Вiн прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струменi вiтру долинав сухий, рiзкуватий звук. Звук летiв знизу, вiд рiчки. Лось звiвся, тепер його постать чiтко вимальовувалася в досвiтнiх сутiнках. Це був великий звiр з широкими грудьми, якi легко здималися од дихання. Його роги нагадували осiннiй низькорослий кущ, з якого обнесло листя.
Лось знав, що то трiщить стара гiлляка на дубi, всохла, кощава; ïй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертiстю тримаючись за стовбур. Вiн те знав, однак це його не заспокоювало, i тривога в кровi, спершу слабка i майже невловна, дедалi густiшала, й вiд того шкура на грудях здригнулася раз, а потiм ще. Струмiнь вiтру доносив запах рiчковоï криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудiння прив’ялих стеблинок, якi пускалися вскач по опалому листю, але над усiм цим линуло знеможене, схоже на зiтхання, порипування гiлляки.
Лось був старий i бувалий самець, вiн уже звик до заповiдника, в який потрапив iз тайги, звик до людей i до того, що його пiдгодовують. Але те недуже трiщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав йому про життя в тайзi, про тi небезпеки, якi там на нього чигали, i лось зрушив iз свого лежбища, а потiм i побiг. Чим далi бiг, тим бiльшим сповнювавсь страхом, i хоча нiчого вже не чув, крiм приглушеного поцокування власних ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущi й дерева струшували на нього синюватий iнiй, нiздрi випускали в повiтря двi тонкi стьожки пари, а позаду ще довго метушився гамiр од його бiгу. Лось поминув ялинник, потiм байрак, i коли опинився серед примарно-млявого свiтла, яке випромiнювали стовбури берiз, то зупинився i, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, вiн лизнув язиком припорошену снiгом землю, а потiм неквапно попрямував до тiєï поляни, на якiй любив найчастiше бувати.
Поляна ця, подзьобана струхнявiлими пеньками, викружиласяВикружилася розташувалася край осичняка, трохи на згiрку. Ранньоï весни вона перша вбиралася квiтами, i хутко тут виганялась така висока трава, що в нiй, прилiгши, лось мiг сховатися до половини. Тепер поляна була пустельна, як i все навколо; лось застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стiну лiсу попереду себе, якраз туди, звiдки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так вiн стояв, а навкруги розвиднялося, свiтлiло, виразнiше малювались осики; повiтря мiж ними глибшало й прозорiшало, i тиша з настороженоï й слiпоï ставала спокiйною й осмисленою, в нiй уже не було того страху, що донедавна. Лось сподiвався побачити схiд сонця, i коли пiд його променями забронзовiли верхiвки, коли вiття скупалося в його усмiховi, то лось наче аж полегшав, ще бiльше пострункiшав, i в його очах появився отой золотавий полиск, який надавав ïм виразу одвiчного розумiння життя природи i ïï таємниць. Ще трохи постоявши, вiн побачив блiдо-рожевий диск, який спливав на пустелi зимового чистого неба, i гойднув розлогими рогами, так, наче вiтав його.
Проте, коли йшов до рiчки, раптом йому знову вчулося жалiбне поскрипування гiлляки, i лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бiгти й тiкати. Але вiн переборов себе i донизу спускався повiльно, хiба що частiше й сторожкiше озирався довкола. Вiтер, як i перше, дув iз залужжя, вiн був просякнутий холодом та запахом сiна, що в стiжках стоялo на правому березi. Стежечка була ледь протоптана по нiй почали ходити не так давно, i лось принюхувався, чи не пройшов по нiй перед ним вовк, або лис, або людина. Але помiтив тiльки вчорашнi слiди ворони та ще осторонь ямки од заячих нiг. Спустився на берег. На тому боцi, ген пiд обрiєм, примостилося село, а над ним посоталисьПосотались витягались угору сiрими верболозами дими з коминiв. На далекий горб пнуться санки однокiнь, ось вони вихопились на макiвку та й спливли по той бiк…
Коли лось ступив на лiд, то пiд ним приглушено торохнуло, а далi, коли вiн iшов до ополонки, щоб напитись води, тiльки сполохано поохкувало. Краï ополонки розсипчасто iскрились, а вода, затягнута тремтким и скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина рiчки, ïï течiя, що не вгамовується й пiд кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далi, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи доторкнутися губами до оскнiлогоОскнiлого- слабкого блакитного шумовиння, нiздрi його затремтiли в передчуттi холодноï води, i цiєï митi рiчка пiд ним затрiщала. Вiн усiма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратицi його були вже у водi, i лось вжахано вiдчув, що дедалi глибше занурюється в льодяну кашу. Вiн ще раз конвульсивно здригнувся всiм тiлом, вкладаючи всю свою силу i весь свiй вiдчай у той рух, але провалився ще глибше, i тепер крижанi уламки билися об його спину. Вiн на мить принишк, готуючись до нового ривка, i коли його переднi ноги злетiли на кригу, то здавалося, вiн уже вискочить i врятується, але крига трiснула пiд вагою великого тiла, i лось ще раз опинився по шию у водi. Вiн ревнув, кличучи на допомогу, i його очi все густiше набрякали кров’янистим смутком, аж горiли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося тiльки однiєю ногою, друга вдарилась об лiд i стала майже неслухняна. Вода в ополонцi закров’янилась, i червоне зразу ж стiкало за течiєю, зникаючи пiд кригою.
Лось вiдчував, що так йому не вирватись. Подiбне вiдчуття уже приходило до нього саме тодi, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вiтру, його почала переслiдувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, вiн уловлював подих смертi i втiкав тiльки тому, що не мiг зупинитись. Тодi його врятували мисливцi, вони якраз наïхали з мiста i, нiчого не вполювавши, сiли вечеряти. Вони почули погоню, посхоплювались i, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрiлянину по вовчiй зграï… Рiчкова течiя була на вид не така страшна, як вовки, вона мчала не так швидко, вона не обпалювала його своïм смертельним диханням, але течiя була така ж сама невблаганна, i чим бiльшу вiн розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти його пiд лiд. Лось, розумiючи це, намагався поводитись обачно, але нога болiла, тiло слабло, i сили поступово покидали його. Вiн збирався до свого вирiшального кидка, i коли знову не пощастило, то лось на хвилю заспокоïвся, бо знав, що це не остання його спроба, що вiн пробуватиме безперервно, доти, доки дихатиме.
Два хлопчики вийшли з лiсу на берег i спинилися. Приïхали вони по хмиз, i ïхня смирна конячина залишилась на узлiссi, а вони вирiшили подивитись на рiчку, чи трiщить на нiй лiд, чи скоро рушить. Обидва плечистi, обидва з широкими, лагiдними лицями i схожi один на одного так, як маленький гриб-пiдберезник схожий на свого бiльшого сусiда. Вони охопили зором рiку, i ïхнi лиця ще бiльше пом’якшали од навколишнього простору, од тiєï втiкаючоï далини, яка сягала аж за потойбережнi горби. Вони й не зразу зауважили ополонку, бо вона була майже непомiтна, якби лось знову не спробував вискочити на лiд.
– Собака купається, – сказав менший брат.
Старший, мабуть, i не глянув би в той бiк. Але зразу ж подумав: Яка це собака могла залiзти в ополонку, щоб купатись?
– Де?.. А-а… – вiн пильно примружився, i його зiркi очi помiтили гiллястi роги. – То лось…
Вони ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на мiсцi i обмiрковували, як той лось мiг попасти в воду. Та коли вiн заборсався, а потiм надовго притих, пiдберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повiльно пiшов уперед, боячись сам пiдiйти до лося перше, нiж наспiє брат.
…Лось уже зовсiм знесилився i байдуже спостерiгав, як наближаються дiти. Усе нижче осiдав у воду, i роги похилитувались над крижаним мiсивом, як незвичайний кущик. Пiд цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але вiн був тепер такий безмежний, що очi для нього були замалi, i той розпач струменив iз них увсебiч. Спершу дiти не знали, як до лося пiдступити, щоб i самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та вiдважний, i сокира в його руках не закуняла. Вiн узявся рубати лiд, прокладаючи хiд до берега, а молодший тупцяв бiля нього i, не знаючи, чим допомогти, тiльки зiтхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Вiн стежив за ïхньою роботою, i по його тiлу час од часу пробiгали дрижаки, нiби йому було дуже морозко або ж вiн знову хотiв спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку вiн нiчого не розумiв у тiй роботi, та коли канал ще бiльше наблизився до берега, його очi засвiтилися тямою, i тепер вiн поводився смирно, вже не кидався, а тiльки чекав.
Заскучавши сама, з лiсу вийшла ïхня гнiда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до рiчки. Вона зупинилася вiддалiк i, помахуючи хвостом, спостерiгала. Потiм ще пройшла трохи вперед. Менший пiдберезник помахав кулаком i крикнув:
– Ти теж хочеш провалитись?!
Обидва брати й не думали про те, що весняна крига зрадлива, що вона не зважить i на те, що вони рятiвники.
Старший ще рубав, коли лось вiдчув пiд собою мiлке i, вперто гойднувши головою, вискочив переднiми ногами на лiд, а потiм уже й заднiми. Вiн аж захитався, i розкарячившись, ось-ось, здавалося, упаде. Обидва пiдберезники дивилися на нього з недовiрою — ого, який великий, i тепер, коли вiн вилiз, жодному з них не вiрилося, що такий мiг втопитись. Вони безпорадно усмiхалися, ïм хотiлося пiдiйти до нього ближче, але дiти не наважувались.
Лось обтрушував iз себе воду й скалки льоду. Вiн зiтхнув на повнi груди, пирхнув та й подивився на дiтей. Його очi все ще були червонi од недавнього розпачу. А потiм лось пiшов. Карячкувато ставлячи ноги, нiби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вiн вийшов на берег, ще раз озирнувся на рiчку, захоплюючи своïм зором i залужжя в срiблистому серпанку, й дiтей, якi все ще зачаровано дивилися на нього, не вiрячи, що допомогли цьому великому звipoвi, й легенько почвалав до лiсу. ГнiдаГнiда темно-коричнева конячина з нерозумiнням дивилася йому вслiд i стригла вухами.
Коли пролунав пострiл, то лось деякий час ще продовжував бiгти вперед, а потiм спiткнувся, нiби натрапив на корч. Дiти й уваги не звернули спочатку на той пострiл, але коли лось упав на снiг, вони зрозумiли, по кому то стрiляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримiтили i, набравши в груди гiркого повiтря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добiгти, як лось пiдведеться, знову неспiшно почвалає до лiсу, що не було нiякого пострiлу, проте лось не вставав.
Вiн лежав на боцi, вiдкинувши ноги, i тепер здавався ще бiльший. Просто не вiрилося, що такого великого звiра можна звалити пострiлом, як перед цим не вiрилося, що вiн може потонути. На шкурi ще блищала рiчкова вода, до шерстi поприлипав снiг, а здуховина,Здуховина мiсце у верхнiй частинi тiла мiж ребрами i черевом не розгарячiла од бiгу, провалилась i навiть не парувала. Голова лежала так, наче вiн прислухається до землi, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самiм снiгу, нiби чудернацький кущик, який усе-таки сподiвався зазеленiти, вкрившись листям.
Вони й не помiтили, як пiдiйшов до них рiдний дядько Шпичак. Кругленький, як пiдпалок, з пiдпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких вiн тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд з дiтьми. Вiн, мабуть, також був здивований, що оцей могутнiй звiр лежить на землi. Дядько тримав у руцi рушницю, але з таким виглядом, нiби збирався вiд когось захищатись. На губах у нього запеклась бiла смага мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.
– Га? – обiзвався дядько. – Ну як?
Радiсть на його обличчi змагалася з настороженiстю, i вiд того воно бралося то темними, то свiтлими спалахами.
Дiти нiчого не сказали вони нiяк не могли вiдiрвати очей вiд лося, який ще нi разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.
– У-ух, – видихнув Шпичак, – обiйшов навколо вбитого звiра й носаком ткнув його мiж роги.
Але дiти все ще не вiрили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не проавити тiєï митi, коли вiн ворухнеться, щоб звестись на ноги.
– Це iз заповiдника, – обiзвався нарештi молодший пiдберезник.
– Заповiдник далеко звiдси, – вiдповiв дядько. – Сюди iз заповiдника лосi не бiгають.
– Це iз заповiдника, – знову повторив менший.
Дядько почав гнiватись:
– А вам яке дiло?
– Ми його з води врятували, – сказав старший брат i ненависним поглядом уп’явся в пiдпалкувате обличчя.
– О-о, вiн однаково був би втопився!.. I вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.
– Ми його врятували, – знову повторив старший брат, i його лице почервонiло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.
– Ану замовчiть менi, – ще дужче розгнiвався дядько, – бо дiстанеться вам од мене i од батька вашого! Будете pозyмнi, то матимете й собi м’яса, не скривджу.
Менший пiдберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи бiльше нi слова, повiв до саней.
– I роги вам вiддам, – крикнув услiд дядько.
Вони й не обернулися, тiльки наддали ходи.
– Роги вiддам! – ще гукнув дядько.
Коли брати вдарили по гнiдiй своïй конячинi, то його наче щось тiпнуло. Вiн спочатку повiльно ступив один крок, другий, а потiм побiг навздогiнцi.
– Роги вiддам! – кричав, захлинаючись, нiби вони не чули.
Шпичак давно вистежував цього лося, вiн його помiтив одночасно з дiтьми i, присiвши у виямку, тiльки посмiювався, коли вони взялися визволяти його з ополонки. Вiн не вiрив, що то ïм вдасться, вiн думав, що лось таки знесилиться i його ранiше чи пiзнiше затягне пiд лiд. Але лось виявився дужий i життєлюбний, а дiти впертi й невiдступнi… Тепер треба було думати про те, щоб якось його заховати, замiвши слiди, бо дiти таки подалися в заповiдник, щоб заявити охоронi, в цьому вiн не сумнiвався. Але куди ти його подiнеш? Не затягнеш назад до рiчки й не втопиш знову в ополонцi далеко не зрушиш. Але якби вiн мiг затягти й утопити нi хвилi не вагався б. Тепер дивився на звiра й хотiв вiрити, що лось оживе. Так, як ще недавно дiтям, йому дуже кортiло, щоб лось пiдняв голову, звiвся на своï стрункi мiцнi ноги i неквапно побiг до лiсу, як вiн ще недавно бiг, поки дороги йому не перетнула куля.
Проте лось i не ворухнувся. Вiн припав до землi, всiм своïм великим тiлом прислухаючись, чи далеко ще весна, а його роги стримiли над снiгом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленiти, хоча це йому вже не судилося нi тепер, нi в майбутньому.
Налетiв вiтерець, запорошив бiлим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.