засувки, або я відступлю і нехай він…
– Іііііііі! – загорлав зарізяка і пішов на приступ, махаючи й ширяючи ножем.
З усією силою, на яку тільки міг спромогтися, я штурхонув швабро-цеберку вперед і підбив йому ноги. Він завив і розмашисто й відчайдушно полоснув повітря ножем. Будь я трішечки ближче, він відчахнув би мені кінчик носа. Тоді він, незграбно розкарячившись, гепнувся на широко розставлені коліна, мало не тицьнувшись носом у пристрій для викручування віхтя, прикріплений збоку цеберки. Досконально! Я цуркнув шваброю прямо по потилиці. Нитки віхтя, подібно відьмацькій перуці, віялом розсипались по плечах його чорного жакета. Його писок шмякнувся прямо об гумову «ледарку». Я нагнувся, вільною рукою притиснув затискач, аж клацнула защіпка. Гай верескнув від болю, із затиснутим квачем ротом його голос звучав приглушено.
– ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ! – крикнув я до Діани. – ТЯГНИ ТІ ЗАСУВКИ, ТИ, ГУЛЯЩА СУЧКО, ТЯГНИ…
Гуп! Щось тверде й гостре стусонуло мене у ліву сідницю. Зойкнувши, здається, більше від несподіванки, ніж від болю, хоча боліло неабияк, я сіпнувся уперед, упав на одне коліно і випустив ручку «ледарки». Гай смикнувся назад, одночасно вислизаючи з-під волокнистого квача швабри, хекаючи так голосно, начебто гавкав. Одначе це затримало його ненадовго; як тільки він звільнився від відра, кинувся на мене з ножем. Я відсахнувся, відчуваючи, як лезо ножа розсікло повітря біля моєї щоки.
І тільки коли я скочив на ноги, до мене дійшло, що власне сталося. Я глипнув на неї через плече. Притиснувшись спиною до дверей, вона відповіла задирливим поглядом. Мені в голову стукнула божевільна думка: вона хотіла, щоб мене вколошкали. Можливо, навіть усе це спланувала юна сама. Знайшла собі божевільного метрдотеля…
Вона вирячила очі.
– Стережися!
Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як він на мене метнувся. Його ошпарене обличчя зовсім почервоніло, виділялися одні лише великі білі кружальця, видавлені отворами для стоку в «ледарці». Я довбонув його «ледаркою», цілячись у горлянку, та замість цього вцілив йому в груди. Я зупинив його навалу і фактично відштовхнув на крок назад. Що трапилося по тому, було чистим везінням. Він підсковзнувся у калюжі з перевернутого відра і незграбно упав, ударившись головою об кахлі. Без жодної думки в голові і не усвідомлюючи, що кричу, я ухопив з печі сковороду з грибами і щосили гахнув нею по його задраній до стелі пиці. Почувся приглушений удар, що супроводжувався жахливим (але, на щастя, коротким) шипінням, то підсмажувалася шкіра його щік та лоба.
Я обернувся, відштовхнув Діану вбік і відтяг засувки, якими закривалися двері. Відчинив їх назовні, і сонячне світло вдарило мене ніби молотом. А запах повітря! Я не можу пригадати, коли так духмяно пахло повітря, навіть у дитинстві в повітрі було менше ароматів, і до того ж це – коли був перший день літніх канікул.
Я схопив руку Діани і витяг її до вузького коридору із узятих на колодки ящиків зі сміттям. Там, на самому кінці цього вузького кам’яного розтину, подібно видиву, проходила П’ятдесят третя вулиця з нескінченною вервечкою автомобілів, що снували туди-сюди. Я озирнувся, щоб поглянути у відкриті двері кухні. Гай лежав на спині, його голову, мов екзистенціалістською діадемою, обрамляли обвуглені гриби. Неглибока сковорода сповзла набік, відкриваючи червоне обличчя, на якому роздувалися пухирі. Одне його око було розплющене, але воно незряче втупилося у флуоресцентну лампу. Кухня за ним була порожня. По підлозі розлилася ціла калюжа крові, на білій емалі дверцят холодильника виднілися криваві відбитки долонь, але і кухар, і Дурник зникли.
Я хряпнув і показав на прохід.
– Гайда.
Вона не рушила з місця і тільки дивилася на мене.
Я злегка підштовхнув її у ліве плече.
– Йди!
Вона відняла руку, мов регулювальник вуличного руху, похитала головою, потім тицьнула в мене пальцем.
– Не торкайся мене.
– Що тепер ти будеш робити? Нацькуєш на мене свого правника? Мені здається, йому гаплик, любенька.
– Не треба вдавати, що ти мене опікуєш. Не смій. І не торкайся мене, попереджую тебе, Стівене.
Раптово двері кухні розчахнулися навстіж. Без будь-якої думки, одним лише порухом, я знову хряпнув дверима. Безпосередньо перед тим, як хряснули, зачиняючись, двері, до мого слуху донісся приглушений зойк – від злості чи від болю, не знаю – байдуже. Я притиснув їх спиною й уперся ногами.
– Хочеш стояти отут і сперечатися? – запитав я її. – Судячи по голосу, він усе ще досить жвавий. – Зсередини знову садонуло у двері. Мене похитнуло, та я знову хряпнув. Я чекав, доки він повторить свою спробу, але по той бік було тихо.
Діана зміряла мене довгим поглядом, злим і невпевненим, а потім рушила по доріжці з опушеною головою, а її волосся звисало по обидва боки шиї. Доки вона пройшла приблизно три чверті шляху до вулиці, я стояв, підпираючи двері спиною, потім відступив, позираючи на них з осторогою. Ніхто не з’являвся, та я подумав, що це анітрохи не гарантує спокою. Підтягнув під двері одну з урн, потім підтюпцем побіг наздоганяти Діану.
Коли я добрався до кінця провулку, її там уже не було. Я озирнувся праворуч, у напрямі Медісон-скверу, і не побачив її. Зиркнув наліво і побачив, як вона плететься навскоси через П’ятдесят третю, її голова усе ще схилена, її волосся висіло фіранками з обох боків обличчя. На неї ніхто не звертав ніякої уваги; у дзеркальні шибки вікон кав’ярні «Готем», ніби у резервуар з акулою у Новому Англійському акваріумі під час годівлі, зазирали люди. Наростало виття сирен, причому багатьох.
Я перетнув вулицю, потягнувся був рукою, щоб доторкнутися її плеча, передумав. Замість цього я вирішив покликати її по імені.
Вона обернулася і підвела на мене затуманені жахом і шоком очі. Верхня частина її сукні перетворилася у жахливий фіолетовий нагрудник. Від неї смерділо кров’ю й перегаром адреналіну.
– Дай мені спокій, – сказала вона. – Щезни з моїх очей назавжди, Стівене.
– Ти дала мені копняка, – сказав я. – Ти штурхонула мене під сраку і мало не вбила мене. Нас обох. Я не можу довіряти тобі, Діано.
– Мені хотілося дати тобі копняка протягом минулих чотирнадцяти місяців, – сказала вона. – Коли йдеться про здійснення наших мрій, ми не завжди можемо вибрати відповідний час, хіба не т…
Я дав їй ляпаса. Я не думав про це, я просто зробив це і не пам’ятаю, що іще у моєму дорослому житті принесло мені таке велике задоволення. Мені соромно за цей вчинок, та в цій історії я зайшов занадто далеко, щоб сказати неправду, навіть щоб замовчати якусь дещицю прикрої правди.
Її голова відкинулася. Її зіниці розширилися від удару й болю, втрачаючи той тупий, травмований вигляд.
– Ти – виродок! – скрикнула вона, хапаючись за щоку. Зараз у її очах бриніли сльози. – Який же ти виродок!
– Я врятував тобі життя, – сказав я. – Хіба ти не розумієш цього? Хіба тобі не дійшло? Я врятував твоє миршаве життя.
– Ти, сучий сину, – шепотіла вона. – Ти – розважливий, розсудливий, обмежений, марнолюбний, самовдоволений сучий сину. Я ненавиджу тебе.
– Ти хоч чуєш, що я говорю? Якби не оцей марнолюбний, недалекий сучий син, зараз ти була б мертвяком.
– По-перше, якби не ти, мене б тут не було, – сказала вона, в той час як перші три галасуючі поліційні автомобілі неслися по П’ятдесят третій вулиці і перед кав’ярнею «Готем» зупинилися мов укопані. З них, мов клоуни у цирковій виставі, висипали поліцаї. – Якщо ти ще раз доторкнешся до мене, я видряпаю тобі очі, Стіве, – сказала вона. – Тримайся від мене подалі.
Я мусив затиснути собі руки під пахвами. Вони хотіли убити її, дотягтися й обвитися навколо шиї і просто задушити її.
Вона пройшла сім чи вісім кроків, потім обернулася у мій бік. Вона посміхалася. Це була жахлива посмішка, жахливіша, ніж будь-який вираз, який мені доводилося бачити на лиці кельнера-демона Гая.
– У мене був хахаль, – сказала вона, посміхаючись своєю жахливою посмішкою. Вона брехала. Брехня була просто написана на всьому її лиці, але це не тамувало того страшенного болю. їй хотілося, щоб те було правдою; це теж було написано на всьому її лиці. – Увесь минулий рік і не один, аж цілих три. Ти виявився слабеньким у цій справі, так що я знаходила чоловіків, що тямили на цьому.
Вона відвернулася й пішла вниз по вулиці, ніби жінка, якій було шістдесят п’ять замість двадцяти семи. Я стояв і дивився їй услід. Перед тим як вона дійшла до рогу, я викрикнув це знову. Це була єдина річ, яку я не хотів лишити непоміченою; вона застрягла у моєму горлі подібно курячій кістці.
– Я врятував тобі життя!
Вона зупинилася на розі і повернулася до мене. З її лиця усе ще не зійшла та жахлива посмішка.
– Ні, – сказала вона. – Тобі це не вдалося.
По тому вона завернула за ріг. З тих пір я її не бачив, хоча припускаю, що ще матиму таку нагоду. Як мовиться, побачу її у суді.
Пройшовши квартал, я знайшов крамничку і купив пачку «Мальборо». Коли повернувся до рогу Медісон і П’ятдесят третьої, П’ятдесят третя була перепинена синіми турнікетами, якими користуються поліцаї, щоб відмежувати маршрути маніфестацій і місця злочинів. Хоча звідси мені все було видно. Просто як на долоні. Я сів на бордюр, запалив сигарету і спостерігав за розвитком подій. Прибуло з півдюжини швидких допомог – можна сказати стояла какофонія їхніх сирен. Кухаря ввіпхнули у першу, безтямного, але, очевидно, живого. За його появою перед шанувальниками з П’ятдесят третьої вулиці прослідував похоронний чувал на ношах – Гумбольдт. Міцно прив’язаний до нош, наступним появився Гай; доки його запихали до санітарної машини крізь задні двері, він дико озирався навколо себе. Мені здалося, що на якусь мить його очі зустрілися з моїми, але те, мабуть, мені примарилося.
Коли санітарна машина з Гаєм рушила й прокотилася крізь щілину в барикаді турнікетів, яку охороняли двоє одягнених у форму поліцаїв, я кинув припалену сигарету до смітниці. Не пережив же я оцей день тільки для того, щоб знову почати убивати себе нікотином, вирішив я.
Я подивився услід від’їжджаючій санітарній машині і спробував уявити район, де живе чоловік, подібний метрдотелю, – Квінс, або Бруклін, або, можливо, навіть Рей, або Мамаронек. Спробував уявити, як могла б виглядати його власна їдальня, які картини могли б висіти на стінах. Мені забракло уяви, але виявилося, що з певною фантазією я міг уявити його спальню, хоча ділив він її з якоюсь там жінкою чи ні, не знаю. Я бачив, як перед самим світанком, коли у чорному небесному склепінні висить місяць подібно оку мерця з однією опалою повікою, Гай лежить із розплющеними очима, але зовсім непорушно; я міг уявити, як він лежить там і наслуховує безперервну й монотонну гавкотню сусідського собаки, що триває і триває, аж доки звук стає схожий на срібний цвях, що простромлює кожну клітину його мозку. Я уявив, як він лежить біля умурованої у стіну шафи, заповненої смокінгами в пластикових мішках із хімчистки. Я бачив, як вони висять там подібно страченим злодіям. Цікаво, чи хоч дружина у нього була? Коли так, то чи він убив її перед виходом на роботу? Я подумав про краплю на його сорочці і вирішив, що це цілком вірогідно. Я також думав про собаку сусіди, який не міг заткнутися. І про сімейство сусіди.
Але головним чином я думав власне про Гая, який безсонно пролежував усі ті самі ночі, коли безсонним лежав і я, слухаючи гавкіт сусідського собаки за стіною або десь на вулиці, в той час як я слухав сирени й гуркіт вантажівок, що прямували до осередку міста. Я уявляв, як він лежить там і вдивляється у відблиски місяця стелі. Згадав про той крик – Іііііііііі!.. –, що накопичувався у його голові, подібно газу в закритій кімнаті.
– Іііііі!..– сказав я, тільки щоб послухати, як воно звучало. Я кинув пачку «Мальборо» у стічний жолоб і, сидячи там, на бордюрі, почав затято чавити її ногою. – Ііііііііііі!.. Ііііііііііііі!.. Ііііііііііііі!..
Один із поліцаїв, що стояв за турнікетом, озирнувся у мій бік.
– Гей, старий, чи не перестав би ти надокучати, мов чиряк у гузні? – кинув він звідти. – Ми маємо тут халепу на карку, розумієш?
Звісно, що маєте, думав я. А хто ні? Усі ми її маємо.
Хоча я нічого не відповів, але топтати пачку сигарет перестав – так чи інакше, вона вже була доволі-таки розтрощена – і завивати припинив. Проте виття те дзвеніло у моїх вухах і далі. Чому б і ні? У ньому стільки ж глузду, як і у чому завгодно.
Ііііііііііііі!..
Ііііііііііііі!..
Іііііііііііі!..
Переклад: Іван Яндола, 2003 р.