📖 Інферно | Ден Браун 👁️ 82

Ця книга – художній твір. Імена людей, назви фірм, установ, місця, події, випадки й епізоди є плодом авторської уяви або взяті з інших художніх творів. Будь-яка схожість із реальними особами, живими чи мертвими, подіями та місцями є суто випадковою.

Моїм батькам присвячується…

Подяки

Низько вклоняюся й щиро дякую!

Як і завжди, у першу чергу моєму редакторові та доброму приятелеві Джейсону Кауфману за його відданість та хист… але здебільшого за його невичерпний добрий настрій.

Моїй надзвичайній дружині Блайт за її любов та терплячість під час творчого процесу, а також за її приголомшливу інтуїцію й доброзичливість як редактора “переднього краю”.

Моїй невтомній вірній подрузі Гайді Ланж за те, що вправно впоралася з більшою кількістю зустрічей та розмов на більшу кількість тем та в більшій кількості країн, аніж можна собі уявити. Я їй нескінченно вдячний за професійність та енергійність.

Усій команді видавництва “Doubleday” за ентузіазм, творчу жилку та зусилля, докладені до видання моїх творів. А особливо я вдячний Сюзанні Герц (за те, що носить багато капелюшків… і носить їх елегантно), Біллу Томасу, Майклу Віндзору, Марії Кареллі, Лорен Гайленд, а також Соні Меті, Тоні Чіріко, Кеті Трегер, Енн Месіт та Маркусу Доулу за те, що вони завжди готові допомогти. А ще моя подяка надзвичайним людям із відділу продажу видавничої групи “Random House”… вони просто неперевершені!

Моєму мудрому порадникові Майклу Раделу за його абсолютну інтуїцію в усіх справах, – великих та маленьких, – а також за його дружбу.

Моїй незамінній помічниці Сюзанні Морхаус за її вишукані люб’язність і жвавість; без неї все занурилося б у хаос.

Усім моїм приятелям із фірми “Transworld”, зокрема Білу Скотту-Керру за його творчий підхід, допомогу та підбадьорливі поради, а також Гейл Рібак за її чудові керівні вказівки.

Моєму італійському видавцеві – видавничій групі “Mondadori”, а особливо Рікі Кавалеро, П’єрі Гусані, Джованні Дутто, Антоніо Франчині та Клаудії Шой; моєму турецькому видавцеві – видавничій компанії “Altin Kitaplar”, зокрема Ої Альпар, Ердену Геперу та Бату Бозкурту за важливі послуги, надані у зв’язку з місцями, де розгортаються події цієї книги.

Моїм унікальним видавцям у всьому світі за їхній ентузіазм, важку й наполегливу працю та відданість справі.

Леону Ромеро-Монтальво та Лючано Гульєльмі за їхню майстерну роботу з лондонськими та міланськими перекладацькими веб-сторінками.

Талановитому фахівцеві – доктору Марті Альварес Гонсалес за те, що провела з нами багацько часу у Флоренції та Венеції, унаочнюючи мистецтво та архітектуру цих міст.

Незрівнянному Мауріціо Пімпоні за все, що він зробив задля полегшення й покращення нашої поїздки до Італії.

Усім історикам, гідам та фахівцям, котрі щедро приділили мені час у Флоренції та Венеції, щоб поділитися своїми знаннями: Джованні Рао та Будженії Антонуччі з бібліотеки Лауренціана, Серені Піні та персоналу Палацо Веккіо; Джованні Джусті з галереї Уффіці; Барбарі Фідері з баптистерію та флорентійського собору Санта-Марія дель Фіоре (Дуомо); Етторе Вітто та Массімо Біссону з базиліки Сан– Марко; Джорджіо Тальяферо з Палацу дожів; Ізабеллі ді Леонардо, Елізабет Керол Консаварі та Елені Свальдуз із Венеції; Анналізі Бруні й усьому персоналу Національної бібліотеки Сан-Марко; я також висловлюю мої щирі подяки тим багатьом людям, яких я не згадав у цьому скороченому списку.

Ракель Ділон і Стефані Бельман із літературної агенції “Sanford I. Greenburger Associates” за все, що вони роблять як тут (у США), так і за кордоном.

Винятково талановитим знавцям доктору Джорджу Абрагаму, доктору Джону Тринору і доктору Бобу Гельму за їхні висококваліфіковані наукові поради.

Моїм першим читачам, які забезпечували об’єктивність бачення та перспективу впродовж усього процесу роботи: Греґу Брауну, Діку та Конні Браунам, Ребеці Кауфман, Джері та Олівїї Кауфманам, а також Джону Чаффі.

Знавцю веб-сторінок Алексу Кеннону, котрий, разом із командою агенції “Sanborn Media Factory”, підтримує належний градус активності у світі Інтернету.

Джаду й Кеті Ґреґам за те, що надали мені тихий притулок у Ґрін Ґейблз, коли я дописував завершальні розділи цієї книги.

Пречудовим інтернет-ресурсам “Princeton Dante Project”, “Digital Dante” та “The World of Dante” Колумбійського університету.

Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

ФАКТ:

Згадані в цьому романі мистецькі твори, а також літературні, наукові та історичні посилання є справжніми.

Консорціум – це реальна організація зі своїми офісами в семи країнах. Із міркувань конфіденційності та безпеки її назву змінено.

Інферно (пекло) – це підземний світ в епічній поемі Данте Аліґ’єрі, де пекло змальовується у вигляді ретельно структурованого царства, заселеного істотами, відомими як “привиди” – безтілесні душі, застряглі між життям і смертю.

ПРОЛОГ

Я – Привид.

Я тікаю крізь шумливе місто,

Продираючись крізь віковічні горе та скорботу.

Захеканий, я пробираюсь берегом ріки Арно… звертаю ліворуч на віа де Кастеллані та прямую на північ, криючись у затінку палацу Уффіці.

Та вони не відстають від мене.

Вони полюють на мене з безжальною рішучістю, і їхні кроки лунають дедалі гучніше.

Вони переслідують мене роками. їхня впертість загнала мене до підземного світу… змусила жити в чистилищі… вовтузитись натужно в підпіллі, мов підземна потвора.

Я – Привид.

Тут, на поверхні землі, я піднімаю очі, дивлячись на північ, але не можу взріти прямого шляху до порятунку… бо Апеннінські гори застують мені перше вранішнє світло.

Я проходжу поза палацом із його зубчастою вежею та годинником з однією стрілкою… прослизаю поміж ранкових торговців на п’яца ді Сан-Фіренце з їхніми хрипкими голосами та подихом, у якому відчувається запах лампре-дото та смажених оливок. Перетнувши вулицю перед палацом Барджелло, я йду найкоротшим шляхом до вежі Флорентійського абатства і впираюся в залізну браму біля підніжжя сходів.

А отут треба відкинути найменші вагання.

Я натискаю на ручку й заходжу до проходу, із якого, я певен, мені вже не буде вороття. Я підганяю свої налиті свинцем ноги вгору, вузькими сходами… піднімаюся до неба гладенькими мармуровими сходинками, вичовганими й подряпаними.

Знизу долітає відлуння голосів. Благальних голосів.

Вони вже позаду мене, вони наближаються вперто й невмолимо.

Вони не розуміють, що має статися… не розуміють, що я для них зробив!

Яка невдячна країна!

Я піднімаюся вище, і на мене тиснуть видіння… хтиві тіла, що звиваються під вогняним дощем, пожадливі душі, що плавають у фекаліях, зрадливі негідники, що застигли в крижаних лещатах сатани.

Долаючи останні сходинки, я, погойдуючись і мало не мертвий, виходжу нагору, у вологе ранкове повітря. Кидаюся до високої, із мене заввишки, стіни і вдивляюся крізь вузькі бійниці. Далеко внизу лежить благословенне місто, у якому я знайшов притулок і захист від тих, хто виштовхнув мене у вигнання.

А голоси за спиною гукають, підходячи дедалі ближче:

– Те, що ти зробив, – це божевілля!

Божевілля породжує божевілля.

– Заради всього святого, – гукають вони, – скажи, де ти його сховав?

Саме заради всього святого я вам цього не скажу.

І ось я стою, загнаний у куток, притиснувшись спиною до холодного каменю. Вони зазирають вглиб моїх зелених очей, вираз їхніх облич стає похмурим, вони вже не намагаються заманити й обдурити, вони погрожують:

– Ти ж знаєш наші методи. Ми здатні змусити тебе розповісти, де воно сховане.

Саме через це я й видерся мало не до небес, рятуючись від вас.

А внизу, запаморочливо далеко внизу піді мною, червоні черепичні дахи розпливлися передмістям, наче море вогню, освітлюючи прекрасну землю, якою колись мандрували гіганти… Джотто, Донателло, Брунеллескі, Мікелан– джело, Боттічеллі.

Я трохи підсунувся – пальці ніг торкнулися краю.

– Спускайся! – кричать вони. – Ще не пізно!

О свавільні невігласи! Невже ви не здатні узріти майбутнє? Невже ви не здатні збагнути велич та красу мого витвору? І потребу в ньому?

Я з радістю зроблю цю завершальну жертву… а разом із нею знищу вашу останню надію знайти те, що ви шукаєте.

Вам ні за що не вдасться вчасно віднайти його.

А внизу, на відстані ста футів, брукований майдан манить мене, мов прекрасна дрімотна оаза. От якби мати більше часу… але час – це єдина річ, яку не здатні здобути навіть мої чималі статки.

У ці завершальні секунди я дивлюся вниз на майдан і помічаю образ, який спантеличує мене.

Я бачу твоє обличчя.

Ти вдивляєшся в мене із затінку. Твої очі сумні, однак я бачу в них благоговійну шанобливість до того, що я звершив. Ти розумієш, що я не маю вибору. Заради любові до людства я мушу захистити мій шедевр.

Він зростає навіть тепер… вичікує… нуртує під червоними, мов кров, водами лагуни, у якій не віддзеркалюються зірки.

Тож я відводжу погляд від твоїх очей і спрямовую його вгору, до обрію. Стоячи високо над цим світом, що зігнувся під тягарем власних проблем, я висловлюю своє останнє прохання.

Любий Боже! Молюся Тобі, щоби світ пам’ятав мене не як жахливого грішника, а як славетного рятівника, яким я є насправді, і Тобі це відомо. Молюся, щоби Людство збагнуло, який дарунок я йому залишаю.

Мій дарунок – це майбуття.

Мій дарунок – порятунок.

Мій дарунок – пекло.

З цими словами я шепочу: “Амінь!” – і ступаю останній крок у безодню.

Розділ 1

Спогади вирисувалися повільно… наче бульбашки, що виринають на поверхню з темряви бездонного ко лодязя.

Жінка під вуаллю.

Роберт Ленґдон вдивлявся в неї з протилежного боку річки, бурхлива вода якої була червона від крові. Жінка стояла на далекому березі, повернувшись до нього, непорушна й серйозна, а її лице затуляла вуаль. У руці вона стискала тенію – тканинну стрічку, яку підняла на честь моря трупів, що лежали побіля її ніг. Запах смерті витав повсюди.

– Шукай, – прошепотіла жінка. – І знайдеш.

Ленґдону ті слова почулися так, наче він сам вимовив їх

у себе в голові.

– Хто ти? – гукнув він, але голос його не мав звуку.

– Час спливає, – прошепотіла вона. – Шукай і знайдеш.

Ленґдон ступив крок до ріки й побачив, що вода її червона, мов кров, і занадто глибока, щоб перейти на той бік. Коли Ленґдон знову підняв очі на жінку під вуаллю, людських тіл під її ногами побільшало. Тепер їх уже сотні, може, тисячі, декотрі були й досі живі, вони звивалися в агонії, помираючи страхітливою, немислимою смертю: їх спопеляв вогонь, поглинали фекалії, вони гинули, пожираючи одне одного. Він чув їхні сумні стражденні зойки, що розліталися понад водою.

Жінка рушила до нього, випроставши тендітні руки так, наче благала про допомогу.

– Хто ти?! – знову вигукнув Ленґдон.

У відповідь жінка повільно підняла руку до голови і зняла вуаль, що затуляла її обличчя. Вона виявилася напрочуд гарною, однак старшою, аніж Ленґдону спочатку здалося: за шістдесят, статечна й сильна, наче статуя, не підвладна часу. Жінка мала мужнє підборіддя, очі, які наче дивилися з глибини душі, і довге сріблясто-сиве волосся, що каскадом кучерів спадало їй на плечі. На шиї в неї висів амулет із лазуриту – змія, що обвилася довкола жезла.

Ленґдону здалося, що він її знає… і довіряє їй.

Але ж звідки він її знає? І чому довіряє?

Ось жінка показала на чиїсь дві ноги, що, конвульсивно сіпаючись, вистромилися з-під землі стопами догори; вочевидь, вони належали бідоласі, якого свого часу поховали головою вниз, закопавши по пояс. На блідому стегні того чоловіка виднілася єдина літера – R.

“R? – подумав Ленґдон, вагаючись. – Це, що… Роберт, чи як? Це що – я?”

Та з обличчя жінки зрозуміти що-небудь було неможливо.

– Шукай – і знайдеш, – повторила вона.

Раптом вона почала випромінювати біле світло… воно ставало дедалі яскравішим. Усе її тіло сильно завібрувало, а потім вона вибухнула з громовим гуркотом, розлетівшись на тисячі скалок світла.

Ленґдон рвучко сіпнувся й прокинувся від власного крику.

Кімнату заливало яскраве світло. Він був сам. У повітрі висів гострий запах медичного спирту, і десь тихо дзижчав апарат штучного кровообігу, попискуючи в унісон із його серцем. Ленґдон спробував поворухнути правою рукою, але різкий біль зупинив його. Він зиркнув униз і побачив крапельницю, що впилася в шкіру його передпліччя.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і апарат, підтримуючи ритм, запищав частіше.

“Де я? І що зі мною трапилося?”

У його потилиці пульсував тупий біль. Ленґдон обережно потягнувся вільною рукою й помацав голову, намагаючись визначити, звідки йшов біль. Під скуйовдженим волоссям він виявив тверді шишечки швів; їх було з десяток, і їх вкривали шкірочки засохлої крові.

Ленґдон заплющив очі, намагаючись пригадати нещасливий випадок.

І не пригадав нічого. Повна порожнеча.

“А ти поміркуй”.

Та однаково лише темрява.

У кімнату поспіхом увійшов чоловік у медичному халаті, явно стривожений пришвидшеним ритмом серцевого монітора Ленґдона. Він мав кудлату бороду, кущасті вуса та добрі очі, які випромінювали задумливий спокій із-під густих брів.

– Що… сталося? – ледь вичавив із себе Ленґдон. – Зі мною трапився якийсь нещасливий випадок?

Бородань притиснув палець до своїх губ і так само поспіхом вийшов у коридор, гукаючи когось.

Ленґдон повернув голову, але цей рух пронизав його різким і гострим болем, який розійшовся по всій черепній коробці. Він кілька разів глибоко вдихнув, чекаючи, поки біль мине. І почав потихеньку, методично вивчати своє стерильне довкілля.

Шпитальна палата з одним ліжком. Квітів не було. Медичних карток також. На столі, що стояв неподалік, Ленґдон побачив свою одежу, складену в пластиковий пакет. Одежа була заляпана кров’ю.

“О Господи. Напевне, трапилося щось дуже серйозне”.

Потім дуже повільно Ленґдон повернув голову до вікна біля свого ліжка. Надворі було поночі. Усе, що він зміг

побачити у склі, – це власне віддзеркалення: якийсь блідий, мов крейда, виснажений незнайомець, оточений медичною апаратурою, приєднаний до неї трубочками і дротами.

Із коридору наблизилися голоси, і Ленґдон знову спрямував погляд на кімнату. Лікар повернувся, але цього разу з жінкою.

На вигляд їй було тридцять із невеличким гаком. На ній був синій медичний халат, а своє русяве волосся вона зібрала назад у товстий “кінський хвіст”, який розгойдувався в такт її крокам.

– Я лікарка Сієнна Брукс, – сказала жінка, входячи до палати й усміхаючись Ленґдону. – Сьогодні я чергуватиму разом із лікарем Марконі.

Ленґдон слабко кивнув.

Висока й струнка, лікарка Брукс рухалася впевненою ходою спортсменки. Навіть у безформному халаті вона здавалася граціозною й гнучкою, мов лозинка. Ленґдон побачив, що, попри повну відсутність косметики, шкіра її обличчя надзвичайно гладенька, хоча й з однією вадою – родимкою над губою. Очі жінки мали м’який брунатний колір, але були незвично пронизливими, наче їм довелося побачити надзвичайно багато, як для людини її віку.

– Лікар Марконі не дуже добре володіє англійською, – сказала вона, сідаючи біля Ленґдона, – і він попрохав мене заповнити вашу картку пацієнта. – Із цими словами жінка знов усміхнулася йому.

– Дякую, – хрипко каркнув Ленґдон.

– Отже, – почала вона діловитим тоном, – як вас звуть?

Він відповів не одразу:

– Роберт… Ленґдон.

Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.

– Де працюєте?

Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.

– Професор… історії мистецтва… і символіки. Гарвардський університет.

Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.

– Ви американець?

Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.

– Річ у тім, що… – жінка замовкла, вагаючись. – Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.

– Я американець, – запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.

– У вас щось болить?

– Голова, – відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.

– Ви закричали й прокинулися, – сказала жінка. – Як ви гадаєте чому?

Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай – і знайдеш.

– Мені наснився кошмар.

– Про що?

Ленґдон розповів.

Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.

– А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?

Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.

– Гаразд, пане Ленґдон, – сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. – Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?

Ленґдон на мить задумався.

– Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім.. . а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?

– Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?

Ленґдон висунув найімовірніше припущення:

– У массачусетській лікарні?

Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.

– А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?

– Ні, не треба. У мене нікого немає, – інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. – Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.

Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.

– Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли одне й те саме. – Із цими словами вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.

Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: “Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь”.

– Мені здається, – озвалася жінка, – що то ви хотіли сказати “Дуже вибачаюсь”.

Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.

Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.

– Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?

Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті – і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.

Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.

Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.

Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:

– Пане Ленґдон, тривога – це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.

А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.

– Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, – пояснила вона, – і дещо вгамує біль. – Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. – У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть – і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.

Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.

У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.

Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.

На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.

Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.

Він добре знав цю середньовічну споруду.

Вона була одна-єдина в усьому світі.

І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.

* * *

А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі “шипи”, стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.

Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху.

Варто було одній голубці протуркотіти – і все пішло шкереберть.

Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.

Розділ 2

“Невже я у Флоренції?”

У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.

Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм “кінським хвостом”.

– Щось трапилося?

Ленґдон отетеріло похитав головою.

– Я… я в Італії?

– От і добре, – сказала жінка. – Ви вже пригадуєте.

– Ні! – скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. – Просто я впізнав Палацо Веккіо.

Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:

– Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.

До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською – мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.

“Agitato? Збуджений? – обурено подумав Ленґдон. – Не збуджений, а радше отетерілий!” Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.

– Що зі мною трапилося? – суворо спитав він. – І який сьогодні день тижня?

– Та все нормально, – відповіла жінка. – Тепер передсвітанковий ранок. Сьогодні понеділок, вісімнадцяте березня.

“Понеділок. – Ленґдон змусив свій зболений мозок повернутися до останніх образів, які міг пригадати: він іде сам– один у прохолодній темряві університетського містечка в Гарварді, щоб прочитати вечірні суботні лекції. – Це було два дні тому?! – Професор спробував пригадати хоч що– небудь, що трапилося під час лекцій чи опісля них, і гостре відчуття паніки охопило його. – Я не можу пригадати нічого”. Серцевий монітор знову пришвидшено запищав.

Лікар Марконі почухав бороду й заходився налаштовувати медичне приладдя, а лікарка Брукс знову всілася поруч із Ленґдоном.

– Ви видужаєте, усе буде нормально, – запевнила вона його лагідним і тихим голосом. – Ми діагностували у вас ретроградну амнезію, якою вельми часто супроводжуються травми голови. Можливо, ваші спогади кількох останніх днів будуть сплутаними або взагалі відсутніми, але ваш мозок не зазнав непоправної шкоди. – Вона зробила невеличку паузу. – Ви пам’ятаєте моє ім’я? Я вам його сказала, коли увійшла.

Ленґдон на мить замислився.

– Сієнна. Лікарка Сієнна Брукс.

Жінка всміхнулася.

– Ось бачите. У вас уже накопичуються нові спогади.

Біль у голові Ленґдона був майже нестерпний, а поле його периферійного зору залишалося розмитим.

– А що… що сталося? Як я сюди потрапив?

Гадаю, вам слід відпочити, і, можливо…

– Як я сюди потрапив? – наполегливо спитав він, і апарат серцевого моніторингу знову пришвидшено запищав.

– Гаразд, тільки намагайтеся дихати вільно й розслаблено, – погодилася лікарка Брукс, обмінявшись із колегою бентежними поглядами. – Я розповім. – І вона мовила підкреслено серйозним тоном: – Пане Ленґдон, три години тому ви зайшли, погано тримаючись на ногах, до відділення невідкладної допомоги й майже одразу зомліли; із рани на вашій голові сочилася кров. Ніхто й гадки не мав, хто ви і як сюди потрапили. Ви щось мимрили англійською, тому лікар Марконі попрохав мене допомогти йому. Я приїхала сюди з Англії в академічну відпустку.

Ленґдону здалося, що він прокинувся всередині картини Макса Ернста1. “Якого біса я опинився в Італії?” Зазвичай Ленґдон приїздив сюди в червні раз на два роки, щоби взяти участь у мистецькій конференції, але нині березень.

Заспокійливе вже діяло сильніше, і йому здалося, наче земне тяжіння дужчає з кожною секундою, намагаючись протягнути його донизу крізь матрац. Ленґдон пручався цій силі, натужно підводячи голову й силкуючись не заснути.

Лікарка Брукс схилилася над ним, зависнувши в повітрі, наче янгол.

– Благаю, пане Ленґдон, – прошепотіла вона. – Травма голови є надзвичайно вразливою впродовж першої доби. Вам треба відпочити, інакше заподієте собі серйозної шкоди.

Раптом у динаміку внутрішнього радіо затріскотів чийсь голос.

– Лікарю Марконі?

Бородань натиснув на кнопку й відповів:

-Si?

Голос у динаміку швидко заговорив італійською. Ленґдон не второпав, про що йшлося, але побачив, як лікарі обмінялися здивованими поглядами. Чи то були тривожні погляди?

– Momento, – сказав Марконі, завершуючи розмову.

– Що сталося? – спитав Ленґдон.

Йому здалося, що очі пані Брукс трохи звузилися.

– То був черговий із прохідної відділення невідкладної допомоги. Хтось прийшов побачитися з вами.

У запамороченій голові Ленґдона блиснув промінець надії.

– Добра новина! Може, ця людина знає, що зі мною сталося.

На обличчі пані Брукс з’явився вираз невпевненості.

– Дуже дивно, що до вас хтось прийшов. Ми не знали, як вас звати, і ви навіть іще не зареєстровані в нашій системі.

Насилу долаючи дію заспокійливого, Ленґдон незграбно підвівся й сів у ліжку.

– Якщо хтось знає, що я тут, то ця людина має знати, що зі мною трапилося!

Лікарка Брукс поглянула на лікаря Марконі, і той негайно похитав головою й постукав по своєму годиннику. Жінка знову повернулася до Ленґдона.

– Це палата інтенсивної терапії, – пояснила вона. – Що найраніше до дев’ятої ранку сюди не можна заходити нікому. За хвилину лікар Марконі піде гляне, хто то прийшов і що йому чи їй треба.

– А якщо це треба мені? – напосідливо спитав Ленґдон.

Пані Брукс терпляче всміхнулася і, прихилившись ближче, тихим голосом сказала:

– Пане Ленґдон, є деякі речі стосовно минулої ночі, про які ви не знаєте… стосовно того, що з вами трапилося. І перш ніж із кимсь розмовляти, гадаю, вам не завадило б спочатку дізнатися про всі факти. На жаль, мені здається, ви ще недостатньо зміцніли, щоб…

– Які факти?! – прискіпливо спитав у неї Ленґдон, щосили намагаючись випрямити спину й вмоститися вище. Голка крапельниці боляче встромилася в його руку, і професорові здалося, що його тіло важить кілька сотень фунтів. – Усе, що мені відомо, – це те, що я перебуваю у флорентійському шпиталі і що коли тут опинився, то увесь час повторював фразу “Дуже вибачаюсь”.

Раптом у Ленґдона з’явилася лячна думка.

– Може, я став винуватцем автомобільної пригоди? – спитав він. – Може, я комусь заподіяв шкоду?

– Ні, ні, – запевнила його лікарка. – Гадаю, що ні.

– Тоді що ж трапилося?! – настирливо спитав Ленґдон, змірявши обох лікарів розлюченим поглядом. – Я маю право знати, що відбувається!

Запала довга тиша, а потім лікар Марконі неохоче кивнув молодій колезі. Лікарка Брукс шумно зітхнула й підійшла до ліжка Ленґдона.

– Гаразд, я розповім вам те, що мені відомо, а ви мовчки й спокійно вислухаєте, домовилися?

Ленґдон кивнув, і цей рух голови знову спричинив гострий біль, який віялом розійшовся по його черепній коробці. Та професор не зважав на нього, нетерпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

– Ну, по-перше, ось що… Рана на вашій голові не була спричинена нещасливим випадком чи автокатастрофою.

– Що ж, уже легше.

– Та не зовсім. Насправді вашу рану спричинила куля.

Серцевий монітор Ленґдона пришвидшено запищав.

– Перепрошую?!

Лікарка Брукс заговорила швидко, але впевнено:

– Об маківку вашої голови чиркнулася куля, і, скоріш за все, це призвело до контузії. Вам дуже пощастило, що ви не загинули. Якийсь сантиметр нижче, і… – вона скрушно похитала головою.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї. “Хтось вистрелив у мене?”

Раптом звідкись почулися сердиті голоси, почалася якась сварка. Здавалося, той, хто навідався до Ленґдона, не надто хотів чекати. Майже одночасно професор почув, як важкі двері в дальньому кінці коридору з гуркотом розчинилися. І побачив, як до палати наближається якась постать.

То була жінка, вдягнена в чорну шкіру. Гарна й сильна, вона мала темне, зібране в короткі шипи волосся. Рухаючись із надзвичайною легкістю, наче її ноги не торкалися землі, жінка прямувала до палати Ленґдона.

Не вагаючись ані секунди, лікар Марконі став на порозі, заступаючи їй шлях.

– Ferma! (Зупиніться!) – скомандував він, виставивши вперед долоню, наче полісмен.

Незнайомка, не вповільнюючи ходи, дістала пістолет із глушником, націлила його в груди лікареві Марконі й вистрелила чергою.

Почулося сичання пострілів.

Ленґдон із жахом дивився, як лікар Марконі незграбно позадкував до палати і, вхопившись за груди, упав додолу, а на його білому халаті розпливлися плями крові.

Розділ 3

За п’ять миль від узбережжя Італії шикарна яхта під назвою “Мендаціум” завдовжки двісті тридцять сім футів йшла на двигуні, прорізаючи передранковий туман, що здіймався над легенькими й лінькуватими хвильками Адріатич– ного моря. Низький і малопомітний корпус судна був пофарбований у сірий колір гарматної бронзи, який надавав йому чітко вловимої загрозливої аури військового корабля.

Відваливши за яхту триста мільйонів американських зелених, її власник міг би пишатися тим, що вона мала всі причандали комфортабельного судна: гідро масажну ванну, кінотеатр, персональний батискаф і посадковий майданчик для гелікоптера. Однак усі ці земні блага мало цікавили власника судна, яке він отримав п’ять років тому. Він негайно позбувся більшості з них і змонтував на їхньому місці захищений шаром свинцю електронний командний центр, аналогічний до тих, які використовували в збройних силах.

Персонал оснащеної трьома закріпленими каналами супутникового зв’язку та додатковим комплексом наземних трансляційних радіостанцій керівної рубки яхти “Мендаціум” налічував майже дві дюжини людей – техніків, аналітиків й оперативних координаторів, які жили на судні, перебуваючи в постійному контакті з різними наземними центрами своєї організації.

До складу бортової системи безпеки судна входив невеликий підрозділ добре навчених військових, дві системи виявлення ракет, а також цілий арсенал найновіших видів зброї, які тільки можна було роздобути. Разом із допоміжним персоналом – коками, прибиральниками та обслугою – персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично “Мендаціум” – то була пересувна офісна будівля, із якої її власник здійснював управління своєю імперією.

Цей маленький, низенький чоловічок із засмаглою шкірою та глибоко посадженими очима був відомий своїм працівникам лише під прізвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосередні манери добре пасували особі, яка заробила грубенькі статки, надаючи купу приватних таємних послуг представникам тіньового марґінесу суспільства.

Його називали всіляко: і бездушним найманцем, і поплічником гріха, і агентом диявола, але він не був ані першим, ані другим, ані третім. Начальник лише надавав клієнтам можливість безкарно задовольняти свої амбіції та бажання, а те, що людство є гріховним за своєю природою, його мало турбувало.

Він не зважав на високоморальні протести своїх ганьбителів, бо його моральний компас мав чітко зафіксовані орієнтири. Свою репутацію – і сам Консорціум – Начальник збудував на двох золотих правилах:

– Ніколи не давай обіцянок, які не зможеш виконати.

– Ніколи не бреши клієнту.

Ніколи.

За всю професійну кар’єру Начальник жодного разу не порушив своєї обіцянки й жодного разу не скасував уже укладеної угоди. Під його слово можна було давати банківську позику – то була абсолютна гарантія, і хоча траплялися контракти, про які він потім шкодував, у нього навіть думки не виникало скасувати їх.

Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своєї яхти, Начальник поглянув на морські хвилі й спробував придушити відчуття тривоги, яке нуртувало в його душі.

“Рішення, прийняті нами в минулому, є архітекторами нашого сьогодення”.

Рішення, які Начальник прийняв у своєму минулому, забезпечили йому таке становище, із якого він міг успішно обійти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку і при цьому вийти переможцем. Однак сьогодні, вдивляючись із вікна в далекі вогники на узбережжі Італії, він відчув невластиву собі нервозність.

Рік тому на цій яхті він ухвалив рішення, яке загрожувало поховати все, чого він досяг у житті.

“Я погодився надавати послуги не тій людині”.

Тоді Начальник ніяк не міг цього знати, однак цей прорахунок призвів до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своїх найкращих агентів із наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблеві, який небезпечно накренився.

Начальник чекав новин від цілком конкретного агент оперативника.

“Ваєнта”, – подумав він, уявивши собі кремезну “спеціалістку” зі шпичастою зачіскою. Ваєнта бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулої ночі припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслідками. Останні шість годин вилилися в напружену боротьбу, у відчайдушну спробу відновити контроль над ситуацією.

“Ваєнта стверджувала, що її помилка стала результатом звичайного невезіння – голубка невчасно затуркотіла”.

Однак Начальник не вірив у везіння й невезіння. Усе, що він робив, організовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковість та непевність. Уміння тримати все під контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливість, передчувати всіляку потенційну реакцію й формувати дійсність таким чином, щоб на виході здобути потрібний результат. Він мав бездоганну репутацію вправного майстра успішних таємних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клієнтуру – мільярдерів, шейхів і навіть уряди в повному складі.

На сході слабке вранішнє світло вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.

Розділ 4

На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.

Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись

до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.

“Зараз я помру, – збагнув Ленґдон. – Прямо отут і прямо тепер”.

У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.

Ленґдон відсахнувся, не сумніваючись, що в нього влучила куля, але то не був звук пострілу з пістолета нападниці. То взагалі був не постріл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лікарка Брукс кинулася на них усім тілом і замкнула.

Із виряченими від страху очима жінка різко крутнулася на п’ятах, сіла навпочіпки біля свого колеги й перевірила його пульс. Лікар Марконі закашлявся й викашляв із рота кров, яка тоненькими цівочками потекла по щоці крізь його густу бороду. А потім він сіпнувся й обм’як.

– Enrico, по! Tiprego! (Енріко, ні! Благаю тебе!) – закричала вона.

А ззовні об метал дверей дзвінко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.

Тіло Ленґдона так-сяк рухалося, бо паніка й інстинкт самозбереження остаточно здолали дію заспокійливого препарату. Коли він незграбно вибирався з ліжка, його праве передпліччя різонув пекучий біль. На мить йому здалося, що то куля пробила двері і влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то від його руки відірвалася крапельниця. Зірваного отвору в передпліччі стирчав пластмасовий катетер, і з нього вже витікала тепла кров.

Нарешті Ленґдон отямився.

Лікарка Брукс і досі сиділа навпочіпки біля тіла Марконі, намагаючись намацати його пульс; її очі наливалися слізьми. А потім у ній наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко підвелася й обернулася до Ленґдона. Вираз обличчя пані Брукс змінився. Її риси набули рішучості й твердості досвідченого лікарян-невідкладника, який мав здолати критичну ситуацію.

– Ідіть за мною, – наказала вона Ленґдону.

І з цими словами лікарка Брукс ухопила Ленґдона за руку й потягнула через кімнату. У коридорі лунали хаотичні звуки й стрілянина. Він рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожі, але тіло, накачане великою дозою заспокійливого препарату, слухалося погано й повільно. “Мерщій!” Стопами він відчував прохолоду кахлів підлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тіло шість футів заввишки. Іще Ленґдон відчував, як із його передпліччя стікає кров, утворюючи в напівзігнутій долоні маленьку калюжку.

Кулі вгризалися в масивну ручку дверей, коли лікарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленґдона до невеликої туалетної кімнати. Вона вже зайшла туди слідком за ним, але раптом зупинилася, рвучко обернулася і, кинувшись до стола, вхопила закривавлений твідовий піджак професора.

“Та на біса він мені здався!” – подумав Ленґдон.

Лікарка повернулася, стискаючи в руках піджак, і швидко замкнула двері туалету. Саме тієї миті зовнішні двері палати з тріскотом розчахнулися.

Молода лікарка швидко оцінила ситуацію й так само швидко прийняла рішення. Широким кроком вона перетнула невеликий туалет, підійшла до дверей навпроти і, рвучко розчинивши їх, вивела Ленґдона до прилеглої кімнати для одужуючих. Позаду них знову почулися постріли. Лікарка Брукс вистромила голову в коридор і, швидко схопивши Ленґдона за руку, потягнула його до сходів. Від різкого руху в професора запаморочилося в голові, і він відчув, що може зомліти будь-якої миті.

Наступні секунд п’ятнадцять були суцільною розмитою плямою: вони спускалися сходами… він спіткнувся… упав. Гупання крові в голові Ленґдона було майже нестерпним.

Його зір затуманився, м’язи стали повільними й неслухняними, кожен рух був наче вповільнений.

А потім повітря враз стало прохолодним.

“Я надворі”.

Коли лікарка Брукс квапливо вела його темною алеєю геть від будівлі шпиталю, Ленґдон наступив на щось гостре й упав, боляче вдарившись об тротуар. Вона насилу поставила його на ноги, вигукуючи прокльони з того приводу, що Ленґдону ввели заспокійливе.

Дійшовши до кінця алеї, Ленґдон знову спіткнувся і впав. Цього разу вона залишила його на землі, а сама вибігла на вулицю й заволала, кличучи когось здалеку на допомогу. Ленґдон розгледів слабенький зелений вогник таксі, що стояло перед шпитальним фасадом. Та авто не зрушило з місця,

бо водій, вочевидь, спав. Лікарка Брукс щосили верещала, несамовито вимахуючи руками. Нарешті фари таксомотора ввімкнулися й лінькувато рушили їм назустріч.

А позаду Ленґдона, який лежав у кінці алеї, із гуркотом розчахнулися двері й почулися кроки, що швидко наближалися. Він обернувся й побачив темну постать, яка кинулася до нього, мов пантера. Ленґдон спробував зіп’ястися на ноги, але лікарка вже схопила його й заштовхувала на заднє сидіння “фіата”, що стояв з увімкненим двигуном. Так-сяк запхавши професора до автівки – половина його тіла опинилася на сидінні, а половина на долівці, – лікарка Брукс накрила його зверху власним тілом і рвучко хряснула дверцятами.

Заспаний водій обернувся й отетеріло витріщився на химерну парочку, яка щойно увіпхалася до його таксі: молода жінка з волоссям, забраним у хвіст, та якийсь чоловік із закривавленою рукою в подертій шпитальній сорочці. Він уже зібрався наказати їм вимітатися з його автівки к бісовій матері, як раптом бокове дзеркало вибухнуло, розсипавшись на друзки. З алеї вигулькнула якась жінка в чорній шкірянці й чорних штанях, тримаючи у випростаній руці

пістолет. Зброя засичала – і лікарка Брукс схопила Ленґдона за голову й різко пригнула її додолу. Цього разу вибухнуло заднє вікно, засипавши їх скляними друзками.

Водій не потребував подальших пояснень. Він щосили натиснув на газ, і таксі кулею рвонуло вперед.

Ленґдон хитко балансував на межі між притомністю й непритомністю. “Хтось намагається мене вбити?”

Коли вони повернули за ріг, лікарка Брукс випрямилася на сидінні й схопила Ленґдона за скривавлену руку. З отвору в його плоті неоковирно стирчав катетер.

– Погляньте у вікно, – сказала вона тоном наказу.

Ленґдон зробив те, що було наказано. За вікном повз них проносилися примарні надгробки. Дивно, але чомусь те, що вони мчали повз цвинтар, тепер видавалося цілком доречним. Ленґдон відчув, як пальці лікарки легенько мацають його передпліччя, шукаючи катетер. А потім вона різко, без попередження висмикнула його.

Пекучий удар болю вразив Ленґдона прямо в голову. Він відчув, як його очі закотилися під лоба – і все навкруг поглинула темрява.

Розділ 5

Верескливий дзвінок телефону відірвав погляд Начальника від оповитих туманом вод Адріатики, і він швидко ввійшов до свого офісу в пасажирському салоні яхти.

“Уже й час”, – подумав він, нетерпляче очікуючи на новини.

Екран комп’ютера на його робочому столі замерехтів і ожив, повідомляючи, що сигнал дзвінка надійшов із персонального кодофону “Сектра тайгер XS”; цей сигнал було скеровано через чотири невідстежувані маршрутизатори, а вже потім спрямовано до його судна.

Чоловік вдягнув навушники.

– Начальник слухає, – сказав він, ретельно й повільно промовляючи слова. – Розповідай.

– Це Ваєнта, – почувся голос.

Начальник відчув у її голосі незвичну нервозність. Агенти– оперативники рідко розмовляли з Начальником напряму, а ще рідше їм удавалося уникнути звільнення після такого провалу, який стався минулої ночі. Проте йому були потрібні агенти-оперативники, щоб долати кризові ситуації “на місці”, і Ваєнта була найкращою для такої роботи.

– Маю повідомити нові оперативні дані, – сказала жінка.

Начальник мовчав, даючи зрозуміти, що вона мусить продовжувати.

Коли Ваєнта заговорила, її тон був позбавлений емоцій; вона явно – і невдало – намагалась утриматися в рамках холодного професіоналізму.

– Ленґдону вдалося втекти, – повідомила вона. – Той предмет при ньому.

Начальник сів за робочий стіл і дуже довго сидів мовчки.

– Зрозуміло, – нарешті сказав він. – Не сумніваюся, що він якнайскоріше зв’яжеться з представниками влади.

* * *

Двома палубами нижче, у захищеному й безпечному керівному центрі судна, старший координатор Лоренс Нолтон, сидячи в приватній кабінці, помітив, що закодований дзвінок до начальника скінчився. Він сподівався, що той отримав добру новину. Останні два дні знервованість шефа було видно неозброєним оком і кожен оперативник на борту судна відчував, що триває якась операція, на яку зроблено високі ставки.

“Ставки надзвичайно високі, і цього разу Ваєнта постарається зробити все як слід”.

Нолтон мав великий досвід керування ретельно розробленими планами, але цей конкретний сценарій розпався на

шматки й перетворився на хаос, тому Начальник узявся особисто керувати його втіленням.

“Ми потрапили в ситуацію, у якій нам ніколи не доводилося бувати”.

Хоча наразі у всьому світі виконувалися півдесятка інших завдань, усіма ними займалися різні оперативники Консорціуму, щоб дати змогу Начальнику і його персоналу на борту яхти “Мендаціум” зосередитися на реалізації саме цього плану.

їхній клієнт стрибонув із даху і вбився кілька днів тому у Флоренції, але Консорціум і досі мав багато важливих завдань у списку вже оплачених цим чоловіком замовлень, виконання яких він довірив цій організації незалежно від того, як могли скластися обставини. Тому Консорціум, як і завжди, мав намір виконувати ці замовлення без зайвих питань.

“Я маю виконувати накази”, – подумав Нолтон. Він справді збирався виконувати їх сумлінно й беззаперечно. Координатор вийшов зі своєї звуконепроникної кабінки й оминув із півдесятка інших скляних кімнаток – прозорих і непрозорих, – де чергові офіцери займалися іншими аспектами цього самого завдання.

Нолтон пройшов крізь розріджене й охолоджене повітря головного пункту управління, кивнув технарям й опинився в невеликій високій комірчині з дюжиною сейфів. Відімкнувши один із них, він видобув його вміст – це була яскраво-червона флешка. Згідно з прикріпленою до неї карткою, флешка містила великий відеофайл, котрий їхній клієнт наказав передати основним засобам масової інформації в конкретний час завтра вранці.

Завтрашнє анонімне оприлюднення – справа нескладна, але, згідно з протоколом щодо цифрових носіїв інформації, у робочому графіку цей файл був позначений як такий, що підлягав перегляду сьогодні, за добу до пересилання, аби забезпечити Консорціуму достатньо часу для здійснення, у разі потреби, необхідного декодування, перекомпонування й інших

підготовчих процедур, виконання яких може знадобитися перед оприлюдненням, призначеним на конкретний час.

“Потрібно врахувати все, усунувши найменшу можливість будь-якої випадковості”.

Нортон повернувся до своєї прозорої кабінки і, зачинивши важкі скляні двері, відгородився від зовнішнього світу.

Потім клацнув вимикачем на стіні – і кабінка вмить стала непрозорою. Заради конфіденційності всі офіси на борту яхти були обладнані склом із “пристроєм на завислих частинках”. Прозорість такого ПЗЧ-скла можна було легко змінювати, подаючи на нього електричний струм або вимикаючи його. Цей струм або структурував, або хаотизував мільйони паличкоподібних частинок, підвішених у скляній панелі.

Розкладання всього по полицях та чітке структурування було наріжним каменем успіху Консорціуму.

“Кожен має знати лише власне завдання. І нікому нічого не розповідати”.

І тепер, усамітнившись у своїй кімнатці, Нолтон вставив флешку в комп’ютер і клацнув по файлу, щоб проаналізувати його.

Екран його комп’ютера враз почорнів… і в динаміках почувся плюскіт води. Потім на екрані з’явилося зображення – розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволі почала вимальовуватися сцена – інтер’єр якоїсь печери чи гігантського підземелля… Долівкою тої порожнини була вода, як у підземному озері. Якимось дивовижним чином та вода була немов підсвічена знизу.

Нолтон досі не бачив нічого схожого. Уся печера світилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на її блідих стінах колихалися схожі на вусики віддзеркалення маленьких хвильок на воді.

“Де це? Що це за місцина?”

Плюскіт води тривав, і камера спочатку нахилилася вниз і опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала її

освітлену поверхню. Плюскіт стих, йому на зміну прийшла лячна підводна тиша. Занурившись, камера опускалася далі й, здолавши кілька футів водної товщі, зупинилася, сфокусувавшись на дні печери, вкритій намулом.

До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На ній був напис.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

На табличці викарбувані ім’я й дата.

Те ім’я було іменем їхнього клієнта.

Але датою був… завтрашній день.

Розділ 6

Раптом Ленґдон відчув, як чиїсь дужі руки піднімають його… вириваючи із забуття й допомагаючи вийти з таксі. Босими ногами він відчув холод тротуару.

Спираючись на плече тендітної лікарки Брукс, Ленґдон почвалав безлюдним проходом між двома багатоквартирними будинками. Шумів ранковий вітерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, і Ленґдон відчув прохолоду в тому місці, де її не слід було відчувати.

Від заспокійливого, яке йому ввели в шпиталі, затьмарився не лише зір, а й розум. Йому здавалося, наче він потрапив під воду й тепер продирається крізь якесь липке й тьмяно освітлене середовище. Сієнна Брукс тягнула його вперед, підтримуючи із силою, дивовижною для її тендітного тіла.

– До сходів, – сказала вона, і Ленґдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будівлі.

Ухопившись за перила, він запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тілопочувалося незграбним та важким. Лікарка Брукс допомагала Ленґдону, підпихаючи його ззаду. Коли вони дісталися до сходового майданчика, вона набрала на старому іржавому табло якісь цифри – двері задзижчали й відчинилися.

Повітря всередині виявилося ненабагато теплішим, але кахлі на долівці здалися йому м’яким килимом після холодного й шорсткого тротуару надворі. Підвівши Ленґдона до крихітного ліфта, лікарка Брукс відчинила його складані двері, різко смикнувши їх убік, і заштовхала професора до кабінки, не більшої за телефонну будку. У ліфті стояв запах цигарок “Емес” – гірко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італії, як і аромат кави еепресо. Від цього запаху в Ленґдона трохи прояснилося в голові. Лікарка Брукс натиснула на кнопку, і десь високо над ними клацнули й закрутилися зморені шестерні.

Тепер – угору…

Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

“Не дивися”.

Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона мо– иила Ленґдону благально:

– Шукай – і знайдеш!

У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її… врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

– Хто ти? – гукнув він у тиші. – Що тобі треба?

Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий

вітер.

– У нас залишається все менше часу, – прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

– Що сталося?

– Мої галюцинації тривають! – вигукнув Ленґдон. – Та сама картина.

– Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

– Із вами все буде гаразд, – запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. – Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

– Не надто приємна картина, – насилу вимовив Ленґдон.

– Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії – усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому випадку скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат – і батареї опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка “Кока-коли” та пляшечка кофеїнових пігулок “Ноудоз”.

Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

– Це кофеїн, – сказала вона. – Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

– & ви їх розжуйте, – порадила лікарка. – Так вони потраплять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс

відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води “Сан-Пелеґріно”. Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

Тим часом “хвостата” лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

– Житимете, – заявила лікарка Брукс.

Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.

– Лікарко Брукс, – озвався він. – Нам треба когось викликати. Із консульства… з поліції. Хоч кого-небудь.

Вона кивнула, погоджуючись.

– Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене “лікарко Брукс”, мене звуть Сієнна.

Ленґдон кивнув.

– Дякую. Мене звуть Роберт. – Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. – Ти сказала, що ти британка?

– Так, за народженням.

– Але я не чую англійського акценту.

– От і добре, – відповіла вона. – Я дуже старалася його позбутися.

Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді Як бачив його у вікні шпитальної палати.

Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.

Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.

Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.

– Може, відвернешся, щоб не бачити?

-Усе нормально. Мені неважко витримати такий…

Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

– Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, – сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. – До того ж, якщо ти збираєшся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.

Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку. Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.

– От і добре, – сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.

Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Міккі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.

Мій… наручний… годинник, – сказав професор, затинаючись. – Він зник! – Без нього Ленґдон раптом відчув себе неповним, незавершеним. – Коли я з’явився в шпиталі, на мені був годинник?

Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.

– Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. – Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. – А поки мене не буде, раджу то

бі добряче подумати – чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

– Стривай, а ти куди?

– Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.

І з цими словами Сієнна пішла.

Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. “Комусь треба, щоб я помер”. У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: “Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь”.

Він понишпорив у пам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.

Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій – примірник “Мертвих душ”, і вкотре збагне, що джин “Бомбейський сапфір” у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.

Розділ 7

Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.

“Думай, Роберте. Спробуй пригадати”.

Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі імпровізованим кабінетом – із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.

Ленґдон рушив до денного світла.

Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотіо, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.

Це називали “світлом художників”.

А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять с торіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.

“Чому я опинився у Флоренції?”

Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого її дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися “Народженням Венери” Боттічеллі, “Благовіщенням” Леонардо, ,і також красою й гордістю міста – статуєю Давида.

Ленґдон був заворожений “Давидом” Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись и Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу “Рабів”, грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по со– оі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри “Давида” і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, ллє Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мі– келанджело вдався до класичної традиції кон трапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його )ііиа нога майже не має ніякого навантаження, годі як на– і правді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.

Саме “Давид” уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він ди– нитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але і диним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він 11 рокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневинного лікаря. “Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся… – Почуття провини було таким, що професора мало не нуди– ю. – Що ж я скоїв?”

Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.

“Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду відповіді на свої запитання”.

Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:

– Сієнно!

Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда – шукає йому одіж.

Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увімкнув його.

Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми “Windows” – “Блакитна хмарина”. Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку “Пошук в Італії” і вдрукував у віконце “Роберт Ленґдон”.

“Бачили б мене мої студенти”, – подумав він, починаючи пошук. Ленґдон регулярно відчитував своїх студентів за те, що вони вишукували в “Іуґлі” самих себе; то був новий химерний спосіб проводити час, який, мов пошесть, уразив нині американську молодь.

На екрані з’явилася сторінка з результатами пошуку: сотні посилань, що стосувалися Ленґдона, його книг і лекцій. “Але це не те, що я шукаю”.

Він клікнув – і з’явилася нова сторінка – результати пошуку за фразою “Роберт Ленґдон”.

Автографи на книгах: Роберт Лен/дон має з’явитися в…

Звернення Роберта Лен/дона до випускників…

Роберт Лен/дон публікує підручник для символогів-початківців…

Список займав кілька сторінок, однак Ленґдон не побачив нічого, що стосувалося б недавніх подій, а тим більше того, що могло кинути світло на ту халепу, у яку він ускочив. “Що ж сталося минулої ночі?” Ленґдон продовжив пошуки, вийшовши на веб-сторінку “The Florentine” – англомовної газети, що видавалася у Флоренції. Він пробігся очима по заголовках, проглянув розділ гарячих новин та поліцейський блог і дізнався про пожежу в помешканні, урядовий скандал через розкрадання державних коштів і про низку дрібних порушень закону.

“Ну хоча б що-небудь!”

Професор затримався на сенсаційному заголовку в розділі гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь міський чиновник помер минулої ночі від серцевого нападу на майдані біля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нічого кримінального в цьому нещасливому випадку поліція не побачила.

Насамкінець, не знаючи, що робити далі, Ленґдон увів пароль до своєї гарвардської електронної пошти й перевірив нові повідомлення, сподіваючись знайти в них відповіді на свої запитання. Але знайшов лишень кілька звичайних повідомлень від колег, студентів та друзів. Більшість із них стосувалася зустрічей, призначених на наступний тиждень.

“Таке враження, що про моє зникнення ніхто не знає”.

Відчуваючи ще більшу невпевненість, Ленґдон вимкнув комп’ютер і склав його. Він хотів був піти з кімнати, як щось впало йому в око. Край стола Сієнни. На стосі старих медичних журналів і газет стояла полароїдна фотографія. То був знімок Сієнни Брукс та її бородатого колеги; вони стояли разом у коридорі шпиталю й усміхалися.

“Лікар Марконі”, – винувато подумав Ленґдон, беручи зі стола фото й роздивляючись його.

Коли він ставив фото назад на стос книг та журналів, із подивом помітив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру “Глобус”. Якщо вірити обкладинці, програмка стосувалася постановки шекспірівської п’єси “Сон літньої ночі”, здійсненої майже двадцять п’ять років тому.

На тій програмці було написано від руки фломастером: “Люба, ніколи не забувай, що ти – чудо”.

Ленґдон узяв програмку – і з неї на стіл випав стос газетних вирізок. Він спробував швидко покласти їх на місце, та коли розгорнув буклет на пожовклій сторінці, де зберігалися ті вирізки, то аж закляк від здивування.

Ленґдон стояв і витріщався на фотопробу дитини-акто– ра на роль пустотливого ельфа Пака у п’єсі Шекспіра. На знімку була маленька дівчинка віком років п’ять, не більше, її русяве волоссячко було зібране ззаду в уже знайомий Ленґдону “кінський хвіст”.

Під фото стояв підпис: “Народження нової зірки”.

Автор стислого біографічного нарису аж захлинався від захвату, розповідаючи про театрального вундеркінда – Сі– єнну Брукс, дівчинку з фантастичним IQ, яка за одну ніч завчила ролі всіх персонажів і під час перших репетицій часто підказувала текст своїм колегам-претендентам на ту чи іншу роль. Серед хобі цієї п’ятирічної дівчинки були скрипка, шахи, біологія та хімія. Дитя заможного подружжя з лондонського передмістя Блекгіт, вона вже встигла прославитися в наукових колах: у чотири роки крихітка перемогла шахового гросмейстера, граючи чорними, та ще й читала трьома мовами.

“Отакої! – подумав Ленґдон. – Оце так Сієнна! Що ж, це принаймні дещо пояснює”.

Професор пригадав, що одним із найвідоміших випускників Гарварду був вундеркінд на ім’я Саул Кріпке, який у віці шести років самотужки вивчив іврит, а до дванадцяти років устиг прочитати всі твори Декарта. Ленґдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на ім’я Моше Кай Кавалін, котрий в одинадцятирічному віці здобув університетський диплом із середнім балом 4,0 і виборов титул чемпіона Сполучених Штатів у бойових мистецтвах, а в чотирнадцять років видав книгу під назвою “Це нам до снаги”.

Ленґдон узяв іншу газетну вирізку – то була стаття з фотографією Сієнни у віці семи років: “Геніальна дитина демонструє IQ у 208 балів”.

Ленґдон навіть не знав, що коефіцієнт розумового розвитку буває настільки високим. У статті йшлося про те, що Сієнна Брукс віртуозно грала на скрипці, мала здатність вивчити іноземну мову впродовж місяця й самотужки займалася анатомією та психологією.

Він глянув на вирізку з медичного журналу: “Майбутнє думки – не всі уми народжуються рівними”.

У цій статті було фото Сієнни, десятирічної білявки. Вона стояла біля якогось великого медичного приладу. Стаття містила інтерв’ю з лікарем, котрий пояснив: томографія мозочка Сієнни продемонструвала, що він має фізичні відмінності від мозочків інших людей; у випадку Сієнни ця відмінність полягає в тім, що її мозочок – це дещо більший і більш обтічний за формою орган, здатний обробляти візуально-просторову інформацію в такий спосіб, який більшості людей навіть уявити важко. Лікар пояснив цю фізіологічну перевагу Сієнни незвичайно швидким клітинним зростанням у її мозку, дуже схожим на зростання ракових клітин, однак відмінність полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоносні ракові клітини.

Потім Ленґдон знайшов вирізку з провінційної газети.

Стаття називалася “Прокляття обдарованості”.

Цього разу фото не було, але в статті йшлося про молодого генія Сієнну Брукс, яка намагалася ходити до звичайної школи, але зазнавала принижень і глузування з боку інших учнів, бо не вписувалася в їхній колектив. У статті писалося також про самотність, від якої страждають обдаровані молоді люди, чиї соціальні навички відстають від їхнього розумового розвитку, і про той бойкот, якого вони часто зазнають.

Якщо вірити цій статті, Сієнна втекла з дому у восьмирічному віці й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непоміченою впродовж десяти днів. Її знайшли в фешенебельному лондонському готелі, де вона, удавши із себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчів і напоїв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шістсот сторінок знаменитого підручника з анатомії Генрі Грея. Коли представники влади поцікавилися, чому вона читала медичні тексти, дівчинка відповіла, що їй хотілося дізнатися, що не так із її мозком.

Ленґдону стало всім серцем шкода ту маленьку дівчинку. Якою ж самотньою має почуватися дитина, котра так сильно відрізняється від інших дітей! Він знову склав докупи всі вирізки, затримавши ще раз погляд на фотографії п’ятирічної Сієнни в ролі Пака. Ленґдон мав визнати, що з огляду на сюрреалістичні обставини його сьогоднішнього знайомства із Сієнною вона навдивовижу добре підходила на роль пустотливого ельфа, здатного насилати сни. І Ленґдону захотілося, щоб він, як і персонажі шекспірів– ської п’єси, зміг прокинутися і вдати, наче все те, що сталося нещодавно, йому просто наснилося.

Ленґдон обережно вклав вирізки до тої самої сторінки й згорнув програмку, несподівано відчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинці: “Люба, ніколи не забувай, що ти – чудо”.

Його погляд зупинився на відомому символі, що прикрашав обкладинку театральної програмки. То була давньогрецька піктограма, яку зображували на більшості театральних програмок у всьому світі, – символ віком дві з половиною тисячі років, що став синонімом драматичного театру.

Le maschere. Маска.

Ленґдон поглянув на традиційні обличчя трагедії й комедії, що дивилися на нього з обкладинки, і раптом відчув у вухах якесь дивне гудіння: наче в його голові натягували дріт і той дріт натужно вібрував. Гострий, мов удар кинджала, біль пронизав його мозок. Образи масок попливли перед його очима. Ленґдон охнув, хапаючи ротом повітря і, обхопивши голову руками, опустився на стілець, що стояв біля стола.

У темряві, що огортала Ленґдона, на нього люто накинулися ті самі видіння – яскраві й контрастні.

Знову срібноволоса жінка з амулетом гукала його з протилежного боку кривавої ріки. Її розпачливі зойки пронизували просякнуте смородом повітря, вони ледь чулися крізь вигуки замордованих та вмирущих, які звивалися в агонії. Людських тіл було стільки, скільки око сягало. Знову Ленґдон побачив ноги з написом R. Людина, закопана по пояс головою донизу, відчайдушно вимахувала ними в повітрі, немов крутила педалі.

– Шукай – і знайдеш! – гукнула жінка Ленґдону. – Час спливає!

Знову Ленґдон відчув нагальну потребу допомогти їй… допомогти кожному. Охоплений відчаєм, він крикнув їй через кривавий потік:

– Хто ти?!

І знову жінка підняла руку й відсунула вуаль, за якою Ленґдону відкрилося те саме надзвичайне обличчя, яке він бачив раніше.

– Я – життя, – відповіла вона.

Раптом у небі над нею вирисувалося гігантське видіння – страхітлива маска з довгим, схожим на дзьоб носом та двома палаючими зеленими очима, які витріщалися на Ленґдона.

– А я… я – смерть, – прогудів голос.

Розділ 8

Ленґдон різко розплющив очі та глибоко вдихнув. Він і досі сидів за робочим столом Сієнни, обхопивши голову руками. Серце його несамовито калатало.

“Що ж це в біса зі мною коїться, га?”

Видіння срібноволосої жінки й дзьобатої маски не йшли йому з пам’яті. Я – життя. А я – смерть. Він спробував викинути ті видіння з голови, але вони немов витаврувалися в його мозку. А зі стола на нього витріщалися дві маски з театральної програмки.

“Ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструк– турованими, – сказала йому Сієнна. – Минуле, сьогодення й фантазії – усе змішається докупи”.

У Ленґдона запаморочилося в голові.

Десь у квартирі задзвонив телефон. То був пронизливий старомодний дзвінок, що долинав із кухні.

– Сієнно? – гукнув Ленґдон, встаючи з-за стола.

Але йому ніхто не відповів. Сієнна й досі не повернулася. Через два дзвінки ввімкнувся автовідповідач.

– Сіао, sono іо, – почувся у відповідь радісний голос Сієнни. – Lasciatemi un messaggio е vi richiamero. (Привіт. Це я. Залиште ваше повідомлення, і я вам передзвоню.)

Почувся писк, і якась охоплена панікою жінка з сильним східноєвропейським акцентом надиктувала повідомлення. Її голос відлунив у коридорі.

– Сієнно, це Данікова. Ти де? Це жахливо! Твій друг, лікар Марконі, він помирати! У шпиталі всі збожеволіти! Тут поліція! Люди кажуть поліції, що ти втекла, рятуючи пацієнта! Чому? Ти ж його зовсім не знаєш! Тепер поліція хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та інформація фальшива – хибна адреса, без телефонних номерів, липова робоча віза, тому вони не знайти тебе сьогодні, але невдовзі все одно вони тебе знайти!

Я намагаюся попередити тебе. Мені дуже жаль, що так сталося, Сієнно.

Дзвінок скінчився.

Ленґдон відчув, як на нього накотилася нова хвиля жалості й каяття. Із того, що він почув у цьому повідомленні, стало зрозуміло, що лікар Марконі дозволив Сієнні працювати в шпиталі. А тепер поява Ленґдона в лікарні коштувала Марконі життя, а інстинктивне бажання Сієнни врятувати незнайомця може їй дорого обійтися в майбутньому.

У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули двері.

“Вона повернулася”.

Через кільканадцять секунд заверещав автовідповідач.

“Сієнно, це Данікова! Ти де?”

Ленґдон аж скривився, знаючи, що саме почує Сієнна. Поки прокручувалося повідомлення, він прибрав програмку й поклав на столі все так, як було раніше. І нечутно прослизнув назад до ванної кімнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сієнни.

Через десять секунд у двері ванної тихо постукали.

– Я почеплю одіж на ручку дверей, – сказала Сієнна хрипким від хвилювання голосом.

– Дуже вдячний, – відповів Ленґдон.

– Коли впораєшся, прийди, будь ласка, у кухню, – додала вона. – Мені хотілося б показати тобі дещо важливе, перш ніж ми до кого-небудь звернемося.

* * *

Сієнна пройшла через залу до своєї скромної спальні, дістала з комода сині джинси і светр і попрямувала до туалетної кімнати.

Зустрівшись очима з власним віддзеркаленням, вона підняла руку, міцно вхопилася за товстий “кінський хвіст”, сильно смикнула його – і зняла перуку з голого скальпа.

Із дзеркала на неї втупилася поглядом лиса тридцяти– дворічна жінка.

Сієнні не бракувало проблем у житті, і хоча вона вже навчилася покладатися на інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.

Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.

І вона дозволила.

Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.

Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.

Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.

Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.

Розділ 9

У трюмі фешенебельного судна “Мендаціум” координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.

“Невже я маю передати оце засобам масової інформації завтра вранці?”

За десять років роботи в Консорціумі Нолтону доводилося виконувати всілякі дивовижні завдання, які, наскільки йому було відомо, лежали в площині між шахрайством і незаконністю. Робота в сірій царині моралі була звичною для Консорціуму – організації, єдиний моральний принцип якої полягав у тому, щоб іти на все заради виконання обіцянки, даної клієнту.

“Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б гам не було”.

Однак перспектива оприлюднення цього відео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч які б химерні завдання доводилося виконувати, він завжди розумів раціональний бік справи… розумів мотиви… розумів потребу в бажаному результаті.

Однак це відео просто збивало з пантелику.

Відчувалося, що воно якесь не таке.

Дуже не таке.

Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив відеофайл, сподіваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Він підсилив звук і приготувався до дев’яти– хвилинного перегляду.

Як і першого разу, відео почалося з тихого плюскоту води в химерній, заповненій водою порожнині, де все купалося в неприродному червоному світлі. Знову камера пірнула під освітлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на підводній титановій дошці:

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Бентежило те, що та відполірована дошка була підписана іменем їхнього клієнта. Те, що дата була завтрашня, стривожило Нолтона ще більше. А те, що він побачив далі, змусило його рознервуватися не на жарт.

Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.

Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів, під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.

“О Господи”, – подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.

Поступово картина почорніла й зникла.

З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара… примара чоловіка, що стояв у печері.

Але голова того чоловіка була спотворена… жахливо спотворена.

Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-веле– мовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.

Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.

Я – Привид.

Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

Це пекло.

Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене… невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

Ви скажете: “Простіть їм, бо не відають вони, що коять”.

Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити… настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаю– чись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку істини.

Але я не пророк.

Я – ваше спасіння.

Я – Привид.

Розділ 10

Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.

Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм “Бріоні”, запозичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини – і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

“Якщо мені вдасться повернутися додому”.

Сієнна зазнала трансформації – перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в “кінський хвіст”, але

без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

– Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

– Дякую, – відповіла вона. – Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.

Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

– Мені треба, щоб ти поміркував, – сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. – Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

– На таксі, – відповів він, сідаючи за стіл. – У нас хтось стріляв.

– Стріляли не в нас, а в тебе. Це однозначно.

– Так. Вибач.

– А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

“Дивне запитання”.

– Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

– Добре, а тепер заплющ очі.

Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.

– У що я вдягнена?

Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.

– Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.

Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.

– Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?

– На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

– “Я – смерть”? – стурбовано спитала Сієнна.

– Так, саме це вона й казала.

– Зрозуміло… Звучить навіть крутіше, ніж “Я – Вішну, руйнівник світів”.

Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

– А ця дзьобата маска із зеленими очима… – сказала Сі– енна, – ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

– Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, – сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: – Вона зветься маскою чуми.

Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

– Маска чуми?

Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті – смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що “чорне” в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді слово “чорна” відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

– Ту дзьобату маску, – сказав Ленґдон, – носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі – як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

– А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? – спитала Сієнна вже тремтячим голосом. – Маску середньовічного чумного лікаря?

Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

– І та жінка знову й знову казала тобі: “Шукай – і знайдеш”?

– Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

– Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

– Про що ти кажеш?

– Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

Ленґдон похитав головою.

– Ти приніс із собою один предмет… вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. – І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. – Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. “Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою”. Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

– Там нічого немає.

– А якщо пошукати в потайній кишені?

– Що? Мій піджак не має потайної кишені.

– Не має? – здивовано спитала Сієнна. – Отже… це чужий піджак?

Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.

– Ні, це мій піджак.

– А ти певен?

“На всі сто, чорт забирай, – подумав він. – Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі””. Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

Облиште це шотландцям – нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

– Поглянь-но ось на це, – сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л., вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

– Я вірю тобі, – сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. – А тепер ти дивися сюди.

Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

– Що за чортівня?

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

– Її там раніше не було! – наполягав Ленґдон.

– Тоді, наскільки я розумію, ти й цього не бачив? – Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

Той отетеріло витріщився на нього.

– Ти знаєш, що це? – поцікавилася Сієнна.

– Ні… – відповів Ленґдон тремтливим голосом. – Ніколи не бачив нічого подібного.

– Що ж, на жаль, я знаю, що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

Розділ 11

Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти “Мендаціум”, координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.

Я – Привид?

Ходили чутки, що саме цей клієнт упродовж кількох останніх місяців страждав від психічного розладу, і, здавалося, це відео абсолютно невідпорно ці чутки підтверджувало.

Нолтон знав, що має два варіанти на вибір: або підготувати відео для завтрашнього оприлюднення, як і домовлено з клієнтом, або віднести його Начальнику нагору, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

“Утім, я й так знаю, що він мені скаже, – подумав Нолтон. Бо ніколи не був свідком того, як Начальник вдавався до дій, котрі суперечили обіцянці, даній клієнту. – Він накаже мені оприлюднити це відео… скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, і розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зі своїми сумнівами”.

Нолтон знову зосередив увагу на відео, перемотав його до особливо бентежного місця – і перед ним знову з’явилася химерно освітлена печера, у якій плюскотала вода.

І в вологій стіні бовванів привид гуманоїда – високого чоловіка з довгим, як у птаха, дзьобом.

І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.

Тепер настала нова Темна доба.

Сторіччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: її населення – то була жалюгідна безладна юрма, що страждала від голоду й холоду, потонувши у власних гріхах і безпорадності. Воно нагадувало надміру зарослий ліс, задушений сухостоєм, ліс, що чекав на удар Божої блискавки, на іскру, яка нарешті запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостій і знову поверне сонячне світло здоровим кореням.

Вибракування – це природна процедура, до якої вдається Господь.

Спитайте в себе: “Що прийшло на зміну Чорній Смерті?”

Відповідь відома нам усім.

Ренесанс.

Відродження.

Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

Щоб потрапити до раю, людина має пройти крізь пекло.

Цього навчив нас Господь.

А ота срібноволоса неосвічена жінка має нахабство називати і мене потворою. Невже вона й досі не зрозуміла математики майбутнього? Жахіть, які воно із собою принесе?

Я – Привид.

Я – ваш порятунок.

Тож я стою в цій печері, спрямувавши свій пильний погляд через лагуну, у якій не віддзеркалюються зорі. Тут, під водами затонулого палацу, тліє пекло.

Невдовзі воно вибухне полум’ям.

І коли це станеться, ніщо у світі не зможе його зупинити.

Предмет, який Ленґдон тримав у руці, був навдивовижу важким як для свого невеликого розміру. Тоненький та гладенький полірований металевий циліндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрів завдовжки й був заокруглений з країв, мов мініатюрна торпеда.

– Не поспішай викинути цю штуку чи гепнути нею об підлогу. Краще поглянь на неї з іншого боку. – Сієнна роблено всміхнулася. – Ти ж казав, що ти – професор із символів!

Ленґдон знову зосередився на рурці й покрутив її в руках, аж поки йому на очі не виплив яскраво-червоний символ, зображений на її поверхні.

Його тіло вмить напружилося.

Ленґдон знав, що лише жменька значущих символів має здатність вселяти миттєвий страх у свідомість людини. Але значок, який щойно трапився йому на очі, був, безперечно, першим у цьому обмеженому переліку. Відчувши тваринний страх, Ленґдон зреагував інстинктивно й миттєво: поклав рурку на стіл і опустився на стілець.

Сієнна кивнула.

– Отож-бо, я зреагувала так само.

Позначка на рурці була простою трибічною піктограмою.

Колись Ленґдон прочитав, що цей сумнозвісний символ розробила в 1960-х роках компанія “Доу кемікал”, щоб замінити ним цілий набір безсилих та неефективних попереджувальних знаків, які були тоді у вжитку. Як і всі вдалі символи, ця піктограма вийшла простою, чіткою й легко відтворюваною. Кмітливо поєднавши в собі асоціації з усім – під клешень краба і до кидальних ножів ніндзя, цей сучасний символ біологічної небезпеки перетворився на всесвітньо відоме клеймо, котре передавало слово “небезпека” універсальною мовою.

– Ця маленька рурка є біоконтейнером, – сказала Сієнна. – Вона використовується для перевезення небезпечних речовин. Час від часу вони трапляються в нашій медичній галузі. Усередині – вставка з пінопласту, до якої можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У даному ж випадку, – вона показала на символ біологічної небезпеки, – мені здається, що там міститься смертоносна хімічна речовина, а може… вірус? – Сієнна зробила невелику па– у:іу. – Перші віруси пропасниці Ебола були привезені з Африки в схожій рурці.

Але це було не те, про що хотілося почути Ленґдону.

– Якого біса воно потрапило до мого піджака?! Я – професор історії мистецтва, а не біології!

Моторошні видіння покручених тіл блискавкою промайнули в його свідомості… а над ними витала маска чуми.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Звідки б цей контейнер не взявся, – сказала Сієнна, – він зроблений за останнім словом техніки. Титан покритий шаром свинцю. Практично непроникний, навіть для радіації. Як на мене, то це казенна річ. – Вона показала на чорну пластинку збоку значка біонебезпеки; та була завбільшки з поштову марку. – Це для розпізнання відбитків пальців. Запобіжний засіб на той випадок, якщо цю штуку поцуплять або загублять. Такі рурки може відкрити лише конкретна особа.

Хоча Ленґдон і відчував, що його розум уже працює і нормальною швидкістю, він ще мав таке враження, що трохи недобирає. “Я носив при собі біометрично загерметизований контейнер”.

– Коли я знайшла цю рурку в тебе в піджаку, мені захотілося таємно показати її лікареві Марконі, але я не мала такої змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твій палець до чорної пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вміст цієї рурки, тому…

– Мій палець?! – Ленґдон похитав головою. – Ця штука ніяк не може бути запрограмована на те, щоб її відмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про біохімію. Я ніколи не мав при собі нічого подібного.

– А ти впевнений?

Ленґдон був упевнений на всі сто. Він простягнув руку і приклав палець до чорної пластинки. Але не сталося нічого.

– Ось бачиш, я ж казав…

Титанова рурка гучно клацнула – і Ленґдон відсмикнув руку, наче обпік її. От зараза Він витріщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама і з неї просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, він знову замкнувся.

Втративши дар мови, Ленґдон поглянув на Сієнну.

Молода лікарка знервовано зітхнула.

– Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.

Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.

– Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?

– А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?

– Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.

– А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?

Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.

– Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.

Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.

– Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є… непростим.

Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.

– Усе, що я знаю, Сієнно, – це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.

Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.

– Гаразд, я пропоную зробити ось що.

Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.

Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.

– Informazioni abbonati? – спитала Сієнна бездоганною італійською. – Per favore, puo darmi il numero del Consolato americano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)

Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.

– Grazie mille (Дуже дякую), – сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефон– ним номером та свій мобільний.

– Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?

– Моя пам’ять у нормі, – відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.

“Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано”.

Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.

Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.

– В екстреному випадку, – повідомив запис, – наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.

Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.

Знову почулися гудки.

– Consolato ашегісапо, – озвався втомлений голос. – Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)

– Lei parla inglese? (Ви говорите італійською?) – уточнив Ленґдон.

– Звісно, – відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. – Чим можу допомогти?

– Я – американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.

– Номер вашого паспорта, будь ласка, – сказав черговий і гучно позіхнув.

– Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.

Раптом черговий прокинувся.

– Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.

– Роберт Ленґдон.

У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.

Настала довга пауза.

– Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? – перепитав черговий.

– Саме так. І я потрапив у халепу.

– Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. – Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. – Залишайтеся на лінії.

– Стривайте, а ви не могли б сказати мені…

Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.

Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.

– Колінз слухає, – почувся хрипкий голос.

Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:

– Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я – американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?

Низький голос відповів йому без вагань:

– Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.

Розділ 12

“У консульстві знають, що я тут?”

Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величез– ие полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.

– Пане Ленґдон, нам слід погої >рити негайно. І, ясна річ, не по телефону.

Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.

– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?

Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

– Наразі я в маленькому готелі під назвою “Пенсіоне ла Фіорентина”, – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.

– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?

– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.

– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?

“Та річ”. Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.

– Так, пане. Та річ і досі при мені.

Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.

– Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали.. . якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.

І Колінз поклав слухавку.

Уперше після того як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. “У консульстві знають,

що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання”. Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Його головний біль несподівано вгамувався.

– Якісь шпигунські пристрасті та й годі, – сказала напівжартома Сієнна. – Ти що, таємний агент?

Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.

“Що ж тут відбувається?”

Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.

– Сієнно, – прошепотів він. – Твій приятель… лікар Марконі… Це жахливо.

Вона мовчки кивнула.

– Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться… – Голос Ленґдона затремтів і замовк.

– Усе нормально, – сказала вона. – Мені не вперше перебиратися на нове місце.

Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сьогодні вранці у її житті змінилося все. А життя Ленґдона також скидалося на хаос, однак він відчув, що всім серцем співчуває цій жінці.

“Вона мені життя врятувала, а я їй життя зіпсував”.

Вони сиділи мовчки цілу хвилину, і атмосфера між ними ущільнювалася, наче обоє хотіли поговорити, але не ма– л и що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, і їхня

нетривала й химерна подорож щойно добігла дорожньої розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.

– Сієнно, – нарешті озвався Ленґдон, – коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобі знадобиться моя допомога… Звертайся, будь ласка…

– Дякую, – прошепотіла вона й сумно відвела очі до вікна.

***

Поволі збігали хвилини, і Сієнна Брукс відсторонено дивилася в кухонне вікно, думаючи про те, що їй готує сьогоднішній день. Хай там як, вона не сумнівалася, що її світ матиме наприкінці дня зовсім інакший вигляд.

Сієнна знала, що це, можливо, так адреналін на неї вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що її вабить до цього американського професора. На додачу до своєї фізичної привабливості він, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, іншому житті Роберт Ленґдон міг би навіть виявитися тим чоловіком, із яким їй захотілося б бути разом.

“Та він ніколи б не захотів бути зі мною, – подумала вона. – Бо я зіпсута”.

Поки вона намагалася придушити емоції, щось за вікном впало їй в око. Вона стрімко підвелася і, притиснувшись обличчям до скла, увіп’ялася поглядом униз, у вулицю.

– Роберте, поглянь!

Ленґдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом підлетів до готелю “Пенсіоне ла Фіорентина” і зупинився. Його водій був високий та дужий, у чорному шкіряному костюмі та шоломі. Коли ж він граціозно зіскочив із мотоцикла і зняв із голови блискучий шолом, то Сієнна почула, як Ленґдону перехопило подих.

Шпичасте волосся жінки неможливо було не впізнати.

Вона дістала вже знайомий пістолет, перевірила глушник і засунула його назад до кишені куртки. А потім, рухаючись із грацією смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.

– Роберте, – прошепотіла Сієнна голосом, що тремтів від страху. – Щойно уряд Сполучених Штатів послав декого, щоб тебе вбити.

Розділ 13

Прикипівши поглядом до готелю внизу, Ленґдон відчув, як його охопила паніка. Жінка зі шпичастим волоссям щойно зайшла до готелю, а він ніяк не міг второпати, звідки вона дізналася адресу.

Адреналін хлинув у його судини, вкотре заплутавши хід думок.

– Уряд моєї країни послав до мене вбивцю?

Сієнна була спантеличена не менше за нього.

– Роберте, це означає, що ота попередня спроба вбити тебе в шпиталі також була санкціонована урядом твоєї країни. – Вона підвелася і двічі перевірила замок у дверях своєї квартири. – Якщо консульство Сполучених Штатів має дозвіл на твоє вбивство… – Вона не закінчила думку, але їй і не треба було цього робити. Потенційні наслідки були самі собою очевидні й жахливі.

“Що ж вони, чорт їх забирай, хочуть мені приписати? Невже вони думають, що я щось скоїв? І чому на мене полює уряд моєї країни?!”

І знову Ленґдон почув ті два слова, котрі він здогадно мимрив, коли з’явився в шпиталі.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Тобі тут небезпечно залишатися, – сказала Сієнна. – Нам тут небезпечно залишатися. – Вона вказала рукою на протилежний бік вулиці. – Та жінка бачила, як ми разом

тікали зі шпиталю, і я готова битися об заклад, що твій уряд і наша поліція вже намагаються вистежити мене. Моя квартира в суборенді на чуже ім’я, але рано чи пізно вони мене знайдуть. – Вона поглянула на біорурку, що лежала на столі. – Ти маєш розкрити її, негайно.

. Ленґдон пильно поглянув на титановий пристрій, але, окрім символу біонебезпеки, не побачив нічого.

– Що б там не було всередині, – сказала Сієнна, – воно, можливо, має ідентифікаційний код, назву якоїсь агенції, номер телефону чи ще що-небудь. Тобі потрібна інформація. Мені потрібна інформація! Твій уряд убив мого приятеля!

Біль, що прозвучав у словах Сієнни, різко відвернув Ленґдона від його думок, і він кивнув, підтверджуючи, що жінка має рацію.

– Так, я дуже вибачаюся… – Ленґдон аж скривився, знову почувши ці слова. Він обернувся до контейнера на столі й подумав: “Які ж таємниці там криються?” – Якщо я розкрию рурку, це може призвести до величезної небезпеки.

Сієнна на мить замислилася.

– Що б там не було всередині, воно надзвичайно надійно ізольоване, можливо, у пробірці з ударостійкого плексигласу. Ця біорурка є лише зовнішньою оболонкою, яка забезпечує додаткову міцність під час перевезення.

Ленґдон поглянув у вікно на чорний мотоцикл, припаркований біля готелю. Жінка ще не вийшла, але невдовзі вона дізнається, що Ленґдона там немає. “Що ж вона робитиме далі? – подумав він. – І скільки часу мине до того, як вона загепає у двері цієї квартири?”

І Ленґдон прийняв рішення. Він підняв титанову рурку й неохоче притиснув палець до чорної біометричної пластинки. Через секунду контейнер пискнув і гучно клацнув.

Поки рурка знову не замкнулася, Ленґдон ухопив її за обидва кінці й крутнув у протилежних напрямках. Коли він зробив чверть оберту, контейнер пискнув удруге, і Ленґдон збагнув, що йому вдалося вимкнути замок.

Відчуваючи, як спітніли долоні, він розкручував рурку далі. Дві її половинки плавно оберталися на бездоганно виточеній різьбі. А Ленґдон крутив, крутив із відчуттям, наче в нього в руках якась рідкісна й дорогоцінна матрьошка, тільки він не знає, що там усередині.

Після п’яти обертів дві половинки послабли, і Ленґдон обережно потягнув їх у протилежних напрямках. Коли проміжок між половинками розширився і в ньому показалася пінопластова вставка, Ленґдон поклав її на стіл. Захисна оболонка віддалено нагадувала довгастий пластиковий м’яч.

“А що, коли всередині нічого немає?”

Ленґдон легенько відігнув верхню частину пінопластової оболонки й нарешті оголив предмет, що крився всередині.

Сієнна увіп’ялася в нього поглядом, здивовано схиливши набік голову.

– Це точно не те, на що я очікувала.

Ленґдон сам гадав, що побачить якусь футуристичну на вигляд пляшечку, однак вміст біорурки можна було назвати яким завгодно, але не модерновим. Схоже, вишукано різьблений предмет був зроблений зі слонової кістки і мав приблизно такий самий розмір, як і трубочка з м’ятними льодяниками.

– Гарний… – прошепотіла Сієнна. – Схожий на…

– …на циліндричну печатку, – сказав Ленґдон, нарешті дозволивши собі перевести дух. Винайдені шумерами три тисячі п’ятисотого року до нашої ери, циліндричні печатки були предтечами форм глибокого друку в друкарській справі. Різьблена декоративними зображеннями, така печатка мала поздовжній отвір, до якого вставлявся осьовий штир, щоб різьблений циліндр можна було котити як сучасний фарбувальний валик по вологій глині чи теракоті, аби “надрукувати” безперервну стрічку символів, зображень чи тексту.

Ленґдон здогадався, що ця конкретна печатка була, безперечно, рідкісною та коштовною, однак йому було невтямки, навіщо її замкнули в титановому циліндрі, наче якусь небезпечну біологічну зброю.

Коли Ленґдон обережно покрутив печатку в руках, він побачив, що саме цей екземпляр містив особливо моторошну гравюру: зображення триголового рогатого сатани, який пожирає трьох людей одночасно – по одному в кожній пащі.

“Пречудово”.

В око Ленґдону впали сім літер, вирізьблених під зображенням диявола. Химерні каліграфічні літери були написані в дзеркальному відображенні, як і всі тексти на друкарських валиках, але Ленґдон легко прочитав їх: “SALIGIA”.

Сієнна примружено глянула на слово й прочитала його.

– Саліджія?

Ленґдон кивнув, відчувши холодок на спині, коли почув це слово, прочитане вголос.

– Це латинський мнемонічний код, винайдений Ватика– ном для того, щоб нагадувати християнам про сім смертних гріхів. Saligia – це абревіатура, яка означає superbia, avaritia, luxuria, invidia, gula, ira, acedia.

Сієнна нахмурила брови.

– Гординя, пожадливість, хтивість, заздрість, зажерливість, лють і лінощі.

Ленґдон був вражений.

– Ти знаєш латину?

– Мене виховували як католичку. Я знаю, що таке гріх.

Ленґдон зобразив усмішку і, повернувшись поглядом до

печатки, знову подумав: “А чому це її помістили в рурку, наче вона становить якусь небезпеку?”

Мені здалося, що це слонова кістка, – сказала Сієнна. – А це звичайна кістка. – Вона підставила артефакт під сонячне світло й показала на лінії, що виднілися на ньому. – Слонова кістка структурується в ромбоподібні двійникові решітки з напівпрозорими борозенками; звичайні ж кістки утворюють структуру з паралельними борозенками та потемнілими раковинами.

Ленґдон обережно підняв печатку й пильніше придивився до гравіювання. Оригінальні шумерські печатки різьбилися примітивними фігурами та клиноподібними знаками. Однак ця мала вишуканіше різьблення. “Середньовічне”, – здогадався Ленґдон. Більше того, прикраси на ній вказували на бентежний зв’язок із його недавніми галюцинаціями.

Сієнна стурбовано поглянула на нього.

– Що таке?

– Та сама рецидивна тема, – похмуро відказав Ленґдон, кивнувши на одне з різьблених зображень на печатці. – Бачиш цього триголового сатану, що пожирає людей? Це звичайний для Середньовіччя образ, що асоціюється з Чорною Смертю. Три зажерливі пащеки символізують швидкість, із якою чума косила населення Європи.

Сієнна тривожно зиркнула на символ біонебезпеки, зображений на рурці.

Згадки про чуму траплялися цього ранку частіше, аніж Ленґдон був готовий констатувати, тому він неохоче визнав іще один зв’язок.

– Saligia є віддзеркаленням колективних гріхів людства, котрі, згідно із середньовічною релігійною доктриною…

– …стали причиною того, що Господь обрушив на світ свою кару у вигляді Чорної Смерті, – сказала Сієнна, завершуючи його думку.

– Саме так. – Ленґдон замовк, на мить втративши нитку думки. Він щойно помітив у циліндрі одну річ, яка спантели– мила його. Зазвичай людина може дивитися крізь порожнисту циліндричну печатку, мов крізь трубу, але в цьому випадку отвір печатки був чимось заповнений. У цю кістку щось вставлено. На торець впало світло, і він замерехтів.

– Там усередині щось є, – сказав Ленґдон. – І схоже, воно зроблене зі скла. – Із цими словами він перевернув циліндр, щоб поглянути з протилежного торця, і коли він зробив це, усередині заторохтів якийсь маленький предмет, перекотившись з одного торця циліндра до другого, наче кульковий підшипник у трубі.

Ленґдон завмер і тієї ж миті почув, як поруч із ним охнула Сієнна.

“Що то в біса було?”

– Ти чув той звук? – прошепотіла Сієнна.

Ленґдон кивнув і обережно зазирнув у торець рурки.

– Здається, отвір заблокований чимось… металевим. Може, то заглушка пробірки?

Сієнна позадкувала.

– А тобі не здається, що воно… розбите?

– Не думаю.

Ленґдон обережно перевернув кістку, щоб ретельніше придивитися до скляного торця, і цієї миті торохтіння повторилося. А за мить скло в циліндрі взагалі утнуло дещо абсолютно несподіване – воно почало світитися.

Очі Сієнни широко розкрилися.

– Стій, Роберте! Не рухайся!

Розділ 14

Ленґдон завмер абсолютно непорушно, так само непорушно тримаючи в руці кістяний циліндр. Не підлягало жодному сумніву, що скло на торці рурки випромінювало світло… воно жевріло так, немов те, що було всередині циліндра, раптово прокинулося.

Світло всередині кістки поступово згасло.

Сієнна підійшла ближче, пришвидшено дихаючи. Вона нахилила голову й пильно оглянула видиму ділянку скла всередині кістки.

– Переверни її знову, – прошепотіла вона. – Тільки дуже повільно.

Ленґдон потихеньку перевернув кістяний циліндр догори ногами. І знову всередині заторохтіла якась маленька штука, а потім затихла.

– Іще раз, – попросила Сієнна. – Легенько.

Ленґдон повторив процедуру, і в рурці знову заторохтіло. Цього разу внутрішнє скло слабко замерехтіло, на якусь мить засвітилося, а потім знову потемнішало.

– Схоже, що то пробірка з кулькою-активатором, – заявила Сієнна.

Ленґдон знав про кульки-активатори, які використовувалися в бляшанках із розпилювальною фарбою: занурені дробинки допомагали ретельніше розмішувати фарбу, якщо струснути бляшанку.

– Схоже, там є якась фосфоресцентна хімічна сполука, – сказала Сієнна. – Або біолюмінісцентний організм, який світиться, якщо його стимулювати.

Та в Ленґдона виникли інші ідеї. Йому колись доводилося бачити палички хімічного світіння і навіть біолюмінісцентний планктон, який світився, коли човен збурював його природне середовище. Тому професор майже не сумнівався в тім, що цей біоконтейнер не містив ані першого, ані другого. Він потихеньку перевернув кістяний циліндрик іще кілька разів, допоки той не засвітився, а потім спрямував його люмінесцентний торець собі на долоню. Як і очікувалося, йому на шкіру впало слабке червонувате світло.

“Приємно усвідомлювати, що IQ 208 балів інколи може давати збої”.

– Ось дивись, – сказав Ленґдон і несамовито струсонув рурку. Предмет усередині заторохтів ще швидше.

Сієнна аж назад відскочила.

– Що ти робиш?

Не припиняючи трясти рурку, Ленґдон підійшов до вимикача й клацнув ним, вимикаючи світло. У кухні стало відносно темно.

– Усередині – не пробірка, – сказав він, і досі несамовито трясучи рурку. – Це указка Фарадея.

Колись Ленґдону дав схожий пристрій один із його студентів – то була лазерна указка для лекторів, які, не бажаючи без кінця марнувати кошти на батарейки, були не проти витратити трохи зусиль на те, щоб кілька секунд потрусити указку, перетворюючи кінетичну енергію на електричний струм. Якщо пристрій потрусити, то металева кулька всередині нього ковзала туди-сюди, обертаючи кілька лопаток, що рухали маленький генератор. Вочевидь, комусь здумалося вмонтувати саме таку указку в порожнявий кістяний циліндр, що став древнім корпусом для сучасної електронної цяцьки.

Кінчик указки тепер яскраво горів у його руці, і Ленґдон усміхнувся Сієнні неспокійною усмішкою.

– А тепер – кіносеанс!

Він націлив кістяну указку на голу ділянку кухонної стіни. Коли стіна освітилася, Сієнна аж охнула від несподіванки, а Ленґдон здивовано відсахнувся.

Світло, що з’явилося на стіні, не було маленькою лазерною цяткою. То була яскрава й чітка фотографія, яка випромінювалася з маленької рурки, наче зі старомодного проектора слайдів.

“О Господи! – Рука Ленґдона трохи затремтіла, коли він побачив перед собою на стіні моторошну картину. – Не– дивно, що мені являлися видіння смерті”.

Сієнна, заворожена побаченим, приклала руку до рота й обережно ступила вперед.

Картина, що проектувалася на стіну з кістяної рурки, виявилася старовинним олійним полотном зі сценами людських страждань – тисячі душ піддавалися жахливим тортурам на різних рівнях пекла. Підземний світ був зображений як поперечний розріз Землі, у лійкоподібній порожнині надзвичайної глибини. У розділеній на спадні тераси порожнині страждання зростали з кожним рівнем, населеним усілякими грішниками, що зазнавали жахливих тортур.

Ленґдон одразу ж упізнав цю картину.

Шедевр, який з’явився перед його очима, “Мапа пекла”, створив один зі справжніх велетів італійського Ренесансу – Сандро Боттічеллі. Ця ретельно виписана схема підземного світу була одним із наймоторошніших образів потойбічного світу, які коли-небудь виходили з-під пензля мистців. І Іохмуре, моторошне й зловісне, це полотно навіть тепер змушувало людей ціпеніти. На відміну від життєствердних та барвистих “Весни” і “Народження Венери”, Боттічеллі створив “Мапу пекла” за допомогою гнітючої палітри червоних, сірих та коричневих кольорів.

Раптом до Ленґдона повернувся його пекучий головний біль, однак уперше відтоді, як він прокинувся в незнайомому шпиталі, професор відчув, як один елемент загадки– мозаїки таки став на своє місце. Його моторошні галюцинації, вочевидь, були спричинені тим, що він бачив це полотно.

“Напевне, я роздивлявся “Many пекла””, – подумав він, але не зміг пригадати чому.

Хоча картина Боттічеллі була бентежною сама по собі, але ще більше Ленґдона бентежило походження цього полотна. Ленґдон добре знав, що натхнення написати цей твір, і повнений моторошних передчуттів, народилося не в голо– ііі самого Боттічеллі, а у свідомості людини, яка жила за двісті років до нього.

“Один мистецький шедевр надихнув на створення іншого”.

Полотно Боттічеллі “Мапа пекла” фактично є даниною иизнання літературному твору чотирнадцятого сторіччя, якому судилося стати одним із найславетніших творів в історії людства… і сумнозвісним моторошним видінням пекла, яке і нині нікого не залишало байдужим.

То було Дантове “Пекло”.

* *

А по той бік вулиці Ваєнта тихенько піднялася службовими сходами й сховалася на горішній терасі маленького сонного готельчика “Пенсіоне ла Фіорентина”. Ленґдон повідомив працівнику консульства неіснуючий номер готельної кімнати й фальшиве місце зустрічі, тобто призначив “дубльовану зустріч”, як це заведено було називати серед її колег. Він вдався до звичного для таємних агентів прийому, який дав би йому можливість оцінити ситуацію, перш ніж розкрити своє справжнє місцезнаходження. Фальшиве, або “дубльоване”, місце незмінно вибиралося таким чином, щоби його було прекрасно видно зі справжнього місцеположення.

Ваєнта зайняла потаємну вигідну позицію на даху, із якої мала можливість оглядати всю прилеглу територію, немов із пташиного польоту. Очі поволі призвичаїлися, і тепер вона вдивлялася у вікна багатоквартирного будинку по той бік вулиці.

“Ваш хід, пане Ленґдон”.

* *

А цієї миті на борту яхти “Мендаціум” Начальник вийшов на оббиту червоним деревом палубу й глибоко вдихнув, смакуючи солонувате повітря Адріатики. Це судно вже багато років було його домівкою, однак низка подій, що розгорталися у Флоренції, загрожувала знищити все те, що він будував роками.

Його агент-оперативник Ваєнта поставила все під загрозу, і хоча на неї чекає слідство, наразі Начальнику вона була потрібна.

“Краще б вона поклала край цьому безладу й поновила наш контроль над ситуацією, чорт забирай”.

Позаду почулися короткі швидкі кроки, Начальник обернувся й побачив жінку з аналітичного відділу, яка підтюпцем наближалася до нього.

– Ми щойно дізналися, що Роберт Ленґдон заходив на свою гарвардську електронну пошту з відкритої IP-адреси. – Жінка зробила паузу й зустрілася з Начальником поглядом. – Тепер можна відстежити точне місцезнаходження Ленґдона.

Начальник був вражений: хіба можна бути таким йолопом! Ця обставина міняє все. Склавши долоні пірамідкою, він вдивлявся в берегову лінію і розмірковував над наслідками.

– Нам відоме місцеположення нашої спецкоманди?

– Так, пане. Менш ніж за дві милі від Ленґдона.

Для прийняття рішення Начальнику знадобилася одна секунда.

Розділ 15

“Пекло” Данте, – прошепотіла Сієнна, зачудовано наближаючись до приголомшливої картини підземного світу, спроектованої на стіну її кухні.

“Пекло очима Данте, – подумав Ленґдон, – зображене тут у кольорі”.

Прославлюване як один із найвидатніших творів світової літератури, “Пекло” було першою з трьох книг, які складали “Божественну комедію” Данте Аліґ’єрі – епічну поему з 14 233 рядків, у якій змальовувався жаский спуск автора до підземного світу, подорож крізь чистилище та завершальне прибуття до раю. З усіх трьох складових твору – “Пекло”, “Чистилище” та “Рай” – “Пекло” читали й пам’ятали значно більше.

Написане Данте Аліґ’єрі на початку чотирнадцятого сторіччя “Пекло” в буквальному розумінні слова переінакшило середньовічне уявлення про прокляття й осуд. Ніколи раніше концепція пекла не заволодівала так чіпко широкими масами людей. Несподівано твір Данте перетворив абстрактне поняття пекла на чітке й моторошне видіння – фізично осяжне й незабутнє. Недивно, що після виходу поеми у світ католицька церква зазнала значного напливу переляканих грішників, які бажали уникнути того модернізованого варіанта пекла, який змалював Данте у своєму творі.

На полотні Боттічеллі жахливий образ Дантового “Пекла” був відтворений у вигляді підземного виру страждань: моторошний потойбічний ландшафт із вогню, сірки, фекалій, потвор і сатана власного персоною, який чекав грішників у самісінькому центрі. Та лійкоподібна порожнина була сконструйована на дев’ятьох чітких рівнях, дев’ятьма колами пекла, куди кидали грішників відповідно до тяжкості скоєних ними гріхів. Нагорі хтивих, або “плотських порушників”, шматували нескінченні буревії як символ їхньої нездатності контролювати свої пристрасті. Під ними ненажер силоміць примушували лягати долілиць у фекалії, щоби їхні роти заповнювалися продуктами їхньої ненажерливості. На наступному рівні перебували єретики; вони палали в домовинах, засуджені на довічний вогонь. І так далі: що нижчий рівень пекла, то сильнішими були страждання.

Упродовж семи сторіч після видання незабутня картина Дантового пекла надихала найвідоміших творців в історії людства на присвяти, переклади та різноманітні варіації. Лонгфелло, Чосер, Маркс, Мільтон, Бальзак, Борхес і навіть кілька римських пап – усі вони написали твори, що ґрунтувалися на Дантовому “Пеклі”. Монтеверді, Ліст, Вагнер, Чай– ковський і Пуччіні також писали твори, ґрунтуючись на літературній спадщині Данте; до цих композиторів слід також додати й улюбленого сучасного митця Ленґдона Лоріну Маккеннітт, яка живе й записується в Канаді. Навіть сучасному світу відеоігор та айпадів не бракує сюжетів, пов’язаних із творчістю Данте.

Ленґдон, радо ділячись зі своїми студентами животрепетним багатством символів Дантового світобачення, інколи читав курс про образи, що повторюються як у Данте, так і в тих творах, на які він надихнув інших митців за багато століть.

– Роберте, – сказала Сієнна, підходячи ще ближче до зображення на стіні. – Поглянь-но сюди! – І вона показала на ділянку картини біля підніжжя лійкоподібного пекла.

Ділянка, яка привернула її увагу, мала назву “Канави зла”. То було восьме, передостаннє коло пекла, розділене на десять окремих канав, кожна з яких була призначена для конкретного типу шахраїв.

Раптом Сієнна пожвавилася.

– Дивись! Хіба ж ти не казав, що тобі у видінні набачилося ось це?

Ленґдон примружився, вдивляючись туди, куди показувала Сієнна, але не побачив там нічого. Крихітний проектор втрачав потужність, і картина на стіні зблякнула. Ленґдон швидко потрусив рурку, і та знову загорілася яскравіше. Потім він поволі відсунув проектор від стіни й поклав його на стіл у маленькій кухні, щоби з більшої відстані він давав більше зображення. Ленґдон підійшов до Сієнни і став убік, щоб краще придивитися до яскравої мапи.

І знову Сієнна тицьнула пальцем на восьме коло пекла.

– Поглянь сюди. Хіба ж ти не казав мені, що у своїх галюцинаціях бачив дві ноги, що стирчали із землі, позначені літерою R? – Із цими словами вона торкнулася конкретної точки на картині. – Ось де вони!

Як Ленґдон уже неодноразово бачив на цьому полотні, десята канава восьмого кола була напхана грішниками, наполовину закопаними вниз головою, а їхні ноги стирчали із землі. Але дивним було те, що в цьому варіанті картини

на одній парі ніг виднілася літера R, написана багнюкою, – точнісінько так, як бачив Ленґдон у своїх видіннях.

“Боже милосердний!”

Ленґдон пильно придивився до цієї дрібної деталі.

– Ця літера R… Її точно немає в оригінальному творі Боттічеллі!

– Там є ще одна літера, – сказала Сієнна, простягаючи руку.

Ленґдон простежив поглядом за її пальцем і побачив іще одну з десяти канав, де на фальшивому пророкові з химерно повернутою головою була написана літера Е.

“Що це таке? Картину переінакшили”.

Тепер перед ним з’явилися й інші літери, нашкрябані на грішниках по всіх десяти канавах восьмого кола. Він побачив С на спокусникові, якого били батогами демони… потім побачив іще одну R на крадієві, якого безперервно жалили змії… потім – літеру А на продажному політикові, зануреному в озеро киплячої смоли.

– Ці літери, – сказав Ленґдон із впевненістю в голосі, – однозначно не є частиною Боттічеллієвого оригіналу. Цю картину змінили цифровим способом.

Він повернувся поглядом до найвищої канави й прочитав літери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.

C…A…T…R…O…V…A…C…E…R

– Catrovacer? – спитав Ленґдон. – Це що, італійська?

Сієнна похитала головою.

– І не латина. Не можу збагнути, що це.

– Може, це чийсь підпис?

– Catrovacer? – На обличчі Сієнни відбився сумнів. – Як на мене, не надто схоже на ім’я. Але поглянь сюди. – І вона показала на одного з численних грішників у третій канаві зла.

Коли очі Ленґдона віднайшли ту фігуру, по його спині вмить побігли мурашки. Серед натовпу грішників у третій канаві виднівся знаменитий образ Середньовіччя – чоловік у накидці з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.

Маска чуми.

– А в Боттічеллієвому оригіналі є чумний лікар? – спитала Сієнна.

– І близько немає. Цю фігуру сюди додали.

– А Боттічеллі підписував оригінал?

Цього Ленґдон не міг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути підпис, професор збагнув, чому вона про це спирала. Підпису там не було, але вздовж темно-коричневої канви “Мапи пекла” тягнувся ледь видимий рядок тексту дрібними літерами: “LA VERITA Е VISIBILE SOLO ATTRA– VERSO GLI ОССНІ DELLA MORTE”.

Ленґдон достатньо добре володів італійською, щоби зрозуміти суть написаного.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Сієнна кивнула.

– Як дивно.

Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед їхніми очима поволі блякнула. “Дантове “Пекло”, – подумав Ленґдон. – Воно надихає на твори зі зловісними пророцтвами аж із тисяча триста тридцятого року”.

Курс лекцій, який читав Ленґдон, неодмінно містив розділ про образотворче мистецтво на тему Дантового “Пекла”. Окрім славнозвісної Боттічеллієвої “Мапи пекла”, була також безцінна скульптура Родена з трьома привидами із “Брами пекла”, ілюстрація Страдануса із зображенням Флегія, що веслує річкою Стікс крізь занурені у воду тіла… хтиві грішники Вільяма Блейка, що крутяться в безкінечному вихорі буревію… навдивовижу еротична картина Бугро, на якій Данте й Верґілій спостерігають за двома оголеними чоловіками, що зійшлися у двобої… змучені душі Байроса, скоцюрблені під градом розпечених дробинок і краплин вогню… ексцентрична серія Сальвадора Далі з акварелей та гравюр по дереву… і велетенська колекція Доре з чорно-бі– лих гравюр, що зображали все – від схожого на тунель входу до підземного царства… до самого сатани з крилами.

І ось тепер виявилося, що поетична візія Данте надихала не лише славетних митців минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного індивіда – якогось схибленого типа, котрий цифровим способом підкоригував знамениту картину Боттічеллі, додавши до неї десять літер і чумного лікаря, а потім підписав її зловісною фразою про те, що істину можна побачити лише очима смерті. Потім цей художник помістив видозмінену картину в сучасний проектор, захований у химерно різьблену кістку.

Ленґдон найменшої гадки не мав, хто міг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порівняно з набагато бентежнішим питанням: “Якого біса я ношу цю штуку з собою?”

– * *

Поки Сієнна стояла в кухні з Ленґдоном, розмірковуючи над тим, як їй жити далі, знизу з вулиці несподівано долинуло ревіння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кінських сил. Потім почулося вищання коліс і стукання дверцят.

Сієнна здивовано поквапилася до вікна й визирнула на вулицю.

Унизу біля її будинку різко загальмував чорний мікроавтобус без номерів. Із мікроавтобуса висипала група чоловіків, усі в чорній уніформі з круглими зеленими жетонами на лівому плечі. Стискаючи автоматичні гвинтівки, вони рухалися з рішучою професійністю військових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.

Сієнна відчула, як у неї застигла кров.

– Роберте! – крикнула вона. – Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!

* * *

Унизу, на вулиці, агент Крістоф Брюдер вигукнув накази підлеглим, і ті кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловік із тривалою військовою кар’єрою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командної ієрархії. Він знав своє завдання і знав, наскільки високими є ставки.

В організації, на яку він працював, було багато відділів, але відділ Брюдера – відділ стеження й реагування – викликали лише тоді, коли ситуація набувала статусу кризової.

Коли всі його підлеглі зникли у багатоквартирному будинку, Брюдер став на чатах біля парадного входу, дістав переговірний пристрій і зв’язався з координатором операції.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Ми успішно вирахували Ленґдона через IP його комп’ютера. Моя група наближається до нього. Доповім, коли він буде наш.

* *

А високо над Брюдером, на даху тераси “Пенсіоне ла Фіо– рентина”, Ваєнта, не вірячи своїм очам, з жахом спостерігала, як агенти вбігали до багатоквартирного будинку.

“Якого біса вони тут роблять?!”

Голубка затуркотіла – і все пішло шкереберть, вийшло ч-під контролю. Те, що починалося як звичайне завдання, перетворилося на кошмар наяву.

“Якщо спецпідрозділ тут, то для мене все скінчилося”.

Ваєнта у відчаї схопила переговірний пристрій і зв’язалася з Начальником.

– Пане, – сказала вона, затинаючись. – Сюди прибув спецпідрозділ! Люди Брюдера ввірвалися до багатоквартирного будинку по той бік вулиці!

– Ваєнта почекала відповіді, але коли та надійшла, то почула на лінії лише різке клацання, а потім озвався механічний голос, який спокійно констатував: “Протокол зречення активовано”.

– Ваєнта опустила телефон і поглянула на його екран – саме вчасно, щоб побачити, як той згас.

– Кров відхлинула від її обличчя, і вона ледве знайшла в собі сили усвідомити те, що відбулося. Щойно Консорціум розірвав із нею всі зв’язки.

– Не залишивши жодної сполучної ланки. Жодної можливості спілкування.

– “Мене зреклися. Дезавуювали”.

– Шок тривав лише якусь мить.

– А потім його змінив страх.

Розділ 16

– Поквапся, Роберте! – гукнула Сієнна. – Іди за мною! Коли Ленґдон вискочив у коридор, його думки й досі були поглинуті похмурими картинами Дантового підземного світу. До цього моменту Сієнна Брукс іще примудрялася витримувати пережитий вранці стрес, демонструючи щось на кшталт відстороненої рівноваги, але тепер під зовні спокійною оболонкою вирували емоції, яких Ленґдону ще не доводилося в ній бачити, – то був непідробний страх.

– Опинившись у коридорі, Сієнна рвонула вперед і проскочила повз ліфт – той уже опускався, бо його, вочевидь, викликали чоловіки в чорній уніформі, які встигли увійти до вестибюля. Зі спринтерською швидкістю вона добігла до кінця коридору і, не озираючись, зникла в сходовому колодязі.

– Ленґдон біг за нею, не відстаючи, ковзаючи слизькими підошвами запозичених мокасинів. Він біг, а маленький проектор у нагрудній кишені піджака “Бріоні” стукав йому об груди. Мозок професора на коротку, мов блискавка, мить повернувся до отого химерного напису, що вінчав восьме коло пекла: “CATROVACER”. У його уяві з’явилася маска чуми й дивна фраза: “Істину можна побачити лише очима смерті”.

Ленґдон напружено намагався поєднати ці два несхожі елементи, але наразі виходила нісенітниця. На сходовому майданчику він зупинився, бо там стояла, уважно прислухаючись, Сієнна. Ленґдон почув, як угору сходами гупають кроки.

– Тут є інший вихід? – пошепки спитав він.

– Іди за мною, – ледь чутно кинула вона.

Сьогодні Сієнна вже один раз врятувала Ленґдону життя, тому він, не маючи іншого вибору, крім довіритися цій жінці, набрав повні легені повітря й застрибав слідком за нею сходами вниз.

Вони спустилися на один поверх, і звуки кроків, що піднімалися, зазвучали зовсім близько; їх відділяв від них один поверх, максимум – два.

“Чому вона біжить прямо на них?”

Не встиг Ленґдон висловити своє заперечення, як Сієнна вхопила його за руку й висмикнула зі сходів до безлюдного коридору, уздовж якого виднілися зачинені двері квартир.

Там же нема де сховатися!

Сієнна клацнула вимикачем, і кілька лампочок згасли, але в тьмяно освітленому коридорі сховатися було важко, бо Сієнну й Ленґдона однаково було добре видно. Гуркітливі кроки лунали зовсім поруч, і Ленґдон збагнув, що їхні переслідувачі ось-ось з’являться на сходовому майданчику, звідки їм буде чудово видно цей коридор.

– Мені потрібно ось це, – прошепотіла Сієнна, стягуючи з нього піджак. Потім запхала Ленґдона до дверного заглиблення позаду себе, змусивши його стати навкарачки. – Не рухайся.

“Що вона робить? Її ж видно, як на долоні!”

На сходах з’явилися військові, що бігли нагору, але, побачивши Сієнну в затемненому коридорі, вони різко зупинилися.

– Per l’amore di Dio! – сердито гукнула їм вона. – Cose questa confusione? (Заради всього святого! Що за гармидер?)

Двоє чоловіків примружилися, не розуміючи, хто перед ними.

А Сієнна горлала на них.

– Tanto chiasso a quest’ora! (Що за шум о такій ранній годині?!)

Тепер Ленґдон розгледів, що Сієнна накинула його піджак собі на голову й плечі, вкрившись ним, як бабця шаллю. Вона нахилилася вперед, затулила собою Ленґдона, який сидів, скоцюрбившись, у напівтемряві, цілковито змінившись, шаркнула крок до вояків і заверещала, мов вижила з розуму стара баба.

Один із вояків підняв руку, показуючи їй, щоб вона повернулася до своєї квартири.

– Signora! Rientri subito in casa!

Сієнна зробила ще один хиткий крок, сердито трусячи кулаком.

– Avete svegliato mio marito, che e malato!

Ленґдон отетеріло слухав. “Виявляється, військові розбудили її хворого чоловіка?”

Тепер уже другий солдат підняв автомат і націлив прямо на неї.

– Ferma о sparo! (Стійте! Або я стрілятиму!)

Сієнна різко зупинилася, несамовито лаючи їх і, накульгуючи, позадкувала.

Військові квапливо кинулися догори й зникли в сходовому колодязі.

“Не по-шекспірівськи, але вражає”, – подумав Ленґдон. Вочевидь, театральна підготовка може слугувати універсальною зброєю.

Сієнна зняла з голови піджак і кинула його Ленґдону.

– Усе нормально, іди за мною.

Цього разу Ленґдон побіг за Сієнною без найменшого вагання.

Вони зійшли вниз до сходового майданчика над вестибюлем, де двоє військових саме заходили в ліфт, щоб піднятися нагору. На вулиці біля мікроавтобуса стояв насторожі ще один вояк; його м’язи випиналися з-під чорної уніформи. Ленґдон із Сієнною мовчки поквапилися вниз, до підвального приміщення.

На підземній стоянці було темно, смерділо сечею. Сієнна підтюпцем підбігла до кутка, заставленого скутерами й мотоциклами. Вона зупинилася біля сріблястого трайка – триколісної мопедоподібної конструкції, схожої на скромного й некрасивого нащадка італійської “Веспи” і справжнього триколісного мотоцикла. Помацавши своєю тендітною рукою під переднім крилом мотоцикла, вона видобула невеличку намагнічену скриньку. Усередині виявився ключ. Вона вставила його в замок – і двигун із ревом ожив.

За кілька секунд Ленґдон уже сидів на мотоциклі позаду Сієнни. Невпевнено почуваючись на маленькому сидінні, він помацав довкола, шукаючи ручки чи хоч що-небудь, за що можна було б триматися.

– Не слушний час для цнотливості, – сказала Сієнна, схопила Ленґдона за руки й обхопила ними свою струнку талію. – Не хочеться, а доведеться, бо гепнешся.

Ленґдон так і зробив, і Сієнна, давши газу, скерувала трицикл до виїзду. Цей транспортний засіб виявився потужнішим, аніж Ленґдону здалося на перший погляд, і вони мало не злетіли в повітря, коли вискочили з підземного гаража в ранкове світло за п’ятдесят ярдів від парадного входу до будинку. М’язистий вояк, що стояв біля входу, миттю повернувся й побачив, що Ленґдон та Сієнна помчали геть, верескливо ревнувши двигуном мотоцикла, коли Сієнна додала газу.

Сидячи ззаду, наче півень на сідалі, Ленґдон зиркнув через плече на вояка – той уже зняв із плеча автоматичну гвинтівку й прицілився. Ленґдон приготувався до найгіршого. Ляснув один-єдиний постріл, і куля рикошетом відскочила від заднього крила трицикла, мало не влучивши Ленґдону в поперек.

“Чорт забирай!”

Сієнна круто звернула на перехресті ліворуч, і Ленґдон ковзнув у сідлі, насилу зберігаючи рівновагу.

– Притиснись до мене! – крикнула Сієнна.

Ленґдон нахилився вперед, відновлюючи рівновагу, а тим часом Сієнна погнала трицикл уже ширшою вулицею. Поки професор переводив дух, вони проскочили цілий квартал.

“Хто ті люди, чорти б їх забрали?!”

Сієнна не відводила очей від дороги. Вони вискочили на широкий проспект і гайнули по ньому, викеровуючи між ранковими автівками. Декілька перехожих отетеріло подивилися їм услід, уражені тим, що шестифутовий здоровань сидить іззаду, а мотоциклом керує тендітна жіночка.

Ленґдон із Сієнною промчали три квартали і вже наближалися до великого перехрестя, як раптом попереду загуділи клаксони. З-за рогу, балансуючи на двох бокових колесах, вилетів блискучий чорний мікроавтобус. Круто вписавшись у поворот, він на повній швидкості рвонув прямо на них. Цей мікроавтобус був точнісінько як той, що привіз вояків до багатоквартирного будинку.

Сієнна негайно зробила крутий поворот праворуч і різко натиснула на гальма. Ленґдон міцно притиснувся грудьми до Сієнниної спини, коли трицикл, верескнувши колесами, зупинився за припаркованою вантажівкою так, щоби їх не було видно. Потихеньку підкотивши трайк до переднього бампера вантажівки для розвезення товарів, Сієнна вимкнула двигун.

“Вони помітили нас чи ні?”

Сієнна з Ленґдоном пригнулися й чекали, затамувавши дух.

Мікроавтобус із ревом проскочив повз них, не пригальмувавши ані на мить – скоріш за все, їх таки не встигли поїм ітити. Коли авто промчало повз, Ленґдон устиг побачити того, хто був усередині.

На задньому сидінні між двома військовими, наче полонена, сиділа немолода приваблива жінка. Її погляд розфо– к усувався, а голова метлялася, наче вона марила або, можливо, була під впливом наркотичних препаратів, а на шиї зблиснув амулет. Вона мала злегка кучеряве сріблясто-сиве волосся, що спадало на плечі.

На мить у Ленґдона стиснулося горло – йому здалося, ніби він побачив примару.

То була жінка з його видінь.

Розділ 17

Начальник вихором вилетів із керівної рубки й закрокував по довгій правобічній палубі яхти, намагаючись зібратися з думками. Те, що трапилося щойно в багатоквартирному будинку у Флоренції, було немислимим.

Двічі оббігши по колу судно, Начальник забрів до свого офісу й видобув пляшку п’ятдесятирічного односолодового віскі “Гайленд-парк”, але не налив собі склянку, а поставив пляшку на стіл і повернувся до неї спиною, ніби підкреслюючи самому собі, що й досі тримає ситуацію під контролем.

Його погляд мимоволі ковзнув до грубезного потертого фоліанта на полиці – то був подарунок одного клієнта… клієнта, про зустріч із яким він тепер страшенно шкодував.

“То було рік тому… звідки я міг знати?”

Зазвичай Начальник не розмовляв із потенційними клієнтами особисто, але цей прийшов за надійною рекомендацією, тому він зробив виняток.

На морі стояв повний штиль, коли той клієнт прибув на борт яхти “Мендаціум” на приватному гелікоптері. Гість – відома постать у своїй царині – мав сорок шість років, був ідеально вдягнений, надзвичайно високий і мав пронизливі зелені очі.

– Як вам відомо, – почав чоловік, – ваші послуги мені порекомендував наш спільний приятель. – Гість випростав довгі ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офісі Начальника. – Тому дозвольте сказати, що саме мені потрібно.

– Узагалі-то, цього робити не треба, – перервав його Начальник, демонструючи візитеру, хто тут старший. – Згідно з моїм протоколом, ви не маєте мені нічого казати. Я називаю асортимент послуг, які надаю, а ви вибираєте з них ту, що вас зацікавить.

На обличчі гостя відбилося спантеличення, але він підкорився й уважно вислухав. Наприкінці виявилося, що те, чого хотів цей високий стрункий чоловік, було для Консорціуму стандартною послугою: загалом він бажав можливості на якийсь час стати “невидимим”, щоб зайнятися однією справою подалі від завидющих очей.

“Дитяча гра, їй-богу”.

Консорціум мав забезпечити цю “невидимість”, надавши клієнту фальшиві документи й безпечне місце проживання за межами офіційної системи, де він міг би виконувати свою роботу в умовах абсолютної секретності – якою б та робота не була. Консорціум ніколи не цікавився, із якою метою той чи інший клієнт потребував тої чи іншої послуги, воліючи знати якомога менше про своїх роботодавців.

Цілий рік за грубі гроші Начальник забезпечував криївку тому зеленоокому чоловікові, який спершу здавався ідеальним клієнтом. Начальник із ним не контактував, а всі рахунки оплачувалися вчасно.

А два тижні тому все змінилося.

Несподівано клієнт вийшов на контакт, вимагаючи особистої зустрічі з Начальником. Узявши до уваги чималенькі суми грошей, сплачені клієнтом, Начальник змушений був погодитися.

У скуйовдженому й занедбаному чоловікові, який прибув на яхту, насилу можна було впізнати того статечного чепуруна, із яким Начальник мав справу рік тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клієнт був схожий… на божевільного.

“Що ж із ним сталося? Чим він займався?”

Начальник провів чоловіка, який нервово смикався, до свого офісу.

– Та срібноволоса відьма, – мимрив клієнт, заїкаючись. – Вона з кожним днем добирається до мене все ближче.

Начальник зиркнув на досьє клієнта й зупинився поглядом на фотографії привабливої жінки зі сріблясто-сивим волоссям.

– Так, – сказав він. – Це ваша срібноволоса відьма. Ми добре знаємо ваших ворогів. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цілий рік захищати вас від неї, і ми збираємося це робити й надалі.

Зеленоокий знервовано накрутив на пальці пасмо немитого масного волосся.

– Не обманюйтеся її красою, вона небезпечний ворог.

“І то так”, – подумав Начальник, невдоволений тим, що

його клієнт привернув увагу такої впливової особи. Та срібноволоса жінка мала надзвичайно великі можливості та іначні ресурси – із таким супротивником він волів би не маги справи.

– Якщо вона або її демони встановлять моє місцезнаходження… – почав клієнт.

– Не встановлять, – заспокоїв його Начальник. – Хіба ж нам досі не вдавалося ховати вас від завидющих очей і забезпечувати всім, чого ви потребували?

– Так, – сказав чоловік. – Одначе я спатиму спокійніше, якщо… – Він зробив паузу, збираючись із духом. – Мені треба знати, що коли зі мною щось трапиться, то ви виконаєте мої останні бажання.

– І в чому ці бажання полягають?

Чоловік засунув руку до сумки й видобув звідти невеличкий запечатаний конверт.

– Уміст цього конверта забезпечує доступ до банківського сейфа у Флоренції. У тому сейфі ви знайдете невеличкий предмет. Якщо зі мною щось трапиться, то я хотів би, щоб ви доставили той предмет замість мене. Це стане свого роду подарунком.

– Гаразд. – Начальник підняв ручку, щоби зробити необхідні нотатки. – І кому ж я маю його доставити?

– Срібноволосій відьмі.

Начальник підвів погляд.

– Подарунок вашому мучителю?

– Скоріше це буде не подарунок, а шпичка їй у бік. – Очі клієнта спалахнули лютим вогнем. – Така собі хитромудра маленька шпичка, зроблена з кістки. Вона виявить, що то мапа… її особистий Верґілій… гід, котрий поведе ту відьму до самісінького центру її особистого пекла.

Начальник кинув на клієнта довгий допитливий погляд.

– Як забажаєте. Вважайте, що ми вже виконали це завдання.

– Час його виконання матиме критично важливе значення, – емоційно зауважив клієнт. – Той подарунок не можна доставляти надто рано. Ви мусите тримати його в таємниці до… – Замовник спинився, раптово замислившись.

– До якої дати? – спитав Начальник.

Чоловік рвучко підвівся, підійшов до Начальникового стола, схопив червоний фломастер і похапцем обвів дату на особистому настільному календарі Начальника.

– До оцього дня.

Начальник стиснув зуби й повільно видихнув, переборюючи незадоволення чудернацькою поведінкою чоловіка.

– Зрозуміло, – сказав він. – До того дня я не робитиму нічого, а коли цей день настане, то предмет із сейфа – який би він не був – отримає срібноволоса жінка. Даю вам слово. – І він порахував дні, що залишилися до незграбно окресленої дати. – Я виконаю ваші побажання рівно через чотирнадцять днів від сьогодні.

– І в жодному разі ні на день раніше! – гарячково застеріг клієнт.

– Я чудово вас зрозумів, – запевнив його Начальник. – Дні на день раніше.

Він узяв конверт, вклав його в досьє клієнта й зробив на ньому необхідні позначки, щоб усі побажання замовника були виконані чітко й вчасно. Хоча клієнт і не дав конкретного опису предмета, що був у сейфі, Начальник не наполягав. Відстороненість була наріжним каменем філософії Консорціуму.

“Надавай послуги. Не став запитань. Не винось вироків і не висловлюй суджень”.

Плечі замовника розслаблено обм’якли, і він важко видихнув.

– Дякую.

– Щось іще? – поцікавився Начальник, бажаючи якомога скоріше позбутися клієнта, що зазнав такої несприятливої трансформації.

– Так, узагалі-то, є ще дещо. – Клієнт засунув руку до кишені й видобув звідти маленьку темно-червону флеш– к у. – Це відеофайл. – Він поклав флешку перед Начальником. – Я хотів би, щоб його передали світовим засобам масової інформації.

– Ні. – Чоловік поклав масивний фоліант на стіл. – Навпаки: цю книгу написали для мене.

Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клієнт. “Невже він справді думає, що її написали для нього?” Фоліант виявився класичним літературним твором… написаним у чотирнадцятому сторіччі.

– Прочитайте цю книгу, – попросив клієнт, і на його обличчі з’явилася химерна й лячна посмішка. – Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.

Із цими словами скуйовджений візитер підвівся, попрощався й швидко вийшов. У вікно офісу Начальник спостерігав, як гелікоптер клієнта злетів із палуби й попрямував до узбережжя Італії.

А потім він зосередив увагу на великій книзі, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями підняв шкіряну обкладинку й прогортав сторінки до початку твору. Перша строфа була виписана великими каліграфічними літерами й займала всю сторінку.

Пекло

Промандрувавши півжиття,

Я в лісі темному раптово опинився,

Бо зі шляху прямого збився.

На протилежній сторінці його клієнт підписав книгу від руки отаким посланням:

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Гобі вдячний також увесь світ.

Начальник щонайменшої гадки не мав, що це означало, але він прочитав більше, ніж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав її на полицю. Слава Богу, його професійні стосунки з цим дивакуватим типом невдовзі скінчаться.

“Іще чотирнадцять днів – і все”, – подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своєму календарі.

Наступними днями Начальник відчував нехарактерну нервозність, коли згадував про клієнта. Здавалося, той зовсім із глузду з’їхав. Проте, попри інтуїцію Начальника, цей час минув без небажаних пригод.

А потім, саме перед окресленою датою, у Флоренції швидко сталося кілька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-під контролю. Криза сягнула апогею, коли їхній клієнт, хекаючи від натуги, видерся на вежу Флорентійського абатства.

“Він зістрибнув звідти… і вбився”.

Попри жахливу втрату клієнта, особливо в такий спосіб, Начальник як людина слова швидко готувався до виконання останньої обіцянки, даної загиблому: доставити срібноволосій жінці вміст сейфа у Флоренції. Як його заздалегідь попередили, це мало відбутися в чітко визначений момент, бо було вкрай важливо.

Не раніше дати, окресленої в календарі.

Начальник дав конверт із кодом сейфа Ваєнті, яка поїхала до Флоренції забрати той предмет, оту “хитромудру маленьку шпичку”. Та коли Ваєнта зателефонувала, щоб звітуватися, новина, яку вона повідомила, була приголомшливою й тривожною. Вміст сейфа вилучили, і Ваєнті дивом удалося уникнути арешту. Якимось чином срібноволоса жінка дізналася про той предмет, вдалася до свого впливу і здобула не лише доступ до сейфа, а й ордер на арешт будь-кого, хто з’явиться за його вмістом.

Це було три дні тому.

Клієнт розраховував, що на той момент поцуплений предмет уже доставлять срібноволосій жінці – як його завершальну образу, як глузливий голос із могили.

“А тепер виявилося, що той голос прозвучав надто рано”.

І відтоді Консорціум перебував у безперервній хаотичній шарпанині – використовував усі ресурси для захисту останнього побажання клієнта, а також для захисту самого себе. Консорціум уже перетнув низку певних застережних ліній, з-за яких, як добре знав Начальник, повернутися буде дуже важко. І тепер, кинувши всі сили на повернення ситуації у Флоренції під свій контроль, Начальник сидів, втупившись поглядом у робочий стіл і міркуючи над тим, що чекало його в майбутньому.

А з календаря на нього дивилася дата, похапцем окреслена загиблим клієнтом: химерне червоне коло навколо конкретного числа.

“Завтрашньої дати”.

Начальник неохоче зиркнув на пляшку віскі, що стояла перед ним. А потім – уперше за чотирнадцять років – налив собі склянку і випив її залпом.

– * *

А в трюмі координатор Лоренс Нолтон витягнув маленьку червону флешку зі свого комп’ютера й поклав перед собою на стіл. Це відео було однією з найхимерніших речей, які йому доводилося бачити в житті.

І воно було рівно дев’ять хвилин завдовжки, секунда в секунду.

Почуваючись незвично тривожно, координатор підвівся й міряв кроками свою маленьку кабінку, знову і знову переймаючись питанням, чи варто поділитися з Начальником думками про це химерне відео.

“Лишень роби свою роботу, – сказав Нолтон самому собі. – Не став зайвих запитань. Не висловлюй суджень”.

І, викинувши зайві питання з голови, Нолтон проставив у щоденнику конкретне завдання. Завтра, згідно з обіцянкою, даною клієнту, він передасть цей відеофайл засобам масової інформації.

Розділ 18

Проспект Нікколо Макіавеллі називають найгарнішою з усіх флорентійських вулиць. За S-подібні вигини, що зміяться крізь пишні зелені чагарники та листяні дерева, його полюбляють мотоциклісти й палкі шанувальники “феррарі”.

Сієнна вміло провела трицикл крізь усі круті вигини проспекту. Непоказний житловий мікрорайон залишився позаду, і вони в’їхали в чисте, насичене кедровим запахом повітря фешенебельного району Флоренції, розташованого на західному березі річки Арно, проминули каплицю з годинником, який відбивав восьму годину ранку.

Ленґдон тримався за талію Сієнни, а в його голові крутилися загадкові видіння Дантового пекла… і таємниче обличчя прекрасної срібноволосої жінки, яку вони щойно бачили між двома кремезними вояками на задньому сидінні мікроавтобуса.

“Ким би вона не була, – подумав Ленґдон, – вони її спіймали”.

– Та жінка в мікроавтобусі, – гукнула Сієнна через плече, перекрикуючи шум двигуна. – Ти впевнений, що то та сама жінка з твоїх видінь?

– Абсолютно.

– Тоді ти мусив бачити її впродовж останніх двох днів. Чому образ цієї жінки регулярно повертається до тебе – ось у чім питання… і чому вона щоразу наказує тобі шукати й знаходити.

– Не знаю… Я не пам’ятаю, чи зустрічався з нею, але щоразу, коли бачу її обличчя, мене проймає відчуття, що мушу їй допомогти.

Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь.

Раптом Ленґдон подумав: “А що, як те вибачення стосувалося срібноволосої жінки? Може, я її в чомусь підвів?” Від цієї думки в нього защеміло в грудях.

Ленґдон мав таке відчуття, наче з його арсеналу вилучили надзвичайно важливу зброю. “Я втратив пам’ять”. Ще з дитинства маючи розвинену ейдетичну пам’ять, Ленґдон найбільше покладався саме на цей інтелектуальний ресурс. Для чоловіка, який звик пригадувати кожну дрібну деталь із того, що він бачив довкола себе, жити без пам’яті було те саме, що намагатися в темряві посадити літак, на якому не працює радар.

– Здається, твій єдиний шанс знайти відповіді на запирання полягає в декодуванні “Мапи пекла”, – сказала Сіснна. – На мою думку, через сховану в ній таємницю – якою б вона не була – на тебе й полюють.

Ленґдон кивнув і замислився над словом catrovacer, що виступало на скоцюрблених тілах у Дантовому пеклі.

Раптом у його голові промайнула чітка і ясна думка: “Я прокинувся у Флоренції…”

Жодне місто у світі не було так пов’язане з Данте, як Флоренція. Данте Аліґ’єрі народився у Флоренції, у Флоренції виріс і у Флоренції закохався, згідно з легендою, у Беатріче. Із його дому у Флоренції Данте брутально вигнали, і йому судилося роками мандрувати італійськими селами, із сентиментальною тугою згадуючи про свою домівку.

Про вигнання Данте писав так: “Маєш позбутися всього, що ти любиш найбільше. Бо саме ця стріла вилітає першою з лука вигнання”.

Коли Ленґдону спали на думку ці слова із сімнадцятої пісні поеми “Рай”, він поглянув праворуч, через ріку Арно, на далекі вежі старої частини Флоренції.

Ленґдон уявив собі план Старого міста: туристичний лабіринт, тисняву, потік автомобілів, що мчить вузькими вулицями повз знаменитий флорентійський собор, музеї, каплиці та райони з невеличкими крамничками. Йому подумалося, що якби вони із Сієнною кинули трицикл, то запросто змогли б загубитися в натовпі.

– Старе місто – ось куди нам треба їхати, – заявив Ленґдон. – Якщо й існують відповіді на запитання, то саме там їх можна знайти. Стара Флоренція була для Данте цілим світом.

Сієнна кивнула на знак згоди й крикнула через плече:

– До того ж там буде безпечніше – більше місць, де можна сховатися. Поїдемо до Порта Романа, а звідти ми зможемо перебратися через річку.

“Ріка”, – подумав Ленґдон із легким трепетом у душі. Знаменита подорож Данте до пекла також почалася з переходу через річку.

Сієнна натиснула на газ, і коли повз них замелькали розмиті картини місцевого ландшафту, Ленґдон подумки перебирав картини пекла, мертвих і живих, десять канав восьмого кола з чумним лікарем і химерним словом “САТ– ROVACER”. Потім замислився над словами, написаними під “Мапою пекла”: “Істину можна побачити лише очима смерті” – і подумав, що це, можливо, цитата з Данте.

“Щось я не пригадую такого в Данте”.

Ленґдон добре знався на творах Данте Аліґ’єрі, і його як відомого історика, що спеціалізувався на символах, час від часу запрошували розтлумачити той широкий набір символів, що населяли Дантів ландшафт. Випадково (а може, і не випадково) сталося так, що два роки тому він читав лекцію про Дантове “Пекло”, яка називалася “Божественний Данте: символи пекла”.

Данте Аліґ’єрі поступово став одним із найзнаменитіших мистців в історії людства, давши поштовх створенню дан– тівських товариств у всьому світі. Найстарішу американську філію заснував тисяча вісімсот вісімдесят першого року в Кембриджі, штат Массачусетс, Генрі Вордсворт Лонгфелло. Відомий поет із Нової Англії став першим американцем, який переклав “Божественну комедію”, і його переклад донині вважається найавторитетнішим і найбільш читаним.

Як відомого дослідника творів Данте Ленґдона колись запросили виступити на важливому заході, влаштованому одним із найстаріших у світі дантівських товариств – Віденським товариством Данте Аліґ’єрі. Цей захід мав відбутися у віденській академії наук. Його спонсору – багатому науковцеві й члену дантівського товариства – вдалося орендувати великий лекційний зал академії на дві тисячі місць.

Ленґдона зустрів розпорядник засідання й провів усередину. Коли вони йшли вестибюлем, професор не міг не помітити п’ять слів, написаних велетенськими літерами на чорній стіні: “А ЩО, ЯК ГОСПОДЬ ПОМИЛЯВСЯ?”

– Це робота Лукаса Троберга, – прошепотів розпорядник. – Наша найновіша арт-інсталяція. Що скажете?

Ленґдон окинув поглядом масивний напис, не знаючи, як відповісти.

– Гм… мазки в нього щедрі, а з умовним способом у граматиці ще слід попрацювати.

Розпорядник ніяково поглянув на нього. Ленґдону залишилося сподіватися, що публіка сприйме його краще, аніж цей чоловік.

Коли Ленґдон нарешті вийшов на сцену, його зустріли аплодисментами – публіки набрався майже повен зал.

– Meine Damen und Herren, – почав Ленґдон, і його голос загудів у гучномовцях. – Willkommen, bienvenue, welcome. (Пані та панове, ласкаво просимо.)

Ця відома фраза з фільму “Кабаре” викликала серед натовпу сміх розуміння.

– Мені сказали, що серед нашої сьогоднішньої аудиторії є не лише члени Дантового товариства, а й численні запрошені науковці й дослідники, які, можливо, тільки почали вивчати творчість Данте. Тому я гадаю, що для тих в аудиторії, хто надто багато часу витратив на прочитання середньовічного італійського епосу, мені’варто було б почати з короткого огляду – життя Данте, його творчості та пояснення, чому його вважають однією з найвпливовіших постатей в історії людства.

І знову почулися аплодисменти.

Тримаючи в руці крихітний пульт дистанційного керування, Ленґдон продемонстрував низку зображень Данте, першим серед яких був портрет поета на повний зріст, що належав пензлю Андреа дель Кастаньо: Данте стояв в одвірку, стискаючи в руках книгу з філософії.

– Данте Аліґ’єрі, – почав Ленґдон. – Цей флорентійський письменник і філософ жив із тисяча двісті шістдесят п’ятого до тисяча триста двадцять першого року. На цьому портреті, як і майже на всіх зображеннях, він у червоному складчастому каптурі з навушниками, що тісно прилягає до голови; цей каптур разом із пурпурною мантією святого Луки став складовою найпоширенішого образу Данте.

Ленґдон змінював слайди, аж поки не дійшов до Боттічеллієвого портрета Данте, який зберігався в галереї Уффіці; на ньому підкреслювалися найпомітніші риси обличчя поета: масивне підборіддя й гачкуватий ніс.

– Тут неповторне обличчя Данте знову обрамлене червоним каптуром, але Боттічеллі додав до головного убору лавровий вінок як символ досвідченості й майстерності, цього разу – у царині поетичного мистецтва. Лавровий вінок – традиційний символ, запозичений у давніх греків і використовуваний навіть нині під час церемоній нагородження поетів літературними преміями та на врученні Нобелівської премії.

Ленґдон швидко прогорнув кілька наступних портретів, де Данте скрізь був зображений у червоній шапочці, червоній мантії, із лавровим вінком і великим носом.

– А щоб образ Данте остаточно сформувався у вашій свідомості, пропоную увазі присутніх статую з п’яца ді Сан– та-Кроче, а також знамениту приписувану Джотто фреску з каплиці Барджелло.

Залишивши слайд фрески Джотто на стіні, Ленґдон вийшов на центр сцени.

– Як ви, безперечно, чули, Данте відомий передусім монументальним літературним шедевром “Божественна комедія”, яка є грубуватою й жвавою розповіддю автора про те, як він спустився до пекла, пройшов крізь чистилище, а потім вознісся до раю, щоб поспілкуватися з Богом. За сучасними стандартами “Божественна комедія” нічого божественного в собі не містить. Та й комедією вона зветься з абсолютно іншої причини. У чотирнадцятому сторіччі італійська література поділялася на дві категорії: трагедію, що представляла високу літературу, писану офіційною італійською, і комедію, яка представляла “низьку” літературу, писану місцевим діалектом і розраховану на широкий загал.

Ленґдон прогорнув слайди до знаменитої фрески Мікеліно, на якій Данте стоїть біля стін Флоренції, стискаючи в руках примірник “Божественної комедії”. На задньому плані над брамою пекла високо здіймається терасована гора Чистилища. Це полотно нині виставлене у флорентійському соборі Санта-Марія дель Фіоре, більше відомому під назвою Дуомо.

– Як ви вже могли здогадатися з назви, – продовжив Ленґдон, – “Божественну комедію” було написано місцевим діалектом – мовою простих людей. Але, попри це, релігію, історію, політику, філософію й соціальні коментарі в ній блискуче поєднано в гобелен художнього слова, тобто літератури високоінтелектуальної, але цілком доступної широким масам читачів. Цей твір став настільки знаменитим стовпом італійської літератури, що письменницький стиль Данте славили як такий, що – ні багато, ні мало – дав початок сучасній італійській мові.

Ленґдон зробив ефектну паузу, а потім тихо сказав:

– Любі друзі, вплив творів Данте Аліґ’єрі неможливо переоцінити. Упродовж усієї історії людства, за винятком хіба що Святого Письма, жоден із творів літератури, образотворчого мистецтва й музики не надихнув на таку кількість присвят, імітацій, варіацій та анотацій, як “Божественна комедія”.

Далі Ленґдон навів великий список відомих композиторів, художників і літераторів, які творили, ґрунтуючись на епічній поемі Данте, й окинув публіку уважним поглядом.

– Скажіть, чи є серед вас письменники?

Піднялася майже третина рук. Ленґдон приголомшено витріщився в зал. “Отакої! Або це найдосконаліша аудиторія у світі, або результат доступності до публікацій через Інтернет”.

– Що ж, як усі ви, автори, знаєте, ніщо письменники не цінують так високо, як рекламну анотацію – отой схвальний відгук завбільшки в один-два рядки, написаний кимось відомим, аби заохотити інших купувати ваш твір. У Середні віки теж існувало поняття рекламної анотації. І Данте спромігся мати їх досить багато.

Ленґдон знову змінив слайди.

– А чи хотіли б ви мати на обкладинці вашої книги отакі слова?

Ніколи не ходив землею чоловік, величніший за нього.

Мікеланджело

Натовп здивовано загудів.

Так, – мовив Ленґдон. – Це сказав той самий Мікеланджело, якого ви знаєте як автора розписів у Сікстинській капелі та статуї Давида. Мікеланджело був не лише майстерним художником і скульптором, а й прекрасним поетом, котрий опублікував близько трьохсот поем, включно з тією, що називалася “Данте” і була присвячена чоловікові, чиї разючі образи пекла надихнули Мікеланджело на його “Судний день”. А якщо ви мені не вірите, то прочитайте третю пісню Дантового “Пекла”, а потім сходіть до Сікстинської капели; просто над вівтарем ви побачите цей знайомий образ.

Ленґдон прогорнув слайди до лячного зображення м’язистого злого духа, що замахнувся здоровезним веслом на людей, а ті принишкли від страху.

– А це Дантів пекельний поромник Харон, який б’є веслом тих, хто зволікає на переправі.

Ленґдон перейшов до нового слайда, цього разу з другою деталлю Мікеланджелового “Судного дня” – чоловіком, якого розпинали на хресті.

– Це Аман, ворог юдеїв, котрого, згідно зі Святим Письмом, скарали на смерть через повішення. Однак у поемі Данте його розіп’яли на хресті. Як можна бачити в Сікстинській капелі, Мікеланджело віддав перевагу Дантовому варіанту, а не біблійному. – Ленґдон усміхнувся й пошепки додав: – Тільки папі римському не кажіть.

Натовп вибухнув сміхом.

– Дантове “Пекло” створило світ болю й страждань, який перевершував усі попередні людські уявлення, і цей твір у буквальному розумінні визначив наше сучасне бачення пекла. – Ленґдон зробив паузу. – І повірте мені, католицькій церкві є чимало за що дякувати Данте. Його “Пекло” лякало віруючих сторіччями і, без сумніву, потроїло відвідуваність церкви тими, кого переповнював страх.

Ленґдон увімкнув наступний слайд.

– А оце підводить нас до причини, через яку ми всі тут сьогодні зібралися.

Тепер на екрані з’явився заголовок лекції: “Божественний Данте: символи пекла”.

Дантове пекло – це ландшафт, настільки багатий на символізм, що я часто приділяю цій темі курс лекцій на цілий семестр. А сьогодні, на мою думку, не буде кращого способу розкрити символи Дантового “Пекла”, як пройти пліч-о-пліч із самим поетом… крізь браму пекла.

Ленґдон підійшов до краю сцени й поглянув на публіку.

– Отже, якщо ми збираємося здійснити прогулянку крізь пекло, то я настійно рекомендую скористатися мапою. І немає повнішої мапи Дантового пекла, аніж та, яку зобразив Сандро Боттічеллі.

Ленґдон торкнувся пульта, і перед публікою з’явилася відразлива “Мапа пекла”. Він почув, як дехто аж застогнав, забачивши всілякі жахіття, що коїлися в лійкоподібній підземній порожнині.

– На відміну від інших художників, Боттічеллі був надзвичайно скрупульозний у відтворенні Дантового тексту. Насправді він провів стільки часу, читаючи Данте, що великий історик мистецтва Джорджо Базарі стверджував, наче одержимість Боттічеллі творчістю Данте призвела до серйозних негараздів у житті художника. Мистець створив понад дві дюжини інших робіт, пов’язаних із Данте, але ця мапа є серед них найвідомішою.

Тоді Ленґдон повернувся й показав у лівий верхній кут полотна.

– Наша подорож почнеться он там, на поверхні землі, де ви можете бачити Данте в червоному одязі разом зі своїм гідом, Верґілієм; вони стоять обидва біля брами пекла. Звідти ми вирушимо в подорож униз, крізь дев’ять кіл Дантового пекла, і насамкінець опинимося лицем до лиця з…

Ленґдон швидко переключився на інший слайд – величезне збільшене зображення сатани, яким його показав Боттічеллі на цьому самому полотні. Страшний триголовий Люцифер поїдає трьох людей одночасно, по одному кожним ротом.

Натовп зойкнув.

Стислий огляд майбутніх атракціонів, – пожартував Ленґдон. – Цей моторошний персонаж перебуває там, де сьогодні має завершитися наша подорож. Це дев’яте коло пекла, де мешкає сам сатана. Одначе… – Ленґдон зробив паузу, а потім продовжив: – Потрапити туди – це лише половина забави, тому повернімося трохи назад… до брами пекла, де наша подорож розпочнеться.

Ленґдон перейшов до наступного слайда – літографії Постава Доре, де був зображений темний, схожий на тунель вхід, вирубаний у торці стрімчака. Над входом виднівся напис: “Залиш надію той, хто сюди входить”.

– Отже, – сказав Ленґдон з усмішкою. – Зайдімо?

Десь гучно заскреготали колеса, й аудиторія перед

очима Ленґдона вмить розтанула. Він відчув, як сіпнувся вперед і зіштовхнувся зі спиною Сієнни, коли трицикл різко загальмував і зупинився посеред проспекту Макіавеллі.

У Ленґдона запаморочилося в голові; він і досі бачив двері пекла, що бовваніли перед ним. Коли ж він отямився, то побачив, де насправді опинився.

– Що сталося? – невдоволено спитав він.

Сієнна показала вперед, де на відстані трьохсот ярдів виднілася Порта Романа – старовинна кам’яна брама, що слугувала в’їздом до середньовічної Флоренції.

– Роберте, здається, у нас проблема.

Розділ 19

Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.

“Хто тут у біса живе?”

Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.

– Агенте Брюдер? – гукнув із зали один із його підле– і лих. – Гадаю, вам буде цікаво це побачити.

Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу “по-домашньому”, але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. “Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання”.

Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

– Саме цією машиною він скористався, – сказав чоловік. – Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

Брюдер рушив до стола.

– Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, – сказав технар. – Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх – стара програмка лондонського театру “Глобус” і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

– Хто це? – спитав шеф.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

– Ви навіть не повірите.

– А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

– “Мене зреклися”, – подумала вона.

– Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

– Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до аген– та-оперативника високого рангу. “Моя кар’єра – це все, що я маю”. Агентам-оперативникам доводилося миритися :і життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

– “Я виконувала це завдання цілий рік”, – подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

– Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму – ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго “зникнути”, щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

– Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

– Як по маслу… але до вчорашньої ночі.

– І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

– “Тепер я – чужа. Я опинилася на протилежному боці”.

– Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув “арену”. У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

– Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

– Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

– “Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, – заспокоювала вона себе. – Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство”.

– Та по спині в неї побігли мурашки.

– Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

– “Тепер ніхто не знає, де я”.

– Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.

Розділ 20

Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом – кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.

Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв’язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.

Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали сво’іх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоді.

Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від І Іорта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед – і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кільцевій розв’язці заблокував поліцейський пост, до якого час від часу під’їжджали нові поліцейські автомашини. Від авта до авта ходили озброєні полісмени й ставили водіям запитання.

“Невже це через нас? – подумав Ленґдон. – Цього не може бути!”

Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.

– Cose successo? (Що там відбувається?) – гукнула йому Сієнна.

– Е chi lo sa! (Та хтозна!) – відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. – Carabinieri. (Карабінери.) – Із новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.

Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.

– Блокпост. Військова поліція.

Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.

“Ми потрапили в пастку”, – подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч-якогось виїзду – перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.

Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.

– Туди! – гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.

Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим – і поготів.

– За мною! – сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.

“Це не сарайчик, – здогадався Ленґдон, – а пересувний туалет”.

Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за “сарай” і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.

Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, “Суба– ру форестер” із написом “Карабінери” на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.

“Італійська воєнізована поліція, – подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. – А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?”

– Комусь конче потрібно знайти нас, – прошепотіла Сієнна. – І яким чином їм це вдалося?

– GPS? – спитав Ленґдон. – Може, цей проектор має вмонтований пристрій стеження?

Сієнна похитала головою.

– Повір мені, якби ця штука мала такий пристрій, то поліція вже давно б нас пов’язала.

Ленґдон зі своїм чималеньким тілом насилу поворухнувся, намагаючись зручніше вмоститися в тісному просторі. І його очі опинилися напроти елегантних графіті, виписаних на задній стінці туалету.

“А в італійців виходить краще”.

Більшість американських біотуалетів були вкриті примітивними школярськими малюнками, що віддалено нагадували великі цицьки чи пеніси. Але графіті на цьому “закладі” були наче з альбому для етюдів студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловік у профіль та якийсь фантастичний дракон.

– Тут приватна власність псується інакше, аніж в інших частинах Італії, елегантніше, – зауважила Сієнна, вочевидь, прочитавши його думки. – Річ у тім, що за цією кам’яною стіною розташований факультет мистецтв Флорентійського університету.

І наче на підтвердження слів Сієнни поодаль з’явилася група студентів; вони наближалися дрібними кроками, тримаючи під пахвами етюдники. Студенти про щось гомоніли, чиркали запальничками, підкурюючи цигарки,

і висловлювали подив через блокпост біля Порта Романа.

Ленґдон і Сієнна пригнулися, щоби їх не помітили студенти, і тоді Ленґдона несподівано вразила дивна думка: “Напівзакопані грішники з ногами, що стирчать догори”.

Можливо, та думка з’явилася в нього через сморід людських випорожнень, а може, через велосипедиста, що вертів ногами, напівлежачи на велосипеді, та яким би не був мотив, Ленґдон умить подумки повернувся до смердючого світу пекельних канав і голих ніг, що стирчали там з-під землі.

Раптом він повернувся до своєї попутниці.

– Сієнно, на тій “Мапі пекла”, що ми бачили в тебе у квартирі, голі ноги стирчали з-під землі в десятій канаві, так? На найнижчому з рівнів восьмого кола?

Сієнна здивовано на нього поглянула: мовляв, знайшов час для таких запитань.

– Так, на самому дні.

На якусь частку секунди Ленґдон повернувся до лекції, яку читав у Відні. Він стояв на сцені. Наближаючись до тріумфального фіналу, він продемонстрував публіці гравюру Доре “Геріон” – крилату потвору з отруйним жалючим хвостом, котра жила над восьмим колом.

– Перш ніж зустрітися із сатаною, – сказав Ленґдон, і його низький голос забринів у гучномовцях, – ми мусимо пройти крізь десять канав восьмого кола, у яких зазнають покарання шахраї, тобто особи, винні в скоєнні навмисного злочину.

Ленґдон змінив слайд і показав фрагмент восьмого кола, а потім провів публіку вниз через кожну канаву, одну за одною.

Згори донизу ми маємо спокусників, яких б’ють батогами демони… підлесників, що плавають у людських екскрементах… церковників-заробітчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиї ноги стирчать догори… чаклунів із головами, повернутими назад… продажних політиків у киплячій смолі… лицемірів у свинцевих мантіях… крадіїв, яких кусають змії… правників-шахра– їв, яких пожирає вогонь… сіячів розбрату, яких розрубують навпіл демони… і насамкінець брехунів, спотворених хворобами до невпізнання. – Ленґдон знову повернувся обличчям до аудиторії.

– Скоріш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свідчень його вигнали :і улюбленої Флоренції.

– Роберте! – озвалася Сієнна.

Ленґдон сіпнувся – і повернувся до реальності.

Сієнна запитально дивилася на нього.

– У чім річ?

– Отой варіант “Мапи пекла”, що ми маємо із собою в проекторі, – сказав він збуджено. – Картину змінили! – Нін витягнув із кишені проектор і струснув його настільки сильно, наскільки це дозволяв тісний простір. Кулька-активатор заторохтіла, але її звук поглинуло ревіння поліцейських сирен. – Той, хто підкоригував цю картину, змінив і порядок рівнів у восьмому колі!

Коли пристрій засвітився, Ленґдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася “Мапа пекла”, яскраво вирізняючись у тьмяному світлі.

“Боттічеллі на стіні біотуалету”, – подумав Ленґдон, відчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне місце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленґдон пробігся очима по канавах, збуджено киваючи.

– Так! – вигукнув він. – Це неправильно! Остання канава восьмого кола має бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рівень призначений для брехунів, а не для пожадливих церковників!

На обличчі Сієнни з’явився зацікавлений вираз.

– Але ж навіщо комусь треба було змінювати картину?

– Catrovacer, – прошепотів Ленґдон, роздивляючись маленькі літери, додані на кожному з рівнів. – Гадаю, що в цьому написі є розгадка.

Попри травму голови, через яку Ленґдон втратив спогади про останні дві доби, він відчував, що його пам’ять функціонує бездоганно. Заплющивши очі, він уявив перед собою два варіанти “Мапи”, щоби проаналізувати розбіжності між ними. Змін, внесених у восьме коло, виявилося менше, аніж очікував Ленґдон… однак у нього з’явилося таке відчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

Усе стало зрозумілим.

Шукай – і знайдеші

– Що таке? – спитала його Сієнна.

У Ленґдона аж у роті пересохло.

– Я знаю, чому опинився у Флоренції.

– Та невже?!

– Так, і я знаю, куди мені слід іти.

Сієнна вхопила його за руку.

– Куди ж?

Ленґдон почувався так, наче вперше після того, як він прокинувся в шпиталі, його ноги торкнулися твердої землі.

– Оті десять літер… – прошепотів він. – Насправді вони вказують на конкретне місце в Старому місті. І там ми знайдемо всі відповіді.

– А де саме в Старому місті? – наполегливо спитала Сієнна. – Як ти здогадався?

Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.

– Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.

– Дорогою?! – Сієнна похитала головою. – Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!

– Побудь тут півхвилини, – сказав їй Ленґдон, – а потім рушай за мною.

І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.

Розділ 21

– Scusi! – Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. – Scusate! (Вибачте!)

Вони зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

– Dov’& l’lstituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) – поцікавився він ламаною італійською.

Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:

– Non parliamo italiano. (Я не говорю італійською.)

Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.

– Рій avanti, sempre dritto.

“Уперед і прямо”, – подумки переклав Ленґдон.

– Grazie. (Дякую.)

Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.

– Це моя сестра Сієнна. Вона викладає мистецтвознавство.

– Нічогенька краля, – стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.

Ленґдон проігнорував їхні слова.

– Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?

– Ма certo (Авжеж), – відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.

Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.

“Шукай – і знайдеш”, – подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.

Catrovacer. Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.

Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морі. Зрештою, історія мистецтва та давні таємниці були Ленґдону цікавішими за рурки із символом біонебезпеки та стрілянина.

А попереду до Порта Романа під’їжджали все нові й нові поліцейські автівки.

– Господи твоя воля, – мовив татуйований хлопець. – Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

їхня група підійшла до парадного входу інституту мистецтв із правого боку, де вже зібрався натовп студентів, аби спостерігати за дійством біля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець інституту недбало зиркав на перепустки студентів, які заходили всередину: його більше цікавило те, що відбувалося біля старовинної брами.

Раптом почувся скрегіт коліс – то біля Порта Романа різко зупинився вже знайомий чорний мікроавтобус,

Ленґдон впізнав його з першого погляду.

Не кажучи ні слова, вони із Сієнною в слушний момент прослизнули крізь прохідну разом зі своїми новими приятелями.

В’їзна алея інституту мистецтв була напрочуд красивою, майже розкішною. З обох боків над нею плавно схиляли крони масивні дуби, утворюючи зелене покривало, яке обрамляло віддалену будівлю: масивну споруду вицвілого жовтого кольору з потрійним портиком та широкою овальною галявиною перед нею.

Ленґдон знав, що цю будівлю, як і багато інших будівель у цьому місті, звели за кошти і на замовлення однієї знаменитої династії, яка панувала у флорентійській політиці впродовж п’ятнадцятого, шістнадцятого та сімнадцятого сторіч.

Медичі.

Саме це ім’я стало символом Флоренції. За три століття правління царський дім Медичі нагромадив незліченні багатства й здобув величезний вплив, давши світові чотирьох римських пап, двох королев Франції, а також найбільший фінансовий заклад у всій Європі. І донині банки користуються бухгалтерським методом, винайденим Медичі: системою подвійного запису “дебет – кредит”.

Однак найвизначнішою спадщиною Медичі були не фінанси чи політика, а мистецтво. Певно, як найщедріші з коли-небудь відомих у світі меценатів Медичі забезпечували безперервний і щедрий потік замовлень, який підживлював Ренесанс. Список митців, котрі користувалися покровительством Медичі, приголомшує – від Леонардо да Вінчі до Галі лея й Боттічеллі. Полотно останнього “Народження Венери” було замовленням Лоренцо ді Медичі, який забажав,

щоб над шлюбним ложем його кузена висіло сексуально збудливе полотно.

Лоренцо ді Медичі, відомий свого часу як Лоренцо Розкішний завдяки щедрості й поблажливості, сам був талановитим художником і поетом і мав, за свідченнями сучасників, бездоганний мистецький смак. Тисяча чотириста вісімдесят дев’ятого року Лоренцо пройнявся симпатією до творів одного молодого флорентійського скульптора й запропонував йому перебратися до палацу Медичі, де той міг би вдосконалювати свій талант серед творів красного образотворчого мистецтва, високої поезії та рафінованої культури. Під патронатом Медичі згодом молодий талант розквітнув і став автором двох найзнаменитіших скульптур в історії людства – “П’єтти” (“Оплакування Христа”) і “Давида”. Сьогодні ми знаємо цього митця як Мікеланджело, творчого велета, якого інколи називають найвеличнішим подарунком, який зробили Медичі людству.

Зважаючи на пристрасть Медичі до мистецтва, Ленґдон подумав, що представникам цієї династії було б приємно дізнатися, що споруда, яку він бачив перед собою і яку колись звели як стайні для родини Медичі, перетворилася на інститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну ділянку, яка тепер надихає молодих творців, Медичі навмисне обрали під стайні: вона розташовувалася поблизу однієї з найгарніших місцевостей для кінних прогулянок у всій Флоренції – садів Боболі.

Ленґдон поглянув ліворуч, де над високою стіною виднілися густі крони дерев. Нині великий обшир садів Боболі став популярним туристичним об’єктом. Ленґдон майже не сумнівався, що коли йому з Сієнною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крізь нього, обминувши браму Порта Романа непоміченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всіляких схованок – гаїв, лабіринтів, гротів та альтанок. А важливішим було те, що через сади Боболі вони зможуть вийти до Палацо Пітті – кам’яної цитаделі, колишньої головної резиденції великого герцогства Медичі, сто сорок кімнат якої залишалися найбільш відвідуваним туристичним об’єктом Флоренції.

“Якщо ми зможемо дістатися до Палацо Пітті, – подумав Ленґдон, – то до містка, який веде до Старого міста, залишиться три кроки ступити”.

Намагаючись поводитися якомога спокійніше, Ленґдон кивнув на високу стіну, яка оточувала сади.

– Як нам потрапити до парку? – спитав він. – Мені хотілося б показати його своїй сестрі, перш ніж увійти до інституту.

Татуйований хлопчина похитав головою.

– Звідси потрапити до парку ви не зможете. Вхід до нього розташований аж біля Палацо Пітті. Вам слід було проїхати крізь Порта Романа й звернути до парку.

– Курзу-верзу! – випалила Сієнна.

Усі обернулися й отетеріло витріщилися на неї включно :і Ленґдоном.

– Не морочте мені голову, – сказала вона, грайливо всміхнувшись студентам і пригладивши свій “кінський хвіст”. – Ви хочете сказати мені, хлопчики й дівчатка, що ніколи не пробираєтеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подуріти?

Студенти обмінялися поглядами, а потім вибухнули сміхом.

Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Ііснниної привабливості.

– Панійко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! – Він провів Сієнну до рогу будівлі й показав на віддалену автостоянку. – Бачите отой сарай ліворуч? За ним стоїть старий причеп. Залазите на нього, вибираєтеся на дах сараю – і зістрибуєте по той бік стіни.

Сієнна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленґдона, вона зверхньо посміхнулася йому:

– Ходімо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?

Розділ 22

Срібноволоса жінка в мікроавтобусі прихилилася головою до куленепробивного скла й заплющила очі. Здавалося, світ під нею обертається. Від препаратів, якими її накачали, їй стало зле.

“Мені потрібна медична допомога”, – подумала вона.

Та озброєний охоронець побіля жінки дотримувався суворого наказу: ігнорувати її потреби, допоки їхнє завдання не буде успішно виконано. Із хаотичних звуків, що лунали довкола, було очевидно, що це станеться не скоро.

Млость і нудота посилювалися, і їй стало важко дихати. Борючись із новим нападом нудоти, жінка замислилася, яким же чином життєва дорога привела її до такого сюрреалістичного перехрестя. Відповідь була надто складною для декодування в її нинішньому близькому до марення стані, але вона не мала сумнівів щодо того, коли все це почалося.

У Нью-Йорку.

Два роки тому.

Вона – директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я – летіла з Мангеттену до Женеви. То була бажана й престижна посада, яку вона обіймала майже десять років. Її як спеціаліста з інфекційних захворювань та епідеміології запросили до ООН прочитати цикл лекцій стосовно загрози пандемічних хвороб у країнах третього світу. Лекція була жвавою й оптимістичною, у загальних рисах характеризувала системи раннього виявлення хвороб і плани боротьби з ними, розроблені ВООЗ та іншими організаціями. їй аплодували стоячи.

Після лекції, коли вона розмовляла з науковцями, до неї наблизився представник ООН зі значком працівника високого дипломатичного рівня і втрутився в розмову:

– Докторе Сінскі, ми щойно спілкувалися з представниками Ради з іноземних стосунків. Там одна людина хотіла б і:і вами поговорити. Авто чекає на вулиці.

Здивована й трохи знервована, доктор Елізабет Сінскі вибачилася перед співрозмовниками й зібрала свій несесер. Коли лімузин помчав її по Першій авеню, вона відчула, що знервованість химерним чином посилилася.

“Рада з іноземних стосунків?”

Як і більшість її колег, Елізабет Сінскі вже чула про цю організацію.

Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналітичний заклад, РІС мала серед колишніх членів майже кожного держсекретаря, із півдюжини президентів, більшість голів ЦРУ, сенаторів, суддів, а також представників таких легендарних династій, як Моргани, Ротшильди і Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрація інтелекту, політичного впливу й багатства серед членів РІС створила їй репутацію най впливовішого приватного клубу на Землі.

Працюючи директоркою Всесвітньої організації охорони здоров’я, Елізабет не раз мала змогу “поштовхатися ліктями” з “великими хлопцями”. Тривала робота на цій посаді та відперта вдача нещодавно привернули до неї поблажливу увагу одного великого журналу, який заніс її до списку двадцяти найвпливовіших людей у світі. “Обличчя світового здоров’я” – отакий підпис містився під її фотографією, хоча Елізабет сприйняла його з іронією, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.

Коли у віці шести років вона страждала на сильну астму, її лікували високими дозами багатообіцяльного нового препарату – першого у світі глюкокортикоїду, або ж стероїдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилікував симптоми її астми. На жаль, непередбачувані побічні ефекти цього препарату проявилися лише через кілька років, коли Елізабет досягла віку статевої зрілості… але менструації в неї так і не з’явилися. Ніколи не забуде вона того моторошного моменту в кабінеті лікаря, коли дізналася, що її дітородній системі було завдано непоправної шкоди.

Елізабет Сінскі так і не судилося мати дітей.

“Час загоїть порожнечу”, – запевнив її лікар, але з роками сум і гнів у душі лише зростали. Препарати, позбавивши її можливості зачати дитину, жорстоко залишили їй тваринний інстинкт до продовження роду. Десятиріччями вона боролася з жаданням реалізувати це нездійсненне бажання. Навіть тепер, у шістдесят один, вона відчувала різкий біль порожнечі й самотності щоразу, коли бачила матір із дитям.

– Ще трохи, і ми на місці, докторе Сінскі, – сказав їй водій лімузину.

Елізабет швидко причесала свої довгі сріблясті кучері й поглянула на себе в дзеркало. Щойно вона це зробила, як авто зупинилося й водій допоміг їй вийти на тротуар заможного мікрорайону на Мангеттені.

– Я почекаю вас тут, – сказав він. – Коли будете готові, ми зможемо поїхати звідси прямо до аеропорту.

Нью-йоркська штаб-квартира Ради з іноземних стосунків виявилася непоказним будинком у неокласичному стилі на розі Центрального парку й Шістдесят восьмої вулиці; колись тут розміщувалася резиденція магната зі “Стандард ойл”. Зовні споруда бездоганно вписувалася в елегантний ландшафт, не даючи ані найменшого натяку на її унікальне призначення.

– Добридень, докторе Сінскі, – привітала її огрядна секретарка. – Сюди, будь ласка. Він на вас чекає.

“Добре, але хто він?” Вона пішла слідком за жінкою розкішним коридором до зачинених дверей, у які секретарка швидко постукала і, відчинивши їх, кивком запросила Елізабет увійти.

Жінка ввійшла, і двері за нею зачинилися.

Маленький тьмяний конференц-зал освітлювався лише мерехтінням екрана. Перед екраном виднівся високий і стрункий силует. Хоча Елізабет і не бачила обличчя, вона відчула в тому чоловікові владу й авторитетність.

– Здрастуйте, докторе Сінскі, – мовив різкий голос. – Дякую, що прийшли до мене. – Чітка вимова незнайомця нагадала Елізабет її рідну Швейцарію та Німеччину.

– Прошу, сідайте, – сказав він, кивнувши на крісло в передній частині залу.

“А формального знайомства не буде? – подумала Елізабет, сідаючи в крісло. Химерна картина на екрані змусила її нервувати ще сильніше. – Що це в біса таке?”

– Сьогодні вранці я був на вашій презентації, – заявив силует. – Я приїхав здалеку, щоб послухати ваш виступ. І це був надзвичайний виступ.

– Дякую, – відповіла вона.

– Дозвольте також сказати, що ви виявилися значно гарнішою, аніж я собі уявляв… попри ваш вік і ваш недалекоглядний підхід до проблем світового здоров’я.

Елізабет мимоволі аж рота роззявила. Таке зауваження було образливим з будь-якої точки зору.

– Вибачте, – мовила вона, вдивляючись у темряву. – Хто ви такий? І навіщо ви мене сюди покликали?

– Вибачте за невдалу спробу пожартувати, – відповів стрункий привид. – Зображення на екрані пояснить, чому не тут.

Сінскі придивилася до страхітливого образу – картини, на якій було зображене безкрає море людства – натовпи х воробливих людей, що видряпувалися одне на одного, утворюючи клубок оголених тіл.

– Доре – великий художник, – заявив чоловік. – Це його видовищна й моторошна інтерпретація бачення пекла, яким уявляв його собі Данте Аліґ’єрі. Гадаю, вас воно аж ніяк не лякає… бо саме до такого фіналу ми прямуємо. – Він помовчав, поволі підходячи до неї. – І дозвольте мені пояснити чому.

Він наближався, неначе збільшуючись із кожним кроком.

– Якщо я візьму аркуш паперу й розірву його навпіл… – Він зупинився біля стола, узяв аркуш паперу і гучно розідрав його навпіл. – А потім покладу дві половинки одну на одну. – І він склав дві половинки у стос. – А потім повторю цей процес… – І він знову розірвав папірці і знову склав їх у стос. – То результатом буде стос папірців, учетверо товщий за початковий, чи не так? – Його очі тліли, наче вуглини, у темряві кімнати.

Елізабет не сподобалися його поблажливий тон й агресивна поведінка. Та вона промовчала.

– Гіпотетично кажучи, – продовжив незнайомець, підходячи ще ближче, – якщо початковий аркуш паперу має товщину одна десята міліметра і я повторю цей процес, скажімо, п’ятдесят разів… то якою буде висота утвореного стосу? Ви знаєте?

Елізабет наїжачилася.

– Знаю, – відповіла вона з більшою неприязню, ніж збиралася. – Це буде одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені. Це зветься геометричною прогресією. Можна дізнатися, навіщо я тут?

Чоловік пирхнув і, приємно вражений обізнаністю співрозмовниці, кивнув.

– Так, а чи можете ви уявити, якою буде фактична величина? Одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені? Ви знаєте, яким заввишки буде цей стос паперу? – Він на мить зупинився, а потім продовжив: – Наш стос паперу всього-на-всього після п’ятдесяти подвоєнь тепер сягнув… аж до сонця.

Елізабет не здивувалася. Приголомшлива сила геометричного зростання – це те, з чим вона повсякчас мала справу у своїй роботі.

Ареал зараження… реплікація інфікованих клітин… прогнози смертності.

– Вибачте за мою здогадну наївність, – навіть не намагаючись приховати роздратування, зауважила вона, – але я не розумію, що ви хочете сказати.

– Що я хочу сказати? – Чоловік стиха хихикнув. – Я хочу сказати, що історія зростання нашої людської популяції є навіть більш разючою. Населення Землі, як і наш стос папірців, починало дуже скромно… але з велетенським потенціалом.

Він знову заходив по залу.

– Задумайтеся ось над чим. Населенню Землі знадобилася тисяча років – від світанку людства аж до дев’ятнадцятого сторіччя, щоб досягти позначки один мільярд. А потім воно з приголомшливою швидкістю за якихось сто років збільшилося до двох мільярдів у двадцятих роках двадцятого сторіччя. Після цього людській популяції знадобилося всього-на– всього п’ятдесят років, щоби збільшитися вдвічі, до чотирьох мільярдів, у сімдесятих роках. Як ви можете собі уявити, нам судилося вже вельми скоро досягнути восьми мільярдів. Лише за один сьогоднішній день населення планети Земля збільшилося ще на чверть мільйона осіб. Чверть мільйона. І це відбувається кожного дня – хоч дощ, хоч сонце. Нині щороку наша кількість збільшується на населення Німеччини.

Високий чоловік замовк, бовваніючи над Елізабет.

– Скільки вам років?

Іще одне образливе запитання, хоча вона як голова ВООЗ вже звикла відповідати на такі запитання дипломатично.

– Шістдесят один.

А чи знаєте ви, що коли проживете ще дев’ятнадцять років до віку вісімдесяти, то станете свідком того, як населення Землі потроїлося впродовж вашого життя. Упродовж життя людини – потроєння! Замисліться над потенційними наслідками. Як вам відомо, ваша Всесвітня організація охорони здоров’я знову змінила свої прогнози в бік збільшення, передбачаючи, що ще до середини поточного сторіччя на нашій планеті буде приблизно дев’ять мільярдів людей. А тваринні види прискорено вимирають. Потреба в ресурсах, яких стає дедалі менше, злітає до небес. Чисту воду дедалі важче добути. За будь-якими біологічними вимірами наш вид уже перевищив кількість, життєдіяльність якої можна підтримувати на нормальному рівні. І перед лицем неминучої катастрофи ВООЗ, хранитель здоров’я нашої планети, вкладає гроші й ресурси в такі речі, як лікування діабету, створення банку крові, боротьба з раковими захворюваннями… – Чоловік замовк, уставившись поглядом в Елізабет. – Тому я й запросив вас сюди, щоб спитати відверто: якого біса Всесвітня організація охорони здоров’я не має мужності розв’язувати цю проблему з піднятим заборолом?

Елізабет уже кипіла гнівом.

– Хто б ви не були, ви до біса добре знаєте, що ВООЗ сприймає проблему перенаселення дуже серйозно. Нещодавно ми витратили мільйони доларів, відправивши лікарів до Африки, щоб вони поширювали безкоштовно кондоми й освічували людей стосовно контролю народжуваності.

– Ага, аякже! – глузливо вигукнув чоловік. – А за вами слід у слід рушила ціла армія католицьких місіонерів, які навчають африканців, що коли вони користуватимуться кондомами, то всі опиняться в пеклі. Тепер в Африці з’явилася нова проблема в царині захисту довкілля – звалища невикористаних презервативів.

Елізабет стрималася, щоб не дати волі язику. У цьому питанні він мав рацію, однак сучасні католики вже чинять опір втручанню Ватикану в справі дітонародження. Найвідоміша з цих людей, Мелінда Гейтс, правовірна католичка, зробила мужній вчинок: ризикуючи наразитися на гнів церкви, надала п’ятсот шістдесят мільйонів доларів на покращення можливостей контролю дітонародження у всьому світі. Елізабет Сінскі неодноразово заявляла через засоби масової інформації, що подружжя Білла та Мелінди Гейтс заслуговує на канонізацію за все, що вони зробили за допомогою свого фонду для покращення здоров’я на Землі. Та, як це не сумно, єдина інституція, здатна зараховувати до лику святих, не побачила християнської природи їхньої діяльності.

– Докторе Сінскі, – продовжив привид. – Всесвітня організація охорони здоров’я відмовляється визнати, що існує лише одна світова проблема, пов’язана зі здоров’ям. – І він показав на похмуру картину на екрані. – Ось ця. – Чоловік помовчав. – Я знаю, що ви – науковець, а не дослідник класики й образотворчого мистецтва, тому дозвольте мені продемонструвати вам іще одне зображення, яке промовлятиме до вас мовою, яку ви добре розумієте.

На мить у кімнаті стало темно, а потім екран засвітився знову. Нове зображення, що на ньому з’явилося, Елізабет доводилося бачити вже не раз. І щоразу воно викликало у неї химерне відчуття неминучості.

Зростання світового населення впродовж його історії

2-5 мільйонів 7ооо 6000 5000 4000 3000 2000 1000– 1 1000 2050 років до нашої ери За нашої ери

У залі запала важка тиша.

– Так, – нарешті озвався стрункий високий чоловік. – Мовчазний жах є цілком доречною реакцією на цей графік. Дивитися на нього – це наче дивитися на фари локомотива, що наближається. – Чоловік повільно повернувся до Елізабет і всміхнувся їй стримано й поблажливо. – Маєте які-небудь запитання, докторе Сінскі?

– Лише одне, – відказала вона. – Ви запросили мене сюди для того, щоб лекції читати, чи для того, щоб ображати?

– Ні те, ні інше. – Голос незнайомця став моторошно улесливим. – Я запросив вас сюди для співпраці. Я не маю сумніву, що ви розумієте, що перенаселення – це проблема охорони здоров’я. Але, боюся, ви не розумієте того, що ця проблема вражає саму душу людини. Під тиском перенаселення ті, хто ніколи навіть думки не мали про крадіжку, стануть крадіями заради того, щоби прогодувати свої родини. Ті, кому ніколи не спадало на думку вбивство, вбиватимуть, щоб виростити своїх дітей. Усі Дантові смертні гріхи – пожадливість, зажерливість, підступність, убивство й решта – усі вони поширюватимуться й виходитимуть на поверхню з глибини людських душ, посилювані зменшенням комфорту в нашому житті. Перед нами неминуча битва за саму душу людини.

– Я біолог. Я рятую людські життя, а не душі.

– Що ж, можу запевнити вас, що рятувати людські життя в майбутні роки ставатиме дедалі важче. Перенаселеність – дещо набагато більше, ніж духовний дискомфорт. У Макіавеллі є один пасаж…

Так, – перервала вона його, цитуючи з пам’яті знамениту фразу: – “Коли кожна провінція світу переповниться мешканцями настільки, що вони не зможуть ані прогодувати себе, ані перебратися до інших країв, світ очистить себе сам”. – Елізабет, поглянувши вгору, зупинила погляд на співрозмовникові. – Усі ми у ВООЗ знаємо цю фразу.

– Добре, тоді ви маєте знати, що Макіавеллі сказав далі про чуму як природний спосіб очищення світу.

– Так, і, як я вже сказала у виступі, усі ми добре усвідомлюємо пряму залежність між густотою населення й можливістю широкомасштабних епідемій, але безперервно розробляємо нові методи виявлення й лікування. ВООЗ твердо переконана в тому, що ми зможемо запобігти майбутнім епідеміям.

– Дуже шкода.

Елізабет ошелешено витріщилася на нього.

– Перепрошую?

– Докторе Сінскі, – мовив чоловік, засміявшись лячним сміхом. – Ви говорите про контроль над епідеміями так, паче це гарна річ.

Вона мовчки витріщалася на нього, не вірячи своїм вухам.

Це все, – заявив співрозмовник, наче адвокат, що завершив викладати аргументи. – Я ознайомив зі своєю точкою зору голову ВООЗ, яка є найкращою з тих, хто працює в цій організації. Лячна ситуація, якщо вдуматися. Я вже показав вам картину неминучих нещасть. – Він повернув (ображення, що демонструвало сплетені тіла. – І вже нагадував вам про загрозливу силу нестримного зростання населення. – Чоловік показав на маленький стос папірців. – Я вже просвітив вас стосовно того, що ми перебуваємо на грані духовного колапсу. – Він замовк і, обернувшись, глянув на неї впритул. – І як ви відреагували? Безкоштовні презервативи для Африки? – Чоловік зневажливо пирхнув. – Це наче відмахуватися мухобійкою від астероїда. Бомба з часовим механізмом уже не цокає. Вона вибухнула, і, якщо не вдатися до жорстких заходів, експоненціальна математика стане вашим новим Богом… а цей Бог, він дуже мстивий. Він влаштує вам картини Дантового пекла прямо біля Парк-авеню… маси скоцюрблених людей, що борсаються у власних екскрементах. Це буде всесвітнє вибраковування, влаштоване самою Природою.

– Та невже? – відрізала Елізабет. – Тоді скажіть мені, будь ласка, а яким ви вважаєте гарантоване комфортне майбутнє, якою, на вашу думку, має бути ідеальна кількість населення Землі? Якою є та магічна цифра, за котрої людство матиме надію годувати себе нескінченно довго й жити у відносному комфорті?

Високий чоловік усміхнувся; це запитання йому явно сподобалося.

– Будь-який еколог чи статистик скаже вам, що найкращий шанс довгострокового виживання людства забезпечується кількістю світового населення близько чотирьох мільярдів.

– Чотирьох мільярдів? – випалила Елізабет. – Нас уже сім мільярдів, тому ви трохи спізнилися з цією цифрою.

Зелені очі високого чоловіка спалахнули вогнем.

– Та невже?

Розділ 23

Роберт Ленґдон здійснив жорстку посадку на пухкий ґрунт із протилежного боку масивної стіни садів Боболі з південного краю, густо зарослого деревами й чагарниками. Сієнна приземлилася поруч; підвівшись, жінка обтрусилася й розгледілася довкола.

Вони стояли на порослій мохом і папороттю прогалині на краю невеличкого гаю. Звідси Палацо Пітті зовсім не було видно, і Ленґдону здалося, що вони опинилися в найвіддаленішій від палацу точці парку. Принаймні о такій ранній порі сюди ще не дісталися ані робітники обслуги, ані туристи.

Ленґдон поглянув на бруковану стежину, що мальовничо звивалася перед ними до лісу схилом пагорба. У тому місці, де стежина зникала в лісі, стояла мармурова статуя, причому встановлена вона була так, щоб неодмінно впадати у вічі. Ленґдон не здивувався. Сади Боболі упорядковували такі знамениті й талановиті оформлювачі, як Нікколо Тріболо, Джорджо Базарі та Бернардо Буонталенті: мозковий трест талановитих естетів створив справжній прогулянковий шедевр на полотні площею сто одинадцять акрів.

– Якщо ми вирушимо на північний схід, то доберемося до палацу, – сказав Ленґдон, показуючи на стежину. – Там ми загубимось серед туристів і зможемо вийти непоміченими. Наскільки я пам’ятаю, палац відчиняється для відвідувачів о дев’ятій.

Ленґдон глянув униз, щоб перевірити час, але побачив лише своє голе зап’ястя, без годинника з Міккі-Маусом. Він подумав, чи годинник і досі зберігається в шпиталі з рештою його речей і чи вдасться йому коли-небудь забрати його звідти.

Та Сієнна демонстративно затялася:

– Роберте, перш ніж ми рушимо далі, мені хотілося б знати, куди ми йдемо. Що тобі спало на думку тоді, коли ми ховалися за туалетом? Ти щось сказав про те, що канави зла мали хибну послідовність?

Ленґдон кивнув на зарості, що простягалися перед ними.

– Спершу щезнімо з виду. – І він повів її стежиною, яка, звиваючись, утворювала закриту порожнину – або “кімнату”, як це називалося в професійному жаргоні ландшафтних архітекторів, – де стояли кілька лав, пофарбованих “під дерево”, та дзюркотів невеличкий фонтан. Повітря під деревами було відчутно прохолоднішим.

Ленґдон дістав проектор із кишені й потрусив його.

– Сієнно, той, хто створив цю цифрову картину, не лише написав літери на грішниках у восьмому колі, а ще й змінив порядок гріхів. – Ленґдон застрибнув на лаву і, вивищуючись над Сієнною, націлив проектор собі під ноги. На пласкій поверхні поруч із Сієнною з’явилося слабке зображення Боттічеллієвої “Мапи пекла”.

Ленґдон кивнув на тераси біля підніжжя лійкоподібної порожнини.

– Бачиш оті літери в десяти канавах восьмого кола?

Сієнна відшукала їх на спроектованому зображенні

й прочитала зверху донизу.

– Catrovacer.

– Так. Але це не має сенсу.

– Потім ти збагнув, що ці десять канав поміняли місцями?

– Насправді навіть простіше. Якщо уявити ці рівні колодою з десяти карт, то її не перетасували, а просто поділили навпіл, щоби змінити порядок розташування карт. Після такого поділу карти залишаються в тому самому порядку, але починаються з іншої. – Ленґдон показав рукою вниз на десять канав восьмого кола. – Згідно з текстом Дантового твору, на горішньому рівні мають бути спокусники, яких шмагають батогами демони. Однак у цьому варіанті спокусники з’являються аж у сьомій канаві.

Сієнна уважно придивилася до зображення, яке вже потроху блякнуло, і кивнула.

– Добре, я це бачу. Перша канава стала тепер сьомою.

Ленґдон сховав проектор до кишені й зістрибнув на стежку. Узявши маленьку паличку, він почав шкрябати літери на землі біля стежини.

– Ось у якому порядку з’являються літери у зміненому варіанті пекла:

C

A

T

R

O

V

A

C

E

R

– Catrovacer, – прочитала Сієнна.

Так. А ось де колода була поділена навпіл. – Ленґдон узяв і накреслив лінію під сьомою літерою й почекав, поки Сієнна уважно вивчить його креслярську роботу.

C

A

T

R

O

V

A

—

C

E

R

– Ну то й що? – швидко спитала вона. – Catrova. Сег.

– Так, і для того, щоби знову упорядкувати карти, ми просто з’єднуємо колоду й кладемо верхню частину на нижню. Дві половини міняються місцями.

Сієнна глянула на літери.

– Cer. Catrova. – Вона розчаровано знизала плечима. – Однаково немає сенсу.

– Cer catrova, – повторив Ленґдон. Після невеличкої паузи він знову повторив ці слова, зливши їх разом. – Cercatrova. – І насамкінець вимовив їх, зробивши паузу посередині. – Cerca… trova.

Сієнна охнула від несподіванки й втупилася ошелешеним поглядом у Ленґдона.

– Так, – усміхнувся він. – Cerca trova.

У буквальному розумінні ці два італійські слова – cerca trova – означали “шукати” і “знаходити”. Якщо поєднати їх у фразу, то вони ставали синонімічними до біблійного вислову “Шукай – і знайдеш”.

– Це з твоїх галюцинацій! – вигукнула Сієнна, якій перехопило дух. – Жінка під вуаллю! Вона увесь час спонукала тебе шукати і знайти! – Сієнна скочила на ноги. – Роберте, ти усвідомлюєш, що це означає? Це означає, що слова cerca trova ще раніше існували у твоїй підсвідомості! Невже ти не розумієш? Напевне, ти розшифрував цю фразу ще до того, як з’явився в шпиталі! Мабуть, ти вже бачив цю картину з проектора… але ти про це забув!

“Вона має рацію”, – подумав Ленґдон. Професор настільки захопився самим кодом, що й не припустив, що все це міг зробити раніше.

– Роберте, ти вже казав, що “Мапа пекла” вказує на якесь конкретне місце в Старому місті. Але я й досі не зрозуміла, де воно.

– A cerca trova ні про що тобі не нагадує?

Вона знизала плечима.

Ленґдон подумки всміхнувся. “Нарешті Сієнна чогось не знає”.

– Виявляється, ця фраза вказує на цілком конкретну знамениту фреску, яка висить у Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот. Ця фреска називається “Битва під Марчіано”, і створив її Джорджо Базарі. У горішній частині фрески Базарі написав малесенькими літерами ледь видимі слова cerca trova. Існує багато теорій щодо того, навіщо він це зробив, але конкретної переконливої версії так і не знайдено.

Раптом угорі почулося дзижчання якогось літального апарата; узявшись невідомо звідки, він промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, і Ленґдон із Сієнною аж заклякли від несподіванки, коли гелікоптер пронісся повз них.

Апарат віддалявся, і Ленґдон пильно дивився йому вслід крізь листя.

– Іграшковий гелікоптер, – сказав він, видихаючи з полегшенням і дивлячись, як радіокерований пристрій закладає вдалині крутий віраж. Він дзижчав, наче великий розлючений комар.

Однак Сієнна насторожилася.

– Пригнись, – сказала вона.

І справді: зробивши розворот на сто вісімдесят градусів, гелікоптерчик попрямував до них над самісінькими вершечками дерев і знову проплив повз, але вже ліворуч, над іншою просікою.

– Це не іграшка. Це розвідувальний безпілотний апарат. Напевне, він оснащений відеокамерою, яка передає зображення.. . кому слід.

Зціпивши зуби, Ленґдон спостерігав, як гелікоптер відхилився від початкового курсу й рушив туди, звідки з’явився: до Порта Романа та інституту мистецтв.

– Не знаю, що ти там накоїв, – сказала Сієнна, – але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.

Гелікоптер знову зробив повний розворот і повільно рушив уздовж периметра стіни, через яку вони щойно перебралися.

– Напевне, хтось з інституту мистецтв нас побачив і доповів, кому слід, – додала Сієнна, ідучи стежиною. – Треба вшиватися звідси. Негайно. Коли безпілотник загудів геть до дальнього краю парку, Ленґдон стер ногою літери, які щойно нашкрябав на землі, і поквапився слідком за Сієнною. Голова його обертом ішла від думок про cerca trova, про фреску Джорджо Базарі та про здогадку Сієнни про те, що він, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора раніше. Шукай – і знайдеш.

Раптом, коли вони виходили на іншу просіку, Ленґдона вразила приголомшлива думка. Він різко зупинився на зарослій стежині, і на його обличчі з’явився ошелешений вираз.

Сієнна також зупинилася.

– Роберте, про що йдеться?

– Я не винен, – заявив він.

– Ти про що?

– Ті люди, які мене переслідують… Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.

– Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: “Дуже вибачаюсь”.

– Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.

Сієнна здивовано поглянула на нього.

– А ти справді розмовляв англійською!

Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.

– Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! – У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve… sorry. Ye… sorry.

Сієнна геть розгубилася.

– Хіба ж ти не розумієш? – усміхнувся Ленґдон. – Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va… sari, Vasari!

Розділ 24

Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.

“Мені тільки цього бракувало!”

Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їх появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися :” готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.

“Мене зреклися – і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!”

Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджено перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа – одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.

“Що ж тут у біса відбувається?”

Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.

Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.

“Утім…”

Жінка ковтнула клубок, що підкотився до горла, ледь на– смілюючись припустити таке: “Невже Ленґдону вдалося і від Брюдера втекти?” Це здавалося неймовірним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленґдон працював не сам, і Ваєнта вже могла переконатися на власному досвіді, якою рішучою й винахідливою могла бути ота білявка.

Біля Ваєнти з’явився поліцейський. Він ішов від машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловіка з густим каштановим волоссям. Ваєнта швидко впізнала те фото – то був знімок Ленґдона, призначений для преси. Її серце радісно тьохнуло.

“Брюдер не зміг нейтралізувати його… Ленґдон і досі у грі!”

Як досвідчений стратег Ваєнта негайно оцінила, як ця обставина здатна вплинути на її ситуацію.

“Варіант перший: тікати, як того вимагає протокол”.

Ваєнта провалила важливе завдання Начальника, і через це її зреклися, дезавуювали. Якщо їй поталанить, усе обмежиться офіційним розслідуванням і припиненням кар’єри. Однак якщо їй не пощастить і якщо вона недооцінила суворість свого роботодавця, решту життя їй доведеться увесь час озиратися, придивляючись, чи не чатує на неї Консорціум.

“Тепер з’явився й другий варіант: завершити своє завдання”.

Продовження завдання напряму суперечило протоколу зречення, однак через те, що Ленґдон і досі переховувався, Ваєнта здобула можливість діяти згідно з початковими вказівками.

“Якщо Брюдеру не вдасться виконати завдання, – подумала вона, відчуваючи, як прискорюється її пульс, – а мені вдасться…”

Ваєнта знала, що це може забрати чимало часу, але якщо Ленґдон утік від Брюдера і якщо Ваєнта втрутиться в гру й завершить роботу, то вона власноруч і одноосібно врятує Консорціум від катастрофи, і тоді Начальник не матиме іншого вибору, як виявити до неї поблажливість.

“Тоді я зможу зберегти свою роботу, – подумала вона. – Можливо, мене навіть підвищать”.

І Ваєнта блискавично збагнула, що тепер усе її майбутнє належить від єдиного важливого кроку.

“Я мушу засікти Ленґдона… раніше, ніж це зробить Брюмер”.

Ревнувши двигуном BMW, вона розвернулася на сто вісімдесят градусів і рушила туди, звідки приїхала. “Міст Алле Граціє”, – подумала жінка, уявивши собі місток, розташований у північному напрямку. До Старого міста можна було потрапити й іншим маршрутом.

Розділ 25

“То я не вибачався, а називав ім’я художника”, – подумав Ленґдон.

– Базарі, – мовила Сієнна і, зупинившись, ступила крок назад. – Художник, який сховав слова cerca trova на своїй фресці.

Ленґдон не міг стримати усмішку. Вазарі. Вазарі. Окрім того, що це відкриття кинуло промінь світла на ту химерну халепу, у якій він опинився, завдяки йому Ленґдона більше не мучила думка про те, що він скоїв щось жахливе, за що начебто так вибачався.

– Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттічеллі на проекторі ще до того, як тебе поранили, і ти ще раніше знав, що вона містить код, який указував на фреску Вазарі. Саме тому, отямившись, увесь час повторював ім’я цього мистця!

Ленґдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарі, художник шістнадцятого сторіччя, архітектор і письменник, був людиною, яку Ленґдон часто називав “першим у світі істориком мистецтва”. Попри сотні створених полотен і спроектованих будівель, найвизначнішою спадщиною Вазарі став його фундаментальний твір “Життєпис славетних художників, скульпторів та архітекторів” – збірка біографій італійських митців, яка й досі залишається хрестоматійним твором для всіх дослідників історії мистецтва.

Близько тридцяти років тому слова cerca trova знову привернули до Вазарі інтерес широкої публіки, коли на вершечку його великої фрески в Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот, було знайдено “таємниче послання”. Ці маленькі літери виявили на зеленому бойовому прапорі, ледь видимому в хаосі батальної сцени. Хоча консенсусу щодо причини, із якої Вазарі залишив на фресці це дивне послання, досягти не вдалося, проте існувала панівна гіпотеза, згідно із якою ті слова були натяком для прийдешніх поколінь на існування втраченої, фрески Леонардо да Вінчі, схованої в трьох– сантиметровому проміжку поза стіною.

Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.

– Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?

Ленґдон міркував про те саме.

Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі “Битва під Марчіано” і Дантовим “Пеклом” чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.

Cerca trova.

Шукай – і знайдеш.

І знову Ленґдон побачив срібноволосу жінку, яка гукала йому з того боку річки. Час спливаєі Ленґдон відчув: якщо є відповіді, то їх слід шукати в Палацо Веккіо.

Раптом йому пригадалася приказка давніх грецьких пірнальників, які добували омарів у коралових печерах Егейських островів: “Коли запливаєш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маєш достатньо повітря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишається єдиний вибір: плисти вперед у невідомість… і молитися, що там знайдеш вихід”.

“А чи не досягай ми вже тієї точки?” – подумав Ленґдон.

Він окинув поглядом лабіринт стежин перед ними. Якщо їм із Сієнною вдасться дістатися до Палацо Пітті та вибратися з парку, тоді Старе місто буде від них на відстані короткої прогулянки через найвідоміший у світі пішохідний місток – Понте Веккіо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звідти до Палацо Веккіо – всього-на-всього кілька кварталів.

Цього разу безпілотник пролетів ближче, і Ленґдона на мить поглинули зневіра й втома. Усвідомлення того, що він не вибачався, бо нічого не скоїв, не додавало йому бажання тікати від поліції.

– Рано чи пізно вони таки мене спіймають, Сієнно, – сказав Ленґдон. – Можливо, мені краще не тікати.

Сієнна поглянула на нього з тривогою.

– Роберте, щоразу, коли ти зупиняєшся, хтось у тебе стріляє! Тобі треба дізнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарі та сподіватися, що це оживить твою пам’ять. Імовірно, це допоможе тобі пригадати, звідки взявся цей проектор і чому ти його із собою носив.

Ленґдону пригадалася жінка зі шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лікаря Марконі… вояків, які стріляли в них… італійську поліцію, якої повно біля Порта Романа… а тут ще цей розвідувальний гелікоптер дзижчить у них над головами… Він замовк, потираючи втомлені очі й розмірковуючи над варіантами своїх потенційних дій.

– Роберте! – уже гучніше мовила Сієнна. – Є ще одне… тс, що здавалося неістотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.

Ленґдон підвів на неї погляд, занепокоєно зреагувавши на серйозність тону.

– Я хотіла сказати тобі це у квартирі, – продовжила вона, – але…

– Але що?

Сієнна стиснула губи, і на її обличчі з’явився сконфужений вираз.

– Коли ти прибув до шпиталю, ти марив і намагався говорити.

– Так, – сказав Ленґдон. – Я мимрив: “Вазарі, Вазарі”.

– Так, але до того… до того, як ми увімкнули диктофон, у перші хвилини ти сказав одну річ, яка мені запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозуміла тебе.

– І що ж я сказав?

Сієнна зиркнула вгору на безпілотник, а потім знову поглянула на Ленґдона.

– Ти сказав “Я маю ключа до тієї знахідки… якщо я зазнаю невдачі, то все помре”.

Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.

А Сієнна казала далі:

– Я гадала тоді, що ти мав на увазі той предмет у піджаку, але не впевнена в цьому…

“Якщо я зазнаю невдачі, то все помре?” Ці слова наче батогом вдарили Ленґдона. Нав’язливі картини смерті знову замерехтіли перед його очима… Дантове пекло, символ біо– небезпеки, чумний лікар. І знову – лице тої прекрасної срібноволосої жінки, яка гукала його з протилежного боку ріки, благально простягаючи руки.

Шукай – і знайдеш! Час спливає!

Голос Сієнни повернув його до реальності.

Те, на що може врешті-решт вказати цей проектор… або те, що ти намагаєшся знайти, – це має бути щось украй небезпечне. Те, що якісь люди намагаються нас вбити… – Її голос затремтів, і вона трохи помовчала, відновлюючи душевну рівновагу. – Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед білого дня… стріляли в мене – безневинного очевидця. Схоже, ніхто з них не збирається розмовляти, вести якісь перемовини. Уряд твоєї країни також напустився на тебе… ти покликав їх на допомогу, а вони натомість послали до тебе вбивцю.

Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди – не мало значення. Результат був той самий.

“Уряд моєї країни – не на моєму боці. – Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. – У яку ж халепу я її втягнув!”

– Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, – сказав він уголос.

Сієнна кивнула.

– Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.

Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. “Якщо я зазнаю невдачі, то все помре”. Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?

“Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?”

А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.

Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.

– А ще ота жінка з моїх видінь… Я відчуваю потребу знайти її.

– Тоді довірся своїм почуттям, – сказала Сієнна. – У цій ситуації найкращий компас – це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.

– Шукай – і знайдеш, – вимовили вони в унісон.

Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним

відкрився шлях.

“Усе, що я можу, – це плисти далі цим тунелем”.

Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. “Який же шлях веде з парку?”

Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. “Це Ізолотто”, – подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.

– До Палацо Пітті – туди, – сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.

– Та там нема де сховатися, – заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.

– Маєш рацію, – погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. – Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.

Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу – Ла Черк’ята, що буквально означала “круглий” або “скріплений обручем”, – походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.

Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.

– Так дійсно краще.

Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.

Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.

Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився і лідком за Сієнною.

***

А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв, агент Іірюдер крокував крізь шумливий натовп студентів та поліції, крижаним поглядом змушуючи всіх розступатися перед ним. Він пройшов до імпровізованого командного пункту, який влаштував на капоті чорного мікроавтобуса його спеціаліст із приладів стеження.

– Знімки з безпілотника, – сказав фахівець, подаючи Іірюдеру невеличкий екран. – Зроблено кілька хвилин тому.

Іірюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич – темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою “кінський хвіст”; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.

Роберт Ленґдон.

Сієнна Брукс.

Жодного сумніву.

Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. “Вони прогадали”, – подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.

“їм не вибратися звідси”.

– Представники місцевої влади перекривають усі виходи, – доповів підлеглий. – І розпочинають облаву.

– Тримайте мене в курсі, – сказав Брюдер.

Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.

Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття – навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що саме відбувається довкола.

“Якийсь у неї вигляд незадоволений, – подумав Брюдер. – Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?”

Розділ 26

Стовп води злетів на двадцять футів угору.

Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою “Фонтан-виделка”, ця споруда вважалася центральною точкою парку.

Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.

– Щось безпілотника не видно.

Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.

– Певно, настав час його заправити, – сказала Сієнна. – Це наш шанс. Куди йти?

Ленґдон ловів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай – і перед ними з’явився Палацо Пітті.

– Гарненький будиночок, – зауважила Сієнна.

– Сама скромність – як її розуміли Медичі, – криво посміхнувся Ленґдон.

Хоча до палацу було ще чверть милі, він панував над ландшафтом, простягаючись праворуч і ліворуч від Ленґдона й Сієнни. Зовні опуклі кам’яні виступи надавали будівлі вигляду беззаперечної авторитетності, посиленого приголомшливим повтором вікон та аркових прольотів. Згідно з традицією, офіційні палаци розташовували на узвишшях, щоб усі відвідувачі парку могли дивитися на будівлю знизу вгору. Одначе Палацо Пітті був розташований у низькій долині біля ріки Арно, і це означало, що відвідувачі садів Боболі дивилися на палац згори вниз. Це додавало будівлі ефектності. Один архітектор, описуючи її, визнав, що палац наче спорудила сама природа… наче масивні камені скотилися довгим схилом донизу й попадали елегантною, схожою на барикаду купою. Розташування в низині робило палац більш вразливим із військової точки зору, але масивна кам’яна споруда Палацо Пітті була такою солідною й вишуканою, що Наполеон, перебуваючи у Флоренції, використовував її як свою штаб-квартиру.

– Поглянь, – сказала Сієнна, показуючи на найближчі двері палацу. – Хоч одна добра новина за сьогодні.

Ленґдон також це побачив. Цього химерного ранку най– бажанішою картиною виявився для них не сам палац, а потік туристів, що лився з будівлі до нижніх ділянок садів. Палац був відчинений, і це означало, що Ленґдон та Сієнна зможуть легко прослизнути всередину і, пройшовши крізь будівлю, вибратися з парку. А коли виберуться, то, як добре знав Ленґдон, праворуч від них буде ріка Арно, а за рікою виднітимуться шпилі Старого міста.

Вони із Сієнною підтюпцем спустилися крутосхилом, пройшли повз амфітеатр Боболі, який підковою лежав на схилі пагорба, – тут уперше в історії було поставлено оперу, – проминули обеліск часів Рамзеса Другого й неоковирний витвір “мистецтва”, розташований біля його підніжжя. У туристичних проспектах цей “шедевр” називався “колосальним кам’яним басейном із римських терм Каракалли”, але Ленґдон завжди бачив його тим, чим він був насправді: найбільшою у світі ванною. “їм таки треба було поставити її деінде”.

Нарешті вони добралися до тильної частини палацу, уповільнилися до спокійної ходи й непомітно змішались із першими ранковими туристами. Рухаючись проти їхнього потоку, Ленґдон із Сієнною спустилися вузьким тунелем до кортіле – внутрішнього двору. Там в імпровізованому кафе відвідувачі насолоджувалися ранковим еспресо. Аромат свіжої меленої кави наповнював повітря, і Ленґдону раптом страшенно закортіло сісти й цивілізовано поснідати. “Сьогодні – негодящий день”, – подумав професор, коли вони, не зупиняючись, увійшли до широкого кам’яного коридору, що вів до парадного входу палацу.

Біля виходу Ленґдон та Сієнна наштовхнулися на затор непорушних туристів, які, здавалося, скупчилися в галереї подивитися на якесь дійство, що відбувалося надворі. Ленґдон поглянув крізь натовп на майданчик перед палацом.

Парадний вхід до Палацо Пітті постав перед ними так само грубим і непривітним, яким він його запам’ятав. У передньому дворі не було підстриженої галявини із са– дово-парковим ландшафтом, це був широкий брукований простір, що простягався через увесь схил пагорба й спадав донизу, до віа Гвіччардіні, масивним гірськолижним спуском.

А біля підніжжя пагорба Ленґдон побачив, чому тут зібрався натовп роззяв.

Унизу, на п’яца дей Пітті, з усіх боків з’їжджалися поліцейські автомобілі. Невелика армія поліцейських уже розпочала наступ на пагорб, дістаючи зброю й розсипаючись віялом, щоб охопити весь палац.

Розділ 27

Коли поліція ввійшла до Палацо Пітті, Сієнна та Ленґдон уже поверталися назад тим самим шляхом, яким прийшли, щоби втекти від прибулих стражів порядку. Вони поквапилися через внутрішній двір повз кафе, де туристи вже гомоніли й вертіли головами, намагаючись узріти причину такого пожвавлення.

Сієнна була приголомшена тим, що представники влади знайшли їх так швидко.

“Безпілотник зник тому, що засік нас”.

Сієнна з Ленґдоном відшукали той самий вузький тунель, яким спустилися з парку, не вагаючись, кинулися в прохід і застрибали сходами вгору. Кінець сходів звертав ліворуч до високої підпірної стіни. Вони побігли вздовж неї; стіна поволі нижчала, аж поки вони не побачили по той бік зелений обшир парку Боболі.

Ленґдон миттю схопив Сієнну за руку й смикнув назад, пригнувшись за підпірною стіною так, щоби їх не було видно. Сієнна встигла побачити те, що побачив він.

За триста ярдів попереду них до амфітеатру схилом спускалися поліцейські; вони обшукували невеличкі купки дерев і розпитували туристів, координуючи свої дії по рації.

“Ми потрапили в пастку!”

Побачивши Роберта Ленґдона вперше, Сієнна й не думала, що їхнє знайомство доведе її до цього. “Це більше, ніж те, чого я очікувала”. Коли вона тікала зі шпиталю разом із Ленґ– доном, їй здавалося, що вони тікають від озброєної жінки зі шпичастим волоссям. А тепер тікали від цілого військового підрозділу й представників італійської влади. Сієнна усвідомила, що їхні шанси на втечу майже дорівнюють нулю.

– А тут немає іншого виходу? – захекано спитала вона.

– Не думаю… – відповів Ленґдон. – Цей парк – огороджене стіною місто, точнісінько як… – Він раптом замовк і поглянув на схід. – Точнісінько як Ватикан. – Його обличчям промайнув проблиск надії – дещо дивний як для такої безнадійної ситуації.

Сієнна й гадки не мала, який стосунок мав Ватикан до тої халепи, у яку вони потрапили, але Ленґдон раптом закивав, спрямувавши погляд на схід, уздовж тильного боку палацу.

– Туди досить далеко, – сказав він, кваплячи Сієнну, – але там ми можемо знайти ще один вихід із садів.

Несподівано перед ними з-за рогу підпірної стіни вигулькнули дві фігури й мало не налетіли на Сієнну та Ленґдона. Обидві постаті були в чорному, і Сієнні на одну лячну мить здалося, що це військові, із якими їм уже довелося зустрітися в будинку, де вона мешкала. Утім, коли вони пройшли повз, Сієнна побачила, що то були всього-на-всього туристи, до того ж італійці, судячи зі стильного одягу з чорної шкіри.

Раптом на думку Сієнні спала ідея, і вона, схопивши за руку одного з туристів, усміхнулася так приязно, як тільки могла.

– Puo dirci dove la Galleria del costume? – спитала вона швидко по-італійськи, прохаючи, щоби їй пояснили, як про

йти до знаменитої костюмної галереї палацу. – Io e mio tratello siamo in ritardo per una visita privata. (Ми з братом спізнюємося на приватний огляд.)

– Certo! – запевнив її чоловік, посміхаючись їм обом і явно радий допомогти. – Proseguite dritto per il sentiero! (Авжеж! Ідіть прямо!) – Він повернувся й показав на захід, уздовж підпірної стіни, у бік, протилежний тому, у який що– йно вдивлявся Ленґдон.

– Molte grazie! (Дуже дякую!) – прощебетала Сієнна, іще раз усміхнувшись, коли двоє чоловіків рушили далі.

Ленґдон схвально кивнув Сієнні, швидко зрозумівши, навіщо вона це зробила. Коли поліція розпитуватиме туристів, то може у відповідь почути, що Ленґдон із Сієнною подалися до галереї костюмів, яка, згідно з мапою, що виднілася перед ними на стіні, розташовувалася в дальньому західному крилі палацу – зовсім не там, куди вони вирушали.

– Нам треба добратися до отієї стежини, – сказав Ленґдон, кивнувши через галявину на стежку, яка спускалася схилом іще одного пагорба й вела геть від палацу. У верхній частині пагорба брукована стежина ховалася в густих чагарниках – надійному укритті від поліцейських, котрі вже спускалися схилом пагорба на відстані якихось ста ярдів. Сієнна вирахувала, що їхні шанси перетнути відкритий простір і дістатися до рятівних чагарників вельми слабкі. Там уже збиралися туристи і з цікавістю витріщалися на поліцію. Здалеку знову долинуло слабке дзижчання безпілотника.

– Тепер або ніколи, – сказав Ленґдон і, схопивши Сієнну за руку, витягнув її за собою на галявину. Вони запетляли поміж туристів, що прибували й прибували. Сієнна боролася з бажанням кинутися бігти, та Ленґдон міцно тримав її біля себе, швидко, але спокійно крокуючи крізь натовп.

Коли вони нарешті дісталися до початку стежини, Сієнна озирнулася через плече, щоб подивитися, чи помітили їх. Ті поліцейські, яких вона побачила, дивилися зовсім в інший бік, туди, де почулося дзижчання безпілотного гелікоптера. Вона повернулася й хутко рушила стежиною за Ленґдоном.

Тепер перед ними, вистромившись понад деревами, удалині виднілася лінія горизонту старої Флоренції. Сієнна побачила червоний черепичний купол собору й зелено-чер– воно-білий шпиль дзвіниці Джотто. На мить їй удалося взріти зубчастий вершечок Палацо Веккіо – їхнього пункту призначення, котрий тепер здавався недосяжним. Та коли вони спускалися стежиною, висока стіна по периметру парку заступила їм цю картину, немов проковтнувши її.

Коли вони дісталися підніжжя пагорба, Сієнна захекано ловила ротом повітря й думала, а чи знає Ленґдон, куди вони йдуть. Стежина вела до лабіринтового парку, але Ленґдон упевнено звернув ліворуч на широкий, укритий гравієм двір, який вони обійшли по краю, ховаючись за чагарниками в затінку дерев, що нависали над ними. Двір був безлюдний, більше схожий на стоянку для автомобілів персоналу, аніж на туристичний об’єкт.

– Куди ми йдемо? – нарешті спромоглася спитати Сієнна, хапаючи ротом повітря.

– Ми майже прийшли, – запевнив її Ленґдон.

“Прийшли? Куди прийшли?” Увесь двір був обнесений

стінами не менше трьох поверхів заввишки. Єдиним виходом, який побачила Сієнна, був автомобільний проїзд із лівого боку з масивними кованими ґратами, які, схоже, були ровесниками палацу й разом із ним пережили ті лихі часи, коли повсюди вешталися зграї грабіжників та мародерів. А за ґратами вона помітила поліцію, яка скупчувалася на п’яца дей Пітті.

Ховаючись за чагарниками, які росли по периметру двору, Ленґдон рішуче прямував до стіни перед ними. Сієнна уважно обдивилася прямовисну стіну – чи немає в ній дверей, але побачила лише нішу з, мабуть, найогиднішою статуєю, яку їй доводилося бачити.

“Господи милосердний, Медичі могли дозволити собі будь– який мистецький витвір у світі, але воліли вибрати отаке?”

Статуя, яку вони перед собою узріли, зображала товстого голого карлика, який сидів верхи на черепасі. Яйця карлика притиснулися до панцира черепахи, а з рота черепахи потроху капала вода, наче вона була хвора.

– Знаю, знаю, – кинув ідучи Ленґдон. – Це Браччо ді Бартоло – знаменитий придворний карлик. Якщо хочеш шати мою думку, то їм слід було б сховати його в оту гігантську ванну, яку ми вже бачили.

Ленґдон різко звернув праворуч і подався вниз сходами, які Сієнна змогла помітити лише тепер.

“Кажеш, це вихід?”

Спалаху надії не судилося довго жевріти.

Коли Сієнна звернула за ріг і пішла вниз сходами за Ленґдоном, то збагнула, що вони прямують у глухий кут, у пастку, стіни якої були вдвічі вищими за решту.

Більше того, тепер Сієнна відчула, що їхня тривала подорож невдовзі скінчиться на вході до зяючої печери… глибокого грота, вирубаного в тильній стіні. “Не може бути, щоб кін завів нас туди!” Над входом до печери лиховісно нависли схожі на кинджали сталактити. Трохи далі, у порожнині, розм’яклі геологічні структури вигиналися й стікали на стіни так, немов камінь плавився… і набував форм, які нагадували наполовину похованих гуманоїдів, що стирчали зі стін, наче проковтнуті каменем, лякаючи Сієнну. Уся ця картина нагадала жінці дещо з Боттічеллієвої “Мапи пекла”.

Ленґдон чомусь зовсім не переймався цією обставиною й біг до входу в печеру. Раніше він щось сказав про Ватикан, але Сієнна аніскільки не сумнівалася, що в стінах Святого Престолу немає таких химерно-божевільних печер.

Коли вони підбігли ближче, погляд Сієнни впав на широкий антаблемент над входом – похмуре поєднання сталактитів та безформних кам’яних виступів, які наче поглинали двох напівлежачих жінок, прикритих збоку щитом із вмонтованими в нього шістьма кулями, або пале, – то був знаменитий герб Медичі.

Раптом Ленґдон різко звернув ліворуч і подався до входу, якого Сієнна раніше не помітила, – до маленьких сірих дверей із лівого боку печери. Здавалося, за цими обшарпаними дерев’яними дверима нічого значущого не могло бути, максимум – комірчина або приміщення для зберігання причандалля й припасів для благоустрою й озеленення парку.

Ленґдон кинувся до цих дверей, вочевидь, сподіваючись, що йому вдасться їх відчинити, але ті двері не мали ручки – лише мідний отвір для ключа і, вочевидь, відчинялися лише зсередини.

– Чорт забирай! – в очах Ленґдона з’явилася тривога, а його ентузіазм враз випарувався. – А я сподівався, що…

Раптом від високих стін довкола них гучно відлунило дзижчання безпілотника. Сієнна обернулася й побачила, як гелікоптер злетів над палацом і вперто попрямував у їхній бік.

Ленґдон також це помітив, бо схопив Сієнну за руку й кинувся до печери. Пригнувшись, вони саме вчасно встигли сховатися під сталактитовим навісом грота.

“Дуже доречний фінал, – подумала вона. – Стрімка втеча крізь браму пекла”.

Розділ 28

А за чверть милі на схід припаркувала свій мотоцикл Ваєнта. Прибувши до Старого міста через Понте алле Граціє, вона потім виїхала по колу до Понте Веккіо – знаменитого пішохідного мосту, що сполучав Палацо Пітті зі Старим містом. Пристебнувши шолом до мотоцикла, Ваєнта вийшла на місток і змішалася з ранковими туристами.

Над рікою безперервно дув прохолодний березневий вітерець, куйовдячи коротке шпичасте волосся Ваєнти і нагадуючи їй, що Ленґдон знає, яка вона на вигляд. Вона зупинилась біля ятки одного з численних торговців, що розклали на містку свій крам, купила бейсболку і низько насунула її на лоба.

Поправивши шкіряний костюм у тому місці, де випинався пістолет, Ваєнта зайняла позицію майже по центру мосту, обличчям до Палацо Пітті, невимушено прихилившись до опори. Звідти їй було видно всіх перехожих, котрі перегинали ріку Арно і входили до центру Флоренції.

“Ленґдон пересувається пішки, – сказала вона собі. – Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста”.

На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. “Невже вони його спіймали?” Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо – і помітила його відразу ж: маленький гелікоптер із дистанційним керуванням швидко злетів над палацом і понісся над вершечками дерев до північно-східного краю садів Боболі.

“Безпілотник спостереження, – подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. – Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона”.

Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку – ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.

“Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку”.

Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев – вочевидь, він щось помітив.

Розділ 29

“Шукай – і знайдеш, – подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. – Ми шукали вихід, а опинилися… в глухому куті”.

Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.

Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею – він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.

Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.

– Гадаю, він встиг нас помітити.

У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. “Що ж тепер робити? Просто чекати?” Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.

Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі – на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.

“Доречне місце, щоби померти”.

Грот Буонталенті, названий так на честь архітектора Бернардо Буонталенті, був, напевне, найдивовижнішим місцем у всій Флоренції. Свого часу його задумували як “павільйон сміху” для маленьких гостей Палацо Пітті. Три сполучені печери грота демонстрували суміш натуралістичної фантазії та готичної надмірності: утворені з краплинних конкрецій та текучої пемзи, вони наче або поглинали, або виштовхували з себе численні скульптурні фігури. Відомо, [цо в добу Медичі по внутрішніх стінах грота стікала вода, яка слугувала для охолодження замкненого простору спе– котним тосканським літом і створювала ефект справжньої печери.

Ленґдон і Сієнна сховалися в першій, найбільшій печері, присівши за невиразним фонтаном у центрі. їх оточували колоритні фігури пастухів, селян, музик, тварин і навіть чотири копії мікеланджелівських “Рабів”; усі вони немовби намагалися вирватися з “текучого” каменю, який їх поглинув. Крізь отвір у стелі, що виднівся високо вгорі, до печери просочувалося ранкове світло. Колись у тому отворі містилася гігантська скляна куля, заповнена водою, у якій, освітлений сонцем, плавав яскраво-червоний короп.

“Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?” – подумав Ленґдон.

І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець – воно просто різко припинилося.

Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.

Та недовго тривало в Ленґдона відчуття полегшення. На відстані ста ярдів позаду безпілотника, біля статуї карлика на черепасі, з’явилися троє вояків, озброєних до зубів. Упевнено спускаючись сходами, вони тримали курс прямо на грот.

На вояках була вже знайома чорна уніформа із зеленими жетонами на лівому плечі. їхній м’язистий командир із порожніми очима нагадав Ленґдону маску чуми з його видінь.

Я – смерть.

Ніде не було видно ані чорного мікроавтобуса, ані срібноволосої жінки.

Я – життя.

Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.

Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.

Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.

“Чи помітила нас ця штука?” – подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.

Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. “От-от зайде всередину”, – подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.

Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.

“Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?”

Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.

“Маленькі сірі двері, – подумав Ленґдон. – Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть”.

***

Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті – завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.

Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.

Роздратований, він зосередився на екрані телевізора :t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу “Фіорентини” із “Ювентусом”. Але гупання стало ще гучнішим. Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.

Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.

– Е chiuso! (Зачинено!) – гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. – Non si puo entrare! (Сюди не можна входити!)

Та гупання тривало.

Ернесто скреготнув зубами. “Якісь лохи з Нью-Йорка, – подумав він. – Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися”. Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда “Ред буллз” мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.

Гепання тривало, тому Ернесто відімкнув двері й прочинив їх на кілька дюймів.

– Еchiuso!

Нарешті гепання припинилося, й Ернесто опинився лицем до лиця з вояком, від чиїх очей віяло таким холодом, що охоронець мимоволі аж позадкував. Чоловік показав йому офіційну “корочку” з абревіатурою, яку Ернесто вперше бачив.

– Cosa succede? (У чім річ?!) – суворо спитав він, стривожившись.

Поза першим вояком охоронець побачив іще одного. Він сидів навпочіпки, вовтузячись із якоюсь штуковиною, схожою на іграшковий гелікоптер. А ще далі стояв третій вояк, охороняючи сходи. Ернесто почув, як неподалік завили поліцейські сирени.

– Ви говорите англійською? – спитав вояк із не нью– йоркським акцентом. “Може, він із якоїсь європейської країни?”

Ернесто кивнув.

– Та трохи.

– Сьогодні вранці ніхто не проходив крізь ці двері?

– No, signore. Nessuno.

– Чудово. Нікому не відчиняйте. Нікого не пропускайте ані туди, ані сюди. Зрозуміло?

Ернесто стенув плечима. Це ж його робота.

– Так, авжеж. Non deve entrare, ne uscire nessuno. – повторив він за військовим італійською.

– А скажіть, будь ласка, ці двері – це єдиний вхід? Ернесто замислився. Із формальної точки зору нині ці

двері вважалися виходом, і саме тому вони не мали ручки із зовнішнього боку, але він зрозумів, про що питав його військовий.

– Так, вхід – лише через ці двері. Іншого шляху немає. І Іочатковий вхід до палацу заблокований уже багато років.

– А чи є якісь інші потаємні виходи із садів Боболі? Окрім традиційних воріт?

– Ні, сеньйоре. Повсюди високі стіни. Це єдиний пота– см ний вихід.

Військовий кивнув.

– Дякую за допомогу. – І він жестом наказав Ернесто зачинити двері й замкнути їх.

Ошелешений Ернесто зробив, як йому звеліли. А потім пішов назад коридором, відімкнув сталеві ґрати, пройшов крізь них, потім замкнув їх за собою і повернувся до перегляду футбольного матчу.

Розділ З0

Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.

Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя

Венери-купальниці на повний зріст. Немовби відчуваючи сиуацію, Венера знервовано озиралася через плече.

Ленґдон і Сієнна сховалися з дальнього краю вузького цоколю скульптури й тепер вичікували, час від часу поглядаючи на округлий сталагміт, що видирався найвіддаленішою стіною грота.

– Підтверджено, що інших виходів немає! – гукнув надворі хтось із вояків. Він говорив англійською з легким акцентом, який Ленґдон не міг визначити. – Відсилайте без– пілотник назад. А я тим часом перевірю цю печеру.

Ленґдон відчув, як напружилося тіло Сієнни поруч.

За кілька секунд у гроті загупали важкі чоботи. Кроки швидко перетнули першу камеру, а потім зазвучали гучніше в другій, наближаючись до них.

Ленґдон та Сієнна притиснулися одне до одного.

– Агов! – почувся поодаль чийсь голос. – Ми їх засікли!

Кроки в гроті завмерли.

Ленґдон почув, як хтось біжить по гравію до печери.

– їх упізнали! Є ідентифікація! – повідомив захеканий голос. – Щойно ми розмовляли з двома туристами. Кілька хвилин тому чоловік і жінка питалися, як пройти до Галереї костюма… це аж у західному крилі.

Ленґдон поглянув на Сієнну, і йому здалося, що вона слабко всміхнулася.

Перевівши дух, військовий продовжив:

– Виходи із західного боку мали заблокувати в першу чергу, тому є висока ймовірність того, що з парку вони нікуди не поділися. Ми загнали їх у пастку.

– Виконуйте своє завдання, – наказав військовий, що стояв ближче до них. – І повідомте тої ж миті, коли успішно завершите його.

По гравію квапливо з хрускотом віддалилися кроки; почувся звук гелікоптера, який знову злетів угору, і… запала благословенна тиша.

Ленґдон уже був зібрався визирнути з-за цоколю, коли Сієнна схопила його за руку, притримуючи. Вона притисла до рота палець і показала на чоловікоподібну тінь, яка виднілася на тильній стіні. Командир групи й досі стояв на вході до печери.

“Чому він затримався?”

– Брюдер на зв’язку, – раптом сказав він. – Ми загнали їх у кут. Невдовзі я передам вам підтвердження.

М’язистий тип дзвонив по телефону, і його голос звучав бентежно близько, наче він стояв поруч. Порожнина грота діяла, мов параболічний мікрофон, збираючи увесь звук і концентруючи його в тильній частині.

– Тут ще одне, – додав Брюдер. – Є нова інформація від слідчих. Виявилося, що квартира тої жінки була в суборенді. Мінімум меблів. Точно на короткий термін. Ми знайшли біорурку, але проектора в ній не було. Повторюю: проектора в ній не було. Ми припускаємо, що він і досі в Ленґдона.

Ленґдон відчув на спині холодок, коли військовий назвав його ім’я.

Кроки стали гучнішими, і Ленґдон збагнув, що чоловік рушив углиб грота. Та його ході бракувало рішучої зосередженості, яка відчувалася в ній декілька хвилин тому; схоже, він походжав, роздивляючись грот і розмовляючи по телефону.

– Авжеж, так і є, – сказав військовий. – Слідчі також підтвердили, що був єдиний вихідний дзвінок, зроблений незадовго до того, як ми увірвалися до квартири.

“То був мій дзвінок до американського консульства, – здогадався Ленґдон, пригадавши розмову з консулом і швидку появу вбивці зі шпичастим волоссям. Та жінка, здавалося, зникла, але їй на зміну прибула група навчених і добре озброєних вояків. – Нам від них ніколи не втекти”.

Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.

– Сієнна Брукс, – раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.

Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.

– Вони вивчають її портативний комп’ютер, – продовжив голос із відстані якихось десяти футів. – Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.

Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок… і недовіра.

Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.

“Так он як вони вирахували нас! – Тоді він про це не здогадався. – Але ж мені просто була потрібна інформація!” Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.

– Так точно, – сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки – і він їх неодмінно помітить.

– Саме так, – заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. – Зачекайте хвилинку.

Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.

– Зачекайте, я вас погано чую, – сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. – Поганий зв’язок. Тепер кажіть… – Він слухав кілька секунд, а потім відповів: – Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.

І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрустіли по гравію й зовсім стихли.

Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.

– Ти брав мій комп’ютер?! – гнівно спитала вона. – Щоб перевірити свою електронну пошту?

– Вибач… Я думав, ти мене зрозумієш… Мені треба було дізнатися, чи…

– Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

– Вибач, Сієнно… я не думав, що… – і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опук– лий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ніхто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, – програмку п’єси “Сон літньої ночі” і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. “Чи запідозрила нона, що я їх передивився?” Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

– Вони знають, хто я, – повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні півхвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

Сієнна рвучко підвелася.

– Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

Ленґдон також підвівся.

– Іти – але ж куди?

– До Ватикану.

– Перепрошую?

– Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. – І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. – Це вхід, правда?

Ленґдон кивнув.

– Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. – Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

– Але якщо нам вдасться пройти, – сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, – то чи знаєш ти, що це означатиме? – На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. – Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. “Вазарі, Вазарі”.

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

– Гадаю, що це знак згори, – заявила жінка напівжартома. – Нам треба пройти крізь ті двері.

– Гаразд… Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця – ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

– Ні, я збираюся з ним поговорити. – Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. – Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

***

У маленькі сірі двері знов загупали.

Гучно й невблаганно.

Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. Напевне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно. Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, “Фіорентина” змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

А гупання не вгавало.

Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд – понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

Pazzo е colui che bada ai fatti altrui. (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знати роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відвідувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався – у садах Боболі.

І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

– Si? – гукнув він, перекрикуючи гупання і поспішаючи до сірих дверей.

Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

– Insomma (Припиніть)! – Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

– Привіт, – сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто

інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

Усе решта трапилося за якусь мить.

На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

– Дим-мак, доторк смерті, – невимушено сказала білявка високому чоловіку. – Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

Чоловік зачудовано поглянув на неї.

– Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), – прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився – і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

– Dobbiamo passare (Нам треба пройти), – сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. – Dov’e la chiave? (Де ключ?)

– Non се l’ho (Я не маю ключа), – ледь вичавив із себе охоронець.

Високий чоловік пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, оглянув їхній механізм.

– Це шифрозамок, – гукнув він жінці, і в його голосі почувся американський акцент.

Жінка присіла біля Ернесто й пронизала його крижаним поглядом карих очей.

– Qual & la combinazione? (Яка комбінація?) – суворо спитала вона.

– Non posso! (Мені не дозволено розповідати!) – відказав охоронець.

У верхній частині його хребта щось кольнуло, і Ернесто відчув, як усе тіло оніміло. За мить він знепритомнів.

***

Прийшовши до тями, Ернесто кілька хвилин відчував, як свідомість то полишає його, то повертається. Йому пригадалася якась розмова… гострий біль… його кудись тягнули – а може, то йому здалося? Усе це перетворилося на розмиту пляму.

Коли в голові в нього остаточно прояснилося, Ернесто побачив дивну картину: його черевики стоять на підлозі, але без шнурків. І майже тієї самої миті усвідомив, що неспроможний рухатися. Він лежав на боку зі зв’язаними руками й ногами, вочевидь, зв’язаними його шнурками. Він спробував був закричати, але з рота не вилетіло ані звуку, бо в рот запхали його ж шкарпетку. Однак справжній страх охопив його за секунду, коли він поглянув угору й побачив, що по телевізору транслюється футбольний матч.

“Я у своїй комірчині… за ґратами!”

Ернесто почув, як у коридорі віддаляються кроки. Звук поступово стих, і запала тиша.

“Цього не може бути!”

Якимсь чином та білявка переконала його зробити те, чого він ніколи не мусив робити: він виказав комбінацію замка па вході до знаменитого коридору Вазарі.

Розділ 31

Доктор Елізабет Сінскі відчула, що хвилі нудоти й запаморочливості накочуються з пришвидшеною частотою. Важко схилившись набік, вона сиділа на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, припаркованого біля фасаду Палацо Пітті. Вояк поруч із нею спостерігав за жінкою з усе більшою тривогою.

Кілька секунд тому його рація озвалася й прохрипіла щось про Галерею костюма – і вихопила Елізабет із темряви свідомості, де їй марилася зеленоока потвора.

Вона знову опинилася в напівтемній кімнаті Ради з іноземних стосунків у Нью-Йорку, де вислуховувала маячню загадкового незнайомця, який запросив її до себе. Цей незнайомець тепер походжав перед нею в передній частині залу, і його довготелесий силует чітко вирисовувався на тлі моторошної картини оголених й умирущих людей, автора якої надихнуло Дантове “Пекло”.

– Хтось має вести цю війну, – виснувала постать, – інакше саме таке майбутнє нас чекає. Наразі людство перебуває в чистилищі зволікання, нерішучості й пожадливості в задоволенні особистих потреб… та кола пекла чекають під нашими ногами, готові щомиті поглинути нас усіх.

Елізабет і досі не могла отямитися від тих страшелезних ідей, які цей тип щойно їй виклав. їй було вже несила терпіти це, і вона рвучко скочила на ноги.

– Те, що ви пропонуєте, це…

– …це наш єдиний вихід, – завершив незнайомець її фразу.

– Насправді я хотіла сказати, що це злочин!

Чоловік знизав плечима.

– Шлях до раю пролягає безпосередньо крізь пекло. Цього нас навчив Данте.

– Ви божевільний!

– Божевільний, – повторив незнайомець, і в його голосі почулася образа. – Я божевільний? Навряд чи. Божевілля – це дивитися в прірву й заперечувати її існування. Божевілля – це страус, який ховає голову в пісок, коли до нього з усіх боків наближається зграя гієн.

Не встигла Елізабет сказати слово на захист своєї організації, як чоловік змінив зображення на екрані.

– До речі, про гієн, – сказав він, показуючи на нову картину. – Ось вам зграя гієн, які саме цієї миті оточують людство… і вони наближаються дуже швидко.

Елізабет із подивом побачила перед собою знайомий графік, опублікований ВООЗ минулого року, який демонстрував основні проблеми довкілля, котрі, на думку ВООЗ, чинили найбільший вплив на здоров’я населення світу.

Серед іншого до цього списку входили такі показники: потреба в чистій воді, світові поверхневі температури, розрідження озонової оболонки, споживання океанських ресурсів, вимирання видів рослин і тварин, накопичення С02, вирубування лісів та рівень Світового океану.

Упродовж останнього сторіччя всі ці негативні показники зростали. Одначе тепер вони росли з моторошною швидкістю.

Елізабет зреагувала так само, як реагувала завжди, коли бачила цей графік: її охопило відчуття безпорадності. Вона була науковцем і вірила в корисність статистики, а цей графік змальовував картину не віддаленого, а дуже близького майбутнього.

Упродовж усього дорослого життя Елізабет Сінскі мучилася своєю неспроможністю народити дитину. Та, бачачи цей графік, вона відчувала майже полегшення від того, що не могла цього зробити.

“Хіба ж таке майбутнє хотіла б я дати своїй дитині?”

– За останні п’ятдесят років, – вів далі довготелесий незнайомець, – наші гріхи проти Матері Природи зростали в геометричній прогресії. – Він зробив паузу. – Я боюся за душу людства. Коли ВООЗ опублікувала цей графік, то світові політики, закулісні ділки й захисники довкілля скликали термінові конференції на високому рівні, і на всіх цих збіговиськах вони намагалися вирахувати, які з цих проблем є най– гострішими і на розв’язання яких ми можемо сподіватися. І який же результат цих зустрічей? Поза очі всі керманичі обхопили голови руками, сіли та й заплакали. А офіційно, на публіку, вони запевнили нас, що працюють над розв’язанням проблем, але декотрі з них є надзвичайно складними.

– Вони справді є надзвичайно складними!

– Дурня! – вибухнув чоловік. – Ви до біса добре знаєте, що цей графік відображає найпростіші співвідношення: функцію, що ґрунтується на одній змінній величині! Кожна окрема лінія на цьому графіку зростає прямо пропорційно до одної величини – величини, яку всі бояться обговорювати. І цією величиною є кількість населення нашої планети!

– Я гадаю, що все…

…Усе складніше? Насправді ні! Немає нічого простішого. Якщо ви хочете забезпечити більше чистої питної води на душу населення, то необхідно, щоби цього населення на Землі було менше. Якщо ви хочете зменшити кількість шкідливих викидів в атмосферу, то слід зменшити кількість водіїв авто. Якщо ви хочете, щоб океани поновили свої за паси риби, треба, щоби цю рибу споживала менша кількість людей! – Він люто вирячився на неї, і його тон став іще агресивнішим. – Розкрийте очі! Ми на грані зникнення людства, а наші світові лідери сидять у штаб-квартирах корпорацій і замовляють дослідження з використання сонячної енергії, повторного використання ресурсів і розробляння гібридних автомобілів! То як це сталося, що ви, високоосвічена жінка, науковець, втратили здатність бачити такі очевидні речі?! Розрідження озонової оболонки, брак води й забруднення довкілля – це не хвороба, це її симптоми. А сама хвороба – це перенаселеність. І допоки ми не займемося проблемою перенаселеності, будемо займатися тим, що лікуватимемо примочками злоякісну пухлину, яка швидко розростається.

– Ви вважаєте людство раковою пухлиною? – різко спитала Елізабет.

– Рак – це ніщо інше, як здорова клітина, що неконтрольовано розмножується. Я розумію, що вам мої ідеї неприйнятні й неприємні, але запевняю вас, що альтернатива, коди настане її час, здається вам значно неприємнішою. Якщо не вдатися до сміливих кроків, то…

– Сміливих? – зневажливо пирхнула вона. – Боюся, ви вжили хибне слово. Тут більше підходить слово “безумні”.

– Докторе Сінскі, – сказав чоловік лиховісно тихим і спокійним голосом. – Я покликав вас сюди саме тому, що сподівався, що ви як один із нечисленних мудрих представників Всесвітньої організації охорони здоров’я захочете співпрацювати зі мною в справі дослідження потенційних шляхів розв’язання цієї проблеми.

Елізабет ошелешено дивилася на нього.

– Невже ви гадаєте, що Всесвітня організація охорони здоров’я стане вашим партнером у роботі над… такою ідеєю?

Якщо чесно, то сподівався, – відповів чоловік. – Ваша організація складається з лікарів, і коли лікар має справу з пацієнтом, хворим на гангрену, то без вагань ампутує кінцівку, щоби врятувати життя. Інколи єдине, що залишається робити, – це вибирати менше зло із двох.

– Це зовсім інше.

– Ні. Це те саме. Різниця полягає лише в масштабі.

Елізабет набридло його слухати. Вона рвучко підвелася.

– Я можу спізнитися на літак.

Високий чоловік ступив лиховісний крок у її напрямку, заступаючи шлях.

– Попереджаю по-чесному. Із вами чи без вас, але я здатен зайнятися дослідженням цієї ідеї.

– Я також попереджаю по-чесному, – відказала вона. –

Я вважаю це терористичною загрозою і ставитимуся до неї відповідним чином. – Вона видобула з кишені телефон, і

Чоловік розсміявся.

– Збираєтеся настукати на мене за те, що я говорив про гіпотетичні речі? На жаль, вам доведеться довго чекати, поки ви спроможетеся зателефонувати. Ця кімната захищена електронним екраном. Ваш телефон не зможе ані надіслати, ані прийняти сигнал.

“Мені не потрібен сигнал, безумцю”.

Елізабет підняла телефон і, перш ніж чоловік здогадався, що відбувається, зробила знімок його обличчя. Спалах світла відбився в його зелених очах, і на мить лице чоловіка видалося їй знайомим.

– Ким би ви не були, – сказала вона, – було помилкою покликати мене сюди. Коли я приїду до аеропорту, то вже знатиму, хто ви такий, і ви потрапите до списку небажаних осіб ВООЗ, Центру з контролю захворювань та Європейського центру профілактики й контролю хвороб як потенційний біотерорист. За вами вдень і вночі стежитимуть наші люди. Якщо ви спробуєте закупити матеріали, ми про це дізнаємося. Якщо ви збудуєте лабораторію, то ми також про це дізнаємося. Ви ніде від нас не сховаєтеся.

Чоловік довго стояв у напруженій тиші, яка запала в залі, немов збирався кинутися на Елізабет і відібрати в неї телефон. Нарешті він відступив убік і лиховісно посміхнувся.

– Що ж, тоді можна вважати, що наша гра почалася.

Розділ 32

– I Corridoro Vasariano – коридор Базарі – спроектував Джорджо Базарі за наказом правителя з династії Медичі, великого герцога Козімо Першого, щоби забезпечити безпечний прохід від його резиденції в Палацо Пітті до адміністративних установ, розташованих за річкою Арно, у Палацо Веккіо.

За аналогією зі знаменитим ходом Пассетто у Ватикані, коридор Базарі за своїм призначенням був потаємним ходом. Він простягнувся більш ніж півмилі від східного краю садів Ііоболі аж до центру Палацо Веккіо, на своєму шляху перегинаючи Понте Веккіо та звиваючись крізь галерею Уффіці.

Коридор Базарі й досі слугує за схованку, але не для аристократів Медичі, а для мистецьких творів: майже необмежена площа стін у цьому коридорі стала домівкою для багатьох рідкісних полотен, яким бракувало місця в галереї Уффіці.

Ленґдону вже доводилося бувати в цьому коридорі кілька років тому під час приватної туристичної подорожі. Того дня він довго милувався запаморочливими полотнами, включно з найбільшою у світі колекцією автопортретів. Він кілька разів зупинявся, щоби поглянути в панорамні вікна, и кі давали відвідувачам можливість відстежувати свій шлях із піднятого над поверхнею землі проходу.

Однак цього ранку Ленґдон із Сієнною не йшли переходом, а бігли, намагаючись якомога далі відірватися від своїх переслідувачів. “Цікаво, скільки часу знадобиться їм для того, щоби виявити зв’язаного охоронця?” – подумав Ленґдон. Дивлячись у коридор, що простягся перед ними, професор відчував, як із кожним кроком вони наближаються до об’єкта своїх пошуків.

Cerca trova… очима смерті… і дізнатися, хто на мене полює.

Тепер завивання спостережного безпілотника ледь чулося далеко позаду. Що далі вони заглиблювалися в коридор, то більше Ленґдон усвідомлював, наскільки амбіційним архітектурним витвором став свого часу цей перехід. Піднятий над містом майже по всій довжині, коридор Базарі нагадував довжелезну змію, що звивалася повз будівлі від Палацо Пітті, через ріку Арно й до самісінького центру старої Флоренції. Здавалося, цей вузький побілений перехід тягнувся цілу вічність, час від часу ненадовго відхиляючись то праворуч, то ліворуч, щоби уникнути перешкоди на своєму шляху, але при цьому незмінно прямував на схід через ріку Арно.

Раптом попереду в коридорі почулося відлуння голосів, і Сієнна різко загальмувала. Ленґдон теж зупинився і, заспокійливо поклавши руку їй на плече, кивнув на ближнє панорамне вікно.

“То туристи внизу гомонять”.

Вони підійшли до панорамного вікна, визирнули назовні й побачили, що перебувають високо над Понте Веккіо, середньовічним кам’яним мостом, який тепер слугує пішохідним переходом до Старого міста. Під ними перші групи ранкових туристів милувалися базарчиком, який влаштовували на містку ще з п’ятнадцятого століття. Нинішні продавці – здебільшого золотарі та ювеліри, але так було не завжди. Спочатку на Понте Веккіо розташовувався великий відкритий ринок м’яса, але торгувати м’ясникам заборонили тисяча п’ятсот дев’яносто третього року, коли сморід протухлого м’яса проникнув до коридору Базарі й долетів до чутливих ніздрів великого герцога.

Ленґдону пригадалося, що десь на цьому містку було ско-оно один із найгучніших злочинів в історії Флоренції. Тисяча двісті шістнадцятого року молодий дворянин на ім’я Буондельмонте відмовився заради свого істинного кохання від шлюбу з розрахунку, який організувала його родина.

І за цей вчинок його жорстоко вбили саме на цьому містку.

Смерть дворянина довго вважали “найкривавішим флорентійським убивством”, бо вона дала поштовх до розколу між двома потужними й впливовими політичними угрупованнями – гвельфами й гібеллінами, які розпочали безпощадну війну кланів, що тривала сторіччями. Ця політична ворожнеча призвела й до вигнання Данте з Флоренції, тож поет із гіркотою увіковічнив цю подію у своїй “Божественній комедії”:

О, Буондельмонте,

Наслухавшись чужих порад,

Уникнув ти своєї шлюбної обітниці –

Й накликав величезне лихо!

І донині біля місця вбивства можна побачити три меморіальні дошки, на кожній із яких цитуються різні рядки з шістнадцятої пісні Дантового “Раю”. Одна була встановлена на вході до Понте Веккіо, і в ній зловісно заявлялося таке:

Флоренція, за примхою лихої долі,

Принесла його в жертву на цьому містку

Тому скаліченому кам’яному стражу,

І закінчилися її щасливі й мирні дні.

Ленґдон перевів погляд від містка на каламутні води, які той місток перетинав. На сході його манила самотня вежа Палацо Веккіо.

І хоча Ленґдон із Сієнною дійшли лише до середини річки Арно, він не сумнівався, що вони давно проминули точку неповернення.

А за тридцять футів під ними, на бруківці Понте Веккіо, Ва– єнта занепокоєно вдивлялася в натовп, що сунув назустріч. Вона й гадки не мала, що її шанс на реабілітацію щойно пройшов прямісінько в неї над головою.

Розділ 33

Сидячи глибоко в утробі яхти “Мендаціум”, що стояла на якорі, координатор Нолтон марно намагався сконцентруватися на роботі. Сповнений тривожного трепету, він знову переглянув відео і вдався до кількох способів аналізу дев’ятихвилинного монологу, що балансував на межі геніальності й безумства.

Нолтон прокрутив ролик у пришвидшеному режимі від самого початку, шукаючи, чи не проґавив, бува, якогось важливого моменту. Він пропустив підводну плиту, потім підвішений у воді мішок із каламутною жовто-коричневою рідиною… і відшукав той момент, коли на екрані з’явилася дзьобата примара – спотворений силует, який, підсвічений м’яким червоним відблиском, відбивався на стіні печери, вкритій краплями води.

Нолтон слухав приглушений голос, намагаючись розшифрувати пишномовні фрази. Десь посередині промови привид на стіні раптом збільшився у розмірах, а звук його голосу посилився.

Дантове пекло – це не вигадка… це пророцтво!

Жалюгідні злидні. Болісні поневіряння. Оце і є ландшафт майбутнього.

Людство, якщо його не стримувати, поводиться, як чума, як ракова пухлина… наша кількість збільшуватиметься з кожним наступним поколінням, допоки земні блага, які колись живили нашу доброчесність та відчуття братерства, не зійдуть нанівець… розбудивши в нас потвор… які битимуться на смерть заради того, щоби прогодувати своїх малих дітей.

Це Дантове пекло дев’ятого кола.

Це те, що на нас чекає.

Майбутнє мчить на нас, наче лютий вихор, роздмухуваний неспростовною математичною моделлю Мальтуса, і ми наразі непевно зависли над першим колом пекла… готові полетіти донизу навіть швидше, ніж здатні собі уявити.

Нолтон натиснув на паузу, зупиняючи відео. “Математична модель Мальтуса?” Швидкий пошук в Інтернеті вивів його на інформацію про англійського математика й демографа дев’ятнадцятого сторіччя на ім’я Томас Роберт Мальтус, який прославився передбаченням про те, що світ врешті– решт зазнає краху через перенаселення.

Велике збентеження викликала в Нолтона біографія Мальтуса, яка містила уривок із його твору “Нарис про теорію народонаселення”.

Тягар народонаселення настільки перевищує здатність Землі виробляти продукти харчування для людини, що людству неминуче доведеться зіштовхнутися з таким явищем, як дочасна смерть. Пороки й вади людства є активними й здібними служителями депопуляції. Вони є предтечами могутньої руйнівної армії і часто самі виконують замість неї цю страшну роботу. Але якщо їм судилося зазнати поразки в цій війні на знищення, то періоди підвищеної захворюваності, епідемії, пошесті й чума починають свій страшний наступ об’єднаними силами й поглинають тисячі й десятки тисяч. А якщо їхній успіх буде неповним, то в тилу на людство чигає гігантський і неминучий голод, який одним могутнім ударом урівняє кількість народонаселення з кількістю їжі, що є у світі.

Серце Нолтона скажено калатало, коли він знову поглянув на завмерле на екрані зображення дзьобатого привиду.

Людство, якщо його не стримувати, поводиться, як ракова пухлина.

Якщо його не стримувати.

Нолтону цей вислів не сподобався.

Повагавшись, він натиснув на кнопку, знову запускаючи відео.

І приглушений голос зазвучав знову.

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла… перенаселення й голоду… настання безладдя великого Гріха.

Тому я вдався до рішучих кроків.

Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити.

Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

Бо я – ваше спасіння.

Я – Привид.

Я – брама до постлюдської доби.

Розділ 34

Палацо Веккіо подібний на гігантську шахову фігуру. Ця масивна, схожа на грака споруда з міцним квадратним фасадом і рустованими прямокутниками стінами з бійницями своїм вдалим розташуванням захищає південно-східний край п’яца дела Синьйорія.

Незвична самотня вежа цієї будівлі, що стримить із центра квадратної фортеці, утворює на міському обрії вельми своєрідний профіль, який став невід’ємним символом Флоренції.

Зведена як майбутня резиденція італійського уряду, ця споруда пропонує гостям приголомшливий і лячнуватий набір чоловічих статуй. Мускулистий Нептун скульптора Амманаті стоїть голий на чотирьох морських конях, уособлюючи панування Флоренції на морі. На вході до палацу стоїть копія “Давида” Мікеланджело – напевне, найпопулярніша у світі статуя оголеного чоловіка. До Давида тут приєдналися Геракл і Как – іще двоє велетенських голих чоловіків, які в компанії з легіоном Нептунових сатирів доводять майже до десятка кількість оголених пенісів, що вітають гостей палацу.

Зазвичай, коли Ленґдон відвідував Палацо Веккіо, то його подорожі починалися тут, на п’яца дела Синьйорія. Попри надмірну кількість фалосів, вона завжди була одним із иайпопулярніших майданів у Європі. Жодну подорож до цього майдану не можна вважати повною без філіжанки еспресо в кафе “Рівіоре”, без милування левами Медичі н лоджії Ланці – скульптурній галереї, розташованій на майдані просто неба.

Однак сьогодні Ленґдон і його супутниця мали потрапити до Палацо Веккіо через коридор Базарі, як це робили свого часу герцоги з династії Медичі: оминути знамениту галерею Уффіці, а потім рушити коридором, який зміївся над мостами й дорогами, повз будівлі, ведучи прямісінько до центру старого палацу. Наразі вони не чули за собою кроків переслідувачів, але Ленґдон прагнув якомога швидше полишити коридор.

“Ось ми й прийшли, – збагнув Ленґдон, оглядаючи перед собою важкі дубові двері. – Це вхід до Палацо Веккіо”.

Двері, попри міцний запірний механізм, були оснащені горизонтальним штовхальним брусом, який забезпечував можливість термінового виходу на випадок надзвичайних ситуацій, але водночас блокував вхід до коридору з протилежного боку всім, хто не мав картки-ключа.

Ленґдон приклав вухо до дверей і прислухався. Не почувши по той бік нічого, він вперся руками в брус і легенько штовхнув його.

Замок клацнув.

Важкі двері скрипнули, прочинившись на кілька дюймів, і Ленґдон визирнув у світ поза ними. Невеличка ніша. Нікого. Тиша.

Ледь чутно зітхнувши з полегшенням, Ленґдон пройшов у двері й махнув Сієнні рукою йти слідком за ним.

Нам це вдалося!

Стоячи в ніші десь у центрі палацу, Ленґдон зачекав кілька секунд, намагаючись зорієнтуватися. Перед собою він побачив довгий коридор, що тягнувся перпендикулярно до ніші. Ліворуч, на відстані, у коридорі лунали голоси, радісні й спокійні. Палацо Веккіо, як і будівля Капітолію в Сполучених Штатах, була й туристичним об’єктом, і державною установою. Тому о такій ранній годині це могли бути голоси держслужбовців, які шумливо пересувалися між офісами, готуючись до робочого дня.

Ленґдон із Сієнною потихеньку підійшли до коридору й крадькома зазирнули в нього. І справді в кінці коридору виднівся атріум, у якому з десятеро держслужбовців сьорбали каву і жваво теревенили перед роботою.

– Ти сказав, що ота фреска Базарі розташована в Залі п’ятисот? – пошепки спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув і показав через залюднений атріум на портик, видимий у кам’яний прохід.

– На жаль, доведеться йти повз отой атріум.

– А ти впевнений?

Ленґдон кивнув.

– Ми ніяк не зможемо потрапити туди непоміченими.

– Ті люди – державні службовці. Ми їм нецікаві. Просто треба йти, наче ми тут працюємо.

Сієнна простягнула руку й легенько розгладила костюм Ленґдона та поправила його комірець.

– Роберте, ти маєш дуже презентабельний вигляд. – Сієнна кинула на нього скромний і серйозний погляд, поправила власний светр – і рушила.

Ленґдон поквапився за нею, і вони рішуче закрокували до атріуму так, наче прийшли до палацу в якійсь справі. Коли вони порівнялися зі службовцями, Сієнна швидко заговорила з Ленґдоном італійською – щось про сільськогосподарські субсидії, – при цьому емоційно жестикулюючи. Вони йшли, тримаючись дальньої стіни, на відстані від решти. На превеликий подив Ленґдона, жоден із держслужбовців не удостоїв їх другим поглядом.

Пройшовши атріум, вони швидко рушили до кам’яного проходу, про який казав Ленґдон. Йому пригадалася програмка з шекспірівського театру “Глобус”. Пустотливий Пак.

– Ти – непогана акторка, – прошепотів він.

– Та доводиться, – задумливо кинула Сієнна, і голос її прозвучав відсторонено, мов із далекого минулого.

І знову Ленґдону подумалося, що в минулому житті цієї жінки було значно більше сердечного болю, аніж йому відомо, і відчув, як посилилось його почуття провини перед нею за те, що він вплутав її в цю небезпечну історію. Професор іще раз нагадав собі, що йому тепер не залишалося нічого, окрім як пройти увесь шлях до кінця.

Продовжуй плисти крізь тунель… і моли Бога, щоби побачити світло в його кінці.

Коли вони наблизилися до портика, Ленґдон із полегшеним констатував, що пам’ять його не підвела. Невеличка табличка зі стрілкою вказувала за ріг у прохід, інформуючи відвідувачів: “IL SALONE DEI CINQUECENTO”. “Зал п’ятисот, – подумав Ленґдон, міркуючи про ті відповіді, які могли їх там чекати. – Істину можна побачити лише очима смерті. Що б це могло означати?”

– Зал може бути й досі замкненим, – застеріг Ленґдон, коли вони наближалися до повороту. Хоча Зал п’ятисот і був популярним туристичним об’єктом, схоже, о такій ранній порі палац іще не відчинили для відвідувачів.

– Ти чуєш? – спитала Сієнна, заклякши на місці, як укопана.

Ленґдон почув. З-за рогу, зовсім зблизька, долинуло гучне гудіння. “Благаю, тільки не хатній безпілотник!” Ленґдон обережно визирнув з-за рогу. За тридцять ярдів від них були напрочуд прості дерев’яні двері, що вели до Залу п’ятисот. На жаль, між ними та дверима стояв огрядний сторож, обережно рухаючи по колу машину для полірування підлоги.

Страж воріт.

Увага Ленґдона переключилася на три символи, що виднілися на пластиковій табличці із зовнішнього боку дверей. Це були універсальні знаки, які легко могли розшифрувати навіть недосвідчені символісти: перекреслена відеокамера, перекреслена чашка та двійко опецькуватих контурних фігурок – одна чоловіча, а друга жіноча.

Беручи ситуацію в руки, Ленґдон швидким і впевненим кроком пішов до сторожа, а за кілька ярдів до нього побіг підтюпцем. Сієнна поквапилася слідком, щоби не відстати.

Сторож звів спантеличений погляд і враз підняв руки, зупиняючи Ленґдона та Сієнну.

– Signori?!

Ленґдон усміхнувся йому зболено – скоріше скривився, а не всміхнувся – і винувато кивнув на символи, зображені на табличці.

– Toilette, – пояснив він здушеним голосом. То було благання, а не запитання.

Сторож на мить завагався, певно, не збираючись пропускати їх, але насамкінець, бачачи, як Ленґдон нервово переминається з ноги на ногу, співчутливо кивнув і махнув рукою – проходьте, мовляв.

Коли вони наблизилися до дверей, Ленґдон швидко підморгнув Сієнні.

– Співчуття – універсальна мова.

Розділ 35

Свого часу Зал п’ятисот був найбільшим приміщенням у світі. Його збудували тисяча чотириста дев’яносто четвертого року як зал зібрань для повного складу Consiglio Maggiore – Великої ради, яка налічувала п’ятсот членів; саме через це він і дістав таку назву. Кілька років по тому за наказом Козімо Першого приміщення перебудували й значно збільшили. Козімо Перший, найвпливовіша особа в Італії, призначив Джорджо Базарі керівником проекту і його головним архітектором.

– Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.

– Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.

– Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції “Подвиги Геракла” стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру “Геракл і Діомед”, голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.

Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело “Геній перемоги”, яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.

– Мені аж не віриться, що я тут ніколи не бувала, – прошепотіла Сієнна з-поза Ленґдона несподівано серйозно й трепетно. – Це… просто прекрасно.

Ленґдон кивнув, пригадуючи свій перший візит до цього залу – із приводу видовищного концерту класичної музики за участі всесвітньо відомої піаністки Маріель Кеймел. Хоча цей великий зал колись призначався для приватних політичних зібрань та аудієнцій із великим герцогом, нині в ньому зазвичай влаштовуються святкові обіди та виступи відомих музикантів і лекторів: від Мауріціо Серачіні до чорно-білих гала-вистав музею Гуччі, у яких бере участь безліч знаменитостей. Інколи Ленґдон думав, як би відреагував Козімо Перший, дізнавшись, що тепер йому доводиться ділити свій приватний зал із керівниками корпорацій і знаменитими моделями.

Потім Ленґдон перевів погляд на велетенські фрески, що прикрашали стіни. їхня химерна історія ввібрала в себе й невдалу експериментальну техніку живопису, яку запроваджував Леонардо да Вінчі, а вона призвела до появи “розплавленого шедевра”; і такий собі артистичний двобій, організований П’єро Содеріні й Макіавеллі, що зіштовхнув двох титанів Ренесансу – Мікеланджело та Леонардо, яким наказали створити фрески на протилежних стінах одного приміщення.

Утім, сьогодні Ленґдона цікавила одна конкретна фреска, а не історичні казуси.

Cerca trova.

– Яка з них фреска Базарі? – спиталася Сієнна, придивляючись до стін.

– Майже всі, – відповів Ленґдон, знаючи, що, перебудовуючи приміщення, Базарі зі своїми помічниками перемалював тут майже все – від початкових стінних фресок до тридцяти дев’яти кесонних панелей, що прикрашали його знамениту висячу стелю.

– Он та фреска, – сказав Ленґдон, показуючи на даль– п ю стіну праворуч, – це та, заради якої ми сюди прийшли. Вона називається “Битва під Марчіано”. Її автор Базарі.

Батальна сцена була колосальною: понад три поверхи заввишки і п’ятдесят п’ять футів завдовжки. Виконана в червонувато-коричневих й зелених відтінках, це була жорстока панорама, де на пасторальному пагорбі змішалися в сутичці вояки, коні, списи та знамена.

– Базарі, Базарі, – прошепотіла Сієнна. – Невже десь там криється сховане ним послання?

Ленґдон кивнув і примружено глянув на верхню частину велетенської фрески, намагаючись угледіти зелений бойовий прапор, на якому Базарі написав своє загадкове послання: “С ‘.егса trova”.

– Знизу майже нічого не можна побачити без бінокля, – зауважив він, показуючи рукою на фреску. – Але в середній частині трохи згори, якщо подивитися під оті два сільські будиночки на схилі, можна помітити маленький похилений прапорець зеленого кольору і…

– Побачила! – вигукнула Сієнна, показуючи на верхній правий квадрат, саме в те місце, про яке говорив Ленґдон.

Ленґдон пошкодував, що очі його вже не молоді.

Вони наблизилися до височенної фрески, і Ленґдон окинув поглядом її красу. Нарешті вони тут, у залі. Єдина проблема – навіщо вони тут? Кільканадцять довгих секунд простояв він мовчки, вдивляючись у деталі шедевра Базарі.

“Якщо я зазнаю невдачі… то все загине”.

Позаду скрипнули й відчинилися двері, і до залу невпевнено зазирнув сторож із полірувальною машиною. Сієнна приязно кивнула йому. Сторож постояв трохи, роздумуючи, а потім зачинив за собою двері.

– Ми маємо обмаль часу, Роберте, – нагадала йому Сієнна. – Подумай добряче. Тобі ця фреска нічого не нагадує? Ніяких спогадів?

Ленґдон придивився до хаотичної батальної сцени.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Ленґдон подумав, що, можливо, десь у цій сцені є зображення трупа, і застиглий погляд його мертвих очей вказує на якусь загадку, сховану на гігантській фресці… а може, не на фресці, а в самому залі. На жаль, Ленґдон розгледів, що на цьому творі були десятки трупів, і жоден із них не був вартий уваги, бо погляд жодного не вказував на щось конкретне.

Істину можна побачити лише очима смерті?

Ленґдон спробував уявити собі сполучні лінії від одного трупа до іншого, сподіваючись, що в такий спосіб зможе виявити якусь геометричну фігуру, але йому не вдалося побачити нічого.

Він зробив відчайдушну спробу проникнути в глибини своєї пам’яті, і його голову знову пронизав пульсуючий біль. А десь у закутку свідомості голос срібноволосої жінки шепотів: “Шукай – і знайдеш”.

“Що знайдеш?!” – хотілося скрикнути йому.

Зусиллям волі він змусив себе заплющити очі й повільно випустив із легенів повітря. Зробивши кілька обертів плечима, він спробував звільнитися від усілякої усвідомленої думки, сподіваючись достукатися до свого інстинкту.

Very sorry.

Vasari.

Cerca trova.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Тваринний інстинкт підказував Ленґдону, що стоїть він у правильному місці. І хоча професор ще не знав, чому він

тут, він мав чітке відчуття того, що за кілька хвилин дізнається, навіщо сюди прийшов і що зібрався тут шукати.

Агент Брюдер втупився у вітрину, де були виставлені панталони з червоного оксамиту й туніка, і стиха матюкнувся. Його спецпідрозділ обшукав усю Галерею костюма, але Ленґдона і Сієнну Брукс ніде не знайшов. “Ми ж група стеження й швидкого реагування! Відколи це професори університету набули здатності тікати від спецпідрозділів? Куди ж вони в чорта поділися, га?!”

– Кожен вихід був заблокований, – настійливо повторив один із його підлеглих. – Тож, можливо, вони й досі в садах.

Хоча це твердження й прозвучало логічно, але Брюдер мав гнітюче відчуття, що Ленґдону й Сієнні Брукс якось таки вдалося знайти вихід.

– Піднімайте безпілотник, – відрізав він. – І накажіть місцевій владі розширити пошук за межі садів, чорт забирай!

Коли його люди кинулися виконувати наказ, Брюдер вихопив телефон і зв’язався зі старшим.

– Алло, це Брюдер, – сказав він. – Боюся, що ми маємо серйозну проблему. Фактично кілька проблем.

Розділ 36

“Істину можна побачити лише очима смерті”.

Подумки повторюючи ці слова, Сієнна сканувала очима кожен квадратний дюйм жорстокої батальної сцени, сподіваючись, що насамкінець щось знайде.

Очі смерті вона бачила скрізь.

“Які ж із них ми шукаємо?!”

їй подумалося, що очима смерті можуть бути всі трупи, якими колись завалила Європу Чорна Смерть.

Принаймні цим можна пояснити маску чуми…

Раптом, ні з того, ні з сього, вона згадала дитячий віршик:

Трояндочка в кружальці.

В кишені – квіточки.

Мов пелюстки та попіл, попадаємо ми.

Цей віршик їй доводилося розказувати школяркою в Англії, аж поки вона не прочула, що він веде свою історію ще від Великої лондонської чуми тисяча шістсот шістдесят п’ятого року. Здогадно, кружальце довкола трояндочки означало рожевий прищ на шкірі, довкола якого утворювалося кільце – показник того, що людина інфікована чумою. Ті, кого вразила хвороба, носили в кишенях букетики квітів, щоби хоч якось забити сморід власних гниючих тіл, а також сморід самого міста, де щодня від чуми помирали сотні людей, чиї трупи потім спалювали. Тому у віршику і йшлося про попіл і пелюстки: “…мов пелюстки та попіл, попадаємо ми”.

-– Заради любові до Господа! – раптом вигукнув Ленґдон і крутнувся на п’ятах до протилежної стіни.

Сієнна перевела погляд із фрески на нього.

– Що сталося?

– Та це ж назва мистецького твору, який колись тут можна було бачити. “Заради любові до Господа!”

Сієнна провела Ленґдона спантеличеним поглядом, дивлячись, як він похапливо закрокував через зал до невеличких скляних дверей і спробував їх відчинити. Але двері були замкнені. Ленґдон прихилився до скла і, склавши руки дашком і приставивши їх до очей, вдивився всередину.

Що б там Ленґдон не шукав, Сієнна сподівалася, що він знайде це дуже швидко, бо сторож знову повернувся, і цього разу з виразом більшої підозрілості на обличчі, бо помітив, що Ленґдон підійшов до замкнених дверей і намагається щось угледіти за ними.

Сієнна приязно помахала сторожу, але той люто вирячився на неї, а потім, мовчки постоявши, зник.

***

Lo Studiolo.

За скляними дверима, напроти потаємних слів cerca trova у Залі п’ятисот, крилася невеличка глуха кімната. Спроектоване Базарі як потаємний кабінет для Франческо Першого, прямокутне студіоло заокруглювалося до стелі у формі діжки, що створювало враження в тих, хто був усередині, паче вони потрапили до гігантської скрині для скарбів.

Відповідно до цього задуму інтер’єр кабінету прикрашали прекрасні твори мистецтва. Понад тридцять рідкісних живописних шедеврів на стінах і стелі розташовувалися так близько один до одного, що вільного стінного простору майже не залишалося. “Падіння Ікара”… “Алегорія людського життя”… “Природа дарує Прометею пишні самоцвіти”…

Вдивляючись крізь скло в неймовірні шедеври, Ленґдон прошепотів:

Очі смерті…

Уперше йому вдалося побувати всередині цього кабінету під час таємного приватного огляду палацу кілька років тому, і він із приголомшенням дізнався про неймовірну кількість потаємних дверей, сходів і коридорів, які пронизували весь палац, до того ж у самому студіоло теж було кілька сюрпризів, схованих за живописними творами.

Однак не ці потаємні ходи цікавили Ленґдона. Натомість йому пригадався сміливий зразок модернового мистецтва, який тут колись виставлявся, – “Заради любові до Господа”. Автором цього суперечливого твору був Деміен Герст, а сам твір спричинив неймовірний галас, коли його виставили на огляд у знаменитому студіоло Базарі.

То була копія людського черепа в натуральну величину, зроблена з платини, поверхню якого повністю вкривали понад вісім тисяч блискучих діамантів, викладених технікою паве. Це приголомшувало. Порожні очні западини черепа блищали світлом і життям, створюючи бентежне протиставлення антагоністичних понять життя і смерті… краси й жахіття. І хоча той діамантовий череп уже давно прибрали зі студіоло, спогад про нього викресав у Ленґдона одну думку.

“Очі смерті, – подумав він. – Череп підходить під ці слова, чи не так?”

Тема черепів часто повторювалася в Дантовому “Пеклі”, а найвідомішим епізодом був той, де граф Уголіно зазнав жорстокої кари в найнижчому колі пекла: його засудили довічно гризти череп свого заклятого ворога – архієпископа.

“Отже, ми шукаємо череп?”

Ленґдон знав, що це загадкове студіоло споруджене у традиціях “кімнати курйозів”. Майже всі його картини мали потаємні завіси й відчинялися, розкриваючи потаємні шафки, де герцог тримав свої химерні скарби, які становили для нього інтерес: зразки рідкісних мінералів, красиві пташині пера, чудово збережену викопну мушлю головоногого молюска і навіть, якщо вірити чуткам, велику гомілкову кістку якогось монаха, прикрашену кутим сріблом.

Ленґдон підозрював, що всі ці скарби, на жаль, було вилучено давним-давно, а окрім діамантового черепа, який тут колись виставлявся, ніяких інших частин людського скелета він у кабінеті не бачив.

Гучний ляскіт дверей у протилежному кінці залу перервав хід його думок. Долівкою дрібно зацокотіли кроки.

– Signore! – вигукнув сердитий голос. – II salone non е aperto!

Ленґдон обернувся й побачив, що до нього суне жінка, явно з місцевого персоналу. Вона була маленька й мала коротке каштанове волосся. А ще вона була дуже-дуже вагітна. Жінка йшла до них рішучою ходою, цокаючи пальцем по своєму годиннику й щось вигукуючи про те, що зал іще зачинений для відвідувачів. Наблизившись до Ленґдона й зустрівшись із ним поглядом, вона заклякла, як укопана, й ошелешено затулила рот рукою.

– Професоре Ленґдон! – вигукнула вона сконфужено. – Мені так шкода! А я й не знала, що ви тут! Ласкаво просимо до нас знову!

Ленґдон заціпенів.

Він анітрохи не сумнівався, що бачить цю жінку вперше її житті.

Розділ 37

Я ледь упізнала вас, професоре! – захоплено вигукнула жіночка англійською із сильним акцентом, наближаючись до Ленґдона. – І саме через вашу одіж. – Вона приязно всміхнулася і схвально кивнула, поглянувши на костюм “Бріош”, який дала йому Сієнна. – Дуже модно. Маєте вигляд майже італійця.

У роті в Ленґдона пересохло, як у пустелі Сахара, але він примудрився зобразити ввічливу усмішку, коли жіночка зупинилася біля них.

– Доброго ранку… – промимрив він. – Як ся маєте?

Вона розсміялася, поклавши руку на свій живіт.

– Та втомилася. Маленька Каталіна вовтузилася цілу піч. – Жінка озирнулася, окидаючи здивованим поглядом зал. – Дуоміно не казав, що ви сьогодні повернетеся. Гадаю, він з вами?

Дуоміно? Ленґдон гадки не мав, про кого йдеться.

Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

– Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. – Вона знову озирнулася. – Це він вас впустив?

– Так, він, – сказала Сієнна, ідучи до них через зал, – але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. – Сієнна енергійно простягнула руку. – Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

– Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід – сам професор Ленґдон!

– Так, – з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. – Він такий розумний і начитаний!

На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

– Дивно, – мовила вона. – Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.

– Марто, – перервав її Ленґдон, сподіваючись, що правильно запам’ятав ім’я. – Мені незручно турбувати вас, але… ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я сюди прийшов?

– Узагалі-то, ні, – відповіла вона, підозріло звужуючи очі. – Я ніколи в житті не здогадаюся, навіщо ви сюди прийшли.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і в некомфортній тиші, що запала на кілька секунд, професор збагнув, що його авантюра от-от зазнає катастрофи. Раптом Марта широко всміхнулася й гучно розсміялася.

– Професоре, я пожартувала! Звісно, я здогадуюся, навіщо ви повернулися. Якщо чесно, я не розумію, чому ви надаєте цьому такого значення. Та оскільки ви з Дуоміно провели тут учора ввечері майже годину, то смію висловити припущення, що повернулися сюди показати це і своїй сестрі, еге ж?

– Авжеж… – вичавив Ленґдон. – Саме так. Мені дуже хотілося показати це Сієнні… а… це вас не поставить у незручне становище?

Марта зиркнула на балкон другого поверху й знизала плечима.

Та які проблеми. До речі, я збиралася саме туди.

Із калатаючим серцем Ленґдон поглянув на балкон другого поверху в тильній частині залу. “Невже я був там учора увечері?” Він не пам’ятав нічого. Ленґдон знав, що той балкон розташовувався точнісінько на одній висоті з написом cerca trova і слугував входом до палацового музею, який Ленґдон відвідував щоразу, коли тут бував.

Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.

– Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?

Ленґдон не знайшовся, що сказати.

– А ми збираємося дивитися на щось лячне? – спитала Сієнна. – Що саме? Бо він мені не сказав.

Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.

– Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?

Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.

– Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?

Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:

– Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.

Очі Сієнни злегка розширилися.

– Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?

– Майже в точку, але мимо, – сказала Марта. – Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.

Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.

Не слухайте вашого брата, – сказала вона. – Посмертні маски – досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.

Посмертна маска.

Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове “Пекло”… cerca trova… побачити очима смерті. Маска!

– А зліпком із чийого обличчя є ця маска?

Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:

– З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.

Розділ 38

Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти “Мендаціум”, і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.

Новини з Флоренції були невтішними.

Може, через те, що він уже давно не куштував алкоголю, Начальник почувався навдивовижу спантеличеним і безпорадним.. . наче двигун його яхти зламався і вона безцільно дрейфувала разом із припливом.

Це відчуття було для Начальника чужим. У його світі існував надійний компас – протокол – і він ніколи не зраджував, завжди вказував правильний шлях. Саме протокол давав можливість приймати важкі рішення й ніколи не озиратися назад.

Саме протокол вимагав дезавуювати Ваєнту, і Начальник виконав цю вимогу без вагань. “Я розберуся з нею, коли скінчиться ця криза”.

Саме протокол вимагав, щоби Начальник знав якомога менше про своїх клієнтів. Він давно дійшов висновку, що Консорціум не має морального права судити їхні вчинки.

Забезпечуй послуги.

Довіряй клієнту.

Не став запитань.

Як і директори більшості компаній, Начальник просто надавав послуги, виходячи з того, що цими послугами користуватимуться в рамках закону. Зрештою фірма “Вольно” не мусить стежити за тим, щоб матусі школярів, забираючи дітей додому, не перевищували швидкість у шкільній зоні, а тим паче фірма “Делл” не відповідальна за те, що хтось скористався її комп’ютером, щоби зламати чийсь банківський рахунок.

І тепер, коли події розгорталися з лячною швидкістю, Начальник подумки матюкав доброго знайомого, який запропонував Консорціуму цього клієнта.

– На нього не доведеться багато витрачатися, і на ньому можна легко заробити грубі гроші, – запевнив його посередник. – Цей чоловік надзвичайно талановитий, він – мірка у своїй царині, і до того ж до абсурдності багатий. Йому просто треба зникнути на рік-два. Він хоче купити собі трохи часу, щоби провести його поза межами системи, працюючи над одним важливим проектом.

Не довго думаючи, Начальник погодився. Тривала зміна місцеперебування – це завжди легкий заробіток, і Начальник довіряв інтуїції свого приятеля.

Як і очікувалося, ця робота виявилася надзвичайно легкою й прибутковою.

Такою вона й була… до минулого тижня.

А тепер унаслідок хаосу, породженого цим чоловіком, Начальник опинився в ідіотській ситуації: ходив колами навколо пляшки з віскі і чекав, коли скінчиться термін його зобов’язань перед клієнтом.

Телефон на його робочому столі задзвонив, і Начальник побачив, що то Нолтон, один із його головних координаторів; він телефонував знизу.

– Слухаю, – відповів він.

– Пане, – почав Нолтон із ноткою нервовості й тривоги в голосі. – Мені страшенно незручно турбувати вас із цього приводу, але, наскільки ви знаєте, ми маємо завдання передати завтра засобам масової інформації одне відео.

– Так, – відповів Начальник. – Його вже підготували?

– Підготували, але мені хотілося б, щоби ви самі проглянули це перед оприлюдненням.

Приголомшений несподіваною заявою, Начальник відповів не одразу.

– А це відео – воно якимось чином вказує на нас чи компрометує в той чи інший спосіб?

– Ні, пане, але його зміст є досить бентежним. Наш клієнт з’являється на екрані й заявляє, що…

– Замовкніть! – наказав Начальник, спантеличений тим, що старший координатор насмілився на кричуще порушення протоколу. – Зміст не має значення. Про що б там не йшлося, відео нашого клієнта слід передати ЗМІ в будь-якому випадку. Клієнт міг запросто оприлюднити його через Інтернет, але натомість найняв нас. Бо він нам довіряв.

– Слухаю, сер.

– Вас не наймали на роботу кінокритика, – насварив Нолтона Начальник. – Вас найняли виконувати обіцянки. Тож виконуйте вашу роботу.

***

А Ваєнта чекала на Понте Веккіо, обмацуючи своїми гострими очима сотні облич, що оминали її. Вона не втрачала пильності й не сумнівалася, що Ленґдон ще не з’являвся на містку, але безпілотник уже не дзижчав – вочевидь, потреба в ньому відпала.

“Напевне, Брюдер піймав його”.

Вона неохоче міркувала про невеселу перспективу потрапити під слідство, влаштоване Консорціумом. Або про перспективу чогось значно гіршого.

Ваєнта знову пригадала тих двох агентів, яких зрікся Консорціум… Більше їх ніхто й ніколи не бачив. “Та вони просто перейшли на іншу роботу”, – заспокоювала вона себе. Але Ваєнта вже роздумувала чкурнути кудись на пагорби Тоскани, щоби зникнути й розпочати нове життя.

“Але чи довго мені вдасться ховатися від них?”

Численні “об’єкти” вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути. То було лише питанням часу.

“Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? – подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. “Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився… однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним”.

Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера… але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.

“Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним”.

Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке… і знайоме дзижчання.

Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу – біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.

Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: “Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?”

***

Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.

“Знову безпілотник? А я гадала, що…”

Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.

Час спливає.

Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

“Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, – заявив він, блиснувши зеленими очима. – Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?”

Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кен– неді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.

“Ніщо не є неймовірно творчим… і так само неймовірно руйнівним, як талановитий розум, що поставив собі мету”.

За півгодини, упродовж яких Елізабет добиралася до аеропорту, вона встигла зв’язатися з підлеглими й занести цю особу до списку потенційних біологічних терористів у кожній із відповідних світових організацій: ЦРУ, Центрі з контролю захворюваності, Європейському центрі профілактики й контролю хвороб та всіх їхніх філіях у всьому світі.

“Це все, що я можу зробити, поки не повернуся до Женеви”, – подумала вона тоді.

Відчуваючи втому, Елізабет понесла несесер на перевірку й подала службовці паспорт і квиток.

– Ой, пані Сінскі, – усміхнулася до неї службовиця. – Тут один приємний джентльмен залишив вам повідомлення.

– Перепрошую? – Елізабет знала, що ніхто не мав доступу до її польотної інформації.

– Високий такий, – пояснила службовка. – Зеленоокий.

Елізабет аж сумку з рук випустила.

“Невже він тут? Звідки він узявся?” Вона різко крутнулася, вдивляючись в обличчя позаду себе.

– Він уже пішов, – сказала службовка, – але хотів, щоби ми передали вам ось це. – Із цими словами вона дала їй складений офіційний бланк.

Тремтячими руками Елізабет розгорнула аркуш і прочитала написане від руки послання.

То була відома цитата з Данте Аліґ’єрі.

Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

Розділ 39

Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

“Posso farcela (Мені це до снаги)”, – сказала вона собі.

Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Век– кіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

– Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? – стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.

Марта вдячно всміхнулася, але похитала головою.

– Я ж казала вам учора: мій лікар стверджує, що фізичні вправи йдуть на користь дитині. До того ж, професоре, я знаю про вашу клаустрофобію.

Схоже, ця заувага чомусь спантеличила Ленґдона.

– І то правда. Я й забув, що розповідав про це.

“Забув, що розповідав? – здивувалася Марта. – Та це ж

було менш ніж дванадцять годин тому, і ми довго обговорювали отой прикрий інцидент у дитинстві, який призвів до страху перед замкненим простором”.

Минулого вечора, поки товстелезний компаньйон професора, Дуоміно, піднімався ліфтом, Ленґдон супроводжував Марту пішки. Дорогою професор жваво розповів їй про випадок із дитинства: він упав до покинутого колодязя, після чого в нього залишився майже паралізуючий страх перед замкненим простором.

А тепер, коли молодша сестра Ленґдона легко стрибала поперед ними, розгойдуючи своїм “кінським хвостом”, Ленґдон та Марта йшли повільно, кілька разів зупиняючись для того, щоби вона могла перевести дух.

– Мені дивно, що вам знову захотілося побачити ту маску, – сказала Марта. – Зважаючи на все, що є у Флоренції вартого уваги, цей предмет видається мені одним із найменш цікавих.

Ленґдон невимушено знизав плечима.

– Я повернувся головним чином для того, щоби її змогла побачити Сієнна. До речі, дякую, що впустили нас знову.

– Та нема за що.

Минулого вечора репутації Ленґдона вистачило для того, щоби переконати Марту відкрити для нього галерею, але той факт, що його супроводжував Дуоміно, означав, що насправді вона не мала вибору.

Іґнаціо Бусоні – відомий як Дуоміно – був кимось на кшталт знаменитості в культурному світі Флоренції. Багаторічний директор музею собору Дуомо, Іґнаціо був відповідальний за всі аспекти найвизначнішого історичного об’єкта Флоренції – Дуомо – масивного собору з червоним куполом, який домінував як в історії Флоренції, так і на лінії її міського горизонту. Пристрасна любов чоловіка до цієї знаменитої споруди в поєднанні з вагою тіла близько чотирьохсот фунтів та незмінно червоним обличчям спричинилася до появи добродушного прізвиська Дуоміно, що означало “маленький купол”.

Марта не знала, яким чином Ленґдон познайомився з Дуоміно, але останній зателефонував їй учора ввечері і сказав, що хоче привести гостя для приватного огляду посмертної маски Данте. Коли ж загадковий гість виявився знаменитим американським знавцем символів та істориком мистецтва ^обертом Ленґдоном, Марта відчула легкий трепет через те, що їй випала можливість впустити цих двох знаменитих чоловіків до галереї палацу.

Коли вони дійшли до горішнього майданчика сходів, Марта, важко дихаючи, поклала руки на стегна. А Сієнна вже стояла біля поруччя балкона, дивлячись униз, на Зал п’ятисот.

– Я люблю оглядати зал саме з балкона, – захекано мовила Марта. – Звідси фрески видно під інакшим кутом. Гадаю, ваш брат розповів вам про загадкове послання, залишене ген на тій фресці? – спитала Марта, показуючи рукою.

Сієнна жваво кивнула.

– Так. Cerca trova.

Поки Ленґдон дивився вниз на зал, Марта дивилася на нього. І у світлі, що падало з вікон, вона не могла не помітити, що Ленґдон має не такий приголомшливий вигляд, як учора ввечері. їй сподобався його новий костюм, утім, йому слід поголитися – обличчя професора видавалося блідим і втомленим. Окрім того, його волосся, пишне й густе вчора ввечері, сьогодні вранці було масне й скуйовджене, наче він давно не мився.

Марта повернулася до фрески, і професор не встиг помітити, що жінка придивлялася до нього.

– Ми стоїмо майже на тій самій висоті, що й сегса trova, – сказала вона. – Звідси той напис видно майже неозброєним оком.

Але сестрі Ленґдона було, здавалося, байдуже до фрески.

– Розкажіть мені про посмертну маску Данте. Чому вона тут, у Палацо Веккіо?

“Брат і сестра – двоє чобіт пара”, – подумала Марта, внутрішньо аж застогнавши з досади, бо й досі не могла збагнути, чому їх так вабило до тієї маски. Утім, посмертна маска Данте мала вкрай дивовижну історію, особливо сучасну, і Ленґдон був не перший, хто виявляв до неї майже маніакальну пристрасть.

– Тоді скажіть, що ви знаєте про Данте?

Гарненька молода білявка знизала плечима.

– В основному те, що вчать у школі. Данте був італійським поетом, який здебільшого прославився тим, що написав “Божественну комедію”, у котрій ідеться про його уявну подорож крізь пекло.

Відповідь частково правильна, – зауважила Марта. – У своїй поемі Данте зрештою уникає пекла, йде далі до чистилища і насамкінець потрапляє до раю. Якщо вам доводилося читати “Божественну комедію”, то ви маєте знати, що його подорож розбита на три частини: “Inferno”, “Purgatorio” і “Paradiso” (“Пекло”, “Чистилище” і “Рай”). – Марта кивнула їм іти за нею по балкону до входу в музей. – Утім, причина, з якої ця маска зберігається в Палацо Веккіо, не має жодного стосунку до “Божественної комедії”. Вона має стосунок до реальної історії. Данте жив у Флоренції й дуже любив своє місто. Він був відомим і впливовим флорентійцем, але політична ситуація змінилася, Данте підтримав не тих, кого слід було, і його відіслали у вигнання – викинули за міські стіни й наказали більше ніколи не повертатися.

Біля входу до музею Марта зупинилася перевести дух. Л потім, поклавши руки на стегна, розправила плечі й продовжила свою розповідь.

– Дехто заявляє, що саме через вигнання посмертна маска Данте має такий сумний вираз, але я маю іншу гіпотезу. Я – трохи романтик, тому гадаю, що сумний вираз маски має стосунок до жінки на ім’я Беатріче. Розумієте, усе своє життя Данте безтямно кохав одну молоду жінку, яку звали Ьеатріче Портінарі. На жаль, Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і Данте довелося жити не лише без своєї улюбленої Флоренції, а й без коханої жінки. Його любов до Ьеатріче стала центральною темою “Божественної комедії”.

– Як цікаво! – мовила Сієнна тоном, який не залишав жодного сумніву: вона не почула нічого цікавого. – Однак мені й досі не зрозуміло, чому цю маску зберігають саме тут, у палаці?

Наполегливість молодої жінки здалася Марті не лише дивною, а й майже неввічливою.

– Ну, розумієте, – продовжила вона, знову рушивши до входу, – коли Данте помер, заборону повертатися до Флоренції так і не скасували, тому його тіло поховали в Равенні. Ллє через те, що його справжнє кохання, Беатріче, була похована у Флоренції, а також через те, що Данте дуже любив Флоренцію, перенесення сюди його маски стало виявом посмертної поваги до цього видатного чоловіка.

– Зрозуміло, – сказала Сієнна. – А чому вибрали саме цю будівлю?

– Палацо Веккіо – найдавніший символ Флоренції, і в часи Данте він був центром міста. У соборі навіть є відома картина, на якій Данте, вигнаний, стоїть за стінами міста, а на задньому тлі видніється вежа його улюбленого палацу. Зберігаючи маску саме тут, ми, так чи інакше, відчуваємо, що Данте нарешті дозволили повернутися додому.

– Зрозуміло, – сказала Сієнна, нарешті задовольнившись відповіддю. – Дякую.

Марта підійшла до дверей музею і тричі постукала.

– Sono іо, Marta! Buongiorno!

У замку заторохтів ключ, і двері відчинилися. Літній сторож зморено поглянув на неї, а потім – на годинника.

– £ un ро’ presto (Іще ранувато), – сказав він, злегка всміхнувшись.

Замість пояснення Марта кивнула на Ленґдона, і сторож розплився в усмішці.

– Signore! Bentornato! (Ласкаво просимо до нас іще раз!)

– Grazie, – приязно відповів Ленґдон, і сторож жестом запросив усіх заходити.

Вони пройшли до фойє, де сторож вимкнув систему сигналізації, а потім відімкнув другі, важчі двері. Коли двері відчинилися, сторож відійшов убік і картинно змахнув рукою.

– Ессо ІІ museo!

Марта всміхнулася, подякувала й повела гостей усередину.

Приміщення, відведені під музей, спочатку призначалися для державних установ, і це означало, що замість широких і високих галерей тут був лабіринт невеликих кімнат і коридорів, які оточували половину будівлі.

Посмертна маска Данте там, за рогом, – сказала Марта Сієнні. – Вона виставлена у вузькому приміщенні, яке зветься landito і фактично є проходом між двома більшими кімнатами. Маска зберігається в антикварній шафці під стіною так, що її не видно, аж поки з нею не порівнятися. Саме через це багато відвідувачів проходять повз маску й не помічають її!

Ленґдон закрокував швидше, очі його горіли, вдивляючись уперед так, наче та маска мала над ним якусь дивовиж– п у силу. Марта підштовхнула Сієнну ліктем і прошепотіла:

– Вочевидь, вашого брата тут нічого, окрім маски, не цікавить, а ви тим часом могли б поглянути на наш бюст Ма– кіавеллі, а також на глобус Марра Mundi в Залі мап.

Сієнна ввічливо кивнула й пішла далі, її очі також горіли й вдивлялися вперед. Марта ледь встигала за ними. Біля третьої кімнати вона трохи відстала і насамкінець зупинилася.

– Професоре, – гукнула Марта, важко дихаючи. – Може. .. вам хотілося б показати… вашій сестрі… якусь частину галереї… а вже опісля – саму маску?

Ленґдон обернувся до неї з такою відстороненою усмішкою, наче повертався до сьогодення з роздумів про якесь дуже далеке минуле.

– Перепрошую?

Марта, переводячи дух, показала йому на сусідню шафу для експонатів.

– Чи не хочете поглянути на один із найперших друко– ианихпримірників… “Божественноїкомедії”?

Коли нарешті Ленґдон помітив, що Марта витирає чоло хусткою й важко дихає, на його обличчі з’явився винуватий вираз.

– Марто, вибачте, будь ласка! Авжеж, я з превеликим задоволенням побіжно оглянув би ту книгу!

Ленґдон поквапився назад, даючи можливість Марті піднести їх до антикварної шафи. Усередині лежала потерта книга в шкіряній палітурці, розгорнута на титульній сторінці: “La Divina Comedia: Dante Alighieri”.

– Неймовірно! – захоплено мовив Ленґдон. – Упізнаю фронтиспіс. А я й не знав, що у вас виставлене одне з оригінальних Нумайстерових видань.

“Певна річ, знали, – ошелешено подумала Марта. – Я ж показувала її вам минулого вечора!”

– У середині п’ятнадцятого сторіччя, – швидко пояснив Сієнні Ленґдон, – Йоганн Нумайстер створив перше друковане видання цієї книги. Було надруковано кілька сотень примірників, але вціліло лише близько півдесятка. Це дуже рідкісне видання.

Тепер Марта зрозуміла^ що Ленґдон дуркував, аби похизуватися перед молодшою сестрою й справити на неї сильне враження. Це видалося вельми недоречною хвалькуватістю для професора, відомого в наукових колах своєю скромністю.

– Цей примірник ми орендували в Лаврентійської бібліотеки, – пояснила Марта. – Якщо ви з Робертом там не бували, то рекомендую відвідати. Вони мають приголомшливі сходи, спроектовані Мікеланджело, які ведуть до першої у світі публічної читальні. Книги в тій читальні кріпилися ланцюгами до столів, щоби їх ніхто не зміг поцупити. Звісно, багато з тих книг були єдиними примірниками у світі.

– Неймовірно, – мовила Сієнна, вдивляючись углиб музею. – А до маски – туди?

“Навіщо такий поспіх?” – подумала Марта, потребуючи ще одної хвилини, щоби перевести дух.

– Так, туди, але, можливо, вам буде цікаво послухати ось про що… – І вона показала на невеличкі сходи, що зникали десь у стелі. – Вони ведуть до оглядового майданчика на кроквах, звідки ви матимете змогу поглянути вниз на знамениту підвісну стелю Базарі. Я з радістю почекаю тут, поки ви…

– Будь ласка, Марто, – перервала її Сієнна. – Мені хотілося б поглянути на маску. Ми трохи поспішаємо, якщо чесно.

Марта спантеличено дивилася на молоду жінку. їй дуже не подобалася оця остання мода іноземців називати одне одного просто на ім’я. “Я сеньйора Альварес, – подумки виправила вона Сієнну. – І я роблю вам послугу, якої могла б і не робити”.

– Гаразд, Сієнно, – коротко кинула Марта. – До маски – прямо сюди.

Марта більше не марнувала часу на розлогі коментарі для Ленґдона й Сієнни, і вони мовчки рушили звивистими проходами до маски. Минулого вечора Ленґдон із Дуоміно про– вели у вузькому андито майже годину, роздивляючись посмертну маску Данте. Марта, заінтригована дивовижним інтересом чоловіків до цього експоната, спитала, чи не був їхній інтерес спричинений подіями довкола цієї маски, що сталися впродовж останнього року. Ленґдон та Дуоміно відбулися ухильними відповідями, але реально так нічого й не пояснили.

А тепер, коли вони наближалися до андито, Ленґдон пояснював просту технологію виготовлення посмертної маски. Марта із задоволенням констатувала, що розповідь професора була абсолютно точною й різко контрастувала з його недавньою неправдивою заявою про те, що він буцімто вперше бачить рідкісний примірник “Божественної комедії”.

– Невдовзі після смерті, – розповідав Ленґдон, – покійника кладуть на ложе, а його обличчя змащують оливковою олією. А потім на шкіру накладається шар мокрого гіпсу, який затуляє все – рот, ніс, губи – від лінії волосся на лобі й до шиї. Коли цей шар гіпсу застигає, він легко знімається і його можна використовувати як форму, до якої заливається свіжий рідкий гіпс. Гіпс тужавіє й перетворю– ється на бездоганно детальну копію обличчя померлого. Ця технологія вельми часто використовувалася для увічнення пам’яті визначних особистостей: Данте, Шекспіра, Вольте– ра, Гассо, Кітса – усім їм робили посмертні маски!

Ну ось ми нарешті й на місці, – оголосила Марта, коли нони утрьох увійшли до вузького проходу, андито. Вона від– ступила вбік і кивнула сестрі Ленґдона підійти першою.

– Маска – в експонатній шафі ліворуч під стіною. І, будйГ ласка, не заходьте за стовпчики. І

– Дякую. – Сієнна ввійшла до вузького коридору, пройшла до шафи й зазирнула всередину. Її очі враз розширилися і стали схожими на блюдця – вона з жахом обернулася до свого брата.

Марті доводилося бачити цю реакцію вже багато разів. Після першого погляду на маску відвідувачі часто відсаху– валися зі страхом та огидою, узрівши химерно зморшкувате обличчя Данте, гачкуватий ніс і заплющені очі.

Ленґдон швидко підійшов до Сієнни, став позаду неї й зазирнув до експонатної шафки. Й одразу ж відсахнувся, а на його обличчі з’явився ошелешений вираз. і

Марта аж застогнала. Це вже занадто. І підійшла до Ленґдона й Сієнни. Але коли вона увіп’ялася поглядом у шафу, з її вуст вирвався гучний зойк:

– Oh mio Dio!

Марта Альварес сподівалася побачити там знайоме обличчя мертвого Данте, але натомість побачила червоний інтер’єр шафки й гачок, на якому зазвичай висіла маска. *

Марта затулила рот рукою і з жахом витріщилася на порожню шафу. Її дихання пришвидшилося, і вона схопилася за стовпчик, щоби не впасти. Нарешті вона спромогла– > ся відірвати погляд від порожньої шафи й почвалала на | хитких ногах до нічних сторожів біля парадного входу. “І

– La maschera di Dante! – кричала вона, мов божевільна. – La maschera di Dante e sparita! (Маска Данте зникла!)

Розділ 40

Марта Альварес стояла й тремтіла перед порожньою експонатною шафою. Вона сподівалася, що напруженість, яка ширилася в її животі, спричинена страхом, а не пологовими переймами.

Посмертна маска Данте зникла!

Двоє сторожів розвинули бурхливу діяльність; швидко прибігши до андито й узрівши порожню шафу, вони почали діяти. Один із них кинувся до сусідньої кімнати відео– спостереження, щоби переглянути записи, зроблені камерами стеження минулої ночі, а другий швидко зателефонував до поліції й доповів про пограбування.

– La polizia arrivera tra venti minuti! – сказав Марті охоронець, скінчивши розмову з поліцією.

– Двадцять хвилин?! – гнівно вигукнула вона. – Які двадцять хвилин?! У нас украли безцінний експонат, а ви кажете – двадцять хвилин!

Сторож пояснив, що поліція займається значно важливішою проблемою, тому не може швидко знайти вільного працівника, який взявся б за розслідування пограбування.

– Che cosa potrebbe esserci di рій grave?! (А що може бути серйознішим за такий злочин?!) – розлючено вигукнула Марта.

Ленґдон і Сієнна обмінялися стривоженими поглядами, і Марта відчула, що обидва її гостя спантеличені. “Недив– по, – подумала вона. – Вони просто зайшли поглянути на маску, а тут тобі крадіжка, очевидцями наслідків якої їм довелося стати. Вочевидь, хтось учора вночі проник до галереї й викрав посмертну маску Данте”.

Марта знала, що в музеї є багато значно цінніших експонатів, які можна було поцупити, тому дякувала долі, що не сталося гіршого. Одначе це була перша крадіжка в історії музею. “І я навіть не знаю, якою інструкцією маю керуватися!”

Марта раптом знову відчула слабкість у ногах і вхопилася за стовпчик, щоби не впасти.

Обидва приголомшені й спантеличені охоронці детально розповідали жінці про свої дії та події минулої ночі: близько десятої увійшли Марта з Дуоміно та Ленґдоном. Невдовзі вони покинули музей. Сторожі замкнули двері, увімкнули систему сигналізації, і відтоді, наскільки їм відомо, ніхто до галереї не входив і не виходив.

– Цього не може бути! – шпетила їх Марта італійською. – Маска залишалася в шафі, коли ми втрьох пішли з музею минулої ночі, тому, вочевидь, після того в галереї хтось побував!

Охоронці безпорадно скинули руки догори.

– Noi non abbiamo visto nessuno! (Уночі ми тут нікого не бачили!)

Тепер, знаючи, що сюди невдовзі прибуде поліція, Марта рушила до кімнати відеоконтролю настільки швидко, наскільки дозволяла її вагітність. Ленґдон і Сієнна знервовано поквапилися слідком за нею.

“Відео з камер спостереження, – подумала Марта. – На ньому буде добре видно, хто побував тут минулої ночі!”

***

А на відстані трьох кварталів, на містку Понте Веккіо, Ваєнта відступила в затінок, побачивши двох поліцейських із фото Ленґдона в руках, що рухалися крізь натовп, уважно продивляючись прилеглу територію.

Коли працівники поліції наблизилися до Ваєнти, в одного з них озвалася рація – то було рутинне оповіщення всіх, хто на зв’язку. Повідомлення прозвучало італійською мовою, але Ваєнта второпала його сенс: усі, хто перебуває в районі Палацо Веккіо, мають з’явитися до музею палацу, щоби записати свідчення.

Поліцейські майже не зреагували на почуте, а Ваєнта нашорошила вуха.

II Museo di Palazzo Vecchio?

Минулої ночі те фіаско, яке коштувало Ваєнті кар’єри, сталося на алеї саме біля Палацо Веккіо.

А оповіщення тривало, і рація потріскувала статичним електричним струмом; повідомлення було майже нерозбірливе за винятком двох слів, які чулися дуже чітко: “Данте Лліґ’єрі”.

Тіло Ваєнти вмить напружилося. “Данте Аліґ’єрі?” На– вряд чи це випадковість. Вона крутнулася в напрямку Палацо Веккіо й увіп’ялася поглядом у його зубчасту вежу, що бовваніла над дахами сусідніх будинків.

“Що ж трапилося в тому музеї? І коли?”

Ваєнта була оперативником-аналітиком достатньо довго, щоб усвідомити: випадкові збіги обставин трапляються значно рідше, аніж гадає більшість людей. “Музей у Палацо Веккіо… і Данте?” Це неодмінно мало стосунок до Ленґдона.

Ваєнта підозрювала, що Ленґдон обов’язково повернеться до Старого міста. Це було б логічно – саме в Старому місті професор був учора вночі, коли все почало розвалюватися на шматки. І тепер, стоячи на мосту вдень, Ваєнта подумала: “А що, як Ленґдону якимось чином вдалося добратися до Палацо Веккіо і знайти те, що він шукав?” Вона не сумнівалася, що професор потрапив до Старого міста не через Понте Веккіо. Було багато інших містків, однак усі во-

ни розташовувалися так далеко від садів Боболі, що дістатися через них пішки до Старого міста просто неможливо.

Ваєнта помітила, як під містком швидко промайнув чотиримісний човен для академічного веслування. На його корпусі виднівся напис: “SOCIETA CANOTIERI FIRENZE” (“ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ ВЕСЛУВАЛЬНИЙ КЛУБ”). Яскра– ві червоно-білі весла човна піднімалися й опускалися бездоганно злагоджено.

“А може, Ленґдон переплив річку на човні?” Це здавалося малоймовірним, але інтуїція підказувала їй, що поліцейське повідомлення стосовно Палацо Веккіо було тією зачіпкою, якою їй слід скористатися.

– Будь ласка, усім вимкнути камери! – гукнула якась жінка англійською, у якій чувся сильний акцент.

Ваєнта обернулася й побачила кумедний помаранчевий помпон, що теліпався на патичку, – то жінка-гід намагалася перегнати свою невеличку отару туристів через Понте Веккіо.

– Над вами – найбільший шедевр Базарі! – вигукнула жінка з добре тренованим ентузіазмом, піднявши свій патичок із помпоном і закликаючи всіх поглянути вгору.

Ваєнта тільки тепер помітила над собою конструкцію, яка тягнулася над вершечками крамниць.

– Це коридор Базарі, – заявила жінка-гід. – Завдовжки близько півмілі, він забезпечував родині Медичі безпечний перехід від Палацо Пітті до Палацо Веккіо.

Ваєнта придивилася до схожої на тунель конструкції над своєю головою. Вона чула про цей коридор, але знала про нього вкрай обмаль.

“Він веде до Палацо Веккіо?”

– Ті нечисленні, хто має зв’язки у вищих колах суспільства, – продовжувала гід, – і досі мають змогу скористатися цим коридором. Це видовищна мистецька галерея, що простягнулася від Палацо Веккіо до північно-східного краю садів Боболі.

Те, що гід сказала опісля, Ваєнта вже не чула.

Бо притьмом кинулася до свого мотоцикла.

Розділ 41

Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині було неймовірно спекотно й смерділо застоялим цигарковим димом.

Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

Марта сіла перед монітором, який уже працював у режи– мі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито, зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня – вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, >і кі з’явилися аж увечері.

Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андито швидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки – і рушали далі.

“Швидше, будь ласка”, – подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієн– иою краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

П’ята година вечора. Час закриття музею.

– Aumenti la velocita, – наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

“Ось і я… перед тим, як у мене вистрелили”.

Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. “Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?” Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мар– тою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. “Іґнаціо!”

– Це Іґнаціо Бусоні, – прошепотів Ленґдон на вухо Сі– єнні. – Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

– Дуже вдале прізвисько, до речі, – спокійно зауважила Сієнна.

У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.

Цілком логічно, що Іґнаціо став цінним джерелом інформації стосовно посмертної маски Данте.

Ленґдон сконцентрував увагу на відео й побачив, що Марта терпляче чекала біля тильної стіни андито, поки Ленґдон з Іґнаціо, схилившись над стовпчиками, щоби краще було видно, уважно роздивлялися маску. Поки чоловіки вивчали експонат і про щось говорили, час спливав, і можна було помітити, як Марта крадькома позирає за їхніми спинами на годинник.

Ленґдон пошкодував, що відеозапису з камер стеження бракує звуку. “Про що ж ми з Іґнаціо говорили? Що ми тут шукали?”

Щойно Ленґдон про це подумав, як побачив, що на екрані він переступив через стовпчики загорожі й схилився над маскою лише за кілька дюймів від скла. Марта негайно и і рутилася, вочевидь, застерігаючи його, і Ленґдон винувато відступив назад.

– Вибачте, що я повелася так суворо, – сказала Марта, глянувши на Ленґдона через плече. – Але, як я вже казала нам, та експонатна шафа є надзвичайно старою й крихкою і власник маски наполягає на тому, щоби ми не пускали від– иідувачів за огорожу. Він навіть не дозволяє нам відмикати ту шафку без нього.

Ленґдон не відразу усвідомив почуте. “Власник маски?” До цього він вважав, що маска належить музею.

Сієнна здивувалася не менше за нього й негайно втрутилася в розмову:

– А хіба музей не є власником маски?

Марта похитала головою, а потім повернулася поглядом па екран.

– Один багатий меценат запропонував продати її йому, але за умови, що маска залишиться в музеї для постійного показу відвідувачам. Він запропонував грубі гроші, і ми і радістю пристали на його пропозицію.

– Стривайте, – мовила Сієнна. – Він заплатив вам за маску… але дозволив залишити її?

– За обопільною згодою, – пояснив Ленґдон. – Філантропічні придбання – це один зі способів для меценатів надавати музеям великі дотації, не реєструючи їх як благодійність.

– Той меценат був незвичним чоловіком, – сказала Марта. – Істинний знавець і дослідник Данте, одначе трохи… як би це сказати… фанатичний.

– А хто він? – прискіпливо спитала Сієнна, ховаючи свою наполегливість за удавано невимушеним тоном.

– Хто? – перепитала Марта, не відводячи очей від екрана. – Та ви, напевне, нещодавно читали про нього в новинах. Це швейцарський мільярдер Бертран Цобріст.

Для Ленґдона це ім’я було лишень невиразно знайомим, але Сієнна схопила його за руку і міцно стиснула, а в її очах з’явився такий вираз, наче вона щойно побачила примару.

– Ай справді… – сказала Сієнна. Її голос злегка тремтів, а обличчя було біле, мов крейда. – Бертран Цобріст. Відомий біохімік. У молодості заробив купу грошей на біологічних патентах. – Вона проковтнула слину й замовкла. А потім нахилилася й прошепотіла Ленґдону: – Фактично це Цобріст винайшов такий напрям, як генна інженерія зародкових клітин.

Ленґдон зеленого поняття не мав, що таке генна інженерія зародкових клітин, але звучало це чомусь лиховісно, особливо після нещодавніх переглядів сили-силенної образів чуми та смерті. “Цікаво, – подумав він, – чому Сієнна знає так багато про Цобріста? Бо добре начитана в галузі медицини чи тому, що вони обоє були вундеркіндами? Можливо, люди з екстраординарними розумовими здібностями стежать за діяльністю одне одного”.

Уперше я почула про Цобріста кілька років тому, – пояснила Сієнна, – коли він зробив низку дуже суперечливих заяв у засобах масової інформації про неконтрольо– ване зростання населення Землі. – Вона зробила паузу, і її обличчя спохмурніло. – Цобріст є прихильником форму– ли апокаліптичного перенаселення.

– Перепрошую?

– Загалом це математичне відображення того, що населення Землі зростає, люди живуть довше, а природні ресурси виснажуються. Ця формула пророкує, що нинішня тенденція зростання народонаселення не матиме іншого результату, окрім апокаліптичного краху суспільства. Цобріст зробив публічний прогноз, що людство не переживе наступного сторіччя. .. якщо не трапиться якогось катаклізму, супроводжу– ваного масовою загибеллю людей. – Сієнна тяжко зітхнула й зустрілася поглядом із Ленґдоном. – У пресі навіть циту– вали його висловлювання, що “найліпша подія, яка коли-небудь траплялася у Європі, – це епідемія чуми”.

Ленґдон приголомшено поглянув на неї. Волосся на його потилиці стало сторч, коли перед його очима знову постала маска чуми. Увесь сьогоднішній ранок він боровся зі здогадкою про те, що всі його поточні негаразди якось пов’язані з цією смертельною хворобою, але цю здогадку було все важче спростувати.

Те, що Бертран Цобріст змалював Чорну Смерть як найкращу подію в Європі за всі часи, було, звісно, жахливим блюзнірством, однак Ленґдон знав, що багато істориків свідчили про довготермінові соціально-економічні вигоди масової загибелі людей, яка сталася в Європі в чотирнадцятому сторіччі. До приходу чуми перенаселеність, голод та економічні труднощі спричинили “темну добу”. Несподіваний удар чуми, попри її жахливі наслідки, фактично “прорідив” людське стадо й створив надлишок харчів і чимало можливостей. Власне, цей чинник, на думку багатьох істориків, став головним каталізатором доби Відродження.

Ленґдон пригадав символ біонебезпеки на рурці, де містилася видозмінена мапа Дантового пекла, і його вразила моторошна думка: той химерний маленький проектор хтось створив, і Бертран Цобріст, біохімік і фанатичний прихильник Данте, здавався найбільш логічною кандидатурою на роль його творця.

Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.

Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.

– Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, – наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.

Сторож натиснув кнопку “прокрутка вперед”, і цифри часу на екрані швидко замелькали.

Три хвилини… шість хвилин… вісім хвилин.

А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.

– Вибачте, що ми так довго розмовляли, – сказав Ленґдон. – Ви почувалися тоді явно некомфортно.

– Та я сама винувата, – відказала Марта. – Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.

Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.

– Усе нормально, – прокоментувала Марта. – Я пригадую, що пішла до туалету.

Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.

– Aspetti!

Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.

Ленґдон також помітив те, що помітила вона.

“Що це таке, чорт забирай?”

Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону – продовжуй, мовляв, перешкод немає.

“Що ж ми в біса робимо, га?”

Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки… а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися… і всередині стало видно посмертну маску.

Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.

Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.

– Dio mi salvi! – скрикнула Марта, різко скочивши на ноги і вирячившись на Ленґдона. – Cos’ha fatto? Perche? (Господи, помилуй! Що він зробив? Чому?)

Не встиг Ленґдон відповісти, як охоронець висмикнув із кобури чорну “беретту” і націлив йому в груди.

“Господи Ісусе!”

Роберт Ленґдон глянув на ствол пістолета в руках охоронця і відчув, як стіни маленької кімнати стискаються довкола нього. Марта Альварес підскочила до професора впритул і свердлила його очима людини, яка й досі не могла усвідомити, що її зрадили. А на моніторі камери стеження Ленґдон підняв маску до світла й уважно роздивився її.

– Я витягнув її лише на хвилину, – виправдовувався Ленґдон, благаючи долю, щоби це виявилося правдою. – Іґнаціо запевнив мене, що ви не заперечуватимете!

Марта не відповіла. Цілковито приголомшена, вона намагалася збагнути, навіщо Ленґдон їй збрехав… і взагалі – як так сталося, що Ленґдон спокійнісінько стояв і дивився, як прокручується запис, чудово знаючи, що цей запис його викриє?!

“Та я й гадки не мав, що відчинив ту шафу!”

– Роберте, – прошепотіла Сієнна. – Поглянь-но, ти там щось знайшов! – Вона не відводила очей від екрана, бо хотіла дізнатись відповіді, попри нову халепу, у яку вони вскочили.

А на екрані Ленґдон підняв маску догори й повернув її до світла, помітивши щось цікаве з тильного боку експоната.

Під тим кутом, під яким камера здійснювала зйомку, піднята маска на якусь мить затулила обличчя Ленґдона так, що мертві очі Данте опинилися на одній лінії з очима професора. І йому враз пригадалася фраза: “Істину можна побачити лише очима смерті”.

Ленґдон ані найменшого уявлення не мав, що він вишу– ковував на тильному боці маски, але в той момент на відео, коли він поділився своєю знахідкою з Іґнаціо, товстун аж відсахнувся, потім швидко намацав окуляри і придивився до тої точки, на яку вказав професор. А потім придивився знову і знову. Опісля Іґнаціо енергійно захитав головою й збуджено заходив туди-сюди вузеньким андито.

Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі – то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.

Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.

Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.

– Я не розумію! – випалила вона. – Невже це ви з Іґна– ціо викрали посмертну маску?

– Ні! – наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. – М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на од– ну ніч.

– Дозвіл від власника? – спитала Марта. – Від Бертра– на Цобріста?

– Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!

Марта пронизала його кинджальним поглядом.

– Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.

– Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися…

Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи його.

– Роберте, – сказала вона, похмуро зітхнувши. – Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.

Розділ 42

Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.

“Викрадення сабінянок”.

“Викрадення Поліксени”.

“Персей тримає відрізану голову медузи Горгони”.

“Чудово, краще й не вигадаєш”, – подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.

Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.

II Museo di Palazzo Vecchio… Dante Alighieri…

Ленґдон мав бути десь тут.

Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, – Залу п’ятисот, – де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.

Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.

На табличці був напис: “Геракл і Діомед”.

Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.

Скульптура зображала двох героїв грецької міфології – обидва голі-голісінькі, – які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Гера– кла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: “А ти впевнений, що хочеш мене кинути?”

Ваєнта скривилася.

“Так он воно звідки походить – “вхопити кого-небудь за яйця”!”

Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.

Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.

– Відкриття затримується, – мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.

– А ви не знаєте чому? – спитала Ваєнта.

– Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. – І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.

Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.

“Він іде сюди, щоби зняти свідчення”, – здогадалася Ва– єнта.

Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутин– ил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.

“Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?”

Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.

Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.

Aspetta! – крикнув хтось.

Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.

– Attendi і rinforzi! – повторив голос.

“Чекати підмоги?” Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.

І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.

“Безпілотник”, – подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.

***

Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.

Бо зміст не мав ані найменшого значення.

Протокол усьому голова.

Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: “Не став запитань – став завдання”.

Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?

“Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста”.

Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він уже встиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.

“Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення”.

Розділ 43

Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тісної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.

“Давно мали б приїхати”.

Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.

“А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!”

Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.

На лінії пролунав лише один гудок.

– Ufficio di Ignazio Busoni, – відповів знайомий жіночий голос.

Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.

– Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудже– ніє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)

По той бік лінії запала дивна тиша, а потім секретарка несподівано вибухнула істеричними риданнями.

– Cosa succede? (Що сталося?) – настійливо спитала Марта.

Еудженія розповіла Марті, ковтаючи сльози, що вона що– йно прибула до офісу й дізналася, що минулої ночі на алеї біля собору в Іґнаціо стався серцевий напад. Була вже дванадцята ночі, коли він зателефонував до “швидкої”, але лікарі запізнилися. Бусоні помер.

Марта відчула, як ноги її підкосилися, і вона мало не впала. Зранку вона чула новину, що минулої ночі помер якийсь міський чиновник, чиє ім’я не називали, але й припустити не могла, що то був Іґнаціо.

– Послухай мене, Еудженіє. – І Марта, намагаючись зберігати спокій, швидко розповіла про те, що тільки-но бачила на відеокамерах стеження в палаці: Іґнаціо та Роберт Ленґдон, якого тримають під прицілом охоронці, викрали посмертну маску Данте.

Марта чекала від Будженії якої завгодно реакції, та аж ніяк не того, що почула.

– Roberto Langdon? – скрикнула Еудженія. – Sei соп Langdon ora? (Ти з Ленґдоном?)

Схоже, Еудженія не зрозуміла, про що йшлося.

– Так, але ж маска…

– Devo parlare con lui! (Я маю з ним поговорити!) – вигукнула Еудженія.

***

А в кімнаті охорони Ленґдон, сидячи під прицілом двох сторожів, відчував, як гупання в його голові посилюється. Двері рвучко розчинилася, і в кімнаті з’явилася Марта Альварес.

Крізь відчинені двері Ленґдон почув далеко надворі лиховісне дзижчання безпілотника, яке супроводжувалося завиванням поліцейських сирен. “Вони дізналися, де ми”.

– Е arrivata la polizia (Прибула поліція), – повідомила Марта охоронцям і послала одного з них зустріти представників влади і провести їх до музею. Другий охоронець залишився в кімнаті, і ствол його пістолета й досі був націлений на Ленґдона.

На його превеликий, подив, Марта простягнула професору мобільний телефон.

– Дехто хоче з вами поговорити, – сказала вона дещо дивним тоном. – Вам треба вийти з кімнати, щоби мати надійний зв’язок.

Група перекочувала з душної кімнати відеоконтролю до сусідньої галереї, де крізь великі вікна, з яких розгортався приголомшливий вид на п’яца дела Синьйорія, лилося сонячне світло. Хоча він і досі був під прицілом, Ленґдон відчув помітне полегшення, коли полишив замкнений простір.

Марта жестом підізвала його до вікна й подала телефон.

Ленґдон нерішуче взяв його й приклав до вуха.

– Роберт Ленґдон слухає.

– Пане, – звернулася до нього жінка ламаною англійською із сильним акцентом. – Я Еудженія Антонуччі, секретарка Іґнаціо Бусоні. Ви і я… Ми з вами зустрітися вчора вночі, коли ви прибувати до нашого офісу.

Ленґдон не пам’ятав нічого.

-Так?

– Мені дуже шкода казати вам це, але Іґнаціо… він померти від серця вчора вночі…

Ленґдон міцно стиснув телефон. “Іґнаціо Бусоні помер?!”

А жінка вже плакала, і голос її був сповнений суму.

– Іґнаціо дзвонити мені перед померти. Залишити мені повідомлення й казати, щоби ви його неодмінно почути. Я вам його прокрутити.

Ленґдон почув якесь шерехтіння, і за кілька секунд у його вухах зазвучав голос Іґнаціо Бусоні.

“Еудженіє, – сказав чоловік, важко дихаючи і явно долаючи біль. – Будь ласка, зроби так, щоби це повідомлення почув Роберт Ленґдон. Я потрапив у біду. Не думаю, що мені вдасться добратися до офісу. – Іґнаціо застогнав і надовго замовк. А коли знову заговорив, то голос його вже був слабшим. – Роберте, сподіваюсь, тобі вдалося врятуватися. Вони й досі переслідують мене… і я… мені дуже зле. Я намагаюсь викликати лікаря, але… – Знову настала довга пауза, схоже, Дуоміно збирав останні сили, а потім знову почувся його голос: – Слухай мене уважно, Роберте. Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадіз, двадцять п’ять. – Іґнаціо надовго замовк, а потім насилу вимовив: – Нехай тобі Бог помагає”.

І на цьому повідомлення скінчилося.

Серце Ленґдона закалатало. Він збагнув, що тільки-но почув останні слова померлого чоловіка. Через те, що ці слова призначалися йому, не легшало. “Парадіз, двадцять п’ять? Для мене брама відчинена?” Ленґдон замислився. Яку браму мав на увазі Іґнаціо? Єдиним зі сказаного, що мало чіткий сенс і не підлягало сумніву, було те, що Дуоміно вдалося надійно сховати маску.

На лінії знову з’явилася Еудженія.

– Професоре, ви це розуміти?

– Так, дещо.

– Може, вам чимось допомогти? Щось зробити?

Ленґдон надовго замислився над пропозицією.

– Зробіть так, щоби цього повідомлення більше ніхто не почув.

– Навіть поліція? Бо до мене невдовзі прийде детектив, щоби взяти свідчення.

Ленґдон заціпенів. І поглянув на охоронця, який тримав його під прицілом пістолета. Професор швидко відвернувся до вікна, стишив голос і похапцем прошепотів:

– Еудженіє, це може здатися вам дивним, але заради самого Іґнаціо я хочу, щоби ви стерли те повідомлення й не казали поліції, що зі мною розмовляли. Вам зрозуміло? Ситуація дуже складна і…

Ленґдон відчув, як йому в бік встромився ствол пістолета, рвучко обернувся й побачив, що охоронець, який стояв за кілька дюймів позаду, простягнув вільну руку :іа телефоном.

На лінії запала тривала тиша, а потім Еудженія нарешті сказала:

– Пане Ленґдон, мій шеф довіряв вам… і я теж вам довірюся.

І вона перервала зв’язок.

Ленґдон віддав телефон охоронцеві.

– Іґнаціо Бусоні мертвий, – сказав він, звертаючись до Сієнни. – Він помер від серцевого нападу вчора вночі після того, як пішов із музею. – Ленґдон трохи помовчав. – Маска в надійному місці. Іґнаціо її сховав перед смертю. І, здається, залишив мені підказку стосовно того, де її шукати.

“Парадіз, двадцять п’ять”, – подумки додав він.

В очах Сієнни на мить спалахнула надія, але коли Ленґдон обернувся до Марти, її надія швидко змінилася на скептицизм.

– Марто, – мовив Ленґдон. – Я зможу повернути вам маску Данте, але для цього вам доведеться нас відпустити. Негайно.

Марта гучно розсміялася.

– Нічого такого я не зроблю! Це ж ви її викрали! Та й поліція вже прибула…

– Сеньйоро Альварес, – гучно перервала її Сієнна. – Мі dispiace, та non le abbiamo detto la verita.

Ленґдон вухам своїм не повірив. “Що вона верзе?! – Він (розумів її слова: “Вибачте, але ми повелися з вами нечесно””.

Марта була не менш здивована цією фразою, хоча значною мірою через те, що Сієнна раптом заговорила з нею швидкою й бездоганною італійською, та ще й без найменшого акценту.

– Innanzitutto, non sono la sorella di Robert Langdon (По-перше, я не сестра Роберта Ленґдона), – винувато заявила Сієнна.

Розділ 44

Марта Альварес позадкувала на хитких ногах, а потім склала на грудях руки й прискіпливо поглянула на молоду жінку, яка стояла перед нею.

– Мі dispiace, – продовжила Сієнна, і досі промовляючи швидкою й бездоганною італійською. – Le abbiamo mentito su molte cose. (Ми сказали вам багато неправди.)

Охоронець був ошелешений не менше за Марту, але пістолет не сховав.

Говорячи італійською, Сієнна швидко розповіла Марті, що вона працювала у флорентійському шпиталі, куди вчора вночі з’явився Ленґдон із вогнепальною раною голови. Вона пояснила також, що Ленґдон не пам’ятав анічогісінько з того, що трапилося з ним минулої ночі, тому професор не менше за Марту здивований тим, що побачив на відео, записаному камерою стеження.

– Покажи їм свою рану, – сказала Сієнна Ленґдону.

Коли Марта побачила шви під скуйовдженим волоссям

професора, вона мовчки сіла на підвіконня й на кілька секунд затулила обличчя руками.

Упродовж останніх десяти хвилин Марта дізналася не лише про те, що під час її чергування було викрадено посмертну маску Данте Аліґ’єрі, а й про те, що крадіями виявилися шанований американський професор і її флорентійський колега, якому вона повністю довіряла і який згодом помер. Більше того, молода жінка Сієнна Брукс, яку Марта вважала недалекою й малоосвіченою сестрою Роберта Ленґдона, насправді виявилася лікарем, що зізналася в брехні… та ще й зробила це швидкою й бездоганною італійською.

– Марто, – мовив Ленґдон низьким голосом, у якому івучали нотки розуміння. – Знаю, у це, можливо, важко повірити, але я справді абсолютно нічого не пам’ятаю з того, що трапилося вчора вночі. І гадки не маю, навіщо ми і Іґнаціо взяли ту маску.

Марта побачила по його очах, що він каже правду.

– Я поверну вам маску, – сказав Ленґдон. – Повірте мо– сму слову. Але я не зможу цього зробити, якщо ви нас не відпустите. Ситуація вкрай складна. І ви маєте нас відпустити, негайно.

Попри бажання повернути музею безцінну маску, Марта не збиралася нікого відпускати.

“Чому ж поліції й досі немає? – Вона поглянула на поліцейське авто, що стояло на п’яца дела Синьйорія. їй здалося дивним, що працівники поліції й досі не піднялися до музею. До того ж Марта раптом почула вдалині якесь дивне дзижчання, схоже на звук механічної пилки. Воно ставало дедалі гучнішим. – Що це таке?”

Тон Ленґдона зробився тепер благальним.

– Марто, ви ж знаєте Іґнаціо. Він би ніколи не забрав маску, не маючи вагомих підстав. Тут усе не так просто. Власник маски, Бертран Цобріст, був людиною вкрай суперечливою. Ми підозрюємо, що він міг мати стосунок до вкрай небезпечних і жахливих речей. Я не маю часу все пояснювати, але я благаю вас повірити нам.

Але Марта тільки мовчала й витріщалася на нього. Для неї це звучало абсурдно й безглуздо.

– Пані Альварес, – мовила Сієнна, обпаливши Марту крижаним поглядом. – Якщо вам не байдуже власне майбутнє й майбутнє вашої дитини, то ви маєте нас відпустити. І негайно.

Марта інстинктивно затулила руками живіт, аж ніяк не щаслива від того, що щойно почула погано приховану погрозу її ненародженому дитяті.

Верескливе дзижчання надворі посилювалося, і коли Марта визирнула у вікно, то їй не вдалося побачити, звідки йшов шум, але вона побачила дещо інше.

Охоронець також це побачив, і очі його розширилися.

Унизу, на п’яца дела Синьйорія, натовп розступився, даючи дорогу кавалькаді поліцейських авто, що завивали сиренами, а попереду їхали два чорні мікроавтобуси. Мікроавтобуси різко загальмували біля парадного входу. Із них притьмом повискакували військові з великими автоматичними гвинтівками й притьомом кинулися всередину палацу.

На Марту накотився страх. “Хто вони в біса такі?”

Охоронець, здавалося, був стривожений не менше за неї.

Тонке дзижчання раптом стало пронизливим, і Марта перелякано відсахнулася, побачивши, як прямо перед вікном вигулькнув маленький гелікоптер.

Апарат завис у повітрі на відстані десяти ярдів, немов придивлявся до тих, хто був у приміщенні. У передній частині маленького літального апарата, не більше за ярд завдовжки, був умонтований довгий чорний циліндр. Він націлювався прямо на них.

– Sta per sparare! (От-от стрільне!) – скрикнула Сієнна. – Tutti a terra! (Усім униз!)

Вона впала навколішки біля підвіконня, і Марта, холонучи з переляку, зробила те саме. Охоронець також упав на підлогу, інстинктивно націливши пістолет на апарат.

Зі своєї скоцюрбленої пози Марта примудрилася побачити, що Ленґдон і досі стоїть, здивовано витріщившись на Сієнну, не вірячи в те, що від безпілотної машинки виходить якась загроза. Сієнна була внизу лише кілька секунд, а потім скочила на ноги, схопила Ленґдона за зап’ястя й потягнула його в коридор. За кілька секунд вони вже мчали до парадного входу будівлі.

Охоронець крутнувся на колінах і зігнувся, наче снайпер, готуючись до стрільби. Він націлив пістолет на двох утіка– чів, що стрімко віддалялися.

– Non spari! (Не стріляй!) – наказала йому Марта. – Non possono scappare! (Вони однаково не зможуть утекти!)

Ленґдон і Сієнна зникли за рогом, і Марта збагнула, що за кілька секунд вони наштовхнуться на поліцію, яка рухатиметься назустріч.

* Швидше! – підганяла Сієнна, кинувшись із Ленґдоном назад тим самим шляхом, яким вони потрапили до музею. Нона сподівалася встигнути добігти до головного виходу і не наштовхнутися на поліцію, але тепер побачила, що шанси на це дорівнюють нулю.

Вочевидь, Ленґдона терзали ті самі сумніви. Нічого не кажучи, він загальмував на широкому перехресті двох коридорів.

– Цим шляхом ми не виберемось.

– Уперед! – заклично махнула йому рукою Сієнна. – Роберте, ми не можемо просто стояти і нічого не робити!

Ленґдон завагався і спрямував уважний погляд ліворуч, на короткий коридор, який начебто завершувався невеличкою тьмяно освітленою кімнатою. Стіни кімнати були завішані старовинними мапами, а по центру стояв великий залізний глобус. Ленґдон поглянув на цю залізну конструкцію й слабко кивнув… а потім закивав значно енергійніше.

– Сюди, – гукнув Ленґдон, кидаючись до залізного глобуса.

– Роберте! – скрикнула Сієнна, але побігла слідком, хоча й інстинктивно відчувала, що цього не слід робити. Бо той коридор вів углиб музею, а не до виходу. – Роберте! – захекано повторила вона, нарешті наздогнавши його. – Куди ти нас ведеш?

– Через Вірменію, – відповів Ленґдон.

– Що?!

– Вірменія, – повторив Ленґдон, уперто спрямувавши погляд уперед. – Довірся мені.

***

А на нижньому поверсі в натовпі переляканих туристів на балконі Залу п’ятисот Ваєнта низько нагнула голову, коли спецпідрозділ під орудою Брюдера прогупотів чоботами повз неї, біжучи до музею. Унизу гучно заляскали двері – то поліція перекривала виходи, блокуючи будівлю.

Якщо Ленґдон і справді був тут, то він потрапив у пастку.

На жаль, Ваєнта також опинилася в пастці.

Розділ 45

Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.

А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Марра Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.

Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.

Перед ними велично забовваніла Марра Mundi, та Ленґдон навіть не глянув на неї, зосередивши натомість усю увагу па дальніх стінах кімнати.

– Нам треба знайти Вірменію! – сказав він. – Many Вірменії!

Ошелешена таким проханням, Сієнна поспішила до праної стіни кімнати, видивляючись на ній мапу Вірменії.

Ленґдон негайно розпочав пошук із лівого боку, ідучи по периметру стіни.

Аравія, Іспанія, Греція…

Кожна країна зображалася напрочуд детально, зважаючи на те, що ці мапи були зроблені понад п’ятсот років тому, у часи, коли більша частина світу ще не була ані відкрита, ані нанесена на мапи.

“Де ж тут Вірменія?”

Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетични– ми спогадами, його “приватний тур потаємними ходами” тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери “Кайя Небйоло”, які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово “nebbiolo” означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті – мапа Вірменії – мала унікальну властивість.

“Я знаю – вона тут”, – подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.

– Вірменія! – вигукнула Сієнна. – Ось вона!

Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка

стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на облич – чі, який промовляв: “Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?”

Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він

просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.

– Що ж, у такому разі я не проти, – мовила Сієнна, приємно приголомшена. – Рушаймо до Вірменії.

Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.

Попри туманні спогади про “приватний тур”, цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієн– ною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу – потаємного світу, який існував за стінами Палацо Веккіо; то було таємниче царство, до якого мали доступ лише тодішній великий герцог та наближені особи.

Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.

Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: “USCITA VIETATA”.

Ленґдон рушив до сходів.

– Ні! – застерегла його Сієнна. – Там написано, що проходу немає.

– Дякую, – саркастично посміхнувся Ленґдон. – Я вмію читати італійською.

Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.

– Приголомшливо, – ніяково мовила Сієнна. – Я б сама ні за що не докумекала.

– Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.

***

Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря – і його на мить засліпило яскраве сонце.

Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і иобачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.

Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту. Миттєва смерть.

Він зосереджено глянув уперед.

– Сюди!

Брюдер та його люди кинулися переходом до протилеж– пих дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.

Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.

Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.

То був глухий кут.

Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.

– Стривайте, – сказав він. – У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra… мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.

Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.

Вочевидь, це приміщення колись слугувало приватним кабінетом герцогині Б’янки Капелло й мало потаємне вікно – una finestra segrata, – крізь яке вона потайки спостерігала за своїм чоловіком, коли той виголошував промови в Залі п’ятисот.

Брюдер знову окинув пильним оком кімнатку – і помітив невеликий заґратований отвір, хитромудро схований у боковій стіні. “Невже вони втекли крізь нього?”

Він підійшов до отвору й обдивився його. Отвір виявився надто вузьким, щоби крізь нього спромігся протиснутися чоловік із габаритами Ленґдона. Притиснувшись обличчям до ґрат, Брюдер подивився у віконце – і остаточно переконався, що через нього не зміг би втекти ніхто: по той бік була крута прірва декілька поверхів завглибшки – аж до підлоги Залу п’ятисот.

“Куди вони в чорта поділися?” Коли Брюдер повернувся до крихітної кам’яної камери, він відчув усе те роздратування, що накопичилося в ньому протягом дня. В один із тих рідкісних моментів, коли він втрачав контроль над своїми емоціями, агент Брюдер відкинув назад голову й заревів од люті, мов скажений бик.

У тісному просторі кімнатки його голос прозвучав оглушливо, мов ревіння сирени.

Далеко внизу, у Залі п’ятисот, туристи й поліцейські різко обернулися й поглянули вгору, на заґратований отвір високо в стіні. Судячи зі звуку, колишній потаємний кабінет герцогині тепер використовувався як клітка для якогось дикого звіра.

***

Сієнна Брукс і Роберт Ленґдон стояли в цілковитій темряві.

Кілька хвилин тому Сієнна бачила, як Ленґдон кмітливо скористався ланцюгом, щоби заблокувати обертальну стіну з мапою Вірменії, а потім повернувся й підбіг до неї.

Однак, на її превеликий подив, Ленґдон, замість рушити коридором, піднявся сходами, позначеними написом “US– СІТА VIETATA”.

– Роберте! – знічено прошепотіла вона. – Там же написано “Ходу немає!” До того ж мені здалося, що ми збиралися спускатися!

– А ми й спустимося, – відказав Ленґдон, зиркнувши через плече. – Але інколи, щоби спуститися, треба піднятися. – І він підбадьорливо підморгнув. – Пам’ятаєш про пуп сатани?

“Про що він говорить?” – подумала спантеличена Сієнна, рушаючи пристрибом за професором.

– Ти коли-небудь читала “Пекло”? – спитав Ленґдон.

– Так… але мені тоді було, здається, сім років.

Але наступної миті в неї в голові розвиднілося.

– А, пуп сатани! – вигукнула вона. – Тепер пригадала.

Сієнна швидко збагнула, що Ленґдон мав на увазі фінал

Даптового “Пекла”. У завершальних піснях Данте, щоби уникнути пекла, довелося спуститися до волохатого черепа велетенського сатани, а коли він добрався до пупа сата– ни – здогадного центру Землі, – то земне тяжіння раптом різко змінило свій вектор, і Данте, аби спускатися далі до чистилища, був змушений видиратися догори.

Сієнна погано пам’ятала цей твір, але добре пам’ятала своє розчарування абсурдною поведінкою земного тяжіння в центрі Землі. Очевидно, геній Данте не передбачав гли– боких знань процесу взаємодії векторів сили.

Вони добралися до верхньої точки сходів, і Ленґдон відчинив єдині двері, які вони там побачили. На дверях ви– днівся напис: “SALA DEI MODELLI DI ARCHITETTURA”.

Ленґдон поквапив її всередину, а потім зачинив за собою двері й замкнув їх.

Кімнатка була маленькою та простою й містила кілька експонатних шаф із дерев’яними моделями архітектурних проектів Базарі для інтер’єру палацу. Та Сієнна тих моделей майже не помітила. Однак вона помітила, що ця кімната не мала ані дверей, ані вікон. Виявилося, що в ній не було жодного виходу.

– У середині чотирнадцятого сторіччя, – прошепотів Ленґдон, – герцог афінський зацарював у цьому палаці і збудував собі потаємний рятівний хід на той випадок, якщо на нього нападуть. Ці сходи називаються Сходами герцога афінського й спускаються до маленької рятівної ляди у провулку. Якщо ми зможемо туди добратися, то ніхто не помітить, що ми покинули палац. – Він показав на одну з моделей. – Ось подивися. Бачиш отам, на боці?

“Він що, привів мене сюди моделі показувати?”

Сієнна знервовано поглянула на мініатюру й помітила потаємні сходи, що вели з горішньої частини палацу аж до першого поверху, уміло сховані між внутрішньою та зовнішньою стінами будівлі.

– Я бачу сходи, Роберте, – роздратовано мовила Сієнна, – але вони розташовані на зовсім іншому боці споруди! Нам ніколи не вдасться добратися до них!

– Якщо повіримо в успіх, то доберемося, – запевнив її Ленґдон і криво посміхнувся.

Несподіваний тріск, що долетів знизу, засвідчив, що мапу Вірменії щойно виламали. Вони заклякли непорушно, прислухаючись, як вояки загупали коридором – ніхто з людей Брюдера й близько не здогадався, що їхня здобич піднялася вгору… та ще й знехтувавши знаком “Ходу немає”.

Коли звуки внизу стихли, Ленґдон, оминаючи моделі, упевнено рушив через кімнату до предмета під дальньою стіною, схожого на великий буфет, квадратного, зі сторонами завдовжки один ярд, розташованого на висоті трьох футів від долівки. Не вагаючись, Ленґдон схопився за ручку і, потягнувши на себе двері, розчинив їх.

Сієнна здивовано відсахнулася.

Приміщення, до якого відчинився прохід, скидалося на печеристу порожнину… немов буфетні двері виявилися порталом до іншого світу. За тим порталом була лише темрява.

– Іди за мною, – сказав Ленґдон.

Він узяв ліхтарик, що висів на стіні біля входу. А потім із дивовижними силою та легкістю професор ступив крок у отвір і зник у темній норі.

Розділ 46

“La soffitta (горище)”, – подумав Ленґдон. Найдиво– вижніше горище у світі. Повітря в порожнині відгонило старизною та цвіллю, наче багатовіковий гіпсовий пил став таким дрібним і легким, що вже не міг осісти донизу й натомість висів у повітрі. Широченне горище скрипіло й стогнало, і Ленґдону здавалося, наче він опинився в утробі якогось живого звіра.

Ступивши на тверде підґрунтя – дебелий кроквяний брус, нін увімкнув ліхтарик, і промінь світла пронизав темряву.

Перед ними лежав, здавалося, безкінечний тунель, перегнутий дерев’яним павутинням трикутників та прямокутників, утвореним перехрещенням стовпів, брусів, дротів та інших конструктивних елементів, що складали невидимий скелет Залу п’ятисот.

Саме це величезне горище оглядав Ленґдон кілька років тому під час приватної екскурсії таємними ходами, пам’ять про яку була затуманена двома фужерами вина. У стіні кімнати з архітектурними моделями було прорізане схоже на буфет вікно, у яке відвідувачі, оглядаючи масштабовані моделі, могли, присвітивши ліхтариком, порівняти їх із реальними конструкціями.

Тепер, коли Ленґдон опинився на самому горищі, він страшенно здивувався, наскільки архітектура крокв палацу нагадувала аналогічну архітектуру старовинного сараю в Новій Англії: то була традиційна конструкція з вертикальних стовпів та підпорок, з’єднаних способом “стріла Юпітера”.

Сієнна також пробралася в отвір і стала, тримаючи рівновагу, на брус поруч із Ленґдоном. Вона мала розгублений вигляд, наче втратила орієнтацію в просторі. Ленґдон поводив променем ліхтарика туди-сюди, щоби продемонструвати їй незвичайний ландшафт.

Дивитися з цього кінця вздовж всього горища було все одно, що вдивлятися крізь довгу шерегу рівнобедрених трикутників, які втискалися один в одного щільніше, що далі від спостерігача перебували, а в якійсь віддаленій точці зливалися й зникали зовсім. Дощатої долівки під ногами в Сієнни та Ленґдона не було, і незакриті горизонтальні підпор– ки скидалися на низку залізничних шпал.

Ленґдон показав прямо перед собою на довгий тунель і приглушеним голосом сказав:

– Це горище прямісінько над Залом п’ятисот. Якщо ми зможемо перебратися на протилежний бік, то я знаю, як дістатися Сходів герцога афінського.

Сієнна кинула скептичний погляд на лабіринт брусів і підпорок, що простягнувся перед ними. Єдиним способом пересування, який спадав на думку, було стрибати з підпор– ки на підпорку, як дітлахи стрибають зі шпали на шпалу на залізничній колії. Підпорки були великі, кожна складалася з численних брусків, скріплених залізними скобами в один дебелий сніп – доволі широкий, щоби на ньому можна було встояти, не втративши рівноваги. Однак проблема полягала в тім, що відстань між підпорками була надто великою, аби її можна було долати так, щоби не наражатися на небезпеку.

– Як же я перестрибну з одної підпорки на другу? – прошепотіла Сієнна. – Я не зможу.

Ленґдон також засумнівався, а падіння означало неминучу смерть. Він спрямував промінь ліхтарика на ділянку поміж підпорками.

За вісім футів під ними, причеплений на залізних штирях, висів запорошений горизонтальний покров – щось на кшталт підлоги, – який простягався на стільки, скільки сягало око. Ленґдон знав, що, попри свою позірну міцність, ця “11 ідлога” складалася головним чином із напнутої тканини, по– к ритої багаторічним пилом. То був зворотний бік підвісної стелі Залу п’ятисот: величезний обшир дерев’яних кесонів, котрі обрамляли тридцять дев’ять полотен Базарі, установлених горизонтально конфігурацією “стьобана ковдра”.

Сієнна показала на запилену “підлогу”, що простяглася під ними.

– А може, спустимося й підемо отією поверхнею?

“Можна – якщо є бажання провалитися крізь одне з полотен Базарі й гепнутися в Зал п’ятисот”.

– Узагалі-то, є кращий вихід, – спокійно сказав Ленґдон, щоби не налякати Сієнну. І рушив підпоркою до центрального “хребта” горища.

Під час свого попереднього візиту, окрім вивчення горища крізь оглядове вікно у кімнаті моделей, Ленґдон дослідив його, пересуваючись пішки, коли увійшов сюди крізь двері з протилежного боку горища. Якщо його не зраджувала пам’ять, затуманена в той день вином, уздовж центрального “хребта” горища був міцний дощатий поміст, я ким туристи мали змогу дістатися до великого оглядового майданчика в центрі цього замкненого простору.

Одначе коли Ленґдон добрався до центру підпорки, він виявив поміст, який аж ніяк не нагадував той, який запам’ятав під час тодішнього “турне”.

“Скільки ж вина я випив того дня?”

Замість міцної конструкції, здатної витримати велику кількість туристів, професор побачив мішанину ріденьких дощок, покладених перпендикулярно через бруси, – такий собі примітивний поміст, більше схожий на канат через провалля, а не на місток.

Скоріш за все, отой міцний поміст для туристів, що починався з протилежного боку, доходив лише до центрального оглядового майданчика. А звідти туристи, певно, поверталися тим самим маршрутом. Цей імпровізований хиткий поміст, який бачили перед собою Сієнна та Ленґдон, призначався, вочевидь, для технічних працівників, що обслуговувати решту горища.

– Наче йти тоненькою планкою, – сказав Ленґдон, із сумнівом поглянувши на вузенькі дошки.

Сієнна знизала плечима, і бровою не повівши.

– Не гірше, ніж у Венеції в повеневий сезон.

Ленґдон збагнув, що вона мала рацію. Під час його останньої дослідницької подорожі до Венеції п’яца Сан-Марко опинилася на один фут під водою, і від готелю “Даніелі” до базиліки він ходив дерев’яними дошками, покладеними на шлакобетонні блоки та перевернуті відра. Звісно, перспектива намочити мокасини була нічим порівняно з можливістю провалитися крізь один із шедеврів Ренесансу і вбитися, впавши на долівку Залу п’ятисот.

Викинувши цю думку з голови, Ленґдон став на вузьку дошку, сподіваючись, що удавана впевненість, з якою він це зробив, допоможе Сієнні позбутися страху, який міг критися в її душі. Однак коли він долав першу дошку, серце його несамовито калатало. Коли ж Ленґдон дійшов до середини, дерево зловісно заскрипіло під його вагою. Не зупиняючись, він поквапився вперед, добрався до протилежного боку й нарешті опинився у відносній безпеці на другій підпорці.

Ленґдон полегшено зітхнув і повернувся присвітити ліхтариком для Сієнни й сказати їй кілька заспокійливих слів. Та її не треба було ані заспокоювати, ані підбадьорювати. Щойно промінь освітив дошку, вона легко рушила з надзвичайною прудкістю. Дошка ледь-ледь прогнулася під її тендітним тілом, і за кілька секунд жінка вже стояла поруч із Ленґдо– ном на другій підпорці.

Збадьорившись, професор обернувся й посвітив на наступ– ний перехід. Сієнна почекала, поки він перебрався на протилежний бік і присвітив ліхтариком, а потім перебралася сама й стала біля нього. У такому незмінному ритмі вони пішли далі – дві фігури, що рухалися одна за одною у світлі єдиного ліхтарика. Знизу крізь тонку стелю чулося квакання поліцейських рацій. Ленґдон дозволив собі злегка всміхнутися. “Ми витаємо над Залом п’ятисот, невагомі та невидимі”.

– То як, Роберте, – прошепотіла Сієнна. – Іґнаціо ска– зав тобі, де шукати маску?

– Сказав… але якось зашифровано. – Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів “бовкнути” на авто– відповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. – Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину “Божественної комедії”. А якщо дослівно, то він сказав: “Парадіз, двадцять п’ять”.

Сієнна підняла голову й поглянула на нього.

– Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.

– Згоден, – мовив Ленґдон. Canto, тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції “співати” епічні поеми. “Божественна комедія” містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.

Пекло – 1-34.

Чистилище – 1-33.

Рай – 1-33.

“Рай, двадцять п’ять, – подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. – Я навіть приблизно його не пам’ятаю – нам треба знайти примірник тексту”.

– Тут іще одне, – продовжив Ленґдон. – Останнім Іґна– ціо сказав мені таке: “Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати”. – Він замовк і поглянув на Сієнну. – Напевне, у пісні двадцять п’ять міститься натяк на конкретне місце тут, у Флоренції. Можливо, на якусь будівлю з брамою.

Сієнна нахмурилася.

– Але в цьому місті є, мабуть, десятки брам.

– Так, і саме тому нам треба перечитати пісню двадцять п’ять із частини “Рай”. – Він усміхнувся їй і з ноткою надії в голосі спитав: – А ти часом не знаєш усю “Божественну комедію” напам’ять?

Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

– Чотирнадцять тисяч рядків архаїчною італійською, які я читала ще малою дитиною? – Вона похитала головою. – Це у вас, професоре, ненормальна пам’ять, а я просто лікар.

Вони пішли далі, і Ленґдону стало прикро, що Сієнна, незважаючи на все те, що їм довелося разом пережити, явно воліла приховувати правду про свій винятковий інтелект. Вона – просто лікар? Ленґдон не втримався й посміхнувся. “Найскромніший лікар у світі”, – подумав він, пригадавши газетні вирізки про її надзвичайні здібності, здібності, котрі, на жаль, – хоча й недивно, – не поширювалися на здатність пам’ятати в повному обсязі одну з найдовших в історії епічних поем.

Вони мовчки пішли далі й перетнули ще кілька підпорок. Нарешті Ленґдон побачив, як у темряві попереду обнадійливо вимальовується якийсь силует. Оглядовий майданчикї Хиткі й ненадійні дощечки, по яких їм довелося йти, вели прямісінько до значно міцнішої конструкції з перилами. Якщо вони виберуться на цю платформу, то зможуть скористатися міцним помостом і дійти аж до дверей із протилежного боку горища, від яких, наскільки пам’ятав Ленґ– дон, було дуже близько до Сходів герцога афінського.

Коли вони наблизилися до платформи, Ленґдон глянув униз на стелю, що висіла за вісім футів під ними. Наразі всі люнети були однакові. Однак наступний люнет був масив– ним і значно більшим за інші.

“Це полотно “Апофеоз Козімо Першого””, – подумав Ленґдон.

Цей широкий круглий люнет – найцінніше полотно Базарі – був центральним у Залі п’ятисот. Ленґдон часто показував слайди цього твору своїм студентам, вказуючи на подібність із “Апофеозом Вашингтона” в Капітолії США – то було скромне нагадування про те, що молода Америка запо– зичила в Італії значно більше, аніж просто ідею республіки.

Однак сьогодні Ленґдон був більше зацікавлений в тому, щоби якомога швидше проскочити “Апофеоз”, а не досліджувати його. Пришвидшивши крок, він трохи повернув голову вбік, щоби пошепки сказати Сієнні, що вони майже прийшли.

Коли він це зробив, його права ступня стала не по центру планки, і мокасин, яким Сієнна розжилася в сусіда, майже не знайшов опори. Нога Ленґдона підвернулася, і він рвучко подався вперед, намагаючись швидкими кроками поновити рівновагу.

Але було надто пізно.

Коліна сильно вдарилися об дошку, а руки відчайдушно по тягнулися вперед, намагаючись вхопитися за поперечину. Ліхтарик заторохтів у темряву під ними й упав на полотно, яке спіймало його, наче сіть. Ленґдон різко відштовхнувся ногами, і це допомогло йому з останніх сил долетіти до безпечної наступної підпірки, а тим часом дошка під ним зісковзнула й, пролетівши вниз вісім футів, з гучним тріском гепнулася на дерев’яний кесон, що оточував полотно “Апофеозу”.

Звук відлунив через усе горище.

Переляканий Ленґдон зіп’явся на ноги й обернувся до Сієнни.

У тьмяному світлі ліхтарика, який лежав унизу на полотні, Ленґдон побачив Сієнну, яка стояла на підпірці, потрапивши в пастку й не маючи змоги перебратися до нього. Її очі сказали йому те, що Ленґдон уже й так знав. Шум упа– лої планки майже стовідсотково виказав їх.

X– X– *

Погляд Ваєнти підскочив до пишної стелі.

– На горищі пацюки? – знервовано пожартував чоловік із відеокамерою, коли вібруюче відлуння звуку покотилося вниз.

“Великі пацюки”, – подумала Ваєнта, поглянувши на округлу картину в центрі стелі. З проміжку між кесонами опускалася маленька хмаринка пилу, і Ваєнта могла присяг– нутися, що побачила, як полотно злегка прогнулося… наче хтось натиснув на нього з протилежного боку.

– Може, то працівник поліції, стоячи на оглядовому майданчику, впустив пістолет, – сказав чоловік, придивляючись до гулі в полотні. – Як ви гадаєте, що вони там шукають? Уся ця колотнеча мене дуже цікавить.

– Оглядовий майданчик? – спитала Ваєнта. – А що, відвідувачам можна туди заходити?

– Аякже. – І чоловік кивнув на вхід до музею. – Відразу ж за тими дверима є двері, що ведуть до перехідного місточка на горищі. Звідти можна бачити крокви, спроектовані Вазарі. Приголомшливе видовище.

Раптом у Залі п’ятисот знову відлунив голос Брюдера:

– Куди вони в чорта поділися?!

Як і його розлючений рик кілька хвилин тому, голос Брюдера пролунав із заґратованого вікна, розташованого високо на стіні ліворуч від Ваєнти. Вочевидь, Брюдер був у кімматі за отим вікном… на цілий поверх нижче за пишну стелю Залу п’ятисот.

Ваєнта знову підняла очі на гулю, що утворилася на полотні вгорі.

“Пацюки на горищі, – подумала вона. – Намагаються знайти вихід”.

Подякувавши чоловікові з відеокамерою, Ваєнта швидко рушила до входу в музей. Двері були зачинені, але поліцейські бігали туди-сюди, тому в неї виникла надія, що вони не замкнені.

Авжеж, інтуїція її не підвела.

Розділ 47

А на майдані, посеред хаосу, спричиненого прибуттям поліції, у затінку лоджії Ланці стояв чоловік середнього віку, з великою цікавістю спостерігаючи за довколишньою метушнею. На чоловікові були окуляри “Плюм Перме”, краватка з тканим малюнком і маленький золотий цвяшок у вусі.

Спостерігаючи за біганиною, він спіймав себе на тому, що знову чухає потилицю. Учора в чоловіка з’явився висип, який, схоже, погіршувався, перетворюючись на маленькі прищі на підборідді, шиї, щоках і над очима.

Коли він поглянув на свої нігті, то помітив кров. Він дістав із кишені хустку й витер пальці та криваві прищі на шиї та щоках.

І знову повернувся поглядом до двох чорних мікроавтобусів, які припаркувалися поряд із палацом. У тому з них, що стояв ближче, на задньому кріслі сиділи двоє.

Один був озброєним військовим у чорному.

Другою була немолода, але надзвичайно красива срібноволоса жінка з синім амулетом.

Схоже, вояк готував шприц для підшкірних ін’єкцій.

Сидячи в мікроавтобусі, доктор Елізабет Сінскі окинула байдужим поглядом палац, роздумуючи, як могло статися, що криза дійшла до такої жахливої стадії.

– Мадам, – почувся поруч низький голос.

Елізабет запаморочено повернулася до вояка, що за нею наглядав. Він підтримував її однією рукою за передпліччя, а в другій стискав шприц.

– Не рухайтеся.

Гостра голка вдарила жінці в шкіру й проштрикнула її.

Вояк зробив ін’єкцію.

– А тепер можете знову спати.

Коли Елізабет уже заплющувала очі, їй здалося – і вона могла присягнутися, – що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.

Розділ 48

У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі “Апофеоз”, грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку гулю, як камінець на брезенті.

– Та планка, що позаду тебе… – прошепотів Ленґдон. – Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?

Сієнна оглянула планку.

– Ні, бо протилежний край упаде на полотно.

Саме цього й боявся Ленґдон; їм тільки цього бракувало: щоби дошка прорвала полотно Базарі й впала з гуркотом униз.

– Я дещо придумала, – прошепотіла Сієнна, рушивши вбік по підпорці до бокової стіни. Ленґдон також рушив за променем ліхтаря; кожен наступний крок ставав дедалі небезпечнішим, бо вони віддалялися від його світла. Добравшись до стіни, вони опинилися майже в суцільній темряві.

– Отам, – прошепотіла Сієнна, показуючи на щось невиразне під ними. – По краю каркаса. Він має кріпитися до стіни. Він має витримати мене.

Не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна вже злізла з під– порки, використовуючи опорні балки як драбину. А потім обережно спустилася на край дерев’яного кесона. Він скрипнув, але витримав. Потихеньку просуваючись кесоном під стіною, Сієнна рушила до Ленґдона так, наче йшла по карнизу хмарочоса. Кесон знову скрипнув.

“Лід тонкий, – подумав Ленґдон. – Тримайся біля берега”.

Коли Сієнна вже пройшла половину шляху, наближаючись до підпірки, де він стояв у темряві, Ленґдон відчув нону надію на те, що, може, їм і вдасться вчасно вибратися звідси.

Раптом десь попереду в темряві грюкнули двері, і він почув швидкі кроки, що наближалися перехідним місточком. Ось показався промінь світла, який рушив крізь темряву, з кожною секундою наближаючись до нього. Ленґдон відчув, як надія покинула його. Хтось ішов до них основним місточком, перекриваючи шлях до втечі.

– Сієнно, не зупиняйся, – прошепотів він, інстинктивно зреагувавши. – Іди далі, увесь час тримаючись стіни. На дальньому кінці – вихід. Я тим часом відверну увагу.

– Ні! – гаряче зашепотіла Сієнна. – Вернися, Роберте!

Та Ленґдон уже пішов назад по підпорці до “хребта” горища, залишивши Сієнну в темряві; вона мало-помалу рухалася вздовж бокової стіни на вісім футів нижче за нього.

Коли Ленґдон дійшов до центру горища, на підняту оглядову платформу виступив невиразний силует із ліхтариком у руці, зупинився біля низьких перил і спрямував промінь ліхтаря прямо в очі Ленґдону.

Світло було сліпучим, і Ленґдон відразу ж підняв руки вгору – мовляв, здаюся, не стріляйте.

Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.

Ленґдон чекав почути або постріл, або якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше… або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.

М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.

“Вона таки знайшла мене. І прийшла, щоби завершити роботу”.

Ленґдону блискавично пригадалися грецькі пірнальни– ки, що проминали точку неповернення і, замість виходу з тунелю, потрапляли до кам’яного мішка, із якого не було виходу.

Убивця знову спрямувала промінь Ленґдону в обличчя.

– Пане Ленґдон, – прошепотіла вона. – А де ваша подруга?

По спині в Ленґдона пробіг холодок. “Ця потвора прийшла, щоб застрелити нас обох”.

Ленґдон навмисне поглянув у темряву, у протилежний під Сієнни бік, звідки вони щойно прийшли.

– Вона не має жодного стосунку до всього цього. Вам потрібен я.

Ленґдон молив Бога, щоби Сієнна не зупинялася і йшла далі вздовж бокової стіни. Якщо їй вдасться непомітно прокрастися повз оглядову платформу, вона зможе оминути “шпичасту” жінку ззаду й вийти на головний поміст, щоб добратися до дверей.

Убивця знову повела променем, освітлюючи за Ленґдо– ном порожнє горище. Коли ліхтар на мить припинив сліпити його, Ленґдон побачив постать, що кралася в темряві позаду жінки в чорному шкіряному костюмі.

“О Господи, ні!”

Сієнна й справді пробиралася брусом до центральної частини кроквяної конструкції, але, на жаль, вона рухалася лише за якихось десять ярдів від нападниці.

“Сієнно, ні! Ти надто близько! Вона тебе почує!”

А тим часом промінь знову засліпив очі Ленґдону.

– Послухайте мене уважно, професоре, – прошепотіла вбивця. – Якщо хочете жити, раджу довіритися мені. Моє завдання скасували. Тому я не маю резону робити вам зле. Ми з вами в одному човні, і я навіть знаю, як вам допомогти.

Та Ленґдон її майже не слухав, бо всі його думки зосередилися на Сієнні, яка, ледь видима у профіль, прудко видряпувалася на поміст за оглядовим майданчиком у небезпечній близькості до жінки з пістолетом.

“Тікай! – спробував він подумки передати Сієнні наказ. – Геть звідси к бісовій матері!”

Однак Сієнна, на превелику тривогу Ленґдона, нікуди не тікала, а навпаки – низенько присіла й мовчки вдивлялася в темряву.

Ваєнта мацала поглядом темряву позаду Ленґдона. “Куди ж вона в чорта поділася? Вони що – розділилися й пішли кожен окремо?”

Ваєнті якось треба було зробити так, щоби ці двоє втікачів не потрапили до рук Брюдера. “Бо це моя єдина надія”.

– Сієнно?! – наважилася звернутися до неї Ваєнта хрипким шепотом. – Якщо ти чуєш мене, то слухай уважно. Ти ж не хочеш, щоб вас спіймали люди, які за вами приїхали. Вони не стануть церемонитися й домовлятися. Я знаю, як звідси втекти. Я зможу вам допомогти. Довіртеся мені.

– Довіритися тобі? – виклично спитав Ленґдон, і голос його несподівано став достатньо гучним, щоби його почули всі, хто був неподалік. – Ти ж убивця!

“Сієнна десь поруч, – здогадалася Ваєнта. – Ленґдон промовляє до неї… намагаючись застерегти”.

Ваєнта спробувала знову.

– Сієнно, ситуація ускладнилася, але я можу витягнути вас звідси. Задумайся, чи маєш ти варіанти. Ти в пастці, а отже, не маєш вибору.

– Вона має вибір, – голосно вигукнув Ленґдон. – І вона достатньо розумна, щоб утекти від тебе якомога далі.

– Усе змінилося, – наполегливо повторила Ваєнта. – Я не маю резону завдавати шкоди жодному з вас.

– Ти вбила лікаря Марконі! І я підозрюю, що це ти поранила мене в голову!

Ваєнта збагнула: цей чоловік ніколи не повірить, що вона не збирається його вбивати.

“Час розмов скінчився. Що б я не сказала, мені не вдасться переконати його”.

Не вагаючись ані секунди, Ваєнта потягнулася до шкірянки й витягнула з кишені пістолет із глушником.

А Сієнна сиділа навпочіпки на помості, непорушно причаївшись у темряві за десять ярдів від нападниці, яка щойно говорила з Ленґдоном. Навіть у сутінках горища цю постать неможливо було сплутати з кимось іншим. Раптом Сієнна з жахом побачила, що жінка вихопила той самий пістолет, із якого застрелила лікаря Марконі.

“От-от стрельне”, – подумала вона, спостерігаючи за рухами нападниці.

І справді – жінка в чорному ступила два лиховісні кроки до Ленґдона й зупинилася біля низьких перил, що оточували периметр оглядової платформи над “Апофеозом” Базарі. Відстань між убивцею й Ленґдоном скоротилася до мінімуму. Вона підняла пістолет і націлила його професорові в груди.

– Болітиме якусь мить, не більше, – сказала вона. – Але це мій єдиний шанс.

Сієнна зреагувала інстинктивно.

***

Дошка під ногами Ваєнти несподівано затремтіла, і це змусило її трохи розвернутися під час пострілу. І коли вона натиснула на спусковий гачок, то вже знала, що в Ленґдона не поцілила.

Щось наближалося до неї ззаду.

І наближалося швидко.

Ваєнта крутнулася на п’ятах, розвернувши зброю на сто вісімдесят градусів назустріч нападнику, але тієї самої миті щось стрімко налетіло на неї, блиснувши в темряві білявим волоссям. Пістолет знову пшикнув, але нападниця, зігнувшись нижче рівня пістолетного ствола, врізалася в її тіло й надала йому потужного прискорення, спрямованого вгору. Ноги Ваєнти відірвалися від долівки, і вона сильно вдарилася попереком об низькі перила оглядової платформи. Та інерція від удару потягнула її назовні, через перила, і Ваєнта змахнула руками у відчайдушній спробі хоч за щось вчепитися, щоби не впасти, але було вже пізно. Вона перелетіла через перила.

Падаючи в темряві, Ваєнта приготувалася до удару об запилену долівку на вісім футів нижче платформи. Але, як не дивно, приземлення було м’якшим, аніж вона очікувала… наче на її шляху трапився матерчатий гамак, який тепер провиснув під її вагою.

Утративши орієнтацію в просторі, Ваєнта лежала на спині й дивилась на нападницю. А Сієнна Брукс дивилася на неї через перила. Ошелешена Ваєнта розтулила була рот, аби щось сказати, але раптом під нею почувся гучний тріск.

То розривалася тканина, яка її тримала.

І Ваєнта знову полетіла вниз.

Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею – у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці – тепер зяяла рвана діра.

А потім був несподіваний страшний удар – і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

***

А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в “Апофеозі” на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі шпичастим волоссям і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

– Я не збиралася… я не хотіла…

– Ти зреагувала інстинктивно, – прошепотів Ленґдон. – Бо вона саме збиралася мене вбити.

Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

– Нам не можна тут залишатися. Ходімо.

Розділ 49

Агент Брюдер і досі перебував у потаємному кабінетику герцогині Б’янки Капелло, коли почув глухий удар об підлогу й раптову метушню в Залі п’ятисот. Він кинувся до заґратованого віконця й виглянув у нього. Лише через кілька секунд його мозок спромігся усвідомити картину, яку він побачив на кам’яній долівці внизу.

Вагітна адміністраторка музею підійшла до нього ззаду, припала обличчям до ґрат – і, вжахнувшись, враз затулила рота рукою, побачивши сцену на підлозі залу: скалічене тіло в оточенні переляканих туристів. Потім адміністраторка поволі перевела погляд на стелю Залу п’ятисот – і жалісно запхикала. Брюдер підвів голову й простежив за її поглядом до округлої панелі на стелі – у центрі живописного полотна зяяла велика рвана діра.

Він враз обернувся до жінки.

– Як туди потрапити?!

***

А на протилежному боці споруди Ленґдон і Сієнна, важко дихаючи, спустилися з горища й прожогом проскочили у двері. Буквально за кілька секунд Ленґдон знайшов маленьку нішу, хитромудро сховану за темно-червоною портьєрою. Він добре запам’ятав це місце під час попереднього приватного візиту.

Сходи герцога афінського.

Тепер, здавалося, звуки кроків і крики долітали до них звідусіль, і Ленґдон знав, що часу вони мають обмаль. Він відсмикнув портьєру і разом із Сієнною прослизнув на невеличкий сходовий майданчик.

Не кажучи ні слова, вони пішли кам’яними сходами вниз. Цей перехід був спроектований як низка моторошно вузьких сходів із крутими поворотами. І що далі вони заглиблювалися, то більш тісними й моторошними здавалися сходи. Але коли Ленґдон уже був жахнувся від думки, що стіни от– от розчавлять його, їхній шлях, на щастя, добіг кінця. Далі йти було нікуди.

Бо вони спустилися на перший поверх.

Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.

– За дверима чути шум вулиці, – прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. – А що там за дверима?

– Віа дела Нінна, – відповів Ленґдон, уявивши собі тротуар і натовпи перехожих. – Але там може бути поліція.

– Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.

Ленґдон із подивом поглянув на неї.

– Але ж саме такий вигляд ми й маємо…

Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.

– Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Робер– те, але, на жаль, саме така я наразі й є. – Сієнна схопила себе за волосся, рвучко сіпнула його – і воно враз зісковзнуло з її голови.

Ленґдон аж відсахнувся, ошелешений тим, що Сієнна носила перуку, а також виглядом, який вона мала без неї. Сієнна Брукс була зовсім лисою, із черепом гладеньким і блідим, яку пацієнта після сеансу хіміотерапії.

“Вона до того ж іще й хвора?”

– Знаю, що ти хочеш сказати, – мовила вона. – Це довга історія. А тепер нагнися. – І Сієнна піднесла перуку, збираючись надіти її на голову Ленґдону.

“Вона, мабуть, жартує?”

Ленґдон, вагаючись, нагнувся, і Сієнна насунула біляву перуку йому на голову. Та ледь-ледь налізла, але Сієнна так-сяк підправила її. А потім відступила крок назад й оцінила зроблене. Невдоволена результатом, вона простягнула руку, попустила зав’язку і, пересунувши її йому на лоба, знову зав’язала, як бандану, прикріпляючи замалу перуку до голови професора.

Потім Сієнна взялася за себе: підкотила джинси й опустила шкарпетки аж до кісточок. Коли вона підвелася, то на її губах гуляла зухвала усмішечка. Гарненька Сієнна Брукс перетворилася тепер на такого собі скінхеда, шанувальника панк-року. Колишня шекспірівська акторка зазнала приголомшливої трансформації.

– І пам’ятай, – сказала Сієнна, – дев’яносто відсотків особистого розпізнання – це мова тіла, тож, коли вийдемо, рухайся так, наче ти підстаркуватий рокер.

“Стосовно підстаркуватого – це я зможу, – подумав Ленґдон, – а от щодо рокера – то не певен”.

Та не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна відсунула засув і рвучко розчахнула малесенькі дверцята. Низько пригнувшись, вона вийшла на велелюдну бруковану вулицю. Ленґдон рушив слідком, але йому на світло дня довелося виповзати майже навкарачки.

Окрім декількох перехожих, які отетеріло витріщилися на химерну парочку, що вигулькнула з-за дверей у фундаменті Палацо Веккіо, ніхто на них навіть не глянув двічі. Загубившись у натовпі, Ленґдон із Сієнною рушили на схід.

Чоловік в окулярах “Плам Перис” помацав свою кровоточиву шкіру й рушив поміж пішоходами слідком за Робертом Ленґдоном і Сієнною Брукс, тримаючись від них на безпечній відстані. Попри їхнє кмітливе маскування, він помітив, як вони вибралися крізь малесенькі дверцята на віа дела Нін– на, і відразу ж їх упізнав.

За кілька кварталів чоловік відчув, що задихається; від сильного болю в грудях він дихав часто й неглибоко. Йому здалося, наче його вдарили в грудну клітку.

Скрипнувши зубами від болю, він змусив себе знову зосередити увагу на Ленґдоні й Сієнні та йти за ними вулицями Флоренції.

Розділ 50

Ранкове сонце вже викотилося з-за обрію й кинуло довгі тіні на вузькі каньйони вулиць, що зміїлися поміж будівлями Флоренції. Крамарі піднімали металеві решітки й жалюзі, що захищали крамнички й бари, і в повітрі стояв густий аромат еспресо та свіжих рогаликів корнеті.

Попри сильний голод Ленґдон не зупинявся.

“Треба знайти маску… і подивитися, що там сховано на її тильному боці”.

Ведучи Сієнну вузенькою віа дей Леоні, Ленґдон ніяк не міг призвичаїтися до її лисої голови. Радикально змінена зовнішність Сієнни нагадала професору, що він майже не знав цю жінку. Вони прямували до п’яца дель Дуомо – майдану, де знайшли мертвого Іґнаціо Бусоні після того, як він зробив останній телефонний дзвінок.

“Роберте, – сказав Іґнаціо, важко дихаючи. – Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадиз, двадцять п’ять. Нехай тобі Бог помагає”.

“Рай, двадцять п’ять”, – подумки повторював Ленґдон,

І досі здивований тим, що Іґнаціо Бусоні пам’ятав текст поеми Данте достатньо добре, щоби швидко брати з пам’яті конкретну пісню цього твору. Вочевидь, та пісня запам’яталася Іґнаціо чимось особливим. Та що б то не було, Ленґдон мав, що дізнається про це, щойно йому потрапить до рук примірник тексту. А його можна роздобути багато де в місті Флоренція.

Шкіра під перукою, яка була йому по плечі, уже чесалася, і хоча він відчував, що в цьому прикиді має вельми кумедний вигляд, мусив визнати, що ця імпровізована зміна зовнішності виявилася досить ефективним прикриттям. Ніхто не звернув на них уваги, навіть поліцейські з додаткового підрозділу підкріплення, які щойно промчали повз них у бік Палацо Веккіо.

Кілька хвилин Сієнна крокувала поруч із ним у повній тиші, і Ленґдон занепокоєно зиркнув на неї – чи все в нормі. На обличчі Сієнни був такий вираз, наче вона подумки перебувала десь далеко-далеко, мабуть, намагаючись вмістити у свідомості той факт, що щойно вбила жінку, яка їх раніше переслідувала.

– Скажи, що ти думаєш, і я дам тобі грошей, – пожартував Ленґдон, сподіваючись відірвати Сієнну від образу жінки зі шпичастим волоссям, яка лежала мертва на долівці Палацо Веккіо.

Сієнна поволі виринула зі своїх роздумів.

– Я міркувала про Цобріста, – поволі мовила вона. – Намагалася пригадати, чи пам’ятаю я про нього ще що– небудь.

– Ну, і як – пригадала?

Вона знизала плечима.

Мені пригадується здебільшого його суперечливий есей, написаний кілька років тому. Він реально зацікавив мене. А в наукових колах поширився зі швидкістю вірусної епідемії. – Сієнна скривилася. – Вибач за недоречний вибір лексики.

Ленґдон похмуро всміхнувся.

– Продовжуй.

– У його есеї йшлося головним чином про те, що людство опинилося на межі вимирання і, якщо не трапиться якийсь катаклізм, котрий різко зменшить кількість населення Землі, наш біологічний вид проживе не більше за сто років.

Ленґдон спантеличено повернувся й поглянув на неї.

– Лише сто років?

– Це була сильна теза. Бо прогнозований ним часовий графік виявився більш стислим за попередні розрахунки, але підкріплювався потужними дослідними відомостями. Він нажив собі багато ворогів, заявивши, що лікарі мають припинити займатися медициною, бо збільшення середньої тривалості життя людини лише ускладнює проблему перенаселення.

Тепер Ленґдон зрозумів, чому стаття мала таке поширення в медичних колах.

– Недивно, що на Цобріста напали з усіх боків, – продовжила Сієнна. – Політики, церковники, Всесвітня організація охорони здоров’я – усі цькували його як схибленого на апокаліпсисі пророка, що роздмухував паніку. Особливо вони образилися через його твердження, що потенційні нащадки сьогоднішньої молоді можуть стати свідками кінця людського роду. Щоб унаочнити свою точку зору, Цобріст послався на “Годинник Судного дня”, згідно з яким – якщо тривалість людського життя взяти за годину – людству залишилося жити кілька секунд.

– Я навіть бачив цей годинник в Інтернеті, – пригадав Ленґдон.

– Так, то був його годинник, і це спричинило гармидер. Однак найсильніше Цобріста цькували після того, як він заявив, що його останні досягнення в царині генної інженерії допоможуть людству значно більше, якщо їх використовувати не для лікування хвороб, а для їх продукування.

-Що?!

– Так, Цобріст стверджував, що його технологію можна використати для обмеження зростання населення шляхом створення гібридних штамів хвороб, котрі наша сучасна медицина неспроможна вилікувати.

Ленґдон відчув, як у душі зростає страх, коли в уяві постали образи химерних гібридів – “дизайнерських вірусів”, випущених на волю й цілковито невразливих. Зупинити їх буде неможливо.

– За кілька років Цобріст з улюбленця медичного світу перетворився на парію. Йому виголосили анафему. – Сі– енна замовкла, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз. – Тому недивно, що він зламався й скінчив життя самогубством. Шкода, бо, мабуть, його теза правдива.

Ленґдон мало не впав, зачувши ці слова.

– Вибач, але… ти справді вважаєш, що він має рацію?

Сієнна похмуро знизала плечима.

– Роберте, якщо говорити із суто наукової точки зору, – логічно, без емоцій, – то я можу впевнено сказати тобі: якщо не станеться якоїсь різкої зміни, людству невдовзі настане кінець. І настане досить швидко. Це не буде якийсь апокаліпсис, як змальовують у релігійних текстах: вогонь, сірка… Це не буде ядерна війна. А буде тотальний колапс, спричинений надмірною кількістю людей на нашій планеті. Із математикою сперечатися важко.

Ленґдон заціпенів.

Я вельми ґрунтовно займалася біологією, – сказала вона. – І це є нормальним явищем, коли якийсь вид вимирає лише через перенаселеність ареалу. Уяви собі колонію поверхневих водоростей, що живуть у маленькому лісовому ставку з бездоганним балансом поживних речовин. Нічим не обмежені, ці водорості репродукуються настільки нестримно, що швидко вкривають усю поверхню ставка, блокуючи доступ сонячного світла, а отже, продукування поживних речовин у водоймищі. Висмоктавши зі свого довкілля все, що тільки можна, вони швидко помирають і безслідно зникають. – Вона важко зітхнула. – Схожа доля може спіткати й людство. І значно раніше й швидше, аніж ми собі уявляємо.

Ленґдон був глибоко збентежений почутим.

– Але це… здається неможливим…

– Ні, Роберте, не неможливим, а просто немислимим. Розум людини має примітивний егоїстичний захисний механізм, котрий заперечує всяку дійсність, яка спричиняє надто велике навантаження на мозок, із котрим той неспроможний впоратися. Цей механізм називається “заперечення”.

– Я чув про механізм заперечення, – іронічно зауважив Ленґдон, – але я заперечую, що він існує.

Сієнна підкотила очі під лоба.

– Смішно, але, повір мені, він таки існує. Заперечення – це найголовніша деталь людського механізму пристосування до реальності. Без нього ми щоранку прокидалися б від кошмарів, у яких бачили б усі ті способи, якими нас може наздогнати смерть. Натомість наш мозок блокує всі ті екзистенціальні страхи, зосереджуючи увагу на тих стресових ситуаціях, із якими нам до снаги впоратися, – наприклад, вчасно потрапити на роботу чи заплатити податки. Якщо ж на нас раптом напосідають мас– штабніші екзистенціальні страхи, то ми швидко відкидаємо їх і знову зосереджуємося на простих завданнях і щоденних банальностях.

Ленґдон пригадав недавнє інтернет-опитування студентів якогось зі старих престижних університетів, яке засвідчило, що навіть високоінтелектуальні індивіди мають схильність до заперечення. Згідно з цим дослідженням, переважна більшість університетських студентів, надивившись гнітючих новин про прискорене танення арктичного льоду чи вимирання біологічних видів, швидко покидали ці бентежні веб-сторінки на користь чого-небудь тривіального, що витісняло страх із їхньої свідомості; серед варіанті” вибору найчастіше були спорт, смішні відеосюжети про котиків і світські плітки.

– В античній міфології герой, який перебуває у стані заперечення, – зауважив Ленґдон, – є граничним виявом

пихатості й гордині. Немає людини пихатішої за ту, яка щиро вважає себе невразливою до всіх нещасть, які існують у нашому світі. Данте з цим також погоджувався, бо засуджував пиху як найгірший із семи смертних гріхів… і покарав пихатих, помістивши їх до найнижчого кола пекла.

Сієнна ненадовго замислилася, а потім продовжила:

– У своїй статті Цобріст звинуватив багатьох світових лідерів у тому, що вони перебувають у стані заперечення… ховаючи голову в пісок. Особливо гостро критикував він Всесвітню організацію охорони здоров’я.

– Б’юся об заклад, цю його критику сприйняли на “ура”.

– Опоненти відреагували, прирівнявши його до релігійного фанатика, що стоїть на розі з плакатом “Наближається кінець світу!”.

– На Гарвардському майдані теж можна побачити двій– ко-трійко таких безумців.

– Так, і ми всі ігноруємо їх, бо гадаємо, що це ніколи не трапиться. Але повір мені, нездатність людського розуму уявити собі якусь подію аж ніяк не означає, що ця подія не трапиться.

– Тебе як послухати, так ти затята прихильниця Цобріста.

Я затята прихильниця правди, – емоційно відказала Сієнна, – навіть якщо ця правда сприймається болісно і вкрай важко.

Ленґдон замовк, бо знову відчув цієї миті якусь дивну ізольованість від Сієнни, коли намагався збагнути притаманне їй химерне поєднання пристрасності й відсторонення.

Сієнна поглянула на нього, і її очі подобрішали.

– Послухай-но, Роберте, я не кажу, що Цобріст має рацію, коли стверджує що вирішенням проблеми перенаселення є епідемія чуми, здатна знищити половину людства. Я не кажу, що слід припинити лікування хворих. Я кажу, що наш теперішній шлях – це примітивна формула самознищення. Зростання населення – це геометрична прогресія, що відбувається в обмеженому просторі з обмеженими ресурсами. І кінець настане грубо й різко. І він не буде схожий на той випадок, коли, скажімо, в автівці поступово скінчується пальне. Це буде схоже на різке падіння того ж авта з високої кручі.

Ленґдон шумно зітхнув, намагаючись осмислити щойно почуте.

– До речі, про падіння, – зауважила Сієнна, похмуро вказуючи вгору праворуч від того місця, де вони йшли. – Я впевнена, що саме там Цобріст стрибонув назустріч смерті.

Ленґдон підняв очі й побачив, що вони саме проходили повз скромний кам’яний фасад музею Барджелло. Позаду нього над довкільними спорудами здіймався вгору конічний шпиль вежі Флорентійського абатства. Увіп’явшись поглядом у вершечок вежі, Ленґдон думав про можливу причину самогубства Цобріста, сподіваючись, що той чоловік стрибнув в обійми смерті не через те, що скоїв щось жахливе і не хотів стати свідком скоєного, яке неминуче наближалося.

– Критики Цобріста, – сказала Сієнна, – полюбляють загострювати увагу саме на тій парадоксальній обставині, що безліч технологій генної інженерії, які він винайшов, тепер сприяють значному подовженню тривалості людського життя.

– І це лише загострює проблему перенаселеності.

– Саме так. Якось Цобріст публічно заявив, що шкодує, що випустив джина з пляшки й хотів би знищити декотрі зі своїх винаходів, які сприяють збільшенню тривалості житія. Вважаю, що з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

Ленґдон кивнув.

– Якось я читав, що близько шістдесяти відсотків медич– иих витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

– Та отож. Тому коли наш мозок каже: “Це безумство”, – наше серце заперечує: “Підтримуватимемо бабусине житія доти, доки вона житиме”.

Ленґдон кивнув.

– Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом – відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

– Кому потрібна агатусія? – раптом спитала пошепки Сієнна.

– Перепрошую?

Сієнна підвела голову й поглянула на нього.

– Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він на– іивався “Кому потрібна агатусія?”.

Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені – agathos і thusia.

– Наскільки я розумію, агатусія – це пожертва заради добра?

– Майже. Насправді це слово означає “самопожертва заради спільного добра”. – Вона на мить замовкла. – Іще це називають філантропічним самогубством.

Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше – одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге – стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.

Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі “Втеча Погана”, де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману “критичний вік” підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.

– Однак повернімося до есею Цобріста… – сказав Ленґдон. – Я не впевнений, що правильно розумію його назву “Кому потрібна агатусія?”. Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам, чи як?

– Узагалі-то, ні. Назва – це гра слів.

Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.

Англійською це звучить як “Who needs suicide?” WHO – World Health Organization – Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ – доктора Елізабет Сінскі, – яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.

– Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.

– Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.

Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну – вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.

“Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?” – подумав він.

Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: “Віа Данте Аліґ’єрі”.

– Схоже, ти знаєш багато про людський мозок, – сказав Ленґдон. – Ти на цьому спеціалізувалася на медичному факультеті?

– Ні, але коли я була маленькою, багато читала. Я зацікавилася наукою про мозок відтоді, як у мене з’явилися певні… проблеми з ним.

Ленґдон із цікавістю зиркнув на неї, сподіваючись, що Сіпша продовжить.

Мій мозок… – тихо сказала Сієнна, – він розвивався інакше, аніж у більшості дітей… і це призвело до… певних проблем. Я витратила багато часу, намагаючись збагнути, що зі мною не так, і дізналася багато про нейробіологію. -Вона зустрілася поглядом із Ленґдоном. – І відсутність волосся в мене справді спричинена захворюванням.

Ленґдон відвів погляд, засоромлений власним запитанням.

– Не переймайся, – сказала вона. – Я вже звикла жити з цим.

Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.

– Оті вояки, – почав він. – Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?

– Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології – людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.

“Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?” Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції – через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.

– Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас… тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.

Сієнна кинула на нього здивований погляд.

– Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.

– У мету? У поширення чуми?

І знов карі очі Сієнни прискіпливо й допитливо увіп’яли– ся в нього.

– Роберте, мета – не поширити чуму, а врятувати світ. – Нона трохи помовчала. – Один із пасажів у статті Цобріста, який найжвавіше обговорювали, був поданий як цілком конкретне гіпотетичне запитання. Я хотіла б, щоби ти на нього відповів.

– Яке запитання?

– Цобріст запитав: “Якби ви мали можливість клацнути вимикачем і вбити половину населення Землі – ви зробили б це?”

– Авжеж, ні.

-– Гаразд. Але якби тобі сказали, що коли ти не клацнеш вимикачем негайно, то людство вимре впродовж наступного сторіччя? – Сієнна зробила паузу. – Тоді ти клацнув би вимикачем? Навіть якби це означало вбити твоїх друзів, родину і навіть, можливо, й себе?

– Сієнно, як же я можу…

– Це гіпотетичне запитання, – повторила вона. – Чи вбив би ти половину населення Землі сьогодні, щоби врятувати рід людський від вимирання?

Ленґдона глибоко збентежила химерна й моторошна тема, яку вони обговорювали, тому він із полегшенням зітхнув, ко– ли побачив червоний транспарант на боці кам’яного будинку, що показався попереду.

Ось дивись, – сказав він, показуючи рукою. – Ми вже прийшли.

Сієнна похитала головою.

Те, що я й казала. Типовий приклад заперечення.

Розділ 51

Каза ді Данте розташована на віа Санта-Маргеріта. Її легко впізнати за великим транспарантом, що висить над кам’яним фасадом майже посередині вулиці: “MUSEO CASA DI DANTE”.

Сієнна невпевнено поглянула на транспарант.

– Ми що, збираємося заходити до будинку Данте? ,

– Та не зовсім. Данте мешкав за рогом. А це, скоріше, му– і зей Данте. ‘

Колись Ленґдон вирішив зайти всередину цього будинку, цікавлячись колекцією мистецьких творів, які виявилися не чим іншим, як копіями відомих робіт на сюжети Дан– j тових творів, зібраними з усього світу, утім, професору і було цікаво побачити їх усі під одним дахом. 1

Раптом на обличчі Сієнни відбився вираз надії.

– А ти гадаєш, що серед експонатів вони мають старо– і винну копію “Божественної комедії”? і

Ленґдон усміхнувся.

– Ні, але я знаю, що в сувенірній крамниці продаються / гігантські плакати з повним текстом “Божественної комедії”, надрукованим мікроскопічним шрифтом.

Сієнна поглянула на нього з легким розчаруванням.

– Знаю, знаю. Але це краще, аніж нічого. Єдина проблема – це мої підстаркуваті очі,’ тому тобі доведеться самій читати той дрібний друк.

– Е chiusa, – гукнув літній чоловік, побачивши, що вони підходять до дверей. – Е il giorno di riposo.

– Зачинено, бо сьогодні вихідний? – Ленґдон знову відчув легку дезорієнтацію. І поглянув на Сієнну. – А хіба сьогодні не понеділок?

Вона кивнула.

– Флорентійці воліють відпочивати в понеділок.

Ленґдон аж застогнав, раптом пригадавши, що в цьому місті діє незвичний тижневий календар. Через те, що потік туристичних доларів є найбільш повноводним саме на вихідні, багато флорентійських торговців вирішили перенести християнський вихідний із неділі на понеділок, щоби офіційний день відпочинку не надто заважав їм заробляти гроші.

Ленґдон збагнув, що через цю обставину, на жаль, відпадав і запасний варіант: букіністична крамниця – один із найулюбленіших флорентійських магазинів професора, де неодмінно мали бути у продажу примірники “Божественної комедії”.

– Є інші ідеї? – спитала Сієнна.

Ленґдон надовго замислився, а потім кивнув.

– За рогом є місце, де збираються палкі прихильники творчості Данте. Б’юся об заклад, що дехто з них має при собі примірник “Божественної комедії”, який ми зможемо позичити.

– Там, скоріш за все, також зачинено, – застерегла Сієнна. – Майже всі торговельні точки в цьому місті перенесли вихідний із неділі на понеділок.

– У тому місці, про яке я кажу, про таке навіть подумати побояться, – усміхнувся Ленґдон. – Бо це церква.

* * *

Стежачи за ними з натовпу на відстані п’ятдесяти ярдів, чоловік із висипом на шкірі та золотою сережкою у вусі прихилився до стіни, насолоджуючись можливістю перевести дух. Та його дихання не покращувалося, а висип на обличчі було вже неможливо ігнорувати, особливо на чутливій шкірі над очима. Він зняв дизайнерські окуляри і легенько провів рукавом по заплющених очах, щоб не пошкодити шкіру. Коли він знову начепив окуляри, то побачив, як його жертви пішли далі. Чоловік попрямував за ними, рухаючись через силу й намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

***

А за кілька кварталів від Ленґдона та Сієнни, у Залі п’ятисот Палацо Веккіо, агент Брюдер стояв над скаліченим тілом аж надто знайомої йому жінки зі шпичастим волоссям, яка тепер лежала, розпростерта, на підлозі. Він нахилився, витягнув із її руки пістолет, обережно поставив його на запобіжник, а потім передав одному зі своїх підлеглих.

Вагітна адміністраторка музею Марта Альварес стояла збоку неподалік. Вона щойно переказала Брюдеру стислу, але приголомшливу розповідь про те, що сталося з Робер– том Ленґдоном минулої ночі… включно з однією важливою обставиною, яку Брюдер і досі намагався осмислити.

“Ленґдон стверджував, що в нього – амнезія”.

Брюдер витягнув телефон і набрав номер. Почулося три гудки, а потім на дзвінок відповів бос, і його голос звучав якось стримано й невпевнено.

– Так, агенте Брюдер. Доповідайте.

Брюдер заговорив повільно, щоб шеф правильно зрозумів кожне його слово.

– Ми й досі намагаємося встановити місцезнаходження Ленґдона й дівчини, але тут з’явилася ще одна обставина. – Брюдер зробив нетривалу паузу. – І якщо вона правдива… то це змінює все.

***

Начальник походжав офісом, долаючи спокусу налити собі ще віскі, бо переконував себе, що кризу, яка наростала, наче снігова лавина, слід зустрічати з піднятим заборолом, не криючись.

Іще ніколи за довгу кар’єру йому не випадало зрадити клієнта або не виконати домовленості, і він не збирався пору шувати цю традицію й тепер. Водночас Начальник підозрював, що, можливо, дозволив вплутати себе в гру, сценарій якої відрізнявся від того, яким він уявляв його на початку.

Рік тому відомий генетик Бертран Цобріст прибув на борт яхти “Мендаціум” і попрохав забезпечити йому притулок, де він міг би працювати. Тоді Начальнику здавалося, що Цобріст мав намір потайки створити технологію, а потім запатентувати її і таким чином примножити свої й без того чималенькі статки. Уже не вперше до послуг Консорціуму вдавалися перелякані науковці й технічні спеціалісти, які воліли працювати в повній ізоляції, аби ніхто не заволодів їхніми безцінними ідеями.

Зважаючи на це, Начальник погодився прийняти замовлення клієнта й аж ніяк не здивувався, дізнавшись, що його розшукують люди з Всесвітньої організації охорони здоров’я. І Іе думав він двічі й тоді, коли, здавалося, сама директорка ВООЗ доктор Елізабет Сінскі поставила собі завдання знайти їхнього клієнта.

Консорціум завжди мав справу з впливовими супротивниками.

Згідно з домовленістю, Консорціум виконував свої зобов’язання стосовно Цобріста без зайвих запитань і впродовж усього терміну контракту перешкоджав зусиллям Сінскі.

Упродовж майже всього терміну контракту.

Менш ніж за тиждень до закінчення терміну контракту Сінскі якимось чином вдалося виявити Цобріста у Флоренції. Вона пішла в наступ: залякувала й переслідувала науковця доги, доки він не наклав на себе руки. Уперше за свою кар’єру

Начальнику не вдалося забезпечити захист, який він взяв зобов’язання гарантувати, і це не давало йому спокійно спати… а ще його непокоїли химерні обставини смерті Цобріста.

“Він волів скінчити життя самогубством… аби тільки не натрапити до рук своїх переслідувачів. Що ж у біса Цобріст від них ховав?”

Відразу ж після смерті Цобріста Сінскі вилучила з його банківського сейфа один предмет, і тепер Консорціум зійшовся у двобої із Сінскі у Флоренції – то були напружені перегони з метою знайти…

А що знайти?

Начальник спіймав себе на тому, що інстинктивно поглянув на книжкову полицю й важкий фоліант, який два тижні тому йому подарував із божевільним виразом очей Цобріст.

То була “Божественна комедія”.

Начальник взяв книгу з полиці, відніс до стола і з важким виляском кинув на його поверхню. Тремтячими пальцями він перегорнув обкладинку і знову прочитав напис на першій сторінці.

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

“По-перше, – подумав Начальник, – ми з тобою ніколи не були друзями”.

Він прочитав той напис іще тричі. А потім перевів погляд на червоне кружальце, яким клієнт окреслив у його календарі завтрашню дату.

“Увесь світ вдячний?”

Він відвернувся від книги й довго сидів, вдивляючись в обрій.

У тиші, що запала довкола, Начальник подумав про ві– део, і йому пригадалися слова координатора Нолтона під час недавньої телефонної розмови. “А чи не могли б ви переглянути те відео до оприлюднення… бо його зміст є вельми бентежним”.

Той дзвінок і досі турбував Начальника. Нолтон – один із найкращих координаторів, і його прохання було подією екстраординарною. Координатор Нолтон чудово знав, що протокол, який розписував завдання й розкладав їх по попичках, не можна порушувати, але фактично запропонував ці* зробити.

Знову поклавши “Божественну комедію” на полицю, Начал ьник підійшов до пляшки шотландського віскі й налив собі півсклянки.

Він мав прийняти важке рішення.

Розділ 52

Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня – популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі – жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою – у двадцять чотири роки.

Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням ве– л и кого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те, що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного ве– л и кої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не па– лав пристрасним бажанням побачитися знову.

А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

У знаменитій збірці Дантової поезії “Нове життя” (“La Vita Nuova”) чимало віршів, у яких він співає хвалу “благословенній Беатріче”. Іще більше хвалебної інтонації лунає в “Божественній комедія”, де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

– Церква отам за рогом, – сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на… університетського професора й гарненьку молоду жінку.

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички – віа дель Престо – Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби від– відувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою ву– личкою, почулися тихі звуки музичного запису, які става– ли дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска – пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Дан– те й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного при– міщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика – гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим… і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біч– чі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей – Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохав– ся з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за худож– ньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навуш-

никами мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання – нездійсненного, непо– діленого та нереального.

Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином, саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

То був плетений із лози кошик.

І цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу – то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справжнє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, зайшов до цієї каплички й поклав до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

Співай в мені, музо, йрозповідай історію вустами моїми…

Перший рядок Гомерової “Одіссеї” видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

– Scusate! (Вибачте!) – раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. – Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

– Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

– Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової “Божественної комедії”. Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

– Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклада до рота палець – мовчи, мовляв.

– Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: “Ну, і що тепер?”

– “Оптовий” підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував– таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час поперед– н іх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали “Божественну комедію”, насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.

– Але сьогодні було інакше.

– Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей – вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

– “О, проблиск надії”, – подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфону, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що “прикрашали” громадські туалети.

– Айфон? – спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

– Така корисна й розумна штучка, – прошепотіла вона з британським акцентом. – Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!

– Я також маю айфон, – сказав, усміхаючись, Ленґдон, обережно сідаючи біля жінки, щоби не сполохати її сплячого чоловіка. – Але минулої ночі я примудрився його загубити.

– О, яка трагедія! А ви не намагалися увімкнути послугу “знайди свій айфон”? Мій син каже, що…

– Який же я дурний, я навіть не здогадався ту послугу активувати. – Ленґдон засоромлено глянув на жінку й обережно і невпевнено почав: – Якщо це вас не надто потурбує, чи не могли б ви позичити мені ваш айфон на хвилину? Мені треба дещо подивитися в Інтернеті. Це мені дуже допомогло б.

– Та які проблеми, звичайно ж! – Витягнувши навушники, жінка подала йому пристрій. – Нема питань. От бідолаха.

Ленґдон подякував їй і взяв айфон. Поки старенька щось туркотіла про те, як було б жахливо, якби загубився її айфон, Ленґдон розгорнув ґуґлівське пошукове вікно й натиснув кнопку мікрофона. Коли пристрій пискнув один раз, Ленґдон чітко начитав шуканий рядок: “Данте, “Божественна комедія”, “Рай” пісня двадцять п’ять”.

Жінка здивувалася, бо, певно, іще не знала про таку властивість айфону. Коли на маленькому екрані з’явилися результати пошуку, Ленґдон крадькома зиркнув на Сієнну, яка гортала якийсь рекламний проспект біля кошика із записками до Беатріче.

Неподалік від того місця, де стояла Сієнна, у затінку на– вколішки напружено молився чоловік у краватці, низько нахиливши голову. Ленґдон не бачив обличчя незнайомця, але його серце стиснулося жалем до цього самотнього чоло– віка, який, вочевидь, втратив свою кохану і прийшов сюди за втіхою.

Ленґдон знову зосередив увагу на айфоні, і через кілька секунд знайшов посилання на цифровий варіант “Божествен-

ної комедії”, доступ до якого був безкоштовний, бо той ресурс

призначався для загального користування. Коли сторінка розгорнулася саме на пісні двадцять п’ять, Ленґдон зізнався сам собі, що глибоко вражений можливостями нових технологій. “Час мені кинути бути таким снобом і твердолобим прихиль– ником книжок у шкіряних палітурках, – подумав він. – Ці електронні книжки також є по-своєму корисними”.

Старенька занепокоєно спостерігала за його діями, а потім обережно натякнула на високі розцінки за пошук в Ін– тернеті на закордонних ресурсах. Ленґдон зрозумів, що “вікно можливостей” розчинилося для нього ненадовго, і тому цілковито зосередився на веб-сторінці, яка з’явилася перед його очима.

Текст був дрібний, але тьмяне освітлення в церкві зробило його більш читабельним на підсвіченому екрані. Ленґдон із задоволенням пересвідчився, що випадково надибав на переклад Мандельбаума – популярний сучасний варіант, автором якого був покійний професор Аллен Мандельбаум. За цей блискучий переклад він отримав найвищу нагороду Іта– лії – президентський хрест ордена “Зірка італійської солідарності”. Хоча порівняно з перекладом Лонгфелло тексту Мандельбаума бракувало поетичності, він вирізнявся тим, що був значно зрозумілішим.

“Сьогодні чіткість є важливішою для мене, аніж поетичність”, – подумав Ленґдон, сподіваючись швидко знайти в тексті посилання на конкретне місце у Флоренції, де Іґна– ціо Бусоні сховав посмертну маску Данте.

Малесенький екран айфону міг показувати лише шість рядків одночасно, і поки Ленґдон читав, йому пригадався увесь пасаж. На початку пісні двадцять п’ятої Данте згадував саму “Божественну комедію” і те, яких фізичних зусиль вартувало йому її написання, а потім висловлював надію, що, можливо, ця божественна поема зможе пом’якшити нелюдську жорстокість вигнання, яке не дозволяло йому повернутися до улюбленої Флоренції.

Пісня XXV

Якщо так станеться… що ця свята поема,

Цей твір, написаний і небесами, і землею,

Через який я схуд за всі ці довгі роки…

Якщо він зможе подолати ту жорстокість,

Яка мене до рідної домівки не пускає,

У ту кошару, де я спав малим ягням,

оточений вовками злими…

У цьому пасажі згадувалася “рідна” Флоренція, домівка, за якою тужив Данте, пишучи свою “Божественну комедію”, та Ленґдон не побачив у ньому жодного конкретного натяку на ту чи іншу точку в цьому місті.

– А що вам відомо про розцінки на скачування інформації? – спитала старенька, із тривогою поглядаючи на свій пристрій. – Пам’ятаю, що мій син сказав мені бути обережнішою з інтернет-пошуком за кордоном.

Ленґдон запевнив її, що на його пошук піде лише хвилина й сказав, що відшкодує витрати, але таки відчув, що вона не дасть йому прочитати до кінця всі сто рядків двадцять п’ятої пісні.

Він швидко прогорнув текст до наступних шести рядків і прочитав далі:

Тоді вже з іншим голосом

та з іншим золотим руном Я повернусь додому як поет та одягну,

Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий;

Бо там я вперше увійшов до тої віри,

Що робить наші душі бажаними Господу,

А потім за ту віру, мені Петро

чоло вінцем прикрасив.

Ленґдон у загальних рисах також пригадав цей пасаж – нечіткий натяк на політичну угоду, яку запропонували Дайте його вороги. Згідно з історичними джерелами, “вовки”, котрі не пускали Данте до Флоренції, повідомили, що він :іможе повернутися, якщо погодиться на публічний осуд: ста– і іе перед усіма парафіянами сам-один біля купелі в самій ряд– пині на голе тіло й таким чином визнає свою провину.

У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинув– ім и таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфону, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

Я повернусь додому як поет та одягну Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий.

Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

.. .Біля купелі, де мене хрестили…

У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. “А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? – подумав Ленґдон. – Невже саме цю споруду мав на увазі Іґ– націо?”

У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ – приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.

“Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!”

І через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.

“Роберте… Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися”.

Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.

А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:

– Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю

Сієнна завагалася.

– Брама раю? А хіба вона не на небесах?

– Узагалі-то, – відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, – якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.

Розділ 53

Я повернусь додому як поет… біля купелі, де мене хрестили…

Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів (‘.існну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло (дудіо. їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються и правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася – і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.

То була п’яца дель Дуомо.

Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.

– ‘яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.

Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієн– і юю опинилися навпроти бокової стіни собору з його захоп– ливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.

Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.

Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.

Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.

У складному й неоднозначному минулому цієї споруди були й тривалі й несамовиті дебати про суперечливу фреску Базарі “Судний день” під куполом, і напружений конкурс, на якому вибирали архітектора для завершення самого купола і результати якого спричинилися до гострих суперечок.

Насамкінець вигідний контракт дістався Філіппо Бру– неллескі, і він завершив будівництво купола, найбільшого у свої часи. А нині самого Брунеллескі можна побачити у вигляді скульптури – він сидить собі біля Палацо дей Ка– нонічі, задоволено споглядаючи свій шедевр.

Цього ж ранку Ленґдон, звівши очі на уславлений купол із червоної черепиці, який став неабияким архітектурним досягненням своєї епохи, пригадав, як колись здуру вирішив піднятися на купол, але швидко виявив, що його вузенькі, забиті туристами сходи були такими ж лячними, як і решта тісних конструкцій, де він зазнавав нападів клаустрофобії. Але навіть попри цю обставину, Ленґдон був вдячний долі за тяжкі випробування, пережиті під час сходження на купол Брунеллескі, оскільки саме вони підштовхнули його до прочитання цікавої книги Росса Кінга з такою назвою.

– Роберте, – озвалася Сієнна. – Ти йдеш?

Ленґдон відірвав погляд від купола, збагнувши, що закляк, милуючись красою архітектури.

Вони пішли далі, рухаючись по периметру майдану. Тепер собор був праворуч від них, і Ленґдон помітив, що деякі туристи вже виходили з бокових дверей; завершивши огляд, вони, напевне, уже викреслили собор зі списку об’єктів, де неодмінно слід побувати.

Попереду бовванів безпомилково впізнаваний контур кампаніли – другої з трьох споруд кафедрального комплексу. Зазвичай відома як вежа Джотто, кампаніла не залишала сумнівів у тім, що належала до собору, розташованого поруч. Прикрашена оригінальним рожевим, зеленим і білим облицювальним каменем, квадратна вежа видряпувалася до неба на запаморочливу висоту близько трьохсот футів. Ленґдону завжди було дивно, що ця тендітна споруда простояла багато сторіч, переживши землетруси та негоду, особливо зважаючи на те, що важкій “голові” дзвіниці доводилося витримувати вагу дзвонів, що сягала понад двадцять тисяч фунтів.

Сієнна швидко крокувала поруч, знервовано оглядаючи небо за вежею й побоюючись появи безпілотника, але його ніде не було видно. Натовп був вельми щільний як для такої ранньої години, і Ленґдон навмисне намагався триматися в його гущавині.

Наближаючись до вежі Джотто, вони пройшли повз ху– дожників-карикатуристів, що стояли біля мольбертів і малювали шаржовані зображення туристів – підліток на скейтборді, дівчина з конячими зубами та ключкою ла– крос у руці, двійко молодят, що цілуються, сидячи на єдинорозі. Ленґдона вельми тішило те, що цей вид діяльності дозволили на тій самій священній бруківці, на яку малий Мікеланджело колись виносив свій мольберт. Швидко обігнувши підніжжя дзвіниці Джотто, Ленґдон із Сієнною звернули праворуч і вийшли на майдан перед собором. Тут натовп був найщільнішим, і туристи з усього світу націлювали фотокамери своїх телефонів угору, на мальовничий фасад собору.

Та Ленґдон туди й не дивився, бо прикипів очима до значно меншої будівлі. Біля парадного входу до собору стояла третя, завершальна споруда кафедрального комплексу.

Окрім того, вона ще й була улюбленою будівлею Ленґдона.

Баптистерій Сан-Джованні.

Оздоблений тими самими різноколірними каменями та смугастими пілястрами, що й собор, баптистерій відрізнявся від сусідніх споруд дивовижною формою – це був ідеальний восьмикутник. Ця восьмибічна будівля, яку дехто порівнював із листковим тортом, складалася з трьох чітко видимих шарів-поверхів, які завершувалися вгорі пласким білим дахом.

Ленґдон знав, що восьмикутна форма баптистерію не мала жодного стосунку до естетики й мала прямий стосунок до символізму. У християнстві число вісім означало відродження й відновлення. Цей восьмикутник слугував візуальним нагадуванням про ті шість днів, упродовж яких Господь творив небеса й землю, про один день відпочинку та про восьмий день, у який християни “відроджувалися” й “відновлювалися” через обряд хрещення. Восьмикутники стали звичною формою баптистеріїв у всьому світі.

Ленґдон вважав баптистерій однією з найцікавіших споруд Флоренції, але завжди дотримувався думки, що розташований він був дещо несправедливо. Деінде у світі він став би центром уваги. Одначе тут, у тіні двох колосальних родичів, видавався хирлявим і слабким молодшим братом.

“Якщо відійти вбік, то таке враження зникне”, – нагадав собі Ленґдон, пригадавши запаморочливо красиву мозаїку всередині, настільки мальовничу, що найзатятіші шанувальники порівнювали її з раєм.

Якщо знати, куди дивитися, – іронічно сказав Ленґдон Сієнні, коли вони сюди йшли, – то Флоренція – це рай.

Упродовж сторіч цей восьмибічний храм ставав свідком хрещення багатьох визначних постатей, серед яких був і Данте.

Я повернуся як поет… біля купелі, де мене хрестили…

Через вигнання Данте так і не зміг знову побувати в цьому священному місці – місці свого хрещення, – хоча н Ленґдона зростала надія на те, що посмертна маска Дайте завдяки низці неймовірних подій, що сталися минулої ночі, нарешті потрапила до баптистерію.

“Баптистерій, – подумав Ленґдон. – Напевне, саме тут Іґнаціо сховав маску перед тим, як померти”. Йому пригадалося розпачливе телефонне повідомлення Іґнаціо, і на одну моторошну мить Ленґдон уявив собі цього огрядного чоловіка, який, хапаючись за груди, шкутильгає через майдан до алеї й звідти здійснює останній у житті телефонний дзвінок, встигнувши надійно сховати маску в баптистерії.

Для тебе брама відчинена.

Ленґдон очей не зводив із баптистерію, коли разом із (лєнною пробирався крізь натовп. Жінка рухалася тепер так моторно й жваво, що Ленґдону доводилося мало не підтюпцем бігти, щоби за нею встигати. Навіть на відстані він бачив, як блищали на сонці масивні парадні двері баптистерію.

Майстерно зроблені з позолоченої бронзи, ці двері п’ятнадцять футів заввишки Лоренцо Гіберті створював аж двадцять років. Вони були прикрашені десятьма вишуканими панелями з витонченими фігурками біблійних персонажів так майстерно, що Джорджо Базарі назвав ці двері “незаперечно бездоганними по всьому… найдовершені– IIIим шедевром з усіх коли-небудь створених”.

Однак саме Мікеланджело дав ту захоплену характеристику, котра охрестила ворота ім’ям, яке дожило й донині. Мікеланджело заявив, що ці ворота є настільки прекрасними, що їх було б доречно використовувати як… Браму раю.

Розділ 54

“Біблія в бронзі”, – подумав Ленґдон, милуючись прекрасними воротами, які постали перед ними.

Блискуча Брама раю, яку створив Гіберті, складалася з десяти квадратних панелей, на кожній із яких була зображена важлива сцена зі Старого Заповіту. Скульптурна розповідь Гіберті розгорталася від Едемського саду до Мойсея, від Мойсея – до храму царя Соломона й тягнулася двома вертикальними колонами по п’ять панелей у кожній.

Це приголомшливе зібрання сцен сторіччями підживлювало щось на кшталт конкурсу на визнання серед художників та істориків, і учасники цього конкурсу – від Боттічел– лі до сучасних критиків – жваво аргументували, чому вважають найгарнішою саме ту, а не іншу панель. За загальною згодою, переможцями цього багатовікового конкурсу стали Яков та Ісав на центральній панелі лівої половини. Вочевидь, їй віддали перевагу через надзвичайну кількість мистецьких методів, використаних під час створення. Однак Ленґдон підозрював, що справжньою причиною перемоги цієї панелі на конкурсі глядацьких уподобань було те, що саме на ній Гіберті вирішив поставити свій підпис.

Кілька років тому Іґнаціо Бусоні з гордістю показав Ленґ– дону ці ворота, знічено зізнавшись, що після п’ятсотрічного впливу повеней, вандалізму та забрудненого довкілля позолочену браму тихцем замінили її точною копією, а оригінал перебуває в музеї собору Дуомо на реставрації. Ленґдон вирішив ввічливо промовчати про те, що йому добре відомий той факт, що вони милуються підробкою й що насправді ця копія – уже другий екземпляр “фальшивих” дверей Гіберті, який трапився Ленґдону, а перший екземпляр він надибав абсолютно випадково, коли досліджував лабіринти Собору милосердя в Сан-Франциско й виявив, що копія Брами раю Лоренцо Гіберті слугує парадними дверима собору ще з середини двадцятого сторіччя.

Коли Ленґдон стояв перед шедевром Гіберті, йому в око шіав невеличкий інформаційних плакат, що виднівся поруч. На тому плакаті його спантеличену увагу привернула проста фраза, написана італійською.

La peste nera.

Ця фраза означала “Чорна смерть”. “О Господи, – подумав Ленґдон, – куди б я не пішов – усюди вона!” Згідно з плакатом, ці ворота були змайстровані на виконання обітниці Богу – як вияв вдячності за те, що Флоренції якимось чином вдалося уникнути чуми.

Ленґдон знову повернувся поглядом до Брами раю, і відлуння слів Іґнаціо знову зазвучало в його голові. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Попри обіцянку Іґнаціо, Брама раю, скоріш за все, була зачиненою, як і завжди, бо відчиняли її лише на великі релігійні свята. Зазвичай туристи заходили до баптистерію крізь північні двері.

Сієнна йшла навшпиньки позаду нього, намагаючись побачити ворота понад натовпом.

– Там немає дверної ручки, – зауважила вона. – Немає отвору для ключа. Там немає нічого.

“І то правда”, – подумав Ленґдон, знаючи, що Гіберті не став би руйнувати свій шедевр чимось настільки земним та банальним, як дверна ручка.

– Ці двері відчиняються всередину. І замикаються вони зсередини.

Сієнна на мить замислилася й стиснула ниточкою губи.

– Отже, якщо дивитися звідси… то неможливо побачити, двері замкнені чи ні.

Ленґдон кивнув.

– Сподіваюся, саме це й мав на увазі Іґнаціо.

Він пройшов кілька кроків праворуч і визирнув з-за північного краю споруди на значно скромніше прикрашені двері – вхід для туристів, – де знуджений екскурсовод палив цигарку й відганяв допитливих туристів, показуючи на оголошення, що висіло біля входу: “ПРАЦЮЄ з 13.00 до 17.00”.

“Отже, баптистерій не відчиняли впродовж кількох годин, – із задоволенням подумав Ленґдон. – І всередині ще нікого не було”.

Інстинктивно він поглянув на наручний годинник – і знову пересвідчився, що його Міккі-Маус зник.

Коли професор обернувся, до Сієнни вже приєдналася група туристів – вони робили знімки через простеньку залізну загорожу, зведену за кілька футів від Брами раю, щоби відвідувачі не підходили надто близько до шедевра Гіберті.

Ця захисна загорожа з кованого заліза мала гострі вершечки у вигляді кінчиків сонячних променів, умочених у золотисту фарбу. Вона нагадувала нехитру загорожу приміських будинків. Інформаційна дошка, що описувала Браму раю, була дещо невдало розташована не на самих бронзових воротах, що вражали своєю красою, а на оцій простенькій захисній огорожі.

Ленґдону вже доводилося чути, що невдале розташування інформаційної дошки інколи збивало туристів із панте– лику; от і тепер якась огрядна жіночка в дорогому спортивному костюмі проштовхалася крізь натовп й із саркастичною гримасою поглянула на кований парканчик.

– Брама раю?! Чорт, та вона більше схожа на загорожу собачої будки в моєму дворі! – І жіночка почимчикувала далі, перш ніж хто-небудь зміг пояснити її помилку.

Сієнна простягнула руку і, схопившись за захисний парканчик, невимушено подивилася крізь ґрати на замковий механізм, що виднівся на зворотному боці.

Поглянь, – прошепотіла вона, повертаючись до Ленґдона й дивлячись на нього широко розкритими від здивування очима. – Навісний замок із протилежного боку і справді відімкнений.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Ленґдон зиркнув угору, на Браму раю поза огорожею. Якщо Іґнаціо й залишив важкі ворота баптистерію незамкнени– ми на важкий засув, то вони просто гойднуться й прочиняться від поштовху. Однак проблема полягала в тім, як добратися до воріт, не привертаючи уваги людей на майдані, включно, поза сумнівом, із поліцією та охоронцями собору.

– Ой, погляньте! – заверещала раптом якась жінка, що стояла поруч. – Він от-от стрибне! – Її голос був сповнений сраху. – Отам, на дзвіниці!

Ленґдон різко крутнувся в протилежний від брами бік і помітив, що то… кричала Сієнна. Вона стояла на відстані п’яти ярдів від нього, показувала на дзвіницю Джотто й кричала:

– Отам, нагорі! От-от він стрибне!

Кожна пара очей поглянула вгору, обдивляючись вершечок дзвіниці. Поруч щось вигукували й тицяли пальцями інші люди.

– Хтось збирається стрибати?!

– Де?!

– Я там нікого не бачу!

– Та отам, ліворуч!

І за кілька секунд людей на всьому майдані охопила паніки, тепер і вони вигукували й показували руками на дзвіницю, вдивляючись у її вершечок. Із шаленістю вогню, що посли н ає в полі суху траву, хвиля страху прокотилася майданом і іатопила його, і тепер геть увесь натовп витягував шиї, ти– цяв пальцями на вежу й щось вигукував.

“Вірусний маркетинг”, – подумав Ленґдон, усвідомлюючи, що має лише одну секунду у своєму розпорядженні. Він враз ухопився за кований парканчик і рвучко розчинив його, а Сієнна тим часом швидко повернулася до нього й теж прослизнула до вузького проміжку між захисною огорожею та Брамою раю. Зачинивши за собою парканчик, вони обернулися й постали перед бронзовими дверима п’ятнадцять футів заввишки. Сподіваючись, що він зрозумів Іґнаціо як слід, Ленґдон наліг плечем на одну половинку масивних подвійних дверей і сильно уперся ногами.

Спочатку не сталося нічого. Але потім із болісною повільністю громіздка секція зарухалася. Двері таки відчиненії Піддавшись, Брама раю прочинилася на один фут, і Сієнна, не барячись, боком прослизнула всередину. Ленґдон кинувся за нею, продершись боком крізь вузький отвір у темряву баптистерію.

Обернувшись, вони обоє попхнули двері назад і з глухим завершальним стукотом швидко зачинили масивний портал. Шум і гам, що долітали знадвору, умить поступилися місцем тиші.

Сієнна показала на довгий дерев’яний брус, що лежав на долівці під ногами. Він мав вставлятися в бокові скоби обабіч дверей, слугуючи таким собі велетенським засувом.

– Напевне, Іґнаціо навмисне зняв його для тебе, – пояснила вона.

Вони разом підняли той брус і вставили назад у скоби, фактично замкнувши Браму раю… й убезпечивши себе всередині.

Ленґдон із Сієнною довго стояли, спершись на двері й переводячи дух. Після гамору майдану всередині баптистерію виникало відчуття миру та спокою – наче в самому раю.

* * *

А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у дизайнерських окулярах і пістрявій краватці йшов крізь натовп, ігноруючи занепокоєні погляди тих, хто помічав кривавий висип на його шкірі.

Він щойно підійшов до бронзових дверей, крізь які Ро– берт Ленґдон і його супутниця так хитромудро проникли всередину. Навіть тут, надворі, він почув, як важко гепнув дерев’яний брус, блокуючи двері зсередини.

“Отже, звідси туди вже не потрапити”.

На майдані все повільно поверталося до норми. Туристи, котрі очікувально витріщалися на вершечок дзвіниці, уже втрачали інтерес. Ніякого стрибуна там не виявилося.

1 шкіра в чоловіка знову зачесалася, його стан дедалі погіршувався. Уже й пальці набрякли й порепалися. Він засунув руки до кишені, щоби не чухатися. Відчуваючи гупання в грудях, чоловік пішов по периметру восьмикутника, шукаючи інший вхід.

Щойно він звернув за ріг будівлі, як відчув різкий біль у кадику – і спіймав себе на тому, що знову чухається.

Розділ 55

Легенда каже, що, потрапивши всередину баптистерію Сан-Джованні, людина просто фізично не може не поглянути вгору. І Ленґдон, попри те, що вже бував тут багато разів, знову відчув містичний потяг до цього приміщення й дозволив погляду піднятися до стелі.

Високо-високо вгорі дах баптистерію сходився аркою з бо– ків на вісімдесят футів. Стеля блищала й мерехтіла, наче складена з жаристого вугілля. Її відполірована янтарно-золота поверхня нерівно віддзеркалювала довколишнє світло смальтовими кахлями, яких налічувалося понад мільйон, – то були малесенькі шматочки мозаїки, вирізані вручну зі склоподібного кварцу й розташовані шістьма концентричними колами, у яких зображені біблійні сцени.

Підкреслюючи красу пишної верхньої частини приміщення, природне світло пронизувало темний простір крізь центральне округле вікно – приблизно так, як у римському Пантеоні. Ефект природного світла посилювався за допомогою низки високих і вузьких вікон у глибоких впадинах, що кидали потоки світла, такого сконцентрованого й густого, наче воно було твердим, схожим на бруси, що підпирали конструкцію під кутом, який безперервно змінювався.

Заглиблюючись із Сієнною в приміщення, Ленґдон милувався легендарною мозаїкою на стелі – то було багатошарове зображення раю та пекла, дуже схоже на описане в “Божественній комедії”.

“Данте Аліґ’єрі бачив усе це ще дитиною, – подумав Ленґдон. – То було натхнення, яке прийшло згори”.

Тепер Ленґдон зосередив увагу на центральному елементі мозаїки. Витаючи над головним вівтарем, здіймався вгору Ісус Христос заввишки двадцять сім футів. Він судив спасенних та проклятих.

Праворуч від Ісуса праведники здобували у винагороду вічне життя.

Однак ліворуч від Нього грішників каменували, підсмажували на гострих палях, а ще їх пожирали всілякі потворні істоти.

Цими тортурами керував велетенський сатана, зображений на мозаїці у вигляді пекельного звіра-людожера. Ленґдон завжди внутрішньо зіщулювався, дивлячись на цю фігуру, яка понад сімсот років тому витріщалася вниз на малого Данте Аліґ’єрі, налякавши його і врешті надихнувши зобразити диявола як істоту, що зачаїлася в завершальному колі пекла.

На моторошній мозаїці вгорі рогатий диявол поглинав людину, починаючи з її голови. Ноги жертви, звисаючи з рота сатани, метлялися приблизно так само, як і ноги грішників, закопаних по пояс головою донизу в восьмому колі Дан– тового пекла.

“Lo ‘mperador del doloroso regno (Імператор похмурого царства)”, – подумав Ленґдон.

Із вух сатани виповзали, звиваючись, два здоровенні змії, які також пожирали грішників, створюючи враження, наче сатана має три голови – точнісінько так, як зобразив його Данте у завершальній пісні свого “Пекла”. Понишпоривши в пам’яті, Ленґдон пригадав уривки образів, створених Данте.

На голові він мав аж три обличчя…

Три підборіддя вкрились пінистою кров’ю…

Три його роти працювали, наче жорна…

Що перемелювали грішників по три за один раз.

Ленґдон знав, що троїстість сатани мала символічне значення: це цілковито урівнювало його з потрійною міццю Святої Трійці.

Ленґдон, споглядаючи це жахливе зображення, намагався уявити враження, яке воно справляло на молодого Дайте, коли той роками ходив на службу до цієї церкви й бачив, я к сатана витріщається на нього щоразу, коли він молився. ()днак цього ранку Ленґдон мав бентежне відчуття, що ди– явол витріщається саме на нього.

Він швидко опустив погляд на балкон другого поверху баптистерію та на галерею – єдине місце, звідки жінкам дозволялося спостерігати за обрядом хрещення, а потім глянув ще нижче, на підвішену гробницю антипапи Іоанна XXIII, чиє тіло спочиває на стіні, наче печерний відлюдник або помічник фокусника, на якому останній демонструє трюк левітації.

Нарешті погляд Ленґдона опустився до прикрашеної декоративними кахлями долівки, яка, на думку багатьох, містить посилання на середньовічну астрономію. Він пройшовся поглядом по вишуканих чорно-білих мереживах долівки і спрямував його в самісінький центр залу.

“Онде вона”, – подумав він, знаючи, що дивиться тепер на ту саму точку, де в другій половині тринадцятого сторіччя хрестився Данте Аліґ’єрі.

-Я повернусь додому як поет… біля купелі, де мене хрестили, – сказав Ленґдон, і його голос відлунив у порожньому приміщенні. “Ось де вона”.

Сієнна стривожено поглянула на центр підлоги, туди, куди показував Ленґдон.

– Але ж… там нічого немає.

– Немає, але було, – відповів професор.

Усе, що лишилося, – це велика восьмикутна панель червонувато-коричневого кольору. Цей навдивовижу простий восьмикутний майданчик чітко переривав мереживо більш вишукано спроектованої долівки й нагадував не що інше, як велику залатану дірку, якою він, власне, і був.

Ленґдон швидко пояснив, що початкова купіль баптистерію – то велика восьмикутна чаша, розташована в самісінькому центрі приміщення. Сучасні купелі є зазвичай чашами, піднятими над рівнем підлоги, а тодішні купелі більше відповідали буквальному значенню слова font – “криниця” чи “фонтан”, – тож це був глибокий басейн із водою, у який учасників обряду хрещення можна було занурювати. Ленґдон уявив собі, як голосно верещали малюки у цьому кам’яному приміщенні, коли їх опускали у великий басейн із крижаною водою, що стояв колись посеред цього залу.

– Хреститися тут було холодно й страшно, – сказав Ленґдон. – Справді обряд переходу з одного стану до іншого. Інколи навіть небезпечний. Згідно з декотрими історичними джерелами, Данте колись стрибнув у купіль, щоби врятувати дитя, яке тонуло. Та хай там як, у шістнадцятому сторіччі початкову купіль замурували.

Очі Сієнни стривожено забігали приміщенням.

– Але якщо купелі тут уже давно немає… то куди Іґна– ціо сховав маску?!

Ленґдон зрозумів її тривогу. Бо в цій масивній споруді не бракувало схованок – за колонами, статуями, гробницями, у нішах, на вівтарі та навіть під стелею.

Проте Ленґдон почувався навдивовижу впевнено, коли повернувся й поглянув на двері, крізь які вони щойно ввійшли до баптистерію.

– Ми маємо почати отам, – сказав він, показуючи на ділянку під стіною праворуч від Брами раю.

На високій платформі біля дверей виднівся високий восьмикутний цоколь із різьбленого мармуру, схожий на маленький вівтар або службовий стіл. Його поверхня була вирізьблена так вишукано, що нагадувала перламутрову камею. Цей мармуровий цоколь мав полірований дерев’яний верх діаметром приблизно три фути.

Ідучи слідком за Ленґдоном до цієї конструкції, Сієнна іавагалася. Коли вони піднялися сходами й наблизилися до неї, пройшовши за огорожу, жінка аж охнула, здогадавшись, що саме перед собою бачить.

Ленґдон усміхнувся.

“Це не вівтар і не стіп”. Поліроване дерево виявилося лядою, яка затуляла порожнисту конструкцію.

– Це купіль? – спитала вона.

Ленґдон кивнув.

– Якби Данте хрестили сьогодні, то зробили б це саме в цій чаші. – Не марнуючи часу, він увібрав повні легені повітря, поклав долоні на дерев’яну ляду і, приготувавшись її підняти, відчув збудливе поколювання в пучках.

Міцно вхопившись за краї ляди, Ленґдон підняв її і зсунув убік, а потім, обережно стягнувши з мармурової основи, поклав на підлогу біля купелі. Професор зазирнув у темпу порожнину два фути завширшки.

Від моторошної картини, яку він там побачив, у Ленґдо– на перехопило дух, і він важко ковтнув слину.

Із темряви на нього дивилося обличчя мертвого Данте Аліґ’єрі.

Розділ 56

Шукай – і знайдеш.

Ленґдон стояв над краєм купелі, увіп’явшись поглядом у блідо-жовту посмертну маску, а її порожні очі зі зморшками в куточках байдуже дивилися вгору. Гачкуватий ніс і випнуте підборіддя неможливо було не впізнати.

Данте Аліг’єрі.

Мертве обличчя мало вельми лячний вигляд саме по собі, однак щось у його розташуванні в купелі здавалося майже надприродним. На мить Ленґдон очам своїм не повірив.

“Невже маска… висить у повітрі?”

Ленґдон нагнувся нижче, придивляючись до моторошної картини. Купіль була кілька футів завглибшки і більше нагадувала вертикальний колодязь, аніж мілку чашу; її прямі стінки круто опускалися вниз до резервуара з водою. Виникало дивне враження, що маска застрягла на півдорозі до купелі, якимось магічним чином зависнувши в повітрі.

За кілька секунд Ленґдон усе ж таки здогадався, що саме створювало таку ілюзію. По центру купелі проходив вертикальний штир, що стирчав над поверхнею води і закінчувався невеличкою металевою тарілочкою. Вочевидь, то був декоративний наконечник, із якого лилася вода, а може, тарілочка призначалася для того, щоби на неї класти малюка сідничками, але наразі вона слугувала п’єдесталом, на якому покоїлася маска Данте, злегка піднята над водою.

Ленґдон із Сієнною не сказали ані слова, лише стояли одне біля одного, свердлячи поглядами зморшкувате обличчя Данте Аліґ’єрі, яке й досі було запечатане в целофановий пакет із застібкою, що створювало враження, наче Данте в ньому задихнувся. На мить обличчя, що витріщалося порожніми очима з наповненої водою чаші, збурило в Ленґдона моторошний спогад його дитинства, коли він застряг на дні глибокого колодязя й безпорадно вдивлявся вгору.

Він викинув цей спогад із голови, простягнув руки й обережно взяв маску за боки, там, де мали б бути Дантові вуха. Хоча за сучасними стандартами обличчя поета було маленьким, старовинний гіпс виявився важчим, аніж гадав професор. Повільно піднявши маску з купелі, Ленґдон повернув її так, щоби Сієнна змогла краще роздивитися.

Маска здавалася навдивовижу реалістичною, навіть крізь пластиковий пакет. Мокрий гіпс відтворив кожну зморшку й кожну ваду поетового обличчя. За винятком давньої тріщини по центру, маска була в прекрасному стані.

– Переверни її, – прошепотіла Сієнна. – Погляньмо, що там ззаду.

Та Ленґдон уже робив це. На відео, записаному камерою стеження в музеї, було чітко видно, як Іґнаціо з Ленґдоном виявили щось на зворотному боці маски, щось таке дивовижне й цікаве, що двоє чоловіків наважилися забрати експонат із музею.

Рухаючись украй обережно, аби не впустити крихкий гіпсовий предмет, Ленґдон перевернув посмертну маску й поклав її обличчям донизу на свою праву долоню так, щоби було видно зворотний бік. На відміну від зморшкуватої й горбкуватої поверхні лицевої частини, тильна була гладенькою. Через те, що ніхто цю маску носити не збирався, її порожнину заповнили гіпсом, щоби надати тривкості й ваги крихкому відбитку, і тому вийшла безформна увігну– та поверхня, схожа на мілку миску для супу.

Ленґдон не знав, що сподівався побачити на звороті маски, але явно не це.

Він не побачив там нічого.

Анічогісінько. Саму лише гладеньку порожню поверхню.

Здавалося, Сієнна зніяковіла не менше за нього.

– Просто гладенький гіпс – і все, – прошепотіла вона. – Якщо тут нічого немає, то що ж ви там з Іґнаціо примудрилися побачити тоді, у музеї?

“А біс його знає”, – подумав Ленґдон, натягуючи прозорий пластик так, щоби було краще видно. Але не побачив там нічого. Зі ще більшим розчаруванням Ленґдон підняв маску до стовпа світла й пильно до неї придивився. Коли він перевернув маску, щоби зручніше було роздивлятися, йому на мить здалося, що він помітив легку зміну кольору у верхній частині – рядок якихось позначок, що простягнувся горизонтально на рівні Дантового лоба.

Природна вада? А може, щось інше… Ленґдон різко обернувся й показав на мармурову панель на завісах на стіні позаду них.

– Зазирни туди, – наказав він Сієнні, – і пошукай там рушників.

На обличчі Сієнни з’явився вираз недовіри, але вона пішла й розчинила майстерно прихований буфет, у якому було три предмети: кран для регулювання води в купелі, перемикач світла для вмикання й вимикання лампи над купелею і… рейка з лляними рушниками.

Сієнна з подивом поглянула на Ленґдона, але йому довелося об’їздити достатньо церков у всьому світі, щоби знати напевне, що неподалік купелей майже завжди про всяк випадок лежали пелюшки й рушники, бо непередбачува– ність дитячих сечових міхурів та кишковиків становила постійну загрозу для обряду хрещення.

– Чудово, – сказав він, побачивши рушники. – Потримай маску, добре? – Обережно передавши маску Сієнні в руки, Ленґдон заходився працювати.

Спершу він поклав восьмикутну ляду назад на купіль – і схожий на вівтар столик набув того самого вигляду, який мав до їхнього приходу. Потім професор узяв із шафки кілька рушників і розклав їх на дерев’яній поверхні, мов скатертину. Насамкінець він клацнув вимикачем – і лампочка над купелею ожила, яскраво освітивши все довкола купелі й рушники, розстелені на ній.

Сієнна обережно поклала маску на купіль, а Ленґдон узяв іще рушників, якими огорнув руки, й дістав маску з пакета, намагаючись не торкатися її голими пальцями. За кілька секунд маска Данте вже лежала, витягнута з пакета й оголена, на купелі горілиць, схожа під яскравим світлом на голову приспаного пацієнта, який потрапив на операційний стіл.

У яскравому світлі зморшкувата й горбкувата поверхня маски здалася ще моторошнішою, бо зморшки й складки старечого обличчя рельєфно підкреслювалися безбарвним гіпсом. Не марнуючи часу, Ленґдон скористався імпровізованими рукавичками, зробленими з рушників, щоб перевернути маску й покласти її долілиць.

Зворотний бік маски мав значно “молодший” вигляд порівняно з лицевим – був чистим і білим, а не жовтим і тьмяним.

Сієнна здивовано схилила голову набік.

– А тобі не здається, що цей бік не такий старий, як лицевий?

І справді, різниця у забарвленні була навіть помітнішою, аніж Ленґдону здалося спочатку, хоча обидва боки мали, безперечно, один вік.

– Нерівномірне старіння, – пояснив він. – Зворотний бік маски захищений експонатною шафкою, тому не зазнав ефекту старіння, спричиненого сонячним світлом. – Ленґдон подумки відзначив, що треба подвоїти коефіцієнт захисту скла від дії сонячного опромінення.

– Стривай, – сказала Сієнна, нахиляючись нижче над маскою. – Дивись! Там, на лобі! Мабуть, саме оце ви з Іґна– ціо й помітили!

Ленґдон швидко ковзнув поглядом гладенькою білою поверхнею до точки трохи іншого кольору, яку він помітив раніше крізь пластиковий пакет, – то був рядок якихось позначок, що тягнувся горизонтально з внутрішнього боку по лобу Данте. Однак тепер, у яскравому світлі лампи, Ленґдон побачив, що то була не природна вада кольору… то були позначки, зроблені людською рукою.

– То… напис, – прошепотіла Сієнна, і.слова її застрягли в горлі. – Але ж…

Ленґдон придивився до напису на гіпсі. То був одинарний рядок літер, написаних від руки вигадливим письмом світло-жовтими чорнилами.

– Оце і все, що тут написано? – спитала Сієнна майже сердитим голосом.

Та Ленґдон її майже не чув. “Хто це написав? Хтось у Дан– тову добу? Навряд чи”. Якби це було так, то якийсь історик уже давно виявив би цей напис під час регулярного очищення чи реставрації, і цей напис став би частиною легенди, що оповивала маску. Та Ленґдон ніколи й нічого про цей напис не чув.

У його уяві швидко постала більш імовірна відповідь. •

Бертран Цобріст.

Цобріст був власником маски, тому мав змогу легко затребувати приватний доступ до неї в будь-який час. Він міг написати той текст порівняно недавно, а потім повернути маску до антикварної експонатної шафки так, що цього ніхто й не помітив. “Власник маски, – сказала їм Марта, – ніколи не дозволяв персоналу відчиняти шафу без його присутності”.

І Ленґдон швидко пояснив свою гіпотезу.

Сієнна, здавалося, погодилася з його логікою, але її турбувала подальша перспектива.

Це не має сенсу, – знервовано сказала вона. – Якщо припустити, що Цобріст щось потайки написав на зворотному боці посмертної маски Данте, а потім не полінився створити отой міні-проектор, щоби вказати на цю маску… то чому ж він не написав на ній що-небудь змістовніше?

Я хочу сказати, що це безглуздя! Ми з тобою шукали цю маску цілісінький день – і оце все, що спромоглися знайти?

Ленґдон зосередив увагу на тексті, що виднівся на зворотному боці маски. Написане від руки послання було дуже стислим – лише кілька літер – і справді видавалося геть безглуздим.

Невдоволення Сієнни цілковито зрозуміле.

Однак Ленґдон відчув уже знайоме збудження, яке зазвичай передувало якомусь важливому відкриттю, бо майже відразу збагнув, що ці сім літер скажуть йому все про наступний крок, який вони із Сієнною мають зробити.

Більше того, він відчув, що маска має якийсь слабкий, знайомий запах, який пояснював, чому гіпс на зворотному боці був значно білішим, аніж на лицевому… і ця розбіжність не мала жодного стосунку до ефекту старіння, спричиненого сонцем.

– Не розумію, – сказала Сієнна. – Усі ці літери однакові.

Ленґдон спокійно кивнув, придивляючись до рядка тексту – сім однакових літер, ретельно виписаних каліграфічним письмом на зворотному боці Дантового лоба.

– Сім літер Р, – мовила Сієнна. – І що ж ми тепер із ними робитимемо?

Ленґдон спокійно подивився на неї.

– Я пропоную робити те, що наказує нам це послання.

Сієнна аж сіпнулася від несподіванки.

– Сім літер Р – це послання?!

– Так, – усміхнувся Ленґдон. – І якщо ти читала Даніє, то це абсолютно чітке послання.

* * *

А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у краватці витер хусткою скривавлені пальці та прищі на шиї. Дивлячись на місце, куди збирався зайти, він намагався не зважати на пекучий біль в очах.

То був вхід для туристів.

Біля дверей сидів лінькуватий гід у короткій куртці і палив цигарку, час від часу відганяючи туристів, які вочевидь не могли розшифрувати напис, де універсально зрозумілою мовою йшлося про години роботи цього туристичного об’єкта: “APERTURA 13.00-17.00”.

Чоловік із висипом на шкірі поглянув на годинника. Той показував 10:02 ранку. З учорашнього дня баптистерій був зачинений для відвідувачів. Незнайомець трохи постояв, придивляючись до гіда, а потім, певно, прийняв якесь рішення. Зазирнувши до гаманця, він порахував його вміст. На додачу до стосу кредитних карток і жмуту євро він мав три тисячі доларів готівкою.

На щастя, пожадливість була інтернаціональним гріхом.

Розділ 57

Peccatum… Peccatum… Peccatum…

Сім літер P, написаних на зворотному боці маски, враз наштовхнули Ленґдона на думку про “Божественну комедію”. На мить він уявно повернувся на віденську сцену, де читав лекцію під назвою “Божественний Данте: символи пекла”.

– І ось ми з вами спустилися, – сказав він голосом, посиленим через гучномовці, – крізь дев’ять кіл пекла до центру Землі й зіштовхнулися сам на сам із сатаною.

Із цими словами Ленґдон продемонстрував декілька слайдів із зображенням сатани в різних мистецьких творах: на “Мапі пекла” Боттічеллі, мозаїці флорентійського баптистерію та лячного чорного демона, чиє хутро замастилося темно-червоною кров’ю його жертв, – таким зобразив його художник Андреа ді Чоне.

Ми з вами, – продовжив Ленґдон, – спустилися кудлатими грудьми сатани, пішли у зворотному напрямку, коли сила тяжіння змінилася, і виринули з похмурого підземного світу… щоби знов узріти зорі.

Ленґдон демонстрував слайди, аж поки не дійшов до зображення, яке показував раніше: то було відоме полотно Доменіко ді Мікеліно з флорентійського собору, на якому Данте в червоній мантії стояв під стінами Флоренції.

– Якщо уважно придивитися, то ці зорі можна побачити.

І Ленґдон показав на зоряне небо, що вигнулося дутою

над головою Данте.

– Як бачите, небеса утворює низка з дев’яти концентрич– них сфер довкола Землі. Ця дев’ятишарова конструкція раю покликана врівноважувати дев’ять кіл підземного царства. Як ви, мабуть, уже помітили, число дев’ять часто повторю– ється в Данте.

Ленґдон зробив паузу й відсьорбнув води, даючи публіці можливість перевести дух після моторошного спуску до пекла й запаморочливого сходження до світла.

– Отже, зазнавши жахів пекла, ви, напевне, відчуваєте бажання якомога швидше вирушити до раю. На жаль, у світі Данте не все так просто. – Він театрально зітхнув. – Для тою щоби піднятися до раю, ми всі маємо – як у переносному розумінні, так і в буквальному – видертися на гору. – І Ленґдон показав на полотно Мікеліно. На обрії, за фігурою Данте, здіймалася до небес самотня конічна гора. Її оповивала спіраллю стежина, що щільними уступами піднімалася вгору. Цихуступів-витків спіралі було дев’ять. Ті– сю стежиною важко видряпувалися жалюгідні голі фігурки, зазнаючи на своєму шляху всіляких покарань.

Це гора Чистилище, – оголосив Ленґдон. – І, як це не сумно, важке й виснажливе сходження дев’ятьма колами є єдиним шляхом із глибин пекла до пишноти раю. І ви ма– єте змогу бачити, як цей шлях долають розкаяні душі… і кожна з них платить сумірну ціну за конкретний гріх. Заздрісники мають іти із зашитими очима, щоби не мати змоги заздрити; пихаті мають нести на спинах важкі камені, щоб ті притискали їх низько до землі в смиренні; ненажерливі мусять іти до раю без питва й харчів, щоб зазнавати болісних мук голоду; а хтиві мають видряпуватися до раю крізь пекуче полум’я, щоб очиститися від полум’я пристрасті, яке спалює їх зсередини. – Ленґдон зробив паузу. – Але перш ніж вам гарантують великий привілей іти цією горою й очищатися від власних гріхів, ви мусите поговорити ось із цим індивідом.

Ленґдон увімкнув слайд, що зображав великим планом один із фрагментів полотна Мікеліно, де біля підніжжя гори Чистилища сидів на троні крилатий янгол. Біля його ніг низка розкаяних грішників очікувала своєї черги бути допущеними до шляху, який вів догори. Як це не дивно, янгол тримав у руках довгий меч, вістрям якого штрикав першого чоловіка в черзі.

– Хто з вас знає, що робить цей янгол? – вигукнув Ленґдон.

– Штрикає когось мечем у голову? – спитав хтось із залу.

– Ні.

– Штрикає когось в око? – озвався ще один голос.

– Знову ні.

Аж ось почувся впевнений голос обізнаної людини.

– Пише в того чоловіка на лобі.

Ленґдон усміхнувся.

– Схоже, хтось у цьому залі добре вчив твори Данте в школі.

Він знову кивнув на полотно.

– Авжеж, можна подумати, що янгол штрикає того бідолаху мечем у лоба, але це не так. У поемі Данте янгол, який стоїть на варті біля входу в чистилище, пише дещо вістрям меча на лобах тих, хто хоче потрапити до раю. “І що ж він пише?” – можете поцікавитися ви.

Ленґдон зробив ефектну паузу.

– Як це не дивно, він пише єдину літеру… яка повторюються сім разів. Чи знає хто-небудь із присутніх, яку літеру піп пише сім разів на Дантовому лобі?

– Літеру Р – вигукнув голос із публіки.

Ленґдон усміхнувся.

– Авжеж. Літеру Р. Ця літера Р означає “peccatum”, тобто латиною “гріх”. А те, що вона написана сім разів, є сим– иолом septem pecatta mortalia, відомих також, як…

– Сім смертних гріхів! – вигукнув інший голос.

– Чудово. Отже, лише здолавши всі щаблі чистилища, можна спокутувати свої гріхи. Із кожним рівнем, на який ви і-ходите, янгол стирає одну з літер Р на вашому чолі, тож коли ви доберетеся до вершини, усі сім Р на вашому лобі будуть зчищені, а ваша душа очиститься від усіх гріхів. – Ленґдон підморгнув. – Недарма це місце зветься чистилищем.

Ленґдон виринув зі своїх спогадів і побачив, що Сієнна дивиться на нього, стоячи над купелею.

– Сім Р? – спитала вона, повертаючи його до дійсності й киваючи на посмертну маску Данте. – Кажеш, це послання підказує, що нам слід робити?

Ленґдон швидко розповів їй про Дантову гору Чистилище, про літери Р, що означають сім смертних гріхів, та процедуру їх зчищення з чола грішника.

– Зрозуміло, – продовжив Ленґдон, – що Бертран Цо– (іріст як фанатичний прихильник Данте неодмінно знав про і ім літер Р та процедуру їх зчищення з лоба грішника як u і осіб наближення до раю.

Сієнна завагалася.

– Гадаєш, Бертран Цобріст намалював ці літери на масці, бо хотів, щоби ми… в буквальному сенсі стерли їх із неї? Ти це хочеш сказати?

– Наскільки я розумію, це…

Роберте, навіть якщо ми зітремо їх, то як це нам допоможе? Ми ж тоді матимемо на руках абсолютно чисту маску!

– Може, – мовив Ленґдон і обнадійливо всміхнувся. – А може, й ні. Гадаю, тут є дещо більше, ніж бачить око. – І він кивнув на маску. – Пам’ятаєш, я казав тобі, що розбіжність кольорів лиця й звороту маски спричинена нерівномірністю їх старіння?

– Так.

– Можливо, я помиляюся, – сказав професор, – але різниця в кольорі є надто різкою, щоби це можна було пояснити нерівномірним старінням, до того ж, фактура зворотного боку маски має зуби.

– Зуби?

Ленґдон продемонстрував їй, що поверхня на звороті була значно цупкішою, аніж на лицевому боці… і значно шорсткішою, як наждак. – У мистецьких колах таку шорстку фактуру називають “зуби”, і художники воліють писати на поверхні із зубами, бо до неї краще пристає фарба.

– Щось я не кумекаю, куди ти хилиш.

Ленґдон усміхнувся.

– Ти знаєш, що таке гесо?

– Аякже, знаю. Художники користуються ним для ґрунтування полотен і… – Сієнна різко замовкла, вочевидь, здогадавшись, що мав на увазі Ленґдон.

– От-от, саме так, – сказав він. – Вони використовують гесо, щоби створити чисту й білу нерівну поверхню, а інколи – для того, щоби замалювати непотрібні зображення, якщо хочуть використати полотно наново.

Обличчя Сієнни світилося ентузіазмом.

– Отже, ти гадаєш, що Цобріст покрив зворотний бік маски оцим гесо?

– Тільки так можна пояснити наявність “зубів” і різку розбіжність у кольорах. Це може також пояснити, чому він хотів, щоби ми стерли ці сім Р.

Остання фраза Ленґдона остаточно спантеличила Сієнну.

– А ти понюхай, – сказав він, піднімаючи маску до її об– личчя так, як піднімає облатку священик.

Сієнна скривилася.

– А гесо що, має запах мокрої псини?

– Не всяке гесо. Звичайне гесо пахне крейдою. А мокрою нсиною пахне акрилове гесо.

– І що це означає?

– Це означає, що акрилове гесо розчинне у воді.

Сієнна схилила голову набік, і Ленґдону здалося, наче він

чує, як у її голові завертілися коліщатка. Вона повільно перевела погляд на маску, потім раптом знову на Ленґдона, і її очі розширилися.

– Ти гадаєш, що під цим гесо щось сховане?

– Так, і це багато чого пояснило б.

Сієнна негайно взялася за краї восьмикутної дерев’яної ляди й частково відсунула її так, що збоку в отворі показалася вода. Вмочивши чистий рушник у купільну воду, вона простягнула його Ленґдону.

– Це маєш зробити ти.

Ленґдон поклав маску долілиць на ліву долоню й узяв мо– крий рушник. Струснувши надлишок води, він торкався вологою тканиною внутрішнього боку Дантового чола, зволожуючи ділянку із сімома каліграфічними літерами Р. Після кількох дотиків професор знову занурив рушник у воду й продовжив. Чорне чорнило розпливалося.

– Гесо розчиняється, – збуджено сказав він. – А разом i:t ним зникає й чорнило.

Повторивши цей процес тричі, Ленґдон заговорив побожним та урочистим речитативом, який відлунив від стін баптистерію.

– Через хрещення Господь наш Ісус Христос звільнив те– <>с від гріха й покликав до нового життя за допомогою води й Святого Духа.

Сієнна витріщилася на Ленґдона так, наче той з’їхав із глузду.

Ленґдон знизав плечима.

– Ця цитата видалася мені доречною.

Жінка підкотила під лоба очі й повернулася до маски.

Ленґдон далі зволожував її поверхню, і під гесо показався шар початкового гіпсу, жовтий колір якого, на думку професора, був більш доречним для старовинного експоната. Коли зникла остання літера Р, він витер поверхню чистим лляним рушником і підняв маску так, щоби Сієнна оцінила результат його роботи.

Сієнна голосно зойкнула.

Точнісінько як і розраховував Ленґдон, під шаром гесо справді було сховано дещо: іще один шар каліграфічних літер. їх виявилося дев’ять, і були вони написані просто на блідо-жовтій поверхні оригінального шару гіпсу.

Одначе цього разу літери утворювали слово.

Розділ 58

– Одержимий? – здивувалася Сієнна. – Щось я не розумію.

“Я також не дуже розумію”, – подумав Ленґдон, придивившись до тексту, що матеріалізувався з-під літер Р, – то було одне слово, написане на звороті Дантового чола.

Одержимий

– Це як “одержимий дияволом”, еге ж? – спитала Сієнна.

Можливо. Ленґдон поглянув угору на мозаїчного сатану, що поглинав душі нещасних, які так і не змогли очиститися від гріха. “Данте… – одержимий”? Це звучало зовсім безглуздо.

– Там має бути більше, – висловила Сієнна свою здогадку і, взявши в Ленґдона маску, пильно придивилася до мої. Через кілька секунд ствердно закивала.

– Так, лишень поглянь на кінці цього слова – там має бути більше тексту з кожного боку.

Ленґдон знову поглянув на слово – і помітив слабкі сліди додаткового тексту, який виступав із кожного боку слона “одержимий”.

Сієнна хутко схопила рушник і заходилася просякати вологою тканиною довкола цього слова, аж поки поруч не з’явилися нові слова, написані трохи вигнутим рядком.

Виявилося, що англійське слово “possessed”, тобто “одержимий”, у контексті з прийменником “of”, який проступив поряд, набуло іншого значення – “той, що має, або молодіє”.

І вийшло отаке:

Гей, ви, хто розум сильний має

Ленґдон стиха присвиснув.

– Гей, ви, хто розум сильний має… дотримуйтесь порад, які я тут сховав… під покривалом із віршів незрозумілих…

Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

– Перепрошую?

– Це рядок із найвідомішої строфи Дантового “Пекла”, – збуджено відповів Ленґдон. – У ньому Данте закликає найрозумніших зі своїх читачів шукати мудрість, схо– вану в його загадкових віршах.

Ленґдон часто цитував цей рядок на лекціях, присвячених літературному символізму, бо це був надзвичайно вдалий приклад того, як автор вимахує руками й вигукує: “Агов, читачі! Тут, у моєму творі, є подвійне значення!”

Сієнна заходилася ще енергійніше терти тильний бік маски.

Агов, обережніше! -застогнав її Ленґдон.

– Маєш рацію, – заявила вона, заповзято стираючи гесо. – Решта цієї цитати є тут, точнісінько як ти її навів. – Вона зробила паузу і, зануривши рушник у купіль, прополоскала його.

Ленґдон незадоволено поглянув на воду в купелі, яка побіліла від розчиненого в ній гесо. “Нехай вибачить нам Сан– Джованні”, – подумав він, відчувши сором через те, що священна купіль використовується тепер як раковина.

Сієнна підняла з купелі рушник, із якого рясно капала вода. Майже не викручуючи його, вона знову приклала мокру тканину до центру внутрішнього боку маски й стала терти її так, наче то була супова миска.

– Сієнно! – застеріг її Ленґдон. – Це ж давній…

– Увесь зворотний бік вкритий текстом, – заявила вона, вишкрябуючи нутро маски. – І він написаний якось… – Вона замовкла, схиливши голову ліворуч і повернувши маску праворуч, немов намагалася прочитати з боку вбік.

-Як він написаний? – прискіпливо спитав Ленґдон, не бачачи тексту.

Сієнна нарешті вичистила зворотний бік маски й витерла його сухим рушником. А потім поклала експонат перед Ленґ– доном, щоби вони обоє могли побачити результат її роботи.

Коли професор поглянув на вичищений внутрішній бік посмертної маски Данте, у нього аж дух перехопило. Уся її увігнута поверхня була вкрита текстом загальним обсягом близько ста слів. Починаючись угорі з фрази “Гей ви, хто розум сильний має”, напис продовжувався єдиним безперервним рядком, скручуючись дугою вниз, до правого боку маски, де перевертався догори дриґом і проходив низом, а потім знову піднімався лівим боком до початку, звідки повторював цей самий шлях, але вже рухаючись трохи вужчим колом.

Цей контур тексту химерним чином нагадував спіральний шлях, що пролягав горою Чистилище до раю. Ленґдон, як знавець символів, миттєво розпізнав цю спіраль. Архімедова спіраль за годинниковою стрілкою. Він також підмітив, що число обертів від найпершого слова “Гей” і до останньої крапки в центрі теж було цілком очікуваним і знайомим.

Дев’ять.

Затамувавши віддих, Ленґдон повільно обертав маску, читаючи текст, який скручувався дедалі щільніше увігнутою поверхнею й закінчувався у центрі.

– Перша строфа – це Данте, майже дослівно, – сказав Ленґдон. – “Ге й, ви, хто розум сильний має, дотримуйтесь порад, які я тут сховав під покривалом із віршів незрозумілих”.

– А решта? – наполегливо спитала Сієнна.

Ленґдон похитав головою.

– Навряд чи. Вона написана тим самим віршовим розміром, але не пригадую таких пасажів у Данте. Схоже, це хтось зімітував його стиль.

– Цобріст, – прошепотіла Сієнна. – Хто, крім нього?

Ленґдон кивнув. Це було найімовірнішим. Зрештою, Цобріст, змінивши картину Боттічеллі “Мапа пекла”, уже довів здатність залучати на свій бік мистців і змінювати мистецькі шедеври так, щоби вони відповідали його потребам.

– Решта тексту дуже дивна, – сказав Ленґдон, знову обертаючи маску й читаючи текст в напрямку до центру. – Тут ідеться про… відрізані конячі голови… про видерті кістки незрячої… – Він проскочив уперед, до завершального рядка, написаного тісним колом у самісінькому центрі маски. І здивовано охнув.

– Тут йдеться про криваві води…

Сієнна здивовано вигнула брови.

– Як у твоїх видіннях з отою срібноволосою жінкою?

Ленґдон кивнув, замислившись над текстом.

Криваві води… лагуна, яка не віддзеркалює зірок… Що б це означало?

– Поглянь, – прошепотіла вона, читаючи понад його плечем і показуючи на одне слово на початку спіралі. – Тут ідеться про конкретний географічний пункт.

Очі Ленґдона знайшли слово, яке він пропустив під час першого перегляду тексту. То була назва одного з найгарні– ших та найунікальніших міст у світі. Ленґдон відчув на спині холодок, знаючи, що за збігом обставин то було ще й місто, де, як відомо, Данте Аліґ’єрі заразився інфекційною хворобою, від якої й помер.

Венеція.

Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як “дож” та “лагуна”, стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію – унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним пра– вив глава венеціанської держави, який називався “дож”.

Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води…

– Вона вказує під землю, – сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.

Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.

Спустися вглиб осілого палацу… Бо там, у темряві, хто– нічний зачаївся монстр…

– Роберте, – знервовано спитала Сієнна, – а що то за монстр?

– Хтонічний, – відповів Ленґдон, – означає “той, що живе під землею”.

Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.

* * *

Grazie mille (Красненько дякую), – сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, хо– иаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись – чи, бува, ніхто не помітив.

– Cinque minuti (П’ять хвилин), – нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.

Потім гід зачинив двері, полишаючи чоловіка всередині й перекриваючи всякий звук, який міг звідти долетіти.

Спочатку гід відмовився пожаліти чоловіка, який стверджував, що прибув аж з Америки, щоби помолитися в баптистерії Сан-Джованні в надії на те, що це допоможе йому вилікуватися від страшної шкірної хвороби. Та, насамкінець, його таки заохотили проявити співчуття, запропонувавши п’ятсот доларів за п’ять хвилин самотньої молитви в баптистерії… А до цього заохочення додався ще й страх, що цей тип із явно заразною хворобою стоятиме тут, поруч із ним, іще три години, аж поки будівля не відчиниться для відвідувачів.

І тепер, крадькома ввійшовши до восьмикутного храму, чоловік відчув, як його очі інстинктивно полинули догори. От заразаі Ніколи в житті не бачив він чогось подібного до цієї стелі. Прямо на нього витріщався триголовий демон – чоловік швидко опустив очі додолу.

Здавалося, тут нікого не було.

“Куди ж вони в біса поділися?”

– * *

А Ленґдон із Сієнною мовчки стояли, пригнувшись, за вівтарем. Вони ледь встигли прибрати мокрі рушники, посунути на місце дерев’яну ляду купелі й пірнути за головний вівтар, прихопивши посмертну маску. їхній план полягав у тому, щоби дочекатися, поки приміщення наповниться туристами, а потім потихеньку вийти разом із натовпом.

Схоже, що північні двері баптистерію таки відчинили – принаймні на кілька секунд, бо Ленґдон почув звуки, що долітали з площі, але потім двері так само різко зачинили – і всередині знову стало тихо.

І тепер, у знову запалій тиші, Ленґдон почув кроки, що ступали кам’яною підлогою.

“Гід? Може, він перевіряє приміщення перед тим, як запустити туристів?”

Він не встиг вимкнути світло над купелею й боявся, що гід це помітить. Навряд чи. Кроки швидко рухалися в їхньому напрямку й зупинилися саме перед вівтарем біля фестона, через який Ленґдон та Сієнна щойно перескочили.

Запала довга тиша.

– Роберте, це я, – сердито сказав чоловічий голос. – Я знаю, що ти там. Виходь сюди, чорт тебе забирай, і поясни, що ти тут робиш.

Розділ 59

“Немає сенсу вдавати, що мене тут немає”.

Ленґдон кивнув Сієнні, щоби вона залишалася за вівтарем і стерегла маску Данте, яку він знову поклав до пакета із застібкою. А потім повільно випростувався. Стоячи, наче священик, за вівтарем баптистерію, Ленґдон поглянув на конгрегацію в особі єдиного чоловіка. Незнайомець, що перед ним стояв, мав піщано-коричневе волосся, дизайнерські окуляри та якийсь жахливий висип на обличчі та шиї. Він знервовано чесав почервонілу шию, а його набряклі очі виблискували гнівом та збентеженням.

– Ти не хочеш розповісти мені, що ти тут у біса робиш, Роберте? – суворо спитав чоловік, переступаючи через фестон і наближаючись до Ленґдона. Розмовляв він з американським акцентом.

– Аякже, розповім, – ввічливо відповів Ленґдон. – Але спершу розкажіть мені, хто ви такий.

Чоловік зупинився, як укопаний, не вірячи своїм вухам.

– Що ти сказав?

Ленґдон відчув щось невиразно знайоме в очах чоловіка, а може, і в його голосі. “Десь і колись я його вже бачив”. Він стиха повторив своє запитання.

– Будь ласка, скажіть мені, хто ви такий і звідки мене знаєте.

Незнайомець картинно скинув руки догори, вочевидь, не вірячи тому, що чує.

– Я – Джонатан Ферріс! Пам’ятаєш?! Всесвітня організація охорони здоров’я. Я той чоловік, котрий полетів до Гарвардського університету, щоби забрати тебе із собою!

Ленґдон намагався осмислити почуте.

– Чому ти не зайшов? – суворо спитав чоловік, безперервно чухаючи шию та щоки, які почервоніли й набрякли. – І що то в біса за жінка з тобою? Я бачив, як ти зайшов сюди разом із нею. Ти на неї тепер працюєш?

Сієнна зіп’ялася на ноги поруч із Ленґдоном і негайно взяла ситуацію під контроль.

– Лікарю Ферріс, мене звуть Сієнна Брукс. Я теж лікар. Працюю тут, у Флоренції. Професора Ленґдона вчора поранили пострілом у голову. Він має ретроградну амнезію, тому не знає, хто ви і що сталося з ним упродовж останніх трьох днів. Я тут для того, щоби йому допомагати.

Поки слова Сієнни відлунювали в порожньому баптистерії, чоловік стояв, схиливши голову набік, й ошелешено слухав її, не до кінця усвідомлюючи те, що вона казала. Приголомшено помовчавши кілька секунд, він ступив крок назад, гойднувся і вхопився за підпірку, щоби не впасти.

– О Господи, – промимрив він. – Це ж інша справа.

Ленґдон побачив, як гнів на обличчі чоловіка поступово

вщух.

– Роберте, – прошепотів новоприбулий, – ми вже думали, що ти… – Він похитав головою, немов намагаючись скласти докупи щойно почуте. – Ми вже гадали, що ти перебіг на інший бік… що вони, можливо, перекупили тебе… або залякали… Ми ж не знали, що з тобою трапилося!

– Я єдина людина, із якою він за цей час спілкувався, – пояснила Сієнна. – Роберт знає лише те, що прокинувся минулої ночі в моєму шпиталі, де його згодом намагалися убити. Окрім того, він страждає на страшні видіння: трупи, жертви чуми і якась жінка зі сріблясто-сивим волоссям і змієподібним амулетом; вона каже йому…

– Елізабет! – випалив чоловік. – То є доктор Елізабет Сінскі! Роберте, саме вона найняла тебе для того, щоби ти нам допоміг!

– Що ж, тоді це справді вона, – сказала Сієнна. – Сподіваюся, ви знаєте, що вона в біді. Ми бачили її полоненою на задньому кріслі мікроавтобуса із солдатами, і вона мала такий вигляд, наче їй вкололи наркотик чи щось схоже.

Чоловік повільно кивнув, заплющуючи очі. Його повіки набрякли й почервоніли.

– Що сталося з вашим обличчям? – прискіпливо спитала Сієнна.

Чоловік розплющив очі:

– Перепрошую?

– Ваша шкіра! Схоже, ви підчепили якусь заразну хворобу. Ви хворий?

Чоловік ошелешено сіпнувся, і хоча запитання Сієнни було відвертим і навіть грубим, Ленґдон подумав те саме. Зважаючи на велику кількість згадок про чуму, які трапилися йому сьогодні, вигляд червоної шкіри з наривами дуже його збентежив.

– Та зі мною все в нормі, – запевнив чоловік. – То все оте чортове готельне мило. Я маю страшну алергію на сою, а більшість цього італійського ароматизованого мила виробляється на соєвій основі. Було ідіотизмом із мого боку не перевірити.

Сієнна полегшено зітхнула, і її напружені плечі розслабилися.

– Слава Богу, ви його не з’їли. Бо контактний дерматит призводить до анафілактичного шоку.

І вони вдвох ніяково розсміялися.

– А скажіть, будь ласка, – наважилася спитати Сієнна, – ім’я Бертран Цобріст вам щось каже?

Чоловік закляк на місці з таким виразом, наче щойно зіштовхнувся лицем до лиця з триголовим дияволом.

– Здається, ми щойно знайшли послання від нього, – сказала Сієнна. – І воно вказує на якесь місце у Венеції. Це вам нічого не підказує?

Чоловікові очі несамовито спалахнули.

– Господи Ісусе, аякже! Звісно, що каже! І куди ж те послання вказує?

Сієнна зробила глибокий вдих, готуючись розповісти новоприбулому все про спіральну поему, яку вони з Ленґдо– ном щойно віднайшли на масці, але професор інстинктивно поклав руку їй на передпліччя, зупиняючи. Цей чоловік, безперечно, був схожий на їхнього союзника, але після всього, що трапилося цього дня, інтуїція підказувала Ленґдону, що довіряти не можна нікому. Більше того, йому пригадалася краватка цього чоловіка, і він подумав, а чи це не той самий тип, який молився в церкві Данте, коли вони були там раніше із Сієнною. “А може, він за нами стежив?”

-А як ви нас тут знайшли? – прискіпливо спитав Ленґдон.

Чоловік знову здивувався, що Ленґдон нічого не пам’ятає. .

– Роберте, ти зателефонував мені вчора ввечері і сказав, > що домовився про зустріч із директором музею на ім’я Іґна– ціо Бусоні. А потім зник. І так і не зайшов. Коли я почув, що Іґнаціо Бусоні знайшли мертвим, то стурбувався. Я шукав тебе тут цілий ранок. Я бачив, як метушилася поліція біля Палацо Веккіо і, намагаючись дізнатися, що трапилося, випадково побачив, як ти виповзав із крихітних дверей з… –

І він поглянув на Сієнну, вочевидь, забувши, як її звуть.

– Сієнна, – підказала вона. – Сієнна Брукс.

– Вибач… із Сієнною Брукс. І я почав за вами стежити, сподіваючись дізнатися, що ж ви в біса робите.

– Це вас я бачив у церкві Данте, коли ви молилися?

Так! Я намагався вирахувати, що ж ти в чорта робиш, але не міг! Ти пішов із церкви з таким виглядом, наче виконуєш якесь завдання. Тому я далі стежив за тобою. А коли побачив, як ти добувся до баптистерію, то вирішив, що настав час зустрітися з тобою віч-на-віч. Я підкупив гіда, щоби він дозволив мені побути тут кілька хвилин на самоті.

– Сміливий крок, – зауважив Ленґдон, – якщо ви гадали, що я перебіг на інший бік і став вашим ворогом.

Чоловік похитав головою.

– Внутрішній голос підказував мені, що ти цього не зробиш. Хто – професор Ленґдон?! Та нізащо! Я знав, що має бути якесь інше пояснення. Але амнезія? Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався.

Чоловік із висипом знову нервово почухався.

– Слухайте, мені дали лишень п’ять хвилин. Нам треба вшиватися звідси негайно. Якщо мені вдалося знайти вас, то люди, що намагаються вас убити, також знайдуть. Відбувається багато такого, чого ви не розумієте. Нам потрібно добратися до Венеції. Негайно. Уся штука в тім, що треба вислизнути з Флоренції непоміченими. Люди, які захопили доктора Сінскі… ті, що на вас полюють… вони скрізь мають очі. – І він кивнув на двері.

Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.

– Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?

– Це довга історія, – відповів чоловік. – Я поясню дорогою.

Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.

– Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?

Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.

Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвіт – пій організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.

– А висип на шкірі?

Сієнна знизала плечима.

– Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.

– А якщо це не те, що він каже? – прошепотів Ленґдон. – Якщо це… дещо інше?

– Дещо інше? – Вона ошелешено поглянула на нього. – Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.

– А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?

Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.

– Тоді, боюся, нам із тобою хана… а також усім, хто був поблизу.

– Ну ти й умієш утішити!

– Просто намагаюся бути чесною. – Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. – Можеш сам понести нашого маленького друга.

Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.

– Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед… – Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.

– Господи Ісусе! – аж відсахнувся лікар Ферріс. – Що це в біса таке?

– Довга історія, – відповів Ленґдон. – Дорогою поясню.

Розділ 60

Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.

У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.

– Алло!

Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.

– Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.

– Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!

– Вибач, я за кордоном.

“А хіба в Гарварді не проходять тему “Часові пояси”?”

– У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. – У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. – Це стосується твоєї корпоративної картки “НетДжетс”.

– “НетДжетс”? – саркастично розсміявся Фаукман. – Роберте, ми ж займаємося книговиданням. І не маємо доступу до приватних літаків.

– Любий друже, ми обидва знаємо, що ти брешеш.

Фаукман зітхнув.

– Гаразд, дозволь мені перефразувати. Ми не маємо доступу до приватних літаків, коли йдеться про авторів книг па тему історії релігії. Якщо ти бажаєш написати “П’ятдесят відтінків іконографії”, тоді ми можемо обговорити це питання.

– Джонасе, скільки б не коштував рейс, я заплачу. Даю слово. Хіба я коли-небудь порушував свою обіцянку?

“А ти забув, як натри роки спізнився з терміном здавання останньої книги?”

Однак Фаукман відчув у голосі Ленґдона непідробні напруженість і наполегливість.

– Розкажи мені, що відбувається. І я спробую допомогти.

Я не маю часу для пояснень, але мені потрібна твоя не– відкладна допомога. Це питання життя і смерті.

Фаукман співпрацював із Ленґдоном достатньо довго, щоби мати уявлення про його своєрідне почуття гумору, але цієї миті він не почув у голосі професора ані найменшої жартівливої нотки. “Чолов’яга не на жарт серйозний. – Фаукман зітхнув і прийняв рішення. – Мій фінансовий розпорядник мене четвертує”. За півхвилини Фаукман уже записав подробиці заявки на рейс, яку дав йому Ленґдон.

– Усе нормально? – спитав професор, вочевидь, відчувши в голосі свого редактора вагання та подив через деталі заявки.

– Та все нормально, просто я гадав, що ти в Штатах, – відповів Фаукман. – Із подивом дізнався, що ти в Італії.

– Для мене це також дивина, – сказав Ленґдон. – Іще раз дякую тобі, Джонасе. А тепер я вирушаю до аеропорту.

* * *

Американський пункт управління фірми “НетДжетс” розташований у місті Колумбус, що в штаті Огайо, і група забезпечення польотів чергує цілодобово.

Деб Кієр, сервісний представник, щойно отримала дзвінок від пайового власника з Нью-Йорка.

– Одну хвилину, пане, – сказала вона, чіпляючи навушники й підсовуючи до себе клавіатуру. – Технічно це буде рейс європейської філії “НетДжетс”, але я вам допоможу. – Вона швидко ввійшла до системи “НетДжетс-Єв– ропа”, центр якої розташовувався в місті Пако-де-Аркос, у Португалії, і перевірила поточне місцеположення їхніх літаків в Італії й поряд.

– Усе нормально, пане, – повідомила вона. – Схоже, один із наших літаків, “Сессна-560 сайтейшн-XL”, нині є в Монако, і ми зможемо спрямувати його до Флоренції за годину. Це влаштовує пана Ленґдона?

– Сподіваюся, що так, – відповів чоловік із видавництва втомленим і злегка роздратованим голосом. – Дякую :іа допомогу.

– Та нема за що, – відповіла Деб. – А пан Ленґдон бажає летіти до Женеви?

– Вочевидь, так.

Деб вдруковувала дані.

– Усе готово, – нарешті сказала вона. – А тепер – завершальне уточнення. Пан Ленґдон вирушає з аеропорту Лукка Тассіньяно, розташованого приблизно за п’ятдесят миль від Флоренції. Виліт об одинадцятій двадцять міщеного часу. Пан Ленґдон має прибути до аеропорту за десять хвилин до зльоту. Ви не замовляли наземного підвезення, супроводу, ви дали паспортні дані, отже, все готово. Якісь інші прохання?

– А на роботу до вас можна влаштуватися? – пожартував чоловік. – Дякую. Ви мені дуже допомогли.

– Завжди раді. Щасливої подорожі. – Деб поклала слухавку й повернулася до екрана, щоби завершити замовлення на рейс. Записавши до комп’ютера дані паспорта Роберта Ленґдона, вона вже збиралася перейти до наступної операції, як раптом на екрані заблимало червоне віконце тривоги. Деб прочитала повідомлення, і її очі розширилися.

Це, напевне, якась помилка.

Вона спробувала ще раз внести дані паспорта Ленґдона. Але попередження заблимало знов. Таке попередження засвітилося б на екрані будь-якого комп’ютера будь-якої авіакомпанії у світі, якби Ленґдон спробував замовити квиток на рейс.

Деб довго сиділа, спантеличено свердлячи поглядом екран. Вона знала, що фірма “НетДжетс” украй серйозно ставилася до забезпечення конфіденційності своїх клієнтів, але цей сигнал тривоги мав пріоритет перед усіма правилами й розпорядженнями.

І Деб Кієр негайно зв’язалася з керівництвом.

* * *

Агент Брюдер вимкнув телефон і загнав своїх людей до мікроавтобусів.

– Ленґдон не стоїть на місці, – заявив Брюдер. – Він замовив приватний літак до Женеви. Виліт менш ніж за годину з аеропорту Лукка, що за п’ятдесят миль на захід. Якщо ми виїдемо негайно, то зможемо дістатися туди ще до того, як злетить його літак.

* * *

А орендований седан “фіат”, вирушивши з п’яца дель Дуо– мо, уже мчав на північ по віа дей Панцані до Санта-Марія Новелла – залізничного вокзалу Флоренції.

На задньому кріслі низько пригнулись Ленґдон із Сієнною, а лікар Ферріс сидів попереду поряд із водієм. Замовити рейс у фірмі “НетДжетс” запропонувала Сієнна. Якщо поталанить, це дасть змогу збити переслідувачів із пантелику, а вони втрьох зможуть безпечно проскочити крізь залізничний вокзал Флоренції, який інакше був би переповнений поліцейськими. На щастя, до Венеції лише дві години їхати потягом і для внутрішніх поїздок залізницею паспорт не потрібен.

Ленґдон поглянув на Сієнну, яка занепокоєно придивлялася до лікаря Ферріса. Чоловік страждав від сильного болю, йому важко дихалося, наче кожен віддих був вкрай болючим.

“Сподіваюсь, вона не помилилася стосовно його захворювання”, – подумав він, дивлячись на шкірний висип і уявляючи, скільки мікробів та вірусів мандрують у тісному салоні авта. У лікаря Ферріса навіть пальці набрякли й почервоніли. Ленґдон викинув тривогу з голови й дивився у вікно.

Під’їжджаючи до вокзалу, вони проминули “Гранд-готель Бальоні”, де часто проводилися мистецькі конференції, у яких Ленґдон брав участь щороку. Поглянувши на готель, професор збагнув, що невдовзі зробить те, чого досі ніколи не робив.

“Я покидаю Флоренцію, не побувавши біля “Давида””. Мовчки попросивши пробачення в Мікеланджело, Ленґдон повернув свій погляд до станції, яка лежала попереду, а свої думки – до Венеції.

Розділ 61

“Ленґдон вирушає до Женеви?”

Доктор Елізабет Сінскі почувалася зле, запаморочення посилювалося, бо її гойдало на задньому кріслі мікроавтобуса, який, вирвавшись із Флоренції, мчав тепер до приватного летовища на околиці міста.

“А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя”, – подумала доктор Сінскі.

Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. “Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?” Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет (лнскі перебуває у Флоренції.

Раптом її вразила інша думка.

“О Господи… Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?”

Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір інищити штаб-квартиру ВООЗ мав – треба визнати – пев– пу елегантність, зважаючи на тривалу боротьбу науковця :і цією організацією. Але якщо схиблений генетик вибрав Женеву як майбутнє вогнище поширення чуми, то це невдалий вибір. Порівняно з іншими великими містами Женева була географічно ізольована, до того ж о цій порі року там було ще вельми холодно. Більшість епідемій чуми спалахували в перенаселених теплих середовищах. Женева розташовувалася на висоті понад тисяча футів над рівнем моря, тому була малопридатним місцем для розпалювання епідемії. “Хоч яку б сильну ненависть не відчував до мене Цобріст”.

Отже, питання залишалося нерозв’язаним. Чому Ленґдон вирішив податися до Женеви? Химерний вибір американським професором пункту призначення став іще одним рядком у списку його непоясненних вчинків, які почалися вчора ввечері. І, попри зусилля, Сінскі не знаходила для цих вчинків хоч якихось раціональних пояснень.

“На чиєму ж він боці?”

Так, Елізабет Сінскі знала його лише кілька днів, але вона зазвичай добре розбиралася в людях, тому відмовлялася повірити, що такого чоловіка, як Роберт Ленґдон, можна спокусити грошима. “Однак учора ввечері він перервав контакт. А тепер бігає туди-сюди, наче якийсь агент-оперативник, що відбився від рук. Невже його вдалося переконати, що вчинки Цобріста можна виправдати з якоїсь схибленої точки зору?”

Від цієї думки в неї кров у жилах похолола.

“Ні, – запевнила вона себе. – Я надто добре знаю його репутацію: він вище цього”.

Уперше Елізабет Сінскі зустрілася з Робертом Ленґдо– ном чотири дні тому в салоні транспортного літака С-130, який випотрошили й переробили під координаційний центр ВООЗ.

Коли літак приземлився на летовищі Генском-Філд за приблизно п’ятнадцять хвилин їзди до Кембриджа в штаті Массачусетс, було кілька хвилин на восьму. Сінскі не знала, чого чекати від уславленого науковця, із яким зв’язалася по телефону, але була приємно здивована, коли Ленґдон упевнено піднявся по трапу в хвіст літака й невимушено з нею привітався.

– Ви, наскільки я розумію, доктор Сінскі? – Ленґдон міцно потис їй руку.

– Професоре, для мене велика честь познайомитися з вами.

– Та це для мене велика честь. Спасибі вам за все, що робите для людства.

Ленґдон виявився високим чоловіком із приємною 30– внішністю міського мешканця та низьким голосом. Сінскі збагнула, що в той момент на ньому був його викладацький одяг: твідовий піджак, брюки кольору хакі та туфлі-мокасини,

і це було цілком зрозуміло, бо Ленґдона фактично висмикнули з університету без будь-якого попередження. Окрім того, він був значно молодшим і фізично міцнішим на вигляд, “ніж вона собі уявляла. Це лише зайвий раз нагадало Еліза– бет про її власний вік. “Я йому майже в матері годжуся”.

Вона втомлено всміхнулася Ленґдону.

– Дякую, що прийшли, професоре.

Ленґдон кивнув на похмурого помічника, якого Сінскі послала по нього.

– Ваш приятель фактично не залишив мені часу на роздуми.

– От і добре. Саме за це я плачу йому гроші.

– Гарний амулет, – зауважив Ленґдон, роздивляючись її прикрасу. – Лазурит?

Сінскі кивнула й поглянула на свій амулет із синього каменю, зроблений у вигляді відомого символу змії, обвитої довкола вертикального жезла.

– Це сучасний символ медицини. Ви, безперечно, знаєте, що він називається кадуцей.

Ленґдон раптом різко підняв голову, наче хотів щось сказати.

Вона почекала.

– Я слухаю.

Та, вочевидь, Ленґдон, здолавши інстинктивний імпульс,

після нетривалого роздуму вирішив змінити тему. Він ввіч– ливо всміхнувся й спитав:

– Отже, чому я тут?

Елізабет обвела жестом імпровізовану конференц-зону довкола стола з іржостійкої сталі.

Сідайте, будь ласка. Я хочу дещо вам показати.

Ленґдон легкою ходою підійшов до стола, і Елізабет по– мітила, що професор начебто був заінтригований перспек– тивою взяти участь у таємних зборах, але ставився до цього– абсолютно спокійно. “Переді мною чоловік, якому ком– фортно у власній шкірі”. І їй подумалося, а чи буде його по– ведінка так само невимушеною, коли він дізнається, наві– що його сюди запросили.

Елізабет всадовила Ленґдона, а потім без будь-якої пе– редмови показала йому предмет, який її група конфіскува– ла з банківського сейфа у Флоренції менш ніж дванадцять годин тому.

Ленґдон довго роздивлявся маленький різьблений цилінд-1 рик, а потім коротко описав те, що вона вже й так знала. Цей! предмет – давня циліндрична печатка, за допомогою якої] можна робити відбитки. На циліндрі виднілося моторошне! зображення триголового сатани з єдиним словом: “Saligia”.

– Saligia, – сказав Ленґдон, – це латинський термін, ко– трий означає…

– Сім смертних гріхів, – продовжила Елізабет. – Так, про це ми вже дізналися.

– Добре… – мовив Ленґдон здивованим голосом. – А чи є якась причина, чому вам захотілося показати мені цю печатку?

– Узагалі-то, є. – Сінскі взяла циліндр і сильно потру– сила його. Усередині зацокотіла кулька-активатор.

Ленґдон спантеличено поглянув на неї, та не встиг нічо– го спитати, як кінчик циліндра засвітився, і Елізабет напра– вила його на гладеньку ізоляційну поверхню на стіні пере– робленого літака.

Ленґдон стиха присвиснув і наблизився до спроектова– ного зображення.

Боттічеллі, “Мапа пекла”, – мовив він. – Написана під враженням від Дантового “Пекла”. Хоча смію вислови– ти здогадку, що ви про це також дізналися.

Елізабет кивнула. Вона зі своєю командою вже знайшла в Інгернеті цю картину, автором якої, на її подив, виявився Боттічеллі – художник, більше відомий яскравими й ідеалістичними полотнами “Весна” та “Народження Венери”. Сінскі подобалися обидва ці твори, незважаючи на те що їхньою темою була родючість та народження життя, які зайвий раз нагадували їй про власну трагічну нездатність зачати ди– гину – єдину печаль у її загалом успішному й надзвичайно продуктивному житті.

– Я сподівалася, – сказала Елізабет, – що ви розкажете мені про символізм, прихований у цьому полотні.

Уперше за весь вечір на обличчі Ленґдона з’явився роздратований вираз.

– І для цього ви мене сюди покликали? А мені ж начебто сказали, що це надзвичайно важлива й термінова справа.

– А ви таки розкажіть мені про символізм.

Ленґдон зітхнув, вгамовуючи роздратування.

– Докторе Сінскі, узагалі-то кажучи, якщо вам хочеться дізнатися про якусь конкретну картину, то краще звернутися до того музею, де зберігається оригінал. У нашому випад– ку це буде Апостольська бібліотека у Ватикані. Там працює ціла низка прекрасних іконописців, котрі…

– Ватикан терпіти мене не може.

Ленґдон кинув на неї ошелешений погляд.

– І вас також? А я гадав, що лише мене.

Сінскі сумно всміхнулася.

– ВООЗ переконана, що поширення контрацепції є одним із ключових моментів забезпечення здоров’я у всьому світі – і для боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом, як СНІД, і для загального контролю народжуваності.

– А Ватикан вважає інакше.

Саме так. Вони витратили купу зусиль і фінансових ресурсів, аби переконати країни третього світу в тім, що контрацепція – це зло.

– Та отож. – Ленґдон усміхнувся з виглядом знавця. – Хто, як не купка сторічних старців-холостяків, знає краще за всіх у світі, як слід займатися сексом?

Із кожною секундою професор викликав в Елізабет де– далі більшу симпатію.

Вона потрясла циліндрик, щоби перезарядити його, а по– тім знову спрямувала зображення на стіну.

– Професоре, а тепер придивіться уважніше.

Ленґдон підійшов до зображення і вдивлявся в нього, по-

волі присуваючись іще ближче. Раптом він зупинився як укопаний.

– Дивно. Картину явно змінили.

“Ти диви, швидко як він це помітив!”

– Так, її змінили, і я хочу, щоби ви пояснили мені, що ці зміни означають.

Ленґдон замовк, пильно оглядаючи зображення, з особливою пильністю придивляючись до десяти літер, які утворювали напис “catrovacer”… потім його погляд ковзнув до чумної маски… а потім – до химерної цитати по краю картини, згідно з якою істину можна було побачити лише “очима смерті”.

– Хто це зробив? – настійливо спитав Ленґдон. – І звідки взялася саме ця картина?

– Узагалі-то, що менше ви знатимете, то краще. Я споді– ваюся, ви спроможетеся проаналізувати ці зміни і розкажете нам, що вони означають. – І вони кивнула на робочий столик у кутку.

– Тут? Зараз?

Елізабет знову кивнула.

– Я знаю, що це нахабство з мого боку, але мені на– віть важко пояснити вам, наскільки для нас це важливо – Вона зробила паузу. – Можливо, це питання життя і смерті.

Ленґдон уважно подивився на неї.

– Розшифрування змін, внесених у картину, може зайняти певний час, але якщо для вас це так важливо…

– Дякую… – перервала Сінскі професора, щоб він часом не передумав. – Може, ви хотіли б кому-небудь зателефонувати?

Ленґдон похитав головою і відповів, що планував провести цей вік-енд у тихій самотності.

Прекрасно. Сінскі всадовила Ленґдона за стіл із проектором, папером, ручкою та переносним комп’ютером, що мав захищений супутниковий зв’язок. Ленґдона вкрай ошелешило те, що ВООЗ раптом зацікавилася зміненою картиною Боттічеллі, але він, виявляючи повагу до цієї організації, старанно взявся за роботу.

Доктор Сінскі гадала, що професор годинами вивчатиме картину без видимого конкретного результату, тому вирішила тим часом зробити дещо з власної роботи. Час від часу директорка ВООЗ чула, як Ленґдон трусив проектор і щось записував у блокноті. Та не минуло й десяти хвилин, як Ленґдон поклав ручку й заявив:

– Cerca trova.

Сінскі здивовано втупилася в нього поглядом.

– Перепрошую?

– Cerca trova, – повторив він. – “Шукай – і знайдеш”. Ось про що йдеться в цьому закодованому написі.

Сінскі поквапилася до стола, сіла поруч і стала з цікавістю слухати розповідь Ленґдона про те, що рівні Дантового пекла переінакшили і що коли повернути їх на попереднє місце, то в результаті вийде вислів італійською: “Cerca trova”.

“Шукай – і знайдеш? – подумала Елізабет. – Оце і все, що хотів сказати мені цей безумець?” Фраза звучала як прямий виклик. Бентежний спогад про останні слова цього маніяка, сказані під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, знову постав у її пам’яті: “Що ж, тоді вважаймо, що наша гра почалася”.

– Бачу, ви пополотніли, – сказав Ленґдон, задумливо дивлячись на неї. – Наскільки я розумію, ви не такого результату очікували?

Сінскі опанувала себе й поправила на шиї амулет.

– Не зовсім так. Скажіть… а вам не здається, що ця ма– па пекла закликає мене шукати й знайти?

– Так. Cerca trova.

– А там не йдеться, де я маю шукати?

Ленґдон потер руки й замислився, а тим часом біля стола збиралися працівники ВООЗ, цікаві до інформації.

– Прямо про це не йдеться, ні… хоча я маю досить добре уявлення про те, де вам слід почати.

– Тоді розкажіть мені, – сказала Сінскі з несподіваною для Ленґдона настійливістю.

– У такому разі, що ви скажете про Флоренцію в Італії?

Сінскі стиснула губи, щосили намагаючись не виказати

своєї реакції. Однак її підлеглі, схоже, власну реакцію приховувати не збиралися й обмінялися ошелешеними поглядами. Один із них вихопив телефон, щоб кудись дзвонити. А другий мерщій гайнув у двері до носової частини літака.

Ленґдон розгубився.

– Я щось не так сказав?

“Безумовно”, – подумала Сінскі.

– А чому ви сказали “Флоренція”?

– Cerca trova, – відповів він, швидко пригадавши давню таємницю, пов’язану з фрескою Базарі в Палацо Веккіо.

“Отже, Флоренція”, – подумала Сінскі, почувши все, що їй треба. Вочевидь, то не було простим збігом обставин, що її заклятий ворог стрибонув униз і розбився на смерть лишень за кілька кварталів від Палацо Веккіо у Флоренції.

– Професоре, – сказала вона, – коли я показала вам свій амулет і назвала його кадуцеєм, ви помовчали, немовби збирались щось сказати, але потім завагалися і, вочевидь, передумали. Що саме ви збиралися сказати?

Ленґдон похитав головою.

– Нічого. То пусте. Інколи мої професорські звички стають надокучливими й надмірними.

Сінскі прискіпливо глянула йому у вічі.

– Я питаю вас тому, що хочу знати, чи можу довіряти нам. Що ви хотіли сказати?

Ленґдон проковтнув слину і прокашлявся.

– Не знаю, чи це важливо, але ви сказали, що ваш амулет с давнім символом медицини, і це правда. Та коли ви назвали його кадуцеєм, то зробили поширену помилку. Кадуцей має дві змії довкола жезла й крильця вгорі. А на вашому амулеті одна змія й немає крилець. Ваш символ називається…

-.. .жезл Асклепія.

Ленґдон здивовано схилив голову набік.

– Саме так.

– Знаю. Просто я перевіряла вашу правдивість.

– Перепрошую?

– Мені було цікаво, чи скажете ви правду, хоч якою б неприємною вона не була.

– Схоже, цей іспит я провалив.

– Не робіть цього більше. Абсолютна чесність – це єди– ііий спосіб, у який ми зможемо разом над цим працювати.

– Разом працювати? А хіба ми ще не скінчили?

– Ні, професоре, ще не скінчили. Мені треба, щоб ви полетіли зі мною до Флоренції і допомогли мені дещо знайти.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї.

– Сьогодні увечері?

– Боюсь, що так. Згодом я розповім вам, наскільки критичною є ситуація, що склалася.

Ленґдон похитав головою.

– Неважливо, що ви мені скажете. Я не хочу летіти до Флоренції.

– Я теж не хочу, – похмуро сказала вона. – Та, на жаль, наш час спливає.

Розділ 62

Полуденне сонце відбивалося від блискучого гладенького даху швидкісного італійського потяга “Фречарджен– то” (“Срібна стріла”), який мчав на північ, описуючи ефектну дугу сільською місцевістю Тосканії. Попри те, що він мчав із Флоренції зі швидкістю сто сімдесят чотири милі на годину, потяг “Фречардженто” майже не шумів, а його тихенький безперервний стукіт та погойдування справляли майже снодійний ефект на тих, хто в ньому їхав.

Для Роберта Ленґдона остання година минула, як у тумані.

А тепер, їдучи у швидкісному потязі, Ленґдон, Сієнна та Ферріс зручно вмостилися в одному з його приватних са– лотіні – невеличких купе першого класу з чотирма шкіряними кріслами та складаним столом. Скориставшись кредитною карткою, Ферріс викупив усе купе разом із широким асортиментом бутербродів та мінеральних вод, які Ленґдон із Сієнною жадібно поглинали після того, як помилися й почистили одяг у туалеті, розташованому поруч із їхнім приватним купе.

Коли всі вони сіли в потяг і приготувалися до двогодинної подорожі до Венеції, лікар Ферріс одразу ж утупився поглядом у посмертну маску Данте, яка лежала на столі посередині купе в пакеті із застібкою.

– Нам треба вирахувати, куди саме у Венеції ця маска нас приведе.

– До того ж швидко вирахувати, – наполегливо додала Сієнна. – Це, напевне, наша єдина надія зупинити чуму, яку замислив поширити Цобріст.

Стривай, – мовив Ленґдон, затуляючи рукою маску. – Ти обіцяв, що коли ми благополучно сядемо в потяг, даси мені відповіді на декотрі запитання стосовно останніх двох днів. Але наразі я знаю лишень те, що ВООЗ найняла мене в Кембриджі, щоби я розшифрував Цобрістову версію “Ма– пи пекла”. Окрім цього, ти не сказав мені нічого.

Лікар Ферріс ніяково завовтузився й знову почухав висип на обличчі та шиї.

– Я розумію твоє невдоволення, – сказав він. – Зрозуміла річ, це неприємно – не пам’ятати, що сталося, але з медичної точки зору… – він перевів погляд на Сієнну немов для підтвердження своїх слів, а потім продовжив: – Я настійно рекомендую тобі не витрачати енергію на пригаду– вання подробиць, які ти не пам’ятаєш. Для жертв амнезії краще, коли забуте минуле так і залишиться забутим.

– Не чіпати забутого минулого?! – Ленґдон відчув, як його роздратування зростає. – До біса таку пораду! Мені потрібні відповіді! Твоя організація привезла мене до Італії, де в мене стріляли й де я втратив кілька днів свого життя! Я хочу знати, що сталося!

– Роберте, – втрутилася Сієнна, промовляючи спокій– ним голосом і намагаючись вгамувати його. – Лікар Ферріс має рацію. Для твого здоров’я буде шкідливо, якщо на тебе обрушиться весь потік інформації одразу. Подумай про оті клаптики, які ти зміг запам’ятати: срібноволоса жінка, “Шукай – і знайдеш” та звивисті тіла з “Мапи пекла”. Ці образи заполонили твій мозок низкою хаотичних не– контрольованих спалахів, які мало не зробили тебе недієздатним. Якщо лікар Ферріс перелічуватиме події минулих днів, то майже неминуче активізує інші спогади, і твої га– люцинації можуть початися знову. Ретроградна амнезія – серйозний стан. Активізація недоречних спогадів може вкрай негативно позначитися на психіці.

Про це Ленґдон якось не подумав.

– Напевне, ти почуваєшся дещо дезорієнтованим, ні в тих ні в сих, – додав Ферріс, – але в конкретний момент твоя психіка потрібна нам у цілісному стані для ефективних дій. Нам конче необхідно вирахувати, що ця маска хоче сказати.

Сієнна кивнула.

Ленґдон мовчки констатував, що лікарі, здається, зійшлися на одній думці.

Професор затих, намагаючись подолати відчуття непевності. То було химерне відчуття – зустріти абсолютного незнайомця й усвідомлювати, що насправді ти знаєш його вже кілька днів. “До того ж – подумав він, – є щось невиразно знайоме в його очах”.

– Професоре, – співчутливо мовив Ферріс, – бачу, ви не зовсім впевнені, що можете довіряти мені, і це цілком виправдано, зважаючи на те, що вам довелося пережити. Одними з побічних ефектів амнезії є параноя та недовіра.

“Вельми слушно, – подумав Ленґдон, – якщо взяти до уваги те, що я не довіряю навіть власному мозку”.

– До речі, про параною, – пожартувала Сієнна, намагаючись розрядити атмосферу, – Роберт побачив ваш висип і подумав, що ви інфіковані чорною чумою.

Набряклі очі Ферріса збільшилися, мов блюдця, і він голосно розсміявся.

– Оцей висип? Повірте мені, професоре, якби в мене була чума, то я не лікувався б від неї антигістамінним препаратом, що продається без рецепту. – Він видобув із кишені маленький тюбик і кинув його Ленґдону. Виявилося, що це був напівпорожній тюбик препарату проти сверблячки при алергійних реакціях.

– Вибачте, – зніяковіло сказав Ленґдон. – Вочевидь, я дуже перевтомився.

– Нема проблем, – відповів Ферріс.

Ленґдон повернувся до вікна й спостерігав, як неяскраві барви італійського села зливаються в умиротворений колаж. Виноградники та ферми траплялися рідше, бо тепер рівнини змінило підніжжя Апеннін. Невдовзі потяг мав пройти звивистим гірським перевалом, а потім спуститися й помчати на схід до Адріатичного моря.

“Я їду до Венеції, – подумав Ленґдон. – Шукати чуму”.

Цей химерний день залишив у професора відчуття, ніби він рухається ландшафтом, складеним із якихось нечітких форм, позбавлених конкретних деталей. Як уві сні. Іронія полягала в тім, що, коли люди прокидаються, їхній кошмар припиняється, а Ленґдону здавалося, що кошмар почався саме тоді, коли він прокинувся.

– Скажи, про що ти думаєш, і я дам тобі грошей, – прошепотіла Сієнна, сидячи поруч.

Ленґдон підвів на неї погляд і стомлено всміхнувся.

– Я постійно думаю про те, що от-от прокинуся вдома і виявиться, що це був лише кошмар.

Сієнна схилила голову набік і серйозно поглянула на нього.

– І ти не скучатимеш за мною, коли прокинешся й ви– явиш, що всього цього насправді не було?

Ленґдон натужно всміхнувся.

– Якщо чесно, то трохи скучатиму.

Вона поплескала його по коліну.

– Професоре, облиште ваші фантазії й повертайтеся до роботи.

Ленґдон неохоче поглянув на зморшкувате обличчя Дайте Аліґ’єрі, яке байдуже дивилося на нього зі стола. Ленґдон обережно підняв гіпсову маску, перевернув її в руках і, вдивляючись в увігнуту порожнину, прочитав перший рядок:

– “Гей ви, хто розум сильний має…”

Ленґдон сумнівався, що зможе впоратися із завданням саме тепер і в такому стані.

Та однаково взявся за роботу.

* * *

А на відстані двохсот миль від потяга, що мчав із запаморочливою швидкістю, яхта “Мендаціум” стояла на якорі в Адріатичному морі. Сидячи під палубами в трюмі, координатор Нолтон почув легенький стукіт пальців по скляній стінці своєї кабінки, натиснув кнопку під столом – і непрозора стінка враз перетворилася на прозору. За нею видні– лася невеличка засмагла фігурка.

Начальник.

Не кажучи ні слова, він увійшов, зачинив за собою двері кабінки й натиснув кнопку, знову зробивши скло непрозорим. Від Начальника відгонило спиртним.

– Я стосовно відео, яке залишив нам Цобріст, – мовив Начальник.

– Слухаю, сер!

– Я хочу побачити його. Негайно.

Розділ 63

Роберт Ленґдон саме закінчив переписувати спіралеподібний текст із посмертної маски на папір, щоби його зручніше було аналізувати. Сієнна й лікар Ферріс підсунулися, аби допомагати, і Ленґдон щосили намагався не зважати на безперервне почухування Ферріса та його важке сопіння.

“З ним усе гаразд”, – запевнив він себе, зосереджуючи увагу на рядках. t

Гей, ви, хто розум сильний має,

Дотримуйтесь порад, які я тут сховав Під покривалом із віршів незрозумілих.

– Як я вже казав раніше, – зауважив Ленґдон, – початкова строфа поеми Цобріста взята дослівно з Дантового “Пекла” як нагадування читачеві, що в словах може критися глибший сенс.

Алегоричний твір Данте був насичений завуальованими посиланнями на релігію, політику та філософію, тому Ленґдон часто пропонував студентам вивчати цього італійського поета приблизно так, як вивчають Біблію, тобто читати між рядків, намагаючись збагнути глибший сенс.

– Дослідники середньовічних алегорій, – продовжив професор, – зазвичай розділяють аналіз на дві категорії: “текст” і “образ”, де текст – це буквальний зміст твору, а образ – його символічний сенс.

– От і добре, – завзято мовив Ферріс. – Отже, той факт, ідо поема починається саме з цього рядка…

– …свідчить, – втрутилася Сієнна, – що наше поверхове читання може розкрити нам лише частину оповідки. А істинний сенс може бути прихованим.

– Приблизно так, – погодився Ленґдон. А потім знову поглянув на текст і прочитав уголос:

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав…

Та ще кістки сліпої вирвав.

– Що ж, – сказав Ленґдон, – я не впевнений щодо коней із відрізаними головами та видраних кісток сліпої, але схоже, нам треба знайти цілком конкретного дожа.

– Наскільки я розумію – могилу дожа? – спиталася Сі– <-:нна.

Або ж статую чи портрет, – додав Ленґдон. – Дожів у Венеції не було вже кілька сторіч.

Венеціанські дожі були кимось на кшталт герцогів з інших італійських міст-держав, і за тисячу років, починаючи :s шістсот дев’яносто сьомого року нашої ери, Венецією правили понад сотня дожів. Ця традиція перервалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя, коли Венецію захопив Наполеон, але їхня слава та міць і досі залишаються предметом пожвавленого інтересу істориків.

Як вам, напевне, відомо, – сказав Ленґдон, – два найпопулярніші туристичні об’єкти Венеції – Палац дожів та базиліка Сан-Марко – збудовані дожами й для дожів. І багато хто з них там і похований.

– А чи не знаєш ти, – спитала Сієнна, вдивляючись у текст, – якого з дожів вважали найбільш небезпечним?

Ленґдон поглянув на конкретний рядок, про який ішла мова: “Знайди віроломного дожа Венеції”.

– Я про такого не чув, але в поемі немає слова “небезпечний”, там є слово “віроломний”. І між цими словами існує різниця, принаймні у світі Данте. Віроломство – один із семи смертних гріхів, фактично найгірший із них, карається в дев’ятому й останньому колі пекла.

За визначенням Данте, віроломство – це акт зради близької чи коханої людини. Найвідомішим прикладом цього гріха в історії людства була сумнозвісна зрада Юдою любимого Ісуса. Цей вчинок Данте вважав таким підлим і мерзенним, що відправив Юду до самісінького осердя пекла – зони, що зветься Юдекка через свого найогидні– шого мешканця.

– Отже, – сказав Ферріс, – ми шукаємо дожа, який вчинив віроломство.

Сієнна кивнула на знак згоди.

– Це допоможе нам обмежити список можливих варіантів. – Вона помовчала, вдивляючись у текст. – Але отой наступний рядок… про дожа, який “коням голови повідрізав”. – Сієнна підняла очі на Ленґдона. – А чи був такий дож, котрий відрізав коням голови?

Образ, який Сієнна викликала в його уяві, нагадав Ленґ– дону моторошну сцену з фільму “Хрещений батько”.

– Наразі не можу пригадати. Але далі йдеться про те, що цей дож “вирвав кістки сліпої”. – Він поглянув на Феррі– са. – Ваш телефон має Інтернет, еге ж?

Ферріс швидко витяг телефон і підняв догори свої набряклі почервонілі пальці.

– Мені буде важко натискати на кнопки.

– Давайте я, – сказала Сієнна, беручи його телефон. – Я пошукаю відомості про венеціанських дожів і перевірю їх стосовно знеголовлених коней, та сліпих із видертими кістками. – І вона швидко почала натискати на крихітні кнопки.

Ленґдон проглянув поему ще раз, а потім знову прочитав її вголос:

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

– Ніколи не чув, що таке “мусейон”, – сказав Ферріс.

– Це давнє слово, яке означає храм, що охороняється музами, – відповів Ленґдон. – У часи давніх греків мусейон був тим місцем, де освічені люди збиралися, щоби обмінятися думками й поговорити про літературу, музику й образотворче мистецтво. Перший мусейон збудував Птолемей н Олександрійській бібліотеці за кілька сторіч до народження Христа, а потім їх з’явилися сотні по всьому світу.

– Лікарко Брукс, – сказав Ферріс, із надією поглянувши на Сієнну. – Подивіться, будь ласка, чи є у Венеції мусейон.

– їх там десятки, – запевнив його Ленґдон із веселою усмішкою. – Тільки тепер вони називаються “музеями”.

– А-а-а… – мовив Ферріс. – Тоді нам доведеться закинути ширшу сіть.

Сієнна натискала на кнопки і без проблем ставила телефону багатофункціональні завдання, швидко складаючи потрібний опис.

– Отже, ми шукаємо музей, де можемо знайти дожа, який відрізав коням голови й видирав кістки сліпої. Ро– берте, то який музей підходить під ці параметри найбільше?

Ленґдон уже перебирав подумки всі найвідоміші венеціанські музеї – Галерея Академії, Ка’Реццоніко, Палацо Грассі, колекція Пеггі Гуггенхайм, музей Коррер – але, здавалося, жоден із них не підпадав під це визначення.

Він знову поглянув на текст.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки…

Ленґдон іронічно всміхнувся.

– Венеція має один музей, який чітко підпадає під визначення “позолочений мусейон святої мудрості”.

Ферріс та Сієнна очікувально поглянули на нього.

– Це базиліка Сан-Марко, – сказав Ленґдон. – Найбільша церква у Венеції.

Ферріс завагався.

– Церква є музеєм?

Ленґдон кивнув.

– Як, скажімо, Ватиканський музей. Більше того, інтер’єр цієї базиліки відомий тим, що його майже скрізь прикрашають кахлі зі щирого золота.

– Позолочений мусейон, – сказала Сієнна з непідробним ентузіазмом у голосі.

Ленґдон кивнув, анітрохи не сумніваючись, що базиліка Сан-Марко і є тим самим позолоченим храмом, про який ішлося в поемі. Упродовж сторіч венеціанці називали цю церкву La Chiesa d’Oro – Золота церква, – і Ленґдон вважав її інтер’єр найприголомшливішим порівняно з усіма церквами у світі.

– Поема закликає стати там навколішки, – додав Ферріс. – А на коліна, цілком логічно, стають саме в церкві.

Сієнна несамовито тицяла в кнопки.

– Я додам до пошуку базиліку Сан-Марко. Напевне, саме там нам слід шукати того дожа.

Ленґдон знав, що в базиліці Сан-Марко дефіциту дожів не буде, бо базиліка в буквальному сенсі була церквою дожів. І він, підбадьорений, знову повернувся поглядом до поеми.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

– Дзюркотлива вода? – здивувався Ленґдон. – А хіба під базилікою Сан-Марко є вода? – Він швидко збагнув, що це було недоречним і дурним запитанням. Вода була під усім містом. Кожна споруда у Венеції поступово осідала й пропускала воду. Ленґдон спробував уявити, де в базиліці можна стати навколішки так, щоби почути, як дзюркотить вода. “А коли ми почуємо ту воду, то що робитимемо далі?”

Ленґдон повернувся до поеми й дочитав її вголос до кінця.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр… Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

– Гаразд, – мовив Ленґдон, стривожений цим образом. – Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води… до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

– А що таке “хтонічний монстр”?

– Підземний, – пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. – “Хтонічний” означає “той, що під землею”.

– Частково – так, – зауважив Ленґдон. – Однак це сло– во має ще одне значення, пов’язане з історією, – воно за– звичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки – це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони жи– вуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. – Ленґдон зробив паузу. – Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: “Отой хтонічний монстр… може означати лише одне – Цобрістову чуму”.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр… Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

– Як би там не було, – сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, – ми, вочевидь, шукаємо місце пі д землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про “лагуну, що не віддзеркалює зірок”.

– Вельми слушно, – зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. – Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

– Я про такі не чув, – відповів Ленґдон. – Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування таких лагун.

– А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? – раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. – Бо в поемі йдеться про “темряву осілого палацу”. Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів – і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

– Ти гадаєш, що “осілий палац” із поеми – це насправді Палац дожів?

– А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

– Можливо, ти маєш рацію, – сказав Ленґдон, – але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

– А опісля що? – спитала Сієнна.

– А опісля, – зазначив Ленґдон, зітхнувши, – ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води… яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ– ку: “Час спливає! Шукай – і знайдеш!” Професор задумався: “А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? – Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. “Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?”

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. “Утім, може, її навіть не варто розглядати?”

Лагуна, що не віддзеркалює зірок. Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

– Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

– Три частини Дантової “Божественної комедії”, – сказав Ленґдон. – “Inferno”, “Purgatorio” і “Paradiso”. Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

– І що ж це за слово? – поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

– Це слово завершує й цю поему – “зірки”. – Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

– “Лагуна, що не віддзеркалює зірок”.

– Більше того, – продовжив Ленґдон. – У фіналі “Пекла” ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір… який виводить його з пекла.

Ферріс аж пополотнів.

– Господи Ісусе.

І тієї миті оглушливий порив вітру заповнив купе – то швидкісний потяг пірнув у гірський тунель.

У темряві Ленґдон заплющив очі та спробував дати мозку можливість розслабитися. “Може, Цобріст і був психом, – подумав він, – але, поза сумнівом, надзвичайно добре розумівся на тонкощах творчості Данте”.

Розділ 64

Лоренс Нолтон відчув, як йому відлягло від серця. “Начальник передумав стосовно перегляду відео, яке залишив нам Цобріст”. Нолтон аж стрибнув до червоної флешки, схопив і вставив у комп’ютер, щоби якнайскоріше поділитися з босом бентежним змістом.

“Це відео вже не висітиме каменем на моїй шиї”.

Затамувавши дух, Нолтон увімкнув перегляд.

Екран потемнів, і звуки плюскоту води наповнили кабінку. Камера рушила крізь червонувату імлу підземної печери, і хоча Начальник помітно не відреагував на побачене, Нолтон інтуїтивно відчув, що бос стривожився й не менш спантеличився.

Камера зупинилася, а потім пірнула вниз, під воду, і опустилася на кілька футів до полірованої титанової дошки, прикрученої болтами до підлоги.

У ЦЬОМУ МІСЦІ цього дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Начальник ледь помітно сіпнувся.

– Це станеться завтра, – прошепотів він, вдивляючись у дату. – А нам відомо, що це за “місце”?

Нолтон похитав головою.

Потім камера націлила об’єктив ліворуч, вихопивши з каламутної води пластиковий мішок із желатиноподібною жовто-бурою рідиною.

– Господи, а це що таке?! – Начальник підсунув стілець до екрана й витріщився на мішок, який злегка погойдувався, немов повітряна куля, прив’язана мотузкою під водою.

Відео тривало, і в кімнатці запала тривожна тиша. Невдовзі екран потемнів, у печері з’явилася химерна дзьобата постать і заговорила красномовно й малозрозуміло:

Я – Привид.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок. Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти. Це пекло.

Начальник підвів голову й поглянув на Нолтона.

– Пекло?

Нолтон знизав плечима.

– Я казав вам, що це бентежне відео.

Начальник повернувся до екрана й пильно вдивився в нього.

Дзьобата істота промовляла ще кілька хвилин, розводячись про епідемії, про необхідність очистити населення Землі, про її власну славетну роль у майбутньому, про боротьбу з невігласами, які намагалися зупинити її, і про тих небагатьох відданих людей, які розуміли, що рішучі дії є єдиним шляхом до порятунку людства.

Невідомо, про яку війну істота говорила, але Нолтона увесь ранок не покидало відчуття, що Консорціум у цій війні підтримав не тих, кого треба.

Я розробив ідеальний спосіб порятунку, однак мої зусилля не були відзначені сурмами слави та лавровими вінками… Навпаки – мене погрожували вбити.

Я не боюся смерті… бо смерть перетворює пророків на мучеників… і перетворює шляхетні ідеї на потужні суспільні рухи.

Ісус. Сократ. Мартін Лютер Кінг.

Невдовзі я стану одним із них.

Мій шедевр – це творіння самого Господа… дар від Того, хто наділив мене інтелектом, знаряддями та хоробрістю, необхідними для того, щоби зреалізувати такий витвір.

І тепер цей день наближається.

Пекло дрімає піді мною, готуючись вистрибнути зі своєї водяної утроби… під невсипним оком хтонічної потвори і всіх її фурій.

Попри мої благочестиві діяння, мені, як і вам, притаманна гріховність. Я винуватий у найгіршому із семи гріхів – в отій єдиній спокусі, від якої здатна втриматися лише жменька людей.

Гординя.

Записавши це відео, я піддався непереборному потягу гордині… бо мені дуже хочеться, щоби світ дізнався про мою роботу.

А чом би й ні?

Людству слід знати про творця його порятунку… Воно має знати ім’я того, хто назавжди наглухо зачинив зяючу браму пекла!

Із кожною годиною результат стає дедалі очевиднішим.

Із математикою, яка є так само невблаганною, як і земне тяжіння, сперечатися безглуздо.

Те ж саме буяння життя, яке тривало в геометричній прогресії і яке мало не знищило людство, стане також і його порятунком. Краса кожного живого організму – хоч доброго, хоч лихого – полягає в тому, що він дотримується Божого закону з однією-єдиною метою.

Плодитися й розмножуватися.

Тому я вогонь… поборюватиму… вогнем.

– Досить, – сказав Начальник так тихо, що Нолтон ледь почув його.

– Перепрошую?

– Зупиніть відео.

Нолтон зупинив перегляд.

– Сер, взагалі-то, кінцева частина є найстрашнішою.

– Я побачив достатньо. – Начальник пополотнів мов крейда. Кілька секунд він міряв кроками кабінку, а потім різко обернувся. – Нам треба вийти на зв’язок із FS-2080.

Нолтон замислився над цими словами.

FS-2080 було кодовим ім’ям одного з надійних агентів Начальника – того самого агента, який дав Цобрісту рекомендацію для Консорціуму як клієнту. Безсумнівно, тепер Начальник картав себе за те, що довірився FS-2080, бо поява Цобріста як клієнта породила хаос у ретельно структуро– ваному світі їхньої організації.

“FS-2080 – причина цієї кризи”.

Вервечка пов’язаних із Цобрістом негараздів тепер загрожувала не лише Консорціуму, а можливо… й усьому світу.

– Нам треба з’ясувати істинні наміри Цобріста, – заявив Начальник. – Мені необхідно знати, що саме він створив і наскільки реальною є загроза.

Нолтон знав, що коли хтось і має відповіді на ці запитання, то це FS-2080. Ніхто інший не знав Цобріста краще, аніж цей агент. Для Консорціуму настав час порушити протокол і дізнатися, яке ж безумство їхня організація так необачно підтримувала впродовж останнього року.

Нолтон замислився над можливими наслідками безпосереднього виходу на FS-2080. Бо навіть спроба вийти на зв’язок мала певні ризики.

– Не підлягає сумніву, сер, – озвався Нолтон, – що, виходячи на FS-2080, ви маєте робити це дуже й дуже обережно й делікатно.

Начальник блиснув лютим поглядом і витягнув із кишені мобільний.

– Ми вже давно проминули межу делікатності.

* * *

Сидячи в купе швидкісного потяга зі своїми супутниками, чоловік у пістрявій краватці та дизайнерських окулярах щосили намагався не чухати висип, який мав дедалі гірший вигляд. Біль у грудях, здавалося, також посилювався.

Коли потяг нарешті вигулькнув із тунелю, чоловік зиркнув на Ленґдона, який повільно розплющив очі, вочевидь, повертаючись із далеких думок. Поруч із ним Сієнна глянула на мобільний телефон, який поклала на стіл, коли вони в’їхали до тунелю, бо сигнал перервався.

Сієнна хотіла була взяти телефон, щоб продовжити пошуки в Інтернеті, як той раптом завібрував і запищав короткими пронизливими чергами сигналів.

Добре знаючи цей рингтон, чоловік із висипом негайно схопив його зі стола і, вдивляючись у маленький екран, насилу спромігся приховати свій подив.

– Вибачте, – сказав він, підводячись. – Телефонує моя хвора мати, мені треба з нею поговорити.

Сієнна та Ленґдон із розумінням кивнули, чоловік вибачився й вийшов із купе, а потім швидко пройшов коридором до ближнього туалету.

Чоловік із висипом замкнув за собою двері й натиснув на кнопку відповіді.

– Алло!

– Це Начальник, – озвався по той бік лінії суворий голос.

Розділ 65

Туалет потяга “Фречардженто” був не більшим за туалет у комерційних повітряних лайнерах: там ледве вистачало місця, щоби повернутися. Чоловік із висипом на обличчі завершив розмову з Начальником і сховав телефон до кишені.

“Ситуація круто змінилася”, – збагнув він. Уся картина раптом перевернулася догори дриґом, і йому потрібен був час, щоби зорієнтуватися в нових обставинах.

“Мої друзі стали моїми ворогами”.

Чоловік послабив краватку й подивився в дзеркало на своє всіяне прищами обличчя. Він мав гірший вигляд, аніж гадав. Утім, порівняно з болем у грудях, обличчя його мало турбувало.

Вагаючись, він розстебнув кілька ґудзиків на грудях і відгорнув сорочку.

Примусивши себе поглянути в дзеркало, чоловік обдивився свої голі груди.

“О Господи…”

Темна пляма розросталася.

Шкіра в центрі грудей мала густий синювато-чорний колір. Та пляма з’явилася минулої ночі й була завбільшки л м’яч для гольфу, але тепер вона стала завбільшки з апельсин. Він легенько торкнувся вразливої плоті – і скривився під болю.

Чоловік похапцем застебнув сорочку, сподіваючись, що йому вистачить сил виконати те, що він мав виконати.

“Наступна година буде визначальною, – подумав він. – Треба здійснити кілька витончених і делікатних маневрів”.

Заплющивши очі, він набрався духу й тепер ретельно про думував те, що мало статися. “Мої друзі стали моїми ворогами”, – знову майнуло в голові.

Чоловік зробив кілька глибоких і болісних вдихів, сподіваючись вгамувати нерви. Він знав, що має залишатися спокійним і невимушеним, аби приховувати свої справжні наміри.

“Внутрішній спокій є визначальним для переконливої акторської гри”.

Чоловікові не первина було когось обманювати, однак його серце несамовито калатало. Він знову кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи внутрішній дрож. “Ти багато років обманював людей, – нагадав він собі. – Це твоя робота”.

Опанувавши себе, він приготувався повернутися до Ленґ– дона і Сієнни.

“Мій останній виступ”, – подумав він.

І перед тим як вийти з туалету, витяг із телефону батарейку, щоб ним не можна було скористатися.

***

“Якийсь він блідий”, – подумала Сієнна, коли чоловік із висипом повернувся з туалету і, болісно зітхнувши, сів на місце.

– Усе гаразд? – спитала вона, щиро стривожившись.

Він кивнув.

– Так, усе гаразд. Дякую.

Вочевидь, збагнувши, що це була вся інформація, якою він збирався поділитися, Сієнна змінила тактику.

– Мені знову потрібен ваш телефон, – сказала вона, – якщо ви не заперечуєте, я хочу дізнатися більше про отого дожа. Може, ми знайдемо відповіді на деякі запитання, перш ніж доберемося до базиліки Сан-Марко.

Та нема проблем, – відповів чоловік, витягуючи телефон із кишені й дивлячись на його екран. – От чорт! Під час розмови сіла батарейка. Схоже, він не працює. – Чоловік поглянув на годинника. – Невдовзі будемо у Венеції. Треба ще трохи почекати.

* *

А за п’ять миль від узбережжя Італії, на борту яхти “Менда– ціум”, координатор Нолтон мовчки дивився на Начальника, що крокував периметром тісної кабінки, наче звір у клітці. Схоже, після телефонного дзвінка коліщата в голові Начальника завертілися, і Нолтон чудово знав, що поки бос думає, краще сидіти тихенько.

Нарешті засмаглий чоловік заговорив, і Нолтон давно не чув, щоби його голос був таким напруженим.

– Ми не маємо вибору. Нам слід показати це відео доктору Елізабет Сінскі.

Нолтон закляк, не бажаючи виявляти свій подив. “Отій срібноволосій відьмі? Від якої ми ховали Цобріста цілий рік?”

– Слухаю, сер. Наскільки я розумію, мені слід знайти спосіб, як переслати їй те відео електронною поштою?

– Ні, чорт забирай! Ми не можемо ризикувати, бо це ві– део може потрапити до широкого загалу! Якщо це станеться, то почнеться масова істерія. Доктор Сінскі потрібна мені на борту цієї яхти – і якомога скоріше!

Нолтон спантеличено витріщився на боса. “Невже він зібрався доставити директорку ВООЗ на борт своєї яхти?!”

– Сер, таке порушення протоколу неминуче поставить під загрозу наш…

– Беріть і робіть, Нолтоне! НЕГАЙНО!

Розділ 66

FS-2080 дивився у вікно швидкісного поїзда на віддзеркалення Роберта Ленґдона у склі. Професор і досі настійливо шукав розв’язання загадки, яку залишив Бертран Цобріст на зворотному боці посмертної маски.

“Бертран, – подумав агент FS-2080. – Господи, як мені його не вистачає!”

Біль втрати ще не вгамувався. Та ніч, коли вони зустрілися, і досі згадувалася, як чарівний сон.

Чикаго. Заметіль.

Січень, шість років тому… а наче це було вчора. Піднявши комір, щоби хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я кажу собі, що мене, ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста… власною персоною.

Моя пам’ять зберігає геть усе, що написав цей чоловік, я тішуся з того, що маю один із п’ятисот квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякнувши від холоду, то паніч-, но усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду… невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий… зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал… там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.

-До біса порожню аудиторію, – заявляє він. – Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму – нової пристрасті Берт– Iнма Цобріста.

-Я гадаю, що трансгуманізм – це єдина надія людства на тривале існування, – проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. – Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений “геній генетики” виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття… сильний сексуальний потяг.

Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.

-Дякую вам за сьогоднішній вечір, – кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. – Ви дивовижний учитель.

– Лестите мені? – Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. – Із лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і весь світ доокола наче зупинився.

– Тож як? – питає Цобріст. – Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.

-Дозвольте висловити здогадку, – шепоче він. – Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.

Я відчуваю, що шаріюсь, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: ніяковість, збудження, страх.

-Якщо чесно, – кажу я, – то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.

Цобріст усміхається й присовується ще ближче.

– Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком…

І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.

Уперше в житті я відчуваю пристрасне бажання, не стримане почуттям сорому.

Я хочу його.

Десять хвилин по тому ми вже в номері Цобріста, лежимо голі, не розчіпляючи обіймів. Цобріст не поспішає, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких мені не довелося навіть здогадуватися.

Це мій вибір. Він мене не примушував.

У коконі обіймів Цобріста я відчуваю, що все в цім світі стало на місце. І в обіймах Цобріста я дивлюсь у вікно на нічну завірюху і розумію, що піду за цим чоловіком хоч на край світу.

Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS– 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.

“Бертране… тебе вже нема…”

Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.

“Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол”.

– Місток Ліберта, – сказав Ленґдон. – Ми майже приїхали.

– FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном… а потім цю тиху й радісну картину змі– нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.

– “Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.

– Мої очі – це було останнє, що він побачив перед смертю”.

Розділ 67

Літачок “Сайтейшн” сильно трясло в турбулентних потоках. Круто злетівши зі смуги аеродрому Тессіньяно, він зробив розворот і взяв курс на Венецію. А на його борту Елізабет Сінскі ледве помітила такий різкий, “вибоїстий” злет: вона сиділа, байдуже втупившись у вікно й погладжуючи свій амулет.

Її нарешті припинили штрикати шприцами – у голові Елізабет Сінскі потроху прояснювалося. Поруч із нею сидів мовчазний агент Брюдер і, вочевидь, обмізковував той химерний поворот подій, який щойно трапився.

“Усе перевернулося догори дриґом”, – подумала жінка, і досі неспроможна повірити в те, свідком чого щойно стала.

Півгодини тому вони вирушили на маленьке летовище, щоб не дати Ленґдону сісти на борт приватного літака, який він замовив. Але замість професора виявили там літачок із заведеними на неробочих обертах двигунами і двох пілотів фірми “НетДжетс”, які походжали злітно-посадковою смугою, знервовано поглядаючи на годинники.

Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.

А потім був отой дзвінок.

Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, – на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до ав– та й подав їй телефон.

– Вам терміновий дзвінок, пані.

– Хто це? – спитала вона.

– Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.

Сінскі схопила телефон.

– Елізабет Сінскі слухає.

– Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.

Сінскі аж підскочила на сидінні.

– Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!

– Ми не робили нічого протизаконного, але це не…

– Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!

Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,

а потім заговорив – тихо й спокійно:

– Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.

Сінскі губилася в здогадках – хто він такий, цей чоловік?

– І це до вас дійшло лише тепер?

– Так, ви маєте рацію. Лише тепер, – щиро відповів чоловік.

Сінскі спробувала прояснити ситуацію.

– Хто ви?

– Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ… завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.

– Про що там ідеться?

– Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

– А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?

– Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон… і чому він поводиться так дивно.

Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.

“Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема”.

їхня “співпраця” почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, “умовивши” пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.

До майдану Сан-Марко? Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.

– А звідки вам це відомо?

– Не телефонна розмова, – відповів чоловік. – Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.

– Хто він? – настійливо спитала Сінскі.

– Один із найближчих поплічників Цобріста. – Чоловік тяжко зітхнув. – Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.

Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Ро– берта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.

“Я ж не залишила йому вибору”.

Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.

– Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням – як військово-транспортне судно.

Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.

– Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.

– Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?

Він знічено всміхнувся.

– Та десь так.

– А ви натомість погляньте ось на що. – Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. – Це Бертран Цобріст.

Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину – про його зникнення рік тому.

– Хіба може така відома людина переховуватися так довго? – спитав Ленґдон.

– Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.

– А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?

– Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боє– заряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.

Ленґдон замовк.

– Хай там що, – продовжила Сінскі, – ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони поділяють його ідеологію. Цобрісту не бракує послідовників, які підуть на все заради нього. Бо він є такою собі знаменитістю. Більше того, нещодавно він навіть виголосив промову у вашому університеті.

– У Гарварді?

Сінскі взяла ручку й написала на краю Цобрістового фото літеру Н, а потім знак +.

– Ви добре знаєтеся на символах, – сказала вона. – Вам відомо, що це означає?

Н+

– Ейч плюс, – прошепотів Ленґдон і злегка кивнув. – Гак. Кілька років тому цей знак було розклеєно по всьому університетському містечку. Я тоді подумав, що то запрошення на якусь конференцію з хімії.

Сінскі розсміялася.

– Ні, то був символ конференції “Humanity-plus”, яка проводилася 2010 року і стала одним із найбільших зібрань прихильників трансгуманізму. з

Ленґдон схилив голову набік, немов намагаючись прига– f дати цей термін.

– Трансгуманізм, – сказала Сінскі, – це рух інтелігенції, щось на кшталт філософії, він швидко поширюється й укорінюється в наукових колах. У загальних рисах його представники стверджують, що люди мають використовувати досягнення науки й техніки, щоби здолати слабкості, притаманні їхнім тілам. Іншими словами, на наступному кроці еволюції ми змінюватимемо себе за допомогою генної інженерії.

– Звучить лиховісно, – зауважив Ленґдон.

– Як і всяка зміна, це лише питання міри. Абстрактно кажучи, ми займаємося власним генним модифікуванням уже кілька десятиріч – створюємо вакцини, які роблять дітей j невразливими до певних хвороб, наприклад до поліомієліту, віспи й тифу. Різниця полягає в тому, що тепер завдяки досягненням Цобріста в царині генної інженерії зародкових ліній ми навчаємося, як створити успадковану імунізацію, що ! вплине на реципієнта на базовому рівні зародкових ліній

і зробить усі наступні покоління невразливими до тої чи іншої хвороби.

На обличчі Ленґдона з’явився ошелешений вираз.

– Отже, людство як вид може зазнати еволюції, яка наділить його імунітетом, наприклад, до тифу?

Це, скоріше, буде примусова еволюція, – уточнила Сінскі. – Зазвичай еволюційний процес – чи то розвиток ніг у дводишних риб, чи то відлеглого великого пальця в людиноподібних мавп – триває близько тисячоліття. А тепер ми маємо змогу здійснювати радикальні генетичні адаптації впродовж одного покоління. Прихильники цієї технології вважають її остаточним утіленням Дарвінового “виживання найпридатніших”, коли людина стає видом, здатним цілеспрямовано впливати на процес власної еволюції.

– Схоже на гру “Сам собі Бог”, – зауважив Ленґдон.

– Цілком згодна, – сказала Сінскі. – Одначе Цобріст, як і багато інших прихильників трансгуманізму, переконаний, що еволюційний обов’язок людства й полягає в тому, щоб використовувати всі засоби, які воно має, – із генною інженерією зародкових ліній включно, – заради вдосконалення себе як виду. Але проблема в тому, що наш генетичний код – це як картковий будиночок: одна карта сполучається з іншою й спирається на безліч інших карт, до того ж таким способом, про який ми навіть уявлення не маємо. Якщо ми спробуємо вилучити якусь людську властивість, це може призвести до того, що решта неминуче зсунуться, і результат буде катастрофічним.

Ленґдон кивнув.

– Саме тому еволюція і є тривалим процесом.

– Саме так! – вигукнула Сінскі, відчуваючи, як її симпатія до професора зростає щохвилини. – Ми бавимося з процесом, на який пішли мільярди років. І тепер настали небезпечні часи. У буквальному сенсі ми здатні активувати певні генетичні комбінації, які спричиняться до того, що наші нащадки будуть винахідливішими, жвавішими, дужчими й навіть розумнішими – фактично ми спроможні створити таку собі суперрасу. Цих гіпотетичних людей послідовники трансгуманізму називають постгуманоїдами, і декотрі вірять, що саме за такими істотами майбутнє нашого виду.

– Звучить химерно й лячно, як євгеніка, – мовив Ленґдон.

Від цієї фрази по шкірі Елізабет мурашки побігли.

У сорокових роках двадцятого століття нацистські науковці розробляли технологію, яку охрестили євгенікою, – то була спроба використати примітивні знання з генної інженерії для підвищення народжуваності осіб, які мали певні “бажані” генетичні властивості, і водночас для зниження народжуваності тих, хто мав “небажані” етнічні властивості.

“Етнічна чистка на генетичному рівні”.

– Так, тут є певна схожість, – погодилася Сінскі. – І якщо ще важко уявити, як саме створювати нову расу людей, то вже не бракує розумників, які вважають, що для нашого виживання є вкрай важливим розпочати цей процес негайно. Один із дописувачів трансгуманістичного часопису “Н+” охарактеризував генну інженерію як “цілком природний наступний крок” і заявив, що стане втіленням “істинного потенціалу нашого виду”. – Сінскі зробила паузу. – Утім, на захист видавців цього часопису можна сказати, що вони надрукували в рубриці “Відкриття” ще й статтю під назвою “Найнебезпечніша ідея у світі”.

– Гадаю, я прибічник останньої, – сказав Ленґдон. – Принаймні із соціокультурної точки зору.

– Як це?

– Ну, я вважаю, що генетичні покращення – це як косметична хірургія: коштують багато грошей, еге ж?

– Звісно. Не кожен має змогу покращити себе або своїх нащадків.

– А це означає, що узаконені генетичні модифікації негайно призведуть до появи світу “тих, хто має” і “тих, хто не має”. Ми вже маємо шалений розрив між багатими й бідними, а генна інженерія ще й створить расу надлюдей… і простих людей, яких вважатимуть недолюдками. Гадаєте, люди сильно переймаються тим, що один відсоток супер– багатіїв керує світом? А тепер уявіть собі, що цей один відсоток у буквальному сенсі стане ще й вищою расою: розумнішою, дужчою та здоровішою. І тоді виникне ситуація, здатна спричинити рабство чи етнічні чистки.

Сінскі приязно всміхнулася привабливому науковцеві, що сидів поруч із нею.

– Професоре, ви надзвичайно швидко осягнули те, що я вважаю найбільшою потенційною загрозою генної інженерії.

– Може, й осягнув, але я й досі дечого не розумію стосовно Цобріста. Уся ця трансгуманістична філософія начебто спрямована на покращення людства, на те, щоби зробити нас здоровішими, щоби вилікувати від смертельних хвороб, продовжити тривалість життя. А ідеї Цобріста, навпаки, заохочують винищення людей. Його ідеологія транс– гуманізму та погляди на проблему перенаселення начебто суперечать одне одному, хіба ж ні?

Сінскі похмуро зітхнула. То було слушне запитання, і воно, на жаль, мало чітку й бентежну відповідь.

– Цобріст усім серцем вірив у трансгуманізм – у покращення людських особин за допомогою технології. Однак він також вважав, що людство як вид вимре швидше, ніж здобуде шанс це зробити. Тобто якщо ніхто не вдасться до рішучих кроків, то ми загинемо як вид лише через величезну чисельність, перш ніж встигнемо скористатися плодами генної інженерії.

Очі Ленґдона стали великими, мов блюдця.

– Отже, Цобріст збирався “зменшити поголів’я”… щоби виграти час?

Сінскі кивнула.

– Якось він схарактеризував себе як чоловіка, що потрапив у пастку на кораблі, де кількість пасажирів подвоюється щогодини, а він тим часом відчайдушно намагається спорудити рятівний човен іще до того, як корабель потоне від власної ваги. – Вона помовчала. – Він виступав за те, щоби викинути за борт половину людства.

Ленґдон скривився.

– Моторошна думка.

– Та отож. Цобріст твердо вірив, що різке скорочення людської чисельності колись визнають героїчним діянням…

як момент, коли людство зробило вибір на користь свого виживання.

– Це вже занадто!

– А ще гіршим є те, що Цобріст має однодумців. Коли він загинув, то для декого став справжнім мучеником. Не знаю, із ким ми зіткнемося у Флоренції, але доведеться бути вкрай обережними. Ми не єдині, хто намагатиметься знайти його чуму, і заради вашої ж безпеки ніхто не має знати, що ви прибули до Італії шукати її.

Ленґдон розповів їй про свого приятеля Іґнаціо Бусоні, фахівця з творчості Данте, який, на переконання професора, може повести його до Палацо Веккіо, щоби спокійно після закінчення роботи музею дослідити полотно з написом “Сегса trova”, який був також і в проекторі Цобріста. Можливо, Бусоні допоможе Ленґдону розшифрувати химерну цитату про “очі смерті”.

Сінскі відкинула назад сріблясто-сиве волосся й уважно поглянула на Ленґдона.

– Шукайте – і знайдете, професоре. Час спливає.

Сінскі пішла до бортової комірчини й принесла звідти

найнадійнішу рурку ВООЗ, призначену для небезпечних матеріалів, яка мала здатність герметично зачинятися за допомогою біометричних даних.

– Дайте мені ваш великий палець, – сказала вона, кладучи маленький контейнер перед професором.

Ленґдон здивувався, але зробив так, як вона йому сказала.

Сінскі запрограмувала рурку таким чином, щоби Ленґдон був єдиною людиною, яка має змогу її відімкнути. А потім взяла маленький проектор і засунула всередину.

– Уявіть собі, що це переносний сейф, – усміхнулася вона.

– Із символом біологічної небезпеки? – збентежено спитав Ленґдон.

– Іншої ми не маємо. Але тут є позитивний аспект – усі боятимуться навіть доторкнутися до неї.

Ленґдон вибачився й підвівся, щоби сходити до туалету й заодно трохи розім’яти ноги. Коли він пішов, Сінскі спробувала запхати рурку до кишені його піджака. На жаль, вона там не поміщалася.

“Не можна, щоби він носив цей проектор у всіх на очах”, – подумала вона і знов пішла до комірчини, щоб узяти скальпель і набір для накладання швів. Із точністю фахівця своєї справи вона розпорола підкладку професорового піджака й швидко змайструвала в ній потайну кишеньку такого розміру, щоби туди змогла увійти рурка.

Коли Ленґдон повернувся, вона саме робила завершальні стібки.

Професор заціпенів і витріщився на жінку так, наче вона щойно розкраяла ножем “Мону Лізу”.

– Ви розрізали підкладку мого піджака?! Та це ж “Гарріс– і’іїід”!

– Розслабтеся, професоре, – відказала Сінскі. – Я досвідчений хірург. І шов вийшов цілком професійним.

Розділ 68

Залізничний вокзал Венеції Санта-Лючія – це елегантна низька споруда із сірого каменю і бетону, спроектована по-модерновому мінімалістично. Її фасад позбавлений будь-яких табличок і написів за винятком одного знака: крилатих літер FS – символу державної залізниці (“Ferrovie ciello Stato”).

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря – перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

“Хаос на воді”, – подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про– наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. “Музей, що повільно опускається під воду”. Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.

“І ніхто про це навіть не здогадується…”

Рядки поеми, написані на звороті посмертної маски Дайте, і досі крутилися в Ленґдона в голові, і він подумав: “А куди ж ці рядки нас заведуть?” Папірець із переписаною поемою лежав у нього в кишені, але саму гіпсову маску Ленґдон – за порадою Сієнни – загорнув у газету й обережно поклав у камеру схову на залізничній станції. Хоча та комірка здавалася жахливо недоречною для зберігання такого цінного експоната, сховати маску там все ж було безпечніше, аніж ходити з гіпсовим предметом по місту, яке стоїть на воді.

– Роберте! – Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. – У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето – основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

“Сьогодні вапорето не буде”, – подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин – блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі “Армані”, зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція – край італійської елегантності.

Мене звуть Мауріціо Пімпоні, – назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. – Prosecco? Limoncello? Champagne?

– No, grazie, – відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.

– Ма certo! – знову підморгнув Мауріціо. – Та мій човен – найшвидший у всій Венеції…

Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун “Вольво Пента” і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.

– Scusate! – винувато вигукнув Мауріціо. – У мене VIP– пасажири!

Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро – кальмара у власному чорнилі, – який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.

– Свята Лючія, – прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. – Кістки незрячої.

– Перепрошую? – Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.

Та нічого, – відповів Ленґдон. – Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. – Він показав на церкву. – Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.

– Si, santa Lucia! – підключився до розмови Мауріціо. – Вона – свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? – Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. – Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.

Сієнна аж застогнала.

– Оце так віра!

– У винагороду за її пожертву, – додав Мауріціо, – Господь дав Лючії ще гарніші очі!

Сієнна поглянула на Ленґдона.

– Невже він не знає, що це дурня?

– Шляхи Господні недовідомі, – зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.

Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най– палкішому залицяльнику й виклично мовила: “Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув… а стосовно решти я благаю тебе – дай мені спокій!” Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: “Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь”.

“Вирви, – подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. – Знайди віроломного дожа Венеції… того, хто кістки сліпої вирвав”.

– Здивований таким збігом, він припустив: “Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?”.

– Мауріціо, – гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. – А кістки святої Лючії лежать у тій церкві чи ні?

– Так, декілька, – відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. – Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо…

– Мауріціо! – крикнув Ферріс. – Сліпа – свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!

Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.

Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.

– Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?

Ленґдон стиснув ниточкою губи.

– Важко сказати.

Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.

– Магічні кістки? – спитала Сієнна.

Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе– ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.

– Включно з віроломним дожем? – спитала Сієнна.

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав…

Та ще кістки сліпої вирвав…

– Цілком можливо, – сказав Ленґдон, тепер збагнувши, що в Дантовому “Пеклі” свята Лючія згадується абсолютно конкретно. Вона була однією з трьох благословенних жінок (le tre donne benedette), які покликали Верґілія допомогти Данте втекти з підземного царства.

Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе– атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.

– Тут ти маєш рацію, – вигукнула Сієнна з ентузіазмом. – Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням…

– …украв і кістки святої Лючії, – закінчив Ленґдон її думку.

Сієнна кивнула.

– І це значно скорочує наш список. – Вона кинула погляд на Ферріса. – А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті…

– Мертвий, як камінь, – запевнив Ферріс. – Я щойно перевіряв. Вибачте.

– Невдовзі ми там будемо, – сказав Ленґдон. – І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.

Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки– мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої. Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони “встановлять особу” загадкового дожа… а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.

Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон… Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.

Та іронія полягала в тому, що саме пристрасть венеціанців до заморських розкошів і призвела до занепаду: убивча чума добралася до Венеції з Китаю на спинах пацюків, що ховалися в трюмах торговельних суден. Та сама чума, яка знищила неймовірну кількість людей у Китаї – дві третини населення, – прибула до Європи й швидко винищила кожного третього – молодих і старих, багатих і бідних.

Ленґдон читав розповіді про те, яким було життя у Венеції під час спалахів чуми. Через брак чи відсутність суходолу для поховання померлих роздуті трупи плавали у каналах, і там, де їх накопичувалося багато, жителі міста тяжко працювали, мов сплавники лісу, проштовхуючи тіла далі в море. Волати до Бога було марно: схоже, ніяка молитва не вгамувала б осатанілу чуму. Коли представники міської влади здогадалися, що причиною є пацюки, було пізно, але у Венеції таки прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число “сорок” – італійською quaranta – є похмурим нагадуванням про походження слова “карантин”.

Коли їхній човен промчав іще один вигин каналу, нарядний червоний навіс, що показався з-за повороту, тріпочу– чи під легеньким бризом, відволік увагу Ленґдона від похмурих думок про смерть і зосередив її на елегантній триповерховій споруді, яка забовваніла ліворуч.

CASINO DI VENEZIA: AN INFINITE EMOTION

(Казино Венеції: нескінченні емоції)

Хоча Ленґдон не до кінця розумів сенс цього рекламного транспаранта, він знав, що цей надзвичайний палац у стилі Ренесансу був частиною венеціанського міського ландшафту ще з шістнадцятого сторіччя. Колишній приватний особняк, що згодом перетворився на богемний гральний зал, відомий тим, що саме тут тисяча вісімсот вісімдесят третього року знаменитий композитор Ріхард Ваг– нер упав замертво від серцевого нападу невдовзі після того, як завершив оперу “Парсіфаль”.

Праворуч, за казино, на рустованому фасаді висів іще більший рекламний плакат, цього разу темно-синій, і на ньому виднівся напис: СА’ PESARO: GALLERIA INTER– NAZIONALE DARTE MODERNA (Ка’Пезаро: Міжнародний музей сучасного мистецтва).

Багато років тому Ленґдон там бував і бачив шедевр Гус– гава Клімта “Поцілунок”, орендований із Відня для показу. Сліпучо-яскравий стиль Клімта, у якому зображені двоє закоханих, збурив у Ленґдона жагучу цікавість до творчості художника, тому професор і донині віддавав належне цьому музею за те, що той на все життя прищепив йому пристрасть до модерного мистецтва.

Канал розширився, і Мауріціо додав газу.

Попереду забовванів знаменитий місток Ріалто, розташований на півдорозі до п’яца Сан-Марко. Коли вони наблизилися до моста і от-от мали проскочити під ним, Ленґдон поглянув угору й побачив самотню нерухому постать біля поруччя, що вдивлялась у них згори з похмурим виразом обличчя.

Те обличчя було і знайомим…. і лячним.

Ленґдон інстинктивно відсахнувся.

Сірувате й видовжене обличчя мало холодні мертві очі й довгий, схожий на дзьоб ніс.

Та щойно човен промайнув попід зловісною фігурою, як Ленґдон збагнув, що то був турист, який красувався у своїй недавній покупці – чумній масці, які сотнями продаються щодня на базарі Ріалто.

Однак сьогодні та маска видавалася якою завгодно, але не кумедною.

Розділ 69

Майдан Сан-Марко розташований у крайній південній точці венеціанського Гранд-каналу, де захищена протока виходить у широке море. Над цим вельми пожвавленим і тому небезпечним водним перехрестям бовваніє аскетична трикутна фортеця Догана да Мар – контора морської митниці, сторожова вежа якої колись охороняла Венецію від вторгнень іноземних загарбників. Нині вежу замінили масивним золотавим глобусом і флюгером у вигляді богині удачі – мінливі морські вітри безперервно змінюють напрямки, слугуючи морякам, які вирушають у далеке плавання, нагадуванням про непередбачува– ність долі.

Коли Мауріціо скерував свій лискучий прудкий човен до кінця каналу, перед ними розгорнулося зловісне море з хаотичними “рубаними” хвилями. Роберт Ленґдон уже не раз подорожував цим маршрутом – правда, головним чином на значно більших теплоходах вапорето, – але однаково занервував, коли їхній водний лімузин засіпався на неспокійних хвилях.

Щоб добратися до пристані біля майдану Сан-Марко, човен мав перетнути обшир лагуни, води якої були забиті сотнями всіляких суден – від розкішних яхт і танкерів до приватних вітрильників і великих прогулянкових лайнерів. Ленґдону здалося, що вони виїжджають зі спокійної сільської дороги на широченну восьмирядну трасу.

Сієнна теж почувалася невпевненою, бентежно поглядаючи на височенний десятиповерховий прогулянковий лайнер, що проходив попереду на відстані трьохсот ярдів. Палуба судна кишіла пасажирами, які, притиснувшись до поруччя, фотографували майдан Сан-Марко з води. У збурених хвилях за кормою лайнера прямували валкою ще три, очікуючи свого шансу пройти повз найвідоміший ландшафтний знак Венеції. Ленґдон чув, що за останні роки кількість суден збільшувалася так швидко, що тепер прогулянкові лайнери йшли день і ніч нескінченною чередою.

Мауріціо за штурвалом вдивлявся у вервечку зустрічних лайнерів, а потім зиркнув ліворуч на критий причал неподалік.

– Я припаркуюся біля “Бару Гаррі”, добре? – І він кивнув на ресторан, відомий тим, що там винайшли коктейль “Белліні”. – А звідти до майдану Сан-Марко – три хвилини пішки.

– Ні, вези нас аж до самого майдану, – наказав Ферріс і вказав через лагуну на причали біля п’яца Сан-Марко.

Мауріціо невимушено знизав плечима.

– Як забажаєте. Тримайтеся!

Ревонули двигуни – і водний лімузин, підскакуючи на хвилястих брижах, вписався в один із фарватерів, позначених бакенами. Зустрічні прогулянкові лайнери були схожі на плавучі багатоквартирні будинки, і у їхньому кільватерному потоці інші судна кидало туди-сюди, мов маленькі шкаралупки.

На превеликий подив Ленґдона, багато гондол сміливо наважувалися на такий самий перехід. їхні тендітні корпуси – приблизно сорок футів завдовжки й вагою близько тисячі чотирьохсот фунтів – виявилися напрочуд стійкими в бурхливих водах. Кожним таким суденцем керував упевнений у собі гондольєр, який міцно стояв на платформі з лівого боку корми в традиційній чорно-білій смугастій сорочці, стернуючи єдиним веслом, прикріпленим до правого планшира.

Коли вони проскочили повз одну з таких гондол, Мауріціо з гордістю показав на неї.

– Бачите оту металеву штуку на носі? – гукнув він через плече, показуючи на елегантну прикрасу, що стирчала з носової частини суденця. – То єдина металева деталь на гондолі, і називається вона феро ді пруа – “носова залізяка”. Це символ Венеції!

Мауріціо пояснив, що ота схожа на гребінь конструкція в носовій частині кожної гондоли Венеції має символічне значення. Її вигнута форма уособлює Гранд-канал, шість зубів означають шість сестьєрі, тобто районів Венеції, а довгасте лезо стилізоване під шолом венеціанського дожа.

“Венеціанського дожа”, – повторив Ленґдон, подумки повертаючись до того нелегкого завдання, яке вони мали виконати: розшукати віроломного венеціанського дожа, який відрізав коням голови й вирвав кістки сліпої.

Ленґдон підняв погляд на берегову лінію, де до краю води підбирався невеличкий лісистий парк. На тлі безхмарного неба над його деревами бовванів червоний цегляний шпиль дзвіниці церкви Сан-Марко, а з нього, із запаморочливої висоти трьохсот футів, дивився вниз архангел Гавриїл.

У місті, де багатоповерхових будинків не було, бо ті мали схильність осідати у воду, височенна кампаніла Сан-Марко слугувала таким собі маяком для всіх, хто наважувався заходити до венеціанського лабіринту каналів і проток; заблука– лому мандрівникові варто було лише підняти голову – і він міг легко повернутися до майдану Сан-Марко. Ленґдону й досі важко було повірити, що ця масивна вежа обвалилася тисяча дев’ятсот другого року, залишивши по собі величезну купу уламків на майдані Сан-Марко. Дивно, але єдиною жертвою тієї катастрофи став… кіт.

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Ві– вальді починалася біля Арсеналу – давніх венеціанських суднобудівних верфей, – де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму “Пеклі”.

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали “краєм цивілізації”.

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря – лише вдвічі більше за Центральний парк у Нью-Йорку – якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон назвав майдан Сан-Марко світлицею Європи,

і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

– О Господи, – прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів – за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море – він оглядав усі зустрічні судна.

– Як ви почуваєтеся? – спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.

Ферріс сіпнувся й повернув голову.

* – Та нічого, усе нормально. Просто замислився. – Він обернувся й гукнув Мауріціо: – Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.

– Нема проблем! – махнув рукою керманич. – За хви– лину-дві будемо там!

Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури цей палац був втіленням скромної елегантності. Позбавлений башточок і шпилів, притаманних європейським палацам, він був спроектований як масивна прямокутна призма, щоб забезпечити якомога більше квадратних футів простору для розміщення чималенького урядового апарату венеціанського дожа та його обслуги.

Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьбленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.

Коли човен підійшов до причалу, Ферріс, здавалося, занепокоївся через велику кількість людей перед палацом. На містку зібрався щільний натовп, і всі, хто там був, тицяли пальцями вниз, на вузенький канал, який розділяв дві великі секції Палацу дожів.

– На що вони там дивляться? – знервовано спитав Ферріс.

– Понте дей Соспірі, – відповіла йому Сієнна. – Це знаменитий венеціанський місток.

Ленґдон поглянув у тісну протоку й побачив прекрасний критий тунель, що випнувся дугою поміж двома будівлями. “Місток зітхань”, – він пригадав фільм, який бачив у дитинстві, “Маленький роман”, знятий за мотивами легенди про те, що коли двоє закоханих поцілуються під цим містком під час заходу сонця, коли б’ють дзвони базиліки Сан-Марко, то кохатимуть одне одного все життя. Цю надзвичайно романтичну легенду Ленґдон добре запам’ятав. І здавалося, до чого тут згадувати, що в тому фільмі одну з головних ролей грала чарівлива чотирнадцятирічна дебютантка на ім’я Дайан Лейн, у яку Ленґдон негайно й сильно закохався по-хлопчачому… Однак те кохання й досі нагадувало про себе.

Та через багато років Ленґдон із жахом дізнався, що Місток зітхань дістав таку назву не через зітхання пристрасті, а через зітхання горя і страждань. Виявилося, що той критий перехід слугував сполучною ланкою між Палацом дожів і в’язницею, де мучилися й помирали в’язні, а їхні зболені стогони долинали із заґратованих вікон, відлунюючи від стінок вузького каналу.

Колись Ленґдон побував у тій тюрмі і з подивом дізнався, що найжахливіші її камери були не ті, що розташовувалися на рівні води й часто затоплялися, а ті, що містилися на горішньому поверсі. Піомба – Олив’яна тюрма – називалася так, бо її дах вкривали олив’яні пластини, через що влітку там було страшенно спекотно, а взимку нестерпно холодно. Великий жуїр Казанова був в’язнем Піомби; звинувачений інквізицією в подружній зраді та шпигунстві, він провів там п’ятнадцять місяців, але втік, обманувши наглядача.

– Sta’attento! (Будь обережним!) – гукнув Мауріціо керманичу гондоли, яка щойно полишила вузенький люз біля берега, і скерував туди свій лімузин. Місце для стоянки знайшлося перед фасадом готелю “Даніелі”, лише за сто ярдів від майдану Сан-Марко та Палацу дожів.

Накинувши линву на швартову тумбу, Мауріціо, схожий на актора, що прибув на кінопробу якогось бойовика, картинно зіскочив на берег. Міцно прив’язавши човен, він обернувся й подав руку, щоб допомогти пасажирам зійти на суходіл.

– Дякую, – сказав Ленґдон, коли мускулистий італієць висмикнув його на берег.

Слідком за ним пішов Ферріс; він мав якийсь відсторонений вигляд і раз у раз поглядав на море.

Останньою висаджувалася Сієнна. Коли диявольськи привабливий Мауріціо витяг її на суходіл, він пронизав Сі– єнну пристрасним поглядом, який начебто промовляв: “То6і, дівчино, було б набагато цікавіше, якби я викинув отих двох у воду, а ми залишилися б із тобою на самоті”. Але Сі– єнна проігнорувала цей натяк.

– Grazie, Мауріціо, – сказала вона байдужим тоном, увіп’явши погляд у Палац дожів, що виднівся неподалік.

А потім, не марнуючи часу, повела Ленґдона й Ферріса крізь натовп.

Розділ 70

Доречно названий на честь одного з найзнаменитіших мандрівників в історії людства, аеропорт Марко Поло розташовується за чотири милі від майдану Сан-Марко посеред вод Венеціанської лагуни.

Завдяки перевагам приватного авіарейсу Елізабет Сінскі вже за десять хвилин після приземлення мчала лагуною на футуристичному чорному судні “Дюбуа SR 52 Блекберд” – його послав за ними той самий дивний чоловік, із яким вона нещодавно розмовляла по телефону.

То був Начальник. Сінскі, яка цілий день нерухомо сиділа на задньому сидінні мікроавтобуса, відчула себе на свіжому морському повітрі бадьоріше, підставивши обличчя солоному вітру, а її сріблясте волосся замайоріло в його потоках. Після останньої ін’єкції минуло дві години, і до неї нарешті повернулася жвавість. Уперше після останньої ночі Елізабет Сінскі знову стала сама собою.

Агент Брюдер сидів поруч із нею з групою сво’іх людей. Жоден із них не сказав ані слова. Навіть якщо вони відчували занепокоєння через цю несподівану подорож, їхні думки нікого не цікавили – рішення приймали не вони.

Моторний човен мчав уперед, і праворуч поперед ними забовванів великий острів із береговою лінією, поцяткованою низенькими опецькуватими будівлями з димарями.

“Мурано, – упізнала Елізабет знамените склодувне підприємство. – Аж не віриться, що я повернулася, – подумала вона, і сум гострим ножем штрикнув її серце. – Я пройшла все коло й повернулася назад”.

Багато років тому, навчаючись у медичному інституті, Елізабет приїхала до Венеції з нареченим, і вони вирішили відвідати музей скла в Мурано. Там її наречений побачив підвісну скляну іграшку для немовлят і, нічого не підозрюючи, сказав, що хотів би повісити таку цяцьку над колискою їхнього первістка. Охоплена почуттям провини за те, що так довго приховувала болісну таємницю, Елізабет нарешті виклала хлопцю все про дитячу астму й трагічні наслідки лікування глюкокортикоїдами, які зруйнували її дітородну систему.

їй так і не судилося знати, чи стала її нечесність стосовно власної безплідності причиною того, що серце її хлопця перетворилося на камінь. Але тиждень по тому вона поїхала з Венеції без обручки.

Залишився єдиний сувенір на згадку про ту нещасливу подорож – лазуритовий амулет. Жезл Асклепія був доречним символом медицини, і в цьому конкретному випадку медицина призначила їй гіркі ліки, але відтоді вона носила амулет щодня.

“Мій безцінний амулет, – подумала вона. – Прощальний подарунок від чоловіка, який хотів, щоб я народила йому дітей”.

Але нині венеціанські острови не навівали ніяких романтичних почуттів, і ці ізольовані від світу села породжували в Елізабет думки не про кохання, а про карантинні поселення, колись організовані для того, щоби стримати поширення Чорної Смерті.

Коли прудкий катер проскочив повз острів Сан-П’єтро, Елізабет збагнула, що вони прямують до масивної сірої яхти, що стояла на якорі в глибокому каналі і, здогадно, очікувала на їхнє прибуття.

Це судно кольору гарматного металу скидалося на продукт пентагонівської програми з виробництва бойових машин невидимих для радарів. Назва, написана на борті яхти, не залишала жодного сумніву у призначенні цього судна.

“Мендаціум” у перекладі з латини означало “обман”.

Яхта швидко збільшувалася, і невдовзі Сінскі розгледіла самотню постать на кормовій палубі: маленький сильно засмаглий чоловічок вдивлявся в них крізь бінокль. Коли катер підійшов до широкої причальної платформи на кормі “Мендаціуму”, чоловік спустився їм назустріч.

– Ласкаво просимо на борт, докторе Сінскі. – Засмаглий чоловік ввічливо потис їй руку; його долоня була м’якою й гладенькою, не схожою на долоню човняра чи яхтсмена. – Радий, що ви прибули. Ідіть, будь ласка, за мною.

Коли група йшла вгору кількома палубами, Елізабет кра– см ока помітила щось на кшталт офісу на видноті. Виявилося, що це дивне судно напхом-напхане людьми, але ніхто не байдикував – усі працювали.

“Над чим вони працюють?”

їхня група йшла вгору далі, а Сінскі почула, як заревли потужні двигуни, і яхта, залишаючи за собою глибокий кільватерний слід, рушила вперед.

“Куди ми пливемо?” – стривожено подумала вона.

– Я хотів би поговорити з доктором Сінскі сам на сам, – сказав чоловік військовим і обернувся до жінки. – Ви не заперечуєте?

– Ні, – сказала Елізабет, похитавши головою.

– Сер, – настійливо мовив Брюдер. – Я вважаю за потрібне, щоб ваш бортовий терапевт оглянув доктора Сінскі. їй було зроблено ін’єкцію…

– Яв нормі, – перервала його Сінскі. – Правда. Утім, дякую за увагу.

Начальник зміряв Брюдера довгим прискіпливим поглядом, а потім кивнув на стіл на палубі, де вже розставляли харчі та напої.

– Перепочиньте й наберіться сил. Вони вам знадобляться. Невдовзі ви вирушите на берег.

Без зайвих слів Начальник повернувся до агента спиною, провів Сінскі через елегантний салон до свого кабінету й зачинив за собою двері.

– Вип’єте? – спитав він, кивнувши на бар.

Елізабет похитала головою, і досі призвичаюючись до химерної обстановки.

“Хто цей чоловік? Чим він тут займається?”

А чоловік мовчки дивився на неї, підперши пальцями підборіддя.

– Вам відомо, що мій клієнт Бертран Цобріст називав вас “срібноволосою відьмою”?

– Я також маю для нього декілька найулюбленіших прізвиськ.

Не виказуючи емоцій, чоловік підійшов до робочого стола й тицьнув пальцем у велику книгу.

– Мені хотілося б, щоб ви поглянули ось на це.

Сінскі підійшла до стола й окинула фоліант поглядом.

“Дантове “Пекло”?” їй пригадалися ті страшні картини загибелі й смерті, які продемонстрував Цобріст під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків.

– Цобріст подарував мені цю книгу два тижні тому. Ось тут є напис.

Сінскі проглянула рукописний, текст на титульній сторінці. Його написав Цобріст.

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

Сінскі відчула на спині холодок.

– А який шлях ви допомогли йому пройти?

– Гадки не маю. Точніше сказати, іще кілька годин тому не мав.

– А тепер?

– А тепер я мало не вперше порушив свій суворий протокол. .. і покликав вас.

Сінскі здолала довгий шлях і була на в гуморі говорити загадками.

– Пане, я не знаю, хто ви і що ви в біса робите на цьому судні, але ви мусите мені дещо пояснити. Скажіть, будь ласка, навіщо покривали людину, яку активно розшукувала Всесвітня організація охорони здоров’я?

Незважаючи на войовничий тон Сінскі, чоловік відповів стриманим шепотом:

– Я розумію, що ми працювали в абсолютно протилежних напрямках, але пропоную забути минуле. Минуле залишається в минулому. А майбутнє, як підказує мені інтуїція, вимагає від нас негайних дій.

І з цими словами чоловік узяв зі стола маленьку червону флешку, вставив її в комп’ютер і жестом запросив Елізабет сідати.

– Це відео зробив Бертран Цобріст. Він сподівався, що я замість нього оприлюдню це завтра.

Не встигла Сінскі щось відповісти, як монітор комп’ютера потьмянів і вона почула тихий плюскіт води. Із темряви виринула й набрала обрисів дивна картина – заповнена водою печера… це було схоже на підземний ставок. Вода якимось дивним чином підсвічувалася знизу… вона жевріла химерним червонуватим відблиском.

Плюскіт води тривав, і камера перевернулася об’єктивом донизу й опустилася під воду, сфокусувавшись на вкритому намулом дні печери. До дна була пригвинчена блискуча квадратна плита з написом, датою та іменем.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Дата була завтрашнім днем. А ім’я – ім’ям Бертрана Цобріста.

Елізабет Сінскі мимоволі здригнулася.

– Де це? – суворо спитала вона. – Де розташоване це місце?

У відповідь Начальник уперше проявив свої емоції: він глибоко зітхнув із розчаруванням і тривогою.

– Докторе Сінскі, – відповів він, – я сподівався, що ви знаєте відповідь на це запитання.

* * *

А на відстані однієї милі від яхти вид на море з приморської променадної набережної Ріва дельї Ск’явоні трохи змінився. Уважний спостерігач міг би помітити, що з-за крихітного острівця на сході повільно вирисувалася величезна сіра яхта. І взяла курс на майдан Сан-Марко.

“Це “Мендаціум””, – здогадався агент FS-2080, відчувши, як накотилася хвиля страху.

Не впізнати її сірий корпус було неможливо.

Сюди прямує Начальник… і час швидко спливає.

Розділ 71

Поміж величезними натовпами людей на Ріва дельї Ск’явоні Сієнна, Ленґдон і Ферріс, петляючи, пробиралися краєм тротуару, що межував із водою. Вони прямували до майдану Сан-Марко й вийшли на його дальній південний край, туди, де п’яца стикається з морем.

Тут натовп туристів був майже непрохідний і утворював довкола Ленґдона тисняву, що загрожувала клаустрофобією, бо величезні маси народу дрейфували в цей бік, щоб сфотографувати дві масивні колони, що обрамляли майдан.

“Офіційна брама міста”, – іронічно подумав Ленґдон, знаючи, що це було місце публічних страт аж до вісімнадцятого сторіччя.

Нагорі однієї з колон цієї брами виднілася химерна статуя святого Теодора – той гордовито хизувався вбитим легендарним драконом, який завжди нагадував Ленґдону крокодила.

А нагорі другої колони височів всюдисущий символ Венеції – крилатий лев. Цього лева можна було побачити по всьому місту; він стояв, гордовито спершись лапою на розгорнуту книгу з написом латиною “Pax tibi Marce, evangelista meus” (“Мир тобі, Марку, мій євангелісте”). Згідно з легендою, ці слова мовив янгол по прибутті святого Марка до Венеції. А ще янгол передрік, що тіло святого Марка одного дня упокоїться саме тут. Ця апокрифічна легенда згодом послужила венеціанцям для виправдання викрадення мощей святого Марка з Олександрії для перепоховання в базиліці Сан-Марко. І донині цей крилатий лев є символом міста й трапляється мало не на кожному кроці.

Ленґдон кивнув праворуч, за колони, через майдан Сан– Марко.

– Якщо трапиться так, що ми загубимо одне одного в натовпі, зустрінемось біля парадного входу до базиліки.

Двоє його супутників погодилися і, швидко оминаючи натовп по краю попід західною стіною Палацу дожів, попрямували вглиб майдану. Попри закон, який заборрняв годувати знаменитих венеціанських голубів, вони виявилися живими й здоровими, а декотрі плуталися під ногами туристів, щось видзьобуючи, інші залітали до кафе просто неба, щоб поцупити хліб із ненакритих серветками кошиків і подратувати офіціантів у фірмових смокінгах.

На відміну від майданів решти європейських міст, цей мав форму не прямокутника, а скоріше був схожий на літеру L. Коротша нижня частина цієї літери з’єднувала море з базилікою Сан-Марко. Попереду майдан робив поворот на дев’яносто градусів до довшої “ноги”, яка тягнулася від базиліки до музею Коррер. Дивно, але замість прямолінійної форми майдан витягнувся в неправильний трапецоїд, який сильно звужувався в одному кінці. Ця ілюзія, схожа на ту, що виникає в кривих дзеркалах кімнати сміху, створювала враження, що майдан значно довший, аніж він є насправді, і цей ефект іще більше посилювали порожнисті цеглини, що мережею окреслювали місця, де колись у п’ятнадцятому сторіччі стояли ятки вуличних торговців.

Ленґдон, ідучи до вигину майдану, побачив удалині попереду мерехтіння блакитного скляного циферблата дзвіниці Сан-Марко – то був той самий астрономічний годинник, із якого Джеймс Бонд викинув одного негідника у фільмі “Місячний гонщик”.

Тільки на захищеному обширі майдану Ленґдон зміг вповні насолодитися унікальним даром, який пропонувала своїм гостям Венеція. Її звучанням.

Майже позбавлена всіляких моторизованих колісних видів транспорту, Венеція насолоджувалася благословенного відсутністю звичного для інших міст шуму громадського й приватного транспорту, метро й автомобільних гудків, залишаючи вільний звуковий простір для цілковито неме– ханічного плетива з людських голосів, туркотіння голубів і веселого співу скрипок, що зазивали відвідувачів до кафе просто неба. Жодне інше велике місто у світі не звучить так, як Венеція.

Надвечірнє сонце лило із заходу свої промені на майдан Сан-Марко, і Ленґдон підвів погляд на височенну вежу кам– паніли, яка бовваніла над п’яца, пануючи над давнім міським обрієм Венеції. Верхня лоджія вежі кишіла сотнями туристів. Від однієї думки про перебування на такій висоті Ленґдон здригнувся, опустив погляд додолу й поплив далі крізь людське море.

** *

Сієнна легко встигала б за Ленґдоном, але Ферріс увесь мас плентався позаду, і вона вирішила піти на компроміс, щоб постійно мати обох чоловіків у себе перед очима. Одначе тепер, коли відстань між ними зростала, вона нетерпляче озирнулася. Ферріс показав на свої груди – мовляв, у нього ядуха, і махнув, щоб вона йшла вперед.

Сієнна так і зробила, швидко закрокувавши за Ленґдоном і втративши Ферріса з очей. Однак поки жінка, петляючи, просувалася крізь юрбу, у неї виникла дивна підозра, що Ферріс відстає навмисне… немов намагаючись збільшити відстань між собою й ними.

Сієнна давно навчилася довіряти власним інстинктам, тому пірнула в нішу і, занишкнувши там, обдивилася юрму позаду, видивляючись Ферріса.

“Куди ж він подівся?!”

Схоже, чоловік і не збирався нікуди з ними йти. Сієнна ще пильніше приглядалася до облич у натовпі – і нарешті гаки помітила Ферріса. На її превеликий подив, він зупинився, присів і набирав номер на своєму телефоні.

На тому самому телефоні, у якого, за його словами, здохла батарейка. Сильний звірячий страх охопив її, і Сієнна знову повірила йому. “Він збрехав мені у поїзді”.

Вона дивилася на Ферріса, намагаючись збагнути, що він робить. Потайки надсилає комусь СМСку? Займається власними розшуками поза їхніми спинами? Намагається розгадати загадку поеми Цобріста, перш ніж це зробить вона з Ленґдоном?

Хоч яким би мотивом цей чоловік не керувався, він нахабно їй збрехав.

“Я не можу йому довіряти. – подумала Сієнна. – А може, підбігти до нього й застукати на гарячому?”

Але швидко передумала й знов пірнула в натовп, перш ніж Ферріс її помітив. Вона вирішила прямувати до базиліки й знайти там Ленґдона, як вони й домовлялися.

“Маю попередити його, щоб більше нічого не розказував Феррісу”.

До базиліки залишалося п’ятдесят ярдів, коли раптом чиясь сильна рука схопила її за светр і потягнула назад.

Сієнна різко крутнулася на п’ятах – і опинилася лицем до лиця з Феррісом.

Чоловік із висипом на шкірі важко дихав, йому, певно, довелося бігти крізь натовп, щоб її наздогнати. У його рухах і обличчі проглядалася якась несамовитість, котру Сієнна раніше не помічала.

– Вибачте, – захекано випалив він, ледве переводячи подих, – я загубився в натовпі.

Сієнна глянула йому у вічі – і враз усе зрозуміла. “Він щось приховує”.

* * *

Коли Ленґдон добрався до фасаду базиліки Сан-Марко, то з подивом виявив, що двоє його напарників відстали. Дивним йому здалося й те, що біля входу до церкви нема черги. Утім, він швидко збагнув, що тепер, коли у Венеції вечоріло, більшість туристів, обважнівши від піци, макаронних страв і вина, прогулювалися по майдану замість нудитися в черзі за наступною порцією історичних відомостей.

Припустивши, що Сієнна з Феррісом прийдуть із хвилини на хвилину, Ленґдон звернув погляд на вхід до базиліки. Нижній фасад церкви, інколи критикований за надмірний доступ до неї, прикрашала шерега з п’яти заглиблених у стіну проходів, а його колони, аркові проходи та розчахнуті бронзові двері, безсумнівно, надавали будівлі гостинного вигляду.

Один із найвизначніших зразків візантійської архітектури – церква Сан-Марко мала однозначно м’який і вигадливий вигляд зовні. На відміну від аскетичних сірих веж Нотр-Даму чи Шартрського собору, базиліка Сан-Марко видавалася величною й одночасно більш приземленою, звичайною. Завширшки більша, ніж заввишки, вона мала нагорі п’ять опуклих побілених куполів, які випромінювали невимушену, майже святкову ауру, через що базиліку мало не в кожному туристичному довіднику порівнювали зі шлюбним тортом, прикрашеним безе.

На самісінькому вершечку церкви виднілася невеличка статуя святого Марка, який дивився вниз на майдан, названий на його честь. Його ноги впиралися у вигнуту арку, пофарбовану в темно-синій колір і поцятковану золотими зірками. І на цьому мальовничому тлі мерехтів крилатий венеціанський лев – талісман міста.

Саме під цим золотим левом розташувався один із най– знаменитіших скарбів базиліки Сан-Марко – чотири гігантські жеребці, які тепер виблискували в променях надвечірнього сонця.

Коні Сан-Марко.

Вони застигли у своєму русі, немов наготувавшись от– от стрибнути на майдан. Ці четверо безцінних жеребців – як і багато інших пам’яток Венеції – були забрані як трофей із Константинополя під час хрестового походу. Іще один схожий мистецький трофей виднівся під кіньми на південно-східному крилі церкви: композиція з різьбленого пурпурового порфіру, відома під назвою “Тетрархи”. Ця скульптурна група була відома тим, що їй бракувало ноги – вона відламалася, коли “Тетрархів” вивозили як здобич із Константинополя в тринадцятому сторіччі. Чудесним чином нога знайшлася в шістдесяті роки двадцятого століття у Стамбулі. Венеція подала петицію з проханням віддати їй втрачену ногу, але відповідь уряду Туреччини була простою: “Ви вкрали статую – ногу ми залишаємо собі”.

– Пане, купляєте? – почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.

Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі вольто інтеро, тобто анфас, – стилізовані повнолиці маски білого кольору, які жінки часто вдягають під час місцевого карнавалу. Були в тій колекції й грайливі напівмаски Коломбіни, кілька масок Баута з гострими підборіддями і масок Моретта без зав’язок. Попри це квітчасте розмаїття, увагу Ленґдона привернула єдина сіро-чорна маска на вершечку палиці – її зловісні мертві очі, здавалося, витріщалися саме на нього понад довгим дзьобом-носом.

Чумний лікар. Ленґдон відвів очі: йому не хотілося бачити ще одне нагадування про причину його перебування у Венеції.

– То ви купляєте чи ні? – повторила циганка.

Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.

– Sono molto belle, та no, grazie.

Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.

І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.

Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії – коні Сан– Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.

– Господи, – прошепотів він. – Он воно що!

Розділ 72

Роберт Ленґдон аж заціпенів.

Коні Сан-Маркої Ці четверо надзвичайно красивих коней – із царствени– ми шиями й товстими хомутами – Ці четверо надзвичайно красивих коней – із царствени– ми шиями й товстими хомутами – несподівано наштовхнули Ленґдона на один спогад, і він збагнув, що цей спогад містить пояснення ключового елемента таємничої поеми, написаної на зворотному боці посмертної маски Данте.

Колись Ленґдон був на прийомі, влаштованому з нагоди “зіркового” весілля на історичній фермі Ранімед у Нью– Гемпширі, де з’явився на світ жеребець Дансез Імідж – єдиний переможець за всю історію “Кентуккі-дербі”, якого дискваліфікували. Як розкішним делікатесом гостей почастували виступом кінної театральної трупи “Поза маскою” – то було приголомшливе видовище, під час якого вершники постали в ефектних венеціанських костюмах, а їхні обличчя ховалися під масками вольто інтеро. Трупа гарцювала на конях фризької породи – то були найбільші скакуни, яких коли-небудь доводилося бачити Ленґдону. Ці коні гігантської статури гуркотіли полем, створюючи перед очима глядачів розпливчасте полотно з бугристих тремтячих м’язів, масивних копит, вкритих зверху довгими пасмами шерсті, і грив три фути завдовжки, що майоріли, подовжуючи їхні граціозні шиї.

Краса цих створінь так вразила Ленґдона, що він, повернувшись додому, знайшов про них інформацію в Інтернеті та відкрив для себе породу, яка колись була у фаворі в середньовічних королів. Цих могутніх тварин використовували як військових коней, і нещодавно цю породу врятували від цілковитого вимирання. Відомі, як Equus robustus, коні цієї породи дістали сучасну назву, фризька, на честь своєї батьківщини Фризландії – голландської провінції, де народився чудовий художник-графік М. К. Ешер.

Виявилося, що саме могутні тіла давніх фризьких коней і створювали мускулисту естетику коней Сан-Марко у Венеції. Згідно з даними веб-сторінки, вони були такими красивими, що стали найчастіше грабованим мистецьким витвором в історії людства.

Раніше Ленґдон вважав, що ця сумнівна пальма першості належить гентському вівтарю, і тому ненадовго зайшов на веб-сторінку ARCA – Асоціації дослідників злочинів проти мистецтва, але не знайшов там якогось чіткого ранжиру, хоча той веб-сайт містив стислу історію непростого життя цієї скульптурної композиції, що стала об’єктом грабунку та мародерства.

Четвірка мідних коней була відлита в четвертому сторіччі невідомим грецьким скульптором на острові Хіос, там вони залишалися доти, поки Феодосій Другий не привіз їх на виставку, влаштовану на Гіподромі. А під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанські війська захопили Константинополь, тодішній правлячий дож наказав перевезти четвірку безцінних коней кораблем аж до Венеції, що було завданням на грані неможливого, зважаючи на розмір коней і їхню вагу. Коні прибули до Венеції тисяча двісті п’ятдесят четвертого року, і їх встановили перед фасадом бизиліки Сан-Марко.

Півтисячі років по тому, тисяча сімсот дев’яносто сьомого року, Наполеон підкорив Венецію й забрав тих коней, їх перевезли до Парижа й поставили на Тріумфальну арку. Насамкінець, тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, коли Наполеон зазнав поразки під Ватерлоо й був запроторений у вигнання, коней зняли з Тріумфальної арки й перевезли морем на баржі назад до Венеції, де й встановили на фронтальному балконі базиліки Сан-Марко.

Хоча Ленґдон і був у загальних рисах обізнаний з історією цих коней, сайт ARCA містив відомості, які його просто ошелешили.

Декоративні хомути начепили на шиї коней венеціанці тисяча двісті четвертого року, щоб приховати ті місця, де голови були відрізані, – це полегшило їх транспортування морем із Константинополя до Венеції.

“Венеціанський дож наказав відрізати голови коням Сан– Марко?” Для Ленґдона таке було немислимим.

– Роберте! – гукнула Сієнна.

Ленґдон виринув зі своїх думок і побачив, що до нього крізь натовп проштовхується Сієнна, а поруч із нею дибає Ферріс.

– Коні, що в поемі! – збуджено вигукнув Ленґдон. – Я все вирахував!

– Що ти вирахував? – якось непевно спитала Сієнна.

– Ми ж шукаємо зрадливого дожа, який відрізав голови коням?!

– Так, шукаємо.

– У поемі йдеться не про живих коней. – Ленґдон показав рукою на фасад базиліки Сан-Марко, де надвечірній промінь яскраво освітлював чотири кінні статуї. – У ній ідеться про оцих коней!

Розділ 73

А на борту яхти “Мендаціум” у доктора Елізабет Сінскі тремтіли руки. Вони дивилися відео в кабінеті Начальника, і хоча в її житті було чимало лячних моментів, це незбагненне відео, зняте Бертраном Цобрістом незадовго до самогубства, війнуло холодним подихом смерті.

Перед нею на екрані погойдувалася дзьобата тінь, спроектована на вкриту краплями води стіну підземної печери. Силует промовляв, гордливо описуючи свій шедевр під назвою “Інферно”, який мав врятувати світ через відсорту– вання зайвого населення.

“Господи, спаси і помилуй”, – подумала Сінскі.

– Ми мусимо… – Її голос затремтів і замовк. – Ми мусимо знайти оту підземну печеру. Може, іще не пізно це зробити.

– Ви дивіться далі, – відказав Начальник. – Далі буде ще химерніше.

Раптом тінь на вологій стіні почала розростатися, забовваніла перед камерою – і в кадрі раптом з’явилася реальна фігура чоловіка.

От тобі й маєш!

Перед Сінскі постала фігура чумного лікаря в належному вбранні – чорній накидці та моторошній дзьобатій масці. Чумний лікар промовляв прямо в об’єктив камери, і його маска, заповнюючи собою майже весь екран, відштовхувала і жахала.

– Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи, – прошепотів чумний лікар.

Сінскі відчула, як у неї по спині побігли мурашки. Це була та сама фраза, яку передав їй Цобріст в аеропорту, коли вона рік тому, перервавши з ним зустріч, збиралася вилетіти з Нью-Йорка.

– Знаю, – вів далі чумний лікар, – що є такі, хто називає мене потворою. – Він зробив паузу, і Елізабет Сінскі відчула, що його слова стосуються безпосередньо її. – Знаю, що є такі, хто вважає мене безсердечною скотинякою, яка ховає своє обличчя за маскою. – Він знову зробив паузу й підступив ближче до камери. – Але я не безликий. І не безсердечний.

Із цими словами Цобріст зірвав маску й відкинув назад каптур, показавши своє обличчя. Сінскі заціпеніла, увіп’явшись у знайомі зелені очі, лиховісний блиск яких вона бачила в напівтемряві штаб-квартири Ради з іноземних стосунків. У цих очах у цьому відео були та сама пристрасть і той самий вогонь, але в них тепер було ще дещо, чого не було раніше, – несамовитий фанатизм безумця.

– Мене звати Бертран Цобріст, – сказав він, витріщаю– чись у камеру. – І оце моє обличчя, я не ховаюсь – нехай у несь світ бачить. Що ж стосується моєї душі… то якби я міг иідняти високо вгору своє палаюче серце, як це зробив Господь у Данте для його коханої Беатріче, то ви побачили б, що мене переповнює любов. Любов глибока й сильна. Любов до всіх вас, а перш за все – любов до одного з вас.

Цобріст підступив іще ближче і, зазирнувши в камеру, тихим голосом сказав, наче звертаючись до коханої людини:

– Кохання моє, – прошепотів він. – Моє дорогоцінне кохання. Ти – моє блаженство, мій винищувач усіляких пороків, мій стверджувач усіх чеснот, моє спасіння. Ти – та людина, що лежала гола біля мене і, сама того не усвідомлюючи, допомогла мені здолати прірву, давши наснагу зробити те, що я зробив.

Сінскі слухала з огидою цей вилив почуттів маніяка.

– Кохання моє, – продовжив Цобріст скорботним шепотом, який відлунював у підводній печері. – Ти – моє натхнення і мій провідник, мій Верґілій і моя Беатріче в одній особі, і цей шедевр є так само твоїм, як і моїм. Ми з тобою – коханці, що народилися під нещасливою зіркою, мені вже ніколи не судилося торкнутися тебе, і я спочину в мирі, знаючи, що передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі… і знову побачити зорі.

Цобріст замовк, і слово “зорі” ще якусь мить вібрувало відлунням у вологій печері. А потім він дуже повільно про– стяг руку, торкнувся камери й припинив трансляцію.

Екран згас.

– Оте місце під землею, – мовив Начальник. – Ми не можемо його ідентифікувати. А ви?

Сінскі похитала головою. “Нічого подібного я ще ніколи не бачила”. Вона подумала про Роберта Ленґдона – чи зміг він хоч трохи просунутися в справі розшифрування тих зачіпок, які залишив їм Цобріст?

– Якщо це хоч якось допоможе, – сказав Начальник, – то я гадаю, що знаю, хто був об’єктом пристрасті Цобріста. – Він зробив паузу. – Одна особа під кодовим ім’ям FS-2080.

Сінскі аж підкинуло.

– FS-2080?! – Вона приголомшено поглянула на Начальника.

Той мав так само приголомшений вигляд.

– Це вам про щось каже?

Вона скрушно кивнула.

– Ще й як каже!

Її серце калатало. FS-2080… Хоча Сінскі й не знала конкретної особи, позначеної цим кодом, вона прекрасно знала, що означав сам код. ВООЗ вже роками займалася моніторингом схожих кодових імен.

– Ви знайомі з трансгуманістичним рухом? – спитала вона.

Начальник похитав головою.

– Якщо коротко, – сказала Сінскі, – то трансгуманізм є філософією, яка стверджує, що людство має використовувати всі наявні технології для генної модифікації нашого виду, щоб зробити його дужчим. Виживає найпридатніший.

Начальник знизав плечима, начебто це йому байдуже.

– Загалом, – продовжила Сінскі, – трансгуманістичний рух складається з відповідальних індивідуумів – морально відповідальних науковців, футурологів і пророків, але, як і в багатьох рухах, у ньому існує маленька, але войовнича фракція, яка вважає, що цей рух рухається надто повільно. Вони – філософи апокаліпсису, які вважають, що кінець насувається і що хтось має вдатися до рішучих кроків із метою порятунку майбутнього людства як біологічного виду.

– Наскільки я розумію, – мовив Начальник, – Бертран Цо6ріст і був одним із таких індивідуумів?

– Абсолютно точно, – підтвердила Сінскі. – Він був лідером цієї войовничої фракції. Окрім того, що Цобріст був надзвичайно розумним, він мав неабияку харизму, і з-під його пера виходили апокаліптичні статті, які породили справжній фанатичний культ трансгуманізму. Нині багато його фанатичних послідовників користуються отакими кодовими іменами, які мають однакову форму: дві літери та чотиризначне число, наприклад DG-2064, ВА-2105 або те, яке ви щойно навели.

– FS-2080.

Сінскі кивнула.

– Це може бути лише кодовим іменем одного з учасників трансгуманістичного руху.

Сінскі показала на комп’ютер.

– Завантажте браузер. Я дещо покажу вам.

На обличчі Начальника на мить відбився сумнів, але пін швидко підійшов до комп’ютера і запустив пошу– ковик.

– Знайдіть FM-2030, – сказала Сінскі, стаючи позаду нього.

Начальник вдрукував “FM-2030” – і на екрані вискочили посилання на тисячі веб-сторінок.

– Розгорніть будь-яку з них, – сказала Сінскі.

Начальник клацнув по першому посиланню, і на екрані

з’явилася сторінка з “Вікіпедії” з фотографією симпатичного іранця, якого звали Ферейдун М. Есфендіарі, що характеризувався як автор, філософ, футуролог та предтеча трансгуманістичного руху. Йому, народженому тисяча дев’ятсот тридцятого року, ставили в заслугу те, що він увів трансгу– маністичну філософію в маси, а також на донауковому рівні передбачив запліднення в пробірці – in vitro, генну інженерію, а також глобалізацію цивілізації.

Згідно з “Вікіпедією”, найсміливіша заява Есфандіарі полягала в тому, що новітні технології дадуть йому можливість прожити до ста років, що було великою рідкістю для його покоління. На підтвердження своєї твердої віри в новітні технології Ферейдун М. Есфендіарі змінив ім’я на FM-2030, яке було кодом, складеним із його перших двох ініціалів та року, у якому йому виповниться сто років. На жаль, у сімдесятирічному віці він помер від раку підшлункової залози, так і не досягнувши своєї мети. Але в пам’ять про нього фанатичні прихильники трансгуманізму і досі віддають шану FM-2030, беручи собі імена за таким самим принципом.

Коли Начальник скінчив читати, він підвівся, підійшов до вікна й довго стояв, безтямно вдивляючись у морську далечінь.

– Отже, – прошепотів він, немов думав уголос, – об’єкт пристрасті Цобріста, оцей FS-2080, є, вочевидь, одним із цих, як їх там, трансгуманістів?

– Поза всяким сумнівом, – відповіла Сінскі. – Вибачте, я не знаю достеменно, хто такий цей FS-2080, але…

– Саме про це я й хотів вам сказати, – перервав її Начальник, і досі вдивляючись у море. – Я знаю. Я точно знаю, хто це.

Розділ 74

“Схоже, тут саме повітря зіткане із золота”.

Роберт Ленґдон за своє життя побував у багатьох розкішних соборах, але інтер’єр Золотої базиліки Сан-Марко завжди вражав його своєю неповторністю. Сторіччямй вважалося, що навіть якщо просто дихати повітрям базиліки Сан-Марко, то неодмінно станеш багатшим. Це твердження мало сприйматися не лише метафорично, а й буквально.

Внутрішнє обличкування складалося з кількох мільйонів старовинних золотих кахлів, тож безліч пилинок, що висять у повітрі базиліки, і справді можуть бути часточками золота. Цей висячий золотий пил у поєднанні з яскравим сонячним світлом, що лилося у вікно із західного боку, створював ж паву пульсуючу атмосферу, яка допомагала парафіянам як иабувати душевного здоров’я, так і збагачуватися в цілком світському сенсі, бо якщо дихати глибше, то внутрішня поверхня ваших легень вкриватиметься позолотою.

У цю надвечірню годину сонце, пробиваючись крізь західне вікно, розкинуло проміння над головою Ленґдона мов широке блискуче віяло або навіс із променистого шовку.

І Іобожно вражений Ленґдон мимоволі глибоко вдихнув – і відчув, як те саме зробили Сієнна та Ферріс поруч із ним.

– Куди тепер? – спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув на сходи, що вели вгору. Музейний відділ і іеркви розташовувався на горішньому поверсі та містив об– ширну експозицію, присвячену коням Сан-Марко, яка, за переконанням Ленґдона, допомогла б їм швидко встановити особу того загадкового дожа, який відрізав коням голови.

Коли вони піднімалися нагору, він помітив, що Ферріс :”нову бореться з ядухою, і Сієнна спіймала його погляд – вона безперервно намагалася зробити це впродовж останніх хвилин. Із застережливим виразом обличчя вона ледь помітно кивнула в бік Ферріса й вимовила щось самими губами, та Ленґдон не зміг розібрати. Не встиг він перепитати її, як Ферріс озирнувся – і було запізно, бо Сієнна вже відвернулася й дивилася впритул на Ферріса.

– Ви в нормі, лікарю? – невимушено спитала вона.

Ферріс мовчки кивнув і пішов угору жвавіше.

“Талановита актриса, – подумав Ленґдон, – але все ж

таки що вона хотіла мені сказати?”

Вийшовши на другий поверх, вони побачили під собою увесь обшир базиліки. Храм був збудований у вигляді грецького хреста, більш чіткої геометричної форми, аніж видовжені прямокутники собору Святого Петра чи собору Паризької Богоматері. Завдяки меншій відстані між західним притвором і вівтарем базиліки Сан-Марко створював враження міцності й тривкості, а також простоти й доступності.

Одначе, щоб не видатися аж надто доступним, вівтар церкви був відгороджений рядом колон і увінчаний неймовірним розп’яттям. Накритий елегантним ківорієм, він ніби хизувався Пала д’Оро – однією з найкоштовніших вівтарних золотих прикрас у світі. Ця широка основа з золоченого срібла називалася “золотим полотном” лише в тому сенсі, що була сплавом усіх попередніх витворів – головним чином візантійської емалі, суцільно вплетеної в готичну раму. Прикрашений близько тисячею трьомастами перлинами, чотирма сотнями гранатів, трьома сотнями сапфірів, а також смарагдами, аметистами й рубінами, Пала д’Оро вважався разом із кіньми Сан-Марко одним із найвизначніших скарбів Венеції.

В архітектурному сенсі слово “базиліка” означає будь-яку церкву в східному візантійському стилі, збудовану в Європі чи на Заході. Церква Сан-Марко, створена як копія юстиніа– нівської базиліки Святих Апостолів у Константинополі, була настільки східною за своїм стилем, що туристичні проспекти часто рекомендували її як цікаву альтернативу турецьким мечетям, багато з яких колись були візантійськими соборами, що їх згодом перетворили на мусульманські молитовні.

Хоча Ленґдон ніколи б не назвав базиліку Сан-Марко замінником мечетей, він таки визнавав, що коли хтось має пристрасть до візантійського мистецтва, то її можна задовольнити, відвідавши потаємний комплекс приміщень неподалік від правого трансепта цієї церкви, де зберігається так званий скарб Сан-Марко – надзвичайна колекція з двохсот вісімдесяти трьох ікон, прикрас і кубків, захоплених під час пограбування Константинополя.

Ленґдон із задоволенням констатував, що цього дня в базиліці було відносно тихо. Людей і досі залишалося багацько, але принаймні з’являлося хоч якесь місце для маневру.

Петляючи поміж групами туристів, професор провів Сієн– ііу та Ферріса до західного вікна, де відвідувачі могли відійти вбік і побачити коней на другому поверсі. Ленґдон мав упевненість, що їм удасться встановити особу венеціанського дожа, про якого йшлося в поемі Цобріста, але його й досі турбувало запитання, що робити потім, після того як вони знайдуть дожа. “Шукати його гробницю? Його старую?” Для цього знадобиться чиясь допомога, враховуючи, що сотні статуй містилися в самій церкві й у підвальному приміщенні, а ще вздовж північного крила базиліки розташовувалися гробниці з куполами.

Ленґдон помітив молоду жінку-гіда, яка щось пояснювала групі туристів, і ввічливо перервав її:

– Вибачте. А Етторе Віо сьогодні тут?

– Етторе Віо? – жінка підозріло глянула на Ленґдона. – Si, certo, та… – Раптом вона замовкла, і її очі приязно засвітилися. – Lei е Robert Langdon, vero? (Ви ж Роберт Ленґдон?)

Ленґдон терпляче всміхнувся.

– Si, sono іо. Чи можна поговорити з Етторе?

– Si, si! – Жінка жестом закликала свою групу трохи зачекати і швидко кудись пішла.

Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.

– Етторе написав книгу про цю базиліку, – пояснив Ленґдон Сієнні. – Навіть не одну, а декілька.

Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан– Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.

– Он вони! – вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.

– Вони, та не зовсім вони, – сказав Ленґдон. – Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.

Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.

Ленґдон кивнув на статуї.

– Оце і є оригінали.

Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.

– їхні хомути… – сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. – Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?

Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт “відрізаних голів”, про який він дізнався з веб-сторін– ки ARCA.

– Вочевидь, так, – відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.

– Роберто! – гукнув позаду доброзичливий голос. – Ти мене ображаєш!

Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо – жвавого си– вочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.

Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.

– Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі – Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

– Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

– Ні те, ні інше, – усміхнувся Ленґдон. – Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

– А хіба є що-небудь, чого ще не знає уславлений професор Ленґдон?

Ленґдон розсміявся.

– Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.

Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.

– Сили небесні, Роберте, – прошепотів він, – у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або…

– Етторе, я хочу знати, який із венеціанських дожів відрізав ці голови.

– Цього ніколи не було, – відказав Етторе ображено. – Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив…

– Етторе, будь ласка, просвіти мене, – мовив Ленґдон. – Згідно з цими чутками – що то був за дож?

Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.

– Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю – у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.

– Найзрадливіший?

– Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. – Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. – Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.

“Справді схоже на віроломство”, – подумав Ленґдон.

– І як же його звали?

Етторе насупився.

– Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.

– Так, але світ великий і його історія довга.

– Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.

Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.

– Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, – сказав Етторе. – У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства – забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли…

– Він вирвав кістки сліпої! – випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.

Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.

– У якомусь сенсі так.

Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.

– Маю також додати, – сказав Етторе, – що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.

– Я знаю, хто він, – сказав Ленґдон.

– Ще б пак! – усміхнувся Етторе.

Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору – відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: “Дандоло закликає до хрестового походу”.

– Енріко Дандоло, – заявив Ленґдон. – Дож, який жив вічно.

– Finalmente! (Нарешті!) – вигукнув Етторе. – Бачу, друже, що твій мозок старіє.

– Старіє… разом зі мною. А він тут похований?

– Хто, Дандоло? – Етторе похитав головою. – Ні, не тут.

– А де? – настійливо спитала Сієнна. – У Палаці дожів?

Етторе зняв окуляри й на мить замислився.

– Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю…

Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.

– Я невдовзі повернуся! – гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.

Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. “Що там сталося?”

Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, – на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.

“Військові в чорному”. Ленґдон інстинктивно стис руками перила.

– Роберте! – гукнула його Сієнна ззаду.

Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. “Як же

вони нас знайшли?!”

– Роберте! – знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. – Щось трапилося! Допоможи мені!

Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.

“Куди ж вона поділася?”

І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом… А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.

Розділ 75

Мабуть, у нього серцевий напад! – вигукнула Сієнна. Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.

“Що з ним сталося?!” їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.

Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.

Ленґдон теж побачив те, що побачила вона.

Шкіра на грудях Ферріса мала жахливий колір: на грудній клітці розрослася зловісна чорно-синя пляма завбільшки з грейпфрут. Ферріс мав такий вигляд, наче в нього влучило гарматне ядро.

– Це внутрішня кровотеча, – сказала Сієнна, кинувши на Ленґдона шокований погляд. – Недивно, що йому цілий день важко дихалося.

Ферріс повернув голову, намагаючись щось сказати, але з його рота вирвалося лиш хрипке сичання. Поруч скупчувалися туристи, і Ленґдон відчув, що ситуація от-от стане неконтрольованою.

– Там унизу солдати, – попередив він Сієнну. – Я не знаю, як вони нас знайшли.

Вираз подиву і страху на обличчі Сієнни швидко змінився на гнів, і вона кинула на Ферріса лютий погляд.

– Ви брехали нам – так чи ні?

Ферріс спробував був знову щось сказати, але не спромігся й звуку видати. Сієнна швидко обшукала кишені Ферріса, витягнула його телефон і гаманець і, швидко поклавши їх до власної кишені, знову кинула на лікаря вбивчий погляд.

Цієї миті якась літня італійка проштовхнулася крізь натовп і сердито закричала на Сієнну.

– L’hai colpito al petto! – І жінка зробила енергійний жест, притиснувши кулак до грудей.

– Ні! – відрізала Сієнна. – Від штучного дихання він помре! – Вона обернулася до Ленґдона. – Роберте, нам треба вшиватися звідси. Негайно.

Ленґдон поглянув униз на Ферріса, який відчайдушно й благально вчепився в нього поглядом, наче намагаючись передати щось важливе.

– Ми не можемо кинути його ось так! – мовив Ленґдон із ноткою паніки в голосі.

– Повір мені, – сказала Сієнна. – Це не серцевий напад. І ми тікаємо. Негайно!

Натовп оточував їх дедалі щільнішим кільцем, і деякі туристи вже гукали по допомогу. Сієнна вхопила Ленґдона за руку й несподівано сильно потягнула його геть від хаосу, на свіже повітря балкона.

На якусь мить Ленґдона засліпило – то сонце сідало за західний край майдану Сан-Марко, заливаючи увесь балкон золотистим світлом. Сієнна повела Ленґдона ліворуч терасою другого поверху, звиваючись поміж туристів, що вийшли на балкон помилуватися копіями коней Сан-Марко.

Вони кинулися бігти вздовж фасаду базиліки й побачили лагуну. У ній увагу Ленґдона привабив дивний силует – надсучасна яхта, схожа на якийсь футуристичний військовий корабель.

Не встиг він замислитися, що то могло бути, як Сієнна знову різко звернула ліворуч, огинаючи по балкону південно-західний кут базиліки в напрямку Паперових дверей – прибудови, яка сполучала базиліку з Палацом дожів; двері назвали так через те, що на них чіпляли укази, аби їх читала публіка.

“Не серцевий напад?” Образ чорно-синіх грудей Ферріса й досі не йшов у Ленґдона з голови, і йому раптом стало страшно почути з вуст Сієнни справжній діагноз. Більше того, схоже, щось змінилося й Сієнна більше не довіряла Феррісу. “Може, саме тому вона й намагалася раніше піймати мій погляд?”

Сієнна раптом різко загальмувала, зупинилася і, перегнувшись через елегантну балюстраду, вдивилася в оточений аркадами шматочок майдану Сан-Марко далеко внизу.

– Чорт забирай, – сказала вона. – Ми – на більшій висоті, аніж я гадала.

Ленґдон витріщився на неї.

– Ти що, здумала стрибнути?

На обличчі Сієнни з’явився переляканий вираз.

– Ми не можемо дозволити їм спіймати нас, Роберте.

Ленґдон повернувся до базиліки й придивився до важких дверей із кованого заліза та скла, розташованих прямо позаду них. Туристи заходили й виходили, і якщо розрахунок Ленґдона виявиться правильним, то вони, пройшовши крізь ці двері, знову опиняться в музеї з тильного боку церкви.

– Вони перекриють усі виходи, – сказала Сієнна.

Ленґдон швидко обдумав усі варіанти втечі й зупинився

лише на одному.

– Здається, я дещо помітив усередині, і це може допомогти нам розв’язати проблему.

Іще навіть не встигнувши осмислити те, що він щойно задумав, Ленґдон швидко повів Сієнну назад до базиліки. Вони обминули музей по периметру, намагаючись залишатися невидимими посеред численних туристів, багато хто з яких уже зацікавлено поглядав по діагоналі через відкритий центральний неф туди, де довкола Ферріса почалася штовханина. Ленґдон встиг помітити сердиту італійку, яка показувала двом військовим на балкон, вочевидь, розповідаючи, у якому напрямку вони із Сієнною втекли.

“Маємо поспішати”, – подумав Ленґдон, уважно обдивляючись стіни, і нарешті помітив те, що шукав, біля великої експозиції гобеленів.

Пристрій на стіні був жовтого кольору й мав червоний застережний напис: “ALLARME ANTINCENDIO”.

– Пожежна сигналізація? – спитала Сієнна. – Оце і є твій план?

– Ми зможемо вислизнути разом із натовпом. – Ленґдон простяг руку й схопився за важіль сигналізації. І нічого не сталося. Спершу зробивши, а потім уже подумавши, пін рвонув важіль униз і побачив, як механізм акуратно розчавив маленький скляний циліндрик усередині.

Але суцільного гармидеру з диким завиванням сирен, на який сподівався Ленґдон, так і не сталося.

Тиша.

Він смикнув знову.

І знову тиша.

Сієнна глянула на нього так, наче він схибив.

– Роберте, ми – в кам’яному соборі, напханому туристами! Ти гадаєш, що ця пожежна сигналізація спрацює навіть тоді, коли якийсь хуліган-жартівник…

– Аякже! Протипожежні закони в Сполучених Штатах…

– Ти в Європі. Ми маємо менше правників, аніж у США. – Вона показала Ленґдону за спину. – А часу маємо ще менше.

Ленґдон обернувся до скляних дверей, крізь які вони щойно проскочили, і побачив двох військових, що поспішали з балкона, обдивляючись усе довкола чіпкими очима. Ленґдон упізнав одного з них – то був той самий мускулистий агент, який вистрелив у них, коли вони тікали з будинку Сі– єнни на трициклі.

Майже не маючи вибору, Ленґдон та Сієнна вислизнули з поля зору переслідувачів і заскочили до критих спіральних сходів, які спускалися до першого поверху. Добігши до сходового майданчика, вони сховалися в затінку сходового колодязя.

У храмі кілька військових стояли на варті біля виходів і пильно вдивлялися в натовп.

– Якщо ми вийдемо з колодязя, то вони нас помітять, – сказав Ленґдон.

– Ці сходи ведуть іще нижче, – прошепотіла Сієнна, кивнувши на ланцюг із табличкою “ACCESSO VIETATO”, що перегороджував сходи під ними. А за ланцюгом сходи спускалися ще крутішою спіраллю й зникали в непроглядній темряві.

“Негарна ідея, – подумав Ленґдон. – Мабуть, там підземелля, що не має виходу”.

А Сієнна вже перебралася через ланцюг і намацувала шлях у темряві.

– Тут відчинено, – прошепотіла вона знизу.

Ленґдона це не здивувало. Підземелля базиліки Сан– Марко відрізнялося від багатьох схожих будівель тим, що було такою собі каплицею з регулярними богослужіннями у присутності мощей святого Марка.

– Схоже, я бачу природне світло! – прошепотіла Сієнна.

“А хіба таке можливе?” Ленґдон спробував пригадати попередні відвідини цього святилища й здогадався, що Сієнна, вочевидь, бачила lux eterna – електричне світло, що безперервно горіло над гробницею святого Марка в центрі склепу. Утім, зачувши, як згори до них наближаються, гупаючи, кроки, Ленґдон облишив роздуми. Він швидко переступив через ланцюг, намагаючись не зачепити його, намацав долонями шорстку поверхню кам’яної стіни, проминув поворот – і зник унизу.

Сієнна чекала на нього біля підніжжя сходів. За нею в темряві ледь виднівся склеп. То була приземиста підземна камера з лячно низькою стелею, яку підтримували стародавні колони та цегляні арки. “На цих підпорках покоїться вага всієї базиліки”, – подумав Ленґдон, на якого вже накочувався напад клаустрофобії.

– Я ж казала тобі, – прошепотіла Сієнна, і її гарненьке обличчя освітило притлумлене природне світло. Вона показала на кілька маленьких аркових фрамуг, розташованих у верхній частині стіни.

“Світлові колодязі”, – збагнув Ленґдон, спочатку забувши, куди вони потрапили. Ці колодязі, призначені для забезпечення доступу світла та свіжого повітря до тісного підземелля, виходили в глибокі шахти, що круто спускалися з майдану Сан-Марко. Віконне скло посилювали міцні залізні ґрати у вигляді п’ятнадцяти сполучених кружалець, і хоча Ленґдон припускав, що ці ґрати можна витягнути зсередини, це було б непростим завданням, зважаючи ще й на те, що віконця розташовані на висоті плечей. Та навіть якщо припустити, що їм вдасться якось проникнути крізь вікно до шахти, вибратися з неї однаково неможливо, оскільки глибина кожної шахти сягала десяти футів, а згори вони були замкнені важкими захисними ґратами.

У тьмяному світлі, що пробивалося крізь віконця, склеп святого Марка нагадував залитий місячним сяйвом ліс: густий гай колон, схожих на стовбури дерев, що кидали на долівку довгі й густі тіні. Тезко базиліки спочивав у кам’яному саркофазі за вівтарем, перед яким виднілися ряди стільців, призначених для тих нечисленних щасливців, яким випало бути запрошеними на службу сюди, до серця християнського світу Венеції.

Збоку Ленґдона раптом замерехтіло слабке світло, він обернувся й побачив Сієнну, що тримала телефон Ферріса з освітленим екраном.

Ленґдон спантеличено роззявив рота.

– Наскільки я пам’ятаю, Ферріс сказав, що батарейка його телефону розрядилася!

– Він збрехав, – сказала Сієнна, натискаючи на кнопки. – Збрехав багато про що. – Вона уставилася в телефон похмурим поглядом. – Немає сигналу. Я хотіла з’ясувати місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло. – Вона поквапилася до світлового колодязя й підняла телефон високо над головою, сподіваючись спіймати сигнал.

“Енріко Дандоло”, – задумався Ленґдон, бо не мав можливості поміркувати про цього дожа раніше, оскільки їм терміново довелося тікати. Незважаючи на халепу, у яку вони щойно вскочили, їхній прихід до базиліки прислужився своїй меті: встановити особу віроломного дожа, який відрізав коням голови та… забрав кості сліпої.

На жаль, Ленґдон ані найменшої гадки не мав, де була розташована гробниця Енріко Дандоло, не знав про це, напевне, й Етторе Віо. “Він знає кожен квадратний дюйм своєї базиліки, можливо, і Палацу дожів”. Той факт, що Етторе не сказав йому відразу, де розташована гробниця Енріко Дандоло, свідчив про те, що, можливо, ця гробниця десь далеко від базиліки та Палацу дожів.

То де ж вона?

Ленґдон зиркнув на Сієнну: вона вже стояла на стільчику, який підсунула під один зі світлових колодязів, і, відімкнувши клямки на вікні, розчинила його і вставила телефон Ферріса всередину шахти.

Звуки з майдану Сан-Марко просочилися в склеп, і Ленґдон раптом подумав, що звідси, зрештою, має бути якийсь вихід. За стільцями виднівся ряд складаних крісел, тож професор придумав вставити один із них у світловий колодязь, щоб легше було вибратися. “Може, верхні ґрати відмикаються зсередини так само, як і ці, нижні?”

Ленґдон поквапився крізь темряву до Сієнни. Та не встиг професор зробити й кількох кроків, як потужний удар у голову відкинув його назад. Рухнувши на коліна, Ленґдон на мить подумав, що на нього напали. Але швидко збагнув, що це не так, і подумки дорікнув собі за те, що не зважив на ту обставину, що його фігура шість футів заввишки значно перевищувала висоту підземелля, збудованого понад тисячу років тому під середній зріст тодішньої людини. Стоячи навколішки й чекаючи, поки в голові припинять крутитися вогники, Ленґдон спіймав себе на тому, що втупився поглядом у якийсь напис на підлозі.

Sanctus Marcus.

Професор довго дивився на нього. У цьому рядку його вразило не саме ім’я святого Марка, а мова, якою воно було написане.

Латина.

Після занурення в сучасну італійську, яке тривало вже добу, Ленґдон був дещо дезорієнтований, побачивши ім’я святого Марка, написане латиною, але швидко пригадав, що ця мертва мова на час смерті святого Марка була розмовною в Римській імперії.

А потім Ленґдона вразила ще одна думка.

Упродовж тринадцятого сторіччя – у добу Енріко Дан– доло та Четвертого хрестового походу – мовою владних кіл залишалася переважно латина. Венеціанського дожа, який уславив Римську імперію тим, що знову захопив Константинополь, ніколи б не поховали під ім’ям Енріко Дан– доло… а натомість вдалися б до латинізованого варіанта його імені.

Henricus Dandolo.

Коли Ленґдон це збагнув, то його мов електричним струмом ударило. І хоча ця здогадка прийшла до професора тоді, коли він стояв на колінах, Ленґдон знав, що це не результат божественного натхнення. Скоріше то була не більш ніж візуальна “підказка”, що різко спонукала його мозок поєднати ці дві обставини. Візуальний образ, який раптом вигулькнув із глибин пам’яті Ленґдона, був образом латинського імені Дандоло… викарбуваного на потертій мармуровій плиті, вмонтованій у красиву кахляну долівку.

Henricus Dandolo.

У Ленґдона аж дух перехопило, коли він уявив собі простий надгробок дожа. “Я там був”. Точнісінько як і йшлося у поемі, Енріко Дандоло був похований у золоченому музеї – “мусейоні мудрості святої”, – але це було не в базиліці Сан-Марко.

Осягаючи цю істину, Ленґдон повільно спинався на ноги.

– Не можу спіймати сигнал, – сказала Сієнна, вибравшись зі світлового колодязя і підходячи до нього.

– Уже не треба, – насилу вимовив Ленґдон. – Позолочений мусейон святої мудрості… – Він глибоко зітхнув. – Я… помилився.

Сієнна пополотніла.

– Тільки не кажи, що ми не в тому музеї.

– Сієнно, – прошепотів Ленґдон, і йому раптом стало зле. – Ми не в тій країні.

Розділ 76

А нагорі, на майдані Сан-Марко, циганка, яка продавала венеціанські маски, влаштувала собі перерву, прихилившись до зовнішньої стіни базиліки перепочити. Як і завжди, вона зайняла своє улюблене місце – невеличку нішу між двома металевими ґратами на бруківці: то була ідеальна точка, де можна було поставити свій важкий крам і помилуватися сонцем, що хилилося за обрій.

За багато років їй довелося всякого побачити на майдані Сан-Марко, однак химерна подія, що привернула її увагу, відбувалася не на майдані, а під ним. Налякана гучними звуками в себе під ногами, жінка уставилася крізь ґрати у вузький колодязь приблизно десять футів завглибшки. Вікно з протилежного боку колодязя було відчинене, і в нього зі скреготом запхали складаний стілець.

На превеликий подив циганки, слідком за стільцем у колодязі показалася гарненька жінка з русявим “кінським хвостом”, яку, вочевидь, попихали знизу. Та жінка намагалася крізь вузеньке вікно увібратися до ширшого колодязя.

Білявка зіп’ялася на ноги, негайно поглянула вгору – і злякалася, узрівши, що на неї крізь ґрати витріщається циганка. Тож вона притиснула палець до губ і через силу всміхнулася. А потім розклала стілець, стала на нього й підняла руки до ґрат.

“Ти замала на зріст, – подумала циганка. – І взагалі, що ти тут робиш?”

Білявка злізла зі стільця і заговорила до когось усередині будівлі. Хоча у вузькому колодязі було обмаль місця, вона відсунулася убік, і до тісного отвору, піднявшись зі склепу базиліки, увіпхався високий темноволосий чоловік у модному костюмі.

Він теж підняв догори очі й зустрівся поглядом із циганкою. А потім, незграбно звиваючись, чоловік обмінявся позицією з білявкою й видерся на хиткий стілець. Він був значно вищим на зріст, і коли підняв руки, то зміг відсунути клямку під ґратами. Ставши навшпиньки, чоловік вперся долонями в ґрати й штовхнув їх угору. Ґрати піднялися на дюйм-два – і йому довелося їх опустити.

– Puo darci una mano? – гукнула білявка циганці.

“Подати руку? – здивовано подумала циганка, не збираючись втручатися. – Що ви робите?”

Білявка вихопила чоловічий гаманець, витягла з нього купюру сто євро й заохочувально помахала нею. То були більші гроші, ніж циганка заробляла за три дні. Не новачок у переговорах із пошуку компромісу, вона похитала головою й підняла вгору два пальці. Білявка видобула з гаманця ще одну купюру.

Не вірячи своєму щастю, циганка знизала плечима, вдаючи, що погоджується неохоче, і, намагаючись зберігати байдужий вираз, нахилилася й вхопилася за ґрати, дивлячись чоловіку у вічі, щоб синхронізувати з ним свої зусилля.

Коли чоловік знову натиснув знизу, циганка потягнула ґрати на себе своїми сильними руками, натренованими за довгі роки носіння краму, і ґрати підскочили догори… але наполовину. Не встигла вона подумати, що справу зроблено, як унизу під нею почувся гучний тріск, і чоловік зник, полетівши на дно колодязя, – то під ним зламався склада– ний стілець.

Залізні ґрати в руках циганки одразу стали вдвічі важчими, і спочатку їй захотілося кинути їх, але думка про двісті євро додала жінці сили, і вона таки спромоглася витягнути важкі ґрати й кинути їх до стіни базиліки, де вони гучно брязнули й затихли.

Захекана циганка поглянула в колодязь на переплетені тіла та поламані меблі. Коли чоловік підвівся на ноги й обтрусився, циганка простягнула вниз руку, щоби взяти гроші.

Білявка з хвостом із розумінням кивнула й підняла над головою дві купюри. Циганка опустила руку, але було надто далеко.

“Дай гроші чоловіку, він вищий”.

Раптом у колодязі почулися звуки метушні та сердиті голоси, що лунали зі склепу. Чоловік та жінка зі страхом відсахнулися від вікна.

А потім усе перетворилося на хаос.

Темноволосий чоловік швидко взяв ситуацію у свої руки. Він присів, міцно переплів пальці рук і суворо наказав жінці стати ногою на опору, утворену його долонями. Вона гак і зробила, і чоловік підняв її догори. Жінка вперлася рукою в стінку колодязя, затиснула зубами дві купюри, щоб вивільнити руки, і випростала їх догори, намагаючись вхопитися за край колодязя. Чоловік піднімав її… все вище й вище… аж поки її руки не обхопили край.

Ціною величезних зусиль білявці вдалося витягнути себе на поверхню майдану. Цієї миті вона була схожа на жінку, яка вибирається з плавального басейну. Тицьнувши циганці гроші, незнайомка враз крутнулася, стала навколішки над отвором і подала чоловікові руку.

Але було вже пізно.

Чиїсь дужі руки в довгих чорних рукавах залізли до колодязя, мов звивисті щупальці якогось голодного монстра, і, вхопивши чоловіка за ноги, потягнули його назад до вікна.

– Тікай, Сієнно! – крикнув чоловік, відбиваючись від переслідувачів. – Негайно тікай!

Циганка побачила, що їхні погляди, сповнені болю й жалю, на мить зустрілися, а тоді все скінчилося.

Чоловіка грубо затягнули крізь вікно назад до базиліки.

Білявка приголомшено дивилася в колодязь, і її очі наповнилися слізьми.

– Вибач, Роберте, – прошепотіла вона. І після невеличкої паузи додала: – Вибач за все.

– Через кілька секунд жінка, розгойдуючи “кінським хвостом”, гайнула до натовпу і, зі спринтерською швидкістю промчавши вузькою вуличкою Мерчерія дель Оролоджо, зникла в центрі Венеції.

Розділ 77

М’які звуки плюскотіння води поволі повернули Робер– та Ленґдона до свідомості. Він відчув гострий стерильний запах антисептиків, змішаний із солоним морським повітрям, а ще відчув, як під ним коливається світ.

“Де я?”

Здавалося, лише кілька секунд тому він бився на смерть із дужими руками, які затягували його зі світлового колодязя назад до склепу. А тепер – дивно… Він відчуває під собою не холодну кам’яну долівку базиліки Сан-Марко, а… м’який матрац.

Ленґдон розплющив очі й увібрав поглядом те, що побачив довкола: невеличку кімнатку гігієнічного вигляду з єдиним вікном. А погойдування тривало.

“Я на кораблі?”

Останнім спогадом Ленґдона було те, що його притиснув до підлоги склепу один із вдягнених у чорне вояків і сердито засичав: “Не намагайся втекти!”

Коли вояки зав’язували йому рот, Ленґдон дико заволав про допомогу.

– Треба винести його звідси, – сказав один вояк другому.

Його компаньйон неохоче кивнув.

– Починай.

Ленґдон відчув, як дужі пальці вправно обмацують вени й артерії на його шиї. А потім, чітко намацавши на сонній артерії потрібну точку, пальці натиснули на неї рішучим сконцентрованим зусиллям. Через кілька секунд зір Ленґдона затьмарився, і він відчув, як непритомніє, бо надходження кисню до його мозку припинилося.

“Вони вбивають мене, – подумав Ленґдон. – Просто біля гробниці святого Марка”.

Настала темрява, але вона була не цілковитою… скоріш то було тонке сіре покривало, яке час від часу пронизували силуети та звуки.

Ленґдон погано усвідомлював, скільки часу минуло, але тепер його світ знову набув сенсу й конкретики. Судячи з усього, він був на борту якогось плавучого лазарету. Стерильне довкілля та запах ізопропилового спирту створювали химерне враження дежавю – наче Ленґдон зробив повне коло й прокинувся, як і минулої ночі, у ліжку невідомого шпиталю з уривчастими спогадами.

Професор відразу ж подумав про Сієнну та її безпеку. Він і досі бачив перед собою її лагідні карі очі, які дивилися на нього вниз із каяттям і страхом. Ленґдон молив Бога, щоб їй удалося втекти і щоб вона змогла безпечно вибратися з Венеції.

“Ми не в тій країні”, – сказав їй Ленґдон, приголомшено збагнувши, де насправді розташована гробниця Енріко Дандоло. Той загадковий мусейон, про який ішлося в поемі, був зовсім не у Венеції, а за тридев’ять земель від неї. Як і застерігав Данте, сенс зашифрованої поеми був схований “під покривалом слів незрозумілих”.

Ленґдон збирався пояснити все Сієнні, щойно вони виберуться зі склепу, але такої нагоди йому не випало.

“Вона втекла, знаючи одне: я помилився”.

Ленґдон відчув, як у грудях у нього похололо.

“А чума й досі там… за тридев’ять земель”.

Раптом біля “лазарету” почулися важкі кроки, і до його каюти увійшов чоловік у чорному. То був той самий мускулистий військовий, який притис його до підлоги склепу. Його очі були холодні, мов крига. Коли він наблизився, професор інстинктивно відсахнувся, але тікати не було куди. “Ці люди можуть зробити зі мною все, що їм потрібно”.

– Де я? – настійливо спитав Ленґдон, вкладаючи в голос якомога більше викличної інтонації.

– На яхті, яка стоїть на якорі у Венеціанській лагуні.

Ленґдон окинув поглядом зелену емблему на уніформі військового: глобус в оточенні літер ECDC. Ленґдону ніколи не доводилося бачити ні цього символу, ні цієї абревіатури.

– Нам потрібна від вас інформація, – сказав чоловік, – і ми маємо обмаль часу.

– А який мені сенс що-небудь вам казати? – спитав Ленґдон. – Ви мало мене не вбили.

– Такого й близько не було. Ми скористалися знерухом– лювальним прийомом дзюдо, який називається шиме-ваза. Ми не збиралися завдати вам шкоди.

– Ви стріляли в мене вранці! – заявив Ленґдон, чітко пригадавши, як куля брязнула об крило прудкого трициклу Сієнни. – Ваша куля мало не влучила мені в поперек!

Чоловік звузив очі.

– Якби я хотів поцілити вам у поперек, я б це зробив. А я зробив єдиний постріл, намагаючись пробити заднє колесо вашого мопеда, щоб не дати вам можливості втекти. Мені наказали встановити з вами контакт і дізнатися, чому ви в біса поводитеся так безглуздо.

Не встиг Ленґдон усвідомити його слова, як у двері пройшли ще двоє вояків і рушили до його ліжка.

А поміж ними йшла жінка.

Наче видіння.

Неземне й ефемерне.

Ленґдон негайно впізнав цю жінку як видіння зі своїх галюцинацій. Жінка, яку він перед собою побачив, була красивою, із довгим сріблястим волоссям та синім амулетом із лазуриту. Через те, що раніше вона з’являлася перед ним на тлі жахливого ландшафту з безлічі трупів та напівмертвих, Ленґдону знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що ця жінка справді стоїть поруч – жива й реальна.

– Професоре Ленґдон, – звернулася до нього жінка і, стомлено всміхнувшись, підійшла до його ліжка. – Я рада бачити, що з вами все гаразд. – Вона сіла й помацала його пульс. – Мені сказали, що у вас амнезія. Ви пам’ятаєте мене?

Ленґдон якусь мить мовчки дивився на жінку.

– Я бачив вас у видінні… але не пригадую, щоб ми зустрічалися.

Жінка співчутливо нахилилася до нього.

– Мене звуть Елізабет Сінскі. Я – директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я, і я найняла вас, щоб ви допомогли мені знайти…

– Чуму, – вичавив із себе Ленґдон, – яку створив Берт– ран Цобріст.

Сінскі кивнула, підбадьорившись почутим.

– Отже, ви мене пам’ятаєте?

– Ні, я прокинувся в шпиталі з химерним маленьким проектором та видіннями, у яких ви закликали мене шукати й знайти. Саме це я й збирався зробити, коли ці люди намагалися вбити мене. – І Ленґдон кивнув на вояків.

Мускулистий військовий наїжачився й хотів щось відповісти, але Елізабет зупинила його помахом руки.

– Професоре, – лагідно сказала вона. – Я не маю сумніву, що ви приголомшені й збиті з пантелику. Як людина, котра затягнула вас у все це, я нажахана тим, що сталося, і дуже рада, що ви в безпеці.

– У безпеці? – сказав Ленґдон. – Я полонений на цьому судні!

“І ви також”, – подумки додав він.

Срібноволоса жінка з розумінням кивнула.

Боюся, через вашу амнезію багато аспектів того, що я вам розповім, приголомшать вас і спантеличать. Проте часу ми маємо обмаль і багацько людей потребують вашої допомоги.

Сінскі завагалася, немов не знаючи, із чого почати.

– По-перше, – мовила вона, – я хочу, аби ви усвідомили, що агент Брюдер та його команда ніколи не намагалися завдати вам шкоди. Вони отримали прямий наказ відновити з вами контакт будь-якими необхідними для цього засобами.

– Відновити? Щось я не…

– Будь ласка, професоре, просто слухайте, добре? І ви все зрозумієте. Обіцяю.

Ленґдон відкинувся на подушку, його думки скакали й плуталися, а доктор Сінскі продовжила:

– Агент Брюдер та його група – це група спостереження й швидкого реагування. Вони працюють під егідою Європейського центру профілактики й контролю хвороб.

Ленґдон поглянув на емблеми ECDC на уніформах вояків. “Профілактика й контроль хвороб?”

– Його група, – продовжила вона, – спеціалізується на виявленні й локалізації загрози інфекційних захворювань. Фактично вони є таким собі спецназом для послаблення гострих широкомасштабних ризиків для здоров’я. Ви були моєю єдиною надією на те, щоби встановити місцезнаходження інфекції, яку винайшов Цобріст, тому коли ви зникли, я поставила групі швидкого реагування завдання знайти вас… Це я викликала їх до Флоренції для підтримки.

Ленґдон отетерів.

– Ці вояки працюють на вас?

Сінскі кивнула.

Ми їх орендуємо у ECDC. Минулої ночі, коли ви зникли й припинили відповідати на дзвінки, ми подумали, що з вами щось сталося. І лише сьогодні вранці, коли наша група швидкого реагування виявила, що ви заходили на свою гарвардську скриньку електронної пошти, ми дізналися, що ви живий. І відтоді єдиним поясненням вашої дивної поведінки було те, що ви перекинулися на інший бік… можливо, вам запропонували за великі гроші віднайти джерело зарази для когось іншого.

Ленґдон похитав головою.

– Аж смішно.

– Авжеж, такий сценарій видавався малоймовірним, але це було єдиним логічним поясненням, а зважаючи на те, що ставки є надзвичайно високими, ми не мали права ризикувати. Звісно, ми навіть уявити собі не могли, що ви страждаєте на амнезію. Коли наша група підтримки побачила, що ваша гарвардська поштова скринька раптом запрацювала, ми засікли IP-адресу комп’ютера у квартирі у Флоренції й негайно прибули туди. Але ви втекли на мопеді з жінкою, присутність якої лише посилила наші підозри, що ви працюєте на когось іншого.

– Але ж ми проїхали тоді повз вас! – аж захлинувся Ленґдон. – Я бачив вас на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, оточеного військовиками. Мені здалося, що вас узяли в заручники. У вас був такий вигляд наче ви марите, наче вони вкололи вам якийсь наркотик.

– Ви нас бачили? – на обличчі доктора Сінскі відбився подив. – Як це не дивно, але ви маєте рацію… вони справді зробили мені ін’єкцію. Але тільки тому, що я сама наказала їм це зробити.

Тепер Ленґдон зовсім розгубився. “Вона наказала їм вколоти їй наркотик?”

Можливо, ви цього не пам’ятаєте, – сказала Сінскі, – але коли наш С-130 приземлився у Флоренції, тиск змінився, і в мене сталося пароксизмальне позиційне запаморочення – надзвичайно виснажливе захворювання внутрішнього вуха, на яке я страждала й раніше. Напади цієї хвороби мають тимчасовий характер і не загрожують життю, але призводять до такого запаморочення й нудоти, що люди, які від них страждають, не можуть навіть голови підвести. Зазвичай я лягаю в ліжко, щоб перележати сильну нудоту, але ми мали долати кризу, створену Цобрістом, тому я сама прописала собі щогодинні ін’єкції метоклопраміду, який перепиняє блювання. Цей препарат має серйозний побічний ефект – призводить до сильної сонливості, але він принаймні дозволив мені керувати операцією, сидячи в мікроавтобусі. Спец– група хотіла відвезти мене до шпиталю, але я заборонила їм це робити, допоки ми не завершимо завдання й не відновимо з вами зв’язок. На щастя, під час польоту до Венеції запаморочення припинилися.

Ленґдон опустився на подушку, не знаючи, що й сказати. “Оце маєш: я цілий день тільки те й робив, що тікав від ВООЗ – людей, які найняли мене, щоб я їм допоміг”.

– А тепер нам треба зосередитися, професоре, – сказала Сінскі наполегливим тоном. – Цобрістова чума… ви маєте хоч якесь уявлення, де вона може бути? – Сінскі поглянула на нього з виразом надії. – Часу залишилося обмаль.

“Дуже далеко”, – хотів сказати Ленґдон, але щось стримало його. Він зиркнув угору, на Брюдера, який сьогодні вранці вистрелив у нього, а зовсім недавно мало не задушив. Для Ленґдона ситуація змінювалася так швидко, що він уже не знав, кому вірити.

Сінскі нахилилася нижче, вираз її обличчя став іще наполегливішим та напруженішим.

– У нас склалося враження, що джерело інфекції десь тут, у Венеції. Це так? Скажіть де, і я пошлю спецгрупу на берег.

Ленґдон завагався.

– Пане! – нетерпляче гаркнув Брюдер. – Ви неодмінно маєте щось знати… скажіть нам, де джерело зарази! Невже ви не розумієте, що може статися?

– Агенте Брюдер! – крутнулася на п’ятах Сінскі, напускаючись на чоловіка. – Припиніть! – наказала вона. А потім повернулася до Ленґдона й заговорила тихим голосом: – Зважаючи на те, що вам довелося пережити, цілком зрозуміло, що ви спантеличені й дезорієнтовані, не знаєте, кому вірити. – Вона замовкла й глянула глибоко йому у вічі. – Але часу в нас майже не лишилося, тому я благаю вас повірити мені.

– Ленґдон здатен стояти на ногах? – почувся новий голос.

На порозі з’явився добре доглянутий чоловічок із густою

засмагою. Він пильно поглянув на Ленґдона натренованим оком, але професор відчув у його погляді загрозу.

Сінскі кивнула Ленґдону піднятися.

– Професоре, це чоловік, із яким я воліла б не мати справу, але ситуація вельми серйозна, і ми не маємо вибору.

Вагаючись, Ленґдон перекинув ноги з ліжка на долівку і став на весь зріст, на хвилю затримавшись, щоб відновити рівновагу.

– Ідіть за мною, – сказав чоловік, рушаючи до дверей. – Вам слід дещо побачити.

Ленґдон вперся.

– Хто ви?

Чоловік зупинився й склав долоні пірамідкою.

– Імена не мають значення. Можете називати мене Начальник. Я керую організацією, яка – і мені неприємно визнавати це – зробила жахливу помилку, допомагаючи Бертрану Цобрісту досягнути його мети. Я намагаюся виправити цю помилку, доки не пізно.

– Що ви хочете мені показати? – спитав Ленґдон.

Чоловік пронизав Ленґдона невмолимим поглядом.

– Те, що не залишить у вашій свідомості жодного сумніву, що всі ми на одному боці.

Розділ 78

Ленґдон пішов слідком за чоловіком крізь лабіринт клаустрофобічних трюмних коридорів, а за ними вервечкою рушили Сінскі та вояки. Коли група наблизилася до сходів, Ленґдон подумав, що вони нарешті піднімуться до світла, але натомість спустилися ще нижче в трюм.

Тут, глибоко в нутрощах яхти, їхній проводир проминув офіс зі скляними кабінками, декотрі з яких були прозорі, а декотрі – затемнені. Усередині кожної такої звуконепроникної кабінки заповзято працювали люди, друкуючи щось на комп’ютерах чи розмовляючи по телефону. Ті, хто помітив групу, яка проходила повз них, були стривожені появою на кораблі чужих людей. Засмаглий чоловік заспокійливо кивнув їм і повів групу далі.

“Що це за місце?” – здивовано подумав Ленґдон, коли вони йшли крізь іще один лабіринт тісно розташованих робочих місць.

Нарешті хазяїн завів їх до великого конференц-залу, де помістилася вся група. Коли всі повсідалися, чоловік натиснув на кнопку, скляні стіни раптом засичали й стали непрозорими, немов запечатавши всіх присутніх усередині. Ленґдон аж сіпнувся – йому ще ніколи не доводилося такого бачити.

– Де ми? – нарешті спитав він настійливим тоном.

– Це моє судно “Мендаціум”.

– “Мендаціум”? – перепитав Ленґдон. – Латинська назва псевдолога – грецькою обманних*

Чоловік не приховував здивування.

– Про це мало хто знає.

“Невелика честь”, – подумав Ленґдон.

Мендасій був сумнівним і підступним божеством і керував псевдологами – демонами, які спеціалізувалися на фальшивках, брехні та всіляких фабрикаціях.

Чоловік витяг маленьку червону флешку й вставив її у стійку з електронним начинням у тильній частині кімнати. Великий і плаский екран на рідких кристалах заблимав і ожив, а світильники вгорі згасли.

У напруженій тиші Ленґдон почув тихий плюскіт води. Спочатку йому здалося, що то плюскотить вода за бортом судна, але згодом збагнув, що звук іде з гучномовців у рідкокристалічному екрані. Поволі вималювалося зображення: волога стіна печери, освітлена червонуватим світлом, що погойдувалося, мов хвиля.

– Це відео створив Бертран Цобріст, – сказав господар судна. – І попросив мене оприлюднити його завтра на увесь світ.

Не вірячи власним очам Ленґдон мовчки дивився це химерне й зловісне домашнє відео… якась печериста порожнина з лагуною, на поверхні якої виднілися маленькі хвильки… камера пірнає вглиб, до вкритої намулом долівки, до якої прикручено дошку з написом “У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ”.

На дошці було ім’я Бертрана Цобріста.

А датою був завтрашній день.

О Господи! Ленґдон повернувся в темряві до Сінскі, але вона сиділа, безтямно втупившись у підлогу: вочевидь, жінка вже бачила це відео раніше й не мала сил дивитися його знову.

Ось камера звернула ліворуч, і ошелешений Ленґдон побачив, як у воді висить, погойдуючись, прозора пластико– ва куля з желатиноподібною жовто-коричневою рідиною. Схоже, ця делікатна конструкція не могла піднятися на поверхню, бо була прикріплена до дна.

“Що за чортівня?” – подумав Ленґдон, придивляючись до роздутого мішка. Здавалося, його в’язкий вміст потихеньку обертався й перемішувався… немов кипів.

Коли його блискавкою вдарила здогадка, Ленґдону аж дух перехопило.

“Це Цобрістова чума”.

– Припиніть перегляд, – сказала Сінскі в темряві.

Зображення завмерло – прикріплений до дна пластико-

вий мішок погойдувався під водою: герметично запечатана хмара рідини, підвішена у просторі.

– Певно, ви здогадуєтеся, що то таке, – сказала Сінскі. – Питання полягає ось у чім: скільки ще часу вона перебуватиме в герметизованому стані? – Підійшовши до екрана, Сінскі показала на малесеньку позначку, що виднілася на прозорому мішку. – На жаль, оця позначка підказує нам, із чого цей мішок зроблений. Ви можете її прочитати?

Відчуваючи, як його пульс шалено заскакав, Ленґдон примружено поглянув на текст. То був фірмовий знак виробника: “SolublonV

– Ця фірма – найбільший у світі виробник пластику, що розчиняється у воді, – сказала Сінскі.

У Ленґдона похололо в грудях.

– Ви хочете сказати, що цей мішок поволі… розчиняється?

Сінскі похмуро кивнула.

– Ми вже зв’язалися з виробником і, на жаль, дізналися від нього, що вони виробляють десятки різних сортів пластмаси з розчинністю від приблизно десяти хвилин до десяти тижнів, залежно від призначення. На швидкість розчинності незначний вплив мають тип води та її температура, але не залишається сумнівів, що Цобріст ретельно врахував ці фактори. – Сінскі на мить замовкла, а потім продовжила: – Ми вважаємо, що цей мішок має розчинитися до…

– До завтра, – перервав її Начальник. – Завтрашній день – це дата, яку Цобріст обвів у моєму календарі. Цей день вказаний і на дошці під водою.

Ленґдон сидів у темряві, втративши дар мови.

– Покажіть йому решту, – сказала Сінскі.

Відео на великому екрані знову рушило вперед, і тепер камера показувала блискіт води та темну печеру. Ленґдон не сумнівався, що саме про це місце йшлося в поемі. “Лагуна, що не віддзеркалює зірок”.

Ця сцена породжувала в уяві видіння з Дантового пекла. .. ріка Кокіт, яка тече печерами підземного царства.

Де б ця печера не була, її води обмежувалися крутими порослими мохом стінами, зробленими, як здогадувався Ленґдон, руками людини. Він відчував також, що камера показувала лише невеличкий куточок величезної підземної порожнини, і ця здогадка підкріплювалася наявністю слабеньких вертикальних тіней на стіні. Ці тіні були широкі, схожі на стовпи, розташовані на однаковій відстані.

“Колони”, – здогадався Ленґдон.

Стеля цієї печери тримається на колонах.

Лагуна не в печері, а в масивній кімнаті.

Спустися вглиб осілого палацу…

Та не встиг Ленґдон і слова мовити, як його увагу привернула поява на стіні тіні… у вигляді людини з довгим, схожим на дзьоб носом.

Господи милосердний…

Примара озвалася, стишено заговорила, і її шепіт поплив поверхнею води в химерному поетичному ритмі.

Я – ваше спасіння. Я – Привид.

Такого жахливого фільму, як він дивився наступні кілька хвилин, Ленґдону ще ніколи не доводилося бачити. Маячня схибленого генія, чи то пак, монолог Бертрана Цобріста, виконаний ним в образі чумного лікаря, повнився цитатами й посиланнями на Дантове “Пекло” й містив дуже чіткий і простий сенс: зростання народонаселення вийшло з-під контролю і майбутнє людства висить на волосинці.

А голос на екрані промовляв речитативом:

Якщо не робити нічого, це означатиме прискорення настання Дантового пекла… перенаселення й голоду… настання безладдя великого Гріха. Тому я вдався до рішучих кроків. Дехто відсахнеться, нажаханий, але за порятунок треба платити. Одного дня світ усвідомить і поцінує красу моєї пожертви.

І Ленґдон нажахано відсахнувся, коли на екрані різко з’явився сам Цобріст у костюмі чумного лікаря, а потім рвучко зняв маску. Професор вдивився в худе, виснажене лице й дикі зелені очі та збагнув, що нарешті побачив обличчя чоловіка, який став причиною цієї кризи. Цобріст розводився про кохання до якоїсь людини, яку називав своїм натхненником.

…передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі… і знову побачити зорі.

Коли відео скінчилося, Ленґдон збагнув, що останні слова Цобріста були майже копією останніх слів Данте в “Пеклі”.

Сидячи в темряві конференц-залу, Ленґдон усвідомив, що весь страх, якого він натерпівся сьогодні, щойно кристалізувався в моторошну дійсність.

Тепер Бертран Цобріст мав обличчя… і мав голос.

Світильники в залі знову спалахнули, і професор побачив, як усі погляди очікувально націлилися на нього.

Елізабет Сінскі підвелася із закам’янілим виразом обличчя й нервово погладила свій амулет.

– Професоре, як ви самі бачите, часу в нас майже не лишилося. Єдиною доброю новиною є те, що нам наразі не повідомляли про виявлення патогенних збудників чи зафіксовані випадки захворювань, тому ми припускаємо, що отой розчинний мішок іще зберігає свою цілісність. Але ми не знаємо, де його шукати. Наша мета – нейтралізувати цю загрозу, помістивши мішок у контейнер до того, як він лусне. Звісно, ми це зможемо зробити лишень тоді, коли знайдемо той мішок.

Агент Брюдер підвівся й суворо поглянув на Ленґдона.

– Ми припускаємо, що ви прибули до Венеції тому, що дізналися: саме тут Цобріст і заховав свою чуму.

Ленґдон окинув поглядом людей, що зібралися в залі; їхні обличчя були тривожні й напружені, усі вони усвідомлювали навислу загрозу, усі сподівалися на чудо, і Ленґдон пошкодував, що не зможе їм розповісти нічого доброго.

– Ми – не в тій країні, – заявив професор. – Те, що ви шукаєте, розташоване майже за тисячу миль від Венеції.

* * *

Усі нутрощі Ленґдона аж завібрували, коли яхта “Менда– ціум”, низько ревучи потужними двигунами, рушила з широким розворотом назад у напрямку венеціанського аеропорту. А на борту яхти зчинився гармидер: Начальник кинувся віддавати накази підлеглим. Елізабет Сінскі вихопила мобільний і зателефонувала пілотам С-130, наказавши негайно приготувати літак до вильоту з аеропорту Венеції. А агент Брюдер засів за портативний комп’ютер подивитися, чи не зможе організувати яку-небудь міжнародну спецгрупу, щоб та виступила авангардом у пункті їх призначення.

За тридев’ять земель.

Віддавши необхідні розпорядження, Начальник повернувся до конференц-залу й настійно звернувся до Брю– дера.

– Є якісь нові повідомлення від венеціанської міської влади?

Брюдер похитав головою.

– Жодного сліду. Пошуки тривають, але Сієнна Брукс наче крізь землю провалилася.

Ленґдон отетеріло витріщився на нього. “Вони шукають Сієнну?”

Сінскі завершила свій дзвінок і теж приєдналася до розмови:

– Не вдалося знайти її?

Начальник похитав головою.

– Якщо ви не проти, то, гадаю, ВООЗ за потреби може санкціонувати застосування сили для її затримання й перевезення сюди.

Ленґдон скочив на ноги.

– Чому?! Сієнна Брукс не має до цього жодного стосунку!

Начальник пронизав Ленґдона своїми темними очима.

– Професоре, доведеться мені дещо розповісти вам про пані Брукс.

Розділ 79

Проштовхнувшись крізь натовп туристів на мосту Ріалто, Сієнна Брукс знову кинулася бігти на захід набережною Фондамента ді Кастелло, яка тягнулася вздовж каналу.

“Вони схопили Роберта”.

Жінка й досі бачила, як він дивився на неї безпорадними очима, коли вояки тягнули його назад до склепу. Вона майже не сумнівалася, що ті люди в той чи інший спосіб примусять його розповісти про всі його здогадки.

“Ми – не в тій країні”.

Але найтрагічнішою обставиною було її переконання в тому, що його поневолювачі не забаряться розкрити Ро– берту всю правду про ситуацію, у якій він опинився.

“Вибач, Роберте. Вибач за все. Зрозумій, будь ласка, що я не мала іншого вибору”.

Дивно, але Сієнна вже встигла скучити за ним. І тепер посеред маси народу у Венеції жінка відчула, як до неї повертається вже звична самотність.

Це відчуття не було для Сієнни новим.

Бо Сієнна Брукс почувалася самотньою ще з дитинства.

Іще з дитинства проявивши неабиякий інтелект, Сієнна всю свою юність почувалася, наче чужинка у чужій країні… наче інопланетянин, що потрапив на планету, заселену чужими й непривітними істотами. Вона намагалася завести друзів, але її однолітки заповзято займалися всілякими банальними та фривольними дурощами, які не становили для неї ані найменшого інтересу. Вона намагалася поважати старших, але вони здебільшого виявлялися не ким іншим, як підстаркуватими дітьми, котрим бракувало хоча б елементарного розуміння світу, у якому вони жили, а найтривожнішим було те, що ці дорослі не мали ані найменшого бажання пізнати цей світ чи жити його турботами.

Я почувалася так, немов скрізь була чужою.

І тому Сієнна Брукс навчилася бути примарою. Невидимкою. Вона навчилася бути хамелеоном, акторкою, що грає чергову роль для публіки. Вона анітрохи не сумнівалася, що її дитяча пристрасть була породжена бажанням стати кимось іншим, і це бажання залишилося з нею на все життя.

“Стати кимось нормальним”. Виступ у шекспірівській п’єсі “Сон літньої ночі” дав Сієнні відчуття власної потріб– ності й приналежності до справи, і дорослі актори підтримували її, але без поблажливості. Однак радість Сієнни виявилася нетривалою й випарувалася тієї самої миті, коли після закінчення прем’єрної вистави її оточили журналісти з виряченими від здивування й захвату очима, а її нікому не цікаві колеги тишком-нишком вибиралися з театру через чорний хід.

“Тепер і вони мене ненавидітимуть”.

У сім років Сієнна начиталася достатньо, щоб поставити собі діагноз – глибока депресія. Коли вона заявила про це батькам, ті отетеріли, утім, неординарність доньки завжди викликала в них отетеріння. І вони послали її до психіатра. Лікар поставив їй багацько запитань, які Сієнна ще раніше ставила собі сама, а потім прописав комбінацію з амітриптиліну та хлордіазепоксиду.

Розлючена Сієнна підскочила з лікаревої канапки.

Амітриптилін?! – виклично скрикнула вона. – Я хочу бути щасливою, я не хочу бути зомбі!

Психіатр – треба віддати йому належне – перед лицем такого бурхливого вияву почуттів зберіг гідний подиву спокій і поставив Сієнні ще одне запитання:

– Сієнно, якщо ти не хочеш вживати препарати, то ми можемо спробувати більш цілісний підхід. – Лікар помовчав, а потім продовжив: – Схоже, ти потрапила до замкненого кола: увесь час тільки й думаєш, що про себе та про те, що нікому в цьому світі не потрібна.

– Це правда, – погодилася Сієнна. – Я намагаюся зупинитися, але не можу!

Лікар приязно й спокійно всміхнувся.

– Звісно, ти не можеш зупинитися. Людський мозок фізично не може працювати надаремно і ні про що не думати. Твоя душа прагне емоцій, і вона шукатиме паливо для цих емоцій – добре чи погане. Твоя проблема в тім, що ти живиш душу не тим паливом, що треба.

Сієнна ще ніколи не чула, щоб хтось говорив про мозок та емоції такими механічними термінами, і це її відразу ж заінтригувало.

– А яким це чином я живлю свою душу не тим паливом, яке їй потрібно?

– Тобі слід змінити ментальний фокус, – відповів лікар. – Наразі ти думаєш головним чином про себе. Ти мучишся запитаннями “Чому я всюди чужа?” і “Що зі мною не так?”.

– І то правда, – погодилася Сієнна. – Але я намагаюся розв’язати цю проблему. Я намагаюся стати потрібного й своєю, не чужою. А якщо я не думатиму про цю проблему, то не зможу її вирішити.

Лікар тихо розсміявся.

– Мені здається, що думання про цю проблему… і є твоєю проблемою. – І він запропонував Сієнні змістити свою зосередженість із себе та власних проблем на довколишній світ та проблеми довколишнього світу.

“Отоді все й змінилося”.

Вона спрямовувала свою енергію не на жалість до самої себе, а на жалість до інших людей, започаткувавши філантропічну ініціативу – розливала ківшиком суп у притулках для бездомних і читала сліпим книжки. Неймовірно, але, здавалося, жоден із тих, кому допомагала Сієнна, так і не помітив її інакшості. Вони були лише вдячні, що про них хтось потурбувався.

Із кожним тижнем Сієнна працювала дедалі завзятіше і недосипала, бо усвідомлювала, що її допомоги потребують дуже багато людей.

– Сієнно, вгамуйся! – закликали її знайомі та рідні. – Ти не зможеш врятувати весь світ!

“Як це жахливо, коли таке кажуть!”

Завдяки своїй громадській роботі Сієнна встановила контакти з місцевою гуманітарною групою. І коли вони запропонували їй поїхати на місяць на Філіппіни, вона з радістю вхопилася за цю можливість.

Сієнна гадала, що вони збираються годувати злиденних рибалок чи бідних фермерів у країні, яка була, згідно з тим, що дівчина прочитала в різних джерелах, казковою країною первозданної краси з багатими на життя прибережними водами та сліпучо красивими долинами. Тому коли їхня група оселилася в місті Маніла, Сієнна вжахнулася. Ніколи раніше не доводилося їй бачити таких страхітливих і широкомасштабних злиднів.

“Тут одна людина неспроможна зробити нічого”.

На кожну людину, яку годувала Сієнна, припадала ще сотня голодних, вони дивилися на неї безпорадними очима, у яких застиг відчай. У Манілі були безперервні транспортні затори, місто потопало в нечистотах, процвітала жахлива проституція, до якої залучалися головним чином діти: їх продавали сутенерам батьки, знаходячи єдину втіху в тому, що так їхня дитина принаймні не помре з голоду.

І посеред цього хаотичного розгулу дитячої проституції, жебраків, злодюжок та ще гірших покидьків Сієнна раптом відчула себе паралізованою й безпорадною. Скрізь довкола себе вона бачила людство, охоплене первісним інстинктом виживання. “А коли люди впадають у відчай… то перетворюються на тварин”.

І хвиля давньої депресії знову поглинула Сієнну. Вона раптом побачила людство таким, яким воно є, – біологічним видом, доведеним до краю.

“Я помилялася, – подумала вона. – Я справді не зможу врятувати світ”.

Охоплена несподіваним нападом паніки, Сієнна чкурнула вулицями міста, проштовхуючись крізь маси людей, збиваючи їх із ніг й очманіло біжучи далі в пошуках простору.

“Ця маса людської плоті душить мене!”

Коли Сієнна бігла, то знову відчула на собі здивовані погляди. Вона знову стала чужою. Сієнна була високою, білошкірою, а на її голові майорів білявий “кінський хвіст”. Чоловіки витріщалися на неї так, наче вона була гола.

Коли її ноги насамкінець підкосилися, Сієнна й гадки не мала, куди забігла. Витерши з очей сльози й бруд, вона побачила, що стоїть у якихось нетрях – містечку, де хижки були зліплені зі шматків гофрованого металу та картону, що трималися на підпорках. Повсюди висів сморід людських екскрементів та чулося скигління дітей.

“Мабуть, я проскочила крізь браму пекла”.

– Туриста! – пирхнув позаду низький чоловічий голос. – Магкано? Скільки?

Сієнна різко обернулася й побачила, що до неї наближаються троє молодиків, ковтаючи від нетерплячки слину, наче вовки. Вона вмить усвідомила, що потрапила в небезпечну ситуацію, і спробувала була позадкувати, але вони оточили її, як зграя хижаків оточує здобич.

Сієнна покликала на допомогу, але на її крики ніхто не звернув ані найменшої уваги. За п’ятнадцять футів від себе Сієнна побачила бабцю, яка сиділа на автомобільній покришці й виколупувала іржавим ножем гниль зі старої цибулини.

Коли молодики схопили її й потягли до якоїсь халупи, Сієнна не мала ілюзій стосовно того, що трапиться невдовзі, і страх цілком поглинув її. Вона відбивалася як могла й чим могла, але молодики були дужі й швидко притисли її до старого заяложеного матрацу.

Вони розірвали їй сорочку і вчепилися в її ніжну білу шкіру. Коли дівчина закричала, нападники запхали їй у рота її ж сорочку так глибоко, що вона мало не задихнулася. А потім перекинули її на живіт, і вона вперлася обличчям у смердюче ліжко.

Сієнні Брукс завжди було шкода тих невігласів, які наважувалися вірити в Бога на тлі всесвітніх злиднів та страждання, однак тепер вона молилася сама… молилася всім серцем.

“Господи, благаю тебе, визволи мене від диявола”.

Молячись, Сієнна чула, як глузливо гигочуть чоловіки, здираючи з неї джинси, поки вона відчайдушно хвицала ногами. Один із нападників заліз їй на спину, такий спітнілий та важкий, що аж краплини його поту капали їй на шию.

“Я ж іще незаймана, – подумала Сієнна. – Так он як мені судилося це пережити”.

Раптом чоловік зістрибнув із її спини і глузливий регіт змінився на вигуки, сповнені страху й люті. Теплий піт, який капав Сієнні на спину та шию, раптом хлинув потоком і розбризкався по матрацу червоними плямами.

Коли Сієнна перекотилася на спину подивитися, що сталося, вона побачила стару жінку з наполовину обчищеною цибулиною в одній руці та іржавим ножем у другій. Та стояла над нападником, а з його спини струменіла кров.

Стара вирячилася на решту, погрозливо змахнула в повітрі ножем – і всі троє чкурнули навтьоки.

Не кажучи ні слова, стара допомогла Сієнні зібрати одяг.

– Саламат, – прошепотіла Сієнна крізь сльози. – Дякую.

Стара постукала пальцем по вуху – мовляв, не чую, глуха.

Сієнна склала хаткою долоні, заплющила очі й вклонилася на знак вдячності й поваги. А коли вона розплющила очі, то старої вже не було.

Сієнна покинула Філіппіни відразу ж, навіть не попрощавшись із рештою членів гуманітарної групи. І нікому й ніколи не розповідала, що з нею трапилося. Сієнна сподівалася, що коли не думатиме про цей інцидент, то він швидко зблякне в її пам’яті й забудеться, але від цього, здавалося, стало ще гірше. Кілька місяців по тому її так само мучили кошмари й дівчина більше ніде не почувалася в безпеці. Сієнна зайнялася бойовими мистецтвами але, попри те, що вона швидко засвоїла смертоносні навички дим-мак, їй однаково було лячно, куди б не пішла. Дівчина всюди відчувала небезпеку.

Стара депресія повернулася й посилилася вдесятеро; насамкінець дійшло до того, що Сієнна втратила сон. До того ж щоразу, коли розчісувалася, вона помічала, що від голови відстають великі пасма волосся, і з кожним днем дедалі більше. Через кілька тижнів Сієнна з жахом помітила, що наполовину облисіла і в неї з’явилися симптоми хвороби, яку вона діагностувала сама: телогенова алопеція – облисіння, спричинене стресом, від якого не було жодних ліків, окрім усунення самого стресу. Щоразу, коли жінка дивилася в дзеркало, вона бачила, як лисіє, і серце її несамовито калатало.

“Я схожа на стару бабу!”

Насамкінець у неї не лишилося вибору, окрім поголити голову. Принаймні тоді вона не матиме вигляду старої. А матиме вигляд хворої. Та, не бажаючи мати вигляд хворої на рак, Сієнна придбала перуку з хвостом позаду, таким чином повернувши собі попередній вигляд.

Однак у душі Сієнна дуже змінилася.

“Я – зіпсутий товар”.

Відчайдушно намагаючись зажити новим життям, Сієнна подалася до Америки й вступила до медінституту. Вона завжди мала схильність до медицини, тому сподівалася, що коли стане лікарем, то почуватиметься потрібного людям… робитиме хоч щось, аби зменшити кількість страждань у цьому непростому й тривожному світі.

Попри напружену програму, вчитися в інституті їй було легко, і поки її одногрупники гризли граніт науки, Сієнна підробляла акторкою, щоб роздобути трохи додаткових грошей. Звісно, то була халтура, а не Шекспір, але її лінгвістичні навички та здатність запам’ятовувати великі обсяги тексту забезпечували те, що Сієнна почувалася на підробітках не як на робочому місці, а як у благословенному прихистку, де можна забути, хто вона… і стати кимось іншим.

“Хоч будь-ким”.

Відтоді, як Сієнна навчилася говорити, вона завжди намагалася втекти від своєї особистості. У дитинстві уникала свого першого імені, Фелісіті, воліючи натомість користуватися другим – Сієнна. “Фелісіті” означало “щастя”, а Сієнна достеменно знала, що вона яка завгодно, але не щаслива.

“Змісти фокус своїх проблем, – нагадала вона собі. – І сфокусуйся на проблемах світу”.

Напад паніки, що стався на вулицях Маніли, породив у неї глибоке занепокоєння швидким зростанням народонаселення й перенаселеністю світу. Саме тоді вона відкрила для себе праці й статті Бертрана Цобріста – генного інженера, який висунув кілька надзвичайно прогресивних теорій щодо населення світу.

“Він – геній”, – здогадалася вона, прочитавши його праці. Сієнна ніколи не відчувала нічого подібного до іншої людини, і що більше жінка читала Цобріста, то сильнішим ставало відчуття, що вона зазирає в душу однодумця. Його стаття “Ви не зможете врятувати світ” нагадала Сієнні про те, що вона чула ще дитиною… однак Цобріст мав із цього приводу абсолютно протилежну думку.

“Ви можете врятувати світ, – писав Цобріст. – Якщо не ви, то хто? Якщо не тепер, то коли?”

Сієнна ретельно вивчила математичні рівняння Цобріста, набираючись інформації про його пророцтва мальтузіанської катастрофи (за математичною моделлю перенаселення Мальтуса) та неминучий занепад біологічних видів. Її інтелекту імпонували високі роздуми про майбутнє, але Сієнна відчувала, що її стрес також піднімається на високий рівень, коли уявляла собі це майбутнє… математично прораховане… таке очевидне… і неминуче.

Чому більше ніхто не бачить, як воно невблаганно насувається?

Хоча Сієнну й лякали його ідеї, вона аж марила Цобріс– том, передивляючись відео його презентацій, перечитуючи все, що він коли-небудь написав. І коли Сієнна дізналася, що він домовився про виступ у Сполучених Штатах, то зрозуміла, що неодмінно має з ним зустрітися. І то була та ніч, коли увесь її світ змінився назавжди.

Її обличчя освітилося усмішкою, то була рідкісна мить щастя… Їй знову пригадався той чарівний вечір, вечір, який так яскраво постав перед її очима, коли вона їхала потягом до Венеції разом із Ленґдоном та Феррісом.

Чика/о. Заметіль.

Січень, шість років тому… а здається, наче це було вчора. Піднявши комір, щоб хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я увесь час кажу собі, що мене ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста… власною персоною.

Я прочитала геть усе, що написав цей чоловік, і я щаслива з того, що маю один із пятиста квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякла від холоду, то панічно усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду… невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий… зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал… там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, поблискуючи своїми зеленими очима.

-До біса порожню аудиторію, – заявляє він. – Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають схвальні радісні вигуки, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму – нової пристрасті Бертрана Цобріста.

-Я гадаю, що трансгуманізм – це єдина надія людства на тривале існування, – проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує їм усім татуювання Н+ на своєму плечі. – Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, що потрапила на приватну зустріч із рок-зіркою. Я ніколи подумати не могла, що уславлений “геній генетики” виявиться такою харизматичною та чарівливою особою. Щоразу, коли Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття… сильний сексуальний потяг.

Це відчуття є для мене абсолютно новим і невідомим.

А потім ми залишаємося самі.

-Дякую вам за сьогоднішній вечір, – кажу я йому, трохи напідпитку, бо випито було чимало. – Ви – дивовижний учитель.

– Лестите мені? – Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються. – 3 лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер – ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і увесь світ довкола наче зупинився.

– Тож як? – питає Цобріст. – Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Я заклякла, усвідомлюючи, що, напевне, цієї миті нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.

-Дозвольте висловити здогадку, – шепоче він. – Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.

Я відчуваю, що зашарілася, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: зніяковілість, збудження, страх.

– Якщо чесно, – кажу я, – то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.

Цобріст усміхається й присовується ще ближче.

– Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком…

– І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації мого дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.

– І ось я лежу гола в його обіймах.

– “Розслабся, Сієнно”, – шепоче він, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких я навіть не здогадувалася.

– Ніжачись у коконі обіймів Цобріста, я відчуваю, що все в цім світі нарешті стало на місце, що моє життя набуло мети.

– Я знайшла своє кохання.

– І я піду за ним хоч на край світу.

Розділ 80

– Ленґдон, стоячи на палубі яхти “Мендаціум”, учепився в поруччя з полірованого тику, розминав тремтячі ноги й намагався перевести дух. Морське повітря стало про– холоднішим, а ревіння комерційних лайнерів, що заходили на посадку й злітали, підказало йому, що вони наближаються до аеропорту Венеції.

– “Мені треба розповісти вам дещо про Сієнну Брукс”.

– А поруч із ним біля поруччя стояли Елізабет Сінскі та Начальник. Вони мовчали, даючи професору змогу оговтатися й зорієнтуватися. Те, що вони нещодавно сказали йому в трюмі, так спантеличило й засмутило Ленґдона, що Сінскі вивела його на палубу ковтнути свіжого повітря.

– Морське повітря бадьорило, але Ленґдон відчував, що в голові анітрохи не прояснилося. Усе, що він міг, це стояти, безтямно витріщаючись на бурхливий кільватерний потік судна й намагаючись знайти хоча б дещицю логіки в тім, що він щойно почув.

Якщо вірити Начальнику, Сієнна Брукс і Бертран Цобріст – давні коханці. Вони разом вели якусь підпільну діяльність у рамках трансгуманістичного руху. Її повне ім’я – Фелісіті Сієнна Брукс, але вона проходила також ‘ під кодовим іменем FS-2080… яке складалося з її ініціалів і та року, коли їй мало виповнитися сто.

“Усе це цілковите безглуздя!”

– Я дізнався про Сієнну Брукс з іншого джерела, – сказав Начальник Ленґдону, – і тому довіряв їй. Тож, коли ! минулого року вона прийшла до мене й запропонувала зустрітися з багатим потенційним клієнтом, я погодився. Перспективний клієнт виявився Бертраном Цобрістом. і Він найняв мене забезпечити йому схованку, де міг би не– : помітно для інших працювати над своїм шедевром. Я припустив тоді, що він збирався розробити нову технологію

й боїться, що її можуть викрасти… або здійснювати якісь ‘ дослідження в галузі генної інженерії, які йшли врозріз із моральними правилами ВООЗ… я не розпитував його, але, повірте, і гадки не мав, що він… створює чуму. І

Ошелешений Ленґдон тільки й зміг, що безтямно кивнути…

– Цобріст був фанатиком Данте, – продовжив Начальник, – і саме тому обрав Флоренцію містом, де йому захотілося сховатися. І моя організація забезпечила його всім потрібним: таємною лабораторією з житловим приміщенням, вигаданими іменами, безпечними каналами зв’язку й особистим представником, який відповідав за все – від безпеки до купівлі харчів і матеріалів для дослідної роботи. Цобріст ніколи не користувався власними кредитними картками, ніколи не з’являвся на людях, тому вистежити його було майже неможливо. Ми навіть надали йому всілякі засоби маскування й підробні документи, щоб він мав змогу подорожувати непоміченим. – Начальник зробив паузу. – Він, вочевидь, ними скористався, щоб помістити мішок із чумою в отому підземеллі.

– Сінскі зітхнула, майже не приховуючи свого невдоволення,

– ВООЗ намагалася вистежити його ще з минулого року, але він наче крізь землю провалився.

– Він навіть від Сієнни ховався, – зазначив Начальник.

– Перепрошую? – Ленґдон підвів на нього погляд, ковтнувши клубок, що підкотився до горла. – Ви, здається, сказали раніше, що вони були коханцями?

– Так, були, але він раптово порвав із нею, коли пішов у підпілля. Попри те, що саме Сієнна порекомендувала його нам, наша угода з Цобрістом зокрема передбачала, що коли він зникне, то зникне для всього світу, включно із Сі– єнною. Вочевидь, коли Цобріст пішов у підпілля, він надіслав їй прощального листа, сповіщаючи про те, що буцімто серйозно захворів, через рік помре, тому не бажає, щоб вона стала свідком його фізичного занепаду.

“Цобріст покинув Сієнну?”

– Сієнна намагалася зв’язатися зі мною й роздобути інформацію, але я не відповідав на її дзвінки. Бо маю поважати побажання своїх клієнтів.

– Два тижні тому, – продовжила Сінскі, – Цобріст зайшов до одного банку у Флоренції й анонімно орендував сейф. Коли він пішов, наша людина, відповідальна за список особливого контролю, повідомила, що нова програма з розпізнавання облич, яку нещодавно встановили в тому банку, ідентифікувала замаскованого чоловіка як Бертрана Цобріста. Моя команда полетіла до Флоренції й протягом тижня вистежила схованку Цобріста, яка виявилася порожньою, але там ми виявили докази того, що він створив якийсь надзвичайно заразний збудник і десь його сховав.

Сінскі зробила паузу.

– Ми щосили намагалися знайти його. Наступного ранку, перед світанком, ми помітили, як він ішов уздовж ріки Арно, і негайно кинулися навздогін. Саме тоді він і втік на вершечок вежі Флорентійського абатства, а потім стрибнув униз і розбився на смерть.

– Можливо, Цобріст планував це зробити, – зауважив Начальник. – Він був переконаний, що жити йому недовго.

– Виявилося, – продовжила Сінскі, – що Сієнна також розшукувала його. Якимось чином вона дізналася, що ми організовано прибули до Флоренції, і стежила за нашим пересуванням, гадаючи, що ми, можливо, уже встановили його місцезнаходження. На жаль, жінка добралася туди вчасно й бачила, як Цобріст стрибнув із вежі. – Сінскі зітхнула. – Підозрюю, що вона дістала сильну душевну травму, ставши свідком того, як її коханець і наставник упав і розбився.

Ленґдону раптом стало зле; він ледве розумів те, що йому казали. У цьому сценарії єдиним персонажем, якому він довіряв, була Сієнна, а тепер ці люди намагаються переконати його, що вона – не та, за кого себе видавала? Що б вони йому не казали, він не міг повірити, що Сієнна схвалювала план Цобріста створити чуму.

“Чи таки схвалювала?”

“А ти вбив би половину населення сьогодні, – якось спитала його Сієнна, – щоб урятувати наш вид від вимирання?”

У Ленґдона похололо під серцем.

– Коли Цобріст загинув, – пояснила Сінскі, – я скористалася своїм впливом, щоб відімкнути його банківський сейф, котрий, як це не дивно, містив листа до мене… і химерний маленький пристрій.

– Проектор, – висловив здогад Ленґдон.

– Саме так. У листі йшлося, що він хотів би, щоб я першою побувала в епіцентрі, який ніхто й ніколи не знайде, якщо не скористається його “Мапою пекла”.

Ленґдон відразу ж уявив собі видозмінене полотно Бот– тічеллі, яке випромінював цей маленький проектор.

Тут у розмову втрутився Начальник і додав:

Згідно з контрактом, який ми уклали з Цобрістом, я мав доставити доктору Сінскі вміст того сейфа, але після настання завтрашнього ранку. Коли доктор Сінскі випередила мене й першою заволоділа тим проектором, ми запанікували й вдалися до певних дій, щоб відновити статус– кво й виконати побажання нашого клієнта.

Сінскі поглянула на Ленґдона.

– Я не мала надії швидко розібратися з мапою, тому найняла вас, щоб ви мені допомогли. Ви хоч що-небудь з усього цього пам’ятаєте?

Ленґдон похитав головою.

– Ми тихенько доставили вас літаком до Флоренції, де ви домовилися зустрітися з кимось, хто, на вашу думку, зміг би стати в пригоді.

“Іґнаціо Бусоні”.

– Ви зустрілися з ним минулої ночі, – сказала Сінскі, – а потім зникли. Ми думали, що з вами щось трапилося.

– Узагалі-то, – продовжив Начальник, – з вами справді дещо трапилося. Намагаючись заволодіти проектором, ми наказали нашому агенту на ім’я Ваєнта йти за вами від аеропорту. Вона втратила вас з очей десь на п’яца дела Синьйорія. – Начальник нахмурився. – Те, що вона вас втратила, стало тяжкою помилкою. А Ваєнта ще мала нахабство звалювати все це на якогось птаха.

– Перепрошую?

– На голубку, яка несподівано затуркотіла. За словами Ва– єнти, вона мала прекрасну позицію й спостерігала за вами з темної ніші, коли раптом з’явилася група туристів. Вона сказала, що несподівано у віконній заглибині над нею затуркотіла голубка і туристи зупинилися, фактично заблокувавши Ваєнту в ніші. І коли вона спромоглася вислизнути звідти на алею, вас уже не було. – Начальник обурено похитав головою. – Хай там що, але вона втратила вас на кілька годин. Зрештою Ваєнті вдалося знову помітити вас – але цього разу ви були не самі, а з якимось чоловіком.

“Іґнаціо, – подумав Ленґдон. – Напевне, ми саме виходили з Палацо Веккіо, несучи із собою маску”.

– Ваєнта успішно вистежила вас обох майже до п’яца де– ла Синьйорія, але ви обоє, напевне, помітили її й вирішили тікати в різних напрямках.

“Схоже на правду”, – подумав Ленґдон. Іґнаціо втік разом із маскою і сховав її в баптистерії, а опісля помер від серцевого нападу.

– А потім Ваєнта зробила страшну помилку, – сказав Начальник.

– Вистрелила мені в голову?

– Ні, вона надто рано викрила себе. Схопила вас, щоб допитати, коли ви фактично ще нічого не знали. Нам треба було дізнатися, чи вдалося вам розшифрувати мапу і чи сказали ви доктору Сінскі те, що вона хотіла знати. Ви навідріз відмовилися говорити. Сказали, що радше помрете.

– Я шукав смертоносну чуму! Я, мабуть, подумав, що ви – найманці, які хочуть заволодіти біологічною зброєю!

Потужні двигуни судна раптом увімкнулися в реверсний режим, і яхта стишила хід, наближаючись до причалу аеропорту. Удалині Ленґдон побачив неоковирний силует транспортного літака С-130, який заправлявся. На фюзеляжі вид– нівся напис: “ВСЕСВІТНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я”.

До них підійшов Брюдер із похмурим виразом на обличчі.

– Я щойно дізнався, що єдиною кваліфікованою групою швидкого реагування, яка перебуває на відстані п’яти годин до пункту, є ми, і це означає, що нам доведеться діяти без сторонньої допомоги.

Сінскі важко опустила плечі.

– А як щодо співпраці з місцевою владою?

Брюдер із сумнівом похитав головою.

Рекомендую наразі цього не робити. Ми ще не знаємо точного місцезнаходження джерела загрози, тому вони однаково нічого не вдіють. Більше того, операція зі знешкодження й локалізації перебуває за межами їхнього вміння й кваліфікації, тому вони ризикують зробити більше шкоди, аніж користі.

– Primum non посеге, – прошепотіла Сінскі і кивнула, повторивши основоположний припис медичної етики:”По– перше, не нашкодь”.

– І останнє, – сказав Брюдер. – Ми й досі не маємо ані найменшої інформації про Сієнну Брукс. – Він окинув поглядом Начальника. – Ви не знаєте, чи має Сієнна Брукс якихось знайомих у Венеції, котрі могли б їй допомогти?

– Якби мала, то це мене анітрохи не здивувало б, – відповів він. – Цобріст мав вірних послідовників майже всюди, і, наскільки я знаю Сієнну, вона використає всі наявні ресурси, щоб виконати поставлене завдання.

– Її не можна випускати з Венеції, – сказала Сінскі. – Ми не маємо ані найменшого уявлення про стан того розчинного мішка. Якщо хтось випадково виявить його, то на цьому етапі достатньо буде лише легенького доторку до пластикової поверхні, щоб зараза потрапила у воду.

Усі на мить замовкли, розуміючи надзвичайну серйозність ситуації.

– Боюся, я маю для вас іще одну погану звістку, – мовив Ленґдон. – Позолочений мусейон святої мудрості… – Він на мить замовк. – Сієнна знає, де він. І вона достеменно знає, куди їй слід їхати.

– Що?! – стривожено вигукнула Сінскі. – А я гадала, що ви не мали можливості сказати Сієнні, що все вирахували! Ви сказали, що тільки й встигли передати їй, що ви не в тій країні.

– Так, – сказав Ленґдон. – Але їй відомо, що треба шукати гробницю Енріко Дандоло. Нетривалий пошук в Ін– тернеті – і їй стане відомо, де ця гробниця. А коли вона її знайде… то десь там неподалік буде й отой розчинний мішок. У поемі сказано, що треба йти на звуки дзюркотіння води до потонулого палацу.

– Чорт забирай! – вибухнув Брюдер і вихором кинувся геть.

– Вона ніколи не випередить нас там, – сказав Начальник. – У цьому ми маємо певну фору.

Сінскі важко зітхнула.

– Я б не була такою впевненою. Наш літак повзе, мов слимак, а ви ж самі сказали, що Сієнна Брукс є надзвичайно винахідливою й має у своєму розпорядженні певні ресурси.

Коли яхта швартувалася, Ленґдон спіймав себе на тому, що занепокоєно споглядає незграбний С-130, що стояв біля злітної смуги. Вид цього судна породжував сумніви у його здатності літати, до того ж С-130 не мав вікон. “Невже я нещодавно літав на цій підводі?” – подумав Ленґдон, не пам’ятаючи геть нічого.

Чи то через погойдування яхти, яка швартувалася біля причалу, чи то через побоювання, що в літаку без вікон у нього станеться напад клаустрофобії – Ленґдон не знав, але раптом відчув сильну нудоту.

Він обернувся до Сінскі.

– Я не впевнений, що зможу полетіти.

– Ви в нормі, – відказала вона. – Вам цілий день довелося попобігати, ви втратили багато рідини, тому у вашому тілі накопичилося багато токсинів.

– Токсинів? – Ленґдон гойднувся й ступив крок назад. – Ви про що кажете?

Сінскі віджахнулася від того, що сказала більше, ніж збиралася.

– Вибачте, професоре. На жаль, я щойно дізналася, що ваш медичний стан є дещо серйознішим, аніж проста рана на голові.

Страх гострим ножем пронизав Ленґдона від згадки про чорну пляму на грудях Ферріса, коли той рухнув на долівку базиліки.

– Що зі мною не так? – настійливо спитав Ленґдон.

Сінскі завагалася, наче не знаючи, що казати далі.

– Спершу сідаймо у літак.

Розділ 81

Розташоване на сході, неподалік від видовищної церкви Фрарі, ательє П’єтро Лонґі завжди було одним із найголовніших у Венеції постачальників історичних костюмів, перук та аксесуарів. До списку його клієнтів входять кінокомпанії, театральні трупи, а також впливові громадяни, які довіряють професійним працівникам ательє таку важливу справу, як добирання вбрання для найекстраординар– ніших балів венеціанського карнавалу.

Клерк зібрався був замкнути ательє на ніч, коли двері гучно дзенькнули дзвіночками. Він підняв голову й побачив, що всередину буквально увірвалася приваблива молода білявка із зачіскою “кінський хвіст”. Вона важко дихала, наче пробігла кілька миль, а її карі очі були скажені й перелякані. Жінка швидко підійшла до прилавка.

– Мені треба поговорити з Джорджо Венчі, – захекано сказала вона.

“А кому не хотілося б поговорити з ним? – подумав клерк. – Але побачитися з чарівником вдається далеко не кожному”.

Джорджо Венчі, головний дизайнер ательє, творив свою магію з-за куліс, він рідко розмовляв із клієнтами, а без попередньої домовленості не розмовляв узагалі. Джорджо, як чоловікові багатому й впливовому, пробачалися декотрі вияви ексцентричності, включно з його жагою до самотності. Він харчувався на самоті, літав на самоті й при цьому безперервно скаржився на все більшу кількість туристів у Венеції. Він був не з тих, хто полюбляв товариські компанії.

– Вибачте, – відказав клерк із натренованою усмішкою. – Боюся, синьйора Венчі тут немає. Може, я зможу чимось вам допомогти?

– Джорджо тут, – безапеляційно заявила жінка. – Його квартира нагорі. Я бачила, що там горить світло. Я його подруга. Це терміново.

Очі незнайомки палали енергією й настійливістю. “Подруга? Оце так заява!”

– А можна мені сказати Джорджо ваше ім’я?

Жінка взяла з прилавка смужку паперу й нашкрябала на ній кілька літер і цифр.

– Просто віддайте йому ось це і все, – сказала вона, подаючи клерку аркушик. – І, будь ласка, покваптеся. Я маю обмаль часу.

Клерк, вагаючись, відніс записку нагору й поклав її на обертальний стіл, біля якого сидів Джорджо, напружено схилившись над швацькою машинкою.

– Синьйоре, – звернувся він до дизайнера. – Тут до вас дехто прийшов. Каже, що це терміново.

Не відриваючись від роботи й не підводячи очей, чоловік простяг руку, узяв папірець і прочитав текст.

Швацька машинка заторохтіла й зупинилася.

– Пустіть її до мене негайно, – наказав Джорджо й порвав аркуш на дрібнесенькі шматочки.

Розділ 82

Масивний С-130 ще не завершив набирати висоту, коли повернув на південний схід і загуркотів над Адріатикою. А на його борту Роберт Ленґдон одночасно почувався й затиснутим у тісному просторі, і цілковито розгубленим – його пригнічувала відсутність вікон і спантеличували всі ті питання без відповідей, які вихором кружляли в голові.

“Ваш медичний стан, – сказала йому Сінскі, – є дещо серйознішим, аніж проста рана голови”.

Від думки про те, що ще вона йому скаже, у Ленґдона пришвидшився пульс, однак наразі Елізабет Сінскі була зайнята – обговорювала зі спецгрупою стратегію локалізації чуми. Брюдер сидів поруч і розмовляв по телефону з відповідними державними установами стосовно Сієнни Брукс, контролюючи їхні дії, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.

Сієнна…

Ленґдон і досі намагався осмислити щойно почуте про те, що жінка була вплутана у всю цю історію – і до того ж у вкрай непростий спосіб. Коли літак вирівнявся, набравши висоту, маленький чоловічок, який називав себе Начальником, перетнув салон і сів напроти, склавши долоні хаткою під підборіддям і стуливши ниточкою губи.

– Доктор Сінскі попросила мене поінформувати вас… спробувати внести прояснення у вашу ситуацію.

“Невже цей чоловік зможе сказати щось таке, що хоч трохи пояснить увесь цей хаос?” – подумав Ленґдон.

– Як я вже намагався пояснити раніше, – почав Начальник, – основна частина цієї вкрай неприємної історії почалася тоді, коли мій агент Ваєнта дочасно затримала вас. Ми не мали уявлення, наскільки результативною була ваша діяльність у плані допомоги доктору Сінскі й чи багато ви встигли їй розповісти. Але ми боялися, що коли директорка ВООЗ дізнається про місцезнаходження проекту, який наш клієнт найняв нас охороняти, то вона його конфіскує або знищить. Ми мали знайти його ще до того, як це зробить вона, тому ви були потрібні нам, щоб виконати роботу для нас… а не для доктора Сінскі. – Начальник замовк і постукав пальцями об пальці. – На жаль, ми вже розкрили свої карти… і ви, цілком зрозуміло, відмовилися з нами розмовляти, бо не довіряли нам.

– І за це вона вистрелила мені в голову? – гнівно спитав Ленґдон.

– Ми придумали план, як змусити вас повірити нам.

Ленґдон розгубився.

– А хіба можна змусити когось вірити вам після того, як ви цю людину затримали й допитали?

Засмаглий чоловік нервово завовтузився.

– Професоре, чи знаєте ви про таке сімейство хімічних речовин, як бензодіазепіни?

Ленґдон похитав головою.

– Це тип препаратів, що використовуються, окрім іншого, для лікування посттравматичного стресу. Можливо, вам відомо, що коли хтось переживає якусь жахливу подію на кшталт автокатастрофи чи зґвалтування, то навіть довгочасні спогади про це можуть безперервно мучити й виснажувати постраждалу особу. А за допомогою бен– зодіазепінів нейронауковці мають тепер можливість лікувати посттравматичні стреси фактично ще до того, як вони почалися.

Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.

– Під час формування спогадів, – продовжив Начальник, – нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко “освіжити” короткочасну пам’ять… фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до “комори” довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

– То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

– На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. – Начальник помовчав. – У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. – Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: – Ви також увесь час мимрили щось типу “Very sorry… very sorry…”

“Vasari”. Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.

– Але… мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.

Начальник похитав головою.

– Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.

– Що?! – Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. – Тоді що це в біса таке?! – Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.

– Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.

“Так це не рана від кулі?”

– Коли ви прокинулися, – вів далі Начальник, – нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас… що ви в смертельній небезпеці.

– Але мене справді намагалися вбити! – скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. – Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря – лікаря Марконі – холоднокровно застрелили з пістолета!

– Це вам так здалося, – спокійно мовив Начальник. – Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

– Убивати людей?

– Ні, – спокійно відказав Начальник. – Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

– Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, – пояснив Начальник. – Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

– А… кімната у шпиталі?

– Швидка імпровізація, – відповів Начальник. – Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зре– жисовану сцену нападу.

Ленґдон “поплив”.

– Це те, чим займається моя компанія, – сказав Начальник. – Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

– А як же Сієнна? – спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.

“Жалюгідна квартирка Сієнни”, – пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного “сусіда”, у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.

“Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь”.

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. “Сієнно, це я, Данікова!”

– Коли ви телефонували до американського консульства, – пояснив Начальник, – то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.

– Виходить, я до консульства навіть не дзвонив…

– Ні, не дзвонили.

“Залишайтеся там, де ви є, – настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. – Я негайно за вами кого-небудь пришлю”. А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна “доречно” помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: “Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія – це вирахувати, що означає отой проектор”.

Начальник і його загадкова організація – чорти б її побрали, якою б вона не була, – фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.

“Сієнна напрочуд вправно мене обдурила”, – подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: “Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?”

“Можу запевнити тебе без тіні сумніву, – якось сказала йому Сієнна, – що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець… Із математикою сперечатися безглуздо”.

– А оті статті про Сієнну? – спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.

– Вони справжні, – відповів Начальник. – Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому комп’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя – майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.

– І її комп’ютером я також не мав скористатися, – сказав Ленґдон.

– Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ва– єнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.

– Вона мене мало не вбила, – заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. “Буде боляче лише мить… але це мій єдиний вихід”. Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити… бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона – не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

– Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ва– єнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

“І я також”, – погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним… і абсолютно самотнім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

“Треба вшиватися звідси”.

– Із вами все гаразд? – спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

– Ні, – відповів той. – Анітрохи не гаразд.

* * *

“Він буде в нормі, – подумав Начальник. – Просто й досі не переварив нової реальності”.

Американський професор мав такий вигляд, наче його щойно підхопив торнадо, покрутив і викинув в іноземній країні – контуженого й дезорієнтованого.

Особи, які опинялися під прицілом Консорціуму, мало коли усвідомлювали всю правду, сховану за зрежисовани– ми подіями, свідками яких стали, а коли таки дізнавалися правду, то Начальника, зрозуміло, не було поруч із ними і йому ніколи не доводилося бачити наслідки прозріння. Але сьогодні, окрім вини, яку він відчував, на власні очі побачивши розгубленість і приголомшеність Ленґдона, на нього звалився тягар всепоглинального почуття відповідальності за поточну кризу.

“Я уклав угоду не з тим клієнтом. Із Бертраном Цобріс– том. Я повірив не тій людині. Сієнні Брукс”.

І тепер Начальник летів до ока бурі – до епіцентру того, що з великою імовірністю могло виявитися смертоносною чумою, яка мала потенціал перерости у всесвітню катастрофу. Якщо після всього цього йому вдасться лишитися живим, то, як підказувала інтуїція, для Консорціуму наслідки цих подій стануть фатальними. Почнуться безкінечні розслідування й звинувачення.

“Невже все це скінчиться для мене саме так?”

Розділ 83

“Мені потрібне повітря, – подумав Ленґдон. – Хоч якийсь пейзаж… хоч що-небудь”.

Професорові здалося, що позбавлений вікон фюзеляж насувається на нього й стискається довкола. Звісно, ця дивна розповідь про те, що насправді сталося сьогодні, аж ніяк не додала йому настрою та гарного самопочуття. Мозок повнився питаннями без відповіді… і більшість цих питань стосувалися Сієнни.

Дивно, але він сумував за нею.

“Але ж вона просто грала, – нагадав він собі. – Вона використовувала мене”.

Не кажучи ні слова, професор покинув Начальника й пішов до носової частини літака. Дверцята до пілотської кабіни були відчинені, і природне світло, яке струменіло крізь них, вабило його, наче маяк. Стоячи в одвірку пілотської кабіни, Ленґдон підставив обличчя під теплий сонячний промінь. Широченний простір, що виднівся попереду, став для нього як манна небесна. Чисте блакитне небо було таким спокійним… таким незмінним.

“Нічого незмінного немає”, – нагадав собі Ленґдон, і досі насилу уявляючи потенційні наслідки катастрофи, яка їм загрожувала.

– Професоре? – спитав поруч тихий голос, і він обернувся.

І відразу ж перелякано позадкував. Перед ним стояв не хто інший, як лікар Ферріс. Ленґдон востаннє бачив його тоді, коли цей чоловік звивався на долівці базиліки Сан-Марко, судомно хапаючи ротом повітря. І ось він тут, у літаку, стоїть собі у бейсболці, прихилившись до перегородки. Його обличчя, змащене лосьйоном від сонячних опіків, має блідо– рожевий колір. Груди і торс перетягнуті бинтами, а дихання поверхневе. Якщо Ферріс справді хворий на чуму, то ця обставина чомусь абсолютно нікого не хвилювала. Ніхто не переймався тим, що він може поширити інфекцію.

– Ви… живі? – спитав Ленґдон, ошелешено витріщившись на Ферріса.

Той втомлено кивнув.

– Більш-менш живий. – Його поведінка різко змінилася, він поводився тепер більш невимушено й розслаблено.

– Але ж я гадав… – почав був Ленґдон та враз замовк. – Утім, я вже не знаю, що й думати.

Ферріс співчутливо всміхнувся йому.

– Вам довелося почути сьогодні багато брехні. Тому я подумав, що слід скористатися нагодою й вибачитися. Як ви вже, мабуть, здогадалися, я не працюю на ВООЗ і не їздив наймати вас до Кембриджа.

Ленґдон кивнув, уже надто втомлений, аби чомусь дивуватися.

– Ви, напевне, працюєте на Начальника.

– Так. Він послав мене надати вам із Сієнною термінову практичну допомогу… щоб ви могли втекти від спецгрупи.

Тоді мушу визнати, що ви добре впоралися зі своїм завданням, – сказав Ленґдон, пригадавши, як Ферріс заявився до баптистерію, переконав Ленґдона, що працює на ВООЗ, а потім допоміг йому та Сієнні втекти з Флоренції від вояків спецгрупи Сінскі. – Підозрюю, що ви й не лікар.

Чоловік похитав головою.

– Ні, але грав сьогодні саме цю роль. Моє завдання полягало в тім, щоб допомагати підтримувати вашу ілюзію, аби ви змогли якомога скоріше вирахувати, куди показує той проектор. Начальник вирішив будь-що знайти витвір Цобріста, щоб захистити його від Сінскі та її людей.

– І ви не знали, що це чума? – спитав Ленґдон, і досі занепокоєний химерним висипом на шкірі Ферріса та внутрішнім крововиливом.

– Звісно, що ні! Коли ви заговорили про чуму, я подумав, що то просто історія, яку вигадала Сієнна, аби ви мали мотивацію до дії. Тому я й підіграв. Я посадив нас всіх на потяг до Венеції… а потім… потім усе раптово змінилося.

– Як же ж так?

– Начальник подивився химерне відео, яке зняв Цобріст.

“Ще б пак!” – подумав Ленґдон.

– Подивився – і зрозумів, що Цобріст – безумець.

– Саме так. Начальник раптом зрозумів, у яку халепу влип Консорціум, і вжахнувся. Він негайно зажадав розмови з людиною, яка знала Цобріста найкраще, – із FS-2080, – щоб пересвідчитися, чи знає вона, що насправді витворив Цобріст.

-FS-2080?

– Вибачте, Сієнна Брукс. Саме такий код вона вибрала для цієї операції. Вочевидь, вона затята трансгуманістка. А Начальник не мав іншої змоги зв’язатися із Сієнною, окрім як через мене.

– Телефонний дзвінок у потязі, – пригадав Ленґдон. – Ваша хвора матір.

Так, та я не міг прийняти дзвінок від Начальника перед вами, тому й вийшов. Начальник розповів мені про відео, і мене охопив жах. Він сподівався, що Цобріст обдурив Сієнну, як і його самого, та коли я розповів Начальнику, що ви із Сієнною часто ведете розмови про чуму, а Сієнна навіть не збирається скасовувати своє завдання, він збагнув, що вона – спільниця Цобріста. Тому Сієнна враз перетворилася на мого супротивника. Начальник наказав тримати його в курсі стосовно вашого місцезнаходження у Венеції… і сказав, що висилає групу для її затримання. Агент Брюдер та його люди мало не схопили Сієнну в базиліці Сан-Марко… але їй вдалося втекти.

Ленґдон безтямно втупився в долівку, і досі добре пам’ятаючи гарні карі очі Сієнни, коли вона поглянула на нього перед тим, як втекти.

“Вибач, Роберте. Вибач за все”.

– Вона – дужа й лиха, – сказав чоловік. – Ви, мабуть, не помітили, як вона напала на мене в базиліці?

– Напала на вас?

– Так, коли увійшли військові, я хотів був гукнути їм, щоб вони знали, де її шукати, але вона, напевне, інтуїтивно відчула, що я зібрався зробити. І вдарила мене основою долоні прямо в груди.

– Що?!

– Я навіть не второпав спочатку, що мене вдарило. То був якийсь спеціальний бійцівський прийом. Через те, що я вже мав великий синець, біль був страшний. Лише через п’ять хвилин я зміг перевести дух. А Сієнна затягнула вас на другий поверх, перш ніж свідки встигли розповісти, що насправді сталося.

Отетерілий Ленґдон враз пригадав літню італійку, яка закричала на Сієнну: “L’hai colpito al petto!” – й енергійно тицьнула кулаком у власні груди.

“Не можна! – відповіла Сієнна. – Від штучного дихання він помре! Ви лишень погляньте на його груди!”

У хаосі, що вибухнув тоді довкола, Ленґдон на це навіть уваги не звернув.

Ферріс болісно всміхнувся.

– Як ви вже, мабуть, чули, Сієнна Брукс – вельми кмітлива особа.

Ленґдон кивнув. “Не лише чув, але й бачив”.

– Люди Сінскі привезли мене назад на яхту й зробили перев’язку. А Начальник наказав летіти разом із вами для надання необхідної інформаційної допомоги, бо ви – не єдиний, хто провів сьогодні багато часу із Сієнною Брукс.

Ленґдон кивнув, вдивляючись у висип на шкірі Ферріса.

– А що з вашим обличчям? – спитав він. – А синець на ваших грудях? Це часом…

– …часом не чума? – Ферріс розсміявся й похитав головою. – Не знаю, чи вам уже сказали, але насправді мені довелося сьогодні грати роль лікаря двічі.

– Перепрошую?

– Коли я з’явився сьогодні в баптистерії, ви сказали, що моя зовнішність вам невиразно знайома.

– Так. Невиразно. Здебільшого ваші очі. Ви тоді сказали, що це через те, що ми вже бачилися в Кембриджі, коли ви прибули туди мене наймати… – Ленґдон зробив паузу. – Але тепер я знаю, що це неправда, тому…

– Я здався вам трохи знайомим, бо ми вже зустрічалися. Але не в Кембриджі.

Чоловік помацав поглядом очі Ленґдона – може, він сам згадає?

– Фактично я був першою людиною, яку ви побачили, прокинувшись сьогодні вранці в шпиталі.

Ленґдон уявив собі маленьку й похмуру шпитальну кімнату. У нього паморочилося в голові й двоїлося в очах, тому він був абсолютно впевнений, що першою людиною, яку він побачив, коли прокинувся, був блідий немолодий лікар із кущастими бровами та обвислою сивуватою бородою, який розмовляв лише італійською.

– Ні, – сказав Ленґдон. – Лікар Марконі був першою людиною, яку я побачив, коли…

– Scusi, professore, – перервав його Ферріс із бездоганною італійською вимовою. – Ма non si ricorda di me? (Невже ви мене не пам’ятаєте?) – Ферріс зігнувся, як старий, розгладив уявні кущасті брови й розрівняв неіснуючу сиву бороду. – Sono il dottor Marconi. (Це ж я, лікар Марконі.)

Ленґдон аж рота роззявив.

– Лікар Марконі… це були ви?

– Саме тому мої очі й здалися вам знайомими. Мені ніколи не доводилося вдягати фальшиву бороду та брови, і, на жаль, я й не здогадувався, доки не стало запізно, що маю сильну алергію на спеціальну речовину – латексний театральний клей, після якого мою шкіру пеком пекло, немов її обчухрали. Не сумніваюся, що ви перелякалися, побачивши мене… особливо зважаючи на те, що вже були на сторожі, побоюючись потенційної чуми.

Ленґдон втратив дар мови і тільки отетеріло витріщався на співрозмовника, тепер пригадуючи, як лікар Марконі безперервно чухав бороду, аж поки не впав на підлогу після пострілу Ваєнти, стікаючи кров’ю.

– Ситуація погіршилася ще й тим, – продовжив Ферріс, показуючи на бинти на грудях, – що моя петарда змістилася, коли операція почалася. Я не зміг повернути її вчасно на місце, і тому вона вибухнула під кутом, зламавши мені ребро й залишивши великий синець. Мені цілий день було важко дихати.

“А я був подумав, що в нього чума”.

Чоловік глибоко вдихнув і поморщився від болю.

– Краще піду сяду, – сказав він. Віддаляючись, чоловік кивнув Ленґдону за спину. – Схоже, у вас новий співрозмовник.

Ленґдон обернувся й побачив доктора Сінскі, яка енергійною ходою наближалася до кабіни, і її сріблясте волосся елегантно погойдувалося в такт крокам.

– Осьде ви, професоре!

Директор ВООЗ мала виснажений вигляд, однак, як це не дивно, Ленґдон помітив у її очах мерехтливий вогник нової надії. “Не інакше, як вона щось знайшла”.

– Вибачте, що покинула вас, – сказала Сінскі, підходячи до Ленґдона. – Ми координували наші дії й робили деякі дослідження. – Вона кивнула на відчинені двері пілотської кабіни. – Бачу, ви насолоджуєтеся сонячним світлом?

Ленґдон знизав плечима.

– Вам слід зробити у вашому літаку вікна.

Вона співчутливо всміхнулася.

– До речі, стосовно світла. Сподіваюся, Начальник уже встиг кинути трохи світла на недавні події?

– Так, але мені від цього не стало легше.

– Мені також, – відбила вона закид і обернулася, аби переконатися, що вони самі. – Повірте мені, – прошепотіла Сінскі, – для нього та його організації наслідки будуть поганими, у цьому можете не сумніватися. Я про це потурбуюся. А наразі нам усім слід зосередитися на виявленні місцезнаходження того контейнера, перш ніж він розчиниться й вивільнить збудник хвороби.

“Або перш, ніж до нього добереться Сієнна й випустить ту заразу власноруч”.

– Мені потрібно поговорити з вами про будівлю, у якій міститься гробниця Енріко Дандоло.

Відтоді як Ленґдон зрозумів, куди вони прямують, та приголомшлива пишна споруда час від часу поставала перед його мисленим поглядом. Мусейон святої мудрості.

Я щойно дістала оптимістичну звістку, – сказала Сінскі. – Ми поговорили по телефону з одним місцевим істориком. Він, звичайно ж, не здогадується, чому ми цікавимось гробницею Енріко Дандоло, але я спитала, чи він, бува, не знає, що під тією гробницею. І знаєте, що він мені сказав? – Елізабет Сінскі всміхнулася. – Він сказав “вода”.

– Правда? – здивувався Ленґдон.

– Так, схоже, нижні приміщення тієї будівлі затопило водою. Упродовж сторіч рівень ґрунтових вод під будинком піднявся і затопив принаймні два нижніх поверхи. Історик пояснив також, що там неодмінно мають бути заповнені повітрям порожнини та частково затоплені місця.

О, Господи. Ленґдон пригадав відео Цобріста й химерно освітлену печеру, на стінах якої виднілися слабкі вертикальні тіні стовпів.

– Це занурене у воду приміщення.

– Саме так.

– Але ж тоді… як Цобрісту вдалося туди пробратися?

Очі Сінскі заблищали.

– А це найцікавіша деталь. Ви навіть не повірите, що нам гільки-но вдалося знайти.

* * *

А цієї миті менш ніж за милю від узбережжя Венеції, на тендітному острівці під назвою Лідо, стрімкий і лискучий літачок “Сессна Сайтейшн Мустанг” злетів зі смуги аеродромі Нічеллі і гайнув у присмеркове небо.

Власника “Сессни”, Джорджо Венчі, відомого дизайнера костюмів, на борту того літака не було, але він наказав пілотам відвезти їхню симпатичну молоду пасажирку туди, куди їй треба.

Розділ 84

На столицю древньої Візантії опустилася ніч.

На берегах Мармурового моря спалахнули прожектори, освітлюючи лінію горизонту з блискучими мечетями та високими й стрункими мінаретами. Настала година ак– шаму, і гучномовці по всьому місту завібрували пронизливими модуляціями адхану – заклику до молитви.

Ла-іляха-ілла-Алла.

Немає бога, окрім Бога.

Віруючі заметушилися, поспішаючи до мечетей, а решта міста навіть оком не повела: гамірливі студенти університету пили пиво, бізнесмени укладали угоди, дрібні торговці збирали прянощі та килимки, а туристи все це зачудовано споглядали.

Це був розділений світ, місто супротивних сил – релігійних і світських, давніх і сучасних, Сходу й Заходу. Розташоване на географічній межі між Європою й Азією, це давнє, як світ, місто в буквальному сенсі було містком між Старим Світом… і Світом іще старішим.

Стамбул.

Він уже не був столицею Туреччини, але сторіччями слугував епіцентром трьох різних імперій: Візантійської, Римської й Оттоманської. Через це Стамбул, безперечно, є одним із найрізноманітніших міст у світі. Від палацу Топкапи й до Блакитної мечеті та-.замку Єдикуле він повниться народними легендами про битви, славу й поразки.

Цієї ночі, летячи високо в небі над міською метушнею та гомоном крізь штормовий фронт, що насувався на місто, транспортний літак С-130 заходив по прямій на посадку в аеропорту імені Ататюрка. Роберт Ленґдон, пристебнутий до відкидного сидіння у пілотській кабіні, сидів за спинами пілотів, вдивляючись у темряву крізь лобове скло. Коли йому запропонували сидіння з видом назовні, він із полегшенням зітхнув.

Трохи попоївши та поспавши близько години у хвості літака, бо вже забув, коли спав, Ленґдон збадьорився.

А тепер праворуч він побачив вогні Стамбула – блискучого рогоподібного півострова, що встромився в чорноту Мармурового моря. Це була європейська частина міста, відокремлена від своєї азійської сестри звивистою стрічкою темряви.

То була Босфорська протока.

Згори Босфор був схожий на широку рубану рану, яка розділила Стамбул навпіл. Утім, Ленґдон знав, що насправді ця протока є живильною артерією стамбульської комерції. На додачу до того, що Босфор дав місту дві берегові лінії замість одної, він ще й забезпечував прохід суден із Середземного моря до Чорного, надавши Стамбулу можливість бути перевантажним пунктом між двома світами.

Коли літак знижувався крізь дедалі щільніший туман, очі Ленґдона пильно вдивлялися в далеке місто, намагаючись узріти в ньому масивну споруду, у якій вони збиралися влаштувати розшуки.

І встановити місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло.

Виявилося, що зрадливий дож Венеції Енріко Дандоло був похований не у Венеції; його останки покояться в серці твердині, яку він завоював тисяча двісті другого року, посеред величезного міста. Недарма Енріко Дандоло упокоївся в найпишнішій усипальниці, яку тільки могло запропонувати йому підкорене місто: у споруді, яка й донині залишається найпрекраснішою перлиною всього регіону.

Айя-Софія.

Споруджена аж триста шістдесятого року нашої ери, Айя-Софія слугувала храмом східної православної церкви аж до тисяча двісті четвертого року, коли Енріко Дандоло та керовані ним війська захопили її під час Четвертого хрестового походу і перетворили на католицьку церкву. Згодом, у п’ятнадцятому сторіччі, після завоювання Константинополя Фатіхом Султаном Мехмедом, цей храм став мечеттю й залишався мусульманською молитовнею аж до тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року, коли будівлю секуляризували й перетворили на музей.

“Золочений мусейон мудрості святої”, – подумав Ленґдон.

Айя-Софія не лише була прикрашена більшою кількістю золотих кахлів, аніж базиліка Сан-Марко, її назва – Айя– Софія – буквально означала “свята мудрість”.

Ленґдон уявив собі колосальну будівлю й спробував умістити у своїй свідомості той факт, що десь під цією спорудою в темній лагуні погойдується на мотузці мішок, що поволі розчиняється, щоб вивільнити вміст.

Ленґдон молив Бога, щоб вони не запізнилися.

– Нижні поверхи будівлі затоплені водою, – повідомила Сінскі під час польоту й збуджено кивнула Ленґдону йти слідком до її робочого місця. – Ви не повірите, що ми тільки-но знайшли. Ви коли-небудь чули про такого режисера документальних фільмів, як Гексель Гюленсой?

Ленґдон похитав головою.

– Коли я здійснювала пошук щодо Святої Софії, – пояснила Сінскі, – то дізналася, що про неї зробили фільм. Цей документальний фільм зняв Гюленсой кілька років тому.

– Ну, про Святу Софію було знято багато фільмів.

– Так, – погодилася Сінскі, підходячи до свого робочого місця. – Але не таких, як цей. – Вона крутнула портативний комп’ютер, розвертаючи екран до Ленґдона. – Прочитайте ось це.

Ленґдон сів і продивився статтю – компіляцію з різних медіа-джерел, включно з “Гюррієт дейлі-ньюс”, у якій ішлося про новий фільм Гюленсоя “У глибинах Святої Софії”.

Коли Ленґдон почав читати, він негайно збагнув, чому так зраділа Сінскі. Уже перші слова змусили професора здивовано підняти на жінку очі.

– Підводне плавання з аквалангом?

– Знаю, знаю, – відповіла вона. – Читайте далі.

І Ленґдон знову повернув погляд до статті.

ПЛАВАННЯ З АКВАЛАНГОМ ПІД АЙЯ-СОФІЄЮ

Продюсер документальних фільмів Гексель Гюленсой та його команда дослідників-аквалангістів виявили віддалені затоплені басейни, що лежать на глибині сотень футів під культовою спорудою Стамбула, яку відвідує величезна кількість туристів.

Аквалангісти відкрили багато архітектурних див, включно з ві– сімсотрічними підводними могилами дітей-мучеників, а також затоплені ходи, що сполучають Святу Софію з палацом Топкапи, палацом Текфур та здогадними відгалуженнями підземних тунелів темниці Анемас, про існування яких давно ходили чутки.

“Гадаю, що в глибинах Святоі Софії набагато цікавіше, аніж на її поверхні”, – пояснив Гюленсой і розповів, що на створення фільму його надихнула стара фотографія дослідників, які вивчали підвали храму, пливучи човном на веслах крізь великий, частково затоплений зал.

– Вочевидь, ви знайшли саме ту будівлю! – вигукнула Сінскі. – Схоже, під цією спорудою справді є багато ділянок замкненого простору, де можна плисти човном, і до багатьох із них можна добратися й без акваланга… що частково підтверджується тим, що ми бачили у відео, яке зробив Цобріст.

До них підійшов агент Брюдер і став позаду, вдивляючись в екран переносного комп’ютера.

– Схоже також на те, що оці протоки під будівлею розгалужуються, мов павутина, й тягнуться на різні боки. Якщо цей мішок розчиниться до нашого прибуття, перепинити поширення його вмісту буде просто неможливо.

– Вміст… – наважився перебити його Ленґдон. – Ви хоч трохи знаєте, що там таке? Я маю на увазі що-небудь конкретне. Я знаю, що ми маємо справу зі збудником хвороби, але…

Ми аналізували відеоряд, – відповів Брюдер, – і він свідчить, що це скоріше біологічний збудник, аніж хімічний… тобто щось живе. Зважаючи на невеликий розмір мішка, ми припускаємо, що він є надзвичайно заразним і має здатність розмножуватися. Ми не знаємо, чи це є збудник, що поширюється через воду як бактерія, чи він набуде здатності поширюватися через повітря як вірус після того, як вивільниться з мішка, але можливі обидва варіанти.

– Ми збираємо дані, – сказала Сінскі, – про температуру ґрунтових вод у цьому районі, намагаємося також дізнатися, для яких заразних організмів тутешні підземні умови є найсприятливішими, але Цобріст був напрочуд талановитим науковцем і міг легко створити дещо з унікальними здібностями. До того ж я не можу не підозрювати, що Цобріст недарма вибрав саме це місце.

Брюдер кивнув на знак згоди і швидко виклав свою думку про незвичний пристрій поширення: підводний розчинний мішок, геніальну простоту якого вони тільки-тільки усвідомлювали. Причепивши мішок під землею у воді, Цобріст створив винятково стабільне інкубаційне середовище: з постійною температурою води, без сонячної радіації, з кінетичним буфером та в умовах повної конфіденційності. З мішком потрібної тривкості він дістав змогу залишити збудник без нагляду, щоб той визрівав упродовж певного часу, а потім вивільнив сам себе чітко за графіком.

– Навіть якби Цобрісту більше не судилося повернутися сюди знову.

Літак різко сіпнувся під час посадки, Ленґдона відкинуло назад, і він гепнувся у своє відкидне крісло в пілотській кабіні. Пілоти різко загальмували, а потім скерували масивну повітряну машину до віддаленого ангару й там зупинили її.

Ленґдон був майже впевнений, що їх зустрічатиме армія співпрацівників ВООЗ у костюмах для хіміко-бактеріологічного захисту. Але, як це не дивно, єдиним, хто очікував їхнього прибуття, виявився водій великого білого мікроавтобуса з яскраво-червоним хрестом із симетричними променями однакової довжини.

“А хіба тут – Червоний хрест, а не Червоний півмісяць?” – здивувався Ленґдон, але потім придивився й швидко збагнув, що була ще одна установа, яка користувалася зображенням такого хреста, – посольство Швейцарії.

Він відстебнув пасок безпеки й підійшов до Сінскі, коли всі вже приготувалися зійти з літака на землю.

– А чому нас ніхто не зустрічає? – здивовано спитав Ленґдон. – Де група ВООЗ? Де представники турецької влади? Чи всі вони вже подалися до Айя-Софія?

Сінскі знервовано поглянула на нього.

– Узагалі-то, – пояснила вона, – ми вирішили не повідомляти місцеву владу. Із нами й так найкраща спецгрупа Європейського центру з профілактики та контролю хвороб, і ми вважаємо, що наразі краще проводити операцію тихо й спокійно, бо інакше можна зчинити широкомасштабну паніку.

Ленґдон побачив, як Брюдер та його група застібали великі мішки з чорного брезенту з усіляким устаткуванням для хіміко-бактеріологічного захисту: біокостюмами, респіраторами та електронними детекторами.

Брюдер закинув свій мішок на плече й підійшов до них.

– Ми вирушаємо. Увійдемо до будівлі, знайдемо гробницю Дандоло, прислухаємося до води, як ідеться в поемі, а потім я та моя команда оцінимо ситуацію та вирішимо, чи треба викликати на підмогу місцеву владу.

Та Ленґдон уже побачив проблеми, які могли виникнути з реалізацією цього плану.

– Свята Софія зачиняється після заходу сонця, тому без місцевої влади ми не зможемо до неї увійти.

– Усе нормально, – сказала Сінскі. – Я маю агента у швейцарському посольстві, який зв’язався з хранителем музею “Айя-Софія” й попросив улаштувати нам VIP-тур, щойно ми прибудемо. Хранитель погодився.

Ленґдон ледь стримався, щоб не розсміятися.

– VIP-тур для директора ВООЗ? І армії солдатів із мішками зі спорядженням для хіміко-бактеріологічного захисту? А вам не здається, що це трохи дивно?

– Спецгрупа з захисним спорядженням залишиться в автобусі, а Брюдер, я та ви займемося оцінкою ситуації, – відказала Сінскі. – До того ж маю вас поінформувати, що важлива персона – не я, а ви.

– Перепрошую?

– Ми сказали музейним працівникам, що до Стамбула прибув один відомий американський професор із групою дослідників, щоб написати статтю про символи Айя-Софії, але їхній літак затримався на п’ять годин і професор не встиг оглянути будівлю. А оскільки він зі своєю командою має повертатися завтра вранці, то ми уклінно просимо…

– Гаразд, – перервав її Ленґдон. – Я все зрозумів.

– Музей посилає свого працівника, щоб зустріти нас особисто. Виявилося, що він – великий шанувальник ваших праць з ісламського мистецтва. – Сінскі втомлено всміхнулася Ленґдону, намагаючись надати оптимізму своїм словам. – Нас запевнили, що ви матимете доступ до будь-якого куточка будівлі.

– А ще важливішим є те, – заявив Брюдер, – що вся споруда буде в нашому розпорядженні.

Розділ 85

Роберт Ленґдон втомлено дивився у вікно автобуса, коли той мчав трасою вздовж берегової лінії, яка сполучала аеропорт імені Ататюрка з центром Стамбула. Чиновники швейцарського посольства якимось чином примудрилися полегшити ускладнений процес проходження турецької митниці, і Ленґдон, Сінскі та інші за кілька хвилин були в дорозі.

Сінскі наказала Начальнику й Феррісу залишатися на борту літака з кількома працівниками ВООЗ і продовжувати пошуки місцезнаходження Сієнни Брукс. Ніхто не вірив у те, що Сієнні вдасться вчасно добратися до Стамбула, але всі побоювалися, що вона зателефонує одному з прибічників Цобріста в Туреччині й попрохає його допомогти втілити в життя безумний план їхнього наставника ще до того, як група Сінскі встигне втрутитися в ситуацію.

Невже Сієнна й справді зібралася скоїти масове вбивство? Ленґдон і досі силився усвідомити те, що сталося за цей день. Це було боляче, але він мусив прийняти правду такою, якою вона була. “Ти ж її по-справжньому не знав, Роберте. Вона тебе просто використала”.

На місто накрапав дощик, і Ленґдон, слухаючи безперервний шелест двірників по вітровому склу, раптом відчув, як на нього навалилася втома. Праворуч, у Мармуровому морі, він бачив рухомі вогники – то розкішні яхти й масивні танкери заходили й виходили з міського порту, що лежав попереду. А вздовж усього узбережжя над мечетями з овальними куполами височіли стрункі мінарети як мовчазне нагадування про те, що Стамбул, залишаючись сучасним світським містом, суто засадничо все ж таки був містом релігійним.

Ленґдон завжди вважав цю трасу завдовжки десять миль однією з найкрасивіших у Європі. Як чудовий приклад стамбульського поєднання старого з новим дорога бігла вздовж стіни Костянтина, збудованої за понад шість сторіч до народження людини, ім’ям якої був названий цей проспект, – Джона Ф. Кеннеді, американського президента, що був великим прихильником ідей Кемаля Ататюрка про Турецьку республіку, посталу на руїнах Оттоманської імперії.

Проспект Кеннеді, що мав чудовий вигляд із боку моря, звивався пишними гаями та історичними парками повз порт Єнікапи, а потім пролягав поміж міською межею та Босфорською протокою, звідки тягнувся аж до бухти Золотий Ріг і огинав її. Там бовваніла над містом оттоманська твердиня – палац Топкапи. Оскільки цей палац займав ‘ стратегічну позицію над Босфорською протокою, він став , улюбленцем туристів, які відвідували його, щоб помилуватися чудовими ландшафтами та неймовірною колекцією оттоманських скарбів, включно із мантією та мечем, котрі, за свідченнями, належали самому пророку Мухаммеду.

“Так далеко ми сьогодні не поїдемо”, – подумав Ленґдон, уявивши собі Святу Софію, яка бовваніла неподалік над центром міста.

Коли вони з’їхали з проспекту Кеннеді й помчали звивистими вулицями щільно заселеного міста, Ленґдон побачив на тротуарах величезні натовпи людей, і в його пам’яті нав’язливо виринули сьогоднішні розмови.

Перенаселення.

Чума.

Схиблені забаганки Цобріста.

Попри те, що Ленґдон знав, куди й навіщо прямує разом зі спецгрупою, він цілком усвідомив це лише тепер. “Ми прямуємо до епіцентру катастрофи”. Професор уявив собі мішок з жовто-коричневою рідиною, який повільно розчиняється у воді, і подумав: “Як це так сталося, що я опинився в цій небезпечній ситуації?”

Химерна поема, яку вони із Сієнною виявили на зворотному боці посмертної маски Данте, насамкінець привела його сюди, до Стамбула. Ленґдон спрямував спецгрупу до Айя-Софії, знаючи, що коли вони прибудуть, то їм додасться роботи.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води…

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Ленґдон знову з тривогою усвідомив, що завершальна пісня Дантового “Пекла” закінчувалася майже такою самою сценою: після довгого сходження до підземного світу Данте й Верґілій досягають найнижчої точки пекла. Там, опинившись у безвиході, вони чують дзюркотіння води, що біжить крізь камені під ними, ідуть за течією струмка крізь розщелини та урвища… і насамкінець опиняються у безпечному місці.

Данте писав: “Там унизу є місце… невидиме для ока, але йдучи на звук струмка, що впадиною кам’яною мчить… отим шляхом таємним мій проводир та я пішли – і повернулися до світу білого”.

Ця сцена з Данте й надихнула Цобріста, хоча схиблений науковець начебто перевернув усе догори ногами. Ленґдон і його супутники справді йтимуть на звук дзюрчання води, але, на відміну від Данте, вони прямуватимуть не геть від пекла, а прямісінько в нього.

Мікроавтобус поїхав вужчими вулицями крізь іще щільніше заселені мікрорайони, і Ленґдон почав розуміти схиб– лену логіку, яка змусила Цобріста вибрати епіцентром пандемії саме центр Стамбула.

Схід зустрічає Захід.

Перехрестя світів.

Багато разів за свою історію Стамбул ставав жертвою смертоносних пошестей, які винищували величезний відсоток його населення. Під час завершального етапу епідемії Чорної Смерті саме це місто навіть називали “імперським центром чуми”, де, згідно зі свідченнями сучасників, хвороба викошувала по понад десять тисяч людей упродовж одного дня. На кількох відомих оттоманських полотнах зображені містяни, які відчайдушно копають чумні рови в прилеглих полях Таксім, щоб поховати гори трупів.

Ленґдону хотілося вірити, що Карл Маркс помилився, коли сказав, що “історія повторюється”.

А на мокрих від дощу вулицях численні мешканці міста, нічого не підозрюючи, займалися своїми вечірніми справами. Якась гарна туркеня кликала своїх дітей вечеряти, двоє підстаркуватих чоловіків випивали в кафе просто неба; добре вдягнена пара йшла під парасолькою, узявшись за руки; чоловік у смокінгу вискочив з автобуса і, прикриваючи полою піджака футляр зі скрипкою, побіг по вулиці, вочевидь спізнюючись на концерт.

Ленґдон спіймав себе на тому, що роздивлявся обличчя людей довкола, намагаючись уявити собі складні й заплутані деталі життя кожного.

Маси складаються з індивідуумів.

Він заплющив очі, відвернувся від вікна і спробував скерувати думки подалі від моторошної теми чуми. Але шкоду вже заподіяно. Із темних закутків його свідомості виринув непроханий образ – спустошений ландшафт із полотна Брейгеля “Тріумф смерті”: жахлива й огидна панорама пошестей, злиднів і тортур, що руйнують місто на березі моря.

Автобус звернув праворуч, на проспект Торун, і Ленґдо– ну на мить здалося, що вони прибули до пункту призначення. Ліворуч, піднімаючись із туману, вималювалася велика мечеть.

Але то була не Айя-Софія.

“Блакитна мечеть”, – швидко здогадався він, помітивши шість тоненьких, як олівці, мінаретів із балконами-ше– рефе; вони здіймалися високо в небо гострими шпилями. Колись Ленґдон читав, що екзотичність і майже казковість цих мінаретів надихнула творців відомого замку Попелюшки в парку розваг Діснея. Мечеть дістала свою назву завдяки запаморочливо красивому морю блакитних кахлів, що прикрашали її всередині.

“Під’їжджаємо”, – подумав Ленґдон, коли автобус помчав уперед, звернув на проспект Кабасакал і поїхав уздовж широкого парку району Султанахмет, розташованого на півдорозі між Блакитною мечеттю та Святою Софією й відомого тим, що звідти добре видно ці архітектурні пам’ятки.

Ленґдон примружився, вдивляючись у лобове скло й намагаючись побачити обриси Айя-Софії, але через дощ і світло фар видимість була поганою. А ще гіршим було те, що рух транспорту проспектом, здавалося, зупинився.

Попереду Ленґдон не бачив нічого, окрім жевріння червоних гальмівних підфарників.

– Якась подія, – висловив водій здогадку. – Може, концерт. Пішки буде швидше.

– А скільки тут іти? – невдоволено спитала Сінскі.

– Прямо крізь парк. Хвилини зо три. Абсолютно безпечно.

Сінскі кивнула Брюдеру, а потім повернулася до спец– групи.

– Залишайтеся в автобусі. Спробуйте під’їхати до будівлі якомога ближче. Агент Брюдер невдовзі з вами зв’яжеться.

Після цих слів Сінскі, Брюдер і Ленґдон вистрибнули з автобуса на вулицю й рушили через парк.

Група швидко йшла стежинами парку Султанахмет, широколисті дерева якого забезпечували такий-сякий захист від негоди, що ставала дедалі гіршою. На стежках всюди були численні таблички зі знаками, які скеровували відвідувачів до основних пам’яток парку: єгипетського обеліска з Луксора, Зміїної колони з храму Аполлона в Дель– фах та колони Нульова миля, яка колись слугувала “точкою відліку” для всіх відстаней у Візантійській імперії.

Нарешті вони вийшли з-під дерев і опинилися біля круглого дзеркального ставка, що позначав центр парку. Ленґдон вийшов на галявину й підняв очі на схід.

Айя-Софія.

Не так будівля, як гора.

Колосальний силует Святої Софії, поблискуючи під дощем, здавався містом посеред міста. Її центральний купол – неймовірно широкий і сріблясто-сірий – ніби покоївся на скупченні інших будівель із куполами. Із кутів споруди піднімалися чотири височенні мінарети, кожен мав балкон і гострий сріблясто-сірий шпиль. Мінарети розташовувалися так далеко від основного купола, що глядач не відразу міг здогадатися, що перед ним – цілісна споруда.

Сінскі та Брюдер, які рухалися зосередженою швидкою ходою, ошелешено зупинились, як укопані, і задрали голови догори… потім вище… іще вище, силкуючись вмістити у свою свідомість усю висоту і всю ширину будівлі, яка бовваніла перед ними.

– Господи милосердний, – досадливо простогнав Брюдер, не вірячи своїм очам. – І ми зібралися обшукувати… оце?

Розділ 86

“Мене тримають тут заручником”, – подумав Начальник, походжаючи салоном літака С-130. Він погодився вирушити до Стамбула, щоб допомогти Елізабет Сінскі відвернути кризу, перш ніж ця криза цілком вийде з-під контролю.

Начальник враховував також і ту обставину, що співпраця із Сінскі зможе пом’якшити потенційні санкції, яких він міг зазнати через те, що, сам того не відаючи, дав втягнути себе в цю кризу. “Але тепер Сінскі тримає мене заручником”. Щойно літак став на стоянку в державному ангарі аеропорту імені Ататюрка, як Сінскі та її команда зійшли на землю й директорка ВООЗ наказала Начальнику та нечисленним працівникам Консорціуму залишатися на борту.

Начальник спробував був вийти надвір подихати свіжим повітрям, але дорогу йому заступили двоє пілотів з кам’яними виразами облич. Вони нагадали, що доктор Сінскі попрохала всіх залишатися на борту.

“Кепські справи”, – подумав Начальник і, повернувшись у крісло, з усією серйозністю відчув, яке непевне майбутнє на нього чекає.

Начальник давно звик бути господарем маріонеток, вищою силою, яка смикала за ниточки, але раптом цю силу в нього відібрали.

Цобріст. Сієнна. Сінскі.

Усі вони виступили проти нього… навіть примудрилися маніпулювати ним.

І тепер, сидячи в пастці глухого відсіку транспортного літака ВООЗ, він задумався, а чи не відвернулася від нього удача, чи не скінчилися її запаси… чи не є нинішня ситуація чимось на кшталт кармічної розплати за нечесність, яку він проніс через усе своє життя.

“Я брешу, щоб заробити на життя. Я постачальник дезінформації”.

Начальник був не єдиним, хто торгував у цьому світі брехнями, але він зарекомендував себе як найбільша рибина у ставку. Дрібніша риба – то були люди зовсім іншої породи, і Начальник навіть знатися з ними не бажав.

Доступні через Інтернет, такі фірми, як “Алібі компані” та “Алібі нетворк”, заробляють по всьому світу величезні гроші. Вони надають можливість зрадливим подружжям дурити одне одного та не попадатися. Вони обіцяють своїм клієнтам ненадовго “зупинити час”, щоб ті могли вшитися від своїх чоловіків, дружин чи дітей; ці організації були майстрами створення ілюзій: фальшивих бізнесових угод, фальшивих призначень до лікаря і навіть фальшивих вінчань, включно з фальшивими запрошеннями, брошурами, квитками на літак, готельними бланками та квитанціями і навіть спеціальними контактними телефонами, які мали вихід на комутатори цих компаній, де натреновані професіонали вдавали із себе тих, кого треба було вдавати для створення ілюзії: секретарок, бізнесменів, клерків та інше.

Однак Начальник ніколи не розмінювався на таку дрібноту. Він займався винятково широкомасштабними обманами і пропонував свої послуги тим, хто мав змогу заплатити мільйони доларів за бездоганну послугу.

Урядам.

Великим корпораціям.

Інколи супербагатим великим цабе.

Для досягнення своєї мети ці клієнти мали всі ресурси Консорціуму: його активи, персонал, досвід та творчий підхід. А понад усе це клієнти Консорціуму діставали надійність – гарантію того, що, хоч яку б ілюзію вони не створили заради обману, їх ніколи не викриють як її авторів.

Чи для того щоб утримати фондову біржу від краху, чи для виправдання війни, чи для перемоги на виборах, чи для того, щоб виманити із засідки небезпечного терориста, – політичні ляльководи завжди покладалися на масивні дез– інформаційні проекти, щоб відповідним чином сформувати громадську думку.

Так було завжди.

У шістдесятих роках росіяни створили цілу фальшиву мережу шпигунів, котрі сплавляли хибну інформацію британцям, створюючи в тих ілюзію, що вони її перехоплюють. Тисяча дев’ятсот сорок сьомого року ВПС Сполучених Штатів розробили детальну фальшивку з НЛО, аби відвернути увагу від катастрофи секретного літака в Росвеллі, що в штаті Нью-Мексико. А нещодавно увесь світ змусили повірити, що Ірак мав зброю масового знищення.

Майже тридцять років Начальник допомагав впливовим людям захищати, утримувати й примножувати свою владу. І хоча він завжди був винятково обережним стосовпо тих завдань, які підписувався виконувати, Начальник однаково побоювався, що одного дня може взятися не за ту роботу.

І ось цей день настав.

Начальник був переконаний, що кожну катастрофу епічних масштабів можна пояснити якимось одним моментом: випадковою зустріччю, хибним рішенням чи необачним поглядом.

Він зрозумів, що в його випадку цей момент настав майже дванадцять років тому, коли він погодився найняти молоду студентку медінституту, що шукала приробітку. Гострий інтелект цієї жінки, її виняткові мовні здібності, схильність та любов до імпровізації відразу ж виокремили її з решти працівників Консорціуму.

“Сієнна Брукс була справжнім самородком”.

Вона дуже швидко схопила сутність того, чим він займався, і Начальник на власній шкурі переконався, що ця молода жінка й сама не мала схильності ділитися своїми таємницями з кожним перехожим. Сієнна працювала на нього майже два роки, заробила чималеньку купку грошей, щоб оплатити навчання, а потім ні з того ні з сього заявила, що з неї досить. Жінці хотілося врятувати світ, а в нього на роботі, як вона йому сказала, цього зробити не можна.

Начальник ніколи подумати не міг, що Сієнна Брукс вирине на поверхню майже через десять років, та ще й принесе із собою щось на кшталт подарунка – надзвичайно багатого потенційного клієнта.

То був Бертран Цобріст.

Від думки про нього волосся на голові Начальника стало сторч.

“Це Сієнна винувата. Вона була частиною плану Цобріста і його спільницею”.

А поруч, за імпровізованим столом для засідань у вантажному відсіку С-130, розмова зазвучала на підвищених тонах: чиновники ВООЗ щось обговорювали по телефону й сперечалися.

– Сієнна Брукс?! – крикнув один із них у слухавку. – А ви впевнені? – Він помовчав і нахмурився. – Гаразд, дізнайтеся деталі й повідомте мені. Я буду на лінії.

Затуливши рукою слухавку, чиновник повернувся до колег.

– Схоже, Сієнна Брукс вилетіла з Італії невдовзі після нас.

Усі за столом заціпеніли.

– Як же так? – спитала одна жінка-службовець ВООЗ. – Ми ж перекрили аеропорт, мости, залізничну станцію…

– Вона вилетіла з аеродрому Нічеллі, – відказав її колега, – що на острові Лідо.

– Це неможливо, – заперечила жінка, похитавши головою. – Нічеллі – дуже маленький острівець. Звідти ніхто не вилітає. Його летовище обслуговує лише місцеві тури на гелікоптерах і…

– Якимось чином Сієнна Брукс змогла добратися до приватного літака, що стояв в ангарі на острові Нічеллі. Місцева влада й досі розслідує цей інцидент. – Він знову підніс слухавку до рота. – Так, що ви накопали? – Слухаючи останні новини, колега Сінскі похнюплювався все більше, його плечі опускалися, аж поки він не гепнувся в крісло. – Зрозуміло. Дякую. – І він поклав слухавку.

Усі присутні очікувально повитріщалися на нього.

– Літак із Сієнною вилетів до Туреччини, – сказав чоловік, стомлено потираючи очі.

– Тоді зв’яжіться з Європейським командуванням транспортної авіації! – вигукнув хтось. – Нехай змусять їх приземлити той літак!

Це неможливо, – відказав чоловік. – Бо дванадцять хвилин тому він приземлився на приватному летовищі Хезарфен лише за п’ятнадцять миль звідси. Сієнна Брукс зникла.

Розділ 87

Дощ періщив по старовинному куполу Святої Софії. Майже тисячу років вона була найбільшою церквою у світі, і навіть тепер важко було уявити що-небудь більше за неї. Побачивши її знову, Ленґдон пригадав, що імператор Юстиніан після завершення будівництва храму ступив крок назад і гордо заявив: “Соломоне, я перевершив тебе!”

Сінскі і Брюдер із дедалі більшою рішучістю крокували до монументальної споруди, яка, здавалося, лише розросталася, поки вони до неї наближалися.

Уздовж пішохідних стежин лежали гарматні ядра, використовувані військами Мехмеда Завойовника. Тепер ці ядра стали прикрасою, яка, однак, нагадувала, що історія будівлі сповнена жорстокості й насильства, бо її неодноразово завойовували й перепрофільовували для обслуговування духовних потреб тих чи інших переможців.

Коли всі троє наблизилися до південного фасаду, Ленґдон поглянув праворуч від себе на три куполоподібні, схожі на силосні башти, прибудови, що стирчали зі споруди. То були мавзолеї султанів, один із яких, Мурад Третій, за свідченнями сучасників, став батьком понад сотні дітей.

Дзвінок мобільного телефону прорізав нічне повітря, Брюдер видобув його з кишені, поглянув на номер додзво– нювача й стисло спитав:

– Щось є? – Слухаючи звіт, він похитав головою, немов насилу вірячи в почуте. – Як таке могло статися? – Брюдер мовчки вислухав відповідь і зітхнув. – Гаразд, тримайте мене в курсі. Ми невдовзі увійдемо всередину.

– Що там таке? – настійливо спитала Сінскі.

– Дивіться навсібіч і не втрачайте пильності, – відповів Брюдер, озираючись довкола. – Схоже, ми тут не самі. – Він поглянув на Сінскі. – Сієнна Брукс добралася до Стамбула.

Ленґдон витріщився на нього, приголомшений і тим, що ь Сієнна спромоглася дістатися до Туреччини, і тим, що вона, вдало вислизнувши з Венеції, пішла на ризик бути спійманою або навіть убитою лише заради того, аби здійснити план Цобріста.

Сінскі стривожилася не менше; вона зробила глибокий вдих, наче збираючись спитати у Брюдера ще щось, але, вочевидь, передумала й натомість повернулася до Ленґдона.

. – Куди тепер?

Професор показав ліворуч, на південно-західний ріг будівлі.

– Фонтан для омивання в тому боці, – відповів він.

Пунктом, де була призначена їхня зустріч із працівником музею, був ґратчастий фонтан, який слугував колись для ритуального омивання перед мусульманськими мо– литвами.

– Професоре Ленґдон! – гукнув чоловічий голос, коли вони наблизилися.

Із-під восьмикутного купола, що вкривав фонтан, висту– пив усміхнений турок. Він збуджено вимахував руками.

– Професоре, сюди, сюди!

Ленґдон та його напарники поспішили до нього.

– Привіт, мене звуть Місрат, – сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.

Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. – Для мене велика честь зустріти вас!

– Для нас також, – відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. – Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.

– Так, так!

Мене звуть Елізабет Сінскі, – сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. – А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.

– Та нема за що! – кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. – Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура “Християнські символи в мусульманському світі” є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.

“Та невже? – подумав Ленґдон. – Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують”.

– Прошу, ходімо, – сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.

Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.

Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.

– Саг олун – Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма “дякую”.

Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.

Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії – вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.

“Духовний рів із водою” – так називав притвори Ленґдон.

Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.

“Внутрішній притвор”, – здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.

Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.

Місрат підійшов до найбільших дверей – колосального, вкритого бронзою порталу.

– Це імперська брама, – прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. – У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.

Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.

– Перш, ніж ми увійдемо, – прошепотів він, – чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?

Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.

– Так, – сказав Ленґдон. – Тут усього дивитися – не передивитися, але, якщо можна, ми хотіли б розпочати з гробниці Енріко Дандоло.

Місрат схилив голову набік так, наче недочув чи хибно зрозумів.

– Перепрошую? Ви хочете подивитися… гробницю Енріко Дандоло?

– Саме так.

Місрат похнюпився.

– Але ж, пане… Гробниця Дандоло – вона дуже проста. На ній зовсім немає символів. Це не найкраще з того, що ми можемо вам запропонувати.

– Розумію, – ввічливо мовив Ленґдон. – Проте ми були б вам дуже вдячні, якби ви повели нас саме до тієї гробниці.

Місрат довго мовчки дивився на Ленґдона, а потім його погляд поволі перебрався на мозаїку над дверима, якою щойно милувався професор. То була мозаїка дев’ятого сторіччя “Спас Вседержитель” – знамените зображення Христа, де він лівою рукою тримає Новий Заповіт, а правою благословляє.

А потім, наче у голові їхнього гіда зненацька розвиднілося, куточки губ Місрата вигнулися в усмішку розуміння і він похитав пальцем.

– Який розумник! Який великий розумник!

Ленґдон ошелешено витріщився на нього.

– Перепрошую?

– Не турбуйтеся, професоре, – змовницьки прошепотів Місрат. – Я нікому не скажу, чому ви насправді сюди приїхали.

Сінскі та Брюдер здивовано зиркнули на Ленґдона.

Професор тільки плечима знизав, а Місрат, доклавши чималеньких зусиль, уже відчиняв двері, щоб провести гостей усередину.

Розділ 88

Дехто називав цю будівлю Восьмим чудом світу, і тепер Ленґдон, стоячи в ній, не мав ані найменшого бажання спростовувати це твердження.

Коли група переступила через поріг і увійшла до колосального храму, Ленґдону пригадалося, що Святій Софії потрібна була лише якась хвилька, щоби вразити відвідувачів самими лише розмірами.

Це приміщення було таким просторим, що порівняно з ним навіть найбільші собори Європи здавалися карликами. Ленґдон знав, що ця приголомшлива сила громаддя собору частково була ілюзією, побічним театральним ефектом візантійського планування долівки, де центральний наос концентрував увесь внутрішній простір у єдину квадратну камеру, а не вздовж чотирьох сторін хреста, як це робили в соборах, збудованих пізніше.

“Ця споруда на сімсот років старша за Нотр-Дам”, – подумав Ленґдон.

Завмерши на якусь мить, щоб осягнути й усвідомити колосальність розмірів приміщення, професор підняв погляд догори, на висоту сто п’ятдесят футів, до широченного золотистого купола, який вінчав собор. Із його центральної точки виходили, мов сонячні промені, сорок ребер, які тягнулися до круглої аркади із сорока аркових вікон. У денні години світло, що струменіло крізь ці вікна, відбивалося, а потім знову відбивалося – від друзок скла в мереживі золотих кахлів, створюючи ефект “містичного світла”, яким Айя-Софія славилася найбільше.

Лише одного разу Ленґдон бачив полотно, яке чітко передавало золотаву атмосферу цього приміщення. То була картина художника Джона Сінгера Сарджента. Недивно, що, створюючи своє знамените полотно, на якому він зобразив собор Айя-Софія, американський художник обмежив палітру лише численними відтінками єдиного кольору.

Кольору золота.

Цей блискучий купол часто називали “куполом самих небес”; він тримався на чотирьох велетенських арках, які підпиралися напівкуполами й тимпанами. Ці опори покоїлися на ще одному спадному поверху менших напівкуполів та аркад, створюючи ефект каскаду архітектурних форм, що поволі спускаються з небес на землю.

Із небес на землю спускалися – щоправда, набагато прямішим маршрутом – довгі линви. Вони звисали з купола прямо і тримали на собі море мерехтливих люстр, які, здавалося, висіли так низько над підлогою, що високі гості ризикували вдаритися об них. Насправді ж це була ще одна ілюзія, створювана лише величезними внутрішніми розмірами собору, бо світильники висіли на висоті понад дванадцять футів над долівкою.

Як і кожне велике святилище, Айя-Софія виконувала дві функції. По-перше, вона демонструвала, на що здатна людина, яка бажає засвідчити свою шану Господу. А по-друге, собор піддавав віруючих такій собі шоковій терапії: його розміри приголомшували – ті, хто заходив сюди, почувалися карликами, їхнє “я” знищувалося, а їхнє фізичне єство та значущість у масштабах космосу всихали до розмірів малесенької піщинки перед лицем Господа… атома в руках Творця.

“Допоки чоловік не стане нічим, Господь не зможе витворити з нього нічого” – ці слова Мартін Лютер мовив у шістнадцятому сторіччі, але ця концепція була частиною світогляду будівельників іще в ті часи, коли споруджувалися перші зразки релігійної архітектури.

Ленґдон зиркнув на Брюдера й Сінскі, які теж вдивлялися у височінь, а тепер опустили погляди на землю.

– Господи Ісусе, – мовив Брюдер.

– Так! – емоційно озвався Місрат. – І Аллах із Мухам– медом також.

Ленґдон усміхнувся, коли їхній гід закликав Брюдера поглянути на головний вівтар, де по боках височенної мозаїки із зображенням Ісуса виднілися два великі кола з іменами Мухаммеда та Аллаха, каліграфічно написаними арабською мовою.

– Наш музей, – пояснив Місрат, – намагається нагадати відвідувачам про різноманітність його використання як святилища, тому експонує як християнську іконографію ще тих часів, коли Айя-Софія була базилікою, так і ісламську іконографію з тих часів, коли вона стала мечеттю. – Він гордо всміхнувся. – Попри міжрелігійні тертя в реальному світі, ми переконані, що ці символи, добре працюючи в парі, докладаються до покращення взаєморозуміння. Я знаю, що ви зі мною згодні, професоре.

Ленґдон щиросердо кивнув, відразу ж пригадавши, що, коли базиліка стала мечеттю, усі християнські ікони забілили. Реставрація християнських символів поряд із мусульманськими створила заворожливий ефект, особливо завдяки тому, що стилі та внутрішня психологія двох різновидів іконографії є полярно протилежними.

Якщо християнська традиція віддавала перевагу буквальному зображенню своїх богів та святих, то іслам, аби передати красу Божого всесвіту, зосереджувався на каліграфії та геометричних візерунках. Згідно з ісламською традицією, лише Бог має змогу творити життя, тому людині не залишається місця, щоби творити образи життя, вона не мусить зображати ані богів, ані людей, ані навіть тварин.

Ленґдон пригадав, як колись спробував пояснити цю концепцію своїм студентам: “Наприклад, мусульманський Мі– келанджело ніколи б не намалював обличчя Бога на стелі Сікстинської капели; він тільки написав би ім’я Бога. Зображення божого обличчя вважалося б святотатством. – А потім Ленґдон пояснив причину такого підходу: – І християнство, і іслам є логоцентричними, тобто вони зосереджені на Слові. У християнській традиції Слово стало плоттю в Книзі пророка Йони: “І стало Слово плоттю, і жило серед нас”. Тому вважалося прийнятним зображати Слово як таке, що має людську подобу. Однак згідно з ісламською традицією, Слово не стало плоттю, тому має залишатися в подобі… слова; у більшості випадків – як каліграфічне зображення імен ісламських святих”.

Один зі студентів Ленґдона звів цю складну історію до навдивовижу точної ремарки: “Християни люблять обличчя; мусульмани люблять слова”.

– Тут ви бачите перед собою, – продовжив Місрат, окинувши жестом ефектний інтер’єр собору, – унікальне переплетіння християнства з ісламом.

І він показав на сплав символів у масивній апсиді, де найцікавішим було зображення Святої Діви з Дитям, що дивилися на міграб – напівкруглу нішу в мечеті, яка вказує напрямок на Мекку. Поруч виднілися сходи, що вели до кафедри проповідника, яка нагадувала ту, з якої читаються християнські проповіді, але насправді то був мін– бар, священний поміст, з якого імам править п’ятничну службу. Подібним чином схожа на платформу конструкція нагадувала ложу для хору в західному християнстві, але насправді то був муедзин мафілі – високий поміст, де стає навколішки муедзин і промовляє речитативом у відповідь на молитви імама.

– Мечеті та собори навдивовижу схожі, – заявив Місрат. – Традиції Сходу й Заходу не такі вже й різні, як можна подумати!

– Місрате! – наполегливо звернувся до нього Брюдер. – Нам хотілося б спершу поглянути на гробницю Дандоло, добре?

На обличчі гіда з’явився вираз легкого роздратування, наче поспіх Брюдера якимось чином свідчив про неповагу до історичної будівлі.

– Та отож, – підтвердив Ленґдон. – Я дуже вибачаюся за поспіх, але в нас надзвичайно стислий графік.

– Тоді гаразд, – сказав Місрат, кивнувши на високий балкон із правого боку. – Ходімо нагору й подивимося гробницю.

– Нагору? – здивувався Ленґдон. – А хіба Енріко Дандоло похований не внизу, у склепі? – Ленґдон пригадував саму гробницю, але не її точне місцезнаходження в будівлі. І в його уяві поставали темні підземелля Айя-Софії.

Місрат був спантеличений таким питанням.

– Ні, професоре, гробниця Енріко Дандоло однозначно розташована нагорі.

***

“Та шо ж тут відбувається?” – подумав Місрат.

Коли Ленґдон висловив бажання подивитися гробницю Дандоло, Місрату здалося, що це був такий хитрий прийом із боку професора. Ніхто ту гробницю дивитися не збирається. Місрат подумав, що насправді Ленґдон хотів побачити загадковий скарб, що був біля гробниці Дандоло, – мозаїку “Деісус” – давнє зображення Христа Вседержителя, яке, безперечно, було одним із найзагадковіших мистецьких творів у всій будівлі.

“Ленґдон хоче дослідити мозаїку, але бажає зробити це без зайвого шуму й обережно”, – припустив Місрат, гадаючи, що професор, напевне, потайки пише якесь дослідження на тему “Деісуса”.

Однак тепер Місрат розгубився. Ленґдон, безумовно, знав, що та мозаїка на другому поверсі, тоді чому ж він вдав, що здивувався?

“А може, він шукає щось інше, а не гробницю Дандоло?”

Спантеличений Місрат повів їх до сходів повз одну з двох знаменитих урн собору Айя-Софія – велетенську конструкцію об’ємом триста тридцять галонів, вирізану з суцільної мармурової брили в елліністичну добу.

І тепер, мовчки піднімаючись сходами разом зі своїми гостями, Місрат відчув занепокоєння. Колеги Ленґдона зовсім не схожі на вчених. Один із них скоріше скидався на військового: м’язистий і суворий, увесь у чорному. А цю жінку зі сріблястим волоссям Місрат десь уже бачив… “Може, по телевізору? – І в нього виникла підозра, що мета цього візиту була не такою, як йому пояснили. – Чому вони насправді сюди прийшли?”

– Іще один сходовий марш, – бадьоро оголосив Місрат, коли вони вийшли на сходовий майданчик. – Нагорі ми знайдемо гробницю Енріко Дандоло і, звісно… – він помовчав, вдивляючись у Ленґдона, – знамениту мозаїку “Деісус”.

– Та професор навіть бровою не повів.

– Отже, виявляється, Ленґдон прийшов сюди не для того, щоб подивитися “Деісус”. Якимось незбагненним чином вони зациклилися на гробниці Дандоло.

Розділ 89

– Коли Місрат вів їх нагору, Ленґдон помітив на обличчях Брюдера й Сінскі тривогу. Бо, звісно ж, підніматися на другий поверх начебто було безглуздям. Перед очима Ленґдона безперервно прокручувалося відео, яке Цобріст зняв у підземеллі… а також документальний фільм про затоплені водою ділянки під Святою Софією.

– “Нам треба спускатися вниз!”

– Утім, навіть якщо це справді була гробниця Енріко Дандоло, вони не мали вибору, окрім як виконувати вказівки Цобріста. “У позолоченому мусейоні мудрості святої ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай звуки дзюркотливої води…”

– Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона – звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.

– Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку “Деісус”, але Ленґдон його не чув.

– Він побачив свою ціль.

– Гробницю Дандоло.

– Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, – прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.

– Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбува– ний напис.

HENRICUS DANDOLO

Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.

А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.

Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.

Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.

Господи милосердний.

Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового “Пекла”.

Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.

– Я чую її, – прошепотів він. – Чую дзюрчання води.

Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.

Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: “Куди вона тече?”

Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напів– затопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні… десь попід ними.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.

– Місрате, – почав Ленґдон. – Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.

Місрат через силу кивнув.

– Гаразд.

– Тут, на гробниці Дандоло, можна чути, як під каменем кудись тече струмок. Нам треба знати, куди саме тече ця вода.

Місрат похитав головою.

– Не розумію. Звуки води можна почути під долівкою в будь-якому місці Айя-Софії.

Усі аж заціпеніли.

– Так, – продовжив Місрат. – Особливо коли йде дощ. Айя-Софія має дах площею приблизно сто тисяч квадратних футів, які треба осушувати, і цей процес часто розтягується на кілька днів. Зазвичай не встигне скінчитися дренаж, як починається новий дощ. Тому звуки води є тут вельми звичним явищем. Можливо, вам відомо, що Айя– Софія стоїть на великих порожнинах, заповнених водою. Нещодавно навіть фільм документальний зняли, в якому…

– Так, так, – сказав Ленґдон, – але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?

– Звісно, що відомо, – відповів Місрат. – Вона тече туди, куди стікає вся вода з Айя-Софії, – до міського резервуара.

– Ні, – заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. – Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.

– Так, – сказав Місрат. – Ото і є міський резервуар – велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомшлива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але…

– Де він?! – суворо спитав Брюдер, і його голос відлу– нив у безлюдному залі.

– Резервуар? – перелякано спитав Місрат. – За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. – І він махнув рукою, показуючи назовні. – Він називається Єребатан-сараї.

– Сараї? – задумливо спитав Ленґдон. “Це як Топкапи– сараї?” Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-сараї повсякчас траплялися їм на очі. – Але… а чи не означає “сараї” палац?

Місрат кивнув.

– Так, означає. Назва нашого давнього резервуара – Єребатан-сараї. Це означає “осілий, або вгрузлий, палац”.

Розділ 90

Коли доктор Елізабет Сінскі з Ленґдоном, Брюдером та їхнім переляканим і спантеличеним гідом вискочили зі Святої Софії, дощ не на жарт розходився й падав стіною.

“Спустися вглиб осілого палацу”, – подумала Сінскі.

Вочевидь, щоб потрапити до міського резервуара Єреба– тан-cdpai, треба було пройти назад до Блакитної мечеті та ще трохи на північ.

Місрат ішов попереду.

Сінскі не бачила іншого виходу, як сказати Місрату, ким вони є насправді і що поспішають до Єребатан-сараї, щоб усунути біологічну катастрофу, яка може початися в осілому палаці.

– Сюди! – гукнув Місрат, ведучи їх крізь темний парк. Громаддя Святої Софії лишилося позаду, а попереду виблискували під дощем казкові мінарети Блакитної мечеті.

Швидко крокуючи поруч із Сінскі, агент Брюдер давав команди своїй групі – наказував їм прибути для зустрічі до входу в міський резервуар.

– Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, – захекано сказав Брюдер. – Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний…

– Стривайте, – гукнув йому Місрат. – Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!

Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.

-Що?!

– У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.

Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.

– Місрате, – сказала Сінскі. – А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?

– Боже, борони, – відповів Місрат. – Та вода наповнює резервуар… і, зрештою, просочується в землю.

Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. “Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?”

Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, – пояснив Місрат, – експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. – Він знизав плечима. – І нині це звичайний туристичний об’єкт.

Сінскі рвучко обернулася до Місрата.

“Туристичний об’єкт?”

– Стривайте… Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?

– Аякже, – відповів Місрат. – Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води – пішохідні місточки… там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.

Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.

– Він створив біоаерозоль! – констатував Брюдер.

Сінскі кивнула, і її плечі безпорадно опустилися.

– А що це означає? – швидко спитав Ленґдон.

– Це означає, – відповів Брюдер, – що та зараза матиме здатність поширюватися через повітря.

Ленґдон замовк, і Сінскі побачила, що професор нарешті усвідомлює потенційні масштаби кризи.

Певний час Сінскі розглядала варіант із повітряним збудником, однак коли почула, що резервуар використовувався для міського водопостачання, у неї виникла надія, що Цобріст зупинив свій вибір на біологічному виді, що поширюється через воду. Водні бактерії живучі й стійкі до негоди, але поширюються вельми повільно.

Повітряні ж патогени поширюються швидко.

Дуже швидко.

– Це повітряний патоген, – упевнено сказав Брюдер. – І, скоріш за все, вірус.

“Так, вірус, – погодилася Сінскі. – Цобріст обрав той збудник, який має максимальну швидкість поширення”.

Вивільнення повітряного вірусу у воду було вельми незвичним, однак існує багато форм життя, які визрівають у рідині, а потім злітають у повітря: комарі, спори плісняви, бактерії, що спричинюють хворобу легіонерів, мікоток– сини, “червоний приплив” та навіть люди. Сінскі похмуро уявила собі, як вірус потрапляє до води в лагуні резервуара, а потім у вологе повітря піднімаються мікроскопічні інфіковані крапельки.

Місрат стояв, занепокоєно вдивляючись у заповнену автомобілями вулицю. Сінскі простежила його погляд і побачила приземкувату будівлю з білої та червоної цегли, єдині двері якої були розчинені, а за ними виднілося щось на кшталт сходів униз. Біля дверей стояв нечисленний натовп добре вдягнених людей під парасольками, а швейцар контролював потік гостей, що спускалися донизу.

“Там що – якийсь танцювальний клуб?”

Сінскі побачила на будівлі напис золотими літерами, і їй стиснуло груди. Попри те, що клуб називався “Резервуар” і, як свідчив напис, цю будівлю було споруджено п’ятсот двадцять третього року нашої ери, вона збагнула, чому Місрат був такий стривожений.

– Осілий палац, – мовив, затинаючись, Місрат. – Схоже… тут сьогодні концерт.

Сінскі вухам своїм не повірила.

– Концерт у резервуарі?

– Усередині досить просторо, – відповів він. – І тому це приміщення часто використовують як культурний центр.

Вочевидь, Брюдеру вже набридли балачки. Протиснувшись повз авто, що заполонили вулицю Алемдар, він кинувся до споруди. Сінскі та Ленґдон із Місратом кинулися бігти слідком за ним.

Коли вони добралися до входу в приміщення резервуара, дорогу їм заступила жменька глядачів, які чекали, поки їх пропустять усередину, – троє жінок у мусульманських бурках, двійко туристів, що трималися за руки, і чоловік у смокінгу. Усі вони тіснилися на порозі, ховаючись від дощу.

Сінскі почула, як знизу линуть акорди класичної музики. “Берліоз”, – здогадалася вона зі своєрідної оркестров– ки, але хоч який би то твір не звучав, тут, на вулицях Стамбула, він відчувався недоречним і чужим.

Коли вони наблизилися до дверей, Сінскі відчула, як знизу, із глибини підземної печери, війнуло тепле повітря. Вітер виніс на поверхню не лише звуки скрипок, а й безпомилково впізнавані запахи вологи та великого скупчення людей.

. Він також доніс до Сінскі лиховісне передчуття.

Коли зі сходового колодязя вигулькнула, весело теревенячи, група туристів, швейцар запустив усередину нову.

Брюдер хотів був увійти, але швейцар зупинив його приязним жестом.

– Одну хвилину, пане. Резервуар заповнений до краю. Доведеться почекати десь хвилину, допоки хтось не вийде. Дякую.

Брюдер намірився пройти до резервуара, застосувавши силу, але Сінскі поклала йому на плече руку й відвела вбік.

– Стривайте, – наказала вона. – Ваша група вже на підході, а ви не зможете обшукати цю будівлю самі. – І вона показала на дошку, прикріплену до стіни біля дверей. – Вона величезна.

– Інформаційна дошка містила опис підземного приміщення завбільшки із собор: воно було завдовжки майже як два футбольні поля й мало стелю площею понад сто тисяч квадратних футів, яку підтримував ліс із 336 мармурових колон. Погляньте сюди, – озвався Ленґдон, стоячи за кілька ярдів від них. – Ви не повірите.

Сінскі обернулася, і Ленґдон кивнув на концертну афішу, що висіла на стіні.

Господи милосердний.

Директорка правильно визначила стиль музики як романтизм, але твір, що наразі виконувався, написав не Бер– ліоз. Його автором був інший композитор-романтик – Фе– ренц Ліст.

Цієї ночі Стамбульський державний симфонічний оркестр виконував одну з найвідоміших композицій Ферен– ца Ліста – симфонію “Данте”, на яку творця надихнули сходження Данте до пекла та повернення з нього.

– Її виконуватимуть тут тиждень, – зауважив Ленґдон, роздивляючись дрібний шрифт на афіші. – Безкоштовний концерт. Оплачений анонімним меценатом.

Сінскі неважко було здогадатися, як звали того анонімного мецената. Схильність Бертрана Цобріста до театральних ефектів виявилася ще й стратегією з холодним розрахунком. Оцей тиждень безкоштовних концертів мав привабити до резервуара тисячі туристів, які наб’ються туди, мов оселедці в діжку. Там вони вдихнуть отруєного повітря, а потім роз’їдуться по своїх домівках як у Туреччині, так і за кордоном.

– Пане, – звернувся швейцар до Брюдера. – Маємо внизу два вільні місця.

Брюдер повернувся до Сінскі.

– Покличте місцеву владу. Що б ми там внизу не знайшли, нам знадобиться допомога. Коли прибуде моя група, накажіть їм зв’язатися зі мною по радіо за новими вказівками. А я тим часом спущуся вниз і спробую прикинути, де Цобріст міг причепити оту штуку.

– Без респіратора? – спитала його Сінскі. – Ми ж не знаємо напевне, що той мішок іще цілий.

Брюдер нахмурився й підставив руку під потік теплого повітря, що линув із підземелля.

– Мені не хочеться це казати, але якщо ця зараза вже вивільнилася з мішка, то, скоріш за все, інфікувала кожного мешканця цього міста.

Сінскі думала про те саме, але не хотіла казати вголос перед Ленґдоном та Місратом.

– До того ж, – додав Брюдер, – я вже мав змогу бачити, як поводиться натовп, коли з’являється моя група в біо– захисних костюмах. Усі очманіло кинуться навтьоки, і зчиниться величезна паніка.

Сінскі визнала за краще погодитися з Брюдером; зрештою він був досвідченим фахівцем і йому не раз доводилося бувати в подібних ситуаціях.

– Єдиний реалістичний варіант, який ми маємо, – сказав їй Брюдер, – це припустити, що всередині й досі безпечно, і зробити все можливе для локалізації зарази.

– Гаразд, – погодилася Сінскі. – Розпочинайте.

– Є ще одна проблема, – озвався Ленґдон. – Як бути із Сієнною?

– А що Сієнна? – різко спитав Брюдер.

– Що б вона не робила тут, у Стамбулі, вона здібна до мов і, цілком можливо, трохи знає турецьку.

– Ну то й що?

– Сієнна знає, що в поемі йдеться про “осілий палац”, – відповів Ленґдон. – А турецькою “осілий палац”… чітко вказує на Єребатан-сараї. – Він кивнув на напис над дверима. – Тобто вказує прямо сюди.

– Так, авжеж, – втомлено погодилася Сінскі. – Вона могла про це здогадатися й оминути Айя-Софію.

Брюдер глянув на двері й стиха вилаявся.

– Гаразд, якщо Сієнна справді там і збирається розірвати отой розчинний мішок, перш ніж ми зможемо його локалізувати, то однаково вона прибула сюди зовсім недавно.

Приміщення дуже велике, і Сієнна, можливо, навіть не знає, де шукати. А коли поруч так багато людей, то навряд чи вона наважиться пірнути під воду, бо це неодмінно помітять.

– Пане, – знову гукнув Брюдеру швейцар. – Ви заходите чи ні?

Брюдер побачив групу людей, що прийшли на концерт і наближалися, переходячи вулицю, і кивнув швейцару, що теж заходить.

– Я йду з вами, – озвався Ленґдон, рушаючи слідком за Брюдером.

Брюдер обернувся й глянув на нього впритул.

– Нікуди ви не підете.

Та Ленґдон і не думав відступати.

– Агенте Брюдер, одною з причин, що ми опинилися в такій ситуації, є те, що Сієнна Брукс цілий день дурила й використовувала мене. Ви ж самі сказали, що ми, можливо, уже всі інфіковані. Я допоможу, подобається це вам чи ні.

Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав – і неохоче погодився.

* * *

Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії “Данте”, а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати… то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.

Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.

Музика. То симфонічний хор у сто голосів заспівав відомий пасаж, чітко вимовляючи кожен склад моторошного Дантового тексту.

Lasciate ogne speranza, – співали вони, – voi chentrate.

Ці шість слів – найвідоміший рядок Дантового “Пекла” – злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.

Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:

– Lasciate ogne speranza voi chentrate!

Залиш надію той, хто сюди входить.

Розділ 91

Залита червоним світлом, підземна печера відлунювала звуками музики, на яку композитора надихнули видіння пекла: завивання голосів, неблагозвучний вереск струнних інструментів та низький розкотистий гуркіт литавр, що відбивався в гроті підземними поштовхами землетрусу.

Скільки міг бачити Ленґдон, долівкою цього підземного світу була склоподібна поверхня води – темна, нерухома й гладенька, мов чорна крига замерзлого ставка в Новій Англії.

Лагуна, що не віддзеркалює зірок.

Із води піднімалися сотні й сотні доричних колон, акуратно розташованих, здавалося, нескінченними рядами. Кожна з них, піднімаючись на тридцять футів, підпирала стелю печери. Колони підсвічувалися знизу кільканадцятьма окремими червоними прожекторами, що створювали сюрреалістичний ліс освітлених стовбурів, які губилися, поволі зливаючись у темряві, наче якась ілюзія, спричинена дзеркальним ефектом.

На підніжжі сходів Ленґдон і Брюдер зупинилися, на мить затримавшись перед примарною порожниною, що ви– днілася перед ними. Здавалося, сама каверна світилася лиховісним червоним відблиском, і Ленґдон, придивившись довкола, спіймав себе на тому, що мимоволі дихає якомога поверховіше.

Повітря внизу виявилося навіть важчим, аніж він очікував.

Віддалік ліворуч професор побачив натовп. Концерт відбувався глибоко в підземеллі, а публіка сиділа на широких платформах. Кілька сотень глядачів розміщалися концентричними колами довкола оркестру, а ще близько сотні стояли по периметру. Інші глядачі розташувалися трохи далі, на широких пішохідних містках; спершись на міцні перила, вони вдивлялися у воду й слухали музику.

Ленґдон мимоволі обмацував поглядом це море аморфних силуетів, видивляючись Сієнну. Та її ніде не було видно. Натомість він побачив постаті в смокінгах, сукнях, бурках і навіть туристів у шортах і футболках. Цей зріз усіх верств людства, представники яких зібралися тут, у темно-червоному світлі, нагадав Ленґдону учасників якоїсь окультної меси.

“Якщо Сієнна тут, – збагнув професор, – то вистежити її буде майже неможливо”.

Цієї миті повз них пройшов опецькуватий чоловік, який, покашлюючи, рушив сходами нагору. Брюдер рвучко обернувся й провів чоловіка пильним поглядом. Ленґдон відчув у горлі легенький лоскіт та поколювання, але швидко переконав себе, що то йому здалося.

Нарешті Брюдер обережно ступив на пішохідний місточок, зважуючи можливі варіанти дій. Шлях перед ними був схожий на вхід до лабіринту Мінотавра. Місток швидко розгалузився на три, кожен із них у свою чергу теж розгалузився, потім містки розгалужувалися знову і знову, утворюючи підвішений над водою лабіринт, який, звиваючись між колонами, губився в темряві.

“Я опинивсь у лісі темному й густому, – подумав Ленґдон, пригадуючи зловісну першу пісню Дантового шедевра, – бо збився із прямого шляху”.

Ленґдон уважно глянув через перила на воду. Вона була приблизно чотири фути завглибшки й навдивовижу чиста. Із-під тонкого шару осаду крізь неї проглядала долівка резервуара, викладена кам’яними кахлями.

Брюдер швидко зиркнув на воду, буркнув щось незрозуміле, а потім знову підняв погляд на приміщення.

– Ви не бачите чогось схожого на те місце, яке Цобріст зняв у своєму відео?

“Тут усе схоже”, – подумав Ленґдон, вивчаючи пильним поглядом вологі стіни довкола. Він кивнув на найвіддале– ніший куточок печери, розташований праворуч, далеко від натовпу, що зібрався біля помосту з оркестром.

– Гадаю, що це десь отам.

Брюдер кивнув.

– Інтуїція підказує мені те саме.

Вони поквапилися містком, вибравши праве відгалуження, яке повело їх геть від юрми, до найвіддаленіших закутків осілого палацу.

Коли вони йшли, Ленґдон збагнув, наскільки легко заховатися тут на ніч непоміченим. Мабуть, саме так і вчинив Цобріст, щоб зняти своє відео. Ясна річ, якщо він щедро оплатив цілий тиждень безкоштовних концертів, то з таким самим успіхом і з такою самою щедрістю міг оплатити свою приватну екскурсію резервуаром, щоб печеру зачинили для відвідувачів.

“Утім, це вже не має жодного значення”.

Брюдер прискорив крок, наче намагаючись поспіти за темпом симфонії, який тим часом пожвавився до послідовних низок каскадних напівтональних інтервалів.

Данте з Верґілієм спускаються до пекла.

Ленґдон уважно придивлявся до крутих, вкритих мохом стін віддалік праворуч, намагаючись сумістити їх із тим, що вони бачили на відео. На кожному розгалуженні містка вони звертали праворуч, усе віддаляючись від натовпу й прямуючи до найдальшого кутка величезної порожнини. Озирнувшись, Ленґдон був ошелешений відстанню, яку вони здолали.

Вони майже підтюпцем проскочили повз купку гостей, а в найвіддаленішій частині печери завважили, що кількість людей, які їм траплялися, поступово зійшла нанівець.

Брюдер і Ленґдон лишилися самі.

– Тут усе таке однакове, – безпорадно мовив Брюдер. – Де ж нам починати?

Ленґдон був розчарований не менше за нього. Він чудово пам’ятав відео, але ніщо довкола не кидалося в очі як знайома картина.

Ленґдон придивився до інформаційних табличок, що рясніли вздовж пішохідних містків. В одній ішлося про те, що печера мала об’єм аж двадцять один мільйон галонів. У другій розповідалося про колону нестандартної форми, яку під час будівництва резервуара поцупили із сусідньої споруди. А на третій виднівся контур старовинної гравюри, яка потьмяніла й стала невидимою, – символ заплаканого жіночого ока, яке проливало сльози за всіма рабами, що загинули під час будівництва цього резервуара.

Раптом Ленґдон, побачивши на якомусь дороговказі од– не-єдине слово, закляк.

Брюдер теж зупинився й обернувся.

– Що сталося?

Ленґдон показав на табличку.

На ній біля стрілки, що вказувала напрямок, виднілося ім’я страхітливої Горгони – сумнозвісної потвори жіночої статі.

МЕДУЗА=>

Брюдер прочитав табличку й знизав плечима.

– Ну то й що?

Серце Ленґдона закалатало.

Він знав, що Медуза – це не тільки жахлива істота зі зміями замість волосся, чий погляд міг обернути на камінь усіх, хто на неї подивиться; вона була також важливим “діячем” грецького пантеону підземних божеств… і належала до особливої категорії, відомої як хтонічні потвори.

Спустися вглиб осілого палацу…

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр…

“Медуза вказує напрямок”, – збагнув Ленґдон і кинувся бігти по містку. Професор зиґзаґами мчав у темряву, орієнтуючись на таблички з Медузою, і Брюдер ледве за ним встигав. Нарешті Ленґдон добіг до глухого кута – невеликого оглядового помосту біля підніжжя найдальшої правої стіни печери. І перед його очима постала неймовірна картина.

Із води піднімалося колосальне скульптурне зображення, вирізьблене в мармуровій брилі: то була голова Медузи зі звивистими зміями замість волосся. Її присутність тут ставала ще химернішою від того, що голова Медузи покоїлася на шиї догори дриґом.

“Перевернута, бо проклята”, – здогадався Ленґдон, уявивши собі “Мапу пекла” Боттічеллі і тих перевернутих догори ногами грішників, яких художник помістив до восьмого кола пекла.

Брюдер, хапаючи ротом повітря, приєднався до Ленґдона біля перил і ошелешено витріщився на перевернуту голову Медузи.

У Ленґдона з’явилася здогадка, що цю викарбувану голову, яка слугувала тепер цоколем однієї з колон, могли запросто поцупити деінде й використати як дешевий підручний матеріал. Таке положення Медузи, безсумнівно, пояснювалося тим забобоном, що коли її перевернути, то це начебто позбавить потвору лихої сили. Та Ленґдон однаково не міг позбутися тривожних думок, які його обсіли.

Дантове “Пекло”. Фінал. Центр землі. Там, де перевертається сила тяжіння.

Відчуваючи, як його шкіру поколює від лиховісних передчуттів, Ленґдон, примруживши очі, поглянув крізь червонувату імлу, що оточувала скульптурне зображення. Більша частина голови Медузи з волоссям, що кишіло зміями, була занурена у воду, але очі її над поверхнею витріщалися ліворуч через лагуну.

Приголомшений Ленґдон обережно перехилився через перила й повернув голову, простеживши погляд Медузи до вже знайомого безлюдного куточка потонулого палацу.

Мить – і Ленґдон усе збагнув.

Це був він.

Епіцентр Цобріста.

Розділ 92

Агент Брюдер пригнувся, крадькома перебрався через поруччя й опустився у воду, яка була йому по груди. Коли холодна рідина просякла одежу, його м’язи інстинктивно напружилися. Підошви черевиків Брюдера ковзали по вкритій осадом долівці резервуара, але він відчував, що вона тверда й надійна. Агент постояв кілька секунд, оцінюючи ситуацію й дивлячись, як концентричні кола ширяться від його тіла лагуною, мов ударна хвиля.

Брюдер на мить затамував подих. “Не поспішай, – сказав він собі. – Рухайся повільно, щоб не збурювати воду”.

А на помості над ним стояв Ленґдон, спершись об перила й уважно обдивляючись сусідні пішохідні містки.

– Усе нормально, – прошепотів професор. – Вас ніхто не бачить.

Брюдер повернувся й вперся поглядом у гігантську перевернуту голову Медузи, яскраво підсвічену червоним прожектором. Тепер, коли він опинився на одному рівні з нею, голова потвори видалася ще більшою.

– Ідіть за поглядом Медузи через лагуну, – прошепотів Ленґдон. – Цобріст мав схильність до символізму й театральних ефектів. Я не здивуюся, що він помістив свій витвір на лінії смертоносного погляду потвори.

“Думки великих людей збігаються”. Брюдер був вдячний американському професору за те, що той наполіг на своєму й спустився сюди разом із ним; саме завдяки фаховим знанням Ленґдона вони змогли добратися до цього віддаленого куточка резервуара доволі швидко.

Слухаючи, як удалині бринять акорди симфонії “Данте”, Брюдер витяг водонепроникну ручку-ліхтарик і, зануривши її, клацнув вмикачем. Яскравий промінь галогенного світла пронизав воду й освітив резервуар попереду нього.

“Спокійно, – скомандував Брюдер самому собі. – Не поспішай, щоб нічого не пошкодити”.

Недовго думаючи, він обережно й повільно рушив крізь лагуну вбрід, методично поводячи ліхтариком із боку в бік, наче то був підводний мінний тральник.

* * *

Стоячи біля перил, Ленґдон відчув у горлі якусь неприємну й бентежну сухість. Попри вологість, повітря в резервуарі було затхлим та бідним на кисень. Поки агент Брюдер обережно долав вбрід води лагуни, професор запевняв себе, що все буде добре.

“Ми прибули вчасно. Мішок цілий. Команда Брюдера зможе локалізувати інфекцію”.

Та однаково почувався як на голках. Страждаючи все життя від клаустрофобії, професор знав, що за будь-яких обставин йому буде в печері некомфоршо. “Тисячі тонн землі над головою… і вони тримаються насамих лише давніх колонах”.

Викинувши з голови цю думку, Ленґдон вкотре озирнувся – чи не виявляє, бува, хто-небудь недоречної цікавості.

Нікого й нічого.

Лише віддалік на різних пішохідних місточках стояли люди, спрямувавши погляди в інший бік – до оркестру. Схоже, у цьому далекому кутку резервуара ніхто не побачив, як агент Брюдер рушив крізь воду.

Ленґдон повернувся поглядом до командира спецгрупи, чий занурений у воду галогенний ліхтарик і досі химерно мерехтів попереду, освітлюючи дорогу. Коли Ленґдон подивився поперед себе, його периферійний зір раптом помітив ліворуч якийсь рух – то перед Брюдером показалася з води якась зловісна чорна фігура. Ленґдон аж відсахнувся з переляку, а потім вдивився в зяючу темряву: а раптом з-під води вирине, ставши дибки, якийсь левіафан? Брюдер зупинився, як укопаний, вочевидь, також помітивши чорну фігуру.

У дальньому кутку на стіні заколихався якийсь чорний силует заввишки футів із тридцять. Він був майже копією отого чумного лікаря з відео Цобріста.

“Це тінь, – збагнув Ленґдон і полегшено зітхнув. – Тінь Брюдера”.

Тінь впала на стіну, коли Брюдер пройшов повз підводний прожектор, і Ленґдон здогадався, що, напевне, саме так впала на стіну й тінь Цобріста, коли той знімав своє відео.

– Оце і є те саме місце, – стиха гукнув Ленґдон агенту Брюдеру. – Ви вже зовсім поруч.

Брюдер кивнув і знову повільно рушив крізь воду. Ленґдон пішов уздовж перил, щоби триматися з ним на одній лінії. Коли агент просунувся далі вглиб, Ленґдон знову швидко озирнувся на оркестр і глядачів, щоб пересвідчитись, чи не помітив хто Брюдера.

“Немає нікого”.

Коли Ленґдон повернувся поглядом до лагуни, йому впав в око поблиск віддзеркаленого світла на містку в нього під ногами.

Професор поглянув униз і побачив на помості маленьку калюжку червоної рідини.

“Кров”.

Хоч як це не було химерно, але Ленґдон стояв у ній.

“Я стікаю кров’ю?”

Болю Ленґдон не відчував, однак перелякано обмацував себе у пошуках або рани, або якоїсь реакції тіла на невидимі токсичні речовини в повітрі підземелля. Він перевірив ніс – чи не йде з нього кров, потім нігті та вуха.

Не розуміючи, звідки та кров, ошелешений Ленґдон озирнувся, аби пересвідчитися, що він і справді сам на цьому безлюдному містку.

Професор знову поглянув униз на калюжку і цього разу помітив малесенький струмочок, що стікав помостом і накопичувався в заглибині в нього під ногами. Схоже, червона рідина стікала десь спереду й бігла злегка похилим пішохідним містком.

“Там когось поранили, – подумав Ленґдон і швидко поглянув на Брюдера, який уже наближався до центру лагуни. Ленґдон швидко рушив містком, ідучи за струмочком червоної рідини. Він підходив до глухого кута, а струмок ширшав і повнішав. – Що за чортівня?” А потім струмок узагалі перетворився на невеличкий потічок. Ленґдон побіг підтюпцем і простежив його аж до стіни, де місточок раптово уривався.

Глухий кут.

У мутній темряві професор помітив велику калюжу, яка блищала червоним, наче тут щойно когось зарізали.

І цієї миті, дивлячись, як червона рідина капає з дощатого містка в резервуар, Ленґдон нарешті збагнув, що його початкове припущення було хибним.

“Це не кров”.

Таке враження створили червоні прожектори в обшир– ному підземеллі та червонуватий колір містка, надавши прозорим краплинам кривавого відтінку.

“Це всього-на-всього вода”.

Та, замість дати відчуття полегшення, ця здогадка сповнила Ленґдона звірячим страхом. Увіп’явшись поглядом у калюжу води, він тепер побачив бризки на перилах… та відбитки ніг.

У цьому місці хтось виліз із води.

Ленґдон крутнувся, щоб гукнути Брюдеру, та той був надто далеко, а тим часом музика посилилася до оглушливого крещендо мідних духових інструментів і литавр. Ленґдон раптом відчув поруч чиюсь присутність.

“Я тут не сам”.

Неквапливо, наче в уповільненому кіно, Ленґдон повернувся до стіни, де закінчувався місток. На відстані десяти футів він розгледів у темряві округлу фігуру, схожу на великий камінь, на який накинули покривало; з покривала капала вода, утворюючи калюжу. Фігура була нерухомою.

А потім вона зарухалася.

Вона видовжилася, з її скоцюрбленого силуету раптом вигулькнула, описавши висхідну дугу, голова, на якій неможливо було розгледіти риси обличчя.

“То людина в бурці”, – здогадався Ленґдон.

Під цим традиційним ісламським вбранням тіла не було видно зовсім, та, коли затулена тканиною голова повернулася до Ленґдона, темні очі пронизливо глянули крізь розріз для очей у головному уборі й напружено увіп’ялися в професора.

І він враз усе збагнув.

Сієнна Брукс блискавкою вилетіла зі своєї схованки. Рвонувши містком, вона одним спринтерським кидком вмить здолала відстань, яка їх розділяла, і, врізавшись у Ленґдона, повалила його додолу.

Розділ 93

А в лагуні агент Брюдер закляк, мов укопаний. Попереду, на вкритій водою долівці резервуара у світлі його галогенного ліхтарика щойно блиснув якийсь металічний предмет. Затамувавши дух, агент Брюдер обережно ступив крок уперед, боячись збурити воду. Тепер крізь гладеньку, мов скло, поверхню води він бачив титановий прямокутник, прикручений до підлоги.

Цобрістова чума.

Вода була така прозора, що він навіть зміг розібрати завтрашню дату й супровідний текст.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

“Подумай добряче, не поспішай, – сказав собі Брюдер, відчувши, як його впевненість зростає. – Ми ще маємо кілька годин до завтра, щоб це зупинити”.

Згадавши відео, зняте Цобрістом, агент Брюдер легенько повів променем ліхтарика ліворуч від титанової таблички, шукаючи поглядом розчинний мішок на мотузці. Промінь поволі освітив темну воду – і Брюдер приголомшено напружив очі, вдивляючись у те місце, де мав бути мішок.

Але мішка не було.

Він повів променем іще лівіше, спрямувавши його точнісінько на те місце, де мішок з’явився на відео.

І однаково нічого немає.

“Але ж… він був саме там!”

Брюдер зціпив зуби, ступив іще один обережний крок уперед і повільно обвів променем усю прилеглу ділянку.

Мішка ніде не було. Лише титанова дошка.

На одну коротку мить у Брюдера блиснула надія, що, можливо, ця погроза з боку схибленого генетика була, як і багато речей у наші дні, всього-на-всього ілюзією.

“Невже все це була містифікація? Може, Цобріст хотів нас полякати?”

І раптом він побачив його.

Ліворуч від дошки, ледь видима на дні лагуни, лежала обм’якла мотузка. Мляво коливаючись, вона нагадувала у воді мертвого черв’яка. На дальньому кінці мотузки вид– нілася маленька пластмасова пряжка, з якої звисали обривки розчинного пластика.

Брюдер утупився немиготливим поглядом у розшарпані мощі прозорого мішка. Вони трималися кінця мотузки, наче потріпаний вузлик повітряної кульки, яка луснула.

Правда, поволі проникаючи до його свідомості, стиснула Брюдеру груди.

“Ми спізнилися”.

Він уявив, як підводний мішок розчиняється й розривається на шматки… а його смертоносне начиння поширюється у воді… а потім бульбашками виходить на поверхню лагуни.

Тремтячим пальцем Брюдер вимкнув ліхтарик і хвилину постояв у темряві, намагаючись зібрати докупи свої думки.

І ті думки швидко обернулися на молитву.

“Боже, поможи нам усім”.

** *

– Агенте Брюдер! Повторіть іще раз! – крикнула Сінскі в рацію, спустившись для кращого прийому до половини сходового колодязя. – Я не зрозуміла!

Вона відчула теплий вітерець, що війнув сходами до відчинених дверей угорі. Надворі, поза будівлею, зачаїлася щойно прибула спецгрупа, очікуючи вказівок Брюдера та намагаючись тримати своє захисне обладнання подалі від чужих очей.

-.. .порваний мішок… – затріщав у рації Сінскі голос Брюдера, – вивільнив… вміст…

“Що?!” Сінскі, молячись Богу, що вона неправильно зрозуміла Брюдера, кинулася ще нижче сходами.

– Повторіть! – наказала вона, наблизившись до підніжжя сходів, де музика оркестру звучала гучніше.

Цього разу голос Брюдера чувся значно чіткіше.

-.. .і повторюю: інфекція потрапила у воду!

Сінскі гойднулася і мало не впала у прохід до печери біля підніжжя сходів. “Як же це могло трапитися?!”

– Мішок розчинився! – гучно гаркнув голос Брюдера. – Зараза потрапила у воду!

Доктора Сінскі пробив холодний піт; вона підняла очі й спробувала вмістити у свідомості широкий підземний світ, який щойно розкинувся перед нею. Крізь червонувату імлу вона побачила обшир води, з якої стирчали сотні колон. Однак перш за все побачила людей.

Сотні людей.

Сінскі увіп’ялася поглядом у натовп, який не підозрював: усі вони опинилися в смертоносній підземній пастці, яку влаштував їм Цобріст. Директорка ВООЗ зреагувала інстинктивно.

– Агенте Брюдер, негайно піднімайтеся нагору. Ми почнемо екстрену евакуацію людей.

Реакція Брюдера була миттєвою.

– У жодному разі! Заблокуйте вихід! Ніхто звідси не вийде!

Як директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я Елізабет Сінскі звикла, що її накази виконували беззаперечно. Тому на мить жінці здалося, що вона неправильно зрозуміла слова командира спецгрупи. Заблокувати двері?!

– Докторе Сінскі! – крикнув агент Брюдер, перекриваючи шум оркестру. – Ви мене чуєте? Заблокуйте двері к бісовій матері!

Брюдер іще раз повторив команду, але це вже було непотрібно. Сінскі знала, що він каже слушно. Перед лицем можливої пандемії локалізація була єдиним ефективним засобом.

Сінскі інстинктивно простягла руку й стиснула лазурито– вий амулет. “Пожертвуй небагатьма, щоб врятувати багатьох”. Із рішучістю, що наростала, вона піднесла до рота рацію.

– Вас зрозуміла, агенте Брюдер. Я віддам наказ заблокувати двері.

Сінскі вже повернулася спиною до жахливої печери й зібралася віддати команду заблокувати двері, як раптом відчула в натовпі якесь заворушення.

Неподалік показалася жінка в чорній бурці; вона мчала до Сінскі запрудженим пішохідним помостом, розштовхуючи людей. Здавалося, ця жінка із запнутим обличчям бігла на Елізабет, до виходу.

“За нею хтось женеться, – здогадалася директорка ВООЗ, побачивши чоловіка, який біг навздогін. А потім аж заклякла. – Та це ж Ленґдон!”

Сінскі різко перевела погляд на жінку в бурці, яка швидко наближалася, вигукуючи щось турецькою всім, хто був на пішохідних помостах. Сінскі турецької не знала, але, судячи з панічної реакції людей, її слова справили ефект вигуку “Пожежа!” в заповненому вщент театрі.

Хвилі паніки прокотилися натовпом, і раптом виявилося, що вгору сходами помчали не лише жінка в бурці та Ленґдон.

Туди помчали всі.

Сінскі повернулася спиною до цієї картини панічної втечі й загукала в сходовий колодязь своїй спецгрупі.

– Замкніть двері! – несамовито волала вона. – Локалізуйте резервуар! НЕГАЙНО!

На той момент, коли Ленґдон, послизнувшись на повороті, вискочив з-за рогу до сходового колодязя, Сінскі вже піднялася до половини сходів. Видираючись нагору, вона несамовито кричала, щоб зачинили двері. Сієнна Брукс бігла за нею слід у слід, хоча мокра бурка сильно їй заважала.

Стрибаючи за ними вгору, Ленґдон відчув, як позаду накочується припливна хвиля переляканих любителів музики.

– Заблокуйте вихід! – знову крикнула Сінскі.

Довгі ноги Ленґдона долали три сходинки за один крок, і він швидко наздоганяв Сієнну. Він побачив, як угорі важкі стулчасті двері резервуара поволі повертаються всередину.

Надто повільно.

Сієнна обігнала Сінскі, схопила її за плече і, зідштовх– нувшись від неї для прискорення, з новою силою несамовито рвонула до виходу. Сінскі поточилася й упала на коліна, а її улюблений амулет вдарився об цементні сходи й розколовся навпіл.

Придушивши в собі інстинктивне бажання зупинитися й допомогти жінці підвестись, Ленґдон проскочив повз неї й кинувся до горішнього сходового майданчика.

Тепер його відділяло від Сієнни лише кілька футів, він ось-ось мав наздогнати її, але вона вже вискочила на майданчик, а двері зачинялися надто повільно. Не стишуючи бігу, Сієнна прудко вигнула своє тендітне тіло й проскочила боком до вузького отвору між стулками дверей.

Вона вже була наполовину просунулася крізь двері, як раптом бурка зачепилася за засув, різко зупинивши втікачку, і та застрягла поміж половинками дверей за півкроку до свободи. Поки вона панічно звивалася, щоб вивільнитися, Ленґдон викинув вперед руку і схопив її бурку за відвислу складку. Міцно затиснувши її в руці, він смикнув бурку назад, намагаючись затягнути Сієнну всередину, але та несамовито заборсалася – і раптом Ленґдон виявив, що тримає в руці лишень мокрий жмут тканини.

Двері з розмаху вдарилися об цей жмут, мало не повідбивавши Ленґдону руки. Тепер зіжмакана бурка застрягла у дверях, заважаючи людям, які штовхали їх з боку вулиці, міцно зачинити їх.

Крізь вузеньку щілину Ленґдон помітив, як Сієнна Брукс помчала через пожвавлену вулицю на її протилежний бік, виблискуючи лисою головою у світлі вуличних ліхтарів. На ній був той самий светр і ті самі сині джинси, які вона носила цілий день, і Ленґдона раптом обпалило гостре відчуття, що його зрадили.

Це відчуття тривало лишень якусь мить. Раптом страшна сила вдарила Ленґдона об двері, загрожуючи розчавити його.

То потік охоплених панікою людей досяг горішнього майданчика сходів.

Сходовий колодязь відлунив криками жаху й розпачу, а внизу звуки симфонічного оркестру розладналися й перетворилися на какофонію. Ленґдон, відчув, як тиск на його спину зростає, бо зростала кількість людей у вузькому просторі перед дверима. Його боляче притиснули грудною кліткою до дверей.

А потім двері вибухнули, розчинилися назовні, і Ленґдона викинуло в нічне повітря, наче корок із пляшки шампанського. Перечеп. вшись через тротуар, він мало не випав на вулицю. А позаду, вирвавшись із-під землі, вихлюпнув потік людей. Вони нагадували мурах, що тікали з отруєного мурашника.

Зачувши звуки хаосу, агенти спецгрупи з’явилися з-поза будівлі. їхнє повне захисне екіпірування та респіратори лишень посилили паніку.

Ленґдон відвернувся і, примружившись, глянув через вулицю, шукаючи поглядом Сієнну. Але, окрім автомобілів, фар та метушні, не побачив нічого.

Раптом на якусь мить на вулиці ліворуч блиснула в темряві бліда плоть лисої голови. Рвонувши людним тротуаром, вона звернула за ріг будинку й зникла.

Ленґдон безпорадно озирнувся, шукаючи поглядом Сінскі, поліцію або ж агента спецгрупи, на якому б не було важкого й громіздкого захисного костюма.

Нікого й нічого.

Ленґдон збагнув, що опинився сам-один.

І без зайвих вагань кинувся слідком за Сієнною.

** *

А далеко внизу, у найглибшій впадині резервуара стояв по груди у воді самотній агент Брюдер. Темряву печери пронизали звуки суцільного гармидеру – то охоплені панікою туристи та музиканти проштовхнулися до виходу й помчали сходами вгору.

“Двері не вдалося заблокувати, – із жахом усвідомив Брюдер. – Локалізація зазнала фіаско”.

Розділ 94

Роберт Ленґдон не був бігуном, але завдяки багаторічним заняттям плаванням в нього розвинулися потужні ноги, а крок у нього був широкий. Він добіг до рогу за кілька секунд, звернув за нього й опинився на широкому проспекті. Ленґдон негайно окинув поглядом тротуари.

“Вона має бути десь тут!”

Дощ ущух, зі свого місця професор добре бачив усю освітлену вулицю. Сховатися тут було просто ніде.

Однак Сієнна кудись зникла.

Пробігши за інерцією кілька кроків, Ленґдон зупинився, вперся руками в стегна і, важко дихаючи, вдивився в мокру від дощу вулицю, що простяглася попереду. Єдиним рухом, який він помітив за ярдів п’ятдесят від себе, був рух одного із сучасних стамбульських автобусів, який від’їхав від зупинки і, набираючи швидкість, рушив проспектом.

“Невже Сієнна встигла вскочити до міського автобуса?”

Здавалося, для неї це було б надто ризиковано. Невже вона зважилася на те, щоб опинитися в пастці громадського транспорту, де всі негайно звернуть на неї увагу? Утім, якщо Сієнна була впевнена, що ніхто не помітив, як вона вискочила з-за рогу і якщо автобус суто випадково зібрався на ту мить від’їжджати від тротуару, то кращого моменту для втечі годі було й чекати.

“Може, й так. А може, й не так”.

Згори на автобусі виднілася табличка з назвою кінцевого пункту призначення – програмована світлова панель із єдиним написом: “GALATA”.

Ленґдон рвонув по вулиці й підбіг до літнього чоловіка, який стояв під навісом біля ресторану. Він був красиво вдягнений у розшиту туніку й білий тюрбан.

– Вибачте, – захекано випалив Ленґдон, зупиняючись перед ним. – Ви говорите англійською?

– Аякже, – відповів чоловік, трохи спантеличений наполегливістю тону Ленґдона.

– Galata – що це й де це?

– Що… Галата? – спитав чоловік. – Місток Галата? Вежа Галата? Порт Галата?

Ленґдон кивнув рукою на автобус, що віддалявся.

– Галата! Це куди прямує отой автобус!

Чоловік у тюрбані поглянув услід автобусу й трохи поміркував.

– Місток Галата. Той автобус вирушає зі Старого міста й перетинає протоку.

Ленґдон аж застогнав спересердя; він знову похапливо окинув поглядом вулицю, але Сієнни ніде не було видно. Уже повсюди ревіли сирени, й автомобілі “швидкої допомоги” мчали повз них у напрямку міського резервуара.

– А що сталося? – стривожено спитав чоловік. – Усе нормально?

Ленґдон іще раз поглянув на далекий автобус і зрозумів, що ризикує, але іншого вибору він не мав.

– Ні, пане, – відповів професор. – Виникла критична ситуація, і мені потрібна ваша допомога. – Він кивнув на тротуар, до якого слуга щойно підігнав блискучий сріблястий “бентлі”. – Це ваше авто?

– Так, але…

– Мені потрібно, щоб ви мене підкинули, – сказав Ленґдон. – Знаю, ми з вами абсолютно незнайомі люди, але ситуація просто катастрофічна. Це справа життя і смерті.

Чоловік у тюрбані зазирнув у очі Ленґдону і довго вдивлявся в них, наче вивчаючи його душу. А потім кивнув.

– Раз так – то сідайте.

“Бентлі” з ревом рвонув від тротуару, і Ленґдон аж у крісло влип. Чоловік був досвідченим водієм, і, схоже, йому подобалося ризиковано петляти поміж автомобілями, наздоганяючи автобус.

Водієві знадобилося проїхати три квартали, щоб нарешті прилаштувати свій “бентлі” позаду автобуса. Ленґдон нахилився вперед на сидінні і, примружившись, вдивився в заднє скло. Світло в салоні автобуса горіло тьмяно, і Ленґдон тільки й міг бачити, що розпливчасті силуети пасажирів.

– Будь ласка, тримайтеся за автобусом, – попросив Ленґдон. – А ви маєте телефон?

Чоловік видобув із кишені мобільний і подав його пасажиру, який спершу сердечно подякував, а потім здогадався, що не знає, кому дзвонити. Номерів телефонів Сінскі та Брюдера він не мав, а до офісів ВООЗ у Швейцарії можна було додзвонюватися цілу вічність.

– Як мені зателефонувати до місцевої поліції? – спитав Ленґдон.

– Один-п’ять-п’ять, – відповів чоловік. – 3 будь-якої точки Стамбула.

Ленґдон натиснув на три кнопки й зачекав. Здавалося, гудки триватимуть вічно. Нарешті йому відповів записаний голос, який сповістив турецькою й англійською, що через перевантаженість лінії йому доведеться зачекати. Ленґ– дону подумалося, що причиною перевантаженості лінії могла стати криза, що вибухнула в підземеллі.

Напевне, тепер у осілому палаці панують тотальний хаос і гармидер. Він уявив собі Брюдера в лагуні. “Цікаво, що він там знайшов? – Ленґдон мав лиховісне передчуття, що вже знає, що саме знайшов там Брюдер. – Сієнна увійшла у воду раніше за Брюдера”.

Попереду спалахнули гальмівні вогні автобуса, і він під’їхав до зупинки. Водій “бентлі” також зупинився, не вимикаючи двигуна, приблизно за п’ятдесят футів від автобуса, і Ленґдону було чудово видно тих, хто виходив із транспортного засобу й заходив до нього. З автобуса вийшло лише троє, усі – чоловіки, але Ленґдон придивився до кожного з них вкрай уважно, бо знав здатність Сієнни до маскування й перевтілення.

Його погляд знову змістився до заднього вікна автобуса. Воно було тьмяне, але тепер, під час стоянки, внутрішнє світло увімкнули на повну потужність і Ленґдон мав змогу краще роздивитися пасажирів у салоні. Він нахилився вперед, витягнувши, мов журавель, шию, і видивлявся Сієнну, мало не торкаючись лобом лобового скла “бентлі”.

“Тільки не кажіть мені, що я ризикнув – і програв!”

Раптом він побачив її.

У задній частині автобуса показалися тендітні плечі, що закінчувалися лисою потилицею – голова була повернута у зворотний бік.

“Це може бути лише Сієнна – більше ніхто”.

Коли автобус прискорився, “відчалюючи” від зупинки, світло в салоні знову потьмяніло. Перед тим як зникнути в темряві, лиса голова на якусь часточку секунди встигла обернутися й зиркнути в заднє скло.

Ленґдон скоцюрбився, намагаючись сховати голову в тінь, яку кидав на сидіння дах автомобіля. “Чи помітила вона мене?” А водій у тюрбані вже рушив від тротуару й знову прилаштувався за автобусом.

Тепер дорога пішла вниз, до води, і Ленґдон побачив попереду ліхтарі довгого містка, перекинутого через протоку. Схоже, він був цілком паралізований через транспортний затор. І не лише місток, а й всю прилеглу зону заполонили автомобілі.

– Базар спецій, – пояснив чоловік. – Дуже популярне місце в дощові вечори.

І він показав униз, на край води, де в тіні мечеті розташувалася неймовірно довга будівля. Якщо Ленґдон не помилявся й судячи з високих подвійних мінаретів, то була одна з наймальовничіших мечетей Стамбула – Нова мечеть. Базар спецій видавався більшим за більшість американських торговельних центрів, і Ленґдон побачив, як через його широкий арковий вхід линув потік людей.

– Алло?! – почувся слабкий голос. – Аджиль дурумі Алло?!

Ленґдон поглянув на телефон, який тримав у руці. “Це поліція”.

– Так, здрастуйте, – випалив Ленґдон, підносячи мобільний до рота. – Мене звуть Роберт Ленґдон. Я працюю у Всесвітній організації охорони здоров’я. У вашому міському резервуарі виникла серйозна криза, і я тепер переслідую особу, яка цю кризу спричинила. Вона в автобусі в районі Базару спецій і прямує до…

– Хвилиночку, будь ласка, – перервав його оператор. – Я з’єднаю вас зі службою повідомлень.

– Ні, стривайте! – вигукнув Ленґдон, але його вже знову перевели в режим очікування.

Водій “бентлі” повернувся до нього з виразом жаху в очах.

– Криза в міському резервуарі?

Ленґдон почав пояснювати чоловікові, що сталося, як обличчя в того раптом стало червоним, наче у демона.

“То спалахнули гальмівні вогні!”

Голова водія сіпнулася вперед – “бентлі” різко загальмував і, верескнувши протекторами, встиг зупинитися за автобусом. Світло всередині знову яскраво спалахнуло, і Ленґдон побачив Сієнну чітко і ясно, як удень. Вона стояла біля задніх дверей, безперервно смикаючи шнурок аварійної зупинки й гепаючи у скло, наче збиралась вистрибнути з автобуса.

“Вона мене помітила”, – збагнув Ленґдон. До того ж Сієнна, напевне, помітила транспортний затор попереду, а часу стирчати в ньому вона не мала.

Ленґдон рвучко відчинив дверцята, але Сієнна, прожогом вискочивши з автобуса, зі спринтерською швидкістю рвонула в нічну темряву. Ленґдон швидко віддав мобільний власникові.

– Розкажіть поліції, що трапилося! Скажіть, щоб вони блокували міський резервуар!

Чоловік у тюрбані перелякано кивнув.

– Дякую! – гукнув Ленґдон. – Тесекурлер!

Із цими словами професор кинувся вниз схилом за Сієнною, яка бігла саме до натовпу, що крутився побіля Базару спецій.

Розділ 95

Трьохсотрічний стамбульський Базар спецій є одним із найбільших критих ринків у світі. Збудований літерою Г, цей обширний комплекс має вісімдесят вісім склепінчастих приміщень, розділених на сотні яток, де місцеві комерсанти завзято торгують запаморочливими делікатесами з усього світу: спеціями, фруктами, травами, а також всюдисущими стамбульськими ласощами, схожими на льодяники.

Вхід до Базару – масивний кам’яний портал із готичною аркою – розташований на розі вулиць Джірек Пазар і Та– міс; стверджують, що через нього за день проходить майже триста тисяч відвідувачів.

Цієї ж ночі Ленґдону, коли він наближався до того людного входу, здалося, що ці триста тисяч зібралися тут усі відразу й саме тепер. Він мчав щодуху, не спускаючи очей із Сієнни. До неї залишалося якихось двадцять ярдів, і вона бігла прямо до брами базару, не збираючись зупинятися.

Добігши до арки, Сієнна відразу ж наштовхнулася на юрму людей і обкрутилася повз них, продряпуючись усередину. На порозі вона на мить зупинилася й крадькома озирнулася. І в її очах Ленґдон побачив маленьку перелякану дівчинку, яка тікає від переслідувачів… впавши в розпач і вже не володіючи собою.

– Сієнно! – гаркнув Ленґдон.

Але вона пірнула в море людей – і зникла. Ленґдон пірнув слідком, б’ючись об людей, штовхаючи їх і витягуючи шию, аж поки не помітив Сієнну, яка петляла західним проходом базару ліворуч від нього.

Уздовж проходу вишикувалися череваті барильця з екзотичними спеціями: індійським каррі, іранським шафраном, китайським квітковим чаєм, і їхні яскраві кольори створювали видовищний тунель із жовтого, брунатного й золотистого відтінків. Із кожним новим кроком Ленґдон наштовхувався на новий аромат: пікантні гриби, гіркі корінці, мускусні оливи – усі вони витали в повітрі, змішуючись з оглушливим хором мов з усього світу. А результатом усього цього був всепоглинальний наплив сенсорних стимулів.. . на тлі нескінченного гомону.

Багатьох тисяч людей.

Болісне відчуття клаустрофобії охопило Ленґдона, і він інстинктивно мало не зупинився, але пересилив себе й побіг далі, углиб базару. Він знову побачив Сієнну – вона бігла попереду, уперто проштовхуючись крізь натовп. Жінка зібралася боротися до кінця… байдужа до того, яким буде цей кінець.

На мить Ленґдон замислився: “А навіщо я, власне, її переслідую?”

Заради справедливості? Зважаючи на те, що вона скоїла, важко було навіть уявити покарання, яке її чекало в тому разі, якщо їй не вдасться втекти.

Для того, щоб перепинити пандемію? Але вже запізно: що зроблено, то зроблено.

І, проштовхуючись крізь океан чужинців, Ленґдон раптом збагнув, чому йому так жагуче хотілося наздогнати Сієнну Брукс.

“Мені потрібні відповіді”.

А Сієнна, до якої вже залишалося ярдів десять, попрямувала до виходу в кінці західного крила базару. Вона знову швидко озирнулася – і перелякалася, побачивши Ленґдона так близько. Та коли Сієнна знову повернула голову вперед, вона перечепилася й упала.

Голова Сієнни сіпнулася вперед, коли вона наштовхнулася поперед себе на чиєсь плече. Падаючи, жінка виставила праву руку, щоб за щось вхопитися й не впасти. І намацала лише край діжечки із сухими каштанами, за який відчайдушно вчепилася. Діжечка перевернулася, каштани лавиною посипалися на Сієнну й розкотилися підлогою.

Ленґдону знадобилося всього три ривки, щоб добігти до місця її падіння. Він поглянув униз, на підлогу, але побачив лише перевернуту діжечку й каштани. А Сієнни там не було.

Крамар дико заверещав.

“Куди ж вона поділася?”

Ленґдон крутнувся на місці, озираючись довкола, але Сі– єнні якимось чином вдалося щезнути. Та коли його погляд упав на вихід із західного крила за п’ятнадцять ярдів попереду, Ленґдон збагнув, що її театральне падіння було аж ніяк не випадковим.

І кинувся до виходу. Він вискочив на величезний майдан, також забитий людьми, зупинився і вдивився в натовп, але марно.

А попереду, на протилежному боці багаторядної автостради, простягнувся через широкі води Золотого Рогу місток Галата. Праворуч бовваніли подвійні мінарети Нової мечеті, яскраво виблискуючи над обширом майдану. А ліворуч теж простягнувся майдан… також забитий людьми.

Звук автомобільних сигналів змусив Ленґдона спрямувати погляд уперед, до автостради, яка відділяла майдан від води. І він побачив Сієнну, до якої було вже сто ярдів; вона пробігла крізь швидкісний транспортний потік, проскочивши поміж двома вантажівками, і кинулася в бік моря.

Ліворуч від Ленґдона на берегах Золотого Рогу шумів транспортний порт – там сновигали пороми, автобуси, таксі та туристичні судна.

Ленґдон щодуху кинувся через майдан до автостради. Підбігши до загорожі, він прикинув, чи встигне проскочити перед фарами зустрічного автомобіля, стрибонув уперед – і успішно здолав першу з кількох двосторонніх смуг автостради. Упродовж п’ятнадцяти секунд, засліплюваний фарами та гнаний сердитими гудками, Ленґдон, то зупиняючись, то петляючи, примудрився пристрибом проскочити від смуги до смути, а потім, перелетівши через останню загорожу, опинився на трав’янистому березі моря.

Хоча він і бачив Сієнну, вона була далеко попереду. Оминувши стоянку таксі й автобуси, що стояли з увімкненими двигунами, вона рушила прямо до причалів, де Ленґдон побачив багато човнів, що відпливали й припливали: то були туристичні судна, водні таксі, приватні рибальські човни та катери. На протилежному, західному боці Золотого Рогу мерехтіли вогники міста, і Ленґдон майже не сумнівався, що коли Сієнна перебереться на той бік, то йому навряд чи вдасться розшукати її. Скоріш за все – ніколи.

Добігши до краю води, Ленґдон звернув ліворуч і кинувся бігти дощатим помостом, чим привертав себе отетерілі погляди туристів, що стояли в черзі, аби піднятися на борт крикливо оформлених відпочинкових катерів, прикрашених куполами, схожими на куполи мечетей, із різними цяцьками з фальшивого золота й мерехтливими неоновими гірляндами. їх там була ціла флотилія.

– Лас-Вегас на Босфорі, – досадливо простогнав Ленґдон, щодуху несучись повз них.

Раптом далеко попереду він помітив Сієнну; вона чомусь уже не бігла, а стояла біля причалу з приватними катерами, благально умовляючи одного з їхніх власників.

“Треба не дати їй піднятися на борт!”

Швидко долаючи відстань між ними, Ленґдон помітив, що благання Сієнни призначалися молодому чоловіку за штурвалом стрімкого катера, котрий саме зібрався відчалювати. Молодик усміхався, але ввічливо хитав головою – ні, мовляв, не можу. Сієнна знову спробувала щось пояснити йому жестами, але він, схоже, остаточно відмовив їй і повернувся до стерна.

Коли Ленґдон був уже неподалік, Сієнна поглянула на нього, і її обличчя спотворила гримаса відчаю. А під нею вже ревонув подвійний навісний двигун, збуривши воду й рушивши катер від причалу.

Раптом Сієнна злетіла в повітря, стрибонувши з причалу через смугу широкої води. І з тріском впала на фібергла– сову корму моторного човна. Відчувши удар, водій отетеріло обернувся, і його обличчя видовжилося. Він смикнув униз важіль газу, залишивши двигун на неробочих обертах і зупинивши катер, який на цей час встиг відійти від причалу вже на двадцять ярдів. Сердито волаючи, молодик рушив до непроханого пасажира.

Коли водій наблизився до неї, Сієнна невимушено відступила вбік, схопила чоловіка за зап’ястя і, використовуючи його власну інерцію руху, смикнула молодика назад через поруччя на кормі так, що той із розмаху впав у воду. Виринувши через кілька секунд на поверхню, він, хлюпаючи руками й відпльовуючись, щось люто викрикував – напевне, якісь турецькі матюки.

Сієнна недбало кинула у воду рятівний жилет, пройшла до штурвала човна й посунула подвійну ручку газу вперед.

Двигуни заревли, і катер помчав уперед.

Ленґдон стояв на причалі і, переводячи дух, дивився, як стрімкий білий корпус човна, немов летячи над водою, швидко перетворюється на нічний привид і щезає з очей. Професор підняв погляд на обрій і збагнув, що тепер Сієнна зможе дістатися не лише до протилежного берега, а й до безкінечного мережива проток, що тягнулися від Чорного моря до Середземного.

Вона втекла.

А неподалік власник човна, вибравшись із води і зіп’явшись на ноги, поспішив геть, вочевидь, дзвонити в поліцію.

Ленґдон дивився, як вогні вкраденого катера зникають у темряві, і раптом відчув себе страшенно самотнім. Виття потужних двигунів швидко віддалялося й стихало.

А потім різко перервалося.

Ленґдон завмер, вдивляючись в темряву. “Невже вона вимкнула двигун?”

Схоже, вогні човна також не віддалялися, а тихенько погойдувалися на легких хвилях Золотого Рогу. Із якоїсь незбагненної причини Сієнна Брукс зупинилася.

“Може, скінчилося пальне? – Він приклав до вуха долоню й прислухався – і почув тихеньке вурчання двигунів на неробочих обертах. – Якщо не скінчилося пальне, то чому ж вона зупинилася?”

Ленґдон почекав.

Десять секунд. П’ятнадцять. Тридцять.

А потім раптом двигуни знову заревли, спершу немов неохоче, а потім – рішучіше. На превелике здивування Ленґдона, вогні катера заклали широкий віраж, а потім човен розвернувся до нього носом.

“Вона повертається”.

Коли човен наблизився, Ленґдон побачив за кермом Сієнну; вона бездумно дивилася поперед себе. За тридцять ярдів до причалу жінка скинула газ, і катер, стишивши хід, торкнувся причалу, від якого щойно відійшов. А потім Сієнна вимкнула двигуни.

І запала тиша.

Ленґдон, що стояв на причалі, не вірив своїм очам.

Сієнна жодного разу не поглянула на нього.

А натомість затулила лице руками. Потім вона затремтіла, її плечі опустилися й здригнулися. А коли жінка нарешті підняла очі на Ленґдона, він побачив, що в них стояли сльози.

– Роберте, – хлипала вона. – Я вже не можу тікати. Бо мені більше нема куди подітися.

Розділ 96

“Інфекція вже потрапила в довкілля”.

Елізабет Сінскі стояла біля підніжжя сходового колодязя резервуара й вдивлялася в темну порожнечу печери, з якої щойно повискакували люди. Через респіратор, який вона вдягнула, важко дихалося. Хоча, можливо, вона вже й зазнала тут, унизу, впливу збудника хвороби, Сінскі почувалася в захисному костюмі спокійніше й упевненіше, коли разом із членами спецгрупи увійшла до збезлюділого підземелля. Вдягнені в округлі білі скафандри з герметичними шоломами, вони скидалися на команду астронавтів, що увірвалися до ворожого космічного корабля.

Сінскі знала, що нагорі, біля входу, скупчилися сотні переляканих і спантеличених любителів музики, багатьом із яких надавалася допомога, бо вони дістали травми під час панічної втечі з підземелля. А декого з них уже й слід прохолов. Сінскі дякувала Богу, що їй удалося відбутися лишень синцем на коліні та розбитим амулетом.

“Лише одна пошесть поширюється швидше за вірус, – подумала вона. – Це страх”.

Двері до резервуара вже були замкнені, загерметизовані й перебували під охороною місцевої влади. Сінскі очікувала, що коли прибуде поліція, почнуться юридичні ускладнення, але всі потенційні конфлікти враз випарувалися в нічне повітря, коли представники турецької влади побачили устаткування для хіміко-бактеріологічного захисту та почули від Сінскі застереження про можливу чуму.

“Доведеться нам самим мати справу з цією заразою, – подумала директорка ВООЗ, дивлячись на ліс колон, що відбивався в лагуні. – Ніхто не бажає сюди спускатися”.

Позаду двоє агентів затягували вихід зі сходового колодязя великою поліуретановою завісою й впаювали її в стіну. Іще двоє членів групи знайшли місце на помості й тепер розставляли всіляке електронне обладнання, наче працівники поліції, що готуються досліджувати місце, де було скоєно злочин.

“Саме так воно і є, – подумала Сінскі. – Це місце злочину”.

У її пам’яті знову постала жінка в бурці, яка тікала з підземелля. Схоже, Сієнна Брукс ризикнула власним життям заради того, щоб зірвати заходи, які мала вжити ВООЗ для локалізації джерела зараження, і втілити в життя безумний план Цобріста. “Вона проникла сюди й прорвала той мішок…”

Ленґдон погнався за Сієнною в нічну темряву, і Сінскі й досі не мала жодної звістки про те, що трапилося далі з ними обома.

“Сподіваюся, професор Ленґдон у безпеці”, – подумала вона.

– * *

Промоклий агент Брюдер стояв на помості, розпачливо утупившись у перевернуту голову Медузи й не знаючи, з чого почати.

Як агент групи швидкого реагування, що мала справу з критичними ситуаціями, Брюдер звик мислити масштабно, відкидаючи миттєві моральні та особистісні міркування й зосереджуючись на порятунку якомога більшої кількості людей за тривалий проміжок часу. Загроза власному життю й здоров’ю мало турбувала його. До цього моменту.

“Я забрів прямісінько в цю чортівню, – подумав він, картаючи себе за необдуманий небезпечний крок, але разом із тим усвідомлюючи, що вибору не мав. – Бо ми потребували негайної оцінки ситуації”.

Брюдер змусив себе подумки повернутися до завдання, яке перед ним стояло: втілити план Б. На жаль, для кризи, пов’язаної з необхідністю локалізації, план Б був завжди один і той самий: розширити радіус дій. Боротьба з інфекційними хворобами часто нагадувала боротьбу з пожежею: інколи доводилося відступати й програвати битву заради того, щоб виграти війну.

У цей момент Брюдер іще не відмовився від ідеї, що повна локалізація й досі можлива. Скоріш за все, Сієнна Брукс проштрикнула мішок за кілька хвилин до того, як вибухнула істерія, що переросла в панічну втечу. Якщо це так, то, хоча сотні людей і втекли з місця інциденту, кожен із них, цілком імовірно, перебував достатньо далеко від джерела інфекції й зміг її уникнути.

“Усі, окрім Ленґдона та Сієнни”, – подумав Брюдер. Обоє були тут, в епіцентрі, а тепер вони деінде в місті.

Брюдер мав іще один клопіт – існувала одна логічна непогодженість, яка мучила його. У воді йому так і не вдалося виявити решток самого розчинного мішка, який, здогадно, прорвала Сієнна. Брюдер гадав, що якби Сієнна й прорвала мішок, ударивши його ногою чи проштрикнувши, він би неодмінно знайшов його пошкоджені рештки, що плавали б де-небудь поблизу.

Але Брюдер не знайшов нічого. Усе, що могло б залишитися від мішка, кудись зникло. Брюдер сумнівався, що Сієнна прихопила той мішок із собою, особливо зважаючи на те, що від нього лишилося не що інше, як багнисте гниюче місиво.

Брюдер мав тривожне відчуття, що щось пропустив, не взяв до уваги. Та хай там як, він зосередився на новій стратегії локалізації, яка вимагала відповіді на одне вкрай важливе запитання.

“Яким є наразі радіус поширення інфекції?”

Брюдер знав, що відповідь на це запитання надійде за кілька хвилин. Його команда розташувала кілька переносних пристроїв для виявлення вірусів з інтервалами, що збільшувалися, чим далі пристрій стояв від лагуни. Відомі як ПЛР-давачі, вони виявляли вірусну інфекцію за поліме– разною ланцюговою реакцією.

Надія не полишала агента Брюдера. Вода в лагуні була стоячою, часу минуло вкрай мало, і він не мав сумніву, що ПЛР-давачі покажуть відносно малу зону зараження, яку вони потім оброблять хімікатами й де застосують метод відсмоктування.

– Готові? – крикнув у мегафон техпрацівник.

Агенти, що зайняли позиції в різних місцях резервуара,

підняли вгору великі пальці.

Розпочинайте аналіз зразків, – крякнув мегафон.

І по всій печері аналітики схилились над пристроями ПЛР. Кожен пристрій здійснював аналіз зразка, узятого в точці, де на помості розміщувався оператор, а оператори були розставлені дедалі ширшими дугами довкола джерела Цобрістової чуми.

У печері запала тиша. Усі чекали, благаючи Бога, побачити на пристроях лише зелений вогник індикатора.

А потім почалося.

На машинці, що була найближче до Брюдера, індикатор вірусів спалахнув червоним. М’язи Брюдера напружилися, а погляд ковзнув до наступного пристрою.

Той теж заблимав червоним.

Ні…

Печерою рознеслося приголомшене бурмотіння. Брюдер, охоплений жахом, побачив, як кожен детектор ПЛР спалахнув червоним – від дальнього кутка лагуни й аж до входу до резервуара.

– О Господи… – видихнув він. Море мерехтливих червоних детекторів окреслило абсолютно однозначну картину.

Радіус зараження був величезним.

Увесь резервуар аж кишів вірусами.

Розділ 97

Роберт Ленґдон стояв, витріщившись на Сієнну Брукс, яка скоцюрбилася за кермом вкраденого катера, і силувався збагнути те, свідком чого щойно став.

– Я не сумніваюся, ти зневажаєш мене, – хлипала вона, дивлячись на нього крізь сльози.

– Зневажаю?! – вигукнув Ленґдон. – Та я навіть гадки не маю, хто ти така! Бо ти тільки те й робила, що брехала мені!

– Так, – тихо погодилася Сієнна. – Вибач. Але я намагалася вчинити, як слід.

– І вивільнити чуму?

– Ні, Роберте, ти не розумієш.

– Я все чудово розумію! – відказав Ленґдон. – Я розумію те, що ти ввійшла у воду, щоб розірвати розчинний мішок! Ти хотіла вивільнити створений Цобрістом вірус, перш ніж його встигнуть локалізувати!

– Розчинний мішок? – спантеличено поглянула на нього Сієнна. – Не розумію, про що ти. Роберте, я подалася до печери, щоб зупинити вірус Цобріста… викрасти його й зробити так, щоб він зник назавжди… щоб його ніхто не зміг дослідити, включно з доктором Сінскі та ВООЗ.

– Викрасти? А навіщо ховати його від ВООЗ?

Сієнна сумно зітхнула.

– Ти багато чого не знаєш, але тепер це не має значення. Ми спізнилися, Роберте. Ми не мали жодного шансу.

– Ні, ми мали шанс! Вірус мав вивільнитися лише завтра! Саме цю дату вибрав Бертран Цобріст, тому якби ти не увійшла у воду…

– Роберте, я не вивільняла вірус! – верескнула Сієнна. – Коли я увійшла у воду, то спробувала знайти його, але було вже пізно. Бо я не знайшла там нічого.

– Я тобі не вірю, – відказав Ленґдон.

– Знаю, що не віриш. І я не звинувачую тебе. – Вона засунула руку до кишені й видобула звідти промоклу брошуру. – Може, оце змусить тебе повірити мені. – Із цими словами вона кинула брошуру Ленґдону. – Я знайшла її перед тим, як увійти в лагуну.

Ленґдон спіймав книжечку на льоту. То була програмка семи виступів симфонічного оркестру, який мав виконувати симфонію “Данте”.

– Поглянь на дати, – сказала вона.

Ленґдон продивився дати, а потім продивився їх іще раз, приголомшений тим, що побачив. Чомусь йому здалося, що сьогодні була прем’єра, перший із семи концертів, призначений для того, щоб заманити людей до печери, зараженої чумою. Однак програмка свідчила інакше.

– Сьогодні був завершальний концерт? – спитав Ленґдон, відриваючи очі від паперу. – Оркестр уже грав цілий тиждень?

Сієнна кивнула.

– Я була не менш здивована. – Вона помовчала, а потім похмуро сказала: – Вірус уже вийшов назовні, Роберте. Іще тиждень тому.

– Цього не може бути, – заперечив Ленґдон. – Бо вказана завтрашня дата. Цобріст навіть дошку меморіальну виготовив із завтрашньою датою.

– Так, я бачила ту дошку у воді.

– Тоді ти маєш знати, що все було призначено на завтра.

Сієнна зітхнула.

– Роберте, я добре знала Бертрана, набагато краще, аніж сказала тобі раніше. Він був науковцем, людиною, налаштованою на конкретний результат. Тепер я розумію, що дата на дошці не була днем, коли мав вивільнитися вірус. Та дата мала означати дещо інше, дещо набагато важливіше для досягнення його мети.

– І що ж це таке?

Сієнна похмуро відвела очі.

– Це дата глобального насичення: математична проекція дати, коли його вірус мав поширитися у всьому світі… інфікувавши кожного індивіда.

Від такої перспективи в Ленґдона в животі похолонуло, але йому чомусь здалося, що жінка бреше. Її історія містила одну фатальну ваду, до того ж Сієнна Брукс уже встигла довести, що для неї брехати – що дихати.

– Тут є одна невеличка проблема, Сієнно, – сказав Ленґдон, дивлячись на неї згори. – Якщо, за твоїми словами, ця чума вже встигла поширитися світом, то чому ж люди не хворіють і не падають замертво?

Сієнна раптом відвернулася, не в змозі витримати його погляду.

– Якщо ця чума вирвалася з мішка на волю ще тиждень тому, то чому люди не помирають від неї? – повторив Ленґдон своє запитання.

Вона повільно повернулася до нього.

– Тому… – почала вона, але слова застрягли в неї в горлі. – Тому, що Бертран створив не чуму. – Її очі враз налилися слізьми. – Він створив дещо значно небезпечніше.

Розділ 98

Попри потік кисню, що надходив крізь респіратор, в Елізабет Сінскі паморочилося в голові. П’ять хвилин тому детектори Брюдера виявили страшну правду.

“Наше вікно можливості локалізувати інфекцію зачинилося вже давно”.

Напевне, мішок із вірусом розчинився ще на тому тижні, скоріш за все під час прем’єри концерту, і Сінскі знала, що відтоді концерт тривав сім днів поспіль. Кілька решток мішка не зникли цілком лише тому, що кріпилися липкою стрічкою до пряжки з мотузкою.

“Інфекція вивільнилася ще тиждень тому”.

Тепер, не маючи можливості ізолювати патоген, агенти спецгрупи скупчилися над зразками в імпровізованій лабораторії, яку організували в підземеллі, і зайняли звичну оборонну позицію: аналіз, класифікація й оцінка масштабів загрози. Наразі пристрої ПЛР виявили лише одну достовірну інформацію, і це відкриття не здивувало нікого: “Тепер вірус поширюється повітрям”.

Вочевидь, вміст розчинного мішка піднявся бульбашками на поверхню й випустив вірусні часточки в повітря у вигляді аерозолю. Сінскі добре знала, що невеликої кількості цих часточок було цілком достатньо для зараження, особливо в закритому просторі.

Вірус – на відміну від бактерій та хімічних збудників – має властивість поширюватися серед популяцій із приголомшливою швидкістю та не менш приголомшливою здатністю до проникнення. Паразити за своєю поведінкою, віруси входять до організму й нападають на клітину-госпо– даря в процесі так званої адсорбції. Потім вони впорскують у цю клітину власні ДНК чи РНК, змушуючи її таким чином служити вірусам, репродукуючи їхні численні різновиди. Коли накопичується достатня кількість копій, нові вірусні часточки вбивають клітину, проривають її оболонку й швидко рушають на пошуки нової клітини-господаря, щоб вторгнутися до неї, – і процес повторюється.

Тоді інфікований індивід, чхаючи або кашляючи, викидає зі свого тіла респіраторні краплинки; ці краплинки зависають у повітрі доти, доки їх не вдихне ще якийсь індивід, і весь процес розпочинається наново.

“Зростання в геометричній прогресії”, – подумала Сінскі, пригадавши графіки Цобріста, якими він ілюстрував вибух народонаселення Землі. Науковець використав геометричне поширення вірусів для боротьби з геометричним поширенням людства.

Тепер виникало ось яке пекуче питання: “Як буде пово– дитися’цей новий вірус?” А якщо сформулювати з холодною чіткістю, то воно звучатиме так: “Як вірус проникатиме в організм господаря?”

Вірус геморагічної лихоманки Ебола руйнує здатність крові до згортання, і це призводить до безупинної кровотечі. Хантавірус уражає легені та порушує їхню функцію. Цілий легіон вірусів, відомих під назвою “онковіруси”, призводить до ракових захворювань. А віруси ВІЛ вражають імунну систему людини, спричинюючи таке захворювання, як СНІД. Для представників медичних кіл не є великою таємницею, що коли ВІЛ поширюватиметься через повітря, то все людство може загинути.

“То що ж у біса робить цей вірус Цобріста?”

Хоч якими б не були особливості цього вірусу, його ефект, вочевидь, дасться взнаки через певний час, бо місцеві шпиталі ще не повідомляли про появу пацієнтів із незвичними симптомами.

Нетерпляче чекаючи відповіді, Сінскі пішла до лабораторії. І невдовзі побачила Брюдера біля підніжжя сходового колодязя. Вочевидь, спіймавши слабкий сигнал, він із кимось стишено розмовляв по телефону.

Вона поквапилася до нього й підійшла, коли чоловік завершував розмову.

– Гаразд, зрозуміло, – сказав Брюдер, і на його обличчі одночасно відбилися спантеличення й жах. – Іще раз наголошую на абсолютній конфіденційності цієї інформації. Це строго між нами. Коли дізнаєшся більше – телефонуй. Дякую. – І Брюдер натиснув на кнопку “Відбій”.

– Що сталося? – суворо спитала Сінскі.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

– Я щойно розмовляв зі своїм давнім приятелем із Центру охорони здоров’я в Атланті.

Сінскі вмить наїжачилася.

– Ви поставили ЦОЗ до відома без моєї санкції?

– Мені конче була потрібна оцінка сторонньої людини, – відказав Брюдер. – Мій знайомий мовчатиме як риба, до того ж нам знадобиться інформація набагато точніша за ту, що ми дістанемо у своїй імпровізованій лабораторії.

Сінскі поглянула на жменьку агентів спецгрупи, які брали зразки води, а потім схилялися над переносними приладами, піддаючи ці зразки аналізу. “Він має рацію”.

Мій знайомий із ЦОЗ, – продовжив Брюдер, – працює в прекрасно обладнаній мікробіологічній лабораторії й щойно підтвердив існування надзвичайно заразного й досі небаченого вірусного збудника.

– Стривайте! – перервала його Сінскі. – А як ви змогли так швидко передати йому зразки?

– А я нічого й не передавав, – відповів Брюдер із ноткою напруженості в голосі. – Він зробив аналіз власної крові.

Сінскі знадобилася лише частка секунди, аби збагнути, що сталося.

“Вірус уже поширився на весь світ”.

Розділ 99

Ленґдон ступав повільно, з химерним відчуттям, наче його позбавили тілесної оболонки й він пливе крізь якийсь надзвичайно чіткий і реалістичний кошмар. “Що може бути небезпечнішим за чуму?”

Сієнна не сказала ані слова відтоді, як вибралася з катера й кивнула Ленґдону йти за нею геть від причалів безлюдною гравійною стежиною, геть від води й натовпу.

Хоча вона вже й не плакала, Ленґдон відчув, що в її душі вирує буря емоцій. Удалині завили сирени, але Сієнна, здавалося, їх не чула. Вона йшла, безтямно втупившись під ноги, немов загіпнотизована ритмічним рипінням гравію під ногами.

– Вони увійшли до маленького парку, і Сієнна повела Ленґдона до густого гаю, де вони могли сховатися від усього світу. На далекому березі над тихими темними приватними будинками, що всипали схил пагорба, блищала старовинна вежа Галата. Звідси світ мав навдивовижу спокійний, умиротворений вигляд, і Ленґдон подумав, що тепер ситуація в підземеллі, напевне, змінилася на цілковито протилежну. Він здогадувався, що Сінскі та спецгрупа вже дізналися, що прибули надто пізно, аби спинити чуму.

А біля нього сиділа Сієнна й вдивлялася в море.

– У мене обмаль часу, Роберте, – сказала вона. – Місцева влада врешті дізнається, куди я поділася. А до того я хочу, щоб ти почув правду. Усю правду.

Ленґдон мовчки кивнув.

Сієнна витерла очі й повернулася на лавці, сівши до нього обличчям.

– Бертран Цобріст… – почала вона, – був моїм першим коханням. І він став моїм наставником.

– Про це мені вже розповіли, – сказав Ленґдон.

Вона ошелешено глянула на нього, але швидко продовжила, наче боячись втратити запал й бажання розповідати:

– Я зустріла його в емоційно вразливому віці, і його ідеї й інтелект заворожили мене. Бертран, як і я, вірив, що наш біологічний вид перебуває на межі занепаду… що нас чекає жахливий кінець і він наближається значно швидше, ніж будь-хто насмілюється про це навіть подумати.

Ленґдон промовчав.

– У дитинстві, – вела далі Сієнна, – мені хотілося врятувати світ. Але мені весь час тільки й казали: “Ти не зможеш його врятувати, тому не жертвуй своїм щастям, намагаючись це зробити”. – Вона замовкла, стримуючи сльози, вираз її обличчя був напружений. – А тоді я зустріла Бертрана – прекрасного, талановитого чоловіка, який запевнив мене не лише в тому, що порятунок світу можливий, а й у тому, що рятувати світ – це моральний обов’язок кожного свідомого індивіда. Він увів мене до кола однодумців – людей із приголомшливими здібностями й інтелектом… людей, справді здатних змінити майбутнє. Уперше у своєму житті, Роберте, я відчула себе не самотньою.

Ленґдон лагідно всміхнувся, відчувши у її словах непідробний біль.

У моєму житті траплялися жахливі речі, – продовжила Сієнна, і її голос тремтів дедалі сильніше. – Речі, які мені важко було забути і які заважали жити далі… – Вона відвернулася, нервово провела рукою по лисому черепу, а потім опанувала себе і знову повернулася до нього. – І, можливо, саме тому єдине, що тримає мене на світі, це моя віра в нашу здатність бути кращими, ніж ми є, що ми… спроможні вдатися до конкретних дій та уникнути катастрофічного майбутнього.

– І Бертран також у це вірив?

– Безумовно. Бертран покладав на людство величезні надії. Він був трансгуманістом і вірив у те, що ми живемо на порозі блискучої постгуманістичної доби, доби справжньої трансформації. Він мав інтелект футуролога й очі, що бачили далеко вперед, так далеко, що й уявити важко. Він розумів надзвичайні можливості науки і техніки й вірив, що впродовж кількох майбутніх поколінь наш біологічний вид перетвориться на зовсім інших створінь: генетично посилених, щоби бути здоровішими, розумнішими, дужчими і навіть більш здатними до співчуття. – Сієнна зробила паузу. – Утім, є одна проблема. Він не був упевнений, що людство проіснує достатньо довго як біологічний вид, щоб встигнути зреалізувати цю можливість.

– Через перенаселення… – сказав Ленґдон.

Вона кивнула.

– Через мальтузіанську катастрофу. Бертран часто казав мені, що почувається наче святий Георгій, який убиває хто– нічну потвору.

Ленґдон не зрозумів її.

– Медузу?

– У метафоричному сенсі – так. Медуза і цілий клас хтонічних божеств живуть під землею, бо вони безпосередньо пов’язані з Матір’ю-Землею. В алегоричному сенсі хто– ніки завжди є символами…

– Родючості… – продовжив Ленґдон, приголомшений тим, що не побачив цієї паралелі раніше.

Родючість. Перенаселення.

– Так, символи родючості, – підтвердила Сієнна. – Бертран скористався виразом “хтонічний монстр”, бо хотів наголосити на лиховісній загрозі, яка криється в нашій здатності розмножуватися. Він описував надмірне продукування нащадків як потвору, що чигає за обрієм, потвору, яку ми маємо нейтралізувати, перш ніж вона встигне поглинути нас усіх.

“Наша здатність до статевого акту й дітонародження нас і переслідує, – збагнув Ленґдон. – Хтонічний монстр”.

– Тому Бертран вирішив із цим монстром воювати… І яким чином?

– Прошу, зрозумій, – настійливо сказала Сієнна, – ці проблеми розв’язати дуже й дуже нелегко. Сортування й відбраковування – це вкрай непроста й марудна праця. Чоловік, який відрізає ногу трирічній дитині, є жахливим злочинцем… але не тоді, коли це лікар, який рятує дитину від гангрени. Інколи єдиним вибором є менше з двох зол. – У її очах знову з’явилися сльози. – Я не сумніваюся, що Бертран мав шляхетну мету… але його методи… – Вона відвернулася, щоб не розплакатись.

– Сієнно, – лагідно прошепотів Ленґдон. – Я хочу все це зрозуміти. Я хочу, щоб ти пояснила мені, що зробив Бертран. Що саме він випустив у світ?

Сієнна знову повернулася до нього, і в її очах блиснув звірячий страх.

– Він випустив вірус, – прошепотіла вона. – Дуже специфічний різновид вірусу.

Ленґдон затамував дихання.

– Розкажи.

Бертран створив дещо, відоме під назвою “векторний вірус”. Це вірус, сконструйований таким чином, щоби вводити генетичну інформацію в клітину, на яку він нападає. – Сієнна зробила паузу, даючи Ленґдону можливість усвідомити почуте. – Векторний вірус… не вбиває кліти– ну-господаря, а вмонтовує в неї певну наперед визначену ДНК, фактично змінюючи геном клітини.

Ленґдон мовчав, силячись збагнути сенс почутого. “Цей вірус змінює нашу ДНК?”

– Підступна природа цього вірусу, – продовжувала Сієнна, – полягає в тому, що ніхто з нас не знає, що вже інфікований. Ніхто не хворіє. Цей вірус не дає симптомів, які вказують на те, що ми зазнали генетичних змін.

Ленґдон відчув, як його пульс пришвидшився.

– І які ж зміни він спричинює?

Сієнна на мить заплющила очі.

– Роберте, – прошепотіла вона, – щойно цей вірус вивільнився з мішка в лагуну резервуара, як почалася ланцюгова реакція. Кожен, хто спускався до печери і вдихнув її повітря, був інфікований. Ці люди стали носіями вірусів… неумисними співучасниками, які переносили вірус на інших людей, сприяючи поширенню захворювання в геометричній прогресії, і це захворювання вже пронеслося земною кулею зі швидкістю лісової пожежі. Вірус уже охопив усе населення світу. Тебе, мене… кожного.

Ленґдон підвівся з лави і знервовано заходив перед Сієнною.

– І що ж він зробить з нами? – повторив професор своє запитання.

Сієнна довго мовчала.

– Цей вірус має здатність робити людське тіло безплідним.. . – Сієнна нервово завовтузилася на лаві. – Бертран створив чуму, що призводить до стерильності.

Її слова справили на Ленґдона приголомшливий ефект. “Вірус, який робить нас безплідними?” Він знав, що існують віруси, які призводять до безпліддя, але надзвичайно заразний, поширюваний через повітря збудник, що досягає такого ефекту через генетичні зміни, які здійснює в нашому організмі… Це було чимось потойбічним, чимось на кшталт Орвеллової антиутопії.

– Бертран часто ділився зі мною своїми міркуваннями про такий вірус, – тихо сказала Сієнна, – але я й подумати не могла, що він спробує створити його… ба більше, що ця спроба виявиться вдалою. Коли я отримала від нього листа й дізналася, що він накоїв, я була шокована. Я відчайдушно намагалася знайти його, щоб умовити знищити свій винахід. Але спізнилася.

– Стривай, – перервав її Ленґдон, до якого нарешті повернувся дар мови. – Якщо вірус зробить кожну людину на Землі безплідною, то нових поколінь уже не буде і рід людський почне вимирати… причому негайно.

– Правильно, – погодилася Сієнна тоненьким тремтячим голосочком. – Але вимирання не було метою Бертра– на – навпаки; саме тому він і створив вірус, який активізується безладно й навмання. Навіть попри те, що його “Інферно” проникнув до кожної ДНК людини й передаватиметься тепер від покоління до покоління, він “оживатиме” лише в певного відсотка людей. Іншими словами, тепер цей вірус носить кожен житель Землі, однак він призведе до стерильності лише серед частини населення, вибраної навмання.

– І якої ж… частини? – почув сам себе Ленґдон наче збоку, не вірячи навіть, що ставить таке запитання.

– Як ти вже знаєш, Бертран був зациклений на Чорній Смерті – чумі, яка без розбору винищила третину населення Європи. Він вірив, що Природа сама знає, як себе очищати. Коли Бертран зробив розрахунки стосовно безпліддя, то з ентузіазмом виявив, що рівень смертності від чуми один до трьох є начебто саме таким коефіцієнтом, що забезпечує початок відбраковування людського населення з контрольованою швидкістю.

“Який жах”, – подумав Ленґдон.

– Чорна чума “прорідила стадо” й проклала шлях до Ренесансу, – сказала вона, – а Бертран створив свій “Інфер– но” – сучасний каталізатор глобального оновлення: це така собі трансгуманістична чорна чума; з тією різницею, що інфіковані не вмирають, а стають безплідними. Якщо припустити, що створений Бертраном вірус “прижився”, то третина світового населення вже є стерильною… і залишиться стерильною назавжди. Ефект буде приблизно той самий, що й у рецесивного гена… який передається всім нащадкам, однак проявляється лише в небагатьох.

Сієнна говорила, а руки в неї тремтіли.

– У своєму листі Бертран гордо заявляв, що вважає “Ін– ферно” вельми елегантним і вкрай гуманним способом вирішення проблеми перенаселення. – Її очі знов заступили сльози, та вона швидко змахнула їх. – Порівняно з лихою згубністю чуми, з її вірулентністю – так, його підхід справді можна вважати умовно гуманним. Шпиталі не повнитимуться хворими й умирущими, на вулицях міст і сіл не буде гниючих трупів, люди, що вижили, не оплакуватимуть загиблих родичів. Просто люди припинять народжувати дітей. Тоді на нашій планеті почнеться стабільне зниження народжуваності, допоки крива зростання населення не перевернеться донизу й загальна кількість людей на Землі не зменшиться. – Сієнна на мить замовкла. – Результат буде набагато потужнішим, ніж у чуми, яка лише ненадовго скоротила нашу кількість, створивши тимчасову западину в графіку зростання народонаселення. А Бертран своїм “Ін– ферно” забезпечив довгостроковий засіб для вирішення цієї проблеми… трансгуманістичний спосіб її вирішення. Він був інженером-генетиком. І тому розв’язав завдання докорінно, на базовому рівні.

– Та це ж генетичний тероризм… – прошепотів Ленґдон. – Він змінює те, ким ми є, ким ми завжди були на фундаментальному рівні.

– Бертран дивився на це інакше. Він мріяв про те, щоб усунути цю фатальну ваду в еволюції людства… а саме те, що наш вид є надто плодючим. Ми є організмами, котрі, попри незрівнянний інтелект, схоже, нездатні контролювати свою кількість. І ніякі контрацепція, освіта чи державне стимулювання обмеження народжуваності тут не допоможуть. Хочемо ми чи ні, а люди й далі народжують дітей. Чи знаєш ти, що американське міністерство охорони здоров’я нещодавно заявило, що близько половини вагітностей у Сполучених Штатах є незапланованими? А в країнах третього світу ця цифра сягає сімдесяти відсотків!

Ленґдон уже бачив цю статистику раніше, однак тепер потроху розумів, що насправді означають ці цифри і які їх наслідки. Як біологічний вид людство схоже на кроликів, висаджених на один з островів Тихого океану, які неконт– рольовано розплодилися і знищили екосистему, а насамкінець вимерли самі.

“Бертран Цобріст “переконструював” наш вид… намагаючись врятувати нас… він перетворив нас на менш плодючу популяцію”.

Ленґдон увібрав повні легені повітря й увіп’явся поглядом у Босфор, раптом відчувши, що під ногами в нього немає твердого ґрунту – як в отих човнів, що пливли вдалині. А тим часом сирени біля причалів завивали дедалі голосніше, і Ленґдон збагнув, що часу залишилося обмаль.

Але найжахливішим, – продовжила Сієнна, – є навіть не те, що “Інферно” призводить до стерильності, а те, що він є навмисне створеним саме для цього. Поширюваний через повітря векторний вірус – це гігантський стрибок на багато років уперед. Бертран зненацька витягнув нас із темного середньовіччя генної інженерії й вкинув у майбутнє. Він перервав еволюційний процес і дав людству змогу змінитися рішучо й назавжди. Скриньку Пандори відчинили, і замкнути її не вдасться. Бертран винайшов інструмент для модифікації людської раси, і якщо цей інструмент потрапить до лихих рук, тоді нам залишиться покладатися виключно на милість Господню. Ця технологія ніколи не мала бути створена. Щойно я прочитала лист Бертрана, де він пояснив, яким чином досяг своєї мети, я його спалила. А потім поклялася собі знайти той вірус і знищити його, щоб і сліду не лишилося.

– Не розумію, – мовив Ленґдон голосом, у якому забринів гнів. – Якщо ти збиралася знищити вірус, то чому ж не допомагала доктору Сінскі та ВООЗ? Ти мала зв’язатися з кимось із міністерства охорони здоров’я – та хоч би з ким-небудь!

– Жартуєш? У жодному разі не можна допустити, щоб ця технологія потрапила до рук державних установ! Подумай лишень, Роберте. Упродовж усієї історії людства кожну новітню технологію, яку відкривала наука, було обернено на зброю – від звичайного вогню до ядерної енергії, – і майже завжди за цим стояли могутні державні установи. Як ти гадаєш, звідки береться біологічна зброя? А береться вона з досліджень, здійснюваних у таких місцях, як ВООЗ та міністерство охорони здоров’я. І технологія Бертрана – пандемічний вірус із генетичним вектором – є найпотужнішою зброєю з коли-небудь винайдених. Вона здатна прокласти дорогу до таких жахіть, які ми навіть уявити не можемо, включно з біологічною зброєю цілеспрямованої дії. Лишень уяви собі збудник, який вражає тільки тих людей, чий генетичний код має певні етнічні маркери! Це може призвести до широкомасштабних етнічних чисток на генетичному рівні!

– Я розумію твою тривогу, Сієнно, але виходить, що цю технологію можна буде використовувати й з доброю метою, хіба ж ні? Хіба ж це відкриття не подарунок небесний для медицини? Наприклад, новий спосіб щеплення у світовому масштабі?

Може, й так, але, на жаль, я переконалася, що від людей, наділених владою, можна очікувати лише найгіршого.

Ленґдон почув, як удалині завищали турбіни гелікоптера, і шум його лопатей розпанахав повітря. Вдивившись крізь крони дерев у напрямку Базару спецій, він побачив, як вогні повітряної машини блимнули над схилом пагорба й помчали до причалу.

Сієнна напружено завмерла.

– Мені треба йти, – сказала вона, піднімаючись і дивлячись на захід у напрямку моста Ататюрка. – Сподіваюся, мені вдасться перейти місток пішки, а звідти я вже зможу добратися до…

– Нікуди ти не підеш, Сієнно, – твердо заперечив Ленґдон.

– Роберте, я повернулася лише тому, що знала: я маю тобі дещо пояснити. Тепер ти маєш ці пояснення.

– Ні, Сієнно, – відказав Ленґдон. – Ти повернулася тому, що тікала все своє життя, допоки нарешті не збагнула, що тікати вже не в змозі.

Сієнна похнюпилася.

– А що мені робити? – спитала вона, дивлячись, як гелікоптер кружляє над водою. – Вони запроторять мене до в’язниці, тільки-но спіймають.

– Ти не зробила нічого лихого, Сієнно. Це ж не ти створила вірус… і не ти вивільнила його.

– Так, але я зробила чимало, щоб завадити ВООЗ знайти його. Навіть якщо я не опинюсь у турецькій тюрмі, мені доведеться постати перед якимось міжнародним трибуналом за звинуваченням у біологічному тероризмі.

Гуркіт гелікоптера став гучнішим, і Ленґдон глянув на далекі причали. Машина зависла на місці і, збурюючи воду лопатями, обмацувала прожектором пришвартовані човни.

Ленґдон побачив, що Сієнна кинеться навтьоки будь– якої миті.

Послухай мене, будь ласка, – сказав він, пом’якшивши тон. – Знаю, тобі довелося багато пережити, знаю, що ти налякана, але мусиш мислити глибше й ширше. Бертран створив цей вірус. А ти намагалася його зупинити.

– Але ж мені не вдалося.

– Так, і тепер представникам наукових і медичних кіл доведеться потрудитися, щоб дослідити цей вірус у повному обсязі. Можливо, є якийсь спосіб нейтралізувати його… або хоча б розпочати роботи в цьому напрямку. – Пронизливий погляд Ленґдона всвердлився в неї. – Сієнно, світ має знати те, що знаєш ти. Тому ти не можеш ось так зникнути.

Тендітні плечі Сієнни знову здригнулися, немов із неї ось-ось мали вирватися потоки печалі й розпачу.

– Роберте… я не знаю, що мені робити. Поглянь на мене. – Вона провела долонею по лисій голові. – Я перетворилася на потвору. Як я можу…

Ленґдон ступив крок уперед і огорнув її руками. Він при– тис Сієнну до грудей, відчув, як тремтить її тіло, відчув її крихкість. І тихо прошепотів їй на вухо:

– Сієнно, я знаю, тобі хочеться втекти, але я не дозволю. Рано чи пізно тобі доведеться повірити – хоча б комусь.

– Але я не можу… – хлипала вона. – Я навіть не знаю, як це робиться.

Ленґдон пригорнув її до себе ще міцніше.

– А ти почни з малого. Наважся на перший маленький крок – повір мені.

Розділ 100

Від різкого брязкоту металу об метал у фюзеляжі транспортного літака С-130 Начальник аж підскочив. Надворі хтось гепав у дверцята руків’ям пістолета, вимагаючи, щоб його пустили всередину.

– Усі залишаються на місцях, – скомандував пілот літака, рушаючи до дверей. – Це турецька поліція. Вони щойно під’їхали до літака.

Начальник і Ферріс обмінялися швидкими поглядами.

З усього хаосу панічних дзвінків, які приймав персонал ВООЗ на борту літака, Начальник збагнув, що їхнє завдання з локалізації інфекції провалилося. “Цобріст втілив свій план, – подумав він. – І моя організація допомогла йому в цьому”.

По той бік дверей владний голос щось вигукував турецькою.

Начальник скочив на ноги.

– Не відчиняйте дверей! – наказав він пілоту.

Пілот різко зупинився й люто зиркнув на Начальника.

– Аз якого це бісового дива?

– ВООЗ – це міжнародна гуманітарна організація, – відповів Начальник, – і цей літак є суверенною територією!

Пілот похитав головою.

– Пане, літак перебуває на стоянці в турецькому аеропорту, і допоки він не покине повітряний простір цієї країни, на нього поширюються її закони. – І пілот знову рушив до виходу й відчинив двері.

У салон зазирнули двоє. Серйозний вираз їхніх облич свідчив, що вони не жартують і не налаштовані на поблажливість.

– Хто капітан цього судна? – спитав один із поліцейських англійською із сильним акцентом.

– Я, – відповів пілот.

Поліцейський подав йому два аркуші паперу.

– Це документи на арешт. Ці двоє пасажирів мусять піти з нами.

Пілот швидко проглянув папери і зиркнув на Начальника з Феррісом.

– Зателефонуйте доктору Сінскі, – наказав Начальник пілоту літака. – Ми перебуваємо тут із міжнародною місією для невідкладного розв’язання кризової ситуації.

Один із поліцейських зміряв Начальника поглядом і презирливо пхикнув.

– Доктору Елізабет Сінскі? Директорці Всесвітньої організації охорони здоров’я? Та вона ж сама й наказала заарештувати вас!

– Цього не може бути, – відказав Начальник. – Ми з паном Феррісом прибули до Туреччини, щоб допомогти доктору Сінскі!

– Мабуть, погано допомагали, – озвався другий поліцейський. – Доктор Сінскі зателефонувала нам і назвала вас обох організаторами біологічного теракту на території Туреччини. – Він витяг наручники. – Ви підете з нами до відділка на допит.

– Я вимагаю адвоката! – скрикнув Начальник.

Через півхвилини на нього й Ферріса начепили наручники, силоміць випроводили з літака й грубо заштовхали на заднє крісло чорного седана. Авто рвонуло геть і помчало бетонним покриттям летовища до віддаленого кутка аеропорту, де зупинилося біля огорожі із сітки-рабиці. Ворота відчинилися, й авто проїхало крізь них. Опинившись поза межами огорожі, яка тягнулася по периметру аеропорту, чорний седан, проскакавши ковбанями через пустище, усіяне скелетами старих літаків та уламками списаного аеродромного обладнання, зупинився перед старим службовим приміщенням.

Двоє людей в уніформі вискочили з авта й уважно обдивилися прилеглу територію. Вочевидь, задоволені тим, що їх ніхто не бачить, вони швидко поскидали уніформу й викинули її геть. А потім допомогли Феррісу й Начальнику вибратися з авта і зняли з них наручники.

Начальник потер зап’ястя й подумав, що без наручників якось краще живеться.

Ключі від авта – під килимком, – сказав один з агентів, кивнувши на білий мікроавтобус, що стояв неподалік. – В автобусі є мішок з усім, що ви прохали: проїзні документи, телефони з картками, одяг і декотрі інші речі, які, на нашу думку, вам можуть знадобитися.

– Дякую, – сказав Начальник. – Молодці хлопці.

– Просто добре треновані, сер.

І з цими словами двоє турків сіли до чорного седана й подалися геть.

“Сінскі однаково мене просто так не відпустила б”, – переконував себе Начальник. Відчувши це ще перед посадкою в Стамбулі, він встиг надіслати місцевому відділенню Консорціуму електронною поштою термінове повідомлення, у якому йшлося про те, що, можливо, йому з Феррісом знадобиться термінова евакуація.

– Гадаєте, вона переслідуватиме нас? – спитав Ферріс.

– Хто, Сінскі? Так, – кивнув Начальник. – Безумовно. Хоча, гадаю, нині вона має важливіші клопоти.

Двоє чоловіків увібралися до білого мікроавтобуса, і Начальник швидко обнишпорив мішок, знайшов необхідні документи і про всяк випадок приготував їх. Видобувши з мішка бейсболку, Начальник витяг із неї акуратно загорнуту маленьку пляшечку щотландського віскі “Гайленд– парк” і начепив бейсболку на голову.

“Молодці хлопці”.

Начальник поглянув на жовтувату рідину в пляшці й подумав, що вона може зачекати до завтра. “Хоча, – тут він уявив собі розчинний мішок Цобріста, – ще невідомо, яким воно буде, оте завтра. Я порушив своє основне правило, – подумав Начальник. – Я здав свого клієнта”.

Начальник відчув себе якимось неприкаяним, наче плив навмання за течією, що несла його невідомо куди. Він знав: найближчими днями світ накриє хвиля повідомлень про катастрофу, у якій він відіграв чималеньку роль. “Без мене цього б не сталося”.

Уперше за все своє життя чоловік відчув, що необізнаність і нейтралітет уже не дають йому моральної переваги. Демонстративне й навмисне небажання знати, самоусунення від проблем припинило бути невразливою моральною позицією. І його пальці висмикнули корок із пляшки шотландського віскі.

“Пий і лови кайф, – сказав він собі. – Так чи інак, а жити тобі лишилося недовго”.

Начальник надовго припав до пляшки, насолоджуючись теплом, яке полилося йому в горло.

Раптом темряву прорізали фари й блакитні проблискові маячки поліцейських авт, які швидко оточили їх з усіх боків.

Начальник підскочив і панічно озирнувся навсібіч… а потім сів і закляк мов камінь.

“Утекти неможливо”.

Коли працівники турецької поліції з гвинтівками напоготові наблизилися до автобуса, Начальник зробив останній ковток віскі й спокійно підняв над головою руки.

Цього разу він знав, що то не його люди.

Розділ 101

Швейцарське консульство в Стамбулі розташоване по Левент-плаза, 1, в ефектному ультрасучасному хмарочосі. На лінії горизонту давньої столиці його увігнутий фасад із блакитного скла нагадує футуристичний моноліт.

Майже годину тому Сінскі, покинувши підземелля, приїхала сюди, щоб організувати в одному з офісів консульства тимчасовий командний пункт. Місцеві радіостанції гуділи новинами про панічну втечу публіки із завершального концерту в міському резервуарі, де оркестр виконував симфонію Ференца Ліста “Данте”. Про деталі не повідомлялося, але присутність міжнародної медичної групи в захисних костюмах спричинилася до найнеймовірніших чуток.

Сінскі стояла, дивлячись у вікно на вогні великого міста, й почувалася страшенно самотньою. Вона інстинктивно простягла руку до амулета, але на звичному місці його не знайшла. Дві половинки розбитого талісмана лежали тепер у неї на столі.

Щойно директорка ВООЗ завершила координацію в часі цілої низки зустрічей, які мали відбутися в Женеві впродовж кількох найближчих годин. Фахівці з різних агенцій уже виїхали, і Сінскі сама планувала невдовзі вилетіти зі Стамбула, щоб їх поінформувати про те, що сталося. Якась милосердна людина з нічного персоналу консульства принесла їй чашку гарячої справжньої турецької кави, яку Сінскі не забарилася випити.

Молодик із персоналу консульства зазирнув у розчинені двері її кабінету.

– Пані! З вами хоче поговорити Роберт Ленґдон.

– Дякую, – відповіла вона. – Нехай зайде.

Двадцять хвилин тому Ленґдон зв’язався із Сінскі по телефону й розповів їй, що Сієнна Брукс втекла від нього, викрала моторний човен і подалася в море. Сінскі вже чула цю новину від представників влади, які й досі обшукували прилеглу територію, але безрезультатно.

Коли висока постать професора замаячила у дверях, Елізабет Сінскі ледь упізнала його. Костюм Ленґдона був брудний, темне волосся скуйовдилося, а очі були запалі й втомлені.

– Професоре, з вами все гаразд? – спитала Сінскі, підводячись.

Ленґдон стомлено всміхнувся.

– Так. Проте бувало й легше.

– Прошу, – сказала вона, кивнувши на стілець, – сідайте.

– Ота зараза, яку винайшов Цобріст… – почав він без передмов, – я гадаю, вона вирвалася на волю ще тиждень тому.

Сінскі терпляче кивнула.

– Так, ми дійшли того самого висновку. Допоки про які– небудь симптоми не повідомлялося, однак ми вже готуємо окремі проби для поглибленого аналізу. На жаль, може пройти кілька днів чи навіть тижнів, поки ми не дізнаємося, що це за вірус… і на що він здатен.

– Це векторний вірус, – заявив Ленґдон.

Сінскі ошелешено схилила набік голову, вражена тим, що професор мистецтвознавства знає цей термін.

– Перепрошую?

– Цобріст створив поширюваний повітрям вірус, здатний змінювати ДНК людини.

Сінскі підвелася так рвучко, що аж стілець упав. “Цього й близько не може бути!”

– Звідки ви це знаєте?

– Від Сієнни, – тихо відповів Ленґдон. – Вона сама мені про це сказала. Півгодини тому.

Сінскі вперлася долонями в стіл і поглянула на Ленґдона з несподіваною недовірою.

– Отже, вона не втекла?

– Звісно, що втекла, – відповів Ленґдон. – Я не зміг спіймати її, і вона помчала на катері в море, маючи змогу зникнути назавжди. Але потім передумала. І повернулася з власної волі. Сієнна хоче допомогти з розв’язанням цієї кризи.

Із вуст Елізабет Сінскі вирвався різкий недобрий сміх.

– Вибачте, але я не схильна довіряти пані Брукс, особливо коли вона робить притягнуті за вуха заяви.

– А я довіряю їй, – сказав Ленґдон незворушним тоном. – Тому якщо вона стверджує, що це векторний вірус, вам би краще поставитися до цієї заяви серйозно.

Раптом Сінскі відчула, що страшенно втомилася і що її мозок через силу аналізує слова Ленґдона. Вона підійшла до вікна й виглянула на вулицю. “Векторний вірус, що змінює людську ДНК?” Хоч як би жахливо й неймовірно це не звучало, але вона мусила визнати, що певна химерна логіка в цьому є. Зрештою, Цобріст був генним інженером і знав із перших рук, що найменша мутація в одному-єдиному гені може призвести до катастрофічних змін у людському тілі: появи ракових пухлин, порушення функцій внутрішніх органів і захворювань крові. Навіть така жахлива ХЕороба, як кістозний фіброз, жертва якого аж потопає у власному слизу – спричиняється не чим іншим, як невеличкою вадою в регуляторному гені хромосоми номер сім.

Нещодавно фахівці почали лікувати ці генетичні захворювання рудиментарними векторними вірусами, що впорскувалися безпосередньо в тіло пацієнта. Ці незаразні віруси були запрограмовані так, щоб пройти тілом людини і вмонтувати нові запасні ДНК на місце пошкоджених секцій. Однак ця технологія, як і всі інші, мала негативний бік. Ефект від використання векторного вірусу може бути як корисним, так і шкідливим – залежно від намірів генного інженера. Якщо векторний вірус навмисне, з лихим наміром запрограмувати так, що він вмонтовуватиме в здорові клітини пошкоджені ДНК, то результати будуть катастрофічними. А якщо на додачу цей руйнівний вірус якимось чином ще й зробити надзвичайно заразним та поширюваним через повітря…

Уявивши собі таку перспективу, Сінскі аж здригнулася. “Яке ж генетичне жахіття виникло в глибинах затьмареної свідомості Цобріста? Як саме планував він “прорідити людське стадо”?”

Сінскі знала, що відповіді на це запитання доведеться чекати кілька тижнів. Генетичний код людини містить, здавалося, безкінечний лабіринт хімічних комбінацій. І намагатися знайти в цій нескінченності якусь конкретну зміну, яку ввів туди Цобріст, це наче шукати голку в копиці сіна… навіть не знаючи, на якій саме планеті та копиця є.

– Елізабет? – низький голос Ленґдона відволік її від неприємних думок.

Сінскі відвернулася від вікна й поглянула на професора.

– Ви мене чуєте? – спокійно спитав він зі свого крісла. – Сієнна хотіла знищити той вірус не менше, ніж ви.

– Я маю щодо цього щирі сумніви.

Ленґдон зітхнув і підвівся.

– Гадаю, ви маєте вислухати мене. Незадовго до своєї смерті Цобріст написав Сієнні листа, у якому розповів про те, що створив. Він чітко пояснив, як функціонуватиме цей вірус… як нападатиме на нас… і як досягатиме своєї мети.

Сінскі заціпеніла: “Він написав листа?!”

– Коли Сієнна прочитала опис того, що створив Цобріст, вона вжахнулася. Вона хотіла зупинити його. Цей вірус видався їй настільки небезпечним, що Сієнна захотіла зробити так, аби до нього не дістався ніхто, включно з ВООЗ. Розумієте? Вона хотіла знищити вірус… а не вивільнити його.

– Ви кажете, є якийсь лист*. – перервала його Сінскі, уже зосередившись лише на одному. – Лист із конкретними даними про вірус?

– Принаймні так сказала мені Сієнна.

– Нам конче потрібен той лист! Коли ми матимемо конкретні дані, це зекономить нам час, бо інакше знадобиться багато місяців, щоб довідатися, що це за штука і як з нею боротися.

Ленґдон похитав головою.

– Ви мене не зрозуміли. Коли Сієнна прочитала листа від Цобріста, вона вжахнулася. І негайно спалила його. Вона хотіла, щоб ніхто…

Сінскі досадливо ляснула долонею по столу.

– Вона знищила те єдине, що могло допомогти нам підготуватися до кризи?! І ви хочете, щоб я їй повірила?

Знаю, що після нещодавніх вчинків Сієнни прохати вас повірити їй – це занадто, але, замість картати її, можливо, варто зважити на те, що Сієнна Брукс – людина з унікальним інтелектом, котрий, між іншим, має унікальну властивість запам’ятовувати й пригадувати. А що, коли вона спробує пригадати того листа так детально, що це зможе стати вам у пригоді?

Сінскі звузила очі і злегка кивнула.

– І що ж ви, професоре, у такому разі мені пропонуєте?

Ленґдон кивнув на порожню чашку з-під кави.

– Я пропоную вам замовити ще кави… і вислухати умову, яку поставила Сієнна.

Сінскі відчула, як її пульс пришвидшився.

– Ви знаєте, де її знайти?

– Так, знаю.

– Розкажіть мені про її вимогу.

Ленґдон розповів, і Сінскі замовкла, обмірковуючи пропозицію.

– Гадаю, що це буде доречним і правильним кроком, – додав Ленґдон. – Тим більше, що ви нічого не втрачаєте.

– Якщо все, що ви сказали мені, правда, то даю своє слово, – сказала Сінскі, посунувши йому телефон. – Дзвоніть, будь ласка.

На превеликий подив Сінскі, Ленґдон телефон проігнорував. Натомість він підвівся й рушив до дверей, сказавши, що повернеться за хвилину. Ошелешена Сінскі вийшла в коридор і побачила, як професор перетнув приймальню консульства, поштовхом відчинив скляні двері і вийшов до ліфтового фойє. На мить їй здалося, що він зібрався вийти геть із будинку, але Ленґдон, замість викликати ліфт, прослизнув до жіночого туалету.

Через кілька секунд він вийшов звідти разом із жінкою, якій на вигляд було тридцять із невеликим гаком. Сінскі не відразу усвідомила, що перед нею Сієнна Брукс. Гарненька білявка з “кінським хвостом”, яку вона бачила колись раніше, зазнала цілковитої трансформації: жінка була абсолютно лиса, немов її голову щойно поголили.

– Сієнна та Ленґдон увійшли до офісу й сіли напроти стола.

– Вибачте мені, – швидко сказала Сієнна. – Знаю, ми маємо багато про що поговорити, але спершу дозвольте сказати те, що мені справді треба сказати.

Сінскі відчула в голосі Сієнни нотку смутку.

– Звісно.

– Пані, – почала вона слабким тремтячим голосом. – Ви директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я. Ви краще за будь-кого знаєте, що наш вид на межі занепаду… ми – популяція, яка вийшла з-під контролю. Упродовж багатьох років Бертран Цобріст намагався встановити контакт із впливовими людьми на кшталт вас, щоб обговорити неминучу кризу. Він відвідав величезну кількість організацій, які, на його переконання, мали змогу вплинути на ситуацію й змінити її: Інститут глобального моніторингу, Римський клуб, Раду з іноземних стосунків – але так і не знайшов там нікого, хто насмілився б розпочати серйозне обговорення реального розв’язання цієї проблеми. Усі ви у відповідь розказували йому про плани поліпшення просвіти населення стосовно контрацепції, про податкові пільги для малодітних сімей… і навіть ділилися планами колонізації Місяця! Тому недивно, що Бертран насамкінець з’їхав із глузду.

Сінскі витріщалася на неї широко розкритими очима, ніяк не реагуючи й нічого не кажучи. Сієнна глибоко вдихнула.

Докторе Сінскі, Бертран зустрічався з вами особисто. Він благав вас усвідомити те, що ми, людство, перебуваємо на межі… благав вас розпочати хоч якийсь діалог. А ви, замість вислухати, обізвали його божевільним, занесли до списку розшукуваних осіб і загнали в підпілля. – Голос Сієнни забринів від емоцій, що переповнювали її. – Бертран загинув сам-один тому, що такі, як ви, не захотіли розкрити свій зашорений розум хоча б для того, щоб визнати: катастрофічне становище, у якому ми опинилися, можливо, і справді потребує… непопулярних кроків для виходу з нього. Бертран просто казав правду… і за це зазнав бойкоту. – Сієнна витерла очі та глянула на Сінскі. – Повірте мені, я знаю, що таке почуватися цілковито самотньою… а найгірша самотність у світі – це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють. І така ізоляція здатна призвести до того, що людина вже не сприймає реальність адекватно.

Сієнна замовкла, і запала напружена тиша.

– Це все, що я хотіла сказати, – прошепотіла Сієнна.

Сінскі довго дивилася на неї, не кажучи ні слова, а потім сіла.

– Пані Брукс, – сказала вона якомога спокійнішим тоном. – Ви маєте рацію. Може, я й справді раніше не хотіла слухати… – Вона стиснула на столі свої долоні й глянула Сієнні у вічі. – Але тепер я готова слухати.

Розділ 102

Годинник у фойє швейцарського консульства вже давно пробив першу ночі.

Планшет на столі директорки ВООЗ став схожим на килимок, зшитий із клаптиків рукописного тексту, знаків запитання й діаграм. Елізабет Сінскі вже протягом п’яти хвилин нічого не казала й нічого не робила. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у нічну темряву.

Позаду чекали Ленґдон і Сієнна. Вони сиділи мовчки, допиваючи каву по-турецьки, і кімната повнилася ароматом мелених кавових бобів і запахом фісташок.

Єдиним звуком було дзижчання флуоресцентного світильника на стелі.

Слухаючи, як гупає її серце, Сієнна намагалася вгадати, про що думає директорка ВООЗ тепер, коли дізналася всю жорстоку правду. “Вірус, створений Бертраном, – це чума, яка призводить до стерильності. Третина населення світу стане безплідною”.

Переказуючи зміст листа Цобріста, Сієнна спостерігала за гамою емоцій Елізабет Сінскі, які та намагалася приховати, але вони проглядалися вельми чітко. Спершу було приголомшення, коли директорка ВООЗ дізналася, що Цобріст справді створив поширюваний через повітря векторний вірус. Потім на обличчі Сінскі ненадовго зажевріла надія, коли вона дізналася, що цей вірус не призначений убивати людей. А потім… потім жінку охопив жах, коли вона усвідомлювала правду, особливо коли збагнула, що велика кількість світового населення стане безплідною. Було видно, що повідомлення про здатність вірусу руйнувати дітородну функцію людини глибоко зачепило доктора Сінскі особисто.

А в Сієнни реакція була іншою: її поглинуло відчуття полегшення. Вона в повному обсязі передала директорці ВООЗ зміст Бертранового листа. “Я більше не маю таємниць”.

– Елізабет! – обережно покликав Ленґдон.

Сінскі поволі виринула зі своїх думок і поглянула на них, і вони побачили, що її обличчя змарніло, спотворене гримасою відчаю.

– Сієнно, – почала вона тоном, позбавленим емоцій. – Інформація, яку ви нам надали, дуже допоможе в розроблянні стратегії подолання цієї кризи. Я ціную вашу добру волю. Як вам відомо, пандемічні векторні віруси обговорювалися теоретично як можливий засіб імунізації великих мас населення, але всі вважали, що на втілення цієї технології ще доведеться чекати багато років.

Сінскі повернулася до свого стола й сіла.

– Вибачте, – сказала вона, хитаючи головою, – але для мене все це звучить як наукова фантастика.

“Недивно, – подумала Сієнна. – Будь-який якісний прорив у медицині саме так і сприймався – пеніцилін, анестезія, рентген; а коли люди вперше зазирнули в мікроскоп, то побачили, як діляться клітини…”

Доктор Сінскі поглянула на свій планшет.

– Через кілька годин я прибуду до Женеви, де мене зустрінуть вогненним вихором запитань. Я не сумніваюся, що першим із них буде таке: “Чи є який-небудь спосіб протидії цьому вірусу?”

Сієнна подумки погодилася з нею.

– До того ж, – продовжила доктор Сінскі, – мені здається, що перше ж запропоноване вирішення цієї проблеми буде таким: усебічно дослідити вірус Цобріста, розібратися в ньому якомога краще, а потім спробувати створити його штам – той, який ми перепрограмуємо так, щоб повернути нашу ДНК до її початкової форми. – Сінскі поглянула на Сієнну, і в її погляді було мало оптимізму. – Іще невідомо, чи вдасться нам такий вірус створити, але мені хотілося б почути вашу думку, хоча б суто гіпотетично. Що ви скажете про такий підхід до вирішення проблеми?

“Мою думку?” – Сієнна спіймала себе на тому, що інстинктивно поглянула на Ленґдона. Професор кивнув їй, чітко даючи зрозуміти: “Якщо вже почала, то продовжуй. Висловлюй відверто свої думки. Скажи правду такою, як вона є”.

Сієнна прокашлялася, повернулася до Сінскі й заговорила сильним і впевненим голосом:

Пані, я разом із Бертраном жила у світі генної інженерії багато років. Як вам відомо, людський геном є надзвичайно складною й вразливою структурою… він схожий на картяний будиночок. Що більше змін ми в нього вносимо, то більшою є небезпека помилково торкнутися не тієї карти – й уся ця конструкція розсиплеться. Особисто я вважаю, що вкрай небезпечно намагатися зруйнувати або переінакшити те, що вже зроблено. Бертран був генним інженером із винятковою прозорливістю й фаховими навичками. Він на багато років випередив своїх сучасників. У конкретний історичний момент я навіть не знаю, чи дозволила б я кому-небудь копирсатися в людському геномі, намагаючись “відремонтувати” його, чи є люди достатньо фахові, яким можна довірити цю справу. Навіть якщо вдасться створити щось таке, що, на перший погляд, має працювати як слід, то це потягне за собою необхідність повторного інфікування всього населення Землі чимось абсолютно новим і непередбачуваним.

– Дуже слушна думка, – мовила Сінскі, схоже, анітрохи не здивована тим, що почула. – Але погляньмо на цю проблему під іншим кутом. Ми можемо навіть і не намагатися протидіяти цьому вірусу.

Її слова застукали Сієнну зненацька.

– Перепрошую?

– Пані Брукс, я можу не погоджуватися з Бертрановими методами, але його оцінка стану справ у світі є точною. Перед нашою планетою постала серйозна проблема перенаселення. І навіть якщо нам вдасться нейтралізувати створений Бертраном вірус, а навзамін не запропонувати жодного ефективного рішення… то ми лише повернемося до нашого початкового стану.

Напевне, шок, який відбився на обличчі Сієнни, був дуже помітним, бо Сінскі не втрималася й тихо розсміялася.

– Що, не чекали почути від мене такого?

Сієнна похитала головою.

– Та я вже й не знаю, чого чекати.

– Тоді я вас здивую ще раз, – продовжила Сінскі. – Як я вже сказала раніше, за кілька годин у Женеві зберуться керівники всіх світових організацій охорони здоров’я, щоб обговорити поточну кризу й виробити план дій. За всі роки моєї роботи у ВООЗ я не пригадую більш значущої конференції. – Вона поглянула молодій лікарці прямо у вічі. – Сієнно, я хочу, щоб ви взяли в ній участь.

Я? – відсахнулася Сієнна. – Я ж не інженер-генетик. І я розповіла вам усе, що знаю. – Вона показала на планшет. -Усе, що я можу запропонувати, – воно ось тут, у ваших нотатках.

– Аж ніяк, – втрутився Ленґдон. – Сієнно, будь-яка серйозна дискусія про вірус потребуватиме контексту. Доктору Сінскі та її групі доведеться виробити певні моральні критерії для оцінки поточної кризи й потенційних подальших дій. Тому доктор Сінскі вважає, що ти маєш унікальну можливість вплинути на хід цього діалогу.

– Маю підозру, що мої моральні критерії не задовольнять представників ВООЗ.

– Може, і ні, – погодився Ленґдон, – але це лише зайвий раз доводить, що тобі слід узяти участь у тому зібранні. Бо ти висловиш супротивну точку зору. Ти допоможеш їм зрозуміти хід думок таких провидців, як Бертран, – талановитих індивідуумів із переконаннями настільки потужними, що вони ладні взяти справу у свої руки.

– Навряд чи Бертран був у цьому сенсі першим.

– Так, – втрутилася в розмову Сінскі. – Але він не буде й останнім. Щомісяця ВООЗ виявляє лабораторії, де науковці займаються дослідженнями в так званих “сірих зонах науки”: вивчається все – від стовбурових клітин людини до виведення химер… змішаних видів, які не існують в природі. Це тривожно. Наука розвивається настільки швидко, що вже ніхто не знає, де пролягає та лінія, за яку не можна заходити.

Сієнна не могла не погодитися з нею. Зовсім недавно двоє шанованих вірусологів – Фуш’є й Каваока – створили дуже активний патогенний мутант – вірус H5N1. Попри суто наукові наміри цих дослідників, їхній витвір мав певні властивості, які стривожили фахівців із біологічної безпеки і спричинили в Інтернеті справжню бурю.

– Боюся, у майбутньому ситуація лише погіршиться, – сказала Сінскі. – Світ стоїть на порозі створення нових технологій, про які ми навіть не здогадуємося.

– І нових філософських доктрин, – додала Сієнна. – Невдовзі трансгуманістичний рух бурхливо вирветься із затінку на широкий шлях. Один із його засадничих принципів полягає в тому, що ми як люди маємо моральний обов’язок брати участь у процесі нашої ж еволюції… використовувати нові технології для удосконалення нашого біологічного виду, створювати кращих людей: здоровіших, сильніших, із більш ефективним інтелектом. Усе це невдовзі стане можливим.

– А чи не здається вам, що такі погляди суперечать процесу еволюції?

– Ні, – відповіла Сієнна без тіні вагання. – Людина потроху еволюціонувала тисячоліттями, вигадуючи в процесі еволюції нові технології: терла палички одна об одну, щоб видобути вогонь, розвивала сільське господарство, щоб прохарчуватися, розробляла вакцини для боротьби з хворобами. А тепер вона створює інструменти генної інженерії для покращення свого тіла, щоб вижити в цьому швидко змінюваному світі. – Жінка зробила паузу. – Я гадаю, що генна інженерія – це ще один крок на довгому шляху досягнень людства.

Сінскі мовчала, глибоко замислившись.

– Отже, ви вважаєте, що ми маємо вхопитися за ці інструменти обома руками…

– Якщо ми за них не вхопимося, – відповіла Сієнна, – то не заслуговуватимемо на життя, як та печерна людина, що замерзає від холоду, бо боїться розпалити вогонь.

Слова Сієнни ще довго висіли в повітрі, і ніхто не наважувався говорити.

Нарешті Ленґдон порушив тишу.

– Не хочу здаватися старомодним, – почав він, – але мене виховали на теорії Дарвіна, і я не можу не поставити під сумнів мудрість тих, хто намагається штучно пришвидшити природний процес еволюції.

– Роберте, – емоційно відказала Сієнна, – генетична інженерія – це не штучне прискорення еволюційного процесу. Це і є природний хід речей! Ти забуваєш, що саме еволюція й створила того ж Бертрана Цобріста! Його високо– розвинений інтелект і став продуктом того самого процесу, який описав Дарвін: еволюції, що відбувається з плином часу. Рідкісна проникливість Бертрана в питаннях генетики, те, що він глибоко в ній розбирався, не було спалахом божественного натхнення… то був продукт багатьох років прогресу людських інтелектуальних здібностей.

Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.

– А ти як дарвініст, – продовжила Сієнна, – маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції – чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя, вона створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.

– Сієнно, – перервала її Сінскі. – Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Бертран – не лиха людина… що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.

Сієнна кивнула.

– Мета виправдовує засіб, – сказала вона, цитуючи Ма– кіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.

Тоді скажіть мені, – вела далі Сінскі, – ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Бертрана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?

У кімнаті запала напружена тиша.

Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.

– Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Бертрана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я могла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.

Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.

– Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.

Розділ 103

Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.

Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.

– Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, – повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.

– А як домовленості стосовно пана Ленґдона? – спитала Сінскі.

– Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.

Сінскі задоволено кивнула.

– А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

– Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

– А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? – Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.

– Зважаючи на ситуацію, – жартівливо відповів Ленґдон, – не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.

– Ви вже й без того багато допомогли, – погодилася Сінскі. – Навіть більше, аніж гадаєте… – І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.

– Дякую вам за те, що повірили їй, – тихо сказав Ленґдон. – Схоже, у її житті це траплялося нечасто.

– Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. – Сінскі простягнула Ленґ– дону руку. – У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.

– І вам, – сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. – Удачі вам у Женеві.

– Авжеж, удача нам знадобиться, – погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. – Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

– Не викидайте отой жезл Асклепія! – гукнув Ленґдон їй услід. – Його ще можна полагодити.

– Дякую, – відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. – Сподіваюся, що полагодити можна все.

* * *

Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор – червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею – давніми символами з часів Оттоман– ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

– Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, – почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

– Насувається буря, – сказала вона.

– Знаю, – тихо відповів Ленґдон.

Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.

– А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.

– Дякую за запрошення, – іронічно відповів він. – Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.

Вона здивовано поглянула на нього.

– Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?

Ленґдон голосно розсміявся.

– Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне, що я для тебе за– старий!

Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.

– Що ж… принаймні ти знатимеш, де мене знайти. – Вона по-дівчачому знизала плечима. – Ну, це якщо ти… коли-небудь захочеш зі мною побачитися.

Він усміхнувся.

– Я був би дуже радий.

Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.

Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.

– Я скучатиму за тобою, – прошепотіла вона.

Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.

– Я також за тобою скучатиму.

Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:

– Є одна давня приказка… яку часто приписують самому Данте. – Він зробив паузу. – “Пам’ятай сьогоднішню ніч… бо вона є початком вічності”.

– Дякую тобі, Роберте, – сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. – Я нарешті відчула, що в мене є мета.

Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.

– Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.

Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося… про все, що ще може трапитися… і про всі можливі варіанти майбутнього.

“Пам’ятай сьогоднішню ніч, – повторила Сієнна сама собі, – бо вона є початком вічності”.

Піднімаючись на борт літака, Сієнна молила Бога, щоб Данте мав слушність.

Розділ 104

Бліде надвечірнє сонце низько схилилося над п’яца дель Дуомо, віддзеркалювалося від білих кахлів дзвіниці Джотто і кидало довгі тіні на пишний флорентійський собор Санта-Марія дель Фіоре.

Служба за упокій Іґнаціо Бусоні щойно почалася, і Ро– берт Ленґдон, який прослизнув до собору і знайшов вільне місце на лаві, відчув задоволення від того, що Іґнаціо відспівуватимуть саме тут, у старовинній базиліці, яку він доглядав так багато років.

Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.

У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, – гуляючи пізно увечері довкола собору.

Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзе і карамелі будіно.

Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив… “Судний день” Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.

У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям – обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище і тримав у піднятій руці, наче скромний дар, свій шедевр – “Божественну комедію”.

Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?

“Він знайшов вічне життя, – подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. – Ти живий, допоки звучить твоє ім’я”.

Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю “Брунеллес– кі”, був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.

“Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі”.

Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали по– вітряно-бульбашковою плівкою.

Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.

А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули… а частково тим, що йому стало якось по-дитячому соромно за те, що так із ним панькається.

“Мій годинник із Міккі-Маусом”.

Ленґдон негайно начепив цей колекційний “хронометр” собі на зап’ястя. Дивно, але коли потертий шкіряний ремінець торкнувся його руки, професор відчув себе в безпеці. А на той момент, коли вдягнув власну одіж і просунув ступні у власні мокасини, Роберт Ленґдон нарешті почувався самим собою.

Він вийшов із готелю, несучи свій крихкий і ніжний пакунок у великому фірмовому пакеті готелю “Брунеллескі”, який запозичив у консьєржки. Вечір був незвично теплим, і ця обставина ще більше посилювала незвичність і навіть певну казковість його подорожі, коли він ішов по віа дей Кальцайолі до вежі Палацо Веккіо.

Ленґдон відмітився в кімнатці охорони, де його ім’я значилося в списку відвідувачів Марти Альварес. Його направили до Залу п’ятисот, де й досі вирував натовп туристів.

Ленґдон прибув саме вчасно, сподіваючись, що Марта зустріне його на вході, але її ніде не було видно.

Він змахнув рукою, зупиняючи гіда, який проходив повз нього.

– Scusi! – гукнув Ленґдон. – Dove passo trovare Marta Alvarez? (Де можна знайти Марту Альварес?)

Гід відповів йому з широкою усмішкою:

– Синьйора Альварес? Її не тут! Її народити дитину! Ка– таліна! Molto bella! (Така гарненька!)

Ленґдон був задоволений, що в Марти все гаразд.

– Ahh… che bello, – сказав він. – Stupendo! (Неймовірно!)

“Що ж мені робити з цим пакунком?” – подумав Ленґдон, коли гід квапливо пішов далі.

Професор швидко прийняв рішення: перетнув Зал п’ятисот, пройшов під фрескою Вазарі і попрямував до музею палацу, намагаючись не траплятися на очі охоронцям.

І ось він знову у вузькому андито. У коридорі, відгородженому стовпчиками з ланцюжком і табличкою “CHIUSO” (Зачинено), світло не горіло.

Ленґдон крадькома озирнувся, переступив через огорожу й увійшов до темного коридору. Засунувши руку до пакета, він обережно витяг крихкий пакунок і зняв із нього повітряно-бульбашкову плівку.

Коли обгортку було знято, на Ленґдона знову витріщилася посмертна маска Данте. Крихкий гіпсовий експонат і досі був у пакеті із застібкою, який, на прохання Ленґдона, забрали з комірки камери схову на залізничному вокзалі у Венеції. Схоже, маска була в бездоганному стані, але за невеличким винятком – поема, елегантно написана спіраллю на зворотному боці, зникла.

Ленґдон поглянув на антикварну експонатну шафку. “Посмертна маска Данте експонується обличчям догори… усе одно ніхто не помітить”.

Він потихеньку відчинив шафку, потім вкрай обережно причепив маску на гачок в експонатній шафці. І вона сіла на місце, вмостившись на звичну їй підкладку з червоної тканини.

Ленґдон зачинив шафку й трохи постояв, вдивляючись у бліде обличчя Данте, схоже в темному коридорі на обличчя примари. “Нарешті вона вдома”.

Перш ніж вийти з приміщення, Ленґдон тихцем прибрав із проходу стовпчики з ланцюгом і табличкою. Проходячи галереєю, він зупинився поговорити з молодою жінкою-гідом.

– Синьйорино, – сказав Ленґдон. – Треба увімкнути світло над посмертною маскою Данте. Бо в темряві її видно дуже погано.

– Вибачте, – відповіла молода жінка, – але ту експозицію зачинено. Посмертної маски Данте там більше немає.

– Ти ба, – сказав Ленґдон з удаваним подивом. – А я щойно роздивлявся її.

На обличчі жінки відбилося сум’яття.

Коли вона кинулася до андито, Ленґдон тихенько вислизнув із музею.

ЕПІЛОГ

На висоті тридцять чотири тисячі футів над обширом Біскайської затоки нічний рейс “Аліталії” до Бостона прямував на захід крізь безкраю зоряну ніч.

На борту авіалайнера сидів Роберт Ленґдон, заглибившись у читання “Божественної комедії” у м’якій обкладинці. Ритмічне римування поеми й тихе гудіння двигунів літака заколисали Ленґдона майже до гіпнотичного стану. Здавалося, слова Данте злітали зі сторінок і відлунювали у його душі, наче написані саме для нього й саме для цієї миті.

Ленґдон іще раз переконався, що в поемі Данте йшлося не стільки про страхіття пекла, скільки про здатність могутнього людського духу здолати всі перешкоди, хоч якими б приголомшливо-жахливими вони не здавалися.

За вікном уже зійшов повний місяць; сліпуче яскравий, він затьмарив собою решту небесних тіл. Вдивляючись у безкраїй простір, Ленґдон поринув у думки про те, що сталося за останні кілька днів.

“Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи. – Іще ніколи Ленґдон не відчував сенсу цих слів так виразно. – У годину небезпеки немає гріха більшого за бездіяльність”.

Ленґдон знав, що він сам, як і мільйони інших, винуватий у цьому гріху. Щодо світових проблем, то заперечення й втеча в себе перетворилися на пошесть, яка охопила весь світ. І професор дав собі обіцянку ніколи про це не забувати.

Літак прямував на захід, а Ленґдон думав про двох хоробрих жінок, які, сміливо дивлячись у майбутнє, відстоювали в Женеві свої погляди на складнощі сучасного світу, який так сильно змінився за останні дні.

За вікном на обрії показалася купа хмар; повільно пливучи небом, вони врешті-решт заступили місяць, затьмаривши його яскраве сяйво.

Роберт Ленґдон відкинувся в кріслі й відчув бажання поспати.

Вимкнувши над головою лампочку, він поглянув на небеса. Там, за ілюмінатором, у темряві, яка нещодавно опустилася, світ уже змінився. І небо перетворилося на гобелен із вишитими на ньому зірками.